Пiд вулканом Малкольм Лaурi «Пiд вулканом» – единий шедевр, що залишив нам Малкольм Лаурi, англiйський, а точнiше, англо-канадський письменник, який драматично пiшов iз життя у вiцi 48 рокiв. Ця книжка – автобiографiчна, як i бiльшiсть його творiв (сам Лаурi називав ii «пророцтвом, полiтичним попередженням, криптограмою, абсурдистською стрiчкою»), – незмiнно входить до десятки найкращих романiв, створених у ХХ столiттi. Пронизлива, смiлива, приголомшливо чесна, вона не залишить байдужим жодного читача, який наважиться зануритися в ii бурхливi води. Перед вами – трагедiя одного чоловiчого життя i кохання, переплетена з десятками iнших доль на загрозливому та екзотичному тлi Мексики напередоднi Другоi свiтовоi вiйни. Малкольм Лaурi Пiд вулканом Copyright © 1947 by Malcolm Lowry Copyright renewed© 1975 by Margerie Lowry © А. Кулiнська, пер. з англ., 2021 © «Фабула», макет, 2021 © Видавництво «Ранок», 2021 * * * Моiй дружинi Марджерi Існуе багато див, але найбiльше з них – людина; могутня сила, здатна перетнути пiнисте море, збурене пiвденним вiтром, прокладаючи собi шлях через хвилi, що норовлять захлеснути ii; i Землю, безсмертне, найстарiше з божеств, нiчим не обтяжене, обтяжуе людина, перевертаючи плугом грунт iз допомогою на щадкiв диких коней з року в рiк. І легковажнi пташинi зграi, i хижих звiрiв, i жителiв морських глибин – усiх вона ловить у своi плетенi тенета й тримае в неволi, ця кмiтлива людина. Завдяки своiм умiнням вона приручае тварин, що живуть у дикому лiгвi та вiльно мандрують полями; приборкуе коня з кошлатою гривою i натягуе йому на шию ярмо, усмиряе невтомного гiрського бика. І мови, i швидкоi як вiтер думки, i всiх настроiв, що формують ii стан, навчилася людина; як тiкати вiд пронизливих морозiв, коли важко розмiститися просто неба, i вiд заливних дощiв. Так, у неi е величезнi внутрiшнi ресурси на всi випадки життя – без них людина не готова зустрiти те, що на неi чекае. Тiльки перед Смер тю марно вона благае про допомогу; та навiть вiд виснажливих недугiв людина винайшла шляхи порятунку.     Софокл «Антiгона» І тепер я заздрю псам i жабам – так, я охоче опинився б на мiсцi собаки чи коня, знаючи, що в них нема душi, яка б трепетала вiд вiчного гнiту пекла i грiха, як моя. Бiльше того, хоч я це бачив, вiдчував i почувався розбитим ущент, мою журбу пiдсилювало те, що я не мiг щиросердно зiзнатися, наскiльки сильно прагну спасiння.     Джон Буньян «Благодать зiйшла на головного грiшника» Хто невтомно прагне до вершин, того ще можна врятувати.     Гете 1 Два гiрськi хребти перетинають республiку майже чiтко з пiвночi на пiвдень, i мiж ними утворюються численнi долини та плато. Над однiею iз цих долин, на висотi близько трьох тисяч метрiв над рiвнем моря, розкинулося мiсто Куаунауак[1 - Куернавака в сучаснiй Мексицi.– Тут i далi прим. пер.] пiд пануванням двох вулканiв. Воно розташоване далеко на пiвдень вiд тропiка Рака – якщо точнiше, на дев’ятнадцятiй паралелi: приблизно на однiй широтi з островами Ревiльягiхедо, що лежать трохи захiднiше в Тихому океанi, чи, ще далi на захiд, iз крайньою пiвденною точкою Гаваiв, а також iз портом Цукокс на сходi, що на атлантичному узбережжi пiвострова Юкатан бiля кордону Британського Гондурасу; i значно далi на схiд – на однiй широтi з iндiйським мiстом Джаганнатха бiля Бенгальськоi затоки. Куаунауак, зведений на пагорбi, оточений високими мурами. Його вулички звивистi й розбитi, а дороги стрiмкi. Сучасна швидкiсна траса, типова американська, веде до мiста з пiвночi, але губиться в його вузеньких шляхах i перетворюеться на стежку, якою женуть кiз. Куаунауак мае вiсiмнадцять церков i п’ятдесят сiм барiв. Також вiн може похвалитися полем для гольфу та не менш нiж чотирма сотнями басейнiв – комунальних та приватних, наповнюваних водою, що без упину тече з гiр, – а також багатьма розкiшними готелями. Готель «Казино де ла Сельва» стоiть на iншому, трохи вищому пагорбi одразу перед мiстом, поблизу залiзничного вокзалу. Вiн збудований досить далеко вiд центральноi траси й оточений садами та терасами, що пропонують широку панораму у будь-який бiк. Готель оповитий атмосферою пишноти та закинутоi розкошi. Адже в ньому бiльше нема казино. Навiть на випивку в барi тут уже не зiграеш. У цiй будiвлi живуть привиди збанкрутiлих гравцiв. Нiхто, схоже, не плавае в тутешньому дивовижному басейнi. Зажурено застигли порожнi трамплiни. Занедбанi майданчики для гри в хай-алай[2 - Хай-алай – гра, у якiй кинутий м’яч мае вiдскочити вiд пiдлоги до стiни.] поросли травою. Тiльки два тенiснi корти функцiонують у гральний сезон. У День мертвих, у листопадi 1939 року, двое чоловiкiв у бiлих фланелевих сорочках сидiли на заходi сонця на головнiй терасi казино й потягували анiсовий лiкер. Вони вже встигли зiграти в тенiс i бiльярд, i iхнi ракетки в чохлах лежали перед ними на парапетi. Коли процесii, що завернули вiд кладовища, наблизилися до задньоi сторони готелю, звуки заупокiйних наспiвiв донеслися до двох чоловiкiв; тi обернулися, щоби поглянути на скорботних учасникiв ходи, яких можна було вирiзнити на вiдстанi лише за меланхолiйними вогниками свiчок серед оберемкiв кукурудзиння. Доктор Артуро Дiас Вiхiль пiдштовхнув пляшку «Анiс дель Моно» Жаку Ларюелю, який зосереджено нахилився вперед. Трохи праворуч перед ними, пiд безкраiм багряним вечiрнiм небом, на мiсто опускався милий спокiй. Із мiсця, де вони сидiли, все мало цiлком мирний вигляд. Та якщо прислухатися, як це робив зараз Ларюель, можна було почути далекий неоднорiдний шум – чiткий, проте невiддiльний вiд бурмотiння та передзвону скорботноi процесii – звук, що поеднував у собi спiв, падiння i ритмiчний тупiт: це лунали удари та крики фiести, що тривала весь день. Ларюель пiдлив собi ще лiкеру, який пив тiльки тому, що його смак нагадував абсент. Обличчя чоловiка залилося сильним рум’янцем, а рука ледь помiтно тремтiла, беручись за пляшку, з етикетки якоi химерний демон наставляв на нього вила. – Я збирався переконати його пiти геть i dealcoholisе[3 - Витверезитися (фр.).].– Вiхiль перечепився через французьке слово i продовжив: – Але менi самому було так погано наступного дня пiсля балу, що я дiйсно фiзично страждав. Це дуже погано, адже ми, лiкарi, маемо триматись як апостоли. Пам’ятаеш, того дня ми так амо грали в тенiс. Так от, пiсля того як я угледiль Консула в саду, я послаль до нього хлопця, щоб той запитав, чи вiн зайде до мене на кiлька хвилин, i передав, що я буду йому за це вдячний, а як нi, то хай залишить менi записку, якщо пияцтво його ще не погубиль. Ларюель усмiхнувся. – Але вони пiшли, – продовжив Вiхiль, – i так, я хочу тебе теж спитати, чи ти бачиль його тодi вдома. – Вiн був у мене, коли ти зателефонував, Артуро. – Ох, знаю, але ми так страшно напиль тiеi ночi, як perfectamente borracho[4 - Справжнiй запiйний п’яниця (iсп.).], тож у мене враження, що Консулу так само погано, як менi,– похитав головою доктор Вiхiль. – Ця слабкiсть не лише в тiлi, але й у тiй його частинi, яку ранiше називали душею. Шкода твого друга, вiн витрачае всi своi грошi через цi нескiнченнi драми. Ларюель прикiнчив свiй лiкер, пiсля чого пiдвiвся i пiдiйшов до парапету; поклавши руки на обидвi тенiснi ракетки, подивився вниз i навколо себе: на занедбанi майданчики для гри в хай-алай, завмерлi тенiснi корти, фонтан посеред готельноi алеi, де якийсь селянин напував коня. Двое молодих американцiв, хлопець i дiвчина, почали вечiрню гру в пiнг-понг на верандi прибудови, розташованоi нижче. Те, що трапилося лише рiк тому, нинi здавалося вже частиною минулого столiття. Можна було подумати, що жахи сьогодення поглинули тi подii, наче краплю води, але це не вiдповiдало дiйсностi. І хоча трагiзм поступово ставав поняттям нереальним та беззмiстовним, людинi начебто ще дозволялося згадувати днi, коли життя окремоi особи мало якусь цiннiсть i не було просто друкарською помилкою в офiцiйному повiдомленнi. Ларюель запалив цигарку. Лiворуч вiд нього, на пiвнiчний схiд, за алеею та терасованими рядами пагорбiв Схiдноi Сьерра-Мадре, два вулкани – Попокатепетль та Істаксiуатль – виразно та велично здiймалися назустрiч заходу сонця. Трохи ближче, на вiдстанi приблизно п’ятнадцяти кiлометрiв, можна було роздивитися селище Томалiн, що примостилося за джунглями, серед них зараз струмував тоненький блакитнуватий шлейф диму: хтось незаконно палив деревину, щоб отримати вугiлля. Попереду, з iншого боку американськоi траси, простиралися поля та невеликi лiски, мiж якими звивалася рiчка, i дорога, що вела до в’язницi Алькапансiнго. Сторожова вежа в’язницi стримiла над лiсом мiж рiкою та дорогою, що губилася вдалинi на пурпурових пагорбах, якi наче зiйшли з картини Доре «Утрачений рай». Раптово спалахнули вогнi единого в Куаунауаку кiнотеатру, збудованого на схилi й добре видимого на ньому, – потiм згаснули i спалахнули знову. – No se puede vivir sin amar[5 - Не можна жити без кохання (iсп.).],– промовив Ларюель. – Як цей est?pido[6 - Бовдур (iсп.).] написав на моему будинку. – Облиш, amigo[7 - Друже (iсп.).], вимкни здоровий глузд, – озвався позаду доктор Вiхiль. – Ти тiльки подумай, Івонн повернулася! Цього я нiколи не зрозумiю. Вона повернулася до нього! – Ларюель пiдiйшов до столика, налив собi склянку теуаканськоi мiнеральноi води i випив ii, пiсля чого промовив: – Salud y pesetas[8 - Здоров’я та багатства (iсп.).]. – Y tiempo para gastarlas[9 - І часу, щоб iх витратити (iсп.). – Спiврозмовники перекидаються рядками з популярноi iспанськоi пiснi.],– задумливо вiдгукнувся його товариш. Ларюель спостерiгав, як той, позiхаючи, вiдкинувся в шезлонгу. Розглядав його до неможливого привабливе, засмагле i незворушне мексиканське обличчя; добрi карi очi, глибокi й водночас невиннi, як у тих чарiвних задуманих оахакських дiтлахiв, яких можна було побачити в мiстi Теуантепек (iдеальному мiсцi, де жiнки працювали, а чоловiки весь день купалися в рiчцi); худенькi руки й витонченi кистi, на тильнiй сторонi яких зовсiм не очiкуеш побачити жорстке чорне волосся. – Я давно вже вимкнув свiй здоровий глузд, Артуро, – звернувся Ларюель, витягнувши з рота цигарку тонкими тремтливими пальцями, на яких, як вiн сам помiтив, красувалося забагато перснiв. – Що я вважаю бiльш… – Тут вiн помiтив, що в ротi немае цигарки, i налив собi ще одну порцiю лiкеру. – Con permiso[10 - З вашого дозволу (iсп.).].– Доктор Вiхiль вийняв iз кишенi запальничку й пiднiс товаришевi так швидко, наче вона лежала там уже запалена i вiн оцим жестом просто iз себе видобув вогонь. – Ти нiколи не ходив до церкви помолитися за осиротiлих та знедолених? – раптом запитав вiн. – Чи е Пречиста Дiва для тих, хто не мае нiкого? Ларюель похитав головою. – Нiхто туди не ходить. Тiльки тi, хто не мае собi нiкого, – повiльно проказав доктор. Вiн сховав запальничку назад до кишенi й подивився на годинник, спритно вивернувши зап’ястя. – Allons-nous-en. Vаmonos[11 - Ходiмо (фр., iсп.).],– додав вiн i засмiявся, позiхаючи водночас, аж поки вiд реготу не впав головою на складенi руки; вiдсапавшись, вiн пiдвiвся i приеднався до Ларюеля бiля парапету. – Ох, але ж як я люблю цю пору, коли сонце сiдае, усi люди починають спiвати, а пси циганити… Ларюель засмiявся. Поки вони говорили, небо затьмарилося i з пiвдня насунули грозовi хмари. Скорботна процесiя покинула схил; соннi стерв’ятники, що ширяли високо над головою, спустилися за вiтром. – Уже майже пiв на дев’яту. Я, напевно, забiжу в кiно на часинку. – Bueno[12 - Добре (iсп.).]. Побачимося пiзнiше ввечерi на нашому мiсцi. Знай, я досi не можу повiрити, що ти завтра iдеш. – Вiхiль простягнув руку, i Ларюель сердечно потиснув ii.– Постарайся прийти сьогоднi, якщо це не так. Зрозумiй, я завжди турбуюся про твое здоров’я. – Hasta la vista[13 - До зустрiчi (iсп.).]. – Hasta la vista. Стоячи на самотi бiля траси, якою вiн чотири роки тому проiжджав останнi кiлометри тiеi тривалоi, божевiльноi та прекрасноi мандрiвки з Лос-Анджелеса, Ларюель сам ледве мiг повiрити, що справдi iде. Думка про завтрашнiй день хвилювала його. Вiн зупинився, не знаючи, якою дорогою пiти додому, аж тут повз нього промчав невеличкий переповнений автобус «Томалiн – Сокало», пiдстрибом скотився в ущелину i видерся на пагорб Куаунауака. Ларюелю геть не хотiлося вирушати ввечерi у цьому ж напрямку. Вiн перейшов вулицю i дiстався залiзничноi станцii. Хоча вiн не мав iхати потягом, його знов огорнуло важке усвiдомлення неминучостi вiд’iзду. Вiн почав перебиратися через вузькi колii, по-дитячому оминаючи перетини рейок. Останнi променi сонця вiдблискували на цистернах з нафтою, що стояли поблизу майданчика, зарослого травою. Платформа спала. Колii були порожнi, семафори вимкненi. Нiщо не свiдчило про те, що на станцiю Куаунауак коли-небудь прибував потяг чи, тим паче, вiдправлявся з неi. Утiм, майже рiк тому ця станцiя стала мiсцем прощання, якого Ларюелю нiколи не забути. Вiн незлюбив зведеного брата Консула з першоi зустрiчi, коли той прийшов до Ларюеля додому з Консулом та Івонн, i тепер вiдчував, що це було взаемно. Дивний зовнiшнiй вигляд Г’ю тодi здавався просто карикатурою на добродушно-iронiчний опис, наданий Консулом, проте Ларюель був настiльки схвильований через зустрiч з Івонн, що його нiщо не дивувало, i згодом у Парiанi вiн одразу ж упiзнав Г’ю. То ось воно, це дитя, про яке Ларюель у минулi роки чув лише уривками! Уже за пiв години господар дому перестав сприймати його, оцiнивши як безвiдповiдального i нудного професiйного марксиста, марнославного та зарозумiлого, що справляв, одначе, враження дружелюбного романтика. Своею чергою Г’ю, якого Консул з невiдомих причин не «пiдготував» до зустрiчi з Ларюелем, безумовно, розглядав його як ще бiльш нудного, вишуканого лiтнього естета, вiдомого своею розпуснiстю холостяка iз запопадливо-власницьким ставленням до жiнок. Але вже за три безсоннi ночi вони пережили разом цiлу вiчнiсть: журба i шок, викликанi важким горем, зблизили iх. Вiдповiвши на дзвiнок Г’ю з Парiана, Ларюель за декiлька годин багато довiдався про його надii, страхи, вiдчай та самообман. Коли Г’ю поiхав, Ларюель почувався так, нiби втратив сина. Вiн видерся на насип, не дбаючи про свiй тенiсний костюм. Вилiзши на вершину i вiддихавшись, вiн подумав, що вчинив правильно, коли Консула «викрили» (хоча тим часом розгорнулася ця гротескно жалюгiдна ситуацiя – чи не вперше за вiдсутностi британського консула в Куаунауацi, коли вiн був так потрiбен); вчинив правильно, наполiгши, щоби Г’ю вiдкинув усi належнi докори сумлiння i скористався дивним небажанням «полiцii» схопити його, iхнiм очевидним прагненням позбутися його – саме тодi, коли логiчно було би затримати його як свiдка хоча б в одному аспектi цiеi «справи» – i якнайшвидше сiв на корабель, що завбачливо чекав на нього у Веракрусi. Ларюель озирнувся на станцiю; Г’ю залишив пiсля себе пустку. Якоюсь мiрою вiн забрав iз собою останнi Ларюелевi iлюзii. Тодi, у своi двадцять дев’ять рокiв, Г’ю досi мрiяв змiнити свiт (iнакше це не можна було назвати) своiми дiями – точнiсiнько як Ларюель у своi сорок два ще не здавався у прагненнi змiнити його фiльмами, що мав намiр колись створити. Але тепер цi мрii видавалися йому абсурдними i самовпевненими. Зрештою, вiн уже створював великi фiльми i вони успiшно вiдходили в небуття – i, наскiльки йому було вiдомо, анiтрохи не змiнили свiт. Однак вiн вiдчував певну спорiдненiсть iз Г’ю. Вiн так само прямував до Веракруса i так само не знав, чи його корабель допливе до порту. Шлях Ларюеля проходив через напiвобробленi поля, обрамленi вузькими стежками, що iх протоптали працiвники кактусових плантацiй, повертаючись додому з роботи. Це була для них найприемнiша прогулянка, вiд якоi вони, однак, були змушенi вiдмовитися з настанням сезону дощiв. Листя кактусiв вабило своею свiжiстю; зеленi дерева, пронизуванi вечiрнiми променями сонця i схожi на плакучi верби, колихалися пiд поривами вiтру; озерце сонячного свiтла розлилося вдалинi перед затишними пагорбами, що нагадували хлiбини. Але зараз у цьому вечорi з’явилося щось лиховiсне. Чорнi хмари стрiмко плили на пiвдень. Сонце сiдало i плавило поля, а вулкани в його променях здавалися страхiтливими. Ларюель швидко рухався у своiх добротних, важких тенiсних черевиках, якi давно вже мав би зняти, i розмахував тенiсною ракеткою. Його знов охопило почуття страху й усвiдомлення того, що пiсля стiлькох рокiв вiн залишався тут чужинцем аж до цього останнього дня. Минуло чотири роки чи навiть п’ять, а вiн досi вiдчував себе прибульцем на iншiй планетi. Але це не полегшувало йому вiд’iзд, хоча вже невдовзi вiн з Божоi волi знову побачить Париж. Ну що ж. Вiн майже нiчого не вiдчував у зв’язку з вiйною – звiсно, окрiм того, що це погано. Переможе лиш одна сторона. І хай хто нею виявиться, життя буде складним. Хоча якщо Троiстий союз зазнае поразки, буде складнiше. У будь-якому разi, кожен продовжуватиме власну боротьбу. Як дивовижно й неперервно змiнювався краевид! Тепер на полях навколо було повно камiння i висохлих дерев. Залишений кимось плуг тягнувся до неба в мовчазному благаннi. «Це зовсiм iнша планета, – знову подумалось Ларюелю, – дивна планета, на якiй, якщо зазирнути за Трес-Марiас, можна побачити одночасно найрiзноманiтнiшi краевиди: заповiдники Котсволд i Вiндермер в Англii, американський штат Нью-Гемпшир, луки французького Ер-i-Луар, ба навiть Сахару та сiрi дюни Чеширу – планета, на якiй миттево можна побувати в рiзних клiматичних поясах i, якщо згадати про автомагiстраль, в оточеннi трьох цивiлiзацiй. І яка ж вона прекрасна: нiщо не може заперечити ii красу, фатальну й чисту водночас, наче справжнiй земний рай». І що ж вiн зробив у цьому земному раю? Завiв лише декiлькох друзiв, коханку-мексиканку, з якою постiйно сварився, i численних чудових маянських iдолiв, яких йому не дозволять вивезти iз краiни. Ларюель замислився, чи пiде дощ: цього сезону таке траплялося – рiдко, але непередбачувано, як минулого року. А зараз iз пiвдня насувалися грозовi хмари. Ларюель уявив запах дощу i спiймав себе на думцi, що найбiльше хотiв би зараз промокнути до нитки i крокувати цiею дикою мiсцевiстю в сорочцi, що прилипала б до тiла i все бiльше набиралася води. Вiн поглянув на хмари, що мчали небом, наче швидкi темнi скакуни. «Темна буря, що вирвалася за межi своеi пори року, – ось на що подiбна любов», – зазначив вiн. Любов, що з’явилась надто пiзно. От тiльки ii не замiнюе справжнiй спокiй – коли до здивованоi землi повертаються вечiрнi пахощi, слабке сонячне свiтло й тепло. Ларюель пришвидшив крок. «І нехай тебе вразить, наскiльки ця любов нерозважлива, слiпа, божевiльна чи нежива, долю не змiниш твоiми порiвняннями. Tonnerre de dieu…[14 - Грiм небесний (фр.).]» Неможливо втамувати жагу визначенням любовi, що з’явилась надто пiзно. Мiсто залишилося праворуч вiд Ларюеля, який повiльно спускався з пагорба вниз, вiдколи покинув готель. Понад деревами за палацом Кортеса виднiлось оглядове колесо, встановлене на площi Куаунауака; Ларюелю здалося, що вiн чуе людський смiх з яскравих кабiнок колеса i той самий натхненний спiв, що поступово затихав пiд поривами вiтру. Натомiсть долинула якась меланхолiйна американська мелодiя, схожа на «Сент-Луiс блюз». Вiтер доносив музику хвилями ледь вловимого бурмотiння, що не розбивались, а просто гупали у стiни та вежi передмiстя, а тодi зi стогоном вiдкочувалися назад. Нарештi Ларюель опинився на стежцi, що вела повз броварню до шляху на Томалiн, i вийшов на дорогу до Алькапансiнго, по якiй саме мчав автомобiль. Ларюель вiдвернувся, очiкуючи, поки вляжеться курява, i пригадав, як вони з Івонн та Консулом ганяли вздовж берега мексиканського озера, що колись було кратером велетенського вулкана; знову побачив перед собою нечiткий вiд пилюки обрiй та автобуси, що ii здiймали; здригнувся вiд згадки про молодих хлопцiв, що стояли на причепах вантажiвок, повернувшись до страхiтливоi смертi обличчями, обмотаними для захисту вiд пилу. У цьому видовищi Ларюель завжди вбачав щось величне, якийсь символ майбутнього, до якого так старанно готувався цей героiчний народ, адже по всiй Мексицi можна було спостерiгати молодих будiвельникiв, якi стояли на краечку вантажiвки, поки та з ревом неслася по дорозi, стояли рiвно i твердо, широко розставивши ноги, на яких вiдчайдушно трiпотiли штани. Щось особливе було i в сонячному сяйвi на круглих пагорбах, i в наближеннi поодиноких вихорiв, що вкривали високi береги озера пилом, немов заливнi дощi острiвну землю. Консул, чий старий будинок Ларюель зараз вирiзнив на схилi за стрiмким рiвчаком, теж здавався досить щасливим, блукаючи Чолулою серед ii трьохсот шести церков та двох цирулень – «Туалет» i «Гарем» – i видираючись на руiни пiрамiди, яку гордо iменував «справжньою Вавилонською вежею». Як майстерно вiн приховував вавилонське стовпотворiння своiх думок! Крiзь хмару куряви до Ларюеля наближалися двое iндiанцiв, одягнених у лахмiття, якi сперечалися з бездоганною зосередженiстю унiверситетських професорiв, що прогулюються подвiр’ями Сорбонни в лiтнiх сутiнках. Їхнi голоси звучали неймовiрно благородно, а забрудненi руки жестикулювали витончено та делiкатно. Свою величну ходу вони, очевидно, успадкували вiд правителiв ацтекiв, а темнi рiзьбленi обличчя – вiд юкатекських руiн. – Справжнiй п’яниця… – Дивовижно, дивовижно… – Так, друже, абсолютно беззмiстовне життя… – Ясна рiч… – Жодних сумнiвiв! – Добранiч. – Добранiч. Вони попрямували далi назустрiч сутiнкам. Оглядове колесо зникло з поля зору; музика та гамiр, що доносилися з ярмарку, тимчасово затихли. Ларюель поглянув на захiд: старий лицар iз тенiсною ракеткою замiсть щита й лiхтариком у кишенi замiсть списа, вiн мрiяв про битви, що iх пережила його душа, щоби дiстатися сюди. Вiн збирався звернути праворуч iншою стежкою, що вела повз зразкову ферму, на якiй випасали коней «Казино де ла Сельва», прямiсiнько до його вулицi – калье Нiкарагуа. Але, пiддавшись раптовому поштовху, рушив лiворуч вздовж дороги, що пролягала бiля в’язницi. Ларюель вiдчув незбагненне прагнення попрощатися з руiнами палацу Максимiлiана у свiй останнiй вечiр тут. Із пiвдня, вiд узбережжя Тихого океану, мов величезний архангел, насувалася чорна гроза. І все ж навiть буря приховуе в собi своерiдний спокiй… Пристрасть до Івонн (не мало значення, наскiльки гарною акторкою вона була, – вiн щиро казав, що вона чудово впишеться в будь-який його фiльм) дивним чином нагадала йому про те, як вiн уперше, блукаючи наодинцi лугами Сен-Пре – сонного французького селища серед затонiв, загат i закинутих сiрих водяних млинiв, де вiн оселився, – побачив гострi шпилi Шартрського собору, що плавно i безмежно красиво виростали до сонця над покошеними полями, вкритими квiтами, побачив так, як iх бачили пiлiгрими, що за багато столiть до нього проходили цими полями. Це кохання колись давно подарувало йому короткочасне умиротворення, дивовижно схоже на чари самого Шартра, у якому Ларюель полюбив кожен провулок i кафе, звiдки вiн милувався собором, що безперестанно борознив хмари, i цi чари не мiг розвiяти навiть той факт, що вiн безбожно набрався боргiв. Ларюель швидко простував до палацу. Навiть каяття через скрутне становище, у якому опинився Консул, не змогло зруйнувати такi ж чари п’ятнадцять рокiв по тому тут, у Куаунауацi. Із цього приводу Ларюель мiркував, що не каяття возз’еднало iх iз Консулом на деякий час навiть пiсля того, як Івонн пiшла, а, можливо, часткове прагнення до цього примарного затишку, що мiг задовольнити не бiльше, нiж кусання хворим зубом, прагнення позбутися цiеi мовчазноi взаемноi згоди прикидатися, наче Івонн досi тут. О, всього цього, здавалося, було достатньо, щоби вiдгородитись вiд Куаунауака цiлою земною кулею! Проте жоден iз них так не вчинив. І тепер Ларюель вiдчував, як цей тягар тисне на нього ззовнi, неначе перенiсшись якимось дивом до цих таемничих пурпурових гiр навколо нього, що приховували срiбнi штольнi; тихi, вiдстороненi й такi близькi водночас, цi гори намагалися фiзично втримати його тут своею меланхолiйною силою, зваливши на нього гнiт багатьох речей, але передусiм печалi. Ларюель пройшов полем повз вицвiлий синiй «форд», загнаний пiд живу огорожу на схилi, пiд переднi колеса якого пiдклали двi цеглини, щоб раптово не скотився. «Чого ти чекаеш?» – хотiлось запитати Ларюелю в напiврозваленого автомобiля, iз яким вiн раптово вiдчув якусь спорiдненiсть, пройнявшись спiвчуттям до цього понiвеченого старого корпусу. «Любий, чому я пiшла? Чому ти дозволив менi?» Цi слова на листiвцi вiд Івонн, отриманiй надто пiзно, адресувалися не Ларюелю, але цю листiвку Консул пiдступно запхав пiд його подушку, напевно, тодi, останнього ранку – хоча хто може точно знати, коли саме? – наче розрахував усе наперед i знав, що Ларюель знайде ii безпосередньо тодi, коли ошелешений Г’ю зателефонуе з Парiана. Парiана! Праворуч вiд нього височiли стiни в’язницi. На ледь видимiй над ними сторожовiй вежi стояли двое полiцiянтiв i видивлялись у бiноклi на схiд та захiд. Ларюель перейшов мостом через рiчку i навпростець перетнув простору галявину серед лiсiв, очевидно, вiдведену пiд ботанiчний сад. Із пiвденного сходу налетiла зграя птахiв – невеликих, але довгих, чорних i потворних, чимось схожих на комах i чимось на крукiв, з довгими незграбними хвостами. Вони летiли додому важко, хвилеподiбно, з пiдстрибом, порушуючи спокiй сутiнкiв гарячковими змахами крил; щовечора вони так поспiшали на нiчлiг до ясеневих дерев, що до настання ночi все гуло вiд iхнього невпинного механiчного скреготу. У хаотичному русi гидка зграя промайнула повз i затихла. Коли Ларюель дiстався палацу, сонце вже сiло. Попри свою щиру любов до цього мiсця, вiн одразу пошкодував, що прийшов. Напiвосвiтленi рожевi розбитi колони наче чекали, щоб обвалитись на нього, а басейн, вкритий зеленим мулом i з вiдiрваними схiдцями, що висiли на одному заiржавiлому крiпленнi,– щоби зiмкнутись над його головою. Зруйнована затхла каплиця, поросла бур’яном; стiни, що осипалися, вкрилися плямами вiд сечi i стали прихистком для скорпiонiв; зруйнованi балки, сумнi орнаменти на арках, слизькi сходи, забрудненi випорожненнями, – це мiсце, у якому колись розквiтало кохання, нагадувало нiчне жахiття. Ларюель втомився вiд жахiть. «Францiя, навiть пiд личиною Австрii, не повинна перемiщуватись у Мексику», – подумав вiн. Бiдолашний Максимiлiан не зазнав щастя у своiх палацах. І чому iнший злощасний замок у Трiестi також назвали Мiрамар – замок, де Шарлотта збожеволiла i всi, хто в ньому жив, вiд iмператрицi Єлизавети Австрiйськоi до ерцгерцога Фердинанда, загинули насильницькою смертю? І все ж як вони, напевно, любили свою землю, цi двое самотнiх вигнанцiв – простих людських iстот, якi несвiдомо цiнували свiй Едем, що перед самiсiньким iхнiм носом почав перетворюватись на в’язницю i тхнути пивом, поки вiд iхньоi величi не залишилась тiльки трагедiя. Привиди, привиди точно жили тут, як i в «Казино». Серед них i той, хто казав: «Нам судилося прибути сюди, Шарлотто. Поглянь на цю величну провiнцiю, на ii пагорби, долини, вулкани неймовiрноi краси. Подумати тiльки, це все наше! Живiмо ж порядно i змiстовно, щоби бути гiдними цього мiсця!» І тi, що постiйно сварилися: «Нi, ти любив себе i своi бiди бiльше, нiж мене. Ти навмисно влаштував усе». – «Я?» – «Тебе завжди оточували люди, якi турбувалися про тебе й любили тебе, використовували чи вели тебе за собою. Ти слухав усiх, крiм мене, единоi, хто справдi тебе кохала». – «Це не так, я завжди любив лише тебе». – «Завжди? Ти любив лише себе». – «Нi, тебе, тiльки тебе, будь ласка, повiр менi: ти мусиш пам’ятати, як ми завжди збиралися в Мексику. Пам’ятаеш? Так, ти маеш рацiю. Ти була моiм единим шансом на щастя. Бiльше такого нiколи не трапилося». На цьому моментi вони вибухали плачем, стоячи поруч. Проте голос, що вчувався Ларюелю в палацi, належав не Максимiлiану, а Консулу. З полегшенням дiставшись своеi вулицi, Ларюель пригадав той день, коли побачив на нiй Івонн в обiймах Консула. Це трапилося невдовзi пiсля iхнього прибуття до Мексики; наскiльки iнакшим палац здавався тодi! Вiтер затих. Ларюель сповiльнив крок, розстiбнув свiй англiйський твiдовий пiджак, придбаний, утiм, у брендовому магазинi «High Life» у Мехiко, i розв’язав синiй у горошок шарф. Вечiр справляв гнiтюче враження. А яка тиша: жодного звуку не долинало тепер до нього. Нiчого, окрiм човгання його власних пiдошов. Навколо – жодноi душi. Ларюелю трохи муляли штани. Вiн сильно погладшав, причому вже тут, у Мексицi, i, можливо, то була одна з тих безглуздих причин, через якi тут iнколи пускали в хiд зброю, але газети про це навiть не згадували. Ларюель кумедно змахнув своею ракеткою, наче для подачi, але забув, що вона надто важка у чохлi. Вiн проминув ферму, будинки, поля i пагорби, закутанi в тiнь сутiнкiв, що швидко згущувалися. Оглядове колесо знову з’явилося в полi зору, тобто його верхiвка, яскраво запалало над пагорбом майже навпроти Ларюеля, а тодi над ним здiйнялися дерева. Дорога, жахливо нерiвна i всiяна ямами, стрiмко пiшла вниз; Ларюель наблизився до невеличкого мiстка через barranca – глибоку ущелину. Зупинився посерединi, пiдпалив нову цигарку вiд тiеi, що тримав у ротi, i перехилився через поручень, видивляючись униз. Було надто темно, щоби розгледiти дно ущелини, але на ньому ховались i завершенiсть, i роздрiбненiсть. Куаунауак у цьому сенсi уособлював сам час: куди не поглянь, усюди на тебе чекае безодня. Притулок стерв’ятникiв i мiського Молоха! За стародавньою священною легендою, народженою бiля iншого моря, коли Христа розiп’яли, земля розверзлася по всiй тiй мiсцевостi, хоча такий збiг навряд чи тодi когось здивував. Саме на цьому мiстку Консул колись запропонував Ларюелю створити фiльм про Атлантиду. Перехилившись, як оце зараз Ларюель, п’яний, але зiбраний, рацiональний, дещо дратiвливий i нетерплячий, – це був один iз тих випадкiв, коли вiн напивався до протверезiння, – Консул говорив про духа безоднi, божество бурi на iм’я Хуракан, яке, «вочевидь, слугувало посередником у взаеминах мiж протилежними сторонами Атлантичного океану». Що вiн мав цим на увазi, невiдомо. Однак це було не вперше, коли вони з Консулом стояли, вдивляючись у безодню. Адже тодi, багато рокiв тому, iснувала «Преiсподня» – i як можна було забути про неi чи про те, що iхня зустрiч там якимось незрозумiлим чином була пов’язана з пiзнiшою – у палацi Максимiлiана? Чи дiйсно було дивовижним вiдкриття, що Консул, друг його дитинства з Англii (Ларюель навряд чи змiг би назвати його шкiльним товаришем), якого вiн не бачив майже чверть столiття, мешкав у Мексицi на однiй вулицi з ним уже шiсть тижнiв без його вiдома? Мабуть, нi. Мабуть, це був лише один iз тих безглуздих збiгiв, що iх можна було б охарактеризувати як «улюблену забавку богiв». Але наскiльки яскраво знову постав у його уявi образ далеких канiкул, проведених на узбережжi Англii! Ларюель народився в мiстечку Лангвiон у департаментi Мозель, але згодом його батько, заможний фiлателiст, який плекав особливi захоплення, переiхав до Парижу, i в дитинствi Ларюель зазвичай проводив лiтнi канiкули з батьками в Нормандii. Мунiципалiтет Курсель у департаментi Кальвадос, що на протоцi Ла-Манш, був далеко не фешенебельним курортом. У ньому розташувалися лише декiлька обшарпаних вiтром пансiонiв, а вздовж берега холодного моря на багато кiлометрiв простягалися безлюднi пiщанi дюни. Однак саме сюди спекотного лiта 1911 року приiхала родина вiдомого англiйського поета Авраама Таскерсона i привезла iз собою маленького дивного сироту англо-iндiйського походження; це замислене п’ятнадцятирiчне створiння, сором’язливе й водночас на диво самостiйне, писало вiршi (до чого його, вочевидь, заохочував старий Таскерсон, сидячи вдома) i часом заходилося плачем, якщо в його присутностi вимовляли слова «мама» чи «тато». Жак, приблизно одного вiку з ним, вiдчував до сироти незбагненну симпатiю i досить часто бачив його, оскiльки iншi шестеро хлопцiв у родинi, якi були старшими i, здавалося, бiльш суворого виховання, хоча й доводилися юному Джеффрi Фермiну непрямими родичами, гуртувалися мiж собою i залишали його на самотi. Жак iз Джеффрi гуляли вдвох уздовж берега, прихопивши iз собою декiлька старих ключок, привезених з Англii, i гутаперчевих м’ячiв для гольфу, якi вони урочисто закинули в море в день вiд’iзду. Джеффрi отримав вiд нього прiзвисько «Старий». Матiнка Ларюеля теж полюбила його й називала «чарiвним юним поетом з Англii», а мiсiс Таскерсон припав до душi його приятель-француз. Наприкiнцi Таскерсони запросили Жака провести вересень в Англii, де Джеффрi перебуватиме до початку нового шкiльного семестру. Батько Жака планував вiдправити сина на навчання в англiйську школу до повнолiття, а тому погодився. Вiн був у захватi вiд виправки i мужнiх манер Таскерсонових синiв… Ось так Ларюель опинився в Лiсоу. Це було щось на зразок дорослоi, бiльш цивiлiзованоi версii Курселя на пiвнiчно-захiдному березi Англii. Таскерсони проживали в зручному будинку iз садом, що межував iз прекрасним полем для гольфу, розташованим на схилах бiля моря. Точнiше, того, що таким видавалося: насправдi це було гирло рiки завширшки близько семи миль, а на заходi, де починалося справжне море, здiймалися бiлi гребенi хвиль. Вельськi гори, чорнi та хмарно-похмурi, простягалися за рiкою, i вряди-годи на них траплялися заснiженi вершини, що нагадували Джеффу про Індiю. Упродовж робочого тижня, коли iм дозволялося грати в гольф, поле було безлюдним, i потiпанi жовтi маки трiпотiли серед колючоi морськоi трави. На узбережжi можна було побачити рештки прадавнього лiсу з потворними чорними пеньками, i трохи далi – покинутий старий приземкуватий маяк. У гирлi розташувався острiв, на якому чорною квiткою мерехтiв вiтряк; пiд час вiдпливу туди можна було дiстатися верхи на вiслюку. Низько над горизонтом виснув дим каботажних суден, що прибували з Лiверпуля. Тут панувало вiдчуття простору й порожнечi. Тiльки вихiднi дещо псували загальну картину: попри те, що сезон завершувався i сiрi готелi-санаторii вздовж набережноi поступово порожнiли, поле для гольфу було напхом напхане лiверпульськими брокерами, якi грали четвiрками. Вiд суботнього ранку до вечора недiлi злива з м’ячiв безперервно бомбардувала дахи. Тодi Жак полюбляв вийти з Джеффрi в мiсто, де було так багато гарненьких смiхотливих дiвчат, пройтися залитими сонцем вулицями пiд пронизливим вiтром чи подивитися на пляжi одну з вистав про кумедного П’еро. Але найкраще було кататися заливом у чотириметровiй яхтi, яку вони брали напрокат i якою майстерно керував Джеффрi. Як i в Курселi, тут вони з Джеффрi були самi собi господарi. І тепер Жак краще розумiв, чому тодi, в Нормандii, так рiдко бачив братiв Таскерсонiв. Тi хлопцi не мали собi рiвних у ходьбi. Вони легко проходили двадцять п’ять чи тридцять миль на день. Але – що здавалося ще дивнiшим – усi вони, хоча були ще школярами, не мали собi рiвних також у пияцтвi. Пройшовши зо три милi, вони встигали зупинитись у стiлькох же пабах i випити в кожному по пiв пiнти або й пiнту мiцного пива. Навiть наймолодший iз них, якому не виповнилося ще й п’ятнадцяти, за день випивав щонайменше три лiтри. І коли когось iз них нудило, це лише звiльняло мiсце для новоi порцii. Нi Жак, який мав слабкий шлунок (хоч i звик до невеличких порцiй вина вдома), нi Джеффрi, який не полюбляв смаку пива i до того ж вiдвiдував сувору консервативну християнську школу, не могли витримати такi середньовiчнi темпи. Але насправдi вся сiм’я пила понад мiру. Їi глава, грубувато-добродушний Таскерсон, нещодавно втратив единого сина, який хоч на дещицю успадкував його лiтературний талант, i вечорами сидiв замислений у своему кабiнетi i цмулив година за годиною – iз котами на колiнах i вечiрньою газетою в руках, що шелестiла, начебто засуджуючи решту його синiв, якi так само годинами пили в iдальнi. Мiсiс Таскерсон вдома мала вигляд геть iншоi жiнки – можливо, не вiдчуваючи потреби справляти гарне враження, – i сидiла iз синами, ii миловидне обличчя заливалося рум’янцем i водночас несхваленням, та все ж вона бадьоро споювала всiх гамузом. Насправдi хлопцi легко давали iй фору, але нiхто нiколи не бачив, щоби вони, похитуючись, вешталися вулицями. Для них було свого роду справою честi – мати то тверезiший вигляд, що бiльше вони випили. Як правило, вони трималися бездоганно рiвно, розправивши плечi й дивлячись прямо, як гвардiйцi в строю, хiба що наприкiнцi дня дещо уповiльнювали крок i починали рухатися тiею самою «прямою, впевненою ходою», що так вразила батька Ларюеля. При цьому нерiдко траплялося, що вранцi всю сiм’ю можна було заскочити сплячими на пiдлозi в iдальнi. Але нiхто вiд цього не почувався погано, а навiть якщо й почувався, мiг навiдатися до комори, переповненоi барильцями з пивом, i нацiдити собi кухоль-другий. Здоровi та дужi, хлопцi iли зi звiрячим апетитом. Вони поглинали в жахливих обсягах пiдсмаженi баранячi шлунки й чорнi кров’янi пудинги – сумiш рiзних видiв неiстiвного м’яса з вiвсянкою, розраховану, як побоювався Жак, хоча б частково й на нього (це ж «будинг», ти що, не знаеш?), поки Старий, якого часто називали в розмовi «той Фермiн», сидiв сором’язливо, мов не у своiй тарiлцi, навiть не пригубивши зi свого кухля гiркого свiтлого пива i намагаючись пiдтримувати розмову з мiстером Таскерсоном. На перший погляд було важко зрозумiти, як «той Фермiн» уживався з такою не схожою на нього родиною. У нього з хлопцями не було нiчого спiльного – вони навiть ходили в рiзнi школи. Проте нескладно було здогадатися, що родичi, якi вiдiслали його туди, мали виключно добрi намiри. Джеффрi завжди «з головою занурявся у книжки», тож «дядько Авраам», що писав вiршi в релiгiйному дусi, мав стати «саме тим, хто допоможе йому». Водночас вони, певно, так само мало знали про синiв Таскерсона, як i сiм’я Жака, i вважали: якщо цi чудовi хлопцi виграють усi спортивнi та мовнi призи у шкiльних змаганнях, вони точно допоможуть бiдолашному Джеффрi побороти сором’язливiсть i постiйнi спогади про батька та Індiю. Серце Жака прихилилося до бiдолашного Старого. Його мати померла в Кашмiрi, коли вiн був ще малим, а минулого року його батько, який одружився знову, просто безслiдно зник. Нiхто в Кашмiрi чи будь-де ще не знав, що з ним сталося. Одного дня вiн пiднявся в Гiмалаi та не повернувся, залишивши Джеффрi у Шрiнагарi з мачухою i зведеним братом Г’ю, тодi ще зовсiм немовлям. Потiм, нiби цього було недостатньо, померла й мачуха, залишивши двох дiтей самих в Індii. Бiдолашний Старий! Попри дивакуватiсть, його завжди зворушувало найменше добро, яке робилося для нього, – i навiть звертання «той Фермiн». Ларюель вiдчував, що Джеффрi був по-своему вiдданий Таскерсонам i готовий захищати iх цiною власного життя. Його безпораднiсть i водночас вiдданiсть могли обеззброiти будь-кого. Та зрештою, i самi юнi Таскерсони теж старалися, хай навiть у своiй грубуватiй англiйськiй манерi, не залишати його в бiдi i проявляти спiвчуття. Вони не були виннi в тому, що вiн не мiг випити сiм пiнт за чотирнадцять хвилин чи пройти п’ятнадцять миль, не падаючи вiд утоми. Частково завдяки iм Жак опинився тут, аби скласти Джеффрi компанiю. І частково iм, напевно, таки вдалося змусити його подолати свою сором’язливiсть: вiд Таскерсонiв Старий навчився (i згодом навчив Жака) англiйського мистецтва «знiмати дiвчат». Удвох вони, прогулюючись уздовж набережноi, спiвали безглузду пiсеньку П’еро, переважно з французьким акцентом, як у Жака: Ми всi крокуем хитко, хитко, Говоримо так швидко-швидко, На кожному з нас е краватка Навколо – гарненькi дiвчатка. Спiваемо веселу пiсню Аж поки не прийде свiтанок, І нам вiд того так радiсно Бо скоро буде ранок.[15 - Оригiнал – англiйська пiсня «The Wibbly Wobbly Walk». (Тут i далi вiршованi фрагменти в перекладi А. Кулiнськоi.)] Пiсля цього потрiбно було гукнути «Привiт!» навздогiн дiвчинi, яка обернулася, як тобi здавалося, iз захопленням. Якщо ти не помилився, то пiсля заходу сонця ти вiв ii на прогулянку до поля для гольфу, на якому, як казали Таскерсони, було «де насидiтися», а саме – в головних бункерах[16 - Пастки на полi для гольфу, що ускладнюють гру. Бункер, фервей, грiн – iгровi термiни.] i рiвчаках мiж пiщаними дюнами. Зазвичай бункери були цiлком засипанi пiском, але глибокi та захищенi вiд вiтру; найглибший називався «Преiсподня». Ця пiдступна загроза, що ii боялися всi гравцi, знаходилася поблизу оселi Таскерсонiв, посерединi схилу восьмого фервею. Певною мiрою бункер охороняв грiн, щоправда, на значнiй вiдстанi, адже розташовувався нижче за нього й дещо лiвiше. Прiрва зяяла в такому мiсцi, що туди потрапляв третiй удар обдарованого вiд природи гравця на кшталт Джеффрi чи п’ятнадцятий – невмiлого, як Жак. Останнiй зi Старим часто вирiшували, що «Преiсподня» – чудове мiсце, куди можна вiдвести дiвчину, хоча хай би куди ти ii вiдвiв, нiчого серйозного там не вiдбувалося. Уся суть завдання полягала в тому, щоби «закадрити» невинне створiння. Із часом Старий, який був, м’яко кажучи, незайманим, i Жак, який прикидався не таким, узяли собi за звичку чiплятись до дiвчат на набережнiй, приводити iх на поле, там роздiлятись i зустрiчатися пiзнiше. Цим вони займались у Таскерсонiв на диво стабiльно. Ларюель досi не знав, чому вони не порозумiлися стосовно того, що трапилося в «Преiсподнiй». Вiн точно не збирався пiдглядати за Джеффрi. Так вийшло, що йому стало нудно з дiвчиною, i вони вдвох рухалися через восьмий фервей у напрямку Лiсоу-Драйв, коли iх обох змусили насторожитися голоси, що доносилися з бункера. А далi пiд мiсячним свiтлом перед ними розгорнулася дивна сцена, вiд якоi нi Жак, нi його супутниця не могли вiдвести очей. Ларюель поквапився би вiдiйти, але обое, не розумiючи цiлком, що вiдбуваеться в «Преiсподнiй», не могли стримати смiх. Цiкаво, що Ларюель не пам’ятав, хто що казав, – лише вираз обличчя Джеффрi у сяйвi мiсяця i те, як гротескно незграбно його партнерка звелася на ноги, пiсля чого Жак iз Джеффрi поводилися пiдкреслено незворушно. Уся четвiрка рушила до таверни з дивною назвою «Ситуацiя змiнилася». Це було, без сумнiву, вперше, коли Консул зайшов у бар iз власноi iнiцiативи; вiн голосно замовив вiскi «Джоннi Вокер», офiцiант за наказом власника закладу вiдмовився iх обслуговувати як неповнолiтнiх i видворив геть. На жаль, iхня дружба не пережила цих двох сумних, хоча, безумовно, доленосних розчарувань. Тим часом батько Ларюеля вiдмовився вiд iдеi вiдправити його до англiйськоi школи. Решта канiкул спливла в самотностi та дощах, що налетiли пiсля рiвнодення. Прощання в Лiверпулi було сумним i тоскним, як i подорож через Дувр додому, до Кале – самотня, мов життя торговця цибулею… Ларюель випростався, раптово вiдчувши рух поблизу, i зiйшов зi шляху вершника, який мчав уздовж краю мосту. Темрява впала, наче дiм Ашерiв[17 - Маеться на увазi новела Едгара Аллана По «Падiння дому Ашерiв».]. Кiнь раптом зупинився, клiпаючи очима вiд свiтла автомобiльних фар – явища, рiдкiсного для цiеi вулицi. Автомобiль наближався з боку центру мiста, перекочуючись на вибоiнах, мов корабель на хвилях. Вершник був настiльки п’яний, що буквально розпластався на конi, загубивши стремена, його ноги метлялися самi по собi; вiн ледве тримав поводи i хапався за луку сiдла, щоб утримати рiвновагу. Кiнь звився дибки – дико й виклично, нiби водночас боявся i зневажав свого наiзника, – i кулею ринув назустрiч машинi. Вершник спершу, здавалося, почав падати назад, але дивом утримався, вiдхилився вбiк, мов циркач-фокусник, вирiвнявся в сiдлi, зiсковзнув з нього, знову завалився назад – i щоразу йому вдавалося не впасти завдяки поводам, а не сiдлу. Вiн тримав iх в однiй руцi, так i не знайшовши ногами стремена, i люто лупив коня по боках своiм довгим вигнутим мачете, який вихопив iз пiхов. Тим часом фари освiтили постатi цiлоi сiм’i: чоловiк iз жiнкою в жалобному одязi та двое чепурних дiтей спускалися схилом. Жiнка вiдтягнула дiтей на край дороги, коли кiнь промчав повз них, а чоловiк завмер бiля кювету. Автомобiль пригальмував, пригасив фари, щоби не заслiпити вершника, наблизився до Ларюеля i переiхав через мiст позаду нього. Це була потужна машина американського виробництва, що глибоко просiдала, пiдстрибуючи на ямах, але ii двигун працював ледве чутно; здалеку лунав тiльки цокiт пiдков коня, який галопом нiсся вгору по погано освiтленiй калье Нiкарагуа, повз будинок Консула, де свiтилося вiкно, якого Ларюель не хотiв бачити, – адже коли Адам покинув рай, свiтло в його оселi горiло ще довго, а входу йому туди бiльше не було, – повз школу й те мiсце, де вiн зустрiв Івонн разом iз Г’ю та Джеффрi; Ларюель уявляв, як вершник, не зупиняючись, пролетить бiля його будинку, де купою лежать досi наполовину спакованi валiзи, поверне за рiг на калье Тьерра дель Фуего i мчатиме далi мiстом iз палаючими дикими очима, наче назустрiч власнiй смертi. І цим видiнням, раптово усвiдомив вiн, цим манiакальним видовищем безглуздоi, але не зовсiм неконтрольованоi гонитви, що майже вселяла захоплення, цим туманним образом теж був Консул. Ларюель зiйшов на пагорб i зупинився, втомлений, серед мiста, поблизу головноi площi, проте не став видиратися по калье Нiкарагуа. Щоб обiйти свiй дiм, вiн зрiзав шлях лiворуч за школою – розбитою стежкою, що вела колом до площi. Люди iз цiкавiстю позирали на нього, поки вiн неквапно спускався бульваром Авенiда де ла Революсьйон зi своею тенiсною ракеткою. Ця вулиця простягалася досить далеко i вела назад, до американiзованоi траси та «Казино де ла Сельва». Ларюель усмiхнувся: цiею химерною орбiтою вiн мiг без кiнця кружляти навколо свого будинку. Позаду вирував ярмарок, який вiн навiть не роздивився. Мiсто сяяло кольорами навiть увечерi, слiпучо освiтлене, але тiльки мiсцями, наче це були вогнi суден у гаванi. Хиткi тiнi танцювали на тротуарах. Поодинокi дерева в тiнi здавалися вкритими вугiльною сажею, iхнi гiлки хилилися пiд цiею уявною вагою. Маленький автобус знову прогуркотiв повз нього, тепер у зворотному напрямку, щосили гальмуючи на крутому схилi, без увiмкнених заднiх лiхтарiв. Останнiй автобус до Томалiна. Ларюель пройшов повз вiкна доктора Вiхiля, де iспанською мовою повiдомлялося: «Доктор Артуро Дiас Вiхiль, хiрург-акушер, факультет вiйськово-медичноi вищоi школи в Мехiко, спецiалiзацiя: дитячi захворювання (психiчнi розлади)» – наскiльки ввiчливий i солiдний вигляд мав цей напис у порiвняннi з тими, що траплялися в туалетах! І далi: «Години консультацiй: iз 12 до 14 i з 16 до 19». «Трохи перебiльшив», – подумав Ларюель. Повз нього пробiгли хлопчики-газетярi, котрi продавали «Quauhnahuac Nuevo» – газету, що пiдтримувала краiни Осi й видавалася, як казали, тим огидним профашистським рухом «Uniоn Militar». «Французький лiтак-винищувач збив нiмецький. Робiтники Австралii закликають до миру». «Бажаете мати елегантний вигляд i вдягатися за останньою модою Європи та Америки?» – запитував плакат у вiтринi магазину. Ларюель простував схилом далi. Бiля казарм чатували двое вартових у французьких армiйських шоломах та фiолетових унiформах, збляклих до сiрого й перетягнутих зеленими портупеями. Ларюель перейшов вулицю. Наблизившись до кiнотеатру, вiн вiдчув, що все не так, як мае бути: у повiтрi витало якесь дивне неприродне збудження, подiбне до лихоманки. Чомусь вiдчутно похолодало. Кiнотеатр був темний, наче цього вечора в ньому нiчого не показували. З iншого боку будiвлi велика група людей – не черга, а, вочевидь, глядачi, якi вже встигли висипати з будiвлi,– стояла на тротуарi пiд балюстрадою i прислухалася до гучномовця, закрiпленого на фургонi, що пронизливо вивергав марш газети «Washington Post». Раптом прогуркотiв грiм i згасли вуличнi лiхтарi. Отже, свiтло в кiнотеатрi вимкнулося ще ранiше. «Зараз хлине дощ», – подумав Ларюель, але його бажання змокнути кудись подiлося. Вiн засунув ракетку пiд полу пiджака й побiг. Вулицю миттево охопив вiтер, здiймаючи старi газети й задуваючи гасовi лампи бiля дверей хлiбних крамничок; небо над готелем навпроти кiнотеатру люто прокреслила блискавка, супроводжувана ще одним ударом грому. Зусiбiч стогнав вiтер, i люди зi смiхом тiкали, щоби сховатися. Ларюель чув, як грiм струснув гори за його спиною. Вiн добiг до кiнотеатру саме вчасно: почалася справжня злива. Ларюель стояв, засапавшись, пiд захистом навiсу бiля входу, що, однак, бiльше нагадував вхiд до якогось темного схiдного базару чи ринку. Там уже скупчилися селяни з кошиками. Каса тимчасово залишалася порожньою i з прочиненими дверима, у якi панiчно намагалася встромитися якась курка. Усi присутнi запалювали лiхтарики або сiрники. Фургон iз гучномовцем рушив й одразу зник за пеленою дощу. На афiшi значилося: «Руки Орлака. О 18:00 та о 20:30. У головнiй ролi – Пiтер Лорре». Знову спалахнули вуличнi лiхтарi, але театр залишився в темрявi. Ларюель намацав сигарету. «Руки Орлака»… Якось блискавично ця афiша повернула його в минуле кiнематографу i власнi студентськi часи – часи «Празького студента», Роберта Вiне, Вернера Крауса i Карла Груне, часи кiнокомпанii «UFA», коли переможена Нiмеччина завойовувала повагу культурного свiту завдяки кiнокартинам, що вона створювала. От тiльки тодi Орлака грав Конрад Фейдт. Дивно, але саме цей фiльм у своiй первiснiй версii був ненабагато кращим за поточний – хирлявий продукт Голлiвуду, який вiн бачив декiлька рокiв тому в Мехiко чи, можливо (Ларюель роззирнувся), у цьому самому театрi. Це не було чимось неможливим. Але, наскiльки вiн пам’ятав, навiть Пiтеру Лорре не вдалося врятувати картину, i Ларюель не хотiв переглядати ii знову. Але ж яку заплутану, нескiнченну iсторiю вона розповiдала, iсторiю жорстокостi та святостi, i тепер цей плакат iз зображенням убивцi Орлака висiв просто над ним! Митець з руками вбивцi – це був таемний ключ до розумiння цiлоi епохи. Адже це сама Нiмеччина у жахливому образi з полiтичноi карикатури нависала над ним. А може, це був, як незатишно пiдказувала Ларюелю жвава уява, вiн сам? Перед ним несподiвано опинився сеньйор Бустаменте, директор кiнотеатру, прикриваючи долонею сiрник для сигарети Ларюеля, – з такою ж блискавично швидкою, хаотично-незграбною люб’язнiстю, як доктор Вiхiль i взагалi всi латино-американцi. Його волосся, без жодних слiдiв дощу i наче повнiстю вiдлаковане, а також важкий аромат парфумiв, який вiн поширював навколо себе, свiдчили про щоденнi вiзити до цирульнi. Вiн був бездоганно вдягнений у чорний сюртук i штани у смужку i незмiнно коректний, як i бiльшiсть мексиканцiв цього типу, незалежно вiд землетрусiв i громових стрiл. Вiн вiдкинув сiрник тим жестом, що водночас мав означати i привiтання, щоби не витрачати дарма рухiв. – Ходiмо вип’емо, – запропонував вiн. – Дощовий сезон тримаеться до останнього, – усмiхнувся Ларюель, працюючи лiктями, аби проштовхнутися в маленький бар, що межував iз кiнотеатром, але був розташований в окремiй прибудовi. Цей бар, вiдомий як «Cerveceria XX», був тим самим «нашим мiсцем», за висловом доктора Вiхiля. Вiн освiтлювався свiчками, встромленими у пляшки на стiйцi та декiлькох столиках уздовж стiн. Усi столики були зайнятi. – А бодай iм!.. – пробурмотiв директор пiд нiс, роззираючись навколо; вони всiлися на краю барноi стiйки, де знайшлося мiсце на двох. – Менi дуже шкода, що електрика не функцiонуе, дроти перегорiли. Трясця iхнiй матерi. Кожного божого тижня щось стаеться зi свiтлом. Минулого разу було значно гiрше, абсолютно жахливо. Ви ж знаете, до нас приiжджала трупа з Панама-Сiтi, яка хотiла виступити iз шоу в Мексицi… – Ви не проти, якщо я дозволю собi… – Нi, hombre[18 - Чоловiче (iсп.).],– засмiявся той. Ларюель запитав сеньйора Бустаменте, якому нарештi вдалося привернути увагу бармена, чи той уже бачив фiльм про Орлака ранiше i чи вдалося повернути картинi минулу популярнiсть. – Вам?.. – Текiлу, – повагавшись, вiдповiв Ларюель й одразу ж виправився: – Нi, анiс, por favor[19 - Будь ласка (iсп.).], сеньйоре. – Y una gaseosa[20 - І газовану воду (iсп.).],– додав сеньйор Бустаменте, звертаючись до бармена. – Нi, сеньйоре, – досi замислено мовив вiн, перебираючи пальцями лацкан майже сухого твiдового пiджака Ларюеля, – фiльм не мае популярностi. Вiн просто повернувся на екрани. Останнiм часом я показую тут i найсвiжiшу кiнохронiку: це справдi найпершi кадри з iспанськоi громадянськоi вiйни, що дiйшли сюди. – Але я бачу, що у вас демонструють i деякi сучаснi картини. – Ларюель, вiдмовившись вiд щойно запропонованого мiсця на наступний показ (якщо той вiдбудеться) в ложi для адмiнiстрацii, з легкою iронiею кинув поглядом на яскравий плакат, що висiв за барною стiйкою, iз зображенням нiмецькоi кiнозiрки з дещо iспанськими рисами обличчя й пiдписом: «Дивовижна й чарiвна Марiя Ландрок, видатна нiмецька акторка, яку ми незабаром побачимо в новому сенсацiйному фiльмi». – Un momentito, se?or[21 - Хвилиночку, сеньйоре (iсп.).]. Con permiso… Сеньйор Бустаменте вийшов не через дверi, звiдки вони ввiйшли до бару, а через бiчний вхiд iз вiдсунутою портьерою поза стiйкою праворуч, що вiв просто в кiнотеатр. Ларюель отримав нагоду детально роздивитися iнтер’ер. Звiдти, наче показ ще тривав, долинав гамiр галасливих дiтлахiв i продавцiв хрусткоi картоплi та квасолi по-мексиканськи. Важко було повiрити, що бiльшiсть людей уже залишили примiщення. Мiж рядами снували темнi тiнi дворових псiв. Свiтло не згасло повнiстю – воно тьмяно миготiло червоно-оранжевими вогниками. На екранi, по якому блукали тiнi вiд лiхтарикiв, висiло непереконливе вибачення за «технiчний збiй»; у ложi для адмiнiстрацii одним сiрником запалили три сигарети поспiль. У заднiй частинi залу, де пiд мерехтливим свiтлом виднiвся вихiд пiд написом «Salida», Ларюель угледiв сеньйора Бустаменте, який квапився до свого офiсу. На вулицi гримiло й лив дощ. Ларюель пригубив розбавленоi анiсовки, що спершу добряче бадьорила, але потiм викликала нудоту. Насправдi жодноi схожостi з абсентом. Але втома вiдступила, i Ларюель вiдчув голод. Була вже сьома година. Хоча, напевно, вони з Вiхiлем повечеряють пiзнiше у «Gambrinus» або «Charley’s Place». Вiн вибрав з блюдця часточку лимона й автоматично висмоктав, розглядаючи календар, що висiв бiля загадковоi Марii Ландрок i зображав зустрiч iспанського конкiстадора Кортеса з Монтесумою в Теночтiтланi. Унизу було написано: «Останнiй правитель ацтекiв Монтесума та Ернан Кортес, представник iспанськоi раси, опинилися вiч-на-вiч: двi раси та двi культури, що досягли високого рiвня розвитку, змiшуються, щоб утворити основу нашоi теперiшньоi цивiлiзацii». Сеньйор Бустаменте вже повертався, тримаючи в однiй руцi над людською штовханиною книжку. Ларюель iз болiсним вiдчуттям покрутив книжку в руках. Тодi поклав на барну стiйку й ковтнув ще анiсовоi. – Bueno, muchas gracias, se?or[22 - Що ж, дуже дякую, сеньйоре (iсп.).],– промовив вiн. – De nada[23 - Нема за що (iсп.).],– вiдповiв Бустаменте притишеним голосом i недбалим, проте красномовним жестом вiдiгнав похмурого привида, що наближався до них iз тацею цукерок у виглядi черепiв. – Не знаю, як давно вона в мене, може, два чи три роки aqu?[24 - Тому (iсп.).]. Ларюель ще раз глянув на форзац i захлопнув книжку. Дощ перiщив по даху кiнотеатру. Минуло вiсiмнадцять мiсяцiв вiдтодi, як Консул позичив йому цей затертий червоно-коричневий том елизаветинських п’ес. На той час Джеффрi з Івонн уже не були разом близько п’яти мiсяцiв. Мине ще шiсть, перш нiж вона повернеться. Вони блукали в саду Консула помiж троянд, кущикiв ломикаменю та ще якоiсь рослини iз квiтами, схожими «на вживаний презерватив», як зазначив Консул, позираючи на нього диявольськи пiдступно i водночас майже дiловито, i тепер здавалося, що той погляд говорив: «Я знаю, Жаку, що, можливо, ти нiколи не повернеш менi цю книжку, але ж я даю ii тобi саме тому, що одного дня ти пошкодуеш про це. О, я тобi пробачу, але чи пробачиш ти сам собi? Не просто через те, що не повернув ii, а тому, що згодом вона стане символом того, що безповоротно втрачено». Ларюель тодi взяв книжку. Вона була потрiбна йому, оскiльки вже деякий час вiн виношував задум повернутися до Францii i створити сучасну кiноверсiю iсторii доктора Фауста з головним героем на зразок Лева Троцького, – але насправдi до цiеi митi навiть не вiдкривав цей том. І хоча Консул згодом декiлька разiв питав про книжку, Жак згадав про неi лише в той день, коли забув ii в кiнотеатрi. Ларюель прислухався до шуму води у стiчних жолобах за дверима в дальньому кiнцi закладу, що виходили на бiчну вуличку. Раптовий удар грому струснув будiвлю, i вiд цього звуку покотилася луна, мов камiння зi схилу. – Знаете, сеньйоре, – мовив вiн раптово, – це не моя книжка. – Знаю, – вiдповiв Бустаменте тихо, майже пошепки. – Я думаю, це належить вашому amigo. – Вiн знiяковiло кашлянув. – Вашому amigo, тобто тому bicho[25 - Покидьку (iсп.).]…– Помiтивши усмiшку Ларюеля, вiн поквапився виправитись: – Я мав на увазi, тому, синьоокому. – І, наче в того ще були сумнiви, про кого йдеться, ущипнув себе за пiдборiддя i смикнув за уявну бороду. – Ваш amigo, сеньйор Фермiн. Консул. Americano. – Нi, вiн не американець. – Ларюель спробував трохи пiдвищити голос. Це було складно, оскiльки всi в барi замовкли, i вiн помiтив, що навiть у кiнозалi запанувала зацiкавлена тиша. На цей час свiтло повнiстю вийшло з ладу, i Ларюель витрiщився за плече сеньйора Бустаменте в замогильну темряву, пронизувану свiтлом лiхтарикiв, наче блискавками. Продавцi стишили голоси, дiти припинили смiятися i плакати, а глядачi, що залишилися, непорушно i знуджено, однак терпляче сидiли перед темним екраном, що раптово засвiтився нiмими гротескними тiнями гiгантiв, списiв та птахiв, а далi знову згас. Уздовж балкона правого ярусу вишикувалися люди, якi не рухалися далi й не спускалися сходами, наче об’емнi темнi фризи, викарбуванi на стiнi: серйознi вусатi чоловiки, вояки, що чекали на початок показу, щоби хоч на мить побачити закривавленi руки вбивцi. – Нi? – тихо перепитав сеньйор Бустаменте. Вiн зробив ковток своеi води, теж розглядаючи темний кiнозал i, знову замислившись, примiщення бару. – Але ж це правда, що вiн був консулом? Бо я пам’ятаю, що вiн багато разiв випивав тут, часто без шкарпеток, бiдолаха. Ларюель уривчасто засмiявся. – Так, вiн був тут британським консулом. Вони тихо розмовляли iспанською; сеньйор Бустаменте, побiдкавшись ще хвилин десять через свiтло, замовив собi пива, а Ларюель – лимонаду. Проте йому так i не вдалося охарактеризувати Джеффрi цьому добродушному мексиканцю. Слабке свiтло знову загорiлося в театрi та барi, проте сеанс не вiдновився, i Ларюель залишився сидiти сам за столиком iз черговою чаркою анiсовоi. Його шлунок точно постраждае: вiн нiколи не пив так багато, як цього року. Вiн сидiв непорушно, поклавши поруч книжку елизаветинських п’ес i дивлячись на свою тенiсну ракетку, що стояла, спираючись на спинку стiльця навпроти, зайнятого ним для доктора Вiхiля. Ларюель почувався так, нiби лежав у ваннi, iз якоi вже витекла вся вода, – бездумним i майже мертвим. Якби вiн пiшов додому, то вже давно би склав валiзи. Але вiн навiть не спромiгся попрощатись iз сеньйором Бустаменте. Позасезонний дощ ще поливав Мексику, i темнi води здiймалися, загрожуючи поглинути його власну рятiвну вежу на калье Нiкарагуа – безглузду в боротьбi з черговим усесвiтнiм потопом. Нiч сходження сузiр’я Плеяд!.. Але кому насправдi е дiло до якогось консула? Сеньйор Бустаменте, який був старшим, нiж здавався, ще мав пам’ятати часи правлiння Порфiрiо Дiаса – часи, коли у США кожне маленьке мiстечко вздовж мексиканського кордону мало свого «консула». Тих мексиканських консулiв можна було знайти навiть у селах, вiддалених вiд кордону за сотнi кiлометрiв. Вiд консулiв вимагалося одне – сприяти торгiвлi мiж краiнами, хiба не так? Але Дiас утримував консулiв навiть у тих мiстечках Арiзони, що не приносили й десяти доларiв прибутку вiд торгiвлi за рiк. Звiсно, вони були не консулами, а звичайними шпигунами. Сеньйор Бустаменте знав про це, оскiльки до революцii його батько, лiберал та член радикальноi органiзацii Понсiано Аррiаги, три мiсяцi вiдсидiв у тюрмi в Дугласi в Арiзонi (хоча сам Бустаменте збирався голосувати за iншого революцiонера – Хуана Альмасана), за наказом призначеного Дiасом консула. «Хiба ж не розумно припустити, – натякав вiн без надмiрноi серйозностi,– що сеньйор Фермiн такий самий консул – звiсно, не мексиканський i не такоi породи, як iншi,– проте британський консул, який заледве може стверджувати, що дбае про iнтереси британськоi торгiвлi в мiстi, де немае англiйцiв i, вiдповiдно, iхнiх iнтересiв, особливо з огляду на той факт, що Англiя розiрвала дипломатичнi стосунки з Мексикою?» Загалом сеньйор Бустаменте, як здавалося, був майже впевнений, що Ларюеля водять кругом пальця, а сеньйор Фермiн насправдi таки шпигун або ж, як вiн висловився, «павук». Але нiде у свiтi немае бiльш гуманних та спiвчутливих людей, нiж у Мексицi, хай би вони голосували навiть за Альмасана. Сеньйор Бустаменте був готовий спiвчувати Джеффрi навiть як «павуку», спiвчувати його бiдолашнiй, самотнiй та знедоленiй тремтливiй душi, що випивала тут щовечора, покинута дружиною («Проте вона повернулася, – мало не вигукнув Ларюель, – це справжне диво, але вона повернулася!») i, можливо, якщо взяти до уваги вiдсутнiсть шкарпеток, навiть своею державою, i тепер вiн блукае, простоволосий, desconsolado[26 - Невтiшний (iсп.).], згорьований та переслiдуваний, навiть не знаючи цього, iншими «павуками»: чоловiком у темних окулярах, якого вiн приймае за безхатька, «посильним» на iншому боцi вулицi, голомозим хлопчиною iз сережками, який несамовито розгойдуеться у скрипучому гамаку, – i всi вони стерегли кожну вулицю та провулок, кожний вхiд i ВИХІД; у це вже не повiрили би навiть мексиканцi («Тому що це неправда», – зауважив Ларюель), але це досi було можливо, як запевнив би батько сеньйора Бустаменте, вони чекають, поки вiн щось утне, щоб одразу про це дiзнатись, i ще той батько запевнив би, що Ларюель не змiг би перетнути кордон, скажiмо, у кузовi вантажiвки для перевезення худоби, без доведення цього до «iхнього» вiдома в Мехiко i вирiшення його долi ще до його прибуття. Сеньйор Бустаменте не знав Консула достатньо добре, хоч i мав звичку триматися насторожi, але всьому мiстечку було вiдомо, який вiн iз вигляду, i вiн завжди справляв, принаймнi протягом останнього року, враження, окрiм стабiльного стану muy borracho[27 - Дуже п’яний (iсп.).], людини, яка постiйно боiться за свое життя. Якось вiн забiг у кантину «El Bosque», що належала старiй удовi Грегорiо, вигукуючи щось на кшталт «Sanctuario!»[28 - Притулку! (iсп.).] i що за ним женуться; вдова, перелякана бiльше, нiж вiн сам, переховувала його в коморi добрих пiв дня. Про це йому розповiла не сама вдова сеньйора Грегорiо, братом якого був садiвник сеньйора Бустаменте, а вiн сам перед своею смертю, оскiльки дружина сеньйора Грегорiо була наполовину англiйкою чи американкою i з великими складнощами пояснила ситуацiю чоловiковi та його брату Бернардiно. І все ж, якщо Консул i був ранiше «павуком», то тепер його можна було пробачити. Зрештою, вiн i сам був simpаtico[29 - Тут: спiвчутливим (iсп.).]. Хiба ж вiн, Бустаменте, не бачив, як той одного разу вiддав усi своi грошi жебраковi, затриманому полiцiею? «Але ж Консул не був боягузом», – утрутився тодi Ларюель, можливо, не дуже доречно. Принаймнi не настiльки, щоби труситися за власне життя. Навпаки, вiн надзвичайно хоробра людина, мало не герой, який отримав почесну медаль за видатнi заслуги перед батькiвщиною в останнiй вiйнi. Попри всi своi вади, у глибинi душi вiн не був злим. Достеменно не знаючи чому, Ларюель вiдчував, що у Джеффрi закладене глибоке прагнення до добра. Але сеньйор Бустаменте й не стверджував, що Консул боягуз. Майже шанобливо вiн зауважив, що бути боягузом i боятися за життя – це двi рiзнi речi в Мексицi. І що Консул точно не пiдступний, а «hombre noble»[30 - Благородна людина (iсп.).]. Проте хiба не мiг такий характер i список заслуг, перелiчений Ларюелем, свiдчити про його надзвичайно небезпечну шпигунську дiяльнiсть? Здавалося, не було сенсу намагатися пояснити сеньйоровi Бустаменте, що робота бiдного Консула була лише шляхом до вiдступу, що вiд самого початку вiн прагнув стати урядовим чиновником в Індii i лише випадково потрапив на дипломатичну службу, де поступово отримував усе бiльшi пониження, аж поки не опинився в Куаунауацi на смiхотворнiй синекурi, де мав найменше шансiв завдати клопоту Британськiй iмперii, у яку вiн, як пiдозрював Ларюель, якоюсь частиною свiдомостi щиро вiрив. «Але чому це все трапилося?» – питав себе тепер Ларюель. Quiеn sabe?[31 - Хто знае? (iсп.).] Вiн ризикнув замовити ще одну випивку, i з першим же ковтком у його уявi постала картина, можливо, вельми неточна (Ларюель служив в артилерii пiд час минулоi вiйни i вижив попри те, що деякий час перебував пiд командуванням Гiйома Аполлiнера). Абсолютний штиль за курсом, але пароплав «Самаритянин» чомусь сильно вiдхилився на пiвнiч. Як для судна, що прямувало iз Шанхая до Ньюкасла, мiста в австралiйському штатi Новий Пiвденний Вельс, навантажене стибiем, ртуттю та вольфрамом, воно вже досить тривалий час рухалося якось дивно. Чому, наприклад, воно вийшло в Тихий океан iз протоки Бунго на пiвдень вiд японського острова Сiкоку, а не зi Схiднокитайського моря? Уже багато днiв судно, наче загублена вiвця на безкрайнiх зелених водних просторах, блукало неподалiк вiд берегiв рiзних екзотичних островiв, що лежали далеко вiд його маршруту. Десь помiж островами Фарайон-де-Пахарос i Єфросин-Рок був уперше помiчений перископ i пролунала команда «Повний назад!». Коли ж субмарина спливла, пароплав лiг у дрейф. «Самаритянин», беззбройний торговий транспорт, намагався уникнути сутички. Однак ще до того, як абордажна команда iз субмарини наблизилася до пароплава, змiнив своi намiри. Наче за помахом чарiвноi палички, вiвця перетворилася на вогнедишного дракона. Пiдводний човен навiть не мав часу на занурення. Його екiпаж захопили в полон. Утративши капiтана пiд час цього зiткнення, «Самаритянин» рушив далi, залишивши субмарину безпорадно догорати, тож вона тлiла й димiла, наче цигарка над безмежною гладдю Тихого океану. У межах своiх повноважень, не дуже зрозумiлих Ларюелю, – адже Джеффрi нiколи не служив у торговому флотi, а був лейтенантом вiйськово-морських сил, до яких потрапив через яхт-клуб i службу на рятувальному суднi, а може, вже й лейтенант-командером, хтозна, – вiн був значною мiрою вiдповiдальний за цю витiвку. І за неi або через пов’язану iз цiею операцiею хоробрiсть вiн отримав британський орден «За бойовi заслуги» чи ще якийсь почесний хрест. Але в цьому всьому була, схоже, якась заковика. Хоча екiпаж субмарини був цiлком взятий у полон, коли «Самаритянин» (це була лише одна з назв цього судна, яку Консул, утiм, полюбляв найбiльше) зайшов у порт, жодного з полонених загадковим чином не виявилося на борту. Щось трапилося з тими нiмецькими офiцерами, i це «щось» не було приводом для гордостi. Подейкували, що iх самовiльно викрали кочегари «Самаритянина» i спалили живцем у топцi. Ларюель обмiркував цей випадок. Консул любив Англiю i в молодостi мiг – що, насправдi, малоймовiрно, позаяк у тi часи це було прерогативою радше тих, хто вiдсиджувався в тилу, – запалитися ненавистю до ворога. Водночас вiн був людиною честi, i, мабуть, нiхто би нi на хвилину не подумав, що вiн мiг наказати кочегарам «Самаритянина» спалити тих нiмцiв у топцi. Нiхто й уявити не мiг, що цей наказ може бути виконаний. Але фактом залишалося те, що нiмцi згорiли живцем, i не було сенсу стверджувати, що туди iм i дорога. Хтось мусив узяти на себе провину. Отож Консул, ще не отримавши свiй орден, потрапив пiд вiйськовий суд. Його виправдали. Ларюелю не було зрозумiло, чому судили саме його, а не когось iншого. Можна було уявляти Консула таким собi сльозливим лицемiром на кшталт лорда Джима[32 - Герой роману Джозефа Конрада.], що живе в добровiльному вигнаннi, оплакуе, попри отримання нагороди, свою загублену честь i гадае, що це тавро залишиться з ним на все життя. Але це уявлення було далеким вiд дiйсностi. Очевидно, нiяке тавро на нього не накладалося. І Консул охоче дiлився своiми спогадами про цей iнцидент iз Ларюелем, який багато рокiв тому прочитав про нього стримане повiдомлення в газетi «Paris-Soir». Вiн навiть жартував iз цього приводу. «Люди просто не хотiли хвалитися тим, що вирядили нiмцiв до топки пароплава», – казав вiн. Лише раз чи двiчi за останнi мiсяцi, вже сп’янiвши, Консул, на превелике здивування Ларюеля, раптово заявляв не тiльки про свою вину, а ще й про те, як вiн жахливо страждае через це. Вiн заходив ще далi. Не звинувачував кочегарiв. Не обговорював наказ, який вони отримали. Граючи мускулами, Консул зi злостивою iронiею наполягав, що самостiйно, власноруч скоiв це дiяння. Хоча на той час вiн уже остаточно втратив здатнiсть говорити правду i його життя перетворилося на химерну, вигадливу оповiдку. На вiдмiну вiд лорда Джима, вiн перестав дбати про свою честь, i випадок iз нiмецькими офiцерами був лише приводом, аби купити чергову пляшку мескалю[33 - Мiцний мексиканський напiй зi збродженого соку агави.]. Ларюель якось так i сказав Консулу – виникла безглузда сварка, пiсля якоi вони сторонилися один одного до останнього (хоча й гiршi речi не могли iх ранiше роз’еднати), i це було значно бiльш сумно й прикро, нiж будь-коли, – як i багато рокiв тому в Лiсоу. То краще в безодню кинутися стрiмголов: Розверзнись, Земле! Не дае притулку!..[34 - Рядки з п’еси Крiстофера Марлоу «Трагiчна iсторiя доктора Фауста».] Ларюель навмання розгорнув збiрку елизаветинських п’ес i якусь мить сидiв, забувши, де вiн, вбираючи поглядом цi слова, що, здавалося, своею силою затягували його свiдомiсть у прiрву, наче виконували в його душi вiдчайдушний намiр Фауста. От тiльки той казав не зовсiм про це. Ларюель перечитав рядки уважнiше. Насправдi Фауст мовив: «Тодi я стрiмголов порину в безодню», а також: «О нi, ти не дозволиш…» Це було не так уже й погано. За цих обставин бiгти було краще, нiж поринути. На червоно-коричневiй палiтурцi книжки була вирiзьблена позолочена безлика фiгурка, що також бiгла, несучи факел, схожий обрисами на видовжену шию i голову священного iбiса з роззявленим дзьобом. Ларюель зiтхнув, засоромившись самого себе. Що викликало цю iлюзiю – оманливе мигтiння свiчки в поеднаннi з притлумленим, хоча вже трохи менше, електричним свiтлом чи, можливо, якийсь взаемозв’язок мiж (як полюбляв казати Джефф) ненормальним свiтом i абнормально пiдозрiлим? Як же любив Консул цi iгри абсурду: ворожiння за книжкою… «І те, якi дива я здiйснив, може засвiдчити не тiльки вся Нiмеччина… (Входить Вагнер.) Ось що я тобi скажу, Гансе: цей корабель, що прибув iз Криту, цiлком завантажений, iз Божого благословення, цукром, мигдалем, лляним батистом i всiм, що забажаеш, – тисячами рiзних речей»[35 - Із п’еси Томаса Деккера «Свято чоботаря».]. Ларюель згорнув книжку на комедii Деккера i просто перед барменом, який мовчки здивовано спостерiгав за ним, перекинувши через руку брудний рушник, стулив очi, знову розгорнув книжку, покрутив пальцем у повiтрi i впевнено пiднiс його до рядка, тримаючи сторiнку проти свiтла: Зрубали пагiн, що зростав потужно, Вже спалено лавр Аполлона, Впав у безодню пекла цей учений муж, Дивiться всi на загибель Фауста!.. Приголомшений, Ларюель вiдклав книжку на стiл, згорнувши ii однiею рукою, а другою пiдняв з пiдлоги складений аркуш паперу, що випав iз неi. Пiдчепивши папiрець двома пальцями, вiн розправив його i прочитав: «Готель “Белья-Вiста”». Насправдi у книжцi лежали два аркушi незвично тонкого готельного поштового паперу для нотаток, довгi та вузькi, списанi з обох бокiв олiвцем. Із першого погляду це не було схоже на лист. Проте навiть при слабкому освiтленнi не було жодних сумнiвiв, що цей почерк, широкий i розмашистий, належав Консулу, що вiн був геть п’яний i це його рукою виведенi лiтери «е» на грецький манер, «д» як пiдпiрки, «т» наче поодинокi хрести, на яких розп’ятi слова, що рiзко сповзали вниз, попри те, що окремi букви нiби опиралися i повзли у протилежному напрямку. Ларюелевi пiдкотив клубок до горла, коли вiн зрозумiв, що це дiйсно свого роду лист, хоч автор, без сумнiву, не планував чи навiть фiзично не мав змоги вiдправити його поштою. «…Нiч: чергова боротьба зi смертю, кiмната здригаеться вiд демонiчних оркестрiв, тривожний сон постiйно уриваеться, за вiкном чути голоси, мое iм’я постiйно iз презирством повторюють, наближуючись, уявнi супротивники, темрява грае на клавiкордах. Наче недостатньо справжнього шуму цими сивими ночами. Не метушнi, як в американських мiстах, не стогонiв гiгантiв, якi намагаються розiрвати окови, а виття бродячих псiв, голосiння пiвнiв усю нiч, наче на свiтанку, гуркiт, стогони, котрi, як потiм з’ясовуеться, видають тi купи бiлого пiр’я на телеграфних дротах чи птаство, що гнiздиться на яблунях, одвiчна журба величезноi Мексики, що нiколи не спить. Що ж до мене, я люблю ховати свою печаль у тiнi старих монастирiв, свою провину – в iхнiх внутрiшнiх двориках та пiд гобеленами i в монастирських трапезних, де п’ють на свiтанку сумнi гончарi та безногi жебраки, чия холодна жовтувата краса вiдкриваеться заново пiсля смертi. Отож коли ти пiшла, Івонн, я вирушив до Оахаки. Немае слова сумнiшого за це. Чи варто розказувати тобi, Івонн, про жахливу подорож туди через пустелю вузькоколiйкою, на полицi вагону третього класу, про дитину, яку ми з ii матiр’ю лiкували вiд колiк, розтираючи iй живiт текiлою з моеi пляшки, чи про те, як, коли я зайшов у свiй номер у готелi, де ми колись були щасливими, звуки, що доносилися з кухнi – там рiзали якусь живнiсть, вигнали мене на вулицю, пiд свiтло лiхтарiв, а згодом, уночi, я побачив стерв’ятника, що сидiв на умивальнику? Жахiття, що вимагають величезноi мужностi. Нi, моi таемницi надто серйознi, щоб iх не зберегти. Часом я бачу себе як великого дослiдника, що вiдкрив дивовижну землю, iз якоi вiн не може повернутись i передати свое знання свiту. І iм’я цiй землi – пекло. Звiсно, це не Мексика, а мiсце в моему серцi. Сьогоднi я, як завжди, був у Куаунауаку й отримав вiд свого адвоката лист, що сповiщав про наше розлучення. Ось що я накликав на себе. Одержав я й iншi новини: Англiя розривае дипломатичнi вiдносини з Мексикою i всi ii консули – звiсно, тi, що е англiйцями, – будуть вiдкликанi додому. Усi вони переважно поряднi й добрi люди, чие iм’я я ганьблю. Я не повернуся додому з ними. Точнiше, повернуся, але не до Англii, не в той дiм. Отже, опiвночi я сiв у машину i поiхав у Томалiн, аби побачити свого тласкальського друга Сервантеса, що обожнюе пiвнячi боi i тримае кафе “Salоn Ofеlia”. Звiдти я заiхав у бар “Фаролiто” в Парiанi, де тепер сиджу в маленькiй кiмнатi за стiйкою о третiй сорок ночi, п’ю поперемiнно очас[36 - Трав’яний чай, у який додають спирт-сирець.] i мескаль i пишу це на випадковому листку, який поцупив минулого вечора в готелi “Белья-Вiста”: можливо, тому, що менi боляче дивитися на папiр з консульства, схожого зараз на склеп. Думаю, я знаю достатньо про фiзичнi страждання. Але найгiрше – вiдчувати, як помирае твоя душа. Не знаю, можливо, через те, що сьогоднi ввечерi моя душа справдi померла, зараз я вiдчуваю щось схоже на спокiй. А може, це тому, що крiзь пекло пролягае рятiвний шлях, про що добре знав Вiльям Блейк, i хоч я i заперечую це, чому тодi останнiм часом бачу його у снах? І ось як дивно вплинули на мене новини вiд адвоката. Мiж чарками мескалю я нiбито бачу цей шлях, а за ним – дивнi краевиди, мовби образ нового життя, яке ми могли би десь провести разом. Я бачу, як ми живемо в якiйсь пiвнiчнiй краiнi, серед гiр, пагорбiв i синiх вод; наш будинок розташований бiля затоки, й одного вечора ми стоiмо, щасливi разом, на балконi цього будинку й дивимося на воду. За деревами ховаються лiсопильнi, а за виступами з iншоi сторони затоки – щось подiбне до нафтопереробного заводу, обриси якого розмитi та згладженi вiдстанню. Свiтлий лiтнiй вечiр, без мiсяця, хоча вже пiзно, близько десятоi. Палае Венера, i навколо скрiзь свiтло, наче ми десь далеко на пiвночi, i стоiмо на цьому балконi, аж тут уздовж берега з гуркотом насуваеться довгий вантажний потяг, а гримить вiн тому, що нас вiд нього вiддiляе широка смуга води, вiн прямуе на схiд, звiдки дме мiнливий вiтер, i ми стоiмо обличчям туди ж, мов ангели Сведенборга, пiд чистим небом, де тiльки на пiвнiчному сходi над далекими збляклими горами скупчилися бiлоснiжнi хмари, що раптом освiтилися зсередини, мов алебастрова люстра, золотавою блискавкою, проте грому не було чутно – лише лункий гуркiт нескiнченного потяга, що наближався до гiр; а потiм звiдкись з’являеться рибальське суденце iз довгими мачтами, схоже на бiлого жирафа, i мчить, залишаючи по собi довгий срiблястий пiнний слiд на воднiй гладi,– цi хвилi спершу рухаються не дуже помiтно, а тодi важко пiдкрадаються до берега та розпливаються вздовж узбережжя, iхнiй шум набирае сили i зливаеться з гуркотом поiзда, який усе слабшае, i нарештi вони долинають до нашого пляжу, i тодi плоти, що гойдаються на водi, збираються докупи. І всюди штовханина, все скуйовджене, схвильоване цим блискучим срiблом, а потiм поступово затихае, i у водi блякло вiдображаються грозовi хмари i блискавки всерединi них, а рибальське судно з освiтлюваним золотим промiнням срiбним слiдом зникае за мисом, настае тиша, а потiм знову бiлiсiнькi алебастровi хмари над горами освiтлюе золотава блискавка, i грому не чути в цей неземний блакитний вечiр… І поки ми стоiмо й дивимося на це, хвиля вiд iншого невидимого корабля котиться через затоку величезним колесом, миготячи гiгантськими спицями… (Декiлька скляночок мескалю по тому.) Вiд грудня 1937 року, коли ти пiшла, й дотепер, коли, здаеться, наближаеться весна 1938-го, я щосили намагаюся боротися з коханням до тебе. Я не наважувався йому пiдкоритися. Хапався за кожен корiнь i гiлку, що могли б урятувати вiд цiеi прiрви в моему життi, але бiльше не можу обманювати себе. Щоби вижити, менi потрiбна твоя допомога. Інакше я рано чи пiзно пропаду. О, якби ж ти тiльки подарувала менi хоч один привiд для ненавистi, щоби зрештою жодний теплий спогад про тебе не зворушив мене в цьому жахливому мiсцi! Натомiсть ти надсилала менi цi листи. Чому, до речi, ти адресувала iх до Мехiко? Ти не зрозумiла, що я досi тут? А якби i в Оахацi, все одно мое робоче мiсце в Куаунауацi. Це дуже дивно. Так було би значно простiше про все дiзнатись. І якби ж ти тiльки написала менi одразу, все могло би скластись iнакше – якби навiть надiслала менi листiвку iз простим спiвчуттям з приводу нашого розлучення, апелюючи, попри все, до нас, до нашого кохання, – будь-що, навiть просту телеграму… Але ти чекала надто довго – або це тепер так здаеться – до Рiздва, до Нового року, а потiм надiслала те, що я не змiг прочитати i зрозумiти. Нi, не так: просто я був надто змучений i недостатньо тверезий, аби вловити щось бiльше, нiж основний мотив цих листiв. Але я вiдчув iх i досi вiдчуваю. Здаеться, один iз них досi при менi. Але iх надто боляче читати i надто довго осмислювати. Зараз не варто навiть намагатись. Я неспроможний iх читати. Вони розбивають мое серце. Та хай там як, я отримав iх надто пiзно. А нових, гадаю, бiльше не буде. Шкода, та чому я принаймнi не зробив вигляд, що прочитав iх, не прийняв факт iхнього надсилання за своерiдну винагороду? Чому не надiслав одразу ж якусь телеграму чи iншу звiстку у вiдповiдь? О чому, чому, чому? Адже, гадаю, ти би повернулась у належний час, якби я попросив. Але в цьому й полягае життя в пеклi. Я не мiг, не можу просити тебе про це. Не мiг i не можу вiдправити телеграму. Я стояв на поштi й тут, i в Мексиканськiй телеграфнiй компанii в Мехiко, i в Оахацi, тремтячи i знемагаючи вiд задухи, i писав телеграми весь день, випивши достатньо, щоби слухалася рука, але так жодну з них i не надiслав. Якось я роздобув твiй номер i зателефонував тобi в Лос-Анджелес, але безуспiшно. Іншим разом телефонний апарат зламався. Чому ж я не приiду до Америки сам? Я надто хворий, аби домовлятися про квитки й гарячково труситися в польотi над безкраiми долинами висушених спекою кактусiв. Та й навiщо летiти помирати в Америку? Я б, може, й не проти бути похованим у Штатах, але все ж волiв би спочити в Мексицi. А мiж тим, ти, мабуть, уявляеш, що я i досi працюю над книжкою, намагаючись знайти вiдповiдь на питання: чи iснуе всезагальна реальнiсть – об’ективна, свiдома, вiчна i така iнша, яку можливо пiзнати способом, прийнятним для будь-яких вiровчень та релiгiй, у будь-якому клiматi будь-якоi краiни? Чи знаходиш мене мiж Хеседом i Бiною[37 - За вченням Кабали, це двi iз середнiх сфiрот, що утворюють духовну сферу Космiчного дерева.] – Милосердям i Розумiнням (хоча все ж ближче до Милосердя)? Шукаючи рiвноваги, хиткоi i нестiйкоi, я балансую над жахливою нездоланною порожнечею, не в змозi вiдстежити освiтлюваний Богом шлях до нього? Можна подумати, я взагалi колись бував у Хеседi! Радше у Клiпотi[38 - Демонiчна сутнiсть, згiдно з Кабалою.]. І це при тому, що в цей час я мав би друкувати таемничi томи вiршiв пiд назвами “Трiумф Хитуна-Бовтуна”[39 - Персонаж з «Алiси в Задзеркаллi» Льюiса Керрола. Назва е алюзiею на збiрку Шервуда Андерсона «Трiумф яйця».] чи “Нiс Донга зi свiтозарним кiнцем”[40 - Інверсiя назви абсурдистськоi поеми Едварда Лiра «Донг з лiхтарем на носi». Слово «dong» в англiйськiй мовi часто мае непристойне значення.]! Хоча би “плести страшнi видива”[41 - Рядок з поеми Джона Клера «Лiтнi образи».], як Клер… У кожнiй людинi живе пригнiчений поет. Хоча, напевно, це гарна iдея за моiх обставин – прикидатися, що продовжуеш роботу над грандiозним трактатом “Про таемне знання”, а якщо iз цього нiчого не вийде, можна буде сказати, що назва пояснюе цю невдачу. Та горе лицарю сумного образу![42 - Так називав себе Дон Кiхот з однойменного твору Мiгеля де Сервантеса.] Адже, Івонн, мене постiйно переслiдують думки про твоi пiснi, твое тепло й радiсть, простоту i чуйнiсть, безлiч рiзних талантiв, непохитний здоровий глузд, неохайнiсть i водночас iз цим надмiрну зiбранiсть – про чудовий початок нашого подружнього життя. Пам’ятаеш пiсню Штрауса, яку ми любили спiвати? “Лиш раз на рiк i мертвi стануть явнi. Прийди до мене, як колись у травнi”[43 - Маеться на увазi «Allerseelen» (нiм.) – «День усiх душ».]. Сади Хенералiфе та Альгамбри. Тiнi нашоi долi пiд час зустрiчi в Іспанii. Бар “Голлiвуд” у Гранадi. Чому “Голлiвуд?” І жiночий монастир – чому Богоматерi Лос-Анджелеськоi? А в Малазi був пансiон “Мехiко”. Але нiщо не замiнить союз, який колись виник мiж нами i досi iснуе бозна-де. Існував вiн i в Парижi – поки не з’явився Г’ю. Чи це теж iлюзiя? Щось я зовсiм розкис вiд алкоголю. Але нiхто не може тебе замiнити, кохаю я тебе чи нi: тепер я знаю i смiюся, пишучи про це. Інодi мене охоплюе найсильнiше почуття – вiдчайдушно-приголомшливi ревнощi, якi, пiдсиленi алкоголем, перетворюються на прагнення знищити себе власною уявою i не стати… здобиччю… привидiв… (Ще через декiлька скляночок мескалю, на свiтанку у “Фаролiто”.) Час – поганий лiкар. Хто насмiлиться правдиво розповiсти менi про тебе? Ти не знаеш, наскiльки сумне мое життя. Переслiдуваний увi снi й наяву думкою про те, що ти можеш потребувати моеi допомоги, а я не можу ii надати, як i навпаки, я бачу тебе у видiннях i кожнiй тiнi, i змушений писати це, хоч нiколи й не надiшлю, щоби запитати тебе, що нам робити. Хiба це не дивовижно? І хiба це не наш обов’язок перед собою i перед тiею спiльною сутнiстю, яку ми створили, – спробувати почати знову? О лихо, що стало з любов’ю та порозумiнням, якi в нас були ранiше! Що станеться з ними – що станеться з нашими серцями? Любов – едина рiч, що наповнюе сенсом наш жалюгiдний земний шлях; боюся, це вiдкриття не нове. Ти подумаеш, що я збожеволiв, але такий я, коли п’ю, немов проводячи вiчний священний ритуал. О Івонн, ми не можемо дозволити тому, що створили разом, канути в небуття таким безбарвним чином… Я нiби чую голос, що мовить: “Пiдведи погляд угору”. Інодi, спостерiгаючи за польотом малого червоного поштового лiтака з Акапулько над незнайомими пагорбами о сьомiй годинi ранку, а точнiше, чуючи його ледь чутне дзижчання, поки сам я лежу i тремчу, здригаюся i вмираю в лiжку (якщо я в ньому у цей час), i тягнуся до склянки з мескалем, пiдносячи ii до губ i не вiрячи, що напiй справжнiй i менi вистачило далекоглядностi залишити його пiд рукою напередоднi, я думаю про те, що у цьому лiтаку сидиш ти, кожного ранку, як вiн пролiтае повз, i ти поспiшаеш, аби мене врятувати. Потiм ранок минае, а тебе нема. Але я молюся i зараз, аби ти повернулася. Якщо подумати, я не знаю, чому я чекаю на тебе саме з Акапулько. Але заради Бога, Івонн, почуй мене, я склав зброю i цiлковито беззахисний – i ось летить лiтак, я чую його на вiдстанi якусь мить, десь за Томалiном. Повертайся, повертайся. Я кину пити, усе, що завгодно. Я помираю без тебе. Заради Ісуса Христа, повернися, Івонн, почуй мене, благаю, повертайся, Івонн, хоч на день…» Ларюель почав повiльно складати аркушик, обережно розгладжуючи пальцями згини, а тодi майже механiчно зiм’яв його. Вiн сидiв, затиснувши зiм’ятий папiрець у кулаку, й роззирався навколо, нiчого не помiчаючи. За останнi п’ять хвилин картина в барi повнiстю змiнилася. Гроза на вулицi, схоже, вщухла, проте в «Cerveceria XX» набилося пеонiв, якi, вочевидь, ховалися вiд негоди. Вони не сидiли за столами, що спорожнiли (хоча показ фiльму досi не вiдновили, бiльшiсть глядачiв повернулися до кiнозалу й затихли в очiкуваннi), а скупчилися навколо стiйки. У цiй сценi було щось красиве й благолiпне. Примiщення бару освiтлювали разом свiчки i тьмяне електричне свiтло. Один iз селян тримав за руку двох маленьких дiвчаток, а пiдлога бiля них була заставлена кошиками, здебiльшого порожнiми; бармен простягнув молодшiй дитинi апельсин; хтось вийшов на вулицю; мала схопила фрукт; гратчастi дверi вiдчинялися i зачинялися безперестанку. Ларюель поглянув на свiй годинник, – Вiхiль не з’явиться в найближчi пiв години, – а тодi перевiв погляд на папiрцi, затиснутi в кулацi. Свiжiсть i прохолода проникали крiзь жалюзi; Ларюель чув, як дощ скрапуе з дахiв i витiкае жолобами на вулицю, а здалеку досi доносяться звуки ярмарку. Вiн хотiв уже закласти зiм’ятий аркуш у книжку, аж раптом, пiдкорившись напiвсвiдомому, проте чiткому пориву, пiднiс його до свiчки. Спалах полум’я осяяв увесь бар i людей бiля стiйки – серед них, як вiн тепер бачив, були, крiм малих дiтей i вдягнених у вiльний бiлий одяг та широкi капелюхи пеонiв, якi вирощували айву чи кактуси, декiлька жiнок, що повернулися iз кладовища у жалобному вбраннi, i похмурi чоловiки в темних костюмах iз розстiбнутими комiрами й послабленими краватками – i цi люди на якусь мить застигли, наче мурал: вони разом замовкли i з цiкавiстю задивилися на Ларюеля, усi, окрiм бармена, який спочатку збирався запротестувати, але одразу ж утратив iнтерес, коли Ларюель поклав папiр у попiльничку, де вiн скорчився, тодi примхливо розгорнувся, нагадуючи замок у вогнi, а потiм зсiвся, наче метушливий вулик, вiд якого навсiбiч полетiли бджiлки-iскри, а слiдом серед густого диму помчали сiрими осами часточки попелу, вiдмерлi лусочки, що ледь уловимо шелестiли… На вулицi раптово вдарив дзвiн i так само рiзко урвався, нiби виконуючи нотну настанову: «жалiбно та скорботно». Над мiстом, пiд цим темним грозовим вечором, у зворотному напрямку закрутилося освiтлене оглядове колесо… 2 Тiло буде перевезене експресом! Невтомно бадьорий голос, який щойно викинув цi дивнi слова через пiдвiконня бару готелю «Белья-Вiста» на площу, був, хоча його власник залишався невидимим, аж надто характерний i до болю знайомий, як i сам цей великий готель iз заквiтчаними балконами. «І настiльки ж неймовiрний», – думала Івонн. – Але чому, Фернандо, чому тiло потрiбно перевозити експресом, тобi вiдомо? Таксист-мексиканець, який теж здавався знайомим, щойно пiдхопив ii речi (хоча на маленькому аеродромi Куаунауака не було таксi, а тiльки нахабнi вантажопасажирськi фургони, що наполегливо пропонували довезти ii до «Белья-Вiста»), але вiдразу поставив iх на тротуар, наче запевняючи: «Я знаю, чому ви тут, але нiхто, крiм мене, вас не впiзнав, i я вас не викажу». – Так, сеньйоро, це Консул, – хихикнув вiн i, зiтхнувши, нiби з певним захопленням нахилив голову до вiкна. – Quе hombre![44 - Що за чоловiк! (Ісп.)] – …З iншого боку, хай йому грець, Фернандо, чому б i нi? Чому не можна перевезти тiло експресом? – Absolutamente necesario[45 - Це абсолютно необхiдно (iсп.).]. – …Лише купка смердючих фермерiв iз клятоi Алабами, так ii i так! Останнiй голос належав комусь iншому. Отже, бар, що працював iз нагоди свята всю нiч, був, очевидно, повний. Засоромлена, занiмiла вiд ностальгii та тривоги, не маючи бажання входити у напхом напханий бар, Івонн, чия свiдомiсть була настiльки переповнена вiтром, повiтрям i дорогою, що iй здавалося, наче вона досi подорожуе, досi пливе i пароплав тихо входить у гавань Акапулько крiзь вихори прекрасних велетенських метеликiв, що стрiмко мчали вiд узбережжя до «Пенсильванii» (iз першого погляду iй здалося, нiби з iлюмiнатора кают-компанii вилетiв потiк рiзнокольорових папiрцiв для нотаток), сторожко окинула поглядом площу, непорушна серед цiеi метушнi i цих уявних метеликiв, що начебто й досi зигзагами пролiтали над ii головою. Їхню площу – нерухому i свiтлу пiд слiпучим сонцем зараз, о сьомiй ранку, мовчазну й водночас наче напоготовi, в очiкуваннi, з одним розплющеним оком; площу, де дрiмали каруселi й оглядове колесо, готуючись до фiести, а тiпанi таксi вишикувалися, чекаючи чогось iншого – певно, страйку водiiв, що мав розпочатися по обiдi, як iй конфiденцiйно повiдомили. Головна площа не змiнилася, хоч i нагадувала арлекiна, який спить. Стара естрада стоiть порожня, кiнна статуя невгамовного Вiкторiано Уерти так само шалено мчить пiд схиленими деревами, видивляючись у долину, за якою, нiби нiчого не трапилося i зараз листопад тридцять шостого, а не тридцять восьмого року, здiймаються вулкани, прекраснi вiчнi вулкани… Ох, яке ж усе було знайоме в Куаунауацi, ii мiстi, омитому холодною гiрською водою. Мiстi, де зупиняються орли! Чи насправдi означае його назва, як казав Луiс, «розташований бiля лiсу»? Цi дерева, сяюча купа древнiх ясенiв, – як тiльки вона жила без них? Вона глибоко вдихнула – у повiтрi досi пахло цим свiтанком в Акапулько: небо у вишинi було зеленим та темно-фiолетовим, а нижче – золотим iз лазуровою облямiвкою навколо рiжка Венери, який жеврiв так яскраво, що Івонн здавалося, нiби вiд цього свiтла на поле аеродрома лягае ii невiрна тiнь; над цегляно-рудим горизонтом лiниво ширяли стерв’ятники, i назустрiч мирному небу набирав висоту маленький лiтак «Мексиканськоi авiакомпанii», наче крихiтний вогняно-червоний демон, посланець Люцифера, i флюгер на вишцi, невпинно обертаючись, посилав йому прощальне вiтання. Вона востанне обвела площу пильним поглядом: зламану карету «швидкоi», що, мабуть, так i не зрушила з мiсця, вiдколи вона востанне була тут, бiля пункту невiдкладноi допомоги в палацi Кортеса; розтягнений мiж двома деревами величезний транспарант, на якому значилося: «Грандiозний бал вiдбудеться в готелi “Белья-Вiста” в листопадi 1938 року за пiдтримки Товариства Червоного Хреста. За участi найвiдомiших радiозiрок. Не пропустiть!» – пiд яким проходили, повертаючись до готелю, деякi гостi, блiдi й виснаженi, i цiеi митi гримнула музика, наче нагадуючи, що бал i досi тривае. Тодi Івонн тихо ввiйшла у бар, короткозоро клiпаючи в пахучому напiвмороцi, де витав дух алкоголю i парфумiв, i разом iз нею всередину зайшло море, суворе й чисте; його довгi свiтанковi хвилi здiймалися, накочувалися i, розбиваючись, плавними безбарвними овалами просочувалися крiзь пiсок, а пелiкани на вранiшньому полюваннi пiрнали й виринали, перевертались i знову пiрнали в пiну, рухаючись iз неухильнiстю планет; розплесканi хвилi поверталися у стан спокою; по всьому пляжу лежало винесене припливом смiття; вона чула, як з невеличких човникiв, що хиталися на поверхнi Карибського моря, донiсся жалобний звук завитоi мушлi, у яку, наче юний Тритон, дмухав хлопчик-рибалка… Бар, однак, виявився порожнiм. Точнiше, у ньому виднiвся тiльки один силует. Досi у вечiрньому костюмi, навiть не дуже зiм’ятому, iз пасмом свiтлого волосся, що падало на очi, Консул сидiв боком, затиснувши в однiй руцi свою коротку гостру борiдку та заклавши одну ногу за перекладину сусiднього стiльця, бiля маленькоi прямокутноi барноi стiйки, трохи схилившись над нею i говорячи, вочевидь, сам iз собою, позаяк бармен, доглянутий темноволосий молодик рокiв вiсiмнадцяти, стояв трохи осторонь бiля скляноi перегородки, що вiддiляла примiщення вiд ще одного бару, згадала вона, розташованого далi по вулицi, i не здавався зацiкавленим у розмовi. Івонн мовчки завмерла бiля дверей, не в змозi поворухнутись, i спостерiгала, досi вiдчуваючи дзижчання лiтака й пориви вiтру, коли вони пролiтали над морем; уявляючи дороги внизу, що вели то вгору, то в долини, маленькi мiста з горбатими церквами i Куаунауак iз кобальтово-синiми басейнами, що раптом виник звiдкись збоку, вiтаючи ii. Радiсть вiд польоту, вiд гiрських нагромаджень, захопливоi зливи сонячного свiтла, поки земля ще залишалася в тiнi, стрiмкоi появи вулканiв з яскравого сходу, захват i жага разом залишили ii. Івонн вiдчула, що ii душа, яка поривалася до цього чоловiка, наче потрапила в пастку. Водночас вона помiтила, що помилилась щодо бармена: насправдi вiн таки слухав спiвбесiдника. Хлопець, напевно, не розумiв, про що говорить Джеффрi (той, як i велося, був без шкарпеток), проте вичiкував, неквапливо перетираючи келих полотняною серветкою, що висiла на його руцi, паузи, щоби докинути щось або зробити. Нарештi вiн поставив келих на стiл. Пiдiбрав сигарету Консула, що дотлiвала в попiльничцi на стiйцi, глибоко затягнувся, заплющивши очi в грайливому екстазi, розплющив iх i, повiльно видихаючи ротом i нiздрями тонкi хмарки диму, вказав на рекламу кавоаспiрину[46 - Поеднання кофеiну з аспiрином, що нiбито допомагае вiд похмiлля.] над верхнiм рядом пляшок iз витриманою текiлою, на якiй жiнка в багряному бюстгальтерi лежала на кушетцi, прикрашенiй химерними завитками. «Absolutamente necesario», – промовив вiн, й Івонн збагнула, що цiею фразою, яка, безперечно, належала Консулу, вiн мав на увазi жiнку, а не лiки. Однак, не привернувши уваги Консула, вiн знову заплющив очi з тим самим виразом обличчя, тодi розплющив iх, витягнув сигарету Консула з рота i, видихаючи дим, ще раз тицьнув у рекламу, бiля якоi вона помiтила ще одну, вiд мiсцевого кiнотеатру, де просто повiдомлялося: «“Руки Орлака” з Петером Лорре в головнiй ролi», i повторив: «Абсолютно необхiдно». – Будь-яке тiло, дорослоi людини чи дитини, – продовжив Консул пiсля цiеi пантомiми, коротко засмiявшись i погодившись iз барменом з вiдчутним болем: – Так, Фернандо, воно е абсолютно необхiдним. «Це якийсь ритуал помiж ними, – здогадалася Івонн, – як тi, що колись були i мiж нами. От тiльки Джеффрi вони невдовзi набридли». Джеффрi тим часом продовжував уважно вивчати розклад Мексиканськоi нацiональноi залiзницi, надрукований синiми та червоними лiтерами. Потiм раптово пiдвiв очi й побачив Івонн, короткозоро мружачись i не впiзнаючи ii силует через сонце, що било з-за ii спини; на однiй руцi в неi висiла червона сумка, торкаючись стегна, i вона стояла, передчуваючи, що ось-ось вiн ii впiзнае,– розкута й водночас дещо невпевнена. Досi тримаючи розклад, Консул звiвся на ноги, а вона ступила ближче. – Боже милостивий… Івонн завагалась, але вiн не зрушив до неi, тож вона мовчки присiла на табурет поруч; вони не поцiлувалися. – Невеличкий сюрприз. Я повернулася… Мiй лiтак приземлився годину тому. – …Коли Алабама бачить цiль, ми не ставимо нiкому питань, – раптом донеслося з бару по iнший бiк скляноi перегородки, – ми посилаемо всiх у нокаут! – …Із Акапулько, Джеффе… Я припливла туди iз Сан- Педро рейсом Панамськоi Тихоокеанськоi компанii на «Пенсильванii», обiгнувши мис Горн. Джефф!.. – …Тупоголовi покидьки! Сонце обпiкае губи, вони трiскаються. До бiса, це так прикро… Конi мчать навперейми, збиваючи пiсок. Менi це не до вподоби. А вони iх лупцюють будь-куди! Праворуч i лiворуч, i не промахуються. Спершу стрiляють, а потiм питають. Ти маеш рацiю, чорт забирай. То весела iсторiя. Я збираю купку тих клятих фермерiв i нi про що iх не питаю. Присягаюся! Ось тобi крута сигарета, покури – це освiжае… – Хiба ти не любиш цi раннi години? – Голос Консула був абсолютно твердим, на вiдмiну вiд руки, якою вiн поклав розклад на стiл. – Спробуй, як радить наш приятель за стiною… Івонн вiдмовилася вiд простягнутоi його тремтливою рукою пачки сигарет, але ii вразила iх назва: «Alas»[47 - Гра слiв: англiйською це слово мае значення «крила» i «на жаль».]. – А-а, Горн… Але навiщо ж було його огинати? – серйозно продовжував Консул. – Моряки кажуть, у цього миса погана репутацiя, вiн може втопити… А ще його назва означае «пiч» або «рiг». – Калье Нiкарагуа, п’ятдесят два. – Івонн вручила тостон[48 - Мексиканська срiбна монета в 50 сентаво.] темноволосому засмаглому iдолу, що нiс ii багаж. Той кивнув i моментально зник, наче провалився крiзь землю. – А якби я там бiльше не жив? – Консул знову сiв. Його трусило так сильно, що вiн мусив утримувати пляшку вiскi, iз якоi наливав собi, обома руками. – Вип’еш? Івонн промовчала. А може, варто? Варто – хоч вона й ненавидiла пити зранку, проте, без сумнiву, варто: це те, на що вона вже вирiшила зважитись, якщо виникне потреба, – не пити потроху самiй, а пити багато з Консулом. Та натомiсть вона вiдчула, як усмiшка спадае з ii лиця, що вона намагаеться впоратися зi сльозами, якi остаточно заборонила собi, а ii голову свердлила одна-едина думка, i вона знала, що Джеффрi все те розумiе: «Я була готова, я була готова до цього». – Випий ти, i я повеселiшаю, – промовила вона несподiвано для себе. Фактично вона була готова до всього. Зрештою, на що ще тут можна було очiкувати? Усю дорогу вона говорила собi (на кораблi – намагаючись запевнити себе, що ii подорож не бездумна й не поспiшна, а в лiтаку – розумiючи, що це не так): слiд було його попередити, це страшенно нечесно з ii боку – захопити його зненацька. – Джеффрi…– Вона уявила, якою жалюгiдною видаеться, сидячи тут, поки всi ii продуманi промови, сподiвання i дипломатичнi заходи стрiмко зникають у мороцi, або ж просто огидною. Саме такою вона й почувалася, адже не хотiла випити з ним. – Що ти наробив? Я писала тобi й писала. Писала, поки мое серце не розбилося. Що ти накоiв, на що перетворилося твое… – …Життя, – долинуло з-за перегородки. – Ну що це за життя? Боже, суцiльний жах! Там, звiдки я родом, вони не втiкають. А тут ми загрiбаемо копiйчину… – Нi, звiсно, коли ти не вiдповiв, я вирiшила, що ти повернувся до Англii. Що ж ти накоiв? Ох, Джеффе, ти пiшов у вiдставку? – …І рушили вниз, до Форт-Сейлу. Я взяв твою гвинтiвку. І твiй браунiнг. А потiм пах-пах – i готово дiло, зрозумiв? – Я перетнулася з Луiсом у Санта-Барбарi. Вiн сказав, що ти ще тут. – …І дiдька лисого ти це зробиш, нi за що не зробиш – а ми в Алабамi це робимо! – Ну, насправдi я вiд’iжджав лише раз. – Консул одним ковтком хильнув свiй вiскi i всiвся поруч iз нею. – В Оахаку. Пам’ятаеш Оахаку? – Оахаку? – Так. Це слово прозвучало як трiпотiння розбитого серця, раптовий передзвiн серед бурi, останнiй звук iз губ спраглого, що вмирае в пустелi. Чи пам’ятае вона Оахаку! Їi троянди i велетенський кипарис, пилюку й автобуси, що везуть пасажирiв до Етли та Ночитлану, або напис: «Дами в супроводi кавалерiв – безкоштовно!» Їхнi нiчнi закоханi голоси, що наповнювали духмяне повiтря стародавньоi землi мая i були чутнi лише для привидiв? В Оахацi вони вперше знайшли одне одного. Івонн спостерiгала за Консулом, який здавався радше не напруженим, а зосередженим на процесi: розгладжуючи на барнiй стiйцi паперовi серветки, вiн виходив iз тiеi ролi, яку грав перед барменом Фернандо, i входив у ту, яку гратиме перед нею, – спостерiгала мало не з подивом. «Це не можемо бути ми! – раптом вигукнула вона в душi своiй. – Скажiть хтось, що це коiться не з нами, це не можемо бути ми!» Розлучення. Що, власне кажучи, це означае? Ще на кораблi вона подивилася це слово у словнику: «розходитися, розривати стосунки». А «розлученi» означае «тi, що розiйшлися; перебувають у розiрваних стосунках». Оахака означала розлучення. Вони не були тодi розлученi, але саме туди вирушив Консул, коли вона покинула його, – у мiсце, де розiйшлися iхнi дороги i розiрвалися стосунки. І все ж вони кохали одне одного! Проте iхня любов наче блукала над якимись закинутими кактусовими рiвнинами, загублена далеко звiдси, спотикаючись i падаючи, зазнаючи нападiв диких звiрiв, благаючи про допомогу, – i зрештою, помираючи, важко зiтхала востанне i промовляла з якимось умиротворенням: «Оахака»… – …Дивна рiч iз тим мертвим дитячим тiлом, Івонн, – тим часом провадив Консул, – виявляеться, що його можна перевозити лише в супроводi дорослоi людини, що тримае його руку. Нi, перепрошую: не руку, а лише квиток першого класу. Вiн з усмiшкою пiдняв власну руку: вона трусилася так, нiби вiн витирав крейдяний напис з уявноi дошки. – Тiльки тремор робить мое життя нестерпним. Але вiн припиниться: я щойно випив стiльки, щоби припинився. Стiльки, скiльки треба, терапевтичну дозу. Але коли мене трусить – це, звiсно, найгiрше. Через це хочеться випити ще, а я зараз дуже добре справляюся – значно краще, нiж шiсть мiсяцiв тому, скажiмо, у тiй самiй Оахацi. Тут у його очах Івонн помiтила знайоме дивне свiтло, що завжди лякало ii, i це свiтло зараз було спрямоване в себе – подiбне до слiпучих прожекторiв над трюмними люками «Пенсильванii» пiд час розвантаження, от тiльки зараз це було не розвантаження, а розграбування, абордаж, – i вона раптом злякалася, аби це свiтло не вирвалося назовнi i, як колись, не обпалило ii. «Бог свiдок, я вже бачила тебе таким ранiше, – промовляли ii думки, ii любов у мороцi бару, – надто часто, щоби тепер цьому дивуватись. Ти знову мене вiдштовхуеш. Але цього разу геть iнакше. Ти немов остаточно вiдмовляешся вiд мене. Ох, Джеффрi, чому ти не можеш повернутися назад? Хiба треба безкiнечно провалюватися ще глибше в цю безглузду пiтьму, постiйно шукати ii, навiть зараз, там, де я не можу дiстатися тебе, у цiй вiчнiй пiтьмi, що розлучае нас, розривае нашi стосунки! Ох, Джеффрi, навiщо ти це робиш!» – «Чорт забирай, тут не суцiльна пiтьма, – нiби добродушно вiдповiдав iй Консул, видобувши наполовину набиту люльку i з величезними зусиллями запаливши ii. Івонн обвела поглядом бар, а його погляд нишпорив за стiйкою, не зустрiчаючи погляду бармена, який дiловито розчинився десь на задньому планi.– Ти не розумiеш мене, якщо вважаеш, що я бачу лише пiтьму; якщо ти далi так думатимеш, як я можу розповiсти тобi, чому це роблю? Але якщо ти поглянеш туди, на сонячне промiння – о, тодi ти, можливо, знайдеш вiдповiдь; бачиш, як воно потрапляе всередину крiзь вiкно? Що може зрiвнятися з красою бару рано-вранцi? Твоi вулкани? Твоi зорi – Рас Альгетi чи Антарес, що палае на пiвденному сходi? Пробач, але це не зовсiм те саме. Це мiсце не можна вважати просто баром, кантиною (пам’ять мене пiдводить), але подумай про iншi жахливi мiсця, у яких божеволiють люди i якi незабаром вiдчинять дверi; навiть ворота до раю, розчахнутi для мене навстiж, не в змозi сповнити мене такою неземною, складною для розумiння i безнадiйною радiстю, як залiзнi штори, що з гуркотом повзуть угору, як розчиненi грати, що впускають тих, чиi душi тремтять вiд алкоголю, який вони пiдносять до своiх вуст невiрною рукою. Усi таемницi, надii, розчарування, поразки криються тут, за цими розсувними дверима. До речi, бачиш ту стару з Тараско, що сидить у кутку? Ти не бачила ii, а тепер? – питали ii його очi iз задумливою розсiянiстю коханця, питала його любов: – Як, не випивши стiльки ж, скiльки я, ти можеш зрозумiти красу тiеi староi жiнки, яка грае сама iз собою в домiно о сьомiй годинi ранку?» Неймовiрно, але в примiщеннi дiйсно був ще хтось, кого вона не помiтила, поки Консул мовчки не поглянув через плече. Тодi очi Івонн зупинилися на лiтнiй жiнцi, яка сидiла в темному кутку за единим у барi столом. На краю столу висiв, мов жива iстота, ii сталевий цiпок iз кiгтем якоiсь тварини замiсть рукiв’я. Жiнка тримала за пазухою пiд сукнею курча, прив’язане мотузочком. Курча нахабно виглядало звiдти i жваво роззиралося навсiбiч. Нарештi стара посадила його бiля себе на стiл, де курча почало колупати дзьобом костi домiно, тоненько попискуючи. Тодi жiнка прибрала його зi столу, лагiдно обгорнувши тканиною. Івонн вiдвела погляд. Вiд вигляду староi з курчам i домiно в неi захололо серце. Це видалося iй поганим знаком. – …Повертаючись до трупiв. – Консул налив собi ще вiскi й поставив пiдпис у розрахунковiй книжцi вже твердiшою рукою, тодi як Івонн повiльно рушила до дверей. – Особисто я хотiв би бути похованим поруч iз Вiльямом Блекстоуном. – Вiн повернув книжку Фернандо, не зробивши навiть спроби вiдрекомендувати йому Івонн. – Тим чоловiком, що залишився жити з iндiанцями. Ти, звичайно, про нього знаеш… – Консул пiдвiвся, напiвобернувшись до неi, i з сумнiвом подивився на вiскi, не торкаючись пляшки. – …Господи, якщо хочеш, алабамцю, iди та забирай… Я не хочу. Якщо бажаеш, iди i вiзьми… – Absolutamente necesario… Консул випив лише половину. Зовнi, пiд променями сонця i хвилями слабкоi, сухотноi музики з балу, який досi тривав, Івонн знову зачекала, кидаючи через плече нервовi погляди на центральний вхiд до готелю, звiдки щохвилини виповзали, мов напiвсоннi оси iз прихованого гнiзда, найзавзятiшi гуляки; майже одразу поруч з’явився Консул, – iз виглядом статечним, рiзким, военно-морським i консульським, – майже без тремтiння видобув темнi окуляри i начепив iх на нiс. – Що ж, – промовив вiн, – схоже, таксi вже роз’iхалися. Ходiмо пiшки? – Чому? А де твоя автiвка? Побоюючись зiткнутися з кимось iз знайомих, Івонн ледь не взяла пiд руку якогось iншого чоловiка в темних окулярах – обшарпаного молодого мексиканця, що стояв, притулившись до стiни готелю, i з яким Консул, вдаривши долонею по набалдашнику свого цiпка, дещо загадково привiтався: «Buenas tardes, se?or»[49 - Доброго вечора, сеньйоре (iсп.).]. Івонн хутко подалася вперед: – Так, ходiмо пiшки. Консул галантно пiдхопив ii пiд руку, i вони рушили площею навскiс. (Вона помiтила, як до обшарпаного мексиканця приеднався iнший чоловiк, босоногий i з синцем пiд оком, який пiдпирав стiнку трохи подалi. Із ним Консул так само привiтався; бiльше з готелю нiхто не виходив, тiльки цi двое ввiчливо вiдповiли: «Buenas», перемигнувшись – мовляв, вiн сказав: «Buenas tardes», що за дивний тип!) Святкування розпочнеться ще не скоро, тож вулицi, що пам’ятали безлiч iнших Днiв усiх померлих, були майже безлюднi. Сяяли яскравi транспаранти i паперовi плакати; величне оглядове колесо замислено завмерло над деревами, блискуче та нерухоме. Та навiть зараз мiсто було сповнене рiзких звукiв, що докочувалися здалеку, насиченi, мов спалахи кольорiв. «Бокс! – повiдомляв банер. – “Арена Томалiн”, навпроти саду Хiкотанкатль. Недiля, 8 листопада 1938 року. Чотири видовищнi поединки». Івонн намагалась утриматися, але зрештою спитала: – Ти знову розбив машину? – Узагалi-то, я ii загубив. – Загубив?! – Шкода, бо… Ох, та ну його! Хiба ти не втомилася, Івонн? – Анiтрохи! Менi здаеться, що це ти мав би… «Бокс! Передбачаеться 4 раунди. “Турок” (Гонсало Кальдерон, вага 52 кг) проти “Ведмедя” (вага 53 кг)». – У мене було безлiч часу на кораблi, щоби виспатися! І я би дуже хотiла прогулятися, але ти… – Пусте. Лише легкий ревматизм. Я радий трохи розiгнати кров у своiх старих ногах. «Бокс! Особлива подiя! 5 раундiв, переможець потрапить у пiвфiнал. Томас Агуеро (непереможний iндiанець iз Куаунауака вагою 57 кг, який щойно повернувся зi столицi республiки). “Арена Томалiн”, навпроти саду Хiкотанкатль». – Шкода, що так сталося з машиною, бо iнакше можна було би потрапити на бокс, – зауважив Консул, намагаючись крокувати неприродно струнко. – Ненавиджу бокс. – Але це все одно аж наступноi недiлi… Я чув, у Томалiнi сьогоднi влаштовують щось схоже на бiй бикiв. Пам’ятаеш… – Нi! Консул пiдняв палець у сумнiвному вiтальному жестi, адресованому чоловiковi, схожому на теслю, якого вiн знав не бiльше, нiж Івонн; той пробiг повз них, метляючи головою, iз довгою обтесаною дошкою пiд пахвою, i кинув – чи навiть проспiвав – якесь глузливе слово на кшталт «обмескалений!». Сонце палило iх, палило вiковiчну «швидку», фари якоi перетворилися на слiпучi запалювальнi лiнзи, палило вулкани, i на них Івонн зараз не могла дивитися. На Гаваях, де вона народилася, теж були вулкани. На площi на лавцi пiд деревом сидiв, ледь торкаючись ногами землi, мiнiатюрний громадський писар, який уже енергiйно вистукував щось на величезнiй друкарськiй машинцi. – Я бачу единий вихiд: крапку з комою, – бадьоро закинув Консул, проходячи повз нього. – Прощавай, повне завершення. Інший абзац, iнший роздiл, iнший свiт… Усi декорацii навкруги – назви магазинiв навколо площi («La China Poblana[50 - Чiна поблана, або китайська поблана, – традицiйне вбрання мексиканських жiнок.] – готовi сукнi, ручна вишивка»), реклами та оголошення («Термальнi джерела Ла Лiбертад – найбiльшi в столицi та единi, де нiколи не бракуе води; окремi чоловiчi та жiночi лазнi», «Порада вiд пекаря: щоб отримати смачний хлiб, обирайте борошно “Принцеса Донахi”») – знову й знову здавалися Івонн напрочуд знайомими i водночас настiльки чужими пiсля року вiдсутностi, розлучення розуму з тiлом i перебування в режимi простого буття, що в якийсь момент стали майже нестерпними. – Ти мiг би скористатися його послугами, щоби вiдповiсти на моi листи, – дорiкнула вона. – Глянь-но! Пам’ятаеш, як Марiя його називала? – Консул указав своiм цiпком помiж дерев на маленький американський продовольчий магазинчик навпроти палацу Кортеса. – «Свинська крамничка». «Я не плакатиму, – переконувала себе Івонн, пришвидшуючи крок i кусаючи губи, – не плакатиму». Консул узяв ii за руку. – Пробач, я не подумав. Вони знову вийшли на вулицю; перетнувши ii, Івонн скористалася вiтриною книжкового магазину (вiн же друкарня), щоби вiдвернутися i поправити зачiску. Вони зупинилися перед дзеркальним склом. Магазин, сумiжний iз палацом i вiддiлений вiд нього лише вузенькою вуличкою, вiдчинявся рано – тут працювала маленька друкарня. Із вiтрини на Івонн поглянуло чудове морське створiння, окроплене солоними бризками, засмагле на сонцi i провiяне вiтром, яке хоч i поквапно порпалось у сумочцi, та все ж видавалося надто далеким вiд людського болю – чимось на кшталт серфiнгiста на дошцi серед хвиль. Та Івонн знала, що сонце перетворило ii горе на отруту, а здорове тiло тiльки насмiхаеться iз хворого серця, як i все це засмагле створiння хвиль, морських берегiв та дзеркальних вiтрин. У вiтринi, поруч iз абстрактним вiдображенням ii обличчя, лежали тi самi розкiшнi запрошення на весiлля, що вона пам’ятала, тi ж фото надмiру пишно вдягнених наречених, але цього разу там з’явилося дещо, чого вона не бачила ранiше й на що Консул вказав iй, пробурмотiвши «дивно»: збiльшене зображення великоi скелi, розколотоi пiд час лiсовоi пожежi, що мало демонструвати руйнацiю осадових гiрських порiд в горах Сьерра-Мадре. Ця навдивовижу сумна картина, якiй сусiднi зображення лише додавали iронiчного пафосу, була розмiщена над друкарським верстатом, вал якого вже обертався, i називалася «La Despedida»[51 - Прощання (iсп.).]. Вони вирушили далi повз палац Кортеса, проминули фасад i почали спускатися вздовж бiчноi стiни стрiмким схилом, що прилягав до будiвлi. Так вони скоротили шлях до калье Тьерра дель Фуего, що зустрiла iх своiм вигином унизу, але сам схил був ненабагато кращим за смiттезвалище, i iм довелося обережно пробиратися крiзь пiдпаленi купи мотлоху. Однак тепер, коли центр мiста залишився позаду, Івонн вiдчула, що iй стае трохи легше дихати. «La Despedida», – подумки проказала вона. Прощання. Пiсля того, як дощi та сонце зроблять свою справу, розлученi половинки тiеi трiснутоi скелi обидвi опиняться на землi, перетворившись на кам’яну розсип. Цього не уникнути, наполягало зображення. Чи справдi так? Невже немае жодного способу врятувати цю бiдолашну скелю, чия стiйкiсть ще недавно не пiдлягала сумнiву? Хiба ранiше хтось мiг подумати, що вона може не бути единим цiлим? Але тепер, коли вона вже розкололася, невже не iснувало можливостi врятувати вiд остаточного занепаду хоча б окремi ii половинки? Не iснувало. Безжальний вогонь лiсовоi пожежi, що розколов скелю, спричинив також руйнування обох частин, знищивши силу, що утримувала iх разом. Але чому якiсь таемнi геологiчнi сили не могли знову звести iх докупи? Вона прагнула зцiлити роздiлену скелю. Вiдчувала себе однiею з тих двох половинок i палко бажала врятувати другу, щоби зберегти обидвi. Єдиним зусиллям вона пiдсунулася ближче, зi своiми благаннями, палкими сльозами, готовнiстю до прощення, але iнша брила стояла непорушно. «Це все дуже добре, – наче казала вона, – але ти сама в усьому винна; що ж до мене, я пропоную розiйтись якнайшвидше i перетворитися на прах!» – …у Торту, – вiв собi Консул, хоча Івонн його не слухала. Вони вийшли на калье Тьерра дель Фуего – вузьку, запилюжену вуличку, що була безлюдною i здалася iй незнайомою. Консула знову охопило тремтiння. «Джеффрi, я так хочу випити! Може, зупинимось i десь вип’емо?» «Джеффрi, нумо вiдкинемо здоровий глузд i хоч раз нап’емося до снiданку!» Нiчого iз цього Івонн уголос не промовила. …Вулиця Вогняноi Землi! Лiворуч, високо над дорогою, здiймався нерiвний тротуар iз грубо витесаними схiдцями. Уся вуличка, головна в мiстi, була трохи горбатою посерединi i рiзко нахиленою праворуч, нiби колись перекосилася вiд землетрусу. Обабiч тяглися стiчнi канави. З одного боку невеличкi будиночки iз черепичними дахами та загратованими вузькими вiконцями стояли нарiвнi з вулицею, однак нiби нижче за брукiвку. З iншого боку розмiстилися маленькi крамнички, соннi, але вже частково вiдчиненi: «Нiкстамалiзоване[52 - Нiкстамалiзацiя – процес обробки кукурудзяного борошна шляхом виварювання в лужнiй водi.] борошно вiд “Мореленс”», лавки з упряжжю, молочарнi з вивiсками «Lecher?a» (деякi дотепники казали, що насправдi це борделi[53 - Гра слiв: lecher?a (iсп.) – молочна крамниця, lechery (англ.) – розпуста.], але Івонн цього жарту не розумiла), темнi примiщення з низками маленьких ковбасок чорiзо, що висiли над прилавками, де також можна було придбати козячий сир, солодке вино з айви або какао; в одному з таких магазинчикiв, кинувши уривчасте «Один момент!», Консул зник. – Ти йди далi, я наздожену. Я лише на хвильку. Івонн пройшла ще трохи i повернулася назад. Вона не заходила в жодну iз цих крамниць вiд часiв iхнього першого тижня в Мексицi, i ризик, що ii впiзнають в abarrote[54 - Бакалiйна крамниця (iсп.).], був дуже низьким. Шкодуючи про запiзнiле бажання ввiйти слiдом за Консулом, вона чекала на вулицi, неспокiйна, мов яхта, утримувана якорем. Нагода приеднатися до нього зникла. Івонн опанував мученицький настрiй. Їй хотiлося, щоби Консул, коли вийде, побачив, як вона чекае на нього, залишена i принижена. Але, озирнувшись на дорогу, якою вони прийшли сюди, вона на мить забула про Джеффрi. Це було неймовiрно. Вона знову в Куаунауацi! Там палац Кортеса, а онде, високо на скелi, стоiть i видивляеться на долину чоловiк, який своею владною пильнiстю нагадуе самого Кортеса. Чоловiк поворухнувся – i зруйнував iлюзiю. Тепер вiн був схожим на Кортеса менше, нiж на того бiдняка в темних окулярах, що стояв, притулившись до стiни готелю «Белья-Вiста». – Ти чоловiк, який любить надто багато вина! – гучно долинуло iз крамницi до вулицi, а слiдом почувся бешкетливий, проте доброзичливий чоловiчий смiх. – Ти сущий диявол! Запала тиша, пiсля якоi, вона чула, Консул щось промовляв. – Яйця! – знову вибухнув смiхом веселий голос, мало не вдавившись вiд радостi.– Ти… два чорти! Три чорти! Яйця! А хто в нас гарненька несучка? Ах ти… Ти цiлих п’ять чортiв! Яйця!.. Пiсля цих безглуздих слiв на порозi над Івонн з’явився Консул зi спокiйною усмiшкою. – У Торту, – почав вiн, уже певнiше ступаючи сходами, – чудовий унiверситет, i скiльки я чув вiд авторитетних осiб, жоднi перепони, жоднi лекцii чи навiть заняття спортом не мають заважати – обережно – великiй справi: пити. Невiдомо звiдки випливла процесiя, що супроводжувала маленьку дитячу труну, вкриту мереживом; оркестр iз двох саксофонiстiв, гiтариста i скрипаля награвав – дивна рiч! – «Кукарачу», далi простували похмурi жiнки, а позаду, розтягнувшись запилюженою вулицею, перекидалися жартами декiлька роззяв. Консул з Івонн вiдступили вбiк, пропускаючи скорботну ходу, що спритно рухалася в напрямку мiста, i мовчки покрокували далi, не дивлячись одне на одного. Нахил вулицi трохи вирiвнявся, i крамнички поступово зникли. Лiворуч залишилася тiльки невисока глуха стiна, за якою ховалися безлюднi пустирi, а будинки праворуч змiнилися складами вугiлля пiд хисткими навiсами. Серце Івонн, що вже деякий час боролося з нестерпною мукою, раптово пропустило удар. У це було важко повiрити, але вони наближалися до iхнього пристанища – кварталу дипломатичних особнякiв. – Джеффрi, благаю, дивися пiд ноги! – застерегла Івонн, але сама спiткнулася, ледве вони повернули на калье Нiкарагуа. Консул iз незворушним обличчям спостерiгав, як вона видивляеться проти сонця на химерну будiвлю на протилежному боцi вулицi iз двома башточками i гостроверхою стрiхою. Із такою ж цiкавiстю ii розглядав якийсь пеон, стоячи спиною до них. – Так, вiн досi тут, навiть не зсунувся, – прокоментував Консул. Вони пройшли повз будинок i напис «лiворуч», який вона не хотiла бачити, i почали спускатися по калье Нiкарагуа. – А все ж таки вулиця змiнилася, – мовила Івонн i знову поринула в мовчання. Лише вiдчайдушним зусиллям волi вона зберiгала самовладання. Як пояснити той факт, що в ii уявi Куаунауак ранiше поставав без цього будинку? Жодного разу, коли вони iз Джеффрi в ii фантазiях крокували цiею вулицею, iхнi бiдолашнi фантоми не опинялися перед особняком Жака. Цей особняк зник для неi незадовго до того, не залишивши пiсля себе найменшого слiду, нiби нiколи не iснував, – так, як зi свiдомостi злочинця, бува, стираються найяскравiшi спогади про мiсця, пов’язанi з його злодiянням. Настiльки, що, повернувшись у знайому мiсцину, вiн навiть не знае, де повертати. Але насправдi калье Нiкарагуа не надто змiнилася. Ось вона – так само нерiвно вимощена великим сiрим камiнням, iз тими ж вибоiнами, спучена, наче застиглий потiк вулканiчноi лави: здавалося, що тут постiйно тривають ремонтнi роботи, хоча насправдi тривало смiхотворне й нескiнченне протистояння мiж мунiципалiтетом i власниками тутешнiх будинкiв у питаннi, кому ii ремонтувати. Калье Нiкарагуа! Це звучало наче якийсь спiвучий заклик. Пiсля незбагненного шоку, що спiткав Івонн бiля будинку Жака, у глибинi ii душi оселився дивний спокiй. Широка брукiвка без тротуарiв дедалi швидше збiгала зi схилу мiж високими огорожами з навислими над ними гiлками дерев, хоча праворуч досi тяглися вугiльнi сховища; десь метрiв за триста вулиця завертала лiворуч i ще за стiльки ж поза iхнiм будинком остаточно зникала. Дерева затуляли вид на невисокi пагорби. Майже всi великi будинки лишилися лiворуч, вони стояли осторонь дороги над ущелиною, спорудженi з таким розрахунком, аби з iхнiх вiкон вiдкривався вид на вулкани за долиною. Івонн знову побачила вдалинi гори у промiжку мiж двома маетками, маленьке поле, обнесене колючим дротом i вкрите високими колючими травами, що хаотично переплелися мiж собою, наче пiсля нападу урагану, що раптово вгамувався. Там стояли вони – Попокатепетль та Істаксiуатль, далекi посланцi гавайського вулкана Мауна-Лоа та його кальдери Мокуавеовео; темнi хмари закривали iхне пiднiжжя. «Трава не така зелена, як мала би бути наприкiнцi сезону дощiв, – подумала Івонн, – на неi наче накладене посушливе закляття, адже водостiчнi канави обабiч дороги до краiв наповненi водою з гiр, i…» – І вiн теж тут, на цьому ж мiстi.– Консул, не обертаючись, кивнув у бiк будинку Ларюеля. – Хто… хто на мiстi? – затнулась Івонн i озирнулася: навколо не було нiкого, крiм пеона, якому набридло розглядати будинок. Вiн побрiв геть i зник у провулку. – Жак. – Жак?! – Саме так. Насправдi ми пережили разом скрутнi часи. Спробували все: вiд теорiй епископа Берклi до цiлющих властивостей нiчноi квiтки мiрабiлiс ялапа. – Ви… що ви спробували? – Дипломатичну службу. – Консул зупинився i запалив люльку. – Інодi менi дiйсно здаеться, що i ii слiд згадати добром, адже деякi факти свiдчать на ii користь. Вiн зiгнувся, не зупиняючись, аби пустити згаслий сiрник по заповненiй канавi, i вони чомусь прискорили кроки; Івонн iз подивом прислухалася до швидкого, нетерплячого цокання власних пiдборiв по брукiвцi й удавано безтурботного голосу Консула бiля ii вуха. – Скажiмо, якби ти була британським аташе при росiйському бiлогвардiйському посольствi у Загребi 1922 року (менi завжди здавалося, що така жiнка, як ти, вiдмiнно впоралася би iз цим завданням, хоча тiльки Богу вiдомо, чому воно проiснувало так довго), ти б випрацювала певну… не скажу, що технiку, але певну манеру, личину… у будь-якому разi – вмiння миттево натягнути на обличчя воiстину шляхетний вираз нещироi вiдстороненостi. Івонн промовчала. – Хоча, бачу, тобi видаеться, що наша iз Жаком показна байдужiсть навiть бiльш непорядна, нiж те, що вiн не поiхав одразу слiдом за тобою, чи те, що ми з ним залишилися друзями. Івонн мовчала далi. – Але якби ти, Івонн, колись опинилася на капiтанському мiстку британського корабля, що полюе за нiмецькими субмаринами (а менi завжди здавалося, що така жiнка, як ти, вiдмiнно туди би вписалася), i цiлими днями дивилася крiзь пiдзорну трубу на шлях до Тоттенгем-Корт-Роуд – образно кажучи, звiсно, – день за днем, рахуючи хвилi, то, мабуть, навчилася би… – Будь ласка, дивися пiд ноги! – Хоча, безперечно, якби ти була консулом Куколдзхейвена[55 - Вираз «Тo send one to cuckolds’s haven» означае «вступити в ряди зраджених чоловiкiв», вiдповiдно й вигадана назва Куколдзхейвен звучить символiчно: «загiн обманутих».], того мiстечка, проклятого загубленим коханням Максимiлiана та Шарлотти, тодi… справдi, тодi… «Бокс! “Арена Томалiн”. Ель Балон проти Ель Редондiльйо». – Але, здаеться, я не закiнчив про дитячий трупик. Що насправдi шокуе, так це те, що вiн пiдпадае пiд дуже ретельну митну перевiрку на контрольному пунктi з боку США. І сплатити за нього доведеться, як за двох дорослих пасажирiв… Схоже, ти не дуже налаштована мене слухати, тому я маю тобi дещо сказати. Івонн не вiдреагувала. – Повторюю: я маю тобi дещо сказати, дещо дуже важливе. – Слухаю. Що саме? – Це стосуеться Г’ю. – О, в тебе е новини вiд нього, – зрештою озвалась вона. – Як вiн? – Вiн у мене. «Бокс! “Арена Томалiн”, навпроти саду Хiкотанкатль. Недiля, 8 листопада 1938 року. Чотири видовищнi поединки. Ель Балон проти Ель Редондiльйо». «“Руки Орлака”. У головнiй ролi Петер Лорре». – Що?! – Івонн спинилася, наче наштовхнувшись на стiну. – Схоже, вiн був на якомусь ранчо в Америцi,– продовжував Консул серйозно, чомусь рухаючись повiльнiше. – Бог його зна, навiщо. Не може бути, щоби вiн там учився iздити верхи, та все ж заявився десь тиждень тому в якомусь дикому вбраннi, нагадуючи Вiльяма Гарта у «Вершниках полинних прерiй». Схоже, його телепортували – чи депортували – з Америки у фургонi для худоби. Не робитиму вигляд, що знаю, як журналiсти поводяться в таких питаннях. А може, вiн зробив це через парi… Хай там як, вiн подолав разом iз худобою вiдстань до Чiуауа, а тодi якийсь торговець зброею на iм’я… Вебер, здаеться? Забув… Менше з тим, ми з ним не знайомi… Так от, вiн переправив Г’ю лiтаком аж сюди. – Консул з усмiшкою вибив попiл з люльки об пiдбор. – Схоже, останнiм часом усi, кому не лiньки, злiтаються, щоби мене побачити. – Але… але Г’ю… Не розумiю… – Вiн залишився без одягу в дорозi, але не через недбалiсть, якщо у це можна повiрити; на кордонi його намагалися змусити заплатити за речi бiльше, нiж вони коштували, тож, звiсно, вiн лишив iх там. Паспорт вiн, однак, не втратив, що трохи дивно, враховуючи те, що вiн досi – не маю найменшого уявлення, як саме, – пов’язаний з лондонською газетою «Глоуб». Ти, звичайно, знаеш, що Г’ю нещодавно прославився. Уже вдруге, якщо ти не чула про перший раз. – Вiн знав про наше розлучення? – спромоглася спитати Івонн. Консул похитав головою, дивлячись у землю. Вони повiльно рушили далi. – Ти сказав йому? Консул мовчав, усе сповiльнюючи i сповiльнюючи крок. – Що я наговорив, – нарештi вимовив вiн. – Нiчого, Джеффе. – Що ж, звiсно, тепер вiн знае, що ми живемо окремо. – Своiм цiпком Консул збив голiвку притрушеного пилом самосiйного маку, що вирiс бiля канави. – Але вiн очiкував побачити тут нас обох. Гадаю, вiн пiдозрював, що ми лише збираемося на таке, але я не повiдомив йому, що ми вже розлучилися. Принаймнi менi здаеться, що не повiдомив. Я хотiв цього уникнути. Наскiльки я пам’ятаю, щиро кажучи, я так i не змусив себе розповiсти про це перед тим, як вiн поiхав. – Отже, вiн бiльше не живе в тебе. Консул вибухнув смiхом, що перейшов у кашель. – О, ще й як живе! Маеш бути спокiйна… Я насправдi мало не дав дуба через його спроби мене врятувати. Інакше кажучи, вiн постiйно намагався мене «виправити i довести справу до кiнця». Бачиш? Упiзнаеш його мужню руку? І йому це майже вдалося зробити за допомогою якогось диявольського препарату стрихнiну хiба не власного виробництва. Це такий собi блювотний засiб. Але… – На якусь мить здалося, що ноги в Консула раптом почали заплiтатися. – Якщо конкретнiше, у нього була вагомiша причина затриматися тут, нiж бажання погратись у Теодора Воттса, який зцiлив свого Алджернона Свiнберна[56 - А. Свiнберн (1837–1909) – англiйський поет, що страждав на алкоголiзм i психiчнi розлади. Т. Воттс – його друг й опiкун.].– Консул знiс iще один мак. – Мовчазного Свiнберна… До нього на ранчо дiйшли якiсь новини, i вiн примчав сюди за ними, наче бик, якому показали червону ганчiрку. Саме тому – хiба я не розповiдав тобi про це? – вiн i поiхав до Мехiко. – Що ж, ми зможемо якийсь час побути вiч-на-вiч, хiба нi? – мовила за хвилину Івонн слабким, ледве чутним голосом. – Quiеn sabe? – Але ж ти кажеш, що вiн тепер у мiстi,– поквапливо додала вона, щоби приховати своi почуття. – О, вiн швидко покiнчить зi своiми справами i може вже бути вдома. У будь-якому разi сьогоднi, я гадаю, вiн повернеться. Каже, що «хоче дiяти». Бiдолашний братик зайняв дуже вигiдну позицiю. – Щиро це було сказано чи нi, проте наступнi слова прозвучали достатньо спiвчутливо: – Й одному лиш Богу вiдомо, до чого його доведуть цi романтичнi пориви. – І як вiн тепер ставиться до тебе? – раптово смiливо спитала Івонн. – Ну, навряд чи щось змiниться, не так багато часу минуло… Але я хотiв сказати, – провадив Консул дещо хрипким голосом, – що нашi з Ларюелем веселi часи скiнчилися з появою Г’ю. Вiн поколупався цiпком у пилюцi зо хвилину, вимальовуючи якiсь вiзерунки i рухаючись, мов слiпий. – Власне, веселими цi часи були переважно для мене, оскiльки у Жака слабкий шлунок i йому стае погано пiсля третьоi чарки; пiсля четвертоi вiн починае зображати iз себе доброго самаритянина, а пiсля п’ятоi – Теодора Воттса, як i Г’ю. Тому я був радий, так би мовити, змiнити пiдхiд. Щонайменше настiльки, що буду тобi вдячний, якщо ти нiчого не казатимеш Г’ю… заради нього ж. – Ох… Консул прочистив горло. – Не те щоби я багато пив за його вiдсутностi, звiсно, але я й не абсолютно тверезий зараз, як бачиш. – Так, дiйсно, – усмiхнулась Івонн своiм пропасним думкам, що намагалися вiднести ii за сотнi миль звiдси. Водночас вона й далi крокувала поруч iз ним. І силою волi, мов альпiнiст без страховки, який дивиться на сосни, що ростуть на краю прiрви, i заспокоюе себе: «Не варто перейматися тим, як далеко менi падати, – було би значно гiрше опинитися на верхiвцi однiеi з тих сосон!», вона змусила себе вiдключитись вiд дiйсностi й вiдкинути спомини – точнiше, згадувати лише останнiй тужливий погляд на цю вулицю на початку тiеi доленосноi мандрiвки до Мехiко (i наскiльки бiльш плачевним видавалося iй тодi iхне становище!), погляд iз салону нинi втраченого «плiмута», у якому вони завертали за рiг iз гуркотом i пiдстрибуванням на вибоiнах, несподiвано зупинялися, повзли далi, знову пiдстрибували зi скреготом ресор i намагалися триматися ближче до стiн будинкiв – байдуже, iз якого боку вулицi. Тепер цi стiни здавалися вищими, нiж ранiше, i були вкритi масивними квiтучими завiсами бугенвiлii. Над ними виднiлися верхiвки дерев iз важким нерухомим гiллям i сторожова вежа – вiковiчний вартовий штату Парiан, але будинки вже неможливо було вгледiти нi знизу, нi зверху; Івонн колись ледве змогла вiдшукати iх, пiднявшись нагору, – захованi у своiх патiо, iз вiдокремленими вежами, що ширяють над ними, мов обителi самотнiх душ. Не набагато легше було вирiзнити будинки за чавунним плетивом високих ворiт, що вiддалено нагадувало Новий Орлеан, – цi брами зберегли на собi таемнi послання багатьох закоханих, i за ними так часто тужили люди, для яких батькiвщиною залишалася все ж не Мексика, а Іспанiя. Канава праворуч ненадовго зникла, пiшла пiд землю, а черговий приземкуватий вугiльний навiс поглянув на Івонн своiми темними i зловiсними ямами-бункерами. Саме тут Марiя зазвичай брала вугiлля для опалення. Далi на сонцi знову зблиснула вода, а з протилежного боку, крiзь пролам у стiнi, вигулькнув Попокатепетль. Сама цього не помiтивши, Івонн здолала перехрестя i наблизилася до входу в iхнiй будинок. Вулиця на той час залишалася геть безлюдною – тiльки вода в канавах обабiч дороги бiгла з тихим дзюрчанням, наче наввипередки; якось це видовище навiяло iй спогад про те, як вона, ще до зустрiчi з Луi, уявляючи, що Консул повернувся в Англiю, прагнула зберегти у своему серцi Куаунауак таким, як вiн був, – свого роду твердинею, де нескiнченно блукае привид Консула, супроводжуваний лише ii власною спiвчутливою i незваною тiнню, що втiшае його серед грiзних ознак невiдворотноi катастрофи. Але наостанок Куаунауак, навiть порожнiй, видався iй якимось iншим – чистим, вiльним вiд минулого, де лишився тiльки самотнiй Джеффрi, який тепер уже iз плотi й кровi, не безнадiйний i такий, що потребуе ii допомоги. І от – Джеффрi насправдi був тут, але не тiльки не самотнiй i не охочий до ii допомоги, а ще й пiдживлюваний почуттям ii провини, якого, на диво, вистачило йому надовго. Івонн мiцнiше стиснула сумку, раптом вiдчувши запаморочення i майже не помiчаючи об’ектiв, на якi Консул, трохи прочунявши, мовчки вказував цiпком: сiльську дорогу праворуч вiд них; маленьку церкву, iз якоi зробили школу, iз надгробками за огорожею, спортивним майданчиком i темним жерлом входу до закинутоi залiзнорудноi шахти пiд садом, чиi високi стiни в одному мiсцi були зруйнованi. «До школи ходять дiти… Попокатепетль… Це був твiй свiтлий день[57 - Уривки з вiрша «Романс» англiйського поета Волтера Тернера.]», – замугикав Консул, й Івонн вiдчула, як ii серце тане. Здавалося, наче мiж ними запанувало спiльне вiдчуття гiрського спокою; воно не було справжнiм, але на якусь мить повернуло спогади минулих днiв, коли вони поверталися додому з ринку. Але знову виринули з-пiд землi стiни, i ось пiд’iзна алея перед iхнiм будинком, що виводила на вулицю, непiдметена i вже зрання стоптана босими ногами; ось ворота, зiрванi з петель, лежать перед входом, як, правду кажучи, i завжди лежали, напiвприхованi пiд квiтучою купою бугенвiлii. – Ну ось, Івонн. Ходи, люба. Ми майже вдома! – Так. – Дивно… – мовив Консул. Слiдом за ними забiг шолудивий вуличний пес. 3 Трагедiя, що супроводжувала iх, поки вони обходили дiм дорiжкою у формi пiвмiсяця, давалася взнаки як у зяяннi вибоiн пiд ногами, так i у високорослих тропiчних рослинах, сiро-синiх та похмурих, якщо дивитися через темнi окуляри. Рослини потерпали вiд виснажливоi спраги i, здавалося, уже хапалися одна за одну, щоби не впасти, але ще намагалися, мов плотолюбцi перед смертю, востанне заявити про свое бажання чи уявну плодючiсть. І все, про що розсiяно мiркував Консул, якась iнша особа, що крокувала бiля нього, аналiзувала i тлумачила, страждала за нього i промовляла подумки: «Поглянь, наскiльки незнайомими можуть здаватися знайомi речi i як це сумно. Торкнися цього дерева, що було колись твоiм другом: яка шкода, що воно видаеться тобi таким чужим пiсля того, як ти бачив його занехаяним. Поглянь на ту нiшу в стiнi будинку, де досi страждае нерухома статуя Христа. Вiн допомiг би тобi, якби ти попросив, – а ти не можеш його просити, бо не здатен молитися. Зглянься на муку троянд. А ось на галявинцi кавовi боби, що Консепта розклала сушитися на сонцi,– ранiше це завжди робила Марiя. Чи ти ще пам’ятаеш iхнiй солодкавий аромат? Глянь на цi банани, на iхнi знайомi химернi суцвiття, що колись символiзували життя, а нинi – лише лиховiсну ганебну смерть. Ти розучився любити всi цi речi. Твоя любов належить тепер лише барам: слабке жеврiння любовi до життя перетворилося на отруту, стало твоею щоденною поживою…» – То Педро теж бiльше нема? – Івонн надто мiцно стискала його руку, але говорила майже природним – вiн це вiдчував – голосом. – Так, дякувати Богу! – А що з котами? – Perro![58 - Пес (iсп.), також використовуеться як незлостива лайка.] – приязно звернувся до приблуди Консул, знiмаючи окуляри, але пес ощирився i позадкував до ворiт. – Сад, боюся, перетворився на джунглi: вiн без садiвника вже багато мiсяцiв. Г’ю трохи прополов бур’яни i вичистив басейн. О, чуеш? Гадаю, сьогоднi вiн мае наповнитися. Алея перед будинком трохи розширилась, а потiм перетворилася на вузеньку стежку, що навскiс перетинала лужок на схилi, оточений трояндовими квiтниками, i вела до «переднiх» дверей, що насправдi були позаду приземкуватого бiлого будинку, покритого теракотовою черепицею, яка скидалася на розрiзанi вдовж половинки дренажних труб. Крiзь дерева це бунгало з димарем з лiвого боку, над яким ниткою тягнувся чорний дим, нагадувало тiеi митi невелике гарненьке суденце, що кинуло якiр у цьому саду. – Мене займали нескiнченнi клопоти i суд через запiзнення виплат за утримання. І мурахи-листорiзи, одразу декiлька видiв. Одного вечора вони навiть вдерлися в будинок, коли мене там не було. Ще й ця повiнь… До нас завiтали стiчнi води зi всього Куаунауака, лишивши по собi сморiд, наче цiле свiтове яйце протухло. Та це все нiчого, сподiваюся, ти зможеш… Івонн прибрала руку, щоби вiдсунути щупальця кампсису, що стелилися вздовж дорiжки. – Ох, Джеффрi! А де ж моi камелii? – Бог iх знае. Лужок роздiляло русло пересохлого струмка, що протiкав паралельно будинку; мiстком через нього слугувала дошка сумнiвноi мiцностi. Мiж трояндами якийсь павук зiткав примхливу павутину. Темна зграя тиранових мухоловок iз рипучим криком швидко пронеслася над будинком. Стара жiнка, схожа, як завжди здавалося Консулу, на розумного темношкiрого гнома (напевно, дружина якогось скрюченого колишнього охоронця закинутоi шахти), зi своею незмiнною ганчiркою через плече, вийшла через «переднi» дверi, шаркаючи ногами (природа цього звуку залишалась невiдомою, пiдконтрольною якимсь окремим механiзмам). – Це Консепта, – вiдрекомендував стару Консул. – Консепто, це сеньйора Фермiн. Обличчя карлицi осяялося дитячою усмiшкою й одразу набуло невинного дiвочого вигляду. Консепта витерла руки об фартух i потисла Івоннину руку, тодi як Консул замислився, вивчаючи iз тверезим iнтересом (хоча саме тепер почувався бiльш захмелiлим, нiж у будь-який iнший момент пiсля безпам’ятства минулоi ночi) багаж Івонн на ганку побiля себе – три валiзи i коробку для капелюхiв, обклеенi готельними ярликами так, що вони, здавалося, готовi вибухнути розмаiттям. Мовляв, ось твоя iсторiя: готель «Гiло» в Гонолулу, вiлла «Кармона» в Гранадi, готель «Теба» в Альхесiрасi, готель «Пенiнсула» в Гiбралтарi, готель «Назарет» в Галiлеi, готель «Манчестер» в Парижi, лондонський «Космо», пароплав «Іль-де-Франс», готель «Регiс», канадський готель «Мехiко» – а зараз туди додалися найновiшi налiпки: готель «Асторiя» в Нью-Йорку, таунхаус «Лос-Анджелес», пароплав «Пенсильванiя», готель «Мiрадор» в Акапулько та «Мексиканська авiакомпанiя». – El otro se?or?[59 - А де iнший сеньор? (Ісп.)] – звернувся Консул до Консепти, яка з видимим задоволенням похитала головою. – Ще не повертався? Гаразд. Івонн, насмiлюся припустити, що ти не проти зайняти свою стару кiмнату. У будь-якому разi Г’ю зупинився в кутовiй зi своею косаркою. – Косаркою? – Механiчною косаркою. – Por quе no, agua caliente.[60 - А чому б i нi, там е гаряча вода. (Ісп.)]– Мелодiйний i водночас трохи кумедний голос Консепти вiддалився разом iз нею, шарканням i двома валiзами. – Отже, у тебе буде гаряча вода! Оце так диво! З iншого боку будинку несподiвано вiдкривалася широка далечiнь, простора й вiтряна, наче море. Горбкуватi доли за ущелиною хвилями докочувалися до пiднiжжя вулканiв, над якими вивищувався виразний пiк старого Попо, а лiвiше розкинулися, мов заснiжене унiверситетське мiстечко, зазубренi верхiвки Істаксiуатль. Якусь хвилину вони мовчки стояли на верандi, не тримаючись за руки, але торкаючись одне одного, нiби не впевненi, чи не сниться iм це – кожному у своему окремому лiжку; а iхнi руки – розрiзненi спогади, якi вони побоюються з’еднувати, проте вiдчувають легкий дотик серед буремноi стихii ночi. Просто пiд ними маленький басейн i далi живився водою через дiрявий шланг, з’еднаний iз гiдрантом, хоча й був уже майже повний; колись вони самi пофарбували його дно та стiни в синiй колiр; вiдтодi фарба майже не вицвiла й вiддзеркалювала небо, мавпувала його так, що вода здавалася насичено бiрюзовою. Г’ю пiдстриг траву бiля краiв басейну, але далi сад перетворювався на невиразну мiшанину колючих чагарникiв, вiд яких Консул вiдвiв очi, раптом вiдчувши, що приемне захмелiння кудись випаровуеться… Вiн розсiяно оглянув веранду, що охоплювала лiве крило будинку, до якого Івонн ще не заходила, i одразу, нiби почувши його благання, iз дальнього кiнця до них попрямувала Консепта. Зосередившись на тацi, яку вона несла, служниця не дивилася нi лiворуч, нi праворуч, анi на сумнi рослини над парапетом, укритi пилом та здичавiлi, нi на забруднений гамак, нi на мелодраматично зламане крiсло-гойдалку, нi на випотрошену тахту, нi на розшарпане опудало Дон Кiхота, напхане соломою i криво пiдвiшене на стiнi, вона повiльно шаркала просто до них повз пилюку й сухе листя, яке ще не встигла змести з червонястих плиток пiд ногами. – Бач, Консепта знае моi звички. – Консул оглянув тацю, на якiй стояли двi склянки, почата пляшка вiскi «Джоннi Вокер», сифон iз содовою, глечик iз пiдталим льодом i ще одна напiвпорожня пляшка лиховiсного вигляду з темно-червоною рiдиною, схожою на поганий кларет чи мiкстуру вiд кашлю. – От тiльки цей стрихнiн[61 - Настоянка горiшкiв стрихнiнового дерева (чилiбухи), що мае тонiзувальнi властивостi i стимулюе обмiн речовин.]… Будеш вiскi iз содовою? Ну, лiд точно для тебе. Навiть цього гiркого пiйла не будеш? Консул переставив тацю з парапету на плетений столик, який Консепта щойно принесла. – Боже милий, це не для мене, дякую. – Тодi просто вiскi. Вперед. Що тобi втрачати? – Дай менi спершу хоча би поснiдати! «Ранiше вона б одразу погодилась, – блискавично прошепотiв Консулу на вухо якийсь голос. – Зараз тобi, старий, звiсно, страшенно хочеться знову напитися: причина, як ми бачимо, в омрiяному поверненнi Івонн, але вiдсторонися вiд цiеi муки, хлопче, вона нiчого не варта, – белькотiв голос далi,– ii поява створила найважливiше становище у твоему життi, окрiм, звiсно, ще бiльш важливого, породженого попереднiм, отже, ти змушений випити у п’ятсот разiв бiльше, щоб iз цим упоратись». Голос, що звучав украдливо та до нахабного знайомо, належав – вiн упiзнав його – ретельно замаскованому i, напевно, рогатому експерту з казуiстики, а той суворо вiв далi: «Але хiба ти такий чоловiк, аби пiддаватися слабкостi й пити у цей вiдповiдальний момент, Джеффрi Фермiн? Нi, не такий – ти боротимешся зi спокусою, як уже не раз боровся… Не боровся? Ну, то я нагадаю тобi: хiба ти не вiдмовлявся пити всю минулу нiч i, трохи поспавши, не протверезiв? Нi? Так. Нi? Так! Ми обидва знаемо, що ти випив рiвно стiльки, щоби позбутися тремору, – це самоконтроль найвищого рiвня, який вона не оцiнить, не в змозi оцiнити!» – Не схоже, що ти теж вiриш у цiлющiсть стрихнiну, – проказав Консул iз прихованим торжеством (його все ж таки дуже заспокоювала сама присутнiсть пляшки з вiскi), наливаючи собi пiв склянки зiлля з пiдозрiлоi пляшки. Принаймнi вiн устояв перед спокусою цiлих двi з половиною хвилини; йому буде дароване спасiння. «І я не вiрю! Ти змусиш мене плакати, Джеффрi Фермiн, клятий бовдуре! Я розiб’ю тобi пику, iдiоте!» Цей голос у головi теж був знайомим; Консул пiднiс свiй келих на знак того, що впiзнав знайомця, i замислено спорожнив його наполовину. Засiб, до якого вiн, iронiзуючи, поклав лiд, смакував солодко, майже як касiс[62 - Смородиновий лiкер.], i слабко стимулював на якомусь прихованому рiвнi, тому Консул, досi стоячи, вiдчув, як бiль, жалюгiдний i мiзерний, слабко ворухнувся в його душi.. «Хiба ти не бачиш, cabrоn[63 - Козел (iсп.).],—вона вважае, нiби перше, про що ти подумав, коли вона отак урочисто повернулася додому, це чергова доза випивки, навiть якщо йдеться про лiкувальний настiй: нав’язлива потреба в ньому не робить його нешкiдливим, тому в таких несприятливих обставинах навiть не хапайся за вiскi, краще пiзнiше, i за текiлу теж, що захована там, пiд стiною; гаразд, гаразд, усi ми знаемо, де вона, але це буде початком кiнця; нi, тiльки не мескаль, це точно кiнець, хоча й до бiса добрий кiнець, краще вiскi – старий, добрий, здоровий, виготовлений предками твоеi дружини вогонь для горлянки, що “народився у 1820 роцi i досi залишаеться мiцним”[64 - Рекламний слоган виробника вiскi «Johnnie Walker».], а пiсля цього ти, напевно, вип’еш пива, корисного й повного вiтамiнiв, адже прийде твiй брат – от i слушна нагода, у цьому ж уся суть святкування; отже, ти вип’еш вiскi, а потiм пива – можеш, звiсно, потроху зменшувати об’еми, якщо треба, але всi знають, що робити це надто швидко дуже небезпечно; i все ж ти продовжиш розпочату Г’ю ретельну роботу зi свого “виправлення”, аякже!» Це знов озвався перший знайомець, i Консул, зiтхнувши, поставив склянку на тацю навмисне твердою рукою. – Що ти сказала? – запитав вiн в Івонн. – Я сказала вже тричi.– Івонн розсмiялася. – Заради Бога, випий нормально. Не треба ковтати ту гидоту, щоби мене вразити. Я просто посиджу поруч за компанiю. – Що-що?! Вона сидiла на парапетi й дивилася на долину з виразом пiднесеноi зацiкавленостi. У саду стояла мертва тиша. Та, схоже, вiтер змiнився: Іста зникла з виду, а Попокатепетль майже повнiстю затягнули горизонтальнi скупчення чорних хмар, подiбнi до диму потягiв, що паралельно мчать гiрськими схилами. – Можеш сказати це ще раз? – Консул узяв ii за руку. Вони пристрасно обiйнялися, а може, це iм лише примарилося. Раптом здалося, що звiдкись iз небес, мов зачарований, стрiмко впав до землi лебiдь. Бiля бару «Ель Пуерто дель Соль» на калье Індепенденсiя приреченi люди вже юрмилися на осоннi в очiкуваннi, поки зi скреготом пiднiмуться залiзнi штори i пролунае трубний глас. – Нi, я скористаюся перевiреним засобом, дякую. – Сiдаючи, Консул мало не перекинувся у зламаному зеленому крiслi-гойдалцi, а виправившись, поглянув на Івонн тверезими очима. Це була мить, якоi вiн прагнув, засинаючи в лiжку чи в кутку бару, на краю темних заростей, на вузькiй вуличцi, на ринку або у в’язницi – мить, коли… Але вона зникла, померла, щойно народившись, а за нею насувалося страховище ночi в подобi Великоi Ведмедицi. Що вiн накоiв? Десь заснув, це точно. «Тiк-так, допоможiть», – вицокувала вода, мов годинник, крапаючи в басейн. Вiн заснув, але що ще з ним вiдбувалося? Запустивши руку в кишеню штанiв, вiн намацав там пiдказку з гострими краями. Вiзитiвка, яку вiн видобув звiдти, повiдомляла: «Артуро Дiас Вiхiль, хiрург-акушер, спецiалiзацiя: дитячi захворювання (психiчнi розлади), години консультацiй: вiд 12 до 14 i вiд 16 до 19. Адреса: Авенiда де ла Революсьйон, 8». – Ти справдi повернулася? Чи просто хотiла мене побачити? – м’яко запитав Консул Івонн, вiдклавши вiзитiвку. – Я тут, хiба нi? – вiдповiла Івонн весело й трохи виклично. – Дивно, – прокоментував Консул, намагаючись дотягнутися до пляшки, яку схвалила Івонн, проти власноi волi й голосу, який знову гарячково запротестував: «Джеффрi Фермiн, ти клятий бовдур! Я розiб’ю твою пику, якщо ти вип’еш, я кричатиму, iдiоте!» – Це дуже смiливе рiшення iз твого боку. Що, як… Ти ж бачиш, я в жахливому станi. «Але ти дивовижно прекрасна! Ти навiть не уявляеш наскiльки!» (Консул безглуздо зiгнув руку, напружив бiцепс i пограв ним: «Досi сильний, як жеребець!») «Як я тобi?» – здаеться, спитала Івонн i трохи повернула обличчя у профiль. Консул спостерiгав за нею. «Хiба я не сказав? Прекрасна… Засмагла». Хiба вiн не вимовив цього вголос? «Рум’яна, мов ягiдка. Ти багато плаваеш. Схоже, часто буваеш на сонцi. Тут, звiсно, теж дуже сонячно. Як завжди… Аж надто. Навiть попри дощi. Не люблю дощ, ти же знаеш». «О, нi, ще й як любиш, – очевидно, вiдповiла вона. – Ми могли би разом прогулятися пiд сонечком». «Що ж…» Консул сидiв у поламаному зеленому крiслi обличчям до Івонн. Напевно, думав вiн, це лише понiвечена душа повiльно вивiльняеться пiд впливом алкалоiдiв, щоби вiдлетiти всупереч Лукрецiю; тiло ж у цей час укотре вiдновлюеться, якщо тiльки не взяло собi за звичку незворотно старiти. І, схоже, душа живиться його стражданнями, а вiд страждань, якi вiн принiс своiй дружинi, ii душа не просто живилась, а й розквiтала. О, i не тiльки вiд спричинених ним страждань. Як щодо тих, за якi несе вiдповiдальнiсть перелюбний привид на iм’я Клiфф, якого Консул завжди уявляв лише у виглядi пiджака-вiзитiвки, накинутого поверху розстiбнутоi смугастоi пiжами? А дитина, яку, як не дивно, також звали Джеффрi, подарована iй тим привидом за два роки до першоi поiздки в Рiно, i якiй зараз виповнилося би шiсть рокiв, якби вона не померла вiд менiнгiту стiльки ж рокiв тому, у тридцять другому, у вiцi стiлькох же мiсяцiв i за три роки до вже iхньоi з Івонн зустрiчi та одруження в iспанськiй Гранадi? Там Івонн, засмагла й вiчно молода, здавалася насправдi непiдвладною вiку. Вона розповiла йому, що, коли iй було п’ятнадцять (здаеться, саме тодi вона знiмалася в тих вестернах, що, за словами Ларюеля, який iх не дивився, вплинули на Ейзенштейна та ще когось), люди казали про неi: «Зараз вона не дуже гарна, але колись буде красунею»; так само було i у двадцять, i у двадцять сiм, коли вона вийшла за Джеффрi,– звiсно, в межах загальноприйнятних понять, якими вимiрюються такi речi; зараз вона, тридцятирiчна, досi справляла враження жiнки, яка тiльки-но збираеться розквiтнути: той самий трохи кирпатий нiс, маленькi вуха, теплi карi очi, зараз затуманенi й ображенi, широкий рот iз повними чуттевими губами, теж теплими i щедрими, м’яко окреслене пiдборiддя. І обличчя, таке саме свiже та ясне, яке iнколи вмить могло стати сiрим, наче притрушеним попелом, як казав Г’ю. І все ж вона змiнилася. Справдi змiнилася! Стала недоступною для нього, як для звiльненого капiтана, що сидить бiля стiйки портового бару, дивлячись у вiкно, стае недоступним його колишнiй корабель. Вона бiльше не належить йому: хтось, без сумнiву, допомiг iй обрати цей елегантний блакитно-сiрий дорожнiй костюм, i це був не вiн. Раптом Івонн нетерплячим рухом стягнула з голови капелюха, струснувши вигорiлим на сонцi каштановим волоссям, зiстрибнула з парапету i всiлася на тахту, схрестивши своi вишукано красивi довгi ноги. Пружини тахти видали серiю гiтарних акордiв. Консул вiдшукав своi окуляри i мало не грайливо начепив iх на нiс. Аж раптом його з приглушеним болем пронизала думка, що Івонн i досi збирае всю свою мужнiсть, щоб наважитися ввiйти до будинку. Тодi вiн мовив глибоким i лукавим, по-справжньому консульським голосом: – Г’ю мае незабаром з’явитися, якщо повертаеться першим автобусом. – О котрiй прибувае перший автобус? – О пiв на одинадцяту, iнколи об одинадцятiй. Яке це мало значення? Із мiста долинав дзвiн. Окрiм, звiсно, випадкiв, коли це здаеться абсолютно неможливим, люди чекають приiзду когось з острахом, якщо тiльки цей хтось не привозить iз собою пляшечку. А що, якби вдома не було випивки – тiльки той отруйний настiй? Чи змiг би вiн це пережити? Просто зараз, у розпалi спеки, вiн би плентався за пляшкою запилюженими вулицями або послав би Консепту. Тодi осiв би в якомусь крихiтному барi на розi й, забувши про свою мiсiю, пиячив би весь ранок на честь приiзду Івонн, поки вона спить. Можливо, йому би спало на думку прикинутися iсландцем або туристом з Аргентини. Але значно бiльше, нiж повернення Г’ю, його жахало питання, що переслiдувало його, як знаменитий дзвiн у вiршi Гете переслiдував хлопчиська, який ухилявся вiд вiдвiдування церкви. Івонн часто крутила обручку на пальцi. Навiщо вона носить ii? Тому що й досi кохае, чи мае з того носiння якусь вигоду, чи все це разом? Чи, бiдолашна, не скидае ii лише заради нього, заради iхнього спiльного блага? Вода в басейнi ледь чутно булькала. Чи могла б його душа омитися в ньому, очиститися, остаточно втамувати спрагу? – Зараз тiльки пiв на дев’яту. – Консул знову зняв окуляри. – Твоi очi, милий… Вони такi запаленi! Бiдний ти мiй… – вихопилося в Івонн. Церковний дзвiн здався ближчим; бренькаючи, вiн перестрибнув через паркан, скотився сходами, i хлопчик спiткнувся. – Трохи прихворiв… Дрiбниця. «Die Glocke, Glocke t?nt nicht mehr…»[65 - Рядок iз вiрша Гете «Мандрiвний дзвiн».] Консул викреслював на плитцi якийсь вiзерунок черевиками на розпухлих ногах без шкарпеток (не через те, що, як припускав директор кiнотеатру сеньйор Бустаменте, вiн допився до такого стану, що не мiг дозволити собi навiть купити шкарпетки, а тому, що вся чутлива поверхня його тiла була настiльки запалена вiд алкоголю, що вiн просто не мiг iх натягнути). Ноги б не болiли, якби не ця отрута, той стрихнiн, хай йому грець, що повертае його у стан такоi мерзенноi крижаноi тверезостi. Івонн знову сiла на парапет, притулившись до колони. Вона кусала губи, розглядаючи сад. – Джеффрi, тут усе геть занедбане. – Принаймнi, це не сад Марiанни[66 - Персонаж п’еси В. Шекспiра «Мiра за мiру».], оточений ровом. – Консул почав заводити свiй наручний годинник. – Але подумай сама: припустимо, що ти дезертирувала, залишивши ворогу мiсто в облозi, i незабаром повертаешся назад (щось менi не подобаеться у цiй аналогii, але спробуй уявити). Чи розраховуеш ти побачити той самий зелений рай, де тебе всюди зустрiчають iз розпростертими обiймами? – Але ж я не залишала… – Навiть якщо, скажiмо, мiсто повернулося до звичних справ, хоч i у пригнiченому станi, i навiть трамваi ходять бiльш-менш за розкладом?.. – Консул мiцно затягнув ремiнець годинника на руцi.– Що ти на це скажеш? – Поглянь на того червоного птаха на гiлцi, Джеффрi! Я нiколи не бачила такого великого кардинала. Консул непомiтно заволодiв пляшкою вiскi, вiдкоркував, понюхав i похмуро повернув на тацю, стиснувши губи. – Нiчого дивного, бо це не кардинал, – сказав вiн. – Звiсно, кардинал. Поглянь на його червонi груди. Вiн наче вогник! Консул зрозумiв, що Івонн боiться наближення наступноi сцени так само, як i вiн, i вiдчувае потребу говорити про будь-що аж до настання того недоречного моменту, коли жахливий дзвiн торкнеться приреченого хлопчини своiм величезним язиком i дихне пекельним смородом. – Он там, на гiбiскусi! Консул замружив одне око. – Гадаю, це мiднохвостий трогон, i в нього не червонi груди. Цей тип – одинак, який, мабуть, живе десь там у Вовчому каньйонi, подалi вiд iнших типiв з iхнiми поглядами, щоби мати можливiсть спокiйно радiти тому, що вiн не кардинал. – Я впевнена, що це кардинал, вiн живе тут, у цьому саду! – Як тобi завгодно. Здаеться, наукова назва цього сумнiвного птаха – Trogon ambiguus[67 - Ambiguus (лат.) – сумнiвний, непевний.]! Неоднозначнiсть залишае простiр для ствердження, i це мiднохвостий трогон, а не кардинал. Консул потягнувся до тацi за своею порожньою склянкою, але забув на пiвдорозi, що збирався туди налити, i, не розiбравшись, що випити першим, опустив руку та нахилився вперед, перевiвши розмову на вулкани: – Старий Попо скоро знову мае себе показати. – Здаеться, зараз вiн скрiзь зарiс шпинатом. – Голос Івонн затремтiв. Це був iхнiй старий жарт. Консул запалив сiрник, але невдовзi виявив, що забув устромити мiж губ сигарету; пiсля деяких зусиль сiрник догорiв, вiн тицьнув його в кишеню. Якийсь час вони мовчки сидiли одне проти одного, мов двi мовчазнi гарматнi башти. Вода досi текла до басейну – Боже, яким нестерпно повiльним був цей звук, що заповнював тишу мiж ними. Але було ще щось: Консулу здавалось, що вiн досi чуе музику з балу, що давно мав закiнчитися, тож в iхне мовчання наче падали глухi удари барабанiв. «Парiан» мовою хiндi означае «барабанщик». Але музики точно не було, тим бiльше дивувало те, що дерева колихалися пiд неi, i до цiеi iлюзii долучалися не лише сади, а й рiвнини поза ними, i весь пейзаж перед його очима – жахливо, нестерпно нереальний. «Це, мабуть, подiбне до того, – думав вiн, – що вiдчувае божевiльний, безпечно сидячи в лiкарнянiй палатi, тiеi митi, коли безумство перестае бути притулком й кидае розколоте небо йому на голову, а розум, i без того змарнiлий, лише схиляеться перед ним. Чи знаходить цей хворий у такi моменти, коли думки, мов гарматнi ядра, бомбардують мозок, утiху у винятковiй красi лiкарняного саду чи сусiднiх гiр навколо зловiсного кратера?» Навряд чи, вiдчував Консул. Вiн бачив цю красу мертвою, як його шлюб, убитою так само злочинно. Слiпуче сяйво сонця над усiм свiтом, що лежав перед ним, окреслений його променями Попокатепетль, верхiвка якого, наче велетенський кит, знову виринула з пелени хмар – нiщо не просвiтлювало його душу. Сонце не могло подiлити тягар свiдомостi та безпричинноi скорботи, що йому доводилося нести. Воно його не знало. Лiворуч, за банановими заростями, садiвник у резиденцii аргентинського посланника косив високу траву, розчищаючи майданчик пiд корт для бадмiнтону. Щось у цьому цiлком невинному заняттi мiстило жахливу загрозу для нього. Широке й мирно обвисле бананове листя нагадувало хижо розправленi крила пелiканiв, що обтрушуються перед тим, як згорнутися. Жвавi червонi пташки, якi пурхали садом, мов рухомi пуп’янки троянд, видавалися нервовими та злодiйкуватими. Цi створiння начебто були приеднанi до його нервiв чутливими дротиками. А коли задзвонив телефон, його серце мало не зупинилося. Телефон насправдi дзвонив гучно й лунко, тож Консул рушив iз веранди до вiтальнi, де, наляканий розлюченим пристроем, почав говорити не в той кiнець слухавки; пiтнiючи й не розбираючи власних слiв, вiн лопотiв швидко (телефонували з-за кордону), проте вiдповiдав на всi питання, поставленi ледь чутним голосом Тома, але так, нiби побоювався, що будь-якоi митi в його рот або вушнi раковини рине кипляча олiя: – Добре, добре… О, Томе, скажи, звiдки тi чутки про срiбло, що з’явилися вчора в газетах i були спростованi Вашингтоном? Мене цiкавить iхне походження… Де вони беруть початок?.. Так… Гаразд. Так, читав… Почуваюся жахливо… Ясна рiч – це вони… Погано. Але зрештою це iхня власнiсть. Чи нi?.. Так, напевно… Та нi, усе добре, усе добре. Бувай! «До бiсовоi матерi… Чому вiн телефонуе так рано? Котра година в Америцi?.. Господи праведний…» Вiн почепив слухавку догори дригом i повернувся на веранду. Івонн там не було; за мить вiн почув, що вона у ваннiй. …Злодiйкувато озираючись, Консул пiднiмався по калье Нiкарагуа. Почувався при цьому вiн так, буцiмто видирався безкiнечними сходами мiж будинками чи навiть на старого Попо. Нiколи ще шлях до вершини цього пагорба не здавався йому таким довгим. Ця нерiвна дорога з обламаним камiнням простягалася вдалечiнь, мов життя, сповнене муки. Вiн мiркував: «Дев’ятсот песо – це сто пляшок вiскi або дев’ятсот текiли. Звiдси випливае, що варто пити не текiлу чи вiскi, а мескаль». На вулицi було жарко, як у печi, i Консул нестримно пiтнiв. Геть, геть звiдси! Вiн не збирався заходити дуже далеко й лiзти на вершину. Не доходячи будинку Жака, лiворуч вiдгалужувалася зелена стежка – iз першого погляду звичайна сiльська дорога, що невдовзi перетворювалася на серпантин, а на курному перехрестi за п’ять хвилин ходьби розташовувалася маленька прохолодна пивничка, бiля входу до якоi часто стояли прив’язанi конi, а бiля барноi стiйки постiйно спав пухнастий бiлий кiт, про якого вусач-бармен казав: «Вiн всю нiч працюе, мiстур, i вес ден спит». Цей заклад точно вiдчинений. Туди вiн i прямував (стежка, на поворотi якоi чатував якийсь пес, тепер виднiлася цiлком), маючи на метi мирно хильнути необхiдну дозу якогось алкоголю i повернутися ще до того, як Івонн вийде з ванноi. Хоча, не виключено, що його перестрiне хтось iз… Та раптом калье Нiкарагуа рвучко пiднялася йому назустрiч. Консул залишився лежати обличчям униз на безлюднiй вулицi. …Г’ю, це ти простягаеш старому дурневi руку? Дякую тобi щиро. Схоже, тепер дiйсно настала твоя черга простягати руку допомоги. Не подумай, я завжди був готовий чимось тобi зарадити! Із задоволенням! Я був радий тобi навiть тодi, у Парижi, коли ти прибув з Адена без посвiдчення особи, без паспорта i влетiв у халепу. Досi пам’ятаю номер цього паспорта – 21312. Твiй приiзд надав менi, либонь, ще бiльшу втiху, бо став приводом вiдволiктися вiд власних заплутаних справ i довести (хоча деякi з моiх колег уже тодi починали сумнiватись у цьому), що я поки не настiльки вiдiйшов вiд життя, щоби не бути в змозi залагодити таку справу. Чому я це кажу? Частково заради того, щоби ти чiтко усвiдомив, що я сам бачу, наскiльки ми з Івонн були близькi до катастрофи ще до зустрiчi з тобою! Ти чуеш, Г’ю? Я зрозумiло висловлююсь? Чи зрозумiло, що я прощаю тобi, хоча чомусь нiколи не мiг пробачити Івонн, i досi люблю тебе як брата i поважаю як людину? Усвiдомлюеш, що я допомiг би тобi знову без жодних нарiкань? Хоча насправдi менi рiдко випадала нагода проявити себе таким чином. Вiдколи наш батько не повернувся зi своiх заснiжених Гiмалаiв, цi вулкани нагадують менi про них частiше, нiж хотiлося би, – так само, як ця алея нагадуе про алею в Кашмiрi, тi старi дерева в Таско iз кронами-чалмами – про Шрiнагар, а плавучi сади Сочiмiлько, – ти слухаеш, Г’ю? – коли я вперше опинився тут, нагадували менi про плавучi будинки на рiчцi Шалiмар, якi ти не можеш пам’ятати; саме там невдовзi пiсля зникнення батька померла твоя мати, моя мачуха. І всi цi жахiття, передвiсники подальших катастроф, трапилися майже водночас, з’явившись нiзвiдки чи, можливо, iз якогось глухого села, як Демчок, i нахлинули на нас, захопивши цiлком. Зауваж, що я поводився з тобою радше як батько; ти був зовсiм малий i потерпав вiд морськоi хвороби пiд час рейсу до Англii на хиткому старому «Коканадi», що належав якiйсь «Схiдно-Пiренейськiй пароплавнiй компанii». А опiсля в Англii було надто багато охоронцiв, надто багато всiляких штучок-дрючок, безлiч шкiл та iнших закладiв, а на додачу ще й вiйна, що, як ти правильно кажеш, ще не закiнчилась, – i я продовжую ii, припадаючи до пляшки, а ти за допомогою своiх iдей, якi, сподiваюся, виявляться для тебе менш згубними, нiж для нашого батька, чи, якщо вже мова зайшла про це, для мене. Хай там як, Г’ю, – ти ще тримаеш мене? – але я маю зазначити чiтко та ясно: я нiколи не мiг навiть припустити, що таке може трапитися. Те, що я втратив довiру Івонн, не обов’язково означае, що й вона втратила мою, усе залежить вiд того, як на це подивитися. Про мою довiру до тебе годi й говорити. І тим паче менi навiть не снилося, що ти намагатимешся морально виправдати себе, посилаючись на мою порочнiсть; е також певнi обставини, що вiдкриються лише в день остаточноi розплати i завдяки яким тобi не варто було би судити мене. Та я боюся, – чуеш, Г’ю? – що задовго до настання цього дня твiй iмпульсивний учинок, який ти намагався забути серед жорстокоi навiженостi свого життя, вiдкриеться тобi в новому, зловiсному свiтлi. Менi дуже шкода, що ти, у душi добра i проста людина, котра щиро поважае бiльшiсть моральних принципiв i норм пристойностi, якi могли би тебе зупинити, у мiру старiння i зростання чутливостi свiдомостi можеш пасти жертвою страждань, ще жахливiших, нiж тi, що ти завдав менi. Як я можу тобi допомогти? Як цього запобiгти? Як страченому переконати ката, що вiн не переслiдуватиме його? О, помста за вчинене в минулому настае швидше, нiж ми встигаемо схаменутися, а Боже довготерпiння швидко вичерпуеться! І все ж: чи не даремнi моi намагання донести до тебе, що я чiтко розумiю, наскiльки сам винен у власному становищi? Чи не даремне мое визнання, що я сам бездумно штовхнув Івонн до тебе? Це було майже блазенською витiвкою, i я повною мiрою заслуговую за це удару свинячим мiхуром по головi, а моi рот i серце досi повнi тирси iз цирковоi арени. Я щиро сподiваюся, що все це не дарма… Однак тим часом, старий друже, мiй розум, похитуючись пiд впливом засобу, що я вжив пiв години тому, точнiше, декiлькох лiкарських засобiв, а також не лiкарських, ужитих ранiше разом iз доктором Вiхiлем, – ти маеш познайомитися з ним, i я вже не кажу про його друга Жака Ларюеля, якому я з рiзних причин ще не вiдрекомендував тебе (нагадай, будь ласка, щоби я забрав у нього своi елизаветинськi п’еси), – отже, пiсля двох днiв безперервного пияцтва i ще семисот сiмдесяти семи з половиною перед тим… але навiщо продовжувати? Мiй розум, повторюю, очманiлий, наче Дон Кiхот, що уникае мiста через огиду до тамтешнiх плiток про своi дiяння, повинен вiдшукати очевидний бiчний шлях… Зачекай, здаеться, я сказав «доктор Вiхiль»?.. – Що тут вiдбуваеться, я питаю? – пролунав над ним голос, схожий на тi, що звучать на головнiй вулицi унiверситетського мiстечка в Кембриджi, але цей доносився, як тепер побачив Консул, iз-за керма надзвичайно довгого низького автомобiля, що з буркотiнням загальмував поруч iз ним: якийсь «MG Magna» чи щось подiбне. – Нiчого. – Консул скочив на ноги, миттево протверезiвши, як суддя. – Усе в повному порядку. – Де ж це в порядку, як ви валяетеся просто на дорозi, га? Обличчя англiйця, звернене до нього, було рум’яним, веселим та добродушним, однак стурбованим; пiд ним виднiлася англiйська краватка у смужку, що чомусь асоцiювалася в Консула iз фонтаном у просторому дворi Трiнiтi-коледжу. Вiн обтрусив одяг вiд пилу, марно намагаючись знайти на тiлi рани: нi, жодноi подряпини. Перед очима чiтко вимальовувався той фонтан. Чи могла би його душа скупатися в ньому та очиститися, втамувати спрагу? – Очевидно, у порядку, – мовив вiн. – Дуже дякую. – Але ж, чорт забирай, ви лежали просто серед дороги, вас могли переiхати, щось могло статися, хiба нi, га? – Англiець заглушив двигун. – Чуете, я вас часом не бачив ранiше? Повисла пауза. – У Трiнiтi-коледжi.– Консул помiтив, що в його голосi мимоволi з’явилися британськi iнтонацii.– Якщо не в… – Кiз[68 - Коледж Гонвiлл-енд-Кiз, як i Трiнiтi-коледж, належить до Кембриджського унiверситету.]. – Але на вас краватка Трiнiтi,– зауважив Консул ввiчливо, однак почасти трiумфально. – Трiнiтi? А-а, так. Узагалi-то ця рiч належить моему кузеновi.– Англiець опустив пiдборiддя, щоби глянути на краватку, вiд чого його веселе червоне лице стало ще на один тон червонiшим. – Ми iдемо у Гватемалу. Дивовижна краiна. Шкода, що так вийшло iз цим нафтовим скандалом. Поганий спектакль… Друже, ви впевненi, що нiчого собi не зламали? – Нi, нiчого не зламав, – вiдповiв Консул. Його знову трусило. Англiець нерiшуче потягнувся до ключа запалення. – Точно все в порядку? Ми зупинилися в готелi «Белья- Вiста» i будемо там до вечора. Можете поiхати з нами i трохи подрiмати в номерi… До бiса вiдмiнний заклад, хочу сказати, тiльки до бiса шумний. Схоже, ви теж були на балу? Щось пiшло не так, еге ж? Я завжди тримаю якусь пляшку в машинi для екстрених випадкiв. Нi, не скотч. Ірландський вiскi. Зробите ковток? Але, напевно, ви… – Ох… – Консул припав до пляшки. – Величезне дякую. – Пийте, пийте… – Дякую, дякую. – Консул повернув пляшку. – Що ж, бувайте здоровi, друже. – Англiець знову завiв двигун. – Й уникайте дорiг. Ще, не доведи Господи, вас переiдуть або засадять у буцегарню. Он яка брукiвка тут жахлива… Пречудова погода, еге ж? Англiець помахав рукою i покотив схилом угору. – Якщо ви самi колись втрапите в халепу, – вiдчайдушно гукнув йому вслiд Консул, – я… зачекайте, ось моя вiзитiвка… – Бувайте! Картка, що лишилася в руцi Консула, не належала нi доктору Вiхiлю, нi йому самому. «Надано за сприяння уряду Венесуели». Що це? «Уряд Венесуели буде вдячний…» Звiдки це в нього? «Уряд Венесуели буде вдячний за пiдтвердження отримання в Мiнiстерствi закордонних справ. Каракас, Венесуела». Значить, Каракас… Що ж, чому б i нi? Стрункою ходою, як у Джима Таскерсона («теж уже одружений, бiдолаха»), Консул, сповнений бадьоростi, спустився вниз по калье Нiкарагуа. Усерединi будинку вже не чулося шуму води з ванноi. Нашвидку опорядившись i перехопивши в Консепти тацю зi снiданком, вiн додав до тацi пляшку з настоянкою стрихнiну i з невинним виглядом, наче людина, що пiд шумок скоiла винахiдливе вбивство, зайшов до кiмнати Івонн. Там було свiтло та прибрано. Лiжко, на якому дрiмала Івонн, пiдклавши руку пiд голову, було застелене строкатим оахакським пледом. – Хау![69 - Форма вiтання мiж чоловiками-iндiанцями з племенi лакота.] – Хау! Журнал, який вона читала, впав на пiдлогу. Консул злегка схилився над апельсиновим соком та яечнею по-селянськи (iз тортильею, смаженою зеленою квасолею i соусом чiлi) i хоробро наблизився, долаючи вир безсилих емоцiй. – Тобi тут зручно? – Усе добре, дякую. – Івонн з усмiшкою прийняла тацю. Журнал, що вона виписувала, був призначений для астрономiв-аматорiв; iз його обкладинки на Консула насмiшкувато позирали темнi куполи обсерваторii, iхнi силуети нагадували римськi шоломи. «Мая, – прочитав вiн, – досягли чималих успiхiв у спостереженнях за рухом свiтил. Проте вони не пiдозрювали про iснування гелiоцентричноi системи Коперника». Консул кинув журнал на лiжко i вмостився у крiслi, схрестивши ноги i склавши руки в дивовижному спокоi; склянка зi стрихнiном розташувалася поруч на пiдлозi. – А звiдки iм було пiдозрювати?.. От що менi подобаеться – так це «блукаючi»[70 - Рiк у мая налiчував 365 днiв, подiлених на 19 мiсяцiв: 18 iз них налiчували по 20 днiв, i тiльки ваеб мав 5 днiв. Саме вiн вважався найнещасливiшим.] роки стародавнiх мая! А чого тiльки вартi звучнi назви iхнiх мiсяцiв: поп, во, сiп, соц, сек, шуль, йакшин… – Мак, – засмiялась Івонн. – Хiба в них нема такого? – Є яш i сак. І ваеб – мiй улюблений, у ньому лише п’ять днiв. – Якось ти навiть датував розписку першим сiпа! – Але що це тобi зрештою дае? – Консул пригубив трохи стрихнiну, якому ще належало довести свою ефективнiсть у боротьбi з iрландським вiскi, що зараз, мабуть, перебував у гаражi готелю «Белья-Вiста». – Я маю на увазi цi знання. Найпершою i найгiршою моею карою для самого себе стало вивчення напам’ять другого фiлософського епiлогу з роману «Вiйна i мир». Звiсно, це було до того, як я почав борсатися в тенетах кабалiс- тики, мов мавпа з Антильських островiв. А одного прекрасного дня стало зрозумiло: едине, що я пам’ятаю з усiеi тiеi книжки, – це те, що в Наполеона смикалася нога. – Не з’iси що-небудь? Ти ж, певно, зголоднiв. – Я вже перекусив. – А що полiтична кон’юнктура? – запитала Івонн, насолоджуючись снiданком. – Том трохи дратуеться, бо в нього конфiскували якесь майно у Тласкалi чи Пуеблi, що вiн сподiвався приховати. До мене черга ще не дiйшла, адже я звiльнився зi служби, i тому мое становище геть невизначене… – То ти насправдi… – До речi, мушу вибачитись за цi запилюженi лахи – просто жах, я мiг би заради тебе натягнути хоча би пристойний пiджак! – Консул подумки усмiхнувся, почувши власну вимову, що з якихось таемних причин майже самовiльно зробилася «британською». – То ти справдi звiльнився! – Так, цiлком i повнiстю! Сподiваюся прийняти мексикан- ське пiдданство й оселитися з iндiанцями, як Вiльям Блекстоун. Якби тiльки не клята звичка заробляти грошi, знаеш… Гадаю, усi цi тутешнi справи iззовнi здаються дуже загадковими… Консул iз задоволенням окинув оком картини на стiнах – переважно акварельнi пейзажi Кашмiру, написанi його матiр’ю: кам’яна огорожа, за нею висока тополя i гробниця Лалли-Рук; зображення бурхливого потоку в ущелинi, що нагадувало Шотландiю, дика ущелина в Гiлгiтi, сади Шалiмар у Лахорi, що дивним чином скидаються на узбережжя рiчки Кем, на якiй стоiть Кембридж, а вид iз долини Сiнда на гору Нангапарбат мiг би бути намальований просто на цiй верандi – за Нангапарбат цiлком зiйшов би старий Попо… – Іззовнi вони насправдi видаються загадковими, – повторив вiн. – Бо це наслiдки багатьох хвилювань, спекуляцiй, прогнозiв, хабарiв, феодальних забобонiв… – Що ж… – Івонн вiдставила тацю iз залишками снiданку, дiстала сигарету з пачки бiля лiжка i запалила ii сама, перш нiж Консул встиг iй допомогти. – Мабуть, можна було зробити i так. Хтось iнший, напевне, вже поiхав би звiдси… Івонн вiдкинулась iз сигаретою на лiжку. Консул ледве чув, що вона говорить, – спокiйно, розумно i смiливо, – через ту дивовижу, що коiлася в його свiдомостi. В одному зi спалахiв йому примарилися кораблi на обрii пiд невиразним, нетутешнiм чорним небом – i привiд для того, щоби як слiд напитися (хай вiн нап’еться тiльки сам, сам-один), що вiддалявся i водночас набли- жався, i тiльки вiн – Боже праведний! – його едине спасiння… – Зараз? – почув вiн власний лагiдний голос, повернувшись до реальностi.– Але зараз ми не можемо просто так узяти i поiхати. Адже тут ти, я, Г’ю, п’яте-десяте… Ти про це подумала? Це не так просто, тобi не здаеться? Його спасiння, можливо, не здавалося би таким лиховiсним, якби iрландський вiскi раптово не кинувся йому в голову. Сам цей момент пiднесення, що уявлявся тривалим, ховав у собi загрозу. – Тобi не здаеться? – повторив Консул. – Я впевнена, що Г’ю зрозумiв би… – Але ж суть не в цьому! – Джеффрi, у цьому будинку зачаiлося зло… – Як на мене, то це досить пiдло… Чорт забирай! Обличчя Консула поволi прибрало злегка насмiшкуватий i водночас упевнений вираз, характерний для консульськоi розсудливостi. Ось воно. Гетевський церковний дзвiн дивився йому просто в очi – на щастя, Джеффрi був до цього готовий. – Пам’ятаю, як допомiг одному товаришу в Нью-Йорку, – абсолютно недоречно почав вiн. – Вiн був тим, що зветься «тимчасово незадiяний актор». «Що ви, мiстере Фермiн, – казав вiн, – тут все не насправдi». Так i вимовляв: «не насправдi». «Люди тут нiбито зайвi,– скаржився вiн. – Усi вулицi однаковi, як-от Десята чи Одинадцята, навiть у Фiладельфii». – Консул вiдчув, що його «британський» акцент кудись подiвся i вiн по- чинае кривлятися, як останнiй фiгляр. – «А у Ньюкаслi в Делаверi все геть iнше! Стародавнi дороги, вимощенi брукiвкою… а ще Чарлстон, справжнiй незайманий Пiвдень… Але це мiсто, Боже ти мiй, – галас, хаос! Якби ж я тiльки мiг звiдси вибратися! Якби знав, куди податися!» – пристрасно завершив Консул зi скорботою i тремтiнням у голосi. Насправдi Джеффрi нiколи не зустрiчав такоi особи i всю цю iсторiю йому розповiв Том, але вiн аж трусився вiд почуттiв, наче поганий актор. – То чи е сенс тiкати вiд самих себе? – винiс вiн моральний вирок, повертаючи собi виваженiсть i цiлковиту серйознiсть. Івонн терпляче слухала, завмерши на подушках. Потiм по- тягнулася вперед i тицьнула сигарету в металеву попiльничку у виглядi абстрактноi постатi лебедя. Шия лебедя трохи пiддалася i з трепетною грацiею спружинила вiд ii дотику. – Гаразд, Джеффрi,– сказала вона. – Пропоную забути про це на день-два, поки ти не протверезiеш. – О Господи! Консул непорушно застиг, витрiщившись на пiдлогу. Жахлива образа краяла його душу. Та хiба ж вiн зараз не тверезий? І все ж у цьому докорi ховалася якась прониклива тонкiсть, яку вiн не мiг уловити. Адже вiн не був тверезим. Нi, не був, саме цiеi митi не був! Але як це стосуеться попередньоi хви- лини чи тiеi, що мала мiсце пiв години тому? Яке право мала Івонн припускати, що вiн зараз не тверезий i – ще гiрше – що за день-два вже буде тверезим? Та навiть якби вiн не був тверезим зараз, через якi дивовижнi фази, порiвнюванi хiба що зi шляхами та сфiротами Святоi Кабали, вiн би знову дiйшов до тiеi стадii, якоi лише ненадовго торкнувся перед ранком, стадii, на якiй вiн мiг би, як вона казала, «впоратися», цiеi ненадiйноi дорогоцiнноi стадii, затриматись на якiй було так важко, тiеi винятковоi стадii сп’янiння, на якiй вiн ставав цiлком тверезим! Яке право мала вона бодай натякнути йому, – йому, який заради неi терпiв усi муки приреченого божевiльного цi- лих двадцять п’ять хвилин без алкоголю, – що вiн у ii очах не тверезий? О, жiнцi не збагнути усiеi небезпечностi, складностi i – так! – найглибиннiшого сенсу життя п’яницi! Із позицii якихось умовних чеснот вона дозволила собi судити про подii, що вiдбувалися до ii приiзду. Вона ж нiчого не знала про те, через що йому нещодавно довелося пройти: про падiння на калье Нiкарагуа, про те, iз яким апломбом, спокоем та навiть хоробрiстю вiн тримався… i про iрландський вiскi! Що за жалюгiдний свiт… І головне в тому, що вона все зiпсувала. Якусь хвилину тому Консул вiдчував, що готовий, пригадуючи слова Івонн «Можливо, вип’ю пiсля снiданку», сказати (якби не ii зауваження i запропонований шанс на спасiння): «Так, безперечно, ти маеш рацiю – поiдемо звiдси; нумо вип’емо!» Але як можна погодитися з кимось, хто настiльки впевнений, що за два днi ти будеш тверезим? І начебто це не очевидно, не вiдомо всiм i кожному, що неможливо визначити, коли вiн насправдi п’яний. Так само, як i з Таскерсонами, дай iм Боже здоров’я. Не така вiн людина, щоби, хитаючись, вештатися ву- лицями. Правду кажучи, за потреби вiн мiг прилягти на дорозi як джентльмен, але нi, хитатися вiн не буде. О, що це за свiт, що однаково втоптуе в багно пияцтво i правду! Свiт, повний кровожерливих людей, не менше! Кажеш, кровожерливих, командоре Фермiн? – Та Господи, Івонн, ти мала б уже знати, що я не п’янiю, хоч скiльки б пив, – майже трагiчно прорiк вiн, iз вiдразою ковтнувши змiцнювального засобу. – Гадаеш, менi подобаеться обпиватися цим жахливим лайном, чи отруйною беладоною, чи що там ще е в запасi у Г’ю? Консул пiднявся з порожньою склянкою i почав крокувати кiмнатою. Не в тому рiч, вiдчував вiн, що ним учинене щось невiдворотне (наприклад, змарноване цiле життя). Нi, просто сталося якесь дурне й водночас сумне непорозумiння. Але все ж таки треба якось залагодити справу. І вiн чи то подумав, чи то промовив уголос: «Що ж, напевно, завтра я питиму тiльки пиво. Нiщо так не приводить до тями, як пиво i ще трохи стрихнiну; а пiслязавтра – саме лише пиво. Гадаю, нiхто не заперечуватиме, якщо я питиму пиво. У мексиканському, я помiтив, особливо багато вiтамiнiв… Оскiльки ж ми нарештi зiбралися всi разом, я передбачаю, що це стане неабияким приводом для випивки. А потiм, коли моi нерви остаточно повернуться до норми, я повнiстю вiдмовлюсь i вiд пива. А далi хто знае…– пiдсумував вiн бiля дверей, – можливо, я повернуся до роботи i закiнчу свою книжку!» Нiчого не змiнилося – дверi залишалися дверима й були щiльно зачиненi. Коли ж вони прочинилися, вiн побачив у щiлину на верандi самотню пляшку скотчу, трохи меншу i не настiльки повну, як те iрландське вiскi. Івонн не проти ковтка чи двох – вiн був несправедливий до неi. Але з якоi причини вiн мае бути несправедливим ще й до пляшки? Немае нiчого жахливiшого у свiтi за порожню пляшку. Хiба що порожня чарка. Але вiн мiг зачекати: так, iнодi вiн знав, коли треба зачекати. – Отже, – говорив вiн чи то сам до себе, повертаючись до лiжка, чи розмiрковуючи вголос, – я вже бачу заголовки рецензiй на неi. «Новi сенсацiйнi вiдомостi про Атлантиду, опублiкованi мiстером Фермiном! Найамбiтнiше дослiдження у своiй галузi вiд часiв Доннелi залишилося незавершеним через передчасну смерть автора!..» Дивовижно! А роздiли, присвяченi алхiмiкам! Єпископ Тасманський розбитий ущент. От тiльки вони трохи не так усе подадуть. Непогано, га? Можливо, навiть напишу про Кокскокса, цього мексиканського Ноя. У мене е навiть зацiкавлений видавець у Чикаго. Звiсно, зацiкавлений – це не захоплений, якщо ти розумiеш, про що я: було би помилкою уявляти, що така книжка колись здобуде масову популярнiсть. Якщо подумати, це просто дивовижно, наскiльки людський дух здатен розквiтати будь-де, хоч би й поруч зi скотним двором! Не кажучи вже про поезiю – як можуть люди жити у пiдвалах, пiд складами, мов старовиннi празькi алхiмiки, не маючи змоги позбутися пивного смороду прийдешнього дня! Так, вони iснують в декорацiях, що оточували самого Фауста, серед кристалiв оксиду свинця, агатiв, гiацинтiв та перлiв. Їхне життя аморфне, пластичне та кристально прозоре… Про що я говорив? Про шлюбнi зв’язки? Чи про прогрес вiд алкоголю до алкагеста[71 - Унiверсальний розчинник в алхiмii.]? Пiдкажеш? Або, може, пiдшукаю собi iншу роботку: надрукую оголошення в «Ель Унiверсал»: «Готовий супроводжувати тiло покiйного до будь-якоi краiни Сходу!» Івонн сидiла мовчки, неуважно гортаючи журнал; ii нiчна сорочка трохи сповзла, оголивши перехiд мiж легкою засмагою плечей i бiлою шкiрою грудей; вона витягла руки з-пiд пледа, i одна з них недбало повисла над краем лiжка. Коли вiн набли- зився, Івонн рефлекторно здiйняла цю руку долонею догори – можливо, на знак досади, але цей жест бiльше нагадував несвiдомий заклик i таiв у собi значно бiльше: колишнi благання, усi божевiльнi, мовчазнi, прихованi виливи невимовноi нiжностi, вiрностi й безсмертноi надii в iхньому шлюбi. Консул вiдчув, як сльози печуть очi, а водночас – як його охоплюе дивне вiдчуття збентеження, майже сорому, наче вiн був незнайомцем, якому не варто перебувати в ii кiмнатi. У цiй кiмнатi! Вiн ступив крок до дверей i визирнув назовнi. Пляшка й досi стояла на мiсцi. Однак вiн не зробив жодного руху в тому напрямку, жодного – навiть не надiв своi окуляри. У його тiлi одразу в кiлькох мiсцях слабко заворушився бiль, наслiдок падiння на калье Нiкарагуа. Перед очима замиготiли розмитi образи, сповненi трагiзму i скорботи. Десь над морем кружляв загублений метелик – i раптом зник. Качур у байцi Лафонтена покохав бiлу курку, проте, коли обое втекли з остогидлого фермерського двору i дiстались озера, качур поплив, а курка, кинувшись за ним, потонула. У листопадi 1895 року з другоi години пополуднi до опiв на третю на платформi лондонського вокзалу Клепхем-Джанкшен у каторжному лахмiттi стояв закутий у наручники Оскар Вайлд, i всi впiзнавали його в обличчя… Коли Консул знову наблизився до лiжка й опустився на край, Івонн уже сховала руки пiд пледом i повернулася до стiни. За якусь хвилину вiн мовив хрипким вiд хвилювання голосом: – Пам’ятаеш, як напередоднi твого вiд’iзду ми домовилися про зустрiч, мов пара незнайомцiв, за вечерею в Мехiко? – Але ти не з’явився. – Івонн досi дивилася у стiну. – Це тому, що я не змiг пригадати назву ресторану. Усе, що я пам’ятав, – вiн десь на вiа Долороза[72 - За Бiблiею – «шлях скорботи», яким Ісуса Христа вели до мiсця розп’яття. Також вулиця в Мехiко.]. Ми надибали його разом пiд час останньоi прогулянки мiстом. Я заходив у всi ресторани по тiй вулицi й випивав у кожному, де не знайшов тебе. – Бiдолашний Джеффрi. – Я телефонував у готель «Канада», напевно, звiдусiль. Із кожного бару. Бозна-скiльки разiв, адже я думав, що ти могла туди повернутися. І менi щоразу вiдказували те саме: що ти пiшла на зустрiч зi мною, але куди – невiдомо. Зрештою iм усе це добряче набридло. Не розумiю, чому ми зупинилися в «Канадi» замiсть «Реджис»: пам’ятаеш, як вони плутали мене з тим вiдомим атлетом через мою бороду? Менше з тим, я переходив вiд одного мiсця до iншого, i боровся, i весь час думав, що не вiдпущу тебе, не дам тобi пiти наступного ранку, якщо тiльки зможу тебе вiдшукати! – Так. «Якби ти тiльки знайшов ii! О, яким холодним i безпритульним був той вечiр; завивав вiтер, люто клубочився пар з вен- тиляцiйних решiток, на яких уже вкладалися спати безхатьки, прикриваючись старими газетами. Але нiхто не був тодi бiльш безпритульним, нiж ти; час минав, i ставало дедалi темнiше й холоднiше, а ти досi ii не знайшов. І разом iз вiтром наче якийсь тоскний голос озивався: «Вiа Долороза, Вiа Долороза!» А потiм раптово настав ранок, i вона вийшла з готелю – ти сам знiс униз одну з ii валiз, але не поiхав проводжати: сидiв у барi, охолоджуючи шлунок мескалем iз льодом i ковтаючи лимоннi кiсточки, аж раптом з вулицi зайшов чоловiк, подiб- ний до ката, i потягнув до кухнi двох маленьких переляканих оленят. А далi почулися iхнi крики – певно, передсмертнi. І ти подумав: краще не згадувати, забути про все. І ще згодом, пiсля Оахаки i болiсного повернення до Куаунауака, коли ти спускався серпантином у «плiмутi» до мiста, розглядаючи його крiзь туман, твоя душа волочилася позаду, мов хвiст коня, що закусив вудила; пiсля повернення сюди…» – Усi коти повмирали, – сказав вiн уголос. – Коли я повернувся, Педро запевнив мене, що це щось на кшталт черевного тифу. Бiдолашний старий Едiп, iмовiрнiше, здох у день твого вiд’iзду, i його викинули в рiвчак; а маленька Патос лежала в саду пiд бананами, коли я повернувся, – ще бiльш хвора, нiж тодi, коли ми ii пiдiбрали в канавi, i нiхто не мiг зрозумiти, чому це трапилося. Марiя стверджувала, що все це через розбите серце. – Дуже кумедно, – вiдiзвалася Івонн, не вiдвертаючись вiд стiни. Голос звучав холодно й вiдчужено. – Пам’ятаеш ту нашу пiсеньку: «Лежень наш маленький кiт, лежень наш великий кiт, лежнi всi коти у нас, мiцно сплять вони весь час!» – почув Консул власний голос. На його очi набiгли сльози печалi; вiн зняв окуляри i притулився обличчям до ii плеча. – Але ж Г’ю… – почала була Івонн. – Наплювати на Г’ю. Вiн не збирався домагатися ii, не планував вiдкинути на подушки, бо вiдчув, як ii тiло наiжачилося, стало напруженим i холодним, як камiнь. І все ж вона поступилася – не лише через втому, а радше, щоби роздiлити з ним цю швидку мить, прекрасну, наче звук сурми серед ясного неба. Але тепер, випробувавши на почуттях дружини цю ностальгiйну прелюдiю, вiн вiдчув, що образ його оволодiння нею, подiбний до оздоблених дорогоцiнним камiнням ворiт Єсода[73 - Єсод (Основа) у Кабалi – корiнь всього сущого, у якому поеднуються чоловiчий та жiночий принципи.], якi зневiрений неофiт усоте викреслюе на небесах, аби утворити прохiд для свого астрального тiла, поступово тане i на змiну йому невблаганно надходить образ бару, що вiдчиняеться з настанням ранку в мертвiй тишi та спокоi. Це був бар iз тих, що вiдчиняються саме зараз, о дев’ятiй, i Консул навдивовижу ясно бачив себе в ньому i чув тi злостивi, гiркi слова, що незабаром прозвучать. Цей образ також розчинився; вiн знову був там, де був, уже спiтнiлий, i, не припиняючи своеi прелюдii,– вступу до неоднозначноi композицii, яка ще мала шанс прозвучати слiдом, – час вiд часу позирав у вiкно на дорiжку, що вела до будинку, бо й сам побоювався, що Г’ю раптом з’явиться на нiй; нарештi йому здалося, що вiн дiйсно бачить його бiля ворiт, зiрваних iз петель, чуе його кроки по гравiю… Нi, там немае нiкого. Але тепер – тепер вiн нестерпно бажав пiти, усвiдомлюючи, як спокiй у барi змiнюеться на перше ранкове пожвавлення: у кутку тайкома посьорбуе апельсиновий фреш полiтичний вигнанець; онде прийшов тутешнiй рахiвник i похмуро перевiряе чеки; якийсь головорiз затягуе всередину брилу льоду для охолодження напоiв, орудуючи залiзними щипцями, що нагадують клешнi скорпiона; один бармен нарiзае лимони, iнший, iз невиспаними очима, виймае з ящикiв пляшки з пивом. Так, тепер вiн прагнув пiти, усвiдомлюючи, що бар заповнюеться людьми, яких у будь-який iнший час тут не побачиш: вони блюють i смiтять, горланять i бешкетують, i в кожного за плечима ласо, а навколо лежать купи смiття пiсля минулоi ночi: порожнi сiрниковi коробки, шкiрки вiд лимонiв, розплющенi, наче тортильi, сигарети i порожнi пачки вiд них, наваленi серед iншого бруду i харкотиння. Тепер, коли годинник над дзеркалом показуе трохи за дев’яту, туди вже починають набиватися газетники, що продають «Ла Пренса» та «Ель Унiверсаль», або ще товчуться на розi се- ред натовпу перед брудним пiсуаром разом iз чистильниками взуття, що тримають при собi свое знаряддя чи залишають його на хиткiй приступцi пiд барною стiйкою, – тепер вiн хотiв iти! Ох, нiхто, крiм нього, не знав, як усе це прекрасно: сонячне свiтло, що заповнюе бар «Ель Пуерто дель Соль», за- ливае настурцii та помаранчi, сплетенi в едину золоту лiнiю, неначе в актi творiння якогось божества, i пронизуе своiм списом брилу льоду… – Пробач, боюся, нiчого хорошого iз цього не вийде. Консул грюкнув за собою дверима, i на його голову короткою зливою посипалася штукатурка. Зi стiни зiрвався i впав Дон Кiхот. Консул пiдiбрав сумного солом’яного лицаря… А тодi припав до пляшки з вiскi. Утiм, вiн не забув i про склянку, у яку безладно хлюпнув свого червоного зiлля – суто помилково, оскiльки збирався налити туди вiскi. «Це афродизiак, я чув. Може, хоч вiн подiе… Може, ще не надто пiзно?» Вiн впав у зелене крiсло-гойдалку, наче провалившись крiзь плетене сидiння. Йому вдалося лише дотягнутися до склянки, залишеноi на тацi, i зважити ii в руцi, але не пiднести до губ: тiло знову почало тремтiти – i не трохи, а жорстоко, як у людини з хворобою Паркiнсона чи паралiчем. Так i не вiдпивши, вiн поставив склянку на парапет. Тодi встав, пересиливши тремор, i налив вiскi на чверть iншоi високоi склянки, якоi досi не торкався i яку Консепта чомусь не прибрала. «Народився у 1820 роцi i досi залишаеться мiцним». Досi. «Люблю тебе», – пробурмотiв вiн, беручись за пляшку обома руками, щоби повернути ii на тацю. Пiсля цього сiв iз вiскi назад у крiсло й замислився. За мить, не випивши жодноi краплi i з цiеi склянки, поставив ii на парапет бiля склянки з настоянкою стрихнiну й зосередив погляд на обох посудинах. Із кiмнати за його спиною почувся плач Івонн. «Ти забув про ii листи, Джеффрi Фермiн, про листи, що вона писала, розриваючи свое серце. А якщо не забув, то чому сидиш i тремтиш, чому не повертаешся до неi? Адже вона зрозумiе зрештою, так було не завжди, тiльки останнiм часом, ти мiг би пожартувати над цим, i чому, власне, ти вирiшив, що вона плаче саме через це, хлопче? Згадай ii листи, на якi ти не вiдповiдав – вiдповiдав, не вiдповiдав – вiдповiдав… То де ж тi твоi вiдповiдi, якщо ти навiть не читав того, що вона писала? Де вони? Вони втраченi, Джеффрi Фермiн, утраченi чи загубленi десь, невiдомо де…» Консул iз вiдсутнiм поглядом дотягнувся до склянки i при- мудрився зробити ковток вiскi. Цей голос належав одному з його знайомцiв, або… «Вiтаю, доброго ранку!» Щойно побачивши, Консул зрозумiв, що це галюцинацiя, i цiлком спокiйно застиг у крiслi, очiкуючи, поки видiння, що нагадувало мерця, який лежав бiля басейну з накритим крислатим сомбреро обличчям, зникне. Отже, «той» знову повернувся. «І, здаеться, уже пiшов геть», – подумав Консул, однак це було не зовсiм так: щось залишилося вiд мерця, щось iз ним пов’язане, i продовжувало рухатися – чи тут, просто пiд боком, чи за спиною, чи десь попереду. Можливо, це був лише мiднохвостий трогон, що досi вовтузився в кущах, той «сумнiвний птах», як вiн його охрестив, а тепер швидко вiдлiтав, свистячи, наче голуб, крилами i прямуючи до свого самотнього гнiзда у Вовчому каньйонi – подалi вiд усiляких розумникiв. «Чорт забирай, я почуваюся цiлком непогано, – зненацька подумав вiн, допиваючи вiскi. Потягнувшись за пляшкою, не змiг дiстати, тодi знову пiдвiвся i налив собi ще на палець. – Моя рука вже значно твердiша». Вiн проковтнув вiскi, прихопив склянку i пляшку «Джоннi Вокера», що виявилася повнiшою, нiж вiн очiкував, пiшов у дальнiй куток веранди i поставив iх у буфет. Там валялися два старi м’ячi для гольфу. – Пограймо – я ще можу попасти у «грiн» iз третього уда- ру, – промовив Консул. – Та що я несу? Сам розумiю, що це безглуздо. Треба протверезiти. Вiн повернувся назад i налив собi ще стрихнiну в iншу склянку, а тодi пересунув посудину з настоянкою з тацi на бiльш видне мiсце на парапетi. – Зрештою, я всю нiч не спав – чого ще можна очiкувати? Я майже цiлком тверезий. І знайомi голоси, моi янголи-охорон- цi, кудись подiлися. Я вже став на шлях виправлення, – додав вiн, знову сiдаючи зi склянкою перед пляшкою зi стрихнiном. «Певною мiрою те, що трапилося, було ознакою моеi вiрностi, моеi вiдданостi; будь-хто iнший зовсiм iнакше провiв би цей останнiй рiк. Принаймнi, я не хворий, – скрикнув вiн у душi, але цей крик урвався на якiйсь сумнiвнiй нотi.– І, напевно, добре, що я випив трохи вiскi, адже алкоголь – це теж афродизiак. Не треба також забувати, що алкоголь – це пожива. Як можна очiкувати вiд чоловiка виконання подружнiх обов’язкiв без iжi?.. Подружнiх? У будь-якому разi я прогресую, повiльно, але впевнено. Замiсть того щоби негайно рушити до “Белья-Вiсти” i налигатися, як я зробив минулого разу, коли все це сталося, коли ми страшенно розсварилися через Жака i я роз- бив електричну лампочку, – я залишився тут. Щоправда, ранiше в мене був автомобiль, i все було набагато простiше. Але ось я тут. Я не тiкаю. Ба бiльше: я збираюся чудово провести час, тут менi буде набагато краще, нiж будь-де». Консул вiдпив зi склянки i поставив ii на пiдлогу. «Волю людини не здолати. Навiть Боговi це не пiд силу». Вiн вiдкинувся в крiслi-гойдалцi. Абриси Попокатепетля та Істаксiуатль, цього взiрцевого подружжя, сяючi та прекраснi, вимальовувалися на обрii пiд майже безхмарним ранковим небом. Високо вгорi декiлька бiлих хмаринок бiгли за вiтром назустрiч блiдому та щербатому денному мiсяцю. «Пий увесь ранок, – наче казали вони йому. – Пий увесь день. У цьому сенс життя!» Ще значно вище вiн помiтив декiлькох хижих птахiв, якi очiкувально кружляли – грацiйнiшi за орлiв, вони були схожi на обвуглений папiр, що злiтае над полум’ям та, погойдуючись, швидко здiймаеться вгору. Консула накрила тiнь безмежноi втоми. Вiн, наче у прiрву, поринув у сонне забуття. 4 «Дейлi глоуб мiжнарвiддiл собкорр крпк огляд вчорашнiх новин крпк столичнi мексгазети повiдомили про назрiвання антисемiтськоi кампанii крпк конфедерацiя мексробiтникiв звернулася з петицiею проти вигнання з мексики цитата дрiбних еврейських текстильних пiдприемцiв кiнець цитати сьогоднi стало вiдомо з надiйних джерел що нiмецька дипломатична мiсiя в мехiко активно поширюе антисемiтську пропаганду мекстериторiею що пiдтверджуеться брошурою власника мiсцевоi газети крпк у нiй стверджуеться що евреi згубно впливають на будь-яку краiну де вони живуть i наголошуеться що цитата евреi вiрять у свою безмежну могутнiсть i в те що досягнуть свого не зупиняючись перед безчесними i нахабними дiями задля сприяння диктатурi кiнець цитати крпк фермiн». Перечитуючи копiю телеграми, яку вiн надiслав того ж ранку з головного офiсу Мексиканськоi телеграфноi компанii у Мехiко (на розi вулиць Сан-Хуан де Летран та Індепенденсiя), Г’ю Фермiн повiльно, черепашою ходою, прямував дорiжкою до братового будинку, тримаючи пiджак Джеффрi за плечем та його ж шкiряний саквояж на лiктi. Пiстолет у картатiй кобурi лiниво поплескував його по стегну. «Ноги в мене, хоч i зморенi, але самi дорогу бачать», – подумав вiн, зупиняючись на краю глибокоi канави, аж раптом його серце завмерло i разом iз ним завмер увесь свiт: кiнь над бар’ером, нирець над водою, нiж гiльйотини, куля вбивцi й гарматний залп десь в Іспанii чи Китаi. Зупинилося в пiвобертi колесо, завмер поршень двигуна… Івонн – чи ii копiя, зiткана з ниток минулого, – вовтузилася в саду, i з вiдстанi здавалося, що вдягнена вона лише в сонячне свiтло. Ось вона випросталася (стало видно, що на нiй тiснi жовтi брюки) i скоса подивилася на нього, затуливши очi долонею вiд сонця. Г’ю перестрибнув канаву й опинився на лужку. Вiн кинув саквояж на траву i на мить вiдчув бентежне знiяковiння й небажання зустрiчатися з минулим. Саквояж, гепнувшись на хирлявий, занедбаний лужок, вiдкрився i виплюнув облiзлу зубну щiтку, iржаву бритву, сорочку брата i вживаний примiрник «Мiсячноi долини» Джека Лондона, придбаний напередоднi за п’ятнадцять сентаво у нiмця-букiнiста в книгарнi навпроти унiвермагу «Сендборнз» у Мехiко. Івонн помахала йому рукою. І вiн уже наближався до неi, крок за кроком, майже так само, як колись вiдступав там, бiля Ебро[74 - Маються на увазi подii Громадянськоi вiйни в Іспанii. У червнi—листопадi 1938 року вiдбулася битва на Ебро, у якiй вiйська республiканцiв зазнали нищiвноi поразки вiд нацiоналiстiв.], досi тримаючи на плечi пiджак, в однiй руцi свiй капелюх, у другiй – складену копiю телеграми. – Здоров був, Г’ю! Господи, менi на мить здалося, що це не ти, а Бiлл Годсон. Джеффрi казав, що ти тут. Як же я рада бачити тебе! Івонн обтерла бруднi долонi i простягнула руку, яку вiн не тiльки не потиснув, а навiть не вiдразу торкнувся й миттево випустив, вiдчуваючи бiль у серцi й легке запаморочення. – Не можу вiдповiсти тим самим. Коли ти приiхала? – Зовсiм нещодавно. Івонн взялася обсмикувати зiв’ялi пелюстки якихось квiтiв у горщиках, розставлених на низькiй огорожi; цi рослини з бiлими та багряними квiтками скидалися на цинii i витончено пахнули; вона вiдклала подалi телеграму, яку Г’ю з невiдомоi причини поклав поруч iз горщиком. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=66051762&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Куернавака в сучаснiй Мексицi.– Тут i далi прим. пер. 2 Хай-алай – гра, у якiй кинутий м’яч мае вiдскочити вiд пiдлоги до стiни. 3 Витверезитися (фр.). 4 Справжнiй запiйний п’яниця (iсп.). 5 Не можна жити без кохання (iсп.). 6 Бовдур (iсп.). 7 Друже (iсп.). 8 Здоров’я та багатства (iсп.). 9 І часу, щоб iх витратити (iсп.). – Спiврозмовники перекидаються рядками з популярноi iспанськоi пiснi. 10 З вашого дозволу (iсп.). 11 Ходiмо (фр., iсп.). 12 Добре (iсп.). 13 До зустрiчi (iсп.). 14 Грiм небесний (фр.). 15 Оригiнал – англiйська пiсня «The Wibbly Wobbly Walk». (Тут i далi вiршованi фрагменти в перекладi А. Кулiнськоi.) 16 Пастки на полi для гольфу, що ускладнюють гру. Бункер, фервей, грiн – iгровi термiни. 17 Маеться на увазi новела Едгара Аллана По «Падiння дому Ашерiв». 18 Чоловiче (iсп.). 19 Будь ласка (iсп.). 20 І газовану воду (iсп.). 21 Хвилиночку, сеньйоре (iсп.). 22 Що ж, дуже дякую, сеньйоре (iсп.). 23 Нема за що (iсп.). 24 Тому (iсп.). 25 Покидьку (iсп.). 26 Невтiшний (iсп.). 27 Дуже п’яний (iсп.). 28 Притулку! (iсп.). 29 Тут: спiвчутливим (iсп.). 30 Благородна людина (iсп.). 31 Хто знае? (iсп.). 32 Герой роману Джозефа Конрада. 33 Мiцний мексиканський напiй зi збродженого соку агави. 34 Рядки з п’еси Крiстофера Марлоу «Трагiчна iсторiя доктора Фауста». 35 Із п’еси Томаса Деккера «Свято чоботаря». 36 Трав’яний чай, у який додають спирт-сирець. 37 За вченням Кабали, це двi iз середнiх сфiрот, що утворюють духовну сферу Космiчного дерева. 38 Демонiчна сутнiсть, згiдно з Кабалою. 39 Персонаж з «Алiси в Задзеркаллi» Льюiса Керрола. Назва е алюзiею на збiрку Шервуда Андерсона «Трiумф яйця». 40 Інверсiя назви абсурдистськоi поеми Едварда Лiра «Донг з лiхтарем на носi». Слово «dong» в англiйськiй мовi часто мае непристойне значення. 41 Рядок з поеми Джона Клера «Лiтнi образи». 42 Так називав себе Дон Кiхот з однойменного твору Мiгеля де Сервантеса. 43 Маеться на увазi «Allerseelen» (нiм.) – «День усiх душ». 44 Що за чоловiк! (Ісп.) 45 Це абсолютно необхiдно (iсп.). 46 Поеднання кофеiну з аспiрином, що нiбито допомагае вiд похмiлля. 47 Гра слiв: англiйською це слово мае значення «крила» i «на жаль». 48 Мексиканська срiбна монета в 50 сентаво. 49 Доброго вечора, сеньйоре (iсп.). 50 Чiна поблана, або китайська поблана, – традицiйне вбрання мексиканських жiнок. 51 Прощання (iсп.). 52 Нiкстамалiзацiя – процес обробки кукурудзяного борошна шляхом виварювання в лужнiй водi. 53 Гра слiв: lecher?a (iсп.) – молочна крамниця, lechery (англ.) – розпуста. 54 Бакалiйна крамниця (iсп.). 55 Вираз «Тo send one to cuckolds’s haven» означае «вступити в ряди зраджених чоловiкiв», вiдповiдно й вигадана назва Куколдзхейвен звучить символiчно: «загiн обманутих». 56 А. Свiнберн (1837–1909) – англiйський поет, що страждав на алкоголiзм i психiчнi розлади. Т. Воттс – його друг й опiкун. 57 Уривки з вiрша «Романс» англiйського поета Волтера Тернера. 58 Пес (iсп.), також використовуеться як незлостива лайка. 59 А де iнший сеньор? (Ісп.) 60 А чому б i нi, там е гаряча вода. (Ісп.) 61 Настоянка горiшкiв стрихнiнового дерева (чилiбухи), що мае тонiзувальнi властивостi i стимулюе обмiн речовин. 62 Смородиновий лiкер. 63 Козел (iсп.). 64 Рекламний слоган виробника вiскi «Johnnie Walker». 65 Рядок iз вiрша Гете «Мандрiвний дзвiн». 66 Персонаж п’еси В. Шекспiра «Мiра за мiру». 67 Ambiguus (лат.) – сумнiвний, непевний. 68 Коледж Гонвiлл-енд-Кiз, як i Трiнiтi-коледж, належить до Кембриджського унiверситету. 69 Форма вiтання мiж чоловiками-iндiанцями з племенi лакота. 70 Рiк у мая налiчував 365 днiв, подiлених на 19 мiсяцiв: 18 iз них налiчували по 20 днiв, i тiльки ваеб мав 5 днiв. Саме вiн вважався найнещасливiшим. 71 Унiверсальний розчинник в алхiмii. 72 За Бiблiею – «шлях скорботи», яким Ісуса Христа вели до мiсця розп’яття. Також вулиця в Мехiко. 73 Єсод (Основа) у Кабалi – корiнь всього сущого, у якому поеднуються чоловiчий та жiночий принципи. 74 Маються на увазi подii Громадянськоi вiйни в Іспанii. У червнi—листопадi 1938 року вiдбулася битва на Ебро, у якiй вiйська республiканцiв зазнали нищiвноi поразки вiд нацiоналiстiв.