Село не люди – 2. Добити свiдка Люко Дашвар Довгоочiкуване продовження роману «Село не люди»! Чотирнадцять рокiв тому через iнтриги i жадiбнiсть сiльського магната Івана Залускiвського згорiла Шанiвка, постраждали селяни, та найбiльше – Катерина, яка втратила всiх, кого любила. Чотирнадцять рокiв Залускiвський i Катерина не бачилися. Поки вiн багатiв та мiцнiв, дiвчина поступово втрачала свiй особливий дар передбачення. І так би iхнi дороги розiйшлися назавжди. Якби одного дня на занедбаному шанiвському обiйстi школярка Стаська не знайшла… труп чоловiка. Катерина знае, хто жертва i хто вбивця. Тепер ii життю знову загрожуе небезпека… Люко Дашвар Село не люди. Добити свiдка © Чернова І. І., 2021 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2021 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2021 Частина перша 20 березня року 2020-го, коли, наганяючи жах на всiх забобонних, три двадцятки фатально поедналися у непересiчнiй датi весняного рiвнодення, мешканцi Килимiвки до глибокоi ночi ошелешено обговорювали мiстичне природне явище, яке розбурхало i без того тривожний плин високосного року. Сталося ось що! Вiд ранку небо набралося води з хмар, i весь район у радiусi ста кiлометрiв накрив рясний енергiйний безперервний дощ. Падав i падав! – А в Шанiвцi сухо! – повiдомила пiдприемиця Тамара, коли повернулася з сусiднього малого села за п’ять кiлометрiв вiд Килимiвки, де й досi тримала кiоск з горiлкою i бакалiею. – Навкруги все заливае – чистий тобi потоп, а Шанiвка наша – наче в центрi зачарованого кола. Чи то чорт над селом парасолю розкрив?.. Люди: та бути такого не може! Це ж не старi часи, коли вiдьми вилазили на дахи власних хат i давай труселями розмахувати, аби дощ вiдiгнати. Та й де тi вiдьми наразi? Нема! – А Катерина шанiвська хiба не вiдьма?! – спитала якась iз килимiвських бабiв. Люди перелякалися чогось. Замовкли. Над ними чи то вiтер, чи то шепiт: хтозна, хтозна… Семикласниця Стаська Поливанова поночi попхалася у сусiдне село не природнi дива роздивлятися. Важливiшу справу мала. Щедро набрехала мамi з татом: термiново мчить до однокласницi Уляни Шамрай тест з математики розв’язувати, бо вчителька Маруся пригрозила кола? поставити, якщо завтра на ранок не побачить виконаноi роботи. Тому… – В Ульки заночую! Будемо всю нiч iз тестом мучитися! – гукнула вже вiд дверей. Скуйовдила рiзнобарвне рожево-фiолетове волосся, вхопила рюкзак – i гайда. – От уже брехуха! – плюнув тато. – Завтра ж субота! Стаська не чула. Гарно освiтленою, блискучою вiд дощу килимiвською вулицею вже крутила педалi велосипеда у бiк Шанiвки. Виiхала з села, загальмувала: кiнець цивiлiзацii. Чорнота очi коле, дощ iз вiтром з нiг збивають, попереду замiсть дороги на Шанiвку – п’ять кiлометрiв залишкiв нового хвилястого асфальту з ямами, i всi гуртом Стасьцi: додому, мала! – Однаково назад не поверну! – поправила рюкзак на плечах, щiльнiше насунула на лоба капюшон легкого дощовика. Очi напружила, щоби не завалитися на першiй же ямi, кермом тим – праворуч-лiворуч. Велик рипiв, але нiс. За пiв години нiчноi екстремальноi iзди пiд дощем мокра як хлющ Стаська зупинилася бiля крайньоi шанiвськоi хати, бо просто очам не повiрила. – Свята… мережа, – тiльки й прошепотiла приголомшено. Картинка вражала. Брудно-сiре вiд важких хмар дощове небо розривалося, утворюючи над Шанiвкою чорну ясну дiру, всiяну зiрочками i навiть куцим серпиком спадаючого мiсяця. Майже не випромiнював свiтла, але додавав небесному декору неперевершеностi. – Портал… Стаська на мить забула про цiль нiчноi подорожi. Задивилася: мiж пагорбами пiд зiрками на клаптику сухоi землi причаiлося мале село, навколо нього по колу – суцiльна вертикальна завiса дощу ворушиться-тремтить. Вiдрiзае Шанiвку вiд усього свiту. – Сфоткаю! Бо ж нiхто не повiрить! Вже дiстала мобiльний, та помiтила рух на темнiй шанiвськiй вулицi. – Улько, ти? – гукнула. Крок уперед: з дощу на суху землю. Із темряви виринула Стасьчина подружка Улянка: смуглява, чорноока, з густими кучерями i нетутешнiми пухкими вустами. – Думала, не приiдеш, – сказала. – Такий дощ у вас… – Менi – по цимбалах! Я – НечуваноДерзкая. – Яка? НечуваноДерзкая?! – розсмiялася Улянка. – Прикалуешся? – У мене тепер нiк такий. – Короче – ТупоЗухвала?! – Улько, ти дурна? – розсердилася Стаська. – Тупо зухвалi – вiдморозки, усi, хто з бодуна, дуже бiднi з вiдчаю. І Залускiвський! А я – НечуваноДерзкая! Невже не вiдчуваеш рiзницi? – Та не психуй! Просто нiк такий… конкретний! – Нiк – суть! Ходiмо вже! Ще пiдготуватися треба, а часу – геть нема! Рiвно опiвночi маемо розпочати… Улянка глянула на подружку винувато: – Стась… Думаю, може, собi не ворожити?.. Просто з тобою побуду. За компанiю. Стаська роздратувалася: – А чому? Зiбралася вiдкладати життя на потiм? Нам скоро – по чотирнадцять, Уль! Та я вже мiсяцi три точно знаю, чого хочу. А тепер наворожу, щоби все здiйснилося. А ти на що чекатимеш? Улько! Ти ж – не курка! – Стась… Можна i без ворожiння. – Та ясно, що можна! Бо ж не всi знають, що лише раз на рiк… Один-единий раз на цiлiсiнький рiк! Тiльки однiеi ночi пiсля дня весняного рiвнодення е шанс наворожити, щоби всi мрii здiйснилися. Інтернет же не бреше! За пiв години до пiвночi за балкою у глухому кутi Шанiвки, де за поваленими парканами посеред бур’яну i здичавiлих садкiв ще хвалилися непроваленими дахами кiлька порожнiх хат, пiд розкидистим горiхом крайнього обiйстя у свiжiй веснянiй травi навпочiпки сидiли Стаська i Улянка. У чорнiй темрявi Стаська акуратно розкладала на розстеленiй хустинi два яйця, порожнi склянки, пляшку з водою, свiчки, сiрники, кiлька аркушiв паперу, олiвцi, кишенькове люстерко. Уляна спостерiгала за подругою, намагалася вгамувати нервове тремтiння, та вiд того лиш сильнiше хвилювалася. – А як усе те буде? Що менi робити? – прошепотiла. – Спершу загадай бажання, – Стаська iй. – Яке? – Уль, ти геть дурна?! – А ти про що загадуватимеш? – Щоби той, кого люблю, втратив вiд мене голову. Ну, i дрiбницi. Щоби мама не плакала, як про все дiзнаеться. І щоби менi паспорт ранiше видали. Улька усмiхнулася знiчено. – Ти закохалася? Знову? – Не «знову», а «по-справжньому»! – У кого? – Стиць, Улю! Знайшла час потеревенити. Скорiш загадуй нормальне круте бажання, а не дуркуй тут. – Та признайся! Скажи лиш менi! – Сама скажи! – прошепотiла Стаська. – Не забула? Пiсля ворожiння ми до тебе йдемо. – Стась, невже ти в iнтернетi порнухи не надивилася? – Хочу побачити справжнiй живий буденний секс! Без фiльтрiв. Твоя мамка щоночi цим займаеться? Улянка усмiхнулася гiрко, кивнула. – І щоночi, i вдень. У неi – чергове неземне кохання. – А як ми все побачимо? – Через вiкно. Вони свiтла у спальнi нiколи не вимикають. – Чому? Не економлять? – Не платять! Тому й не економлять. Стаська на мить завмерла, задумалася. – Улько, чуеш?! – зашепотiла. – Тiльки не загадуй, щоби твоя мамка свiтло вимикала! Загадай свiтла у свое життя. Може, щоби твiй тато знайшовся. Чи щоби якомусь крутому продюсеру спало на думку продивитися вiдео з твоiми пiснями. Станеш як Jerry Heil чи Alyona Alyona. Що скажеш? Нормально я придумала? Стаська замовкла. Напружила очi, щоби в темрявi роздивитися подругу, бо – не вiдповiдала. Закам’янiла. Не зводила очей з темного скупчення старих дерев бiля крайньоi покинутоi хати. Навiть поночi Стаська побачила, як блищать переляканi Улянчинi очi. – Улю… – Там хтось е! – хрипко вiд жаху видихнула Уляна. Стаська повернула голову в бiк нiчного Улянчиного жаху. Не мала сумнiву: подрузi привидiлося… – Тобi привидiлося, – прошепотiла упевнено, бо нiчого пiдозрiлого не побачила. Тiльки вимовила, аж – нiби шурхiт ледь чутний. Стаська насупилася з досадою: та хiба? Улянку обiйняла, як малу дитину, обома руками, на старi вишнi-яблунi витрiщаеться, аж очi пече. Та хiба?! Аж бачить: серед дерев здичавiлого саду чорна людська постать повiльно рухаеться. Крок ступить, зупиниться. Нахиляеться до землi, нiби шукае там щось. Потiм розгинаеться i ще крок ступае. І знову до землi нахиляеться, та стiльки, здаеться, зловiсного у кожному русi. – Бачиш? – Улянка шепоче. А сама i не дивиться, у Стасьчине плече зарилася. – Бачу, – Стаська iй. – Бiжiмо? – Тихо ти! Мовчи! І не рухайся! – А хто там? – Людина. – Чоловiк чи жiнка? – Не розiбрати. – Що робить? – Іде. – До нас?! – Не бiйся! Вже вiд нас рухаеться… До провулка! – Стаська спостерiгала за чорною постаттю, коментувала. – Вже з провулка на вулицю вийшла i суне до центру Шанiвки. Улянка вiдiрвалася вiд Стаськи, шию витягнула, хвилини зо двi вдивлялася в нiч. – Це Катерина! – прошепотiла врештi. – Мамка каже: вона вiдьма! Стаська дивилася Катеринi вслiд, аж поки чорна постать остаточно не розчинилася у темрявi. Наче хотiла переконатися: жiнка точно пiшла, вже не повернеться. Вичекала ще хвилин кiлька, дiстала мобiльний, зафiксувала час на екранi. – За десять хвилин пiвнiч, – мовила тихо, пiдвелася. – Устигнемо. – Що устигнемо? – Улянка знову перелякалася. – Подивитися, що Катерина у садку шукала. – Навiщо? Я не пiду! Стасько! Чуеш? Побiгли краще дивитися на секс! Благаю! – Улько, ти не допетрала?! Вiдьма! У дивовижну нiч пiсля весняного рiвнодення! Коли все навкруги залили дощi, а тут наче спецiально для неi – зiрки i мiсяць… У таку магiчну нiч вiдьма щось шукае у старому садку, куди шанiвцi взагалi нiколи не заглядають. Та вона для того i розiгнала дощ, аби з-пiд дерев щось чарiвне забрати! – А може, вона нiчого не шукала! Може, вона, навпаки, там щось залишила! – Тим паче! І тобi не цiкаво, що саме? – Геть нецiкаво! Я хочу додому! Стасю! Ти куди?.. Стаська вже пiдхопила рюкзак, залишила у травi розстелену хустку, на якiй лежали приготованi для ворожiння предмети, тихо посунула до дерев, посеред яких блукала Катерина. – Повернися! – зойкнула Улянка. Зiтхнула, приречено побрьохала за подружкою услiд. – І що там? Що? – бубонiла. – Нiч! Темно! Ми – як слiпi. Однаково нiчого не побачимо! Стаська зупинилася приблизно там, де посеред дерев Катерина повсякчас нахилялася до землi. Увiмкнула лiхтарик у мобiльному, спрямувала промiнь свiтла на землю, промацувала ним площину. Улянка тупцювала за Стасьчиною спиною. – Що там? Що?.. – знай повторювала ледь чутно вiд жаху. – Нiчого… Трава нова, бур’яни старi. Смiття. – Ходiмо вже! – Зачекай… – мовила Стаська, бо свiтло лiхтаря вихопило щось бiле у невеликiй порослiй травою ямi з пiв метра глибиною. Пiдiйшла ближче, аж розсмiялася. – Дивись, Улько! Тут компромат на пацанiв iз нашого класу, – спрямувала промiнь на яму. Уляна витягнула шию: у ямi посеред смiття i трави валяються якiсь бiлi палички, здалеку схожi на сигарети. – Що це? – Людська рука. Частина пластикового скелета. Пам’ятаеш, минулого року хлопцi його з кабiнету бiологii стирили. «Хеловiн, Хеловiн». Йолопи! Давай вiзьмемо цю руку, а в понедiлок пiдкладемо комусь iз них у парту. – Нащо? – А що? Пробачати дебiльнi вибрики? Я – за справедливiсть. Накосячив? Отримай ответку! Тiльки так мае бути! Стаська мiцнiше перехопила мобiльний однiею рукою, нахилилася до ями i вже простягнула руку до купи бiлих кiсток, та раптом завмерла. Вiдсахнулася рвучко, ледь не впала. Вхопила Ульку за куртку, тягнула геть. – Ти чого? Чого?! – белькотiла Улька. Вiд жаху ледь трималася на ногах, спотикалася, але разом зi Стаською дерлася геть вiд страшного мiсця. Зупинилися, лиш коли добiгли до першоi на iхньому шляху живоi шанiвськоi хати. Захекана Стаська глянула на подругу. – То був не пластик! – видушила. Язик не ворушився, звуку власних слiв не почула. – А що?.. – Справжня людська рука! – Як це? Стасечко… Не жартуй так! – Улянка ледь не розревлася. – Улько… У ямi мертва людина лежить… – Стаська розгублено роззирнулася. Свiт навколо раптом зiрвався, наче пес iз прив’язi, закружляв, та все швидше, швидше, i вже не розiбрати: де дiвчата опинилися, хто ще тут е, крiм них. І задля чого… Стаська повернула голову в бiк живоi шанiвськоi хати: з вiкон м’яке свiтло ллеться. – Хто тут живе? – шепоче, а власного голосу так i не чуе. – Так вона ж… Катерина! – читае по Ульчиних вустах. – Стасю… Чому нас до ii хати принесло?.. Тоi ночi дружина головного килимiвського полiцiянта 28-рiчна Людмила не спала. Пiсля пiвночi врубала праску! Розклала прасувальну дошку! Вивалила у крiсло чималу купу випраноi постiльноi бiлизни, одягу… Глянула на годинник: пiв на першу. Закiнчилися: i п’ятниця, i робочий тиждень. Субота! – Суботник… – уточнила розбурхано. Та як ушкварила танцi бiля прасувальноi дошки iз розпеченою праскою в руцi! Прасуе i прасуе, начебто сил до бiса, наче до того увесь день на диванi вилежувалася. Так – нi ж! Вранцi першою пiдскочила, чоловiка Петра i двiйко п’ятирiчних синiв-близнюкiв побудила, гарячим снiданком нагодувала, малих зiбрала, вивела надвiр i навiть усадовила iх на задне сидiння чоловiкового службового «прiуса». Петровi залишилося лише закинути дiтлашню до дитячого садочка. Тiльки чоловiк з малими вiд’iхав, зателефонував свекор, а вiн – таке цабе, що не вiдповiсти неможливо: голова районного суду Георгiй Іванович Нечитайло. – Ти вдома, Людмилко? – питае бадьоро, наче зранку сто грамiв вiагри заковтнув. – Я тут поряд… Зараз заскочу. Розмова е! – Ой… Георгiю Івановичу! А я вже на порозi! Вже вибiгаю з хати! – Людмила виматюкалася подумки, бо як почула голос свекра, так плани i змiнилися. Вона ж хотiла перед роботою прийняти душ, зробити гарний макiяж, закрутити рiдке волоссячко кучерями, укласти його гарно, щоби, дiдько, не просто припхати на собi до сiльради новий вовняний костюм з блискучою емблемою Chanel, який напередоднi отримала через «AliExpress»! Нi! Гонориста юристка сiльради сiльськоi ОТГ з центром у Килимiвцi точно знала, чого хоче вiд життя! Жодна зараза не мала нявкнути, мовляв, дивiться, який гарний костюм у Людки-юристки! Всi у Килимiвцi повиннi були констатувати лиш один беззаперечний факт: такiй красунi пасуе нове вбрання. А для цього – душ, вимити волосся, фен-плойка-лак. І макiяж з акцентом на уiдливi хитруватi очi. – Георгiю Івановичу, а ви заiжджайте до нас увечерi, коли Петро i малi вдома будуть, – защебетала у мобiльний. – Так усi зрадiють. – І ти? – спитав свекор. – А я вже зрадiла! – видушила скупу брехню. Вiдрубала дзвiнок, гайда оперативно збиратися, тiльки б скорiше вискочити з хати на вулицю. Останнiм часом Людмила бiльш за все боялася залишитися iз свекром сам на сам у замкненому просторi. Прожогом вскочила у новий костюм, закинула у сумку косметичку, залiзла у гумовi чоботи i скiльки йшла поспiхом до сiльради, стiльки вiдчувала, як щось коле у спину. Наче свекор, який сказав у слухавку «я тут поряд», iшов за невiсткою услiд, пропiкав дiрку у Людмилчинiй спинi. – Людмило Миколаiвно, у вас на жакетi етикетка залишилася. На спинi! Вiдрiзати? – обережно запропонувала юристцi сiльрадiвська секретарка. – А все оте падло! Наче сказився, старий козел! – Людмила зачинилася у сiльрадiвськiй вбиральнi. Зняла жакет, вiдрiзала етикетку. Намалювала лице, волосся трохи розпушила. Перевзулася у чорнi шкiрянi черевики на високих пiдборах. Глянула на себе у дзеркало – королева! І хай тiльки хоч хтось не помiтить! – Людко! Ух ти сьогоднi… Гориш, наче тебе пiдпалили! – сказав Тамарчин чоловiк Федiр, який саме прийшов до сiльради розбиратися iз переплатою земельного податку. Юристка – долонi до лиця: горять щоки! – А все оте падло! – знай бiдкалася цiлий день, бо хоч i королева, i з дитинства знала, що стане най-най-най, та розгубилася, бо геть не розумiла, що робити! На перший погляд здавалося, нiякоi проблеми взагалi не iснуе. Ну, обiйме свекор час вiд часу. Ну, прошепоче невiстцi на вушко, яка вона… гаряча штучка. То вiн, певно, по-батькiвському, бо одразу полюбив невiстку, як дочку. Пику не кривив, коли единий син привiв до багатоi суддiвськоi хати просту Людку Поливанову. А Людка тодi, до речi, у килимiвськiй задрипанiй перукарнi бабам нiгтi лаком мазала, проклинала долю i батькiв, якi нiяк не бажали iз Килимiвки до мiста переiжджати. Районний суддя Нечитайло не тiльки пишне весiлля зорганiзував i оплатив, не тiльки молодим мiцну хату в центрi Килимiвки подарував, а й прилаштував невiстку на навчання. Домовився, аби зарахували Людмилу на заочне вiддiлення юридичного факультету одного з вишiв, а за чотири роки диплом iй подарував разом iз посадою юристки у Килимiвськiй сiльрадi. І як на такого свекра ображатися? За всi роки сiмейного життя Людмила розсердилася на свекра лише раз: коли наполiг, щоби пiсля весiлля Людмила залишилася на дiвочому прiзвищi Поливанова, хоч молодiй дружинi сильно хотiлося стати Нечитайло. Та це можна було пережити. Аби не Георгiй Іванович, i Петро навряд би у своi 35 до пiдполковника полiцii дослужився. – Може, у мене ця… пiсляпологова депресiя затягнулася, тому i лiзуть у голову дурнi думки?.. – спробувала поставити собi дiагноз. – Не було ж нiчого поганого. За груди не хапав! Цiлуватися не лiз! Чи либонь я просто фантазерка? Як усi люди з високим IQ! А чи реально така гаряча, що до Петра вже звикла, от i вигадую собi новi емоцii? Аналiтична спiвпраця з собою дала який-не-який результат. Заспокоiлася, в уявi поскладала полохливi страхи i пiдозри у сiрникову коробку, закрила ii, викинула свiт за очi. Незважаючи на дощ, що усе падав i падав, додому ввечерi повернулася спокiйна, весела, а тому i красива. Бачить: у дворi суддiвський «лексус» мокне. Насторожилася. До хати зайшла: за столом чоловiк разом iз батьком випивають. Навколо них малi гасають. – О! Людочка наша! – вже п’яненький свекор першим вiдреагував на появу невiстки. – А скажи, дорогенька! Хочеш, аби твiй чоловiк полковником став? – Хiба можна так швидко? – здивувалася Людмила. – Петро лиш рiк тому пiдполковника отримав. – Можна, Людмилко! Я все можу для свого сина зробити! А тому i менi, невiсточко, все можна! – пiв годиною пiзнiше, коли малi побiгли крутити кермо дiдового «лексуса», а Петро вийшов покурити i глянути, щоби сини не розбомбили дорогу машину, районний суддя Георгiй Іванович Нечитайло ухопив невiстку однiею рукою за груди, другою обхопив за тулуб i притиснув до себе так щiльно, що бiдолашна Людка вiдчула не тiльки зловонне дихання старого свекра, а й твердиню його збудженого пенiса. – Все у тебе буде, невiсточко! І чоловiк-полковник, i Єгипти з Турцiями, i посада, яку забажаеш, – бурмотiв. – Тiльки ж ти вдячною будь! Цiнуй усе, що для тебе роблять! Давай уже! Ходiмо до ванноi! Поки всi надворi, зробиш менi той… мiньет… – Георгiю Івановичу… – Людмила вухам не повiрила. Вiд огиди i приниження вiдсахнулася. Свекор не зволiкав. Ухопив невiстку за зап’ясток, поволiк до ванноi. – Що «Георгiю Івановичу»?! Будеш стервом, не зважатиму, що маете двiйко пацанiв, завтра ж розлучу вас iз Петром! – розстiбав штани, косував на ошелешену жiнку. Притулилася у ваннiй до стiни, iз жахом спостерiгала за суддею. – Тату! Ти де?! – раптом почули голос Петра. Людмила вiд несподiванки сiпнулася, посковзнулася на кахельнiй пiдлозi, гепнулася щосили, пiдхопилася i вiдчула, як до горла пiдступае невiдворотна нудота. Нахилилася до раковини, не змогла стримати судом, разом з якими назовнi виривалися залишки iжi, жовч… Коли пiдполковник полiцii i полiцейський офiцер Килимiвськоi ОТГ Петро Нечитайло увiйшов до ванноi кiмнати, то побачив, як його турботливий тато у застiбнутих штанях i з рушником стоiть поряд iз його блiдою дружиною, яка знай ригае прямiсiнько у бiлоснiжну iспанську раковину i все намагаеться однiею рукою вiдштовхнути рушник, який настирно простягае iй свекор. – Дякую, тату, що до Люди моеi ставишся, як до рiдноi дочки, – проварнякав хмiльний Петро, коли п’яний у димину суддя сiдав за кермо «лексуса», щоби iхати додому, у райцентр. – Як вона там? – Малих вклала i лягла. Хай поспить. Завтра – субота, – вiдповiв Петро. Людмила не спала. Дочекалася, поки захропiв чоловiк, тихо встала з постелi, пiшла до вiтальнi. Було над чим подумати! Мала знайти вихiд iз безвиходi, в яку загнав ii старий хтивий свекор. Та думати, сидячи каменем, Людмила не вмiла ще з тих часiв, коли була звичайною шанiвською Людкою. Згадала подii чотирнадцятирiчноi давнини. Мала Шанiвка згорiла, Людчинi батьки перебралися у велику Килимiвку. Школярка Людка сподiвалася: вони тут тимчасово. Сiм’я обов’язково переiде до мiста. Ох же сильно Людка тодi мрiяла стати городською! Та виявилося, що Людчина мати замiсть збирати грошi на переiзд стала збиратися на пологи… Отакий сюрприз на гонористу Людку чекав: батьки iй замiсть мiста малу сестру Анастасiю подарували. Стаську! А з малою хiба до того, аби все спочатку у мiстi починати?.. То тепер Людмила вважае, що вхопила-таки Бога за бороду, а в тi часи здавалося: поява малоi Стаськи перекреслюе ii власне життя. Отодi-то вперше i вхопилася за праску. Зачинилася у своiй кiмнатцi, знай прасувала своi сукенки-спiднички i все думала, думала: як не здатися, коли у тебе з-пiд нiг грунт iде?! Куди бiгти? У чому i кому шукати опори?! От i сьогоднi праска згодилася… Руки працюють, мiзки крутяться. Як старого козла втихомирити?.. Петровi розповiсти? Не повiрить, ще й дружину iнтриганкою назве! Треба щось iнше вигадати! Задумалася, аж чуе: надворi собаки затривожилися – ланцюгами дзвенять, гарчать. Вимкнула праску, глянула на годинник: майже друга ночi. – Хiба добрi люди у такий час по вулицi швендяють? Роззирнулася. На диванi Петрове службове спорядження валяеться: i пiстолет «Форт-17», i газовий балончик, i гумова палиця. Бери, жiнко, що в око впаде! Взяла балончик, сховала в кишеню халата, вийшла на ганок: у мряку, у дощ. – Кого чорти носять?! – гукнула. – Люсь! Це я! – почула з вулицi Стасьчин голос. – Швидше вiдчиняй! Чуеш?! – Подумай про гiмно – ось i воно, – без злоби буркнула Людмила. Хвiртку вiдчинила, молодша сестра увiрвалася: мокра, розхристана, збуджена. – Люсь, я труп знайшла! – випалила. – У Шанiвцi! У саду закопаний! – Що ти верзеш, мала?! – Та чесно! Ледь за руку його не взяла! Уявляеш? – Та-а-ак… – тiльки й констатувала Людмила, коли на кухнi Стаська вихлюпнула плутану розповiдь про чарiвну нiч, природнi дива, ворожiння, Катерину i мертве тiло посеред здичавiлого садка. Глянула на малу: скинула мокрий одяг, куталася у теплий сестрин халат, грiла долоньки об чашку з гарячим чаем, насторожено дивилася на старшу сестру. – Люсь. Що робитимемо? – спитала. – Петра побудимо? Тiльки не кажи йому, що я ворожити до Шанiвки бiгала, бо як мама дiзнаеться… – Отож-бо! А ти кажеш: буди Петра! Зачекай… – Люсь, а чого чекати? Однаково доведеться Петровi все розповiсти! Вiн же – головний полiцейський у громадi. – Та ти шо! Серйозно?! А хто командуе головним полiцейським громади? – Хто? – Я! – вiдповiла старша. – Тому дай спочатку подумати… – Як усе те… апгрейдити? – уточнила Стаська. Людмила не вiдповiла. У зв’язку iз вiдсутнiстю на кухнi праски знайшла iнший думкоприскорювальний пристрiй: терла кухонним рушником i без того сухий тарiль, дивилася крiзь нього. Врештi вiдклала. – Так зробимо, – постановила. – Ти у Шанiвцi не була. Збиралася, але потiм забiгла до мене i залишилася… допомогти постiльну бiлизну i дитячi речi прасувати! – Людмила говорила i прозрiвала. – І взагалi… Поживеш трохи у мене! – Нащо? – Треба, Стасю! – Кому? – Менi! – Людмила уявила роздратовану пику свекра, який наштовхуеться на Стаську у синовiй оселi. – Прикалуешся? Хоч розкажи, у чому фiшка! – Пiдростеш, я тобi таке розкажу… Вуха у трубку скрутяться! – Я вже доросла! – Та бачу! Ворожити на кого збиралася? Хто такий? – Люсь! Не порушуй мого особистого простору! – Серйозно?! Твiй простiр, дiдько, рятувати треба! Бо як хтось дiзнаеться, що ти тиняешся по чужих обiйстях у Шанiвцi, так усе пригадають: i як у когось курку вкрали, i як комусь кролiв потруiли, i як пiд паркан смiття пiдкинули. І полiцiя почне допитувати. – Так я не одна там була! З Уляною! – Дзвони iй. Хай бреше, що увесь вечiр вдома тирлувалася, аж поки спати не лягла. І сама… Йди у вiтальню, вкладайся вже на диванi. – Та не засну! І хто Петровi про мертву людину скаже? – Я скажу. – А ти звiдки дiзналася? – А я… – Людмила задумалася. – Сон побачила! – Люсь! А давай краще скажемо, що менi наснилося! Людмила на мить задумалася. Кивнула. – Тiльки щоби про Катерину – анi пари з вуст, – наказала. – Чому? – Тобi однiеi халепи мало? Хочеш одразу двi?! – вiдповiла старша. Петро не одразу прокинувся. Людмилi довелося сiпати чоловiка кiлька хвилин, перш нiж врештi очi продер. Сiв на постелi, примружився: що за делегацiя?! Бiля лiжка дружина стоiть, а з-за ii спини Стаська визирае. – Вставай, Петю! Їхати треба, – чуе жiнчин голос. – У Шанiвцi… труп об’явився. – Хто об’явився?! – Петро ще спав iз розплющеними очима. – Труп, кажу! Чи ти геть оглух? Петро на дружину вирячився: хто, хто?! – А… що тут мала робить? – на Стаську кивнув. – От прям це зараз – головне з найголовнiших, мать твою! – психонула Людмила. – Я Стасю гукнула! Щоби допомогла менi! – Нащо тобi допомога? – А ти не бачив, як учора ввечерi у мене це… здоров’я похитнулося у поганий бiк? Блювала у ваннiй, аж кишки потомилися! Може, у мене вже цей… коронавiрус! А випраного – гора! – завелася, аж ногою тупнула. – Петю, годi дурнi запитання ставити! Чи не чув? Кажу: у Шанiвцi на покинутому обiйстi труп лежить! Петро вирячився на дружину ошелешено: справдi? Людмила зi Стаською – на нього з надiею: вже дiй, полiцiе! – Котра година? – Петро iм. – Та ж мать твою! – Людмила спересердя – лясь себе по стегнах. – Шоста скоро! Вмивайся, до Шанiвки тре iхати! – Бо там труп? – Точно! – Так от тепер питання! – Петро остаточно прокинувся. – А звiдки ти, Людо, посеред ночi дiзналася, що у Шанiвцi нинi хтось когось убив? – Та не нинi! Колись! – Стаська йому. – Труп старий! – А ти тут взагалi до чого? – Петро на малу здивовано. – Сон бачила! – Стаська бреше. Людмила пiдспiвуе: – Дуже страшний сон! Сам жах! Нiби на покинутому обiйстi, бiля якого горiх росте, посеред дерев мертвяк лежить… – Так! У ямi! – Стаська вклинюеться. – А земля просiла, i руку вже видно. Самi кiстки! Це ж значить, що давно лежить, так? Стаська замовкла. Дивиться на Петра зi сподiванням. Петро з постелi встав. По спальнi у самих трусах i майцi ходить – туди-сюди, туди-сюди. Врештi зупинився. Уп’явся у Людмилу i Стаську недовiрливим поглядом. – Одного втямити не можу! Так кому з вас, дiвки, аж такий страшний сон приснився, що ви менi навiть виспатися не дали?! Сестри перезирнулися. Стаська вже рота вiдкрила, щоби запевнити Петра: менi! – Обом! – ляпнула Людмила. Говорила i прозрiвала. – У тому-то й справа, Петюню! Це ж щось моторошне! Спочатку дощ увесь день у землю стукае, а всi кажуть: Шанiвка – суха, наче iй пороблено. Потiм пiд вечiр я ригати починаю, а ранiше ж – нiколи! Навiть коли одночасно двох пацанiв дев’ять мiсяцiв носила! Щось тут не так, думаю. Кличу Стасю на помiч, оце ми пiв ночi прасуемо, як тi дурнi, пiд ранок засинаемо, а потiм – трах! Просинаемося одночасно вiд жаху, бо бачимо один i той самий сон… – Людмила замовкла, бо поки говорила, вже й сама повiрила у непересiчний збiг обставин, якi перерахувала тiльки-но. – …Що у Шанiвцi – труп! – закiнчила оповiдь Стаська. – Тре перевiрити, бо не матимемо спокою, – додала Людмила. Петро довго мовчав. Потiм макiвку почухав: – А малих на кого? Людмила зiрвалася, подае Петровi штани, сорочку: – Я мамi вже зателефонувала. Зараз прибiжить. Побуде з малими, а потiм до садка iх закине, якщо ми раптом затримаемося. Петро на сестер iз здивуванням глянув: – Ви обидвi зiбралися зi мною до Шанiвки iхати? – Та ми нанiвець зiйдемо вiд хвилювання, якщо отут на тебе чекатимемо! – Людмила не стоiть. Вже дiстала собi з шафи светрик, джинси. – Та й маемо показати тобi мiсце, де ми те мертве тiло побачили. Так, Стасю? * * * Шанiвцi помiтили полiцейський «прiус» ще на пiд’iздi до села, тому хоч Петро i сподiвався по-тихому перевiрити дурнi бабськi сни, нiчого з того не вийшло. – Проводжу профiлактичнi заходи по запобiганню злочинiв! – бовкнув бабi Адi перше, що сплило на думку, коли та вийшла зi свого двору на вулицю. – А я думала, по мою душу… – прошамкала стара полiцейському услiд. На подвiр’я не повернулася. Стояла бiля хвiртки, спостерiгала за Петром. Полiцейський офiцер Килимiвськоi сiльськоi ОТГ Петро Нечитайло залишив службову автiвку посеред живоi шанiвськоi вулицi, подерся провулком на пагорб за балку, до покинутих обiйсть. Людмила i Стаська – за ним. «Невже Стасьцi не привидiлося зi страху? Невже реально мертву людину знайдемо?» – думала старша. «Хоч би нiхто за нiч не вiдкопав труп, не переховав у iншому мiсцi, бо подумають, що брешу!» – бiдкалася молодша. – Ма…терi твоiй ковiнька! – мовив Петро, коли посеред здичавiлого саду у ямi побачив бiлi кiстки людськоi руки. До Людмили i Стаськи обернувся. – Оце ви утнули! – Ми? – Людмила. – А ми при чому? – Стаська. – Бiжи до машини, – наказав Петро Стасьцi. – У багажнику стрiчка смугаста е. Неси скорiше, обгородимо мiсце злочину! Стаська побiгла до «прiуса». Петро пiдхопив iз землi мiцну палицю, обережно розгрiб смiття у ямi, придивився: уперемiш iз землю – залишки одягу, малi кiстки п’ястя, зап’ястя, фаланг, i бiльшi – променева, лiктьова. Дiдько! Дiстав мобiльний, обернувся до дружини, яка ошелешено тупцювала за п’ять метрiв вiд страшноi ями. – У район тре доповiсти, – сказав. – І що я керiвництву скажу? Що моя дружина i ii сестра увi снi труп побачили?! – Скажи: отримав анонiмний сигнал вiд громадян. Майже не збрешеш! Ми зi Стаською – теж громадяни, але краще не вплутуй нас, Петю. Добре? – Та ясно, що не вплутуватиму, – Петро зiтхнув. – Зараз до райуправлiння подзвоню, мiсце злочину виокремлю смугастою стрiчкою, а потiм доведеться слiдчо-оперативну групу чекати. – Не бiда! Ми зi Стаською пiшки до Килимiвки дiстанемося. – Краще допоможiть, Людо! – попросив пiдполковник полiцii. – Звичайно, Петю! Що робити? – Труп давнiшнiй. Багато рокiв тут пролежав, тому треба поговорити з шанiвцями, якi тут давно живуть. Може, хтось i згадае якiсь подii незвичайнi. І ти ж сама – шанiвська, Людо! Походи помiж люди, попитай… І Стаська хай попитае. Вам бiльше, нiж менi, розкажуть. – Ми попитаемо, але то дохлий номер! – вiдповiла Людмила гiрко. – Не лишилося у Шанiвцi шанiвських, Петю, самi ДНК. Шанiвка вперто вiдмовлялася помирати. Трималася за фетишi, курганом нагадувала: люди тут жили з давнiх-давен, то хай би i далi… Початок нового тисячолiття у колись великому селi вiдмiтився розваленим корiвником, постаментом вiд пам’ятника i десятками порожнiх покинутих людьми обiйсть. Здавалося, ось вiн, кiнець. Помруть останнi старi баби i – фiнiта! Та розпайована земля не вiдпускала: хтось пропив свiй пай, хтось здав в оренду, хтось продав за безцiнь через пiдставнi договори i тiньовi схеми, а хтось повернувся, щоби дати раду своему гектару, двом, десяти. А хтось i не покидав села! Задихала Шанiвка. Запрацювала. Та розпайована земля кликала до себе не тiльки трударiв. Багатi теж захотiли землi, та не за законом i не клаптик – всю i задарма! Нiчим не гребували. Чотирнадцять рокiв тому вистачило iнтриг i пiдлостi лише одного зухвальця, Івана Залускiвського, щоби мала Шанiвка вигорiла вщент. Ох i чорна та бiда була… Хто iз шанiвцiв не помер i не загинув, тi виiхали – до сусiдньоi Килимiвки, до мiста. Вже цього разу, здавалося, не вiдродитися Шанiвцi. Та вистачило сили лише однiеi згорьованоi дiвчинки, щоби село знову захотiло жити: дитина, яка втратила у тiй бiдi всiх, кого любила, стала з дня у день збирати камiння на його спорожнiлiй вулицi. – Люди, ви чули? – плiткували шанiвськi баби, якi перебралися до Килимiвки. – Кажуть, мала Катька Кохан, яка за селом у мазанцi ворожки оселилася, шанiвську вулицю розчищае. А дружина Залускiвського Алка i вдова Раiса, яка чоловiка i сина поховала, iй помагають. І от нащо те все, га?! Хiба Шанiвку вiдродити? Та нiзащо! За рiк пiсля пожежi у вигорiлiй Шанiвцi лишилася одна людина: удова Раiса. – Отепер вже кiнець селу, – казали люди. – Раiсу поховаемо, i крапка. Раiса все не помирала, довгих вiсiм рокiв лишалася единою жителькою Шанiвки. Все змiнилося у 2014-му, коли переселенцi з Донбасу розтеклися краiною у пошуках мiсць, де можна розпочати життя наново. До Шанiвки тодi приiхали шiсть родин, та за рiк лишилися двi: Полiщуки i Козлови. Артем i Неля Полiщуки мали 60 рокiв на двох i маленьку донечку, виявилися кмiтливими i нелiнивими. За все бралися: i городину пробували вирощувати, i сири робити, i кекси пекти, i халати для медикiв шити. Інтелiгентнi iнженери Вiра i Борис Козлови мали по 60 рокiв на кожного, стару iномарку i кота Черчилля, якого вивезли з Горлiвки. У 2017-му ще двi порожнi шанiвськi хати окупували приiжджi. Не донецькi. Бозна-звiдки! Перекотиполе. В однiй хатi розмiстила свiй табiр багатодiтна мати-одиначка Валька Шамрай. Звiдки приiхала? Де блукала? Нащо виводок бiдних дiтей за собою по всiй краiнi тягала? Хтозна! У другiй поселилася стара баба Ада. Бiографii своеi не приховувала. Шамкала беззубим ротом, розповiдала: – Ада я лише для своiх. У паспортi записано: Аделаiда. Де ранiше жила? У тюрмi. Останнiй раз на п’ятнадцять рокiв сiла, бо чоловiка зарiзала! Та не лякайтеся! Не чужого. Свого. Я тодi саме тiльки вийшла на волю… За два роки, у 2019-му, ще одне шанiвське обiйстя ожило – киянка Оля Торбенко, спортивна жiнка за п’ятдесят, разом iз тридцятирiчним сином Ярославом вирiшили купити у селi хату, вiдремонтувати ii власноруч i влаштувати мiнiготель для любителiв зеленого туризму. – Трясця матерi! Це ж що виходить?! Що у Шанiвцi селян уже нема, якщо бiдну Раiсу не рахувати? Лише донецькi, неблагополучнi i кияни? – здивувався голова Килимiвськоi сiльради Косюк, продивляючись перелiк нових шанiвських житцiв. – ДНК якесь! Вислiв прижився. Про шанiвцiв тепер тiльки так i казали: ДНК! Донецькi, неблагополучнi i кияни. Кияни були у меншостi. Рулювали донецькi, бо вiдмовлялися почуватися тут чужими i тимчасовими. Одного дня Артем Полiщук зiбрав житцiв Шанiвки бiля постаменту, на який чиясь добра рука прилаштувала велику фаянсову вазу для квiтiв, запропонував: – Люди, давайте я старостою села попрацюю. Зараз же проголосуемо, складемо протокол i я вiдвезу його до Килимiвки, у сiльраду. – Артемчику, а воно нам треба? – спитала баба Ада. – Шанiвку вже до складу Килимiвськоi сiльськоi ОТГ включили, а нас нiхто i не спитав. Завтра нам електрику вiдрiжуть! Чи газ! Скажуть: ви нерентабельнi! Шукайте собi iнше мiсце на життя чи палiть свiчки, а грiйтеся дровами. – А я на власнi очi бачила, як хтось iз килимiвських смiття бiля шанiвських хат викидае! – додала Валька Шамрай. – За крайньою хатою скоро справжне смiттезвалище виросте. – І про субсидii нас нiхто не питав, – сказала Вiра Козлова. – Нас узагалi нiхто i нi про що не питае. І хiба це справедливо? – додала Неля Полiщук. – Наче нас нема! – А ми, до речi, громадяни Украiни i маемо право кожний на два гектари землi, – нагадав Артем. – Ви в курсi, чиi землi навколо Шанiвки, чи е вiльнi i коли нам землю видiлять? Не знаете?! Воно й зрозумiло! Бо хтось мае у тiй ОТГ за нашi права дерти горлянку! Так я вiзьмуся за це! Вранцi 21 березня Артем Полiщук якраз i збирався до Килимiвки у справах малоi Шанiвки. Несподiвана поява полiцейського з рiднею поруйнувала плани, бо Петро Нечитайло наказав старостi «попрацювати з мiсцевим населенням, аби пiд ногами не крутилося i дурними запитаннями не вiдволiкало». – Хоч менi скажи, що сталося, – попросив Артем. – Вбивство… – Вбивство? Нефартовий день для Петра, – мовив Тарас Гордiенко, молодший син пiдприемицi Тамари. Приiхав того ранку до Шанiвки на переробленiй пiд ручне керування напiввантажнiй «Toyota ProAce City Verso Long», побачив практично усе населення села бiля постаменту i навiть припустив: бунтуете?.. – Тарасе, якщо ти товар до кiоску привiз, то зараз не зможу його прийняти, – вiдказав йому Полiщук, який, крiм усього iншого, тричi на тиждень не тiльки торгував у Тамарчиному кiоску, а й зробив там громадську приймальню. – Та нi! Я не з товаром. Інше дiло е. – Тарас роззирнувся, побачив Петра Нечитайла на пагорбi бiля покинутого обiйстя, огородженого смугастою бiло-червоною стрiчкою: полiцейський офiцер тупцював пiд горiхом, жваво щось пояснював комусь у мобiльний. – Менi би з Петром побалакати, – додав. – Не зараз! – вiдповiв Артем. – А з Людкою можу? Петро ж з дружиною приiхав? – Тут вона десь… Староста роззирнувся, та замiсть дружини Нечитайла наштовхнувся поглядом на збудженi сяючi очi ii молодшоi сестри: посеред вулицi Стаська Поливанова товклася разом iз Уляною, старшою дочкою неблагополучноi Шамраiхи, прислухалася до розмови старости з Тарасом. І таки все чисто чула, бо раптом рвучко випростала руку, як школярка на уроцi, що дуже хоче, аби ii помiтили. – Я знаю, де Люся! – вигукнула. І вже йде до чоловiкiв. Старости Полiщука наче не бачить, з Тараса очей не зводить. – Ходiмо, Тарасе! Проведу тебе, – сказала аж надто голосно, нiби намагалася приховати хвилювання пiд покривом упевненостi. Тарас глянув на дiвча здивовано: хто така? Погляд iз викликом, волосся рожево-фiолетове на всi боки стирчить, з-пiд розстебнутого дощовика пуп видно, бо короткий топ лиш груди прикривае – вже доросла? А шкiра така чиста-оксамитова, очi наiвнi. Ще дитина. – Я Анастасiя! Люсiна молодша сестра, – Стаська читала Тарасовi думки. – Ми теж iз шанiвських. Як i ви! Моя Люся з твоiм старшим братом Сергiем колись… – Дружили? – Типу того. Тарас усмiхнувся: – Показуй, де тут твоя сестра, Анастасiе. – Стася! Мене всi Стасею звуть. Але менi бiльше подобаеться так, як ти кажеш: Анастасiя. Шанiвською вулицею Стаська закрокувала поряд iз Тарасом. Все косувала на хлопця, наче вимiрювала вiдстань мiж ними, бо боялася випадково торкнутися його руки. Не витримала градусу емоцiй, швидко озирнулася до Улянки, усмiхнулася iй так щасливо i задьористо – аж усi квiти по всьому свiтовi вiд тоi посмiшки розцвiли. До Тараса повернулася. – Он у ту хату Люся зайшла! – вказала на акуратне причепурене обiйстя. Людмила вiд усього серця хотiла допомогти чоловiковi, але собi – бiльше, тому й Петрове завдання побалакати з шанiвцями виконала з урахуванням власних iнтересiв. Перекинулася кiлькома словами з ДНК, iз подивом з’ясувала: виявляеться, давня ii шанiвська подружка Катерина вже не перший рiк живе не у мазанцi за селом, а у Шанiвцi, у хатi удови Раiси. – Так це ж менi пiдходить! Роззирнулася похапцем, наче сеi ж митi мала уздрiти Катерину бiля постаменту, де зiбралися люди. Аж нi – не видно! І вже цiкавiсть Людмилу бере, бо сто рокiв не бачила подругу. Якою стала? – Не проблема! Сама до неi пiду. Корона з мене не впаде! Рiшучо подалася до Раiсиноi хати, на подвiр’я зайшла, зупинилася, аби дух перевести i запитання сформулювати, бо мала якось випитати у Катерини про ii нiчнi походеньки. – Хiба це головне?! – раптом призналася собi. Двiр уважнiше оглянула, аж жахнулася: геть нiчого не змiнилося на знайомому з дитинства сусiдському подвiр’i! Тут колись малою гралася з Сашком, Людмилчин тато разом iз Сашковим татом дядьком Романом разом колупалися у старому iхньому «жигулi», а Людмилчина мати разом iз Сашковою матiр’ю тiткою Раiсою лiпили вареники на всю компанiю. І спiвали. Спогади накрили: Сашко загинув, дядько Роман згорiв, а потiм i рiдне село. Їм iз Катькою тодi по скiльки було? Тринадцять? Чотирнадцять? Як Стасьцi нинi! Людцi пощастило: з батьками лишилася, життя склалося, а Катька… Тiй – особливi дари, бо ж нiчого не бувае безплатного. Людмила тепер це точно знае. Тiльки подумала, аж бачить: з-за хати на подвiр’я молода жiнка йде. – Катя? – роздивлялася, не приховуючи цiкавостi. – Катю, ти? Катерина зупинилася. Дивилася на Людмилу ошелешено, наче iнше свое життя згадувала. Та така… гарна стала! Тоненька, наче травинка, коси густi-хвилястi – аж розкiш, лице як з iкони, коли все е на тому лицi – i шкiра матово-молочна, i нiс витончений, i брови виразнi, i вуста, та всю увагу забирають на себе невимовно сумнi свiтлi очi. Та така, дiдько, молода! Наче й не двадцять вiсiм – вiсiмнадцять! «Я б подивилася на неi, коли б вона двiйню виносила!» – подумки психонула Людмила. Вище пiдсмикнула джинси на дебелiй дупцi. – Ти красивою стала! Чесно! А мене не впiзнала? – спитала обережно. Напружилася: ще пам’ятала останню зустрiч iз подругою пiсля пожежi у Шанiвцi. «Прощавай», – сказала тодi Катерина, зачинивши перед носом подружки дверi. – Упiзнала, – м’яко усмiхнулася Катерина. – І чогось захотiлося гукнути: Людка! Як колись. Людмила так зрадiла неочiкуванiй Катерининiй привiтностi, аж видихнула з полегшенням: – Ото бiда! Хочеш казати «Людка», то й кажи! Чи ми чужi? Все дитинство – нерозлучнi були. – А ти… чого тут? – спитала Катерина. – А ти не знаеш? У вас тут – надзвичайна подiя! – Не виходила сьогоднi з двору. Тiтцi Раiсi геть погано. Я вночi навiть для неi одну траву вiдшукати намагалася, та все марно. Значить, до похорону слiд готуватися. Людмила пожвавiшала, наче новина про те, що бiдолашнiй Раiсi недовго залишилося, неабияк тiшила. – Так ти усе ясно бачиш, Катю! Аж страх бере! – Не бiйся, Людко. – От легко тобi казати! А я боюся! Так сильно боюся, аж ригаю iнодi! Чесно! – І чого боiшся? – Один козел примушуе мене до цього… Коротше кажучи, щоби я з ним трахалася. І вiн до дiдька впливовий: просто так послати його пiд три чорти не вийде. А в мене ж – сiм’я! Чоловiк, сини. Та й, якщо вже чесно, гидую я зi старим! Допоможи, подружко! – Усiм допомагаю, чим можу. – Оце гарно! Оце дiло! Людмила заметушилася, стрiльнула очима: нiкого поблизу нема? – Чуеш, Катю! А давай до хати зайдемо, бо щось я… нiби замерзла! – збрехала. На чепурнiй кухнi швидко дiстала клаптик староi квитанцii за газ, що завалялася у кишенi, ручку. – Я тобi на паперi прiзвище i посаду покидька напишу, а ти… наворожи, щоби те падло вже… сконало. – Людко! Не займаюся я таким! – Добре! Хай живе, але щоби посаду втратив. Бо при посадi вiн i з iнвалiдного вiзка мене тероризуватиме. А от коли дадуть копняка пiд зад, отодi я йому все пригадаю! Людмила швидко написала прiзвище i посаду свекра, поклала папiрчик на стiл, насторожено глянула на Катерину: стояла бiля столу, закинула голову вверх, очима – у стелю так, наче й немае зовсiм стелi, лиш небеса. А Катерининi думки, як i очi, туди i спрямованi, до небес. «Чи вже ворожить?» – Людмила напружилася. Пiдсунула папiрчик ближче до Катерини. – Кать, чуеш! Я ж – не на халяву! – прошепотiла. – Грошi заплачу, як тiльки цей… результат буде. Катерина повернулася до Людмили i раптом усмiхнулася так незрозумiло i дивно: хоч як нагороду розцiнюй, хоч як ляпас. – Та чесно! – запевнила Людмила. Вже хотiла додати, що може сьогоднi ж змотатися додому, у Килимiвку, по аванс, та знадвору хтось застукав у хвiртку. – Люсь! Ти тут? – почула голос Стаськи. * * * Стаська не наважилася заходити на подвiр’я, бiля якого вони з Улянкою опинилися напередоднi вночi. Стовбичила на вулицi, заглядала у двiр через невисокий паркан. Усмiхалася: диво таки сталося! Хоч i не вдалося поворожити вночi, результат отримала. Не тiльки привернула увагу Тараса, а й поспiлкувалася з ним. Хiба вiн пiсля цього Стаську забуде?.. Та це ж геть неможливо! Витягнула шию: цiкаво, про що хлопець iз Люсею говоритиме?.. Тарас чекав на сiльрадiвську юристку посеред двору. Роззирався, крутив у руцi ключi вiд «тойоти». Людмила не одразу вийшла, здивовано знизала плечима, побачивши Тараса: а ти тут якого бiса? – Тут же колись Сашко жив, так? Мiй Серьога з ним товаришував… – раптом мовив Тарас. – Ми усi тут колись жили, тiльки ти тодi геть малим був, – вiдповiла Людмила. – Не таким уже й малим! У перший клас пiшов, коли Шанiвка згорiла. Людмила око примружила, глянула на Тараса з досадою: вiд такого важливого дiла вiдiрвав, трясця матерi! – Тарасе! Ти отут нащо?! – гукнула сердито. – Спогадами дiлитися? Тарас головою мотнув: аби ж! – Ходи ближче, – вiдповiв. Коли Людмила пiдiйшла, мовив тихо: – Мамка мене до Петра послала, та вiн нинi – як iнодi мобiльний зв’язок у Килимiвцi – недоступний. Оце рiшив тобi все розповiсти. Людмила вiдчула, як руки, ноги, хребет i навiть язик у ротi стали холодними. – З малими щось? – прошепотiла. – Та нi! З цим… Із суддею! Свекром твоiм. Людмила вухам не повiрила! Зиркнула на Тараса з пiдозрою, думки метушаться. Та хiба? Вона онде тiльки-но… старому пердуну фатальних проблем замовила, а вони на нього вже i звалилися?.. Невже помер?! Оце була би радiсть! – Що з ним? – мовила обережно. – Пiд ранок на об’iзнiй неподалiк райцентру знайшли його «лексус» пом’ятий. І чоловiка збитого. – Свекра хтось збив? – заплуталася Людмила. – Нiхто його не збивав. Суддiвський «лексус» збив дядька. Його до лiкарнi доправили. А суддю знайти не можуть. Дзвонять йому, але вiн не вiдповiдае. Оце все мамка i звелiла Петровi переказати. – А мамка твоя звiдки дiзналася? – З району iй хтось подзвонив. З полiцii. Попросили Петра попередити по-тихому. Типу – не дзвонити, а особисто з ним поспiлкуватися. Мамка – до вас, а ви з Петром вже на Шанiвку дременули. – Гiм-мно собаче… – прошепотiла Людмила. – Оце ми дiждали «радостi»… – Реально нефартовий день для Петра. Людмила глянула на Тараса насторожено. – Не кажи ж нiкому! – До вечора однаково всi знатимуть. Особливо якщо той дядько помре. Людмила завмерла, дивилася крiзь Тараса. «Катька, певно, вже знала про свекра, коли я прийшла, – плигали думки. – І хiба я тепер маю iй платити? Чи заплатити, аби вона добила своiми ворожiннями покидька, де б вiн зараз не був? Чи таки не платити? Ой… Оце менi е над чим думати…» – А куди ж старий… подiвся? – ледь не ляпнула «козел», та вчасно вiдкоригувала фразу. Вiдповiдi не чекала. Зiрвалася: швидко йшла з двору. Вискочила на вулицю, смикнула молодшу сестру: зi мною ходи! Не бачила, як Стаську на шмаття рве: за Людмилою йде, до обiйстя озираеться, щоби на Тараса ще хоч раз глянути. Вiн чому на вiдьминому подвiр’i залишився? * * * Тарас впустив ключi вiд «тойоти». Вже збирався йти з чужого обiйстя за сiльрадiвською юристкою услiд, крутонув на пальцi кiльце з ключами, кiльце зiрвалося з пальця, ключi – дзень! І вiдлетiли до ганку. «Добре, що нiхто не бачить», – подумав. Не любив на людях демонструвати рухи, якi ще давалися йому важко. Ходив без кульгання. Нiхто б i не здогадався, що на протезi. А от присiсти не мiг. І нахилятися без напруги ще не навчився. Ступив крок до ганку i побачив у отворi прочинених дверей дiвчину: тоненьку, сумнооку… «Хiба у Сашка була сестра?..» – спробував пригадати. Дiвчина усмiхнулася, легко спустилася з ганку, пiдняла ключi. Простягнула iх Тарасовi. Знiтився чогось, ключi взяв, та все не мiг вiдiрвати очей вiд незнайомки. Вiйнула косами – i нема. Не встиг навiть «дякую» сказати. Хто така?.. Петро Нечитайло страшенно хотiв спати. Тупцював бiля ями, яка вже давненько стала могилою невiдомiй людинi, мрiяв тiльки про одне: хоч би швидше до мiсця злочину дiсталася слiдчо-оперативна група з району. Вiн членам СОГ картину докладно опише, бо у Петра – все по поличках. Про те, що учора до ночi пиячив iз татом-суддею, не скаже. І про те, що уклався ближче до пiвночi, а висмикнули iз постелi ще до шостоi. Отак почне: о 6:40 ранку – отримав анонiмний сигнал про закопане людське тiло, одразу вiдреагував, тобто виiхав на мiсце ймовiрного злочину. 6:50 – в’iхав у Шанiвку. 7:00 – вже був у садку, де анонiмний сигнал пiдтвердився, бо Петро знайшов несвiже мертве тiло. 7:20 – зателефонував до райвiддiлу, повiдомив про злочин. Огородив мiсце злочину смугастою стрiчкою i власною персоною забезпечив недопущення до нього стороннiх осiб. Паралельно з допомогою свiдомих громадян з числа власноi родини провiв ретельне опитування мiсцевого населення для отримання iнформацii, яка могла би допомогти слiдству. І от тепер… Двi години поспiль, бо на годиннику вже дев’ята ранку, геть нiчого не робить, а лише все чекае i чекае на ту СОГ, а вона наче не на авто, а на кривiй коняцi сюди iде-iде, бо нiяк доiхати не може! – Дiдько, а звiдки я анонiмний сигнал отримав? – згадав про проблему. За усiею тiею метушнею забув про головне. Забiгав навколо ями. – Думай, Петре, думай! А воно – не думаеться! Психонув: та ма-атерi твоiй ковiнька! Аж бачить: розбитим новим асфальтом до Шанiвки слiдчо-оперативна група на бусику наближаеться. – Хiба не засiдка?! Не могли десь на пiвдорозi зламатися? – ще бiльше психонув. – І що тепер робити? Нащо я жiнку послухав?! Йолоп! Захотiв вiн розвiяти дружининi страхи! І вже зiбрався кричати: Людо! Людо, скорiш сюди! А дружина сама до нього чеше: ракета, не дружина. Очi блищать, щоки горять. Вiн iй: – Он вже, бачиш?! Їдуть! І що казати? Хто той анонiм? Звiдки вiн, холера, взагалi взявся! – Та придумай щось! Хiба до того? – Людмила йому. – Стиць, Людо! А до чого? У нас цього ранку з’явилася бiльш важлива справа?! – Петю! Тiльки спокiйно, – жiнка раптом вiдчула величезну свою значущiсть навiть у масштабах Всесвiту. – Я – з тобою! Петро вирячився на дружину ошелешено. – Менi мало полегшати? – Знаеш що, Петю! Якби мiй тато розбив свого старого «жигуля» об чужу людину i та людина отримала тяжкi ушкодження, а сам тато пропав би… Я би радiла вiд того, що ти поряд. – Твiй тато… устряг у халепу? – Мiй? Твiй, Петю! – У мого тата немае «жигуля»! – Тому розбив, що мав: «лексус»! І збив якогось дядька! Чи не так? Чекай! Дядька збив «лексус», а де твiй тато – нiхто не знае. Кажись, так… Дядька знайшли, «лексус» е, а твого тата – немае! Йому дзвонили, та вiн не вiдповiдае. Оце все тобi попросили переказати особисто. – Хто?.. – Певно, твоi колеги з району, – Людмила замовкла на мить, усмiхнулася приголомшеному чоловiковi. – І от скажи тепер! Хiба ти не радий, що я – з тобою?! Петро смикнувся. Кинув зацькований погляд у бiк бусика зi СОГ, який невiдворотно наближався, заметушився, дiстаючи з кишенi мобiльний. – Аж всираюся, такий радий! І вже помовч, Людо! Татовi дзвонитиму! – Петю, не забув? Твiй тато вiд нас учора п’яним поiхав! За кермом! Петро опустив руку з мобiльним, зиркнув на дружину розгублено: що робити?.. – Маемо швидко домовитися! – вже рулювала дружина. – Ви вчора не пили! Зрозумiв? Бо твiй тато i тебе за собою услiд на лаву пiдсудних потягне! – Добре! Не пили! – Петро дмухнув на дружину. – Вiд мене не тхне? – Та е… – Людмила – по кишенях. Дiстала м’ятну цукерку. – На! Тiльки ж смокчи, не ковтай! І скажи «спасибi», що сiльрада вирiшила стати ближчою до людей, тому в коридорi для вiдвiдувачiв вазочку з цукерками поставили. – Людо, якщо з татом щось сталося… – Петю, геть не про те ти зараз думаеш! Тебе одразу спитають: куди Георгiй Іванович вiд вас поiхав? – Додому? – Нi! – А куди? – Ми не знаемо. Вiн нам не доповiдае. Ми не в курсi. Поiхав тверезий у невiдомому напрямку. Запам’ятав? – Та не дзижчи! Запам’ятав! Дiдько! Але якщо з татом щось станеться… – Петро знову вхопив мобiльний, набирав номер суддi, одночасно питав: – І про анонiма того незрозумiло, що казати! – От дався вiн тобi! Скажи, повiдомив, що нетутешнi покидьки призвичаiлися бiля Шанiвки смiття викидати, а ти iх пiдстерегти хотiв, бо ти – за екологiю i довкiлля. Натомiсть на мертвяка натрапив. – Нормальна версiя! – кивнув Петро. Тримав мобiльний бiля вуха, прислухався до довгих гудкiв. – І анонiм не потрiбний! Менi ДНК про чуже смiття вже дiрку в головi прогризли. От i скажу… – Петро раптом почув, як на iншому кiнцi дроту припинилися гудки. Напружився. – Тату?.. – мовив обережно. Людмила витрiщила очi: живий? – Сину, ти? – почули у слухавцi млявий, нiби спросоння, голос суддi. – Якого бiса так рано дзвониш? Робити нема чого?! У мене субота, Петре! Все! Вiдбiй! – Тату, прошу! Не клади слухавку! Чуеш?! – Петро так розхвилювався, ледь м’ятною цукеркою не вдавився. – Що з тобою сталося? Ти де?.. Якби голова районного суду Георгiй Іванович Нечитайло раптом увiрував у невiдворотнiсть покарання i втямив, що за спiвпрацю iз неупередженим об’ективним слiдством зможе отримати менший строк, вiн неодмiнно розповiв би правду. Як вчора близько пiвночi, п’яний мов свиня, за кермом свого «лексуса» виiхав iз Килимiвки, де трохи невдало погостював у сина, бо не змiг покористуватися невiсткою, тому роздратувався i вирiшив iхати не додому, у райцентр, де у триповерхових хоромах дотлiвала вiд самотностi його стара суха дружина, а до одного цiкавого генделика з лазнею на об’iзнiй. Хазяйка того генделика була не тiльки молода й ловка, а й недвозначно практична: за триста гривень окремим впливовим гостям дозволяла робити з собою всяке, та лише п’ять хвилин, задля чого тягала за собою справжнiй пiсочний годинничок. Спливли п’ять хвилин – знову давай iй триста гривень. Отаке стерво! Аж завжди цiкаво, скiльки разiв по триста вона витримае, i, кажуть, дехто пробував з’ясувати, та завжди чоловiки першими здавалися, а тiй панi – хоч би що! Та того вечора до цiкавого генделика з лазнею Георгiй Іванович не доiхав. Вже повернув на об’iзну, додав швидкостi, бо чому би не мчати на максимумi, коли траса порожня. Розiгнався до двохсот, аж уявив, що вiн – не старий суддя Нечитайло, а оцей стрiмкий потужний «лексус». – А на тобi, корово ти невдячна! На! – тиснув на газ, кричав не лише конкретнiй Людцi, яка так безславно обригалася у ту мить, коли мала задовольнити сексуальнi потреби свекра, а всiм жiнкам! – На! На! – горлав i трахав уже не всiх жiнок, а увесь бiлий свiт. Де вже тут побачити дядька, який бреде узбiччям? Бiдаха вижив лише тому, що за хвилину до того, як автiвка скосила його, суддя прибрав з педалi газу ногу, бо ii судомами звело. «Лексус» уповiльнив хiд… Бах: пом’ята автiвка на узбiччi, недвижний дядько на дорозi. І вишенька на тортi: неушкоджений п’яний суддя за кермом мордякою у подушку безпеки. Сказати «миттево протверезiв» – нiчого не сказати. Нечитайло старший не просто протверезiв, а й абсолютно чiтко побачив свое майбутне: тюрма, нелюдськi страждання, скора смерть! Мав уже зараз щось робити, аби забезпечити альтернативу. А що?! Заметушився-засiпався, не полишаючи водiйського мiсця: вихопив iз бардачка паперовi салфетки, витирав ними кермо, подушку безпеки, передню панель, двернi ручки, хоч i розумiв, що все те – повна дурня! Все косував на недвижного дядька. Вимкнув фари, вискочив з автiвки: куди бiгти? Лiворуч об’iзною до райцентру шлях веде, праворуч за сорок кiлометрiв Килимiвка, син, клята невiстка – всi бiди через неi. – Може, тiло сховати? – промайнула найдурнiша з думок. Пiдбiг до недвижного тiла, вхопив дядька за руки… А ти Боже! Дядько важкий, з мiсця його не зрушити, а руки суддiвськi тепер – всi у кровi жертви. – Зараза! Зараза! – закривавленi руки об пiджак витирае, роззираеться. Що робити? – Син допоможе! Хай тiльки спробуе не допомогти! – покинув автiвку, побiг, як мiг, порожньою трасою у бiк Килимiвки. Скоро знесилився. Зупинився. Руки трусилися. Ледь дiстав iз кишенi мобiльний, i вже зiбрався мобiлiзувати собi на допомогу Петра, та побачив на екранi пропущений дзвiнок вiд давнiшнього приятеля Івана Залускiвського. Колись i дня не минало, щоби не зiдзвонювалися. Дружба в минулому, але й ворогами нiбито ще не стали. План виник миттево. Лиш набирав Івана, вже знав, що казати. – Вчасно нагадав про себе, Іване! Серйозна розмова е! Невiдкладна, – голос твердий-суворий. – Ти де е? – спитав, бо Залускiвський наплодив нерухомостi по всьому району: у Килимiвцi хату мав, у райцентрi, навiть у малiй Шанiвцi, а мiж райцентром i Килимiвкою у лiсi ще й двоповерхову дерев’яну халабуду на 200 квадратних метрiв побудував, яку скромно називав мисливським будиночком. – У мисливському будиночку, – пiдтвердив Іван вiдчайдушнi суддiвськi сподiвання. – Заiдеш? – запитав. – Краще сам заiдь по мене! – суддя вiдновив дихання, знову сунувся подалi вiд мiсця ДТП. – Повiр – це у твоiх iнтересах. – Куди заiхати? – без ентузiазму запитав Залускiвський. Нечитайло вдивився у темний шлях попереду: лiс, чорнота, тiльки на узбiччi бiлборд «Бережiть лiс». – На об’iзнiй бiгборд дурний про лiс знаеш? Бiля нього чекатиму! І давай без запитань! Їдь уже швидко, бо справа термiнова! – не дав Івановi змоги вiдповiсти, вiдрубав зв’язок. – Бережiть… Бережiть… Бережiть… – знай бурмотiв, чекаючи Залускiвського, як останню надiю. – Оце ти, Жоро, мене пiдставляеш! – Залускiвський навiть не намагався приховати обурення. Всякого бувало у iхньому життi, не пацани давно, обом – за шiстдесят! Не раз допомагали один одному обiйти закон чи мати вiд нього особистий зиск, але щоби робити приятеля спiвучасником свого косяка – такого ще не бувало! Якби ж Іван наперед знав, нащо пхаеться поночi на об’iзну! Побачив суддю без «лексуса»: тупцював на своiх двох, як проста людина, пiд «Бережiть лiс». Костюм пожмаканий, пiджак i руки у кровi! Ускочив в автiвку Залускiвського, наказав: жени до свого мисливського будиночка, там усе розповiм. Але й у файному зрубi, що заховався посеред лiсу далеченько i вiд об’iзноi взагалi, i вiд мiсця нiчноi пригоди конкретно, спочатку заковтнув дозу горiлки, виматюкався так брудно, що навiть Залускiвський скривився, i тiльки потiм признався: – Я тiльки-но якогось козла збив. Ти – мое алiбi! – Яке алiбi? – Залiзобетонне! – роздратовано вiдповiв суддя. – Чи я «лексус» отам покинув, щоби отут твоi скиглення слухати?! Не сци, Іване! Прорвемося! Усiм маеш казати, що я приiхав до тебе на своiй автiвцi десь перед пiвнiччю, що вiдпочивали усю нiч iз горiлочкою… – А «лексус» твiй? – А «лексус» мiй уночi якесь дурне падло вкрало. Бач, захотiлося йому покататися на крутiй автiвцi i людиною себе вiдчути. Ну, i наiхав на ще одного такого ж барана. Перелякався, автiвку покинув i втiк. Отак справа виглядатиме. А далi ми дамо iй хiд саме у цьому напрямку. – Жоро, я вже не кажу про те, що у мене паркан три метри заввишки, собаки i камери… – Камери повимикаеш, а «лексус» я… нiбито на пiд’iздi до твоеi фортецi залишив! – Припустимо! Але ж доведеться знайти, кого за кермо «лексуса» посадити? – Воно тобi треба, Іване? То – не твоi дiла. Є люди: знайдуть, посадять… Ти затям: ми з тобою геть нiчого про все те не знаемо. Що мiй «лексус» вкрали, що ДТП сталося. Ми оце вiд пiвночi бухаемо, як молодi, бухатимемо до ранку, а щоби нам нiхто не заважав, зараз же вимкнемо мобiльнi. Суддя вимкнув свiй мобiльний, уп’явся недобрим поглядом у Залускiвського. – Вимикай! Чи спочатку хочеш знати, що матимеш за свою маленьку дружню послугу?.. – А чим ти, Жоро, таку пiдставу зможеш менi компенсувати? – вiдповiв Залускiвський зверхньо. Минули тi часи, коли вiн услiд за олiйнею i кролятником, що згорiли разом iз Шанiвкою, втратив землi, за якi заплатив хоч i незаконно, хоч i копiйки, але ж – своi копiйки! Надолужив… Та так надолужив – хоч хазяiном району називайся, хоч королем – у брехнi не звинуватять. – Ти, Іване, дивлюся, перестав закон поважати, – набундючився Нечитайло. – Така позицiя завжди боком вилiзала! – Не заводься, Жоро! Поможу! Але ти про це не забудь! – вiдповiв Залускiвський, вимкнув мобiльний, бо, дiдько, куди подiтися? – А ти так поможи, щоби я нiколи не змiг того забути! – суддя став стягувати закривавлений костюм. – Перевдягтися знайдеш? А мое лахмiття спалити треба! Зробиш? – Звiсно, спалю! Менi ще тут тiльки твого закривавленого одягу не вистачало! – За це i вип’емо! – резюмував суддя. Насправдi, всю нiч пили. Чи вiд того, що вiдверто дратували один одного, чи вiд того, що обое вiдчували однаковий прихований страх, на ранок ще усвiдомлювали дiйснiсть i пам’ятали причину нiчного запою. Суддя оцiнював ситуацiю бiльш адекватно, тому запропонував збадьоритися пiд прохолодним душем перед тим, як увiмкнути мобiльнi. Залускiвський з iдеею погодився, та реалiзувати ii делiкатно не зумiв – запхався до душовоi кабiнки разом iз суддею… А ранiше ж дружбана Жорку Нечитайла абсолютно голим нiколи не бачив! Навiть у лазнi простирадлами прикривалися. І так вразили старого пузатого Залускiвського зiв’яла обвисла шкiра суддi, сальнi боки, кривуватi волосатi ноги i живiт-гарбуз, з-пiд якого чоловiчi причиндали й не роздивитися, аж засмутився: сильно здав Жорка… – Сильно ти здав, Іване, – почув голос суддi. Очi пiдвiв: Жорка Нечитайло iз вiдвертим спiвчуттям роздивлявся голого приятеля. – Ти хвилюйся за те, аби я тебе, Жоро, не здав! – психонув Залускiвський. Вискочив iз ванноi кiмнати, i хоч мрiяв, аби суддя забирався вже свiт за очi разом зi своiми косяками, втямив врештi: нiчним застiллям забезпечення Жорцi алiбi не обмежиться – мiнiмум до обiду тирлуватиметься у мисливськiй хатинцi Івана. Роздратувався ще бiльше: якого вiн мае суддi допомагати? Цей козел Нечитайло останнiм часом знахабнiв, став заходити на Іванове поле впливу. Таке враження, що хоче посунути Залускiвського. «Дiдько, гнати його треба! Бо чим заплатить менi за помiч? – подумав. – Нiчим! Наразi менi Жоринi послуги – геть зайвi…» Та один вранiшнiй дзвiнок змусив Івана Залускiвського оперативно переглянути прiоритети, навiть повiрити: суддя вляпався у лайно не випадково, а лише для того, аби стати у пригодi йому, Івановi. Тiльки увiмкнув мобiльний. Продивлявся пропущенi, спостерiгав за суддею, який уже збрехав синовi, як приiхав до Івана погостювати, i тепер дуже натурально обурювався тому, що «його “лексус” вкрали якiсь покидьки, ще й людину на ньому збили, а що полiцiя робить?!» І тут задзвонив мобiльний Івана. Телефонував Василь, моторний секретар i помiчник Залускiвського, який уже готував для шефа грунт на осiннi вибори. – Іване Миколайовичу, вибачте, що турбую у вихiдний, але ви… – Хлопче! Короче! – Шанiвка – це ж ваш майбутнiй виборчий округ… – Ще короче! – Там нинi вранцi труп невiдомого чоловiка знайшли. На покинутому обiйстi у саду за балкою. Кажуть, багато рокiв пролежав. Нiхто не знае, що там сталося… «Я знаю!» – подумав Залускiвський. Василь продовжував торохтiти у слухавку, а перед очима Івана вже стояла картинка чотирнадцятирiчноi давнини. Струсив спогади. – І нащо ти оце все менi розказуеш? – помiчниковi. – Подумав… Може, на цьому активiзуватися перед виборами. Заявити позицiю, взяти участь… – вже не так упевнено вiдповiв Василь. – Щоби я на мертвих популярнiсть завойовував? Та ти дурний? Я заради живих у полiтику пхаюся, мать твою! Зв’язок вiдрубав i раптом вiдчув… полегшення. «А на що я сподiвався? – подумав. – Що з роками усе саме по собi розсмокчеться? Давно ясно було: проблему доведеться вирiшувати. І отут, трясця матерi, Жора менi згодиться!» Суддя строчив смс-ки у район iз вимогою «термiново знайти викрадачiв “лексуса”, бо сам знайде…», коли Іван поставив перед ним склянку розсолу i сказав: – Я тобi допомiг, Жоро, тепер твоя черга. – Скоро ти… зорiентувався, – здивувався суддя. – Карта так лягла. – Яка карта? – Сьогоднi у Шанiвцi старий труп знайшли. Так хай його якнайшвидше до району заберуть, типу для розслiдування, i там тихо прикриють справу. Зможеш органiзувати? Суддя кинув на Залускiвського чiпкий погляд. – Ти його? – Нi, – збрехав Залускiвський. – Однiй шанованiй людинi маю допомогти. – Не роби з мене йолопа, Ваню! – Не став дурних запитань, Жоро! – Хiба заради цiкавостi питаю? Заради справи! Ми ж маемо приземлитися на унiтаз, не поряд iз ним! Свiдки… подii були? Залускiвський згадав, як чотирнадцять рокiв тому батько малоi Катерини, нинi покiйний Льонька Кохан, кричав йому на шанiвському згарищi: «Чужого покидька найняв копу пiдпалити? Найняв! Потiм убив його за балкою! А Катька моя це бачила! Усе чисто бачила! От ти i злякався! Село на нас нацькував! Усiх чисто попалив, сволото…» – Воно тобi треба, Жоро? То – не твоi дiла, – вiдповiв суддi його ж словами. – Є люди… Розберуться зi свiдками, – додав демонстративно-зухвало, тiльки впевненостi у голос забув додати. Суддя вiдчув слабину. – Чому ж ранiше не розiбралися? – запитав нахабно. За роки, що спливли, Залускiвський не раз пробував дотягнутися до Катерини. Застрягла в його долi, як кiстка у горлi, самим своiм iснуванням колола-нагадувала: все бачила! Одразу пiсля пожежi у Шанiвцi вiдчував нестерпне стремлiння термiново знайти чотирнадцятирiчне дурне дiвча, навiки заткнути iй пельку, та на той час несподiвано виникла серйознiша проблема – дружина Алла. – Аллуня-гарнюня, пiчка розпечена, – згадував ii тiльки так, сам собi зiзнавався ошелешено: i дотепер страшенно сумуе за жiнкою. Вже не зiгрiе, а скiльки разом жили – ох i гаряча! Та красива: велика, не груба-товста, розкiшна, пишнотiла. З характером: гордовита, щедра. Нiколи терплячою не була, а чоловiковi вiрила, тому проти нього нiколи не йшла, допомагала у всьому. У собi причини шукала, коли Залускiвський вперше у гречку скочив, потiм ще, ще; не зважала, коли люди почали перешiптуватися, що пiдприемиця Тамара свого молодшого сина Тараса вiд Залускiвського народила. Та у страшнiй шанiвськiй пожежi дружинина вiра у чоловiка вигорiла до денця, наче й не було ii нiколи. Плюнула Івановi помiж очi, залишила у райцентрi самого, повернулася у Шанiвку. Лиш попередила: – Катерину зачепиш – уб’ю. Й сумнiву не мав: не жартуе. На той час уже знав: дiвчинка-свiдок його злочинiв, яка до того блукала невiдомо де, повернулася i оселилася бiля вигорiлого села у спорожнiлiй мазанцi староi ворожки баби Килини. От тут би Залускiвському i навiдатися до малоi, та бунт дружини кардинально змiнював прiоритети. Надто багато знала Алка про чоловiковi махiнацii. Варто було iй рота вiдкрити – кiнець Залускiвському, тож дратувати жiнку сiканнями до Катерини нiяк не мiг. Натомiсть настирливо намагався повернути Аллу до сiм’i й покори. Спочатку нахрапом, потiм умовляннями i навiть грошима. Алла у корiнь дивилася. – Так боiшся, що про темнi справи твоi розбазiкаю?.. – А тобi бiльше нема чого робити, тiльки базiкати? – роз’ярився. Вколов жiнку у найболючiшу рану. – Тодi краще пiди i вiддайся хоч чорту кульгавому, хоч першому-лiпшому, хоч кому! Може, врештi дитинку народиш! Ото й буде тобi чим займатися до кiнця життя! Й на слово у вiдповiдь не розщедрилася. Таким гiрким поглядом пропекла: навiки на серцi Івановiм опiк лишила. Пiшла, наче у воду впала i пропала. Де була? Залускiвський намагався не думати про те, заспокоював себе: – Доки не чiпатиму Катерину, Алка про моi дiла мовчатиме. Та й повернеться ж до мене колись… Не повернулася. Живою вже не побачив. За рiк пiсля iхньоi останньоi розмови у вiцi 39 рокiв Алка померла вiд критичноi крововтрати пiсля гiнекологiчноi операцii в однiй зi столичних приватних клiнiк. Залускiвський зачинився у новiй файнiй хатi у Килимiвцi: не iв, не пив горiлки, як би хтось мiг подумати, лиш тихо i вiдчайдушно вив кiлька годин поспiль. Припинив лише задля того, аби iз сухими очима вийти до людей i сказати: – Сам поховаю. Все – сам! Тiло з моргу забрав. Обмив, вдягнув, у труну поклав, найкраще мiсце на старому шанiвському цвинтарi вибрав, бо там хотiла спочивати, собi поряд мiсце залишив. Рвав пуп, навiки надiрватися намагався, та пам’ять не вiдбило, легше не стало. – І тебе я вбив, Аллуню… – прошепотiв мертвiй дружинi у вушко перед тим, як труну стали забивати великими цвяхами. Мертва красуня Алка Залускiвська ще довго Катерину охороняла, бо варто було Залускiвському лиш подумати про те, щоби врештi дiвчинi шию скрутити, як згадував свою Аллуню. Серце стискалося, плив споминами, згадував жiнчине застереження, признавався: дiстане i з того свiту, як захоче. І була то не тупа забобоннiсть, а скорiше данина пам’ятi жiнцi, яку Залускiвський, як виявилося, сильно любив. Та реальнi загрози страшать бiльше кари небесноi, а Катерина залишалася загрозою. – Чому мовчить? – не переставав дивуватися. Вiд знайомих знав: дiвчина хоч i залишилася у мазанцi баби Килини, геть непростою стала – лiкуе людей, бачить iхнi хвороби, проблеми. – Чому ж нiкому про мене не признаеться?! – мордувався. – Не просто ж так! А час собi бiг. Коли вiд пожежi у Шанiвцi сплив не один рiк i вже мало хто пам’ятав, з чого бiди почалися… Коли спомини про покiйну Алку вже не зв’язували Івановi руки так мiцно, як ранiше, вирiшив врештi остаточно розiбратися з дiвчиною. Одного лiтнього вечора, коли сутiнки напилися чорного чаю i стали духмяною нiччю, поiхав до мазанки. Плану не мав, на зухвалостi рухався. – Може, поговорю з нею спочатку, грошима пельку заткну. А якщо вже побачу повне небажання контактувати конструктивно… перейду до бiльш радикальних дiй, – бурмотiв, скеровував у бiк Шанiвки недавно придбаний дворiчний «джип гранд чирокi». Повернув з дороги мiж Килимiвкою i Шанiвкою на грунтiвку: вела до старого кургану. Поряд iз ним на горбочку помiж вишневих дерев i причаiлася мазанка. Побачив у темрявi миготливе свiтло у вiкнi хатинки. Плани раптом з’явилися i виструнчилися. – А про що розмовляти? Менше слiв, дешевша ця… телеграма, – прошепотiв глухо i тоi ж митi ледь не врiзався носом у кермо, бо джип раптом заглух i зупинився. Залускiвський виматюкався, завiв двигун. Скерував вперед – не iде автiвка, на мiсцi буксуе. Назад скерував – iде. Що за чортiвня?! Знову вперед, до мазанки – не реагуе, двигун гарчить, автiвка стоiть, колеса не крутяться. Заглушив двигун. Вийшов, обiйшов джип, пiд колеса зазирнув: нiщо не заважае? Не виявив нiчого пiдозрiлого, дiстав мобiльний, аби зателефонувати механiку, який постiйно обслуговував автомобiльнi придбання Залускiвського, та мобiльний вислизнув з рук, впав у чорну пилюку грунтiвки. А вже нiч, нiчого не видно! – Ну це вже вооще! – психонув Іван. Лазив на карачках по грунтiвцi, мацав землю, намагаючись вiдшукати мобiльний: вiн же десь тут мае бути! Телефон – як крiзь землю! Та на тому пригоди не закiнчилися, бо коли плазував, з кишенi випали ключi вiд файного «джипа гранд чирокi». – Що?! Нi, дiдько, тiльки не це! – брудними руками вивертав кишенi свiтлих лляних штанiв, знову впав на колiна i заприсягся: не розiгнеться, поки ключi не знайде. Та на шляху дотримання слова дiлом Залускiвського спiткала нова бiда: у пошуках ключiв i мобiльного розворушив мурашник: тисячi розлючених мурах атакували людину миттево i одночасно. Не дай Боже нiкому… Як пiдскочив! Вiдбiг подалi, штани-сорочку скинув, з нiг-рук-тулуба мурах струшуе, стогне. А мурахи – всюди! Та кусючi! Залускiвський про все на свiтi забув. Як рвонув до дороги, яка з’еднувала Килимiвку з Шанiвкою. До Шанiвки – рукою подати, та тiльки допомоги не дочекатися, бо на той час нiкого, крiм напiвбожевiльноi Раiси, у вигорiлому селi не лишилося: темне, мертве. Ошелешений, напiвголий рвонув до Килимiвки… Вже за годину, умитий, перевдягнений у чуже, та все ще збурений несподiваною навалою дивних подiй повертався до мiсця, де залишив свое майно, з чоловiком килимiвськоi вчительки Степаном, який прихопив потужний переносний китайський лiхтар, завiв свого старого «жигуля» i повiз Івана джип визволяти. І тут сталося найдивнiше: на грунтiвцi, яка вела до старого кургану i мазанки, чоловiки не побачили файного «джипа гранд чирокi». – Іване, може, ти не тут його кинув, а в iншому мiсцi? – обережно спитав Степан. – Я схожий на дебiла? – ошелешений Залускiвський вихопив у Степана лiхтар. Спрямовував його у рiзнi боки, вдивлявся у свiтловi дiри, наче позашляховик – голка мала. Очам не вiрив: та тут же десь автiвка лишалася! Тут! Пiдтвердження отримав несподiвано. У бур’янах обiч шляху раптом заголосила iстерична мелодiя, яку Іван поставив на вхiднi дзвiнки. – Мiй мобiльний! Все правильно! Тут усе сталося! – свiтив лiхтарем у бiк звуку, дерся бур’янами до гаджета. Вхопив його, вiдключив вхiдний дзвiнок, як зайвий тут i зараз, крутив головою. – А джип де? Автiвку так i не знайшли. Залускiвський довго складав два плюс два. Версiю про випадковий збiг обставин вiдкинув одразу. – Ти? Ти?.. – питав чи то в уявноi Катерини, чи то у покiйноi Алки. – Вiдьмою стала? Ворожиш, щоби i наблизитися не мiг? Думаеш, мене це зупинить?.. До наступноi спроби пiдготувався бiльш ретельно. Перш за все вiд п’ят до макiвки облився спреем проти комах, та й того здалося недостатньо, тому прихопив ще й гель, який притишував запалення при укусах мурах. Потiм поклав до кишень два мобiльних! Стосик грошей. Хотiв прихопити шкiряний собачий поводок: довгий, мiцний. Подумав i вiдклав. «Мiй ремiнь спрацюе не гiрше», – вирiшив. Нову «субару форестер», придбану на замiну «джипу гранд чирокi», який так драматично i передчасно пiшов з життя Залускiвського, залишив на подвiр’i своеi килимiвськоi хати. Фантазii пiдказували мати при собi ще й великий чорний пластиковий мiшок з лопатою, та Залускiвський вiдкинув iх тiльки тому, що вважав за краще залишити руки вiльними, а не займати iх важкими предметами. Коли нiч упала на ще теплу осiнню землю, перехрестився затято, наче на подвиг збирався, пiшки попхався до мазанки. Насторожено йшов. Прислухався до кожного шурхоту. Вдивлявся у чорне на чорному, весь час спотикався, та про те, що пiшов без лiхтаря, не шкодував. Виказати себе поночi Залускiвському здавалося першим кроком до провалу. А так i сам – чорний у чорному! Хто побачить? Нiхто й не побачив. Вiдчув. Залускiвський вже повернув з дороги мiж Килимiвкою i Шанiвкою на грунтiвку, яка вела до мазанки, вже здолав третину шляху, вже бачив у темрявi миготливi вогники свiтла: лилися, певно, з вiкон мазанки. А звiдки ще? Аж зупинився. Очi примружив: це ж вiд мазанки вогники? Чи не забагато? Один, два… Чотири? Несподiвано два вогники зрушили з мiсця, попливли у бiк Залускiвського. – Та звичайно! НЛО! Що ж iще?! Це ж мiсце зачароване! – спробував жартувати. – А чому ж – пузом по землi? Лiтай! Ти ж – лiтаючий об’ект! За мить стало не смiшно, бо вогники продовжувати невпинно наближатися. Пливли швидко на висотi приблизно метр вiд поверхнi землi. І тiльки тепер Залускiвський усвiдомив, що стоiть саме на тому мiсцi, де минулого разу його файний «джип гранд чирокi» заглух, а потiм i щезнув назавжди. – Та що за фiгня? – пробурмотiв уперто. Насупився. Вдивлявся у вогники, якi продовжували стрiмко наближатися. «Чого ж я лопату не взяв?!» – тiльки й устиг подумати, коли з чорноти почув грiзний рик, i тоi ж митi на нього плигнув великий, страшний, як наймоторошнiше нiчне видiння, вовк. Залускiвський повалився спиною назад, встигнув iнстинктивно виставити вперед зiгнуту в лiктi руку: намагався прикрити лице. Вовчi зуби уп’ялися у передплiччя. Чоловiк не вiдчув нiчого, крiм сухого факту проникнення чужорiдного тiла у його власне. І хоч болю не було, заволав так вiдчайдушно, аж нiч прислухалася, хоч насправдi видушив iз себе лише тоненький мишачий писк. Паморочилося. Усi вiдчуття забивав сморiд, який iшов вiд тварини. Мозок iдентифiкував його, як запах смертi. – Прости! Прости! – забелькотiв перелякано. Вовк розтиснув зуби, та з мiсця не зрушив. Стояв над поваленою людиною, дивився в очi. І той сморiд… – Прости… – мозок пiдказував Залускiвському: треба повторювати саме те, що вирвалося у мить безнадii. – Благаю… Прости, прости… Вовк вiдступив на крок. Ще… Зник у ночi. – Мамо рiдна… Мамо моя… Мамо… – Залускiвський не пiдвiвся, не пiдскочив. Задкував, сидячи на землi, спирався на зранену руку i тiльки тепер вiдчув пронизливий гострий бiль. – Мамо, мамо… – знай повторював. Чергова невдала спроба не породила у душi Залускiвського милосердя. Зарядила люттю, намалювала наступний план – простий i безпечний для виконавця особисто: пiдпалити мазанку Катерини здалеку з вiйськовоi сигнальноi ракетницi. Що могло пiти не так? Хата не загориться? То вiн двiчi стрiльне. Тричi, як треба. Не вб’е, не знищить мазанку на попiл, то хоч налякае дiвча до усрачки, i хай потiм кумекае: чи е iй сенс Залускiвського чiпати?.. Те, що увесь цей час нiхто його не чiпав, ще бiльше ятрило душу. Хоч i сумнiвався у тому, чи причетна Катерина до дивних подiй, якi вiдбулися iз ним на пiдступах до мазанки, вiд нападу не вiдмовився. Навпаки: чергова спроба мала пiдтвердити чи розвiяти сумнiви. Ракетницю купив узимку. Дочекався вiдлиги, щоби снiг зiйшов, вирядився у камуфляж… – На вовка полюватиму! – ляпнув п’яному в лахмiття Федору, чоловiковi пiдприемицi Тамарки, якого перестрiв за селом. – А ружжо де? Знову у штанях? – проварнякав той. – За своiм слiдкуй, бо усцишся, поки додому дiйдеш! – Іван проводив Федора роздратованим поглядом, посунув до кургану. Шлях i години не забрав, хоч чимчикував тихо, роззирався насторожено. Дiйшов до того мiсця на грунтiвцi, де двiчi його спiткали цiлком конкретнi бiди. Зупинився. Перехрестився. – Допоможи, Боже! – попросив душевно. Завмер, очима: стрiль! Спрацювало? Бачить: земля пiд ногами не провалюеться, вовки з кущiв не вискакують, не гиркають погрозливо, навiть мурахи, суки, сплять! – То я далi йду. Добре?.. – потроху продовжив шлях до кургану. На верхiвцi залiг. Вже ракетницю дiстав, а душу сумнiви муляють. Щось не так… Надто просто! Надто легко i без проблем! – Чого я метушуся, як та целка перед першим сексом! Все пучком! – зарядив сигнальну ракету у ракетницю, на мазанку глянув. – Ну що, мала? Зустрiчай даруночок вiд Дiда Мороза… Прицiлився… І тут задзвонив мобiльний. Залускiвський ще тiльки дiставав гаджет iз кишенi, але вже знав: ось i воно! Те, чого так боявся i так чекав: ответочка… Чи то вiд Алки покiйноi, чи то вiд малоi Катерини, чи то вiд Господа Бога… – Залускiвський слухае! – буркнув у слухавку. – Іване Миколайовичу! А ви де?! Швидше додому iдьте! – кричав у слухавку килимiвський сусiд Залускiвського. – У вас на подвiр’i гараж зайнявся… – Суки! Суки клятi! Суки! – знай повторював Залускiвський, плутався пiд ногами у пожежникiв, намагався власноруч вiдтягти обгорiлi балки гаражного даху: провалилися прямiсiнько на нову «субару форестер». Автiвка вiд вогню теж отримала чималi опiки – фарба взялася пухирями, деякi з них полопалися, окремi пластиковi деталi поплавилися. Добре, хоч не вибухнула, бо бак повний. То була остання спроба Залускiвського зашкодити Катеринi. – Все! Крапка! Досить з мене! – вирiшив. – Мовчить дiвка – i слава Богу! Хай так i буде! Не чiпатиму ii! Голову до небес задер, гукнув: – Чуеш, Аллуню? Не чiпатиму! Не заспокоiвся – затихнув, спробував викреслити минуле разом iз малою Катериною, а коли згадував, лиш одне не давало спокою: нiяк не мiг зрозумiти ii мовчання. Може, так збиткуеться з нього? Чи вичiкуе… А чого саме? Може, мае статися щось надзвичайне, аби вона заговорила?.. – От i сталося! – буркнув пiсля дзвiнка помiчника. Хтось таки знайшов чужака, якого чотирнадцять рокiв тому вбив Залускiвський. Ледь дочекався, поки до мисливськоi хатинки по тата-суддю приiде Петро Нечитайло на своему «прiусi», випроводив iх. Не забув Жорцi нагадати вже на порозi: – Подзвони, коли з моiм дiлом розберешся. – Сам, дивись, мене не пiдведи! – вiдповiв суддя, поiхав шукати цапа-вiдбувайла, щоби звинуватити його у викраденнi автiвки i ДТП. Іван Залускiвський врештi залишився один, спробував зосередитися, проаналiзувати, якi конкретнi проблеми може принести йому страшна знахiдка у шанiвському саду. Та, як i колись, логiку i здоровий глузд заступило одне невтримне бажання: розгорiлося з новою силою… – Добити свiдка… – прошепотiв. Та спершу дiвчину потрiбно було знайти. Задумався. – Вона десь тут чи поiхала подалi вiд проблем? – мовив, бо усвiдомив: розслабився, втратив контроль, навiть не знае, де дiвчина зараз, якою стала. Певно, i не впiзнае ii, як десь перестрiне! Спробував уявити Катерину. Не вийшло. Дiстав мобiльний, набрав номер Тамари. – За годину у Килимiвцi буду, – повiдомив. – Щоби вже бiля офiсу мене чекала. Побалакати треба. Бiзнесменша Тамара Гордiенко, яка мала магазин у великiй Килимiвцi i кiоск у малiй Шанiвцi, з деяких пiр не наважувалася iгнорувати прохання Івана Залускiвського. Життя показало: навiть iз найбруднiшоi калюжi Залускiвський випливае не тiльки без втрат, а навiть iз матерiальними прибутками. Тож сваритися з ним – справа невдячна i небезпечна. Як усяка амбiтна людина, свого часу Тамара намагалася зрiвнятися iз Залускiвським i навiть обскакати його у справах бiзнесових. Заради цього при живому чоловiковi вiддавалася Івановi у рiзних не дуже пристосованих для сексу мiсцях, а потiм i молодшого сина Тараса вiд коханця народила, та це не допомогло. Як i ii фатальна змова з конкурентами Залускiвського, на яку Тамара наважилася, аби випередити Івана. Все закiнчилося геть погано: втратила не тiльки столичних покровителiв, а й довiру колишнього коханця. Вiн швидко вiдновив статус i вплив, як просiку у хащах, прорубав собi шлях до ще бiльшого багатства, а Тамара ледь спромоглася орендувати у Килимiвцi примiщення старого ФАПу, вiдремонтувати його i вiдкрити магазин. Та все ж в одному жiнка вважала себе спритнiшою за коханця, бо ризикнула народити вiд нього хлопця, тож сподiвалася – Тарас не тiльки помирить iх, а й змусить Залускiвського подiлитися багатством, впливом. Залускiвський i тут поламав Тамарчинi плани: навiдрiз вiдмовлявся визнавати Тараса. – Брешеш, жiнко! З якого доброго дива вiн мiй? – одне на язицi. Тамара не здалася. – Нiчого… Трохи потерплю! – заспокоювала себе. – Тарас виросте, стане таким же хватким до бiзнесу, як i Залускiвський. Іван побачить – хлопець весь у нього, сам прибiжить! Сам признаеться синовi: я – твiй тато. А як iнакше? Вже старий! Та – сам-один! Жiнка померла, поряд нiкого! А у немочi кожному хочеться поряд живу душу мати. І от тодi я йому такий рахунок виставлю – за кожен день усiх цих рокiв заплатить, падло! Тарас геть не допомагав матерi розкуркулити Залускiвського. Таким вiдчайдушним шибеником рiс – самi проблеми вiд нього. Всюди свого носа устромить! То двох сусiдських курок «поженив»: прив’язав iм до хвостiв порожнi бляшанки з камiнцями всерединi – бiгали селом, як навiженi, бляшанками дзеленьчали, хоч вуха затуляй. У шiсть рокiв спробував сигарету пiдпалити, а пiдпалив сарай за хатою. Навiть коли Шанiвка ледь не збожеволiла вiд жаху пiсля загибелi Сашка i скалiчення Тамарчиного старшого сина Сергiя, малий вiдзначився. – Катька – бля! Катька – бля! – горлав на всю вулицю, поки Тамарчин чоловiк Федiр Гордiенко його у хатi не зачинив. – Ану, дiлом займися, бо як врiжу по срацi, тиждень сiсти не зможеш! – пригрозив. Слова батька дивним чином трансформувалися у головi малого. Коли у школi дiти почали перешiптуватися i казати, що Тарасова мамка – шльондра, а тато Федiр хлопцевi i не батько зовсiм, бо мамка Тараса бозна вiд кого народила, на слова часу не витрачав. Одразу за дiло брався: товк смiливцям пики, та так продуктивно, що плiтки швидко припинилися, а за Тарасом Гордiенком закрiпилася слава ще того зухвальця. Перший свiтоглядний конфлiкт мiж сином i матiр’ю стався у 2014-му, коли Тарасовi виповнилося шiстнадцять рокiв: закiнчив дев’ять класiв, зазбирався у райцентр. – До сiльськогосподарського технiкуму вступатиму, – сказав батькам. – На тракториста-механiка вивчуся. Житиму в гуртожитку. Тато кивнув: нормально. Мати у крик: – Не пущу! Закiнчиш одинадцять класiв, в iнститут прилаштую. Потiм бiзнесом займешся. А поки допомагатимеш менi у магазинi. Я тобi навiть платитиму! – Нецiкаво, – вiдказав. Як поiхав з села на навчання, повернувся майже за п’ять рокiв. Наприкiнцi 2019-го… Замiсть своiх двох – одна нога i один протез. – Хронологiя така, – сам розповiдав. – У 2016-му технiкум закiнчив i одразу до армii забрали. Рiк прослужив на Заходi, а потiм контракт пiдписав i поiхав на Схiд. На вiйну. Тепер ясно, де ногу залишив, чи ще е запитання?.. Ох же Тамарка ридала, коли син тiльки збирався пiсля пiдписання контракту у розташування своеi частини в район Горлiвки. – Синочку, Тарасику… Не iдь, якщо маму любиш! Один ти у мене залишився. Сам знаеш! Тато п’е, нiякоi помочi вiд нього, Серьожа вже стiльки рокiв додому – нi ногою! Хiба витримаю, якщо i з тобою щось станеться? Як зустрiчала Тараса з вiйни, й сльозинки не зронила: дiзналася, що синовi ногу ампутували, заприсяглася пiдтримкою i опорою йому стати, не тягарем. Тiльки й сказала чоловiковi гiрко: – Отакi у нас дiти, Федю. Один без члена, другий – без ноги. – Аби голова працювала, – вiдказав. – Тiльки би Тарас знову не поiхав нiкуди, поряд лишився. Бо iнакше – нащо те все: магазин, бiзнес… – У мiстах iще на тракторах не iздять, – усмiхнувся Федiр, бо пiсля повернення з вiйни Тарас i дня без дiла не просидiв: улаштувався механiком до транспортного пiдприемства, яке обслуговувало навколишнiх дрiбних фермерiв i великий агрохолдинг. Тамара слово тримала: не дорiкала синовi, не сердилася. А якби можна було Тарасовi ногу повернути – заради того всiх i за все простила би… Всiх! Отак розраджувала себе мрiями, та й у реальностi не байдикувала. Переробила напiввантажну «тойоту» пiд ручне керування, аби Тарасовi стало зручнiше ii водити, подарувала синовi. – Допомагатиму тобi товар розвозити, – сказав замiсть «дякую». От i двадцять першого березня допомiг. Змотався до Шанiвки на материне прохання. Тамара чекала на сина: дуже вже iнтересно жiнцi було, як Нечитайло-молодший зустрiв новину про проблеми Нечитайла-старшого. – Не знаю, – сказав Тарас. – Людцi його усе переказав, бо Петро саме труп охороняв. – Який труп?! – у Тамари очi на лоба. – У Шанiвцi труп знайшли. Кажуть, давно лежить. – Тарас глянув на матiр. – Мамо, чуеш! А що за дiвчина у тiтки Раiси живе? – У матерi Сашка, який з нашим Сергiем товаришував? Тарас кивнув: – Хiба у нього була сестра? – Нi! Не було! – Тамарка заперечливо хитнула головою, дивилася на сина прискiпливо. – А тебе чого до тiтки Раiси занесло? – Петрову Людку шукав. – Ясно. І як Раiса? Кажуть, геть слаба. – Мамо! Так що за дiвчина?! – Не впiзнав? А як малим був, матюкав ii так, що все село чуло. Тарас ошелешено глянув на матiр: – Катька? Це Катька такою стала? – Якою «такою»? – Дорослою… – Тарасе, тобi вже двадцять два! А вона за нашого Сергiя трохи молодша. Певно, вже рокiв двадцять сiм мае. – А чого вона у тiтки Раiси живе? – А чого тебе це так цiкавить? Тримайся подалi вiд тоi Катерини! Через неi i Серьожка наш покалiчився, i Сашко помер! – Вона ж тодi без батькiв залишилася, так? – І що? – Знаеш, скiльки людей щодня втрачають рiдних на Донбасi? – Тарасе, ти тепер про свiй Донбас будеш щодня згадувати? – Може, iй допомога потрiбна. Треба буде попитати, – сказав, бо вже все вирiшив. Завжди таким був! Лиш те робив, у чому вбачав власнi сенси. – Чисто Іван! – прошепотiла мати розбурхано. Лиш вимовила, а тут i Залускiвський: стиць, моя радосте! Кличе до офiсу, тiльки спробуй, Тамарочко, не прийти! – Як життя, Іване?! – жiнка перетнулася iз колишнiм коханцем бiля контори агрохолдингу в центрi Килимiвки. Давно не бачилися! Бiзнесовi iнтереси вже кiлька рокiв як пришили Івана до райцентру, у Килимiвцi зрiдка бував. – Нормально, Тамаро! Не жалiюся. – Нащо я знадобилася? Невже знову мене захотiв? – спитала глузливо. – Не наривайся! Бо розкажу, як чоловiчий i жiночий вiк рахують! – Просвiти, бо я ж дрiмуча! – Сама попросила! – попередив. – Твiй вiк – роки! Мiй – грошi! Допетрала? Тобi скiльки? За п’ятдесят? А менi, Томко, давно бiльше… мiльйона! Доларiв! І можу я пiсля того тебе хотiти? – Так ти все життя багатiв, щоби тепер секс купувати? – Прикуси язика, жiнко, i досить уже за пусте! Чи ти думаеш, я тебе покликав про секс побалакати? Краще скажи! Пам’ятаеш, у Шанiвцi такi Льонька з Дариною жили? – Та й ти, Іване, думаю, iх не забув! – Донька у них була… – І е! Катерина. А тобi вона нащо? – Є дiло. Не знаеш, де ii знайти можна? Часом не виiхала? – У Шанiвцi живе. – У Шанiвцi? – Уявляеш? В удови Раiси. Та така популярна раптом стала! Ти вже другий сьогоднi про неi питаеш! – Хто ще? – Залускiвський глянув на жiнку насторожено. – Син твiй! Тарас! Теж йому Катерину дай! Катерина розплющила очi. – Бабо, я сплю?.. Довго жила, нiби спала. Гадки не мала, як вiдчайдушно боролися за неi i мертвi, i живi. Чотирнадцять рокiв тому ще не знала про знищення Шанiвки, загибель батькiв, замерзала пiд Киевом у склянiм рожевiм пальтi, а мамка на небi вже так гiрко побивалася за донею – всi почули! – Я ж свою дитину знаю… Не виживе. Не захоче жити! – плакала. – Та й не зможе, бо хiба витримати стiльки лиха однiй малiй дiвчинцi?.. – У бiлiм свiтi – не виживе. Заклюють, – подала голос баба Килина. – У мазанцi моiй виживе. Тiльки би дiйшла до неi… – Чим же мазанка допоможе? – допитувалася мамка. – Вiд свiту захистить, заспокоiть, силу дасть. Із нами розмовлятиме. Пiдтримаемо дiвча. – І мене побачить? – І побачить, i почуе, – вiдповiла баба Килина. – Готуй мудрi слова, Дарино, бо не завжди так буде. – А доки? – Доки не стане такою сильною, аби далi у бiлiм свiтi жити. – А як не вiдчуе сил повернутися до звичайного життя?.. Навiки у мазанцi замурованою лишиться?.. – бiдкалася мамка. Хто знае, що би стало з дiвчинкою, коли б одразу по поверненнi до згорiлого села не вiдчула силу дарiв, якi лишила iй у мазанцi мудра баба Килина: лиш переступила порiг, лиш збентежилася вiд золотавого свiтла всерединi, як те свiтло наповнило ii по вiнця, забрало iз реального свiту, вiд усiх його бiд i журби, заколихало, та не приспало, надало упевненостi, натхнення. Все навкруги стало iншим, люди – геть прозорi, нiчого не приховати. І бiди, i радостi – як на долонi. Лiкуй iх, мала. Тим i жила, що вiддавала – кому лiки, кому пораду, кому… чаю та змогу виплакатися. Пестила двох молодих псiв, а тi стерегли ii. Свiт не забув про малу Катерину. Невдовзi соцiальнi служби району категорично намiрилися вiдправити дiвчину до iнтернату. Першою про це дiзналася килимiвська учителька Маруся, кинулася по допомогу до Алки Залускiвськоi. Удвох пресували iнспекторку, а та – як скеля. – Чого сиротам без нагляду вештатися? Хай сидять у спецiалiзованому навчально-виховному закладi! – викладала принципову позицiю. – І годi вмовляти! Не допоможе! Допомогли заяви Марусi й Алки про опiкунство над Катериною, тисяча баксiв i оплачений тур «все включено» на два тижнi до Анталii, який Алка придбала для принциповоi iнспекторки. – Пару рокiв спокою маемо, а там, дивись, уже й виросте пташка наша, – казала. Катерина й не здогадувалася про боi, що точилися за периметром мазанки. Наповнена дивовижною силою, iснувала в iншому вимiрi. Вiзит кожноi новоi людини додавав сил, знань. Вже безпомилково орiентувалася у добрiй сотнi лiкарських рослин, знала, що кожна лiкуе, коли i де збирати, як використовувати. – До смертi так житиму, – не бачила iнших гармонiй. Зачинилася у власному свiтi, наче досягла головноi мети. Перший страшний удар отримала вже за рiк. Дiзналася вiд учительки Марусi – красива дужа Алка Залускiвська померла… – Мамо… Мамо золота! Чуеш мене?! – очi у небо, тремтiла. – Як же так? Чому я не знала? Чому не зумiла допомогти? Замiсть мамки – баба Килина дiвчинi перед очi. – Ти хiба Бог, Катерино? – Не Бог. Та ж – силу маю! Бачу ясно. – Лиш у мазанцi. Тут сила, у цьому мiсцi. – Он як… Тодi нащо те все, як не можу дати добра тим, хто до мене добрий. – А може, то тобi кара за те, що дiлиш людей на добрих i злих? – Так е злi! – А ти прости iх… – Всiх? І Залускiвського? – І Залускiвського. Простити по-рiзному можна. – Як це, бабо Килино? – А так, Катрусю, забудь про нього. Вiдпусти. Про злочини його мовчи, нiкому анi слова. Вiн чекатиме твоiх слiв, а ти мовчи. Хай вiдчуе твою зневагу. – І так мовчу. Бо й Алла просила. І мамка щоразу благае: не чiпай Залускiвського, бо вiн тебе знищить. І пiсля того – прощати?.. А нащо?.. – Щоби насправдi сильною стати. – А нащо сильною бути? Однаково всiх не врятую. – Себе врятуеш. Розплакалася дiвчина. – Так ви мене, бабо, заплутали, аж бiльше горя стало. Тепер хоч з мазанки не виходь. – І мазанка не вiчно силу даруватиме, – прошепотiла баба Килина i зникла. – Бабо, може, я просто сплю? – тiльки й прошепотiла дiвчина. Життя – сон. Смерть Алки вибила перше скельце з гармонiйного вiтражу, який виклала Катерина iз уявлень про нинiшне свое iснування. Стара Килина додала в душу сумнiвiв. Противилася. Придивлялася до бiлих стiн, наче би тi на ii очах могли розтанути, зникнути. Не хотiла вiрити. – Брешете, бабо, ой, брешете! Маю силу! Такою цiлителькою стану – кращою за вас! От зможу! – знову заглибилася у бабинi книжки, записи. По трави у луки – удосвiта. Та затята, наче тiльки тим i мрiяла займатися все життя. До справ реальних Маруся повертала. Не забула Катерину, не кинула. Пiсля смертi Алли залишилася единою опiкункою сироти. Якось сьомого грудня постукала у дверi мазанки. – З днем народження, хоробра дiвчинко! Завтра поiдемо фотографуватися. – Нащо? – Паспорт отримаеш. – Паспорт? Добре! – І так сонячно усмiхнулася раптом, аж Маруся перехрестилася подумки: слава тобi, Господи, потроху повертаеться дiвчинка до життя. Катерина зрадiла, бо побачила: темна пляма у жовчному вчительки – звичайна холестеринова бляха, життю не загрожуе. Не втратила силу, бачить! Ще затятiше намагалася помагати усiм, хто до неi звертався. – Не дiлитиму людей! Усiх зможу простити колись, усiх… – знай навiювала собi. Маруся нагадувала: добре би до школи повернутися, атестат отримати. Катерина лиш усмiхалася: iншими знаннями i лiкуе, i лiкуеться. Час плив. Кожний новий рiк вiдбирав у спогадiв дещицю болю i гiркоти. Здавалося, разом iз ними потроху витiкае iз Катерини дивовижна магiчна сила бачити людей наскрiзь. Спочатку не помiчала того, бо iнше хвилювало: дорогi померлi стали ввижатися все рiдше. Першим перестав приходити Роман. – Дядьку Романе, – Катерина лягала на постiль, вглядалася у нiч. – Так давно не приходили до мене… – Втомився, Русалонько, – чула голос сумний. – Спокою хочу. Вiдпусти мене. – Як же я без вас?.. – Нащо себе обманювати? Давно ти вже без мене, Катрусю. А я приходжу i щоразу вiдбираю у тебе ще один день живого життя. Хiба маю право? – А я сама так хочу! – Бо ще мала! Виростеш, усе зрозумiеш, – вiдказав, бiльше вже не являвся дiвчинi, скiльки б не кликала. Потiм тато i Сашко попрощалися. І тiльки мамка з бабою Килиною все ще кружляли над бiдахою зрiдка. – Мамо золота, хоч ти не йди, – просила Катерина. – Не пiду, не бiйся! Назавжди з тобою, дитино! Я ж – твоя мама, – вiтерцем тихим. – Вiдпочивай, люба. – Зачекай! Бабi Килинi перекажи: розгадала я, чому побрехеньками мене нагодувала. Про те, що сила у мазанцi, що скоро зникне. Боiться баба, що я стану кращою цiлителькою, нiж вона була. Невдовзi в одну мить усвiдомила, як мало сили залишилося. У день Катерининого двадцятилiття вчителька Маруся прийшла до мазанки iз подарунком, а дiвчина не новi джинси i куртку роздивлялася, а важкi темнi кола пiд очима гостi. Напружилася. Силкувалася побачити, що за хвороба гризе жiнку, та наштовхнулася поглядом лише на смiшнi дерев’янi гудзики ii теплого пальта. Маруся помiтила, як розтривожилася Катерина. – Щось сталося? – спитала. – Нi, все нормально. То я думаю, що ви правi, Марiе Іванiвно, – заговорила швидко, розгублено. – Треба якось школу закiнчити. Можна, ходитиму до вас? Пiдтягнете мене з усiх предметiв? Бо не сидiти ж менi за партою з дiтьми… – Ти в якому класi школу покинула? У сьомому? – У сьомому. – Як старатимешся, за пiвтора року неповну середню освiту матимеш. – Старатимуся. А ви… до лiкарнi сходiть. Хай там жовчний просвiтять, добре? А я вам зараз зберу трави на допомогу. – Катю, скажи правду! – попросила Маруся. – Побачила щось погане? – У тому-то й рiч… Геть нiчого не побачила, наче ослiпла, – призналася собi, коли заспокоiла вчительку i та пiшла додому заварювати трав’яний збiр, який дала iй Катерина. Пророцтво баби Килини потроху збувалося. Та що стрiмкiше дiвчина втрачала чудодiйний дар бачити проблеми i хвороби людини, то вiдчайдушнiше намагалася надолужити його iншим шляхом: уважнiше придивлялася до очей людини, стану шкiри-волосся, навчилася аналiзувати змiни у ходi, рухах, прислухалася до манери говорити, ритму дихання… – Бачиш, Дарино, якою сильною твоя доня стае. А ти боялася, що вона власноi сили не вiдчуе, все на чужу сподiватиметься, – у далеких небесах казала баба Килина Катерининiй матерi. – А щасливою стати та сила iй допоможе? – iз гiркотою питала мамка. – Щоби щастя прийняти, треба не силу, а серце мати, – вiдказувала баба Килина. – А поки люди свое щастя шукають – всi слiпi… Катерина вперто продовжувала сподiватися, що зумiе повернути чудодiйний дар. До вчительки додому попервах ходила лише для того, аби бути поряд, якщо Марусi раптом стане зле. – Я ж побачу те заздалегiдь, зумiю допомогти?.. – згадувала покiйну Алку. – Не маю права пропустити бiди! Не хочу втрачати останню на всiй землi людину, якiй до мене дiло е. Вже немолода Маруся й вiдволiкла дiвчину вiд мордувань. Тричi на тиждень увечерi Катерина приходила до затишноi вчительськоi хати, Марусин чоловiк Степан iз безбожним сарказмом щоразу пропонував: – Хильнемо по однiй, Катю? Краще навчальний матерiал засвоюватимеш. Маруся на те гучно лаялася без злоби, лупила Степана рушником по спинi: йди вже з вiтальнi, у нас тут уроки починаються. Як же скучила Катерина за пiдручниками, домашнiми завданнями… Розв’язувала математичнi задачки, повторювала фiзичнi, хiмiчнi формули, заучувала географiчнi назви i бiологiчнi поняття з таким натхненням, наче заново занурювалася у реальний свiт iз найкращого його боку, де е лиш краса природи i досягнення людського розуму та нема жодноi емоцii людського негативу: анi жадiбностi, анi хтивостi, анi пiдлостi i ненавистi. І вiд того здавалося, що звичайнi шкiльнi знання наповнюють душу таким самим золотавим свiтлом, що i надзвичайнi дари староi мазанки. «Чому ранiше менi це було нецiкаво?» – дивувалася. У 22 роки отримала свiдоцтво про неповну середню освiту. – Тепер до медичного коледжу тобi – пряма дорога. У райцентрi е такий, – Маруся щоразу, коли забiгала до Катерининоi мазанки, настирливо повертала дiвчину до теми подальшоi освiти. Та саме тодi людей ламав рiк 2014-й: кого з голови на ноги врештi поставив, кого з нiг на голову перевернув. Усiх зачепив, навiть тих, хто не хотiв, намагався не помiчати, пручався. І Катерину. І Шанiвку… – Мое мiсце – тут, – вiдповiдала Марусi. Так вiдчувала. Із хвилюванням придивлялася до нових житцiв: з’явилися на вулицi, якою бiгала з дитинства. Намагалася зрозумiти: кого бiда до Шанiвки з Донбасу загнала? Лузерiв-невдах? Боягузiв? Чи – вiдданих i сильних патрiотiв? – Звичайнi люди… Мiзки вiдмовлялися сортувати приiжджих згiдно iз пропагандистськими гаслами. Кожен iз нових мешканцiв привiз до тихоi Шанiвки разом зi своiм мотлохом свою долю i свiй свiт – грандiозний i неосяжний. – Незвичайнi люди, – пiдсумувала. – Як усi… За рiк, у 2015-му, все ще жила у мазанцi, лiкувала людей травами, та вiдчувала: вiд бiлих стiн, якi колись зiгрiвали i наповнювали незвичайним золотавим свiтлом, вiе все бiльшим холодом. Наче втомилися стiни. І померли. – Хочу далi вчитися, – збрехала Марусi, бо насправдi iншого прагнула: вириватися з полону чотирьох стiн хоч зрiдка. Маруся знову – про медичний коледж, та Катерина i тут ii здивувала. – Краще до педагогiчного училища вступатиму. – Чому? – Вивчуся i вам на допомогу стану, – вiдповiла. – У килимiвськiй школi зовсiм мало вчителiв лишилося. – Моя ж ти нагородо… – Маруся схлипнула, обiйняла дiвчину, лиш нiяк не могла змиритися iз дивною логiкою буття: аби Катерина стала бездiтнiй старiй вчительцi за дочку, Всесвiту знадобилося не тiльки помордувати малу, а й згубити ii батькiв, усiх близьких, спалити село i навiть перервати життя красунi Алки Залускiвськоi. – І отаке, хай йому грець, весь час: один плаче, другий скаче, – мовила. У 2019-му Катерина закiнчила заочне вiддiлення педагогiчного училища за спецiальнiстю «учитель початкових класiв», запам’яталася викладачам i одногрупникам як дiвчина старанна, розумна, але й трохи дивакувата: цуралася вечiрок i посиденьок з одногрупниками, вiдсторонено i здивовано, наче з iншого вимiру, спостерiгала за всiм навкруги. А як хто звертався до неi iз запитанням, то спершу пiдiймала очi до неба, наче там вiдповiдi шукала. І посмiхалася, наче захищалася. «Ідеальною училкою стане», – перешiптувалися одногрупники. Катерина вчителювання вiдклала. – Не журiться, – попросила Марусю. – Самi знаете, не можу зараз. Плани змiнилися в один день. За рiк, до закiнчення училища, восени 2018-го. Раз у дверi мазанки стукнула стара зечка баба Ада. – Катю, дай хоч отрути, хоч снодiйне яке! – Нащо? – Треба допомогти однiй людинi померти! – буркнула стара. – Менi вже набридло у вiкно спостерiгати, як та Рая щодня мотузку до стелi чiпляе i геть нiчого у неi не виходить. – Тiтко Раiсо… Це я. Катя, – серце так стукало, мишi по кутах завмерли. Бiгла, як навiжена, знову запiзнитися боялася. Сто думок казяться: чому ж вона так рiдко про тiтку Раiсу згадувала? Чому сама до неi не заглядала? Як могла? Мертвi ж з неба усе бачать: i дядько Роман, i Сашко, i мамка з татом, i баба Килина… Що думають? Що вона покинула нечужу людину? – Ви менi – геть нечужа, чуете? – стояла посеред захаращеноi, давно не митоi хати, перед звичайним лiжком iз дерев’яними бильцями, на якому колись лежав мертвий Раiсин син Сашко, потiм мертвий Раiсин чоловiк Роман, а тепер, як важка каменюка, завмерла сама Раiса. Ох же колись весела i швидка до роботи була. Мабуть, в iншому життi, бо нинi про все свое життя лиш одне знала: що досить жити… Очi на гостю пiдвела, прошепотiла: – Досить… – Бiля вас буду, – вiдповiла дiвчина. – Може, ви би хтiли бачити когось приемнiшого для вас, та бiльше нема нiкого. Заходилася: трохи вiдчистила хату, прання повну миску замочила, провела ревiзiю комор, аби зрозумiти, що слiд купити у першу чергу. Знайшла суху шипшину, розтовкла, заварила тiтцi чаю. – Скоро повернуся, – пообiцяла. Бiгом до мазанки. Подумки складала перелiк найнеобхiднiшого, що треба взяти з собою: продукти, трави. Вже сутенiло. Раптом на сiро-синьому тлi пагорба Катерина побачила золотаве свiтло: як колись, лилося з вiкон мазанки, кликало до себе. Перелякалася чогось. Зупинилася. – Електрику забула вимкнути чи, може, Маруся забiгла? Потиху пiшла. Та що ближче пiдходила, то впевненiше констатувала: – Щось погане сталося… Метрiв за двадцять картинка прояснилася: нiякого дива. Сонце падало за обрiй, кидало вогнянi променi: вiддзеркалювалися у темних вiкнах мазанки, навiть освiтлювали двiр. – На дворi щось не те… – тривога не вiдпускала. Не встигла розгледiти: сонце впало, двiр перед мазанкою густо посiрiшав. Пiдiйшла, вдивилася: перед мазанкою лежать пси, якi охороняли ii всi роки життя тут. Гукнула. І не ворухнулися. – Що ж це? – присiла бiля мертвих псiв, гладила, сльози горохом. Анi слiдiв насильства, анi ран на тваринах. Що ж це? Знак для неi? Хiба у Бога, Всесвiту чи хто там усе те робить немае бiльш гуманних способiв показати людинi, що час змiн настав? Тварини чим завинили?! Та довго бiдкатися i все думати, що би то могло значити, часу не мала: у шанiвськiй облiзлiй хатi дотлiвала жива душа, яку ще можна було зiгрiти. Викопала пiд вишнею яму, поховала псiв, сльози втерла, посунула до мазанки, а та – геть холодна, зимна, наче смерть псiв забрала останне, заради чого мазанка ще трималася. – Гониш мене, бачу, – сказала. Зiбрала лахи, продукти, поскладала у великi пластиковi пакети трави, баби Килининi книжки i записи, спробувала все те пiдняти – куди там! Два днi поспiль тягала своi речi з мазанки до хати тiтки Раiси. Коли пiдхопила останню торбу з травами i книжками, вийшла з ними на порiг староi мазанки, то хотiла сказати «прощавай», та сказала «прости». – Приходитиму, – пообiцяла. У вiдповiдь мазанка рипнула, наче зiтхнула, i завалилася. Отак з осенi 2018-го Катерина опинилася у хатi Раiси. І далi лiкувала людей, iздила до училища на сесii, та головним своiм дiлом вважала напiвбожевiльну хвору дружину чоловiка, якого любила. – Доглядатиму ii до смертi, – сказала Марусi. Раiса все не вмирала. Вимотувала дiвчину страшними фантазiями, тихим моторошним бурчанням, дикими вибриками. То розповiдала, що чоловiк ii Роман вiдрiзав собi чоловiчий дiтородний орган i вiддав синовi, Сашковi, бо хлопцю ж вiн потрiбнiший, нiж дорослому дядьковi. – Так, Катю? Скажи ж! Так? – хапала за руки, заглядала дiвчинi в очi. Катерина чекала ночi, щоби хоч трохи вiдпочити, та й вночi iнодi хвора Раiса влаштовувала такi вистави: будь-хто втiк би свiт за очi. Сидiла на постелi у темнiй кiмнатi, тихо вила, все намагалася посунутися на край лiжка, не падала з нього лиш тому, що Катерина встигала ii пiдхопити. – На край треба! На край! Щоби Романовi i Сашковi на лiжку мiсця вистачило, – бурмотiла. Катерина не жалiлася. Лиш коли вiдчайдушнi страждання бiдолашноi жiнки забирали у дiвчини останнi краплi сил i терпiння, пiдiймала очi до неба. – Бабо, я сплю? – питала змучено, та покiйна ворожка мовчала, наче не хотiла забирати у дiвчини i митi вiдпочинку чи сну на пустi розмови. Та якось, коли хвора Раiса спала, Катерина прала у мисцi простирадло, так натрудила бiднi рученята, аж кинула бiлизну у мисцi, присiла на табуретку, притиснула руки до грудей: хай хоч трохи перепочинуть. – Бабо, я сплю… – прошепотiла. – Та нi, люба, то не сон. То твое життя, – почула вiд лiжка, на якому лежала Раiса, тихий спокiйний голос. Катерина завмерла. Повiльно повернула голову до Раiси: так i лежала iз заплющеними очима. Тiльки на лицi – анi тiнi страждання. Лиш спокiй i ледь помiтна легка посмiшка. – Що робити? – вирвалося. Не про себе питала. Розгубилася, розмiрковувала, чи варто подзвонити до Килимiвки i викликати лiкаря. – Малюй на тому, що маеш, – не розплющуючи очей, тихо i спокiйно вiдповiла Раiса. – Не чекай, що хтось i колись принесе тобi новi фарби чи чисте полотно. Катерина усмiхнулася тим словам зачудовано, пiдняла очi до небес: до мамки, баби Килини… Чуете? А на небесах баба Килина суворо дивилася на схвильовану Катеринину мамку. – Мовчи, Дарино, – наказала. – Хiба не бачиш? Твоя дитина врештi повернулася у реальне життя. Далi – сама! – Без нашоi допомоги? – Як усi, – вiдповiла ворожка. Частина друга Людмила фiзично вiдчувала королiвську тiару у зачiсцi. Завжди знала, що красива i розумна, та вiднедавна почувалася ще й головною, вiдповiдальною за близьких – така собi хрещена мамка сiмейного мафiозного клану, а не Людка. Петро пiсля татового косяка у рота заглядае: як вчинимо, жiнко? Мама з татом до неi за порадами: без тебе не розберемося, доню. Навiть гонориста Стаська пiсля iнциденту з мертвяком визнала: яка ж крута старша сестра у неi! – Люсь, умов тата з мамою менi мопед купити, – просила. – Дуже треба! – А на лiсапедi за своею любов’ю не вженешся? – Людмила дивилась у корiнь. – Нащо менi ганятися? Хай за мною бiгають! – Не зарано? – Хто б казав?! Сама розповiдала… Сергiй Гордiенкiв за тобою колись так упадав, аж члена собi попсував, щоби тобi сподобатися. А я – теж… – Що? Хочеш, аби хтось себе скалiчив заради тебе? Чи вже скалiченого шукатимеш?! Стаська почервонiла, вибухнула: – Ти дурна? Геть дурна?! – Ти чого? – здивувалася старша. – Сама дурна! Мелеш аби шо… – Я хотiла сказати, що така ж гарна, як ти! Тiльки менi ще мопед потрiбний! – Стасю, ходи собi лiсом! Не до тебе зараз! – вiдгавкувалася старша. – А як тобi була потрiбна допомога, так я на все погоджувалася. І пожити у тебе, i постiль твою прасувати, – образилася мала. – Не мороч мiзки! Ти хiба у мене жила? Лиш погодилася! Але обставини змiнилися, потреба вiдпала. Так що… вiдчепися! І без тебе е менi над чим голову ламати. Обставини, дiйсно, змiнилися, та небезпека не вiдступила. Людмила бачила перспективу ясно: якщо обережно i вигадливо, не кидаючи тiнi на себе, не зупинить пiдлого суддю, весь ii свiт зруйнуеться – сiм’я розвалиться, роботи позбудеться, дiти без батька лишаться, мама з татом сльозами умиються, бо суддя i iм мститиметься, навiть Стасьцi дiстанеться. Хiба Людка-мамка могла те допустити?! – Та я краще всеруся! Настирливо аналiзувала останнi подii. Все виглядало дуже пiдозрiло. Пiсля того, як свекор примушував ii до iнтиму, вперше побачила його за тиждень. На лiкарняному лiжку. Валявся у ВІП-палатi районноi лiкарнi, курив прямо на подушках, матюкав медсестру, яка вчасно чисту попiльничку на тумбочку не поставила, демонстративно твердим голосом описував ситуацiю синовi з невiсткою, якi приiхали його провiдати, тупцювали бiля лiжка – Петро ближче, Людмила визирала з-за його спини насторожено. – Все – сам! – нарiкав. – Поки у райвiддiлi всiм хвости не понакручував, нiхто не чухався, не шукав покидькiв, якi мого «лексуса» викрали i пошкрябали. – Тату, чого ж мене не гукнув? Я ж збирався долучитися до пошукiв. А ти: не треба, не треба! – Бо – не треба! І без тебе падлюк вирахуемо! – Їх хiба кiлька було? – спитав Петро обережно. – Звiдки я знаю, скiльки iх було?! Одного спiймали, i те добре. Захоче жити, все розкаже: i скiльки iх було, i хто кермував, i хто, дiдько, збитки менi вiдшкодовуватиме! – І що за один? – Та якийсь козел iз сусiднього району. Їх тут цiла бригада, дiм комусь у райцентрi будують. А вечорами, бач, отак розважаються, суки. Добре, що свiдка знайшли. Бачив, як близько пiвночi, коли ми з Іваном у його мисливському будиночку за одне серйозне дiло балакали, оцей козел на моему «лексусi» мчав по об’iзнiй. – А що вiн робив так далеко вiд райцентру? – здивувався Петро. – От саме цю iнформацiю з нього наразi вибивають, – вiдказав суддя. – А що з тим дядьком, якого збили? – Петю, воно менi треба?! Хай за здоров’я того дядька хвилюеться той, хто його збив! А менi своiх болячок вистачае. – Вибач, тату, – знiтився Петро. – Навiть не спитав. А що у тебе болить?.. – Синку, у мене серце болить! За Батькiвщину! – Тепер i таке лiкують? – А для чого, по-твоему, я отут е?! – розсердився суддя. – Петю, ти прийшов мене запитаннями мордувати?! Де твоя совiсть? Я спецiально собi реабiлiтацiю прописав, щоби кожне дурне менi допити не влаштовувало, так – на тобi! Син прийшов батька добити. – Та добре, мовчу… – Петро замовк. Суддя насупився, зиркнув на сина набундючено. – Йди спитай, коли менi вже масаж робитимуть, а то у хребтi щось коле. – Я збiгаю! – Людмила. І вже – до дверей. – А ти, невiсточко, зi мною залишишся! – як батогом по спинi. Петро махнув дружинi: я швидко. Вийшов з палати. – Що, гаряча штучко? Забути мене не можеш? Тiльки про мене тепер i думаеш? – суддя гидливо вишкiрився, роздивлявся закляклу невiстку, як близьку здобич. – Потерпи, Людмилко! Я своi косяки швидко розгребу, одразу до тебе повернуся. Ще награемося. Правильно я кажу? – Ви… одужуйте, Георгiю Івановичу. Ми всi дуже хвилюемося за вас. Мене у сiльрадi всi питають: що з Георгiем Івановичем, чому у лiкарнi?! – Георгiй Іванович ще всiх сук, якi йому погибелi бажають, на один великий… шампур насадить, а смажити не стане! Живими зжере! Отак усiм у сiльрадi й перекажи. – Добре… – нi жива нi мертва вiд страху. Аж Петро помiтив, як зайшов до палати iз масажисткою: зблiдла дружина. – Людо, що з тобою?! – допитувався, коли поверталися до Килимiвки на службовому «прiусi». – Зупини автiвку, Петю, бо щось менi зле. Ще обблюю тут усе, – з трагiчними нотками у голосi слабко прошепотiла королева. Стали на об’iзнiй мiж Килимiвкою i райцентром, якраз пiд бiлбордом «Бережiть лiс!». Жiнка з автiвки вийшла, руки до живота приклала, скривилася. Дихала глибоко, аби втримати нудоту. – Тобi би до лiкаря, Людо, – зi спiвчуттям мовив Петро. – До Шанiвки змотаюся. До Катерини по трави, – говорила i прозрiвала, думки з’едналися у стрункий план. – Одразу краще стане. – Без обстеження, дiагнозу? Лиш трави. Хiба допоможе? – Одразу краще стане! – повторила упевнено. Крила вже вiдросли. Катерина зустрiла Людку так щиро, наче дочекатися на неi не могла. – Вибач, що на кухнi чай пропоную, – усмiхнулася щиро. – У кiмнатi тiтка Раiса, а iй спокiй потрiбний. – Як вона? – Вже лагiдна, – вiдповiла Катерина, знiтилася. – Людо, хотiла у тебе спитати… – Катю, прошу! Спершу я! – Людмилу притягнула до Шанiвки бурхлива енергiя дii, та спершу iй конче необхiдно було з’ясувати певнi аспекти останнiх подiй. – Подружко, признайся! Ти моему свекровi проблеми влаштувала? Я тобi щось заборгувала за це? Говори, не соромся! Я грошi прихопила. Скiльки я тобi… – Людо. Ти менi нiчого не заборгувала. Людмила завмерла. Дивилася на Катерину насторожено. – Стривай! Тобто ти… нiчого не робила? – Давно лиш травами лiкую. До доль людських бiльше не заглядаю. – Чому? Катерина усмiхнулася нiяково, плечима знизала. – Інший шлях обрала. Хочу вперед дивитися i лиш свою долю шукати. – Але ж травами лiкуеш! – Людмила вчепилася у цей факт, як в останню надiю. – Звiсно. Лиш розкажи, що тебе турбуе? – Не мене. Іншу людину. – Хай би приiхала. Чи я сама можу до неi з’iздити. Подивлюся на неi. – Нi, не вийде, – збрехала Людмила. – Надто далеко. – А в чому проблема? – Старий чоловiк. Розумiеш, геть старий. Нерви у лахмiття, а ще бухае, як кiнь, i пнеться трахнути усе, що бачить. – Свекор твiй? – Нi, iнший чоловiк! Свекор наразi у лiкарнi, його там пiдшаманять, сподiваюся. – Якоi ж допомоги хочеш для того чоловiка? – Щоби не психував, не пив i трахатися не хотiв. – І жити? – А хiба життя – це психи, бухло i секс? – Дехто бачить лиш такий шлях до емоцiй, почуттiв. Бо без емоцiй життя немае. – Оце ти, Катю, менi правду вiдкрила! – Не ображайся! Важко визначити, яка допомога людинi потрiбна, коли не бачиш ii, не вiдчуваеш. Та й неможливо одразу все змiнити. Щось одне варто лiкувати, але найважливiше на цей час. І так, щоби iншим системам i органам не зашкодити. – Справдi? – Людмила задумалася, i так шкода себе стало. – А й дiдько з ним! Чого я за когось душу рву? Проiхали! Скажи, яка допомога менi потрiбна, бо вiдчуваю – потрiбна! Зможеш? Катерина глянула на подругу уважно, за руку взяла, по шкiрi долонею провела, в очi зазирнула. Кивнула, пiшла до великого дерев’яного серванта iз заскленими верхнiми шафками i глухими нижнiми, якi одразу пiсля Другоi свiтовоi у модi були. Розчахнула нижнi дерев’янi дверцята: всерединi повно трав, настоянок, порошкiв. Вiдiбрала кiлька. – Збiр тобi зроблю. – А що зi мною не так? – У напрузi весь час. Не розслабляешся, не дозволяеш собi почуватися вiльною. – Хiба iз цим клятим життям розслабишся?! Оце нас коронавiрусом лякають, а я собi думаю: та який коронавiрус?! У нас життя – гiрше за коронавiрус! Дихати ж неможливо з цим життям! – ледь не розревлася королева. – Тiльки повiриш у те, що врештi все по своiх мiсцях розкладено, як таке вилiзе – хоч у петлю! – Не засмучуйся, все стане краще. – Все? – Все! – пiдтвердила Катерина. – Коли заспокоiшся i розслабишся, думки i бажання яснiшими стануть, бо залишаться лиш слушнi i потрiбнi. Поеднала добрих два десятки трав у великiй мисцi, перемiшала iх ретельно, вже розкладала збiр дозовано по окремих паперових пакетиках, пiдписувала кожний… – Тiльки будь обережною, – додала. – Збiр дуже активний. Передозування може призвести до кровотеч, якщо судини слабкi. Дiтям i лiтнiм людям такий збiр узагалi категорично заборонений, бо може сильно зашкодити. Приймай лише так, як я написала. І лише вранцi. – Хiба я собi ворог? – Людмила раптом вiдчула неймовiрне натхнення. Картинка перед очi: клятий свекор пiсля кiлькох доз активного збору кров’ю, сука, харкае i вибачення у невiстки просить. Та хiба паскудство прощаеться?.. Пакет iз травами вхопила, до дверей: не час чаi розпивати. Тре дiяти! – Людко, зачекай! – Що? Грошi? Дiдько, вибач! Скiльки? А – не кажи! Сама! – без сумнiвiв лишила п’ятсот гривень на столi. – Катю, дякую! Побiжу! Бо у мене це… перше слушне бажання тiльки-то несподiвано сформувалося! – Людко, стривай! Спитати хотiла: а що за хлопець по тебе прибiгав сюди? – Коли труп знайшли? – Який труп? – насторожилася Катерина. – А ти й досi не знаеш? – Не виходжу зараз! Тiтку Раiсу покинути не можу. А що сталося? – За балкою на покинутому обiйстi труп старий був закопаний. Старий, бо його колись давно хтось вбив i в садку закопав. Катерина завмерла: сто думок у головi, сто картинок перед очима, i на всiх – мама золота. Головою хитае заперечливо: нi, доню, анi слова, забудь! – Он чого гвалт, – видушила. Не здалася. – Так що за хлопець по тебе тодi прибiгав? Хiба у Шанiвцi новi житцi з’явилися? – Не впiзнала? То ж Тарас, Серьоги Гордiенка молодший брат. – Тарас? Такий став… – Який? – Дорослий… От i – не шукайте сил, шукайте натхнення. Людмила прилетiла вiд Катерини додому, та замiсть травичку собi заварити як ушкварила танцi з каструлями-тарiлками. Борщу, голубцiв, сирникiв наготувала, малим ще окремо котлет курячих, бо любили бiгати собi, а потiм котлету зi столу вхопити i далi ганяти. Руки працюють, мiзки теж не вiдпочивають. – Гарно придумала. У десяточку! – бурмоче i вже уявляе, як готуе для свекра активний збiр, а натхнення однаково переповнюе, натхненню вихiд потрiбний. – Петюню… Змирися! Сьогоднi я – твiй поганий полiцейський! Пред’яви свiй цей… головний твердий аргумент! – сказала, коли повкладала малих, змоталася у душ i вийшла звiдти – гола, мокра i в чоловiковому кашкетi. – А-а-а… – тiльки й стогнав Петюня вiд задоволення, коли спритна дружина робила йому те, чого так сильно хотiв отримати вiд неi хтивий свекор. Уявляла старого поряд: iз перекошеною вiд безсильноi ненавистi пикою, i теж чомусь голого. – Жiнко, ти – королева, – признався Петро, коли нагоцалися до сказу, повтомлювалися, попiтнiли, та все ще пашiли – лежали на постелi голi, повiдкидали ковдри. – Петю, чуеш?! – сказала Людмила. – Нову «хонду» за тисячу доларiв можна купити? – Мопед? – Мопед. – Менi i за п’ятсот продадуть, якщо попрошу. Всi ж хочуть i далi працювати. – Така у тебе вигiдна посада! – Я для сiм’i стараюся. – А я тебе за це дуже люблю! – поцiлувала у губи пристрасно. Петро знов поплив. – Зачекай трохи. Таке красиве життя тобi дам, всi повиздихають вiд заздрощiв! Про мопед забувай! Нащо тобi мопед, Людо? Здавай уже на права, автiвку тобi купимо. – Гарно вирiшив, Петю. Дуже гарно. Точно слiд на курси пiти. А мопед Стасьцi подарую. Ти ж не проти? – Як знала, що червоний хочу?! – Стаська обцiловувала старшу сестру, розглядала-обмацувала новий японський скутер «Хонда». – Який крутий! Без прав зможу ганяти? – Стасю, тiльки у межах ОТГ! Обiцяеш? – Люсь, ти… «Та ясно, що я! Хто ж iще?!» – подумала королева. Вже спiшила додому: Петро саме збирався до лiкарнi хворого тата провiдати, тож мала встигнути термос iз трав’яним чайком для свекра приготувати. Стаська осiдлала «хонду»: живи тут i зараз! До цього дня керувала лиш велосипедом, але ж з ве?лика не падала. – Упораюся! – хотiла одразу на максимальнiй швидкостi рвонути, та надто вже боялася у перший же день попсувати новий мопед, тож потроху зрушила. Три днi з ранку до вечора нарiзала кола Килимiвкою i околицями. Школу – в дупу! Руки-плечi-хребет просилися вiдпочити, куприк випромiнював вiдчайдушний бiль, бензину у бак – хлюпай i хлюпай, та як зупинитися, коли красиву НечуваноДерзкую Анастасiю на червонiй «хондi» вже побачили всi, кому треба i не треба, тiльки не Тарас. – І де вiн е? – бiдкалася. Може, вдома? Щоранку проiжджала повз обiйстя Гордiенкiв, косувала на двiр: нiкого. У мамчиному магазинi? І туди зазирала. На роботi? Кiлька разiв зупинялася неподалiк великого, як футбольне поле, гаража транспортного пiдприемства, де Тарас працював механiком, фiльтрувала поглядом чоловiкiв, якi виходили з нього, та хлопець – як крiзь землю. На четвертий день батьки усвiдомили: самостiйно молодшу доньку не втихомирять, тре викликати важку артилерiю. – Сиди вдома i чекай! Зараз Люся по твою душу прийде! – наказав тато, коли Стаська лиш прокинулася. Стаська – ага! Сама – скiк з постелi, одежу вхопила, чимскорiш у гараж по «хонду». А на гаражних воротах ота-а-акений навiсний замок! – Та пiшли ви всi… – побiгла за хату, сяк-так вдяглася, городами на край села, до кiлькох розвалених адмiнiстративних будiвель давно лiквiдованого колгоспу, який за радянських часiв давав роботу всiм килимiвцям. – Шукайте, хоч обшукайтеся! Неподалiк руiн пiд старою вербою присiла, плакати не хоче, а сльози ллються. Якого батьки причепилися? Дратуються, що школу пропустила? Та яка в бiса школа? Ще би пандемiю пригадали, робити iм нема чого! Стаська без Тараса дихати не хоче, а батьки ii через якiсь дрiбницi на шмаття рвуть?! Чому ii нiхто не розумiе?.. – Хiба це життя? – прошепотiла. Сльози втерла, роззирнулася i побачила у руiнах… Тараса. Недвижно сидiв на землi серед уламкiв цегли, спирався спиною на напiвзруйновану стiну колгоспноi контори. Дивився перед собою в одну точку. Стаська завмерла. Дивилася, очей вiдвести не могла. Тарас раптом ворухнувся. Видихнув. Пiдняв порожнi руки так, нiби тримав зброю. Прицiлився… «Стрiляй!» – подумки пiдхльоснула хлопця Стаська. Тарас опустив руки. – Живiть… – прошепотiв у простiр, спробував пiдвестися. Одразу не вийшло. Стаська знала: треба вiдвернутися! Не могла. Бачила, як Тарас незграбно намагаеться стати на ноги, як з другоi спроби пiдводиться важко. Перелякалася. Повернулася спиною до хлопця, обхопила руками колiна, голову на них поклала. Завмерла, а сльози знову на щоки просяться. «Нi! Нi! – вмовляла себе подумки. – Що Тарас подумае? Що я типу iз тих дуреп, якi ревуть, коли iх жирними називають?..» За спиною – кроки. Голову пiдняла. Хлопець стояв за метр вiд неi. «Такий зморений…» – подумала, i хоч сильно хотiла глянути у його очi, знiтилася, вiдвела погляд. – Плакала? – спитав. Стаська зашарiлася. Пiдвелася так само незграбно, як Тарас миттю тому. Плечима знизала. Хотiла сказати «не зважай, пусте» чи щось на кшталт того. – У мене е мопед, – раптом ляпнула. Не здивувався. – Даси покататися? – спитав без глузливостi. Кивнула. Врештi стрiльнула на хлопця очима. – А ти хiба… – хотiла спитати «хiба зможеш з однiею ногою з мопедом упоратися?», i хоч замовкла на половинi фрази, зрозумiла, як фатально зганьбилася. «Дурепа! Ідiотка довбана!» – лаяла себе подумки. – Все можу! – вiдповiв, пiшов геть. Майже не шкутильгав. Стаська увiрвалася до рiдноi хати за десять хвилин пiсля зустрiчi з Тарасом. Смiялася, обiймала розбурхану Людмилу. Старша вiдштовхувала малу, сердилася: – Ану кинь менi цi обiйми! Ти бач, що вона витворяе?! Ти якого маму з татом доводиш до сказу? Ляпаса захотiла?! Чи щоби я твоему новому мопеду оце просто зараз колеса повiдривала?! – Люсiндро! Ти прекрасна! Я тебе люблю дуже! Чесно! І маму з татом! Можна, я вже до школи побiжу? На другий урок ще встигаю! – рюкзак пiдхопила, до дверей. – Пiсля школи вiзьму мопед, Уляну до Шанiвки пiдкину. Ну, i займемося цим… – Ще скажи «математикою»! – зiронiзувала Людмила. – Точно! Математикою! – розсмiялася Стаська, чкурнула до школи. Мати – до старшоi. – Люсю, що з нею? Як сказилася! – Любов у неi! Мати знизала плечима розгублено. – Яка любов? Їй ще й чотирнадцяти немае! – Чотирнадцяти нема, а любов е. Отакi парадокси i правда життя, мамо. Мати опустилася на табуретку, задумалася. – Мамо, не хвилюйся. Я ii проконтролюю, – пообiцяла дiлова доня. – І до Шанiвки так часто стала мотатися. А чого?.. – Нинi хто тiльки до Шанiвки не пхаеться. Навiть Залускiвського там перестрiла, – вiдповiла Людмила. Іван Залускiвський замислив неможливе – двiчi увiйти в одну й ту саму рiчку, тому протягом квiтня кiлька разiв навiдувався до Шанiвки. Не чужий, iй-богу! Іванового майна у селi, як дерев у лiсi: i обiйстя, яке покiйна дружина встигла до ладу привести, i олiйня, i залишки кролятника, i госпдвiр. Все тепер – лиш Іванове, нi з ким дiлити не потрiбно. Та найголовнiше – земля. На початок року 2020-го, перед впровадженням ринку землi, Залускiвський по факту мав бiльш як 100 гектарiв чорнозему, з яких власний Іванiв пай становив 7 га, пай Алли – 50 га, бо отримала i за себе, i за поважних батькiв; ще одну дiлянку у 50 га Залускiвськi отримали в натурi через рiшення сiльради для фермерства i повнiстю оформили на Аллу. Пiсля смертi дружини у зв’язку з вiдсутнiстю заповiту та iнших спадкоемцiв вся земля дружини стала Івановою. От – i чого тобi ще, Іване? – Землi! – казав. Не мiг забути, як чотирнадцять рокiв тому скупив у односельцiв паi за копiйки, потiм утратив. Тодi не здався, став районним депутатом i… «блискавично розкрив аферу столичних дiлкiв, якi нахабно i цинiчно обдурили шанiвцiв, незаконно позбавивши iх права на святе – на землю!» – коментувала дii депутата Залускiвського преса, хоча насправдi допомiг конкуруючому агрохолдингу закрiпитися на землях району. Публiчнiсть тодi фатально завадила Івановi повторно забрати паi у односельцiв, та з часом до Украiни докотилася децентралiзацiя, райони укрупнили i перекроiли, а новостворенi ОТГ отримали стiльки майна, землi i повноважень, що просто грiх було не скористатися тим. Особливо напередоднi офiцiйного вiдкриття ринку землi. Та тепер Залускiвський захотiв собi землi не за безцiнь. Задарма. І назавжди. З осенi 2019-го почав методичну роботу в цьому напрямку. Завiз до будiвлi недiючоi олiйнi у Шанiвцi пару будiвельникiв – мляво фарбували фасад яскравою, помаранчевою фарбою, а Залускiвський на тлi того зiбрав пресконференцiю, представив громадськостi «Соцiальний проект розвитку Килимiвськоi ОТГ i створення робочих мiсць». – Переоборудую олiйню у консервний завод, – заявив, – бо бачу справжнi, а не примарнi перспективи громади. Мiсцевi працюватимуть на заводi, а також зможуть здавати на переробку овочi i фрукти зi своiх присадибних дiлянок. Народ Залускiвському не повiрив. Крутили пальцями бiля скронь: що верзе, якi в бiса консерви можна виробляти у старiй розбитiй олiйнi?! І хiба то проблема, коли голова сiльради Косюк – обома руками «за», бо Залускiвський йому в кожну руку по тугенькому конверту поклав. – Новий консервний завод стане запорукою фiнансовоi незалежностi громади! – кричав голова у народ. Коли врештi надiрвав голос, Іван повiз його вечеряти у цiкавий генделик на об’iзнiй. – Я тут бiзнесплан прикинув, – рухав iдею до реалiзацii. – Аби вийти на самоокупнiсть, краще за все консервований горошок виробляти. А для цього менi треба гектарiв двiстi горохом засiяти. Сто маю, менi би ще сотню… – Щось викрутимо, – пообiцяв лiдер громади. Ближче до нового року його упевненiсть похитнулася. – Іване, спробую вiсiмдесят гектарiв тобi видiлити. Бо якщо бiльше, депутати не пропустять. Пiсля нового року признався: – Можу гарантувати лише шiстдесят гектарiв. – Може, тебе вбити? – спитав Залускiвський. – Аргументiв замало, аби видiлити бiльше, – оборонявся голова. – У горошок не всi вiрять. Навеснi, коли дерева вже вiдцвiли, а у Шанiвцi знайшли труп, остаточно засмутив Залускiвського: – Шанiвськi ДНК заяви про видiлення земельних дiлянок подали. Килимiвцi не вiдстають. Тамара Гордiенко для сина землю просить, бо вiн – воiн. З АТО. І що робити? Вибивають у мене землю з-пiд нiг, падли! А ще з Киева дзвiнок був. Із Офiсу Президента. – І що кажуть? – Наказали видiлити сорок гектарiв землi якомусь Капелану. За заслуги перед Украiною. – І що за Капелан? – А капелан його знае. Я ж цi землi для тебе берiг, а тепер – що робити? Залускiвський насупився. – Упевнений, що з Офiсу Президента дзвонили? – Не впевнений. А як перевiрити? – А капелан… його знае, – процiдив Залускiвський. Хотiв було повернутися до мисливського будиночка i напитися без компанii, та спрямував авто на Шанiвку. – Час розгрiбати косяки! – бурмотiв, бо пiдозрював: двiйко будiвельникiв на старiй олiйнi замiсть фарбувати i фарбувати без передиху розтягнуть усе, що там ще лишилося. «Сране життя! – думав. – Чому все в одну мить навалилося? Зараз треба бити в одну цiль – землю забирати, а iз землi труп вилазить, сука! Не мiг ще кiлька рокiв полежати! Дiвка знову стае небезпекою! А менi що з тим усiм – хоч розiрвися!» Часу не гаяв. Поки iхав до Шанiвки, набрав Нечитайла. – Як нашi справи, Жоро? – Що вас конкретно цiкавить, Іване Миколайовичу? – почув зухвалий голос суддi. Здивувався: – У тебе засiдання? Говорити не можеш? – Дякую. Ми завжди прислухаемося до слушних порад, – вiдповiв Нечитайло-старший i вiдключив дзвiнок. – От козел! – роз’ярився Залускiвський. Негайно хотiв знову набрати суддю i матюкати, аж поки той не кине слухавку, та побачив на пiд’iздi до Шанiвки полiцейський «прiус» Нечитайла-молодшого. Зупинив автiвку, опустив скло, дивився на Петра, який курив бiля «прiуса». – Як там у батька справи? – спитав. – Та як. Хотiв було вже здриснути з лiкарнi, та раптом серце прихопило. – Жора – дуже емоцiйний. Ти скажи йому! Хай серце не рве через те, що «лексус» тепер попсутий. Хай краще сам вiдновлюеться. – Ви тата не знаете? Вiн же – трудоголiк! Без роботи не може. – Ти у нього вдався, Петре, – закинув вудку Залускiвський. – Кажуть, сам трупа у Шанiвцi вiдкопав. – Було таке. – І що за труп? – Не нашенський. З-пiд Киева. Гицель якийсь. Це у нього прiзвище таке. – Як же ти, Петре, його прiзвище вирахував? – насторожився Залускiвський. – Не я! Кримiналiст знайшов у кишенi його штанiв якийсь папiрець напiвзiтлiлий. Із прiзвищем. – Значить, розслiдування буде? Петро скривився, наче вiд зубного болю. Заперечливо хитнув головою. – Колеги кажуть: а який сенс? Стiльки рокiв нiхто його не шукав, тiла нiхто не забрав, за рахунок держави вже поховали. Нiкому не потрiбна людина. Та й до моеi думки прислухалися. – І яка твоя думка, офiцере? – Залускiвський око примружив, уп’явся у Петра прискiпливим поглядом. – Історiю села у районному управлiннi розповiв, бо там багато нових людей. Мiсцевих особливостей не знають. Кажу, якщо тому Гицелю рокiв десять тому башку проломили, то не у Шанiвцi, бо в селi тодi нiхто не жив. Виходить, хтось десь бомжару прибив, а до нас привiз i прикопав. Висяк стовiдсотковий. – Схоже на те, – мовив Залускiвський, додав: – Ти шанiвцям оце все розкажи, бо ж, певно, хвилюються, розпитують. – Хiба iм до трупа? Вже й забули! Всi тiльки про землю говорять. Скоро ж сiльрада земельнi питання розглядатиме. Ми теж заяви подали. А чого? Хай буде собi! Так же? – Так, Петю, – вiдказав Іван. Не бажав обговорювати iз суддiвським сином земельнi питання, хоча й вiдмiтив про себе iз здивуванням: Нечитайли теж мрiють клаптик собi вiдiрвати?.. «Жорка процесом керуе? Конкуренцiю менi скласти вирiшив? Сука! Значить, iз трупом i не збирався допомагати. І поводиться, як останнiй козел, – розмiрковував. – А чому? Невже щось проти мене задумав?..» – А чого посеред поля бiля Шанiвки стоiш? – перевiв розмову. – «Прiус» зламався. У Килимiвку подзвонив, викликав евакуатора. – А в Шанiвку чого iхав? – Так тее… Дружина попросила пiдвезти. Та й згiдно iз законом маю зафiксувати факт смертi. Залускiвський вухам не повiрив. – Ще один труп у Шанiвцi? Петро кивнув. – Тiтка Раiса померла. – Ну, померла! І що? Ти якого бiса туди пхаешся?! – обурено вигукувала Стасьчина мати, намагалася заступити дорогу доньцi на мопедi. – Ти дивись, яка подiя! Раiса вiдмучилася врештi, хвала Боговi, а на селi з того цiлу сенсацiю зробили. – Та як ти не розумiеш, мамо! Я знаю, що роблю! Менi там дуже тре бути! – Стасьцi хотiлося додати: бо вiн там… – Бо вiн там?! У Шанiвцi? – мати глянула донi у вiчi. – Хто? Мамо, досить уже! – зашарiлася. Подii останнiх днiв перетворили кров на гарячу рiку – вирувала-палала, аж дихати важко. І хотiла би доня признатися мамi – слiв би не знайшла. Що казати? Чекала його з мопедом бiля гаража. Вiн вийшов. Побачив ii. І мопед. – Нормальний апарат, – сказав. Сiв на мопед i поiхав. А вона стояла i гарячково шукала слова, якими би могла затримати його пiсля того, як повернеться. Вiн зробив коло навколо гаража. Загальмував бiля Стаськи. – Сiдай, Анастасiе, – сказав. – Покатаю. Матiнко… Йшла до мопеда, рухала руками-ногами, однаково не вiрила, що це не сон. Усмiхалася зухвало, аби виглядати старшою, обiзнанiшою: та для неi з хлопцем кататися – звичайна рiч! Опустилася на сидiння позаду Тараса, обiйняла його за тулуб, притулилася щокою до його спини i ледь не втратила свiдомiсть вiд хвилювання. Що далi було – не пам’ятала! Не могла вiдновити у пам’ятi, хоч силкувалася, бо лиш одне… «Люблю героя! – било у скронi, коли мчали Килимiвкою, потiм зупинилися бiля гаража, вона легко зiскочила з мопеда, спостерiгала за хлопцем спантеличено, а в головi колотилося лиш одне: – Люблю героя…» Вiн повторив: нормальний апарат. Пiшов геть. Стаська дивилася услiд, аж поки не повернув за рiг. Осiдлала мопед, помчала до школи. На перервi вiдiзвала Уляну вбiк. – Улю, термiново потрiбний крутий реп! Головнi слова: люблю героя! – Ти запала на Тараса АТОвця? – Уляна за мить розгадала таемницю. – Вiн же… йо – мужчина! Шукае причину! Щоб спустити сперму! У чиюсь щiлину! – зарепувала. – А ти хочеш того? Хочеш, скажи?! Заповниш собою його косяки! Станеш одною з десяткiв дiвок! Якi завжди пацикам вiдповiдають «ок»! Стаська задихнулася i кинулася на подругу. – Ти тупа! – лупцювала щосили. – Тупа, i реп твiй тупий! – Сама тупа! – Улька виставляла лiктi, вiдштовхувала Стаську. Навколо дiвчат уже юрба. Хвала Боговi, вчителька Маруся вийшла у коридор. Розтягла подружок. – Через що зчепилися? – Через математику… – в один голос. – Господи… Ще й брешуть! – обурилася Маруся. Пiсля урокiв Стаська й Улька перетнулися бiля школи. – Вибачайся! – вигукнула Стаська. – За що?! – За те, що назвала Тараса «пациком»! Вiн – справжнiй герой, втямила? Вiн нашу землю захищав! І вiн – не такий… – Стасько, вiн для тебе – старий! Таким тiльки секс потрiбний! Я знаю, про що кажу! – І що тут протиприродного?! Секс – це ж нормально! Хiба нi? – Якщо по любовi… – А я хiба за грошi?! Улянка глянула на Стаську ошелешено. – Ти би йому вiддалася? Серйозно? Стаська закусила губку. Кивнула. Улянка дивилася на подругу приголомшено. – Стась! Ти хочеш сексу? – Та нi. Але ж вiн – дорослий. А у дорослих – тiльки так. – Спочатку хай признаеться у коханнi! – вигукнула Улянка. – Та ясно! Я ж не дурна. Замовкли. – Вже не ображаешся? – врештi спитала Улянка. – Проiхали, – вiдповiла Стаська. – Давай я тебе додому вiдвезу, i трохи бiля вашоi хати потирлуемося. – Нащо? Все ще хочеш побачити буденний секс? – Уль, не дуже й хочу! Але менi треба! – У мамки розпитай, – порадила Улянка. – Ага! Зараз! Мамка i так уже щось пiдозрюе. Щоразу випитуе: ти куди, нащо… А що я iй скажу? Вона ж не зрозумiе! От i того дня, коли Бог врештi забрав до себе змучену Раiсу, Стаська узнала, що Тарас поiхав до Шанiвки, намiрилася iхати за ним услiд, не втрималася, кричала на матiр: – Пропусти вже, бо як не пропустиш, взагалi з дому пiду! Така стала… Як та монстриха! Кров мою п’еш! Все маю тобi доповiдати: куди я йду, де була… – Доню… – прошепотiла ошелешена мати. – Що ти мелеш? – А що? Я вже доросла, особистiсть, а ти мене сiпаеш увесь час! – вигукнула ображено. Осiдлала мопед, помчала у Шанiвку. Бо там вiн. Катерина нiколи нiкого не готувала в останню путь. Вранцi Раiса перестала дихати, а дiвчина нiяк не могла повiрити, що жiнка померла. – Оце i все? – шепотiла вражено. Прислухалася: може, просто не чуе тiтчиного дихання. Маму з татом згадала. І вони – так? Перестали дихати, i життя скiнчилося?.. Не встигла анi поплакати, анi розгубитися. Набiгли новi шанiвцi: усi донецькi, киянка Оля Торбенко, з неблагополучних баба Ада пришкандибала. – Обмию, – пообiцяла. – Я у тюрмi таке робила. До полудня людей додалося: Людка з Килимiвки приiхала, Тарас «тойотою». – Подумав, транспорт згодиться, – сказав. І всi знали, що робити, наче щодня збирали небiжчикiв. Тiльки Катерина не знала. – Присядь, вiдпочинь, – попросив ii Тарас. Глянула на хлопця, знiтилася, вiдвела погляд, бо здивувалася власним думкам: хотiла би зустрiтися з Тарасом за iнших обставин. Без горя. Без зайвого галасу i зайвих людей. А нинi – пiшла з життя остання людина, яка була безпосередньо причетна до тих подiй, якi колись назавжди перевернули i ii життя, i життя села. Раiса померла, наче вiдрiзала минуле, забрала з собою. – Нiкого не лишилося, – прошепотiла. Роззирнулася i побачила… Івана Залускiвського. Стояв у отворi прочинених дверей, з-пiд лоба дивився у бiк Катерини. І не розiбрати: на дiвчину чи крiзь неi. Як же вона могла забути, що лишився ще один… З якого i почалися ii бiди. Жодного разу не перетиналися пiсля подiй чотирнадцятирiчноi давнини, та не помилилися, впiзнали одне одного. Катерина закам’янiла: не могла анi ворухнутися, анi вiдвести вiд Залускiвського очей. Вiн насупився роздратовано, переступив порiг, увiйшов всередину. – Хто тут парадом командуе? – до Людки обернувся. – Ти, Людмило? – Роблю, що можу, – озвалася та. Залускiвський повiльно дiстав портмоне, витягнув з нього двi тисячi гривень, кинув на лiжко, на якому лежала мертва, вже обмита i вдягнена Раiса. – На похорон. Якщо ще щось знадобиться, дзвонiть, допоможу, – сказав. – Я про своiх, про шанiвських, нiколи не забуваю. Всiм поможу померти заради вiдродження рiдного села. Пiдiйшов ближче до лiжка, кiлька секунд дивився на мертву жiнку. Катерина так i не зводила очей iз Залускiвського, наче боялася: нападе на неi прямо тут i зараз. Залускiвський перехрестився, вже попрямував до розчахнутих дверей, та не втримався. Кинув на Катерину ще один швидкий гострий погляд. Про все забула: про мертву Раiсу, повну хату людей i маминi благання назавжди забути про Залускiвського. З кам’яним лицем швидко посунула до малоi спальнi, зачинилася в нiй, закрила рот долонями, аби нiхто не почув приглушених ридань. Бiльш за все хотiлося зникнути. Не померти i не втекти, натомiсть повернутися у той день, коли мама i тато зачали ii, сказати iм, щоби… навiть не намагалися подарувати iй життя. – Що з нею? – спитав Залускiвський. – З Катериною? Втомилася, – вiдповiв шанiвський староста Артем Полiщук. – Останнi кiлька ночей, думаю, взагалi не спала. – То вкладiть, хай поспить! Чи менi замiсть вас ii вкласти?.. – замовк, бо так хотiв додати: «Навiки вкладу!» Не виказав себе, буркнув. – Так я можу. Катерина не знала: пiшов Залускiвський чи ще в хатi. Не бачила, як вийшов надвiр. Закурив. Дiстав мобiльний, набрав голову сiльради Килимiвськоi ОТГ Косюка. – У Шанiвцi сьогоднi Раiса померла. Нагадай, скiльки у неi землi було? – почула голос знадвору. Пiдiйшла ближче до вiкна. Зi спальнi, з ненадiйного прихистку спотерiгала за чоловiком, який погубив немало людей. – Чужоi землi хотiв, – прошепотiла. – І знову хоче. У дверi – стук! Сльози втерла, озирнулася до Тараса, який увiйшов до спаленьки. – На цвинтар змотаюся, – сказав. – Копачам тре заплатити. – Раiса хотiла поряд iз чоловiком i сином лежати. – Там i лежатиме. Поряд iз Романом i Сашком. – Вона зараз дуже тiшиться. Знiтився: – Ну, певно. Я чого зайшов. Тобi нiкуди не тре iхати? Бо я потiм мiг би… – Дякую, не треба. Тарас хотiв ще щось сказати, та до спальнi увiйшла Людмила. – Кать, ну… Все чiкi-пiкi, подружко! Труна, мiсце, оркестр, поминки. Все органiзували. Добре, що на вулицi вже тепло. Завтра поставимо столи посеред двору. – Дякую, Людко. – Слухай, я спитати хотiла… – Людмила замовкла, невдоволено глянула на Тараса. – Тарасику, ти чого й досi тут? Бiжи з копачами розрахуйся! Тарас вийшов. Людмила пiдiйшла до Катерини ближче. – А чого плакала? Хiба е час розслаблятися? – заговорила тихо. – Тре дiяти. Не хвилюйся, допоможу. Скоро всi розiйдуться, i ми з тобою Раiсин заповiт пошукаемо. Чи, може, знаеш, де вона його зберiгала? Катерина хитнула головою заперечливо: не знаю. – Не потрiбно менi Раiсиного нiчого, – прошепотiла. – Катю, а чому? Дуже вже шляхетна? А жити як збираешся? Доглядала хвору, ходила за нею, як за рiдною. Справедливо буде, щоби ти на цьому обiйстi залишилася. Хата справна, ти ii вичистила, вимила. Город засадила, доглядала його. А ще у Раiси земельнi паi залишилися. І кому оце все? Чужому дядьковi? Пiд вечiр шанiвцi розiйшлися, залишили мертву Раiсу у трунi посеред кiмнати: переночуй у хатi останню нiчку, сердешна. Поряд iз небiжчицею – тiльки Катерина з Людмилою. Людмила засукала рукави, взялася нишпорити по поличках. – Помагай, не стiй! – гукнула Катеринi. – Поясни! Нащо нам заповiт? – Якщо знайдемо i зрозумiемо, що все на тебе переписано, то це буде найлегший варiант. Якщо не знайдемо, поможу тобi подати заяву про претензiю на спадок. Вiдвоюемо, не хвилюйся. Найгiрший варiант, якщо заповiт десь е, але тебе там немае. Тодi ми його маемо знайти i знищити, щоби ти могла претендувати на спадок. – Людко, так грiе, що хвилюешся за мене. Тiльки не треба. Я отут i на день не залишуся. І Раiсиного нiчого не вiзьму! – Катю! А де житимеш? – На батькiвське подвiр’я повернуся. – Не лишилося там нiчого. – Город лишився. Земля. Лiтня кухня. За лiто вiдремонтую ii. Когось гукну на допомогу. – Кого? Може, зечку бабу Аду чи отих будiвельникiв, якi на олiйнi Залускiвського байдики б’ють? Людмила зупинила пошуки, роззирнулася, знизала плечима. – Та-ак… – констатувала. – Заповiту в хатi нема. Але професiйна чуйка пiдказуе менi: десь вiн таки е! Глянула на годинник у мобiльному, заметушилася: дiдько, дома ж малi… Давай чоловiковi дзвонити: – Петю, «прiуса» вiдремонтував? Забирай мене скорiше! Катерина тiльки тепер усвiдомила: на нiч лишаеться сам на сам iз мертвою Раiсою. Не виказала тривоги. Разом iз Людмилою вийшла надвiр провести подругу. – Може, менi залишитися? – раптом спитала Людмила. – Кать! Ти як? Страшно! Хоч вмовляй страх вiдступити, хоч переконуй себе – живих тре остерiгатися, однаково неприродно i моторошно в одному замкненому просторi, хоч i ненадовго, зачиняти живе життя i смерть. Бездиханного i дихаючого. Баланс вiдсутнiй. Нiякого 50 на 50, хоча по факту е одне живе тiло i одне мертве. Що жива людина може змiнити? Нiчого! А мертва – дiе. Не рухаеться, не дихае, та вiдбирае сили у живоi так активно, аж здаеться – усiм нам по панночцi, не тiльки Хомi Бруту. Але ж, крiм страху, мае бути ще якийсь, прихований сенс, бо ж не тiльки заради молитов i фiлософських роздумiв бiля тiла покiйного на довгу нiч лишають живих? – Що особливого маю зрозумiти? – Катерина не насмiлилася просити подругу залишитися. Вiдiйшла вiд труни, поряд з якою вже вiдчувався запах тлiну. Паморочилося. До дверей. На свiже повiтря. Вийшла на ганок i аж вiдсахнулася, бо у сутiнках побачила чоловiчу постать. Залускiвський? «Знала, що прийде по мене!» – колотилося. Чоловiк пiдiйшов ближче. – Тарас? – iз полегшенням. Хлопець роззирнувся: – А де всi? Ти сама? Не бачили: з вулицi, з-за паркана Раiсиного обiйстя за ними iз роздратуванням спостерiгае Залускiвський. Сам не знав, чому увечерi повернувся до Шанiвки. Увесь день перед очима – струнка дiвчина iз хвилястим волоссям. Кам’яне лице… І тi очi… Нiчого не забула! Не простила! – Чого ж мовчиш, сучко?.. Вже i трупа знайшли! Нема на що бiльше чекати, а ти однаково мовчиш! Чому… Не так уявляв першу зустрiч iз Катериною. Думав, вистежить, застане зненацька, за шкiрку вхопить, процiдить: щось пам’ятаеш, мала? Мордуватиме, i про «джипа гранд чирокi» спитати не забуде! Точно, паскуда руку приклала до зникнення улюбленоi Івановоi автiвки. Вона белькотiтиме: а що було? Хiба щось було? Нiчого не пам’ятаю! Реальнiсть заплювала фантазii Залускiвського. Здавалося, дiвчина вхопила його за шкiрку, застиглим поглядом, мов цвяхами, прибила до стовпа ганьби, кричала без слiв: зло, ти – абсолютне зло. Дочекався вечора, повернувся у Шанiвку, залишив автiвку в олiйнi. – Пройдуся по периметру, – буркнув будiвельникам, якi вдень усе фарбували стiни староi олiйнi, а вночi були за охоронцiв. Городами вийшов до Раiсиного обiйстя. Нiяк не мiг зосередитися, у головi – хаос, сто думок – одна поперед одноi: Катерина та, як бiльмо, а ще треба якось привласнити земельнi паi, якi лишилися пiсля смертi Раiси. Пiдозрiла поведiнка суддi Нечитайла теж вимагала аналiзу, а хиткий характер голови сiльради Косюка давно став проблемою. Стiльки справ, а покластися нема на кого, самi покидьки навкруги. Був би син… Аж згадав покiйного батька, який жартома називав малого Івана «спiвучасником», бо разом – i на риболовлю, i шашлики смажити, i кукурудзу на сусiдському городi красти, i потiм перед мамкою виправдовуватися. Був би син… Зупинився бiля Раiсиного обiйстя, глянув у двiр. Дiвчина саме щось тихо мовила Тамарчиному Тарасовi, який стояв посеред двору. – А цей що тут забув?! – прошепотiв Залускiвський. Сподiвався, Катерина сама буде. Тарас так i стояв посеред двору. Дивився на дiвчину. Раптом незграбно нахилився i сiв прямо у траву: пiдiгнув здорову ногу, руками пiдтяг протез. Залускiвський i дихати забув. – Що ти робиш, хлопче? – прошепотiв вражено. – Ти ж встати не зможеш. Катерина теж здивувалася. Дивилася на хлопця ошелешено. Вiн не зважав. Дiстав мобiльний, навушники. В його вухах точно звучала прекрасна музика, бо усмiхався. Катерина знiтилася, роззирнулася розгублено, наче тiльки вона винувата у тому, що хлопець… без ноги, що сидить на голiй землi… Залускiвський зiгнувся за парканом: не вистачало, щоби його тут помiтили. І раптом зрозумiв, чому в його головi так довго i настирливо крутилося слово «спiвучасник». – Гiмно собаче! Як же я одразу не допетрав?! Стiльки рокiв мордувався. А все ж ясно! За законом Катька ця – спiвучасниця злочину, якщо свого часу не заявила про нього, – шепотiв, не зводив iз дiвчини очей. – А чому не заявила? Бо… вона i не спiвучасниця, а учасниця! Це ж вона вбила бомжару! Вiн ii згвалтувати хотiв. Чи вже встиг. Однаково! Захищалася, вхопила камiнь… Трiсь дядька по головi. Той упав, а вона роззирнулася: чи часом хто не побачив? А тут я… прогулювався! Ну, так же? Чи посцяти забiг на покинуте обiйстя, бо – культурна людина, за екологiю i довкiлля! Не звик гидити абиде! І побачив убивство. Чому мовчав? Бо дiвчина у ноги впала i благала: пане Залускiвський, я така молода, не хочу в тюрму! Повеселiшав. І справдi сцяти захотiв. Обдзюрив Раiсин паркан. Ще сильнiше захотiв дiстати дiвчину, бо тепер точно знав, що скаже. – Почекаю… – вирiшив. – Не буде ж хлопець тут до ранку сидiти. Як людина культурна, бiля обiсцяного паркану лишатися не схотiв, вирiшив тихо обiгнути подвiр’я по вулицi, знайти бiльш зручний пункт спостереження. – Стасько, вiн до нас чеше! Тiкаймо! – перелякалася Уляна. Другу годину поспiль сидiли на розлогiй абрикосi, яка росла неподалiк Раiсиного обiйстя, з деревини спостерiгали за всiм, що там вiдбуваеться. Стаська першою спустилася на землю, перебiгла на iнший бiк неосвiтленоi шанiвськоi вулицi, причаiлася бiля сухоi криницi. За мить пiдбiгла Улянка, присiла поряд. Бачили, як Залускiвський тихо йшов уздовж паркану, заглядав на подвiр’я, врештi зупинився якраз пiд абрикосою, спостерiгав. – Тепер вiриш, що Катерина – вiдьма? – прошепотiла Улянка. – Вона мужикiв до себе приманюе. А коли вони iй набридають, гонить вiд себе. – А тих, хто не хоче ii забувати, – вбивае, – тихо вiдповiла Стаська. – Улько, це вона вбила дядька, якого ми знайшли. Ну, скажи? А хто ще? Тiльки вона! – Стасю, ходiмо вже звiдси! Менi страшно! – попросилася Улянка. – А менi не страшно! Я за Тараса хвилююся! А що, як вiдьма його зурочить? – Та вона – вже! Ти ж сама бачиш: твiй герой цiлий день на Раiсиному обiйстi товкся i на нiч залишився. Знаеш, чому вони до хати не йдуть? – Чому? – Залускiвського дражнять. Чи хочуть, аби вiн третiм став i влаштувати оргiю поряд iз труною, – Уляна так перелякалася власних фантазiй, аж ухопила Стаську за руку. – Стасю. Забувай Тараса! Хiба мало… iнших героiв? – Улько, ти дурна? Я його люблю бiльше за життя! Ясно тобi? Я заради нього помру, якщо треба буде! І вiн, знаеш, як на мене дивився? – Як? – Так, що… не забути нiколи! І то навiть добре, що я сьогоднi не змогла з ним поговорити. Я ж ще й досi живого буденного сексу не бачила, не навчилася, як слiд поводитися… От Тарас завтра менi скаже: Анастасiе, хочу тебе на все життя. А менi що робити? Я ж зганьблюся! Стаська замовкла, задумалася. – Улько, як думаеш? Якщо я вiддамся Тарасовi, це переважить вiдьминi чари? – Сто вiдсоткiв, – вiдповiла Улянка. – Ти така… – знiтилася, замовкла, раптом усмiхнулася. – Хто б не хотiв, щоби ти його любила?.. Стаська й собi усмiхнулася, скуйовдила рожево-фiолетову хмаринку волосся на головi, ближче нахилилася до Улянки. – Бiжiмо до тебе? З чорного неба зiрки здивовано роздивлялися незвичайне нiчне пожвавлення у Шанiвцi. Онде Стаська й Улька крадькома посунули вздовж вулицi, повернули у провулок, уже смiливiше побiгли до крайньоi хати на пагорбi. Пiд абрикосою тельбатий дядько Залускiвський зиркав на ближне подвiр’я, бачив, як Катерина раптом пiдiйшла до Тараса, що сидiв на землi посеред двору, опустилася на траву поряд iз ним. Залускiвський плюнув собi пiд ноги, тихо виматюкався. – Ідiоти довбанi, мать вашу! – пiшов вулицею до олiйнi. А розбитою дорогою вiд Килимiвки у бiк Шанiвки неслася автiвка, i навiть зiрки не могли розiбрати, що за людина так настирливо прагне цiеi ночi якнайшвидше дiстатися малого села. Катерина сидiла поряд iз Тарасом, та дивилася не на нього. У нiчне небо. Не до зiрок думками – до мами. Вiн довго не вимикав музику, наче боявся тишi, яка настане за нею. І вимагатиме слiв. Вона прислухалася: що за музика? Та на тлi мелодii чула, як дихання хлопця стае все бiльш нерiвним i неспокiйним. І все гучнiшим… Гучнiшим за музику, за будь-якi слова. Розхвилювалася. Усмiхнулася знiчено, вже хотiла пiдхопитися, бiгти до хати, завмерти, хоч би й бiля труни, тiльки би вгамувати несподiвану бурю в серцi, та хлопець раптом вимкнув музику в мобiльному, вiдкинув навушники. – Весь час думаю про тебе, – сказав. Забула дихати. – Чому?.. – Не знаю. Може, тому, що ти така сама, як я. З вiйни… Кивнула. – Певно, ти бiльше втратив… – Хтозна… – А чому поiхав на Схiд? – На трактора хотiв заробити. – Замовк на мить, додав: – А заробив на протез. – Шкодуеш? – Та нi. Варто було втратити ногу, аби знайти голову. Глянула на нього приголомшено. – Ти тому такий сумний? Все думаеш? Повернувся до неi всiм тулубом: – Нема про що думати. Вiдповiдi давно вiдомi. Вiйна лиш нагадуе: вони – такi ж очевиднi, як… моя вiдiрвана нога! – І ти скажеш: варто прощати, вiдпускати? – вразилася. – Я би простив усiх заради того, аби щодня… бачити твоi очi, – вiдповiв упевнено, без роздумiв. Захвилювалася сильнiше. – Добре… – сказала. – Добре. Я теж розучилася брехати. Не можу. – Думаеш про мене? – спитав. – Весь час, – прошепотiла. Була би бiльш балакучою, призналася б, як дивуе ii цей простий факт. Багато рокiв жила з упевненiстю, що ii любов уже сталася – народилася, прожила коротке яскраве життя i померла, i тепер до самоi своеi смертi вона може лише пестити спомини про неi. Та серце не дослухаеться до думок, планiв, фактiв. Кличе у своi подорожi. І тепер не знати чому Катерина весь час думае про Тараса. – Весь час! – повторила. Вiн усмiхнувся, наче у тоскнiй темрявi хтось один добрий увiмкнув обнадiйливий вогник, аби всiм стало трохи теплiше. І навiть хотiв щось вiдповiсти, та з вулицi почувся гуркiт автомобiльного двигуна. Тарас здивувався, повернув голову на звук: хто?.. Полiцейський «прiус» зупинився далеченько вiд обiйстя покiйноi Раiси бiля провулка, який вiв до хат на пагорбi. З автiвки швидко вийшла Людмила, роззирнулася, дверцятами – хлоп! Подерлася на пагорб пiшки, пiдтримувала себе думками. Як же все-таки правильно вона вчинила, коли свого часу погодилася стати дружиною сором’язливого i невпевненого у собi Петра Нечитайла, про якого колишня його дiвчина Анжелiка казала: «І що з того, що у Петi тато – суддя? Менi ж не з суддею спати, а з Петею, а воно – геть нiяке! І оце – назавжди?» А не вiддавай життя на поталу оргазмам! Поколупайся краще у мiзках! Не побачила перспективи, тепер лiктi кусае! Пiзно, бо Людмилi дiстався не тiльки Петя, а й усе новi i новi можливостi, якi вона вiдкривае для себе з кожним новим роком подружнього життя. І хоча майже всi вони напряму залежать вiд доброго гумору чоловiкового тата, Людмила чомусь упевнена, що i з цим упораеться. Суддя вже чайок попивае, вже за сердечко хапаеться… Дивишся, геть заслабне i перепише усi своi неймовiрнi багатства на единого сина. Ох же Людка тодi заживе! Автiвку персонально для себе врештi купить i, може, коханця заведе, щоби вже повнiстю вiдповiдати статусу такоi собi мамки-голови клану, якою почуваеться на всi сто! І хiба не так? Петро давно спить, а Людмила й досi у своiй великiй сiм’i лад навести намагаеться, бо увечерi мама прибiгла, плакала i так уже жалiлася на Стаську. – Доню, боюся, вона додому не повернеться! Що робити? – схлипувала. – Додзвонитися до неi не можу. Чи мобiльний вимкнула? Людмила втомилася до усрачки, бо увесь день керувала пiдготовкою до похорону Раiси, та батькiвськi плачi не проiгнорувала. – Зараз привезу ii! – заспокоiла матiр. – Готуй своiй донi гарячий прийом i гарячу вечерю, хоча я на твоему мiсцi так би iй по срацi врiзала, щоби запам’ятала на все життя! Сiла за кермо полiцейського «прiуса», прихопила газовий балончик i палицю на той випадок, якщо Стаська вдасться до супротиву. І хай би хто спробував поставити неадекватне запитання: а чого це дружина полiцейського офiцера на його службовiй автiвцi розсiкае?! Отримав би належну вiдповiдь. – Не, ну а хто ще?.. Дiсталася Шанiвки, залишила «прiус» бiля провулка, пiшки – до обiйстя неблагополучноi 32-рiчноi Вальки Шамраiхи. «Зарано хвилюватися, спочатку тре зi Стасьчиною подружкою поспiлкуватся, – переконувала себе. – А от якщо вже Уляна Шамрай не знае, куди Стаська завiялася, отодi – SOS! Увесь район на ноги пiднiму!» Хата Шамраiхи була iз тих, хазяi яких давно виiхали з села, безплатно дозволяли жити знайомим чи рiднi в обмiн на засаджений город, ремонт оселi i скошену траву перед обiйстям. Валентина з чотирма дiтьми хазяйнувала тут уже бiльше року, нiде не працювала, городом не цiкавилася, хоча i ганяла дiтей, щоби навеснi вкинули у землю якусь морквину-картоплину. Час вiд часу поряд iз жiнкою з’являлися мужчини рiзного вiку i ступеня зношеностi, яких Валентина представляла шанiвцям однаково: «Мiй чоловiк законний!» Останнiй «законний» вже мiсяцi три бiгав до шанiвського кiоску купувати повнi пляшки i здавати порожнi. «І чого Стаська прив’язалася до Вальчиноi доньки? – думала Людмила дорогою до обiйстя Шамраiхи. – Та ж Уляна не може бути нормальною. Точно така сама неблагополучна, як ii мамка, але я з цим потiм розберуся. Зараз – аби Стаську знайти!» Лиш наближалася до хати Шамраiхи, та вже дивувалася: кучеряво живуть! З вiкон ллеться свiтло такоi потужностi, що воно не тiльки кiмнати, а й увесь двiр освiтлюе. І в цьому свiтлi… на подвiр’i бiля вишнi… причаiлися… – Стаська? І Улька? Чого це вони? – Людмила завмерла бiля трухлявоi огорожi, придивилася. Дiвчатка виглядали дивно. Пiд вишнею Уляна сидiла на перекинутому ящику спиною до вiкон, досадливо супилася, але мiцно тримала Стаську за руки, наче би – варто лиш вiдпустити, Стаська впаде. Стаська стояла поряд. Обома руками вчепилася у руку Уляни, не зводила очей iз розчахнутого вiкна. Зсередини лунали такi вiдвертi i недвозначнi стогони, що на мить Людмила навiть забула про мету свого вiзиту. – Оце я розумiю! Нормальний процес, – прошепотiла iз заздрiстю, бо сама жодного разу за все життя не наважилася прокричати всесвiту про власнi емоцii, якi переживае пiд час iнтимноi близькостi. То дiти малi, то сусiди почують, то мама спить у сусiднiй кiмнатi… Та й чи були у неi емоцii подiбноi потужностi?.. Струсила запитання, врештi глянула туди, куди невiдривно дивилася Стаська: у кiмнатi з вiдчиненими навстiж вiкнами чоловiк i жiнка бурхливо вiддавалися одне одному. – Дiдько… – Людмила раптом вiдчула приплив неймовiрного збудження. Закував, нiби ланцюгами, не давав рухатися, дихати. Кричав: хочеш так? Витрiщалася на голе жiноче стегно, чоловiкову дупу, якi тiльки й бачила здалеку, кивала: хочу… А пiд вишнею тремтiла Стаська. – Не хочу! Не хочу, щоби отак зi мною… – било у скронi, та погляду не вiдводила. Не розумiла, чому сльози набiгли на очi, заважають дивитися. Не змахувала iх лише тому, що не наважувалася забрати своi руки з Ульчиних. Та й крiзь сльози голе жiноче стегно, чоловiкова дупа викликали у дiвчинки лише прикру огиду i вiдразу. Врештi не втрималася, вiдвернулася, не сiла – впала на ящик поряд iз Улянкою. Все ще трималися за руки. Тодi Уляна розтиснула пальцi. Стаська струсонула занiмiлими руками. – У життi це ще огиднiше, нiж у порно з iнтернету, – прошепотiла. – Так… Суцiльне лайно, – вiдповiла Улянка. Глянула в бiк вiкна: стогони затихли, голi чоловiк i жiнка вже натягували на себе одежину, всiдалися бiля столу, на якому тiльки-но лежали голяка. Дiвчатка затихли. Сидiли пiд вишнею, мовчали – кожна про свое. – Що ж менi тепер робити? – врештi прошепотiла Стаська. – Я знаю, що тобi робити, заразо ти малолiтня! – почула за метр вiд себе тихий, але дуже сердитий голос Люсi. Пiсля того, як старша сестра застукала молодшу за спогляданням сексу, Стаська закрилася, як найнадiйнiший сейф при спробi пограбування, одразу i на всi можливi засови: не вiдкрити, не достукатися. Вiдмовлялася йти на контакт, щось пояснювати. – Чому ви не можете просто дати менi спокiй?! – казала рiднi, яка продовжувала стукати у замкненi дверi. – Тому, що ми любимо тебе! – за всю сiм’ю вiдповiдала Людмила. – А як же мiй особистий простiр? Якого пхаетеся за межу? – не здавалася Стаська. – Якi секрети мiж рiдними? – ляпнула мати пiд час останньоi сiмейноi розмови i тут же за це поплатилася. – Та рiзнi! У кожного – своi, мамо! Я ж не питаю, чому тато бiльше не спить з тобою в однiй постелi у спальнi, а перебрався до колишньоi Люсиноi кiмнати! І не кажи: тато хропить… – вигукнула хоробро. – Я хроплю, – безпомiчно мовив тато, i Стасьцi так шкода його стало. Вискочила з хати прожогом. Добре, що на бiлому свiтi е Улька. Щоранку чекае на Стаську бiля школи. – Як вдома? Геть погано? – питае. – Та пiшли вони… – А з Тарасом? Стаська зупиняеться, дивиться Ульцi в очi: ти скажи, Улько. Ти ж у Шанiвцi живеш, а Тарас тепер, кажуть, там днюе i ночуе. Улянка винувато клiпае чорними вiями. – Стась… Мамка каже: мiж ними – нiчого! А мамка у цьому шарить. Вiдьма Катерина перебралася у лiтню кухню на батькiвському обiйстi, а Тарас i наш староста Артем Полiщук допомагають iй ту халабуду перетворити на нормальне житло. Цiлий день вкалують, а на нiч Тарас додому у Килимiвку iздить. Стаська супить лоба. – Тарас закохався у неi. Я вiдчуваю. – Нi, кажу тобi! Просто помагае, – Улянка безпомiчно стараеться заспокоiти подругу. – Однаково хвилююся. Треба попитати людей в iнтернетi, як можна вiдьму знищити. Бо пропаде Тарас. – Хiба вiн один? І Залускiвський! А тепер i Артем Полiщук. Самi мужики навколо неi в’ються. От же гадюка! – гнiваеться Улянка. – Не самi мужики. Вчителька Маруся до неi iздить. Сама бачила. – Стаська – за справедливiсть, не за огульне цькування. – Значить, i Маруся пропаде, – засмучуеться Улянка. Вчителька Маруся завiтала до Катерини iз цiлком конкретною метою за два тижнi пiсля того, як бiдаха Раiса знайшла вiчний спокiй на шанiвському цвинтарi поряд iз чоловiком i сином. – Маю попередити дiвчину! – пояснила своему чоловiковi. А сталося ось що. На уроцi Маруся зчепилася з одним iз старшокласникiв, який, замiсть вивчати матерiал уроку, вивчав повiдомлення у смартфонi. Маруся вiдiбрала у хлопця мобiльний i з подивом прочитала у ньому допис вiд користувачки пiд нiком НечуваноДерзкая, яка емоцiйно повiдомляла: Катерина Кохан, яка живе у Шанiвцi i лiкуе людей травами, насправдi лише шкодить iм i робить усе, щоби люди ставали слабкими i беззахисними, бо Катерина – вiдьма, i тому факту з’явилися беззаперечнi докази, а хто цьому не вiрить – вже несповна розуму! У вчительки вистачило мудростi не роздувати полум’я з малоi iскри, та з тих пiр стала регулярно заходити у групу на Фейсбуцi, яка означала себе «Патрiоти Килимiвськоi ОТГ». За тиждень iз прикрiстю констатувала: iскра не згасла. День у день у групi з’являються новi дописи людей, якi «були свiдками чорних справ вiдьми» чи «самi жорстоко постраждали вiд ii чарiв». – Та що в бiса вiдбуваеться?! – розбурхалася. Смикнула вчителя iнформатики, аби вирахував, звiдки ростуть ноги у фейка, та колега Марусин зганьбився, бо завдання провалив. От тодi-то Маруся i вирiшила: час усе розповiсти Катеринi. Дiвчина зустрiла вчительку на батькiвському обiйстi, куди перебралася наступного ж дня пiсля похорону Раiси. Маруся ходила двором, на якому востанне була чотирнадцять рокiв тому, iз сентиментальною журбою роздивлялася все: на мiсцi згорiлоi хати – акуратний курган, у ньому так i лежать Катерининi батьки, поряд хрест на могилi староi баби Ничипорихи. Ця частина обiйстя вiдгороджена, засаджена квiтами, i хоч цвинтар по сутi, на цвинтар не схожа. На iншiй частинi усе, що вцiлiло пiсля пожежi: город, невеликий садок i лiтня кухня, не бiльша двадцяти квадратних метрiв. Поряд – розпочата прибудова, будiвельнi матерiали. – От i хiба треба тобi тут залишатися, Катрусю? – дивувалася Маруся. – Перебирайся до нас iз дядьком Степаном. У нас хата i велика, i тепла. До школи – п’ять хвилин. Ти ж восени почнеш вчителювати у Килимiвськiй школi? От! Так чого щодня iз Шанiвки до Килимiвки iздити? Та й на чому, Катю? П’ять кiлометрiв на своiх двох?! Ой! Самi проблеми! Не треба воно тобi, чуеш? Давай до нас! – Марiе Іванiвно, мила ви моя. Не лайтеся i не сердьтеся. Я вас дуже люблю, але тут маю бути. Я ж – остання справжня шанiвська людина, яка тут народилася, i тепер село покину? Нi, шанiвська мае жити у Шанiвцi, – Катерина усмiхнулася свiтло й замрiяно, наче по золотому полю йде, щастя оберемками збирае. Вчителька глянула на неi схвильовано: невже справдi щаслива? Свiтиться. – Так не хочеться тебе засмучувати, дитино, – призналася. Давай дiвчинi – про наклепи i фейки, а Катерина знай усмiхаеться. Ох же вони легковажнi, тi щасливi. – Хiба ж це тривожна новина? – вчительку заспокоюе. – Скiльки жила у мазанцi, стiльки чула, як деякi люди перешiптуються: вiдьма, вiдьма… Такi дрiмучi. І такi… нещаснi. Всiх давно простила. І знову прощу, як буде треба. – Простити – серце тре мати, а захищатися – сили. Раптом щось станеться, як упораешся? Ти ж тут – сама-одна… – учителька iй. – Не сама, Марiе Іванiвно. Стiльки людей помагають лiтню кухню вiдремонтувати. Хто чим. І донецькi, i кияни, i неблагополучнi… – замовкла, усмiхнулася. – Найбiльше Тарас руки прикладае… – Це ж який Тарас? – уточнила Маруся. – Залускiвського син? Вечiр нагнав темряви, вчителька давно пiшла, а Катерина нiяк не могла взяти себе в руки. Тарас – син Залускiвського?.. Мамо золота! За що ж iй таке горе?! У головi – Марусина оповiдь, злiплена з чуток, фактiв i спостережень. – І характер у обох однаковий впертий, i шифруються, якi тi партизани. Та й схожi… – перераховувала вчителька. Катерина згадала лице Тараса, силилася уявити мордяку Залускiвського, щоби вiднайти схожiсть. Не виходило. Аж – стук у дверi! Серце впало. – Зараз i побачу… Залускiвського, – прошепотiла. Страху не було. Тiльки гарячий, як окрiп, вiдчай обпiкав: Залускiвський нащо в ii долi? Аби вiдбирати все, що дае iй надiю, радiсть, любов?.. Вiдчинила дверi лiтньоi кухнi. Повiльно. Наче у меду пливла. Пiдняла очi: на порозi стояв Тарас. «Схожий», – промайнуло. Думки заметушилися, розбiглися на два табори. І з кожного щось кричать, переконують… Не стала дослухатися. Погляду не вiдвела. Дивилася хлопцю прямо в очi, анi пари з уст. Повiльно зачинила перед ним дверi. Все ж зрозумiло?.. Завмерли, забули дихати по обидва боки дверей. Усе зрозумiло… * * * Хто б не хотiв, аби все навкруги стало чiтким i недвозначним? Людмила не боялася запитань «як?», якщо знала «для чого?», тому навала проблем не збивала ii з пантелику. Справ багато? Хiба то бiда?! Скорiше поле для реалiзацii власних амбiцiй. На роботi завали розгребла, вдома усiм – пiдсрачникiв, аби порядок пiдтримували i тарiлки вилизували, маму з татом заспокоiла, Стаську смикнула: дивись менi, мала! Свекру спецiальний чайок заварила, зiбралася i, вся красива-файна, гайнула у район, бо юристка Килимiвськоi ОТГ i там справу мала: дуже вже хотiла допомогти подрузi Катеринi отримати Раiсине майно i землю, тож мала дiзнатися у нотарiальнiй конторi, чи iснуе у природi заповiт покiйноi. Районна нотарiуска Галина Бiлобров орендувала два сумiжних кабiнетики у кутi примiщення районного суду, яким керував хтивий Людмилин свекор, та того дня жiнка поспiшала до неi без побоювання. Нема чого напружуватися! Петя вранцi сказав, що збираеться сьогоднi провiдати тата-суддю, який плюнув на районний медичний заклад i вже тиждень тирлувався чи то у якiйсь дуже спецiальнiй лiкарнi вiйськово-медичного управлiння СБУ, чи то на однiй iз баз вiдпочинку цього ж вiдомства, в якому мав до бiса спiвучасникiв по службi Батькiвщинi. Якщо би хто iнший насмiлився заявитися до Бiлобров iз незаконним проханням розкрити йому деталi чийогось заповiту, вiдiслала би далеко, та перед нотарiускою стояла невiстка голови районного суду, що само по собi надавало дозвiл ставити будь-якi запитання. – Людмило Миколаiвно, рада допомогти! – пiдхопилася. – Так! Чула, що у Шанiвцi жiнка померла. Раiса… – Негода! Раiса Микитiвна Негода, – уточнила Людмила. – Маю знати, Галю, чи не оформлювала вона у тебе заповiт. – Нi! – Точно? Бо якщо згодом раптом дiзнаюся… – Людмило Миколаiвно! Я ж при тямi! – Це добре, – констатувала Людмила i навiть пошкодувала, що заради такого короткого i змiстовного дiалогу припхалася до райцентру. Вона ж чомусь вiрила у те, що заповiт е i, залежно вiд його змiсту, iй доведеться вести iз нотарiускою конфiденцiйнi перемовини щодо подальшоi долi документа. А все виявилося так просто! Вже зiбралася покинути кабiнет нотарiуски, та Бiлобров раптом бовкнула: – У мене тут виникла несподiвана проблема iз заповiтом iншоi жiнки з Шанiвки. Людмила: що? Брови – дугою. – І хто iз шанiвських, Галю, тобi проблеми створюе? – Алла Залускiвська, – ляпнула нотаруiска i тут же пошкодувала. Ох, дарма вона довiрилася суддiвськiй невiстцi. Промовчала – довше би прожила. А тепер – що?! Людмила оцiнила ступiнь легковажностi Галини Бiлобров. Вiдреагувала тонко. – Кажи усе, як е, Галю, а я тобi гарантую безпеку, – пообiцяла. Слухала схвильовану розповiдь нотарiуски, розумiла ii тривогу. Права панi Бiлобров! Про таке слiд мовчати, якщо жити хочеш, бо Іван Миколайович Залускiвський не простить… – Тобто… – перервала оповiдачку. – Тринадцять рокiв тому, коли Алла Залускiвська поiхала до столичноi клiнiки на операцiю, вона там склала заповiт? Без нотаруiса! – Усе за законом! – пояснила Бiлобров. – Головний лiкар медичноi установи у присутностi двох свiдкiв може засвiдчити волевиявлення пацiента. І документ матиме таку ж силу, як i нотарiально зареестрований. – І де ж цей законний документ блукав тринадцять рокiв? – Головний лiкар переконуе, що один примiрник був серед речей Алли Залускiвськоi, але вiн гадки не мае, чи виконали родичi останню волю покiйноi. – Не виконали! – прошепотiла Людмила. Вже прочитала заповiт: всю свою землю у розмiрi 100 гектарiв Алла Залускiвська волiла передати не чоловiковi, а шанiвськiй громадi для подальшого справедливого розподiлу i використання. – Другий примiрник заповiту лiкар усi цi роки тримав у себе, – продовжила нотарiуска. – А нинi збираеться на пенсiю, розбирав архiв, знайшов заповiт i передав менi. Замовкла, усмiхнулася кривувато. – Оце менi пощастило, скажiть… – Та-а-а-к! Спокiйно! – Людмила на мить задумалася. – Приймаю удар на себе. Хто у нас – юрист Килимiвськоi ОТГ? Людмила Миколаiвна Поливанова. От ти, Галю, i передала заповiт юристцi ОТГ, бо вiн стосуеться справ мiсцевоi громади. Сама ти документ не читала, про змiст його нiчого не знаеш. Вiддала менi конверт i перехрестилася. – Людмило Миколаiвно! Я i справдi перехрестилася! – нотарiуска не вiрила своему щастю. – Тiльки ж ви обережнiше! – Галю! Я ж – при тямi! – усмiхнулася Людмила. У геройському настроi вийшла у коридор з кабiнету Галi Бiлобров: плечi розправила, груди вперед, погляд зухвалий… І побачила прямо перед собою свекра! Йшов назустрiч, у руцi пластикова пляшка зi спецiальним чайком. Людчина корона спалахнула i згорiла. Прямо на жiнчинiй головi. – Георгiю Івановичу… – пробурмотiла знiчено. – Оце сюрприз! – хтиво усмiхнувся суддя Нечитайло. – Що, невiсточко? Не витримала? Сама приiхала? Вiдповiдi не чекав. Пiдiйшов до корзини для смiття, яка стояла у коридорi, жбуронув у неi пластикову пляшку з чайком. Обернувся до Людмили, кивком голови вказав на дверi свого кабiнету. – Ходiмо! – наказав. Залускiвський розгубився, а того тертий калач не любив найбiльше! Аби не виказати непевностi, матюкав помiчника Василя, урiзав зарплатню спiвробiтникам усiх дев’яти своiх фiрм, у тришия – лiнивих будiвельникiв, якi все фарбували i фарбували стару олiйню у Шанiвцi. Не допомогло. У повiтрi бринiла тривога, i Залускiвський нiяк не мiг вiднайти ii джерела. Незакiнченi справи i незакритi гештальти нагадують про себе? Катерина? Аж нi! Хоч i вимордовувала своiм мовчанням, та Івановi здавалося – знайшов парадоксальний антидот. Хай тiльки спробуе рота вiдкрити… Тодi – що? Згадав, як безногий АТОвець Тарас незграбно сiдав на землю, серце занило. Так став переживати за цього хлопця… І не тому, що Тамара дiрку у мiзках пробила: твiй вiн, твiй. Хай iде в дупу! Однаково, чий вiн! Головне – такий справжнiй, аж за душу бере. – Через Тараса не тривожно, – констатував. – Такi, як вiн, грiють. Знову взявся перебирати подii останнiх днiв. Згадав, як голова сiльради Косюк ховав оченята, коли Залускiвський спитав, хто претендуе на чотири гектари, якi вiд покiйноi Раiси лишилися. А чому оченята ховав? Одночасно двом командам допомагае мотузку на себе перетягувати? Аби спростувати чи пiдтвердити пiдозри, зайшов до Килимiвськоi сiльради того ж вечора. І хоч знав: хитрий функцiонер правди безплатно не розкаже, все ж спробував обдурити голову. – Пам’ятаеш, друже, як я жартував i обiцяв тебе вбити, якщо не отримаю ще сотню гектарiв землi i Раiсинi чотири, – сказав. – Так я не жартував. – Тодi займай чергу, Іване, бо не ти один захочеш менi голову вiдiрвати, – вiдповiв голова. – Хто ще? – запитання було доволi доречним, бо помститися головi могли мрiяти лише Івановi конкуренти у боротьбi за землю, i Залускiвський хоч таким чином хотiв дiзнатися конкретнi iмена. – А хоч би i Капелан той! Якого нам Офiс Президента зiсватав! – Якi проблеми? Роби, як завжди! Як АТОвцям вiдповiдаеш: на наступнiй сесii обов’язково розглянемо ваше питання. – Не можу! Той Капелан вже свого смотрящого прислав. – Що ти мелеш, друже? Часи i епохи не поплутав? – А ти у наiвнi записався, Іване? Що тобi не зрозумiло? Приiхав хлопець iз Киева. У Шанiвцi хату винайняв до кiнця року… – Так пандемiя ж. Половина Киева на лiто з мiста здриснути мрiе. – А цей до мене зайшов. Привiтатися. Каже: пан Капелан привiт передае. Голова замовк. Залускiвський i собi задумався. «Може бути… – пiдказував досвiд. – Простiше вiддати сорок гектарiв i не псувати стосункiв iз Киевом. І що таке – сорок гектарiв? Дрiб’язок!» Вголос iнше сказав. – Щось менi пiдказуе, що оцей Капелан i його смотрящий з Киева – одна велика афера, в яку ти можеш вляпатися! – А суддя Нечитайло так не вважае, – вихопилося у голови сiльради. Аж почервонiв до скронь, бо зрозумiв: зайве ляпнув. Залускiвський не пропустив. Аж запахи вiдчув, бо вiйнуло гарячим i смаженим. – Ого! Так велике цабе голова районного суду Нечитайло став позаштатним консультантом голови сiльради Килимiвськоi ОТГ Косюка? І що за своi поради отримати хоче? Нашу землю?.. Голова сiльради довго i безпомiчно виправдовувався: мовляв, рiшення ще не остаточне, i що вiн мав робити, коли суддя йому в’язницею погрожував, а то нинi – як два пальцi об асфальт, i в суддi е формальна причина претендувати на землю у iхнiй об’еднанiй громадi, бо його син iз сiм’ею проживають на територii ОТГ, але голова сподiваеться, що проблема може ще трансформуватися… – Трансформуватися? У що саме? – Залускiвський спiдлоба дивився на голову сiльради. – У бiльш вигiдну для нас конфiгурацiю, – вiдповiв голова. Залускiвський хвилини зо двi дивився у мишачi оченята голови. – А щоби… твоею мордою просо молотити! Щоби твоя срака по шву розiйшлася, козел ти драний! І довiрили ж люди владу тварюцi?! Оце знай, голово! Не отримаю землю – восени такi перевибори тобi влаштую, кривавою юшкою умиешся! Усьок? Вийшов iз кабiнету без «на все добре, до побачення». Дверима – хрясь! І – щезла тривога! Бо – нiякоi невизначеностi, все ясно. «Жоро, Жоро, – думав. – Ну ти i падла! Вирiшив забрати мою землю?! Та ще й тишком-нишком. І це пiсля того, як я тебе вiдмазав вiд звинувачення у вбивствi… Чи той дядько, якого Нечитайло збив, не помер? Треба дiзнатися!» І – дiяти! Вже дiйшов до вхiдних дверей, та розвернувся, закрокував до кабiнету сiльрадiвськоi юристки. – Жорчина невiстка точно знае, що сталося iз жертвою ДТП… – бурмотiв. Увiйшов до кабiнету i… остовпiв. Завжди весела гонориста Людка скидалася на побите цуценя: нещасне, безпомiчне, забите. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/luko-dashvar/selo-ne-ludi-2-dobiti-svidka/?lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.