Талановитий мiстер Рiплi Патрицiя Гайсмiт Безробiтний Том Рiплi марно мрiе розбагатiти. У нього е кiлька сумнiвних талантiв: вмiння iмiтувати голоси, пiдробляти пiдписи, удавати з себе будь-кого… Якось вiн знайомиться з дуже поважною персоною – одним з найбагатших людей США. У чоловiка е прибуткове завдання до Рiплi. Хлопцю потрiбно вирушити до Італii, щоб переконати сина заможного чоловiка повернутися до Штатiв та зайнятися батьковим бiзнесом. Однак коли Рiплi знайомиться з юним спадкоемцем, у нього виникае бажання зайняти мiсце нового друга. Та чи дiйсно Том зможе прожити життя iншоi людини, не викликавши пiдозри? Чужi грошi в його кишенi вже знають вiдповiдь… Патрицiя Гайсмiт Талановитий мiстер Рiплi © Diogenes Verlag AG Z?rich, 1993 © Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2016 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2016 Вiдгуки про Патрицiю Гайсмiт та ii серiю романiв про Тома Рiплi Том Рiплi – один iз найцiкавiших персонажiв свiтовоi лiтератури.     Ентонi Мiнгелла Зачаровуе… Такий роман не ризикнеш порадити лякливим чи вразливим читачам.     Washington Post Book World Неперевершенiсть образу Тома Рiплi, створеного Патрицiею Гайсмiт, полягае у тому, що авторцi вдалося в одному образi американського мрiйника гармонiйно поеднати вiдвагу й диявольськi таланти, примушуючи нас стати на його бiк навiть тодi, коли вiн робиться ще бiльшим соцiопатом, нiж такий вiдомий шахрай, як Гетсбi.     Френк Рiч. New York Times Magazine Один iз найлихiших та водночас навдивовижу привабливих персонажiв, якi коли-небудь з’являвся у детективнiй лiтературi… Молодий харизматичний американець виявляеться холоднокровним убивцею. Уже вкотре винятковий талант Патрицii Гайсмiт допомiг iй створити образ, який бентежить уяву читачiв.     Марк Гаррiс. Entertainment Weekly У це важко повiрити, але Патрицiя Гайсмiт змушуе нас самих шукати логiчне пояснення дiянням Тома Рiплi.     Daily Telegraph (UK) [Гайсмiт] змушуе нас замислитись, де пролягае межа мiж здоровим глуздом i божевiллям, мiж дозволеним i неприпустимим, спонукаючи стати на бiк ii пiдступного персонажа.     Мiчико Какутанi. New York Times [Том Рiплi] чи не найжахливiший серед усiх вiдомих нам вигаданих злочинцiв.     Newsday Історiя вiдлюдька в стилi Рабле та Свiфта.     Джойс Керол Оутс. New York Review of Books Нiхто не здатен так майстерно, як Патрицiя Гайсмiт, показати всi загрози, що чигають на нас у, здавалося б, цiлком знайомому оточеннi.     Time Убивство, описане Патрицiею Гайсмiт, здаеться чимось таким же буденним, як подряпане крило автомобiля або напад нудоти. Неодноразово одержували схвальнi вiдгуки притаманне авторцi применшення драматизму… та нiчим не примiтнi, однак детальнi описи повсякденного життя i роздумiв створених нею психопатiв. Усе це, без сумнiву, перетворюе злочини на цiлком пересiчне явище, яке затягуе читачiв до вiдразливих фантазiй ii персонажiв.     Роберт Товерс. New York Review of Books Талановитий мiстер Рiплi 1 Том озирнувся i побачив чоловiка, який виходив iз «Зеленоi клiтки» i йшов у його напрямку. Том пришвидшив крок. Жодних сумнiвiв – вiн переслiдував саме його. Том помiтив чоловiка ще п’ять хвилин тому, коли той сидiв за сусiднiм столиком й обережно зиркав на нього, нiби не був цiлком певен, але майже не сумнiвався. Але Тому вiн здався досить упевненим, тож вiн похапцем докiнчив свою випивку, розплатився i вийшов. На розi Том пригнувся i швиденько рушив П’ятою авеню. Там був бар «У Рауля». Чи варто ризикнути та зазирнути ще й туди? Випробувати долю i все таке? А може, краще не зупинятися, дiйти до Парк-авеню i спробувати втратити свого переслiдувача, минувши кiлька темних завулкiв? Але вiн зайшов до «Рауля». Поки прямував до вiльного стiльця бiля барноi стiйки, мимовiльно озирався навколо, вишукуючи когось зi знайомих. Побачив кремезного чолов’ягу з рудим волоссям, чие iм’я постiйно забував, – вiн сидiв за столиком з молодою блондинкою. Рудоволосий помахав йому, i рука Тома сама по собi теж здiйнялася в повiтря. Вiн закинув одну ногу за перекладину високого стiльця i напружено дивився на дверi, хоча й намагався напустити на себе байдужий вигляд. – Джин з тонiком, будь ласка, – сказав вiн бармену. Невже це той чоловiк, якого послали по його душу? Це вiн, чи не вiн, чи, може, таки вiн? Але вiн аж нiяк не був схожий на копа чи детектива. Вiн радше скидався на якогось бiзнесмена, чийогось батька – гарно одягнений, при тiлi, з сивиною на скронях – геть не зрозумiло, ким вiн мiг бути насправдi. Невже саме такому доручили цю роботу – щоб вiн спершу завiв iз ним у барi дружню бесiду, а тодi – гоп! – i ось вiн уже кладе йому на плече свою руку, а другою показуе посвiдчення i каже: «Томе Рiплi, вас заарештовано». Том не вiдводив погляду вiд дверей. Ось вiн зайшов. Роззирнувся навколо, побачив Тома й одразу ж вiдвiв очi. Зняв солом’яного капелюха й примостився по iнший бiк барноi стiйки. Господи, чого йому треба? Вiн точно не схожий на збоченця. Ця думка промайнула вдруге, i зараз його виснажений мозок таки намацав i видобув зi своiх закуткiв те слово, наче саме слово могло його захистити, але краще вже хай вiн буде збоченцем, анiж копом. Збоченцю вiн може ввiчливо сказати: «Нi, дякую», посмiхнутися i пiти своею дорогою. Том засовався на стiльцi, намагаючись заспокоiтись. Том побачив, як чоловiк махнув бармену, аби той трохи зачекав, i пiдiйшов до нього. Ось i все. Том зацiпенiв i не зводив iз нього погляду. Вони не дадуть тобi бiльше десяти рокiв, подумав про себе. Ну, може, п’ятнадцять, але в хорошiй в’язницi… Тiеi митi, коли чоловiк розтулив рота, аби щось сказати, Тома пронизав раптовий бiль розпачливого й гiркого розкаяння. – Перепрошую, це ви Том Рiплi? – Так. – Мене звати Герберт Грiнлiф. Я батько Рiчарда Грiнлiфа. – Вираз його обличчя збивав Тома з пантелику значно бiльше, нiж якби вiн цiлився в нього пiстолетом. Вiн по-дружньому посмiхався i дивився на Тома з надiею. – Ви друг Рiчарда, чи не так? У Тома в головi виринули якiсь нечiткi спогади. Дiкi Грiнлiф. Високий блондин. У нього водилися грошi. Том пригадав його. – А, так. Дiкi Грiнлiф. Так. – Отже, ви знайомi з Чарльзом та Мартою Шрiверами. Це вони розповiли менi про вас i сказали, що ви… ем… Може, ми сядемо за столик? – Звичайно, – люб’язно погодився Том i взяв свою випивку. Пройшов за чоловiком до вiльного столика в дальньому кiнцi невеликого примiщення. «Вiдстрочення вироку, – подумав вiн. – Свобода! Нiхто не збирався мене заарештовувати». Тут якась iнша справа. Та й що б це не було, мова не йшла про велику крадiжку, пiдробку документiв чи як там воно ще називаеться. Може, Рiчард потрапив у якусь скруту? Чи, може, мiстер Грiнлiф потребував його допомоги або поради. Том же добре знав, що сказати такому батьковi, як мiстер Грiнлiф. – Я дещо сумнiвався, чи ви точно Том Рiплi, – сказав мiстер Грiнлiф. – Гадаю, я бачив вас лишень одного разу. Ви приходили до нас у гостi разом iз Рiчардом, правда ж? – Здаеться, так. – Шрiвери описали менi вас. Ми всi намагалися знайти вас, адже Шрiвери хотiли, щоб ми зустрiлися у iхньому домi. Хтось сказав iм, що ви час вiд часу навiдуетесь до «Зеленоi клiтки». Сьогоднi я вперше вийшов на пошуки, тож, мабуть, менi дуже пощастило одразу на вас натрапити. – Вiн посмiхнувся. – Минулого тижня я написав вам листа, але ви напевне його не отримали. – Нi, не отримав. – Марк не передавав йому пошти, подумав Том. Та щоб йому. Може, десь там був i чек вiд тiтоньки Доттi. – Десь тиждень тому я переiхав, – додав вiн. – Ага, то ось у чому рiч. Насправдi, я багато не писав у своему листi. Тiльки зазначив, що хотiв би зустрiтися з вами й перекинутись кiлькома словами. Шрiвери думали, що ви добре знали Рiчарда. – Я пам’ятаю його, так. – Але зараз ви з ним не листуетесь? – Чоловiк здавався розчарованим. – Нi. Я вже кiлька рокiв не бачив Дiкi. – Ось уже два роки, як вiн у Європi. Шрiвери дуже гарноi думки про вас i припустили, що ви могли б уплинути на Рiчарда, якби написали йому. Я хочу, щоб вiн повернувся додому. У нього тут е обов’язки… Але поки що вiн пропускае повз вуха все, що я та його мати говоримо йому. Том вельми здивувався. – Що саме Шрiвери розповiдали про мене? – Вони казали – гадаю, вони трохи перебiльшили, – що ви з Рiчардом були близькими друзями. Тому вони й були впевненi, що ви з ним листуетесь. Бачте, я майже не знаю друзiв Рiчарда… – Вiн глянув на склянку Тома, нiби хотiв бодай запропонувати йому щось випити, але Томова склянка була майже повна. Том пригадав, як колись разом iз Дiкi Грiнлiфом був на коктейльнiй вечiрцi в Шрiверiв. Напевне Грiнлiфи бiльше товаришували з ними, нiж вiн сам, i з цього усе й почалося, адже Том бачився зi Шрiверами лише кiлька разiв. А пiд час iхньоi останньоi зустрiчi, подумав Том, вiн допомiг Чарлi Шрiверу впорядкувати його податкову декларацiю. Чарлi був режисером на телебаченнi й геть заплутався у своiх додаткових заробiтках. Чарлi вважав Тома генiем, адже вiн зумiв так пiдтасувати всi цифри, що сума вийшла меншою, нiж у самого Чарлi, i до того ж усе виглядало цiлком законно. Можливо, саме тому Чарлi так гарно вiдгукувався про Тома й порекомендував його мiстеру Грiнлiфу. Пiд враженням того вечора Чарлi мiг сказати мiстеру Грiнлiфу, що Том був розумним та помiркованим, сумлiнним та чесним i завжди готовим прийти на допомогу. Однак вiн трохи помилявся. – Пiдозрюю, що ви не знаете iнших близьких друзiв Рiчарда, якi б могли якось вплинути на нього? – жалiбно запитав мiстер Грiнлiф. Том подумав про Баддi Ланкенау, але не хотiв уплутувати його в таку справу. – Боюсь, що нi, – вiдказав Том, хитаючи головою. – А чому Рiчард не хоче повертатися додому? – Вiн каже, що йому краще жити там. Але його мати серйозно занедужала… Утiм, це сiмейнi проблеми, тож вибачте, що так набридаю. – Вiн нiяково провiв рукою по своему рiдкому, але охайно причесаному сивому волоссю. – Вiн каже, що захопився малюванням. У цьому немае нiчого поганого, однак у нього немае таланту до малювання. Зате вiн мае талант до проектування кораблiв, от тiльки б вiн хотiв цим займатися. – Вiн пiдвiв голову, коли до нього звернувся офiцiант. – Вiскi «Дюарс» i содову, будь ласка. Ви будете щось замовляти? – Нi, дякую, – сказав Том. Мiстер Грiнлiф винувато глянув на нього. – Ви перший iз друзiв Рiчарда, хто погодився мене вислухати. Усi iншi думають, що я намагаюся втручатися в його життя. Том мiг зрозумiти iхню позицiю. – Менi б хотiлося допомогти, – ввiчливо вiдповiв Том. Тепер вiн пригадав, що грошi Дiкi приносила суднобудiвна компанiя. Невеличкi вiтрильники. Без сумнiву, батько хотiв, щоб вiн повернувся додому й узяв на себе сiмейний бiзнес. Том знiчев’я посмiхнувся мiстеру Грiнлiфу й спорожнив свою склянку. Вiн засовався на стiльцi, уже готовий попрощатися, але розчарування його спiврозмовника можна було вiдчути на дотик. – А де вiн живе в Європi? – запитав Том, хоча самому було начхати, де вiн там живе. – У мiстечку Монджибелло, на пiвдень вiд Неаполя. Вiн каже, що там навiть немае бiблiотеки. Здебiльшого вiн або плавае пiд вiтрилами, або малюе. Вiн придбав там будинок. Рiчард сам заробляе – небагато, але, вочевидь, на життя в Італii вистачае. Ну, в кожного своi смаки, але я у тому мiстечку не бачу нiчого привабливого. – Мiстер Грiнлiф бадьоро посмiхнувся. – Чи можу я пригостити вас, мiстере Рiплi? – додав вiн, коли офiцiант принiс його вiскi й содову. Том хотiв чимшвидше пiти. Але його мучила думка про те, що вiн залишить мiстера Грiнлiфа наодинцi зi свiжою порцiею вiскi. – Дякую. Я не проти, – сказав Том i вiддав офiцiанту свою порожню склянку. – Чарлi Шрiвер казав, що ви працюете у страховiй компанii, – ввiчливо продовжив мiстер Грiнлiф. – Працював там ранiше. А тепер… – Том не хотiв розказувати, що працював у податковому вiдомствi, принаймнi не зараз. – А тепер працюю у вiддiлi бухгалтерii однiеi рекламноi агенцii. – Справдi? Якийсь час обидва мовчали. Очi мiстера Грiнлiфа прикипiли до Тома, його погляд був жалiсливим, благальним. Що, у бiса, вiн мiг вiдповiсти? Том уже картав себе за те, що прийняв запропоновану випивку. – До речi, а скiльки Дiкi рокiв? – запитав вiн. – Двадцять п’ять. «Як i менi», – подумав Том. Напевне, Дiкi чудово проводить час у Європi. Грошi, будинок, вiтрильник. З якого б це дива йому захотiлось повернутися додому? Образ Дiкi дедалi чiткiше вимальовувався у його пам’ятi: у нього була широка посмiшка, свiтле, трохи хвилясте волосся, безтурботне й веселе обличчя. Дiкi дуже пощастило. А що вiн сам робив у двадцять п’ять рокiв? Перебивався з тижня на тиждень. Не мав банкiвського рахунку. Вперше в життi переховувався вiд копiв. У нього був талант до математики. Чому, в бiса, вiн не отримував за нього грошей? Том раптово збагнув, що всi його м’язи напружились, а коробка сiрникiв у його руцi стислась так, що стала майже плоскою. Йому набридла ця розмова, чорт забирай, йому страшенно набридла ця розмова. Вiн хотiв повернутись до барноi стiйки й побути на самотi. Том ковтнув зi своеi склянки. – Я з радiстю напишу Дiкi, якщо ви дасте менi його адресу, – похапцем сказав вiн. – Думаю, вiн мене пригадае. Якось вихiдними ми зустрiлися на вечiрцi на Лонг-Айлендi. Ми з Дiкi пiшли назбирати мiдiй, а потiм усi iли iх на снiданок, – Том посмiхнувся. – Декого потiм нудило, тож вечiрка не зовсiм удалася. Я пригадую, що Дiкi розказував про своi плани поiхати в Європу. Мабуть, ото вiн i поiхав… – О, я пам’ятаю! – перебив його мiстер Грiнлiф. – То були останнi вихiднi Дiкi вдома. Вiн розказував менi про тi мiдii. – І вiн голосно засмiявся. – А ще я кiлька разiв бував у вас удома, – продовжив Том, уживаючись у роль. – Дiкi показував менi моделi кораблiв, що стояли на столi в його кiмнатi. – Ет, та це лише дитячi спроби! – Мiстер Грiнлiф аж сяяв вiд щастя. – А вiн показував вам своi макети? А малюнки? Не показував, але Том весело вiдказав: – Аякже! Звiсно, показував. Чорнильнi малюнки, написанi пером. Деякi з них були просто вражаючi. – Том нiколи iх не бачив, але зараз уявив цi точнi креслення, де чiтко промальовано кожнiсiньку лiнiю, кожнiсiнький болт i гвинтик. Уявив усмiхнене обличчя Дiкi, який тримае iх перед ним, щоб Том мiг добре все роздивитися. Вiн мiг ще довго описувати всi деталi, аби потiшити мiстера Грiнлiфа, однак вирiшив опанувати себе. – Так, у Рiчарда талант промальовувати всi, навiть найдрiбнiшi лiнii, – задоволено пiдтвердив мiстер Грiнлiф. – Це точно, – погодився Том. Ця розмова все ще здавалася йому набридливою, однак тепер щось змiнилося. Вiн i ранiше помiчав за собою таке вiдчуття. Інодi це траплялося на вечiрках, але здебiльшого на рiзноманiтних офiцiйних вечерях з людьми, з якими вiн узагалi не хотiв спiлкуватися, однак прийом нiяк не хотiв закiнчуватись. У таких випадках, якщо вже була така потреба, вiн мiг годину-двi бути неймовiрно люб’язним, а тодi щось усерединi нього вибухало й вiн щодуху мчав до дверей. – Перепрошую, однак зараз у мене е деякi справи, iнакше я б залюбки поiхав туди й спробував особисто вмовити Рiчарда повернутися. Можливо, менi б вдалося на нього вплинути, – сказав вiн лише тому, що саме це хотiв почути мiстер Грiнлiф. – Якщо ви справдi вважаете, що… тобто, якщо ви збираетеся до Європи… – На жаль, нi. – Рiчард завжди пiддавався впливу своiх друзiв. Якщо б ви або хтось такий, як ви, змiг узяти вiдпустку, то я б з радiстю вiдправив його до Європи поговорити з Рiчардом. Гадаю, вiд цього було б бiльше користi, нiж якби поiхав я сам. Утiм, наскiльки я розумiю, ви, мабуть, не зможете узяти вiдпустку зi своеi теперiшньоi роботи? Зненацька серце Тома пiдстрибнуло. Вiн удав, що замислився. Це була нiчогенька можливiсть. Щось усерединi нього вiдчуло ii ще до того, як вiн устиг усе обдумати, i щосили вчепилося в неi. Насправдi в нього не було роботи. Може, незабаром йому й так доведеться покинути мiсто. Вiн i сам хотiв поiхати з Нью-Йорка. – Можливо, зможу, – обережно сказав Том iз тим же задумливим виразом, наче перебирав у думках сотнi маленьких мотузочкiв, якi його стримували. – Якщо ви погодитесь поiхати, я залюбки вiзьму на себе всi витрати. Ви справдi думаете, що змогли б це влаштувати? Скажiмо, цiеi осенi? Уже минула майже половина вересня. Том глянув на золотий перстень iз потертою печаткою на мiзинцi мiстера Грiнлiфа. – Гадаю, що зможу. Буду радий знову побачити Рiчарда, особливо якщо ви думаете, що я зможу чимось допомогти. – Навiть не сумнiваюся! Я впевнений, що вiн вас послухае. Може, воно й добре, що ви не дуже близько його знаете. Коли будете рiшуче переконувати його, що варто повернутися додому, вiн не запiдозрить, що ви робите це з якихось корисливих мотивiв. – Мiстер Грiнлiф нахилився трохи вперед i схвально подивився на Тома. – Цiкаво виходить. Джим Бурк iз дружиною (Джим – мiй партнер) торiк заiжджав до Монджибелло, коли здiйснював круiз. Рiчард пообiцяв, що з настанням зими повернеться додому. Минулоi зими. Джим вважае, що тут уже нiхто не зарадить. Однак хiба буде молодий хлопець двадцяти п’яти рокiв слухати старого чоловiка за шiстдесят? Гадаю, вам удасться зробити те, на що не спромоглися iншi! – Сподiваюся, – скромно вiдказав Том. – Може, ще щось вип’ете? Як щодо гарного брендi? 2 Було вже за пiвнiч, коли Том рушив додому. Мiстер Грiнлiф запропонував пiдвезти його на таксi, але Том не хотiв, аби той знав, де вiн зараз мешкае – у закiптюженiй будiвлi з буроi цегли, мiж Третьою i Шостою авеню, на якiй висiла табличка «КІМНАТИ ДЛЯ НАЙМУ». Останнi два з половиною тижнi Том мешкав iз Бобом Делансi, молодиком, якого вiн заледве знав, однак Боб виявився чи не единим iз нью-йоркських знайомих Тома, хто запропонував узяти його до себе, коли Тому не було куди податися. Том не запрошував нiкого зi своiх друзiв до помешкання Боба й навiть не розказував, де вiн мешкав. Основною перевагою Бобовоi квартири було те, що вiн навiть тут мiг отримувати листи, адресованi Джорджу Мак-Альпiну, i навряд чи комусь вдалося б спiймати його на гарячому. Та з iншого боку, смердючий нужник наприкiнцi коридору, який не замикався, брудна кiмнатка, що виглядала так, нiби через неi пройшла не одна тисяча пожильцiв i кожен iз них залишив по собi якесь смiття, при цьому жодного разу не поворухнувши бодай одним пальцем, аби його прибрати, усi тi стоси старих глянцевих журналiв «Вог» та «Гарперс Базар», а ще тi великi й занадто вишуканi для цього мiсця чашi та вази iз димчастого скла, наповненi сплутаними стрiчками, огризками олiвцiв, недопалками та зiпсованими фруктами! Боб займався тим, що прикрашав вiтрини крамниць та унiвермагiв, але останнiм часом роботи було небагато й вiн лише зрiдка отримував замовлення вiд антикварних крамниць на Третiй авеню, а в деяких iз цих крамниць як оплату йому давали отi чашi з димчастого скла. Том був приголомшений, коли побачив, якою занедбаною була квартира, не мiг повiрити, що знав людину, яка жила в такому безладi, але був певен, що не залишиться тут надовго. Аж раптом йому трапився мiстер Грiнлiф. Завжди щось трапиться. Така була Томова фiлософiя. Перед тим як пiднятися бурими кам’яними сходами, вiн зупинився i пильно роззирнувся навсiбiч. Нiкого, окрiм староi жiнки, що вигулювала песика, та чоловiка, який, петляючи, завернув з-за рогу й вийшов на Третю авеню. Понад усе вiн не терпiв вiдчуття, наче хтось його переслiдуе, хто б це не був. А останнiм часом це вiдчуття супроводжувало його всюди. Том кинувся схiдцями нагору. Тепер менi начхати на навколишнiй безлад, подумав вiн про себе, переступаючи порiг кiмнати. Йому потрiбен лише паспорт, а тодi вiн зможе вiдплисти до Європи, ще й напевне в каютi першого класу. Офiцiант принесе йому все, що вiн забажае, варто тiльки натиснути на кнопку! Вiн одягнеться у найкращий одяг, неквапом зайде до великоi обiдньоi зали, а за столом розмовлятиме з поважними людьми, як справжнiй джентльмен! Сьогоднi йому е за що себе похвалити, подумав Том. Вiн поводився як належить. У мiстера Грiнлiфа нiзащо не могло скластися враження, що Том хитрiстю виманив у нього запрошення до Європи. Швидше навпаки. Мiстер Грiнлiф може на нього покластися. Вiн зробить усе можливе, аби переконати Дiкi. Мiстер Грiнлiф був настiльки порядним, що навiть не сумнiвався у тому, що й iншi люди такi ж поряднi. Том уже й забув, що такi люди досi iснують. Вiн повiльно зняв пiджак i розпустив краватку, спостерiгаючи за кожним своiм рухом так, наче дивився на якусь iншу людину. Дивовижно, як вiн раптом випростався, як змiнився вираз його обличчя. То був один iз небагатьох моментiв у його життi, коли вiн справдi був задоволений собою. Вiн просунув руку до напхом напханоi шафи Боба й безцеремонно розсунув вiшаки в два боки, аби повiшати свiй костюм. Тодi пiшов до ванноi. Старий, заiржавiлий душ випорснув струмiнь води на шторку, iнший полетiв кудись убiк, так i не потрапивши на Тома, але це було все-таки краще, анiж сидiти в бруднiй ваннi. Коли вiн прокинувся наступного ранку, Боба не було, а кинувши погляд на його лiжко, Том зрозумiв, що Боб навiть не ночував удома. Тодi вiн вистрибнув зi свого лiжка, пiдiйшов до плити iз двома конфорками й поставив кавник. Боб не заходив до квартири навiть уранцi. Вiн не хотiв розказувати Бобу про свою мандрiвку до Європи. Той вошивий ледацюга все одно нiчого не втямить, тiльки й подумае, що Том поiде туди задарма. Мабуть, те саме подумають й Ед Мартiн, Берт Вiссер та iншi його недалекi знайомi. Вiн нiкому з них не розкаже, ще бракувало, щоб вони прийшли його проводжати. Том почав насвистувати. Сьогоднi його запросили на вечерю до квартири Грiнлiфiв на Парк-авеню. П’ятнадцять хвилин по тому, прийнявши душ, поголившись, надягнувши костюм i смугасту краватку, що, як вiн припустив, гарно виглядатиме на його фотокартцi для паспорта, Том походжав кiмнатою туди-сюди, тримаючи в руцi чашку кави, i чекав, коли принесуть ранкову пошту. Переглянувши пошту, вiн пiде до Радiо-Сiтi, аби залагодити справу з паспортом. А що робити до вечора? Вiдвiдати художнi виставки, аби мати про що говорити з Грiнлiфами за вечерею? Чи, може, пошукати якусь iнформацiю про «Суднобудiвну компанiю Бурк-Грiнлiф», щоб показати мiстеру Грiнлiфу, що вiн цiкавиться його бiзнесом? Крiзь прочинене вiкно вiн почув легенький ляскiт поштовоi скриньки та спустився. Зачекав, доки поштар зiйшов схiдцями та зник iз виду, i лише тодi забрав листа, адресованого Джорджу Мак-Альпiну, що стримiв iз поштовоi скриньки. Том розкрив його. Усерединi був чек на сто дев’ятнадцять доларiв i п’ятдесят чотири центи, виписаний збирачевi податкiв iз податкового вiдомства. Стара добра мiсiс Едiт В. Суперау! Заплатила без жодних скарг, навiть не довелося iй телефонувати. То був добрий знак. Вiн знову пiднявся, роздер конверт мiсiс Суперау й викинув його до смiтника. Поклав ii чек до коричневого конверта, якого ховав у внутрiшнiй кишенi одного зi своiх пiджакiв, що висiли в шафi. Разом iз цим чеком у нього вже назбиралося тисяча вiсiмсот шiстдесят три долари й чотирнадцять центiв, пiдрахував Том у головi. Шкода, що вiн не мiг отримати цих грошей. Чомусь жоден iз тих iдiотiв не додумався заплатити готiвкою чи бодай виписати чек на iм’я Джорджа Мак-Альпiна. Колись Том знайшов посвiдчення банкiвського посильного, правда, уже прострочене, яке вiн мiг би спробувати виправити, але боявся, що його впiймають на отриманнi навiть найменшоi суми, хай йому й удасться пiдробити доручення. Отож усе зводилося до звичайнiсiнького жарту. Наче вiн збирав тi чеки задля розваги. Вiн нi в кого не крав грошей. Вiн подумав, що перед тим, як вирушити до Європи, варто знищити всi чеки. У його перелiку було ще сiм потенцiйних платникiв. До вiдбуття залишалося десять днiв, то, може, варто спробувати потрясти ще бодай одного? Учора, коли повертався додому пiсля зустрiчi з мiстером Грiнлiфом, Том подумав, що, якщо заплатять мiсiс Суперау та Карлос де Севiлла, то вiн облишить цю справу. Однак мiстер де Севiлла досi не заплатив, а це означало, що не завадить зателефонувати йому й нагнати на нього трохи страху. Том пригадав, що з мiсiс Суперау все було так легко, i в самого аж руки засвербiли спробувати ще разочок. Том витяг з шафи свою валiзу й вийняв iз неi лiлову коробку з рiзноманiтним канцелярським приладдям. Там було кiлька аркушiв паперу, а пiд ними – стосик бланкiв, якi вiн прихопив з офiсу податкового вiдомства, коли ще працював у iхньому сховищi, а було це кiлька тижнiв тому. На самому днi коробки лежав перелiк потенцiйних платникiв. Том ретельно обрав тих людей, якi мешкали в Бронксi або Бруклiнi, тож iм навряд чи захочеться особисто навiдатись до Нью-Йоркського податкового вiдомства. То були переважно художники й письменники та iншi позаштатнi працiвники, якi не сплачували податку на прибуток iз заробiтноi плати й заробляли в середньому вiд семи до дванадцяти тисяч на рiк. У дужках вiн записав iмена людей, якi рiдко наймали спецiалiстiв, якi б заповнювали iхню податкову декларацiю, але водночас заробляли достатньо, аби iх можна було звинуватити в тому, що у своiх розрахунках вони припустилися помилки на двi-три сотнi доларiв. У перелiку були Вiльям Дж. Слаттерер, журналiст; Фiлiп Робiллард, музикант; Фрiда Гоен, iлюстратор; Джозеф Дж. Геннарi, фотограф; Фрiдрiх Реддiнгтон, художник; Френсiс Карнегiс… У Тома було якесь внутрiшне передчуття стосовно Реддiнгтона. Вiн малював зображення для книжок iз комiксами. Напевне, вiн i гадки не мав, що вiдбувалося з його фiнансами. Вiн обрав два бланки пiд назвою «ПОВІДОМЛЕННЯ ПРО ПОМИЛКУ В РОЗРАХУНКАХ», помiстив мiж ними копiрку та взявся швиденько переписувати данi, зазначенi пiд iменем Реддiнгтона в його перелiку. Дохiд: 11 250 доларiв. Звiльнення вiд податкiв: 1. Вирахування: 600 доларiв. Кредити: немае. Грошовий переказ: немае. Вiдсотки: (на мить вiн завагався) 2,16 доларiв. Пiдлягае сплатi: 233,76 доларiв. Тодi вiн узяв зi своеi колекцii аркуш паперу для друкарськоi машинки зi штампом податкового вiдомства, що розташовувалося на Лексiнгтон-авеню, однiею скiсною лiнiею перекреслив адресу, а внизу надрукував: Шановний сер! У зв’язку з великою завантаженiстю нашого офiса на Лексiнгтон-авеню вашу вiдповiдь слiд надiслати за адресою: Вiддiл врегулювання На iм’я Джорджа Мак-Альпiна 189 Е, 51 вулиця Нью-Йорк 22, Нью-Йорк. Дякую.     Ральф Ф. Фiшер     Гол. дир. вiд. врег. Том пiдписав записку нерозбiрливою закарлючкою. Сховав iншi бланки на той випадок, якщо Боб зненацька повернеться, i взяв телефонну слухавку. Вiн вирiшив спершу «прощупати» мiстера Реддiнгтона. Дiзнався його номер у довiдковiй i набрав. Мiстер Реддiнгтон був удома. Том коротко пояснив йому ситуацiю i награно здивувався, що мiстер Реддiнгтон досi не отримав повiдомлення вiд податкового вiдомства. – Ви мали отримати його ще кiлька днiв тому, – сказав Том. – Не хвилюйтеся, ви безперечно отримаете його завтра. Ми тут трохи завантаженi роботою. – Але ж я сплатив податок, – вiдповiв занепокоений голос по той бiк слухавки. – Там усе… – Таке iнодi трапляеться, розумiете, особливо коли доходи отриманi вiд позаштатноi роботи та з них не сплачуеться податок на прибуток. Ми ретельно перевiрили вашу декларацiю, мiстере Реддiнгтон. Ми не помилилися. Нам би не хотiлося направляти до компанii, з якою ви працюете, чи вашому агентовi вимогу про сплату заборгованостi… – Ось тут вiн засмiявся. Такий дружнiй заспокiйливий смiшок зазвичай творив дива. – … однак нам доведеться це зробити, якщо ви не сплатите заборгованостi протягом двох днiв. Перепрошую, що не змогли вчасно надiслати вам повiдомлення. Як я уже казав, у нас було багато роботи… – Чи зможу я з кимось про це поговорити, якщо прийду до вас? – стурбовано запитав мiстер Реддiнгтон. – Це збiса велика сума! – Так, звiсно, зможете. – У такi митi Томiв голос завжди набував панiбратського тону. Вiн говорив, як добродушний старигань десь за шiстдесят, який так само терпляче вислухав би мiстера Реддiнгтона, якби вiн прийшов до нього, але який би нiзащо не пробачив йому навiть одного цента, що б там мiстер Реддiнгтон не пояснював i як би не виправдовувався. Адже, шановний сер, Джордж Мак-Альпiн представляе саме податкове вiдомство Сполучених Штатiв Америки. – Ви, безперечно, можете поговорити зi мною, – манiрно продовжував Том, – але ми не помилилися, мiстере Реддiнгтон. Я лише намагаюся зекономити ваш час. Ви можете прийти до нас, якщо хочете, але всi документи, що стосуються ваших податкiв, зараз передi мною. Запала тиша. Мiстер Реддiнгтон не збирався нiчого питати про документи, бо, мабуть, i сам не знав, що про них питати. Утiм, якби мiстер Реддiнгтон захотiв дiзнатися, у чому справа, Том мав напоготовi безлiч заплутаних пояснень про валовий дохiд та нарахований дохiд, суму до сплати та загальний пiдрахунок, вiдсоткову ставку в розмiрi шести вiдсоткiв на рiк, яка нараховуеться з дня, визначеного для сплати податку на будь-який залишок, що являе собою вiдшкодування основного податку. І все це вiн мiг неквапливо розказувати хоч цiлий день, без зупинок, не дозволяючи себе перебивати. Поки що нiхто не виявляв бажання приходити до нього, аби послухати всi цi небилицi особисто. Мiстер Реддiнгтон теж вiдступав. Том чув його вагання у тривалiй мовчанцi. – Ну добре, – приреченим голосом вiдповiв мiстер Реддiнгтон. – Я прочитаю повiдомлення, коли його отримаю. – Гаразд, мiстере Реддiнгтон, – сказав Том i поклав слухавку. Якусь хвилю вiн сидiв i посмiхався, затиснувши своi худi долонi мiж колiнами. Тодi зiрвався на ноги, вiдставив друкарську машинку Боба, акуратно причесав перед дзеркалом свое свiтло-каштанове волосся i вирушив до Радiо-Сiтi. 3 – Вiтаю, Томе, мiй хлопчику! – сказав мiстер Грiнлiф голосом, що обiцяв гарне мартiнi, вишукану вечерю i навiть зручне лiжко, якщо раптом вiн буде занадто втомленим, аби повертатися додому. – Емiлi, це Том Рiплi! – Дуже рада з вами познайомитись! – лагiдно вiдказала жiнка. – Як у вас справи, мiсiс Грiнлiф? Вона була якраз такою, як вiн ii уявляв: свiтловолоса, досить висока та струнка жiнка, вiд якоi вiяло консерватизмом настiльки, щоб Том не забував про своi гарнi манери, однак не бракувало iй i наiвноi добросердостi до всiх, притаманноi ii чоловiковi. Мiстер Грiнлiф провiв iх до вiтальнi. Так, вiн бував тут ранiше, разом iз Дiкi. – Мiстер Рiплi працюе у страховiй компанii, – зазначив мiстер Грiнлiф, i Том подумав, що вiн, мабуть, уже перехилив кiлька чарок або ж не на жарт нервувався, адже минулого вечора Том детально описав йому рекламну агенцiю, у якiй вiн нiбито працював. – Це не дуже цiкава робота, – скромно вiдповiв Том, звертаючись до мiсiс Грiнлiф. До вiтальнi увiйшла служниця, принiсши на тацi келихи з мартiнi й канапе. – Мiстер Рiплi бував у нас ранiше, – зауважив мiстер Грiнлiф. – Вiн приходив разом iз Рiчардом. – Ой, справдi? Не пригадую, щоб зустрiчалася з вами ранiше. – Вона посмiхнулася. – Ви з Нью-Йорка? – Нi, я з Бостона, – вiдказав Том. То була чистiсiнька правда. Десь за пiвгодини – саме вчасно, подумав Том, бо Грiнлiфи безперестанку наполягали, щоб вiн пив усе новi й новi келихи мартiнi – вони пройшли до iдальнi, де для трьох було накрито стiл зi свiчками, великими темно-синiми серветками й чималою тарiлкою з курячим холодцем. Але спершу подали салат iз селерою. Тому вiн дуже подобався. Вiн так i сказав. – Рiчарду теж! – вигукнула мiсiс Грiнлiф. – Йому завжди подобалось, як його готував наш кухар. Шкода, що ви не зможете вiдвезти йому трохи салату. – Я розiпхаю його по шкарпетках, – посмiхнувшись, сказав Том, i мiсiс Грiнлiф засмiялась. Вона казала, що була б дуже вдячна, якби Том привiз Рiчарду кiлька пар чорних вовняних шкарпеток вiд «Брукс Бразерс», адже Рiчард завжди носив лише iх. Розмова була нудною, а от вечеря була неймовiрною. Вiдповiдаючи на запитання мiсiс Грiнлiф, Том розповiв iй, що працював на рекламну агенцiю пiд назвою «Ротенберг, Флемiнг та Бартер». Коли вiн ще раз згадав у розмовi цю назву, то навмисне сказав «Реддiнгтон, Флемiнг та Паркер», однак мiстер Грiнлiф, здавалося, цього не помiтив. Том згадав назву агенцii вдруге, коли вони з мiстером Грiнлiфом сидiли пiсля вечерi у вiтальнi. – Ви навчалися у Бостонi? – запитав мiстер Грiнлiф. – Нi, сер. Якийсь час я навчався у Прiнстонi, тодi вiдвiдував iншу тiтку в Денверi й ходив до коледжу там. – Том зробив паузу, сподiваючись, що мiстер Грiнлiф запитае його щось про Прiнстон, але той не питав. Том мiг би розказати про систему викладання iсторii, унiверситетськi заборони, атмосферу на танцях, що зазвичай вiдбувалися на вихiдних, полiтичнi тенденцii студентських органiзацiй i ще багато всього. Минулого лiта вiн потоваришував зi старшокурсником iз Прiнстона, i той постiйно говорив лише про свiй унiверситет, тому Том витягав iз нього дедалi бiльше iнформацii, сподiваючись, що колись вона стане йому в пригодi. Том розповiв Грiнлiфам, що в Бостонi його виховувала тiтка Доттi. Вона забрала його до Денвера, коли Тому було шiстнадцять, i там вiн закiнчив школу, а тодi познайомився з юнаком на iм’я Дон Мiзелл, який винаймав кiмнату в будинку його тiтки Беа. Дон навчався в унiверситетi Колорадо, i Том дiзнався вiд нього стiльки всього, що почувався так, наче й сам навчався в тому навчальному закладi. – Мали якусь конкретну спецiалiзацiю? – поцiкавився мiстер Грiнлiф. – Нiяк не мiг обрати мiж бухгалтерською справою та англiйською мовою, – посмiхаючись, вiдповiв Том, упевнений, що тема страшенно нецiкава, тож нiхто не захоче ii обговорювати. Мiсiс Грiнлiф принесла сiмейний фотоальбом, i Том опустився бiля неi на канапу, а жiнка тим часом гортала сторiнки. Першi кроки Рiчарда, жахлива кольорова фотокартка майже на всю сторiнку, де вiн iз довгими золотими кучерями позував в образi «Хлопчика у блакитному»[1 - «Хлопчик у блакитному» – портрет англiйського живописця Томаса Гейнсборо, написаний 1770 року. Для портрета художниковi позував 18-рiчний Джонатан Баттел, якого художник зумисно одягнув в аристократичний костюм блакитного кольору.]. Альбом не викликав у Тома жодного зацiкавлення, доки вони не дiйшли до тих сторiнок, де Рiчарду було близько шiстнадцяти i вiн стояв, стрункий, довгоногий i з хвилястим волоссям. Том помiтив, що вiдтодi до двадцяти трьох чи чотирьох, коли фотокартки закiнчилися, Дiкi майже не змiнився. Вiн був уражений тим, що його наiвна широка усмiшка теж нiкуди не подiлась. Том нiяк не мiг позбутися вiдчуття, що Рiчард не вельми кмiтливий, або ж вiн просто полюбляв позувати для фотографiй i вважав, що найкраще виглядае iз широкою посмiшкою вiд вуха до вуха, що теж здавалося Тому не дуже розумним. – А от приклеiти цi фотокартки в мене ще руки не дiйшли, – пояснила мiсiс Грiнлiф, простягаючи йому стосик iнших свiтлин. – Вони всi з Європи. Цi фотокартки були куди цiкавiшi. Дiкi наче в паризькому кафе, Дiкi на пляжi. На кiлькох iз них вiн був насупленим. – А це, до речi, Монджибелло, – сказала мiсiс Грiнлiф, показуючи на свiтлину, на якiй Дiкi витягав на пiсок маленького вiтрильника. На задньому планi виднiлися скелястi гори та смужка невеличких бiлих будиночкiв, що облямовували берег. – А тут дiвчина, едина американка, яка там мешкае. – Мардж Шервуд, – додав мiстер Грiнлiф. Вiн сидiв навпроти них, нахилившись уперед, i уважно слiдкував за показом фотографiй. Вона була в купальному костюмi й сидiла на пляжi, обхопивши руками колiна, – на вигляд здорова, простодушна, з коротким скуйовдженим бiлявим волоссям – одне слово, хороша дiвчина. Наступною була непогана свiтлина Рiчарда в коротких шортах – вiн сидiв на парапетi тераси. Вiн усмiхався, але не тiею посмiшкою, яку Том бачив ранiше. На европейських фотографiях Рiчард виглядав бiльш стриманим. Том помiтив, що мiсiс Грiнлiф витрiщалася на килимок, що лежав перед нею. І пригадав ту мить, коли за столом вона сказала: «Краще б я нiколи не чула про Європу!», а мiстер Грiнлiф кинув на неi стривожений погляд, а тодi посмiхнувся до нього, нiби такi спалахи емоцiй не були рiдкiстю. Тепер вiн бачив, що в ii очах бринiли сльози. Мiстер Грiнлiф пiдвiвся, аби пiдiйти до неi. – Мiсiс Грiнлiф, – лагiдно сказав Том, – я хочу, аби ви знали, що я зроблю все, що в моiх силах, аби переконати Дiкi повернутися додому. – Дякую, Томе, дуже дякую. – Вона стисла його руку. – Емiлi, може, тобi вже час iти до лiжка? – запитав мiстер Грiнлiф, схилившись над нею. Том теж пiдвiвся. – Сподiваюся, що ви прийдете до нас iще раз перед своiм вiд’iздом, Томе, – сказала вона. – Вiдколи Рiчард поiхав, нас нечасто вiдвiдують молодi люди. Менi iх так бракуе. – Я iз задоволенням прийду до вас знову, – вiдповiв Том. Мiстер Грiнлiф разом iз нею вийшов з кiмнати. Том залишився стояти з опущеними руками й високо здiйнятою головою. Вiн бачив свое вiдображення у великому дзеркалi на стiнi: вiн знову був струнким i поважним молодим чоловiком. Вiн поквапом вiдвiв погляд. Вiн усе робив правильно, вiн поводився як слiд. Утiм, його не покидало вiдчуття провини. Коли вiн щойно запевнив мiсiс Грiнлiф, що зробить усе, що в його силах… Так, вiн сказав це щиро. Вiн не мав намiру нiкого обманювати. Том вiдчув, що починае пiтнiти, i спробував розслабитись. І чого це вiн так розхвилювався? Адже сьогоднi вiн почувався так добре! Коли вiн розповiв про тiтку Доттi… Том розправив плечi та глянув на дверi, однак вони не вiдчинилися. То була едина мить за весь вечiр, коли вiн вiдчув себе незатишно, нiби лукавив, – так почуваються тодi, коли обманюють, утiм, то була чи не едина правда серед усього, що вiн сьогоднi розповiдав: «Моi батьки померли, коли я був ще маленьким. Мене виховувала тiтка в Бостонi». До кiмнати повернувся мiстер Грiнлiф. Здавалося, що його постать пульсувала й робилася дедалi бiльшою. Том заклiпав, його несподiвано охопив страх перед ним, вiн вiдчув якийсь iмпульс, що спонукав напасти першим, поки не напали на нього. – Може, вип’емо трохи брендi? – спитав мiстер Грiнлiф, вiдчиняючи дверцята бару поряд iз камiном. «Я нiби в кiно», – подумав Том. За хвилину мiстер Грiнлiф або хтось iнший скаже: «Добре, знято!» – i вiн знову розслабиться й опиниться «У Рауля» зi склянкою джину з тонiком на столi. Нi, краще в «Зеленiй клiтцi». – Чи вам уже досить? – озвався мiстер Грiнлiф. – Можете не пити, якщо не хочете. Том легенько кивнув, а мiстер Грiнлiф, здавалося, на мить розгубився, а тодi налив двi склянки брендi. Том укривався холодним потом. Вiн пригадав той випадок, що трапився минулого тижня в аптецi, хоча все вже минулося i йому справдi нема чого боятися, тiльки не зараз. На Другiй авеню була аптека, номер якоi вiн дав тим людям, якi наполягали на тому, аби знову зателефонувати йому стосовно iхнiх податкiв. Вiн казав, що то був номер Вiддiлу врегулювання, де з ним можна зв’язатися лише з пiв на четверту до четвертоi години дня щосереди та щоп’ятницi. У цей час Том крутився бiля телефонноi будки в аптецi, очiкуючи, коли задзвенить телефон. Коли вiн був там удруге й аптекар кинув на нього пiдозрiливий погляд, Том пояснив, що чекае на дзвiнок вiд своеi подружки. Минулоi п’ятницi, коли вiн пiдняв слухавку, чоловiчий голос сказав: «Ти знаеш, про що я, чи не так? Ми знаемо, де ти мешкаеш, якщо хочеш, щоб ми прийшли до тебе… У нас е щось для тебе, якщо в тебе е щось для нас». Той чоловiк був дуже наполегливий, але щось не договорював, i Том подумав, що то якась хитрiсть, тому й не знав, що вiдповiсти. А тодi почув: «Слухай, ми зараз прийдемо до тебе. До тебе додому». У Тома тремтiли ноги, коли вiн виходив з телефонноi будки, а тодi вiн помiтив, що аптекар не зводив iз нього вирячених i сповнених переляку очей, i раптом збагнув сенс тiеi розмови: аптекар продавав наркотики та злякався, що Том був детективом, який хотiв спiймати його на гарячому. Том розсмiявся i вийшов, регочучи, раз у раз похитуючись, адже його ноги досi тремтiли вiд власного переляку. – Замислились про Європу? – втрутився голос мiстера Грiнлiфа. Том узяв склянку, яку вiн йому простягнув. – Так, – вiдказав Том. – Тодi сподiваюся, що ви будете задоволенi своею мандрiвкою, Томе, а також зможете вплинути на Рiчарда. До речi, ви дуже сподобались Емiлi. Вона сама менi сказала. Навiть не довелось запитувати. – Мiстер Грiнлiф обертав склянку з брендi мiж долонями. – У моеi дружини лейкемiя, Томе. – Ох, це, здаеться, серозна хвороба, так? – Так. Їй залишилось менше року. – Менi дуже шкода, – сказав Том. Мiстер Грiнлiф вийняв iз кишенi папiрця. – Тут у мене перелiк кораблiв. Гадаю, звичний маршрут через Шербур буде найшвидшим, а також найцiкавiшим. Там сядете на потяг до Парижа, а звiдти спальним вагоном через Альпи дiстанетесь до Рима й Неаполя. – Звучить непогано. – Тепер ця мандрiвка починала йому подобатись. – З Неаполя до Рiчардового мiстечка вам треба буде iхати автобусом. Я напишу йому про вас – звiсно ж, не згадуючи, що ви iдете як мiй емiсар, – додав вiн, посмiхаючись, – але зазначу, що ми зустрiчалися. Рiчард, iмовiрно, запросить вас мешкати в нього, однак, якщо з якоiсь причини не зможе цього зробити, у мiстечку е готель. Я сподiваюся, що ви з Рiчардом знайдете спiльну мову. А щодо грошей… – Мiстер Грiнлiф посмiхнувся йому своею батькiвською посмiшкою. – Окрiм квиткiв туди й назад, я пропоную вам шiсть сотень доларiв у дорожнiх чеках. Вам буде цього достатньо? Шiсть сотень мало б вистачити майже на два мiсяцi, а якщо вам знадобиться бiльше, юначе, просто зв’яжiться зi мною. Ви наче не схожi на того, хто викидатиме грошi на вiтер. – Цього буде цiлком достатньо, сер. Вiд брендi мiстер Грiнлiф ще бiльше подобрiв i розвеселився, а Том навпаки – зробився мовчазним i похмурим. Йому хотiлося чимшвидше вибратися з цiеi квартири. Утiм, вiн усе ще хотiв поiхати до Європи, а ще хотiв, аби мiстер Грiнлiф був про нього хорошоi думки. Отi посиденьки на канапi були для нього значно гiршими за iхню вчорашню зустрiч у барi, коли Тому було страшенно нудно, адже сьогоднi вони постiйно iхали на однiй передачi. Кiлька разiв Том пiдводився зi склянкою у руцi, пiдходив до камiна й повертався назад, а якось, зазирнувши в дзеркало, вiн помiтив, що кутики його рота опустилися. Мiстер Грiнлiф щось плескав язиком про те, як вони з Рiчардом були в Парижi, коли йому було десять, i це анiскiлечки не цiкавило Тома. Якщо за десять днiв у нього виникнуть якiсь проблеми з полiцiею, подумав Том, мiстер Грiнлiф вiзьме його до себе. Вiн пояснить, що йому довелося поспiхом здати свою квартиру в оренду або ще щось таке, i заховаеться тут на якийсь час. Том почувався кепсько, його майже нудило. – Мiстере Грiнлiф, гадаю, менi час iти. – Уже? Але я хотiв показати вам… Утiм, не берiть до голови. Іншим разом. Том розумiв, що повинен запитати: «Що ви хотiли менi показати?» – i терпляче дивитися на те, що вiн хотiв йому показати, але не змiг. – Я, звiсно ж, хочу показати вам нашу верф! – весело сказав мiстер Грiнлiф. – Коли ви зможете прийти? Мабуть, тiльки пiд час обiдньоi перерви? Гадаю, що ви маете розказати Рiчарду, як зараз виглядае наша верф. – Так… я зможу прийти пiд час обiдньоi перерви. – Можете зателефонувати в будь-який час, Томе. Ви маете вiзитку з моiм особистим номером. Якщо зателефонуете заздалегiдь, десь за пiвгодини, я надiшлю машину, щоб вас забрали прямiсiнько з вашого офiсу. Вiзьмемо по сандвiчу, перекусимо, а потiм водiй вiдвезе вас назад. – Я зателефоную вам, – сказав Том. Вiн вiдчув, що зомлiе, якщо залишиться у цьому тьмяному передпокоi ще бодай на одну хвилину, але мiстер Грiнлiф знову весело засмiявся i запитав, чи вiн, бува, не читав однiеi книжки Генрi Джеймса. – На жаль, сер, саме цiеi я не читав, – вiдповiв Том. – Ну, пусте. – Мiстер Грiнлiф посмiхнувся. Потiм вони потисли руки – мiстер Грiнлiф здушив його долоню i довго не вiдпускав, а тодi все скiнчилося. Поки вiн спускався лiфтом, Том помiтив, що болiсний i наляканий вираз усе ще залишався на його обличчi. Вiн утомлено прихилився до стiни, хоча добре знав, що тiльки-но дверi лiфта вiдчиняться i вiн опиниться у вестибюлi, як миттю вистрибне надвiр i кинеться бiгти, бiгти всю дорогу додому. 4 Днi минали, i мiсто видавалося йому дедалi дивнiшим. Було вiдчуття, наче щось пропало з Нью-Йорка, щось реальне або важливе, i мiсто лише розiгрувало для нього виставу – грандiозну виставу, у якiй брали участь автобуси, таксi й люди на тротуарах, якi кудись поспiшали, телевiзiйнi програми, що крутили чи не в кожному барi на Третiй авеню, i кiнотеатри, якi виблискували вогнями навiть за дня. Його супроводжували звуковi ефекти, що iх створювали тисячi автомобiльних гудкiв та людських голосiв, якi без угаву торохтiли про всiлякi дурницi. Здавалося, що тiльки-но його корабель вiдчалить у суботу, як увесь Нью-Йорк полегшено видихне й розвалиться, нiби купка картонних декорацiй. А може, вiн просто боявся. Вiн ненавидiв воду. Вiн нiколи ранiше не бував на водi, за винятком хiба того разу, коли плавав з Нью-Йорка до Нового Орлеана й назад, але тодi вiн працював на вантажному суднi, що перевозило банани, здебiльшого перебував пiд палубою i заледве чи помiтив, що взагалi кудись плив. Кiлька разiв, коли вiн пiдiймався на палубу, вода за бортом спершу лякала його, а тодi викликала напад нудоти, i вiн стрiмголов кидався назад пiд палубу, де, всупереч словам бiльшостi людей, йому ставало краще. Його батьки потонули в Бостонськiй бухтi, i Том завжди думав, що його страх якось пов’язаний iз цим, адже вiн завжди, скiльки себе пам’ятав, боявся води й так i не навчився плавати. Його живiт сповнювало неприемне й нудотне вiдчуття вiд самоi лише думки про те, що менш нiж за тиждень його зусiбiч оточуватиме вода завглибшки кiлька миль, що йому, без сумнiву, доведеться постiйно на неi дивитися, адже пасажири круiзних лайнерiв бiльшiсть свого часу проводять на палубi. А морська хвороба аж нiяк його не прикрасить. Насправдi, Том нiколи не страждав на неi, проте останнiм часом його починало нудити вiд самоi лише думки про подорож до Шербура. Вiн повiдомив Бобу Делансi, що за тиждень переiде, але не сказав, куди саме. Утiм, Боба це не дуже й цiкавило. Вони вкрай рiдко бачились, хоча й мешкали разом на П’ятдесят першiй вулицi. Том навiдався до будинку Марка Прiмiнгера, що на Схiднiй Сорок п’ятiй вулицi (у нього досi були ключi), аби забрати кiлька речей, якi забув тут ранiше, i обрав такий час, коли, на його думку, Марка не мало бути вдома, однак Марк прийшов зi своiм новим сусiдом Джоелем – худющим тюхтiем, який працював у якомусь видавництвi – i Марк лише через нього натягнув свою маску ввiчливостi пiд назвою «Будь ласка, роби, що забажаеш», але, якби поряд не було Джоеля, Марк облаяв би його такими словами, яких не дозволив би собi навiть португальський матрос. Марк (а повне його iм’я було Марцеллус), мав навдивовижу огидну пику й заробляв невiдомо скiльки, а своiм хобi вiн вважав допомогу молодим людям, яких спiткали тимчасовi фiнансовi труднощi, себто вiн дозволяв iм мешкати в своему двоповерховому будинку з трьома спальнями та прикидався Богом, указуючи, що можна, а що не можна робити, i радячи iм, як вони мають жити й де працювати, хоча всi його поради були вельми паршивими. Том мешкав у нього майже три мiсяцi, хоча бiльшiсть того часу Марк був у Флоридi й Том мав будинок у своему цiлковитому розпорядженнi, але, щойно Марк повернувся i зчинив бучу через кiлька розбитих склянок (знову прикидаючись Богом i Суворим Батечком), Том уперше настiльки розлютився, що не змовчав. Тодi Марк викинув його на вулицю, перед цим примусивши заплатити шiстдесят три долари за розбитий посуд. Пiдлий скупердяй! Йому б пасувало бути старою дiвою, подумав Том, i керувати школою для дiвчат. Том гiрко пошкодував, що взагалi звернувся до Марка Прiмiнгера, i що швидше йому вдасться забути його дурнi свинячi очицi, масивну щелепу та бридкi руки з огидними перснями (якими вiн розмахував у повiтрi, повелiваючи зробити те i се), то щасливiшим вiн буде. З усiх його знайомих единою, кому вiн хотiв розповiсти про свою подорож до Європи, була Клео, тож вiн пiшов навiдати ii у четвер перед вiдплиттям. Клео Добелл була високою стрункою темноволосою дiвчиною десь вiд двадцяти трьох до тридцяти (Том i сам достеменно не знав, скiльки iй рокiв), що мешкала разом iз батьками на площi Грейсi й малювала маленькi картини – такi маленькi, що вони помiщалися на шматочках слоновоi кiстки, не бiльших вiд поштових марок, а роздивитись iх можна було лише за допомогою збiльшувального скла. Клео й сама використовувала збiльшувальне скло, коли творила своi картини. «Ти тiльки подумай, як це зручно – носити всi картини з собою у портсигарi! Іншим художникам для iхнiх полотен потрiбнi величезнi примiщення!» – полюбляла казати Клео. Вона жила в глибинi батькiвськоi квартири й мала своi невеличкi апартаменти з маленькою ванною i кухнею. У неi завжди було досить темно, адже всi вiкна виходили на крихiтний заднiй двiр, зарослий деревами айланта, якi заступали свiтло. У неi завжди горiло тьмяне свiтло, повсякчас створюючи нiчну атмосферу. За винятком хiба що того вечора, коли вони познайомились, Том постiйно бачив ii у рiзнобарвних обтислих оксамитових штанях та яскравих смугастих шовкових сорочках. Вони здружилися ще того першого вечора, i наступного дня Клео запросила його до себе на вечерю. Клео частенько запрошувала його до себе, а в Тома навiть не з’являлося думки про те, щоб запросити ii кудись на вечерю або в театр чи ще в якесь мiсце, куди зазвичай хлопцi запрошують дiвчат. Вона не очiкувала, що Том подаруе iй квiти, книжку або цукерки, коли прийде до неi на вечерю або коктейль, хоча Том час вiд часу таки робив iй невеличкi подарунки, адже це ii дуже тiшило. Клео була единою, кому вiн мiг розказати, що iде до Європи, й пояснити чому. Так вiн i зробив. Як вiн i сподiвався, Клео була в захватi. Вона сидiла, розтуливши своi червонi губи на видовженому блiдому обличчi, а тодi ляснула себе по одягнених в оксамитовi штани стегнах i вигукнула: – Томмi! Це ж, це ж просто неймовiрно! Наче в шекспiрiвськiй п’есi! Том i сам так подумав. Вiн тiльки потребував, щоб хтось сказав це вголос. Клео метушилася навколо нього весь вечiр, розпитуючи, чи мае вiн те i се, як-от носовi хустинки, лiки проти застуди чи вовнянi шкарпетки, адже восени в Європi починалися дощi, та чи зробив вiн усi необхiднi щеплення. Том запевнив ii, що добре пiдготувався до подорожi. – Тiльки не приходь проводжати мене, Клео. Я не хочу, щоб мене проводжали. – Звiсно, що нi! – сказала Клео. Вона добре його розумiла. – Ох, Томмi, я думаю, що це буде дуже цiкаво! Ти писатимеш менi про все, що вiдбуватиметься з Дiкi? Ти едина людина з усiх, що я знаю, яка iде до Європи у справах. Вiн розповiв iй, як iздив на верф мiстера Грiнлiфа на Лонг-Айлендi, де на цiлi милi простягнулися верстати, на яких виготовляли блискучi металевi частини кораблiв, покривали лаком i полiрували дерево, про сухi доки, де стояли каркаси вiтрильникiв рiзних розмiрiв, i засипав ii термiнами, якi почув вiд мiстера Грiнлiфа – усiлякими комiнгсами[2 - Комiнгс – конструкцiя зi сталевих листiв або дерев’яних брусiв, що обрамлюе вирiз у палубi.], планширами[3 - Планшир – горизонтальний дерев’яний брус або сталевий профiль у верхнiй частинi борта судна.], кiльсонами[4 - Кiльсон – довгий брус, який кладуть поверх кiля всерединi судна.] та гострими скулами[5 - Гостра скула – найкрутiший вигин борту, що переходить у носову або кормову частину.]. Вiн також розповiв про другу вечерю у будинку мiстера Грiнлiфа, коли той подарував йому наручний годинник. Вiн показав його Клео. Не захмарно дорогоi моделi, однак досить непоганий i якраз такий, який Том i сам обрав би для себе – простий бiлий циферблат з чiткими чорними римськими цифрами в простiй золотiй оправi на ремiнцi з крокодилячоi шкiри. – І все лише тому, що за кiлька днiв до того я обмовився, що не маю наручного годинника, – сказав Том. – Вiн ставиться до мене, як до рiдного сина. – Знову ж таки, Клео була единою, кому вiн мiг таке сказати. Дiвчина зiтхнула. – Чоловiки! Як же вам щастить! Нiчого подiбного нiколи не станеться з дiвчиною! Чоловiки мають стiльки свободи! Том посмiхнувся. Йому частенько здавалося, що все якраз навпаки. – Чи це, бува, не горять твоi баранячi вiдбивнi? Клео скрикнула та скочила на ноги. Пiсля вечерi вона показала йому кiлька своiх нових творiнь – пару романтичних портретiв молодих чоловiкiв, яких вони обое знали, у бiлих сорочках iз розстебнутими комiрцями, три уявних пейзажi, схожi на джунглi, навiянi заростями дерев айланта в неi за вiкном. Хутро невеличкоi мавпи було промальовано навдивовижу чiтко, подумав Том. Клео мала безлiч пензликiв з однiсiнькою волосиною, але й вони були рiзноi товщини. Вони випили майже двi пляшки лiкеру з ii бару i Том зробився таким сонливим, що мiг би цiлу нiч проспати на пiдлозi – вони часто спали поряд, примостившись на двох великих ведмежих шкурах перед ii камiном. Це було ще однiею чудовою особливiстю Клео – вона нiколи не хотiла й не чекала, що вiн намагатиметься ще бiльше з нею зблизитись, i вiн нiколи нiчого подiбного не робив. Однак цього разу за чверть до дванадцятоi Том примусив себе пiдвестися i пiшов до виходу. – Я бiльш тебе не побачу, правда ж? – сумовито запитала Клео бiля дверей. – Ой, та я повернуся десь за шiсть тижнiв, – вiдповiв Том, хоча насправдi зовсiм так не думав. Зненацька вiн нахилився до неi i по-братському мiцно поцiлував ii у блiду щоку. – Я сумуватиму за тобою, Клео. Вона стисла його плече – наскiльки вiн пригадував, ранiше Клео нiколи не торкалась до нього. – Я теж за тобою сумуватиму, – промовила вона. Наступного дня вiн подбав про доручення мiсiс Грiнлiф у крамницi «Брукс Бразерс» – купив дюжину вовняних шкарпеток та купальний халат. Мiсiс Грiнлiф не сказала, якого кольору мав бути халат, i залишила це на його розсуд. Том обрав купальний халат темно-бордового кольору iз темно-синiм поясом i вилогами. То був не найкращий з усiх наявних халатiв, однак Том подумав, що саме такого обрав би для себе Рiчард, тож вiн буде задоволений. Вiн записав шкарпетки й купальний халат на рахунок Грiнлiфiв. Тодi побачив товсту лляну спортивну сорочку iз дерев’яними гудзиками, яка йому дуже сподобалась. Вiн мiг би з легкiстю записати на рахунок Грiнлiфiв ще й цю покупку, але не зробив цього. Вiн придбав сорочку за власнi грошi. 5 Той ранок, коли вiн вiдпливав, той ранок, якого вiн чекав iз таким радiсним нетерпiнням, розпочався геть нiкчемно. Том iшов за стюардом до своеi каюти, подумки нахвалюючи себе за стiйкiсть, iз якою вiн вiдхилив усi спроби Боба прийти, аби провести його, але варто було переступити порiг каюти, як його заскочили зненацька оглушливi крики. – Томе, де ж те шампанське? Ми чекаемо! – Господи, оце смердюча дiра. Скажи, нехай тобi дадуть пристойнiшу каюту! – Томмi, вiзьмеш мене з собою? – озвалась подружка Еда Мартiна, вiд якоi Тома мало не вивертало. Зiбралися усi, здебiльшого бридкi, друзi Боба, вони порозсiдалися на його лiжку, повмощувались на пiдлозi. Боб знав, що вiн вiдпливае, але Том нiколи б не подумав, що Боб ладен зробити таке. Йому довелося зiбрати докупи все самовладання, щоб роздратовано не випалити: «Не буде вам нiякого шампанського». Натомiсть вiн стримано привiтався, навiть намагався посмiхатися, хоча самому здавалося, що от-от розплачеться, наче мала дитина. Вiн кинув на Боба спопеляючий погляд, але Боб уже встиг бозна-чим добряче набратися. У свiтi було небагато речей, якi могли вивести його з рiвноваги, подумав Том, виправдовуючи себе, але то був саме той випадок: ось такi дурнуватi й галасливi сюрпризи, уся ця колотнеча, лайки й недоумки, котрi, як вiн собi думав, зникнуть iз його життя, щойно вiн ступить на трап корабля, а вони тут як тут, та ще й загиджують кiмнату, у якiй йому доведеться провести п’ять наступних днiв! Том пiдiйшов до Пола Губбарда, чи не единоi пристойноi людини в цiй компанii, i сiв поряд з ним на короткiй, вбудованiй у стiну канапi. – Вiтаю, Поле, – тихенько сказав вiн. – Перепрошую за цей безлад. – Еге ж! – Пол саркастично посмiхнувся. – Як довго тебе не буде? Що сталося, Томе? Ти погано почуваешся? То було нестерпно. Галас i дiвчачий смiх нiяк не вщухали. Дiвчата обмацували його лiжко, зазирали до туалету. Дякувати Богу, що Грiнлiфи не прийшли проводжати його! Мiстеру Грiнлiфу довелося поiхати у справах до Нового Орлеана, а мiсiс Грiнлiф, коли Том зателефонував iй цього ранку, аби попрощатися, сказала, що почуваеться не вельми добре й не зможе його провести. Нарештi Боб чи хтось iнший видобув звiдкись пляшку вiскi, i всi взялися пити з двох склянок, якi знайшли у ваннiй, а тодi прийшов стюард iз повною тацею нових склянок. Том вiдмовився вiд випивки. Вiн рясно вкрився потом, аж йому довелося скинути пiджак, аби й вiн не промок. Пiдiйшов Боб i всунув йому до рук склянку. Том бачив, що Боб не жартуе, i знав чому – адже вiн майже мiсяць користувався гостиннiстю Боба i принаймнi мiг би напустити на себе люб’язний вираз. Але Том бiльше не мiг удавати з себе люб’язного i почувався так, наче його обличчя закам’янiло. Навiть якщо вони й зненавидять його пiсля цiеi зустрiчi, що йому з того, подумав Том. Вiн може на них начхати! – Я помiщуся ось тут, Томмi, – сказала дiвчина, яка будь-що хотiла кудись помiститися i поiхати разом iз ним. Вона боком втислася у вузеньку шафу, завбiльшки з крихiтну комiрчину для мiтел. – Хотiв би я побачити, якби Тома впiймали в каютi з дiвчиною! – реготнув Ед Мартiн. Том роздратовано глянув на нього. – Пропоную вийти звiдси й подихати свiжим повiтрям, – пробурмотiв вiн до Пола. Іншi створювали такий гвалт, що навряд чи хтось помiтив iхню вiдсутнiсть. Вони зупинились бiля поруччя недалеко вiд корми. День був безсонячний, i мiсто праворуч здавалося огорнутою в сизий туман незнайомою землею, яку Том мiг споглядати з корабля десь посеред океану, от тiльки тi недоумки досi товклися у його каютi. – Де тебе носило? – запитав Пол. – Ед зателефонував сказати, що ти вiд’iжджаеш. Я сто рокiв тебе не бачив. Пол думав, що Том працював на «Ассошiейтед Прес»[6 - «Ассошiейтед Прес» – одне з найбiльших у свiтi й найбiльше iнформацiйне агентство у США, всесвiтня новинна мережа.]. Том вигадав нiчогеньку iсторiю про вiдрядження, натякнувши, що iздив на Близький Схiд, i розповiдав ii так, наче то була секретна мiсiя. – До того ж останнiм часом у мене було чимало нiчноi роботи, – додав Том, – тому й не було коли виходити в люди. Я дуже вдячний, що ти прийшов провести мене. – Цього ранку в мене не було занять. – Пол вийняв з рота люльку й посмiхнувся. – Але гадаю, що я б усе одно прийшов. Вигадав би якусь вiдмовку. Том посмiхнувся. Пол заробляв на життя як учитель музики в нью-йоркськiй школi для дiвчат, а у вiльний час i сам полюбляв писати музику. Том не мiг пригадати, як познайомився з Полом, але добре пам’ятав, коли однiеi недiлi разом iз кiлькома iншими знайомими навiдався до нього на пiзнiй снiданок. Вони були в його квартирi на Рiверсайд-драйв, i Пол зiграв для них на фортепiано кiлька власних композицiй, якi вельми припали Тому до душi. – Може, хочеш чогось випити? Спробуемо знайти тутешнiй бар, – сказав Том. Але тут з’явився стюард, вдарив у гонг i вигукнув: – Просимо всiх гостей спуститися на берег! Просимо всiх гостей спуститися на берег! – Це по мене, – сказав Пол. Вони потисли руки, ляснули одне одного по плечу, пообiцяли надсилати листiвки, а тодi Пол спустився з корабля. Зграя Бобових приятелiв сидiтиме до останньоi хвилини, подумав Том, i, мабуть, доведеться iх витуряти. Раптом вiн обернувся i побiг нагору вузенькими сходами, що радше скидалися на драбину. Дорогу йому перегородив ланцюг, на якому висiла табличка «ТІЛЬКИ ДЛЯ ПАСАЖИРІВ ДРУГОГО КЛАСУ», але вiн перекинув ногу через ланцюг i ступив на палубу. Певне, нiхто не буде проти, якщо пасажир першого класу зазирне до другого, подумав Том. Вiн не мав анi найменшого бажання ще раз зустрiчатися iз Бобовими приятелями. Вiн заплатив Бобовi половину мiсячноi орендноi плати, а на прощання подарував добротну сорочку й краватку. Чого ж iще вiд нього треба Бобу? Том зважився спуститись до своеi каюти лише тодi, коли корабель уже рушив. Вiн обережно переступив порiг. Анi душi. Лiжко знову було охайно застелено блакитним покривалом. З попiльничок щезли недопалки. Вiд зграi галасливих приятелiв не залишилося й слiду. Том розслабився i посмiхнувся. Оце так сервiс! Старi добрi традицii компанii «Кунард Лайн», зразкове британське мореплавство й усе таке! На пiдлозi бiля лiжка вiн помiтив великий кошик iз фруктами. Зацiкавлено вийняв iз нього маленький бiлий конверт. На картцi писалося: Приемноi подорожi й успiхiв, Томе. Бажаемо вам усього найкращого.     Емiлi та Герберт Грiнлiф Кошик з високою мiцною ручкою було загорнуто в жовтий целофан, а всерединi лежали яблука, грушi та виноград, кiлька плиток шоколаду й невеликих пляшечок лiкеру. Том нiколи ранiше не отримував подарункових кошикiв. Вiн мiг бачити iх хiба у вiтринах квiткових крамниць i завжди смiявся з iхнiх фантастичних цiн. А зараз його очi сповнилися сльозами, вiн зненацька для самого себе обхопив обличчя долонями й заплакав. 6 Том був спокiйним i доброзичливим, однак геть не товариським. Вiн волiв витрачати свiй час на роздуми й не мав бажання заводити на кораблi нових знайомств, хоча, зустрiчаючи людей, з якими зазвичай сидiв за одним столом, вiн гречно вiтався i люб’язно посмiхався. Вiн узявся грати роль серйозного молодого чоловiка, якого попереду чекала вiдповiдальна робота. Вiн був увiчливим, стриманим, поводився як слiд i завжди заглиблювався у роздуми. Йому раптово забаглося мати кашкет, i вiн придбав його в тутешнiй галантерейнiй крамницi – блакитно-сiрого кольору, iз м’якоi англiйськоi вовни. Вiн мiг натягнути козирок, затуливши майже все обличчя, якщо хотiв подрiмати в шезлонгу на палубi, або ж хотiв прикинутись, нiби дрiмае. Кашкет був унiверсальним головним убором, подумав Том, i сам здивувався, чому не носив його ранiше. У кепцi вiн мiг би бути схожим на поважного провiнцiйного джентльмена, гангстера, або ж англiйця, чи француза, чи навiть на дивакуватого американця – усе залежало вiд того, як вiн ii носив. Том розважався перед дзеркалом, надягаючи ii на всякий манер. Вiн завжди думав, що мае найпростакуватiше у свiтi обличчя, нiчим не примiтне, iз якимось покiрним виразом, якого вiн i сам не мiг збагнути, iз ледь помiтними ознаками страху, яких вiн нiяк не мiг позбутися. Звичайнiсiньке обличчя, подумав вiн. Але кашкет усе змiнював. Тепер у ньому було щось вiд провiнцiйноi Америки, трохи Грiнвiча, трохи Коннектикуту. Тепер вiн був молодим чоловiком iз власними доходами, який, скажiмо, нещодавно закiнчив Прiнстон. До пари кашкету вiн придбав собi ще й люльку. Вiн починав нове життя. Прощавайте, всi нiкчеми, з якими вiн злигався i яким дозволяв крутитися навколо себе протягом останнiх трьох рокiв свого життя у Нью-Йорку. Вiн почувався так, як, за його уявленням, почувалися iммiгранти, якi полишили все в якiйсь далекiй краiнi, полишили своiх друзiв, родичiв i давнi помилки й попливли до Америки. Аби почати все спочатку! Що б там не було з Дiкi, вiн докладе всiх зусиль i мiстер Грiнлiф поважатиме його за це. Коли грошi мiстера Грiнлiфа закiнчаться, вiн може й не повертатися до Америки. Вiн може знайти якусь цiкаву роботу, примiром у готелi, де потребують кмiтливого й показного юнака, що знае англiйську. Або ж вiн може стати представником котроiсь европейськоi фiрми й буде подорожувати по всьому свiту. Або ж йому трапиться хтось, кому конче потрiбен такий хлопець, як вiн, який може водити автiвку, добре вмiе оперувати цифрами, зможе розвеселити бабцю чи скласти чиiйсь доньцi компанiю на випускному балу. У нього було безлiч талантiв, а свiт такий великий! Вiн присягнувся собi, що вхопиться за роботу, якщо знайде ii. Головне – бути терплячим i наполегливим! Рухатися вперед i нiколи не здаватись! – У вас часом немае «Посла» Генрi Джеймса? – запитав Том у службовця, який завiдував бiблiотекою першого класу. Вiн не знайшов тiеi книжки на полицях. – На жаль, немае, сер, – вiдказав службовець. Том був розчарований. То була книжка, про яку питав його мiстер Грiнлiф. Том вiдчував, що мае ii прочитати. Вiн пiшов до бiблiотеки другого класу. Вiн знайшов ту книжку на однiй iз полиць, однак, коли ii почали записувати й вiн назвав номер своеi каюти, службовець перепросив i сказав, що пасажири першого класу не мають права брати книжок з бiблiотеки другого класу. Цього вiн i боявся. Том слухняно поставив книжку назад, хоча з легкiстю мiг би прикинутись, що повертае ii на полицю, а тим часом заховати ii пiд курткою. Вранцi вiн кiлька разiв обходив палубу, дуже повiльно, аби iншi пасажири, якi теж прогулювалися кораблем, встигали двiчi, а то й тричi обiгнати його, доки вiн встигав завершити перше коло, а тодi примощувався у шезлонгу, смакував бульйон i знову поринав у роздуми про свое майбутне. Пiсля обiду вiн залишався у своiй каютi, насолоджуючись самотнiстю i комфортом, i спокiйнiсiнько бив собi байдики. Інколи вiн сидiв у поштовiй кiмнатi й на фiрмовому паперi з емблемою корабля задумливо писав листи Марку Прiмiнгеру, Клео чи Грiнлiфам. Листи Грiнлiфам вiн починав увiчливими привiтаннями й висловленням подяки за подарунковий кошик та комфортну каюту, а тодi розважався, додаючи нiбито написаний пiзнiше абзац про те, як вiн зустрiвся з Дiкi, поселився у його будинку в Монджибелло й повiльно, але непохитно рухаеться до мети, переконуючи Дiкi повернутися додому, описуючи, як вони плавають у морi, рибалять, сидять у кафе, й iнодi це так його захоплювало, що вiн списував по десять сторiнок. Але Том розумiв, що нiколи не вiдправить тих листiв, тому й далi фантазував, наче Дiкi не закоханий у Мардж (додаючи детальну характеристику дiвчини), тому вiн залишаеться у Європi не через неi, як пiдозрювала мiсiс Грiнлiф, i ще багато-багато всього, доки весь стiл вкривали списанi аркушi паперу й лунав перший дзвоник до вечерi. Іншого дня вiн написав гречного листа тiтцi Доттi: Люба тiтонько [хоча вiн рiдко звертався так до неi у листах i нiколи не називав ii так при особистому спiлкуваннi]. Як ви можете бачити з емблеми на паперi, я вийшов у море. Це неочiкувана дiлова пропозицiя, про яку я поки що не можу говорити. Менi довелося вiдплисти раптово, тому менi дуже прикро, що я не встиг навiдатись до Бостона, адже можуть минути мiсяцi або й навiть роки, доки я повернуся назад. Я лише прошу, щоб ви не хвилювалися i бiльше не надсилали менi чекiв, за якi я вам вельми вдячний. Особливо за той, який ви надiслали близько мiсяця тому. Гадаю, вiдтодi ви бiльше нiчого не надсилали. Я почуваюся добре й дуже щасливий.     З любов’ю,     Том Нема сенсу бажати iй здоров’я, вона й так здорова, як бик. І вiн додав: P. S. Я не знаю, яка в мене буде адреса, тому не можу вам ii дати. Тепер вiн почувався краще, адже останнi слова цiлком вiдрiзали його вiд тiтки. Вiн навiть не мусив казати iй, де вiн. Бiльше нiяких уiдливо-фальшивих листiв i хитрих порiвнянь Тома з його батьком, нi тих нiкчемних чекiв на шiсть доларiв i сорок вiсiм центiв чи дванадцять доларiв i дев’яносто п’ять центiв, наче в неi залишилась решта вiд сплати за комунальнi послуги чи останньоi покупки i вона кидае йому той дрiб’язок, як якiсь об’iдки зi свого столу. Зважаючи на ii доходи, тi чеки були просто насмiшкою. Тiтка Доттi завжди твердила, що його виховання коштувало iй бiльше, нiж iй виплатила страхова компанiя пiсля смертi його батька. Може, й так, але навiщо було постiйно тицяти цим йому в обличчя? Невже нормальна людина буде дорiкати цим дитинi? Багато тiток i навiть чужих людей виховували дiтей задарма й робили це iз задоволенням. Написавши листа тiтцi Доттi, Том пiдвiвся i трохи прогулявся палубою, струшуючи з себе сумовитi думки. Вiн завжди лютував, коли писав iй. Вiн обурювався вiд того, що мусить бути з нею ввiчливим. Однак до цього часу вiн хотiв, аби вона знала, де вiн був, бо таки потребував ii нiкчемних чекiв. Довелось написати iй чимало листiв, повiдомляючи все новi й новi адреси, але зараз вiн не мав потреби в ii грошах. Тепер вiн не залежатиме вiд неi, нiколи. Раптом йому пригадався один лiтнiй день, коли йому було близько дванадцяти, вiн разом iз тiткою Доттi та ще якоюсь ii приятелькою мандрували краiною, i iхня автiвка потрапила в затор. Надворi було спекотно, i тiтка Доттi вирядила його з термосом до заправки, аби вiн набрав холодноi води, як зненацька автiвки знову рушили. Вiн пригадав, як бiг помiж автiвками, що повiльно тягнулися дорогою, щоразу майже торкаючись дверей автiвки тiтки Доттi, але нiяк не мiг досягнути до них, бо вона повiльно котила ii за iншими й не хотiла зупинитися й почекати на нього бодай хвилю, а тiльки визирала у вiкно й гукала: «Швидше, швидше, черепахо!» Коли вiн врештi наздогнав ii i сiв до автiвки, заливаючись сльозами образи та гнiву, тiтка Доттi весело сказала своiй приятельцi: «Мамин синочок! Чортiв мамин синочок! Як i його татусь!» Дивовижно, як вiн мiг вирости нормальним пiсля такого ставлення. І чого це, не мiг зрозумiти Том, тiтка Доттi вважала його батька маминим синочком? Чи могла вона бодай чимось це довести? Аж нiяк. Лежачи в шезлонгу й пiдкрiплюючи своi моральнi сили навколишнiми розкошами, а фiзичнi – великою кiлькiстю смачноi iжi, Том намагався об’ективно оцiнити свое минуле. Останнi чотири роки були здебiльшого коту пiд хвiст, i вiн цього не заперечував. Кiлька випадкових пiдробiткiв, довгi й нестерпнi перiоди безробiття, якi призвели до того, що вiд постiйноi потреби в грошах вiн втратив вiру в себе, а також злигався з якимись недоумками, аби лише не бути самотнiм або через вигоду, яку вони могли йому запропонувати, хай навiть тимчасово, як це було з Марком Прiмiнгером. Небагато причин для гордостi, зважаючи на те, що колись вiн приiхав до Нью-Йорка, сповнений надiй на яскраве майбутне. Хотiв стати актором, хоча у своi двадцять рокiв не мав анi найменшого уявлення, як важко це може бути. У нього не було анi пiдготовки, анi таланту. Але вiн думав, що таланту йому не бракуе i треба лишень показати продюсеровi кiлька своiх пародiй на кшталт «театру одного актора» – примiром, як мiсiс Рузвельт пiсля вiдвiдин клiнiки для неодружених матерiв робить своi записи пiд назвою «Мiй день», та й по всьому – однак три категоричнi вiдмови вiдбили в нього все бажання й поховали його надii. У нього не було заощаджень, тому вiн узявся за першу-лiпшу роботу на вантажному суднi, що перевозило банани, яка принаймнi допомогла йому вибратися з Нью-Йорка. Вiн боявся, що тiтка Доттi звернулася до полiцii, аби знайти його в Нью-Йорку, хоча в Бостонi вiн не вчинив нiчого поганого, лише втiк iз дому, щоб знайти свое мiсце у свiтi, як робили це до нього мiльйони iнших юнакiв. Його найбiльшою помилкою було те, що вiн нiколи не тримався одного мiсця, подумав Том, як-от тiеi роботи в бухгалтерii унiвермагу, яка могла перерости в щось бiльше, якби вiн не зневiрився у повiльному просуваннi щаблями кар’ерноi драбини. Правду кажучи, у тому, що йому завжди бракувало наполегливостi, вiн певною мiрою звинувачував тiтку Доттi, яка в дитинствi нiколи не вiрила в нього, чим би вiн не займався. Коли йому було тринадцять, вiн узявся розвозити газети й отримав вiд редакцii срiбну медаль «За ввiчливiсть, гарну службу й вiдповiдальнiсть». Том пригадував той час i наче дивився на зовсiм iншу людину – тодi вiн був худорлявим хлопчиськом, який постiйно шмигав носом, але таки змiг отримати ту срiбну медаль. Тiтка Доттi особливо ненавидiла його, коли Том хворiв. Вона брала носовичок i з такою люттю витирала йому носа, що мало його не вiдривала. Том корчився, коли згадував про це, лежачи у своему шезлонгу, але корчився елегантно, поправляючи при цьому складки на штанях. Вiн пригадував усi клятви, якi давав собi ще у восьмирiчному вiцi, обiцяючи втекти вiд тiтки Доттi, пригадував жорстокi сцени, якi йому тодi уявлялися: як тiтка Доттi намагаеться втримати його в будинку, а вiн вiдбиваеться вiд неi кулаками, кидае на пiдлогу й душить ii, а тодi зривае з сукнi ii велику брошку й сотню разiв устромляе ii у тiтчине горло. Вiн утiк, коли йому було сiмнадцять, але тодi його повернули. Вiн утiк знову, коли йому було двадцять, i того разу йому пощастило. А тодi його до болю вразила власна наiвнiсть i те, як мало вiн знав про справжнiй свiт, наче бiльшiсть свого часу вiн витратив на ненависть до тiтки Доттi й вигадливi плани, як би вiд неi утекти, а тодi вже не було коли вчитися й дорослiшати. Вiн пригадав, як почувався тодi, коли його вигнали з роботи на складi в перший же мiсяць перебування у Нью-Йорку. Вiн пропрацював там менш як два тижнi, бо йому бракувало сили по вiсiм годин на день пiдiймати важезнi кошики з апельсинами. Коли його звiльнили, Том подумав, що це було страшенно несправедливо. Тодi вiн вирiшив, що у свiтi повно таких Саймонiв Легрi, а для того, щоб працювати на його складi, треба бути таким мiцним i кремезним, як горила, iнакше доведеться померти з голоду. Вiн пригадав, що одразу пiсля звiльнення поцупив хлiбину з прилавка гастроному, принiс додому й жадiбно поглинув ii, переконаний, що свiт винен йому не лише цю одну хлiбину, а щось набагато бiльше. – Мiстере Рiплi? – До нього схилилась одна з англiйок, яка днями опинилась поряд iз ним на канапi пiд час чаювання. – Ми хотiли поцiкавитись, чи не бажаете приеднатися до нас i зiграти партiю у бридж? Гра розпочнеться десь за п’ятнадцять хвилин. Том гречно випростався у шезлонгу. – Дуже вдячний за запрошення, але я радше залишуся на палубi. До того ж я не найкращий гравець у бридж. – Ох, та ми теж! Ну що ж, тодi iншим разом. – Вона посмiхнулась i пiшла. Том знову примостився у шезлонгу, натягнув кашкета на очi й схрестив на грудях руки. Вiн знав, що своею замкнутiстю i байдужiстю до компанii iнших людей вiн викликае плiтки серед пасажирiв корабля. Адже вiн не запрошував на танець жодну iз тих дурненьких дiвчаток, якi, хихикаючи, поглядали в його бiк пiд час вечiрнiх танцiв. Вiн уявляв собi домисли пасажирiв: «Невже вiн американець? Гадаю, що так, але вiн поводиться так, наче зовсiм не американець, хiба нi? Бiльшiсть американцiв такi галасливi. А вiн страшенно стриманий, хоча на вигляд йому не бiльш як двадцять три. Мабуть, у нього на думцi щось дуже серйозне». Саме так. Теперiшне i майбутне Тома Рiплi. 7 Париж вiн побачив лише мигцем, визирнувши з вiкна вокзалу. Перед ним була освiтлена вiтрина якогось кафе з укритим краплями дощу навiсом, на тротуарi були розставленi столики й горщики з високими вазонами, наче на картинцi з туристичного путiвника, а далi тягнулися довгi залiзничнi платформи, уздовж яких туди-сюди походжали одягненi в синю унiформу носii з чужими валiзами, а вiддалiк стояв спальний вагон, який повезе його до Рима. Вiн приiде до Парижа iншим разом, подумав Том. Йому не терпiлось дiстатися до Монджибелло. Коли вiн прокинувся наступного ранку, вiн уже був в Італii. Того ранку трапилося дещо надзвичайно приемне. Том визирав у вiкно та споглядав мiсцевi пейзажi, коли почув, як iталiйцi, що стояли в коридорi за дверима його купе, у своiй розмовi згадали Пiзу. Мiсто пропливало по iнший бiк потяга. Том вийшов у коридор, щоб краще його роздивитися, мимовiльно вишукуючи очима похилену вежу, хоча й не був цiлком певен, що вони минали саме Пiзу, i не знав напевне, чи можна побачити вежу з такоi вiдстанi, але таки побачив ii – товсту бiлу колону, що випиналася понад низенькими свiтлими будиночками, якi напевне й були мiстом, i хилилася, хилилася пiд таким кутом, що Том не мiг повiрити власним очам! Вiн завжди думав, що кут нахилу Пiзанськоi вежi перебiльшували. Це здалося йому добрим знаком, свiдченням того, що Італiя дасть йому все, чого вiн прагнув, i справа з Дiкi теж залагодиться. Вiн прибув до Неаполя пiзно того ж вечора, проте автобус до Монджибелло вирушав лише наступного ранку об одинадцятiй. Хлопчина шiстнадцяти лiт у бруднiй сорочцi, обшарпаних штанях та армiйських черевиках побачив, як Том мiняв на вокзалi грошi, i причепився до нього, пропонуючи бозна-що, може, дiвчат, а може, наркотики, а тодi, попри Томовi протести, залiз разом iз ним до таксi та вказував водiевi куди iхати, нi на мить не змовкаючи й пiднявши вгору вказiвного пальця, нiби хотiв сказати тому: «Я влаштую тебе якнайкраще, от побачиш». Том бiльше не суперечив i понуро сидiв у самому куточку заднього сидiння, схрестивши на грудях руки. Нарештi таксi зупинилося перед великим готелем, вiкна якого виходили на бухту. Тома налякав би такий вишуканий готель, якби за номер довелося платити йому, а не мiстеру Грiнлiфу. – Санта Лючiя! – трiумфально вигукнув хлопець, показуючи на море. Том кивнув. Врештi-решт, хлопець не мав на метi нiчого поганого. Том заплатив водiевi й простягнув хлопчинi сто лiр – купюру, яка, за його пiдрахунками, дорiвнювала десь шiстнадцяти доларам та кiльком центам, i ця сума, якщо вiрити статтi про Італiю, яку вiн прочитав на кораблi, вважалося тут хорошими чайовими, однак хлопець виглядав ображеним. Тодi Том дав йому ще сто лiр, а коли хлопець все одно не був задоволений, просто вiдмахнувся вiд нього й зайшов до готелю слiдом за посильними, що якраз заносили всередину його валiзи. Того вечора Том повечеряв у прибережному ресторанi «Зi’Тереса», який йому порекомендував англомовний менеджер готелю. Йому з великими труднощами таки вдалося зробити замовлення, i першою стравою, яку йому принесли, виявилися маленькi восьминоги такого неприродного фiолетового кольору, що здавалося, нiби iх варили в чорнилi, яким було написано меню самого ресторану. Вiн скуштував шматочок одного щупальця, яке виявилось огидним на смак i нагадувало йому хрящ. З другою стравою вiн теж прогадав. Йому подали тарiль iз рiзними видами смаженоi риби. Третя страва (Том був переконаний, що йому принесуть якийсь десерт) виявилась тарiлочкою iз двома невеликими червонуватими рибинами. Ох, Неаполь! Але Том не переймався iжею. Вiн уже встиг розвеселитися, скуштувавши тутешнього вина. Лiворуч удалинi, понад зазубреною вершиною гори Везувiй, здiймався майже повний мiсяць. Том спокiйно споглядав цю картину, наче бачив ii вже сотню разiв. Далi берег завертав убiк i там, за Везувiем, знаходилось мiстечко Рiчарда. Наступного ранку об одинадцятiй вiн сiв на автобус. Дорога тягнулася вздовж узбережжя, минаючи невеликi мiстечка, де автобус робив короткi зупинки, – Торре-дель-Греко, Торре-Аннунцiата, Кастелламмаре, Сорренто. Том зацiкавлено прислухався до iхнiх назв, якi вигукував водiй. Пiсля Сорренто дорога зробилася вузенькою i тепер тулилася до прямовисноi скелi – щось схоже Том бачив на фотографiях у Грiнлiфiв. Час вiд часу бiля самоi води з’являлися поодинокi селища, вiн бачив бiлi хатинки, наче розкиданi хлiбнi крихти, i темнi цятки – голови людей, що плавали недалеко вiд берега. Том помiтив посеред дороги величезний валун, який, iмовiрно, вiдколовся вiд скелi. Водiй спокiйнiсiнько об’iхав його й гукнув: – Монджибелло! Том зiрвався на ноги та стягнув iз полицi свою валiзу. Іншу валiзу було прикрiплено до даху автобуса, i ii зняв для нього помiчник водiя. Автобус рушив, а Том залишився стояти на узбiччi, наодинцi зi своiми валiзами. У нього над головою виднiлися будинки, якi щосили чiплялися за скелю. Унизу теж були будинки, iхнi вкритi черепицею дахи вирiзнялися на фонi блакитного моря. Наглядаючи за своiми валiзами, Том зайшов до невеликого будиночка iз табличкою «ПОШТА» на фасадi й запитав у чоловiка за скляною перегородкою, де знаходився будинок Рiчарда Грiнлiфа. Том автоматично звернувся до нього англiйською, але здавалося, що чоловiк його зрозумiв, тому що вийшов з-за своеi перегородки, з порога показав йому в той бiк, звiдки вiн приiхав автобусом, i додав iталiйською зрозумiлу, на його думку, вказiвку, як туди дiстатися: – Sempre seeneestra, seeneestra![7 - Постiйно лiворуч, лiворуч! (iт.)] Том подякував i запитав, чи може на певний час залишити на поштi обидвi своi валiзи, i чоловiк, здавалося, зрозумiв i це, бо допомiг йому затягнути валiзи всередину. Йому довелося запитати ще двох людей, де був будинок Рiчарда Грiнлiфа, i скидалося на те, що всiм знали, де вiн, а третя людина навiть змогла показати його – великий двоповерховий будинок iз залiзною брамою, що виходила на дорогу, i терасою, що нависала над крутим обривом. Том подзеленькав у металевий дзвоник поряд iз брамою. З дому, витираючи руки об фартух, вийшла iталiйка. – Мiстер Грiнлiф? – iз надiею запитав Том. Жiнка посмiхнулась i щось довго пояснювала iталiйською, а тодi показала вниз, у бiк моря. Тому здалося, що вона весь час повторювала слово «еврей». Том кивнув. – Grazie[8 - Дякую (iт.).]. Йому варто спуститися на пляж у тому, у чому прийшов, чи надягнути купальний костюм, щоб iхня зустрiч виглядала випадковою? А може, краще зачекати й навiдатися тодi, коли настане час для чаю або коктейлю? Чи все-таки спершу зателефонувати? Вiн не привiз iз собою купального костюма, а тут йому без нього аж нiяк не обiйтись. Том зазирнув до однiеi з невеличких крамниць поряд з поштою, у крихiтнiй вiтринi якоi побачив сорочки й купальнi шорти. Примiрявши декiлька пар, якi йому не пiдiйшли або зовсiм не пасували для купання, вiн придбав чорно-жовтi плавки, трiшки ширшi за пояс для пiдтримки панчiх. Вiн акуратно загорнув свiй одяг у дощовик i босонiж вийшов iз крамницi. Тодi знову застрибнув досередини. Брукiвка була пекучою, як розжаренi вуглини. – Черевики? Сандалi? – запитав вiн у продавця. Але чоловiк не торгував взуттям. Том знову взув своi черевики й повернувся на пошту, аби залишити одяг разом iз валiзами, однак дверi пошти були зачиненi. Вiн чув, що в Європi таке досить поширено – коли крамницi та iншi заклади зачиняються з полудня до четвертоi по обiдi. Вiн розвернувся i рушив брукованою стежкою, котра, як вiн думав, вела до пляжу. Тодi спустився дюжиною крутих кам’яних схiдцiв, ще однiею брукованою стежкою, минаючи крамницi й будинки, знову спустився сходами та врештi опинився на рiвнiй широкiй набережнiй, що ледве здiймалася над пляжем. Тут було кiлька кафе та ресторанiв, надворi стояли столики. Зграйка засмаглих мiсцевих хлопчакiв, що сидiли вiддалiк на дерев’янiй лавцi, уважно дивилися на нього, коли вiн проходив повз них. Том соромився великих коричневих черевикiв, що красувалися на його ногах, i своеi блiдоi, як у примари, шкiри. Вiн цiле лiто не був на пляжi. Вiн ненавидiв пляжi. Вiд набережноi простягалась викладена дерев’яними дошками стежина, яка закiнчувалася посеред пляжу, i Том навiть не сумнiвався, що пiсок обпече його босi ступнi, адже всi iншi вiдпочивальники лежали на рушниках, та вiн все одно зняв черевики i якусь мить стояв на гарячих дошках, спокiйно розглядаючи групки людей поблизу. Жоден iз вiдпочивальникiв не був схожий на Рiчарда, а пiдiгрiте повiтря переливалося i виблискувало, не дозволяючи йому розгледiти людей, якi були далi. Том ступив однiею ногою на пiсок i одразу ж вiдсмикнув ii. Тодi глибоко вдихнув, квапливо пройшов решту шляху до води й занурив ступнi в прохолоднi морськi хвилi. Рушив уздовж берега. Том помiтив його здалеку й навiть не сумнiвався, що то був Дiкi, хоча його шкiру й укривала бронзова засмага, а хвилясте волосся стало свiтлiшим, вiдколи Том бачив його востанне. Вiн був разом iз Мардж. – Дiкi Грiнлiф? – посмiхаючись, запитав Том. Дiкi пiдняв голову. – Так. – Я Том Рiплi. Ми зустрiчалися у Штатах кiлька рокiв тому. Пригадуеш? Погляд Дiкi не виказував жодних спогадiв. – Здаеться, твiй батько казав, що напише тобi про мiй приiзд. – А, точно! – вигукнув Дiкi, ляснувши себе по чолi, наче сам здивувався, як вiн мiг про це забути. Тодi пiдвiвся. – Ти Том… як там тебе? – Рiплi. – Це Мардж Шервуд, – сказав вiн. – Мардж, це Том Рiплi. – Привiт, – сказав Том. – Привiт, – вiдповiла дiвчина. – Ти тут надовго? – запитав Дiкi. – Ще не знаю, – вiдказав Том. – Я щойно приiхав. Хочу подивитися, що це за мiсцина. Дiкi оглядав його з голови до нiг i, як здалося Тому, був не вельми задоволений. Дiкi схрестив руки на грудях, широко розставивши своi стрункi засмаглi ноги, що занурювалися у розпечений пiсок, який, утiм, його зовсiм не хвилював. Том знову натягнув на ноги черевики. – Збираешся придбати будинок? – запитав Дiкi. – Не знаю, – нерiшуче вiдповiв Том, наче досi обмiрковував це питання. – Зараз сприятливий час для купiвлi будинку, якщо хочеш залишитись тут на зиму, – озвалась дiвчина. – Майже всi лiтнi туристи вже поiхали. А взимку нам тут не завадить кiлька американцiв. Дiкi мовчав. Вiн знову опустився на великий рушник поряд iз Мардж, i в Тома закралася пiдозра, що вiн лише чекае, коли Том попрощаеться з ними й пiде своею дорогою. Том стояв перед ними, почуваючись таким блiдим i голим, як у той день, коли вiн народився. Вiн ненавидiв купальнi костюми. Ось цi його плавки були дуже вiдкритi. Том видобув з кишенi пiджака, загорнутого в дощовик, пачку цигарок, i запропонував iх Дiкi й Мардж. Дiкi взяв одну, i Том прикурив ii своею запальничкою. – Ти, здаеться, не пригадуеш нашоi зустрiчi в Нью-Йорку, – сказав Том. – Чесно кажучи, не зовсiм, – вiдказав Дiкi. – Де ми зустрiчалися? – Здаеться… Чи часом не в Баддi Ланкенау? – Вони зустрiлися не там, але Том знав, що Дiкi знайомий iз Баддi Ланкенау, а Баддi був досить поважним молодим чоловiком. – Справдi? – якось мляво протягнув Дiкi. – На жаль, моi спогади про тi днi в Америцi останнiм часом зовсiм розмитi. – Так i е, – втрутилась Мардж, намагаючись допомогти Тому. – Що далi, то гiрше. Коли ти приiхав, Томе? – Десь годину тому. Я залишив своi валiзи на поштi. – Вiн засмiявся. – Не хочеш сiсти? У нас е ще один рушник. – На пiску поряд iз собою вона розстелила трохи меншого бiлого рушника. Том iз вдячнiстю пристав на ii пропозицiю. – Пiду трохи скупаюся, щоб освiжитися, – пiдводячись, сказав Дiкi. – Я з тобою! – гукнула Мардж. – Ти йдеш, Томе? Том пiшов за ними. Дiкi разом iз дiвчиною зайшли досить глибоко – обое видавалися чудовими плавцями, а Том залишився недалечко вiд берега, i найпершим вийшов iз води. Коли Дiкi й Мардж повернулися до рушникiв, Дiкi сказав (iмовiрно, з iнiцiативи дiвчини): – Ми вже йдемо. Не хочеш пiднятися до будинку й пообiдати разом iз нами? – Так, я не проти. Дякую за запрошення. – Том допомiг iм зiбрати рушники, сонячнi окуляри та iталiйськi газети. Том уже думав, що вони нiколи туди не дiйдуть. Дiкi та Мардж iшли попереду, повiльно й непохитно пiдiймаючись безкiнечними схiдцями, переступаючи через двi сходинки. Сонце геть виснажило Тома. М’язи нiг тремтiли навiть на рiвнiй поверхнi. Його плечi вже почервонiли, i вiн накинув сорочку, аби сховатися вiд сонячних променiв, але сонце припiкало йому голову i Тома починало нудити. – Як ти там, тримаешся? – запитала Мардж, навiть не захекавшись. – Звикнеш, якщо залишишся тут довше. Якби ти знав, що тут було в липнi, у сам розпал спеки! Тому забракло повiтря, аби щось вiдповiсти. За п’ятнадцять хвилин вiн почувався краще. Вiн прийняв холодний душ i тепер сидiв на терасi Дiкi в зручному плетеному крiслi й тримав у руцi склянку мартiнi. За порадою Мардж вiн знову надягнув плавки й накинув на плечi сорочку. Поки вiн був у душi, на терасi накрили стiл для трьох, а Мардж пiшла на кухню побалакати iталiйською зi служницею. Тому було цiкаво, чи Мардж теж мешкала в цьому будинку, адже вiн був досить просторим. Вiн помiтив, що меблiв було небагато, але поеднання iталiйськоi старовини й американського богемного стилю створювало приемну атмосферу. У коридорi вiн угледiв двi оригiнальнi картини Пiкассо. Мардж вийшла на терасу зi склянкою мартiнi. – Он там мiй будинок. – Вона показала на нього. – Бачиш? Бiлий, квадратний, iз темно-червоним дахом, темнiшим, нiж у сусiднiх будинкiв. Розгледiти його серед iнших будинкiв було майже неможливо, але Том удав, нiби бачить його. – Ти тут уже давно? – Рiк. Провела тут минулу зиму. Ото була зима! Дощило ледь не кожного дня, усi три мiсяцi! – Нiчого собi! – Угу. – Мардж потягувала свое мартiнi й задоволено поглядала на маленьке мiстечко. Вона теж надягла купальний костюм яскраво-червоного кольору, а зверху накинула смугасту сорочку. Вона виглядала непогано, подумав Том, i навiть мала гарну фiгуру, якщо вам до смаку не надто худорлявi дiвчата. Але Томовi такi не подобались. – Наскiльки я знаю, Дiкi мае вiтрильника, – сказав Том. – Так, «Пiпi». Це скорочено вiд «Пiпiстрелло»[9 - «Пiпiстрелло» – «кажан» (iт.).]. Хочеш його побачити? Вона знову показала на якийсь нерозбiрливий предмет унизу бiля невеличкого причалу, який можна було розгледiти з краю тераси. Майже всi вiтрильники виглядали однаково, але Мардж пояснила, що вiтрильник Дiкi бiльший за iншi й мае двi щогли. На терасу вийшов Дiкi й налив собi коктейль iз глечика на столi. На ньому були погано попрасованi бiлi парусиновi штани та лляна теракотова сорочка пiд колiр його засмаги. – Вибачай, що без льоду. Я не маю холодильника. Том посмiхнувся. – Я привiз тобi купальний халат. Твоя мама казала, що ти просив. А також кiлька пар шкарпеток. – Ти знаеш мою маму? – Менi пощастило познайомитися з твоiм батьком незадовго до того, як я покинув Нью-Йорк, i вiн запросив мене до себе на вечерю. – Справдi? То як там моя мама? – Вона сидiла з нами цiлий вечiр. Але менi здалося, що вона швидко втомлюеться. Дiкi кивнув. – Цього тижня я отримав листа про те, що iй стало трохи краще. Принаймнi немае якихось видимих погiршень, правда? – Гадаю, що немае. Менi здаеться, що кiлька тижнiв тому твiй батько мав бiльше приводiв для хвилювання. – Том завагався. – Вiн трохи хвилювався через те, що ти не хочеш повертатися додому. – Герберт завжди через щось хвилюеться, – вiдказав Дiкi. Мардж зi служницею винесли з кухнi паруючi спагетi, велику тарiлку салату й нарiзаний хлiб. Дiкi й Мардж завели розмову про розширення якогось ресторану неподалiк вiд пляжу. Власник збирався збiльшити терасу, щоб було мiсце для танцiв. Вони обговорювали це повiльно, не минаючи жодноi деталi, нiби мешканцi невеликого мiстечка, яких цiкавлять найменшi змiни, якi вiдбуваються навколо. Том не мав що сказати. Бiльшiсть часу вiн оглядав перснi Дiкi. Йому сподобались обидва: великий квадратний зелений камiнь у золотiй оправi на середньому пальцi правоi руки та перстень iз печаткою на мiзинцi iншоi руки, бiльший i кращий, нiж той, що його носив мiстер Грiнлiф. У Дiкi були довгi кiстлявi пальцi, трохи схожi на його власнi, подумав Том. – До речi, перед вiд’iздом твiй батько показував менi верфi компанii «Бурк-Грiнлiф», – сказав Том. – Вiн розповiдав, що там багато змiнилося, вiдколи ти поiхав. Побачене мене дуже вразило. – Мабуть, вiн i роботу тобi пропонував. Вiн завжди шукае перспективну молодь. – Дiкi обертав виделку, акуратно накручуючи на неi спагетi, а тодi запхав ii до рота. – Нi, не пропонував. – Том вiдчував, що обiд минае геть кепсько, гiрше нiкуди. Невже мiстер Грiнлiф повiдомив Дiкi, що вiн приiде, аби напучувати його повернутись додому? Чи, може, в Дiкi просто був поганий настрiй? Одне вiн знав напевне – Дiкi дуже змiнився, вiдколи Том бачився з ним востанне. Дiкi принiс вiдполiровану кавоварку-еспресо майже два фути заввишки[10 - Фут – британська та американська мiра довжини, приблизно дорiвнюе 30,5 см.] i встромив вилку в розетку на терасi. За кiлька секунд з’явилися чотири невеличкi чашки кави, одну з яких Мардж вiднесла на кухню служницi. – У якому готелi ти зупинився? – запитала Мардж у Тома. Вiн посмiхнувся. – Поки що нi в якому. Що можеш запропонувати? – «Мiрамар» тут найкращий. Є ще один готель, «У Джорджiо», але… – Кажуть, що «У Джорджiо» в лiжку водяться пульчi, – перебив ii Дiкi. – Це блохи. «У Джорджiо», звiсно, дешевший готель, – серйозно сказала Мардж, – але сервiс… – Паскудний, – докинув Дiкi. – Ти сьогоднi в доброму гуморi. – Мардж повернулась до Дiкi й кинула в нього дрiбкою сиру. – У такому разi я краще поселюся в «Мiрамар», – пiдводячись, сказав Том. – Менi вже час iти. Жоден з них не став його вiдмовляти. Дiкi провiв його до брами. Мардж залишилась на терасi. Том гадав, чи Мардж i Дiкi крутять роман на кшталт класичного faute de mieux[11 - За вiдсутностi кращоi альтернативи (фр.).], який не обов’язково помiтний для оточення, бо жоден iз коханцiв не виявляе надто багато ентузiазму. Мардж закохана в Дiкi, припустив Том, але Дiкi ставився до неi байдуже, наче поряд iз ним сидiла не молода дiвчина, а п’ятдесятирiчна служниця-iталiйка. – Менi б хотiлося подивитися на твоi малюнки, – сказав Том. – Добре. Ну, гадаю, ми ще побачимось, якщо вже ти тут залишаешся, – i Том подумав, що вiн сказав це лише тому, що згадав про свiй купальний халат i шкарпетки. – Дякую за обiд. До зустрiчi, Дiкi. – До зустрiчi. Залiзна брама з брязкотом зачинилась. 8 Том винайняв собi номер у «Мiрамарi». Була вже четверта, коли вiн забрав своi валiзи з пошти, з останнiх сил вийняв i почепив на вiшак свiй найкращий костюм, а тодi утомлено повалився на лiжко. Голоси тутешнiх хлопчакiв, що теревенили в нього пiд вiкном, лунали так виразно, наче вони були в його кiмнатi, а вiд презирливого реготу одного з них, що раз за разом проривався помiж його нерозбiрливою балаканиною, Тома корчило й пересмикувало. Вiн уявляв, як вони обговорюють його похiд до синьйора Грiнлiфа й роблять геть неулесливi припущення про те, що його спiткае далi. Що вiн узагалi тут робить? У нього тут немае друзiв, вiн не знае iталiйськоi. А що буде, як вiн занедужае? Хто про нього подбае? Том пiдвiвся, усвiдомлюючи, що його зараз знудить, i повiльно почовгав до ванни, знаючи, що мае ще трохи часу. Там вiн вивергнув iз себе обiд i, як йому здалося, рибу з Неаполя. Тодi повернувся на лiжко й миттю заснув. Коли вiн прокинувся, ослаблений i кволий, надворi ще виднiлося, а його новенький годинник показував пiв на шосту. Вiн визирнув у вiкно, автоматично вишукуючи поглядом великий бiлий будинок Дiкi з навислою над обривом терасою, намагаючись розгледiти його серед безлiчi рожевих i бiлих будиночкiв, що тулилися навколо нього. Вiн помiтив товсту червону балюстраду, що облямовувала терасу. Чи Мардж досi була там? Чи вони з Дiкi говорили про нього? Вiн почув смiх, що перекрикував не такий уже й гучний вуличний гамiр, такий голосний i дзвiнкий, що вiн здався йому настiльки американським, наче вiн почув якусь фразу рiдною мовою. На мить перед ним з’явилися Мардж та Дiкi, вони перетинали простiр мiж будинками на головнiй вулицi. Тодi повернули за рiг i Том пiдiйшов до бiчного вiкна, аби краще iх роздивитися. Бiля готелю, якраз пiд його вiкном, простягалася вузенька вуличка, i Мардж iз Дiкi рушили нею. Дiкi був одягнений у бiлi штани й теракотову сорочку, а Мардж була у блузцi та спiдницi. Напевне, вона ходила додому перевдягатися, подумав Том. Або ж тримала частину свого одягу в будинку Дiкi. На невеличкому дерев’яному причалi Дiкi перекинувся кiлькома словами з якимось iталiйцем i дав йому грошi. Італiець торкнувся рукою свого кашкета й вiдв’язав вiд причалу невеликий вiтрильник. Том дивився, як Дiкi допомiг Мардж сiсти в той вiтрильник. Здiйнявся бiлий парус. Позаду них, лiворуч, у воду занурювалося жовтогаряче сонце. Том чув, як Мардж засмiялась, а Дiкi гукнув щось iталiйцю бiля причалу. Том збагнув, що то був iхнiй звичайний день – сiеста пiсля пiзнього обiду, а на заходi сонця – морська прогулянка на вiтрильнику Дiкi. Тодi кiлька коктейлiв в одному з кафе на березi моря. Вони насолоджувалися ще одним звичайним днем, нiби його, Тома, взагалi не iснувало. Навiщо Дiкi повертатися у свiт метро, таксi, накрохмалених комiрцiв i робочого дня до п’ятоi? Чи навiть автiвки з водiем i вiдпустки у Флоридi та Менi? Значно цiкавiше плавати вiтрильником, хай i в старому одязi, й нi перед ким не вiдповiдати за те, як вiн проводить свiй час, та ще й мати власний будинок з добродушною служницею, яка, ймовiрно, робить усе за нього. А ще грошi, якi можна витрачати на подорожi. Том страшенно заздрив йому й до болю в серцi жалiв самого себе. Мабуть, у своему листi мiстер Грiнлiф написав щось таке, що якраз i налаштувало Дiкi проти нього, припустив Том. Було б набагато краще, якби вiн просто сидiв собi в одному з тих кафе на пляжi й нiби ненароком познайомився з Дiкi. Може, з часом йому таки вдалося б переконати Дiкi повернутися додому, якби iхне знайомство вiдбулося за iнших обставин, але тепер вiн навряд чи зможе чимось зарадити. Том лаяв себе за те, що вранцi був таким занудним i незграбним. Йому нiколи не щастило, коли вiн брався за що-небудь надто серйозно. Вiн уже давно це помiтив. Нехай мине кiлька днiв, подумав Том. Найперше, що йому потрiбно – сподобатись Дiкi. Вiн прагнув цього понад усе на свiтi. 9 Том прочекав три днi. Четвертого дня близько полудня вiн спустився на пляж i побачив Дiкi – той був сам i на тому ж мiсцi, де Том побачив його вперше, навпроти сiрих скель, що простягалися з суходолу аж у глиб пляжу. – Доброго ранку! – гукнув Том. – Де Мардж? – Доброго ранку! Напевне трохи запрацювалась. Вона скоро прийде. – Запрацювалась? – Мардж письменниця. – Ага. Дiкi затягнувся iталiйською цигаркою, яку тримав у кутику рота. – Де ти пропадав? Я думав, що ти поiхав. – Хворiв, – недбало кинув Том i розстелив на пiску свiй рушник, але не надто близько вiд рушника Дiкi. – А, живiт скрутило, як бувае пiсля приiзду в усiх туристiв? – Завис мiж життям i туалетом, – посмiхнувшись, вiдказав Том. – Та я уже в порядку. – Насправдi ж вiн був такий слабкий, що йому бракувало сил навiть вийти з готелю, але вiн повзав пiдлогою свого номера вiд однiеi сонячноi латки до iншоi, намагаючись упiймати променi, що проникали крiзь вiкна, аби не виглядати таким бiлошкiрим, коли наступного разу пiде на пляж. А останнi крихти своiх сил вiн спрямував на вивчення iталiйського розмовника, якого придбав у вестибюлi готелю. Том спустився до моря, упевнено заглибився до пояса та взявся хлюпати водою собi на плечi. Зайшов трохи далi, аж вода сягнула його пiдборiддя, трохи поплавав, а вiдтак повiльно вийшов на берег. – Чи можу я чимось пригостити тебе в готелi перед тим, як пiдеш додому? – запитав Том у Дiкi. – І Мардж теж, якщо вона прийде. Я б хотiв вiддати тобi купальний халат i шкарпетки. – О, так. Дуже дякую за запрошення, я б залюбки чого-небудь випив. – Вiн повернувся до читання iталiйськоi газети. Том розтягнувся на своему рушнику. Вiн чув, як годинник у мiстечку пробив першу. – Схоже, Мардж уже не прийде, – озвався Дiкi. – Мабуть, пiдемо без неi. Том пiдвiвся. Вони рушили до «Мiрамару» i майже не говорили, лише Том запросив Дiкi пообiдати з ним, а Дiкi вiдмовився, бо його служниця уже приготувала обiд, який чекае на нього вдома. Вони пiднялися до Томового номера. Дiкi примiряв купальний халат i приклав шкарпетки до босих ступень. І халат, i шкарпетки були йому якраз, i, як Том i сподiвався, Дiкi дуже сподобався колiр халата. – І ще ось це, – сказав Том, виймаючи з шухляди комода квадратний пакет, загорнутий в аптечний папiр. – Мама передала тобi краплi для носа. Дiкi посмiхнувся. – Менi вони бiльше не потрiбнi. Колись у мене був синусит. Але я заберу iх. Тепер у Дiкi було все, подумав Том, усе, що вiн мiг йому запропонувати. Тож вiн вiдмовиться i вiд випивки, Том навiть не сумнiвався. Вiн провiв Дiкi до дверей. – А знаеш, твiй батько страшенно переймаеться тим, що ти не хочеш повертатися додому. Вiн попросив мене поговорити з тобою, прочитати гарну лекцiю, чого я, звiсно ж, не буду робити, однак я мушу повiдомити йому якiсь новини. Я обiцяв, що писатиму. Дiкi повернувся до нього, не вiдпускаючи дверноi ручки. – Не знаю, що там мiй татусь собi понавигадував. Чим, на його думку, я тут займаюся – напиваюся до чортикiв? Мабуть, узимку полечу на кiлька днiв до Америки, але я не збираюся там залишатися. Тут я почуваюся щасливiшим. Якщо я повернуся жити до Америки, тато неодмiнно причепиться до мене з роботою у «Бурк-Грiнлiф». І не дозволить малювати. Менi подобаеться малювати, i я вважаю, що це менi вирiшувати, як я маю жити. – Розумiю. Але вiн казав, що не примушуватиме тебе працювати в його компанii, хiба що ти сам захочеш приеднатися до конструкторського вiддiлу, а вiн запевняв мене, що тобi завжди подобалось створювати макети вiтрильникiв. – Ну… ми з татом уже обговорювали цю тему. У будь-якому разi дякую, Томе, що передав татове послання i одяг. Дуже люб’язно з твого боку. – Дiкi простягнув йому руку. Том не мiг примусити себе потиснути ii. Вiн був на межi провалу як у справi мiстера Грiнлiфа, так i своеi дружби з Дiкi. – Гадаю, що маю ще щось тобi розповiсти, – iз посмiшкою сказав Том. – Твiй батько вiдправив мене сюди тiльки для того, щоб я переконав тебе повернутись додому. – Що ти маеш на увазi? – насупився Дiкi. – Оплатив дорогу? – Так. – То був його останнiй шанс або зацiкавити Дiкi, або ж вiдштовхнути його остаточно. Зараз Дiкi або розрегочеться, або з вiдразою хрясне за собою дверима. Та ось кутики його рота потягнулися вгору й на обличчi Дiкi з’явилася уже знайома Томовi посмiшка. – Оплатив дорогу! Хто б мiг подумати! Вiн, мабуть, у вiдчаi? – Дiкi зачинив дверi й залишився в номерi. – Вiн пiдiйшов до мене в одному з барiв у Нью-Йорку, – продовжив Том. – Я сказав, що ми з тобою нiколи не були близькими друзями, але вiн був упевнений, що я зможу тебе вмовити, якщо приiду сюди. Тож я пообiцяв, що спробую. – А як вiн тебе знайшов? – Через Шрiверiв. Я й сам iх добре не знаю, одначе… Вони запевнили твого батька, що я твiй друг i зможу тебе переконати. Обидва засмiялися. – Я не хочу, щоб ти думав, нiби я збираюся викачувати з твого батька грошi, – сказав Том. – Я сподiваюся незабаром знайти якусь роботу в Європi й повернути йому грошi за дорогу. Вiн придбав для мене квиток туди й назад. – Ой, та не переймайся! Вiн запише цi грошi до витрат компанii «Бурк-Грiнлiф». Можу собi уявити, як тато пiдiйшов до тебе в барi! До речi, який це був бар? – «У Рауля». Насправдi ж вiн побачив мене ще в «Зеленiй клiтцi» i звiдти пiшов за мною. – Том розглядав обличчя Дiкi, намагаючись зрозумiти, чи знайома йому назва «Зелена клiтка», адже бар був досить вiдомим, але скидалося на те, що Дiкi про нього не чув. Вони спустилися до готельного бару, аби щось випити. Пили за здоров’я Герберта Рiчарда Грiнлiфа. – До мене щойно дiйшло, що сьогоднi недiля, – сказав Дiкi. – Мардж пiшла до церкви. Ходiмо до нас на обiд. У недiлю в нас завжди курка. Знаеш, стара американська традицiя – iсти в недiлю курку. Дорогою Дiкi хотiв зайти до Мардж – раптом вона ще вдома. Вони пiднялися кiлькома сходинками, що тулилися до крутоi скелi та збiгали до самiсiнькоi дороги, перетнули чийсь сад i знову пiднялися сходами. Будинок Мардж був неохайною одноповерховою будiвлею, до якоi примикав занедбаний садочок. Посеред стежки, що вела до дверей, валялися кiлька вiдер i садовий шланг, а на присутнiсть тут жiнки вказували яскраво-червоний купальник i лiфчик, що висiли на пiдвiконнi. Крiзь вiдчинене вiкно Том побачив завалений усякою всячиною стiл i друкарську машинку. – Привiт! – вiдчинивши дверi, сказала Мардж. – Вiтаю, Томе! Де ти пропадав увесь цей час? Вона запропонувала iм щось випити, але виявила, що джину в ii пляшцi залишилося тiльки на денцi. – Байдуже, ми все одно йдемо до мене на обiд, – сказав Дiкi. Вiн пройшов ii спальнею-вiтальнею так, наче був у себе вдома й сам частково тут мешкав. Схилився над горщиком, у якому росла якась крихiтна рослинка, i нiжно торкнувся пальцем ii листочкiв. – Том хоче розказати тобi щось дуже смiшне, – сказав вiн. – Ну ж бо, розкажи iй, Томе. Том перевiв подих i почав свою iсторiю. Вiн намагався зробити ii дуже смiшною, i Мардж реготала так, наче вже давно не чула нiчого кумедного. – Коли вiн зайшов за мною до «Рауля», я був готовий вискочити у вiкно туалету! – Його язик плескав сам по собi, а вiн тим часом оцiнював, наскiльки високо його акцii пiднялися у Дiкi та Мардж. Вiн читав це на iхнiх обличчях. Пiдйом на пагорб до будинку Дiкi вже не здавався йому таким тривалим, як ранiше. Смаковитий запах смаженоi курки розлiгся терасою. Дiкi налив усiм мартiнi. Том прийняв душ, потiм Дiкi прийняв душ i, повернувшись на терасу, зробив собi коктейль точнiсiнько як минулого разу, от тiльки зараз атмосфера була зовсiм iншою. Дiкi примостився на плетеному крiслi й закинув ноги на бильце. – Розкажи ще щось, – сказав вiн, посмiхаючись. – Чим ти займаешся? Ти, здаеться, казав, що хочеш знайти роботу. – А що? Маеш на думцi якусь роботу для мене? – Та нi, навряд… – Ох, я можу робити багато всього. Я можу бути камердинером у готелi, доглядати дiтей, працювати бухгалтером… У мене поки що не дуже затребуваний талант до цифр. Скiльки б я не випив, я завжди знаю, коли офiцiант намагаеться мене обрахувати. Я вмiю пiдробляти пiдписи, водити гвинтокрил, грати в костi, удавати з себе будь-кого, куховарити… а ще я можу з легкiстю показати в нiчному клубi «театр одного актора», якщо iхнiй артист раптом захворiе. Менi продовжувати? – Том нахилився вперед, перераховуючи своi таланти на пальцях. Вiн мiг продовжувати нескiнченно. – Що це за «театр одного актора»? – поцiкавився Дiкi. – Ну… – Том зiрвався на ноги. – Ось такий, примiром. – Вiн став, уперся рукою в бiк, одну ногу виставив уперед. – Це ледi Ослiвна випробовуе американську пiдземку. Вона жодного разу не спускалася в метро навiть у Лондонi, але iй неодмiнно закортiло зробити це в Америцi. – Том показав пантомiму: панi спершу шукае монетку, а коли знаходить ii, то виявляеться, що вона не пролазить у щiлину автомата. Тодi вона купуе жетон i довго роздумуе, якими сходами iй скористатися, потiм лякаеться страшенного шуму й довгоi поiздки без зупинок, а тодi знову метикуе, як би то краще вибратися з цього мiсця (тiеi митi на терасу вийшла Мардж i Дiкi пояснив iй, що Том показуе англiйську ледi в метро, але дiвчина, здаеться, нiчого не втямила й запитала: «Що-що?»), а тодi вiдчиняе дверi, якi могли бути хiба що дверима до чоловiчоi вбиральнi, судячи з нажаханого виразу ii обличчя. Вiдтак жiночцi трапляються щораз новi перешкоди, аж ii починае тiпати, жах дедалi наростае, а тодi вона втрачае свiдомiсть. Том грацiйно впав на канапу-гойдалку. – Чудово! – вигукнув Дiкi, плескаючи в долонi. Мардж не смiялась. Вона стояла там, де зупинилась, i виглядала розгубленою. Жоден iз них не пояснив iй, у чому суть цiеi пантомiми. Вона все одно не зрозумiе такого гумору, подумав Том. Том ковтнув мартiнi, страшенно задоволений собою. – Якось покажу тобi iнший номер, – звернувся вiн до Мардж, але здебiльшого тiльки для того, аби запевнити Дiкi, що мае напоготовi ще багато пантомiм. – Обiд уже готовий? – запитав Дiкi. – Я помираю з голоду. – Я чекаю, коли приготуються тi клятi артишоки. Ти ж знаеш свою плиту. На нiй страшенно важко що-небудь приготувати. – Вона посмiхнулась до Тома. – У Дiкi дуже старомоднi погляди на деякi речi, особливо якщо не йому доводиться з ними марудитись. У нього досi пiч на дровах. А ще вiн нiяк не хоче придбати холодильника чи бодай морозильну камеру. – Це одна з причин, чому я покинув Америку, – сказав Дiкi. – Усi тi прилади – це грошi на вiтер, особливо у краiнi, де е стiльки служникiв. Чим би цiлiсiнький день займалась Ермелiнда, якби могла приготувати обiд за якихось пiвгодини? – Вiн пiдвiвся. – Ходiмо, Томе, покажу тобi кiлька своiх картин. Дiкi провiв його до великоi кiмнати, до якоi Том уже кiлька разiв зазирав, коли минав ii по дорозi до ванноi. Пiд двома вiкнами стояла довга канапа, а посеред кiмнати – великий мольберт. – Це портрет Мардж, над яким я зараз працюю. – Вiн вказав на полотно на мольбертi. – Ого, – з удаваним зацiкавленням протягнув Том. На його думку, картина була паршивенькою. Мабуть, так думав не тiльки вiн. Їi усмiшка виглядала занадто нестримною i трохи безглуздою. Їi шкiра була червоною, нiби в iндiанки. Якби Мардж не була единою тутешньою блондинкою, нiхто б ii не впiзнав. – А тут… багато пейзажiв, – iз награно скромною посмiшкою сказав Дiкi, хоча й так було очевидно, що вiн чекав вiд Тома комплiментiв, адже, без сумнiву, пишався своiми малюнками. Усi вони були зробленi поспiхом, абияк i були майже однаковi. Чи не на кожнiй поеднувались теракотовий та яскраво-синiй кольори – теракотовi дахи будинкiв, теракотовi гори, яскраво-сине море. Тим же яскраво-синiм кольором були намальованi очi Мардж. – Моi роботи у стилi сюрреалiзму, – пояснив Дiкi, розкладаючи на колiнах ще одне полотно. Том поморщився. Йому було соромно, наче то вiн сам намалював ту картину. Вiн не сумнiвався, що то черговий портрет Мардж, тiльки тепер у неi було довге змiеподiбне волосся. Та куди гiршими були мiнiатюрнi пейзажi в ii очах – маленькi будиночки Монджибелло й довколишнi гори в одному оцi та пляж, напханий крихiтними червоними людьми, – в iншому. – Менi подобаеться, – сказав Том. Таки-так, мiстер Грiнлiф казав правду. Утiм, Дiкi мав бодай якесь заняття i не шукав на свою голову пригод, припустив Том, точнiсiнько як тисячi iнших нiкчемних художникiв-аматорiв по всiй Америцi. Йому лише було прикро, що Дiкi теж потрапив до цiеi категорii художникiв, адже йому так хотiлося, щоб Дiкi досягнув чогось бiльшого. – Менi не судилося стати видатним художником, – зауважив Дiкi, – однак живопис дае менi багато задоволення. – Еге ж. – Томовi хотiлося якнайшвидше забути про тi малюнки, та й взагалi про те, що Дiкi щось малював. – Може, покажеш менi iншi кiмнати? – Залюбки! Ти ще не бачив моеi вiтальнi, правда? Дiкi прочинив однi з дверей у коридорi, що вели до чималоi кiмнати з камiном, канапами, книжковими полицями та трьома вiкнами: одне з них виходило на терасу, друге – на подвiр’я по iнший бiк дому, а трете – на сад перед будинком. Дiкi пояснив, що не використовуе цю кiмнату влiтку, а лише взимку, аби якось змiнити свое оточення. Ця кiмната бiльше скидалася на барлiг затятого книголюба, нiж на справжню вiтальню, подумав Том. І це його неабияк здивувало. Вiн мав Дiкi за не надто кмiтливого парубка, який бiльшiсть свого часу витрачае на розваги. Очевидно, вiн помилявся. Але мав рацiю, припустивши, що Дiкi вже почав нудьгувати i хтось негайно мав його розвеселити. – А що нагорi? – запитав Том. Нагорi не було нiчого вартого уваги. У кутку над терасою розташовувалась кiмната Дiкi – майже без меблiв, якась порожня й гола, з самим тiльки лiжком, комодом i крiслом-гойдалкою, якi, здавалося, загубилися у цiй пустцi та стояли кожен окремо, а лiжко було вузьким, трiшки ширшим за односпальне. Три iнших кiмнати другого поверху були взагалi невмебльованi й необжитi. В однiй iз них були тiльки купка дров i якiсь обрiзки полотен. У жоднiй iз кiмнат не було ознак присутностi Мардж, зокрема й у спальнi Дiкi. – Чи не хотiв би ти якось поiхати разом зi мною до Неаполя? – запитав Том. – Дорогою сюди менi не випало можливостi роздивитися мiсто. – Згода, – вiдказав Дiкi. – Ми з Мардж збираемось туди в суботу по обiдi. Ми вечеряемо там ледь не кожноi суботи, а тодi дозволяемо собi повернутись назад на таксi або наймаемо вiзника. Можеш приеднатися до нас. – Я б хотiв поiхати вдень або серед тижня, щоб побачити мiсто, – сказав Том, сподiваючись здихатися присутностi Мардж у цiй поiздцi. – Чи ти весь день зайнятий малюванням? – Та нi. У понедiлок, середу й суботу о дванадцятiй звiдси до Неаполя вирушае автобус. Гадаю, ми могли б поiхати завтра, якщо хочеш. – Залюбки, – погодився Том, хоча й не був достеменно впевнений, що Дiкi не запросить iще й Мардж. – Мардж католичка? – поцiкавився Том, коли вони спускалися сходами. – Та ще й яка! Десь пiвроку тому ii навернув один iталiець, у якого вона вклепалась. Але ж вiн умiв плескати язиком! Вiн провiв тут кiлька мiсяцiв, вiдпочивав пiсля травми, яку отримав пiд час катання на лижах. А пiсля втрати Едуардо Мардж утiшае себе, поринувши в його релiгiю. – А менi чомусь здавалося, що вона закохана в тебе. – У мене? Що за нiсенiтницi! Коли вони вийшли на терасу, страви вже стояли на столi. Там навiть було ще свiженьке печиво з маслом, що його спекла Мардж. – Ти знав у Нью-Йорку Вiка Сiммонса? – звернувся Том до Дiкi. Вiн володiв мистецьким салоном, у якому збиралися нью-йоркськi художники, письменники й танцiвники, але Дiкi не знав його. Том назвав йому ще двох-трьох людей, однак знову безуспiшно. Том сподiвався, що Мардж, випивши каву, пiде, але вона залишилась. Коли дiвчина на мить покинула терасу, Том сказав: – Часом не хочеш повечеряти сьогоднi в моему готелi? – Дякую за запрошення. О котрiй? – Може, о пiв на восьму? Щоб мати час на кiлька коктейлiв перед вечерею. Зрештою, це за рахунок твого батька, – iз посмiшкою додав Том. Дiкi засмiявся. – Домовились, коктейлi та пляшечка хорошого вина. Мардж! – Дiвчина якраз повернулася на терасу. – Сьогоднi ми вечеряемо в «Мiрамарi», нас пригощае мiй татусь мiстер Грiнлiф! Отже, Мардж теж вечеряла з ними, i Том не мiг нiчого з цим вдiяти. Як-не-як, за все платив батько Дiкi. Вечеря видалася непоганою, однак у присутностi Мардж Том не мiг говорити все, що хотiв, i навiть не мав бажання сипати своiми звичними дотепами. Мардж була знайома з кiлькома вiдвiдувачами ресторану й пiсля вечерi гречно перепросила та з чашечкою кави пiшла до iншого столика. – Як довго плануеш залишатися? – запитав Дiкi. – Ну, принаймнi ще тиждень, а може, й довше, – вiдказав Том. – Справа в тому… – Вилицi Дiкi злегка почервонiли. Вино суттево покращило йому настрiй. – Якщо надумаеш затриматися трохи довше, чом би тобi не перебратися до мене? Не бачу сенсу залишатися в готелi, хiба що тобi подобаеться тут мешкати. – Щиро вдячний за пропозицiю, – сказав Том. – У кiмнатi служницi, якоi я тобi не показував, е лiжко. Ермелiнда ночуе в себе вдома. Упевнений, що ми знайдемо в домi ще якiсь меблi для твоеi кiмнати, якщо хочеш перебратися. – Звiсно ж, хочу. До речi, твiй батько видiлив менi шiсть сотень доларiв на моi витрати i в мене ще залишилося близько п’яти сотень. Гадаю, нам обом не завадить трохи розважитись на цi грошi. Що скажеш? – П’ять сотень! – вигукнув Дiкi, наче нiколи в життi не бачив стiльки грошей. – Та на них же можна придбати невелику автiвку! Том не мав чого додати до цiеi iдеi. Вiн по-iншому уявляв собi розваги. Вiн хотiв злiтати до Парижа. Том помiтив, що Мардж повертаеться до iхнього столика. Наступного ранку вiн перебрався до Дiкi. Дiкi з Ермелiндою поставили в однiй iз горiшнiх кiмнат велику шафу й кiлька стiльцiв, а Дiкi ще й почепив на стiнах репродукцii мозаiчних портретiв iз собору Святого Марка[12 - Собор Святого Марка – головний собор Венецii, розташований на площi Святого Марка поряд iз Палацом дожiв.]. Том допомiг Дiкi занести нагору вузьке залiзне лiжко, яке ранiше стояло в кiмнатi для служницi. Вони упоралися ще до полудня. В обох трохи паморочилося в головi вiд iталiйського вина, яке вони попивали за роботою. – Ми все ще iдемо до Неаполя? – запитав Том. – Аякже. – Дiкi глянув на свiй годинник. – Зараз лише чверть на дванадцяту. Ми ще встигнемо на автобус. Вони прихопили з собою тiльки куртки й Томову колекцiю дорожнiх чекiв. Вiдтак дiсталися до пошти, i якраз пiд’iхав автобус. Вони стояли бiля дверцят i чекали, поки вийдуть пасажири. Раптом Дiкi кинувся до одного з них, парубка з рудим волоссям, одягненого в яскраву спортивну сорочку. Той теж був американцем. – Дiкi! – Фреддi! – гукнув Дiкi. – Що ти тут робиш? – Приiхав навiдати тебе! І сiм’ю Чеккi. Я зупинюся у них на кiлька днiв. – Пречудово! Я iду з другом до Неаполя. Томе? – Дiкi жестом пiдкликав Тома й познайомив iх. Американця звали Фреддi Майлз. Вiн здався Томовi потворним. Том ненавидiв руде волосся, особливо такого морквяного вiдтiнку, та ще й у поеднаннi з блiдою шкiрою та веснянками. У Фреддi були великi рудувато-карi очi, якi, здавалося, постiйно смикалися, а ще вiн начебто косив очима або ж навмисне не дивився на свого спiврозмовника. До того ж Фреддi був досить огрядний. Том вiдвернувся вiд нього, чекаючи, коли Дiкi закiнчить iхню розмову. Том бачив, що вони затримували автобус. Дiкi та Фреддi говорили про катання на лижах, домовлялися зустрiтися у груднi в якомусь мiстi, про яке Том нiколи не чув. – До другого числа в Кортiнi[13 - Кортiна д’Ампеццо – iталiйське мiсто, вiдомий гiрськолижний курорт у Доломiтових Альпах.] нас збереться не менше п’ятнадцяти, – сказав Фреддi. – Нiчогенька компанiя, гучнi вечiрки, як i минулого року! Три тижнi, якщо нам вистачить грошей! – Це якщо ми здужаемо! – вiдказав Дiкi. – Ну, побачимось пiзнiше! Том слiдом за Дiкi зайшов до автобуса. Усi мiсця були зайнятi, тож iм довелося втиснутися помiж сухоребрим спiтнiлим чолов’ягою, вiд якого тхнуло, i двома старими селянками, вiд яких тхнуло ще гiрше. На виiздi з мiстечка Дiкi пригадав, що Мардж мала, як звично, прийти до нього на ланч, бо вчора вони припустили, що переiзд Тома затягнеться i iм доведеться вiдмiнити поiздку до Неаполя. Дiкi гукнув водiевi, щоб той зупинився. Пронизливо скреготнувши гальмами, автобус рiзко спинився, аж усi стоячi пасажири ледь не попадали, а Дiкi вистромив голову у вiкно та крикнув: – Джино! Джино! Маленький хлопчик, що вештався обiч дороги, пiдбiг до автобуса та вхопив купюру вартiстю сто лiр, яку йому простягнув Дiкi. Дiкi щось сказав йому iталiйською, малий гукнув: «Subito, signor!»[14 - Миттю, синьйоре (iт.).] – i кинувся геть. Дiкi подякував водiевi, й автобус знову рушив. – Я сказав йому, щоб передав Мардж, що ми повернемось сьогоднi, але, мабуть, дуже пiзно, – пояснив Дiкi. – Правильно. Автобус висипав пасажирiв на великiй залюдненiй площi Неаполя, де iх зусiбiч оточили колiснi вiзки з виноградом, iнжиром, булочками й кавунами. Багатоголосо викрикували хлопчаки, пропонуючи iм придбати авторучки й механiчнi iграшки. Натовп розступився перед Дiкi. – Я знаю непогане мiсце, де ми можемо пiдобiдати, – сказав вiн. – Справжня неаполiтанська пiцерiя. Ти любиш пiцу? – Ще б пак. Пiцерiя стояла на крутiй i вузенькiй вуличцi, зовсiм непридатнiй для автiвок. Вхiд було завiшено довгими нитками, нанизаними намистинами, на кожному столику стояла карафка з вином, а загалом столикiв було всього шiсть. Якраз пiдходяще мiсце, де можна сидiти годинами, попиваючи вино, й нiхто тебе не потурбуе. Вони просидiли там до п’ятоi, а тодi Дiкi сказав, що час iм навiдатись до Галереi[15 - Галерея Умберто І – великий торговельний пасаж зi скляним дахом, розташований навпроти оперного театру Сан-Карло.]. Дiкi перепросив, що не встиг показати йому музей мистецтва, де виставлено оригiнали картин да Вiнчi та Ель Греко, але запевнив, що вони вiдвiдають його iншим разом. Здебiльшого Дiкi говорив про Фреддi Майлза, i цi балачки здавалися Тому такими ж нецiкавими, як обличчя самого Фреддi. Батько Фреддi володiв мережею готелiв, а сам Фреддi був драматургом – мабуть, удаваним, припустив Том, адже той написав усього двi п’еси й жодна з них не дiсталась Бродвею. Фреддi мав будинок у Кань-сюр-Мер, i Дiкi перед своею поiздкою до Італii кiлька тижнiв провiв у нього. – Ось це я й люблю, – захоплено сказав Дiкi, коли вони сидiли в одному з кафе Галереi, – сидiти за столиком i дивитись на людей, що проходять повз них. Це якимось чином змiнюе погляд на життя. Англосакси припустилися великоi помилки, коли не захотiли спостерiгати за людьми зi столика на узбiччi. Том кивнув. Вiн уже це чув. Вiн очiкував вiд Дiкi чогось грунтовного й оригiнального. Дiкi був красенем зi своерiдною зовнiшнiстю – видовжене обличчя з гарними рисами, жвавi розумнi очi, горда постава й манери, i байдуже, у що вiн одягнений. Зараз на ньому були старi зношенi сандалi та бруднуватi бiлi штани, та вiн поважно говорив щось iталiйською офiцiанту, який принiс iм каву, i тримався так, наче вся Галерея належала йому. – Чао! – гукнув вiн хлопчинi, що проходив повз них. – Чао, Дiкi! – Вiн щосуботи обмiнюе дорожнi чеки Мардж, – пояснив вiн Тому. Гарно одягнений iталiець привiтав Дiкi дружнiм рукостисканням i сiв до них за столик. Том прислухався до iхньоi розмови iталiйською, подекуди вихоплюючи окремi слова. Вiн почав вiдчувати втому. – Хочеш поiхати в Рим? – зненацька запитав Дiкi. – Авжеж, – вiдказав Том. – Зараз? – Вiн пiдвiвся, шукаючи грошi, аби сплатити рахунки, якi офiцiант поклав пiд iхнi чашки. Італiець мав довгий сiрий «кадилак» зi шторками на вiкнах, гучним гудком i крикливим радiо, яке, здавалося, iм з Дiкi подобалось перекрикувати. Десь за двi години вони дiсталися передмiсть Рима. Том виструнчився, коли вони проiжджали Аппiевою дорогою[16 - Аппiева дорога – найважливiша з античних дорiг Стародавнього Риму, прокладена 312 р. до н. е. за часiв цензора Аппiя Клавдiя Цека. Через неi було налагоджено сполучення Риму з Грецiею, Єгиптом i Малою Азiею. Уздовж Аппiевоi дороги розташовано гробницi й вiлли республiканського та iмперського перiоду, християнськi та юдейськi катакомби, середньовiчнi башти й укрiплення, ренесанснi та бароковi будiвлi.]. Італiець сказав, що обрав цю дорогу спецiально для Тома, адже вiн нiколи ранiше ii не бачив. Мiсцями дорога була вибоiстою. Італiець пояснив, що тут навмисне залишили оригiнальну римську брукiвку, аби люди могли побачити, якими були дороги в давнину. У сутiнках поля, що простягалися лiворуч i праворуч, виглядали занехаяними, подумав Том, як i стародавне кладовище, на якому збереглося всього кiлька надгробкiв. Італiець висадив iх посеред вулицi в Римi й похапцем попрощався. – Вiн поспiшае, – сказав Дiкi. – Хоче встигнути на побачення з коханкою, бо об одинадцятiй повертаеться ii чоловiк. А ось i концертний зал, який я шукав. Ходiмо. Вони придбали квитки на вечiрнiй концерт. До його початку залишалася ще година, тож вони рушили до Вiа Венето[17 - Вiа Вiтторiо-Венето – одна з найвiдомiших вулиць у Римi. Свою назву дiстала пiсля битви при Вiтторiо-Венето. Сьогоднi там розташованi кiлька найкращих готелiв Рима.], примостилися за вуличним столиком якогось кафе й замовили собi каву. Як помiтив Том, Дiкi не мав знайомих у Римi, принаймнi серед тих, хто проходив повз них, а iхнiй столик минали сотнi iталiйцiв та американцiв. Том майже нiчого не второпав iз концерту, хоча справдi намагався. Дiкi запропонував пiти ще до його закiнчення. Вони найняли вiзника й каталися мiстом вiд одного фонтана до iншого, через Форум i навколо Колiзею. Зiйшов мiсяць. Том усе ще не скинув iз себе дрiмоту, однак захват вiд перших у життi вiдвiдин Рима додав йому жвавостi. Обидва сидiли, вiдкинувшись на спинки сидiнь, позакладали своi ноги в сандалях на колiна, i Тому, коли вiн глянув на Дiкi, здалося, що вiн бачить власне вiдображення. Вони з Дiкi були одного зросту i, ймовiрно, важили теж однаково, хiба що Дiкi був трiшки важчим, та ще й носили купальнi халати й сорочки (а може, й шкарпетки) одного розмiру. Дiкi навiть сказав: «Дякую, мiстере Грiнлiф», коли Том розплачувався з вiзником. Це прозвучало досить дивно. Пiсля вечерi близько першоi ночi, випивши пiвтори пляшки вина, обидва добряче повеселiли. Вони плентались мiстом, спiвали, обiйнявшись за плечi, а звернувши в темряву за рогом, ненароком наштовхнулися на дiвчину та збили ii з нiг. Допомогли iй пiдвестися, перепросили й запропонували провести ii додому. Дiвчина заперечувала, та вони наполягали, обступивши ii з обох бокiв. Вона сказала, що мусить встигнути на якийсь там трамвай, але Дiкi навiть не хотiв про це чути. Вiн спiймав таксi. Вони з Томом добропорядно примостилися на вiдкидних сидiннях, схрестивши руки на грудях, наче два лакеi, i Дiкi щось розповiдав дiвчинi, смiшив ii. Том розумiв майже все, що говорив Дiкi. На вузенькiй вуличцi, що так нагадувала Неаполь, вони допомогли дiвчинi вийти з автiвки, вона сказала: «Grazie tante!»[18 - Дуже дякую! (iт.)], потисла iм обом руки та щезла в чорному пiд’iздi. – Ти це чув? – запитав Дiкi. – Вона сказала, що ми найгречнiшi американцi з усiх, що вона зустрiчала! – Ти ж знаеш, що зробили б у такому випадку бiльшiсть паршивих американцiв – згвалтували б ii, – вiдказав Том. – Так, де ж це ми? – протягнув Дiкi, роззираючись навколо. Жоден iз них не мав анi найменшоi гадки, де вони перебували. Вони пройшли кiлька кварталiв, але так i не зустрiли бодай однiеi знайомоi мiсцини чи назви вулицi. Помочилися бiля якоiсь темноi стiни й рушили далi. – Коли зiйде сонце, ми зможемо побачити, куди забрели, – весело сказав Дiкi. Вiн глянув на свiй годинник. – До свiтанку залишилось кiлька годин. – Чудово. – Зате ми провели додому гарненьку дiвчину. Воно було варте того, хiба нi? – трохи затинаючись, запитав Дiкi. – Ще б пак. Я люблю дiвчат, – озвався Том дещо невдоволеним тоном. – Але добре, що з нами сьогоднi немае Мардж. А то б ми не змогли провести ту дiвчину додому. – Ой, навiть не знаю, – задумливо мовив Дiкi, опустивши очi на своi хисткi ноги. – Мардж не… – Я лише кажу, що в компанii Мардж ми б переймалися пошуком готелю. І зараз, iмовiрно, сидiли б у клятому готелi. І не змогли б побачити половину Рима! – Твоя правда! – Дiкi закинув руку йому на плече. Дiкi грубо термосив його за плече. Том спробував якось вивiльнитися i схопив його за руку. – Дi-кi! – Том розплющив очi й побачив перед собою обличчя полiцейського. Том випростався i сiв. Вiн був у парку. Уже свiтало. Дiкi сидiв на травi обiч нього та щось спокiйно пояснював полiцейському iталiйською. Том намацав рукою стосик дорожнiх чекiв. Так, вони були в його кишенi. – Паспорт! – укотре гаркнув до них полiцейський, i Дiкi знову взявся щось йому пояснювати. Том добре знав, що говорив Дiкi. Вiн розповiдав, що вони обидва американцi й не мають при собi паспортiв, тому що вийшли на якусь часину, аби подивитись на зоряне небо. Том ледве стримував смiх. Злегка похитуючись, вiн пiдвiвся й обтрусив одяг. Дiкi теж був на ногах, i вони попрямували геть, хоча полiцейський i далi викрикував щось iм услiд. Дiкi озирнувся i щось вiдповiв йому ввiчливим тоном. Принаймнi полiцейський не пiшов за ними. – Виглядаемо ми справдi кепсько, – сказав Дiкi. Том кивнув. На штанах на колiнi була довга прорiха – напевне, вiн десь упав. Їхнiй одяг був пом’ятий, у зелених трав’яних плямах, запилюжений i пропiтнiлий, хоча зараз обидва тремтiли вiд холоду. Вони зайшли до першого-лiпшого кафе, замовили лате й булочки, а також кiлька порцiй iталiйського брендi, яке, хоча й було огидним на смак, добряче iх зiгрiло. Вiдтак iм зробилося страшенно смiшно. Вони ще були трохи захмелiлi. Перед одинадцятою вони дiсталися Неаполя – якраз вчасно, щоб спiймати автобус до Монджибелло. Їх тiшила думка про те, як вони знову повернуться до Рима, вже в пристойному одязi, i вiдвiдають усi музеi, яких не побачили цього разу. Та не менше iх тiшила думка про те, що вже сьогоднi по обiдi вони нiжитимуться на сонечку на пляжi Монджибелло. Однак до пляжу вони так i не дiсталися. У будинку Дiкi вони прийняли душ, попадали на лiжка у своiх кiмнатах i спали, доки Мардж не розбудила iх близько четвертоi. Вона була сердитою, бо Дiкi не повiдомив ii телеграмою, що залишиться ночувати в Римi. – Не те, щоб я була проти твоеi ночiвлi в Римi, просто я подумала, що ви в Неаполi, а там могло трапитися що завгодно. – О-ой, – протягнув Дiкi, перезирнувшись iз Томом. Вiн готував iм трьом «Криваву Мерi». Том же загадково мовчав. Вiн не збирався розповiдати Мардж про iхнi пригоди. Нехай собi уявляе що iй заманеться. Дiкi не приховував, що вони чудово провели час. Том помiтив, що вона окинула несхвальним поглядом його похмiлля, неголене обличчя i напiй, який вiн збирався випити. Щось таке було в очах Мардж, коли вона бувала серйозною, що додавало iй мудростi й рокiв, навiть попри ii простакуватий стиль одягу, розвiяне вiтром волосся, та й узагалi ii схожiсть на дiвчину-скаута. Зараз вона скидалася на матiр або старшу сестру – той традицiйний жiночий несхвальний вираз, адресований легковажним забавам, що iх так полюбляють хлопчики й дорослi чоловiки. От уже цi чоловiки! А може, то були ревнощi? Здаеться, вона помiтила, що за один день у Тома з Дiкi (можливо, тому, що вiн теж чоловiк) зав’язалася тiсна дружба, а iй самiй нiколи не мати таких стосункiв iз Дiкi, байдуже, чи кохае вiн ii, чи нi, а вiн ii не кохав. Утiм, за кiлька хвилин вона розслабилась i той ii особливий погляд кудись зник. Дiкi вийшов з тераси, залишивши його з Мардж. Том запитав про книжку, яку вона писала. То була книжка про Монджибелло, пояснила дiвчина, вона мiстила ii власнi фотографii. Вона розповiла, що родом з Огайо, i показала йому свiтлину свого сiмейного будинку, яку завжди носила в гаманцi. То був звичайнiсiнький обшитий дошками будинок, але для неi то був дiм, з посмiшкою додала Мардж. Деякi слова вона вимовляла своерiдно, i ця вимова смiшила Тома. Та здебiльшого вiн вважав ii вимову й лексику жахливими. Утiм, вiн намагався бути з нею особливо поштивим. Вiн вiдчував, що це буде йому тiльки на користь. Том провiв ii до брами, вони по-дружньому попрощалися, але жоден не завiв розмову про те, щоб десь зустрiтися увечерi або наступного дня. Без сумнiву, Мардж трохи сердилась на Дiкi. 10 Три чи чотири днi вони майже не бачилися з Мардж, хiба що на пляжi, та було видно, що дiвчина трималася з ними стримано й навiть прохолодно. Вона посмiхалася й теревенила, як завжди, може, й бiльше, однак стала надмiру ввiчливою, нiби хотiла приховати цю перемiну у своему ставленнi. Том помiтив, що Дiкi занепокоiвся, та, очевидно, не надто сильно, аби поговорити з Мардж сам на сам, бо вiдколи Том перебрався до нього, Дiкi жодного разу не залишався наодинцi. Том завжди був поряд. Врештi Том, аби показати, що вiн теж помiтив перемiну в поведiнцi Мардж, сказав Дiкi, що йому здаеться, нiби дiвчина поводиться якось дивно. – Ой, у неi трапляються такi змiни настрою, – вiдказав Дiкi. – Може, в неi налагодилося з роботою. Вона не любить нi з ким бачитися, коли порине з головою у свою роботу. Стосунки Дiкi та Мардж виявилися якраз такими, як Том i припускав вiд самого початку. Мардж проявляла до Дiкi бiльше почуттiв, нiж вiн до неi. Хоч як би там було, Том робив усе для того, щоб Дiкi не нудьгував. У нього напоготовi було безлiч смiшних iсторiй про людей, яких вiн знав у Нью-Йорку – деякi з тих оповiдок були правдивi, деякi вiн вигадав. Вони щодня виходили в море на вiтрильнику Дiкi. Про вiд’iзд Тома вони бiльше не говорили. Мабуть, Дiкi була до вподоби його компанiя. Том намагався не набридати Дiкi, коли той малював, але був готовий кинути все, щоб пiти з ним на прогулянку чи вийти в море або просто посидiти й побалакати. До того ж Дiкi дуже втiшився, що Том так серйозно поставився до вивчення iталiйськоi. Том щодня проводив кiлька годин за посiбниками з граматики та розмовниками. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/patric-ya-gaysm-t/talanovitiy-m-ster-r-pl/?lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примiтки 1 «Хлопчик у блакитному» – портрет англiйського живописця Томаса Гейнсборо, написаний 1770 року. Для портрета художниковi позував 18-рiчний Джонатан Баттел, якого художник зумисно одягнув в аристократичний костюм блакитного кольору. 2 Комiнгс – конструкцiя зi сталевих листiв або дерев’яних брусiв, що обрамлюе вирiз у палубi. 3 Планшир – горизонтальний дерев’яний брус або сталевий профiль у верхнiй частинi борта судна. 4 Кiльсон – довгий брус, який кладуть поверх кiля всерединi судна. 5 Гостра скула – найкрутiший вигин борту, що переходить у носову або кормову частину. 6 «Ассошiейтед Прес» – одне з найбiльших у свiтi й найбiльше iнформацiйне агентство у США, всесвiтня новинна мережа. 7 Постiйно лiворуч, лiворуч! (iт.) 8 Дякую (iт.). 9 «Пiпiстрелло» – «кажан» (iт.). 10 Фут – британська та американська мiра довжини, приблизно дорiвнюе 30,5 см. 11 За вiдсутностi кращоi альтернативи (фр.). 12 Собор Святого Марка – головний собор Венецii, розташований на площi Святого Марка поряд iз Палацом дожiв. 13 Кортiна д’Ампеццо – iталiйське мiсто, вiдомий гiрськолижний курорт у Доломiтових Альпах. 14 Миттю, синьйоре (iт.). 15 Галерея Умберто І – великий торговельний пасаж зi скляним дахом, розташований навпроти оперного театру Сан-Карло. 16 Аппiева дорога – найважливiша з античних дорiг Стародавнього Риму, прокладена 312 р. до н. е. за часiв цензора Аппiя Клавдiя Цека. Через неi було налагоджено сполучення Риму з Грецiею, Єгиптом i Малою Азiею. Уздовж Аппiевоi дороги розташовано гробницi й вiлли республiканського та iмперського перiоду, християнськi та юдейськi катакомби, середньовiчнi башти й укрiплення, ренесанснi та бароковi будiвлi. 17 Вiа Вiтторiо-Венето – одна з найвiдомiших вулиць у Римi. Свою назву дiстала пiсля битви при Вiтторiо-Венето. Сьогоднi там розташованi кiлька найкращих готелiв Рима. 18 Дуже дякую! (iт.)