Життя на карту Андрiй Анатолiйович Кокотюха Киiвська сищиця #1 Полiцiя була певна: смерть Івана Вольського – нещасний випадок. Та його дружина Анна знала: це вбивство. Іван саме розслiдував серiю загадкових самогубств, але хтось намагався прикрити справу i знищити свiдкiв. Анна вирiшуе продовжити розслiдування чоловiка. Проти неi – таемна спiльнота вбивць i продажнi полiцейськi чиновники. Анна виявляе картярський клуб, де гравцi ставлять на кiн власнi життя, а отже, впритул наближаеться до викриття таемного товариства убивць. Однак раптом виявляе: слiди ведуть у протилежний бiк… Андрей Кокотюха Життя на карту © Кокотюха А., 2020 © DepositPhotos.com / Observer, Ksenia_Pelevina, VitalikRadko, обкладинка, 2021 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2021 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2021 * * * Роздiл перший Остання вистава сезону. – Шампанське в буфетi. – Дурна звичка. – Розтоптаний капелюшок. – Грiм i блискавка 1 – Вам погано, мамзель? – Менi… нiяково, – визнала Анна. – Але не погано. Навпаки, добре. Дуже добре. Була не в силах бiльше стримуватися. Вiдбiгла якомога далi вглиб театрального коридору, накрила рота долонею, а потiм – обома, щоб сильнiше приглушити смiх. Служитель, поважний добродiй iз густими сивими бакенбардами, виглядав ровесником Опери. Напевне, служив ще в старiй будiвлi, до пожежi. Анна прочитала в його очах: щиро здивований ii поведiнкою. Лише поява з-за рогу чоловiка в новенькому мундирi титулярного радника стримала вiдданого служителя театральних лаштункiв вiд обурення. Його стан видавали широкi нiздрi м’ясистого, вкритого червоним павутинням прожилок носа – роздувалися, мов у збудженого бугая. Нiхто не мав права реготати пiд час драматичноi вистави. – Аню, все гаразд? Чоловiк спершу переконався, що з нею нiчого не сталося. Уже потiм мазнув колючим поглядом крiзь круглi окуляри на суворого доглядача театрального порядку. Той кахикнув, вiдступив на два кроки, застебнув верхнiй гудзик розшитоi тонкою позолотою форменоi тужурки. – Винуватий, ваше благородiе. – У чому? – Ваню… Іване Дем’яновичу, дай людинi спокiй, – Анна торкнула його за плече, стала поруч, узяла пiд руку, глянула на служителя. – А французькою я не мамзель. Навiть не мадемуазель. – Даруйте, мадам, – строгий добродiй остаточно знiтився. – Не впiзнав вас вiдразу, пане Вольський. – А якби впiзнали? – Заради бога, Ваню! Опера – не твiй службовий кабiнет. А цей достойний пан не в тебе на допитi. Не засипай його запитаннями. – Бiда, – зiтхнув Вольський. – Як надрукували фото в газетi, то й упiзнають у театрi, мов артиста. І не заборониш же. Публiкувати портрети полiцейських – не крамола. Хоча я б заборонив. – Іван Дем’янович зовсiм не марнославний, – додала Анна. – Але його службовий обов’язок – ловити злочинцiв. Вони тепер усi грамотнi, газети читають. – Та хай собi читають! – Читають – нехай, бога ради! Тiльки читачам не треба знати, як виглядають слiдчi розшуковоi полiцii. Не варто газетам розмiщувати мое фото. – Киiв – мiсто маленьке. Вас, пане Вольський, i без газет усi знають, – нагадав служитель. – Особливо пiсля того, як зловили душогуба зi Святославського яру[1 - Урочище в центральнiй частинi Киева. У процесi активноi розбудови мiста було засипане.]. – Знаете, люб’язний, коли в Святославському та iнших киiвських ярах не буде душогубiв? – Той похитав головою. – Коли не буде отих самих ярiв. Там же клоаки, справжнiсiнькi мiськi нетрi. Ідеальнi мiсця, де плодиться всяка зараза, i я не про хвороби кажу. – Ваню, не заводь шарманку, – Анна легенько стиснула чоловiкiв лiкоть. – Проституцii не стане, якщо закрити всi борделi. А пияки зникнуть, щойно зачиниться останнiй трактир. Ми ж у Оперi, а не на прийомi в генерал-губернатора. Отам себе можеш не стримувати. Хоча… толку вiд того мало. Іван Вольський раптом зрозумiв – справдi, не час i не мiсце для таких важливих для нього розмов. Публiка теж не та. Хоч боротьба з кримiналом постiйно хвилювала полiцейського слiдчого i розмови про методи були улюбленим коником, Анна мала рацiю. Не варто мiтингувати на кожному кроцi й перед кожним слухачем. Анна завжди мала рацiю. Через те Іван Дем’янович Вольський у своi тридцять три роки – титулярний радник, уже тиждень як помiчник головного слiдчого розшуковоi полiцii. Новенький мундир замовив собi в кравця Лiбмана на Подолi, щойно дiзнався про пiдвищення. А вдягнув уперше, для виходу в свiт iз дружиною. Киiвська Опера сьогоднi урочисто закривала свiй перший пiсля вiдновлення роботи театру сезон. Анна любила театр. Новомоднi iлюзiони ii не приваблювали. Хоча з цiкавостi пiшла, кортiло вiдкрити для себе нову сторiнку киiвського життя. Взагалi початок столiття писав таких сторiнок бiльше, i не з року в рiк, навiть не щомiсяця. Складалося враження – що не тиждень, то якась новинка-цiкавинка. Іван якось повiв дружину до Бергонье: там, у примiщеннi театру Соловцова[2 - Один iз перших стацiонарних театрiв Киева з постiйною театральною трупою. Заснований у 1898 роцi, вистави вiдбувалися в домi французького пiдприемця Огюста Бергонье (перетин Фундуклеiвськоi (тепер – Богдана Хмельницького) i Пушкiнськоi вулиць). Там же з кiнця ХІХ ст. влаштовували кiносеанси.], розгорнули перший iлюзiон. Давали французьку фiльму з моторошною назвою «Вбивство у лiсi». Вольському, та й Аннi теж, було цiкаво глянути передусiм професiйним, фаховим поглядом. Сюжет виявився примiтивним, але iншого вони й не чекали: народу нiчого складного й не треба. Аби все зрозумiло, ще й з красивими акторками на додачу. Нi, не видовище на бiлiй стiнi розчарувало. Могло навiть сподобатися, але тиснула атмосфера. Стiльцi стояли на рiвнiй пiдлозi, i що далi сядеш, то гiрше видно. Доводилося раз по раз наполегливо просити високого добродiя перед ними, аби той, своею чергою, був таким люб’язним, попросив свою даму зняти капелюшка з перами. Крiм того, глядачi iлюзiону не користувалися жодним розкладом. Дверi вiдчиненi завжди, плати грошi, заходь хоч на серединi сеансу, дивися з кiнця до початку. Тож народ сновигав постiйно, Анну метушня дуже дратувала й вiдволiкала. Дискомфорту додавала густа задуха. Гардеробу не було, у залi дозволяли курити. Загалом тутешня публiка здебiльшого не мала звички, можливостi, або – того й того разом, митися щодня. Тютюновий дим змiшувався з прикрими запахами поту, додавався сюди запах свiжих винних, пивних та горiлчаних випарiв – частина дам iз кавалерами перед iлюзiоном не оминула буфету. Ближче до кiнця Анну схопив головний бiль. Добре, що сам сеанс тривав недовго. Уже на вулицi попросила чоловiка зайти в найближчу аптеку по нюхальну сiль. Коли Іван запросив до «Кондитерськоi Семаденi»[3 - Найвiдомiша та найпопулярнiша в Киевi кондитерська, заснована власником цукерковоi фабрики Бернардом Семаденi (1845–1907). Мiстилася на Хрещатику, навпроти Мiськоi думи.] – вiдмовилася, хоч любила туди зазирнути. Вiдчула раптом себе просякнутою чужими запахами. Уявила, як озиратимуться на неi моднi киiвськi панi та панни, як водитимуть носами, будуть принюхуватися, пошепки обговорювати… Звiсно, так не було, Анна лиш, як зазвичай, накрутила себе. І все одно – iншим разом. Удома навiть попросила Христину приготувати iй ванну, а одяг, у якому була, гарненько почистити й вивiсити на задньому дворi, у саду. Хай провiтрюеться якнайдовше. Пiсля цього негативного досвiду вiд сiнематографу Анна ще бiльше полюбила театр. Оперi вiдвела окреме мiсце, тому пожежу шестирiчноi давнини сприйняла як особисту трагедiю. На той час Іван Вольський лиш починав залицятися, i вони мали йти на «Євгенiя Онегiна», на вечiрню виставу. Вранцi було б зручнiше та й дешевше – молодому полiцейському платили небагато, вiн економив на всьому й дуже тим переймався. Хоча Аннi не признавався, розпускав хвоста, мов той павич. Та вона все розумiла без слiв, хоча й не показувала цього. Навпаки, щоразу старалася пiдiграти, аби додати впевненостi залицяльниковi. Тому, коли почула про пожежу i зрозумiла – iхнi квитки також згорiли, переживала за Івана бiльше, нiж за театральну будiвлю. Людина ж грошi витратила, економила на всьому, трусилася над кожною копiйкою. Квитки не пропали. Вольський вiд образи хотiв був порвати iх, викинути на смiтник. Анна попросила подарувати на пам’ять. Згодом «Кiевлянинъ» надрукував оголошення: за квитками на «Онегiна», не використаними в той злощасний для мiського театру день, пускатимуть на ту ж виставу у Соловцовський театр. Вони сходили, того ж вечора Іван завiв Анну на Володимирську гiрку й там, над Днiпром, попросив ii руки. Символiчно, що саме «Онегiним» трупа закривала перший пiсля вiдновлення Опери сезон. А в чому символiчнiсть ii поведiнки, Аннi ще треба було розiбратися. Вона трималася весь перший акт. Терпiла щосили. Намагалася привертати до себе якомога менше уваги, бо реакцiя на почуте зi сцени справдi виглядала дивно. Всi глядачi чули це. Хтось не надавав особливого значення. Хтось старанно робив вигляд – так треба. Тiльки Анна Вольська що далi, то менше опиралася лоскотанню зсередини. Не витримала на початку другого акту. Добре, сидiли вони в партерi, недалеко вiд виходу, тож Анна мала надiю – актори не зважили на iхнiй квапливий вихiд. Рiдна тiтка Анни грала свого часу в першому та другому мiських театрах, не могла похвалитися головними ролями, трупи в ii час так само не мали постiйного складу. Але яку б роль не давали, лицедiiв на сценi неабияк бентежить, вибивае з колii, дратуе, коли пiд час вистави iз зали починають виходити. Тiтка дуже часто жалiлася на низьку культуру глядачiв, i Анна зробила з того висновки. Та все одно не знайшла в собi сили терпiти довго. Ленського, романтичного Ленського грав старший за персонажа актор. Його старанно намолодили гримом, який сипався просто на сценi, i не помiчати цього було дуже важко. До всього актор мав помiтне черевце. Пузо старанно зменшив корсетом, i щiльно затиснутий живiт не давав повноцiнно дихати. На додачу вiн ще й гаркавив. Якщо давали не комедiю, Анна не дозволяла собi реготати пiд час вистави. Ще й у найбiльш напруженi, драматичнi моменти. Проте смiх рвався назовнi. Бажання смiятися виявилося сильнiшим за вроджену делiкатнiсть та свiтськi манери. Вона дочекалася найбiльш зручного моменту, вислизнула – i нарештi випустила емоцii на волю. 2 – Ми не пiдемо туди бiльше, – сказала Анна, кивнувши Івановi на запнутi важкою оксамитовою завiсою дверi зали. – Не сьогоднi. Вибач. Почую ще раз – буде непристойний скандал. – Нiчого, – Вольський поправив окуляри. – Так навiть краще. Ранiше повернемося додому. Нарештi вiдзначимо посаду. Якби не ти… – Ой, Ваню, припини, – Анна вiдмахнулася вiд чоловiка, мов вiд обридлоi мухи. – Не приписуй менi надмiрних заслуг. Досить того, що ти бовкнув щось подiбне тим газетярам. Мiг би прикусити язика. – Колись же доведеться сказати правду. – Кому? Замiсть вiдповiдi Вольський почав жувати губами. Цiею манерою чоловiк укотре нагадав Аннi такого собi мудрого кролика. Тим часом служитель досi чомусь стовбичив неподалiк. Вона глянула прямо, немов замахуючись поглядом. Той схилив голову в делiкатному поклонi, позадкував, залишивши пару на самотi. І раптом склалося дивне враження: вони з чоловiком тiльки двое в цiлому театрi. – То кому вона потрiбна, твоя правда? – повторила Анна. – Наша, – виправив Іван. – Наша правда. – Наша – таемниця, – нагадала вона. – Ми ж так домовилися. Ти робиш свою роботу. Я час вiд часу щось раджу. Ти можеш слухати мене, можеш не слухати… – Краще слухати, – вставив вiн. – Користi бiльше. – Нехай. Ти зважаеш на моi поради. Злочини розкриваються. Душогуби та iншi лиходii йдуть у тюрму, на каторгу, на шибеницю. – Вiд останнього слова Анну пересмикнуло. Вона повела плечима, бо раптом стало трохи зимно попри розпал лiта, i трохи тихiше продовжила: – Ти доклався до справедливого покарання. Армiя злочинцiв зменшилася на якусь кiлькiсть. Хоча за свое життя ти, як i хтось iнший, не в змозi виполоти, вирвати з корiнням усi цi будяки. Душогуби були до тебе, будуть пiсля тебе. Та, повторюся, не мае жодного значення, хто виводить на чисту воду кожного наступного негiдника. – Для мене – мае, – Іван узяв Анну за плечi, стиснув, подивився iй просто у вiчi. – Вже тиждень крутиться на язику. Хочу сказати тобi це. Навiть слова знайшов, але ж ти не готова слухати. – Я завжди чую тебе, – нагадала вона. – Так, але… – Вольський зiтхнув. – Знаеш, для мене все почалося в майстернi Лiбмана. Вже тодi, коли старий еврей знiмав iз мене мiрку, прийшло: я шию собi новий мундир для новоi посади. Ця посада – чужа заслуга. Твоя, Аню. – Дякую, – Анна легенько всмiхнулася. – Отже, я тобi чужа. – Не пересмикуй, кохана. – А ти висловлюйся точнiше, коханий. Раптом Іван згадав, що вони в публiчному мiсцi. – Не тут. Менi потрiбна iнтимнiша обстановка. – Менi теж. Анна притулилася до чоловiка грудьми, гойднула стегнами. Збоку видовище навряд вiдповiдало усталеним правилам поведiнки на людях. Дозволивши собi, точнiше – iм обом миттевий бешкет, Анна ступила плавний крок назад. Звично потягнула тканину, аби трошки пiдняти край сукнi. Вiдразу ж згадала: вигулювала нову, скроену за останньою модою, до якоi ще не звикла. Нижнiй край уже не витирав порохи з пiдлоги, а сягав кiсточок, вiдкриваючи невисокi пiдбори бiлих лакованих черевичкiв. Іван обсмикнув мундир, напустив на лице солiднiшого, нiж треба, виразу. Чим завжди смiшив Анну: ii чоловiк нiколи не виглядав офiцiйним та строгим. Окуляри давали протилежний ефект – робили Івана несерйозним, навiть слабшим, нiж повинен здаватися мужчина. Саме це привабило в ньому свого часу. І не сприяло кар’ерному зростанню: молодий слiдчий кiлька рокiв скнiв у канцелярii, перебираючи, переписуючи, пiдшиваючи паперовi стоси. Полiцiйне управлiння просто заткнуло Вольським дiрку, яку давно треба було кимось залiпити. Довелося докласти чималих зусиль, аби ставлення до нього помiнялося на теперiшне. Зусилля доклали обое. Новоспечений титулярний радник видобув iз кишенi золотий брегет. Рiч коштовна, щедрий подарунок. Так купець першоi гiльдii Борисов вiддячив слiдчому Вольському за блискучо розкрите вбивство родини його брата. Іван натиснув пальцем на маленький гудзик, вiдкинув кришку. – Ще не пiзно. Справдi, ну його, того гаркавого Ленського. Маемо право на ресторан. – Невже десь е вiльнi столики? – Для Івана Вольського будуть, – чоловiк випнув груди, поправив окуляри на перенiссi. – Хоч у «Гранд-отелi», хоч в «Англiйському». Метрдотелi, Анно, стають у фрунт, як бачать мене. Теж твоя заслуга, насолоджуйся. – Здаеться, мова йшла про iнтимнiшу обстановку. І навряд чи про окремий кабiнет, хай навiть у «Гранд-отелi». Справжнi заслуги люблячоi дружини, – Анна делiкатно наголосила на словi «справжнi», пустивши при тому бiсика, – коханий чоловiк оцiнить у зручнiшому мiсцi. – Я тебе люблю, – прошепотiв Іван, закрив кришку, пiдкинув брегет на долонi. – Не гаймо часу. Нехай нам викличуть сюди вiзника. Вiн дiловито роззирнувся, шукаючи, кому б довiрити цю мiсiю. Погляд зупинився на прочинених дверях буфетноi. Далi стискаючи золоту цибульку годинника, Вольський рушив туди. Анна подалася за ним. Порiг буфету переступили разом. Буфетник, високий вусань iз блискучим, напомадженим волоссям, зачесаним на продiл, та в бiлоснiжному накрохмаленому фартуху, нудився по той бiк шинквасу. Вiн сидiв, пiдперши голову руками, i заглибився у свое, примруживши повiки. Пiд час вистави сюди мало хто заглядав, хiба котрийсь театральний працiвник мiг навiдатися, аби потеревенити. Поява раптових вiдвiдувачiв пожвавила його вечiр. Спершу розплющилося одне око, потiм друге, i враз буфетника мов струмом знизу смикнуло: здригнувся, стрепенувся, вибалушив очi, навiть крекнув. Здавалося, що подружжя Вольських застало його за чимось непристойним, Анна навiть насторожилася. Та вусань швидко опанував себе. Промахнув шинквас бiлим рушником, уперся широкими долонями об стiйку. Ще й подався вперед, усiм своiм виглядом висловлюючи готовнiсть прислужитися й виконати всi забаганки. – Чого зволите-с, ваше благородiе? – Послухай, люб’язний, – Іван видобув портмоне, пошукав у кишеньцi для дрiбноти, повторив: – Послухай-но, люб’язний, пошустри трохи. Екiпаж до входу потрiбен, баришня хоче додому. Ось, маеш. Буфетник зиркнув на срiбний гривеник. – За цi грошi я сам мотнуся кабанчиком, ваше благородiе. Чого не зробиш для такоi людини. – Якоi – такоi? – Газети читаемо-с! – вусань розплився в усмiшцi. – Грамотi навченi-с! – Молодець. Тiльки махом. Тебе як звати? – Гриша. – Дуй, Грицю. Одна нога тут – друга на вулицi. Зажди, коли вже такий спритний, – Вольський поклав перед ним купюру, першу-лiпшу, яку схопили пальцi. – Налий нам по келиху шампанського. – «Парадiзо» з голiцинських пiдвалiв бажаете чи французьке, «Вдова Клiко»? – Французьке, – сказав Іван. – Краще кримське, – не погодилася Анна. – Дама сказала слово, – кивнув Вольський. Буфетник швидко впорався з пляшкою. Звук звiльненого корка вiдбився луною. Наповнивши два келихи, вусань поставив почату пляшку у вiдерце з льодом, пiдхопив його, перенiс до зали, на круглий столик-грибок. – Так зручнiше-с! Іван простягнув келих дружинi, узяв свiй, вони перемiстилися до столика. – А ти знаеш свое дiло, Грицьку. Заробив на чай. Але не барися. – Мене вже тут нема! Буфетник здимiв, навiть не скинувши фартуха. Вольський дзенькнув келихом об келих Анни. – Початок вечора менi починае подобатися. – Закрили театральний сезон, – Анна зробила ковток. – Ми не впораемося, i тобi, милий, доведеться платити за всю пляшку. – Із собою прихопимо. Сядемо в екiпаж – придумаемо, що з нею робити. З наступного мiсяця пiдвищать платню на новiй посадi. Вже на шампанське заробимо, не треба економити на святi. Вольський перехилив напiй гусарським жестом. – Обережно. На тебе не схоже, – завважила Анна. Чоловiк не надто дружив зi спиртним. Дозволяв собi сидри та наливки, власноруч зробленi Христиною. Коли вiдвiдував представницькi застiлля, потягував коньяк, рiдше – казенну горiлку, i то намагався обходитися найменшими порцiями. Навiть виробив власну тактику: вичiкував, коли iншi трапезники приймуть на груди стiльки, що почнуть стежити не за чужими чарками, а за власними. – У життi кожноi людини е моменти, коли вона не хоче бути схожою сама на себе, – парирував Іван. – А вiн тебе впiзнав, до речi. – Хто? – Вольський знову наповнив келих, долив дружинi. – Буфетник. Гриша. Григорiй, – Анна кивнула в бiк дверей, за якими той щойно зник. – То тепер хрест, який я змушений нести. Газетним шпальтам треба дякувати. Мене впiзнають, сама ж знаеш. – Не так упiзнав. – Як це – не так? – Іван завмер iз келихом. – Точно не бачив тебе ранiше наживо? – Пiсля вiдкриття нового примiщення ми з тобою бували в Оперi двiчi. Здаеться, в буфет заходили разок. – Не зрозумiв, – Анна обережно поставила келих поруч iз вiдерцем. – Цей буфетник явно бачив тебе в iншiй обстановцi. Не як театрала. Як полiцейського. Нiколи не допитував його, не викликав до себе в кабiнет? – Я б не забув. Лице прикметне, рожевi щоки чого вартi. Яблука стиглi з нашого саду. – Дивно, дуже дивно, – Анна легенько стукнула нiгтем об кришталевий бiк. – Григорiй злякався, побачивши тебе в дверях. Не вiдразу, а як розгледiв. Я помiтила це. – Звик визнавати твою правоту. Але все одно не можу його згадати. – Та я вiрю тобi, вiрю… Пiсля згадки про стиглi яблука – особливо… Може, менi справдi здалося. Не дiстала задоволення вiд вистави, шукаю, до кого б чи до чого причепитися. – Аню, ти нiколи нiчого не говориш даремно. Тобi нiколи нiчого не здаеться. Повернеться цей вусатий проноза – витрушу з нього всю правду, – зараз Іван говорив напiвжартома. – Здаеться, – хитнула вона головою. – Ти лiпиш iз мене iдеал. Ось що здаеться. А ще – забув у гардеробi мiй подарунок. – Точно! – Вольський ляснув себе по лобi. – Ох я бовдур! Ти щойно довела – без тебе я нiчого не вартий. – Чекай, як пiдемо на вихiд – прихопиш. Келихи ж iще повнi в нас. Дзенькнув кришталь. Другий келих Іван допивав обережно, не так хвацько. – Буфетника цього по смерть посилати, – буркнув невдоволено. – Ти мав справу зi смертю вже кiлька рокiв. І все ж краще не згадувати про неi всуе, – застерегла Анна. – Ой, iз твоiми забобонами, Анно Ярославiвно! Завдання ж просте. Що складного, ну скажи менi? Вiзникiв на Володимирськiй перед театром – греблю гати. Куди буфетник побiг iх шукати? Вниз, аж до Хрещатика? Вiдповiсти дружина не встигла – захеканий Григорiй з’явився, шумно видихнув, наче справдi гасав довкола хортом. – Даруйте-с! Карету зараз буде подано! – Де тебе носило? – Тепер Вольський не грав, справдi гнiвався. – Я б швидше впорався! – Винуватий-с! – буфетник посунув до шинквасу боком. – Ваньки, знаете, то такий прикрий народ. Торгуються, цiни собi не складуть… – Тебе хтось просив торгуватися? – гримнув Іван. – Скажи, тебе хiба про щось таке просили, га? – Ваню, – рука Анни лягла чоловiковi на плече. – Людина просто хотiла краще прислужитися. Ходiмо. – Тепер хай увесь свiт почекае! – Вино помiтно розбирало, вдарило йому в голову. – Всi як змовилися зiпсувати нам вечiр та настрiй! – Якщо ти сам того не захочеш, нiхто тобi нiчого не псуватиме, – примирливо мовила дружина. – Інодi до жiнок варто дослухатися, – Іван повернувся до буфетника всiм корпусом. – Саме так. Як зволите-с, – Григорiеве лице знову розтягнулося в усмiшцi, рум’янець повернувся. – Бажаю вам гарного вечора i доброi, спокiйноi ночi. – Тобi того ж самого. Вольський наповнив свiй келих утрете. Анна не заперечувала, проте свiй вiдсторонила. Іван вiдсалютував буфетниковi, картина мала дещо кумедний, надто вже театральний вигляд. Допивши, витер серветкою вологi губи, без жалю зиркнув на залишки в пляшцi, ступив до шинквасу, легенько ляснув розкритою долонею. Григорiй миттю вiдрахував решту, з напiвпоклоном простягнув. Вольський пiдкрутив краечок свого вуса, постукав по купюрах зiгнутим указiвним пальцем: – От хитрун. Гляньте, Анно Ярославiвно, на цього вишкребка. – Іване Дем’яновичу, тебе сьогоднi тут усi запам’ятали. Закриття сезону вдалося. Аннi чоловiк подобався саме таким – з ноткою ексцентрики. Бачила його таким не часто. Служба обмежувала певними рамками поведiнку слiдчого, а вiднедавна – помiчника головного слiдчого розшуковоi полiцii Вольського. Вплела свою правицю в його пiдставлений лiкоть. Буфет, а заразом – театр подружжя залишило з вiдчуттям не знати якого, та проте все одно виконаного обов’язку. 3 Задуха сягнула пiку – вiдчувалася так, що помацати можна. Почала густiшати глибоко по обiдi, виростаючи з традицiйноi киiвськоi лiтньоi спеки. Кияни звикли до неi, хоч це не означало, що погода подобалася. Анна виросла у Верхньому мiстi, у затiнку Липок, i, як бiльшiсть мiстян, не надто зважала на погоднi перепади. Жила з цим, бо з цим же й народилася. Проте кiлька останнiх рокiв киiвське лiто нагадувало про себе частiше й не надто приемними речами. Мiсто повiльно, але впевнено розросталося. Сюди перебиралося бiльше народу, тож зросла й кiлькiсть екiпажiв. Кiнськi пiдкови та важкi металевi колеса збивали вгору пилюку, торгiвцi худобою гнали свою живнiсть центральними вулицями, а за караванами роiлися мухи з гедзями. Тож сухий пил осiдав у легенях, налипав на одяг, а вбрання, своею чергою, прилипало до розпарених тiл. Єдиний порятунок – оминати Хрещатик та прилеглi вулицi. Залишатися в тiнi власних садиб, провадити евакуацiю на околицi, знiмаючи дачi в Пущi, Русанiвських садах чи ще далi, ближче до Гореничiв. Або – лiтувати на Трухановому островi, ближче до днiпровськоi води та приватних купалень: загальнi, мiськi, дешевi Анна не сприймала пiсля першоi ж спроби. Густа задуха, подiбна до тiеi, у яку пiрнуло з театру подружжя Вольських, передувала вечiрнiй грозi. Влiтку вони не аж так дивували, були не менш звичним, нiж спека, явищем. А для втомлених городян – приемнiшим. На короткий час повiтря робилося свiжiшим, дихалося легше, хоча коротка сильна буря могла завдати комусь збиткiв. Передчуваючи чергову примху стихii, особливо наполоханi люди всякий раз боялися ураження блискавкою, ще й не дай Господь кульовою. Анна вважала себе сучасною, освiченою жiнкою, якiй не пасувало б зважати на подiбнi забобони. Щоденного прикладу Христини з неi було досить. Дiвчина сiльська, там рясне намисто можливих та неможливих страхiв, iз цим нiчого не вдiеш, мiсто iх не витравить навiть через три поколiння. І все ж таки щоразу, коли погода обiцяла перетекти зi спекотноi на грозову, Анна не могла вiдмовитися – брала чудернацьку старомодну парасолю з громовiдводом. Нинi покiйна Іванова матiнка колись привезла ii з Парижа, на той час то був шик, останнiй писк киiвських модниць. Вважалося, що така парасоля врятуе вiд удару блискавки, а запорука тому – довгий тонкий ланцюжок, що сягав землi й мусив неодмiнно волочитися нею. На щастя, анi власницю, анi жодну з ii подружок та знайомих громом не вбило. Лиш Анна не гарантувала, що iх уберегли саме такi громiздкi аксесуари. Виходячи з дому нинi, Анна вкотре не змогла опиратися Христиному натиску. Тож лишила парасольку разом iз чоловiковою тростиною. Палиця червоного дерева мала круглий набалдашник, була важкуватою, саме тому виглядала солiдно. Анна поклала на неi око, щойно побачила у вiтринi галантереi Мiхельсона. Привабив найперше вигляд: будь-кому додасть ваги, а тим бiльше – ii чоловiковi. Нова, вища посада сама по собi вимагала поважного сприйняття. Іван, як бачила собi дружина, повинен лише стояти, мовчати й пильно дивитися на спiврозмовника крiзь скельця окулярiв. Стискати при цьому набалдашник тростини не зайве. Ефект вийде, який треба. Створить героiчний ореол до, чесно сказати, зовсiм не героiчноi зовнiшностi слiдчого Вольського. Це ж Анна свого часу полюбила його саме за це – постiйнi, безперервнi спроби довести, ствердити питомо чоловiчi якостi. Бо матiнка-природа надiлила Івана зовнiшнiстю, яка не давала змоги сприймати його серйозно, справжнiм мужчиною. Купила за власнi заощадження – вiд колишнього вчителювання ще трохи лишилося. Екiпаж чекав бiля бровки мощеного хiдника. Іван елегантно перекинув тростину з правоi руки в лiву – бавився так, вiдколи отримав дарунок. Випередив Анну на кiлька крокiв, подав руку з легким поклоном, допомiг сiсти. Потому вмостився в коляску сам, тицьнув набалдашником у спину бородатого сутулого вiзника. Той цмокнув на коня, сiпнув вiжками, коляска рушила з мiсця й вiдразу ж звернула праворуч, на Фундуклеiвську. – Швидше б ти рухався. Чуеш грозу? – Іван шумно потягнув нiздрями повiтря, уже ледь-ледь вологе. – Зараз як полле! Анна лиш тепер звернула увагу – вони iдуть у колясцi з низько опущеним верхом. – Хай би пiдняв, – кивнула назад. – Хай би не барився, – Іван цикнув зубом. – Навiть цiкаво, чи випередимо зливу. Мовби у вiдповiдь далеко з правого боку гримнуло. Раз – несмiливо, нiби прокашлюючись, розминаючись. Вiдразу вдруге – сильнiше, хазяйським тоном. – Десь над нами бахкае, – Анна тицьнула гостряком парасолi в бiк грому, враз стрепенулася. – Чекай, а куди ми iдемо взагалi? – Як – куди? Додому. Чи нi? – здивувався чоловiк. – Куди прямуеш? – аби вiзник напевне зрозумiв, до кого запитання, вона торкнула його нижче спини парасолем. – Так на Татарку[4 - Мiсцевiсть у Киевi, розташована на узгiр’i мiж Подолом та Лук’янiвкою. Назва походить вiд поселення етнiчних татар, ремiсникiв i торгiвцiв. Активна ii забудова почалася з другоi половини ХІХ ст.], – вiзник лишався спокiйним, знову ляснув коня вiжками. – Бачиш? Що не так, Аню? – пальцi торкнули лiкоть. – Татарська вулиця! – голосно мовила вона. – Будинок тобi покажуть! – Не звольте хвилюватися, панi, – прогудiло у вiдповiдь. – Скоро довезеш – накину, – пообiцяв Іван, сiв до дружини пiвобертом. – Ти сьогоднi аж надто пiдозрiла. То буфетник не так дивиться, то ванька не туди везе. – Везе вiн якраз туди, – Анна говорила, ширяючи думками далеко звiдси. – Але поiхав ранiше, нiж йому сказали адресу. – Ой, заради бога! Вiд Опери вiн iнакше не поверне! У нього, Аню, iншого маршруту нема. – Є. – Не розумiю, для чого зараз оця твоя впертiсть. – Сама не розумiю, – Анна труснула головою, поправила кучерi пiд капелюшком. – Звичка зважати на дрiбницi. – Корисна в моiй… нашiй роботi. Зовсiм зайва, коли ми випили шампанського й вiдпочиваемо. І… – чоловiк витримав паузу, яку роблять, перш нiж виправдатися, – i про те, що хотiли, поговоримо вже завтра. Вибач. Знаю, в тебе були певнi думки, почути iх – найперше мiй iнтерес. – Може, й так, – Анна закусила нижню губу, знову труснула головою, тепер – сильнiше, сказала бiльш упевнено, твердо: – Справдi, ти правий. Інколи кориснi звички бувають дурними. А думки – чому були? Вони е. Але згодна. Не зараз же говорити на серйознi теми. Завтра маемо цiлий день. І свiжi голови. Копита прудко цокали брукiвкою. Гуркотiли важкi негумованi колеса. Невпинно сунула гроза. 4 Дощ упав на них, щойно екiпаж заiхав на звивисту Татарку. Перед тим червневi сутiнки враз перетворилися на темряву. Все довкола мовби хто накрив чорною рядниною, аж завмер вiд несподiванки кiнь. Та щойно Іван зiбрався гаркнути, як над ними вибухнув грiм – i мовби прорвав дiрку в небеснiй твердi. Важкi краплi не падали рясно-густо – лилися щiльним потоком. Анна нiколи не бачила водоспаду наживо, лише на картинках у «Довкола свiту». Зараз дiстала нагоду уявити, яка вона насправдi – нестримна, гуркотлива стихiя. Так виливаеться вода з вiдра, але цього разу вiдро було величезним. Люди ж для того, хто поливав, виглядали дрiбними, нiкчемними створiннями, яких iз земноi поверхнi можна змити отак, за один прийом. Умент намокли всi трое – розкривати парасольку вже не було потреби й не мало сенсу. Анна пирхнула, як роблять купальники, невдало пiрнувши й наковтавшись рiчковоi води. Інстинкт кинув ii в розкритi Івановi обiйми. Чоловiк притиснув ii до себе обома руками, ногою копнув передок, заволав, перекрикуючи гуркiт грому: – Жени! Шмарклi жуеш тут! При Аннi вiн нiколи – гаразд, майже нiколи не був грубим. Хоча на службi дозволяв собi ще й не таке. Полiцейська робота зобов’язувала, там мало хто стежив за язиком i свiтськими манерами. І все ж ii трохи збентежили нiчим не виправданi рiзкiсть та злiсть. Вiзник не винен, що почалася злива. А Вольськi, своею чергою, могли пересидiти й напевне перечекали б негоду, додивляючись виставу. Тож провину за те, у що втрапили, Анна мимоволi переклала на себе. Хай би вже чоловiк на неi сварився – хоча за п’ять рокiв шлюбу подружжя Вольських не дозволяло собi сварок нiколи. Гаразд – майже нiколи. Тим часом вiзник i без команди погнав. Точнiше, смикнувся, побiг чвалом уперед кiнь, прискорений громом i вiдчутно наляканий блискавкою. Вона криво, навпiл розколола небо точно над ними. Анна втягнула голову в плечi, лице щiльнiше заховала в оберемку Іванових обiймiв. Майнуло – ось зараз яскравий гостряк блискавки прониже ii наскрiзь. Так, мабуть, виглядав гнiв Зевса-Громовержця з давнiх мiфiв: у дитинствi зачитувалася iсторiями про грецьких богiв. Кiнь заiржав – тепер блискавка сяйнула лiворуч. – Куди! Сюди, чорт забирай! – Чого лаетесь, пане?! Я звiдки знаю, куди вам треба? Коляска справдi проскочила поворот на iхню вулицю. Вiзник натягнув вiжки, лаючись уголос i не жалiючи вух дами-пасажирки. Кiнь уперто тупцяв на мiсцi, мiсив грязюку копитами, не бажав розвертатися й подав невдоволений голос iще кiлька разiв. Суцiльний потiк iз неба поволi перетворювався на великi, звичнiшi дощовi краплi. – Звiдси добiжимо скорiше! – вигукнув Іван. – Без того вже мов хлющi! – Моя сукня! – Анна мало не плакала. – Моi черевички! – А мiй мундир! – парирував чоловiк. – Побiгли, кажу! – Христя помре, як побачить! – Ага! Христя нас переживе! Гайда! Скочивши з коляски на мокру землю, Вольський простягнув руки. Анна наважилася, ступила за ним. В останнiй момент згадала про парасольку й тростину. Потягнулася по речi, аж тепер утратила рiвновагу на слизькому. – Ай! Вони впали разом – Іван таки встиг пiдхопити дружину, але не втримався, повалився разом iз нею. Лиш в останнiй момент йому дивом удалося розвернутися так, аби Анна опинилася на ньому зверху. – Та що ж ви так, пане! От же ж горе! Вiзник поквапився на допомогу, хоч навряд аж так хотiв цього. Анна вчепилася в простягнуту руку, ванька пiдняв ii сильним ривком. Боком вiдступивши до найближчого дерева, Анна схопилася за стовбур. І тут знову ii прорвало, як допiру в театрi – зареготала дзвiнко, нестримно, голосно, немов заповзялася заглушити смiхом грозу. Нiби навмисне гуркiт послабшав, почав ущухати. – Смiшно тобi, – буркнув Іван, обережно стаючи на ноги. – На себе глянь… – А ти – на себе. Блискавка сяйнула в повнiй тишi, це додало чогось лиховiсного. – Я той… Звиняйте, пане… Їхав би собi… Анна й забула, що на них досi дивиться вiзник, котрий ще й зробився раптом рятiвником. Машинально поправила сукню. Аж тепер зрозумiла: капелюшок злетiв iз голови при падiннi. Грозовий вечiр ставав свiтлiшим, природнiшим, а черговий вiдблиск iз неба висвiтив утрату. Пiд правою Івановою ногою. – Та iдь уже, iдь! – вiдмахнувся Вольський. – Грошi, – нагадала Анна. – Тьху, справдi… Вольський iз помiтною огидою полiз у кишеню мундира. Видобув портмоне. Нахилився, аби хоч якось прикрити вiд дощу грошi. Пiднiс ближче до очей, пошукав i знайшов рубль. Подумавши, доклав полтину, тицьнув вiзниковi. Той, помацавши, бовкнув обережно: – Докинути б треба. – За дощ? То до небесноi канцелярii! – вiдрiзав Іван, ховаючи шкiряне портмоне назад. – Подякуй краще, що я з тебе не вирахував. – З мене? – Ага. За задоволення. Утративши до ваньки iнтерес, Вольський нарештi помiтив, що втоптав капелюшок дружини в багнюку. – Та що ж таке сьогоднi! – вiн нагнувся. – Не чiпай! – зупинила Анна. – Лиши його! Я це на голову бiльше не надягну! – Завтра поiдемо по новий! – А сьогоднi нарештi ходiмо додому! Дощова стiна ставала дедалi рiдкiшою. Краплi вже не були такими важкими. Розвиднювалося, гримiло не так, вiдкочувалося далi. Блискавка знову нагадала про себе, але теж блякнула. Вiзник нарештi розвернув коня, тримаючи за вуздечку, почалапав назад неширокою вулицею. – Стiй! – крикнула Анна навздогiн. – Що? – запитали обидва, чоловiк i ванька. – Речi ж! – нагадала вона. Ляснувши себе долонею по лобi, Іван добiг до коляски, пiдхопив з-пiд сидiння тростину й парасолю. Тепер коляска могла iхати. Вольський же посунув на Татарську, стискаючи парасолю в правицi, тростину – в лiвицi. Анна знову реготнула. – Згоден. Виглядаю, мов коханець iз дешевого водевiлю. – Коханцi недолугi й у дорогих водевiлях, – Анна ступила кiлька обережних крокiв, притримуючи подiл сукнi з обох бокiв. – Я смiюся тепер, бо уявила лице Христини. – Їй, бiдолашнiй, буде не до смiху. Сваритиме. Причому, Аню, чортiв перепаде менi. Це ж я тебе не бережу. У грязюцi викачав. – Як тодi, пам’ятаеш, у Межигiр’i. Коли ти мене ледь не втопив. – А ти лише попросилася закинути вудку з човна, – пригадав Іван. – Як на лихо, клюнуло. Ти сiпнула волосiнь, шубовснула через бортик у воду. – Ти – за мною. Як був, у костюмi. І штиблетах. – Пiджак усе ж скинув. І канотье. – Добре, що я вмiю триматися на водi. Потiм ми пливли за човном, його ж вiднесла течiя. Зараз Анна дивувалася сама собi. Обое змокли, вивалялися в багнюцi, затишком i не пахне. Та все одно чомусь лишалися пiд дощем, ще й згадували кумеднi, справдi приемнi для обох пригоди. – Ми боiмося йти додому, пiд Христин гнiв, – Вольський нiби прочитав ii думки та пояснив поведiнку. – Ти боiшся, – уточнила Анна. – Мене наша мила Христина пальцем не зачепить. Лихим оком не дряпне. І взагалi: викрутить, мов рушника праного, не дасть роздягнутися. – Треба перевiрити. Тримай. Іван простягнув дружинi праву руку. Анна взялася за край парасольки, потiм – за чоловiкiв лiкоть. Так, вдивляючись пiд ноги й далi просякаючи лiтнiм дощем, вони подалися до своеi садиби – четвертоi праворуч вiд початку вулицi. Спершу Анна не сприйняла рух попереду як щось реальне. Вiтер шмагав дощовими струменями, гойдав дерева й кущi, якими щедро заросла Татарка i якi не заважали мешканцям, навпаки, додавали затишку, навiть iнтиму. Але вже за мить уклякла разом iз Іваном – з-за бузкового куща, що розрiсся неподалiк вiд iхнього будинку, виступила темна постать. 5 Блискавка й грiм ударили водночас, знову над головами. Короткий, миттевий вiдблиск вихопив iз мокроi темряви лице – незнайоме, молоде, вкрите рiденькою борiдкою. Анна встигла помiтити студентську тужурку, натягнутий низько на лоба кашкет, навiть трiщину на лакованому козирковi. Погляд метнувся нижче, за рукою незнайомця. Гримнуло. У блискавичному свiтлi – лезо. – ВАНЮ! Крик потонув у громовому гуркотi. – АНЮ, НАЗАД! – гаркнув Вольський. Не дочекався – сам ступив наперед, затулив дружину спиною. Незнайомець насувався, проте якось дивно. Невпевнено, приставними кроками, виставлена вперед озброена зубата рука тремтiла. Втiм, Анна нiколи за двадцять вiсiм своiх рокiв не бачила так близько озброеного бандита. Їй дотепер не погрожували ножем анi вдень, анi вночi. Тож не знала, не розумiла, не уявляла, як мае дiяти нападник. Зате iнстинкт пiдказував, як слiд дiяти iй. – ПОЛІЦІЯ! – вигукнула на всю силу легень. – ДОПОМОЖІТЬ! ПОЛІЦІЯ! ВБИВАЮТЬ! Або iй здалося, або лиходiя ii пробi лиш пiдштовхнуло, прискорило його рух. Пiд супровiд нового удару грому, освiтлений кривою блискавкою, вiн кинувся вперед, махаючи небезпечною для життя рукою навхрест. Іван устиг випередити, останньоi митi ухилився, уникнув вiстря. Дотепер обидвi його руки лишалися зайнятими. Вольський заметляв перед собою водночас парасолею i тростиною – так людина зображуе лопатi млина. Рухаючись таким чином, вiн пiшов у контратаку. Нападник заледве встиг уникнути влучного удару – парасоля лиш збила з нього картуза. Вловивши розгубленiсть, Вольський пожбурив парасольку гостряком уперед на нападника, немов тубiльський мисливець – списа. Темна постать не встигла ухилитися. Кидок, хай не дуже зграбний, таки виявився влучним. Змусив зойкнути, це був перший почутий вiд нього звук. – Ага! Не лiзь! – гаркнув Вольський. Чоловiкове попередження навiть для Анни не виглядало переконливим. А нападниковi, схоже, парасоля шкоди не завдала. – Грошi, – процiдив вiн. – На бочку. Грошi. Іншоi вимоги не слiд було й чекати. Але й тут Анну щось пiдозрiле зачепило за вуха. Дивувало й iнше: вона раптом почала трохи менше боятися. Що заспокоiло, притлумило первiсний страх – не могла собi пояснити, на потiм вiдклала. – Я вiддам, – мовив Іван рiвним голосом, який усе ж таки трохи тремтiв. – Чуеш мене? Я все вiддам. Стiй на мiсцi, де стоiш. Гримнуло вже тихiше й далi. Виставивши перед собою лiвицю з затиснутою тростиною, помахавши для чогось важким набалдашником, Іван полiз у праву кишеню, куди ось щойно поклав портмоне. Анна не встигла попередити чоловiка вчасно – темна постать ураз стрибнула вперед, скорочуючи вiдстань. Цього разу Вольський виявився ще спритнiшим. Рухом управного танцiвника перемiстився вбiк, не вiдступаючи при тому вiд Анни, замахнувся, опустив набалдашник на вбивчий кулак. Чи удар вийшов сильним та мiцним, чи нападник не чекав спритностi вiд жертви – вiн зойкнув, вилаявся, та все ж ножа не впустив. – Я вiддам усе! – повторив Вольський голоснiше. – Бери й тiкай! Нiхто за тобою не гнатиметься! – Іди! – долучилася Анна. – Забирай грошi, йди геть! – i хтозна для чого бовкнула: – Грошi й годинник. Золотий. – Навiть якщо за половину цiни продаси… Договорити нападник не дав. Ледь зiгнув ноги в колiнах. Чи шморгнув носом, чи видихнув, чи… Анна не могла повiрити, що саме почула, який незвичний для грабiжникiв звук запiдозрила. Саме цей подив збентежив, загальмував думки та рухи. А наступноi митi вклякнула, зацiпенiла, ноги неначе вросли в мокру землю. На ii очах вiдбувалося дiйство, у яке не могла повiрити. Не готова була визнати, що бачить усе не на сценi, не на екранi iлюзiону, не на книжковiй картинцi чи малюнку в журналi про пригоди й мандри. Блискавка вкотре вихопила з мокроi дощовоi темряви лезо. Зараз воно блиснуло якось по-особливому лиховiсно. Іван переклав тростину, свою едину зброю, у праву руку. Замахнувся нею знову, тепер – iз намiром ударити точнiше, влучити в голову, хоч якось вiдлякати лиходiя. Темна постать заступала шлях до iхнього будинку, i Вольський розвернувся так, аби нападник повторив його рух, став боком, вiдкрив прохiд на вулицi. – Аню, бiжи! Бiжи! Бi…а-а-а-а! Чоловiк ураз захлинувся, перша думка – вiд дощу, хай злива майже вщухла. Потiм Анна побачила, як Іван почав осiдати. Темна постать стояла над ним, рука з ножем опустилася раз, iще раз, iще. – Нi, – вона заперечила побачене, повторила тим самим тоном. – Нi. – Та враз глибоко зсередини вирвалося оглушливе, розпачливе й жалiбне водночас: – НІ! НІ! НІ! Тiло знову набуло здатностi рухатися. Перший порив – уперед, на допомогу чоловiковi, який лише втратив рiвновагу. Та ступила тiльки два невеличких кроки. Нападник заступив жертву, знову вивергнув той самий дивний, зовсiм не властивий для грабiжникiв iз ножами звук. Спершу затрусив головою. Потiм – виставив лезо, ступив до неi. Гримнуло й блиснуло. Це було останне, що побачила Анна Вольська перед тим, як земля гойднулася i зробилося темно й тихо. Роздiл другий Жало?ба, день десятий. – «Голубонько моя». – Обручка панi Романцовоi. – Московський засланець. – Босяк 1 – Уже туго. Досить. Христина все ж дозволила собi пiдтягнути шнурiвку ще трохи. У неi були сильнi руки, з корсетами своеi королiвни нiколи не морочилася довго. Особливо з новомодними, вкороченими. Їх почали рекламувати в газетах не лише як такi, що роблять жiнку вiльнiшою та краще пiдкреслюють форми, а й також е анатомiчно здоровими. – Досить, – повторила Анна. Вона не сердилася. Часом сварила Христю, коли вважала – е причина. Проте зараз, десять днiв по тому, як у неi на очах зарiзали чоловiка, не було сил анi сваритися, анi гнiватися, анi плакати. А сили Аннi потрiбнi, особливо – тепер. Мусила набратися iх перед задуманим вiзитом. – Не ходили б ви, Я?рiвно, туди сьогоднi, – Христина вiдступила, глянула на панi критично, оцiнююче, звично в таких випадках примруживши лiве око. – Хай вляжеться все. – Вляжеться? – Анна вiдвернулася вiд люстра, зиркнула через плече. – Що вляжеться? Ти думаеш, коли говориш, чи аби щось бовкнути? – Ой, звиняйте, – круглi Христинi щоки запалали. – Я ж просто, я ж нiчого… – Все в тебе просто, – Анна поклала руки на обтягнутi корсетом боки. – А в мене, тобто у нас iз тобою, все вiдтепер дуже непросто! – У нас? – молодиця подалася вперед, в очах блимнув радiсний вогник. – То не женете мене? – Хiба сама навчуся шнурувати корсет, прати i готувати, – Анна не жартувала. – Ми лишилися самi. Я вбита горем, слабка. Але не дурна, щоб вигнати на вулицю помiчницю. Яка, до всього, знае все, про що говорилося i що робилося в цьому домi. – Ви, королiвно, найрозумнiша жiнка на свiтi! – у словах Христини – жодних лестощiв. – Таких мудрих голiв на весь Киiв нема! Та де Киiв – у всiй губернii не знайдеш! Сказала б навiть – у всiх губернiях довкола! – За iншi не розписуйся, – тепер Анна дозволила собi легенько всмiхнутися. – Та сперечатися не буду. І коли вже я хоча б наполовину така мудра, якою ти мене бачиш, – мушу подбати про наше з тобою майбутне. Треба якось утримувати себе, цей дiм, тобi платня теж потрiбна. – Я обiйдуся! – квапливо видихнула Христя. – Невже? – Анна пiдняла брову. – Ти, може, й обiйдешся якось. А твоя родина? Христина закусила нижню губу, шморгнула носом. – Ви ж знайдете його, душогубця проклятого? – Задля того до пана Харитонова йду, – цим Анна пiдвела пiд розмовою риску. – Звари менi кави краще. – Мо’, чаю з м’яти? Листячко свiжеcеньке, зраночку в саду вирвала. – М’яти вже досить. Стiльки перепила ii цими днями, пахне кругом. Навiть там, де ii нема. Занадто й не здраво. Тепер менi, навпаки, краще бадьоритися. – Ох, бойова ви, королiвно. Ловка! – Без тебе знаю. Роби каву, часу мало. Пан Харитонов – зайнята особа. Хоч ми з ним домовилися вчора, довго навряд чекатиме. Лови? його потiм. Залiзо кують, поки воно гаряче. – Той ваш Харитонов – холодний. Крижина, бр-р-р, – Христя скривилася. – Бачила його вчора. Баньки – наче в дохлоi риби. – Тим бiльше потрiбнi сили для розмови з таким. І холодний розум. Вари каву, Христино. Залишившись сама у спальнi – десять днiв тому затишнiй, подружнiй, тепер самотнiй, вдовинiй, – Анна неквапом почала вдягати сукню. Довго не морочилася з вибором. Жалоба тривае, взяла чорну, строгу, без оздоб. Одягалася перед великим, на повний зрiст, дзеркалом. Люстро було забране у важку рiзьблену дерев’яну раму i мiцно стояло на широких нiжках – майстер-рiзьбяр вiдтворив кiгтястi лев’ячi лапи. Розправивши складки на тканинi, Анна завела руки за спину, почала неквапом защiпати гачки. Впоравшись iз третiм, зупинилася. Глянула у дзеркало, схиливши голову набiк. Оцiнила. У люстрi – особа, котрiй горе не докинуло вiку, як це часто трапляеться. Хiба лице досi лишалося блiдим, що цiлком влаштовувало Анну. Завдяки неприроднiй блiдостi з носика зникли, – гаразд, майже зникли, – дрiбки ластовиння. Матiнка, яка померла вiд сухот за мiсяць до iхнього з Іваном весiлля, через що шлюбну церемонiю пересунули, запевняла: так проявилися ознаки однiеi з родових гiлок. Анi вона, анi тато, який три роки тому одружився вдруге та перебрався у маеток дружини аж пiд Новгород-Сiверський, ластовиння не мали. Зате, зi слiв матерi, такою прикметою природа щедро обрадувала ii прадiда по материнськiй лiнii, Левка Лемеша, який служив при Кириловi Розумовському. Але вже його син помiняв прiзвище на росiйський лад, тож у дiвоцтвi Анна була Лемешевою. Їi дратував власний носик, пiстрявий, мов перепелине яечко. З ним виглядала зовсiм по-дитячому. Дарма, що вiд матусi успадкувала пишнi груди, предмет таемноi, а то i явноi заздростi знайомих i незнайомих жiнок. Бажання мати великi перса змушували пiдкладати пiд корсети вироби зi шкiри, обтягнутоi атласом. Вони надувалися i виглядали привабливо, якщо, звiсно, повiтря не починало виходити назовнi у найменш пiдходящий для того момент. Але ластовиння на носi, ще й у купi з невисоким зростом, робили з Анни не жiнку в розквiтi сил, а когось на кшталт пiдлiтка-недоростка. Тривалий час у будь-якому товариствi, на будь-якому прийняттi на неi дивилися, немов на дитину, котра затесалася серед дорослих випадково. Або – навпаки, навмисне, через бажання чимшвидше знайти жениха. Отак вони з Іваном Вольським i здибалися. Його так само не квапилися сприймати серйозно. Вважали недолугим пiдлiтком, котрий уперто лiзе не в своi справи. Вже коли вони зблизилися, Іван, червонiючи й навiть затинаючись, признався: часом знаходилися охочi дати йому щигля, просто так, забави ради, аби вирости у власних очах. Перша, хоч i не остання причина, чому Анна дозволила собi взятися за чоловiковi справи. Коли рипнули дверi, вона не повернулася на звук. Нiкого, крiм Христини, в будинку нема й бути не може. За мить та з’явилася у дзеркалi позаду Анни, у руцi – чашка на блюдечку. Спальню вiдразу заповнив аромат свiжозвареноi кави. – Дякую. Не вiдводячи погляду вiд люстра, Анна простягнула руку. Христя пiднесла блюдце ближче. Анна не поспiшала брати, тепер дивилася на iнше вiдображення. Дивно: молодi жiнки були майже ровесницями. Христина навiть молодша на два роки – але мало коли iй давали справжнiй вiк. У кращому разi накидали рокiв п’ять-сiм, а найчастiше кликали тiткою, а то й бабою. Все через опецькувату статуру. Природа надiлила Христю широкою кiсткою, вiд чого вона виглядала тлустою. Обвiтрене лице теж додавало рокiв. Голос звучав густо, низько, i якщо не бачити – старша жiнка балакае, а то й справдi стара баба. Сама Христина не журилася, приймала себе такою, якою створив ii Господь Бог, i свято вiрила – рано чи пiзно знайде собi жениха. Хоч до Киева ii вiдправили не по те. Христина Попович була далекою родичкою Івана Вольського, племiнницею двоюрiдного брата чи щось таке. Жила родина на Полтавщинi, десь пiд Лохвицею, мала невеличку цукроварню i чотирьох дiтей. Їхнi нещастя почалися, коли в будинок ударила кульова блискавка. Стояло посушливе лiто, оселя зайнялася миттю, люди вибiгли в чому були. Поки народ збiгся на допомогу, гасити було вже нiчого. Поповичi без того мали борги, раптовi злиднi загнали iх у ще бiльшi, тож незабаром економiю довелося продати. Вiд непосильного навантаження батько сiмейства злiг, i його дружина не знайшла нiчого кращого, як кинутися в ноги киiвському родичевi. Не мала iнших варiантiв для вибору. Бо саме тодi, пiвтора року тому, iхнiй родич зробився знаменитим на все мiсто, та де – на всю губернiю. Газети просто не мали права оминати увагою успiхи Вольського, а один найспритнiший журналiст, Глiб Коваленко, навiть почав занадто набридати. Мовляв, не Путiлiним[5 - Путiлiн, Іван Дмитрович (1830–1893) – перший начальник розшуковоi полiцii Санкт-Петербурга.] единим, Киiв вiдтепер теж мае свого великого сищика, гiдна вiдповiдь столичним штучкам. А також, додав без зайвоi скромностi, власного Шевлякова[6 - Шевляков, Михайло Вiкторович (1865–1913) – росiйський журналiст, письменник. Автор першоi збiрки оповiдань про пригоди Івана Путiлiна, яка була свого часу дуже популярна серед читачiв.]. Іван тодi навiть загорiвся, адже слава впала на нього несподiвано-неждано, вiн не готувався до такого – але ж як приемно, чорт забирай! Проте Анна вiдрадила, навчила, як слiд говорити з писакою. Дiставши вiдлуп, Коваленко не заспокоiвся, став добровiльним лiтописцем справ слiдчого Вольського, вiдтодi друкував у «Киiвських губернських вiдомостях» по нарису, намагаючись створювати по одному щомiсяця. А в квiтнi приходив знову, хвалився – назбирав на книжечку, навiть знайшов, хто надрукуе. Справа лише в добрiй волi Івана Дем’яновича. Хай би пiдписав дозвiл на використання його прiзвища. Ще й грошi за те може мати… На той час Христя вже жила у Вольських. І Анна не уявляла, як ранiше обходилася без ii допомоги. Це едине, чим Іван мiг допомогти далеким родичам, аби не бачити iхнiх слiз. Вiд часу, коли справи на службi пiшли вгору, дозволив собi покласти Христинi платню. Цiлком достатню, аби хатня робiтниця вiдсилала значну частину грошей додому й не надто обдiляла при тому себе. Анна категорично не приймала слiв служниця чи прислуга, вiдразу назвавши Христю помiчницею. А це виявилося справдi так: попри старання матерi, з Анни не виходило доброi господинi. Вона не вмiла куховарити: чоловiк попервах отримував до столу недосолене чи пересолене, горiле, недоварене, словом, не надто смачне, не могла дати лад саду, хоча квiтник пiддався легко. Єдине, що iй далося – мереживне плетиво, тут вона пишалася собою. Проте плетиво для неi з якогось часу перестало бути просто забавою, рукодiллям, способом зайняти себе на дозвiллi. Їi мiднi спицi рухали чоловiковi справи – i вiн знав те й цiнував. Не зводячи з себе очей, Анна пiднесла чашку з кавою до губ, вiдставила мiзинець. Застигла так, вiльною рукою защепнула ще один гачок на комiрцi. Ковтнула, поправила пасмо волосся бiля лоба. – Гарна ви, Ярiвно. Гарнюня, – не стрималася Христя. Опинившись у Вольських та проводячи з Анною бiльшiсть свого часу, Христина попервах плуталася. Звертання бариня i барин тут не прийняли. Як називати хазяiв, нова пожилиця не знала. Зiйшлися на Дем’яновичу, а далi вийшло складнiше. Помiчниця чомусь ламала язика, вимовляючи iм’я по батьковi Анни. Нарештi скоротила Ярославiвну до Ярiвни, що видалося Вольським навiть дуже оригiнальним. Потiм якось розговорилися, i Христя дiзналася: батько, Ярослав Лемешев, нарiк доньку на честь доньки старокиiвського князя Ярослава, тiеi, що стала французькою королевою. Почутого виявилося досить, аби хатня робiтниця почала iменувати свою благодiйницю королiвною, не iнакше. Анна й тут не сперечалася, було в цьому звертаннi щось вiд старовинних казок. Їх вона в дитинствi дуже любила. – Допоможи волосся вкласти. У мене досi руки тремтять. – Бiдненька моя… – Не жалiй. Треба далi жити. Краще удачi побажай. 2 Господар кабiнету особисто взяв важкий, оббитий шкiрою стiлець, поставив бiля столу. – Прошу, Анно Ярославiвно. Будьте як удома. – Тiльки тепер згадала: нiколи не була в чоловiка на службi. І взагалi, не бувала тут у вас. Анна обвела рукою примiщення. – Ой, я вас умоляю, голубонько моя! – Харитонов награно сплеснув руками. – Що робити в нашiй казеннiй конторi пристойним людям! Тут полiцейське управлiння, сюди вбивць доставляють, бандитiв, грабiжникiв. Та присядьте, присядьте, в ногах правди нема! Цвiркун. Так Анна охрестила для себе Юлiя Харитонова, щойно побачила чоловiкового шефа вперше. Головний слiдчий киiвськоi розшуковоi полiцii був високим i худим. Коли Іван два лiта тому представив iх одне одному на Володимирськiй гiрцi, пiд час молебну з нагоди хрещення Русi, Юлiй Маркович був одягнений у темно-зелений костюм i на додачу мав на головi чудернацький гостроверхий капелюх, явно нiмецькоi моделi. У цивiльному гроза злочинцiв помiтно почувався нi в сих нi в тих, i Анна ще тодi завважила – статський радник Харитонов, напевне, належить до тих, кому затишнiше в казенному офiцiйному мундирi. Але щойно Іван познайомив ii з другою половинкою шефа, запитання вiдпали. Дружина здавалася рокiв на десять молодшою за Юлiя Марковича, стежила за останнiми модними фасонами. Тож чоловiк, хоч-не-хоч, мусив бодай на широкий загал вбиратися не так, як на службу. Аби не виглядати поруч iз молодою активною дружиною сухарем. До всього панi Харитонова макiвкою ледве сягала йому плеча, тож чоловiк вимушено нахилявся, мовби ламаючись навпiл. Чому перша асоцiацiя – з цвiркуном, Анна довго не могла собi пояснити. Зрештою, уже вдома, подiлилася цим враженням iз Вольським. На що Іван розсмiявся: мовляв, дружина укотре зробила правильний висновок. Адже Харитонова поза очi так i називали – Цвiркуном. Просто дотепер не було нагоди та й потреби говорити iй це. Хоча Христина потiм буркнула: вiн бiльше рибину нагадуе. – Користуючись нагодою, знову висловлюю своi щирi спiвчуття, – Харитонов узяв руку Анни в свою, торкнувся губами. – Втрата, дуже велика втрата для всiеi киiвськоi полiцii. – Вчора в нас ви говорили про це. – Цвiркун був серед запрошених на дев’ятий поминальний день. – І готовий повторити знову. – Аби ж це могло оживити Івана. – Та якби ж то, якби, – Харитонов примостив навпроти Анни ще один стiлець, сiв, створюючи тим самим неформальну обстановку. – Бажаете кави? Я вiддам розпорядження. – Дякую, – вiдповiла вона, не змогла втриматися, додала: – Чоловiк жалiвся, що кава в управлiннi, мов у бочцi наколотили. – Є таке, – кивнув Харитонов. – Тiльки для мене зварять смачну. Вiрите? – Охоче. Тiльки ж я, Юлiю Марковичу, не кавовий iнспектор. Звiсно, якщо такi бувають. Не перевiряю, що п’ють сищики та полiцейськi агенти. – Дотепно. Бачу, ви потроху приходите до тями. Якщо, звiсно, пiсля такого взагалi оговтуються… – Я можу носити жалобу весь час. Але це не значить, що життя зупинилося. – Захоплений вашою мужнiстю й силою духу, Анно Ярославiвно. Слово честi, ви тримаетеся дуже добре як для жiнки, на чиiх очах зарiзали чоловiка. – Про це я й хочу поговорити. – Тобто? Я не зовсiм розумiю вас. Анна взяла невеличку паузу, аби вийняти з сумочки хустку. Очi лишалися сухими, та вона все одно промокнула iх, а потiм недбало покрутила хустку, аби зайняти чимось руки. Потрiбного ефекту досягла – Харитонов перевiв погляд, вiдволiкся, трошки розсiяв увагу. – Щось робиться, аби знайти вбивцю? Цвiркун стрепенувся, засовався на стiльцi. – Помилуйте, голубонько! За кого ви нас маете? Для всiеi розшуковоi полiцii, для кожного з нас то е справою честi! Честi мундира, наголошую! – Як далеко просунувся розшук? Десятий день. На лице Харитонова набiгла тiнь, вiн розпрямив спину, прокашлявся: – З усiею повагою, Анно Ярославiвно… З величезною повагою, я кажу вам це щиро. Тобто, – вiн повторив утрете, – з найщирiшою повагою до вас i вашоi втрати, яка е також i нашою втратою… Словом, полiцейська робота мае певну специфiку. – Я вдова слiдчого. – Тим бiльше, – тепер Харитонов говорив сухо, рубаними фразами. – Звiтувати про результати роботи полiцейськi повиннi лише своему начальству. Субординацiя, голубонько моя. Ви, хай би як прикро це не звучало, особа цивiльна. Маете право цiкавитися, як ми, колеги й друзi, шукаемо вбивцю вашого чоловiка. Проте жоден iз тих, хто служить у цьому примiщеннi, включно зi мною, не мае повноважень звiтувати вам. Хочу хiба що запевнити, i маете мое чесне благородне слово: щойно результат буде i вбивцю заарештують, ви дiзнаетесь про це першою. Я особисто принесу вам добру звiстку. А тепер, голубонько, не вважайте за хамство, – вiн пiдвiвся, – та маю чимало важливих справ. У тому числi щодо слiдства, яким ви справедливо переймаетеся. Анна лишилася сидiти. Руки крутили хустку за краi. – Ви мене вiдпроваджуете? – Хiба що маете iншi питання. Якi я в змозi вирiшити на вашу користь. – Маю. Харитонов знову сiв, прокашлявся: – Ну, прошу. – Я лишилася без засобiв для iснування. Не секрет, що до одруження трохи вчителювала. Давала приватнi уроки нiмецькоi та французькоi. Першi роки подружнього життя також займалася цим. Згодом облишила, вирiшила повнiстю присвятити себе чоловiковi. На той момент Іван… Дем’янович уже отримував пристойну платню, його почали цiнувати. Так склалося, що заощаджень майже не робив. – Прикро. Але, голубонько моя, полiцейське управлiння не в змозi призначити вдовi слiдчого Вольського довiчну пенсiю. Аби ще вiн загинув на службi. Тодi можна було б щось для вас зробити. Та й то… – Іван загинув на службi. – Його пограбували i вбили. Ви ж на власнi очi бачили це, – Харитонову починав уриватися терпець. – Не зовсiм так. Убивство, яке сталося на моiх очах, було ретельно пiдготованим. І вбито мого чоловiка саме через розслiдування, яке вiн почав за десять днiв до того. Врахуйте цю обставину – i матимете доказ: Іван Вольський загинув на службi. Говорячи так, Анна скрутила хустку у вузол. Поставила на стiл. Якщо придивитися краще – вузол нагадував собачу фiгурку. 3 Правду казала Христина. Пiсля почутого господар кабiнету справдi зробився схожим не на комаху-цвiркуна, а на рибину. Холодну, мокру, слизьку, з вибалушеним поглядом. До всього ще й хижу – дивився так, немов збирався напасти i з’iсти слабшого. Тiльки ж вiн мене недооцiнюе, i не лише вiн, переможно подумала Анна. – Зволите пояснити своi слова? – процiдив Харитонов. – Для того й напросилася вчора до вас на прийом. Про такi справи найкраще говорити з полiцейським у вiдповiднiй обстановцi. – Я мав про вас iншу думку. – Невже? – брови Анни стрибнули вгору. – Яку саме? Б’юся об заклад – не мали жодноi, Юлiю Марковичу. Для вас, як i для решти, я лише дружина одного з кращих слiдчих розшуковоi полiцii. Мила, привiтна, невисока на зрiст. Голова з порцеляни, у головi – тирса. Ви ж такоi думки про жiнок? – Прошу без новомодних емансiпе, – кинув Харитонов. – Моя дружина так само почала читати рiзнi журнальчики. То все йде з Європи. А я завжди знав i казав: Європа – зло, розпуста й рiзнi надмiрностi. – Обiйдемося без подiбних дискусiй. Тим бiльше, вони не стосуються нашоi справи жодним боком. – Нема нiяких наших справ. – Є. Ви про це ще не знаете. Але – е. І я прийшла, аби розказати про них. Тому вiдразу розкрию карти. Менi прикро, не дуже приемно, навiть не дуже годиться говорити в цьому кабiнетi такi речi. Виправдовуе мене одна-едина обставина: я любила свого чоловiка. Люблю досi й кохатиму далi. Таким, яким вiн був. А був Іван Вольський звичайною собi людиною. Пересiчною. Хорошою, втiм – без особливих талантiв. Розумiете? – Не зовсiм. – Злочини, розкриття яких принесло Івановi славу, просування службовими сходами й посада – моя заслуга. Анна мовила так просто, що попервах Харитонов не зрозумiв почутого. Чекав продовження. Вона мовчала, i нарештi до господаря кабiнету почало доходити. Реакцiя виявилося аж надто дивною. Пiдскочив, наче знизу сильно вдарила розтиснута пружина. Зробив коло круг столу, широко ступаючи й тим самим знову нагадавши тонконогу комаху. Далi зупинився пiд царським портретом, уклякнув, подивився на зображення, мовби питаючи поради. Нарештi повернувся на свое мiсце, але не сiв – став за стiльцем, стиснув спинку. Ще трохи – замахнеться, пожбурить чи в Анну, чи – об стiну. Отака метаморфоза сталася менше нiж за хвилину. – Зараз ви, голубонько моя, хочете сказати: розкривали злочини замiсть чоловiка? І я мушу в таке повiрити? – Я допомагала йому, – Анна сидiла спокiйно, реакцiя Харитонова несподiвано для неi самоi додала iй упевненостi. – Особливi сищицькi таланти йому приписали борзописцi на кшталт Глiба Коваленка. Нема нiчого складного в тому, аби розкрити кабацьке вбивство. Один п’яниця загнав ножа в живiт iншому, такому самому. Часто навiть не тiкае й не завжди пам’ятае, що зробив i чому. Побутовi справи Івановi Вольському, як бiльшостi його колег, давалися легко. Це була його вершина. Проте я вирiшила: мiй чоловiк мае право претендувати на бiльше. Якщо ви зараз скажете: жiнкам дуже просто влаштуватися на полiцейську службу, збрешете найперше собi. – Ще раз, панi Вольська, – жодноi бiльше голубоньки, все зайшло надто далеко, аби можна було вiджартуватися чи знизити градус розмови. – Ви прийшли, аби заявити: ваш покiйний чоловiк, пiдвищений мною ж до посади мого особистого помiчника, розкривав злочини не сам? А без вас Іван Вольський таких успiхiв не досягнув би? За життя був нездарою, непридатним до полiцейськоi служби? – Так. І не зовсiм так. – Припинiть! – Харитонов ляснув долонею по столу. – Годi вже мене плутати! Морочите голову, знати б пощо! Так, не так, не зовсiм так! Чого ви взагалi хочете вiд мене! Анна готувалася до подiбноi реакцii. Сидiла прямо, рiвно, непохитно. Так стримлять скелi, об якi з гуркотом розбиваються хвилi найсильнiших морських штормiв. – Я допомагала чоловiковi, – повторила вона. – Якщо хочете, якщо слово консультант зрозумiлiше вам – нехай. Нездарою Іван у жодному разi не був. Доведеться вам повiрити менi на слово: з повним нiкчемою я б свое життя не пов’язала. – Тобто ваш чоловiк був не повним нiкчемою? – До слiв чiпляетесь. Я чудово вас розумiю, не гнiваюся. – Гнiватися? Вам? На мене? – Харитонов тицьнув себе пальцем у груди. – Здаеться, я здогадався. У вас помутнiння вiд горя. Ви уявляете себе власним чоловiком, якщо можна так сказати. Ви болiсно переживаете втрату, це сталося у вас на очах, вас неабияк вразило криваве видовище. Ви розгубленi, не знаете, що робити, до кого йти по допомогу. – Тепер вiн говорив iз нею, мов iз душевно хворою, яку треба заспокоiти заради власноi ж безпеки. – Анно Ярославiвно, я дам розпорядження. Вас вiдвезуть додому. Слово честi, почну клопотатися, шукатиму спосiб, аби вам поклали мiнiмальну пенсiю за втратою годувальника. Повiрте, викручуся. Зроблю, що можу. Навiть, – рука лягла на серце, – стрибну вище голови. Тiльки нiкому бiльше не заправляйте того, що зараз намагаетесь довести менi. – Не намагаюся, – Анна далi зберiгала спокiй. – Вже сказала. Дуже гарну, мудру фразу почула щойно: стрибнути вище голови. Краще про Івана та його здiбностi не скажеш. Є люди, i таких бiльшiсть, котрi на своему мiсцi справдi не здатнi робити бiльше, нiж роблять. Вiн працював… служив тiею мiрою, якою вмiв. Генiем, яким його з певного моменту почали вважати, не був. Менi не потрiбен генiальний супутник життя. З генiями непросто, Юлiю Марковичу. Але там, де в нього не виходило, де вiн грузнув, я дозволяла собi трошки пiдказати. – Чудово, – Харитонов схрестив руки на грудях, поворушив пальцями. – Балакаете ви густо, наче мережива своi плетете. До речi, плетиво ваше вище всяких похвал. Серветки, зробленi вашими руцями, лежать у мене вдома у вiтальнi на видному мiсцi. Ваша звичка дарувати рукодiлля давно вiдома, дехто навiть чекае нагоди, я не жартую. – Мiж iншим, рукодiлля найкраще допомагае думати. Всi кримiнальнi справи, якi зробили Івана знаменитим та пiднесли його статус, я розкрила саме за плетивом. Серветка, про яку згадали… То ж була найперша справа, пiвтора року тому. Позаминула весна. Вбивство Лизавети Романцовоi, власницi галантереi на Великiй Василькiвськiй. Ви, добродiю, так були здивованi успiхом слiдчого, на якого не покладали надiй, що прийшли до нас iз вiзитом. На прощання я й зробила вам подарунок. – Те вбивство розкрили ви? Знаете, ми говоримо не про те. Ходимо колами. У таких випадках вимагають доказiв. Уважно слухаю, доведiть. – Справдi, так буде правильно. Ви, шановний Юлiю Марковичу, обговорюете вдома з дружиною чи кимось iз домашнiх службовi справи? – Жодним чином. Полiцейська служба, шановна Анно Ярославiвно, взагалi не обговорюеться з тими, хто до неi не причетний. У нас забагато секретiв. – Менi б не знати! – вона сплеснула руками. – Іван довго, до останнього тримав усе в собi. Вiн спершу скнiв у канцелярii, перекладаючи запорошенi теки з купки на купку. Нарештi ви?ходив собi iнше мiсце в цьому управлiннi. Але помiняв вiн шило на мило. Розписували йому справи, котрi не мали жодних перспектив. Тобто простенькi: там бiлизну з двору вкрали, там у винну лавку залiзли. Нецiкаво, словом. Рiзницi мiж канцелярським щуром майже нiякоi. – Що я чую! Чоловiк плакався дружинi в жилетку! – А хiба грiх? Хiба соромно висловити дружинi накипiле, наболiле? Іван розумiв: так кар’ери не зробить, далеко з викраденими старими панталонами-кальсонами не пiде. Прагнув бiльшого, щиро прагнув. Та ви самi ж ось сказали: вище голови не стрибнути. Але – стрибнув. Так, з моею допомогою. Панi Романцовiй, жiнцi сорока трьох рокiв, розкроiв череп грабiжник. Знайшли його за добу. Попався, бо хотiв продати ii срiбний хрестик у трактирi на Подолi. Навiть не продати, обмiняти на випивку. Нещасний волав – не вбивця, хрестик на вулицi знайшов. Не повiрили. Івановi та iсторiя муляла. Вiн не мiг зрозумiти, чим саме. Не витримав – подiлився зi мною. Мовляв, сумнiв е, а ось який – хтозна. – Анна захопилася, ii оповiдь уже нагадувала сповiдь, надто довго тримала в собi те, чим давно кортiло подiлитися й навiть похвалитися. – Я попросила розказати все детально. Жертва овдовiла за три роки до того, довго не змогла бути сама, завела стосунки з тим, хто ближче, аби не шукати далеко. Молоденький прикажчик Олексiй, двадцять вiсiм рокiв вiд роду. Щоб укоротити язики плiткарям, незабаром обвiнчалася з ним. Вiн же, молодий муж, пiдняв тривогу. Вiн же i вбив, як виявилося. – Газети писали. З усiею повагою, але – не вiрю. – А газети писали про обручку? – Анна пустила хитрого бiсика. – Грабiжник нiбито стягнув у жертви, до всього, обручальний перстеник. Так заявив згорьований Олексiй, причому – вiдразу, щойно приiхала полiцiя. Іван, як слiдчий, сам прийняв у молоденького вдiвця заяву з описом украденого. Менi зайшло в голову вiдверто поговорити з близькими подругами вбитоi. Жiнка жiнцi довiрить бiльше, нiж мужчинi, та ще й слiдчому з розшуковоi полiцii. Слово за словом – я дiзналася, що останнiм часом Лизавета з молодим чоловiком не дуже мирилася. Нiбито вiн тягав грошi з каси, вештався по ресторанах, навiдував дорогих повiй. Знаете, не тих, iз Ямськоi чи Нижнього Валу. Навiть не хрещатицьких. Є такi дами з вищого свiту, нудяться, хочуть пригод, заразом пiдробляють. Пустила Івана по такому слiду, хай би там як це не прозвучало зараз. Вiн знайшов даму, я з нею побазiкала. Все пiдтвердилося. Гулякою був Олексiйко. – Це нiчого не значить, – вiдрубав Харитонов. – Таких повно. Не всi вони вбивають власних дружин. – Юлiю Марковичу, ви ж знаете: вiн убив. Навiть знаете, як Іван Вольський довiв його провину. Не знаете лишень: викрила вбивцю я. Подiлилася з чоловiком думками. Вiн зробив, як сказала. І вперше вiд часу служби став знаменитим, його нарештi помiтили. Обручка, пане Харитонов, обручальний перстеник. Грабiжник мiг забрати все, що завгодно. Крiм того, чого жертва не мала, – вперше не лише за час вiзиту, а взагалi вiдтодi, як сталося горе, Анна всмiхнулася. – Лизавета Романцова незадовго до загибелi зняла обручку з пальця. Перстеник обтяжував жiнку, як i той вiдверто невдалий шлюб. Вона одружилася, аби не бути самою. І нiкуди вiд самотностi не подiлася. Це менi повiдала дуже близька панi Романцовiй людина. А я звела все докупи, на пальцях пояснила Івановi. Могла помилитися. Та бачте – висновки правильнi. Поки вона говорила, Харитонов пустив спинку стiльця, слухав, походжаючи й заклавши руки за спину. Так поважний професор слухае студента, якому, попри старання, вже винiс вирок i не мае намiру ставити належну оцiнку. Є на те своi причини. – Саме таким був хiд думок пана Вольського, – визнав, щойно Анна скiнчила. – Виявляеться, вiн виклав менi хiд ваших думок. Ви вперто хочете, аби я в це повiрив. Прийняв факт, що дружина розкривала вбивства замiсть чоловiка, аби зробити останнього знаменитим. Ви ж задля цього прийшли, у такому намагаетесь мене переконати? Чи нi? – Погано виходить, – визнала вона. – Бачу й чую, не ймете менi вiри. Не надто переконлива й красномовна. – Аж нiяк, – кивнув Харитонов. – Але з поваги до Івана Дем’яновича, Царство Небесне, – вiн осiнив себе хрестом, – i до вас особисто, Анно Ярославiвно, припущу на мить: усе так, як ви кажете. Питання: для чого ви прийшли з цим сюди, пощо принесли це менi? Задля компрометацii покiйного чоловiка? Навряд. Довести, що в нас, у розшуковiй полiцii, служать бовдури? Не думаю. Вольський справдi зробився за короткий час знаменитiстю, проте вiн був не найкращим, одним iз кращих. Є посередностi, не без того – вони, на жаль, всюди е. Нам, та де – менi особисто буде його бракувати. Тiльки ж, голубонько моя, розшук не зупинився, люди працюють, знають свою роботу. Незамiнних нема. Наприклад, з хвилини на хвилину чекаю на свого нового помiчника. Прислали замiсть Вольського, святе мiсце не спорожнiе. Тому, вибачте, мушу просити вас вiдкланятися та йти. Анна повiльно пiдвелася. Їi пальцi вчепилися в сумочку, сильно стиснули защiпку. – Я прийшла, бо готова замiнити Івана, – мовила, дивлячись у вiчi спiврозмовнику. – Для того й вiдкрилася вам. Менi далi треба на щось жити. Я хочу бути потрiбною. Я стану в пригодi. Ви не пошкодуете, Юлiю Марковичу, – дихання зробилося частiшим. – Не пошкодували жодного дня вiдтодi, як блискуче, справдi блискуче завершилася справа Лизавети Романцовоi. Ви пишалися слiдчим Вольським, так само зможете пишатися мною! – Перепрошую, а ви – хто? – Харитонов двома широкими кроками скоротив мiж ними вiдстань, навис над Анною. – Припустiмо, вам удалося мене переконати. Не переконали, але припустiмо. Вдова слiдчого Вольського надалi розкриватиме злочини замiсть моiх пiдлеглих? Дорослi, грубi, переважно не обтяженi свiтськими манерами чоловiки слухатимуться вас? Або, може, ви хочете стати першою в Киевi, цiлiй губернii, навiть цiлiй державi жiнкою-полiцейським? Сищицею – чи ким там себе назвете? – Вiн вiдступив, трохи заспокоiвся, попустився, заговорив, мов до примхливоi пiдлiтки: – Ви просите неможливого й самi, бачу, зрозумiли це. Про всяк випадок попереджаю, дуже делiкатно попереджаю: спробуете понести подiбну байку в якусь iз газет, урядових, чи того гiрше – бульварних, матимете неприемностi. Прикро говорити таке молодiй жiнцi на десятий день пiсля того, як вона втратила чоловiка, та все ж мушу. Анна вiдчувала – треба щось сказати. Не мала слiв. Та й сили, накопиченi навмисне задля цього вiзиту, враз вичерпалися. – Ви навiть не хочете почути, за що Івана вбили? – За грошi, – вiдрiзав Харитонов. – Є пояснення, пiд яким ви вказали: з ваших слiв написано правильно. Хiба не ви розповiли, як нападник вимагав грошi на бочку? Потiм ваш чоловiк вирiшив захищатися, захистити також вас. За що й поплатився. Того, хто це зробив, шукають i, повiрте, неодмiнно знайдуть. Розкриття злочинiв проти полiцейських для колег е справою честi. – Юлiю Марковичу… У дверi постукали. – Прошу, прошу! – вигукнув Харитонов аж надто голосно. До кабiнету зайшов опецькуватий пан у синьому мундирi, лисуватий, з короткими бакенбардами й пiдкрученими вгору напомадженими вусами. – Маю честь, – кивнув, стукнувши каблуками. – Я невчасно, Юлiю Марковичу? – Навiть дуже вчасно! Гостя вже йде! Харитонов узяв Анну за лiкоть. Вона випручалася, пiдхопила скручену хустку зi столу. Зiжмакала, сховала в кулачку. – На все добре, – мовила сухо. – Але дозвольте рекомендувати, – тепер Харитонов додав урочистостi. – Лев Максимович Градов, дiйсний титулярний радник. Той самий, хто вимушено замiстить покiйного Івана Дем’яновича. Вiдряджений спецiальним приписом iз Москви. – Навiть так? Чому не з Петербурга? – вирвалося в Анни. – З ким маю честь? – поцiкавився гiсть. – Вдова вашого попередника, панi Вольська. Клопочеться про допомогу, i ми, звiсно, не лишимо в бiдi. Я особисто пiду по iнстанцiях i… – Пусте, – зупинила його Анна. – Забудьте нашу розмову. Нiчого не треба робити, нiкуди не варто ходити. Житиму, як жила. До побачення. Оминувши московського гостя, втративши всякий iнтерес до Харитонова, вона пiдiйшла до дверей, взялася за ручку. – Хвилиночку. – Так? – вона озирнулася на Градова. – Менi вас не назвали. – Боже, от я вiслюк! – Харитонов сплеснув руками. – Ще раз тисячу вибачень! Вольська, Анна Ярославiвна, прошу любити й жалувати! – Дуже приемно, – тон i загалом вигляд Градова свiдчили про зворотне. – Звольте почекати мене трошки, панi Вольська. Така нагода, бо я до вас збирався. – До мене? Додому? Нащо? – Справа незначна, Анно Ярославiвно. Не вважайте за труд, почекайте, коли вже прийшли. Недовго. Це позбавить вас вiд мого вiзиту. Навряд чи ви готовi приймати вдома гостей, таке горе. Очi Градова iй не сподобалися навiть бiльше, нiж погляд Цвiркуна. 4 Справдi, довго чекати не змусив – вийшов, попросив iти за собою. Поки йшли коридорами, новий знайомий не вимовив анi слова. Пройшли цiле крило, спустилися поверхом нижче. Щойно ii супутник прочинив дверi кабiнету, Анна раптом здригнулася, ще й зойкнула тихенько. – Щось не так? – поцiкавився Градов. – Я встиг налякати? – Кабiнет. – Що – кабiнет? А, справдi! Я зайняв робоче мiсце вашого покiйного чоловiка. Бували тут? – Я не ходила до Івана на службу, – Анна була невдоволена, треба краще тримати себе в руках. – Але ви правi. Вiн прослужив на цьому мiсцi лише тиждень. Вас прислали замiсть нього. Отже, ви отримали його кабiнет. Бачите, все просто. – Здогадлива ви. – Це погано? – І колюча. Прошу, – Градов розчахнув дверi, зробив гостинний жест. Обстановка тут мало чим рiзнилася вiд тiеi, що була в кабiнетi Харитонова. Хiба саме примiщення було меншим. Анна нiколи не була у в’язницi й не хотiла там опинитися. Але щойно переступила порiг i роззирнулася, вiдразу уявила себе в тюремнiй камерi-одиночцi. Градов запропонував стiлець, сам умостився за столом, витягнув iз верхньоi шухляди срiбний портсигар iз дарчою монограмою. – Дозволите закурити? – Ви тут господар. – Чоловiк не труiв себе? – Легенi мав не дуже здоровi. А ще вiн майже не пив, – додала не знати для чого. – Коли так, потерплю трохи. Тим бiльше, справа у мене до вас дiйсно невеличка. Хоча значна й вагома. – Градов затиснув портсигар мiж пальцями, заговорив, здавалося, до нього, не дивлячись на спiврозмовницю. – Ви тут допiру спитали, чому не з Петербурга, а з Москви… Знаете, я розумiю вашу iронiю. – Жодноi iронii. Звичайне запитання, жiноча цiкавiсть. – Дозвольте з вами не погодитися, – портсигар лiг на зелене сукно столу, Градов далi дивився повз Анну, на стiну. – Киiв для мене – заслання. – Навiть так? – Чому тут дивуватися? Всякий мрiе просуватися вгору. Де б i ким не служив. У Москвi я обiймав нижчу посаду, нiж тут. Але все ж краще перевестися до столицi, нiж до такоi провiнцii, як ваша. – Вас пожалiти? – Аби комусь не довелося жалiти вас. Фраза шмагнула батогом – Анна знову здригнулася. – Ви запросили вдову до колишнього кабiнету ii чоловiка, аби погрожувати? – У пана Харитонова, напевне, е на вас час, панi Вольська. У мене – нема, – Градов нарештi перевiв погляд на неi. – Тому прошу уважно вислухати. Аби потiм не виникало дурних запитань. І бiльше нам бажано не зустрiчатися не лише за таких, узагалi – за будь-яких обставин. – Не палаю бажанням, – ядуче мовила Анна. – Готова уважно вислухати про тi самi, невiдомi менi обставини. – Ви все прекрасно знаете. – Усього, добродiю, нiхто на цiлому свiтi не знае. – Припинiть словоблуддя, не треба, – Градов усе ж потягнувся по цигарку, пiдсунув важку попiльницю, закурив. – Хай би там як ви це сприйняли, ваш чоловiк загинув дуже вчасно. – Що? – Анна не могла далi сидiти, рвучко пiднялася. – Що ви сказали? – Саме те, добродiйко, що ви зволили почути, – його цигарка виявилася пахкою, москвич бавив себе дорогим тютюном. – На Івана Вольського вiднедавна почали надходити сигнали. Як ви розумiете, не до нас у Москву, вiдразу в столицю. І не в кримiнальну полiцiю, в Охоронне вiддiлення. Якi розмови велися у вас удома? – Градов зиркнув на Анну знизу вгору. – Звичайнi… Почуте збентежило, вибило з колii. Анна чекала неприемностей звiдки завгодно. Розумiла, що найближчим часом легко не буде. Проте бiда прийшла, звiдки не чекала. Менше за все iй хотiлося мати справу з жандармами й полiтичним розшуком. – Отож. Звичайнi – для тих, хто поширюе що далi, то менше прихованi сепаратистськi настроi. Стоiть на позицiях мазепинства. Ставить пiд сумнiв владу государя iмператора як едино законну й прийнятну для малоросiйських губернiй. Якi там журнали почитував ваш чоловiк? Кому з колег iх давав? З ким вiв бесiди антидержавного змiсту? Ви ж подiляете його думки, у вас все на лицi написано. – Добре, коли хтось умiе читати по лицях, – бiльше Анна не знайшла що вiдповiсти. – Вольському шукали замiну. Особа з такими поглядами не повинна обiймати високi посади, i взагалi – служити в полiцii. Вашому Харитонову дали по шапцi за короткозорiсть. Подумаеш, розкрив гучнi справи… Слiдчий повинен розплутувати справи, ловити злочинцiв, це не подвиг. Перш нiж просувати когось на вищу посаду, завжди треба зважати на благонадiйнiсть. А вже потiм – на послужний список, – Градов знову затягнувся, збив попiл. – І хай вам буде вiдомо, добродiйко, неблагонадiйнiсть, неналежна благонадiйнiсть, перекреслюе всi досягнення по службi. Розкрию вам ще один секрет. Власне, тут уже нема жодних секретiв, бо нема й вашого чоловiка. Хочете вдарити? – показав на мимоволi стиснутий Анною кулачок. – Валяйте, якщо легше стане. Тiльки один раз, бiльше не потерплю. Мене принизили значно сильнiше, це про переведення сюди, у вашу дiру. Але ж так, виявляеться, значно простiше. Хто винен, що в Киевi нема належних кадрiв? Роздумали битися? – Не бачу сенсу, – кулачок розтиснувся. – Мудро. Ви, так вiдчуваю, узагалi мудра жiнка, Анно Ярославiвно. Отже, обiцяний секрет. Вольського хотiли переводити з Киева. Арештувати слiдчого за неблагонадiйнiсть, вигнати зi служби, навiть судити… Ганьба не йому чи його родинi та друзям. Ганьба самiй полiцii найперше. Тож виносити смiття з хати нiхто не мав намiру. Нiбито на пiдвищення, насправдi – кудись у Сновськ, полiцмейстером. Навiть не знаю, де той Сновськ. Ви готовi були в один момент залишити Киiв i перебратися з милим аж туди, до чорта на горбок? Чи ви б не поiхали? З милим i в куренi рай, хiба нi? – Знайома з вами менше години. А ненавиджу, нiби ви гидите менi пiд дверi вiд народження. – Правильно. Не соромтеся. Валiть, що на душi, – Градов роздушив недопалок об денце попiльницi. – Наскiльки менi вiдомо, Іван Вольський був iз тих, хто намагався робити нашу справу в бiлих рукавичках. Так ось, я рук бруднити не боюся. Бiлi рукавички, бiлi пальта – не для мене. І якщо вже мене прислали сюди, нiбито на вищу посаду, а насправдi – на бiсове заслання, на своему мiсцi я розгрiбатиму всю грязюку, що тут назбиралася. Вiльнодумний сищик, навмисне не вигадаеш. – Менi треба йти. – Набрид? – Градов усмiхнувся у вуса. – Розумiю й охоче приймаю. З Москви, добродiйко, не присилають людину для того, аби вона комусь подобалася. З Петербурга можуть. Там навчили шаркати чоботами по паркетах. Петербуржець усмiхнеться в лице, а вдарить у спину. Ми ж, москвичi, гранично чеснi. Не можете десь дати лад власними силами – маете нашу силу, iжте з маслом. Насправдi ви б подякували долi, Анно Ярославiвно. – За що? – Ну як! Чоловiк ваш пiшов iз життя, залишивши вам у спадок добру, гучну славу. Лишився прикладом для багатьох. Ви далi житимете, як жили. Оговтаетесь, зустрiнете когось. Удова знаменитого сищика, гарна партiя. Я вже достатньо огидний чи постаратися ще трохи? Анна рiшуче пiдвелася. – Напевне, пане Градов, на Івана Вольського хтось писав бруднi доноси. І так, ви маете рацiю. Вiн залишив по собi добру пам’ять. Ви i такi, як ви, не встигли закидати його багном. Подробиць, а також прiзвищ не знаю i знати не хочу. Запевняю вас: аби розмови, на якi ви тут натякаете, Іван вiв у моiй присутностi чи навiть зi мною, я б нiколи того не визнала. На жодному слiдствi, на жодному судi, аби вiн вiдбувся. Але я вам вдячна. За цю розмову. – Справдi? Попереджений – озброений, десь так? – За iнших обставин я навряд почула б те, що менi про свого мужа знати приемно. Власне, я завжди знала це. Тому i вибрала його, тому ми шiсть рокiв були разом. Анна пiдiйшла до виходу, Градов не зупиняв. Уже в дверях повернулася, поставила крапку. – Іван вiдповiдав своему прiзвищу. Вольський. Вiд слова «воля». Вiльнодумство вважаю його найбiльшою чеснотою. І не лише його. Виходячи, стрималася в останнiй момент, не хряснула дверима. 5 З будинку на Володимирськiй вона не вийшла – вибiгла. Могло видатися збоку: злочинниця тiкае з полiцейського управлiння. Гляди, хтось надмiру пильний заволае: «Тримайте злодiя!», ще й першим вiзьметься ловити. Анна справдi тiкала звiдти, хоч нiколи нiчого нiде не крала. На неi тиснули тамтешнi стiни, стеля, а пик полiцейських чиновникiв не розрiзняла, всi вони злилися для неi в одну, велику й огидну. А лише десять днiв тому дружина слiдчого розшуковоi полiцii, читай – теж полiцейського, ставилася до чоловiкових колег iз пошаною. Як i до Івановоi служби. Дарма, що там усякi трапляються. Всюди, куди не глянь, трапляються рiзнi люди. Полiцiя не виняток. Все одно ж без полiцii не можна, доводиться терпiти певнi, не надто прийнятнi в звичайному життi методи. Лиш не такi, якi Анна Вольська щойно вiдчула на собi. Лiтня киiвська спека вже вступила в права. Анна пiрнула в запорошену липку задуху, наповнену сумiшшю звукiв жвавоi мiськоi частини. Цокали кiнськi пiдкови бруком. Дзеленькав трамвай. Лiниво, хоч i голосно, гарикалися вiзники з водовозами. Перегукувалися, мов у себе на обiйстях, селяни, що привезли мiстянам городину, молоко, сир та iншу домашню смакоту. Гармидер iнодi прорiзав сюрчок городового, змушуючи всiх мимоволi вiдриватися вiд своiх клопотiв та повертати голови на звук: раптом вiдбуваеться щось цiкаве, про що можна плiткувати день, а то й два. Анна повернула лiворуч, до Опери, ненавмисне, машинально. Уже опинившись поруч, стишила ходу, потiм зупинилася. Спогади про мiсце, де була з чоловiком менше нiж за годину до його загибелi, були ще свiжими, вiддавали гострим болем усерединi. На мить навiть здалося – ось вiн, Іван, стоiть на розi, мовби зустрiчае. Труснувши головою, Анна вiдiгнала марево. Мiсце, на якому стала, повернуло iй холодний розум, адже не лише викликало емоцii, а й нагадало певнi важливi обставини. Треба повертатися до них – i до життя. Повiльно видихнувши, Анна пошукала очима й знайшла коляску. Сiла, назвала адресу. Всупереч правилам, кiлька хвилин завзято поторгувалася. Лише намiр шукати iншого змусив немолодого, з бiльмом на лiвому оцi вiзника пiти на поступки. Рушили. Садибу чоловiк успадкував вiд бабусi. Ранiше вона мешкала на Подолi, але втомилася вiд частих пiдтоплень i перебралася вище. Пiсля весiлля молода сiм’я якийсь час займала флiгель у батькiв Анни, у затишку Печерських Липок. Але недовго: Іван винайняв двi кiмнати в доходному будинку недалеко вiд Львiвськоi площi. Окреме помешкання давало водночас незалежнiсть вiд сусiдства з батьками та було лише за кiлька кварталiв вiд служби. Попервах чоловiк отримував маленьку платню, канцелярську службу оцiнювали за невисоким розрядом. Проте Анна тодi давала уроки, засукала рукави, взяла бiльше учнiв – i Вольськi давали собi раду. Аж поки пiсля бабусиноi смертi нотар не вiдкрив конверт iз ii заповiтом. Опинившись у приватнiй садибi, Анна розгубилася. Батьки доклали чимало зусиль, аби дати единiй доньцi приватну, домашню освiту. Хоча спершу ii вiддали до жiночоi гiмназii, потiм передумали, забрали дiвчинку звiдти. Тож до одруження Анна жила в затишку, сказати б, немов у теплицi чи оранжереi. Вчилася охоче, багато читала, нiмецьку й французьку опанувала досить легко. Вже згодом зрозумiла – батьки стояли на украiнофiльствi, проте жоден освiтнiй заклад не давав змоги навчити дитину вiдповiдно до таких принципiв. Їi просто вилучили з довкiлля, котре розчиняло у великоросiйствi. Без того не обiйтися, особливо – в киiвському довкiллi. Проте його можливо було врiвноважити, на чому батьки й зосередилися. Натомiсть мама чи то забула, чи то навмисне не придiляла уваги прищепленню доньцi вмiнь, котрi визначають суто жiночими чеснотами. Передусiм – вести домашне господарство, де головним умiнням було готування. Мама час вiд часу поралася на кухнi, ставала бiля плити, коли треба було запекти качку з яблуками чи молочне порося. Гостi нахвалювали власноруч зварену мамину каву, ще вона могла i любила пекти пирiжки з вишнями й сиром. Але щодня, навiть щотижня того не робила, хiба до родинних урочистостей, великих свiтських та церковних свят. Зазвичай на кухнi поралася вправна хатня робiтниця. Тож Івановi Вольському дiсталася дружина, чиi кулiнарнi здiбностi обмежувалися варiнням кави, запарюванням чаю й бутербродами. За плетиво Анна згодом узялася сама. Ще й дивувалася, як так справно виходило. Мабуть, умiння передалися вiд котроiсь близькоi родички по жiночiй лiнii. Та практичноi користi вiд захоплення мереживним плетiнням Вольськi не мали, допоки Анна не взялася допомагати чоловiковi в його нелегкiй справi. Поки жили на квартирi, Іван не ремствував. Чоловiк узагалi не нарiкав на вiдсутнiсть у дружини кулiнарних здiбностей. Сам не надавав iжi великого значення. Вдовольнявся легкими ранковими перекусами, мiг i приготувати щось сам, бiльше любив обiдати й вечеряти в мiстi. Анна ж легко давала лад у iхнiх невеличких найманих кiмнатах. Подумаеш – витерти пилюку, помити пiдлогу й вiкна. Бiлизну та сорочки носила до пралi, сукнi, костюми та верхнiй одяг чистила сама. Тому спадок та переiзд на Татарку не на жарт налякали. Анна раптом перетворилася на хазяйку садиби в два поверхи з мансардою. Тут були велика зала, спальня, кабiнет, бiблiотека й ще кiлька кiмнат, призначення яких звична до менших помешкань молода жiнка не могла збагнути. Але ще бiльше Анна розгубилася в саду. Враз виникла необхiднiсть доглядати яблунi, грушi й вишнi, смородиновi, порiчковi та малиновi кущi, а до всього – ще й квiтник. Руки в неi опустилися, та вигляду не подала: вирiшила освоювати мiсцевiсть поступово. Добре, що покiйна бабуся наймала садiвника, вiд його послуг не можна було вiдмовлятися. Єдине – грошi, яких догляд за садибою тягнув у рази бiльше, нiж необхiднiсть платити за орендоване житло. Ось чому поява Христини вiдразу дуже швидко розв’язала руки. На той час – не без допомоги дружини! – Іван Вольський здобув славу одного з найкращих, заледве не генiального молодого слiдчого. Анна полишила свое викладання i дозволила собi впритул зайнятися не господарством, а натомiсть – чоловiковим кар’ерним зростанням. Івановоi чоловiчоi гордостi зовсiм не зачiпало, що складнi для нього справи розв’язував лише з ii допомогою. А без жiнчиних порад, мiркувань та висновкiв почувався безпомiчним. Христя ж давала раду кухнi, садибi, саду, квiтам, не лише ставши помiчницею, а й набувши замашок управительки. Саме управлiнням вона й займалася, коли Анна пiд’iхала до будинку. Характерний Христинин голос, а особливо тон, нi з чиiм iншим неможливо було сплутати, почувши бодай раз. Саме зараз через паркан на всю вулицю линули прокльони – вона завзято когось шпетила: – Руки твоi зi сраки ростуть! Не цямкай менi тут, псяча голово! Нечистий мене смикнув зв’язатися з тобою, морда твоя цапина! Дулю з маком вiд мене матимеш за таку роботу, сучий ти сину, щоб тебе грiм побив i качка ко?пнула! Навiть якщо у вiдповiдь огризалися, Анна того не чула. Коли треба, коли Христю заводили, перебалакати дiвчину з Полтавщини не мiг нiхто. Навiть якщо охочi зберуться гуртом, навряд чи у них щось вийде. Заплативши вiзниковi, Анна прочинила хвiртку, зайшла у двiр, i очам ii вiдкрилася колоритна, хай не раз бачена картина. Углибинi, бiля звалених на купу нерубаних, два днi тому привезених дров, тупцяв пiдозрiлий, неохайно вбраний жалюгiдний тип iз пiдбитим оком. Лiва холоша його штанiв була роздерта заледве не до колiна, тулуб прикривала брудна латана одежина, бiльше схожа на жiночу кацавейку. Розпатлану, вочевидь давно не миту голову прикривав картуз iз трiснутим навскоси козирком. А рiденькi заростi на лицi справдi робили босяка подiбним до цапа. Причому – безпритульного: вештався в бур’янах мiських околиць та ночами лякав таких самих, як ось цей, босякiв. Босяк стовбичив бiля великоi важкоi колоди, на якiй рубають дрова, з винуватим виглядом. Лiва рука стискала колун, правою нещасний нiби намагався закритися вiд Христиних прокльонiв. Поруч валялися абияк розрубанi полiна. Вглядiвши хазяйку, Христина показала босяковi кулак, миттю помiняла риторику, зацокотiла: – Мiй грiх, Ярiвно, та вже звиняйте! Воно в мене зара так буде вiдробляти, що на рiк уперед дров нарубае! А потiм, зараза такая, ще бур’яни в усьому саду прополе! Зубами своiми гнилими, як треба буде! Анна пiдiйшла ближче. Огиду, перше вiдчуття, змiнила цiкавiсть, щойно глянула на босяцьку лiву руку. – Що тут у вас коiться? – Ви ж знаете, Ярiвно, як у нас тепер iз грошима. Ото я хотiла як краще. Думала трошки зекономити. Дров нарубати треба, а тут ось це чудо тиняеться, на опохмiл шукае. Клявся-божився: на всi руки майстер, тiльки пропився, жiнка з дому вигнала. Бреше, не може бути в такого жiнки! – Вигнала, каже, – Анна всмiхнулася кутиками губ. – Звiсно, не може. Бо нема. Вже нема. – Та голову вiн морочить, чорт рогатий! А я, дурепа, сама ж знаете – повелася, послухала. Менi горiлки не шкода, думала, обiйдемося цей раз. Так воно ж, суче вим’я, цiлу склянку вцмулило – а таке криворуке! Сокири нiколи не тримало! З чого ж воно жило, прости Господи! – Гнати треба, – мовила Анна. – Треба! І нажену! – Христина знову показала босяковi кулак. – Тiльки ж горiлку я роблю сама, своiми руками! Їi нахвалюють такi люди, що ого-го! Я себе аж дуже цiную, аби за просто так рiзнiй босотi наливати! Нi, цапе, ти в мене все вiдробиш! Кожен ковток! – Що на це скажете? – Анна ступила ще ближче. – Готовi вiдробити частування, пане Коваленку? Христя зойкнула, закрила рота долонею. Босяк широко всмiхнувся, оголивши зовсiм не гнилi, як про них щойно говорили, зуби. – Ви наскрiзь бачите, Анно Ярославiвно. Вас не обдуриш. – То ти мене обдурив, погана твоя морда! – Христина оговталася. – Обманом пробрався! Тебе в дверi – так ти у вiкно! – Даруйте, але пустили мене якраз у дверi, – мовив Глiб Коваленко, вганяючи колун гострим кутом у колоду. – Тобто у ворота. Через хвiртку. – Захочете обдурити мене по-справжньому, помийте перед тим лiву руку, – зiтхнула Анна. – Не у всякого босяка на лiвицi лишаються чорнильнi плями. І дуже мало газетних репортерiв, котрi пишуть лiвою рукою. Шульга – особлива прикмета, пане Коваленку. – Каюсь, недогледiв. – А ще – навчiться рубати дрова. Раптом доведеться вивчати життя дроворубiв. – Якщо дроворуби даватимуть поживу для репортера кримiнальноi хронiки – неодмiнно скористаюся порадою. – Я просила вас дати менi спокiй зi своею писаниною. До вас, бачу, не доходить. Опускаетесь до примiтивного маскараду. – Хочу справити на вас враження. І до того ж, не такий уже мiй маскарад примiтивний. Церберша ваша купилася. Христя вперла руки в боки. – Менi його викинути геть, Ярiвно? Просто випхати – чи вухо вiдiрвати? Анна вiдповiла не вiдразу. – У вас нормальний, пристойний одяг далеко? – поцiкавилася. – Прихований тут поруч, на пустирищi. Не ходитиму ж я отак через увесь Киiв. – Перевдягайтеся й вертайтеся. Тiльки на горiлку бiльше не розраховуйте. На ваше щастя, дуже вчасно навiдалися. На цих ii словах Глiб Коваленко вiдклеiв бутафорську борiдку. Зовсiм iнший вигляд, навiть у лахмiттi босяцькому. Роздiл третiй Пляма вiд варення. – Шкiра i золото. – Картина з клаптикiв. – Убивства пiд спiльним знаменником. – Очi, вуха, ноги 1 Чорна кава, щедро розбавлена не молоком – густими вершками. Такий колiр мала парусинова пiджачна пара, у яку перевдягнувся гiсть. Пiджак i штани виглядали десь на розмiр бiльшими, нiж треба. Але Анна не раз бачила Коваленка у рiзну пору року, за рiзних обставин, у рiзних товариствах та рiзному вбраннi. Одяг на репортеровi завжди висiв, мов на вiшаку. Забави ради Анна якось посушила трохи голову над цiею простенькою загадкою, i вiдповiдь не забарилася. Одяг висiв на чоловiчих фiгурах лише у двох випадках. Огрядний добродiй може в такий спосiб приховувати черевце, аби виглядати на людях елегантнiше. Або природа надiлила власника одягу худорлявою статурою, i навiть найвправнiший кравець iз Подолу не наважиться пошити штани в обтяжку. Не кажучи вже про популярнi вiднедавна крамницi з готовим одягом – товстунам там простiше щось надибати собi, анiж худим та мiзерним. До останнiх Христина ставилася з дивною сумiшшю зневаги й жалю. Вiдразу обзивала чахликом. Рiдше – в очi, частiше – поза очi, залежно вiд статусу, ще й кривила при цьому губи. Поруч iз огрядною, широкою в кiстках грудастою молодицею з Полтавщини всякий худий мужчина здавався таким собi коником-стрибунцем i навiть губився на ii фонi. Любила Христя Попович високих, бажано – огрядних, i дуже бажано – з гарним апетитом. Для неi саме тут крилася головна чоловiча чеснота. Звiдси – жаль до кiстлявих: вважала iх нещасними, бо iжа не затримуеться в iхнiх шлунках. Виходить, мов iз качки, так примовляла постiйно i щиро вважала худих слабенькими. У всiх розумiннях цього слова. Анна не надто забивала собi голову властивостями iнших, крiм Івана, мужчин. Але мала свою натуру, яка вимагала звертати бiльш пильну увагу на тих, хто частiше крутиться поруч. Репортер Коваленко до таких належав, вiдколи полiцейський слiдчий Вольський перетворився на зiрку киiвського розшуку. Через те Анна знайшла спосiб дiзнатися про Глiба бiльше. Тридцять три роки, корiнний киянин, з родини рiзночинцiв, батьки померли, коли була холерна епiдемiя. Їхнiй будиночок бiля Кадетського гаю спалили за рiшенням мiськоi влади, бо iнакше витравити холеру не могли. Восьмирiчного Глiба забрала бездiтна тiтка, материна сестра, яка жила з чоловiком на Сапернiй слобiдцi. Хлопчина справдi вдався вiд природи худим, часто хворiв, тож не надто заможнi родичi заледве не здмухували з нього пилинки, аби не пiдхопив черговоi болячки. Забагато грошей забирали лiкарi. З якогось часу пiдлiток усвiдомив: треба гартувати свое тiло хоча б задля економii, аби клопотiв iз ним було менше. І почав займатися гiмнастикою, не пропускав хрещенського купання, брав участь в аматорських запливах через Днiпро, опанував французьку боротьбу. Тож Христина помилялася: Коваленко, може, й здавався чахликом, але зовсiм ним не був. Не меншою мiрою, а навiть бiльш ретельно ставився вiн до своеi роботи. У газетах спершу публiкував фейлетони. Вони сподобалися, Глiб мав гострий язик i не менш гостре, спритне перо. Описував киiвський побут i звичаi, дедалi частiше його стало привертати мiське дно й усе, що з ним пов’язане. Через те шлях кримiнального хронiкера був для Коваленка лише питанням часу. Професiя не лише зобов’язувала, а й змушувала спритного газетяра чiплятися до сищика й набридати йому, а ганяти репортера було марно. Анна вважала себе рацiональною людиною. Розумiла: всяка гучна публiкацiя про черговий успiх ii чоловiка додавала йому не лише професiйноi ваги. Дружина щиро хотiла його службового й статусного зростання. І разом iз тим надто наближати до нього таких, як Коваленко, не квапилася. Обставини не дозволяли. Рано чи пiзно можна втратити пильнiсть, i репортер буде одним iз перших, якщо не найпершим, хто опублiкуе сенсацiйну новину: без допомоги жони знаменитий сищик не зробився б таким знаменитим. Але десять днiв тому все помiнялося. Готуючись прийняти несподiваного гостя, Анна тим часом теж перевдягнулася. Жалобну сукню, призначену на вихiд, помiняла на бiльш затишну та звичну вдома – простеньку, сiру. Чорну мереживну стрiчку у волоссi лишила. Трошки подумавши, вирiшила перемiститися в сад. Там, углибинi, ще Іванова бабуся облаштувала невеличку затишну альтанку. Поруч – подiбна до кругленького пенька металева грубка, спецiально пристосована, щоб варити варення. Лише два тижнi тому, а здавалося – в iншому життi Христина чаклувала тут, перемiшуючи дерев’яною ложкою в мiднiй мисцi приварену, ледь закипiлу полуницю. Власноi не мали, хазяйська помiчниця носила ягоди з базару. Зате першi червневi вишнi вродили в iхньому саду цьогорiч рясно, були обiрванi, чекали своеi черги – але не до варення тепер. Коли Христя нарештi взялася до роботи, частину ягiд довелося викинути, частину вiдiбрала для наливки. Переварювала, що лишилося. І так виглядало, дуже соромилася з того, що в домi горе, а вона з варенням вошкаеться. Анна навiть не стрималася, завважила: не переймайся, мовляв, роби, що мусиш. Жити далi треба, не лягати ж усiм тут i не помирати повiльно. Лиш пiсля цих слiв Христину попустило. Зараз вона саме зладнала самовар. Поставила двi порцеляновi чашки, у центрi столу – кришталеву розетку, полуничного конфiтюру наклала з гiркою. Рипнула хвiртка, i з’явився Коваленко, – пiджачна пара, солом’яне канотье, штиблети, з яких навiть устиг витерти вуличну пилюку, – Христина зустрiла його сердитим поглядом. Не пробачила нахабного обману й навряд колись подаруе. Анна занадто добре вивчила характер помiчницi, аби дати Глiбовi шанс здобути ii прихильнiсть. Вирiшила за краще не зважати, навiть усмiхнулася стримано, запросила жестом: – Сюди проходьте. Коваленко на ходу зняв канотье, поправив долонею йоржик стриженого волосся. – Якщо вас, милi дами, образив мiй маскарад – прошу пардону. – Пiдлиза, – не стрималася Христя. – Пролiз у чужий дiм гадюкою… – Вужем, – Глiб миролюбно виставив уперед руки. – Гадюки отруйнi змii. Боюся iх аж бiгом. Вужi – нi, молочко полюбляють. – Еге. Слизькi однак, хоч вуж, хоч гадюка. Та все воно зветься гадиною, – Христина й не збиралася вгамуватися. Анна легенько ляснула в долонi. – Годi. Я запросила людину на чай з варенням. А ти апетит вiдбиваеш. – Ох, дала б я йому варення… – До-сить! – Анна пiднесла голос. Вираз обличчя був ще красномовнiший. Христина зашарiлася, опустила очi, пальцi пройшлися кутиками фартуха. Коваленковi стало такту замовкнути й не гарикатися. Анна мовчки кивнула на лавку, вiн кивнув у вiдповiдь, умостився. – Подбаю про вас, – Анна пiдставила чашку пiд краник самовара. – Трав’яний, чебрець iз м’ятою. Хоча, якщо вам краще кава… – Не клопочiться. М’ята з чебрецем – те, що треба. Тонкий струмiнь потiк iз самовара. Зрозумiвши, що ii тут не треба, Христя розвернулася, погано приховуючи образу. Анна знала: не на неi. Дiвчина ображалася на всякого, крiм, звiсно, покiйного вже Івана, хто вiльно чи мимоволi зазiхае на ii суверенне право дбати про свою королiвну. – Строга, – завважив Коваленко. – Вам краще помиритися. – Так я ж не проти. Вовком дивиться. Гляне – i все, замiсть мене купка попелу. – Не жартуйте. Якщо ви не друг Христини, то ворог. Третього не дано. – Отак категорично? – Максималiстка. Не сприймае iншого. – Менi треба з нею дружити? – Якщо хочете моеi дружби, – Анна закрила самоварний краник, пiдсунула другу налиту чашку до себе. – Ви ж задля цього влаштували маскарад? – Ще раз вибачте. Лише десятий день пiсля… – Глiб не закiнчив фрази, вiдпив чаю. – Смачно. – З варенням смачнiше. Куштуйте, Христя старалася. Коваленко наклав собi срiбною ложечкою з розетки на маленьке блюдце, пригостився. – Старосвiтська домашня атмосфера. Нiби нiчого й не сталося. – Так пояснiть машкару, – легко натиснула Анна. – Ви вперто не хотiли зi мною зустрiчатися. Вирiшив зацiкавити в такий ось, не надто звичний спосiб, – репортер з’iв iще ложечку. – Вам удалося. Зацiкавили. Навiть уявити не можете, як вчасно. Вiдкрили менi несподiваний бiк вашого таланту. – Тобто? – Лицедiйство. Перевтiлення. Так поводяться справжнi полiцейськi агенти. – Кримiнальному репортеру без цього теж не можна. Як iнакше зливатися з середовищем? – Маете чималий досвiд, – Анна не питала, твердила. – Бiда навчить. Тобто, – Коваленко вiдразу виправився, – не так бiда, як потреба. Без таких кунштюкiв моя писанина – лише писанина, не бiльше. – Гаразд, – Анна вiдсунула недопиту чашку, надто рiзко, аж хлюпнуло через край на стiл. – Не важливо тепер, чому вам так припекло звернути на себе мою увагу. Зараз важливiшим е iнше: ви, повторюся, нагодилися дуже вчасно. Навряд чи вiдмовите в проханнi. – Не вiдмовлю, – запевнив Глiб швидко. – Навiть не знаете, про що мова. – З вами i для вас готовий на все. – Чудово. Ви допоможете менi знайти вбивцю мого чоловiка. Ляп! У той момент Коваленко саме пiдносив до рота повну ложечку. Рука здригнулася, гойднулася. Полуничне варення розтеклося по лiвiй холошi неохайною плямою. 2 Анна коротко передихнула. Поки Коваленко збентежено тер пальцем забруднене мiсце, видала йому скоромовкою те саме, що кiлькома годинами ранiше розкрила в кабiнетi Харитонову. Почавши говорити, вона вiдчула – за крок вiд того, аби передумати. Перепросить, забалакае власну ж пропозицiю, навiть звелить Христинi почистити штани незграбному гостевi. Треба остаточно спалити мости й не ганьбитися бодай перед собою через власну нерiшучiсть, навiть боягузтво. Слухаючи, репортер забув про пляму i взагалi перестав зважати на вимащенi штани. Завмер iз розкритим ротом i не квапився закрити його, коли Анна завершила чи то сповiдь, чи то зiзнання. Почуте шокувало Глiба. Весь час, поки вона говорила, тримав блюдце iз залишками варення у зiгнутiй лiвицi, мiцно стискаючи пальцями край. Збоку могло здатися – чоловiк тримаеться, бо то його остання надiя й можливiсть не впасти. Анна передумала. – Мабуть, усе ж таки запропоную чарчину. Горiлка, наливка на горiлцi. Іншого способу оговтатися вона для Глiба не бачила. Коваленко мовчав. Анна повторила, та вiн немов не чув. Обвiв поглядом кут саду, нiби нiколи ранiше на бачив дерев та кущiв i взагалi прокинувся, виявивши себе в Краiнi Див. Акуратно зiшкрябав iз денця рештки варення. Зi властивою передусiм дiтям ретельнiстю облизав ложечку. Поставив посуд на стiл, глянув на Анну, погляд випромiнював недовiру, вичавив: – Так не бувае. – Але так е, – спокiйно вiдповiла Анна. – У це неможливо повiрити. Я не вiрю. – Якщо ви у щось не вiрите, це зовсiм не означае, що такого не може бути. – Дозвольте запитання… Тобто, – Коваленко труснув головою, потроху приходячи до тями, – навiть без дозволу запитаю. Ризикую дiстати навзаем ляпаса, ще й не одного. Та навiть якщо ваша вiддана Христя сприйме це як сигнал порвати мене на клаптi й охоче шматуватиме, все одно запитаю. – Дозволяю. Готова витерпiти будь-яку безтактнiсть. – Зi сказаного напрошуеться лише один висновок, Анно Ярославiвно. Ваш покiйний чоловiк, Царство Небесне, Іван Дем’янович Вольський… гм… – Смiливiше, – пiдбадьорила Анна. – Втiм, я закiнчу за вас. Вас цiкавить, чи не був Іван дурним. Чи взагалi свое мiсце займав. Бо нiчого iншого на ум не приходить, коли чуеш подiбне. Дружина розкривае злочини замiсть чоловiка, а чоловiк отримуе всю славу. Генiальний сищик, киiвська знаменитiсть, гордiсть розшуковоi полiцii виявляеться пшиком, фуком, фiтюком чи як таких осiб ще iменують. Дивуюся з вас, пане Коваленку. Зазвичай язик пiдвiшений, за словом у торбу не лiзете. А тут немов зацiпило. Я правильно зрозумiла те, про що ви не наважитеся запитати? – Язик справдi не повертаеться, – визнав Глiб. – Не можу дозволити собi сумнiватися щодо здiбностей загиблого в його власному домi, у його власному саду. Але ж саме так, як ви щойно сказали, це й виглядае. Якщо кому розказати. – А ви нiкому й не розказуйте, – у тон йому мовила Анна. – Шеф розшуковоi полiцii пан Харитонов менi вже не повiрив. – Ви i йому… – Так! Дуже шкодую про це. Проте зовсiм не боюся, що Цвiркун, як його називають, колись використае наш iз Іваном секрет проти мене. Якщо вiн так зробить, йому доведеться писати прохання про вiдставку. Найкращий слiдчий виявився нiкчемою, позбавленим усiляких талантiв. Замiсть нього думала, прости Господи, баба! – Анна наголосила на останньому словi, повторила: – Баба, пане Коваленку, баба. Аби не це, хтозна, раптом би все й обiйшлося. Нiколи, нiхто й нiде в нашому свiтi не визнае, що жiнки в сищицькому ремеслi теж можуть бути чогось вартi. І це не едина моя страховка вiд непотрiбного розголосу. Бо пан Харитонов, на вiдмiну вiд мого чоловiка, людина справдi невеликого розуму. Гарантую, запевняю, б’юся об заклад – не повiрив жодному слову. Вирiшив – молода вдова все придумала з горя, аби вибити собi якусь там грошову допомогу за втратою единого годувальника. Навiть припустив, що це я його в такий хитрокручений спосiб шантажую. – Цвiркун справдi дурень, – погодився репортер. – Ще й вiрнопiдданий. Дурiсть, панi Вольська, е головною рисою вiрнопiдданства. Сказав би, важливою рисою, чеснотою. З точки зору тих, хто ставить рiзних цвiркунiв на високi посади. Розумний, чого доброго, думати почне. – Але свое чиновницьке дiло Юлiй Маркович знае добре. – Не сперечаюся. Вiд Харитонова бiльше нiде в полiцii користi не буде. Ваш чоловiк, Анно Ярославiвно, своiми успiхами лише сприяв його кар’ерi. Та виправдовував посаду, яку Цвiркун обiймае. У нас же як: успiх пiдлеглого – це передусiм успiх його начальника. – Отже, особистi заслуги слiдчого Вольського ви вже не ставите пiд сумнiв. – Той випадок, коли жiнка робить чоловiка, – Коваленко вирiшив обмежитися таким комплiментом. – І пропоную першу угоду, – Анна простягнула через стiл руку долонею догори. – Бiльше ми нiколи, за жодних обставин, не говоримо про Івана. А його чеснот i вад не обговорюемо й поготiв. Мають значення лише справи, якими вiн займався, – в останнiй момент ледь не зiрвалося ми. – Конкретнiше, та справа, через яку вiн загинув. – Приймаеться, – легко погодився Глiб. – Але ви сказали – перша угода. Будуть наступнi? – Не маю iншого вибору, окрiм як запропонувати iх вам. Уже довiрилася. Щось менi пiдказуе, що ви не рознесете сенсацiю по всьому Киеву. А надто коли е шанс здобути iншу сенсацiю, ще гучнiшу. Ну? Коваленко легенько торкнувся своею долонею ii. – Чудово, – Анна забрала руку. – Другу угоду ви щойно почули. Я роблю все, що треба, аби витягнути на свiт божий убивцю Івана й того чи тих, хто за ним стоiть. Ви з вашими здiбностями, можливостями й досвiдом допомагаете менi. Буквально – робите, що i як я скажу. Пiдете, куди буде треба. Розпитаете того, кого треба. Словом, доведеться слухатися жiнку. Коли б не викрили злочинцiв, саме ви пiдете з усiма зiбраними вiдомостями в полiцiю, до Харитонова. Зробите так, аби вам повiрили. А коли полiцiя затримае нарештi всiх причетних, опублiкуете блискучий репортаж. І хтозна, раптом продасте якомусь видавцевi iсторiю для сенсацiйного роману. Люди люблять таке. Господи, пане Коваленку, ви ж хотiли зробити з Івана другого Голмса! Чи на крайнiй випадок – другого Путiлiна! Ось вам усi карти! Глiб помiтно пожвавився. Вiн уже згодився з правилами гри. Анна не лише вiдчувала, а й бачила це. – Пропозицiя заманлива, смачненька. Лишаеться з’ясувати для себе одну дрiбничку. – Дрiбничок у цiй справi нема й бути не може, – вiдрiзала Анна. – Ви намiрилися знайти вуличного грабiжника, такого собi апаша[7 - Кримiнальна субкультура, яка iснувала наприкiнцi ХІХ – поч. ХХ ст. у Парижi. Основна кримiнальна спецiалiзацiя – вуличнi пограбування, що часто завершувалися вбивствами. Назва поширилася за межi Францii як загальне визначення вуличних бандитiв.], – Коваленко не слухав ii. – Розбiйники нинi – пошесть, i не лише нинi. Що аж такого сенсацiйного в тому, що я, репортер, знайду якогось босяка? Нехай вiн зарiзав вiдомого полiцейського слiдчого. Тiльки ж, Анно Ярославiвно, босякам-апашам насправдi все одно, кого грабувати. Вони, мадам, не розбирають. Бачать добре вдягненого пана – i все. Господи, та хiба лише за одягом визначають! Пiдiть у робiтничi поселення, запитайте довкола залiзницi чи на Сапернiй слобiдцi, де я вирiс! Іде собi роботяга з трактиру в день получки, так може ту получку додому не донести. Що дивом не пропив, те розбiйники заберуть! Рипнеться, шарпнеться – ножем у пузо! – Івана Вольського вбили, – складалося враження, що Аннi заiло платiвку, на манер патефонноi. – Хiба хтось тут сперечаеться? – Ви. – Хiба? – Торочите менi про грабiжникiв, якi за гаманець зарiжуть. – Я не лише писав, а й читав, як iншi цитували вас. Нападник вимагав грошей i погрожував! Ну, ось i настав час. Анна не вiдповiла. Замiсть того поставила на стiл перед Коваленком дамську сумочку. Приготувала ранiше й тримала дотепер поруч, бiля себе, аби гiсть не бачив. Нiчого особливого не було б у тому, аби побачив. Кого здивуе жiноча сумочка, що лежить поруч iз жiнкою. Проте саме зараз Анна вiдчувала потребу в додатковому ефектi. Не все ж Коваленку фокуси показувати, бороду собi клеiти. Пальцi розстебнули сумочку. Взяли за краi, перевернули, струснули. Два предмети вивалилися з ii неглибоких надр. – Гаманець. Портмоне чоловiкове, крокодилова шкiра. Купувала йому на Рiздво. Усерединi – триста рублiв. Як тодi лежали, так i досi там, – палець торкнувся годинника. – Золотий брегет. Подарунок купця першоi гiльдii Борисова, знак подяки за розкриття його справи. Був у iншiй кишенi. Там i лишився. Вбивця нiчого не забрав. – Не встиг… мабуть. – Пане Коваленку, ви щойно визнали – не лише самi вiдтворювали почуте вiд мене, моi покази, а й читали те саме в iнших публiкацiях. Я зомлiла. Втратила свiдомiсть, коли на моiх очах загинув Іван. Думала – це останне, що побачу в життi, бо нападник посунув iз ножем на мене. Лив дощ, гримiв грiм, лупила блискавка. Жодноi душi довкола. Нiхто не чинить опору. Нехай душогуб iз доброго дива вирiшив пожалiти мене. Нiхто не заважав йому довести справу до кiнця, обчистити кишенi своеi жертви. Нiхто й нiчого, пане Коваленку. Але вiн не взяв анi гаманця, повного грошей, анi золотого годинника. Це було вбивство. Пограбування – прикриття. Мого чоловiка Івана Вольського вбито навмисне. І злочин готували довго, ретельно, дбайливо. І той, хто напав на нас, – дрiбна ланка. За ним стоять дуже небезпечнi люди. 3 Дж-ж-ж-ж-ж! Де не взялася враз бджола. Пролетiла повз Глiбове вухо, покружляла над залишками варення. Анна прикипiла поглядом до несподiваноi гостi. Але Коваленка поява бджоли раптом поглинула цiлковито. Вiн уклякнув, нiби необережний рух провокував бджолу атакувати. Затамував подих, лiва рука повiльно, мiлiметр за мiлiметром, потягнулася до канотье. Тим часом бджола приземлилася на денце блюдечка. Хоботок торкнувся солоденькоi ляпки. Гостя потерла переднiми лапками, взялася до справи. Не зводячи з неi очей, Коваленко обережно пiднiс капелюха. Анна побачила – зараз довкола Глiба зупинився весь свiт. Не iснувало нiчого, крiм бджоли-ласунки. Комаха вмостилася зручнiше – для неi теж нiчого не iснувало. Р-раз! Капелюх накрив блюдце. Бджола опинилася в полонi, зсередини солом’яноi тюрми долинуло обурене дзижчання й ледь чутнi звуки ударiв: полонянка билася об канотье. Зиркнувши на Анну переможно, Коваленко вiдкинувся на спинку стiльця, поклав ногу на ногу, поцiкавився: – Пропозицiя в силi? – Яка саме? Глiб клацнув вказiвним пальцем по горлу. – А-а-а… Горiлку чи… – Вашу горiлку вже пив. Наливка – спокусливо. – Христя також робить добрий кальвадос. – Ну, хай. Анна махнула рукою, i Христина з’явилася, мов та бджола – не знати звiдки. Коваленко не стримав здивованого присвисту. Виявляеться, увесь цей час помiчниця була десь тут, поруч, не зводила з них очей. – Гостевi смакуватиме кальвадос, – мовила Анна. – Смоли йому гарячоi, – почулося у вiдповiдь. – Христю! – господиня пiднесла голос. – Прощення просимо. Христина вiдiйшла, а Коваленко спитав, проводжаючи ii кивком: – Вона все знае? – При нiй у цьому домi можна говорити будь про що. За паркан не вийде. Дiвчина швидше язика собi вiдкусить. – Дивна вiдданiсть. У наш час дивна, маю на увазi. – Це все, що вас перейняло? Крiм полювання на бджiл, звiсно, – Анна всмiхнулася кутиками губ. Коваленко подався вперед, забрав ногу з ноги, поклав лiктi на стiл. – Отже, вашого чоловiка навмисне вбили пiд виглядом банального пограбування. А пограбувати для повноти картини чомусь забули. Пардоньте, тут у вас щось iз логiкою негаразд. Кажу вам як газетяр, звиклий ставити все пiд сумнiв. – Що саме негаразд? – поцiкавилася Анна спокiйно. – Я розумiю, ви шокованi. Пережили стрес, утратили кохану людину. Емоцii вимагають звинуватити в цьому весь свiт. Бо не хочеться жити з тим, що слiдчого Вольського, даруйте за грубiсть, зарiзав вуличний апаш. Всесвiтню змову уявити й прийняти легше. – Не прошу давати пояснення вашому скепсису. Де прорiхи в моiй логiцi? – Я знаюся на навмисних убивствах. Звiсно, як кримiнальний репортер. Вони мають виглядати бездоганно. Тобто у вашому випадку гаманець i брегет убивця справдi мав би забрати. Якщо вiн той, за кого ви його маете, – найманий. Лишивши грошi й цiнностi в кишенях жертви, вiн перекреслив власнi ж намiри. Полiцiя пропустила очевидне повз увагу, i тут не дивуюся. Хоча справдi пересiчний слiдчий мiг би загадатися над питанням бодай для себе: чому ж лиходiй не забрав здобич, не обчистив кишенi трупа. Йому ж нiхто й нiщо не заважало. Але бог iз ним. Припустiмо, апаш злякався сам себе. Власного вчинку. Не мав намiру вбивати. Вбив. Чкурнув геть. Можете кидати в мене камiнням, проте для полiцii, як i для мене, саме такий розвиток подiй виглядае логiчним. – Бо анi полiцiя, анi тим бiльше ви не були там, коли Івана вбивали, – Анна лишалася незворушною. – Ви не бачили того вбивцю. Не знаете, як вiн дiяв. І головне – знаете лише один клаптик iз загальноi картини. Вам, пане Коваленку, доведеться або вислухати мене й повiрити моiм словам та висновкам. Або випити чарку кальвадосу, дати слово тримати в таiнi почуте в цьому домi, пiти й бажано нiколи бiльше не докучати. Христина винесла на круглiй срiбнiй тацi кришталеву карафку з коричневою рiдиною. Поставила на стiл перед Глiбом, поруч виставила пузату чарку на товстенькiй нiжцi. Гiсть показав на чарку: – Одна. А… – Я не хочу. Соромитесь пити без компанii? – Такi не мають сорому, – знову не втрималася Христя. – Хто б сперечався. Я пас. Навiть сам себе почастую. Коваленко налив собi напою. Пiднiс до носа, втягнув нiздрями аромат. На мить блаженно замружив очi. – Якщо на смак так само божественно… Христина знову залишила iх. Глiб випив, смакуючи, прицмокнув язиком. Навiть потримав напiй у ротi перед ковтком. – Пропоную такий варiант. Я випив чарку, але не пiду. Готовий вислухати вас i спробую повiрити в почуте. – Я в дурнiй ситуацii, – визнала Анна. – Мушу доводити вам щось, переконувати. – Маете в тому iнтерес. – Тому й переступаю через себе. – Якщо все, що ви розповiли про вашу участь у чоловiковiй службi, – правда, ви таки повиннi вийти з полону власних звичок. – Пояснiть. – Ви, панi Вольська, звикли, що чоловiк слухав вас, чув i вiрив вашим словам та висновкам. Не ставив iх пiд сумнiв. – Тому й зробився одним iз кращих сищикiв, – це прозвучало з погано прихованою гордiстю. – Але менi не треба слави кращого сищика, – парирував Коваленко. – Для мене вашi слова – лише слова. – Хiба ви забули мою пропозицiю? Зараз я допомагаю вам зробити сенсацiйну публiкацiю. Яка напевне вас прославить. Слави не бувае багато. – Ту, яку маю, здобув без сторонньоi допомоги, – вiн помiтив багряний спалах на щоках Анни, вибачився скоромовкою: – Даруйте ще раз, ситуацiя незвична, надалi добиратиму вислови. – Моя допомога чоловiковi не була сторонньою, – сухо мовила Анна. – Все-все, бiльше не буду! – Коваленко засовався на стiльцi, йому справдi стало нiяково. – Та у нас iз вами загалом iнакша розмова, iнакша спроба порозумiтися. Гаразд, нехай я зроблю сенсацiйну публiкацiю. Але ж мушу повiрити всьому, аби сенсацiя не вдарила бумерангом, не перетворилася на пшик. Ось чому, Анно Ярославiвно, я прошу пiдтвердити свою розповiдь переконливими доказами. Замiсть вiдповiдi вона пiдвелася. Взяла карафку, налила гостевi ще порцiю. Заговорила, лишившись стояти, i дивилася на Глiба з висоти свого зросту. – Ви, добродiю, не помiтили, що вже вiдповiли на власне запитання. Злочин мав би виглядати бездоганно, якщо вбивця – професiйний найманець. А вбивство iз замiтанням слiдiв – його ремесло. Особа ж, яка пiд виглядом грабiжника напала на нас i вбила мого чоловiка, – вбивця без досвiду. Вiн, пане Коваленку, взагалi не грабiжник. Випадкова людина, котру нацькували на Івана Вольського, слiдчого розшуковоi полiцii. Їм заважав не чоловiк такоi собi Анни Вольськоi, а таки сищик. Вони не знали нашоi з Іваном родинноi таемницi. З дороги iм треба було прибирати мене, хай би там як це не прозвучало. – Їм – це кому? – Поки не знаю. Моя пропозицiя – з’ясувати це разом. Будьте здоровi. – Будьмо. Глiб так само повiльно, смакуючи, випив другу чарку. – Тепер – факти, – упевнено повела далi Анна. – На нас напав зовсiм молодий чоловiк, вбраний як студент. Проте я бiльш нiж упевнена: це не маскарад, подiбний до вашого. Вiн справдi студент. Ви можете за бажанням згадати кiлькох молодих душогубiв. Іван колись розказав про пiдлiтка-вбивцю. Шiстнадцять рокiв, роздобув десь револьвер, застрелив матiр свого товариша, пограбував. Потiм, коли вистежили, з того ж револьвера вiдстрiлювався до останнього патрона, примудрився вбити городового. Але чи е професiйнi вбивцi серед студентiв? Якщо йдеться не про терористiв-бомбiстiв на кшталт «Народноi волi». Тiльки не згадуйте, будь ласка, студентiв iз романiв пана Достоевського, випадок не той. – Студент-убивця може бути. Самi щойно сказали. Проте маете рацiю: студентiв-грабiжникiв не пригадую. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=66019354&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Урочище в центральнiй частинi Киева. У процесi активноi розбудови мiста було засипане. 2 Один iз перших стацiонарних театрiв Киева з постiйною театральною трупою. Заснований у 1898 роцi, вистави вiдбувалися в домi французького пiдприемця Огюста Бергонье (перетин Фундуклеiвськоi (тепер – Богдана Хмельницького) i Пушкiнськоi вулиць). Там же з кiнця ХІХ ст. влаштовували кiносеанси. 3 Найвiдомiша та найпопулярнiша в Киевi кондитерська, заснована власником цукерковоi фабрики Бернардом Семаденi (1845–1907). Мiстилася на Хрещатику, навпроти Мiськоi думи. 4 Мiсцевiсть у Киевi, розташована на узгiр’i мiж Подолом та Лук’янiвкою. Назва походить вiд поселення етнiчних татар, ремiсникiв i торгiвцiв. Активна ii забудова почалася з другоi половини ХІХ ст. 5 Путiлiн, Іван Дмитрович (1830–1893) – перший начальник розшуковоi полiцii Санкт-Петербурга. 6 Шевляков, Михайло Вiкторович (1865–1913) – росiйський журналiст, письменник. Автор першоi збiрки оповiдань про пригоди Івана Путiлiна, яка була свого часу дуже популярна серед читачiв. 7 Кримiнальна субкультура, яка iснувала наприкiнцi ХІХ – поч. ХХ ст. у Парижi. Основна кримiнальна спецiалiзацiя – вуличнi пограбування, що часто завершувалися вбивствами. Назва поширилася за межi Францii як загальне визначення вуличних бандитiв.