Зламанi iграшки Андрiй Анатолiйович Кокотюха Киiвська сищиця #2 Рання осiнь 1901 року. Безслiдно зникае юна донька депутата Думи. Та полiцiя не може оголосити дiвчину в розшук офiцiйно. Адже в такому разi розкриеться неприемний факт – розбещена юнка задля розваги й грошей приймала клiентiв у таемному салонi розпусти. Обставини справи змушують полiцейське керiвництво звернутися по допомогу до блискучоi сищицi Анни Вольськоi. Панi детектив дiзнаеться приголомшливе: зникла донька можновладця ще й вербувала дiвчат для подiбноi «роботи». Здаеться, Анна от-от наблизиться до розкриття справи. Аж раптом зниклу дiвчину знаходять мертвою, з обличчям, загримованим пiд ляльку. І це вже не перша жертва вбивцi, прозваного Лялькарем. Слiди ведуть до Одеси – але тепер уже Лялькар полюе на Анну. Неясно, чи правильний слiд узяла Анна… Андрiй Кокотюха Зламанi iграшки © Кокотюха А. А., 2021 © DepositPhotos.com / konstantynov, nejron, vadimphoto1@gmail.com, zastavkin, обкладинка, 2021 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2021 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2021 Роздiл перший Медовий Спас на Татарцi. – Бiдна, бiдна Лiза. – Старi знайомi. – Чоловiча пастка. – Подружки нареченоi. 1 Дзвiниця озвалася святковим передзвоном. Пiд його супровiд Анна з Христиною вийшли з храму. Спершу, як належить, повернулися лицем, перехрестилися. На свiй сором, Вольська не вважала себе аж такою ревною вiрянкою. Проте й безбожницею бути не хотiла. Якось, причепурюючись перед дзеркалом, Анна зiзналася собi: аби не Христя, яка не пропускала жодного церковного свята, то заходила б до храму хiба на Рiздво й Великдень. Так i робила, заки далека чоловiкова родичка не оселилася в них як служниця. Дiвчина мала старосвiтське виховання, а якраз через тиждень пiсля ii появи була Трiйця. Тож Христина, нiчого не пiдозрюючи щодо настроiв панi Вольськоi, зiбралася на службу святити зiлля й вирiшила – ii королiвна мае тi ж самi намiри. Не хотiлося бентежити дiвчину, котра за тодi ще двадцять шiсть своiх рокiв не бувала далi Лохвицi. Першi днi в Киевi вона боялася виходити з двору далi сусiдньоi вулицi, аби не заблукати й не загубитися. Зважаючи на це, рiшення нарештi пiти до церкви – а це за ii тодiшнiми мiрками великi мандри! – вже було героiчним. І Анна не без пiдстав припустила: Христя тодi зважилася на такий крок, бо вiрила: господиня теж вiддасть належне традицiям, пiде разом iз нею до Бозi. З того дня Вольська складала дiвчинi компанiю в бiльшостi випадкiв, так i не знайшовши в собi смiливостi пояснити свое ставлення й своi погляди. Поступово втягнулася, навiть сприймала подiбнi прогулянки як вихiд на люди. Що, своею чергою, давало iй додаткову поживу для роздумiв. Бiля храмiв завжди збиралися цiкавi персонажi, яких бракувало в ii особистiй колекцii типажiв. Чоловiкова загибель майже два мiсяцi тому зблизила жiнок ще бiльше. Й змусила Анну дещо переглянути своi погляди. Вiдтепер ii саму тягнуло до церкви, i загалом хреститися на нiч перед образом у спальнi стало не звичкою, а справжньою, щирою внутрiшньою потребою. Тим бiльше не могла, не мала права пропустити службу на Спаса. Адже цього дня також поминали й мертвих, тож про будь-яку хатню роботу не могло бути й мови. І Христина мала законний, угодний Боговi вихiдний день. Анна сама запропонувала пiсля Макарiiвськоi церкви тут, на Татарцi, пройтися далi в мiсто. До Євбазу взяти вiзника, звiдти пiшки пiднятися до Володимирського собору, далi неквапом – до Лаври. Задум Христя пiдтримала, проте з обмовкою: – Чого б я ото, Ярiвно, перла, прости, Господи, усе свячене з собою в мiсто? Хiба ви надумали святити яблука, мед та наливку всюди, де будемо. З ii вуст припущення прозвучало наiвно та щиро. Хоч загалом Христина Попович аж такою дурненькою й простодушною селючкою не була. А останнi трагiчнi подii, що потягнула за собою загибель, точнiше – навмисне вбивство Івана Вольського, розкрили помiчницю з боку, про який Анна до того часу не здогадувалася. Коли треба, Христя могла бути й справдi була спритною, метикованою, навiть хитрою. Цi риси ретельно приховувала зовнiшня простота. Христинi Попович майже нiколи не давали справжнього вiку. Навпаки, дiвчину, котрiй ще не виповнилося й тридцяти, зазвичай вважали рокiв на п’ять, а то й сiм старшою. Ще й звали тiткою, бувало – узагалi бабою. Причиною була ii опасиста статура. Христя народилася з широкою кiсткою, що робило ii грубенькою на вигляд. Сiльське життя обвiтрило кругле лице, ще й голос вiд природи мала низький, густий. Заплющиш очi, як почне балакати – вiдразу уявляеш собi старшу жiнку. Зовнiшнiстю Христина не переймалася, звикла сприймати себе такою, якою показувало люстро. Єдине, чим журилася: роки йдуть, а женихи нi. Тож часто ворожила на парубка i свято вiрила: рано чи пiзно пара знайдеться. За дiвчину слiзно просили ii батьки, далека рiдня Вольського. Їхня цукроварня на Полтавщинi згорiла, голова сiмейства злiг, Поповичi ледь зводили кiнцi з кiнцями. Тож робота служницею в Киевi для старшоi доньки не лише позбавила збiднiлу родину зайвого рота, а й була джерелом грошових надходжень: частину зароблених грошей Христя надсилала додому. Іван Вольський на той час мiг собi дозволити щедро платити, адже не без допомоги дружини зажив слави одного з кращих слiдчих киiвськоi розшуковоi полiцii. Тому його нагла смерть стала для дiвчини навiть бiльшою трагедiею, нiж для Анни: вона злякалася, що втратить заробiток. Адже Вольськi не мали великих статкiв, усе трималося на чоловiковi, Анна могла не потягнути утримання покоiвки далi. Проте Анна вiд самого початку не сприймала Христю, не набагато вiд неi молодшу, за служницю. Вона вже першого ж дня назвала дiвчину помiчницею. Тим бiльше, що це вiдповiдало дiйсностi. Матерi, попри всi старання, не вдалося виховати Анну доброю господинею. Вона не вмiла готувати, ба бiльше – коли перебралися в успадкований Іваном будинок на Татарцi, вiдверто злякалася роботи в саду. Не знала, як поратися з цим усiм, i едине, що освоiла – квiтники. Доглядати за квiтами для Анни виявилося в радiсть. А ще вона опанувала мереживне плетиво. Утiм, плетiння не було для Вольськоi лише способом дозвiлля. Коли спицi бiгали в пальцях, мозок працював на повну силу. Сидячи за плетивом, Анна складала в головi чергову мозаiку з розрiзнених фактiв. Так народжувалася мереживна серветка. І розплутувався черговий кримiнальний злочин. Ось до чого Анна Вольська, дружина, а тепер – удова полiцейського, мала справжнiй, даний природою хист. – І той, Ярiвно, могилку ж Івана Дем’яновича навiдати треба, – нагадала тим часом Христина. Категорична заборона називати Анну баринею, а тим бiльше – хазяйкою, свого часу змусила дiвчину задуматися, як звертатися до неi. Спершу старанно вимовляла «Анна Ярославiвна». Потiм по батьковi чомусь видалося заскладним, Христя постiйно затиналася на ньому й пашiла вiд сорому. Тож зрештою наважилася по-простому скоротити його до Ярiвни, проти чого Вольська зовсiм не заперечувала. Ще Христина називала ту, котру вважала своею благодiйницею, королiвною – Анна якось бовкнула, що тато назвав ii на честь доньки киiвського князя Ярослава. Тiеi самоi, яка згодом стала королевою Францii. – Треба, – погодилася Вольська. – Не з цим же туди волочитися. Христя для переконливостi гойднула кошиком, який почепила на зiгнуту руку. Усерединi лежали накритi мереживом посвяченi яблука з власного саду, глиняне горня зi свiжим медом, подарованим учора сусiдом – бджолярем, теж покропленим святою водою. До купки – кiлька грушок i дбайливо прилаштована помiчницею пляшечка вишневоi наливки. Освоiвшись у саду, Христина почала робити напоi сама. Аннi смакувало, та часто пригощатися не мала звички. Тож рiзноманiтнi наливки й настоянки зберiгалися переважно для гостей. Хоч на те й велике свято, щоб пiд вечiр не вiдмовити й собi в задоволеннi. Аннi подобалася звичка зустрiчати лiтнi вечори в саду, в альтанцi, у крiслi-гойдалцi з келишком. Могла пити маленькими ковтками, думаючи про свое. Але частiше присмачувала трав’яний чай. Тут помiчниця теж старалася, сама не збирала, не мала де i як, проте на травах зналася добре й купляла в селянок на базарi. Саме зараз бiля церковноi огорожi й зiбралися жiночки з букетиками духмяних трав. Уже встигли посвятити iх, тож цiлющi властивостi, за задумом, вiд того лиш збiльшилися. Вiдповiдно зросла й цiна. Христя прискiпливо крутила жмутики в руках, нюхала, гарикалася з продавчинями, торгувалася за якiсь копiйки. Не тому, що дбала про хазяйськi грошi, хоча Вольська справдi не мала багато й змушена була пiсля чоловiковоi смертi бiльше економити. Дiвчина просто любила торгуватися, запеклi суперечки на пiдвищених тонах приносили iй щиру насолоду. Поки помiчниця визначала, звiдки трави й вiд чого лiкують, Анна ступила вбiк. Ковзнула поглядом по ряду жебракiв, для яких святкова служба завжди була прибутковим днем за будь-якоi пори року. Розстебнула сумочку, знайшла три п’ятаки, ощасливила трьох прохачiв. Почула у вiдповiдь побажання доброго здоров’я. А за спиною раптом – жiночий голос, зовсiм молодий: – Панi, пожалiйте мене. Порятуйте бiдну дiвчину. 2 Прохачка справдi мала бiдненький вигляд. Їй було рокiв шiстнадцять, не бiльше. Сукенка рожева, ношена, ще й перешита. Це перше, що кинулося Вольськiй в очi. Та, вiд кого дiвчина успадкувала одiж, стежила за модою, мала смак, але ж фасон минулого року, тепер талii ще вище пiднiмають i звужують. Плечi й груди закритi бiльше, проте в цих мiсцях не дуже охайно висiло: попередниця мала бiльший розмiр. Тканина по краях не обтягувала, висiла вiльно. Дiвчина раз у раз нервово пiдсмикувала iх, немов намагалася довести свою цнотливiсть i делiкатнiсть. Нижнiй край не ховав коричневi черевички з заокругленими носами, i все було б нiчого, аби руки, вище лiктiв, дiвчина не заховала в тiлесного кольору рукавички – вочевидь ii власнi, вiд чого смак та розумiння мiри вiдразу ставилися пiд великий сумнiв. – Вас як звати? – вирвалося в Анни найперше. Мала право сказати незнайомцi ти, але виховання не дозволило. Дiвчину ж чемне звертання зовсiм не збентежило, так, мовби до неi щодня говорили чемно. Клiпнула великими, повними вологи очима, знову машинально пiдсмикнула край сукнi на грудях, далi заправила каштановi коси пiд дешевий солом’яний капелюшок. – Лiза, панi. Лизавета Мироненко за пачпортом. – Вiд кого рятувати, що загрожуе? Поруч виросла Христина, трохи вiдтерла Вольську крупним плечем, спитала строго: – Ти чого до панi чiпляешся, халамиднице? – Господь з вами, тiтонько! Нi до кого не чiпляюся, лиш прошу заступництва в добрих людей! – Усе гаразд, тiтонько, – легенько шпильнула помiчницю Анна. – Сама ж бачиш, на жебрачку бiдна Лiза не схожа. – То ви, Ярiвно, жебракiв не бачили, – буркнула Христя. Вона трохи образилася за тiтоньку, i не на незнайомку в старому платтi. Бо ж одна справа, коли хтось чужий вiд незнання ii так називае. І зовсiм iнша, коли дражниться та, у кому Христина Попович душi не чуе й за котру життя вiддати готова. Ну, нехай не вiдразу життя, але здоров’я покласти – так. – Не прошу я Христа ради! – тепер образилася вже дiвчина. – Захисту шукаю в добрих людей, розумiння. Свято велике сьогоднi, зранку не працюемо, мадам вiдпустила на службу. Я сюди прийшла, подалi, аби нiхто знайомий не побачив. – Чекай, – насторожилася Вольська. – Мадам? Здаеться, так називають… – А ви вгадали! – Лiза не дала iй завершити, тепер у круглих очах блимнув вогник виклику, хоч вiдразу й згаснув. – Салон мадам Ставнiцер, на Благовiщенськiй[1 - Повна назва вулицi на час описаних подiй – Марiiнсько-Благовiщенська. До й пiсля того не раз мiняла назву. Вiд 1937-го й дотепер – iменi Панаса Саксаганського. (Тут i далi примiтки автора.)]. Знаете? Хоча… – щоки запашiли. – Ой, вибачте. Звiдки ж вам знати… – Я, Лизавето, знаю про деякi мiсця в Киевi бiльше, нiж менi б хотiлося. – Анну трохи здивувала власна сухiсть, тож далi пом’якшила тон, говорила вже бiльше до Христини. – Там справдi салон, не якийсь дешевий бордельчик, яких повно на Хрещатику. Про Подiл узагалi краще помовчати. Працюе офiцiйно, пiд наглядом полiцii. Червоний лiхтарик над дверима тамтешню публiку не бентежить, хiба дами мiсцевi носами крутять. Зате поруч – унiверситет, наш Латинський квартал[2 - Латинський квартал – неофiцiйна назва мiсцевостi, де селилися студенти i викладачi Киiвського унiверситету святого Володимира (нинi iменi Тараса Шевченка). Зазвичай iх окреслюють «трикутником» мiж вулицями Панькiвська, Микiльсько-Ботанiчна та Караваевська (тепер – Льва Толстого).]. Студенти, котрi не з бiдних, мадам Ставнiцер справно навiдують. – Ви так кажете, наче там були, – вирвалося в дiвчини. – Е-е, дiвко, язика припни! – Христя пiднесла голос. – Забагато собi дозволяеш! – Нiчого, – примирливо кивнула Вольська. – Дiвчина хвилюеться, зваж на це. – Я ii зараз так схвилюю… – Ти-хо! – Аннi довелося пiднести голос. – Послухаймо людину. Просто так, ще й у свято, аж звiдти сюди, на Татарку, до церкви не йдуть. Вiдiйдiмо. Анна рушила першою, пройшла повз жебрацький ряд, уже не звертаючи на злиднiв увагу. Христина, увiйшовши в улюблену роль сувороi цербершi, грубувато пiдштовхнула Лiзу. Даючи тим самим зрозумiти: дiвчат iз соромiцьким статусом не поважае, тим бiльше – коли беруть волю й чiпляються бiля храму до порядних людей. Так, невеличким гуртом, вони пройшли вглиб вулицi, й Вольська нарештi знайшла зручне для розмови мiсце пiд розлогою липою. Стала так, аби нова знайома опинилася спиною до стовбура, запитала строго: – Кажiть, дорогенька, але не думайте крутити. – Дорогенька, – пирхнула Христя. – Ще панькатися з такими. – Ти даси комусь, окрiм тебе, сказати слово? – тепер Анна вже не грала, поведiнка Христини справдi почала дратувати. – Мовчу вже, мовчу, – вона навiть вiдступила на крок далi, та вуха нашорошила, перечепила кошик на згин правоi руки, ледь витягнула коротку шию. – Бачу, ви, панi, особа поважна. – Лiза кумедно чмихнула носиком, прямим iз невеличкою, дуже милою горбинкою. – Зрозумiете бiдну дiвчину, яка наробила дурниць. Таких, що перед батьками соромно. А тато в мене – судовий пристав у Чернiговi. От як йому буде дiзнатися, де едина доця була вiд травня… – З того, що вже почула, зрозумiла одне: ви служите в борделi, нехай не найбруднiшому, – вiдрiзала Вольська. – Чого вам треба вiд мене? Чим, на вашу думку, можу прислужитися? – Хоча б послухайте мою iсторiю, – дiвчина жалiсно клiпнула очима. – Усе зрозумiете. – Якщо вона коротка. – Дуже коротка, – Лiза зiтхнула. – Я втекла з дому на свою голову. – Рокiв вам скiльки? – уточнила Анна. – Шiстнадцять. – Так я чомусь i подумала. Отже, ви втекли з дому. Пристрасне кохання? – Ви як знали… – У вашому вiцi в розпал весни юнi панни тiкають iз домiвок саме через амурiв. Гадати особливо не треба. Кавалер ваш виявився негiдником? Спокусив i кинув? – Думки читаете. – Трошки знаюся на життi, – Вольська ледь посмiхнулася. – Вiн офiцер чи художник? – Ой, з вами вже страшно. – Не треба боятися. То як? – Художник, – сумно зiтхнула Лiза. – Ще вiршi пише. Гарнi такi, щемливi. Про кохання, природу, природу кохання. Малював пейзажi, Десну, мене бiля рiчки… Не знаю навiть, коли й чому вирiшила йти за ним на край свiту. Жили ми з ним… – Ім’я в художника е? – А? Так-так, Вася… Василь Деснянський, тому й на Десну тягнуло. – Не чула про такого, – гмикнула Вольська. – Це ще нiчого не значить. Хiба крiм того, що нiякий ваш пан Деснянський не художник. – Ми в його майстернi жили! – вигукнула Лiза. – Пiдвал цiлий на Кловському узвозi! Там картин – во! – дiвчина зробила руками жест, котрий мав би означати велику кiлькiсть. – Ще й гарнi якi! Мене вiн малював, кажу ж вам! Справжнiй художник! – Але ви через нього опинилися в салонi мадам Ставнiцер, – нагадала Вольська. – Справжнiсiнькому борделi. – Його, Васю, вбити хотiли, – дiвчина схлипнула. – Бачили б ви iхнi мармизи, панночко! Зарiжуть, ще й через тiло переступлять. – Хто? – Не знаю, вiн не казав. Без того видно – страшнi люди. Грошi з нього вимагали. Вася попросив виручити. Ну, трохи пожити в салонi, побути з мужчинами. Публiка там, каже, добiрна, не скривдять. Вiн за мене матиме вiд мадам винагороду. Стане, щоб вiдкупитися. Потiм роздобуде ще грошей, викупить мене назад. – І зник, – це було не питання. – А в мадам моi документи, – кивнула Лiза. – Каже, що я зможу пiти, щойно поверну борг. Ну, викуплю себе назад, розумiете… – От паскуда! – не стрималася Христина, яка пiд час сповiдi рiзко помiняла ставлення до дiвчини. – За горлянку б того Васю потримати! Ярiвно, знаете, скiльки наших, сiльських дiвчат до таких засранцiв у тенета залазить? Їдуть же до Киева на заробiтки, а тут на них отаке чекае! Управи нема на шахраiв у штанях! І на мадамiв отих! Фу, Господи, твоя воля! – вона перехрестилася вiльною рукою. – Хай Бог простить, що у велике свято про таку гидоту говоримо. – А бiда, Христю, не розбирае, коли свято, а коли – будень, – фiлософськи зауважила Вольська, знову зосередившись на дiвчинi. – То вам, значить, грошi потрiбнi. Викупити себе. – І швидко! – Лiза знову зробила круглi очi, витерла набiглу вологу. – Я батькам вiдписала кiлька разiв. Збрехала щось, аби не шукали з полiцiею. Тiльки ж то було до салону. Втекти не можу, куди без документiв. До полiцii податися – признатися в усьому. Тато знатиме правду, i не лише вiн. Ганьби на весь Чернiгiв, воно йому треба. – Ранiше треба було думати, – строго мовила Анна. – То що ж тепер робити, панi? – дiвчина схлипнула. – Сто рублiв усього. Не думайте, я вiддам! – заговорила швидко. – Тобто, тато надiшле з великою вдячнiстю, щойно повернуся. Я ж усе на Васю навiшаю. Мовляв, спокусив, голову заморочив, кинув. Добрi люди грiшми виручили. А де я була цiле лiто – кому яке дiло? У бабусi, у неi маеток пiд Сновськом[3 - Сновськ – на час описаних подiй – селище на Чернiгiвщинi, над рiчкою Снов. Мае давню iсторiю. У радянський час мало назву «Щорс», на честь народженого там командира Червоноi армii Миколи Щорса.], економiя[4 - Економiя, тут: фермерське господарство.]. – На вашу думку, я маю для вас зайвих сто рублiв? – Ярiвно, я маю! – не витримала Христя. – Не можу слухати такого, бо ж кажу – купу iсторiй чула про таких ось бiдолашних дiвчат! А ця, бачте, зовсiм дитина! І як такого Васю земля носить! Художник! Розмалювала б я йому рило свиняче! – вона войовничо стиснула кулак. Вольська не вiдразу звикла до манери свое служницi-помiчницi слати прокльони з будь-якого приводу. Христина Попович робила це смачно, охоче, i часто вигадувала сама. Причому чимало прокльонiв складали такi солонi, непристойнi слiвця, яких Іван Вольський, за його зiзнанням, нiколи не чув вiд пропечених босякiв-кримiнальникiв. Анна навiть припускала, що Христя цiлком може стати в пригодi котромусь унiверситетському професору з народницькими поглядами. За нею можна, а то й треба записувати, потiм – укласти словник. Звiсно, якщо дозволять надрукувати – але прикритися потребами науки можна, дозволять. Пiд соусом старовини. – Дурню впорола дiвка, а ви хiба молодою дурного не робили? – Христя тим часом не могла зупинитися, чим далi, тим бiльше накручуючи й розпалюючи себе. – Я робила! Таке творила, ох творила! І битою була, за що мамi досi красно дякую! Судовий пристав не обдурить! Захована в мене «катеринка», за рiк вiдклала. То нiчого! У свято, ще й на добру справу – даю! Поки говорила, Лiзине личко поволi свiтлiшало. – Дай вам Боже здоров’я, тiтонько! – вичавила дiвчина, ледь стримуючи сльози. – Та хай уже, – тепер Христя пропустила тiтоньку повз вуха. – При дверях у салонi досi Семен стоiть? – спитала Вольська, вiдразу пояснила: – Колись городовим служив, та вулиця якраз була його постом, так би мовити. Вони з мадам Ставнiцер давнi друзi. Як пiшов у вiдставку, вона забрала його до себе. Свiй, усе знае, грошi тi самi. У нього ще вуса рудi. – А-а-а! – протягнула Лiза. – Я й не знала, де той дядечко рудий служив ранiше. Кого, думаю, вiн менi повадками нагадуе! – раптом дiвчина збавила темп, пiдозрiло примружилася. – А ви звiдки знаете? – Ви, Лизавето, мали б за час нашого короткого знайомства переконатися: випадково зустрiли ту, котрiй, так уже склалося, вiдомо забагато. Тому я вам i повiрила. Ходiмо, вип’емо чаю, розкажу про себе бiльше. Як захочете, звичайно. – Куди? – не зрозумiла Лiза. – До мене. Я тут не дуже далеко мешкаю. Ми, – виправилася, зиркнувши на Христю. – До речi, вiд вас вимагала назватися, сама забула. Вольська, Анна Ярославiвна. – Хоч знатиму, кому дякувати. Тiльки… до вас справдi йти треба? – Як ви розумiете, таких грошей при собi не маю. Ось Христина, моя, – Анна на мить замислилася, добираючи слово, – моя компаньйонка, погодилася виручити вас. Але ж грошi й не при нiй. Прогуляемося. Лiза зовсiм заспокоiлася. – Коли так – запросто. Я ж вам признаюся: мене до вас нiхто слухати не хотiв. – Скiлькох питали? – Ой, не рахувала. Не всi люди злi, Анно Ярославiвно. – І не всi дурнi. Знайомий тон насторожив Христину. Щось небезпечне вiдчула й Лiза. Невпевнено ступила пiв кроку вбiк вiд стовбура. Анна не зрушила з мiсця, сказала дуже буденно: – Христю, а тепер кинь кошик. Тримай ii, бо втече. Не розрахувала спритностi. Дiвчина, певно, готувалася до чогось подiбного – надто швидко почала рухатися. Христинi справдi завадив кошик. Кидати на землю не хотiла, дуже любила порядок. Нахилилася, щоб поставити. Дiвчина тим скористалася: штовхнула напiвнахилену Христю. Та втратила рiвновагу, поточилася, незграбно гепнулася. У той момент Лiза встигла вiдскочити, тож Христина впала просто пiд ноги Анни. Вольська хотiла бiгти навздогiн. Але втiкачка бiгла широкими стрибками, за короткий час устигла вiдiрватися, мить – шаснула за найближчий рiг, зникла з виду. На коротку сутичку звернули увагу хiба мiсцевi хлопчаки. Один зареготав, другий – засвистiв услiд дiвчинi, вклавши до рота два пальцi. Потiм обое, не змовляючись, розвернулися до Анни, яка саме допомагала Христинi пiдвестися. Нагнулися, дружно обсвистали iх. І зареготали пiд прокльони, якi безбожно заглушали церковний передзвiн. 3 – От не повiрите, Анно Ярославiвно, – щойно про вас думав! – Не повiрю, пане Коваленко. Навряд думаете про мене пiд часу обiду. – Здаюся, вас не обдуриш. Не в цей момент, справдi. Але зранку, коли робив собi каву, – так. Спершу Вольська навiдалася в редакцiю. Пiсля останнiх гучних публiкацiй «Киiвськi губернськi вiдомостi» запропонували Глiбовi Коваленку мiсце й таку винагороду, яка б не дозволяла одному з найбiльш спритних киiвських кримiнальних репортерiв «розпорошуватися». Утiм, це радше був вiзит ввiчливостi: навiть власний робочий стiл не мiг утримати на мiсцi того, кого вже багато рокiв годували ноги. Як слiд було чекати, у редакцii його не застала. Зате колеги охоче спрямували мадам до ресторану на Фундуклеiвськiй, де Глiб обiдав. Причому Аннi пiдкреслили не без заздрощiв: третю годину, як наiдаеться. Вольська трохи вивчила Коваленковi звички, тож не здивувалася. Репортер любив працювати або за власним письмовим столом, або – за ресторанним столиком. Якщо був вибiр, перевагу вiддавав останньому. Можна було зручно вмоститися iз записником у кутку, бажано – бiля вiкна, аби бачити жвавий вуличний рух назовнi. Мiсто живило Глiба додатковою енергiею. Якось у приватнiй розмовi за чаркою Христиноi наливки вiн дав волю сантиментам i зiзнався: у провiнцii, тим бiльше – у сiльськiй мiсцевостi, швидко б зiйшов на пси. Його натура щодня потребувала гамiрного натовпу, стукоту копит та рипiння ресор, дзеленькоту трамваiв i тремтiння хiдникiв вiд iхнього руху. Коваленко любив киiвську спеку, киiвську сльоту й киiвськi морози однаково, до нестями, i мусив якщо не жити бурхливим, погано прогнозованим мiським життям, то бодай споглядати за ним. Людську потребу в тишi й затишку цiлком задовольняв винайманий дерев’яний флiгель у Георгiiвському провулку. Тепер, коли Коваленка взяли на постiйну роботу, прогулянка вiд дому до будiвлi «присутствених» мiсць[5 - «Присутственнi» мiсця (iмперський канцелярит) – загальна назва державних адмiнiстративних органiв у Росiйськiй iмперii, у тому числi колегiального характеру, для центрального, губернського або повiтового управлiння. У Киевi на час описаних подiй будинок «присутственних» мiсць розташовувався на Софiйськiй площi.], де мiстилася редакцiя, займала не бiльше десяти хвилин. Це якщо спiшно, а неквапом – п’ятнадцять чи навiть двадцять, якщо вже черепашачими темпами. Удома мав друкарську машинку «ремiнгтон», але вдень працювати не мiг – вiкна флiгеля виходили у двiр, жодного надихаючого руху, нiчого не пiдштовхуе полiт творчоi думки. Написане вiд руки Глiб тепер мiг вiддати редакцiйнiй дiвчинi для передруку. Та частiше волiв робити все сам, уночi, коли думки нарештi впорядковувалися, а вуличнi звуки робилися зайвими, розсiювалися. Ще одна перевага ресторанного письма – за першоi ж потреби можна гукнути офiцiанта. Вiн пiднесе кухоль пива, а то й чарку коньяку. Глiб уже другий мiсяць купався в славi, яку здобув сенсацiйними репортажами про таемне товариство найманих убивць. Це давало своi переваги: у бiльшостi ресторанiв, де пан кореспондент волив проводити час за працею, його могли пригостити вiд закладу. Або, що частiше, налити в борг, на довiру. Коваленко користав iз того, але, до його честi, не зловживав. За першоi ж нагоди гасив кредити, розумiючи пiдступнiсть слави. Адже кому, як не йому, особi творчiй, знати, що слава – лише яскрава латка на старому одязi. Дуже непостiйна матерiя. Вольська вже не раз вiдзначала: Коваленко одягався зi смаком. Звiсно, дещо специфiчний спосiб життя дослiдника мiського дна вимагав час вiд часу перевдягатися, щоб бути своiм серед кримiнальноi босоти. Але, поза тим, Глiб стежив за мiською модою й намагався слiдувати iй. Єдине, що трошки дратувало, – весь одяг висiв на Коваленковi, немов на вiшаку. Це була одна з причин, чому Христина не жалувала Глiба й презирливо обзивала тридцятитрьохрiчного репортера чахликом. Любила Христя Попович високих, бажано – огрядних, вважаючи пузце й рожевi щоки головною чоловiчою чеснотою. Натомiсть Анна знала про Коваленка ще до особистого знайомства трохи бiльше. Знання дали розумiння: хворобливий вiд природи хлопчик, який рано осиротiв, старанно працював над собою, не давав природi взяти гору й змалечку гартував свое тiло. Силачем не став – куражу в нього було вище макiвки. У цьому Анна Вольська вже мала нагоду пересвiдчитися. Христя далi дивилася на Глiба косо. Ну, вона так на весь свiт дивилася, бо поки всесвiт дiвчини обмежувався ii королiвною. Сама ж Анна пройшла певну трансформацiю. Вiд цiлковитого неприйняття Коваленка поряд iз собою до прийняття його права бути тим, ким е, – i навiть шукати з ним союзу. Єдина жiнка в Киевi, яка вирiшила заробляти на гiдне життя приватним розшуком, без допомоги кримiнального репортера обiйтися не могла. За життя Іван Вольський давав Аннi всю поживу для роздумiв. Чоловiк був ii ногами, вона – його головою. Коли ж вона взялася самотужки розкручувати його вбивство, зрозумiла – не мае змоги добути потрiбнi вiдомостi там, куди ладен пролiзти спритний Коваленко зi своiм знанням кримiнальних звичаiв i типiв. – Чим вас почастувати? – Глiб галантно вiдсунув оббитий оксамитом вiденський стiлець, запрошуючи стару знайому присiсти. – Роки вас не бачив. – Але ж згадали зранку, – Анна присiла. – Чи це для красного слiвця? – Боже збав! – Коваленко вiдмахнувся. – Привiд цiлком конкретний. Настiльки реальний, що я просто сюди, у ресторан, збирався гукнути хлопчика-посильного. Аби понiс вам записку з пропозицiею зустрiтися. – І десять днiв вiд часу останньоi зустрiчi в мене в садку – не такi вже й роки. – То вже хто як рахуе, панi Вольська. Для всякого час iнакше бiжить. Отже… – Глiб клацнув пальцями, пiдзиваючи офiцiанта. – Подобаеться пiзнавати на власнiй шкурi гнiв моеi вiрноi Христини? – усмiхнулася Анна. – Чудово знаете: вона терпiти не може, коли я iм десь поза домом. Ну, хiба званий обiд, звана вечеря, iншi прийняття. Колись чоловiка запрошували часто. Усiм хотiлося мати в товариствi одного з найкращих киiвських слiдчих. Чи показати Івана званим гостям. – Не втрималася, додала: – Немов тваринку екзотичну. – А ви не признавайтеся Христi, що обiдали зi мною. – Як ви собi це уявляете? У свiтлi останнiх подiй, пане Коваленко, я змушена говорити Христинi, куди йду, з ким зустрiчаюся i як скоро повернуся. – Анна зробила страшнi очi. – Вiддана дiвчина щиро думае, що полiцiя тодi зловила не всiх, кого треба. І тепер залишки товариства вбивць оголосили менi особисту вендету. – Ну, ви ж не сказали Христинi, що ми iстимемо разом, – Глiб не вiдступав. – Вiд неi не приховаеш, – розвела руками Вольська. – Адже я повернуся, а стiл накритий. Менi важко буде iсти пiсля такоi маленькоi перерви. Христя все зрозумiе вiдразу. Знаючи, що я поiхала на зустрiч саме з вами… Словом, отримаете чортiв, коли б не надумали завiтати на чай. – До речi, про чай, – Коваленко нарештi звернув увагу на офiцiанта з прилизаним пробором, котрий терпляче тупцяв i сопiв поруч. – Принесiть мадам чаю. Того, з китайських квiтiв, який вам привезли вчора. І один iз десертiв, на вибiр хазяiна. – Глiб знову повернувся до Анни. – Довiрите вибрати за вас? Не пошкодуете. – Що з вами поробиш, – кивнула Вольська. Прилизаний вiдважив гостi чемний напiвуклiн i зник. Коваленко заклав записник олiвцем, вiдсунув знаряддя працi на край столу, потер руки. – Отже, Анно Ярославiвно, я притягнув вас силою думки. Згоден, дещо самовпевнений висновок. Бiльш рацiональний звучить так: ви мене шукали i знайшли. Без серйозного приводу собi труду не завдасте. Слухаю вас уважно. Вольська вирiшила почати з головного, досить уже передмов. – Учора моя вiддана Христина ледве не стала жертвою шахрайки. Хоча обвести круг пальця дiвчисько намагалося мене. Я вирахувала все вiдразу. Завдяки вам, пане Коваленко. Не лише, були ще iншi деталi. Та загалом ви допомогли уникнути прикрощiв. Але, – Анна багатозначно пiдняла палець, – тiльки менi. Маю пiдозру, що ця шахрайка до вчорашнього дня виманила грошi не в однiеi наiвноi жалiсноi дами. Менi цiкаво, чи ви вже знаете про подiбнi випадки. – Слово честi, нiчого зараз не зрозумiв, – признався Глiб. – Яке дiвчисько, яке шахрайство, до чого тут я. Тiшить, що я вам допомiг, – але чим, Анно Ярославiвно? Замiсть вiдповiдi Вольська розкрила сумочку. На стiл перед Коваленком лiг примiрник газети, у якiй вiн працював. Розгорнений на потрiбнiй сторiнцi – з його репортажем двотижневоi давнини. 4 – Я й до нашого ближчого знайомства стежила за вашими публiкацiями. А потiм, як ми разом успiшно завершили важливу для мене справу, велiла Христинi зробити передплату. Вже мiсяць тричi на тиждень листоноша доставляе менi газету. Шахрайцi не пощастило: у моiй особi наскочила на вашу уважну читачку. – А ще докладнiше? – Ось, – Вольська постукала вказiвним пальцем по заголовку. – Дiвчисько так само читае вашi репортажi. Майже слово в слово переказала менi описану вами iсторiю нещасноi Лизавети Мироненко. – Прiзвище помiняв з етичних мiркувань, – швидко пояснив Глiб. – Там зазначено, – кивнула Анна. – Ось лиш шахрайка зi зрозумiлих причин не вказала цю важливу деталь. Натомiсть додала дещо вiд себе. Зокрема – назвалася донькою чернiгiвського судового пристава. Спокусника ж назвала не актором, як у вас, а художником. Решта – звiдси, – палець знову торкнувся газетного аркуша. – Зараз ви скажете, що своiми репортажами я направляю когось на злочинний шлях, – пхикнув Коваленко. – Не скажу. Хоча подiбне вже мало мiсце, i ви про це знаете, – нагадала Вольська. – З iншого боку, з таким самим успiхом можна звинуватити авторiв авантюрних оповiдок у тому, що своiми iсторiями про вбивства вони провокують кривавi злочини. Мiй покiйний чоловiк за весь час слiдчоi роботи не навiв жодного прикладу, коли пристойна особа зарiзала когось, прочитавши оповiдання про пригоди пана Шерлока Голмса. Або розчленувала людину, надихнувшись романом про вершника без голови. – Дякую й на тому. Офiцiант принiс замовленi чай з десертом, а Коваленковi – чарку коньяку. Вiн не замовляв, та прилизаний пiдморгнув, даючи зрозумiти: господар робить комплiмент. Поки Аннi послужливо наливали чай у велику порцелянову чашку, обое припинили ризиковану розмову. Десертом виявився свiженький, щойно спечений яблучний штрудель, присмачений легким малиновим сиропом. Побажавши смачного, офiцiант знову випарувався. Вольська не квапилася вiддавати належне частуванню. Хiба сьорбнула задля цiкавостi напiй – дотепер китайський чай iз жасминовим квiтом куштувати якось не випадало. Напiй з першоi спроби видався не дуже смачним, хоча й насиченим. Списавши враження на вiдсутнiсть досвiду, Анна вирiшила розкуштувати в процесi. Вiдсунула чашку, повела далi: – Як ви вже зрозумiли, пане Коваленко, юна особа, якiй на вигляд справдi не бiльше нiж шiстнадцять лiт, видае себе чужим людям за жертву пiдступного спокусника. Дiвчисько не по роках добре знае психологiю. Кожна поважна жiнка, до якоi вона звертаеться по допомогу, вважатиме нижче своеi гiдностi перевiряти правдивiсть почутого. Адже для того треба навiдатися в, гм, заклад мадам Ставнiцер. Звернутися до полiцii теж не можна – шахрайка й тут пiдстрахувалася. Пiти в полiцiю означае розкрити ганебну таемницю шанованим у своiй спiльнотi батькам. Їм i без того вистачае ганьби. Мовляв, утекла дiвчина не знати з яким пiдступним спокусником. Але таке ще пережити можна, подiбних випадкiв чимало. Історiя з борделем бруднить значно бiльше. – Згоден, – пiдтвердив Глiб. – Метикована дiвуля. Проте вiдразу скажу: вiд вас чую подiбну iсторiю вперше. Дякую, вже готовий зробити з неi сенсацiйну публiкацiю. Ваше iм’я, зрозумiло, фiгурувати не буде. Хiба самi не проти. Вольська знову надпила чаю. Смак зробився трошки iншим. Мабуть, напiй повинен трохи настоятися, вирiшила вона подумки. – Значить, або я була першою жертвою шахрайки i вiдлякала ii – або нiхто до мене навiть не здогадався. Хоча… Поставмо себе на ii мiсце. Вашiй публiкацii два тижнi. Припустiмо, тиждень вона обдумувала, зважувала, мiркувала. Однаково хтось до мене мав би попастися на гачок. Вона божилася повернути грошi. Навряд чи хтось iх дочекався. Будуть скандалити? Нi. Доведеться визнати, що спiймали облизня, дозволили обкрутити себе якiйсь, даруйте, шмаркачцi. – Я б так не сказав, – заперечив Коваленко. – Судячи з усього, дiвча з досвiдом, як на свiй вiк. Ось що ми зробимо, – вiн пiдсунув записник ближче. – Опишу все, не шкодуючи фарб. І зазначу: всi, хто потерпiв, можуть анонiмно зголошуватися до редакцii, до мене особисто. Так, маю надiю, картина незабаром набуде об’емних форм. Ми з вами ii викриемо! Анна вiдколупала срiбною виделкою шматочок штрудля. Розполовинила срiбним столовим ножиком. Поклала до рота, замислено прожувала. – Хочу, аби ви краще зрозумiли мою мотивацiю, – мовила по тому. – Якби так дiяла старша за вiком особа, я б махнула рукою. Не дала одурити себе. Тим бiльше – Христю, бо ця справдi намiрилася заплатити шахрайцi з власних заощаджень. Ну, втекла. Ну, повернулися додому, посмiялися. Тiльки ж за справу взялося дiвчисько шiстнадцяти рокiв. Напевне, гiмназистка. Причому – з непростоi родини. Припускаю, пане Коваленко, що вона щиро вважае себе недоторканою. Як i ii батьки, особливо – тато. У цей момент Глiб, слухаючи ii, саме пив коньяк. Вiд несподiванки поперхнувся, закашлявся. Анна спокiйно пiдвелася, обiйшла стiл. Кiлька разiв так сильно, як могла, гепнула його розкритою долонею по спинi. Поки Коваленко переводив подих, вона повернулася на свое мiсце. Торкнулася пальцями чашки – чай поволi вистигав. – Анно Ярославiвно, – вичавив репортер на видиху. – Я не маю жодних сумнiвiв щодо ваших здiбностей робити несподiванi висновки й викриття. Гаразд, ви читаете моi публiкацii й вiдразу розкусили шахрайку. Але на Бога – звiдки цi здогади про батькiв? Може, навiть знаете, хто вони, прiзвище назвете? – Якщо треба – подумаю трохи, сплету кiлька серветок i матиму кiлька пiдозрюваних. – Вольська говорила серйозно, Глiб вiрив iй безумовно. – Їх слiд шукати серед чиновникiв досить високого рангу, котрих нещодавно перевели на службу до Киева з Петербурга, Москви чи з котроiсь з губернiй великоi Росii. Мова, пане Коваленко. Точнiше, вимова. – Знову зробила ковток чаю, напiй починав смакувати. – Шахрайка говорила росiйською. – О, здивували! – вигукнув Глiб. – Ледь не весь Киiв говорить росiйською, i то давно! – Не лише Киiв. Харкiв, Полтава, Житомир. Звiсно ж, Чернiгiв, родом з якого назвалося дiвчисько. Тiльки ж ми з вами, народженi в Киевi, а також будь-хто iнший, народжений у тому ж Чернiговi чи iншому украiнському мiстi й мiстечку, – Анна наголосила на останнiх словах, – розмовляе iнакшою росiйською, нiж тi, хто щороку, з травня по серпень, iдуть сюди з великоi Росii на киiвськi фрукти, винаймаючи тут дачi. Нiколи не звертали увагу, нiколи не ловили вухом рiзницю? Вони або тягнуть голоснi звуки, або навпаки – ковтають iх. А ще iхне «ге» дзвенить, тодi як наше – бомкае. – Нiчого собi порiвняння! Анно Ярославiвно, ви такими образами мислите – нiколи не пробували писати? Хоча б вiршувати щось таке простеньке… – Не пiдлещуйтесь, не куплюся, – Вольська тепер акуратно вiдрiзала новий шматок штрудля. – Дiвчисько розмовляло з нами росiйською не по-киiвськи. Логiка пiдказуе: у Киевi вона недавно. Вiк не дозволяе мешкати самiй. Отже – вона тут з батьками. Чому на свое полювання подалася на Татарку, а не шурувала десь ближче, бiля Володимирського собору чи Лаври? Дбала, щоб навiть випадково не потрапити на очi тим, хто може ii впiзнати. Звiдси маемо висновок: батьки обживаються на новому мiсцi, уже влаштовували кiлька прийомiв. І ось ще маете – пора року. – До чого тут… – Лiто, – Анна легенько постукала виделкою по краю тарiлки. – Родина переiхала до Киева пiд час лiтнiх канiкул, не ранiше. Інакше б юна шахрайка проявила натуру ранiше. Чи бодай краще знала мiсто. Бачите, – вона посмiхнулася, – коло ймовiрних пiдозрюваних звужуеться до щонайбiльше десятка осiб, призначених сюди влiтку. Як покарання чи як заохочення, не мае значення. Тим не менше, я ii перевiрила додатково. Поставила примiтивну пастку – i вона попалася. – Пастку? Перш нiж пояснити, Вольська вiддала належне штрудлю. Прогнала пiдступну у своiй крамольностi думку, що помiчниця готуе iх не гiрше, але так само. Порiвняння куховарських здiбностей Христини Попович iз якимось рестораном дуже ображало почуття дiвчини, навiть якщо Анна нiколи iй уголос про це не скаже. – Я спитала, чи служить у салонi мадам Ставнiцер рудий Семен, вiдставний городовий. Дiвчисько не вагаючись вiдповiло – так. – А хто це – рудий Семен? – Нiхто, – просто вiдповiла Анна. – Тобто, можливо, десь на бiлому свiтi й живе рудий чоловiк на iм’я Семен, котрий ранiше служив городовим. Але при тому салонi його нема. Вигадала. Шахрайка ж того не знала. І не лише тому, що про нього не згадуете ви у своiй публiкацii. Припускаю, предмет нашого iнтересу навiть не знае, де розташований салон мадам Ставнiцер. І яка на вигляд сама мадам. Словом, дiвчисько нахабне, дiяло, як то кажуть, на арапа[6 - Узяти на арапа – тут: намагатися обдурити когось, дiючи прямо, грубо, з сильним напором.]. Знало, повторюся – перевiряти ii нiхто не буде. Тому й само не потурбувалося зiбрати бiльше потрiбних для ii оборудки вiдомостей, передусiм деталей. – Вона зробила великий ковток уже вистиглого чаю. – Все, пане Коваленко. Робiть iз цим, що хочете. Мене бентежить вiк нахаби. Якщо не зупинити, з неi може вирости ще та паскуда. – Вашi побоювання зрозумiлi, – мовив Глiб. – Історiя сама по собi пiкантна. Тягне на сенсацiйнiсть. Звiсно ж, пiсля вiдповiдноi обробки рукою майстра. – Помрете ви не вiд скромностi, – гмикнула Анна. – Усi ми гостi на цьому свiтi. І колись кожен iз нас вiд чогось помре. Наприклад, вiд життя, – по-фiлософськи зауважив Коваленко. – Тим бiльше пiсля такого дарунку мушу вам вiддячити. – Хочете заплатити за iнформацiю? – посмiхнулася Вольська. – Хочу запросити на зване прийняття. Кажу ж, подумав про вас, щойно отримав адрес. Там на двi персони. Брови Анни стрибнули догори. – Навiть так! Ви вже бачите мене своею дамою! – Розумiю, що жодного приводу менi нiхто не давав, – Глiб з удаваною скромнiстю потупив очi. – З iншого боку, вам варто почати виходити в свiт. – Звiдки такi висновки? – Удова одного з найкращих киiвських слiдчих мала б нарештi зняти жалобу й почати жити так, як жила ранiше. Це не моя думка! – Коваленко швидко випередив обурливу тираду. – Про Анну Вольську не повиннi забувати в Киевi. З’явившись на прийняттi, ви нагадаете про себе. Власне, я зараз спробував озвучити думки тих, хто вас побачить за, скажiмо так, певних обставин. – І вирiшить – Анна Вольська шукае жениха. – На вас звернуть увагу, – м’яко пояснив Глiб, раптом стишив голос. – Анно Ярославiвно, вам же зараз треба знати не лише з газет, що вiдбуваеться в мiстi, чим воно живе. – Саме зараз? – Ви ж натякнули не так давно – маете намiр надавати приватнi консультацii. Хочете розмiстити подiбну об’яву в газетах власним коштом? Чи все ж таки розмови в неформальнiй обстановцi важливiшi? Або вас бентежить моя скромна персона? – Оце – в останню чергу! – вигукнула Анна. – Не лестiть собi. Ви лише супроводжуете мене. Як паж. Сказавши так, Вольська замовкла, нiби поперед горла застряг сухий шматок. Аж тепер дiйшло: погодилася вийти у свiт у супроводi Коваленка. Ще й не спитала куди. Хоч хвилину тому не мала подiбного намiру. От же ж! Сама розплутуе клубки – а дозволила собi потрапити в таку примiтивну пастку. Ще й чоловiчу. Як не крути, правду вiн каже: вiдвикла вона трошки вiд людей. Та й не трошки. 5 Проводи лiта – так офiцiйно назвали це зiбрання в Купецькому саду[7 - Купецький сад, або Купецький (тепер – Хрещатий) парк – пейзажний парк, розташований поблизу Царськоi (тепер – Європейськоi) площi, на схилах Днiпра, уздовж Володимирького узвозу (на тодi – частина Олександрiвськоi вулицi). Закладений 1743 року. Вiд 1889 з 1 травня до кiнця лiтнього сезону тут грав струнний оркестр.]. Хай до кiнця серпня ще десять днiв i про наближення осенi ще нiхто з гостей не думав. Кожен запрошений розумiв: так купець першоi гiльдii, депутат мiськоi Думи й просто шанований киянин Матвiй Пивоваров зберiгае пристойнiсть. Вiн орендував на вечiр музичний майданчик, щоб урочисто вiдсвяткувати заручини своеi середульшоi доньки Марii. Старшу, Фросину, пишно видав замiж торiк, породичавшись таким чином iз ювелiрним домом Вернерiв. На той час iх уже називали не iнакше, як «королями перлiв». Ставши принцесою в цьому королiвствi, Фроси?на з чоловiком перебралася до Берлiна, де Вернери саме заснували фiлiю свого торгового дому. Обранцем Марii, точнiше – ii батькiв, став син не менш вiдомого кондитера Пелiсье. Дiловий француз за три останнiх роки встиг вiдкрити не лише в Киевi, а й по всiх важливих мiстах губернii кондитерськi свого iменi. Пiсля весiлля, яке оголосили на Покрову, молодята намiрилися перебратися до Парижа, де новоспечений пивоварiвський зять керуватиме однiею з родинних фiлiй. У цьому випадку Пивоваров вигравав, адже його цукрова справа напряму пов’язана з «солодкими» мiльйонами. Зрозумiло, що купець уже став монопольним постачальником торгового дому Пелiсье, а Вернери вже микитили, як пропонувати перли в кращих кондитерських нових родичiв. Киiвськi плiткарки тепер уголос, не соромлячись обговорювали партiю для Ольги, третьоi, наймолодшоi доньки Пивоварова. Дiвчинi скоро стукне вiсiмнадцять. Їi сестри волею тата дiвували недовго, обох висватав i видав замiж, навiть не дочекавшись двадцяти. Дiвчата не надто комизилися, покiрно приймали батькiвськi рiшення й навряд чи шкодували, що не встигли нагулятися, натiшитися юнiстю. Ходили чутки, що на прийняття запрошенi кiлька кандидатiв у майбутнi зятi, тож заручини водночас будуть i чимось на кшталт оглядин. Усе це Анна дiзналася вiд Коваленка, поки вони iхали з Татарки до Володимирського узвозу. Як належить чемному кавалеровi, Глiб заiхав за супутницею на вiзнику. Вольська ж, як належить справжнiй дамi, котра поважае себе, на той момент ще не була готова до виходу. Тож вiн мусив чекати навiть не в залi – строга Христина посадила Коваленка в саду, в альтанцi. Аби не нудьгував, принесла кави. Причому подала з таким виглядом, що Глiб запiдозрив: дiвчина замiсть цукру щедро сипнула в напiй солi. Чорна кiшка пробiгла мiж ними давненько, вiдколи Глiб почав активно цiкавитися справами Івана Вольського, а потiм крутився бiля Анни. Навiть та обставина, що репортер неабияк допомiг Вольськiй шукати вбивцю, ще й ризикуючи власним життям, не розтопила льоду. Христя вперто недолюблювала настирного чахлика, хiба у свiтлi останнiх подiй тримала мовчазне перемир’я. Якщо Коваленка цього разу зустрiло лише ii презирливе мовчання, то Аннi довелося чимало наслухатися вiд Христини. Звiсно, помiчниця говорила зi своею королiвною з усiею належною повагою. Ледь не до кожноi наступноi фрази долучала вибачення й заяву про те, що не мае права пхати носа в особистi справи Ярiвни. Але вiдразу ж знаходила чергову причину висловити невдоволення вибором кавалера. Звичайно, Христину тiшило, що ii молода господиня нарештi ожила. Досить себе ховати, час виходити в люди. Тiльки ж не з ким попало – а Глiба Коваленка помiчниця iнакше не сприймала. Вольська мудро вирiшила не сперечатися, однаково це не мае жодного сенсу. Натомiсть переключала Христину увагу на свiй туалет: дiвчина допомагала iй одягатися. Для повернення у вир свiтського життя Анна вибрала сукню лагiдно-пурпурового кольору, пошиту незадовго до чоловiковоi загибелi. Як вимагала мода, лiнiю талii кравець завищив, а саму талiю зробив вужчою й коротшою. Нижнiй край не торкався землi, вiдкриваючи верхнiй край оксамитових черевичкiв. Саму сукню майстер оздобив стриманим вiзерунком, який нагадував стрiмких бiлих ластiвок. Коли Анна йшла, у русi складалося враження, що довкола неi лiтають пташки. Вольська вважала кравецьке рiшення доволi смiливим, тому надiвала сукню тiльки двiчi. Тепер же з’явилася нагода звернути на себе увагу – а цього Вольськiй потай дуже хотiлося. Нарештi лишившись задоволеною своiм зображенням, Анна надiла капелюшок у тон сукнi. Побачивши ii у дворi, Коваленко занадто швидко пiдхопився, заледве не хлюпнувши на свiй фрак кавовою гущею. Дотепер Анна не уявляла репортера при такому парадi, i визнала: хоча урочистий одяг так само висить на ньому мiшком, солiдностi все ж таки додае. Вона чемно прийняла простягнуту руку, i вже коли Глiб вiв ii до брички, Христина зсунула брови, показала Глiбовi спершу кулак, потiм – погрозила пальцем. Навзаем той торкнувся двома пальцями краю чорного цилiндра й вiдсалютував. Прибули майже на годину пiзнiше вiд зазначеного в адресi часу. Це не турбувало, бо не мало жодного значення. Запiзнитися на подiбнi прийняття було неможливо, навiть якщо така мета поставлена. Господарi не обмежували гостей у часi зустрiчi, тож мiж клумбами й скульптурами бiля музичного майданчика прогулювалася заледве половина запрошених. У глибинi «мушлi», що обрамляла сцену, вже грали музиканти. Прибулих зустрiчали лакеi, перевдягненi гусарами часiв Олександра Першого, ненав’язливо дивилися на розгорнутi адреси, кланялися, ласкаво припрошували. Далi при входi такi ж самi гусари пропонували на пiдносах келихи з шампанським. – Забула спитати, який стосунок ви, пане Коваленко, маете до пана Пивоварова, – мовила Анна, роблячи маленький ковток. – Такий самий, як i ви, – Глiб кивнув на ходу комусь зi знайомих, теж пригубив зi свого келиха. – Тут бiльшiсть бачила господаря вечiрки хiба на газетних фотознiмках. Матвiй Никонович iз тих, хто любить правильний розголос. – І що ж, у його розумiннi, правильний розголос? – Зараз – сьома вечора. Сонце поки не сiло. Тож можете побачити серед гостей вiдомих театральних акторiв. Ще – оперних спiвакiв, примадонн, зiрок оперети. Про думських депутатiв мовчу, так само, як зрозумiла присутнiсть генерал-губернатора. Його ще нема, але в потрiбний момент ми з вами пана Драгомирова з дружиною неодмiнно побачимо. Вiн та подiбнi персони – як, знаете, обов’язковi страви на званому обiдi. – Ох i порiвняння у вас! – гмикнула Анна. – Генерал Драгомиров – i основнi страви. – Тим не менше, так воно i е. Ну, а киiвська богема – десерт, причому вишуканий. Публiка звертае увагу на неi. Саме такi персони формують суспiльну думку про господаря дiйства та його смаки. – Ви себе до них зараховуете? – Як бачите, це зробили без мене, – Глiб знову послав комусь привiтання. – Я ж не випросив запрошення. Воно, зволили ж бачити, iменне. Пан Пивоваров може не знати мене особисто. Зате його секретарi вирiшили: вiдомий автор сенсацiйних репортажiв мае бути серед особливо важливих осiб. – Носа не задирайте високо, – порадила Анна. – Ви ж самi просили пояснення, тепер дорiкаете, – зiтхнув Коваленко, ураз стрепенувся: – До речi, ось iще одна дуже важлива особа. І навiть якщо зустрiч вам неприемна, уже пiзно ii уникати. Поки Глiб говорив, Анна й сама встигла побачити – назустрiч iм парковою алеею неквапом рухався статський радник Юлiй Харитонов. Головний слiдчий киiвськоi розшуковоi полiцii навiть на прийняття вбрався в казенний мундир. Хай не щоденний, дiловий, у якому ходив на службу, а парадний, увiнчаний медалями за вiрну службу. Позаочi його називали Цвiркуном. Схожiсть iз цiею комахою ще бiльше пiдкреслювала дружина. Зiнаiда була молодшою вiд Харитонова рокiв на десять. Макiвкою вона ледве сягала його плеча, тож Юлiй Маркович змушений був раз у раз нахилятися до неi, коли пара йшла попiд руку. На вiдмiну вiд чоловiка-полiцейського, його половина уважно стежила за всiма модними вiяннями. Анна, якiй за Іванове життя доводилося приймати Харитонових удома кiлька разiв, мусила визнати – Зiнаiда Михайлiвна таки мае смак. – Радий бачити вас, голубонько, у гарному настроi! – колишнiй чоловiкiв начальник поспiшив привiтатися першим, зиркнув на Глiба, додав: – Ще й у такому гарному товариствi. Мое шанування, пане Коваленко. – А яка я рада! – втрутилася Зiнаiда, торкнувшись губами Анниноi щоки. – Не повiрите, душечко, уже кiлька разiв з Юлiем Марковичем про вас говорили. Досить вам, мовляв, зачиняти себе в чотирьох стiнах. Життя ж тривае, ми з вами ще дуже молодi! Треба виходити у свiт, слухати музику, пити шампанське! На пiдтвердження своiх слiв Харитонова дзенькнула своiм келихом об келих у чоловiковiй руцi. Вольська чемно гойднула своiм, хоч усерединi в неi все кипiло. Їй не дуже приемно було вислуховувати про свое нiбито добровiльне ув’язнення. Ще трохи – i iй почнуть пророчити монастир. Анна ще могла терпiти подiбне вiд Христi, бо з неi в таких справах багато не спитаеш. Але спосiб мислення свiтських або наближених до свiту дам чим далi, тим бiльше ii дратував. – О, кого я бачу! – враз вигукнув Харитонов, дивлячись кудись через Коваленкове плече. – Ще й не сам, дивись, Зiнаiдо Михайлiвно! – Якщо чесно, Юлiю Марковичу, тiльки його тут бракувало, – буркнула дружина, вичавила посмiшку, мовила до Анни: – Дозволю собi пожартувати, душечко. Не завжди зустрiнеш особу, котра мае ще бiльш казенний вигляд за мого чоловiка! А такого буку, як Юлiй Маркович, ще пошукати треба! – вона грайливо штовхнула чоловiка в бiк. Вольська й Коваленко дружно озирнулися назад. До них простувало одне сiмейство. Попереду чинно ступав опецькуватий добродiй у чорному фраку, з короткими бакенбардами й пiдкрученими напомадженими вусами. Високий цилiндр прикривав рiдке волосся. Анна спохмурнiла й захотiла йти звiдси – присутнiсть титулярного радника Лева Градова на одному з нею просторi псувала вечiр. Вони зустрiлися невдовзi пiсля вбивства Вольського, iх представив Цвiркун у своему кабiнетi. Градова призначили на Іванове мiсце, вiдрядили спецiальним приписом навiть не з Петербурга – з Москви. Конфлiкт у них виник майже вiдразу. Градов звинуватив покiйного Вольського в мазепинствi, попередив – вiн, а отже, i Анна, мають репутацiю неблагонадiйних, не лояльних до полiтики государя-iмператора. Тож краще iй надалi не нагадувати про себе, сумувати за чоловiком тихенько, займатися своiми жiночими справами. Але вже наступноi митi Анна забула про Градова й обопiльну ворожнечу. Поряд з ним, по праву руку, стояла й свiтськи посмiхалася пухкенька дама в бiлiй сукнi, з горжеткою на плечах та в капелюшку з вуалеткою. Лiворуч налякано завмерла дiвчина в рожевiй сукнi. Волосся ззаду було заплетене чорними мереживними стрiчками. Їi заскочила зустрiч з Анною. – Нарештi, Леве Максимовичу, ви представите нам свою родину, – Харитонов коротко вклонився дамi з вуаллю. – Так розумiю, маю честь бачити вашу дружину. – Емiлiя Дмитрiвна, – вiдрекомендував Градов. – А це – донька, Катя. Катерина Львiвна. – Дуже приемно, – панi Харитонова була втiленням свiтськостi. – Як у нас кажуть, вас вiтае Киiв. Чула, ви тут уже мiсяць? Освоiлися пiсля Москви? – Трошки менше, – ввiчливо уточнила Градова. – Тiльки почали облаштовуватися. Тут у вас не так гамiрно. – Провiнцiйно, хочете сказати, – Вольська помiтила, що зараз у Цвiркуновоi дружини всмiхалися лише губи. – Інодi столичнiсть бувае надмiрною, – панi Градова зберiгала спокiй. – Тим бiльше, утрачена столичнiсть[8 - З 1712 по 1918 р. столицею Росiйськоi iмперii офiцiйно був Санкт-Петербург (з 1914 по 1924 – Петроград).]. – Вона швидко змiнила тему. – До речi, панове, ми саме готуемося вперше приймати вдома. – Так-так, Юлiю Марковичу, ви вже вважайте себе запрошеними. З родиною, безперечно, – уставив титулярний радник. – Лiза, – вирвалося в Анни. Аж тепер уся компанiя звернула на неi увагу. – Дуже приемно, – Емiлiя Дмитрiвна кивнула. – Ви, Лiза… – Мене звати Анна Вольська. – Вона вирiшила брати ситуацiю в своi руки, вiдчувши, як напружився Коваленко. – Даруйте, може, це не зовсiм доречно тут i тепер. Але ж ми на святi. Товариство, шампанське, усяке зриваеться з язика. Я захопилася недавно однiею дивною теорiею. – Слова випереджали думки, та стримувати себе вже не мала сил. – Чули, що зовнiшнiсть пасуе до iмен? І навпаки – iмена е продовженням зовнiшностi? – Анна Ярославiвна вмiе дивувати, – Харитонов помiтно збентежився й вiдчайдушно намагався вийти з дивноi розмови. – Колись, голубонько, розкажете нам докладнiше. А поки що… – Мадемуазель бiльше схожа на Лiзу, – сказала Анна, дивлячись при цьому не на Градова, а на його доньку. – Наперед вибачте, якщо я була нетактовною. Проте згiдно з теорiею, яка мене захопила, ззовнi ця мила дiвчина вiдповiдае саме такому iменi. Є певнi прикмети, характернi риси… – Дуже цiкаво, – перервав Градов, це прозвучало грубо, чоловiк ледве тамував лють. – Я розповiдав тобi, моя люба. – Вiн глянув на дружину. – Це панi Вольська, удова одного з киiвських слiдчих. Того, чию посаду я зволив обiйняти. Погодься, Емiлiе Дмитрiвно: дружини полiцейських часом морочать собi голови рiзними теорiями. – Отут i я погоджусь! – пiдхопила панi Харитонова, теж зрозумiвши критичнiсть ситуацii. – Слiд заборонити полiцейським службовцям обговорювати справи вдома. Бо справдi, такого собi накрутиш! Ми ж з вами знаемо це, любонько, – вона глянула на Анну. – Вам справдi пасувало б iм’я Лiза, – погляд Вольськоi прикипiв до дiвчини. – Не ображайтеся. З-за лiсу нарядних гостей, яких тим часом стало помiтно бiльше, виринула захекана кучерява юнка в пишнiй бiлiй сукнi з мереживом. – Катю, ну, ми ж на тебе чекаемо! – вигукнула на видиху, сiпнула доньку Градова за рукав, аж тодi кинула старшим: – Прошу пардону! Уже скоро починаеться, а ще нема всiх подружок нареченоi! – Сьогоднi заручини, – нагадала Анна. – Якщо не помиляюся, подружки нареченоi – весiльний звичай. – А в нас так! – реготнула кучерява. – Нинi заручаеться моя сестричка! Катька – моя нова подружка! Я – подружка зарученоi! Тому ми – подружки нареченоi! – Отака логiка, – поважно кивнув Цвiркун. – То ви – Ольга Пивоварова, – здогадалася Вольська. – І як там ваша теорiя? – уiдливо запитав Градов. – Бачу, дiвчинi ii iм’я пiдходить, коли ви вже отак, з першого погляду, все вгадали. – Леве Максимовичу, що тут вiдбуваеться? – панi Градова зиркнула спершу на чоловiка, потiм – на Анну, нарештi – на свою доньку. Катерина не встигла нiчого вiдповiсти – над садом, у сутiнковому небi, бабахнув i розсипався рiзними барвами феерверк. Ольга потягнула подружку за собою. Дiвчата змiшалися з натовпом, зникли з очей. Нагодою скористався й Коваленко. Торкнувся пальцями краю цилiндра, прощаючись з товариством. Легко вивiльнив лiкоть, перехопив Аннину руку. І вивiв – вiд грiха далi. Роздiл другий Запрошення в казенному конвертi. – Зелений кабiнет. – Цiлком таемно й непристойно. – Любонька. – Спок?си благородних дiвиць. 1 – Вiн не вкусить, не бiйтеся. На пiдтвердження хазяйчиноi правоти пес повернув до ганку велику голову з трикутниками вух, приязно гавкнув i знову заходився тертися об штанину вiзитера. Молодик у новенькому вiцмундирi вже пересвiдчився в миролюбностi собаки, що вибiг назустрiч. Але все одно боязко зиркав i ступив ще крок назад. Анна зiтхнула, а Христина почула це й почервонiла. Бо вкотре прийняла зiтхання як докiр на свою адресу. Вольська багато разiв просила не брати в голову дурного. Вибiр пса став усе ж таки iхньою спiльною помилкою. Хоча сама iдея завести чотирилапого сторожа не була хибною, особливо – пiсля нападу на будинок. Мешканки пережили небезпечну пригоду на початку липня. Анна саме пiдiбралася впритул до таемноi спiльноти вбивць. Ранiше Вольська лиш вiдчула ii, злочинцi тiльки замаячили на обрii, захованi в пеленi киiвського туману. Щойно спрямувала на них чоловiкову увагу, Івана вбили на ii очах. Той, кого душогуби називали Хазяiном, зробив ту саму помилку, що й усi iншi, хто знав Вольського як одного з найкращих киiвських слiдчих. Бiльшiсть складних i заплутаних справ розкривала його молода дружина, тож ударили боляче – але не туди. Надалi довелося мати справу з Анною, i вона вирахувала кубло. Звiсно, без допомоги не обiйшлося, i сьогоднi Вольська абсолютно переконана: прикру крадiйку Розу Лисицьку iй у той важкий час послало небо. Хай би там що не думала про неi вiддана Христя – помiчниця взагалi без приязнi ставилася до бiльшостi з тих, хто оточував королiвну. Розина допомога виявилася вчасною й безцiнною, без неi Анна б нiколи сама не добула доказiв проти душогубськоi спiльноти. Але саме Роза привела за собою нападникiв тiеi страшноi ночi. Так, спритна, бувала в бувальцях шахрайка прийняла тодi на себе головний удар i без ii вчасноi допомоги Анна з Христею навряд чи лишилися б живими. Але якби двiр стерiг пильний собака, сторож попередив би гавкотом про небезпеку й трьох беззахисних жiнок убивцi не заскочили б зненацька. Тож пiсля того, як справа остаточно вляглася, перестала цiкавити газети й гармидер довкола неi вщухнув, Вольська вирiшила завести пса. Христина радiсно пiдтримала й визвалася сама роздобути тварину. У iхньому селi собак мали всi, навiть мiсцева злидота й голота. Охороняти бiднi двори не було вiд кого. Проте саме злиднi робили своiх псiв агресивнiшими за iнших й охоче нацьковували iх на тих, хто не подобався. Справедливостi ради слiд згадати, що Іван за життя кiлька разiв пропонував Аннi купити цуцика. Вона щоразу вiдмовляла, бо побоювалася собак, симпатизуючи котам. У них навiть якийсь час жила кицька, та чимось отруiлася, тож бiльше домашнiх улюбленцiв Анна тримати не хотiла. Хто б знав тодi, що доведеться скоро ховати коханого мужа, ще й передчасно… Вольська довiрила своiй помiчницi вибiр, бо повiрила: Христина знаеться на породах. Просила лиш, аби собака був молодим за вiком i красивим, отак захотiлося. Як дуже скоро показав час, ставка на собачу зовнiшнiсть виявилася фатальною помилкою. Христя довгенько шукала, проводила кожному кандидатовi ретельнi й прискiпливi оглядини, старанно розпитувала знавцiв, навiть записувала й потiм переповiдала Аннi. Урештi вибiр постав мiж однорiчною нiмецькою вiвчаркою i на пiв року старшим чукотським iздовим псом. Спершу Вольська без коливань обрала нiмця, спрацював iнстинкт викладачки нiмецькоi. Та потiм, коли сама по черзi глянула на кожного, помiняла рiшення. Сибiряк вразив не так благородною статурою, як поглядом блакитних очей – Анна вiдчула саме в ньому силу й шляхетнiсть породи. Кличка вiдповiдала уявленням: Лорд. Тож Вольська вiдкинула останнiй сумнiв. Уже пiд кiнець першого тижня жiнки остаточно зрозумiли – красивий пес, чий чорно-бiлий колiр хутра нагадував аристократа в елегантному фраку, до охорони будь-чого зовсiм не придатний. До всього сибiрська порода робила його погано чутливим до лiтнього тепла, тож бiльшу частину дня Лорд вештався в садку, у вишнево-яблуневому затiнку. Там же довелося поставити його буду. Загалом собака був добрим, охайним, лагiдним, швидко визнав нову хазяйку, за першоi ж нагоди лащився i, що найбiльш бентежило й наганяло смуток, – дуже рiдко гавкав. Отак воно – вестися на красунчикiв… Але не виганяти ж його, самi приручили. Коли Христина впустила несподiваного гостя в полiцейському вiцмундирi й новенькому кашкетi, Лорд стрiмко кинувся назустрiч, чим налякав молодика. Та собака просто вирiшив привiтати нову людину, привiтно дзявкнув, обнюхав напрасованi штани й заходився тертися об ногу. За цим заняттям i застала собаку Анна, вийшовши на Христин поклик. – Дуже милий у вас песик, – ввiчливо мовив вiзитер. – У нас лисичка. – Справжня? – брови Вольськоi здивовано стрибнули вгору, мимоволi згадалася Роза. – Та ну, – вiдмахнувся гiсть. – Так називають iсландських вiвчарок. Рудi, пухнастi, нам подарували цуцика. – На весiлля? Настала вiзитерова черга дивуватися. – Звiдки ви знаете? – Ви побралися зовсiм недавно, – Вольська мовби не чула питання. – На полiцейськiй службi теж не так давно, припускаю – вступили на посаду десь за рiк до весiлля. Винаймаете помешкання, кiмнату або флiгель. Навiть напевне флiгель, – Анна кивнула сама собi. – Ваша дружина з пристойноi, шанованоi, проте навряд чи дуже заможноi родини. Вона дуже дбае про вас i вашу кар’еру. Робить усе, аби ви справили на начальство найкраще враження, бо це – крок до швидкого пiдвищення. – Говорячи так, вона неквапом спустилася з ганку, пройшла через дворик до гостя, машинально нахилилася, аби почухати за вухом наспiлого зi своiми ласками Лорда, примружила очi. – А ще ви обое – доволi сучаснi молодi люди. Слухаючи свою королiвну, Христина гордо розправила плечi, склала руки на пишних грудях. Їi завжди розпирала гордiсть, коли Анна знiчев’я, здебiльшого вiд нудьги, управлялася в прозорливостi. На враженого наповал вiзитера вона дивилася так, мовби вразила його сама. – Ми… знайомi? – вичавив iз себе вiзитер. – Не маю честi. Хiба знаю, що служите при канцелярii розшуковоi полiцii. Ви повернули послання штампом до мене, – Вольська кивнула на казенний конверт у лiвiй руцi вiзитера. – Антон, – вiн обсмикнув поли вiцмундира. – Резников Антон, син Іванiв. Справдi служу лише рiк. Точнiше, чотирнадцятий мiсяць. Як ви… – Просто. – Анна перервала не дуже ввiчливо, уже охолонувши до гри й подумки шпетячи себе за те, що взагалi почала, припекло показати себе. – У вас обручка на пальцi. У розмовi ви машинально поправляете ii, причому – дуже часто. Отже, не звикли ii носити. Значить, обзавелися нею не так давно. Зблизька бачу: вона не аж така коштовна, проте не дуже дешева. Середня цiна. Тож вашi статки цiлком вiдповiдають виплатам, якi отримуете на службi. Могли б купити ще дешевшу, проте статус, Антоне Івановичу, тримаете марку полiцейського службовця. – Вона легенько посмiхнулася. – Згаданий статус ви демонструете не так нареченiй, як ii батькам. Тут вартiсть обручки знову все пояснюе: аби ii родина була заможною, ви б зi шкiри геть вилiзли, а купили б дорожчу, бiльш презентабельну. Нарештi, тiльки не ображайтеся, дiвчину iз заможноi родини нiхто б не пустив за полiцейського чиновника найнижчого рангу. Що ще? – Вольська легенько торкнулася скронi пучкою зiгнутого пальця. – А… Ви б не наважилися нi до кого свататися, не маючи постiйноi й пристойноi служби. Тобто ви спершу знайшли ii, потiм – заявили дамi свого серця про серйознiсть намiрiв. Вона, як уже вiдомо, з поважноi, пристойноi родини. Тож рiшення приймаються не швидко. Так? – Так точно, – Резников зовсiм по-дитячому клiпнув i для чогось поправив верхнiй гудзик. – Кажете, цуцика подарували? Або на весiлля, або – незабаром пiсля нього, на новосiлля. Не всякий може жити пiд одним дахом з батьками та собакою. Коли так, новосiлля виглядае реальнiшим висновком. Квартирна господиня теж може погано ставитися до собак, котiв, навiть канарок пiд своiм дахом. Якщо ви мешкаете окремо, ризикiв нема. Звiдси висновок: пiсля весiлля ви знайшли флiгель. Не в центральнiй частинi мiста, але й не на далекiй околицi. На службi мусите бути вчасно, молода дружина дбае про це. Серед iншого, про зовнiшнiй вигляд. Штани напрасованi, гудзики на мундирi блищать. Дружина чистить щодня, вгадала? Ще й зубним порошком, тепер краще бачу бiлi смужки по краях герба. – Вольська нацiлила палець на гудзик посеред тулуба. – Ось пояснення, чому ви молодi й сучаснi. Старшi люди навiть у наш час здебiльшого уникають цього засобу догляду за зубами. – Вiдразу видно дружину найкращого слiдчого. Юний Резников щиро вiрив – сказав Аннi комплiмент. Мовляв, навчилася жiнка мудростi вiд чоловiка. Язик запекло вiд гострого, непереборного бажання вiдбрити, кинути щось образливе. Натомiсть порахувала повiльно до десяти, потiм – ще раз, уже швидко. – Дякую, – мовила стримано. – Даруйте, затримала вас трохи. Казенний конверт iз печаткою – серйозна рiч. Дарма до скромноi тихоi вдови найкращого слiдчого людину не пошлють. Вона простягнула руку. Вiзитер передав послання, видихнув iз почуттям виконаного обов’язку. Вiдкланятися не квапився, чекав на вiдповiдь. Анна спершу оглянула печатку на сургучi. Брови знову скочили вгору, несподiваний вiзит почав виглядати серйознiшим, нiж спершу здалося. Розламавши сургучне кружальце, Вольська видобула складений удвое аркуш. Пробiгла короткий лист. Пiдвела голову, глянула на Резникова. Потiм скосувала на Христину. Зиркнула на Лорда, який крутився поруч i хекав, лащачись. Знову перечитала написане. – Не вiдпускайте вiзника, Антоне Івановичу, – розпорядилася дiловито. – Чекайте, поiдемо разом. – Менi натякнули, що так буде, – обережно проказав вiзитер. – Аби ви вiдмовилися iхати, маю наказ переконати вас. – Цiкаво, як би ви це зробили. – Ви ж iдете зi мною, – зараз Резников говорив упевнено. – Пощо розводитися про те, що вже не мае значення. – Ярiвно, а обiдати! – Христина сплеснула руками, неприязно глянувши на того, хто своею появою порушив звичний порядок, запроваджений нею в цьому домi. – У мене ж усе готове, гаряче все! – Прошу почекати мене, – Вольська кивнула гостевi на альтанку, аж тодi повернулася до Христини. – Подай пановi Резникову каву. Потiм зайди до мене, допоможеш одягнутися. Якраз на обiд я й запрошена. 2 Жалобу Анна вже давно не носила. Вибрала сукню темних тонiв, бо вирiшила – саме така пасуватиме для розмови, що на неi чекала. Вольська не уявляла, про що може йтися. Та якщо посильного присилае особисто головний слiдчий розшуковоi полiцii, слiд не лише готуватися до серйозноi i навряд приемноi розмови. Варто своiм виглядом перекреслити бодай найменшу спробу з боку Харитонова натиснути, виявити зверхнiсть, змусити дати слабину. Анна не мала намiру вбиратися, наче на прийняття чи в гостi. Їй не треба було поставати перед очима Цвiркуна свiтською дамою, яка знаеться на модах i хоче взяти спiврозмовника пишним зовнiшнiм виглядом, картинкою з журналу. Навпаки, стриманiсть у виборi одягу давала зрозумiти: не мае намiру захищатися, грати в нещасну вдовицю, яка за найменшоi нагоди чистить пiр’ячко й хоче сподобатися, справити гарне враження. Адже Вольська здатна постояти за себе й навiть дати вiдсiч. Нiчого, крiм пiдлостi, вiд колишнього Іванового начальника вона не чекала. Жодноi довiри. Вiзник iхав iз Татарки схилами, правлячи до Лук’янiвки. По дорозi молодий посильний час вiд часу намагався заговорити до Анни. Проте вона втратила до Резникова будь-який iнтерес, ясно й безжально даючи юному канцеляристу зрозумiти це. Зрештою вiн неприховано образився, що дозволило Вольськiй без зайвих пояснень, тим бiльше – сантиментiв перехопити iнiцiативу – попросити супутника вийти, щойно вони проiхали трохи Великою Житомирською вгору. Буркнувши «маю честь, мадам», посильний пiдкорився. Вольська провела його довгим поглядом, i чомусь стало шкода незнайомоi iй молодоi дружини Резникова. Мабуть, юна жiнка дбае про чоловiкову кар’еру не менш ревно, нiж Анна – про Іванову. Проте в молодому службовцi не вiдчувалося того стрижня, який мав усерединi Вольський. На мiсцi Резникова ii чоловiк щонайменше б огризнувся. Що означае: об Антона Івановича вже незабаром почнуть витирати ноги й доручати йому найменш вдячнi завдання. І якщо юний полiцейський дозволить себе загнуздати, його жiнка не матиме ким пишатися. Викинувши дурне з голови, Анна нарештi скерувала бородатого вiзника, куди зазначалося в листi. Готель «Пiвнiчний» знали в Киевi всi, хай не кожного туди пускали. Що трохи збентежило. Вiд неi вимагали дбати про секретнiсть побачення, натомiсть мiсце для зустрiчi Цвiркун обрав, ну, аж нiяк не таемне. Тим бiльше, недалеко вiд управлiння, на розi Володимирськоi й Фундуклеiвськоi, уважай, серце мiста. Заклад пiдтримував традицii сiмейного й мав вiдповiдну репутацiю: тут обслуговують за вищим розрядом. Лишитися непомiченим у такому фешенебельному мiсцi навряд чи можливо. Нехай вона не аж така впiзнавана особа, проте Юлiй Харитонов – персона вiдома. Тим бiльше, у середовищi власникiв готелiв i ресторанiв. Утiм, розмiрковувала Вольська дорогою, одним своiм словом головний слiдчий може зробити себе непомiтним. Слiд лиш попередити всiх, кого треба, щоб тримали роти на замку й забули, де, кого й коли бачили – i справдi зробиться невидимим. Коли нарештi дiсталися до готелю й Анна вирiшила розрахуватися, вiзник заперечливо гойднув головою, прогудiвши: – Заплачено вже, барине. – Як то – заплачено? – Той фараон, що з вами iхав, дав три рублi. Половину дня за такi грошi катати вас можу. Як ще треба буде колись, зволите мiй номер записати. – Їдь собi з Богом, – вiдмахнулася Вольська, ще бiльше зацiкавившись причиною несподiваного запрошення. Їй був потрiбен Зелений кабiнет. До нього вiв iнший, окремий вхiд. Поштивий лакей у пишнiй лiвреi з напiвпоклоном прочинив перед гостею дверi. Усерединi Вольська зупинилася, чекаючи, поки наспiе спритний метрдотель з лискучим вiд помади волоссям, тоненькими вусиками й збитою набiк краваткою-метеликом. Перехопивши критичний погляд, метр плавним рухом поправив ii, запитав з масною посмiшкою: – Чим можу, панi?.. – Ромашкова, – Анна назвала прiзвище, згадане в листi. Посмiшка не зникла. Та погляд помiнявся. В очах, та й загалом у манерах метра з’явилося щось невловимо втаемничене. – Так-так, на вас уже чекають. Прошу за мною. Крокуючи в його фарватерi, Вольська пройшла нешироким коридором з оздобленими зеленим оксамитом стiнами й товстим килимом пiд ногами. Вiн закiнчився поворотом праворуч, у кiнцi якого Анна побачила дверi, захованi за важкими портьерами. Вiдсунувши одну, метрдотель потягнув за дверну ручку, жестом запросивши гостю зайти. Щойно переступила порiг, дверi за спиною м’яко й щiльно зачинилися. – Дякую, Анно Ярославiвно, що не вiдмовили. З-за круглого столу вглибинi невеличкоi кiмнати, дуже подiбноi до будуару таемних коханцiв, пiдвiвся той, кого Вольська впiзнала й кого найменше чекала тут побачити. – А де… – Пан Харитонов люб’язно погодився органiзувати нашу зустрiч на мое прохання. Розрахував: вас заiнтригуе не мое, а саме його запрошення. Проте його присутнiсть тут не потрiбна. Тим бiльше, вiн усе знае про предмет нашоi розмови. Депутат мiськоi Думи, купець першоi гiльдii Матвiй Пивоваров галантно поцiлував iй руку. Пухкi губи виявилися на диво холодними. Доторк дозволив Аннi краще вiдчути чоловiка, точнiше – його неабияку напругу. Той, хто звик хазяйнувати по життю, зараз був за пiв кроку вiд того, аби люто, нестримно руйнувати все довкола. Цю затишну, оздоблену м’яким зеленим обiдню кiмнату, ресторан, готель, чуже життя. Бо, схоже, його власне вже хтось зруйнував. – Вам, Матвiю Никоновичу, простiше було завiтати до мене в гостi. Про адресу могли б справитися в того ж таки пана Харитонова. Я вдова, пенсiю по втратi чоловiка дiставатиму щойно вiд вересня, тобто вже за три днi. Така в нас бюрократiя. До того кажу, що зараз переважно вдома, служби не знайшла. Клопоталася ж про пенсiю, Івановi Вольському належать виплати по вищому розряду. Словом, – вона зрозумiла, що почала забалакувати саму себе, плутати мiж трьох словесних сосон, – ви б застали мене вдома. Ми б випили кави, присмачили б ii домашньою наливкою чи лiкером. Моя… – тут Анна на мить затнулася, – моя хатня служниця робить вiдмiннi напоi та пече пiд виглядом штрудлiв справжнi шедеври. Пивоваров раптом заметушився, виглядаючи тепер зовсiм невiдповiдно до рангу й статусу. Ступив до столу, вiдсунув стiлець, збентежено кахикнув: – Так-так, вибачте, зовсiм геть iз голови! Запросив даму на обiд, а на столi голо! Прошу, сiдайте, вмощуйтесь, зараз усе буде! Тiльки… Знову прошу пардону… Ви iжте, пригощайтеся, замовляйте, чого душа бажае. Я нi, шматок у горло не лiзе. Вольська не встигла заперечити й зупинити водоспад гостинностi – Пивоваров уже пiдхопив з полички чималий мiдний дзвоник. Калатання вдарило во вухах, Анна наморщила носа, скривилася. Прикрий звук припинився, щойно в Зеленому кабiнетi з’явився вже знайомий метрдотель. – Чого зволите-с? – мовивши так, напомаджений завмер у покiрному очiкуваннi. – Замовляе дама, – Пивоваров вiдступив до крiсла, важко вмостив у ньому себе. – Менi коньяк. У карафцi. А краще – горiлки. – То як? – перепитав метрдотель обережно. – Рому тягни, – депутатовi думки ширяли деiнде. – Мадам? – розпорядник повернувся до Анни. – Не знаю… Вона справдi розгубилася. З чоловiком вiдвiдували ресторани. Хай тут, у «Пiвнiчному», опинилася вперше, зазвичай меню киiвських ресторанiв рiзнилося не так назвами, як способом приготування знайомих страв. Один рецепт мiг смакувати, iнший – нi. До всього в Анни раптом теж зник апетит. Проте пити з Пивоваровим мiцне вона не мала намiру. Сидiти за порожнiм столом – так само. – Подайте спаржу, – назвала першу страву, яка зринула в пам’ятi, тут же додала: – І курча, смажене. Тiльки половину порцii. А каву – зараз, якщо можна. – Можна й треба! – купець раптом визвiрився на метра, лунко ляснув долонями. – Рому, кави, iкри! Дзигою хай крутяться! Ну! Звичний до вибрикiв шанованих гостей метрдотель поштиво вклонився й випарувався. Вольська зняла капелюшка, поклала на канапу, сама сiла на пропонований стiлець. Тепер бачила Пивоварова просто перед собою. – У вас щось сталося, – сказала впевнено. – З кимось iз близьких. Не дай Боже, з молодятами. Тиждень минув вiд заручин. І справа дуже делiкатна, iнакше б головний над усiма киiвськими слiдчими не рекомендував би вам мене. Юлiй Маркович мае певнi пiдстави вважати, що я можу дати певнi поради. – Молодята в Нiццi, готуються до весiлля, – вiдмахнувся Пивоваров. – Вони нiчого не знають. Ви, Анно Ярославiвно, четверта особа, посвячена в мою таемницю. – По-перше, ще не посвячена, – делiкатно поправила Вольська. – А по-друге, хто iншi три? – Я. Моя дружина. Пан Харитонов. Зупинила поява офiцiанта. Чорно-бiлi кольори вбрання й ходiння легким перевальцем робили його схожим на дорослого пiнгвiна. Мовчки зайшов, спритно поставив перед Анною запашну каву. Перед купцем – кришталеву карафку з рiдиною каштанового кольору, широку кришталеву чарку на товстiй нiжцi, двi круглi вазочки, теж iз кришталю: чорна й червона iкра. Хотiв налити, вже торкнувся боку карафки. Пивоваров нетерплячим жестом прогнав офiцiанта, той зник, наче не було. Купець пригостився сам, перехилив рiзким жестом, при цьому високо закинувши голову. Видихнув, розрiвняв срiбною ложечкою чорну гiрку маленьких круглих iкринок. – Оля. Зникла моя Оля. Без слiду. Молодша донька, згадала Вольська. Та сама, кучерява подружка нареченоi. А ще – подруга Катi, доньки титулярного радника Лева Градова. Доньки полiцейського, яка видавала себе за нещасну повiю. Аби вициганити в розчулених грошi на свiй викуп з бордельного полону. 3 Анна думала швидко, питання сипалися в унiсон думкам. – Як давно? – Учора не повернулася додому. – Звiдки не повернулася? – Аби знав – шукав би там. – Ви не знаете, куди й з ким пiшла ваша молодша донька-гiмназистка? – Ольга – молодша. Але не маленька. Бонна-гувернантка не водить ii за руку Киевом. – Дiвчина нiкого не ставить до вiдома, куди i з ким iде? – Дотепер такого не траплялося. Оля могла вiльно, не звiтуючи, пiти собi гуляти. Нiколи не давала пiдстав брати ii пiд домашнiй арешт. Тим бiльше ми з жiнкою наляканi. Усе сталося раптово. – Раптово, Матвiю Юрiйовичу, нiчого не стаеться, – Вольська дозволила собi повчальний тон. – Тим бiльше, з юними гiмназистками. Скiльки рокiв дiвчинi? – Шiстнадцять, – Пивоваров знову налив, випив, цього разу заiв чорною iкрою, для чогось додав: – І п’ять мiсяцiв. – Своiх дiтей, тим бiльше – такого вiку, в мене нема й не може бути. Проте знаю з чужого досвiду, що саме iх треба особливо пильнувати. Не забувайте, я була одружена з одним iз найкращих слiдчих Киева. Чоловiк не раз розповiдав, у якi халепи встряють пiдлiтки. Особливо – юнки. – Те, що ви вдова сищика, i змусило мене просити вас про допомогу. – Кiлька хвилин тому ви послалися на пораду пана Харитонова. – Якби вiн порадив зовсiм сторонню особу, ще й мужчину, я б не став слухати. Ви маете хист до подiбних справ. І ви – жiнка, яка вмiе берегти чужi таемницi. Це теж сказав Юлiй Маркович. – Схоже, вiн вирiшив зiграти роль такоi собi свахи. Чому зникненням Ольги не займеться сам? Ваш статус депутата мiськоi Думи зобов’язуе полiцiю крутитися на пупi за першим помахом вашоi руки. І це я не згадую, що купець першоi гiльдii, мiльйонер Матвiй Пивоваров без депутатства дуже важлива персона. – Ви щойно самi назвали причину, чому ми з вами тут, в окремому кабiнетi, обговорюемо вкрай важливу для мене справу. Полiцейський розшук – уже розголос. Я при всьому бажаннi не зможу, не матиму права приховувати вiд офiцiйного слiдства делiкатнi обставини, пов’язанi зi зникненням молодшоi доньки. Наголошую, Анно Ярославiвно – мо-лод-шо-i, дiвчини шiстнадцяти рокiв вiд роду. Якби це торкалося старших дочок, навiть тепер, коли обидвi замiжнi, мене б розголос не лякав. І тут iдеться навiть не про мене, про мою дружину. Вона вже знае все, що знаю я. Погодилася з тим, аби я втаемничив пана Харитонова. Про нашу зустрiч панi Пивоварова поки що не поiнформована, але я неодмiнно дам дружинi детальний звiт. Проте Олина матiнка швидше повiрить у ваше мовчання, нiж у те, що огиднi деталi цiеi iсторii вдасться приховати вiд газет. Ви ж дружите з тим писакою, Коваленком? – Товаришую. – А, один чорт. – Пивоваров махом випив третю чарку, цього разу заiв порцiею червоноi, скинув з бороди налиплу iкринку. – Мусите знати, як вiн рие своiм носом, збирае й публiкуе сенсацii. Повз таку не пройде. Ба бiльше! Котрийсь iз пiдлеглих Юлiя Марковича неодмiнно захоче пiдзаробити, тому продасть спритному газетяревi новину. А власник газети заплатить, скiльки скажуть. Бо ж на публiкацii заробить ще бiльше, кажу вам як купець. – Ви досi не пояснили, хто й на чому може заробити. Розголосу чого ви боiтеся? На питання Пивоваров чекав. Полiз у внутрiшню кишеню пiджака, вивудив звiдти сiрий прямокутний конверт. Подався вперед, акуратно поклав перед Анною. Потiм повiвся дивно: плюнув на долоню, розтер iншою, ретельно витер руки бiлою, хрусткою вiд крохмалю серветкою. А серветку з огидою пожбурив на канапу. Демонстрацiя огиди. Дiйство дало Аннi тоненьку, мов серпневе павутиння, ниточку пiдказки щодо вмiсту конверта. Розкривши його й витягши три цупких фотографiчних знiмки, тут же переконалася – iнтуiцiя не пiдвела. Зберiгаючи на лицi кам’яний, незворушний вираз, Вольська роздивилася кожну. Так лiкар розглядае виразки на тiлi пацiента: видовище неприемне, але ж лiкувати треба. – Звiдки це у вас? – запитала, не вiдволiкаючись. – Знайшов сьогоднi вранцi в спальнi Ольги. Щось пiдказало – треба обшукати кiмнату. Те, що ви тримаете в руках, лежало в нижнiй шухлядi комода, пiд бiлизною. Три днi тому там нiчого не було. – Ви порпалися в доньчинiй бiлизнi три днi тому? – Анна поклала фотокартки на стiл зображенням донизу. – Ви часто так робите? – Припинiть! – пурхнув Пивоваров, ром уже почав робити свою справу. – Служниця розкладае випране й прасоване, то ii обов’язок. Востанне це було якраз три днi тому. Якби оця гидота вже була там, служниця б побачила. І негайно доповiла б панi Пивоваровiй, своiй хазяйцi. Звiсно, дружина розпитала служницю сьогоднi, чи не знаходила вона в комодi панночки нiчого дивного. Не уточнювала, що саме. Додайте ще таку знахiдку, картина вам складеться. З iншоi кишенi купець витяг i поклав на стiл маленьку срiбну табакерку. Вольська вже бачила такi, тож здогадалася про вмiст. Проте все одно взяла, вiдшукала застiбку, натиснула вказiвним пальцем. Нiколи не куштувала, не уявляла смаку, боялася. Та довго не гадала. – Звiдки в неi кокаiн? Хоча… що це я… Де Ольга його ховала? Поруч iз своiми порнографiчними знiмками? – Мiж лiжком i стiнкою. Маленька щiлина. Надiюся, розумiете, чому змушений робити непристойну iсторiю цiлком таемною. Моя донька позувала комусь голою. Бавилася кокаiном, чи благородним, як його чомусь iменують. Тепер зникла безвiсти. Пан Харитонов припускае: зникнення прямо пов’язане з ii таемним життям. У що я, Анно Ярославiвно, досi повiрити не годен. Дати справi офiцiйний хiд означае пустити в дiло цi знахiдки. Донька депутата мiськоi Думи, почесного громадянина Киева, постачальника двору Його iмператорськоi величностi позуе комусь для непристойних фото. Хiба не сенсацiя для осiб, подiбних до вашого пана Коваленка? – Вiн не мiй. – Ви були з ним на заручинах. Парою. – Я лише супроводжувала його. За компанiю. Коваленко переконав переступити через жалобу, почати оживати й жити. Слухаючи вас, шкодую, що дала згоду. – Чому? – Напевне, чимало ваших гостей, котрi знають пана Коваленка, зробили тi самi висновки, що й ви. Я сумую за Іваном. Не шукаю розради й забуття в обiймах iншого. Тим бiльше, такого шибайголови, як всюдисущий газетяр. І я згодна. – Анна швидко повернула розмову в потрiбне русло. – Той самий Коваленко вчепиться в подiбний факт. Розголос пiде, ваша дружина отримае сильний укол у самiсiньке серце. Та й усiй родинi будуть непереливки. Цiкаво лиш одне… Тихо прочинилися дверi. До Зеленого кабiнету знову пiрнув офiцiант. Аж тепер Вольська спохопилася: за розмовою забула про каву, напiй устиг охолонути. Хоч знiмки лежали картинками донизу, Анна все одно накрила iх серветкою. Дочекавшись, поки офiцiант поставить перед нею тарiлки й залишить кiмнату, Анна взяла срiбнi прибори. – Не обiдала, – сказала, мовби чимось завинила. – Бог з вами, смачного! – Пивоваров укотре наповнив свою чарку. – Прошу тим часом розказати, чим можу тут придатися я, приватна особа. Власне, ось що мене цiкавить. Хоча долею вашоi доньки, Матвiю Никоновичу, вже перейнялася. Цього разу купець не квапився випивати. Вiн подивився на стiни крiзь скло чарки. Покрутив ii, стиснувши нiжку. Переклав з руки в руку. Вольська тим часом вiддала належне стравам, таки вiдчувши поклик голоду. Нарештi Пивоваров випив, неквапом, нiби справдi смакуючи. Спорожнивши чарку, подивився довкола вже крiзь порожню. Заговорив, затиснувши ii в правицi. – Ви не так давно самовiльно знайшли, хто вбив вашого чоловiка. Пан Харитонов повiдав, коли я прийшов до нього зi своею бiдою. І бiда, Анно Ярославiвно, навiть бiльша, нiж безвiсти зникла найменша, як бувае в подiбних випадках – наймилiша донька. Мазунка, ось як таких називають. Але – нi! Сильнiше стиснувши кулак, Пивоваров, нiби так треба, наче горiх лущив, вiдламав чарчину нiжку. Вольська здригнулася, на мить завмерла з ножем та виделкою, припинила жувати. Оговтавшись, таки дожувала, ковтнула, запила зовсiм уже вистиглою кавою. Вiдсунула чашку, потiм – тарiлку з недоiденою спаржею й ледь початим смаженим курчам. Бажання iсти й пити остаточно випарувалося. Купець нiяк не реагував на ii збентеженiсть. Кришталевi уламки висипалися на стiл. Краi червонiли, гостра скалка подряпала долоню. Пивоваров витер руку об край скатертини, повiв далi, говорячи вже стiнам: – Бiльша бiда – те, що сталося з Оленькою до того. Їi не змусили заголятися, ii ставили в цi неймовiрнi позицii не силомiць. Їй не наказували нюхати клятий порошок пiд страхом смертi чи гвалту. Панi Вольська, я достатньо пожив на цьому свiтi й вивчив чимало людських звичок та пристрастей. Мою… нашу мазунку, наше кучеряве янголятко розбестили, i дiвчинка не опиралася. Їй це подобалося, а мене справи зробили слiпим. Я надто був зайнятий влаштуванням шлюбiв старших дочок, вигiдних шлюбiв, панi Вольська. Своiм дiвчаткам ми давали бiльше волi, нiж хтось iнший. Чому? Бо вiрили: вони чемнi, поряднi, поважають батькiв, не переступлять жодноi межi. – Зрозумiло. – Анна нарештi знайшла шпаринку, яка дозволяла перервати п’яну сповiдь розгубленого батька, котрий звик, що грошi дають силу, владу й безпеку. – Але досi не почула, чим я можу допомогти i чому саме я. – Бо ви – жiнка. До всього – удова полiцейського. Нарештi, самотужки знайшли винуватцiв його наглоi смертi. Й зберегли цю обставину в суворiй таемницi. Що свiдчить: ви не з язикатих. Берегтимете чужi секрети, як своi. Зможете знайти Ольгу самостiйно. І впораетеся iз цим краще, нiж орава полiцейських. Зараз я переказую слова Юлiя Марковича. – Отакоi, значить, пан Харитонов про мене думки, – гмикнула Вольська. – Високоi, бачу. Але до чого тут та очевидна обставина, що я – жiнка? Навпаки, в одну з наших не аж таких давнiх зустрiчей Юлiй Маркович укотре наголосив: слiдча робота – не жiноча справа. Нехай нове столiття лиш почалося й воно вже вiдзначаеться стрiмкими змiнами. Мiняеться все, окрiм полiцейськоi служби. Нiде на теренах iмперii наша сестра не допущена до питомо чоловiчих занять. Зараз i я переказую вам слова Юлiя Марковича. Вiн при цьому ще додав – нiде, голубонько моя. – Усе це, – Пивоваров тицьнув пальцем на фотографii, – огидно й неприпустимо показувати стороннiм чоловiкам. Принаймнi я не знаю батька, котрий дозволить дивитися на знiмки оголеноi шiстнадцятирiчноi доньки. Ще й такi жахливi. – Пан Харитонов же бачив… – Дзуськи. З нього досить моiх пояснень, що вони непристойнi. Жiнка ж може на таке дивитися, не так соромно. Звичайно, не всяка. Ідеться про таку, як ви, Анно Ярославiвно. Утаемничену в полiцейськi справи. Та, якiй можна довiряти делiкатнi питання. Власне, що кажу… Така жiнка, як ви, – едина у своему родi. – Дякую. Прийму за комплiмент. – Краще – за пояснення, чому говорю про таке саме з вами. Знайдiть мою мазунку, панi Вольська. Ваше iм’я нiде не звучатиме. Юлiй Маркович не сприятиме вам офiцiйно й особисто. Але й не заважатиме. Звiтуватимете менi й тiльки менi. А я вже сам рухатиму пошук далi. Усе, що вдасться виявити, через мене почуе пан Харитонов. Полiцiя вживе потрiбних заходiв тихцем. Про винагороду… Грошi… Навiть чути не хочу, не торгуюся, не обговорюю. Ви не називаете суму. Просто берете, скiльки даю. Треба – дiстанете ще. З iншоi кишенi Пивоваров витягнув ще один сiрий пухкий конверт. – Моя згода вас не цiкавить? – запитала Анна. – Хiба ви вiдмовляете менi? Чорт забирай! У них тут посуд битий! Нехай несуть цiлу чарку, бо дiстануть вiд мене, що заслужили! Знову закалатав дзвiнок. 4 Пивоваров наказав принести на додачу до цiлоi чарки ще карафку рому й викликати вiзника Аннi. Послужливий метрдотель вивiв гостю до брички особисто. Запропонував руку з пiдкресленою галантнiстю, i Вольська змусила себе всмiхнутися й узятися за пiдставлений лiкоть. Уже назовнi, коли бричка пiдкотила й напомаджений намiрився бути чемним до кiнця й пiдсадити даму, жестом зупинила, натягнула ще ширшу усмiшку. – Дякую. Пройдуся пiшки, тут недалеко. – Як зволите-с. Завжди радi бачити вас тут. – Особисто мене? Ви знаете, хто я? Ми знайомi? – Для нас дорогий кожен гiсть i почесна кожна гостя, – метр випромiнював вишколену люб’язнiсть. – Честь маю, мадам. Вiзник понуро вiд’iхав, утративши заробiток: клiенти «Пiвнiчного» завжди щедро платили. Анна тим часом рушила пiшки в бiк Хрещатика. Злукавила, бо насправдi звiдси до потрiбноi iй Ольгинськоi не те, щоб дуже далеко, але не зовсiм зручно. Вольська виросла там, у Липках, тож чудово орiентувалася у верхньому Киевi. Й багато разiв долала ногами пiдйоми, мiсцями – крутi як для жiночих пiдборiв. Проте пiшоi прогулянки зараз треба, це давало час обмiзкувати несподiвану пропозицiю. І продумати подальшi дii, хоча б на короткий час, до кiнця дня. Далi навряд вийде. Адже важко вгадати, чим завершиться вiзит, який вона нанесе зараз. Там, куди йде Анна, ii появi не зрадiють. Бiльше того: Вольська з першого ж кроку викличе на себе вогонь i накличе гнiв. Цвiркуновi ii нахабство навряд чи сподобаеться. А вiн знатиме про все менш нiж за годину пiсля того, як усе вiдбудеться. Отут Анна й перевiрить, наскiльки далеко готовий зайти в цiй справi головний слiдчий киiвськоi розшуковоi полiцii пан Харитонов. І до якоi межi дозволить пiдiйти вдовi слiдчого, яку два мiсяцi тому висмiяв за бажання допомогти в розшуку вбивць ii чоловiка. Прогулянка сама по собi виходила приемною. Зараз лiто перетiкало в осiнь, i киянам, особливо корiнним, дуже до душi цей стан довкiлля. Уже не спека, ще не сльота. Сухий вiтер не ганяе сiрий вуличний пил, вiд якого доводиться раз у раз примружувати очi i який непомiтно, але вiдчутно осiдае на неприкритi одягом частини тiла. Налипаючи на вологу вiд поту шкiру, провокуючи прикрий свербiж. Чухатися при людях, у товариствi не всякий ладен собi дозволити, тож доводилося терпiти, хiба викроювати слушну нагоду й робити це непомiтно. Загалом денний киiвський гармидер, особливо в центральнiй частинi, де вирувало дiлове й свiтське життя, улiтку втомлював, дратував i загалом заважав, додаючись до спеки. У такi перiоди Анна ненавидiла рiдне мiсто й намагалася без нагальноi потреби не залишати спершу батькiвський будинок, потiм – тиху зелену Татарку. Та щойно наставало мiжсезоння, дуже комфортне на днiпровських берегах, Вольська сама шукала приводу вийти в люди. Рiй думок не вiдволiкав. Ноги несли Анну в потрiбному напрямку самi. У рiднi Липки могла пройти навiть iз заплющеними очима, i хай вгору, зате – найкоротшим з усiх можливих шляхiв. Коли нарештi дiсталася Ольгинськоi, звичнi вуличнi звуки поглинув тутешнiй затишок. Чомусь Вольську не здивувало, що потрiбна iй поважна особа оселилася саме в цьому шляхетному мiсцi, де самi лише новi будинки з колонами вимагали завмерти, виструнчитися й зняти капелюха. Потрiбну оселю знайшла швидко. Бородатий двiрник у чистому сiрому фартуху чемно запитав, кого бариня шукають. Почувши прiзвище, поважно крекнув, уклонився й прочинив перед Анною важкi дверi. Пiднявшись на вказаний двiрником другий поверх, вона, не вагаючись, повернула ручку на дзвiнку. Пiсля другого сигналу iй вiдчинили. На порозi завмерла дiвчина – покоiвка, молода й негарна: обличчя псували задовгий нiс та ластовиння. Пускати гостю за порiг покоiвка не поспiшала. – Я до Лева Максимовича, – сказала Анна, фраза вийшла сухою й холодною. – Його превосходительства нема вдома, – клiпнула очима дiвчина. З виразу ii обличчя Вольська зрозумiла: покоiвку дивуе, як вiзитерка могла цього не знати. – Коли так, хотiла б переговорити з Катериною Львiвною. – А… – покоiвка озирнулася, мовби шукаючи потрiбних слiв, знову глянула на Анну. – Я не знаю… – Ви не знаете, чи вдома хазяйська донька? – Що тут вiдбуваеться? Дiвчина здригнулася, немов ii шмагонули нагайкою. Швиденько вiдступила, i тепер мiж Анною та Емiлiею Дмитрiвною нiхто не стояв. Удома дружина титулярного радника Лева Градова ходила так, нiби вибралася на прийняття. – Що вiдбуваеться, Уляно? – повторила господиня, дивлячись проте на незвану гостю. – Дозволите зайти? – Що вiдбуваеться? – утрете повторила Емiлiя Дмитрiвна. Але не заперечила, коли Вольська переступила порiг i щiльно причинила за собою дверi. Утiм, гостинностi не виявляла. Навпаки, пройшла вперед, аби загородити собою прохiд далi передпокою. – Добридень, – мовила Анна. – Ми знайомi. Тиждень тому, заручини в Царському парку. – Не пригадую. Панi Градова стояла надто близько, аби в ii очах можна було прочитати брехню. – Анна Вольська. Я ще розказала одну теорiю… – Вийди. Короткий наказ призначався Улянi. Покоiвка запашiла, слухняно зiгнула колiна в кнiксенi, швидко залишила дам сам на сам. – Теорiя ваша iдiотська, любонько, – вiдрiзала Емiлiя Дмитрiвна. – Щось менi пiдказуе, ви ii вигадали тодi на ходу. Навряд чи дуркували, любонько. Ви вдова полiцейського, чи не так? – Отже, згадали. Приемно, це полегшить розмову. – Розмову? – панi Градова зiграла здивування. – Про вiзити слiд попереджати заздалегiдь. Хiба тут, у Киевi, так не водиться? У нас у Москвi не заведено вриватися в чужi оселi без дозволу. – Я не вривалася. Прийшла з миром, Емiлiе Дмитрiвно. Треба побалакати… – Зi мною? Чи з моею донькою? Я чула, кого ви запитали. А тодi, при нашiй першiй зустрiчi, ви нiби ненавмисне назвали Катю чужим iменем. Я ж тодi нагадала: не лише ви мали нагоду жити з полiцейським пiд одним дахом. Ми, дружини полiцейських, самi трошки полiцейськi. – Отут згодна. – Коли так – ви, любонько, припхалися сюди без запрошення та ще й з полiцейською мiсiею. Не iнакше. Що скажете? – Градова глянула переможно, випнула пухкi груди. – Та ваша ескапада насторожила мене навiть ранiше за Лева Максимовича. Знаете чому? Бо я мати. У вас е дiти, панi Вольська? – вiдповiдi не дочекалася. – Навряд. Тобто, нема. Я поцiкавилася потiм у чоловiка вашою персоною. Ви повелися дуже дивно й дуже нетактовно. Не всяка жiнка, ще й на такому поважному прийняттi, ладна дозволити собi подiбне. Лев Максимович просвiтив мене про вашого полiтично неблагонадiйного чоловiка. Ви або подiляете оцi його хлопоманськi погляди, або – не подiляете. Перед собою я бачу вiддану дружину. Отже, ви з вашим покiйним чоловiком однодумцi в ставленнi до полiтки государя-iмператора. Тепер скажiть, що я не вмiю робити висновкiв. Аннi забрало чималих зусиль стриматися – як тодi, в кабiнетi Градова, коли вiн шмагав ii подiбними фразами. – Моi погляди не мають стосунку до мого вiзиту. – Коли особа з подiбними поглядами хворобливо цiкавиться моею донькою, мета вiзиту не мае значення, – вiдрубала Емiлiя Дмитрiвна. – Або ви поясните все менi, й, можливо, пiсля того вийде якась розмова. Або змушена просити вас, любонько, вiдкланятися. – Мене цiкавить одна подружка вашоi Катi… – Тобто, не Катерина? Тим бiльше. Дуже прошу набридати тим, хто вас цiкавить. Бесiдуйте з подружками. Моя донька не з тих, хто плеще язиком. Тим бiльше, з такими, з дозволу сказати, сумнiвними особами, як ви. – Але… – Не затримую вас, любонько, – Градова вказала рукою на дверi. – І ви мусите знати: про ваше зухвале вторгнення негайно буде поiнформовано пана Градова. Аж тепер Анна помiтила на стiнi бiля дзеркала прямокутний телефонний апарат. Менш нiж за годину. Так i думала, не помилилася в розрахунках. – Заберiть собаку. – Не вкусить. – Тодi навiщо такий пес потрiбен у дворi. – Сама дивуюся. Лорд за звичкою терся об форменi штани чергового вiзитера. Анна й тут передбачила правильно – Лев Градов не забарився навiдати ii особисто. Хiба час не точно вирахувала. Чекала на нього десь за пару годин пiсля свого повернення додому. Вiн же постукав, коли Христина саме накривала в альтанцi вечерю. – Як чемна господиня мушу запропонувати чай… – Не трудiться, – мовив Градов. – Є таке неписане правило: у домi ворога не пити навiть звичайноi води. – Ми вороги? Ви прийшли оголосити вiйну? На цих словах обое, не змовляючись, повернули голови до Христi. Та вже нашорошила вуха й навiть готувалася в разi чого заступитися за свою королiвну. Але погляди вийшли красномовними, тож дiвчина гмикнула, гордо пiднесла голову й зникла в будинку. – Може, усе ж таки заберете собаку? – Бiльш мирноi iстоти ви не знайдете в усьому Киевi. Чим пес заважае? Градов мовчки примiрився, копнув, вiдкинувши Лорда ногою, мов пухнастий м’яч. Мирний пес ображено гавкнув, подрiботiв до Анни в пошуках захисту. – А ви таки прийшли з вiйною, – у голосi Вольськоi чувся докiр. – Собака чим завинив? – Ви, добродiйко, нахабно порушили спокiй моеi родини, – заявив титулярний радник. – Я лише повiвся так, як дозволили собi повестися ви. – Невже я дала копняка вашому собацi? – Ви зазiхнули на мою доньку. Погодьтеся, це значно серйознiше, нiж легенький копняк кумедному псовi. – Цiкаво, що ви розумiете пiд зазiханням. Я лише хотiла поставити iй кiлька питань, якi мене цiкавлять. – У вас е право допитувати мою доньку, панi Вольська? Узагалi – ви маете право когось допитувати? Хто вам його дав? – Це приватна розмова. І приватна справа. – Жодних приватних розмов. Наступна така спроба порушити наш спокiй – i наша зустрiч вiдбудеться вже в iншому мiсцi. – Ви погрожуете, аби погрожувати, – Анна зберiгала спокiй без жодних зусиль, це ii дивувало. – Уже нажалiлися на мене пановi Харитонову? Якщо нi – пропоную потурбувати його просто зараз. Згадайте прiзвище Пивоварова. – До чого тут пан Пивоваров? – Якщо пан Харитонов вирiшить пояснити вам усе, бодай поверхово – то на його совiстi й пiд його вiдповiдальнiсть. – Зараз я почув вiд вас багато – i водночас зовсiм нiчого. Здаеться, ви морочите менi голову. Забалакуете. Навiть не здаеться, панi Вольська. Так i е. – Лише тому, пане Градов, що я не маю повноважень говорити про справу Пивоварова саме з вами. – Уперше чую про справу Пивоварова. – Тим бiльше, – Анна схрестила руки на грудях. – Тому краще вам запитати в Юлiя Марковича про неi сам на сам. А потiм не заважати менi побалакати з Катериною. Бажано – без вашоi присутностi. І ще таке: ви, звичайно, маете в Киевi особливi повноваження й помiтний вплив, як кожна особа з Москви, тим бiльше – з Петербурга. Але саме ця обставина вимагае, щоб з вашою донькою поговорила я. Без свiдкiв. Інакше iй доведеться свiдчити офiцiйнiй персонi. Наприклад, особисто головному слiдчому. Це ще кращий варiант. Гiрший – розмова з паном Пивоваровим. – Вольська картинно зiтхнула. – Ви батько, Леве Максимовичу. Кому, як не вам, знати, на що здатен тато, чия донька в небезпецi. Бiльше не скажу нiчого, без того напатякала зайвого. Далi – самi. Не затримую вас. Останню фразу Анна мовила, наслiдуючи iнтонацii Емiлii Градовоi. Реакцiя вiзитера пiдказала – вдалося, упiзнав. 5 Дiвчина чекала в вiтальнi. На канапi Вольська побачила миле дiвча, втiлення скромностi й покори. Таких фотографують для гарного прикладу й виставляють у вiтрини салонiв свiтлопису. Назустрiч iй пiдвелася гiмназистка в бiлiй, хрусткiй вiд крохмалю сукенцi, яку вигiдно вiдтiняли короткi темнi пiдплiчники. Каштанове волосся Катерина Градова мiцно заплела. Товсту косу, перев’язану чорною мереживною стрiчкою, дiвчина перекинула через плече вперед. Край торкався того мiсця, де виднiлися округлi груденята. Формами доня пiшла в маму. Емiлiя Дмитрiвна стояла поруч, але мовчала. Говорив голова сiмейства, який хтозна для чого вбрався в парадний мундир. – Вам, Анно Ярославiвно, слiд було пояснити все ще вчора, – Градов явно готував промову. – Хоча розумiю й навiть поважаю вас за намiр не розголошувати чужу таемницю. Я в Киевi людина нова, уже переконався – тут у вас ходять дещо iншi звичаi, нiж у нас у Москвi. Скажiмо так, бiльш родиннi. У Киевi всi або родичi одне одному, близькi чи далекi, або – вважають себе такими, або – куми, теж дивна традицiя. – Хiба в Москвi дiтей не хрестять? – перервала Анна. – Хрестять. Проте там, де хрестили мене i де я хрестив свою доньку, хрещенi батьки не мають аж такого сакрального значення й впливу. Надалi прошу не збивати, – Градов окреслив роздратування. – Веду до того, що вашi дивнi традицii дозволяють отак, по-свiйськи, домовлятися про полiцейськi розслiдування приватно. І тим бiльше – залучати до нього цiлком стороннiх осiб. Тим бiльше – жiнок. У Москвi, Петербурзi, загалом – у великiй Росii таке нiде не можливе. Киiв дивуе. Не скажу, що приемно. Вольська знову не стрималася, уже вiдкрила рота, але титулярний радник випередив – зупинив жестом. – Не треба зараз дискусiй, добродiйко. Пан Пивоваров – вiдома особа, ще й депутат Думи. Його право – не бажати розголосу. Юлiй Маркович пояснив менi: Ольга могла наробити дурниць, у ii вiцi таке трапляеться. Скоене могло налякати дiвчину з пристойноi родини. Сором i страх покарання змусив ii заховатися й не давати про себе знати. Коли так, для чого починати слiдство й привертати увагу? Я прийняв аргумент пана Пивоварова. І загалом погодився з паном Харитоновим: ви, жiнка, удова полiцейського, якiй можна довiрити делiкатну справу. Вiд вас розголос не пiде. А коли все стало на своi мiсця, Емiлiе Дмитрiвно, – вiн розвернувся до дружини корпусом, – я прямо запитав панi Вольську, до чого тут наша донька. Пояснення прийнятне. Катерина дружить з Ольгою, вони близькi подруги. Анна Ярославiвна пильна, тут не вiдмовиш: бачила дiвчат на заручинах, зрозумiла iхнi стосунки. Отже, бесiда з Катериною в цiй ситуацii потрiбна. – У моiй присутностi, – з часу, коли Вольська зайшла в квартиру, Градова повторила це вже втрете. – Ми ж, Емiлiе Дмитрiвно, довiряемо нашiй доньцi. – До чого тут довiра? Я не довiряю цiй особi, – вона кивнула на Анну. – Мое ставлення до панi Вольськоi аналогiчне. Але ж iдеться про Катю, – нагадав Градов. – Вона в нас чесна, щира дiвчинка. І слово в слово перекаже нам iхню розмову. Це так, Катерино? Дiвчина витримала батькiв погляд. – Звiсно, так i буде! – якби Анна не знала, як гiмназистка вмiе брехати, повiрила б у щирiсть. – Якщо вона не хоче, щоб ви лишилися при розмовi, то хай собi. Раптом панi Вольська соромиться вас! Доньчина вiдповiдь заспокоiла та явно потiшила батькiв. – На цьому лишаемо вас, – кивнув Градов. – І, Анно Ярославiвно, усе одно не займайте багато часу. Маемо надiю, Катя скаже вам щось корисне. Проте до зникнення своеi подруги навряд причетна. Нарештi вони лишилися без свiдкiв. – Ми зустрiлися втрете, – посмiхнулася Вольська. – Ти справдi розкажеш батькам усе, про що ми будемо говорити? Наприклад, про Лiзу, одну хитру дiвчинку зi Сновська. – Чого вам треба вiд мене? – скромна гiмназистка враз перетворилася на агресивну не по роках вуличну дiвку. – Аби хотiли, давно б уже виказали мене. Значить, не хочете. – Молодець, розумниця, – Анна посмiхнулася ще ширше. – Не хочу. Поки що. – І що ж я винна вам за мовчання? – Катя примружила очi. – Навряд вимагатимете грошей. Не змусите ж красти перли й перснi з матусиноi шкатулки. – Домовмося вiдразу, Катерино. Як кажуть, на березi, – Вольська прискорила подii, бо вже втратила добу й не збиралася тягнути далi. – Ти вiдповiдаеш на моi питання чесно, не крутиш. Коли я почую все, що менi треба, ми вдвох вирiшимо, що саме з нашоi товариськоi бесiди ти переповiси мамi й татовi. Ти вже встигла переконатися – брехню я не лише почую, а й побачу. Тож попереджати не збираюся. Щойно збрешеш – тет-а-тет завершено. Гукаю сюди пана Градова, знайомлю з Лiзою, далi хай батько-полiцейський тебе допитуе. Згода? Катя з недовiрою глянула на простягнуту долонею вгору правицю. – Я не знаю, куди зникла Олька, – мовила нарештi. – Уперше почула про це сьогоднi, вiд тата. А йому ви сказали. Я… Ми не бачилися чотири днi. І чому ви взагалi чiпаете саме мене, а не iнших подружок? – З iншими не знайома. До речi, назвеш менi iх, як треба буде. А на висновки наштовхуе вже вiдома тобi дiвчинка Лiза. Кого маемо? Двох подружок одного вiку. Двох доньок заможних i впливових батькiв. Не дивуе, коли дiтки нудяться й бiсяться з жиру. Одна вдае з себе повiю-втiкачку, розiгруе виставу, тисне на жалiсть, виманюе в сердечних жiночок грошi. Яке iхало, таке й здибало. Бо iнша подруга займаеться ось чим. Анна розстебнула сумочку. На столик одна за одною лягли три фотокартки. Вольська постукала пучкою по одному з зображень Ольги. Дiвчина стояла рачки на розстеленому лiжку. Спiдниця високо задрана, голий задок спокусливо виставлений. Позуючи, благородна дiвиця озиралася на фотографа з хтивою усмiшкою. – У кожноi з подруг е спокуси й брудненькi таемницi. Нiколи не повiрю, що ви не хвалилися одна однiй своiми таемними забавами. Це вашi дiвочi секретики. Що ти знаеш про цi фото? Хто, де i коли iх робив? Оля ховала iх у себе в спальнi. Поклала iх у сховок за три днi до свого зникнення. Ви не бачилися, – Анна задля наочностi виставила чотири пальцi, – чотири днi. Одне витiкае з iншого. Тiльки спробуй менi заперечити. Поки Вольська говорила, Катя повiльно спадала з лиця. На останньому словi зробилася бiлою, колiр шкiри на лицi майже злився з бiлизною гiмназiйноi сукенки. Пальцi судомно перебирали косу, ще трохи – розплетуть стрiчку. – Я злякалася, – дiвчина зовсiм по-дитячому шморгнула носом. – Уже теплiше. – Якщо батьки дiзнаються… Не про Лiзу… То мене ще в Москвi подружка навчила. Як не нахабнiти, часто не свiтитися, можна до тисячi рублiв назбирати. Добре ж мати грошi… своi… – Лiрика, – вiдрiзала Анна. – Ближче до дiла. – Я розказала Олi… Просто так, ми гуляли, я запросила в кондитерську, замовила шампанського. Похвалилася… Ну, звiдки грошi… А вона менi: е кращий спосiб. Платять бiльше, не треба вештатися вулицями, не нарвешся нi на кого. Показала отакi фотокартки. – Такi – чи саме цi? – Схожi. На рештi не Оля була, iншi дiвчата. – Але такi самi? – Це мистецтво. Їх художники роблять, – Катя знову шморгнула. – Ти спокусилася? Десь е твоi такi самi знiмки? Тебе шантажують ними? – Анна не питала – випускала кулi. – Нема. Я не змогла. Утекла. Тому ми посварилися. Чи… нi, не так. З того дня я уникала Олi, а Оля не шукала мене. Я навiть збиралася сьогоднi нарештi побалакати з нею, прояснити все… – Звiдки втекла? Про який день iдеться? Чому втекла? – Вольська натиснула сильнiше. – Злякалася. Страшно стало… в останнiй момент. Ми вже там були. А коли Оля зайшла – у мене отут щось бомкнуло, – Катя торкнулася скронi. – Зiрвалася – i ходу. Дверi зачиненi. Гаратаю, кричу, в мене iстерика, тiпае всю. Тодi вiн вибiг, ричить – кого, мовляв, привела, усiм через неi амба. Так i сказав: амба. Звелiв мовчати, знову наказав очi зав’язати туго… Нам обом, Ольку так само не лишав, вона ще шипiла на мене… Вивезли звiдти так само, як привезли. Почуте виглядало абияк накиданою копицею сiна. – Не барабань, – Анна спробувала зосередитися. – Вивезли – звiдки? Привезли – куди? Були там – де? Вивiз так само – як? Вiн – хто? – Не знаю, – жалiбно промекала дiвчина, i Вольськiй враз щиро зробилося ii шкода. – Покажете, то впiзнаю. Чоловiк, дорослий. – Тобi шiстнадцять. Будь-який старший пан виглядатиме дорослим. – Йому тридцять… може… Баки. – Катя пустила до половини розплетену косу, провела двома пальцями вниз вiд скронь, зображаючи бакенбарди. – Олька називала його просто майстром. Вiн приiхав по нас в критому екiпажi, коли сiли – дав обом хустки, аби очi зав’язали. Та сама карета чекала у дворi. Висадили, де взяли. Бiля Шато-де-Флер. – Там народу повно, загубитися в натовпi легко, – Вольська мовила до себе, ще трохи подумала. – Кажеш, злякалася. Майстра чи як його там? – Ось цього. Уявила себе такою – лячно зробилося. Схоже, Катя зараз не грала. Фото справдi настрашило ii. Причому настiльки, що вона навiть зараз, у себе вдома, у своiй вiтальнi, ще й коли за дверима батько-полiцейський, не наважилася взяти вiдбиток до рук. Кивком указала на потрiбний. Вiн справдi вирiзнявся серед усiх трьох, Анна теж помiтила й вiдзначила. Щось вгадувалося небезпечне. Подавало тривожний сигнал, хоча пояснити вiдчуття Вольська не могла. Але коли вже здатна до ризикованих оборудок гiмназистка вiдчула тривогу, значить, варто зважити. Вольська взяла фотографiю, поклала мiж iншими двома. Тiею, де найменша донька мiльйонера й депутата мiськоi Думи стояла рачки iз задертою спiдницею. І тiею, на якiй вона теж задирала спiдницю, але вже стоячи передом. На третьому знiмку Ольга сидiла в глибокому крiслi. Теж напiвгола, з великим бiлим бантом на головi. У ляльковому платтячку. Зображала зламану – мертву – дiвчачу iграшку. Роздiл третiй Роздуми за плетивом. – По руках. – Поганi передчуття. – За чаркою лiкеру. – Пахне сосною. 1 – Знайшла б ти когось йому. Вони сидiли в садку бiля альтанки. Добряк-пес примостився в ногах Христини, приязно дзявкав i махав хвостом. Христя почухала за вухом, як Лорд любив, поцiкавилася дiловито: – С?чку знайти, Ярiвно? В’язати? Так нiби рано, молодий ще. Хоча, – повела далi по-фiлософськи, явно думаючи зараз зовсiм не про собак, – для такого дiла нiколи не рано. Пiзно – бувае. У нас у селi живе один… – Що в тебе в головi, – буркнула Вольська. – Треба, аби його хтось навчив на чужих гавкати й кусатися. Чи хоча б гавкати, iнакше пощо ми сторожа у дворi завели й годуемо. – А-а-а, – протягнула Христя з розчарованими нотками. – Отут не знаю, як раду дати. – Дiзнайся. Нам потрiбен злий собака, розумiеш? Злий до чужих, добрий до своiх. Є ж якесь дресирування чи не знаю… Словом, оце тобi завдання на найближчий час. Не заводити ж ще одного пса, бо цей дружить з усiма. – Отут не варто, – погодилася Христина. – Усе ж, Ярiвно, розкажу вам iсторiю. Теж у нашому селi трапилася, i якраз про собак. Анна зiтхнула. Помiчниця мала настрiй побазiкати, i зупинити ii в подiбних випадках не мiг нiхто. Хiба станеться щось, здатне перемкнути увагу Христини Попович на серйознiшi справи. Наприклад, виникне потреба й нагода когось насварити, а краще – проклясти. – Значить, жив у нас через три двори Панько Заплава, – задоволена, що ii слухають, Христя вмостилася зручнiше, легенько вiдштовхнувши Лорда, i той подибав у затiнок саду. – Ой, чому жив – досi живе, дай йому Бог здоров’ячка. Хазяiн, усе е в хатi й бiля хати. І мав у дворi здоровенного пса, отакого! – Вона показала руками, i Анна уявила щось розмiром з дорослого ведмедя. – А потiм Панько забрав собi ще одного собаку, приблудного. Ну, як приблудного… Хутiр один згорiв, куди погорiлим ще пса. Вiддавали, хто брав, Заплава й зголосився. Так що ви думаете, Ярiвно? Кобелi хазяiна не подiлили! – Христя вдарила руками в поли. – Знаете, як ото вреднi баби сваряться за чоловiка й одна одну за патли на людях тягають! Панько приблудного годуе, а отой, здоровило, його вiд iжi вiдганяе! Спершу цiла комедiя була, люди збiгалися поглядiти. Заплава приблудного потай годуе – та де, здоровило все одно знаходить! Носом чуе! Не витерпiв зайда, огризнувся. Тут уже не до комедiй, бо таки порвали б собаки одне одного. Довелося Паньковi приблудного везти аж у сусiдне село, тут би йому життя не було. – І для чого ти це менi зараз розказала? – Не ризикуйте, королiвно, – мовила Христя повчально. – Хтозна, як воно пiде, коли другого собаку заведемо, злого. Лордовi до компанii. – Тому займися нашим Лордом. Сама ж розумiеш, двое псiв – зайвий клопiт. Ще собачих бiд нам тут бракувало. Весь час, поки говорили, Вольська тихенько стукала спицями. З блудною донькою Градова говорила ще хвилин тридцять, вичавила все, що змогла. Сортувати почуте й розкладати по поличках почала ще дорогою з Липок на Татарку. Та все одно найкраще думалося в улюбленому крiслi-гойдалцi за необов’язковим, але звичним для рук i мозку плетивом. Нiчого. Хай буде ще одна велика серветка. Знайде, куди прилаштувати. Ось хоча б Коваленку в його холостяцький барлiг. – То що ви виходили? – Христя зрозумiла, що розмову про собак закiнчено i ii королiвна переймаеться iншим, значно серйознiшим. – Може б, я до чогось вам придалася? За бiльш як пiвтора року, що помiчниця жила тут, вона чула й бачила достатньо, аби Вольськi цiлковито iй довiряли. Тепер, коли Анна лишилася сама, ближчоi за Христину людини в неi не було. Звiсно, е батьки, та й свекор зi свекрухою наполягали не вважати iх чужими. Проте всi таемницi, пов’язанi зi слiдчою практикою, за межi стiн iхнього будинку не виходили. У Киевi, та де – в усiй губернii про справжню роль Вольськоi в життi й успiхах ii чоловiка знали четверо. Христя – давнiше. Старший слiдчий Юлiй Харитонов, репортер Глiб Коваленко та шахрайка Роза Лисицька – вiднедавна, пiсля Івановоi загибелi. І якщо до того трагiчного дня Іван радився з Анною i вони зовсiм не боялися Христиних вух, вiдтепер Вольськiй потрiбен був живий спiврозмовник. Без того, щоб проговорити iсторiю, вона не могла рухатися далi. Не з дзеркалом же балакати, не з собакою – однаково, що сама до себе, так i звихнутися недовго. Христя Попович, утаемничена й вiддана особа, годилася на роль слухачки цiлковито. Ба бiльше: ще за Іванового життя могла, з дозволу, звiсно, висловити свою думку. Адже проста дiвчина багато чого також сприймала простiше. Часом саме ii думка направляла на правильний шлях, адже Христина не залежала вiд купи умовностей, що тримали в полонi Вольську. – Меншенька Пивоварова знiмалася голяка, – край спицi пiдхопив нову петельку. – Так це ви ще вчора менi показали, – Христя скривилася. – Гидота. Чого iм не вистачае в життi. Сиру мало чи масла, у якому качаються? – Оленька пiдбивала до цього Катрусю, доцю пана Градова. Та призналася сьогоднi. – Оту малу лярву, яка грошi у нас бiля церкви ледь не видурила? А знаете, Ярiвно, от не дивуе мене таке, нi грама не дивуе! Яке iхало, таке й здибало! – Дiвчата вже iдуть кудись позувати фотографу. Аж раптом Катрусю лякае дивний знiмок, на якому треба зображувати зламану ляльку. – У мене вiд тiеi картинки теж мурахи шкiрою побiгли, – визнала Христя. – Дiвчисько там справдi мов неживе. – Дивний сюжет, гратися в мертву, – спицi забiгали швидше, в унiсон iз Анниними думками. – Щось менi пiдказуе: донька Пивоварова вскочила в халепу. І халепа ця безпосередньо пов’язана з непристойними фотографiями. Але, – Вольська на мить зупинилася, багатозначно глянула на помiчницю, – Оленьку саму хтось до того пiдштовхнув. Заманюючи Катрусю, вона показала подрузi знiмки iншоi дiвчини. Зi слiв нашоi знайомоi, та виглядала старшою. Це означае, – спицi зарухалися знову, – що справа прибуткова. Вона поставлена серйозно, на потiк. Той, кого дiвчата знають як Майстра, дiе давно й не сам. А гра в поламану iграшку пiдказуе: комусь до вподоби саме такi картинки. Отже, Христю, не напрошуеться iншого висновку, крiм одного – десь у Киевi завiвся збоченець. Я б навiть сказала, манiакальний. – Ой! – Христина зойкнула, прикрила рота долонею. – Їх тут, у мiстi, нiколи мало не було. А тут ще один. – Чому дiвчина не боялася позувати з вiдкритим обличчям? – Анна вже запалилася так, що вiдклала почате плетиво на столик. – Зазвичай такi знiмки продають у певних, – вона наголосила на цьому словi, – мiсцях. Не завжди iх купляють босяки й дегенерати. Забавляють себе похабними картинками цiлком собi поважнi аристократи. Та Господи, гiмназисти старших класiв залюбки платять за голих жiнок заощадженi на обiдах грошi! Є ризик, невеличкий, але – е, що одного разу Оленьку Пивоварову впiзнають. – Хiба вона того не знае? – О! – Вольська задоволено пiдняла палець. – Дуже мудро сказано, Христю! Гiмназистка, донька депутата мiськоi Думи мала б розумiти всi ризики. Та все одно пiшла. Чому? Невже така дурна? Навряд. Невже стiльки грошей платять, що забула про обережнiсть? Теж навряд. Вiдповiдь одна. Оленька Пивоварова була впевнена – ii голу на фотокартках навiть випадково не впiзнають. Знiмки призначенi для дуже вузького кола зацiкавлених осiб. І особи цi, Христю, на всi боки фотографii не роздають. Милуються самi. Особливо – оцiею, поламаною лялькою. Таких бiльше, нiж одна. Закладаюся. – Та ну вас у баню, Ярiвно! – вiдмахнулася Христина. – Чого б я ото з вами закладалася! Кажете, наче в тирi стрiляете, який на Контрактах. Бабах – у точку! Бабах – влучили! Бабах – збили! Вольська не приховувала, що iй лестять такi комплiменти. Аби ще вони пiдказували розгадку. Чи бодай напрямок, куди слiд рухатися. – Питань однаково забагато, – мовила вона. – На одну знайдену вiдповiдь щонайменше два припадае. Власне, вiдповiдь поки одна i е. – Анна зiтхнула. – Дiвчисько зникло, воно в небезпецi, це прямо пов’язано з ii забавками. Але як до Ольги потрапили ii ж знiмки? Украла, вiддали? Якщо вiддали – для чого. Якщо вкрала – навiщо. Вимагали щось в обмiн на них? Батьковi грошi? Де дiвчина iх вiзьме… Поцупить? Звiдки? Та й у неi ж фотокартки, не пластини. Надрукувати можна ще, смисл iх викрадати? Ще й ховати у своiй спальнi… Голова обертом, а все лиш почалося. – Менi що треба робити? – Христина потерла руки. – Поки нiчого. Не дмися, без тебе хоч як не обiйдуся, – тут же пiдбадьорила Вольська. – Є один слiд, який ти не вiзьмеш, i я не зможу. Майстер. Чи так званий Майстер… Його б знайти, вiдразу б усе прояснилося. – Ви ж кажете – слiд. Отже, бачите його. – Хтозна, – Анна невпевнено повела плечима. – Ольга не призналася Катрусi, як його звати. Зате подiлилася iнтимним секретом: мае коханця. – Полюбовник! – ахнула Христя. – Їй же шiстнадцять! – Молода, та рання. Та й вiк кохання не зупинить, – мовила Вольська повчально. – Господь з вами, королiвно! Де там кохання, де любов! Блуд, срамота! – у поривi помiчниця перехрестилася, сплюнула, знову поклала хреста. – Неважливо, як воно збоку. Ще менш важливо, як ми з тобою його назвемо. Тут iнше важить. Чи е той коханець насправдi. Христина клiпнула очима, труснула головою. Зрозумiло. Анна й сама заплуталася. 2 Глiб Коваленко навiдався по обiдi. Помiчниця була попереджена, зауваження щодо бажаноi поведiнки прийняла не надто охоче. Тож зустрiла гостя стримано, з показовою сухiстю. Коваленко давно сприймав ii бурчання й закиди на свою адресу десь так, як осiннiй дощ, зимовий мороз, весняну сльоту й лiтню спеку – природнi явища, що не пiдвладнi людському впливу та втручанню. Додатковий привiд тихо сваритися Христинi дав Лорд. Собака вже встиг познайомитися з Глiбом, адже той кiлька разiв навiдувався на Татарку з вiзитом ввiчливостi, попити кави з лiкером i повiдати цiкавiй Аннi новини кримiнальноi хронiки. Точнiше, подробицi деяких iсторiй, ще не надрукованi в газетах. Христю дратувало, що Лорд визнав Коваленка своiм з першого разу, нiби репортер був його хазяiном. Хто б iнший не зайшов, сусiди, листоноша чи як ось вiднедавна – казеннi особи, собака привiтно дзявкав, терся об ногу й залишав нового знайомого в спокоi. Натомiсть за Глiбом одразу задрiботiв, наче приклеений, ще й брав з його рук частування: шмат пирiжка чи заздалегiдь прихопленоi ковбаски. Христина переконувала Вольську, що собака не повинен iсти те, що дають чужi. Анна погоджувалася, але нiчого не поробиш – Лорд i без того не виправдовував надiй. – Приемно, коли в вашому домi менi хоч одна жива душа щиро рада, – мовив Коваленко, граючись iз радiсним псом. Шпилька призначалася Христi, влучила в цiль. Дiвчина пурхнула, гордо вiдвернулася, посунула в дiм. Вольська велiла накрити в кабiнетi. Його зручностi Анна встигла обжити й оцiнити пiсля Івановоi загибелi. Крiм бiблiотеки з потрiбними книжками чоловiк зiбрав невеличку, проте дуже корисну картотеку. Нiчого особливого, просто фотографii, малюнки чи описи найбiльш небезпечних злочинцiв i iхнiх зв’язкiв з позначками, хто на волi, хто в тюрмi чи на каторзi, а хто – помер. Картотека обмежувалася переважно Киевом, повiтами та обома судовими округами губернii[9 - У 1798–1918 рр. до складу Киiвськоi губернii входили також територii теперiшнiх Черкаськоi та Житомирськоi областей. У судовому устроi губернiя дiлилася на два округи – Киiвський та Уманський.]. Але окремi картки згадували злочини й злочинцiв з iнших губернiй та окремих мiст – у разi, якщо вони переплiталися з киiвськими справами. – Лордик вам, наче рiдний, – погодилася Анна. – Забрали б уже його до себе. – Отак легко вiддаете друга? – Глiб почухав пса за вухом. – Вiддае тебе хазяйка, га, мордо? – Так у хорошi ж руки, – озвучена iдея приходила до Анни й ранiше. – Справдi, Глiбе Андрiяновичу. Приемно дивитися на вас обох. А я матиму привiд навiдуватися в гостi. Якщо ви не проти, звiсно. Зараз вона кокетувала, без зайвоi думки, бавилася знiчев’я. – Ви, Анно Ярославiвно, можете навiдувати мою скромну обитель, не шукаючи слушних нагод, – Коваленко вiдповiв iй у тон. – Бажання побалакати вже саме по собi нагода. Щодо Лорда, то тут йому краще. Де ваш двiр iз садом, i де – мiй флiгель. До всього, квартирна господиня нарiкатиме, вона недолюблюе собак. У неi трiйко котiв. – Глiб розпрямився. – Ви ж покликали мене не для того, аби збагрити собаку. – Не збагрити, – збоку пропозицiя виглядала так, тож Вольська почервонiла, швидко перевела тему. – Запросила на обiд. Ми ж нiби з користю пообiдали пiд час нашоi останньоi зустрiчi. – Передостанньоi, – виправив Глiб. – Востанне ми бачилися на тому прийняттi. До речi, ви тодi спритно повелися. Не пояснили, що там у вас сталося з паном Градовим. Або – ледь не сталося. Обiцяли зробити це з часом… – І час настав, – Анна завершила фразу. – Бiльше скажу: те маленьке непорозумiння, свiдком якого ви мимоволi стали, отримало несподiваний розвиток, зараз зробилося масштабнiшим. Проходьте. Стiл у кабiнетi Христина вже накрила скромною, домашньою скатертиною. Бодай у цьому показала ставлення до Коваленка, та Аннi насправдi було все одно, чим застелене. Помiчниця подала свiжий, ще теплий яблучний штрудель i млинцi. До частування додалася карафка з наливкою, i Вольська, як личить господинi, наповнила Глiбову чарку. Сама ж обмежилася додаванням напою в каву – четверта й навряд чи остання чашка цього дня. Коваленко звик, що зазвичай пригощаеться сам, тож вдячно торкнувся скляним краем краю порцеляни, випив не вiдразу, посмакував. – Давайте так, – запропонувала Анна. – Ви зараз iжте, я говоритиму. Щоб потiм не вiдволiкатися, ну, i взагалi – поки гаряче. Заперечень не було. Та вже пiсля перших почутих фраз репортер здивовано крекнув, ледь не вдавившись шматком млинця. Чим далi слухав, тим упевненiше втрачав апетит. Щойно Вольська завершила оповiдь, Коваленко, отримавши мовчазний дозвiл, налив собi ще. Цього разу хильнув махом, запив теплою кавою, не стримався – пiдвiвся, збуджено заходив кiмнатою. – А бачите, я нiби тодi щось вiдчув! Подумати тiльки, донька слiдчого, присланого з Москви, удае проститутку й виманюе грошi в киiвських роззяв! А донька депутата киiвськоi Думи позуе голою для ласих до порнографii! Це ж сенсацiя, Анно Ярославiвно! І тiльки ви могли скласти два клаптi в одну картинку! – Я не для того послала до вас посильного, пане Коваленко, щоб продати гарячу iсторiю й дати вам заробити, – вiдрiзала Вольська. – Чесно кажучи, якби могла обiйтися без допомоги ззовнi, лише власним розумом i можливостями, так би й зробила. – Але ви мене знаете, – парирував Глiб. – Утаемничити мене в таку справу – однаково, що пустити козла в город з капустою. Готовий домовлятися про певнi компромiси. Наприклад, пiдготую публiкацiю, не називаючи прiзвищ та змiнюючи iмена. Анна допила вистиглу каву, покрутила чашку на блюдечку. Здавалося, процес захопив iз головою, забрав усю ii увагу. Та враз вона припинила, звела очi на Коваленка: – Хочете домовлятися? Зволите. Спершу ви допоможете менi знайти вiдповiдь на кiлька питань, i, як результат – розшукати зниклу безвiсти дiвчину. Мене тривожить, що про Олю Пивоварову нi слуху нi духу вже другу добу. Маю всi пiдстави тривожитися за неi, хоча прямих загроз ii життю поки не вiдчуваю. Гаразд, дозволяю собi не вiдчувати. – Так про що домовляемося? – нетерпеливився Коваленко. – Я… Тобто ми з вами, я з вашою допомогою остаточно проясняю ситуацiю. Знаходжу, де переховуеться гiмназистка, котра пустилася берега й утратила над собою контроль. Потiм ви, маючи на руках значно бiльше вiдомостей, готуете публiкацiю. Не називаете прiзвищ, мiняете iмена. Натомiсть компенсуете цi недомовленостi й задовольняете цiкавiсть публiки iменами тих, хто розбещуе дiвчат. Полiцiя вам у цьому – перший помiчник, тут можете бути певнi. Отже, ми з вами виводимо на чисту воду лиходiiв-розпусникiв, чим вiдволiкаемо увагу вiд тих, кого вони залучили до своiх огидних справ. Я, звiсно, лишаюся в тiнi, та й не претендую на всесвiтню славу. Ви ж укотре знiмаете вершки. Годиться? – По руках! Не вагався Глiб – бо що там думати. Подiбнi рiшення приймаються швидко. Ступив до столу, простягнув руку. Знову партнери, i як потиснув легенько Аннину правицю – лiвою, своею головною, робочою рукою пiдхопив карафку за тонке кришталеве горлечко. Наповнив чарку, свою та ii. Угоду закрiпити. 3 Вольська не випила, пригубила задля ввiчливостi. Уже знала, про що говоритиме. Почала, аби вiдразу налаштувати партнера на потрiбну хвилю: – Знiмкiв дозвольте вам не показувати. Хоча б тому, що вони призначенi суто для чоловiчих очей, щоб розбуркати певнi iнстинкти. Назву iх тваринними. – Нас, чоловiкiв, узагалi вважають тваринами, – чи то пожартував, чи то дорiкнув Коваленко. – Звична оцiнка. Як побачимо жiнку, миттю роздягаемо поглядами й стiкаемо густою слиною. – Фу, припинiть, – Анна наморщила носа. – Аби йшлося не про дiвчину-пiдлiтка шiстнадцяти рокiв, ви б уже давно, – тут не стримала сумноi iронii, – стiкали слиною. Даруйте, навiть у таких iсторiях е певна межа, яку не дозволю собi переступити. Заразом i вам. – Гаразд. Моiй розбещенiй творчiй уявi цiлком досить почутого вiд вас короткого опису того, що увiчнив хтивий фотограф. Яку допомогу чи пораду можу дати тут? – Знаете, мабуть, або маете змогу вiдшукати i тих, хто продае подiбнi фото, i тих, хто iх робить, – пояснила Анна. – Припускаю, цей слiд виведе на того, кого Оленька назвала Майстром. Але до нього е iнша стежка. Тобто, може бути. – Чую невпевненiсть. – Так. Бо я не впевнена, що дiвчина говорила правду, коли хвалилася своiм дорослим досвiдченим коханцем. – Анно Ярославiвно, колись у сиву давнину в Киiвськiй Русi, та й не тiльки там, дiвчата лягали зi старшими вiд себе чоловiками в ще нiжнiшому вiцi. Чи ви не знаете, у якому вiцi князi й королi видавали замiж своiх дочок? А в культурi Сходу… – Досить. – Та ну, прочитайте чи перечитайте хоча б казки «Тисячi та однiеi ночi»! – До-сить, кажу! – Вольська сердито стукнула пальцями по краю столу. – Вам тiльки волю дай. От же ж улюблена тема для вашого брата. Глiб зробив невиннi очi, зобразив на лицi каяття. – Не блазнюйте, у мене поганi передчуття. – Та ж ви щойно запевняли – з Оленькою нiчого поганого не сталося. – Я переконана, що дiвчина жива, – Анна справдi щиро хотiла в це вiрити. – Проте соромiцькi фотографii й кокаiн не вважаю гарною пригодою. Думаю, Оленька загралася, утратила над собою контроль, i наркотики тут е одним iз чинникiв. Але я про iнше, – пальцi вiдбили дрiб на поверхнi столу. – Оленька Пивоварова до останнього могла не дозволити собi ступити за межу. Маю на увазi, непристойнi знiмки й кокаiн зовсiм не означають, що дiвчина завела коханця й утратила цноту. Натомiсть iсторiя про коханця, тим бiльше – дорослого, досвiдченого й таемного, може бути вигадкою, щоб набити собi цiну в очах Катрусi Градовоi. Ну, це приблизно так, як прищавий пiдлiток-гiмназист хвалиться своiми подвигами в борделях. Хоча насправдi вiн панiчно втiк, побачивши перед собою оголену плоть цинiчноi, гм, учительки. – З такою логiкою згоден. Коротка фраза, а тим бiльше – тон, яким Коваленко ii вимовив, дала Вольськiй несподiвану пiдказку. Здогад уже крутився на язицi, й Аннi вартувало зусиль, щоб не озвучити припущення щодо певних випадкiв з Глiбовоi юностi. Натомiсть повела далi, вiдходячи вiд делiкатноi, аж надто особистоi теми: – Чудово. Коли вже ми мiркуемо однаково, нам з вами лишаеться прийняти два висновки, кожен з яких мае право на iснування. Отже, перший: Оленька Пивоварова брехала, точнiше – фантазувала новiй, менш досвiдченiй у блудних справах московськiй подрузi про таемного коханця й вiдповiдний досвiд. У такому разi слiд нiкуди не веде, i перевiрити припущення ми не можемо нiяк. Другий висновок: коханець справдi iснуе. Саме вiн спокусив юнку пiти далi забороненого, грiховного, iнтимного зв’язку. Погодившись iз цим, ми знову виходимо на роздорiжжя. – Тобто? – Катя Градова запевняе, i я iй вiрю – Оленька не називала iменi й прiзвища коханця. Сказала тiльки, що вiн – артист, спiвак, баритон. Познайомилися цього лiта пiд час домашнього концерту, iх практикуе дружина Пивоварова. – Модна практика в Киевi, – погодився Глiб. – Не лише тут, але не суть, – вiдмахнулася Вольська. – Маемо перший слiд, яким можна пройти. Вам, пане Коваленко, встановити особу того баритона простiше простого. – Репортер ствердно кивнув, вона знову вiдбила дрiб пучками. – Але фокус у тому, що баритон може бути вигадкою. Тобто ви справдi знайдете пiдходящого кандидата, тiльки вiн тут анi сном анi духом. Натомiсть так званий Майстер справдi може виявитися означеним таемним коханцем-спокусником. А тепер – увага! – Вольська зосередилася, правильно пiдбираючи слова й формуючи думку. – Ви як людина, що знайома з усiма пороками киiвського дна й звичаями мiськоi аристократii, навряд заперечите, якщо я припущу: Баритон i Майстер можуть виявитися однiею особою. У запалiй пiсля сказаного лункiй тишi Глiб не втримався – гикнув. – Пардон, – вiн тут же ляснув себе по губах. – Аби мав трошки часу подумати, сам дiйшов би схожого висновку. – Не висновок. Припущення. – Цiлком iмовiрне, Анно Ярославiвно. Ми можемо шукати не двох чоловiкiв, а одного. – Ви, – наголосила Вольська. – Так чи iнакше, вирахувати Баритона значно простiше. Ви ж маете потрiбнi зв’язки в богемному середовищi. – Часом здаеться, iх бiльше, нiж треба. З босяками простiше, вони нiкого з себе не вдають. Богема наскрiзь пихата й брехлива. – То лiрика, – кинула Анна з легким роздратуванням. – Поясню краще, чому Оленька жива й десь ховаеться. Власне, особливих пояснень не треба. Їй не вдалося спокусити, затягнути Катрусю. Доньку Градова в останнiй момент налякало, а отже – зупинило зображення зламаноi iграшки, яку нiбито треба iмiтувати. Дiвчина влаштовуе iстерику, i Майстер змушений вiдправити обох назад. Якби не був певен у власнiй безпецi, обидвi подружки зникли б ще того самого дня. Катрусин вибрик сварить дiвчат. Але вона знае в рази менше, нiж Оленька. Може вiдчувати певну вiдразу, та навряд – небезпеку. Чого не скажеш про Ольгу. Не забувайте, уже втягнену в iгрища по вуха, ще й зденервовану кокаiном. Вона далi робить дурницю за дурницею. Втеча з дому – фiнальний акт драми. – Чи фарсу. – Згодна. Тож вона знайшла прихисток у того самого коханця пiд крилом. Вiн, ким би не виявився, сам у розпачi. Не знае, як вийти з глухого кута й спекатися тiеi, котру сам i породив. Убити – зробити ще гiрше. І не менi вам казати, Глiбе Андрiяновичу: сутенери, звiдники, продавцi похабних карток та листiвок до вбивства за верству не пiдступлять. – За двi. – Коваленковi набридло походжати, вiн повернувся за стiл, торкнувся карафки, передумав. – В iдеалi, Анно Ярославiвно, десь так усе й могло бути. Трохи збивають знiмки, захованi в спальнi, тобто в батькiвському домi. Але, з iншого боку, цiлком вiдповiдають iмпульсивнiй, погано керованiй поведiнцi нашоi героiнi. – Ким погано керованiй? – Оленька не ладна керувати сама собою. – Та й то так, – Анна легко визнала його правоту. – Вам доведеться попрацювати, пане Коваленко. Маете аж двi задачi, iх бажано розв’язувати одночасно. – На кону – чергова сенсацiйна публiкацiя, – Глiб гордовито випнув груди. – Воно того варте. – А я тим часом подумаю, куди Майстер возив дiвчат. Цiлком iмовiрно, Оленька зараз сидить десь там. – Або ii тримають пiд замком, – пiдхопив думку Коваленко. – Гадаючи, що з нею робити. Є пiдказки? – Небагато, – тепер пiдвелася Вольська. – Прогулянку, знову ж таки, зi слiв Катерини, призначили вдень. Що логiчно, юнi гiмназистки ввечерi вже мусять бути вдома, з батьками. І що таке лiтнiй вечiр? Темнiе пiзно, чекати темряви – ризикувати. Уявiть, який хай здiйняв би Лев Градов, аби його едина доня десь забарилася при смерканнi. Тож бiлий день – одна з причин, чому дiвчатам велiли зав’язати очi. Мiсце так само важливе. Бiля «Шато-де-Флер» постiйно сновигае чимало народу, нiхто нi на кого не звертае уваги. Подумаеш, двi баришнi сiли в закритий екiпаж… Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=66746088&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Повна назва вулицi на час описаних подiй – Марiiнсько-Благовiщенська. До й пiсля того не раз мiняла назву. Вiд 1937-го й дотепер – iменi Панаса Саксаганського. (Тут i далi примiтки автора.) 2 Латинський квартал – неофiцiйна назва мiсцевостi, де селилися студенти i викладачi Киiвського унiверситету святого Володимира (нинi iменi Тараса Шевченка). Зазвичай iх окреслюють «трикутником» мiж вулицями Панькiвська, Микiльсько-Ботанiчна та Караваевська (тепер – Льва Толстого). 3 Сновськ – на час описаних подiй – селище на Чернiгiвщинi, над рiчкою Снов. Мае давню iсторiю. У радянський час мало назву «Щорс», на честь народженого там командира Червоноi армii Миколи Щорса. 4 Економiя, тут: фермерське господарство. 5 «Присутственнi» мiсця (iмперський канцелярит) – загальна назва державних адмiнiстративних органiв у Росiйськiй iмперii, у тому числi колегiального характеру, для центрального, губернського або повiтового управлiння. У Киевi на час описаних подiй будинок «присутственних» мiсць розташовувався на Софiйськiй площi. 6 Узяти на арапа – тут: намагатися обдурити когось, дiючи прямо, грубо, з сильним напором. 7 Купецький сад, або Купецький (тепер – Хрещатий) парк – пейзажний парк, розташований поблизу Царськоi (тепер – Європейськоi) площi, на схилах Днiпра, уздовж Володимирького узвозу (на тодi – частина Олександрiвськоi вулицi). Закладений 1743 року. Вiд 1889 з 1 травня до кiнця лiтнього сезону тут грав струнний оркестр. 8 З 1712 по 1918 р. столицею Росiйськоi iмперii офiцiйно був Санкт-Петербург (з 1914 по 1924 – Петроград). 9 У 1798–1918 рр. до складу Киiвськоi губернii входили також територii теперiшнiх Черкаськоi та Житомирськоi областей. У судовому устроi губернiя дiлилася на два округи – Киiвський та Уманський.