Трагедiя в трьох дiях Агата Крiстi Легендарний Пуаро Богемна вечiрка у домi колишнього актора, сера Чарльза Картрайта, для одного з гостей, пастора Беббiнгтона, стае фатальною – той раптово помирае, зробивши ковток коктейлю. Подальша експертиза не виявляе слiдiв отрути в напоi. Усе скидаеться на нещасний випадок. Жодних мотивiв для злочину. Навiть видатний детектив Еркюль Пуаро впевнений, що смерть старого священика – це лише прикра випадковiсть. Та що, як вiн помиляеться – i насправдi це було умисне вбивство, сплановане так само детально, як хороша театральна вистава? Хто режисер-постановник цього дiйства? І яка роль у ньому вiдведена самому Пуаро? У цьому розслiдуваннi детектив може стати наступною жертвою… Агата Крiстi Трагедiя в трьох дiях Присвячую своiм друзям, Джефрi та Вайолет Шипстон Режисер-постановник: Сер Чарльз Картрайт Асистенти режисера: Мiстер Саттертвейт Мiс Гермiона Лiттон-Гор Костюми: «Амброзiн Лтд» Освiтлення: Еркюль Пуаро Дiя перша Пiдозра Роздiл перший Вороняче гнiздо Мiстер Саттертвейт сидiв на терасi «Воронячого гнiзда», спостерiгаючи за тим, як господар будинку, сер Чарльз Картрайт, вибирався стежиною вiд моря. «Вороняче гнiздо» – сучасне бунгало покращеного типу. В ньому не було фахверку, фронтону, жодних любих серцю третьосортного будiвельника зайвин. То була проста, бiла, гладенька будiвля, оманливого, однак, розмiру, бо всерединi виявлялася значно бiльшою, нiж здавалася зовнi. Своею назвою вона завдячувала розташуванню – на кручi, над бухтою Лумут. І справдi, з кутика захищеноi мiцною балюстрадою тераси можна було прямовисно впасти у море. Дорогою вiд «Воронячого гнiзда» до мiстечка кiлометра пiвтора. Шлях бiжить cуходолом, а потiм звиваеться високо над морем. За сiм хвилин до мiстечка можна було дiйти крутою рибальською стежкою – саме тiею, якою сер Чарльз Картрайт зараз i пiдiймався. Вiн був засмаглим чоловiком середнього вiку й мiцноi статури. Вбраний був у сiрi фланелевi штани та бiлий светр. Ішов перевальцем i трохи стискаючи долонi. Дев’ятеро з десяти сказали б: «Морський офiцер у вiдставцi, одразу ж видно». Десятий, спостережливiший, завагався б через щось невловиме, якесь вiдчуття штучностi. А потiм, можливо, сама собою перед ним постала б картина: палуба корабля, але не справжнього, а розтятого навпiл цупкою завiсою; чоловiк, Чарльз Картрайт, стоiть на цiй палубi, на нього струменить свiтло, але не сонячне; долонi чоловiка стиснутi, хода легка, а голос – це приемний голос англiйського моряка та джентльмена, тiльки дуже гучний. – Нi, сер, – каже Чарльз Картрайт, – боюся, в мене немае вiдповiдi на це запитання. І тут завiса, розсiкаючи повiтря, опускаеться, спалахуе свiтло, оркестр грае останнiй короткий такт, дiвчата з величезними бантами на головах пропонують: «Шоколаду? Лимонаду?» Перша дiя «Поклику моря» з Чарльзом Картрайтом в ролi капiтана Венстоуна закiнчилася. Мiстер Саттертвейт усмiхаеться, дивлячись униз зi свого спостережного пункту. Це сухорлявий мiнiатюрний чоловiчок, покровитель театру i живопису, невиправний, але приемний сноб, якого завжди запрошують на найважливiшi прийоми та громадськi заходи (слова «i мiстер Саттертвейт» незмiнно з’являються в кiнцi перелiку гостей). До того ж мiстер Саттертвейт може похизуватися неабияким iнтелектом i вмiе проникливо спостерiгати за людьми та речами. Тепер вiн бурмоче, хитаючи головою: – Нiколи б не подумав. Нi, справдi, я б не здогадався. На терасi почулися кроки, i мiстер Саттертвейт озирнувся. Професiю цього кремезного сивого чоловiка, який пiдсунув до себе стiлець i сiв, легко було вгадати, глянувши на його приемне добре немолоде обличчя. Там було написано: «Лiкар» i «Гарлi-стрiт». Сер Бартолом’ю Стрендж сягнув висот у своiй професii. Вiн був вiдомим спецiалiстом з нервових розладiв, а нещодавно, пiд час офiцiйного святкування дня народження королеви, отримав ще й лицарський титул. Вiн пiдсунув свiй стiлець до мiстера Саттертвейта i промовив: – Про що б це ви нiколи не подумали? М-м? Кажiть-но. І далi усмiхаючись, мiстер Саттертвейт перевiв погляд на фiгуру, яка швидко сходила стежкою. – Я б нiколи не подумав, що сер Чарльз може бути щасливий у такому довгому… ем… вигнаннi. – Їй-бо, я теж! – Лiкар посмiявся, закинувши голову. – Я знаю Чарльза зi студентськоi лави. Ми разом вчилися в Оксфордi. Вiн завжди був однаковий – краще грав в особистому життi, нiж на сценi! Чарльз завжди грае. Вiн нiчого не може з цим зробити, це у нього в кровi. Чарльз не просто виходить з кiмнати, вiн полишае сцену, i часто з ефектною реплiкою. Хай там як, йому подобаеться змiнювати ролi, цього не вiдняти. Два роки тому вiн пiшов з театру – сказав, що хоче пожити простим сiльським життям, далеко вiд людей, побути бiля моря, яке так давно любить. І от вiн приiздить сюди й будуе це бунгало. Свiй вимрiяний простий сiльський будиночок. Три ваннi кiмнати, все за останнiм словом технiки. І так само як i ви, Саттертвейте, я думав, що в нього це швидко мине. Зрештою, Чарльз – людина, йому необхiдна публiка. Два-три вiдставнi капiтани, купка старих дам i священик – не такий аншлаг потрiбен Чарльзовi. – Я гадав, що роль «простого хлопця, який так любить море» набридне йому за пiвроку. Щиро кажучи, я вважав, що вiн вiд неi втомиться. Думав, що далi вiн гратиме побитого життям свiтського лева десь у Монте-Карло чи помiщика десь у шотландському Гайлендзi: у нього рiзноманiтний репертуар. – Однак, – вiв далi сер Бартолом’ю, – здаеться, ми помилилися. Просте життя вабить i не вiдпускае. – Людину, яка поводиться театрально, часто сприймають неправильно, – зазначив мiстер Саттертвейт. – Нiхто не вiрить його вiдвертостi. Лiкар кивнув. – Так, – задумливо мовив вiн. – Щира правда. Із радiсним «вiта-а-аю!» Чарльз Картрайт збiг сходами тераси. – «Мiрабель» перевершила сама себе, – повiдомив вiн. – Дарма ви не пiшли, Саттертвейте. Мiстер Саттертвейт похитав головою. Вiн так часто страждав вiд проблем зi шлунком, перетинаючи Ла-Манш, що не мав жодних iлюзiй щодо того, як почуватиметься на кораблi. Цього ранку вiн спостерiгав за «Мiрабель» з вiкна своеi спальнi. Вiтер був сильний, i мiстер Саттертвейт подякував небесам за мiцний грунт пiд ногами. Сер Чарльз пiдiйшов до вiкна вiтальнi й попросив принести напоi. – І тобi треба було пiти зi мною, Толлi, – звернувся вiн до друга. – Хiба це не ти пiвжиття розповiдаеш людям у своему кабiнетi на Гарлi-стрiт, що вiдпочинок на океанi страшенно корисний? – Добре працювати лiкарем ще й тому, – вiдказав сер Бартолом’ю, – що не треба виконувати власнi рекомендацii. Сер Чарльз розсмiявся. Вiн i досi ненавмисне грав свою роль – роль жвавого i дружнього моряка. Вiн був надзвичайно вродливим чоловiком, з приемними оку пропорцiями, витягнутим веселим обличчям i сивиною на скронях, яка додавала йому поважностi. Його вигляд повнiстю вiдповiдав тому, ким вiн був. Насамперед джентльменом, а вже потiм актором. – Ти був сам? – запитав лiкар. – Нi. – Сер Чарльз повернувся взяти напiй з тацi спритноi покоiвки. – Менi допомагала Егг. Почувши нотку знiяковiння в його голосi, мiстер Саттертвейт рiзко звiв очi. – Мiс Лiттон-Гор? А що, вона тямить у мореплавствi? Картрайт з гiркотою розсмiявся. – Через неi я почуваюся новачком, який моря не бачив, але я вчуся – завдяки iй. В головi мiстера Саттертвейта швидко замиготiли думки: «Цiкаво, Егг Лiттон-Гор – можливо, тому йому тут не набридае. А ще вiк, у нього небезпечний вiк, у такому завжди думають про молодих дiвчат…» Сер Чарльз вiв далi: – Море – хiба може бодай щось iз ним зрiвнятися? Сонце, вiтер, море – i проста хатинка, щоб було куди повертатися. І вiн задоволено озирнувся на будинок за своею спиною, будинок, у якому були три ваннi кiмнати, гаряча та холодна вода в кожнiй спальнi, найсучаснiша система центрального опалення, найновiшi електроннi прилади, штат покоiвок, шеф-кухар i посудомийниця. Здаеться, сер Чарльз дещо по-своему iнтерпретував вираз «просте життя». З будинку вийшла висока й дуже негарна жiнка й важкими кроками пiдiйшла до них. – Доброго ранку, мiс Мiлрей. – Доброго ранку, сере Чарльзе. Доброго ранку. (Легкий кивок двом iншим джентльменам.) Ось меню вечерi. Можливо, ви захочете щось у ньому змiнити? Сер Чарльз взяв меню й забурмотiв: – Поглянемо, диня канталупа, борщ, свiжа скумбрiя, шотландська курiпка, суфле «Сюрприз», канапе «Дiана»… Нi, гадаю, я нiчого не змiнюватиму, все чудово, мiс Мiлрей. Гостi прибудуть потягом о пiв на п’яту. – Я вже дала Голгейту вказiвки. До речi, сере Чарльзе, якщо ваша ласка, то дозвольте сказати, буде краще, якщо я сьогоднi повечеряю з вами. Сер Чарльз страшенно здивувався, але люб’язно вiдповiв: – Дуже радий, мiс Мiлрей, звичайно… але… ем… Мiс Мiлрей спокiйно пояснила. – Інакше, сере Чарльзе, за столом буде тринадцятеро людей, а люди часто забобоннi. З тону мiс Мiлрей було зрозумiло, що вона готова хоч щовечора частувати тринадцятьох гостей без найменшого хвилювання. Вона вела далi: – Думаю, тодi все узгоджено. Я повiдомила Голгейта, що машиною треба забрати ледi Мерi та Беббiнгтонiв. Усе правильно? – Абсолютно. Я саме збирався вас попросити. Із трохи зверхньою усмiшкою на суворому обличчi мiс Мiлрей пiшла геть. – Це, – святобожно промовив сер Чарльз, – просто неймовiрна жiнка. Я завжди боюся, що вона прийде й почне чистити менi зуби. – Втiлення завбачливостi, – сказав Стрендж. – Вона працюе на мене вже шiсть рокiв, – додав Картрайт. – Спершу була моею секретаркою в Лондонi, а тут, я вважаю, вона щось на кшталт економки найвищого розряду. З нею в будинку все працюе як годинник. І от раптом, уяви собi, вона хоче пiти! – Чому? – Вона каже, – сер Чарльз недовiрливо потер нiс, – вона каже, що в неi мати, прикута до вiзка. Особисто я в це не вiрю. В таких жiнок взагалi не бувае матерiв. Вони самовiльно генеруються в динамо-машинах. Нi, тут щось iнше. – Цiлком iмовiрно, – сказав сер Бартолом’ю, – що люди почали подейкувати. – Подейкувати? – Актор витрiщився на друга. – Подейкувати про що? – Мiй любий Чарльзе, ну ти ж розумiеш, про що йдеться. – Ти маеш на увазi, про нас iз нею? З ii зовнiшнiстю? В ii вiцi? – Їй, певно, ще немае п’ятдесяти. – Думаю, е. – Сер Чарльз обмiркував сказане. – Але серйозно, Толлi, ти бачив ii обличчя? На ньому два ока, нiс, рот, але це не те, що можна назвати обличчям – принаймнi жiночим обличчям. Найжадiбнiша до скандалiв сорока i то не могла б приплести менi пристрасть до такого обличчя. – Ти недооцiнюеш уяву мiсцевих старих дiв. Сер Чарльз похитав головою. – Я не вiрю. В мiс Мiлрей вiдчуваеться гiднiсть, яку не може не помiтити навiть стара дiва. Їi зiткано з чеснот i поваги, до того ж вона достобiса корисна працiвниця. Я завжди обираю таких нудних i страшних секретарок. – Як мудро. Кiлька хвилин сер Чарльз сидiв глибоко замислений. Сер Бартолом’ю, щоб вiдволiкти його, запитав: – А хто приiздить по обiдi? – Енджi, наприклад. – Енджела Сатклiфф? Це добре. Мiстер Саттертвейт зацiкавлено нахилився вперед, йому хотiлося дiзнатися, хто буде на прийомi. Енджела Сатклiфф була вiдомою акторкою, вже немолодою, але досi харизматичною, i публiка любила ii за кмiтливiсть i шарм. Часом ii називали наступницею Еллен Террi. – Ще будуть Дейкези. Мiстер Саттертвейт знову кивнув сам до себе. Мiсiс Дейкез належало «Амброзiн Лтд», успiшне жiноче ателье. В театральнiй програмцi можна було прочитати: «Сукнi мiс Бланк для першоi дii надано “Амброзiн Лтд”, Брук-стрiт». Чоловiк модельерки, капiтан Дейкез, був темною конячкою, якщо користуватися його улюбленим жаргоном перегонiв. Вiн чимало часу проводив на iподромах i сам багато рокiв тому брав участь у Великих Нацiональних перегонах. Потiм щось сталося – нiхто не знае напевне, – хоча про це ходили чутки. Розслiдування не було, все замели пiд килим, але коли згадували Фреддi Дейкеза, люди злегка здiймали брови. – Ще буде Ентонi Естор, драматург. – Звiсно, – сказав мiстер Саттертвейт. – Вона написала «Одностороннiй рух». Дивився п’есу двiчi. Вистава здобула шалену популярнiсть. Саттертвейту було приемно похизуватися: вiн знае, що Ентонi Естор – жiнка. – Так i е, – мовив сер Чарльз. – Забув ii справжне прiзвище. Вiллз, здаеться. Я зустрiчався з нею лише раз. Запросив ii, щоб потiшити Енджелу. Оце й усi, хто приiде. – А як щодо мiсцевих? – запитав лiкар. – А-а, мiсцевi! Ну, будуть Беббiнгтони. Вiн – священик, приемний чолов’яга, не дуже на священика схожий, i його дружина, дуже мила жiнка. Дае менi кориснi поради iз садiвництва. Тож будуть вони, ледi Мерi та Егг. Все. А, так, ще буде молодик, Мендерз, журналiст, здаеться, чи щось таке. От i вся вечiрка. Мiстер Саттертвейт був методичним чоловiком, тож одразу порахував гостей. – Мiс Сатклiфф – один, плюс Дейкези – це три, Ентонi Естор – чотири, ледi Мерi з донькою – шiсть, священик з дружиною – вiсiм, молодик – дев’ять, ми трое – дванадцять. Або мiс Мiлрей помилилася, або ви, сере Чарльзе. – Мiс Мiлрей не могла помилитися, – впевнено сказав сер Чарльз. – Ця жiнка нiколи не помиляеться. Боже, дiйсно, ви маете рацiю. Я й справдi пропустив одного гостя. Вилетiло з голови. Вiн тихо посмiявся. – Йому б це теж не сподобалося. Цей чоловiк – найбiльший чванько з усiх, кого я знаю. В очах мiстера Саттертвейта зблиснули iскорки. Вiн завжди вважав акторiв наймарнославнiшими з усiх людей. І сера Чарльза Картрайта – також. Те, що Картрайт бачив у чужому оцi скалку, а в своему й колоди не помiчав, розважило Саттертвейта. – І хто ж цей егоiст? – запитав вiн. – Один пройдисвiт, – пояснив сер Чарльз. – Утiм, пройдисвiт славетний. Ви, певно, чули про нього. Еркюль Пуаро. Вiн бельгiець. – Детектив, – сказав мiстер Саттертвейт. – Ми з ним знайомi. Цiкава особа. – О, вiн той iще персонаж, – погодився сер Чарльз. – А я його нiколи не бачив, – мовив сер Бартолом’ю, – але багато про нього чув. Але вiн, здаеться, певний час тому вiдiйшов вiд справ, так? Напевне, бiльшiсть iсторiй, якi я про нього чув, – вигадки. Що ж, Чарльзе, сподiваюся, на цих вихiдних не станеться жодних злочинiв. – З якого б це дива? Бо в домi детектив? Ти ставиш коня поперед воза, хiба нi, Толлi? – Ну, в мене своя теорiя свiтобудови. – І що ж це за теорiя? – запитав мiстер Саттертвейт. – Я вважаю, що подii притягуються до людей, а не люди до подiй. Чому в одних людей цiкаве життя, а в iнших – нудне? Через iхне оточення? Аж нiяк. Хтось може проiхати через увесь свiт без жодних пригод. Рiзня станеться за тиждень до його приiзду, землетрус – за день пiсля його вiд’iзду, i затоне човен, на який вiн майже сiв. А хтось iнший живе в Белемi й щодня iздить на роботу в Сiтi, i з ним трапляеться неймовiрне. Вiн стае героем заплутаного сюжету з бандою шантажистiв, вродливими дiвчатами та автомобiльними бандитами. Є люди, якi притягують трощу кораблiв. Навiть якщо вони сiдають у човник, що пливе по декоративному озеру, щось обов’язково станеться. Тож у певному розумiннi таким людям, як Еркюль Пуаро, не доводиться вишукувати злочинiв: злочини знаходять iх самi. – У такому разi, – сказав мiстер Саттертвейт, – можливо, це добре, що мiс Мiлрей приеднаеться до нас за вечерею i за столом не буде тринадцятеро гостей. – Що ж, – люб’язно промовив сер Чарльз, – можеш скоiти вбивство, Толлi, якщо вже тобi так хочеться. За однiеi умови: жертвою буду не я. І смiючись, трое чоловiкiв повернулися до будинку. Роздiл другий Інцидент перед вечерею Найбiльше мiстера Саттертвейта цiкавили люди. Жiнки загалом бiльше, нiж чоловiки. Як на мужнього чоловiка, мiстер Саттертвейт забагато знав про жiнок. Був у його характерi вiдтiнок жiночностi, який допомагав розумiти жiнок глибше. Вони завжди довiряли мiстеру Саттертвейту, але нiколи не сприймали всерйоз. Часом йому бувало через це гiрко. Вiн завжди спостерiгав за п’есою з-за лаштункiв, але нiколи не був головним героем драми – i почувався вiдповiдно. Але насправдi роль спостерiгача дуже йому пасувала. Цього вечора, сидячи у великiй кiмнатi, що виходила на терасу, прикрашенiй сучасною фiрмою так, щоб нагадувати люксусову каюту корабля, вiн зосередився на тому, щоб точно визначити, в який вiдтiнок Синтiя Дейкез вифарбувала свое волосся. То був якийсь геть новий тон – прямiсiнько з Парижа, як вiн пiдозрював, – незвичайна i досить приемна барва зеленкуватоi бронзи. Який саме вигляд насправдi мала мiсiс Дейкез, сказати неможливо. То була висока жiнка, чия фiгура бездоганно вiдповiдала вимогам часу. Їi шия та руки мали такий вiдтiнок засмаги, який зазвичай бувае, коли засмагаеш за мiстом, проте неможливо було визначити, природний вiн був чи штучний. Зеленувато-бронзове волосся було укладено дуже хитро й модно – так умiють лише найкращi лондонськi перукарi. Їi вищипанi брови, пiдфарбованi вii, вишукано намакiяжене обличчя та губи, пiдведенi так, що iхня природна пряма лiнiя не проглядалася – все це здавалося доповненням до бездоганноi вечiрньоi сукнi глибокого i незвичайного вiдтiнку синього, сукнi дуже простого начебто фасону (що було навдивовижу далеко вiд правди) та з незвичайноi тканини – на позiр нудноi, але з прихованим мерехтiнням. – Оце здiбна жiнка, – зауважив мiстер Саттертвейт, схвально оглядаючи ii. – Цiкаво, яка вона насправдi. Але цього разу йому йшлося про розум, а не про тiло. Вона говорила слова, розтягуючи iх, в тональностi моменту. – О Господи, це було неможливо. Ну, тобто якiсь речi можливi, а iншi – нi. Це було неможливо. Просто приголомшливо. Це було тепер нове слiвце – про все казали «приголомшливо». Сер Чарльз бадьоро змiшував коктейлi та говорив з Енджелою Сатклiфф, високою сивою жiнкою з бешкетною усмiшкою та гарними очима. Дейкез розмовляв з Бартолом’ю Стренджем. – Всi знають, що не так зi старим Ледiсборном. Уся стайня знае. Вiн говорив високим рiзким голосом – маленький, рудий, cхожий на лиса чоловiк з короткими вусами та хитруватими очима. Поряд iз мiстером Саттертвейтом сидiла мiс Вiллз, чию п’есу «Одностороннiй рух» назвали однiею з найкмiтливiших i найсмiливiших у Лондонi за останнi роки. Мiс Вiллз була високою та худорлявою, зi скiсним пiдборiддям i дуже погано накрученим свiтлим волоссям. На нiй було пенсне та мiшкувата шифонова сукня. Їi голос звучав високо i невиразно. – Я iздила на пiвдень Францii, – сказала вона. – Але, щиро кажучи, менi там не дуже сподобалося. Не надто дружне оточення. Але звiсно, самi розумiете, це корисно для моеi роботи – бачити що, де i як. «Бiдолашна, – подумав мiстер Саттертвейт. – Успiх вiдрiзав ii вiд мiсця, де iй би належало бути – пансiонату в Борнмутi. Там iй би сподобалося». Чоловiк дивувався: якi ж несхожi автори та iхнi творiння. Тон свiтського лева, який звучить у п’есах Ентонi Естора – хiба е бодай натяк на нього в самiй мiс Вiллз? Потiм вiн помiтив, що блiдо-блакитнi очi за пенсне були надзвичайно проникливими. Зараз вони дивилися на нього, оцiнюючи, вiд чого мiстер Саттертвейт дещо знiяковiв. Скидалося на те, що мiс Вiллз старанно намагаеться вивчити його напам’ять. Сер Чарльз саме розливав коктейлi. – Дозвольте я принесу вам коктейль, – сказав мiстер Саттертвейт, пiдстрибуючи. Мiс Вiллз захихотiла. – Не вiдмовлюся, – вiдповiла вона. Дверi прочинилися, i Темпл оголосила прибуття ледi Мерi Лiттон-Гор, мiстера та мiсiс Беббiнгтон i мiс Лiттон-Гор. Мiстер Саттертвейт принiс мiс Вiллз ii коктейль, а потiм пiдкрався поближче до ледi Мерi Лiттон-Гор. Як уже зазначалося, в нього була слабкiсть на титули. Проте тут був не лише снобiзм – йому просто подобалися благороднi жiнки, а ледi Мерi, безумовно, до них належала. Залишившись удовою з дитиною трьох рокiв, без грошей, вона приiхала до Лумута i зняла маленький котедж, де вiдтодi й жила з однiею вiдданою покоiвкою. Ледi Мерi була високою стрункою жiнкою п’ятдесяти п’яти рокiв, проте на вигляд старшою. Вираз обличчя милий i дещо сором’язливий. Вона обожнювала свою доньку, але водночас трохи тривожилася через неi. Гермiона Лiттон-Гор, яку з якихось загадкових причин кликали «Егг», не була схожа на свою матiр. Порiвняно з нею, донька була енергiйнiша. Мiстеровi Саттертвейту подумалося, що вона не вродлива, але, безумовно, приваблива. І вабила в нiй саме ряснота жвавостi. Дiвчина здавалася вдвiчi живiшою за будь-кого в цiй кiмнатi. Егг була середнього зросту, iз темним волоссям i сiрими очима. Було щось у тому, як уперто волосся лягало кучерями iй на шию, в прямому поглядi сiрих очей, в округлостi ii щiчок, в заразливому смiху такого, що змушувало думати про бунтарську юнiсть i живучiсть. Вона стояла й говорила з Олiвером Мендерзом, який щойно прийшов. – Не розумiю, чому тепер ти вважаеш мореплавство нудним. Колись тобi це подобалося. – Егг, люба моя. Люди виростають. Вiн розтягував слова, зводячи брови. Красивий молодик, рокiв двадцяти п’яти на око. І щось iще в ньому, що ж це, вiн iноземець? Було в ньому щось неанглiйське. За Олiвером Мендерзом спостерiгав iще один чоловiк. Невисокий, з яйцеподiбною головою та дуже нетутешнiми вусами. Мiстер Саттертвейт уже нагадав про себе мiстеру Еркюлю Пуаро. Той вiдреагував украй люб’язно. Мiстер Саттертвейт пiдозрював, що Пуаро навмисне пiдкреслював iноземне походження своiх манер. Маленькi блискучi очi бельгiйця нiби казали: «Хочете, щоб я побув блазнем? Щоб розiграв перед вами комедiю? Bien[1 - Гаразд (фр.). (Тут i далi прим. перекл.)] – буде як ви хочете!» Але зараз очi Еркюля Пуаро не блищали. Вiн мав задумливий i трохи сумний вигляд. Превелебний Стiвен Беббiнгтон, лумутський пастор, приеднався до ледi Мерi та мiстера Саттертвейта. Стiвеновi було за шiстдесят, у нього були добрi вицвiлi очi, i поводився вiн сором’язливо, що мимоволi схиляло до нього. Вiн сказав мiстеровi Саттертвейту: – Нам дуже пощастило iз сером Чарльзом. Вiн такий добрий, такий щедрий. Дуже приемно мати такого сусiда. Впевнений, ледi Мерi зi мною погодиться. Ледi Мерi усмiхнулася. – Вiн менi дуже подобаеться. Успiх його не зiпсував. Багато в чому вiн, – вона всмiхнулася ширше, – iще дитина. Поки мiстер Саттертвейт розмiрковував про нестримнi материнськi iнстинкти жiнок, пiдiйшла покоiвка з тацею коктейлiв. Цю рису мiстер Саттертвейт, вихованець вiкторiанськоi епохи, схвалював. – Можеш випити коктейль, ма, – мовила Егг, пiдбiгаючи до них iз келихом у руцi. – Але тiльки один. – Щиро дякую, люба, – покiрно сказала ледi Мерi. – Думаю, – додав мiстер Беббiнгтон, – моя дружина теж не буде проти, якщо я вихилю один. І вiн розсмiявся тихим пасторським смiхом. Мiстер Саттертвейт глянув на мiсiс Беббiнгтон, яка наполегливо розповiдала серу Чарльзовi щось про компост. «У неi гарнi очi», – подумав вiн. Мiсiс Беббiнгтон була огрядна й не надто охайна. Здавалося, вона пашiе енергiею i не схильна до дрiб’язковостi. Як i казав Чарльз Картрайт, приемна жiнка. – Скажiть, – ледi Мерi нахилилася вперед, – хто ця молода дама в зеленому, з якою ви говорили, коли ми зайшли? – Це драматургиня – Ентонi Естор. – Що? Ця анемiчна молода жiнка? О! – Вона прикусила язика. – Як нечемно з мого боку. Але я приголомшена. Вона не схожа… Тобто вона схожа на недотепну виховательку дитячого садочку. Опис був таким точним, що мiстер Саттертвейт розсмiявся. Мiстер Беббiнгтон дивився в дальнiй кут вiтальнi дружнiми короткозорими очима. Вiн вiдпив коктейлю й кашлянув. «Не звик до коктейлiв», – подумав мiстер Саттертвейт. Може, священик i вважав iх символом часу, але не любив. Мicтер Беббiнгтон, злегка скривившись, зробив iще один рiшучий великий ковток. – Це ви про ледi, яка стоiть отам? О Господи… – Вiн приклав руку до горла. Продзеленчав голос Егг Лiттон-Гор: – Олiвере, ти слизький Шейлоку… «Ну звiсно, – подумав мiстер Саттертвейт, – вiн не iноземець, вiн еврей!» Яка ж вони гарна пара. Обое такi молодi, вродливi i… постiйно сперечаються, а це хороший знак… Його думки перебив дивний звук. Мiстер Беббiнгтон звiвся на ноги й похитувався вперед-назад. Обличчя звело судомою. Саме дзвiнкий голос Егг привернув до Беббiнгтона увагу гостей, хоч ледi Мерi теж звелася на ноги, тривожно здiйнявши руку. – Дивiться, – гукнула Егг. – Мiстеру Беббiнгтону погано. Сер Бартолом’ю Стрендж квапливо виступив уперед i, пiдтримуючи хворого, пiдвiв його до канапи, що стояла вздовж стiни вiтальнi. Решта скупчилися навколо, сповненi бажання допомогти, але безсилi… За двi хвилини Стрендж випростався i похитав головою. Вiн сказав прямо, знаючи, що немае сенсу ходити околяса. – Менi шкода, – сказав лiкар. – Вiн помер… Роздiл третiй Сер Чарльз замислюеться – Саттертвейте, зайдете на хвильку до нас? – визирнув з-за дверей сер Чарльз. Минуло пiвгодини. Знiчення змiнилося спокоем. Ледi Мерi вивела невтiшну мiсiс Беббiнгтон з кiмнати i зрештою поiхала з нею до пасторського будинку. Мiс Мiлрей вирiшувала питання по телефону. Приiхав мiсцевий лiкар i прийняв чергування в сера Бартолом’ю. Меню вечерi скоротили, i за мовчазною згодою всi гостi розiйшлися пiсля неi по кiмнатах. Мiстер Саттертвейт саме збирався до себе, коли сер Чарльз озвався до нього з кiмнати, де помер мiстер Беббiнгтон. Мiстер Саттертвейт зайшов туди, долаючи тремтiння. Вiн був уже досить старий, щоб жахатися вигляду смертi… Бо скоро, мабуть, i сам вiн… Але нащо про це думати? – Рокiв двадцять ще протримаюся, – твердо заявив сам собi. Окрiм них, у кiмнатi, обставленiй як каюта, був тiльки Бартолом’ю Стрендж. Той схвально кивнув, побачивши Саттертвейта. – Це добре, – сказав вiн. – Саттертвейт нам допоможе розiбратися. Вiн життя знае. Дещо здивований, мiстер Саттертвейт сiв у крiсло поряд iз лiкарем. Сер Чарльз ходив сюди-туди. Вiн забув про те, що долонi треба стискати, i його схожiсть iз вiдставним моряком вже не проглядалася так яскраво. – Чарльзовi це не подобаеться, – мовив сер Бартолом’ю. – Я маю на увазi смерть бiдолашного Беббiнгтона. Мiстеру Саттертвейту подумалося, що настрiй у цiй фразi передано не точно. Хiба могло комусь сподобатися те, що сталося? Вiн зрозумiв, що Стрендж мае на увазi дещо iнше, вiдмiнне вiд того, що сказав. – Те, що сталося, дуже сумно, – почав мiстер Саттертвейт, обережно намацуючи шлях. – Так, дуже-дуже сумно, – повторив вiн i знову затремтiв, як кiлька хвилин тому. – Кгм, так, досить болiсно, – сказав лiкар з професiйною ноткою в голосi. Картрайт припинив ходити сюди-туди. – Ти колись бачив, щоб хтось отак само помер, Толлi? – Нi, – задумливо вiдповiв Бартолом’ю. – Не сказав би, що бачив таке. Але, – додав вiн за секунду-двi, – не думаю, що я бачив так багато смертей, як тобi здаеться. Психiатр не схильний вбивати своiх пацiентiв. Вiн допомагае iм лишатися живими й отримуе за це грошi. Мак-Дугал точно бачив набагато бiльше смертей. Лiкар Мак-Дугал, якого викликала мiс Мiлрей, був головним лiкарем Лумута. – Мак-Дугал не бачив, як помер цей чоловiк. Коли вiн прибув, Беббiнгтон уже був мертвий. Вiн мiг судити лише за тим, що ми йому сказали i що сказали ви. Мак-Дугал переконаний, що це якийсь удар, що Беббiнгтон уже був немолодий, а здоров’я мав не надто мiцне. Такого пояснення менi не достатньо. – Можливо, i йому теж, – пробурмотiв Стрендж. – Але мае ж лiкар бодай щось сказати. Удар – хороше слово, воно нiчого не означае, але задовольняе розум. Зрештою, Беббiнгтон i справдi був немолодий, а його здоров’я i справдi останнiм часом пiдводило – нам так сказала його дружина. Мабуть, щось раптово дало збiй. – Чи було це схоже на типовий напад чи удар, чи як ви там це називаете? – Напад чого? – Якоiсь вiдомоi хвороби? – Якби ти вивчав медицину, – сказав сер Бартолом’ю, – то тобi було б вiдомо, що в нiй заледве е бодай щось типове. – Що саме ви хочете сказати, сере Чарльзе? – запитав Саттертвейт. Картрайт не вiдповiдав. Вiн махнув рукою – не зовсiм ясно, що це мало означати. Стрендж тихо посмiявся. – Чарльз сам себе не розумiе, – мовив вiн. – Просто його свiдомiсть схильна продукувати драматичнi варiанти розвитку подiй. Сер Чарльз видав докiрливий жест. Чоловiк, здавалося, глибоко занурився в своi думки, замислився. Вiн вiдсторонено похитав головою. Мiстер Саттертвейт силкувався зрозумiти, кого ж той нагадував йому. Але от, пригадав! Арiстiд Дюваль, голова Секретноi служби, який викривае таемний заколот у «Пiдземних дротах». Наступноi митi вiн був уже певен: сер Чарльз несвiдомо пiдкульгував пiд час ходiння, а Арiстiда називали «Кульгавим». Сер Бартолом’ю намагався зруйнувати несформульованi пiдозри Картрайта, застосовуючи до них безжалiсний здоровий глузд. – То що ти пiдозрюеш, Чарльзе? Самогубство? Вбивство? Кому треба вбивати священика, який i мухи не скривдить? Це вже щось iз царини фантастики! Самогубство. Ну, цей варiант можна розглянути. Тут можна принаймнi уявити, з яких причин Беббiнгтону могло схотiтися накласти на себе руки. – І з яких? Сер Бартолом’ю злегка похитав головою. – Ну, людинi в душу не залiзеш. Але могло бути, наприклад, таке: Беббiнгтон дiзнався, що хворiе на невилiковну хворобу. Ну, на рак, скажiмо. Щось таке могло стати мотивом для самогубства. Можливо, йому не хотiлося, щоб дружина спостерiгала за його довгими стражданнями. Це просто припущення, звiсно. Насправдi ж, нiчого не говорить про те, що Беббiнгтон хотiв вкоротити собi вiку. – Я не думав про суiцид, – почав був сер Чарльз. Бартолом’ю Стрендж знову тихо посмiявся. – Ну звiсно. Тебе цiкавить не те, що дiйсно могло статися. Тобi треба сенсацii – в коктейлях була новiтня отрута, яка не лишае слiдiв. Сер Чарльз скривився. – Не певен, що це в моiх iнтересах. Чорт забирай, Толлi, ти пам’ятаеш, що тi коктейлi готував я? – Несподiваний напад манii убивства, еге? Думаю, в нашому випадку симптоми з’являться пiзнiше, але до ранку всi ми помремо. – Дiдько, ти все жартуеш, але… – Сер Чарльз роздратовано обiрвав фразу. – Я не жартую, – сказав лiкар. Голос його змiнився. Тепер вiн звучав поважно, в ньому вгадувалася чуйнiсть. – Я не жартую про смерть бiдного Беббiнгтона. Я глузую з твоiх припущень, Чарльзе, тому що, ну просто тому що не хочу, щоб ти комусь випадково нашкодив. – Нашкодив? – перепитав сер Чарльз. – Можливо, ви, мiстере Саттертвейт, розумiете, до чого я хилю? – Думаю, можливо, я здогадуюся, – мовив Саттертвейт. – Хiба ти не розумiеш, Чарльзе, – вiв далi сер Бартолом’ю, – цi твоi безпiдставнi пiдозри дiйсно шкiдливi? Такi речi швидко поширюються. Сам лише натяк на злочин, необгрунтований натяк, може завдати горя i болю мiсiс Беббiнгтон. Я чув про декiлька таких випадкiв. Раптова смерть, злi язики, чутки розлiтаються по всiх усюдах, i снiгова куля починае наростати – спинити ii вже не може нiхто. Хай йому грець, Чарльзе, хiба ти не бачиш, що це жорстоко, що це зайве? Ти просто вiдпустив свою жваву уяву в галоп, дозволивши собi думати про те, чого немае. Обличчя актора стало нерiшучим. – Про це я не подумав, – визнав вiн. – Ти надзвичайно хороша людина, Чарльзе, але твоя уява дiйсно, бува, виходить з берегiв. Ну ж бо, скажи серйозно: чи справдi ти вважаеш, що комусь, бодай комусь, могло знадобитися вбити цього безневинного чоловiка? – Навряд чи, – сказав сер Чарльз. – Нi, як ти й кажеш, це малоймовiрно. Вибач, Толлi, але це не просто вибрик з могу боку. Я дiйсно вiдчув, що тут щось не так. Мiстер Саттертвейт тихенько кашлянув. – Дозвольте висловити припущення? Мiстеровi Беббiнгтону стало зле через кiлька хвилин пiсля того, як вiн зайшов до кiмнати, щойно вiн вiдпив коктейлю. Але я помiтив, що пастор скривився, п’ючи його. Менi подумалося, це тому, що старий не звик до смаку коктейлiв. Але якщо взяти це до уваги, то скромне припущення мiстера Бартолом’ю щодо самогубства може виявитися слушним. Це здаеться можливим, а от iдея про вбивство i справдi звучить надто надумано. Хоч це й не дуже вiрогiдно, а проте мiстер Беббiнгтон все ж мiг непомiтно пiдсипати собi щось у склянку. Я бачу, що в цiй кiмнатi нiчого не чiпали. Коктейльнi склянки на своiх мiсцях. Ось келих мiстера Беббiнгтона. Я знаю це, бо сидiв отут i говорив iз ним. Думаю, сер Бартолом’ю мiг би взяти келих на аналiз: це можна зробити тихо, не збурюючи «розмов». Лiкар пiдвiвся й узяв келих. – Гаразд, – промовив вiн. – Потiшу твою уяву, Чарльзе, але готовий закластися на десять фунтiв проти одного, що там немае нiчого, крiм чистого як сльоза джину та вермуту. – Домовилися, – сказав сер Чарльз. Потiм з гiркою усмiшкою додав: – Знаеш, Толлi, ти певною мiрою винен у тому, що витворяе моя фантазiя. – Я? – Так, з твоiми розмовами про злочини вранцi. Ти сказав, що цей чоловiк, Еркюль Пуаро, свого роду буревiсник, що куди вiн, туди й злочин. І от щойно вiн прибувае, як тут стаеться загадкова смерть. Звiсно, я одразу ж починаю думати про вбивство. – Цiкаво, – видобув мiстер Саттертвейт i замовк. – Так, – сказав Чарльз Картрайт. – Я про це думав. Що скажеш, Толлi? Чи можемо ми запитати в нього, що вiн про все це гадае? Ну, тобто це взагалi етично? – Хороша думка, – буркнув мiстер Саттертвейт. – Я знаю правила медичноi етики, але не маю жодного уявлення про професiйну етику детективiв. – Не можна просити спiвака заспiвати, – пробурмотiв мiстер Саттертвейт. – Чи можна просити детектива розслiдувати? Хм, цiкавий момент. – Просто думка, – сказав сер Чарльз. У дверi тихенько постукали, i в кiмнату знiчено зазирнув Еркюль Пуаро. – Заходьте, друже, – гукнув сер Чарльз, пiдстрибуючи. – Ми саме про вас говорили. – Я подумав, можливо, я втручаюся куди не треба. – Аж нiяк. Випийте. – Дякую, нi. Я рiдко п’ю вiскi. Скляночку сиропу час вiд часу… Та в асортиментi напоiв сера Чарльза сиропу не було. Коли гiсть влаштувався у крiслi, Картрайт перейшов одразу до справи. – Не буду правити теревенi, – промовив вiн. – Ми щойно говорили про вас, мсье Пуаро, i про те, що сьогоднi сталося. Чи не здаеться вам, що ситуацiя надто дивна? Пуаро звiв брови. Тодi запитав: – Дивна? А що не так? Бартолом’ю Стрендж сказав: – Моему друговi приверзлося, що старого Беббiнгтона вбили. – А ви так не вважаете, нi? – Нам цiкаво дiзнатися, що думаете ви. – Звiсно, йому стало зле дуже раптово, справдi, дуже. – Саме так. Мiстер Саттертвейт виклав теорiю про самогубство i розповiв про свою пропозицiю взяти вмiст келиха на аналiз. Пуаро схвально кивнув. – Так, це не завадить. Менi, як знавцевi людськоi природи, здаеться дуже малоймовiрним, щоб цього приемного безневинного чоловiка комусь захотiлося вбити. Але iдею про самогубство я пiдтримую ще менше. Одначе келих мае щось нам пiдказати. – А результати аналiзу – якi вашi припущення щодо них? Детектив стенув плечима. – Моi? Я можу лише здогадуватися. Ви хочете, щоб я здогадався, якими будуть результати? – Так. І..? – Тодi я думаю, там знайдуть лише рештки першокласного сухого мартiнi. – Вiн уклонився серовi Чарльзу. – Щоб отруiти людину коктейлем, одним з багатьох на тацi, треба докласти неабияких зусиль. І якби цей милий священик задумав скоiти суiцид, то не думаю, що вiн зробив би це на вечiрцi. Це надто нерозсудливо щодо нас. А мiстер Беббiнгтон здався менi дуже розсудливим. – Вiн замовк. – Така моя думка, коли ви вже мене запитали. На мить запала тиша. Потiм сер Чарльз глибоко зiтхнув. Вiн прочинив одне з вiкон i визирнув назовнi. – Вiтер посилився, – зауважив вiн. Повернувся моряк, детектив секретноi служби зник. Але спостережливому мiстору Саттертвейту здалося, що сер Чарльз женеться за роллю, яку, врештi-решт, грати не йому. Роздiл четвертий Нова Елейна – Так, що ви думаете, мiстере Саттертвейте? Як ви насправдi вважаете? Мiстер Саттертвейт роззирнувся. Тiкати було нiкуди. Егг Лiттон-Гор заскочила його на рибальському мiстку. Цi молодi жiнки безжалiснi… i страшенно наполегливi. – Думаю, цю iдею вклав вам у голову сер Чарльз, – сказав вiн. – Нi, не вкладав. Вона була там вiд самого початку. Все сталося так жахливо раптово. – Вiн був уже старий, i здоров’я його пiдводило… Егг перебила Саттертвейта: – Маячня усе це. В нього був неврит, легкi прояви ревматоiдного артриту. Вiн з тих, хто хоч i поскрипуе, але до дев’яноста доживае. Що скажете про допит? – Ну, вiн, здаеться, був… звичайним? – А що скажете про свiдчення Мак-Дугала? Купа страшних термiнiв i все таке – детальний опис кожного органа – але чи не здалося вам, що вiн просто вiдмежувався словесною завiсою? Все, що вiн сказав, зводилося до висновку: немае нiчого такого, що свiдчило б про те, що смерть настала не з природних причин. Але вiн не пiдтвердив, що смерть дiйсно настала з природних причин. – Люба, вам не здаеться, що ви чiпляетеся до дрiбниць? – Рiч у тому, що робив вiн. Вiн був спантеличений, але не мав за що зачепитися, тож i виставив як щит медичну обережнiсть. А що думае сер Бартолом’ю Стрендж? Мiстер Саттертвейт повторив одну з сентецiй психiатра. – Казала-мазала, одне слово, – задумливо промовила Егг. – Звiсно, вiн людина помiркована. Мабуть, велике цабе з Гарлi-стрiт так i мусить поводитися. – В келиху були тiльки джин i вермут, – нагадав iй мiстер Саттертвейт. – Певно, це мусить усiх заспокоiти. І все-таки одна рiч, яка сталася пiсля допиту, змушуе мене сумнiватися… – Сер Бартолом’ю щось вам сказав? Мiстер Саттертвейт вiдчував наближення приемноi цiкавостi. – Не менi – Олiверу. Олiверу Мендерзовi – вiн був на вечерi того дня, але, можливо, ви його не пам’ятаете. – Я дуже добре його пам’ятаю. Вiн ваш близький друг? – Колись був. Тепер ми здебiльшого лаемося. Вiн влаштувався на роботу, в офiс до свого дядька у мiстi, i став якимсь… слизьким, якщо ви розумiете, про що я. Постiйно каже, що покине роботу й стане журналiстом: пише вiн непогано. Але я думаю, це всього лише слова. Вiн хоче розбагатiти. Схоже, нинi всi тiльки про грошi й думають – це якось огидно, вам так не здаеться, мiстере Саттертвейте? Тут вiн гостро вiдчув ii молодiсть – ii необгранковану, зверхню дитиннiсть. – Люба, – мовив вiн, – багато хто огидний з рiзних причин. – Бiльшiсть людей, звiсно, свинi, – радiсно погодилася Егг. – Ось чому я так бiшуся через старого Беббiнгтона. Бо розумiете, вiн був такий милий. Вiн готував мене до конфiрмацii i все оце, i хоча, звiсно, багато чого в цiй справi – маячня, але вiн був дуже приемний. Розумiете, мiстере Саттертвейте, я дiйсно вiрю в християнство, не так, як моя мама, – в книжечки i раннi служби i такi речi, – але глибоко, як в iсторичне явище. Церква запруджена паулiанськими традицiями – у церквi, власне, безлад, – але з християнством як таким усе гаразд. Тому я i не можу долучитися до комунiзму, як Олiвер. На практицi нашi принципи дуже схожi: все спiльне, все належить усiм, але рiзниця в тому, що… ну, не буду в це заглиблюватися. Але Беббiнгтони були iстинними християнами. Вони не засуджували, не лiзли в чужi справи, не таврували, вони завжди з добротою дивилися на людей, на подii. Завжди такi лагiднi, i Робiн… – Робiн? – Їхнiй син… Вiн поiхав до Індii, i його там убили… Я… я була в нього закохана… Егг блимнула. Задивилася на море… Потiм ii увага повернулася в теперiшне, до мiстера Саттертвейта. – Тож, розумiете, менi досить важко все це переживати. Особливо якщо це була не природна смерть… – Моя люба! – Ох, ну все ж це збiса дивно! Ну ви мусите визнати, що це дивно! – Але ж ви сама щойно практично пiдтвердили, що в Беббiнгтонiв немае жодного ворога в цiлому свiтi. – Ось тому це i дивно. Я не можу вигадати жодного притомного мотиву… – Фантастично! Але ж у коктейлi нiчого не було. – Хтось мiг вколоти йому iн’екцiю. – З отрутою, яку пiвденно-американськi племена iндiанцiв використовували для стрiл? – м’яко поглузував мiстер Саттертвейт. Егг вишкiрилася. – Саме так. Стара добра отрута, яка не лишае слiдiв. О, ви зверхньо кпините з цього. Можливо, одного дня ви дiзнаетеся, що ми мали рацiю. – Ми? – Ми з сером Чарльзом. Вона трохи зашарiлася. Мiстер Саттертвейт подумав рядками, вiдомими серед його поколiння, коли в кожнiй книжковiй шафi стояли «Цитати на всi випадки життя». За неi вдвiчi старший, Старовинним мечем поранено йому щоку Засмаглу, зранену, та все ж пiдвiвши очi, Так покохала, нiби доля – вiн. Йому стало трохи соромно за те, що вiн думае цитатами, тим паче з Теннiсона, про якого зараз мало згадують. До того ж хоч сер Чарльз був i засмаглий, та ран вiд меча на його обличчi не було, а Егг Лiттон-Гор хоч i була, безумовно, схильна до здоровоi пристрастi, але навряд чи збиралася гинути вiд любовi й поневiрятися по рiках на баржi. У нiй не було нiчого вiд лiлейноi дiви Астолату[2 - Йдеться про героiню артурiанських легенд Елейну з Астолату, чие нероздiлене кохання до Ланселота Озерного у своiх поезiях оспiвав Альфред Теннiсон. (Прим. ред.)]. «Окрiм, – подумав Саттертвейт, – ii молодостi…» Дiвчат завжди вабить до чоловiкiв середнього вiку з цiкавим минулим. Егг, здавалося, не була винятком з цього правила. – Чому вiн не одружився? – рiзко запитала вона. – Ну, – мiстер Саттертвейт замовк. Його вiдповiдь, якщо коротко, зводилася до одного слова «обережнiсть», але вiн розумiв, що це слово для Егг Лiттон-Гор неприйнятне. В сера Чарльза Картрайта було багато жiнок, акторок та iнших, але йому завжди вдавалося триматися вiд шлюбу подалi. Егг же очевидно хотiлося б отримати бiльш романтичне пояснення. – Та дiвчина, яка померла вiд туберкульозу, ii звали якось на М – вiн наче був у неi дуже закоханий? Мiстер Саттертвейт пам’ятав жiнку, про яку йшлося. Ходили чутки, щоправда, не надто наполегливi, начебто в Чарльза Картрайта був iз нею роман, але мiстер Саттертвейт нi на мить не вiрив, що сер Чарльз не одружувався через вiрнiсть ii пам’ятi. Вiн намагався висловитися якомога тактовнiше. – Думаю, в нього було багато романiв, – сказала Егг. – Ем, можливо, – тiльки й видобув мiстер Саттертвейт, почуваючись по-вiкторiанськи. – Менi подобаються чоловiки, в яких були романи, – промовила Егг. – Це показуе, що вони не гомосексуалiсти чи ще щось таке. Вiкторiанство мiстера Саттертвейта отримало сильного стусана. Вiн не знав, що вiдповiсти. Егг не помiтила його знiчення i задумливо вела далi. – Знаете, сер Чарльз насправдi розумнiший, нiж здаеться. Звичайно, вiн часто грае, щось удае, але за всiм цим ховаеться свiтлий розум. І з вiтрилами вiн вправляеться набагато краще, нiж можна подумати з його слiв. Коли вiн про це розповiдае, може здатися, що все це поза, але це не так. І в розслiдуваннi теж. Ви думаете, все це заради ролi – вiн хоче зiграти великого детектива. А я скажу так: я думаю, вiн би дуже добре його зiграв. – Ймовiрно, – погодився мiстер Саттертвейт. В iнтонацii, з якою вiн це сказав, ясно проявлялися його почуття. Егг вловила iх i висловила вголос: – Але ви вважаете, що, «Вбивство священика» – це не триллер. Це просто «Прикрий випадок за вечерею», соцiальна трагедiя. А що думае Еркюль Пуаро? Вiн мав би знати, що це насправдi. – Мсье Пуаро порадив нам почекати на аналiз вмiсту келиха. – Зрозумiло, – сказала Егг, – вiн старiшае. Вiдстав вiд життя. Мiстер Саттертвейт скривився. Дiвчина вела далi, не розумiючи, що бовкнула грубiсть. – Ходiмо, вип’емо чаю з мамою. Ви iй подобаетеся. Вона так сказала. Дещо улещений, мiстер Саттертвейт прийняв запрошення. Коли вони прийшли до будинку ледi Мерi, Егг зголосилася зателефонувати серу Чарльзовi, щоб пояснити «зникнення» його гостя. Мiстер Саттертвейт сидiв у маленькiй вiтальнi з вицвiлим чинцем та натертими до блиску старими меблями. То була вiкторiанська кiмната, з тих, що вiн подумки називав «кiмнатами ледi», i вона йому подобалася. Їхня розмова з ледi Мерi була приемною. Нiчого надзвичайного, але невимушенiсть тiшила. Вони говорили про сера Чарльза. А мiстер Саттертвейт добре його знае? Та не надто, вiдказував той. Вiн був фiнансово зацiкавлений в успiху однiеi з п’ес Картрайта кiлька рокiв тому. Так вони й подружилися. – Вiн дуже харизматичний, – промовила ледi Мерi, усмiхаючись. – Я вiдчуваю це так само, як i Егг. Думаю, ви помiтили, що Егг притаманне поклонiння героям. Мiстеру Саттертвейту було цiкаво, чи не бентежить ледi Мерi, як матiр, таке поклонiння. Але здавалося, ii це не хвилювало. – Егг так мало бачить життя, – сказала вона, зiтхаючи. – Ми в такiй скрутi. Одна моя кузина показала iй декiлька мiсць у мiстi, але пiсля того вона майже нiде не була, хiба що часом до когось навiдаеться. Менi здаеться, молодi треба бачити якомога бiльше мiсць i людей – особливо людей. Інакше… ну, близьке сусiдство бувае небезпечним. Мiстер Саттертвейт погодився, пригадавши сера Чарльза та мореплавство, але за мить виявилося, що думки ледi Мерi розвиваються в протилежному напрямку. – Приiзд сера Чарльза добре вплинув на Егг. Розширив ii обрii. Розумiете, молодi тут мало, особливо чоловiкiв. Я завжди боялася, що Егг вийде замiж за когось просто тому, що не бачила iнших. Інтуiцiя мiстера Саттертвейта швидко пiдказала, про кого йдеться. – Це ви про Олiвера Мендерза? Ледi Мерi зашарiлася, щиро здивувавшись. – О, мiстере Саттертвейте, i як ви здогадалися? Так, я дiйсно мала на увазi його. Колись вони з Егг проводили багато часу разом, але деякi його погляди мене вiдштовхують. – В юностi мають бути своi примхи, – зауважив мiстер Саттертвейт. Ледi Мерi похитала головою. – Менi було так страшно. Звiсно, вiн непогана партiя, я все про нього знаю, а його дядько, який нещодавно запросив його працювати на свою фiрму, дуже багатий чоловiк. І не те що б… i певно, це нерозсудливо з мого боку… але… Вона похитала головою, нездатна висловитися точнiше. Мiстер Саттертвейт раптом чомусь вiдчув себе ii близьким другом. Вiн сказав тихо i просто. – Та все ж, ледi Мерi, навряд чи вам хотiлося б, щоб ваша донька вийшла за чоловiка вдвiчi за неi старшого. Їi вiдповiдь здивувала Саттертвейта. – А може, так i безпечнiше. Принаймнi так е якась упевненiсть. В такому вiцi чоловiки найчастiше вже лишили своi грiхи та божевiльнi вчинки позаду i можна не боятися iх у майбутньому… В кiмнату зайшла Егг, i мiстер Саттертвейт не встиг нiчого вiдповiсти. – Тебе довго не було, люба, – сказала iй мати. – Я говорила iз сером Чарльзом, матусю. Вiн лишився сам на сам зi своею славою. – Вона з докором повернулася до мiстера Саттертвейта. – Ви не говорили менi, що гостi роз’iхалися. – Так, повернулися додому вчора, усi, окрiм сера Бартолом’ю Стренджа. Вiн збирався побути до завтра, але вранцi його викликали термiновою телеграмою. Один з його пацiентiв був у критичному станi. – Як шкода. Бо я збиралася усiх iх як слiд роздивитися. Можливо, я знайшла б розгадку. – Яку ще розгадку? – Мiстер Саттертвейт знае. О, байдуже. Олiвер досi тут. Залучимо його. Вiн багато чого може, коли хоче. Коли мiстер Саттертвейт повернувся до «Воронячого гнiзда», господар будинку сидiв на терасi з видом на море. – Вiтаю, Саттертвейте! Пили чай з Лiттон-Горами? – Так. Ви не проти? – Звiсно нi. Егг менi телефонувала. Дивна дiвчина, ця Егг… – І приваблива, – сказав мiстер Саттертвейт. – Гм, так, певно. Вiн пiдвiвся i зробив кiлька безцiльних крокiв. – Господи, – раптом iз гiркотою промовив вiн, – краще б я нiколи не приiздив до цього проклятого мiсця. Роздiл п’ятий Втеча вiд ледi Мiстер Саттертвейт подумав про себе: «Нелегко йому». На мить йому стало шкода господаря будинку. У своi п’ятдесят два Чарльз Картрайт, веселий i галантний серцеiд, закохався. І, як вiн сам розумiв, цей випадок був розпачливо безнадiйний. Молодiсть тягнеться до молодостi. «Дiвчата не носять серця як ордени на мундирi», – подумалося Саттертвейту. Егг так розхвалювала сера Чарльза. Якби той дiйсно щось для неi важив, вона б мовчала. Нi, ii вибiр – молодий Мендерз». Зазвичай Саттертвейт не помилявся в своiх припущеннях. Однак був усе ж один фактор, якого вiн не взяв до уваги, бо просто про нього не знав. А не знав вiн про те, що молодим старшi люди можуть здатися вагомiшими. Мiстер Саттертвейт, сам уже лiтнiй чоловiк, щиро не мiг уявити, що Егг може вiддавати перевагу чоловiковi середнього вiку перед молодим. Безумовно, молодiсть була для нього найчарiвнiшим з усiх дарiв. Вiн лише впевнився у своiх припущеннях, коли Егг зателефонувала пiсля вечерi й попросила дозволу привести Олiвера на «консультацiю». То був вродливий молодик iз темними очима пiд важкими повiками, з грацiйними рухами. Вiн, здавалося, пiддався наполегливостi Егг, але сам ставився до ситуацii лiниво-скептично. – Можете ви ii вiдмовити вiд цiеi iдеi? – сказав вiн серу Чарльзовi. – Це, мабуть, страшенно здорове замiське життя дае iй стiльки сил. Знаеш, Егг, ти вiдразливо невгамовна. І твоi смаки дитиннi – злочин, сенсацiя, оце все. – Ви скептично налаштованi, Мендерзе? – Так, сер, насправдi так. Милий стариган, який верз нiсенiтницю. Та це просто з царини фантастики, щоб вiн помер не своею смертю! – Сподiваюся, ви маете рацiю. Мiстер Саттертвейт зиркнув на нього. Ким Чарльз Картрайт був сьогоднi? Точно не моряком у вiдставцi й не детективом мiжнародноi служби. Нi, вiн був кимось новим, невпiзнаваним. Мiстер Саттертвейт з подивом зрозумiв ким же. Сер Чарльз був сьогоднi другою скрипкою. А першою – Олiвер Мендерз. Саттертвейт, сидячи в затiнку, спостерiгав за тим, як цi двое, Егг та Олiвер, сперечалися: Егг – палко, Олiвер – мимохiть. А от сер Чарльз немовби зiстарився i мав вельми змучений вигляд. Кiлька разiв Егг зверталася до нього – затято i впевнено, але той вiдповiдав мляво. Молодi люди пiшли об одинадцятiй. Картрайт вийшов з ними на терасу i запропонував узяти лiхтарик, щоб пiдсвiтити кам’янисту стежину. Але лiхтарик був не потрiбен. Мiсяць яскраво сяяв. Егг удвох з Олiвером почали спускатися стежкою, i iхнi голоси ставали дедалi тихiшими. Сяе мiсяць чи нi, а застудитися мiстеру Саттертвейту не хотiлося. Вiн повернувся до кiмнати-каюти. Сер Чарльз iще трохи постояв на терасi. Зайшовши, той зачинив за собою вiкно i, великими кроками здолавши вiдстань до тумбочки, налив собi вiскi з содовою. – Саттертвейте, – сказав вiн. – Завтра я iду звiдси назавжди. – Що? – скрикнув приголомшений Саттертвейт. На обличчi Картрайта вiдбилось якесь меланхолiйне задоволення вiд того, яке враження справили його слова. – Іншого Виходу Немае, – промовив вiн, i кожне слово, безумовно, починалося з великоi лiтери. – Продам це мiсце. Якби ж хтось тiльки знав, як багато воно для мене важило. Голос його обiрвався… в’язко… ефектно. Сер Чарльз цiлий вечiр грав другу скрипку, i тепер його егоiзм починав брати гору. Це була сцена Великого Зречення, яку вiн так часто грав у найрiзноманiтнiших драмах. «Облишити чужу дружину». «Зректися коханоi дiвчини». В його голосi звучала бравурна легкодумнiсть. – Далi буде тiльки гiрше… тож iншого шляху немае. Молодiсть обирае молодiсть. Цi двое створенi одне для одного. Менi краще пiти… – То куди ж ви? – запитав мiстер Саттертвейт. Актор зробив байдужий жест: – Яка рiзниця? Будь-куди! І вже iншою iнтонацiею додав: – Можливо, поiду в Монте-Карло. За мить, коли тонке чуття пiдказало йому, що остання фраза звела нанiвець напруження попереднiх, вiн додав: – В серцi пустелi чи в серцi натовпу – яка рiзниця? По сутi своiй людина самотня. Я завжди був таким – самiтником… Оце вже очевидно була фiнальна реплiка. Вiн кивнув Саттертвейту i вийшов з кiмнати. Той пiдвiвся i теж пiшов до лiжка. «Але це точно не буде серце пустелi», – подумав вiн, стиха посмiявшись сам до себе. Наступного ранку сер Чарльз страшенно вибачався перед мiстером Саттертвейтом за те, що мусить полишити мiстечко вже цього ранку. – Не переривайте своiх вiдвiдин, любий друже, я знаю, що ви збиралися до Гарбертонiв у Тевiсток. Вас вiдвезуть машиною. Я вiдчуваю, що мушу дотримуватися обраного курсу, не озираючись. Нi, озиратися не можна. Сер Чарльз по-чоловiчому рiшуче розправив плечi, палко потис Саттертвейтовi руку й передав його всемогутнiй мiс Мiлрей. Та, здаеться, готова була впоратися з цiею ситуацiею так само, як i з будь-якою iншою. Їi аж нiяк не здивувало раптове скороспiшне рiшення сера Чарльза. Саттертвейтовi не вдалося нiчого з неi витягти. Анi раптовi смертi, анi раптовi змiни планiв не могли вразити мiс Мiлрей. Вона приймала все, що ставалося, як данiсть i намагалася владнати якомога ефективнiше. Вона зателефонувала рiелтерам, розiслала мiжнароднi телеграми й почала дiловито друкувати щось на машинцi. Мiстер Саттертвейт утiк вiд цього гнiтючого видовища на набережну. Вiн бездумно гуляв уздовж води, коли хтось схопив його ззаду за руку. Озирнувшись, вiн побачив блiду дiвчину. – Що все це означае? – розлючено запитала вона. – Що «все»? – вiдказав мiстер Саттертвейт. – Усi кажуть, що сер Чарльз збираеться поiхати звiдси, що вiн продае «Вороняче гнiздо». – Так i е. – Вiн iде? – Вже поiхав. – О! – Егг вiдпустила руку. Вмить вона стала схожа на маленьку дитину, яку жорстоко скривдили. Мiстер Саттертвейт не знав, що сказати. – Куди вiн поiхав? – За кордон. На пiвдень Францii. – О! Вiн i досi не знав, що сказати. Бо в цьому точно було не лише поклонiння… Вiдчуваючи жаль до неi, вiн прокручував у головi рiзнi втiшнi слова, аж коли вона заговорила, шокувавши його. – Котра з тих сучок це затiяла? – розлючено запитала Егг. Мiстер Саттертвейт витрiщився на неi, широко розкривши рота вiд здивування. Дiвчина знову взяла його за руку й почала знавiснiло трусити. – Ви мусите знати, – кричала вона. – Котра з них? Сива чи та, друга? – Люба, я не розумiю, про що ви. – Розумiете. Не можете не розумiти. Звiсно ж це якась жiнка. Я йому подобалася – знаю, що подобалася. Мабуть, одна з тих жiнок теж помiтила це того вечора й вирiшила вiдбити його в мене. Ненавиджу жiнок. Кiшки вошивi. Ви бачили ii вбрання? Тiеi, iз зеленим волоссям? Я вiд заздростi зуби стерла. Жiнка в такому одязi завжди мае фору – ви не можете цього заперечувати. Вона стара i страшна, як мое життя, справдi, але яка рiзниця. Поряд iз нею решта мають вигляд нечупарних незграб. Це вона? Чи це та, сива? Вона цiкава, це одразу видно. У неi купа плюсiв. І вiн називав ii Енджi. Навряд чи це та прив’яла капуста. То це зеленоволоса хитруха чи Енджi? – Люба, що за дивнi iдеi у вашiй головi? Вiн… ем… Чарльз Картрайт байдужий до обох цих жiнок. – Я вам не вiрю! Принаймнi вiн iм точно цiкавий… – Нi, нi, нi, ви помиляетеся. Це все ваша бурхлива уява. – Сучки, – вибухнула гнiвом Егг. – Ось вони хто! – Не варто вам вживати такi слова, люба. – Я й гiршi знаю. – Можливо, нехай, але благаю, не кажiть так. Запевняю, ви все неправильно зрозумiли. – Чому тодi вiн так поiхав? Мiстер Саттертвейт прочистив горло. – Я думаю, ем, вiн вирiшив, що так буде краще. Егг пронизливо поглянула на нього. – Тобто через мене? – Ну, десь так, я гадаю. – Тож вiн накивав п’ятами? Мабуть, я надто вiдверто показувала своi почуття. Чоловiки ненавидять, коли за ними бiгають, хiба нi? Мама, зрештою, мае рацiю… Ви навiть не уявляете, яка вона мила, коли говорить про чоловiкiв. Завжди в третiй особi, така по-вiкторiанськи чемна. «Чоловiки ненавидять, коли за ними бiгають. Дiвчина мае дозволити бiгати чоловiковi». Ну хiба не прекрасно «дозволити бiгати»? Звучить як своя протилежнiсть. Взагалi-то Чарльз так i вчинив – побiг. Геть вiд мене. Вiн злякався. І бiда в тому, що я не можу побiгти за ним. Якщо я намагатимуся його наздогнати, вiн, певне, попливе на кораблi до закинутих берегiв Африки чи ще кудись. – Гермiоно, – сказав мiстер Саттертвейт, – у вас серйознi почуття до сера Чарльза? Дiвчина нетерпляче на нього зиркнула. – Звiсно. – А як же Олiвер Мендерз? Егг вiдкинула це припущення нервовим помахом голови. В неi був власний хiд думок. – Як думаете, я можу йому написати? Нiчого такого… якусь милу дiвочу маячню. Щоб вiн розслабився, знаете, вiдкинув страх. Вона насупилася. – Якою дурною я була. Мама б набагато краще все облаштувала. Вони це вмiють, вiкторiанцi. Суцiльна знiяковiла сором’язливiсть. Я неправильно поводилася. Думала, його треба заохочувати. Здавалося, ну… здавалося, його треба трiшки пiдштовхнути. – Скажiть менi, – вона рiзко повернулася до Саттертвейта, – вiн бачив, як я вчора цiлувалася з Олiвером? – Якщо й бачив, то я не знаю. А коли ж..? – У мiсячному сяйвi. Коли ми спускалися стежкою. Я думала, вiн спостерiгае за нами з тераси. Я думала, що, якщо вiн побачить, як ми з Олiвером цiлуемося, можливо, це його якось… розворушить. Бо я дiйсно подобалася йому. Я готова поклястися. – А хiба це не жорстоко щодо Олiвера? Егг рiшуче помахала головою. – Аж нiяк. Олiвер вважае, що його цiлунок – честь для будь-якоi дiвчини. Звiсно, це погано вплине на його самолюбство, та не могла ж я зважити все. Менi хотiлося зачепити Чарльза. Останнiм часом вiн поводився дивно, непривiтно якось. – Моя люба дiвчинко, – сказав мiстер Саттертвейт. – Думаю, ви не розумiете, чому сер Чарльз поiхав. Вiн вважав, що вам потрiбен Олiвер. Хотiв врятувати себе вiд майбутнього болю. Егг крутнулася навколо себе. Вона схопила Саттертвейта за плечi й утупилася йому в обличчя. – Це правда? Дiйсно? Телепень! Бовдур! Ох..! Вона раптом вiдпустила мiстера Саттертвейта i, пiдстрибуючи, пiшла поряд. – Тодi вiн повернеться, – сказала вона. – Вiн повернеться. Якщо вiн не повернеться… – Що ж тодi буде? Егг розсмiялася. – Я його якось поверну. Ось побачите! Здавалося, що в неi дiйсно було чимало спiльного з лiлейною дiвою з Астолату (ну, окрiм манери висловлюватися, звiсно). Проте мiстеровi Саттертвейту подумалося, що методи Егг набагато практичнiшi за методи Елейни i помирати вiд розбитого серця в плани першоi не входило. Дiя друга Упевненiсть Роздiл перший Сер Чарльз отримуе лист Мiстер Саттертвейт на день прибув у Монте-Карло. Його тур походiв у гостi завершився, а Рив’ера у вереснi була його улюбленим пристановищем. Вiн сидiв у парку, насолоджуючись сонечком i читаючи позавчорашнiй «Дейлi мейл». Раптом його увагу привернуло одне прiзвище: «Стрендж». Стаття називалася: «Смерть лiкаря Бартолом’ю Стренджа». Вiн прочитав абзац: З великим сумом повiдомляемо про смерть сера Бартолом’ю Стренджа, видатного спецiалiста з нервових розладiв. У день смертi сер Бартолом’ю приймав гостей у своему будинку, в Йоркширi. Сер Бартолом’ю чудово почувався i був у доброму гуморi, його кончина наприкiнцi вечерi була вкрай раптовою. Вiн розмовляв iз друзями й пив портвейн, аж коли з ним раптом стався напад. Вiн помер до прибуття «швидкоi допомоги». Ми гiрко сумуватимемо за сером Бартолом’ю. Вiн був… Далi йшов опис досягнень i роботи сера Бартолом’ю. Мiстер Саттертвейт випустив газету з рук. Вiн був дуже неприемно вражений. В його головi промайнула згадка про лiкаря: коли вони востанне бачилися, той був сильний, життерадiсний, у розквiтi сил. А тепер ось – мертвий. Мiстер Саттертвейт вихопив з тексту кiлька слiв, якi тепер муляли в його свiдомостi. «Пив портвейн», «раптовий напад», «помер до прибуття «швидкоi»… Портвейн, не коктейль, але ж надто пiдозрiло схоже на смерть у Корнуоллi. Мiстер Саттертвейт знову пригадав зсудомлене обличчя священика… То що, як насправдi..? Вiн звiв очi й побачив сера Чарльза Картрайта, який iшов до нього через газон. – Саттертвейт! Дивовижно! Якраз вас менi й треба. Чули про бiдолашного Толлi? – Щойно прочитав. Сер Чарльз опустився в крiсло поряд iз Саттертвейтом. На ньому був бездоганний костюм яхтсмена. Бiльше жодних тобi сiрих фланелевих штанiв i старих светрiв. Тепер вiн був вишуканим яхтсменом з пiвдня Францii. – Послухайте, Саттертвейте, Толлi був здоровий як бик. У нього нiколи не було проблем зi здоров’ям. Або я втратив зв’язок iз реальнiстю, або ж це нагадуе про те… про те, що… – Про те, що сталося в Лумутi? Так, дiйсно. Але ми, звiсно, можемо помилятися. Схожiсть може бути лише зовнiшньою. Зрештою, раптовi смертi стаються постiйно i з рiзних причин. Сер Чарльз нетерпляче покивав головою. Потiм додав: – Я щойно отримав лист вiд Егг Лiттон-Гор. Мiстер Саттертвейт стримав усмiшку. – Це перший вiд неi? Картрайт, нiчого не пiдозрюючи, вiдповiв: – Нi. Перший я отримав невдовзi по тому, як сюди переiхав. Вiн наздогнав мене. В ньому вона розповiдала новини i всяке таке iнше. Я на нього не вiдповiв… Хай йому, Саттертвейте, я не наважився на нього вiдповiсти… Дiвчина, звiсно, не здогадуеться чому, а я просто не хотiв виставляти себе дурнем. Мiстер Саттертвейт прикрив рот, готовий всмiхнутися, рукою. – А що ж у цьому листi? – Цей iнакший. Це прохання допомогти… – Допомогти? – Брови Саттертвейта здiйнялися. – Розумiете, вона була там, в тому будинку, коли це сталося. – Тобто вона була свiдком смертi Бартолом’ю Стренджа? – Так. – І що вона розповiдае? Сер Чарльз дiстав з кишенi лист. Вiн дещо повагався, потiм передав його Саттертвейту. – Краще самi прочитайте. Мiстер Саттертвейт розгорнув аркуш з неприхованою цiкавiстю. Любий сере Чарльзе, не знаю, коли Ви отримаете цього листа, проте сподiваюся, що скоро. Я так хвилююся, я не знаю, що робити. Думаю, читаючи це, Ви вже знатимете з газет, що сер Бартолом’ю Стрендж помер. Власне, вiн помер точно так само, як i мiстер Беббiнгтон. Це не може бути простим збiгом – не може, аж нiяк не може… Я схвильована до смертi… Послухайте, чи не могли б Ви приiхати i щось зробити? Можливо, це грубо прозвучить, але у Вас i ранiше були пiдозри, яких нiхто не хотiв чути, а тепер убито Вашого друга. Можливо, якщо Ви не приiдете, нiхто нiколи не з’ясуе правди, а Ви можете – я цього певна. Нутром вiдчуваю… І ще одне. Я хвилююся про одну людину… Вiн абсолютно до цього не причетний, я знаю це напевне, але все мае дуже дивний вигляд. Ох, у листi я цього не поясню. Але чи не можете Ви повернутися? Ви б могли в усьому розiбратися. Я знаю, що могли б.     Ваша кваплива Егг – Ну? – нетерпляче запитав сер Чарльз. – Трохи уривчасто, так. Вона писала похапцем. Але що ви на це скажете? Мiстер Саттертвейт повiльно склав лист, даючи собi хвилину-двi подумати, перш нiж вiдповiсти. Вiн був згоден iз тим, що лист був уривчастий, але не з тим, що його писали поспiхом. На його думку, кожне слово в листi ретельно продумали. Послання склали так, щоб зачепити самолюбство сера Чарльза, розворушити його лицарськi якостi та спортивнi iнстинкти. І наскiльки Саттертвейт розумiв, це мало певний ефект. – Кого, на вашу думку, вона мае на увазi, кажучи «одна людина» та «вiн»? – запитав вiн. – Мендерза, гадаю. – То вiн там був? – Виходить, що так. Не знаю чому. До зустрiчi в моему будинку Толлi не був iз ним знайомий. Не розумiю, чому вiн його запросив. – А вiн часто запрошував когось пожити в себе? – Вiн влаштовував такi великi прийоми три-чотири рази на рiк. Зокрема завжди пiд час перегонiв «Сент-Леджер». – І багато часу вiн проводив у Йоркширi? – У нього там був санаторiй чи приватна лiкарня, називайте як хочете. Вiн купив Мелфортське абатство (то стара будiвля), вiдремонтував його i зробив на його територii санаторiй. – Зрозумiло. Мiстер Саттертвейт хвилину-двi мовчав. Потiм промовив: – Цiкаво, кого ще вiн запросив. Сер Чарльз вiдповiв, що, можливо, в котрiйсь iз газет про це пишуть, i вони влаштували газетне дослiдження. – Ось воно, – сказав Картрайт. Вiн прочитав уголос: Сер Бартолом’ю Стрендж проводив свiй традицiйний прийом пiд час фестивалю «Сент-Леджер». Серед запрошених були: лорд i ледi Іден, ледi Мерi Лiттон-Гор, сер Джослiн i ледi Кемпбелл, капiтан i мiсiс Дейкез, а також мiс Енджела Сатклiфф, вiдома акторка. Вони з мiстером Саттертвейтом перезирнулися. – Дейкези та Енджела Сатклiфф, – промовив сер Чарльз. – Про Олiвера Мендерза нiчого не сказано. – Подивiмось iще в «Континентал дейлi мейл», – запропонував мiстер Саттертвейт. – Раптом там щось е. Сер Чарльз проглянув газету. Раптом вiн напружився. – Господи, Саттертвейте, послухайте: СЕР БАРТОЛОМ’Ю СТРЕНДЖ Пiсля дiзнання щодо смертi покiйного сера Бартолом’ю Стренджа було встановлено, що смерть настала внаслiдок отруення нiкотином, хоча ким та як було здiйснено отруення, слiдству поки що не вiдомо. Сер Чарльз насупився. – Отруення нiкотином. Хiба нiкотин така сильна речовина, щоб вiд неi люди падали без духу? Нiчого я не розумiю. – Що збираетеся робити? – Робити? Куплю квиток на сьогоднiшнiй «Блакитний потяг». – Що ж, – сказав мiстер Саттертвейт, – мабуть, я вчиню так само. – Ви? – Очi сера Чарльза вирячилися вiд подиву. – Це якраз моя галузь, – скромно вiдповiв мiстер Саттертвейт. – Я маю… ем… трохи досвiду. До того ж я близько знайомий iз тамтешнiм констеблем – полковником Джонсоном. Це стане в пригодi. – Чудово! – вигукнув сер Чарльз. – Тодi замовлю нам купе в спальному вагонi. Мiстер Саттертвейт подумав: «Дiвчина свого досягнула. Казала ж вона, що поверне його. Казала. Цiкаво, наскiльки щирий ii лист». Егг Лiттон-Гор, безумовно, була опортунiсткою. Сер Чарльз пiшов по квитки, а Саттертвейт лишився прогулюватися в садку. Його свiдомiсть насолоджувалася розв’язанням рiвняння Егг Лiттон-Гор. Вiн захоплювався ii енергiйнiстю, рушiйною силою всерединi неi i притлумлював вiкторiанський голос, який не схвалював iнiцiативу жiнок у сердечних справах. Мiстер Саттертвейт був дуже спостережливим чоловiком. Розмiрковуючи про жiнок загалом i Егг Лiттон-Гор зокрема, вiн постiйно вiдганяв вiд себе запитання: «Де я вже бачив цю голову такоi незвичноi форми?» Власник голови сидiв i задумливо дивився перед собою. То був чоловiк невисокого зросту з непропорцiйно великими вусами. Поряд iз ним стояла з незадоволеним обличчям англiйська дiвчинка – спершу на однiй нозi, потiм на другiй, потiм замрiяно смикаючи квiтки лобелii. – Не роби цього, сонечко, – сказала мати, не вiдриваючись вiд журналу мод. – Менi нема чого робити. Невисокий чоловiк озирнувся на неi, i тут мiстер Саттертвейт зрозумiв, чия то голова. – Мсье Пуаро, – сказав вiн. – Який приемний сюрприз. Бельгiець пiдвiвся i кивнув. – Enchantе, monsieur[3 - Радий зустрiчi, мсье (фр.).]. Вони потисли один одному руки, i мiстер Саттертвейт присiв. – В Монте-Карло, здаеться, з’iхалися всi. Менш нiж пiвгодини тому я натрапив на сера Чарльза Картрайта, а тепер-от – на вас. – Сер Чарльз теж тут? – Так, займаеться вiтрильним спортом. Ви знаете, що вiн продав будинок у Лумутi? – О, нi. Я цього не знав. Я здивований. – А я не дуже. Здаеться, Картрайт не з тих, кому подобаеться довго жити далеко вiд свiту. – О, так, тут я з вами згоден. Я здивований з iншоi причини. Менi здавалося, що в сера Чарльза були iншi пiдстави лишатися в Лумутi – дуже милi пiдстави, еге ж? Я маю рацiю? Молода мадемуазель, яка так кумедно себе називае. Егг, чи не так? Очi чоловiчка м’яко зблиснули. – То ви це помiтили? – Ну звiсно ж, помiтив. Мое серце добре вiдчувае, хто в кого закоханий, – ваше, думаю, теж. І до того ж la jeunesse[4 - Молодiсть (фр.).] нiколи не лишае байдужим. Вiн зiтхнув. – Думаю, – сказав мiстер Саттертвейт, – що ви вгадали, чому сер Чарльз поiхав з Лумута. Вiн тiкав. – Вiд мадемуазель Егг? Але ж очевидно, що вiн ii обожнюе. Навiщо тодi тiкати? – О, – вiдповiв мiстер Саттертвейт, – ви не розумiете наших англо-саксонських комплексiв. Мсье Пуаро гнув свою лiнiю. – Звiсно, – мовив бельгiець, – це виграшний хiд. Втечи вiд жiнки, i вона одразу побiжить за тобою. Без сумнiву, серу Чарльзовi, чоловiку iз таким досвiдом, про це вiдомо. Мiстер Саттертвейт неабияк здивувався. – Не думаю, що все було саме так, – зауважив вiн. – Скажiть, що вас сюди привело? Вiдпустка? – О, у мене тепер усе життя – вiдпустка. Я досягнув успiху. Розбагатiв. Вiдiйшов вiд справ. Тепер я подорожую, щоб побачити свiт. – Це чудово, – сказав мiстер Саттертвейт. – N’est-ce pas?[5 - Правда ж? (фр.)] – Мамо, – заскиглила дитина, – чим тут можна зайнятися? – Люба, – з докором вiдповiла мати-англiйка, – хiба не приемно приiхати за кордон i побути на сонечку? – Так, але тут нема чого робити! – Побiгай, порозважайся. Пiди подивися на море. – Maman, – раптом прибiгла французька дiвчинка. – Joue avec moi[6 - Мамо, побався зi мною (фр.).]. Мама-француженка вiдiрвалася вiд книжки. – Amuse-toi avec ta balle, Marcelle[7 - Побався м’ячиком, Марсель (фр.).]. Слухняна французька дiвчинка з похмурим обличчям почала покiрно кидати м’ячик. – Je m’amuse[8 - Я розважаюся (фр.).], – промовив Еркюль Пуаро, але у виразi його обличчя було щось дивне. Потiм, нiби прочитавши щось на обличчi Саттертвейта, вiн сказав: – А все ж ви швидко все вловлюете. Все саме так, як ви подумали… Бельгiець помовчав хвилину-двi, а тодi додав: – Розумiете, я рiс у бiднiй родинi. Дiтей було багато. Нам треба було вибиватися в люди. Я пiшов працювати до полiцii. Працював старанно. Потроху вибудував там кар’еру. Почав здобувати собi iм’я. Здобув його. Почав здобувати мiжнародну репутацiю. Нарештi я змушений був звiльнитися. Почалася вiйна. Мене поранили. Я повернувся печальним виснаженим бiженцем до Англii. Одна добра ледi прихистила мене. Вона померла – i не своею смертю, нi. Їi вбили. Eh bien[9 - Ну що ж (фр.).], я увiмкнув свiй мозок. Змусив сiрi клiтинки працювати. Знайшов убивцю. І тут я зрозумiв, що мою роботу не скiнчено. Нi, насправдi, моi можливостi були тодi в розквiтi. Так почалася моя друга кар’ера – кар’ера приватного детектива в Англii. Я розкрив багато цiкавих i складних справ. О, мсье, як я жив! Психологiя людськоi натури просто неймовiрна! Я розбагатiв. Я казав собi: одного дня у мене буде стiльки грошей, скiльки треба. І я здiйсню всi своi мрii. Вiн поклав руку на колiно Саттертвейту. – Друже мiй, остерiгайтеся того дня, коли вашi мрii здiйсняться. Оця дитина поряд iз нами – вона теж мрiяла поiхати за кордон, мрiяла про розваги, про те, як усе змiниться. Розумiете? – Мабуть, – сказав мiстер Саттертвейт. – Вiдпочинок вас, певне, не тiшить? Пуаро кивнув. – Атож. У певнi моменти Саттертвейт був схожий на Пака[10 - Паком називаеться домашнiй дух або дух природи в англiйському фольклорi. Мiг допомагати людям, коли тi залишали для нього гостинцi, або шкодити, якщо його ображали. (Прим. ред.)]. Зараз був один з них. На його маленькому зморшкуватому обличчi готова була з’явитися бешкетна усмiшка. Вiн вагався. Казати? Чи нi? Вiн повiльно розгорнув газету, яку досi тримав у руках. – А ви бачили це, мсье Пуаро? Вказiвним пальцем вiн показав на статтю, яку мав на увазi. Маленький бельгiець узяв газету. Мiстер Саттертвейт спостерiгав за тим, як той читав. Вираз обличчя не змiнився, але англiйцевi здалося, що тiло Пуаро напружилося, як тiло тер’ера, коли пес уловив запах щурячоi нори. Еркюль Пуаро перечитав статтю, потiм склав газету й повернув ii мiстеру Саттертвейту. – Цiкаво, – видобув вiн. – Так. Здаеться, що сер Чарльз Картрайт мав рацiю, а ми помилялися, еге ж? – Так, – сказав Пуаро. – Здаеться, ми помилялися. Зiзнаюся, друже, я не мiг повiрити, що такого милого й дружнього старого могли вбити… Що ж, виходить, я недогледiв… Хоча, знаете, можливо, це i збiг. Збiги трапляються – i навiть найдивовижнiшi. Кому-кому, а Еркюлю Пуаро вiдомо про такi збiги, що вам i не снилося… Вiн на мить замовк, а потiм повiв далi: – Можливо, iнтуiцiя Чарльза Картрайта все правильно йому пiдказувала. Вiн актор – чутливий, вразливий, – вiн частiше щось вiдчувае, анiж доходить до цього в логiчний спосiб. Такий пiдхiд у життi часто призводить до катастрофи, проте iнколи виправдовуе себе. Цiкаво, а де зараз сер Чарльз? Мiстер Саттертвейт усмiхнувся. – А я знаю де. Вiн пiшов по квитки у спальний вагон «Блакитного потяга». Ми з ним сьогоднi повертаемося в Англiю. – Ага! – багатозначно вигукнув Пуаро. У його очах, яскравих, допитливих, хитруватих, було запитання. – Який же невгамовний наш сер Чарльз. То вiн, виходить, рiшуче налаштований зiграти-таки свою роль детектива-аматора? Чи е iншi причини? Мiстер Саттертвейт не вiдповiдав, але бельгiець, здаеться, розшифрував його мовчання. – Розумiю, – сказав вiн, – яснi очi мадемуазель служать йому маяком. Тож його кличе не тiльки злочин? – Вона написала йому, – зiзнався мiстер Саттертвейт, – благаючи повернутися. Пуаро кивнув. – Цiкаво, – мовив вiн. – Я не дуже розумiю… Мiстер Саттертвейт перебив. – Ви не розумiете сучасних англiйських дiвчат? Ну, воно й не дивно. Я i сам iх не завжди розумiю. Такi дiвчата, як мiс Лiттон-Гор… Тепер уже перебив детектив. – Пробачте. Все не зовсiм так. Я дуже добре розумiю мiс Лiттон-Гор. Я зустрiчав таких, як вона, – багато таких, як вона. Ви називаете iх сучасними, але iхнiй пiдхiд, як у вас це кажуть… старий як свiт. Мiстер Саттертвейт трохи роздратувався. Йому здалося, що вiн – i тiльки вiн – розумiв Егг. Цей недолугий iноземець нiчого не знав про молоде англiйське жiноцтво. Пуаро досi говорив. Його тон був мрiйливий, задумливий. – Як часом бувае небезпечно – розбиратися в людськiй натурi. – Корисно, – виправив Саттертвейт. – Можливо. Залежить вiд точки зору. – Ну, – мiстер Саттертвейт завагався i пiдвiвся. Був дещо розчарований. Вiн закинув наживку, а рибка не пiймалася. Вiн вiдчув, що його власне вмiння розбиратися в людськiй натурi його пiдвело. – Вдалого вам вiдпочинку. – Дякую вам. – Заходьте до мене, коли наступного разу будете в Лондонi. – Вiн простягнув йому вiзитiвку. – Ось моя адреса. – Це дуже мило, мiстере Саттертвейте, залюбки. – Що ж, тодi до побачення. – До побачення i bon voyage[11 - Щасливоi дороги (фр.).]. Мiстер Саттертвейт пiшов собi. Пуаро кiлька секунд дивився йому вслiд, а потiм перевiв погляд на Середземне море. Так вiн сидiв принаймнi хвилин десять. Аж тут знову з’явилася англiйська дiвчинка. – Я подивилася на море, мамо. Що менi тепер робити? – Чудове запитання, – пробурмотiв Еркюль Пуаро собi пiд нiс. Вiн звiвся на ноги i повiльно пiшов у напрямку залiзничних кас. Роздiл другий Зниклий дворецький Сер Чарльз i мiстер Саттертвейт сидiли в кабiнетi полковника Джонсона. Начальник полiцii був кремезним червонощоким чоловiком з казарменим голосом i дружньою манерою спiлкування. Вiн привiтав Саттертвейта, i так i сяк висловлюючи задоволення його приiздом, i був очевидно щасливий познайомитися з вiдомим Чарльзом Картрайтом. – Моя дружина – затята театралка. Вона одна з – як американцi це називають? – ваших фанаток. Так, фанаток. Я i сам люблю хорошi п’еси, пристойнi п’еси, я маю на увазi, бо зараз часом таке ставлять – тьфу! Cер Чарльз, чия репутацiя в цьому планi була бездоганною – вiн нiколи не грав у «смiливих» п’есах, – вiдповiв з притаманною йому елегантнiстю. Коли вони дiйшли до причини свого приiзду, полковник Джонсон був готовий розповiсти iм усе, що мiг. – Ваш друг, кажете? Як сумно, як сумно. Так, вiн був тут досить популярний. Цей його санаторiй дуже високо цiнували, та i взагалi сер Бартолом’ю був прекрасним чоловiком i чудовим лiкарем. Добрий, щедрий, вiдомий. Нiколи не подумаеш, що такого чоловiка можуть убити, – а найбiльше це схоже на вбивство. Нiщо не вказуе на самогубство, а нещасний випадок ми навiть не розглядаемо. – Ми iз Саттертвейтом щойно прибули з-за кордону, – сказав сер Чарльз. Ми бачили лише клаптики iнформацii тут i там. – І звiсно ж, ви хочете знати все. Ну, я розповiм вам, що i як. Я думаю, не може бути жодних сумнiвiв у тому, що нам слiд шукати дворецького. То була нова людина: вiн пропрацював у сера Бартолом’ю лише два тижнi, а вiдразу пiсля злочину зник – розчинився в повiтрi. Пiдозрiло це якось, хiба нi? – І ви навiть приблизно не знаете, куди той подався? Червоне обличчя полковника стало ще червонiшим. – Думаете, тут недбальство з нашого боку? Визнаю, що тут, чорт забирай, дуже схоже на те. Звiсно, цей хлопак був пiд наглядом, як i всi решта. Вiн вiдповiв на нашi запитання досить задовiльно – дав адресу лондонськоi агенцii, яка знайшла йому це мiсце. Попереднiй роботодавець – сер Горацiй Берд. Говорив дуже спокiйно, жодних ознак панiки. І ось раптом бере i зникае, хоча будинок пiд наглядом. Я нагримав на своiх пiдлеглих, але вони клянуться, що не змикали очей. – Надзвичайно, – сказав мiстер Саттертвейт. – А окрiм того, – задумливо додав сер Чарльз, – це якийсь дуже дурний учинок. Наскiльки я зрозумiв, цього чоловiка нi в чому не пiдозрювали. Втечею вiн лише привернув до себе увагу. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/agata-kristi/tragediya-v-troh-diyah/?lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Гаразд (фр.). (Тут i далi прим. перекл.) 2 Йдеться про героiню артурiанських легенд Елейну з Астолату, чие нероздiлене кохання до Ланселота Озерного у своiх поезiях оспiвав Альфред Теннiсон. (Прим. ред.) 3 Радий зустрiчi, мсье (фр.). 4 Молодiсть (фр.). 5 Правда ж? (фр.) 6 Мамо, побався зi мною (фр.). 7 Побався м’ячиком, Марсель (фр.). 8 Я розважаюся (фр.). 9 Ну що ж (фр.). 10 Паком називаеться домашнiй дух або дух природи в англiйському фольклорi. Мiг допомагати людям, коли тi залишали для нього гостинцi, або шкодити, якщо його ображали. (Прим. ред.) 11 Щасливоi дороги (фр.).