На запах м'яса 
Дашвар Люко  
1  
  
 Бабу прикінчили під вечір. 
 У темному закутку поряд із кролячими клітками. 
 - І шо то ми, куме, з нею так довго вошкалися?.. - спитав Петро Реп'ях  ,кремезний здоровань років сорока без особливих прикмет: якби не наївні  очі й соляра під нігтями, і не згадаєш, із ким здоровкався.  Кум Микола Галаган Реп'яхові по сиську. Та кістка важка, гонор під  кадиком. 
 - Ніж у тебе тупий! 
 Потягся до напівпорожньої пляшки і тільки-но намірився набульбенити, аж  за вікном - хрусь. 
 Куми враз протверезіли. Реп'ях шию гусаком. 
 - А я казав... Треба було бабу за потічок тягти. І там уже...  - Атас! - Миколу хрустом із пантелику не зіб'єш. У сіно за кролячими  клітками впав. 
 Петро до нього накарачках. 
 - Куме... Боронитимемося чи одразу здамося? 
 Галаган усміхнувся дияволом, ухопив вила, що вони із сіна стирчали,  учепився очима в розхитані двері: мовляв, і що то за зараза біля моїх  кролів шастає?! 
 Двері собі - рип. Микола напружився, на щоках жага битви, аж пашать.  Яке "здаватися"?! боронитиметься, поки не лусне! 
 Очі примружив.  
 - Тьху ти! - розігнувся, вила кинув. - Полкане! А ти тут якого біса  вештаєшся?! 
 Дільничний міліціонер Віктор Палич Полукан (з давніх-давен прилипло  "Полкан", хоч трісни!) - грубий дядько з гарбузячим пузом, на якому жодна  одежина не застібалася, - переступив поріг кролятника, насупив брови.  Дістав із кишені новенький алкотестер. 
 - Так, хлопці! - кумам. - Починаємо допит на місці злочину. Ходи,  Миколо. Дмухатимеш мені в цю штуку. 
 - Якого?! 
 - Ускладнимо ваше становище обтяжливими обставинами. П'яним більше по  сраці дають. - І алкотестер йому. - Дмухай! 
 Галаган вдихнув та як дмухне в пластикову трубочку, що вона  негармонійно стирчала з файного приладу. Алкотестер смикнувся й показав  абсолютну відсутність алкоголю. 
 Полкан очам не повірив. Принюхався. 
 - Горілка ж?.. Горілка! Ану, ще дмухни. 
 - Давай я, - зацікавився Реп'ях, виліз із сіна. Обережно прийняв до рук  блискучий пристрій. - Новісінький... 
 - А то! - похвалився дільничний. Реп'яха в бік. - Ну! 
 Петро обережно приклав вуста до пластикової трубочки. Ху! Що? Нема...  - Та як "нема"?! - збеленився Полкан, аж кашкет міліцейський на  потилицю з'їхав. - Ви ж тут, суки, так повпивалися, що й на ногах не  тримаєтеся! І пляшка он! І не одна! Ану, віддай техніку!  Висмикнув алкотестер у Реп'яха та сам як дмухне в трубку. Пристрій  зойкнув - ой, Божечку! - три проміле!
 - Ну, слава Богу! Працює, - Полкан аж засопів од хвилювання. - А я  думав...Оце так! Хлопці з ДАІ на день дали... жінку налякати хотів. А  воно вже й зламалося. 
 - Що то є три проміле? - зацікавився Галаган. 
 - Кордон. До трьох проміле - ще середній ступінь сп'яніння. А від трьох  до чотирьох - уже важкий. 
 - То ти на кордоні? 
 - І вдень, і вночі. Служба, бля! - Дільничний натяг кашкет на брови,  насупився сердито. - Ну, що? Коліться! Тітку Галю ви вбили?  - Яку Галю? - здивувався Реп'ях.  
 - Та ясно яку - поштарку Галю! Виїхала вдень на дирчику з Добриків до  нас у Капулетці. Старій Горпині пенсію везла. І без сліду зникла біля  лісу за півкілометра від Капулетців! Ані поштарки! Ані дирчика! Ані  грошей! 
 - Моторолера шкода, - сказав Петро. - Я його поштарці зі старих  "Берліна" і "Туриста" зліпив. Гарний апарат вийшов. Два мішки картоплі  разом із тіткою на гірку пер. 
 Полкан пику скривив недовірливо, в'ївся в кумів оченятками.  - Що ви мені тут, суки, крутитеся, як вужаки на сковорідці? Дирчика їм  шкода! А грошиків не шкода? Уже й пропили? Горілку де взяли?  - Купили, - вишкірився Галаган. Та на Реп'яха киває. - У Петрової Томки  в магазині. 
 - А гроші у вас звідки? Тітку Галю пограбували і вбили?!  - Та всралася нам та Галя! - психонув Галаган. - Петро хату продав. Ото  й гуляємо... 
 - Яку хату? Материну? Ту, що на Лупиному хуторі? - не повірив Полкан.  - А то в мене десять хат! - буркнув Петро. Та відступає від  дільничного. Відступає. 
 - Ах, ти ж короста! - обурився мєнт. - Я ж тобі чотириста гривень  давав, щоби ти мені ту хату на дрова продав. Я за тобою півроку ходив, як  та курва за гаманцем! Я ж... 
 Галаган йому чарку - тиць! Обмий і ти гарну справу! 
 - Я ж... - Полкан стопку до рота. Хлобисть - і поплив! Упевнено  перетнув кордон. Хитнувся. 
 Куми його попід руки та до дерев'яного столу із кролячими клітками.  Жмут сіна під ніс - занюхай, командире! Нема закусі. Скінчилася.  Полкан - вулкан. Сіно - до біса. На Петра звіром: 
 - І хто... ті руїни купив? 
 - Одна городська. Така собі Майя. Дачниця, певно. 
 - От бля... - геть засмутився Полкан. - Наливай! - Чарку підняв. - За  тітку Галю-покійницю. Хай їй земля пухом! 
 Рукавом занюхав, на мить завмер, до кумів потягся. 
 - Коліться, суки! Ви поштарку вбили? Я ж чув... Довго бабу різали, бо  ніж у вас тупий. 
 Галаган усміхнувся в'їдливо, зібрав зі стола сирні крихти, вкинув до  рота. 
 - Сирну бабу в жінки з холодильника поцупив, хай би вона... - сказав. -  Давилися солодким, горілку закусювали. А що робити? Усі нормальні люди  баб на Пасху ліплять, а моя Оксана і на Різдво завжди спершу сирну бабу  під гніт ставить, а потім уже до куті береться. 
  
*** 
 
 Майка все товкла собі - до Різдва б щезнути. До сміху, вертепів,  радощів, зорі ясної, щоби - пропадіть ви всі! - не знайшли, хоч би хто й  потикався. 
 Трусилася в напівпорожньому рейсовому автобусі - сунув від столиці на  північ. На сусідньому сидінні веселі баби горілкою гріються: певно, усі  яйця-сир-сметану в Києві розпродали. 
 - Будеш? 
 Ні! Я не з ваших. До вікна прилипла: скоріше б ті Капулетці! Години три  мордуватися, бо село те за двісті кілометрів від Києва, у лісах неподалік  Добриків, де є сільрада, школа і пошта, магазин і Лариса Вікторівна -  фігуриста дівчина-нотаріус у кабінеті зі штучними квітами на облупленому  підвіконні. Три дні тому Майка геть зморилася, поки Лариса Вікторівна  довго й ретельно готувала договір купівлі-продажу старої хати з десятьма  сотками землі в Капулетцях, яку кремезний дядько Петро Реп'ях за три  тисячі доларів продав громадянці Майї Михайлівні Гілці. Радості не  приховував, правди не обійшов. 
 - Ти б подумала добре... Улітку там ще жити можна, - признався дивній  дівчині. - А зараз - ніяк. Піч надто стара. Валиться. 
 - Нормально, - відказала тоді Майка. 
 - І людей поряд негусто. Поряд хати покинуті. 
 - І що? 
 Реп'ях із Ларисою Вікторівною перезирнулися: ох, дурна! Хіба нормальна  на таке горе поласиться? Та ще й так легковажно, щоби й не оглянути хату  перед тим, як за неї грошики викласти?.. Скріпили угоду підписами, Майка  простягла Петрові бакси, і хоч той збирався пояснити новій хазяйці старої  
материної хати, як краще до Капулетців дістатися, та, побачивши зелені,  одразу плани змінив: гайнув до добриківського перукаря Грині могорич  ставити, бо то Гриня свого часу сфотографував стару хату й виклав в  інтернет. Ще й дописав під світлиною похиленої будівлі посеред здичавілих  груш: "Продається міцна хата в селі Капулетці. Навкруги - заповідні  ліси, луки й озера. Романтична барлога для душевного спокою".  Аби не те оголошення, Майка ніколи б і не дізналася, що є на білому  світі Капулетці. Прикипіла до розкладного крісла в чужій київській  квартирі, линдала всесвітнім павутинням - де сховатися? Добре б на Гоа...  Не тому, що в прагненні до простого життя далекі місцини давно облюбували  зарозумілі дауншифтера і тепер жваво ділилися істеричними враженнями  амебного животіння. Там сонця пекучого через край. Випалило б Майку до  кісток, не померла - розтанула б, розвіялася на попіл. Та грошей і на  півквитка до оманливого Сходу не вистачить. Дев'ятсот гривень, що їх  кинули, як собаці кістку, - бери, не вдавися. 
 - Куди ж?.. - Розпач, туман. 
 Наштовхнулася в Інтернеті на світлину білої хати під грушами, вразилася  - моя. Світанок, молоко, олені виходять із лісу, над головою лелеки,  попід хатою ружі, навкруги - ані душі. Нема людей. Яке щастя!  Заметушилася - так, так! Не в чужих краях згинути, у зачарованій хатинці  забути, що у світі є люди. І хоч за будівлю в невідомих Капулетцях  просили три з половиною тисячі баксів, тієї ж миті зателефонувала  хазяєві. 
 - За три куплю, - запропонувала відчайдушно. - Якщо до Різдва встигнемо  договір купівлі-продажу оформити. 
 Петро не зволікав. Збрехав дружині Томі, яка в капулетівському магазині  бізнес правила, що врешті здихався материної хати за півтори тисячі  доларів. Крутнувся до Добриків, умовив Ларису Вікторвну не зачиняти  нотаріальну контору до Різдва, документи докупи зібрав і попросив Бога, 
щоби несподівана здобич не зірвала з гачка. Та коли бліда, як та примара,  худенька дівчина з русявими косами й настороженими сірими очима увійшла  до нотаріальної контори, Реп'яха такі жалі взяли, хоч вовком вий. І чого  ж та клята совість завжди просинається так невчасно?! 
 - Ти теє... не надто молода, щоби на землі жити? - запитав обережно. -  Рочків тобі скільки? 
 - Двадцять один, - брови звела, зиркнула войовничо - дядькові враз  перехотілося в чужі справи носа встромляти. 
 - Дорогу до Капулетців показати? - тільки й буркнув. 
 - Сама знайду, - відрізала Майка. 
  
 У переддень Різдва, коли куми тільки вкрали сирну бабу в Миколиної  жінки з-під рук і подалися до кролятника грішити, рейсовий автобус, що  він зазвичай раз на тиждень через Добрики й Капулетці аж до глухої  Радості з рипом дістається, заглух у Добриках - кінець забаві! Майка з  легким рюкзаком і важким серцем останньою вишкреблася із сумнівного  транспорту. 
 - До Капулетців скоро поїдемо? - наївно запитала літнього водія в  шкіряній шапці з каракулевими вухами. 
 - За тиждень. 
 - А як мені зараз треба? 
 - Пішки лупися. 
 - Далеко? 
 - Двадцять кілометрів. Лісом швидше. 
 Майка не зважилася дертися незвіданим навпростець. Закинула рюкзак на  плечі, обмотала шию шаликом, - морозяка до кісток пробирає, - посунула  обмерзлою асфальтівкою на північ. 
 - А пофіг. - Снігом-льодом. - Дійду. 
 Рюкзак смикав за плечі - повертай! Сірі хмари розсипалися пудрою - і  вже не роздивитися клятий шлях: усюди біле нетоптане. 
 - Та дійду! - Шалик із шиї. І не зимно вже. Піт гарячий від горла до  грудей. 
 За півгодини брьохання за спиною зникли Добрики, вкриту снігом  асфальтівку обступили зелені стіни, небеса раптом розсяялися, випхнули  сонце на сцену - світи. 
 Майка зупинилася посеред дороги. Роззирнулася приголомшено: білки віти  розгойдують, круки на узбіччі копирсаються, а не псують триєдиної  гармонії - біле, зелене, блакить. 
 Ковтнула тугу - от і має, що хотіла. Нема людей. Сама. Єдина в цілому  Всесвіті. 
 - Гей! Дитино! - почула раптом за спиною. 
 Здивувалася вкрай. Озирнулася рвучко - під сосною на поваленій деревині  при дорозі сиділа немолода, рум'яна, мов яблучко, пишна жіночка в зелених  вовняних штанях, порепаних чоботях, довгій синій куртці, розшитій  блискучими стразами, і червоній шапочці. Поряд колесами догори лежав  чудернацький моторолер, схожий на першу спробу людства схрестити трицикл,  трактор "ТТЗ" і контейнер для морозива. 
 - Воду чисту маєш? - спитала жіночка. 
 Майка мовчки дістала з рюкзака пляшечку, простягла яскравій пані.  - Не лізе пігулка в горлянку насуху, - зітхнула та. - А серце ж, кляте,  давить, аж рука віднімається. 
 Вкинула до рота білий кругляшок, відковтнула пів пляшечки. Із цікавістю  зиркнула на дівчину. 
 - Щось я тебе не впізнаю. Ти часом не баби Дусі онука?
 Майка головою мотильнула - ні. Жіночка насупилася, наче обов'язково  мала ідентифікувати незнайомку. 
 - І неговірка... 
 - Я на Капулетці правильно йду? - врешті спитала Майка.  - А... то ти в Капулетці. - Тітка забула про кляте серце, підхопилася,  як молода, смикнула до колін блискучу куртку. - А до кого?  - До себе. 
 - О! Новини України! 
 - Хату купила. 
 - А-а-а... І в кого? 
 - У Петра Реп'яха. 
 - Стару материну? Оту, що на Лупиному хуторі за селом? Ой, людоньки...  та вона ж для життя негодяща! 
 - А мені не для життя. 
 - На дрова? 
 - Не на дрова, - роздратувалася Майка. От причепилася!  - А для якої ж такої біди? 
 - Для своєї. - Пішла геть. 
 - Стій! - гукнула тітка. - Ти цією асфальтівкою до вечора ноги битимеш.  Ходи за мною. Коротший шлях знаю. 
 - Ви теж у Капулетці? 
 - Доводиться... раз на місяць, - зітхнула тітка, смикнула моторолер,  поправила металеві ланцюжки на колесах, потягла в ліс. 
 Колюче гілля подряпало Майчине лице враз, розбурхало відвертість: уже  не дратувалася настирливим тітчиним запитанням, попливла в тріскучій  балаканині. 
 - Майєю звешся? Ох, прикре ім'я. Маятися тобі, дитино, і маятися, -  торохтіла жінка. - А я Галя. Пошта на мені. Отак. 
 - І що? Не мається? 
 - Та яке там. З ранку до ночі... 
 - А Галя... 
 - Отож-бо! А ти хату бачила? 
 - Ні. 
 - Після Петрової матері там немало краму лишилося. На горищі старі  лисячі шкури й досі висять. І таранка суха. І валянки. 
 - Нащо мені лисячі шкури? 
 - Не потрібні? - пожвавішала Галя. - То я візьму? 
 Майка плечима знизала - беріть! Учепилася очима в темну стіну сосен, що  їх ніби хто спеціально так густо насадив, світу білого не вгледіти.  - Ще довго? 
 - Та майже прийшли, - оптимістично запевнила поштарка.  Певно, щаслива. Час їй - болото: міси, поки ноги носять. Майка вже й  зголодніла, і проковтнула півпачки "Зоологічного" печива, і допила воду з  пластикової пляшечки, а за соснами - тільки сосни, кінця-краю нема. І  тільки коли сонце скакнуло з небес ближче до верхівок дерев, ліс  обірвався й перед Майкою розтелився засніжений білий луг, за яким посеред  височенних старих груш скупчилися кілька старих хат. 
 - Оце і є Капулетці? 
 - Е ні, дитино, - відказала Галя. - Село за березовим гайочком ліворуч,  а це Лупин хутір. Аби ми з тобою шляхом сунули, то спочатку б втрапили а  Капулетці, потім би через гай і потічок до хутора перебиралися, а там  місток геть хиткий... А лісом скоро, правда ж? Онде твоя власність.  Крайня, - вказала на невеличку, вкриту снігом хатинку. Першою до обійсть  пішла.
 Майка сунула слідом, схвильовано роздивлялася місцину. Густий сосновий  ліс височів за хатами і праворуч від них. По курсу - луг, ліворуч -  прозорий березовий гайок, до якого від хат крутилася крива ґрунтова  дорога. Майка вгледіла широкий потічок за гаєм, за потічком вдалині -  свіжопофарбовані хати. Отам, значить, Капулетці? А в оголошенні писали -  хата в Капулетцях... І нащо після того любити людей? 
 Увіп'ялася поглядом у власне майно - чи файного кота в мішку купила? -  серце впало. Зблизька біла хата сіра від самотності, тріщини зморшками -  стара, давня... Синя фарба на віконцях облупилася, шифер мохом поріс,  дошки на порозі попрогнивали-попровалювалися. Двір величезними старими  грушами забитий - аж ніч під ними! За хатою кілька низьких сараїв  попритулялися один до одного, навколо них дощатий парканчик похилився.  Господарський двір, не інакше. Певно, там колись дрова складали, граблі лопати, гуси-кури метушилися... 
 - Ну, як? - почула поштарчин голос. 
 - Ніяк, - ледь не розревлася. 
 Уже на захаращеному подвір'ї, порослому дикими грушками й сухим  бур'яном, що він де-не-де стирчав з-під снігу, з'ясувалося, що Галі в  господарстві не тільки лисячі шкурки згодяться. Упевненим рухом  розчахнула рипучу хвіртку, пішла по будяках до будівлі. 
 - Ключі маєш? 
 - Реп'ях казав - під грушею. 
 - Та тут самі груші! - Поштарка заходилася мацати під деревами. Та все  не мовчки. - Зараз оглянемо твої хороми. Як що не треба, то я приберу.  Щоби не валялося тобі тут зайве. 
 Такі "хороми" Майка бачила тільки в Пироговому, де в Музеї національної  архітектури і побуту просто неба розкидані давні хати з різних регіонів  України. З невеличкого - метрів шість - коридорчика троє дверей, як три  дороги: прямо підеш - попадеш у малу комору, завалену граблями-лопатами кошиками-лемехами і навіть прядкою, ліворуч повернеш - у ще одну, мало  придатку для життя кімнатку втрапиш, де упереміш горщики, каструлі, міцна  лава, дрова і багнюки до біса, а як праворуч захочеш - то отут тобі вся  краса на двадцяти квадратних метрах: і сіра потріскана піч, і тьмяні Ісус  із Богоматір'ю під рушниками в куті, і дебелий тапчан на важких  дерев'яних ногах, і чималий стіл із двома віденськими (їй-богу!)  стільцями, і пишна скриня, і вигадлива поличка з глиняними мисками,  пришпандьорена до стіни величезними гвіздками. 
 Майка ще тупцювала на порозі - ошелешена, пригнічена, а поштарка вже до  справи взялася. 
 - Ох, роботи тобі тут! - Нишпорила зацікавленим поглядом, відчинила  скриню, потягла на світ божий ряднини, подушки, ватянки. - Одяг  потрібний? Га? Онде ватянка ще справна. І чоботи. На городі згодяться.  - Не згодяться... 
 - То я візьму? 
 Коли в присмерковому зимовому небі від сонця лише прозорі рожеві  згадки, поштарка Галя дістала із сумки ліхтарик на довгій резинці,  причепила на голову - шахтарка! - усілася на чималу купу краму, зваленого  на подвір'ї. Чого тут тільки не було: і побитий міллю одяг, і дебелі  чоботи, і порожні банки для закрутки, і діряві миски, і дерев'яний ящик  із гвіздками, і купа ще радянської доби шкільних підручників, і мішок  твердої, мов каменюка, солі, і кілька бухт мідного дроту... А ще мотузки,  нитки, мишоловка і навіть справжній піонерський барабан. А Галя ж ще й  половини Майчиного обійстя не обслідувала. 
 - От біда, - зітхнула з прикрістю. - Підводою тільки все це вивезти.
 Майка не чула. Тремтіла під старою грушею, дивилася на розчахнуті двері  хатинки - наче незвідана тварюка пащу роззявила так широко, чорні нутрощі  назовні: з'їсть, не вдавиться. 
 - Та й на горище ми з тобою ще не лазили, а там лисячі шкури... І ще  може бути щось для тебе негодяще. 
 - Тут електрика є? - спитала Майка 
 - Років зо два тому буревій дроти пообривав. Я завтра з підводою  повернуся, свічок тобі привезу. Може, ще чогось? 
 Майка знизала плечима: хтозна... У серці - жах: не їдьте, тітко!  Залиштеся! 
 - Прощавайте вже! - кинула, як плюнула. 
 Поштарка на дівча зиркнула, підвелася важко, поправила на голові червону шапку, вкинула до багажника кошик із порожніми банками - день дзень! Глянула на темні небеса - місць сяє. Вимкнула ліхтарика, аби  батарейки задарма не палити. 
 - Поїду, - відказала сердито. - Мені ще в Капулетці, хай би вони були  згоріли. 
  
 За півгодини вже по темному Галя дісталася березового гаю. Перетягла  через замерзлу мілину потічка моторолер із банками, вискочила на  протилежному березі - прямо біля облупленого капулетцівського клубу, що  він за радянських часів збирав люд на кіно, концерти і партійні збори, а  тепер Микола Галаган кролів тут тримав у кімнаті, на дверях якої й досі  висіла табличка "Баяністи". 
 Кинула моторолер при дорозі, присіла на лаву біля будівлі - зморилася,  хай Бог милує. Добре, що до Горпининої хати вже недалеко. Пенсію  віддасть, чаю, може, сьорбне та потягне врешті банки в Добрики, додому.  Тільки ноги випростала... Тільки кіл у спині розтерла... Аж тут від  кролятника шурхіт вкрай неприємний - наче хто сокиру вхопив і за дверима  зачаївся. От зараз вискочить, Галю по голові, Горпинину пенсію забере і  поготів. Ой, то не порожні страхи - Галя через пусте не сіпається. А в  горлі, як згадати, і досі та горілка стоїть, якою поштарку Надю  Козорізиху після похорону поминали, бо пішла, бідаха, до добриківського  діда Тараса пенсію віддавати, а дідів син Віталя напився та причепився до  Наді - дай грошей похмелитися. Надя йому: "Проспися, Вітальку, на свої  бухай, пенсію дідові віддам". А те пропаще лопату вхопило та трісь  поштарку по потилиці. Сидить тепер, падло, харч державний хрумає, а Надя  в землі... І кому радість?.. 
 Галя хотіла було ліхтарика увімкнути, гаркнути так, щоби аж кущі  попригиналися: "Якій холері не спиться?!" - та зметикувала - не слід себе  видавати. Сповзла з лави на землю - метри два до рятівних кущів.  Сховатися, заніміти. А в кролятнику вже хтось у двері буцає - ану,  дорогу! Поштарка біля лави до землі припала, причаїлася, очі заплющила,  Бога на поміч: хай би повиздихали... 
 З кролятника на поріг вивалився Полкан і Микола Галаган. Дільничний  дістав алкотестер, дмухнув у трубочку. 
 - Проміле... якесь не таке. 
 - Усе в тебе, не як у людей, - буркнув Галаган. - І горілку рахуєш не  чарками, а якимись проміле. І сцяти біля моїх кролів намірився. Усі  нормальні люди під кущами сцуть! Тільки тобі вітер чоботи забризкує.  Полкан красиво мотильнув башкою: мовляв, но-но! Посунув до лави. Уже й  ґудзики на штанях розстібну, а тут - на тобі! Біля лави баба Галя  валяється.
 Полкан не протверезів - де там! Але почуття відповідальності пробилося  на грубу пику радісною дитячою посмішкою. 
 - О! Тіло! Слава Богу! 
 І - стріль йому в голову. Насупився, до Миколи озирнувся.   - "Сир, сир"... Брехуни чортові! Вбили Бабу! Онде вагомий доказ!  Кілограмів на сто! Лежить і не нявкає. Ет, шкода, замість кайданків  алкотестер прихопив. Та нічого... Я теє... Я вас, сук, голими руками...  - А в мордяку? - Галаган йому. І вже суне до кролятника по кума. -  Петре! Ти де? Ходи! Накрутимо Полканові вуха, бо вже дістав.  А тут - стиць! Поштарка Галя розплющила очі, сіла на землі.  - От іроди, - буркнула. - Через вас мало не померла від страхів.  Полкан про кумів забув, на поштарку вирячився. Руки за спину, навколо  баби кола навертає. 
 - А чого то ви, тітко, як та хвойда, по землі катаєтеся без діла?!  Люди, можна сказати, з ніг збилися! Шукають вас по всіх усюдах, а ви собі  пляж біля колишнього осередку культури влаштували! Може, напилися десь?  А? Пенсію Горпинину пропили? - І тицяє поштарці алкотестер. - Ану,  дмухайте мені швидко в цю штуку. 
 - Навіщо? - Поштарка на ноги зіп'ялася. Сніг із синьої куртки й зелених  штанів струшує. 
 - Виводитиму вас на чисту воду. 
 - Полкане! Я тобі геть усе чисто й без твоєї штуки розкажу.  - Добре, - несподівано легко погодився дільничний. І вже приготувався  допит організувати, та з кролятника вивалилися куми. Впали на лаву.  - Не дмухайте в трубку, тітко, - порадив поштарці Реп'ях. - Однаково  воно не працює. 
 - Як "не працює"?! - образився Полкан. - Та ця штука все живе на вміст  алкоголю вимірює. 
 - Треба на корові перевірити. Чи на козі якійсь, - запропонував  Галаган. 
 - Нема в Капулетцях корів, - відказала Галя. - Онде на кролях твоїх,  Миколо, можна експеримент поставити. 
 - Точно! - Ідея так сподобалася Полканові, одразу до реалізації  заспішив. 
 Куми не встигли й оком змигнути - Полкан з алкотестером уже до  кролятника суне. 
 - Стій, мєнт! Кролі - святе! - гаркнув Микола. Кулаком себе в груди -  буц! - Прокляну - і загинеш! - Полканові навздогін. 
 Тільки мовив - дільничний зойкнув і завалився. 
 - Господи, твоя воля! - перелякалася Галя, захрестилася. - Миколо... Та  ти відьмак! Дивись, що накоїв! Полкана підкосив. 
 Галаган і сам здивувався. Потилицю почухав. 
 - Куме, - Петрові каже. - А глянь, що там із Полканом.  Реп'ях плечима знизав: мовляв, хіба я крайній? Але до дільничного  посунув. На мить зник у темряві біля кролятника. Поштарка і Галаган шиї  витягли. 
 - Клятий дирчик! - почули Полканів бас. - Яка зараза дирчика по дорозі  розкидає?! 
 - Та він мого моторолера скалічив! - мало не розплакалася поштарка.  Усім кагалом відтягли Полкана від залізяки - лежав на землі, тер снігом  мордяку, стогнав: 
 - Ой, нога... 
 - А щоби тебе з твоїми ногами! - зарепетувала Галя, заходилася складати  в кошик банки.
 Полкан сів у сніг і постановив: 
 - Будемо оформлювати ДТП! Поштарка тітка Галя збила мене... працівника  правоохоронних органів... своїм дирчиком, чим завдала мені тілесних  ушкоджень середнього ступеня тяжкості. Реп'ях і Галаган - свідки. Ідіть  до мене, бабо! І дмухайте мені швидко в цю штуку. Ви точно п'яна, а це -  обтяжлива обставина. 
 - Ото мені більше роботи немає, як до тебе бігати! - буркнула розлючена  Галя. - Мені ще пенсію Горпині нести, моторолер додому тягти! Поки до  хати доповзу, мій Іван усю горілку вип'є, усю печеню виїсть і шинкою  придавить. Святвечір! Зірка онде! А я все ніяк до свята не дістануся!  Та цієї зимової передріздвяної ночі поштарчиному моторолеру не судилося  ночувати вдома. Полкан спробував підвестися, зойкнув судомно, повалився,  вхопився за праву ногу. 
 - Зламав! - поставив діагноз Микола. Окреслив план дій: - Тягніть,  тітко Галю, ваш дирчик до мого кролятника, там його ніхто не поцупить.  - Навіщо? - здивувалася Галя. 
 - Кебу маєте?! Як ми трьох подужаємо і Полкана тягти, і ваш транспорт?  А?.. 
 Куми підхопили Полкана під пахви, потягли до вулиці, де блимали вікна  капулетцівських будинків. Поштарка Галя бігла поряд, притримувала зламану  ногу дільничного. Полкан кривився від болю, та про службу не забував.  - Де вас, тітко, увесь день чорти носили? 
 - Дівчина худа така... У Петра хату купила. Так я їй дорогу на Лупин  хутір показувала. Прибратися допомогла - цілісінький день удвох мотлох  розкидали. 
 - Не було в материній хаті лахміття! - образився Петро.  - Отакої! Ти давно там був? А я завтра знову до неї поїду, - відрізала  Галя. - Бо вона ж там сама загнеться. 
 - А не треба було хату на хуторі купувати, - сказав Галаган. - Звідти  вже й миші повтікали. 
 - А кролів на хутір кому носиш?! Мишам? - обурилася Галя. - Не сама  вона. На хуторі вже троє городських живе. Один у бороді - Саня-жид. Поруч  із ним жіночка справна оселилася. Улянка. А в покинутій хаті діда  Степаненка такий собі Валєрік хазяйнує. Скажи ж, Петре! 
 - Є таке діло. Тома казала - скупляються в неї іноді, - підтвердив  Реп'ях. 
 - Ого! Та їх там ціла зграя! - рознервувався Полкан. - Так, тітко! Щоби  завтра ж мені все в письмовому вигляді виклали. Що там у нас на хуторі за  збіговисько і чому я про теє не знаю. 
 - Буду я тобі в Різдво дурницями займатися! - звилася поштарка. - Сам  їдь до них і балакай. 
 Петро пхикнув. 
 - З отою Майкою, що в мене хату купила, не побалакаєш. Набундючена, як  та індичка. Колюча. Поки в нотаріуса товклися, жодного разу не  всміхнулася. 
 - І якого їй либитися? - здивувався Галаган. - Ти ж її не на гульку із  самогонкою привів... 
  
 Святий ти вечоре... 
 Майку прибило до порога. Скрутилася на прогнилих дошках - не несуть  ноги до хати. Ніч засліпила - у суцільній темряві і гілок на грушах не  роздивитися. Гнітючу тишу проривають то полохливий шурхіт, то раптові  схлипи, то хиже гарчання. Серце забилося під кадик - озиралося  перелякано: хто?.. Та важкий морок знущався, лякав ще більше - не 
виштовхував до порогу жахливих тварюк, що вони знай шаруділи навкруги,  огортав простір безнадійною цупкою чорнотою. 
 Чому ж так невимовно страшно?.. Онде повітря хвоєю просякло, як  простягнути руку - торкнешся бурульки, що вона звисає з даху. Зіщулилася,  щільніше обкрутила шалик навколо шиї. Підсунула ближче до себе рюкзак,  долоньки в пахви. Перед очима вихор подій: вирок, зрада, мотузка  гойдається-манить і так хочеться наважитися, аби показати їм усім... Та  серце колотиться, гонить на край світу, де світу нема, нема людей, подій,  життя, тільки повітря на кілька судомних хапків, щоби шубовсть... і  тонути-топитися у страхах. І ось вона тут. Лупин хутір. 
 Жахнулася - дурна-дурна! Купила яму - кому і що доводити взялася?! Та в  лісі... Хвора, їй-богу! 
 - Геть хвора. 
 Погнала моторошні думки, спробувала уявити сонце, - не те пекуче, що  випалює до кісток, - життєдайне, лагідне. Краєчки вуст потяглися до вух,  наче хто за нитки смикнув, та усмішки не вийшло: холодно, мамо! Не тільки  вуста - кістки зледеніли. Всмерть. 
 Злякалася. На ноги. Зуби цокотять. Ввалилася в хату. Де ж ті кляті  ключі? Скоріш замкнутися, щоби ніхто... наштовхнулася животом на кут  стола - аж попливло перед очима. Хитнулася - як же боляче! - завалилася  на голий дерев'яний тапчан у чобітках, джинсах, светрі, пуховику, шалику.  Рюкзак до живота. Вовняну шапку на ніс. На... - зуби цокотять - на-що...  питала Галю про електрику? Сірників би краще попросила. Підпалити  халабуду. Те... Те-пло було б. Те-мінь. Те... У голові паморочиться. Те пер... помру? 
 Під вікном сніг у відповідь - рип... Е-е-е... Скоро ж ти, бабо-смерть.  Уже й пришкандибала? Те... Те-пер? 
 - Є хто?.. - почула тихий голос. 
 Що?! І питає?.. А як мовчати-причаїтися? Пройде повз холодну сіру хату,  посуне іншу здобич шукати?.. Те... Те-пер тихо, Гілко! Вмри, аби смерть  оминула... 
 - Є хто?! - двері розчахуються, підлога скавучить. 
 Майка витріщає очі, намагається вихопити із суцільної темряви рухомі  обриси. Марно. 
 - Хто тут?.. - шепоче ледь чутно. 
 У темряві спалахує вогник сірника. Полум'я вихоплює худенькі жіночі  руки - одна тримає сірник, друга підносить до нього білу свічку. Хата  наповнюється м'яким миготливим світлом. 
 - Хто ви?.. - Майка ледь ворушить вустами, вдивляється у скорботне  жіноче лице - таке в Богородиці на іконі в куті. 
 Жінка тоскно хитає головою - ой, не брехала поштарка Галя. Недарма  грюкала у хвіртку, кричала знадвору: 
 - Уляно! Там у Реп'яховій хаті дівча завелося. Геть дурне. Як до себе  не забереш, до ранку задубне. 
 - Ходімо, - тільки й мовила. 
  
 Святий ти вечоре... 
 Де ті молитви? Дванадцятьом би апостолам і людям грішним куті, пирогів,  борщу пісного, вареничків, вушок із грибами... Голубців би, оселедця,  квасольки колоченої, гороху з капустою, рибки смаженої, пампухів з  узваром... Немає? Онде чай парує, вишневими гілочками пахне, хлібина  немагазинної форми, з банки квашені помідорки світлофорами - червоний,  жовтий, зелений... Їсти? Шлунок замерз і вмер - ніяких жадань. Тіло чуже,  млосне. Майка спантеличено кліпає повіками, спостерігає за рухами 
немолодої худорлявої ґаздині: всадила гостю на лаву, скидає чорну  дублянку, хустину та все зиркає на дівча, наче те зараз і звалиться.  - Уляна я. А ти?.. 
 Майка мовчить. 
 - Пий... - У жінки тихий голос. Простягає чашку з чаєм, притримує її,  ніби Майці не втримати. - Може, пуховичка скинеш? 
 Ні! Майка розуміє - тут тепло. Онде на столі миготить свіча, біля печі  березові дрова купкою, ґаздиня лишилася в самій лише футболці і  спортивних штанях... 
 Ні! Шалика до шиї. Усередині ще ворожить зима, шкребе по кістках,  викручує м'язи. Холодно. Майка намагається вимовити те єдине важливе цієї  миті слово виразно й голосно, та зуби цокотять об чашку - хо... хо...  Уляна підхоплює дівча під пахви, тягне до печі. 
 - Ходімо, ходімо. На печі зігрієшся. Залізеш? 
 Хтозна. Майка залазить на табурет, з нього шкребеться на гарячу ватяну  ковдру, розстелену на печі. У чобітках, пуховику, шапці. Сил нема. От  зараз засне і відлетить на небеса. Замість небес - біла потріскана стеля.  Майка повертає голову вбік, наштовхується поглядом на сухі груші.  Лякається: засну і провалюся в піч. І згорю. Повіки склепаються, дурні  думки стають реальністю - провалюється в гарячу, розпечену чорноту і  відрубається без сновидінь. Спи, дитино... Святий вечір... Онде перша  зірка крізь хмари пробилася. 
  
 Уляна так і не заснула. 
 Мостилася-мостилася, прислухалася до тихих Майчиних схлипів, - тривожно  спала, крутилася на печі, - врешті плюнула на дурне діло, підхопилася...  А ніч. До роботи не візьмешся. Хіба що кашу в печі запекти, щоби на ранок  гості сніданок був. Поставила горщик у піч, сіла біля столу, люстерко  перед собою поставила - вдивлялася у власне відображення, наче б у ту  різдвяну ніч знову дівкою стала: от зараз побачить судженого.  - Геть стара... 
 Серце в сльози: хіба?! Сорок рочків тільки восени стане.  Плечі розправила, чорняве волосся рукою розворушила та все в очі собі,  в очі: стара?.. Сумна! Забула всміхатися, а воно, як усміхнутися, враз  молодшаєш. 
 Так і не усміхнулася. Люстерко відсунула. Пусте! Лишень час задарма  гаяти. Хіба взяти парафіну зі старих свічок, витопити нові та не спішити,  щоби вийшли довгими, рівними? 
 Заходилася парафін топити, а справа не йде. Думки за руки вчепилися,  тягнуть додолу. Зиркне на дівча - серце холоне: що за халепа бідаху на  Лупин хутір виплюнула?.. Та молода! Геть дитина. Поштарка Галя сказала -  хату купила. Щось не дуже на дачницю скидається. Скоріше б ранок... Піти  до хати нової сусідки, спробувати їй піч протопити. 
 Не дочекалася світанку. Небо тільки сірішало, круки замість півнів  поперед сонця на паркані повсідалися. Витягла з печі горщик із пшеничною  кашею, наскладала дров повні сани, потягла до Майчиної хати: дасть Бог,  прогріє дитині хату. 
 А Бог тільки народився. Не почув Уляниних молитов. До білого ранку  промордувалася - не горить піч, хоч трісни. Повну хату диму напустила,  дихати нема чим. Спробувала відчинити дверцята невеличкої грубки з  чавунними кільцями для приготування їжі, що вона до печі приліпилася, -  хоч би її розтопити. Де там! Застрягли дверцята намертво. Уляна вже й  кільця з плити познімала, спробувала зсередини ті дверцята розхитати - не  йдуть, підлі. Знову до печі - та гори вже! Ніяк!
 Вийшла на подвір'я, на хутір глянула - он він, увесь перед очима. Шість  старих хат - по три на кожному боці вулички без назви й імені. На одному  боці Улянина хата, поряд - Троянова, далі - Сашка Задуми, що він  практикує йогу й органічне життя, обливається водою навіть взимку, зве  себе Сандживом, а місцеві перекрутили та Санькою-жидом кличуть. На  протилежному боці три покинуті будівлі стояли - Реп'яхова, з журавлем та  жовта, що її колишні господарі сто років тому яскравою фарбою виділили.  Уляна думала: ніколи до них люди не повернуться. А воно он як.  Зітхнула, посунула до живих душ. Стукнула у віконце Троянове.  - Валерію Михайловичу! Вийдіть на хвилинку. 
 Махнула худому бороданю Сандживу, що він саме вискочив на подвір'я з  відром води:  
 - Сашку, справа є! 
 За п'ять хвилин наявний контингент Лупиного хутора топтав сніг посеред  вулички. Ані Валерій Михайлович Троянов, поважний сивий пан в окулярах із  золотою оправою, ані бадьорий, як огірок, тридцятирічний програміст  Сашко-Санджив анітрохи не здивувалися появі нової сусідки.  - Певно з наших... З екопоселенців, - припустив Санджив. - Природа  стукає в серце. Кличе. 
 - Щось вона не дуже готова до зустрічі з природою, - відказала Уляна.  - Однаково, чому її до нас прибили. Піч треба полагодити, - постановив  Троянов, подмухав на голі долоні, упевнено посунув до Майчиної хати, наче  професор у пічній справі: зараз за хвилину сажу витрусить, тягу  перевірить, сірником чиркне - бітте! 
 А воно ж тільки збоку просто здається. Вошкалися, вошкалися з тою піччю  - не їсть дров, зараза. Уже й ходи пошкребли, як могли, сажі відер десять  надвір виносили - і самі в тій сажі. Уже й тягу перевірили - наче тягне,  а піч однаково димом усередину дмухає. Та так активно, Уляні довелося  вікна повідчиняти, аби хату провітрити. 
 - У Капулетці треба йти, - здався Троянов. - Гороха покликати.  - У Різдво?.. - скептично усміхнувся Санджив. - Та він у будень зранку  п'яний, а на свята... 
 - От і добре, що свята. Пляшку йому поставимо, - постановила Уляна. - У  мене самогонка є. 
  
 Майка прокинулася в Уляниній хаті від запаху сухих груш і гострого болю  в животі. Підхопилася мимоволі, буцнулася маківкою об стелю - аж  запаморочилося. Впала на теплу ковдру, збентежилася, та події минулої  ночі виринули із підсвідомості, перш ніж потріскані вуста прошепотіли:  "Де це я?.." 
 Долоньки до живота - та вгамуйся ж ти, біль! - визирнула з печі: у  затишній кімнатці нікого. На білених стінах віники сухих трав, біля  дверей на табуретці відро з водою, стіл покритий цупкою квітчастою  скатертиною, фото усміхненого хлопця в бейсболці святковою ялинкою по  центру. При стіні платяна шафа із дзеркалом: у Майчиної бабці така сама  дверима рипіла, любила малою ховатися в ній від старенької. А біля печі  на стільці Майчині речі акуратно розкладені. Зиркнула на себе: труси,  футболка, гольфи. Хто ж її роздягав?.. 
 Заспішила вдягнутися скорше, бо ще увійде хтось знадвору, а вона отут  голяка... Зіскочила з печі, та до стільця не дійшла - побачила в печі  горщик, принюхалася - м-м-м... І так їсти захотілося, хоч вмри!  Диво - не дійсність. Несла в руках гарячий горщик-сонце, поставила на  стіл, набрала повнісіньку ложку... І що то за така смачнюща жовта каша?  Так захопилася й не почула, як рипнули двері.
 - З Різдвом... - почула. 
 Ком у горлі. Знічено зиркнула на худорляву сумну Уляну.  - І тут... люди є? 
 - Люди всюди... - відказала ґаздиня. 
 Майка - ага. Мотильнула косами. До стільця. 
 - Піду... - буркнула, наче не зраділа новині. Люди всюди, всюди люди!  Джинси, светрик, шапка, шалик. Геть. 
 Уляна мовчки спостерігала, як вдягається дивна гостя. Худенька бліда  дівчина з русявим волоссям, цікавим кирпатим носиком і глибокими сірими  очима під рівнесенькими чорними бровами здавалася такою старезною і  мудрою, наче все на світі наперед знала, тож і не витрачала сил і слів на  зайву метушню. Уляна й собі слова вкоротила: 
 - Проводжу. 
 - Сама. 
 - Там у тебе гості. 
 - Які гості? - Майка обкрутила шалик навколо шиї, зиркнула на горщик -  у шлунку тепло. Знітилася: нажерлася і не подякувала... 
 - Піч лагодять, - сказала жінка. 
 Майка почервоніла до скронь, плечима розгублено знизала.  - Дякую... Каша - ульот. 
 - Звичайна каша. Ходімо. 
 Майка вийшла на ганок, роззирнулася зачудовано - мамо рідна! Новий сніг  вкрив усе навкруги - хати в білих шапках, соснові віти попрогиналися, луг  чистим вирівняно, навіть на колодязі-журавлі зверху біла пімпочка. Над  головою небеса блакиттю розстаралися. І без краю то, без краю. Наче боже  око стежить пильно, аби ніхто не сіпнувся те диво зіпсувати.  Ступила з ганку в чистий сніг. Геть не холодно. Пішла по подвір'ю до  хвіртки: так он який ти, Лупин хутір. Учора й не роздивилася. Ліворуч від  Уляниної хати ще дві примостилися: з димарів прозорі цівки. Не порожні?  Просто напроти - за двадцять кроків, рукою дотягнешся - її хатинка сіра,  поряд покинута будівля з колодязем-журавлем і ще одна, жовта, як  звіробій, напівзруйнована. 
 - Зачекай, дров прихопимо. - Уляна причинила двері, підхопила сани,  посунула до невеличкого дровника біля хати. 
 - Нащо? 
 - А піч чим топитимеш? - Кидала на сани березові цурпалки голими  руками. І не холодно їй? 
 Майка пошкандибала до дровника, притулилася до старої груші (і чому тут  стільки груш?!). 
 - Мене Майєю звати, - видушила винувато. - А ви Уляна?  Жінка кивнула. 
 - Ви ж... не тутешня? 
 - А що? Видно? 
 - Чомусь... видно. 
 - Не тутешня. 
 - Давно тут? 
 - З півроку. 
 - Чому? 
 - А ти? - Уляна розігнулася, на дівча сумно зиркнула. 
 - Хочу. 
 - От і я схотіла, - відказала невесело. Смикнула мотузку, що вона до  саней кріпиться. - Допоможеш чи самій тягти? 
  
 Різдвяний ранок - а де та радість?
 Майка разом з Уляною тягне важкі сани, каша розповзлася - не тільки в  шлунку. У голові. Що це вона утнула? Нащо те все - глухий хутір, хата,  ліси-луки-груші... Людям у Різдво клопоту дала. Наче назавжди припхалася.  Наче жити їй тут... 
 Відчай жовчю - аж зупинилася. Дідько, бігти звідси! Автобуси ж... А...  Раз на тиждень. Нічого. Пішки до Капулетців, звідки хтось та їхатиме до  траси, далі автостопом до Києва. 
 - Втомилася? - Уляна перехоплює мотузку, волочить сани далі. - Доганяй.  Майка човгає вслід, зиркає навкруги зацьковано: яке ж усе чуже,  вороже.. І поле те біле, і гайок той клятий, і ліс! І хутір, і небеса...  Під хатою натоптано - сіро. Недопалок у снігу. У хаті троє чоловіків  біля печі вошкаються. 
 - Доброго дня. 
 Двоє підхопилися - один поважний сивий, другий молодий бородатий.  - Троянов. Валерій Михайлович, - у сивого низький густий бас, від якого  тепло. 
 - А я Санджив, - бородань усміхається по-дитячому довірливо. Суне до  Майки, простягає руки. - Дай долоні. 
 - Нащо? 
 - Відчую твою енергетику. 
 - Не треба. 
 - Добре, - легко погоджується, лопоче, не зупинити: - Моя хата крайня  до лісу. Заходь при нагоді. 
 - Нащо? 
 - Просто так. 
 Сивий Валерій Михайлович кихикає в кулак, дивиться на Майку уважно.  - Як вас звати, юна пані? 
 Майка не встигла відповісти. До хати ввалюється Уляна - повні руки  дров. Кидає їх посеред кімнатки. 
 - Її звати Майєю. 
 - Майя в санскриті - ілюзія, - з чогось радіє Санджив. - Отака  приголомшлива реальність. 
 Майці паморочиться. Слова переплутуються в голові. Чому вона тут? Хто  ці люди? Про що вони зараз ... Ілюзія? Певно. І сама не відає, чи є вона  ще, чи вже немає... 
 - Саню, сірників дай! - Біля печі розгинається третій. Теж молодий, та  лице тьмяне, наче в пилюці. Супиться, вправно відчиняє дверцята грубки,  жмакає газету, кладе її на підлогу. На газету викладає тоненьких  цурпалків решіткою - шар уздовж, шар упоперек. Підхоплює всю ту  конструкцію - і не розвалюється ж! - пхає у грубку. Сірником чирк! У  грубці спалахує полум'я. 
 - Толю, ти геній! - усміхається Санджив. 
 Тьмяний хитається, хапається за Санджива, аби не звалитися. Та він же  п'янючий! 
 - Пляшка де? - похмуро кидає Уляні. 
 - Буде тобі пляшка, - спокійно відказує та. - Спочатку кажи, що зробив.  - А не бачиш? - геній Толя киває в бік грубки. 
 - А піч? 
 - Ходи вичистив. Глиною з герметиком тріщини замазав. Тиждень  сохнутиме, - ледь ворушить язиком. - Щоби не топили, бо знову...  межигірка...Піч із межигірки... То добре. Стоятиме... 
 - А як без печі тиждень? - Уляна ніяк не вгамується. Уже й пляшку з  кишені дістала, уже й простягнула п'янчузі, а все розпитує, наче їй тут  скніти.
 - Грубка є! Дров, звісно, більше візьме... зате на ній готувати можна.  І зігріє.. 
 - Дякую, Анатолію. 
 - А... Пусте. - Геній ховає пляшку, підхоплює важку торбу з  інструментом. Прощавайте. Суне-хитається, припадає на ліву ногу. Та воно  ще й кульгаве! 
 Майка стовбичить посеред кімнатки, на очі навертаються сльози. Тьмяний  пішов. Сивий Валерій Михайлович уже каптур куртки на лоба насунув,  бородань крутить шалик навколо шиї, Уляна на двері зиркає. Люди тануть,  наче сніг. Їй тут одній лишатися? 
 - Може, допомогти чимось? - Уляна склала дрова рівною гіркою, вимела  підлогу, підсунула до грубки ящик, накрила його рядниною - от і крісло.  Майка лишень хитає головою - ні. 
 - Я під вечір зайду. Розповім, як із грубкою впоратися.  - А зараз із нею... що робити? - Майці страшно. 
 - Дрова підкидай. 
 Уляна останньою виходить із старої хатки, залишає по собі на столі дві  білі свічки й сірники. Майка дивиться їй услід, помічає на вхідних дверях  важкий засув - і без ключа можна замкнутися зсередини, ніхто не втрапить.  Так і буде! Бац тим засувом. Руки тремтять. Тиждень... Тільки до  наступної п'ятниці. Грошей трохи лишилося. Печиво "Зоологічне", чай... До  грубки спиною прилипла - тепло. Тиждень витримає. Вікна чимось завісить,  павутиння віником збере, тапчан до грубки підсуне... 
 Згадала про грубку, роздратувалася - нема часу й посидіти. Усе годувати  ненажеру. Присіла біля грубки навпочіпки, голими руками за гарячі чавунні  дверцята вхопилася... 
 - Дідько! - відхопила руки, на підлогу впала. - Матінко...  На попечених пальцях пухирі. 
 - Клятий, вонючий хутір! Клята, вонюча хата! Клята, довбана піч!  Води! Де?! А нема! Вискочити з хати, долоні у сніг. Боже ж, як боляче!  Пухирі лопаються, на пальцях кров. Клятий хутір! До дверей. А там засув.  Як скривавленими пальцями торкнутися?.. 
 Майка труситься біля дверей, ліктем упирається в засув - піддайся ж,  бачиш же... Зачув хрипить, ніби хто йому в горлянку вчепився, зрушає..  Майка вибігає на подвір'я, падає на коліна, руки у сніг. Ілюзія може  далеко завести, та й на краю землі реальність дарує тільки справжній  біль. 
  
 Поштарка Галя хоч і ходила до храму, як настрій, постувала й ніколи не  працювала в церковні свята, та Різдво починала святкувати не зрання, а  вже під вечір, коли по телевізору показували концерти й фільми про  Спасителя, бо чого його зранку пити - впадеш до вечора, а в Галі печінка  хворобою скривджена, серце стукотить. 
 Вошкалася-вошкалася по хаті, уцілілі банки на полицях порозставляла,  згадала про дивну дівчину з Лупиного Хутора - смикнула чоловіка, що той  саме зібрався на ставку рибу вудками від сплячки пробудити.  - Запрягай коняку, Іване! - наказала. - Поїдемо. 
 - Куди? 
 - На Лупин хутір. 
 - Якого? 
 Галя хотіла було ляснути кулаком по стільниці, щоби Іван менше слів  витрачав, а скорше б коняку в сани впрягав, та - Різдво! - зітхнула.  - Треба, Ваню... - мовила лагідно.
 Дістала мішок, накидала в нього цибульки, картоплі, моркви, буряків,  шмат сала зверху. Що ще? Олійки пляшечку, хлібину домашню рушником  огорнула, капустки квашеної, цукерок із десяток у целофановий пакетик. От  і гостинчик. 
 - Там самого мідного дроту кілька бухт, - тряслася на підводі,  доповідала чоловікові. - Ватянки ще цілі, чоботи будуть тобі для твоєї  риболовлі. 
 - А в мішку що преш? - буркнув Іван. 
 - Не з порожніми ж руками в Різдво до людини їхати. Грошей за те  лахміття шкода, а картоплі в нас до літа вистачить... 
 Коли поштарка, як та колядниця, з повнісіньким мішком вломилася до  Майчиної барлоги, дівча трусилося на ящику біля холодної грубки й гірко  плакало. 
 - От лихо! - Галя кинула мішок, присіла біля Майки, побачила попечені  пальці, зойкнула. - Як це ти?! А грубка чого холодна? Толька Горох  варнякав: і піч поправив, і грубку... 
 А з Майки сльози горохом. 
 - Та годі, годі! - поштарка заметушилася, гукнула чоловіка. - Іване! А  ходи-но. Кістки розімнемо. 
 Як заходилися - дим коромислом. 
 Олійку Майці на попечені пальці. Поверх носовичками. Та все не мовчки:  добре, що після кожного похорону хустинки тобі пхають. От і згодилися.  Іван грубку за мить розтопив, Галя березового гілля насмикала, павутиння  по кутках познімала, пилюку позмітала, старі ковдри та подушки у  квітчатих наволочках повибивала та біля грубки розкидала - просихайте.  Відро знайшла, змоталася до колодязя - води наносила, заходилася картоплю  чистити. Аж спітніла. Куртку геть. 
 - Іване! Каструлю шукай! 
 А нема! Пательня чавунна, глиняні горщики сумнівні - ніяк у них  картоплю не зварити. 
 - А ми на сальці посмажимо! 
 Майка прилипла до ящика, пальці тремтять-пульсують, не згинаються -  хіба з ложки нагодують. 
 - Галю... - прошепотіла раптом. - У цій вонючій дірі жити неможливо.  Галя аж заніміла на мить від несподіванки. 
 - А де ?! - Руки в боки, на Майку, як на гівно. - У городі вашому?! Та  вам дроти поперерубуй - повиздихаєте! А ми собі піч розтопимо - уже й  тепло, уже й їсти є на чому приготувати... 
 Набундючилася. Пательню на грубку - лясь! Сало шкварчить, топиться.  Зверху картопля кружальцями. 
 - Іване! Збирай лахміття. Їхатимемо. 
 Майка знітилася. 
 - Ви ж на горище хотіли ще... Шкури лисячі... 
 - Та хай би їх міль нанівець проїла, щоби я ще за ними лізла!  - Нащо ображатися, Галю?.. 
 Поштарка брови звела. Івана за рукав - гайда! А тому й невтямки, що в  жінки настрій змінився. 
 - Як риби наловлю, то й тобі свіжої передам, - усміхнувся дівчині.  - А "передавалка" не лусне? - гаркнула поштарка. На Майку зиркнула. -  Ти якого припхалася?! У мордяки нам тут плювати?! 
  
 Ех... Були б у Майки пальці дієздатними, кулькова ручка, блокнот  чистий. Записала б: "Сьоме січня. Лупин хутір. Контакт з аборигенами  похєрячила. Сама".
 Сама-самісінька... У хаті задуха. Картопля підгорає, а начхати. Вогонь  би знову не втратити! Попеченим пальцям усе діло. Светрик зняти, ганчірку  до дверцят прикласти, аби відкрити грубку та дров укинути - пальцями,  пальцями. Та що ж за підлість! 
 - Жери вже! - стогнала, засовувала в грубку березові цурпалки.  Тільки впоралася - пательня димить. Ліктем її від вогню.  - А картоплю чим мішати?.. - Ані ложок, ані виделок. І ножа нема, що  Галя ним картоплю чистила. 
 Роззирнулася - біля печі на підлозі блискучий металевий шпатель із  жовтою гумовою ручкою. Яка ж корисна річ - Майка і картоплю ним помішала,  і окраєць хліба відрубала, і замість ложки... 
 Наїлася, шпатель у картоплю, на подушки біля грубки впала - не встану,  хоч убийте! Ноги гудуть, пальці плачуть, у животі сокира - та все ріже,  ріже... 
 - Нічого, козла, ви мене ще згадаєте... - прошепотіла затято. А кому?  Очі заплющила, аби не розревтися, і... заснула. Отака біда.  Грубка чесно тріщала - вставай! Сонце у вікно блимало, по обличчю  промінцем - прокинься! Миша зважилася шарудіти, груша й собі - рип. Де  там! Скрутилася біля теплого, відпливла в добрі сни - не повернеться.  Година минула, друга, третя... грубка згасла, сонце впало, миша наїлася  хлібних крихт, подалася до своєї домівки, тільки груша знай рипіла - ой,  згине... І де та Уляна?! Казала ж: "Надвечір прийду". 
 Майка не чула, як розчахнулися двері. Як разом із морозним повітрям  кімната наповнилася важкими чоловічими кроками. І тільки коли хтось  сіпнув її за плече - гей, ти жива? - розплющила очі і... не побачила  нічого. 
 - Хто тут?! - темрява в очі, горілчаний перегар у ніздрі, жах у скроні.  Вчепилася в подушку, спиною до ще теплої грубки прилипла, думки верещать:  "Ідіотка, двері не зачинила!" 
 - Шпатель мій де?! - Запальничка клац! 
 Примружила очі - перед нею навпочіпки сидів тьмяний кульгавий геній  Толя Горох, що він сьогодні вранці піч тут лагодив. 
 - У картоплі... 
 - Де?! 
 - На столі пательня... з картоплею і шпатель там. Я ним... їла.  - Твою наліво... - Розігнувся, пішов по кімнатці. Спалахнула свіча.  Чого це він... хазяйнує? 
 Наліво?.. А хоч у пекло! Страх згорів. Боляче. Скрутилася на подушках,  долоньки до живота - щелепи зціпила, спостерігала за хлопцем. Молодий...  молодший, ніж здалося вдень. Двадцять вісім?.. Тридцять? Чуб - солома,  лице темне, очі - болото, та не брудне, ясне. Наче хворі ті очі, прозорою  вологою вкриті. 
 - Скільки тобі років? 
 Зиркнув на неї здивовано. 
 - З руками що? 
 - Пальці попекла... З тою грубкою клятою! 
 Пішов до грубки, матюкнувся, укотре розпалив її. 
 - Скільки тобі років? - уперто повторила Майка. 
 - Двадцять п'ять... - уже знайшов шпатель у пательні з недоїденою  картоплею, присів біля столу, старанно відчищав металевий прямокутник від  жиру. 
 - Старшим здаєшся. 
 - Шпатель... з Італії! - Нахилився, тицьнув Майці під ніс інструмент, а  їй горілчаний перегар у ніздрі.
 - Ти... п'яний? 
 - А ти... дурна? 
 - Я... хочу тебе! - вигукнула раптом. 
 Він завмер. Ошелешено увіп'явся поглядом у сірі очі. Насупився. Пошкріб  файним італійським шпателем неголену щоку. Майка знітилася, зарилася  носом у подушку, кляла себе: "Ну, нащо?! Нащо?" 
 - Ти... теє... Плачеш чи що? - почула хлопців голос. - Та добре...  Шпатель впав-дзенькнув. Полум'я смикнулося-згасло - темінь. Майка  підвелася на подушці, аби розгледіти хоч щось... Важка чоловіча рука  лягла на плече, прибила до старих подушок, потяглася до футболки.  - Я... сама! - прохрипіла відчайдушно. 
 - Та добре... 
 За мить клятий біль унизу живота перемішався з раптовим збудженням -  обхопила руками плечі п'яного хлопця, застогнала, бо попечені, обмотані  носовичками пальці пульсували від кожного дотику, та рук не відняла - хай  би стало невимовно боляче! Так боляче, щоби втратити свідомість. Та біль  щез. Майка відкинула голову, затремтіла - гарячі чоловічі вуста лишали  пекучі сліди на шиї, грудях, животі. 
 - Що ж ти... усе баришся! - видихнула рвучко, заплющила очі й так  сильно захотіла померти, що тіло зникло, попливло за обрій, лишаючи  тільки гарячкову радість у неосяжному просторі без географічних ознак і  обмежень. 
 Дихати... 
 Жива! 
  
 Чиркнув сірник. Навіщо світло? Зрадлива свіча сходить сльозами. Що він  робить? Натяг смішні труси з принтом жіночих губ на дупі. Поцілуй мене в  дупу?.. 
 Майка гола. Тремтить на подушках - хай би він зник! Хай би все зникло!  Він не чує її думок. Худорлявий, жилястий - рельєфні м'язи не від  тренажерів, від щоденної виснажливої праці. Підкинув у грубку, поставив  на кільця відро з водою, пішов до малої кімнатки - шарудить, шукає щось.  Майка губиться. Ну, нащо?! Іди геть! Вона то... просто так ляпнула.  Він з'являється в теплій кімнатці з величезним іржавим тазом.  - Зараз відчищу, - пояснює безбарвно, суне надвір. 
 У Майки відвалюється щелепа. А вдягтися? Та не вголос! Ні! Майка не  збирається вболівати за здоров'я п'янчуги. Хоче захворіти й померти -  хай! Та ледь за хлопцем зачиняються двері, біжить до вікна, вдивляється в  темні обриси - присів біля ґанку в ідіотських труселях, шкребе снігом  таз. Бовдур пришелепкуватий! Замерзнеш! 
 - Зараз... зігрієшся... - Він повертається скоро, дивиться на Майку  похмуро й винувато. 
 Таз посеред кімнатки. Майка ступає в саму його середину. Завмирає. Він  набирає теплу воду в покоцану алюмінієву кружку, ллє на Майчині плечі, живіт, спину - змиває сліди безсоромної, хтивої близькості.  - Ти... не соромся. Ти... чиста. Аби ще рушник... 
 - У мене є. У рюкзаку... 
 Майка обмотується великим рушником гидкого хімічно-рожевого кольору.  Ступає з таза на підлогу. Завмирає. Очі дурні... І дивитися  відмовляються, і заплющуватися - ніяк. 
 - Як тебе звати? - питає хлопець. 
 - Майя... Гілка. 
 - Прізвисько? 
 - Прізвище.
 - А я Горох. 
 - Прізвище? 
 - Клікуха. У паспорті Горохов. Анатолій. 
 - А... 
 - Піду? 
 "Угу", - киває поспіхом. 
 Горох хапає одяг, прямо в труселях суне до дверей. 
 - Ти... вдягнися! - видушує Майка. 
 - Та добре... 
 - А грубка! - раптом згадує Майка найголовніше. 
 - Тягу прикрив. До ранку можеш не заглядати. Уранці підкинеш... - Грюк  дверима. І німо. 
 Майка прилипає до вікна - ніч ясна! У місячному світлі по білому лугу  геть у бік Капулетців кульгає самотній голий хлопець - одежинка під  пахвою. 
 - Хворий... - Майка мчить до дверей, зболілими пальцями зачиняє їх на  засув, падає на подушки й помічає на підлозі файний італійський шпатель  із яскраво-жовтою гумовою ручкою. 
  
 Реп'яхові Різдво муляло - спасу нема. Усі халепи докупи: жінка магазин  зачинила, у хаті товчеться, до кума й не потикайся, донька з Чернігова  зателефонувала: "Вибачте, предки, не приїду - усім технікумом мчимо в  Карпати на лижі". І до роботи не візьмешся - свята. А в Реп'яха ж  справ... Так і тягне до майстерні, де вже другий рік поспіль реставрує  двадцять першу "Волгу" і врешті бачить кінець тим мордуванням. У  майстерні і думається краще. А Реп'яхові є про що кумекати! Крутився на  кухні, усе рахував подумки: "Півтори тисячі зелених за продану хату  доведеться Томі віддати... Залишок заховаю... І куди ж їх запхати?!"  О, то справа складна. Тамара Реп'яхова - жіночка уважна. І муха без її  дозволу по хаті не літає - побоюється. Петро вже й на старий "Зінгер"  косував, і під телевізор "Самсунг" пробував, і люстру розхитував, і поміж  банок у сараї намагався - не те! А ще ті нерви! Куди не руш, Тома услід.  - А шо то ти, Петре, тиняєшся, ніби душу загубив?! 
 - Е-е-е, жінко! - Та далі метикувати. 
 Засів у туалеті, на унітазі бакси на купки розділив, перелічив тричі -  тільки б не прорахуватися, бо Тома враз аферу викриє! Заначку в труси  запхав, легальну частину навпіл склав, у кишеню штанів засунув і вже  намірився покинути прихисток, а тут тобі - стріль! 
 - Йо-ма-йо! - Аж унітаз під ним рипнув. А угода?! Там же чорним по  білому - "Продав за три тисячі..." Як Тома про угоду спитає, що казати?  Сховати! А дівка та... Гілка! Точно ляпне Томі, бо жінка - хрест на пузі!  - обов'язково попхається на Лупин хутір і запитає: "Скільки за хату дала,  сердешна?" Звикла у своєму магазині всіх хоч на копійку обдурювати, а  саму - піди спробуй. 
 Загорював. Тричі воду з бачка спускав. І вчетверте натиснув. З  переляку. Бо жінка під дверима стала та як гаркне: 
 - Чого застряг? Живіт муляє? Чи совість? 
 От зараза! Петро з туалету вискочив, куртку в руки та до дверей.  - Куди?! - Жінка брови звела, на порозі стала. 
 - Стрес чогось в організмі... Піду... на Лупин хутір, - не зумів  збрехати. 
 І не спитала "якого біса?", "нащо?" чи "чому тепер?". 
 - Гроші давай!
 - Так я теє... Саме збирався. - Віддав жінці півтори тисячі баксюків. -  Дівчина та, що хату купила... Аби не змерзла. Треба перевірити.  Тома око примружила, на чоловіка скептично зиркнула: 
 - А чого ж?! Сходи... Перевір... Та на вечерю додому щоби тверезим  повернувся. Чуєш? 
 Реп'ях сунув Капулетцями в бік Лупиного хутора, ярився - клята жінка!  Прямо в душу штрикає. Добре, що услід не попленталася. А могла б... І що  тоді? 
 Біля капулетцівського клубу кум. Курить, у сніг плює. Та злий.  - Христос народився! - Петро йому. 
 - Ще вчора вночі народився, коли ми зламаного Полкана тягли, - буркнув  Галаган. 
 - Ну! А я про що? Христос народився. Славмо його. Свято ж...   - Кому свято, а кому біда! У мене кролі горілки нанюхалися й  повиздихали! 
 - Всі? - Реп'ях і про Різдво забув. 
 - Шестеро безневинних кролячих душ. Задубли за ніч - каменюки, не  кролі. М'ясо ще, може бути, врятую, а хутро пропало. 
 - У кролів хіба алергія на горілку? - зацікавився Петро. - Свині,  приміром, не дохнуть. 
 - А все хата твоя! - роздратувався кум. - І нащо ми попхалися до мого  кролятника її обмивати? Полкана, гадюку, так розхитало: півпляшки прямо  біля кліток розлив. Я думав, минеться, а воно... 
 - Ти теє... - пройнявся Реп'ях. - Давай хоч обдерти їх допоможу.  - Свято ж... - Микола кинув недопалок у сніг, пішов до кролятника. -  Гайда. Пом'янемо. 
 - Кого? 
 - Кролів. 
 - А раптом інші повиздихають? 
 - Чи ми дурні горілку на клітки лити?! 
 Хильнули по чарочці й таки взялися кролів обдирати. 
 - А я оце на Лупин хутір іду, - сказав Петро. 
 - А чого ж? Сходи, - чисто, як Петрова Тома, відказав кум. - Може, нова  ґаздиня в тій хаті задубла вже... Як мої кролі... 
 Реп'яха такі страхи взяли - аж ніж до пальців прилип. Підхопився, і як  Галаган не обурювався, - мовляв, що ж ти за паскуда, куме, тільки одного  кроля пом'янули, а їх же шестеро перекинулося, - не здався.  - Як повертатимуся - заскочу, - пообіцяв. - Ми їх усіх... І мертвих, і  живих. 
 Надвір вийшов - уже й смеркає. Перетнув потічок по льоду, березовий  гайок, на хутір глянув, перехрестився: світиться віконце в старій  материній хаті. От йо... Слава Христу, не змерзла. 
 Поплентався на світло, у голові - самі цифри. Як тій Гілці пояснити,  щоби ж язик за зубами тримала, не патякала на кожному перехресті, скільки  за хату віддала. Може, грошиків їй дати? Десять гривень. Чи, приміром,  двадцятку. І знову йому - стріль, ще одна думка до мізків пробилася. "Так  у неї ж поштарка Галя була, - згадав. - А та баба - чистий кат. Випитає й  про діда-прадіда..." 
 - Твою дивізію... - До огорожі підійшов. Хвіртку смикнув.  - Стій! - від груш жінка до нього. - Ти куди? 
 Реп'ях очі примружив - ніби не нова ґаздиня. Старша. Сумна. І світло в  хаті раптом - блим і нема. Геть темно. 
 - А ти хто така? - Петро й не помітив, як на шепіт перейшов.  Жінка приклала палець до вуст, мовляв, тихо...
 - Що там? - прошепотів Петро. 
 - Ходімо, ходімо. - Жінка від хати, Реп'яха за собою. 
 На вуличці - сани з дровами. Жінка на дрова сіла. 
 - Як душу маєш, не підеш зараз дівчину турбувати, - мовила тоскно.  - Та в мене теє... діло до неї, - розгубився Реп'ях. - Хату їй продав,  а тепер мордуюся. Аж стрес в організмі. Аби не змерзла. 
 - Не змерзне, - відказала жінка. Підвелася, вхопилася за мотузку,  спробувала зрушити з місця важкі сани. 
 - Тут живеш? - спитав Реп'ях. 
 - Тут. 
 - Давай... Дотягну... 
 А тягти ж - двадцять кроків до хати навпроти. І двадцяти слів не  встигнеш вимовити. 
 - Давно на хуторі? 
 - Недавно. 
 - І як воно? 
 - Та так... 
 - А раніше де жила? 
 - У Києві. 
 - Припав наш хутір киянам до душі. 
 - Дякую за допомогу. 
 Прийшли? Реп'ях затяг сани у двір. І не йдеться йому з того двору, ніби  колоди до ніг поприростали. 
 - Дякую, - повторила жінка. 
 - Хоч води дай, як чарки не наллєш. Свято ж... 
 - Проходь, - тільки й мовила. 
 Реп'ях застиг на твердому стільці біля столу. "Чудна хата, - думав. -  Трав навішала, як та ворожка. Шафа допотопна, свічка смикається,  скатертина око виїдає..." Хазяйка клопотала біля печі. Налила в чашки  заварки, окропу з великого металевого чайника. Цукор дістала, печиво  хрустке. 
 - Петро я. Реп'ях, - ляпнув ні сіло ні впало. - У Капулетцях живу.  Жінка моя в селі магазин тримає. А ти? - Косує на жінку. Певно, одних із  Петром рочків. Худенька, ніби зморена. Очі стривожені. 
 - Уляна. 
 Знітився, як дурний. Простягнув руки до свічки, що вона у звичайній  скляній банці посеред столу стовбичила. Крутить ту банку...  Уляна присіла навпроти. Очі на вогонь. 
 - Теж любиш світло на рівні очей? - прошепотіла сумно.  І все! Ніби клац - і вбила Реп'яха. І що то було?.. У горлі пекучий  окріп, на серці каменюка... Волочився до Капулетців крізь розпач. Та що ж  то було?! Кролятник кумів оминув, до власної хати додибав, заначку в  трусах перевірив - на місці, на кухні біля столу прибився, а в голові  знай одне: "Та що ж то було?!" 
 - Вечерятимемо? - спитала дружина. 
 - Ти теє... хоч би свічку якусь дістала. Свято ж... 
 Тома обпекла чоловіка запальним поглядом. 
 - Може, нам хто свічку потримає? А? - Всадила Петрові на коліна свої  сто кіло, грудьми притислася. - Чи ми й без свічки... 
 - Томо... Що ти таке кажеш? Онде сусіди ще не повлягалися. Колядувати  надумають, а тобі вже й на дивані гоцати... 
 - Мені?! - не повірила Тома, що її зазвичай Петро довго вмовляв, перш  ніж вона на тому дивані розлягалася. - Та бери вже, чорти з тобою!
 Реп'ях і сам здивувався - що то він ліпить? Рознервувався, рукою  махнув. 
 - Наливай! - буркнув. - Христос народився. 
 Чарку підняв, оминув дружину поглядом, увіп'явся очима у вікно: "Що ж  то було?" Чому дивні слова змореної жінки з хутора з голови не йдуть, аж  плакати хочеться?.. 
 - Що там? - почув Томин голос. 
 - Сніг... - пробурмотів розгублено. 
  
 Сніг пішов лише після того, як люди дісталися теплих хат. Місяць жовтим  ліхтарем: усі вдома? Онде Толя Горох у смішних труселях на ґанку знай  палить і палить, у Реп'яхів вечеря холоне, Микола Галаган із жінкою на  пару з дохлих кролів тушонку варять, стара Горпина пенсію посеред  простирадл ховає, Полканова дружина Зоя чоловікові в постіль чарку несе,  а Полкан на дивані козирем - нога в гіпсі, мордяка задумлива: оце ж без  нього світ у тартарари! У Добриках поштарка Галя із сестриною сім'єю за  щедрим столом Христа славить, Лариса Вікторівна з перукарем Гринею  камасутру практикують. На Лупиному хуторі Уляна біля вікна заклякла,  Санджив медитує, сивий пан Троянов товстелезну "Історію мистецтв" Гнєдича  гортає, а в сірій теплій хаті Майка поклала файний італійський шпатель на  підвіконня, застигла біля грубки. Усі на місцях. 
 Хмарки загасили жовтий ліхтар, посипали білим. І всупереч давній  прикметі - то до потепління - різдвяна ніч налилася міцним морозом: і не  поткнутися з хати. Холодно. 
  
2  
  
 Була в Майки заповітна дрібничка - крихітне (у стиснутій долоні легко  вміщалося), вирізане з невідомого білого каменю янголятко. Молилося  навколішки - очі долу, рученята до грудей, на голові кучерики, за спиною  крильця, а з-під одежинки - голі ступні з круглими п'ятами і пухкими  пальчиками. У рідному Генічеську знайшла років десять тому. Бігла з моря  босоніж по розпеченому піску, наступила на щось тверде, аж зойкнула. І не  зупинилася б - камінець, не інакше, та вгледіла в піску крихітну круглу  п'яточку... 
 Отак янголятко й оселилося в Майки. Стовбичило на письмовому столі,  засинало в кишенях чи рюкзаку, губилося посеред подушок, знаходилося на  підлозі і знову стовбичило на столі. До часу дівчинка ковзала по фігурці  байдужим оком і лишень після того, як у чотирнадцять років із безнадійною  нахабністю попхалася до приморського ресторану офіціанткою на курортний  сезон влаштовуватися, ледь пробилася до кабінету господаря крізь матюки  розмальованих конкуренток, хазяїн схвально кивнув - працюй! - вискочила  щаслива, намацала в кишені різьблене кам'яне крильце і повірила:  янголятко допомогло. 
 А воно наче чуло. Так уже старалося! І скоро Майка спершу клала до  кишені крихітного кам'яного помічника, а тільки після того вії фарбувала.  Та одного разу мама випрала Майчині джинси разом із янголятком, повісила  штанці у ванній сушитися, а фігурку, що випала з кишені, - біла білісінька, - поклала на кришку плетеного кошика для брудної білизни.  Майка додому прилетіла, кинулася: де? На плетеній корзині - порожньо.  Удвох із мамою весь дім перевернули догори дриґом: щезло сердешне. І хоч  життя тої ж миті не дало тріщину, - котилося передбачувано вкрай, - Майка  почувалася даішником, у якого відібрали смугасту паличку і вигнали на  шлях автівки зупиняти. А як?
 Білосніжне кам'яне янголятко несподівано повернулося за кілька років.  Одного дня Майка повернулася додому - зморена, спітніла, - залізла під  душ, потяглася до мильниці й побачила посеред різнобарв'я обмилків  крихітну білу фігурку. Так розчулилася, аж заговорила до янголятка:  - Моя ти крихітко... Не ображайся. Вибач... Більше не загублю. Завжди  при мені будеш. Нікому не віддам... 
 Висушила білий камінь, на радощах виклала янголяткові: "А в мене такі  зміни в житті! Їду з Генічеська! До Києва! Може, навчатися буду. Ти  допомагав, янголе? Не забував мене?" Поклала білу фігурку у внутрішню  кишеню рюкзака, усміхнулася: тепер ще ліпше стане... Тож не випадково -  білий янгол у руку, коли конче треба змити із себе гірку сіль...  Від спогадів - гірко. У забутій Богом сірій хатинці на Лупиному хуторі  Майка вивалює з рюкзака весь мотлох, врешті намацує на дні холодну  кам'яну фігурку, без вагань кладе до кишені пуховичка, передбачливо  задуває свічу, виходить у двір. Сніг коле щоки, мороз прикладається, та  Майчиним тілом ще вирує гаряче збудження - спонукає до дурниць. Гукнути,  щоби аж луна... Бігти навпростець, упасти на коліна. Лице в небеса. Вити  відчайдушно й моторошно, щоби аж вовки по ярах затрусилися.  Гасить тремтіння, роззирається: від ґанку - сліди у бік березового гаю.  Майка уявляє худорлявого п'яного кульгавого хлопця. Ступає по слідах:  крок у крок. У нього... сильні руки. Він... уміє. Після примхливої  близькості минула година, та Майчине серце й досі б'ється-калатає. Хай  він повернеться! Бо з ним болю не стало, ніби брав її і ворожив-зцілював.  Ніч - проти: ховає місяць за хмарами, замітає снігом хлопцеві сліди.  Майка стискає в долоньці кам'яну фігурку, спустошено брьохає до Уляниної  хати. 
 - Це вам. Із Різдвом... 
 Уляна наче чекала. На столі дві тарілки порожні, виделки при них.  - Дякую... - ставить янгола поряд із фотографією хлопчини в бейсболці.  - Повечеряємо? 
 Майка не виламується. Скидає пуховичок, сідає біля столу.  - Ви не подумайте, що я... заради вечері... Подякувати хотіла. За кашу,  за піч... Що людей покликали... на допомогу. 
 - Знову каша. - Уляна усміхається, накладає на тарілки гречку з  м'ясцем. 
 Майка помічає на підвіконні вигадливі свічки. 
 - Класні свічки! 
 - То мій заробіток. 
 - Самі робите? 
 Уляна киває, ставить на стіл чорну пляшку. 
 - По чарці? За Різдво? 
 Густий кагор по мізках - дзень! Розвезло, розчервонілася.  - Уляно... Ви звідки? 
 - З Києва. 
 - Невже тут краще? 
 Уляна мовчить. Дивиться на фотографію хлопчини в бейсболці.  - Син? - питає Майка. 
 - Син. 
 - У мене теж... Мати. Була. - Майчині думки раптом дичавіють, скачуть  мавпами, меле, не зупинити. - А... Пусте. Ви казали: "Зайду надвечір". І  не зайшли. От я і... сама до вас. Бо, думаю, раптом трапилося щось... І  про грубку обіцяли розказати... А ви як зранку пішли, то в мене цілий  день двері не зачинялися. Поштарка така... Галя! З чоловіком приїжджала.  Руки мені рятувала. А... Ви ж не знаєте - я пальці попекла!
 Майка здирає носовички з долонь - дивіться, не брешу! 
 - У мене китовий жир є. - Уляна підводиться, дістає з полички скляну  баночку, заповнену напівпрозорим зеленувато-жовтуватим еліксиром. Змащує  Майчині пальці. - І з собою дам. При опіках китовий жир найкраще рани  гоїть. - Обмотує пальці носовичками. - Краще? 
 Майка дивиться на Уляну розгублено. 
 - Стільки подій... І грубка, і сусіди ваші, і Галя... І каліка той за  шпателем повертався. Знаєте?.. - Майка згадує кульгавого хлопчину, щосили  стискає ноги, вгамовуючи жадання. 
 - Ні, - хитає головою Уляна. І нащо дитині казати, що санчата з дровами  до Майчиної хати приволокла, у віконце зазирнула і... повернула назад. Ще  й Реп'яха завернула вчасно. 
 - Каліка... Чому він каліка? - питає гостя. 
 - Не знаю. Я ж не тутешня. 
 - Чому ви тут? 
 - А ти? 
 - Я?! - Майка кліпає повіками, дивиться на янголятко недобре: от і живи  з Уляною, раз користі від тебе ніякої. Був би охоронцем, хіба б Майка так  занепала?.. 
 - А я - назавжди, - усміхається зухвало. Забула, як увечері божилася -  тільки до наступної п'ятниці. - От тільки не питайте "чому"! Бо ляпну, а  ви потім лаятимете себе подумки: "Навіщо спитала?! Краще б не знала!" І  мене картатимете. Що не збрехала. А мені тепер... геть не брешеться!  - Не питатиму. 
 У кімнатці - тиша. Тільки дрова в печі потріскують. 
 - Ще по чарці?.. 
 - Хочу! - Майчин язик - поперед думок. - А ви... Теж назавжди?  - Ні. 
 Майка лякається. 
 - А до літа... будете? 
 - Буду. 
 - Добре... Мені - щоби ви до літа... 
 - Навіщо? 
 Майка знизує плечима. 
 - Та так... - Дивиться на янголятко з ненавистю. 
 - У нас тут сусіди добрі, - чує Улянин голос. - І Валерій Михайлович  Троянов. І Сашко... Та й у Капулетцях незлі люди живуть. Завжди  допоможуть. Жир китовий баба Горпина дала. Той же Толя...  - Піду! - Майка раптом підхоплюється. Чому ж вона в Уляни й досі? Він  же... повернувся. Він там. Біля Майчиної хати. Смішний, жилястий,  кульгавий... "Та добре!" Чому він усе повторював: "Та добре"?  - Можеш у мене заночувати, - пропонує Уляна. 
 - Не можу. - Майка натягує пуховичок, суне до дверей. 
 - Зачекай! І я для тебе гостинець маю. - Уляна дістає з полички  дволітрову емальовану каструлю, витирає рушником. - У тебе ж каструль  нема? А тепер буде. І каші покладу, щоби порожню не дарувати.  Майка притискає до живота каструлю з теплою гречкою, суне до дверей.  - А як я закричу... у своїй хаті. То ви почуєте? 
 - У нас тут спокійно, - відказує Уляна. - Місцеві кажуть: усі, хто  полюбляв по чужих обійстях шарудіти, померли. Улітку цигани гастролюють,  а взимку сюди й захочеш - не доберешся. 
 - А як я закричу... ви ж почуєте? - уперто перепитує Майка.  - Почую. 
 - Добраніч...
 Майка брьохає до темної сірої хати - холодно. Сніг наче з прірви.  Зупиняється перед хвірткою. Ковтає хвилювання, поправляє волосся, пробує  нахабно й зухвало усміхнутися: "За шпателем повернувся?.." Ступає на  подвір'я і тільки тепер розуміє: сніг... Усе накрив, приховав, вичистив.  Біля хатки - жодного сліду. Майка штовхає причинені двері, зазирає в  кімнатку. Нікого... 
  
 - Куди всі поділися? - Реп'яхова Тома відчинила магазин о восьмій  ранку. Стала на порозі - брови чорним наведені, вуста малинові, туніка  п'ятдесят восьмого розміру на пишному тілі потріскує, фетрові уги  камінцями виблискують. Краса! 
 Роззирнулася: вимерли Капулетці! Жодного покупця. А мали б об'явитися.  Стара Горпина пенсію отримала, казала, купить цукру і десять літрових  банок. Полканова Зойка до пальта для свого малого прицінювалася, Горох  уже два дні по горілку не йде. Невже десь накалимив, зараза? І городські  з Лупиного хутора запізнюються. Чому не йдуть? У них же засіки - як  шлунок у голодного: і півкіла гречки не втримає. Невже й досі сплять?..  Матюкнулася на рудого облізлого собаку, - застиг за метр, в очі  заглядає, - винесла лопату для снігу, заходилася поріг розчищати, аби без  діла не мордуватися. А серце муляє: щось підозріле з Петром коїться. Ой,  підозріле. Як материну хату продав, підмінили чоловіка. Гроші віддав, а  очі й досі відводить. Наче скіпка в серці. І кохатися щось... не дуже  рветься. На Різдво так і не злигалися, хоч Тома самогонки хильнула,  чоловіка до дивана притисла: "Ну, що?.. Ти - Чапай, я - Анка?" А воно  кривиться: "Щось теє... стрес в організмі. Геть зморився". Зморився?! На  Різдво?! Та мать твою! 
 Аж лопату спересердя кинула. Руки в боки: так... І що робити?..  Думку про іншу жінку, яка могла б у Петра завестися, першою відмела.  Чоловік весь час перед очима, та й нема Томі конкуренток у селі й  околицях. А водія рейсового автобуса послухати, то й на двісті кілометрів  навкруги нема, бо як до Києва по товар їде, водій хоч як, та торкнеться  Томиної дупи: "Ох, ти пишна..." Що є, то є. Наїла тіла - є чим  похвалитися. 
 Почухала ляжку, засмутилася. 
 - Клімакс у нього! - поставила діагноз і тільки замислилася, як із тою  бідою впоратися, а тут стара Горпина до магазину суне. Стиць, бабо!  Згадала про цукор, банки! 
 - Христос народився, - бабі в'їдливо. 
 - Славімо, славімо, - стара Горпина усміхається беззбройно. І не  присікаєшся. 
 - А скажіть, бабо... Ви діда вашого ще пам'ятаєте? - Томі своє болить.  Цукор зважує, по Петрові жалем сходить: то все екологія клята... Якби не  Чорнобиль та викиди, хіба мужики слабшали б у сорок років?!  - На Гробки до могилки піду. Згадаю... 
 - Та я не про те! Як жили з ним... пам'ятаєте? 
 - Добре жили. Не скубалися. 
 - Сексом займалися? Ну, не тоді, як молоді були, пізніше...  - Тьху на тебе! - обурилася баба. 
 - Та що це ви мені тут розпльовуєтеся? Я вас що - про космос спитала?  Ще скажіть - не знаєте, що воно таке. 
 - Хіба старих людей про таке питають? Нащо тобі? 
 - Треба! Давайте... Помагайте молодим. Кажіть! Хто першим до сексу  охолов: ви чи дід ваш? 
 - Ого! Та мій дід і перед смертю...
 - Так! Ясно! - Бабі цукор у зуби - гуляйте! - По банки з тачкою якоюсь  приходьте, бо в руках поки донесете - половину розіб'єте!  Горпина цукор до торби поклала, до прилавка притулилася.  - ...А мені що робити? Терпіла! Бо жаліла, - призналася. - Казав: аж  болить йому, як не теє... не зніме напруження. А я його обійму та й кажу:  "Знаєш, Васильчику... Війну пережили, Сталіна з Хрущовим поховали... І  тут не пропадемо. Олійки собі візьму..." 
 - Та досить уже, бабо Горпино! Бо вас зараз спогадами з ніг знесе! Мені  ті деталі геть не цікаві! 
 Баба Горпина торбу на плече закинула, вицвілими оченятками на Тому з  тривогою глянула. 
 - Невже на Петра твого мужська неміч напала?.. 
 - Ще вигадайте дурного! Та по селу понесіть! - визвірилася Тома.  - А ти йому "Віагри" чарочку налий. Кажуть, така ловка штука для цього  діла. 
 Томі терпець урвався. З-за прилавка вийшла, бабу Горпину попід руки та  на вихід. 
 - Ідіть уже! Без вас розберуся. 
 - А Петро з виду так нічого... І не скажеш, що немічний. На Лупин хутір  попер, як заведений, - не вмовкала баба. 
 - Коли це? - здивувалася Тома. 
 - Та щойно. Я оце до тебе по цукор, а Петро твій - на хутір.   
 Петро ледь діждався, поки жінка з хати. Третю ніч на нервах: хіба то  діло - лежиш поряд із дружиною, а в трусах... заначка. І трусишся, Бога  молиш: "Хоч би скоріш заснула, обніматися не лізла, бо триндець забаві!"  Знайде гроші - кишки на лікоть намотає. 
 Тільки Тома за поріг, Реп'ях заначку з трусів витяг і поклявся: хоч  усцуся, а схованку знайду! Вкотре хату облазив: 
 - Що за халепа? І гроші нема де заникати! 
 Присів на диван, у стінку очима увіп'явся - ремонт час робити. Онде  край шпалери під стелею відклеївся. А що, як під шпалеру бакси засунути?  І шпалеру заклеїти? 
 - Оце діло! - Звився, по шухлядах. Клей ПВА знайшов, на табуретку  заліз, бакси обережненько під шпалеру засунув, тяп-ляп - є! Приклеїв кут  шпалери, хвилин десять долонями попритискав, розрівняв. Відійшов, глянув.  - А фіг хто здогадається! 
 Аж до пляшки потягся - хильнути на радощах, та вчасно зметикував:  зарано. На хутір змотатися, поки Тома в магазині... До Гілки тієї.  Шапку на вуха - і гайда. Так вправно сніг місив, аж баба Горпина  зацікавилася: 
 - Куди це ти чешеш, Петре? 
 - На хутір треба! 
 Потічок перетнув - сумну Уляну зі свічкою згадав. Усміхнувся  розгублено: "І що то було? Чого серце тьохнуло, аж дихалку забило?"  Закрокував до старої материної хати, усе вигадував, як вмовити дівчину  таємницю берегти. Уже й хвіртку відчинив, та озирнувся на Улянин двір:  жінка відчайдушно махала малою сокиркою біля дровника, кидала на купу  колотих дров. 
 Затупцював на місці: допомогти чи як? 
 - Ви до мене? - почув Майчин голос. 
 На ґанок вийшла - без вітру хитається. По снігу до хвіртки. Біля Петра  стала, в очі дивиться. А худа ж. А бліда. 
 - Ти теє... не захворіла часом?
 - Смішне питання, - скривилася глузливо. Ох, чудна! 
 - Що смішного? Думав - підмерзла, застудилася... 
 - То ви прийшли про здоров'я моє запитати? 
 - Діло в мене до тебе. Серйозне, - знітився Реп'ях. Потилицю почухав. -  Я оце... жінці своїй сюрприза хочу зробити. Несподіваного... На день  народження. 
 - І що? 
 - А їй сорок років аж після Великодня. 
 - А я до чого? 
 - Я жінці збрехав, що хату за півтори тисячі доларів продав. Щоби ж,  значить, заначку мати... На цяцьку для неї. Оце й тебе прошу... Як  спитає... Ти ж не підведи. Скажи: півтори тисячі за хату дала.  - Добре. 
 Отак просто?! Реп'ях повеселішав. "Це ж який я мудрий, - нахвалював  себе подумки. - Щоби отак вчасно про сюрприз для жінки збрехати!"  - А купити їй що хочете? - спитала Майка. 
 - Так теє... Ще є час. Щось вигадаю. 
 Напружився, подалі від хиткої теми. 
 - А ти як тут? Не пошкодувала?‥ 
 Майка хотіла було пригадати Реп'яхові, що в оголошенні хата  дислокувалася в Капулетцях, а в реальності - на Лупиному хуторі, та  передумала. 
 - Чого дзвінка на хвіртці нема? Дзвінок треба. І щоби хвіртка  зачинялася. Бо прохідний двір, - відказала недобро. Пішла до хати. Навіть  не попрощалася. 
 "Ох і стерво в материній хаті оселилося!" - вразився Реп'ях. Посунув з  подвір'я. 
 - Стійте, дядьку! - Знов та швендя до нього чеше. І що за зараза?  Певно, передумала Реп'яхову таємницю берегти, зараз грошиків потребує.  - Де ти ті дзвінки по селах бачила? - пробурмотів роздратовано.  Вона не чула. Бровки насупила, крізь Реп'яха очима сірими.  - Там у вас у Капулетцях хлопець живе. Кульгавий. Адресу дайте. Назву  вулиці, номер дому. Шпатель маю йому віднести... Грубку лагодив і шпатель  забув, - мовила байдуже. 
 - Яка ще адреса? - здивувався Петро. - За магазином до яру повернеш,  повз ставок до верб дійдеш. За вербами - третя хата. Ворота з дошки необрізаної. Коричневі... - пояснив. - А дзвінка немає! Вибачай! - додав  в'їдливо, подався з двору. 
 І весь настрій коту під хвіст. Так гарно діло владнав - крутнутися  тепер до Капулетців, Тома й не здогадається, де був, а тут тобі те худе  городське губи вигинає. Дзвінка їй бракує. Куди той дзвінок? Хіба в дупу  засунути, щоби дзвонило, як пердіти надумає! 
 На вулицю вийшов, дратування під кадик. Понаїхало тих городських у села  - проходу нема. Ще й командують, ніби знають, як на землі жити. А  картоплі не садять - квіти, хай би їм грець! Сплять до восьмої, наче  роботи немає, електрику не економлять - що не дачник, то свердловина,  насос електричний, і дудлять ту воду із землі на дурні квіти, наче дощу  їм замало... 
 Плюнув під ноги - усі вони однакові. На Улянин двір зиркнув: махає  сокиркою. Матюкнувся сам на себе подумки, на Капулетці зиркнув і повернув  до Уляниної хати. 
 - Давай уже... Підмогну. 
 - Та й сама в силі. 
 - Бачу, яка сильна. Онде аж світишся, така сильна.
 Сокирку перехопив зручніше - лясь по дровиняці. 
 - І шо то ви, городські, села окупували?.. Не сидиться вам по  курятниках ваших. 
 - Та й ваших у містах не бракує, - Уляна йому. На лаву біля дровника  присіла, піт із чола рукавичкою - втомилася, хай Бог милує.  - Наші там пашуть, як прокляті. А ваші тут чужі. 
 - Та й ваші в містах чужі. 
 - А шо до дурного звикати? Заробили - й додому, - Реп'ях їй.  - Аби на селі була робота, я б з радістю. 
 - Коровам хвости крутила б? А манікюру не шкода? 
 - Нема в мене манікюру, - так гірко відказала Уляна, у Реп'яха аж  совість прокинулася: і нащо жінку дурницями сіпає? 
 - Ти теє... Чому тут живеш? - спитав сумирно. 
 - З роботи звільнили, квартиру винаймати дорого. А тут... багато не  треба. Свічки роблю. Для однієї художньої крамнички в Києві. Вистачає.  Реп'ях напружився, знітився чогось, запитав ніби байдуже:  - А сім'я?.. Щось ти на стару дівку не скидаєшся. 
 - З чоловіком давно розлучилася, а син... Звідси й до сина ближче.  Навідуюся до нього. 
 - Навчається? У Сумах чи в Чернігові? 
 - ...У Чернігові. - З лави підвелася. - Ти зачекай, Петре... - мовила  лагідно. - Віддячити тобі хочу. 
 Реп'ях стояв посеред двору із сокирою, як той дурний, серце краялося:  ох і худенька та Уляна, аж прозора. Чи то місто з них усіх соки  висмоктує? Чи біда? Пригорнути, наче дитину, по спині погладити: тихо,  тихо... Я ж бачу: очі сухі, серце у сльозах. І чого ж ви всі городські  такі сумні й винуваті? Як ото пройдисвіти в церкві: як радість, то й не  згадають про Бога, а як біда - схаменуться, припхаються, святі лики очима  їдять, допомоги просять. Чом вас біда в села виштовхує? Бо на землі не  пропадеш? То й раділи б... 
 - Оце тобі. На радість. - Уляна простягнула Реп'яхові вигадливу  бузково-рожеву свічку, схожу на античну колону з різьбленням. - Дякую, що  допоміг. 
 - А ти тільки гукни... - Здоровань знічується, як хлоп'я, кліпає  повіками. І що то є?! Чому не йдеться з двору? 
 - Ні, Петре... Не ходи, - Уляна читає його думки. - Нащо людям на язики  брехню класти? 
 - Ну... Тобі видніше, - геть губиться чоловік. Пхає свічку у внутрішню  кишеню куртки, брьохає з двору. Й оптимістично міркує, що сьогодні точно  звабить дружину: час-час... Заначки в трусах уже нема, жахатися від  Томиного дотику нічого, інструмент до бою готовий. Час...  Та пізно увечері, коли надзвичайно ласкава Тома - гаряча-розчервоніла  після ванни - ніби ненавмисно забула застібнути халат і так пройшлася  повз чоловіка лебідкою, Реп'ях раптом засумував, очі долу.  - Томо... Із тебе б дві худі жінки вийшли, - ляпнув ні сіло ні впало.  - І де ти їх вгледів? Не на Лупиному хуторі? - ледь стримуючи гнів,  спитала Тома. 
 - А треба ж було перевірити, як та дівчина в материній хаті хазяйнує.  Бо ще замерзла б там... Чи угоріла б, приміром... А мені потім -  відповідай. І стрес в організмі... 
 - І як? Перевірив? 
 - Та жива... - Петро дістав із кишені бузково-рожеву свічку, простягнув  дружині. - Подарунок тобі купив... Для радості.
 - І як мені з нею радіти? Обійняти чи що?! - психонула Тома. Закинула  свічку світ за очі, завалилася на диван. - Світло вимкни! - гаркнула.  Згасла люстра, чоловік подався на кухню біля вікна курити. Тома брови  звела, насупилася стривожено: раз Петро на її розкішне тіло не зреагував  - значить, важкий ступінь клімаксу його виїдає. 
 - Нічого... - прошепотіла хоробро. - Впораюся... 
  
 Тільки третього дня на Лупиному хуторі Майка остаточно усвідомила,  наскільки круто змінила своє життя. Довга дорога лишила сил, милосердні  походеньки місцевих відволікли й обеззброїли, істерична близькість із  незнайомим кульгавим хлопцем вивернула душу і так ясно окреслила тоскну  Майчину самотність, що й за добу після забави отямитися не могла. Усю ніч  очей не зімкнула, вірила - ось-ось хлопець повернеться. Постукає у вікно,  скаже щось дурне, непотрібне, таз знайде, нагріє води...  - Знову захоче мене! - навіювала собі затято. Косувала в темне вікно -  нікого?.. Хоч би ніч скорше вмерла. 
 Разом зі світанком у мізках викристалізувалася очевидна безжальна  ясність. Чотири стіни посеред лісу, піч хлипка, люди неподалік, та як  хвіртку зачинити й вікна занавісити - ніхто й не поткнеться дізнаватися,  чи б'ється ще тут серце. І кульгавий не повернеться... День минув,  другий, а він не йде. 
 - А до біса! Нікого не хочу бачити! - Низ живота скрутило від болю.  Витягла з рюкзака целофановий пакет із пігулками, потяглася до "Но шпи"... Ні! "Кетанов"! Дві! І лягти... 
 Та полежати не вдалося. Спочатку грубка покликала - годуй! Потім сама  їсти схотіла - обмотала поперек побитою міллю вовняною хустиною, що нею  навіть Галя погидувала, поставила перед собою каструлю - набирала в долоню гречку, ковтала похапцем, ніби їжа мала вбити біль. Та біль не  вщухав. Перед очі - вирок, зрада, мотузка хитається-манить, і так  хочеться... 
 - Ні... Не зараз! - трусилася на тапчані від жахів, товкла собі. -  Світанок, молоко... Олені вийдуть із лісу, ружі розцвітуть... Лелеки,  трясця матері, прилетять... Скоро... Я... дочекаюся. 
 За півгодини пігулки почали діяти - Майка роздяглася до футболки і  вперше за три дні нового життя уважно обстежила власну хату. Хіба були  коли-небудь у неї такі хороми? Виросла у десятиметровій кімнатці  батьківської хрущовки в Генічеську, потім до столичного гуртожитку  перебралася: усієї розкоші - койкомісце. А тут - цілий світ...  Захопилася, потягла ноги по кімнатках. Одна маленька цілком під кухню  підходить, у другій малій можна душ із туалетом облаштувати, велику  кімнату з піччю видраїти до блиску, меблі порозставляти. І нащо поштарці  віддала купу краму? 
 Вмостилася на скриню - гарна скриня. Замість шафи зійде, та й сидіти на  ній прикольно. Тапчанчик твердуватий, то нічого. Онде подушки й ковдри  попросихали, підстелить, укриється... Стіл крутий. Мов із казки про Машу  й ведмедів. Лава твердонога, а стілець хлипкий. 
 - Моя барлога... - розтривожилася, затялася, ганчірку знайшла, почала  пил збирати. - Ніхто сюди не поткнеться! 
 А людям де Майчині думки знати? Реп'ях припхався, потім бородань  Санджив зазирнув. 
 - Можна? 
 - Ні! 
 Санджив усміхнувся: 
 - Я мило зварив... Натуральне мило з м'ятою. Візьми.
 - Милом заробляєш? 
 - Ні, я айтішник. 
 - Не бреши. Тут електрики нема. - Майка раптом відчула несподівану дику  волю. Рвалася назовні, змітала умовності... Надто багато слів! Хай краще  забирається! 
 - У мене генератор. 
 - То й повертайся до свого генератора. 
 Санджив не образився. Усміхався в бороду. Поклав духмяне мило на стіл.  - Радісного тобі дня, Ілюзіє. 
 Майка зачинила за Сандживом двері на засув, заходилася далі красу  наводити, та поява бороданя роздратувала вкрай. Який же він солодкий і  фальшивий, цей Санджив! Та хто повірить, що він тут із доброї волі? Хто тут узагалі може опинитися з доброї волі?! Шифрується під Ісусика,  екопоселенець хріновий! А сам, певно, трахнути Майку хотів... айтішник...  Кому він локшину на вуха вішає?! 
 Витерла одне підвіконня, друге. На третьому - шпатель... Як перемкнуло  - стоїть і дивиться. Аж раптом за вікном крук на все горло: "Кру!.."  Шпатель вхопила, у пуховичок вскочила, вилетіла у двір. 
 - Капулетці! Третя хата. За вербами. Ворота коричневі...  До огорожі добігла, на крука кишнула - сидів, їв Майку чорним оком.  - Іди геть! 
 Крук піднявся на крилах, перелетів на метр, всівся на грушевій гілці,  так і дивився на дівчину. Зупинилася - бігом назад до хати. З рюкзака  геть усе на тапчанчик вивалила, знайшла люстерко, помаду...  - Подохнете від заздрості! - невідь кому. 
 Розмалювалася. Ох, цаца! Вуста червоні, сірі очі підведені, брови -  стрілами. Шапку не вдягла. Вуха відморозила, зате волосся розвівається.  Кульгавий побачить - вмре! Спершу швидко до Капулетців ішла та все  простір очима промацувала: гайок, потічок, а там уже й село.  Хиткий місток подолала - зупинилася. Не йдуть ноги - уся хоробрість на  Лупиному хуторі лишилася. Може, дарма пхається? Вона ж нічого про хлопця  не знає. А як жонатий? Ще й дітки по двору бігають? Стуконе в коричневі  ворота, їй відчинить товста неохайна жінка в засмальцьованому халаті:  "Толя? Нема чоловіка вдома. А тобі чого?!" Чому вирішила, що в кульгавого  дружина - неодмінно товста нечепура? Згадала сильні хлопцеві руки.  Збудилася: він... уміє! І болю не було... 
 Уперед! Спершу магазин знайти. За магазином до яру повернути... Нема в  нього нікого: ані предків, ані дружини, дітей! 
 Оминула облуплений капулетцівський клуб, пішла засніженою вулицею: а  немале село ці Капулетці - хат тридцять назбирається, тільки розхристане  якесь, розкидане. При асфальтівці ще хати в ряд, а від асфальтівки вглиб  домівки, як гарбузи на городі, у довільному порядку стирчать. І тихо...  Так тихо, ніби геть нема люду. 
 Тільки подумала - уздріла дебелу жіночку: пухову куртку розстібнула,  ніби літо їй, з-під куртки довга туніка із блистками, гамаші вовняні, на  ногах уги чудернацькі. Вийшла зі звичайної хати, замок на двері вішає.  - Добридень, - Майка їй. - А де тут магазин? 
 - Я - магазин! - Тома око примружила. - Купити щось хочеш? То я  відімкну. 
 Майка намацала в кишені гаманець. 
 - У вас порошок пральний є? 
 - І мило господарське. - Тома оперативно замок зняла, двері розчахнула.  - А шоколад? - Майка услід за Томою ввійшла до невеличкого похмурого  магазинчика, де впереміш - консерви, чоботи, ножиці...
 - У мене тільки манни небесної немає, - похвалилася Тома. - Чого  бажаєш? 
 - Пральний порошок, чорний шоколад... А ложки є? І виделки?  - Ніж туристський розкладний є. Один лишився. Там тобі і ніж, і ложка,  і виделка, і штопор, і навіть пилка мініатюрна. Вісімдесят гривень.  Береш?.. 
 За дві пачки "Гали", п'ять плиток чорного шоколаду, кіло вівсяного  печива і диво-ніж Майка виклала сто п'ятдесят дві гривні. Засмутилася.  - Націнка у вас тут чи що? 
 Тома брови звела, проштрикнула Майку поглядом. 
 - А ти часом не та городська, що в мого Петра материну хату на Лупиному  хуторі купила? 
 - Та сама. А що? Не подобаюся? 
 - Чоловік казав - дитина зовсім, а ти така... 
 - Яка? 
 - Розмальована, мов на блядки зібралася, - спокійно відказала Тома.  Майка почервоніла до скронь, дихалку забило. 
 - Та що ви про мене знаєте... - прошепотіла розгублено.  - А що мені про тебе знати треба? - в'їдливо відповіла Тома. - У мене  очі є! 
 Майка задихнулася, закліпала - земля з-під ніг. 
 - Протри свої очі! - кинула нахабно. - Корова! 
 Вискочила з магазинчика - у животі пече. Де вже ті коричневі ворота  попід вербами шукати. Брьохала на Лупин хутір, сльозами вмивалася. І  всупереч поширеному твердженню зворотний шлях здався Майці набагато  довшим. Ех... Були б пальці не попеченими, кулькова ручка, чистий  блокнот, записала б: "Друга спроба законтачити з аборигенами закінчилася  провалом. І кульгавого не знайшла". 
 Як місток перетнула, зупинилася. Озирнулася в бік Капулетців, щосили  жбурнула в кущі біля потічка файний італійський шпатель із жовтою гумовою  ручкою: пропади ти пропадом! Добре, що ніхто не бачив, як вона з тим  кульгавим... 
  
 Майка повернулася з магазину Реп'яхової Томи й прокляла одразу два  населені пункти - Капулетці й Лупин хутір. 
 Якби гнівні слова в той же час влетіли Богові у вуха, то за дванадцять  кілометрів від великого села Добрики, де є сільрада, школа, пошта,  автостанція, перукарня, нотаріус Лариса Вікторівна, коноплі на городах і  навіть нелегальні гральні автомати в забігайлівці за базаром, замість  двох теплих осередків людської цивілізації розстелилися б неорані луки  посеред лісів, і тільки одна сіра хатка стирчала б під старими грушами,  викликаючи захоплене здивування заблукалих мандрівників: тут є люди?  Люди всюди, всюди люди. Розбурхана Майка драїла підлогу, товкла собі:  "А пофіг!" Усередину її світу - чотири стіни - кордон! - ніхто не  поткнеться. Навіть добра Уляна... 
 Випрала старий тюль, що знайшла його у скрині, мокрим - на вікна. І  висохне, і розрівняється. Роззирнулася... Кімнатка дякувала, що їй спинку  почухали, блищала-посміхалася. 
 - А круто... 
 Порозкладала на полиці продукти, що їх поштарка Галя приперла, поряд  власні покупки - їжі вдосталь. Спати є де. Тільки впасти намірилася, бо  втомилася й пігулки вже не діяли, на грубку зиркнула. 
 - Дідько! - Останні дрова спалила. А далі що?
 Вискочила на ґанок... Хіба взяти іржаву сокиру, спробувати відрубати  хоча б декілька гілок від найближчої сосни? 
 - Гілка гілку не рубатиме... 
 Обійшла хату, увіп'ялася поглядом у похилену огорожу господарського  двору з кількома сараями й загородками. На вістрі відірваної дошки сидів  чорнющий, аж синій крук. Дивився на Майку блискучим оком, не лякався.  - Що?! - кинула крукові, відірвала від огорожі прогнилу дошку. - Мені  свиней не розводити! 
 Крук відлетів на метр, вмостився на даху сарая, спостерігав.  - Кльово тобі... Не мерзнеш! - позаздрила Майка крукові. Повалила  огорожу, відривала дошки, звалювала на купу в маленькій кімнатці навпроти  вхідних дверей. 
 Уляна до хвіртки підійшла: 
 - Дитино! Помогти? 
 - Впораюся! 
 Поважний Троянов не втримався, гукнув від колодязя: 
 - Як справи, юна пані? 
 - Нормально. 
 Санджив - нахабніший. Вскочив на подвір'я. У дошку вчепився, смикнув.  - Разом веселіше, правда? 
 - Іди в дупу, - буркнула Майка. - Я з тобою не спатиму.  - Не переймайся дурницями, - відповів. - Мені подобається...  - Що? 
 - Що ти палиш старі дошки, а не рубаєш дерева. 
 - Просто в мене нема сил рубати дерева. 
 - Прости їх... - сказав Санджив. 
 - Кого? 
 - Усіх, на кого гніваєшся. Гнів випиває твої сили. 
 - Хіба погано? Не рубаю дерева... 
 - А себе? 
 - Іди геть! 
 Санджив посунув до хвіртки, усміхався беззбройно: 
 - Заходь до мене. 
 - Нащо? 
 - Подивишся, як я живу. 
 - І не сподівайся! Не трахнеш! 
 - Ти - жахлива Ілюзія... - мовив Санджив наостанок. 
 Майка доповзає до грубки - Господи, та скільки ж уже можна бігати туди сюди! Пхає в пельку ненажері холодні дошки, безсило валиться на тапчан:  "Тепер даси полежати, Лупин хутір?!" Замість відповіді - гострий біль  унизу живота. Майка сповзає з тапчана, вилущує з упаковки дві пігулки, та  запити нічим: вода скінчилася. 
 Як жбурнула порожнє відро - миші поховалися. А щоби ти провалився  увесь, клятий Лупин хутір! Сльози стерла, вуста зціпила:  - Тільки по воду... А потім... Аж до ранку відпочиватиму.  Відро в зуби - до колодязя. Рукавички забула, попечені пальці  відморозила, та зі здобиччю. Повне відро до хати дотягла і так собою  загордилася, аж у голові промайнула дурна думка: нагріти води, обмитися,  бо потом тхне... Пігулки запила, як впала на тапчан - разом із думками  відрубалась. Тільки біла свіча в іржавій консервній банці тріпотіла тривожилася: задурно хату освітлюю, спить дівча. 
 Коли зимові присмерки з'їли день, не дали розгулятися вечору-сіроманцю  - уже й ніч, від березового гайочка до Майчиної хати обережно наблизився  худорлявий кульгавий хлопець у куртці, схожій на матроський бушлат. Тихо 
переліз через паркан, наштрикнувся на розібрану огорожу господарського  двору, зупинився, дряпнув неголену щоку: "Оце так..." Підійшов до  віконця, зазирнув - свіча догорала-блимала, освітлювала прибрану  кімнатку. На тапчані біля грубки солодко спала дівчина - трохи розтулила  вуста, розкинула руки. 
 Хлопець роззирнувся: нікого поблизу нема? Уже хотів було стукнути у  віконце, та свіча раптом смикнулася і згасла. Темінь. 
 Кульгавий збентежився, відсахнувся. Завмер на хвильку, тихо посунув до  хвіртки по глибокому снігу. Зупинився. Повернувся до розібраної огорожі.  Відірвав широку міцну дошку, заходився відкидати нею сніг, утворюючи  широку доріжку від ґанку до хвіртки. 
 Коли наступного ранку Уляна, Троянов і Санджив зустрілися біля  колодязя, Валерій Михайлович кивнув у бік розчищеного Майчиного двору,  мовив приголомшено: 
 - Не слабодуха, їй-богу. Навіть сніг навколо хати розчистила. А з виду  надто тендітна. 
 - То ілюзія, - усміхнувся Санджив. 
 - Не турбуй її, Сашку, - попросила Уляна. - Недарма в наш глухий кут  забилася. Їй наодинці із собою побути необхідно. Мені так здається.  - То ілюзія, - повторив Санджив. 
  
 Майка прокинулася від холоду. Кинулася до грубки: так і є - вмерла.  Морозяка в хаті - пара з рота. Вскочила в холодний пуховичок, намірилася  скоріш до Уляни бігти: хай би допомогла розпалити. А серце кривиться: "Та  якого?!" 
 Присіла біля грубки. Згадала, як кульгавий викладав на пожмаканій  газеті решітку з тонких паличок. 
 - Ти вже не виламуйся, жери... - Пхала в пащу з межигірки спочатку  папір з цурпалками, потім зламані дошки. Грубка відтаяла, потеплішала.  Майка повеселішала. Поставила на чавунні кільця каструлю, подаровану  Уляною, налила води. Буде чай! Закружляла по кімнатці. "І стіл мій, і  тапчан мій, і стіни мої - будь що можу тут виробляти. Будь що!"  Пуховичок скинула... 
 - It's been a long time since I came around... - заскавучала леді  Гагою, пожвавішала, голосніше: - О! Так! Минуло немало часу відтоді, як я  прийшла! До тебе... поганський ти, Лупин хуторе! 
 Пальчиками по стільниці ритм - так-так... 
 - Been a long time but I'm back in town. And this time I'm not leaving  without you... - Закружляла кімнатою. - Немало часу, та я... -  Зупинилася, усміхнулася тоскно. - Повернулася в місто. Цього разу... не  піду без тебе?.. 
 Похнюпилася, залізла на тапчан, вкрилася з головою... 
 - Та я... - заспівала під ковдрою. - Та я не повернуся в місто... Цього  разу... обійдуся без тебе... - замовкла, попливла в спогади. Якби окріп  не забулькав у каструлі, розревлася б. 
 Вилізла з-під ковдри, заварила чай в алюмінієвій кружці, дістала  вівсяного печива й шоколад - файний сніданок. Чи вже обід? Тільки печиво  до рота - ніби спостерігає хтось. У вікно зиркнула - на уламку огорожі  крук чорнющий. Майка заприсяглася б - той самий, що вчора спостерігав, як  вона огорожу ламала. Башкою крутить, з Майки очей не зводить.  - Ну, добре... 
 Сьорбонула чаю, узяла печиво крука пригостити, вийшла на ґанок і очам  не повірила - геть увесь двір від снігу розчищений, навколо хати доріжка  в'ється, і до хвіртки тепер вільно пройти можна.
 - Це... ти? - спитала Майка крука. 
 - Йа-а-а-а... - здалося, крикнув крук. Так і сидів на уламку огорожі,  ні з місця. 
 - Ну... то заслужив! - Майка кинула печиво в сніг біля огорожі.  Крук вигнув шию, роззирнувся, опустився на землю, швидко підхопив  гостинець, примостився з ним на грушевій гілці. 
 - А ти розумний... - Майка спостерігала за круком, та то не сподобалося  птахові. Дзьобнув печиво пару раз, затиснув у дзьобі, полетів десь подалі  від дівчини. 
 Майка посунула доріжкою до хвіртки. Супилася збентежено: "Хто  похазяйнував на подвір'ї? Коли? Чому не чула? Спала?.." Значить, хтось,  як той злодюжка в темряві, прослизнув у її обійстя і тут собі...  - Санджив! - психонула. Хто ж іще?! Ну... Добре! Начувайся!  Вийшла на вуличку - ані душі. Сонце світить, сніг хвилями, сосни  розділовою лінією між небесами й землею. Повітря - пий! Краса... Оминула  живі хати, колодязь, жовту хату покинуту - попереду ліс стіною. Цікаво,  оленів тут побачити можна чи то тільки Майчині дурні марення?  Пішла в ліс. Сухі гілки під ногами - хрусь-хрусь, білки помаранчевими  цятками - аж в очах мерехтить. Незнайомі птахи стривожилися,  попідхоплювалися, залопотіли... 
 - А оленів... щось не видно. - Сунула лісом навпростець, вдивлялася в  соснову глибину. 
 Посеред дерев удалині промайнула темна тінь. 
 - Ой, мамо... - Як дременула з лісу. І не озирнулася, дурепка. А раптом  то дійсно олені?.. 
 Добігла до хутора, аж зопріла. І хоч од скорої ходи низ живота  запульсував, наповнився болем, пігулок просити, посунула до Санджива: уже  скаже йому все, що думає! Дарма він отак до неї підкочує! Майку тим не  купити! 
 - Привіт! Проходь... - Бородань відчинив, перш ніж Майка підняла руку,  аби стукнути у двері. 
 Стояв на порозі в самій тільки футболці і драних джинсах. З-за спини  хазяїна гостю роздивлявся величезний чудернацький кіт, схожий на невелику  рись, - сидів на вішаку для одяга, їв Майку холодним жовтим оком.  Перелякалася, відступила на крок. 
 - Не діждешся! - кинула зухвало. - Ну нащо те все?! Не напружуйся,  ясно?! Однаково не спатиму з тобою! 
 - Тобі дуже не вистачає сексу, - сказав Санджив. 
 - Мені?! - здивувалася Майка. 
 - Безперечно. 
 - Здурів?! Це ти ніяк не вигадаєш, як мене звабити. 
 - Хочеш, навчу трансформувати сексуальну енергію в енергію творення?  - Нащо? 
 - Щоби творити. У тому сенс життя, - усміхнувся. - Та проходь, прошу.  - А тварюка твоя... на мене не кинеться? - Майка переступила поріг,  насторожено зиркнула на сіро-коричневе плямисте чудовисько.  ...Барлога Санджива скидалася на тепле літо - у великих пластикових  горщиках при стіні зеленіли знайомі й чужі Майці трави, наповнювали  простір пахощами. По підлозі циновки розкидані, подушки в помаранчевих  наволоках. Біля гарячої печі полиця зі скляними банками - рис, сухі  трави, знову рис... Під вікном низький дерев'яний столик, на ньому  ноутбук відкритий. Поряд генератор. Книжки купою. Не брехав про айті?  - Сенс треба шукати, коли є життя, - сказала Майка спустошено й тільки  тепер помітила - бородань босий.
 Знітилася, скинула чобітки, пішла по циновці босоніж. 
 - На підлозі спиш? 
 - І обідаю, і медитую. І взагалі... 
 - Схиблений на екології? 
 - Світ не змінити. Тільки себе... - Санджив усівся на циновку, схрестив  ноги. 
 - Я б посперечалася з тобою... Щодо потреби змінюватися. - Майка  притулилася спиною до теплої печі, зі страхом роздивлялася чудернацького  величезного кота - підійшов до пластикового горщика, смикав зелену  травичку, жував кумедно. 
 - То спробуй, - почула голос Санджива. 
 - Нащо наступати на одні й ті самі граблі?.. Ти признайся вже: хотів  мене? 
 - А ти? 
 - От! Я знала! - Майка скинула пуховичок, всілала на циновку навпроти  Санджива. Дивилася на нього зухвало. 
 - Ти чудна Ілюзія! Я починаю підозрювати, що ти сама мрієш звабити  мене. 
 - І що? Голий номер? 
 - Чому ж... Колись... Може, завтра... Чи за тиждень... Раптом  народжується квітка... Любов... Тільки тоді... 
 - Здуріти! Це теж із маніфесту екопоселенців? 
 - Ну, вибач, - Санджив усміхається беззбройно, тягнеться до кота,  підхоплює немалу тушку, - більше десяти кілограмів, певно, затягне, -  гладить по спині. - Чому ти тут, якщо природа й нормальне життя тобі  байдужі?.. 
 - Тут - нормальне життя?! Ти здурів? Тут - яма! 
 Санджив заперечливо хитає головою. 
 - Ти усвідомиш істину пізніше. Якщо не втечеш до того.  - Не втечу... Я сюди від усіх втекла, - спустошено відказує Майка,  У теплій кімнатці зависає тиша. Санджив дивиться на Майку зосереджено,  чудернацький величезний кіт вивільняється із Сандживових обіймів,  навертає навколо дівчини кола. Майка простягає до нього руку...  - Ні! - Санджив підхоплюється, кидається до кота. 
 Та тварина спритніша. Вчіпляється в Майчину долоню зубами й кігтями,  змикає щелепи. Майка кричить, намагається відірвати кота - марно.  Санджив хапає кота за шкірку, лупить по спині. 
 - Хаусе! Відпусти! Чуєш?! Хаусе - ні! - Відриває кота від скривавленої  Майчиної руки. 
 ...За десять хвилин після термінової обробки рани перекисом водню і  йодом із перебинтованою долонею Майка сидить на циновці, із ненавистю  дивиться на чудовисько: стоїть собі біля горщика, траву хрумає, ніби геть  нічого не сталося. 
 - Твою тварюку звати Хаус? 
 - Так... Очеретяний дикий кіт. Вибач... Забув попередити: нікому не  дозволяє до себе доторкатися. 
 - Ти ж його тільки-но тискав. 
 - Мені дозволяє. Бо добро пам'ятає. Тільки тому... Дуже розумний.  - Та невже? Чого ж він не розуміє, що я йому нічого поганого не  зробила?! - Майка підводиться з циновки, ноги потерпли. - У мене там  грубка, певно, знову згасла... 
 - Допомогти? 
 - Дай краще щось почитати. 
 - Тут жіночих романів немає. Технічна література, поезія, психологія...
 - О, ні! Не треба. - неушкодженою рукою Майка показує Хаусу фак, іде до  дверей. 
 - Зачекай! Ліхтар візьми. - Санджив суне слідом, усміхається винувато.  - Нащо? 
 - Бо не годиться в Уляни свічі брати. То її хліб. А в мене кілька  ліхтарів. На акумуляторах. Підзарядив - знову горить. Бери!  - Дякую. Тільки не набивайся ти мені більше в помічники! Домовилися?  - Добре, - погоджується Санджив. - Ти й сама відмінно справляєшся.  Троянов сказав: "Не слабодуха". Так двір розчистила... Ми вранці побачили  - здивувалися. 
 Майка поверталася до сірої хатки, притискала до боку великий ліхтар із  металевим гачком, за який його можна підвісити до стелі, одного второпати  не могла: хто ж їй двір вичистив, якщо не Санджив? Може, Уляна? Хотіла  була зазирнути одразу й спитати, та біль у животі потяг до пігулок.  - Уляна, а хто ж іще! - вирішила. 
  
 Реп'яхова Тома перетнулася з Уляною за тиждень на автостанції в  Добриках. Їхала в Київ по товар, вбралася файно - уги зі стразами,  пуховик із норковою оторочкою на каптурі, модна шапка з фетровими  квітами. Царівна! Гроші в ліфчику, порожні торби в шкіряну червону сумку  з камінцями склала. Добре, що водій на Тому азартним оком кидає й не  проти змінити маршрут, щоби на зворотньому шляху спочатку підібрати  капулетцівську бізнесменшу з повними сумками біля Троєщинського ринку, а  потім уже на Чернігівську трасу вивертати. 
 - Справи в Києві чи скучила за столицею? - спитала Уляну похмуро, бо  чого його радіти, коли потенційний покупець туди пнеться, де магазинів -  як очок на старій картоплі навесні. Накупить усього до біса - місяць до  Томи не зазирне. 
 - Справи... 
 Уляна поставила на землю дві важкі торби - маршрут проторований і  незмінний: стрімголов у Київ до крамнички на Житомирській, де  розкупаються Улянині вигадливі свічки, забрати гроші за продані, залишити  нові й одразу мчати на автостанцію біля "Даринку", щоби встигнути  вскочити в автобус на Прилуки. До синочка. Тільки після Прилук - на Лупин  хутір. 
 - Як нова сусідка? - кинула Тома байдуже, згадуючи нахабне розмальоване  дівчисько. 
 - Красива... - тепло всміхнулася Уляна. 
 Тома вухам не повірила. Красива? Чи Тома осліпла?! Невже ще комусь те  худе незграбне сподобатися може? Чи не Петрові часом?.. А вона тільки  розслабилася. Напередодні Реп'ях врешті виконав чоловічий обов'язок,  винувато курив на кухні, навіть приніс жінці чаю в постіль і пообіцяв  полагодити дах на дровнику, щоби зекономити і не ставити могорич Гороху.  Тома перехрестилася: є надія. Навіть передумала купувати "Віагру" в  Києві, а вже цілих п'ятсот гривень на те діло відклала...  - Не приживеться вона в нас, - відказала Уляні в'їдливо.  - Чому? 
 - Солодке життя надто любить, - згадала п'ять плиток шоколаду, проданих  Майці. - Проститутка якась... 
 - Дарма ви так, Тамаро, - засмутилася Уляна, і скільки потім тряслася в  автобусі поряд із Томою, усе до вікна відверталася, наче Тома її щойно в  багнюці виваляла й тепер везла чесним людям на суд. 
 "Недарма... Ой, недарма!" - думала собі Тома. І хоч бізнес її процвітав  на трьох китах, - горілка, цукор, пральні засоби, - накупила на 
Троєщинському ринку дешевого одягу для капулетцівського магазинчика,  залишила торби в знайомого азербайджанця, що він китайськими махровими  рушниками торгував і за п'ятдесят гривень погоджувався чужий крам  зберігати. Линдала торговельними рядами без натхнення, обнову собі  шукала, а в душу - сумніви, як ті щури в нічийний сир: "Ой, недарма..."  Невже чоловік на те худе негодяще око поклав? Невже конспірується й  тільки заради того вчора на Тому так навалився - думала, задушить, трясця  матері. І чай заколотив не так, як завжди. І супиться інакше. І свічку  товсту, мов дровиняка, що Тома її жбурнула світ за очі, знайшов, на стіл  поставив. "Красиво ж..." "Та хай уже стоїть", - подумки психонула Тома, а  чоловікові усміхнулася весело: аж всратися, так красиво!  Зупинилася біля ятки з халатами, нічними сорочками, гамашами-гетрами.  - Халатики, тепле спіднє... Розпродаж! - зацокотіла дебела молодуха. -  Чого бажаєте? Може, пеньюарчик? Дивіться, який звабливий! Мужчина голову  втратить... 
 Тома спробувала уявити: Петро входить до хати... А вона, як у тім кіно,  на дивані виляглася, бретелька прозорої нічної сорочини на плече сповзла,  цицька вивалилася... 
 - Ні, - перекреслила план як малоефективний: не проканає...  - А може, лосинчики? Термо! Фабричний Китай! Більше ніде таких не  знайдете, - продавчиня все не бажала відпускати здобич. 
 Тома ковзнула оком по пістрявому китайському різнобарв'ю.  - У вас труси блядські є? - спитала задумливо. 
 - На вас? - не розгубилася молодуха. - Знайдуться! - заходилася в  целофановому мішку ритися. 
 Висмикнула яскраві червоні стринги, приклала до Томи, розтягла труси  руками, аж тріснули, демонструючи: влізеш, бабо, не май сумніву!  - Ану, дайте... Роздивлюся... 
 - А що на них дивитися? Їх носити треба! Це ж сексі! У мене вся Окружна  скупляється. Я сама такі не знімаю. Чоловік божеволіє...  Тома крутила в руках трикотажні смужечки, зшиті трикутником.  - Якісь вони... не такі! 
 - Давайте вибирати! У мене і з мереживом є, і зі стразами, і з  вишивкою, і такі прикольні з принтами... 
 - Ну, покажіть... - здалася Тома. 
 Хвилин двадцять перебирала стринги та зупинилася на тих, що впали в око  з першої хвилини: малинові з чорним мереживом і густо-сині з прозорими  камінцями на дупі, що їх вигадливий китайський швець виклав у формі  жіночих вуст. 
 - Супер! Я собі теж такі лишила, - цокотіла молодуха, відраховуючи Томі  решту. - У мужиків... щелепи відпадають. 
 Коли пізно ввечері Петро Реп'ях врешті виліз із майстерні позаду хати,  де у всяку вільну хвилину із самовідданою любов'ю реанімував раритетну  "Волгу ГАЗ-21" з блискучим оленем на капоті, Тома вже повернулася.  - Том... А чого ж не зателефонувала? - Петро перечепився через торби в  коридорі. - Я б тебе зустрів. У Добриках... 
 - А відволікати тебе не схотіла, - почув жінчин голос зі спальні, де  подружжя не спало відтоді, як донька подалася на навчання до Чернігова й  ховатися стало непотрібно. Засинали не на широкому двоспальному ліжку -  на дивані у вітальні перед "Самсунгом". 
 - Так теє... Том! Ти де?! Як з'їздила? Вечерятимемо чи як?..  Петро пішов на голос, зазирнув до спальні й остовпів: на ліжку,  вкритому синтетичним покривалом зі смугастими тиграми, лежала гола Тома. 
У пузо врізалася тонка малинова смужка з чорним мереживом. Від пупка  вниз, поміж ноги, опускалася ще тонша малинова стрічечка...  - Томо... Тебе обікрали? - спитав приголомшено. 
  
 Дивна річ: попри безпорадність, самотність, спустошеність і хронічний  біль у животі, Майка почувалася захищеною. Дерев'яний теплий дім дихав  разом із господинею, відкривав свої секрети, щедро дякував за те, що  знову тут оселилася жива душа. Наче й сам міг дихати тільки водночас із  людиною. 
 Майка захопилася. Надвір вийде, на хатку гляне: сіра? Та ні, біла,  чудова! Навкруги роззирнеться - вітатися з усім підряд хочеться. І грушам  кинути "привіт". І засніженій вуличці, і соснам, і білкам, і чорнющому  крукові, що він усе спостерігає за дівчиною. І лісові, лукам.  Навела красу у великій кімнатці з піччю, іконами й тапчаном, врешті  наважилася в малих мотлох розібрати. А там краму, до того ніколи  небаченого... Наче занесло Майку в краєзнавчі розвідки. Посуд знайшла -  на півсела вистачить: миски, горщики, ложки дерев'яні й алюмінієві, три  кухлі глазуровані - з одного питиме, у другий квіти навесні поставить, а  третій... 
 - На запас! 
 У кутку на діжу величезну наштовхнулася. 
 - Кльово... У ній же купатися можна! 
 То так, дівко. Тільки б її спочатку з місця зрушити, надвір викотити,  вимити зсередини... Спробувала штовхонути діжу. Куди там...  - А повесні... Санджива попрошу... Щоби допоміг. 
 Пішла далі нишпорити: лопати, граблі, саморобні килимки плетені -  злежалися, задубіли, та не погнили, не попсувалися. Скриня мала - у ній  нитки з голками. Ох, бачила б поштарка Галя! Зійшла б заздрістю.  - А я ж іще на горище не лазила! 
 Знайшла драбину в сараї господарського двору, поперла до невеличких  дверцят у торці даху. На абордаж! Зламати печатку недоторканості  таємничого горища, звідки вночі до Майки долинає тихий моторошний шурхіт,  ніби хтось пазурами дірку в стелі вишкрібає, а Майка на те - киш-киш! - і  витріщається потім на глуху стелю до ранку, ніби від того страхів меншає.  - Шкури лисячі... - усміхнулася. Гайнула до хати Сандживів ліхтар  узяти, щоби роздивитися на темному горищі все як слід. 
 Вискочила з ліхтарем - біля ґанку кульгавий стоїть. Волосся - солома.  Куртка - матроський бушлат, комір підняв - тільки очі з-під нього.  Заклякла, знітилася лише на мить. 
 - Я тут помираю без тебе! - раптом вигукнула гнівно. - А ти...  Кульгавий насупився збентежено - геть не розумів, чого хоче від нього  дивна дівчина. Плечима знизав. 
 - Що?! По шпатель прийшов? А нема! 
 - А де?! - відкрив врешті рота. 
 - Викинула! Піди пошукай! 
 - Піч подивлюся... - буркнув. - Потім пошукаю. 
 І суне до хати. Майка почервоніла, гонор по щоці - лясь!  - Хіба я тебе кликала?! 
 Кульгавий зупинився біля дверей. 
 - Тиждень минув, піч висохла. Спробую розпалити. 
 - Сама впораюся! 
 - Як знаєш. - Очі відвів, пішов до хвіртки. 
 Майка захлинулася роздратуванням, стиснула кулачки. 
 - Стій! - вигукнула. - Добре! Подивися...
 Принюхалася: п'яний? Ніби ні... 
 - Тільки мені платити нічим! - кинула зухвало. 
 - Та добре... - відказав Горох. 
 Драбина так і лишилася надворі. 
 У теплій хаті кульгавий геній скинув бушлат, заходився піч перевіряти.  Майка залізла на тапчан із ногами, спостерігала за хлопцем, роздивлялася  тихцем: при дні лице Толі Гороха видавалося засмаглим, не сірим,  відтіняло солом'яні патли. Гострий ніс із горбинкою - наче бився й дістав  по носу. Скули стирчать. Злий? Хіба?.. На Оуена Вілсона у фільмі "Він, я  і його друзі" схожий: на зріст такий же. На молодого худого Оуена  Вілсона. 
 Збентежилася: серце гупає, нитка-судинка на скроні пульсує - ну, що  зробити... щоби пихи не втратити, а він залишився?.. Так, ніби сам  захотів, бо цей йолоп... не хоче. Майці начхати... Може хоч зараз знову  нахабно кинути: "Хочу тебе!" Та хтось прискіпливий-горделивий усередині  супиться: "Ганьба..." Аби сподобалася, кульгавий би щоночі повертався! А  він за тиждень... піч завітав перевірити. Не сподобалася?..  - Ти... пічник? - запитала врешті. 
 - І пічник. - І голови не повернув. 
 - Ще хто? 
 - Усе можу... 
 - Геть усе? 
 - Так... 
 - Що ще? 
 - Усе. 
 Він знущався! Кидав слова горохом - клацали, відлітали без користі.  - А я... нічого не вмію! 
 Розгнівалася. До біса! Обійдеться! Секс - фігня! Тої ночі, коли  кульгавий сумирно погодився - та добре! - без жодного слова й стогону  оволодів Майкою, гострий біль у животі раптом зник, хоч Майка віддавалася  незнайомому п'яному хлопцю з мазохістським бажанням зазнати стільки болю,  щоби уже не витримати, померти... А біль зник. І тепер... Майка знову  жадала тих ліків. А він... знущався. 
 - Та добре... - почула. 
 Як перемкнуло. 
 - Ідіот! Що тобі "добре"?! - визвірилася. Підскочила на тапчані -  кричала, бризкала слиною некрасиво, неестетично до дідька. - Покидьок! За  кого ти себе маєш? Та пішов ти... - Не витримала, розревлася, впала на  тапчан. - Ну, нащо?.. Нащо те все... Іди вже геть... Піч! Най би вона  провалилася, та піч! Не хочу! Нічого не хочу! Нічого... 
 Кульгавий розгубився. Закляк біля печі - руки в сажі. Чи забув про те?  Повів долонею по чолу, очі додолу. 
 - Ти... 
 - Не треба! Нічого не треба! 
 - Та добре... 
 Майка спустошилася, сили зникли враз. Обхопила руками подушку, прилипла  до неї щокою, схлипувала, дивилася у вікно на знайомого чорнющого крука -  сидів на паркані, спостерігав за дівчиною уважно. "Та пішов ти..." -  послала крука подумки. 
 Кульгавий залишився. Вимів віником сміття з печі. Заходився  розпалювати... Рухався тихо, мов кіт, оминав тапчан, на якому зіщулилася  дівчина. Затріщали дрова, кімната наповнилася новим теплом і легким  запахом диму. Хлопець накинув бушлат, вийшов із хати.
 - А пофіг... - Так і не підвелася. Заплющила очі, спробувала уявити  сонце - не те пекуче-безжальне, що випалює до кісток, життєдайне,  лагідне... Марно. Ну й пофіг... 
 Скільки часу спливло? Дивилася на крука - прилип, не злітає. Невже  печива мріє дочекатися? 
 - А пофіг... - Не зрушила. 
 І тільки коли крук раптом сполошився, крукнув, злетів над парканом,  підвела голову й побачила Гороха - тягнув до хати повні руки дров.  - Що ти робиш? - Майка сіла на тапчані, звісила босі ноги. Дивилася на  хлопця байдуже - от буває ж так: вибухнула, знесилилася, і так тихо на  душі стало - ані сплеску. 
 - Кашу пшеничну на салі тобі запечу, - склав дрова біля печі рівною  гіркою, говорив - очі відводив. 
 - У мене немає сала. І крупів, - відказала, перш ніж згадала про кусень  сала, що його поштарка Галя принесла. 
 - Із собою прихопив, - мовив Горох. 
 І враз стало радісно. На серці пташки заспівали. За вухом залоскотало  щось. Майка відкинула ковдру, зіпнулася на ноги, босоніж пішла до  кульгавого. 
 - А може, ну її, ту кашу? - зазирнула в болотяні очі. 
 Він не здивувався. Кивнув напружено. 
 - Та добре, - сказав. 
  
 Заварилася каша. Ох, заварилася... Хвилюванням присолена, збудженням.  Майці стрільнуло: штори б... День би вимкнути. Щоби очі осліпли, щоби  відчувати - не бачити. Рухи рвучкі. Одяг тріщить... Вуста спраглі, німі.  Як... до нього дотягнутися?.. Руки наштовхуються на пружні хлопцеві  м'язи. У нього красиве сильне тіло. Не знає того. Точно не знає. І як...  до нього дотягнутися?.. 
 Толя знаходить Майчині вуста, припадає. Крім гарячих пульсуючих хвиль,  Майка відчуває на його вустах сіль... Чи кров... Однаково! Думки  перемішуються, стеляться жорсткою циновкою: колись... Може, завтра... Чи  за тиждень... Раптом народиться квітка... Любов... Тільки тоді...  Майці смішно. Регоче в обіймах кульгавого. 
 - Ненавиджу тебе! Ненавиджу! Я тут помираю, а ти... 
 Він припиняє дурні балачки одним упевненим, сильним рухом - кладе  долоню на Майчину шию, змушує опуститися на тапчан. Не смішно! Майка  дивиться в болотяні ясні очі: чом би не померти? Тут і тепер... Та за  мить тіло наповнюється вируючим вихором, заплющує Майці очі: відпливає в  дивний світ, де думкам існувати - зась, тільки почуттям. Тільки...  Заварилася каша... День заснув. Засніжило. Знадвору звуки чудні - так  би й бігти на ґанок, вдивлятися в чорноту: що там? Хто? 
 - Не встану, - Майка лежить на тапчані, усміхається, як дурна. Дивиться  на тремтяче полум'я свічки: хіба ліхтар подарує таке свято?  Толя натягує порепані джинси, суне до печі. 
 Смішний! Невже стане кашу в печі запікати? Майка ковтає слину,  прикладає долоньки до живота - не болить! - раптом горлає несподівано  навіть для себе: 
 - It's been a long time since I came around...  
 Горох озирається. 
 - А кажеш, нічого не вмієш робити. - І краплі іронії не розчути. -  Співаєш гарно. 
 - То слухай! - гнівається. І ще голосніше: - Минуло немало часу  відтоді, як я прийшла...
 - А далі? 
 Майка замовкає, усміхається тоскно. 
 - Я прийшла... Чого тобі ще?! 
 - Нічого. Мені більше нічого не треба, - відказує Толя так серйозно, що  Майка підводиться з тапчана, голяка суне до хлопця. Заглядає йому в очі:  що ти щойно ляпнув? Навіщо? 
 Горох підкидає в грубку дрова. 
 - Ти куштувала кашу з печі? 
 - Ні, - бреше Майка, перш ніж згадує смачнющу жовту Улянину кашу.  - Зараз спробуєш. 
 І раніше в Майчиному житті траплялося, щоби голяка... по кімнаті...  Тепле повітря проникає в кожну клітинку, дарує відчуття первісної  свободи, ніщо не стримує рухів, а рухатися хочеться - кружляти,  кружляти... І раніше траплялося, та тоді... у чужому просторі чужа рука  чемно подавала Майці одяг - бітте! А тут... У власній Майчиній хаті хай  би хто зважився! Кружляла кімнаткою - гола, гаряча... 
 - Не вдягатимуся сьогодні! - Горохові. 
 - Та добре... - Поставив горщик із кашею на стіл. - Ти поїж...  Сиділа на тапчані біля столу русалкою - ніжки під дупою, волосся по  плечах. Ковтала кашу, дивувалася: чому Толя не їсть? Притулився до стіни  під іконами, дивиться на дівча, ніби віри не йме - ось вона, поруч.  - Поїж! - йому. 
 - Не хочу. 
 - Дарма! 
 - У тебе дров на добу, - відповідає стримано. - Завтра візьму підводу,  привезу. 
 Майка насторожується. Майка чує інше: "Уже піду..." Зиркає у вікно:  ніч. Ні... Хай не йде! 
 - А... Нащо? - шепоче. - Я паркан розібрала. Завтра сарай завалю.  - То не дрова - мотлох. 
 Радість зникає, поступається місцем глухому роздратуванню. Перець  діловий! Піч-каша-дрова! 
 - Не хочу про дрова! 
 - Та добре. 
 - Я ж не прошу в тебе допомоги. 
 - Та добре, - повторює він. - А шпатель... 
 - Що?! 
 - Дійсно викинула? 
 Майка кидає в горщик алюмінієву ложку, валиться на тапчан, завмирає,  щоби не ляпнути щось ганебне й образливе, що воно з легкістю лізе на  язик. Тоді він точно піде. 
 - Та добре, проїхали. - Толя вкриває Майку ковдрою, дмухає на свічу. -  Я знадвору замкну. І вкину ключ тобі у кватирку. 
 Майці не вистачає духу відкинути ковдру, крикнути щосили: "Не йди!" У  цупкій чорноті силкується роздивитися кульгавого Гороха, та лише чує, як  ляскають двері, у замку скрегоче ключ. 
 У теплому повітрі прогрітої хати ще пахне запеченою із салом кашею.  Дзень - на підвіконня падає ключ. Пізно. Мовчи вже, дівко. Ані слова...   
 Реп'яхів кум Микола Галаган умів язика за зубами тримати. Усі в  Капулетцях знали: що Галаганові у вуха впаде, у ньому й загнеться.  Недарма свого часу на кордоні два роки відмантулив. Серйозний мужчина.  Капулетцівські баби не дуже стидалися при Миколі чужі кістки перемивати:  однаково по селу не понесе. Тож, коли одного дня Галаган зайшов до 
Томиного магазину, щоби приправ для кролячої тушонки купити, кумова  дружина не припинила по мобільному теревенити. Однією рукою кинула  пакетики з перцем-кмином на прилавок, сама в трубку все про ліки якісь,  про хвороби... Що за чортівня? 
 Галаган отоварився, вийшов на вулицю. Назустріч баба Горпина чеше.  - У Томки настрій як? - Миколі. - Бойовий? 
 - Стоїть ще. Не впала. 
 - З такою бідою і впасти можна, - натякнула баба. І чекає, в очі  заглядає: мовляв, давай уже, питай, що за біда! 
 - І що за біда? - спитав Галаган. 
 - Петро її... знесилився! Геть нічого не може по чоловічій лінії.  Казала, як "Віагра" не допоможе, повезе в Київ - хай ріжуть!  - Таке дурне, бабо, кажете, аж плюнути на вас хочеться, - сказав  Галаган, плюнув під ноги, подався геть. 
 Наступного дня в Миколиному кролятнику подрібнювач корму гавкнувся.  Галаган виматюкався на той нестабільний кролячий бізнес, подався до  Реп'яха, бо краще за кума в залізяках ніхто не розбирався. У майстерню  зазирнув... Бачить - сидить Петро на ящику, водою пігулку якусь запиває.  - Що то ти, куме, за хімію ковтаєш? 
 - Та так... - Петро йому. І ніби знітився. Потилицю чухає. А очі сумні  - як ото в сучки бездомної. І тему переводить. Про озимі почав, про  китайські дирчики, які в Добрики завезли. 
 - Нема мені коли про дирчики, - психонув Микола. - У мене техніка  зламалася. Поможеш чи ти після своїх пігулок недієздатний?  Подрібнювач полагодили, та прикра тривога за кума ніяк не відлипала від  Галагана. І день минув, і другий, а Галаган усе про знесиленого кума  думає. А в лоба запитати язик не повертається. І солідарність чоловіча  прапором майорить над усіма Капулетцями: не здамося. Ніби вже й самому  Миколі час пігулки ковтати. Перестрів раз кумову дружину на вулиці, не  втримався, запитав: 
 - Як справи, Томо? 
 Тома саме переживала ренесанс. Кілька днів тому кляті блядські труси  справили на чоловіка настільки непередбачуване враження, що Тома ледь  Петрове серце валідолом заспокоїла, а потім так голубилися, що й не  помітили, як перейшли до активних дій. Чоловік упевнено перекреслив  жінчині сумніви, Тома перехрестилася й розірвала на шмаття смужки з  мереживом, хоч спочатку заради економії хотіла було подарувати одні  неношені труси Полкановій дружині Зої, та уявила собі перелякану  Полканову морду й вирішила не ризикувати. 
 - А сам як?! - кинула Галаганові гонорово. 
 - Та як... - знітився Микола. - Ніяк! Таке всюди коїться... У новинах  показували... В Америці дядько один "Віагри" наївся. Коньки відкинув, а  член стирчить... Воно теє... з пігулками обережніше треба бути. Скажи ж?  Тома остовпіла. Матір Божа! Значить, недарма душа боліла?.. Клімакс  
таки в чоловіка! Чого ж їй не зізнається, що лікуватися почав?  Соромиться?.. А кумові довірився? А де гроші на "Віагру" взяв? Вона ж  коштує, як півпальта... 
 - А що краще?! - психонула. - Горілку у твоєму кролятнику жерти?! -  Знищила Миколу поглядом, посунула геть. 
 Галаган дивився, як Тома танком протаранила путь до магазину, як одним  сильним рухом розчахнула двері. "Хіба ті сто кіло легко задовольнити?!..  - пожалів кума. - Та якби в моєї Оксани було стільки сала й такий норов  стервозний, я б уже..."
 Засмутився, пішов до кролятника. Біля кролів вошкається, а в голові кум  оселився. І звідки ті болячки вилізають? От, приміром, кролів узяти. Які  вже тендітні створіння - горілку біля них не пий, від протягів дохнуть,  кляті, але ж крільчих своїх усіх підряд трахають, аж дим коромислом. Чого  ж у людей інакше? 
 - Жінки винуваті... 
 Тієї ж ночі влаштував термінову перевірку власної чоловічої моці.  Нічого так... Впорався. Оксана аж схлипнула: 
 - Давно ти мене так не голубив... 
 - Так теє... Кролі увесь час забирають, - буркнув. А в голові - кум.  Оксана до чоловіка притулилася. 
 - Троянов дзвонив, - згадала. - Кроля хоче. 
 - От... - кивнув чоловік. - Кажу ж, куди не кинь - кролі!  Двічі на місяць Микола Галаган постачав пану Троянову на Лупин хутір  свіжу кролятину в кількості "одна кроляча тушка" з доставкою до дверей.  Зазвичай Валерій Михайлович спочатку телефонував Галаганам: мовляв,  готовий викласти вісімдесят гривень за свіжину, тож наступного ранку  Микола забив півторакілограмового кроля, освіжував тушку, та на Лупин  хутір одразу не пішов - у спині щось стрільнуло. Натер поперек медом зі  спиртом й алое, замотав шаликом - линдав, линдав: ніби полегшало. До  хутора дійде. Жінка було визвалася замість Миколи на Лупин хутір збігати,  і Галаган би погодився - чи не діло! - та минула ласкава ніч і природний  гонор не дозволяли слабини. Чоловік він чи теє?.. Він не тільки в  постелі! Він і з хворим попереком не те, що на Лупин хутір, хоч на кордон  знову... 
 Ну, і попхався. Без пригод дістався Троянового обійстя, віддав кроля,  випив із господарем чарочку за всі різдвяні свята, потеревенили за те, за  се, Валерій Михайлович повідав, що готує матеріали для наукової  конференції. 
 - І що за наука? - спитав Галаган. 
 - Дослідження історії Прилуцького козацького полку за Гетьманщини.  - А... Так он чого ви в наших краях... 
 Троянов ще налив. Потім ще. До ночі бесіду вели. Микола довідався, що  перед розформуванням козацьких полків наприкінці вісімнадцятого століття  на території Прилуцького козацького полку налічувалося одинадцять сотень,  у яких було дев'ять містечок, п'ятсот сорок сім сіл. І Капулетці поміж  них. І Лупин хутір... А з тисяча сімсот чотирнадцятого до тисяча сімсот  шістдесят третього полк очолювали полковники Гнат, потім Григорій  Галагани. 
 - І я Галаган! - зрадів Микола. Груди колесом, мордяка щаслива. Оце  новина! Усе життя себе справжнім прикордонником вважав, а він за  походженням справжній полковник, може бути. 
 Так возгордився - вискочив із Троянової хати, про поперек забув.  Загарцював вуличкою в бік Капулетців, грозним оком роззирається. Нікого?  Отож бо, вражі діти! Ховайтеся, Галаган іде! 
 Уже до краю Лупиного хутора дійшов, у бік Майчиної хати глянув - щелепа  відвалилася. Твою наліво... По хаті дівча голе швендяє. Патли розпустило,  цицьки стирчать, тільки й того, що нижче пупка не роздивитися, бо для  того треба ближче до хати підкрастися, у вікно зазирнути. І хіба то для  полковника проблема? До хати крок зробив - поперек як стрільне. Аж  паралізувало всього на мить, відчуває - нема тіла, тільки теє... член  стирчить. Згадав дядька американського... Перелякався - аж на піт  пробило.
 - От стерво, - послав Майці привіт. Та боком, боком на Капулетці. А в  голові вже не кум - стратегія. І тактика. З одного боку, Томка винувата,  що кум імпотентом став! З іншого - хіба на одному жіночому тілі діагноз  перевіриш? Якби в кума три жони в ряд лежали. Чи чотири... Отоді б і  зрозумів! Може, у нього виключно на Томку не стоїть, а він із переляку  хімією давиться?! 
 Додому дістався, жінці гроші за кроля віддав, змастив поперек наново,  за шапку і з хати. 
 - І куди? - Оксана йому. 
 - Розмову серйозну до кума маю, - відповів Галаган. - Невідкладну...   
 Петро Реп'ях у майстерні зачищав від іржі переднє крило своєї красуні -  колись кавово-молочної двадцять першої "Волги". Тома вже разів двадцять  кликала: "Кинь, іди до хати", - та Петрові кортіло ще сьогодні побачити  чисте крило. Тож коли Галаган несподівано став на порозі, Тома тільки  мотильнула головою в бік майстерні: 
 - Там він, чорти б його... І тільки здумай йому наливати!  - Дякую, Томо, - навдивовижу чемно відповів Галаган, посунув за хату.  Реп'ях побачив схвильованого кума, принюхався: набрався Микола. Не  інакше прийшов полірувати. Хмикнув утомлено. 
 - Ні, куме, - відказав. - Сьогодні я пас. 
 - Ти, бачу, вже повний пас! - зітхнув Галаган. Навпроти Реп'яха на ящик  усівся, брови звів - думає. 
 - Ти чого? - здивувався Петро. 
 - Ліки для тебе знайшов, - видав кум. 
 - Та я ніби не хворий. 
 Галаган на Реп'яха з підозрою зиркнув. 
 - Ну... То правильно! Не треба нічого казати. Хвалитися нема чим.  Тільки я тобі так скажу, куме: пігулки - останнє діло. Треба цю...  альтернативу шукати. У навколишньому середовищі. 
 - Коли в тебе, куме, голова після вчорашнього розколюється, ти пігулку  шукаєш чи цю... альтернативу? - усміхнувся Реп'ях. 
 - Ото ми ще про мене не базікали! - психонув Галаган. - Ти краще мене  слухай! І роби, що кажу! Щоби завтра ж на Лупин хутір пішов! До худої  тої! 
 Реп'ях знітився. Кинув металеву щітку, що він нею півдня крило шкрябав,  на Миколу зиркнув: 
 - Питала?.. 
 - А там, куме, повір мені - без питань! Прийдеш, зарядиш батарейки -  знову молодий! 
 - Як це? 
 - А як уже вийде. Я нині на хутір Троянову кроля носив, у вікно її  зиркнув: ходить, стерво, голяка по хаті, цицьки стирчать... І що ти  думаєш? Спрацювало. Зарядився на відстані. А ти ж таки хату їй продав.  Можеш завітати собі, ніби в тебе діло до неї є. От тобі й альтернатива.  - Так ти про цю... Про дівчину? 
 - А ти за кого думав? 
 - Ні за кого... - Петро брови звів, очі додолу. 
 Галаган головою замотиляв гірко, як ото над могилою бойового товариша.  - Ти, куме, теє... Не панікуй! - постановив. - Будемо вирішувати твою  проблему... по-тихому. 
 - Яку ще проблему? Нема в мене проблем. 
 - Та досить уже! Кажу ж - знаю! 
 - Що?
 - Що Томка тобою в постелі геть незадоволена. 
 Реп'ях вухам не повірив. 
 - Здурів?! 
 Галаган усміхнувся гірко: мовляв, я тебе, куме, у біді не покину.  Поклав руку на Реп'яхове плече. 
 - Мовчи... Я ж розумію... Нема про що балакати. Ми ж не баби, щоби одне  одному жалітися. Робити щось треба, бо то, куме, ще не гаплик - є надія.  Реп'ях на Миколу зиркнув розгублено. 
 - Звідки ти взяв... Що Тома... 
 - Не один біс? Ти в корінь дивися! Бо я так собі думаю... Треба діагноз  перевірити. На інших жінках. Одна незадоволена жінка - то ще не злочин, а  тільки прецедент. 
 - Ти що пив? - спитав Реп'ях із підозрою. 
 - А-а-а... Знову ти за пусте, - насупився Галаган. - На хутір іди. До  тої городської розпутної, бо вона не просто так по хаті гола ходить.  Заманює, сучка! Влаштуй перевірку власному організмові. Як не подіє -  будемо інші шляхи шукати. 
 Тома тільки про городську розпутну почула. Саме до майстерні обережно  наблизилася, завмерла, у щілину за кумами спостерігає. 
 - Не треба вона мені, хоч би й сама за руки хапала, - сказав Петро. - Є  мені де заряджатися... Додому йди, Миколо. Усе діло зіпсував дурними  балачками. 
 Галаган так розгнівався, аж вуха почервоніли. 
 - Це ти мені?! Мені?! І пропадай! І щоби в тебе не тільки на Томку,  щоби в тебе на жодну жінку у світі член не встав! І до хати моєї не  наближайся на сто метрів. Стрілятиму без попередження! 
 - Стрілялку спочатку купи, - буркнув Петро. 
 Тома ледь встигла відскочити: з майстерні вилетів розгніваний Галаган,  не помітив кумової дружини, красно виматюкався в ясну ніч, попхався з  двору. 
 Тома зазирнула в майстерню - чоловік сидів на ящику, спустошено колупав  нігтем край блискучого відчищеного крила. Плечі опустив, ніби гнітом їх  придавило, зітхає, як приречений. Хоч бери його й до серця пригортай, як  та баба Горпина: удвох війну пережили, Сталіна з Хрущовим поховали, і тут  удвох впораємося?.. Аж вилаялася подумки: єдина відрада - на інших  Петрові начхати. Тома на власні вуха то почула. 
  
 Полкан спокою не знав. Вдача така: знайде клопоту на свою голову.  Виробнича травма у вигляді зламаної ноги не дала змоги дільничному ще на  Різдво нагрянути на Лупин хутір із терміновою перевіркою наявного її  контингенту, та оперативна інформація стосовно нової мешканки стікалася  до лежачого Полкана систематично. І все негативна. Поштарка Галя  зазирнула провідати хворого, дратувалася: таке дурне й пихате те дівча,  що й очі б її не бачили. А невдячне, а ліниве, прости Господи! А безруке  - і з грубкою впоратися несила! Реп'яхова Тома принесла Полкановій Зої  дві кофтинки на вибір, плювалася на дівчину: 
 - Проститутка якась... Помада як стоп-сигнал. Такою тільки хвойди  мажуться. А нахабне... Чи обікрала когось і ховається, чи ще чогось  гіршого утнула. Кажуть, гола по хаті ходить... Отаке стерво до нас  прибило. 
 Полкан і сам дивувався: що молода дівчина в селі забула? Сільські хати  через одну повикупали кияни-дачники, переважно подружні пари середнього  віку й старші люди. Були й молоді сім'ї, але щоби городська дівчина сама самісінька в лісі оселилася, так дивина. Гамірливі столичні компанії 
виривалися сюди на шашлики у вихідні, засирали ліс пляшками і галасом, із  натхненними посмішками поверталися до столиці. А ця, виходить, осіла,  щоби хронічно їм тут гадити?.. Гримнув на односельців - більше на бабів,  що вони любили язиками плескати: 
 - Дивіться мені уважніше... За лахудрою тою. Ще красти почне чи якось  по-іншому гроші вициганювати. Бачив я моторних таких. 
 Глуха неприязнь капулетцівських аборигенів до Майки докотилася до  Лупиного хутора за місяць. Спочатку Валерій Михайлович Троянов наслухався  пліток, як повертався до хутора з наукової конференції в Чернігові, потім  Санджив у Добриках зустрічав групу йогів, що вони час від часу  влаштовували тренінги в його барлозі, і перетнувся з поштаркою. Не змовчала Галя, спитала зухвало: 
 - А що... дівка та, що в Петра хату купила, червоного ліхтаря вже на  ґанку повісила? 
 - Нам усім ясного сонця вистачає, - відповів Санджив і, коли Галя  взялася пояснювати ідеологічному толстовцю, яка зараза поряд із ним  оселилася, тільки погладив поштарку по долоні: "Ну, нащо ви власну  енергетику псуєте? Усміхніться... Ви ж добра..." 
 Ніяк не бажали городські сільських підтримувати! 
 На початку лютого до Томиного магазину по гречку, цукор і сірники Уляна  завітала. Капулетцівські баби не церемонилися, обступили жінку: "Як там  сусідка ваша?" Такого про Майку наговорили - Уляна вухам не повірила.  - Дарма ви дівчину ображаєте, - засмутилася. - Нічого поганого за нею  не помічала. 
 - А гарного що?! - спитала Тома. 
 - Хату до ладу привела. Я думала - ніколи той бруд багаторічний не  відмити, а вона навіть цвяхи в стінах повідчищала. Блищить усе.  - А на життя чим заробляє? Як ото раз у мене за царя Гороха п'ять  шоколадок купила - відтоді її не бачила, - відрізала Тома. - А з голоду,  кажуть, не попухла. Хто ж її там годує? А? З якої такої ласки?  Уляна й гадки не мала, як Майка виживає, та й на поталу капулетцівцям  віддати сусідку не схотіла. 
 - І я дівчині допомагаю, і Валерій Михайлович, і Сашко, - відказала  упевнено, навіть не усвідомила: останню краплю дьогтю щойно додала.  - А я казала: захребетниця! - авторитетно заявила Полканова Зоя.  - Та я б із глузду з'їхала в хаті без діла сидіти й чекати, поки мене  хто нагодує! - Тома аж руками ляснула од роздратування. - А тій курві в  радість із людей усе для себе висмоктувати. І де воно на нашу голову  взялося?! От поселилися ж поряд нормальні люди: Уляна свічками своїми  промишляє, Троянов книжку якусь пише, Саня-жид семінари проводить, на  комп'ютері клацає, а про справи не забувають - городи садять, хати  побілені, дерева обрізані, бур'янів навколо хат нема. А тут - на тобі!  Цаца об'явилася! 
 Уляна так здивувалася, що Капулетці давно знають усе, що на Лупиному  хуторі відбувається, навіть образитися за Майку забула. Усміхнулася  розгублено. 
 - А давайте весни дочекаємося, - сказала. - От побачите - дівчина  першою картоплю у землю вкине. 
 Капулетцівські затяті баби замовкли на мить, ніби картопля й була  головним мірилом порядності. Тільки стара Горпина рукою махнула, мовляв,  пусте. 
 - Дарма сподіваєшся, Уляно, - відказала. - У твоєї сусідки на подвір'ї  крук гніздо звив. А то вірна прикмета: де стерво - там і крук. Не буде з  неї людини...
 - А ви, бабо, звідки про гніздо знаєте? - здивувалася Тома.  - Їздила підводою за хутір у ліс по дрова. На власні очі бачила.  Уляна поверталася на хутір - холодно. Зима в серцях. Сільські не  винуваті... Звикли по правді. Не ховаються, однаково не вийде. Як Майці  пояснити: це ж не місто, дитино, тут не можна поводитися, як у місті! То  в глухій столиці твоєї появи чи зникнення ніхто й не помітить: вошкаються  мільйони, випадають тисячі щохвилини, а всім байдуже, пнуться метушаться... То в місті рот на замок і мовчи про свої біди, усміхайся  вічним гуінпленом - один посеред мільйона інших скалічених гуінпленів. А  тут не так, дитино. Тут людина з'явилася - подія. Обдивляться,  розпитають, двері перед носом не зачинять, останнім поділяться,  засуджувати не поспішать - усяке в житті трапляється. І тільки як фальш  розчують, відсторонену зухвалість, презирство - отут вона й починається,  сільська голгофа. Бичуватимуть без жалю, мов сліпі... 
 Усміхнулася тоскно: чи їй Майку вчити? Сама Богу молиться, щоби ніхто  не дізнався, куди мчить вітром щомісяця... 
 - Холодно, - прошепотіла засмучено. Повернула до Майчиної хати. Зо два  тижні не була. Аж самій цікаво: як живе бідаха? 
 Зайшла на подвір'я - крук чорнющий злетів з огорожі, закружив над  обійстям. Уляна примружила очі, намагалася роздивитися посеред голих  грушевих гілок крукове гніздо. 
 - Нема гнізда ніякого, - роздратувалася, посунула до хати.  У хаті блимало світло, та Майка не відчиняла. Уляна злякалася. Стукнула  кулачком у скло. 
 - Майє... - Очима у вікно увіп'ялася. - Дитино... - Та дужче кулачком  по склу. 
 - Ключ під дверима, - почула за спиною знайомий голос.  Озирнулася - Горох. 
 - А що тут, Толю?! - перелякалася чогось. 
 - Хворіє. 
 - А ти... - Тільки тепер докумекала: тверезий. 
 - "Фармацитрон" приніс, - безбарвно відповів кульгавий. Дістав ключ,  по-хазяйськи розчахнув двері. - То ви куди: до хати чи з хати?  - Зайду... Спитаю: може, щось треба, - зніяковіла Уляна.  У хаті так весело стало - ряднинки смугасті, піч маками розцвіла, на  полиці тарілки руба - Уляна розгубилася. Роззиралася зачудовано: коли це  Майка встигла... Здається, тільки вчора на попечені пальці дмухала.  Пішла до тапчана, на якому тоненькою гілочкою трусилася дівчина: щоки  пашать, очі вологі. Приклала долоню до Майчиного лоба: горить!  - Застудилася? Ну, чого ж мене не гукнула? - засмутилася. - Температуру  міряла? 
 - Градусника немає, - прошепотіла Майка. 
 - То я зараз принесу. І меду. І калини... - Гайда до порога.  - Не треба. 
 Уляна так і заклякла: 
 - Чому? 
 Майка перевела вологі очі на Тольку Гороха - стояв біля дверей, як  швейцар у дорогому готелі. 
 - Є в мене ліки... - сказала, та Уляні здалося: не про Гороха, не про  застуду, температуру й "Фармацитрон"... Про щось інше, нікому не відане.  - Може, сама чогось хочеш? - мовила безпорадно. 
 - Геть нічого не треба. - Майка підштовхнула сусідку очима: "Ідіть,  Уляно, дякую, що провідали..."
 Уляна сунула до власної хати - сльози під кадик. Жалі перемішалися з  прикрим подивом: щось тут не те. Дивна. Наче приховує щось страшне. Наче  ніхто й ніколи не має дізнатися про те страшне. Може, праві  капулетцівські баби: надто зухвала! Як ото геть нічого втратити не  боїться. І дільничний Полукан має рацію: хто завгодно по селах хати  купляє, тільки не панянки столичні. 
 - Як же так вийшло, що про Гороха й досі ніхто не здогадується? -  здивувалася. Капулетцівські баби онде навіть про свічки її знають, про  наукові розвідки Троянова, про Сашка... А про Гороха - ані пари з вуст.  Згадала, як на Різдво тягнула до Майчиної хати важкі сани з дровами, як  зазирнула у вікно і посеред безладу покинутого помешкання, де тепло  людської присутності ще не розгорілося, навіть не тліло, посеред сірих  стін і спустошеної безнадії самотніх ненамолених ікон на старих пістрявих  подушках біля грубки уздріла гарячі молоді тіла і завмерла, серце  забилося - тремтяче полум'я виривалося з привідчинених дверцят грубки, та  освітлювало не всю хатинку, наче навмисно кидало мінливі відблиски на  тендітну голу дівчину і худорлявого жилястого хлопця, і здавалося, світло  лине від тих двох... зігріває хатинку, обійстя, топить сніг і кригу, от от дістане до зледенілого Уляниного серця. 
 Згадала, як завернула Петра Реп'яха, що він того вечора пнувся "у  справі" до нової мешканки Лупиного хутора. Оберігати дівча взялася, наче  своїх справ нема. 
 Зупинилася, втерла сльозу. 
 - І що мені до них? - прошепотіла. - Мені є за кого думати...  Вуличку перетнула, на власне обійстя зайшла. 
 - Добридень, Уляно, - почула від дровника. На пні під голими  виноградними лозами сидів Петро Реп'ях. 
  
 П'яні одкровення рішучого прикордонника, Петрового кума й ліпшого  друзяки Галагана, зламали Реп'яхові хребет. За що не візьметься, Миколині  слова у вухах: "Томка тобою в постелі геть незадоволена..."  Дожилися, трясця матері! Так он у чому справа! А Петро голову сушить:  що з жінкою сталося? То халат їй не застібається, то труси сирітські  купила і так у них розляглася, Реп'яхові аж серце прихопило - тиждень  потім "Валокордин" смоктав. І спитати - язик не повертається. Усе життя,  значить, подобалося Томі, а тепер, виходить, не подобається! Може, теє...  порівнює Реп'яха з кимось? Паралелі проводить? Після фатальної подружньої  зради?! 
 Як уявив - щелепи звело. 
 - Як наші справи, Томо?.. - ляпнув якось за вечерею. 
 Жінка напружилася, на чоловіка зиркнула вкрай підозріло.  - Тобі краще знати, - відказала. 
 Отакої... Реп'ях плечима знизав. 
 - Я, - каже обережно, - усім задоволений. А ти? 
 - Та й мені жалітися нема на що, - Тома йому. 
 Реп'ях здивувався. Потилицю почухав. 
 - Значить, усе тобі, Томо, подобається... 
 - Та кажу ж! А чого питаєш? - Тома в розвідку. 
 - Та так... Оце подумав: хіба таке буває, щоби жінка до чоловіка геть  ніяких претензій не мала? 
 - Претензій ніби нема, а от підозра одна закралася. - Дружина тарілку  відсунула, ліктем стільницю притисла, щоку підперла.
 - То кажи! Що за підозра? - Петро плечі розправив, набрав бадьорого  вигляду. Ну, думає, зараз відкриється... Що геть незадоволена... У  постелі! 
 - Гадаю, чоловіче, не всі гроші за материну хату ти мені віддав!  Реп'ях смикнувся, стрільнув оком так, ніби те око - куля в тривимірному  кіно: обійшов поглядом кути й двері, долинув аж до великої зали, учепився  в приклеєний кут шпалер... Клята жінка! 
 - Чого мовчиш? - почув Томин голос. 
 - А що за дурне балакати? Я думав, щось серйозне. 
 - А гроші де на пігулки свої взяв?! 
 - На "Валокордин"? Ніде не брав. В аптечці його ще є непростроченого.  Тома в чоловіка поглядом увіп'ялася - душу виїдає. 
 - А крім "Валокордину", нічого не приймав? 
 - Та ні. 
 - Так ти, значить, без пігулок... 
 - Що? 
 - Та нічого, - пташкою підхопилася, тарілками задзеленчала,  усміхається. 
 Реп'ях і собі усміхнувся, від серця відлягло: це ж треба так за заначку  перелякатися, щоби про якість сімейного сексу забути?! 
 Тома перемила тарілки, вляглася перед телевізором... На хвилі  несподіваної радості Петро приліпився на краєчку поряд, обійняв дружину  міцненько. 
 - Є за що потриматися, - не забарився зі звичною увертюрою.  - Та вже ж не така худа, як та... - хмикнула Тома, хоч за багаторічною  сімейною традицією мала б відповісти: "Хоч поцілуй спочатку,  халамиднику!" 
 Реп'ях закляк - на рівні очей свіча миготить. 
 - Яка ще "та"?.. - спитав тоскно. - Що ти мелеш, Томо?! Не хочеш? Так і  скажи! Усім вона задоволена... 
 Цигарку в зуби - спочатку було на кухні курити присів, та в дупу пекло:  вийшов на подвір'я, потупцював біля ґанку, посунув до майстерні - біля  блискучого металевого оленя на капоті двадцять першої "Волги" Реп'яхова  душа завжди заспокоювалася. Дав рукам роботи - шкріб-шкріб передні  дверцята автівки, аж піт росою. 
 "Може, правду каже Тома? - крутилися думки. - Може, щось у мені не так?  Чому та Уляна з голови не йде? І от же - правда! - потриматися нема за  що. І мовчазна, небалакуча, зажурена. І горем від неї тхне - аж підходити  страшно. А ото як сказала... про світло на рівні очей... так і  почалося... Наче як плакати, так тільки біля неї. Як жалітися - їй,  нікому більше. Що то таке? Аби любов, я б, певно, на Тому й не глянув. А  воно - інакше... Наче Тома - то одне, а Уляна - геть інше... Наче Тома -  половинка моя навіки, а Уляна... Хтозна! І що то за світло на рівні  очей?.." 
 - Такі діла, - пробурмотів розгублено. Наступного дня ноги самі на  Лупин хутір понесли. 
 Капулетцівські баби того дня проґавили нагоду для свіжих пліток -  Реп'ях без їхньої прискіпливої уваги перетнув порожню вулицю, дійшов до  колишнього клубу. Дивиться - на ґанку кум стоїть, цигаркою димить.  - Привіт, куме. 
 - Пішов ти! - цвікнув слиною гордий Галаган. 
 - Так я і йду, - сказав Петро. - На Лупин хутір. 
 Микола мордяку насупив задумливо, усміхнувся дияволом.
 - Отож-бо! - підняв палець догори. - Слухай кума! Кум поганого не  порадить. 
 Петро тільки зітхнув із прикрістю, посунув до потічка.  - Як повертатимешся - заскоч! - крикнув услід Галаган. - Обговоримо...  побачене! 
  
 Реп'ях дістався Уляниного обійстя, та раптом розгубився. На гальма!  Зупинився, знітився. Посунув до сусідньої хати. Гукнув Троянова.  - А сусідка ваша вдома? - Кивнув на Улянин двір. - Діло в мене до неї,  - додав, наче його хто про те питав. 
 - У Капулетцях не перетнулися? Значить, з магазину ще не повернулася, -  виказав обізнаність в Уляниних справах Троянов. 
 - Ну... То почекаю, - сказав Реп'ях, і хоч гостинний Троянов запрошував  до себе, відкараскався. 
 Присів на пень під голими виноградними лозами - поки Уляна додому  повернулася, у Реп'яха дупа до пня примерзла. 
 Вона не здивувалася. Тільки приклала долоню до щоки, ніби казала: "Ну,  що ж ти мене не слухаєш?.." 
 - Діло в мене... - виправдався. - Прийшов у тебе свічу купити. Продаш?  - Обирай... 
 Пальці тонкі, рухи мов музика. Що то вона ворожить? Виставила на стіл  велику картонну коробку, виймала з неї свічки - товсті і гладкі, мов  обстругані стовбурчики, кольорові кульки, вигадливі куби з шорсткою  поверхнею. 
 Реп'ях зацікавлено роздивлявся, нюхав, мацав, наче корову купував.  - Оця, приміром, скільки коштує? - врешті вибрав сіро-білу свічку кубик, схожу на шматок закам'янілої солі. 
 - Тридцять гривень. 
 - Нормально, - кивнув. Поліз до кишені, на душі прикрість. Що за жінка  та Уляна? Слова зайвого з неї не витягнеш. Хоч би чаю якогось  запропонувала. Щоби затриматися... Він би рук не розпускав. Йому то по  цимбалах. Він би просто посидів трохи. Подивився на неї...  - Знаєш, - сказав раптом. - Дружина моя кумові пожалілася, що геть я її  в постелі не влаштовую. Отака в мене біда. 
 Уляна завмерла. Увіп'ялася очима у фото усміхненого хлопця в бейсболці,  що воно стояло на столі посеред свічок. Опустилася на лаву біля столу.  - Син у мене... в тюрмі, - відповіла. - У Прилуцькій колонії для  неповнолітніх. Товариша вбив. Ненавмисно. Самостріл удвох зробили...  Випробовувати взялися... - замовкла, зціпила руки на грудях.  Реп'ях закляк на мить. Присів на лаву поряд з Уляною. 
 - То ти... сюди переїхала, щоби ближче до нього? 
 Уляна схлипнула судомно, затулила лице долонями - та навзрид. До  Реп'яха притулилася - обійняв її за плечі, у самого руки тремтять.  - Не плач... 
 - З Ічні я сама... - Уляна йому крізь ридання. - Закінчила педагогічний  у Києві, заміж там вийшла, Тьомку народила, у райвідділі освіти  працювала, а чоловік... Покинув нас із малим. Женився вдруге, купив собі  нове житло, а нам із Тьомкою все дорікав, що ми в його старій хрущовці  залишилися. Так я... коли батьки в Ічні померли, дім їхній продала,  колишньому чоловікові гроші віддала, щоби на сина квартиру переписав. А  як із Тьомкою біда сталася... Мене з роботи звільнили... Сказали: не маю  морального права у сфері освіти працювати. Геть без грошей залишилася.  Потім колишній чоловік із квартири вигнав і продав її. Тільки частину 
моїх грошей повернув. П'ять тисяч доларів. Хіба на них житло купиш? Оце  тільки на хату тут і вистачило... Я й шукала, щоби ближче до Прилук...  Затихла, глянула на Реп'яха винувато. 
 - Рік не плакала... - прошепотіла гірко. 
 Петро відсторонився знічено, наче гріх скоїв. Простягнув руку до  Уляниного лиця, стер сльозу. 
 - Як до сина їхатимеш - гукни. Довезу... Усе ж тобі... економія.  - Дякую... - видихнула. 
 - ...І комфорт. Не в автобусі. "Волга" в мене... Двадцять перша. Скоро  відреставрую. До Великодня зроблю. 
 Уляна закивала, усе на синове фото дивилася. 
 - За тиждень сімнадцять йому... А побачення тільки наступного місяця.  - А мій день народження цього року одразу після Великодня, - зітхнув  Реп'ях. - А за два дні після того Томин день народження. Я від неї всього  на два дні старший. 
 Уляна наче схаменулася. Підвелася з лави, загорнула свічку в цупкий  папір. 
 - Собі купуєш чи на подарунок? 
 - Собі. - Невідомо чого Реп'яхові на душі стало легко-вільно. - Ти вже  не журися, Уляно. Збирай сили заради сина. І я тут... поряд.  Усміхнулася гірко. 
 - Гарна ти людина, Петре... Тільки... йди вже. Так краще.  Знітився вкрай, запхав пакунок зі свічкою за пазуху, уже двері  розчахнув... 
 - Люди кажуть, дівчина та... що хату в мене купила... гола по хаті  ходить. 
 - Брешуть, - відказала Уляна-зима. 
  
 Рівно за місяць після появи на Лупиному хуторі, сьомого холодного  лютого, Майка гріла хату гарячими сорока градусами, лякала кульгавого  Толю Гороха незрозумілими вибриками - навідріз відмовилася пити  "Фармацитрон", ялозила вологими очима по білій стелі, шепотіла: "Ластівку  б..." Це ж просто. Узяти фарб, що Толя приніс їх тиждень тому, бо Майка  надумала наново побілену піч маками уквітчати, заколотити лазурі, й от  тобі не стеля - небеса. А чорного в житті завжди через край. Вигреби сажі  з печі, до будь-якої фарби чи олії додай - на ластівку вистачить.  - Мань, припиняй уже ці концерти, - сказав Горох. - Лікуватися треба.  Майка не пам'ятала, коли саме Толя вперше назвав її Манею. Манькою манюнькою, дитинкою, за якою ходи, бо знайде горе. 
 - Чи оленів перестріти... - прошепотіла сухими вустами. - Толь... Тут є  олені? 
 - Бачив... 
 - Хай би вийшли з лісу. До мого двору. 
 - Одужуй, пошукаємо. - Поставив на стіл склянку з гарячою водою,  показав Майці пакетик "Фармацитрону". - Заколотити? Вип'єш?  - І так незле, - вперлася. - Ластівку б... 
 Горох брови зсунув, присів на край тапчана: що за дурна? І дратуватися  на неї - зайве. Наче козу на мотузці, водити йому ту Маню, бо відпустити  ніяк - пропаде ж. 
 - Прилетять навесні - повна стріха буде тобі тих ластівок, - відказав.  Майка відірвала від стелі вологі очі, обхопила гарячими руками Толину  ногу. 
 - У Капулетцях є "Пепсі-кола"? "Пепсі" хочу...
 - Та добре. - Накинув куртку-бушлат, приклав долоню до Майчиного лоба.  - Не вставатимеш? 
 "Ні", - самими очима. 
 Коли за годину Толя Горох із пляшкою "Пепсі" кульгав лугом навпростець  від Капулетців до Лупиного хутора, Майка стояла за хатою посеред двору,  трусилася під ватяною ковдрою - загорнулася в неї, з чобітків босі ноги  стирчать. Задерла голову в ясні небеса, спостерігала за чорними круками:  кружляли-линули-ширяли у вишині, ганяли одне одного, співали-крукали.  - Мань, ну годі! До хати йди! 
 - Що вони роблять?.. - прошепотіла Майка. 
 - Та ясно що - кохаються. 
 - У небесах?.. 
 - А де ж їм? Птахи - не люди. 
 - Я теж... там хочу. 
 Горох підхопив на руки легку дівчину. 
 - Та добре, - пробурмотів із прикрістю, поніс до хати. - Тільки одужай  спочатку. 
 Довгий тиждень Майка горіла-танула. Коли ставало геть зле, дивилася на  Гороха вологими здивованими очима. 
 - Уже?.. - питала. 
 - Що? - Горох обтирав Майчине тіло водою з оцтом, бентежився: а як  помре?.. Шкода її. Така ж... кульгава, як сам Горох. Тільки не  признається. 
 Майка заплющувала очі, рухала руками хаотично - до лиця, по шиї,  грудях... 
 - Винеси їх, - попросила раз пошепки. 
 - Кого? 
 - Тих... Що в куті. 
 Горох здивувався - невже про ікони каже? Два темні лики - Ісус,  Богородиця Діва Марія. Толя власноруч полицю для них відновив, встановив  у куті - не хиталися, для лампадки місця б вистачило, якби хто захотів  теплим полум'ям освітити лики. 
 - Нащо?.. - спитав. 
 Вона - дурна. Де там пояснити по-людськи? Відкинула ватяну ковдру,  підвестися пнеться. 
 - Та добре! Лежи! Тільки скажи: куди їх? 
 - На волю... 
 Того дня на велетенській старій груші за хатою поміж голих гілок у  місці, де стовбур ділився на три шляхи, причаїлися Син із Матір'ю. І хоч  кульгавий Толя Горох церкви оминав, молитов не читав, на куполи не  хрестився, не зміг просто так ікони посеред гілок лишити: широка дошка за  полицю зійшла, закріпив її поміж грубими гілками, на дошку ікони  поставив, над ними з уламків шиферу стріху гарну змайстрував - от уже й  капличка на груші, не сирітство якесь занехаяне. 
 Під вечір Майка всілася на тапчані, торкнулася долонею лоба.  - Їсти хочу, - попросила вперше за останній тиждень. 
 Назавтра совала ногами по хаті, збентежено косувала на порожній кут, та  коли Толя кивнув на грушу - ну, що, повернемо? - тільки головою  мотильнула: "Ні..." 
 Дивну звичку завела. Щоранку виходила з хати, сунула до груші,  хрестилася на ікони, ані пари з вуст - дивилася на потьмянілі від часу  святі лики, аж поки холоднеча не лізла за пазуху. Тільки після того  поверталася в тепло, констатувала демонстративно-зухвало:  - День маємо!
 Гороха інше турбувало: більше тижня в Майчиній хаті протирлувався,  покинути хвору не міг і тепер, коли дівча потроху оклигувало,  від'їдалося, мастило стелю блакиттю й навіть співало те своє дурне незрозуміле "It's been a long time since I came around...". Толі муляло -  час додому дременути, бо дивні стосунки вимальовувалися: Майка абсолютно  все - від сексу до банального миття тарілок - робила на свій смак і на  такій високій екстремальній ноті, що якби ще й голосом підтримувала,  давно б горлянку порвала, а Горохові тільки те й роби, що стримуй. Наче  віжка при кобилі, наче тримає в долонях малу пташку: міцніше затисне -  загине, вільніше розкриє - відлетить, не повернеться. А він хіба  винаймався її стерегти?.. 
 - Як мала дитина, - сказав, роздивляючись білі хмаринки на блакитній  стелі. 
 - Дорослий?! 
 - Ну, так. Справ до біса... 
 Майка завмерла, - саме залізла на стільницю з чорною фарбою в  пластиковій діжечці, - зиркнула на хлопця: очі сполохані.  - То й кидайся на свої справи! - кинула зухвало. - Хіба я тебе  тримаю?.. 
 - Та добре, - буркнув. - Піду... 
  
  
 Горох повернувся на Лупин хутір за три дні - у хаті холоднеча, аж вікна  замерзли. Майка лежала на підлозі в пуховику, чобітках, вовняній плетеній  шапочці, обмоталася ватяною ковдрою - й не одразу здогадаєшся: жива чи  вже задубла. У мисці картопля кіркою: Толя її три дні тому насмажив перед  тим, як до Капулетців зібрався. І не торкнулася. 
 - Мань... Манюню... Ну, що ти витворяєш?! - Серце в шмаття.  Заметушився: грубку, піч розтопив і, поки в хаті не стало тепло, все  сидів біля грубки - всадив Майку собі на коліна у всій тій лабуді, - у  пуховику, шапці, ватяній ковдрі, - обійняв, притискав до себе, дмухав  дівчині в лице, тер щоки: 
 - Зігрілася?.. Ну, давай... Подивися на мене! 
 Майка дивилася на Гороха, наче з інших світів, так байдуже - прокляв  себе подумки: чого телився?! Того ж вечора повернутися хотів, так ні!  Геть не по-мужськи - вирішив. Чого його бігати жучкою? Обходився раніше,  і тепер обійдеться. Навіть купив у Томи три пляшки горілки і, хоч на  ранок домовився капулетцівській бабі Наті за двісті гривень частину  проваленої підлоги в хаті перестелити, напився до усцячки, зірвав  "об'єкт", і, тільки як протверезів за дві доби, вирішив - а чого ж не  сходити на Лупин хутір?.. Дівчина не тримала, але й не гнала.  - Толь... Поїхали в Єгипет, - ледь чутно прошепотіла Майка.  Кульгавий приголомшено зиркнув у сірі очі, відкинув ватяну ковдру,  розстібнув пуховик - знімай, Маню, тепло вже. Підхопив дівчину на руки,  доніс до тапчана. 
 - Зараз тобі тут Єгипет буде, - пробурмотів. 
 Уклав Майку на тапчан, зціпив вуста, бо збудження перемішалося з ясним  усвідомленням: бухав два дні немилосердно, певно, смердить із рота...  Майка лежала на тапчані сумирно, ніби й ворухнутися не могла - приклала  ручки до низу живота, сірі очі кликали: "Ходи до мене, ходи..."  Горох скинув штани, вмостився поруч, відчув тремтіння дивного  тендітного створіння, що воно не тримало... Але й не відпускало.  Відкинувся на спину, щоби вгамувати несподіване хвилювання, побачив на 
блакитній стелі двох великих намальованих чорних круків - кружляли ширяли... Кохалися... А хотіла ж ластівок намалювати... 
 - Аби ж призналася, де ті вороги твої, - видушив. - Кожного б порвав...   
3  
  
 Якби хто з капулетцівських побачив Майку до її пришестя на Лупин хутір,  здивувався б: звідки вороги в наївної гамірної цокотухи? Як та трава -  проростає довірливо від доброго слова. 
 У південному Генічеську моря, сонця, бичків, камбали, помідорів,  черешні - від пуза. Коли сумувати? Усім тут одна турбота: влітку копійку  з курортників вицідити, узимку до наступного сезону облуплені квартири  підготувати. Майці в літі й зимі свої зиски. Узимку з мамою удвох у  двокімнатній хрущовці неподалік моря розкошували - з газом, комунальними  зручностями: лежиш у теплій ванні, розслабляєшся, аж мрії народжуються.  Щоби влітку мама добре на відпочивальниках заробила, купила Майці новий  мобільний, італійські чобітки, дала грошей поремонтувати старий комп і на  Інтернет, Майка заради того згідна влітку переселятися до дощатого сараю  на тітчиному подвір'ї - хай їхню квартиру окупують відпочивальники. Аби  платили! Мама пиріжки смажитиме, у місті продаватиме чи з дрібним крамом  на Арабатську стрілку подасться по пансіонатах і базах відпочинку, а  Майка вареною кукурудзою торгуватиме біля ринку - усе ж копійка. Одна  біда - мама увесь заробіток докупи складає. І де Майчиним мріям  здійснитися? 
 У чотирнадцять років свій гаманець завела. Прилаштувалася до  приморського ресторанчика - і офіціантка, і посудомийка, і прибиральниця,  як треба. Крутилася дзиґою - чайові у фартушок, а пізно вночі, коли  натхнення пити й гуляти вивітрювалося навіть з останнього найзавзятішого  відвідувача, бігла на море, де чекали однокласниці й найкращі подружки  Вітка з Лількою. Дупами на хвильоріз, ноги в море. Курили тонкі цигарки,  волоока красуня Лілька демонструвала пахучі презервативи, худа Вітка  матюкалася по-дорослому, пухкенька Майка рахувала чайові, переповідала  про витівки п'яних гостей, а Лілька просила запримітити найбагатшого,  бажано зі столиці чи іншого великого міста. 
 - І щоби без баби! - наполягала. 
 - Я б зі старим ніколи не лягла! - плювалася Вітка. 
 Лілька усміхалася зухвало: "І скній тут, дурепко!" Вітка ображалася,  матюкалася ще вигадливіше: "Скорше за тебе заміж вискочу! По любові!"  Майка штовхала дівчат із хвильорізів у море: "Як же ви мене дістали  вашими суперечками!" Дівки не гнівалися, вилітали з моря, ганялися за  Майкою по піщаному берегу: "Стій, Гілка! Гілю... Та не втечеш!" - хапали  за руки, тягли в море... Животи від сміху надривали. 
 Та під ранок, повертаючись до дощатого сарая, де на шести квадратних  метрах ліпилися одне до одного два металеві ліжка з панцирними сітками,  Майка все частіше думала: "Мені отут усе життя бути? До смерті? Чому я не  народилася в Парижі? Чи, приміром, у Болгарії?.. Чи хоча б в Криму, де  курортників у сто разів більше?.. Скоріше б на новий мобільний заробила.  І взагалі... Ятку б завела. У ресторані б обідала, а не гостям відбивні  подавала". На відстані подиху билося безкрає, як мрії, море, - крок зроби  і пливи, - та Майчин човник рухав вузьким засміченим потічком, схожим на  каналізацію ресторанчика, куди щовечора виливали помиї. Ніби геть поряд,  та ніколи в море не впаде. 
 - Чому я тут народилася?..
 Просолена, розгублена, зажурена, відрубалася лише до опівдня, щоби  підхопитися і мчати в ресторан, бо хазяїн-вірмен запізнень не пробачав, а  охочих на Майчине місце - пів-Генічеська. Нічого... Зате вночі на морі  чекатимуть Вітка, Лілька і мрії, що їх повно - як дрібних креветок у  долоні. Сидітимуть на хвильорізі, болобонитимуть - не зупинити - про  таємну змову, що вона тут і народилася в Лільчиній голові, оселилася у  Вітчиній, і тільки Майка все лякалася: страшно... 
 - Відкладаємо гроші, закінчуємо школу і втрьох тікаємо з Генічеська, бо  до скону пиріжками й кукурудзою торгуватимемо, - Лілька завжди починала  першою. 
 - Може, ми тут якось... - губилася Майка.  
 - Ні, Гілю! Тут шансів нема. - Лілька за головну. - Ти ким після школи  стати мріяла? 
 - Не знаю, - признавалася Майка. 
 - А я дизайнеркою стану! - пнулася Вітка. - Мама мене шити навчила,  фасонів придумати можу мільйон. 
 - Дурні ви! - пхикала Лілька. - Жити треба з мужика. Інше - фігня.  - А давайте до Києва поїдемо, - пропонувала Вітка. - Там тих  дизайнерів... Прилаштуюся біля когось. 
 - Може, краще до Одеси? Чи Ялти? - безнадійно встрявала Майка, бо ж  море і від мами недалеко. 
 - Гілю, яка Ялта?! Вітко! Слухайте мене! До Москви, а потім у Європу! -  Лілька вже все вирішила. 
 - А що ми там робитимемо? - губилася Майка. 
 - Те, що і всі інші! Шанс ловитимемо! - пояснювала Лілька. - Втрьох  легше. Знімемо одну хату на трьох. Як мені пощастить, вам поможу, а ви  мені, як вам вигорить. 
 - Кажуть, у Москві модельні агенції просто з вулиці дівчат висмикують.  Підемо в моделі? Чи до шоу якогось на телебачення. Щось утнемо таке, щоби  нас помітили... - звивалася Вітка. 
 - Дівки! Давайте заприсягнемося. Що ніколи не покинемо одна одну, -  одної ночі виголосила Лілька. Навіть страшну клятву придумала: "Хай та,  хто слово порушить, до скону на стрілці китайськими сонцезахисними  окулярами торгує..." 
 Сама першою клятву й порушила - чкурнула з Генічеська за рік до  закінчення школи, коли Майці виповнилося шістнадцять. Разом із  сорокарічним москвичем, що в нього просто посеред Генічеська зламалася  файна тачка, якою він мчав до Криму, а Лілька якраз поряд тирлувалася.  Згодилася показати мужчині станцію техобслуговування. Він натомість  пообіцяв їй показати цілий світ. Лови шанс... 
 Вітка - ще одна зрадниця! - того ж літа по великій любові зійшлася з  випадковим відпочивальником із Вінниці. Так літала - тільки восени  докумекала, що вагітна, а аборт робити вже запізно. Кинулася вінницького  кавалера видзвонювати, бо ж обіцяв повернутися за три місяці з обручкою -  де там. І слід прохолов. 
 Майці наче руки-ноги обрубали: куди без подруг пнутися?.. Образилася  смертельно, пішла на базар, витратила відкладені на втечу гроші на  шкіряне пальто з лисячим комірцем: прощавайте, красні мрії.  До школи не повернулася, хоч мама благала: "Вчися, бо бігатимеш з  крамом по стрілці, як я..." 
 - А що краще? 
 - Бухгалтером можна... 
 - Гроші чужі рахувати? 
 - Зате в теплі. В офісі.
 Майка вдягла шкіряне пальто, подибала на околицю міста, де місцевий  підприємець Зима цех із виготовлення пельменів відкрив. "Пельмені від  Зими!" Красиво... До весни місила кляте тісто, у березні перестріла  класну керівницю. 
 - Ну, що ви витворяєте, дівчата?! - дорікала Майці, ніби вони втрьох із  Лількою й вагітною Віткою перед учителькою стояли. - Одна в мандри  подалася, друга народить із дня на день, третя рукам дає роботи, не  голові. Хоч останні місяці до школи походи, Гілко. Хіба тобі атестат не  згодиться?.. Після школи що робитимеш? 
 - Не знаю, - призналася Майка. - До інституту не збираюся.  - Скоро без атестату й у прибиральниці не братимуть! - налякала  вчителька. - Повертайся негайно! Як допоможеш в оформленні школи до  випускного - буде тобі атестат. Ми вже й ескізи підготували.  От і згодився Майчин талант один в один перемальовувати будь-що з  готових зразків. Розривалася: зранку за партою позіхала, після обіду  розмальовувала шкільні стенди, увечері пельмені ліпила. Та все мріяла:  "Скоріш би сезон..." Ресторан, чайові, море... Заробить - тоді вже і за  життя подумає. Ятку, може... З морозивом. 
 Атестат отримала за тиждень після того, як Вітка народила безбатченка  Славка. Припхалася з ним до подруги. 
 - Вітко. З нас трьох тільки я школу закінчила. 
 - І що воно тобі дасть? - Вітка відірвала немовля від грудей, поклала  до колиски, сховала в кишеню пачку цигарок. - Гайда на море... На наше  місце. Бо за годину мама на роботу піде, до малого маю повернутися.  Курили на хвильорізі - а все не те. Лілька втекла, у Вітки молоко з  грудей тече, мрії без крил - усі під ногами дрібними камінцями валяються,  наче відібрали в мрій шанс. Туга хвилями. 
 - Тепер поїдеш із Генічеська? - спитала Вітка. 
 - Аби з тобою. І Лількою. Як мріяли. А так - куди? - пробурмотіла  Майка, ніби без подруг усі шляхи їй - з Генічеська в Генічеськ.  - А малюєш... Могла б до цих... До художників якихось прибитися.  - Ти ж знаєш, не малюю. Тільки перемальовую з готового.  - І що з того? Може, і таке комусь згодиться. 
 - Куди я сама? 
 - І що робитимеш? 
 - І так без діла не сиджу. Пальці від пельменів попухли. Скоріше б  сезон. 
 Вітка усміхнулася нахабно, вщипнула Майку за живіт. 
 - "Сезон, сезон"... Давай худни, Гілю, бо жодний мужчинка на тебе не  гляне. 
 Майка насупилася, ляснула Вітку по долоні. 
 - На тебе вже глянув. Носишся тепер... 
 - А, то пусте. Малий - не завада. От побачиш, ми з тобою тут ще таких  крутеликів собі відірвемо, Лілька помре від заздрощів. Припхається зі  своїх мандрів, а ми тут такі... У шоколаді. 
 - Дівчата в ресторані казали: курортники досвідчених люблять. Щоби все  вміли, - поділилася Майка достовірною інформацією. 
 - А ти не вмієш? - здивувалася Вітка. Глянула на Майку із прикрістю. -  У тебе що - й досі ні з ким не було? 
 - Сто разів було! - збрехала Майка. 
 - І з ким? 
 - Ти його не знаєш... - ледь відкараскалася. Та Вітка і за тиждень, і  за два все цікавилася: "Хто ж там такий у тебе завівся, Гілю? Відкрийся  подрузі!" Аби задовольнити настирливу Вітку, Майка вигадала технолога з 
пельменного цеху, що він нібито приїхав із Херсона, закохався в Майку й  навіть вирішив заради неї навіки залишитися в Генічеську. Для  переконливості тягала по Вітчиній кімнаті важке крісло - "вагітність  скидала"... 
 Та одного дня вирішила: ну, скільки можна брехати?! Час уже якось  надолужувати... Однокласниці з тринадцяти років як не про кунілінгус, так  про фалоімітатори... А Майка тільки й того, що цілувалася із сусідським  Олегом рік тому, коли хлопець навідався до матері з Одеси, де навчався в  морехідці. І ще два місяці по тому трусилася від безпідставного гидкого  страху завагітніти. Вітка б відрубилася від сміху. 
 Доля відгукнулася на Майчині жадання тієї ж миті - на, спробуй. Саме  сезон розпочався, Майка кинула пельмені, знову побігла до ресторану. А  там такий собі Арсен, племінник хазяйський, глянцева реальність: окуляри  "Рейнбоу", шмотки з крокодилами, капці "Гуччі"... За дупку не щипав, як  дебіли місцеві й гості п'яні, парфуми подарував, на катері в море вивіз  разом із компанією гучною і не потяг до каюти - шампанським частував, у  вічі заглядав. Так зачарував, Майка навіть збрехала Вітці, що кинула  херсонського технолога заради гарячого кавказця. А що робити, аби  сподобатися Арсенові, і гадки не має. Вітка тицьнула Майці жменю  презервативів, веліла купити сексуальну білизну - і вперед!  Того ж дня Майка побігла на місцевий базар, передивилася купу трусів і  ліфчиків, засумувала: не те, не те... Заскочила в крамничку з пафосною  назвою "Венеція", де місцеві ніколи нічого не купували, бо ціни ломові, а  приїжджі не цуралися. Тільки наблизилася до стійки з жіночою спідньою  білизною, серце завмерло: є! Напівпрозорий біло-рожевий комплект,  ідеальний, як... саме кохання. 
 - Дві тисячі! - хазяйка "Венеції" поруч. - "Вікторія-сікрет"! Для тих,  хто має гарний смак! 
 "Хто має гроші!" - бідкалася Майка, бігла додому стрімголов:  перевдягтися, причепуритися і на роботу. Хазяїн не прощає запізнень, а  Майці зараз ніяк не хотілося вилетіти з ресторану. Арсен...  Він чекав. Перехопив Майку біля вхідних дверей. 
 - Завтра... Опівдні... В Ялту на три дні. Поїдеш зі мною?..  Мамо рідна! От він, шанс! Гостям усміхалася, тарілки літали - не  билися. Хазяїн - людина! Відпустив, не скривився: "Відпочинь! Еля тебе  підмінить". Арсен бісики очима пускав, серце калатало. До дощатого сараю  увірвалася: 
 - Мамо! Дві тисячі гривень! Благаю! У тебе ж є! Квартиранти ж тільки  розплатилися... 
 - Сама знаєш. Колонку газову міняти треба. І батареї. 
 - Я зароблю й віддам! Присягаюся! 
 - Що за пожежа? 
 - У Крим! На три дні! 
 - Тобі тут моря замало?! 
 - Мамо! - крикнула відчайдушно, аж тітчині собаки загавкали. - Благаю.  Іншої нагоди не буде! 
 Мама зітхнула з прикрістю, полізла до кишені... Дістала з неї шоколадну  цукерку, простягнула доньці... 
 - Буде, буде... - сказала. 
 - Ненавиджу... твої цукерки! Твою сірість! Твої батареї... - Майка  вискочила із сараю, оббігла навколо дому, впала на лавку під акацією: та  бути не може, щоби вона по всьому Генічеську завтра до опівдня дві тисячі  не назбирала! Напозичає й поїде! До тітки звертатися марно - скупа до  усцячки, хоч мамина сестра рідна. Сама у великому домі тирлується, їм із 
мамою на літо у своєму сараї жити дозволяє. Ще й за електрику їй плати. А  от сусіди по п'ятиповерхівці... 
 Наступного ранку ледь сонце зійшло, стукала в сусідські двері. Брехала  безбожно - аналізи треба терміново здати, є підозра на онкологію. Сусіди  знизували плечима, а заможна підприємиця Нікончук, що в неї на місцевому  базарі п'ять яток у ряд, ще й виматюкала всю українську владу. 
 - Дожилися! Нема грошей - помирай! - обурилася. А грошей не дала. Ніхто  не дав. 
 О пів на дванадцяту Майка ридма ридала на хвильорізі в порту, уявляла  зажуреного Арсена - тупцяє біля свого "Мерса", косує на годинник: "Де ти,  моя кохана Майє?" 
 - Ненавиджу! - послала матінці привіт. Замовкла. Додала недобро: - Ти  мені і не матір зовсім... З рідними дітьми так не вчиняють...  Уява понесла. На батька не схожа. Чорнявий, горбоносий... Добре, що в  альбомі лишилася одна світлина, де тато Міша тримає на руках  новонароджену Майку, бо за рік втік, ніхто й досі не знає, де вештається.  І на матір аж ніяк не скидається. Мама - тендітна, мов дівчинка, а Майка  міцненька - кров із молоком. Джинси сорок четвертого розміру на  стегеньцях потріскують. Сто разів схуднути пробувала - марно!  Дістала з кишені люстерко, увіп'ялася поглядом у власне віддзеркалення:  світлі сірі очі - перлини, вії й брови чорні-вугільні. Ні в кого з дівчат  немає таких чорнющих довгих вій! Носик нормальний такий, вуста пухкі,  волосся русяве до стегон. А може, Майку народила не мама, а сіроока  красуня, що сама звідси, а заміжня була за іноземним мільйонером? А сюди  колись була приїхала родичів провідати, а тут пологи! А в пологовому  будинку Майку підмінили! І от тільки тепер сіроока красуня дізналася  страшну правду й хоче повернути свою дівчинку... 
 Із мрій та розпачу до реальності повернув мобільний: дзень у кишені.  - Слухай! На роботу виходь, а! - почула голос хазяїна ресторану. -  Елька с Арсеном до Ялти подалася. Хто клієнтів обслуговуватиме?  Майка усміхалася п'яним гостям, щоби не розревтися посеред зали,  збирала тарілки на тацю, все озиралася в бік вхідних дверей, наче того  дня таємнича сіроока красуня обов'язково мала припхатися по неї. От тоді  б вони всі... І мама! І Арсен! І Еля, і хазяїн ресторану... Вони всі  вмерли б від заздрощів! 
 Так повірила, здригалася від кожного стуку у двері. Навіть новини по  телевізору дивитися стала. Та серед сотень репортажів запам'ятався чомусь  сюжет про жінку-касира залізничного вокзалу, яку звільнили за те, що  притримувала квитки, продавала їх "своїм" людям за вищою ціною. Відтоді в  Майчиній голові поселилися дві рівноцінні химери: щоби її знайшли  іноземні батьки-мільйонери і влаштуватися касиром у залізничні каси. Усе  голову сушила: куди витратити мільйон, який невдовзі подарує сіроока  красуня і її багатий чоловік... Чи в касі на хабарах назбирає...   
 - Ну, що, Гілю... Прощавай! - Вітка втекла з Генічеська, ледь молоко в  грудях скінчилося. 
 Майка ще шарахалася від Арсена: після Ялти забрав Елю до своєї оселі,  усміхався Майці зухвало: "Що, дівко, пролетіла?.." А тут Вітка...  - А малого на кого? - питала Майка, наче в порожнечу. "Куди ж усі  тікають?.." 
 - Мамі з татом лишу на виховання. 
 - Що робитимеш у Києві? 
 - В офіціантки спочатку піду, - сказала хоробра Вітка. - А потім у  дизайнери.
 Майка стояла на вокзальній платформі, дивилася, як Вітка обціловує  малого, тягне до плацкарти важкі торби... Сама лишилася. Сама самісінька... Море брудне, лиман пересохлий, бички ненависні, улітку  ресторан-ярмо, узимку пельмені від Зими і вічно заклопотана мама, що геть  не розуміє Майчиних бід... Їй з усім тим тут до скону?..  - Влаштуюся - маякну, - пообіцяла Вітка. - Приїдеш до мене, разом шанс  ловитимемо. 
 - Я й тут офіціантка... - буркнула Майка. 
 Уже наступного дня слухняно ліпила пельмені в холодному цеху на околиці  міста. Ще... не урвався терпець чекати подарунка долі, що він обов'язково  мав звалитися до Майки з небес у вигляді чи то сіроокої красуні з  мільйоном у зубах, чи то принца на білому коні... з мільйоном у зубах.  Сюрприз зробила мама. У лютому, у переддень свята воїнів, знайома  попросила, щоби мама підмінила її в приватному готелі, де та покоївкою  працювала. Кому ж копійка зайва? Мама пішла. Надвечір, коли повернутися  мала, зателефонувала Майці, повідомила схвильовано - тут роботи багато,  затримаюся, лягай... 
 Наступного дня в хрущовці ганяла чаї та сама "робота", заради якої мама  на ніч у готелі залишилася - сивий підстаркуватий столичний чиновник  Григорій Іванович Луцик. Сяяв, як те сонце, називав маму Надюсею, хвалив  її золоті руки: мовляв, жодна масажистка так йому ступні не розминала, як  Надюся... 
 - Капєц! - сказала Майка, коли за Луциком приїхала автівка і він  подався щось там інспектувати-перевіряти. - Він же старий, мамо!  - Сказав... в інститут влаштувати тебе зможе. І мене... до Києва  забере. 
 - Скільки йому років?! 
 - Каже - п'ятдесят вісім. 
 - Щось він надто підтоптаний як на п'ятдесят вісім, - буркнула Майка. І  так шкода мами стало. 
 Та підстаркуватий дядько не на жарт захопився Надюсею. І оскільки вже  бачив те саме небесне світло в кінці тунелю, яке перекреслює будь-які  віддалені життєві перспективи, із пропозицією не забарився. Усе виклав на  третій день знайомства. 
 - Я людина холоста. Квартиру в центрі маю! Посаду вагому обіймаю!  Заробляю непогано... Виходь за мене, Надюсю! А тут у нас дача на морі  буде... 
 З тим і поїхав за тиждень, бо мама так розгубилася - все знизувала  плечима: "Ну, не знаю, Григорію Івановичу..." 
 - І не згадає! От побачиш! - дратувалася Майка, бо так дістав старий  повчаннями, ледь стримувалася. 
 Та Луцик знову здивував. Зателефонував за три дні, безапеляційним тоном  наказав Майці негайно записатися на ЗНО, пройти його в будь-якому разі, а  інше - Луцикові турботи, зробить Майку студенткою. 
 Шанс, шанс! Занурилася в шкільні підручники за два роки після  закінчення школи, усе гадала: невже не обдурить старий? Невже вона житиме  в Києві?.. 
 - Ма... У який виш він мене пропхне? 
 - Тобі не однаково? 
 - Однаково... 
 - Казав: шукатимете, де конкурс найменший. 
 - Тебе шкода. Такий старий... 
 - Зате з квартирою в центрі столиці. Я й не сподівалася, а воно, бач,  як усе гарно... І для тебе. І мені...
 У розпал літа Майка трусилася в плацкарті, дивувалася карколомним  змінам. Усе старий Луцик вирахував: Майку до вишу і в гуртожиток. Після  такої послуги Надюся, як совість має, не відмовиться - до нього переїде,  борщі варитиме, ступні масажуватиме і не тільки... 
 - Гілю, блін... Так і не схудла! - Вітка примчала на вокзал зустрічати  подругу. Обхопила Майку, відірвала від землі. - Бомба ти моя генічеська!  Майка роздивляється подругу - ще худішою стала, перефарбувалася на  білявку. 
 - Ти змінилася. 
 - А ти така ж корова! 
 Майці тепло од тих слів. Усміхається, як дурна: 
 - Вітко! Я в тебе переночую, добре? 
 І досі пам'ятає ту першу ніч у столиці. Їхали на маршрутці з правого на  лівий берег, Майка прилипла до вікна. "Скільки вогнів! - бентежилася. -  Скільки людей... Хрести. Мости. Реклама, річка, гори... Хоч би не  провалилася та авантюра з вишем! Не хочу повертатися... Тут хочу...  якось! Вітка ж змогла..." 
  
*** 
  
 Вітка відчиняє двері крихітної однокімнатної хрущовки на Воскресенці  жестом владичиці світу - оціни, Гілю! З темної кімнати доноситься  заливисте хропіння. 
 - Хто тут? - пошепки питає Майка. 
 - Дівчата з Полтави. Разом працюємо в ресторані. І житло разом  винайняли. Так дешевше. 
 - І скільки їх? 
 - Алка й Тонька. 
 - А ти де спиш? 
 - На підлозі. Матрац надувний купила. Тсс! Гайда на кухню, бо ще дівчат  побудимо, а їм завтра до світанку прокидатися. - Вітка кидає Майчині речі  в коридорчику, суне до п'ятиметрової кухоньки. - Хочеш сьомги?  - Давай... 
 Вітка дістає зі старенького "Дніпра" кілька тарілок: на одній кілька  шматочків солоної сьомги, чималий шмат печінкового паштету, сирокопчена  ковбаса дивної еліпсоподібної форми. На другій - жовте присохле олів'є,  на третій - обкусаний десерт. 
 - Це торт? - питає Майка. 
 - Я ж у ресторані працюю! - Вітка вже курить. Всілася на підвіконня,  димить у відчинене вікно. 
 До Майки доходить. 
 - То недоїдки? 
 - Ти в ресторані не працювала? Не знаєш, як це робиться?! - психує  Вітка. 
 Усе Майка знає, та сама жодного разу з чужих тарілок не брала... І  Вітку образити не хочеться. Підхоплює двома пальцями середній шматочок  сьомги, що він лежить поміж двох інших, ніби то гарантує - ніким не  обслюнявлений. 
 - І ким будеш? - питає Вітка. 
 - Не знаю. Завтра документи до аграрного понесу. На кілька  спеціальностей. На захист рослин, на тваринництво, ще щось таке, не  пам'ятаю. - Майка сьорбає гарячий чай, усміхається подружці. - Мама діда  київського перестріла. Він... типу закохався в неї. Обіцяв мене в 
інститут прилаштувати заради того, щоби мама погодилася до нього  переїхати. Завтра о дев'ятій маю біля аграрного бути. 
 Вітка регоче: "Блін, доярка!" Дістає з шафки пляшку "Мартіні":  "Відзначимо, Гілю, якщо до вишу потрапиш!" 
 Так і не відзначили. Вітчина халупка - на лівому березі, усі Майчині  інтереси на березі правому зосередилися: виш, гуртожиток, нові друзі. І  за рік після вступу не могла визначити: дійсно Луцик допоміг чи встряла  туди, де того року логічний недобір виявився? 
 - Як називається спеціальність, Майє? - питала мама. У вересні  наважилася - здала генічеську хрущовку квартирантам, переїхала до Луцика.  Старий наступного ж дня Надюсю до рагсу потяг, бо, казав, то дозволить  суттєво розширити їхню житлову площу: у міністерстві, мовляв, саме  розглядають його заяву на нову квартиру. Майка сиділа на чистенькій  кухоньці стандартної однокімнатної квартири на Харківському масиві, з  вікон - ліс, труби якісь. А старий брехун казав - квартира в центрі.  - "Технологія виробництва і переробки продукції тваринництва"...  - Я особисто просив! Щоби саме на цю спеціальність! - похвалився Луцик,  відсунув порожню чашку. - Ближче до м'яса... 
 Мама одразу підхопилася чашку мити. Майці на душі зашкребло.  - Це ж тобі години дві до гуртожитку добиратися, - натякнув дід.  Майка вискочила надвір, поклялася більше жодного разу не потикатися до  Луцикового гніздечка. Не сильно й страждала. Передзвонювалися з мамою,  раз зустрілися в місті, бо з Генічеська надійшли гроші від квартирантів і  мама більшу частину доньці віддала. 
 - Трохи на ліки для Григорія Івановича залишила, - пояснила винувато.  - А собі? - спитала Майка. 
 - А що мені? У мене все є. Їздили з Григорієм Івановичем у село до його  рідні. Молока нам дали, сметани, курку... - Мама звикала жити новими  реаліями. 
 - Працювати не підеш? 
 - Григорій Іванович проти. 
 - Не нудно? 
 - Григорій Іванович дві контрамарки до театру приніс. На вихідні  підемо. - У маминому голосі зазвучали нотки гордощів. 
 Ну, і добре! Бо в Майки справ по горло. Уперше після вступу група  першокурсників із гуртожитку збиралася в центр міста: Хрещатик  подивитися, себе показати, і Майці до дідька сильно хотілося встигнути  перефарбувати русяві коси у щось ектремально-прекрасне. Щоби той Київ  вмер! 
 Чи то фарба виявилася простроченою, чи то Майка перетримала її, але  коли вимила голову, злякалася: щось воно... надто жовте!  - Гілко! Може, поголити тебе? - запропонував котрийсь із гуртожитських,  коли жовта Майка наздогнала однокурсників на зупинці маршрутки.  - Краще перефарбуватися спробую, - відказала. 
 За тими спробами уважний міг би відстежити метушню Майчиних сподівань.  Попервах яскраві фарби змінювали одна одну, а Майка безбожно косячила, бо  розгубилася вкрай - після загубленого в степах при морі райцентру  гамірний, сяючий вогнями Київ вабив тисячами принад. Майка спішила  напитися столичного життя, розривалася - прогулювала лекції, аби помріяти  перед вітринами дорогих бутиків чи знайти дешеві аналоги на "Даринку" і в  секондах, недосипала, аби повеселитися з друзями на вечірці чи закрутити  швидкоплинний роман, а то зривалася в пошуках підробітку, щоби не просити  грошей у мами і Луцика. І вкотре мастила голову чудернацькою фарбою.
 Іноді це навіть допомагало. На першій же сесії перед іспитом із хімії  повернулася до гуртожитку перед світанком, у голові каша: "Не готова,  провалюся й поготів!" Рішення вилупилося вкрай несподіване. Замість  продивитися конспект чи принаймні хоча б поспати кілька годин, Майка  дістала з рюкзака яскраво-руду фарбу для волосся й вирішила - погибель  теж має бути красивою. 
 Дідок-професор Орест Костянтинович Кухарчук куняв, як той Вій. І повік  не підняв, коли Майка першою зайшла до аудиторії, витягла білет,  пополотніла. 
 - Можете відповідати без підготовки? - запитав чемно. 
 - Можу, - сказала Майка, упала на стілець навпроти професора.  Кухарчук врешті розплющив очі й... остовпів: перед ним сиділа міцненька  дівчинка з наполоханими сірими очима і яскраво-червоним волоссям, на  якому подекуди проступали фіолетові плями. 
 - Що у вас із волоссям, Гілка? - здивувався. 
 - Пожежа, - ляпнула Майка, почервоніла і від того перетворилася на  суцільну червону істоту. 
 - І довго горіли, пані? - витримано запитав Кухарчук. 
 - Та чимало... Прагнула опанувати... хімію. Але в гуртожитку надто  складно сконцентруватися. 
 - І чому ж? - Професор іронічно підняв брову. - Що ж там за проблеми  такі карколомні?! Війна? 
 - Та ні. Усе мирно. Любові забагато. Можна відчинити двері до кімнати  закоханих, поставити навпроти стілець, усістися і спостерігати - серіали  відпочивають. Одного разу я навіть плакала, - Майка болобонила, сама  дивувалася: хіба допоможе? 
 - Ну... То світлі сльози радості, - Професор махнув сухенькою  долонькою, мовляв, сентиментальний відступ закінчено, переходимо до  предмета іспиту. 
 - Радості мало! - відчайдушно видушила Майка. - Знаєте, чим така любов  закінчується? 
 - Здогадуюсь. 
 - Не думаю. 
 Дідок ошелешено вирячився на нахабу. 
 - Перепрошу, Гілка, але упевнений, що здогадуюся, - відказав із  натиском. - Вагітністю. 
 - Якби ж, - сказала Майка. - Тоді б у гуртожитку не вирувала напруга, а  я б училася на підвищену стипендію. 
 - Не бачу зв'язку між вагітністю студенток і вашими особистими успіхами  в навчанні. Якщо ви, звичайно, не приймаєте пологи в подруг за  сумісництвом. 
 - Пологи... Це ж будь-хто міг би... Тобто я хотіла сказати - ні! Не  приймаю! Тобто... Любов у нашому гуртожитку існує за іншими правилами.  Кухарчук скривив пику, зиркнув на Майку з прикрістю. 
 - Любов у вашому гуртожитку відрізняється від загальновідомих уявлень  про кохання? 
 - Безумовно, - кивнула. - Поза стінами гуртожитку - як? Люди  закохуються, потім одружуються, потім уже заводять спільне господарство.  Так же? 
 - Ви не відкрили для мене нічого нового! 
 - А в нас усе навпаки. Спочатку двоє молодих, практично незнайомих  людей раптом починають вести спільне господарство. 
 - Не розумію...
 - Це просто! Знаєте, ідеш собі коридором, стукаєш у всі двері, питаєш  сіль, чашку чи трохи кефіру. І хоч одні двері обов'язково розчахнуться. І  тут з'ясовується, що в тебе є чашка, а в нього кефір. І ось ви вже сидите  на одному ліжку і по черзі сьорбаєте кефір з однієї чашки. Хіба це не  спільне господарство? 
 - Малувато, - скептично відказав професор. 
 - А далі - гірше! Оці чашка і кефір породжують довіру. І ось ти вже  береш у нього джинси, щоби вискочити в них на лекцію, а він залишається в  гуртожитку, бо йому нема в чому вийти. Віддав тобі свої улюблені штани. А  ти ж... така вдячна! Повертаєшся і дозволяєш йому вдягти свій светр. І  скоро твої і його речі перемішуються в одній купі. А це хіба не спільне  господарство? 
 - Припустимо. А далі що? 
 - Далі ти з ним урешті знайомишся. І стосунки стають  
взаємовідповідальними. Як у шлюбі. І в один прекрасний день ти розумієш:  він хлопець твоєї мрії. Отут і починається любов... І проблеми.  - Так у чому, власне, суть проблем? - роздратувався професор.  - Невже ви й досі не зрозуміли? - остаточно знахабніла Майка. - Ось  уявіть. Ви - закоханий у мене студент. Я - закохана у вас студентка. Ми  кохаємо одне одного, у нас одні джинси на двох. Одна чашка й один кефір.  Але ми живемо на різних поверхах, з чужими людьми. Ми зустрічаємося біля  кухні, терпляче чекаємо, поки наші сусіди дременуть із кімнати в пошуках  свого кефіру... Тобто щастя... І головне - треба ж постійно бігати на  інший поверх! За тими самими джинсами чи чашкою. І яке кохання те  витримає? 
 - Але чашку можна взяти в подружки, а не в того... вашого коханого! -  видав професор наукоподібну гіпотезу. 
 - Ось! - усміхнулася Майка. - Це і є початком кінця! Ти виявляєш  слабкість! Стукаєш у найближчу кімнату, мовляв, позичте чашку. Та чомусь  завжди відчиняються ті двері, за якими стоїть новий той, хто готовий  поділитися з тобою чашкою, якщо ти поділишся з ним кефіром. І ось ти вже  сидиш із цим новим... І ви п'єте цей небезпечний спільний кефір із цієї  небезпечної спільної чашки, і раптом ти бачиш, що джинси в нього майже  нові і такі кльові... І ти кажеш: мовляв, нічого, якщо я один разок у  твоїх джинсах... І все по новій! Спільне господарство, знайомство, майже  сім'я, кохання... 
 Майка замовкла, з острахом зиркнула на професора. Кухарчук задумливо  втупився в купу білетів, розкладених на стільниці: може, молодість  згадував. 
 - Пане професоре... 
 Кухарчук глянув на Майку з прикрістю. 
 - А що ж колишній... 
 - А що йому робити? - прошепотіла Майка. - Посидить кілька днів  голодним і почне стукати у всі двері підряд. 
 - Мда... Реалії... - Професор зітхнув, підсунув до себе Майчину  залікову книжку. - Задовільна оцінка вас... 
 - Задовольнить! - випалила Майка. 
 - А добра? 
 - Добра... Це... взагалі відмінно! 
 Вилетіла з аудиторії, усміхалася азартно, тріпала червоними косами.  Одногрупники оточили Майку, випитували, що до чого. 
 - Робіть нещасні очі і кажіть: готувалися так відчайдушно, що й не  помітили, де ділася ваша чашка. І ваш кефір, - порадила.
 - Який кефір? - здивувався патлатий Кібер. - А то преподи не знають, що  ми тільки пиво... 
 - Кібере! Пароль - кефір! І чашка, - сказала Майка, побігла нову фарбу  для волосся купувати. 
  
 На другому курсі поголила голову: яскраве волосся не робило життя  яскравим. Не допомагало завоювати столицю чи хоча б зрозуміти шляхи до  красивого, легкого й багатого життя, що воно кричало до Майки з кожного  рекламного щита: "Твоя квартира в елітній висотці чекає на тебе!", "Не  забула придбати тур на Балі?!", "Нова колекція хутра! Ти - королева!",  "Купи "ауді" сьогодні!". Та з усіх столичних щедрот Майці випала лише  одна - право бути тут, спостерігати чужі розкоші, поки з вишу не випхали  назад у Генічеськ. Майка іноді думала: мама ж тепер у Луцика, а хрущовка  біля моря приносила б їй зиск, якби повернулася... Та сама лише згадка  про пельмені і приморський ресторан викликала відчуття відрази і  скаженого опору - нізащо! 
 Та й до Києва охолола. Уже не мчала з гуртожитку до нічних клубів, на  вечірки чи просто погоцати під безкоштовну музику на майдані з пивом і  цигаркою. Там таких розгублених - тисячі. Тирлуються в центрі, шанс свій  усе вхопити намагаються. А в чому він? Ніяк збагнути не могла.  Товклася на постелі з книжками - на диво, тваринництво пахло не тільки  навозом, але й чіткими знаннями. Та коли очі втомлювалися від блимання  тьмяної лампи, сунула до кухні - чай, чай! Перетиналася з такими ж  домувальниками, як сама. 
 - Гайда до нас?! 
 - А що у вас? 
 - Ромці батьки копченого вугра передали до пива. 
 Пиво? Пиво. Іноді вино, більше - горілка. Щоби сміятися. Щоби і тут, в  обшарпаній гуртожитській кімнатці, більше схожій на пастку, - радість.  Втішати себе: однаково, де збираються цікаві люди. Для розумних не  важливе місце, а вони ж розумні. 
 ...Після однієї з таких посиденьок прокинулася від гострого болю внизу  живота в обіймах третьокурсника Коробова. 
 Коробов не з козлів. 
 - Майєчко... Ми з тобою... Тобі було добре?.. 
 - Не знаю, - прошепотіла Майка, зачинилася в душовій - милила тіло,  ридала, як та корова, що вона у тваринництві - з ВРХ. І що тепер робити?!  Усе по-інакшому бачилося. Щоби з ясною головою та при пам'яті, а не по  п'яні. Щоби ніби й розчинитися в чоловікові, а ніби й спостерігати - як і  що. Щоби запам'ятати на все життя, бо то ж уперше! Тепер, як уперше, вже  не буде! Ну, не ідіотка голомоза?! 
 Коробов тижні зо три Майці проходу не давав - навіть запропонував  орендувати квартиру і спробувати пожити разом. Майка дивилася на  невисокого товстенького хлопа з розгубленими добрими очима, - йому б у  КВК, - згадувала підліткові страхи: а раптом вона вагітна?! Уже!  - Коробов! Ти - покидьок! - зничтожила хлопа. 
 Півднини рилася в Інтернеті, до аптеки кинулася - тест на вагітність,  касторова олія... І хоч тест ясно свідчив - ніяких проблем, Гілка! - не повірила і, як у дурному підлітковому віці, вхопилася за важке ліжко:  тягала з дня у день. Поперек ломило, унизу живота - суцільна рана.  Закріплювала результат касторкою, схудла за місяць на вісім кіло... І  лише коли по ногах потекла густа кров, зітхнула з полегшенням: слава  Богу, пронесло. 
 
 Ті події не минулися - кололи душу настирними запитаннями. Коси  відростали, і вперше за півторарічну метушню в столиці Майка не стала їх  фарбувати. 
 - І так гарно, - перехотіла маскуватися. Хіба собою бути прикро? Оминала вітрини розкішних бутиків, уже не роздивлялася, що б такого  подібного відшукати на дешевому "Даринку" чи Троєщинському ринку. Джинси,  футболка, светрик, шалик, пуховичок... Нормально. Аби тільки зрозуміти:  куди сунути?! Хто підкаже? До мами не побігла, наперед знала: "Григорій  Іванович радить зосередитися на навчанні..." - скаже. Стара сволота! Що з  мамою зробив? Повторює за ним, як заведена, а сама б подумала: де Майка і  де те тваринництво! Заради диплома у виші час марнує, хоч гадки не має,  чи згодиться... Як одногрупників послухати - ніхто за спеціальністю  працювати не збирається. Може, комусь згодиться Майчин талант  перемальовувати? 
 Загорілася. Навіть зібралася по фарби. А тут - мобільний.  - Гілю... - почула Вітчин голос. - Прикинь! Я сьогодні Лільку зустріла!  Перед очі - ніч, тепле море. Сидять на хвильорізі три пердухи  жовтороті, зірки на небесах перебирають - найбільші хапають, на шиї собі  діамантами вішають: у нас тільки так і буде! Норовлива зухвалиця Лілька,  худа матюклива Вітка, товстуха Майка... Ніхто й ніколи, крім Лільки і  Вітки, не називав її Гілею... 
 Зірвалася із семінару, прилетіла на майдан, узріла Вітку на холодних  плитах біля архістратига, аж серце зайшлося: труситься, смокче холодне  пиво прямо з пляшки, губи сині, підборчики на чобітках стерлися, штучна  дублянка на ліктях витерлася, на голові замість шапки перепалена фарбами  білява пакля, сумка з недоїдками плече відриває. Дідько! Щось вони не  дуже в тім Києві забагатіли... 
 - Вітко! - обійняла подругу, усміхнулася сумно: так скучила... Раз на  рік перетинаються. Наче на різних планетах живуть. - А Лілька де?  Вітка обдивилася Майку прискіпливо. 
 - Ти худа... Коси обскубала... 
 - А-а-а... Так сталося. Лілька де?! 
 Вітка показала адресу, від руки записану на порожній пачці з-під  цигарок. 
 - Костьольна... Прикинь! - Піднімалися сходами поважного ошатного  будинку, Вітка призналася: - Я Лільці не сказала, що ти тут... Хай у неї  щелепа відпаде! Думала - що, тільки вона з Генічеська вибереться?.. Ми  теж... ті... киянки... - Стертими підборчикам - стук-стук.  Щелепа відпала в Майки. Двері відчинила худа, як тростина, засмагла  красуня з довгими шовковистими чорними косами, обмотана легкою тканиною  на кшталт індуски. У вухах і на зап'ястках срібла з півкіла, долоні хною  розписані, червона цятка на лобі. 
 - Гіля?! - очі витріщила, як заверещить. - Майко! Вітко! Дівки... Нащо  ви в цій дірі застрягли?.. 
 - Лілько... - тільки й прошепотіла приголомшена Майка. - Це ти?  - Лільки нема... Шакунтала... Пташка! Джай любить Будду. Шакунтала  любить Джая... - Лілька сунула вглиб розкішної вітальні - вигини  різьблених білих із золотом меблів, килими, фрукти у скляній таці на  підлозі. Впала на килим поряд із тацею. - Коліться... Що маєте?  - Майка на доярку вчиться, - розреготалася Вітка, закурила зухвало. - А  в мене все кльово. Малому щомісяця дві тисячі гривень у Генічеськ  відсилаю. Мама вже за тиждень до зарплати сіпати починає: "Коли,  Віточко?" Певно, усім кагалом там на мої гроші живуть, гади! У мами ж  зарплата - вісімсот! Прикиньте? А я їм дві! Щомісяця! Квартиру тут собі 
винаймаю таку... нормальну, хавки халявної - навалом, ще й залишається...  А чайові відкладаю. Тачку собі куплю... 
 Лілька зиркнула на Вітку, як на дурну. До Майки обернулася:  - А ти... 
 - В інституті поки... - пробурмотіла Майка. - А як жити - не знаю...  - Легко! Без біди! Як ще?! - Лілька поставила на підлогу пляшку  ненашенської горілки, наливала в чарки, простягала подружкам,  роздивлялася їх роздратовано. - Інститут? Ну, не знаю... Я Бегбедера і  Бикова і без інститутів читаю. А Вітка прибацана! Офіціантками ми в  чотирнадцять у Генічеську вкалували. А ти й досі... Що ти там робиш?  - На життя заробляю! - визвірилася Вітка. - Мужика шукаю!  - Де? У ресторані? 
 - А де?! За оголошенням в Інтернеті? - здивувалася Вітка. - Там самі  виродки, збоченці чи жонаті! Зі мною дівчина з Полтави жила - Алка. Сіра  миша! От подивитися нема на що. 
 - І що? 
 - Заміж вийшла. За норвежця. Таке собі старе опудало в окуляриках.  Повний гаманець баксів. Приїхало на якийсь форум, вирішило пообідати в  нашому ресторані. Алка спершу його столик обслужила. Потім у номері... А  мені як не турок обдовбаний, так швед-гомік... Думала, серед наших  нормального знайду. З таким одним Стасиком зійшлася. На другий день після  знайомства до мене переїхав. Як заліз на шию - ледь здихалася: я пашу, а  воно лежить і телік дивиться! 
 Майка зіщулилася, наче то вона - знай лежить і в теліку чужі життя  роздивляється, бо й досі не розуміє: а їй куди поткнутися?..  - Лілько... - ледь вимовила, бо горілка по мізках, язик заплітається. -  Ти як живеш? Де ти є? 
 - Я? Всюди... Я ж Шакунтала, пташка... Літаю... Інше - нецікаво. Джай  каже... 
 - Це... той, з яким ти з Генічеська втекла? Індус? 
 - Ага! Московського розливу. Для всіх - Сергій Федорович, крутий  перець, для мене - Джай... 
 - Старий! І жонатий! - Вітку геть розвезло, хиталася на килимі, гикала.  - А ти ніколи... не гидувала під старих підкладатися! 
 - Краще від хлопчиків народжувати? - скривилася Лілька. - Чужі тарілки  облизувати?.. 
 Майка завмерла. Господи... Ну, нащо?! Ухопила Вітку за руку, бо та  пнулася підвестися. Вітка відштовхнула Майку, виматюкалася. Жбурнула в  Лільку персиком із таці, буцнула кулачком по підлозі. 
 - Замовкни! Я працюю! Сама собі на шматок хліба заробляю, а ти... Ви...  - учепилася злими очима в подруг. На Майку плюнула. - Одна - ботанша!  Сидить у матері на шиї, вчиться коровам хвости крутити, наче воно їй  всралося! - Перевела погляд на Лільку. - Інша за гроші старому пердунові  дупу підтирає. Козлихи довбані! - Упала на килим, заплакала. - Такою  щасливою буду - облізете, підлі! Облізете... 
 З тим і відрубалася на килимі. Майка з Лількою довго мовчали.  - А я не знаю, як жити, - призналася врешті Майка. - Якось усе не  так... - На подругу глянула. - Лілько... Ти щаслива? 
 Шакунтала кивнула: "Так". Пішла по розкішній вітальні. Оце все -  кльово, хто ж сперечається: гроші, можливості. Добре, що в Джая є  нерухомість у Нью-Йорку, Монако, у Домінікані і тут, у Києві. Тут  приємніше зупинятися, ніж у готелях. Вона повертається з Гоа до Москви,  Джай попросив затриматися в Києві на добу, забрати документи в  українського партнера. Відвезе йому папери, потім до Португалії рвонуть. 
Мануеліно... Архітектурний стиль. Чула? Давно збиралися доторкнутися.  Потім, певно, Джай повернеться до Москви, а вона затримається в  Ліссабоні. Португальська... Подібна до іспанської. Чом би не взяти кілька  уроків? Англійську вивчила, французьку трохи, та головний урок дав Джай.  "Гроші, шмотки, кар'єра - фігня! - казав. - Спершу себе сотвори... Пізнай  світ, людей, традиції, історію, культуру, щоби знати, де ти є посеред  них. Лети легкою пташкою, бо бід немає. Їх придумали люди..."  - Лілько... Значить, у тебе свого... нічого нема? - спитала  приголомшена Майка. 
 - У мене є моя людина. 
 - А як покине тебе? Завтра... Ти ж гола й боса. Ти ж тільки за його  рахунок... літаєш, пташко. 
 - Мене покине? - усміхнулася Лілька. - То нереально! 
 Майка дивилася на нову, незнайому Лільку, бачила красиву мрію:  опустилася на плечі легким вітром, кликала в незвідані краї... Мануеліно?  Певно, то щось прекрасне, як сон. Чому ж Майка і досі живе без  мануеліно?.. Наче з інших світів спостерігала, як Лілька підхопилася  раптом, побігла до передпокою, повернулася з грубим дядьком - притискала  до ребер теку з папірцями, вказувала на Майку і Вітку у відрубі: "Мої  подруги..." 
 - Здрасьтє... - проварнякала п'яна Майка дядькові якомога привітніше.  - Можу підвезти вас, - запропонував. 
 "А Вітка?" - самими очима спитала Майка Лільку. 
 - Таксі їй викличу, коли проспиться, - усміхнулася засмагла Шакунтала.  - Однаково в мене літак за три години. Довезу її, потім у Бориспіль.  Поряд із грубим дядьком п'яна Майка трусилася на передньому сидінні  чорного "кубика", шукала якорі. То ж не випадково на всі її сумніви і  гризоти - пташка, мрії, "кубик"... І Лільчина впевненість: треба шукати  свою людину, усе інше автоматом здійсниться. "Він... Джай?!" - жахнулася,  зиркнула на дядька приголомшено. 
 - Може, до мене заїдемо?.. - запитав. 
 Кивнула хоробро: "Ага..." Труси другий день неміняні, у голові каша,  досвіду того - один-єдиний контакт із Коробовим; відчаю - по вінця, щастя  так хочеться... Очі заплющила - стогнала на постелі старанно, удавала  пристрасть, як могла... Дядько залишив поміж Майчиних ніг липку сперму,  підвівся, зітхнув розчаровано: 
 - Ну... 
 Зник у ванній, повернувся із соткою гривень. 
 - На таксі, - сказав. - Ти біжи... У мене ще справ повно.  До гуртожитку приваландалася - очі сухі, душі нема. 
 - Гілка! - гримнула комендантша гуртожитку. - Де тебе носить? Іди вже,  речі збирай. Розселяють ваш поверх, ремонт робитимуть. 
 До вечора Майка тягала клунки з другого на четвертий поверх, складала  на єдине з трьох порожнє ліжко біля холодильника, дивувалася  відсторонено: кльова кімната... Домашня, затишна. Хоч би сусідки  нормальні... 
 Увечері двері розчахнулися, до кімнати увійшла тендітна чорнокоса  дівчина з виразними карими очима. І вже тільки з того, що джинси і  вишиванку доповнювали французький манікюр, повна відсутність макіяжу і  червона вовняна нитка із сімома вузлами на зап'ястку, Майка зрозуміла:  нова сусідка не така, як усі. 
 - Привіт, - сказала дівчина. - Я - Руся. Руслана Вирва.   
 Як же вчасно в Майчиному житті з'явилася Руся...
 Знайомство почалося з ультиматуму. Вирва пояснила - житимуть удвох,  третя сусідка Олеся переїхала до свого хлопця, з'являється раз на місяць  тільки задля того, щоби місце в гуртожитку зберегти. Сварок не буде: або  Майка приймає правила, за якими живе Руслана, або шукатиме іншу кімнату.  - Прибираємо по черзі - тиждень ти, тиждень я. Відмовки типу "втомилася  на роботі" не приймаються. На їжу скидаємося, готуємо самі, на двох.  Хлопців до кімнати не водити, музику в навушниках слухати, мої речі не  вдягати... Проте, якщо край, домовимося, - усміхнулася раптом. - Ясно?  Як же не вистачало Майці всі ці роки елементарних, беззаперечних,  безальтернативних істин. Щоби хоч щось - таке залізобетонне, не обійти,  не об'їхати. Довірилася, вкотре попливла за чужими принципами.  - Тільки я не працюю, - призналася. 
 - Чому? 
 - Ну... Не в офіціантки ж, - згадала генічеську минульщину.  - Роботу я тобі знайду, - пообіцяла Руся. - Один тільки раз. Як  підведеш - вдруге не допоможу. 
 За три дні Майка працювала оператором кол-центру фармацевтичної  компанії. 
 Бентежилася: чому в Русі все виходить? Однолітки - обом по двадцять,  хоч Руслана вже на четвертому курсі, а Майка тільки другий із рипом  долає. Та справа не в тому. Руся знає відповіді на всі запитання.  Звідки?! Майка вчепилася в її категоричну впевненість, як немовля за  сиську - від'їдалася після сумнівів, пошуків-поневірянь, яскравих фарб,  голеної башки, нічних гуртожитських оргій і абсолютного нерозуміння: що з  усім тим робити?! Руся знала відповіді... Отримувала підвищену стипендію,  працювала, виборювала гранти, писала наукову роботу, не пропускала акцій  студентського братства, увечері бігала в басейн і на йогу.  - Рухайся! Аби досягти мети, усюди маєш встигати! - вимагала й від  Майки, коли кликала із собою до братчиків чи на пробіжку вдосвіта.  - Усюди - коли одне яйце по всій пательні розмазують, - пробувала  сперечатися Майка. - Бактерії всюди. Таргани. 
 - У тарганів немає громадянської позиції! - віджартовувалася Руся,  збираючись мітингувати під Кабміном. 
 - Навіщо ти туди йдеш? 
 - Усвідомлення власного "я". Особистості не проростають під ковдрами.  - А мета... Чого ти хочеш від життя?! 
 - Хочу мати головне! Щоби без вагань відмовлятися від зайвого.  - А що головне? 
 - М'ясо. 
 І Луцик так казав... 
 Майка не розуміла. Майка парила мізки, збагнути не могла: яку хижу  правду почепила на своє знамено кароока Руслана Вирва?.. Та часу на довгі  одкровення не вистачало - рухайся! Інститут, невгамовний кол-центр,  бурхливі суперечки в студентському братстві - Майка занурилася в нове  життя по маківку. Усе тут давало зиск: уперте зубріння - стипендію,  робота - скромну зарплатню, навіть акції братчиків виявилися не тільки  проявом громадянської позиції: за годину розмахування чиїмось прапором  трудязі іноді відстьогували п'ятдесят-сто гривень. І хіба то головні  винагороди? Майка почувалася альпіністом, що він шкребеться і шкребеться  на верхівку, та при вітрі. Як хвилюють, надихають ті емоції! От вона  залізе нагору і зрозуміє врешті... куди далі. 
 Перший сумнів розбурхав Майчину душу після розмови з Олесею -  симпатична білявка прибігла до гуртожитку територію позначити.  - Ніхто тут на моє місце не зазіхає? - всілася на порожнє третє ліжко.
 - Ні... - відказала Майка. 
 - А Вирва як? Не задовбала тебе? 
 - Блін, яка ж вона кльова, - зізналася Майка. - На кафедрі наукову  пише, працює... Розробила програму соціальної адаптації неповнолітніх  злочинців, щоб виграти грант. Про неї навіть у новинах розповідали.  - І що доброго? Коли нема особистого, вимушена гратися в особистість.  Майка образилася за Русю. 
 - На першого-ліпшого кидатися? Спочатку треба світ завоювати, заявити  про себе, а чоловіки... - Майка говорила не своїми словами - Русланиними.  - То потім... Зараз важливіші справи є. 
 - Немає в дівчини важливішої справи, ніж знайти свого мужчину, -  сказала Олеся, а Майці здалося - Лілька перед нею. - До зустрічі зі своїм  хлопцем я теж Руслані в рота заглядала. Боже ж мій! Ми такі круті!  Непересічні особистості! Перевернемо світ, навіть моторчик для того  маємо. Ну, дурепа! Драла горлянку на тих мітингах, а Тарас з'явився...  Блін, я - його! Він - мій. Та я увесь світ пошлю до дідька, якщо він  заважатиме моєму щастю. 
 Майка розгубилася. 
 - А чого ж і досі за місце в гуртожитку тримаєшся? - спитала. - Боїшся,  що пошле тебе твій Тарас? 
 - Боюся, - серйозно відповіла білявка. Порадила: - Ти переселяйся краще  до іншої кімнати. Руська - пиявка: поки всю кров не висьорбає, не  відчепиться. Їй адепти потрібні. Без того не може. 
 Олеся пішла, та в кімнаті залишився тонкий запах запаморочливих  парфумів - дратував Майчині мрії, забивав дихалку, збуджував. Розчахнула  вікно - і нащо? Від свіжого вітру фантазії розігралися дужче: малювали  блакитні безхмарні далі, гарячий білий пісок, на ньому голі тіла - одне з  них точно Майчине. Коли до гуртожитку повернулася сусідка, Майка не  втрималася. 
 - Русь... Ти кохала коли-небудь? - спитала тоскно. 
 Вирва завмерла на мить, брови звела. 
 - Леська приходила?.. Може, і переселятися радила? 
  
 До іншої кімнати Майка таки перебралася. За три місяці. Після скандалу  в кол-центрі, до якого потрапила завдяки Руслані. 
 Десятком операторів, що вони мали право лишень на тридцять секунд  передиху між дзвінками клієнтам, яким настирливо впарювали БАДи й харчові  добавки, керувала дружина хазяїна Стелла Сергіївна - амбітна панянка з  перекачаними вустами: зірка, демон, бог кол-центру і таке стерво, що  іноді Майка навмисно не робила перерви між дзвінками, аби тільки не  почути над вухом тихого зміїного голосу SS, як позаочі охрестили хазяйку.  - Спину рівно! Зосереджуємося на високій цілі! - Кожна зміна починалася  з тренінгу, більше схожого на катування. SS проводила його особисто. - Ми  несемо людям здоров'я, радість довгого життя, упевненість у завтрашньому  дні. Усміхайтеся, чорти вас забирай! Хто дарує людям радість із такими  кислими пиками?! 
 Майка усміхалася, хапала слухавку: 
 - Добридень, як ваше здоров'я? Забудьте про пігулки й біль, маємо  чудодійний засіб від фарингіту-апендициту-усіх-запалень-сухот-кольок простатиту-ларингіту-виразок-гнійних ран і всього того, про що навіть у  медичній енциклопедії не пишуть. Ціна? Пристойна! Чотириста гривень плюс  доставка - ми турбуємося про вас! 
 Посилали часто - отакі дрімучі. Та були й наївні - тоді Майка поспіхом,  щоби клієнт не встиг передумати й покласти слухавку, записувала 
замовлення й адресу, передавала інформацію у відділ доставки, знову  хапалася за телефон. Кожен результативний дзвінок приносив оператору  бонус - Майка прагла перемог. За деякий час уперта настирливість принесла  розкішний плід: Майка заслужила підвищення. Віднині працюватиме в нічну  зміну на телефоні гарячої лінії компанії, бо... 
 - ...бо маєш хист переконувати, тож зможеш гасити невдоволення дрімучих  клієнтів, які не оцінили високу ефективність наших препаратів, -  резюмувала SS. 
 Майка мало не вмерла од радощів. Оператор гарячої лінії працював не в  загальній кімнатці - в окремому кабінеті з електрочайником і  вентилятором. І не треба ввесь час набирати номер за номером за базою  даних. Сиди собі, чаї ганяй і чекай, поки хтось зателефонує. А грошей за  ці байдики удвічі більше! І графік для Майки більш зручний:  відсипатиметься на роботі, гасатиме цілісінький день у справах.  - Службову інструкцію напам'ять вивчи! - наказала Стелла. - Завтра  перевірю. 
 І що там складного? Реєструвати кожний дзвінок, в окремий зошит вносити  контакти незадоволених, заспокоювати й роз'яснювати особливості БАДів,  дякувати, бажати "добраніч і солодких снів", у жодному разі не  втягуватися в дискусії з клієнтом, тим більше не піддаватися його впливу.  ...Перше ж чергування розідрало душу в шмаття. Близько першої ночі  телефон дзеленькнув. 
 - Оператор Майя. Ваш дзвінок надзвичайно важливий для нас, - горохом  від стіни. - Слухаю уважно. 
 У слухавці - тиша. 
 - Оператор Майя! - оптимістично повторила. - Ваш дзвінок надзвичайно  важливий... для нас. І для вас, певно, якщо посеред ночі... Ви мене  чуєте? 
 Німо. 
 - Алло! Не займайте лінію! Через вас не зможе додзвонитися хтось, для  кого... 
 У слухавці - шурхіт. 
 - Доню... - почула Майка слабкий жіночий голос. - Випила ваш порошок...  Щось мені так погано... 
 Майка перелякалася. 
 - У наших препаратів немає побічних ефектів, - пробелькотіла на  автоматі. Замовкла. Запитала насторожено: - Що з вами? 
 Зі слухавки глухий звук - наче трубка вислизнула з немічної руки,  висить-гойдається... 
 - Алло... - Майка підскочила, очі на лоба. - Алло! Ви мене чуєте? Алло!  Тільки моторошна тиша. Та що ж це?! Майка зиркнула на табло телефону -  номер висвітився. Двадцять дев'ять, п'ять, сорок п'ять... - гарячково  переписувала на папірець. Вхопила свій мобільний. 
 - Алло! "Швидка"! - кричала, мов навіжена. - Терміновий виклик. Адреса?  Не знаю я адреси! Є номер міського телефону! Жінка подзвонила й  знепритомніла! Що?! Припиніть! Поки я шукатиму її адресу... Що? Майя!  Гілка! Оператор гарячої лінії фармацевтичної компанії! Так! Жінка  повідомила, що їй стало зле після прийому БАДу. Та змилуйтеся ж! Запишіть номер! Ви ж скоріше вирахуєте адресу! У вас же має бути база даних про  всяк випадок. Вона ж там сама! Як це "звідки знаю"?! Якби хтось був  поряд, я б почула. Вона слухавку не поклала. І тихо! Певно, старенька  самотня. Ви пишете? 
 Медики записали номер і відрубали зв'язок. Майка вхопила страшну німу  слухавку, белькотіла перелякано:
 - Алло! Ви мене чуєте? Я вам "швидку" викликала. Чуєте? Вони вже їдуть.  Алло! Потерпіть. Зараз, зараз... Алло! 
 Нерви - дзвони. Терпіння - на хвилину. Знову набрала "швидку".  - Я вам телефонувала. Щойно. Жінка втратила свідомість. Так! Номер  телефону вам диктувала. Машина вже виїхала? 
 - Шукаємо. 
 - Машину? 
 - Адресу! 
 - Благаю! Скорше! Чуєте? Вона ж помре! 
 - Серйозно?! - роздратовано запитали на тому кінці дроту. - Отакі  наслідки приймання того сміття, яким торгуєте! 
 - Про що ви?! Там людина помирає! 
 - Ти мене ще вчитимеш, шмаркачка! - Бац - кінець розмові.  - Ну, будь ласка! Ну, робіть щось! - Всидіти - ніяк. Бігала по  затишному кабінету з чайником і вентилятором. Бубоніла: "Спішіть,  спішіть". 
 За десять хвилин знову вхопила мобільний. 
 - "Швидка"? 
 - Ти?! 
 - Я! 
 - Поїхали. 
 - Дякую! 
 - Бригаду з МНС викликали. Щоби двері виламали. 
 - Дякую! А це... далеко? 
 - Биківня. 
 - Це де? 
 - Не киянка? 
 - Приїжджа. 
 - Лівий берег. До Броварів ближче, ніж до центру. 
 - Дякую. Можна я згодом вам ще зателефоную? Дізнатися... Що з жінкою.  - За годину дзвони, не раніше, - уже як давній знайомій втомлено  відказала оператор "швидкої". 
 Майка зіщулилася в кріслі - у голові бензин: палає, нічим не загасити.  На столі розривається телефон - ще комусь не спиться. "Ні! Не можу! Не  візьму слухавки! Нема нікого! Зранку дзвоніть!" 
 - А раптом ще комусь зле?! - Тремтить, та слухавки не бере. Страшно!  Розпач до крісла прибив, тільки одне в мізках: як та жінка? Якось  перечекати годину, знову зателефонувати до "швидкої", дізнатися...  Ясність наступає хвилин за десять - у загальній кімнаті раптом спалахує  світло, Майка визирає з кабінету - до неї суне SS. 
 - Стелло Сергіївно?.. - Сама не своя від радості. - У мене тут... Жінка  дзвонила... Жінці зле... 
 - Звільнена! - Стелла оминає Майку, як порожнє місце, входить до  кабінету оператора гарячої лінії, продивляється журнал вхідних дзвінків.  - Але ж я... 
 - Інструкція, Гілка! Інструкція! Ніяких вихідних дзвінків!  - Я тільки до "швидкої" зателефонувала... 
 - Тобто ти... - Стелла ледь тримає себе в руках. - Ти вирішила, що наші  препарати здатні спричинити погіршення здоров'я?.. Забирайся!  - Добре... - Майка знизує плечима, винувато зиркає на начальницю. - А  моя зарплатня за останній місяць... 
 - За що? За те, що ти намагалася знищити репутацію компанії? - Стелла  відчиняє двері, жестом указує: на вихід! 
 Майка ще не вірить. Закидає на плече рюкзак.
 - Це... несправедливо. 
 - Геть! - спокійно кидає Стелла. 
 Майка суне до дверей: кожен крок закручує всередині тугу пружину -  сильніше, сильніше... 
 - Отрутою торгуєте?.. - Зупиняється раптом, тремтить, набирається люті.  - І не пече, що, може, хтось помре... Гаряча лінія в окремому кабінеті...  Вихідні дзвінки заборонені... Та щоб тобі самій до кінця днів тільки БАДи  жерти! - Вилітає з кол-центру. 
 На вулиці дощ. Січе: схаменися, дівко. Майка суне порожньою вулицею,  плаче, бурмотить: 
 - Нічого, я ще... Ми тобі... Побачиш! 
 Зупиняться, лякається: що з тою жінкою?.. "Швидка" на дроті.  - Вибачте... - шепоче Майка знесилено. - Це знову я. 
 - Відкачають її, - чує зморений голос. - Доправили до лікарні швидкої  допомоги. 
 - Дякую вам... 
 - Зайве. 
 - А чому їй погано стало? 
 - А... Там цілий букет. Серце хворе, холестерин зашкалює, а вона ще  вашого гівна наїлася... От і результат. 
 Майка усміхається спустошено - от і недарма почергувала. Роззирається,  бо хочеться неодмінно одразу викласти першому ж перехожому історію однієї  маленької перемоги, та нічною вулицею швендяють тільки брудні  безпритульні пси. Дощ підганяє: біжи, змокнеш. 
 - Мене звільнили! - Майка дістається гуртожитку під ранок. Гріється  чаєм, ніяк не може вгамуватися. - І до біса! Аніскільки не шкодую.  - Я шкодую! Що просила Стеллу за тебе! - Руслана супиться на своєму  ліжку. - Хто тепер наші акції спонсоруватиме? Думаєш, легко пристойних  людей знайти?! Ти все зіпсувала! 
 - Русько! Ти ж не знаєш, що сталося! - тетеріє Майка. - Ми ж горлянки  надриваємо, щоби все по правді... 
 - Ти... ідіотка? - питає Вирва голосом SS. - Забирайся! Бачити тебе не  хочу! 
 Майка дала комендантші двадцятку, того ж дня переселилася - лежала в  ямі проваленого ліжка обшарпаної кімнатки поверхом вище. А у Вирви  з'явилася нова сусідка, уже за день стала її адептом, заглядала в рота -  Руслана ніколи не лишалася на самоті. 
  
 Мати громадянську позицію перехотілося. Поплакатися Вітці вирішила. Під  весняним сонечком грілася на плитах майдану біля архістратига: місце  зустрічі незмінне. А он і Вітка шкандибає, сьорбає на ходу пиво з банки.  Чого вона вічно з тим пивом, як дурна? Сказати... Хай припиняє.  - Гілю, тобі пошити нічого не треба? - Вітка падає на плити поряд із  Майкою, кидає під ноги порожню банку. - А то я машинку швейну купила. В  одного знайомого... Крадена, певно, бо за копійки віддав. Оверлок тягне  трохи, корпус покоцаний, а так - нічого. Японська... 
 - Нащо тобі машинка? 
 - Дизайнеркою стану. Нашию сарафанів на літо, віддам нашому кухарю Важі  - у нього на Троєщинському ринку жінка ятку має, хай продає. Сказав:  давай спробуємо. А тобі безплатно пошию що завгодно. Тканину тільки купи.  - Нема в мене грошей... - зізналася Майка. - Нічого немає. Таке все  ніяке... Інститут той... Не знаю, що робити... 
 Вітка один рецепт успіху бачила.
 - Іди прибиральницею до нас у ресторан, - сказала. - Можу посприяти.  Тільки ворушися, бо то не твоя контора... Охочих багато.  Попереду світила сесія, довгоочікувані канікули, можливо, море і рідний  Генічеськ, якщо назбирати грошей на квитки й оселитися в тітчиному сараї  чи в когось зі знайомих, бо мама попередила: Григорій Іванович уже їхню  хрущовку на все літо своїм знайомим здав, гроші наперед узяв, встиг  вкласти їх у нову високотехнологічну штучну щелепу для свого старого рота  й сукню з натурального шовку для коханої Надюсі. 
 - Хоч на квитки додому заробиш! - Вітка читала Майчині думки.  Наступного дня Майка слухала лекцію... в ресторані. 
 - Добу працюєш, дві відпочиваєш. Двісті п'ятдесят гривень за зміну плюс  харчування. Маєш тримати в ідеальній чистоті зал, коридори, туалети, хол,  кабінети керівництва... Усе - крім кухні. - Адміністратор ресторану,  стильна причепурена жінка років сорока, вела Майку вглиб розкішного  закладу, встигала окреслювати обсяг робіт, торкаючись пальцем стін,  підвіконня, крісел, столів - і тут щоби блищало, і там, і всюди...  Майка сунула слідом. А інститут? Коли ж вона встигне? Попереду сесія,  хвости ще підтягувати, та й добиратися на роботу в інший кінець міста.  - У нас лояльний хазяїн. - Адміністраторша зупинилася біля тісної  кімнатки з інвентарем. - Дозволяє мінятися змінами, якщо в персонала  виникає така потреба. 
 І Майка погодилася. "Хоч Вітку бачитиму частіше", - подумала.  Де там! Щоразу на добу потрапляючи всередину розкішного ресторану,  втрачала відчуття часу і зовнішнього простору - драїла-драїла-драїла без  передиху, падала на стілець у малій кімнатці з інвентарем, очі злипалися,  та поспати не вдавалося - драїти... Не здавалася, тягла лямку за себе і  немолоду прибиральницю Ліду, яка погодилася, щоби Майка відпрацювала нині  за неї і звільнила собі тиждень перед сесією. 
 - Ще шість діб... П'ять, чотири, - рахувала дні до вільного від  пилососа, віників і швабр часу, щоби підготуватися як-не-як скласти  сесію, переповзти на третій курс. 
 За добу до вимріяної волі прибиральниця Ліда злягла з печінковими  коліками. 
 - Маєш відпрацювати, - наказав лояльний хазяїн. - Інакше на гроші за  останній місяць не розраховуй. 
 Майка забилася в кімнатці з інвентарем, плакала тихо: за що їй таке?  Краще б флаєри роздавала чи мітингувала за гроші! Там хоч одразу  зароблене віддають, а тут вона... знову в халепі: до сесії не готова,  грошей не заробила, виснажилася вкрай... 
 - Гілка! Чоловічий туалет! - Адміністратор розчахнула двері.  Майка схопила відро, ганчірку... Тільки й того, що відвернулася від  адміністраторши, щоби та сліз прибиральниці не побачила.  Три кабінки з електронікою, вбудованою в унітази, мармурові стільниці  умивальників, позолочена сантехніка, дзеркала на всю стінку, шкіряні  пуфи, рушники з фірмовою вишивкою, а однаково туалет! 
 - Я в дупі... - Впала на шкіряний пуф, очі долоньками затулила. Ну,  нема більше сил! Геть скінчилися... 
 Так засмутилася - не одразу почула шурхіт від однієї з кабінок. Коли  допетрала, двері середньої кабінки розчахнулися, з неї вийшов чоловік із  розстібнутими штанами. Майка заклякла: "Капєц!" Забула кабінки  перевірити, на двері табличку причепити - "Санітарна обробка".  - Вибачте!
 На чоловіка очима стрільнула і ледь не впала: перед нею спокійно  застібав штани той самий грубий дядько, що віз її від Лільки на своєму  "кубику" і з яким вона так... зганьбилася. Дядько теж упізнав дівчину.  - А... То ти прибиральниця, - сказав байдуже. 
 - Ні, - прошепотіла Майка. - Студентка... Підробляю. 
 - І ким будеш? - Дядько підійшов до умивальника, мив руки, дивився на  Майку в дзеркалі. - Професія як називається? 
 - "Технологія виробництва і переробки продукції тваринництва"...  - У ковбасі спец? 
 - І в ковбасі... буду. - Відро підхопила, до дверей. - Вибачте.  - Стій! 
 Майка завмерла, у голові метушня: чого ще?! Дядько підійшов - дивився  на Майку уважно. 
 - Як звати? 
 - Майя... 
 - Прізвище? 
 - Гілка. Ви... скаржитиметеся? 
 - Завтра приходь. Працюватимеш. - Дядько простягнув Майці візитівку.  А-а-а... То він її знову, у тій квартирі... 
 - Я... Перепрошую! Я з вами не спатиму, - пробелькотіла перелякано,  віддала дядькові візитівку: заберіть! 
 Дядько усміхнувся негнівно, поклав візитівку до кишені Майчиного  фартуха, поблажливо ляснув дівчину по спині. 
 - Забудь. У тебе до сексу хисту нема. Хоч із ковбасами не розчаруй. -  Пішов геть. 
  
 До ночі Майка крутила в руках цупкий клаптик картону, приголомшено  перечитувала вголос: 
 - Чертог Микола Миколайович. Голова правління оптової продовольчої  компанії "Гібралтар"... 
 Він таки... Джай?! 
 Двадцять першого травня - запам'ятала той день, червоним у календарі  обвела - уперше з'явилася в офісі "Гібралтару", благала тільки про одне:  не перестріти Чертога. Та кабінет хазяїна на шостому поверсі, команда HR менеджерів на невисокому другому. У них купа тестів й ефективних методик  добору персоналу, та шеф подзвонив і сказав: "Майя Гілка, узяти з  перспективою росту!" - і всі методики до дідька, розклали папірці зі  структурою компанії, пояснювали: цей відділ займається фруктово-овочевим  напрямом, цей - крупами, консервацією, оліями, цей - постачанням м'ясних  виробів. Вам сюди? "Гібралтар" постачає ковбаси з Іспанії торговельним  закладам по всій Україні. Зараз підійде керівник напряму, зможете з ним  більш детально обговорити посаду, на якій якнайповніше розкриєте ваш  потенціал... 
 Двадцять перше травня! За тиждень сесія і день народження: двадцять  один стукне! Не рахується! Двадцять першого травня цього року життя  почалося спочатку, кинуло Майці під ноги шанс, як килимову доріжку.  Ступила на неї й пішла. 
 Сам факт того, що нову менеджерку відділу експертизи й сертифікації  м'ясних виробів привів особисто Чертог, робив колег украй  добросердечними: до Майки приставили куратора, що він мав увести дівчину  в курс справ, навчити всього, без чого людину з вулиці й на поріг би не  пустили. Не зрозуміли порядку оформлення й проходження сертифікатів на  іспанські чоризо, ломо, єпископську ковбасу? Ще раз пояснимо! Не знаєте  іспанської й навіть англійської? При компанії є курси іноземних мов для 
співробітників! І курси керування автомобілем. Повірте, вам це згодиться,  тим більше - курси безкоштовні! Треба на тиждень узяти відгули, щоби  сесію здати? Ми з повагою ставимося до людей, які навчаються й працюють  одночасно! Вас підмінить Максим Пічкун! Та й Ігор Росов не проти  затриматися, бо ми - команда. 
 - Дякую! Обов'язково відпрацюю! - Майка упевнилася - люди добрі! Усі!  Мчала до інституту: складе іспити! Хоч на слабеньке "задовільно", але  зубами вигризе, бо диплом потрібен для утвердження в "Гібралтарі". А  "Гібралтар" - усе! 
 За місяць уже без сторонньої допомоги розбиралася з ломо-чоризо, не  пропускала жодного заняття з англійської, вправно керувала автівкою на  курсах, подружилася з колежанками, Максом Пічкуном, Ігорем Росовим і так  упевнилася в повній залежності розвитку України від постачання на її  територію іспанських ковбас - годі й сперечатися. І нащо після того бути  всюди, як торочила Руся... Тільки в "Гібралтарі". Котилася-котилася  життям, як самотня більярдна куля, врешті впала у своє гніздечко. Він  таки... Джай! 
 На першу зарплатню купила собі кльовий лляний діловий костюм і  босоніжки, мамі - електричну м'ясорубку, Луцикові - краватку.  Луцик кивав значущо, наче то він до Майчиного успіху руку приклав:  - А що я тобі казав? Ближче до м'яса! Не пропадеш! 
 Мама сяяла, розпитувала з гордістю: 
 - Солідна компанія? А все Григорій Іванович. Якби не він... Значить, і  на море не вирвешся? 
 - Яке море, мамо?! У мене щотижня нова партія єпископської ковбаси на  сертифікації! А ще підмінити Ігоря маю, бо він за мене працював у травні.  У серпні іспит з англійської, якщо складу, отримуватиму надбавку до  зарплатні. Двадцять відсотків. А ще... - торохтіла. Планів - як тарганів  у гуртожитку. 
 - І ми для тебе подарунок маємо. - Луцик поклав Майці на долоню дві  контрамарки на гастрольну виставу московського "Современника". - Знайдеш,  з ким піти? Щоби контрамарка не пропала... А то Надюся тобі компанію  складе. 
 - О, ні! - запротестувала Майка. - Є мені з ким по театрах ходити!  За два роки в столиці кілька разів у клубах Лободу, "ВВ" і "Другу ріку"  слухала, на майдані підтанцьовувала під співи всіх, хто на сцені  з'являвся, Пироговим тинялася, раз з однокурсниками до "Пінчук Арт Центру" завітала, вискочила збентеженою: що на стінах понавішали? Та вона  краще автопортрет молодого Шевченка перемалювала для шкільного кабінету!  Так обурилася, навіть спробувала з пам'яті відтворити те, що побачила, та  не змогла - аби перед очі... А до театрів, музеїв чи там у філармонію не  заносило якось. 
 Наступного дня розіслала колегам на компи електронні листи: "Є зайва  контрамарка на "Пігмаліон" "Современника". Кому цікаво?" Під час обідньої  перерви влаштували розіграш, бо, на диво, охочих не бракувало. Тягнули  сірники зі жмені. "Хай виграє Росов. Росов!" - подумки просила Майка,  спостерігала за невисоким худорлявим Ігорем, що він увесь - француз,  точно. Ніс із горбинкою, проникливі очі, іронічна легка посмішка: щодня  торкається Майчиного плеча - привіт! - і та шаріється. 
 - Вуаля! - Ігор витяг єдиний довгий сірник, обернувся до Майки. -  Зустрічаємося біля Франка? 
 Майка віддала хлопцеві контрамарку, бурмотіла розгублено-радісно:  перетнуться в залі, може затриматися чи ще щось трапиться.  - То поп-корн на тебе не брати?! - усміхнувся Росов.
 Майка розгубилася ще більше. І ляпнула б: "Дякую. Не треба", - та  навколо щасливчика вже жартували колеги: "Якби у 3D, то і "Кока-кола" б  згодилася, краще квіти купи Яковлевій. І Маковецькому". 
 Майка спостерігала за Елізою і Хіггінсом, на сусідньому кріслі сидів  Ігор, та дівчина хвилювалася не від того, що інколи його лікоть торкався  її руки, - усі думки невідомо чому зосередилися на лляному костюмі і  неоковирній англійській, іспит із якої не за горами. Не дай Боже,  провалиться! Аби час планувала ретельно - впоралася б, а вона - по  театрах. Нащо? Дивитися, як дурна квіткарка пнеться стати леді? Скоріше б  кінець. 
 Врешті спалахнуло світло, зал вибухнув аплодисментами. Крізь збуджений  духовними наїдками натовп Ігор прокладав Майці шлях до свіжого повітря,  кинув іронічно й тихо, та вона розчула: 
 - Пнешся в леді, Елізо?.. 
 Майка відчула на щоці слід зухвалого ляпасу. 
 - Козел... - прошепотіла. 
 Він почервонів до скронь, зупинився прямо в натовпі. 
 - Майє... Щось сказала? 
 - Ні. А ти? 
 "Ні", - мотильнув головою і скільки потім не вмовляв: "Давай проведу",  - не погодилася. Плела: "Справи в центрі, перетнутися з друзями..." І  тільки коли дісталася гуртожитку, зачинилася в кімнаті, впала на ліжко,  повторила затято: 
 - Козел! За кого ти себе маєш?! 
  
 Культурний похід не минувся - перебрала шмотки, згадуючи одяг, у якому  до пафосного "Гібралтару" збігаються колежанки, півночі пиляла нігті на  руках, потім згадала, що й на ногах ростуть. Оббігала поверх у пошуках  лаку для нігтів, не знайшла - напівпорожній влітку гуртожиток відпочивав  від гамірних житців - посунула на четвертий, перестріла Коробова і, хоч у  нього точно не завалявся лак для нігтів, зупинилася, запитала для  годиться: 
 - Чого в Києві, Коробов? 
 - Батьки квартиру мені купили. На Борщагівці. Завтра зранку речі  перевозитиму. 
 - А-а-а... Ну, кльово. Вітаю.  
 - Майє... - Коробов заступив Майці шлях, дивився на неї збентежено. -  Може, ми знову... 
 - Знайдеш мені зараз лак для нігтів, подумаю, - віджартувалася, та за  десять хвилин Коробов постукав до Майчиної кімнати, поставив на стіл  напівпрозорий рожевий лак для нігтів, мовчав, наче наступний хід Майчин.  - Я одразу повинна відповідь дати? - психонула. - Можна я подумаю?  - Можна, - сказав Коробов. - Та хочу, щоби ти знала... Відтоді, як ми з  тобою тоді... Я більше ні з ким. Ти - не така, як усі. 
 Майка знітилася, відвела очі. 
 - Чуєш, Коробов... Спитати хотіла. Коли ми тоді з тобою... - видушувала  кожне слово. - Кров була? 
 - Ні... 
 - Брешеш! 
 - Не було крові... Не хвилюйся, мені однаково, що в тебе хтось був...  До мене... Мені тільки ти потрібна... 
 Майка не чула - сто питань. Чого ж крові не було? Може, вона якась геть  неповноцінна? 
 - Ти... йди. Добре? - попросила Коробова.
 Лак для нігтів так і не відкрила. Та наступного ранку з'явилася в офісі  "Гібралтару" іншою, хоч і лляний костюмчик усе той же, і босоніжки.  Насторожено придивлялася до колег, наче намагалася зрозуміти: її тут усі  зневажають? Чи тільки Ігор Росов?.. 
 Він першим не витримав. Підсів до Майчиного столу під час обідньої  перерви, коли колеги потяглися до найближчої кав'ярні. 
 - Ну, не ображайся, - запропонував примирливо. - Усе, що я хотів  сказати... Що ти розвиваєшся. Розумієш? 
 - Усе, що я хотіла тобі сказати... я сказала, - відповіла Майка.  - Ого, які ми вразливі! А чого ти очікувала? Я, до речі, витримав  конкурс і півроку був на випробувальному терміні, перш ніж мене  зарахували до штату. А ти... 
 - Не справляюся? 
 - Навпаки. Спочатку всі обговорювали твою... таку дивну появу. Ну,  ясно... Якщо Чертог сказав, будемо з нею няньчитися. А ти - ну,  нормально! Уже самостійно працюєш. Англійська... То важливо. Поважаю. І  водійські права згодяться. 
 - Дякую, - усміхнулася Майка. - А я подумала: мене ніхто не любить.  - Якщо тебе любить Чертог, як ми можемо тебе не любити?! - іронічно  відповів Ігор. 
 Майка смикнулася, він розсміявся, ухопив її за руки. 
 - Ясно! Жартів не розумієш! Хоч Миколі Миколайовичу не пожалієшся, бо  ще звільнить мене? 
 - Я ніколи нічого не переповідаю Миколі Миколайовичу. 
 - А ти з ним... давно знайома? - І не приховував, як хотів би врешті  зрозуміти, що саме пов'язує Майку з могутнім шефом. 
 - Ні... - відповіла, увіп'ялася в хлопця поглядом. - Жадаєш подробиць?  - Я пас! Вибач. - Відчепився, пішов. 
 І все потроху стало на свої місця: доброзичливість колег видавалася  цілком щирою, стосунки з Ігорем стали направду дружніми, а зарплатня в  чотири тисячі гривень після іспиту з англійської мала вирости до майже  п'яти. І що те море в порівнянні з іспанськими ковбасами, які без Майки  ніяк би не втрапили на столи пересічних українців?.. 
 Наприкінці серпня грянув грім. Майка вперто продовжувала готуватися до  іспиту, коли керівництво компанії несподівано для всіх оголосило  поголовну переатестацію співробітників. Саме з англійської. Народ  заметушився. Господи, за що?! Чому не попередили?! Невже звільнять, як не  здамо?! Ми ж не готувалися! А який рівень треба мати?.. 
 - Ти знала? - спитав Ігор. 
 - Ні... 
 - А готувалася... 
 - Я ж Еліза, - відповіла Майка, та страхів не поменшало. Хвилювалася  разом з усіма: як не здам, що тоді?.. Наперед знала - до Чертога не піде.  Жодного разу не перетиналися за три місяці роботи в компанії.  Микола Миколайович Чертог, певно, був дуже розумним хазяїном, бо  викладачі внутрішніх курсів компанії не потрапили до числа тих, хто  приймав переатестацію. Спеціально для цієї мети в офіс "Гібралтару"  прибуло п'ятеро спеціалістів із шанованого бюро перекладів - незамилене  око, незалежна думка: нікого не знають особисто, не зацікавлені ні в  чому, окрім власної репутації. На одному з поверхів будівлі вивільнили  п'ять кімнат - і почалося. Щодня з ранку до вечора до кімнат тягнулися  вервечки співробітників, контактували з вимогливими екзаменаторами  протягом години, виходили без упевненості в завтрашньому дні, бо - хто це  придумав?! - одразу не дізнавалися результатів.
 - Розпорядження Миколи Миколайовича! - оголосив начальник HR-відділу. -  З результатами переатестації спочатку ознайомиться керівництво для  прийняття відповідних рішень, потім - усі охочі. 
 На четвертий, завершальний день екзекуції настала Майчина черга -  увійшла до просторого кабінету, як до розстрільної камери, сіла за стіл  навпроти парубка років двадцяти семи. Геть не схожий на суворого суддю:  джинси, футболка, русяве коротко стрижене волосся, сережка у вусі. Аби не  впевнений погляд, майже фізично відчутний шарм і холодна відстороненість,  на студента-старшокурсника скинувся б. Крутив у руках кулькову ручку,  серйозно вивчав розкладені перед ним папери, та Майці здалося - очі в  "англійця" глузливо-нахабні. 
 - Майя... Гілка, - відрекомендувалася. 
 Парубок знайшов Майчине прізвище в довгому списку. 
 - Менеджер відділу сертифікації? - відкинувся на спинку крісла, кивнув.  - Розкажіть про себе для початку. Англійською, звичайно.  Якби ж він спитав про ковбаси, технологічні вимоги до чоризо і ломо, що  вони в Майки від зубів відскакували, про вміст консервантів і терміни  зберігання... 
 - Я... народилася на морі, - почала ламаною англійською. - Мама вийшла  заміж... За старого чоловіка. Тому я живу в гуртожитку...  Замовкла, зиркнула на парубка. 
 - Думаю, для нашої компанії неважливо, де я народилася. Краще, я  розповім про дотримання технології виготовлення сирокопчених ковбас.  - Ні, - сказав "англієць". 
 Майка насупилася. 
 - Отже. Ви живете в гуртожитку, - спокійно мовив. - Це я зрозумів.  Продовжуйте. 
 - Дотримання технології виробництва іспанських ковбас компанія  "Гібралтар" підтверджує сертифікатом відповідності, який є гарантією  якості продукції... - заболобонила Майка англійською. 
 - Припиніть! 
 Майка замовкла, увіп'ялася в парубка сірими очима. 
 - Про себе розповідайте! - Йому уривався терпець. Він сидів тут  четвертий день поспіль, кожен другий із тих, хто входив сюди, кривдив  його слух поганою англійською й потім настирливо просив врахувати вік,  досвід чи стать. 
 Майка схлипнула подумки. 
 - Дотримання технології виробництва іспанських ковбас компанія  "Гібралтар" підтверджує сертифікатом відповідності... 
 - Досить! 
 - ...який є гарантією високої якості продукції. Сертифікат містить  інформацію не тільки про склад продукції... 
 - Е! Пані! Що відбувається?! 
 - ...але і про виробника, який... - Майка замовкла. 
 Парубок жбурнув на стіл кулькову ручку, підхопився, підійшов до вікна -  стояв до Майки спиною, кинув, не обертаючись: 
 - Розповідайте про себе. Останній шанс. 
 Майка почервоніла до скронь. Шанс?! Як же часто вона чує це магічне  слово - "шанс". Скільки зусиль докладає заради того, щоби втримати свій  шанс, а цей зухвалий, зарозумілий... 
 - Ти - мій останній шанс чи що?! - щирою українською. - А не облізеш?!  Він вухам не повірив - озирнувся рвучко. Роздивлявся дівчину обурено.  Майка підвелася, зиркнула на "англійця".
 - І тільки посмій мене "завалити"! - відрубала. Додала чемно: - До  побачення. 
  
 Усі довгі десять днів, поки співробітники "Гібралтару" очікували  результатів переатестації, за наслідками якої одні сподівалися на  підвищення, інші побоювалися звільнення, Майка мордувала себе безжально.  "От не міняюся! Нічого не навчилася! - бідкалася. - Ідіотка! Якого я  нариваюся знову?! Мало мені Стелли? Мало того, що Руся образилася? Тільки  потрапила в пристойне місце, тільки заробляти почала, тільки людиною себе  відчула - і тут накосячила! Ну, якого біса я того "англійця" дратувала?..  Чому просто не виконала те, що вимагав? Я прибацана! Знову туалети  драятиму!" 
 - Народе! Сьогодні Чертог керівників напрямів після обіду збирає! - До  кабінету зазирнула трафік-менеджер Люба. - Увечері в холі вивісять списки  тих, хто пройшов переатестацію. 
 - А що буде з тими, хто не пройшов? - пополотніла Майка.  - Обіцяють персональний розбір польоту з персональними висновками, -  повідомила обізнана Люба. 
 Під вечір, коли керівники напрямів ще засідали в кабінеті Чертога,  пересічний офісний контингент юрбився в холі навколо вивішених списків, і  годі було до них пробитися - охочих набігло до біса. Майка не пішла в  хол: і нащо їй на те ганьбисько дивитися? Сиділа за столом, зосереджено  вбивала в комп'ютерну базу номери сертифікатів нової партії ковбас.  До кабінету ввійшов Ігор, усміхнувся Майці сумно. 
 - Не пройшов? - спитала. 
 - Пройшов, - відповів, ніби вибачився. - А от ти... 
 Майка ледь сльози втримала. Махнула рукою, мовляв, ну що ж... Ігор  присів на край Майчиного стола, торкнувся її плеча. 
 - Ну, все нормально. Не переймайся... 
 Майка зціпила вуста, щоби не розревтися, закивала: добре, добре...  - Не бачу сенсу сумувати, - вів Ігор. - Життя на цьому не закінчується.  В Україні є чимало оптових продовольчих компаній, які залюбки візьмуть  тебе на роботу, якщо, звичайно, тебе відпустить "Гібралтар", бо ти... теж  пройшла. 
 - Що?! - Майка підвела на хлопця мокрі очі: сидів, усміхався іронічно.  - Росов! Я тебе... вб'ю! 
 - А я... здається, закохався в тебе, Елізо, - сказав Росов.   
 Успішну переатестацію відзначали того ж вечора. Удвох.  Майка терпляче витримала навалу колег, що вони повернулися з холу,  заходилися збиратися додому - схвильовано обговорювали день завтрашній,  коли керівництво почне кадрові чистки, тому ніхто не звертав уваги на  Майку, що вона знай вбивала в комп номери сертифікатів, намагалася не  кидати на Ігоря полохливі погляди, хоч то було в принципі неможливо: стіл його розташовувався в іншому кінці просторого кабінету, відгороджений від  інших стелажем із документами. Серце торохтіло: "Куди запросить? До  ресторану? Кав'ярні? У театр, не дай Боже? А де ще в Києві можна  відзначити несподівану радість? Якщо скаже: "Прошу до мене", - не піду...  Не готова... Щоби прямо сьогодні..." - затялася. 
 Рівно о шостій Ігор закинув сумку на плече, усміхнувся Майці іронічно,  подав руку. 
 - Ходімо... 
 Пішла, як та коза на мотузці. І не запитала: "А ми куди?.."
 Порожній коридор офісу. Ліфт. Росов натискає на кнопку, і тільки тепер  Майка усвідомлює: ліфт суне вгору... 
 - Куди ми? 
 - Екстрим. - У кабінці ліфта Росов не намагається одразу обійняти  Майку, притулився до стіни, дивиться на неї, ніби намагається розгадати.  Майка ловить себе на думці, що вона таки Еліза... Росов, звичайно, не  Хіггінс, але всі вони вкупі - колеги, Ігор у тому числі, стосунки в  "Гібралтарі", норми і правила, що тут заведені, і є тим Хіггінсом, якого  вона пнеться бути... вартою. 
 Ліфт зупиняється на останньому, шістнадцятому поверсі офісного центру.  Росов подає Майці руку: 
 - Сміливіше, Елізо... 
 Темний коридор технічного поверху, металеві сходи наверх. Росов  відчиняє двері, що ведуть на дах. Крок - і навколо Майки розстеляється  безкінечна ковдра сяючих вогнів вечірнього міста, настільки щільна, що  хочеться впасти просто на те сяйво. А вона збиралася в банальний  ресторан... 
 - Кльово... 
 - Так. - Ігор не відпускає Майчиної руки, веде дахом до невеличкої  будки посеред антен, біля якої стоїть білий пластиковий столик, такі ж  білі пластикові крісла. - Тепер і ти матимеш доступ до цього  втаємниченого місця. 
 - Воно для обраних? 
 - Безумовно. - Росов всаджує Майку в крісло, дістає із сумки пляшку  шампанського, бокали. - На чолі обраних - дід Арсеній зі служби охорони,  що відповідає за технічний стан даху. Тільки з ним можна домовитися про  ключі. 
 Росов не поспішає. Жодним зайвим рухом не псує дива - п'ють шампанське,  болобонять про все на світі, сміються з власних страхів, а коли слова  раптом закінчуються, напружена тиша не розсідається на столі поміж  хлопцем і дівчиною: до даху долинає гамір вечірнього міста, хвилюються  свічки теплих вогнів, серпневий вітер не несе і згадки про близьку осінь.  І тільки коли шампанське закінчується, нічна прохолода прилипає до тіла,  а Майці вже відчайдушно хочеться до вбиральні, Ігор каже:  - Ну, сьогодні дозволиш, щоби я проводив тебе? 
 Майка згадує обшарпаний гуртожиток, сувору комендантшу, якій щоразу  доводиться довго пояснювати, якого біса ти припхалася пізніше двадцять третьої... 
 - Ні... - шепоче-вибачається. 
 Спускаються сходами технічного поверху до ліфта, Ігор не втримується:  - Не хочеш, щоби Микола Миколайович дізнався? 
 Майка зупиняється так різко - Росов наштовхується на дівчину, не  відходить. Так і стоїть впритул. Дивиться в очі. 
 - Я не сплю з Чертогом! 
 - Правда? Кльово... Не хотілося б влаштовувати бої з шефом на  особистому фронті. - Хлопець двома пальцями обережно торкається Майчиного  підборіддя, завмирає на мить, ніжно цілує у вуста. 
 Майці паморочиться, тільки одна думка: "Зараз! Хочу, щоби все сталося  тут і зараз!" 
 - Ходімо, - чує голос Росова. І скільки потім іде за ним темним  коридором технічного поверху, скільки дивиться в його очі в ліфті, навіть  коли виходить із ліфта й опиняється в порожньому холі першого поверху,  усе чіпляється думками за стіни, підлогу: "Ну, куди ми йдемо? Нащо? Хочу  тут... Зараз же..."