Спогади про Шерлока Голмса
Артур Конан Ігнатiус Дойл


Зарубiжнi авторськi зiбрання
Ця збiрка мiстить 11 оповiдань про неперевершеного сищика Шерлока Голмса. Як i ранiше, володар гострого розуму i незвичайноi спостережливостi блискуче вирiшуе складнi головоломки, розкриваючи вбивство за краечком записки («Пригода з рейгетськими сквайрами»), розплутуючи справу, в якiй на карту поставлено дипломатичнi iнтереси краiни («Морська угода»), розслiдуючи загадки, пов'язанi з розплатою за грiхи минулого («Пригода з горбанем», «Постiйний пацiент»). Але сутичка Голмса з професором Морiартi на Рейхенбахському водоспадi («Остаточне вирiшення проблеми») стае для нього фатальною.





Артур Конан Дойл

Спогади про Шерлока Голмса



Серiя «Зарубiжнi авторськi зiбрання» заснована у 2015 роцi



Переклад з англiйськоi Євгена Тарнавського

Художник-оформлювач О. А. Гугалова-Мешкова



© Є. В. Тарнавський, переклад украiнською, 2018

© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2021

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2015




Звiздочолий


– Боюся, Ватсоне, що менi доведеться поiхати, – сказав якось за снiданком Голмс.

– Поiхати? Куди саме?

– У Дартмур, у Кiнгс-Пайленд.

Я не здивувався. Мене значно бiльше дивувало, що Голмс досi не бере участi в розслiдуваннi цiеi незвичайноi справи, про яку гомонiла вся Англiя. Увесь учорашнiй день мiй приятель тинявся з кутка в куток кiмнатою, насупивши брови та низько опустивши голову, раз у раз набивав люльку наймiцнiшим чорним тютюном, залишаючись цiлком глухим до всiх моiх запитань i застережень. Свiжi номери газет, що надсилае наш поштовий агент, Голмс переглядав неуважно та закидав у куток. І все ж, незважаючи на його мовчанку, я знав, що його займае. Зараз у центрi уваги публiки було лише одне, що могло б дати достатньо поживи його аналiтичному розуму – таемниче зникнення фаворита, який мав брати участь у перегонах на кубок Вессекса, й убивство його тренера. І коли Голмс раптом оголосив менi про свiй намiр поiхати в Кiнгс-Пайленд, тобто туди, де власне й сталася трагедiя, я анiтрохи не здивувався, бо чекав цього.

– Я був би щасливий поiхати з вами, якщо, звiсно, не буду тягарем, – сказав я.

– Мiй любий Ватсон, ви менi прислужитеся, якщо поiдете. І я впевнений, що ви недарма витратите час, бо цей випадок, якщо брати до уваги те, що вже знаемо, обiцяе бути надзвичайно цiкавим. Їдьмо зараз у Падингтон, ще встигнемо на найближчий потяг. Дорогою розповiм вам подробицi. І прихопiть, будь ласка, ваш чудовий польовий бiнокль, вiн може вам знадобитися.

Ось так сталося, що через годину пiсля нашоi розмови ми вже сидiли в купе першого класу, i потяг мчав нас у напрямку Ексетера. Худе зосереджене обличчя мого товариша в насунутому на чоло дорожньому кашкетi схилилося над стосом свiжих газет, куплених у кiоску на Падингтонському вокзалi. Коли Редiнг нарештi залишився вже далеко позаду, детектив засунув останню газету пiд сидiння й простягнув менi портсигар.

– А ми добре iдемо, – зауважив вiн, поглядаючи то на годинник, то у вiкно. – Долаемо п’ятдесят i три з половиною милi за годину.

– Я не помiтив жодного дистанцiйного стовпчика.

– І я також. Але вiдстань мiж телеграфними стовпами на цiй дорозi – шiстдесят ярдiв, тому вирахувати швидкiсть можна завиграшки. Ви, звiсно, знаете подробицi вбивства Джона Стрекера та зникнення Срiбноi зiрки?

– Тiльки те, про пишуть «Телеграф» i «Кронiкл».

– Це один iз випадкiв, коли мистецтво логiчно мислити слiд використати для ретельного аналiзу та вiдбору вже вiдомих фактiв, а не для пошукiв нових. Трагедiя, iз якою ми зiткнулися, така загадкова, незвичайна й пов’язана з долями стiлькох людей, що полiцiя буквально тоне у такiй великiй кiлькостi версiй, припущень i гiпотез. Труднощi в тому, щоб видiлити з маси вигадок i домислiв розмаiтих тлумачiв i репортерiв безсумнiвнi, незаперечнi факти. Встановивши вихiднi факти, ми почнемо будувати, грунтуючись на них, нашу теорiю та спробуемо визначити, якi моменти в цiй справi можна вважати найголовнiшими. У вiвторок ввечерi я отримав двi телеграми – вiд власника Срiбноi зiрки, полковника Росса й вiд iнспектора Грегорi, котрому доручили цю справу. Обое просять моеi допомоги.

– У вiвторок ввечерi! – вигукнув я. – А зараз вже четвер. Чому ж не поiхали туди вчора?

– Я припустився помилки, милий Ватсоне. Боюся, таке зi мною трапляеться набагато частiше, нiж гадають люди, котрi знають мене лише за вашими нотатками. Я просто не мiг повiрити, що кращого скакуна Англii можна приховувати так довго, та ще й у такому безлюдному краю, як Пiвнiчний Дартмур. Вчора я з години на годину чекав повiдомлення, що жеребця знайшли й що його викрадач – убивця Джона Стрекера. Але минув день, нiч, i едине, що додалося до справи, – це арешт молодого Фiцроя Сiмпсона. Я збагнув, що час дiяти. І все ж маю таке вiдчуття, що вчорашнiй день не згаяний надаремно.

– У вас уже е версiя?

– Нi, але я видiлив найiстотнiшi факти. Зараз викладу iх вам. Адже найкращий спосiб дiстатися до сутi справи – розповiсти всi обставини комусь iншому. До того ж ви навряд чи зможете менi допомогти, якщо не будете знати, що ми зараз маемо в своему розпорядженнi.

Я вiдкинувся на подушки, димлячи сигарою, а Голмс, подавшись уперед i водячи по долонi тонким довгим пальцем для наочностi, розпочав викладати менi подii, якi змусили нас вдатися до цiеi мандрiвки.

– Срiбна зiрка, – почав вiн, – син Самоцвiта й Вiдради й нiчим не поступаеться своему знаменитому батьковi. Зараз йому п’ять рокiв. Ось уже три роки, як його щасливому власниковi, полковнику Россу, дiстаються на перегонах усi призи. Аж тут сталося нещастя. Срiбну зiрку вважали першим фаворитом у гонитвi на кубок Вессекса. Ставки на нього приймали три до одного. Вiн був улюбленцем публiки й ще жодного разу не засмутив своiх шанувальникiв. Навiть якщо з ним змагалися найкращi конi Англii, на нього завжди ставили величезнi грошi. Тому зрозумiло, що е багато людей, в iнтересах яких не допустити появи Срiбноi зiрки бiля прапора перегонiв i наступного вiвторка. Це, звiсно, чудово розумiли в Кiнгс-Пайлендi, де розташована тренувальна стайня полковника Росса. Фаворита ретельно охороняли. Його тренером був Джон Стрекер, котрий прослужив у полковника дванадцять рокiв, iз яких п’ять був жокеем, поки не став занадто важким для цього. Своi обов’язки вiн завжди виконував взiрцево й був вiдданим слугою. У нього було трое помiчникiв, бо стайня маленька – усього на чотирьох коней. Уночi один конюх чергував у стайнi, iншi ж спали на сiннику. Усi трое – абсолютно надiйнi хлопцi. Джон Стрекер жив iз дружиною в невеликому котеджi, ярдiв за двiстi вiд стайнi. Платив йому полковник добре, дiтей у них немае, прибирае в будинку й пере служниця. Мiсцина навколо Кiнгс-Пайленда безлюдна, тiльки на пiвнiч на вiдстанi пiвмилi якийсь пiдрядник iз Тавiстока збудував кiлька вiлл для недужих i тих, хто бажае просто подихати цiлющим Дартмурським повiтрям. Сам Тавiсток розташований на заходi, до нього двi милi, а з iншого боку рiвнини, також на вiдстанi двох миль, розташований Мейплтон – садиба лорда Беквотера, де також е стайня. Коней там бiльше, нiж у Кiнгс-Пайлендi, урядуе сам Сайлес Браун. Навколо на багато миль тягнуться порослi чагарником болота, зовсiм безлюднi, якщо не брати до уваги циганiв, котрi час вiд часу заходять сюди. Ось атмосфера, в якiй проти ночi на вiвторок розiгралася драма.

Напередоднi ввечерi, як завжди, коней тренували й купали, а о дев’ятiй годинi стайню замкнули. Двое конюхiв подалися в будиночок тренера, де повечеряли в кухнi, а третiй, Нед Гантер, залишився чергувати в стайнi. Десь по дев’ятiй служниця, ii звати Едiт Бакстер, понесла йому вечерю – баранину з часниковим соусом. Нiякого питва вона не прихопила, бо в стайнi е кран, а пити щось, крiм води, нiчному сторожу заборонено. Дiвчина запалила лiхтар, бо вже зовсiм стемнiло, а стежка до стайнi тягнулася крiзь заростi дроку. Ярдiв за тридцять вiд стайнi перед Едiт Бакстер виник iз темряви якийсь чоловiк i гукнув, аби вона зачекала. У жовтому свiтлi лампи вона побачила явно джентльмена на вигляд – у сiрому твiдовому костюмi та кашкетi, гетрах i з важким цiпком у руках. Вiн був дуже блiдий i помiтно нервував. Рокiв йому, як вирiшила дiвчина, тридцять або тридцять п’ять.

– Не скажете менi, де я перебуваю? – спитав вiн дiвчину. – Я вже вирiшив, що доведеться ночувати в полi, аж раптом побачив свiтло вашого лiхтаря.

– Ви в Кiнгс-Пайлендi, бiля стайнi полковника Росса, – вiдповiдала дiвчина.

– Невже? Яке щастя! – вигукнув незнайомець. – Один iз конюхiв, кажуть, завжди ночуе в стайнi, чи не так? А ви, мабуть, несете йому вечерю? Ви ж не така горда, правда, i не вiдмовитесь вiд новоi сукнi?

Вiн вийняв iз кишенi згорнений аркуш паперу.

– Передайте це зараз конюху, й у вас буде найошатнiше плаття, яке тiльки можна купити за грошi.

Хвилювання незнайомця злякало юнку, вона кинулася до вiконця, через яке завжди подавала конюху вечерю. Воно було вже вiдчинене, Гантер сидiв за столиком. Тiльки служниця розтулила рота, щоб розказати йому про те, що трапилося, як незнайомець знову опинився поруч.

– Доброго вечора, – промовив вiн, зазираючи в вiконце. – У мене до вас справа.

Дiвчина присягаеться, що, промовляючи цi слова, вiн стискав у руцi якийсь папiрець.

– Яка у вас може до мене бути справа? – сердито буркнув конюх.

– Справа, вiд якоi й вам може дещо перепасти. Двое ваших коней, Срiбна зiрка й Баярд, беруть участь у перегонах на кубок Вессекса. Вiдповiсте менi на кiлька запитань, i я не залишуся в боргу. Правда, що вага, яку несе Баярд, дозволяе йому обiйти Срiбну зiрку на сто ярдiв у забiгу на п’ять ферлонгiв i що ви самi ставите на нього?

– То он ви хто! – залементував конюх. – Зараз я покажу вам, як ми зустрiчаемо шпигунiв!

Вiн побiг спустити собаку. Служниця кинулася до будинку, але на бiгу озирнулася та побачила, що незнайомець просунув голову у вiконце. Коли за хвилину Гантер вискочив зi стайнi з собакою, то його вже не було, i хоча вони перевiрили всi споруди та прибудови, жодних слiдiв так i не виявили.

– Стривайте! – перебив я Голмса. – Коли конюх вибiг iз собакою надвiр, вiн залишив дверi стайнi вiдчиненими?

– Чудово, Ватсоне, бездоганно! – всмiхнувся мiй друг. – Ця обставина здалася менi такою iстотною, що я вчора навiть спитав про це в Дартмурi телеграмою. Так от, дверi конюх замкнув. А вiконце, виявляеться, дуже вузьке, людина крiзь нього не пролiзе. Коли iншi конюхи повернулися пiсля вечерi, Гантер послав одного з них розповiсти про все тренеру. Стрекер стривожився, але великого значення тому, що трапилося, нiби й не надав. Утiм, невиразна тривога все ж не покидала його, бо, прокинувшись о першiй годинi ночi, мiсiс Стрекер побачила, що чоловiк одягаеться. Вiн пояснив iй, що турбуеться за коней i хоче переконатися, чи все гаразд. Дружина благала чоловiка не ходити, бо якраз почався дощ (жiнка чула, як вiн дрiботить у вiкно), але Стрекер накинув плаща й таки пiшов. Мiсiс Стрекер прокинулася знову о сьомiй ранку. Чоловiк досi не повернувся. Вона поспiшно одяглася, гукнула служницю та подалася до стайнi. Дверi були вiдчиненi, Гантер сидiв, опустивши голову на стiл, у станi повного безпам’ятства, стiйло фаворита спорожнiло, i нiде жодних слiдiв тренера. Негайно ж розбудили конюхiв, котрi ночували на сiннику. Хлопцi вони молодi, сплять мiцно, вночi нiхто нiчого не чув. Гантер перебував, вочевидь, пiд дiею якогось дуже сильного наркотику. Оскiльки чогось виразного вiд нього домогтися не вдалося, обидвi жiнки залишили його вiдсипатися, а самi побiгли шукати зниклих. Вони все ще сподiвалися, що тренер iз якихось мiркувань вивiв коня на ранкову прогулянку. Пiднявшись на горб за котеджем, звiдки було добре видно все навколо, люди не помiтили жодних слiдiв фаворита, зате в очi iм кинулася одна рiч, вiд якоi в них стислося серце в передчуттi бiди.

Приблизно за чверть милi вiд стайнi на кущ дроку був накинутий плащ Стрекера, i вiтерець трiпав його поли. Пiдбiгши до куща, жiнки побачили за ним невеликий видолинок, а на його днi – труп нещасного тренера. Голова була розтрощена якимось важким предметом, на стегнi рана – довгий тонкий порiз, завданий, без сумнiву, чимось надзвичайно гострим. Усе свiдчило про те, що Стрекер вiдчайдушно захищався, бо його права рука стискала маленький нiж, по саме рукiв’я в кровi, а лiва – червону з чорним краватку, ту саму, яка, за словами служницi, була на незнайомцевi, котрий з’явився напередоднi ввечерi у стайнi. Опритомнiвши, Гантер пiдтвердив, що це – краватка незнайомця. Вiн також не сумнiвався, що чужинець пiдсипав йому якогось зiлля в баранину, коли стояв бiля вiкна, i в результатi стайня залишилася без нагляду. Що стосуеться зниклого Срiбноi зiрки, то численнi слiди в багнюцi, що вкривали дно фатальноi яруги, вказували на те, що вiн був тут пiд час боротьби. Але потiм зник. І хоча за iнформацiю про нього полковник Росс пропонуе величезну винагороду й усiх циганiв, котрi кочують по Дартмурi, допитали, досi про Срiбну зiрку немае нi слуху нi духу. І на додачу ось що: аналiз залишкiв вечерi Гантера показав, що в iжу пiдсипали чималу дозу опiуму, мiж тим усi iншi мешканцi Кiнгс-Пайленду iли того вечора ту ж саму страву, i нiчого лихого з ними не сталося. Ось основнi факти, очищенi вiд нашарування домислiв i припущень, якими обросла справа. Тепер розповiм вам, до яких крокiв вдалася полiцiя. Інспектор Грегорi, котрому доручили справу, чоловiк енергiйний. Якби природа обдарувала його ще й уявою, вiн мiг би досягнути вершин розшукового мистецтва. Прибувши на мiсце подii, iнспектор дуже швидко знайшов i заарештував особу, на яку, природно, падала пiдозра. Знайти чоловiка було зовсiм не важко, бо його добре знають в окрузi. Його iм’я – Фiцрой Сiмпсон. Вiн iз гарноi родини, отримав чудову освiту, але всi своi статки програв на перегонах. Останнiм часом мирно заробляв на життя букмекерством у спортивних лондонських клубах. У його нотатнику виявили кiлька ставок до п’яти тисяч фунтiв проти фаворита. Коли пiдозрюваного заарештували, вiн зiзнався, що приiхав у Дартмур, сподiваючись вициганити iнформацiю про коней Кiнгс-Пайленду та про другого фаворита, жеребця Обачного, який перебувае пiд опiкою Сайлеса Брауна в мейплтонськiй стайнi. Вiн i не намагався заперечувати, що в понедiлок увечерi був у Кiнгс-Пайлендi, однак запевняе, що нiчого лихого не вчиняв, хотiв лише отримати звiстку з перших вуст. Коли йому показали краватку, чоловiк дуже зблiд i нiяк не змiг пояснити, як краватка опинилася в руцi мерця. Мокрий одяг Сiмпсона доводив, що вночi вiн потрапив пiд дощ, а його сукуватий цiпок iз свинцевою голiвкою цiлком мiг бути тiею самою зброею, якою тренеру завдали тi жахливi рани. З iншого боку, на ньому самому немае нi подряпини, але ж закривавлений нiж Стрекера – незаперечний доказ, що, принаймнi, один iз нападникiв на нього таки постраждав. Ось, власне, й усе, i якщо ви зможете менi допомогти, Ватсоне, буду вам дуже вдячний.

Я з величезною цiкавiстю слухав Голмса, котрий виклав менi обставини цiеi справи з властивою йому яснiстю та послiдовнiстю. Хоча всi факти не були для мене новими, я не мiг встановити мiж ними нi зв’язку, нi залежностi.

– А чи не може бути, – припустив я, – що Стрекер сам завдав собi рану пiд час конвульсiй, якими супроводжуеться пошкодження лобових дiлянок головного мозку.

– Цiлком можливо, – сказав Голмс. – Якщо так, то обвинувачений позбудеться одного з головних доказiв, що свiдчать на його користь.

– І все ж, – продовжував я, – я нiяк не можу зрозумiти версiю полiцii.

– Боюся, що в цьому випадку проти будь-якоi гiпотези можна знайти дуже вагомi заперечення. Наскiльки я зрозумiв, полiцiя вважае, що Фiцрой Сiмпсон пiдсипав опiум у вечерю Гантера, вiдiмкнув стайню ключем, який вiн десь роздобув, i вивiв жеребця, маючи намiр, певна рiч, викрасти його. Вуздечки в стайнi не знайшли – Сiмпсон, ймовiрно, одягнув ii на коня. Залишивши дверi незамкненими, вiн повiв його стежкою через пустир, i тут його зустрiв або наздогнав тренер. Вчинилася бiйка, Сiмпсон проломив тренеру череп цiпком, сам же не отримав i подряпини вiд леза Стрекера, яким той намагався захищатися. Потiм злодiй забрав коня й десь заховав його, або, може, кiнь утiк, поки вони билися, i тепер бродить околицями. Ось як уявляе собi те, що сталося, полiцiя, i, хоча малоймовiрна ця версiя, всi iншi здаються менi ще менш iмовiрними. Як тiльки прибудемо в Дартмур, я ii перевiрю. Іншого способу зрушити справу з мертвоi точки не бачу.

Починало вечорiти, коли ми пiд’iхали до Тавiстока, маленького мiстечка, що видiлялося, як вiстря щита, у самому центрi великого Дартмурського плоскогiр’я. На платформi нас зустрiли високий блондин iз зачiскою, що нагадувала лев’ячу гриву, пишною бородою та пронизливим поглядом блакитних очей i невисокий елегантно одягнений джентльмен, енергiйний, iз невеликими пещеними баками та моноклем. Це були iнспектор Грегорi, чие iм’я набувало все бiльшоi популярностi в Англii, i знаменитий спортсмен i мисливець полковник Росс.

– Дуже радий, що ви приiхали, мiстере Голмс, – привiтався полковник. – Інспектор зробив усе можливе, але, щоб помститися за смерть нещасного Стрекера та знайти Срiбну зiрку, я хочу зробити й неможливе.

– Є якiсь новини? – спитав Голмс.

– На жаль, результати розслiдування могли б бути й кращими, – повiдомив iнспектор. – Ви, звiсно, хочете якнайшвидше побачити мiсце злочину. Тому iдьмо, поки не стемнiло, поговоримо дорогою. Транспорт нас чекае.

Через хвилину зручне, витончене ландо везло нас вулицями старовинного мальовничого мiстечка. Інспектор Грегорi захоплено дiлився з Голмсом своiми думками та мiркуваннями. Голмс мовчав, час вiд часу задаючи йому запитання. Полковник Росс у бесiдi участi не брав, вiн сидiв, вiдкинувшись на спинку сидiння, схрестивши руки на грудях i насунувши капелюха на чоло. Я з цiкавiстю прислухався до розмови двох детективiв: версiю, яку викладав зараз Грегорi, я вже чув вiд Голмса в потязi.

– Зашморг ось-ось затягнеться навколо шиi Фiцроя Сiмпсона, – пiдсумував Грегорi. – Я особисто вважаю, що злочинець – вiн. З iншого боку, не можна не визнати, що всi докази проти нього непрямi й що новi факти можуть спростувати нашi висновки.

– А нiж Стрекера?

– Ми дiйшли висновку, що Стрекер сам себе поранив, коли падав.

– Мiй приятель Ватсон висловив таке ж припущення дорогою сюди. Якщо так, то ця обставина обертаеться проти Сiмпсона.

– Звiсно. У нього не знайшли нi ножа, нi хоча б навiть дрiб’язковоi подряпини на тiлi. Але докази проти нього, певна рiч, дуже вагомi. Вiн був надзвичайно зацiкавленим у зникненнi фаворита. Нiхто, крiм нього, не мiг отруiти конюха, вночi вiн потрапив десь пiд сильний дощ, був озброений важким цiпком, i, нарештi, його краватка була затиснута в руцi покiйника. Доказiв, менi здаеться, достатньо, щоб почати процес.

Голмс похитав головою.

– Хвацький захисник не залишить вiд аргументiв звинувачення й каменя на каменi, – зауважив вiн. – Навiщо Сiмпсону знадобилося виводити коня зi стайнi? Якщо вiн хотiв щось йому заподiяти, чому не зробив цього там? А ключ, хiба в нього знайшли ключ? У якiй аптецi продали йому порошок опiуму? І, нарештi, де Сiмпсон, чоловiк, котрий уперше потрапив у Дартмур, мiг сховати коня, та ще такого, як Срiбна зiрка? До речi, що вiн каже про папiрець, який просив служницю передати конюху?

– Каже, що це була банкнота в десять фунтiв. У його гаманцi справдi знайшли таку банкноту. Що стосуеться всiх iнших ваших запитань, вiдповiсти на них зовсiм не так складно, як вам здаеться. Сiмпсон у цих краях не вперше, бо влiтку двiчi приiжджав у Тавiсток. Опiум, либонь, привiз iз Лондона. Ключ викинув, як тiльки вiдiмкнув стайню. А жеребець, можливо, лежить мертвий в однiй iз покинутих штолень.

– А що вiн сказав про краватку?

– Зiзнався, що краватка його, але стверджуе, що загубив ii десь того вечора. Але тут з’ясувалася ще одна обставина, яка якраз i може пояснити, чому вiн вивiв коня зi стайнi.

Голмс насторожився.

– Ми встановили, що приблизно за милю вiд мiсця вбивства ночував циганський табiр у нiч на вiвторок. Вранцi вони знялися та зникли. Так от, якщо припустити, що Сiмпсон змовився з циганами, то напрошуеться висновок, що саме до них вiн i вiв коня, коли його зустрiв тренер, i що зараз Срiбна зiрка в них, правильно?

– Цiлком iмовiрно.

– Плоскогiр’я зараз прочiсують у пошуках тих циганiв. До того ж я оглянув усi стайнi та хлiви в радiусi десяти миль вiд Тавiстока.

– Але тут поблизу е ще одна конюшня, де тримають скакунiв?

– Саме так, i цю обставину в жодному разi не слiд випускати з уваги. Оскiльки iхнiй жеребець Обачний – другий претендент на кубок Вессекса, зникнення фаворита було його власнику також дуже на руку. Знаемо, що, по-перше, мейплтонський тренер Сайлес Браун уклав кiлька великих парi на цей забiг i що, по-друге, з бiдолахою Стрекером вiн нiколи не приятелював. Ми, звiсно, оглянули його стайню, але не виявили нiчого, що вказуе на причетнiсть мейплтонського тренера до злочину.

– І нiчого, що вказуе на зв’язок Сiмпсона з мейплтонською стайнею?

– Зовсiм нiчого.

Голмс вiдкинувся до спинки коляски, i розмова обiрвалася. За кiлька хвилин наш екiпаж зупинився бiля гарненького будиночка край дороги з червоноi цегли та з широким виступаючим карнизом. За ним, з iншого боку загону, виднiлася будiвля пiд сiрим дахом, вкритим черепицею. Навколо до самого горизонту тягнулася хвиляста рiвнина, буро-золота вiд пожовклоi папоротi, тiльки далеко на пiвднi здiймалися гостроверхi дахи Тавiстока й на захiд вiд нас стояло поруч кiлька хатинок мейплтонськоi стайнi. Ми всi повистрибували з екiпажа, а Голмс так i залишився сидiти, дивлячись прямо перед собою, зосереджений на якихось своiх думках. Тiльки коли я торкнувся його лiктя, вiн здригнувся i вилiз.

– Даруйте, – звернувся вiн до полковника Росса, котрий здивовано витрiщився на мого приятеля, – вибачте менi, я задумався.

За блиском його очей i хвилюванням, яке вiн намагався приховати, я здогадався, що вiн близький до розгадки, хоча й не уявляв собi ходу його думок.

– Ви, мабуть, хочете насамперед оглянути мiсце подii, мiстере Голмс? – припустив Грегорi.

– Волiв би побути спочатку тут i уточнити кiлька деталей. Стрекера потiм принесли сюди, чи не так?

– Атож, вiн лежить зараз нагорi.

– Вiн служив у вас кiлька рокiв, полковнику?

– Я завжди був ним дуже задоволений.

– Кишенi вбитого, сподiваюся, оглянули, iнспекторе?

– Усi речi у вiтальнi. Якщо хочете, можете поглянути.

– Авжеж, дякую.

У вiтальнi ми сiли навколо столу, що стояв посеред кiмнати. Інспектор вiдiмкнув сейф i розклав перед нами його вмiст: пачку воскових сiрникiв, недогарок свiчки довжиною в два дюйми, люльку з кореня вересу, шкiряний кисет, у якому була плитка тютюну, срiбний годинник на золотому ланцюжку, п’ять золотих соверенiв, алюмiнiевий наконечник для олiвця, якiсь папери, нiж iз рукiв’ям зi слоновоi кiстки та дуже тонким негнучким лезом, на якому стояла марка «Вайс i К°, Лондон».

– Дуже цiкавий нiж, – зауважив Голмс, уважно його розглядаючи. – Судячи iз засохлоi кровi, це той самий нiж, який знайшли в руцi мерця. Що про нього скажете, Ватсоне? Такi ножi – ваша спецiалiзацiя.

– Це хiрургiчний iнструмент, так званий катарактальний нiж.

– Так я й думав. Найтонше лезо, призначене для найточнiших операцiй. Чи не дивно, що особа, котра плануе захищатися вiд злодiiв, прихопила його зi собою. Особливо, якщо врахувати, що нiж не складаеться?

– На кiнчик був одягнений шматочок корка, ми його знайшли бiля трупа, – пояснив iнспектор. – Дружина Стрекера каже, що нiж лежав у них кiлька днiв на комодi, i, йдучи вночi, Стрекер прихопив його з собою. Зброя не надзвичайна, але, ймовiрно, нiчого iншого в нього пiд рукою на той момент не було.

– Цiлком можливо. А що це за папери?

– Три оплачених рахунки за сiно. Лист полковника Росса з iнструкцiями. А це – рахунок на тридцять сiм фунтiв п’ятнадцять шилiнгiв вiд кравчинi, мадам Лезер iз Бонд-стрит, на iм’я Вiльяма Дербiшира. Мiсiс Стрекер каже, що Дербiшир – приятель ii чоловiка й що час вiд часу листи для нього приходили на iхню адресу.

– У мiсiс Дербiшир вельми дорогi смаки, – зауважив Голмс, переглядаючи рахунок. – Двадцять двi гiнеi за один гарнiтур – забагато. Ну що ж, тут начебто все, тепер можна вiдвiдати мiсце злочину.

Ми вийшли з вiтальнi, i в цю мить жiнка, котра стояла в коридорi, зробила крок уперед i торкнулася рукава iнспектора. На ii блiдому, худому обличчi виднiвся вiдбиток пережитого жаху.

– Знайшли iх? Спiймали? – голос затремтiв.

– Поки що нi, мiсiс Стрекер. Але ось щойно з Лондона приiхав мiстер Голмс, i ми сподiваемося знайти злочинцiв з його допомогою.

– Менi здаеться, ми з вами не так давно зустрiчалися, мiсiс Стрекер. Пригадуете, в Плiмутi, на банкетi? – поцiкавився Голмс.

– Нi, сер, ви помилилися.

– Справдi? А менi здалося, що це були ви. На вас було сталевого кольору шовкове плаття, оздоблене страусовим пiр’ям.

– У мене нiколи не було такоi сукнi, сер!

– Ага, мабуть, я помилився.

Вибачившись, Голмс подався за iнспектором надвiр.

Кiлька хвилин ходьби стежкою помiж кущiв привели нас до видолинку, в якому знайшли труп. Бiля його краю рiс кущ дроку, на якому того ранку мiсiс Стрекер i служниця помiтили плащ убитого.

– Вiтру в понедiлок вночi не було, – промовив Голмс.

– Вiтру – нi, зате йшов сильний дощ.

– У такому разi плащ не закинув на кущ вiтер, його хтось туди поклав.

– Аякже, вiн був акуратно складений.

– Знаете, а це дуже цiкаво! На землi багацько слiдiв. Бачу, в понедiлок тут пройшло багато людей.

– Ми ступали тiльки на рогожу. Вона лежала ось тут, збоку.

– Чудово.

– У цiй сумцi черевик, який був тiеi ночi на Стрекерi, черевик Фiцроя Сiмпсона та пiдкова Срiбноi зiрки.

– Любий мiй iнспектор, ви перевершили самого себе!

Голмс узяв сумку, спустився в яму й пiдсунув рогожу ближче до середини. Потiм лiг на неi i, пiдперши руками пiдборiддя, почав уважно вивчати потоптану глину.

– Ага? – раптом вигукнув вiн. – А це що?

Голмс тримав у руках восковий сiрник, вкритий таким шаром бруду, що з першого погляду його можна було прийняти за сучок.

– Не уявляю, як я прогледiв це, – з прикрiстю видихнув iнспектор.

– Нiчого дивного! Сiрник був утоптаний у землю. Я помiтив його лише тому, що шукав.

– Як! Ви знали, що знайдете тут сiрник?

– Не виключав такоi можливостi.

Голмс витягнув черевики з торби й почав порiвнювати пiдошви зi слiдами на землi. Потiм вилiз нагору й поповз, розсуваючи кущi.

– Боюся, жодних слiдiв бiльше немае, – зронив iнспектор. – Я все тут оглянув якнайретельнiше. У радiусi ста ярдiв.

– Ну, що ж, – зiтхнув Голмс, – не хочу бути нечемним i не стану ще раз усе оглядати. Але менi хотiлося б, поки не стемнiло, походити трохи долиною, щоб краще орiентуватися тут завтра. Пiдкову вiзьму собi в кишеню на щастя.

Полковник Росс, котрий нетерпляче стежив за спокiйними та методичними дiями Голмса, зиркнув на годинник.

– А ви, iнспекторе, будь ласка, ходiмо зi мною. Хочу з вами порадитися. Мене зараз хвилюе, як бути зi списками учасникiв перегонiв. Менi здаеться, наш обов’язок перед публiкою – викреслити звiдти iм’я Срiбноi зiрки.

– У жодному разi! – рiшуче заперечив Голмс. – Нехай залишаеться.

Полковник вклонився.

– Я надзвичайно вдячний вам за пораду, сер. Коли закiнчите свою прогулянку, знайдете нас у будиночку нещасного Стрекера, i ми разом повернемося в Тавiсток.

Вони попрямували до хатинки, а ми з Голмсом повiльно пiшли вперед. Сонце стояло над самими дахами мейплтонськоi стайнi. Перед нами полого опускалася на захiд рiвнина, то золотиста, то червонувато-бура вiд осiнньоi ожини та папоротi. Але Голмс, занурений у глибоку задуму, цi принади пейзажу не помiчав.

– Ось що, Ватсоне, – промовив вiн нарештi, – наразi облишмо питання, хто убив Стрекера, i будемо думати, що сталося з конем. Припустiмо, Срiбна зiрка в мить злочину або трохи пiзнiше кудись поскакав. Але куди? Кiнь дуже прив’язаний до людини. Без мети Срiбна зiрка мiг повернутися в Кiнгс-Пайленд або втекти в Мейплтон. Що йому робити самому в полi? І вже, звiсно, хтось та й побачив би його там. Тепер цигани: навiщо iм було красти коня? Вони тiльки щось вчують, поспiшають утекти: полiцii бояться бiльше за чуму. Надii продати такого коня, як Срiбна зiрка, немае. Вкрасти скакуна – великий ризик, а вигоди – жодноi. Це поза всяким сумнiвом.

– Де ж тодi Срiбна зiрка?

– Я вже казав, що вiн або повернувся в Кiнгс-Пайленд, або поскакав у Мейплтон. У Кiнгс-Пайлендi його немае. Отже, вiн у Мейплтонi. Приймiмо це за робочу гiпотезу та поглянемо, куди вона нас приведе. Земля тут, як зауважив iнспектор, висохла й стала твердiшою за камiнь, але мiсцевiсть трохи знижуеться до Мейплтона, i в тiй долинi в нiч на понедiлок, мабуть, було дуже вогко. Якщо наше припущення слушне, Срiбна зiрка скакав у цьому напрямку, i нам треба шукати його слiди.

Розмовляючи, ми швидко просувалися вперед i за кiлька хвилин спустилися в долину. Голмс попросив мене обiйти ii праворуч, а сам пiшов лiвiше, але не встиг я зробити й п’ятдесяти крокiв, як вiн почав гукати до мене й махати рукою. На м’якiй глинi бiля його нiг виднiвся чiткий кiнський слiд. Голмс вийняв iз кишенi пiдкову, яка якраз пiдiйшла до вiдбитка.

– Ось що таке уява, – всмiхнувся Голмс. – Єдина чеснота, якоi бракуе Грегорi. Ми уявили собi, що могло б статися, вирiшили перевiрити iдею, i вона пiдтвердилася. Ходiмо далi.

Ми пройшли дном яруги, що хлюпала пiд ногами i з чверть милi крокували сухим твердим дерном. Знову почався невеликий схил, i ми ще раз побачили слiди, потiм вони зникли та з’явилися лише через пiвмилi, зовсiм близько вiд Мейплтона. Першим iх побачив Голмс: вiн зупинився й трiумфально вказав на них рукою. Поруч iз вiдбитками копит на землi виднiлися й слiди людини.

– Спочатку кiнь був сам! – вирвалося у мене.

– Еге ж, спочатку кiнь був сам. Стривайте! А це що таке?

Подвiйнi слiди людини та коня рiзко завернули в бiк Кiнгс-Пайленда. Голмс свиснув. Ми пiшли тими слiдами. Детектив не пiдiймав очей вiд землi, а я повернув голову праворуч i з подивом побачив, що цi ж слiди йшли й у зворотному напрямку.

– Один-нуль на вашу користь, Ватсоне, – сказав Голмс, коли я вказав йому на них, – тепер нам не доведеться робити гак, який привiв би нас туди, де ми стоiмо. Ходiмо зворотним слiдом.

Нам не довелося йти довго. Слiди закiнчилися бiля забрукованоi дорiжки, що провадить до ворiт Мейплтона. Коли ми пiдiйшли до них, назустрiч нам вибiг конюх.

– Геть звiдси! – залементував вiн. – Нема чого вам тут робити.

– Дозвольте лише задати вам одне запитання, – попросив Голмс, встромляючи вказiвний i великий пальцi в кишеню жилетки. – Якщо я прийду завтра о п’ятiй годинi ранку побачити вашого господаря мiстера Сайлеса Брауна, це не буде занадто рано?

– Скажете таке, «рано», сер. Мiй господар пiдiймаеться вдосвiта. Та он i вiн сам, поспiлкуйтеся з ним. Нi-нi, сер, вiн прожене мене, якщо побачить, що я беру у вас грошi. Краще потiм.

Тiльки Шерлок Голмс опустив у кишеню пiвкрони, як iз хвiртки вибiг немолодий чоловiк, зухвалий на вигляд, iз батогом у руцi, i заверещав:

– Це що таке, Даусоне? Брешете, так? Маете справи, чи нi? А ви якого бiса приперлися?

– Щоб погомонiти з вами, любий мiй сер. Усього десять хвилин, – найнiжнiшим голосом промовив Голмс.

– Не маю часу розмовляти з усiлякими пройдисвiтами! Тут не мiсце стороннiм! Забирайтеся геть, або я зараз же спущу на вас собаку.

Голмс нахилився до його вуха й щось прошепотiв. Мiстер Браун сiпнувся й почервонiв, як буряк.

– Брехня! – закричав вiн. – Мерзотна, нахабна брехня!

– Дуже добре! Ну що ж, будемо розмовляти прямо тут, при всiх, чи ви волiли б зайти в будинок?

– Гаразд, ходiмо, якщо хочете.

Голмс усмiхнувся.

– Я повернуся за п’ять хвилин, Ватсоне. До ваших послуг, мiстере Браун.

Повернувся вiн, мiж iншим, аж через двадцять п’ять хвилин, i, поки я його чекав, теплi барви вечора згасли. Тренер також вийшов iз Голмсом, i мене вразила змiна, що сталася з ним: обличчя його стало попелясто-сiрим, чоло вкрилося краплинами поту, стек стрибав у тремтячих руках. Куди й подiлася його нахабна самовпевненiсть! Вiн дрiботiв за Голмсом, як побита собака.

– Я все зроблю, як ви сказали, сер. Усi вашi вказiвки будуть виконанi, – белькотiв вiн.

– Ви знаете, чим загрожуе непослух, – Голмс обернув до нього голову, i той зiщулився пiд його поглядом.

– Що ви, що ви, сер! Доправлю вчасно. Зробити все, як було ранiше?

Голмс на хвилину задумався, потiм засмiявся:

– Не треба, залиште, як е. Я вам напишу. І дивiться, без хитрощiв, iнакше…

– О, вiрте менi, сер, не сумнiвайтесь!

– Бережiть, як зiницю ока.

– Ще б пак, сер, можете на мене розраховувати, сер.

– Гадаю, що можу. Завтра отримаете вiд мене вказiвки.

І Голмс вiдвернувся, не помiчаючи простягнутоi йому тремтячоi руки. Ми рушили до Кiнгс-Пайденда.

– Такоi чудовоi сумiшi нахабства, боягузтва та пiдлостi, як у мiстера Сайлеса Брауна, я давно не зустрiчав, – зауважив Голмс, стомлено крокуючи поруч мене схилом.

– Отже, кiнь у нього?

– Вiн спочатку виправдовувався, усе заперечуючи. Але я так детально описав йому ранок вiвторка, крок за кроком, що вiн повiрив, нiби я все бачив на власнi очi. Ви, звiсно, звернули увагу на незвичайнi, наче обрубанi носаки в слiдiв i на те, що на ньому були такi самi черевики. Крiм цього, для простого слуги це був би занадто зухвалий вчинок… Я розповiв йому, як вiн, пiднявшись, як зазвичай, першим й увiйшовши в загiн, побачив у полi незнайому коняку, як пiдiйшов до неi i, не вiрячи власним очам, побачив у неi на чолi бiлу мiтку, через яку вона й отримала свое прiзвисько – Срiбна зiрка, i як збагнув, що доля вiддае в його руки единого суперника того коня, на якого вiн поставив капшук грошей. Потiм я розповiв йому, що першим його бажанням було вiдвести Срiбну зiрку в Кiнгс-Пайленд, але тут нечистий став нашiптувати йому, наскiльки легко вiдвести коня та тримати, поки не закiнчаться перегони, i вiн повернув до Мейплтона й сховав тварину там. Коли вiн усе це почув, то почав думати тiльки про те, як врятувати власну шкуру.

– Та ж стайню оглядали!

– Ну, цей старий шахрай обведе навколо пальця кого завгодно.

– А ви не боiтеся залишати коня в його руках? Вiн же скакуновi може щось заподiяти, адже це в його iнтересах.

– Нi, мiй друже, насправдi вiн буде берегти його, як зiницю ока. У його iнтересах повернути тварину цiлою та неушкодженою. Це едине, чим вiн може заслужити прощення.

– Полковник Росс не справив на мене враження чоловiка, схильного прощати ворогам!

– Справа не в полковнику Россi. У мене своi методи, i я розповiдаю лише стiльки, скiльки вважаю за слушне, у цьому перевага мого неофiцiйного положення. Не знаю, помiтили ви, чи нi, Ватсоне, але полковник тримався зi мною дещо зверхньо, i менi хочеться трохи розважитися. Не кажiть йому нiчого про Срiбну зiрку.

– Певна рiч, не скажу, якщо ви так бажаете.

– Але все це дрiбницi порiвняно з iншим запитанням: хто вбив Джона Стрекера?

– Ви зараз перейдете до нього?

– Навпаки, мiй друже, ми з вами повернемося сьогоднi нiчним потягом до Лондона.

Слова Голмса здивували мене. Ми пробули в Дартмурi всього кiлька годин, вiн так успiшно розпочав розплутувати клубок i раптом хоче все покинути. Я нiчого не розумiв. До самого будинку тренера менi не вдалося витягнути з Голмса нi слова. Полковник iз iнспектором чекали нас у вiтальнi.

– Мiй товариш повертаеться зi мною нiчним потягом до Лондона, – заявив Голмс. – Приемно було подихати прекрасним повiтрям Дартмура.

Інспектор широко витрiщив очi, а полковник скривив губи в зневажливiй посмiшцi.

– Отже, ви склали зброю. Вважаете, що вбивцю нещасного Стрекера заарештувати неможливо, – припустив вiн.

– Боюся, що це пов’язано з надто великими труднощами, – Голмс стенув плечима. – Але я повнiстю переконаний, що у вiвторок ваш кiнь буде бiгти, i прошу вас попередити жокея, щоб вiн був готовий. Можу я поглянути на свiтлину мiстера Джона Стрекера?

Інспектор витягнув iз кишенi конверт i вийняв звiдти фотографiю.

– Любий Грегорi, ви випереджаете всi моi бажання! Якщо дозволите, джентльмени, я залишу вас на хвилину, менi потрiбно щось спитати в служницi Стрекерiв.

– Мушу зiзнатися, ваш лондонський радник мене розчарував, – з прямолiнiйною рiзкiстю кинув полковник Росс, як тiльки Голмс вийшов iз кiмнати. – Не бачу, щоб iз часу його приiзду справа посунулася хоч на крок.

– Принаймнi, вам дали слово, що ваш кiнь буде бiгти, – втрутився я.

– Слово менi дали, – стенув плечима полковник. – Та я волiв би коня, а не слова.

Я вже хотiв вiдповiсти, аби захистити свого приятеля, але в цю мить вiн повернувся.

– Ну ось, джентльмени, – заявив вiн. – Я готовий iхати.

Один iз конюхiв вiдчинив дверцята екiпажа. Голмс сiв поруч зi мною, але раптом перехилився через борт i торкнувся рукава конюха.

– У вас е вiвцi, як бачу, – сказав вiн. – Хто за ними доглядае?

– Я, сер.

– Ви не помiчали за ними останнiм часом чогось дивного?

– Та нi, сер, нiби нiчого, тiльки ось три раптом почали накульгувати, сер.

Голмс засмiявся, потираючи руки, чимось дуже задоволений.

– Непогано вигадано, Ватсоне, зовсiм незле! – Вiн непомiтно штурхнув мене лiктем. – Грегорi, дозвольте звернути вашу увага на дивну епiдемiю, що вразила овець. Гайда.

З обличчя полковника Росса було видно, якi непривабливi висновки вiн зробив про таланти мого приятеля, зате iнспектор пожвавився.

– Вважаете цю обставину важливою? – спитав вiн.

– Ще б пак.

– Є ще якiсь моменти, на якi ви порадили б менi звернути увагу?

– На дивну поведiнку собаки в нiч злочину.

– Собаки? Але вона нiяк не поводилася!

– Оце й дивно, – зауважив Голмс.

Через чотири днi ми з Голмсом знову сидiли в потязi, який мчав у Вiнчестер, де мав розiгруватися кубок Вессекса. Полковник Росс чекав на нас, як i було домовлено, у своему екiпажi, запряженому четвiркою, бiля вокзалу на майданi. Ми поiхали за мiсто, де була арена. Полковник був похмурий, тримався напрочуд зимно.

– Жодних звiсток про мого коня досi немае, – заявив вiн.

– Сподiваюся, ви його впiзнаете, коли побачите?

Полковник спаленiв:

– Я можу вам описати одну за одною всiх коняк, якi брали участь у перегонах за останнi двадцять рокiв. Мого фаворита, з його мiткою на чолi та бiлою плямою на правiй переднiй бабцi, впiзнае кожна дитина!

– А якi ставки?

– Вiдбуваеться щось незрозумiле. Вчора ставили п’ятнадцять до одного, вранцi розрив став швидко скорочуватися, не знаю, чи втримаються зараз на трьох до одного.

– Гм, – буркнув Голмс, – сумнiвiв немае, хтось щось знае.

Екiпаж пiд’iхав до огорожi, що оточувала головну трибуну. Я взяв афiшу й прочитав:



Приз Вессекса

Жеребцi чотирьох i п’яти рокiв. Дистанцiя – 1 миля 5 ферлонгiв. 50 фунтiв пiдписних. Головний приз – 1000 фунтiв, другий приз – 300 фунтiв, третiй приз – 200 фунтiв.

1. Негр – власник Гiт Ньютон; жокей – червоний шолом, пiсочний однострiй.

2. Боксер – власник полковник Вордлоу; жокей – помаранчевий шолом, однострiй синiй, рукави чорнi.

3. Обачний – власник лорд Беквотер; жокей – шолом i рукави однострою жовтi.

4. Срiбна зiрка – власник полковник Росс; жокей – шолом чорний, однострiй червоний.

5. Кришталь – власник герцог Балморал; жокей – шолом жовтий, однострiй чорний iз жовтою смужкою.

6. Бешкетник – власник лорд Сiнглфорд; жокей – шолом бузковий, рукави однострою чорнi.



– Ми викреслили Баярда, нашу другу коняку, яка мала бiгти, зважаючи на вашу пораду, – заявив полковник. – Але це не страшно? Фаворит сьогоднi Срiбна зiрка?

– Срiбна зiрка – п’ять до чотирьох! – лунало з трибун. – Обачний – п’ятнадцять до п’яти! Усi решта – п’ять до чотирьох!

– Конi на стартi! – вигукнув я. – Дивiться, усi шестеро!

– Всi шестеро! Отже, Срiбна зiрка бiжить! – вигукнув полковник дуже схвильовано. – Але я його не бачу. Моiх мiток наразi немае.

– Вийшло лише п’ятеро. Ось, мабуть, i вiн, – вказав я, i в цю хвилину iз загону клусом вибiг чудовий гнiдий жеребець i промчав повз нас. На жокеi були кольори полковника, вiдомi всiй Англii.

– Це не мiй кiнь! – залементував полковник Росс. – На ньому немае жодноi бiлоi плямочки! Пояснiть, що вiдбуваеться, мiстере Голмс!

– Подивимось, що буде, – незворушно сказав Голмс.

Кiлька хвилин вiн не вiдводив бiнокля вiд очей.

– Чудово! Чудовий старт! – раптом вигукнув вiн. – Ось вони, погляньте, завертають!

З екiпажа нам було добре видно, як конi вийшли на пряму дiлянку. Вони йшли так близько, що iх усiх, здавалося, можна було накрити однiею попоною, але ось на половинi прямоi жовтий колiр лорда Беквотера вирвався вперед. Однак ярдiв за тридцять вiд того мiсця, де стояли ми, жеребець полковника обiйшов Обачного й опинився бiля фiнiшу на цiлих шiсть корпусiв попереду. Кришталь герцога Балморала з великим вiдривом прийшов третiм.

– Як би там не було, кубок мiй, – прошепотiв полковник, проводячи долонею по очах. – Убийте мене, якщо я хоча б щось зрозумiв. Вам не здаеться, мiстере Голмс, що ви вже достатньо довго водите мене за носа?

– Маете рацiю, полковнику. Зараз ви все дiзнаетеся. Ходiмо поглянути на коня всi разом. Он вiн, – продовжував Голмс, входячи в загiн, куди впускали лише власникiв коней та iхнiх друзiв. – Варто лише потерти йому чоло й бабку спиртом, i ви впiзнаете Срiбну зiрку.

– Що!

– Ваш кiнь потрапив у руки шахрая, я знайшов його й узяв на себе смiливiсть випустити на поле в тому виглядi, як його сюди доправили.

– Шановнi, ви вчинили диво! Кiнь у чудовiй формi. Нiколи в життi вiн не йшов так добре, як сьогоднi. Дуже прошу вибачити менi за те, що сумнiвався у вас. Ви надали менi найбiльшу послугу, повернувши коня. Ще бiльшу послугу надасте менi, якщо знайдете вбивцю Джона Стрекера.

– Я його знайшов, – спокiйно видихнув Голмс.

Полковник витрiщився на нього.

– Знайшли вбивцю! То де ж вiн?

– Вiн тут.

– Тут! Де ж?!

– У цю мить маю честь перебувати в його товариствi.

Полковник вибухнув.

– Розумiю, мiстере Голмс, що багато чим зобов’язаний вам, але цi слова можу сприймати лише, як надзвичайно невдалий жарт або як образу.

Голмс зареготав.

– Ну що ви, полковнику, у мене й на гадцi не було, що ви причетнi до злочину! Вбивця власною персоною стоiть у вас за спиною.

Вiн ступив уперед i поклав руку на лискучу холку скакуна.

– Убивця – кiнь! – в один голос вирвалося в нас iз полковником.

– Атож, кiнь. Але провину Срiбноi зiрки пом’якшуе те, що вiн скоiв убивство iз самозахисту й що Джон Стрекер був зовсiм не гiдний вашоi довiри… Та я чую дзвiнок. Вiдкладемо докладну розповiдь до вiдповiднiшого моменту. У наступному забiгу сподiваюся трохи виграти.

Повертаючись увечерi того дня додому в купе пульманiвського вагона, ми не помiтили, як потяг привiз нас до Лондона, – iз таким iнтересом слухали ми з полковником розповiдь про те, що сталося в Дартмурськiй стайнi в понедiлок уночi, i як Голмс розгадав таемницю.

– Мушу зiзнатися, – розповiдав Голмс, – що всi версii, якi я склав на пiдставi газетних повiдомлень, виявилися хибними. Але ж можна було навiть виходячи з них, намацати напрямки, якби не купа подробиць, якi часописи поспiшали звалити на голови читачiв. Я приiхав у Девоншир iз переконаннням, що злочинець – Фiцрой Сiмпсон, хоча й розумiв, що докази проти нього дуже непевнi. Тiльки коли ми пiд’iхали до будиночка Стрекера, я усвiдомив важливiсть тiеi обставини, що на вечерю того вечора була баранина пiд часниковим соусом. Ви, мабуть, пам’ятаете мою неуважнiсть – всi вийшли з екiпажа, а я все ще сидiв, нiчого не помiчаючи. Це я був уражений, що мало не пройшов повз настiльки очевидний доказ.

– Зiзнаюся, – перебив його полковник, – я й зараз не розумiю, до чого тут баранина.

– Вона була першою ланкою в ланцюжку моiх мiркувань. Порошок опiуму зовсiм не позбавлений смаку, а запах його не те, щоб неприемний, але доволi рiзкий. Якщо його пiдсипати в iжу, людина вiдразу вiдчуе та швидше за все iсти не стане. Часниковий соус – саме те, що може заглушити аромат опiуму. Навряд чи можна знайти якусь залежнiсть мiж появою Фiцроя Сiмпсона в тих краях саме того вечора з бараниною пiд часниковим соусом на вечерю в родинi Стрекерiв. Залишаеться припустити, що вiн випадково прихопив з собою того вечора порошок опiуму. Але така випадковiсть належить уже до царини дивовиж. Тому цей варiант виключений. Отже, Сiмпсон опиняеться поза пiдозрою, зате в центр уваги потрапляють Стрекер i його дружина – единi люди, хто мiг вибрати на вечерю баранину з часником. Опiум пiдсипали конюху прямо в тарiлку, тому що всi iншi мешканцi Кiнгс-Пайленда iли ту ж саму страву без будь-яких негативних наслiдкiв. Хтось всипав опiум, поки служниця не бачила. Хто ж? Тодi я згадав, що собака мовчав тiеi ночi. Як ви здогадалися, цi двi обставини найтiснiшим чином пов’язанi. З розповiдi про появу Фiцроя Сiмпсона в Кiнгс-Пайлендi випливало, що в стайнi е собака, але вiн чомусь не загавкав й не розбудив конюхiв, котрi спали на сiннику, коли в стайню хтось увiйшов i вивiв коня. Без сумнiву, собака добре знав нiчного гостя. Я вже був впевнений, або, якщо хочете, майже впевнений, що вночi в стайню увiйшов i вивiв Срiбну зiрку саме Джон Стрекер. Але яка в нього була мета? Явно ганебна, iнакше навiщо йому було присипляти власного помiчника? Однак, що вiн задумав? Цього я ще не розумiв. Вiдомо багацько випадкiв, коли тренери ставлять великi суми проти своiх же коней через пiдставних осiб i за допомогою якогось шахрайства не дають iм виграти. Інодi вони пiдкуповують жокея, i той притримуе коня, iнодi вдаються до хитрiших i надiйнiших засобiв. Що хотiв зробити Стрекер? Я сподiвався, що вмiст його кишень допоможе в цьому розiбратися. Так i сталося. Пригадуете, звiсно, той дивний нiж, який знайшли в руцi убитого, нiж, яким людина, перебуваючи при здоровому розумi, нiколи б не скористалася як зброею – нi для захисту, нi для нападу. Це був, як пiдтвердив наш доктор Ватсон, хiрургiчний iнструмент для дуже тонких операцiй. Ви, певна рiч, полковнику, знаете, адже ви досвiдчений експерт, що можна проколоти сухожилля на нозi коня так майстерно, що на шкiрi не залишиться жодних слiдiв. Кiнь пiсля такоi операцii буде трохи кульгати, а всi припишуть кульгавiсть ревматизму або надмiрним тренуванням, але нiкому й на гадку не спаде запiдозрити тут чийсь злий намiр.

– Негiдник! Мерзотник! – викрикнув полковник.

– Вiдчувши укол ножа, такий гарячий жеребець, як Срiбна зiрка, збудився б i розбудив своiм лементом навiть мерця. Потрiбно було виконати операцiю подалi вiд людей, ось чому Джон Стрекер i повiв Срiбну зiрку в поле.

– Я був слiпий, як крiт! – гарячкував полковник. – Ну, звiсно, для того йому й знадобилася свiчка, тому вiн i запалював сiрника.

– Без сумнiву. А огляд його речей допомiг менi встановити не лише спосiб, яким вiн мав намiр вчинити злочин, але й причини, що штовхнули його на це. Ви, полковнику, як людина, котра добре знае життя, погодитеся зi мною, що доволi дивно носити у своему гаманцi чужi рахунки. Усiм нам i власних турбот не бракуе. Із цього я зробив висновок, що Стрекер вiв подвiйне життя. Рахунок показав, що до справи причетна жiнка, смаки якоi вимагають фiнансiв. Хоч ви й щедро платите своiм слугам, полковнику, та важко уявити, щоб вони могли платити по двадцять гiней за гарнiтур своеi коханки. Я непомiтно розпитав мiсiс Стрекер про це плаття i, впевнившися, що вона його в очi не бачила, записав адресу кравчинi. Я не сумнiвався, що, коли покажу iй свiтлину Стрекера, таемничий Дербiшир розвiеться, як дим. Тепер уже клубок став розмотуватися легко. Стрекер завiв коня в яругу, щоб вогню свiчки не було видно. Сiмпсон, утiкаючи, загубив краватку, Стрекер побачив ii й для чогось пiдiбрав, можливо, хотiв зав’язати коняцi ногу. Спустившись у видолинок, вiн чиркнув сiрником за крупом коня, але, перелякана раптовим спалахом тварина, вiдчувши до того ж небезпеку, рвонула геть i випадково вдарила Стрекера копитом у чоло. Стрекер, незважаючи на дощ, уже встиг зняти плаща – операцiя ж попереду була делiкатна. Падаючи вiд удару, вiн поранив собi стегно. Моя розповiдь переконлива?

– Мови немае! – вигукнув полковник. – Просто неймовiрно! Ви нiби все бачили на власнi очi!

– І останне, щоб поставити всi крапки над i. Менi здалося, що такий обережний чоловiк, як Стрекер, не взявся б за таку складну операцiю, як прокол сухожилля, не попрактикувавшися попередньо. На кому вiн мiг практикуватися в Кiнгс-Пайлендi? Я побачив овець у загонi, спитав конюха, чи не траплялося з ними чого останнiм часом. Його вiдповiдь точно пiдтвердила мое припущення. Я навiть сам здивувався.

– Тепер я збагнув усе до кiнця, мiстере Голмс.

– У Лондонi я зайшов до кравчинi та показав iй фотографiю Стрекера. Вона вiдразу ж упiзнала його, сказала, що це один iз ii постiйних клiентiв i його звати мiстер Дербiшир. Дружина в нього ще та модниця й обожнюе дорогий одяг. Не сумнiваюся, що вiн влiз по вуха в борги та зважився на злочин саме через цю жiнку.

– Ви не пояснили лише одного, – сказав полковник, – де був кiнь?

– А, кiнь… Вiн утiк, i його прихистив один iз ваших сусiдiв. Гадаю, маете проявити до нього поблажливiсть. Ми зараз проiжджаемо Клепем, чи не так? Отже, до вокзалу Вiкторii десь десять хвилин. Якщо зайдете до нас викурити сигару, полковнику, я iз задоволенням доповню свою розповiдь подробицями, якi вас цiкавлять.




Випадок iз жовтим обличчям


Цiлком природно, що я, готуючи до публiкацii цi короткi нариси, в основу яких лягли тi численнi випадки, коли своерiдний талант мого приятеля спонукав мене жадiбно вислуховувати його звiт про якусь незвичайну драму, а часом i самому ставати ii учасником, частiше зупиняюся на його успiхах, нiж на невдачах. Я чиню так не через турботу про його репутацiю, нi: адже саме тодi, коли завдання ставило його в глухий кут, детектив особливо дивував мене своею енергiею та багатограннiстю таланту. Я роблю так iз тiеi причини, що там, де Голмс зазнавав невдачi, дуже часто виявлялося, що нiхто iнший так i не досягнув успiху, i тодi розповiдь залишалася без розв’язку. Часом, однак, траплялося й таке, що мiй приятель помилявся, а iстину все ж виявляли. У моiй колекцii е приблизно п’ять-шiсть таких випадкiв, серед яких найяскравiшими та найцiкавiшими е два – справа про другу пляму й та iсторiя, яку я збираюся розповiсти зараз.

Шерлок Голмс волiв не вдаватися до тренувань заради тренувань. Небагато ж знайдеться людей, бiльшою мiрою здатних напружувати всю силу своiх м’язiв, i у своiй ваговiй категорii вiн був безперечно одним iз найкращих боксерiв, котрих я тiльки знав. Але в безцiльнiй напрузi тiлесноi сили вiн бачив лише марнування енергii, i його, бувало, з мiсця не зрушиш, крiм тих випадкiв, коли справа стосувалася фаху детектива. Ось тодi вiн бував i зовсiм уже невтомний i не вiдступався, хоча, здавалося б, для цього було потрiбно постiйне та неослабне тренування. Правда, вiн завжди дотримувався надзвичайноi помiрностi в iжi й був до аскетизму простий у своiх звичках. Детектив не пiддавався жодним спокусам, а якщо iнколи й дозволяв собi кокаiн, то хiба що як протест проти одноманiтностi життя, коли загадковi випадки ставали рiдкiсними, а газети не пропонували нiчого цiкавого.

Якось, коли весна ще тiльки починалася, вiн так розслабився, що пiшов зi мною вдень на прогулянку до парку. На в’язах ще лише пробивалися тендiтнi зеленi пагони, а клейкi списоподiбнi бруньки каштанiв уже почали розгортатися в п’ятиперснi листочки. Двi години ми походжали удвох, здебiльшого мовчки, як i пасуе двом чоловiкам, котрi давно знають один одного. Було близько п’ятоi, коли ми повернулися на Бейкер-стрит.

– Дозвольте вiдзвiтувати, сер, – сказав наш хлопчик-лакей, вiдчиняючи нам дверi. – Тут приходив якийсь джентльмен, питав про вас, сер.

Голмс поглянув на мене з докором.

– Ось i погуляли серед дня! – зауважив вiн. – То вiн пiшов, той джентльмен?

– Авжеж, сер.

– Ти не пропонував йому зайти?

– Пропонував, сер, вiн заходив i чекав.

– Довго чекав?

– Пiвгодини, сер. Дуже був неспокiйний джентльмен, сер, вiн усе ходив, поки був тут, притоптував ногою. Я чекав за дверима, сер, i все чув. Нарештi вiн вийшов у коридор i вигукнув: «Що ж вiн так нiколи й не прийде, цей чоловiк?» Це його точнi слова, сер. А я йому: «Вам треба ще трохи зачекати». «То я, – сказав вiн, – зачекаю на свiжому повiтрi, бо просто задихаюся! Трохи згодом зайду ще раз». Устав i пiшов, i, що я йому не казав, втримати його не було змоги.

– Гаразд, добре, ти зробив що мiг, – змилостивився Голмс i пiшов зi мною в нашу загальну вiтальню. – Як же прикро вийшло, Ватсоне! Менi дуже потрiбна якась цiкава справа, а це, вочевидь, саме така, про що свiдчить нетерпiння цього джентльмена. Ага! Люлька на столi не ваша! Отже, вiн залишив свою. Добра стара люлька з кореня вересу з довгим стержнем, який у тютюнових крамницях називають бурштиновим. Хотiв би я знати, скiльки в Лондонi знайдеться стержнiв зi справжнього бурштину! Дехто думае, що його ознакою е муха. Виникла навiть цiла галузь промисловостi – запихати пiдроблену муху в штучний бурштин. Вiн був, мабуть, дуже схвильований, якщо забув тут свою люльку, яка мае для нього велике значення.

– Звiдки ви знаете, що вона дуже важлива для нього? – здивувався я.

– Така нова люлька коштуе сiм iз половиною шилiнгiв. Однак вона, як бачите, двiчi ламалася: одного разу лагодили дерев’яну частину, iншого – бурштинову. Ремонт, зауважте, обидва рази коштував бiльше, нiж сама люлька, – тут у двох мiсцях перехоплено срiбним кiльцем. Людина мала б дуже дбати про люльку, якщо вважае за краще двiчi ii полагодити замiсть того, щоб купити нову за тi самi грошi.

– Щось iще? – поцiкавився я, помiтивши, що Голмс у задумi крутить люльку в руцi та якось по-своему ii розглядае. Детектив високо пiдняв ii i постукав по нiй довгим i тонким вказiвним пальцем, як професор, котрий читае лекцiю, стукав би по кiстцi.

– Зазвичай люльки бувають дуже цiкавi, – мовив вiн. – Нiщо iнше не мiстить у собi стiльки iндивiдуального, крiм, можливо, годинникiв i шнурiвок на черевиках. Тут, утiм, вказiвки не надто вираженi та не дуже чiткi. Власник, мабуть, дужий чоловiк iз чудовими зубами, шульга, неакуратний i не дуже схильний до економii.

Мiй товариш оприлюднював цю iнформацiю недбало, нiби несамохiть, але я бачив, що вiн скосив на мене погляд, перевiряючи, чи стежу я за його мiркуваннями.

– Гадаете, людина не вiдчувае матерiальноi скрути, якщо курить люльку за сiм шилiнгiв? – спитав я.

– Вiн курить гросвенорську сумiш по вiсiм пенсiв за унцiю, – пояснив Голмс, постукавши по голiвцi люльки та вибивши на долоню трохи тютюну. – Але ж можна й за половину такоi цiни купити якiсний тютюн, отже, йому не доводиться рахувати дрiб’язок.

– А iншi пункти?

– Вiн мае звичку прикурювати вiд лампи та газового пальника. Бачите, що люлька дуже обсмалена з одного боку. Сiрник такого, звiсно, не наробить. З якого дива стане людина, розпалюючи люльку, тримати сiрник збоку? А ось прикурити вiд лампи, не обпаливши головки, ви не зможете. Й обпалена вона з правого боку. Звiдси випливае, що ii власник шульга. Спробуйте самi прикурити вiд лампи та переконайтеся, наскiльки природно, якщо ви праворукий, ви пiднесете люльку до вогню лiвим боком. Інодi ви, можливо, зробите й навпаки, але не чинитимете так щоразу. Цю люльку постiйно пiдносили правим боком. Далi, дивiться, вiн прогриз бурштин наскрiзь. Це може зробити лише кремезний, енергiйний чоловiк iз мiцними зубами. Але, здаеться, я чую на сходах його кроки, тому нам випаде нагода розглянути щось цiкавiше за люльку.

Не минуло й хвилини, як дверi вiдчинилися, i в кiмнату зайшов високий чоловiк. На ньому був бездоганний, але не екстравагантний темно-сiрий костюм, у руках вiн тримав коричневий фетровий капелюх iз широкими крисами. Виглядав рокiв на тридцять, хоча насправдi був, мабуть, старшим.

– Даруйте, – почав вiн дещо збентежено. – Гадаю, менi слiд було постукати. Так, певна рiч, треба було… Розумiете, я трохи засмучений, тим усе пояснюеться…

Вiдвiдувач помацав рукою чоло, як робить людина, що не зовсiм добре почуваеться, а потiм не сiв, а швидше впав на крiсло.

– Бачу, що ви двi ночi не спали, – зауважив Голмс спокiйною, врiвноваженою iнтонацiею. – Це втомлюе людину бiльше, нiж робота, i навiть бiльше, нiж насолода. Дозвольте спитати, чим можу вам допомогти?

– Менi потрiбна ваша порада, сер. Не знаю, що менi робити, все в моему життi пiшло шкереберть.

– Ви б хотiли скористатися моiми послугами детектива-консультанта?

– Не тiльки. Хочу почути вiд вас думку розважливоi людини… i людини, котра знае свiт. Хочу збагнути, що менi тепер робити. Сподiваюся, що ви менi щось порадите.

Вiн не промовляв, а кидав рiзкi, уривчастi фрази, i менi здавалося, що говорити для нього болiсно, i вiн постiйно мае переборювати себе зусиллям волi.

– Справа дуже делiкатна, – продовжував вiн. – Нiхто не любить говорити про своi сiмейнi проблеми зi стороннiми. Жахливо, знаете, обговорювати поведiнку своеi дружини з людьми, котрих бачиш уперше. Менi огидно, що я змушений це робити! Але бiльше не в змозi терпiти, i менi потрiбна порада.

– Мiй милий мiстере Грант Мунро… – почав було Голмс.

Наш гiсть схопився з крiсла.

– Як! – скрикнув вiн. – Ви знаете мое iм’я?

– Якщо бажаете зберiгати iнкогнiто, – всмiхнувся Голмс, – я б порадив вiдмовитися вiд звички фiксувати свое iм’я на пiдкладцi капелюха або принаймнi тримати його верхом до спiврозмовника. Я якраз збирався пояснити вам, що ми з моiм колегою почули в цiй кiмнатi чимало дивних таемниць i що мали щастя внести спокiй у багато стривожених душ. Сподiваюся, спроможемося зробити те саме й для вас. Прошу, оскiльки час може виявитися дорогим, не зволiкати й одразу викласти факти.

Наш гiсть знову помацав рукою чоло, наче виконати це прохання йому було б украй важко. З виразу його обличчя та з кожного жесту я бачив, що вiн стриманий, замкнутий чоловiк, схильний швидше ховати своi рани, нiж виставляти iх напоказ. Раптом вiн махнув стиснутим кулаком, нiби вiдкидаючи геть цю стриманiсть, i почав оповiдку.

– Факти такi, мiстере Голмс. Я одружений, i в шлюбi перебуваю вже три роки. Весь цей час ми з дружиною щиро кохали один одного, i були дуже щасливi в нашому родинному життi. У нас нiколи не виникало якихось непорозумiнь – нi в думках, нi в словах, нi на дiлi. Й ось цього понедiлка мiж нами раптом постав бар’ер: я вiдчуваю, що в ii життi та думках е щось, про що я знаю настiльки мало, мовби це була не вона, а жiнка, котра мете вулицю перед нашим будинком. Ми стали чужими, i я хочу знати причину. Перш нiж розповiдати далi, хочу, щоб ви чiтко знали одне, мiстере Голмс: Еффi мене кохае. Нехай у вас не залишаеться жодних сумнiвiв щодо цього. Вона любить мене всiм серцем, всiею душею й нiколи не кохала дужче, нiж зараз. Я це знаю, вiдчуваю. Цього не бажаю обговорювати. Чоловiк може легко розрiзнити, чи любить його жiнка. Але мiж нами пролягла таемниця, i в нас усе не буде, як ранiше, поки вона не зникне.

– Будьте люб’язнi, мiстере Мунро, викладайте своi факти, – пiдбадьорив Голмс трохи нетерпляче.

– Розкажу, що знаю про минуле життя Еффi. Вона була вдовою, коли ми з нею зустрiлися, хоча й зовсiм молодою – iй було двадцять п’ять. Тодi вона називалася мiсiс Геброн. Юнкою поiхала в Америку, i жила там сама в Атлантi, де й вийшла замiж за того Геброна, адвоката з багатою клiентурою. У них була дитина, але потiм там спалахнула епiдемiя жовтоi лихоманки, яка забрала обох – чоловiка та дитину. Я особисто бачив свiдоцтво про смерть чоловiка. Пiсля цього Америка жiнцi обридла, вона повернулася на батькiвщину й почала жити з незамiжньою тiткою в Мiдлсексi, у мiстi Пiннер. Мабуть, варто згадати, що чоловiк не залишив ii без грошей: жiнка отримала невеликий капiтал – чотири з половиною тисячi фунтiв, якi правник так вдало помiстив, що вона отримувала в середньому сiм вiдсоткiв на рiк. Жiнка прожила в Пiннерi всього пiвроку, коли з нею познайомився я. Ми покохали один одного й одружилися за кiлька тижнiв. Сам я торгую хмелем, i, оскiльки мiй прибуток становить сiмсот-вiсiмсот фунтiв на рiк, то ми не бiдуемо, орендуемо вiллу в Норберi за вiсiмдесят фунтiв на рiк. Наш будиночок нагадуе сiльську хатину, хоч це й поруч iз мiстом. Поблизу, трохи далi по шосе, е заiзд i ще два будинки, прямо перед нами – поле, а з протилежного боку – самотнiй котедж; i, крiм цих будинкiв, немае жодного житла ближче, нiж на пiвдорозi до станцii. Випадають такi мiсяцi в роцi, коли справи затримують мене в мiстi, але влiтку я буваю бiльш-менш вiльний, i тодi ми з дружиною такi щасливi в нашому замiському будиночку, що кращого й прагнути не можна. Кажу вам, мiж нами нiколи не було якихось сварок, поки не почалася ця клята iсторiя.

Одну рiч маю повiдомити до того, як розповiдатиму далi. Коли ми побралися, моя дружина перевела на мене весь свiй статок, по сутi, всупереч моiй волi, бо я розумiю, наскiльки незручно це може обернутися, якщо моi справи похитнуться. Але вона так зажадала, i так було зроблено. Й ось шiсть тижнiв тому вона раптом каже менi:

«Джеку, коли ти брав моi грошi, то казав, що коли вони менi знадобляться, менi достатньо буде просто попросити».

«Звiсно, – сказав я, – вони ж твоi».

«Гаразд, – втiшилася вона, – менi потрiбнi сто фунтiв».

Я сторопiв, бо думав, що iй знадобилася нова сукня чи щось таке.

«І з якого б це дива?» – спитав я.

«Ах, – сказала вона пустотливо, – ти ж казав, що ти лише мiй банкiр, а банкiри, знаеш, нiколи не питають».

«Якщо тобi справдi потрiбнi цi грошi, ти iх, певна рiч, отримаеш», – погодився я.

«Атож, справдi потрiбнi».

«І ти менi не скажеш, на що саме?»

«Можливо, колись i скажу, Джеку, але тiльки не зараз».

Довелося менi цим вдовольнитися, хоча досi в нас нiколи не було якихось таемниць один вiд одного. Я виписав iй чек i бiльше про цю справу не згадував. Імовiрно, вона не мае жодного стосунку до того, що сталося потiм, але вважаю, що правильно розповiсти вам про той випадок.

Так от, як я вже згадував, неподалiк вiд нас стоiть котедж. Вiд нього нас вiддiляе лише поле, але щоб дiстатися до нього, треба спершу пройти дорогою, а потiм завернути путiвцем. Одразу за котеджем е затишний сосновий бiр, я люблю там бувати, бо серед дерев завжди так приемно. Котедж стояв порожнiй останнi вiсiм мiсяцiв, i було дуже шкода, бо це дуже милий двоповерховий будиночок iз старомодним ганком та кущами козолисту навколо. Я, бувало, зупинюся перед цим котеджем i роздумую, як мило було б у ньому влаштуватися.

Отже, ввечерi цього понедiлка я пiшов подихати свiжим повiтрям у свiй улюблений бiр, коли на путiвцi менi зустрiвся порожнiй фургон, що вже повертався, а на галявинi бiля ганку я побачив купу килимiв i рiзних речей. Було ясно, що котедж нарештi хтось орендував. Я походжав неподалiк, зупинявся, наче знiчев’я, – стою, оглядаю будинок, цiкавлюся, що за люди оселилися так близько до нас. Раптом бачу в одному з вiкон другого поверху чиесь обличчя, що витрiщилося прямо на мене.

Не знаю, що в ньому було такого, мiстере Голмс, але в мене мороз побiг по шкiрi. Я стояв вiддалiк, тому не мiг розгледiти риси, але в цьому обличчi було щось неприродне, нелюдське. Таке в мене склалося враження. Я хутко пiдiйшов ближче, щоб краще розгледiти того, хто стежив за мною. Та тiльки-но я наблизився, обличчя раптом зникло – i так раптово, що воно, здавалося, пiрнуло в темряву кiмнати. Я постояв хвилин iз п’ять, роздумуючи про цю iсторiю та намагаючись осягнути своi враження. Я не мiг навiть сказати, чоловiче це було обличчя чи жiноче. Найбiльше мене вразив його колiр. Воно було мертвотно-жовте, з лiловими тiнями, та якесь застигле, вiд чого здавалося таким моторошно неприродним. Я настiльки засмутився, що вирiшив дiзнатися трохи бiльше про нових мешканцiв. Пiдiйшов i постукав у дверi, i менi вiдразу вiдчинила худа висока жiнка з непривiтним обличчям.

«Чого вам?» – спитала вона з шотландським акцентом.

«Я ваш сусiд, он з того будинку, – вiдповiв я, кивнувши на нашу вiллу. – Ви, бачу, тiльки-но переiхали, я й подумав, чи не можу бути вам чимось корисний».

«Еге ж! Коли будете потрiбнi, ми самi вас попросимо», – сказала вона й грюкнула дверима в мене перед носом.

Розсердившись на таку брутальнiсть, я повернувся та пiшов додому. Весь вечiр, хоч i намагався думати про щось iнше, не мiг забути примари у вiкнi та тiеi сердитоi жiнки. Я вирiшив нiчого не розповiдати дружинi – вона нервова, вразлива жiнка, i я не хотiв дiлитися з нею неприемними переживаннями. Все ж перед сном я нiби знiчев’я сказав iй, що в котеджi з’явилися мешканцi, на що вона нiчого не вiдповiла.

Загалом я сплю дуже мiцно. У нашiй сiм’i постiйно кепкували, що вночi мене й гарматою не розбудиш; але чомусь саме тiеi ночi, мабуть, тому, що був трохи збуджений своею маленькою пригодою, або з iншоi причини, не знаю, спав я не так мiцно, як зазвичай. Крiзь сон я нечiтко усвiдомлював, що в кiмнатi щось вiдбуваеться, i потроху до мене дiйшло, що дружина стоiть вже в сукнi й тихцем одягае плаща та капелюшка. Моi губи ворухнулися, щоб пробурмотiти крiзь сон якiсь слова здивування чи докору за цi невчаснi збори, коли, раптом розплющивши очi, я поглянув на освiтлене свiчкою обличчя, i вiд подиву в мене мову вiдiбрало. Нiколи ранiше я не бачив у неi такого виразу обличчя, навiть не думав, що ii обличчя може бути таким. Вона була блiда як крейда, дихала прискорено й, застiбаючи плаща, крадькома зиркала на лiжко, щоб переконатися, чи не розбудила мене. Потiм, вирiшивши, що я все ж таки сплю, вона безшумно вислизнула з кiмнати, за мить пролунало рiзке скрипiння, яке могли видати лише завiси вхiдних дверей. Я пiдвiвся на лiжку, потер кулаком об залiзний край лiжка, щоб переконатися, що це не сон. Потiм дiстав годинника з-пiд подушки. Вiн показував третю ночi. Що могло спонукати мою дружину покинути домiвку в такий час?

Я просидiв так хвилин зо двадцять, подумки перебираючи все це та намагаючись знайти пояснення. Чим бiльше мiркував, тим надзвичайнiшою та незбагненнiшою уявлялася менi ця справа. Я ще мiркував над нею, коли знову почулося скрипiння завiс унизу, а на сходах зацокотiли ii кроки.

«Господи, Еффi, де це ти була?» – поцiкавився я, як тiльки дружина увiйшла.

Вона затремтiла й зойкнула, коли я озвався, i цей здавлений вигук i тремтiння налякали мене бiльше, нiж усе iнше, бо в них була якась невимовна вина. Моя дружина завжди була жiнкою прямою та вiдкритою, але я аж похолов, коли побачив, як вона потай пролазить у свою ж спальню та тремтить вiд того, що чоловiк щось спитав у неi.

«Ти не спиш, Джеку? – видихнула вона з нервовим смiшком. – Отакоi, а я думала, що тебе нiчим не розбудиш».

«Де ти була?» – спитав я суворiше.

«Природно, що це тебе дивуе, – продовжувала вона, i я побачив, що пальцi дружини тремтять, коли вона розстiбае плащ. – Я й сама не пригадаю, щоб зi мною таке колись траплялося. Розумiеш, менi раптом стало важко дихати, i мене практично нездоланно потягнуло подихати свiжим повiтрям. Менi навiть здаеться, що я б знепритомнiла, якби не вийшла надвiр. Я постояла кiлька хвилин у дверях i тепер уже зовсiм вiдхекалася».

Розповiдаючи менi цю байку, вона жодного разу не поглянула в мiй бiк, i голос у неi був, наче чужий. Менi стало ясно, що вона обманюе. Я нiчого не сказав у вiдповiдь i втупився поглядом у стiну з вiдчуттям нудоти й iз тисячею отруйних пiдозр, а також сумнiвiв у головi. Що приховуе вiд мене дружина? Де вона була пiд час своеi дивноi прогулянки? Я вiдчував, що не знайду спокою, поки цього не дiзнаюся, i все ж менi не хотiлося розпитувати ii далi пiсля того, як вона вже раз збрехала. До кiнця ночi я кашляв i перевертався з боку на бiк, будуючи здогад за здогадом, один неймовiрнiший за iнший. Наступного дня менi потрiбно було iхати до мiста, але я був занадто схвильований i навiть думати не мiг про справи. Моя дружина була, здавалося, засмучена не менше, нiж я, i за ii швидкими запитальними поглядами, якi вона раз у раз кидала на мене, я бачив: вона зрозумiла, що я iй не повiрив, i роздумуе, як iй тепер бути. За першим снiданком ми з нею ледь обмiнялися кiлькома словами, потiм я вiдразу ж вийшов надвiр, аби зiбратися з думками на свiжому ранковому повiтрi.

Я дiйшов до Кришталевого палацу, просидiв там цiлу годину в парку та повернувся до Норбера вже пiсля першоi. Сталося так, що на зворотному шляху менi довелося пройти повз котедж, i я зупинився на хвильку поглянути, чи не з’явиться знову в вiкнi те дивне обличчя, що витрiщалося на мене напередоднi. Я стою й дивлюся, i раптом (уявiть собi мое здивування, мiстере Голмс) дверi вiдчиняються, i виходить моя дружина!

Я занiмiв, побачивши ii, але мое хвилювання було нiчим порiвняно з тим, що вiдбилося на ii обличчi, коли нашi погляди зустрiлися. У першу мить вона буцiмто хотiла шмигнути назад у будинок; потiм, зрозумiвши, що будь-яка спроба сховатися буде марною, вона пiдiйшла до мене з побiлiлим обличчям i з переляком в очах, що не пасувало до ii посмiшки.

«О, Джеку, – зронила вона, – я якраз заходила туди спитати, чи не можу чимось допомогти нашим новим сусiдам. Що ти так дивишся на мене, Джеку? Ти на мене сердишся?»

«Атож! – пiдтвердив я. – Отже, ось куди ти ходила вночi?»

«Що ти таке кажеш?» – залементувала вона.

«Ти ходила туди. Я впевнений. Хто цi люди, що ти мусиш вiдвiдувати iх такоi години?»

«Я не була там ранiше».

«Як ти можеш розповiдати таку явну брехню? – обурився я. – У тебе навiть голос змiнюеться, коли ти це робиш. Чи я мав вiд тебе секрети? Я негайно ж увiйду в оселю та дiзнаюся, у чому рiч».

«Нi, нi, Джеку, не треба!» – у неi урвався голос, жiнка була сама не своя вiд хвилювання. Коли ж я пiдiйшов до дверей, вона судомно схопила мене за рукав i з несподiваною силою вiдтягнула геть.

«Благаю тебе, Джеку, не роби цього, – стогнала вона. – Присягаюся, колись я тобi все розповiм, але якщо ти увiйдеш до котеджу зараз, нiчого путнього з цього не вийде».

Коли ж я спробував ii вiдштовхнути, жiнка притулилася до мене з несамовитим благанням.

«Вiр менi, Джеку! – лементувала вона. – Повiр менi лише цього разу! Я нiколи не дам тобi причини пошкодувати про це. Ти знаеш, я не стала б нiчого вiд тебе приховувати, хiба заради тебе самого. Ідеться про все наше життя. Якщо ти зараз пiдеш зi мною додому, все буде гаразд. Якщо увiрвешся в цей котедж, у нас iз тобою все буде зiпсовано».

Вона говорила так переконливо, такий розпач вiдчувався в ii голосi, у манерi розмови, що я нерiшуче зупинився перед дверима.

«Я повiрю тобi за однiеi умови, i лише однiеi, – сказав я нарештi, – iз цiеi митi мiж нами бiльше не буде жодних таемниць! Ти можеш зберегти при собi свiй секрет, але пообiцяеш менi, що бiльше не буде нiчних походеньок у гостi, нiчого такого, що хотiлося б вiд мене приховати. Я згоден пробачити те, що вже сталося, якщо даси менi слово, що надалi нiчого схожого не повториться».

«Я знала, що ти менi повiриш, – полегшено зiтхнула вона. – Все буде, як забажаеш. Ходiмо ж геть вiд цього будинку!»

Все ще чiпко тримаючись за мiй рукав, дружина потягнула мене вiд котеджу.

Я озирнувся на ходу – iз вiкна на другому поверсi за нами стежило те жовте, мертвотне обличчя. Що могло бути спiльного в цiеi тварюки та моеi дружини? І який мiг бути зв’язок мiж Еффi та тiею простою та грубою жiнкою, яку я бачив напередоднi? Навiть дивно було питати, i все ж я знав, що не заспокоюся, поки не розгадаю загадку.

Два днi потому я сидiв удома, i моя дружина начебто сумлiнно дотримувалася нашоi угоди, у будь-якому разi, наскiльки знаю, вона навiть не виходила з обiйстя. Але на третiй день я отримав прямий доказ, що ii урочистоi обiцянки було недостатньо, щоб пересилити той таемний вплив, який вiдволiкав ii вiд чоловiка та обов’язку.

Того дня я поiхав до мiста, але повернувся потягом не о третiй тридцять шiсть, як зазвичай, а ранiше – о другiй сорок. Коли зайшов до будинку, наша служниця вибiгла в передпокiй iз перекошеним обличчям.

«Де господиня?» – поцiкавився я.

«Їй, мабуть, забаглося прогулятися», – вiдповiла дiвчина.

У моiй головi вiдразу ж з’явилися пiдозри. Я побiг нагору переконатися, що ii справдi немае вдома. Нагорi випадково поглянув у вiкно й побачив, що служниця, з котрою я тiльки-но говорив, мчить через поле навпростець до котеджу. Я, звiсно, вiдразу зрозумiв, що це все означае: моя дружина пiшла туди та попросила служницю викликати ii, якщо я повернуся. Скаженiючи, я спустився вниз i побiг туди ж, вирiшивши раз i назавжди покласти край цiй iсторii. Я бачив, як дружина зi служницею бiгли удвох путiвцем, але не став iх зупиняти. Те темне, що затьмарювало мое життя, зачаiлося в котеджi. Я дав собi слово честi: нехай що трапиться потiм, але таемниця бiльше не буде таемницею. Пiдiйшовши до дверей, я навiть не стукав, а просто натиснув на клямку й увiрвався в коридор.

На першому поверсi було тихо та мирно. У кухнi на вогнi посвистував казанок, i велика чорна кiшка лежала, згорнувшись клубком, у кошику; нiде не було й слiду тiеi жiнки, яку я бачив минулого разу. Я кинувся з кухнi до покою – порожньо. Тодi вибiг сходами нагору та переконався, що в двох кiмнатах там також нiкого немае. У всьому будинку не було нi душi! Меблi та картини були вульгарнi та грубi, за винятком однiеi-единоi кiмнати – тiеi, у вiкнi якоi я бачив це дивне обличчя. Тут було затишно та витончено, i моi пiдозри спалахнули лютим, зловiсним вогнем, коли я побачив, що там на камiнi стоiть свiтлина моеi дружини: всього три мiсяцi тому вона за моiм наполяганням знялася в повний зрiст, i це була та сама фотографiя! Я пробув у будинку досить довго, поки не переконався, що там i справдi нiкого немае. Потiм пiшов, i менi було так важко на душi, як нiколи в життi. Дружина зустрiла мене в передпокоi, коли я повернувся додому, але я був такий ображений i сердитий, що не мiг iз нею розмовляти й промчав повз неi прямо до свого кабiнету.

Жiнка, однак, увiйшла вслiд за мною, не давши менi навiть часу зачинити дверi.

«Менi дуже шкода, що я порушила свою обiцянку, Джеку, – зазначила вона, – але якби ти знав усi обставини, ти, я впевнена, пробачив би менi».

«То розкажи менi все», – спонукав я.

«Не можу, Джеку, я не можу!» – вигукнула вона.

«Поки ти менi не скажеш, хто живе в котеджi й кому це ти подарувала свою свiтлину, мiж нами бiльше не може бути жодноi довiри», – вiдповiв я i, вiдсахнувшись вiд неi, пiшов iз дому. Це було вчора, мiстере Голмс, i з того часу я ii не бачив i не знаю бiльше нiчого про цю дивну справу. Вперше мiж нами пролягла тiнь, i я настiльки вражений, що не знаю, як менi тепер краще вчинити. Раптом сьогоднi вранцi мене осiнило, що якщо i е на свiтi людина, котра може дати менi пораду, то це ви, й ось я поквапився до вас i беззастережно вiддаюся в вашi руки. Якщо я щось виклав незрозумiло, будь ласка, питайте. Але тiльки скажiть скорiше, що менi робити, бо я бiльше не в змозi терпiти цю муку.

Ми з Голмсом iз неухильною увагою слухали цю незвичайну iсторiю, яку вiн нам розповiдав уривчасто, пригнiченим голосом, як промовляють у митi сильного хвилювання. Мiй товариш якийсь час сидiв мовчки, пiдперши пiдборiддя рукою та повнiстю поринувши у своi думки.

– Скажiть, – спитав вiн нарештi, – ви могли б присягнутися, що обличчя, яке бачили у вiкнi, було лицем людини?

– Обидва рази, коли я його бачив, я дивився на нього здалеку, тому сказати напевно не можу.

– Однак воно явно справило на вас неприемне враження.

– Його колiр здавався неприродним, i в його рисах була дивна нерухомiсть. Коли я пiдходив ближче, воно якось несподiвано зникало.

– Скiльки часу минуло вiдтодi, коли дружина попросила у вас сто фунтiв?

– Майже два мiсяцi.

– Ви колись бачили фотографiю ii першого чоловiка?

– Нi, в Атлантi сталася велика пожежа незабаром пiсля його смертi й усi ii папери згорiли.

– Але все ж у неi виявилося свiдоцтво про його смерть. Ви казали, що особисто його бачили?

– Атож, пiсля пожежi вона зробила дублiкат.

– Ви хоча б раз зустрiчалися з кимось, хто знав ii в Америцi?

– Нi.

– Вона колись просила про те, щоб з’iздити туди?

– Нi.

– Не отримувала звiдти листiв?

– Наскiльки я знаю, нi.

– Дякую. Тепер я хотiв би трошки помiзкувати над цiею справою. Якщо котедж покинули назавжди, у нас можуть виникнути певнi труднощi; якщо ж тiльки на якийсь час, що менi видаеться вiрогiднiшим, то це означае, що мешканцiв учора попередили про ваш прихiд, i вони встигли сховатися. Тодi, можливо, вони вже повернулися, i ми все це легко з’ясуемо. Я вам пораджу: повертайтеся до Норбера й ще раз огляньте котедж зовнi. Якщо переконаетеся, що в ньому хтось е, не вривайтеся самi в будинок, а лише дайте телеграму менi та моему колезi. Отримавши ii, ми за годину будемо у вас, а там дуже скоро дiзнаемося, у чому рiч.

– Ну, а якщо в будинку все ще нiкого немае?

– Тодi я приiду завтра, i ми з вами обговоримо, як бути. До побачення, i головне – не хвилюйтеся, поки не дiзналися, що вам насправдi е чого хвилюватися.



– Боюся, справи тут кепськi, Ватсоне, – сказав мiй товариш, коли, вiдпровадивши мiстера Гранта Мунро до дверей, повернувся в наш кабiнет. – Як гадаете?

– Брудна iсторiя, – задумався я.

– Атож. І пiдгрунтям тут слугуе шантаж, або я дуже помиляюся.

– І хто шантажист?

– Не iнакше, як та тварюка, що живе в единiй затишнiй кiмнатi котеджу та тримае в себе ту фотографiю на камiнi. Чесне слово, Ватсоне, е щось захоплююче в цьому мертвотному обличчi за вiкном, i я б дуже не хотiв пропустити цей випадок.

– Маете якусь гiпотезу?

– Поки що тiльки першу тезу. Але буду дуже здивований, якщо вона виявиться хибною. У котеджi живе перший чоловiк цiеi жiнки.

– Чому ви так вирiшили?

– А чим iще можна пояснити ii шалений неспокiй, аби туди не увiйшов другий? Факти, як вважаю, складаються приблизно так. Жiнка виходить в Америцi замiж. У ii чоловiка виявляються якiсь нестерпнi схильностi, або, скажiмо, його вражае якась гидка недуга – вiн виявляеться прокаженим або божевiльним. Врештi-решт вона втiкае вiд нього, повертаеться в Англiю, змiнюе iм’я та починае, як iй здаеться, будувати життя знову. Вона вже три роки замiжня за iншим i почуваеться в повнiй безпецi – чоловiковi вона показала свiдоцтво про смерть якоiсь iншоi людини, чие iм’я вона й узяла, – аж раптом ii мiсцеперебування стае вiдоме ii першому чоловiку або, скажiмо, якiйсь не надто добропоряднiй жiнцi, котра пов’язалася з хворим. Вони пишуть дружинi, погрожують приiхати та вивести ii на чисту воду. Вона просить сто фунтiв i намагаеться вiдкупитися вiд них. Але вони однаково приiжджають, i коли чоловiк у бесiдi з дружиною випадково згадуе, що в котеджi оселилися новi мешканцi, вона за якимись ознаками здогадуеться, що це – ii переслiдувачi. Жiнка чекае, поки чоловiк засне, потiм кидаеться iх умовляти, щоб забиралися геть. Нiчого не досягнувши, вона наступного дня iз самого ранку вирушае до них знову, i чоловiк, як вiн сам це розповiв, зустрiчае ii в ту мить, коли вона виходить вiд них. Тодi вона обiцяе йому бiльше туди не ходити, але за два днi, не втримавшись вiд спокуси назавжди позбутися страшних сусiдiв, вдаеться до новоi спроби, прихопивши iз собою свiтлину, яку, можливо, у неi вимагали. Пiд час перемовин з’являеться служниця з повiдомленням, що господар уже вдома, i тут дружина, розумiючи, що вiн одразу ж пiде в котедж, випроваджуе його мешканцiв чорним ходом, iмовiрно, у той сосновий бiр, про який тут уже згадувалося. Чоловiк приходить i застае житло порожнiм. Я, однак, буду вкрай здивований, якщо вiн i сьогоднi знайде його порожнiм, коли вийде увечерi розгледiтися. Що скажете про таку гiпотезу?

– Усе може бути.

– Зате вона пов’язуе всi факти. Коли нам стануть вiдомi новi деталi, якi не вкладуться в нашу версiю, тодi встигнемо ii переглянути. Найближчим часом нiчого не можемо вдiяти, поки не отримаемо нових звiсток iз Норбера.

Довго чекати не довелося. Телеграму принесли, як тiльки ми випили чай. «У котеджi живуть, – йшлося в нiй. – Знову бачив у вiкнi обличчя. Прийду зустрiти потяг о сьомiй i до вашого прибуття нiчого не робитиму».

Коли ми вийшли з вагону, Грант Мунро чекав на платформi, i при свiтлi станцiйних лiхтарiв було помiтно, що вiн дуже блiдий i тремтить вiд хвилювання.

– Вони ще там, мiстере Голмс, – сказав вiн, схопивши мого приятеля за рукав. – Коли я йшов сюди, то бачив у котеджi свiтло. Тепер ми з цим покiнчимо раз i назавжди.

– Який маете план? – спитав мiй товариш, коли ми пiшли темною, обсадженою деревами дорогою.

– Я силою вдеруся до будинку й особисто побачу, що там таке. Вас двох я попросив би бути при цьому свiдками.

– Ви твердо зважилися так вчинити, незважаючи на застереження вашоi дружини, що для вас буде краще не розкривати ii таемницю?

– Авжеж, зважився.

– Що ж, ви, мабуть, маете рацiю. Правда, якою б вона не була, краща за невизначенiсть i пiдозри. Пропоную вирушати негайно ж. Звiсно, перед обличчям закону цим ми поставимо себе в становище винних, але гадаю, що на ризик таки варто пiти.



Нiч була дуже темною, i почався дрiбний дощик, коли ми звернули з шосейноi дороги на вузький, порiзаний глибокими колiями путiвець, що пролiг мiж двома рядами живоплоту. Мiстер Грант Мунро вiд нетерпiння мало не втiк вiд нас, i ми, хоч i спотикаючись, намагалися не вiдставати вiд нього.

– Це вогнi мого будинку, – пробурмотiв вiн, вказуючи на свiтло, що мерехтiло крiзь дерева, – а ось котедж, i зараз я туди зайду.

Путiвець у цьому мiсцi завертав. Бiля самого повороту стояла хатинка. Жовта смуга свiтла на чорнiй землi перед нами показувала, що дверi вiдчиненi, й одне вiкно на другому поверсi було яскраво освiтлене. Ми поглянули та побачили, що на тлi штори рухаеться темна пляма.

– Вона там, ця тварюка! – заверещав Грант Мунро. – Ви самi бачите, що там хтось е. За мною, i зараз ми про все дiзнаемося!

Ми пiдiйшли до дверей, але раптом iз чорноти виступила жiнка й зупинилася в золотiй смузi свiтла, що падало вiд лампи. У темрявi я не бачив ii обличчя, але простягнутi руки висловлювали благання.

– Заради бога, Джеку, зупинися! – закричала вона. – У мене було передчуття, що ти прийдеш сьогоднi ввечерi. Не думай нiчого лихого, любий! Повiр менi ще раз, i тобi нiколи не доведеться шкодувати про це.

– Я дуже довго вiрив тобi, Еффi! – промовив чоловiк суворо. – Пусти! Я однаково ввiйду. Я та моi друзi, ми вирiшили покiнчити з цим раз i назавжди.

Вiн вiдiпхнув ii, i ми, не зупиняючись, пiшли за ним. Тiльки-но чоловiк вiдчинив дверi, як прямо на нього вибiгла лiтня жiнка й спробувала заступити йому дорогу, але той вiдштовхнув ii, тож за мить ми всi трое вже пiдiймалися сходами. Грант Мунро увiрвався в освiтлену кiмнату другого поверху, а за ним i ми.

Покiй був затишний, добре обставлений, на столi горiли двi свiчки, а на камiнi – ще двi. У кутку, зiгнувшись над письмовим столом, сидiла маленька дiвчинка. Їi обличчя, коли ми увiйшли, було обернене в iнший бiк, ми розгледiли лише, що вона в червоному платтячку та довгих бiлих рукавичках. Коли вона жваво кинулася до нас, я зойкнув вiд жаху та несподiванки. Мала звернула до нас обличчя дуже дивного мертвотного кольору, i його риси були позбавленi будь-якого виразу. За мить загадка вирiшилася. Голмс зi смiхом провiв рукою за вухом дiвчинки, маска зiскочила, i вугiльно-чорна мулатка засяяла всiма своiми бiлими зубками, весело регочучи з нашого здивованого вигляду. Подiляючи ii веселощi, голосно засмiявся i я, але Грант Мунро стояв, вирячивши очi та схопившись рукою за горло.

– Боже! – закричав вiн. – Що це означае?

– Я скажу тобi, що це означае, – проголосила жiнка, вступаючи в кiмнату з гордою рiшучiстю на обличчi. – Ти змушуеш мене вiдкрити тобi мою таемницю, хоч це й здаеться менi нерозумним. Тепер разом вирiшимо, як нам iз цим бути. Мiй чоловiк в Атлантi помер. Але моя дитина залишилася жива.

– Твоя дитина!

Вона дiстала захований на грудях срiбний медальйон.

– Ти нiколи не зазирав усередину.

– Я думав, що вiн не вiдмикаеться.

Вона натиснула пружину, i передня стулка медальйона вiдскочила. Пiд нею був портрет чоловiка з винятково гарним i тонким обличчям, хоча його риси виявляли безпомилковi ознаки африканського походження.

– Це Джон Геброн iз Атланти, – повiдомила жiнка, – i не було на землi шляхетнiшоi людини. Вийшовши за нього, я вiдiрвалася вiд свого народу, але, поки вiн був живий, жодного разу нi на мить не пошкодувала про це. Нам не пощастило – наша едина дитина вдалася не в мене, а в нього. Таке часто трапляеться в змiшаних шлюбах, i маленька Люсi набагато чорнiша, нiж був ii батько. Але чорна чи бiла, вона моя рiдна, моя люба маленька дiвчинка, i мама ii дуже любить!

Дiвчинка при цих словах пiдбiгла до жiнки й занурилася обличчям в ii сукню.

– Я залишила ii тодi в Америцi, – продовжувала жiнка, – тiльки з тiеi причини, що вона ще не зовсiм одужала, а змiна клiмату могла б зашкодити ii здоров’ю. Я вiддала ii на пiклування вiрноi шотландки, нашоi колишньоi служницi. У мене й у думках не було вiдступатися вiд своеi дитини. Але коли зустрiла тебе на своему шляху, коли тебе покохала, Джеку, то не наважилася розповiсти тобi про свою дитину. Хай даруе менi бог, я побоялася, що втрачу тебе, i в мене забракло мужностi все розповiсти. Менi довелося вибирати мiж вами, i через свою слабкiсть я вiдвернулася вiд рiдноi моеi дiвчинки. Три роки приховувала вiд тебе ii iснування, але листувалася з нянею та знала, що з дiвчинкою все гаразд. Однак останнiм часом у мене з’явилося непереборне бажання побачити свою дитину. Я боролася з ним, але марно. І хоча знала, що це ризиковано, зважилася на те, щоб дiвчинку привезли сюди, нехай хоч на кiлька тижнiв. Я послала няньцi сто фунтiв i дала iй вказiвки, як поводитися тут у котеджi, щоб вона могла здатися простою сусiдкою, до якоi я не маю жодного стосунку. Я дуже боялася, тому не дозволяла виводити дитину з будинку вдень. Вдома ми завжди прикриваемо iй личко та руки: раптом хтось побачить ii у вiкно, i поширяться чутки, що по сусiдству з’явилося чорне дитинча. Якби я менше остерiгалася, було б набагато розумнiше, але я втрачала розум вiд страху, щоб до тебе не дiйшла правда.

Ти першим сказав менi, що в котеджi хтось оселився. Менi б зачекати до ранку, але я не могла заснути вiд хвилювання, i нарештi вийшла нишком, знаючи, як мiцно ти спиш. Але ти побачив, що я виходила, i з цього почалися всi моi негаразди. Наступного дня менi довелося вiддатися на твою милiсть, i ти шляхетно вирiшив не допитуватися. Але на третiй день, коли ти увiрвався в котедж iз головного входу, нянька з дитиною ледь встигли втекти крiзь запаснi дверi. І ось сьогоднi ти все дiзнався, i я питаю тебе: що з нами тепер буде – зi мною та моею дитиною?

Вона стиснула руки й чекала на вiдповiдь.

Двi довгих хвилини Грант Мунро не порушував мовчанку, а коли вiн озвався, це була така вiдповiдь, що менi й зараз приемно ii згадати. Вiн пiдняв дiвчинку, поцiлував i потiм, тримаючи ii на руцi, простягнув iншу дружинi й обернувся до дверей.

– Нам буде зручнiше поговорити про все вдома, – сказав вiн. – Я не дуже хороша людина, Еффi, але, менi здаеться, все ж таки кращий, нiж ти гадала.

Ми з Голмсом провели iх до повороту, i, коли вийшли на дорогу, мiй приятель смикнув мене за рукав.

– Гадаю, – сказав вiн, – у Лондонi вiд нас буде бiльше користi, нiж у Норберi.

Про цей випадок вiн не сказав нi слова бiльше аж до пiзньоi ночi, коли, взявши запалену свiчку, обернувся до дверей, щоб пiти в свою спальню.

– Ватсоне, – зронив вiн, – якщо вам колись здасться, що я занадто покладаюся на своi здiбностi або придiляю справi менше уваги, нiж вона того заслуговуе, будь ласка, шепнiть менi на вухо: «Норбер», i я буду за це надзвичайно вдячний.




Бiржовий клерк


Незабаром пiсля одруження я купив практику в доктора Фаркера в Паддiнгтонi. Старий лiкар колись мав повно пацiентiв, але пiзнiше через хворобу (щось на кшталт танцю святого Вiтта[1 - Танець святого Вiтта – (лат. Chorea sancti viti) розлад центральноi нервовоi системи, що характеризуеться мимовiльними рухами тулуба, кiнцiвок, голови, м’язiв обличчя.]), а також через похилий вiк, iх число помiтно зменшилося. Адже люди, i це природно, вважають за краще лiкуватися в того, хто й сам здоровий, i мало довiряють медичним знанням людини, не здатноi зцiлити навiть саму себе. І чим гiршало здоров’я мого попередника, тим бiльше занепадала його практика, i до того моменту, коли я ii купив, вона приносила замiсть колишнiх тисячi двохсот трохи бiльше, нiж триста фунтiв на рiк. Але я зважав на свою молодiсть та енергiйнiсть i не сумнiвався, що за рiк-два пацiентiв буде хоч греблю гати.

Першi три мiсяцi, вiдколи оселився в Паддiнгтонi, я був дуже зайнятий i зовсiм не бачився зi своiм приятелем Шерлоком Голмсом. Зайти до нього на Бейкер-стрит менi бракувало часу, а вiн сам, якщо й виходив кудись, то лише в справах. Тому я дуже зрадiв, коли одного червневого ранку, читаючи «Британського медичного вiсника» пiсля снiданку, я почув у передпокоi дзвiнок, а згодом – рiзкий голос мого доброго товариша.

– А, мiй любий Ватсоне, – привiтався вiн, увiйшовши до кiмнати, – радий вас бачити! Сподiваюся, мiсiс Ватсон уже оговталася пiсля тих переживань, яких нам довелося зазнати в справi «Знаку чотирьох».

– Дякую, вона почуваеться чудово, – вiдповiв я, гаряче тиснучи йому руку.

– Сподiваюся також, – продовжував Шерлок, сiдаючи в крiсло-гойдалку, – що медицина ще не зовсiм позбавила вас iнтересу до наших маленьких загадок?

– Навпаки! – вигукнув я. – Навiть учора ввечерi я ще розбирав своi старi нотатки, а деякi навiть перечитав.

– Сподiваюся, ви не вважаете свою колекцiю завершеною?

– Звiсно ж, нi! Я б дуже хотiв ii доповнити.

– І навiть сьогоднi?

– І сьогоднi також.

– Навiть якщо доведеться iхати до Бiрмiнгема?

– Куди скажете.

– А практика?

– Не проблема. Попрошу сусiда, вiн прийме моiх пацiентiв. Я ж його заступаю, коли вiн кудись iде.

– Ну, i чудово, – зрадiв Голмс, вiдкидаючись у крiслi та кидаючи на мене проникливий погляд з-пiд примружених повiк. – Еге, та ви, бачу, нездужали. Застуда влiтку – рiч не надто приемна.

– Маете рацiю. Минулого тижня я дуже застудився й аж три днi сидiв удома. Але менi здавалося, вiд хвороби тепер уже й слiду не залишилося.

– Це правда, вигляд у вас цiлком здоровий.

– Як же ви здогадалися, що я хворiв?

– Мiй любий Ватсоне, ви ж знаете мiй метод.

– Метод логiчних висновкiв?

– Ще б пак.

– З чого ж ви почали?

– З ваших домашнiх капцiв.

Я глянув на нове шкiряне взуття, яке було на моiх ногах.

– Але що з ними… – почав було я, та Голмс вiдповiв на запитання ранiше, нiж я встиг його скiнчити.

– Вашi капцi новi, – пояснив вiн. – Ви iх носите не бiльше двох тижнiв, а пiдошви, якi зараз виставили напоказ, уже пiдгорiли. Спочатку я подумав, що ви iх намочили, а згодом, коли сушили, спалили. Але потiм помiтив бiля самiсiньких пiдборiв паперовi ярлики з назвою крамницi. Вiд води вони, мабуть, вiдмокли б. Отже, ви сидiли бiля камiна, витягнувши ноги до самого вогню, що навряд чи робив хтось здоровий навiть такого вогкого та холодного лiта, яке видалося цього року.

Як завжди, пiсля пояснень Шерлока все виявилося дуже простим. Голмс сумно всмiхнувся, прочитавши цю думку на моему обличчi.

– Боюся, що моi пояснення завдають менi лише шкоди, – зауважив вiн. – Нiчим не вмотивованi результати дiють на уяву набагато дужче… Ну, готовi iхати зi мною до Бiрмiнгема?

– Певна рiч. А що там за справа?

– Все дiзнаетеся дорогою. Внизу на нас чекае екiпаж i клiент. Їдьмо.

– Хвильку.

Я накидав записку своему сусiду, забiг нагору до дружини, щоб попередити, що iду, i наздогнав Голмса на ганку.

– Ваш сусiд також лiкар? – спитав вiн, кивнувши на мiдну дощечку на сусiднiх дверях.

– Авжеж, вiн купив практику одночасно зi мною.

– І давно вона iснуе?

– Стiльки ж, скiльки й моя. З того часу, як побудували цi будинки.

– Ви купили кращу.

– Атож. Але звiдки ви про це дiзналися?

– По сходах, мiй любий Ватсоне. Вашi сходинки дуже стертi пiдошвами, так, що кожна на три дюйми нижча, нiж у сусiда. А ось i наш клiент. Мiстере Голл Пiкрофт, дозвольте вiдрекомендувати вам мого приятеля, доктора Ватсона, – сказав Голмс.

– Гей, кебмене, – додав вiн, – хльоснiть коней, ми запiзнюемося на потяг.

Я сiв навпроти Пiкрофта.

Це був високий, серйозний чоловiк iз вiдкритим, приемним обличчям i свiтлими закрученими вусиками. На ньому був блискучий цилiндр та акуратний чорний костюм, який додавав йому вигляду чепуристого клерка iз Сiтi, насправдi так i було. Вiн належав до тих людей, яких у нас називають кокнi[2 - Кокнi (англ. cockney) – зневажливо-глузливе прiзвисько уродженця Лондона з середнiх i нижчих верств населення.], але з них походить стiльки прекрасних солдатiв-волонтерiв, а також чудових спортсменiв, як iз жодного iншого прошарку англiйського королiвства. Його кругле рум’яне обличчя було веселим вiд природи, але зараз куточки губ чоловiка опустилися, що додало йому дещо комiчного вигляду. Яке нещастя привело його до Шерлока Голмса, я дiзнався, аж коли ми сiли у вагон першого класу, i потяг рушив.

– Отже, – видихнув Голмс, – маемо ще бiльше години вiльного часу. Мiстере Пiкрофт, розкажiть, будь ласка, моему колезi про свою пригоду, як ви розповiдали менi, а якщо можна, то й докладнiше. Менi також буде корисно простежити хiд подiй ще раз. Справа, Ватсоне, може виявитися дрiб’язковою, але в нiй е певнi достатньо цiкавi обставини, якi ви, як i я, так любите. Отже, мiстере Пiкрофт, до справи. Я бiльше не перериватиму вас.

Наш супутник зиркнув на мене, i його очi спалахнули.

– Найнеприемнiше в цiй iсторii те, – почав вiн, – що в нiй я виглядаю цiлковитим телепнем. Правда, можливо, все ще залагодиться. Зiзнаюся, що не мiг вчинити iнакше. Але якщо я й цю роботу втрачу, не отримавши нiчого натомiсть, то вийде, що немае у свiтi бiльшого дурника, нiж я. Хоч я й не майстер оповiдок, але послухайте, що сталося. Я служив у маклерськiй фiрмi «Коксон i Вудгаус» у Дрейпер-Гарденс, але навеснi цього року луснула венесуельська позика (ви, звiсно, про це чули) i фiрма збанкрутувала. Всi службовцi, двадцять сiм людей, зрозумiло, опинилися на вулицi. Я працював у них п’ять рокiв, i, коли сталася буря, старий Коксон дав менi блискучу характеристику. Я взявся шукати нове мiсце, ходив то туди, то сюди, але таких бiдолах, як я, скрiзь було повно.

Становище було надзвичайно важким. У Коксона я отримував три фунти стерлiнгiв на тиждень i за п’ять рокiв заощадив сiмдесят фунтiв, але цi грошi, як i все на свiтi, скiнчилися. Я дiйшов до межi, у мене не залишилося грошей навiть на марки та конверти, щоб вiдповiдати на оголошення. Я зносив усе взуття, оббиваючи пороги рiзних фiрм, але знайти роботу не мiг.

Коли я вже зовсiм втратив надiю, то почув про вакантну посаду у великому банкiрському домi «Мейсон i Вiльямс» на Ломбард-стрит. Наважуся припустити, що ви не надто знайомi з дiловим свiтом Лондона, але можете менi повiрити: це один iз найбагатших i найсолiднiших банкiв. Пропонувати своi послуги можна було лише поштою. Я надiслав iм запит разом iз характеристикою без будь-якоi надii на успiх. І раптом зворотною поштою отримую вiдповiдь, що наступного понедiлка можу приступити до виконання своiх нових обов’язкiв. Як це сталося, нiхто не мiг пояснити. Кажуть, що в таких випадках управитель просто встромляе руку в купу заяв i витягуе навмання першу-лiпшу, ось i все. Але, у будь-якому разi, менi пощастило, i я нiколи так не радiв, як тодi. Тижнева платня була навiть бiльшою на один фунт, а обов’язки мало чим вiдрiзнялися вiд тих, якi я виконував у Коксона.

Тепер пiдходжу до найдивовижнiшоi частини моеi iсторii. Маю вам сказати, що орендую квартиру за Гемпстедом, на Поттерз-стрит, 17. Того ж вечора, коли отримав цього приемного листа, я сидiв удома й курив люльку. Раптом зайшла власниця квартири й подала вiзитiвку, на якiй було надруковано: «Артур Пiннер, фiнансовий агент». Я нiколи ранiше не чув про нього, тож не уявляв, хто вiн i чому я йому знадобився, проте попросив домовласницю запросити його нагору. Увiйшов темноокий брюнет середнього зросту, з чорною бородою та лискучим носом. Його хода була швидкою, а мова уривчастою, як у людини, котра звикла цiнувати час.

«Мiстер Пiкрофт, якщо не помиляюся?» – перепитав вiн.

«Атож, сер», – вiдповiв я, пропонуючи сiсти.

«Ви ранiше служили в Коксона?»

«Авжеж, сер».

«А зараз влаштувалися в банкiрський дiм Мейсона?»

«Саме так».

«Ага, – сказав вiн. – Бачте, я чув, що ви маете неабиякi дiловi здiбностi. Менi вас дуже рекомендував Паркер, колишнiй управитель Коксона».

Я, природно, був дуже задоволений, почувши настiльки втiшний вiдгук про себе. Я завжди сумлiнно виконував своi обов’язки в Коксона, але менi й на гадку не спадало, що про мене таке кажуть в Сiтi.

«Маете хорошу пам’ять?» – поцiкавився Пiннер.

«Не нарiкаю», – вiдповiв я скромно.

«Ви стежили за курсом паперiв останнiм часом?»

«Безумовно! Я щоранку переглядаю “Бiржовий вiсник”».

«Дивовижна сумлiннiсть! – вигукнув вiн. – Ось де джерело будь-якого успiху! Якщо не заперечуете, я вас трохи проекзаменую. Скажiть, який курс Ейширських акцiй?»

«Вiд ста п’яти до ста п’яти з чвертю».

«А Об’еднаних новозеландських?»

«Сто чотири».

«Добре, а Брокенгiльських англiйських?»

«Вiд ста семи до ста семи з половиною».

«Чудово! – вигукнув вiн. – Просто чудово. Таким я вас собi й уявляв. Хлопчику мiй, ви створенi для бiльшого, нiж бути простим клерком у Мейсона!»

Його захоплення, як ви розумiете, мене, звiсно, дещо збентежило.

«Та воно наче й так, мiстере Пiннер, – зауважив я, – але не всi про мене такоi високоi думки. Я не один день побiгав, поки знайшов цю вакансiю. І дуже радий iй».

«Боже милий, що це ви таке кажете! Хiба ваше мiсце там? Ось послухайте, що вам скажу. Правда, я не можу негайно ж запропонувати вам посаду, на яку ви заслуговуете, але порiвняно з Мейсоном це – небо i земля. Коли ви починаете працювати в Мейсона?»

«У понедiлок».

«Гм, закладаюся, що ви туди не пiдете».

«Що, я не пiду до Мейсона?!»

«Еге ж, мiй любий. До цього часу ви вже будете працювати комерцiйним директором “Франко-Мiдланськоi компанii бляхарських виробiв”, що мае сто тридцять чотири вiддiлення в рiзних мiстах i селищах Францii, у тому числi в Брюсселi та Сан-Ремо».

Менi вiдняло мову.

«Але я нiколи не чув про цю компанiю», – пробурмотiв я.

«Таке можливо. Ми не кричимо про себе на кожному розi, капiтал фiрми повнiстю складають приватнi внески, а справи йдуть так добре, що реклама просто зайва. Генеральний директор фiрми – мiй брат Гаррi Пiннер, вiн також ii засновник. Знаючи, що я iду до Лондона, вiн попросив мене знайти йому меткого помiчника, парубка, удатного та дiлового, з хорошими рекомендацiями. Паркер розповiв менi про вас, i ось я тут. Для початку можемо запропонувати вам всього якихось п’ятсот фунтiв на рiк, але надалi…»

«П’ятсот фунтiв?!» – я вражено затулив рота рукою.

«Це на стартi. Крiм цього, ви отримуватимете один вiдсоток комiсiйних iз кожного нового контракту, i, можете менi повiрити, ваша платня подвоiться».

«Але ж я нiчого не тямлю в бляхарських виробах».

«Зате ви розумiетеся на бухгалтерii».

Голова моя пiшла обертом, i я ледь всидiв на мiсцi. Аж раптом у душу мою закрався сумнiв.

«Буду з вами вiдвертим, сер, – сказав я. – Мейсон призначив менi двiстi фунтiв на рiк, але фiрма «Мейсон i Вiльямс» – дуже солiдна. А про вас я зовсiм нiчого…»

«Ви незрiвняннi! – захоплено вигукнув мiй гiсть. – Саме така людина нам i потрiбна. Вас не надуриш. І це дуже добре. Ось вам сто фунтiв, i якщо вважаете, що ми домовилися, смiливо кладiть iх до своеi кишенi як аванс».

«Це дуже велика сума, – розгубився я. – Коли маю приступити до роботи?»

«Їдьте завтра вранцi до Бiрмiнгема, – вiдповiв вiн. – І о першiй приходьте в тимчасовий офiс фiрми на Корпорейшн-стрит, будинок 126. Я дам вам листа для мого брата. Потрiбна його згода. Але, мiж нами кажучи, вважаю ваше призначення вирiшеним».

«Не знаю, як i дякувати вам, мiстере Пiннер», – не мiг я отямитися.

«Дурницi, мiй хлопчику. Ви маете дякувати лише самому собi. А тепер ще один-два пункти… так, справжня формальнiсть, але це треба залагодити. Маете папiр? Будьте ласкавi, напишiть: «Згоден зайняти посаду комерцiйного директора у «Франко-Мiдландськiй компанii бляхарських виробiв» iз рiчною платнею 500 фунтiв”».

Я написав те, що мiстер Пiннер продиктував менi, i вiн поклав папiрець у кишеню.

«І ще одне запитання, – сказав вiн. – Як думаете вчинити з Мейсоном?»

На радощах я зовсiм про нього забув.

«Напишу, що вiдмовляюся вiд посади», – вiдповiв я.

«Менi здаеться, що цього робити не слiд. Я був у Мейсона й посварився з його управителем через вас. Я зайшов до нього дiзнатися про вас, а вiн почав верещати, що я переманюю його людей i таке iнше. Ну, я й не витримав. «Якщо хочете тримати хороших працiвникiв, то платiть iм вiдповiдно», – сказав я спересердя. А вiн менi вiдповiв, що ви волiете працювати в них за маленьку платню, нiж у нас за велику. «Ставлю п’ять фунтiв, – заявив я, – що, коли запропоную йому мiсце комерцiйного директора у нас, вiн навiть не напише вам про свою вiдмову». «Домовилися! – вигукнув вiн. – Ми його, можна сказати, зi зашморгу витягли, i вiн вiд нас не вiдмовиться!» Це його точнi слова».

«Який нахаба! – обурився я. – Я його й в очi не бачив, а вiн смiе казати про мене такi речi… Та я тепер нiзащо не напишу iм, навiть якщо будете благати!»

«Ну, i чудово. Отже, домовилися, – сказав вiн, пiдiймаючись з крiсла. – Я радий, що знайшов братовi хорошого помiчника. Ось вам сто фунтiв, а ось i лист. Запам’ятайте адресу: Корпорейшн-стрит, 126. Не забудьте: завтра о першiй годинi. На добранiч, i хай щастя завжди супроводжуе вас, як ви того заслужили».

Ось, наскiльки я пам’ятаю, яка в нас вiдбулася бесiда. Можете собi уявити, докторе Ватсон, як я зрадiв цiй пропозицii. Я не спав до опiвночi, схвильований блискучою перспективою, i наступного дня поiхав до Бiрмiнгема першим потягом. Пiсля прибуття залишив речi в готелi на Нью-стрит, а сам подався пiшки за вказаною адресою.

До призначеного термiну залишалося близько чвертi години, але я подумав, що нiчого не трапиться, якщо прийду ранiше. Будинок 126 виявився великим пасажем, у кiнцi якого обабiч розташувалися двi великi крамницi, за однiею виднiлися гвинтовi сходи, куди виходили дверi рiзних офiсiв i вiддiлень мiсцевих фiрм.

Внизу, на початку сходiв, на стiнi висiв великий покажчик iз назвою фiрм, але скiльки я не шукав, а «Франко-Мiдландськоi» там не виявилося. Серце мое впало, i я на кiлька хвилин застиг бiля покажчика, тупо розглядаючи його та питаючи себе, хто та навiщо надумав жартувати надi мною таким безглуздим чином, аж раптом до мене пiдiйшов незнайомець – точна копiя мого вчорашнього вiдвiдувача, тiльки цей був чисто поголений, i волосся в нього було дещо свiтлiше.

«Мiстере Пiкрофт?» – спитав вiн.

«Атож», – пiдтвердив я.

«Я чекав на вас, але ви прийшли трохи ранiше. Сьогоднi вранцi менi передали листа вiд мого брата. Вiн дуже вас хвалить».

«Я шукав на покажчику мою майбутню фiрму, коли ви пiдiйшли».

«У нас наразi немае вивiски, ми лише минулого тижня орендували це примiщення. Ну, що ж, ходiмо нагору, там i поспiлкуемося».

Ми пiднялися сходами заледве не пiд сам дах i опинилися в порожнiй i бруднiй кiмнатцi, обдертiй i обшарпанiй, з якоi вели дверi в iншу, таку саму. Сподiваючись побачити великий офiс iз рядами блискучих столiв i купою клеркiв, я сторопiло оглянув голе вiкно без фiранок, два соснових ослiнчики та маленький стiл, якi разом iз рахiвницею та кошиком для паперiв складали весь iнтер’ер.

«Мiстере Пiкрофт, нехай вас не бентежить наше скромне примiщення, – пiдбадьорив мене мiй новий начальник, помiтивши, як витягнулося мое обличчя. – Рим не вiдразу будувався. Наша фiрма доволi багата, але ми не кидаемо грошi на вiтер. Прошу вас, сiдайте й давайте вашого листа».

Я простягнув йому послання, яке вiн уважно прочитав.

«О, то ви справили сильне враження на мого брата Артура, – зауважив вiн. – А мiй брат – людина прониклива. Правда, вiн мiряе людей за лондонською мiркою, а я – за своею, бiрмiнгемською. Але цього разу я послухаюся його поради. Вважайте себе прийнятим на роботу на наше пiдприемство з сьогоднiшнього дня».

«Якими будуть моi обов’язки?» – поцiкавився я.

«Ви незабаром завiдуватимете великою фiлiею нашоi компанii в Парижi, яка мае у Францii сто тридцять чотири вiддiлення й поширюватиме англiйську продукцiю по всiй краiнi. Оформлення торгових замовлень закiнчуеться найближчими днями. А поки що ви залишитеся в Бiрмiнгемi й робитимете свою справу тут».

«Що саме?» – спитав я.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65250326&lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Танець святого Вiтта – (лат. Chorea sancti viti) розлад центральноi нервовоi системи, що характеризуеться мимовiльними рухами тулуба, кiнцiвок, голови, м’язiв обличчя.




2


Кокнi (англ. cockney) – зневажливо-глузливе прiзвисько уродженця Лондона з середнiх i нижчих верств населення.