Лети або тремти Кодi Гудфеллоу Ден Сiммонс Рiчард Метiсон Пiтер Трiмейн Джо Гiлл Амброуз Бiрс Е. Ч. Табб Джеймс Дiкi Девiд Дж. Скоу Стiвен Edwin Кiнг Том Бiсселл Джон Варлi Артур Конан Ігнатiус Дойл Рей Бредберi Майкл Льюiс Бев Вiнсент В iсторiях, надрукованих у виданнi, ви зустрiнетеся з усiм – вiд гремлiна, що влаштувався на крилi «боiнга-727», до невидимих чудовиськ, котрi живуть високо над хмарами. Ви дiзнаетесь про подорожi в часi й лiтаки-привиди. А головне – переживете тi дванадцять секунд максимальноi небезпеки, коли найгiршi речi, якi можуть трапитися високо в повiтрi, насправдi трапляються. Переживете клаустрофобiю, боягузтво, жах i митi хоробростi. І навiть якщо ви в безпецi на землi, вам, можливо, захочеться надiйно i мiцно пристебнутися. Адже прогулянка буде бурхливою… Обережно! Ненормативна лексика! Лети або тремти Збiрник Жодну з частин цього видання не можна копiювати або вiдтворювати в будь-якiй формi без письмового дозволу видавництва Переклад з англiйськоi Єлени Даскал Дизайнер обкладинки Владлен Трубчанiнов © Edited by Stephen King and Bev Vincent, 2018 © Depositphotos.com / Kesu01, обкладинка, 2020 © Unsplash.com / johannes ple-nio, обкладинка, 2020 © Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2020 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад i художне оформлення, 2020 * * * Ця антологiя присвячуеться всiм пiлотам, справжнiм i вигаданим, котрi посадили своi лiтаки пiсля жахливого польоту й безпечно повернули пасажирiв додому. Серед них: Вiлбур Райт Чеслi Салленбергер Таммi Джо Шульц Вернон Дiмiрест Роберт Пiрсон Ерiк Женнотт Тiм Ланкастер Мiн-Хуан Хо Ерiк Мудi Пiтер Баркiлл Брайс Мак-Кормiк Роберт Шорнштаймер Рiчард Чемпiон де Креспiньi Робер Пiше Браян Інгл Тед Страйкер Вступне слово. Стiвен Кiнг Чи е в цьому сучасному свiтi, яким керують технологii, люди, котрi насолоджуються польотами? У це складно повiрити, та я переконаний, що е. Це пiлоти, бiльшiсть дiтей (крiм немовлят, бо тим дошкуляють перепади тиску), рiзноманiтнi авiаентузiасти… але на цьому перелiк i закiнчуеться. Решту з нас комерцiйнi авiаперельоти зачаровують i захоплюють так само, як колоноскопiя. Сучаснi аеропорти схильнi перетворюватися на надзалюдненi зоопарки, де всi шукають точку кипiння терплячостi та ввiчливостi. Рейси запiзнюються, скасовуються, багажем кидаються, наче крiслами-мiшками, i в чималiй кiлькостi випадкiв вiн не прибувае разом iз пасажирами, котрi розпачливо мрiють про чисту сорочку чи хоча б свiжу бiлизну. Якщо у вас раннiй рейс – хай щастить. Це означае, що вам доведеться о четвертiй ранку вилiзти з лiжка, аби встигнути пройти реестрацiю i посадку, такi ж заплутанi та напруженi, як утеча з малоi корумпованоi пiвденноамериканськоi краiни в 1954 роцi. У вас е документ iз фото? Ви впевненi, що вашi шампунь i кондицiонер налитi в маленькi пластмасовi прозорi пляшечки? Ви готовi зняти черевики та опромiнити своi рiзноманiтнi гаджети? Ви впевненi, що нiхто iнший не пакував ваш багаж i не мав до нього доступу? Ви готовi дозволити просвiтити все свое тiло i, можливо, помацати вашi непристойнi мiсця з гарними намiрами? Так? Добре. Утiм, ви однаково можете виявити, що на ваш рейс продали забагато квиткiв, його вiдклали через технiчнi або погоднi причини, а то й скасували, бо комп’ютер розплавився? А ще нехай вам допоможуть небеса, якщо ви летите, не купивши квиток заздалегiдь; можливо, вам пощастило б бiльше, якби ви купили лотерейний квиток. Якщо ви подолали цi перепони, можете ввiйти в те, що один з авторiв цiеi антологii називае «жахливою оболонкою смертi». «Чи це не перебiльшення? – можете запитати ви. – Адже цi слова суперечать фактам». Маете рацiю. Авiалайнери рiдко спалахують (однак ми всi бачили бентежнi зйомки на мобiльнi телефони двигунiв, що вiдригують полум’я на висотi десять кiлометрiв), а польоти рiдко закiнчуються смертю (статистика каже, що ви ймовiрнiше загинете, переходячи дорогу, а надто якщо ви телепень i тупитеся в цей час у мобiльник). Однак, по сутi, ви заходите в наповнену киснем трубу i сiдаете на тонни легкозаймистого авiацiйного палива. Коли вашу трубу з металу й пластмаси запечатають (як – ковтаю слину! – домовину) i вона вiдiрветься вiд злiтно-посадковоi смуги, кидаючи позаду себе тiнь, що дедалi меншатиме, пам’ятайте про дещо позитивне, крiм статистики: ви неодмiнно приземлитесь. Цього вимагае гравiтацiя. Єдине питання – коли, з якоi причини i скiлькома шматками (iдеально було б одним). Якщо возз’еднання з матiнкою-землею вiдбудеться на бетоннiй смузi завдовжки пiвтора кiлометра (сподiваймося, що це буде мiсце призначення, але будь-якi пiвтора кiлометра асфальтованоi дороги згодяться), все гаразд. А якщо нi – вашi статистичнi шанси на виживання рiзко зменшуються. Це теж статистичний факт, про який слiд помiркувати навiть найдосвiдченiшому повiтряному мандрiвниковi, коли його рейс потрапить у помiтну повiтряну яму на висотi десять кiлометрiв. У такi митi ви абсолютно нiчого не контролюете. Ви не можете зробити нiчого конструктивного, крiм як двiчi перевiрити свiй пасок безпеки, поки на кухнi калатають тарiлки й пляшки, багажнi вiддiлення над головою розчахуються, немовлята верещать, ваш дезодорант вiдмовляеться працювати, а стюардеса каже в колонках над головою: «Капiтан просить вас залишатися на своiх мiсцях». Поки ваша забита людьми труба гойдаеться, крутиться, вiбруе i скрипить, ви маете час помiркувати про тендiтнiсть людського тiла i незаперечний факт: ви приземлитесь. Тепер, коли я забезпечив вас поживою для роздумiв пiд час наступноi мандрiвки небом, дозвольте запитати: чи е у свiтi якась iнша сфера людськоi дiяльностi, що краще пасувала б до антологii жахливих i напружених iсторiй на кшталт тiеi, яку ви зараз тримаете в руках? Я гадаю, що немае, панi й панове. Тут е все: клаустрофобiя, акрофобiя, втрата власноi волi. Нашi життя завжди висять на волосинi, але найчiткiше це розумiеш, коли спускаешся до Ла Гвардii[1 - Аеропорт у Нью-Йорку. (Тут i далi прим. перекл.)] крiзь щiльнi хмари та зливу. Скажу особисто про себе: ваш редактор значно кращий лiтун, нiж був ранiше. Завдяки моiй кар’ерi романiста, за останнi сорок рокiв менi довелося чимало полiтати, а десь до 1985-го я насправдi дуже боявся лiтати. Я розумiв теорiю польоту, розумiв статистичну безпеку, але все це не допомагало. Почасти мою проблему породжувало бажання (яке досi не минулося) контролювати кожну ситуацiю. Я почуваюся безпечно, коли сиджу за кермом, тому що довiряю собi. А коли ви за кермом… то вже не так безпечно (перепрошую). Коли ви заходите в лiтак i сiдаете, то передаете контроль незнайомим людям, котрих, можливо, нiколи навiть не побачите. Для мене найгiрше те, що з роками я вкрай вiдшлiфував свою уяву. Це нормально, коли я сиджу за столом i вигадую оповiдки про те, якi жахливi речi можуть статися з дуже милими людьми, i не так нормально, коли мене беруть у заручники в лiтаку, що повертае на злiтно-посадкову смугу, вагаеться, а потiм жене вперед iз такою швидкiстю, на яку в сiмейному автомобiлi не наважився б навiть самогубець. Уява – двогостре лезо, i в тi днi, коли я лише почав чимало лiтати завдяки своiй роботi, менi нескладно було ним порiзатись. Надзвичайно легко зануритись у думки про всi рухомi деталi двигуна за моiм вiкном; тих деталей так багато, що кiнець iхньоi злагодженоi роботи здаеться майже невiдворотним. Легко замислитись (насправдi неможливо не зробити цього), що означають цi ледь помiтнi змiни у звуках, якi видають мотори, або чому лiтак раптом нахилився в iншому напрямку i поверхня моеi пепсi нахиляеться разом iз ним (загрозливо!) у своiй маленькiй пластянцi. Якщо пiлот виходив у салон трохи побазiкати з пасажирами, я розмiрковував, чи компетентний другий пiлот (звичайно, вiн не може бути так само компетентним, iнакше його б не посадили другим). А може, лiтак на автопiлотi – та уявiть, що автопiлот раптом вимкнеться, поки пiлот обговорюватиме з кимось шанси «Янкiз», i лiтак несподiвано пiрне донизу. А що, як вiдiмкнеться замок багажного вiддiлення? А що, як замерзне шасi? А що, як вiкно мае дефект, але контролер якостi замрiявся про свою кохану вдома i прогавив його, i воно вибухне? І якщо вже на те, а що, як у нас влучить метеор i кабiна розгерметизуеться? А потiм, у серединi 1980-х, бiльшiсть цих страхiв ущухла пiсля майже летального досвiду, коли я вибирався з Фармiнгдейльського аеропорту в Нью-Йорку на шляху до Бангора, штат Мейн. Я переконаний, iснуе чимало людей – напевно, дехто з них просто зараз читае цю книжку, – котрi мають власнi аерострахи: вiд руйнування передньоi опори шасi до того, що лiтак зiслизне iз заледенiлоi злiтно-посадковоi смуги. Але це було вкрай близько до смертi; та я досi живий i можу розповiсти про це. Було пiзне пообiддя. День був прозорий, як кришталь. Я летiв чартером «Лiрджет-35», у якому пiд час зльоту здаеться, наче тобi до дупи прив’язали ракету. На цьому «Лiрi» я вже багато разiв лiтав. Я знав його i довiряв пiлотам, чому нi? Один iз них у крiслi лiворуч розпочинав з польотiв на винищувачах у Кореi, пережив там незлiченнi бойовi мiсii й вiдтодi не припиняв лiтати. У нього були десятки тисяч годин нальоту. Я дiстав роман у паперовiй обкладинцi та збiрник кросвордiв, сподiваючись на легкий перелiт i приемне возз’еднання з дружиною, дiтьми та собакою. Ми пiднялися на двi тисячi метрiв, i я розмiрковував, чи зможу переконати свою родину пiти сьогоднi ввечерi в кiно, – аж раптом «Лiр» немов наштовхнувся на цегляну стiну. Тiеi митi я був переконаний, що ми потрапили в повiтрi в аварiю i всi трое – два пiлоти i я – загинемо. Невеличка кухонька розчахнулась i виблювала свiй вмiст. Подушки на вiльних мiсцях вистрiлили в повiтря. Маленький лiтачок нахилився… ще трохи нахилився… i повнiстю перевернувся. Це я вiдчув, але не бачив. Я заплющив очi. Життя не промайнуло передi мною. Я не подумав: «Я ж так багато не встиг зробити». Не вiдчув прийняття (чи неприйняття, якщо вже на те). Просто був переконаний, що мiй час прийшов. А потiм лiтак вирiвнявся. Другий пiлот кричав iз кабiни: «Стiве! Стiве! Там позаду все гаразд?» Я сказав, що все гаразд. Подивився на смiття в проходi, серед якого були бутерброди, салат i шматок чизкейка з полуничною глазур’ю. Подивився на жовту кисневу маску, що звисала. Я запитав – навдивовижу спокiйним голосом, – що сталось. Тодi мiй екiпаж iз двох людей точно не знав, але вони пiдозрювали (i пiзнiше це пiдтвердилося), що ми ледве розминулися з «боiнгом-747» компанii «Дельта», потрапили в хмару його вихлопiв i нас вiдкинуло вiтром, наче паперовий лiтачок. За двадцять п’ять рокiв, що минули вiдтодi, я почав ставитись до повiтряних мандрiв значно життерадiснiше, адже мав безпосереднiй досвiд того, якi сильнi негаразди можуть витримати сучаснi аероплани i як спокiйно та ефективно поводяться добрi пiлоти (а таких бiльшiсть), коли шанси геть невисокi. Один iз них сказав менi: «Ти стiльки тренуешся знову i знову, що, коли шiсть нудних годин перетворюються на дванадцять секунд максимальноi небезпеки, точно знаеш, що саме робити». В iсторiях, надрукованих нижче, ви зустрiнетеся з усiм – вiд гремлiна, який влаштувався на крилi «боiнга-727», до невидимих чудовиськ, котрi живуть високо над хмарами. Ви дiзнаетесь про подорожi в часi й лiтаки-привиди. А головне – переживете тi дванадцять секунд максимальноi небезпеки, коли найгiршi речi, якi можуть трапитися високо в повiтрi, насправдi трапляються. Переживете клаустрофобiю, боягузтво, жах i митi хоробростi. Якщо плануете подорож компанiями «Дельта», «Американ», «Саутвест» чи iншими, раджу прихопити книжку Джона Грiшема або Нори Робертс замiсть цiеi. Навiть якщо ви в безпецi на землi, вам, можливо, захочеться надiйно i мiцно пристебнутися. Адже прогулянка буде бурхливою.     Стiвен Кiнг     2 листопада 2017 року Вантаж. Е. Майкл Льюiс Е. Майкл Льюiс, котрий пiлотуватиме наш перший полiт, навчався письменництва в Унiверситетi П’юджет-Саунд i живе на тихоокеанському Пiвнiчному Заходi. Дозвольте його майстровi вантажно-розвантажувальних робiт швиденько посадити вас у лiтак «Локгiд C-141A Старлiфтер» (на кшталт того, що демонструють у Макхордському музеi авiацii i який буцiмто населений привидами), що вже готовий вилетiти з Панами, щоб доставити допомогу в США. «Старлiфтер» – це робоча конячка, здатна перевозити понад тридцять тонн вантажу на короткi вiдстанi. Також вiн може вмiстити сотню парашутистiв, сто п’ятдесятьох бiйцiв, вантажiвки й джипи, навiть МБРи[2 - Мiжконтинентальнi балiстичнi ракети.] «Мiнiтмен». Або й меншi вантажi. Примiром, труни. Вiд деяких iсторiй у вас кров холоне в жилах, а вiд цiеi сантиметр за сантиметром пiде мороз поза шкiрою, i вона надовго застрягне у вашiй головi. Ласкаво просимо на борт. Листопад 1978 року Менi наснився вантаж. Тисячi контейнерiв у багажному вiддiленнi лiтака, усi з необробленоi сосни, трiски якоi простромлюють навiть робочi рукавицi. Вони були позначенi нерозбiрливими цифрами й химерними абревiатурами, що несамовито мерехтiли тьмяним червоним свiтлом. Це мали б бути автомобiльнi шини для джипiв, однак деякi були завбiльшки з будинок, а iншi маленькi, як свiчки запалювання; i всi були прив’язанi до палет чимось на кшталт гамiвних сорочок. Я спробував перевiрити всi, але iх було забагато. Посунув контейнер, iз нього пролунав якийсь шурхiт, а потiм вантаж упав на мене. Я не мiг дотягнутися до iнтеркома, щоб повiдомити пiлота. Вантаж притиснув мене тисячею маленьких гострих пальчикiв, коли лiтак перевернувся; вибивав iз мене дух, коли ми пiрнули вниз, навiть коли впали, а iнтерком зайшовся схожим на плач дзвоном. Але був ще якийсь звук, що лунав iзсередини контейнера в мене пiд вухом. Усерединi щось борсалось, мокре й гидке, чого я не хотiв бачити, але це щось прагнуло вибратися на волю. Його змiнив iнший звук, наче хтось вiддирав планшет вiд металевоi рами мого лiжка в помешканнi для екiпажу. Я розплющив очi. Якийсь пiлот – зважаючи на його спiтнiлий комiрець, новачок – стояв надi мною, тримаючи мiж нами планшет i намагаючись збагнути, чи я, бува, не з тих, хто готовий вiдiрвати йому голову за те, що вiн робить свою роботу. – Технiку-сержанте Девiс, – звернувся до мене вiн, – вас негайно чекають на стоянцi. Я сiв i потягнувся. Вiн подав менi планшет з причепленою вантажною декларацiею: розiбраний HU-53 з екiпажем, механiками, медперсоналом прямуе до… щось новеньке. – Аеропорт Тiмерi? – Це в передмiстi Джорджтауна в Гаянi. – Коли я подивився на бланк, вiн повiв далi: – Колишня британська колонiя. Тiмерi колись називався База вiйськово-повiтряних сил Аткiнсон. – Що за мiсiя? – Щось типу масовоi медичноi евакуацii експатiв з якогось Джонстауна. Американцi в халепi. Бiльшу частину своеi кар’ери у ВПС я витратив на порятунок американцiв з халеп. Щиро кажучи, рятувати американцiв з халепи в бiса приемнiше, нiж тягати шини для джипiв. Я подякував йому й поспiхом натягнув чистий лiтальний костюм. Я сподiвався вчергове провести День Подяки в Панамi на Базi вiйськово-повiтряних сил Говард – тридцять градусiв, фарширована iндичка з iдальнi, американський футбол на армiйському радiо i достатньо часу мiж рейсами, щоб подобрiшати й набратися. Рейс iз Фiлiппiн сюди минув легко, пасажирiв i вантаж уже випустили й вiдпустили. А тепер це. Працюючи майстром вантажно-розвантажувальних робiт, звикаеш до уривчастого сну. C-141 «Старлiфтер» був найбiльшим транспортно-вантажним носiем на службi командування Вiйськово-повiтряних сил, здатним пiдняти понад 30 тонн вантажу або двiстi озброених бiйцiв та вiднести iх у будь-яку точку планети. Завдовжки з половину футбольного поля, з високою посадкою та стрiлоподiбними крилами, що якось по-кажанячому звисали над гудроном, iз задертим Т-подiбним хвостом, опускними дверима i вбудованою вантажною рампою, «старлiфтер» не мав конкурентiв у перевезеннi вантажiв. Я був почасти стюардом, почасти вантажником: завдання майстра вантажно-розвантажувальних робiт – якомога ретельнiше й безпечнiше все запакувати. Коли весь вантаж пiдняли на борт, а вiдомостi про центрування i вагу були заповненi, той самий пiлот знайшов мене знову; я лаявся на панамський наземний персонал, який залишив на корпусi лiтака подряпину. – Сержанте Девiс! Плани змiнилися, – повiдомив вiн, перекрикуючи завивання автонавантажувача, i простягнув менi нову вантажну декларацiю. – Бiльше пасажирiв? – Новi пасажири. Медики залишаються тут. – Вiн пробурмотiв щось незрозумiле про змiну завдання. – Хто цi люди? Я знову нашорошив вуха, щоб почути, що вiн каже. А може, почув правильно, але, вiдчуваючи, як скрутило нутрощi, хотiв, аби вiн повторив ще раз. Менi хотiлося, щоб я почув його неправильно. – Похоронна служба. Саме це, як менi здалося, вiн сказав. Тiмерi був типовим аеропортом третього свiту – достатньо великий, аби туди мiг втиснутися «боiнг-747», але помережаний вибоiнами й забудований iржавими квонсетськими ангарами[3 - Ангар напiвцилiндричноi форми з гофрованого залiза. Пiд час Другоi свiтовоi вiйни використовувався як тимчасова армiйська казарма або господарська будiвля. Першi споруди такого типу було зiбрано 1941 року в мiстечку Квонсет-Пойнт, штат Род-Айленд.]. Низька смуга джунглiв навколо поля мала такий вигляд, наче ii атакували годину тому. Гелiкоптери з дзижчанням здiймались i опускались, а на гудронi юрмились американськi вiйськовослужбовцi. Я одразу зрозумiв, що справи кепськi. За стiнами нашоi пташки вiд асфальту пiдiймався жар, погрожуючи розплавити пiдошви моiх черевикiв, перш нiж я встигну встановити противiдкатнi тримачi. Наземний персонал американських вiйськових пiдiйшов до нас – iм кортiло швидше розпакувати й зiбрати гелiкоптер. Один iз них, голий до пояса, з зав’язаною на талii сорочкою, простягнув менi вантажну декларацiю. – Не розслабляйтеся, – сказав вiн. – Щойно розберемося з гвинтокрилом, завантажимо вас. – Вiн кивнув на щось через плече. Я подивився в тому ж напрямку на мерехтливу рульову дорiжку. Труни. Безлiч рядiв похмурих алюмiнiевих домовин сяяли пiд безжальним тропiчним сонцем. Я пам’ятав iх зi своiх польотiв до Сайгона шiсть рокiв тому, коли отримав посаду майстра вантажно-розвантажувальних робiт. Можливо, у мене всерединi щось затрiпотiло через те, що я мало спав, а може, через те, що вже кiлька рокiв не перевозив мерцiв. Хай там як, я проковтнув клубок у горлi. Подивився на мiсце призначення: Довер, штат Делавер. Наземний персонал завантажував свiжi запаси в пасажирський модуль, коли я дiзнався, що на зворотному шляху в нас будуть два пасажири. Перший був зовсiм дитиною, на вигляд вiн щойно закiнчив середню школу; мав наiжачене чорне волосся й завеликий маскувальний костюм для джунглiв, накрохмалений, чистий, зi знаками розрiзнення рядового пiлота першого класу. Я сказав йому: «Ласкаво просимо на борт», – i хотiв допомогти зайти в дверi для екiпажу, але вiн вiдсахнувся i мало не вдарився головою об низький одвiрок. Гадаю, якби там було бiльше мiсця, вiн би вiдскочив. Менi в нiс ударив його запах, рiзкий i лiкарняний, – мазь «Vicks VapoRub». За ним iшла бортмедсестра, рiшуча i професiйна в ходi, вбраннi та жестах; на борт вона теж пiднялася без допомоги. Я так само привiтався з нею. Упiзнав: одна з тих, кого я регулярно перевозив iз Кларка на Фiлiппiнах до Дананга i в зворотному напрямку на початку своеi кар’ери. Вона була лейтенанткою зi сталевим поглядом i срiблястим волоссям. Колись недвозначно – i то не раз – натякала менi, що будь-який йолоп, котрого вигнали зi школи, виконував би мою роботу краще за мене. На формi в неi було написано «Пембрi». Вона доторкнулася до хлопцевоi спини й повела його до крiсел, але не прохопилася жодним словом, навiть якщо впiзнала мене. – Сiдайте де заманеться, – дозволив я. – Я технiк-сержант Девiс. Ми злетимо менш нiж за пiв години, тож влаштовуйтеся зручнiше. Хлопець на мить завмер. – Ви менi не казали, – звернувся вiн до медсестри. Вантажне вiддiлення «старлiфтера» з виставленими на загальний огляд, а не захованими, як в авiалайнерi, нагрiвальними, охолоджувальними та пневматичними трубками скидалося на примiщення котельнi. Труни вишикувались у ньому двома рядами, залишивши посерединi прохiд. Загалом iх було сто шiстдесят – стояли по чотири одна на однiй. На мiсцi iх утримували жовтi багажнi сiтки. Дивлячись повз них, ми бачили, як зникае сонячне свiтло, – вантажний люк зачинився, залишивши нас у незручнiй пiвтемрявi. – Так ти найшвидше потрапиш додому, – сказала жiнка хлопцевi нейтральним тоном. – Ти ж хочеш додому, чи не так? Його голос сочився переляканою образою: – Я не хочу iх бачити. Хочу сiсти обличчям уперед. Якби малий озирнувся, вiн побачив би, що таких крiсел у нас немае. – Усе гаразд, – заспокоiла медсестра, знову смикнувши його за руку. – Вони теж iдуть додому. – Не хочу дивитися на них, – повторив хлопець, коли вона пiдштовхнула його до крiсла бiля одного з маленьких iлюмiнаторiв. Коли вiн спробував пристебнутися, Пембрi нахилилась i допомогла йому. Вiн учепився в бильця крiсла, як у поперечину на до всирачки страшних американських гiрках. – Не хочу про них думати. – Я зрозумiла. Пiшовши вперед, я вимкнув свiтло в салонi. Тепер довгi металевi скриньки освiтлювали лише двi червонi лампочки-близнючки. Повернувшись, я принiс хлопцевi подушку. Ідентифiкацiйна табличка на занадто великiй для нього куртцi повiдомляла: «Ернандес». Хлопець сказав: – Дякую. Але бильця не вiдпустив. Пембрi пристебнулася поруч iз ним. Я склав iхнi речi та взявся за останню перевiрку. Пiднявшись у повiтря, я зварив на електричнiй плитцi в пасажирському модулi каву. Медсестра Пембрi вiдмовилась, а Ернандес трохи випив. Пластикове горнятко тремтiло в його руках. – Боiтеся лiтати? – запитав я. Це було так незвично для вiйськово-повiтряних сил. – У мене е трохи драмамiну[4 - Лiкарський засiб вiд нудоти в транспортi.]… – Я не боюся лiтати, – процiдив вiн крiзь зуби. Хлопчик весь час дивився повз мене на вишикуванi в багажному вiдсiку ряди. Тепер слiд було подбати про екiпаж. Жодна пташка не мала постiйного екiпажу, як у давнину. ВТК[5 - Вiйськово-транспортне командування.] пишалося: люди в них такi взаемозамiннi, що будь-який екiпаж, члени якого нiколи ранiше не бачились, може зiбратися на стоянцi й полетiти будь-яким «старлiфтером» у будь-який кiнець Землi. Кожен знав моi завдання, так само як i я iхнi, вздовж i впоперек. Я пiшов до кабiни й побачив, що всi вже на своiх мiсцях. Найближче до дверей кабiни сидiв, зiгнувшись над апаратурою, другий бортiнженер. – Вирiвнювання на чотири, газу не додавайте, – сказав вiн. Я впiзнав його гидке обличчя i протяжну арканзаську вимову, але не пам’ятав, звiдки iх знаю. Пiсля семи рокiв польотiв на «старлiфтерах» я виявив, що принаймнi раз лiтав майже з усiма. Вiн подякував менi, коли я поставив на його столик горнятко з чорною кавою. На його формi було написано «Гедлi». Перший бортiнженер сидiв на середньому мiсцi, зазвичай зарезервованому для «чорнокапелюшника» – повiтряного iнспектора, прокляття всiх екiпажiв ВТК. Вiн попросив двi грудочки цукру, а потiм пiдвiвся й визирнув крiзь скло кабiни в синяву, що мчала повз нас. – Малий газ на чотири, зрозумiв, – вiдповiв пiлот. Офiцiйно командиром екiпажу був вiн, але вони з другим пiлотом були такими типовими льотчиками, що iх можна було сплутати. Кожен iз них попросив до кави подвiйну порцiю вершкiв. – Ми намагаемось уникнути «бовтанки в чистому небi»[6 - На авiацiйному жаргонi – один з основних видiв атмосферноi турбулентностi. Турбулентнiсть ясного неба, на вiдмiну вiд iнших видiв, не супроводжуеться значною хмарнiстю, звичнi ознаки турбулентностi вiдсутнi, тому ii складно виявити заздалегiдь.], але буде непросто. Попередь своiх пасажирiв, щоб готувалися до шторму. – Попереджу, сер. Ще щось? – Дякую, майстре Девiсе, це все. – Так, сер. Нарештi час розслабитись. Прямуючи до спального вiдсiку для екiпажу, щоб трохи прилягти, я побачив, що Пембрi тиняеться пасажирським модулем. – Чи можу я допомогти вам щось знайти? – Додаткову ковдру? Я витягнув ковдру з шафки мiж камбузом i вбиральнею та скреготнув зубами. – Ще щось? – Нi, – сказала жiнка, знiмаючи з вовни невидиму ниточку. – Знаете, ми ранiше вже лiтали разом. – Справдi? Вона вигнула брову. – Напевно, менi слiд вибачитись. – У цьому немае необхiдностi, мем, – сказав я. Обiйшов ii й вiдчинив холодильник. – Я можу подати iжу пiзнiше, якщо ви… Пембрi поклала руку менi на плече так само, як клала на Ернандесове, привертаючи мою увагу. – Ви пам’ятаете мене. – Так, мем. – Пiд час тих евакуацiйних перельотiв я була занадто грубою. Менi хотiлось, аби вона припинила цi вiдвертi розмови. – Ви озвучували свою думку, мем. Це допомогло менi стати кращим майстром вантажно-розвантажувальних робiт. – Все одно… – Мем, не потрiбно. Чому жiнки не можуть збагнути, що вибачення все лише погiршують? – Дуже добре. – Суворiсть на ii обличчi розтопилась i змiнилася щирiстю, а я раптом здогадався, що iй хочеться поговорити. – Як ваш пацiент? – Вiдпочивае. – Пембрi намагалась поводитися звично, але iй хотiлося сказати бiльше. – А що з ним? – Прилетiв одним iз перших, – пояснила вона, – i першим полетiв. – Із Джонстауна? Там було так погано? Перед очима промайнули нашi минулi евакуацiйнi польоти. Їi старий вираз, суворий i холодний, миттево повернувся. – Ми вилетiли з Довера за наказом Бiлого дому за п’ять годин пiсля того, як iм зателефонували. Вiн спецiалiст iз ведення медичноi документацii, пiв року на службi, нiде ранiше не бував, у життi не знав поганого дня. Аж раптом – пiвденноамериканськi джунглi з тисячею трупiв. – Тисячею? – Ще не порахували, але десь так. – Вона витерла щоку затильною частиною долонi. – Так багато дiтей. – Дiтей? – Цiлi сiм’i. Вони всi випили отруту. Кажуть, це якийсь культ. Хтось розповiдав менi, що батьки спершу вбили дiтей. Не знаю, що може змусити людину вчинити таке з власною родиною. – Медсестра похитала головою. – Я залишилась у Тiмерi, щоб визначити черговiсть надання допомоги. Ернандес казав, що сморiд був неймовiрний. Довелось бризкати тiла iнсектицидом i вiдганяти велетенських голодних щурiв. Казав, його змушували протинати трупи багнетом, щоб зменшити внутрiшнiй тиск. Вiн спалив свою форму. – Вона посовалась на мiсцi, щоб зберегти рiвновагу, коли пташка смикнулась. Горлом поповз якийсь огидний клубок, а я намагався не уявляти почутого. Докладав усiх зусиль, аби не скривитися. – Командир каже, що може бути гiрше. Вам краще пристебнутися. Я вiдвiв жiнку до ii мiсця. Ернандес розкинувся на сидiннi, роззявивши рота; сторонньому могло здатися, наче йому добряче перепало в якiйсь бiйцi у барi. Пiсля цього я пiшов до свого лiжка i заснув. Можете запитати будь-якого майстра вантажно-розвантажувальних робiт: провiвши стiльки часу в повiтрi, на гуркiт двигуна вже не зважаеш. Виявляеться, нiщо навколо не заважае спати. Однак мозок вмикаеться й негайно прокидаеться вiд будь-якого незвичного звуку, як сталося пiд час рейсу з Якоти до Елмендорфа, коли один джип вiдчепився i зiштовхнувся з контейнером з готовою iжею. Шматки яловичини були всюди. Можете не сумнiватися, що наземний персонал дiстав вiд мене на горiхи. Тож немае нiчого дивного, що я прокинувся, почувши крик. Я пiдскочив з лiжка на ноги й помчав повз пасажирський вiдсiк, не встигнувши навiть подумати. А тодi побачив Пембрi. Вона встала зi свого мiсця i стояла перед Ернандесом, котрий безладно розмахував руками. Вона ухилялась i спокiйно казала йому слова, якi заглушав рев двигуна. Проте його самого заглушити було складно. – Я чув iх! Я чув iх! Вони тут! Усi тi дiти! Усi тi дiти! Я рiшуче доторкнувся до нього. – Заспокойся! Вiн припинив розмахувати руками. Обличчя прибрало знiченого виразу. Погляд прикипiв до мене. – Я чув, як вони спiвають. – Хто? – Дiти! Всi… – Вiн безпомiчно махнув у бiк неосвiтлених трун. – Тобi наснилося, – втрутилась Пембрi. Їi голос ледь помiтно тремтiв. – Я весь час була поруч. Ти спав. І нiчого не мiг чути. – Усi дiти померли, – озвався хлопець. – Усi до одного. Вони нiчого не знали. Як вони могли не здогадатися, що п’ють отруту? Хто напувае власних дiтей отрутою? – Я випустив його руку, i вiн подивився на мене. – У вас е дiти? – запитав. – Нi, – вiдповiв я. – Моiй доньцi, – повiв вiн далi, – пiвтора рочка. А синовi – три мiсяцi. З ними слiд поводитись обережно, терпляче. Моiй дружинi чудово це вдаеться, розумiете? – Я вперше помiтив пiт у нього на чолi й руках. – Але я теж непогано даю з ними раду, тобто, щиро кажучи, не знаю, що за фiгню я роблю, але я б нiколи iм не нашкодив. Я беру iх на руки i спiваю iм, а якщо хтось iнший спробуе нашкодити iм… – Вiн схопив мене за руку, яка щойно торкалася його. – Хто може дати власнiй дитинi отруту? – Ви в цьому не виннi, – заспокоiв його я. – Вони не знали, що це була отрута. І досi не знають. – Вiн притягнув мене ближче i сказав, дивлячись простiсiнько у вiчi: – Я чув, як вони спiвають. Щоб я здох, якщо вiд його слiв у мене мороз не пiшов поза шкiрою. – Я пiду i все перевiрю, – пообiцяв я, схопив зi стiни лiхтарик i рушив центральним проходом. У мене була практична причина перевiрити весь цей галас. Як майстер вантажно-розвантажувальних робiт, я знав, що незвичнi звуки обiцяють неприемностi. Колись чув iсторiю про те, як екiпажу здавалося, що десь у вантажному вiдсiку нявчить кiт. Майстер не змiг його знайти, але вирiшив, що той сам покажеться, коли вони розвантажуватимуться. Виявилося, що «нявчало» ослаблене крiплення, яке зiгнулося, щойно колеса торкнулися посадковоi смуги, вивiльнило три тони вибухонебезпечних артилерiйських запасiв i зробило посадку надзвичайно цiкавою. Дивнi звуки означають проблеми, i я не був таким дурнем, аби не зважати на них. Я перевiрив усi крiплення й сiтки, а обiйшовши iх, зупинявся i прислухався, подивився, чи нема слiдiв совання, чи з паскiв не стирчать нитки, чи не впадае в очi щось незвичне. Обiйшов усе з одного боку, потiм iз другого, перевiрив навiть вантажнi дверi. Нiчого. Усе було надiйно, усе, як завжди в мене, якнайкраще. Я пiшов проходом до своiх пасажирiв. Ернандес плакав, ховаючи обличчя в долонях. Пембрi гладила його спину однiею рукою, сидячи поруч, як робила колись моя мама. – Усе чисто, Ернандесе. – Я повiсив лiхтарик на мiсце на стiнi. – Дякую, – озвалася замiсть нього Пембрi, а потiм сказала менi: – Я дала йому валiум, зараз заспокоiться. – Просто перевiрка безпеки, – повiдомив iй я. – А зараз вам обом слiд вiдпочити. Повернувшись до свого лiжка, я знайшов там Гедлi, другого бортiнженера, тож сам лiг на нижне, але не змiг одразу заснути. Намагався не думати про те, чому труни опинилися саме в моiй пташцi. «Вантаж» – це евфемiзм. Ти пакував усе, вiд плазми кровi до потужноi вибухiвки, лiмузинiв таемних служб i золотих злиткiв; транспортував iх, тому що це твоя робота й годi; ти робив усе можливе, аби пришвидшити ii. «Просто вантаж», – подумав я. Але цiлi родини, що наклали на себе руки… Я був радий забрати iх iз пекла джунглiв i повернути додому, до рiдних. Однак медики, котрi прибули туди першими, весь цей народ на землi, навiть мiй екiпаж – усi ми з’явилися надто пiзно, аби допомогти iм ще чимось. Я абстрактно, непевно думав про те, що матиму дiтей, i мене бiсила сама думка, що хтось може зробити iм зло. А цi батьки вчинили так навмисно, виходить? Я не мiг розслабитися. Знайшов старий примiрник «Нью-Йорк Таймс», складений пiд лiжком. «Мир на Близькому Сходi ще за нашого життя», – було написано там. Бiля статтi була свiтлина, на якiй президент Картер i Анвар Садат потискали один одному руки. Я вже засинав, коли почув, що Ернандес знову скрикнув. Я витягнув дупу з лiжка. Пембрi стояла, затиснувши рота руками. Я подумав, що Ернандес ударив ii, тож пiдiйшов до жiнки й вiдвiв ii руки, шукаючи рану. Але нiчого не було. Озирнувшись через плече, я побачив, що хлопець застиг на своему мiсцi, втупившись поглядом у темряву, наче в телевiзор з картинкою-негативом. – Що сталося? Вiн ударив вас? – Вiн… вiн знову iх чув, – затинаючись пояснила медсестра, притискаючи руку до обличчя. – Вам… вам слiд пiти i ще раз перевiрити. Вам слiд пiти перевiрити… Нахил лiтака змiнився, i жiнка трохи поточилася до мене, а коли я, намагаючись вiдновити рiвновагу, схопив ii за лiкоть – налетiла на мене. Я професiйно подивився на неi. Вона вiдвела очi. – Що сталося? – перепитав я. – Я теж це чула, – зiзналася Пембрi. Мiй погляд майнув до темного проходу. – Щойно? – Так. – Це було схоже на те, про що вiн казав? Дитячий спiв? Я вiдчув, що ось-ось схоплю ii i струсону. Невже вони обое збожеволiли? – Дитячi iгри, – пояснила вона. – Як… галас на дитячому майданчику, розумiете? Дiти граються. Я напружив мозок, намагаючись зрозумiти, що за предмет чи набiр предметiв, напханих у «старлiфтер» i пiднятих на висоту близько дванадцяти тисяч метрiв над Карибами, може видавати звуки, схожi на галасливi дитячi iгри. Ернандес посовався на своему мiсцi, й ми вдвох звернули на нього увагу. Хлопець криво посмiхнувся i промовив: – Я ж вам казав. – Пiду перевiрю, – сказав я iм. – Нехай граються, – попросив Ернандес. – Їм просто хочеться гратися. Хiба вам у дитинствi цього не хотiлося? Спогади про дитинство накрили мене хвилею: безкiнечнi лiтнi днi, катання на велосипедi, подряпанi колiна, я повертався додому в сутiнках, а мама казала: «Подивись-но, який ти замурзаний». Я замислився про те, чи рятувальнi команди помили тiла, перш нiж поскладати iх у труни. – Я розберуся, що це таке, – пообiцяв я. Пiшов i знову зняв лiхтарик. – Залишайтеся на мiсцi. Я дозволив темрявi обмежити мiй зiр, сподiваючись, що це покращить слух. Турбулентнiсть ущухла, i лiхтарик лише допомагав менi не заплутатись у вантажних сiтках. Я прислухався, намагаючись почути щось нове чи незвичне. Це був не поодинокий звук, а якийсь iх набiр – такi звуки не стихають i не з’являються нi з того нi з сього. Витiк палива? Безквитковий пасажир? Думка про змiю чи якусь iншу тварюку з джунглiв усерединi цих металевих скриньок неабияк насторожила мене i нагадала про сон. Бiля вантажних дверей я вимкнув свiтло й прислухався. Стиснуте повiтря. Чотири турбовентиляторнi двигуни «Пратт енд Вiтнi». Шви деренчали. Паски для фiксацii вантажiв ляскали. Аж раптом – ще щось. За мить рiзко додався ще якийсь звук, спершу приглушений i розосереджений, наче шум десь у глибинi печери, а потiм чiткий i несподiваний, мов галас, що налякав любителя розвiшувати вуха. Дiти. Смiх. Наче перерва в початковiй школi. Я розплющив очi й посвiтив лiхтариком на срiблястi контейнери. Вони скупчились навколо мене, немов чекали чогось. Дiти, подумав я, просто дiти. Я промчав пасажирським вiдсiком повз Пембрi й Ернандеса. Не знаю, що вони побачили на моему обличчi, але якщо це хоч трохи нагадувало те, що я побачив у невеличкому люстерку над умивальником у вбиральнi, напевно, одночасно нажахалися й вiдчули, що справедливiсть е. Я перевiв погляд iз дзеркала на iнтерком. Про будь-якi проблеми з вантажем слiд негайно звiтувати – цього вимагае процедура. Та що я скажу командировi? Менi закортiло покiнчити з усiм цим, просто скинути труни – та й по всьому. Якщо я скажу, що у вантажному вiдсiку вогонь, ми спустимося на висоту близько трьох тисяч метрiв, i я зможу вiдчинити засуви й викинути весь вантаж у Мексиканську затоку; нiхто не поставить жодного питання. Але я зупинився, випростався, спробував подумати. Дiти, думав я. Не чудовиська, не демони – просто звуки, з якими граються дiти. Нiщо тебе не схопить. Нiщо не може тебе схопити. Я поборов тремтiння й вирiшив заручитися допомогою. Гедлi я знайшов у лiжку, вiн спав. На грудях у нього, наче намет, лежала розгорнута книжка з погнутими кутиками, на обкладинцi якоi в пристрасних обiймах злилися двi жiнки. Я потрусив його руку, i вiн сiв. Ми трохи помовчали. Інженер потер обличчя однiею рукою й позiхнув. Коли вiн подивився простiсiнько на мене, я побачив, як стурбовано скривилося його обличчя. Вiн схопив свою портативну кисневу подушку, але миттево опанував себе, прибравши серйозного виразу. – Що сталося, Девiсе? Я пошукав слова. – Вантаж, – сказав я. – Вантаж… здаеться, посунувся. Менi потрiбнi додатковi руки, сер. Його стурбованiсть негайно змiнилася роздратованiстю. – Ви говорили з командиром? – Нi, сер, – зiзнався я. – Я… я не хотiв його поки що турбувати. Можливо, це дрiбниця. Інженерове обличчя скрутилося в якусь неприемну гримасу, i я подумав, що менi перепаде вiд нього, але вiн дозволив вiдвести себе до хвостовоi частини. Його присутностi було достатньо, щоб повернути менi сумнiви й професiоналiзм. Моя хода зробилася впевненiшою, зiницi розширились, шлунок повернувся на мiсце. Я побачив, що Пембрi сидить поруч iз Ернандесом i вони обое вдають байдужiсть. Гедлi мимохiдь кинув на них погляд i пiшов за мною проходом мiж трунами. – А що з основним свiтлом? – запитав вiн. – Воно не допоможе, – озвався я. – Ось. – Я дав йому лiхтарик i запитав: – Чуете? – Що чую? – Просто прислухайтесь. Знову лише звуки двигунiв i струменевоi течii. – Я не… – Тс-с-с! Слухайте. Його рот розчахнувся i застиг так десь на хвилину, а потiм закрився. Двигуни стихли, i з’явилися звуки, пролившись на нас водою, оточивши нас слуховим туманом. Я навiть не розумiв, як змерз, доки не помiтив, що в мене трясуться руки. – Що це, в бiса, таке? – запитав Гедлi. – Схоже на… – Не треба, – урвав я його. – Цього не може бути. – Я кивнув на металевi ящики. – Знаете, що в цих трунах, так? Вiн не вiдповiв. На мить здалося, наче звуки навколо нас рухаються – спершу близько, а потiм десь вiддалiк. Інженер спробував наздогнати iх свiтлом лiхтарика. – Ви знаете, звiдки це лунае? – Нi, я просто радий, що ви теж це чуете, сер. Чоловiк почухав голову, обличчя витягнулося, наче вiн проковтнув щось огидне й не мiг позбутися посмаку. – Хай менi грець, – буркнув вiн. Як i ранiше, звук раптово стих, i нашi вуха наповнило гудiння двигунiв. – Врублю свiтло. – Я нерiшуче рушив геть. – Командировi телефонувати не буду. Його мовчання здалося змовницьким. Повернувшись назад, я побачив, що Гедлi розглядае крiзь сiтку один з рядiв трун. – Доведеться влаштувати огляд, – похмуро сказав вiн. Я не вiдповiв. Менi вже доводилось робити огляд вантажiв у повiтрi, але я нiколи не обшукував нiчого схожого, навiть тiла вiйськових. Якщо все, що розповiдала Пембрi, правда, годi й уявити собi щось гiрше за необхiднiсть вiдкрити одну з домовин. Коли пролунав новий звук, ми обидва здригнулися. Уявiть собi мокрий тенiсний м’ячик. А тепер уявiть звук, iз яким мокрий тенiсний м’ячик влучае в корт, – таке собi приглушене «чмак», наче пташка вдарилась у фюзеляж. Вiн пролунав ще раз, i цього разу я почув його всерединi вантажного вiдсiку. Пiсля турбулентного удару гупання пролунало ще раз. Воно точно доносилося з труни бiля нiг Гедлi. «Не така аж серйозна проблема, – казало його обличчя. – Ми просто собi все вигадали. Звук iз труни не може кинути лiтак на землю. Привидiв не iснуе». – Сер? – Треба подивитися, – вирiшив вiн. Кров знову приплинула до живота. «Подивитися». Я не хотiв дивитися. – Дзенькнiть капiтановi й попросiть його спробувати не смикати лiтак, – сказав iнженер. Я зрозумiв, що вiн збираеться допомогти менi. Йому не хотiлося цього робити, але вiн однаково мав такий намiр. – Що ви робите? – запитала Пембрi. Вона стояла поруч, поки я знiмав транспортнi сiтки з вишикуваних рядком трун, а iнженер розстiбав паски, якi фiксували один стос. Ернандес спав, звiсивши голову: заспокiйливе нарештi подiяло. – Нам потрiбно оглянути вантаж, – по-дiловому сказав я. – Можливо, вiн розбалансувався в польотi. Коли я проходив повз жiнку, вона схопила мене за руку. – Ось у чому була рiч? Вантаж совався? У ii запитаннi чувся розпач. «Скажiть менi, що я все це вигадала, – благало ii обличчя. – Скажiть, я повiрю вам i трохи посплю». – Саме так ми вважаемо, – кивнув я. Їi плечi розслаблено опустились, а обличчя розтягнулося в занадто широкiй, аби бути справжньою, усмiшцi. – Дякувати богу. Я думала, що ми втрачаемо глузд. Я поплескав ii по плечу. – Пристебнiться й перепочиньте трохи, – порадив я. Вона так i зробила. Я нарештi дiяв. Я був майстром вантажно-розвантажувальних робiт i мiг покласти цьому край. Тож узявся за роботу. Вiдчепив паски, вилiз на iншi труни, посунув горiшню, вiднiс ii в iнше мiсце, зафiксував, забрав наступну, вiднiс, зафiксував, i все те саме ще раз. Як приемно повторювати простi дii. Так було, аж доки ми не дiсталися нижньоi труни, звiдки чувся шум, який зупинив Гедлi. Вiн стояв поруч i дивився, як я витягаю ii, звiльняючи достатньо для огляду мiсця. Постава його залишалася виструнченою, але було помiтно, що чоловiк гидуе; вiн мiг би приховати це в товариствi хвалькуватих ветеранiв вiйськовоi авiацii за кухлем пива. Але не тут i не вiд мене. Я побiжно оглянув палубу, де стояли ця й сусiднi труни, але не побачив якихось ушкоджень чи очевидних вад. Пролунав звук – вогке «чмак». Ізсередини. Ми дружно здригнулися. Крижану огиду iнженера неможливо було приховати. Я подолав тремтiння. – Мусимо вiдчинити ii, – сказав я. Гедлi не заперечив, але, як i я, не поспiшав ворушитися. Присiв навпочiпки й, мiцно притиснувши однiею рукою кришку, вiдiмкнув затискачi з одного боку. Я вiдчинив iх зi свого боку, торкаючись липкими пальцями металу, й помiтив, що рука трохи тремтить, коли поклав ii на кришку. На мить, у якiй зосередилась уся наша рiшучiсть, ми з iнженером зустрiлися поглядами. Разом ми вiдчинили труну. Спершу сморiд: сумiш гнилих фруктiв, антисептика й формальдегiду, загорнутих у полiетилен iз перегноем i сiркою. Вiн наповнив вантажний вiдсiк, вдарив нам у нiздрi. Лампи над головою занадто яскраво освiтлювали чорнi мiшки з тiлами, липкi вiд конденсату й вiдходiв. Я знав, що там будуть дитячi тiла, але вони однаково налякали мене й завдали болю. Один мiшок лежав нерiвно, закриваючи iнший, i я одразу збагнув, що в ньому не одна дитина. Мiй погляд ковзав просоченим полiетиленом, вихоплюючи контур руки чи профiль обличчя. Окремо вiд усього, бiля нижнього шва, скрутилося ще щось. Щось завбiльшки з немовля. Раптом лiтак смикнувся, як наляканий понi, i верхнiй мiшок зiслизнув, вiдкривши нашим поглядам маленьку дiвчинку, рокiв восьми чи максимум дев’яти, що наполовину висунулася з нього. Затиснутий, наче божевiльний акробат, у кутку, ii набряклий живiт мав колотi рани вiд багнетiв; вiн знову роздувся, а скрученi кiнцiвки напухли, як гiлки. Шар шкiри, в якому був пiгмент, облiз майже всюди, крiм обличчя, чистого i невинного, мов у херувимчикiв на небесах. Це личко справдi все перекреслило, завдало менi непiдробного болю. Їi миле личко. Моя рука аж побiлiла, притиснута до краю труни, але я не наважувався прибрати ii. Щось застрягло у мене в горлi, i я з зусиллям проковтнув клубок. Самотня муха, жирна й блискуча, виповзла з мiшка й ледаче полетiла до Гедлi. Вiн повiльно пiдняв ногу i згрупувався, наче збирався вiдбити удар. Дивився, як муха злетiла й незграбно стала рухатись у повiтрi. Потiм Гедлi зруйнував застиглу мить: зробив крок назад, змахнув руками й упiймав муху, – я почув, як ляснули його долонi, а з рота вирвався нудотний звук. Коли я пiдвiвся, у скронях гупало, ноги пiдкошувались. Я схопився за сусiдню труну, горло наповнилося чимось прогiрклим. – Зачини ii, – наказав Гедлi так, наче говорив iз набитим ротом. – Зачини. Руки в мене були як гумовi. Опанувавши себе, я пiдняв ногу i копнув кришку. Вона гупнула, наче артилерiйський набiй. Вуха заклало, як бувае пiд час рiзкого зниження. Гедлi вперся руками в стегна, опустив голову i глибоко дихав ротом. – Господи Ісусе, – прохрипiв вiн. Я помiтив якийсь рух. Бiля ряду трун стояла Пембрi, ii обличчя скривилося вiд роздратованоi огиди. – Що… це… за… сморiд? – Усе гаразд. – Я виявив, що одна рука мене слухаеться, i спробував недбало вiдмахнутися. – Знайшли проблему. Довелося вiдкрити одну труну. Повертайтеся на мiсце. Пембрi обiйняла себе руками й рушила до свого крiсла. Зробивши ще кiлька глибоких подихiв, я виявив, що сморiд розвiявся достатньо, аби можна було братися до роботи. – Нам потрiбно зафiксувати ii, – сказав я Гедлi. Вiн вiдiрвав погляд вiд пiдлоги, i я побачив, що його очi перетворилися на щiлинки. Руки стиснулися в кулаки, а широкi плечi розлючено випросталися. У кутиках iнженерових очей блищали сльози. Вiн не промовив жодного слова. Коли я замкнув засуви, труна знову перетворилася на вантаж. Ми повернули ii на мiсце. За кiлька хвилин iншi труни знову вишикувалися вежею, фiксувальнi паски опинилися на своiх мiсцях, вантажна сiтка була опущена й надiйно закрiплена. Гедлi зачекав, поки я впораюсь iз роботою, i пiшов уперед разом зi мною. – Я скажу командировi, що ви вирiшили проблему, – сказав вiн, – можна знову набирати швидкiсть. Я кивнув. – І ще дещо, – додав вiн. – Якщо побачите ту муху, вбийте ii. – А хiба ви не… – Нi. Я не знав, що ще сказати, тому вiдповiв просто: – Так, сер. Пембрi сидiла на своему мiсцi, задерши лице догори, й удавала, наче спить. Ернандес застиг виструнчившись, iз напiвопущеними повiками. Жестом вiн попросив мене пiдiйти ближче й нахилитися. – Ви випустили iх погратися? – запитав вiн. Я завмер над ним i нiчого не вiдповiв. Серце протнув той самий гострий бiль, який бувае в дитинствi, коли закiнчуеться лiто. Коли ми приземлилися в Доверi, похоронна команда в параднiй формi розвантажила труни, вiддаючи останнi почестi кожному мерцю. Потiм менi казали, що, коли прибували iншi тiла, формальностi дедалi скорочували, i кiнець кiнцем лiтаки зустрiчав лише самотнiй капелан Вiйськово-повiтряних сил. Наприкiнцi тижня я знову був у Панамi з набитим iндичкою та дешевим ромом шлунком. А потiм вирушив на Маршалловi острови з вантажем харчiв для мiсцевоi бази керованих ракет. У командування Вiйськово-повiтряних сил нiколи не бракуе вантажiв. Жах у небесах. Артур Конан Дойл Окрiм оповiдань про Шерлока Голмса, Дойл написав понад сотню iнших iсторiй, десятки з яких розповiдають про надприродне. Деяким iз них бракуе стрiмкостi, цiеi риси iсторiй про Голмса (мовляв, «подивiмося, що буде далi»); здебiльшого в них iдеться про поважного молодого англiйця, котрий зустрiчаеться з надприродним жахiттям i завдяки стiйкостi та силi волi перемагае його, однак щиро назвати страшними можна лише кiлька з них. Одне з таких оповiдань – «Лот № 249», а iнше – те, що зараз перед вами. Як i його сучасника Брема Стокера, Дойла захоплювали новi винаходи (у 1911 роцi вiн купив автомобiль, хай навiть нiколи до цього не iздив), серед яких i лiтак. Коли читатимете «Жах у небесах», пам’ятайте, що це оповiдання опублiкували 1913 року, всього за десять рокiв пiсля того, як «Флаер» братiв Райтiв, злетiвши з Кiттi-Гока, протримався в повiтрi 59 секунд; Орвiлл керував примiтивним механiзмом, а Вiлбур стояв на землi[7 - Насправдi Орвiлл протримався в повiтрi лише 12 секунд, а саме Вiлбур – 59.]. Коли оповiдання Дойла надрукували в «Стрендi», лiтаки могли пiднятися максимум на висоту вiд трьох з половиною до п’яти з половиною тисяч метрiв. Дойл уявив, що може бути вище, десь над хмарами, i написав свое найстрашнiше оповiдання. Думку про те, що надзвичайна розповiдь, яка отримала назву «Свiдчення Джойса-Армстронга», – це майстерний розiграш, вигаданий людиною зi збоченим i моторошним почуттям гумору, нинi заперечують усi, хто детально ознайомився з темою. Навiть найпохмурiший iнтриган з гарною уявою завагався б, перш нiж пов’язати своi хворi вигадки з безперечними й трагiчними фактами, якi пiдтверджують цей письмовий звiт. Попри те, що зробленi в ньому заяви неймовiрнi й навiть монструознi, загальновiдомо, що все це правда, i ми мусимо пiдлаштувати своi iдеi до новоi ситуацii. Наш свiт, як виявилося, захищае вiд дивовижноi й несподiваноi небезпеки лише вузька, ненадiйна межа. У цiй розповiдi, яка переказуе оригiнальний документ у неминуче уривчастому стилi, я докладу зусиль, аби познайомити читача з усiма вiдомими сьогоднi фактами, попередньо зауваживши: якщо розповiдь Джойса-Армстронга може викликати сумнiви, то факти стосовно лейтенанта Р. Н. Мiртла i мiстера Хея Коннора, котрi, безумовно, загинули за таких самих обставин, незаперечнi. «Свiдчення Джойса-Армстронга» було знайдено в полi, яке називаеться Ловер-Хейкок i розташоване на пiвтора кiлометра захiднiше вiд села Вiтiгем на межi Кенту i Сассексу. 15 вересня минулого року батрак Джеймс Флiнн, який працював на фермера Метью Додда з ферми «Чонтрi» у Вiтiгемi, помiтив вересову люльку на стежцi, що огинала живоплiт на Ловер-Хейкоку. Ще за кiлька крокiв вiн пiдняв розбитi окуляри. І нарештi, серед кропиви в канавi вiн побачив пласку книжечку в полотнянiй обгортцi, яка виявилася записником iз вiдривними аркушами; кiлька з них вирвалися на волю й трiпотiли в нижнiх гiлках живоплоту. Батрак зiбрав iх, але кiлька аркушiв, включно з першим, так i не вдалося знайти, тож це надважливе свiдчення мае кiлька прикрих бiлих плям. Чоловiк вiднiс записник своему господаревi, котрий своею чергою показав його докторовi Дж. Г. Атертону з Гартфiлда. Цей джентльмен одразу збагнув, що знахiдка потребуе фахового дослiдження, i рукопис передали до лондонського аероклубу, де вiн зараз i лежить. Рукописовi бракуе двох перших сторiнок. Наприкiнцi розповiдi теж вирвано сторiнку, однак це не впливае на послiдовнiсть аргументiв. Припускають, що на вступних сторiнках iшлося про квалiфiкацiю мiстера Джойса-Армстронга як аеронавта, адже про це можна дiзнатися з iнших джерел, якi повiдомляють, що його не мiг перевершити жоден англiйський пiлот. Багато рокiв його вважали одним iз найхоробрiших та найрозумнiших льотчикiв, i це поеднання дозволило йому винайти й випробувати кiлька нових пристроiв, серед яких гiроскопiчне крiплення, назване на його честь. Основна частина тексту охайно написана чорнилом, проте кiлька останнiх рядкiв нашкрябанi олiвцем, i то так недбало, що iх ледве вдаеться прочитати; щиро кажучи, саме такого письма й очiкуеш вiд людини, яка поспiхом залишае на паперi карлючки, сидячи за кермом лiтака. Можна також додати, що остання сторiнка вкрита кiлькома плямами i, як стверджують фахiвцi Мiнiстерства внутрiшнiх справ, на обкладинцi е кров – яка, ймовiрно, належить людинi, абсолютно точно – ссавцю. Той факт, що в нiй знайшли щось схоже на збудника малярii (а вiдомо, що Джойс-Армстронг страждав вiд перемiжноi пропасницi), – чудовий приклад того, як сучасна наука озброюе детективiв новими методами. І кiлька слiв про особу автора цього епохального свiдчення. За словами кiлькох друзiв, котрi по- справжньому знали цього чоловiка, Джойс-Армстронг був поетом i мрiйником, але заразом механiком i винахiдником. Вiн мав неабиякi статки, бiльшу частину яких вкладав у заняття аеронавтикою. У його ангарах поблизу Девайзеса стояли чотири приватнi лiтаки, i кажуть, що за останнiй рiк вiн здiйснив не менш нiж сто сiмдесят польотiв. Вiн був схильним до усамiтнення чоловiком з нападами меланхолii, пiд час яких мав звичку уникати своiх друзiв. Капiтан Денджерфiлд, котрий знав його найближче, каже, що подекуди його ексцентричнiсть погрожувала перерости в щось серйознiше. Одним iз проявiв цього була чоловiкова звичка брати з собою в лiтак рушницю. Іншим проявом стала хвороблива реакцiя його свiдомостi на випадок iз лейтенантом Мiртлом. Той, намагаючись поставити рекорд висоти, впав, пiднявшись приблизно на дев’ять кiлометрiв. Жахливо казати це, але його голова була просто вiдiрвана, хоча тiло й кiнцiвки зберегли звичний вигляд. На кожних зборах льотчикiв Джойс-Армстронг, якщо вiрити Денджерфiлду, питав iз загадковою посмiшкою: «А де, заради Бога, Мiртлова голова?» Якось пiсля спiльного обiду льотноi школи в Селiсберi Джойс-Армстронг розпочав суперечку про те, з якою найнеминучiшою небезпекою доводиться зустрiчатися пiлотам. Вислухавши послiдовнi припущення: повiтрянi ями, дефекти конструкцii й занадто рiзкий оберт керма, – вiн зрештою здвигнув плечима, наче вiдмовляючись розповiсти про власнi погляди, однак даючи зрозумiти, що вони вiдрiзняються вiд усього запропонованого товаришами. Варто зауважити, що пiсля чоловiкового цiлковитого зникнення виявили, що його справи були надзвичайно впорядкованi, а це може свiдчити про явне передчуття катастрофи. Зробивши цi важливi пояснення, я переповiм iсторiю точнiсiнько так, як вона написана починаючи з третьоi сторiнки просоченого кров’ю записника: «Проте, обiдаючи в Реймсi з Коселлi та Густавом Реймондом, я виявив, що жоден iз них не усвiдомлюе особливоi небезпеки, яка криеться в горiшнiх шарах атмосфери. Я не розповiв iм, що було в моiх думках, але натякав на це, i якби в них були якiсь здогадки з цього приводу, вони неодмiнно заговорили б про це. Однак вони – просто двiйко легковажних марнославних юнакiв, котрих цiкавлять лише власнi iмена в газетi. Цiкаво зауважити, що жоден iз них не пiдiймався на висоту понад вiсiм тисяч метрiв. Звичайно, люди бували й вище – i на повiтряних кулях, i сходячи на гiрськi вершини. Якщо припустити, що моi передчуття слушнi, небезпечна для лiтака зона починаеться значно вище. Повiтроплавання розпочалося понад двадцять рокiв тому, тож хтось може запитати: чому ця небезпека вiдкрилася тiльки сьогоднi? Вiдповiдь очевидна. У днi слабких двигунiв, коли унiверсальними вважалися «гноми» або «грiни» з потужнiстю сто кiнських сил, польоти були дуже обмеженi. А тепер, коли двигуни з потужнiстю триста кiнських сил стали радше правилом, нiж винятком, подорожi до горiшнiх шарiв – легша й звичнiша справа. Дехто ще може пам’ятати, як у днi нашоi юностi Гаррос зажив всесвiтньоi слави, пiднявшись на понад п’ять з половиною тисяч метрiв, i перелiт через Альпи вважався вагомим досягненням. Сьогоднi стандарти неабияк зросли, i кiлькiсть висотних польотiв за минулi роки збiльшилась у двадцять разiв. Чимало з цих польотiв закiнчилися добре. Пiлоти раз по раз досягали позначки в дев’ять кiлометрiв, не вiдчуваючи дискомфорту й не страждаючи вiд ядухи. Що це доводить? Іншопланетний гiсть може тисячу разiв висадитися на Землю й жодного разу не побачити тигра. Однак тигри iснують i можуть зжерти випадково заблукалого в джунглях гостя. Високо в небi теж е джунглi, в яких живуть значно гiршi за тигрiв потвори. Вiрю, що з часом цi джунглi будуть детально нанесенi на мапу. Навiть зараз я можу назвати двi такi зони. Одна лежить над французьким регiоном По-Бiаррiц. Друга – простiсiнько в мене над головою, коли я пишу цi слова у себе вдома у Вiлтширi. І я майже переконаний, що в районi мiж Гомбургом i Вiсбаденом е ще одна така зона. Вперше замислитись мене змусило зникнення льотчикiв. Звичайно, всi казали, що вони впали в море, але ця версiя мене не задовольнила. Першим був Вер’е у Францii; його лiтак знайшли неподалiк Байонни, а от виявити тiло не вдалося. Потiм був випадок iз Бекстером, який зник, хоча мотор i деякi металевi крiплення знайшли в лiсах Лестерширу. Пiсля того випадку доктор Мiдлтон з Еймсберi, котрий спостерiгав за польотом через телескоп, оголосив, що перед тим, як хмари заховали вiд нього лiтак на неймовiрнiй висотi, той кiлькома уривчастими стрибками пiднявся ще вище, що ранiше вважалося неможливим. Тодi Бекстера бачили востанне. Ця справа дiстала неабиякого розголосу в газетах, але нiчим не закiнчилась. Було ще кiлька схожих випадкiв, а потiм загинув Хей Коннор. Скiльки люди гелготiли про нерозгадану таемницю повiтря, якi колонки писали в газетках за пiв пеннi, однак нiхто не зробив достатнiх крокiв, аби дiстатися до сутi справи! Вiн спланерував iз велетенськоi, точно невiдомоi висоти. Не змiг вибратися з машини i помер у своему пiлотському крiслi. Помер вiд чого? «Серцева недостатнiсть», – казали лiкарi. Дурницi! Серце Хея Коннора було таке ж здорове, як мое власне. А що сказав Венейблс? Венейблс единий був поруч iз ним у мить смертi. Вiн сказав, що Коннор тремтiв i був страшенно наляканий. «Вiн помер вiд переляку», – сказав Венейблс, але й гадки не мав, що саме могло той переляк спричинити. Хей сказав йому одне-однiсiньке слово, щось на кшталт «потворнi». Слiдчi так нiчого й не дiзнались. А я дiзнався! Потвори! Це було останне слово бiдолашного Гаррi Хея Коннора. І вiн СПРАВДІ помер вiд переляку, як i думав Венейблс. А ще ж була Мiртлова голова. Чи ви можете повiрити – чи може взагалi хтось повiрити? – що людська голова вiд удару повнiстю зникла в тiлi? Ну гаразд, напевно, теоретично це можливо, але я, примiром, нiколи не вiрив, що саме це сталося з Мiртлом. А цей жир у нього на одязi? «Вiн аж слизький був вiд жиру», – сказав хтось зi слiдчих. Дивина та й годi, що пiсля цього нiхто не замислився! Я замислився, але часу на роздуми менi знадобилося чимало. Я здiйснив три зльоти (ви б почули, як Денджерфiлд кепкував iз моеi рушницi), але так i не змiг пiднятися достатньо високо. Але завтра з цим новим лiтаком «Пол Веронер» i його мотором «Робур» потужнiстю сто сiмдесят п’ять кiнських сил я легко перетну дев’ятикiлометрову позначку. Я нацiлився на рекорд. А можливо, здобуду ще дещо. Звичайно, це небезпечно. Якщо хочеш уникнути небезпеки, краще взагалi вiдмовитися вiд польотiв i закiнчити своi днi у вовняних капцях i халатi. Проте завтра я навiдаюся до повiтряних джунглiв i, якщо там щось е, дiзнаюся про це. Якщо повернуся, стану знаменитiстю. А якщо нi, цей записник зможе пояснити, що я намагаюся зробити i як вiддав життя за цi спроби. Тiльки, благаю ВАС, жодних балачок про нещасний випадок чи таемницi. Для свого завдання я обрав моноплан «Пол Веронер». Коли йдеться про справжню роботу, нiщо не може з ним зрiвнятися. Бомон збагнув це ще на свiтанку своеi кар’ери. По-перше, лiтачок не заперечуе проти вологи, а погода пiдказуе, що я весь час летiтиму крiзь хмари. Це гарна маленька модель, що вiдповiдае на рухи моеi руки, наче кiнь iз теплими губами. Двигун – десятицилiндровий ротацiйний «Робур» iз потужнiстю сто сiмдесят п’ять кiнських сил. У лiтака е всi новiтнi штучки: критий фюзеляж, хвацько загнуте лижне шасi, гальма, гiроскопiчнi стабiлiзатори, три швидкостi, що вмикаються залежно вiд змiни кута нахилу лiтака за принципом жалюзi. Я взяв iз собою рушницю i десяток дробiвниць. Треба було бачити обличчя Перкiнса, мого давнього механiка, коли я наказав йому покласти iх усередину. Я вдягнувся, як дослiдник Арктики: пiд комбiнезоном два вовнянi светри, товстi шкарпетки, черевики з хутром, водонепроникна шапка з вухами i слюдянi захиснi окуляри. За стiнами ангара було задушливо, але я збирався пiднятися на висоту Гiмалаiв, тож мусив одягтися вiдповiдно. Перкiнс здогадався, що я щось задумав, i благав мене взяти його з собою. Напевно, я так i зробив би, якби летiв бiпланом, але моноплан – для одного, якщо хочеш витиснути з нього все до останньоi краплi. Звичайно, я прихопив iз собою кисневу подушку, адже людина, котра збираеться подолати рекорд висоти, без неi або замерзне, або задихнеться, або те й iнше водночас. Перш нiж сiсти в лiтак, я ретельно перевiрив крила, кермову тягу i важiль набору висоти. Наскiльки бачив, усе було гаразд. Тодi я ввiмкнув двигун i переконався, що машина працюе безшумно. Коли лiтачок вiдпустили, вiн майже одразу злетiв на найменшiй швидкостi. Я кiлька разiв облетiв домашнiй аеродром, щоб розiгрiтись, а потiм, помахавши Перкiнсу та рештi, вирiвняв крила й перемкнувся на найвищу швидкiсть. Машина легко ковзнула, наче ластiвка, i пролетiла, пiдтримувана вiтром, близько п’ятнадцяти кiлометрiв, пiсля чого я трошки задер нiс угору, i вона почала пiдiйматися широкою спiраллю до низькоi гряди хмар. Надзвичайно важливо пiдiйматися повiльно, заразом пiдлаштовуючись до тиску. Як на англiйський вересень, день видався задушливий i теплий, у повiтрi важко висiло передчуття дощу. З пiвденного заходу час вiд часу дмухав вiтер, один iз поривiв виявився таким рiзким i несподiваним, що заскочив мене зненацька й за мить розвернув машину мало не на сто вiсiмдесят градусiв. Я пригадую часи, коли такi пориви, вихори й повiтрянi ями були небезпечними – ще до того, як ми навчилися надавати нашим двигунам сили, яка це переважуе. Щойно я дiстався до низьких хмар, а альтиметр показав дев’ятсот метрiв, як уперiщив дощ. Ото була злива! Вона стукотiла по крилах, шмагала мене по обличчю, заливала окуляри так, що я майже нiчого не бачив. Я пригальмував до найменшоi швидкостi, адже летiти проти такоi негоди було боляче. Коли я пiднявся вище, посипав град, i довелося тiкати вiд нього. Один iз моiх цилiндрiв вийшов з ладу – мабуть, усередину забився бруд, – однак я продовжив рiвномiрно й потужно набирати висоту. Незабаром проблема зникла, i я почув низьке, нiчим не стримуване муркотiння: всi десять цилiндрiв спiвали в унiсон. Ось тут розумiеш усю чарiвнiсть сучасних глушникiв. Ми принаймнi можемо контролювати своi двигуни на слух. Як вони вищать, пищать i схлипують, коли iм тяжко! Усi цi крики про допомогу в минулому були марними, адже несамовите гуркотiння машини ковтало всi iншi звуки. Якби ж першi авiатори могли повернутися, щоб оцiнити красу й досконалiсть механiзмiв, за якi вони заплатили власним життям! Близько пiв на десяту я пiдлетiв до хмар. Унизу пiдi мною, розмита дощем, нечiтка, тяглася рiвнина Селiсберi. Кiлька аеропланiв халтурили на висотi метрiв триста, нагадуючи чорних ластiвок на зеленому тлi. Мабуть, вони мiркували, що я роблю там, серед хмар. Несподiвано сiра полуда затягла землю пiдi мною, а навколо обличчя закружляли клаптi водяноi пари. Вона була холодна, липка, неприемна. Однак я вже пiднявся над градом, тож менi пощастило. Хмара була темна i щiльна, як лондонський туман. Я так розпачливо хотiв опинитися в чистому повiтрi, що задирав носа лiтачка, аж доки не ввiмкнулась автоматична сигналiзацiя i я почав ковзати назад. Мокрi крила, з яких текла вода, зробили мене важчим, нiж я думав, але незабаром хмара стала не такою щiльною, i я подолав ii перший шар. На мене високо над головою чекав другий, пухнастий i кольором схожий на опал, – суцiльна бiла стеля надi мною i суцiльна темна пiдлога внизу, мiж якими мiй моноплан старанно прокладав шлях угору розмашистою спiраллю. У цьому просторi мiж хмар до смертi самотньо. Повз мене пролетiла зграя якихось дрiбних водяних пташок, стрiмко прямуючи на захiд. Швидке трiпотiння iхнiх крилець i мелодiйний лемент потiшили мiй слух. Я собi вигадав, що це були чирянки, але зоолог iз мене такий собi. Тепер, коли ми, люди, теж стали птахами, нам слiд навчитися розрiзняти на око своiх братiв. Вiтер пiдi мною шарпав i закручував розлогi хмари. В одному мiсцi виник велетенський вихор, вир водяноi пари, i крiзь нього, наче крiзь димар, я побачив вiддалену землю. Десь далеко пiдi мною пролетiв бiлий бiплан. Я вирiшив, що це була ранкова пошта мiж Бристолем i Лондоном. А тодi хмари знову затягнуло у вир, i абсолютну самотнiсть бiльше нiщо не порушувало. Минула десята, коли я дiстався до нижнього краю горiшнього пласту хмар. Вiн складався з прозороi водяноi пари, що повiльно наповзала з заходу. Вiтер весь час сильнiшав i тепер дмухав рiзкими поривами – сорок п’ять кiлометрiв на годину, якщо вiрити моiм приладам. Уже було дуже холодно, хоч альтиметр показував трохи бiльше нiж два з половиною кiлометри. Двигуни працювали чудово, i ми стабiльно пiдiймалися. Шар хмар був щiльнiшим, нiж я очiкував, але зрештою розсiявся до золотистого серпанку передi мною, а потiм я миттево виринув iз нього, опинившись у безхмарному небi, в якому над моею головою дiамантом сяяло сонце: навколо блакить i золото, внизу мерехтливе срiбло – неосяжнi блискучi простори, куди не кинь оком. Була чверть по десятiй, i стрiлка барографа майже сягнула чотирьох тисяч. Я злiтав дедалi вище, вуха зосередились на низькому муркотiннi мотора, очi прикипiли до годинника, тахометра, показника рiвня пального й масляного насоса. Не дивно, що авiаторiв називають безстрашним народом. Коли треба думати про стiльки всього, часу на турботу про себе не залишаеться. Приблизно тодi я помiтив, яким ненадiйним стае компас, щойно лiтак подолае певну вiдстань вiд землi. Пiсля чотирьох iз половиною тисяч метрiв мiй показував на захiд i вiдхилявся на одну позначку до пiвдня. Справжню позицiю доводилося визначати за сонцем i вiтром. Я сподiвався, що на такiй висотi на мене чекае одвiчний спокiй, але вiтер дужчав iз кожною новою сотнею метрiв висоти. Моя машина стогнала й тремтiла всiма швами та заклепками, рухаючись йому назустрiч, а коли я закладав вiраж, ii здувало, наче папiрець; вiтер мчав мене зi швидкiстю, мабуть, невiдомою ще жодному смертному. Утiм менi весь час доводилося знову повертати й опинятися в оцi урагану, адже я нацiлився не лише на рекорд висоти. Моi розрахунки пiдказували, що повiтрянi джунглi розташовуються над невеличкою латочкою Вiлтширу, i всi зусилля могли пропасти марно, якщо я подолаю горiшнi шари десь в iншому мiсцi. Коли я перед полуднем наблизився до шестикiлометровоi висоти, вiтер був такий бурхливий, що я з острахом глипав на опори крил, побоюючись, що за мить вони послабляться або зламаються. Я навiть дiстав парашут, що лежав позаду мене, й причепив його гачок до кiльця на шкiряному ременi, приготувавшись до найгiршого. Прийшла мить, коли за будь-яку помилку механiки аеронавт розплачуеться власним життям. Усi стропи та стояки дзижчали й вiбрували, наче струни арфи, але я бачив, як попри все трiпотiння i смикання машина залишаеться господинею Природи й володаркою небес, i вiдчував пiднесення. Безумовно, в людинi е щось божественне, якщо вона здатна долати межi, встановленi для неi самим Творцем, керуючись таким безкорисливим героiчним покликанням, як пiдкорення небес. А ще кажуть, що людство занепадае! Хiба е в анналах людства щось схоже на це? Такi думки кружляли в моiй головi, поки я здiймався вище велетенською похилою площиною, а вiтер то шмагав мое обличчя, то свистiв у вухах; царство хмар залишилося так далеко позаду, що його зморшки i срiбнi горбочки розгладилися, перетворившись на пласку блискучу рiвнину. Аж раптом я вiдчув дещо жахливе й досi не знане. Менi вже довелось познайомитися з тим, що нашi сусiди назвали tourbillon[8 - Смерч (фр.).], але в такому масштабi це сталося вперше. Велетенський, схожий на бурхливу рiку потiк повiтря, про який я кажу, як виявилося, приховував у собi не менш жахливi, нiж вiн сам, вихори. Зненацька мене затягло в самiсiнький центр одного з них. Кiлька хвилин крутило з такою швидкiстю, що я мало не втратив орiентацiю, аж тут вiдчув, що лiве крило смикнулося вперед, до позбавленоi повiтря вирви в осередку негоди. Я падав донизу каменем, втративши майже триста метрiв. На мiсцi мене утримував лише пасок – я наполовину висунувся з фюзеляжу, приголомшений i захеканий. Однак я завжди здатний на надзусилля – це едина моя надзвичайна перевага як авiатора. Я розумiв, що падiння сповiльнилося. Вихор радше нагадував конус, а не вирву, i я дiстався його вершини. Одним рiзким обертом, кинувши всю вагу на один бiк, я вирiвняв лiтак i вiдвернув його нiс вiд буревiю. За мить мене викинуло з вирви, i я помчав униз. А тодi, тремтячи, але почуваючись переможцем, знову задер нiс машини вгору i почав настирливо пiдiйматися вгору по спiралi. Я заклав широкий вiраж, аби уникнути небезпечноi мiсцини з виром, i незабаром успiшно пiднявся над нею. Щойно минула перша година, як я подолав позначку шiсть тисяч метрiв над рiвнем моря. На мою превелику радiсть, шторм залишився позаду i повiтря з кожною сотнею метрiв робилося спокiйнiшим. З iншого боку, було дуже холодно, i я вiдчував ту специфiчну нудоту, що виникае в розрiдженому повiтрi. Я вперше розкрутив шланг своеi кисневоi подушки i час вiд часу вдихав п’янкий газ. Вiдчував, як вiн, наче наливка, бiжить венами, i так розвеселився, що мало не сп’янiв. Я кричав i спiвав, злiтаючи до холодного застиглого зовнiшнього свiту. Менi очевидно, що непритомний стан, який охопив Глейшера i меншою мiрою Коксвела, коли вони у 1862 роцi пiднялися на повiтрянiй кулi на висоту понад дев’ять тисяч метрiв, був спричинений велетенською швидкiстю, з якою куля мчала прямiсiнько вгору. Пiдiймаючись поступово i призвичаiвшись до нижчого атмосферного тиску повiльнiшими темпами, таких жахливих симптомiв можна уникнути. На тiй самiй значнiй висотi я виявив, що можу, не вiдчуваючи особливого дискомфорту, дихати навiть без кисневого iнгалятора. Проте я страшенно змерз, i мiй термометр показував нуль за Фаренгейтом[9 - Близько – 18° за Цельсiем.]. О пiв на другу я пiднявся майже на одинадцять кiлометрiв над поверхнею землi i продовжував поступово рухатися вище. Утiм виявилося, що розрiджене повiтря не надто гарно пiдтримуе мiй лiтачок, i вiдповiдно довелося суттево зменшити кут пiдйому. Було зрозумiло, що навiть iз моею невеликою вагою та мiцним, потужним двигуном на мене чекае момент, коли доведеться зупинитися. Як на зло, одна зi свiчок запалювання знову почала вiдмовляти, i двигун перiодично захлинався. Вiд страху поразки в мене стиснулося серце. Приблизно тодi я й пережив дещо вкрай незвичне. Повз мене промчало щось, залишивши хвiст диму, i вибухнуло з гучним шиплячим звуком, викинувши хмару пари. Якусь мить я й гадки не мав, що сталося. Потiм пригадав, що землю споконвiку бомбардували метеори, i на нiй навряд чи збереглося б життя, якби цi каменюки не перетворювалися майже завжди на пару в горiшнiх шарах атмосфери. Це нова небезпека для того, хто пiдiймаеться високо, адже ще два метеори промчали повз мене, коли я наближався до дванадцятикiлометровоi висоти. Можна не сумнiватися, що на самiсiнькому краю земноi атмосфери ризик справдi високий. Стрiлка мого барографа саме торкнулася позначки 12 600 метрiв, коли я збагнув, що пiднятися вище не зможу. Фiзично я ще мiг упоратися з таким навантаженням, але моя машина досягла межi своiх можливостей. Розрiджене повiтря не пiдтримувало крила достатньо надiйно, i найменший нахил закiнчувався боковим ковзанням на крилi, коли здавалося, наче лiтак рухаеться за власною волею. Імовiрно, якби двигун працював на повну потужнiсть, я б змiг подолати ще метрiв триста, але вiн продовжував давати осiчки, а два з десяти цилiндрiв, схоже, взагалi не працювали. Якщо я досi не опинився в зонi, якоi шукав, то пiд час цiеi подорожi вже не побачу ii. Та невже я ще не досягнув ii? Виписуючи кола, наче велетенський яструб на дванадцятикiлометровiй висотi, я дозволив моноплану рухатися на власний розсуд i за допомогою бiнокля з мангаймським склом уважно розглядав усе навкруги. Небо було чистiсiньке; нiде анi слiду тих небезпек, якi я собi уявляв. Я вже казав, що ширяв по колу. Раптом менi спало на думку, що не завадить узяти бiльший розмах i вийти на нову траекторiю. Коли мисливець на землi опиняеться в джунглях, вiн прочiсуе iх у пошуках здобичi. Розмiрковуючи, я дiйшов висновку, що повiтрянi джунглi, якi я собi уявив, лежать десь над Вiлтширом, тобто на пiвденний захiд вiд мене. Я орiентувався за сонцем, адже мiй компас тут не допомагав, а землi не було видно – лише вiддалена срiбляста пелена хмар. Однак я доклав усiх зусиль, аби визначити напрям, i спрямував лiтак точнiсiнько туди. Я вирахував, що запасiв пального менi вистачить не бiльше нiж на годину, але мiг дозволити собi використати iх до останньоi краплi й повернутися на землю, розкiшно спланерувавши вниз. Раптом я помiтив щось нове. Повiтря передi мною втратило свою кришталеву прозорiсть. Воно наповнилося якимись довгими рваними пасмами чогось схожого на дуже тонкий цигарковий дим. Цей дим висiв кiльцями й спiралями, повiльно обертаючись i закручуючись на сонцi. Коли моноплан пролетiв крiзь нього, я вiдчув на губах ледь помiтний маслянистий присмак, а на дерев’яних деталях лiтака побачив масну плiвку. Схоже, в атмосферi з’явилася якась тонка органiчна матерiя. Там не було життя. Невiдома речовина була рудиментарна й розсiяна, вона тяглася на тисячi квадратних метрiв, а потiм розпадалась i зникала. Нi, це не було життя. Та, може, це залишки чогось живого? Може, це iжа для якогось чудовиська, адже навiть могутнi кити живляться океанським планктоном? Ця думка кружляла у мене в головi, аж тут я поглянув угору i побачив найдивовижнiше видовище з усiх, якi тiльки бачила людина. Чи вистачить менi слiв, аби переконати вас, хай навiть усе це я бачив лише минулого четверга? Уявiть собi медузу на кшталт тiеi, що влiтку плавають у наших морях, дзвоноподiбну та велетенську – значно бiльшу, як на мене, за баню собору Св. Павла. Вона була свiтло-рожевою з витонченими зеленуватими прожилками, однак ii велетенська плоть була такою тонкою, що ледве вимальовувалася на тлi темно-синього неба. Вона ледь помiтно, але ритмiчно пульсувала. З тiла виступали два довгi зеленi щупальця, якi повiльно розгойдувалися туди-сюди. Це величне видiння з безшумною грацiею ковзнуло над моею головою, легке й тендiтне, як мильна бульбашка, i продовжило свiй сповнений гiдностi шлях. Я наполовину розвернув моноплан, аби мати змогу прослiдкувати поглядом за цим прекрасним створiнням, аж раптом збагнув, що опинився серед цiлоi флотилii таких самих створiнь – рiзних розмiрiв, проте жодне не бiльше за те перше. Деякi були досить невеликi, але здебiльшого вони не поступалися розмiрами пересiчнiй повiтрянiй кулi й так само вигиналися вгорi. Їхнi витонченi текстури та кольори нагадали менi про венецiйське скло. Найпоширенiшими вiдтiнками були блiдо-рожевий та блiдо-зелений, але пiд променями сонця iхнi елегантнi форми чарiвно вигравали райдужними кольорами. Повз мене пропливло кiлькасот створiнь, дивовижна казкова ескадра небесних кораблiв – iхнi форми та матерiя настiльки пасували до цих чистих висот, що годi було й уявити собi щось таке вишукане серед звичних земних краевидiв i звукiв. Однак незабаром мою увагу привернуло iнше явище – змii розрiдженого повiтря. Це були довгi, тонкi, фантастичнi спiралi з чогось схожого на пару, котрi перекидалися й скручувалися з неймовiрною швидкiстю, виписуючи такi стрiмкi кола, що око ледве встигало за ними. Деякi з цих примарних створiнь мали завдовжки п’ять-десять метрiв, але визначити iхнiй обхват було складно, позаяк здавалося, наче iхнi мiнливi обриси розчиняються в повiтрi. Цi повiтрянi змii були свiтло-сiрого або димного кольору, деякi мали темнiшi прожилки, що створювало враження окремого органiзму. Одна з них промайнула повз мое обличчя, i я вiдчув холодний липкий дотик, проте iхнi форми були такi безтiлеснi, що асоцiювалися з якоюсь фiзичною небезпекою не бiльше за чарiвних дзвоноподiбних створiнь, котрi пропливли тут ранiше. Щiльностi в iхнiх тiлах було не бiльше, нiж у бризках пiни вiд хвилi, яка розбилася об берег. Та попереду на мене чекала жахливiша зустрiч. Звiдкись iз неймовiрноi висоти прилетiли клаптi багряноi пари, якi спочатку здалися менi невеликими, але, наближаючись, стрiмко росли, аж доки не зробилися завбiльшки в десятки квадратних метрiв. Попри те, що вони були з якогось прозорого желеподiбного матерiалу, iхнi обриси були чiткiшi й матерiальнiшi за все, що я тiльки-но бачив. У них також було бiльше ознак фiзичноi органiзацii, особливо видiлялися двi великi туманнi круглi пластини на боках, якi могли бути очима, й досить твердий бiлий виступ мiж ними, вигнутий i жорсткий, як дзьоб стерв’ятника. Зовнiшнiсть цього чудовиська була жаскою й загрозливою, i воно продовжувало змiнювати колiр вiд свiтло-лiлового до лютого темно-багряного, такого насиченого, що, пропливаючи над моiм монопланом, воно затулило менi сонце. У верхнiй частинi велетенського тiла були три чималi вигини, якi я можу описати лише як гiгантськi бульбашки, i, дивлячись на них, я був переконаний, що вони наповненi якимось надзвичайно легким газом, який утримуе цю спотворену напiвтверду масу в розрiдженому повiтрi. Створiння з легкiстю наздогнало мене i попливло поруч iз моiм монопланом, понад тридцять кiлометрiв виконуючи роль моторошного ескорту, зависнувши надi мною, наче хижа птаха, готова схопити здобич пазурами. Рухалося воно так швидко, що за ним було майже неможливо прослiдкувати, i викидало поперед себе якусь довгу м’язисту стрiчку, яка нiби тягла за собою довге звивисте тiло. Воно було таким еластичним i драглистим, що за двi хвилини повнiстю змiнювало форму, й кожна змiна здавалася загрозливiшою та огиднiшою за попередню. Я знав, що це вiщуе лихо. Кожен багряний спалах вiдразливого тiла казав про це. Туманнi виряченi очi прикипiли до мене, холоднi та безжальнi, сповненi липкоi ненавистi. Я скерував донизу нiс машини, щоб утекти вiд нього. Та щойно я це зробив, чудовисько блискавично вистрiлило зi своеi мiнливоi ворванi довгим мацаком, i той iз легкiстю та гнучкiстю батога хльоснув по переднiй частинi лiтака. Коли щупальце на мить торкнулося гарячого двигуна, почулося гучне сичання, й воно злетiло в повiтря, а велетенське пласке тiло зiщулилося, немов вiд рiзкого болю. Я спрямував лiтак у пiке, але мацак знов обхопив його й розпався навпiл, потрапивши у гвинт, так легко, наче був просто пасмом диму. Однак iнше довге, слизьке, липке, змiеподiбне, кiльцювате щупальце, пiдкравшись iззаду, схопило мене за талiю, намагаючись витягти з кабiни. Я вiдiрвав його вiд себе, загрузнувши пальцями в гладенькiй клейкiй поверхнi, й на мить звiльнився, проте iнший мацак схопив мене за черевик i смикнув так, що я мало не перекинувся на спину. Падаючи, я вистрiлив з обох стволiв своеi рушницi, та це було все одно що атакувати слона, плюючи в нього горохом iз трубочки; годi й уявити, що якась людська зброя може завдати шкоди такiй здоровеннiй потворi. Однак влучив я краще, нiж гадав, бо один з велетенських пухирiв на спинi чудовиська з гучним ляскотом вибухнув, пробитий картеччю. Виявилося, що мое припущення правильне i цi об’емнi прозорi мiхури справдi були наповненi якимось легким газом, адже гiгантське хмароподiбне тiло миттево захиталося, розпачливо звиваючись, щоб зберегти рiвновагу, а бiлий дзьоб розлючено клацав i роззявлявся. Та я вже щодуху мчав геть у найстрiмкiшому маневрi, на який наважився; двигун досi працював на повну, розкручений пропелер i сила тяжiння тягли мене вниз, наче метеорит. Далеко позаду я бачив тьмяну багряну пляму, що хутко меншала й розчинялася в синьому небi. Менi вдалося живим вирватися зi смертельних джунглiв зовнiшнiх шарiв тропосфери. Опинившись у безпецi, я приглушив двигун, адже нiщо не спроможне пошматувати машину швидше за полiт з висоти на повнiй потужностi. Я велично планерував по спiралi з майже дванадцятикiлометровоi висоти – спочатку до срiблястоi маси хмаринок, потiм до грозових хмар пiд ними й нарештi пiд батогами зливи наблизився до поверхнi землi. Вирвавшись iз полону хмар, я побачив пiд собою Бристольський канал, але, маючи в баку ще трохи пального, пролетiв кiлометрiв тридцять углиб материка, аж доки мусив приземлитися на якомусь полi за кiлометр вiд селища Ешкомб. Там я отримав три бляшанки бензину вiд водiя машини, що саме проiжджала повз мене, i в десять хвилин по шостiй того ж вечора м’яко приземлився на рiднiй луцi в Девайзесi пiсля польоту, якого не здiйснив нiхто з живих людей на землi, а тi, хто наважився на нього, не могли цим похизуватися, бо не вижили. Я побачив красу i жах небес, i людина не в змозi уявити собi бiльшу красу i бiльший жах. Тепер я запланував здiйснити ще один такий полiт, а тодi вже повiдомити про результати свiтовi. Причина в тому, що я мушу добути якийсь наочний доказ, перш нiж викласти iсторiю колегам. Щоправда, незабаром моiми слiдами полетять iншi, й вони пiдтвердять моi слова, проте менi хотiлося б одразу продемонструвати переконливi докази. Упiймати тi чарiвнi переливчастi бульбашки буде нескладно. Вони пливуть повiльно, й перехопити одну пiд час неквапливого руху – не проблема для прудкого лiтачка. Досить iмовiрно, що вони розчиняться в густiших атмосферних шарах i на землю я привезу лише якусь невеличку грудку аморфного желе. Але це вже буде принаймнi щось, що пiдкрiпить мою розповiдь. Так, я полечу ще, хай навiть це ризик. Здаеться, тих багряних потвор не так уже й багато. З високою ймовiрнiстю я iх навiть не побачу. А якщо побачу, одразу пiрну вниз. Навiть у найгiршому випадку зi мною завжди буде моя рушниця й моi знання про…» Тут, на жаль, у рукописi бракуе сторiнки. Наступна сторiнка заповнена розмашистим безладним почерком. «Тринадцять тисяч метрiв. Я бiльше не побачу землi. Вони пiдi мною – аж трое. Змилуйся, Боже! Яка жахлива смерть!» От i все, що залишилося вiд «Свiдчень Джойса-Армстронга». Самого його бiльше нiколи не бачили. Уламки його розбитого моноплана позбирали в мисливському заповiднику мiстера Бадд-Лашингтона на кордонi Кенту i Сассексу, за кiлька кiлометрiв вiд того мiсця, де знайшли щоденник. Якщо теорiя безталанного авiатора слушна й повiтрянi джунглi, як вiн iх назвав, справдi iснують над пiвденно-захiдною Англiею, схоже, що вiн тiкав iз них на повнiй швидкостi свого моноплана, але в певну мить тi жахливi потвори наздогнали i зжерли його десь у зовнiшнiх шарах атмосфери над тим мiсцем, де знайшли зловiснi останки. Видовище лiтака, що мчав до землi, але натрапив на безiменних потвор, котрi швидко ковзнули пiд нього, вiдрiзаючи шлях до землi та стискаючись навколо своеi жертви, не з тих, про якi захоче детально розмiрковувати людина, котра цiнуе власний здоровий глузд. Я переконаний, що багато людей i далi презирливо кепкуватимуть з фактiв, якi я тут виклав, та навiть вони мусять визнати, що Джойс-Армстронг зник, i я хочу звернутися до них його власними словами: «Цей записник зможе пояснити, що я намагаюся зробити i як вiддав життя за цi спроби. Тiльки, благаю ВАС, жодних балачок про нещасний випадок чи таемницi». Жахiття на висотi 6 000 метрiв. Рiчард Метiсон Невже це найвидатнiша з усiх написаних iсторiй про страх польоту? Можливо. Не хочу висловлюватись, як Род Серлiнг[10 - Американський сценарист, продюсер i драматург, один iз тих, хто сформував стандарти телеiндустрii.], але помiркуйте, якщо ваша ласка, про одну з думок Артура Джеффрi Вiлсона, коли злетiв «DC-7», у якому вiн був пасажиром: «І ось воно… на висотi шiсть тисяч метрiв над землею ми опинилися в пастцi жахливоi смертельноi оболонки». Уперше опублiковане 1961 року, коли пiд час пасажирських перельотiв ще можна було курити i люди носили з собою в сумочках пiстолети, «Жахiття…» балансуе на вузькiй, як лезо ножа, межi двох можливостей: або мiстер Вiлсон страждае вiд тривожного нервового розладу, або на крилi за вiкном справдi скрутилася потвора, що намагаеться кинути лiтак на землю. Хай там як, на вас чекае дуже неприемний полiт. Краще пристебнiть паски безпеки. – Ваш пасок, будь ласка, – привiтно сказала стюардеса, проходячи повз нього. Майже в унiсон з ii словами над проходом, що вiв до переднього вiдсiку, засяяв знак «ПРИСТЕБНІТЬ ПАСКИ БЕЗПЕКИ», а нижче попередження «ПАЛІННЯ ЗАБОРОНЕНЕ». Вдихнувши на повнi легенi, Вiлсон видихнув дим маленькими порцiями i роздратованими рвучкими рухами загасив цигарку в попiльничцi у бильцi крiсла. За вiкном огидно закашлявся один iз двигунiв, виплюнувши хмару диму, який розсiявся в нiчному повiтрi. Фюзеляж почав здригатись, i Вiлсон, глипнувши у вiкно, побачив вихлоп полум’я, що бiлою хвилею виривалося з корпусу двигуна. Другий двигун покашляв, потiм загарчав, i його пропелер негайно закрутився розпливчастою плямою. Вiлсон iз напруженою слухнянiстю застебнув на стегнах пасок безпеки. Тепер усi двигуни працювали, i Вiлсонова голова пульсувала в унiсон iз фюзеляжем. Вiн застигло сидiв, втупившись поглядом у передне крiсло, поки «DC-7» перетинав паркувальний майданчик, пiдiгрiваючи нiч гуркотливими викидами вихлопних газiв. На краечку злiтно-посадковоi смуги машина застигла. Вiлсон визирнув у вiкно на велетенський осяяний термiнал. Ще до полудня, подумав чоловiк, вiн, чистий i охайно вбраний, сидiтиме в кабiнетi чергового партнера, обговорюючи чергову привабливу угоду, результат якоi не залишить в iсторii людства жодного слiду. Усе це було суцiльним клятим… Вiлсон задихнувся, коли двигуни стали розiгрiватися перед зльотом. Уже й так гучний звук зробився оглушливим – його хвилi влучали у Вiлсоновi вуха, нiби удари дрючка. Чоловiк роззявив рота, наче хотiв дозволити звуку витекти. Обличчя набуло стражденного виразу, а руки стиснулися, немов напруженi пазурi. Вiн здригнувся, пiдiбгавши ноги, коли вiдчув, як щось торкнулося руки. Смикнувши вбiк головою, чоловiк побачив стюардесу, котра зустрiла його бiля входу. Вона усмiхалася йому згори вниз. – З вами все гаразд? – Вiн заледве розiбрав ii слова. Вiлсон стиснув губи i змахнув рукою, наче хотiв вiдштовхнути дiвчину. Їi усмiшка спалахнула надмiру яскраво, а потiм згасла – стюардеса вiдвернулась i рушила далi. Лiтак почав рухатися. Спершу летаргiйно, мов якесь велетенське чудовисько, що намагаеться перемогти власну вагу, а потiм дедалi швидше, долаючи силу тертя. Вiлсон повернувся до вiкна й дивився, як щомить швидше мчить темна злiтно-посадкова смуга. Коли опустилися закрилки, на краю крила щось жалiбно заскиглило. Пiсля цього колеса непомiтно втратили контакт зi смугою, i земля залишилася десь унизу. Пiд лiтаком миготiли дерева, будiвлi, стрiмкий ртутний потiк автомобiльних вогнiв. «DC-7» повiльно нахилився праворуч, смикаючи себе вгору, до крижаного блиску зiрок. Зрештою лiтак вирiвнявся, i здалося, наче двигуни зупинилися, аж доки вухо Вiлсона не налаштувалося на iхне бурмотiння на крейсерськiй швидкостi. Його м’язи на мить розслабились, сповнюючи чоловiка приемним вiдчуттям. Але незабаром воно зникло. Вiлсон нерухомо застиг, дивлячись на знак «ПАЛІННЯ ЗАБОРОНЕНЕ», аж доки той моргнув, – а тодi хутко запалив цигарку. Потягнувшись до кишеньки на спинцi переднього сидiння, вiн дiстав собi газету. Свiт знову, як завжди, був схожим на його власний. Суперечки в дипломатичних колах, землетруси, стрiлянина, вбивства, згвалтування, торнадо, зiткнення, конфлiкти в бiзнесi, гангстерськi розбiрки. «Господи милосердний, iз цим свiтом усе гаразд», – подумав Артур Джеффрi Вiлсон. За п’ятнадцять хвилин вiд вiдклав газету. У животi жахливо крутило. Чоловiк глипнув на знаки поряд iз двома вбиральнями. Обидва горiли червоним попередженням «ЗАЙНЯТО». Вiн загасив третю вiд зльоту цигарку i, вимкнувши лампочку над головою, визирнув у вiкно. Люди в салонi теж вимикали свiтло й нахиляли крiсла, готуючись поспати. Вiлсон глипнув на годинник. Одинадцята тридцять. Вiн стомлено зiтхнув. Як чоловiк i пiдозрював, пiгулки, прийнятi перед посадкою, нiтрохи не допомогли. Коли з убиральнi вийшла жiнка, Вiлсон рвучко пiдвiвся i, схопивши свою сумку, рушив проходом. Як i очiкувалося, органiзм не поводився дружньо. Вiлсон стомлено застогнав, пiдвiвся й поправив одяг. Помив руки та обличчя, дiстав iз сумки косметичку i витиснув на зубну щiтку змiйку пасти. Чистячи зуби i для рiвноваги тримаючись однiею рукою за холодну перегородку, чоловiк заглянув в отвiр. За кiлька футiв вiд нього миготiв блiдо-синiй бортовий гвинт. Вiлсон уявив, що станеться, якщо той вiдiрветься й полетить на нього, наче листок конюшини з трьома лопатями. У шлунку щось несподiвано стиснулося. Вiлсон iнстинктивно ковтнув, i до горла потрапило трохи слини з пастою. Мало не виблювавши, вiн обернувся й сплюнув в умивальник, а потiм поспiхом прополоскав рота й попив. Господи милосердний, якби ж вiн мiг поiхати потягом; мав би власне купе, буденно прогулявся б до вагона-ресторану й посидiв iз випивкою та журналом у крiслi-гойдалцi. Але в цьому свiтi не було на це часу чи щастя. Вiлсон уже збирався заховати косметичку, коли його погляд упав на водостiйкий пакунок у сумцi. Вiн трохи повагався, поклав невеличку папку на умивальник, а тодi витягнув пакунок i розгорнув на колiнах. Чоловiк сидiв, задивлений на маслянисто-блискучу симетрiю пiстолета. Вiн носив його з собою майже рiк. Спочатку думав про нього як про захист вiд грабiжникiв, убезпечення вiд пiдлiткових банд у мiстах, якi вiдвiдував. Однак глибоко в душi Вiлсон завжди знав, що справжня причина лише одна. Та, про яку вiн думав щодень частiше. Як просто було б… тут i зараз… Вiн заплющив очi й судомно ковтнув. Досi вiдчував у ротi смак зубноi пасти, легку свiжiсть перцевоi м’яти на язику. Вiлсон незграбно сидiв у пульсуючiй прохолодi вбиральнi, тримаючи маслянистий пiстолет у руках. Аж раптом несподiвано його почали бити дрижаки. «Господи, дозволь менi пiти! – рвучко закричав вiн подумки. – Дозволь менi пiти, дозволь менi пiти». Вiн ледве упiзнав скиглення у власних вухах. Вiлсон поривчасто випростався. Стиснув губи, загорнув пiстолет, кинув його в сумку, поклав зверху папку та застебнув сумку. Пiдвiвшись, вiн вiдчинив дверi, вийшов з убиральнi, поспiхом дiстався свого мiсця, влаштувався в крiслi, засунувши сумку з речами точнiсiнько на те саме мiсце. Натиснув кнопку на бильцi й вiдштовхнувся назад. Вiлсон – бiзнесмен, i завтра вранцi на нього чекають справи. Ось так просто. Його тiло потребуе сну, i вiн дасть йому поспати. За двадцять хвилин Вiлсон повiльно потягнувся вниз, натиснув на кнопку, випростався разом з крiслом; на його обличчi застигла маска переможеноi людини, що врештi змирилася. «Навiщо боротися?» – подумав вiн. Зрозумiло було, що заснути не вдасться. Ось такi справи. Вiн розгадав половину кросворда, а тодi опустив газету на колiна. Очi занадто втомилися. Сiвши рiвнiше, чоловiк розiм’яв плечi, потягнув м’язи спини. «А що тепер?» – подумав вiн. Читати не хотiлося, спати не вдавалось. А попереду ще – вiн глипнув на годинник – сiм-вiсiм годин, перш нiж вони опиняться в Лос-Анджелесi. Як вiн збираеться iх згаяти? Вiлсон оглянув салон i побачив, що, крiм одного пасажира в передньому вiдсiку, всi поснули. Його несподiвано накрило приголомшливою хвилею лютi, аж схотiлося закричати, жбурнути щось, вдарити когось. Стиснувши зуби так сильно, що щелепи заболiли, Вiлсон вiдсунув завiсу зацiпенiлою рукою i з убивчим намiром витрiщився у вiкно. Вiн побачив, як у повiтрi на крилах блимають вогники, а з-пiд корпусу двигуна вириваються моторошнi спалахи вихлопiв. «Ось де я опинився, – подумав Вiлсон. – На висотi шiсть тисяч метрiв над землею в пастцi жахливоi смертельноi оболонки мчу крiзь полярну нiч до…» Вiлсон зiщулився, коли блискавка освiтила небо, заливаючи крило фальшивим денним свiтлом. Чоловiк проковтнув клубок у горлi. Невже розпочинаеться гроза? Думка про дощ i поривчастий вiтер на лiтаку, схожому на скiпку в небесному морi, була неприемною. Лiтун iз Вiлсона був кепський. Вiд надмiрного руху його завжди нудило. Може, йому про всяк випадок слiд прийняти ще кiлька пiгулок дименгiдринату? І, звичайно, вiн сидiв бiля аварiйного виходу. Вiн подумав, що той може випадково вiдчинитися, повiтря висмокче його з лiтака, i вiн iз криком упаде. Вiлсон клiпнув i похитав головою. У потилицi щось ледь помiтно посмикувалося, чоловiк посунувся ближче до вiкна i визирнув у нього. Зiщулився i нерухомо застиг. Вiн мiг присягнутися… Несподiвано шлунок скрутила жорстока судома, i Вiлсон напружив очi. Крилом щось скрадалося. Чоловiк вiдчув раптовий напад нудоти. Любий Боже, невже якийсь пес чи кiт залiз на лiтак перед зльотом i якось спромiгся втриматись? Вiд цiеi думки нудило ще дужче. Нещасна тварина, мабуть, збожеволiла вiд жаху. Але як iй вдалося за щось зачепитися на гладенькiй поверхнi, яку шмагав вiтер? Це вочевидь неможливо. Напевно, це просто пташка або… Спалахнула блискавка, i Вiлсон побачив, що то людина. Вiн не мiг поворухнутися. Закам’янiвши, спостерiгав, як повзе крилом чорна постать. Неможливо. Десь у глибинах шоку озвався внутрiшнiй голос, але Вiлсон його не слухав. Вiн не помiчав нiчого, крiм несамовитих ударiв серця, вiд яких мало не розривався м’яз, i чоловiка за вiкном. Аж раптом, наче на нього вилили вiдро крижаноi води, органiзм вiдреагував; свiдомiсть вистрибнула з укриття пояснень. З якихось незрозумiлих причин механiк пiднявся разом iз лiтаком i змiг утриматись на крилi, хай навiть вiтер зiрвав iз нього одяг, а повiтря таке розрiджене i крижане. Вiлсон не дав собi часу на спростування. Пiдскочивши на ноги, вiн гукнув: – Стюардесо! Стюардесо! Голос дзвiнко i лунко розлетiвся салоном. Вiн натиснув кнопку виклику тремким пальцем. – Стюардесо! Дiвчина бiгла до нього проходом iз напруженим обличчям. Побачивши вираз його власного лиця, вона застигла. – За бортом людина! Людина! – закричав Вiлсон. – Що? – Шкiра напнулася на ii щоках i навколо очей. – Подивiться, подивiться! – Рука тремтiла, Вiлсон вiдкинувся у крiслi й тицьнув у вiкно. – Вiн повзе… Слова увiрвав задушливий хрип у горлi. На крилi нiчого не було. Вiлсон сидiв i тремтiв. Перш нiж розвернутися, вiн якусь мить дивився на вiддзеркалення стюардеси у вiкнi. На ii обличчi застиг вiдсутнiй вираз. Кiнець кiнцем вiн повернувся i подивився на неi. Побачив, як розтулилися червонi губи, наче вона збиралася озватись, але дiвчина нiчого не сказала, тiльки стиснула iх i ковтнула. На обличчi розтяглася фальшива усмiшка. – Перепрошую, – сказав Вiлсон. – Це, мабуть, був… Вiн змовк, замислившись, як закiнчити речення. З iншого боку проходу на нього з сонною зацiкавленiстю глипала дiвчинка-пiдлiток. Стюардеса вiдкашлялася. – Чи можу я вам щось принести? – запропонувала вона. – Склянку води, – вiдповiв чоловiк. Стюардеса розвернулася й пiшла назад проходом. Вiлсон глибоко вдихнув i вiдвернувся вiд пильного погляду дiвчинки. Почувався вiн зосередженим, зацiкавленим. Саме це шокувало найбiльше. А де ж видiння, крики, гупання кулаками по вилицях, вирване волосся? Вiн рвучко заплющив очi. Там був чоловiк, подумав Вiлсон. Справдi був чоловiк. Саме тому вiн почувався так. Однак там нiкого не могло бути. Це Вiлсон знав точно. Вiлсон сидiв, заплющивши очi, й розмiрковував, що зробила б Жаклiн, якби була поруч у крiслi. Чи мовчала б вона, вiд подиву втративши мову? А може, вона (i це було ймовiрнiше) метушилася б навколо нього, усмiхалася, базiкала, вдавала, наче нiчого не бачить. Що подумав би iхнiй син? Вiлсон вiдчув, як у грудях здiймаеться сухий схлип. О Господи… – Ось ваша вода, сер. Рiзко смикнувшись, Вiлсон розплющив очi. – Вам потрiбна ковдра? – поцiкавилася стюардеса. – Нi. – Вiн похитав головою. – Дякую, – додав, дивуючись, чому поводиться так увiчливо. – Якщо вам щось знадобиться, просто подзвонiть, – сказала дiвчина. Вiлсон кивнув. Сидячи з неторканим стаканом води в руцi, вiн почув позаду стишенi голоси стюардеси та когось iз пасажирiв. Вiлсон напружився вiд обурення. Рвучко потягнувся вниз, намагаючись не розлити воду, i витягнув свою сумку з багажем. Розстебнув ii, дiстав коробочку зi снодiйними пiгулками i проковтнув двi. Зiжмакавши в руцi порожнiй стакан, вiн запхав його в кишеню переднього крiсла, а тодi, не дивлячись, засунув завiсу. Годi вже. Одна галюцинацiя ще не робить людину божевiльною. Вiлсон повернувся праворуч i спробував пiдлаштуватися пiд поривчастi рухи лiтака. Найважливiше зараз – забути про все. Вiн не мусить нiчого детально обмiрковувати. Несподiвано чоловiк помiтив усмiшку в себе на вустах. Принаймнi нiхто не мiг звинуватити його в занадто приземлених галюцинацiях. Якщо вже марити, то по-королiвськи. Голий чоловiк, що повзе крилом «DC-7» на висотi шiсть тисяч метрiв, – гiдна найшляхетнiшого божевiльного фантазiя. Жарт швидко втратив привабливiсть. Вiлсон заспокоiвся. Побачене було таким чiтким, таким живим. Хiба ж очi могли уздрiти такий образ, якщо його не iснувало? Хiба те, що було у нього в мозку, могло змусити зiр побачити оману? Вiн не був напiдпитку чи очманiлий, та й образ не був безформним i туманним. Це була чiтка тримiрна постать, нiчим не гiрша за речi, якi вiн бачив i точно вважав реальними. Оце його найбiльше й лякало. Вiн подивився на крило i… Вiлсон iмпульсивно вiдсмикнув завiсу. Й одразу втратив упевненiсть, що переживе це. Здавалося, наче весь умiст його грудей i шлунка шалено роздувся, проштовхуючи надлишкову масу в горло i голову, заважаючи дихати, вичавлюючи очi. Паралiзований, Вiлсон застиг, а серце, ув’язнене в тiй набряклiй масi, несамовито калатало, погрожуючи розiрватися. За кiлька сантиметрiв вiд нього за товстим шматком скла на Вiлсона витрiщався чоловiк. Обличчя в нього було жахливо зле, нелюдське обличчя. Шкiра замурзана, груба й у великих порах; нiс – невелика грудка незрозумiлого кольору; губи деформованi, потрiсканi, розсунутi зубами фантастичноi величини й покрученостi; маленькi очицi були глибоко посадженi i не клiпали. Чоловiк був увесь вкритий сплутаним кошлатим волоссям; з носа, схожого на пташиний дзьоб мiж щоками, i з вух теж стирчали пухнастi заростi. Розбитий, Вiлсон сидiв у крiслi, не в змозi поворухнутися. Час зупинився i втратив сенс. Органiзм втратив здатнiсть функцiонувати й аналiзувати. Все вкрилося кригою шоку. Лиш серце продовжувало битися – самотне божевiльне гупання в темрявi. Вiлсон навiть клiпнути не мiг. Не дихаючи, вiн отупiло витрiщався на створiння вiдсутнiм поглядом. А тодi рвучко заплющив очi, i свiдомiсть, позбувшись страшного видовища, вирвалася на волю. «Його там немае», – подумав чоловiк. Вiн стиснув зуби, нiздрi затремтiли. Його там немае, просто немае. Вчепившись у бильця крiсла пальцями з побiлiлими кiсточками, Вiлсон напружився. Там, за вiкном, немае жодного чоловiка, переконував вiн себе. Годi й уявити, що за вiкном по крилу повзе чоловiк, дивлячись простiсiнько на нього. Вiн розплющив очi… …i втиснувся в крiсло, задихнувшись вiд страху. Чоловiк не лише був там, а ще й шкiрився. Вiлсон стиснув пальцi в кулак i вп’явся нiгтями в долонi, аж доки спалахнув бiль. Вiн продовжував тиснути, щоб не залишилося жодних сумнiвiв, що його мозок абсолютно притомний. Пiсля цього тремкими й зацiпенiлими руками Вiлсон повiльно потягнувся до кнопки виклику стюардеси. Вiн не повторить знову ту саму помилку: не кричатиме, не зiпнеться на ноги, не змусить те створiння втекти. Вiлсон продовжував тягтися вгору, тепер його м’язи тремтiли вiд наляканого збудження, адже незнайомець за вiкном дивився на нього, очицi слiдкували за рухами його руки. Вiлсон обережно натиснув кнопку раз, другий. «Прийди хутчiш, – подумав вiн. – Прийди зi своiми об’ективними очима й побач те саме, що я, але хутчiш». Вiн почув, як у заднiй частинi кабiни вiдсунулася завiса, i його тiло раптово заклякло. Чоловiк за вiкном повернув свою деформовану голову в тому ж напрямi. Вiлсон нерухомо й напружено дивився на нього. «Мерщiй, – думав вiн. – Заради Бога, хутчiш!» Це тривало секунду. Чоловiкiв погляд знову прикипiв до Вiлсона, його губи скривилися в жахливiй пiдступнiй посмiшцi. А потiм вiн стрибнув i зник. – Так, сер? Вiлсона на мить охопила непереборна божевiльна мука. Його погляд смикався вiд мiсця, де була потвора, до запитального виразу обличчя стюардеси, а потiм назад. Знову до стюардеси, до крила, до стюардеси, перевести подих… його погляд переповнився байдужою недовiрою. – Що сталося? – запитала дiвчина. Саме вираз ii обличчя вирiшив справу. Вiлсон приборкав своi емоцii. Вона аж нiяк не могла повiрити йому. Вiн миттево це зрозумiв. – Я… я перепрошую, – затинаючись, промовив вiн. Спробував проковтнути слину, але в ротi так пересохло, аж у горлi щось клацнуло. – Нiчого… я… вибачте. Стюардеса не знала, що сказати. Вона продовжувала тримати рiвновагу, не пiддаючись постiйному смиканню лiтака, однiею рукою трималася за спинку сидiння поруч iз Вiлсоновим, а друга мляво звисла вздовж шва на спiдницi. Губи трохи розтулилися, наче вона збиралася щось сказати, але не знаходила слiв. – Гаразд, – озвалася вона нарештi й вiдкашлялась, – якщо вам… щось знадобиться. – Так, так. Дякую. А ми… летимо в бурi? Стюардеса квапливо всмiхнулася. – Просто невеличка негода, – запевнила вона. – Вам немае про що хвилюватися. Вiлсон кивнув, ледь помiтно смикнувшись. А потiм, щойно стюардеса вiдвернулася, рiзко вдихнув, його нiздрi затрiпотiли. Вiн не сумнiвався, що дiвчина вже вважае його божевiльним, але не знав, чим тут зарадити; пiд час навчання iй не пояснювали, як поводитися з пасажирами, котрi думають, наче побачили на крилi зiщуленого чоловiчка. Думають? Вiлсон рвучко повернув голову i визирнув в iлюмiнатор. Подивився на темний пагорб крила, вогняний струмiнь вихлопiв, миготiння вогнiв. Вiн бачив чоловiка, в цьому мiг присягнутися. Невже вiн може цiлковито чiтко усвiдомлювати все, що вiдбуваеться навколо, бути сповна розуму з усiх поглядiв, – але однаково уявляти собi такi речi? Чи е якась логiка в тому, що його мозок не спотворюе всю реальнiсть, а вставляе в деталi якiсь стороннi образи? Нi, жодноi логiки. Вiлсон несподiвано подумав про вiйну, газетнi iсторii, якi оповiдали про iснування в небесах створiнь, що переслiдували пiлотiв-союзникiв. Їх називали гремлiнами, пригадав вiн. А чи iснують такi створiння насправдi? Чи дiйсно iснують вони вгорi, вочевидь з кровi та плотi, але несприйнятливi до гравiтацii? Вiн саме розмiрковував про це, коли чоловiк з’явився знову. Щойно крило було порожнiм. А вже наступноi митi вигнулося дугою, коли на нього стрибнув вiн. Не схоже було, що це мало для чоловiка якiсь наслiдки. Вiн приземлився дещо нестiйко, витягнув короткi волохатi руки, наче в пошуках пiдтримки. Вiлсон напружився. Зблиснуло розумiння. Людина (невже вiн подумки називае це створiння людиною?) якимось чином зрозумiла, що своiми хитрощами звела нанiвець спроби Вiлсона покликати стюардесу. Вiн вiдчув, що тремтить вiд хвилювання. Як довести iншим факт iснування того чоловiка? Вiлсон розпачливо роззирнувся. Дiвчинка в крiслi через прохiд. Якщо вiн люб’язно звернеться до неi, розбудить ii, чи зможе вона… Нi, потвора стрибне геть, перш нiж вона ii помiтить. Напевно, на верх фюзеляжу, де ii нiхто не зможе бачити, навiть пiлоти з кабiни. Вiлсона раптом накрила хвиля самоосуду через те, що вiн не взяв фотоапарат, як просив Волтер. «Господи милосердний, – подумав вiн, – якби я тiльки мiг сфотографувати того чоловiка». Вiн нахилився ближче до вiкна. Що там робить потвора? Раптом здалося, наче темрява вiдстрибнула, – блискавка освiтила крило, i Вiлсон побачив. Чоловiк, немов допитлива дитина, сидiв навпочiпки на краечку крила, що смикалось, i простягав праву руку до одного з рухомих пропелерiв. Поки Вiлсон спостерiгав за цим iз зачудованим приголомшенням, чоловiкова рука повзла дедалi ближче до розпливчастого вихору, аж доки раптом вiдсмикнулась, а губи чоловiка скривилися в безголосому крику. «Вiн втратив палець!» – подумав Вiлсон, вiдчуваючи нудоту. Проте чоловiк негайно знову повернувся вперед, витягнувши шишкуватий палець, наче якась дитина-чудовисько, що намагаеться впiймати лопать вентилятора. Якби цей образ не був таким огидно недоречним, вiн мiг би видатися кумедним; чесно кажучи, чоловiк у цю мить i виглядав комiчно – казковому тролю якимось чином вдалося ожити, вiтер розвiюе шерсть на головi й тiлi, а вся його увага прикута до центру пропелера. «Хiба ж це може бути божевiллям?» – несподiвано подумав Вiлсон. Що в ньому вiдкрие це невеличке, смiховинне жахiття? Вiлсон спостерiгав, як чоловiк знову i знову тягнеться вперед. Як знову i знову вiдсмикуе пальцi, час вiд часу засуваючи iх у рот, щоб охолодити. Вiн постiйно, вочевидь перевiряючи, що вiдбуваеться, озирався на Вiлсона через плече. «Знае, – подумав той. – Якщо я единий свiдок, то вiн перемiг». Вiдчуття легкого зачудування минулося. Вiлсон зцiпив зуби. Якого бiса пiлоти нiчого не бачать! Чоловiк, втративши цiкавiсть до пропелера, взявся моститися на корпусi двигуна, наче намагався вгамувати здичавiлого коня. Вiлсон не вiдривав вiд нього погляду. Раптом йому мороз пiшов поза шкiрою. Чоловiчок хапався за пластини в корпусi двигуна, намагаючись запхати пiд них своi кiгтi. Вiлсон iмпульсивно потягнувся i натиснув кнопку виклику стюардеси. Почув, як вона йде задньою частиною салону, i на мить подумав, що зможе обдурити чоловiка, який занурився у своi справи. Однак в останню мить перед появою стюардеси вiн глипнув на Вiлсона. І, наче хтось смикнув за ниточки, пiдiймаючи марiонетку зi сцени в повiтря, – злетiв угору. – Так? – Дiвчина з острахом дивилася на нього. – Чи не могли б ви… сiсти, будь ласка? – попросив Вiлсон. Вона завагалася. – Ну, я… – Прошу. Стюардеса обережно опустилась у крiсло поруч iз ним. – Що сталося, мiстере Вiлсон? – запитала вона. Вiн опанував себе. – Той чоловiк досi за вiкном. Стюардеса витрiщилася на нього. – Я розповiдаю вам про це з тiеi причини, – поспiхом додав чоловiк, – що вiн почав втручатися в роботу двигуна. Дiвчина перевела погляд на вiкно. – Нi, нi, не дивiться, – наказав вiн iй. – Зараз його там немае. – Вiлсон волого вiдкашлявся. – Вiн вiдстрибуе щоразу, коли ви приходите. Збагнувши, що вона, напевно, думае, вiн вiдчув рiзкий напад нудоти. А збагнувши, що подумав би вiн сам, якби хтось розповiв йому таку iсторiю, Вiлсон вiдчув, як йому паморочиться в головi, i подумав: «Я втрачаю глузд!» – Суть у тому, – сказав вiн, вiдганяючи цю думку, – що, якщо я нiчого не вигадую, лiтак у небезпецi. – Так, – озвалася дiвчина. – Я знаю, – мовив Вiлсон, – ви вважаете, наче я несповна розуму. – Звичайно, нi, – заперечила стюардеса. – Я прошу лише одного, – сказав вiн, змагаючись зi злiстю, що здiймалася всерединi, – перекажiть моi слова пiлотам. Попросiть iх не зводити очей iз крил. Якщо вони нiчого не побачать, усе гаразд. Але якщо побачать… Стюардеса тихенько сидiла, дивлячись на нього. Руки Вiлсона стиснулися в кулаки, що тремтiли, лежачи на колiнах. – Гаразд? – перепитав вiн. Дiвчина звелася на ноги. – Перекажу, – пообiцяла вона. Вiдвернувшись, стюардеса пiшла вздовж проходу, рухаючись, як здалося Вiлсону, силувано i водночас занадто швидко як для нормальноi ходи й занадто стримано, аби переконати його, що вона не тiкае. Чоловiк знову визирнув у вiкно на крило i вiдчув, як стискаеться шлунок. Потвора рвучко з’явилася знову, приземлившись на крило, наче неоковирний танцiвник балету. Вiлсон дивився, як чоловiк знову взявся до роботи, охопивши корпус двигуна товстими голими ногами та скубаючи пластини. «А що саме мене так непокоiть?» – подумав Вiлсон. Нещасне створiння не зможе зiрвати заклепки нiгтями. І не мае значення, чи побачать його пiлоти, якщо говорити про безпеку лiтака. А от щодо його власних, особистих причин… Саме цiеi митi чоловiк вiдiрвав один край пластини. Вiлсон задихнувся. – Сюди, негайно! – крикнув вiн, помiчаючи, що попереду з дверей кабiни вийшли стюардеса й пiлот. Пiлот глянув на Вiлсона, рвучко протиснувся повз стюардесу й кинувся проходом. – Не барiться! – гукнув Вiлсон. Вiн визирнув в iлюмiнатор саме вчасно, щоб побачити, як чоловiк стрибнув угору. Тепер це не мало значення. У Вiлсона були докази. – Що вiдбуваеться? – запитав пiлот захекано, зупинившись бiля його крiсла. – Вiн вiдiрвав одну з пластин двигуна! – повiдомив Вiлсон тремким голосом. – Вiн що? – Чоловiк зовнi! – пояснив Вiлсон. – Я кажу вам, що вiн… – Мiстере Вiлсон, розмовляйте тихiше! – наказав пiлот. У Вiлсона вiдвисла щелепа. – Я не знаю, що там вiдбуваеться, – сказав пiлот, – але… – Ви подивитеся?! – крикнув Вiлсон. – Мiстере Вiлсон, я вас попереджаю… – Заради Бога! – Вiлсон швидко ковтнув, намагаючись опанувати слiпучу лють. Вiн рiзко вiдкинувся в крiслi й тицьнув у вiкно тремкою рукою. – Заради Бога, подивiться, – попросив вiн. Схвильовано вдихнувши, пiлот нахилився. На мить зустрiвся холодним поглядом iз Вiлсоновим. – Ну? – запитав вiн. Вiлсон покрутив головою. Пластини мали звичний вигляд. – Заждiть, – сказав вiн, не дозволяючи жаху охопити себе. – Я бачив, як вiн вiдiрвав пластину. – Мiстере Вiлсон, якщо ви не… – Я сказав, що бачив, як вiн вiдiрвав ii, – повторив чоловiк. Пiлот стояв там i дивився на нього так само вiдсторонено, майже нажахано, як i стюардеса. Вiлсон несамовито здригнувся. – Послухайте, я бачив його! – крикнув вiн. Голос зiрвався, приголомшивши його самого. Пiлот негайно нахилився до нього. – Мiстере Вiлсон, прошу, – сказав вiн. – Гаразд, ви його бачили. Але пам’ятайте, що в лiтаку е й iншi люди. Не слiд турбувати iх. Вiлсон був занадто приголомшений, аби одразу зрозумiти. – Ви… маете на увазi, що бачили його? – перепитав вiн. – Звичайно, – пiдтвердив його слова пiлот, – але ми не хочемо лякати пасажирiв. Ви можете це зрозумiти. – Звичайно, звичайно, я не хочу… Вiлсон вiдчув, як горло перехопила судома, а потiм вона поповзла до шлунка. Вiн раптово стиснув губи i зловтiшно подивився на пiлота. – Розумiю, – сказав вiн. – Нам слiд пам’ятати… – почав пiлот. – Можемо припинити це просто зараз, – урвав його Вiлсон. – Сер? Вiлсон здвигнув плечима. – Забирайтеся звiдси, – сказав вiн. – Мiстере Вiлсон, що?.. – Ви припините? – Вiлсон зi зблiдлим обличчям вiдвернувся вiд пiлота й витрiщився на крило, очi в нього немов закам’янiли. Раптом вiн глипнув назад. – Будьте певнi, я бiльше словом не прохоплюся! – кинув вiн. – Мiстере Вiлсон, спробуйте зрозумiти нашi… Вiлсон вiдвернувся й розлючено втупився поглядом у двигун. Краем ока вiн бачив, як пiдвелись у проходi двое пасажирiв i дивляться на нього. «Ідiоти!» – вибухнув лайкою його мозок. Вiлсон вiдчув, як затремтiли руки, i на кiлька секунд злякався, що його зараз знудить. «Це через рух», – нагадав вiн собi. Лiтак смикався в повiтрi, як човен у шторм. Вiлсон збагнув, що пiлот продовжуе розмовляти з ним, перефокусував свiй погляд i подивився на його вiдображення у склi. Поруч iз чоловiком, похмуро занiмiвши, стояла стюардеса. «Слiпi iдiоти, обое», – подумав Вiлсон. Вiн нiяк не виказав, що помiтив, як вони пiшли. У склi бачив, як тi рушили до хвоста лiтака. «Тепер вони обговорюють мене, – подумав вiн. – Планують, що робити, якщо я розбурхаюся». Тепер йому хотiлося, щоб чоловiк з’явився знову, повисмикував пластини корпусу i зруйнував двигун. Думка про те, що лише вiн стоiть мiж катастрофою i понад тридцятьма людьми на борту, сповнювала мстивим задоволенням. Якщо йому захочеться, вiн дозволить катастрофi трапитися. Вiлсон невесело посмiхнувся. «Це буде королiвське самогубство», – подумав вiн. Чоловiчок знову стрибнув униз, i Вiлсон побачив, що його здогади слушнi: той притиснув пластину на мiсце, перш нiж вiдстрибнути. А тепер знову пiдняв ii з легкiстю, наче якийсь гротескний хiрург, що зрiзае шкiру. Крило лiтака страшенно смикалось, але в потвори, схоже, не було труднощiв iз рiвновагою. Вiлсона знову накрила хвиля панiки. Що робити? Йому нiхто не вiрить. Якщо вiн ще спробуе переконати iх, його, напевно, стримуватимуть силою. Якщо вiн попросить стюардесу посидiти поруч, це допоможе в кращому разi на кiлька хвилин. Щойно вона пiде чи засне, чоловiчок повернеться. Навiть якщо вона без сну сидiтиме поруч iз ним, що заважае потворi ламати двигуни на другому крилi? Вiлсон здригнувся, вiд жаху мороз пiшов поза шкiрою. Господи милосердний, нiчого не можна зробити. Коли у вiкнi, крiзь яке вiн спостерiгав за чоловiчком, промайнуло вiдображення пiлота, вiн смикнувся. Божевiлля цього моменту мало не розчавило його – потвора i пiлот за кiлька метрiв одне вiд одного, вiн бачить обох, а вони не помiчають одне одного. Нi, це не так. Чоловiчок озирнувся через плече, коли пiлот пройшов повз. Наче знав, що бiльше немае необхiдностi стрибати кудись, адже Вiлсонова спроможнiсть втручатися зникла. Вiлсон раптом здригнувся вiд божевiльноi лютi. «Я вб’ю тебе! – подумав вiн. – Ти, мала брудна тварюко, я тебе вб’ю!» Двигун за вiкном затнувся. Це тривало лише секунду, але Вiлсоновi за цю секунду здалося, що його серце теж зупинилося. Вiн притиснувся до вiкна, витрiщаючись назовнi. Чоловiчок далеко вiдiгнув пластину корпусу й тепер укляк, засунувши в двигун свою допитливу руку. – Не треба, – Вiлсон почув, як благально скавчить. – Не треба… Двигун знову змовк. Чоловiк нажахано роззирнувся. Невже всi навколо глухi? Вiн витягнув руку, щоб натиснути кнопку виклику стюардеси, а тодi опустив ii. Нi, а то вони замкнуть його, стримуватимуть якось. А вiн единий знае, що вiдбуваеться, единий може допомогти. «Господи…» – Вiлсон закусив нижню губу, аж заскавчав вiд болю. Вiн знову скрутився, i його струсонуло. Стюардеса поспiшала вздовж хиткого проходу. Вона почула! Чоловiк уважно стежив за дiвчиною i зустрiвся з нею поглядом, коли вона минала його. Вона зупинилася за три ряди вiд нього. Ще хтось почув! Вiлсон дивився на стюардесу, котра нахилилася, розмовляючи з невидимим пасажиром. Двигун за вiкном знову закашлявся. Вiлсон роззирнувся, смикаючи головою, i глянув у вiкно очима зi звуженими вiд жаху зiницями. – Чорт! – зойкнув вiн. Знову вiдвернувся й побачив, що стюардеса повертаеться. Вигляд у неi не був стурбований. Вiлсон утупився в неi недовiрливим поглядом. Це неможливо. Вiн нахилився, щоб прослiдувати за ii хитким просуванням, i побачив, що вона повернула до кухнi. «Нi». Вiлсон тепер так шалено тремтiв, що не мiг опанувати себе. Нiхто не почув. Нiхто не знае. Вiлсон рiзко нахилився i витягнув з-пiд сидiння свою ручну поклажу. Розстебнув блискавку, дiстав папку й кинув на килим. Потiм знову потягнувся до торби, схопив водостiйкий пакунок i випростався. Краем ока побачив, що стюардеса повертаеться, i запхав ногами сумку пiд сидiння, засунувши пакунок позад себе. Коли дiвчина минула повз, вiн заклякло сидiв, неспроможний вдихнути. Потiм поклав пакунок на колiна i розв’язав його. Рухався так гарячково, що мало не впустив пiстолет на пiдлогу. Упiймав його за барабан, а тодi вчепився у ствол побiлiлими на кiсточках пальцями i вiдсунув запобiжник. Визирнув за вiкно й вiдчув, як його охопив холод. Потвора дивилася на нього. Вiлсон стиснув тремкi губи. Чоловiчок не мiг знати, що вiн задумав. Вiн проковтнув клубок у горлi та спробував опанувати подих. Перевiв погляд туди, де стюардеса роздавала якiсь пiгулки пасажирам попереду, i знову подивився на крило. Чоловiчок узявся за двигун, тягнучись усередину. Вiлсон мiцнiше схопив пiстолет. Почав зводити курок. Раптом вiн опустив зброю. Вiкно занадто товсте. Куля може вiдскочити i вбити когось iз пасажирiв. Вiн здригнувся й подивився на чоловiчка. Двигун знову змовк, i Вiлсон побачив, як iскри кинули свiтло на твариннi риси потвори. Опанував себе. Вiдповiдь лише одна. Вiн подивився на ручку дверей аварiйного виходу. На нiй був прозорий чохол. Вiлсон зняв його i кинув на пiдлогу. Визирнув в iлюмiнатор. Чоловiчок досi був там, сидiв навпочiпки й намацував щось у двигунi. Вiлсон судомно вдихнув. Поклав лiву руку на ручку i посмикав ii. Униз вона не рухалася. А вгору пiддавалася. Вiлсон рiзко передумав i поклав пiстолет на колiна. Немае часу на суперечки, переконував вiн себе. Тремкими руками застебнув пасок на стегнах. Коли дверi вiдчиняться, всередину ввiрветься повiтря. Заради безпеки лiтака вiн мусить залишитися всерединi. Час. Вiлсон знову звiв пiстолет, серце билося як навiжене. Йому слiд дiяти несподiвано й точно. Якщо вiн схибить, чоловiчок може перестрибнути на iнше крило або навiть на хвiст, де, неушкоджений, зможе розiрвати дроти, поламати закрилки, порушити рiвновагу лiтака. Нi, це единий вихiд. Вiн вистрiлить низько i спробуе влучити потворi в груди або живiт. Вiлсон глибоко вдихнув. «Час, – подумав вiн. – Час». Коли Вiлсон почав тягти ручку, у проходi з’явилася стюардеса. На мить вона застигла й не могла витиснути з себе анi слова. Їi риси спотворив переляк, i дiвчина пiдняла руку, наче благаючи його. Їi голос перекрив гуркiт двигунiв: – Мiстере Вiлсон, нi! – Вiдiйдiть! – крикнув Вiлсон, повертаючи ручку вгору. Здалося, наче дверi зникли. Щойно були поряд, вiн вiдчував iх рукою Аж раптом щось загуркотiло, засичало – i вони зникли. Тiеi ж митi Вiлсон вiдчув, як його огорнула страшенна сила, намагаючись вирвати з крiсла. Його голова i плечi вилетiли з салону, i вiн несподiвано вдихнув розрiджене крижане повiтря. Барабаннi перетинки мало не вибухнули вiд гуркоту двигунiв, очi заслiпив холодний вiтер, розум цiлковито забув про потвору. Вiлсону здалося, наче вiн почув пронизливий крик у вихорi навколо себе, якийсь вiддалений вереск. А тодi побачив чоловiка. Той iшов крилом, згорблена постать нахилялася вперед, розлючено витягнувши руки з покрученими кiгтями. Вiлсон викинув руку вперед i вистрiлив. У несамовитому завиваннi повiтря пострiл здався хлопком. Чоловiк заточився, збрикнув, i Вiлсон вiдчув, як голову протнув бiль. Вiн знову вистрiлив упритул i побачив, як чоловiчок беркицнувся назад, а потiм несподiвано зник, наче паперова лялька, яку здуло вiтром. Вiлсон вiдчув, як занiмiв мозок. Із розслаблених пальцiв вирвало пiстолет. А потiм усе це розчинилося в зимовiй темрявi. Вiн крутився i бурмотiв. У вени сочилося щось тепле, кiнцiвки здерев’янiли. Вiлсон чув у темрявi якесь човгання, приглушений вир голосiв. Вiн лежав горiлиць на чомусь, що рухалося й трусилося. На обличчя дмухав холодний вiтер, чоловiк вiдчув, як поверхня пiд ним нахилилася. Вiн зiтхнув. Лiтак приземлився, i його несли на ношах. На головi, напевно, рана. Плюс укол, щоб заспокоiти його. – Найтупiший спосiб самогубства, про який я чув, – сказав десь чийсь голос. Вiлсон вiдчув приемне зачудування. Той, хто сказав це, звiсно ж, помилявся. І про це незабаром стане вiдомо, коли перевiрять двигун i ретельнiше оглянуть його рану. Тодi вони зрозумiють, що вiн усiх iх урятував. Вiлсон провалився в морок сну. Летюча машина. Амброуз Бiрс Хоча Бiрс дожив до ери авiаперельотiв (вiн помер у 1914 роцi), неможливо напевно сказати, чи лiтав вiн хоч раз особисто. Його мiнiатюра стосуеться радше не лiтакiв, а довiрливостi людей, охочих у них iнвестувати, i вона неабияк допомагае зрозумiти авторове прiзвисько – Запеклий Бiрс. Мiй улюблений Бiрсiв дотеп звучить так: «Вiйна – це спосiб Господа Бога навчити американцiв географii». Генiй, котрий збудував летючу машину, запросив цiлий натовп людей стати свiдками ii злету. У призначений час, коли все було готове до демонстрацii, вiн сiв у неi й увiмкнув двигун. Машина негайно гупнулася крiзь масивний фундамент, на якому ii збирали, i зникла пiд землею; аеронавт вистрибнув, ледве встигнувши врятуватися. – Ну, – сказав вiн, – я зробив достатньо, щоб продемонструвати точнiсть своiх розрахункiв. А дефекти, – додав вiн, глипнувши на зруйновану цегляну кладку, – здебiльшого базовi та фундаментальнi. Цi слова переконали людей пiдписатися на виробництво другоi машини. Люцифер! Е. Ч. Табб Ось яка штука з авiаперельотами: щойно лiтак опиняеться в повiтрi, ти надовго в ньому застряг. Табб поеднуе цей простий, безперечний факт iз надзвичайно оригiнальною – й моторошною – iдеею подорожей у часi. Дальшi пояснення лише зiпсували б цю моторошну оригiнальну iсторiю, вiд якоi дрижаки пробирають. Едвiн Чарльз Табб – один iз найплiднiших британських фантастiв. За своею кар’еру, що тривала майже шiстдесят рокiв, вiн написав десь 150 романiв та понад десяток збiрок оповiдань. У 1956–1957 роках був редактором «Authentic Science Fiction»[11 - Британський науково-фантастичний журнал видавничого дому «Hamilton and Co», який виходив у 1950-х роках.] i бiльшу частину текстiв (включно з колонкою лiтературноi критики) писав власноруч пiд рiзноманiтними псевдонiмами. «Люцифер!» – одне з найкращих його оповiдань. На першому фестивалi «Єврокон»[12 - Європейський конвент науковоi фантастики, щорiчний фестиваль професiоналiв i аматорiв у галузi фантастики з рiзних краiн Європи.] у 1972 роцi воно було вiдзначене спецiальною нагородою. Пристрiй був надзвичайно вигiдний для суспiльства, i ним користувався кожен. «Кожен» у цьому випадку означае: кожен з Особливих, багатих, привабливих i соцiально успiшних людей. Тих, хто зазирнув задля вивчення захопливоi примiтивноi культури, або тих, хто з особистих причин вирiшив залишитись у свiтi, де можна бути великою рибою в малому морi. Особливi, представники Мiжгалактичноi спiлки, були захищенi й випещенi своею наукою, гралися в iгри з аборигенами й ретельно захищали власну анонiмнiсть. Та навiть iз надлюдьми трапляються халепи. Дурнуватi випадки, якi через свою невисоку ймовiрнiсть статистично неможливi. Примiром, сталевий кабель уриваеться, коли сейф, який вiн утримував, висить за шiсть метрiв над землею. Сейф падае, розбивае хiдник, але не завдае жодноi iншоi шкоди. А кабель, звiльнившись вiд натягу, хльоскае, мов батiг, i його кiнець описуе випадкову траекторiю, яку неможливо передбачити. Шанси на те, що вiн влучить у якусь певну точку, були малi. Шанси на те, що в цю мить там стоятиме хтось iз Особливих, були такi мiзернi, що ними можна було б знехтувати. Але це сталося. Вiдiрваний кiнець кабелю влучив у череп, розтрощив кiстку, мозок i всi тканини, перетворивши iх на жахливе мiсиво. Хiрургiчно вживлений механiзм надiслав сигнал лиха. Чоловiковi друзi його прийняли. Френк Вестон отримав тiло. Френк Вестон – анахронiзм. У наш час нiхто не мав би тягти за собою впродовж 28 рокiв життя кульгаву ногу. А надто коли в нього обличчя янгола з картин епохи Ренесансу. Утiм якщо вiн i скидався на янгола, то на грiшного. Завдати болю мерцю неможливо, але можна зробити боляче його рiдним. Сказати батьковi самогубцi, що покiйна була вагiтна. Люблячiй матерi – що ii пестунчик мав огидну хворобу. Вони не завдаватимуть собi клопоту перевiрити цi слова, бо навiщо? А коли навiть перевiрять, то й що? Помилитися може будь-хто, а вiн просто спiвробiтник моргу, не лiкар. Френк незворушно розглядав нове надходження. Кабель непогано розквасив обличчя – вiзуальна iдентифiкацiя неможлива. Кров зiпсувала костюм, однак ще можна було зрозумiти, що чоловiк купував дорогий одяг. У гаманцi лише кiлька купюр, однак безлiч кредиток. Ще при ньому було трохи дрiб’язку, портсигар, запальничка, ключi, наручний годинник, шпилька для краватки… Френк складав iх у пакунок iз тихим шелестiнням. Побачивши перстень, вiн зупинився. Інодi його робота дозволяла недобросовiсним людям трохи пiдзаробити. Совiстi у Френка не було, лише пильна обачнiсть. Перстень мiг загубитися ще до того, як мрець потрапив у його руки. Рука була заляпана засохлою кров’ю, тож його могли не помiтити. А навiть якщо хтось помiтив – його слово проти Френкового. Якщо вдасться зняти його, помити руку вiд кровi, заховати перстень i прикинутися невинним – той належатиме йому. А Френк знiме його, хай навiть для цього доведеться розтрощити руку. Пiд час нещасних випадкiв трапляються дивнi травми. За годину якiсь люди прийшли забрати труп. Мовчазнi чоловiки (iх було двое), ошатно вбранi й спокiйно налаштованi. Мрець був iхнiм бiзнес-партнером. Вони назвали його iм’я й адресу, описали костюм, у якому вiн був, дали трохи iншоi iнформацii. Пiдозри щодо вбивства та причин затримувати тiло не було. Один iз них пильно подивився на Френка. – Усi його речi при ньому? – Так i е, – запевнив Френк. – Вiддаю вам усе. Пiдпишiться отут – i вiн ваш. – Хвилинку. – Чоловiки перезирнулись, i той, хто говорив, повернувся до Френка. – Наш друг носив перстень. Щось на кшталт цього. – Вiн витягнув руку. – Широка смужка з камiнцем. Будь ласка, вiддайте нам його. Френк був упертий. – У мене його не було. Я його навiть не бачив. Персня не було, коли вiн опинився тут. Чоловiки знову мовчки порадились. – Перстень нiчого не вартий, але дорогий як пам’ять. Я готовий заплатити за нього сто доларiв i не ставити питань. – Чому ви менi це кажете? – холодно кинув Френк. Вiн вiдчував, як усерединi наростае тепло, викликане садистським задоволенням. Вiн неочiкувано завдав болю цьому чоловiковi. – Пiдписуете чи як? – Вiн повернув нiж у ранi. – Як думаете, що я щось украв, викликайте копiв. А як нi – забирайтеся звiдси. У розпал спеки Френк узявся розглядати поцуплене. Вiн зiщулено сидiв у звичному кутку iдальнi, прикрившись газетою i залишаючись для iнших вiдвiдувачiв просто предметом iнтер’еру. Повiльно покрутив перстень. Смужка була товста й широка, з одного боку трохи пiдiймалася – можливо, цей виступ з’явився пiд тиском пальця. Камiнець був плаский i тьмяний, напевно, дешевий напiвкоштовний уламок, знайдений у землi. Метал скидався на хромований сплав. Якщо так i е, за сотню доларiв можна було б купити десяток таких. Та чи носила би вбрана так, як небiжчик, людина такий перстеник? Вiд мерця аж тхнуло грошима. Портсигар i запальничка були виготовленi з прикрашеноi коштовним камiнням платини – занадто небезпечно навiть думати про крадiжку. Кредитних карток вистачило б на кругосвiтню подорож у першому класi. Невже така людина мала б на пальцi нiкчемний стодоларовий перстеник? Френк засклянiлим поглядом втупився в протилежний бiк iдальнi. Навпроти його стола за кавою сидiло трое чоловiкiв. Один iз них випростався, пiдвiвся, потягнувся й рушив до дверей. Хлопець розлючено знову глипнув на перстень. Невже вiн викинув сотню баксiв коту пiд хвiст заради якогось непотребу? Його нiготь торкнувся горбочка. Той трохи заглибився, i Френк нетерпляче щосили натиснув на нього. Нiчого не сталося. Нiчого, крiм того, що чоловiк, котрий пiдвiвся з-за столика навпроти й пiшов до дверей, раптом знов опинився за столом. Простiсiнько перед носом у Френка вiн пiдвiвся, потягнувся i рушив до дверей. Френк натиснув на горбочок. Нiчого не сталося. Абсолютно нiчого. Вiн насупився i спробував ще раз. Чоловiк рвучко знов опинився за столом. Вiн пiдвiвся, потягнувся i рушив до дверей. Френк натиснув на горбочок i не вiдпускав його, подумки рахуючи. Минуло п’ятдесят сiм секунд – i чоловiк знову повернувся за стiл. Вiн пiдвiвся, потягнувся, попрямував до дверей. Цього разу Френк вiдпустив його. Вiн уже зрозумiв, що отримав. Вiдкинувся назад, сповнившись подиву. Про Особливих вiн нiчого не знав, але його власна раса теж породила вчених, i попри своi садистськi нахили Френк не був дурнем. Таку штуку будь-хто захоче мати при собi. Їi слiд весь час тримати пiд рукою. Необхiдно, щоб вона завжди була напоготовi, коли знадобиться. Що могло бути кращим за перстень? Компактний. Прикрашае. Напевно, довговiчний. Односпрямована машина часу. Удача – щасливий збiг сприятливих умов; та кому потрiбна удача, якщо знаеш, що вiдбудеться за п’ятдесят сiм секунд? Вважатимемо, що за хвилину. Недостатньо довгий час? Спробуйте затримати на цей час дихання. Спробуйте покласти руку на розпечену до червоного грубку i протриматися половину цього часу. За хвилину можна пройти сто метрiв, пробiгти пiв кiлометра, впасти з висоти майже п’ять кiлометрiв. Можна завагiтнiти, померти, одружитися. П’ятдесяти семи секунд достатньо для багатьох речей. Достатньо, щоб перевернути карту, щоб забити м’яч, щоб зупинилися кинутi костi. Френк – безпрограшний переможець, як не крути. Вiн потягнувся, насолоджуючись душем, дотиком гарячоi води пiд потужним напором. Повернув кран i задихнувся, коли потекла крижана вода, а шкiра взялася сиротами. Холодна ванна взимку – прикрiсть, якщо в тебе немае вибору, i приемна екстравагантнiсть, якщо е. Френк знову перемкнув кран на гарячу воду, трохи почекав, вимкнув струмiнь i вийшов iз душу, витираючись пухнастим рушником. – Френку, любий, ти ще довго? Жiночий голос iз тiею особливою iнтонацiею породистого вищого класу, аристократiв за шлюбом чи народженням. Ледi Джейн Смiт-Коннорс – багата, допитлива, знуджена й нетерпляча. – Хвилинку, солоденька! – крикнув Френк i кинув рушник. З усмiшкою поглянув униз на свое тiло. Грошi поправили кульгаву ногу. Грошi поправили також безлiч iнших речей: його вбрання, акцент, смаки. Вiн досi залишався грiшним янголом, але на зламаних крилах з’явилася новенька блискуча позолота. – Френку, любий! – Іду! Його щелепи стиснулися так, що аж м’язи заболiли. Розпусна сучка! Вона запала на його обличчя й репутацiю i мае заплатити за свою допитливiсть. Але це може зачекати. Спершу павуковi слiд гарненько й ретельно загорнути мушку в свое павутиння. Голе тiло прикрити шовковим халатом. Волосся розчесати щiтками. Попшикати спреем проти неприемного запаху з рота. Жеребець майже готовий до виступу. У ваннiй кiмнатi було вiкно. Френк вiдсунув завiси й визирнув у нiч. Далеко внизу розсипи вогнiв килимом вкривали вологу землю. Лондон гарний, Англiя гарна. Дуже гарна, особливо для гравцiв – тут вони не платять податку на виграш. І тут частiше, нiж деiнде, виграють великi суми. Не заради готiвки – вона цiкавить лише плебеiв, – а для встановлення необхiдних зв’язкiв i створення щодня настрою, як на Рiздво. Лондон. Мiсто, де до Особливих ставляться з великою пошаною. – Френку! Нетерплячiсть. Роздратування. Гордовитiсть. Ця жiнка чекае, коли ii обслужать. Вона була висока, дещо кутаста – школярка-переросток, котрiй слiд носити твiдовi костюмчики й хокейну ключку. Однак зовнiшнiсть оманлива. Поколiння шлюбiв мiж родичами зробили бiльше за розподiл плотi та кiсток. Це призвело до передчасного занепаду i створило цiлу купу киплячих розладiв. З медичноi точки зору вона божевiльна, проте людей ii класу нiколи не вважають божевiльними, лише «ексцентричними», нiколи не вважають тупими, лише «безтурботними», нiколи не вважають зловтiшними чи жорстокими, лише «дивними». Вiн потягнувся, обiйняв ii, притиснувшись пучками великих пальцiв до ii очей. Жiнка смикнулася назад вiд несподiваного болю. Френк натиснув сильнiше, i вона скрикнула вiд болю й страху слiпоти, вiд якого зводило шлунок. У чоловiкових думках внутрiшнiй годинник лiчив секунди. П’ятдесят одна… п’ятдесят двi… Його пальцi натиснули на перстень. – Френку! Потягнувшись, Френк обiйняв жiнку, серце продовжувало несамовито гупати вiд задоволення можливiстю завдати болю. Вiн умiло поцiлував ii, легенько покусуючи зубами. Пробiгся руками по жiночому тiлу, i тканина сукнi зашурхотiла, падаючи з плечей. Френк укусив трохи сильнiше й вiдчув, як жiнка напружилася. – Не роби цього! – рiзко кинула вона. – Ненавиджу, коли так роблять! Поганий знак. Френк подумки продовжував рахувати секунди, тягнучись до вимикача. У темрявi жiнка зiщулилась i стала дужче висмикуватися з його рук. – Ненавиджу темряву! Невже ти такий, як усi? Два поганi знаки. Двадцять секунд, аби пiти. Є ще час для швидкоi розвiдки. Його руки взялись обмацувати жiноче тiло, рухаючись iз натренованою наполегливiстю. Вона зiтхнула вiд задоволення. Чоловiк активував перстень. – Френку! Вiн потягнувся вперед i обiйняв ii, цього разу не роблячи жодних спроб гризти ii або кусати. Одяг iз шурхотом упав на пiдлогу, i шкiра заблищала, мов перлина в променях свiтла. Френк подивився на жiнку, щиро захоплюючись, i рухи його рук подарували iй насолоду. Вона заплющила очi, увiп’ялася нiгтями йому в спину. – Розмовляй зi мною, – наказала наполегливо. – Розмовляй зi мною! Вiн почав лiчити секунди. Пiзнiше, коли вона спала задоволеним сном, вiн вiдпочивав, курив i розмiрковував, навдивовижу зачарований. Вiн був iдеальним коханцем. Казав i робив саме те, чого вона хотiла, й точнiсiнько в тому порядку, як iй хотiлося; а найважливiше було те, що вiн казав i робив усе без жодноi ii пiдказки. Вiн став вiддзеркаленням ii самоi. Луною ii потреб, чом би й нi? Вiн важко працював, аби укласти мапу ii бажань. Розвiдував, дослiджував, стирав усi помилки. То хiба ж вiн мiг не стати iдеальним? Френк обернувся й подивився на жiнку, бачачи перед собою не плоть i кров, а щабель драбини, що веде до прийняття. Френк Вестон подолав довгий шлях. І збирався продовжити рух угору. Жiнка зiтхнула, розплющила очi, подивилася на класично привабливi риси його обличчя. – Люба! Вiн сказав саме те, що вона хотiла вiд нього почути. Вона знову зiтхнула, однак цього разу з iншою iнтонацiею. – Ми побачимося сьогоднi ввечерi? – Нi. – Френку! – Вiд лютi жiнка аж здибилась. – Чому нi? Ти казав… – Я знаю, що казав, i кожне мое слово було щирим, – урвав ii вiн. – Але мушу летiти до Нью-Йорка. У справах, – додав вiн. – Зрештою, треба заробляти собi на життя. Вона проковтнула приманку. – Можеш про це не турбуватися. Я поговорю з татком, i… Вiн накрив ii вуста своiми. – Я однаково мушу йти, – повторив наполегливо. Його руки пiд ковдрою робили те, чого iй вiд них хотiлося. – А коли я повернуся… – Я розлучуся, – пiдказала жiнка. – Ми поберемося. «Рiздво», – подумав Френк, коли небо залилося свiтанком. «Гайда, лети зi мною! – спiвалось у пiснi. – Я нова блискуча комета…» Двi стюардеси (самi очi й ноги) з шовковим волоссям i поведiнкою «дивись на мене, бо я гарненька, але не мрiй колись мене торкнутись», екiпаж лiтака i ще сiмдесят три пасажири, лише вiсiмнадцять з яких летiли першим класом. Мiсця вистачало всiм, i Френк радiв цьому. Вiн почувався втомленим. Нiч була гарячкова, ранок не кращий. Приемно посидiти й вiдпочити, затишно пристебнувшись у крiслi, що набувало твоеi форми, поки реактивнi двигуни ковтають повiтря i викидають позад себе рукотворний ураган, який розiгнав лiтак злiтною смугою та пiдняв у небо. Лондон залишився позаду, хмари залишилися внизу, схожi на клаптики брудноi вати, i нарештi посеред неосяжноi блакитноi райдужки сяяло тiльки всевидюще око сонця. «На захiд, юначе», – самовдоволено подумав вiн. Чому? Окрiм любовi до подорожей, не було причин, хiба що коротенька вiдсутнiсть може змусити серце покохати мiцнiше. До того ж у польотах е життева енергiя. Френковi подобалося дивитися вниз i думати про всю ту пустку мiж ним i землею. Вiдчувати, як стискаеться вiд акрофобii шлунок, чарiвне вiдчуття страху, яким насолоджуешся в цiлковитiй безпецi. У лiтаку висота не мае значення. Варто лише дивитися перед собою, i почуватимешся, як у потязi. Френк вiдстебнувся, витягнув ноги й визирнув у вiкно, коли капiтанський голос повiдомив через колонки, що вони летять на висотi понад десять кiлометрiв зi швидкiстю близько восьмисот п’ятдесяти кiлометрiв на годину. За вiкном видно було небагато. Небо, хмари внизу, вiстря хиткого металевого листа, який зветься крилом. Старе одоробло. Не те що бiлява стюардеса. Вона, погойдуючись, пройшла повз, примружила очi у вiдповiдь на його настирливу увагу. Чи зручно йому? Чи потрiбна йому подушка? Газета? Журнал? Щось випити? – Брендi, – озвався вiн. – З льодом i содовою. Френк сидiв на внутрiшньому сидiннi так близько до стiни, що стюардесi довелося зробити крок з проходу, щоб опустити вiдкидний столик i поставити його напiй. Вiн пiдняв лiву руку i торкнувся ii колiна, ковзаючи долонею до внутрiшньоi частини стегон, вiдчув, як вона напружилась, побачив вираз ii обличчя. Сумiш недовiри, образи, зацiкавленостi й мiркувань. Довго це не тривало. Його права рука потяглася вперед i схопила дiвчину за горло. Щоки залилися надлишком кровi, очi повилазили, таця випала з рук i наробила безладу, коли руки стюардеси стрiпонулися вiд безпомiчного страждання. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65302476&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Аеропорт у Нью-Йорку. (Тут i далi прим. перекл.) 2 Мiжконтинентальнi балiстичнi ракети. 3 Ангар напiвцилiндричноi форми з гофрованого залiза. Пiд час Другоi свiтовоi вiйни використовувався як тимчасова армiйська казарма або господарська будiвля. Першi споруди такого типу було зiбрано 1941 року в мiстечку Квонсет-Пойнт, штат Род-Айленд. 4 Лiкарський засiб вiд нудоти в транспортi. 5 Вiйськово-транспортне командування. 6 На авiацiйному жаргонi – один з основних видiв атмосферноi турбулентностi. Турбулентнiсть ясного неба, на вiдмiну вiд iнших видiв, не супроводжуеться значною хмарнiстю, звичнi ознаки турбулентностi вiдсутнi, тому ii складно виявити заздалегiдь. 7 Насправдi Орвiлл протримався в повiтрi лише 12 секунд, а саме Вiлбур – 59. 8 Смерч (фр.). 9 Близько – 18° за Цельсiем. 10 Американський сценарист, продюсер i драматург, один iз тих, хто сформував стандарти телеiндустрii. 11 Британський науково-фантастичний журнал видавничого дому «Hamilton and Co», який виходив у 1950-х роках. 12 Європейський конвент науковоi фантастики, щорiчний фестиваль професiоналiв i аматорiв у галузi фантастики з рiзних краiн Європи.