Глава 1. Зіткнення

  Прохолодний осінній вітер освіжав розпашіле обличчя, розвівав темні пасма волосся, пронизував усе тіло й забирав залишки хвилювання та сумнівів. Приваблива дівчина стояла біля непримітного таксі та вичікувала слушного моменту. Вона крадькома спостерігала за перехожими, у напівтемряві милувалася яскравим освітленням ресторану, а коли побачила потрібного їй чоловіка, примружила карі очі та звернулася до таксиста:

  - Зачекайте мене, я швидко.

  Вона всунула йому одну грубу купюру та впевненою ходою попрямувала до входу в ресторан, який ось уже довгих двадцять хвилин свердлила поглядом. Витончені ніжки граційно крокували тротуаром, довгі кучері розліталися у різні сторони, наче грали свою окрему роль, і лише руки тремтіли так, немов очікували зіткнення з вогнем. Лана помітно хвилювалася, хоч і вміла приховувати це від оточуючих. Ще змалечку навчилася всі свої емоції маскувати глибоко в душі, інакше б не вижила в тому середовищі, яке приготувала для неї доля.

  Вона зняла осіннє коричневе пальто біля гардеробної, однак попросила молоду дівчину не ховати його далеко. Розправила невидимі складки на шовковій сукні бордового кольору, глибоко вдихнула, різко видихнула й продовжила свій шлях. Біля входу до головної зали дівчина уповільнила кроки та приглянулася до відвідувачів. Вона декілька секунд спостерігала за високим широкоплечим чоловіком, що сидів біля барної  стійки, наче гіпнозувала його або ж ретельно вивчала. Зрештою, вмостилася на один з вільних столиків і помахом руки покликала до себе офіціанта. Глянувши в меню, замовила бокал одного з найдорожчих вин, яке одразу ж принесли.

  Лана підняла бокал з терпкою рідиною та легенько нахилила його, рівно настільки, щоб крізь прозоре скло бачити об’єкт спостереження, але залишатися непоміченою. Вона вдихнула п’янкий аромат напою, зробила один маленький ковток, тоді побачила, що темноволосий чоловік встав, і поспішила до нього. Дівчина йшла швидко, впевнено, але дивилася кудись прямо. Вона навмисне боляче врізалася в незнайомого чоловіка плечем і обурено зойкнула. Хоча, це лише він думав, що вони незнайомі.

  - Ей, обережніше! – Прошипіла Лана.

  Вона відчувала на собі його холодний погляд, але намагалася замаскувати страх в байдужість, а тремтіння в тілі у звичну поведінку.

  - Це ти мені?

  Чоловік вигнув чорні брови, глибоко посаджені очі блиснули злістю, а вилиці загострилися. Його грубий голос звучав якось приглушено і віддалено, але попереджав про небезпеку, мовляв, «дівчинко, втікай, поки не пізно».

  - Тобі, - наголосила Лана, змусивши себе вимовити це слово твердо та впевнено. Ще й обернулася навкруги та розвела руками, даючи зрозуміти, що ці слова могли бути адресованими тільки йому. Вона поводилася зовсім незвично для себе – самовпевнено, зухвало, так, наче це не він, а вона хазяйка цього закладу.

  - Хм, – чоловік нахилив голову, ліниво окинув її поглядом з голови до п’ят, від чого хотілося заховатися, випаруватися, провалитися крізь землю. Тоді схопив її боляче за лікоть та додав, -  ти не підеш звідси, поки не перепросиш.

  Лана важко ковтнула, задерла голову вище, перевела погляд на руку, яка боляче утримувала її, тоді скоротила відстань і заглянула в саму глиб синіх очей.

  - Не люблю «тикати» незнайомцям, але з такими, як ти, потрібно говорити тією ж мовою. Це ти мене зачепив і я не маю наміру просити вибачення тільки через те, що твоє власне его не дає тобі цього зробити. 

  Вона з усієї сили вирвала руку, відійшла на декілька кроків, зміряла чоловіка зверхнім поглядом, тоді розвернулася та попрямувала на вихід. З кожним новим кроком прискорювалася, відчувала на спині пекучий дошкульний погляд, але ні на секунду не повертала голову.  

  Опинившись біля гардеробної, передала номерок, швидко вихопила пальто та побігла до таксі. Як тільки сіла на заднє сидіння, викрикнула, щоб водій поспішив. Автомобіль віддалявся, а тіло не припиняло тремтіти. Вона не розуміла, чого саме так боялася – того, що він вибіг за нею, чи того, що план міг не спрацювати. Одне знала точно – від цього чоловіка віяло хижою енергетикою, усе всередині неї твердило триматися від нього якомога далі. Погляд синіх очей пробивав наскрізь, змушував зіщулитися і лякав. Квадратне широке підборіддя насторожувало і вказувало на твердість характеру. Вираз обличчя, з яким він оглядав її, не віщував нічого хорошого, але вороття назад не було.

  Через якихось десять хвилин автомобіль зупинився біля будинку, в якому дівчина нещодавно почала винаймати квартиру. Лана збиралася мовчки покинути автомобіль, але таксист зупинив:

  - Він погрожував вам?

  - Хто? – щиро здивувалася.

  - Чоловік, який біг за вами.

  - За мною хтось біг? – Лана вклала у свій тон скептику та награне здивування, - гадаю, вам здалося. Я поспішаю, от і все.

  - Як знаєте. – Похитав головою білявий таксист.

  Лише коли за нею зачинилися двері квартири, змогла нарешті видихнути й послабити осанку. Лана зняла надокучливі підбори,  пройшла до ванної кімнати та одразу ж вмила обличчя холодною водою. З дзеркала на неї дивилася дівчина з великими карими очима, які здавалися надзвичайно чистими та по дитячому невинними. І тільки одна вона знала, скільки всього насправді ці очі бачили.

  Ніздрі прямого носика натхненно роздувалися від злості та хвилювання, а груди високо підіймалися від нестачі чистого повітря.
  
    - Ну все, Роксолано, - звернулася дівчина до себе, усміхнувшись, - перший крок зроблено.
    Глава 2. Підходиш мені
    
      Близько обіду Лана вийшла зі свого під’їзду, одягнула сонцезахисні окуляри та вирішила трохи прогулятися перед наступною зустріччю з Мироном. Хоч вона й не знала, чи справді зустріне його саме сьогодні, але ймовірність побачити власника ресторану в його ж дітищі була надто великою.

      Минув рівно тиждень від дня зіткнення з чоловіком, якого добровільно Лана ніколи б не бажала зустріти. За всі ці дні вона чемно вичікувала наступного свого кроку. Намагалася поводитися непомітно та не привертала до себе надмірної уваги. Виходила з квартири зрідка лише за продуктами. Вона не знала достеменно, чи спрацював її план, тому дні очікування здавалися вічністю, а від бездіяльності хотілося вити. Ні, вона зовсім не чекала того, що Мирон шукатиме її, але в тому, що запам’ятав, була впевнена. Він явно був не із тих чоловіків, яким ось так твердо та відкрито перечили, тому настільки здивувався її сміливості, що дав утекти та не вимовив нічого вслід.

      Рівно о першій годині дня Лана зайшла до ресторану, який відвідувала раніше. Сьогодні вона одягнула легкий брючний костюм бірюзового відтінку, а довгі кучері зібрала у високий хвіст. Вона навмисне зайняла той же столик, що і раніше, пильно оглянула залу, в якій не було багато відвідувачів, а місця біля барної стійки зовсім пустували. Було б надто дивно зустріти Мирона знову на тому ж місці. Але Лана нікуди не поспішала, тому вирішила почекати. Дівчина замовила каву та десерт, а коли молодий офіціант приніс їх, то зупинила його.

      - Вибачте, я можу вас на хвилинку затримати… – вона блимнула очима на бейджик, що зливався з формою, і солодко протягнула, - Остапе?

      - Якщо у вас є до мене побажання або ж запитання, з радістю вислухаю їх.

      Хлопець примружив свої карі очі та ледь помітно усміхнувся. Його тон був діловим та ввічливим, хоч Лана прекрасно бачила, що відвідувачів мало і він нікуди не поспішав.

      - Я шукаю роботу, - зітхнула вона, - у вас же ціла мережа ресторанів, вірно?

      - Так, але ж не моя мережа.

      - Звісно, але, можливо у вас є вакансії?

      - Офіціанток? – Остап оглянув Лану скептичним поглядом, бо аж ніяк вона не нагадувала йому офіціантку.

      - Адміністратора. У мене є досвід.

      - Вибачте, але я не відділ кадрів, і мережа ресторанів не моя, - мовив холодно юнак.

      - То про вакансії нічого не чули? – закусила вона нижню губу.

      - Не чув.

      - Гаразд, принесіть рахунок.

      Остап ледь помітно кивнув та попрямував до барної стійки, де зазвичай видруковував рахунки для клієнтів. Через мить Лана все оплатила та пішла геть. Вона так пильно оглядала кожен міліметр зали для відвідувачів, що не звернула увагу на затемнений куток, який з’єднував службове приміщення з головною кімнатою. Саме там, спершись на одвірок, стояв Мирон. Чоловік дошкульно розглядав Лану, стежив за її розмовою з офіціантом, ловив кожен жест та емоцію. Не розумів, що не так з цією молодою жінкою, але виглядала вона надто підозрілою. А ще його здивував той факт, що з ним вона поводилася зухвало, зверхньо, так, наче він чимось завинив перед нею, а з простим офіціантом Остапом була милою і ввічливою.

      Як тільки за нею зачинилися двері ресторану, Мирон покликав до себе Остапа та розпитав, про що він говорив з нею.

      - Дожени її, - сказав Мирон, - скажи, що у нас є вакансії для неї.

      - Але… - мовив невпевнено Остап.

      - Ніяких але. Я хочу бачити її тут завтра зранку.

      Наступного дня Лана вкотре переступила поріг знайомого ресторану з незвичною назвою «Твій знак». Ще з першого разу вивіска привернула її увагу, але лише сьогодні вона задумалася, що ж насправді можуть означати для власника ці два слова. Звучало оригінально, виглядало цікаво, а головне – карбувалося у свідомості.

      Вчора їй підвернулася справжня удача, на яку навіть не чекала. Під час обіду побачила привітного офіціанта, тому вирішила імпровізувати та випробувати долю. Аж ніяк не планувала при другому відвідуванні цього закладу розпитувати про вакансії, але язик, немов грав свою окрему роль, і сам сплітав заздалегідь продумані слова. Коли ж отримала відмову, то зрозуміла, що поспішила й розчаровано покидала заклад, поки Остап не наздогнав її. Хлопець виглядав спантеличеним і боязким, хоча перше враження про нього було зовсім іншим. Він швиденько перепросив, посилаючись на те, що зовсім забув про вакансію, та запросив її на ранок для співбесіди.

      - Привіт, Остапе! – гукнула Лана, побачивши юнака біля барної стійки.

      Зранку ресторан пустував, у просторому залі було лише декілька відвідувачів, які смакували запашною кавою, або ж куштували запізнілий сніданок. Персонал метушився, готуючись до обіду та вечора. Остап привітно усміхнувся й одразу ж підійшов до Лани. Складалося враження, що він уникав зорового контакту та поводився якось надто лякливо, як для того, хто звик кожного дня працювати з великою масою людей.

      - Ходімо, я проведу вас.

      - Облиш, - махнула рукою Лана, - можна на «ти».

      - Гаразд, - усміхнувся привітно хлопець, окинувши її своїм темним поглядом.

      Співбесіда, так співбесіда. Лана одягнулася відповідно, але намагалася не переборщити з діловим стилем. Вважала, що чорних штанів та коралової блузи цілком достатньо. Неприборкані кучері зібрала в елегантний пучок, а на обличчя нанесла мінімальну кількість косметики.

      Остап повів Лану в коридор, який, очевидно сполучав всю робочу зону та службове приміщення, а через арку провадив до головної зали. Довгий коридор вів на кухню, але вони зупинилися посередині, й хлопець постукав у двері прихованого монтажу, які повністю виконували свою функцію, бо якби не Остап, то Лана й не помітила б їх. Спочатку він зайшов сам, показавши жестом, щоб зачекала його. Після декількох хвилин вийшов і махнув головою Лані. Сам же пішов назад до головної зали.
      
        Лана прокашлялася, підправила бездоганну зачіску, постукала й тільки після цього відчинила двері. Вона чекала побачити кого завгодно, - менеджера з підбору персоналу, адміністратора, шеф-кухаря, але тільки не Мирона власною персоною. Уся сміливість одразу ж випарувалася, а ноги стали ватяними. Лана нахмурила брови, часто закліпала та повільно пройшла всередину.

        Так, вона навмисне зачепила його при першій зустрічі, щоб привернути увагу. Знала, що цього чоловіка всі бояться, остерігаються та не перечать. Розуміла, що він може клюнути лише на супротив і відвагу, бо сірих слухняних мишок біля нього вдосталь. Вона ж мусить стати іншою - протилежною усім тим, хто оточував його дотепер. Тільки так можна підібратися до цього чоловіка максимально близько, втертися в довіру й заслужити повагу.

        - З тобою все гаразд?

        Мирон відкинувся на спинку крісла, схрестив руки на грудях та безцеремонно заглядав у глибокі карамельні очі. Наче знав, наскільки вона боялася його, й намагався володіти цим страхом. Сині очі нагадували непробивну сталь, гострі вилиці та прямі губи робили обличчя суворим, однак майже непомітна ямочка на підборідді пом’якшувала загальну картину. Він нічого не робив, просто сидів у кріслі та спостерігав за нею, але плавні рухи, погляд, міміка заворожували й Лана геть чисто забула, чого прийшла сюди.

        - Ви, - мовила вона, - тут.

        - Тут.

        - Я… - запнулася вона.

        - На співбесіду, - продовжив замість неї чоловік.

        - То це ви змусили Остапа наздогнати мене?

        Лана швидко пробубніла ці слова й тільки після цього зрозуміла, що бовкнула зайве. Мирон ледь помітно усміхнувся, а блакитні очі блиснули хижістю.

        - Так само як і ти навмисне  зачепила мене того вечора?

        В його голосі відчувалася легка іронія, а скептична усмішка так і напрошувалася на обличчя. Що там говорилося про сірих слухняних мишок? Саме такою Лана почувалася біля нього – непомітною, маленькою, лякливою. Але його тон таки пробудив її та вивів зі ступору. Вона згадала, для чого прийшла сюди, й накинулася на нього:

        - Це ви врізалися в мене й досі не попросили вибачення.

        - Справді?

        - Правдивіше не буває.

        - Тоді і я нікого не змушував… Наздоганяти.

        - Що ви взагалі тут робите? У мене мала бути співбесіда… Знала б, що ви якось причетні до цього ресторану…

        - То що? Не прийшла б? Але ж тобі потрібна робота.

        Мирон кивнув на крісло, але Лана продовжувала вперто стояти, наче це не вона прийшла влаштовуватися на роботу, а він прийшов до неї на поклін. Зрештою, його терпіння обірвалося. Мирон встав, сперся долонями на стіл та нахилився уперед.

        - Якщо тобі потрібна робота, то ти вгамуєш свою невиправдану образу та даси своє резюме, чи твоє его не дає тобі цього зробити?

        Він майже процитував її слова з першої зустрічі. Отже, запам’ятав. Лана стримано кивнула, пройшла до переду та вмостилася навпроти нього. Мирон також сів, але не спішив говорити. За ці короткі хвилини перебування поруч з ним Лана ходила на краю леза, при чому навмисне терлася усім тілом до гострого кінця, немов дражнила. Зазвичай, на співбесідах ставлять запитання, виводять на діалог, а він робив усе навпаки – тиснув, чекав і зовсім не розпитував.

        - Я не маю наміру сплутувати особисте з роботою, - Лана передала чоловікові теку з резюме, - тому так і бути – сьогодні вгамую своє неприборкане его.

        Кутики його губ ледь помітно смикнулися до гори й тут же знову випрямилися. Чим більше Лана показувала свою неприязнь, тим більший азарт загорявся у його очах. Мирон мовчав, уважно перечитував її резюме, час від часу підіймав погляд, змушував зіщулитися і далі читав. Здавалося, минула ціла вічність. За цей час ці два непримітні листки можна було перечитати горизонтально, вертикально та навіть діагонально.

        - Щось не так? – не витримала Лана.

        - Ти підходиш мені.

        - Не зрозуміла.

        - Підходиш для роботи адміністратором, - навмисне уточнив Мирон.

        - Он як… Так одразу?

        - Не одразу. Завтра.

        Любі мої, вітаю вас на сторінках нової книги. Дуже чекаю на вашу підтримку у вигляді зірочок та коментарів!)
...