Стрiла часу, або Природа злочину Мартин Эмис Уявiть, що життя починаеться… зi смертi. Молодiсть настае пiсля старостi. Прощання передуе зустрiчi. Абсурд? Нi, iсторiя лiкаря Тода Френдлi, що розгортаеться у зворотному напрямку: вiд смертi на лiкарняному лiжку десь у США до нацистських концтаборiв у Європi, невблаганно наближаючись до наймасштабнiшого злочину Другоi свiтовоi – Голокосту. От-от попiл перетвориться на людей i найжахливiший кошмар лiкаря Френдлi стане реальнiстю. Чоловiк у чорних чоботах i бiлому халатi… Мiльйони невинних жертв… Моторошне передчуття майбутнього й усвiдомлення того, що нiчого не можна змiнити… Обережно! Ненормативна лексика! Мартiн Емiс Стрiла часу, або Природа злочину Присвячуеться Саллi © Martin Amis, 1991 © Depositphotos.com / OSORIOartist, tommasolizzul, Alexey_M, обкладинка, 2020 © Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2020 © Книжковий клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2020 Частина перша 1 Як дбаете, так i маете Я подався вперед – прокинувся з непробудного сну – i побачив довкола лiкарiв… американських лiкарiв: я вiдчував iхнiй ледь стримуваний натиск, волохатi тiла i бридкий доторк страшних рук – сильних, чистих i ароматних рук лiкарiв. Мене спаралiзувало, але з’ясувалося, що очима я рухати можу. Принаймнi очi рухалися. Лiкарi, схоже, користувалися моею безпораднiстю. Я вiдчував, що вони обговорюють мiй стан, але бiльше теревенять про всячину, аби згаяти час, – про своi хобi тощо. І спливла думка, спонтанна й напрочуд чiтка, цiлком сформована та усталена: як же я ненавиджу лiкарiв! Будь-яких лiкарiв. Усiх лiкарiв. Пригадуете еврейський анекдот про те, як розпачлива лiтня жiнка бiжить берегом моря: «Допоможiть! Мiй син – лiкар – тоне»? Здаеться, смiшно. Смiшна, гадаю, ii гордiсть – вона сильнiша за любов. Але з якого дива пишаються самi дiти-лiкарi (може, до речi, цього варто соромитися, ба навiть жахатися): порання з бацилами i трихiнелами, травмами i змертвiнням, iхнiй огидний лексикон i огиднi аксесуари (закривавлений гумовий фартух, що висить на кiлочку)? Лiкарi – воротарi життя. Чому хтось мав би хотiти стати таким? Певна рiч, лiкарi довкола мого лiжка у вiдпочинковiй одежi темнiли засмагою самовпевненостi та чуттям одностайностi, яке виникае завдяки згуртованостi. У своему станi я мiг би визнати iхнi манери образливо недбалими. Але менi додавав певностi несмак цих лiкарiв, атлетiв i бодiбiлдерiв, самовпевнених експертiв – маю на увазi iхню безжальну гонитву за гарним життям. Принаймнi гарне життя краще за негарне. Воно охоплюе вiндсерфiнг, наприклад, вигiднi пропозицii ф’ючерсiв, стрiльбу з лука, дельтапланеризм i вишуканi обiди. Увi снi я бачив… Нi, не так. Скажу iнакше: над темрявою, з якоi я щойно вималювався, панувала незнайома чоловiча постать з некерованою аурою, котра поеднувала красу, жах, любов, розпуснiсть, а понад усе – владнiсть. На цiй чоловiчiй постатi чи сутностi начебто була бiла одiж (сяяв покрохмалений лiкарський халат). І чорнi чоботи. І якась посмiшечка. Гадаю, це зображення було негативною копiею лiкаря номер один – у чорному тренувальному костюмi та кедах iз п’ятковим стабiлiзатором. З виразом задоволення на обличчi вiн кивав на моi груди. Час годi було вiдстежити, бо вiн увесь пiшов на боротьбу з лiжком, схожим на пастку чи вовкiвню, вкриту сiтками, i на вiдчуття початку жахливоi подорожi до якоiсь страшноi таемницi. А до чого таемниця? Вона пов’язана з ним – з найгiршою людиною в найгiршому мiсцi у найгiрший час. До мене помiтно поверталися сили. Туди-сюди вешталися моi лiкарi з важкими руками i важким диханням. Ішли й поверталися, щоб помилуватися новим моiм скигленням i бульканням, видовищним смиканням, атлетичними поштовхами. Часто на чарiвне неспання залишалася лиш медсестра. Їi кремовий формений одяг похрускував, i в цьому звуцi зосереджувались i вся моя млiсть, i всi надii. На тодi менi було вже значно лiпше, я почувався якнайкраще. Як нiколи. Вiдчуття з усiма iхнiми розкошами повернулися спочатку до лiвого боку (раптово), потiм до правого (з утiшною непомiтнiстю). Я навiть здобувся на похвалу вiд медсестри за те, що змiг бiльш-менш самостiйно вигнути спину, коли вона пiдкладала менi судно… Тож лежав я тихо i радiв, до зловiсноi години… i санiтарiв. Лiкарям-гольфiстам я ще дав би раду, як i недипломованiй медсестрi. Але потiм з’явилися санiтари i застосували електрошок i кисневу терапiю. Їх було трое. Вони не панькалися. Увiрвалися до палати, згребли мене разом iз одягом i витягли до саду. Достоту так. Тодi приклали менi до грудей два дроти, схожi на телефоннi, з притиском на кiнцях (розжарених до бiлого гарту). Врештi-решт, перш нiж пiти, один iз санiтарiв поцiлував мене. Здаеться, я знаю, як називаеться такий поцiлунок. Його називають поцiлунком життя. Пiсля цього я, либонь, зомлiв. Опритомнiв я, коли нiби щось луснуло у вухах, свiдомий цiлковитоi самотностi, охоплений почуттями любовi й захвату до великого млявого тiла, в якому я перебував i яке зараз, схилившись понад грядкою троянд, знехотя займалося поправлянням пiдв’язки ломиносу на дерев’янiй стiнi. Велике тiло не квапилось, але робило все до ладу, бо знало свою справу. Менi кортiло розпружитись i роздивитися сад. Але щось не спрацювало: тiло, у якому я перебуваю, не пiдкоряеться моiй волi. Я кажу: «Роздивись довкруг». Однак шия не слухаеться. Очi також свое роблять. Це що, серйозно? З нами все гаразд? Я не запанiкував. Я задовольнявся бiчним зором, що ненабагато гiрший. Я бачив, як крученi рослини падали й тремтiли, як пульс або як тихе биття кровi в скронях. Повсюди блiда зелень, смугаста i рельефна у блiдому свiтлi, – як американськi грошi. Я порався там, поки не потемнiло. Реманент кинув у сараi. Стривайте. Чому я вертаюсь до будинку задом наперед? Чекайте. Це вечiрня чи ранкова напiвтемрява? Що, власне… що за чим мае йти у моiй подорожi? Якi дiють правила? Чому птахи спiвають так дивно? Куди я прямую? Хай там як, сяка-така рутина встановилася. Здаеться, я звикаю до свого нового стану. Я живу тут, в Америцi поштових скриньок i бiлизняних мотузок, невиннiй Америцi, чемнiй Америцi, на ринку народiв, яка задае усiм основний колiр i спираеться на засади «Якщо вам добре, то й менi добре». Мене, звiсно, звуть Тод Френдлi. Тод Т. Френдлi. Я тут: усерединi в «Днях салату», бiля крамницi «Металевi вироби Генка», на клаптi газону бiля «бiлого дому» – груди випнув, руки в боки, щось типу «хо-хо-хо». Отакий я чувак. Я тут: у продуктовому магазинi, на поштi, з неодмiнними «привiт», «бувай» i «добре-добре». Але насправдi говорять не так. А ось як: – Ербод, ербод, – вiтаеться аптекарка. – Ербод, – вiдповiдаю. – Ив а? – Індогоьс ив кя? – Мм, – каже вона, розпаковуючи мiй лосьйон для волосся. Виходжу, задкуючи, торкаючись капелюха. Вимовляю слова мляво, як i все iнше роблю. Щиро кажучи, не вiдразу второпав, що жалюгiдне цвiрiнькання, яке долинае зусiбiч, – людська говiрка. Гай-гай, навiть горобцi та жайворонки звучать пристойнiше. З цiкавостi перекладаю цi людськi трелi. Призвичаiвся швидко. Опанував цю мову так, що можу говорити нею увi снi. Зрештою, е ще одна мова, друга мова у Тода в головi. Інодi й сни у нас цiею мовою. І ось ми рушаемо в класному капелюсi й стильних черевиках, iз «Газетт» пiд пахвою повз коротенькi пiд’iзднi дорiжки (ЗАСЕЛЕНО ЩІЛЬНО) i поштовi скриньки (Веллс, Коен, Резiка, Мелiгру, Клодзiнскi, Шерiнг-Кальбаум i невiдь-хто ще), тиху амбiтнiсть домоволодiнь («Поважайте права господаря»), напакованi дiтьми автобуси з жовтим знаком «ОБЕРЕЖНО – ДІТИ» i чорний силует квапливого хлопчиська зi шкiльним ранцем без ручки. (Певна рiч, вiн не дивиться, куди йде. Бiжить та й годi. Обличчя, очi дивляться вниз. На машини не звертае уваги – усi сили вiддае руховi.) Коли повз мене в мiнiмаркетi пробiгають такi дiти, я дружньо куйовджу iм волосся. Тод Френдлi. Менi не доступнi його думки, але зрозумiлi його емоцii. Я – крокодил у рiчцi, що повниться його чуттями. А знаете що? Кожен погляд, кожна пара очей, що, оцiнюючи, примружуеться, щось у ньому будить, i я вiдчуваю напад страху i сорому. Це те, до чого я йду? А страх Тода, коли я спиняюсь i аналiзую його, справдi жахае. Вiн нез’ясовний. Якось пов’язаний iз його калiцтвом. Хто мiг це вчинити? Як йому уникнути цього? Дивись-но. Ми молодiемо. Молодiемо. Почуваемось на силi. Навiть ростемо. Якось я не зовсiм упiзнаю наш свiт. Усе нiби знайоме, але непевне. Ненадiйне. Це свiт помилок, дiаметрально протилежних помилок. Усi люди теж молодiють, але iх це не цiкавить, як i Тода. Вони не вважають це нелогiчним i дещо огидним, на вiдмiну вiд мене. Я безсилий i не можу нi на що вплинути. Я не можу вважатися винятком. А в iнших людей теж усерединi хтось сидить – пасажир або паразит, як я? Щасливцi. Закладаюся, вони й сни бачать не такi, як ми. Постать у бiлому халатi й чорних чоботах. За нею – заметiль i сльота, як буря людських душ. Щодня, покiнчивши з «Газетт», ми з Тодом вiдносимо ii до кiоску. Я стежу за датами. Змiнюються вони так. Слiдом за 2 жовтня йде 1 жовтня. Пiсля 1 жовтня – 30 вересня. Як це розумiти?.. Кажуть, у божевiльних у головi або кiно, або театральний кiн: там вони порядкують, лаштунки ставлять i живуть. Але Тод цiлком здоровий i не один у своему свiтi. Тiльки менi здаеться, що фiльм прокручуеться у зворотний бiк. Я – не простачисько. Наприклад, виявляеться, я володiю певним обсягом абстрактноi iнформацii, загальних вiдомостей, якщо хочете. E = mc . Швидкiсть свiтла – 186 000 миль на секунду. А це чимало. Усесвiт скiнченний, але безмежний. Знаю планети: Меркурiй, Венера, Земля, Марс, Юпiтер, Сатурн, Уран, Нептун, Плутон – бiдний Плутон, температура нижча вiд нуля, нижча за норму, увесь iз льоду й каменю, розташований далеко вiд тепла i свiтла. Життя – не з медом. Вiн хитаеться i крутиться. Трохи виграете – трохи програете. Так на так виходить. Як дбаеш, так i маеш. 1066, 1789, 1945. У мене чудовий словниковий запас (монада, ретрактильний, некрополь, палiндром, антидизистеблiшментаризм), i я бездоганно знаю правила граматики. Знаю, де ставити кому в реченнi «Будь ласка поважайте права власника». (І на плакатi на Шостому шосе у рекламi «Скринька мiцних напоiв Роджера» не зрозумiло, чи скринька належить Роджеру, чи мiцнi напоi.) За винятком слiв, що означають рухи або процеси, якi менi завжди хочеться взяти в лапки («давати», «падати», «iсти», «випорожнюватися»), мова завжди зрозумiлiша за мовлення. А ось iще один анекдот: «Вона телефонуе й каже: “Іди сюди, вдома нiкого”. Я приходжу, i що ж ви думаете? Вдома нiкого нема». Марс – бог вiйни у римлян. Нарцис закохався у власне вiдображення – усiм серцем. Якщо колись будете укладати угоду з дияволом i вiн захоче щось узяти у вас навзамiн, не давайте йому свое дзеркало. Тiльки не дзеркало, бо воно – ваше вiдображення, ваш двiйник, таемний спiввласник. Про диявола слiд правдиво сказати, що вiн дiе з власноi iнiцiативи, а не виконуе чиiсь накази. Тода Френдлi не можна звинуватити в любовi до свого вiдображення. Навпаки, вiн його не терпить. Чепуриться навпомацки: вiддае перевагу електробритвi, а стрижеться жахливими кухонними ножицями. Тому я не знаю, який у нього вигляд. Вдома, зрозумiло, е кiлька дзеркал, але вiн нiколи в них не дивиться i не звертае на них уваги. Інодi щось менi блимне у темнiй вiтринi крамницi або щось криве вiддзеркалиться на кранi чи ножi. Слiд сказати, що цiкавiсть моя вельми послаблюеться хвилюванням. Його тiло зовсiм не надихае: шкiра на тильному боцi долонь укрита плямами, плоть абияк налiпилася на торс i пахне курятиною та м’ятою, а ще – неоковирнi ступнi. Ми зустрiчаемо на проспектах Веллпорта чемних лiтнiх американцiв – барилькуватих дiдiв i смугастих морських вовкiв у всiй красi. А Тод мае кепський вигляд. На своi роки. Якийсь розбитий, зiгнутий, боязкий i присоромлений. А обличчя? Колись уночi, мiж двома поганими снами, вiн додибав до темноi ванноi та схилився над раковиною, почуваючись загубленим, знеособленим, – стояв i намагався втiшитись чи заспокоiтись пiд струменем води. Тод застогнав, випростався перед темним дзеркалом i потягнувся до вимикача. «Зараз буде гаплик», – подумав я. Це мае статися зi швидкiстю свiтла. Тримайтесь. Ось… Я припускав, що зовнiшнiсть у мене лайнова, але ж це достоту смiшно. Боже. Ми справдi схожi на лайно. Точнiше – на коров’ячий кiзяк. Йой. Там хтось живий е? Так, помалу виокремилась Тодова голова. Вуха схожi на великi гiтари, рiдке волосся, як бiле хробаччя, вкривае апельсинову кiрку черепа. Ще й масне. Я так i думав: щоранку вiн зiшкрiбае той жир до баночки i десь раз на пару мiсяцiв здае до аптеки за три долари сорок п’ять центiв. Так само чинить з дрiбним пiском iз солодкавим запахом зi свого марного тiла… Тепер обличчя: серед руiн i решток, якi нi про що не говорять, е завиток виразностi навколо очей – суворий, таемничий, непрощенно блазнiвський i сповнений страху. Тод вимкнув свiтло. Повернувся до лiжка i поганих снiв. У його простирадл бiлий запах страху. Я вимушений нюхати те, що нюхае вiн: дитячу присипку, запах нiгтiв, перш нiж вогонь випльовуе iх у мисочку, а звiдтам у муках вони прилаштовуються до тремтливих пучок. Хiба це я? Чи просто дивний перебiг подiй? Примiром, усе життя, усе життезабезпечення i значення всього (плюс грубi грошi) походять з одного господарського пристосування – ручки унiтаза. Наприкiнцi дня, перед кавою, я заходжу. А вiн уже е, цей принизливий теплий запах. Я спускаю штани i торкаю чарiвний важiль. Раптом з’являеться все це, iз туалетним папером, який я використовую й охайно знову намотую на рулон. Потiм пiдтягую штани i чекаю, доки вщухне бiль. Бiль, iмовiрно, вiд цiеi процедури, вiд усiеi моеi залежностi. Нiчого дивного, що ми при цьому плачемо. Зиркаю на чисту воду в унiтазi. Не знаю, але менi таке iснування здаеться пеклом. А потiм двi фiлiжанки кави без кофеiну – i на боковеньку. Споживання iжi теж не тiшить. Спершу я складаю чистi тарiлки до посудомийницi, котра, на мiй погляд, працюе добре, як i решта помiчних кухонних приладiв, доки не з’явиться якийсь опецьок у комбiнезонi й не зiпсуе все своiми iнструментами. Але поки все гаразд: беремо брудну тарiлку, кладемо на неi смiття зi смiтника i сiдаемо чекати. Деякi недоiдки напихаються знов менi до рота, i пiсля майстерного розминання язиком i зубами я повертаю все на тарiлку для додаткового рихтування ножем, виделкою, ложкою з метою створення скульптурноi композицii. Це, зрештою, дае терапевтичний ефект, якщо ви не споживаете суп абощо, бо то буде справжне покарання. Вiдтак вiдбуваеться морочливе охолодження, перебирання, складання та повернення цих харчiв до мiнiмаркету, де мене, виходить, швидко й щедро винагороджують за працю. Тодi з вiзком або кошиком я плентаюся проходами i повертаю консерви та пакети на належнi мiсця. А ще мене серйозно розчаровуе в життi читання. Щовечора я вибираюся з лiжка, щоб почати день – з чого? Не з книги. І навiть не з «Газетт». Нi. З двох-трьох годин за читанням брехливоi бульварноi газетки. Я починаю з кiнця колонки на шпальтi й поволi пiдiймаюся вгору до самiсiнького початку, де кожен матерiал повчально пiдсумовуеться великим кеглем. ЧОЛОВІК НАРОДИВ СОБАКУ. МОЛОДЕНЬКУ АКТОРКУ ЗГВАЛТУВАВ ПТЕРОДАКТИЛЬ. Грета Гарбо, читаю я, в наступному життi народилася кiшкою. Щось химерне про близнюкiв. Незабаром вища нордична раса спуститься з крижаних космiчних хмар i правитиме свiтом тисячу рокiв. Ця всячина – про Атлантиду. Здаеться нормальним, що мое чтиво менi доправляють смiттярi. Я затягую до себе смiттевi мiшки… а з величезних щелеп смiттевозiв вiдгонить промисловим насильством. І ось я сиджу, булькаю в склянку i просякаю цим дегенеративним непотребом. Нема на це ради. Усе вирiшуе Тод. Що вiдбуваеться?.. У свiтi тобто? І про це я нiчого не знаю. За винятком тих моментiв, коли Тод вiдволiкаеться вiд кросворду для спритникiв у «Газетт». Здебiльшого я поiдаю очима всячину, як-от: «Антонiм до “малий” (7 лiтер)» або «Не брудний (6 лiтер)». У вiтальнi е книжкова шафа. За запорошеним склом видно запорошенi корiнцi, якi стоять напоготовi. Але ж нi. Натомiсть: КОХАННЯ НА ПЛУТОНІ. МАВПА КАЖЕ: Я – ЖА ЖА ГАБОР. СІАМСЬКІ П’ЯТІРНІ! З плином рокiв додаеться ще дещо. Гадаю, доба Рейгана чудово вплинула на моральний стан Тода. Я у прекраснiй фiзичнiй формi. Кiсточки, колiна, спина i шия вже не болять постiйно. До потрiбного мiсця, наприклад до протилежного кутка кiмнати, я дiстаюсь тепер набагато швидше. Ви й оком не змигнете, а я вже там. У мене шляхетна постава. Цiпок я давно продав. Ми з Тодом так пречудово почуваемося, що вступили до клубу i займаемося тенiсом. Може, передчасно. Бо принаймнi спершу в нас клята спина болiла. Вважаю, тенiс – досить тупа гра: пухнастий м’ячик вiдбиваеться вiд звичайноi або дротовоi сiтки бiля краю корту, i ми вчотирьох гатимо по ньому, поки не виграе – на мiй погляд, цiлком очiкувано – подавач. А поки що ми радо стрибаемо i вiддихуемося. Перекидаемося жартами з приводу наших грижових бандажiв i налокiтникiв. «Пап», – кажуть ракетки. Тод популярний, i хлопцi тут його люблять. Не знаю, як Тод до них ставиться, тiльки його залози кажуть менi, що вiн обiйшовся б i без особливоi уваги, i навiть узагалi без неi. Здебiльшого ми сидимо в клубi й граемо в карти. Там я можу побачити по настiнному телевiзору президента. Авжеж, лiтнi люди, старизна з плямами на шкiрi й фруктовим соком, кайфують iз того президента: як вiн похмурнiе, його обмовки, класне волосся. Тоду в клубi подобаеться, але е тут людина, якоi вiн боiться i яку ненавидить. Цю людину звуть Арт – черговий горилоподiбний дiдусь, який може вбити, плескаючи по спинi, i мае зичний голос, що наштовхуе на думки про вторгнення i панування. Уперше навiть я перелякався. Арт доступився нашого столика, дав Тоду потиличника, трохи не скрутивши йому в’язи, i вимовив неймовiрно голосно: – Ти очима iх з’iдаеш. – Справдi? І що ж? – перепитав Тод. Той нагнувся ближче: – Тут е такi, що клюнуть на це, Френдлi, але ж я знаю, що тобi треба. – О, то все перебiльшення. – Досi на них полюеш? – прокричав Арт i покотив далi. Щоразу, коли ми намагаемося непомiтно проскочити повз столик Арта, настае пауза, а за нею – шепiт на всю кiмнату: «У Тода Френдлi дупа бiльша за сидiння на унiтазi». Тоду це не подобаеться. Саме це йому не подобаеться. Проте цими днями в мiнiмаркетi погляд Тода прилипае до тiл мiсцевих фройляйн, якi тягнуть своi вiзки. Щиколотки, стегна, заглибинка бiля ключиць, волосся… До того ж з’ясувалося, що у Тода е чорна скринька зi свiтлинами жiнок. Веселi старi шльондри у вечiркових сукнях i штанних костюмах бежевого кольору. Перев’язанi стрiчечками листи, медальйони, символи кохання. Глибше у скриньцi, де Тод нечасто порпаеться, жiнки стають приемно молодшими i виставляються у шортах i купальниках. Якщо все це означае те, що я думаю, то i в мене нетерплячка. Менi терпець уриваеться. Не знаю, чи варто сказати, що товариство Тода мене втомлюе. Ми повсякчас разом. Але така самотнiсть йому шкодить. Вiн у повнiй iзоляцii. Бо про мою присутнiсть вiн не знае. У нас постiйно з’являються новi звички. Може, й поганi, бо самотнiсть усе-таки. Тод грiшить наодинцi… Вiн приохотився до алкоголю й тютюну. Його день розпочинаеться з цих грiхiв: скляночка червоного вина, сигара в задумi – хiба це не шкодить? І ще одне. Без особливого захвату i без особливого успiху, наскiльки я розумiю, ми почали займатися сексом самi з собою. Це вiдбуваеться, якщо вдаеться, вiдразу пiсля прокидання. Потiм ми насилу зводимось на рiвнi ноги, пiдбираемо з пiдлоги одяг, сiдаемо i булькаемо в склянку, задумливо пихкаемо сигарою i лу?паемо очима на бульварну пресу з огидними дурницями. Не можу второпати (а не завадило б), чи Тод добрий. Або наскiльки недобрий. На вулицi вiн забирае в дiтей iграшки. Щира правда. Дитина стоiть собi бiля метушливоi матусi або здоровеги-татка. Пiдходить Тод. Усмiхнена дитина простягае йому iграшку, пискляве каченя абощо. Тод бере. І задкуе назад, мерзотно вишкiрившись при цьому, як лайноiд. Обличчя дитини стае безвиразним, замкнутим. Бiльш нема нi усмiшки, нi iграшки: Тод забрав i те, й iнше. Потiм вiн несе iграшку до крамницi здавати. Заради чого? Заради кiлькох баксiв. Можна вiрити такiй людинi? Вiн ладен одiбрати цукерку в немовляти, якщо за неi дадуть п’ятдесят центiв. Тод ходить до церкви. У недiлю вiн чимчикуе туди в капелюсi, з краваткою i в темному одязi. Дорогою до храму у вiруючих пробачливий погляд, i, схоже, Тоду така громадська пiдтримка потрiбна. Ми сiдаемо рядами i вклоняемося трупу. Але менi зрозумiло, нащо туди ходить Тод. Господи, вiн такий безсоромний! Вiн зi скарбнички бере купюру побiльше. Для мене це дивно. Я знаю, що живу на невблаганнiй чарiвнiй планетi, яка проливае i вiддае дощi або навiть батожить ними, через що на небеснiй твердi золотом спалахують громовицi зi швидкiстю 186 000 миль за секунду, а одним порухом тектонiчних плит вона може за пiв години спорудити мiсто. Творiння… Легко i швидко. Звiсно, ще iснуе Всесвiт. Але я не зношу зiрок, хоча й знаю, що вони там, i навiть бачу iх, бо Тод уночi дивиться вгору, як усi, буркоче i показуе пальцем. Великий Вiз, Сирiус, Гончаки. Для мене зiрки – як шпильки i голки, як маршрут кошмару. Не сполучайте точки. Лише одну зiрку я можу споглядати без болю. Та й та – планета. Їi називають вечiрньою зорею, уранiшньою зорею. Вразлива Венера. Я знаю, що в Тодовiй чорнiй скриньцi – любовнi листи. Кажу собi набратися терпцю. Тим часом я iнодi складаю, якось запечатую i вiдправляю листи, яких не писав. Тод створюе iх за допомогою вогню. На отих гратках у камiнi. Потiм ми виходимо з дому й кидаемо iх до нашоi поштовоi скриньки з написом «Т. Т. ФРЕНДЛІ». Цi листи адресованi менi, нам. Наразi у нас лише один кореспондент. Якийсь хлопець iз Нью-Йорка. Завжди один i той самий пiдпис унизу сторiнки. Та й лист завжди один i той самий. Вiн пише: «Любий Тоде Френдлi! Сподiваюся, ви почуваетеся добре. Погода тут i далi помiрна. З найкращими побажаннями. Щиро ваш…» Такi листи приходять раз на рiк, приблизно на зламi рокiв. Дуже швидко я розiбрався, що вони одноманiтнi та невиразнi. Але в Тода iншi вiдчуття. Багато ночей напередоднi одержання листа його фiзiологiя свiдчить то про страх, то про ганебне полегшення. А ще менi подобаеться дивитися на мiсяць. У цей перiод вiн особливо боязкий i слабовiльний, як вигнана й принижена душа Землi. 2 Жорстоким стань, щоб бути добрим Подii вiдбувались одна за одною. Нова домiвка. Кар’ера. Користування автiвкою. І любовне життя. З головою поринув у цi справи, i для себе часу не лишалося. Переiзд був операцiею, симетричною до досконалостi, елегантною i незамутненою. Прийшли здорованi й повантажили все мое майно у свiй пiкап. Я поiхав з ними в кузовi (ми весь час жартували) на нове мiсце. До мiста. По Шостому шосе, на пiвдень вiд рiчки, над залiзничними колiями, поза складами з iхнiми iржавими корсетами, артритними пiдв’язками, пiдпорами для хребта. Новi володiння виявилися меншими за попереднi: терасований будинок – двi кiмнати вгорi, двi внизу – i маленький заднiй двiр. Менi тут до душi, бо, гадаю, i люди тут рiзнi, i присутнiй милий американський плюралiзм. Але Тод не знае, на яку стати. Нi в сих нi в тих. Я ж бачу. Наприклад, у день переiзду, коли чолов’яги ще снували з ящиками й коробками, Тод шмигонув у садок, який плекав багато рокiв. Вiн укляк, носом удихнув на повнi груди… Там було по-своему розкiшно. Суху траву вкрила нiби роса, але не затрималась i злетiла вгору, бо щось билось у грудях i спонукувало ii до лету. Росяна волога нiжно бринiла на наших щоках, доки, моргаючи, нашi очi не увiбрали ii. Така туга… Чому це? Я тодi вирiшив, що вiн плакав за садком, у який вклав стiльки працi. Садок здавався раем, коли ми починали, але за кiлька рокiв… та нехай менi всячина за такi слова. Вирiшував не я. Я взагалi нiчого не вирiшую. Тож сльози Тода були слiзьми покути, слiзьми каяття. За все зроблене. Погляньте-но. Кошмар в’янення i мiлдью, грибок i чорна плямистiсть. Вiн поволi висушив i поламав усi тюльпани й троянди, а тодi запечатав iхнi ексгумованi трупи в паперовий пакет i вiднiс до крамницi продавати. Бур’яни та кропиву повстромляв у землю, i земля прийняла в себе це неподобство, чiпко хапаючи його. Такi плоди ретельного вандалiзму Тода. Його товаришi – попелюха, бiлокрилка, пильщики. І гедзi. Вiн наче притягуе iх до свого обличчя, поплескуючи зап’ястком. Могутнi гедзi вiдлiтають i повертаються, сiдають i злостиво потирають своi лапки в передчуттi. Руйнувати важко. Руйнування вiдбуваеться поволi. А от творення, як я вже казав, проблем не викликае. Як у випадку з автiвкою. Ледве облаштувавшись на новому мiсцi, ми подалися до гаражика або кладовища автiвок кiлькома кварталами пiвденнiше. Такi «заклади» я називаю дiрами-в-стiнi. Але стiни нема, щоб виколупати в нiй дiру. Усi будiвлi в цьому районi неначе на колiнах стоять. Така халепа iз сучасними мiстами. Працювати в такому мiстi ви, може, й схочете. Але жити – нi на здорову голову. Сенс, значення i наповнення – усе в центрi, у зубчастих стовпах хмарочосiв. Так от, автiвка, здавалося, нiвроку. Автiвка та й годi. Але Тод дивився на неi з почуттям, з тупою хiттю – як би це сказати – любощiв, що перервалися. Незабаром до нього вийшов гаражний працiвник, витираючи масними пальцями промащену ганчiрку. І раптом Тод дае йому вiсiмсот баксiв. Чоловiк рахуе грошi, i вони трiшки сперечаються: Тод каже дев’ятсот, а чоловiк – сiмсот, потiм чоловiк почав просити шiстсот, а Тод пiдняв до тисячi, i так далi. Залишившись бiля автiвки на самотi, Тод провiв пальцями по кузову. Що вiн шукав? Шрами. Травма… Пригадую, того ранку Тод не мав настрою. Удень був на похоронах чи просто випадково побачив процесiю, але намагався на цвинтарi триматися вiддалiк, де могили стояли ще не викопанi. Вiн перехрестився i подався геть. Ми вертались автобусом, а вiн iде нескiнченно довго, i в ньому повно п’яниць i верескливих дiтей… Автiвки – це клас. Автiвки. Щодня ми навiдувалися до гаража, i з кожним днем наша машина мала жалюгiднiший вигляд. Вiсiмсот доларiв? І видно було, як бiля неi порались замурзанi мавпи з молотками i мутровими ключами, перетворюючи ii на достеменний металобрухт. Чи варто говорити, що коли ми пiшли ii забирати (в iншому мiсцi – у центрi), автiвка була схожа на судно. Ми теж були не в кращiй формi. Транзакцii передувала вкрай неприемна пригода. Шпиталь. Саме так. Прийом у травмпунктi. Ми йшли туди по-своему (бо Тод знае це мiстечко задом наперед) i, дяка боговi, пробули там недовго. Робити треба те, що треба: знiмаете сорочку, вас простукують i колють, але голову ви не пiднiмаете, бо не хочете знати, що вони там виробляють. Не ви тут командуете. Вас це не стосуеться. Зрештою санiтари повезли мене в центр мiста, де все сталося. Там стояла моя машина, нiби скажений старий кабан у шалi: рило та iкла розбитi, аж пара йде. І сам я не дуже добре почувався, коли полiцай допомагав запхати мене на водiйське сидiння i намагався зачинити деформованi дверцята. Вiдтак я собi сiв, i нехай Тод усе вирiшуе. Рiзнi люди навколо видивлялися на нас, а Тод як дурень уп’явся в них очима. Але потiм опанував себе. Щосили натиснув на гальма, й автiвка зайшлася в судомах вiд обертання, мов дзига, й реготу. Одним майстерним вивертом вiн бортанув зiгнутий гiдрант на хiднику, i ми гайнули геть – назад вулицею за висхiдними номерами. Іншi автомобiлi вищали, заповнюючи вакуум нашого несподiваного пробудження. Через кiлька хвилин – перший випадок з нашого любовного життя. Просто такий собi збiг. Ми приiхали додому, Тод натиснув до краю на газ, i машина наче прикипiла до мiсця. Вiн не зупинився помилуватися нею (автiвка була як нова на вигляд: клас!), а поспiшив до будинку, важко дихаючи, скинув пальто – i притьмом до телефона. Я намагався зосередитися. Гадаю, вловив майже все. Розмова поточилася так: – Прощавай, Тоде. – Стривай. Не роби нiчого. – Кому воно треба? Усе однаково лайно. – Айрiн, – сказав вiн. – Авжеж, Тоде, зроблю, я тепер страшна стара карга. Як це сталося? – Ти не зробиш цього. – Нi. Я накладу на себе руки. – Ти не зробиш цього. – Я потелефоную до «Нью-Йорк Таймз». – Айрiн! – запалився вiн. І тiло жаром пойняло. – Я знаю, що ти змiнив iм’я. Як тобi таке? Я знаю, що ти втiкач. – Ти нiчого не знаеш. – Я збираюся доповiсти про тебе. – Справдi? – Ти вночi проговорився. Увi снi. – Айрiн. – Я знаю твою таемницю. – Що? – Я хочу, щоб ти знав. – Айрiн, ти пiд чаркою. – Шматок лайна. – Слухаю, – знуджено вiдгукнувся Тод i закiнчив розмову. Поклав трубку й прислухався до настирливого дзвiнка. Потiм – тиша. Його емоцiйний стан невиразний… Ну, то воно й на краще. Я хотiв, аби Тод пiшов i дiстав ту чорну скриньку, щоб я як слiд придивився до Айрiн. Та ба. А нагода гарна. Може, з коханням буде як iз водiнням. «Був кiнь, та з’iздився?» – пiдсумував механiк у промащеному робочому комбiнезонi. Те саме сказав санiтар у бiлому хрусткому халатi в шпиталi. Але вони помилилися. Навпаки, наша iзда лише починалася. Гадаю, Тод сумуе за старим будинком у Веллпортi, бо бiльшiсть наших поiздок там i завершуеться. Ключ вiн зберiг. Ми заходимо до будинку i ходимо по кiмнатах. Будинок стоiть порожнем. Тод усе вимiрюе. І робить це з любов’ю. Нещодавно ми почали оглядати ще й iншу власнiсть у районi Веллпорта. Але, на вiдмiну вiд нашоi домiвки, там нема чого навiть мiряти. Тод повiльно повертаеться на Шосте шосе. Ми почали знаходити серед смiття любовнi листи вiд Айрiн. Тод, вiдхиливши голову вбiк, переглядае iх i ховае до якоiсь шухляди. Може, з коханням буде як iз водiнням. Коли люди пересуваються – подорожують, – вони озираються на те мiсце, звiдки приiхали, а не на те, куди прямують. Хiба не так вони чинять геть у всьому? Тодi з коханням буде як iз водiнням, хоча наразi особливого глузду в цьому нема. Наприклад, у вас п’ять передач заднього ходу i тiльки одна – переднього, що також позначена як «заднiй хiд». Коли ми iдемо, то дивимося не туди, куди прямуемо, а туди, звiдки рухаемося. Природно, трапляються ДТП, але назагал система працюе. Симфонiя довiри струмуе i плине уповнi через усе мiсто. Моя кар’ера… Не хочу ii обговорювати. Ви самi не хочете про неi слухати. Якось увечерi я пiдвiвся з лiжка i поiхав – дуже невпевнено – до якогось офiсу. Потiм була вечiрка з усiма моiми новими колегами. О шостiй я пiшов до примiщення зi своiм iм’ям на двернiй табличцi, надiв бiлий халат i почав працювати. Ким? Лiкарем! Життя прискорюеться, i я кручуся серед мiстян, у мiському довкiллi, серед мiського металу й цементу, у жорстокiй взаемодii, з великим скреготом i поганим зчепленням у коробцi передач. Мiсто – а е ж i бiльшi мiста (Нью-Йорк, наприклад, де, як я довiдуюсь, i далi помiрна погода) – усiляко впливае на мiстян. І найдужче, либонь, на тих, кому не слiд жити в мiстi. Не тепер. Вони не тi люди, не в тому мiсцi й не в той час. Айрiн не слiд жити в мiстi. Натомiсть Тод тут як удома, до певноi мiри. Вiн припинив iздити до Веллпорта, хоча й тужить за нашим перебуванням там, знесиленiстю, такою безпечною i безпристрасною, за часом, коли вiн носив одяг пасивноi старостi. Лiтнi люди не жорстокi, зовсiм нi. Ми ж не шукаемо жорстокостi у старих i дурних. У жорстокостi яскравi очi й рожевий язичок. Це бiльше, нiж мiсто. Це мiсто в мiстi. І попри свiй новий професiйний статус, Тод живе серед бiдноти. Внизу, втаемничено – як цi умови проявляються? Боже, як мiста дiйшли до такого? Можна тiльки уявити потворнi пологи ймовiрноi загибелi (через столiття пiсля мене) i творення натомiсть радiсноi землi – зеленоi, обiтованоi. Але я страшенно радий, що не був присутнiм при появi мiста. Воно, либонь, просто проскочило в мое життя. Воно увiйшло в мое життя з уторованоi тишi, з пилу й вологи. Колеги по роботi оселилися, передбачувано i зрозумiло, на Горi або у схiдному передмiстi, ближче до океану. Але Тод Френдлi, напевно, вiдчувае потребу в такому мiстi, де його нiколи не виокремлять серед iнших. Тепер щодо кар’ери. Якось уночi, приблизно мiсяць тому, Тод прокинувся в незвичному розпачi, напiводягнений, а довкола все нестерпно крутилося, нiби спальня крiпилася до розкручуваного кабестана в кишках, де стогне його таемниця. Я подумав: «Нiчого дивного, що менi було вчора так зле». Попереднi днi завжди жахливi, коли Тод береться до чаю. Потiм вiн пiдвiвся i зробив щось… «значне», скромно кажучи. Ми пiшли до вiтальнi, схопили латунний годинник, який завжди прикрашав полицю над камiном (якi в нього сильнi руки!), i з люттю загорнули його в яскравий пакувальний папiр, який знайшовся у смiттi. Тод мить стояв, дивлячись на циферблат, потiм, iз хворобливою посмiшкою, у дзеркало. Кiмната досi крутилася довкола нас. Проти годинниковоi стрiлки. Ми рушили автiвкою на прийом до ЦМО, тобто до Центру медичного обслуговування на Шостому шосе. Тод мимохiдь вивантажив годинник медсестрi, крихiтцi Морiн. Вона була трохи збуджена, проте виголосила гарну промову. Їi обличчя мене вельми хвилювало – миле личко, веснянкувате, пiдступно нордичне, з великими або занадто випнутими вустами, що мали виражати лише безвiлля. Безвiлля – водночас i надiйна, i безнадiйна. Звiсно, не вдаватиму, буцiм фах лiкаря став для мене повною несподiванкою. Вiднедавна вузький наш будиночок наповнився медичними речами, лiкарським спорядженням. Книжки з анатомii, врятованi з багаття на задньому дворi. Блоки рецептурних бланкiв. Пластмасовий череп. Якось Тод витягнув зi смiттезбiрника сертифiкат у рамцi й повiсив його на цвяшок на дверях туалету. Кiлька хвилин вiн зацiкавлено розглядав вишуканий напис. Певна рiч, щоразу, коли таке трапляеться, я отримую справжне задоволення, бо слова щось означають, хоча Тод i читае iх навспак. Я засвiдчую пiд присягою перед лiкарями Аполлоном, Асклепiем, Панацеею, беручи у свiдки всiх богiв та богинь, i вiдповiдно до моiх здiбностей та мого розумiння даю таку клятву… Зберiгати непорочнiсть способу свого життя i власноi лiкарськоi майстерностi. До якого дому я б не прийшов – я зайду до нього лише задля блага хворого i утримаюсь вiд навмисного поранення чи неправильного лiкування[1 - Це перекручений текст Клятви Гiппократа. (Тут i далi прим. перекл., якщо не зазначено iнше.)]. Тод пореготав iз цього приводу. Окрiм iншого, з комори виринув характерний чорний портфель. Усерединi – свiт болю. Стадiончик болю з темрявою на днi. Айрiн тепер телефонуе Тоду регулярно. Гадаю, добре, що ми маемо пiзнати один одного, – це перше. Вона спокiйна i (зазвичай) твереза: Тод трактуе цi дзвiнки як один зi своiх багатьох обов’язкiв, сприймае iх iз покорою, зi склянкою вiскi, пихкаючи сигарою. Айрiн каже, що iй сумно. Їй самотньо. Каже, що дедалi менше звинувачуе Тода у своему нещастi. Каже, знае, що вiн негiдник, i не може зрозумiти, чому його кохае… Я теж. Але кохання – дивна рiч. Кохання – дивина. Часом вона думае – цiлком спокiйно – про самогубство. Тод застерiгае, що грiх таке казати. Особисто я вважаю, що самогубство можна вiдкинути як порожню загрозу. Я думав про це. Самогубство, звiсно, не вибiр. Не у цьому свiтi. Якщо вже ви тут, якщо ви на борту, зiйти не вдасться. Не можна просто вийти. Вона стримано плаче. Тод стоiть на своему. Вона перепрошуе. Вiн перепрошуе. Так це вiдбуваеться. Сподiваюся, зрештою вони пiдуть на мирову. Я цiлком стоiчно витримую лiкарську практику. У мене заперечень нема. Я тут не командую. Моi штани не самi в домi. Тож, гадаю, стоiцизм – моя едина надiя. Ми з Тодом, схоже, робимо все до ладу, i нiхто досi не скаржився. І поки що нас не силують братися до тих жахливих справ, якими тут переймаються, – ви просто не повiрите, що тут iнодi витiвають… Дивно, але Тода тут добре знають i постiйно беруть на кпини за його перебiрливiсть. Я кажу «дивно», бо знаю, що Тод неперебiрливий. Це я перебiрливий. Я принципово перебiрливий. Вiн цiлком може iз цим марудитись. Вiн позбавлений страху, далекий вiд поденщини тут – нiчнi чергування, запах змiненоi людськоi плотi. Тод усе витримуе, а для мене це тортури. Восьмигодинна робота викликае в мене напад панiки. Уявiть-но, як я скручуюсь усерединi, задихаюсь i силкуюся вiдвести погляд… Я порушую важке питання – проблему насильства. Розумом я готовий визнати, що насильство корисне, насильство – це добре. Але внутрiшньо я не можу погодитися з цiею гидотою. Розумiю, що я завжди був таким, ще у Веллпортi. Дитяче задихане скиглiння, погамоване суворим батькiвським ляпасом, мертва мурашка, оживлена тиском недбалих пiдборiв перехожого, поранений палець, вилiкуваний i загоений лезом ножа, – я вiд такого завжди здригався i вiдвертався. Але тiло, в якому я живу i пересуваюся, тiло Тода, не вiдчувае нiчого. Ми нiби спецiалiзуемося в таких галузях: паперова робота, геронтологiя, розлади центральноi нервовоi системи i так зване забалакування. Сиджу я собi в бiлому халатi, з неврологiчним молоточком, камертонами, лiхтариком, шпателями для язика, шпильками, голками. Моi пацiенти навiть старшi за мене. Слiд сказати, що зазвичай вони входять до кабiнету з радiсним виглядом. Вони повертаються, сiдають i бадьоро кивають. «Гаразд», – каже Тод. Старенький йому: «Дякую, лiкарю», – i подае свiй рецепт. Тод бере папiрець i виконуе трюк iз ручкою та стосиком рецептурних бланкiв. – Я вам дещо випишу, – каже Тод, широко жестикулюючи. – І вам покращае. Але ж я знаю, що то брехня: насправдi Тод збираеться – нахабно, вiдразливо, ледве знайомiй людинi – збираеться засунути палець у дупу. – Радше страх, – каже пацiент, розстiбаючи пасок. – Як на мене, ви маете гарний вигляд, – каже Тод, – для свого вiку. Вiдчуваете депресiю? Поробивши все на канапi (нам обом гидко: стогiн висить у повiтрi), Тод береться до решти, як-от мацае соннi артерii на шиi й скроневi перед вухами. Потiм на зап’ястках. Потiм прикладае наконечник стетоскопа до нижньоi частини чола – над надбрiвними дугами. – Заплющте очi, – каже Тод пацiентовi, який, ясна рiч, одразу ж iх розплющуе. – Вiзьмiть мене за руку. Пiдiймiть лiву руку. Добре. Розслабтеся трiшки. Потiм починаеться приблизно така заспокiйлива балачка. Тод: – Через це може зчинитися панiка. Пацiент: – Закричу: «Пожежа!» Тод: – Що ви зробите, якщо прийдете до театру й помiтите дим i полум’я? Пацiент: – Сер? Тод робить паузу. – Це ненормальна вiдповiдь. Нормальна вiдповiдь така: «Бездоганних людей не бувае, тому не судiть iнших». – Вони поб’ють скло, – вимовляе, спохмурнiвши, пацiент. – Чому кажуть: «Людям у скляному будинку не варто кидатися камiнням»? – Гм. Сiмдесят шiсть. Вiсiмдесят шiсть. – Скiльки буде дев’яносто три мiнус сiм? – 1914–1918. – Коли вiдбулася Перша свiтова вiйна? – Гаразд, – каже пацiент i випростуеться. – Зараз я поставлю вам кiлька запитань. – Нi. – Спите добре? Є проблеми з травленням? – У сiчнi менi буде вiсiмдесят один. – А вам… скiльки? – Погано почуваюся. – На що ж ви скаржитеся? Отак. Звiсно, коли йдуть, вони на вигляд не вельми бадьорi. Вони задкують вiд мене, витрiщивши очi. І зникають. Затримуються лише для того, щоб спроквола тихенько постукати у дверi. Принаймнi можу сказати, що я не заподiюю цим стареньким справжньоi або тривалоi шкоди. На вiдмiну вiд майже всiх iнших пацiентiв у медичному центрi, вони йдуть звiдси не у гiршому станi, нiж приходять. Соцiальний статус лiкарiв, звичайно, вельми високий. Перед вами запобiгають, якщо ви лiкар у бiлому халатi з чорним портфелем. Краще за все це виходить у матерiв: вони усiм своiм виглядом визнають вашу владу над iхнiми дiтьми. Як лiкар, ви можете не перейматися ними, можете забрати iх, а можете й повернути, якщо схочете. Ми ходимо з високо пiднятою головою. Ми – лiкарi! Наша присутнiсть дисциплiнуе тих, хто поряд, i вони стають серйознiшими. Кривi погляди оточення додають лiкаревi героiчностi з нiмбом сухостi. Бiологiчний солдат. А навiщо? Єдине, що допомагае менi пройти крiзь усе це, крiм розмов iз Айрiн, – це те, що ми з Тодом чудово почуваемося у цi днi – фiзично. Не розумiю, чому Тод не виявляе вдячностi за таке полiпшення. Коли згадую, як було у Веллпортi… Ми там ходили, але ж заледве. Нам треба було двадцять п’ять хвилин, щоб перетнути кiмнату. Тепер ми, майже не крекчучи, можемо нахилятися, хiба що iнодi в колiнi хрусне. Ми пiднiмаемося i спускаемося сходами – вогонь! Інодi ми дiстаемо зi смiтничка запаснi шматочки нашого тiла. Зуб, нiготь. Зайве волосся. Гамування нудоти та часткове потьмарення свiдомостi здавалися менi невiд’емними атрибутами буття, а виявилося, що цей стан тимчасовий. Інодi, навiть упродовж кiлькох хвилин (особливо якщо лягти), узагалi нiчого не болить. Тод не цiнуе полiпшення. Якось йому нiби байдуже. Взагалi. Але ось що. Пам’ятаете, ми ж iще у Веллпортi почали влаштовувати собi такi сексуальнi вправляння? Тод тепер це робить набагато стараннiше. Мабуть, на ознаменування бiльшоi чоловiчоi сили… або для тренування. Але однаково ми досягли певного поступу… Тоде? Не знаю. Тобi як? Нормально? Бо, на мiй погляд, поки що це дурня. Його сни заповненi постатями, якi вiтер крутить, мов листя, а ще вiн бачить душi, що утворюють сузiр’я, нестерпнi для мене. Тод подовгу сперечаеться i каже правду, але невидимi люди, якi могли б його почути i висловити судження, на щастя, вiдмовляються вiрити йому i вiдвертаються – мовчки, втомлено i гидливо. Часто-густо вiн у покорi дозволяе нiвечити себе похмурим олдерменам, огрядним до болю обербургомiстрам, затюканим залiзничним носильникам. А iнодi вiн свiтиться великою силою, яка вириваеться з нього i все чисто вирiшуе: цю силу дав творець-покровитель, який керуе його снами. Сутенери i маленькi повii… Я спантеличений мiсцевою економiкою, комерцiею, виправдальними угодами байдужого, вихолодженого мiста. І приводiв для цього менi не бракуе – себто для спантеличення. По правдi, менi багато що незрозумiло. Власне, я не швидкий на розум. Може, це якась ненормальнiсть, навiть легкий аутизм. Чи просто думаю не на повну силу. Я граю неповною колодою, так би мовити, i не бачу глузду у свiтi. Поза сумнiвом лише, що я якось пов’язаний iз Тодом, але вiн не повинен знати про мою присутнiсть. А менi самотньо… Тод Френдлi, присадкуватий, м’який Тод Френдлi тиняеться по мiських нетрях, притулках, нiчлiжках, реабiлiтацiйних центрах, готельчиках для волоцюг. Але вiн не докучник i не пiдпомагач, якого просто тягне скрiзь усе залагоджувати, якщо виявляються зловживання. Вiн приходить i йде. Пропонуе, вказуе i радить. Вiн – посередник у нещастi. Бо тут живуть наркомани, повii, неповнi сiм’i, волоцюги. Повii западають на зрiлих чоловiкiв. Це точно. Вони не морочаться з однолiтками. Клiенти обачливо задкують у спецiальнi кiмнати, орендованi на короткий термiн дешевi помешкання в садибi на вулицi Геррери, що потопае в сиростi й страху. Здiйснюеться злягання, пiд час якого клiент, або гаманець, як його ще називають, хутко отримуе щедру винагороду. Парочка виходить на вулицю i розходиться. Чоловiки дибають геть, соромлячись себе (ще б пак, робити таке за грошi!). А невситима повiя залишаеться на хiднику у своему тенктопi[2 - Облiжна (в’язана) сукня без декольте, з вiдкритими плечима, на широких бретелях.] i збудливих мiнiшортах бити байдики до наступного клiента. Чи от iще: поiздки в нiкуди зi старими шкарбанами, якi петляють кварталами на химерних старих автiвках. Тод частенько опиняеться в обителi шльондр. Вiн – мiстянин старшого вiку, а дiвчата таких не оминають. Але Тоду не йдеться про секс чи грошi. Навпаки. Вiн башляе (символiчнi суми – кiлька баксiв) i штанiв нiколи не знiмае (на дiвчат вiн навiть не дивиться – вони для нього iншi). Схоже, що Тод шукае тут наркоту. Не собi: тетрациклiн i метадон вiн повертае до аптеки в ЦМО. У помешканнi на вулицi Геррери серед зiм’ятих простирадл i брудних бiде також треба лiкувати травми. У нiчлiжках для волоцюг усi iдять одне. Тут нема ресторанiв або буфетiв, як у ЦМО. Гадаю, недобре, коли всi iдять одне й те саме. Я знаю, що в нас немае вибору, бо пожива береться з каналiзацii, хоча насправдi системи бувають кращi, а бувають i гiршi. Мене нудить, коли я бачу, як вони те все вичерпують iз себе й заповнюють тарiлки – iх там двадцять чи тридцять осiб – одним i тим самим… У кризових центрах i притулках жiнки переховуються вiд своiх рятiвникiв. Кризовий центр не просто так називаеться. Якщо вам потрiбна криза, записуйтесь. Шрами, садна, пiдбитi очi стають помiтнiшими, бузково-синiми, але тодi в екстазi розпачу жiнкам час повертатися до чоловiкiв, якi враз вилiкують iх. Деяким потрiбне бiльш фахове лiкування. Вони дибають геть i лягають у парку, в пiдвалi або деiнде, доки не з’являться чоловiки i не згвалтують iх – i тодi вони оклигують. «З ними, в дiдька, – каже бридкий санiтар Бред, – нiчого не сталося такого (це вiн про жiнок у притулку), чого не можна вилiкувати шестидюймовим бананом». Тод похмурнiе у вiдповiдь. Я теж терпiти не можу Бреда, однак, хоч менi й неприемно це визнавати, iнодi вiн мае рацiю. Як це так у свiтi складаеться, що такi, як Бред, можуть мати рацiю? Я не в усьому погоджуюся з Тодом. Далебi не в усьому. Наприклад, вiн погано ставиться до сутенерiв. Сутенери – видатнi особистостi, якi, окрiм iншого, додають мiському пейзажу барв своiм одягом у стилi «зут»[3 - Мiшкуватi штани, пiджак до колiн.] i автiвками. Де тi сiромахи подiлися б без своiх сутенерiв, якi купають iх у грошах i нiчого не просять натомiсть? Зовсiм не те, що Тод зi своiм нiжним милосердям. Вiн ходить туди ятрити iм рани. І квапливо задкуе, доки не з’явився багатостраждальний сутенер i не привiв iх до тями своiми п’ястками в перснях. Поки вiн працюе, немовля в колисцi бiля лiжка перестае плакати i засинае спокiйним янголятком, знаючи, що прийшов сутенер. Айрiн i далi регулярно телефонуе, але менi не слiд плекати якiсь надii. Я гадав, що вона помалу йде на зближення. Та ба. Вона знову заповзялася на нас. Казна-чого. Щось ми не так сказали? Але певний оптимiзм вселяе вже те, як Тод позирае на жiнок на вулицi. Тепер його погляд спрямовуеться саме туди, куди я хочу. Нашi iмперативи i прiоритети не в усьому збiгаються, проте частково – так. Нам подобаються жiнки одного типу – жiночнi. Спершу Тод дивиться на обличчя, потiм на груди, потiм на низ живота. Якщо вiн дивиться зi спини, то послiдовнiсть така: волосся, талiя, сiдницi. Ногами ми обидва нiбито не цiкавимося, але менi хотiлося б розгледiти ноги прискiпливiше. Ще мене дратуе те, скiльки часу Тод придiляе кожнiй частинi. Замало уваги вiн придiляе обличчю. Просто швидко перебiгае очима. А я хотiв би затриматися на обличчi. Можливо, етикет не дозволяе. Однак я трохи збадьорився. Навряд чи це запаморочення, коли я намагаюся побачити те, на що вiн не дивиться, дивитися на те, чого вiн не бачить. Нашi городнi роботи, здаеться, до невпiзнання пожвавили нашi заняття сексом iз самими собою. Вiдсутнiй складник, додаткову сутнiсть слiд шукати в туалетi. Або у смiтнику. Де б ми з Тодом були без туалету? І без усього цього смiття? Поночi матерi приносять Тоду немовлят. Вiн цього не заохочуе, але спiвчутливiсть бере гору. Матерi розплачуються з ним антибiотиками, вiд яких частенько у маляти з’являються болi. Слiд бути жорстоким, щоб бути добрим. Малюкам не краще, коли iх забирають, i до самих дверей вони на пуп кричать. Матусi й собi розклеюються: виходять ридма ридаючи. Це зрозумiло. Я розумiю. Я знаю, як зникають люди. Куди вони зникають? Не питайте. Нiколи. Не ваше мелеться. Дiтлахи на вулицi усе малiють та малiють. У якийсь момент доводиться саджати iх у вiзок, потiм – до наплiчника. А ще iх тримають на руках i заспокоюють, – звiсно, iм сумно покидати матерiв i йти. В останнi мiсяцi вони репетують найдужче. І вже бiльше не всмiхаються. Тодi матерi рушають до шпиталю. Куди ж iще? До палати входять двое, до тiеi самоi кiмнати, з хiрургiчними щипцями i брудним фартухом. Входять двое. А виходить тiльки одна. О, бiдолашнi матерi, – бачите, як iм ведеться пiд час довгого прощання, довгого прощання з немовлятами. Ну, нарештi. Нарештi почалося. Я сповнений обурення. Чому Тод так марнував мое життя? Зненацька свiт розкрив i показав свою глибину i колiр. І внутрiшне «я» теж розкрилося. Ми не поверховi бiльше, а об’емнi й глибиннi, неначе море зi своею хиткою флорою i в’юнкою рибою. Розумiю, усi навкруги схожi: зворушливо – нi, до болю – вразливi. Нам нiде сховатися. Кохання не захопило мене зовсiм зненацька – мене чесно попередили. Його сповiстив новий стос любовних листiв. Це не були листи вiд Айрiн. Листи були до Айрiн. Їх написав Тод. Його присадистим рiвним почерком. Вони, ясна рiч, зi смiттевого бака, з глибин десятигалонового пакета для смiття фiрми «Гефтi». Тод пiшов до вiтальнi, сiв i поклав на колiна перев’язаний червоною стрiчкою стос. Дiстав чорну скриньку. Посидiв так, вийняв навмання одного листа iз середини стоса i втелющився в нього байдуже i розсiяно. Я розiбрав таке: Люба Айрiн! Ще раз дякую за диваннi подушки. Менi вони справдi сподобалися. Вони прикрашають кiмнату i роблять ii «затишнiшою»… згубною. Коли робиш омлет, краще нехай пательня трохи постоiть iз холодною водою, а не з гарячою… Венами перейматися не варто – вони просто неглибокi. Нема нi пiгментацii, нi набрякiв. Пам’ятай, ти менi подобаешся такою, якою е… Як завжди, менi буде приемно побачити тебе у вiвторок, хоча зручнiше було б у п’ятницю… Тод безтямно поглянув на скриньку. Свiтлина, яку вiн шукав, була зiм’ята й поламана, але вiн розпростав ii, стиснувши в кулацi… «Йой», – подумав я. Он вона яка. Не молода жiнка. А тiлиста стара баба. Посмiхаеться у штанному костюмi бежевого кольору. Ідучи ввечерi на роботу, Тод покинув листи на схiдцях бiля порога в бiлiй коробцi з-пiд взуття, на якiй хтось – либонь, Айрiн – вивiв: «Хай тобi чорт». Це не схоже на добрий знак. Але ж i лист Тода, гадаю, теж не був вельми обнадiйливим. Через пару ночей вiн прокинувся удосвiта, i його кидало в холод. «Акус», – буркотiв вiн. Останнiм часом вiн, бувало, цiдив крiзь зуби: «Акус, акус». Я гадав, що це кашель, або притамована вiдрижка, або просто якась нова прикра вигадка. Потiм я розчовпав, що ж вiн каже. Вiн видобувся з лiжка й вiдчинив вiкно. І почалося. Хвилями, легкими поривами кiмната почала виповнюватися теплом i запахом iншоi iстоти. І вiдразу – оце дивина! – вiйнуло сигаретним димом, а у Тода ж щодо сигарет був пунктик, хоча iнодi вiн палив своi сигари. Щось нiби пастила чи цукерки – солодке й старе. Цi запахи линули через усе мiсто. Тод неквапно вислизнув з пiжами i надiв ворсяний халат. Потiм незграбно розкидав постiль. А ще наготував ii сигарети, принаймнi для неi, наповнивши блюдечко недопалками i попелом. Ми зачинили вiкно, спустилися вниз i взялися чекати. Гарне видовисько – гадаю, навiть романтичне для Тода – вийти на вологий хiдник у пантофлях. Хоча його настрiй на тому етапi, припускаю, нагадував радше виснажливе розчарування. Незабаром ми почули ii автiвку, ii ковзьке наближення, й побачили в кiнцi вулицi пару червоних вогникiв. Вона припаркувалася, гучно вiдчинила дверцята i вийшла з автiвки. Я аж вiдсахнувся, коли вона рушила через дорогу обличчям уперед, похитуючи головою – журилася й цуралася чогось. Справдi тiлиста стара баба. Айрiн. Еге ж. – Тоде, – промовила вона. – Це все. Тепер ти задоволений? Задоволений чи нi, Тод поперед неi зайшов у параднi дверi. Вона насилу зняла пальто, доки Тод дибав нагору, i пiдтюпцем збiгла за ним. Визнаю, я був збентежений. Менi було боляче. Бо в мене це було вперше. Називайте мене дурнем, мрiйником, та я сподiвався, що все буде чарiвно. Але ж нi. Довелося зустрiти ii в найгiрший день. Вона також була не при собi. А можна якось усе залагодити? Ми з Тодом вiдпочивали напiвлежачи на зiм’ятiй постелi, коли Айрiн увiйшла до кiмнати, притискаючи до очей зiжмакану паперову серветку i називаючи нас шматком лайна. Потiм вона почала роздягатися. Жiнки! – Айрiн, – умовляв ii Тод. – Айрiн, Айрiн… Вона квапливо, нiби наввипередки з часом, роздяглася, але швидкiсть ii рухiв не мала нiчого спiльного з пристрастю. Вона швидко торохкотiла, плакала i хитала головою. Тiлиста стара баберя у великому бiлому светрi, великих бiлих штанях. Пiд пiдборiддям груди утворювали цiлу кручу, гострокутну й аеродинамiчноi форми, що пружно пiдтримувалися чимось на кшталт солдатського плечака з тросом i коловоротом. Розсупонилися шнуровицi. І тодi велика бiла дупа заколивалася до мене. А менi здалося, що в неi бiлi шати. Про що казала Айрiн, що вона мала на увазi, вимовляючи пiв слова i пiв слова ковтаючи – зi схлипами, пошепки? А ось що: чоловiки або надто слабкi, або надто напруженi – середини не бувае. Або надто тупi, або надто спритнi. Надто невиннi, надто злочиннi. – Кепський жарт, – сказав Тод, коли вона повернулася й подивилася на нас. – Та я ж не те мав на увазi. Здавалося, Айрiн полагiднiшала. Матрона опустилася i вмостилася поруч зi мною, всiею своею незграбною повнявою, i моя рука дотягнулася до бiлого м’якуша ii плеча. Разюча близькiсть. Нiколи, нiколи ранiше… Вона була зiщулена й стиснута (як i я), але шкiра нiжна. Торкаюсь. Подаеться. Подаеться на доторк. – Чудово, – сказав Тод. – Тодi забирайся геть. Я радий, що цi слова подiяли на неi заспокiйливо, але в голосi все ще звучав переляк, коли вона мовила: – Обiцяю. – Обiцяеш? – Нiколи. – Нiкому? – Нiкому нiколи не скажу. – Бридня, – сказав Тод. – Хто ж тобi повiрить? Ти замало знаеш. – Інодi, думаю, це едина причина, чому ти не пориваеш зi мною. Боiшся, що я розповiм. Обое замовкли. Айрiн присунулася ближче, i поточилася iнша розмова. – Життя, – сказав Тод. – Що? – запитала Айрiн. – Хiба не однаково? Усе це лайно. – Чому? Бо я негiдна, так? – А ось про це бiльше нiколи не розмовляй. – Ось так ти ставився до дружини та дитини? – Ну, це хтозна, Айрiн. – Тiльки перед друзями. Родиною. Коханими. – У тебе нi перед ким немае зобов’язань бути здоровою. – І шкiдлива, – сказала Айрiн. – Тобi справдi треба це робити? Огидна звичка. Тод почав кашляти i обмахуватися своею товстою правицею. Через якийсь час Айрiн загасила сигарету i повернула ii в пачку. Вона значливо повернулася до нас. Потiм хвилин десять пiшло на попереднi пестощi. Притискання, стогони, зiтхання тощо. Вiдтак вiн залiз на неi. І коли вона розсунула ноги, мене заполонили думки i почуття, яких ранiше нiколи не було. Стосовно сили. – О, любий, – сказала вона i цьомнула мене в щоку. – Нiчого страшного. – Вибач, – сказав Тод. – Менi дуже шкода. Якось вони порозумiлися. Потiм усе пiшло набагато простiше. Так, ми в чудовому настроi одягнулися i спустилися вниз пiд’iсти. Посiдали за кухонним столиком поруч, байдужо розкручували ярд за ярдом бiлу локшину. Потiм – знову вперше – пiшли, уявiть собi, в кiно. Та ще й попiдруч. У мене було вiдчуття, нiби я рухаюся навшпиньки незнайомим краем iз жiнкою, яку можна торкати, – менi дозволялося робити все, що завгодно, принаймнi все, що я мiг зробити. Де межi? Коли ми увiйшли, прозвучала сирена, як свист захвату на заiждженiй платiвцi… Фiльм теж пройшов чудово. Спочатку я стривожився, бо Айрiн почала плакати, коли ми сiдали на мiсця. А фiльм був гнiтючий. Все про кохання. Парочка на екранi спокiйно випромiнювала втiху i красу, здавалося, вони створенi одне для одного, але пiсля непорозумiнь i пригод вони врештi-решт розлучилися. На той час Айрiн уже задоволено муркотiла, коли не помирала зо смiху. Реготали всi. Але не Тод. Не Тод. Щиро кажучи, менi це теж не здавалося смiшним. Наостанок ми зайшли до бару бiля кiнотеатру. Вона пила стiнгер[4 - Коктейль iз брендi й бiлого м’ятного лiкеру.], Тод узяв кухоль пива. І хоча додому Тод пiшов у паскудному настроi (зовсiм не в гуморi), з Айрiн ми попрощалися тепло i сердечно. Знаю, що тепер бачитиму ii частiше. Усе це нам обiйшлося у двадцять вiсiм доларiв. З попкорном – тридцять один долар. Нiби й небагато, але нинi слiд бути обачнiшим, бо все дешевшае на очах, i Тод постiйно похмуро перераховуе грошi. А я залюбився аж по вуха. Не тямлю, куди йду, звiдки приходжу. Прощення, що свiтиться в ii юних блакитних очах, перейнятих жахливим замiшанням на ii старому запливлому обличчi – розпухлому, подзьобаному, пiдрум’яненому. Ох, людоньки! Менi здаеться, треба мати велику мужнiсть i багато ще чогось, щоб увiходити в iнших, в iнших людей. Ми гадаемо, що люди навкруг живуть у фортецях, у цитаделях: за ровами, за мурами з шипами i битим склом. А насправдi ми живемо в хистких спорудах. Виявляеться, вони просто злiпленi нашвидкуруч. Абияк. Можна просто просунути голову пiд запону намету i заповзти в нього. Якщо дозволять. Втеча, мабуть, можлива. Втеча з… з цiеi незрозумiлоi монади. Що ж до ii проникнення в нього, то iз цим складнiше. Вона розповiдае всяке про нас. Але чи багато вона насправдi знае? Тод, ясна рiч, як завжди, розiгруе все по-чистому. Менi досi невтямки, чи погодиться вiн колись перетнути межу. Як на мене, це так зворушливо – новини про дружину i дитину. Дружину i дитину, яких ми з Тодом колись матимемо. Але немовлята мене турбують. Звiсно, ми всi знаемо, що немовлята завжди завдають клопоту. Крихiтки потребують пiклування. Куди дiваються крихiтки, зникаючи, – щезають? Мене переслiдуе передчуття, що невдовзi я почну бачити iх у Тодових снах. Уранцi кожного шостого чи сьомого дня, перш нiж пiти на боковеньку, ми забризкуемося брудом i розтрiпуемося (кошлатимо брови пальцем проти шерстi), i в нас iз Тодом виникае передчуття сну, який ось-ось мае вiдбутися, збираючись на силi десь iз iншого боку. Ми фаталiсти. Ми лежимо, лампа свiтить, ранкова зоря примеркае. З’являеться холодний пiт, блищить i тут же випаровуеться. Потiм прискорюеться серцебиття, аж у вухах кров починае стугонiти. Ми не тямимо себе. Я маю приготуватися, коли Тод рiзко вимкне свiтло. Потiм з криком, що перекошуе йому щелепу, ми опиняемося в темрявi. Велетенська постать у бiлому халатi, у чорних чоботах, що блокують кiлька акрiв. Десь там, унизу, помiж його нiг, – черга душ. Шкода, що я не маю сили просто вiдвести погляд. Будь ласка, не показуйте менi немовлят… Звiдки цей сон? Вiн цього не робив. Тож сон, мабуть, про те, що Тод iще тiльки робитиме. Є така рiч, що називаеться мода. Мода – для молодостi з ii волатильнiстю, але ми з Тодом iнодi дещо собi дозволяемо. Наприклад, нещодавно ми зайшли до секонд-хенду й узяли двi пари штанiв кльош. Я хотiв на мiсцi iх примiряти, але вiн залишив iх висiти в шафi нагорi, аби складки i розтяжки зберiгали форму його тiла, особливостi будови гомiлки. Якось увечерi вiн безцеремонно влiз у них. Пiзнiше, пiсля роботи, я гарненько роздивився нашi новi штани, поки Тод стояв перед дзеркалом на повен зрiст, розплутуючи плескатий вiндзорський вузол на краватцi. Загалом кльошi Тода не мали викличний вигляд. Це вам не бальнi сукнi, якi допiру почали з’являтися на вулицях. Але однаково, як на мене, вигляд у них жалюгiдний: з естетичного погляду це насильство над смаком. Поважний громадянин, старий лiкар… i такi, нiби обслиненi, жижки. Лишенько, а де ж його ступнi? І тодi, гадаю, я зрозумiв, що жорстокiсть Тода, його таемниця були пов’язанi з головною помилкою щодо людського тiла. А може, я вiдкрив щось, пов’язане зi стилем або лiнiею Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/martin-emis/strila-chasu-abo-priroda-zlochinu/?lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примiтки 1 Це перекручений текст Клятви Гiппократа. (Тут i далi прим. перекл., якщо не зазначено iнше.) 2 Облiжна (в’язана) сукня без декольте, з вiдкритими плечима, на широких бретелях. 3 Мiшкуватi штани, пiджак до колiн. 4 Коктейль iз брендi й бiлого м’ятного лiкеру.