Леонардо да Вiнчi Алла Росоловська Видатнi особистостi. Бiографiчнi нариси для дiтей Серiя «Видатнi особистостi. Бiографiчнi нариси для дiтей» – це унiкальний проект, який сприяе набагато якiснiшому дозвiллю батькiв i дiтей. Книжки серii написанi в захопливiй i доступнiй формi, що робить сам процес читання не нудним i корисним. Дiти поринають у неймовiрнi пригоди персонажiв та вiдкривають для себе життя головних героiв – видатних людей усiх часiв. Із цих iсторiй дитина дiзнаеться, що можливо досягти будьякоi мети завдяки наполегливiй працi, вiрi в себе та бажанню принести щось корисне у свiт. В кiнцi кожного роздiлу – завчасно пiдготовленi запитання, якi допоможуть дитинi зрозумiти i запам’ятати найважливiше. Історii навчать дитину досягати цiлей, не боятися труднощiв, нiколи не здаватися та до кiнця вiрити у свiй успiх! Алла Росоловська Леонардо да Вiнчi Дорогi читачi! Перед вами книжка iз серii мотивувальних бiографiй найуспiшнiших людей. Їi можуть читати як дiти, так i дорослi. Це незвичайна серiя. Вона написана в захопливiй i доступнiй формi. Головнi героi книжок – вiдомi особистостi, якi досягли видатних результатiв завдяки наполегливiй працi та невичерпнiй вiрi в своi сили. В кiнцi кожного роздiлу – запитання, якi допоможуть дитинi зрозумiти й запам’ятати найважливiше. Книжки серii «Видатнi особистостi. Бiографiчнi нариси для дiтей» навчать дитину досягати цiлей, не боятися труднощiв, нiколи не здаватися та завжди вiрити в успiх! Про Леонардо ходили легенди. Вiн був генiем. Це захоплювало та дивувало не лише сучасникiв. Леонардо да Вiнчi ще й досi залишаеться однiею з найзагадковiших фiгур в iсторii людства. З книги ваша дитина дiзнаеться, як вдалося простому сiльському хлопчиковi в жорстоку епоху середньовiччя стати найгенiальнiшою людиною, що коли-небудь жила на Землi. Пам’ятайте: батькiвське читання – один iз найбiльш емоцiйних та пам’ятних моментiв для дiтей. Коли ви читаете дитинi – вона вiдчувае вашi турботу й любов. Любiть своiх дiтей! Говорiть iм про це! Вони дуже цього потребують… Серiя «Видатнi особистостi. Бiографiчнi нариси для дiтей» Мудрiсть багатьох поколiнь доводить, що найголовнiше завдання батькiв – допомогти дитинi пiднятися на ii власну гору, реалiзувати ii власне життеве завдання. Книжкова серiя «Видатнi особистостi. Бiографiчнi нариси для дiтей» допоможе дитинi пiдкорити будь-якi вершини. Видано чимало бiографiй про життя вiдомих людей. Але нашi iсторii особливi тим, що написанi «мовою дитини» та вiдповiдають потребам сучасного поколiння. Кожен iз батькiв мрiе виростити свою дитину щасливою й успiшною. Освiта посiдае в цьому процесi чи не найважливiше мiсце. Проте варто пам’ятати, що дитинi дуже важливо отримувати позитивнi емоцii в процесi навчання. Саме тодi вона по-справжньому захопиться знаннями i зможе запам’ятати необхiдне. Зазвичай дiтям не надто подобаеться вчитися, щось зубрити. Вони люблять поринати у свiт пригод iз новими героями, спiвпереживати iм, учитися разом iз ними й долати перешкоди. То запросiть ваших дiтей у таку пригоду! Книжки серii «Видатнi особистостi. Бiографiчнi нариси для дiтей» – це найкращий спосiб познайомитися з наукою, iсторiею, досягненнями людства та свiтовими вiдкриттями. На прикладi великих особистостей та вiдомих вчених книжки дають зрозумiти, що визначний успiх не приходить сам по собi, вiн пiдвладний лише тим, хто багато та плiдно працюе. Не варто кожну невдачу розцiнювати як провал, адже будь-яка невдала спроба – це ще один крок, який наближае до мрii. У дорослому вiцi ми приймаемо обставини такими, якими вони е. Частiше змiнюемо ставлення до ситуацii. Та не всi здатнi змiнити себе або саму ситуацiю. Унiкальнi книги-бiографii допоможуть дитинi зростати впевненим лiдером iз власною думкою i поглядами на свiт. А батькiв надихнуть на новi iдеi, досягнення та втiлення цiлей. І головне – допоможуть бути для своеi дитини найкращим батьком чи матiр’ю. У кiнцi кожного роздiлу е вправи-запитання. Вони допоможуть запам’ятати все головне й цiкаве. А також наштовхнуть на роздуми, як стати першим у своiй справi, так як це зробили Коко Шанель, Стiв Джобс, Альберт Ейнштейн, Блез Паскаль, Нiкола Тесла, Маргарет Тетчер. Крiм того, книжки серii «Видатнi особистостi. Бiографiчнi нариси для дiтей» надихають проводити вiльний час разом iз усiею родиною. Адже спiльне читання дае змогу щиро говорити з дитиною про важливе, змiцнюе стосунки iз нею i додае любовi до книг. Читайте та надихайтеся! Понад 500 рокiв тому в Італii жив один дивовижний чоловiк – художник i вчений, iнженер i поет, музикант та архiтектор. Цей кмiтливий вигадник у своiх винаходах та вiдкриттях випередив своiх сучасникiв на багато рокiв i навiть столiть. Ім’я цiеi людини – Леонардо да Вiнчi. Ще й досi науковцi продовжують дивуватися з його вiдкриттiв. Навiть тепер ламають голови над його зашифрованими в картинах i кресленнях посланнями. Захоплюються його винаходами, механiзмами, пророцтвами, неймовiрно точними малюнками та неперевершено живими картинами. Про Леонардо ширилися легенди. Простий народ вважав його магом та чародiем. Вiряни називали да Вiнчi або всемудрим ангелом, або антихристом. Люди мистецтва величали божественним. Серед тих, хто знав його чи бодай чув про нього, не було, напевно, тiльки байдужих. Леонардо або обожнювали, або ненавидiли. Але навiть тi, хто недолюблював цього чоловiка, не могли не визнати його генiальнiсть у всьому, куди спрямовував вiн свою зацiкавленiсть i зусилля. Безсумнiвно, Леонардо да Вiнчi був загадкою для сучасникiв. Вiн i досi залишаеться однiею з найтаемничiших постатей в iсторii людства. Його доля схожа на барвисту веселку. Чи, швидше, на мозаiку, складену iз безлiчi зустрiчей, подiй, iдей, винаходiв, захоплень i вiдкриттiв. Сучасною мовою можна сказати, що «вiн зробив себе сам». Леонардо да Вiнчi змiг розвинути всi своi таланти в максимальнiй кiлькостi сфер життя, науки та мистецтва, якi були йому цiкавi або потрiбнi. Як наслiдок, йому вдалося досягти неможливого не лише для свого часу, а й для наступних поколiнь. Вiн один iз небагатьох генiiв, що заслужили славу, шану й титул «божественний» ще за життя. Серед iнших вiдомих осiб того часу безперечною перевагою да Вiнчi було чудово розвинене вмiння себе подати, вигiдно прорекламувати. Однак це не була його вроджена риса, а лишень результат роботи над собою. Усе, за що брався Леонардо, перетворювалося на процес пiзнання та розвитку. Вiн був генiем у всьому: в живописi, науцi, технiцi, мистецтвi налагодження людських стосункiв. Да Вiнчi був найкращим музичним i поетичним iмпровiзатором свого часу. Умiв вигiдно подати свою майстернiсть. Так, неначе вiн був нашим сучасником i займався саморозвитком. Леонардо iнодi називають «людиною, яка прокинулася надто рано». Деякi роботи та винаходи ще й зараз викликають подив: як мiг вiн у тi часи створити щось подiбне? Все, пов’язане з да Вiнчi, е настiльки незвичним, що дехто називае його iнопланетянином. Чи людиною, що прийшла в середньовiчну епоху з майбутнього. Але таке припущення надто фантастичне. Та все ж таки Леонардо да Вiнчi залишаеться однiею з найзагадковiших постатей в iсторii людства. Його життя оповите таемницею, яку, цiлком можливо, вiн сам i створив. Спробуймо трохи вiдсунути завiсу цiеi таемничостi. І розiбратися в тому, як вдалося сiльському хлопчиковi в жорстоку епоху Середньовiччя стати найгенiальнiшою людиною, що будь-коли жила на Землi. Роздiл перший, в якому розповiдаеться про народження Леонардо да Вiнчi та про його батькiв На пiвночi сонячноi Італii, на захiд вiд Флоренцii, е невеличке мiстечко Вiнчi. Воно затишно розташувалося серед заснiжених гiрських вершин, оточене лiсами, садами та виноградниками. П’ятсот рокiв тому однiею з найбагатших i найзнатнiших родин у ньому була сiм’я нотарiуса Антонiо да Вiнчi. «Да Вiнчi» означае «iз Вiнчi». Старший син Антонiо, П’еро, теж був нотарiусом i служив правителю Флоренцii. В тi часи кожне iталiйське мiсто було окремою державою. Неаполь, Рим, Флоренцiя, Мiлан та iншi мiста були так само незалежними державами, як Францiя чи Англiя. Мiста-держави мiж собою торгували, дружили або воювали. Вони об’еднувалися тiльки для спiльного вiйськового походу або для якихось святкувань. Якось улiтку 1451 року молодий флорентiйський нотарiус П’еро да Вiнчi вирiшив вiдпочити у володiннях свого батька. У селi Анкiано, неподалiк од Вiнчi, вiн разом iз друзями завiтав до мiсцевоi таверни. Їм прислуговувала струнка смаглява дiвчина. П’еро не мiг вiдiрвати погляд вiд грацiозноi служницi з пронизливими чорними очима й чарiвною плавнiстю рухiв. Незвичайна краса дiвчини зачарувала його. Їi звали Катерина. Колишня рабиня родом iз Близького Сходу, тепер – служниця в сiльськiй тавернi полонила серце П’еро да Вiнчi. Вiн почав проводити з Катериною увесь свiй вiльний час. Дiвчина теж закохалася в молодого життерадiсного нотарiуса. Через рiк у Катерини народився син. Хлопчика назвали Леонардо. Леонардо да Вiнчi. П’еро визнав сина, проте з його мамою так i не одружився. Вона – проста селянка. Вiн – iз багатоi i знатноi сiм’i. Дитина народилася поза шлюбом. Хоча тодi це було звичайним явищем. Таких дiтей визнавали та виховували нарiвнi з iншими. Леонардо народився теплого весняного вечора 15 квiтня 1452 року. Його батько П’еро да Вiнчi того року одружився з дiвчиною зi свого кола, 16-рiчною Альбiерою Ангiерi. Дiтей у них не було, тому маленького Леонардо досить швидко забрали на виховання в сiм’ю батька. Катерину видали замiж за мiсцевого селянина. Вона ще довго жила у Вiнчi та пооддаль мовчки спостерiгала, як росте ii любий синочок. Альбiера стала для хлопчика доброю мачухою. Вона пiклувалася про Леонардо, виховувала його, навчила читати й писати. П’еро ж був постiйно зайнятий, часто довго не бував удома. У Флоренцii на молодого нотарiуса чекало чимало важливих справ. Тому хлопчиком займалися його юна дружина та молодший брат Франческо да Вiнчi. У будинку дiда маленького Леонардо всi обожнювали. Мiцний, красивий, добрий, кмiтливий i веселий малюк, схожий на золотоволосого ангела з картини, був загальним улюбленцем. Хлопчик сумував за мамою, тому iнодi втiкав вiд своiх дбайливих родичiв i няньок. Вiн бiгав до Катерини, що жила зовсiм близько. Вона лагiдно обiймала сина та цiлувала його золотi кучерi. Потiм довго гладила по головi та дивилася, усмiхаючись, у широко розплющенi, блакитнi, блискучi вiд цiкавостi оченята. Аж доки малюк не бiг назад або ж по нього не приходив дядечко. Найбiльше вiд усiх часу з хлопчиком проводив його дядечко Франческо. Антонiо да Вiнчi називав молодшого сина ледарем, бо той не хотiв бути нотарiусом, як П’еро. Але для Леонардо дядько Франческо був найкращим у свiтi – адже вiн любив малого. Цей юнак першим пробудив таланти Леонардо. Вiн розповiдав племiнниковi про все: про життя, людей, природу, про рослини та про тварин. Вiн першим показав хлопчиковi, як влаштований свiт. Навчив спостерiгати та бачити прекрасне у всьому, що iх оточувало. Франческо пiдтримував i розпалював в юному Леонардо цiкавiсть, пристрасне бажання дiзнаватися, як же все навколо працюе, з чого складаеться: квiтка, коник, дерево. Леонардо любив дядька. Але понад усе вiн любив самотнiсть, яку дарувала йому природа. Хлопчика цiкавило все. Дитинство майбутнього великого вченого i художника минуло серед дивовижноi тосканськоi природи. Мiстечко Вiнчi причаiлося в гiрськiй ущелинi Апеннiн, бiля гори Монте Альбано. Все довкола буяло зеленню. Тiльки найвищi гребенi гiр залишалися голими. Високо в горах можна було милуватися водночас i мiстом удалинi, i снiговими вершинами. Було видно навiть море. Леонардо любив блукати околицями Вiнчi на самотi. Вiн залазив на дерева i в печери, спостерiгав за природою, тваринами i все запам’ятовував. Однаково розвивалися i його розум, i почуття. Леонардо дуже любив тварин, особливо птахiв. Вiн iм щиро заздрив, адже птахи могли лiтати! Ширяти високо в небi та бачити все навкруги. Ця любов залишилася на все життя. Дорослий Леонардо купував на базарi птахiв, випускав iх iз клiток, а потiм спостерiгав за польотом. Да Вiнчi згадував, що якось, коли вiн був ще зовсiм немовлям, до нього прилетiв яструб. Птах сiв у колиску та своiм хвостом провiв малюковi по обличчю, нiби погладив. Леонардо добре запам’ятав цей випадок i казав, що ще з тiеi митi дуже полюбив птахiв. Згодом вiн зайнявся серйозним вивченням iхнього оперення, будови та поведiнки. Вiн мрiяв лiтати так само вiльно й легко, мов птахи, та все життя до цього прагнув. А доти просто вивчав, як вони це роблять. Є одна цiкава особливiсть околиць гори Монте Альбано, яка нiде бiльше не трапляеться. Це – бiлий колiр багатьох рослин i тварин. Точнiше, вiдсутнiсть якогось забарвлення. Це звучить неймовiрно, але в тих мiсцях трапляються бiлi фiалки, бiлi суницi, бiлi горобцi чи навiть бiлi пташенята в гнiздах чорних дроздiв. Ось чому гору з прадавнiх часiв називають Бiлою («Монте Альбано» означае «Бiла Гора»). Маленький Леонардо був одним iз чудес Бiлоi Гори – бiлим пташеням у гнiздi чорних дроздiв, винятком у пересiчнiй сiм’i флорентiйських нотарiусiв. Леонардо було 12 рокiв, коли батько забрав його до Флоренцii. П’еро вирiшив, що синовi вже час чомусь учитися. Спочатку це були домашнi заняття. До хлопчика приходили вчителi. Вони допомогли Леонардо опанувати грамоту, основи латини, арифметику (це йому вдавалося особливо добре), спiв та музику. Хлопчик дивував усiх своiми здiбностями. Вiн схоплював усе неначе на льоту i досить швидко випередив у деяких умiннях своiх наставникiв. Дiд Леонардо, старий Антонiо да Вiнчi, невдоволено бурчав: «Хлопчиську вже 14 рокiв, а вiн нiчого не вмiе. Що з того, що вiн добре грае та спiвае, адже з цього не проживеш. Потрiбно навчитися якогось ремесла». Якраз у цей час сталася подiя, що визначила майбутне хлопчика. ЗАПИТАННЯ: – В якому мiстi народився Леонардо да Вiнчi? – Як звали тата й маму Леонардо? – Чому вони не могли одружитися? – Хто першим розбудив у Леонардо цiкавiсть до пiзнання свiту? – Чому гору назвали «Монте Альбано»? Роздiл другий, в якому розповiдаеться, чому батько вирiшив допомогти Леонардо стати художником Коли Леонардо було 14 рокiв, сталася одна дуже цiкава та знакова iсторiя. Якось до його батька прийшов селянин-мисливець i принiс грубо зроблений iз фiгового дерева щит. Вiн звернувся iз проханням, щоб сеньйор П’еро да Вiнчi вiдвiз цей дерев’яний круг до Флоренцii та вiддав якомусь художнику, аби той його прикрасив. Знаючи про любов i здiбностi сина до малювання, батько вiддав щит Леонардо та попросив розфарбувати його. Хлопчик поставився до такого завдання дуже серйозно. Вiн спочатку дав цей досить нерiвний круг столяровi, щоб той вирiвняв i вiдшлiфував його. Потiм юний художник поназбирував собi до кiмнати найрiзноманiтнiших страшних тварин, яких тiльки змiг познаходити в навколишнiх лiсах та лугах. То були змii, павуки, ящiрки, цвiркуни, жаби, метелики та iншi подiбнi створiння. Вiн вирiшив, що щит призначений для того, щоб лякати й захищати. Тому на ньому мае бути зображене щось неймовiрно страшне та огидне. Леонардо спочатку вилiпив iз глини жахливого монстра, що вилазить iз щiлини. І лише потiм узявся до зображення його на щитi. Працював хлопчик досить довго. Але юний художник не помiчав витраченого часу. Вiн вимальовував на деревi чудовисько, що вилазить iз розщелини в скелi та випускае з пащi вогонь, а з нiздрiв дим. Коли син закiнчив роботу, то покликав батька, попередньо для бiльшого враження приглушивши свiтло в кiмнатi. Той, побачивши зображення монстра, жахнувся та рiзко вiдсахнувся так, що мало не впав. Юний митець лишився вдоволеним, адже досягнув бажаного ефекту вiд свого творiння. Щит лякав. Леонардо пояснив це батьку, за що заробив вiд нього похвалу. Сеньйор П’еро да Вiнчi швидко зрозумiв, що за малюнок сина можна виручити непоганi грошi. Вiн купив у крамницi звичайнiсiнький щит iз зображенням серця, пробитого стрiлою, та вiддав його селяниновi-замовнику. А щит, розфарбований Леонардо, продав торговцевi за 100 дукатiв (у той час за таку суму можна було купити невеликий двоповерховий будинок). Згодом цей купець перепродав перший витвiр великого художника правителевi Мiлана, але вже за 300 дукатiв. На жаль, до наших днiв щит не зберiгся. Однак ти можеш за допомогою своеi фантазii спробувати уявити, що ж зобразив на ньому юний Леонардо. Ця подiя змусила батька серйозно замислитися над художньою кар’ерою сина. ЗАПИТАННЯ: – Якi предмети вивчав Леонардо у будинку батька? – Як ти думаеш, чому батько похвалив юного художника, хоч той його i налякав? – Чому П’еро да Вiнчi надумав навчати сина живопису? Роздiл третiй, що розповiдае, чому i як Леонардо почав навчатися у майстернi Веррокiо Незабаром пiсля цiеi iсторii П’еро да Вiнчi, прихопивши з собою деякi малюнки Леонардо i його самого на додачу, вирушив до свого давнього приятеля – вiдомого художника та скульптора Андреа дель Веррокiо. Веррокiо – це прiзвисько, що означае «влучне око». Да Вiнчi-старший попросив майстра оцiнити малюнки сина. Андреа був приемно вражений цими роботами. Вiн порадив своему товаришу обов’язково розвивати художнiй талант хлопчика. Отак Леонардо да Вiнчi став учнем у майстернi Андреа дель Веррокiо. У той час ii вважали найкращою не лише у Флоренцii, й у всiй Тосканськiй провiнцii. Хлопчик був дуже радий можливостi навчатися улюбленоi справи та жити в майстернi разом iз iншими учнями. Рiч у тому, що його добра мачуха Альбiера померла, тому батько одружився вдруге. Нова дружина вже не була така ласкава до чоловiкового сина. До того ж Леонардо був позашлюбним сином i не мiг успадкувати справу батька та стати нотарiусом. У тi далекi часи художники заробляли собi на прожиття не лише картинами та розписами предметiв. Маестро (так шанобливо називали свого наставника учнi) мiг обробляти камiнь, працювати з глиною, золотом – з чим доведеться. Значну частину замовлень майстернi становили зображення i скульптури святих для церков, надмогильнi пам’ятники, прикраси, зброя, посуд. Ескiзи виконував маестро Веррокiо, а виготовляли вироби за ними його учнi. Окрiм цього, в майстернi часто створювали рiзнi конструкцii та механiзми для свят i вистав, якi щедро влаштовували тодiшнi правителi Флоренцii. В той час художника вважали ремiсником, адже йому необхiдно було самотужки виготовляти пензлi, робити та змiшувати фарби, лаки, готувати дошку або полотно для картини. Усiм цим тонкощам i навчався юний Леонардо. Ось вiзьмiмо пiдручник, яким користувалися всi учнi (Леонардо також) у майстернi Веррокiо. Про що ж мiг дiзнатися художник-початкiвець iз цiеi книги? Читаемо: «Як малювати на рiзних поверхнях, як отримати безлiч вiдтiнкiв чорного кольору, як слiд зберiгати горностаевi хвости, щоб iх не з’iли мишi». Останне зауваження е дуже важливим – iз хвостiв горностая (матерiал дорогий) виготовляли пензлi для живопису. А мишей у тi часи була величезна кiлькiсть, адже у Середньовiччi кiшок вважали помiчницями вiдьом i забороняли людям iх тримати. Цiкава, наприклад, ось така вправа для майбутнього живописця. Леонардо лiпив фiгурки з глини, а потiм драпiрував iх шматками полотна та розфарбовував. Це робили для того, щоб у майбутньому вмiти зображати складки плащiв та накидок. Веррокiо говорив, що математика – мати всiх наук i основа мистецтва. Цi слова вiн перейняв вiд майстра, якого вважав своiм учителем, Паоло Учелло. Маестро застосовував математику до образотворчого мистецтва, особливо до поняття перспективи в малюнку. (Перспектива – це зображення, на якому всi видимi або уявнi лiнii на малюнку чи картинi сходяться в однiй уявнiй точцi.) Андреа також робив злiпки окремих частин людського тiла й потiм використовував iх для своiх скульптур. Цього нiхто з майстрiв до нього не робив. Одночасно з Леонардо да Вiнчi у маестро Веррокiо вчилися майбутнi знаменитi художники та скульптори: П’етро Перужино, Боттiчеллi, Лоренцо дi Кредi. Але саме Леонардо став найкращим i найулюбленiшим учнем. Вiн единий зумiв згодом перевершити свого вчителя. Утiм, це не завадило юнаковi досить швидко подружитися з усiма в майстернi. Вiн завжди вмiв знаходити спiльну мову та викликати любов i повагу людей, що оточували його. Якщо, звiсно, вiн сам цього хотiв. Леонардо да Вiнчi з юних рокiв любив залишатися на самотi, щоб мати можливiсть спокiйно, без перешкод спостерiгати та мiркувати. Однак вiн водночас був i дуже хорошим другом, душею компанii. А ще вiн був дуже вродливим. Цей високий ставний юнак став моделлю для статуi Давида, створеноi його вчителем Андреа Веррокiо. Струнке, гнучке тiло, каштановi кучерi, холоднi сiро-блакитнi очi – такий вигляд мав Леонардо на той час. У нього були очi не лише художника, а й дослiдника, майбутнього вченого. Да Вiнчi помiчав i запам’ятовував найдрiбнiшi деталi рослин, птахiв i будiвель. А потiм iх занотовував або зарисовував у своiх щоденниках. Справа налiво, адже юний художник був лiвшею. Хоча, як потiм виявилося, вiн однаково добре володiв обома руками. Писав тексти й малював олiвцем лiвою рукою, а лiпив i писав картини правою. Майстрував двома руками одночасно. У своiх щоденниках Леонардо да Вiнчi часто не лише писав справа налiво, а й перевертав букви догори дригом так, що текст можна було прочитати тiльки за допомогою дзеркала. Це вiн робив для того, щоб захистити своi записи вiд надто цiкавих очей. Якщо ж Леонардо писав листа, адресованого кому-небудь, то текст був звичайним, злiва направо, таким, що його можна було легко прочитати. ЗАПИТАННЯ: – Чому Леонардо зрадiв можливостi жити та вчитися у маестро Веррокiо? – Чому навчали в майстернях тих часiв? – Хто став моделлю для статуi Давида Андреа дель Веррокiо? Роздiл четвертий, в якому йдеться про Флоренцiю та про те, чому Леонардо передчасно закiнчив навчання За часiв Леонардо да Вiнчi Флоренцiя була дуже великим i багатим мiстом. У нiй жили близько 75 тисяч городян. Це було бiльше, нiж у тодiшнiх Парижi чи Лондонi. Флоренцiя була мiстом-державою з багатьма палацами, церквами, банками та майстернями. Їi оточував товстезний кам’яний мур, над яким здiймалися 45 високих сторожових веж. У XV столiттi влада у Флоренцii перейшла до династii банкiрiв Медiчi. В тi часи, про якi йдеться, мiстом керували двое братiв: Лоренцо (на прiзвисько Прекрасний) та Джулiано. Флоренцiя була величезним центром торгiвлi та ремесел. Правителi та багатi жителi намагалися перевершити одне одного та й сусiднi мiста в усьому. Грошей на архiтекторiв, художникiв та скульпторiв не шкодували. Через те iхня майстернiсть зростала та вдосконалювалася. У Флоренцii працювало чимало всесвiтньо вiдомих художникiв, скульпторiв, архiтекторiв, майстрiв та вчених. У той час, коли юний Леонардо прийшов до майстернi Веррокiо, робота живописця давала непоганий прибуток. Художник мiг дозволити собi тримати слуг та учнiв, вишукано одягатися, мати коней. Навчання Леонардо да Вiнчi в майстернi Андреа дель Веррокiо тривало шiсть рокiв. Тодiшнi майстри дуже суворо ставилися до своiх учнiв. Тi мали беззаперечно пiдкорятися своему наставнику. Тiльки наприкiнцi навчання, коли юнак уже опановував усi премудростi та тонкощi художнього ремесла, йому дозволяли малювати фарбами та пензлями самостiйно. Коли Андреа дель Веррокiо працював над картиною «Хрещення Христа», вiн дозволив Леонардо да Вiнчi (единому з усiх учнiв) зобразити на полотнi обличчя ангела та пейзаж на задньому планi. У результатi, цi елементи картини вийшли набагато кращими, нiж у самого маестро Веррокiо. «У 100 разiв краще!» – сказав Лоренцо дi Кредi, товариш Леонардо по майстернi. Не через пiдлабузництво. Просто так воно й було. Андреа, побачивши це, сам усе зрозумiв. Вiн так засмутився, що вiдтодi нiколи бiльше не брав до рук пензля. Маестро сказав учням, що обличчя на картинах вiдтепер малюватиме лише Леонардо, якщо вже вони у нього так добре виходять. Учень перевершив свого вчителя. І це всi помiтили: i в майстернi, i в мiстi. Леонардо да Вiнчi тодi було 20 рокiв. Вiн був зарахований до гiльдii живописцiв Флоренцii – так називали у той час об’еднання справжнiх професiйних художникiв мiста. ЗАПИТАННЯ: – Чому займатися живописом було вигiдно? – Чому навчання Леонардо закiнчилося ранiше? – Що зобразив на картинi свого вчителя Леонардо? Роздiл п’ятий, в якому розповiдаеться ще трохи про П’еро да Вiнчi та про те, як Леонардо продовжуе вчитися У 20 рокiв Леонардо да Вiнчi став самостiйним художником, хоча й продовжував жити та працювати в майстернi свого наставника. Тим часом життя у Флоренцii вирувало: Медiчi, як i всi прогресивнi правителi, розважали народ святами i турнiрами. У майстернi Веррокiо вони замовляли декорацii. Леонардо разом iз iншими учнями допомагав iх виготовити. Якось Медiчi знадобився подарунок для короля Португалii – зiткана у Фландрii шовкова портьера iз зображенням на нiй Адама та Єви. Зробити ескiз для цiеi завiси доручили молодому Леонардо да Вiнчi. Митець виконав його з неймовiрною ретельнiстю, точнiстю та красою. Дерева, трава, квiти, тварини й люди були зображенi з найдрiбнiшими деталями та справдi майстерно. На жаль, анi малюнок, анi сама портьера не збереглися до наших днiв. Про силу Леонардо сучасники розповiдали легенди. Вiн мiг легко, нiби граючись, зiгнути залiзну пiдкову так, наче та була з легкого пластичного металу. Да Вiнчi, хоч i був тодi ще дуже молодий, став першим, хто запропонував викопати судноплавний канал вiд Пiзи до Флоренцii. Вiн першим зробив креслення борошномельних механiзмiв та iнших пристосувань, якi рухалися завдяки силi води. Його розум увесь час продукував новi плани та проекти. Кажуть, що Леонардо виготовив модель механiзму, який мiг би пiднести собор, щоб поставити пiд нього схiдцi. Модель була настiльки переконливою, що всi йому вiрили. Молодим художником захоплювалися, та йому й заздрили. Коли Леонардо було 24 роки, у нього нарештi з’явився рiдний брат. Його батько П’еро да Вiнчi знову став удiвцем i одружився втрете. Нова дружина подарувала йому сина. Саме з неi та ii малюка да Вiнчi робив замальовки для картини «Мадонна з кiшкою», якоi так i не закiнчив (або ж вона не збереглася). В тi часи мадонною називали не лише святу Дiву Марiю, й знатних дам. Мадонна Маргарита, дружина П’еро да Вiнчi, не бажала бачити у своему домi позашлюбного першого сина чоловiка. Леонардо перестав бувати в батька. Зрештою Маргарита з П’еро прожила недовго. І батько Леонардо одружився вчетверте. Молода дружина народила йому десятеро дiтей. Останнiй з’явився на свiт, коли П’еро було 75 рокiв. Зведенi брати та сестри не визнавали Леонардо. Вiн був одинаком i був цiлком задоволений своею самотнiстю. «Самотнiсть означае свободу», – написав вiн у своему щоденнику. Слiд сказати, що хоча Леонардо i жив один, проте нiколи не мав вiдчуття самотностi. Природа, навколишнiй свiт заповнювали його життя та думки. Допитливий розум молодого художника та вченого розкривав iхнi таемницi, шукав, доводив, запитував. Були сотнi, тисячi «чому», вiдповiдi на якi вiн шукав, знаходив i записував. Утiм, занурившись у науку, да Вiнчi зовсiм не уникав людей. Вiн зустрiчався з художниками, фiлософами, письменниками, якi збиралися в будинку Лоренцо Медiчi. Загальна освiта Леонардо пригальмувалася за часiв учнiвства у майстернi Веррокiо. Тепер вiн хотiв надолужити згаяне. Да Вiнчi нарештi опанував латину. Багато спiлкувався у Лоренцо з тогочасними вченими, вбирав, немов губка, iхнi знання. Це була дивовижна епоха для науки та мистецтва – Вiдродження. Викопували з пiдземелля прекраснi стародавнi статуi, iз запорошених комор дiставали старовиннi грецькi та латинськi книги давно забутих авторiв. Проте розум Леонардо часто противився безплiдним фiлософським бесiдам, багатогодинним розмовам про природу душi. Вiн вважав, що важливiше знати природу реального свiту, будову людського тiла. Леонардо пощастило. Саме у Флоренцii жили й працювали вiдомi на той час вченi, якi зацiкавили його винахiдництвом, математикою, астрономiею та iншими науками. Один iз них – Бенедетто дель Аббано, що займався торгiвлею i будiвництвом рiзних механiзмiв. Інший – знаменитий математик i астроном Паоло Тосканеллi. Десь так рокiв за 18 до вiдкриття Америки Тосканеллi написав листа Христофору Колумбу, в якому надiслав йому карту для подорожi на Схiд. Паоло у своему листi доводив, що, якщо прямувати постiйно на захiд Атлантичним океаном, то можна потрапити до схiдних краiн. І цей шлях не надто далекий. Лист став поштовхом, однiею iз причин, через якi Колумб здiйснив свою подорож на захiд i вiдкрив Америку. Дехто вважае, що Леонардо да Вiнчi десь перед своiм тридцятирiччям теж учинив таку спробу. І цiлком можливо, що саме вiн першим iз европейцiв побував на Американському континентi. Хоча це й не доведено. Щодо Тосканеллi, то вiн жив вiдлюдником, осторонь вiд пишного придворного панства та блискучого палацу Медiчi, досить скромним та невибагливим життям. Однак Леонардо став його учнем. Старий учений розповiв своему молодому послiдовниковi все, що сам знав про закони природи. З цих бесiд Леонардо отримав дуже багато нових, ще невiдомих iншим людям, знань. Проте хоча вiн i прагнув до знань усiм своiм еством, але все ж таки залишався у душi художником. ЗАПИТАННЯ: – Чому Леонардо припинив вiдвiдувати свого батька? – Якi вченi стали його наставниками в тогочаснiй Флоренцii? Роздiл шостий, в якому ми знайомимося з Леонардо як iз художником та дослiдником людського тiла Про талановитого молодого красеня-художника говорила вся Флоренцiя. Замовлення на картини сипалися йому одне за одним. У цей час да Вiнчi створив «Портрет Джиневри де Бенчi», «Мадонну Лiтта», «Мадонну з квiткою», «Мадонну Бенуа», два «Благовiщення». Його зацiкавленiсть наукою також добре видно в цих роботах. Проте науковий погляд Леонардо був водночас пiдходом митця. Малюючи квiтку, вiн нiколи ii не копiював. У його картинах природа зображена дуже детально. Вона створюе атмосферу полотна. Тепер, коли Леонардо нарештi мiг працювати самостiйно, кожен його крок в образотворчому мистецтвi пов’язаний iз нововведеннями. Вiн винаходить та використовуе такi способи й технiку, яких ранiше художники нiколи не застосовували. Кожна наступна картина ставала новим експериментом. До того ж в усiх питаннях: починаючи з тлумачення сюжету, часто давно вiдомого, та завершуючи застосуванням нових матерiалiв i нового способу нанесення iх на полотно. Напевно, тому так багато його робiт залишилися незавершеними. Адже Леонардо постiйно був чимось зайнятий, окрiм живопису. Вiн увесь час захоплювався то одним, то iншим винаходом чи дослiдженням. Беручись до роботи над картиною, вiн неначе розпочинае новий проект. Винаходить новий спосiб i новий стиль ii написання, створюе новi фарби, пензлi, лаки для того, щоб зробити свою роботу iдеальною. Прагнучи досконалостi, заглиблюючись у деталi, художник просто не мiг або не хотiв закiнчувати роботи. Пристрасть до досконалостi та постiйна величезна цiкавiсть стали тими головними силами, якi керували ним у життi. Десь на самому початку творчостi Леонардо вигадав нову технiку живопису (спосiб нанесення фарб), який назвав «сфумато» (серпанок; «той, який щезае, мов дим»). Завдяки такiй технiцi лiнii на картинi виходять злегка розмитими, такими, як ми бачимо iх у реальному життi. Доти нiхто навiть подiбного не робив. Серпанок створюе iлюзiю повiтря та глибини простору, пом’якшуе межi тiл i предметiв, допомагае досягти просто неймовiрноi реалiстичностi. Картини Леонардо да Вiнчi й тодi, i зараз вважають найкращими – адже вони «живi». У 2010 роцi за допомогою нових сучасних приладiв (iз рентгенiвськими променями) ученi змогли краще дослiдити деякi з полотен Леонардо да Вiнчi. Збереглося iх не надто багато – усього дванадцять. У результатi науковцi змогли з’ясувати дивовижну рiч: художник наносив щонайтоншi шари фарби. Інодi всього декiлька мiкронiв завтовшки. Один мiкрон дорiвнюе однiй тисячнiй частинi мiлiметра. Людське око не здатне розрiзнити таку вiдстань, навiть за допомогою лупи. Як це вдалося зробити майстровi в тi часи, поки що невiдомо. Таких нерозгаданих таемниць у рiзних галузях науки та мистецтва Леонардо да Вiнчi залишив чимало. На жаль, не всi його художнi роботи збереглися дотепер. За описами сучасникiв (наприклад, художника й бiографа Джорджо Вазарi), молодому Леонардо вдаються на полотнi малюнки «живiше од живих». Вазарi описуе картину «Мадонна з гвоздикою» та захоплюеться ii дрiбними деталями: «Ось келих з водою, в якому стоять квiти. Видно навiть краплини роси на склi зсередини». У Леонардо була звичка блукати мiстом у пошуках дуже красивих або потворних людей – моделей для майбутнiх картин. Вiн так радiв, якщо йому траплялося якесь незвичайне обличчя, що мiг цiлий день ходити слiдом за людиною, котра його зацiкавила. А коли повертався додому, то малював ii голову настiльки майстерно, немовби ця особа сидiла перед ним. Леонардо не лише запам’ятовував цiкавi деталi та враження. Вiн завжди носив iз собою книжечку для замальовок. Згодом у своему трактатi про живопис вiн радив усiм художникам, сьогоднiшнiм i майбутнiм, мати при собi таку книжечку – кишеньковий альбомчик для малювання. І щоб папiр у ньому був таким, з якого неможливо витерти рисунок, а можна лише перегорнути аркуш i зробити новий ескiз. В однiй iз таких книжечок Леонардо да Вiнчi записав: «Коли ти один, то володiеш усiм. Коли ж хтось поруч – лише половиною». Важко бачити в однiй людинi водночас талановитого художника та холодного дослiдника. Проте ним завжди володiло величезне прагнення до пiзнання все нових i нових знань в усiх можливих дiлянках природознавства. У своiх записах Леонардо байдужий до людських почуттiв, iнодi навiть жорстокий. Щоб якомога краще дослiдити, яким е справжне життя, вiн часто вiдвiдував лiкарню Санта-Марiя Нуова у Флоренцii. Якось туди привезли дуже старого чоловiка. Леонардо лагiдно розговорився iз дiдусем, навiть запитав, скiльки ж старому рокiв. Той вiдповiв, що не пам’ятае, але знае, що його онук помер у 68 рокiв. Вони спокiйно та мирно розмовляли. І так само спокiйно, неначе заснув, старий залишив цей свiт. Да Вiнчi одразу ж забрав його тiло для того, щоб дослiдити та знайти причину такоi легкоi смертi. Вiн щойно приязно спiлкувався з цим чоловiком, а за двi години вже вивчав його тiло як учений. У наш час художники дiзнаються про детальну будову людського тiла переважно з книжок. Тодi таких пiдручникiв просто ще не було. І не лише для митцiв, а й для лiкарiв. Застосовувати знання з анатомii (це наука про те, як влаштоване тiло людини) для правильного зображення людей на картинах було досить зухвалим i смiливим рiшенням для того часу. За таке можна було потрапити до в’язницi чи на вогнище. Набагато пiзнiше саме з дуже точних i детальних малюнкiв Леонардо да Вiнчi буде складено багато посiбникiв з анатомii. До нього нiхто не малював людину так, як, наприклад, на картинi «Святий Іеронiм». Тiло святого виписане зi знанням найдрiбнiших його деталей та особливостей будови. Іеронiм зображений у момент каяття у грiхах. Вiн готуеться ударити себе каменем у груди. Бiля нiг святого лежить приборканий лев. За легендою, в лапу хижака потрапила скалка i вiн мало не сказився вiд жахливого болю. Іеронiм витягнув скалку, а пiсля цього вони з царем звiрiв стали нерозлучними друзями. На полотнi святий каявся у своему захопленнi – читаннi старовинних, заборонених тодi книг. В епоху Леонардо це вважи грiхом. І художник не просто малював картину. Вiн вiдчував свою схожiсть, внутрiшню еднiсть, спорiдненiсть з Іеронiмом. От лишень каятися вiн намiру не мав. Адже Леонардо хотiв би дiзнатися про все на свiтi, проникнути в усi таемницi Землi. «Святий Іеронiм» так i лишився незакiнченим. Леонардо виконав його тiльки чорною та бiлою фарбами, але картина потребувала ще дуже багато шарiв рiзних фарб. Так i не довiвши цю роботу до завершення, художник узявся виконувати нове замовлення. ЗАПИТАННЯ: – Як Леонардо знаходив моделей для майбутнiх картин? – Що вiн замальовував у свiй кишеньковий альбомчик? – Чому Леонардо да Вiнчi вiдчував внутрiшню спорiдненiсть зi святим Іеронiмом? Роздiл сьомий, в якому трохи розповiдаеться про характер молодого художника, а також про суд над ним Однак Леонардо зовсiм не був холодним i бездушним, немов статуя. Його знали як добру, веселу, чуйну людину, що готова прийти на допомогу в скрутну хвилину. Тодi, коли вiн цього хотiв, то мiг переконати будь-кого в чому завгодно. Безсумнiвно, вiн був також одним iз найвродливiших чоловiкiв у мiстi. Якщо хотiв, да Вiнчi мiг бути дуже чарiвним i милим спiврозмовником. Окрiм того, Леонардо був ще й великим жартiвником-вигадником, який нiколи не сидiв без дiла i не нудьгував. Вiн любив людей i намагався iх усiляко розвеселити: то казками та байками, якi сам i придумував, то ще якимсь незвичайним чином. У молодого художника була одна цiкава особливiсть – незвичайнi сталево-блакитнi, неначе зимовий лiд, очi. Очi дослiдника, який холодно за всiм спостерiгае i фiксуе все навколо. Слiд сказати, що зiр у Леонардо був просто фантастичним. Його малюнки птахiв у польотi, найдрiбнiших елементiв рослин, бурхливих потокiв води були настiльки деталiзованими, що звичайна людина навряд чи змогла б побачити щось подiбне без спецiальних приладiв. Це давало сучасникам ще один привiд для заздростi та пiдозр. У квiтнi 1476 року до магiстрату нiчноi охорони Флоренцii на Леонардо да Вiнчi разом iз групою таких самих молодих людей надiйшов анонiмний донос. «Анонiмний» означае «без пiдпису», невiдомо вiд кого. Їх звинувачували в злочинi, якого вони не скоювали. Це було надто небезпечно. У тi часи за однiею лише пiдозрою людей могли запросто стратити. Однак довести провину так i не вдалося. Зрештою, i донощика не знайшли. Молодих людей врятувало те, що серед пiдсудних опинився родич самого герцога Лоренцо Медiчi. Щоб уникнути скандалу, звинувачення зняли. Да Вiнчi залишився живим i неушкодженим. Але анонiмнi звинувачення не припинилися. Це ображало Леонардо, який мрiяв зовсiм про iнше життя. Вiн хотiв бути вiльним i прагнув лiтати, неначе птах. Пiсля того, як в одному з таких брехливих доносiв зачепили честь його наставника Веррокiо, молодий художник пiшов з дому вчителя i вiдкрив власну майстерню. А ще пiсля всiх цих подiй вiн почав шифрувати своi записи за допомогою дзеркального письма. Писав справа налiво й перевертав букви догори дригом так, щоб прочитати iх можна було тiльки за допомогою дзеркала. У 1481 роцi Леонардо да Вiнчi замовили створити картину «Поклонiння волхвiв» для монастиря Сан-Донато. Вiн писав ii понад рiк, часто вiдволiкаючись на iншi справи та змiнюючи задум. Це була дуже велика картина, близько двох iз половиною метрiв завширшки й завдовжки. І знову художник починае роботу з нововведень. Тобто по-iншому, не так, як це робили ранiше, малюе на своему полотнi людей, зовсiм по-новому iх розташовуе. Винайдений Леонардо спосiб для передачi об’емного зображення тепер називають свiтлотiнню. Якщо ти захочеш намалювати простим олiвцем, наприклад, яблуко на столi, на яке збоку падае свiтло, то побачиш, що найбiльша свiтла пляма – це вiдблиск свiтла на боцi яблука, а найтемнiша – це тiнь, яка падае поряд з яблуком iз протилежного боку. Здаеться, що все дуже просто. Таким прийомам зараз навчають навiть молодших школярiв. Але без цiеi простоти художники обходилися понад тисячу рокiв. Леонардо да Вiнчi – неперевершений майстер живопису й великий новатор, але його «Поклонiння волхвiв» так i залишилося незавершеним. Хоча майстер отримав за свою роботу попередню плату – перший раз грошима, а другий – продуктами та дровами. Картину дописував вже iнший художник. Постiйнi затримки в роботi Леонардо i його прагнення досконалостi призвели до того, що терпiння ченцiв зрештою увiрвалося. Вони вiддали замовлення Фiлiппiно Лiппi. ЗАПИТАННЯ: – Опиши, яким був молодий Леонардо да Вiнчi. – Чому художник пiшов вiд учителя Веррокiо? – Чому Леонардо почав шифрувати своi записи? – Що таке «дзеркальне письмо»? – Намалюй яблуко, використовуючи свiтлотiнь. Роздiл восьмий, в якому маестро вирiшуе виiхати з Флоренцii У важкi хвилини Леонардо повертався до майстернi Веррокiо. Йому там завжди були радi. Тут вiн почувався як удома – це була його родина. Його старих друзiв тут уже не було. Залишився тiльки Лоренцо дi Кредi, який, як i ранiше, жив у майстернi та допомагав маестро Андреа в роботi. Якось Леонардо застав у Веррокiо багатих замовникiв з Венецii, якi хотiли, щоб у майстернi зробили для них величезну статую коня. Це виявилося дивним збiгом. Леонардо вже близько мiсяця малював коней. Але на вiдмiну вiд свого вчителя, вiн хотiв передати коней у русi. Зрозумiти, чому i як вони рухаються: встають дибки, скачуть, хитають головами, як працюють iхнi м’язи. Вiн захопився будовою тiла коней i годинами робив iх ескiзи. Тисячi зарисовок коней дiйшли до наших днiв. Тим часом Веррокiо закiнчував кiнну статую. Вiн створював ii частинами та вже був готовий вiдправити до Венецii. Одночасно Леонардо дiзнаеться, що художники, з якими вiн учився, Перужино й Боттiчеллi, працюють у Римi. Папа попросив Лоренцо Медiчi надiслати майстрiв для роботи в Сiкстинськiй капелi (це назва церкви у Ватиканi). Леонардо, без сумнiву, був найкращим живописцем у мiстi. Але його постiйнi затримки з виконанням замовлень i намагання довести будь-яку роботу до досконалостi, створили йому репутацiю недисциплiнованого майстра. В результатi з усiх художникiв Флоренцii для роботи в Римi папа, за порадою Медiчi, вибрав не його. Ця подiя стала серйозним ударом по самолюбству Леонардо. Виходило, що вiн залишився у Флоренцii, як майстер другого сорту? Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=63545932&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.