Страшенно голосно i неймовiрно близько
Джонатан Сафран Фоер


Дев’ятирiчний Оскар Шелл мае важливе й надзвичайно секретне завдання, яке охоплюе всi п’ять округiв Нью-Йорка. Його мета – знайти замок, до якого пiдходить загадковий ключ iз комiрчини Оскарового батька, який загинув у Всесвiтньому торговельному центрi 11 вересня 2001 року. Ця, на перший погляд, нездiйсненна справа дасть хлопчику змогу познайомитися з очевидцями рiзних подiй i забезпечить йому бурхливу, зворушливу, мiсцями надзвичайно веселу подорож, яка допоможе загоiти всi рани.





Джонатан Сафран Фоер

Страшенно голосно i неймовiрно близько



Нiколь,

втiленню всього прекрасного в моiх очах…







Що за?…


Що б нового вигадати з чайником? От якби його носик розтулявся i стулявся пiд тиском пари, наче справжнiй рот, i насвистував веселих мелодiй, або декламував Шекспiровi сонети, або веселився разом зi мною! Я мiг би винайти чайник, який читав би менi татовим голосом перед сном або навiть цiлий хор чайникiв, якi б заводили приспiв iз «Жовтоi субмарини» «Бiтлз». Цей гурт я обожнюю лише за його назву, бо ентомологiя – один iз моiх raisons d’?tre[1 - Raisons d’?tre – сенс життя (фр.).] (вiдома менi фраза французькою). А ще я мiг би навчити свiй анус розмовляти, коли пукаю. Якби я захотiв видатися страшенно дотепним, я б навчив його вигукувати: «Це не я!» щоразу, коли вiн видавав би неймовiрно гучнi звуки. А якби менi випала честь пукнути у Дзеркальнiй залi у Версалi, що бiля Парижа, який, звичайно ж, розташований у Францii, то мiй анус, безсумнiвно, вибачливо промовив би: «Ce n’еtais pas moi!»

Що б такого вигадати з маленькими мiкрофонами? А що, якби ми iх ковтали, а потiм вiдтворювали свое серцебиття через крихiтнi динамiки в кишенях одягу? Уявiть, катаетесь собi ввечерi по вулицi на скейтi та слухаете серцебиття людей довкола, а вони слухають ваше, наче через справжнiй гiдролокатор. Одного я не розумiю: чи почнуть тодi всi серця битися в унiсон? От як у жiнок, що живуть разом, навiть мiсячнi йдуть синхронно; я знаю про це, хоч насправдi не хотiв би. Це було б щонайменше дивно. Хiба що у пологових вiддiленнях, де народжуються новi немовлята, дзвенiтиме, як кришталева люстра на моторному човнi, бо немовлята не встигатимуть об’еднати своi серцебиття в одне цiле. А на фiнiшi нью-йоркського марафону взагалi гуркотiтиме, як на вiйнi.

А ще бувають такi ситуацii в життi, коли людям потрiбно зникнути з мiсця подiй якнайшвидше, а вони не можуть, бо не мають крил, принаймнi поки що, то може, винайти рятувальну жилетку iз пташиного корму?

Та досить про це.

Мое перше заняття з джиу-джитсу вiдбулось три iз половиною мiсяцi тому. Самозахистом я зацiкавився досить давно iз зрозумiлих причин, а тут ще й мама вирiшила, що менi не завадить додаткове фiзичне навантаження, окрiм занять iз тамбурином, отож мое перше заняття iз джиу-джитсу вiдбулось три з половиною мiсяцi тому. У групi займалося чотирнадцять дiтей, i всi були одягненi у новенькi бiлоснiжнi кiмоно. Ми навчились правильно робити уклiн, а потiм повсiдались по-турецьки, i сенсей Марк попросив мене пiдiйти до нього.

– Удар мене мiж нiг, – наказав вiн менi. Я страшенно розгубився.

– Excusez-moi? – перепитав я.

Вiн лише розставив ноги ширше i повторив:

– Я хочу, щоб ти щосили врiзав менi по яйцях. – Тодi вiн опустив руки, глибоко вдихнув i заплющив очi, i лише в ту мить я зрозумiв, що вiн не жартуе.

– Чорта з два, – сказав я вголос, а подумки промовив: «Що за?…»

Та вiн не вiдступався:

– Нумо, хлопче, зроби мене безплiдним.

– Зробити вас безплiдним?!

Не розплющуючи очей, вiн випустив смiшок, а тодi сказав:

– Ти все одно не зможеш. У тебе нiчого не вийде, зате ви всi побачите, як добре натреноване тiло здатне витримати удар. А тепер урiж менi по яйцях.

Я сказав йому:

– Я пацифiст. – А оскiльки бiльшiсть моiх ровесникiв поняття зеленого не мають, що це означае, я повернувся до групи i пояснив: – Я вважаю, неправильно робити людей безплiдними. Нi за яких умов.

Сенсей Марк сказав:

– Можна поставити тобi запитання? Я повернувся до нього i вiдповiв:

– Ви вже поставили менi запитання.

Вiн проiгнорував мое зауваження i продовжив:

– Хiба ти не мрiеш стати майстром джиу-джитсу?

– Нi, – вiдповiв я, хоча й своi мрii очолити нашу сiмейну ювелiрну справу я також уже облишив.

Тодi вiн запитав:

– А хочеш знати, як саме учень джиу-джитсу стае майстром джиу-джитсу?

– Я хочу знати все! – вiдповiв я, хоча й це теж уже не так. Сенсей сказав:

– Учень джиу-джитсу стае майстром лише тодi, коли робить свого вчителя безплiдним.

Я вiдповiв:

– Чудово.

Мое останне заняття iз джиу-джитсу вiдбулось три iз половиною мiсяцi тому.

Як би я хотiв, щоб мiй тамбурин був зi мною! Попри все я досi ношу тягар на серцi, хоч вiд цього мое виконання стае лише кращим! Мiй найбiльший шедевр – це мелодiя iз «Польоту джмеля» Миколи Римського-Корсакова. Я навiть завантажив ii собi на мобiльний, який у мене з’явився пiсля татовоi смертi. Досить дивно, що я можу гарно виконувати «Полiт джмеля», тому що мiсцями там треба грати неймовiрно швидко, а для мене це поки страшенно важко, бо ще не дуже добре розвиненi зап’ястки. Рон запропонував купити менi установку з п’яти барабанiв. Грошима, звичайно, любов не купиш, проте на всяк випадок я поцiкавився, чи можна тодi купити до неi тарiлки марки «Зилдзен». Вiн вiдповiв: «Усе, що захочеш», а потiм взяв iз мого столу йо-йо i почав «вигулювати пса».[2 - «Вигулювати пса» – одна з популярних фiгур у грi «йо-йо», коли котушка йо-йо розкручуеться паралельно до пiдлоги, що нагадуе повiдець, за який смикае пес.] Я знав, що вiн лише намагаеться знайти спiльну мову зi мною, проте мене це неймовiрно розiзлило. «Йо-йо moi!», – закричав я, вiдбираючи в нього йо-йо. Насправдi я хотiв сказати йому: «Ти не мiй тато, i нiколи ним не будеш».

Хiба не дивно, що кiлькiсть небiжчикiв збiльшуеться, а Земля не змiнюеться у розмiрi? Можливо, одного дня просто не стане мiсця для нових мерцiв? На мiй минулий, дев’ятий, день народження бабуся подарувала менi передплату на «National Geographic», який вона називае «Нацiональним атласом». А ще вона подарувала менi бiлий пiджак, бо я ношу лише бiлий одяг, а вiн виявився таким великим, що менi доведеться носити його ще дуже довго. Бабуся подарувала менi також камера дiдуся, яка менi подобалась iз двох причин. Я запитав ii, чому дiдусь не забрав камеру iз собою, коли йшов вiд неi, на що бабуся вiдповiла:

– Мабуть, вiн просто хотiв, щоб вона була в тебе.

– Але тодi менi було мiнус тридцять рокiв. Вона вiдповiла:

– То й що.

Отож, найдивовижнiше, що я вичитав у «National Geographic» – це те, що кiлькiсть людей, якi нинi живуть на Землi, перевищуе кiлькiсть людей, якi померли за всю iсторiю людства. Інакше кажучи, якби всi одночасно захотiли грати Гамлета, то не змогли б, бо iм не вистачило б черепiв!

А що як вигадати хмарочоси для небiжчикiв i будувати iх пiд землею? Їх можна розташовувати i пiд хмарочосами для живих людей. Ми могли б ховати людей на ста поверхах вглиб землi, i тодi свiт мертвих був би просто пiд свiтом живих! Інодi я думаю, що було б весело, якби хмарочоси iздили вниз та вгору, а лiфти стояли б на мiсцi. Припустiмо, хочете ви поiхати на дев’яносто п’ятий поверх; натискаете на кнопку, i до вас приiжджае дев’яносто п’ятий поверх! Це могло б виявитися страшенно корисним винаходом, бо тодi, якби ви були на дев’яносто п’ятому поверсi, а лiтак врiзався нижче, будинок сам опустив би вас на землю, i нiхто не постраждав би, навiть якби ви забули у цей день рятiвну жилетку з пташиного корму вдома.

Я iздив у лiмузинi лише двiчi за життя. Перший раз був жахливим, хоча сам лiмузин здавався пречудовим. Удома менi не дозволяють дивитись телевiзор, не дозволили i в лiмузинi, проте все одно приемно, що вiн там був. Я запитав, чи не могли б ми проiхати повз мою школу, щоб Зуб i Мiнч побачили мене в лiмузинi. Але мама сказала, що це не по дорозi й ми можемо запiзнитися на цвинтар. «Чому нi?» – запитав я, що було, на мою думку, досить логiчним запитанням, бо й справдi – чому нi? Хоча я вже й змiнив своi погляди, але ж ранiше я був атеiстом, тобто не вiрив у речi, не доведенi наукою. Я думав, що якщо ти помер, то зникаеш безповоротно, нiчого бiльше не вiдчуваеш i не бачиш сни. Не те щоб я почав вiрити в речi, не доведенi наукою; зовсiм нi. Просто тепер я вiрю, що все набагато складнiше. В усякому разi, ми ж не насправдi збираемося його ховати.

Хоча я й намагався не зважати на це, мене дратувало, що бабуся повсякчас намагалася до мене торкнутися, тож я вилiз на передне сидiння i почав штрикати водiя, щоб вiн нарештi звернув на мене увагу.

– Яка. Твоя. Функцiя, – запитав я його голосом Стiвена Гокiнга.

– Щоооо?

– Вiн хоче знати, як вас звуть, – пояснила бабуся. Водiй простягнув менi свою вiзитку.


ДЖЕРАЛЬД ТОМПСОН


«Сонячний лiмузин»


обслуговую всi округи Нью-Йорка тел. (212) 570-72-49

У вiдповiдь я дав йому свою вiзитку i сказав:

– Вiтаю. Джеральде. Я. Оскар.

Вiн запитав, чому я так розмовляю, на що я вiдповiв:

– Центральний Оскарiв процесор – це штучна нейронна мережа. Комп’ютер у процесi навчання. Що бiльше знайомств вiн заводить, то бiльше навчаеться.

Джеральд сказав: «О», а потiм додав: «Кей». Я не мiг зрозумiти, подобаюсь я йому чи нi, тому сказав:

– Вашi окуляри тягнуть на сто доларiв. Вiн вiдповiв:

– Взагалi-то вони коштують сто сiмдесят п’ять.

– Ви багато лайливих слiв знаете?

– Деякi знаю.

– А менi не дозволяють лаятися.

– Непруха.

– Що таке «непруха»?

– Те саме, що й «халепа».

– А ви знаете, що таке «гамнюк»?

– А це хiба не лайливе слово?

– Нi, якщо казати його навпаки – кюнмаг.

– Он воно що.

·!кюмнаг, упуд в енем йулiцоП.

Джеральд похитав головою i засмiявся, але якось незлобиво.

– Менi не можна навiть казати «полизати», хiба що я маю на увазi льодяник чи морозиво. Класнi рукавицi для водiння.

– Дякую.

Я ще трохи подумав i додав:

– Мiж iншим, якщо вигадати страшенно довгi лiмузини, то водii взагалi б не знадобилися. Люди сiдали б у машину, проходили по салону i виходили б через переднi дверi, опиняючись одразу там, куди хотiли приiхати. У нашому випадку переднi дверi були б на цвинтарi.

– А я зараз iз задоволенням подивився б якийсь матч… Я поплескав його по плечу i сказав:

– Якщо ви пошукаете у словнику слово «кумедний», то побачите бiля нього свое фото!

На задньому сидiннi мама щось стискала всерединi своеi сумки. Я помiтив, як напружились ii м’язи. Бабуся в’язала бiлi рукавички, отже, для мене, хоча на вулицi було ще досить тепло. Я хотiв запитати маму, що саме вона там стискала i навiщо. Пам’ятаю, як тодi менi спало на думку, що навiть якби я помирав вiд переохолодження, я нiколи, нi за якi багатства свiту не надiв би тi бiлi рукавички.

– Як уже на те пiшло, – сказав я Джеральду, – якщо зробити неймовiрно довгий лiмузин, задне сидiння якого було б у вагiнi твоеi мами, а передне – на твоiй могилi, то це був би лiмузин, довгий, як життя.

Джеральд вiдповiв:

– У принципi ти маеш рацiю, але якби всi так жили, то люди б нiколи не перетиналися одне з одним, правда ж?

На що я вiдповiв:

– Та й нехай.

Мама й далi щось стискала, бабуся в’язала, тому я продовжував розмову з Джеральдом.

– Одного разу я копнув курку-парижанку в живiт. – Я сказав це, бо хотiв, щоб вiн справдi розреготався з мого жарту, бо коли люди смiялися, тягар менi на серцi ставав хоч трохи легшим. Вiн нiчого не вiдповiв, мабуть, просто не розчув мене, тому я повторив: – Я кажу, одного разу я копнув курку-парижанку в живiт.

– Га?

– А вона зробила «Cuf».[3 - Cuf! – яйце (фр.). Тут: гра слiв, оскiльки це слово схоже за вимовою з вигуком «Уф!»]

– І що?

– Це жарт. Хочете почути ще один, чи вам достатньо одного un Cuf?

Водiй подивився через дзеркало на бабусю i запитав:

– Що вiн таке говорить? Вона сказала:

– Насправдi, його дiдусь любив тварин бiльше, нiж людей. Я знову звернувся до Джеральда:

– Cuf! Дiйшло?

Я перелiз назад, щоб не заважати Джеральду вести машину, бо ж за кермом треба бути надзвичайно обережним, особливо на шосе, по якому ми саме iхали. Бабуся знову почала до мене торкатися, що дуже дратувало, хоч я й намагався не звертати на неi уваги. Мама сказала:

– Любий.

– Oui? – вiдповiв я, i тодi вона мене запитала:

– Ти не давав часом ключа вiд нашоi квартири поштаревi?

Так дивно, що вона спитала про це саме в ту мить, бо ця розмова була тодi нi до чого, мабуть, мама просто шукала тему, що могла б нас вiдволiкти. Я уточнив:

– Це не поштар, це поштарка.

Вона кивнула, але якось розгублено, i запитала, чи я давав ключ поштарцi. Я кивнув на знак згоди, бо ранiше нiколи ii не обманював. Я просто не мав на це причин.

– Навiщо ти це зробив? – запитала мама, тож я вiдповiв iй:

– Стен. – А вона перепитала:

– Хто?

– Стен, наш швейцар. Інодi вiн бiгае по каву, а я не хотiв би пропустити жодноi посилки, тож i подумав, що було б добре, якби Алiсiя…

– Хто?

– Алiсiя, поштарка. Якби вона мала ключi, то могла б заносити моi посилки одразу до нас додому.

– Але ж я не дозволяю тобi роздавати ключi незнайомцям.

– На щастя, Алiсiя не незнайомка.

– У нашiй квартирi багато цiнних речей.

– Я знаю. У нас багато чудових речей.

– Ти ж знаеш, iнодi люди видаються хорошими на перший погляд, проте це враження може бути хибним. А що, якби вона щось поцупила?

– Вона цього нiколи не зробила б.

– А якби зробила?

– Але ж не зробила.

– Що ж, а ключi вiд своеi квартири вона тобi дала?

Мама, очевидно, дуже розлютилась на мене, хоч я i не розумiв за що. Я ж не зробив нiчого поганого. А якщо й зробив, то не знав, що саме було не так. І я точно зробив це ненавмисно.

Про всяк випадок я пересунувся поближче до бабусi та запитав маму:

– Навiщо менi ключi вiд ii квартири?

Вона розумiла, що я ще бiльше замикаюся в собi, а я розумiв, що вона мене зовсiм не любить. Я знав, що насправдi, якби у нас був вибiр, то вона б радше iхала на мiй похорон. Я подивився на люк лiмузина i уявив, яким був свiт до появи стель. Менi раптом подумалось: чи е у печерi стеля, чи насправдi там немае нiчого, окрiм стелi?

– Наступного разу порадься, будь ласка, зi мною, добре?

– Не злися на мене, – попросив я, потiм перехилився через бабусю i декiлька разiв розблокував i заблокував замок на дверях.

– Я не злюсь на тебе, – вiдповiла мама.

– Анiтрохи?

– Нi.

– Ти все ще любиш мене?

Чомусь менi здалось, що не варто було згадувати, що я зробив дублiкати ключiв для рознощика з «Пiци-хат», для кур’ера зi служби доставки «UPS», а ще чудовим хлопцям iз «Гринпiсу», щоб вони могли залишати для мене статтi про ламантинiв та iнших майже зниклих тварин, поки Стен п’е свою каву.

– Я люблю тебе так, як нiколи ранiше.

– Мам?

– Так?

– Я хотiв у тебе дещо запитати.

– Питай.

– Що ти там стискаеш у своiй сумцi?

Вона витягла руку i розтиснула кулак. Нiчого.

– Просто стискаю руку.

Хоча тепер i не час для таких слiв, проте сьогоднi вона була напрочуд, просто неймовiрно красивою. Я думав, як краще iй про це сказати, проте всi слова здавалися недоречними i невчасними. На нiй був браслет, який я для неi зробив, i вiд цього я почувався на сто доларiв. Я люблю робити для неi прикраси, бо це робить ii щасливою, а робити маму щасливою – це ще один iз моiх raisons d’?tre.

Тепер усе iнакше, а ранiше я просто марив тим, щоб очолити нашу сiмейну ювелiрну справу. Тато щораз повторював менi, що я занадто розумний для торгiвлi. Це здавалось менi нiсенiтницею, бо ж тато точно був значно розумнiшим за мене, а якщо я був, на його думку, занадто розумним для торгiвлi, то тато вже стовiдсотково був надто розумним для цього. Я сказав йому про це.

– По-перше, – вiдповiв вiн менi, – я не розумнiший за тебе, я просто бiльше за тебе знаю, i так сталось лише тому, що я набагато старший за тебе. Батьки завжди знають бiльше за дiтей, а дiти завжди розумнiшi за своiх батькiв.

– За винятком, якщо дитина розумово вiдстала, – вiдповiв я йому.

Вiн промовчав. – Ти сказав «по-перше», то е ще «по-друге»?

– По-друге, якщо я такий розумний, то чому займаюсь торгiвлею?

– І справдi, – знiтився я. А тодi менi спало на думку ще дещо: – Зачекай, але ж це не було б сiмейною ювелiрною справою, якби нiхто з нашоi сiм’i цим не займався!

– Звичайно, було б, просто вона належала б iншiй сiм’i. Я запитав:

– Що ж, а що буде з нашою сiм’ею? Ми вiдкриемо нову сiмейну справу?

– Ми точно щось вигадаемо.

Я згадав свою другу поiздку в лiмузинi, коли Квартирант i я iхали викопувати порожню татову труну.

На вихiдних ми з татом грали у чудову гру «Дослiдницька експедицiя». Інодi такi експедицii були доволi легкими, як от коли тато попросив мене принести йому якусь рiч iз кожного десятилiття двадцятого столiття. Я кмiтливий, тож взяв i принiс йому камiнь. А iнодi експедицii були такими складними, що могли тривати декiлька тижнiв. Останнього разу тато просто дав менi мапу Центрального парку. Я запитав:

– І що?

– І все.

– Дай менi пiдказку.

– А хто сказав, що мае бути якась пiдказка?

– Завжди е пiдказки.

– Це нi про що не говорить.

– І що, нiякоi пiдказки?

– А може, вiдсутнiсть пiдказки i е пiдказкою.

– Хiба таке можливо?

Вiн знизав плечима, наче не вловив суть мого запитання. Такi моменти я просто обожнював.

Весь день я провiв у парку, шукаючи хоч якусь пiдказку, але проблема була в тому, що я не знав, що саме треба шукати. Я пiдходив до перехожих i запитував iх, чи знають вони щось, про що необхiдно дiзнатись i менi, бо iнодi тато так планував нашi експедицii, що менi потрiбно було розмовляти з людьми довкола. Але всi, до кого б я не пiдходив, тiльки здивовано на мене дивились, i в iхнiх очах читалось явне «Що за?…» Я сподiвався знайти пiдказку бiля Резервуару.[4 - Найбiльша водойма Центрального парку.] Прочитав навiть оголошення на всiх стовпах та деревах. Уважно вивчив описи всiх тварин у зоопарку. Я навiть вмовив людей iз повiтряними змiями скрутити своi мотузки, щоб я мiг роздивитися змiiв зблизька, хоч я не дуже й вiрив у те, що розгадка там. Але тато завжди був непередбачуваним. На свою бiду, я не знайшов абсолютно нiчого, хiба що вiдсутнiсть пiдказки i була пiдказкою. Таке могло бути?

Того дня ми вечеряли глютеном генерала Цао,[5 - Веганська страва китайськоi кухнi з протеiновим замiнником курятини у кисло-солодкому соусi.] i я помiтив, що тато iсть виделкою, хоч умiе вправно користуватися паличками.

– Зачекай! – вигукнув я i встав iз-за столу. Я вказав на виделку в нього в руцi: – Виделка – це пiдказка?

Тато лише знизав плечима, i для мене це означало, що я справдi натрапив на слiд. Я повторював подумки: «Виделка, виделка…» А тодi побiг у свою лабораторiю i витяг металошукач iз коробки в комiрчинi. Менi не дозволяють гуляти парком вночi наодинцi, тому зi мною пiшла бабуся. Я почав на розi Вiсiмдесят шостоi вулицi й рухався прямими лiнiями, наче був одним iз тих мексиканцiв, якi пiдстригають газони: я просто не мав права нiчого прогавити. Я знав, що о цiй порi лiтньоi ночi голосно цвiркотять комахи, та я iх не чув через навушники. Нiщо навколо не iснувало для мене, був тiльки я i метал.

Щоразу, коли металошукач пищав голоснiше, я просив бабусю посвiтити менi лiхтариком. Тодi я одягав бiлi рукавички, дiставав лопатку з набору для iнструментiв i починав обережно копати. Коли я щось помiчав, то витягував пензлик, щоб струшувати землю, як справжнiй археолог. І хоч я перевiрив лише невелику дiлянку величезного парку, я викопав четвертак, жменьку канцелярських скрiпок, ланцюжок до лампи, за який потрiбно смикати, щоб ii ввiмкнути, а ще магнiт на холодильник у виглядi сушi, про якi я знаю, хоча волiв би назавжди забути. Я зiбрав усi своi знахiдки в рюкзак i позначив на картi мiсце, де я все це знайшов.

Удома я по черзi перевiрив усi своi скарби в лабораторii пiд мiкроскопом. Чого там тiльки не було! Зiгнута ложка, декiлька гвинтикiв, поiржавiлi ножицi, iграшкова машинка, колечко для ключiв, а ще зламанi окуляри, якi точно належали людинi з дуже поганим зором. Я зiбрав усi своi знахiдки i вiднiс iх татовi, який саме читав «Нью-Йорк таймс» за кухонним столом, обводячи помилки червоною ручкою.

– Ось що я знайшов, – сказав я, зiштовхуючи зi столу нашого кота i ставлячи на те мiсце тацю зi скарбами. Тато подивився на мене i кивнув. Я не витримав i запитав: – Що тепер? – Вiн глянув на мене так, наче не мав найменшоi уяви, про що я, i повернувся до читання. – Ти можеш менi пiдказати, чи я хоча б на правильному шляху? – Бакмiнстер замуркотiв, а тато лише знизав плечима. – Але, тату, якщо ти менi нiчого не казатимеш, як я взагалi коли-небудь знайду правильну пiдказку?

Вiн щось обвiв у газетi й вiдповiв:

– Подивись на це з iншого боку, як ти тодi зможеш помилитися?

Вiн встав iз-за столу, щоб попити води, а я глянув, що саме вiн обводив у статтi, бо ж вiд тата усього можна чекати. Стаття була про зникнення дiвчини i про те, що всi пiдозрювали у вбивствi ii коханця-конгресмена. Дiвчину i справдi знайшли мертвою через декiлька мiсяцiв. Їi тiло виявили у Род-Крик-парку, що у Вашингтонi, округ Колумбiя, та до тiеi пори минуло вже багато часу, i нiкому, окрiм ii батькiв, не було до цього зникнення нiякого дiла.



У зверненнi, зробленому перед сотнею журналiстiв, що зiбрались бiля iмпровiзованого прес-центру в родинному домi зниклоi, батько Левi розвiяв усi сумнiви в тому, що його донька коли-небудь знайдеться. «Ми не припинимо пошукiв, поки у нас не буде достатнiх причин для цього, а саме, для повернення Чандри». Пiд час короткоi прес-конференцii, що вiдбулась одразу пiсля заяви батька, репортер iз «Ель Паiс» запитав мiстера Левi, що саме вiн мав на увазi пiд «поверненням» – будь-яке повернення чи лише благополучне. Вiд надлишку емоцiй мiстер Левi не змiг вiдповiсти, i тому мiкрофон перейшов до його адвоката. «Ми продовжуемо вiрити i молитися за безпеку Чандри, i ми зробимо все в межах…»


Це не було помилкою, це була пiдказка для мене!

Я ходив до парку ще три ночi поспiль. Я викопав шпильку для волосся i жменю монет, i креслярську кнопку, i вiшалку, i дев’ятивольтну батарейку, i швейцарський армiйський нiж, i маленьку рамку для фото, i ошийник собаки на прiзвисько Турбо, i шматочок алюмiнiевоi фольги, i перстень, i бритву, i страшенно старий кишеньковий годинник, що зупинився о п’ятiй тридцять сiм, хоча не зрозумiло – ранку чи вечора. Проте я все одно не мiг зрозумiти, що це все означало. Що бiльше я знаходив, то менше розумiв, що вiдбуваеться.

Я розклав карту на кухонному столi й закрiпив ii кутики банками вiд «V8».[6 - «V8» (скор. вiд «8 Vegetables») – популярний у США сiк, до складу якого входить вiсiм овочiв.] Крапки, що позначали мiсця моiх знахiдок, нагадували зорi у Всесвiтi. Я з’еднав iх, уявляючи себе справжнiм астрологом, i придивився. Якщо примружити очi, як у китайцiв, то можна було помiтити, що вони складалися у напис «крихкий». Крихкий? Що було крихким? Центральний парк? Природа? Речi, якi я знайшов? Креслярську кнопку точно не назвеш крихкою. А зiгнута ложка хiба крихка? Я все стер, i з’еднав точки на картi по-iншому, i тепер вони зливалися у слово «дверi». Крихкi? Дверi? Менi спало на думку слово «porte», що з французькоi означае «дверi». Тодi, звiсно, я знову все стер i з’еднав крапки у слово «porte». Потiм я подумав, що мiг би зробити iз крапок i слово «кiборг», i «качконiс», i «цицьки», i навiть «Оскар» можна було б зробити, якщо затято намагатися уявити себе китайцем. Я мiг з’еднати iх практично в будь-яке слово, а це означало, що я нi на крок не просунувся у своiх пошуках. І тепер менi вже нiколи не дiзнатися, що саме я мав знайти. І це е ще однiею причиною, чому я втратив сон.

Годi вже про це.

Менi не дозволяють дивитися телевiзор, проте я можу брати напрокат документальнi фiльми, дозволенi для мого вiку, а ще можу читати все пiдряд. Моя улюблена книжка – «Коротка iсторiя часу», хоч я ii ще навiть не дочитав, бо математика менi неймовiрно важко даеться, а мама дуже неохоче менi з нею допомагае. Найбiльше менi сподобався початок книги, де Стiвен Гокiнг розповiдае про вченого, котрий читав лекцiю про те, як Земля обертаеться навколо Сонця, а Сонце, у свою чергу, обертаеться навколо Сонячноi системи, i все таке. А тодi одна жiнка з останнiх рядiв пiдняла руку i сказала: «Усi вашi слова – нiсенiтниця. Насправдi наш свiт – це пласка тарiлка, що тримаеться на спинi велетенськоi черепахи». Тодi вчений запитав ii, на чому ж стоiть сама черепаха. А жiнка вiдповiла: «Черепаха стоiть на iншiй черепасi, а та – iще на однiй, i так до самого низу».

Я обожнюю цю iсторiю, тому що вона доводить, до чого ж необiзнаними можуть бути деякi люди! А ще я просто люблю черепах.

Через декiлька днiв пiсля того найгiршого дня я почав писати листи. Я не знаю, чому я це робив, проте вiд писання листiв тягар на моему серцi ставав трохи легшим. Ненормальним було хiба те, що замiсть звичайних марок я використовував марки зi своеi колекцii, серед яких були i доволi цiннi екземпляри, тому iнодi менi здавалося, що таким чином я просто намагався позбутися деяких речей. Перший лист я написав до Стiвена Гокiнга i використав марку iз зображенням Александра Грема Белла.



Шановний мiстере Гокiнг!

Чи можу я стати вашим протеже?

    Із повагою,
    Оскар Шелл

Я й не сподiвався на його вiдповiдь, тому що вiн – виняткова людина, а я абсолютно звичайний. Але одного дня, коли я прийшов додому, Стен простягнув менi конверт зi словами: «Вам лист!», голосом iз «Америки онлайн»,[7 - «Америка онлайн» («AOL», America оnline) – один iз провайдерiв Інтернету в США. Кожне нове повiдомлення супроводжуеться словами «You’ve got mail!» («Вам лист!»).] як я його навчив. Я пробiг сто п’ять сходинок до нашоi квартири, забiг у свою лабораторiю, залiз у комiрчину, увiмкнув лiхтарик, i тодi аж вiдкрив конверт. Листа, що був усерединi, надрукували, а не написали вiд руки; звiсно, бо ж Стiвен Гокiнг не може писати руками – вiн хворiе на боковий амiотропний склероз, про що менi, на жаль, давно вiдомо.



Дякую за вашого листа. Через те, що я отримую велику кiлькiсть листiв, у мене немае змоги вiдповiдати кожному особисто. Незважаючи на це, будьте впевненi, що я читаю та зберiгаю всi листи iз надiею на те, що одного дня зможу гiдно вiдповiсти на кожен iз них. А поки,

    щиро ваш Стiвен Гокiнг

Я подзвонив мамi на мобiльний.

– Оскаре?

– Ти взяла слухавку ще до гудкiв.

– Усе гаразд?

– Менi потрiбен ламiнатор.

– Ламiнатор?

– Є одна неймовiрно важлива рiч, яку менi потрiбно зберегти.

Тато завжди вкладав мене спати. Вiн умiв розповiдати найцiкавiшi у свiтi iсторii, а ще ми разом читали «Нью-Йорк таймс» i деколи наспiвували «Я – Морж»,[8 - «I Am the Walrus» – авангардистська пiсня «Бiтлз» з алюзiею на вiрш Льюiса Керролла «Морж i тесля» з «Алiси в Задзеркаллi», у якiй Джон Леннон об’еднав iдеi трьох пiсень, i, дiзнавшись, що лiрику «Бiтлз» деякi вчителi пропонують до аналiзу школярам, додав ще й рядок абракадабри.] бо це була його улюблена пiсня, хоча я не мiг второпати, про що вона, i це мене засмучувало. Найцiкавiшим було те, що читаючи разом газету, ми знаходили помилку майже у кожнiй статтi. Інодi це були граматичнi помилки, iнодi – хибнi географiчнi вiдомостi, а часом статтi просто не висвiтлювали подiю повнiстю. Я обожнював те, що мiй тато був розумнiшим за цiлу «Нью-Йорк таймс» i те, що навiть крiзь футболку можна було вiдчути щокою волосся на його грудях. І вiн завжди пахнув, нiби щойно поголився, навiть наприкiнцi дня. Поруч iз ним менi було спокiйно. І не треба було вигадувати нiчого нового.

Коли тато вкладав мене в лiжко напередоднi того дня, найжахливiшого дня у свiтi, я запитав його, чи справдi наш свiт – це лише пласка тарiлка на спинi велетенськоi черепахи.

– Що, перепрошую???

– А хiба не тому наша Земля стоiть на мiсцi, а не падае крiзь галактику?

– Я справдi зараз розмовляю з Оскаром Шеллом? Може, прибульцi вкрали його мозок для дослiдiв?

– Ми ж не вiримо в прибульцiв! Тато сказав:

– Земля падае крiзь галактику, i ти це добре знаеш, друже. Вона постiйно падае у напрямку Сонця. У цьому вся суть руху по орбiтi.

Тодi я запитав:

– Звичайно, я це знаю, але звiдки береться гравiтацiя? Тато здивувався:

– Як це – звiдки береться гравiтацiя?

– Яка цьому причина?

– А хiба на все мають бути причини?

– Нi, звичайно.

– Це було риторичне запитання.

– Що це означае?

– Це означае, що я поставив його не для того, щоб почути вiдповiдь, а для того, щоб пiдкреслити змiст своiх слiв.

– Який змiст?

– Що не на все мають бути якiсь причини.

– Але якщо немае жодних причин, то для чого тодi взагалi iснуе Всесвiт?

– Бо так складаються обставини.

– Тодi чому я твiй син?

– Бо ми з мамою кохалися, i тодi моя сперма заплiднила ii яйцеклiтину.

– Мене зараз знудить!

– А я ще вважав тебе дорослим!

– Тату, я просто не розумiю, для чого ми iснуемо. Не як саме, а для чого?

Я спостерiгав, як блискавично снували думки в його головi, а тодi тато вiдповiв:

– Ми iснуемо, тому що iснуемо. Так треба.

– Що за?…

– Ми можемо скiльки завгодно уявляти собi iншi далекi галактики, проте ми iснуемо саме у цiй.

Я розумiв, що вiн хотiв цим сказати, i не сперечався з ним, хоч i не зовсiм погоджувався iз його думкою. Тiльки через те, що ти атеiст, не означае, що ти б не хотiв знати, для чого iснують речi навколо тебе. Я ввiмкнув свiй короткохвильовий приймач i з татовою допомогою спромiгся натрапити на трансляцiю грецькою мовою – звучало дуже мелодiйно. Ми не могли зрозумiти, про що говорять, а просто лежали, дивилися на флуоресцентнi сузiр’я на стелi та слухали.

– Твiй дiдусь говорив грецькою.

– Ти хотiв сказати, говорить грецькою.

– Так, говорить, тiльки вже не тут.

– А може, це саме його голос ми зараз слухаемо?

Газета вкривала нас, наче ковдра. На останнiй сторiнцi було фото тенiсиста, який, мабуть, щойно виграв якийсь турнiр, проте я так i не мiг зрозумiти, сумним вiн був на цьому фото чи веселим.

– Тату?

– Що?

– Розкажи менi якусь iсторiю.

– Добре.

– Тiльки цiкаву.

– Тобто не таку, як зазвичай?

– Так.

Я пiдсунувся неймовiрно близько до нього, так що майже ткнувся носом йому в пахву.

– І ти мене не перебиватимеш?

– Я постараюсь.

– Бо так менi важче розповiдати.

– А ще тому, що це дратуе.

– Так, це дратуе.

Понад усе я любив цi хвилини перед початком розповiдi.

– Колись давно у Нью-Йорку був Шостий округ.

– Що таке округ?

– Хiба я не просив тебе не перебивати?

– Я знаю, проте я не зрозумiю сутi iсторii, якщо не знатиму, що таке округ.

– Це район. Або декiлька районiв.

– Добре, тодi якщо був Шостий округ, то якi iншi п’ять?

– Манхеттен, звiсно, Бруклiн, Квiнс, Стейтен-Айленд i Бронкс.

– А я був у якихось iз цих округiв?

– Ти знову?

– Я ж просто хочу знати!..

– Одного разу ми iздили до Бронксу в зоопарк, це було декiлька рокiв тому. Пам’ятаеш?

– Нi.

– А ще до Бруклiну, щоб подивитися на троянди у ботанiчному саду.

– А у Квiнсi я був?

– Не думаю.

– А у Стейтен-Айлендi?

– Нi.

– То Шостий округ справдi iснував?

– Саме це я й намагався тобi розповiсти!

– Вибач, бiльше жодних перебивань. Обiцяю.

Коли тато розповiв iсторiю до кiнця, ми знову ввiмкнули радiо i натрапили на французький говiр. Я з насолодою вслухався в голос, бо вiн нагадував менi про нашу недавню вiдпустку, яку я понад усе хотiв би повернути. Через якийсь час тато запитав мене, чи я сплю. Я сказав «так», бо знав, що тато не пiде, поки я не засну, а я ж хотiв, щоб вiн також вiдпочив перед завтрашнiм робочим днем. Вiн побажав солодких снiв, поцiлував мене в чоло i пiшов до дверей.

– Тато?

– Що, друже?

– Нiчого.

Я почув його голос знову, коли прийшов зi школи наступного дня. Нас вiдпустили ранiше через те, що сталося. Я анiтрохи не панiкував, бо тато i мама працювали в середмiстi, а бабуся нiде не працювала, тож усi, кого я любив, мали бути у безпецi.

Я знав, що повернувся додому рiвно о 10:22, бо часто зиркав на годинник. У квартирi було порожньо та тихо. Дорогою до кухнi я ще встиг винайти тумблер на вхiднi дверi, який заводив би величезне колесо зi спицями у вiтальнi, а воно зачiпало б металевi зубцi на стелi – i виходила б дуже гарна мелодiя, на зразок «Латаючи дiрку» або «Я хочу сказати тобi»,[9 - «Fixing a Hole», «I Want t- Tell You» – пiснi «Бiтлз».] i квартира б перетворювалась на величезну музичну скриньку.

Я погладив трохи Бакмiнстера, щоб показати йому свою любов, i перевiрив автовiдповiдач. На той час у мене ще не було мобiльного, i коли ми йшли зi школи, Зуб пообiцяв подзвонити менi додому i повiдомити, де саме ми зустрiнемось: чи в парку, де вiн збирався показати менi декiлька нових трюкiв на скейтi, чи в закапелку аптеки, куди нiхто не заходить i де б ми спокiйно розглядали журнал «Плейбой», хоча я був не в захватi вiд такоi iдеi.



Повiдомлення перше. Вiвторок, 8:52. «Є хтось вдома? Алло? Це тато. Якщо ти там, вiзьми слухавку. Я намагався додзвонитися у офiс, проте нiхто не вiдповiв. Слухай, дещо трапилось. Зi мною все гаразд. Вони просять нас залишатися на своiх мiсцях та чекати пожежникiв. Я впевнений, що все минеться. Я подзвоню ще раз, коли знатиму бiльше. Просто хотiв сказати, що зi мною все добре, щоб ви не хвилювалися. Я ще зателефоную».


Було ще чотири повiдомлення вiд нього: одне о 9:12, ще одне о 9:31, потiм о 9:46, i останне о 10:04. Я слухав iх знову i знову, i поки я намагався зрозумiти, що слiд робити, або навiть, що я повинен думати або вiдчувати, телефон знову ожив.

На годиннику було 10:26:47.

Я подивився на визначник номера, i зрозумiв, що дзвонив тато.




Чому я не там, де ти?



21 травня 1963 року

Моему ненародженому синовi: я не завжди був нiмим. Колись я говорив, говорив i говорив, я просто не мiг мовчати, тиша перемогла мене, наче рак, пiд час моеi першоi поiздки до Штатiв. Я обiдав у кафе i саме намагався сказати офiцiантцi: «Те, як ви подали менi ножа, нагадуе менi про…», проте так i не змiг завершити речення, ii iм’я просто не вимовилось уголос, тодi я спробував ще раз, i знову марно, вона опинилася замкненою в менi, так дивно, так тривожно, так жалюгiдно, так сумно, подумав я. Тодi я витяг iз кишенi ручку i написав слово «Анна» на серветцi, це повторилось i через два днi, i ще через день, вона стала для мене единим предметом для розмов, а коли у мене не було iз собою ручки, я виводив iм’я «Анна» у повiтрi, ззаду наперед i справа налiво, так, щоб мiй спiврозмовник мiг його прочитати, а коли я розмовляв по телефону, то набирав цифри 2, 6, 6, 2, щоб мiй спiврозмовник мiг почути те, що я не мав змоги сказати. «І» було наступним загубленим мною словом, мабуть, тому, що воно завжди супроводжувало ii iм’я – таке просте слово, така невимовна втрата… Натомiсть я вживав слово «амперсанд»,[10 - Графiчне скорочення сполучника «i». Пишеться так: «&».] що звучало просто смiховинно, але iншого вибору я не мав. «Будь ласка, каву амперсанд щось солодке» – впевнений, нiхто не захотiв би опинитися на моему мiсцi. Слово «хочу» стало однiею iз моiх перших втрат. Нi, я не перестав хотiти, навпаки, дечого я тепер хотiв ще бiльше, проте я втратив змогу висловлювати своi бажання. Натомiсть я казав «я прагну». «Я прагну двох булочок» – так звертався я до пекаря, але цi слова не набували правильного змiсту, i моi думки полишали мене, як листя злiтае iз дерев та падае в рiчку. Я був деревом, а свiт був рiкою. Пiд час прогулянки з собаками ввечерi я втратив «до мене», а коли перукар повернув мене обличчям до дзеркала, я втратив i слово «гарно». Я втратив слова «сором» i «соромитися» – який сором! Я втратив слово «носити», а разом iз ним загубив i предмети, якi я носив: «щоденник», «олiвець», «дрiб’язок», «гаманець»… Я втратив навiть «втрату». Через якийсь час я розгубив майже всi слова, i коли хтось робив щось приемне для мене, я говорив йому: «Те, що передуе словам “будь ласка”». Коли я був голодним, то казав: «Я вiдчуваю себе протилежно до ситостi». Я втратив слово «так», проте у мене залишилось ще слово «нi», тому коли хто-небудь запитував мене: «Ви Томас?», я вiдповiдав: «Не нi». А коли я загубив i слово «нi», то пiшов до тату-салону i зробив собi два татуювання: слово «ТАК» на лiвiй долонi i слово «НІ» – на правiй. Що я можу сказати? Це не покращило менi життя, це лише зробило його можливим. Коли взимку на морозi я потираю однiею рукою iншу, то зiгрiваю себе тертям «ТАК» i «НІ». Коли я аплодую, то висловлюю свое захоплення союзом «ТАК» i «НІ». Коли я хочу показати слово «книга», я розтуляю долонi – для мене кожна книга е балансом мiж «ТАК» i «НІ», особливо ця книга, моя остання книга. Чи розбивае менi це серце? Звичайно, так, щохвилини, щодня, це розбивае мое серце на бiльше частин, нiж воно взагалi мае. Я й гадки не мав, що колись стану таким тихим, та бiльше, нiмим, я взагалi ранiше нi про що не думав. Як же все змiнилося, вiдстань мiж мною та моiм вiдчуттям щастя збiльшувалася не через людей довкола, не через бомби та руiни – це все робив я, я i моi думки, злоякiсна пухлина мого небажання вiдпустити минуле. Так боляче тепер про це думати… І скажи менi, хiба моi постiйнi роздуми довели мене до добра? Чи взагалi, хiба вони мене до чогось довели? Я думав, думав, тiльки те й робив, що думав, i виганяв себе зi щастя мiльйон разiв, проте жодного разу не зумiв зануритися у нього. Слово «Я» належало менi найдовше, i менi нiчого iншого не залишалося, окрiм як ходити по вулицях i бурмотiти лише одне слово: «Я, я, я».

– Томасе, хочете чашечку кави?

– Я.

– І може, чогось солоденького до кави?

– Я.

– Як вам сьогоднiшня погода?

– Я.

– Ви нiби засмученi. Щось трапилось?

Я хотiв вiдповiсти ствердно, хотiв запитати: «А хiба нiчого не трапилось?», хотiв потягнути за нитку i розгорнути шарф моеi тишi, розпочавши все спочатку, а спромiгся сказати лише «Я». Я знаю, що я не один такий, що вулицями ходить безлiч людей, якi замiсть зрозумiлих вуху слiв белькочуть лише: «Ай-яй-яй!», але деякi з них хапаються за те останне слово «Я», вони говорять його швидше iз вiдчаю, це не нарiкання, це iхня молитва. А потiм я втратив i свое «Я», i тиша мене поглинула. Я носив iз собою купу порожнiх зошитiв, таких, як ось цей, i в них записував усi своi несказанi слова. Ось так все i почалось. Коли я хотiв купити двi булочки у кав’ярнi, я писав на чистому аркушi:

«Я хочу двi булочки», i показував зошит продавцевi. Коли менi потрiбна була чиясь допомога, я просто писав: «Допоможiть!», а коли щось мене смiшило, я писав «Ха-ха-ха»… Замiсть того щоб спiвати пiд душем, я записував у зошит слова улюблених пiсень, а вода змивала чорнила, i вони ставали синiми, червоними чи зеленими, i музика стiкала по моiх ногах… Щовечора я брав зошит iз собою у лiжко i гортав сторiнки свого життя:


* * *

Я хочу двi булочки


* * *

І я не вiдмовився б вiд чогось солоденького


* * *

Вибачте, я не маю дрiбнiших грошей


* * *

Подiлiться зi мною новинами


* * *

Менi те, що завжди, будь ласка


* * *

Дякую, але бiльше не буду, iнакше просто лусну


* * *

Я не знаю напевно, але вже пiзно


* * *

Допоможiть!


* * *

Ха-ха-ха!



Чистi сторiнки в зошитi закiнчувались ранiше, нiж закiнчувався день, тому коли менi потрiбно було звернутися до когось iз перехожих на вулицi чи у кав’ярнi, або ж на зупинцi автобуса, найкраще, що я мiг вигадати, це погортати сторiнки вже списаного зошита i знайти там фразу, яка найкраще пасувала б до ситуацii та могла б бути використана вдруге. Коли хтось мене питав: «Як почуваешся?», едине, що я мiг зробити – це вказати на фразу «Менi те, що завжди, будь ласка» або «Я не вiдмовився б вiд чогось солоденького». Коли мiй единий друг, мiстер Рихтер, запитав мене: «А чому б тобi знову не взятися за скульптури? Чим ти ризикуеш?», я погортав свiй зошит i показав йому фразу «Я не знаю напевно, але вже пiзно». Я списав силу-силенну зошитiв, певно, декiлька сотень, вони були розкиданi по всiй квартирi. Я використовував iх як двернi опори i прес-пап’е, ставав на них зверху, коли треба було щось дiстати, пiдкладав iх пiд нiжки розхитаних столiв, я використовував iх як тацi й пiдставки пiд склянки, майстрував iз них пташинi клiтки та вбивав ними комах, у яких одразу ж вимолював прощення за це. Я не бачив у своiх записах жодноi цiнностi, лише необхiднiсть… Я мiг вирвати сторiнку iз фразою «Вибачте, я не маю дрiбнiших грошей» i витерти нею пил у кiмнатi, а мiг позбутися записiв i цiлого дня, щоб загорнути запаснi лампочки. Пам’ятаю, якось iз мiстером Рихтером ми ходили до Центрального зоопарку, i я був по вуха навантажений гостинцями для тварин. Лише той, хто нiколи не почувався твариною, мiг поставити знак «не годувати тварин». Мiстер Рихтер саме розповiдав жарт, я годував гамбургерами левiв, вiд його реготу клiтки ходили ходором, тварини розбрелися по кутках, а ми все смiялись i смiялись, разом i поодинцi, вголос та подумки, ми намагалися забути все те, що давно слiд було викинути iз голови, збудувати свiт наново iз порожнечi, якщо вже нiчого окрiм неi не залишилось вiд попереднього свiту. Це був один iз найкращих днiв мого життя – день, коли я жив на повну, зовсiм не думаючи про те, що буде завтра. Трохи пiзнiше, коли снiг припорошував схiдцi мого будинку, а ранок бiльше був схожим на вечiр, я сидiв на диванi, притиснутий тягарем усього втраченого. Я розвiв вогонь, пожертвувавши своiм записаним смiхом:

«Ха-ха-ха!», «Ха-ха-ха!», «Ха-ха-ха!» Коли я зустрiв твою матiр, у мене не залишилося вже жодного слова, i може, саме завдяки цьому наш шлюб iснував – iй не потрiбно було мене пiзнавати. Ми зустрiлися у колумбiйськiй кав’ярнi на Бродвеi. Ми обое приiхали до Нью-Йорка самотнiми, зламаними та збентеженими; я сидiв у кутку, помiшуючи каву з вершками, наче то була не просто кава, а маленька Сонячна система; вiдвiдувачiв майже не було, проте вона сiла саме бiля мене.

– Ти втратив усе, – сказала вона так, наче ми дiлили один секрет на двох, – я це бачу.

Якби я був кимось iншим i жив у iншому свiтi, я б, напевно, вiдреагував якось iнакше, проте я був собою, а свiт був звичним, тому я промовчав.

– Усе гаразд, – прошепотiла вона, нахилившись до мого вуха, – я також усе втратила. Ти, мабуть, помiтив це через усю кав’ярню. Нам було би значно легше, якби ми були iталiйцями. Ми занадто вирiзняемось iз натовпу. Поглянь, як усi на нас дивляться. Вони можуть i не здогадуватися, що ми втратили все, проте вiдчувають, що з нами щось не гаразд.

Вона була i деревом, i рiкою, яка протiкала бiля цього дерева.

– Є й значно гiршi речi, – продовжила вона, – гiршi, нiж бути такими, як ми. Подумай, ми хоча б живi.

Я помiтив, що вона одразу пожалкувала про сказане, але течiя була занадто швидкою.

– І погода теж просто пречудова, погодься.

Я помiшував свою маленьку Сонячну систему.

– Але я чула, що до вечора погода може стати паскудною. Принаймнi, так сказали по радiо.

Я лише знизав плечима, бо не знав, що таке «паскудний».

– Я збиралася купити декiлька баночок тунця у «A amp;P». Вирiзала декiлька купонiв iз газети «Пост» сьогоднi вранцi. П’ять банок за цiною трьох. Така вигода! Я й не iм тунця, у мене вiд нього одразу розлад шлунка. Але за таку цiну я просто мушу його купити!

Вона так старалася мене розсмiшити, а я лише знизав плечима у вiдповiдь i далi помiшував каву.

– Я не знаю, що менi робити. – Вона здавалася розгубленою. – Погода чудова, проте по радiо передали, що вона обов’язково стане паскудною до вечора. Може, менi слiд натомiсть пiти до парку, але менi не можна довго бути на сонцi. Все ж таки, я не збираюся присвятити вечiр поiданню тунця, правда ж? Та й наступнi вечори, щиро кажучи, також не вартi моiх негараздiв iз травленням. Тому менi немае чого спiшити до магазину. Але погода точно зiпсуеться, вона нiколи не бувае хорошою довго. А ще лiкар порадив менi бiльше часу проводити на свiжому повiтрi. У мене просто препаскудний зiр, а вiн каже, що я замало часу проводжу на свiжому повiтрi, а якби я слухала його порад, якби я поменше всього боялася…








Вона простягнула менi свою руку, а я не знав, як саме менi ii взяти, i я просто зламав ii своею мовчанкою. Вона запитала:

– Ти не хочеш зi мною розмовляти, так?

Я витяг iз рюкзака свiй зошит, побачив, що там залишилось лише два чистих аркушi, i написав на одному iз них:

– Я не розмовляю. Менi шкода.

Вона поглянула на моi слова, потiм на мене, потiм знову на зошит, а тодi затулила обличчя руками i заплакала. Сльози стiкали крiзь ii пальцi, ставали маленькими струмками, вона все плакала i плакала, а поблизу не було серветок, тож я вирвав iз зошита аркуш зi словами «Я не розмовляю. Менi шкода» i почав витирати ним ii сльози. Мое пояснення, що було водночас i моiм вибаченням, стiкало по ii обличчю разом iз тушшю, а тодi вона взяла ручку i написала на наступнiй, останнiй сторiнцi мого зошита:


Будь ласка, одружися зi мною

Я погортав зошит i знайшов слова «Ха-ха-ха». Тодi вона перегорнула назад до свого речення «Будь ласка, одружися зi мною». Тодi я перегорнув до фрази «Вибачте, я не маю дрiбнiших грошей», на що вона знову повернулася до слiв «Будь ласка, одружися зi мною». Я погортав зошит i знайшов «Я не знаю напевно, але вже пiзно». Вона перегорнула на останню сторiнку, де було написано «Будь ласка, одружися зi мною», i затрималася пальцем на словах «Будь ласка», нiби хотiла втримати сторiнку, чи покласти край нашiй розмовi, чи наголосити на тому, що вона справдi хотiла сказати. Я подумав про свое життя, своi приниження, маленькi збiги, тiнь вiд будильника на столику бiля лiжка… Я подумав про своi маленькi перемоги i про всi тi руiни, якi менi довелось побачити за свое життя. Я купався у норкових шубах на лiжку своiх батькiв, поки вони приймали гостей унизу; я втратив едину людину, iз якою мiг би роздiлити свое життя, я залишив позаду тисячi тон мармуру, з якого я мiг би звiльнити новi скульптури. Я мiг би звiльнити самого себе iз того мармуру. Я вiдчував радiсть, проте ii було так мало, хiба ii взагалi може бути вдосталь? Кiнець стражданням не виправдовуе самих страждань, та й не бувае кiнця стражданням. Що зi мною, який же я дурень, який я нерозумний i обмежений, який нiкчемний, вимучений та жалюгiдний, який я безпомiчний! Навiть моi улюбленцi не знають своiх iмен, що ж я тодi за людина? Я пiдняв ii палець, як голку грамофона, i погортав зошит, сторiнку за сторiнкою:


Допоможiть!




Гуголплекс


Браслет, який мама одягла на татовi похорони, я зробив для неi, перетворивши татовi повiдомлення на азбуку Морзе. Я використав небесно-блакитнi намистини для тишi, каштановий бiсер – для пауз мiж буквами, фiолетовi намистини – для пауз мiж словами, короткi та довгi дiлянки нитки мiж намистинами – для позначення коротких та довгих гудкiв, якi, здаеться, називаються сигналами. Тато точно знав би, як вони називаються. Я витратив на нього цiлих дев’ять годин i спочатку збирався подарувати його Соннi – безхатьку, якого я часто бачу бiля входу до «Французького альянсу»,[11 - Некомерцiйна органiзацiя, що сприяе вивченню французькоi мови та популяризацii французькоi культури.] бо не можу спокiйно на нього дивитися, або Лiндi, охайнiй старенькiй жiночцi, яка безкоштовно проводить екскурсii по Музею природничоi iсторii, щоб стати особливим у ii очах, або комусь в iнвалiдному вiзку. А натомiсть я вiддав його мамi. Вона сказала, що це було найкращим подарунком, який вона коли-небудь отримувала. Я запитав ii, чи браслет був кращим за «Їстiвне цунамi», яке я iй подарував у перiод мого захопленнями iстiвними природними явищами. Вона вiдповiла:

«Це зовсiм iнше». Я запитав ii, чи справдi вона кохае Рона, на що мама сказала: «Рон – чудова людина», що було вiдповiддю на зовсiм iнше питання. Тому я запитав знову: «Правда чи брехня: ти закохана у Рона». Вона провела рукою iз обручкою по своему волоссю i вiдповiла: «Оскаре, Рон – мiй друг». Я хотiв ii запитати, чи вона спала зi своiм другом, i якби вона вiдповiла «так», я негайно втiк би звiдти, а якби вона вiдповiла «нi», я запитав би, чи вони займалися глибоким петингом, бо це слово я тодi вже знав. Я хотiв сказати, що iй ще зарано грати у «скребл». Чи дивитися у дзеркало. Чи занадто гучно вмикати радiо. Це було несправедливо стосовно тата i стосовно мене. Але я поховав усi цi слова у собi. Я зробив для неi й iншi прикраси iз татовими повiдомленнями азбукою Морзе – намисто, браслет на щиколотку, довгi сережки, тiару… Та все ж, браслет вдався менi найкраще, мабуть тому, що я зробив його в останню чергу, що робило його найбiльш цiнним.

– Мам?

– Що?

– Нiчого.

Навiть рiк по тому менi було до болю тяжко робити деякi речi, наприклад, приймати душ (не знаю чому), i, звiсно, iздити у лiфтi. Багато речей наводили на мене просто жахливу панiку, як от пiдвiснi мости, мiкроби, лiтаки, салюти, араби в метро (хоч я й не расист), араби в ресторанах, кав’ярнях та iнших громадських мiсцях, риштування, стiчнi труби та каналiзацiйнi грати, залишенi кимось сумки, черевики, люди з вусами, дим, вузли, високi будiвлi та тюрбани. Часто менi здаеться, що я стою посеред величезного чорного океану або у далекому космосi, але це аж нiяк не можна назвати приемним вiдчуттям. Просто все здаеться неймовiрно далеким вiд мене. Уночi ще гiрше. Я почав вигадувати рiзнi речi i нiяк не мiг зупинитися, як бобри, про яких я також знаю. Люди думають, що бобри гризуть дерева, щоб будувати греблi, але насправдi вони роблять це через те, що iхнi зуби нiколи не припиняють рости, i якби бобри постiйно не спилювали iх, гризучи дерева, то зуби стали б такими довгими, що вростали б iм в морди, i це б iх просто вбивало. Так i з моiм мозком.

Якось вночi, пiсля цiлого гуголплексу винаходiв, я зайшов до татовоi комiрчини. Колись ми з ним тут займалися греко-римською боротьбою, розповiдали дотепнi жарти, а одного разу навiть прикрiпили до стелi маятник, а на пiдлозi виклали коло з домiно, щоб довести, що Земля обертаеться. Пiсля татовоi смертi я нi разу сюди не заходив. Мама iз Роном були у вiтальнi – слухали занадто гучно музику i грали у настiльнi iгри. Вона не сумувала за татом. Якусь мить я просто тримав дверну клямку, а потiм нарештi переступив порiг комiрчини.

Хоча в домовинi тата й не було, у комiрчинi вiн був усюди. І навiть через рiк тут досi пахло так, нiби вiн щойно поголився. Я пробiгся руками по всiх його бiлих футболках. Я торкнувся його дорогучого годинника, якого вiн нiколи не носив, i запасних шнурiвок до його кросiвок, у яких вiн уже нiколи не побiжить до Резервуару. Я перевiрив кишенi всiх його пiджакiв (знайшов чек за проiзд на таксi, обгортку вiд «Мiнi-Крекла»[12 - «Мiнi-Крекл» («mini-Krackle») – торгова марка шоколадних батончикiв iз повiтряними рисовими кульками.] i вiзитку якогось постачальника дiамантiв). Я взув його хатнi капцi. Я подивився на свое вiдображення у його металевий рiжок для взуття. У середньому, людинi потрiбно лише сiм хвилин, щоб заснути, проте я не мiг заснути годинами, i тягар на моему серцi ставав хоч трохи легшим серед татових речей. Менi хотiлось бути серед його речей, торкатися того, чого торкався вiн, вирiвнювати вiшачки, хоча я знав, що бiльше це не мало нiякого значення.

Його смокiнг висiв на стiльцi, де тато зазвичай сидiв, коли взувався, про що я подумав «Дивно». Чому вiн не висiв поруч iз iншими костюмами? Хiба вiн повернувся iз якоiсь помпезноi вечiрки за день до своеi смертi? Але чому вiн тодi не повiсив його назад до шафи? А може, вiн планував здати його у хiмчистку? Проте я не пам’ятаю нiяких помпезних вечiрок. Я добре пам’ятаю, що вiн вкладав мене спати, i те, як ми слухали по радiо трансляцiю грецькою мовою, i те, як вiн розповiдав менi iсторiю про Шостий округ Нью-Йорка. Якби я не помiтив бiльше нiчого дивного, я б не надав такого значення смокiнгу. Але раптом я почав помiчати й iншi дивнi речi.

На найвищiй полицi стояла красива синя ваза. Що вона там робила? Звiсно, я не мiг до неi дiстати, тому пiдсунув собi стiлець, на якому досi висiв татiв смокiнг, а потiм повернувся до своеi кiмнати, щоб узяти збiрку творiв Шекспiра, яку менi купила бабуся, коли дiзналася, що я гратиму Йорика. Я принiс iх до комiрчини, усi чотири томи трагедiй, поки у мене не вийшов досить високий стос. Я став на цю конструкцiю, i якусь мить усе було добре. Але коли я торкнувся вази кiнчиками пальцiв, трагедii захиталися, та ще й смокiнг мене вiдволiкав, i через секунду все опинилося на пiдлозi – i я, i ваза, яка вмить розбилася.

– Це не я! – вигукнув я, проте нiхто навiть не почув цього гуркоту, бо мама з Роном слухали занадто гучну музику i смiялися. Я знову замкнувся на всi своi внутрiшнi замки, i не тому, що менi було боляче, не тому, що я щось розбив, а через те, що iм було весело. Хоч я й знав, що не варто цього робити, я все одно поставив собi синець.

Я вирiшив все прибрати, i тодi я помiтив дещо дивне. Серед безлiчi синiх осколкiв лежав маленький конверт, розмiром не бiльший за картку для безпровiдникового Інтернету. «Що за?…» Я розпечатав його i побачив, що всерединi лежав ключ. «Що за, що за?…» Ключ був доволi дивним, безсумнiвно, вiн мав би вiдмикати щось важливе, тому що вiн був коротшим i ширшим за звичайнi ключi. Я нiяк не мiг цього пояснити: короткий та широкий ключ у маленькому конвертi у синiй вазi на найвищiй полицi у татовiй комiрчинi.

Перше, що я вирiшив зробити (i на мою думку, це було дуже логiчним рiшенням), це залишити свою знахiдку в таемницi i спробувати вiдiмкнути ключем усi замки у нашiй квартирi. Навiть без спроби я знав, що вiн точно не вiд вхiдних дверей, бо вiн не був схожий на ключ, який я носив на мотузцi на шиi, щоб вiдмикати дверi, коли нiкого не було вдома. Я йшов навшпиньках, щоб залишитися непомiченим, i спробував вiдiмкнути ключем дверi до ванноi кiмнати, а потiм ще шухляди у маминому туалетному столику. Я спробував вiдiмкнути ключем шухляду в кухонному столi, на якому тато ранiше розбирав рахунки, а потiм i комiрчину бiля шафи з бiлизною, де я iнодi грав у хованки, а потiм i мамину скриньку iз прикрасами. Ключ не пiдходив нi до чого.

Тiеi ночi я винайшов спецiальну дренажну систему, яка була б пiдведена до кожноi подушки у Нью-Йорку i з’еднувала б iх iз Резервуаром. Коли люди засинали б у сльозах, iхнi сльози стiкали б до однiеi водойми, i вранцi ведучий прогнозу погоди розповiдав би, як змiнився за нiч рiвень води у Резервуарi слiз, i всi могли б знати, чи е у Нью-Йорку проблеми. А коли б ставалося щось по-справжньому жахливе – вибух атомноi бомби чи атака бiологiчною зброею, – спрацьовувала б страшенно гучна сирена, скликаючи людей до Центрального парку для укрiплення Резервуару мiшками з пiском.

Ну i нехай.

Наступного ранку я сказав мамi, що не пiду до школи, бо дуже погано почуваюся. Це була моя перша брехня. Вона торкнулася мого чола i сказала:

– Ти й справдi трохи гарячий. Я вiдповiв:

– Я помiряв температуру, цiлих сорок два градуси.

Це була друга брехня. Мама повернулася до мене спиною i попросила застебнути iй сукню. Вона могла зробити це й сама, проте знала, як сильно це подобаеться менi. Вона сказала:

– У мене сьогоднi багато зустрiчей, але бабуся може зайти, якщо тобi що-небудь знадобиться, а ще я буду телефонувати тобi щогодини.

Я вiдповiв:

– Якщо я не пiдходитиму до телефону, то я або спатиму, або буду в туалетi.

Мама вiдповiла:

– Краще пiдходь до телефону.

Коли вона пiшла на роботу, я одразу ж одягнувся i спустився на перший поверх. Стен пiдмiтав перед пiд’iздом. Я хотiв пройти непомiченим, проте вiн мене таки побачив.

– Не схоже, що ти справдi хворий, – звернувся вiн до мене, змiтаючи купу листя на дорогу.

– Я справдi хворий, – вiдповiв я. Тодi Стен запитав:

– І куди ж це Мiстер Я-Справдi-Хворий так поспiшае?

– До аптеки на Вiсiмдесят четвертiй вулицi за льодяниками вiд кашлю.

Брехня номер три. Насправдi я пiшов до майстернi «Фрейзер та сини» на Сiмдесят дев’ятiй вулицi.

– Зробити тобi ще дублiкатiв? – запитав Волт. Я привiтався iз ним, дiстав ключ i запитав, що вiн може про нього сказати. – Це ключ вiд якогось ящика, – пояснив Волт, уважно розглядаючи ключ через скельця своiх окулярiв, – я б сказав навiть, вiд сейфа, судячи з його форми. – Вiн вказав менi на полицю iз гачками, на яких висiла сила-силенна рiзних ключiв. – Бачиш, цi ключi зовсiм iншi. Твiй набагато товстiший. Його важче зламати. – Я торкнувся усiх ключiв, до яких мiг дотягнутися, i чомусь вiд цього менi стало легше. – Але навряд чи це ключ вiд вбудованого сейфа, швидше, вiд чогось маленького, може, портативного. Або вiд скриньки у банку. Причому, старого зразка. Або вiд якогось вiдстiйного генератора. – Це мене трохи розсмiшило, хоч я й розумiв, що немае нiчого смiшного у тому, щоб бути вiдстiйним. – Це доволi старий ключ, – продовжив Фрейзер, – йому на вигляд рокiв двадцять-тридцять, не менше.

– Звiдки ви можете це знати?

– Бо ключi – це якраз те, на чому я дуже добре знаюсь.

– Класно.

– Проте сучаснi сейфи не мають ключiв.

– Не мають? Як це?

– Ну, тепер мало хто користуеться ключами.

– Я користуюсь. – І при цих словах я дiстав ключi вiд квартири з кишенi.

– Я це знаю, – вiдповiв вiн, – проте такi, як ти, зараз рiдкiсть. Тепер усе на електронiцi. Кодовi замки. Сканери вiдбиткiв пальцiв.

– Звучить круто.

– А я люблю ключi.

Я замислився над його словами, i раптом менi стало знову тяжко на серцi.

– Що ж, якщо такi, як я – рiдкiсть, то що станеться iз вашою майстернею?

– Ми переквалiфiкуемось. Як магазин друкарських машинок. Тепер ми справдi потрiбнi, а згодом станемо просто пам’яткою.

– Може, вам слiд розпочати нову справу.

– Менi подобаеться ця.

– Хочу ще дещо вас запитати, швидше iз цiкавостi.

– Наважся, – вiдповiв вiн.

– Наважитися?

– Наважся. Нумо. Питай.

– Ви Фрейзер чи син?

– Власне, я внук. Мiй дiдусь вiдкрив цю майстерню.

– Круто.

– Але я також i син, бо мiй тато теж працював тут за життя. А ще я Фрейзер, тому що мiй син також пiдробляе тут влiтку.

Я не зупинився:

– У мене е ще одне запитання.

– Наважся.

– Думаете, менi вдасться знайти фiрму, яка виготовила цей ключ?

– Та його мiг зробити будь-хто.

– Що ж, менi хоча б знайти замок, до якого вiн пiдходить.

– Боюся, тут я тобi нiчим не допоможу, просто пробуй вiдмикати ним усi замки, якi тобi трапляться. Я можу зробити тобi дублiкат до нього, якщо хочеш.

– Менi може знадобитися цiлий гуголплекс ключiв.

– Гуголплекс?

– Це гугол у степенi гугол.

– Гугол?

– Одиниця iз сотнею нулiв.

Вiн поклав руку менi на плече i сказав:

– Тобi потрiбен лише один замок.

Я став навшпиньки, щоб покласти руку йому на плече i вiдповiв:

– Так, лише один.

Коли я вже збирався йти, вiн наздогнав мене своiм запитанням:

– Хiба ти не повинен бути у школi? І я швидко вiдповiв:

– Сьогоднi день народження Мартiна Лютера Кiнга-молодшого. Брехня номер чотири.

– Я думав, що вiн у сiчнi.

– Так i було ранiше. Перенесли. Брехня номер п’ять.

Удома Стен мене зустрiв зi словами: «Вам лист!»



Дорогий Оскаре, здоров, друже!

Дякую за душевний лист i куленепробивнi барабаннi палички (сподiваюсь, вони менi нiколи не знадобляться!). Зiзнаюсь, я нiколи не замислювався над тим, щоб давати приватнi уроки.

Надiюсь, тобi сподобаеться футболка, яку я тобi надсилаю. Взяв на себе смiливiсть пiдписати ii для тебе.

    Твiй друг Ринго

Менi не просто сподобалась футболка, я був вiд неi в захватi! На жаль, вона була не бiлого кольору, тому одягати ii я не мiг.

Я заламiнував лист Ринго i почепив його на стiну у своiй кiмнатi. Тодi я вирiшив пошукати в Інтернетi iнформацiю про замки в Нью-Йорку i знайшов багато цiкавого. Наприклад, у мiстi е 319 поштових вiддiлень i 207 352 поштовi скриньки. Звичайно, кожна скринька замикаеться. Ще я з’ясував, що в мiстi близько 70 571 готельного номера i бiльшiсть iз них мають замок вiд вхiдних дверей, вiд ванноi кiмнати, вiд шафи i вiд мiнi-бару. Я не знав, що таке мiнi-бар, тому подзвонив до готелю «Плаза», щоб запитати, бо цей готель менi був вiдомий. Вiд них я дiзнався, що таке мiнi-бар. У Нью-Йорку понад 300 000 автомобiлiв, а ще е 12 182 таксi та 4425 автобусiв. Ще я згадав, що пiд час поiздок у метро бачив, як кондуктори вiдмикають i замикають дверi ключами, тому треба врахувати ще й це. У Нью-Йорку живе понад 9 000 000 людей (кожнi 50 секунд народжуеться нове немовля), i всi вони мають десь мешкати, а ще ж бiльшiсть квартир мають два замки на вхiдних дверях, деякi мають замки й на ванних кiмнатах, а деякi, можливо, i на iнших кiмнатах, i, звичайно, треба врахувати замки на комодах i скриньках для прикрас. Ще у мiстi е офiси, мистецькi студii, склади, банки з сейфами, ворота до приватних володiнь, автостоянки… Я пiдрахував: якщо брати до уваги все – вiд замкiв на велосипедах i засувок на горищах до замкiв на скриньках iз запонками, то вийде щонайменше по 18 замкiв на одну людину, тобто у Нью-Йорку приблизно 162 000 000 замкiв, а це нереально багато!!!

– Квартира Шеллiв. Привiт, мам!.. Так, здаеться, трохи краще, але я все одно ще хворий… Нi… Угу… Угу… Мабуть… Я замовлю щось iндiйське… Аякже… Добре… Угу… Я знаю… Знаю… Па!

Я вiдмiтив, скiльки часу в мене пiде на вiдмикання одного замка. Впорався за три секунди. Тодi я пiдрахував, що якщо кожнi 50 секунд у Нью-Йорку хтось народжуеться, а на кожну людину припадае по 18 замкiв, тобто кожнi 2,777 секунди у мiстi з’являеться новий замок. Виходить, що навiть якби я присвятив увесь свiй час вiдмиканню замкiв, то однаково вiдставав би щосекунди на 0,33 замка. І це не враховуючи час на шлях вiд одного замка до iншого, на iжу i на сон (що у принципi не проблема, бо я й так майже не сплю). Менi потрiбен був кращий план.

Тiеi ночi я одягнув своi бiлi рукавички, пiшов до татовоi комiрчини i дiстав зi смiтника пакет, у який висипав усi осколки вази. Я шукав пiдказки, якi допомогли би менi знайти розв’язку швидше. Менi потрiбно було шукати дуже обережно, щоб не пошкодити можливi докази, не видати себе перед мамою i не поранитись. Я знайшов конверт, у якому був ключ. І тiльки тодi я помiтив те, на що хороший детектив звернув би увагу одразу: на зворотi конверта було написано «Блек». Я так розiзлився на себе за те, що не помiтив цього одразу, що поставив собi синець. Татiв почерк здався якимось дивним. Був неохайним, наче тато писав у поспiху, або розмовляючи по телефону, або думаючи про щось зовсiм iнше. Про що це вiн мiг думати в той момент? Я погуглив слово «Блек» i дiзнався, що пiд такою назвою не було жодноi фiрми з виготовлення сейфiв. Я засмутився, бо це було б доволi логiчним поясненням, яке завжди е найкращим, хоча, на щастя, не единим можливим. Ще я з’ясував, що в кожному штатi нашоi краiни та майже у кожнiй краiнi свiту е мiсто пiд назвою «Блек». Наприклад, у Францii е мiсто, що називаеться «Noir». Тож це мене ще бiльше загнало в глухий кут. Я намагався знайти ще якусь iнформацiю, хоча й знав, що нiчого доброго з цього не вийде, та вже не мiг цього не робити. Я роздрукував декiлька фото, що трапились менi в Інтернетi: дiвчинки, на яку напала акула, канатохiдця мiж вежами-близнюками, актриси, яка займаеться оральним сексом зi своiм хлопцем, солдата, якому вiдрiзали голову в Іраку, порожньоi стiни, на якiй ранiше висiла вiдома картина… Усi цi фото я вклеiв до «Те, що зi мною сталося» – свого альбому, який увесь час я тримав пiд рукою.

Наступного ранку я знову сказав мамi, що не пiду до школи. Вона запитала мене, що не так цього разу. Я вiдповiв iй:

– Те саме, що й завжди не так.

– Ти знову хворий?

– Я засмучений.

– Через тата?

– Через все.

Мама сiла бiля мене на лiжко, хоча я знав, що вона дуже поспiшае.

– Що означае «все»?

Я почав перелiчувати, загинаючи пальцi на руках:

– М’яснi та молочнi продукти у нашому холодильнику, боi без правил, автокатастрофи, Ларрi…

– Хто такий Ларрi?

– Безхатько бiля входу в Музей природничоi iсторii, який завжди каже: «Обiцяю, це на iжу», коли просить грошi. – Мама повернулась до мене спиною, i я застебнув iй сукню, продовжуючи перелiчувати: – Те, що ти не знаеш, хто такий Ларрi, хоча, мабуть, бачиш його щодня; те, як Бакмiнстер лише iсть, спить та ходить в туалет, не маючи нiякого raisons d’?tre; огидний коротун без жодних ознак шиi, який перевiряе квитки на входi в кiнотеатр «IMAX»; те, що Сонце рано чи пiзно вибухне; те, що абсолютно кожного дня народження менi дарують щонайменше одну рiч, яка у мене вже е; бiднi люди, якi гладшають через фаст-фуд, бо вiн дешевший… – Тут у мене закiнчились пальцi, хоч я не дiйшов ще навiть до половини свого списку, i я не збирався зупинятися, бо знав, що мама не пiде, поки я не закiнчу свiй список. – …домашнi тварини; те, що у мене е домашня тварина; нiчнi жахи; «Microsoft Windows»; старенькi люди, якi сидять самотньо цiлими днями, бо нiхто не хоче iх навiдувати, а вони надто скромнi, щоб просити про це; таемницi; телефони з дисками; те, що офiцiантки-китаянки постiйно всмiхаються, навiть якщо не трапилося нiчого кумедного чи смiшного; те, що китайцi володiють мексиканськими ресторанами, проте немае жодного мексиканця, який володiв би китайським рестораном; дзеркала; касетнi магнiтофони; моя непопулярнiсть у школi; бабусинi купони на знижку; склади; люди, якi не знають про Інтернет; поганий почерк; красивi пiснi; те, що люди зникнуть через п’ятдесят рокiв…

– Із чого ти взяв, що люди зникнуть через п’ятдесят рокiв? Я запитав маму:

– Ти оптимiстка чи песимiстка?

Вона поглянула на годинник i вiдповiла:

– Я налаштована оптимiстично.

– Тодi я змушений тебе розчарувати, бо я точно знаю, що людство винищить себе, тiльки-но це стане можливим, а станеться це дуже i дуже скоро.

– А чому тебе засмучують красивi пiснi?

– Бо вони всi лицемiрнi.

– Геть усi?

– Нiщо не може бути водночас красивим i правдивим.

Вона всмiхнулася, але не радiсно, i сказала:

– Ти говориш, як твiй тато.

– Що ти маеш на увазi?

– Тато завжди мислив у такому стилi.

– У якому стилi?

– Ну, «нiщо не може бути i таке, i все iнше». Або «все таке-то й таке-то». Або «очевидно». – Вона розсмiялася. – Вiн завжди був дуже однозначним у всьому.

– Що таке «однозначний»?

– Це означае «впевнений», воно походить вiд слiв «той, хто мае лише одну думку, одне визначення».

– Що поганого в однозначностi?

– Тато деколи не бачив за деревами самого лiсу.

– Якого лiсу?

– Облиш, нiякого.

– Мам?

– Так?

– Мене засмучуе, коли ти кажеш, що я роблю щось так, як тато.

– Ой, вибач. Хiба я часто це кажу?

– Ти постiйно це кажеш.

– Тепер я розумiю, чому це тебе засмучуе.

– А бабуся весь час повторюе, що я роблю щось так, як дiдусь. Менi вiд цього нiяково, бо iх уже немае… А ще я не вiдчуваю себе особливим.

– Сонечко, ми з бабусею не хотiли, щоб так сталось. Для нас ти завжди будеш особливим, ти ж це знаеш?

– Мабуть.

– Найособливiшим.

Вона погладила мене по головi, i ii рука торкнулася того мiсця за вухом, якого майже нiколи не торкаешся.

Я запитав, чи можна ще раз застебнути iй сукню. Вона вiдповiла ствердно, i повернулась до мене спиною.

– Думаю, тобi було б краще спробувати пiти до школи, – сказала мама.

– Я намагаюсь, – вiдповiв я.

– Може, пiдеш хоча б на перший урок?

– Я не можу навiть встати з лiжка. – Брехня номер шiсть. – А ще доктор Файн сказав, що я повинен прислухатись до своiх вiдчуттiв. Вiн сказав, що я повинен вiдпочивати, коли менi потрiбно.

Це не було брехнею, проте не було й до повноi мiри правдою.

– Я просто не хочу, щоб ти взяв це собi за звичку, – сказала мама.

– Не бiйся, не вiзьму, – вiдповiв я.

Вона поклала руки на ковдру, i, мабуть, помiтила, що щось не так, бо запитала мене, чи я лежу в лiжку у вуличному одязi. Я вiдповiв:

– Так, i це через те, що я просто замерз. – Брехня номер сiм. – Я маю на увазi, на додачу до того, що мене лихоманить.

Як тiльки мама пiшла, я зiбрав своi речi та спустився вниз.

– У тебе сьогоднi значно кращий вигляд, – завважив Стен.

Я порадив йому займатися своiми справами.

– Та хай йому грець! – обурився вiн.

– Просто сьогоднi я почуваюся гiрше, нiж учора.

Я пiшов до магазину мистецького приладдя на Дев’яносто третiй вулицi й запитав жiнку на входi, чи можу я поговорити з менеджером. Так робив тато, коли йшлося про щось надважливе.

– Чим я можу бути корисною? – запитала вона.

– Менi потрiбен менеджер, – стояв на своему я.

– Я зрозумiла. Чим я можу бути корисною?

– Ви неймовiрно красивi, – сказав я iй, бо вона була дуже гладкою, i я подумав, що такий комплiмент буде надзвичайно приемним для неi, а ще я зможу заново iй сподобатися, хоч я i був сексистом.

– Спасибi, – вiдповiла жiнка.

– Ви могли б бути кiнозiркою. – У вiдповiдь вона лише похитала головою, наче думаючи «Що за?..» – Менше з тим, – сказав я, дiстав конверт i розповiв iй iсторiю про свою знахiдку i про те, як я вiдмикав усi замки на своему шляху i думав, що може означати слово «Блек». Я хотiв, щоб вона менi розповiла щось про чорне, бо ж вона мала б бути експертом iз кольору.

– Ну… – вона нiби замислились, – не знаю, чи я можу бути експертом бодай у чомусь, але я точно бачу дещо дивне в тому, що людина написала слово «чорний» ручкою червоного кольору.

Я запитав ii, що в цьому незвичайного, бо до цього моменту я думав, що тато просто використав одну з тих червоних ручок, якими виправляв помилки у «Нью-Йорк таймс».

– Ходи сюди, – вiдповiла вона i пiдвела мене до вiтрини iз десятьма ручками. – Поглянь на це. – І вона вказала на блокнот, який лежав бiля вiтрини.

– Бачиш, бiльшiсть людей пишуть назву кольору тiеi ручки, яку розписують.

– Чому?

– Я не знаю чому. Мабуть, це щось психологiчне.

– «Психологiчне» означае розумове?

– Майже.

Я замислився над цим i зробив для себе вiдкриття, що, мабуть, i я написав би слово «синiй», якби тестував ручку синього кольору.

– Не так легко зробити те саме, що зробив твiй тато, – написати назву чорного кольору ручкою червоного кольору. Це неприродно.

– Невже?

– А ось це ще складнiше зробити, – сказала вона, взяла той блокнот i дещо в ньому написала, а тодi попросила мене прочитати написане вголос. Вона мала рацiю, це було зовсiм неприродно, бо частина мене хотiла вимовити назву кольору, а iнша частина – те, що було написано. Я так i не прочитав нiчого.

Я запитав ii, що це все мало означати.

– Що ж, я не впевнена, чи це взагалi щось означае. Але поглянь, коли хтось розписуе ручку, то вiн зазвичай пише або назву кольору тiеi ручки, або власне iм’я. Той факт, що слово «Блек» написане ручкою червоного кольору, наводить мене на думку, що це iм’я якогось чоловiка.

– Або жiнки.

– І я скажу тобi ще дещо.

– Що?

– Буква «Б» написана великою. А назви кольорiв ми зазвичай пишемо iз малоi букви.

– Чорта з два!

– Що?

– Це написав Блек!

– Перепрошую?

– Блек написав слово «Блек»! Менi потрiбно знайти Блека!

Вона сказала:

– Якщо тобi знову знадобиться моя допомога, тiльки скажи.

– Я вас обожнюю!

– Ти не мiг би не трусити так своiм тамбурином, все-таки, ми в магазинi?

Вона вiдiйшла, а я залишився там стояти, намагаючись впорядкувати думки. Я гортав сторiнки блокнота, уявляючи, що в такiй ситуацii зробив би Стiвен Гокiнг.

Я вирвав iз блокнота останню сторiнку i побiг знову шукати менеджера. Вона саме допомагала комусь вибрати пензлики, але я подумав, що можу собi дозволити ii перервати.

– Це мiй тато! – закричав я, вказуючи пальцем на його iм’я. – Томас Шелл!

– Який збiг! – вiдповiла вона.

– От тiльки вiн нiколи не купував мистецьке приладдя.

– Може, ти просто про це не знав.

– Може, йому просто знадобилася ручка.

Я бiгав магазином вiд вiтрини до вiтрини, перевiряючи, чи не тестував тато якесь iнше приладдя. Тiльки так я мiг довести, чи вiн справдi купував мистецьке приладдя, чи просто розписував ручки, бо йому потрiбно було купити ручку.

Я не мiг повiрити своему вiдкриттю.

Його iм’я було всюди. Вiн тестував маркери, i тюбики з олiйними фарбами, i кольоровi олiвцi, i крейду, i ручки, i пастелi, i акварелi… Вiн навiть нашкрябав свое iм’я на шматку формувальноi глини, i ще я знайшов нiж для рiзьби iз залишками жовтоi глини, тож я знав, що саме його тестував тато. Скидалося на те, що вiн планував найбiльший мистецький проект за всю iсторiю людства. Але дечого я не розумiв: усе це мало б вiдбуватися близько року тому.

Я знову вiдшукав менеджера.

– Ви казали, що я можу звернутися до вас, якщо менi знову знадобиться ваша допомога.

– Дозволь менi закiнчити iз цим покупцем, а тодi я буду вся до твоiх послуг, – вiдповiла вона.

Я чекав, поки вона закiнчить консультувати iншого покупця. Тодi вона повернулася до мене.

– Ви сказали, що я можу звернутися до вас, якщо менi знову знадобиться ваша допомога. Що ж, менi потрiбно переглянути рiчнi звiти з продажiв вашого магазину.

– Для чого?

– Щоб дiзнатися, коли саме мiй тато тут був, i що саме вiн тут придбав.

– Для чого?

– Менi потрiбно знати.

– Але навiщо?

– Ваш тато не помер, тому я не можу вам пояснити.

– Твiй тато помер?

Я вiдповiв «так» i додав:

– Я дуже вразливий.

Вона пiдiйшла до каси, яка виявилася комп’ютером, i почала одним пальцем щось друкувати.

– Продиктуй ще раз його прiзвище.

– Ш.Е.Л.Л.

Вона натиснула ще декiлька кнопок, подумала, а тодi сказала:

– Нiчого немае.

– Нiчого?

– Вiн або нiчого не купив, або ж заплатив готiвкою.

– Що за?… Зачекайте.

– Перепрошую?

– Оскар Шелл… Так, мам… Бо я у ваннiй… Бо вiн у мене в кишенi… Угу… Угу… Трохи, але я можу тобi подзвонити, коли вийду з ванноi, добре?… Десь за пiвгодини… Це особисте… Мабуть… Угу… Угу… Добре, мам… Так… Па…

– Що ж, тодi я маю ще одне запитання.

– Ти звертаешся до мене чи до телефону?

– До вас. Як давно цi блокноти стоять у вiтринах?

– Я не знаю.

– Мiй тато помер понад рiк тому. Це ж досить давно, правда ж?

– Вони точно не стоять тут стiльки часу.

– Ви впевненi?

– Майже впевнена.

– Ви впевненi бiльше, нiж на сiмдесят п’ять вiдсоткiв, чи менше?

– Бiльше.

– На дев’яносто дев’ять вiдсоткiв?

– Менше.

– Дев’яносто вiдсоткiв?

– Десь так.

Я на декiлька секунд замислився.

– Це досить багато вiдсоткiв.

Я побiг додому i продовжив своi пошуки в Інтернетi. Я з’ясував, що в Нью-Йорку живе чотириста сiмдесят двi людини з прiзвищем Блек. Адрес було менше, усього двiстi шiстнадцять, тому що, звiсно, деякi Блеки жили разом. Я пiдрахував, що якби я навiдував двох Блекiв щосуботи, що було досить реальним, плюс канiкули i мiнус репетицii «Гамлета» та iншi справи, такi як з’iзди геологiв та нумiзматiв, я зможу обiйти всiх Блекiв лише за три роки. Але я не мiг прожити три роки у невiдомостi. Тодi я написав листа:



Cher Марсель,

Allо!! Пише вам мама Оскара. Я про це багато думала i дiйшла висновку, що не бачу причин для того, щоб Оскар i надалi вiдвiдував вашi уроки французькоi. Тож вiн бiльше не ходитиме до вас по недiлях, як це було ранiше. Хочу вам щиро подякувати за все, чого ви навчили Оскара, особливо за умовний час, вiн такий чудний. Звiсно, не варто дзвонити менi, коли Оскар не прийде до вас на заняття, бо я це вже знаю, i це мое рiшення. А ще я буду i надалi надсилати вам чеки, бо ви – класний!

Votre ami dеvouеe,[13 - Votre ami dеvouеe – щиро ваш, вiддано ваш (фр.).]

    Mademoiselle Шелл

Це й був мiй генiальний план. Тепер я проводитиму вихiднi у пошуках Блека, який знав мого тата i мiг би знати про ключ iз вази з татовоi комiрчини. За пiвтора року я знатиму все. Або хоча б вигадаю новий план.


























































Звiсно, я хотiв поговорити з мамою того вечора, коли вирiшив розпочати пошуки пiдходящого замка, проте не змiг. І зовсiм не через те, що боявся дiстати на горiхи за свiй надто довгий нiс, i не через те, що боявся покарання за розбиту вазу, i аж нiяк не через те, що сердився на неi за те, що вона розважалася разом iз Роном замiсть того, щоб робити свiй внесок до Резервуару слiз.

Я не знаю чому, але я був абсолютно впевненим, що мама нiчого не знала нi про ключ, нi про конверт, нi про вазу. Це була моя iз татом таемниця.

Отож упродовж тих восьми мiсяцiв, коли я бродив вулицями Нью-Йорка у пошуках правильного Блека, а вона мене питала, куди я йду та коли повернусь, я просто вiдповiдав: «Йду гуляти. Буду пiзнiше». Що мене дивувало, так це те, чому вона нiколи бiльше нi про що не питала, нi куди саме я йду, нi коли саме я повернусь, хоча зазвичай вона дуже за мене хвилювалась, особливо пiсля татовоi смертi. Вона навiть купила менi мобiльний телефон, щоб ми завжди могли знайти одне одного, а ще примусила мене iздити виключно на таксi, а не в метро. Вона навiть вiдвела мене до полiцейського вiддiлка, щоб зняти вiдбитки пальцiв, – я сприйняв це як цiкаву пригоду. То чому вона раптом почала про мене забувати? Щоразу, коли я виходив на пошуки, тягар у мене на серцi ставав трохи легшим, бо я наближався до тата. Але водночас, вiн ставав i тяжчим, бо я вiддалявся вiд мами.

Тiеi ночi перед сном я й далi думав про ключ i про те, що кожнi 2,777 секунди у мiстi народжуеться новий замок. Я витяг «Те, що зi мною сталося» зi сховку мiж лiжком та стiною i трохи погортав його, думаючи лише про те, щоб швидше заснути. Через цiлу вiчнiсть я вилiз iз лiжка i пiшов до комiрчини, у якiй ховав телефон. Я не витягав його звiдти вiд найжахливiшого у свiтi дня. Це здавалося менi просто неможливим.

Я багато думав про тi чотири з половиною хвилини мiж моiм приходом додому i татовим дзвiнком. Стен торкнувся мого обличчя, чого вiн нiколи не робив ранiше. Я востанне iхав лiфтом. Я вiдiмкнув вхiднi дверi, зняв рюкзак та роззувся, наче все було чудово, бо тодi я ще не знав, що насправдi все жахливо, та й звiдки я мiг це знати? Я погладив Бакмiнстера, щоб показати йому, як я його люблю. Тодi пiдiйшов до телефону, щоб перевiрити повiдомлення на автовiдповiдачi, i прослухав iх одне за одним.



Повiдомлення перше: 8:52.

Повiдомлення друге: 9:12.

Повiдомлення трете: 9:31.

Повiдомлення четверте: 9:46.

Повiдомлення п’яте: 10:04.


Я хотiв подзвонити мамi. Тодi менi спало на думку взяти рацiю, щоб зв’язатися з бабусею. Я прокрутив записи на автовiдповiдачi до першого повiдомлення i прослухав iх усi ще раз. Я поглянув на годинник. 10:26:41. Менi захотiлося втекти свiт за очi й бiльше нi з ким нiколи не розмовляти. Менi захотiлося заховатись пiд лiжком. Тодi я подумав про те, щоб побiгти до центру i спробувати самотужки його врятувати. А тодi задзвонив телефон. На годиннику було 10:26:47.

Я знав, що не дозволю мамi прослухати повiдомлення, бо захищати ii було одним iз моiх raisons d’?tre, тож я витяг iз комоду грошi, якi тато вiдкладав для надзвичайних випадкiв i побiг у магазин «Радiо шек»[14 - «Radi- Shack» – мережа магазинiв електронiки у США.] на Амстердамi.[15 - Амстердам-авеню – назва однiеi iз вулиць у Нью-Йорку.] По телевiзору я побачив, як впала перша вежа. Я купив точнiсiнько такий самий телефон, прибiг додому i записав наше привiтання зi старого телефону. Я загорнув старий телефон у шарф, який бабуся не доплела через мою непоступливiсть, а тодi поклав його у сумку для покупок, а ii поклав у коробку, а коробку заховав пiд купою iнших речей у комiрчинi, прикривши своiм набором ювелiрних iнструментiв та альбомами з колекцiями iноземних купюр.

Тiеi ночi, коли я прийняв рiшення, що пошуки замка – це мiй найважливiший raison d’?tre, найперший перед усiма iншими, я мусив знову почути його голос.

Я був дуже обережним, намагаючись безшумно витягти старий телефон iз його сховкiв. Навiть коли я зменшив гучнiсть до мiнiмальноi, щоб не розбудити маму, татiв голос все одно заповнив усю кiмнату, так само, як тьмяне свiтло освiтлюе кожен темний закуток.



Повiдомлення друге. 9:12. Це знову я. Ти там? Алло? Пробач якщо. Тут стае трохи. Димно. Я сподiвався застати. Тебе. Вдома. Я не знаю, чи ти чув, що сталося. Але. Я. Хотiв сказати тобi, що в мене все добре. Зi мною. Все. Гаразд. Колипрослухаеш це, подзвони бабусi. Скажи iй, що зi мною все добре. Я подзвоню ще раз через декiлька хвилин. Сподiваюсь, пожежники зараз будуть. Тут. Я подзвоню.


Я загорнув телефон назад у недоплетений шарф, поклав його знову до сумки, тодi в коробку, а ii – в iншу коробку, а тодi сховав пiд рештою речей у комiрчинi.

Я дивився на штучнi зорi на стелi цiлу вiчнiсть. Я вигадував.

Я поставив собi синець. Я знову вигадував.

Я вилiз iз лiжка, пiдiйшов до вiкна i взяв свою рацiю.

– Бабусю? Бабусю, ти мене чуеш? Бабусю? Бабусю?

– Оскаре?

– Зi мною все гаразд. Прийом.

– Уже пiзно. Щось сталося? Прийом.

– Я тебе розбудив? Прийом.

– Нi. Прийом.

– Що ти робила? Прийом.

– Я розмовляла з Квартирантом. Прийом.

– Вiн теж ще не спить? Прийом.

Мама наказувала менi не питати про Квартиранта, але я просто не мiг цього не робити.

– Не спить. Проте його вже нема, вiн щойно пiшов у справах. Прийом.

– Але зараз четверта дванадцять ранку! Прийом.

Квартирант поселився у бабусi одразу пiсля татовоi смертi, i хоч я бував у неi в гостях майже щодня, я досi його не бачив. У нього постiйно були якiсь справи, або ж вiн спав, або приймав душ, хоч я й не чув шуму води. Мама якось запитала мене:

– Тобi не здаеться, що бабусi самотньо?

– Менi здаеться, усi люди рано чи пiзно почуваються самотнiми.

– Але у неi немае мами, чи таких друзiв, як Данiель чи Джейк, чи навiть Бакмiнстера.

– Це точно.

– Може, iй потрiбен уявний друг?

– Але ж е я, i я справжнiй, а не уявний.

– Так, i бабуся тебе обожнюе, але ти ходиш до школи, i в гостi до друзiв, на репетицii «Гамлета», i в магазини «Умiлi ручки»…

– Мам, будь ласка, не згадуй про «Умiлi ручки».

– Я просто хотiла сказати, що тебе немае поруч увесь час. А бабусi може бути потрiбен друг ii вiку.

– Звiдки ти знаеш, що ii уявний друг – старий?

– Я не знаю цього напевно. Вона продовжила:

– Немае нiчого поганого у тому, що людинi потрiбен друг.

– Ти маеш на увазi Рона?

– Нi, я говорю про бабусю.

– Але маеш на увазi Рона.

– Нi, Оскаре. Ти помиляешся. І змiни свiй тон.

– Я не використовую якийсь особливий тон.

– Ти використовуеш свiй винувальний тон.

– Я навiть не знаю, що таке «винувальний тон», то як я можу його використовувати?

– Ти намагаешся мене присоромити за те, що у мене е друг.

– Нi, не намагаюсь.

Вона провела рукою з обручкою по волоссю i сказала:

– Знаеш, Оскаре, я справдi говорила про бабусю, але це правда – менi також потрiбнi друзi. Що в цьому поганого?

Я знизав плечима.

– Тобi не здаеться, що тато хотiв би, щоб у мене були друзi?

– Я не використовував нiякого тону.

Бабуся живе у будинку напроти. Ми мешкаемо на п’ятому поверсi, а вона на третьому, але рiзниця невелика. Інодi вона пише менi записки, i я можу бачити iх у вiкнi через свiй бiнокль, а колись ми з татом намагалися зробити паперовий лiтак, який долетiв би вiд нашоi квартири до бабусиноi. Стен стояв унизу, пiдбираючи з дороги всi нашi невдалi спроби. Я досi пам’ятаю записку, яку бабуся написала менi одразу пiсля татовоi смертi: «Не йди».

Бабуся виглянула з вiкна i приклала свою рацiю неймовiрно близько до губ, вiд чого звук став нечiтким.

– Усе гаразд? Прийом.

– Бабусю? Прийом.

– Так? Прийом.

– Чому сiрники такi короткi? Прийом.

– Що ти маеш на увазi? Прийом.

– Ну, вони завжди догорають так швидко. У кiнцi всi поспiшають й iнодi навiть обпiкають собi пальцi. Прийом.

– Я не надто в цьому тямлю, – сказала вона, як завжди принижуючи себе перед тим, як висловити свою думку, – але думаю, що сiрники роблять такими короткими, щоб вони легко помiщалися в кишенi. Прийом.

– Мабуть, – вiдповiв я, пiдтримуючи рукою пiдборiддя i опираючись лiктем на пiдвiконня. – Я теж так думаю. А якби кишенi були трохи бiльшими? Прийом.

– Ну, я небагато про це знаю, проте думаю, людям було б важче сягати дна, якби кишенi були бiльшими. Прийом.

– І то правда, – вiдповiв я, змiнюючи руку, бо одна вже затерпла. – А як щодо знiмноi кишенi?

– Знiмноi кишенi?

– Так. Вона б була чимось схожа на шкарпетку, але з липучкою назовнi, щоб ii можна було до будь-чого причепити. Це не зовсiм сумка, бо буде частиною одягу, але й не зовсiм кишеня, бо висiтиме назовнi i ii можна в будь-який момент зняти. Суцiльна вигода – можна легко переносити речi з одного одягу до iншого i носити великi речi, бо ж можна зняти кишеню i дiстати навiть речi, якi на самому днi. Прийом.

Вона поклала руку на свою нiчну сорочку iз того боку, де в людини серце, i сказала:

– Звучить як iдея на сто доларiв. Прийом.

– Знiмна кишеня захистила б пальцi вiд опiкiв короткими сiрниками, а ще вберегла б губи вiд пересихання через занадто короткий «Чепстик».[16 - «Chapstick» – торгова марка гiгiенiчноi помади у США.] А ще – чому шоколаднi батончики роблять такими короткими? Ти коли-небудь наiдалася лише одним батончиком? Прийом.

– Менi не можна iсти солодке, але я тебе чудово розумiю. Прийом.

– А ще можна було б носити довшi гребiнцi, якi робили б продiл на волоссi одним рухом, а ще бiльшi чолiвцi…

– Чолiвцi?

– Чоловiчi олiвцi.

– А, так, чолiвцi.

– Чолiвцi були б товстiшими, iх було б легше тримати товстiшими пальцями, як у мене, наприклад, або натренувати рятувальних птахiв, щоб вони могли використовувати знiмну кишеню як туалет…

– Я не розумiю.

– На твоему рятувальному жилетi.

– Оскаре? Прийом.

– Я в порядку. Прийом.

– Щось не так, любий? Прийом.

– Що ти маеш на увазi? Прийом.

– Що сталося? Прийом.

– Я сумую за татом. Прийом.

– Я також. Прийом.

– Я дуже сильно за ним сумую. Прийом.

– І я. Прийом.

– Постiйно. Прийом.

– Постiйно. Прийом.

Я не мiг iй пояснити, що я сумував за татом бiльше, значно бiльше, нiж вона чи будь-хто iнший, бо не мiг зiзнатися iй у тому, що сталося iз телефоном. Ця таемниця стала чорною дiрою усерединi мене, у яку провалювалися всi щасливi моменти в моему життi.

– Я тобi коли-небудь розповiдала, що твiй дiдусь завжди зупинявся, щоб погладити кожну тваринку на своему шляху, навiть якщо дуже поспiшав? Прийом.

– Ти казала це гуголплекс разiв. Прийом.

– Ох… А те, що його руки були такими червоними та шорсткими вiд скульптур, що я навiть жартувала, що це скульптури його лiпили, а не вiн iх? Прийом.

– І це також. Але ти можеш розповiсти менi це ще раз, якщо хочеш.

Прийом.

І вона розповiла менi знову.

По вулицi мiж нами проiхала «швидка», i я намагався уявити, кого саме вона повезла, i що саме з тiею людиною сталося. Може, вона зламала щиколотку, виконуючи складний трюк на скейтi? А може, помирала вiд опiкiв третього ступеня на дев’яноста вiдсотках тiла? Можливо, я ii навiть знав? Чи хтось уявляв мене у машинi «швидкоi», коли вона проiжджала поряд?

Як щодо створення пристрою, який би розпiзнавав усiх твоiх знайомих? Тодi, якщо б поруч проiжджала «швидка», на ii даху спалахував би напис великими лiтерами:


НЕ ХВИЛЮЙСЯ! НЕ ХВИЛЮЙСЯ!

Якби пристрiй пацiента не виявив нiкого з його знайомих поблизу. А якби пристрiй розпiзнав когось знайомого, то на машинi «швидкоi» висвiчувалось б iм’я цiеi людини i напис:


НІЧОГО СТРАШНОГО! НІЧОГО СТРАШНОГО!

А якби трапилось щось серйозне, то напис був би:


ЦЕ СЕРЙОЗНО! ЦЕ СЕРЙОЗНО!

А що, якби можна було роздiлити людей за рiвнем твоеi любовi до них? Тож якби пристрiй пацiента «швидкоi» засiк пристрiй тiеi людини, яку ти любиш найбiльше, або людини, яка любить тебе найбiльше, а людина у «швидкiй» була б дуже серйозно хвора (можливо, навiть смертельно), то на «швидкiй» мiг би з’являтися напис:


ПРОЩАВАЙ! Я ЛЮБЛЮ ТЕБЕ! ПРОЩАВАЙ! Я ЛЮБЛЮ ТЕБЕ!

А ще може статися так, що людина, яка iхатиме у «швидкiй», виявиться першою у списках багатьох людей, i тодi коли вона помиратиме, а «швидка» везтиме ii вулицями мiста до лiкарнi, на даху весь час миготiтиме:


ПРОЩАВАЙ! Я ЛЮБЛЮ ТЕБЕ! ПРОЩАВАЙ! Я ЛЮБЛЮ ТЕБЕ!

– Бабусю? Прийом.

– Так, любий? Прийом.

– Якщо дiдусь був такою хорошою людиною, чому вiн вiд тебе пiшов? Прийом.

Вона вiдступила на крок вглиб квартири.

– Вiн не хотiв iти. Так було треба. Прийом.

– Але чому так було треба? Прийом.

– Я не знаю. Прийом.

– Хiба це тебе не злить? Прийом.

– Те, що вiн пiшов? Прийом.

– Те, що ти не знаеш чому. Прийом.

– Нi. Прийом.

– Засмучуе? Прийом.

– Звичайно. Прийом.

– Зачекай хвилинку, – попросив я ii i побiг по дiдусеву камеру. Я пiднiс ii до вiкна i сфотографував бабусине вiкно. Спалах освiтив вулицю мiж нами.



10. Волт

9. Лiндi

8. Алiсiя


Бабуся сказала:

– Сподiваюсь, ти нiколи не любитимеш нiкого так сильно, як я люблю тебе. Прийом.



7. Фарлi

6. Мiнч i Зуб (разом)

5. Стен


Я почув, як вона цiлуе своi пальцi i дуе на них.



4. Бакмiнстер

3. Мама


Я надiслав iй поцiлунок у вiдповiдь.



2. Бабуся


– Прийом i вiдбiй, – сказав хтось iз нас.



1. Тато


«Нам просто необхiднi значно бiльшi кишенi, – думав я, лежачи у лiжку i вiдраховуючи сiм хвилин, яких середньостатистичнiй людинi достатньо для того, щоб заснути. – Нам потрiбнi величезнi кишенi, у яких могли б вмiститися навiть нашi сiм’i, нашi друзi, i навiть люди, яких немае у нашому списку, навiть незнайомцi, яких ми нiколи не бачили, проте все одно хотiли б захистити. Нам потрiбнi кишенi для цiлих округiв i мiст, кишенi, що могли б вмiстити цiлий Всесвiт.

Вiсiм хвилин i тридцять двi секунди…

Але я чудово знав, що таких величезних кишень не iснуе. Рано чи пiзно всi втратять всiх. І жоден винахiд цьому не зможе зарадити, i в ту нiч я вiдчував себе тiею останньою черепахою, на якiй тримався Всесвiт.

Двадцять одна хвилина i одинадцять секунд…

Щодо ключа, то я пов’язав його на мотузку разом iз ключем вiд квартири i носив тепер, як кулон.

Щодо мене, то я не мiг заснути годинами. Бакмiнстер згорнувся калачиком бiля мене, i я вирiшив трохи провiдмiнювати дiеслова, щоб вiдволiктися вiд важких думок.



Je suis

Tu es

Il/elle est

Nous sommes Vous ?tes

Ils/elles sont Je suis

Tu es

Il/elle est Nous


Я прокинувся серед ночi i побачив лапи Бакмiнстера на своiх повiках. Мабуть, вiн вiдчував, що менi приснився кошмар…




Моi почуття


12 вересня 2003 року Дорогий Оскаре, пишу тобi з аеропорту.

Я так багато повинна тобi розказати… Почну iз самого початку, бо саме цього ти заслуговуеш. Я хочу розповiсти тобi геть усе, без жодних таемниць. Але де цей початок? І що таке «все»?

Я вже стара жiнка, проте колись i я була дiвчинкою. Чесно. Я була дитиною, як i ти тепер. Одним iз моiх обов’язкiв було доставляння листiв. Одного дня менi на очi трапилась записка з нашою адресою на зворотi. На нiй не було iменi, проте я була певна, що вона адресована саме менi – кому ж iще? Я розпечатала ii. Багато слiв були викресленi з тексту цензором.



14 сiчня 1921 року

Отримувачу цього листа:

Мое iм’я ХХХХХХХ ХХХХХХХХХ, i нинi я ХХХХХХХХ у турецькому виправному таборi ХХХХХ, блок ХХ. Я знаю, що щасливий ХХ Х ХХХХХХХ, бо взагалi вижив. Я вирiшив написати тобi, не знаючи, хто ти. Моi батьки ХХХХХХХ ХХХ. Моi брати та сестри ХХХХХ ХХХХ, та головне, що ХХХХХХ ХХ ХХХХХХХХ!

Я писав ХХХ ХХ ХХХХХ ХХХХХХХ щодня, вiд першого дня мого перебування тут. Я вимiнював хлiб на поштовi марки, та вiдповiдей на своi листи досi так i не отримував. Інодi я заспокоюю себе тим, що нашi листи просто нiхто нiкуди не надсилае.

ХХХ ХХ ХХХХХХ, чи хоча б ХХХ ХХХХХХХХХ?

ХХ ХХХХХ Х ХХ упродовж ХХХХХ ХХ.

ХХХ ХХХ ХХ ХХХХХ, i ХХХХХ ХХ ХХХХХ ХХ ХХХ, жодного разу не ХХХ ХХ ХХХХХХ, ХХХ ХХХХХХХХ ХХХ ХХХХХ нiчний кошмар?

ХХХ ХХХ, ХХ ХХХХХ ХХ ХХХХХ ХХ! ХХХХХ ХХ ХХХ ХХ ХХХ ХХ ХХХХХХ,

щоб написати менi декiлька слiв, я був би за це до неможливого вдячний! Декiлька ХХХХХХ ХХХХ отримували листи, то ж я знаю, що ХХ ХХ ХХХХХХХХ. Будь ласка, надiшли менi свое фото i обов’язково пiдпиши листа. Надiшли менi все.

    Із великою надiею,
    щиро я, ХХХХХХХХ ХХХХХХХХХ

Я одразу вiднесла лист до своеi кiмнати. Я сховала його пiд своiм матрацом. Я нiколи не казала батькам про цей лист. Декiлька тижнiв я довго не могла вночi заснути, мене просто гризла цiкавiсть. Чому цього чоловiка вiдправили до турецького виправного табору? Чому цей лист надiйшов через п’ятнадцять рокiв пiсля того, як був написаний? Де вiн був усi цi роки? Чому нiхто йому не вiдповiдав? Вiн же писав, що iншi отримували пошту!.. Чому вiн надiслав листа до нас? Звiдки вiн дiзнався нашу адресу? Що вiн взагалi знав про Дрезден? Де вiн вивчив нiмецьку мову? Що з ним сталося потiм?

Я намагалася якомога бiльше дiзнатися про цього чоловiка, наскiльки це було можливим iз його листа. Його слова були простими. Пiд словом «хлiб» вiн i справдi мав на увазi лише хлiб. Пошта – це лише пошта. Велика надiя – це велика надiя. Єдине, що менi залишилось – це почерк.

Тодi я попросила свого тата, твого прадiдуся, якого завжди вважала найкращою та найдобрiшою людиною у свiтi, написати менi листа. Я запевнила його, що вiн може писати абсолютно про все, що захоче. «Просто напиши», – попросила я його. Напиши будь-що.



Люба,

ти попросила мене написати тобi листа, ось я i пишу. Я не знаю, чому я це роблю, i що менi слiд писати, але я все одно пишу, бо дуже сильно тебе люблю. Я впевнений, що у тебе були серйознi причини для того, щоб попросити мене про це. Надiюсь, одного дня i тобi випаде нагода зробити дещо незрозумiле для близькоi людини.

    Твiй тато

Цей лист – едине, що залишилось менi вiд тата. Немае навiть жодноi фотографii.

Наступним моiм рiшенням було пiти до в’язницi. Мiй дядько працював там охоронцем. Завдяки йому менi вдалось здобути зразок почерку вбивцi. Дядько попросив його написати прохання про дострокове звiльнення з в’язницi. Так-от жахливо ми пожартували над бiдним чоловiком.



До керiвництва виправного закладу

Мене звати Курт Шлютцер. Я – в’язень пiд номером 24922. Мене посадили до в’язницi декiлька рокiв тому. Я навiть не знаю, коли точно це було. У нас тут немае календарiв. Я вiв лiк дням, малюючи лiнii крейдою на стiнi. Але коли йде дощ, вiн потрапляе в камеру через вiкно, i поки я сплю, лiнii зникають. Тому я не знаю, який зараз день.

Я вбив свого брата. Вдарив його лопатою по головi. А тодi тiею ж лопатою викопав яму на подвiр’i, щоб його закопати. Земля стала червоною вiд його кровi. Над його могилою постiйно виростав бур’ян. Інодi вночi я лазив по його могилi на колiнах i виривав той бур’ян, щоб нiхто нi про що не дiзнався. Я вчинив жахливо. Я вiрю у життя пiсля смертi. Я знаю, що нiчого не можна повернути. Як би я хотiв, щоб моi днi на землi змило водою так само, як лiнii на стiнi!

Я намагаюся стати хорошою людиною. Я допомагаю iншим в’язням виконувати iхнi обов’язки. Я навчився бути терплячим.

Можливо, для вас це не матиме значення, але в мого брата були стосунки з моею дружиною. Я не змiг вбити дружину. Я хочу до неi повернутися, бо я все iй прощаю.

Якщо ви мене випустите, я буду хорошою людиною, тихою та законослухняною.

Прошу вас розглянути мое прохання.

    Курт Шлютцер,
    в’язень номер 24922

Пiзнiше дядько розповiв менi, що цей чоловiк провiв у в’язницi понад сорок рокiв. Його посадили ще молодим. Коли вiн писав цього листа, вiн уже був старим та нещасним. Його дружина вийшла замiж вдруге. У неi народилися дiти, а потiм i внуки. Хоча дядько нiчого про це й не казав, я здогадалась, що вiн дружив iз цим в’язнем. Дядько також втратив дружину i також потрапив до в’язницi. Вiн нiколи цього не казав, але чомусь я здогадувалася з його розповiдей, що вiн пiклувався про ув’язненого. Вони наче охороняли один одного. І коли через декiлька рокiв я запитала дядька, як склалася доля цього в’язня, дядько вiдповiв, що нiчого не змiнилося, i той чоловiк досi сидiв у в’язницi. Вiн писав листи до керiвництва. Вiн звинувачував себе i пробачав свою дружину, не знаючи, що його вибачень нiхто вже й не чекае. Мiй дядько забирав усi листи i обiцяв подбати, щоб iх надiслали. Але натомiсть вiн усiх iх зберiгав. Вони заповнили всi шухляди у його шафi. Менi завжди здавалося, що це могло б довести людину до самогубства. Я мала рацiю. Мiй дядько, твiй двоюрiдний прадiдусь, убив себе. Хоча, можливо, це не мало нiякого стосунку до ув’язненого.

Тепер, маючи вже три зразки почерку, я могла порiвнювати. Перше, що я помiтила, це те, що почерк в’язня був бiльше схожий на татiв, нiж на почерк убивцi. Але я знала, що менi знадобиться бiльше листiв. Якомога бiльше.

Тодi я пiшла до свого вчителя гри на фортепiано. Я завжди мрiяла його поцiлувати, але боялася, що вiн мене засмiе. Я попросила його написати менi листа.

А потiм я попросила про це ще й свою тiтку, мамину сестру. Ту, що любила танцi, проте ненавидiла танцювати.

Я попросила ще й свою шкiльну подругу Мерi написати менi листа. Вона була веселою та життерадiсною. А ще вона любила бiгати по будинку голяка, хоча була вже занадто дорослою для цього. Вона нiчого не соромилася. Я нею просто захоплювалася, бо сама була дуже сором’язливою, i це мене пригнiчувало. Вона любила стрибати на лiжку. Вона стрибала на лiжку щодня протягом стiлькох рокiв, тож одного разу просто на моiх очах шви на матрацi розiйшлися вiд ii стрибкiв. Їi невелика кiмната одразу наповнилася пiр’ям. Вiд нашого смiху воно лiтало у повiтрi. Тодi я подумала про птахiв. Чи могли б вони лiтати, якби у цей час хтось десь не смiявся?

Я пiшла до своеi бабусi, твоеi прапрабабусi, i попросила ii теж написати менi листа. Вона була мамою моеi мами. Мамою мами мами твого тата. Я ii майже й не знала. У мене не було потреби ii знати. Менi не потрiбно знати минуле, так по-дитячому тодi думала я. Я не думала про те, що, можливо, минулому потрiбна я.

– Який саме лист? – запитала бабуся.

Я сказала iй, що вона може писати про все, що заманеться.

– Тобi потрiбен лист вiд мене? – знову запитала вона.

Я вiдповiла ствердно.

– Благослови тебе, Боже, дитинко, – сказала бабуся.

Лист, який вона менi написала, був завдовжки шiстдесят сiм сторiнок. Це була iсторiя ii життя. Вона перетворила мое прохання до неi у свое прохання до мене. Слухай.

Я стiльки всього дiзналася! У молодостi вона спiвала. Вона ще дiвчинкою побувала в Америцi. Цього я не знала. Вона закохувалась стiльки разiв, що навiть почала думати, що це було не кохання, а дещо набагато прозаiчнiше. Я дiзналась, що вона так i не навчилась плавати, i саме через це ще бiльше полюбила рiчки та озера. Вона попросила свого батька, мого дiдуся i твого прапрапрадiдуся, купити iй голуба. Натомiсть вiн купив iй шовкову шаль. Тому вона переконала себе, що ця шаль i була голубом. Вона навiть уявляла, що шаль умiе лiтати, але не робить цього, щоб нiхто не дiзнався, ким вона е насправдi. Ось наскiльки сильно вона любила свого батька.

Лист не зберiгся, але його останнiй абзац досi в моему серцi. Вона писала:



Я хочу знову стати дiвчинкою, мати шанс прожити життя заново. Я так багато страждала, що просто повинна мати цей шанс. Радостi в моему життi видавалися не такими й радiсними. Я могла прожити свое життя зовсiм поiншому. Коли я була у твоему вiцi, твiй дiдусь купив менi браслет iз рубiнами. Вiн був на мене завеликим, i постiйно телiпався на руцi. Бiльше було схоже на колье, анiж на браслет. Пiзнiше тато зiзнався менi, що навмисно попросив ювелiра так зробити. Такий розмiр мав символiзувати розмiр його любовi до мене. Що бiльше рубiнiв, то бiльше любовi. Але менi було незручно носити той браслет. Я взагалi не могла його носити. І ось до чого я це все розповiдаю. Якщо я колинебудь вирiшу подарувати тобi браслет, я двiчi вимiряю розмiр твого зап’ястя.

    Із любов’ю, твоя бабуся

Я змусила усiх своiх знайомих написати менi листи. Я розклала iх на пiдлозi у своiй кiмнатi та спробувала посортувати. Одна сотня листiв.

Я завжди перекладала iх з мiсця на мiсце, шукаючи якiсь взаемозв’язки. Я намагалась зрозумiти.

Через сiм рокiв у моему життi знову з’явився друг дитинства, i сталось це саме тодi, коли було найбiльше потрiбно. На той час я жила в Америцi лише два мiсяцi. Агентство мене пiдтримувало, проте вже скоро я мала б сама про себе дбати. Я постiйно перечитувала всi газети та журнали. Я хотiла вивчити iдiоми. Я хотiла стати справжньою американкою. Балакати нi про що. Випускати пар. Влучати в цiль. Знати, як своi п’ять пальцiв. Мабуть, я здавалася смiшною, а я ж просто хотiла здаватися природною. Я облишила цi спроби.

Я не бачила його з того моменту, коли втратила все, що мала. Я не думала про нього. Вiн дружив iз моею старшою сестрою Анною. Одного разу я застала iх, коли вони цiлувалися за сараем, що позаду будинку. Це мене так збуджувало. Я уявляла, що це я з кимось цiлуюся. Я ще нiколи нi з ким не цiлувалась. А тодi мене це збуджувало бiльше, нiж якби це трапилось зi мною. Наш будинок був невеликим. Ми з Анною спали в одному лiжку. Тiеi ночi я розповiла iй про те, що я бачила. Вона змусила мене пообiцяти, що я збережу це в таемницi. Я пообiцяла.

Вона сказала:

– Чому я маю тобi вiрити?

Я хотiла вiдповiсти: «Бо, якщо я комусь розповiм, побачене бiльше менi не належатиме», а натомiсть сказала:

– Бо я твоя сестра.

– Дякую.

– Я можу дивитися, як ви цiлуетесь?

– Чи можеш ти дивитися, як ми цiлуемось?

– Ти могла б мене попереджати, коли ви цiлуватиметесь, а я могла б ховатись i спостерiгати за вами.

Вона засмiялася так голосно, що могла б пiдняти в небо цiлу зграю птахiв своiм смiхом. Так вона казала менi «так».

Інодi вони робили це за сараем, що позаду будинку. Інодi за цегляною стiною на шкiльному подвiр’i. Вони завжди робили це за чимось. Менi було цiкаво, чи вона розповiла про мене йому. Менi було цiкаво, чи вона вiдчувала на собi мiй погляд, i чи це збуджувало ii ще бiльше.

Чому я напросилась дивитися? Чому вона погодилась?

Я зверталась i до нього, намагаючись дiзнатися бiльше iнформацii про засудженого на виправнi роботи. Я зверталася до всiх.



Гарненькiй молодшiй сестричцi Анни

Ось лист, про який ти просила. Мiй зрiст майже два метри. У мене карi очi. Менi часто казали, що у мене великi руки. Я хочу стати скульптором i одружитися з твоею сестрою. Це все, про що я мрiю. Я мiг би написати й бiльше, але це все, що мае значення для мене.

    Твiй друг,
    Томас

Сiм рокiв по тому я зайшла до кав’ярнi i побачила його. Бiля нього крутились собаки, а поруч стояла клiтка iз пташкою. Наче не сiм рокiв пройшло, i навiть не сiмсот рокiв. Вiдстань мiж нами було неможливо вимiряти роками, так само, як океан неможливо вiдмiряти вiдстанню, потрiбною, щоб його перетнути, так само, як неможливо полiчити усiх померлих. Я хотiла втекти вiд нього i водночас я хотiла пiдiйти до нього ближче.

Я таки пiдiйшла до нього.

– Ти Томас? – запитала я. Вiн похитав головою. «Нi».

– Це ти, сказала я. Я знаю, що це ти. Вiн знову заперечно похитав головою.

– Із Дрездена.

Вiн розтулив свою праву долоню, на якiй було витатуюване слово «Нi».

– Я тебе пам’ятаю. Я дивилася, як ти цiлувався iз моею сестрою.

Вiн витяг маленький записник i написав: «Я не розмовляю. Менi шкода».

Я розплакалася. Вiн витирав моi сльози. Але вiн так i не визнав, що це справдi вiн. Вiн нiколи цього так i не зробив.

Ми провели той день разом. Увесь час менi хотiлося його торкнутися. У менi боролися страшенно сильнi почуття до нього, хоч я не бачила його стiльки рокiв. Сiм рокiв тому вiн здавався менi велетнем, а тепер – таким крихiтним. Менi захотiлось вiддати йому грошi, якi я отримала вiд агентства. Я не хотiла розповiдати йому свою iсторiю, але чекала, що вiн розповiсть менi свою. Я хотiла захистити його, i я була певна, що могла б це зробити навiть попри те, що не могла захистити саму себе.

– Ти став скульптором, як ти хотiв? – запитала я. Вiн мовчки показав менi свою праву долоню.

Нам потрiбно було стiльки розказати одне одному, але ми не могли знайти потрiбних слiв.

Вiн написав: «У тебе все гаразд?»

– У мене паскудний зiр, – вiдповiла я.

Вiн написав: «Але ж iз тобою все гаразд?»

– Це дуже складне питання.

Вiн написав: «Це дуже просте питання».

– А в тебе все гаразд?

Вiн написав: «Інодi я прокидаюсь уранцi iз почуттям вдячностi».

Ми говорили годинами, але постiйно повторювали лише одне й те саме.

Нашi чашки спорожнiли. День спорожнiв.

Я почувалася бiльше самотньо, нiж якби я залишилась наодинцi з собою того дня. Ми збирались розбiгтися. Ми не вмiли жити по-iншому.

– Уже пiзно, – сказала я.

Вiн показав менi свою лiву долоню, на якiй було татуювання зi словом «Так».

– Я, мабуть, пiду вже додому.

Вiн погортав свiй записник i вказав менi на фразу: «У тебе все гаразд?»

Я кивнула.

Я пiшла до виходу. Я вирiшила, що йтиму вздовж рiчки Гудзон. Я збиралась знайти найбiльший камiнь, який могла б пiдняти, i наповнити своi легенi водою.

Але раптом я почула, як хтось позаду мене плескае у долонi. Я озирнулась, i побачила його. Вiн кликав мене до себе.

Я пiдiйшла.

Вiн запитав, чи не хотiла б я для нього позувати. Вiн написав це нiмецькою, i аж тодi я зрозумiла, що цiлий день вiн писав лише англiйською, а я говорила до нього англiйською. «Так», – вiдповiла я нiмецькою. Так. Ми домовились про зустрiч наступного дня.

Його квартира бiльше нагадувала звiринець. Тварини були всюди. Собаки i коти. Десяток клiток iз птахами. Акварiуми. Склянi коробки зi змiями, ящiрками та комахами. Мишi були у клiтках, щоб не стати здобиччю котiв. Наче я потрапила до Ноевого ковчегу. Але в одному кутi було яскраво i чисто.

Вiн пояснив, що навмисно оберiгав цей простiр.

– Для чого?

«Для скульптур».

Я хотiла запитати, вiд чого чи вiд кого вiн його оберiгав, але так i не наважилась.

Вiн вiв мене за руку. Ми говорили десь iз пiвгодини про те, що вiн хотiв би створити. Я сказала, що зроблю все, що буде потрiбно.

Ми випили кави.

Вiн написав, що вiдколи живе в Америцi, не створив ще жодноi скульптури.

– Чому?

«Я не мiг».

– Але чому?

Ми нiколи не говорили про минуле.

Вiн вiдсунув засув димоходу, хоча я не зрозумiла, навiщо. Із iншоi кiмнати долинав спiв пташок.

Я зняла одяг.

Я пiдiйшла до дивана.

Вiн дивився на мене. Це вперше я стояла оголеною перед чоловiком. Цiкаво, чи вiн про це здогадався.

Вiн пiдiйшов до мене, i почав рухати мое тiло так, неначе я була лялькою. Вiн поклав моi руки за голову. Потiм трохи зiгнув мою праву ногу. Я подумала, що його руки були такими жорсткими на дотик через те, що вiн лiпив скульптури. Вiн опустив мое пiдборiддя. Розвернув моi долонi. Його увага залатала ту дiру, що була всерединi мого свiту. Я повернулась до його квартири i наступного дня. І через день.

Я припинила шукати роботу. Його погляд став моiм свiтом. Заради нього я була готова вiдмовитися вiд усього iншого.

Днi стали однаковими, як двi краплi води. Спочатку вiн описував те, що збирався зробити. Я вiдповiдала, що зроблю все, що буде потрiбно. Ми пили каву.

Ми нiколи не говорили про минуле. Вiн вiдсував засув димоходу.

Із iншоi кiмнати чувся спiв пташок.

Я роздягалася.

Вiн мене правильно вкладав. Вiн лiпив iз мене скульптуру.

Інодi я думала про ту сотню листiв, якi я розкладала на пiдлозi своеi кiмнати. Якби я iх не збирала, чи горiв би так яскраво наш будинок? Пiсля кожного сеансу я розглядала скульптуру. Вiн iшов годувати тварин. Вiн залишав мене наодинцi зi скульптурою, хоча я нiколи його про це й не просила. Вiн усе розумiв.

Пiсля декiлькох сеансiв стало зрозумiлим, що лiпить вiн не мене, вiн лiпить Анну. Вiн намагався вiдтворити ту дiвчину, iз якою був знайомий сiм рокiв тому. Вiн дивився на мене, коли лiпив, проте бачив ii. Позувати доводилось щоразу все довше. Вiн бiльше мене торкався.

Бiльше часу витрачав на те, щоб правильно мене посадити. Цiлих десять хвилин вiн витратив, згинаючи i розгинаючи мое колiно. Вiн розтуляв i стуляв моi долонi.

«Я сподiваюсь, це тебе не бентежить», – написав вiн нiмецькою у своему записнику.

– Нi, – вiдповiла я також нiмецькою. – Зовсiм нi.

Вiн зiгнув мою руку. Вiн розiгнув мою руку. Наступного тижня вiн займався моею зачiскою – навiть не знаю, лише п’ять, чи цiлих п’ятдесят хвилин минуло.

Вiн написав: «Я шукаю прийнятного компромiсу».

Я хотiла би знати, як вiн витримав того вечора, щоб не померти. Вiн торкався моiх грудей, нiжно розводячи iх трохи убiк.

«Я думаю, так буде добре», – написав вiн.

Я хотiла би знати, що саме буде добрим. Що взагалi було для нього «добре»?

Вiн торкався всього мого тiла. Я можу спокiйно тобi про це писати, бо менi за це не соромно, саме завдяки цьому я чогось навчилась. Я вiрю, що ти мене зрозумiеш. Ти единий, кому я вiрю, Оскаре.

У позуваннi й полягало створення скульптури. Вiн мене лiпив. Вiн намагався злiпити з мене ту, у яку б закохався.

Вiн розсунув менi ноги. Його долонi нiжно пройшлися внутрiшнiм боком моiх стегон. Моi стегна напружились. Вiн натиснув сильнiше.

З iншоi кiмнати долинав спiв пташок. Ми шукали прийнятний компромiс.

Наступного тижня вiн торкався моiх нiг зовнi. А ще через тиждень вiн взяв мене ззаду. Я вперше займалася коханням. Цiкаво, чи вiн про це здогадався. Хотiлося плакати. Цiкаво, навiщо люди взагалi кохаються?

Я подивилась на незавершену скульптуру своеi сестри, а незавершене дiвча дивилось на мене.

Навiщо взагалi займатися коханням?

Ми разом пiшли до кав’ярнi, де вперше зустрiлись. Разом i окремо.

Ми сiли за столик. По один бiк столу, обличчями до вiкна. Я не хотiла знати, чи мiг би вiн мене полюбити.

Я хотiла знати, чи була йому потрiбною.

Я перегорнула його записник на чистий аркуш i написала: «Будь ласка, одружися зi мною».

Вiн подивився на своi руки. ТАК i НІ.

Чому люди взагалi кохаються?

Вiн взяв ручку i написав на останнiй сторiнцi записника: «Нiяких дiтей». Це було нашим першим правилом.

– Я розумiю, – вiдповiла я йому англiйською. Ми бiльше нiколи не розмовляли нiмецькою.

Наступного дня ми з твоiм дiдусем пiшли пiд вiнець.




Єдина тварина


Я дочитав перший роздiл «Короткоi iсторii часу», коли тато був ще живим, i менi стало неймовiрно тяжко на серцi вiд розумiння, яким незначним е людське iснування, а ще вiд того, що нi для Всесвiту, нi для плину часу абсолютно не важило, жив я чи нi. Коли ввечерi тато вкладав мене спати, i ми розмовляли про книжку, я запитав, чи знае вiн, як вирiшити цю проблему.

– Яку проблему?

– Проблему того, наскiльки незначними ми е для цього свiту.

– Що ж, уяви, що тебе висадили з лiтака посеред Сахари, а ти взяв пiнцет i порухав одну пiщинку на один мiлiметр, що б iз цього вийшло?

– Мабуть, я помер би вiд зневоднення. Тато продовжив:

– Я маю на увазi саме той момент, коли ти порухав би пiщинку, що б це змiнило?

Я розгублено вiдповiв:

– Я не знаю, а що? Тато наполягав:

– Подумай про це.

– Думаю, я порухав би пiщинку.

– І це означало б?…

– І це означало б, що я порухав пiщинку.

– Це означало б, що ти змiнив Сахару!

– І що?

– І що? Сахара – величезна пустеля, яка iснуе уже багато мiльйонiв рокiв. А ти ii змiнив!

– Точно! – Я аж сiв iз несподiванки. – Я змiнив Сахару!

– А це означае…

– Що саме? Скажи менi!

– Ну, я не говорю про такий шедевр, як «Мона Лiза», чи лiки вiд раку. Я говорю про змiщення однiеi пiщинки в Сахарi на один мiлiметр.

– І?

– Якби ти цього не зробив, то iсторiя людства мала б один шлях розвитку.

– Угу…

– Але ж ти це зробив, тож…

Я пiдскочив на лiжку, вказуючи рукою на зiрки на стелi i закричав:

– Я змiнив хiд iсторii!

– Саме так!

– Я змiнив Всесвiт!

– Так, змiнив.

– Я – Господь!

– Ти ж атеiст.

– Ну тодi, я не iсную!

Я впав на лiжко, прямiсiнько в татовi обiйми, i ми розреготалися. Ось як я почувався, коли вирiшив зустрiтися з кожним нью-йоркцем на прiзвище Блек. Навiть якщо це нi для кого не мало значення, для мене це було важливим рiшенням, i я просто мусив щось робити, як акули, якi помирають, якщо перестають плавати, про що менi також вiдомо.

Менше iз тим.

Я вирiшив, що дiятиму в алфавiтному порядку, вiд Аарона до Янiни, хоча логiчнiше було б шукати за географiчними зонами. Ще одним моiм рiшенням була абсолютна секретнiсть моiх дiй для домашнiх i абсолютна вiдкритiсть моiх пошукiв для стороннiх, тому що так було треба. Тому на мамине запитання: «Куди ти йдеш i коли повернешся?», я вiдповiдав: «Гуляти. Буду пiзнiше». Але якби мене про щось запитав один iз Блекiв, я б йому розповiв геть усе. Ще я вирiшив для себе не бути бiльше сексистом, чи расистом, чи гомофобом, не зневажати людей похилого вiку, не бути плаксiем, не дискримiнувати калiк, розумово вiдсталих, а ще я зарiкся брехати, хiба що за крайньоi необхiдностi, що ранiше я робив постiйно. Я також зiбрав спецiальний похiдний набiр iз необхiдними речами. Там були: кишеньковий лiхтарик фiрми «Магнум», гiгiенiчний бальзам «Чепстик», декiлька упаковок печива «Фiг Ньютонз», полiетиленовi пакети для смiття та важливих доказiв, мобiльний телефон, сценарiй «Гамлета» (щоб я мiг повторювати своi сценiчнi ремарки, поки йтиму вiд одного Блека до iншого, бо роль у мене була без слiв), топографiчна мапа Нью-Йорка, таблетки iз йодом на випадок брудноi бомби,[17 - «Брудна бомба» («dirty bomb») – вибухiвка з радiоактивними матерiалами.] моi бiлi рукавички (куди ж я без них!), декiлька упаковок «Джусi джус», збiльшувальне скло, кишеньковий словник Ларусса[18 - Ларусс, П’ер – французький лiнгвiст та енциклопедист, склав 15-томний словник французькоi мови.] та ще багато найнеобхiднiших речей. Тепер я готовий був вирушати.

На виходi мене зустрiв Стен зi словами:

– Який чудовий день! На що я вiдповiв:

– Ага.

– Що сьогоднi у меню? – запитав вiн. Я показав йому ключ.

– Лосось?

– Дуже дотепно, але я нiчого не iм разом iз батьками. Вiн похитав головою i сказав:

– Пробач, не мiг втриматися вiд жарту. То що сьогоднi у меню?

– Квiнс i Гринвiч-Вiлледж.

– Ти хотiв сказати, Гре-нiч-Вiлледж?[19 - Район для митцiв та багатiiв, назву якого нью-йоркцi промовляють Гренiч-Вiлледж.]

Це стало першим розчаруванням у моiх пошуках, бо я завжди думав, що фонетично це слово звучить як «Гринвiч», бо у назвi е слово green, що було би досить логiчним.

– Менше iз тим.

На дорогу до будинку, де жив Аарон Блек, менi знадобилося три години i сорок одна хвилина, бо громадський транспорт наводить на мене панiку, хоча й на мостах я також почуваюся жахливо. Тато любив повторювати, що серед усiх своiх страхiв нам потрiбно обирати найменший, i сьогоднi був саме такий випадок. Я пройшов Амстердам-авеню, Коламбус-авеню, Центральний парк, П’яту авеню, Медисон-авеню, Парк-авеню, Лексингтон-авеню, Третю авеню, Другу авеню…[20 - Назви вулиць на Манхеттенi.] Коли я опинився рiвно на серединi мосту П’ятдесят дев’ятоi вулицi,[21 - Інша назва мосту «Квiнсборо» мiж Манхеттеном i Квiнсом. Бере початок iз П’ятдесят дев’ятоi вулицi на Манхеттенi, тому й мае таку другу назву.] менi спало на думку, що за мiлiметр позаду вiд мене був Манхеттен, а за мiлiметр попереду – Квiнс. Цiкаво, як тодi називаються частини Нью-Йорка рiвно посерединi тунелю «Мiдтаун»,[22 - Midtown Tunnel – автомобiльний тунель, що з’еднуе Манхеттен iз Квiнсом пiд протокою Іст-Ривер.] Бруклiнського мосту або мiсце рiвно посерединi порона «Стейтен-Айленд», коли вiн опиняеться рiвно посерединi мiж Манхеттеном та Стейтен-Айлендом? Мiсця, якi не належать до жодного округу?

Я ступив крок уперед – i ось я вперше в життi опинився у Квiнсi. Я проминув Лонг-Айленд-ситi, Вудсайд, Елмхерст i Джексон Хайтс.[23 - Назви кварталiв Квiнса.] Усю дорогу я грав на тамбуринi, бо це допомагало менi пам’ятати те, що навiть у всiх цих мiсцях я – це все ще я. Коли я нарештi дiстався до потрiбного будинку, я нiяк не мiг второпати, куди подiвся швейцар. Спочатку я подумав, що вiн побiг кудись по каву, i вирiшив його зачекати, проте пройшло вже досить багато часу, а його не було. Я зазирнув до пiд’iзду через дверi i помiтив, що там не було столу для швейцара. «Як дивно», – подумалось менi.

Я спробував вiдiмкнути дверi ключем, але вiн входив лише трiшки. Тодi я побачив домофон iз номерами квартир, i натиснув на кнопку з написом «А. Блек», що була пiд номером 9Е. Нiхто не вiдповiдав. Я натиснув ii знову. Нiчого. Я тиснув на неi ще десь п’ятнадцять секунд. Знову нiчого. Я сiв на землю i замислився, чи буде з мого боку занадто дитячим вчинком поплакати у пiд’iздi житлового будинку в Коронi.[24 - Житловий квартал у Квiнсi.]

– Ну годi, годi вже, – раптом пролунало з динамiка домофону, – охолонь.

Я аж пiдскочив.

– Вiтаю, – сказав я, – мене звуть Оскар Шелл.

– Чого ти хочеш?

Голос був розлючений, хоча я не зробив ще нiчого поганого.

– Ви були знайомi з Томасом Шеллом?

– Нi.

– Ви впевненi?

– Так.

– Вам що-небудь вiдомо про ключ?

– Чого ти хочеш?

– Я не зробив нiчого поганого!








– Чого ти хочеш?

– Я знайшов ключ, – пояснив я, – вiн був у конвертi з вашим iменем.

– Там було написано «Аарон Блек»?

– Нi, просто «Блек».

– Це розповсюджене прiзвище.

– Я знаю.

– А ще назва кольору.

– Само собою.

– Бувай, – сказав голос.

– Але ж я просто намагаюсь що-небудь дiзнатися про цей ключ.

– Бувай.

– Але…

– Бувай.

Розчарування номер два.

Я знову сiв на землю i розплакався просто у пiд’iздi житлового будинку в Коронi.

Менi хотiлося натискати на всi кнопки домофону, i проклинати усiх людей, якi живуть у цьому дурному будинку. Я хотiв наставити собi синцiв. А тодi я встав i знову натиснув на кнопку квартири 9Е. Цього разу голос одiзвався вiдразу:

– Чого. Ти. Вiд. Мене. Хочеш? Я вiдповiв:

– Томас Шелл був моiм батьком.

– І що?

– Був, не е. Вiн помер.

Вiн нiчого не сказав, але я зрозумiв, що вiн досi тиснув на кнопку «розмова», бо я чув гудки у його квартирi, а ще подув вiтер, який i я вiдчував тут, унизу. Вiн запитав:

– Скiльки тобi рокiв?

Я вiдповiв, що менi сiм, з метою викликати у нього спiвчуття, щоб йому захотiлось менi допомогти.

Брехня номер тридцять чотири.

– Мiй тато мертвий.

– Мертвий?

– Вiн уже не живий.

Вiн нiчого не вiдповiв. Я знову почув гудки. Ми стояли, дивлячись одне на одного, на вiдстанi дев’яти поверхiв. Нарештi вiн сказав:

– Вiн, мабуть, був ще молодим.

– Так.

– Скiльки йому було?

– Сорок.

– Це занадто рано для того, щоб помирати.

– Саме так.

– Можна дiзнатись, як саме вiн помер?

Я не хотiв про це говорити, але пам’ятав про обiцянки, якi давав сам собi перед початком пошукiв, тож я розповiв йому все. Я знову почув гудки, i менi стало цiкаво, чи вiн не втомився ще тиснути на кнопку. Раптом вiн сказав:

– Якщо ти пiднiмешся до мене нагору, я подивлюсь на той ключ.

– Я не можу пiднятись нагору.

– Чому?

– Бо ви живете аж на дев’ятому поверсi, а я так високо не пiдiймаюсь.

– Але чому?

– Це небезпечно.

– Тут абсолютно безпечно, повiр.

– Це поки що, доки нiчого не трапилось.

– Із тобою все буде гаразд.

– Такi в мене правила.

– Я вийшов би до тебе, – сказав голос, – але я просто-напросто не можу.

– Чому?

– Я хворий.

– А мiй тато мертвий.

– Я пiд’еднаний до багатьох апаратiв, ось чому я так довго йшов до домофону.

Якби зараз я мiг вчинити iнакше, я обов’язково це зробив би. Але нiчого не можна повернути. Я чув, як голос казав:

– Алло. Алло. Будь ласка.

Я просунув свою вiзитку пiд вхiднi дверi та кинувся втiкати так швидко, неначе за мною хтось гнався.

Аббi Блек жила у квартирi номер один будиночка на Бедфорд-стрит. Я йшов туди двi години i двадцять три хвилини й увесь час грав на тамбуринi, вiд чого у мене сильно стомились руки. Над входом висiла невелика меморiальна дошка, яка повiдомляла, що колись у цьому будинку жив поет Една Сент-Вiнсент Мiллi, i що цей будинок був найвужчим у цiлому Нью-Йорку. Я не мiг зрозумiти, якоi статi був чи була Една Сент-Вiнсент Мiллi. Я спробував вiдiмкнути дверi ключем, проте вiн пролiз лише до половини i застряг. Тодi я постукав у дверi. Нiхто не вiдчиняв, хоча я чув голоси всерединi будинку. Менi спало на думку, що квартира номер один мала б бути на першому поверсi, тож я постукав знову. Я був готовий бути нав’язливим, якщо це було потрiбно.

Дверi вiдчинила жiнка, яка запитала:

– Чим я можу вам допомогти?

Вона була неймовiрно вродливою, а ii обличчя було схожим на мамине – також усмiхнене, навiть коли вона не всмiхалася. А ще у неi були страшенно великi цицьки. А найбiльше менi сподобалось, як ii сережки погойдувалися i торкалися шиi. Раптом менi спало на думку, що треба подарувати iй один з моiх винаходiв, щоб одразу сподобатися. Хоча б якусь дрiбницю, на зразок флуоресцентноi брошки.

– Привiт.

– Здоров.

– Ви Аббi Блек?

– Так.

– А я – Оскар Шелл.

– Здоров.

– Привiт. Тодi я сказав:

– Вам, мабуть, постiйно це кажуть, проте якщо ви пошукаете у словнику фразу «неймовiрно вродлива», то побачите там свое фото.

Вона засмiялася i вiдповiла:

– Менi такого ще не казали.

– Ви просто спiлкуетесь не з тими людьми.

– Може, й так.

– Бо ви справдi неймовiрно вродлива.

Вона прочинила дверi трохи бiльше. Я запитав:

– Ви знали Томаса Шелла?

– Перепрошую?

– Ви знали Томаса Шелла?

Вона замислилась. Менi стало цiкаво, над чим саме вона думала.

– Нi.

– Ви впевненi?

– Так.

У ii голосi вчувалася якась невпевненiсть, коли вона казала «так», що наводило мене на думку, що вона була не до кiнця чесною зi мною. Що вона могла приховувати? Я простягнув iй конверт зi словами:

– Ця рiч вам про щось говорить? Вона якусь мить дивилась на нього.

– Не думаю. А мушу знати?

– Тiльки якщо вона справдi про щось вам говорить, – вiдповiв я.

– Нi, не говорить, – сказала вона. Чомусь я iй не повiрив.

– Ви не проти, якщо я увiйду? – запитав я.

– Зараз не найкращий для цього час.

– Чому?

– Я зайнята.

– Чим?

– Хiба це тебе стосуеться?

– Це риторичне запитання?

– Так.

– У вас е робота?

– Так.

– Яка?

– Я працюю епiдемiологом.

– Ви вивчаете хвороби!

– Так.

– Нiчого собi!

– Слухай, я не знаю, чого ти сюди прийшов, але якщо справа лише у конвертi, то тут я тобi точно не зможу нiчим допомогти.

– Я хочу пити, – сказав я, показуючи на горло, що мало би пiдтвердити моi слова.

– На розi е крамничка.

– Власне, я дiабетик, i менi потрiбен цукор прудчiй! Брехня номер тридцять п’ять.

– Ти хотiв сказати, тобi потрiбен цукор хутчiй?

– Байдуже.

Я був не в захватi вiд своеi брехнi, а ще не вiрив у можливiсть знати свое майбутне наперед, просто я сильно захотiв потрапити до неi в квартиру. У компенсацiю за свою брехню я пообiцяв пожертвувати невелику суму для хворих, котрi справдi страждають вiд дiабету, якщо менi даватимуть бiльше кишенькових грошей. Вона тяжко зiтхнула, наче почувалася неймовiрно нiяково, але, з iншого боку, вона мене й не виганяла. З будинку долинув чоловiчий голос. Вона запитала:

– Хочеш апельсинового соку?

– А кава у вас е?

– Йди за мною, – сказала вона менi та пiшла всередину квартири.

– Як щодо немолочних вершкiв?

Поки я йшов за нею, встиг помiтити, що в квартирi було iдеально чисто i затишно. На стiнах всюди висiли гарнi фото, причому, на одному з них була гола вагiна афроамериканки, вiд чого менi одразу стало нiяково.

– А де подушки вiд дивана?

– Цей диван без подушок.

– А це що таке?

– Ти маеш на увазi картину?

– Ваша квартира гарно пахне.

Звiдкись знову долинув чоловiчий голос, цього разу страшенно гучний, неначе чоловiк був у вiдчаi, але жiнка не звернула на крик жодноi уваги, наче не почула його, або ж iй було байдуже.

У кухнi я торкнувся майже до всього, бо менi це здалося природним. Я провiв пальцем по мiкрохвильовцi та побачив, що вiн одразу став сiрим вiд пилу.

– C’est sale,[25 - С’est sale – Це занадто (фр.).] – звернувся я до неi, показуючи свiй палець. Вона одразу посерйознiшала.

– Ти мене присоромив, – сказала Аббi.

– Ви ще не бачили моеi лабораторii, – я намагався ii заспокоiти.

– Цiкаво, як таке могло статися? – подумала вголос вона.

– Ну, речi час вiд часу забруднюються.

– Але я люблю тримати помешкання у чистотi. Щотижня до нас приходить жiнка, яка наводить тут лад. Я вже мiльйон разiв ii просила прибирати всюди. Я навiть вказувала iй на помилки.

Я запитав ii, чому вона так засмутилась через якусь дрiбницю.

Вона вiдповiла:

– Для мене це важливо.

Я чомусь згадав про перемiщення однiеi пiщинки у пустелi. Я витяг вологу серветку зi свого набору i витер поверхню мiкрохвильовки.








– Якщо ви – епiдемiолог, – сказав я, – мабуть, знаете, що сiмдесят вiдсоткiв пилу в помешканнi складаеться iз частинок епiдермiсу людини.

Вона вiдповiла:

– Нi, я цього не знала.

– Я епiдемiолог-любитель.

– Сумнiваюсь, що таких, як ти багато.

– А ще я колись провiв неймовiрно цiкавий експеримент, примусивши Фелiз протягом року зберiгати весь пил iз нашоi квартири у пакети для смiття. Вона зробила це для мене. Тодi я зважив пил. Вiн важив п’ятдесят один кiлограм. Тодi я вирахував, що сiмдесят вiдсоткiв вiд п’ятдесят одного кiлограма – це близько тридцяти п’яти з половиною. Я, наприклад, важу тридцять чотири i п’ять десятих, а коли змокну пiд дощем, то навiть тридцять п’ять i три десятих кiлограма. Це нiчого не доводить, взагалi-то, але досить дивно. Куди менi це покласти?

– Сюди, – сказала вона, забираючи у мене вологу серветку. Я запитав ii:

– Чому ви така сумна?

– Що, перепрошую?

– Ви засмученi. Чому?

Кавоварка забулькала. Вона вiдчинила шафку i дiстала звiдти чашку.

– Тобi iз цукром?

Я вiдповiв «так», тому що тато завжди пив iз цукром. Вона сiла, але одразу ж знову зiрвалась на ноги i пiшла дiставати виноград iз холодильника. Потiм вона поставила на стiл ще й тарiлку iз печивом.

– Ти любиш полуницi? – запитала Аббi.

– Так, – вiдповiв я, – але я не голодний.

Вона все одно поклала передi мною полуницi. Мене здивувало, що на ii холодильнику не було нi дитячих фото, нi записок, нi магнiтикiв. Єдиною прикрасою в кухнi було фото слона на стiнi бiля телефону.

– Я у захватi, – сказав я, i цього разу не для того, щоб iй сподобатися.

– Що ти маеш на увазi? – не зрозумiла вона. Я вказав на фото.

– Спасибi, – вiдповiла вона, – менi це теж подобаеться.

– Я не казав «подобаеться», я сказав, що я у захватi.

– Так, я також у захватi.

– Що вам вiдомо про слонiв?

– Я не надто багато про них знаю.

– Не надто багато? Це означае трохи? Чи майже нiчого?

– Майже нiчого.

– А ви знали, що деякi вченi вважають, що у слонiв е есс?

– Ти хотiв сказати екстрасенсорне сприйняття?

– Байдуже. Просто слони можуть домовлятися про зустрiчi, перебуваючи на дуже великiй вiдстанi один вiд одного, а ще вони знають, де е iхнi друзi та вороги, а ще вмiють знаходити воду, не маючи нiяких географiчних пiдказок i пристроiв. Нiхто не знае, як саме вони це роблять. Що ж насправдi вiдбуваеться?

– Я не знаю.

– Як же вони це роблять?

– Що саме це?

– Як би вони призначали зустрiчi, не маючи цих здiбностей?

– Ти мене питаеш?

– Так.

– Я не знаю.

– А хотiли б дiзнатися?

– Звичайно.

– Дуже?

– Звiсно.

– Вони видають дуже-дуже-предуже низькi звуки, такi низькi, що людина iх почути не може. Так вони розмовляють один iз одним. Хiба це не вражае?

– Вражае.

Я з’iв одну полуницю.

– А ще е одна жiнка, яка провела декiлька рокiв у Конго, чи деiнде, неважливо. Вона записувала цi звуки i назбирала вже величезну колекцiю. Минулого року вона почала iх вiдтворювати заново.

– Заново?

– Вона вiдтворювала звуки слонам.

– Навiщо?

Я був у захватi вiд того, що вона це запитала.

– Ви, мабуть, знаете, що у слонiв просто чудова пам’ять, набагато краща, нiж у iнших ссавцiв.

– Так, здаеться, я про це десь чула.

– Тож ця жiнка вирiшила перевiрити, наскiльки сильною е iхня пам’ять. Вона ввiмкнула давнiй запис звукiв ворога, якi до того слони чули лише раз, проте iх це настiльки лякало, що вони навiть розбiгалися хто куди. Вони пам’ятали сотнi звукiв. Тисячi. Може, навiть нескiнченно багато звукiв. Хiба це не захоплюе?

– Справдi.

– А що було ще бiльш захопливим, це те, що вона ввiмкнула передсмертний крик слона його родичам.

– І?

– Вони згадали його.

– Що вони зробили?

– Вони пiдiйшли до програвача.

– Цiкаво, що вони тодi вiдчували.

– Що ви маете на увазi?

– Коли вони почули передсмертний крик слона, вони пiдходили до програвача з любов’ю? Зi страхом? Чи, може, зi злiстю?

– Я не знаю.

– Вони нападали?

– Не пам’ятаю.

– Може, плакали?

– Тiльки люди плачуть слiзьми. Ви це знали?

– Слон на цiй фотографii нiби плаче.

Я пiдiйшов страшенно близько до фото, i здавалося, вона не помилилася.

– Мабуть, пiдмалювали у «Фотошопi». Але, про всяк випадок, чи можу я сфотографувати цього слона?

Вона кивнула i сказала:

– Здаеться, я колись читала, що слони – це единi тварини, якi ховають померлих.

– Нi, – вiдповiв я, налаштовуючи дiдусеву камеру, – ви не могли такого читати, бо вони лишень збирають кiстки. Тiльки люди ховають померлих.

– Слони не можуть вiрити у привидiв. Це мене трохи розсмiшило.

– Ви ж учена, дивно, що ви про таке думаете.

– А що ти про це думаеш?

– Я лише вчений-початкiвець.

– І все ж, що б ти на це сказав? Я сфотографував слона на стiнi.

– Я сказав би, що вони заплутались. Тодi вона розплакалася.








«Це менi бiльше пасувало б зараз плакати», – подумав я.

– Не плачте, – я намагався ii заспокоiти.

– Чому?

– Бо.

– Бо що?

Оскiльки я не знав, чому вона плакала, я не мiг вигадати i причину, чому вона не мала цього робити. Може, вона плакала через слонiв? Або я щось не те сказав? Або через вiдчайдуха в сусiднiй кiмнатi? Або через щось, про що менi невiдомо?

– Я дуже вразливий, – сказав я.

– Спiвчуваю, – вiдповiла вона.

– Я написав листа тiй вченiй, яка записувала звуки слонiв. Я запитав, чи можна стати ii асистентом. Я написав iй, що мiг би дбати про те, щоб у неi завжди були напоготовi чистi касети для записiв, а ще мiг би кип’ятити воду, щоб робити ii придатною для пиття, або хоча б нести ii спорядження. Їi асистентка вiдповiла менi, що у вченоi вже е асистентка, ясна рiч, але, можливо, у далекому майбутньому iй знадобиться у роботi ще чиясь допомога, i тодi вони до мене звернуться.

– Чудово, тобi е чого прагнути.

– Саме так.

Хтось пiдiйшов до кухонних дверей, i я здогадався, що це був той чоловiк, що кричав iз сусiдньоi кiмнати. Вiн зазирнув у кухню, сказав щось Аббi, хоч я й не розiбрав, що саме, i пiшов геть. Аббi зробила вигляд, що нiчого не вiдбулося, а я не мiг цього так облишити.

– Хто це був?

– Мiй чоловiк.

– Йому щось потрiбно?

– Менi байдуже.

– Але ж вiн ваш чоловiк, i менi здаеться, йому щось потрiбно.

Вона знову розплакалася. Я пiдiйшов до неi та поклав руку iй на плече, як це робив тато, коли я засмучувався. Я запитав ii, що вона вiдчувала, бо так спитав би мене тато.

– Тобi, мабуть, це здаеться незвичним, – сказала вона.

– Менi багато речей здаються незвичними, – вiдповiв я.

– Скiльки тобi рокiв? – запитала вона.

Я сказав, що менi дванадцять. Брехня номер п’ятдесят дев’ять. Я просто хотiв здаватися достатньо дорослим для того, щоб вона могла мене полюбити.

– Що дванадцятирiчний хлопчик робить тут, стукаючи у дверi незнайомцям?

– Я намагаюся знайти потрiбний замок. А вам скiльки рокiв?

– Сорок вiсiм.

– Хай йому грець, на вигляд ви значно молодша. Вона засмiялася крiзь сльози i вiдповiла:

– Спасибi.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=22037274&lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Raisons d’?tre – сенс життя (фр.).




2


«Вигулювати пса» – одна з популярних фiгур у грi «йо-йо», коли котушка йо-йо розкручуеться паралельно до пiдлоги, що нагадуе повiдець, за який смикае пес.




3


Cuf! – яйце (фр.). Тут: гра слiв, оскiльки це слово схоже за вимовою з вигуком «Уф!»




4


Найбiльша водойма Центрального парку.




5


Веганська страва китайськоi кухнi з протеiновим замiнником курятини у кисло-солодкому соусi.




6


«V8» (скор. вiд «8 Vegetables») – популярний у США сiк, до складу якого входить вiсiм овочiв.




7


«Америка онлайн» («AOL», America оnline) – один iз провайдерiв Інтернету в США. Кожне нове повiдомлення супроводжуеться словами «You’ve got mail!» («Вам лист!»).




8


«I Am the Walrus» – авангардистська пiсня «Бiтлз» з алюзiею на вiрш Льюiса Керролла «Морж i тесля» з «Алiси в Задзеркаллi», у якiй Джон Леннон об’еднав iдеi трьох пiсень, i, дiзнавшись, що лiрику «Бiтлз» деякi вчителi пропонують до аналiзу школярам, додав ще й рядок абракадабри.




9


«Fixing a Hole», «I Want t- Tell You» – пiснi «Бiтлз».




10


Графiчне скорочення сполучника «i». Пишеться так: «&».




11


Некомерцiйна органiзацiя, що сприяе вивченню французькоi мови та популяризацii французькоi культури.




12


«Мiнi-Крекл» («mini-Krackle») – торгова марка шоколадних батончикiв iз повiтряними рисовими кульками.




13


Votre ami dеvouеe – щиро ваш, вiддано ваш (фр.).




14


«Radi- Shack» – мережа магазинiв електронiки у США.




15


Амстердам-авеню – назва однiеi iз вулиць у Нью-Йорку.




16


«Chapstick» – торгова марка гiгiенiчноi помади у США.




17


«Брудна бомба» («dirty bomb») – вибухiвка з радiоактивними матерiалами.




18


Ларусс, П’ер – французький лiнгвiст та енциклопедист, склав 15-томний словник французькоi мови.




19


Район для митцiв та багатiiв, назву якого нью-йоркцi промовляють Гренiч-Вiлледж.




20


Назви вулиць на Манхеттенi.




21


Інша назва мосту «Квiнсборо» мiж Манхеттеном i Квiнсом. Бере початок iз П’ятдесят дев’ятоi вулицi на Манхеттенi, тому й мае таку другу назву.




22


Midtown Tunnel – автомобiльний тунель, що з’еднуе Манхеттен iз Квiнсом пiд протокою Іст-Ривер.




23


Назви кварталiв Квiнса.




24


Житловий квартал у Квiнсi.




25


С’est sale – Це занадто (фр.).