Три товаришi Ерiх Марiя Ремарк Мiцна дружба, справжня любов i щира радiсть вiд простого «бути» – це те, чим живуть героi Ремарка. Свята i буднi – все iхне iснування затьмарене трагедiею «втраченого поколiння»: жахлива i безглузда вiйна назавжди лишила слiд у iхнiх головах, у iхнiх серцях i долях. Проте три товаришi, якi пройшли страшними стежками Першоi свiтовоi, таки знаходять у собi сили й смiливiсть жити далi та насолоджуватися тим, що даруе новий день. Роберт, Отто, Готфрiд i прекрасна Пат – iхнi долi сплелися на сторiнках роману. Справжня чоловiча дружба, шалена любов, щастя вiд кожного прожитого дня i жах вiд вимушеноi трагiчноi розлуки… Ерiх Марiя Ремарк Три товаришi I Небо ще було жовте, як латунь, не закурене димом. За дахами фабричних корпусiв воно аж сяяло. От-от мало зiйти сонце. Я глянув на годинник. Скоро восьма. За чверть години. Я розчинив браму й наготував бензинову помпу. У цю годину завжди з’являлися першi машини, яким треба було заправитися. Раптом позад мене почулось якесь хрипке вищання; здавалося, нiби хтось пiд землею закручував iржаву гайку. Я став i прислухався. Потiм пройшов через двiр до майстернi й потихеньку прочинив дверi. Там, у сутiнку, спотикаючись, вешталась якась мара. На нiй була брудна бiла хустка, синiй фартух i грубi капцi. Мара, що важила десь кiлограмiв з дев’яносто й вимахувала мiтлою, виявилася прибиральницею Матильдою Штос. Якусь мить я стояв i дивився на неi. Вона з грацiею бегемота тупала помiж радiаторами автомашин i хрипким голосом наспiвувала пiсню про вiрного гусара. На столi бiля вiкна стояло двi пляшки коньяку. В однiй уже майже нiчого не лишилося. А звечора вона була повна. Я забув сховати ii пiд замок. – Стривайте, панi Штос… – вимовив я. Спiв урвався. Мiтла впала додолу. Щаслива усмiшка згасла. Тепер марою став я. – Господи Боже!.. – пробелькотiла Матильда та втупила в мене почервонiлi очi. – Вас я так рано не сподiвалася… – Та певне. Ну i як, сподобалося? – Сподобалося… Але менi дуже нiяково… – Вона витерла губи. – Я геть ошелешена… – Якi там ви ошелешенi? Просто п’янi, як чiп. Вона ледве трималася на ногах. Їi вусата губа сiпалась, а повiки клiпали, як у староi сови. Та помалу вона оговталася-таки й рiшуче ступнула крок до мене. – Пане Локамп… Людина – це ж тiльки людина, та й годi… Спершу я тiльки понюхала, що там у пляшцi… потiм раз ковтнула, бо мене чогось завжди нудить… а тодi… тодi мене, мабуть, лихий попутав… Але нащо було пiдбивати бiдолашну жiнку на грiх, лишати тут пляшку… Я не вперше вже заставав ii такою. Матильда щоранку приходила на двi години прибирати в майстернi, i можна було лишити на столi скiльки завгодно грошей – вона до них навiть не торкалася, – але на горiлку кидалась, як кiт на сало. Я пiдняв пляшку. – Звичайно, коньяку для клiентiв ви не зачепили, а вицмулили той, що пан Кестер тримае для себе. На брезклому Матильдиному обличчi майнула усмiшка. – Що правда, то правда, я таки на цьому розумiюся. Але ж ви не зрадите мене, пане Локамп? Беззахисну вдову? Я похитав головою: – Сьогоднi не зраджу. Вона обсмикнула пiдтикану спiдницю. – Ну, то я вшиюся звiдси. Бо коли пан Кестер надiйде, то таке буде, що хай Бог боронить! Я пiдiйшов до шафи й вiдiмкнув ii. – Матильдо!.. Вона перехильцем заквапилась до мене. Я пiдняв коричневу чотиригранну пляшку. Матильда заперечливо звела руки: – Це вже не я! Їй-бо, не я! Цiеi я не чiпала! – Я й не кажу, що ви ii чiпали, – мовив я й налив повну чарку. – А ви знаете, що це таке? – Ще б пак! – Вона облизнула губи. – Ром! Вистояний ямайський ром! – Справдi вiн. Ну, то випийте чарку. – Я? – Матильда вiдсахнулася. – Пане Локамп, це вже буде забагато! Мене й так совiсть мучить. Стара Штосиха потай випивае ваш коньяк, а ви ще й частуете ii ромом. Та ви – свята людина, iй-бо, свята! Здохну, а не вип’ю! – Та невже? – сказав я i вдав, нiби хочу забрати чарку. – Ну, та вже нехай… – Вона схопила чарку. – Як дають, то бери, хоч i не знаеш, чому його дають… За ваше здоров’я! А може, сьогоднi ваш день народження? – Авжеж, Матильдо. Вгадали. – Та що ви кажете! – Вона схопила мою руку й труснула ii. – Хай вам Бог дае щастя, пане Локамп! І бiльше грошенят! – Вона витерла губи. – Я така зворушена… За це треба було б ще одну вихилити. Я ж вас люблю, як рiдного сина… – Гаразд. Я налив iй ще чарку. Вона одним духом випила ii i, вихваляючи мене, пiшла з майстернi. Сховавши пляшку, я сiв до столу. Блякле сонячне промiння падало крiзь вiкно менi на руки. Дивне почуття викликае такий день народження, навiть якщо ти не надаеш цьому значення. Тридцять рокiв… А був час, коли менi здавалося, що нiяк не доживу до двадцяти, так хотiлося стати дорослим. А потiм… Я дiстав iз шухляди аркуш поштового паперу й почав пiдраховувати. Дитинство, школа… усе це вiдiйшло далеко в минуле, наче його й не було. Справжне життя почалось лише 1916 року. Саме тодi я став новобранцем. Худорлявий, довгов’язий вiсiмнадцятирiчний юнак, я по командi вусатого унтер-офiцера вчився на полi за казармою лягати i вставати. Одного вечора, ще на початку моеi служби, мене в казармi вiдвiдала мати. Але iй довелося чекати на мене понад годину. Я запакував свiй ранець не за статутом i за те мусив у вiльний час чистити вбиральнi. Мати хотiла допомогти менi, та iй не дозволили. Вона плакала, а я так стомився, що заснув ще до кiнця побачення. 1917 рiк. Фландрiя. Ми з Мiдендорфом купили в солдатськiй лавцi пляшку червоного вина. Хотiли гульнути. Та не вийшло. На свiтанку англiйцi вiдкрили ураганний вогонь. Опiвднi поранило Кестера, надвечiр убито Майера й Детерса. А ввечерi, коли ми вже думали, що настав вiдпочинок, i вiдкоркували пляшку, почалася газова атака, i газ просочився в блiндаж. Ми, правда, вчасно надiли протигази, але у Мiдендорфа вiн виявився несправним. Коли Мiдендорф це помiтив, було вже запiзно. Поки з нього зiрвали протигаз i знайшли новий, Мiдендорф уже наковтався газу та блював кров’ю. Наступного ранку вiн помер. Обличчя його було зелене, аж чорне, а вся шия геть подряпана – вiн намагався роздерти ii нiгтями, щоб хапнути свiжого повiтря. 1918 рiк. Лазарет. За кiлька днiв до того прибув новий ешелон. Паперовi бинти. Тяжкопораненi. Цiлий день сновигали туди й сюди пласкi операцiйнi коляски. Часом вони поверталися порожнi. Бiля мене лежав Йозеф Штоль. Нiг у нього вже не було, але вiн ще про це не знав. Вiн не бачив свого калiцтва, бо пiд ковдрою лежав дротяний каркас. Та вiн би й не повiрив, що в нього немае нiг, бо вони болiли. Уночi в нашiй палатi двое померло. Один помирав довго й тяжко. 1919 рiк. Знову вдома. Революцiя. Голод. На вулицях весь час стрiляють кулемети. Солдати проти солдатiв. Товаришi проти товаришiв. 1920 рiк. Путч. Карла Брьогера розстрiляли. Кестера й Ленца заарештували. Мати моя в лiкарнi. Рак, остання стадiя. 1921 рiк… Я задумався. Не пригадав нiчого. Цього року наче й не було. 1922 року я працював на залiзницi в Тюрингii, а 1923 завiдував вiддiлом реклами на фабрицi гумових виробiв. Була iнфляцiя. Заробляв я двiстi мiльярдiв марок на мiсяць. Грошi виплачували двiчi на день, а потiм нас на пiвгодини вiдпускали, щоб можна було оббiгати крамницi й дещо купити, поки не оголошено новий курс долара, бо тодi грошi знецiнювалися ще вдвiчi. А потiм? Що було в дальшi роки? Я поклав олiвець. Не варто й згадувати. Та я вже й не пам’ятав добре всього. Надто воно все переплуталося в головi. Востанне я вiдзначав свiй день народження в кав’ярнi «Інтернацiональ». Я цiлий рiк працював там тапером. Потiм знов зустрiв Кестера й Ленца. І ось опинився в авторемонтнiй майстернi Кестера i К°, чи, як ми казали, в «Аврема». К° – це були ми з Ленцом, але майстерня належала, власне, самому Кестеровi. Колись ми разом училися в школi, потiм вiн був нашим командиром роти, далi став пiлотом, тодi на якийсь час студентом, гонщиком i, нарештi, купив оцю халабуду. Спершу до нього приеднався Ленц, що перед тим кiлька рокiв тинявся по Пiвденнiй Америцi, а потiм i я. Я дiстав iз кишенi сигарету. Зрештою, чого менi було журитися? Жилось менi непогано, як кажуть, нi холодно, нi голодно, я був дужий i витривалий. Але краще було не думати про це. Особливо на самотi. Та й увечерi теж. Бо тодi часом перед очима повставали видива минулого й дивилися на тебе мертвими очима. Та вiд них рятувала горiлка. Надворi рипнула брама. Я порвав папiрець iз датами свого життя й кинув у кошик. Дверi розчинилися навстiж. На порозi стояв Готфрiд Ленц – довготелесий, худорлявий, з бiлою, як солома, гривою на головi та з носом, наче позиченим iз чужого обличчя. – Роббi! – закричав вiн. – Стань струнко, старий ласуне! З тобою розмовлятиме начальство! – О Господи! – Я пiдвiвся. – А я сподiвався, що ви не згадаете. Пожалiйте, хлопцi! – Он чого захотiв! – Готфрiд поклав на стiл пакунок, у якому щось дзенькнуло. За ним увiйшов Кестер. Ленц виструнчився передi мною. – Роббi, що тобi сьогоднi вранцi найперше трапилося на очi? Я подумав. – Стара баба, що кружляла отут… – Боже мiй! Погана прикмета! Але до твого гороскопа пасуе. Я його вчора склав. Ти народився пiд сузiр’ям Стрiльця, тому такий ненадiйний i коливаешся, як очерет на вiтрi. А цього року ти ще й перебуваеш пiд знаком Сатурнових кiлець та щербатого Юпiтера. Оскiльки ж ми з Отто тобi замiсть батька й матерi, то я насамперед хочу захистити тебе вiд усього лихого. На цей амулет! Менi його подарувала колись жiнка з племенi iнкiв. У неi була блакитна кров, пласкi стопи, вошi й дар передрiкати майбутне. «Бiлошкiрий чужинцю, – сказала вона менi, – цей амулет носили королi, в ньому сила Сонця, Мiсяця й Землi – я вже не кажу про меншi планети. Дай менi за нього срiбний долар на горiлку, i вiн буде твiй». Щоб щастя передалося й далi, я дарую його тобi. Вiн захистить тебе, а на твого непривiтного Юпiтера нажене страху. – Вiн повiсив менi на шию маленьку чорну фiгурку на тоненькому ланцюжку. – Отак! Це проти пiдступiв долi, а проти буденноi скрути ось що: шiсть пляшок рому вiд Отто! Ром цей удвiчi старiший за тебе. Ленц розгорнув пакунок i виставив пляшки одну за одною на стiл. Пiд промiнням вранiшнього сонця вони заяскрiли янтарем. – Просто диво! – сказав я. – Де ти iх дiстав, Отто? Кестер засмiявся. – Це заплутана iсторiя. Надто довга, щоб ii розповiдати. Краще скажи, як ти себе почуваеш? Як тридцятирiчний? Я махнув рукою. – Так, наче менi шiстнадцять i п’ятдесят водночас. Не вельми… – І це ти називаеш не вельми? – заперечив Ленц. – Та це ж найлiпше, що тiльки може бути. Це означае, що ти пiдкорив собi час i живеш за двох! Кестер глянув на мене. – Дай йому спокiй, Готфрiде, – сказав вiн. – Днi народження дуже пiдточують почуття власноi гiдностi. Особливо зранку. Та до вечора вiн оклигае… Ленц примружив очi. – Чим менше людина думае про свою гiднiсть, тим бiльшого вона варта, Роббi. Це тебе хоч трохи втiшае? – Нi, – вiдповiв я. – Нiтрохи. Коли людина чогось варта, то вона вже тiльки пам’ятник сама собi. А бути пам’ятником, по-моему, тяжко й нудно. – Вiн фiлософуе, Отто, – сказав Ленц. – Отже, вже не пропаща душа. Вiн переборов хвилину страшноi тишi! Ту мить у день народження, коли сам собi дивишся у вiчi й раптом починаеш розумiти свою нiкчемнiсть. Тепер можна спокiйно братися до буденноi працi, мастити тельбухи старому «кадилаковi»!.. Ми працювали, поки не почало сутенiти. Тодi помилися й переодягнулись. Ленц жадiбно глянув на шеренгу пляшок. – Може, скрутимо однiй в’язи, га? – Як скаже Роббi, – мовив Кестер. – Не личить, Готфрiде, робити iменинниковi такi незугарнi натяки на подарунки. – Ще менше личить мучити спрагою гостей, – вiдказав Ленц, вiдкорковуючи пляшку. Запах миттю розiйшовся по всiй майстернi. – Боже мiй! – мовив Готфрiд. Ми всi принюхалися. – Дивовижний запах, Отто. Треба вдатися до високоi поезii, щоб знайти гiднi порiвняння. – Надто гарний напiй для такоi пiдслiпуватоi халабуди, як ця! – вирiшив Ленц. – Знаете що? Поiдьмо кудись за мiсто й вiзьмiмо з собою пляшку. Там десь повечеряемо та на лонi природи вип’емо ii. – Блискуча iдея! Ми вiдкотили «кадилак», коло якого працювали по обiдi. За ним стояла чудернацька штукенцiя на колесах. То була гордiсть майстернi – перегонова автомашина Отто Кестера. Свого часу Кестер купив на аукцiонi за безцiнь машину – стару лайбу з високими бортами. Фахiвцi, якi бачили ii там, одностайно зiйшлися на тому, що то цiкавий експонат для музею iсторii транспортних засобiв. Больвiс, власник фабрики верхнього жiночого одягу й гонщик-аматор, порадив Отто переробити автомобiль на швацьку машину. Проте Кестер не звертав на тi слова жодноi уваги. Вiн розiбрав машину, як кишеньковий годинник, i кiлька мiсяцiв з ранку до ночi чаклував коло неi. А потiм одного вечора пiд’iхав на нiй до бару, де ми зазвичай сидiли у вiльну хвилину. Больвiс мало не луснув зо смiху, коли знову побачив Кестерову машину – на вигляд вона була така сама кумедна, як i досi. Задля жарту Больвiс запропонував Отто наклад. Вiн ставив двiстi марок проти двадцяти, якщо Кестер пiде на перегони з його новою спортивною машиною; дистанцiя – десять кiлометрiв, до того ж вiн давав Кестеровiй машинi один кiлометр фори. Кестер погодився. Усi смiялися, сподiваючись на неабияке видовище. Але Отто пiшов iще далi – вiдмовився вiд фори i, не змигнувши оком, пiдвищив заклад: тисяча марок проти тисячi! Больвiс розгублено спитав, чи не вiдвезти його до психiатричноi лiкарнi. Замiсть вiдповiдi Кестер завiв мотор. Обидва вiдразу ж рушили з мiсця, – коли вже змагатись, то змагатись. За пiвгодини Больвiс повернувся такий збентежений, наче побачив смаленого вовка. Вiн мовчки виписав чек, а тодi ще й другий. Вiн зараз же хотiв купити в Кестера машину. Але Отто висмiяв його. Вiн не вiддав би ii тепер нi за якi грошi. Усерединi машина була бездоганна, але зовнi жалюгiдна. Для щоденного вжитку ми насадили на неi якийсь допотопний кузов, що якраз пасував за розмiром; лак на ньому вилиняв, крила облущилися, верх мав не менш як десять рокiв. Ми могли б обладнати машину й краще, але мали своi причини лишити ii саме такою. Машину ми назвали «Карлом», «Карл» – пострах автострад. «Карл» похуркував собi по шосе. – Отто, – сказав я, – онде ще одна жертва. За нами нетерпляче сигналив важкий «б’юiк». Вiн швидко наздоганяв нас. Незабаром радiатори обох машин порiвнялися. Чоловiк за кермом зневажливо глянув у наш бiк. Вiн звисока змiряв очима обшарпаного «Карла», потiм одвернувся й забув, що ми е на свiтi. Та за якусь хвилю незнайомий зауважив, що «Карл» усе ще йде на одному з ним рiвнi. Вiн трохи випростався, весело глянув на нас i додав газу. Але «Карл» не здавався. Маленький i спритний, вiн i далi бiг поряд iз тим здоровилом, що виблискував нiкелем i лаком, нiби фокстер’ер поряд iз догом. Чоловiк дужче вчепився в кермо. Нiчого не пiдозрюючи, вiн глузливо скривив губи. Видно було, що йому захотiлося показати нам, чого вартий його ридван. Вiн так натиснув на педаль, що глушник защебетав, наче сотня жайворонкiв улiтку. Та дарма – випередити нас йому не вдалося. Непоказний i бридкий, «Карл», нiби заворожений, прилип до його машини. Чоловiк вражено витрiщив на нас очi зi свого високого сидiння. Видно, не мiг збагнути, як це зi швидкiстю понад сто кiлометрiв вiн не може випередити якусь старомодну лайбу. Потiм спантеличено зиркнув на спiдометр – може, там щось негаразд. Аж тодi дав повний газ. Тепер машини мчали поряд довгим рiвним шосе. Через кiлькасот метрiв назустрiч нам загуркотiла вантажна машина. «Б’юiк» мусив сховатися за нас, щоб розминутися. Тiльки-но вiн знову зрiвнявся з «Карлом», як спереду з’явилась похоронна машина, трiпочучи стрiчками на вiнках, i йому знову довелося вiдстати. Та ось нарештi попереду не було нiкого. З незнайомця тим часом пиху як рукою зняло; сердито зцiпивши зуби, вiн подався всiм тiлом уперед, – запалившись лихоманкою перегонiв. Тепер для нього справою честi було не пiддатися щенятi, що бiгло поруч нього. А ми вдавали зовсiм байдужих. «Б’юiк» для нас не iснував. Кестер спокiйно стежив за дорогою, я, нiби нудьгуючи, дивився поперед себе, а Ленц, хоч i напружився весь, як струна, витяг газету й удавав, наче цiеi хвилини, крiм неi, нiщо у свiтi його не обходило. Через кiлька хвилин Кестер нам пiдморгнув. «Карл» непомiтно знизив темп, а «б’юiк» повiльно вийшов уперед. Його широкi блискучi крила пропливли повз нас. Глушник гучно чхнув нам в обличчя синiм чадом. Поступово «б’юiк» вихопив уперед метрiв на двадцять, i тодi, як ми й сподiвалися, перед нами у вiкнi з’явилося обличчя його власника, осяяне переможною посмiшкою. Вiн гадав, що виграв змагання. Але йому було цього замало. Вiн хотiв ще й узяти реванш i махнув нам рукою, щоб ми наздоганяли його. Махнув зневажливо, звисока, як переможець. – Отто! – не витримав Ленц. Та це було зайвим. «Карл» тiеi ж митi рвонувся вперед. Засвистiв компресор. І рука, що махала нам з вiконця, раптом зникла, бо «Карл» прийняв виклик i почав наздоганяти «б’юiка». Вiн наздоганяв його нестримно, порiвнявся з ним, i тодi ми зробили вигляд, нiби аж тепер помiтили чужу машину. Ми невинно й запитливо дивилися на чоловiка за кермом, нiби хотiли дiзнатися, чого це вiн махав нам рукою, але той напружено дивився в другий бiк, а «Карл» летiв тепер на повному газу, аж бризковики трiпотiли, – брудний, але непереможний нечупара! – Добре ти провчив його, Отто, – сказав Ленц Кестеровi. – Йому тепер i вечеря не полiзе в пельку. Саме задля таких перегонiв ми й не мiняли кузов «Карла». Тiльки-но вiн з’являвся на дорозi, як зараз же хтось пробував його перегнати. На iнших водiiв машин вiн дiяв так, як ворона з пiдбитим крилом на зграю голодних котiв. Вiн пiдбурював до змагання найрозважливiшi сiмейнi машини, i навiть найповажнiших бороданiв невблаганно захоплювала сверблячка гонитви, коли вони бачили стареньку тарадайку, що торохтiла перед ними на дорозi. Бо хто б здогадався, що пiд тiею кумедною шкаралупою б’еться могутне серце перегонового мотора! Ленц запевняв, що «Карл» виховуе людей. Вiн, мовляв, учить iх шанувати все творче, що завжди ховаеться пiд непоказною оболонкою. Так твердив Ленц, який про себе самого казав, що вiн – останнiй iз романтикiв. Ми спинилися перед маленьким заiздом i вилiзли з машини. Вечiр був гарний, тихий. Скиби зораного поля здавалися фiалковими, а iхнi краi мерехтiли золотом i бронзою. На зеленкуватому небi, наче великi фламiнго, пливли хмаринки, обережно прикриваючи тоненький серп молодого мiсяця. У кущi лiщини причаiвся сутiнок, що заповiдав близьку нiч. Кущ був ще зворушливо голий, але вже сповнений надii, вiд якоi аж розпукувалися його бруньки. Із заiзду линули запахи смаженоi печiнки та цибулi. Нашi серця радiсно закалатали. Ленц кинувся в будинок на той запах. Коли вiн повернувся, обличчя його сяяло. – Аби ви побачили ту смажену картоплю! Мерщiй, бо найсмачнiше з’iдять! Тiеi митi почулося гудiння i над’iхала ще одна машина. Ми прикипiли до мiсця: той самий «б’юiк». Рвучко загальмувавши, вiн став поруч iз «Карлом». – Маемо! – сказав Ленц. У таких випадках уже не раз доходило до бiйки. Водiй високий, опасистий, у широкому брунатному регланi з верблюжоi вовни, вийшов iз машини. Вiн скоса зиркнув на «Карла», скинув товстi жовтi рукавички й пiдiйшов до нас. – Якоi марки ваша машина? – скривившись, як середа на п’ятницю, спитав вiн Кестера, що стояв найближче до нього. Якусь мить ми мовчки дивилися на незнайомого. Вiн, безперечно, вирiшив, що ми автомеханiки, якi переодяглися в чистi костюми й виiхали погуляти на чужiй машинi. – Ви щось сказали? – наче недочувши, спитав нарештi Отто, щоб навчити його ввiчливостi. Чоловiк почервонiв. – Я питаю про цю машину, – буркнув вiн тим самим тоном. Ленц випростався. Його довжелезний нiс сiпнувся. Вiн надавав величезноi ваги ввiчливостi тих людей, з якими спiлкувався. Та перш нiж вiн устиг щось сказати, чиясь невидима рука раптом вiдчинила другi дверцята «б’юiка», з машини з’явився вузенький черевичок, за ним – вузеньке колiно, потiм вилiзла дiвчина й повiльно рушила до нас. Ми вражено перезирнулися. Досi ми не помiчали, що в машинi був iще хтось. Ленца миттю наче хто пiдмiнив. Його вкрите ластовинням обличчя засяяло усмiшкою. І раптом ми всi усмiхнулися невiдомо чому. Товстун спантеличено дивився на нас. Вiн утратив упевненiсть i, мабуть, не знав, що робити далi. – Бiндiнг, – сказав вiн нарештi, трохи вклонившись, нiби хапався за свое прiзвище, як за рятiвний круг. Дiвчина пiдiйшла до нас. Ми стали ще привiтнiшi. – Покажи-но машину, Отто, – сказав Ленц, кинувши швидкий погляд на Кестера. – А чого ж, можна, – вiдказав Отто й теж весело глянув на Ленца. – Я й справдi залюбки поглянув би на неi, – вiдповiв уже привiтнiше Бiндiнг. – Достобiса швидка машина. Перегнала мене завиграшки. Бiндiнг i Кестер пiшли до машини, i Кестер пiдняв капот «Карла». Дiвчина з ними не пiшла. Струнка, мовчазна, вона стояла коло мене й Ленца. Сутенiло. Я сподiвався, що Готфрiд використае ситуацiю i вибухне, як бомба. Бо вiн на такi справи був мастак. Але вiн наче язика проковтнув. Узагалi Готфрiд коло дiвчат туркотiв, як голуб, а тепер стояв, мов пень. – Пробачте, будь ласка, – промовив я нарештi. – Ми не бачили, що ви були в машинi. А то б не виробляли такого. Дiвчина глянула на мене. – Чому? – спокiйно сказала вона несподiвано низьким голосом. – Нiчого поганого в тому не було. – Поганого, може, й не було, але ми повелися не зовсiм чесно. Наша машина може долати за годину до двохсот кiлометрiв. Вона трохи подалася вперед i сховала руки в кишенi пальта. – До двохсот кiлометрiв? – Точнiше: сто вiсiмдесят дев’ять i двi десятi, це зафiксовано офiцiйно, – гордо заявив Ленц. Вона засмiялася: – А ми думали, шiстдесят або сiмдесят… – От бачите, – сказав я. – Ви ж не могли цього знати. – Не могли, – вiдповiла вона. – Справдi, не могли. Ми гадали, що «б’юiк» удвiчi прудкiший за вашу машину. – Отож-бо, – я вiдкинув ногою якусь гiлку. – А виходить, що ми мали надто велику перевагу. І пан Бiндiнг, мабуть, неабияк лютував на нас. Вона знову засмiялась. – Якусь хвилину лютував. Але ж треба вмiти й програвати, бо як же тодi жити. – Звичайно… Запала мовчанка. Я глянув на Ленца. Проте останнiй iз романтикiв тiльки усмiхався, поводив носом i не приходив менi на допомогу. Шелестiли берези. Десь за будинком кудкудакала курка. – Гарна погода, – мовив я нарештi, аби не мовчати. – Так, чудова! – вiдповiла дiвчина. – І так тепло, – додав Ленц. – Навдивовижу тепло, – закiнчив я. Знову запала мовчанка. Дiвчина, мабуть, подумала, що ми несосвiтеннi дурнi, але менi хоч убий нiчого не спадало на думку. Ленц принюхався. – Тушкованi яблука, – сказав вiн розчулено. – До печiнки та ще й тушкованi яблука – делiкатес! – Безперечно, – погодився я, подумки проклинаючи нас обох. Повернулися Кестер i Бiндiнг. За цi кiлька хвилин Бiндiнг став зовсiм iнший. Вiн, мабуть, був одним iз тих автомобiльних фанатикiв, що млiють вiд щастя, коли iм десь трапиться фахiвець, з яким можна поговорити. – Повечеряемо разом? – спитав вiн. – Звичайно, – вiдповiв Ленц. Ми ввiйшли до заiзду. У дверях Готфрiд пiдморгнув менi й кивнув у бiк дiвчини. – Слухай, вона вже разiв десять звела нанiвець твою вранiшню погану прикмету. Ту зустрiч iз бабою, що тупала, як бегемот. Я знизав плечима. – Може, й так, але чого ти кинув мене напризволяще, щоб я сам заникувався перед нею? Вiн засмiявся: – Треба ж i тобi колись навчитися, хлопче! – Я вже не маю бажання нiчого вчитися, – сказав я. Ми пiшли слiдом за Кестером i Бiндiнгом. Вони вже сидiли коло столу. Господиня саме принесла печiнку та смажену картоплю. Крiм того, на почин вона поставила велику пляшку пшеничноi горiлки. Виявилося, що Бiндiнг не говорить, а меле, як млин. Аж дивно було, скiльки вiн усього знав про автомашини! А коли вiн почув, що Отто навiть брав участь у перегонах, його прихильнiсть до нашого товариства перейшла всi межi. Я почав пильнiше придивлятися до Бiндiнга. Це був гладкий, високий чолов’яга з червоним обличчям i густими бровами, трохи хвалькуватий, трохи галасливий, але, мабуть, добродушний, як усi люди, що мають успiх у життi. Я уявив собi, як вiн увечерi, перш нiж лягти спати, з гiднiстю, поважно розглядае себе в дзеркалi. Дiвчина сидiла мiж Ленцом i мною. Вона скинула пальто й лишилася в сiрому англiйському костюмi. На шиi в неi була пов’язана бiла хусточка, схожа на краватку для верховоi iзди. Їi каштанове, шовковисте волосся мiнилося при свiтлi лампи янтарем. Дуже високi плечi ледь вигиналися вперед, вузькi руки з довгими пальцями були скорiше кiстлявi, нiж м’якi. Великi очi надавали тонкому блiдому обличчю якоiсь несамовитоi сили. На мiй погляд, вона була дуже гарна, та я про це навiть не думав. Зате Ленц так розпалився, що його важко було впiзнати. Золотава чуприна його поблискувала, як чубчик одуда. Вiн сипав дотепами, за столом тiльки й чути було його та Бiндiнга. Я сидiв мовчки, наче мене й не було, хiба що передавав миску або пропонував сигарети. Або ще цокався з Бiндiнгом. Це я робив частенько. Раптом Ленц ляснув себе по лобi. – А ром! Роббi, давай-но сюди наш ром до дня народження! – До дня народження? А в кого сьогоднi день народження? – спитала дiвчина. – У мене, – сказав я. – Менi через це цiлий день не дають спокою. – Не дають спокою? То ви не хочете, щоб вас вiтали? – Чому ж? – сказав я. – Це зовсiм не те. – Ну то бажаю вам усього найкращого в життi! На мить ii рука опинилась у моiй, i я вiдчув ii теплий, сухий потиск. Тодi пiдвiвся й пiшов по ром. Нiч, глибока й мовчазна, оповила маленький будиночок. Шкiрянi сидiння нашоi машини вiдвологли. Я спинився i глянув на обрiй, де на небi червонiла заграва мiста. Постояв би й довше, та Ленц почав гукати мене. Бiндiнг не вмiв пити ром. Це виявилося вже пiсля другоi чарки. Похитуючись, вiн вийшов у садок. Ми з Ленцом устали й пiдiйшли до прилавка. Готфрiд замовив пляшку джину. – Чудова дiвчина, га? – сказав вiн. – Не знаю, Готфрiде, – вiдповiв я. – Я не дуже придивлявся. Вiн на мить втупив у мене своi блакитнi очi з райдужними зiницями, тодi похитав вогнистою головою. – Нащо ж ти на свiтi живеш, хлопче, га? – Я й сам уже давно хотiв би про це дiзнатися. Вiн засмiявся. – Овва, чого забаглося! Це, знаеш, так легко не даеться. А я насамперед хочу дiзнатися, що спiльного мае ця дiвчина з отим товстим автомобiльним довiдником… І вiн пiшов у садок до Бiндiнга. Невдовзi вони вдвох повернулись до прилавка. Мабуть, Готфрiд дiстав приемну звiстку, що дорога вiльна, бо з радощiв почав бурхливо виявляти Бiндiнговi свою прихильнiсть. Вони замовили ще одну пляшку джину й за годину вже перейшли на «ти». Перед Ленцом, якщо вiн був у гуморi, нiхто не мiг устояти. Але й сам вiн тодi нi перед ким не мiг устояти. Ось i тепер вiн просто зачарував Бiндiнга, i незабаром вони вже спiвали в альтанцi солдатських пiсень. І, спiваючи, останнiй з романтикiв зовсiм забув про дiвчину. Ми втрьох лишились у кiмнатi. Раптом запала глибока тиша, тiльки цокав шварцвальдський годинник. Господиня прибирала й поглядала на нас ласкаво, як добра мати на дiтей. Коло груби простягся рудий мисливський собака. Часом вiн тихо гавкав увi снi, тоненько й жалiсно. Надворi шарудiв попiд вiкнами вiтер. Вiн доносив уривки солдатських пiсень, i менi здавалося, нiби маленька кiмната здiймаеться вгору й разом з нами пливе крiзь нiч, крiзь роки, крiзь нескiнченнi спогади. У мене був дивовижний настрiй. Менi здавалося, нiби час зупинився – вiн уже був не потоком, що рине з темряви i в темрявi зникае, а озером, у якому нечутно вiддзеркалювалося життя. Я пiдняв чарку. У нiй поблискував ром. Я пригадав той папiрець, що вранцi написав у майстернi. Тодi менi було трохи сумно. Тепер уже те почуття розвiялось. Живи, поки живеш, i нiчим не журись. Я глянув на Кестера. Вiн розмовляв iз дiвчиною, але про що саме, я не дослухався. Я вiдчував легеньке пiднесення, як завжди, коли починаеш п’янiти. Я любив його, бо воно грiло кров, усьому непевному надавало вiдтiнку таемничоi пригоди. Надворi Ленц iз Бiндiнгом спiвали пiсню про Аргонський лiс, а бiля мене Кестер розмовляв iз незнайомою дiвчиною. Вона говорила тихо й повiльно низьким, трохи хрипким голосом, що дивно хвилював мене. Я випив чарку. Знадвору вернулися Ленц i Бiндiнг. На свiжому повiтрi вони трохи протверезилися. Ми почали збиратися додому. Я допомiг дiвчинi одягти пальто. Вона стояла зовсiм близько вiд мене, плавно випроставши плечi й вiдхиливши назад голову. Рот у неi був трохи розтулений, i вона всмiхалась не до когось у кiмнатi, а наче до стелi. Я на мить опустив пальто. І де в бiса були весь час моi очi? Спав я, чи що? Раптом я зрозумiв, чому Ленц був такий захоплений… Дiвчина обернулася й запитливо глянула на мене. Я хутко пiдняв пальто й подивився на Бiндiнга: вiн стояв бiля столу, обличчя в нього було червоне, як буряк, очi осклiли. – Ви думаете, що вiн зможе вести машину? – спитав я. – Думаю, що зможе… Я й далi дивився на неi. – Якщо ви не дуже впевненi в цьому, то вас може вiдвезти хтось iз нас. Вона дiстала пудреницю й вiдкрила ii. – Не треба, – сказала вона. – Вiн набагато краще веде машину, коли вип’е. – Краще, але, мабуть, не так обережно, – заперечив я. Вона глянула на мене з-за свого дзеркальця. – Будемо сподiватися, що все обiйдеться, – сказав я. Моi побоювання були перебiльшенi, бо Бiндiнг досить добре тримався на ногах. Але менi хотiлося щось зробити, щоб вона не просто пiшла, наче ii й не було. – А можна вам завтра подзвонити, дiзнатися, чи все обiйшлося? – спитав я. Вона вiдповiла не вiдразу. – Адже ми через свою пиятику до певноi мiри вiдповiдаемо за все, – повiв я далi. – Особливо я зi своiм ромом до дня народження… Вона засмiялася: – Ну, добре, як вам так хочеться. Захiд – 2796. Надворi я зараз же записав собi номер. Ми подивились, як Бiндiнг вiд’iхав, i випили ще по чарцi. Потiм пустили «Карла» так, що вiн аж заревiв. Вiн мчав крiзь легенький березневий туман, ми дихали швидко, осяйне мiсто пливло нам назустрiч, коливаючись в iмлi, з якоi виринув, неначе яскраво освiтлений корабель, бар Фреддi. Ми поставили «Карла» на якiр. Коньяк лився золотавим струменем, джин виблискував аквамарином, а ром був – як саме життя. Ми твердо сидiли на табуретках коло прилавка, навколо хлюпотiла музика, рiка буття була свiтла й могутня, вона вливала силу в нашi груди, i ми забували безнадiю своiх убогих мебльованих кiмнат, де нiхто не чекав на нас, розпач боротьби за iснування. Прилавок бару був капiтанським мiстком на кораблi життя, i ми крiзь бурю пливли в майбутне. II Другого дня була недiля. Я спав довго й прокинувся, аж як сонце почало свiтити на мое лiжко. Я хутко схопився i повiдчиняв вiкна. Надворi було ясно й трохи холоднувато. Я поставив спиртiвку на лаву й заходився шукати коробку з кавою. Моя господиня, панi Залевська, дозволила менi варити каву в кiмнатi. Їi кава була надто рiдка. Особливо погана вона була на похмiлля. Я мешкав уже два роки в пансiонi Залевськоi. Район цей менi подобався, у ньому завжди щось вiдбувалося, бо тут недалеко одне вiд одного розташувалися будинок профспiлок, кав’ярня «Інтернацiональ» i зал засiдань Армii спасiння. До того ж перед нашим будинком було старе кладовище, на якому давно вже нiкого не ховали. Воно заросло деревами, як парк, i коли вночi було тихо, здавалося, нiби живеш десь на селi. Але тиша наставала пiзно, бо поруч iз кладовищем було мiстечко розваг iз каруселлю, гойдалками тощо. Для панi Залевськоi цвинтар був надiйним джерелом прибутку. Посилаючись на чисте повiтря i гарний краевид, вона брала бiльшу плату. А коли мешканцi висловлювали якiсь претензii, завжди казала: – Але ж, панове, ви тiльки подумайте, яка чудова мiсцевiсть! Одягався я дуже повiльно. Хотiв вiдчути, що сьогоднi недiля. Потiм умився, походив по кiмнатi, почитав газету, зварив каву, постояв коло вiкна й подивився, як поливали вулицю, послухав, як у високих деревах на цвинтарi щебетали пташки – вони, мов маленькi срiбнi сопiлочки Господа Бога, пiдспiвували тихому, приемному гудiнню катеринок у мiстечку розваг, – довго перебирав своi кiлька сорочок та шкарпеток, нiби iх було хтозна-скiльки, потiм, насвистуючи, спорожнив кишенi. Там були дрiбнi монети, нiж, ключ, сигарети й раптом – учорашня записка з iм’ям та номером телефону дiвчини. Патрицiя Гольман. Яке незвичайне iм’я: Патрицiя. Я поклав записку на стiл. Невже це справдi було тiльки вчора? А наче вiдiйшло в далеке минуле, майже забуте в перлисто-сiрому чаду алкоголю. Коли п’еш, то надто швидко сходишся з людьми, але мiж вечором i ранком така вiдстань, наче минули цiлi роки. Я ткнув записку пiд купу книжок. Подзвонити? Може, варто, а може, й нi. Удень таке завше постае в iншому свiтлi, нiж увечерi. Зрештою я тепер маю спокiй i цiлком задоволений цим. Останнi роки було забагато всякого хвилювання. З мене досить. Тiльки нiчого не бери до серця, як каже Кестер. Бо вiзьмеш – i вхопишся, захочеш утримати. А втримати не можна нiчого… Тiеi митi в сусiднiй кiмнатi, як завжди в недiлю, почалася вранiшня сварка. Я саме шукав капелюха, якого, мабуть, десь забув учора, i хвилину прислухався до неi. То знову воювало подружжя Гассе, що вже п’ять рокiв мешкало тут у маленькiй кiмнатi. Вони обое були непоганi люди. Якби вони мали трикiмнатну квартиру та кухню, де б володарювала жiнка, та ще дитину, то, мабуть, усе було б гаразд. Але на квартиру треба було грошей, а хто може дозволити собi завести дитину в такi непевнi часи! Тому вони нидiли в тiснiй кiмнатцi, жiнка стала iстеричкою, а чоловiк увесь час боявся, що втратить свою дрiбну посаду. Тодi йому буде край. Вiн мав сорок п’ять рокiв. Якби вiн лишився без роботи, його б уже нiхто не взяв. То була б непоправна бiда. Ранiше люди сходили на пси поступово, й завше була ще якась можливiсть видряпатись, а тепер за кожним звiльненим зяяла прiрва довiчного безробiття. Я хотiв потихеньку втекти, але в дверi вже постукали, до кiмнати, спотикаючись, увiйшов Гассе й повалився на стiлець. – Не можу бiльше терпiти… Вiн, власне, був лагiдною людиною. Скромний, сумлiнний службовець iз трохи обвислими плечима й маленькими вусиками. Але саме таким тепер було найтяжче. Їм, мабуть, завше найтяжче. Скромнiсть i сумлiннiсть винагороджуеться лише в романах. А в життi iх використовують i вiдкидають геть. Гассе пiдняв руки. – Ви тiльки подумайте: в нашiй конторi знову двох звiльнили. Тепер на черзi я, от побачите, що я! У такому страху вiн жив весь час, вiд одного першого числа до другого. Я налив йому чарку горiлки. Вiн тремтiв усiм тiлом. Видно було, що йому от-от буде край. Ще якась крапля – i вiн зломиться. – Та ще вiчно цi докори… – прошепотiв вiн. Мабуть, дружина дорiкала йому за свое злиденне життя. Їй було сорок два роки, вона була трохи крихкотiла та зблякла, але, безперечно, не така висотана, як ii чоловiк. Вона панiчно боялася, що вже не встигне пожити. Втручатися в iхне життя не було нiякого сенсу. – Слухайте-но, Гассе, – сказав я, – сидiть собi в мене, скiльки схочете. А менi треба йти. Коньяк у шафi, якщо вiн вам бiльше до вподоби. Ось ром. Ось газети. А ввечерi пiдiть кудись iз дружиною. У кiно абощо. Це вам коштуватиме не дорожче, нiж двi години в кав’ярнi, зате вражень буде бiльше. У наш час головне – нi над чим не задумуватись. – Я поплескав його по плечу, хоч сумлiння в мене було не зовсiм чисте. А втiм, кiно – завжди добра штука. Там кожен може мрiяти про що хоче. Дверi поруч були вiдчиненi. Дружина Гассе хлипала так, що було чути аж у коридор. Я пiшов далi. Наступнi дверi були прочиненi. У цiй кiмнатi пiдслухували. З неi вiйнуло запахом парфумiв. Там мешкала Ерна Бенiг, чиясь приватна секретарка. Як на свiй заробiток, вона одягалась надто елегантно, але ii шеф один раз на тиждень диктував iй аж до ранку. Тодi другого дня вона бувала в дуже кепському настроi. Зате щовечора ходила на танцi. Казала, що коли вже не зможе танцювати, то й не захоче жити. Вона мала двох приятелiв. Один любив ii i приносив iй квiти. Другого любила вона й давала йому грошi. Поруч iз нею жив ротмiстр граф Орлов – росiйський емiгрант, кельнер, кiностатист, платний ресторанний танцюрист iз посивiлими скронями, чудовий гравець на гiтарi. Вiн щодня молився Казанськiй Божiй Матерi, випрохуючи в неi посаду метрдотеля в готелi середньоi руки. А коли впивався, то починав плакати. Ще однi дверi. Панi Бендер, медсестра в будинку для немовлят. П’ятдесят рокiв. Чоловiк загинув на вiйнi. Двое дiтей померли 1918 року вiд недоiдання. Вона мала рябу кiшку. Бiльше нiчого. Поруч iз нею жив Мюллер, рахiвник на пенсii. Секретар якогось товариства фiлателiстiв. Ходяча колекцiя поштових марок, i бiльше нiчого. Щаслива людина. В останнi дверi я постукав. – Ну як, Джорджi, – спитав я, – i досi нема нiчого? Джорджi Блок похитав головою. Вiн був студентом четвертого семестру. Щоб провчитися чотири семестри, два роки працював у шахтi. Заощадженi грошi майже всi вже витратив, лишилося ще на якихось два мiсяцi. Повернутися на шахту вiн не мiг, – тепер було повно безробiтних шахтарiв. Вiн усiляко намагався дiстати якусь роботу. Щось iз тиждень працював налiплювачем етикеток на маргариновiй фабрицi, але фабрика збанкрутувала. Невдовзi по тому влаштувався розносити газети й уже був полегшено зiтхнув, та через три днi на свiтанку його затримали двое невiдомих у кашкетах, забрали газети, порвали iх i попередили, щоб вiн бiльше не попадався iм на очi в ролi газетяра, бо в них, мовляв, i своiх безробiтних вистачае. Проте другого ранку вiн вийшов знов, хоч i мусив оплатити подертi газети. Якийсь велосипедист збив його з нiг, газети попадали в грязюку. Це коштувало йому двi марки. Вiн вийшов утрете i повернувся в подертому костюмi, з синцями на обличчi. Тодi вiн здався. І ось тепер сидiв у своiй кiмнатi i з вiдчаю зубрив, як навiжений, нiби це ще мало якийсь сенс. Їв вiн раз на добу. А було ж однаково, чи вiн закiнчить свое навчання, чи нi – навiть пiсля iспитiв йому б довелося чекати на посаду щонайменше рокiв десять. Я поклав йому пачку сигарет. – Кинь цю дурну роботу, Джорджi! Я теж колись кинув ii. Якщо буде треба, то ти завжди зможеш розпочати все наново. Вiн похитав головою. – Я помiтив ще тодi, пiсля шахти: все забуваеться, якщо не товчеш його щодня. Удруге в мене вже нiчого не вийде. Блiде обличчя, вiдстовбурченi вуха, короткозорi очi, хирлява постать iз запалими грудьми… Горе, та й годi… – Ну, бажаю успiху, Джорджi… У нього теж уже не було батькiв. Кухня. Опудало з голови дикого кабана – пам’ять по небiжчиковi пановi Залевському. Телефон. Сутiнок. Запах газу й несвiжого жиру. Дверi в коридор з багатьма вiзитними картками навколо дзвiнка. Тут i моя: «Роберт Локамп, студ. фiл., два довгих». Картка була пожовкла й брудна. «Студ. фiл.»! Теж менi студент! Але я написав iх хтозна-коли. Я спустився сходами вниз i пiшов до кав’ярнi «Інтернацiональ». «Інтернацiональ» – великий, темний, наскрiзь прокурений, довгий, як кишка, зал з кiлькома бiчними кiмнатами. Спереду, коло прилавка, – пiанiно. Воно було розладнане, кiлька струн лопнуло, клавiшi зi слоновоi кiстки теж були не всi, але я любив цю добру, хоч i заiжджену музичну шкапу. Вона менi цiлий рiк була за товариша, коли я працював у кав’ярнi за тапера. У бiчних кiмнатах збиралися торговцi худобою, а часом власники атракцiонiв iз площi розваг. Неподалiк вiд входу сидiли повii. У кав’ярнi не було нiкого, тiльки плоскостопий кельнер Алоiс стояв за прилавком. – Як завжди? – спитав вiн. Я кивнув. Вiн принiс менi чарку портвейну, наполовину з ромом. Я сiв до столу й бездумно втупився очима поперед себе. З вiкна падала навскiс сива вiд пороху смуга сонячного промiння й осявала пляшки на полицях. Черрi-брендi жеврiло, як рубiн. Алоiс обполiскував посуд. Господарська кiшка сидiла на пiанiно й муркотiла. Я неквапливо викурив сигарету. Мене хилило на сон. Дивний голос був у тiеi дiвчини вчора. Низький, грубуватий, майже хрипкий, i все-таки лагiдний. – Дай-но менi кiлька журналiв, Алоiсе, – попросив я. Рипнули дверi, i зайшла Роза, повiя, що промишляла на цвинтарi, на прiзвисько Залiзна Кобила. Прозвали ii так за витривалiсть. Вона замовила чашку шоколаду. Таку розкiш вона дозволяла собi щонедiлi вранцi, а потiм iхала до Бургдорфа одвiдати свою малу. – Привiт, Роберте! – Привiт, Розо! А як там твоя мала? – Ось поiду й побачу. Везу iй дещо. Вона витягла з пакунка червонощоку ляльку й натиснула iй на живiт. «Ма-ма!» – пропищала лялька. Роза сяяла усмiшкою. – Чудово, – сказав я. – Ось поглянь. – Вона перехилила ляльку назад. Очi клацнули й заплющилися. – Неймовiрно, Розо. Задоволена, вона сховала ляльку назад у пакунок. – Ти розумiешся на таких речах, Роберте. З тебе вийде непоганий чоловiк. – Хтозна, – невпевнено сказав я. Роза дуже любила свою малу. Мiсяцiв три тому, коли вона ще не вмiла ходити, Роза тримала ii при собi, у своiй кiмнатi. Незважаючи на свiй фах, вона все ж таки влаштовувалась, бо поруч була якась комiрчина. Коли вона ввечерi приходила з клiентом, то, вигадавши якусь причину, залишала його на якусь хвильку перед дверима, а сама забiгала до кiмнати, завозила коляску з дитиною до комiрчини, замикала дверi i аж тодi вже впускала гостя. Але в груднi малiй доводилося надто часто мандрувати з теплоi кiмнати до неопалюваноi комiрчини. Вона застудилась i часто плакала, коли хтось приходив. Роза змушена була розлучитися з нею, хоч як це iй було тяжко. Вона вiддала ii в дорогий дитячий притулок. Там Розу вважали за чесну вдову. Інакше ii дитину не прийняли б. Роза пiдвелася. – То ти прийдеш у п’ятницю? Я кивнув. Вона глянула на мене. – Ти ж знаеш, що сталося? – Звичайно. Я не мав нiякого уявлення про те, що сталося, але й не мав нiякого бажання розпитувати. Я звик до цього за той рiк, що працював тут тапером. Так було найзручнiше. Як i бути з усiма дiвчатами на «ти». Інакше не випадало. – Бувай, Роберте. – Бувай, Розо. Я ще трохи посидiв. Але того дрiмотного спокою, яким я щонедiлi втiшався в «Інтернацiоналi», сьогоднi я не вiдчув. Тому я випив ще чарку рому, погладив кiшку й пiшов. Цiлий день я вештався по мiсту. Я й сам добре не знав, до чого б удатися, i нiде надовго не затримувався. Надвечiр пiшов до нашоi майстернi. Кестер був там, працював бiля «кадилака». Ми його нещодавно купили за безцiнь як старий мотлох, вiдремонтували як слiд, i Кестер саме наводив на нього останнiй лоск. Ми сподiвалися добре заробити на ньому, хоч я й не дуже вiрив, що нашi сподiвання справдяться. У тяжкi часи всi волiли купити невелику машину, а не такий автобус. – Сидiти нам iз ним у дiвках, Отто, – мовив я. Але Кестер не втрачав надii. – Сидять тепер з машинами середнього класу, Роббi, – сказав вiн. – Купцi е на дешевi й на дуже дорогi. Бо е ще люди, що мають грошi. Або принаймнi удають, що мають. – Де Готфрiд? – спитав я. – На якихось полiтичних зборах… – Здурiв, чи що? Навiщо вони йому? Кестер засмiявся: – Вiн i сам не знае. Мабуть, вiдчув весну. А навеснi його завжди тягне до чогось нового. – Може, й так, – сказав я. – Давай я тобi допоможу. Не дуже хапаючись, ми прововтузилися коло машини, аж поки стемнiло. – Ну, годi, – сказав Кестер. Ми вмилися. – Знаеш, що тут у мене? – спитав вiн, поплескуючи по гаманцевi. – А що? – Квитки на сьогоднiшнiй матч iз боксу. Два. Ходiмо? Я завагався. Отто здивовано глянув на мене. – Стiллiнг проти Уоркера, – сказав вiн. – Бiй буде цiкавий. – Вiзьми з собою Готфрiда, – запропонував я йому й сам собi здався смiшним, що вiдмовляюся йти з ним. Але менi справдi не хотiлося йти, хтозна й чому. – Щось запланував на вечiр? – спитав Кестер. – Нi. Вiн глянув на мене. – Пiду додому, – сказав я. – Писатиму листи й таке iнше. Треба ж колись… – Може, ти захворiв? – занепокоено спитав вiн. – Та нi! Може, я теж вiдчув весну… – Ну, гаразд. Як хочеш. Я поплентався додому. Та коли опинився у себе в кiмнатi, на мене знов налягла нудьга. Я блукав iз кутка в куток, не розумiючи, чому менi захотiлося додому. Нарештi пiшов до Джорджi й у коридорi здибав панi Залевську. – Отакоi! – витрiщилась вона на мене. – Ви тут? – Менi важко було б це заперечити, – вiдповiв я трохи роздратовано. Вона похитала головою в сивих кучерях. – Не гуляете? Чудасiя, та й годi! У Джорджi я пробув недовго – за якiсь чверть години вже повернувся до себе. Подумав, чи не хочеться менi чогось випити. Нi, не хочеться. Тодi сiв до вiкна й почав дивитися на вулицю. Над цвинтарем кажановими крильми нависли сутiнки. За будинком профспiлок небо було зеленкувате, як недостигле яблуко. Уздовж вулицi вже свiтилися лiхтарi, але ще було не зовсiм темно, i здавалося, нiби iм холодно. Я пошукав пiд книжками записку з номером телефону. Зрештою, чого б i не подзвонити? Я ж навiть нiби пообiцяв, що подзвоню. А втiм, ii, може, й немае вдома. Я пiшов на майданчик, де стояв телефон, пiдняв слухавку та сказав номер. Чекаючи на вiдповiдь, я вiдчув, нiби з чорного отвору слухавки лагiдною хвилею напливае легке нетерпiння. Дiвчина була вдома. Коли ii низький, хрипкуватий голос раптом примарно залунав у передпокоi панi Залевськоi мiж головами диких кабанiв, серед запаху несвiжого жиру й брязкоту посуду, залунав тихо й повiльно, нiби дiвчина обдумувала кожне слово, невдоволення мое зникло. Я не тiльки розпитав, як вона доiхала, але й домовився, що ми пiслязавтра зустрiнемося. Аж тодi я поклав слухавку, i раптом усе здалося менi вже не таким нудним i безрадiсним. «Геть здурiв», – подумав я й похитав головою. Тодi взяв слухавку й подзвонив до Кестера. – Квитки ще в тебе, Отто? – Так. – Добре. То я йду з тобою на бокс! Пiсля змагань ми ще трохи походили нiчним мiстом. На вулицях було ясно й безлюдно. Сяяли вивiски. У вiтринах хтозна-навiщо горiло свiтло. В однiй стояли голi манекени з розмальованими обличчями, нiби якiсь розбещенi привиди. У другiй виблискували коштовностi. Далi йшов унiвермаг, освiтлений, наче кафедральний собор. Вiтрини його пiнилися рiзнобарвними, яскравими шовками. Перед кiнотеатром стояли блiдi, зголоднiлi люди. Поряд iз ними виблискувала вiтрина продуктового магазину. У нiй, мов башти, височiли консервнi бляшанки, лежали загорнутi у вату нiжнi яблука кальвiль, на шнурку погойдувалась, як бiлизна на вiтрi, цiла низка ситих гусей, мiж твердими сухими ковбасами лежали рум’янi круглi буханцi, й жовтувато, й рожево мерехтiли скибки лосося та печiнкового паштету. Ми сiли на лаву неподалiк скверу. Похолодало. Мiсяць, нiби дугова лампа, висiв над будинками. Було вже далеко за пiвнiч. На бруковi поблизу робiтники поставили намет i лагодили трамвайнi рейки. Сичали зварювальнi апарати, на темнi постатi, що схилялися над рейками, падали снопи iскор. Казани з асфальтовою смолою чадiли коло них, як польовi кухнi. Ми сидiли, думаючи кожен про свое. – Дивно почуваеш себе в недiлю, га, Отто? Кестер кивнув. – Навiть радiеш, коли вона вже минае. Кестер знизав плечима. – Так звикаеш крутитися, наче в колесi, що, коли випадае вiльна хвилина, ти почуваешся, наче не в своiй тарiлцi. Я пiдняв комiр пальта. – А що нам, власне, заважае жити, Отто? Вiн глянув на мене й усмiхнувся. – Було таке, що заважало, Роббi. – Це правда, – погодився я. – А все-таки… З-пiд автогену бризнуло над асфальтом яскраве зелене промiння. Освiтлений зсередини намет робiтникiв здавався темним затишним житлом. – Як ти гадаеш, «кадилак» до вiвторка буде готовий? – запитав я. – Може, й буде, – вiдповiв Кестер. – А тобi навiщо? – Та просто так… Ми встали й пiшли додому. – Сьогоднi менi якось не по собi, Отто, – сказав я. – З кожним бувае. На добранiч, Роббi. – На добранiч, Отто. Я ще трохи посидiв у себе в кiмнатi. Вона раптом перестала менi подобатись. Потворна люстра, занадто яскраве свiтло, потертi крiсла, безнадiйно буденний лiнолеум, а ще цей умивальник, це лiжко й над ним ота картина iз зображенням битви пiд Ватерлоо… «Нi, сюди не приведеш порядноi людини, – подумав я собi. – А жiнку й поготiв. Хiба що повiю з “Інтернацiоналю”». ІІІ У вiвторок уранцi ми сидiли на подвiр’i перед своею майстернею i снiдали. «Кадилак» був готовий. Ленц тримав у руках аркуш паперу й переможно дивився на нас. Вiн завiдував у нас рекламою i тiльки-но прочитав менi й Кестеровi складене ним оголошення про продаж машини. Воно починалося словами «Вiдпустка на пiвденному узбережжi в розкiшному екiпажi» i було чимось середнiм мiж вiршем та гiмном. Ми з Кестером трохи помовчали. Треба було оговтатись пiсля цiеi зливи нестримноi фантазii. Ленц уважав, що приголомшив нас. – Тут тобi й поезiя, i розмах, хiба нi? – гордо запитав вiн. – У нашу дiлову добу треба бути романтиком, у цьому весь фокус. Протилежностi приваблюють. – Та не тодi, коли йдеться про грошi, – заперечив я. – Автомобiлi купують не для того, щоб укласти в щось грошi, хлопче, – не погодився зi мною Готфрiд. – Їх купують, щоб витратити грошi, а тут уже починаеться романтика, принаймнi для дiловоi людини. А для бiльшостi людей вона навiть на тому й кiнчаеться. Як ти думаеш, Отто? – Бачиш… – обережно почав Кестер. – Та що тут довго балакати, – перебив я його. – Так рекламують курорт або якийсь косметичний крем, але не автомашину. Ленц хотiв щось заперечити… – Стривай, – повiв я далi. – Ти вважаеш, Готфрiде, що ми упередженi. То давай спитаемо Юпа. Це ж бо голос народу! П’ятнадцятирiчний Юп був нашим единим службовцем, щось на зразок учня. Вiн обслуговував бензоколонку, приносив нам снiданок, а ввечерi складав на мiсце iнструмент. Вiн був невеличкий на зрiст, обсипаний ластовинням i мав величезнi вiдстовбурченi вуха. Я таких бiльше нi в кого не бачив. Кестер казав, що якби Юп упав з лiтака, то нiчого з ним би не сталося, бо вiн на своiх вухах спокiйнiсiнько приземлився б. Ми покликали хлопця, i Ленц прочитав йому оголошення. – Зацiкавився б ти такою автомашиною, Юпе? – спитав Кестер. – Автомашиною? – перепитав Юп. Я засмiявся. – Ну, звiсно, автомашиною. Чи, може, ти думаеш, що йдеться про коника-стрибунця? – пробурчав Готфрiд. – А та автомашина мае швидкий хiд, керований з кабiни кулачковий вал та гiдравлiчнi гальма? – незворушно спитав Юп. – Та це ж наш «кадилак», бовдуре! – гримнув на нього Ленц. – Не може бути, – заперечив хлопець, вишкiряючись до вух. – Чув, Готфрiде! – сказав Кестер. – Оце i е романтика сьогоднiшнього дня. – Чухрай до своеi колонки, Юпе, клятий сину двадцятого сторiччя! Ленц iз досадою подався до нашоi халабуди, додати в оголошення бiльше технiчних даних, зберiгши, проте, його поетичний стиль. Кiлькома хвилинами пiзнiше до нас несподiвано прийшов старший iнспектор Барзiг. Ми зустрiли його як тiльки могли шанобливо. Вiн був iнженером-експертом страховоi автомобiльноi компанii «Фенiкс», поважна персона, вiд якоi залежали замовлення на ремонт машин. Стосунки в нас iз ним були найкращi. Як iнженер-експерт вiн був справжнiй диявол, нiкому не давав спуску, але через свое захоплення метеликами – м’який, як вiск… Вiн мав багатющу колекцiю, i ми подарували йому якось великого нiчного метелика, що залетiв до нас у майстерню. Барзiг аж зблiд i споважнiв, коли ми дали йому ту дивовижу. То була так звана мертва голова – вельми рiдкiсний метелик, якого саме бракувало в його колекцii. Вiн нiколи не забував цього епiзоду й вiдтодi добував нам замовлення на ремонт, де тiльки було можна. А ми ловили для нього кожну комаху, яка траплялася нам пiд руку. – Чарочку вермуту, пане Барзiг? – запитав Ленц, до якого знов повернувся добрий гумор. – До вечора я нiякого алкоголю не п’ю – це мое тверде правило, – вiдповiв Барзiг. – Правила iнколи треба порушувати, бо яка тодi з них радiсть, – заперечив Готфрiд i налив вина. – Випиймо за майбутне бражника бузкового, павиного ока й перламутрiвки. Барзiг якусь мить вагався. – Ви так умiете пiдiйти до мене, що нiяк вiдмовитись, – сказав вiн i взяв чарку. – Але тодi давайте вип’емо й за волове око! – Вiн знiяковiло усмiхнувся, нiби сказав щось двозначне про жiнок. – Я, бачте, вiдкрив новий тип… Зi щетинистими вусиками. – Ого! – сказав Ленц. – Честь вам i слава! Отже, ви один iз першовiдкривачiв у цiй галузi, i ваше iм’я буде вписане в аннали природничих наук! Ми випили ще по чарцi за щетинистi вусики. Барзiг витер губи. – А я до вас iз гарною новиною: можете забрати «форд». Дирекцiя погодилась доручити ремонт вам. – Чудово! – сказав Кестер. – Нам ця робота дуже до речi. А як iз нашим кошторисом? – Його схвалено. – Без вiдрахункiв? Барзiг примружив одне око. – Спершу пани опиралися, та врештi-решт… – Повну чарку за страхову компанiю «Фенiкс»! – сказав Ленц i налив усiм знову. Барзiг пiдвiвся та став прощатися. – А жiнка, що сидiла у «фордi», – сказав вiн, виходячи, – таки померла кiлька днiв тому. А мала тiльки порiзи. Мабуть, забагато кровi втратила. – А скiльки iй було рокiв? – запитав Кестер. – Тридцять чотири, – вiдповiв Барзiг. – Вагiтнiсть на четвертому мiсяцi. Застрахована на двадцять тисяч марок. Ми вiдразу ж поiхали, щоб забрати машину в ii власника – якогось пекаря. Вiн уночi iхав напiдпитку та з розгону ввiгнався в мур. Дружина його дiстала поранення, а його хоч би тобi дряпонуло. Вiн прийшов у гараж, коли ми взяли вже машину на буксир, постояв трохи й мовчки дивився на нас: похнюплений, iз зсутуленою спиною, короткошиiй, наче трохи похилившись уперед. Обличчя в нього було, як у всiх пекарiв, нездорового, сiрувато-бiлого кольору, i в сутiнку вiн нагадав менi великого кволого хробака. Вiн повагом пiдiйшов до нас. – Коли машина буде готова? – спитав вiн. – Тижнiв за три, – пообiцяв Кестер. Вiн показав на вiдкидний верх машини. – За це теж треба буде платити? – Нащо? – здивувався Кестер. – Адже вiн цiлiсiнький. Пекар роздратовано пересмикнув плечима. – Бачу. Але ж ви дiстали замовлення досить значне i пiд час ремонту могли б викроiти iз загальноi суми й на новий верх. Сподiваюся, ми зрозумiемо один одного. – Нi, не зрозумiемо, – сказав Кестер. Вiн дуже добре зрозумiв пекаря – той хотiв задурно дiстати новий верх. У страховку вiн не входив, отож йому хотiлося долучити верх до вартостi ремонту. Ми стали сперечатися з ним. Тодi пекар сказав, що анулюе замовлення i зажадае укласти новий кошторис iз згiдливiшою майстернею. Нарештi Кестер поступився. Вiн нiколи не зробив би цього, якби ми мали iншу роботу. – Ну от, давно б так, – сказав пекар, криво посмiхаючись. – Я зайду ближчими днями, пiдберемо матерiал. Мабуть, вiзьму беж. Свiтлого вiдтiнку. Ми поiхали. Дорогою Ленц показав нам на сидiннi «форда» великi чорнi плями. – Кров його померлоi дружини. А вiн видурив собi новий верх. Беж. Свiтлого вiдтiнку. Такий не пропаде. Я не здивуюсь, коли вiн ще й страховку витисне за двох небiжчикiв. Адже дружина була вагiтна. Кестер знизав плечима. – Вiн, мабуть, гадае, дружина – то одне, а грошi – зовсiм iнше. – Може, й так, – сказав Ленц. – Певно, е люди, для яких страховка – то нiби розрада в нещастi. А в нас через нього п’ятдесят марок як корова язиком злизала… Пiсля обiду я, вигадавши якийсь привiд, пiшов додому. Я домовився про побачення з Патрицiею Гольман на п’яту годину, але в майстернi я про це нiкому нiчого не сказав. Не тому, що хотiв щось приховати, нi, просто менi раптом здалося, що ця зустрiч не вiдбудеться. Зустрiч вона призначила у якiйсь кав’ярнi. Я там нiколи не був, проте знав, що це невеличкий вишуканий ресторанчик. Я спокiйно поiхав туди, не пiдозрюючи нiчого прикрого. Проте, переступивши порiг, я аж вiдсахнувся з переляку. У залi стояв гамiр жiночих голосiв. Я потрапив до звичайноi дамськоi кондитерськоi. Менi якось пощастило захопити столик, що тiльки-но звiльнився. Знiяковiло озираючись, я помiтив, що в кав’ярнi, крiм мене, було ще тiльки двое чоловiкiв, та вони менi не сподобалися. – Вам кави, чаю чи шоколаду? – запитав офiцiант i, махнувши серветкою, змiв крихти тiстечок просто менi на костюм. – Подвiйний коньяк, – вiдповiв я. Вiн принiс коньяк. Але заразом привiв гурт любительок тiстечок, на чолi з дебелою лiтньою жiнкою в капелюшку зi страусовим пiр’ям, що шукали собi мiсця. – Ось чотири мiсця, прошу! – сказав офiцiант, показуючи на мiй стiл. – Стривайте, – заперечив я, – стiл зайнятий. Я чекаю ще когось… – Так не можна, пане! – сказав офiцiант. – У цю годину в нас не дозволяють займати наперед мiсця. Я глянув на нього. Потiм – на дебелу жiнку, що пiдiйшла до самого столу та вхопилася за спинку стiльця. Придивившись до ii обличчя, я зрозумiв, що опиратися не варто. Цю особу й гарматами не вiдженеш вiд столу, який вона вирiшила захопити. – Може б, ви принесли менi принаймнi ще один коньяк? – гримнув я на офiцiанта. – Зараз принесу, пане… Знову подвiйний? – Так. – Будь ласка, – вiн уклонився. – Цей стiл – на шiстьох, пане, – сказав вiн, нiби перепрошуючи. – Ну, гаразд. Принесiть краще коньяк! Дебела жiнка належала, мабуть, до товариства непитущих – вона так вирячилась на мою чарку, наче це була протухла рибина. Щоб допекти iй, я замовив собi ще один коньяк, а тодi й собi витрiщився на даму. Уся ця пригода видалася менi раптом кумедною. Чого я припхався сюди? І чого менi треба вiд тiеi дiвчини, на яку я чекаю? Я навiть не був певен, чи впiзнаю ii серед оцього гармидеру. Спересердя я одним духом перехилив чарку. – Привiт! – сказав хтось позад мене. Я пiдхопився з мiсця. Вона стояла й посмiхалася. – А ви, виявляеться, не марнуете часу! Я поставив чарку, яку все ще тримав у руцi, на стiл. Я розгубився. Дiвчина була зовсiм iнша, нiж я ii запам’ятав. Серед оцiеi юрми дебелих жiнок, що поглинали тiстечка, вона здавалася юною, стрункою амазонкою, холодною, сяючою, впевненою у собi й неприступною. «Нiчого в нас iз нею не вийде», – подумав я i сказав: – Звiдки це ви з’явилися, наче привид? Я ж увесь час не спускав очей з дверей. Вона показала кудись праворуч. – Там е ще однi. Але ж я запiзнилась. Ви вже давно тут? – Та нi. Не бiльше як двi-три хвилини. Я теж тiльки-но прийшов. Товариство за моiм столом замовкло. Я вiдчував у себе на потилицi осудливi погляди чотирьох статечних матрон. – Ми зостанемося тут? – спитав я. Дiвчина кинула швидкий погляд на столик, озирнулася i сказала усмiхаючись: – Боюсь, що кав’ярнi всi однаковiсiнькi… Я похитав головою. – Краще, коли в них менше людей. А в цiй бiсовiй тиснявi людину охоплюе комплекс неповноцiнностi. Приемнiше було б посидiти в якомусь барi. – У барi? Хiба е такi бари, що вiдкритi вдень? – Я знаю один такий, – сказав я. – Там, правда, дуже тихо. Якщо ви не проти… – Інколи – не проти… Я глянув на неi, не вiдразу збагнувши, що саме вона хотiла сказати. Узагалi я не проти iронii, коли, звiсно, йдеться не про мене. Але тепер сумлiння мое чомусь було нечисте. – Ну, то ходiмо! – мовила вона. Я пiдкликав офiцiанта. – Три подвiйних коньяки! – гукнув вiн таким голосом, нiби виставляв рахунок замогильному клiентовi. – Три марки тридцять пфенiгiв. Дiвчина обернулася. – Три подвiйнi за три хвилини? Ну й темпи у вас! – Тут два вчорашнi… – От брехун, – просичала менi навздогiн дебела жiнка. Вона надто довго мовчала. Я повернувся до столу й уклонився. – Щасливого вам Рiздва, люб’язнi панi! – І швидко пiшов геть. – Ви посварилися? – спитала мене дiвчина на вулицi. – Та нi… Але я справляю погане враження на добропорядних господинь. – Я теж, – вiдповiла вона. Я подивився на неi. Вона здавалася менi iстотою з iншого свiту. Я нiяк не мiг собi уявити, хто вона така та як живе. У барi я вiдчув себе впевненiше. Коли ми ввiйшли, бармен Фред стояв саме за прилавком i до блиску протирав чарки для коньяку. Вiн привiтався зi мною так, немов бачив мене вперше й нiби це не йому довелося два днi тому вести мене додому. Вiн мав добру школу й чималий життевий досвiд. У залi було порожньо. Тiльки коло одного столика сидiв, як мало не щодня, Валентин Гаузер. Я знав його ще з вiйни – ми були в однiй ротi. Якось вiн, незважаючи на артобстрiл, принiс менi на передову лист, бо думав, що то вiд моеi матерi. Вiн знав, що я давно чекаю на цей лист: матерi мали робити операцiю. Але вiн помилився – то була звичайнiсiнька реклама на пiдшлемники з кропив’яноi тканини. Коли вiн повертався, його поранило в ногу. Невдовзi пiсля закiнчення вiйни Валентин дiстав спадщину. Вiдтодi вiн ii пропивав, запевняючи, що треба як слiд святкувати таку щасливу подiю, коли ти лишився живий на вiйнi. Байдуже, що минуло вже чимало рокiв, хоч скiльки святкуй, усе замало, казав вiн. Валентин був один з тих, у кого вiйна найдужче закарбувалася в пам’ятi. Ми, його товаришi, багато чого вже позабували, а вiн пам’ятав кожний день i кожну годину. Я зауважив, що вiн уже чимало випив, бо сидiв у своему кутку обважнiлий i байдужий до всього. Я пiдняв руку. – Салют, Валентине! Вiн глянув на мене й кивнув: – Салют, Роббi! Ми з дiвчиною сiли за столик у другому кутку. Пiдiйшов бармен. – Чого б ви хотiли випити? – спитав я у дiвчини. – Мабуть, мартiнi, – вiдповiла вона. – Сухого мартiнi. – На це Фред мастак, – сказав я. Фред усмiхнувся. – А менi – як завжди! – сказав я. У напiвтемному барi було прохолодно. Терпко пахло розлитим джином i коньяком, так нiби духом ялiвцю i хлiба. Пiд стелею висiла вирiзьблена з дерева модель вiтрильника. Стiна за прилавком була оббита мiддю. У тьмяному свiтлi люстри мiдь вигравала червоним полиском, наче в нiй вiддзеркалювався якийсь пiдземний вогонь. З усiх невеличких кованих бра свiтилися тiльки два: одне бiля Валентина, друге бiля нас. На них були жовтi пергаментнi абажури, що були зробленi зi старих географiчних карт, через що вони i здавалися вузенькими свiтляними частинками свiту. Я був трохи збентежений i не знав, з чого почати розмову. Бо дiвчини цiеi я, власне, зовсiм не знав, i що довше я на неi дивився, то чужiшою вона менi здавалася. Давно вже я не сидiв отак удвох iз жiнкою i тому розучився… Я бiльше звик до чоловiчого товариства. Там, у кав’ярнi, було надто гамiрно, а тут – надто тихо. Через цю тишу кожне слово набувало такоi ваги, що провадити невимушену розмову було важко. Менi вже начебто здавалося, що я хочу повернутися до тiеi кав’ярнi. Фред принiс чарки. Ми випили. Ром був свiжий, мiцний i мав присмак сонця. Вiн мiг бути людинi пiдпорою. Я випив чарку та вiдразу вiддав ii Фредовi. – Подобаеться вам тут? – спитав я. Дiвчина кивнула. – Краще, нiж там, у кондитерськiй? – Ненавиджу кондитерськi, – вiдповiла вона. – А чого ж тодi ми зустрiлися саме там? – здивовано спитав я. – Не знаю. – Вона скинула берет. – Просто менi нiчого бiльше не спало на думку… – Тим краще, що тепер вам тут до вподоби. Ми приходимо сюди часто. Вечорами ця халабуда стае для нас наче домiвкою. Вона усмiхнулась. – Це, мабуть, сумно? – Нi, – вiдповiв я. – Цiлком по-сучасному. Фред принiс менi другу чарку, а бiля неi поклав на стiл зелену гаванську сигару. – Вiд пана Гаузера. Валентин зi свого кутка помахав менi рукою й пiдняв свою чарку. – Тридцять перше липня сiмнадцятого року, Роббi! – глухо сказав вiн. Я кивнув йому й теж пiдняв чарку. Йому завжди потрiбно було пити до когось, я бачив уже, як вiн, вихиляючи ввечерi чарку десь у сiльськiй пивничцi, звертався до мiсяця або до бузкового куща. Вiн тодi згадував якийсь день iз окопного життя, коли йому доводилось дуже тяжко, i був вдячний за те, що вiн iще живий i може сидiти тут. – Це мiй друг, – сказав я дiвчинi. – Фронтовий товариш. Вiн один, кого я знаю, хто з великого лиха зумiв створити собi маленьке щастя. Вiн уже не знае, як йому скористатися зi свого життя, отож вiн просто тiшиться, що ще живий. Вона задумлено глянула на мене. Коса смуга свiтла впала iй на чоло й вуста. – Я це добре розумiю, – мовила вона. Я подивився на неi. – Не можете ви цього розумiти. Ви для цього надто молода. Вона усмiхнулася легенькою, що майнула лише в ii очах, усмiшкою, обличчя майже не змiнилося, а тiльки ледь прояснiло, нiби освiтлене зсередини. – Надто молода, – проказала вона, – це не те слово. По-моему, надто молодим бути неможливо. Тiльки – надто старим. Я помовчав хвилинку. – Проти цього можна було б заперечити, – вiдповiв я i кивнув Фредовi, щоб вiн принiс менi ще чогось випити. Дiвчина поводилася так упевнено й невимушено, а я почував себе поруч iз нею якимось бовдуром. Я залюбки повiв би з нею легеньку, грайливу розмову, яка тепер була б саме до речi та яка зазвичай спадае на думку аж тодi, коли ти знову залишаешся сам-один. Ленц був мастак на такi розмови, а в мене завжди виходило якось важко й незграбно. Готфрiд слушно казав, що як спiврозмовник я стою десь на рiвнi поштаря. На щастя, Фред був хлопець тямущий. Замiсть носити вино наперстками, вiн принiс менi вiдразу повну склянку, щоб йому не доводилося бiгати туди й сюди i щоб не так було помiтно, скiльки я п’ю. А менi треба було пити, бо я не скинув би цього тягаря з душi. – Може, вип’ете ще мартiнi? – запитав я у дiвчини. – А що ви п’ете? – Це ром… Вона подивилась на мою склянку. – Ви й того разу пили це саме. – Так, – вiдповiв я, – здебiльшого я п’ю ром. Вона похитала головою. – Не уявляю, щоб вiн був смачний… – Смачний? Я про це давно не думаю, – сказав я. Вона глянула на мене. – Нащо ж ви тодi його п’ете? – Коли п’ють ром, то не думають про те, смачний вiн чи нi, – почав я, зрадiвши, що знайшов тему, на яку можу говорити. – Це не просто напiй, а скорiше друг. Друг, iз яким легше жити на свiтi. Друг, що змiнюе свiт. Тому його й п’ють… – Я вiдсунув склянку. – То замовити для вас iще один мартiнi? – Краще вже ром, – сказала вона. – Треба ж i менi його покуштувати… – Гаразд, – вiдповiв я, – але не цього. Цей на почин надто мiцний. Принеси-но «Баккардi-коктейль»! – гукнув я Фредовi. Фред принiс чарки й поставив мисочку з солоним мигдалем та пiдсмаженими кавовими зернами. – А мою пляшку постав коло мене, – сказав я. Помалу все набувало певноi форми i звучання. Зникла нерiшучiсть, слова з’являлися самi собою, i я вже не дуже зважав на те, що говорив. Я пив собi й пив, вiдчуваючи, як наринае на мене, пiдхоплюе велика, лагiдна хвиля, як цi порожнi сутiнки сповнюються образами, як понад байдужими, сiрими проявами iснування таемниче витае мовчазний натовп мрiй. Стiни бару розступилися, i це вже був не бар, а якийсь куточок свiту, затишний притулок, напiвтемне укриття, навколо якого точилася одвiчна бiйка хаосу, в якому ми заховались, загадково навiянi одне одному присмерком часу. Знiтившись, дiвчина сидiла на своему стiльцi, чужа й таемнича, наче закинута сюди з потойбiчного життя. Я чув своi слова, але менi здавалося, наче це вже не я, наче це говорить хтось iнший, хтось, ким я хотiв би бути. Слова були не тi, що треба, вони набували iншого змiсту, втручаючись в iншi, барвистiшi сфери, несхожi на тi, де вiдбувалися дрiбнi подii мого життя: я знав, що слова моi – неправда, що вони вже фантазiя, брехня, та менi було байдуже – правда була безрадiсна й сiра, i тiльки почуття та ореол мрiй були справжнiм життям. Мiдна купеля бару мiнилась вогнями. Час вiд часу Валентин пiдiймав свою чарку й мурмотiв якусь дату. За вiкнами приглушено хлюпотiла вулиця, сповнена крику хижих птахiв – сигналiв автомашин. Коли хтось розчиняв дверi, з вулицi нiби хлюпав зойк – зойк староi баби – лайливоi i заздрiсноi. Було вже темно, коли я одвiв Патрицiю Гольман додому. Повертався я, не поспiшаючи, нараз вiдчувши себе самотнiм i спустошеним. Накрапав дрiбний дощ. Я спинився перед вiтриною i аж тепер вiдчув, що перебрав мiру. Вiдчув цiлком ясно, хоча й твердо стояв на ногах. Мене враз наче жаром обсипало. Я розстебнув пальто та збив капелюх на потилицю. Стонадцять чортiв! Знов мене занесло чортзна-куди! Чого тiльки я iй не наплiв? Я не зважувався навiть обмiркувати це докладнiше. Де там – я вже й не пам’ятав, що саме говорив, i це було найгiрше. Тепер, коли я сам-один стояв на холоднiй вулицi, де повз мене гуркотiли автобуси, все здавалося зовсiм iнакше, як у напiвтемному барi. Я сам себе проклинав. Гарне враження справив я на дiвчину – що й казати! Вона ж усе помiтила. Адже сама вона майже нiчого не пила. А коли прощалися, якось так дивно подивилася на мене… Господи! Рвучко повернувшись, я зiткнувся з низеньким опасистим чоловiком. – Що таке! – люто просичав я. – Повилазило тобi, опудало солом’яне? – загавкав на мене товстун. Я витрiщився на нього. – Людей не бачив, чи що? – дзявкав вiн далi. Саме така зустрiч була менi потрiбна. – Людей, безперечно, бачив, – сказав я, – але щоб прогулювалися пивнi бочки, такого нi! Товстуновi не зацiпило. Вiн спинився, надимаючись вiд гнiву. – А чи не пiшов би ти до зоопарку! – скипiв вiн. – Замрiяним кенгуру нiчого вештатися по вулицi. Я зрозумiв, що маю справу з лайливцем високоi квалiфiкацii. Треба було, незважаючи на пригнiчений настрiй, вiдстояти свою честь. – Чухрай далi, псих недоношений, – сказав я i, урочисто пiднявши руку, благословив його. Та вiн не склав зброi. – Залий собi хоч бетону в голову, мавпо собакоголова! – гавкнув вiн. На це я обiзвав його клишоногою поторочею. Вiн мене – какаду в клiтцi, я його – безробiтним гробарем. На це вiн, уже трохи шанобливiше, обiзвав мене раковою пухлиною на коров’ячiй головi, а я його тодi, щоб нарештi поставити крапку, – ходячим кладовищем бiфштексiв. І враз його обличчя прояснiло. – Кладовище бiфштексiв – це здорово! – сказав вiн. – Такого я досi не чув. Занотую до свого репертуару! Бувайте, – вiн трохи пiдняв капелюх, i ми розiйшлися, сповненi поваги один до одного. Ця сутичка трохи збадьорила мене. Та почуття досади не минало. Навпаки: чим я тверезiшав, тим воно сильнiшало. Я здавався сам собi викрученим мокрим рушником. Але поступово мене брала досада вже не тiльки на себе, а й на весь свiт, навiть на дiвчину. Бо ж напився я через неi. Я пiдняв комiр пальта. Хай собi думае про мене, що хоче, менi байдуже, хай одразу знае, з ким мае справу. Кат iз ним – про мене, що сталося, те сталося. Зарадити вже нiчим не можна. А може, так воно й лiпше… Я повернувся в бар i тепер уже напився по-справжньому. IV Надворi стало тепло й вогко, кiлька днiв, не перестаючи, iшов дощ. Потiм небо прояснiло, почало припiкати сонце, i коли в п’ятницю я прийшов уранцi до майстернi, то побачив на подвiр’i Матильду Штос: вона стояла, спершись на мiтлу, i обличчя в неi сяяло, як у рознiженого бегемота. – Погляньте-но, пане Локамп, на цю красу! Хiба ж не диво?! Я вражений спинився: стара слива коло бензоколонки за одну нiч укрилася цвiтом. Цiлу зиму стояла вона крива й гола, ми вiшали на неi старi покришки, настромляли на сучки сушитися канiстри з-пiд мастила, вона правила нам хiба що за зручну вiшалку для будь-чого, починаючи вiд ганчiрок i до капота; ще кiлька днiв тому на нiй висiли, трiпочучи на вiтрi, щойно випранi синi комбiнезони, ще вчора на нiй навряд чи можна було щось зауважити, – i раптом, за одну-однiсiньку нiч, вона, наче в казцi, перетворилася на рожево-бiлу нiжну хмаринку, хмаринку з ясного цвiту; так нiби на наше брудне подвiр’я залетiла ненароком зграйка метеликiв. – А як пахне! – замрiяно мовила Матильда й закотила очi пiд лоба. – Розкiшно – точнiсiнько, як ваш ром… Я не вiдчував нiякого запаху. Але одразу ж усе зрозумiв. – Пахне скорiше коньяком для клiентiв, – сказав я. Матильда рiшуче заперечила: – Пане Локамп, ви, певне, застудилися! А може, у вас полiпи в носi. Тепер полiпи мало не в кожного. Але в староi Штосихи нiс, як у хорта, можете менi повiрити, що пахне ромом, вистояним ромом… – Ну гаразд, Матильдо… Я налив iй чарку рому й пiшов до бензоколонки. Юп уже був там. Перед ним у iржавiй консервнiй бляшанцi стояли зрiзанi з дерева розквiтлi гiлочки. – Що це в тебе? – здивовано спитав я. – Це для дам, – пояснив Юп. – Коли якась дама пiд’iжджае до бензоколонки заправитись, то дiстае вiд мене ще й таку гiлочку. Завдяки цьому я продав уже на дев’яносто лiтрiв бiльше, нiж завжди. Це дерево варте золота, пане Локамп. Коли б у нас його не було, то варто було б поставити штучне. – А ти справжнiй бiзнесмен, хлопче! Вiн усмiхнувся. Сонячне промiння просочувалося крiзь його вуха, i вони нагадували рубiновi шибки в церковних вiтражах. – Мене вже двiчi сфотографували, – повiдомив Юп. – На фонi дерева. – Отакоi, ти ще станеш кiнозiркою, – сказав я i пiшов до оглядовоi ями, звiдти, з-пiд «форда», саме вилазив Ленц. – Роббi, – сказав вiн, – знаеш, що менi спало на думку? Нам треба було подбати про ту дiвчину, що була з Бiндiнгом. Я пильно подивився на нього. – Тобто як? – А отак, як я й сказав. Чого ти на мене витрiщився? – І не думав. – Не думав, ти iх просто вирячив. Як же ii звуть, ту дiвчину? Пат, але як далi? – Не знаю, – вiдповiв я. Вiн пiдвiвся. – Не знаеш? Ти ж записав ii адресу. Я сам бачив. – Загубив папiрець. – Загубив?! – Вiн учепився обома руками у свою жовту чуприну. – І це заради цього я тодi цiлу годину вiдволiкав вiд вас Бiндiнга? Загубив! А може, Отто запам’ятав адресу? – Отто ii теж не знае. Ленц подивився на мене. – Жалюгiдний дилетант! Тим гiрше! Хiба ж ти не бачив, що то була чудесна дiвчина? Господи! – Ленц звiв очi до неба. – Коли нарештi нам трапилося щось путне, то цей бовдур губить адресу! – Як на мене, то не така вже вона й чарiвна… – Бо ти осел, – заперечив Ленц, – йолоп, який нiчогiсiнько не тямить у тому, що вище рiвня повiй iз кав’ярнi «Інтернацiональ». Ех ти, тапер! Кажу тобi ще раз: це був щасливий випадок, просто щастя, ота дiвчина! Ти ж про таке й поняття не маеш! Ти бачив ii очi? Звiсно, не бачив; ти ж тiльки у свою чарку дивився! – Прикуси язика! – урвав я його, бо тiею чаркою вiн наче поцiлив мене у свiжу рану. – А руки, – вiв Ленц далi, не звертаючи на мене уваги, – тонкi, довгi руки, як у мулатки. На цьому, можеш менi повiрити, Готфрiд розумiеться! Боже милий! Нарештi трапилася дiвчина, прекрасна, невимушена i, що найголовнiше, вона вмiе створити атмосферу… – Вiн осiкся. – А ти взагалi знаеш, що таке атмосфера? – Повiтря, яке накачують у балон, – пояснив я похмуро. – Авжеж, – сказав вiн спiвчутливо та презирливо водночас, – авжеж, повiтря! Атмосфера, аура, ореол, тепло, таемничiсть – це те, що одухотворюе i оживляе красу, але що тобi говорити… твоя атмосфера – це випари рому. – Годi, а то дiстанеш чимось по макiтрi, – пробурчав я. Але Готфрiд не вгавав, а я його й пальцем не торкнув. Вiн же й гадки не мав про те, що трапилось, не знав, що кожне його слово вражае мене просто в серце. А найбiльше кожне слово про пиятику. Я вже був якось пережив це i заспокоiвся, а вiн знову все розбурхав. Нахвалював дiвчину, аж поки менi здалося, наче я й насправдi втратив щось напрочуд прекрасне, втратив без вороття. Усе ще роздратований, пiшов я о шостiй до кав’ярнi «Інтернацiональ» – свого давнього притулку; Ленц iще раз нагадав менi про це. Зайшовши до залу, я, на свiй подив, побачив, що там завiзно. На прилавку стояли торти, тiстечка, а плоскостопий Алоiс протупотiв у бiчну кiмнату з тацею, заставленою посудом для кави. Я спинився. Кава, кавниками? То, певне, бенкетувало якесь товариство, а отже, хтось, упившись, уже лежить пiд столиком. Але хазяiн роз’яснив менi в чiм рiч. Сьогоднi в однiй з бiчних кiмнат святкують прощання з Лiллi – Розиною подружкою. Я ляснув себе по лобi – як я мiг забути! Адже мене сюди запрошено! Запрошено як единого чоловiка, Роза на цьому особливо наголосила, бо ж присутнього тут гомосексуалiста Кiкi до уваги не брали. Я швиденько вийшов i повернувся з букетом квiтiв, ананасом, дитячим брязкальцем i плиткою шоколаду. Роза зустрiла мене усмiшкою великосвiтськоi дами. На нiй була чорна, глибоко декольтована сукня. Вона була господинею столу. Їi золотi зуби виблискували. Я запитав про здоров’я ii малоi i передав iй целулоiдне брязкальце й шоколад. Роза сяяла. З ананасом i квiтами я пiдiйшов до Лiллi: – Щиро вiтаю i бажаю щастя! – Вiн, як завжди, справжнiй джентльмен, – сказала Роза. – Ходи-но сюди, Роббi, сядь мiж мною i Лiллi. Лiллi була найближчою Розиною подругою. Вона зробила блискучу кар’еру. Стала тим, що було недосяжною мрiею кожноi звичайноi повii, – «дамою при готелi». «Дама при готелi» не шукае собi клiентiв на вулицi, вона живе в готелi i там-таки знайомиться з чоловiками. Мало хто з повiй досягае такого становища – обмаль туалетiв та й грошей замало, щоб можна було якийсь час перебути без клiентiв… Хоча Лiллi мешкала в провiнцiйному готелi, а проте за кiлька рокiв заощадила щось близько чотирьох тисяч марок. І ось тепер вона виходила замiж. Їi майбутнiй чоловiк тримав невеличку крамницю газових приладiв i радiоапаратури. Вiн усе знав про минуле Лiллi, та йому було байдуже. Щодо майбутнього, то вiн мiг бути цiлком спокiйний: якщо така дiвчина виходила замiж, то це вже було надiйно. Такi дiвчата знали свое ремесло, i таке життя iм остогидло. З них виходили вiрнi дружини. Весiлля Лiллi мало вiдбутися в понедiлок. А сьогоднi Роза влаштувала iй прощальну вечiрку з кавою. Усi прийшли, щоб iще раз побути з Лiллi. Пiсля одруження вона вже не зможе сюди приходити. Роза налила менi чашку кави. Алоiс пiдбiг iз величезним кексом, нашпигованим родзинками, посипаним мигдалем i цукатами. Вона поклала менi солiдний шматок. Я знав, що треба робити. Покуштував шматочок з виглядом знавця, а тодi удав страшенно здивованого. – Хай мене грiм поб’е, але такого, безперечно, не купиш! – Сама спекла, – вiдповiла Роза вдоволено. Вона вмiла добре куховарити й любила, коли ii за це хвалили. А щодо гуляшу та кексiв, то вона була неперевершена. Адже вона була чешка. Я подивився на товариство, що сидiло бiля столу. Ось вони, поденницi Божого вертограду, непохибнi знавцi людських душ, цi солдати кохання – ось Валлi-красуня, в якоi нещодавно пiд час нiчноi прогулянки в автомобiлi вкрали жоржетку з песця, ось Лiна з дерев’янкою замiсть однiеi ноги – вона й досi знаходила собi клiентiв; ось бiдолашна Фрiцi, що кохала плоскостопого Алоiса, хоч давно могла б мати власну квартиру й приятеля, який би утримував ii; ось Марго, червонощока Марго, яка завжди ходила вбрана, як домашня служниця, i цим приваблювала елегантних кавалерiв; ось Марiон, наймолодша з них усiх, усмiхнена й безжурна; ось Кiкi, якого не мали за чоловiка, бо вiн завжди носив жiноче вбрання й рум’янився; ось Мiмi, бiдолашна Мiмi, якiй уже сорок п’ять рокiв; з розширеними венами на ногах, iй уже нелегко бiгати вулицями… Було тут iще кiлька жiнок – подавальниць з бару, просто гостей – iх я не знав. І нарештi – другий почесний гiсть – «матуся», маленька, довiрена особа всiх нас, втiха й пiдтримка нiчних мандрiвцiв, «матуся», що тримала на розi Нiколаiштрасе чавунний казан, правила ночами за пересувний буфет i мiняльну контору й торгувала не тiльки сосисками, а потай iще й цигарками та гумовими виробами iнтимного вжитку; в неi можна було й грошi позичити. Я знав, як тут треба було поводитись. Сьогоднi – жодного слова про звичайнi iхнi справи, жодного недоречного натяку. Сьогоднi треба було забути про неймовiрну витривалiсть Рози, за яку ii прозвано Залiзною Кобилою, про розмови Фрiцi з торговцем худобою Стефаном Грiголяйтом про кохання, про те, як Кiкi пританцьовуе вдосвiта бiля кошика з крендельками. Сьогоднiшня бесiда мала пасувати вишуканому дамському товариству. – Усе вже наготувала, Лiллi? – запитав я. Вона кивнула. – Посаг уже давно готовий. – Чудовий посаг, – втрутилася Роза. – Все е до останньоi мереживноi накидочки… – А навiщо цi мереживнi накидочки? – запитав я. – Та ти що, Роббi? – Роза так докiрливо глянула на мене, що я якомога швидше згадав, навiщо вони, i сказав iй про це. Мереживнi накидочки – це ж плетенi чохли на меблi, символ дрiбнобуржуазного добробуту, священний символ шлюбного життя i втраченого раю… Усi цi жiнки стали повiями не з покликання, iх просто вибило з колii нормального життя. Потай вони мрiяли про шлюбну постiль, а не про розпусту. Але вони нiзащо в свiтi не зiзналися б у цьому. Я сiв до пiанiно. Роза вже давно чекала на це. Вона, як i всi цi дiвчата, любила музику. На прощання я ще раз зiграв усi ii та Лiллинi улюбленi мелодii. Спочатку «Молитву дiви». Хоч назва не надто пасувала до нашоi кав’ярнi, зате це була гучна, бравурна п’еска. Потiм зiграв «Вечiрню пiсню пташок», «Альпи палають», «Коли вмирае кохання», «Арлекiновi мiльйони», а наприкiнцi «Серце прагне в рiдний край». Остання була улюбленою Розиною пiснею. Бо ж повii – найчерствiшi й водночас найсентиментальнiшi з людей. Пiдспiвували всi. Гомосексуалiст Кiкi вторував. Нарештi Лiллi пiдвелася з-за столу. Їй треба було зайти по нареченого. Роза щиро розцiлувалася з нею. – Щасти тобi, Лiллi! Не пiддавайся! Несучи купу подарункiв, Лiллi пiшла. І Бог його знае чому, але обличчя ii зовсiм змiнилося. Жорсткi риси, що вирiзьбляються в кожного, кому доводиться спiзнати людську пiдлоту, наче стерлися, обличчя полагiднiшало, на ньому прозирало щось молоде, дiвоче. Ми вийшли на вулицю й помахали вслiд Лiллi. І раптом розридалася Мiмi. Вона сама була колись одружена. Чоловiк ii помер на вiйнi вiд запалення легенiв. Якби його було вбито, вона мала б хоч якусь пенсiю i iй нiчого було б iти на вулицю. Роза поплескала ii по спинi. – Ну, Мiмi, тiльки не розкисай. Ходiмо, вип’емо ще кави! Усе товариство повернулося до темного примiщення, як кури на сiдало. Але гарний настрiй уже минувся. – Заграй-но, Роббi, нам iще щось на прощання! – попросила Роза. – Щоб пiдняти нам дух! – Гаразд, – вiдповiв я. – Давайте врiжемо «Марш давнiх друзiв»! А потiм розпрощався i я. Роза тицьнула менi пакет iз печивом. Я вiддав його «матусиному» синовi, який готував уже на вулицi казан iз ковбасками. Я роздумував, куди б його податися. Іти в бар менi нiяк не хотiлося, у кiно – теж, хiба що до майстернi? Нерiшуче глянув на годинник. Була восьма. Кестер, мабуть, уже повернувся. А при ньому Ленц не стане знову теревенити про дiвчину. Я пiшов. У майстернi горiло свiтло. Не тiльки в примiщеннi – воно заливало й усе подвiр’я. Кестер був сам. – Що сталося, Отто? – запитав я. – Може, ти продав «кадилак»? Кестер засмiявся: – Нi, це Готфрiд улаштував невеличку iлюмiнацiю. Свiтилися обидвi фари «кадилака». Машина стояла так, що снопи свiтла падали крiзь вiкно на двiр, просто на вкриту цвiтом сливу. Вона вiдсвiчувала у свiтлi фар крейдяною бiлiстю, видовище було чудове. А в темрявi обабiч дерева, здавалося, гомонiло море. – Яка розкiш! – сказав я. – А де ж вiн? – Пiшов купити щось попоiсти. – Блискуча iдея! Мене щось наче похитуе. Може, це просто через те, що я зголоднiв. Кестер кивнув. – Поiсти нiколи не завадить. Основний закон усiх старих воякiв. А мене сьогоднi ввечерi теж довго похитувало та й хитнуло – записав «Карла» на перегони. – Як? – вихопилося в мене. – На шосте? Вiн кивнув. – Бий його сила Божа, Отто, але ж там беруть участь класнi машини! Вiн знову кивнув. – Я пустив його по класу спортивних машин такого типу, як у Браумюллера. Я засукав рукава. – Тодi до роботи, Отто. Промиемо як слiд мастилом нашого улюбленця! – Стiй! – гукнув останнiй з романтикiв, саме входячи до примiщення. – Спершу нам самим треба заправитися! Вiн виклав на стiл вечерю: сир, хлiб, тверду, як камiнь, копчену ковбасу, шпроти. Було й холодне пиво. Ми iли, як загiн зголоднiлих молотникiв. Тодi взялися до «Карла». Години зо двi морочилися з ним, перевiрили й помастили всi пiдшипники. Потiм ми з Ленцем повечеряли вдруге. Готфрiд увiмкнув свiтло й на «фордi». Пiд час аварii одна з його фар випадково вцiлiла. Тепер вона стирчала на задертому вгору шасi, кидаючи шмут свiтла кудись у небо. Ленц, задоволений, обернувся. – А тепер, Роббi, неси-но сюди пляшки. Справимо Свято квiтучого дерева! Я поставив на стiл коньяк, джин i двi чарки. – А ти? – запитав Готфрiд. – Я не питиму нiчого. – Як це так? Чого? – Бо в мене пропала охота до цiеi проклятоi пиятики. Ленц уважно глянув на мене, а тодi, звертаючись до Кестера, сказав: – Наш малий з’iхав з глузду. – Дай йому спокiй, якщо вiн не хоче, – вiдповiв Кестер. Ленц налив собi повну чарку. – Хлопець уже з якогось часу трохи звихнений. – Це ще не найгiрше, – промовив я. Над фабричним дахом, навпроти нас, викотився великий червоний мiсяць. Якийсь час ми сидiли мовчки. – Скажи-но менi, Готфрiде, – почав я, – ти фахiвець у справах кохання, правда ж? – Фахiвець? Я старий майстер у справi кохання, – вiдповiв скромно Ленц. – Добре. Я хотiв би знати, чи завжди закоханi поводяться по-дурному? – Як це так, по-дурному? – Та от так, нiби ти напiдпитку. Базiкають казна-що, плетуть дурницi, брешуть… Ленц зареготався: – Слухай, малий! Кохання – це омана. Чудесна омана матерi-природи. Глянь на цю сливу! Вона саме тепер обманюе нас. Причепурилась, удае з себе гарнiшу, нiж буде потiм. Було б жахливо, якби кохання мало хоч якийсь стосунок до правди. Хвалити Бога, проклятущi моралiсти не все ще змогли пiдкорити собi. Я пiдвiвся. – То ти вважаеш, що без домiшки омани цього взагалi не бувае? – Не бувае, малий. – Але ж тодi можна здорово в дурнi пошитися… Ленц усмiхнувся. – Запам’ятай, хлопче: нiколи, нiколи, нiколи в свiтi не пошиешся ти в дурнi перед жiнкою, якщо робитимеш будь-що заради неi. Навiть коли б грав найбанальнiшу комедiю! Роби, що хочеш – ходи на головi, плети дурницi, пишайся, як павич, спiвай iй серенади, тiльки одного не роби: не будь iз нею дiловим, не будь розсудливим! Я пожвавiшав. – А ти як думаеш, Отто? Кестер засмiявся: – Мабуть, так воно й насправдi… Вiн пiдвiвся й вiдкрив капот на «Карлi». Я принiс пляшку рому, ще одну чарку й поставив на стiл. Отто завiв машину. Мотор захурчав глухо й спокiйно. Ленц поклав ноги на пiдвiконня i втупився поглядом у нiч. Я пiдсiв до нього. – Тобi доводилося коли-небудь напитися в присутностi жiнки? – І не раз, – вiдповiв вiн, не поворухнувшись. – Ну й як? Вiн скоса глянув на мене. – Ти хочеш знати: що робити, коли щось накоiв? Нiколи не перепрошуй, малий! Нiчого не кажи. Посилай квiти. Без листiв. Самi квiти. Вони покривають усе. Навiть могилу. Я глянув на нього. Вiн сидiв нерухомо. Очi його виблискували в яскравому свiтлi, що заливало наш двiр. Мотор усе ще працював, стиха похуркуючи; здавалося, нiби пiд нами легенько двигтiла земля. – Отепер i я випив би чогось, – сказав я, вiдкорковуючи пляшку. Кестер вимкнув мотор. Потiм звернувся до Ленца: – Мiсяць уже добре свiтить, Готфрiде, i чарку можна й так знайти. Погаси iлюмiнацiю. Зокрема, на «фордi». Цей мотлох нагадуе менi своею навскiсною фарою вiйну. Коли такi штуки намацували вночi лiтака – не до жартiв було. Ленц кивнув. – А менi це нагадуе… ну, та однаково… – Вiн устав i вимкнув фари. Мiсяць високо пiдбився над фабричним дахом. Вiн дедалi яснiшав i висiв тепер на гiлках сливи, як жовтий лампiон. Гiлки ледь погойдувалися на слабкому вiтрi. – Дивна рiч, – сказав, трохи помовчавши, Ленц, – чого це ставлять пам’ятники рiзним людям, а чому не мiсяцевi або такому ось усiяному цвiтом дереву… Я рано пiшов додому. Вiдчинивши дверi до коридора, почув музику – грав грамофон секретарки, Ерни Бенiг. Тихенько спiвав ясний жiночий голос. Потiм глухо забринiли скрипки й пiчикато на банджо. І знову той самий голос, проникливий, нiжний, нiби сповнений щастя. Я прислухався, щоб розчути слова. Тихий жiночий спiв якось зворушливо звучав у темному коридорi, помiж швейною машиною панi Бендер i валiзами подружжя Гассе. Мiй погляд упав на опудало голови дикого кабана над дверима до кухнi, де чути було, як служниця брязкотить посудом. «Як жити могла я без тебе?…» – спiвав голос за кiлька крокiв од мене, за дверима. Я знизав плечима й пiшов до себе в кiмнату. Знову почув, як поруч сваряться сусiди. За кiлька хвилин до мене постукав i зайшов Гассе. – Я вам не заважатиму? – стомлено спитав вiн. – Аж нiяк, – вiдповiв я. – Може, чогось вип’ете? – Либонь, нi. Ось тiльки трохи посиджу… Вiн утупив очi в пiдлогу. – Вам добре, – сказав вiн раптом, – ви собi сам-один… – Дурницi, – заперечив я. – Завжди сидiти самому – це теж не велике щастя… Можете менi повiрити… Вiн якось зсутулено сидiв у крiслi, в сутiнках кiмнати очi його здавалися скляними – в них вiдбивалося свiтло вуличних лiхтарiв. Плечi вузькi, похилi… – Я зовсiм iнакше уявляв собi життя, – сказав вiн, помовчавши. – Як i всi ми… – пiдтримав я. За пiвгодини вiн пiшов до себе, щоб помиритися з дружиною. Я дав йому кiлька газет i пiвпляшки лiкеру «Кюрасо», що давно вже стояла в мене на шафi, – нудотно-солодке питво, але йому згодиться, бо в напоях вiн нiчогiсiнько не тямив. Тихенько, майже нечутно вийшов вiн вiд мене, наче тiнь, наче вiн уже згас. Я причинив за ним дверi. З коридора наче майнуло шовковими клаптями – хлюпнула музика: скрипки, приглушенi банджо… «Як жити могла я без тебе…» Я сiв бiля вiкна. Цвинтар заливало блакитне мiсячне сяйво. Барвистi вогнi свiтловоi реклами шугали на верхiв’ях дерев, у темрявi маячили надгробки. Сумирнi, нiчого моторошного в них не було. Неподалiк, сигналячи, мчали автомашини, свiтло фар ковзало по iхнiх посiчених негодою написах. Я сидiв досить довго, снуючи рiзнi думки. Про те, як ми повернулися з вiйни, молодi, втративши вiру в будь-що, наче шахтарi iз заваленоi шахти. Ми хотiли вирушити в похiд проти брехнi, егоiзму, жадоби й душевноi iнертностi, бо все це змусило нас до того, що ми пережили: ми були суворi, вiрили тiльки найближчому товаришевi, тiльки конкретним речам, що нiколи не зраджували нас, – небу, тютюну, деревам, хлiбовi й землi… Але що з цього вийшло? Усе стало брехнею, забулося. А хто не мiг забути, тому залишилися тiльки безсилля, розпач, байдужiсть i горiлка. Часи великих мрiй, мрiй людських i навiть суто чоловiчих, канули в небуття. Трiумфували заповзятливi. Корупцiя. Злиднi. «Вам добре, ви собi сам-один», – каже Гассе. Що ж, це справдi так, хто був сам-один, того нiхто не мiг покинути. Але iнколи вечорами штучна будiвля добробуту розвалювалася, життя перетворювалося на якусь нестримну мелодiю-схлип, на вир шалених поривань, нестримних бажань, туги й надii – вирватися все ж iз цього безглуздого запаморочення, iз безтямноi нудоти одноманiтностi звукiв цiеi одвiчноi катеринки. Будь-куди, аби вирватися! О, ця жалюгiдна людська потреба – хоч трохи тепла: двi руки i схилене до тебе обличчя – чому ж нi? Хiба й це теж було тiльки iлюзiею, самозреченням, втечею? Хiба ж бувае щось iнше, крiм самотностi? Я зачинив вiкно. Нi, справдi нiчого iншого не бувае. На все iнше у нас надто хиткий грунт пiд ногами. Але наступного ранку я пiдхопився раненько i, перш нiж пiти до майстернi, зайшов на квартиру до квiткаря, а тодi до його крамнички, вибрав собi букет троянд i попросив зараз же iх вiднести. Менi було трохи дивно, коли я неквапливо написав на картцi адресу й iм’я Патрицii Гольман. V Кестер, одягнувши свiй найстарiший костюм, поiхав до управлiння фiнiнспекцii. Хотiв добитися, щоб нам знизили податки. Ми з Ленцом залишилися в майстернi. – Готфрiде, – сказав я, – давай-но вiзьмемося до товстого «кадилака». Напередоднi в газетi з’явилося наше оголошення. Отже, вже сьогоднi можна було сподiватися покупцiв, якщо взагалi це могло когось зацiкавити. Хоч би що, а машину треба було пiдготувати. Насамперед ми пройшлися по лаку ще й полiтурою. Вiд неi машина заблищала, як нiколи, й наче аж подорожчала на сотню марок. Потiм ми залили в мотор найгустiше з усiх, що тiльки може бути, мастило. Поршнi були вже не першокласнi й трохи постукували. Густе мастило компенсувало цей дефект, i машина працювала напрочуд спокiйно. Коробку швидкостей i заднiй мiст ми теж змастили тавотом, щоб i вони працювали безшумно. Потiм ми виiхали з подвiр’я. Неподалiк був шмат вибоiстоi дороги. Ми поiхали нею зi швидкiстю п’ятдесят кiлометрiв. У деяких мiсцях кузов постукував. Ми зменшили тиск у балонах на чверть атмосфери та спробували ще раз. Пiшло трохи краще. Спустили ще чверть атмосфери. Тепер усе йшло як по маслу. Ми вернулися до майстернi, змастили скрипучi шарнiри капота, втиснули туди ще гумову прокладку, залили в радiатор гарячу воду, щоб мотор умить заводився, i ще раз обприскали машину зiсподу з гасового розпилювача, щоб i там усе блищало. Пiсля всього Готфрiд зняв руки до неба: – Тепер явися нам, благословенний покупцю! Явися, любий володарю напханого гаманця! Ми чекаемо на тебе, як жених на наречену! Проте наречена не квапилась. Отож ми пересунули на оглядову яму пекареву тарадайку й заходилися демонтувати передню вiсь. Кiлька годин спокiйно, без зайвих балачок працювали. Аж ось я почув, що Юп, який стояв бiля бензоколонки, почав насвистувати мелодiю пiснi: «Чуеш! Хто це йде до нас». Я вилiз iз ями й виглянув у вiкно. Навколо «кадилака» походжав маленький присадкуватий чоловiк. На вигляд – цiлком солiдний буржуа. – Поглянь, Готфрiде, – прошепотiв я, – може, це наречена? – Безперечно! – сказав Ленц, глянувши на гостя. – Але подивись на обличчя. Нi з ким iще не розмовляв, а вже сповнений недовiри. Швиденько йди до нього! А я залишуся в резервi. Пiдключуся, якщо ти сам не впораешся. Не забувай про моi прийоми. – Добре. – Я вийшов до покупця. Гiсть дивився на мене розумними чорними очима. Я вiдрекомендувався: – Локамп! – Блюменталь! Це був перший Готфрiдiв прийом: неодмiнно вiдрекомендуватися. Вiн запевняв, що це одразу ж створюе iнтимнiшу атмосферу. Другий прийом полягав у тому, щоб починати розмову дуже стримано, вислухати уважно покупця, а тодi вже вчепитися там, де це було б вигiдно. – Ви з приводу «кадилака», пане Блюменталь? – запитав я. Вiн кивнув. – Ось вiн, – сказав я i показав рукою на машину. – Бачу, – озвався Блюменталь. Я кинув на нього швидкий погляд. «Увага, – подумки застерiг я себе, – це хитра бестiя!» Ми перейшли подвiр’я. Я вiдчинив дверцята машини й запустив мотор. Робив усе мовчки, щоб дати Блюменталю час оглянути машину. Безперечно, вiн знайде до чого прискiпатись, отодi я перейду в наступ. Та Блюменталь нiчого не оглядав. Нi до чого не прискiпувався. Вiн i собi мовчки стояв передi мною, як стовп. Менi нiчого не лишалося, як тiльки розпочати наступ навмання. Неквапливо й детально почав я описувати «кадилак», як, певне, мати розповiдае про свою дитину. Говорячи, я намагався вивiдати, чи тямить цей чоловiк хоча б щось у таких речах. Коли це фахiвець, то треба чимбiльш розводитися про мотор i шасi, а коли вiн нiчого не тямить – про комфорт та iншi витребеньки. Та вiн i далi нiчим не виказав себе. Вiн не перебивав мене, аж поки я сам не вичерпав своiх мовних ресурсiв. – Для чого ви купуете машину? Щоб iздити в мiстi чи для подорожей? – спитав я нарештi, сподiваючись за щось зачепитися. – Для всього, – вiдповiв Блюменталь. – Ага! А iздитимете самi чи з водiем? – Як коли. Як коли. Вiдповiдi вiн давав, як папуга. Може, вiн належав до ордену ченцiв, що дали обiтницю мовчання. Щоб якось пожвавити розмову, я вирiшив добитися, щоб вiн сам щось випробував. У таких випадках покупцi завжди стають приступнiшими. Я занепокоiвся, що вiн от-от засне. – Верх машини, як для такого великого кабрiолета, дуже легко вiдкидаеться й закриваеться, – сказав я. – Прошу, спробуйте закрити його самi. Ви зробите це однiею рукою. Але Блюменталь сказав, що це нi до чого, мовляв, вiн i так це бачить. Я, грюкнувши, розчинив i зачинив дверцята, а тодi поторсав за ручки. – Нiщо не розгойдане. Усе непохитне й надiйне. Прошу, перевiрте самi… Та Блюменталь знову вiдмовився. Вiн уважав, що iнакше й бути не може. Ну й твердий у бiса горiшок! Я показав йому, як опускаються й пiдiймаються шибки у вiкнах. – Ручки крутяться легко, завиграшки! Шибки фiксуються на будь-якiй висотi. Вiн не поворухнувся. – До того ж i скло незвичайне – небитке, – провадив я далi, хоч уже й почав упадати в розпач. – Це ж неоцiненна вигода! У нас у майстернi стоiть «форд»… – І я розповiв iсторiю про те, як загинула пекарева дружина, додавши ще одну жертву – дитину, хоч та ще й не народилась. Проте душа Блюменталя була замкнена щiльно, як сейф. – Небитке скло ставлять на всiх машинах, – перебив вiн мене, – нiчого особливого в цьому немае. – Небитке скло не належить до серiйного обладнання жодноi марки машин, – заперечив я лагiдно, але твердо. – Хiба що лобове скло на деяких моделях. Та аж нiяк не великi боковi шибки. Я продемонстрував роботу сигналiв i перейшов до опису внутрiшнього комфорту: багажникiв, сидiнь, бiчних кишеньок, щитка водiя, розписував кожну дрiбничку, подав навiть Блюменталевi запальничку i, скориставшись iз цiеi нагоди, запропонував йому сигарету, щоб хоча б цим його трохи розворушити, але вiн вiдмовився. – Дякую, я не курю, – сказав вiн i глянув на мене так знуджено, що я раптом подумав: а може, йому зовсiм не до нас треба було, може, вiн зайшов випадково – заблукав, хотiв купити щось зовсiм iнше, ну, скажiмо, машину, що обкидае петлi для гудзикiв, або радiоприймач, а тепер ось стоiть тут через власну нерiшучiсть, але зараз пiде собi геть. – Давайте, пане Блюменталь, зробимо пробний виiзд, – запропонував я нарештi, бо вiдчув, що справдi втомився. – Пробний виiзд? – перепитав вiн так, наче я сказав щось зовсiм не зрозумiле. – Так, пробний виiзд. Треба ж вам самому упевнитись, як працюе машина. Вона мчить по шосе так рiвно, нiби по рейках. А мотор тягне, нiби це не важкий кабрiолет, а пiр’iнка. – А, цi пробнi виiзди… – вiн заперечливо махнув рукою. – Нiчого вони не виявляють. Те, чого машинi бракуе, завжди виявляеться тiльки згодом. «Авжеж, згодом, – сердито подумав я, – а ти, бовдуре чавунний, сподiвався, що я тицьну тебе носом у вади». – Ну що ж. Не треба, то не треба, – сказав я, втративши будь-яку надiю на успiх. Було ясно, що цей тип не збирався купувати машини. Аж раптом вiн обернувся, глянув менi просто у вiчi та сказав стиха, але чiтко й дуже швидко: – Скiльки коштуе ця машина? – Сiм тисяч марок, – вiдповiв я й оком не змигнувши; наче сокирою вiдрубав. Чоловiк не повинен був помiтити, що я бодай мить розмiрковував, це я знав твердо. Коли б я загаявся хоч на мить – це обiйшлося б нам у тисячу марок, яку б вiн виторгував. – Сiм тисяч марок нетто, – ще раз сказав я твердо, а сам подумав: «Як даси п’ять, то й забирай ii собi». Та Блюменталь не давав нiскiльки. Вiн тiльки засопiв. – Надто дорого! – Звичайно, дорого, – сказав я, остаточно зневiрившись в успiху. – Тобто як це «звичайно»? – вперше спитав Блюменталь якимсь наче людяним голосом. – Пане Блюменталь, – вiдказав я, – чи бачили ви тепер когось, хто б iнакше реагував на цiну? Вiн уважно подивився на мене. Тодi на його обличчi з’явилось щось подiбне на тiнь усмiшки. – Слушно. Але ж машина справдi надто дорога. Я не повiрив почутому. Ось вiн нарештi, справжнiй тон! Тон зацiкавленого покупця! А може, це знову якийсь виверт? Цiеi митi на подвiр’я зайшов якийсь елегантно вбраний дженджик. Вiн витяг iз кишенi газету, перевiрив ще раз номер будинку, а тодi пiдiйшов до мене. – Тут продаеться «кадилак»? Я кивнув i мовчки витрiщився на жовтий бамбуковий цiпочок того дженджика та на його замшевi рукавички. – Можна подивитися? – спитав вiн спокiйно й оком не змигнувши. – Та ось вiн, – сказав я. – Але прошу вас зачекати хвильку, поки я звiльнюсь. Може, ви поки що почекаете отам? Дженджик якусь мить послухав, як працюе мотор, спершу обличчя його набуло скептичного, потiм схвального виразу, а тодi вже тiльки пiшов за мною до майстернi. – Ідiот, – просичав я йому й швиденько повернувся до Блюменталя. – Коли ви хоч би раз проiдете цiею машиною, то iнакше думатимете про цiну, – сказав я. – Можете випробовувати ii скiльки завгодно. Або, може, вам бiльше пiдходить, щоб я заiхав по вас якось увечерi, щоб випробувати ii? Як скажете. Але його раптове пожвавлення вже минуло. Блюменталь знову стояв передi мною, нiби гранiтна статуя голови спiвацького гуртка. – Облиште, – сказав вiн, – менi треба йти. Якщо я надумаю зробити пробний виiзд, то зателефоную вам. Я зрозумiв, що бiльшого поки що менi не досягти. Такого не вмовиш. – Гаразд, – погодився я, – але, може, ви дали б менi номер вашого телефону, щоб я мiг повiдомити вас на той випадок, коли машиною зацiкавиться хтось iнший?… Блюменталь якось дивно глянув на мене. – Зацiкавитись – це ще не означае купити. Вiн дiстав портсигар i подав його менi. То, виявляеться, вiн таки курить. Та ще й марку «Корона» – мабуть, у нього грошей як смiття! Але менi вже те все було байдуже. Я взяв сигару. Вiн приязно потиснув менi руку й пiшов. Я дивився йому вслiд i стиха, але круто вилаявся. А тодi подався до майстернi. – Ну, то як? – привiтав мене дженджик – Готфрiд Ленц. – Здорово в мене вийшло, правда? Я побачив, що тобi вже терпець уриваеться, i вирiшив допомогти. Добре, що Отто, йдучи до фiнансового управлiння, саме переодягнувся й залишив тут свiй святковий костюм! Я його вмить нацупив та через вiкно чкурнув iз двору, а тодi причимчикував назад, як солiдний покупець! Здорово втнув? Скажеш, нi?! – По-iдiотському втнув! – заперечив я. – Цей тип хитрiший за нас обох укупi. Глянь-но на сигару! Пiвтори марки за штуку! Ти менi мiльярдера сполохав! Готфрiд узяв у мене з рук сигару, обнюхав ii i запалив. – Я сполохав тобi шахрая! Мiльярдери таких сигар не палять. Хiба що по десять пфенiгiв за штуку… – Дурницi, – вiдповiв я. – Шахрай не назве себе Блюменталь! Вiдрекомендуеться: граф фон Блюменау чи щось подiбне… – Та вiн ще прийде, – як завжди, iз властивим йому оптимiзмом, сказав Ленц i пустив менi в обличчя дим моеi ж сигари. – Цей – не прийде, – переконано вiдповiв я. – Але звiдки в тебе цей бамбуковий цiпок i цi рукавички? – Позичив. Отам, у крамницi «Бенн i компанiя». У мене там е знайома продавщиця. Я, може, паличку залишу собi. Подобаеться вона менi. – Вiн самовдоволено покрутив у повiтрi грубим цiпком. – Готфрiде, – сказав я, – у тобi пропадае талант. Знаеш що? Іди до вар’ете. Там твое мiсце. – Вам дзвонили, – сказала Фрiда, косоока служниця панi Залевськоi, коли я опiвднi забiг на часинку додому. Я обернувся. – Коли? – З пiвгодини тому. Якась дама… – Що ж вона сказала? – Що ввечерi подзвонить ще раз. Та я iй вiдразу ж пояснила, що вона тiльки час марнуватиме – вас-бо ввечерi нiколи не бувае вдома… Я витрiщився на неi. – Що? Ви так сказали? Господи, хоч би вже хтось навчив вас нарештi розмовляти по телефону! – Я й так умiю розмовляти по телефону! – пихато заявила Фрiда. – А вечорами ви справдi майже нiколи не буваете вдома. – То вас нiяк не обходить! – скипiв я. – Другого разу ви ще, може, розкажете, якi в мене шкарпетки – дiрявi чи цiлi! – Що ж, можу розказати, – дала вона вiдкоша, сердито глипнувши на мене своiми червоними, запаленими очима. Ми з нею давно вже ворогували. Я залюбки турнув би ii в каструлю з супом, але стримався – дiстав iз кишенi марку, тицьнув ii Фрiдi та вже лагiдно спитав: – А дама назвала себе? – Не-е… – А який же в неi голос? Трохи хрипкуватий i низький? Такий, нiби вона застудилася й охрипла? – Хiба я знаю… – вiдповiла Фрiда так флегматично, нiби я щойно й не думав дати iй марку. – Гарна каблучка у вас на руцi, справдi чудова каблучка, – сказав я. – Та подумайте-бо гарненько, може, якраз i пригадаете… – Не пригадаю, – вiдповiла Фрiда, i обличчя ii аж розпливлося вiд зловтiшноi усмiшки. – Ну тодi, щоб ти повiсилася, чортова потороча! – гримнув я на неi й пiшов iз дому. Повернувсь я рiвно о шостiй вечора. Вiдчинивши дверi, побачив досить незвичайну картину. Посеред коридора стояла панi Бендер – няня, що доглядае немовлят; а пансiонськi дами щiльно обступили ii. – Ідiть-но сюди! – гукнула менi панi Залевська. Зiбралися вони всi, як виявилося, навколо причепуреного бантами немовляти, якому було, може, з пiвроку. Панi Бендер привезла його у дитячому вiзочку з будинку, де служила. Це було звичайнiсiньке собi дитинча, але дами посхилялися над ним i так нестямно виказували свое захоплення, наче то було перше немовля, що з’явилося на свiт Божий. Вони цмокали над ним, ляскали пальцями перед очима бiдолашного створiння, витягували дудочкою губи. Навiть Ерна Бенiг у своему кiмоно з драконами брала участь у цiй оргii платонiчного материнства. – Хiба ж не чарiвне створiння? – запитувала панi Залевська, закотивши очi пiд лоба. – На це питання можна буде вiдповiсти тiльки десь рокiв через двадцять-тридцять, – сказав я, поглядаючи на телефон. Хоч би менi не подзвонили саме тепер, коли тут оце збiговисько. – Але ж подивiться на нього як слiд, – закликала мене панi Гассе. Я подивився. Немовля як немовля. Нiчого особливого виявити я не мiг. Хiба що неймовiрно маленькi рученята – чудно було подумати, що колись i я був такий мацюпусiнький. – Бiдолашна крихiтка, – сказав я, – зовсiм iще не уявляе собi, що на неi чекае! Хотiлося б знати, до якоi новоi вiйни вiн саме виросте… – Як жорстоко! – вигукнула панi Залевська. – Невже у вас немае душi? – Аж надто, – вiдповiв я, – iнакше менi таке й на думку не спало б. Пiсля цього я вiдступив до своеi кiмнати. Десь хвилин за десять по тому задзвонив телефон. Почувши свое iм’я, я вийшов. Так я й знав – усе товариство було ще там! Вони не розiйшлися й тодi, коли я, взявши слухавку, почув голос Патрицii Гольман, що дякувала за квiти. Аж тут раптом немовля, яке, очевидячки, було найрозумнiше з усiх i якому набридли iхнi кривляння, зайшлося голосним плачем. – Пробачте, – розпачливо сказав я у телефонну слухавку, – менi нiчого не чути, тут галасуе немовля; та воно не мое… Дами, щоб заспокоiти крикуна, сичали, як гадюче кубло, та тiльки й добилися, що вiн iще гiрше розкапризувався. Аж тепер я помiтив, що це немовля й справдi незвичайне, бо всерединi в нього були, мабуть, самi легенi, iнакше нiяк не пояснити, звiдки брався той трубний голос. Я потрапив у скрутне становище: очима кидав злiснi погляди на цю комедiю материнських почуттiв, що ii розiгрували передi мною сусiдки, а устами силкувався говорити в слухавку привiтнi слова, – отже, вiд макiвки до носа я був як гроза, а вiд носа до пiдборiддя – як залитий сонцем весняний краевид… Менi невтямки, як я попри все це зумiв домовитися з дiвчиною про побачення наступного вечора. – Вам треба було б поставити тут звуконепроникну телефонну будку, – сказав я панi Залевськiй. Та iй пальця в рот не клади. – А навiщо?! – вiдрубала вона менi. – Про якi це таемницi збираетеся ви говорити в будцi?! Я замовк i прикусив язика. Розбурханi материнськi почуття зачiпати не слiд, адже на iхньому боцi мораль усього свiту. Ми домовилися зiбратися ввечерi в Готфрiда. Повечерявши в однiй харчiвеньцi, я пiшов до нього. Дорогою купив собi в дорогому магазинi чоловiчого одягу розкiшну нову краватку – треба ж було вiдзначити урочистiсть дня! Менi все ще здавалося неймовiрним, що все минулося так добре, i я дав собi слово бути завтра таким серйозним, як, примiром, генеральний директор похоронного бюро. Готфрiдова оселя нагадувала музей. Вона вся була завiшена сувенiрами, якi вiн привiз iз Пiвденноi Америки. На стiнах – яскраво розмальованi мати, кiлька масок, засушений людський скальп, якiсь кумеднi глечики, списи й найголовнiше – чудова, на всю стiну, колекцiя фотографiй: iндiанки та креолки, вродливi, смаглявi, гнучкi створiння, незбагненно грацiйнi й невимушенi! Окрiм Ленца й Кестера, я застав ще Браумюллера та Грау. Тео Браумюллер – iз засмаглою, як мiдний казан, лисиною – вмостився на бильцi дивана, захоплено роздивлявся Готфрiдову колекцiю фотографiй. Вiн був гонщиком однiеi автомобiльноi фiрми i здавна приятелював iз Кестером. Шостого числа Браумюллер мав бути учасником тих перегонiв, на якi Отто записав «Карла». Масивний, обрезклий i добряче вже пiдхмелений Фердинанд Грау сидiв бiля столу. Побачивши мене, вiн згрiб мене своею широкою лапиською. – Роббi, – глухим голосом сказав вiн, – чого тобi треба тут, серед пропащих? Нiчого тобi тут робити! Іди геть звiдси! Рятуйся! Тобi ще не пiзно! Я глянув на Ленца. Той пiдморгнув менi. – Фердинанд надудлився! Вiн два днi поминае тут чиюсь дорогу небiжчицю… Продав ii портрет й одразу ж одержав грошi. Фердинанд Грау був художником. Та вiн давно вже дуба врiзав би з голоду, якби не спецiалiзувався на одному дiлi: вiн чудово малював iз фотографiй, наче з живих, портрети небiжчикiв. Замовляли iх шанобливi родичi. З цього вiн жив, та й непогано жив. А його чудовi пейзажi не купував нiхто. Може, через те в його мовi завжди вчувалась песимiстична нотка. – Цього разу то був шинкар, Роббi, – казав Грау, – у нього померла тiтка-бакалiйниця й зоставила йому жирний шмат. – Вiн здригнувся всiм тiлом – Такий жирний, хоч удавися! – Слухай-но, Фердинанде, – втрутився Ленц, – нащо ти вживаеш такi грубi вирази? Ти ж сам заробляеш на однiй iз найпрекраснiших людських властивостей – на побожностi. – Дурницi, – вiдповiв Грау, – я заробляю на тому, що люди iнколи усвiдомлюють власну провину. Побожнiсть – це i е усвiдомлення власноi провини. Люди хочуть виправдатись перед самими собою за те, що вони заподiяли та напобажали любенькому небiжчику за все його життя… Грау повiльно провiв рукою по розгарячiлiй головi. – Ти не уявляеш собi, скiльки разiв отой мiй шинкар бажав, щоб його тiтка врiзала дуба, а тепер звелiв намалювати ii портрет найвитонченiшими фарбами й повiсив його собi над диваном. Така вона йому бiльш до вподоби. Побожнiсть! Людина згадуе про своi досить обмеженi гарнi властивостi тiльки тодi, коли вже запiзно. Тодi ii зворушуе думка: яка ж я могла бути благородна… Отож вона й вважае себе доброчесною… Доброчеснiсть, доброта, благородство, – вiн махнув своiм величезним лаписьком, – усiх цих властивостей люди щиро бажають iншим, щоб iх легше було обдурити… Ленц усмiхнувся. – Ти пiдриваеш пiдвалини людського суспiльства, Фердинанде! – Основи людського суспiльства – це жадоба, страх i корупцiя, – вiдрiзав Грау. – Людина зла, але любить добро, коли його чинить хтось iнший. – Вiн простяг до Ленца руку з чаркою. – А тепер налий менi й не базiкай цiлiсiнький вечiр – дай iще комусь слово сказати. Я перелiз через диван до Кестера. Менi раптом сяйнула думка. – Отто, зроби-но менi послугу – дай менi завтра на вечiр «кадилак». Браумюллер вiдвiв погляд вiд фотографii якоiсь бiльш нiж легко одягненоi креольськоi танцiвницi, яку вiн уже довго й пильно роздивлявся. – А ти вмiеш уже робити повороти? – спитав вiн. – Досi менi здавалось, що ти вмiеш iхати тiльки прямо, та й то, коли хтось замiсть тебе тримае кермо. – Помовч, Тео, – вiдповiв я, – на перегонах шостого ми зробимо з тебе котлету! Браумюллер забулькотiв смiхом. – Ну то як, Отто? – схвильовано допитувався я. – Машина не застрахована, Роббi, – сказав Кестер. – Я повзтиму, як слимак, а сигналитиму, як автобус. Менi б тiльки якихось кiлька кiлометрiв тут, у мiстi… Отто примружив очi так, що лишилась тiльки вузенька шпаринка, й усмiхнувся. – Гаразд, Роббi, бери… – Тобi потрiбна, певне, машина до твоеi новоi краватки? – пiдiйшовши, спитав Ленц. – Заткни пельку, – сказав я, вiдпихаючи його. Та вiн не вiдступився. – Ану покажи, малий! – Вiн помацав шовкову тканину. – Чудово! Наш малюк у ролi джигуна! Чи не збираешся ти часом на оглядини? – Сьогоднi твоi дотепи менi не дошкуляють, ти, iлюзiонiсте! – вiдповiв я. – Оглядини? – Фердинанд Грау пiдвiв голову. – А чом би йому не пiти на оглядини? – Вiн аж пожвавiшав i, повернувшися до мене, сказав – Іди собi, Роббi, спокiйнiсiнько! Ти ще не пропащий для цього. Бо для кохання потрiбна хоч якась наiвнiсть. А ти ii маеш. Бережи ii. Це – дар Божий. Утративши, нiколи вже ii не набудеш. – Не бери того близько до серця, – вишкiрився Ленц. – Народитися дурним не ганьба. А от умерти дурнем – сором. – Помовч, Готфрiде. – Одним рухом свого могутнього лаписька Грау нiби вiдкинув його геть. – Ідеться не про тебе, задвiрковий романтику. Тебе й не шкода. – Давай говори, Фердинанде, – сказав Ленц. – Виговоришся, то й на душi полегшае. – Ти ледар, – промовив Грау, – та ще й пишномовний. – А ми всi такi, – усмiхнувся Ленц, – ми живемо iлюзiями i в кредит. – Слушно, – сказав Грау й по черзi оглянув нас усiх з-пiд своiх кущуватих брiв. – Живемо iлюзiями з минулого та в кредит на майбутне. – Потiм вiн знов звернувся до мене – Наiвнiсть, так я сказав, Роббi? Тiльки заздрiснi люди звуть ii глупотою. Не журися тим. Це не вада, це – хист. Ленц хотiв був щось сказати, але Фердинанд вiв далi: – Ти ж розумiеш, про що йдеться. Про наiвну душу, не зiпсовану скепсисом та надмiрною iнтелектуальнiстю. Парсiфаль був дурний. Бо якби вiн був розумний, то нiколи не став би здобувати чашу святого Грааля. У життi перемагае тiльки дурень, а розумний бачить усiлякi перешкоди, i поки ще до дiла, а вiн уже вагаеться. У скрутнi часи наiвнiсть – найдорогоцiннiший скарб, чарiвна мантiя, що приховуе вiд тебе небезпеки, на якi, наче загiпнотизований, наражаеться надто розумний. Вiн вiдпив ковток, глянув на мене своiми величезними блакитними очима, що, наче клаптики неба, сяяли на його поораному зморшками обличчi. – Нiколи не прагни знати надмiру, Роббi! Що менше знаеш, то легше жити. Знання – це воля, але це й нещастя. Ходи-но сюди, випий зi мною за наiвнiсть, за глупоту й за все з ними пов’язане: за кохання, за вiру в майбутне, за мрii про щастя… Отож – за божественну глупоту, за втрачений рай! Обважнiлий, неповороткий, вiн раптом нiби поринув у самого себе й у свою сп’янiлiсть – самотня могилка незбутньоi туги. Життя його було потрощене, вiн знав, що нiяк стулити його докупи. Вiн закопався в своiй великiй майстернi, жив зi своею економкою. То була жiнка груба, вдачу мала круту, а Грау – навпаки, дарма що був огрядний, – чутливу й непогамовну. Позбутися цiеi жiнки вiн не мiг, та йому це вже, мабуть, було байдуже. Йому вже минуло сорок два роки. Хоч я й розумiв, що це наслiдок сп’янiння, а проте щоразу, коли я бачив його таким, менi ставало моторошно. Приходив вiн нечасто, пив майже завжди на самотi у себе в майстернi. А це найшвидше руйнуе людину. По обличчю в нього промайнула усмiшка. Вiн тицьнув менi чарку. – Пий, Роббi! І рятуйся! Не забувай того, що я тобi сказав! – Не забуду, Фердинанде! Ленц накрутив грамофон. У нього була цiла купа платiвок iз записами негритянських пiсень, вiн поставив кiлька з них – про Мiссiсiпi, про збирачiв бавовни та про жагучi ночi на берегах синiх тропiчних рiчок. VI Патрицiя Гольман жила в одному з великих жовтих будинкiв, що протяглися на цiлий квартал i вiдмежовувалися вiд вулицi вузеньким газоном. Перед пiд’iздом стояв лiхтар. Бiля нього я й спинив «кадилак». Свiтло мерехтiло, i машина скидалася в ньому на величезного слона, що поблискував чорною шкiрою. Я причепурився: до краватки придбав iще новий капелюх i рукавички, до того ж на менi було ще й демiсезонне Ленцове пальто, розкiшне сiре пальто з найтоншоi шотландськоi вовни. Прибравшись отак, я мав на метi звести нанiвець перше враження, що я справив на дiвчину, коли був добре-таки напiдпитку. Я посигналив. Умить, наче ракета, спалахнуло свiтло у вiкнах сходовоi клiтки всiх п’яти поверхiв. Задзижчав лiфт. Було видно, як вiн плавно рушив униз – свiтле цебро, що нiби спускалося з неба. Патрицiя Гольман вiдчинила дверi та швидко збiгла по сходах. На нiй був короткий коричневий хутряний жакет i вузенька коричнева спiдничка. – Привiт! – Вона простягла менi руку. – Я така рада, що вийшла надвiр. Цiлiсiнький день просидiла вдома. Менi сподобалось, як вона подае руку – потиск був сильнiший, нiж можна було сподiватися. Я терпiти не мiг людей, що подають руку розслаблено, наче дохлу рибину. – Чому ви не сказали про це ранiш? Я мiг би заiхати по вас ще вдень. – Хiба у вас так багато вiльного часу? – Не дуже… Та я б уже якось звiльнився. Вона глибоко зiтхнула. – Чудове повiтря! Пахне весною. – Якщо хочете, можемо поiздити на свiжому повiтрi скiльки завгодно, – сказав я, – можемо поiхати за мiсто, в лiс – я на машинi. – І я так недбало махнув рукою на «кадилак», наче це був якийсь старенький «форд». – «Кадилак»? – Вона здивовано глянула на мене. – Це ваша машина? – На сьогоднiшнiй вечiр – моя. А взагалi вона належить нашiй майстернi. Ми ii вiдремонтували, а тепер сподiваемося заробити на нiй, як нiколи досi. Я розчинив дверцята. – Чи не поiхати нам спершу до «Виногрона» повечеряти? Як ви гадаете? – Попоiсти можна, але чому саме у «Виногронi»? Я остовпiло глянув на дiвчину. То був единий вiдомий менi фешенебельний ресторан. – Правду кажучи, я не знаю нiчого iншого. І до того ж я вважаю, що «кадилак» нас до чогось зобов’язуе… Вона засмiялась: – У «Виногронi» завжди бундючна й нудна публiка. Давайте поiдемо кудись в iнше мiсце! Я стояв цiлком безпорадний – моi серйознi намiри розвiялися, як дим. – Тодi запропонуйте ви щось… В iнших ресторанчиках, де я iнколи буваю, публiка трохи грубувата. Це – не для вас. – А чого ви так думаете? – Та видно ж… Вона кинула на мене швидкий погляд. – Можна ж, нарештi, спробувати… – Гаразд. Я рiшуче вiдкинув усю свою попередню програму. – Тодi в мене е одна пропозицiя… Якщо ви не з лякливих… Їдьмо до Альфонса! – Альфонс – це вже звучить непогано. А сьогоднi ввечерi я справдi нiчого не боюся… – Альфонс – це хазяiн пивнички, Ленцiв добрий приятель. – У Ленца, мабуть, скрiзь е приятелi, – сказала вона, смiючись. Я кивнув на знак згоди: – Вiн швидко iх знаходить. Ви ж бачили, як вiн заприятелював iз Бiндiнгом… – Їй-богу, правда, – вiдповiла вона, – у них це вийшло блискавично… Ми поiхали. Альфонс був огрядний, лагiдний чолов’яга. Випнутi вилицi. Очi маленькi. Рукава сорочки закасанi. Руки – як у горили. Кожного небажаного клiента вiн сам викидав за дверi. Навiть спортсменiв з товариства «Вiрнiсть батькiвщинi». На випадок ускладнених конфлiктiв у нього пiд прилавком завжди лежав молоток. Пивничка стояла на вигiдному мiсцi – поруч з лiкарнею. Отож Альфонс заощаджував на транспортних видатках… Хазяiн провiв волохатим ручищем по столику з свiтлого ялинового дерева. – Пива? – спитав вiн. – Горiлки й чогось попоiсти… – вiдповiв я. – А для дами? – спитав Альфонс. – Дама теж вип’е горiлки, – сказала Патрицiя Гольман. – Сила, сила, – промовив Альфонс. – Є бiгос – свинячi реберця з кислою капустою. – Сам заколов кабана? – спитав я. – Авжеж, сам! – Але ж дама, певно, схоче на закуску чогось легшого, Альфонсе… – Казна-що ви говорите, – сказав Альфонс. – Ви спершу погляньте на бiгос! Вiн гукнув офiцiантовi, щоб той показав нам бiгос. – Знаменита була льоха! – вiв Альфонс далi. – Медалiстка! Двi першi премii! – Ну, проти цього й справдi нiхто не встоiть, – на мiй подив заявила раптом Патрицiя Гольман так упевнено, нiби вона роками вже вчащала до цього шинку. Альфонс пiдморгнув: – Отже, два бiгоси? Вона кивнула. – Добре! Пiду сам виберу! Вiн подався на кухню. – Я даремно побоювався, що вам тут не сподобаеться, – сказав я. – Ви вмить скорили Альфонса. Сам пiшов вибрати страву! Вiн робить це тiльки заради постiйних вiдвiдувачiв! Повернувся Альфонс: – Додав вам iще й свiженькоi ковбаси. – Непогано! – зауважив я. Альфонс приязно подивився на нас. Принесли горiлку. Три чарки. Одну – для Альфонса. – Ну то будьмо! – сказав вiн. – Щоб у наших дiтей були багатi батьки! Випили. І дiвчина випила, а не просто пригубила. – Сила, сила, – знову промовив Альфонс i почвалав до свого прилавка. – Ну, як горiлка? – спитав я. Дiвчина пощулилась. – Трохи замiцна. Але ж менi не можна було осоромитися перед Альфонсом… Бiгос був на славу! Я з’iв двi великi порцii, та й Патрицiя Гольман з’iла значно бiльше, нiж я вiд неi сподiвався. Менi дуже подобалось, що вона так просто й невимушено поводиться в компанii й почуваеться в шинку, як удома. Без церемонiй вона випила з Альфонсом ще чарку горiлки. Альфонс непомiтно пiдморгнув менi, мовляв, усе йде гаразд. А Альфонс був знавець! Вiн не так знався на красi та культурi людини, але, скорше, на сутi, на змiстi. – Якщо вам пощастить, то ви взнаете Альфонсове вразливе мiсце, – сказав я. – Хотiла б дiзнатися, – вiдповiла дiвчина. – Подивитись на нього, то не скажеш, що вiн може мати хоч якесь вразливе мiсце. – Мае! Он гляньте! – я показав на столик бiля прилавка. – Як?! Грамофон?! – Не грамофон. Хор! Альфонсова пристрасть – хоровi спiви. Не танцi, не класична музика, а тiльки хор – чоловiчий, змiшаний… Усi отi платiвки – то все хоровi спiви. Та ось i вiн iде… – Ну як? Смакуе? – спитав Альфонс. – Як дома в рiдноi матiнки, – вiдповiв я. – А як сподобалось дамi? – Нiколи не iла такого смачного бiгосу, – смiливо заявила дама. Альфонс задоволено кивнув. – Зараз я поставлю вам свою нову платiвку. Ви такого ще не чули. Вiн пiшов до грамофона. Зашурхотiла по платiвцi голка – i в залi загримiв могутнiй чоловiчий хор, дужi голоси заспiвали «Лiсову тишу». Це була з бiса гучна тиша. З першого ж такту в пивничцi залягла тиша. Не виказати благоговiння до Альфонсових хорiв було просто небезпечно. Вiн стояв, спершись волохатими руками на прилавок. Пiд впливом спiву обличчя його змiнилося, стало замрiяним – яким лишень здатне бути обличчя горили. Хоровi спiви мали над Альфонсом незбагненну силу. Пiд iхнiм впливом вiн ставав лагiдним, як ягня. Вiн мiг встряти в колотнечу, та коли в розпалi бiйки лунав чоловiчий хор, вiн одразу ж кидав битися, нiби до нього доторкнулися чарiвною паличкою, починав слухати й уже ладен був замиритися. Колись, як вiн був iще запальнiший, дружина завжди тримала пiд рукою його улюбленi платiвки. Тiльки-но, бува, ситуацiя почне розпалятися й Альфонс дiстае вже з-пiд прилавка молоток, як вона швиденько ставить голку на платiвку – й вiн одразу ж кидае молоток, слухае i заспокоюеться. Тепер потреба в цьому вiдпала: дружина його померла, ii портрет – дарунок Фердинанда Грау, який за це мiг харчуватися в пивничцi безкоштовно, – висiв над прилавком, та й сам Альфонс постарiв, i запал його згас. Платiвка скiнчилась, Альфонс пiдiйшов до нас. – Чудово! – сказав я. – Особливо перший тенор, – додала Патрицiя Гольман. – Слушно, – сказав Альфонс i вперше за весь вечiр пожвавiшав, – а ви розумiетеся на таких речах! Перший тенор – то спiвак високого класу. Ми розпрощалися з хазяiном. – Вiтайте вiд мене Готфрiда, – сказав вiн. – Скажiть, нехай заходить! Ми стояли на вулицi. Перед будинком росло старе гiллясте дерево, плями свiтла й тiнi вiд лiхтарiв неспокiйно бiгали по дереву аж до густоi крони. Гiлки вже вкривалися легеньким зеленим пушком, у тьмяному хисткому свiтлi дерево виглядало могутнiм i високим, здавалося, що крона його губиться в сутiнках десь там угорi – так наче велетенська розчепiрена рука з незмiрною тугою пориваеться до неба. Патрицiя Гольман скулилась. – Вам холодно? – спитав я. Вона пiдняла плечi й засунула руки в рукава свого хутряного жакета. – Скоро зiгрiюсь. У примiщеннi було досить жарко. – Ви надто легко одягненi. Вечори iще холоднi. Вона похитала головою. – Не люблю важкоi одежi. Та й хочеться, щоб нарештi потеплiло. Не терплю холоду. Принаймнi тут, у мiстi. – У «кадилаку» тепло, – сказав я. – Про всяк випадок я взяв iз собою плед. Я допомiг iй сiсти в машину й поклав iй на колiна плед. Вона пiдтягла його вище. – Розкiшно! От тепер чудово. А то холод навiвае сум. – Не лише холод… Проiдемося трохи? – спитав я, сiдаючи за кермо. Вона кивнула: – З приемнiстю. – А куди? – Так просто, потихеньку вулицями… Однаково куди… – Гаразд… Я запустив мотор, i ми повiльно поiхали мiстом просто так, навмання. Це була година пiк вуличного руху. Майже нечутно посувалися ми вулицями – так тихо похуркувала машина. Здавалося, що наш автомобiль – це корабель, який безгучно лине барвистими каналами життя. Повз нас пропливали вулицi, освiтленi пiд’iзди будинкiв, вогнi, ряди лiхтарiв, солодка, нiжна схвильованiсть цього вечора, лагiдний трепет осяяноi вогнями ночi, а над усiм цим, помiж дахами, свинцево-сiре глибоке небо, що поглинало зняту мiстом заграву. Дiвчина мовчки сидiла поруч мене, свiтло й тiнi падали крiзь шибку iй на обличчя, перебiгали по ньому. Час вiд часу я поглядав на неi збоку; я знову згадував той вечiр, коли вперше побачив ii. Обличчя ii посерйознiшало, здавалося чужiшим, анiж щойно перед цим, але вродливiшим – те саме обличчя, що так схвилювало мене тодi й глибоко запало менi в пам’ять. У ньому нiби прозирав якийсь таемничий спокiй, властивий природi – деревам, хмаринам, звiрам, а iнколи – й жiнцi. Ми iхали тихими вулицями передмiстя. Вiтер дужчав, i здавалося, нiби вiн жене поперед себе нiч. На великому майданi, круг якого у садочках дрiмали невеличкi будиночки, я спинив машину. Патрицiя Гольман наче прокинулась зi сну. – Так гарно, – промовила вона. – Якби в мене була машина, я б щовечора iздила собi отак потихеньку. Щось фантастичне е в тому, коли усе отак безгучно пропливае повз тебе. Усе наяву й водночас нiби увi снi. Як на мене, то такого вечора й нiяке товариство не потрiбне… Я витяг iз кишенi пачку сигарет. – А взагалi хочеться, щоб увечерi хтось був поруч, правда?… Вона кивнула: – Увечерi – так. То щось незбагненне… Коли настае темрява. Я розкрив пачку. – Це – американськi сигарети. Подобаються вам такi? – Так. Бiльше, нiж будь-якi iншi. Я пiднiс iй запалений сiрник. На якусь мить тепле i близьке свiтло сiрника осяяло ii обличчя й моi руки, i в мене раптом промайнула шалена думка, нiби ми з нею давно вже належимо одне одному. Я опустив шибку, щоб витягало дим з машини. – Хочете трохи самi посидiти за кермом? – спитав я. – Це буде вам за розвагу. Вона обернулася до мене. – Звичайно, хотiлося б… Але ж я не вмiю. – Справдi не вмiете? – Нi. Нiколи не вчилась. Я вiдчув у цьому свiй козир: – Адже Бiндiнг давно мiг би вас цього навчити. Вона засмiялась: – Бiндiнг надто закоханий у свою машину. Вiн до неi нiкого не пiдпускае. – То вже просто безглуздя, – заявив я, задоволений, що можу дати ляпаса товстому Бiндiнговi. – Я дозволю вам це без усякоi пiдготовки. Ось давайте! Вiдкинувши всi Кестеровi застереження, я вилiз iз машини, щоб пустити дiвчину до керма. Вона розхвилювалась: – Та я ж справдi не вмiю. – Умiете, – заперечив я, – умiете. Ви просто цього й самi не знаете. Я показав, як запускати мотор, як переключати швидкiсть. – Ось так… – закiнчив я, – а тепер рушаймо! – Одну хвилинку! – Вона показала на автобус, що самотньо iхав вулицею. – Може, нехай проiде… – У жодному разi! – я швидко ввiмкнув мотор, дав швидкiсть. Вона вхопилась за кермо й напружено вдивлялась у дорогу. – Господи! Ми iдемо занадто швидко! – Ми iдемо iз швидкiстю двадцять п’ять кiлометрiв, – сказав я, глянувши на спiдометр, – а насправдi це тiльки двадцять. Непогана швидкiсть для бiгуна на далекi дистанцii… – А менi здаеться, що всi вiсiмдесят… За кiлька хвилин вона здолала страх. Ми iхали широкою прямою вулицею. «Кадилак» ледь похитувався з боку на бiк, наче його заправили замiсть бензину коньяком, часом вiн мало не наiздив на тротуар, але поступово все пiшло як слiд, i сталося так, як я й передбачав: ми раптом стали вчителем i ученицею, я дiстав перевагу, а таку ситуацiю можна було використати. – Увага! – сказав я. – Онде стоiть полiцай! – Спинитися? – Тепер уже запiзно! – А що буде, як вiн мене застукае? Я ж не маю прав… – Нас обох заберуть до в’язницi. – Господи! – Вона злякано шукала ногою гальма. – Газуйте! – гукнув я. – Газуйте! Натискайте на педаль! Треба гордо та швидко промчати повз полiцая. Найкращий засiб проти закону – нахабство! Полiцай не звернув на нас анiякоi уваги. Дiвчина полегшено зiтхнула. – Я не знала досi, що вуличнi полiцаi можуть бути страшнiшi за вогнедишних драконiв… – сказала вона, коли ми вiд’iхали вже на кiлькасот метрiв. – Вони страшнi тiльки тодi, коли на них наiдеш, – сказав я, повiльно переключаючи ручне гальмо. – Ось чудова бiчна вулиця, зовсiм безлюдна. Отут ми й потренуемось як слiд. Насамперед – як рушати з мiсця i як зупинятися. Патрицiя Гольман кiлька разiв пiдряд глушила мотор. Вона розстебнула хутряний жакет i сказала: – Аж зiгрiлася! Але ж треба навчитись! Сидячи за кермом, вона старанно й уважно спостерiгала все, що я iй показував. Потiм, хвилюючись, навiть стиха скрикуючи, вона зробила на машинi першi повороти. Вона лякалась зустрiчних фар, як чортiв, радiючи, коли вони благополучно минали нас. І невдовзi в маленькiй кабiнi, тьмяно освiтленiй щитком керування, запанувала та товариська атмосфера, що так швидко виникае пiд час спiльноi роботи, в технiчних та iнших справах. І коли ми за пiвгодини помiнялися мiсцями, щоб iхати назад, ми вже заприязнилися краще, анiж коли б розповiли одне одному про все свое життя. Неподалiк од Нiколаiштрасе я знову спинив машину. Над нами виблискувала вогнями червона кiнореклама. Асфальт пiд нею тьмяно вiдсвiчував бляклим пурпуром. На обочинi лиснiла велика чорна пляма вiд мастила. – А тепер, – сказав я, – ми чесно заробили, щоб перехилити по чарцi. Де б нам це зробити? Патрицiя Гольман хвилинку подумала. – Ходiмо знову до того чудового бару з вiтрильниками, – запропонувала вона. Мене враз охопило хвилювання. У тому барi безперечно сидiв тепер останнiй iз романтикiв. Я навiть уявив собi, яке в нього буде обличчя… – Ет, – швиденько вiдказав я, – що в ньому особливого? Є набагато приемнiшi ресторанчики… – Не знаю… Менi там так сподобалося… – Справдi? – розгублено спитав я. – Вам там сподобалося? – Авжеж, – вiдповiла вона, смiючись, – навiть дуже сподобалось!.. «На тобi таке, – подумав я, – а я ж так себе сварив за це!» – Але менi здаеться, що зараз там дуже завiзно, – ще раз спробував я урятувати ситуацiю. – Можна ж подивитися… – А справдi. – Я розмiрковував, як менi бути. Пiд’iхавши, я швиденько вискочив з машини. – Швиденько гляну, як воно там… Зараз же вернусь. Крiм Валентина, знайомих у барi не було. – Скажи-но, – спитав я його, – Готфрiд уже був тут? Валентин ствердно кивнув. – Був. І Отто з ним. Пiвгодини тому пiшли. – Шкода, – вiдповiв я, полегшено зiтхнувши, – хотiв з ними зустрiтися. Повернувшись до машини, я сказав: – Можна спробувати, сьогоднi тут випадково не так уже й людно. Проте для обережностi я поставив «кадилак» за рогом вулицi, в найтемнiшому мiсцi. Але не минуло й десяти хвилин, як жовточуба Ленцова голова з’явилася бiля прилавка. «Бий тебе лихий, – подумав я, – от i влип! Краще б уже це сталося десь тижнiв за два…» Готфрiд, здавалося, зайшов на хвилинку. Я вже подумав був, що небезпека минула, аж тут Валентин показав Ленцовi на мене. Не треба було брехати, нiби я хотiв з ним побачитись! Готфрiдове обличчя, коли вiн нас угледiв, було чудовим взiрцем для кiноактора, що старанно опановуе свiй фах. Очi полiзли на лоба, нижня щелепа мало не вiдпала – я аж злякався. Шкода, що цiеi митi в барi не було якогось режисера; я певний, що вiн тут-таки запросив би Ленца на якусь роль. Примiром, на роль моряка, перед яким пiсля аварii корабля з морськоi безоднi виринае й сичить велетенський змiй. Готфрiд швидко опанував себе. Я кинув йому погляд, яким настирливо благав його вшитися звiдси геть. Вiн вiдповiв на це пiдступною усмiшечкою, обсмикав пiджак i пiшов до нас. Я знав, що на мене чекае, i тому зараз же перейшов у наступ. – Ти вже вiдвiз фрейлейн Бомблат додому? – спитав я, щоб одразу ж нейтралiзувати його. – Так, – вiдповiв Готфрiд, не змигнувши й оком i нiчим не виказавши, що мить тому вiн навiть гадки не мав про якусь там фрейлейн Бомблат. – Вона тебе вiтае i просить, щоб ти iй зателефонував завтра вранцi. Це був добрий контрудар! Я кивнув. – Зателефоную. Сподiваюся, що вона купить-таки машину. Ленц знову вiдкрив був рота, та я стусонув його в голiнку й так на нього подивився, що вiн, усмiхнувшись, замовк. Ми випили по чарцi. Я пив тiльки коктейль «Сайд-кар» з лимонним соком. Боявся, щоб знову не збитися на слизьке. Готфрiд був у чудовому гуморi. – Тiльки-но заходив до тебе, – сказав вiн. – Думав, що пiдемо кудись разом. Тодi зайшов у мiстечко розваг. Там нова чудова карусель. Давайте пiдемо туди, га? – Вiн глянув на Патрицiю Гольман. – Ходiмо швидше! – вiдповiла вона. – Я страшенно люблю карусель! – Тодi ходiмо зараз же! – сказав я, радiючи, що ми пiдемо з бару – на вулицi все було простiше. Шарманщики – першi форпости мiстечка розваг. Меланхолiйнi нiжнi звуки. На потертих оксамитових килимчиках, якими звичайно вкривають шарманки, сидить часом папуга або змерзле мавпеня в червонiй сукнянiй курточцi. Пронизливо лунають голоси торговцiв. Вони продають клей для порцеляни, склорiзнi алмази, шербет, повiтрянi кульки, тканини. Вiд карбiдних ламп розливаеться холодне синювате свiтло та специфiчний запах. Ворожки, астрологи, ятки з медовими пряниками, човни-гойдалки, павiльйончики з атракцiонами й нарештi – гучна музика, рiзноколiрнi барви, блиск – освiтленi, наче палаци, кружляли башти каруселей. – Нумо, дiтки! – Ленц iз розмаяною чуприною кинувся до «американських гiрок». Тут грав найпотужнiший оркестр. З укритих позолотою нiш павiльйончика, по шестеро з кожноi, виходили фанфаристи, поверталися на всi боки, сурмили, салютували фанфарами й вiдступали назад. То було грандiозне видовище! Ми сiли у велику гондолу з головою лебедя i помчали вгору та вниз. Навколишнiй свiт мерехтiв i мчав повз нас, погойдувався i провалювавсь у чорний тунель, крiзь який ми пролiтали пiд стук барабанiв, а тодi виринали назустрiч блиску й фанфарам. – Далi! Готфрiд метнувся до «летючоi каруселi» з дирижаблями й аеропланами. Ми взяли на абордаж цепелiн i зробили на ньому три кола. Засапанi, ми знову опинилися на землi. – А тепер до чортового колеса! – заявив Ленц. Чортове колесо – це велике i гладеньке, трохи опукле кружало, що обертаеться все швидше й швидше, i треба зумiти вдержатись на ньому! На кружало стало щось чоловiк iз двадцять. І Готфрiд iз ними. Вiн бiгав, як навiжений, i публiка аплодувала йому. Пiд кiнець вiн лишився на кружалi тiльки вдвох iз якоюсь гладкою куховаркою. Побачивши, що iй уже не вдержатися, ця хитруха просто сiла посерединi кружала, а Готфрiд гасав навколо неi. Інших усiх уже поскидало. Нарештi, ця ж сама доля спiткала й останнього з романтикiв – вiн поточився просто в обiйми куховарки й разом iз нею скотився з кружала. Готфрiд пiдiйшов до нас, ведучи куховарку пiд руку, називаючи ii просто – Лiна. Лiна нiяково посмiхалася. Готфрiд спитав, чим ii можна почастувати. Лiна вiдповiла, що пиво добре втамовуе спрагу. Обое зникли в баварському павiльйончику. – Ну, а ми? Куди ми тепер пiдемо? – спитала Патрицiя Гольман: очi ii блищали. – До лабiринту привидiв, – вiдповiв я, показуючи на великий павiльйон. Шлях через лабiринт був сповнений несподiванок. Тiльки-но ми ступили кiлька крокiв – i ось уже пiд нами захиталася пiдлога, чиiсь руки мацали нас у темрявi, якiсь страшнi пики вистромлялися з куткiв, завивали привиди. Ми смiялись, але раптом дiвчина сахнулася назад, перелякавшись освiтленого зеленого черепа. На якусь мить вона опинилась у мене в обiймах, я вiдчув на обличчi ii вiддих, а на устах – ii волосся, але вона зараз же знову засмiялась, i я випустив ii з рук. Я випустив ii з рук, але щось у менi самому не випускало ii. Ми давно вже вийшли з лабiринту, а я все ще вiдчував ii плече у своiй руцi, ii м’яке волосся, ледь уловний персиковий запах ii шкiри. Я уникав дивитися на неi. Вона вiдразу ж стала для мене якоюсь iншою. Ленц уже чекав на нас. Вiн стояв сам. – А де ж Лiна? – спитав я. – П’е, – вiдповiв вiн, киваючи головою на баварський павiльйончик. – З ковалем. – Спiвчуваю! – вимовив я. – Дурницi, – сказав на те Готфрiд, – давай-но краще вiзьмемось до серйозноi чоловiчоi роботи. Ми пiшли до павiльйону, де кидали на гачки кiльця з твердоi гуми й вигравали таким чином усiлякi речi. – Що ж, – промовив Ленц, звертаючись до Патрицii Гольман, збиваючи капелюх на потилицю, – зараз ми здобудемо вам гарний посаг. Вiн кинув перший i виграв будильник. За ним кинув я i здобув плюшевого ведмедика. Власник павiльйону, передаючи нам нашi виграшi, голосно розхвалював iх, щоб принадити iнших клiентiв. – Скоро ти прикусиш язика, – усмiхнувся Готфрiд i пiдчепив сковороду. А я – ще одного плюшевого ведмедика. – Оце-то щастить! – сказав власник павiльйону, передаючи нам речi. Вiн iще не знав, що його чекае. Ленц найкраще з усiеi нашоi роти кидав гранати, а взимку, коли нiчого було робити, ми цiлi мiсяцi тренувалися, щоб накидати нашi капелюхи на найрiзноманiтнiшi гачки. Порiвняно до тих вправ накидати отут кiльця було дитячою забавкою. Далi Готфрiд без якихось зусиль виграв кришталеву вазу для квiтiв. Я – пiвдесятка грамофонних платiвок. Хазяiн атракцiону мовчки пiдсунув нам нашi виграшi, а тодi перевiрив своi гачки. Ленц нацiлився i виграв сервiз для кави, другий приз! Коло нас зiбрався вже натовп глядачiв. Я швидко накинув аж три кiльця на один i той самий гачок. Результат – «Покута святоi Магдалини» у золоченiй рамi. Хазяiн павiльйону скривився, як середа на п’ятницю, i вiдмовився давати нам iще кiльця. Ми вже хотiли були покинути гру, та глядачi зняли галас, вимагаючи, щоб господар не заважав нам веселитися. Вони хотiли побачити, як пустять з торбами власника павiльйону. Найбiльше галасувала Лiна, що з’явилася раптом зi своiм ковалем. – Кидати мимо – то це можна, га? – репетувала вона. – А як влучати, то нi?! Коваль щось i собi бурчав, пiдтримуючи ii. – Гаразд, – погодився Ленц, – кожен iще по разу. Я кинув перший i виграв таз, глек та мильницю. Тодi пiдiйшов Ленц i взяв п’ятеро кiлець. Швидко накинув чотири з них на один i той самий гачок. Перед п’ятим зробив паузу, як справжнiй митець, дiстав сигарету. Аж трое чоловiкiв потяглися до нього з запаленими сiрниками. Коваль поплескав його по спинi. Лiна так хвилювалась, що гризла свiй носовичок. Готфрiд прицiлився i кинув легенько, щоб не вiдскочило, останне кiльце на чотири попереднiх. Вона повисло на гачку. Глядачi схвально заревли – Ленцовi дiстався головний виграш: дитячий вiзок iз рожевою ковдрою й мережаними подушечками. Проклинаючи все на свiтi, власник павiльйону викотив вiзок. Ми поклали туди все, що виграли, i рушили до iншого павiльйону. Лiна котила вiзок. Коваль кидав з цього приводу такi дотепи, що я змушений був iти з Патрицiею Гольман трохи позаду. У сусiдньому павiльйонi накидали кiльця на пляшки з вином. Якщо кiльце попадало на шийку – ви вигравали пляшку. Ми виграли шiсть пляшок. Ленц поглянув на етикетки й подарував вино ковалевi. Була iще одна халабудка на зразок попереднiх. Але власник уже пронюхав, що дiеться, i, коли ми пiдiйшли, заявив, що вже зачинено. Побачивши, що тут можна вигравати пляшки з пивом, коваль хотiв зняти галас, та ми вiдмовилися: хазяiн павiльйону не мав однiеi руки. У супроводi цiлого почту ми пiшли до «кадилака». – Що ж його тепер робити? – спитав Ленц, чухаючи потилицю. – Краще не придумаеш, як припасувати дитячий вiзок ззаду й так везти його. – Авжеж, – сказав я, – але тобi доведеться сiсти в нього й кермувати, щоб вiн не перекинувся. Патрицiя Гольман запротестувала, ii непокоiло, що Ленц i насправдi так зробить. – Гаразд, – сказав Готфрiд, – тодi давайте дiлити. Обох плюшевих ведмедикiв неодмiнно вам. Грамофоннi платiвки теж вам. А що робити зi сковородою? Дiвчина похитала головою. – У такому разi переходить у власнiсть майстернi, – проголосив Готфрiд. – Бери ii собi, Роббi, ти ж давнiй мастак смажити яечню… А сервiз для кави? Дiвчина хитнула головою в бiк Лiни. Куховарка зашарiлася. Готфрiд передав iй усi предмети з сервiзу урочисто, наче видавав премiю. Потiм дiстав таз для умивання. – А ця посудина? Пановi ковалевi, правда ж? Вона йому знадобиться. Та й будильник теж. Бо ж ковалi сплять мiцно… Я подав Готфрiдовi вазу для квiтiв. Вiн вручив ii Лiнi. Вона намагалась, пробелькотiвши щось, вiдмовитись. Їi очi прикипiли до «Покути святоi Магдалини». Вона подумала, що коли вiзьме вазу, то картина дiстанеться ковалевi. – Я страх як люблю мистецтво, – вимовила вона нарештi. Зворушлива у своiй жадiбностi, вона стояла перед нами i схвильовано гризла своi червонi пальцi. – Шановна фрейлейн, що ви на це скажете? – спитав Ленц, поважно повертаючись до Патрицii Гольман. Дiвчина взяла картину й вiддала куховарцi. – Це дуже гарна картина, Лiно, – сказала вона. – Повiсь ii над лiжком, i нехай вона тебе надихае, – додав Ленц. Лiна схопила картину. На очах iй виступили сльози. Вона так була вдячна, що аж заiкатися почала. – Ну, а тепер ти, – замислено звернувся Ленц до дитячого вiзка. Лiна, забувши, що тiльки-но милувалася з портрета Магдалини, знову жадiбно прикипiла очима до вiзка. Коваль висловив думку, що, мовляв, нiколи не знаеш, коли така штука раптом стане в пригодi, i так розреготався з цього приводу, що впустив пляшку з вином. Та Ленц уважав, що з них досить. – Стривайте-но, я он там щось спостерiг… – сказав вiн i зник. За кiлька хвилин вiн повернувся, узяв вiзок i кудись його покотив. Повернувся вже без вiзка та сказав: – Усе гаразд! Ми сiли в «кадилак». – Як на Рiздво! – сказала Лiна, ощасливлена подарунками, i простягла нам на прощання свою червону лапу. Коваль вiдкликав нас убiк. – Слухайте-но! – сказав вiн. – Якщо вам треба буде когось вiдлупцювати, я живу на Лейбнiцштрасе, 16, у дворi, лiворуч, на третьому поверсi. Якщо iх буде кiлька, то й я прийду зi своiми хлопцями. – Домовилися, – вiдповiли ми й поiхали. Виiхавши з мiстечка розваг, ми звернули вбiк, i тут Готфрiд показав кудись крiзь вiконце машини. Ми побачили наш дитячий вiзок, а в ньому справжне немовля; бiля вiзка стояла блiда жiнка, що й досi не могла отямитися вiд збентеження – вона все ще роздивлялася подарунок. – Правда ж, добре? – сказав Готфрiд. – Вiддайте iй ще й плюшевих ведмедикiв! – вигукнула Патрицiя Гольман. – Там iхне мiсце! – Хiба що одного, – сказав Ленц. – А другий нехай лишиться вам. – Нi, вiддайте обох! – Гаразд. Ленц вискочив з машини, тицьнув плюшевих звiряток жiнцi в руки i, перш нiж вона встигла щось сказати, помчав назад, так наче за ним хтось гнався. – Ну, от, – засапано сказав вiн, – тепер мене аж у млость кинуло вiд власного благородства. Пiдвезiть мене до «Інтернацiоналю». Менi неодмiнно треба випити коньяку. Вiн вилiз, а я вiдвiз дiвчину додому. Усе було не так, як минулого разу. Вона стояла в дверях, i по ii обличчю перебiгало свiтло лiхтаря. Вона була прекрасна. Я страх як хотiв залишитися з нею. – На добранiч, – сказав я, – спiть спокiйно. – На добранiч! Я дивився iй услiд, аж поки погасло освiтлення на сходах, а тодi поiхав «кадилаком» геть. Почувався я якось дивно. Це було не так, як звичайно, коли ввечерi захопишся раптом якоюсь дiвчиною. Тут була якась велика нiжнiсть. Нiжнiсть i бажання дати собi повну волю. Волю полинути кудись у невiдоме… Я поiхав до Ленца в «Інтернацiональ». Там майже нiкого не було. У куточку сидiла Фрiцi зi своiм приятелем, офiцiантом Алоiсом. Вони про щось сперечалися. Готфрiд сидiв з Мiмi й Валлi на канапi бiля прилавка. Вiн приязно розмовляв з обома, навiть iз бiдолашною пiдстаркуватою Мiмi. Дiвчата скоро пiшли. Їм треба було йти «на роботу» – саме був час. Мiмi постогнувала й зiтхала – у неi корчило ноги. Я пiдсiв до Готфрiда. – Ну, давай, рубай, – сказав я. – А навiщо, малий, – на мое здивування вiдповiв вiн. – Ти робиш усе правильно. Менi полегшало на серцi, що вiн так просто поставився до всього. – Мiг би сам хоч слово зронити, – сказав я. Вiн махнув рукою: – Дурницi! Я замовив рому. – А знаеш, – сказав я трохи згодом, – я уявлення не маю, хто вона й що. Не знаю навiть, що в неi з Бiндiнгом. Вiн тобi що-небудь сказав тодi? Ленц глянув на мене: – Хiба це тебе непокоiть? – Нi. – Я так i думав. А це пальто тобi, до речi, личить… Я почервонiв. – Чого ти соромишся? Ти на правильному шляху. Я б i сам не вiд того… Я трохи помовчав. – Чому це так, Готфрiде? – нарештi спитав я. – А так, що все iнше – це смiття, мотлох, Роббi. Бо в наш час немае нiчого такого, що було б чогось варте. Згадай, що тобi вчора казав Фердинанд. Вiн мае слушнiсть, цей старий товстий мертвописець. А тепер ходи-но до ящика й зiграй кiлька старих солдатських пiсень. Я зiграв «Три лiлеi» та «Аргонський лiс». У безлюднiй кав’ярнi вони лунали, наче пiснi привидiв. Мене обступили спогади – де й коли ми iх спiвали. VII Два днi по тому Кестер квапливо вискочив iз нашоi «контори». – Роббi, щойно дзвонив твiй Блюменталь. Об одинадцятiй маеш бути в нього з «кадилаком». Вiн хоче зробити пробний виiзд. Я кинув викрутку та французький ключ. – Отто, друзяко! От якби це дiло вигорiло! – А що я вам казав, – почулося з оглядовоi ями, де Ленц порпався пiд «фордом». – Я казав, що вiн iще прийде. Слухати треба Готфрiда! – Заткни пельку, тут дiло серйозне! – гримнув я на нього. – Отто, на скiльки менi можна вiдступитися вiд нашоi цiни? – Щонайбiльше – на двi тисячi. У крайньому разi – на двi тисячi двiстi. Коли вже iнакше нiчого не вийде – на двi з половиною. Коли побачиш, що маеш дiло з божевiльним, – на двi шiстсот. Але тодi скажеш йому, ми його довiку проклинатимемо. – Добре! Ми надраiли машину до неймовiрного блиску. Я сiв за кермо. Кестер сказав, поклавши менi руку на плече: – Роббi, пам’ятай, що ти, бувши солдатом, вiдстоював i не таке. До останньоi краплi кровi борони честь нашоi майстернi. Умри, та не вiдведи руки з Блюменталевого гаманця. – Буде зроблено! – усмiхнувся я. Ленц дiстав iз кишенi якусь медаль i тицьнув менi ii. – Потримайся за мiй амулет, Роббi! – Про мене… – Я взяв у руку медаль. – Абракадабра, великий Шiво, – молився Ленц, – благослови цього боягуза, надай йому мужностi й сили! Стривай, вiзьми його краще з собою! А тепер iще плюнь тричi! – Порядок, – сказав я, плюнув йому пiд ноги й поiхав. Юп схвильовано вiдсалютував менi бензиновим шлангом. По дорозi я купив кiлька гвоздик i, як менi здавалося, зi смаком поставив iх у кришталевi вазочки, прилаштованi в машинi. Я сподiвався вплинути цим на панi Блюменталь. На жаль, Блюменталь прийняв мене в конторi, а не вдома. Довелося чекати з чверть години. «Голубе мiй, – подумав я, – цi штучки ми знаемо, на таке ти мене не вiзьмеш». У приймальнi я розпитав про фiрму гарненьку друкарку, задобривши ii гвоздичкою зi свого пiджака. Трикотажнi вироби, торгiвля йде добре, у конторi працюе дев’ять чоловiк, е лагiдний компаньйон, е запеклий конкурент – фiрма «Майер i син», там син власника iздить червоним двомiсним «есексом»… Це все, що я встиг дiзнатися, поки Блюменталь запросив мене в кабiнет. Вiн одразу ж спробував ошелешити мене. – Юначе, – сказав вiн, – часу в мене обмаль. Цiна, яку ви тодi назвали, – ваша нездiйсненна мрiя. Так-от, поклавши руку на серце, скiльки коштуе машина? – Сiм тисяч марок, – вiдповiв я. Вiн рiзко вiдвернувся. – Тодi нiчого не вийде. – Пане Блюменталь, – сказав я, – подивiться ще раз на машину. – Не треба, – перебив вiн мене, – я ще тодi добре до неi придивився. – Можна дивитися i можна бачити, – зауважив я. – Вам треба подивитися на деталi. Лакування – першокласне, фiрми «Фоль i Рурбек», собiвартiсть двiстi п’ятдесят марок, усi покришки новi, цiна за прейскурантом – шiстсот марок, то вже маемо вiсiмсот п’ятдесят! Оббивка з найкращого корду… Вiн махнув рукою. Я почав знову. Запропонував йому оглянути комплект iнструментiв високого класу, верх iз розкiшноi шкiри, хромований радiатор, найсучаснiшi бампери – шiстдесят марок за пару; я поривався до «кадилака», як дитина до матерi, силкуючись умовити Блюменталя пiти зi мною до машини. Я знав, що коли стоятиму на землi, то, як Антей, вiдчую приплив нових сил. Цiна здаеться не такою вже й страшною, коли замiсть абстрактного торгу покупцевi показують товар. Але й Блюменталь так само знав, що сила його – за оцим письмовим столом. Вiн зняв окуляри й аж тепер по-справжньому взявся до мене. Ми боролись, як тигр i удав. Удавом був Блюменталь. Не встиг я й угору глянути, як вiн уже виторгував пiвтори тисячi марок. Мене охопив страх. Я сягнув до кишенi й мiцно стиснув рукою Готфрiдiв амулет. – Пане Блюменталь, – сказав я, уже добряче зморений, – уже перша година, вам, безперечно, час обiдати! Менi будь-що хотiлося втекти з цiеi контори, де цiни тануть, як снiг. – Я обiдаю лише о другiй, – незворушно промовив Блюменталь. – Але знаете що? Ми можемо зробити зараз пробну поiздку. Я полегшено зiтхнув. – А тодi знову поговоримо, – додав вiн. Менi знову забило дух. Ми поiхали до нього додому. На мое здивування, у машинi вiн ураз став iнший – наче його пiдмiнили. Добродушно розповiв давно вiдомий менi анекдот про iмператора Франца Йосифа. Я теж розповiв йому анекдот про трамвайного кондуктора, вiн менi тодi – про саксонця, що збився з дороги, а я йому – про закохану шотландську пару, i, тiльки пiд’iхавши до його домiвки, ми враз знову споважнiли. Вiн попросив мене зачекати й пiшов по дружину. – Мiй любий гладкий «кадилаче»! – сказав я, поплескуючи машину по радiатору. – За всiма тими анекдотами, безперечно, криеться якась нова крутня. Та не журись – ми вже якось прихистимо тебе тут. Вiн купить тебе, бо, коли еврей прийшов удруге, це означае, що вiн таки купить. Коли приходить удруге християнин, то вiн iще довго не купуе. Вiн зробить не одну пробну поiздку, щоб заощадити на таксi, а тодi раптом згадае, що замiсть машини йому потрiбне обладнання для кухнi. Нi, братику, краще вже мати дiло з евреями, вони знають, чого хочуть. Але присягаюся тобi, мiй любий товстуне: якщо я спущу цьому нащадковi норовливого Юди Маккавея ще хоча б сто марок, – то довiку не вип’ю i чарки горiлки! Вийшла панi Блюменталь. Я пригадав собi всi Ленцовi поради та вмить iз вояка став джентльменом. Блюменталь на це тiльки пiдло усмiхнувся. То був залiзний чоловiк, йому бiльше личило б продавати локомотиви, а не трикотажнi вироби. Я подбав про те, щоб вiн сiв на задне сидiння, а його жiнка – поруч мене. – Куди накажете повезти вас, шановна панi? – улесливо спитав я. – Та куди хочете, – вiдповiла вона, поблажливо всмiхаючись. Пiд час поiздки я без упину розмовляв. Мое щастя, що я мав справу з простодушною людиною. Говорив я так тихо, що Блюменталь навряд чи мiг щось розчути. Я почувався так вiльнiше. Досить того, що вiн сидiв у мене за спиною. Ми зупинилися. Вийшовши з машини, я впевнено глянув на свого супротивника. – Ви мусите погодитись, пане Блюменталь, що машина йде як по маслу. – Та де там те масло, юначе, – заперечив вiн якось навдивовижу миролюбно, – коли податки з’iдають усе. За машину треба платити дуже високi податки. Це щоб ви знали! – Пане Блюменталь, – сказав я, докладаючи всiх зусиль, щоб не збитися з тону, – ви людина дiлова, з вами я можу говорити вiдверто. Це ж не податки, це – накладнi витрати. Скажiть-но самi, що потрiбне нинi, щоб провадити якесь дiло? Ви ж знаете: це вже не капiтал, як було колись, це – кредит, довiра клiентiв! А як здобути кредит? Тiльки через показний зовнiшнiй вигляд. «Кадилак» – солiдна машина, швидка та вигiдна, до того ж не старомодна, в нiй – дух здорового бюргерства, це – жива реклама для фiрми. Блюменталя це розвеселило; вiн звернувся до жiнки: – А вiн мае еврейську голову, га? Юначе, – звернувся вiн до мене так само по-свiйському, – тепер найкраща реклама солiдностi – зношений костюм i поiздка автобусом. Коли б у нас з вами були тi грошi, якi ще не сплачено за цi всi елегантнi машини, що мчать повз нас, ми могли б покинути дiло й спокiйно пiти на вiдпочинок. Це я вам кажу по секрету. Я глянув на нього з недовiрою. Чим скiнчиться оцей привiтний тон? А може, присутнiсть жiнки тамуе його бойовий дух? Я вирiшив розрядити пiстолет. – «Кадилак» – це не якийсь там «есекс», хiба не так, шановна панi? Молодший iз власникiв фiрми «Майер i син» iздить на «есексi», але менi така машина й задурно не потрiбна, тарадайка, та й годi, та ще й червона, аж очi пече… Почувши, як засопiв Блюменталь, я швиденько повiв далi: – А оцей колiр дуже добре пасуе вам, шановна панi, – синiй кобальт приглушеного вiдтiнку для блондинки… Раптом Блюменталь ошкiрився, наче мавпа у тропiчному лiсi. – «Майер i син» – це здорово, здорово! – аж захлинався вiн смiхом. – Та ще й оцi вашi розпатякування!.. Розпатякування!.. Глянувши на нього, я не повiрив власним очам: вiн смiявся щиро! Я тiеi ж митi натиснув на ту саму педаль: – Пане Блюменталь, дозвольте дещо спростувати. Розпатякування перед жiнкою – це вже не розпатякування, це – комплiменти, що iх у нашi жалюгiднi часи говорять, на жаль, дедалi рiдше. Жiнка – це не суцiльнометалевi меблi, це – квiтка, iй потрiбна не дiлова розмова, а веселi, як сонце, слова. Краще сказати iй щодня щось приемне, анiж цiле життя працювати на неi, дотримуючись серйозностi. Це я вам кажу. Теж по секрету… А я, до речi, не розпатякував, а тiльки послався на основний закон фiзики: сине добре пасуе до бiлявого. – Гарно рикаеш, леве, – сказав Блюменталь, усмiхаючись. – Послухайте-но, пане Локамп! Я знаю, що мiг би виторгувати ще не менш як тисячу марок… Я вiдступив на крок. «От диявол пiдступний, – подумав я, – ось той удар, якого я й боявся…» Я вже уявляв собi, як житиму далi непитущим, i глянув на панi Блюменталь очима загнаного ягняти… – Але ж, татусю… – мовила вона. – Облиш, матусю, – вiдповiв вiн. – Отже, я мiг би, але не зроблю цього. Менi, як людинi дiловiй, було приемно вас послухати – оце робота! Трохи забагато фантазii, а проте… А щодо «Майера i сина» – то просто здорово. Ваша матiнка не еврейка? – Нi. – Працювали колись у конфекцii? – Так. – От бачите, звiдти у вас i цей стиль роботи. А в якiй галузi? – У душевнiй, – вiдповiв я, – хотiв стати вчителем. – Честь i хвала вам, пане Локамп, – сказав Блюменталь, – якщо будете колись без роботи, подзвонiть менi! Вiн виписав чек i дав менi його. Я не вiрив власним очам… Грошi наперед! Це ж диво! – Пане Блюменталь, – сказав я знiчено, – дозвольте менi додати безкоштовно двi кришталевi попiльнички й першокласний гумовий килимчик пiд ноги… – Давайте, – погодився Блюменталь, – то й старому Блюменталю хоч раз дiстався якийсь подарунок. Потiм вiн запросив мене на завтра до них на вечерю. Панi Блюменталь приязно усмiхнулася менi. – Буде фарширована щука, – лагiдно сказала вона. – Делiкатес! – пiдтвердив я. – Тодi я завтра ж i машину вам прижену. Зранку ми оформимо папери. Ластiвкою я полинув до майстернi. Але Ленц iз Кестером пiшли обiдати, й менi довелося погамувати свiй трiумф. На мiсцi був тiльки Юп. – Продали? – спитав вiн. – А тобi вже не терпиться дiзнатися, шибенику! – сказав я. – На ось тобi талер. Збудуй собi на нього лiтак! – Виходить, продали! – ошкiрився Юп. – Я поiду пообiдаю. Та горе тобi, якщо ти скажеш iм хоча б слово, поки я прийду! – Пане Локамп, – запевнив вiн мене, пiдкидаючи монету в повiтря, – я – могила. – Якраз схоже на те… – сказав я i дав газ. Коли я, повернувшись, в’iхав у двiр, Юп подав менi знак. – Що таке? – спитав я. – Ти вже пробовкнувся? – Пане Локамп! Я ж кремiнь! Але… – вiн осмiхнувся. – Той хазяiн «форда» – тут… Поставивши «кадилак» у дворi, я пiшов до майстернi. Пекар саме схилився над альбомом iз зразками фарб. На ньому було картате пальто пiд пояс, на рукавi – широка пов’язка з жалобного крепу. Поруч нього стояла гарненька особа: жвавi чорнi оченята, розстебнуте пальтечко, обшите уже потертим кролячим хутром; тiснi лакованi черевички. Брюнетка була за ясну кiновар, але пекар, що носив iще жалобу, був проти червонястих вiдтiнкiв. Вiн запропонував бляклий жовтувато-сiрий колiр. – Та ти що! – закопилила губки чорнява. – «Форд» треба лакувати яскравими фарбами, бо iнакше вiн не матиме нiякого вигляду. Коли пекар додивлявся до зразкiв, вона кидала на нас змовницькi погляди, знизувала плечима, кривила рот i пiдморгувала. Моторна крихiтка! Нарештi обое дiйшли згоди на зеленуватому кольорi, що нагадував колiр резеди. Дамi хотiлося мати до цього свiтлий вiдкидний верх. Але тут пекар не поступився – треба ж було десь показати жалобу. Вiн наполiг на тому, щоб верх був iз чорноi шкiри. На цьому вiн ще й заробив, бо ж верх ми йому робили безкоштовно, а шкiра була дорожча за тканину. Вони пiшли, але на подвiр’i затрималися. Як тiльки брюнетка побачила «кадилак», вона вiдразу метнулась до нього. – Поглянь, золотко мое, оце-то машина! Диво! Так менi подобаеться! За мить дверцята були вiдчиненi, i вона сидiла в машинi, закочуючи вiд захоплення очi. – Оце сидiння! Диво! Як фотелi! Не те, що твiй «форд». – Ходiмо вже, – невдоволено бурчало «золотко». Ленц пiдштовхнув мене, щоб я встряв у розмову та спробував нав’язати машину пекаревi. Я змiряв Готфрiда презирливим поглядом, але промовчав. Вiн пхнув мене дужче. Я й собi дав йому стусана й повернувся до нього спиною. Нарештi пекар видобув з машини свою чорну перлину й пiшов з нею, трохи згорбившись i явно роздратований. Ми дивилися iм услiд. – Цей не забариться! – сказав я. – Машину вiдремонтував, мае нову жiнку – молодець, що й казати! – Ну, – заперечив Кестер, – ця жiночка ще його порадуе! Тiльки-но цi двое зникли за рогом вулицi, як Готфрiд напустився на мене: – Ти що, Роббi, зовсiм з глузду з’iхав? Прогавив таку нагоду! Тут i школяр би зрозумiв, що треба було наскочити на нього! – Унтер-офiцер Ленц! – вiдповiв я. – Станьте струнко, коли розмовляете зi старшим за званням! Чи, може, ви думаете, що я бiгамiст i двiчi просватаю нашу машину? Цiеi митi варто було подивитися на Готфрiда! Очi в нього зробилися, як тарiлки. – Не жартуй святими речами, – промурмотiв вiн. Не звертаючи на нього нiякоi уваги, я звернувся до Кестера: – Отто, розпрощайся з нашим дитям, з нашим «кадилаком»! Вiн уже нам не належить! Вiднинi вiн стане окрасою фiрми, що торгуе спiднiм! Сподiваюсь, там на нього чекае непогане життя! Не таке геройське, як у нас, але забезпеченiше. Я дiстав чек. Ленц мало не луснув. – Та невже!.. Невже… оплачено? – хрипко вичавив вiн з себе. – А як ви думали, зелений початкiвцю? – запитав я, розмахуючи чеком. – Ану, вгадайте скiльки ми одержимо! – Чотири! – вигукнув Ленц, заплющивши очi. – Чотири п’ятсот! – сказав Кестер. – П’ять! – закричав Юп вiд бензоколонки. – П’ять з половиною! – гаркнув я. Ленц вихопив у мене з рук чек. – Не може бути! По ньому не заплатять! – Пане Ленц, – звернувся я до нього з гiднiстю, – чек такий самий надiйний, як ненадiйнi ви. Мiй друг Блюменталь може сплатити у двадцять разiв бiльшу суму. Мiй друг, зрозумiло? Друг, у якого я завтра ввечерi iстиму фаршировану щуку. Хай це буде для вас прикладом! Заприязнитися, одержати завдаток та ще й запрошення на вечерю – от що означае продати! Ось так! А тепер – вiльно! Готфрiд потроху опанував себе i вдався до останнього козира: – А оголошення в газетi? А мiй амулет? Я кинув йому медаль. – Забирай свiй собачий номерок. Зовсiм забув про нього. – Роббi, ти продав машину бездоганно, – сказав Кестер. – Хвалити Бога, що ми позбулися цiеi лайби. А грошенята нам ще й як потрiбнi! – Даси менi авансом п’ятдесят марок? – спитав я. – Сто! Бо заслужив! – Може, ти ще в рахунок авансу вiзьмеш i мое сiре пальто? – спитав Готфрiд, примруживши очi. – Може, ти хочеш потрапити до лiкарнi, нiкчемне патякало? – у вiдповiдь спитав його я. – Хлопцi, на сьогоднi – шабаш! – запропонував Кестер. – Досить заробили за один день. Не треба гнiвити Бога. Вiзьмiмо «Карла» й потренуемось до перегонiв. Юп давно вже кинув бензиновий шланг i схвильовано потирав руки: – Пане Кестер, то я на цей час залишаюся тут за хазяiна? – Нi, Юпе, – засмiявся Отто, – ти поiдеш з нами. Передусiм ми поiхали до банку, щоб здати чек. Ленц нiяк не заспокоювався, аж поки не впевнився, що вiн справжнiй. А тодi ми помчали так, що аж iскри сипонули з вихлопноi труби. VIII Я стояв перед своею хазяйкою. – Горить десь, чи що? – спитала панi Залевська. – Нiде не горить. Просто хочу заплатити за житло. До строку лишалося ще три днi, тож панi Залевська мало не зомлiла з подиву. – Це щось неспроста, – сказала вона пiдозрiливо. – Та що ви! – вiдповiв я. – Чи не можна взяти сьогоднi ввечерi парчевi крiсла з вашоi вiтальнi? Вона войовничо вперлася руками в своi гладкi стегна. – Он воно що! То вам уже не подобаеться ваша кiмната? – Подобаеться. Та вашi парчевi крiсла – бiльше. Я пояснив iй, що до мене, можливо, завiтае кузина, i менi хотiлося б трохи причепурити кiмнату. Панi Залевська зареготала так, що в неi аж груди заколихалися. – Кузина? – перепитала вона зневажливо. – І коли ж мае прийти та кузина? – Ще хтозна, чи вона прийде, – сказав я, але коли й прийде, то, певна рiч, непiзно, надвечiр, на вечерю. Хiба не бувае на свiтi кузин, панi Залевська? – Бувають, звичайно, – вiдповiла вона, – але заради них не позичають крiсел. – А я позичаю, – наполягав я, – бо шаную родиннi зв’язки. – Можна подумати! Волоцюги ви всi! Вiзьмiть собi парчевi крiсла. А червонi плюшевi поставте до вiтальнi. – Дуже вдячний. Завтра все поверну. І килим теж… – Килим?! – вона обернулась до мене. – Хто тут промовив слово «килим»?! – Я. Та й ви теж. Щойно… Вона обурено дивилася на мене. – Без нього не можна, – сказав я. – На ньому ж стоять крiсла… – Пане Локамп, – велично промовила панi Залевська, – вгамуйтеся! «Помiрнiсть у всьому», так говорив небiжчик Залевський. Це й вам слiд було б засвоiти! Я знав, що небiжчик Залевський, незважаючи на цей девiз, спився вщент. Про це менi принагiдно не раз розповiдала сама панi Залевська. Та йшлося не про це. Вона використовувала свого чоловiка, як iншi люди Бiблiю, – для цитат. І що давнiшим ставав день його смертi, то унiверсальнiшими уявлялись iй його вислови. Тепер його можна було згадувати в усiх випадках – як i Бiблiю. Я заходився чепурити свою кiмнатку. Пiсля обiду розмовляв по телефону з Патрицiею Гольман. Вона нездужала, i я не бачив ii майже цiлий тиждень. Ми домовилися зустрiтися о восьмiй, я запропонував повечеряти в мене, а потiм пiти в кiно. Парчевi крiсла й килим справляли розкiшне враження, та освiтлення аж нiяк не пасувало до них. Я постукав у дверi до Гассе, щоб позичити в них настiльну лампу. Зморена панi Гассе сидiла бiля вiкна. Чоловiк iще не прийшов з роботи. Вiн щодня добровiльно працював на годину або двi довше: боявся, щоб не звiльнили, його дружина нагадувала чимось хвору пташку. У ii зiв’ялих, старiючих рисах усе ще щось нагадувало вузеньке личко дитини, розчарованоi та сумноi. Я сказав, за чим прийшов. Вона пожвавiшала, дала менi лампу. – Так, так, – зiтхаючи, сказала вона, – якщо тiльки подумати, коли б я ранiше… Я знав цю iсторiю. Ішлося про перспективи, що мали вiдкритися перед нею, коли б вона не побралася з Гассе. Знав я цю iсторiю i в редакцii самого Гассе. Тут уже йшлося про перспективи, якi були б у нього, коли б вiн зостався неодруженим. Це була, мабуть, чи не найпоширенiша iсторiя в свiтi. Та й чи не найбезнадiйнiша. Якусь хвильку послухавши ii, сказавши кiлька банальних фраз, я пiшов до Ерни Бенiг, щоб узяти в неi грамофон. Панi Гассе згадувала про Ерну лише як про «особу, що жила поряд». Вона зневажала ii, бо заздрила. А менi Ерна дуже подобалася. Вона знала життя, знала, що треба мiцно за нього триматися, коли хочеш урвати собi хоч шматок того, що звуть щастям. Вона знала й те, що за цей шматок треба часом платити удвiчi, а то й утричi дорожче. Бо щастя – то найнепевнiша й найдорожча рiч у свiтi. Ерна, ставши навколiшки перед валiзою, дiстала менi кiлька платiвок. – Хочете фокстроти? – спитала вона. – Нi, я не танцюю. Вона здивовано глянула на мене. – Не танцюете? Що ж ви робите, коли йдете кудись? – Танцюю з чаркою. Це зовсiм непогано. Вона похитала головою. – Чоловiковi, який не вмiе танцювати, я одразу б дала вiдкоша. – У вас надто суворi принципи, – заперечив я. – Але ж е й iншi платiвки. Ви оце нещодавно ставили одну дуже гарну – жiночий голос… щось нiби гавайська музика… – А ця й справдi чудова. «Як жити я могла без тебе» – ця? – Вона! Чого тiльки не придумають цi автори модних пiсеньок! Менi здаеться, що це единi романтики, якi ще е на цiм свiтi. Ерна засмiялась: – Та й справдi! Грамофон – це сьогоднi щось на зразок альбому для вiршiв; колись туди писали вiршi, а тепер дарують платiвки. Коли менi хочеться про щось згадати, то я ставлю платiвку з тих часiв – i передi мною все знов оживае. Я подивився на цiлi купи платiвок, що лежали на пiдлозi. – Якщо зважати на них, Ерно, то у вас, певне, е чимало спогадiв… Пiдвiвшись, Ерна вiдкинула з чола рудувате волосся. – Так, – сказала вона, вiдсунувши ногою купу платiвок, – але я волiла б мати одну, та справжню… Порозгортавши все, що купив на вечерю, я приготував стiл, як умiв. Сподiватися на допомогу з кухнi було нiчого, бо стосунки з Фрiдою склалися в мене надто кепськi. Вона хiба що перекинула б менi щось, та й годi. Та я обiйшовся без ii допомоги, i незабаром мою стару комiрчину було не впiзнати – здавалося, вона аж сяяла! Крiсла, лампа, накритий стiл – я вiдчував, як мене охоплюе схвильованiсть чекання. Я вийшов з дому, хоча мав iще бiльш як годину часу. Вiтер довгими поривами шугав з-за рогiв будинкiв. Уже засвiтили лiхтарi. Помiж будинкiв загусали синi, як море, сутiнки. «Інтернацiональ» плавав у ньому, наче розснащене вiйськове судно. Я зайшов туди. – Гоп-ля, Роберте! – гукнула Роза. – А ти чого тут? – запитав я. – Хiба тобi не час iти на прогулянку? – Ще трохи рано. До нас нечутно пiдiйшов Алоiс. – Звичайну порцiю? – спитав вiн. – Нi, потрiйну, – вiдповiв я. – Гарно починаеш! – зауважила Роза. – Хочу бути в ударi, – сказав я i перехилив чарку. – Зiграеш щось? – спитала Роза. Я похитав головою. – Сьогоднi не маю охоти. Якийсь непевний настрiй. Як твоя мала? Вона усмiхнулась, показавши всi своi золотi зуби. – Нiвроку. Завтра йду до неi. За цей тиждень непогано заробила – старi кнури вiдчули вже весну. Вiднесу iй завтра нове пальтечко. З червоноi вовни. – Червона вовна – це ж останнiй крик моди! – Ти джентльмен, Роббi! – Ой, коли б не помилилась! Давай вип’емо чогось! Анiсовоi, не проти? Вона кивнула. Ми цокнулись. – Скажи, Розо, що таке, власне, кохання? – спитав я. – Ти ж на цьому розумiешся. Роза аж зайшлася смiхом. – Годi про це, – сказала вона, заспокоiвшись. – Кохання! Ах, мiй Артур… Коли я згадую цього негiдника, то мене й тепер iще млiсть б’е. А коли серйозно, то ось що я тобi скажу, Роббi, i скажу серйозно: життя людське надто довге для одного кохання. Просто-таки надто довге. Це менi мiй Артур пояснив, коли накивав п’ятами… І це правда. Кохання – це чудово. Та одному з двох воно завжди видаеться надто довгим. І тодi другий залишаеться нi з чим. Сидить i чекае чогось, витрiщивши очi. Чекае, як божевiльний… – Ясно, – сказав я. – Але ж без кохання людина, власне кажучи, тiльки небiжчик у вiдпустцi, та й годi. – А ти зроби так, як я, – вiдповiла Роза. – Заведи собi дитинча. То й матимеш кого любити, та й на душi спокiйнiше буде. – Добре придумала, – сказав я, – менi саме цього тiльки й не вистачало. Роза мрiйно похитала головою. – Яких тiльки стусанiв не дiставала я вiд мого Артура, а все ж, коли б вiн оце зараз увiйшов би сюди у своему котелку, збитому на потилицю, – ех, хлопче! Я тiльки здумаю про це, а мене вже всю аж трусить. – Ну, то вип’емо за здоров’я Артура! Роза засмiялась: – Хай живе, кнур чортiв! Будьмо! Випили. – Бувай, Розо! Бажаю успiшного вечора! – Дякую! Бувай, Роббi! Грюкнули параднi дверi. – Привiт! – сказала Патрицiя Гольман. – Такий глибокодумний вигляд?! – Нi, зовсiм нi! А як ви? Як ваше здоров’я? На що нездужали? – Нiчого особливого! Застудилась, i трохи температура пiднялась. На вигляд аж нiяк не можна було сказати, що вона хвора або висотана хворобою. Навпаки – ii очi нiколи ще не здавалися менi такими великими й променистими, обличчя трохи зашарiлося, а рухи ii були пружнi, наче у гнучкого гарненького звiрятка. – У вас чудовий вигляд, – сказав я, – зовсiм здоровий! Ми можемо сьогоднi багато чого придумати! – Добре було б, – вiдповiла вона, – та сьогоднi нiчого не вийде. Сьогоднi я не можу. Я остовпiло дивився на неi. – Не можете? – На жаль, нi. Я все ще нiчого не розумiв. Спершу подумав, що вона, певне, передумала йти до мене вечеряти, а пiде кудись в iнше мiсце. – Я вже дзвонила до вас, – сказала вона, – щоб ви не приходили даремно. Та вас уже не було вдома. Аж тепер я зрозумiв. – Ви справдi не можете? Цiлий вечiр не можете? – допитувавсь я. – Сьогоднi – нi. Менi треба бути в одному мiсцi. На жаль, я й сама дiзналася про це лише пiвгодини тому. – А вiдкласти не можна? – Нi, не вийде, – усмiхнулася вона, – це, знаете, щось нiби дiлове побачення… Я стояв приголомшений. Усього мiг сподiватись, тiльки не цього. Я не вiрив жодному ii слову. Дiлове побачення! Якi в неi можуть бути справи? Це, мабуть, просто вiдмовка! Навiть напевно вiдмовка… Якi до бiса ввечерi дiловi розмови? Таке роблять удень. Та й не дiзнаються про це за пiвгодини. Просто вона передумала, та й годi. Я почувався скривдженим, просто як дитина. Аж тепер зрозумiв, з якою радiстю чекав я цього вечора. Я був злий на себе за те, що мене це так вразило, i менi не хотiлося, щоб вона це помiтила. – Ну, що ж, – сказав я, – виходить, нiчого не вдiеш. До побачення! Вона допитливо глянула на мене. – Поспiшати нема чого. Я домовилась лише на дев’яту. Ми можемо ще трохи прогулятися. Я цiлий тиждень не виходила з дому. – Добре, – знехотя погодився я, вiдчувши себе раптом стомленим i спустошеним. Ми пiшли вулицею. Надвечiр небо прояснiло, й мiж дахами миготiли зорi. Ми проходили повз сквер, де в сутiнках маячили якiсь кущi. Патрицiя Гольман спинилася. – Бузок! – сказала вона. – Пахне бузком! Та цього не може бути, ще не пора! – Я не чую нiякого запаху, – заперечив я. – А проте… – вона схилилась над огорожею. – Це дафна iндика, панi! – пролунав iз темряви чийсь хрипкий голос. Мiський садiвник у форменому картузi з латунною кокардою стояв, спершись на дерево. Потiм, нетвердо ступаючи, пiдiйшов до нас. Із кишенi в нього визирала блискуча шийка пляшки. – Ми ii сьогоднi висадили, – пояснив вiн, гикнувши. – Онде вона. – Дякую вам, – сказала Патрицiя Гольман i звернулася до мене – Ви й тепер не чуете нiякого запаху? – Нi, тепер уже щось чую, – вiдповiв я неохоче, – пахне доброю, мiцною горiлкою. – Правильно, вгадали! – чоловiк у темрявi голосно вiдригнув. Я виразно чув солодкий, мiцний запах, що линув iз нiжного присмерку, та нiзащо у свiтi не зiзнався б у цьому. Дiвчина засмiялась i здвигнула плечима. – Як це чудово, а надто пiсля довгого сидiння вдома! Так шкода, що менi треба йти. Цей Бiндiнг… завжди вiн квапить… i все треба робити в останню хвилину… Мiг би зрештою вiдкласти зустрiч на завтра… – Бiндiнг? – спитав я. – У вас побачення з Бiндiнгом? – З Бiндiнгом i ще з одною людиною… Вiд неi, власне, все залежить. Справдi, дiлова зустрiч. Уявляете собi? – Нi, – вiдповiв я, – не можу собi цього уявити. Вона знову засмiялась i про щось заговорила, але я вже не слухав. Бiндiнг! Це мене вразило, як грiм. Я забув, що вона була з ним знайома значно довше, нiж зi мною, – менi ввижався тiльки його потужний, блискучий «б’юiк», його дорогий костюм, його портмоне… Моя бiдна, причепурена комiрчина! І що це менi стукнуло в голову! Лампа Гассе, крiсла панi Залевськоi… Ця дiвчина взагалi менi не рiвня! Хто я такий? Злидень, що взяв напрокат «кадилак», жалюгiдний п’яничка, та й годi! Такого можна здибати на кожному розi. Я вже нiби бачив, як портье з «Виногрона» схиляеться перед Бiндiнгом, бачив затишнi, свiтлi, розкiшнi зали ресторану, хмаринки сигаретного диму, елегантних вiдвiдувачiв. Менi вже вчувалися музика та смiх, а смiялися – з мене… «Тiкати, – подумав я собi, – мерщiй тiкати. Та й що, власне, це все було – якесь передчуття, надiя… Це ж безглуздо пускатися в таке… Нi, тiльки тiкати!» – Якщо хочете, можемо зустрiтися завтра ввечерi, – сказала Патрицiя Гольман. – Завтра ввечерi я зайнятий, – вiдповiв я. – Тодi, може, пiслязавтра чи будь-якого дня на цьому тижнi. У мене на найближчi днi немае жодних планiв. – Це буде важко, – сказав я. – Ми сьогоднi дiстали термiнове замовлення, отож, мабуть, увесь тиждень доведеться працювати аж до ночi. Усе це була вигадка, та iнакше я не мiг. Раптом вiдчув, що мене душать лють i сором. Перетнувши площу, ми пiшли вулицею повз кладовище. Я побачив, як вiд «Інтернацiоналю» йшла Роза; ii високi чобiтки були наглянсованi до блиску. Я ще мiг звернути вбiк i за iнших обставин зробив би це, але тепер i далi йшов iй назустрiч. Роза дивилася кудись убiк, наче ми нiколи не були й знайомi. Так уже було заведено: жодна з цих дiвчат не признавалася на вулицi до знайомого, коли той iшов не сам. – Добрий вечiр, Розо, – сказав я. Вона спантеличено глянула сперш на мене, потiм на Патрицiю Гольман, тодi похапцем кивнула i, збентежена, квапливо пiшла далi. За нею, розмахуючи сумочкою i погойдуючи стегнами, iшла Фрiцi; губи в неi були яскраво нафарбованi. Вона глянула на мене так байдуже, наче крiзь вiконну шибку. – Здорова будь, Фрiцi! – привiтався я. Вона схилила голову, як королева, i нiчим не виказала свого здивування, але, проминувши нас, вона пiшла швидше – хотiла поговорити з Розою про цю зустрiч. Я й тепер мiг би ще звернути у якусь бiчну вулицю, бо знав, що зараз з’являться ще й iншi дiвчата – саме був час iхнього першого обходу вулиць. Проте, з якоiсь упертостi, я й далi йшов просто вперед – чого це я мав iх обминати? Я ж знав iх набагато краще, нiж оцю дiвчину, що йшла поруч, з ii Бiндiнгом та його «б’юiком». Нехай побачить iх, нехай добре до них придивиться. Вони всi, одна за одною, пройшли повз довгу шеренгу лiхтарiв – красуня Валлi, блiда, струнка, елегантна; Лiна з дерев’янкою замiсть ноги; кремезна Ерна; «курчатко» Марiон; червонощока Марго; гомосексуалiст Кiкi в бiлячiй шубцi i, нарештi, бабуся Мiмi iз спазмами судин, що своiм виглядом нагадувала обскубану сову. Я здоровкався з усiма, а коли ми потiм пройшли коло «матусi», що сидiла бiля свого казана з ковбасками, то я щиро потиснув iй руку. – А у вас тут чимало знайомих, – зауважила Патрицiя Гольман, трохи помовчавши. – Таких i справдi чимало, – вiдповiв я задерикувато. Я вiдчув на собi ii погляд. – Думаю, що нам треба повертати назад, – сказала вона. – Авжеж, – сказав я, – я теж так думаю. Ми спинились перед ii пiд’iздом. – На все добре, – попрощався я, – бажаю вам приемних розваг. Вона не вiдповiла. Зробивши певне зусилля, я вiдвiв погляд вiд кнопки дзвiнка на дверях i подивився на неi. Я не повiрив власним очам: замiсть образи, вона, здавалося, ледве стримувала смiх, в очах ii замерехтiли вогники, i от вона засмiялась, щиро, безтурботно. Вона просто смiялася з мене… – Яка ж ви дитина, – сказала вона, – Боже, яка ж ви ще дитина! Я витрiщився на неi. – Авжеж, – вичавив нарештi я з себе, – ще б пак… – I раптом зрозумiв усю кумеднiсть ситуацii: – Ви, певне, вважаете мене за iдiота? Вона смiялась… Я швидко ступнув до неi i мiцно обiйняв – нехай думае, що хоче. Їi волосся лоскотало моi щоки, обличчя було просто в мене перед очима, запахло ледь вiдчутним персиковим ароматом вiд ii шкiри. Потiм ii очi наблизились, i раптом я вiдчув ii губи у себе на устах. Вона зникла, перш нiж я зрозумiв, що сталося. Ідучи назад, я знову спинився бiля «матусиного» казана з ковбасками. – Дай-но менi добрий шмат ковбаси! – весело попросив я. – З гiрчицею? – спитала «матуся». На нiй був чистий бiлий фартух. – Побiльше гiрчицi, матусю! Отак, стоячи, я зi смаком з’iв ковбасу, Алоiс винiс менi до неi з «Інтернацiоналю» кухоль пива. – Людина – чудне створiння, правда, матусю? – сказав я. – Авжеж, – палко пiдхопила вона, – вчора, примiром, пiдходить якийсь пан, з’iдае двi вiденськi сосиски з гiрчицею, а грошей – немае. «Що ж, – думаю собi, – уже пiзно, навколо нi душi, що його вдiеш – нехай собi йде, адже бувае часом i таке». І що ж ти думаеш, вiн сьогоднi прийшов, заплатив за тi ковбаски та ще й дав менi на чай. – Це – людина довоенних часiв, матусю! А як у тебе взагалi йдуть справи? – Кепсько. Учора сiм пар вiденських i дев’ять сардельок. Знаеш, якби не дiвчата, менi б давно вже був капець. Дiвчатами вона називала повiй, що допомагали матусi чим могли. Пiдчепивши клiента, вони використовували будь-яку нагоду, щоб провести його повз ii казан, аби з’iсти по ковбасцi – нехай i старенька щось заробить. – Тепер уже скоро потеплiшае, – повела «матуся» далi, – але взимку, коли мокро й холодно, тодi хоч як одягайся, однаково зима даеться взнаки. – Дай-но менi ще одну сардельку, – сказав я, – так менi сьогоднi гарно! А як у тебе вдома? Вона глянула на мене своiми маленькими, безбарвними очима: – Усе, як i було. Недавно вiн продав лiжко. «Матуся» була одружена. Десять рокiв тому ii чоловiк скочив на ходу в поiзд метро, зiрвався, i його переiхало. Довелося ампутувати обидвi ноги. Нещастя це якось дивно на нього вплинуло. Ставши калiкою, вiн так соромився жiнки, що перестав з нею спати. До того ж у лiкарнi вiн призвичаiвся до морфiю. Морфiй швидко виснажував його, потiм вiн зв’язався з гомосексуалiстами, i ось чоловiк, що п’ятдесят рокiв жив нормально, злигався тепер з розпусними хлопцями, не соромився перед ними, бо ж i вони були чоловiчоi статi. Для жiнок вiн був калiка, певний, що збуджуе в них лише огиду й спiвчуття, а це було понад його сили. Для чоловiкiв вiн був людина, що потрапила в бiду. Щоб дiставати грошей на хлопцiв та на морфiй, вiн забирав у «матусi» все, що мiг розшукати, i геть усе спродував. Але «матуся» жалiла його, хоч вiн i бив ii частенько. Зi своiм сином вона щоночi вистоювала коло казана з ковбасами мало не до четвертоi години ранку. Удень прала бiлизну, мила сходи. Вона давно вже хворiла на виразку шлунка й важила сорок п’ять кiлограмiв, а проте завжди була привiтна. Вважала, що живеться iй ще не так уже й погано. Часом чоловiк, коли йому було геть важко, приходив до неi i плакав. То були для неi найщасливiшi години. – Ти все ще маеш свою гарну роботу? – спитала вона мене. – Атож. Заробляю тепер добре. – Дивись, щоб ти ii не втратив. – Старатимусь, матусю… Я повернувся додому. На майданчику стояла служниця Фрiда, наче сам Бог послав менi ii. – Ви симпатична дiвчинка, – сказав я, бо менi дуже хотiлося зробити щось хороше. Фрiда скривилася, наче сьорбнула оцту. – Нi, справдi, – не вгавав я. – Навiщо нам раз у раз сваритися! Життя, Фрiдочко, коротке, сповнене усяких випадковостей i небезпек. У наш час треба жити дружно. Давайте помиримось! Вона навiть не глянула на мою простягнену руку, промимрила щось про чортових пиякiв i пiшла, грюкнувши дверима. Я постукав до Джорджi Блока. У шпаринку з-пiд його дверей пробивалося свiтло – зубрив! – Ходiмо, Джорджi, жерти, – сказав я йому. Вiн подивився на мене. Його блiде обличчя зашарiлось. – Я не голодний. Вiн вирiшив, що кличу його iз спiвчуття до нього, i тому вiдмовився. – А ти спершу подивись гарненько, – сказав я. – Інакше все зiпсуеться. Зроби менi таку ласку. Ідучи з ним коридором, я зауважив, що дверi Ерни Бенiг причиненi нещiльно. За ними я почув чийсь легкий вiддих. «Ага», – подумав я собi й тiеi ж митi почув, як у кiмнатi Гассе тихенько клацнув замок i дверi теж трохи прочинилися. Увесь пансiон, здавалося, чатував на мою кузину. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=6058199&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.