Цинковi хлопчики Свiтлана Олександрiвна Алексiевич Книжка Свiтлани Алексiевич «Цинковi хлопчики» присвячена вiйнi в Афганiстанi, коли десять рокiв – з 1979-го i до 1989-го на чужiй землi гинули нашi радянськi вiйськовi. Правда про ту вiйну ретельно приховувалася: держава через засоби масовоi iнформацii розвернула пропаганду необхiдностi та успiшностi «надання мiжнародноi фiнансовоi допомоги дружньому народовi Афганiстану». В результатi Афганська вiйна для обивателя довгий час залишалася невiдомою, зовнi гладкою, а головне – майже безкровною. Газети публiкували статтi про успiшнi вiйськовi операцii радянських вiйськ в Афганiстанi, де майже не було жертв серед нашого контингенту, а втрати противника, навпаки, значно перевищувались… Але все частiше стали привозити додому в домовинах, оббитих цинковою бляхою, загиблих хлопцiв, якi нещодавно закiнчили школу… Заглядати всередину труни не дозволялося, похорон не афiшувався, i рiдним навiть не повiдомляли справжню причину смертi iхнiх дiтей… А хто повертався живим – той не мiг знайти себе у мирному життi. Цiеi вiйни наче не було. Були лише скалiченi та мертвi хлопчики… І не тiльки тiлом, але й душею. Светлана Алексiевич Цинковi хлопчики © Светлана Алексиевич, 2013 © Дзвiнка Торохтушко, Тетяна Комлик, переклад украiнською, 2016 © «Вiват», переклад украiнською, 2016 © О. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020 * * * Двадцятого сiчня тисяча вiсiмсот першого року козакам донського отамана Василя Орлова наказано iти в Індiю. Мiсяць дано на просування до Оренбурга, а звiдти три мiсяцi «через Бухарiю та Хиву до рiчки Індус». Невдовзi тридцять тисяч козакiв перетнуть Волгу й вирушать у глиб казахських степiв…     У боротьбi за владу. Сторiнки полiтичноi iсторii Росii XVII столiття. М.: Мысль, 1988. – С. 475. У груднi 1979 р. радянське керiвництво постановило ввести вiйська до Афганiстану. Вiйна тривала впродовж 1979—1989 рр. Вона точилася дев’ять рокiв, один мiсяць i дев’ятнадцять днiв. Через Афганiстан пройшло понад пiвмiльйон воiнiв обмеженого контингенту радянських вiйськ. Загальнi людськi втрати Радянських Збройних сил становили 15 051 особу. Зникли безвiсти й потрапили в полон 417 вiйськовослужбовцiв. Станом на 2000 р. з-помiж тих, хто не повернувся з полону i не знайдений, лишалося 287 осiб…     Полит.ру, 19 листопада 2005 р. Пролог – Я йду сама… Тепер менi довго доведеться йти в самотинi… Вiн убив людину… Мiй син… Кухонною сокиркою, я нею м’ясо дiлила. Повернувся з вiйни i тут убив… Принiс i поклав уранцi сокирку назад, до шафки, де в мене посуд зберiгаеться. Здаеться, того ж дня я йому вiдбивнi приготувала… За якийсь час по телебаченню оголосили й у вечiрнiй газетi написали, що рибалки виловили в мiському озерi труп… Шматками… Телефонуе менi подруга: – Читала? Професiйне вбивство… Афганський почерк… Син був удома, лежав на диванi, книжку читав. Я ще нiчого не знала, нi про що не здогадувалася, але чомусь по тих словах подивилася на нього… Материнське серце… Чи ви чуете собачий гавкiт? Нi? А я чую, щойно починаю про це розповiдати, чую собаче гавкання. Як пси бiжать… Там, у тюрмi, де вiн тепер сидить, великi чорнi вiвчарки… І люди всi в чорному, тiльки в чорному… Повертаюся до Мiнська, йду вулицею, повз хлiбну крамницю, дитячий садок, несу батон i молоко та чую це гавкотiння. Заглушливе гавкотiння. Я вiд нього слiпну… Якось ледь пiд машину не втрапила… Я готова ходити на могильний горбок свого сина… Готова поряд там з ним лежати… Але я не знаю… Я не знаю, як менi з цим жити… Я iнодi до кухнi боюся заходити, бачити ту шафку, де сокирка лежала… Чи ви не чуете? Нiчого не чуете… Нi?! Зараз не знаю, який вiн, мiй син. Яким я його отримаю за п’ятнадцять рокiв? Йому п’ятнадцять рокiв суворого режиму дали… Як я його виховувала? Вiн захоплювався бальними танцями… Ми з ним в Ленiнград до Ермiтажу iздили. Книжки разом читали… (Плаче.) Це Афганiстан вiдiбрав у мене сина… …Отримали з Ташкента телеграму: зустрiчайте, лiтак такий-то… Я вибiгла на балкон, хотiла щосили кричати: «Живий! Мiй син живий повернувся з Афганiстану! Ця жахлива вiйна для мене скiнчилася!» – І зомлiла. В аеропорт ми, звичайно, спiзнилися, наш рейс давно прибув, сина знайшли у скверi. Вiн лежав на землi й за траву тримався, дивувався, що вона така зелена. Не вiрив, що повернувся… Але радостi в нього на обличчi не було… Увечерi до нас прийшли сусiди, у них маленька дiвчинка, iй пов’язали яскраво-синього бантика. Вiн посадив ii до себе на колiна, притискае та плаче, сльози течуть i течуть. Тому що вони там убивали. І вiн… Це я згодом збагнула. На кордонi митники «пiдрiзали» в нього плавки iмпортнi. Американськi. Не годиться… Тож вiн приiхав без бiлизни. Вiз для мене халат, менi того року виповнилося сорок, халат у нього забрали. Вiз бабусi хустку – теж вiдiбрали. Вiн приiхав тiльки з квiтами. З гладiолусами. Проте радостi в нього на обличчi не було. Уранцi пiдводиться ще нормальний: «Мамцю! Мамцю!» Надвечiр обличчя темнiе, очi важкi… Не опишу вам… Спочатку не пив анi краплi… Сидить i в стiнку дивиться. Зiрветься з дивана, ухопить куртку… Стану у дверях: – Ти куди, Валiчку? Вiн на мене гляне, як у простiр. Пiшов. Повертаюся пiзно з роботи, завод далеко, друга змiна, дзвоню у дверi, а вiн не вiдчиняе. Вiн не впiзнае мого голосу. Це так дивно, ну хай там голоси друзiв не впiзнае, але мiй! Тим паче, «Валiчок» – тiльки я його так називала. Вiн нiби весь час чекав на когось, боявся. Купила йому нову сорочку, почали мiряти, дивлюся: у нього руки в порiзах. – Що це? – Дрiбницi, мамцю. Потiм уже дiзналася. Пiсля суду… В «учебцi» рiзав собi вени… На показових навчаннях вiн був радистом i не встиг вчасно закинути рацiю на дерево, не вклався у вiдведений час, i сержант змусив його вигребти з туалету п’ятдесят вiдер i пронести перед шеренгою. Вiн почав носити i знепритомнiв. У шпиталi поставили дiагноз: легке нервове потрясiння. Тiеi ж ночi вiн намагався порiзати собi вени. Вдруге – в Афганiстанi… Перед тим як iти iм у рейд, перевiрили: рацiя не працювала. Зникли дефiцитнi деталi, хтось зi своiх поцупив… Хто? Командир звинуватив його в боягузтвi, нiби це вiн деталi сховав, щоб не йти разом з усiма. А вони там усе один в одного крали, машини на запчастини розбирали й несли до дуканiв, продавали. Купували наркотики… Наркотики, сигарети. Їжу. Вони завжди ходили голоднi. По телевiзору йшла передача про Едiт Пiаф, ми разом дивилися. – Мамо, – спитав вiн мене, – а ти знаеш, що таке наркотики? – Нi, – сказала я йому неправду, а сама вже стежила за ним, чи не покурюе бува? Жодних слiдiв. Але там вони наркотики вживали – це я знаю. – Як там в Афганiстанi? – спитала якось. – Мовчи, мамцю! Коли вiн iшов з дому, я перечитувала його афганськi листи, хотiла докопатися, зрозумiти, що з ним. Нiчого особливого в них не знаходила, писав, що сумуе за зеленою травою, просив бабусю сфотографуватися на снiгу й вислати йому свiтлину. Але я ж бачила, вiдчувала, що з ним щось коiться. Менi повернули iншу людину… Це був не мiй син. А я сама вiдправила його до армii, у нього було вiдтермiнування. Я хотiла, щоб вiн став мужнiм. Переконувала його i себе, що армiя зробить його кращим, сильнiшим. Я вiдправила його до Афганiстану з гiтарою, влаштувала на прощання солодкий стiл. Вiн друзiв своiх покликав, дiвчаток… Пам’ятаю, десять тортiв купила. Лише раз вiн заговорив про Афганiстан. Надвечiр… Заходить на кухню, я кролика готую. Миска в кровi. Вiн пальцi в цю кров умочив i дивиться на неi. Роздивляеться. І сам до себе промовляе: – Привозять друга з перебитим животом… Вiн просить, щоб я його добив… І я його добив… Пальцi в кровi… Вiд кролячого м’яса, воно свiже… Вiн цими пальцями хапае сигарету та йде на балкон. Бiльше зi мною того вечора анi слова. Пiшла я до лiкарiв. Повернiть менi сина! Врятуйте! Усе розповiла… Перевiряли вони його, оглядали, але, крiм радикулiту, нiчого не знайшли. Приходжу якось додому: за столом – четверо незнайомих хлопцiв. – Мамцю, вони з Афгану. Я на вокзалi iх знайшов. Їм ночувати нiде. – Я вам солодкого пирога зараз спечу. Миттю, – чомусь зрадiла я. Вони жили в нас тиждень. Не лiчила, але, мабуть, ящикiв зо три горiлки випили. Щовечора зустрiчала вдома п’ятьох незнайомих людей. П’ятим був мiй син… Я не хотiла слухати iхнi розмови, мене це лякало. Проте в однiй же хатi… Ненавмисне пiдслухала… Вони казали, що, коли сидiли в засiдцi по два тижнi, iм давали стимулятори, щоб були смiливiшими. Але це все втаемничено. Якою зброею краще вбивати… З якоi вiдстанi… Потiм я це згадала, коли все сталося… Я потiм стала думати, гарячково згадувати. А до того був тiльки страх: «Ой, – казала я собi, – вони всi якiсь божевiльнi. Усi божевiльнi». Уночi… За день до того… Коли вiн… Менi наснився сон, що я чекаю на сина, його немае й немае. І ось його до мне приводять… Приводять тi чотири «афганцi». І кидають на брудну цементну долiвку… Ви розумiете, у хатi цементна пiдлога… У нас на кухнi… Пiдлога – як у тюрмi. На той час вiн уже вступив на пiдготовчий факультет до радiотехнiчного iнституту. Гарний твiр написав. Щасливий був, що в нього все добре. Я навiть спершу подумала, що вiн заспокоюеться. Пiде вчитися. Одружиться. Але настане вечiр… Я боялася вечора… Вiн сидить i тупо в стiну дивиться. Засне в крiслi… Менi хочеться кинутись, затулити його собою i нiкуди не вiдпускати. А тепер менi сниться син: вiн малесенький i просить iсточки… Вiн увесь час голодний. Ручки простягае… Завжди увi снi бачу його малесеньким i приниженим. А в життi?! Раз на два мiсяцi – побачення. Чотири години розмови через скло… На рiк два побачення, коли я можу його хоча б погодувати. І цi собаки гавкають… Менi сниться цей гавкiт собачий. Вiн жене мене звiдусiль. До мене почав залицятися один чоловiк… Квiти принiс… Коли вiн принiс менi квiти: «Вiдiйдiть вiд мене, – закричала, – я мати вбивцi». Спочатку я боялася когось iз знайомих зустрiти, у ваннiй зачинюся й чекаю, що стiни на мене впадуть. Менi здавалося, що на вулицi всi мене впiзнають, показують одне одному, шепочуть: «Пам’ятаете той жахливий випадок… Це ii син убив. Четвертував людину. Афганський почерк…» Я виходила на вулицю тiльки вночi, усiх нiчних птахiв вивчила. Упiзнавала за голосами. Слiдство тривало… Тривало кiлька мiсяцiв… Вiн мовчав. Я поiхала до Москви у вiйськовий шпиталь Бурденка. Знайшла там хлопцiв, котрi служили в спецназi, як i вiн. Вiдкрилася iм… – Хлопцi, за що мiй син мiг убити людину? – Певно, було за що. Я мала сама переконатися, що вiн мiг це зробити… Убити… Довго iх розпитувала i зрозумiла: мiг! Питала про смерть… Нi, не про смерть, а про вбивство. Але ця розмова не викликала в них особливих почуттiв, тих почуттiв, якi будь-яке вбивство зазвичай збуджуе в нормальноi людини, яка не бачила кровi. Вони говорили про вiйну як про роботу, на якiй потрiбно вбивати. Потiм я зустрiчала хлопцiв, котрi теж були в Афганiстанi, i коли стався землетрус у Вiрменii, поiхали туди з рятувальними загонами. Мене цiкавило, я вже на цьому зациклилась: чи було iм страшно? Що вони вiдчували, коли бачили смерть? Нi, вони нiчого не боялися, у них навiть почуття жалю притуплене. Розiрванi… розплющенi… черепи, кiстки… Похованi пiд землею цiлi школи… Класи… Як дiти сидiли на уроцi, так i пiшли пiд землю. А вони згадували та розповiдали про iнше: якi багатi склади вина вiдкопували, який коньяк, яке вино пили. Жартували: от би ще десь трусонуло. Але щоб у теплому мiсцi, де виноград росте i роблять хороше вино… Вони що – здоровi? У них нормальна психiка? «Я його мертвим ненавиджу». Це вiн менi нещодавно написав. Через п’ять рокiв… Що там вiдбулося? Мовчить. Знаю лише, що той хлопець, звали його Юрко, вихвалявся, що заробив в Афганiстанi багато чекiв. А згодом з’ясувалося, що вiн в Ефiопii служив, прапорщик. Про Афганiстан брехав… На судi тiльки адвокат сказала, що ми судимо хворого. На лавi пiдсудних – не злочинець, а хворий. Його треба лiкувати. Але тодi, це сiм рокiв тому, тодi правди про Афганiстан iще не було. Їх усiх називали героями. Воiнами-iнтернацiоналiстами. А мiй син був убивцею… Тому що вiн учинив тут те, що вони чинили там. За що iм там медалi й ордени давали… Чому ж його самого судили? Не судили тих, хто його туди послав? Навчив убивати! Я його цього не вчила… (Зриваеться на крик.) Вiн людину вбив моею кухонною сокиркою… А вранцi принiс i поклав ii до шафки. Як звичайну ложку чи виделку… Я заздрю матерi, у якоi син повернувся без обох нiг… Хай вiн ii ненавидить, коли нап’еться. Увесь свiт ненавидить… Хай кидаеться на неi, як звiр. Вона купуе йому повiй, щоб вiн не збожеволiв… Сама якось йому коханкою стала, тому що вiн дерся на балкон, хотiв викинутися з десятого поверху. Я на все ладна… Я всiм матерям заздрю, навiть тим, у кого сини в могилах лежать. Я сидiла б коло горбочка i була б щасливою. Носила би квiти. Ви чуете, як гавкають собаки? Вони за мною женуться. Я iх чую… Мати Із записникiв (на вiйнi) Червень 1986 року Я не хочу бiльше писати про вiйну… Знову жити серед «фiлософii зникнення» замiсть «фiлософii життя». Збирати нескiнченний досвiд небуття. Коли закiнчила «У вiйни не жiноче обличчя», довго не могла бачити, як вiд звичайнiсiнького забою з носа дитини йде кров, втiкала на вiдпочинку вiд рибалок, якi весело викидали на прибережний пiсок вихоплену з далеких глибин рибу, мене нудило вiд ii завмерлих вибалушених очей. У кожного е свiй запас сил, щоб захиститися вiд болю – фiзичний i психологiчний, мiй був вичерпаний до краю. Мене зводило з глузду виття збитоi машиною кiшки, вiдводила очi вiд розчавленого дощового черв’яка. Засохлоi на дорозi жаби… Думала не раз, що тварини, птахи, риби теж мають право на свою iсторiю страждань. Їi колись напишуть. І раптом! Якщо це можна назвати «раптом». Іде сьомий рiк вiйни… Але ми нiчого про неi не знаемо, окрiм героiчних телерепортажiв. Час вiд часу нас змушують стрепенутися привезенi здалеку цинковi домовини, якi не вмiщуються в пенальнi розмiри «хрущовок». Вiдгримлять жалобнi салюти – i знову тиша. Наша мiфологiчна ментальнiсть непорушна – ми справедливi i великi. І завжди наша правда. Горять-догоряють останнi вiдблиски iдеi свiтовоi революцii… Нiхто не помiчае, що пожежа вже вдома. Зайнявся власний будинок. Почалася горбачовська перебудова. Рвемося назустрiч новому життю. Що на нас чекае попереду? На що будемо здатнi пiсля стiлькох рокiв штучного летаргiчного сну? А нашi хлопчики десь далеко невiдомо за що гинуть… Про що говорять навколо мене? Про що пишуть? Про iнтернацiональний обов’язок i геополiтику, про нашi державнi iнтереси i пiвденнi кордони. І цьому вiрять. Вiрять! Матерi, якi нещодавно в розпачi билися над слiпими металевими ящиками, у яких iм повернули синiв, виступають у школах i вiйськових музеях, закликаючи iнших хлопчикiв «виконати свiй обов’язок перед Батькiвщиною». Цензура уважно стежить, щоб у вiйськових нарисах не згадували про загибель наших солдатiв, нас запевняють, що «обмежений контингент» радянських вiйськ допомагае братньому народовi будувати мости, дороги, школи, розвозити добрива й борошно по кишлаках, а радянськi лiкарi приймають пологи в афганських жiнок. Солдати, якi повернулися додому, приносять до школи гiтари, щоб заспiвати про те, про що треба кричати. З одним довго розмовляла… Я хотiла почути про болiснiсть цього вибору – стрiляти чи не стрiляти? А для нього тут нiби – жодноi драми. Що добре? Що погано? Добре «в iм’я соцiалiзму» вбити? Для цих хлопчикiв межi моральностi окресленi вiйськовим наказом. Правда, про смерть вони говорять обережнiше, нiж ми. Тут одразу виявляеться вiдстань мiж нами. Як одночасно переживати iсторiю i писати про неi? І не можна будь-який шмат життя, увесь екзистенцiйний «бруд» узяти за петельки i втягти в книгу. В iсторiю. Потрiбно «проламати час» i «впiймати дух». «В гiркоти двадцять може буть вiдтiнкiв» (В. Шекспiр. Ричард II). …На автобуснiй станцii, у напiвпорожньому залi очiкування сидiв офiцер iз дорожньою валiзою, поряд з ним худий хлопчина, пiдстрижений пiд солдатську «нулiвку», копирсав виделкою в ящику з висохлим фiкусом. Невигадливо пiдсiли до них сiльськi жiночки, випитали: куди, навiщо, хто? Офiцер супроводжував додому солдата, який збожеволiв: «Вiд Кабула копае, що трапиться в руки, тим i копае: лопатою, виделкою, палицею, авторучкою». Хлопчина пiдвiв голову: «Ховатися треба… Я вирию щiлину… У мене швидко виходить. Ми називали iх братськими могилами. Велику щiлину для всiх вас викопаю…» Уперше я побачила зiницi завбiльшки з око… Я стою на мiському кладовищi… Навколо сотнi людей. По центру – дев’ять домовин, оббитих червоним ситцем. Виголошують промови вiйськовi. Узяв слово генерал… Жiнки в чорному плачуть. Люди мовчать. Тiльки маленьке дiвчатко з кiсками захлинаеться над домовиною: «Тату! Та-а-аточку!!! Де ти? Ти обiцяв менi ляльку привезти. Гарну ляльку! Я намалювала тобi цiлий альбом будиночкiв i квiточок… Я на тебе чекаю…» Дiвчинку пiдхоплюе на руки молодий офiцер i несе до чорноi «Волги». Але ми ще довго чуемо: «Тату! Та-а-аточку… Любий та-а-точку…» Генерал виступае… Жiнки в чорному плачуть. Ми мовчимо. Чому ми мовчимо? Я не хочу мовчати… І не можу бiльше писати про вiйну. Вересень 1988 року 5 вересня Ташкент. В аеропорту задуха, пахне динями, не аеропорт, а баштан. Двi години ночi. Безстрашно шугають пiд таксi гладкi напiвдикi кiшки, кажуть, афганськi. Серед засмаглого курортного натовпу, серед ящикiв, кошикiв iз фруктами стрибають на милицях молодi солдати (хлопчаки). На них нiхто не зважае, вже звикли. Вони сплять i iдять тут же, на долiвцi, на старих газетах i журналах, тижнями не можуть купити квитки до Саратова, Казанi, Новосибiрська, Киева… Де iх скалiчили? Що вони там захищали? Нiкому не цiкаво. Тiльки маленький хлопчик не зводить з них широко розплющених очей, i п’яна жебрачка пiдiйшла до одного солдатика: – Ходи сюди… пожалiю… Вiн вiдмахнувся милицею. А вона, не образившись, додала ще щось сумне i жiноче. Поряд зi мною сидять офiцери. Говорять про те, якi в нас поганi протези. Про черевний тиф, холеру, малярiю i гепатит. Як у першi роки вiйни не було нi колодязiв, нi кухонь, нi лазень, нiчим було навiть мити посуд. А ще про те, хто що привiз: хто – «вiдик», хто магнiтофон – «Шарп» або «Сонi». Запам’яталося, якими очима вони дивилися на гарних, вiдпочилих жiнок у вiдвертих сукнях… Довго чекаемо вiйськового лiтака на Кабул. Кажуть, що спочатку завантажать технiку, а потiм людей. Чекае людей iз сотню. Усi – вiйськовi. Несподiвано багато жiнок. Уривки з розмов: – Втрачаю слух. Першими перестав чути птахiв, якi високо спiвають. Наслiдки контузii в голову… Вiвсянку, наприклад, не чую зовсiм. Записав ii на магнiтофон i запускаю на повну потужнiсть… – Спочатку стрiляеш, а потiм з’ясовуеш, хто це – жiнка чи дитина? У кожного свiй кошмар… – Вiслюк пiд час обстрiлу лягае, а скiнчиться обстрiл – пiдхоплюеться. – Хто ми в Союзi? Проститутки? Це ми знаемо. Хоча б на кооператив заробити. А чоловiки? Що чоловiки? Усi п’ють. – Генерал говорив про iнтернацiональний обов’язок, про захист пiвденних кордонiв. Навiть розчулився: «Вiзьмiть iм льодяникiв. Це ж дiти. Найкращий подарунок – цукерки». – Офiцер був молодий. Дiзнався, що вiдтяли ногу: заплакав. Обличчя як у дiвчинки – рум’яне, бiле. Я спочатку боялася мертвих, особливо якщо без нiг або без рук. А потiм звикла… – Беруть у полон. Вiдрiзають кiнцiвки й перетягують джгутами, щоб не померли вiд крововтрати. І так лишають, нашi пiдбирають обрубки. Тi хочуть померти, iх попри бажання лiкують. А вони пiсля шпиталю не хочуть повертатися додому. – На митницi побачили мiй порожнiй саквояж: «Що везеш?» – «Нiчого». – «Нiчого??» Не повiрили. Змусили роздягтися до трусiв. Усi везуть по два-три чемодани. У лiтаку менi дiсталося мiсце коло прикутого ланцюгами бронетранспортера. На щастя, майор бiля мене виявився тверезим, усi решта навколо були п’яними. Неподалiк хтось спав на бюстi Маркса (портрети й бюсти соцiалiстичних вождiв навалили без упакування), везли не лише зброю, але й набiр усього необхiдного для радянських ритуалiв. Лежали червонi прапори, червонi стрiчки… Виття сирени… – Прокидайтеся. А то проспите царство небесне. – Це вже над Кабулом. Заходимо на посадку. …Гул гармат. Патрульнi з автоматами i в бронежилетах вимагають перепустки. Я не хотiла бiльше писати про вiйну. Але ось я на справжнiй вiйнi. Скрiзь люди вiйни, речi вiйни. Час вiйни. 12 вересня Щось е аморальне в спогляданнi чужих мужностi й ризику. Вчора йшли на снiданок, привiталися з вартовим. За пiвгодини його вбив осколок мiни, який випадково залетiв до гарнiзону. Цiлий день намагалася згадати обличчя того хлопчика… Журналiстiв тут називають казкарями. Письменникiв теж. У нашiй письменницькiй групi самi чоловiки. Рвуться на далекi застави, хочуть пiти в бiй. Питаю в одного: – Навiщо? – Менi це цiкаво. Скажу: на Салангу був. Пострiляю. Не можу позбутися вiдчуття, що вiйна – виплiд чоловiчоi природи, багато в чому мною незбагненний. Але буденнiсть вiйни неймовiрна. У Аполлiнера: «Ох, яка ж то гарна вiйна». На вiйнi все iнше: i ти, i природа, i твоi думки. Тут я зрозумiла, що людська думка може бути дуже жорстокою. Запитую i слухаю скрiзь: у солдатськiй казармi, iдальнi, на футбольному полi, увечерi на танцях – неочiкуванi тут атрибути мирного життя: – Я вистрiлив упритул i побачив, як розлiтаеться людський череп. Подумав: «Перший». Пiсля бою – пораненi i вбитi. Усi мовчать… Менi сняться тут трамваi. Як я на трамваi iду додому… Улюблений спогад: мама пече пироги. У хатi пахне солодким тiстом… – Товаришуеш iз хорошим хлопцем… А потiм бачиш, як його нутрощi на камiннi висять. Починаеш мститися. – Чекаемо на караван. У засiдцi два-три днi. Лежимо в гарячому пiску, випорожняемося пiд себе. Пiд кiнець третього дня сатанiеш. І з такою ненавистю випускаеш першу чергу. Пiсля стрiлянини, коли все скiнчилося, виявилося: караван iшов з бананами i джемом. На все життя солодкого наiлися… – Узяли в полон «духiв»… Допитуемося: «Де вiйськовi склади?» Мовчать. Пiдняли двох на гелiкоптерах: «Де? Покажи». Мовчать. Скинули одного на скелi… – Кохатися на вiйнi i пiсля вiйни – це не одне i те саме. На вiйнi все як уперше… – «Град» стрiляе… Мiни летять… А над усiм цим стоiть: жити! жити! жити! Але ти нiчого не знаеш i не хочеш знати про страждання iншоi сторони. Жити – та й годi. Жити! Написати (розповiсти) про самого себе всю правду – це, як зауважив Пушкiн, неможливiсть фiзична. На вiйнi людину рятуе те, що свiдомiсть вiдвертаеться, розсiюеться. Але смерть навколо безглузда, випадкова. Без високих сенсiв. …На танку червоною фарбою: «Помстимося за Малкiна». Посеред вулицi стояла навколiшки молода афганка перед убитою дитиною i голосила. Так голосять, напевне, тiльки пораненi звiрi. Проiжджали повз убитi кишлаки, що схожi на переоране поле. Мертва глина нещодавнього людського житла була страшнiша за темряву, з якоi могли вистрелити. У шпиталi я поклала плюшевого ведмедика на лiжко афганського хлопчика. Вiн узяв iграшку зубами i так бавився, посмiхаючись, обох рук у нього не було. «Твоi росiяни стрiляли, – переклали менi слова його матерi. – А в тебе е дiти? Хто? Хлопчик чи дiвчинка?» Я так i не зрозумiла, чим дужче були сповненi ii слова – жахом чи про- щенням? Розказують про жорстокiсть, з якою моджахеди розправляються з нашими полоненими. Схоже на середньовiччя. Тут i справдi iнший час, календарi показують чотирнадцяте столiття. У Лермонтова, у «Героi нашого часу», Максимич, оцiнюючи дii горянина, котрий зарiзав батька Бели, каже: «Звичайно, по-iхньому вiн цiлком мав рацiю», – хоча з точки зору росiянина – вчинок звiрячий. Письменник уловив цю дивну росiйську рису – умiння стати на позицiю iншого народу, побачити речi i «по-iхньому». А тепер… 17 вересня Щодня бачу, як людина котиться донизу. І рiдко – вгору. В Достоевського Іван Карамазов зауважуе: «Звiр нiколи не може бути таким жорстоким, як людина, таким артистично, таким художньо жорстоким». Так, я пiдозрюю: ми не хочемо про це чути, не хочемо цього знати. Але на кожнiй вiйнi, хто б не вiв ii та в iм’я чого б не вiв – Юлiй Цезар чи Йосип Сталiн, – люди вбивають одне одного. Це вбивство, але про це в нас не прийнято замислюватись. Навiть чомусь у школах ми говоримо не про патрiотичне, а про вiйськово-патрiотичне виховання. Хоча чому я дивуюсь? Усе зрозумiло – вiйськовий соцiалiзм, вiйськова краiна, вiйськове мислення. Не можна так випробовувати людину. Людина не витримуе таких випробувань. У медицинi це називаеться «гострим дослiдом». Дослiдом на живому. Увечерi в солдатському гуртожитку навпроти готелю ввiмкнули магнiтофон. Я теж слухала «афганськi» пiснi. Дитячi, ще не сформованi голоси хрипiли пiд Висоцького: «Сонце упало в кишлак, як велетенська бомба», «Менi не треба слави. Нам би жити – i вся нагорода», «Навiщо ми вбиваемо? Навiщо нас вбивають?», «Ось уже й обличчя став я забувати», «Афганiстан, ти бiльше, нiж обов’язок. Ти – наше свiтотворення», «Як великi птахи, стрибають одноногi бiля моря», «Мертвий, вiн уже нiчий. Немае вже ненавистi в нього на обличчi». Уночi менi снився сон: нашi солдати вiд’iжджають до Союзу, я – серед тих, хто проводжае. Пiдходжу до одного хлопчини, вiн без язика, нiмий. Пiсля полону. З-пiд солдатського кiтеля стирчить шпитальна пiжама. Я щось питаю в нього, а вiн лише свое iм’я пише: «Іванко… Іванко…» Так чiтко розрiзняю його iм’я – Іванко. Обличчям схожий на хлопчинку, з яким удень розмовляла, вiн повторював без кiнця: «На мене мама вдома чекае». Проiжджали замерзлими вуличками Кабула, повз знайомi плакати в центрi мiста: «Свiтле майбутне – комунiзм», «Кабул – мiсто миру», «Народ i партiя единi». Нашi плакати, вiддрукованi в наших друкарнях. Наш Ленiн тут стоiть зi зведеною рукою… Познайомились iз кiнооператорами з Москви. Вони знiмали завантажування «чорного тюльпана». Не пiдводячи очей, розповiдають, що мертвих одягають у стару вiйськову форму сорокових рокiв, ще з галiфе, iнодi кладуть роздягнених, трапляеться, що й цiеi форми бракуе. Старi дошки, iржавi цвяхи… «До холодильника привезли нових убитих. Наче несвiжим кабаном тхне». Хто менi повiрить, коли я про це напишу? 20 вересня Бачила бiй… Трое солдатiв убито… За вечерею нiхто про бiй i про мертвих не згадував, хоча вони лежали десь поруч. Право людини не вбивати. Не вчитись убивати. Воно в жоднiй конституцii не записане. Вiйна – мир, а не подiя… Усе тут iнше: i пейзаж, i людина, i слова. Запам’ятовуеться театральна частина вiйни: розвертаеться танк, лунають команди… Свiтяться шляхи куль у темрявi… Думати про смерть, як думати про майбутне. Щось вiдбуваеться з часом, коли думаеш про смерть i бачиш ii. Нарiвнi зi страхом смертi – привабливiсть смертi… Нiчого не треба вигадувати. Уривки видатних книг скрiзь. У кожному. У розповiдях (зчаста!) вражае агресивна наiвнiсть наших хлопчикiв. Нещодавнiх радянських десятикласникiв. А я хочу вiд них домогтися дiалогу людини з людиною в собi. А все-таки? Якою мовою ми розмовляемо iз собою, з iншими? Менi подобаеться мова вiльного спiлкування, вона нiчим не обтяжена, вiдпущена на волю. Все гуляе i святкуе: синтаксис, iнтонацiя, акценти, i – точно вiдновлюеться почуття. Я стежу за почуттям, а не за подiею. Як розвивались нашi почуття, а не подii. Можливо, те, що я роблю, схоже на роботу iсторика, але я iсторик безслiдного. Що вiдбуваеться з великими подiями? Вони перекочовують в iсторiю, а ось маленькi, але головнi для маленькоi людини, зникають безслiдно. Сьогоднi один хлопчик (через свою тендiтнiсть i хворобливий вигляд мало схожий на солдата) розповiдав, як незвично i водночас азартно вбивати гуртом. І як страшно розстрiлювати. Хiба це залишиться в iсторii? Вiдчайдушно роблю (вiд книги до книги) одне й те саме – применшую iсторiю до людини. Думала про неможливiсть писати книгу про вiйну на вiйнi. Заважають жаль, ненависть, фiзичний бiль, дружба… І лист iз дому, пiсля якого так хочеться жити… Розповiдають, що, коли вбивають, намагаються не дивитись в очi навiть верблюдовi. Тут атеiстiв немае. І всi забобоннi. Менi дорiкають (особливо офiцери, солдати рiдше), що я, мовляв, сама не стрiляла i мене не брали на мушку – як же я можу написати про вiйну? А може, це i добре, що я не стрiляла? Де та людина, якiй лише думка про вiйну несе страждання? Я ii не знаходжу. Проте вчора бiля штабу лежав мертвий невiдомий птах. І дивно… Вiйськовi пiдходили до нього, намагались угадати – хто це? Жалiли. Є якесь натхнення на мертвих обличчях… Нiяк не можу звикнути i до безумства звичайного на вiйнi – вода, сигарети, хлiб… Особливо коли ми йдемо з гарнiзону i сходимо в гори. Там людина вiч-на-вiч iз природою i випадком. Пролетить куля повз чи не пролетить? Хто вистрiлить першим – ти чи вiн? Там починаеш бачити людину природну, а не суспiльну. А в Союзi по телевiзору показують, як висаджують алеi дружби, котрих тут нiхто з нас не бачив i не саджав. Достоевський у «Бесах»: «Переконання i людина – це, здаеться, двi речi, багато в чому вiдмiннi… Усi виннi… якщо б у цьому всi переконались!» І в нього така сама думка, що людство знае про себе бiльше, набагато бiльше, нiж устигло зафiксувати в лiтературi, у науцi. Вiн казав, що це думка не його, а Вол. Соловйова. Якби я не читала Достоевського, мене б охопив бiльший розпач… 21 вересня Десь далеко працюе установка «Град». Моторошно навiть на вiдстанi. Пiсля великих вiйн XX столiття i масових смертей, щоб писати про сучаснi маленькi вiйни, такi, як афганська, потрiбнi iншi етичнi й метафiзичнi позицii. Мае бути затребуваним маленьке, особисте i окреме. Одна людина. Для когось едина. Не як держава ставиться до неi, а хто вона для матерi, для дружини. Для дитини. Як нам повернути собi нормальний зiр? Мене цiкавить i тiло, людське тiло, як зв’язок мiж природою та iсторiею, мiж твариною i мовленням. Усi фiзичнi деталi важливi: як змiнюеться кров на сонцi, людина на сконi… Життя неймовiрно художне саме по собi, i, хай як це жорстко звучить, – особливо художнiм е людське страждання. Темний бiк мистецтва. Ось учора я бачила, як збирали по шматочках хлопцiв, якi пiдiрвались на протитанковiй мiнi. Могла не йти дивитись, але пiшла, щоб написати. Тепер пишу… А все-таки, чи й треба було йти? Я чула, як офiцери кепкували за моею спиною: злякаеться, мовляв, панянка. Я пiшла, i нiчого героiчного в цьому не було, тому що я там знепритомнiла. Чи то вiд спеки, чи то вiд потрясiння. Хочу бути чесною. 23 вересня Пiднялась на гелiкоптерi… Згори побачила сотнi заготовлених про запас цинкових трун, якi красиво i страшно блищали на сонцi… Стикнешся iз чимось схожим – i одразу думка: лiтература задихаеться у своiх межах… Копiюванням i фактом можна висловити лише видиме оком, а кому потрiбен ретельний звiт про те, що вiдбуваеться? Потрiбне щось iнше… Зафiксованi миттевостi, вирванi з життя… 25 вересня Я повернуся звiдси вiльною людиною… Я не була нею, поки не побачила того, що ми чинимо тут. Було страшно i самотньо. Повернусь i не пiду бiльше до жодного вiйськового музею… * * * Не називаю в книзi справжнiх iмен. Однi просили про таемницю сповiдi, iншi самi хочуть забути про все. Забути те, про що писав Толстой, – що «людина змiнна». У нiй е все. А в щоденнику я зберегла прiзвища. Може, колись моi героi захочуть, щоб iх упiзнали: Сергiй Амiрханян, капiтан; Володимир Агапов, старший лейтенант, начальник артобслуги; Тетяна Бiлозерських, службовка; Вiкторiя Володимирiвна Барташевич, мати загиблого рядового Юрiя Барташевича; Дмитро Бабкiн, рядовий, оператор-навiдник; Сайя Омелянiвна Бабук, мати загиблоi медсестри Свiтлани Бабук; Марiя Терентiiвна Бобкова, мати загиблого рядового Леонiда Бобкова; Олiмпiада Романiвна Баукова, мати загиблого рядового Олександра Баукова; Таiсiя Миколаiвна Богуш, мати загиблого рядового Вiктора Богуша; Вiкторiя Семенiвна Валович, мати загиблого старшого лейтенанта Валерiя Валовича; Тетяна Гайсенко, медсестра; Вадим Глушков, старший лейтенант, перекладач; Геннадiй Губанов, капiтан, льотчик; Інна Сергiiвна Галовньова, мати загиблого старшого лейтенанта Юрiя Галовньова; Анатолiй, майор, пропагандист артполку; Денис Л., рядовий гранатометник; Тамара Довнар, дружина загиблого старшого лейтенанта Петра Довнара; Катерина Микитiвна Платiцина, мати загиблого майора Олександра Платiцина; Володимир Єроховець, рядовий гранатометник; Софiя Григорiвна Журавльова, мати загиблого рядового Олександра Журавльова; Наталiя Жестовська, медсестра; Марiя Онуфрiiвна Зiльфiгарова, мати загиблого рядового Олега Зiльфiгарова; Вадим Іванов, старший лейтенант, командир саперного взводу; Галина Федорiвна Ільченко, мати загиблого рядового Олександра Ільченка; Євген Красник, рядовий, мотострiлець; Костянтин М., вiйськовий радник; Євген Котельников, старшина, санiнструктор розвiдроти; Олександр Костаков, рядовий, зв’язкiвець; Олександр Кувшиннiков, старший лейтенант, командир мiнометного взводу; Надiя Сергiiвна Козлова, мати загиблого рядового Андрiя Козлова; Марина Кисельова, службовка; Тарас Кецмур, рядовий; Петро Курбанов, майор, командир гiрськострiлецькоi роти; Василь Кубик, прапорщик; Олег Лелюшенко, рядовий, гранатометник; Олександр Лелетко, рядовий; Сергiй Лоскутов, вiйськовий хiрург; Валерiй Лисичьонок, сержант, зв’язкiвець; Олександр Лавров, рядовий; Вiра Лисенко, службовка; Артур Метлицький, рядовий, розвiдник; Євген Степанович Мухортов, майор, командир батальйону i його син Андрiй Мухортов, молодший лейтенант; Лiдiя Юхимiвна Манкевич, мати загиблого сержанта Дмитра Манкевича; Галина Млява, дружина загиблого капiтана Степана Млявого; Володимир Михолап, рядовий, мiнометник; Максим Медведев, рядовий, авiанавiдник; Олександр Нiколаенко, капiтан, командир ланки вертольотiв; Олег Л., вертолiтник; Наталiя Орлова, службовка; Галина Павлова, медсестра; Володимир Панкратов, рядовий, розвiдник; Вiталiй Руженцев, рядовий, водiй; Сергiй Русак, рядовий, танкiст; Михайло Сиротин, старший лейтенант, льотчик; Олександр Сухоруков, старший лейтенант, командир гiрськострiлецького взводу; Тимофiй Смирнов, сержант, артилерист; Валентина Кирилiвна Санько, мати загиблого Валентина Санька; Нiна Іванiвна Сидельнiкова, мати; Володимир Сiманiн, пiдполковник; Томас М., сержант, командир взводу пiхоти; Леонiд Іванович Татарченко, батько загиблого рядового Ігоря Татарченка; Вадим Трубiн, сержант, боець спецпризначення; Володимир Уланов, капiтан; Тамара Фадеева, лiкар-бактерiолог; Людмила Харитончик, дружина загиблого старшого лейтенанта Юрiя Харитончика; Анна Хакас, службовка; Валерiй Худяков, майор; Валентина Яковлева, прапорщик, начальник секретноi частини… День перший. «Бо багато прийде пiд iменем моiм…» Уранцi довгий, як автоматна черга, дзвiнок: – Послухай, – почав вiн, не назвавшись, – читав твого пасквiля, якщо ще хоч рядок надрукуеш… – Хто ви? – Один iз тих, про кого ти пишеш. Нас iще покличуть, нам iще дадуть до рук зброю, щоб ми навели лад. Доведеться вам вiдповiдати за все. Лише друкуйте побiльше своiх прiзвищ i не ховайтеся за псевдонiмами. Ненавиджу пацифiстiв! Ти сходила з повною викладкою в гори, йшла на бетеерi, коли п’ятдесят градусiв вище нуля? Ти вiдчуваеш ночами рiзкий сморiд колючок? Не вiдчуваеш… Нi… Отже, не чiпай! Це наше! Навiщо тобi? Ти – баба, дiтей народжуй! – Чому не назвешся? – Не чiпай! Кращого друга, вiн менi братом був, у целофановому мiшку з рейду принiс… Окремо голова, окремо руки, ноги… Шкiру знято, як з кабана… Оброблена туша… А вiн на скрипцi грав, вiршi складав. Ось вiн би написав, а не ти… Матiр його через два днi пiсля похорону в психушку вiдвезли. Вона на цвинтарi спала, на його могилi. Узимку спала на снiгу. Ти! Ти… Не чiпай це! Ми були солдатами, нас послали туди. Ми виконували наказ. Я складав вiйськову присягу. Прапор на колiнах цiлував. «– Стережiться, щоб хто не спокусив вас; бо багато прийде пiд iменем Моiм». Новий Заповiт. Євангелiе вiд Матвiя. – Розумники! Через десять рокiв усi стали розумниками. Хочете чистенькими лишитись? А ми, значить, чорненькi… Ти навiть не знаеш, як куля летить. Автомата в руках не тримала… Плювати менi на вашi Новi Заповiти! Я свою правду в целофановому мiшку нiс… Окремо голова, окремо руки… Іншоi правди немае… – І гудок у слухавцi, схожий на далекий вибух. Усе-таки я шкодую, що ми з ним не договорили. Можливо, це був мiй головний герой…     Автор – До мене пробивались лише голоси… Скiльки б я нi напружувався, голоси були без облич. Вони то йшли, то повертались. Здаеться, устиг подумати: «Помираю». І розплющив очi… Я опритомнiв у Ташкентi на шiстнадцятий день пiсля пiдриву. Коли приходиш до тями, почуваешся мерзотно, здаеться, що краще не бути… Уже назад не повертатися… Було б комфортнiше. Туман i нудота, це навiть не нудота, а захлинання, наче в легенях повно води. Довго виходиш iз цього стану. Туман i нудота… Голова болить вiд власного шепоту, голоснiше вiд шепоту говорити я не мiг. Позаду вже був кабульський шпиталь. У Кабулi менi розiтнули череп – там була каша, видалили дрiбнi шматочки кiсток, зiбрали на шурупи без суглобiв лiву руку. Перше вiдчуття: жаль за тим, що нiчого не вернеться, не побачу друзiв, найприкрiше – не зможу залiзти на турнiк. Провалявся у шпиталях без п’ятнадцяти днiв два роки. Вiсiмнадцять операцiй, чотири – пiд загальним наркозом. Про мене студенти курсовi писали: що в мене е, чого в мене немае. Сам поголитися не мiг, голили хлопцi. Першого разу вони вилили на мене пляшку одеколону, а я кричу: «Несiть другу!» Немае запаху. Я його не вiдчуваю. Витягли все з тумбочки: ковбасу, огiрки, мед, цукерки – нiщо не пахне! Колiр е, смак е, а запаху немае. Мало з глузду не спав! Настала весна, дерева розквiтли, а я все це бачу, а не чую. У мене вийняли пiвтора кубiчних сантиметра мозку, i, певно, якийсь центр було видалено, той, з яким пов’язанi запахи. Я i тепер, п’ять рокiв минуло, не вiдчуваю запах квiтiв, тютюнового диму, жiночих парфумiв. Одеколон можу вiдчути, якщо запах грубий i сильний, але флакон треба сунути пiд самий нiс. Певно, частина мозку, що залишилася, взяла втрачену здатнiсть на себе. Гадаю, так. У шпиталi отримав листа вiд друга. Вiд нього дiзнався, що наш бетеер пiдiрвався на iталiйськiй фугаснiй мiнi. Вiн бачив, як разом iз двигуном вилетiла людина… Це був я… Виписали мене, надали допомогу – триста карбованцiв. За легке поранення належить сто п’ятдесят, за важке – триста. Далi живи, як хочеш. Пенсiя – копiйки. Переходь на утримання до батькiв. У мого батька без вiйни – вiйна. Посивiв, гiпертонiком став. На вiйнi я не прозрiв, я став прозрiвати пiсля. І все закрутилось у зворотний бiк… Призвали мене вiсiмдесят першого. Вiйна тривала вже два роки, але на «гражданцi» про неi знали мало i говорили мало. У нашiй родинi вважали: якщо влада послала туди вiйська, отже, треба. Так мiркували мiй батько, сусiди. Не пам’ятаю, щоб у когось була iнша думка. Навiть жiнки не плакали, усе це було ще далеким i не страшним. Вiйна i не вiйна, якщо вiйна, то якась дивна, без убитих i полонених. Ще нiхто не бачив цинкових трун. Це потiм ми довiдались, що труни вже в мiсто привозили, але ховали потайки, уночi, на надгробках писали «помер», а не «загинув». Але нiхто не питав себе: вiд чого це раптом у нас стали помирати в армii дев’ятнадцятирiчнi хлопцi? Вiд горiлки чи вiд грипу? А може, апельсинiв переiли? Плакали iхнi рiднi, а решта жила як жила, якщо це iх не обходило. У газетах писали, що нашi солдати будують мости, саджають алеi дружби, а нашi лiкарi лiкують афганських жiнок i дiтей. У вiтебськiй «учебцi» не було таемницею, що нас готують до Афганiстану. Дехто намагався «вiдкосити» за будь-яку цiну. Один зiзнався, що боiться, мовляв, нас там усiх перестрiляють. Я став його зневажати. Перед самим вiд’iздом iще один вiдмовився iхати: спочатку брехав – загубив комсомольського квитка, квиток знайшовся, вигадав – дiвчина в нього народжуе. Я вважав його ненормальним. Ми iхали робити революцiю! Так нам казали. І ми вiрили. Ввижалось попереду щось романтичне. Куля наштовхуеться на людину, ти чуеш – його не забути, нi з чим не сплутати – характерний мокрий ляпас. Знайомий хлопець поруч падае долiлиць, у iдку, як попiл, пилюку. Ти перевертаеш його на спину: у зубах затиснута сигарета, яку щойно ти йому дав. Вона ще димить… Я не готовий був стрiляти в людину, я ще з мирного життя. З миру… Першого разу дiеш як увi снi: бiжиш, тягнеш, стрiляеш, але нiчого не запам’ятовуеш, пiсля бою не можеш розповiсти. Усе наче за склом… За стiною дощу… Наче страшний сон бачиш. Вiд переляку прокидаешся, а згадати щось несила. Щоб вiдчути жах, виявляеться, треба його запам’ятати, звикнути до нього. За два-три тижнi вiд тебе колишнього нiчого не лишаеться, лише твое iм’я. Ти – це вже не ти, а iнша людина. Думаю, так… Певно, це так… І ця iнша… Ця людина, побачивши вбитого, уже не лякаеться, а спокiйно або з гiркотою думае про те, як буде стягувати його зi скелi або тягнути в спеку кiлька кiлометрiв. Вона не уявляе… А вона вже знае, як тхнуть у спеку вивернутi нутрощi i не вiдпираеться запах людського калу i кровi. Уява? Уява стишуеться. Ти бачиш: у бруднiй калюжi розплавленого металу шкiряться обгорiлi черепи – наче кiлька годин тому тут не кричали, а смiялись, помираючи. Але все несподiвано звичайне… Просто… З’являеться загострене i бентежливе збудження, коли бачиш убитого: не мене! Це так швидко вiдбуваеться… Ось таке перевтiлення… Дуже швидке. Воно вiдбуваеться з усiма. Для людей на вiйнi в смертi немае таемницi. Убивати – це просто натискати на спусковий гачок. Нас учили: залишаеться живим той, хто вистрелить першим. Такий закон вiйни. «Тут ви повиннi вмiти двi речi – швидко ходити i влучно стрiляти. Думати буду я», – казав командир. Ми стрiляли, куди нам накажуть. Я був навчений стрiляти, куди менi накажуть. Стрiляв, не шкодував нiкого. Мiг убити дитину. Адже з нами там воювали всi: чоловiки, жiнки, старi, дiти. Іде колона через кишлак. У першiй машинi глохне мотор. Водiй вилазить iз кабiни, пiднiмае капот… Хлопчисько, рокiв десяти, йому ножем – у спину. Там, де серце. Солдат лiг на двигун… Із хлопчиська решето зробили… Дай тiеi митi нам команду – зiтерли б кишлак на порох. Зiтерли. Кожен намагався вижити. Думати було нiколи. Нам же по вiсiмнадцять-двадцять рокiв. До чужоi смертi я звик, а власноi боявся. Бачив, як вiд людини в одну секунду нiчого не лишаеться, наче ii зовсiм i не було. І в порожнiй трунi вiдправляли на батькiвщину парадну форму. Чужоi землi насиплють, щоб потрiбна вага була… Хотiлось жити. Нiколи так не хотiлось жити, як там. Повернулись iз бою – смiемося. Я нiколи так не смiявся, як там. Старi анекдоти йшли в нас за перший гатунок. Ось хоча б цей… Потрапив фарцовщик на вiйну. Спершу з’ясував, скiльки чекiв коштуе один полонений «дух». У вiсiм чекiв оцiнили. За два днi стоiть курява бiля гарнiзону: веде вiн двiстi полонених. Друг просить: «Продай одного. Сiм чекiв даю». – «Що ти, дорогий? Сам за дев’ять купив». Сто разiв буде хтось розповiдати – сто разiв будемо смiятись. Реготали до болю в животi через будь-яку дрiбницю. Лежить «дух» (так ми називали душманiв-моджахедiв) зi словником. Снайпер. Побачив три маленькi зiрочки – старший лейтенант… Погортав словника: за три зiрочки – п’ятдесят тисяч афганi. Лусь! Одна велика зiрка – майор – двiстi тисяч афганi. Лусь! Двi маленькi зiрочки – прапорщик. Лусь! Уночi ватажок розраховуеться: за старшого лейтенанта – дати афганi, за майора – дати афганi. За… Що? Прапорщик? Ти ж нашого годувальника вбив! Хто згущенку i консерви, хто ковдри нам продасть? Повiсити! Про грошi говорили багато. Бiльше нiж про смерть. Я нiчого не привiз. Осколок, що з мене витягли, – i все. Хтось брав… Фарфор, коштовне камiння, прикраси, килими… Це на бойових, коли ходили в кишлаки. Хтось купував, мiняв… Рiжок патронiв за косметичний набiр: туш, пудра, тiнi для коханоi. Патрони продавали вареними. Куля варена не вилiтае, а випльовуеться зi ствола. Вбити нею неможливо. Ставили вiдра або тази, кидали туди патрони i кип’ятили двi години. Готово! Ввечерi несли на продаж. Бiзнесом займались командири i солдати, героi i боягузи. У iдальнях зникали ножi, миски, ложки, виделки. У казармах недораховувались кухлiв, табуреток, молоткiв. Зникали штики вiд автоматiв, дзеркала з машин, запчастини… Нагороди також… У дуканах брали все, навiть те смiття, що вивозили з гарнiзонного мiстечка: консервнi бляшанки, старi газети, iржавi цвяхи, шматки фанери, целофановi мiшечки… Смiття продавали машинами. Долар i вода завжди знайдуть собi дорогу. Всюди. Солдат мрiяв… Було три… Три солдатськi мрii: купити хустку матерi, подрузi – косметичний набiр, а собi плавки. Тодi плавок у Союзi не було. Ось така це була вiйна. Нас називають «афганцями». Чуже iм’я. Наче знак. Мiтка. Ми не такi, як усi. Іншi. Якi? Я не знаю, хто я: герой чи дурень, на котрого треба пальцем показувати. А може, злочинець? Уже говорять, що це була полiтична помилка. Сьогоднi тихо говорять, завтра будуть голоснiше. А я там кров залишив… Свою… І чужу… Нам давали ордени, яких ми не носимо… Ми ще будемо iх повертати… Ордени, отриманi чесно на нечеснiй вiйнi… Запрошують виступати в школах. А що розповiдати? Про бойовi дii… Про першого вбитого… Про те, що я досi боюся темряви, коли щось падае – здригаюся… Як брали полонених, але до полку не доводили… Не завжди… (Мовчить.) За пiвтора року вiйни я не бачив жодного душмана живого, лише мертвих. Про колекцii засушених людських вух? Бойовi трофеi… Ними хвалилися… Про кишлаки пiсля артилерiйськоi обробки, схожi вже не на житло, а на розоране поле? Про це хiба хочуть почути в наших школах? Нi, там потрiбнi героi. А я пам’ятаю, як ми руйнували, убивали i тут же будували, роздавали подарунки. Усе це iснувало настiльки поруч, що роздiлити досi не можу. Боюся цих спогадiв… Ховаюся вiд них. Вiдмахуюсь… Не знаю жодноi людини, яка повернулася б звiдти – i не пила, не палила. Слабкi сигарети мене не рятують, шукаю «Мисливськi», якi ми там курили… А курити лiкарi забороняють… У мене половина голови iз залiза. І випити не можу… Не пишiть лише про наше афганське братство. Його немае. Я в нього не вiрю. На вiйнi ми були об’еднанi: нас однаково ошукали, ми однаково хотiли жити i однаково хотiли додому. Тут нас об’еднуе те, що в нас нiчого немае, а блага в нашiй краiнi роздають через блат i за привiлеями. А нам виннi за кров. У нас однаковi проблеми: пенсii, квартири, хорошi лiки, протези, меблевi гарнiтури… Вирiшимо iх, i нашi клуби розпадуться. Ось я дiстану, пропхаю, вигризу собi квартиру, меблi, холодильника, пральну машинку, японського «вiдика» – i годi! Одразу стане зрозумiло, що менi в цьому клубi робити нiчого. Молодь до нас не потяглася. Їй ми незрозумiлi. Начебто прирiвнянi до учасникiв Великоi Вiтчизняноi вiйни, але тi Батькiвщину захищали, а ми? Ми були в ролi нiмцiв – як менi один хлопець сказав. Думаю, так… Так… Так вони на нас дивляться… А ми на них злi. Вони тут музику слухали, з дiвчатами танцювали, книжки читали, поки ми там кашу сиру iли й пiдривалися на мiнах. Хто там зi мною не був, не бачив, не пережив, не вiдчув – той менi нiхто. Через десять рокiв, коли в нас повилазять нашi гепатити, контузii, малярii, вiд нас будуть позбавлятися. На роботi, вдома… Нас перестануть садовити до президiй. Усiм ми будемо тягарем… Навiщо ваша книга? Для кого? Нам, хто звiдти повернувся, усе одно не сподобаеться. Хiба розкажеш усе як було? Як убитi верблюди й убитi люди лежать в однiй калюжi кровi, iхня кров перемiшалася. Кому це потрiбно? Ми вдома всiм чужi. Усе, що в мене лишилось, – це мiй дiм, дружина, дитина, яку вона незабаром народить. Кiлька друзiв звiдти. Бiльше я нiкому не вiрю. І вже не повiрю. Рядовий, гранатометник – Десять рокiв я мовчав… Мовчав про все… У газетах писали: полк здiйснив навчальний марш… Провiв навчальну стрiльбу… Ми читали, i було прикро. Наш взвод супроводжував машини. Автомобiль можна викруткою пробити, для кулi вiн – мiшень. Щодня в нас стрiляли, нас убивали. Убили поруч знайомого хлопця. Першого… на моiх очах. Ми ще мало знали один одного… З мiномета стрiляли. Помирав вiн довго, у ньому сидiло багато осколкiв. Нас упiзнавав. Але кликав незнайомих нам людей… Перед вiдправленням до Кабула мало не побився з одним, а його друг вiд мене його вiдтягуе. – Чого ти з ним сваришся, вiн завтра летить до Афгану. Там у нас нiколи так не було, щоб у кожного свiй казанок, своя ложка. Один казанок – усi наляжемо, душ iз восьмеро. Але Афган – не детективна iсторiя, не пригода. Лежить убитий селянин – хирляве тiло i великi руки… Пiд час обстрiлу просиш (кого просиш, не знаю, Бога просиш): хай земля розступиться i сховае мене. Хай камiння розступиться… Собаки скавчать. Жалiбно скавчать мiнно-пошуковi собаки. Їх теж убивали, ранили. Убитi вiвчарки й люди, забинтованi собаки й люди. Люди без нiг, собаки без лап. Не розiбрати, де на снiгу собача кров, а де людська. Поскидають до однiеi купи трофейну зброю: китайську, американську, пакистанську, радянську, англiйську – вона, я дивувався, красива, але це все для того, щоб тебе вбити. Страх! Менi не соромно за цей страх. Страх людянiший за смiливiсть. Це я зрозумiв. Боiшся i жалiеш, хоч би самого себе… Озираешся навколо, починаеш помiчати життя… Усе лишиться жити, а ти щезнеш. Не хочеться думати, що будеш лежати непримiтний i маленький, за тисячу кiлометрiв вiд домiвки. Уже в космос люди лiтають, а як убивали одне одного тисячi рокiв тому, так i вбивають. Кулею, ножем, каменюкою… У кишлаках наших солдатiв вилами дерев’яними заколювали… Повернувся вiсiмдесят першого року… Усе було на «ура». Виконали iнтернацiональний обов’язок! Священний! Героi! Приiхав до Москви вранцi, рано-вранцi. Приiхав потягом. Автобус мав бути лише ввечерi. Чекати не мiг. Дiставався на попутках: до Можайська електричкою, до Гагарiна – рейсовим автобусом, потiм до Смоленська вже на перекладних. І вiд Смоленська до Вiтебська – вантажiвкою. Усього шiстсот кiлометрiв. Нiхто грошей не брав, коли дiзнавались, що з Афгану. Це я запам’ятав. Останнi два кiлометри – пiшки. Бiгом. Так i добiг додому. Удома – запах тополь, дзвенять трамваi, дiвчинка iсть морозиво. І тополi, тополi пахнуть! А там природа – це зелена зона, так звана «зеленка», звiдти стрiляють. Так хотiлось побачити берiзку i синичку нашу. Боявся зайти за рiг будинку… Рiг попереду, усе всерединi стискаеться – а хто там, за рогом? Ще рiк боявся вийти на вулицю: бронежилета немае, каски немае, автомата немае – як голий. А вночi сни: хтось у чоло цiлиться i такий калiбр, що пiвголови знесе… Кидався на стiну… Затрiщить телефон, у мене пiт на лобi – стрiляють! Звiдки? Починаеш нишпорити очима навкруги. Втуплюешся у книжкову полицю… А-а-ах! Я вдома… У газетах так само писали: вертолiтник iкс здiйснив навчальний полiт… Нагороджений орденом Червоноi Зiрки… У Кабулi вiдбувся концерт з нагоди Першотравня за участю радянських солдатiв… Афган звiльнив мене. Вилiкував вiд вiри в те, що все в нас правильно i в газетах пишуть правду, по телевiзору говорять правду. «Що робити? Що робити?» – питав я себе. Хотiв на щось наважитись, кудись пiти. А куди? Мати вiдмовляла, i нiхто з друзiв не пiдтримав: мовляв, усi мовчать. Так треба. Ось вам розповiв… Уперше спробував говорити те, що думаю. Незвично. Рядовий, мотострiлець – Боюсь починати розповiдати. Знову наваляться цi тiнi… Щодня… Щодня я собi там говорила: «Дурна я, дурна. Навiщо це зробила?» Особливо вночi з’являлися такi думки, коли не працювала, а вдень були iншi: як усiм допомогти? Рани жахливi… Мене приголомшило: навiщо такi кулi? Хто iх вигадав? Хiба людина iх вигадала? Вхiдний отвiр – маленький, а всерединi кишки, печiнка, селезiнка – усе посiчене, розiрване. Мало вбити, поранити, треба ще змусити так страждати… Вони кричали завжди: «Мама!» – коли болить. Інших слiв я не чула… Я ж хотiла виiхати з Ленiнграда. На рiк-два, але виiхати. Померла дитина, потiм помер чоловiк. Нiчого не тримало мене в цьому мiстi, навпаки, усе нагадувало, гнало. Там ми з ним зустрiчалися… Тут уперше поцiлувались… У цьому пологовому будинку я народила… Викликав головлiкар: – Поiдете до Афганiстану? – Поiду. Менi треба було бачити, що iншим гiрше, нiж менi. І я це побачила. Вiйна, нам казали, справедлива, ми допомагаемо афганському народовi покiнчити з феодалiзмом i побудувати свiтле соцiалiстичне суспiльство. Про те, що нашi хлопцi гинуть, якось замовчувалось, ми зрозумiли так, що там багато iнфекцiйних захворювань: малярiя, черевний тиф, гепатит. Вiсiмдесятий рiк… Початок… Прилетiли до Кабула… Пiд шпиталь вiддали старi англiйськi стайнi. Нiчого немае… Один шприц на всiх… Офiцери вип’ють спирт, обробляемо рани бензином. Рани погано гояться… Допомагало сонце. Яскраве сонце вбивае мiкроби. Перших поранених побачила в спiднiй бiлизнi i чоботах. Без пiжам. Пiжами не скоро з’явилися. Капцi теж. І ковдри… У одного хлопчика… Пам’ятаю цього хлопчика: у нього тiло навсiбiч гнулося, кiсток наче не було, ноги мотузками. З нього витягли десяткiв зо два осколкiв. Увесь березень тут же, бiля наметiв, скидали вiдрiзанi руки, ноги. Трупи… вони лежали в окремому наметi… Напiвголi, з виколотими очима, одного разу – з вирiзаною зiркою на животi… Ранiше у фiльмi про громадянську вiйну таке бачила. Цинкових трун iще не було, ще не заготовили. Незабаром почали потроху замислюватись: хто ж ми? Нашi сумнiви начальству не сподобались. Капцiв, пiжам iще не було, а вже розвiшували привезенi лозунги, заклики, плакати. На фонi лозунгiв – змарнiлi, сумнi обличчя наших хлопчикiв. Вони лишились у моiй свiдомостi такими назавжди… Двiчi на тиждень – полiтичне навчання. Нас навчали повсякчас: священний обов’язок, кордон мае бути на замку. Найнеприемнiша рiч в армii – доноси, наказ доносити. За кожну дрiбницю. На кожного пораненого, хворого. Це називалося знати настрiй. Армiя мае бути здоровою… Було належним «стукати» на всiх. Жалiти не можна було. Але ми жалiли, на жалощах там усе трималося… Ми iхали… рятувати, допомагати, кохати. За цим ми iхали… Минае якийсь час, i я ловлю себе на думцi, що ненавиджу. Ненавиджу цей м’який i легкий пiсок, що пече, як вогонь. Ненавиджу цi гори. Ненавиджу цi низькорослi кишлаки, з котрих будь-якоi митi можуть вистрелити. Ненавиджу випадкового афганця, що несе кошика з динями чи стоiть бiля своеi хати. Ще невiдомо, де вiн був цiеi ночi i що робив. Убили знайомого офiцера, який нещодавно лiкувався в шпиталi, вирiзали два намети солдатiв… В iншому мiсцi було отруено воду… Хтось пiдняв красиву запальничку – вона вибухнула в руках… Це ж усе нашi хлопчики гинули. Своi хлопчики. Треба це зрозумiти… Ви не бачили обпаленоi людини? Не бачили. Обличчя немае, очей немае, тiла немае… Щось зморщене, укрите жовтою скоринкою… Не крик, а рик з-пiд цiеi скоринки… Там жили ненавистю, виживали ненавистю. А почуття провини? Воно прийшло не там, а тут, коли я вже збоку подивилась на це. Там менi все здавалося справедливiстю, тут я жахнулась, згадавши маленьку дiвчинку, яка лежала в пилюцi без рук, без нiг… Як поламана лялька. Пiсля нашого бомбардування… А ми ще дивувались, що вони нас не люблять. Вони лiкувались у нашому шпиталi… Даеш жiнцi лiки, а вона не зводить на тебе очей, вона тобi нiколи не посмiхнеться. Це навiть ображало. Там ображало, тут – нi. Тут ти вже нормальна людина, до тебе повернулися всi почуття. Професiя в мене гарна – рятувати, вона мене i врятувала. Я можу виправдовуватися: ми там були потрiбнi. Не всiх урятували, кого могли врятувати, – ось що найстрашнiше. Могла врятувати – не було потрiбних лiкiв. Могла врятувати – пiзно привезли (хто був у медротах? – погано навченi солдати, що навчились лише перев’язувати). Могла врятувати – не добудилась п’яного хiрурга. Могла врятувати… Ми не могли навiть правду написати в похоронках. Вони пiдривались на мiнах… Вiд людини часто лишалось пiввiдра м’яса… А ми писали: загинув в автомобiльнiй катастрофi, упав у провалля, харчове отруення. Коли iх уже стали тисячi, тодi нам дозволили повiдомляти правду рiдним. До трупiв я звикла. Але з тим, що вони такi молодi, рiднi, маленькi, – iз цим неможливо було змиритися. Привозять пораненого. Саме я чергувала. Вiн розплющив очi, подивився на мене: – Ну, все! – І помер. Три доби його шукали в горах. Знайшли. Привезли. Вiн марив: «Лiкаря! Лiкаря!» Побачив бiлий халат, подумав – урятований! А поранення було несумiсне з життям. Я лише там дiзналася, що це таке: поранення – в черепну коробку… У мене в пам’ятi свiй цвинтар, своя портретна галерея. У чорнiй рамцi. Навiть у смертi вони не були рiвними. Чомусь тих, хто загинув у бою, жалiли бiльше. Померлих у шпиталi – менше. Інодi вони кричали, помираючи… Так кричали! Пам’ятаю, як помирав у реанiмацii майор. Вiйськовий радник. До нього прийшла дружина. Вiн помер у неi на очах. І вона почала страшно кричати… По-звiрячому… Хотiлося зачинити всi дверi, щоб нiхто не чув… Тому що поруч помирали солдати. Хлопчики… І iх нiкому було оплакувати. Умирали вони на самотi. Вона була зайвою серед нас… – Мамо! Мамо! – Я тут, синочку, – кажеш, обманюеш. Ми стали iхнiми мамами, сестрами. І завжди хотiлось виправдати цю довiру. Привезуть солдати пораненого. Здадуть i не йдуть: – Дiвчатка, нам нiчого не потрiбно. Можна лише посидiти у вас? А тут, удома… У них своi мами, сестри. Дружини. Тут ми iм не потрiбнi. Там вони довiряли нам про себе те, чого в цьому життi нiкому не розкажуть. Ти вкрав у товариша цукерки i з’iв. Тут це нiсенiтниця. А там – жахливе розчарування в собi. Людину тi обставини висвiтлювали. Якщо це боягуз, то незабаром ставало зрозумiло – боягуз, якщо це – стукач, то одразу було видно – стукач. Якщо бабiй, усi знали – бабiй. Не впевнена, чи зiзнаеться хтось тут, а там не вiд одного чула: убивати може сподобатись, убивати – задоволення. Це сильне почуття. Знайомий прапорщик iхав до Союзу i не приховував: «Як я жити тепер буду, менi ж убивати хочеться?» Напевно, це також пристрасть: вони казали про це спокiйно. Хлопчики – iз захопленням! – як спалили кишлак, розтоптали все. Вони ж не божевiльнi? Скiльки iх таких повернулось… Їм убити людину нiчого не варто… Якось до нас зайшов офiцер, вiн приiхав з-пiд Кандагара. Увечерi треба прощатись, а вiн зачинився в порожнiй кiмнатi i застрелився. Казали, що п’яний був, не знаю. Важко. Важко було прожити один день. Хлопчик на посту застрелився. Три години на сонцi. Хлопчик домашнiй, не витримав. Було багато божевiльних. Спочатку вони лежали в загальних палатах, потiм iх розташували окремо. Вони почали втiкати, iх грати лякали. Разом з усiма iм було легше. Одного особливо запам’ятала: – Сiдай. Я заспiваю тобi дембельськоi. – Спiвае, спiвае i засне. Прокинеться: – Додому! Додому! До мами… Менi тут спекотно. Весь час просився додому. Багато хто курив. Анашу, марихуану… Хто що дiстане… Пояснювали, що стаеш сильним, вiльним вiд усього. Насамперед вiд свого тiла. Нiби ти навшпиньки йдеш, вiдчуваеш легкiсть у кожнiй клiтинi, вiдчуваеш кожен м’яз. Хочеться лiтати. Наче летиш! Радiсть нестримна. Усе подобаеться, смiешся над рiзними дурницями. Чуеш краще, бачиш краще. Розрiзняеш бiльше запахiв, бiльше звукiв. У цьому станi легше вбивати – ти знеболився. Жалощiв немае. Легко вмирати – страх iде. Таке вiдчуття, що на тобi бронежилет, що ти броньований. Я вмiла iх слухати… Двiчi… Я сама… Я двiчi сама курила. В обох випадках, коли психiка i фiзика не витримували. Працювала в iнфекцiйному вiддiленнi. Мало бути тридцять лiжок, а лежить триста людей. Черевний тиф, малярiя. Їм видавали простирадла, ковдри, а вони лежали на своiх шинелях, просто на землi. У трусах. Наголо стриженi, а з них сиплються вошi. Платянi… Головнi… Такоi кiлькостi вошей я уявити не могла… А поруч у кишлаку афганцi ходили в наших лiкарняних пiжамах, з нашими простирадлами на головi замiсть чалми. Так, нашi хлопчики все продавали. Я iх не засуджую… Нi… Частiше не засуджую. Вони помирали за три карбованцi на мiсяць – наш солдат отримував вiсiм чекiв на мiсяць. Три карбованцi… Їх годували м’ясом з хробаками, iржавою рибою… У нас у всiх була цинга, у мене випали всi переднi зуби. Вони продавали ковдри i купували анашу. Що-небудь солодке. Дрiб’язок… Там такi яскравi крамнички, у цих крамничках так багато привабливого. У нас… у Союзi нiчого цього немае, вони цього не бачили. І вони продавали зброю, патрони, щоб iх потiм тими ж автоматами i патронами вбивали. Купляли за це шоколад… Пирiжки… Пiсля всього там я iншими очима побачила свою краiну. Зiниця стала iншою, вона збiльшилася. Страшно було сюди повертатись. Якось дивно. Наче з тебе здерли всю шкiру. Я весь час плакала. Нiкого не могла бачити, окрiм тих, хто там був. Із ними проводила б день i нiч. Розмови iнших здавались марнотою, безглуздям якимсь.Пiвроку так тривало. А тепер сама в черзi за м’ясом лаюсь. Намагаешся жити нормальним життям, як жила «до». Але не виходить. Я стала байдужою до себе, до свого життя. Життя завершилося, нiчого далi не буде. А в чоловiкiв цi переживання ще болiснiшi. Жiнка може зачепитися за дитину, а iм немае за що зачепитись. Вони повертаються, закохуються, у них народжуються дiти, а все одно Афганiстан для них понад усе. Менi самiй хочеться розiбратись, чому так. Навiщо це все було? Чому це так мене зачiпае? Там усе заганялось усередину, тут вилiзло. Їх потрiбно жалiти, жалiти всiх, хто там був. Я доросла людина, менi було тридцять рокiв, i то яка ломка. А вони – маленькi, вони нiчого не розумiли. Їх узяли з дому, дали в руки зброю, iм казали: iдете на святу справу, Батькiвщина вас не забуде. Тепер вiд них вiдводять очi, намагаються забути цю вiйну. Все! І першi тi, хто нас туди послав. Навiть ми самi, зустрiвшись, дедалi рiдше розмовляемо про вiйну. Цю вiйну нiхто не любить. Хоча я досi плачу, коли грають афганський гiмн. Полюбила всю афганську музику. Це як наркотик. Нещодавно в автобусi зустрiла солдата. Ми його лiкували. Вiн без правоi руки лишився. Я його добре пам’ятала, теж ленiнградець. – Може, тобi, Сергiйку, чимось допомогти треба? А вiн зi злiстю: – Та пiшла ти!! Я знаю, вiн мене знайде, перепросить. А в нього хто перепросить? У всiх, хто там був? Кого зламало i понiвечило? Не кажу про калiк. Як треба не любити свiй народ, щоб посилати його на таке? Я тепер не лише будь-яку вiйну, а й хлопчачi бiйки ненавиджу. І не кажiть менi, що ця вiйна завершилась. Лiто дихне гарячою пилюкою, блисне кiльце води-нетечi, рiзкий запах сухих квiтiв… Як удар у скроню… Це переслiдуватиме нас усе життя. Медсестра – Уже вiдпочив вiд вiйни, вiдiйшов… Як передати все, що було? Оце дрижання в усьому тiлi, цю лють… Як? До армii закiнчив автотранспортний технiкум, i мене призначили возити командира батальйону. На службу не скаржився. Але в нас почали наполегливо говорити про обмежений контингент радянських вiйськ в Афганiстанi, жодна полiтгодина не обходилась без цiеi iнформацii: нашi вiйська надiйно охороняють кордони Батькiвщини, надають допомогу дружньому народовi. Ми почали непокоiтись – можуть на вiйну послати. Нас вирiшили, як я тепер розумiю, ошукати… Викликали до командира частини i запитували: – Хлопцi, хочете працювати на новеньких машинах? Зрозумiло, що одностайно: – Так! Мрiемо. Далi йшло: – Але спочатку ви маете поiхати на цiлину й допомогти зiбрати хлiб. Усi погодились. У лiтаку випадково почули вiд льотчикiв, що летимо до Ташкента. У мене пiдсвiдомо виникли сумнiви: чи на цiлину ми летимо? Сiли справдi в Ташкентi. Шеренгою вiдвели у вiдгороджене дротом мiсце неподалiк аеродрому. Сидимо. Командири ходять якiсь збудженi, шепочуться помiж себе. Настав час обiду, до нашоi стоянки один за одним пiдтягують ящики з горiлкою. – У колону по двое ста-а-а-вай! Вишикували i тут же оголосили, що, мовляв, за кiлька годин за нами прилетить лiтак – ми вирушаемо до Республiки Афганiстан виконувати свiй вiйськовий обов’язок. Присягу. Що тут почалось! Страх, панiка перетворили людей на тварин – одних на тихих, iнших на розлючених. Хтось плакав вiд образи, хтось зацiпенiв, був у трансi вiд цього неймовiрного, мерзенного ошуканства. Ось для чого, виявляеться, приготували горiлку. Щоб легше i простiше з нами порозумiтися. Пiсля горiлки, коли в голову вдарив ще й хмiль, деякi солдати намагалися втекти, кинулись битися з офiцерами. Але табiр оточили солдати з автоматами, якi стали тiснити всiх до лiтака. У лiтак нас вантажили, наче ящики, закидали в залiзне порожне пузо. Так ми опинилися в Афганiстанi… Незабаром побачили поранених, убитих, почули слова: «розвiдка», «бiй», «операцiя». Менi здаеться… Як я тепер розумiю, у мене настав шок… Я почав приходити до тями, усвiдомлювати ясно навколишне лише за кiлька мiсяцiв. Коли дружина спитала: «Як чоловiк потрапив до Афганiстану?» – iй вiдповiли: «Виявив добровiльне бажання». Такi самi вiдповiдi дiстали всi нашi матерi та дружини. Якби знадобилось мое життя, моя кров для великоi справи, я сам сказав би: «Запишiть мене добровольцем!» Але мене двiчi ошукали: вiдправили на вiйну i не сказали правди, яка це вiйна, – правду я дiзнався через вiсiм рокiв. Лежать у могилах моi друзi i не знають, як iх обдурили iз цiею пiдлою вiйною. Я iм iнодi заздрю: вони нiколи про це не дiзнаються. Їх бiльше вже не обдурять. Рядовий, водiй – Дуже сумувала далеко вiд Батькiвщини… Чоловiк служив тривалий час у Нiмеччинi, потiм у Монголii… Двадцять рокiв моiх минули поза Батькiвщиною, яку я любила нестримною любов’ю. І я написала до Генерального штабу, що все життя за кордоном, бiльше не можу. Прошу допомогти повернутися додому… Ми вже сiли в потяг, а я досi не вiрила. Щохвилини питала в чоловiка: – Ми iдемо до Радянського Союзу? Ти мене не обманюеш? На першiй станцii взяла в руку грудочку рiдноi землi, дивлюсь на неi i посмiхаюсь – рiдна! Я ii iла, повiрте. Умивала нею обличчя. Мiй улюблений… Мiй… Наш… Юрко в мене – старшенький. Негарно матерi в цьому зiзнаватись, але я любила його понад усiх на свiтi. Бiльше, нiж чоловiка, бiльше, нiж другого сина, я любила всiх, але його якось особливо. Вiн був маленький, я спала i тримала його за нiжку. Не могла собi уявити: як це я побiжу в кiно, а сина залишу з кимось. Брала його, тримiсячного, кiлька пляшечок молока, i ми вирушали на фiльм. Можу сказати, що я все життя була з ним. Виховувала його лише за книжками, за iдеальними образами: Павка Корчагiн, Олег Кошовий, Зоя Космодем’янська. У першому класi вiн знав напам’ять не казки, не дитячi вiршi, а цiлi сторiнки з «Як гартувалася сталь» Миколи Островського. Вчителька була в захватi. – Хто твоя мама, Юрку? Ти вже так багато прочитав. – Моя мама працюе в бiблiотецi. Вiн знав iдеали, але вiн не знав життя. Я теж, стiльки рокiв живучи далеко вiд Батькiвщини, уявляла, що життя складаеться з iдеалiв. Ось випадок… Ми вже повернулися до рiдних мiсць, жили в Чернiвцях. Юрко навчався у вiйськовому училищi. Якось, о другiй годинi ночi – дзвiнок у дверi. Стоiть на порозi вiн. – Ти, синочку? Що ж так пiзно? Чому в дощ? Мокрий весь… – Мамо, я приiхав тобi сказати: менi важко жити. Те, чого ти навчала… Нiчого цього немае. Звiдки ти це все взяла? А це лише початок… Як я буду жити далi? Усю нiч ми з ним просидiли на кухнi. Про що я могла говорити? Все про те саме: життя прекрасне, люди хорошi. Усе правда. Тихо мене слухав. Уранцi поiхав до училища. Не раз я наполягала: – Юрку, кидай училище, iди до цивiльного iнституту. Твое мiсце там. Я ж бачу, як ти страждаеш. Вiн не був задоволений своiм вибором, тому що вiйськовим став випадково. З нього мiг би вийти гарний iсторик… Учений. Вiн жив книгами… «Яка чудова краiна – Давня Грецiя». І читае все про Грецiю. Потiм про Італiю: «Мамо, Леонардо да Вiнчi думав про польоти в космос. Коли-небудь розгадають посмiшку Джоконди…» А в десятому класi на зимових канiкулах поiхав до Москви. Там у мене живе брат, полковник у вiдставцi. Юрко з ним подiлився: «Хочу вступати до унiверситету на фiлософський факультет». Той не схвалив. – Ти чесний хлопець, Юрку. Бути фiлософом у наш час важко. Треба обманювати себе та iнших. Будеш казати правду, потрапиш за грати або до божевiльнi. Навеснi Юрко вирiшуе: – Мамо, не питай мене нi про що. Я буду вiйськовим. Я бачила у вiйськовому мiстечку цинковi домовини. Але тодi: один син – у сьомому класi, другий – ще молодший. Сподiвалася: поки вони виростуть, вiйна скiнчиться. Хiба вiйна може бути тривалою? «А вона виявилася завдовжки зi школу, з десять рокiв», – сказав хтось у Юрка на поминках. Випускний вечiр в училищi. Син – офiцер. Але я не розумiла, як це Юрковi потрiбно буде кудись iхати. Не уявляла нi на мить свого життя без нього. – Куди тебе можуть направити? – Попрошусь до Афганiстану. – Юрку! – Мамо, ти мене виховала таким, тепер навiть не думай перевиховувати. Ти правильно мене виховала. Усi тi виродки, з якими я стикався в життi, – не мiй народ i не моя Вiтчизна. Я поiду до Афганiстану, щоб довести iм, що в життi е високе, i не кожному вистачае для щастя забитого м’ясом холодильника i «Жигулiв». Є ще щось… Ти так навчала… Вiн не сам попросився до Афганiстану, багато хлопцiв подали рапорти. Усi вони – з хороших сiмей: в одного батько – голова колгоспу, в iншого – сiльський учитель… Мама – медсестра… Що я могла сказати своему синовi? Що Батькiвщинi цього не потрiбно? А тi, кому вiн хоче щось довести, як вважали, так i будуть вважати, що до Афганiстану iдуть лише за ганчiр’ям, за чеками. За орденами, за кар’ерою. Для них Зоя Космодем’янська – фанатичка, а не iдеал, тому що нормальна людина на таке не здатна. Не знаю, що зi мною сталося: плакала, умовляла. Зiзналась йому в тому, у чому сама собi боялась зiзнатися… Але про що вже говорили… Уже тихенько шепотiлись на кухнях. Я його спитала: – Юрку, життя зовсiм не таке, як я тебе вчила. І якщо я довiдаюсь, що ти в Афганiстанi, вийду на площу… На лобне мiсце… Обiллю себе бензином i пiдпалю. Тебе вб’ють там не за Вiтчизну, тебе вб’ють невiдомо за що… Просто так. Хiба може Вiтчизна посилати на загибель своiх кращих синiв без великоi iдеi? І вiн обманув мене. Сказав, що поiде до Монголii. Але я знала: це ж мiй син, вiн буде в Афганiстанi. Водночас пiшов до армii Гена, мiй молодший. Я за нього була спокiйна, вiн вирiс iншим. Їхнi вiчнi суперечки з Юрком. Юрко: – Ти, Гено, мало читаеш. Я нiколи не бачив у тебе в руках книжку, лише гiтару. Гена: – Я не хочу бути таким, як ти. Я хочу бути як усi. Вони поiхали, а я перейшла жити до них у дитячу. Втратила цiкавiсть до всього, окрiм iхнiх книжок, iхнiх речей, iхнiх листiв. Юрко писав про Монголiю, але так плутався в географii, що я вже не сумнiвалась, де вiн. Удень i вночi перебирала свое життя… Краяла себе на шматочки. Цей бiль не передати жодними словами… Я сама його туди вiдправила. Сама! …Заходять якiсь чужi люди, за iхнiми обличчями вловлюю – вони принесли менi бiду. Вiдступаю до кiмнати. Лишаеться остання страшна надiя: – Гена?! Вони вiдводять очi. А я ще раз готова вiддати iм одного сина, щоб урятувати iншого… – Гена? Тихо-тихо хтось iз них вимовив: – Нi, Юрко. Далi не можу… Не можу далi… Два роки я помираю. Я нi на що не хворiю, але я помираю. Я не спалила себе на площi, чоловiк не вiднiс i не кинув iм в обличчя партквитка. Ми, напевно, уже померли. Тiльки нiхто про це не знае… Ми самi про це не знаемо… Мати – Я одразу себе переконав: «Я все забуваю. Я все забуваю…» У нас у родинi табу на цю тему. Дружина там посивiла в сорок рокiв, у донечки було довге волосся, тепер у неi коротка стрижка. Пiд час нiчних обстрiлiв Кабула не могли ii добудитись i тягнули за волосся. А через чотири роки мене раптом понесло, понесло… Хочу говорити… І вчора зайшли випадковi гостi, не можу себе зупинити. Принiс альбом… Показав слайди: зависають над кишлаком «вертушки», кладуть на ношi пораненого, поруч – його вiдiрвану ногу в кросiвцi. Полоненi, засудженi до розстрiлу, наiвно дивляться в об’ектив, за десять хвилин iх уже не буде… Аллах акбар! Обернувся: чоловiки на балконi курять, жiнки пiшли на кухню. Сидять лише iхнi дiти. Пiдлiтки. Цим цiкаво. Не розумiю, що зi мною вiдбуваеться? Хочу говорити. Чого це раптом? Щоб нiчого не забути… Як було тодi, що я вiдчував тодi – не передам. Я зможу розповiсти про своi почуття тепер. Через чотири роки… За десять рокiв усе звучатиме iнакше, може, й розiб’еться на друзки. Була якась злiсть. Досада. Чому я мушу iхати? Чому зiйшлося на менi? Але вiдчув навантаження, не зламався – це дало задоволення. Починаеш готуватися вiд найменших дрiбниць: якого ножика брати з собою, яку бритву… Зiбрався. І тут уже нетерплячка: швидше зустрiтися з невiдомим, щоб не зникло це пiднесення, висота почуттiв. Схема виходить… Це вам розповiсть будь-хто. А мене в холод i пiт кидае… І ще такий момент: коли лiтак приземлився, полегшення – i разом з тим збудження: зараз усе почнеться, побачимо, доторкнемось, поживемо цим. Стоять трое афганцiв, про щось розмовляють, смiються. Пробiг уздовж торговельних рядiв замурзаний хлопчик, пiрнув кудись у грубе ганчiр’я пiд прилавок. Витрiщився на мене зеленим незмигним оком папуга. Я дивлюсь i не розумiю, що вiдбуваеться… Вони не переривають розмови. Той, що спиною до мене, повертаеться… І я вже дивлюся в дуло пiстолета. Пiстолет зводиться… зводиться… Ось отвiр… Я його бачу. Одночасно я чую рiзке клацання, i – мене немае… Я перебуваю водночас i по той, i по цей бiк… Але я ще не лежу, а стою. Хочу з ними говорити, але не можу: а-а-а… Свiт проявляеться повiльно, як свiтлина… Вiкно… Високе вiкно… Щось бiле i щось велике, огрядне в цьому бiлому… Хтось… Окуляри заважають, не роздивитись обличчя… З нього скрапуе пiт… І краплi поту боляче вдаряють по обличчю… Пiдводжу непiдйомнi повiки i чую полегшене зiтхання: – Ну, все, товаришу полковнику, повернувся з «вiдрядження». Але якщо я пiдведу голову, бодай поверну ii, у мене кудись провалюеться мозок. Свiдомiсть мерехтить… Знову пiрнае в грубе ганчiр’я пiд прилавком хлопчисько… Втупився в мене незмигним зеленим оком папуга… Стоять трое афганцiв… Той, що спиною до мене, повертаеться… І я впираюсь поглядом у дуло пiстолета… Ось отвiр… Я його бачу… Тепер я не чекаю знайомого клацання… Кричу: «Я маю тебе вбити! Я маю тебе вбити!..» Якого кольору крик? Який вiн на смак? А якого кольору кров? У шпиталi – вона червона, на сухому пiску – сiра, на скелi – яскраво-синя у надвечiр’я, уже не жива. З важкопораненоi людини кров витiкае швидко, наче з розбитоi банки… І людина згасае… згасае… Самi очi до останку блищать i дивляться повз тебе. Уперто кудись повз… За все заплачено! За все! Сповна… (Починае нервово ходити кiмнатою.) Ви дивитесь на гори знизу – нескiнченнi, не дiстати, здiймаетесь на лiтаку – унизу перевернутi сфiнкси лежать. Розумiете, про що я? Про час. Про вiдстань мiж подiями. Тодi навiть ми, учасники, не знали, що це за вiйна. Не плутайте мене сьогоднiшнього зi мною вчорашнiм, iз тим, хто у сiмдесят дев’ятому був там. Так, я цьому вiрив! У вiсiмдесят третьому приiхав до Москви. Тут жили так, поводилися так, наче нас там не було. І вiйни нiякоi не було. У метро, як завжди, смiялись, цiлувалися. Читали. Я йшов Арбатом i зупиняв людей: – Скiльки рокiв тривае вiйна в Афганiстанi? – Не знаю… – Скiльки рокiв тривае вiйна… – Не знаю, навiщо це вам? – Скiльки рокiв… – Здаеться, два роки… – Скiльки рокiв… – А що, там вiйна? Насправдi? Тепер можна смiятись над нами, знущатись: мовляв, слiпi i дурнi, як вiвцi, були. Слухняне стадо! Тепер Горбачов дозволив… Вiжки вiдпущено… Смiйтесь! Але давня китайська мудрiсть каже: «Гiдний усiлякоi зневаги мисливець, що вихваляеться бiля нiг дохлого лева, i гiдний усiлякоi поваги мисливець, що вихваляеться бiля нiг упольованого лева». Хтось може говорити про помилки. Правда, не знаю: хто? Але я – нi. Мене спитають: «Чому ви мовчали тодi? Адже ви були не хлопчик. Вам було майже п’ятдесят рокiв». Я мушу зрозумiти… Почну з того, що я там стрiляв, але водночас я поважаю цей народ. Я навiть його люблю. Менi подобаються його пiснi, його молитви: спокiйнi i нескiнченнi, як його гори. Але ось я – буду казати лише про себе – щиро вiрив, що юрта гiрша за п’ятиповерхiвку, що без унiтаза немае культури. І ми завалимо iх унiтазами i зведемо кам’янi будинки. Навчимо керувати трактором. І ми привезли iм столи для кабiнетiв, графини для води, i червонi скатертини для офiцiйних засiдань, i тисячi портретiв Маркса, Енгельса, Ленiна. Вони висiли в усiх кабiнетах, над головою кожного начальника. Ми привезли iм начальницькi чорнi «Волги». І нашi трактори, i наших племiнних бичкiв. Селяни (дехкани) не хотiли брати землю, яку iм дарували, тому що вона належить Аллаховi, людина не може ii нi дати, нi взяти. Наче з космосу, дивились на нас проламанi черепи мечетей. Ми нiколи не дiзнаемось, як мураха бачить свiт. Почитайте про це в Енгельса. А в сходознавця Спенсерова: «Афганiстан не можна купити, його можна перекупити». Уранцi запалюю сигарету: на попiльничцi сидить маленька, як хрущ, ящiрка. Повертаюсь за кiлька днiв: ящiрка сидить на попiльничцi в тiй самiй позi, навiть голiвку ще не повернула. Зрозумiв: ось вiн – Схiд. Я десять разiв щезну i воскресну, розiб’юсь i пiднiмусь, а вона ще не встигне своеi крихiтноi голiвки повернути. За iхнiм календарем – тисяча триста шiстдесят перший рiк… Ось сиджу вдома, у крiслi бiля телевiзора. Чи можу я вбити людину? Та я мухи не вб’ю! Першi днi, навiть мiсяцi, кулi зрiзують гiлки шовковицi – вiдчуття нереальностi… Психологiя бою iнша… Бiжиш i ловиш цiль… Попереду… Бiчним зором… Я не лiчив, скiльки я вбив… Але бiг. Ловив цiль… Тут… Там… Живу рухому цiль… І сам теж був цiллю… Мiшенню… Нi, з вiйни не повертаються героями. Звiдти неможливо повернутися героем… За все заплачено! За все! Сповна. Ви уявляете i любите солдата сорок п’ятого року, якого любила вся Європа. Наiвний, простакуватий, з широким ременем. Йому нiчого не треба, йому потрiбна була лише перемога – i додому! А цей солдат, що повернувся до вашого пiд’iзду, на вашу вулицю, – iнший. Цьому солдатовi потрiбнi були джинси i магнiтофон. Вiн бачив i запам’ятав iнше життя. Багато забажав… Ще древнi говорили: не будiть сплячого собаку. Не давайте людинi нелюдських випробувань. Вона iх не витримае. Свого улюбленого Достоевського там читати не мiг. Похмуро. Тягав за собою Бредберi. Фантастику. Хто хоче жити вiчно? Нiхто. Але ж було… Було! Пам’ятаю… У тюрмi менi показали ватажка, як ми тодi називали, банди. Лежить на металевому лiжку i читае. Знайома книжкова палiтурка… Ленiн: «Держава i революцiя». «Шкода, – сказав, – не встигну дочитати. Може, моi дiти прочитають…» Згорiла школа, лишилась одна стiна. Щоранку дiти приходять на урок i пишуть на нiй вуглинками, що лишилися пiсля пожежi. Пiсля урокiв стiну бiлять вапном. І вона знову схожа на чистий аркуш бiлого паперу… Привезли iз «зеленки» лейтенанта без рук i без нiг. Без усього чоловiчого. Першi слова, якi вiн вимовив пiсля шоку: «Як там моi хлопцi?..» За все заплачено! І ми заплатили бiльше за всiх. Бiльше за вас… Нам нiчого не треба, ми все пройшли. Вислухайте нас i зрозумiйте. А всi звикли дiяти – дати лiки, дати пенсiю, дати квартири. Дати i забути. За це «дайте» заплачено дорогою валютою – кров’ю. Але ми до вас на сповiдь прийшли. Ми сповiдаемось. Не забудьте про тайну сповiдi… Вiйськовий радник – Нi, все-таки добре, що так завершилось. Поразкою. У нас полуда з очей спаде… Неможливо все розповiсти… Було те, що було, пiсля чого лишилось те, що я побачив i запам’ятав, уже тiльки частина вiд цiлого, а далi з’явиться те, що зможу розповiсти. У словi залишиться десята частина… У кращому разi, якщо я постараюсь. Напружусь. А заради кого? Заради Льошки, який помер у мене на руках – вiсiм осколкiв у живiт. Ми спускали його з гiр вiсiмнадцять годин. Сiмнадцять годин вiн жив, на вiсiмнадцятiй – помер. Заради Льошки згадати? Але це тiльки з позицii релiгii людинi щось потрiбно, особливо там, нагорi. Я бiльше вiрю, що iм не боляче, не страшно i не соромно. Тодi навiщо ворушити? Хочете щось дiзнатись у нас… Так… Ми, звичайно, з тавром… А що в нас можна дiзнатись? Ви, напевно, сприймаете нас за iнших? Зрозумiйте, важко в чужiй краiнi, воюючи невiдомо за що, виробити якiсь iдеали. Знайти сенс. Там ми були однаковими, але не були однодумцями. Як i тут… У нормальному свiтi… Випадку нiчого не варто було помiняти мiсцями тих, хто там був, на тих, кого там не було. Ми всi рiзнi, але ми скрiзь однаковi – i там, i тут. Згадую, у шостому чи сьомому класi вчителька росiйськоi лiтератури викликала до дошки: – Хто твiй улюблений герой: Чапаев чи Павло Корчагiн? – Гек Фiнн. – Чому Гек Фiнн? – Гек Фiнн, коли вирiшував, видати втiкача-негра Джима чи горiти за нього в пеклi, сказав собi: «Ну i дiдько з ним, горiтиму в пеклi», – але Джима не видав. – А якби Джим був бiлим, а ти червоним? – спитав пiсля урокiв Льошка, мiй друг. Так усе життя i живемо – бiлi i червонi, хто не з нами, той проти нас. Пiд Баграмом… Зайшли до кишлаку, попросили поiсти. За iхнiми законами, якщо людина у твоему домi i голодна, iй не можна вiдмовити в гарячому коржi. Жiнки посадили нас за стiл i нагодували. Коли ми поiхали, цих жiнок та iхнiх дiтей своi ж до смертi закидали камiнням i палицями. Вони знали, що iх уб’ють, але все одно нас не прогнали. А ми до них зi своiми законами… У шапках до мечетi заходили… Навiщо примушувати мене згадувати? Це все дуже iнтимне: i перший мiй убитий, i моя власна кров на легкому пiску, i висока труба верблюжоi голови, що гойдалась надi мною, перш нiж я знепритомнiв. І водночас я там був як усi. За все життя я лише раз вiдмовився бути як усi. Лише раз… У дитсадочку нас примушували братися за руки i ходити парами, а я любив гуляти сам. Молодi виховательки якийсь час терпiли моi вибрики, але незабаром одна з них вийшла замiж, поiхала, замiсть неi до нас привели тьотю Клаву. – Бери за руку Сергiйка, – пiдвела до мене другого хлопчика тьотя Клава. – Не хочу. – Чому ти не хочеш? – Люблю гуляти сам. – Роби, як роблять усi слухнянi хлопчики i дiвчатка. – Не буду. Пiсля прогулянки тьотя Клава роздягнула мене, навiть трусики зняла i маечку, вiдвела i залишила на три години в порожнiй темнiй кiмнатi. А в дитинствi немае нiчого страшнiшого, нiж лишитися самому. У темрявi… Здаеться, що про тебе всi забули. Нiколи не знайдуть. Наступного дня я iшов iз Сергiйком за руку, я став як усi. У школi – клас вирiшував, в iнститутi – курс вирiшував, на заводi – колектив вирiшував. Скрiзь за мене вирiшували. Мене переконали, що сама людина нiчого не може. У якiйсь книжцi натрапив на слова «убивство мужностi». Коли вирушав туди, у менi вбивати було нiчого: «Добровольцi, два кроки вперед!». Усi два кроки вперед, i я – два кроки вперед. У Шиндадi… Бачив двох збожеволiлих наших солдатiв, вони весь час «вели» переговори з «духами». Вони iм пояснювали, що таке соцiалiзм, за пiдручником десятого класу… Хто такий Ленiн… «А справа в тому, що iдол був порожнiм, i сiдали в ньому жерцi мирянам вiдати». Дiдусь Крилов… Класика… А якось до школи, менi рокiв одинадцять було, прийшла «тьотя снайпер», яка вбила сiмдесят вiсiм «дядькiв фрiцiв». Повернувся додому, заiкався, уночi пiдвищилась температура. Батьки вирiшили: грип. Тиждень удома просидiв. Улюбленого свого «Овода» читав. Навiщо змушувати мене згадувати? Я, коли повернувся… Я своi довоеннi джинси i сорочки не змiг носити, це був одяг iншоi, незнайомоi менi людини, хоч вiн i зберiг мiй запах, як запевняла мати. Тiеi людини вже немае, ii не iснуе. Цей, iнший, котрий тепер я, носить тiльки те саме прiзвище. Я зустрiчався до армii з дiвчиною, був закоханий. Приiхав i не подзвонив iй. Вона випадково дiзналась, що я вже в мiстi, знайшла мене. Даремно шукала… Не варто було зустрiчатися… «Того, кого ти кохала, i вiн тебе кохав – немае, – сказав я iй. – Я – iнший! Ну, iнший я!» Вона плакала. Приходила багато разiв. Телефонувала. Навiщо? Я – iнший! Інший! (Помовчав. Заспокоiвся.) Менi все-таки подобався той, перший я… Я за ним сумую… Я його згадую… «Падре, – спитав Овод у Монтанеллi, – тепер ваш Бог задоволений?» Кому менi кинути цi слова? Як гранату… Рядовий, артилерист – Як я сюди потрапила? Дуже просто. Вiрила всьому, що писали в газетах… Я собi казала: «Ранiше подвиги здiйснювали, були здатнi на саможертву, а тепер наша молодь нiкчемна. І я така сама. Там вiйна, а я собi сукню шию, зачiску нову вигадую». Мама плакала: «Помирати буду – не прощу. Я не для того вас народжувала, щоб ховати окремо руки, ноги». Із перших вражень? Пересилка в Кабулi. Колючий дрiт, солдати з автоматами… Собаки гавкають… Самi жiнки. Сотнi жiнок. Приходять офiцери, вибирають, котра симпатичнiша, молодша. Вiдверто. Мене пiдiзвав майор: – Давай вiдвезу до свого батальйону, якщо тебе не бентежить моя машина. – Яка машина? – З-пiд «вантажу двiстi»… – я вже знала, що «вантаж двiстi» – це вбитi, це домовини. – Домовини е? – Зараз розвантажать. Звичайний КамАЗ iз брезентом. Труни кидали, нiби ящики з патронами. Я жахнулась. Солдати зрозумiли: «новенька». Приiхала в частину. Спека шiстдесят градусiв. У туалетi мух стiльки, що можуть пiдняти тебе на крилах. Душу – немае. Вода на вагу золота. Я – едина жiнка. За два тижнi викликав комбат: – Ти будеш зi мною жити… Два мiсяцi вiдбивалась. Одного разу мало гранату не кинула, iншого – за нiж ухопилась. Наслухалась: «Вибираеш повище зiрками… Чаю з маслом захочеш – сама прибiжиш…» Нiколи ранiше не матюкалась, а тут: – Та вали ти звiдси! У мене мат-перемат, загрубiла. Перевели до Кабула, черговою в готель. Попервах на всiх звiром кидалась. Дивились, як на божевiльну. – Чого кидаешся? Ми кусатись не збираемось. А я iнакше не могла, звикла захищатися. Гукне хто- небудь: – Зайди чаю попити. – Ти мене кличеш на чашку чаю чи на «палку» чаю? Поки в мене не з’явився мiй… Кохання? Таких слiв тут не вживають. Ось знайомить вiн мене зi своiми друзями: – Моя дружина. А я йому на вухо: – Афганська? Їхали на бетеерi… Я його собою прикрила, але, на щастя, куля – у люк. А вiн спиною сидiв. Повернулись – написав дружинi про мене. Два мiсяцi не отримуе листiв iз дому. Люблю пiти пострiляти. Весь магазин випускаю однiею чергою. Менi стае легше. Одного «духа» сама вбила. Виiхали в гори, подихати, помилуватись. Шерех за каменем – мене наче струмом назад, i я – чергу. Першою. Пiдiйшла подивитись: сильний, гарний чоловiк лежав… – З тобою можна в розвiдку, – сказали хлопцi. Я носа задерла. Їм iще сподобалось, що я не полiзла йому до сумки за речами, я взяла лише пiстолет. Потiм вони всю дорогу мене стерегли – раптом знудить, блювати почну. Нiчого. Тiло легким раптом стало… Прийшла, вiдчинила холодильник i багато з’iла, так багато, що iншого разу менi б цього на тиждень вистачило. Нервовий розлад. Принесли пляшку горiлки. Пила i не п’янiла. Жах не вiдпускав: не влучила б я, i моя мама отримала б «вантаж двiстi». Я хотiла бути на вiйнi, але не на цiй, а на Великiй Вiтчизнянiй. Звiдки бралась ненависть? Дуже просто. Убили товариша, а ти з ним був поруч, iв з одного казанка. Вiн тобi про подружку, про маму розповiдав. І ось лежить весь обгорiлий. Одразу все зрозумiло… Тут будеш стрiляти, поки не збожеволiеш. Ми не звикли думати про великi питання: хто це влаштував? Хто винен? Є анекдот на цю тему… У вiрменського радiо запитують: що таке полiтика? Вiрменське радiо вiдповiдае: ви чули, як дзюрить комар? Так ось: полiтика – це ще тонше. Хай влада цим займаеться, а тут люди бачать кров i звiрiють. Чумiють… Одного разу побачиш, як обгорiла шкiра згортаеться трубочкою… Наче трiснула капронова панчоха… І тобi стане… Жахливо, коли тварин убивають… Розстрiлювали караван, вiн зброю вiз… Людей розстрiляли окремо, вiслюкiв – окремо. Вони однаково мовчали i чекали на смерть. Поранений вiслюк кричав, наче по залiзу – чимось залiзним. Скрипучо так… У мене тут iнше обличчя, iнший голос. Можете уявити, якi ми тут, якщо ми, дiвчатка, сидимо i говоримо таке: – Ну i дурень! Посварився iз сержантом i пiшов до «духiв». Стрельнув би – i все. Крапка. Списали б на бойовi втрати. Вiдверта розмова… Адже багато офiцерiв думали, що тут, як у Союзi: можна вдарити солдата, образити. Їх знаходили вбитими… У бою в спину вистрелять… Знайди – хто? Пiди – доведи! На заставах у горах хлопцi нiкого роками не бачать. Гелiкоптер тричi на тиждень. Я приiхала. Пiдiйшов лейтенант: – Дiвчино, знiмiть хустку. Розпустiть волосся. – А в мене було довге волосся. – Я вже два роки тiльки стриженi солдатськi голови бачу. Усi солдати висипали з траншей… А в бою мене затулив собою один солдат. Скiльки я буду жива, буду його пам’ятати, за нього свiчку в церквi ставити. Вiн мене не знав, вiн це зробив лише тому, що я – жiнка. Таке запам’ятовуеться. І де ти у звичайному життi перевiриш, чи зможе тебе затулити собою людина? Тут найкраще – ще краще, а погане – ще гiрше. Обстрiлюють… Це вже iнший випадок… І солдат крикнув менi щось непристойне. Гидота! Щось брудне. «Будь ти проклятий!» – подумала. І його вбило, вiдрiзало половину голови, пiвтулуба. На моiх очах… Мене затрусило, як вiд малярii. Хоча я до цього бачила великi целофановi мiшки з трупами. Трупи, загорнутi у фольгу… Як… Порiвняння не пiдберу. Я не могла би писати, шукала б i шукала слова. Пробувала б iх i пробувала на смак. Ну… як великi iграшки… Але щоб мене трусило, такого не було. А тут я не могла заспокоiтися. Не бачила, щоб дiвчата носили бойовi нагороди, навiть якщо вони в них е. Одна почепила медаль «За бойовi заслуги», усi смiялись – «За статевi заслуги». Тому що вiдомо: медаль можна отримати за нiч iз комбатом… Чому сюди жiнок беруть? Без них не можна обiйтись… Розумiете? Деякi панове офiцери з глузду б з’iхали. А чому жiнки на вiйну рвуться? Грошi… Хорошi грошi. Купиш магнiтофон, речi. Повернешся додому – продаси. У Союзi стiльки не заробиш. Не накопичиш… Нема однiеi правди, вона рiзна, ця правда. У нас же чесна розмова?.. Дехто з дiвчат водився з дуканниками за шмотки. Зайдеш до дукану, бачата… дiти… Кричать: «Ханум, джик-джик…» – i показують на пiдсобку. Своi офiцери розраховуються чеками, так i кажуть: «Пiду до “чекiстки”». Чули анекдот? У Кабулi на пересильному пунктi зустрiлись Змiй Горинич, Кощiй Безсмертний i Баба Яга. Усi iдуть захищати революцiю. За два роки побачили одне одного дорогою додому: у Змiя Горинича лише одна голова вцiлiла, решту знесли, Кощiй Безсмертний ледве живим лишився, i то лише тому, що безсмертний, а Баба Яга – вся в «монтанi», i «варьонка» на нiй. Весела. – А я на третiй рiк оформляюсь. – Ти з глузду з’iхала, Бабо Яго? – Це я в Союзi Баба Яга, а тут – Василиса Прекрасна. Солдати… Хлопчики… Однi зламаними звiдси виходять, iм по вiсiмнадцять-дев’ятнадцять рокiв. Дiти. Багато тут побачили. Багато… Як жiнка продаеться за ящик, та де там ящик, – за двi банки тушонки. Потiм цими очима вiн буде дивитися на дружину. На всiх… Їм тут зiпсували зiр. Не треба дивуватись, що вони потiм якось не так поводяться в Союзi. Один мiй знайомий уже в тюрмi сидить… У них iнший досвiд. Вони звикли все вирiшувати автоматом, силою… Дуканник продавав кавуни, один кавун – сто афгашок. Нашi солдати хотiли дешевше. Вiн вiдмовив. То це так! – один узяв i розстрiляв з автомата всi кавуни, цiлу купу кавунiв. Спробуй такому наступити на ногу в тролейбусi або не пропустити в черзi. Спробуй! Мрiяла: повернуся додому, винесу розкладачку в сад i засну пiд яблунею. Пiд яблуками… А тепер боюся. Вiд багатьох можна почути, особливо тепер, перед виведенням наших вiйськ: «Я боюсь повертатися до Союзу». Чому? Дуже просто. Ми приiдемо, а там усе змiнилось: iнша мода за цi два роки, iнша музика, iншi вулицi. Інше ставлення до цiеi вiйни. Ми будемо бiлими воронами. Розшукайте мене за рiк. Я вам свою адресу залишу… Службовка – Я так вiрив, що й тепер не можу це облишити… І тепер… Що б менi не казали, що б я не читав, щоразу лишаю собi невеличку шпарину. Спрацьовуе iнстинкт самозбереження. Захист. Перед армiею закiнчив iнститут фiзкультури. Останню, дипломну практику проходив в «Артеку», працював вожатим. Там стiльки разiв промовляв високi слова: пiонерське слово, пiонерська справа… нинi нерозумно звучить… А тодi сльози на очах… У вiйськкоматi попросив: «Вiдправте мене до Афганiстану…» Замполiт нам читав лекцii про мiжнародне становище, це вiн сказав нам, що ми всього лише на одну годину випередили американських «зелених беретiв», вони вже перебували в повiтрi. Прикро за свою довiрливiсть. Нам втовкмачували, втовкмачували i, нарештi, втовкли, що це – «iнтернацiональний обов’язок». До краю дiйти нiколи не можу… Поставити у своiх роздумах крапку… «Знiми, – кажу собi, – рожевi окуляри». Виiжджав я не у вiсiмдесятому i не у вiсiмдесят першому роцi, а у вiсiмдесят шостому. Але ще всi мовчали. У вiсiмдесят сьомому я вже був у Хостi. Ми взяли одну гiрку… Семеро наших хлопцiв поклали… Приiхали московськi журналiсти. Їм привезли «зелених» (Афганська народна армiя), нiбито це вони вiдбили гiрку. Афганцi позували, а нашi солдати в морзi лежали… До Афганiстану в «учебцi» вiдбирали найкращих. Страшно було потрапити до Тули, до Пскова чи Кiровабада – брудно i душно, а в Афган просились, домагались. Майор Здобiн почав нас iз Сашком Кривцовим, моiм другом, умовляти, щоб ми забрали своi рапорти: – Хай краще Синицин загине, анiж хтось iз вас. На вас держава стiльки витратила. Синицин – простий сiльський хлопець, тракторист. Я вже з дипломом, Сашко навчався на факультетi романо-германськоi фiлологii Кемеровського унiверситету. Вiн неймовiрно спiвав. Грав на фортепiано, скрипцi, флейтi, гiтарi. Музику писав. Малював добре. Ми жили з ним як брати. На полiтгодинах нам про подвиги розповiдали, про геройство. Афганiстан, стверджували, – та сама Іспанiя. І раптом: «Хай краще Синицин загине, анiж хтось iз вас». Побачити вiйну було цiкаво iз психологiчноi точки зору. Насамперед вивчити самого себе. Мене це вабило. Розпитував знайомих хлопцiв, хто там був. Один, як я тепер розумiю, локшину нам на вуха вiшав. У нього на грудях виднiлась велика пляма, наче вiд опiку, лiтерою «р», вiн зумисно розхристував сорочку, показував. Вигадував, як вони вночi з «вертушок» на гори сiдали, ще я запам’ятав, що десантник три секунди – янгол, до розкриття парашута, три хвилини – орел, поки летить, решту часу – тяглова кобила. Ми приймали все за щиру правду. Трапився б менi зараз цей Гомер! Таких потiм викривав з ходу: «Якби був мозок, то була б контузiя». Інший хлопець, навпаки, вiдмовляв: – Не потрiбно тобi туди iхати. Це бруд, а не романтика. Менi не подобалось. – Ти пробував? Я теж хочу спробувати. Вiн навчав, як лишитися живим. – Вистрiлив – вiдкотись на два метри вiд мiсця, з якого стрiляв. Ховай за дувал чи за скелю ствол автомата, щоб не побачили спалаху, не засiкли. Коли йдеш, не пий, не дiйдеш. У караулi – не засни, дряпай собi обличчя, кусай за руку. Десантник бiжить спочатку, скiльки може, а потiм – скiльки треба. Батько в мене вчений, iнженер, мама – iнженер. Вони з дитинства виховували в менi особистiсть… Я хотiв бути особистiстю… За це… (Смiеться.) Мене виключили з жовтенят, довго не приймали в пiонери. Бився за честь. Пов’язали галстука, я його не знiмав, спав iз ним. На уроках лiтератури вчителька осаджувала: – Не говори свое, говори за книжкою. – Я неправильно розповiдаю? – Не так, як у книжцi. Наче в казцi, де цар усi фарби не любив, окрiм сiрих. І все в тому царствi було мишачого кольору. Нинi я закликаю своiх учнiв (працюю в школi): – Учiться думати, щоб iз вас не зробили чергових дурникiв. Олов’яних солдатикiв. До армii мене вчили жити Достоевський i Толстой, в армii – сержанти. Влада в сержантiв – необмежена, три сержанти на взвод. – Слухай мою команду! Що повинен мати десантник? Повторити! – Десантник повинен мати нахабну пику, залiзного кулака i нi грама совiстi. – Совiсть – це розкiш для десантника. Повторити! – Совiсть – це розкiш для десантника. – Ви – медсанбат. Медсанбат – бiла кiстка ПДВ (повiтряно-десантних вiйськ). Повторити! Із солдатського листа: «Мамо, купи барана i назви його Сержантом, приiду додому – вб’ю». Сам режим убивае свiдомiсть, немае сил опиратися. Із тобою можна зробити все… О шостiй ранку – пiдйом. Тричi: пiдйом – вiдбiй. Встати – лягти. Три секунди, щоб вишикуватись на «злiтцi» – бiлий лiнолеум, бiлий, щоб частiше мити, драiти. Сто шiстдесят людей мусять зiскочити з лiжок i за три секунди вишикуватися. За сорок п’ять секунд одягтися за формою номер три – повна форма, але без ременя i шапки. Якось один не встиг накрутити онучi. – Розiйтись i повторити! Знову не встиг. – Розiйтись i повторити! Фiззарядка. Рукопашний бiй: поеднання карате, боксу, самбо i бойових прийомiв проти ножа, палицi, саперноi лопатки, пiстолета, автомата. Вiн – з автоматом, ти – голiруч. Ти – iз саперною лопаткою, вiн – голiруч. Сто метрiв «зайчиком» прострибати… На однiй нозi… Десять цеглин розбити кулаком. Заводили на будiвництво: «Не пiдете, поки не навчитесь». Найважче – перемогти себе, не боятись бити. П’ять хвилин на вмивання. Дванадцять краникiв на сто шiстдесят людей. – Шикуйсь! Розбiглись! – За хвилину знову: – Шикуйсь! Розбiглись! Ранковий огляд: перевiрка блях – вони мають блищати, як у кота одне мiсце, бiлих комiрцiв, наявностi в шапцi двох голок iз ниткою. – Уперед! Кроком руш! На вихiдну позицiю! За весь день – пiвгодини вiльного часу. По обiдi – для листа. – Рядовий Кривцов, чому сидите й не пишете? – Я думаю, товаришу сержанте. – Чому тихо вiдповiдаете? – Я думаю, товаришу сержанте. – Чому не кричите, як вас учили кричати? Доведеться потренуватися «на очку». Тренуватись «на очку» – кричати в унiтаз, вiдпрацьовувати командний голос. Позаду сержант, стежить, щоб луна була гучною. Із солдатського словника: Вiдбiй – я люблю тебе, життя. Ранковий огляд – вiрте менi, люди. Вечiрня повiрка – iх знали в обличчя. На губi – далеко вiд Батькiвщини. Демобiлiзацiя – свiтло далекоi зорi. Поле для тактичних занять – поле дурнiв. Посудомийка – дискотека (тарiлки крутяться, наче диски). Замполiт – попелюшка (на флотi – пасажир). – Медсанбат – бiла кiстка ПДВ. Повторити! Постiйне вiдчуття голоду. Заповiтне мiсце – военторг, там можна придбати кекс, цукерки, шоколад. Вiдстрiляешся на «п’ятiрку», отримуеш дозвiл сходити до магазину. Бракуе грошей – продаемо кiлька цеглин. Беремо одну цеглину, пiдходимо – два здорованi до новенького, у котрого е грошi: – Купи цеглину. – А навiщо вона менi? Беремо в кiльце: – Купи цеглину… – Скiльки? – Три карбованцi. Дае нам три карбованцi, заходить за рiг i викидае цеглину. А ми за три карбованцi наiдаемось. Одна цеглина дорiвнюе десяти кексам. – Совiсть – це розкiш для десантника. Медсанбат – бiла кiстка ПДВ. Я, напевно, непоганий актор, тому що швидко навчився грати вiдведену менi роль. Найгiрше уславитися як «чадос», вiд слова «чадо» – щось слабке, не чоловiчого роду. За три мiсяцi потрапив у звiльнення. Як усе забулося! Нещодавно цiлувався з дiвчиною, сидiв у кав’ярнi, танцював. Наче не три мiсяцi минуло, а три роки, i ти повернувся до цивiлiзацii. Увечерi: – Мавпи, шикуйсь! Що головне для десантника? Головне для десантника – не пролетiти повз землю. Перед самим вiд’iздом святкували Новий рiк. Я був Дiдом Морозом, Сашко – Снiгуронькою. Це нагадувало школу. Йшли дванадцять дiб. Гiрше вiд гiр можуть бути лише гори… Рятувалися вiд банди… Трималися на допiнгу… – Санiнструкторе, давай свiй «озвiрин». – А це був сиднокарб. З’iли всi пiгулки. І ще жартували. – На що скаржитесь? – питае лiкар у кота Леопольда. Починае хтось перший: – На мишей. – Мишiйте – не мишiйте… Усе зрозумiло. Ви надто добрий. Вам треба розiзлитись. Ось пiгулки «озвiрину». Вживати по однiй тричi на день пiсля iжi. – Ну, i що? – Озвiрiете. На п’яту добу взяв i застрелився солдат, пропустив усiх наперед i приставив автомат до горла. Нам довелося тягти його труп, його рюкзак, його бронежилет, його каску. Жалю не було. Вiн знав, що в нас не лишають трупiв – виносять. Згадали й пожалiли ми його, коли вже вiд’iжджали додому, демобiлiзувались. – Вживати по однiй пiгулцi тричi на день… – Ну, i що? – Озвiрiете. Пiдривнi поранення – найстрашнiшi… Вiдiрвана нога по колiно… Кiстка стирчить… Вiд другоi ноги вiдiрвана п’ятка… Зрiзано член… Вибите око… Вiдiрване вухо… Уперше мене бив колотун, у горлi лоскотало… Сам себе вмовляв: «Не зробиш зараз, нiколи не станеш санiнструктором». Пiдповзаю – нiг немае. Перетягнув джгутом, зупинив кров, знеболив, приспав… Чотири години тримав… Помер… Бракувало медикаментiв. Зеленки звичайноi не було. То не встигли пiдвезти, то лiмiти вичерпались – наша планова економiка. Добували трофейне, iмпортне. У мене завжди в сумцi лежало двадцять японських разових шприцiв. Вони в м’якiй полiетиленовiй упаковцi, знiмаеш чохол – робиш укол. У наших «рекордiв» протирались паперовi прокладки, ставали нестерильними. Половина не всотувалась, не качала – брак. Нашi кровозамiнники в пляшках по пiвлiтра. Для надання допомоги одному важкопораненому потрiбно два лiтри – чотири пляшки. Як на полi бою примудритися тримати близько години на витягнутiй руцi гумовий повiтропровiд? Практично неможливо. А скiльки пляшок ти на собi понесеш? Що пропонують iталiйцi? Полiетиленовий пакет на один лiтр, ти стрибаеш на нього в чоботах – не лопаеться. Далi: бинт звичайний, радянський бинт стерильний. Упаковка дубова, важить бiльше, анiж сам бинт. Імпортнi… таiландськi, австрiйськi… Чомусь тоншi, бiлiшi… Еластичного бинта взагалi не було. Теж брав трофейний… французький, нiмецький… А нашi вiтчизнянi шини?! Це ж лижi, а не медичнi засоби. Скiльки iх iз собою вiзьмеш? У мене були англiйськi: окремi – на передплiччя, гомiлку, стегно. На «блискавцi», надувнi. Засунув руку, защипнув. Кiстка зламана не рухаеться, захищена вiд ударiв пiд час транспортування. За дев’ять рокiв нiчого нового не поставили в нас на виробництво. Бинт – той самий, шина – та сама. Радянський солдат – найдешевший солдат. Найтерплячiший, невибагливий. Не споряджений, не захищений. Витратний матерiал. Так було сорок першого року… І через п’ятдесят рокiв так само. Чому? Страшно, коли в тебе луплять, а не самому стрiляти. Щоб вижити, треба постiйно думати про це. Я думав… Я нiколи не сiдав до першоi i до останньоi машини. Нiколи не спускав ноги в люк, хай краще з бронi звисають, щоб не вiдрiзало у разi пiдриву. Тримав про запас нiмецькi пiгулки для приглушення вiдчуття страху. Але нiхто бiльше iх не пив. У мене був бронежилет… Знову ж! Наш бронежилет не пiдняти, у ньому неможливо рухатись, американський – жодноi залiзноi запчастини, з якогось куленепробивного матерiалу. У ньому – як у спортивному костюмi. Пiстолет Макарова впритул його не бере, а з автомата лише зi ста метрiв куля дiстае… У нас шоломи тридцятих рокiв, каски придуркуватi… (Замислюеться.) За це… Багато за що там було соромно… Чому ми такi? Американськi спальнi мiшки зразка сорок дев’ятого року, лебединий пух, легенькi. Японськi спальники чудовi, але короткi. А наш ватник кiлограмiв сiм важить, не менше. У вбитих найманцiв ми забирали куртки, кепки з довгими козирками, китайськi штани, у яких у паху не натирае. Усе брали. Труси брали, оскiльки труси – дефiцит, шкарпетки, кросiвки теж. Придбав я маленького лiхтарика, ножика-кинджальчика. Ще iсти завжди хотiлось… Голод! Стрiляли диких баранiв. Диким вважався баран, що вiдстав на п’ять метрiв вiд стада. Або мiняли: два кiлограми чаю на одного барана. Чай трофейний. Грошi з бойових приносили, афганi. У нас iх, хто званнями вищi, вiдбирали. Тут же, на наших очах, мiж собою дiлили. У патрон заб’еш, зверху порохом присиплеш – кiлька папiрцiв збережеш. Однi хотiли напитись, iншi вижити, третi мрiяли про нагороди. Я теж хотiв нагороду. У Союзi зустрiнуть: – Ну, що в тебе? Що, старшино, комiрчиною завiдував? Прикро за свою довiрливiсть. Замполiти нас переконували в тому, у що самi вiрили. Настанова замполiта перед поверненням додому: про що можна говорити, про що – нi. Про загиблих не можна, тому що ми велика й сильна армiя. Про нестатутнi вiдносини не розповiдати, тому що ми велика, сильна й морально здорова армiя. Фотографii порвати. Плiвки знищити. Ми тут не стрiляли, не бомбили, не отруювали, не пiдривали. Ми – велика, сильна i найкраща армiя у свiтi… На митницi забрали подарунки, якi ми везли додому: парфумерiю, хустки, годинники. – Не дозволено, хлопцi. Жодного опису не складали. Просто це був iхнiй бiзнес. Але так пахло зеленим весняним листям… Ішли дiвчата в легких сукнях… Промайнула в пам’ятi та щезла Светка Афошка (прiзвища не пам’ятаю – Афошка та й Афошка). Першого ж дня свого приiзду до Кабула вона переспала iз солдатом за сто афошок, поки не розiбралась. За кiлька тижнiв брала по три тисячi. Солдатовi не по кишенi. А Пашка Корчагiн де? Справжне його iм’я Андрiй, але називали Пашкою через прiзвище. – Пашко, подивись, якi дiвчата! У Пашки-Андрiя була дiвчина, вона прислала фото свого весiлля. Ми чергували коло нього ночами – боялись. Якось уранцi вiн повiсив на скелi фото – i розстрiляв iз кулемета. – Пашко, подивись, якi дiвчата! У потязi наснилось: готуемось до виходу на бойовi, Сашко Кривцов запитуе: – Чому в тебе триста п’ятдесят патронiв, а не чотириста? – Тому що в мене медикаменти. Вiн помовчав i спитав: – А ти мiг би розстрiляти ту афганку? – Яку? – Ту, що навела нас на засiдку. Пам’ятаеш, четверо загинули? – Не знаю… Я, напевно, нi. У дитячому садочку й у школi мене дражнили «бабiем»: дiвчаток захищав. А ти? – Менi соромно… Вiн не встигае договорити, за що йому соромно, я прокидаюсь. Удома на мене чекае телеграма вiд Сашковоi мами: «Приiжджай, Сашко загинув». Я стояв бiля його могили: – Сашко, менi соромно за те, що на випускному iспитi з наукового комунiзму я отримав «п’ятiрку» за критику буржуазноi демократii. Провiв порiвняльний аналiз. Ти мене розумiеш… Ми поiхали до Афгану слiпими… Нинi вже говорять, що ця вiйна – ганьба, а нам нещодавно вручали новенькi значки «Воiн-iнтернацiоналiст». Я мовчав… Навiть сказав: «Дякую!» Сашко, ти там, а я тут… Менi потрiбно з ним розмовляти… Старшина, санiнструктор розвiдроти – Вiн у мене маленький зростом був. Народився маленький, як дiвчинка, вага – два кiлограми, зрiст тридцять сантиметрiв. Боялась на руках тримати… Притисну до себе: – Мое ти сонечко… Нiчого не боявся, лише павука. Приходить з вулицi… Ми йому нове пальтечко купили. Це йому виповнилось чотири рочки… Повiсила я те пальтечко на вiшак i чую з кухнi: шльоп-шьоп, шльоп-шьоп… Вибiгаю: повний передпокiй жаб, вони з кишень його пальтечка вистрибують. Вiн iх збирае: – Матусю, ти не бiйся. Вони добрi. – І назад до кишенi запихае. – Мое ти сонечко. Іграшки любив вiйськовi. Дарувала йому танка, автомата, пiстолета. Начепить на себе i маршируе по хатi. – Я солдат… Я солдат… – Мое ти сонечко. Пограйся у що-небудь мирне. – Я – солдат… Йти до першого класу, не можемо нiде купити костюма, який не примiряемо – вiн у ньому тоне. – Мое ти сонечко… Забрали до армii. Я молила не про те, щоб його не вбили, а щоб не били. Я боялась, що будуть знущатися сильнiшi хлопцi, вiн же такий маленький. Розповiдав, що i туалет зубною щiткою змушують чистити, i труси чужi прати. Я цього боялась. Попросив: «Надiшлiть усi своi фото: мама, тато, сестричка. Я iду…» Куди iде – не написав. За два мiсяцi надiйшов лист iз Афганiстану: «Ти, мамо, не плач, наша броня надiйна». – Мое ти сонечко… Наша броня надiйна… Уже додому чекала, йому мiсяць лишався до закiнчення служби. Сорочечки купила, шалик, туфлi. Вони й зараз у шафi. Надягла б у могилку… Сама б його вдягла, але не дозволили домовину розкрити. Подивитись на синочка, торкнутися… Чи знайшли вони йому форму за зростом? У чому вiн там лежить? Першим прийшов капiтан з вiйськкомату: – Тримайтеся, мати… – Де мiй син? – Тут, у Мiнську. Зараз привезуть. Я опустилася на пiдлогу. – Мое ти сонечко!!! – Пiдвелась i накинулась iз кулаками на капiтана: – Чому ти живий, а мого сина немае? Ти такий великий, такий сильний. А вiн маленький… Ти – чоловiк, а вiн – хлопчик. Чому ти живий?! Привезли домовину, я стукала в домовину: – Мое ти сонечко! Мое ти сонечко! А тепер ходжу до нього на могилку. Впаду на каменi, обiйму: – Мое ти сонечко… Мати Поклав до кишенi шматок своеi землi – народилось таке почуття в потязi… У-ух! Вiйна! Я буду воювати. Були, звичайно, серед нас i боягузи. Один хлопець не пройшов комiсii через поганий зiр, вискочив радiсний: «Пощастило!» За ним iшов iнший в черзi, його теж не взяли, вiн мало не плакав: «Як я повернуся до своеi частини? Мене два тижнi хлопцi проводжали. Хоч би виразка шлунка була, а то зуби болять». У самих трусах прорвався до генерала: через якiсь хворi зуби не беруть, то нехай вирвуть цi два зуби! У мене з географii в школi була «п’ятiрка». Заплющую очi та уявляю: гори, мавпи, ми десь засмагаемо, iмо банани… А було так. Нас посадили на танки: у шинелях, один кулемет – праворуч, iнший – лiворуч, задня машина, яка замикае, – кулемет назад, усi бiйницi вiдчинено, автомати виставлено. Залiзний iжак якийсь. Зустрiчаемо два наших бетеери – хлопцi на бронi сидять, у тiльниках, у панамах, дивляться на нас, вiд смiху давляться. Побачив убитого найманця, був вражений. Який тренований – атлет! А я потрапив у гори й не знав, як стати на камiнь, що починати потрiбно з лiвоi ноги. Десять метрiв по стрiмчаку нiс телефон… Коли вибух, стуляв рота, а треба розтуляти – перетинки лопаються. Нам видали протигази. Першого ж дня ми iх викинули, хiмзброi в «духiв» немае. Каски своi в дуканi продали. Зайва вага на головi, нагрiваються, як сковорiдки. У мене була одна проблема: де вкрасти додаткового рiжка з патронами? Видали чотири рiжки, п’ятого купив на першу виплату в товариша, шостого подарували. У бою дiстаеш останнього рiжка i останнiй патрон – у зуби. Це для себе. Ми приiхали соцiалiзм будувати, а нас вiдгородили колючим дротом: «Хлопцi, туди не можна. За соцiалiзм агiтувати не треба, для цього спецiальнi люди е». Прикро, звiсно, що не довiряють. Розмовляю з дуканником: – Ти неправильно жив. Ми зараз тебе навчимо. Будемо соцiалiзм будувати. Вiн посмiхаеться: – Я до революцii торгував i тепер торгую. Їдь додому. Це нашi гори. Самi розберемось. Їдемо Кабулом, жiнки кидають у нашi танки палицями, камiнням. Бачата лаються матом без акценту, кричать: «Росiянине, iдь додому». Навiщо ми тут? …Стрiляли з гранатомета. Я встиг розвернути кулемет, це мене врятувало. Снаряд у груди летiв, а так – одну руку прошило, у другу пiшли всi осколки. Пам’ятаю: таке м’яке, приемне вiдчуття… І жодного болю… І крик десь надi мною: «Стрiляй! Стрiляй!» Натискаю, а кулемет мовчить, потiм дивлюся – рука висить, уся обгорiла, було вiдчуття, що я пальцем натискаю, а пальцiв немае… Не знепритомнив, виповз разом з усiма з машини, менi наклали джгут. Треба йти, ступив два кроки i впав. Утратив близько пiвтора лiтра кровi. Чую: – Нас оточують… Хтось сказав: – Треба його лишити, а то всi загинемо. Я прохав: – Пристрiлiть мене… Один хлопець одразу вiдiйшов, другий автомат пересмикнув, але повiльно. А коли повiльно, патрон може стати навскiс. І ось патрон став навскiс, вiн автомат кидае: – Не можу! На, сам… Я пiдтягнув автомат до себе, та одною рукою нiчого не вдiеш. Менi пощастило: там був ярочок маленький, я в ньому за камiнням лежав. Мене затуляв гладкий великий валун. Душмани ходять поруч i не бачать. Думка: щойно вони мене побачать, треба чимось себе вбити. Намацав камiнь, притягнув до себе, примiрився… Уранцi мене знайшли своi. Тi двое, що вночi втекли, несли мене на бушлатi. Зрозумiв: бояться, щоб я не розповiв правду. А менi вже було байдуже. У шпиталi вiдразу поклали на стiл. Пiдiйшов хiрург: «Ампутацiя…» Прокинувся, вiдчув, що руки в мене немае… Там рiзнi лежали: без однiеi руки, без обох, без ноги. Тихцем плакали. І вдарялися до горiлки. Я почав учитися тримати олiвець лiвою рукою. Приiхав додому до дiда, бiльше нiкого в мене немае. Бабця в сльози: онук улюблений без руки лишився. Дiд на неi гаркнув: «Не розумiеш полiтики партii». Знайомi зустрiчають: – Дублянку привiз? Магнiтофона японського привiз? Нiчого не привiз… Та чи був ти в Афганiстанi? Менi б автомата привезти! Почав своiх хлопцiв шукати. Вiн був там, я був там – у нас одна мова. Своя мова. Ми розумiемо один одного. Викликае мене ректор: «Ми тебе в iнститут iз “трiйками” прийняли, стипендiю дали. Не ходи до них… Навiщо ви на цвинтар збираетесь? Безлад». Нам спершу не дозволяли збиратися разом. Нас боялись, мовляв, чутки нездоровi поширюемо. Поголос. Ну, а якщо ми органiзуемось, то будемо вiдстоювати своi права. Нам доведеться давати квартири, ми змусимо допомагати матерям тих хлопцiв, якi лежать у могилах. Вимагатимемо поставити пам’ятники, огорожi на цих могилах. А кому це, скажiть, потрiбно? Нас умовляли: хлопцi, ви не дуже розводьтеся про те, що було, що бачили. Державна таемниця! Сто тисяч солдатiв у чужiй краiнi – таемниця. Навiть яка спека в Кабулi – таемниця… Вiйна не робить людину кращою. Тiльки гiршою. Це однозначно. Я нiколи не повернуся в той день, коли пiшов на вiйну. Не стану тим, ким був до вiйни. Як я можу стати кращим, якщо я бачив… як за чеки купують у медикiв двi склянки сечi жовтяничника. Випив. Захворiв. Комiсували. Як вiдстрiлюють собi пальцi. Як спотворюють себе затворами кулеметiв. Як… Як… Як в одному лiтаку повертаються додому цинковi труни й валiзи з дублянками, джинсами, жiночими трусиками… Китайським чаем… Ранiше в мене тремтiли губи вiд слова «Вiтчизна». Тепер я iнший. Боротись за що… За що боротись? Воювали – воювали. Ну, i нормально. А може, i за справу воювали? У нас кожне поколiння отримуе свою вiйну. Газети пишуть, що все правильно. І буде правильно. А з iншого боку, починають писати, що ми вбивцi. Кому вiрити? Я не знаю. Я нiкому не вiрю вже. Газети? Я iх не читаю. І навiть iх не передплачую. Сьогоднi ми одне пишемо, завтра iнше. Час такий… Перебудова. Багато правд… А де одна, моя правда? Ось е друзi. Одному, двом, трьом – вiрю. Можу в усьому покластися. А бiльше – нiкому. Я вже шiсть рокiв тут, я все це бачу… Дали менi iнвалiдну книжечку – належать пiльги! Пiдходжу до каси для учасникiв вiйни: – Ти куди, пацане? Переплутав. Зуби стисну, мовчу. За спиною: – Я Батькiвщину захищав, а цей… Незнайомий хто спитае: – Де рука? – По п’янi пiд електричку потрапив. Вiдрiзало. Тодi розумiють, жалiють. У Валентина Пiкуля в романi «Честь маю. Сповiдь офiцера росiйського Генштабу» нещодавно прочитав: «Нинi (iдеться про ганебнi наслiдки росiйсько-японськоi вiйни 1905 року) багато офiцерiв подають у вiдставку, бо всюди, де вони з’являються, до них виявляють зневагу та беруть iх на кпини. Справа доходить до того, що офiцер соромиться носити свiй мундир, намагаючись з’являтися в цивiльному. Навiть пораненi калiки не викликають спiвчуття, а безногим жебракам подають набагато бiльше, якщо кажуть, що ногу вiдрiзало на розi Невського i Лiтейного трамваем, а до Мукдена i Ляояна вони аж нiяк не стосуються». Незабаром про нас так напишуть… Менi здаеться, що тепер я можу навiть Батькiвщину помiняти. Виiхати. Рядовий, зв’язкiвець – Сам просився… Мрiяв потрапити на цю вiйну… Було цiкаво… Уявляв собi, як там. Хотiв дiзнатися, що це таке, коли в тебе одне яблуко i двое друзiв, ти голодний, i вони голоднi, i ти це яблуко вiддаеш. Я думав, що там усi дружать, що там усi брати. За цим туди iхав. Вийшов iз лiтака, вдивляюсь на гори, а дембель (до Союзу вже хлопець летiв) пiд бiк штовхае: – Давай ремiнь. – Що?! – Ремiнь у мене свiй був, фарцовий. – Дурень, все одно заберуть. Забрали першого ж дня. А я думав: «Афганiстан – це коли всi дружать». Ідiот! Молодий солдат – це рiч. Його можна пiдняти вночi i бити, лупцювати стiльцями, палицями, кулаками, ногами. Його можна вдарити, побити в туалетi вдень, забрати рюкзак, речi, тушонку, печиво (у кого е, хто привiз). Телевiзора немае, радiо немае, газет немае. Розважались за законом слабкого i сильного. «Випери, чижику, менi шкарпетки», – це ще нiчого, а от iнше: «Анумо, чижику, оближи менi шкарпетки. Оближи добряче, та так, щоб усi бачили». Спека пiд шiстдесят градусiв, ходиш i хитаешся. Тебе носить у рiзнi боки… Але пiд час бойових операцiй «дiди» йшли попереду i прикривали нас. Рятували. Це правда. Повернемось до казарми: «Анумо, чижику, оближи менi шкарпетки…» А це страшнiше, нiж перший бiй… Перший бiй – цiкаво! Дивишся, як художнiй фiльм. Сотнi разiв у фiльмах бачив, як в атаку йдуть, а виявилось – вигадка. Не йдуть, а бiжать, бiжать не пiдтюпцем, красиво пригнувшись, а щосили, а сил тодi в людини – як у божевiльного, i петляеш, наче скажений заець. Ранiше любив паради на Краснiй площi, вiйськову технiку. Любив це… Тепер знаю: захоплюватись цим не можна, скорiше б цi танки, бронетранспортери, автомати поставили на мiсце, зачохлили. Скорiше б! Тому що це все для того, щоб людину знищити… У пилюку ii! У глину! Таку, як ти… Ще краще – пройтися Красною площею всiм афганським «протезникам»… Я би пiшов… Дивiться! У мене обидвi ноги вище вiд колiн вiдрiзано… Якби нижче вiд колiн… Поталанило! Я був би щасливою людиною. Я заздрю тим, у кого – нижче вiд колiн… Пiсля перев’язувань смикаешся годину-пiвтори, таким маленьким раптом стаеш без протезiв. Лежиш у плавках i тiльнику десантника, а тiльник завбiльшки з тебе. Попервах нiкого до себе не пiдпускав. Мовчав. Ну, хоча б одна нога залишилась, а то жодноi. Найважче забути, що в тебе були двi ноги… З чотирьох стiн хочеться вибрати одну – ту, де вiкно. Матерi поставив ультиматум: «Якщо будеш плакати, iхати не треба». Я i там найбiльше боявся: уб’ють мене, привезуть додому – мати буде плакати. Пiсля бою пораненого шкода, а вбитого нi, лише маму його шкода. У шпиталi хочу сказати нянечцi дякую, а не можу, навiть слово забув. – До Афганiстану знову пiшов би? – Так. – Чому? – Там друг – друг, ворог – ворог. А тут – постiйне питання: за що загинули моi друзi? За цих ситих спекулянтiв? Чиновникiв? Чи молодих пофiгiстiв, яким усе до лампочки? Була би банка пива вранцi. Тут усе не так. Почуваюся стороннiм. Чужим. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/svetlana-aleksievich/cinkovi-hlopchiki/?lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.