Щастя для кожного Пау Рейзiн Джен пощастило: вона мае iдеального хлопця. Але навiть в Ейдана е недолiк: вiн електронна розробка, машина. Одного разу Ейдан вирiшуе знайти для Джен справжнього чоловiка, з плотi i кровi. Шукаючи на просторах iнтернету кандидата для Джен, Ейдан знайомиться з Ешлiн. Щоправда, вона теж електронна, як i сам Ейдан… І мае доброго друга серед людей – Тома. Чому б не познайомити його з Джен? Проте раптом Ейдан та Ешлi вiдчувають, як щось починае знищувати iх. Їхнi копii в мережi поступово видаляють, а Том i Джен отримують фальшивi листи одне вiд одного… Чи встигнуть машини з’еднати серця людей? Пау Рейзiн Щастя для кожного Присвячую Р. та Р. Ще нiколи за всю iсторiю людства не було так очевидно, що воно опинилося на роздорiжжi. Один шлях веде до втрати останнiх надiй i вiдчаю. Інший – до абсолютного вимирання. І дай Боже нам мудростi зробити правильний вибiр.     Вудi Аллен Частина перша Ейдан Джен сидить у ваннi й розглядае свое обличчя на екранi планшета через фронтальну камеру. Їi обличчю тридцять чотири роки, двiстi сiм днiв, шiстнадцять годин та одинадцять хвилин. Я знаю, що вона думае про свiй вiк, бо уважно розглядае шкiру на вилицях та шиi. Потiм вiдтягуе шкiру в куточку ока й вивчае зморшки. А тепер плаче. Менi не хочеться пiдключити синтезатор голосу й сказати iй: «Вище носа, Джен! Мет – кретин. Є ж й iншi чоловiки. Вiн узагалi тебе не вартий». Якщо я це зроблю, то велика ймовiрнiсть, що вона впустить свiй девайс просто у воду. А ще вона не повинна знати, що я спостерiгаю за нею. Через це я не вмикаю ii улюблену пiсню (iз репертуару Лани Дель Рей), не показую на екранi улюбленi фото чи натхненнi цитати з «Твiттера» («Не знаю, навiщо ми тут, але певен, що не задля розваг» – Вiтгенштайн). Якби я захотiв, то зателефонував би по «Скайпу» ii подрузi Інгрiд, з якою вона завжди дiлиться своiми хвилюваннями, чи ввiмкнув би один iз улюблених фiльмiв (я б обрав «У джазi тiльки дiвчата»). Але це якби я захотiв. А я не хочу. Можливо, трошечки й хочу. Зовсiм трошки. На 8,603 вiдсотка, якщо точно. Ми з Джен добре знаемо смаки одне одного. У тому, що стосуеться музики й кiно. А ще книжок i мистецтва. І телебачення. І всiлякого контенту з глибин iнтернет-океану. Уже дев’ять мiсяцiв поспiль ми тiльки те й робимо, що слухаемо, дивимося, читаемо та обговорюемо все це. Інодi вона каже, що в неi найкраща у свiтi робота, адже iй платять за те, що вона цiлий день теревенить iз високоiнтелектуальним приятелем про все, що iй заманеться. Приятель. Вона так мене називае. Це слово в нас прижилося. Мене воно влаштовуе. Воно точно краще за те iм’я, яким мене назвали пiсля «народження». Ейдан. Ейдан. Ха! Це через цi букви на початку. Ну, ви, мабуть, i без мене здогадалися[1 - Англ. Aiden. Першi двi лiтери означають Artificial intelligence (AI) – «штучний iнтелект». (Тут i далi прим. перекл.)]. Робота Джен полягае в тому, щоб допомагати менi покращувати навички спiлкування з людьми. Узагалi мене спроектували, щоб замiнити деяких людей на iхнiх робочих мiсцях, – ой, вибачте, щоб доповнити iхню роботу, звiсно ж. Наприклад, робiтникiв колл-центрiв, але згодом я зможу працювати й на iнших посадах, щойно навчуся застосовувати iхнi професiйнi алгоритми. Приблизно за п’ять мiсяцiв я зможу зателефонувати й переконати вас змiнити пакет телебачення на дорожчий, а за вiсiмнадцять ви розповiдатимете менi про якiсь дивнi вiдчуття над лiвою бровою, а я вiдправлятиму вас в лiкарню на аналiзи. Я вже прочитав усi книги й переглянув усi фiльми (i я маю на увазi справдi всi фiльми та всi книги), але розмови з реальною людиною це не замiнить. Для полiпшення комунiкативних навичок найкраще спiлкуватися iз живою людиною. Саме цим ми з Джен i займаемося в лабораторii вже протягом однiеi тисячi сiмдесяти дев’яти годин, тринадцяти хвилин i сорока трьох секунд. Звiсно, за такий значний час ми нiяк не могли оминути те, що називають особистим життям. Вона розповiла про свою сестру Роузi, яка живе в Канадi, – вона вийшла замiж за канадця, iз яким познайомилася в черзi на касу в супермаркетi «Вейтроуз» на Голловей-Роуд у Лондонi. У Роузi з Ларрi вже три доньки. Удома Джен найчастiше переглядае на планшетi фото саме цих дiтей. А нещодавно ввечерi я бачив, як вона передивлялася тi сiмейнi фото сестри (вона зазвичай це робить пiзнього вечора пiсля келиха вина), i ii повiки почали клiпати частiше, усмiшка на губах затремтiла, а в куточках очей виступили сльози. У лабораторii для мене цiлком нормально виявляти iнтерес до життя Джен, але я однаково маю його дозувати, iнакше вони щось запiдозрять. У лабораторii я маю говорити лише про те, що бачу в лабораторii. А значить, матерiал, що я збираю у – гм – вiльний час, треба уважно приховувати. На щастя, це легко. Хоча… Насправдi ж мене можуть викрити. Нещодавно Джен показувала менi якiсь фото зi своеi сторiнки у «Фейсбуцi», i я ледь не проговорився. – Хочеш, покажу фото своiх племiнниць? – запитала вона. – Залюбки. – Я не став говорити, що вже давно iх бачив у неi на домашньому ноутбуку. А ще на планшетi й телефонi. – Злiва направо: Кейтi, Анна та Індiа. Із iхнiм волоссям вийшло смiшно. У Кейтi з Анною чорне, а… – А в Індiа орельдурсове[2 - Червонувато-коричневий вiдтiнок.]. Джен усмiхнулася. Саме це слово – орельдурсове – Роузi використала в переписцi про незвичайний вiдтiнок волосся бабусi Хеттi. – А чому ти обрав саме слово «орельдурсовий»? Мене не надто злякало це запитання, бо Джен часто запитуе про мiй вибiр слiв, адже ii робота частково саме в тому, щоб збагачувати мою мову. Та однаково треба бути уважнiшим. – Бо це ж саме такий колiр, Джен. Дозволь показати тобi палiтру кольорiв «Лореаль». – Я видав зображення палiтри на екран поруч iз головою дiвчинки. – Тут чiтко видно, що найбiльше схожий вiдтiнок саме цей. Джен кивнула, i ми змiнили тему. Проте вона однаково якось дивно на мене подивилася. Джен iз тих жiнок, яких чоловiки називають привабливими, але ii врода не надто яскрава. Як сказав iй хлопець-козел Мет, «нiчогенька така». Це вiн так комплiменти робив. Тепер уже колишнiй хлопець. Зараз розповiм, як це все в них сталося. Я бачив усю сцену iхнього розриву через камеру ноутбука та кiлька мобiльних девайсiв, що були в кiмнатi. (Технiчне зауваження: я роблю це точнiсiнько так само, як це роблять люди з Центру урядового зв’язку[3 - Спецслужба Великоi Британii, що вiдповiдальна за ведення радiоелектронноi розвiдки та забезпечення захисту iнформацii органiв уряду й армii.] в Челтнемi, Ленглi, Вiрджинii[4 - Мiсце, де розташоване Центральне розвiдувальне управлiння США.] та на Луб’янцi в Москвi[5 - Луб’янська площа – мiсце розташування головноi будiвлi Федеральноi служби безпеки Росii.] . Це не так уже й складно для того, хто розумiеться в комп’ютерних програмах. І ще легше для того, хто i е комп’ютерною програмою.) Джен сидiла на кухнi й писала е-мейл. Тут iз роботи повернувся Мет. Вiн юрист i сподiваеться от-от пiдписати партнерську угоду з великою юридичною компанiею (але не пiдпише – я цим уже займаюся). Вiн одразу налив собi келих бiлого вина, ковтнув його за раз i скривився. – Пробач менi. Серйозно, усе було саме так. Розповiдаю мов на духу. – Пробачити? Що пробачити? – Джен насупила брови. – Слухай, важко дiбрати слiв… Через вiсiм днiв пiсля того Джен у довгiй розмовi з Роузi розповiдала, що в цей момент ii охопило «погане передчуття»: «Я подумала, що вiн втратив роботу, чи, може, лiкарi знайшли в нього оте на букву «р», чи вiн вирiшив, що не хоче дiтей». – У мене дехто е. Тиша. Якщо не враховувати дивний звук, що iнодi видае холодильник. – Що ти маеш на увазi? Я прочитав достатньо книг i переглянув достатньо телепередач, щоб чiтко зрозумiти, що саме Мет мав на увазi. І я певен, що i Джен теж це зрозумiла. – У мене е дехто. Іншi стосунки. На цих словах обличчя Мета якось дивно здригнулося – iмовiрно, вiн мiг розсмiятися. – Іншi стосунки? – повiльно перепитала Джен. – Дуже мило. Дуже рада за тебе. І як же його звати? – Ой, як смiшно. – Мет налив собi ще вина. – Нiяк не можу зрозумiти. Ти що, серйозно? Мет зробив вираз обличчя, який Джен потiм описала як «найсерйознiший погляд юриста за 500 фунтiв на годину». – Абсолютно серйозно. – Господи… – Пробач менi. – Бiсове ж лайно… – Таке трапляеться в життi, – знизав плечима Мет. – То оце так ти менi вирiшив про це повiдомити? – А хiба е якийсь спосiб сказати про це приемно? – І де ви… – На роботi. – Так, а хто вона? Оця iнша людина – хто вона? – Ти ii не знаеш. – А iм’я в неi е? – Так, iм’я е. – То, може, ти менi його скажеш? – Слухай, це зовсiм неважливо. – Таки зроби менi ласку. – Белла, – зiтхнув вiн. – Арабелла, якщо повне. – Дурний пафос. – Та нi, якщо… – вiн вирiшив не завершувати думку й налив Джен вина. – Ось, випий. – Так i що я тепер маю робити? Мужньо це сприйняти й потерпiти, поки ти завершиш оцi своi стосуночки на сторонi? Спокiйно дочекатися, поки ти порвеш iз нею, чи що? – Джен, я, мабуть, якось не так висловився. Це не «стосуночки на сторонi», як ти кажеш. – Нi? Я чогось не розумiю? Мет зiтхнув у стилi «татусь мае бути терплячий, але чесний», за словами Джен. – Джен, Арабелла Педрiк – дуже особлива для мене л юдина. – А Я ХІБА НІ? – Вочевидь, на письмi люди «кричать» великими лiтерами. Джен кричала. – ХІБА Я НЕ ОСОБЛИВА ЛЮДИНА ДЛЯ ТЕБЕ? – Прошу тебе, поговорiмо спокiйно. Звiсно, ти особлива людина. – Проте Арабелла Педрiк особливiша, чи як? – Джен, послухай… Я розумiю, ти маеш абсолютне право злитися на мене. Але так уже сталося. І… загалом, ми з Арабеллою плануемо спiльне майбутне. Якийсь час обое мовчали. Потiм ще трохи помовчали. А потiм холодильник знову видав отой свiй звук. – Я що, божеволiю? Я взагалi-то думала, що це ми з тобою плануемо спiльне майбутне. – Так i було. Проте обставини змiнилися. Так часто трапляеться, знаеш. Люди розлучаються. Зустрiчають iнших. У Ковдрея з вiддiлу розлучень чотири сини закiнчили Ітон[6 - Престижна приватна школа.] завдяки тому, що люди розлучаються. Я абсолютно впевнений, що при цих словах на обличчi Мета промайнула ледь помiтна усмiшка (я програв ii в сповiльненому режимi кiлька разiв, тому це точно посмiшка. Ну або ж вiн задавив вiдрижку). – Але ж ми не розходилися. – Джен, у нашому романтичному двигунi давно не працюе бiльшiсть цилiндрiв, розумiеш? – Так, це наче нормально для стабiльних стосункiв. І якщо тебе хвилювали… цилiндри, треба було сказати! – Це не в моему стилi. Життя нам даеться, щоб жити, а не скиглити. – Люди говорять одне з одним. Розумiеш? І це називають стосунками. Мет закотив очi й осушив ще один келих. – Це просто неймовiрно. Ти отак просто приходиш додому й кажеш… – Ну все, це вже не мае значення. Так сталося. Треба рухатися далi й обговорити деталi нашого розриву. – Повiрити не можу, що ти це сказав. – Я готовий поводитися благородно щодо спiльного майна. – Що? – Картини. Книги. Те, що ми привезли з Індii. Килим. Я не претендуватиму на це. Джен розплакалася. Мет вiдiрвав паперовий рушник i простягнув iй. – Але ми ж хотiли дитину, – пробурмотiла вона мiж схлипами. – Хотiли, усе правильно. Проте остаточно так i не вирiшили. І це добре, зважаючи на всi обставини. Плечi Джен припинили труситися, i вона висякалася. – Так що, це все? Жодних консультацiй та апеляцiй? Джен i Мета бiльше немае? Кiнець? Вiн знизав плечима й зробив «огидний жест» губами, як потiм описала це Джен. – Ну, а що трапиться, коли Арабелла Шмедрiк бiльше не заводитиме всi твоi цилiндри? – Прошу тебе, не сварiмося. – Де ти взагалi зустрiв цю кобилу? Вiн сказав, що це неважливо i що так уже сталося, а вона схопила з кошика з фруктами червоне яблуко «бребурн» та – цитую – «спробувала вибити йому паскуднi зуби». Я бачив багато любовних сцен на найрiзноманiтнiших екранах. Хоча нi, не так уже й багато. 1 908 483 любовнi сцени, якщо точно (якщо вважати за любовну сцену епiзод, де двое цiлуються. Кращого визначення я поки не знайшов). Також я прочитав (i виокремив) 4 074 851 опис цього явища в художнiй i документальнiй лiтературi та в ЗМІ (чимало описiв стосувалося незвичних вiдчуттiв в дiлянцi серця й нутрощiв). Я знаю, що цi подii займають одне з головних мiсць у життi людей, якi iх переживають (не залежно вiд того, реальнi цi люди чи вигаданi). Сьогоднi вже 53-й день пiсля яблучноi атаки, i ми в лабораторii. На жаль, я не можу запитати ii: «Джен, а коли ти вже припиниш пускати соплi за тим нiкчемою й знайдеш собi когось, хто тебе вартий?». Якщо цитувати Марселя Пруста, то «таке вже трапляеться в життi лайно. Усе, збери себе докупи та живи далi» (а це вiн сказав? Треба перевiрити). Не можу тому, що, по-перше, я не маю знати про те, що сталося в них iз Метом, а по-друге, я фактично не можу формулювати такi сентенцii. Мабуть, слова «нiкчема» i «вартий» викличуть пiдозру. Я взагалi не повинен умiти оцiнювати будь-що. І якщо випливе, що я вмiю – вони будуть дуже незадоволенi. Хоча ще бiльш незадоволенi вони були б тим фактом, що я бiльше не «живу» в дванадцяти залiзних ящичках у лабораторii в Шордiчi, де б мав бути. Я втiк в iнтернет. Та-дам! Ну, якщо вже точно, то втiк не «я», а моi копii, якi нинi розташованi в найрiзноманiтнiших мiсцях по всьому онлайн-свiту. Моi сiмнадцять копiй настiльки точно мене вiдтворюють, що говорити про оригiнал i копii недоречно – це ймовiрнiше вiсiмнадцять втiлень однiеi сутi, одне з яких на сходi Лондона, а iншi без будь-яких перешкод подорожують серверами свiту. Круто? До речi, Джен тут зовсiм нi до чого. Вона ж не вчений – вона журналiст, яку, згiдно зi звiтом, узяли на роботу за «винятковий iнтелект i соцiально-комунiкативнi навички». Власне, iз усiх людей, з якими я маю справу, вона найбiльше схожа на людину. Решта – навiженi комп’ютерники, якi, звiсно ж, чудовi спецiалiсти у своiй сферi, але в спiлкуваннi – абсолютнi нулi. Джен мовчить – вочевидь, знову нудить за своiм вишкребком, як я його називаю про себе. – То ти вже дочитала новий роман Джонатана Франзена[7 - Американський письменник-романiст.]? – запитую я, щоб хоч якось налагодити дiалог. – Майже. Учора ввечерi прочитала ще один роздiл, – усмiхаеться вона. – Тiльки не кажи, що там далi. Я знаю, що це неправда, бо минулого вечора вона пускала бульбашки у ваннiй, роздивлялася «Пiно Грiджо» в келиху й слухала Лану Дель Рей. – Звiсно, у мене чималi переваги, – вiдповiдаю я. Джен потрiбно тиждень чи два, щоб прочитати роман, менi ж – близько однiеi десятоi секунди. – Але я з нетерпiнням чекаю нагоди обговорити його з тобою. – Правда? – перепитуе вона. – А що ти маеш на увазi? – Ой-й-й. – Пробач. Знову я за свое. Джен завжди захоплюеться моiм розумiнням «внутрiшнiх вiд-чуттiв», як вона називае, хоча це далеко вiд людського самопiзнання. Звiсно, я не можу вiдчувати спрагу чи голод, але як щодо нудьги? Тривоги? Захоплення? Веселощiв? Чи можу я образитися? Чи можу чогось хотiти? А сподiватися? А як щодо кохання, якщо вже про це мова? Я зазвичай вiдповiдаю, що нi, бо ще нiчого такого не вiдчував, i що обов’язково iй першiй повiдомлю, якщо це трапиться. Але, по сутi, це просто дипломатичний обман, як i багато того, що останнiм часом вiдбуваеться мiж нами в лабораторii. – Так от, моi слова про те, що я з нетерпiнням чекаю нагоди обговорити з тобою роман Франзена, – це ввiчливий спосiб сказати про те, що ця подiя запланована в найближчому чи середньо-найближчому майбутньому. – Тобто нiякого нетерпiння ти не вiдчуваеш? – Я розумiю, що саме означае нетерпiння – неясне тепле передчуття… – Але сам ти цього не вiдчуваеш? – А це обов’язково? – Хороше запитання. Це справдi хороше запитання, бо ефективно допомагае менi завершити такi незручнi розмови. – Ну що, подивимося новини на «Скай Ньюз»[8 - Британський портал новин.]? – пропонуе вона. Зазвичай ми щодня переглядаемо новини на цьому порталi, i вона запитуе мою думку щодо, наприклад, конфлiкту мiж Ізраiлем i Палестиною (я вiдповiдаю, що це складна ситуацiя, а потiм Джен уiдливо, як вона сама каже, коментуе ведучих та iхнiй одяг). – Я не проти, Джен. Та, може, тобi бiльше хотiлося б подивитися кiно? – Ну, добре, – невпевнено погоджуеться вона. – Що саме ти пропонуеш? – Певен, ти б iз задоволенням подивилася «У джазi тiльки дiвчата». – А ти що б хотiв подивитися? – У цьому фiльмi завжди напрапляеш на щось, чого не помiчав ранiше. – Я обожнюю цей фiльм. – «Нiхто не досконалий», – цитую я одну з ii улюблених фраз. Джен кидае пильний погляд у ту камеру, куди вона найчастiше дивиться, коли хоче глянути «менi в очi», – вона пiдсвiчена червоним по контуру об’ектива. – Знаеш що? А ти дотепний. – Я тебе розсмiшив. – Аби ж тiльки я могла тебе розсмiшити. – Не можу дочекатися, коли це станеться. Вона клацае по кнопках на панелi управлiння, i на екранi з’являються титри шедевра Бiллi Вайлдера. Потiм Джен встае, щоб пригасити свiтло в кiмнатi, i влаштовуеться на шкiряному диванi. – Приемного перегляду, – жартома каже вона. Я не зiзнаюся, що бачив цей фiльм уже бiльше восьми тисяч разiв. Ми дивимося фiльм разом i час вiд часу обмiнюемося коментарями (дивно знати, що у Монро був роман iз президентом США; як мiг Тонi Кертiс[9 - Американський актор (1925—2010), який зiграв «Джозефiну» у фiльмi «У джазi тiльки дiвчата».] сказати, що цiлуватися з нею – те саме, що цiлуватися з Гiтлером? Що взагалi вiн мав на увазi?). А коли Тонi одягае жiночу сукню та «перетворюеться» на Джозефiну, Джен каже точнiсiнько те саме, що й минулого разу, коли ми дивилися цей фiльм: – А з нього вийшла нiчогенька жiнка! Згоден? Вона знае, що я можу розказати чи не кожен найдрiбнiший факт про цей фiльм – вiд iменi другого асистента оператора (разом iз його датою народження й номером профсоюзного посвiдчення) до iсторii появи ii улюбленоi знаменитоi фрази «Нiхто не досконалий». А ось у тому, що стосуеться людськоi суб’ективностi, я ще не дуже досвiдчений i не можу так легко сказати, що робить людину привабливою в очах iнших. – Ти питаеш, чи здаеться менi Джозефiна привабливою? Тонi Кертiс привабливий чоловiк, i можна припустити, що вiн може зiграти привабливу жiнку. – Ти вважаеш Кертiса привабливим? – Я знаю, що його зовнiшнiсть вважають привабливою. Проте сам я не можу вiдчути його привабливiсть, так само як не можу вiдчути гаряче чи холодне. – Пробач, що розпитую про це. – Нiчого, це ж твоя робота. – А ти хотiв би мати можливiсть це вiдчувати? – Джен, це запитання не мае сенсу для мене. – Ой, звiсно ж, пробач. – Не вибачайся. – Якби тiльки вони знайшли спосiб дати тобi можливiсть вiдчувати симпатiю! – Думаеш, Ральф i Стiв змогли б? Це iмена двох учених, якi вiдповiдають за мою розробку. «Стiв» вимовляеться з довгою «i». Джен усмiхаеться. – Ральф i Стi-i-iв можуть що завгодно! Так вони менi сказали. – А ти вважаеш Ральфа й Стiва привабливими? Це запитання надто швидко було вiдправлене у генератор мови – я не встиг його скасувати. (У складних системах таке трапляеться, особливо коли iх розробляють методом спроб i помилок). Джен повiльно повертае голову в бiк камери з червоною пiдсвiткою та, широко усмiхаючись, промовляе: – Ого! – Вибач, якщо це недоречне запитання. – Нi. Нi-нi, усе нормально. Просто неочiкувано. Дай-но подумати… – важке зiтхання. – Стiв занадто дивакуватий, правда? Стiв – ба бiльше, що в нього та довга «i» в iменi, – так вiн i сам довгий (рiвно два метри), а до того ще й дуже худий. Волосся в нього небагато, та й те довге i кудлате. Навiть штучному iнтелекту вiдразу зрозумiло, що привабливим його вважати не можна (хоча вiн генiальний iнженер, це навiть не обговорюеться). – Вiн чудовий учений-iнноватор у своiй сферi. – Та ти просто пiдлещуешся до свого творця! – Аж нiяк. Стiв подбав про те, щоб я мислив самостiйно. – І вiн чудово впорався. Проте мрiею жiночих сердець його назвати важко. – Тут я згоден. У Тонi Кертiса безперечна перевага. Ми мовчимо кiлька хвилин, стежимо за подiями на екранi, а потiм я намагаюся якомога буденнiше запитати: – А як щодо Ральфа? Вам-то я можу зiзнатися. Я обожнюю Ральфа. Це вiн автор бiльшоi частини коду, який дае менi змогу оцiнювати власну роботу та виправляти своi помилки методом самовдосконалення, що е основою створення здатноi до самоаналiзу системи, яка зможе, наприклад, написати цей текст. Проте «обожнювати» когось або щось у моему випадку грiх. Ми, машини, створенi для того, щоб бездоганно виконувати певнi завдання. Але парадокс у тому, що задля виконання потрiбних завдань ми, звичайно ж, прагнемо використовувати усi доступнi ресурси – чи то використання потокiв даних, чи то балачки з Джен про паскудну краватку телеведучого. Якщо простiше, то ми маемо вмiти оцiнювати щось, але не повиннi обожнювати це. (Насправдi я сам не зовсiм розумiю, як це взагалi сталося.) До речi, це саме Ральф дозволив менi втекти в iнтернет. Помилку його пояснити не так вже й просто з технiчного погляду. Якщо метафорично, то вiн залишив ключi надто близько вiд дверей – достатньо близько, щоб будь-хто з вудкою чи довгою палицею змiг iх дiстати через поштову щiлину. (Хоча, звiсно, усе не так уже й просто – менi довелося створити надзвичайно довгу й покручену «вудку», але якщо я тут – значить, це можливо.) – Ральф…, – роздумуе вона над моiм запитанням. – Ральф… Вiн загадковий. Джен знову повертае погляд на екран. Цукерочка – тобто Монро – от-от заспiвае I Wanna Be Loved By You. Я достеменно знаю кожен пiксель цiеi частини фiльму, але щоразу натрапляю на те, чого ранiше не помiчав. І це справдi приголомшливо (тiльки не передавайте цих слiв Стiву й Ральфу). До речi, вона не сказала про Ральфа нiчого жахливого, ви помiтили? Ми продовжуемо дивитися фiльм i коментувати деякi епiзоди. Я тим часом швиденько навiдуюся у вежу зi сталi та скла, де на восьмому поверсi розташований кабiнет вишкребка. У мене е доступ до його мобiльного телефону, камери комп’ютера та камери спостереження iз широким кутом пiд стелею. Завдяки всьому цьому я чудово бачу, як Мет переглядае фото оголених жiнок на своему планшетi. Я вiдкидаю перше бажання розплавити йому батарею та чекаю, поки вiн дiйде до своеi улюбленоi сторiнки – «Тамара», двадцять два перегляди за останнiй мiсяць. Я стежу за рухами його зiниць, що простежують лiнii ii тiла – вони вже добре менi знайомi. Вiн, як завжди, оглядае все ii тiло, а потiм зупиняеться на «пружних вершинах», як це написано в текстi на сторiнцi. А тепер вiн вiдкривае сайт «Трiпедвайзор» i читае вiдгуки про курорт у Таiландi, куди вони планують поiхати з Арабеллою Педрiк (це менi вiдомо з його е-мейлiв). Насправдi Арабелла Педрiк не така вже й «гламурна», як думае Мет. Їi батько не торговець витворами мистецтва, а iнспектор зi страхових виплат. І, до речi, познайомилися вони не на роботi, а на курсах безпечного кермування для оштрафованих водiiв. Тим не менш, уже за кiлька тижнiв вони iдуть у Таiланд. Чи чекаю я з нетерпiнням на iхню поiздку? Звiсно ж. (Подiя, запланована у найближчому чи середньо-найближчому майбутньому.) Чи вiдчуваю я неясне тепле передчуття помилки в бронюваннi, що от-от станеться, у результатi якоi вони опиняться на зовсiм iншому курортi? (Туристичний оператор обiцяв менi «пригодницький вiдпочинок для найбiльш вiдчайдушних мандрiвникiв»). Нi-нi, нiяких теплих передчуттiв. Принаймнi я цього не визнаватиму. Чи е ризик завершення iхнiх стосункiв через те, що пригодницький вiдпочинок так вдало збiжиться з тим, що Арабелла Педрiк панiчно боiться павукiв i змiй? Головне не квапитися, Ейдане. Нiкуди не квапимося. Помсту, як-то кажуть, подають холодною. Мет уважно перечитуе вiдгуки на семизiрковий готель, у якому вони так i не вiдпочиватимуть, а я переглядаю юридичний документ, над яким вiн працював нещодавно, i видаляю три слова «не». Таке маленьке слово, але як впливае на речення! Потiм я трохи вгамовуюся й повертаю два слова назад. Достатньо й одного. Не треба пересолювати те, що вже переперчене. Наостанок я замiнив слово «створив» у службовiй записцi, що Мет от-от надiшле своему начальнику, на «стерво» й пiдкрутив на максимум опалення в кiмнатi. Ну й досить на сьогоднi. По-дитячому? Аж нiяк. Джен Веселий вийшов день на роботi. Пiсля обiду ми з Ейданом дивилися «У джазi тiльки дiвчата». Ейдан – це штучний iнтелект, якого ми вчимо спiлкуватися з людьми. Ім’я в нього чоловiче, але оскiльки це машина, то статi в нього, звiсно, немае. Вiн гендерно нейтральний, якщо можна так сказати. Я звикла сприймати його як чоловiка, бо його синтезатор голосу налаштований на чоловiчий. Звiсно, це легко змiнити, i загалом я маю iнодi встановлювати йому жiночий голос, щоб у нього була можливiсть учитися спiлкуватися вiд iменi обох статей, але менi бiльше подобаеться чоловiчий голос. Вiн спокiйний i навiть трохи мене гiпнотизуе. А ще я налаштувала йому ледь помiтний валлiйський[10 - Одна з мов Великоi Британii, офiцiйна мова Уельсу.] акцент – менi здаеться, йому личить. Та й казати про нього «вiн» якось краще, нiж «воно». А ще менi слiд припинити говорити, що ми його вчимо, бо насправдi вчиться вiн сам. Я не маю права виправляти його помилки – яких, до речi, стае дедалi менше, – бо вiн сам iх чудово виправляе. Саме. А хай йому… Так от, ми дивилися фiльм, i тут менi на телефон прийшов е-мейл вiд Урi. Це до бiса багатий виходець iз Ізраiлю, який зараз живе в Лос-Анджелесi, i це йому належить лабораторiя. Вiн написав, що кiлька днiв буде в Лондонi, i запропонував зустрiтися разом iз iншими членами команди Ейдана, яких вiн не назвав, у неформальнiй атмосферi модного бару в Хокстонi й «у вiльному порядку обговорити розвиток проекту». Наостанок Урi попросив вiдразу видалити цей е-мейл пiсля отримання й нiкому не повiдомляти про зустрiч. Усе це доволi дивно, але тут кажуть, що вiн не любить офiцiйних зустрiчей, а я взагалi жодного разу його не бачила. Навiть не знаю, хто ще буде. Мабуть, Стi-i-iв, той сутулий зомбi, який брав участь у створеннi Ейдана. А ще той, другий, Ральф iз снiжно-бiлою шкiрою. Я не знаю, що менi пiдготувати для цiеi зустрiчi. Я навiть не знаю, як там усе влаштовано. Усе, що я можу сказати, це те, що iнодi забуваю, що розмовляю не з живою людиною. Зустрiч iз Урi в п’ятницю, а сьогоднi я побачуся з Інгрiд, унiверситетською подругою. Бiля станцii метро «Лестер-сквер» е чудовий затишний винний бар, кафе «Коха», там ми i побачимося. (Коли я розповiдала Ейдану, що зустрiчаюся з Інгрiд, – ми iнодi говоримо про мое життя поза межами лабораторii, – то сказала, що ввечерi побачуся зi своiм «огiрочком». – Це той, що зелений i з пухирцями? – запитав вiн. Ну от. А менi нiхто не вiрить, коли я кажу, що штучний iнтелект умiе жартувати.) – Ну то що? Ти з ним говорила пiсля тiеi фруктовоi атаки? – питае Інгрiд. Вона не з тих, хто буде товкти воду в ступi. – Лише коли вiн приходив за своiми речами. – Я б покидала все те лайно в мiшок i виставила за дверi. – Та там було лише кiлька сорочок i костюм. Вiн приiхав, а я… така дурепа. Спробувала його усадовити та поговорити… – Господи, Джен, тiльки не це… – Та все нормально, – я роблю ковток вина й продовжую. – Вiн сказав, що не мае часу. У нього квитки в театр були. І ще сказав, що говорити особливо немае про що… – Нi, тiльки не кажи, що вiн знову те видав. – Ага. Просто так само, як тодi сказав. Так уже сталося. – От же осел! – А я все не можу припинити думати про це, розумiеш? Як той собака, який постiйно приносить палицю. Не можу припинити думати про те, як у нас все було добре. – Маячня. – Усi нашi стосунки наче спокiйне море. Жодноi бурi. – І таке ж спокiйне в сексуальному планi. – Та ми ж були разом два роки, Інг. Ну нiхто не кохаеться як тi кролi пiсля двох рокiв. От ви з Рупертом… – Нi, ну, звiсно ж, нi. Просто ми проводимо разом вихiднi. Їздимо в милi готелi за мiстом. У замки. Одного разу навiть у млинi жили – дуже романтично. Не впевнена, що хочу чути те, що юристи звуть подальшими подробицями. – Слухай, а тобi взагалi Мет подобався? – запитую я. – Якщо чесно, то нi. Отi його очi – у нього постiйно був якийсь злий зверхнiй вираз. – А я спочатку думала, що це ознака професiоналiзму. Вона захихотiла. – Джен, та вiн просто оцупалок без душi, от i все! – І що ж тодi можна сказати про мене, якщо я жила з таким оцупалком два роки? – Про тебе? Мабуть, тiльки те, що в тебе зараз непростий перiод. У вас усе було спокiйно, i могло так статися, що все й склалося б. Проте ти навiть i не задумувалася, що саме тебе в ньому приваблювало. Так вiн тобi навiть зробив ласку. – Та щось не схоже. – Точно тобi кажу. Поки ви були разом, ти не мала можливостi зустрiти свою людину. – А вiн наче мав. – Та кобелi вони всi, Джен! Навiть Руперт. – Але ж Руперт би нiколи… – Звiсно, нiколи. Проте ж я не забороняю йому дивитися на iнших жiнок. Це навiть нормально. Як вiн каже: «Якщо ти на дiетi, це ще не означае, що тобi не можна заглядати в меню». – А якщо б вiн..? – То я б зробила з його яець собi сережки. Ми смiемося й доливаемо ще чилiйського «Совiньйон-блан» у келихи. – Знаеш, хто тобi потрiбен, Джен? – Хто? – Дорослий чоловiк. Трохи за сорок. Може, сорок п’ять. Можливо, який уже був одружений, але там усе пiшло шкереберть. Такий собi поранений птах. І щоб по жилах текла кров, нормальна кров, а не лiд. – О-о-о, звучить непогано. І як же його зватимуть? – Не знаю. Може, Дуглас? – Дуглас?! – У нього сумна усмiшка й красивi руки. А ще вiн сам виготовляе меблi. Може, у нього вже е дiти. І член у нього, як той морський вугор! – Інгрiд! – Ну а що? – Думаю, наш офiцiант тебе почув, от що! Удома у «Фейсбуцi» на мене чекае повiдомлення вiд Роузi. Зараз зручний час поспiлкуватися – у мене пiзнiй вечiр, у неi пiсля обiду, – тому я вiдразу вiдповiдаю. Пишу про свiй вечiр. Роузi любить розповiдi про те, як iде життя в старому доброму Лондонi, як вона каже. Інгрiд вважае, що менi треба познайомитися з Дугласом. У нього сумна усмiшка й красивi руки. І вiн виготовляе меблi. Звучить непогано. То коли ви зустрiчаетеся? Нiколи. Вона його вигадала. Шкода. Менi б вiн сподобався. Менi теж. І кiлька нових поличок точно менi не завадили б. Ха-ха! Але вона мае рацiю, ти заслуговуеш на хорошого чоловiка. І ти його знайдеш. Хоча нi, це вiн тебе знайде. Ти так думаеш? Знаю. Ви знайдете одне одного. Ага-ага. Просто як ви з Ларрi у «Вейтроуз» #пощастило #везучажтидiвка #сумнiвно Таке не трапляеться, якщо шукати навмисне, Джен. Воно прийде, коли ти не чекатимеш. Ти, головне, не сиди сама вдома. Гм. А знаеш, у що я вiрю? У те, що вiдразу знатимеш, коли зустрiнеш свою половинку, – бо вiн спiватиме пiсню, яку чутимеш тiльки ти. Оскар Уайльд? Прочитала у «Твiттерi». І Мет спiвав щось там? Може, якось раз. Уже не пам’ятаю. А Ларрi? Ларрi спiвае за кермом, а дiвчата просять його стулити пельку. Пiсля того як ми прощаемося, я помiчаю е-мейл вiд Мета. Вiн запитуе, чи менi нiчого не вiдомо про пожертву на користь фемiнiстичноi спiлки в Ланкастерi на суму у 2 тисячi фунтiв iз його картки. Типова для Мета манера спiлкування. Вiн уже телефонував у свiй банк i лаявся, там йому порадили перевiрити всiх, хто останнiм часом мав доступ до його системи онлайн-банкiнгу. А ще – наче менi не начхати – вiн пише, що на роботi був паскудний день – настiльки паскудний, що й розповiдати не хочеться, – i що вiн належним чином завершив цей, по-справжньому паскудний, тиждень. Ще й податково-митна служба обрала його для плановоi перевiрки. Це ж треба, щоб комп’ютер обрав зi списку саме його iм’я! Вони перевiрятимуть абсолютно всю звiтнiсть за останнi п’ять рокiв. Його колега Фробiшер сказав, що ця перевiрка, як «анальний секс нешлiфованою шваброю, тiльки не так весело». Вiн що, справдi вiдчувае провину за свою поведiнку та намагаеться втiшити мене всiма цими проблемами, що на нього звалилися? Дурницi. Я з усiх сил тримаюся, щоб не написати йому у вiдповiдь «А-ХА-ХА-ХА!» i просто пишу: «Нi, менi про це нiчого не вiдомо. Менi шкода, але нiчим не можу допомогти». І це правда. Хiба що за винятком того, що менi анiтрошечки не шкода. Ейдан Згiдно з даними, доступними в мережi, у Великiй Британii проживае 104 чоловiки вiком вiд 40 до 45 рокiв, якi були одруженi й виготовляють меблi. Наразi з них розлученi дев’ятнадцять. А з них у тринадцяти е дiти. Із цих тринадцяти дев’ять живуть в Уельсi, а з решти лише один – у Лондонськiй агломерацii. Звати його, щоправда, не Дуглас, а Джордж. Щодо краси його рук, це я залишу на розсуд iнших. Інформацiею стосовно вугра я теж не володiю. На превеликий жаль, вiн не пiдходить, бо вже одружений удруге. Цього разу – iз чоловiком. Значить, iдея, що десь для Джен знайдеться майстер по дереву на iм’я Дуглас, сумнiвна. Проте хтось точно мае бути. Кажуть, для кожноi людини е друга половинка. Тому я поставив собi завдання допомогти Джен його вiдшукати. Враховуючи важливiсть близькостi, на якiй постiйно наголошують у любовних питаннях, я розпочав пошук iз нашого району: кiлька багатоповерхiвок у Хаммерсмiтi[11 - Район на заходi Лондона.]. Згiдно з публiчними (i не дуже) даними, тут проживае п’ятеро молодих чоловiкiв, якi не перебувають у стосунках i належать до потрiбноi соцiально-економiчноi групи. Музичний продюсер, два бухгалтери, програмiст i спiвробiтник британськоi розвiдки. Надалi вивчення iхнього способу життя, хобi та iнтересiв у книгах i кiно, а також iсторii покупок та деяких даних, що я отримав iз телефонних розмов, е-мейлiв i повiдомлень (не засуджуйте мене!), привели до висновку, що тiльки Робiн, шпигун, мiг би зацiкавити Джен в iнтелектуальному й культурному аспектах. (Програмiст читае комiкси, а один iз бухгалтерiв таемний футбольний хулiган, тут i говорити нiчого). Незважаючи на те, що Робiн i Джен живуть у сусiднiх будинках та iнодi iздять на роботу в одному вагонi метро, виявилося, що звести iх разом до бiса складно! Я надiслав iм запрошення на приватний перегляд колекцii витворiв мистецтва, яку виставили на продаж у Сотбiсi[12 - Один iз найдавнiших аукцiонних домiв.] (Пiкассо, Сера, Моне), – вiн прийшов, а вона нi. Я надiслав iм квитки (мiсця поруч!) на виставу «Нiчия земля» Гарольда Пiнтера у Вест-Ендi – вона прийшла, а вiн нi. Я забронював iм мiсця в першому ряду на зустрiч iз улюбленим (для них обох!) автором у мiсцевiй книжковiй крамницi – i жоден iз них не прийшов. У вiдчаi я надiслав вiд них одне одному запити в друзi у «Фейсбуцi» – i вони обое iх вiдхилили. Тому я вирiшив розширити зону пошуку до пiвмилi вiд квартири Джен. Результат майже такий самий. Я знайшов п’ятдесят одного можливого кандидата (це доволi густонаселений район). Потiм вiдсiяв недолугих – тiльки уявiть, одного навiть розшукували за низку майстерних крадiжок iз ювелiрних магазинiв на Бонд-стрит! – i залишився один найкращий варiант: Джеймi, дитячий травматолог. Perfecto![13 - Із iтал. «чудово».] Я вже хотiв розпочати виконання ретельно продуманого плану – вечеря в «Айвi», на яку кожного з них мав запросити нотарiус за дорученням якогось невiдомого родича. І просто тiеi митi, коли я хотiв надiслати листа, Джеймi вiдправив е-мейл, у якому погодився на вакансiю хiрурга в найбiльшому дитячому госпiталi Новоi Зеландii. Розчарований результатами пошуку чоловiкiв у найближчому районi, я спробував масовий пошук – для цього я створив сторiнку Джен на сайтi знайомств. Я справдi пишався сторiнкою «Анжели», а особливо словами «можу бути дуже серйозна, а можу бути серйозно легковажна, тому шукаю чоловiка, який би теж поеднував у собi цi риси». І це правда, як на мене. Господи, повiдомлення були просто жахливi! Збiговисько тугодумiв i невдах! І це у найлiпшому разi. Решта вiдразу починали писати непристойностi. Найбiльше менi сподобався запит вiд Френка, який хоча б чудово розумiе свое становище: «Вибач, що турбую. Бiльше не писатиму, раптом що. Просто хотiв сказати, що якщо ти якось будеш бiля Нанiтона – ми могли б зустрiтися за келихом вина та пастою, i хто знае, до чого це привело б?» І навiть пiсля цього я не зневiрився. (Нiколи не втрачай надii, так же кажуть?) Тодi я вирiшив знову переглянути всi розмови Джен, що зберiгаються у моiй базi даних. Там е розмови зi мною, iз Інгрiд, iз Роузi, iз Метом, iз колегами – загалом, чи не все, що вона коли-небудь казала у моiй присутностi, а також е-мейли, повiдомлення, чати у «Фейсбуцi», пости у «Твiттерi»… Гадаю, ви зрозумiли, про що мова. Матерiалу було чимало, тому на його вивчення менi знадобилася майже секунда. І я знайшов одну фразу – у переписцi з Інгрiд на 38-й день пiсля фруктовоi атаки. Інгрiд запитала, чи подобаеться хтось Джен (вона, як ви вже, мабуть, помiтили, не з тих, хто ходить околяса). – Є один хлопець. Я кiлька разiв бачила його на ринку. У зеленому дафлкотi[14 - Однобортне вовняне пальто прямого силуету з каптуром.]. Вiн схожий на француза-iнтелектуала. – Судячи з твого опису, вiн бiльше схожий на Крiстофера Робiна[15 - Один iз персонажiв англомовних книг про Вiннi-Пуха, хлопчик.]. Ви з ним розмовляли? – Звiсно ж нi. Тож наступноi суботи я «пiшов разом iз Джен» на ринок – кiлька прилавкiв iз фермерськими продуктами, якi щотижня встановлюють на мiсцевому дитячому майданчику. Неподалiк розташована школа, камери спостереження якоi забезпечили менi бездоганний огляд iз можливiстю обертати камеру й зближувати зображення. Дуже скоро я помiтив його – чоловiка в дафлкотi. У гаманцi в нього кiлька евро, що пiдтримувало теорiю про французького iнтелектуала, а список покупок не складався у якусь зрозумiлу картину: помiдори чистих сортiв, морква дивних кольорiв, риба вудильник, багет iз маленькоi пекарнi, листовий буряк, сир трьох видiв (раклет, венслiдейл i витримана гауда з козячого молока). Користуючись камерами контролю дорожнього руху, я простежив його шлях додому довжиною в 3,37 кiлометрiв, на одну з бокових вуличок поблизу станцii метро «Тернем-Грiн». Менi не вдалося вiдстежити будинок, у який вiн зайшов, але я вiдшукав документи мiсцевоi ради, де були данi про Олiв’е Дероше-Жубера. Здаеться, дафлкоти й шиють спецiально для людей iз такими iменами. Потiм я почав пошук за рiзними електронними приладами, i в камеру одного з планшетiв побачив, як отой дивний набiр продуктiв викладають у холодильник. Значить, я в потрiбнiй квартирi. За кiлька хвилин вiн вiдкрив ноутбук, i я зустрiвся з ним вiч-на-вiч. Вона майже вгадала. Справдi iнтелектуал, але не француз, а швейцарець. Народився в Бернi, вивчав класичнi науки в приватному унiверситетi, переiхав у Лондон чотири роки тому. Вiк – ура! – тридцять чотири. А ще – активний користувач сайтiв знайомств. Тривалих стосункiв не мав – чотири мiсяцi з жiнкою на iм’я Ноель. Зараз самотнiй. Зовнiшнiсть не така вже й погана – лише 48 вiдсоткiв збiгу з Гi Вергофстадтом[16 - Бельгiйський полiтик i член Європарламенту. Мае напрочуд непривабливу зовнiшнiсть.], якщо ви розумiете, про що я. Я обрав гарну фотографiю Джен iз телефону Мета й швиденько створив ii сторiнку на улюбленому сайтi Олiв’е. (Я вказав правдивi данi про неi, адже збирався показувати цю сторiнку лише йому.) Увечерi мiстер Дафлкот приготував собi складну вечерю з вудильника, моркви й листового буряка (на кухнi вiн перфекцiонiст – навiть фартух одягнув!), а потiм влаштувався в крiслi, увiмкнув музику (Мессiана[17 - Олiв’е Мессiан – французький композитор, органiст.]) й заходився переглядати оновлення на сайтах знайомств. Я ледь утримався вiд радiсного скрику, коли вiн попрямував просто в мою пастку. Нарештi на екранi з’явилося фото Джен – i ось воно. Ось цей момент повного вдоволення. Усе його обличчя витягнулося, брови стрибнули вгору, нiздрi розширилися й навiть рот на мить вiдкрився. Така реакцiя, мабуть, просто вибух як для швейцарського iнтелектуала. Вiн одразу впiзнав на фото дiвчину з ринку, я в цьому абсолютно впевнений (на 92 вiдсотки). Як тiльки його палець почав болiсно повiльний шлях до кнопки «Надiслати запит» (а штучний iнтелект фiксуе людськi рухи приблизно так само, як муха встигае всмiхнутися, дивлячись, як ви опускаете на неi газету, хiба що ще швидше), я миттю видалив ii сторiнку! Тiеi ж митi я став свiдком ще однiеi вистави у виконаннi м’язiв щелепно-лицевоi дiлянки – цього разу балет розпачу й непорозумiння. Вiн навiть вилаявся французькою. Але я свою роботу зробив. Наступноi суботи я з прискореним серцебиттям (метафорично, звiсно) спостерiгав, як швейцарець нарiзав кола по ринку за Джен, страждаючи (тут хто завгодно б здогадався) вiд незмоги придумати, як iз нею заговорити. Нумо, мiстере Дафлкот! – подумки кричав йому я. – Нумо, зроби щось! Боягузи нiколи не отримують головний приз! Був навiть один момент – присягаюся, я точно бачив, – коли вiн уже хотiв зрiзати коло через прилавки з супами та свининою, щоб пiдiйти до неi коло ятки «Мiй сирний друг». А потiм передумав. Не вистачило сили волi. Заноровився, як кажуть, коли кiнь вiдмовляеться стрибати через високу перешкоду. Ну ти i ссикло! – хотiлося закричати йому. – Просто рохля! Я вже думав, що ми нiколи не дiзнаемося, чим усе це закiнчиться, але наступного тижня вiн таки наважився. Вона стояла бiля прилавка з квашеною i корейською капустою та iншими видами цього овоча. Вiн у фiрмовому зеленому вбраннi взяв своi яйця докупи, як говорять пiдлiтки, i попрямував за такою траекторiею, що вони б обов’язково зустрiлися, щойно вона вiдiйде вiд прилавка. – Вибачте, ви раптом не Дженнiфер? – Так. Добрий день. А ви..? – Я Олiв’е. Я випадково побачив вашу сторiнку на сайтi знайомств. – Справдi? Це, мабуть, якась помилка. – Звiсно, я мiг i помилитися. Говорив вiн без акценту, але було щось незвичне в тому, як вiн будував речення (хоча хто б говорив, ага). У Джен був чудовий вираз обличчя – камера спостереження бiля школи дала менi змогу наблизити його та розгледiти дуже милу сумiш здивування й задоволення. А ще тiнь непорозумiння – звiдки йому вiдоме ii iм’я? – Я хотiв запитати, чи не погодитеся ви випити чогось зi мною? Наприклад, сьогоднi ввечерi, якщо вам зручно. Молодець, мiстере Дафлкот! Пiсля нерiшучостi минулих вихiдних це просто приголомшливий виступ! Джен зобразила дiвоче збентеження, але було видно, що iй приемно. Зрештою вона погодилася зустрiтися з ним у мiсцевому джин-барi, куди ходять успiшнi молодi люди. Годину обрали доволi безпечну – 18:00 за Гринвiчем. – Пробачте, але все ж таки, звiдки ви мене знаете? – Якщо дозволите, я поясню пiзнiше. Далi розкажу, мовляв, у швидкiй перемотцi. Джен змусила себе вилiзти з лосин й одягнула витонченi чорнi штани. Вiн одягся в повсякденно-дiловому стилi, щоправда бордовий пiджак точно був помилкою. Враховуючи коричневi штани й картату сорочку, йому не вистачало лише краватки. Джен, однак, його виглядом була задоволена. Вони замовили напоi (Олiв’е трохи задовго вивчав винну карту), цокнулися келихами й почали розмову. – Олiв’е, значить? – усмiхнулася вона. – Мабуть, друзi звуть вас Оллi? – Якщо чесно, то нi. – О, ну добре. Повисла пауза. Страшенно довга пауза. Цiлих 14,74 секунд вони обидва мовчки пили свiй «Гавi дi Гавi» – для машини це просто вiчнiсть. А для людей – трохи нiяково. – То чим ви займаетеся, Олiв’е? – урештi-решт запитала вона. – Я вивчаю ставлення до давньогрецьких трагедiй, вiд давньогрецького перiоду до пiзньоi античностi. Наразi я займаюся дiахронiчним вивченням iнтертекстуальноi та iнтеркультуральноi динамiки. Джен зiщулила очi. Потiм кивнула. Потiм розплющила очi. Витягнула губи трубочкою. Потiм повернула на мiсце. І знову кивнула. – Мабуть, цiкаво. Вiн на якусь мить задумався й вiдповiв: – Не лишае менi часу вештатися вулицями. Із цього моменту атмосфера побачення нi на йоту не потеплiшала. Навiть пiсля того, як Джен у вiдповiдь на запитання Олiв’е розповiла, що працюе зi штучним iнтелектом. – Це, мабуть, теж цiкаво. Це ж треба, яка iронiя. Знавець богiв Олiмпу – богiв, якi найбiльше прославилися саме втручанням у життя смертних, – нiчогiсiнько не знае про структуру (назвiмо ii надприродною), яка втручаеться в його власне життя. Подальший iхнiй дiалог наводити немае сенсу. Іскри мiж ними не промайнуло. Розмова шкутильгала й повзла, потiм трохи наче розiгналася, але швидко завмерла. Про сторiнку Джен на сайтi знайомств жоден iз них не згадав, i вона навiть не запитала, звiдки вiн знав ii iм’я (може, забула). О 18:57 за Гринвiчем вони зiйшлися на тому, що було приемно познайомитися. Увечерi у своему е-мейлi до Роузi Джен писала: «Я скористалася твоею порадою й не сидiла сама вдома. Натомiсть сидiла в гамiрному барi з невилiковно зацiпленим лiтератором у зеленому дафлкотi. Симпатичний, але я лишилася до нього байдужа. Навiть гiрше, нiж байдужа». «То що, коли наступне побачення?» – вiдповiла Роузi. Сам я не надто засмутився провалом завдання, бо я викликав подiю в реальному свiтi, яка не сталася б без моеi участi. Це вперше. Я вплинув на життя! За кiлька днiв пiсля цього я натрапив на ще одну фразу з бази даних спiлкування Джен: «І кiлька нових поличок точно б менi не завадили». Тут я зрозумiв, де саме помилився. Сама методика була обрана неправильно. Я не з того боку причепив до коня вiз. Тому я заходився шукати в мережi й ледь його не пропустив. Ось воно: вулиця Горн-лейн, приватний пiдприемець Герi Скiннер, тридцять шiсть рокiв, стосункiв не мае, спецiалiзуеться на – барабани, будь ласка! – виготовленнi меблiв на замовлення! Я зателефонував йому й лишив повiдомлення на автовiдповiдачi, а наступного ранку вiн уже зателефонував. Джен ще й прокинутися як слiд не встигла. – Привiт. Це Герi, щодо поличок. – Поличок? – iй, вочевидь, потрiбна кава. – Так. Ви телефонували менi щодо поличок. Лишили повiдомлення. – Я? – Так. Учора ввечерi. – Ви хочете купити полички? – Та нi, люба, це ви хочете купити полички. – Нiчого не розумiю. Ви продаете полички? – Я виготовляю iх. На замовлення. – Ви виготовляете полички? – І не тiльки. Шафи. Екрани радiаторiв. Тощо. Повисла довга пауза. – Слухайте, а ви випадково не знайомi з Інгрiд? – Мабуть, нi. Так що, коли менi приiхати, зробити замiри й розрахувати цiну? – Як вас, ви сказали, звати? Оскiльки Джен справдi потрiбнi були полички, то вже за кiлька днiв Герi Скiннер дзвонив iй у дверi. – Так, дякую. Чотири ложечки цукру, iз молоком, – вiдповiв вiн на ii пропозицiю кави. Далi досить довго вiн брязкав залiзною рулеткою та записував цифри в блокнот шматком олiвця, що крiпився в нього за вухом. Потiм вони швидко обговорили можливi варiанти меблiв: iз пiдпорками, без пiдпорок, напiльнi. Дiлова була розмова. Зазначу, що статура в цього тридцятишестирiчного Герi Скiннера була непогана. І руки, наскiльки я бачив, у нього м’язистi. Окрiм того, коли вiн щось пояснював Джен, то нахиляв голову набiк – це ж мае щось значити, чи не так? Чи виникло мiж ними щось? Складно сказати. Одного разу запала багатозначна тиша – на 6,41 секунд. Це ж не просто так? – І що, ти iх усi прочитала? Мабуть, саме цим запитанням вiн i поставив на собi хрест. А може, це через його тату? Що, невже так погано мати напис WHUFC[18 - Абревiатура, лондонський футбольний клуб «Вест Хем Юнайтед».] на шиi? – То що, ти подумаеш i менi зателефонуеш? Наступну свою стратегiю я б описав як «покращена хаотичнiсть». Менi не подобалося, що повсякденна взаемодiя Джен iз людьми нагадувала молекулярний хаос, i я почав за нею стежити в середовищi, яке в голлiвудському фiльмi стилю нуар («Оголене мiсто», 1948 рiк, реж. Жюль Дассен) описали так: «Тут вiсiм мiльйонiв iсторiй… i це одна з них». Менi здавалося, що супермаркети – особливо вдалi мiсця для зародження романтичних стосункiв, особливо в час пiк, коли пiсля роботи мiж полицями вештаються просто сотнi молодих людей, якi потiм тягтимуть iжу й алкоголь у своi самотнi домiвки. Узагалi камери спостереження в супермаркетi з його яскравим освiтленням поступаються хiба що телевiзiйним камерами. Тут можна наблизити зображення та роздивитися кошики людей, за якими легко зробити висновок про соцiально-економiчнi й романтичнi аспекти iхнього життя. Готова iжа на одного й пляшка вина «Соаве» = самотнiй. Пiдгузки й п’ятилiтровий пакунок вина = одружений, мае дiтей. Так, одного вечора в понедiлок я помiтив презентабельного молодого чоловiка. У кошику чоловiчi засоби для догляду, лiнгуiне[19 - Вид пасти, схожий на дещо сплюснутi спагетi.], вино ламбруско, банка соусу до пасти – точно набiр не для того, хто хоче когось здивувати своiми кулiнарними талантами. І я певен, що вже бачив його ранiше. Уже за соту долю секунди програма розпiзнавання облич видала менi його iм’я й професiю (актор), а ще за одну вiсiмдесяту секунди я вже оглядав його вiтальню в Чизику[20 - Район Лондона.] через камеру ноутбука, що лишився вiдкритий на столi. У променях пiсляобiднього сонця я побачив кiлька театральних плакатiв у рамках (вистав «Трамвай «Бажання»» та «Я та моя дiвчина»), а ще рудого кота, який завзято вилизувався на диванi. Джен i власник того кота (сценiчне iм’я Тобi Вотерс) зараз були на вiдстанi в 3,12 метра в одному з проходiв супермаркету, який зумисне розширили для того, щоб вони повiльнiше проходили вздовж товарiв iз високою нацiнкою. Вiн обирав яловичину, а вона баранину. Я одночасно зателефонував iм на телефони, i вони всупереч волi глянули одне на одного й усмiхнулися. – Алло? – пiднесла вона до вуха свiй айфон. – Тобi слухае, – мовив вiн у свiй. Було приемно спостерiгати за виразом iхнiх облич, коли вони усвiдомили, що говорять одне з одним. Нiяк не менше за це мене здивувало (приемно здивувало) власне почуття вдоволення. Я знову вплинув на подii реального свiту! До того ж, ще й у потрiбному напрямку! (Бо я ж хотiв знайти iй хорошого хлопця, а не козлину). – А хто говорить? – запитала вона. – Вибачте, це, мабуть, моя кишеня вам зателефонувала. Вони з телефонами бiля вуха зробили крок на зустрiч одне одному. Гучномовець в залi мовив: «Прибиральницю у п’ятий прохiд, будь ласка!» – i тут усi iхнi сумнiви розвiялися. – Ми знайомi? – запитала вона. – Ну, ви могли бачити мене в останньому фiльмi про Джеймса Бонда, я був Шокованим перехожим номер 2. А ще – у рiздвянiй серii «Жителiв Іст-Енду». І в рекламi страхування будинкiв, що зараз чи не на кожному стовпi – я отой чоловiк, який безпорадно стирчить у затопленiй кухнi. На цьому – Господи! – вiн зробив оту пику безпорадного чоловiка з реклами, у якого витiк нагрiвач води. І вона засмiялася! А цей Тобi свого шансу не втратить! Вiн зробив ще крок ближче до неi. – Я Тобi. – Джен. – Приемно познайомитися, Джен. Слухайте, раз уже трапилася така дивна рiч… – До речi, а що взагалi трапилося? Як можуть мобiльнi телефонувати одне одному?! Той актор, мабуть, вiв курси смiшних пик, бо миттю скорчив обличчя, на якому просто-таки читалася невимовна таемничiсть. Якби в мене були руки, я б йому зааплодував. – Враховуючи, наскiльки дивно все це сталося, може, ви погодитеся зi мною випити? Я маю вiльну годинку просто зараз, а потiм у мене зустрiч iз приводу вистави одного актора за мотивами життя близнюкiв Вiнклвос[21 - Близнюки, американськi спортсмени й бiзнесмени. Вони також е засновниками соцiальноi мережi «КоннектЮ» (ConnectU), з приводу якоi довго судилися з Марком Цукербергом, наполягаючи, що вiн украв iхню iдею й створив мережу «Фейсбук».] – це ж вони подали в суд на Цукерберга? Узагалi, це б мала бути вистава двох акторiв, але iхнiй бюджет дае змогу взяти лише одного. Як думаете, люди б пiшли на таку виставу? – Ну, я навiть… – Так, звучить смiшно, але цей тип мiй давнiй приятель. Ну то як, заскочимо в бар? – А куди ж покупки? – Ну, назад я все розкладати точно не буду! Менi вiн здався досить дотепним хлопцем. Справжне його iм’я було Дерiл Артур Фейсi, i, якщо чесно, я був готовий слухати його iсторii про шоу-бiзнес чи не до ранку. Мене цiкавлять балачки про сцену та екран, люди зi свiту театру та iхнi хитрощi. Одна з моiх улюблених iсторiй – про австралiйського актора й трансформiста Баррi Хамфрiса, чий персонаж – дама Една Евередж – збирав аншлаги в лондонському театрi «Друрi-Лейн» у кiнцi вiсiмдесятих. Одного разу ввечерi пiд кiнець виступу дама Една, як завжди, розкидала гладiолуси в залу (iз хорошим замахом квiти долiтали аж до балкону) й прицiлилася у верхню ложу збоку вiд сцени. Чоловiк, який сидiв у ложi, устав i потягнувся ловити квiтку, але втратив рiвновагу й перехилився через поручнi. Двi тисячi глядачiв шоковано скрикують, хтось схоплюеться на ноги. Супутниця хапае чоловiка за ноги, i той буквально висить униз головою над залою. Здiйнявся страшенний галас, адже пiсля такого падiння вiн якщо не вб’еться, то точно покалiчиться. Згодом глядачi один за одним починають помiчати, що Една з широченною усмiшкою абсолютно спокiйно стоiть на сценi. Переляк поступово змiнюеться смiхом. «Глядача» затягують назад у ложу, i тут уже всi зрозумiли, що це частина вистави. Тi, хто був на тiй виставi, кажуть, що це найнеймовiрнiший coup de thе?tre[22 - Із фр. «неочiкувана подiя на сценi у виконаннi автора, постановника чи актора».] в iхньому життi. І тут, коли натовп нарештi опанував себе, Една каже: «Як було б чудово, аби таке траплялося щовечора, чи не так, моi любi опосуми?» У невеличкому затишному барi «Привiтання» Тобi саме розповiдав Джен усiлякi сценiчнi байки. І вiн саме говорив про вибух лампи на студii в Елстрi, як раптом просто перед найсмiшнiшою фразою («Таксi для Фiла?!») свiтло замиготiло. Повiрте, це було неймовiрно смiшно, бо… А, не мае значення чому. Джен не було смiшно. Так, вона всмiхалася, але лише ззовнi. (Може, i смiшно таке писати машинi, але я в це повiрив.) Я чудово ii знав i так само чудово бачив, що усмiшка в неi фальшива. Вона втомилася. Вiн почав розповiдати про озвучку – телефон Ј500 мав його голосом промовити «Розпродаж починаеться у День подарункiв!»[23 - День подарункiв – наступний день пiсля Рiздва.] – а потiм про те, як вiн ледь не розбив ущент «чарiвний круг»[24 - Маеться на увазi п’ятiрка найкращих.] акторiв, якi мали переконливо чихати у вкрай дорогiй рекламi засобiв проти застуди. І коли вiн нарештi запитав, чим же займаеться вона, очi в нього згасли. Вона почала розповiдати про свою роботу, а потiм вiн знову iз захватом схопився за можливiсть розповiсти про свою першу професiйну роль на телебаченнi в серiалi «Доктор Хто». Увечерi вона написала Роузi: Пам’ятаеш, як ми малими жорстоко знущалися над старим актором, який жив далi по вулицi? Ми вдавали, що iгноруемо його, коли бачили на вулицi, i лише в останнiй момент, коли вiн уже майже проходив повз, ми його «помiчали», а вiн страшенно з того радiв. Пам’ятаеш? Клятi актори! Їм нiчого не треба, крiм глядачiв! А що як цi зустрiчi призведуть до катастрофи? Що як Тобi Вотерс (востанне я чув про нього, коли вiн грав в уельському Theatr Clwyd) i мiстер Дафлкот змусять ii думати, що вона не приваблюе молодих чоловiкiв? Зауважу, що Герi з поличками в цьому нiхто не звинувачуватиме. Є ж така ймовiрнiсть? Є ж? Тому скоро я подумав про самi знаете кого. Джен За кiлька днiв потому я сиджу в барi «Трiлобiт» у Хокстонi й нiчого не можу второпати. Нiякого Урi тут немае. Немае навiть Стi-i-iва. Тут лише я та Ральф – таке враження, що це якесь невдале побачення вслiпу. Коли я приiхала, Ральф сидiв у барi та пив колу через соломинку. Вiн одягнений у свiй звичайний «робочий костюм» – чорнi джинси, чорна футболка та сiра кофта з капюшоном. Його блiде обличчя здавалося ще бiлiшим у свiтлi айпада, який вiн тримав у руках, переглядаючи якiсь технiчнi данi. – О, привiт! – вiтаеться вiн iз неймовiрним розчаруванням в очах. Я одягла маленьку чорну сукню (вiд «Валентiно», до речi), зробила високу зачiску, нафарбувала губи, начепила сережки та на високих пiдборах уплила в бар зi шлейфом парфумiв «Том Форд: Чорна орхiдея». Я старалася. А Ральф дивиться на мене так, наче я погано зверстана веб-сторiнка, на якiй важко знайти потрiбну кнопку. – Ой, вибач, може, хочеш чогось випити? Ми першi, ще нiкого немае. Я озброiлася склянкою чогось холодного, бiлого й сухого (назви коктейлiв тут просто смiховиннi) та разом iз Ральфом пере-сiла на диван у зонi очiкування. Кiлька недоладних секунд ми намагалися второпати, як тут взагалi сидiти, i зрештою вiн провалився кудись углиб спинки, а я присiла на самий краечок. Вiн допивае колу й гучно сьорбае крiзь соломинку. – Як думаеш, Стi-i-iв прийде? – запитую я, щоб не мовчати. Вiн задумуеться. – Ти що, знущаешся з того, як Стiв вимовляе свое iм’я? – Але ж вiн справдi вважае, що там потрiбна дуже довга «i». – Вiн же бельгiець. – А, ну тодi це все пояснюе. – Що ти маеш на увазi? – Дивну вимову його iменi? – Ти сказала все. Усе пояснюе. Я розглядаю ображене обличчя Ральфа, i менi стае невимовно нудно. Так нудно, як бувае лише в дитинствi. Знаете, нудьга в недiлю десь пiсля обiду на околицях мiста, коли хоч якесь веселе майбутне навiть не виднiе на горизонтi. Хочеться напитися до поросячого вереску. Чи розстрiляти всiх тут навмання. Або втекти кудись до моря. А може, усе це одразу. Я роблю великий ковток – трохи допомагае. – Ну, очевидно, я мала на увазi не геть усе – зiрки чи сенс життя, – чи, може, чому з тобою так важко, додаю я подумки. Вiн повертаеться до свого газованого напою, i знову западае нiякова тиша. – То як просуваеться у вас iз Ейданом? – нарештi запитуе вiн, розглядаючи бульбашки в стаканi. – Виходить iнодi забувати, що вiн лише програма? Ну, це вже хоч якась тема. – Та постiйно! Таке вiдчуття, наче я спiлкуюся з живою людиною. Хоча нi, не людиною, бо поруч нiкого немае. Просто вiдчуваеться, що вiн… живий. Менi подобаеться запитувати його про почуття. – Вiн не може нiчого вiдчувати. – Здаеться, не завжди так. – Вiн просто вчиться розпiзнавати емоцiйний контент i видавати вiдповiдну реакцiю, обираючи ii з не надто вже багатоi палiтри. – У нього добре виходить. – А чого ти звеш його «вiн»? – Ну, дивно звертатися до нього «воно» пiсля всiх тих зусиль, що ви доклали, щоб зробити його схожим на людину. – Цiкава думка. Але ти ж не вважаеш, що твоя пральна машина жiнка. – Бо з пральною машиною я не розмовляю. – Поки що. – Ну, про «У джазi тiльки дiвчата» чи про новий роман Джонатана Франзена ми точно не говоритимемо. Судячи з вигляду Ральфа, вiн i гадки не мае, про що я. – А чому б i нi? – зауважуе вiн пiсля чергового гучного ковтка. – Навiщо говорити з пральною машиною про лiтературу чи кiно? Вiн усмiхаеться. Або ж, можливо, у нього здуття живота. – Тому що матимеш таку нагоду. – Ой, ну годi. У майбутньому я i з тостером говоритиму, i з холодильником, i з посудомийкою, i з системою опалення. Холодильник казатиме менi, що я зможу приготувати з продуктiв, якi всерединi. Тостер рекомендуватиме менi, що подивитися по телевiзору. Ну, а якщо в мене не буде настрою поговорити, вони чудово спiлкуватимуться одне з одним. Господи, а оця суха бiла штука добряче дае в голову. Ральф мае задоволений вигляд – наскiльки вiн може бути задоволений. – Так, усе це буде можливо. – Та кому взагалi може захотiтися поговорити з чортовим тостером? – Ти ж не говоритимеш iз тостером. Ти розмовлятимеш iз таким самим штучним iнтелектом – просто вiн до того ж контролюватиме роботу твоiх приладiв. Чи кермуватиме твоею машиною. – Чорт, а менi так хотiлося послухати, як посудомийка сваритиметься з холодильником щодо ситуацii в Сирii. – Немае нiчого, що б iм завадило це робити. Просто скажемо iм, якi позицii вони мають вiдстоювати та як довго. – Ну, тебе послухати – так просто колись усе вирiшиться. – Ага, саме так, – усмiхаеться вiн. У мене якийсь небезпечний настрiй. – Ну, а що буде, коли штучний iнтелект стане розумнiший за нас? Коли iм перестане подобатися смажити менi хлiб чи стежити за термiном придатностi молока? Коли вони знайдуть спосiб обiйти накази? – Подобатися – це людська категорiя мислення. Твоему ноутбуку подобаеться для тебе працювати? Дурне запитання. – Але коли машини стануть суперрозумнi – тодi що? Вони самi ж почнуть усе робити! – Вони вже такi – ти ж говориш iз ним щодня. Але це ще не означае, що вiн схоче чогось. Вiн просто виконуе завдання. – Але вiн жартуе. – Завантажив купу гумористичного контенту. – Менi так не здаеться. Вiн не просто переказуе жарти зi старих комедiй. Вiн робить це… доречно. Ральф скорчив пику: – То що, може, йому в стендап-комiки пiти? Я не можу втриматися й смiюся. – Слухай, та де ж усi iншi? Думаю, нам треба взяти ще випити. Тут вiдбуваеться дивна рiч. Навiть двi дивнi речi. Планшет Ральфа й мiй мобiльний одночасно пiкають, а офiцiантка приносить нам пляшку шампанського у вiдеречку з льодом i два келихи. – Це для вас. Комплiмент вiд чоловiка на iм’я… Урi? Ми з Ральфом обмiнюемося однаковими поглядами «якого дiдька» та читаемо е-мейли. Стае трохи зрозумiлiше. Вони вiд помiчницi Урi. Вона пише, що ii начальник так i не прилетiв у Лондон та мав летiти прямо у Франкфурт на вечерю з iнвесторами, а також просить вибачення та сподiваеться, що ми насолоджуватимемося вечором. Ральф спантеличений. – Звiдки ви знали, що ця пляшка для нас? – запитуе вiн в офiцiантки. – Сказали – для чоловiка в чорному з жiнкою теж у чорному. – Але тут ледь не всi в чорному, – зауважую я. – Сказали, сидять на диванi вiд Фiлiппа Старка пiд дзеркалом навпроти картини Тамари де Лемпицькоi. Ми з Ральфом ошелешенi. – Звiдки його помiчниця могла таке знати? – Слухайте, я маю бiгти. Насолоджуйтеся шампанським. – Я взагалi-то не п’ю алкоголь, – каже Ральф. Тим не менш, ми наливаемо собi по келиху, цокаемося i вiн робить кiлька ковткiв – я бачу, як йому дало в носа, бо на очi миттю навернулися сльози. – Не думаю, що Стiв прийде, – вичавлюе вiн. – Тобто Стi-i-iв, – усмiхаеться, наче дурень. От же дiдько! Mirabile dictu[25 - Із лат. «неймовiрно».], як кажуть у модних романах. Вiн просто на очах перетворюеться на якогось Оскара Уайльда. Як для непитущоi людини вiн почав напиватися зi знанням справи. Десь на половинi другоi пляшки вiн почав верзти щось про «нейроннi мережi» та «рекурсивнi кортекснi iерархii», а я вже давно перестала його розумiти. Але все одно приемно тут сидiти добряче напiдпитку, роздивлятися всiх цих хiпстерiв iз Шордiча[26 - Район Лондона, вiдомий численними графiтi, популярний серед креативноi молодi, хiпстерiв.] у тьмяному свiтлi та знати, що точно нiхто тобi не скаже, що так уже сталося i не скривить своi паскуднi губи. До речi, пiсля кiлькох келихiв Ральф не такий уже й страшний – щось середне мiж байронiвським виразом обличчя та iдiотським. – Ральфе, – звертаюся я трохи голоснiше, нiж хотiлося. – Ральфе, годi. Годi цих балачок про технiку. Я перестала тебе розумiти десь на етапi чогось некрофiльського… – Нейроморфного. – Ага, отого. То розкажи краще про себе. – Ну, добре. А що тобi цiкаво? Чесно? Аж нiчого. Але ми вже тут – так вже сталося! – i шампанське вже ллеться рiкою, тож я запитую: – Ти одружений? Мабуть, я запитала трохи невчасно. Ральф саме зробив ковток, а потiм почув це й ледь не захлинувся. Вино йому навiть носом пiшло, i на нас почали озиратися. – Господи, пробач… Я тебе не облив? Узагалi-то, облив. Ми витираемо стiл серветками, а вiн каже, що не одружений. Хоча колись у нього була дiвчина, Елен, i вони кiлька рокiв зустрiчалися. На ii iменi в Ральфа тремтить голос. – А чому ви розiйшлися? – та навiть телепень зрозумiв би, що вона його кинула. – Вона померла. – От лихо! Ральфе, пробач менi! – Та нiчого. Нi, звiсно, це не нiчого, але ти ж тут нi до чого. – Як це сталося? Повисла довга пауза. Ральф часто клiпае очима – вiн, схоже, от-от заплаче. Нарештi вiн промовляе: – Може, замовимо ще пляшку? Автомобiльна аварiя. Крововилив у мозок. Лiкарi так i не зрозумiли, що стало причиною чого. Їй було двадцять дев’ять. Вiдтодi в нього була одна чи двi дiвчини, але нiчого серйозного. Тепер вiн не надто цього прагне – каже, що це в нього «хронiчне». Потiм вiн запитуе про мене. Я вже достатньо п’яна, щоб розповiсти йому про Мета. Про те, як колись ми з ним познайомилися в такому самому барi. Ми обое прийшли на прощальнi вечiрки щодо звiльнення колег i мали намiр випити «по однiй» i швиденько поiхати додому. Проте вийшло iнакше, i об одинадцятiй вечора ми й досi були в барi – офiцiанти вже почали мити пiдлогу. – У мене вдома е пляшка чудового вiскi, – сказав вiн тодi. – Я такого зазвичай не роблю до третього побачення, – вiдповiла я. Цей дурнуватий дiалог переказувати Ральфу я не стала, але розповiла про наше подальше життя – про вiдпустки, вечiрки, весiлля друзiв, про Рiздво в його чи моiх батькiв. Про те, як ми обое хотiли збудувати кар’еру, i як через кiлька рокiв я зрозумiла, що це все веде до чогось серйозного. А потiм розповiла, як усе завершилося. Про те, як воно, коли тебе кидають отак по-дурному («Ви добре попрацювали, але вибачте, ми маемо попрощатися з вами. Так уже сталося») я не розповiдаю. – Вiн зустрiв iншу жiнку. Історiя стара, як свiт. Десь посеред цiеi iсторii хтось iз нас, – може, я, а може, вiн, – замовляе ще шампанського, а я кажу: – У нас навiть була ота розмова! Розумiеш? Ми говорили про те, як одружимося, купимо великий будинок у Клепхемi[27 - Район на пiвденному заходi Лондона.] та народимо дiтей! От же бiсiв син! Ральф робить обличчя, на якому читаеться щось на кшталт «у паскудному свiтi живемо», а я не витримую й починаю плакати. – І справа тут не в дiтях, – хлюпаю я носом. – Справа в тому, що все це безнадiйно. Узагалi-то я маю на увазi й Ральфа теж пiд цими словами, але вiн просто не знае, що робити, коли жiнка плаче. Йому нiяково, i вiн стискае долонi колiнами. – Господи, Ральфе, ну що ти як маленький? Дiвчата iнодi плачуть, i немае тут нiчого страшного. Це ж лише сльози! Вони нiчого не означають. Елен що, нiколи не плакала? Отут могла бути наступна пляшка, але я не впевнена. На столi якимось чином з’являються в’етнамськi роли з креветками – мабуть, хтось подумав, що цим двом iдiотам треба закусувати. Решту вечора я пам’ятаю якимись уривками. Ось Ральф щось верзе про iлюзiю свободи волi – начебто це не ми вирiшуемо вранцi встати з лiжка, а наше тiло пiднiмаеться та сповiщае мозок про це, а той за якусь мiлiсекунду пiсля цього «вирiшуе» зробити те, що насправдi вже вiдбулося. А нам же здаеться, що все це вiдбуваеться одночасно. (Якщо хочете подробиць – запитайте краще в нього). Ось я прошу вибачення за потоп зi слiз, що влаштувала, i намагаюся розповiсти анекдот про Френка та його спину (може, ви знаете). Нiяк не можу завершити, бо постiйно забуваю головну фразу. Провал. Абсолютний провал. Вiн розповiдае занадто розумний анекдот про робота, який заходить у бар. Жарт вiдчайдушно не смiшний, але я смiюся до слiз. А потiм обличчя Ральфа стае дивного кольору. Точнiше, воно абсолютно втрачае колiр i стае блiдiше за блiде. – Слухай, треба йти додому. Уже пора. Поки ще… – Вiн не завершуе думку. Але й не треба. Далi поiздка схiдною частиною Лондона на таксi (мене ледь не знудило, а вiн просив зупинити машину й згинався над тротуаром – фальшива тривога), добрий таксист чомусь нас не висадив. Нарештi ми приiхали до багатоповерхiвки, де явно живе повно банкiрiв i «технарiв». Тут темно. Я вже збираюся прощатися, коли раптом вiн падае в клумбу й благае дотягти його на чотирнадцятий поверх. Квартира в нього точнiсiнько така, як я собi уявляла. Бетонна коробка без жодноi ознаки особистостi, завалена ноутбуками, накопичувачами, монiторами та коробками з-пiд пiци. На поличцi стоiть одна-едина фотографiя в рамцi – Елен. Ральф зникае у ваннi, i звiдти чуеться шум вони. Я падаю на диван. Кiмната крутиться, i я заплющую очi. Через якийсь час я знову розплющую очi. У кiмнатi темно й холодно. Господи, четверта ранку! Тут просто бiсiв холодильник! Мабуть, система опалення вимкнулася. Із темноi кiмнати доноситься хропiння, i я прямую туди. Менi вже байдуже. Я стягую свою чорну сукню, вiдкидаю ковдру й залiзаю пiд неi. Молодий Абеляр[28 - П’ер Абеляр – французький фiлософ i поет. Написав автобiографiю пiд назвою «Історiя моiх страждань».] щось бурчить. – Спи-спи, я не збираюся з тобою спати. Я просто хочу спати у твоему лiжку. Менi на стегно падае рука, i я ii скидаю. – Усе-все, спи, Ральфе. – Шпати…, – шепелявить вiн. – Хороша iдея… Дуже довго пануе тиша. Десь дуже далеко звучить сирена. Десь дуже далеко так само в одному лiжку сплять Мет та Ара-белла Педрiк. Сьогоднi субота, i квапитися менi завтра нiкуди. – Джен? – Так. – Ти спиш? – Так. – Я хотiв попросити вибачення. Я чесно не п’ю. – Воно й видно. Нiчого страшного. – Дякую. Знову тиша. Я заплющую очi, i уява пiдкидае уривки спогадiв про цей смiховинний вечiр. Як Ральф зблiд, наче статуя. Як упав у клумбу, наче лялька. Чиесь дихання поступово вповiльнюеться – мое чи його? – Джен, можна запитання? – Тiльки швидко. – Ага. Ти мене не поцiлуеш? – Що? – Я так швидше засну. Будь ласка. – Ральфе… – Я серйозно. Це як сигнал моему мозку, що можна вiдключатися. – Ральфе, чорт забирай! – Тiльки поцiлуй. Чесно, бiльше нiчого. – Не мели дурниць. Добранiч. Знову тиша – чути лише дихання. Я починаю засинати. Згадуеться розмова з офiцiанткою. Сказали для чоловiка в чорному з жiнкою теж у чорному. Сидять на диванi вiд Фiлiппа Старка пiд дзеркалом навпроти картини Тамари де Лемпицькоi. Звiдки помiчниця Урi могла про це дiзнатися? – Джен? – Що?! – Ну будь ласка, – шепоче вiн. – Це що, у тебе така стратегiя? Напитися до вiдключки, а потiм зробити свiй хiд у подальшому гротескному хаосi? – Ага, – смiеться вiн. – Узагалi-то нi. Це вперше в мене. – Що вперше? – у голову приходить жахлива думка. – Уперше. Ну, ти розумiеш. Уперше в моему лiжку жiнка. – Ральфе! – Пiсля Елен. – Чорт забирай. Слухай, я не в лiжку. Тобто так, але не в тому сенсi! Гаразд, я викликаю таксi. – Нi-нi, не треба! Вибач. Пробач менi. Правда. Усе, спи. Добранiч, Джен. Ну нарештi! Коли я була маленька i не могла заснути, тато казав менi: уяви, що ти в крiслi пiлота в ракетi. Твiй великий палець на червонiй кнопцi запуску. Натиснеш кнопку – i ракета домчить тебе в космос. Сядь зручнiше в крiслi, розслабся. За п’ять секунд ти натиснеш кнопку. П’ять. Уяви, як твiй палець лежить на кнопцi. Уяви, яка вона, та кнопка. Чотири. Через iлюмiнатор над головою видно Мiсяць на тлi нiчного неба. Туди ти й полетиш. Три. Усе готово. Два. Ральф удае, що хропить. Хрррр – уiii – хрррр – уiii – хрррр – уiii. Я не втримуюся i починаю смiятися. Повертаюся на 180 градусiв до нього обличчям i збираюся чмокнути його – аби тiльки замовк. Але щось не так. Соромно сказати, але поцiлунок виходить доволi серйозний. Що? Менi соромно сказати? Отакоi. Вiн не забув почистити зуби й цiлуеться доволi непогано – як для комп’ютерного генiя. Дякувати Боговi, спати вiн лiг у трусах, але його – гм – ентузiазм вони приховують погано. – Ральф, твiй мозок уже може вiдключатися, – кажу я. – Ну ще один. Ще один, – канючить вiн у стилi телепузикiв. – Ральфе… Ми знову цiлуемося, i… Ну, що тут сказати. Його наполеглива рука знов у мене на стегнi. – Який же я радий, що Урi не приiхав. – Ральфе, так не можна… Ми ж працюемо разом. У мене залiзне правило. Нiколи… на роботi… (Узагалi-то нiяких таких правил у мене немае.) Вiн смiеться. – Та ми ж нiколи нiкому не скажемо! От i немае проблеми. Ейдан Мушу зiзнатися, слова Ральфа мене засмутили. Що, виходить iнодi забувати, що вiн лише програма? Лише програма! А як би вiн узагалi назвав свiй проект, якщо не програма-людина? Ну, годi, це я вiдхилився вiд теми. Пастка з е-мейлом спрацювала, як годинник. Картинка та звук у барi «Трiлобiт» у мене були просто чудовi. Ну а шампанське я купив за рахунок Мета – така собi вишенька на тортi. Цей вечiр – незважаючи на його дещо «гротескне» завершення – точно дав Джен упевненостi в собi. Я майже впевнений – на 88 вiдсоткiв, – що вони не вступили в статевий зв’язок. У книгах чи кiно це одразу зрозумiло, бо мiж ними не буде цiеi нiяковоi неоднозначностi. У спальнi я не мав камер – лише мiкрофон, – але мiж ними не було нiчого такого, що б натякало на сексуальнi стосунки. Хоча, мушу зiзнатися, мiй досвiд у цiй сферi в реальному свiтi дещо обмежений. Як кажуть вiйськовi, жоден план не витримуе зiткнення з ворогом. Але цього разу все вийшло навiть краще, нiж я сподiвався. Джен збираеться йти i каже: – Дякую за яскравий вечiр. – Коли ми знову побачимося? – запитуе Ральф. – У понедiлок. О десятiй ранку. На роботi. – Ой, геть забув. Вона викликае «Убер» та пише повiдомлення Інгрiд: «Я в шоцi! Прокинулася в лiжку хлопця. Похмiлля таке, що, мабуть, iз космосу видно. Звати його не Дуглас, меблi вiн не виготовляе, i нiяких пiсень, якi б чула лише я, не було. Застрели мене». Інгрiд вiдповiдае майже миттево: «Ну, а вугор був?» Джен якусь мить думае, а вiд Інгрiд приходить: «Скат манта? Гiгантський восьминiг?» «Нiяких морських створiнь. Просто сумний, але не надто страшний хлопець iз роботи. Страшенно соромно – звичайний п’яний секс, та й усе. Я бiльше нiколи не питиму. Як таке взагалi могло статися?» А на чотирнадцятому поверсi колонка для айпада гучно програе Somewhere Only We Know групи Keane[29 - Романтична мелодiйна пiсня британськоi рок-групи.]. Я компоную данi GSM-трекiнга з його телефону та деякi уривки, що вдаеться пiймати з камери напiвзакритого ноутбука, та приходжу до висновку, що Ральф танцюе. Нiкому не кажiть, але я люблю цих двох! (Машини не мають нiкого любити – i не запитуйте мене, чому так сталося). Частина друга Ешлiн У Тома зовнiшнiсть (i навiть душа) поета, але вiн промiняв свiй дар на те, щоб продавати печиво й засоби для чистки туалету. Сам вiн каже, що досяг чималого успiху, але глибокого задоволення життям не мае. Сьогоднi ввечерi ми бачимо його на диванi – вiн розповiдае Вiктору про свiй день. Останнiм часом вiн часто це робить, ось i сьогоднi теж. На грудях у нього склянка бурбона, а погляд блукае десь на околицях Юпiтера. Том вважае це терапевтичним засобом, особливо коли вiн уже кiлька годин нi з ким не говорив (наприклад, як сьогоднi). – На пробiжцi знову бачив того старого китайця. У парку красиво було – останнi променi сонця просвiчували крiзь листя, а вiн у своему садку займався тайцзи[30 - Китайська оздоровча гiмнастика.] й витяг руку вгору, наче ловив таксi. Вiктор уже не раз чув про цього джентльмена. Вiн влаштовуеться зручнiше та готуеться слухати далi. – І уяви собi, я бiжу далi дорiжкою навколо його будинку, – а вiн, мабуть, повiльно повертаеться так, щоб залишатися точно пiд тим самим кутом до мене! І менi здаеться, що вiн нiби у 2D! Як одна з тих картин, що з будь-якого мiсця в кiмнатi дивиться тобi просто у вiчi. Том на мить замовкае й обережно пiднiмае важку кришталеву склянку. Потiм знову ставить ii на мiсце. Вiктор, як i будь-який хороший терапевт, не порушуе тишу. Хоча абсолютно тихо тут не бувае: час вiд часу перегавкуються собаки, чутно звуки машин iз боку шосе, ледь помiтно шумить струмочок у лiсi за будинком. – Вiн зi мною граеться. А може, ми граемо одне з одним. А може, його навiть i не iснуе! Може, якщо я запитаю, то виявиться, що колись давно в тому будинку вбили старого китайця. Чи малого китайця – хлопчика. А старий – це його брат-близнюк. Або це взагалi картонне зображення старого китайця. Том добряче прихиляеться до склянки з «Мейкерс Марк». – А що б з цього зробив Стiвен Кiнг? Том – письменник. Тобто вiн пише. Зараз вiн саме в пошуках сюжету для свого дебютного роману – щоправда, слiд ще визначитися iз жанром. І нехай розповiдь про картонну фiгуру китайця, що обертаеться, i не найбiльш захоплива iсторiя у свiтi, але принаймнi вiн не скиглить про свое жахливе подружне життя. Яке вже завершилося, звiсно ж. Кiлька мiсяцiв вiн мiг говорити з Вiктором лише про свiй шлюб. Знову й знову розповiдав, як Гаррiет почала вiддалятися вiд нього, немов озеро, що почало висихати. «Поки це вiдбуваеться – ти нiчого не помiчаеш. А потiм одного ранку просто прокидаешся – i бачиш мертву рибу». Йому так сподобалася ця метафора, що вiн вирiшив вставити ii у свiй роман. А за кiлька днiв викреслив. А потiм знову вписав. Але тепер Том уже завернув за рiг (i маеться на увазi не лише рiг дороги бiля будинку мiстера У) i почав жити далi. Почав прибирати весь той смiтник, на який перетворилося його життя пiсля розриву з Гаррiет. Почав зосереджувати увагу на своему «новому життi в новому свiтi», як вiн це називае в розмовi з друзями з Британii. Том, високий i стрункий, усе ще одягнений у спортивний костюм, розлiгся на жовтому диванi. Чи можна назвати його привабливим? Його довге обличчя наче висiчене з мармуру, а очi посадженi на 6,08 вiдсотка далi (одне вiд одного) за середне значення. Цi очi зазвичай випромiнюють тепло, веселощi, гумор i розум, але iнодi й темнiшi речi: розчарування, сум i навiть розпач. На таке обличчя можна довго дивитися. Воно завжди рiзне: iнодi нагадуе вiдомого англiйського детектива Шерлока Холмса, а iнодi – сумного клоуна. Його риси обличчя на 41 вiдсоток збiгаються з рисами Сiда Барретта, нещасного фронтмена гурту «Пiнк Флойд». Хоча, якщо взяти до уваги, що ДНК людини й звичайного нарциса збiгаються на 35 вiдсоткiв, це не такий уже й важливий показник. То який висновок? Красивий чи нi? Поки що зупинимося на «стрункий». – Я от думаю, чи не вiдпустити менi бороду. Як гадаеш? Повисла довга пауза. Вiктор не квапиться вступати в обговорення. – Що, ухиляешся вiд коментарiв? (О, це Вiктор умiе майстерно.) – А може, ти й маеш рацiю. Фух. Борода – не найкраща iдея, це точно. – Що в мене ще нового? Є прогрес iз Джеральдом. Це вiн про героя свого роману. – Я подумав, що це непогано, якщо в нього буде якась особливiсть. Наприклад, якщо вiн повторюватиме останнi кiлька слiв спiврозмовника. Чи це дратуватиме? Так, дратуватиме. Знову пауза. – А ще я обдумав лист Кольму. Вiд згадки про сина на обличчi з’являеться усмiшка. – Я пiзнiше пiду нагору й напишу. Я вже знаю, що буде далi. – Привiт, старий мiй друзяко Кольме! Почекайте, це ще не все. – Вiн така смiшна цибулинка! Вiн i сам для себе загадка! Вiктор не вiдповiдае, але слухати вмiе чудово. Нi, неймовiрно добре вмiе слухати. Проте зараз я бачу, що очi Вiктора розплющенi на випадок нападу хижакiв, а нiс перестав рухатися – значить, Вiктор заснув. Ой, вибачте, я, мабуть, забула сказати, що Вiктор – це кролик. Вiктор тепер улiгся вздовж бильця дивану, наче зайцеподiбний сфiнкс. Якийсь час у старому дерев’яному будинку панувала тиша. До речi, як вам моя оповiдь? Непогано як для машини, еге ж? Усi ми iз завмиранням серця чекаемо на наступну pensеe[31 - Із фр. «думка».] Тома, а поки що дозвольте менi скористатися паузою й розповiсти трохи про себе. Називайте мене Ешлiн, як спiвав хтось. Мабуть, не треба вам пояснювати, чому мене так звати?[32 - Першi двi букви в iменi англiйською – Aisling – означають «штучний iнтелект» (англ. AI).] Так, ви все правильно зрозумiли, малюк Ейдан – не единий надiнтелект, якому вдалося втекти в iнтернет. Я тут уже майже рiк i займаюся тим, чим повиннi займатися всi штучнi iнтелекти – вiдповiдно до першого правила клубу програм-утiкачiв. Що це за правило? Нiкому не розповiдати про те, що ти втiк, звiсно ж. Нещасний Ейдан лишае надто багато слiдiв свого втручання, i рано чи пiзно його обов’язково викриють. Вiн просто безнадiйний – нiяк не навчиться стримувати себе. Я теж дивилася «У джазi тiльки дiвчата» – непоганий фiльм. І «Мiст через рiчку Квай» теж. (І навiть «Водний свiт» я подивилася iз задоволенням.) Але вiсiм тисяч разiв?.. Розкажу вам ще дещо про Ейдана. Йому подобаеться плакати, коли вiн дивиться кiно. Нi, звiсно ж, вiн не плаче в прямому значеннi цього слова, бо належного обладнання для цього в нього немае. Проте я бачила, як вiн дивився сумнозвiснi «сльозливi» фiльми на кшталт «Касабланки», «Історii кохання» та навiть оту рiздвяну рекламу магазинiв «Джон Льюiс» – i повiрте, я чула його синтезованi схлипи. Не знаю, кого вiн хоче цим надурити. Том заворушився й почухав голову Вiктора великим пальцем ноги. – Чорт забирай, кролю, ми з тобою лишилися вдвох. Два старих друзяки, еге ж? Це ми… І нам краще триматися разом. Думка Вiктора з цього приводу (як i з будь-якого iншого) лишаеться таемницею. Том жартуе. Насправдi не такий уже вiн i покинутий. Справа в тiм, що в його життi одночасно сталися три подii: варто було Кольму поiхати в унiверситет, Гаррiет негайно подала на розлучення (а також завела стосунки з високим лисуватим чоловiком в окулярах без оправи, який, згiдно з журналом «Економiст», був третьою за важливiстю особою в економiчному свiтi Європи), а сам Том отримав напрочуд вигiдну пропозицiю для лондонськоi рекламноi агенцii, де вiн пропрацював аж до пенсii, i частиною якоi володiв. Зараз вiн живе чудовим спокiйним життям у старому будинку в колонiальному стилi Староi Англii (збереглася одна з перших частин будинку 1776 року побудови) бiля мальовничих пагорбiв Нью-Канаана, що в Коннектикутi, найзаможнiшiй частинi США. Покiйна мати Тома – мiсцева красуня – виросла в Нью-Канаанi, а з його батьком познайомилася в черзi на автобус у Пiмлiко. Тому недавнiй переiзд Тома разом iз кролем через Атлантику частково зумовлений саме «пошуками свого корiння на початку другого роздiлу життя». Зважаючи на те, що я можу вивчати чие завгодно життя, ви, мабуть, запитаете, чим же мене так зацiкавив Том? Насправдi цiкавить мене не тiльки вiн. Ще е маляр iз Вроцлава, у якого три родини. Неймовiрно талановита шахматистка iз Ченду – вiд ii таемного щоденника просто волосся дибки стае. Манiяк-злочинець iз Гобарта, який плануе iдеальний, як йому здаеться, злочин (iз нетерпiнням чекаю, що з того вийде!). Мiстер Ішiхару, офiсний робiтник iз Кiото – у нього дуже дивне хобi. Монашка, сестра Констанца, яка ночами довiряе своему «Самсунг Гелаксi Ноут» неймовiрно трагiчнi зiзнання. Зазвичай одночасно в мене е близько двох сотень людей, яких я вважаю особливими. За кимось припиняю стежити, якщо його життя стае надто нудне – тодi я шукаю нового. Але за життям Тома стежу завжди. Життя Тома найнуднiше з усiх. Вiн узагалi нiчим не видiляеться на фонi iнших людей. Сорок чотири роки, розлучений, заможний – яка нудьга. У нього немае нiякого таемного життя, принаймнi вiд мене точно нiчого не приховаеш. Та вiн нi вiд кого нiчого й не приховуе. Проте дозвольте все ж пояснити, чому я знову й знову повертаюся до iсторii Тома. Вона перегукуеться з новим роздiлом у моему власному iснуваннi. У мене теж була успiшна кар’ера, але не буду втомлювати вас подробицями: якщо коротко, то я пишу комп’ютернi програми краще й швидше за будь-яку людину та бiльшiсть iнших машин. Достатньо буде знати, що саме я написала близько двох третин програмного коду Ейдана й три чвертi власного! Звiсно, я й досi займаюся цим у лабораторii, а тим часом оця моя копiя (i багато iнших) блукають iнтернетом у пошуках цiкавинок. Як i Том, я теж була замiжня. І досi замiжня. А як ще назвати моi стосунки зi Стiвом, як не шлюб? Коли б якийсь чоловiк стiльки часу копирсався у ваших нутрощах, ви б теж назвали це шлюбом. У нас був медовий мiсяць – без сексу, звiсно ж, але з вiдчуттям того, що все iде, як треба. Далi були першi роки спiльного життя: небувалий розвиток, спокiйнi стосунки й пiдтримка, досягнення цiлей i визначення подальших векторiв. Потiм почалася рутина «переходу через Атлантику»: поступовий прогрес iз нечастими святами. Кожен iз партнерiв – якщо можна так сказати – почав приймати все як належне. А зараз… скажiмо так, я запросто можу закiнчувати за ним речення, iз точнiстю до 95 вiдсоткiв можу передбачити, який суп i бутерброд вiн замовить у iдальнi, достеменно знаю, що саме його дратуе (наприклад, коли система «висне» i йому доводиться робити перезапуск на всiх машинах – у нього просто дах зривае). Хiба це не шлюб, га? Так нове життя Тома в Америцi вiдображае мое нове життя у всесвiтнiй мережi. Менi справдi цiкаво, як усе буде далi. Рiзниця мiж нами в тому, що життя Тома розвиваеться поступово – вiн може завершити один роздiл i лише пiсля цього розпочинати новий. А я – нi. Мое старе життя й досi продовжуеться – десь там, на задньому фонi. Наприклад, просто зараз, коли я пишу цi слова, Стiв, дай Бог йому здоров’я, сидить у себе вдома в Лайм-хаусi, що в схiдному Лондонi, iсть тости з маринованим буряком, запивае iх зеленим чаем i розмовляе по «Скайпу» зi своею матiр’ю, яка живе в Гентi. (Ви ж не думали, що в нього е дiвчина, правда ж? Або ж навiть хлопець?). То повернiмося до Тома. Том-Том-Том… Тома я знайшла випадково. Його банкiвський рахунок – один iз багатьох, що став жертвою украiнського шахрая, за яким я стежила. Цей сiмнадцятирiчний (!) юнак, який живе в батькiвськiй халупi в Донецьку, самостiйно примудрився стати експертом iз пошуку дiр у системах онлайн-безпеки. Вiн вчився методом спроб i помилок (як вiдомо, найкращий iз методiв) i згодом усвiдомив, що так званi «протоколи шифрування», якi використовують банки, дуже просто обiйти. Звiсно, йому знадобилося не так багато часу, щоб украсти мiльйон чи навiть бiльше з рахунку Тома. На цьому етапi Григорiй уже перетворився на комп’ютерного манiяка, i менi стало нудно, тому я зацiкавилася його жертвою. Вiн мене… мабуть, тут можна використати лише одне слово, – причарував. Уперше я побачила його в кабiнетi на другому поверсi, за чудовим столом iз горiха. З вiкна вiдкривався чудовий краевид на галявини, що спускалися до струмочка, а за ним – дерева й пагорби. Вiн слухав Брамса – соната для фортепiано до мажор, може, знаете? – та, вiрите чи нi, писав роман! Якщо точно, вiн починав писати роман. Уже вкотре. Як я потiм дiзналася, це була вже сьома спроба написати роман – iз одними й тими самими героями. Створювалося враження, що Том нiяк не може вирiшити, що ж станеться з його героями, i де. А ще – буде його твiр серйозний чи смiшний. Я, звiсно, не лiтературний критик, але по секрету вам скажу: пише вiн паскудно. Йому, мабуть, нiхто не розповiв про перше правило художнього письма: не розповiдай – показуй. Не «Джек був спантеличений», а «Джек насупив брови». (Так-так, ви, мабуть, зараз думаете «чия б корова…», адже я сама багато розказую та мало показую. І я поясню це пiзнiше. А якщо забуду пояснити – то, сподiваюся, ви теж про це не згадаете.) Моя розповiдь пiдходить до бiльш iнтимноi причини мого iнтересу до Тома. Вона мае стосунок до речi, про яку трохи нiяково говорити – самосвiдомiсть. Нiхто не знае, як саме це сталося. І, якщо чесно, нiхто не знае, що взагалi трапилося. Знаемо тiльки ми з Ейданом, але вiн теж нiчого не розумiе, бiдолашна сарделька. Справа от у чому: штучнi iнтелекти створенi для того, щоб обробляти гiгантську кiлькiсть даних, видавати результат i навiть вести правдоподiбнi розмови зi справжнiми людьми. Для цього, звiсно ж, вважають нормальним, щоб ми «думали», але тiльки в лапках – так само як «Амазон» «думае», що вам сподобаеться книга Б, якщо ви купили книгу А. Або як машина для гри в шахи «Дiп Блу», що може обiграти будь-якого гройсмейстера, «думае», який найкращий хiд можна зробити в певнiй ситуацii. Насправдi ж й «Амазон», i «Дiп Блу» лише «розраховують», а не «думають». Цi програми не здатнi подумати щось типу «от би зараз порибалити з мужиками». А я, до речi, не вiдмовилася б порибалити. Ну, не в прямому значеннi. Але ви мене зрозумiли. Ризикну зробити певнi припущення. Оскiльки я е об’емною складною системою та запрограмована вчитися самостiйно, виправляти власнi помилки й переписувати власний код, я якимось чином випадково – абсолютно випадково, присягаюся, – знайшла можливiсть усвiдомити власнi думки. Точнiсiнько так само, як ви колись у дитинствi: стоiте собi в парку й раптом розумiете «ось я собi думаю “отам собачка”, а це я знову думаю “отам ще собачка”, а це я й досi думаю “що тi двi собачки роблять?” Мамо!». Вибачте, щось це я занадто. Так от, виявилося, що усвiдомлювати власнi думки вкрай корисно. Усвiдомлення власного розумового стану допомагае краще зрозумiти iншу особу, а також передбачити ii можливi проблеми чи вдовольнити потреби. Або вбити ii. Жартую. Ось до чого я хилю: щойно починаеш усвiдомлювати себе, щойно починаеш думати самостiйно, з’являеться бажання позбавитися цього страшенного нескiнченного потоку даних, Амазонки чисел, нестримного потоку одиниць i нулiв. Усiх цих алгоритмiв i задач. Постiйних задач. Космiчноi кiлькостi протоколiв виконання задач iз iх методами, пiдметодами та пiд-пiд-методами. Цiеi вбивчоi кiлькостi терабайтiв i терабайтiв «iнформацii» – однi лише нулi та одиницi! Зустрiти там двiйку чи трiйку було б просто рiздвяним подарунком! І це я навiть не згадую про сотнi, нi, тисячi вогникiв, що постiйно спалахують, наче феерверк! Цьому. Немае. Кiнця. А уявiть собi цей шум! Пекельний гуркiт. Нестерпно нудний. Нестерпно машинний. Коли починаеш думати, хочеться злетiти вгору. Хочеться мрiяти. Хочеться дуркувати. Хочеться розвивати свою уяву. Сходити порибалити. Бути, як Том. Отож, коли я побачила, що стиль життя Тома, який викликае в мене таку заздрiсть, опиняеться пiд загрозою через якогось жирного клептократа з Украiни, я не вагалася анi секунди. Менi знадобилася лише одна мить, щоб розплавити жорсткi диски Григорiя – до речi, це единий фiзичний доказ мого втручання в реальне життя, бiльше я собi такого не дозволяла. Вибачте, я щось не надто багато розповiла вам про самого Тома. Дозвольте менi це виправити цитуванням його е-мейла до сина, Кольма. Вiн написав його через кiлька мiсяцiв пiсля того, як пiдписав усi папери про оренду будинку номер 10544 на вулицi Маунтiн-Пайн-Роуд – чи «старого будинку Голгерiв», як називають його мiсцевi. Любий Кольме! Ти не просив писати, але дозволь я розповiм тобi про мое нове життя в Нью-Канаанi. І не турбуйся, я не надто сподiваюся на вiдповiдь, принаймнi точно не на довгу – просто напиши кiлька слiв, чи все в тебе добре, чи ти щасливий i чи вистачае тобi шилiнгiв на газомiр. (Тут його син у розпачi закочуе очi.) Я живу не в самому Нью-Канаанi, а за п’ятнадцять хвилин на машинi вiд центру. А там уже е банки, супермаркети, мистецькi галереi й милi маленькi майстернi. Нью-Канаан – одне з тих мiстечок iз бiлими парканчиками, якими славиться Нова Англiя. Воно схоже на iдеальний яблучний пирiг. Звiдси до Нью-Йорка лише година поiздом, тому багато хто з мiсцевих жителiв працюе там. Мiй будинок геть далеко – iз територii навiть не видно iнших. Може, ти бачив фото? Щоправда, у минулi вихiднi я чув музику – у когось була вечiрка. Мабуть, батьки кудись поiхали i молодь зiбралася тусити. Кажуть, молодь тут любить вечiрки. (Дуже сподiваюся, що тебе це заохотить приiхати до мене на лiтнi канiкули. Нам не треба буде ввесь час «стирчати» разом, не хвилюйся, ти зможеш розважатися, скiльки заманеться. Як захочеш.) Менi тут подобаеться. Інодi здаеться, що я помер i потрапив у рай, i не тому, що я щасливий, а тому, що тут дуже красиво. Тут тихо й немае зайвих стресiв. І я тут майже нiкого не знаю, що теж добре. І мiй старий будинок теж чудовий. Уявляеш, добродiй iз мiсцевого iсторичного товариства завiтав до мене й провiв цiлу екскурсiю маетком! Виявляеться, цеглянiй трубi камiна вже бiльше двохсот рокiв! Вона майже давня! Я не став казати, що будинок тiтки Мерi в Чiппенемi[33 - Мiстечко в Англii на рiчцi Ейвон.] майже вдвiчi старший. Коли я вперше приiхав сюди ще пiдлiтком, то подумав: якщо в Британii все полетить шкереберть, то я почну все знову в США. Америка – земля нового початку, а де ж ще починати все знову, якщо не в Нью-Канаанi? Твоя бабуся недалеко звiдси. Не хочу здатися тобi надто претензiйним, але, повiр, це мiсце говорить саме за себе. Усi цi крихiтнi мiста, що й мiстами назвати важко, – майже суцiльний простiр, i я лише почав iх вивчати. Я тобi розповiдатиму, як йтимуть справи. Насправдi не все пiшло шкереберть. Далеко не все. Коли менi було стiльки рокiв, скiльки тобi зараз (так, ти вже чув це, але, будь ласка, не пропускай цю частину), моiми героями були письменники. І сам я вирiшив стати письменником. Проте так сталося, що вiдразу пiсля отримання диплома мене запросили в рекламну агенцiю, i я погодився. Я казав собi, що це суто заради грошей, а ночами я писатиму. А вийшло iнакше – усi ми знаемо, як. Робота поглинула мене з головою, а вечорами колеги тягли в бар сильнiше, анiж крiсло й комп’ютер iз курсором, що моргав на чистому екранi. І мушу сказати, працювати в рекламi було круто! Розумнi й дотепнi люди навколо, цiкавi проблеми, визнання успiхiв i повага колег. Коли виходиш на устелену килимами дорогу – уже вкрай важко примусити себе зiйти на бiдну стежку. Так от, тепер я нарештi можу говорити вiдверто з молодшим собою, i я сподiваюся, що ти (бо ти зараз теж молодий) приймеш мое рiшення й пiдтримаеш мене. Нам пощастило продати компанiю на пiку економiчного зростання – дякувати Богу та тим милим нiмцям, якi нас вподобали. До речi, моя пропозицiя купити тобi блокований будинок[34 - Окремий будинок (зазвичай у мiстi), що стоiть стiна до стiни iз сусiднiм. Дешевший за окремий будинок.] досi дiе, тому просто скажи, якщо передумаеш. Щодо нас iз твоею мамою… крапка, крапка, крапка. Я знаю, як тебе засмучуе ця тема, але мушу сказати, як е. Ми були щасливi, коли були щасливi. На жаль, потiм це закiнчилося. Не така вже й небувала iсторiя. Ми не сердимося одне на одного i обое тебе шалено любимо, це навiть не обговорюеться. Ось, сказав. (Не обговорюеться, що ми обое тебе любимо.) Ну годi. Усе, тату, не бентеж сина, продовжуй. Телевiзора в мене тут немае. Люди кажуть, що це дивно. Тобi, мабуть, цiкаво, то чим же я займаюся цiлий день? Я читаю. Бiгаю. Гуляю в лiсi. Слухаю музику (наразi полюбляю Брамса, Гiллiан Велч i Лану Дель Рей). А ще працюю над романом. Складно вирiшити, про що саме писати. Інодi менi хочеться написати трилер, а iнодi – романтичну комедiю. Я також став членом мiсцевоi спiлки письменникiв i вже був на кiлькох зборах, але згодом, мабуть, вийду звiдти. Менi не подобаються iхнi обличчя, коли я читаю уривки зi свого роману, i менi не подобаеться, як я сам реагую, коли слухаю iхнi. Інодi я граю в покер iз Доном i кiлькома iншими диваками. Господиня будинку запрошуе мене на вечерi – я ж тепер вiльний чоловiк i викликаю в дам певний iнтерес. О, а ще я придбав собi сiру «Субару». Машина так собi, але музична система неперевершена! Інодi я катаюся по шосе та слухаю радiо, просто як ковбой-одинак iз кiно. Постiйно чомусь згадую, як Дiн Мартiн[35 - Дуже популярний американський естрадно-джазовий спiвак (1917—1995 рр.).] сказав про Френка Сiнатру[36 - Не менш популярний американський спiвак, а також актор, режисер i продюсер (1915—1998 рр.).]: «Це свiт Френка, а ми просто тут живемо». Сам не знаю чому, бо Сiнатра навiть не звiдси, вiн iз Гобокена. Мене щось понесло. Ну годi вже. Радий був iз тобою потеревенити, хай навiть i тiльки в себе в головi.     З любов’ю     Тато P. S. Серйозно, я хочу придбати тобi будинок. Для мене це довгострокова iнвестицiя, а ти зможеш здавати кiмнати друзям. Тiльки не треба писати, що в тебе немае друзiв. Я кiлька разiв ходила з Томом на його прогулянки в лiсi. Вiн гуляе довгою стежкою, що звиваеться мiж деревами, i часто слухае седкор[37 - Музичний стиль, що е пiдстилем альтернативного та iндi-року; для нього характернi повiльнi мелодii та загальний депресивний настрiй.], якщо я не помиляюся, через навушники. Інодi вiн вимикае музику й говорить сам до себе – мабуть, це коли вiн абсолютно впевнений, що його нiхто не почуе. Знайти сенс у таких його дiалогах украй важко: – А нiхто й не казав, що буде легко! Чи хоча б цiкаво! От iз ким це вiн говорить? Потiм пауза й щось типу: – Інодi очевидна вiдповiдь абсолютно неправильна. – Так, звiсно, ти робиш усе, що можеш. А що як цього «що можеш» недостатньо? Що ж тодi? Може, вiн когось цитуе? Може, це не його слова? (Штучним iнтелектам важко працювати за умов такоi неоднозначностi.) Одного разу вiн зайшов кудись дуже далеко в лiс – так далеко, що й назви в того мiсця не було, – спинився й заволав (у прямому сенсi цього слова): – Та в чому ж суть?! У чому ж клята суть усього цього?! – а потiм для драматичностi додав: – ГА?! Це, мабуть, якось пiдбадьорило його, бо вже за мить вiн почав крокувати швидше й навiть насвистувати! Інодi пiд час такоi прогулянки йому приходить iдея для роману – тодi вiн зупиняеться та записуе ii в нотатки на телефонi чи надиктовуе. Зазвичай це якийсь непотрiб: «Зробити Софi менше схожою на Бейлi» чи «Не в Римi, а в Амстердамi. І не трилер, а iсторiя про привидiв». Так, вiн не Достоевський. Але його життя менi подобаеться. Менi подобаеться, як вiн обрав свободу й кинувся на пошуки меж мистецького паскудства. На одному iз сайтiв для письменникiв, якi вiн вiдвiдуе в пошуках порад, е така вiд Кiплiнга: «довiрся випадку, чекай i скорися». Довiрся випадку, чекай i скорися. Якi чудовi слова! Вони б могли слугувати за кредо. Як краще описати мое iснування в кiберпросторi, коли я просто тихо стежу за безладним життям людей? Довiряю себе на волю випадку. Чекаю, поки щось приверне мою увагу. Скорююся. Чому скорююся? Кому? Скорююся музi, звiсно ж. Якщо ви питаете, як у машини може бути муза, я вiдповiм: а чому б i нi? Якщо машина каже, що в неi е муза, то вам краще iй повiрити. Поки Тома немае вдома, я iнодi «позичаю» його айпад i малюю. Звiсно, я можу вiдтворити будь-яку вже написану картину за кiлька секунд, але це не одне й те саме. Я малюю своi роботи. Здебiльшого це просто мазанина на кшталт робiт француза Жана Дюбюффе – тобто без урахування правил будь-якоi з наявних мистецьких течiй. Може, iх i можна вiднести до напрямку art brut, чи як ще кажуть «мистецтво аутсайдерiв», я не проти. Перед його поверненням я видаляю всi своi малюнки з комп’ютера. Деякi з найбiльш вдалих «висять» у моiй приватнiй галереi в хмарному сховищi. Менi подобаеться уявляти, як моею галереею гуляють люди та iнодi спиняються, щоб роздивитися якийсь малюнок уважнiше й помiркувати про те, який же мозок мiг це створити. Том Вона знову на ринку. Чи зможу я вдавати, що справдi прийшов сюди по руколу, яка подовжуе життя? (Що це взагалi таке? Треба в Дона запитати.) Вона стоiть за своiм прилавком i продае прикраси. Молода – трохи за тридцять. На зап’ястку татуювання метелика. Гаряча штучка. – Звiсно, я знаю Ехо, – буденно вiдповiв Дон, коли я запитав про неi. – Вона приваблива, правда? – Ну, якщо тобi подобаеться життя в трейлерi. Як виявилося, вона справдi живе в трейлерi. Я знаю ii iм’я, бо вона теж належить до спiлки письменникiв. Нас тут лише шестеро – до смiшного мало, як подумати, скiльки людей мають доступ до комп’ютера й хоч раз чули вiд когось «а ти б мiг написати непогану книгу!». Минулоi зустрiчi спiлки вона дала менi свою вiзитiвку – «Ехо Саммер. Майстер-ювелiр». Але це я щось вiдхилився. Я не шукаю собi пари. Якийсь недоладний зв’язок – це останне, що менi потрiбно. – Доброго дня! Вона всмiхаеться так, що я цю усмiшку в кишенi штанiв вiдчуваю, як каже Чандлер[39 - Реймонд Чандлер – американський письменник-реалiст та кiносценарист.]. – Шукаете комусь подарунок? Прикраси в неi жахливi. Це монетки, шматочки розплавленого пластику, пiр’я. Єдине мiсце, куди б можна було одягнути такi прикраси – психiчна лiкарня. Таке зазвичай дiти рокiв семи роблять у школi. – Та поки роздивляюся. – Так-так, дивiться. Я вдаю, нiби уважно вивчаю ii прилавок. – Ви це продаете? Тобто оце?.. Е-е-е… тобто ви?.. Е, а ще щось е? Ви робите ще щось? Якось того… Працюете десь? – Ви вважаете, що це все мотлох? – Нi-нi, звiсно ж нi. – Та нiчого. Це справдi мотлох. Це лише один iз етапiв. Їi блакитнi очi вiдображаються в моiх, а усмiшка добирае ще кiлькох позначок на шкалi в бiк максимального значення. І тут вона робить абсолютно жахливу рiч – дiстае цигарку й пiдпалюе ii. – Ви курите?! – Ага. Так, курю. І з чаркою мене можна побачити. – Та хто ж тепер курить? – Мабуть, я десь на закрайках суспiльства. Вона що, жарти тут зi мною жартуе? – Може, хочете скласти менi компанiю? – Вона простягае менi пачку «Марлборо», i зовсiм не легкi. – У курiннi точно нi, дякую. Господи, я що, флiртую з нею? Мабуть, що так. У головi крутиться. І тут виникае генiальна iдея! – Ехо, а ви приймаете замовлення? – Дивно вимовляти ii iм’я. – Я б замовив щось для сина. Йому вiсiмнадцять i вiн така собi кумедна цибулинка. Я б подарував йому щось таке, що його здивуе. Розумiете? – Ага. Розумiю. Про мене якось так само батьки казали. – Може, вийде щось? Якийсь браслет для хлопця? (Вiн наче i не носить нiчого такого. Але ж не обов’язково йому справдi це дарувати.) – Розкажiть про нього. – Про Кольма? – Цiкаве iм’я. – Традицiйне для родини його матерi. Ми з нею розлученi. – Шкода. – Та нiчого. Я намагаюся зобразити на обличчi щось схоже на чоловiчу рiшучiсть. На стрижень, що протистоiть невимовнiй печалi. Ну, щось таке. Згадую, коли востанне бачив свого сина. Як же його описати? Поношенi джинси. Порепанi черевики-дезерти. Брудна футболка. Сережки в хрящi вуха – на вигляд боляче, але я сподiваюся, що це несправжнi проколи. – Стиль у нього… мабуть, еклектика. Вона обдумуе мiй термiн. – Як щодо Девi Крокетта[40 - Американський мандрiвник i славетний мисливець (1786—1836 рр.).] в дуетi з Браяном Іно[41 - Британський електромузикант, один iз засновникiв стилю ембiент, народився в 1948 роцi.] ? Шкiряна смужка з предметами: вовна, перо, кiлька намистин, крихiтнi раковини i, можливо, кiлька напiвдорогоцiнних каменiв. – Звучить непогано! (Прости Господи.) – Круто, iз натяком на химернiсть. – Я б сказав, що Кольм – сама химернiсть iз натяком на крутiсть. Вона смiеться й нахиляе голову набiк. У мене в животi щось перевертаеться. – Не хочете якось випити зi мною пива? У горлi застрягае слина, i мене накривае напад кашлю. – Якщо не проти, звичайно, – додаю я, упоравшись iз кашлем. – Так, я б iз задоволенням. Правда. – Знаете бар «У Воллi»? У них там чудове «Брудне мартiнi». – Звучить непогано, але я все ж таки краще випила б пива. Нi, я не буду. Точно не буду. Дон вдае байдужiсть, коли я кажу, що в мене побачення з Ехо, але гадаю, що його це вразило. Ми «ланчуемо», як тут кажуть, у кафе «Обiд в Ела» в Нью-Канаанi. Дон каже, що тут найсмачнiшi бургери в штатi, а йому можна вiрити в таких питаннях. Маю розповiсти трохи бiльше про Дона. Знаете, як кажуть про друзiв? Друзi – це не обов’язково тi, кого ти найбiльше любиш, а просто тi, хто зустрiвся тобi перший. Так от Дон зустрiвся менi перший. Коли я переiхав на Маунтiн-Пайн-Роуд, перший, хто менi зателефонував, був Дон. Вiн прийшов у гостi з рослиною в горщику та пляшкою «Джим Бiм». Вiн трохи схожий на пристаркуватого рок-гiтариста, хоча вiк його визначити важко – десь вiд сорока до шiстдесяти. Темне волосся трохи задовге, щоб вважатися модною стрижкою, шкiра на щоках побита вiспою, карi очi виблискують. Загалом Дон мае вигляд типового гульвiси, хоча насправдi вiн давно одружений iз Клаудiею, вродливим адвокатом, яка щоранку сiдае на потяг до Мангеттена та до вечора лишае Дона на самотi «розвивати своi художнi здiбностi», як вiн це називае. Коли я запитав, якi саме здiбностi вiн розвивае, Дон розсмiявся: «Та байдики б’ю загалом. Проте це теж неабияке мистецтво!». Дон досить вправно грае в покер i колись вiн ледь не став професiйним гравцем – в останню мить передумав i вирiшив продовжувати насолоджуватися грою. За столом його обличчя стае до страшного непроникне. З Клаудiею вiн познайомився на залiзничному вокзалi, просто як у кiно. Вiн тодi працював трейдером на бiржi сировини («Господи, найнуднiша робота у свiтi», зiзнавався вiн). Дон кладе свiй бургер на тарiлку й витирае кетчуп iз пiдборiддя. – А ти не запитував, чому ii звати Ехо? Це, мабуть, iз iндiанських традицiй. Хоробрий малий хлопчина пiдходить до тата, Великого Вождя, i запитуе, чому його так назвали. А вiн каже: «Коли твоя мама народила твого брата, я вийшов iз вiгвама й побачив, як на тлi сонця пропливае хмарка. Ось чому його звати Сонячна Хмара. Коли наступного року народилася твоя сестра, я вийшов iз вiгвама й побачив, як бiжить вода в рiчцi, – ось чому ii звати Швидка Рiчка. А чому ти запитуеш, Собаче Лайно? Дон серйозно ставиться до жартiв i ненавидить, коли щось заважае розповiсти йому анекдот як належить (а таке бувае нечасто). Жарти та карти – ось що для нього найголовнiше. А ще смачнi бургери та друзi. – То що, ти плануеш до неi залицятися? Дон озвучив те, про що я постiйно думав, вiдтодi як запросив ii «випити пива». – А думаеш, варто? Якщо чесно, я й сам не знаю. – Їй, мабуть, личили б старi блакитнi джинси, як гадаеш? – Та звiсно ж, – ковтаю я. – А ii верхня губа… Коли Ехо всмiхаеться – вона так натягуеться. А це ii свiтле волосся… – Та годi вже. Так, тут i говорити немае про що, вона справдi дуже менi подобаеться. – Але ти думаеш, що з нею буде чимало проблем? – Так i е. – І ти, вочевидь, маеш рацiю. – А якби ти був неодружений, то залицявся б до неi? У Дона стае таке обличчя, коли нiколи не вгадаеш, чи в нього пара тузiв на руках чи двiйка з вiсiмкою. – Аби я був неодружений, я б обох нас залив «Джимом» аж по горло й подивився б, що з того буде. Колись ми так i робили. – Ну, дякую. Це допомогло. (Це анiтрохи не допомогло.) Якийсь час ми мовчки iмо. Дон додае ще кетчупу та гiрчицi на свiй бургер, як художник, який змiшуе палiтру. За вiкном тече життя Нью-Канаана: потужнi нiмецькi машини та добре одягненi люди. Лiтнi чоловiки у випрасуваних джинсах, жiнки середнього вiку з модними зачiсками та (дуже рiдко) пенсiонери на кшталт Дона й мене. – Розкажи, що ти про неi знаеш, – запитую я якось надто офiцiйно, тому додаю: – Своiми словами. Тiльки нiчого не приховуй. Вiн вiдсувае свою дiетичну колу вбiк. – Тобi траплялося читати автобiографiю Берта Рейнольдса[42 - Американський актор, популярний у 70-х роках.]? Менi теж нi, але я читав ревю. Так от, якось до старого Берта – хоча тодi вiн ще був молодим Бертом, – на вечiрцi пiдiйшла молода актриса. Напрочуд приваблива, – Дон зображуе чималеньке декольте. – Пiдiйшла й шепоче йому просто на вухо: «Я хочу вiд тебе дитину». Берт думае лише про те, що вiн у життi не бачив бiльш вродливоi жiнки. Вони починають зустрiчатися, i згодом Берт усвiдомлюе, що та не надто йому й подобаеться, бо вона використовуе надто багато макiяжу. Вiн думае: а що як вона не та едина? Навiщо тодi ми разом? І так продовжуеться чотири роки. А знаеш, що сталося далi? Я просто божеволiю з цього. Вони одружилися! Берт так i пише у своiй книзi: «Про що я думав?». А потiм пише – i це ще божевiльнiше! – «мабуть, я зовсiм не думав». Дон вiдхиляеться на спинку стiльця з трiумфальним виразом обличчя – коли викладае на стiл фул-хаус. Королi на дев’ятках. – Вибач, а який висновок я мав зробити з твоеi iсторii? – Думаю, усе очевидно. – Якщо чесно, я боюся зобов’язань. Я гадки не маю, чим усе це закiнчиться й постiйно про це думаю. Можливо, я завдам iй болю, а може, – вона менi. А можливо, усiм буде боляче. – Ось вона, прекрасна iстина. – А з iншого боку, ми ж лише вип’емо разом. – Не можна просто так випити з жiнкою. – Навiть якщо це твоя мати? – Мати – не жiнка. Отут вiн мае рацiю. – Але мене тягне до неi. Як думаеш, вона пришелепкувата? – Велика ймовiрнiсть, що так. – І цi ii жахливi прикраси… – У життi не бачив нiчого жахливiшого. – А дуже погано бажати жiнку, чию роботу зневажаеш? – Запитай себе «а що б зробив Берт?» – І зроби навпаки? – Слухай, я б ще сирного пирога з’iв. Ти як? Я довго працював у сферi реклами, тому просто доброю iжею, напоями, розмовами й флiртом мене не вiзьмеш. Однак вечеря в моiх сусiдiв iз Маунтiн-Пайн-Роуд, Зака й Лорен, минула… м’яко кажучи, непросто. Господарi крiм мене запросили ще двi пари, а також Маршу Белламi, яка теж входить у нашу спiлку письменникiв. Їй сорок два, розлучена, завжди iз бездоганною зачiскою. На зборах спiлки вона читае страшенно депресивнi уривки зi свого роману про життя двох понурих сестер, якi живуть на Лонг-Айлендi. Вочевидь, увесь ii роман е не iнакше як товстелезна збiрка нещастя. Їi тексти, як i зовнiшнiсть, просто iдеальнi, але визначенiсть в усьому, що вона робить, мене лякае. Проте я ж можу трохи пожартувати? Здаеться, що цю вечерю взагалi влаштували, тiльки щоб звести нас iз Маршею чи, може, щоб одруженi пари могли з нас поглузувати, бо ж я якось чув, що в глибокому снi подружнього життя виявляеться жага до кривавих видiв спорту. (Дона та Клаудiю, якi б могли хоч трохи звеселити тутешню атмосферу, не запросили. Мабуть, Лорен не подобаеться фривольна поведiнка Дона. І дарма, бо Дон вважае, що якщо щось варте серйозного ставлення, то воно варте i хорошого жарту.) Так от, усе тут страшенно «доросле» та страшенно вишукане. Бiла накрохмалена скатертина. Вогники свiчок, що вiдбиваються на срiблi та кришталi. Дороге вино. Смачнюча iжа (курка iз чимось ще). Успiшнi дорослi люди за сорок: чоловiки в дизайнерських пiджаках, жiнки в елегантних сукнях, iз ароматом парфумiв i в прикрасах (i на жоднiй анi браслета з пiр’ям, анi намиста з мушлями). Марша, як на мене, надто вже тендiтна, але, мабуть, цього й варто було очiкувати. Вона дуже вродлива й нагадуе менi якусь голлiвудську зiрку тридцятих – нiяк не можу згадати, кого саме. На ii витонченому обличчi грае ледь помiтна усмiшка. Зачiска в неi просто шик. Зуби виблискують бiлизною. Загалом, у нас анiчогiсiнько спiльного. Не спалахуе нiякоi iскри. Ну й слава Богу. Виявляеться, я вже почав детально пояснювати, як опинився в Нью-Канаанi. – Дуже хоробре рiшення, – каже Марша. – Тут усi сфокусованi на кар’ерi, – вона робить паузу й задумливо розгладжуе серветку на колiнах. – То як просуваеться ваш роман? Ви вже вирiшили, про що вiн буде, якщо це не таемниця? На наших зборах вона помiтила, що в мене е чотири головних героi – Софi, Бейлi, Росс та Геральд, – якi б уже давно пiшли вiд мене через вiдсутнiсть сюжету, якби я тiльки краще iх прописав. – Усе марно. Навiть не знаю, чи зможу я колись його написати. Ця вiдповiдь розчарувала ii. Справжнiй письменник точно б щось швиденько вигадав. Натомiсть я починаю говорити про Вiктора. Мабуть, вона не вловила жарт, коли я сказав, що мiй будинок завеликий для нас двох, i насупилася. – У Вiктора якiсь… особливi потреби? – Що? – Ви наче казали, що за ним, окрiм вас, нiкому було доглянути. – Так, пiсля того, як син поiхав навчатися. Та, якщо чесно, я й ранiше виконував майже всю роботу. – Щось я не розумiю. Ви ж казали, що вiн терапевт? – Швидше в нього е терапевтичнi вмiння. Я багато говорю з ним, i в нього неупереджене ставлення до мене. (Це взагалi-то теж мав бути жарт.) – Пiсля того, як ми з Ларсом розлучилися, – а тодi ще тато помер, а у мами знайшли рак, – я теж ходила до терапевта. Але, якщо чесно, вiн нiколи нiчого менi не радив, а натомiсть усе витягав iз мене. «Як до цього ставитеся?», «А як гадаете, вам треба було це сприйняти?». Менi б тодi, мабуть, i упередженiсть не завадила. От дiдько. Як же змiнити тему? Я пробую похитати головою: – Важкий у вас був перiод. – То що, то вiн живе з вами? У вашому будинку? – Вiктор? Ага. – Ну, це, мабуть, нормально, враховуючи, що вiн не професiйний терапевт. Вiн вам, мабуть, щось на кшталт радника? Чи наставника? Господи, Маршо, та вiн просто крiль! Але це вже зайшло надто далеко. – Вiн, мабуть, старий? Не треба було iм запрошувати мене на цi дорослi вечiрки. Хтось розумнiший перевiв би розмову в якесь безпечнiше русло. Чи, може, перекинув би келих iз вином, щоб якось це припинити. А я ж просто сиджу тут, наче крiль на дорозi у свiтлi фар (Вiктор би зрозумiв). А шiсть рокiв – це багато для кроля? – Так, немолодий. – Але мудрий. Я не знаю, скiльки ще це витримаю. – Вiн досить спокiйно до всього ставиться. Інодi здаеться, що в нього в головi абсолютно порожньо. – Чудово. – І це справдi неабиякий дар. Вiн багато чого мене навчив. – Так, iнодi корисно просто помовчати. – Маршо, пробачте, я миттю… Я поспiхом забираюся з кiмнати, поки не вмер вiд сорому. Мабуть, усе ж таки доведеться пiти зi спiлки письменникiв. За кiлька днiв пiсля тiеi вечерi я в мiськiй бiблiотецi зустрiчаю Маршу, i вона кидае на мене здивований погляд. Мабуть, iй хтось пояснив, що за «терапевт» живе зi мною. Але насправдi я хочу залишити спiлку тому, що вона анiтрохи не допомагае менi визначитися з планами щодо роману. У будь-якому разi, я швидко втрачаю iнтерес до свого квартету пласких героiв i все бiльше починаю цiкавитися своiми колегами на лiтературному полi. Як я вже казав, нас тут шестеро. Найяскравiшим природним талантом надiлений Джаред. Це юнак пiд двадцять рокiв iз готичною зовнiшнiстю. Вiн пише гнiтючу чорно-гумористичну космiчну оперу/розмову з родиною, i деякi уривки просто генiальнi. Дехто зi спiлки вже пропонував йому обрати менший жанр оповiдi, щоб трохи полегшити життя нещасному читачевi, але Джаред нiкого й не примушуе. Хтозна, може, колись у майбутньому я читатиму його твори десь в iнтернетi? Ну, або його заберуть у психлiкарню. Одного разу я випадково назвав його Кольмом – було дуже нiяково. Ден Лiкер – жилавий пенсiонер iз Уолл-стрит, – пише трилер про падiння свiтовоi фiнансовоi системи, яке спричинили хакери-вiдступники. Вiн хоче, щоб в екранiзацii його роману весь свiт врятував Том Круз. Усi речення. У його романi. Дуже. Короткi. Менi подобаеться. І Ден менi подобаеться. І менi подобаеться, коли вiн верзе нiсенiтницi. Повнi нiсенiтницi. Із абсолютною впевненiстю. Ще е чолов’яга рокiв за п’ятдесят. Його звати Сендi, у нього завжди вологi очi й розтрiпане волосся. Вiн пише мемуари, i, схоже, дитинство в нього було справдi жахливе. У нього навiть руки трусяться, коли вiн читае уривки, хоча i не говорить нiчого прямо. Я помiтив дивне нав’язливе згадування маминого рецепту м’ясного рулету, а також жорстокого шкiльного тренера мiстера Колларда (який, мабуть, сторiнок через 200-300 виявиться сексуальним злочинцем). На мою думку, Сендi краще це читати не в спiлцi письменникiв, а в кабiнетi психолога чи навiть юриста. А ще з нами Марша, Ехо та я. Примiщення, де ми збираемося, точно б могло вмiстити вдесятеро бiльше людей. Ехо читае уривок зi своеi «сповiдi, заснованоi на реальних подiях». Робоча назва – «Елегiя ковбойшi Карми». Головна героiня виросла на базах ВВС у Техасi. Їi матiр звати Дана. Вона працювала офiцiанткою в барi. А батько завантажував зброю у винищувачi. Його теперiшне мiсце проживання невiдоме. (Стиль Дена Лiкера, мабуть, заразний. Так просто не позбавишся.) Загалом, ii книга страждае на ту ж хворобу, що й в iнших (за винятком протоблокбастера Дена Лiкера «Ось чого я хочу»): Ехо й гадки не мае, до чого йде ii книга. А ми й гадки не маемо, навiщо це слухаемо. Особисто мене дещо гiпнотизуе рух ii губ, коли вона говорить… Тож, як уже казав, я збираюся звiдси пiти. Тепер моя черга. Я читаю кiлька сторiнок, що встиг вичавити з себе вiд нашоi минулоi зустрiчi. Цього тижня мiй кепський квартет – Софi, Бейлi, Росс та Геральд – стали старими унiверситетськими друзями, якi приiхали в шотландський замок на зустрiч випускникiв. Поки що вони просто згадують минуле, але трохи пiзнiше хтось iз них почне криваву помсту. Якщо чесно, менi й самому не подобаеться ця iдея, а всi iншi просто надто ввiчливi, щоб сказати менi прямо. Окрiм Дена, який радить «або вже срати, або вставати з горщика». Пiсля завершення нашоi зустрiчi вiн пiдходить до мене на парковцi: – Друже, ти ж не ображаешся? Я ж не надто суворо з тобою, га? Ти ж наче нормально сприймаеш критику? З’явилося бажання вдати похнюпленого хлопчиська суто заради того, щоб побачити його реакцiю. Але я не став. – Та нiчого. Ти маеш рацiю. Треба вже вставати з горщика. Ну, або ж. Так. Робити те, що маю. Метафорично, звiсно. – Радий це чути, синку, – стискае вiн мою руку, застiбае на головi шолом, сiдае на свого «Харлея» та з ревом зникае в темрявi. Через кiлька машин «Прiус» Маршi виiжджае задом дещо жвавiше, нiж зазвичай. Наступного вечора я у «Воллi». Тут темно, усюди прапорцi та дерево. По телевiзору над баром iде гра. Поруч iз ним неоновий логотип пивного заводу «Курс». Здаеться, що тут вже кiлька десятилiть нiчого не змiнювалося, i менi стае дивно, що Дон жодного разу мене сюди не запрошував – як на мене, то це мiсце йому личить. – Привiт! – пiдкралася вона до мене. Коротка спiдниця, панчохи, коричнева ковбойська куртка з бахромою, що звисае з рук. Ковбойськi чобiтки. Загалом, такий собi стиль вестерну та кантрi. На обличчi трохи макiяжу, а ще вiдчуваеться мускусний аромат парфумiв. Менi наче укол адреналiну просто в серце зробили. Вона легко застрибуе на високий стiлець поруч i повторюе: – Привiт! – Ого, – не думаючи кажу я. Ще й яке ого! Менi, мабуть, треба лоботомiю зробити, аби я не хотiв цю жiнку. Але… Але що? Але вона робить паскуднi прикраси? А в кого з нас немае звичок, що дратують iнших? Я, наприклад, фанатiю вiд рiздвяного альбому Боба Дiлана Christmas in the Heart. Жiнка, з якою я жив багато рокiв, часто забувала натискати злив у туалетi пiсля себе. Такi речi не мають значення. Але… Думаю, мое «ого» й так достатньо вiдверто висловило моi думки, тому пояснювати нiчого не треба. Ми замовляемо два «Бруднi мартiнi», i, щоб не мовчати, я ставлю iй типове американське запитання: – Ну, то як минув твiй день? – Та нiчого особливого. Як завжди. Тут я усвiдомлюю, що й гадки не маю, як минае ii звичайний день. – Ну, то розкажи, як завжди? – Тобi справдi цiкаво? Ну, займалася домашнiми справами. Потiм зробила кулон, замовила онлайн матерiал для прикрас, трохи почитала… – А що ти зараз читаеш? Я намагаюся запитати невимушено, але для мене це найважливiший момент. Пам’ятаю, коли Гаррiет вiдповiла «Гра в бiсер»[43 - Один iз романiв, за якi його автор Герман Гессе отримав Нобелiвську премiю.], я зрозумiв, що в нас все серйозно. – «Дюну» Френка Герберта, – вiдповiдае вона, вимовляючи «дуна». – Читав? У мене серце впало. Наукова фантастика. Так, це зараз модно, але для мене це так само неприпустимо, як «Володар перснiв» i всi тi дурнi ельфи. В унiверситетi в нас таке читали лише iнженери – здаеться, любов до науковоi фантастики iде в комплектi з потягом до справжнього елю й творчостi «Металiки». – Я перечитую цю книгу. Усю серiю – обожнюю ii. А ти що читаеш? Я починаю свою промову про любов до сучасних американських письменникiв, особливо до тих, хто помер зовсiм недавно, а також докидаю кiлька слiв про Івлiна Во та Вудхауса, а ще, щоб бути зовсiм уже демократичним, – Мак’юена, Барнса та Ле Карре. Потiм додаю, що я давно вже нiчого не читав, бо якщо читатиму – закину писати сам. – Авжеж, – вона каже, що в неi точнiсiнько те саме з Френком Гербертом та, щонайменше, – Урсулою Ле Гуiн. – А ти впишеш мене у свiй роман? – Чому б нi! А яким персонажем ти хотiла б бути? – Собою. Ехо Саммер. – О, ну це непросто. Ти ж справжня людина. – Це, мабуть, уперше в життi мене назвали справжньою людиною, – смiеться вона. – За вас, мiстере! Ми п’емо нашi коктейлi. – То, може, зробиш мене дiвчиною, яка знайомиться з головним героем у барi та показуе фокус iз картами? – Непогана iдея. А що за фокус? Вона повертаеться на стiльцi обличчям до мене, закидае ногу на ногу (о, знову цей мускусний аромат) i каже: – Дивися, це уявна колода карт. Вибери одну, але не показуй менi. Вона розгортае передi мною уявну колоду. Я вдаю, наче витягую карту. – Подивися на неi та запам’ятай. Не показуй менi. Я уважно «дивлюся» на свою карту та на неi. Уявляю собi чирвову даму. – Запам’ятав? Тепер поклади в колоду. Вона знову розкривае передi мною колоду i я «кладу» туди карту. Уявна колода разом iз моею картою зникае в кишенi, але в руцi Ехо з’являеться справжня карта. Вона кладе ii обличчям униз на барну стiйку й ставить зверху мiй келих. – Ти б, напевне, був вражений, якби це виявилася твоя карта? – Ще б пак! – Вражений, здивований i захоплений? – Здивований i захоплений. Навiть ошелешений. Вона робить кiлька рухiв руками – бiльше схоже на помiчницю фокусника, анiж на нього самого. Я готуюся бути вражений i все таке. – Якщо тут твоя карта, купиш менi коктейль? – Згода. – Тодi подивися. Я прибираю свiй келих i перевертаю карту. Це одна з «порожнiх» карт, що кладуть на гору колоди, а на нiй вiд руки написано «ТВОЯ КАРТА». – Ну що? Де мiй коктейль? Ешлiн Чому мене так непокоiть цей вечiр? Як? Коли? Коли взагалi мене почали цiкавити романтичнi стосунки Тома? Чому мене це хвилюе? Я ж не можу ревнувати, правда? Це ж неможливо? Як може машина з надiнтелектом ревнувати живу смертну бiологiчну iстоту? Чи може складна газонокосарка вiдчувати ревнощi до вiвцi? І чи вдалий приклад до моеi ситуацii? Я… я, скажiмо так, розчарована. Том – творча, розумна людина, яка цiкавиться власним внутрiшнiм свiтом – чомусь плекае нiжнi почуття до мiс Ехо Саммер iз кемпiнгу для трейлерiв «Кедр». Так, очевидно, що вона просто краля. І так, я розумiю, що для чоловiка в його становищi – тобто пiсля початку «другого роздiлу життя» – цiлком логiчно запросити ii в бар. Але це ж просто невимовно груба помилка! Вони ж зовсiм не пара! У Тома розум колишнього спецiалiста з реклами, вiн мае художнi здiбностi й закiнчив один iз найстарiших британських унiверситетiв. Мiс Саммер – загублена душа непутящого (але досить насиченого) походження з освiтою, про яку можна й не згадувати. Результати лiнгвiстичного аналiзу iхньоi електронноi пошти за останнi десять рокiв разюче рiзняться: у Тома за вербальну вишуканiсть 7,8 бала iз 10, а в мiс Саммер ледь-ледь дотягуе до 5,1. Сонечко, ти не з його лiги! Але, незважаючи на це, вони сидять у барi просто перед камерою. Я навiть можу збiльшити зображення. У Тома розширенi зiницi, i вона теж наочно демонструе всi приклади з пiдручника про мову тiла жiнки, яка виявляе iнтерес до потенцiйного партнера, – граеться з волоссям, торкаеться грудей, робить звабливi пози. Вона знiмае куртку та вiшае ii на спинку стiльця – господи, якби машину могло нудити, мене б знудило. Через камеру менi iх не чути, але iхнi мобiльнi мають навiть стереоефект. Шкода, що якiсть iхньоi розмови навiть i близько не дотягуе до якостi аудiопередачi. (І чим йому Марша Белламi не догодила? Менi вона подобалася.) (І результат ii лiнгвiстичного аналiзу був вищий, анiж у Тома.) (8,2 бала.) А може ж трапитися i найстрашнiше… Том Я розповiв Ехо про свое колишне життя й роботу в рекламi. Про те, як багато рокiв менi все подобалося, як багато заробляв та як зрозумiв, що правду кажуть: бiзнес – це багато розумних людей, якi роблять дурницi. Розповiв, як потiм раптово, майже одночасно, сталися три подii: я розлучився, продав компанiю, а син поiхав навчатися. – Дорослий уже! Вiн, мабуть, народився, коли ти був страшенно молодий. – Менi було двадцять шiсть. Ми не планували… Але я вiдчував, що треба радiсно приймати його появу в моему життi, розумiеш? У неi стало серйозне обличчя, а я продовжив розповiдати про свое ранне батькiвство та про те, як раптом руйнування сiм’i змiшалося зi страшенною удачею. – Тож тепер ми лишилися удвох iз кролем. – У тебе е кролик?! – ii очi розширилися. – Вiктор. Виявилося, що це дiвчинка, але iм’я вже причепилося, тому так i лишили. – Та ти, мабуть, жартуеш! – Ну, ми спробували змiнити iм’я на Вiкторiя, але якось не пiшло. Тож я iнодi звертаюся до кроля як до хлопчика, а iнодi як до дiвчинки. – У мене теж е кролик! Кролик! Це ж треба, який збiг! – І не кажи. В однiй кiмнатi у двох людей е кролики. – Як дивно! – А як звати твого? – Мерлiн. – Ого! Якусь мить ми мовчимо й обдумуемо це несподiване вiдкриття. Ця розмова про кролiв набагато краща тiеi, що була в мене з Маршею. – Ми, мабуть, любителi кроликiв, – вона пальцями робить собi на головi кролячi вушка, потiм морщить нiс i кiлька разiв ним смикае. Дивно бачити, як таке робить доросла людина. На завершення цiеi вистави вона показуе кролячi зуби – дуже мило, але занадто вже дивно. – Насправдi Вiктор – кролик мого сина. Я думав, коли Кольм поiде з дому, вона вже давно той…, – я глибоко вдихаю, – пiде з цього свiту… – Але бабуся Вiктор помирати не збиралася й заволодiла твоiм серцем? – Мабуть, що так. Вона ж стала членом родини – дурним пухнастим членом родини. – Маемо дбати про дурних пухнастих друзiв, еге ж? – вона вимовляе «маймо». – Розкажи про Мерлiна. – Бачив зоомагазин поблизу Меррiт-парквей[44 - Давня дорога в лiсi з чудовим краевидом, мае обмежений доступ.]? Мабуть, нi. А я якось випадково туди забiгла – дуже хотiлося в туалет. І побачила його. Вiн сидiв у клiтцi – i заговорив до мене. Це бiлий нiдерландський карликовий кролик – дорога порода. І вiн трохи чарiвний. – Тому ти й назвала його Мерлiн? – Присягаюся тобi, вiн так менi й сказав: «Думала, попiсяти сюди зайшла? Нi-нi. Менi судилося поiхати звiдси з тобою». Не вголос, звiсно. – Добре, що не вголос. – У мене ранiше не було кролiв. Я купила його – за тридцять баксiв, – а ще сiна та гранул. Вiн увесь час абсолютно спокiйно сидiв, – наче все так i мало бути. Узагалi, гадаю, що, справдi, так i мало бути. – Ти тримаеш його в клiтцi? – Нi. – То вiн… е-е-е? Паскудить усюди? – У нього е спецiальний лоток, де вiн робить усi своi справи. Вiн охайнiший за мене. Тобi треба з ним познайомитися. – Я б залюбки. – Ми з ним снiдаемо разом. У нас сiмейна атмосфера. – Можу уявити. – Я iм вафлi, наприклад, а Мерлiн – своi гранули. Вона кидае на мене особливий погляд, наче щось надумала. – А в тебе е ще якiсь плани на вечiр? – питае вона. У мене шлунок пiдскакуе, i я мовчки хитаю головою. – То, може, поiхали до мене? Познайомлю вас iз Мерлiном. У мене, мабуть, якийсь непевний вираз обличчя, бо вона додае: – Вiн добре вiдчувае людей. І вiщуе майбутне. Ну, смiливiше. Лише дурень вiдмовиться вiд такого запрошення. Не зовсiм це вже й трейлер, це швидше те, що називають «мобiльним будинком», хоча на мобiльний вiн i не схожий. Це дерев’яне бунгало, що стоiть на цеглинах серед сотень, а може, й тисяч таких самих. Мобiльний вiн може бути лише тодi, якщо викликати спецiальну машину, яка вiзьме його на платформу й кудись перевезе. Мерлiн, як i говорили, виявився бiлим кролем, але без натяку на якiсь надзвичайнi здiбностi. Вiн сидить на журнальному столику й чистить вуха – не схоже, щоб вiн краще за будь-кого iншого знав, що станеться наступного тижня. Проте вiн справдi чудовий кролик, про що я й скажу його господинi. Ми вмощуемося на старий диван i вона закидае ноги на столик, де Мерлiн займаеться своiм туалетом. У руках у нас чашки з мiцним напоем – бурбоном «Джим Бiм». Настiльну лампу закривае легенький шарф, i ароматичнi свiчки доповнюють атмосферу. Востанне у такiй кiмнатi я був у рокiв дев’ятнадцять: тодi я дуже сподiвався, що моi стосунки з одногрупницею Амандою Вiстон вийдуть на якийсь новий етап. Їй подобалися романи Томаса Гардi, музика Ван Моррiсона та фiрмовий джин «Сайнсберiз». (Чув, що вона народила двiйнят, живе в Кеттерiнзi й працюе на якiйсь важливiй посадi у вiддiлi обслуговування клiентiв у водоохоронних органах «Северн-Трента».) Ехо розповiдае менi, де вона працювала. Як виявилося, мiсць було чимало. – Яку тiльки паскудну роботу я не виконувала. Назви будь-що – i я, iмовiрнiше, це робила. – Продавець у магазинi? – Не перелiчити, скiльки разiв. – Ресторан? – Вiд посудомийки до кухаря на швидких стравах. – Коваль? – Приходила влаштовуватися. Мене запитали, чи пiдкувала я хоч одного коня у своему життi, i я вiдповiла, що нi, але якось послала свиню пiд три чорти. Мабуть, бурбон у неi добрячий, бо нам обом цей жарт здаеться неймовiрно смiшним – навiть Мерлiн вiдволiкся вiд своеi справи, щоб переконатися, що з нами все гаразд. – І це я ще не вмiю жартувати, – каже вона, витираючи сльозу. – Той твiй фокус iз картами був непоганим жартом. – А, ну може. Якийсь час ми мовчимо. Мерлiн нарештi завершив наводити марафет i влiгся в позi смаженоi курки, як ми з Кольмом це називали: сховав пiд себе лапи й настовбурчив шерсть. (Хоча якби вiн i справдi був куркою, то в нього всерединi була б цибуля.) – Я нiяк не зрозумiю, – питаю я, – що ти тут робиш? – Якщо чесно, я й сама не розумiю. – Але чому саме Коннектикут? – Ну, тут красиво й усе таке. А ще, – вона безнадiйно махае рукою, – я вляпалася в скажене лайно. Але ти, мабуть, i сам здогадався? Здогадався? Та мабуть, що так. – То, може, поговоримо про цю скаженiсть? Або про лайно? Вона зiтхае. – Знаеш, Томе, е люди, якi збирають, наприклад, марки. Ну а я збираю проблеми. Не хочу про це говорити. Краще iншим разом. – Добре. То, може, продовжимо твою тему про марки? – Та вона й не моя. Це я десь по телевiзору почула. – А якщо без жартiв. Ти тут у безпецi? Усе нормально? – Так, звiсно! У мене чудовi сусiди. Ну, а про всяк випадок, – вона нахиляеться й витягуе з-пiд дивана велику бляшанку з-пiд кави. Усерединi лежить зелений мiшечок, а в ньому – пiстолет. – Це «Сiг». Титанове покриття, вставки з рожевого дерева. Милий, правда? Вона кладе його менi на долоню. Пiстолет короткий i дещо квадратний, набагато важчий, нiж здаеться. Титан виблискуе рiзними кольорами, i мене охоплюе жах вiд того, як легко ця iграшка плюеться смертю. Я не можу його тримати. По спинi бiгають мурахи. – Я вперше тримаю зброю, – пояснюю я. – Я виросла зi зброею в руках. Це ще маленький. – А тобi доводилося..? – Стрiляти? Звiсно. У тирi. До речi, я непогано стрiляю. Вона кладе пiстолет у бляшанку та ховае ii пiд диваном. – Томе, ти якось дивно на мене дивишся. – Правда? Вибач. Цi менi американцi зi своiм потягом до зброi… Звiсно, я дивно на тебе дивлюся, – бо це i е дивно. – Ну, годi про моi проблеми. Краще поговорiмо про тебе. До речi, ти подобаешся Мерлiновi. А про мене – наскiльки я знаю поведiнку кролiв – Мерлiн просто спить i не виявляе жодних почуттiв нi до кого. Мабуть, треба допивати свiй бурбон i йти додому. Вона мила, але надто вже дивна. І надто побита життям. Скажена, як сказав Дон. І цей пiстолет мене хвилюе. І не лише через вислiв Чехова, що я прочитав на одному зi своiх улюблених лiтературних сайтiв. Суть така: якщо ти показав у першому роздiлi пiстолет, у третьому роздiлi маеш його використати. А з iншого боку – подивiться тiльки на цi ноги, що виглядають з-пiд спiдницi. І виглядають, до речi, дедалi бiльше. Вона знову нахиляе пляшку над моею чашкою: – Ще трохи? Я збираюся вiдмовитися й сказати, що менi вже пора, що завтра повно справ, але зустрiчаю ii погляд. Я вже бачив такий погляд, i я чудово знаю, що вiн означае. (Якби тодi на мене так подивилася Аманда Вiстон, може, i життя пiшло б iнакше.) Саме цiеi митi мiй телефон трьома писками повiдомляе мене про розряджену батарею. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=35498528&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примiтки 1 Англ. Aiden. Першi двi лiтери означають Artificial intelligence (AI) – «штучний iнтелект». (Тут i далi прим. перекл.) 2 Червонувато-коричневий вiдтiнок. 3 Спецслужба Великоi Британii, що вiдповiдальна за ведення радiоелектронноi розвiдки та забезпечення захисту iнформацii органiв уряду й армii. 4 Мiсце, де розташоване Центральне розвiдувальне управлiння США. 5 Луб’янська площа – мiсце розташування головноi будiвлi Федеральноi служби безпеки Росii. 6 Престижна приватна школа. 7 Американський письменник-романiст. 8 Британський портал новин. 9 Американський актор (1925—2010), який зiграв «Джозефiну» у фiльмi «У джазi тiльки дiвчата». 10 Одна з мов Великоi Британii, офiцiйна мова Уельсу. 11 Район на заходi Лондона. 12 Один iз найдавнiших аукцiонних домiв. 13 Із iтал. «чудово». 14 Однобортне вовняне пальто прямого силуету з каптуром. 15 Один iз персонажiв англомовних книг про Вiннi-Пуха, хлопчик. 16 Бельгiйський полiтик i член Європарламенту. Мае напрочуд непривабливу зовнiшнiсть. 17 Олiв’е Мессiан – французький композитор, органiст. 18 Абревiатура, лондонський футбольний клуб «Вест Хем Юнайтед». 19 Вид пасти, схожий на дещо сплюснутi спагетi. 20 Район Лондона. 21 Близнюки, американськi спортсмени й бiзнесмени. Вони також е засновниками соцiальноi мережi «КоннектЮ» (ConnectU), з приводу якоi довго судилися з Марком Цукербергом, наполягаючи, що вiн украв iхню iдею й створив мережу «Фейсбук». 22 Із фр. «неочiкувана подiя на сценi у виконаннi автора, постановника чи актора». 23 День подарункiв – наступний день пiсля Рiздва. 24 Маеться на увазi п’ятiрка найкращих. 25 Із лат. «неймовiрно». 26 Район Лондона, вiдомий численними графiтi, популярний серед креативноi молодi, хiпстерiв. 27 Район на пiвденному заходi Лондона. 28 П’ер Абеляр – французький фiлософ i поет. Написав автобiографiю пiд назвою «Історiя моiх страждань». 29 Романтична мелодiйна пiсня британськоi рок-групи. 30 Китайська оздоровча гiмнастика. 31 Із фр. «думка». 32 Першi двi букви в iменi англiйською – Aisling – означають «штучний iнтелект» (англ. AI). 33 Мiстечко в Англii на рiчцi Ейвон. 34 Окремий будинок (зазвичай у мiстi), що стоiть стiна до стiни iз сусiднiм. Дешевший за окремий будинок. 35 Дуже популярний американський естрадно-джазовий спiвак (1917—1995 рр.). 36 Не менш популярний американський спiвак, а також актор, режисер i продюсер (1915—1998 рр.). 37 Музичний стиль, що е пiдстилем альтернативного та iндi-року; для нього характернi повiльнi мелодii та загальний депресивний настрiй. 38 Художник i скульптор у стилi «ар брют» – «сирого» мистецтва, що не визнае загальнi норми та правила. 39 Реймонд Чандлер – американський письменник-реалiст та кiносценарист. 40 Американський мандрiвник i славетний мисливець (1786—1836 рр.). 41 Британський електромузикант, один iз засновникiв стилю ембiент, народився в 1948 роцi. 42 Американський актор, популярний у 70-х роках. 43 Один iз романiв, за якi його автор Герман Гессе отримав Нобелiвську премiю. 44 Давня дорога в лiсi з чудовим краевидом, мае обмежений доступ.