Самсон i Надiя
Андрiй Юрiйович Курков


Ретродетектив
Ранньою весною 1919 року у Самсона Колечка пiд час вуличного погрому козаки зарубали батька, йому самому вiдтяли вухо. У Киевi заворушення, мiсто знову захоплене бiльшовиками, але вони майже не контролюють ситуацiю. Городян грабують справжнi i фальшивi червоноармiйцi, по околицях Киева раз по разу господарюють банди всiляких отаманiв – Зеленого, Григор'ева, Струка… Виживати стае все складнiше. За збiгом дивних обставин – завдяки письмовому столу покiйного батька – Самсона Колечка беруть на службу до мiлiцii. Ця справа для нього абсолютно нова, проте вiн одразу, починае розслiдувати злочини – тi, що здiйснюють червоноармiйцi, якi в нього оселилися. Розслiдування Самсона призводять до абсолютно непередбачуваних наслiдкiв…





Андрiй Курков

Самсон i Надiя



Присвячуеться Всеволоду Євгеновичу Дмитрiеву, архiвiсту-ентузiасту, iдеалiстовi, який ненавидiв насильство.










1







Дзвiн шаблi, що впала на голову батька, оглушив Самсона. Краем ока вiн зловив миттевий спалах блискучого леза клинка й ступив у калюжу. Лiвою рукою вже мертвий батько штовхнув його вбiк, i через цей поштовх наступна шабля упала не на його рудоволосу голову, але й не мимо – вiдсiкла праве вухо, i вiн побачив його, падаючи у придорожню канаву, устиг простягнути руку, зловити й затиснути в кулацi. А прямо на дорогу впав батько з розрубаною навпiл головою. І кiнь припечатав його ще раз до землi пiдкованим копитом задньоi ноги. Потiм вершник шарпнув вуздечку коня та рвонув уперед, де з десяток прудконогих городян самi кинулися в канави обабiч, розумiючи, що iх чекае. За ним – ще п’ять вершникiв.

Але Самсон iх уже не бачив. Вiн лежав на схилi канавки, лiвою долонею упершись в мокру землю й опустивши голову на пiдкладений пiд неi кулак правоi руки. Рана на головi палала, пекла голосно i дзвiнко, наче хтось навмисне над нею лупив молотом по сталевiй рейцi. Гаряча кров лилася по вилицi на шию, затiкала за комiр.

Знову закапав дощ. Самсон пiдвiв голову. Подивився на дорогу. Побачив вiдкинуту пiдошвою до нього ногу батька. Темно-синi гудзиковi англiйськi черевики, навiть вимазанi грязюкою, мали благородний вигляд. Батько iх носив постiйно i дбайливо вже шiсть рокiв, iз 1914-го, коли, наляканий початком вiйни, торговець взуттям на Хрещатику скинув цiну, справедливо вважаючи, що вiйна – не найкращий час для продажу модних товарiв.

Вiн не хотiв бачити мертвого батька повнiстю, з розрубаною головою. Саме тому позадкував по канавi, не розтуляючи кулака з вухом. Вибрався на дорогу, але випростатися не змiг. Стояв худий i згорблений, не даючи собi обернутися назад. Зробив кiлька крокiв i спiткнувся об тiло. Обiйшов, i тут знову страшенний шум звалився на його голову й шугонув до неi всередину. Вiн вливався розжареним оловом у вiдрубане вухо. Самсон притиснув кулак до кровоточивоi рани, немов намагався заткнути ii та перекрити гуркiт, що продирався до голови, i побiг. Побiг просто геть, хоч i туди, звiдкiля вони з батьком прийшли, у бiк рiдноi Жилянськоi. Крiзь гуркотняву i шум почув окремi пострiли, але це його не зупинило. Самсон бiг повз розгублених городян i городянок, якi роззиралися на всi боки, але нiкуди не йшли. І коли вже вiдчув, що далi не може, що сили закiнчуються, зачепився поглядом за велику вивiску над дверима двоповерхового особняка: «Лiкування захворювань очей. Лiкар Ватрухiн М. М.».

Пiдбiг до дверей, потягнув за клямку лiвою рукою. Зачиненi. Стукнув.

– Вiдчинiть! – закричав.

Затарабанив по них кулаками.

– Чого вам? – долинув зсередини явно старий жiночий переляканий голос.

– Менi до лiкаря!

– Микола Миколайович сьогоднi не приймае!

– Вiн мусить! Вiн зобов’язаний мене прийняти! – благав Самсон.

– Хто там, Тоню? – пролунав вiддалений i глибокий чоловiчий баритон.

– Так хтось iз вулицi! – вiдповiла бабуся.

– Впусти!

Дверi прочинилися. Старенька подивилася на закривавленого Самсона крiзь щiлину, потiм впустила й вiдразу зачинила дверi на замок i два засуви.

– Ой, господи! Хто це вас?

– Козаки. А де лiкар?

– Ходiмо!

Гладко виголений сивочолий лiкар, оглянувши рану, мовчки ii обробив, приклав до неi тампон iз маззю та перебинтував голову.

Самсон, трохи заспокоений тишею квартири, подивився на нього з тихою вдячнiстю та розкрив перед ним правий кулак.

– А вухо можна якось пришити? – запитав ледве чутно.

– Я вам не скажу, – сумно похитав головою лiкар. – Я лiкую захворювання очей. Це вас хто так?

– Не знаю, – хлопець знизав плечима. – Козаки.

– Червоне безвладдя! – сказав Ватрухiн i важко зiтхнув.

Вiн вiдiйшов до столу, попорпавсь у верхнiй шухлядi та, вийнявши коробочку з-пiд пудри, простягнув хлопцевi.

Самсон зняв кришечку, усерединi було порожньо. Лiкар вiдiрвав клаптик вати i поклав на дно коробочки. Самсон опустив до неi вухо, закрив i сховав у накладну кишеню куртки-френча.

Пiдвiв погляд на лiкаря.

– У мене там батько залишився, – вiн важко зiтхнув. – На дорозi. Зарубали.

Лiкар гiрко прицмокнув i хитнув головою.

– Хiба можна зараз по вулицях ходити? – Вiн розвiв руками. – І що ж ви збираетеся робити?

– Не знаю, треба забрати його…

– Грошi у вас е?

– У нього були, у портмоне! Ми за костюмом до кравця йшли.

– Ходiмо, – Ватрухiн жестом показав на дверi, що вели до коридору.

Вулицi цього разу виявилися безлюдними. Десь далеко стрiляли з рушниць. Над мiстом, яке напилося кровi, ще нижче нахилилося небо, немов збиралося влягтися на нiч на його дахи та кладовища.

Коли дiйшли до Нiмецькоi, де Самсона та батька наздогнали козаки, попереду побачили двi пiдводи та з десяток дядькiв. На одну пiдводу вже пiдняли кiлькох убитих, але батько Самсона так i лежав на краю дороги. Тiльки тепер вiн був босим – хтось зняв англiйськi гудзиковi черевики.

Самсон нахилився до його тiла, намагаючись не дивитися на голову. Полiз рукою пiд груди, намацав у внутрiшнiй кишенi пальта портмоне. Витягнув. Його пухлiсть дещо збентежила та здивувала. Запхав портмоне в кишеню куртки-френча i, випроставшись, озирнувся на пiдводи.

– Везти треба? – запитав дядько, який тримав коня порожньоi пiдводи за вуздечку.

– Так, треба, – кивнув Самсон. І озирнувся на лiкаря.

– А який похоронний дiм тут ближче? – запитав дядька лiкар.

– Та до Гладбаха ближче за всiх! – вiдповiв той. – А грошi ж е? Тiльки не цi, не карбованцi!

– «Керенки» е, – сказав лiкар.

– Добре, – кивнув дядько. – Давайте допоможу пiдняти, а то ж вимажетеся!

Самсон подивився на своi бруднi штани й брудну куртку й одночасно з дядьком нахилився до тiла батька.

Вiвторок 11 березня 1919 року став днем, який перекреслив його минуле життя.




2







– Пальто я б вам радив забрати, – сказав по-росiйськи з польським акцентом прикажчик похоронного дому. – У пальтi не ховають! Там воно не зiгрiе. А от на ноги треба б!

Тiло батька лежало в грубо збитiй трунi. Голова, укрита квадратом китайського лiлового шовку, здавалася цiлою. Працiвник похоронного дому перебинтував ii, щоб стягнути розколотi половинки черепа.

– А ось ця дошка? – Самсон показав поглядом на боковину труни, що явно вже була в iншому вжитку.

– Ви знаете, у нас же своя лiсопильня пiд Фастовом, але тепер туди не доiхати, а якщо доiдеш, то можеш не повернутися, – сказав прикажчик. – Там, де не вистачило доброго дерева, вставили з поваленого паркану… Клiентiв занадто багато, столяри не встигають… Може, ваш батько повз цей паркан i ходив!

На зазвичай малолюдному Щекавицькому кладовищi цього разу стояв вуличний гамiр. І навiть каркання сотнi ворон, якi вподобали крону могутнього дуба на старообрядницькiй дiлянцi, було не в змозi цей гамiр заглушити. Шум, плач, сердитi, але все ж жалобнi голоси долинали з краю кладовища, з боку урвища. Самсон же перебував у самому центрi, стояв i спостерiгав, як двое дядькiв, знайдених прикажчиком, поглиблювали вузьку яму мiж старими могилами. Час вiд часу вiн вiдходив на кiлька крокiв, аби бура земля, яку викидали з ями, не впала на черевики.

– Глибше не можна! – крикнув iз ями один. – Тут уже труни!

Мабуть, для пiдтвердження своiх слiв, вiн ударив лопатою по дереву, яке прозвучало у вiдповiдь глухо та жалiбно.

Самсон заглянув униз.

– А труна стане?

– Якщо убгати, то стане! – вiдповiли йому. – Може, трохи стиснеться!

Праворуч визирало потемнiле ребро труни мами, похованоi тут п’ять рокiв тому. Вона пiшла слiдом за сестричкою Вiрочкою, заразившись вiд неi хворобою легенiв. Ось тепер i тато ляже поряд третiм, не залишивши йому, Самсоновi, мiсця в сiмейнiй могилi.

Вiн глянув на пам’ятник – бетонне дерево з обрубаними гiлками. З вирiзаним написом «Колечко Вiруся, Колечко Зiнаiда Федорiвна. Спочивайте з миром. Вiд батька, мами й брата».

Напис збентежив Самсона.

Дядьки опустили труну на мотузках. Вузька його частина легко стала на дно могили, верхня ж застрягла на два фути вище.

Дядьки лопатами пiдтесати буру землю в тiсному мiсцi, i верхня частина труни опустилася на кiлька вершкiв униз.

– Далi зараз не пiде, – похитав головою дядько. – Але потiм воно осяде! Воно завжди так! Завжди осiдае!

Самсон кивнув. І вiдчув, як сповзае пов’язка. Знайшов на дотик вузлик бинта над вiдрубаним вухом, розв’язав, пiдтягнув i пов’язав кiнчики заново.

– Болить? – спiвчутливо запитав один iз дядькiв.

– Нi, – вiдповiв Самсон. – Тiльки ние.

– Воно завжди так! – сказав дядько i з виглядом усезнавчого мудреця закивав непокритою головою. Потiм дiстав iз кишенi ватяноi куртки пом’яту картату кепку i покрив нею голову.

Отримавши розрахунок, дядьки пiшли до пiдводи. Самсон залишився сам. І тут iз-за хмар визирнуло сонце, i пiд його променями немов притихло все на кладовищi. Ворони замовкли. І з боку урвища нiхто не шумiв i не плакав. Усе причаiлось i затримало подих. Усе, крiм прохолодного березневого вiтру.

Бурi плями землi на старому зашкарублому снiгу навколо свiжоi могили здалися Самсону плямами кровi.

Добротне, але брудне батькiвське пальто, вiдмивши комiр й утепленi ватином плечi, вiн повiсив у лiвiй половинi шафи, у правiй висiв одяг мами та ii улюблений кожушок iз сiроi лисицi.

Зайшов до кабiнету батька. У цю маленьку, але затишну кiмнатку з одним вiкном, що виходить на вулицю, вiн заглядав рiдко. Письмовий стiл батько тримав у нiмецькому порядку. По праву руку на краю стiльницi лежав абакус[1 - Абакус – рахiвниця.], подарований господарем торговоi фiрми, де батько працював рахiвником до самого ii закриття рiк тому. Боковинки горiховоi рами абакуса були iнкрустованi вставками зi слоновоi кiстки. Самi лiчильнi кiсточки теж були благородними, з кiсток «морського звiра», як полюбляв казати батько.

По лiву руку на столi зазвичай лежали картоннi теки на зав’язках iз документами. Але коли торгова фiрма закрилася, цi теки перекочували на пiдлогу. Викидати iх батько не поспiшав, говорив, що життя неможливе без повiтря, води й торгiвлi, а тому думав, що й торгова фiрма може знову вiдкритись, як тiльки «незадоволенi стануть задоволеними».

На стiнi лiворуч i на стiнi праворуч висiло на вбитих цвяхах iще три десятки рахiвниць – цiла колекцiя. Ранiше Самсону вони здавались однаковими, але тепер, коли вiн залишився в квартирi сам i змiг до них придивитися, то дуже швидко побачив вiдмiннiсть i форм, i вiдтiнкiв, i кольору лiчильних кiсточок. Дивно й нерозумно на прикрашених абакусами стiнах виглядали кiлька фотографiй у дерев’яних рамках. Дiдусь iз бабусею, батько з матiр’ю, вiн, Самсон, iз сестрою Вiрою маленькi в матросках…

Самсон пiдiйшов ближче до своеi фотографii з сестричкою. Рука потягнулася до абакуса, що висiв пiд нею.

Вiн iз силою штовхнув кiсточку лiворуч на вiльний край залiзноi спицi.

– Вiра! – сказав вiн сумно. Потiм штовхнув туди ж наступну i мовив: – Мама! – А вiдправивши за ними слiдом третю, уже зовсiм притишеним голосом сказав: – Батько!..

Потiм трохи вiддiлив четверту кiсточку вiд решти в ряду й повозив ii пальцем по спицi лiворуч-праворуч.

Гмикнув i вiдiйшов. Сiв за батькiвський стiл. Висунув верхню лiву шухляду. Узяв до рук iхнiй сiмейний паспорт. На фотографii вони були вчотирьох. Дата видачi – 13 лютого 1913 року. Тато його оформив, мрiючи про сiмейну поiздку до Австро-Угорщини на води. Тепер нi Австро-Угорщини, нi Росiйськоi iмперii, нi тата. Тiльки паспорт.

Самсон закрив сiру книжечку, поклав туди, звiдки взяв. А поряд iз нею – коробочку з-пiд пудри зi своiм вухом. І тут доторкнувся до правоi скронi, помацав рану пiд бинтом. Вона дiйсно нила, але не болiла.

Клацнув пальцями бiля рани, i здалося йому клацання гучним i дзвiнким.

«Добре, що ще чую», – подумав.




3







На дев’ятий день пiсля вбивства батька подивився Самсон на себе в дзеркало, на запалi очi, на запалi щоки, на брудний розкошланий бинт.

Днi пронеслися, як дощова вода Володимирським узвозом, – шумно й пiд ногами. Тiльки на вулицю Самсон не виходив, а визирав iз вiкна батькiвського кабiнету або з вiкон вiтальнi. Вiкна його спальнi, як i вiкна спалень сестри Вiрочки та батькiв, виходили на подвiр’я, на ще голi гiлки старого клена. Спальнi Вiрочки тепер нiби не iснувало. Їi дверi були повнiстю закритi буфетом. Дверi до спальнi батькiв Самсон «сховав» два днi тому. Тепер вони були за пересунутою шафою. У цих закритих вiд стороннього свiту кiмнатах ховався бiль утрат. І вiд цього Самсоновi ставало трохи легше думати про своiх покiйних батькiв i сестричку.

Дощ змiнювався мокрим снiгом, хлюпання нiг по калюжах раз у раз заглушалося цоканням пiдкiв по брукiвцi, а iнодi й шум мотора налiтав, як вiтер, i тодi все в ньому тонуло, але не надовго.

Виiвши тарiлку вчорашнього вiвсяного киселю, уже набридлого за останнi днi, Самсон вичистив у коридорi щiткою з батькiвського пальта висохлий бруд та надяг його на себе. Знову в дзеркало глянув. Нi, i пальто не робило його схожим на батька, у якого мудрiсть i самовпевненiсть свiтилися на обличчi водночас iз добродушнiстю, що вiчно була присутньою в поглядi карих очей. Пальто своею солiдною поважнiстю просто пiдкреслювало суперечнiсть мiж ним i переляканою, неголеною фiзiономiею Самсона.

Сховав вiн вичищене пальто в шафу, але думки про батька, що справедливо обсiли його на дев’ятий день, вимагали якихось дiй. Їхати на Щекавицьке кладовище на могилу? Нi, це Самсон вiдразу з голови викинув. Далеко й небезпечно. Навiть якщо вибудувати вздовж усього маршруту червоноармiйцiв iз гвинтiвками, усе одно небезпечно! Хто iх знае, що в них на думцi та в кому вони раптом ворога побачать? Адже можуть i в ньому побачити й вистрiлити! До церкви пiти та свiчку поставити? Це, звичайно, можна було б, але нi батько, нi вiн сам особливо побожними не були. Тiльки мати ходила на святковi служби, та й то соромилася про це оголошувати або розповiдати.

Дiстав Самсон батькiвське портмоне, присiв за його письмовий стiл, слухаючи звуки Жилянськоi вулицi, що долiтали крiзь шибки. Витягнув «керенки» та «думки», перерахував. Три вiзитнi картки, книжечка члена Киiвського товариства правильного полювання, багаторазово складена розписка кравця про отримання всiеi суми оплати за тканину та за пошиття костюма з пiдтвердженням правильностi всiх знятих для цього мiрок, кiлька гербових марок для проплати рiзних мит i зборiв шляхом приклеювання, вирiзана по овалу фотографiя мами…

Напередоднi ввечерi вдова двiрника постукала йому в дверi та повiдомила, що в парадному сусiднього будинку селянка продае молоко й масло. Вiн устиг у темрявi збiгати й купити пiвфунта масла та лiтр молока. І коли рипнула пiд його ногою нижня приступка дерев’яних сходiв, якраз перед дверима двiрницькоi квартирки, та сама вдова, жiнка рокiв сорока п’яти, що полюбляла носити на головi непримiтнi дешевi хустки, покликала його зайти до себе на кухню. Запах там стояв страшний i соковитий – нiби годинами хтось цибулю смажив. Але, не скаржачись, Самсон прийняв запрошення присiсти до столика й випити з нею чаю.

– Ти ж тепер сирiтка, – сказала вона з жалем i нiби запитуючи. – А воно так не можна довго! Згубно!

– А що ж робити? – запитав Самсон просто для продовження ii словесноi участi в обговореннi ситуацii, в якiй завдяки долi опинився.

– Одружуватися, – твердо порадила вона. – Одруження сирiтство проганяе. І з харчуванням тодi налагодиться! – Вона подивилася на його обличчя критично. Мабуть, неголенiсть i запалiсть щiк викликали у неi такий погляд. – Якщо пощастить iз дружиною, то й страждання твоi припиняться…

– Молодий я ще, – подумавши, сказав iй Самсон. – Рано менi.

– Чого рано? – не погодилася вона. – Менi он чотирнадцять було, коли замiж вийшла!

Допив Самсон чай, пiдвiвся, прихопивши з колiн пляшку молока та пакет з маслом. Подякував сусiдцi.

– Якщо у мене хто на прикметi з’явиться, я тобi скажу! – пообiцяла на прощання вдова i зачинила за ним дверi.

Молоко та пляшка з олiею тепер стояли всерединi вiкна, на одну шибку ближче до вулицi. Холоднi кахлянi грубки просили дров. Але Самсоновi здавалося, що в повiтрi квартири ще витае тепло минулоi топки. Перед сном вiн пiв оберемка дров спалив у тiй грубцi, що i вiтальню, i спальню грiла. У батькiвському кабiнетi, звичайно, колючий холод стояв, але все одно не такий, який бував узимку в тi днi, коли залишалися вони з батьком узагалi без дров. Але якось же перезимували. А наприкiнцi зими раптом виявилося, що хтось у iхньому пiдвалi величезну кiлькiсть дров сховав. Видно, крадених. Сховав i пропав. Так що тепер будинок мiг жити в теплi. Але сонце вже на весну повернуло. До теперiшнього природного тепла залишалося чекати недовго.

Коли посiрiло за вiкном i час сутiнкiв наблизився, вдягнув Самсон свою гiмназичну шинель i, опустивши в ii кишеню розписку вiд кравця iз зазначенням його адреси на Нiмецькiй вулицi, вийшов iз дому.

Люди по вулицi ходили обережно й намагалися не ловити гав, нiби боялися побачити щось неприемне. На ходу нагадала про себе перев’язана рана. Поправивши бинт i перезав’язавши його заново, продовжив Самсон той самий шлях, який виявився для батька останнiм. Зупинився на мiсцi його загибелi, на канавку подивився, на край дороги. Згадав, як сюди з лiкарем приходив. Загуло в головi, немов кров пiднялася в його думки. І стали вони важкими, малорухливими та з присмаком кровi, i немов старалися цiею малорухливiстю та вагою охопити його. Тому пiшов звiдти Самсон рiшучим кроком далi, звернув на Нiмецьку i вже бiля будинку кравця зупинився перед вивiскою «Кравець Сивокiнь. Костюми. Вiзитки. Фраки».

У вiкнi майстернi горiло неяскраве свiтло. Найяскравiшим воно було у двох вiкнах на другому поверсi особнячка. Самсон гучно стукнув по дверях i став чекати.

Кравець, якого Самсон тiльки кiлька разiв i бачив у своему життi, прочинив дверi й запитав, не привiтавшись: – Що вам у позаурочний час?

Самсон назвався, просунув розписку через дверi, яку ланцюжок ширше, нiж на кулак, не розкривав.

Кравець впустив Самсона, вислухав його, покивав спiвчутливо.

– Ви ж дрiбнiшi за вашого батечка будете, – сказав i зiтхнув. – Я, звичайно, можу його на вас перешити… Але зараз якось недоречно. Руки дрижати почали. Почекати треба. Хочете, можете забрати! Або можете поки що тут залишити, якщо боiтеся по вечiрнiй вулицi нести?

– Я заберу, – сказав Самсон.



Ще було не зовсiм темно i страшно, коли вiн iшов назад. Назустрiч йому навiть вийшли двi дiвчини, акуратно в усе темне одягненi. І почув вiн занадто чiтко, як одна однiй прошепотiла: – Дивись, який гарний брюнетик! Поранений, як герой!

Зупинився вiн, провiв iх поглядом. Знову бинт поправив, аби не сповзав. Подумав iще, що в темрявi такiй нiхто й не побачить, що пов’язка його стара та брудна.

Паперовий пакет iз костюмом, стягнутий мотузкою, вiн нiс пiд рукою i намагався сильнiше до тiла притискати, щоб не звертати на себе уваги перехожих.

Удома, не розгортаючи, опустив пакет на дно лiвоi половини шафи, пiд батькiвське пальто.

Свое гiмназичне пальто поверх ковдри постелив i спати лiг у теплiй спiднiй сорочцi та пiдштаниках. Лежав, чекав, коли тiло зiгрiеться, але заснути нiяк не мiг. А тут iще почав йому ввижатися шорсткий звук, нiби миша щось паперове або картонне гризе. Вiн пiдвiвся, засвiтив гасову лампу й у всi кутки своеi кiмнати зазирнув, не виявляючи при цьому джерела нав’язливого шарудiння. Але дивним чином звук цей супроводжував його й пiд час пошукiв невидимоi мишi. Хоча зазвичай мишки замовкали й зникали, як тiльки вiн починав iх шукати. Зупинившись, вiн зрозумiв, що все ще чуе цей шум. Але зрозумiло вже йому стало, що не звiдси, не з його кiмнати звук чуеться. Вийшов у коридор i почув шарудiння голоснiше та чiткiше. І долинало воно нiби з батькiвського кабiнету, хоча важкi горiховi дверi мали тримати всi звуки цiеi кiмнатки в таемницi вiд тих, хто в нiй не перебувае!

Зайшов Самсон до кабiнету. Ще голоснiше настирливий звук почув – з боку письмового столу. Пiдiйшов, рiзко висунув верхню лiву шухляду – i все, пропав звук. Шмигнула миша вглиб i далi кудись. У свiтлi гасовоi лампи побачив Самсон коробочку з-пiд пудри з прогризеною у верхньому кутку дiркою. У дiрку цю можна було вже й палець просунути.

Узяв вiн коробочку в руку, кришечку з неi зняв. Побачив свое вухо iз запеченою кров’ю по краю порiзу. Вухо здавалося живим, зовсiм не всохлим. Здивувався Самсон, доторкнувся пальцем до нього. І немов одночасно вiдчув цей дотик i пальцем, i вухом. Помацав тодi вiн свое лiве вухо пальцем. І те ж саме вiдчуття у нього виникло.

Збентежений i сонний, Самсон закрив коробочку, пройшов iз нею i з лампою на кухню, знайшов круглу бляшанку вiд французьких льодяникiв, сховав у неi коробочку з вухом i забрав iз собою в спальню. Вiдчув, як бажання сну перемагае холод в його тiлi.




4







Микола Миколайович Ватрухiн, здавалося, нiскiльки не здивувався, побачивши перед собою Самсона.

– Ну, давайте-но подивимося ваше вухо! Проходьте! – запросив вiн хлопця до кабiнету, кивнувши прислузi, що визирала з-за спини вiзитера.

Знявши брудну пов’язку з його голови i гидливо кинувши ii в кошик для смiття, вiн нахилився до оголеного вушного отвору.

Самсон зауважив, що в руках лiкаря з’явилася лупа на перламутровiй ручцi.

– Так-так-так, – закивав задумливо Ватрухiн. – Заживае як на студентi! – мовив повагом вiн, немов сам здивувався цьому вiдкриттю. – Тепер уже можна без бинта. Я маззю оброблю, а там…

– А можна ще разок забинтувати? – попросив Самсон.

– Чому ж не можна, можна! Але ж необов’язково! Тепер треба, щоб рана дихала!

– Таж сиро й холодно! – розгублено мовив Самсон. – Ну, i якщо по правдi, боюся я без вуха по вулицi ходити. Це ж на очах у всiх!

– Гаразд, гаразд, – лiкар махнув рукою. – Не подумайте, що менi бинта на вас шкода! Хоч тепер i не купиш! Старими запасами живу! А слух як? Давайте-но гляну, хоч i не фахiвець!

Перед тим як забинтувати наново голову, лiкар з силою обома руками повернув ii оголеним вушним отвором до вiкна.

– Видимих пошкоджень немае. Чуете ж добре?

Самсон зiтхнув:

– Інодi здаеться, що занадто добре! Навiть заснути важко!

– Ну це, братику, тому, що тепер у вас слух цим вушним отвором всеспрямований, а не такий, як лiвим! Вухо ж нам дано не тiльки для того, щоб чути, а перш за все, щоб прислухатися! Спрямований слух – вiн видiляе з шумiв життя те, що нам треба, а всеспрямований – засмiчуе увагу. Втямили?

Самсон кивнув.

– У домi хтось е, хто може наново перев’язати?

Хлопець похитав головою.

– Ну в усякому разi завжди можете до перукаря з бинтом прийти, вони вмiють! І я б радив раз на два днi цей бинт прати! Тодi на кiлька тижнiв вистачить!

– А можна вас про очi запитати? – наважився Самсон.

– Ну чого ж, запитуйте!

– Менi деякi предмети тепер червонiшими нiж зазвичай бачаться… Я ось i на свiчку, що горить у церквi, дивився. Знаю, що в неi вогонь жовтуватий, а бачу червоний!

Знову в руках у лiкаря збiльшувальне скло з’явилося.

– Давайте-но у вiкно подивiться!

Втупився Самсон у немите вiкно, на яке зовнi мокрi снiжинки осiдали й вiдразу ж униз повзли, за собою сiрий брудний слiд тягнучи.

– А очi не щипають? – поцiкавився лiкар.

– Щипають трохи.

– Плями якiсь у вас на сiткiвцi… Червонуватий бруд… Зараз промиемо!

Вiдiйшов вiн до медичноi металевоi шафи з бiлими емальованими ребрами. Цокнули дверцята.

– Тепер у стелю дивiться! – наказав Самсону.

Задер хлопець голову. Широко очi розплющив.

– Ой господи! – видихнув несподiвано лiкар.

– Що там? – перелякався Самсон.

– Це ж, напевно, кров батька вашого в очi потрапила! І ось частинка мозку присохла до рогiвки. Зараз вiдмочимо.

Закапав лiкар в очi хлопцевi краплi.

– Сидiть поки що так, нехай очi ванну приймуть!

Назад додому брiв Самсон повiльними кроками, пiд ноги собi дивлячись.

– У жодному разi очi пiд снiг не пiдставляйте! – якнайсуворiше напучував його лiкар. – Умивайте iх теплою водою разiв п’ять на день! Сьогоднi вiвторок, у п’ятницю знову прийдете! Будемо вашу рогiвку чистити!

За спиною задзвенiли об брукiвку пiдкови коня, який поспiшав. Самсон, злякавшись, кинувся до найближчого будинку. На ходу озирнувся, побачив червоноармiйця, який напружено вдивлявся вперед за рухом коня. Цокiт тепер вiддалявся, i хтось iще вiдскочив iз дороги, поступаючись нею збройному кiнному стражниковi новоi влади.

Думка про нову владу викликала в Самсона гiрку посмiшку. Коли була одна влада, нехай i стара, життя здавалося непривабливим, зрозумiлим i звичним. І так само звично було ii лаяти, хоча при нiй навiть i пiсля початку Свiтовоi вiйни якось i труднощi, у порiвняннi з тим, що сталося потiм, були не труднощами, а так, незручностями. Ну а потiм стара царська влада обвалилась, i на ii мiсце прийшло багато дрiбних i лютих, що змiнювали одна одну зi стрiляниною та з ненавистю. Тiльки за часiв нiмецького гарнiзону та невидимого гетьмана життя начебто стало знову безпечнiшим i тихiшим, але й це затишшя завершилося страшними «звiрячими» вибухами та пожежами, що залишили сотнi трупiв киян i тисячi калiк та бездомних.



Тодi, у червнi 1918-го повiтря Киева осiдало на язицi та крутило в носi запахом згорiлого пороху. Тепер при кожному натяку на вiдлигу вiд заледенiлих заметiв зi смiття та снiгу, що громадилися по кутках житлових будинкiв, несло теплим перегноем, немов наближення весни насамперед вiдчував саме кiнський гнiй, щедро доданий до смiттевих заметiв дерев’яними лопатами двiрникiв. Його немов укладали у фундамент кучугур, що розширювалися, i тому вiн завжди був поруч, ближче до перехожого люду, нiж смiття ранньоi зими, яке тепер лежало десь у холоднiй глибинi цих чорних мерзлих киiвських Аппалачiв i Кордильер.

Щойно заскрипiла перша нижня приступка дерев’яних сходiв, як вiдчинилися дверi в двiрницьку квартирку. Вдова двiрника поманила рукою Самсона до свого нiколи не провiтрюваного царства соковитих, важких запахiв.

– До тебе червоноармiйцi приходили, – сказала вона. – Контрибуцiю вимагати хотiли. Я iм сказала, що ти сирота! Це iм сподобалося, але вони все одно повернуться. У них тепер увесь список мешканцiв. Виселити тебе хочуть.

– Як? Чого це?

– Ну вони ж за справедливiсть! Кожному по кутку мае бути, а не по квартирi! А ще вони запитували про музикантiв у родинi… Музичнi iнструменти реквiзують. Самi хочуть музику грати.

– Скрипка в нас була, – згадав Самсон. – Можна й вiддати, тiльки батько i вмiв на нiй!

– Так я тебе не для того покликала! Ти про одруження подумав?

Хлопець здивовано глянув у вiчi вдовi.

– Нi, – зiзнався вiн.

– У мене на прикметi е одна! З освiчених, але така, що все вмiе! І квартиру захистить, аби не виселили!

– Як вона захистить? – не повiрив Самсон.

– Їй пальця в рот не клади, вона i м’якою, як масло, може бути, i твердою, як чавун! Ти б подивився! Тобi б така дружина все одно що гвинтiвка була б! Таких навiть солдати бояться! Ти знаеш що, заглянь сьогоднi ввечерi на оселедець! Я i ii покличу, сам придивишся!

Спантеличений Самсон пiднявся до себе. Не розуваючись i не знiмаючи гiмназичного пальта, пройшовся по квартирi, у якiй дiйсно тепер було i холодно, i самотньо. Зупинившись перед трьома березовими полiнами бiля лiвоi грубки, важко зiтхнув. Треба спускатися в пiдвал по дрова – вiд трьох полiн тiльки чавуннi дверцята грубки нагрiються, а щоб сама кахляна ii стiнка теплою стала, полiн десять треба!

Зупинився погляд його на бляшанцi з-пiд монпансье, всерединi якоi коробочка з-пiд пудри вiд мишачих зубiв сховалася. Взяв, вiднiс назад у батькiвський кабiнет. У шухляду столу опустив. Немае ще таких мишей, якi могли б бляшанку прогризти!

Помiняв гiмназичне пальто на стару ватяну батькiвську куртку й вирушив до пiдвалу по дрова.




5







У дверi грубо постукали, коли вже чимдуж трiщали березовi полiна у грубцi, у тiй, що i вiтальню грiла, i спальню його. А пiсля грубого стукоту вiдразу другий, чемний i запитливий стукiт у дверi почувся.

На порозi Самсон побачив двох червоноармiйцiв рiзного зросту, але приблизно одного вiку в пом’ятих, нiби бiльшого, нiж треба, розмiру шинелях. Поруч збоку – вдова двiрника. Зрозумiв вiн, що перший грубий стукiт по дверях вiд них був, а другий, чемний, – вiд неi. Мабуть, показала, як по-мiському в дверi стукати треба.

– Це iншi, – сказала вона Самсону, киваючи на червоноармiйцiв, якi витрiщилися на нього водночас i вороже, i знiяковiло. – Я iм сказала, що у вас швейноi машинки немае, а вони не вiрять! Покажiть iм!

– А нащо вам машинка? – здивувався Самсон i про всяк випадок на iхнi руки, що з широких рукавiв шинелi визирають, подивився. Пальцi в обох були селянськi, не тонкi, як у музикантiв або у кравцiв.

– А нам наказано, – вiдповiв на це той, що вищий, намагаючись своему голосу грубостi надати. Був вiн, може, одного вiку з Самсоном.

– Заходьте, дивiться, – знизав плечима Самсон. – У нас удома нiхто не шив!

Зайшли червоноармiйцi в коридор, у вiтальню, озираючись на всi боки з побоюванням.

– А там? – запитав той, що нижчий, зупинившись перед дверима до батькiвського кабiнету.

І, не чекаючи дозволу, заглянув усередину.

– А навiщо всю стiну цими обвiшали? – обернувся вiн до Самсона.

– Для краси, – просто так вiдповiв той. – Батько рахувати любив…

– А сам вiн де?

– Убили недавно.

– На вулицi?

– На вулицi, – пiдтвердив Самсон. І зрозумiв, що тепер обидва червоноармiйцi на його перебинтовану голову втупилися.

– А тебе шо, поранило? – запитав короткий.

Самсон мовчки кивнув.

– Ось тут тепло, дивись! – вiдволiк його довший, долоню на кахляну стiнку грубки поклавши.

– Ну чого грiетеся! – закричала на них з коридору бiля входу до вiтальнi вдова двiрника. – Швейноi машинки немае, побачили? Ось i йдiть!

– Чого ти така зла? – Короткий стягнув з плеча гвинтiвку. – Я ось щас влуплю тобi промiж очей, тодi подивимося!

В очах вдови промайнуло побоювання – це Самсон помiтив. Але на обличчi жоден мускул не здригнувся.

– Я тобi влуплю! Я твого комiсара квасом пригощала! Ось скажу йому!

Закинув короткий гвинтiвку назад на плече.

А довгий простягнув руку i пройшовся пальцями по рукаву стьобаноi ватяноi куртки, яку Самсон пiсля того, як за дровами спускався, не зняв ще.

– А вiд батька спiднього нiчого не залишилося? Може, пiдштаники якi? – запитав вiн. – Зима ж бо у вас затяжна, не те що в нас!

– А ви звiдки? – поцiкавився Самсон.

– Мелiтополь.

Поспiшив Самсон до своеi спальнi, вiдчинив скриню, що в кутку правому стояла, узяв одну пару власних пiдштаникiв i винiс червоноармiйцю. Помiтив, як короткий на довгого з заздрiстю подивився i якось недобре слину ковтнув.

– Ідiть-iдiть, – почала квапити iх вдова двiрника. – Тiльки вiдзначте в себе, що в цiй квартирi немае нiякого швейного iнвентарю…

Вийшли вони не попрощавшись, а сама вдова затрималася на мить. Про свое запрошення на вечiрнiй оселедець нагадала.



За годину до оселедця в Самсона виник романтичний настрiй. Хлопець перейнявся питанням, яке вже два роки його не хвилювало: який вiн матиме вигляд? Сорочку бiлу знайшов вiдразу. Гiмназичнi штани змусили його понервуватися, тому що виявилися не в шафi, а в полотняному мiшку всерединi скринi разом iз лiтнiми сандалями. Ранiше вiн мiг носити iх без ременя, але тепер вони спадали. Ремiнь також знайшовся на днi скринi з його речами, але був вiн без пряжки. Попорпавшись iще, виявив Самсон i стару шкiльну бронзову пряжку з двома розбiжними лавровими гiлками та великою лiтерою «Ш» на тлi вiяла з пер для калiграфii. Одягнувшись, примiряв куртку-френч i вже тодi заспокоiвся, дивлячись у дзеркало та вважаючи себе з перебинтованою головою геройськи привабливим.

Перед тим, як спускатися до вдови, виголив до блиску щоки небезпечною бритвою, поприскав квiтковим одеколоном вiд Брокара й вiдразу ж пошкодував. Зайва виголенiсть видавала в ньому бiльше жертву, нiж героя. А запах буржуазного одеколону ця дiвчина могла сприйняти як його слабкiсть чи, що навiть гiрше, як протест проти запахiв нового життя. Змивши одеколон мильною водою, Самсон витерся холодним, пропахлим вогкiстю рушником.

Повiтря на кухнi у вдови виявилося цього вечора ще бiльш насиченим, нiж звичайно. Поруч на керогазi кипiла каструлька, у яку можна було не заглядати, бо саме вона й наповнювала всю кухню теплим ароматом картоплi. На круглому столi, накритому бiлою лляною скатертиною, красувалися три рiзнi тарiлки з одного сервiзу: десертна, закусочна та обiдня, бiля кожноi лежало по грубуватiй, пролетарського вигляду виделцi. У центрi на однаковiй вiдстанi вiд усiх тарiлок стояла порцелянова курка-масельничка.

– Надii ще немае, але вона обiцяла! – повiдомила вдова, посадивши гостя за стiл.

«Красиве iм’я», – подумав Самсон.

– Ти вибач, я iх до тебе вести не хотiла, зазвичай вилають i йдуть собi! А тут: нi, ми повиннi самi перевiрити! Я iм кажу: ми ж iз вами той, одного поля ягода! Ви що, менi не вiрите! А вони все одно!..

– Та нiчого, нiчого! – спробував заспокоiти ii Самсон.

– І ти наступного разу не давай, чого просять! А то ж прийдуть тi, кому не можна вiдмовити, а ти вже все повiддавав тим, кому можна було не давати! Весь у свого татуся, царство йому небесне!

Гучний стукiт вiдвернув увагу вдови та надав ii рухам легкостi. Вона випурхнула з-за столу. Рипнули дверi.

– Ой, Надiйка! Чудово, що прийшла! Проходь!

У кухню пiд стукiт дерев’яних черевичкiв по дерев’янiй-таки пiдлозi увiйшла дiвчина надмiрно атлетичноi зовнiшностi – висока, круглолиця, в тiлi, але не товста, у чорному овечому кожушку, застебнутому з натяжкою, через що кожушок здавався настовбурченим, у довгiй, нижче колiн, строгiй спiдницi.

Перед тим, як сiсти на запропонований вдовою стiлець, вона розстебнула гудзики кожушка i стала схожа на квiтку – пiд кожушком, який рiзко розкрився, виявилась яскраво-бордова плюшева блузка, застебнута пiд саму шию. Надiя розв’язала на головi сiру оренбурзьку хустку, розстебнула верхнiй гудзик блузки й тiльки потiм сiла, приязно подивившись на всмiхненого Самсона.

– Надя, – простягнула вона йому над столом руку.

– Самсон, – вiдрекомендувався хлопець, вiдчувши ii мiцне рукостискання i подивившись iй у зеленi очi привiтно й трохи жалiбно.

– У вас так смачно пахне, – обернулася дiвчина на господиню, що стояла над керогазом.

– Зараз, Надiйко, зараз усе буде готово! Давай тарiлку!

Три грубо очищенi картоплини, над якими здiймалася пара, опустилися на обiдню тарiлку Надi. Три iншi потрапили на закусочну тарiлку Самсона. Собi – на десертну – вдова поклала двi. Потiм, уже сiвши, зняла з курки-масельнички кришку-спинку i з гордiстю обвела поглядом гостей. Там лежав порiзаний великими шматками нечищений оселедець, прикрашений якимись зеленими листочками.

– Ой, де ви взяли салат? – здивувалася Надiя.

– Це не салат, це листя геранi! Для краси, – голос вдови став перепрошувальним. – Їсти не треба. Воно гiрке.

Вона сама пальцями зняла з оселедця листя та вiднесла його до пiдвiконня, кинула в горщик iз геранню.

– По чарочцi вип’ете? – запитала послужливо.

– Якщо не кисле, – кивнула Надiя.

– Не кисле, – всмiхнулася господиня. – Гiрке.

Першi хвилин п’ять трапези промайнули в тишi, але потiм розмова сама потекла, вiдштовхнувшись вiд вуличного холоду й оселедця та пiднявшись поступово вище проблем побуту й харчування.

– Дуже важко з новими службовцями, – скаржилася Надiя. – Вони приходять, говорять, що все вмiють, а потiм виявляеться, що вони погрiтися прийшли! А самi навiть писати грамотно не можуть!

– А що, у вас на роботi добре топлять? – пожвавився Самсон.

– Досить добре! Але опалювач жалiеться, каже, що майже кожен намагаеться дрова вкрасти, хоч одне полiно, але пiд пальто сховати! Я вже iнодi й сама всiх на виходi перевiряю! Кажу iм: соромно у самих себе красти!

– Ну, нам iще пощастило, – зiтхнув Самсон. – У нас у пiдвалi запас березових з часiв директорii залишився. Нiби як вони самi десь дрова забрали, а пiдвал у нас для дров реквiзували! Але пiдвал все одно пiд нами залишився! І дрова залишились, а директорii вже немае!

Вдова кинула на Самсона колючий незадоволений погляд, i вiн зрозумiв, що бовкнув не подумавши.

– Вони все одно, звичайно, уже закiнчуються, – вирiшив вiн завершити тему. – А де потiм дрова брати – не розумiю!

– Дрова – це колишнiй лiс, у лiсi iх i потрiбно брати, – знизала плечима Надiя. – А ви, Самсоне, чим займаетеся?

– Та ось, нещастя, що звалилися на нас, переживаю, – почав було вiдповiдати вiн i тут же ще один колючий погляд удови на собi зловив. – Батька вбили, та й менi дiсталося…

– Бандити? – запитала дiвчина.

– Козаки на конях… Просто на дорозi! Шаблями людей рубали нi за що!

– Слабо у нас iз порядком, – закивала головою вдова.

– Так, – погодилася дiвчина. – Це через минуле безвладдя, здичавiв народ… Як тiльки влада змiцниться i зуби покаже, такого бiльше не буде! А за професiею ви хто, Самсоне?

– В унiверситетi електричнi машини вивчав. А ви, Надiе?

– Аптекарська справа, але тепер в губстатбюро, статистику збираю.

– Цiкаво?

– Робота не повинна бути цiкавою! – Голос дiвчини раптом став прохолодним. – Робота повинна бути важливою i потрiбною для суспiльства!

– Менi подобаеться ваша рiшучiсть, – вiдважився Самсон на комплiмент i вiдразу спiймав на собi схвальний погляд удови.

Надiя почервонiла. Помацала рукою свое коротко обрiзане каштанове волосся, перевiрила пальцем рiвнiсть чубчика, вiд краю якого до густих брiв залишалося близько сантиметра.

– Я намагаюся показувати приклад майбутньоi людини, – мовила вона м’яко. – Майбутня людина мае бути рiшучою, працьовитою i доброю. Батьки моi хоч i з колишнього життя, а зi мною згоднi!

– А де ви живете в Киевi? – запитав Самсон.

– На Подолi. А працюю тут ось неподалiк, через кiлька будинкiв.

– І що, кожного дня пiшки на роботу й назад?

– Інодi пiшки, iнодi на трамваi.

– Надiйко, переселялися б ви до нас у будинок, – заговорила вдова. – Он Самсон тепер сам залишився. Вiн вам з радiстю однiею кiмнатою поступиться!

– Та в мене зарплата не така, щоб кiмнату знiмати. – У голосi дiвчини почувся жаль.

– А ви безкоштовно селiться! – запропонував Самсон. – Вважайте, що для потреб роботи ви цю кiмнату реквiзували!

– Для реквiзицii треба, щоб документ начальство пiдготувало, – цiлком серйозно мовила Надiя.

– Це я пожартував, буцiмто жартiвлива реквiзицiя!

– Ну, знаете, Самсоне! – вона зiтхнула. – Повертатися з роботи додому в темрявi – це вам не жарт!

Самсон вибачився, ще раз повторив свое запрошення, яке, що правда, спочатку вдова зробила.

Поки пили чай, за вiкном вистрiлили i з криком кудись побiгли невiдомi.

– Пiду я вже, – занервувалася пiсля цього шуму Надiя.

– Залишайтеся, – попросив ii Самсон.

– Нi, пiду! Інакше мама всю нiч не спатиме!

Вона пiдвелася, застебнула кожушок, пов’язала теплу хустку на голову.

Вдова запитально втупилася в Самсона. Вiн пiдхопився.

– Я вас проведу! – сказав твердо, по-вiйськовому.

– Дякую! – погодилася дiвчина.

– Ви тiльки хвилинку зачекайте, я переодягнуся в тепле! – попросив вiн.




6







Нiчний Киiв, яким вiн повертався додому з Подолу, нескiнченно вразив i налякав Самсона. Якщо, проводжаючи та слухаючи на ходу Надiю, вiн легко жартував i навiть побiг по Хрещатику за трамваем, що вiз замiсть пасажирiв якiсь мiшки з червоноармiйською охороною, пообiцявши Надii зупинити його та переконати трамвайника та солдатiв довезти iх хоча б до Думськоi площi, то легкiсть змiнив страх, як тiльки за дiвчиною зачинилися зеленi параднi дверi двоповерхового будинку на Набережно-Микiльськiй. Ще до Олександрiвськоi площi вiн дiйшов спокiйно безлюдними, страшними своею раптовою порожнечею вулицями. А як тiльки ступив на Олександрiвську, то над головою пролунав рушничний залп, i Самсона пригнуло до брукiвки так, що вiн мало руками ii не торкнувся. Визначити, звiдки цей залп донiсся, Самсону не вдалося. Згадав вiн слова лiкаря Ватрухiна про те, що вушна раковина, звiльнена вiд вуха, усi шуми без розбору та напрямку в голову приносить. Зрозумiв принаймнi, що залп звiдкись iз правого боку донiсся. Змусив себе випростати спину та прискорити крок, аби швидше вiдкритий простiр площi перетнути.

І тут, якраз лiворуч, зi сторони, чутноi тепер краще й тихiше, задзвенiв, наближаючись, трамвай. Час для трамваiв був уже пiзнiй, так що iхати вiн мiг тiльки в трамвайнi гаражi. Зупинившись пiд деревом, злившись у темрявi з його стовбуром, Самсон дивився на вагон, який наближався. Дивився та дивувався, розумiючи, що iде вiн не порожнiй, а везе людей, i люди цi якось занадто однаковi – червоноармiйцi. Не затримуючись на зупинцi, поiхав трамвай далi на Межигiрську, зникнувши за темним громаддям двоповерхових i триповерхових будiвель.

Самсон, перечекавши хвилину, поспiшив до лiвого боку Гостинного двору, а звiдти – вгору по Андрiiвському узвозу.

І тут, на Андрiiвському, чекало його ще одне потрясiння, тому що спочатку почулися короткi та злi перекрикування чоловiчих голосiв. Вiн зупинився i сховався за рiг одноповерхового будиночка з темними вiкнами. Звiдти вже побачив, як вiдчинилися дверi будинку по той бiк узвозу та трохи вище i як iз них червоноармiйцi винесли якiсь меблi. А слiдом за ними вискочив чоловiк у пiжамi й почав хапати одного з солдатiв за рукав. Другий солдат зняв з плеча гвинтiвку й проткнув чоловiка в пiжамi багнетом наскрiзь. Той спочатку осiв, а потiм упав обличчям униз на брукiвку. Форкнув кiнь. «Навантажуй!» – крикнув хтось, i кiнь витяг пiд свiтло неяскравого лiхтаря вiз, на нього почали солдати закидати стiльцi, а потiм пiдняли й нiжками догори опустили обiднiй стiл невеликих розмiрiв, напевно, на чотирьох персон.

Дверi так i залишилися вiдчиненими. Вiзник шмагонув коня, розвернув його мордою вгору, у бiк церкви Андрiя Первозванного. Повiльно потягнув той поклажу, а червоноармiйцi – було iх, може, четверо – почали заплигувати, щоб теж на возi пiднятись. Вiзник спробував iх зупинити окриками, але швидко замовк, отримавши у вiдповiдь обiцянку допомогти йому з життям розлучитися.

Коли вiз зник за плавним поворотом узвозу, Самсон пiдбiг до чоловiка в пiжамi. Той уже не дихав. Тодi Самсон заглянув в iншi вiдчиненi дверi, крикнув: «Є хто?» i, не дочекавшись вiдповiдi, пройшов у пiд’iзд, ступив в iншi вiдчиненi дверi. Там, у невеликiй квартирцi, усе було розкидано по пiдлозi. Пiд ногами хруснула розбита чашка. Самсон побачив протягнутий по стiнi провiд до люстри. Знайшов вимикач. Клацнув, але свiтло не спалахнуло. Приватним домовласникам цiеi ночi електрики не давали.

Постоявши на вулицi ще з хвилину над тiлом убитого, вiн, важко зiтхнувши, поспiшив нагору до Михайлiвськоi площi. Поспiшив, однак раз у раз зупинявся та прислухався, не бажаючи наздогнати випадково вiз iз червоноармiйцями та реквiзованими дорогими, цiнними меблями.

У дiм зайшов на початку третьоi, оповитий неприемними, згущеними нiчною вологiстю запахами неприбраних вулиць. Зняв стьобану ватяну куртку, понюхав ii перелякано. Здалося, що ввiбрала вона в себе все це амбре, що нервуе втомлену душу. Знову вдягнув, аби зiгрiтися. Сил вистачило тiльки на те, щоб у грубцi три полiна запалити, вiд чого, звичайно, буде бiльше теплого запаху, нiж тепла. Але не сидiти ж бiля грубки до ранку! Штани Самсон зняв, а спати лiг у двох парах пiдштанкiв i в плетеному светрi, надягнутому на теплу зимову сорочку.

Однак виспатися не вийшло. За вiкном тiльки засiрiв березневий рiденький свiтанок, як у дверi грубо загрюкали. Точно так, як напередоднi, коли приходили червоноармiйцi рееструвати швейнi машинки, що перебувають у приватнiй власностi. Але тодi пiсля грубого стукоту пролунав стукiт чемний – вiд удови двiрника. Цього разу ii поруч iз тими, що стукають, схоже, не було.

Похитуючись, Самсон вийшов у коридор, прочинив дверi, i тут же його вiдштовхнули вбiк, а до квартири щось занесли. Усе це вiдбувалося в напiвтемрявi. Електрики ще не було, як i сонця за вiкном, а запалити свiчку сонний господар квартири не додумався.

Але вiн зауважив, що вiзитерами знову були вiйськовi червоноармiйцi у своiх мишачого кольору шинелях. Тупiт iхнiх чобiт накопичувався в головi, викликав бiль. Самсон притиснув пiд бинтом голу вушну раковину, вiдступив назад. І тут перед його обличчям спалахнув сiрник, i хтось удивився в його очi. Цей хтось, низенький, примружений, здавався знайомим.

– Здоров, пане! – сказав вiн. – Ми в тебе були, пам’ятаеш?

Самсон кивнув.

– Це поки що речi своi занесли, три ящики. Не чiпай! А пiзнiше заселимося! Нам командир папiрець дав. Усе по закону!

І вiн простягнув Самсону м’ятий клаптик паперу.

У квартирi раптово стало тихо, але на вулицi за вiкном заiржав кiнь i почувся скрип колiс воза.

Умиваючись, Самсон одягнувся. Спустився на перший поверх, постукав до вдови.

Вона вже не спала, зустрiла на порозi з гасовою лампою в руцi, але до квартири не пустила.

– Вони сказали, що до мене заселяться! – поскаржився Самсон.

– Ну а що я можу, – зiтхнула вона. – Може, у вашого татуся друзi якi залишилися, що допомогти можуть?!

– Гаразд, вибачте! – Самсон розвернувся, ступив на першу сходинку, вона жалiбно скрипнула.

Як тiльки повернувся до квартири, дали електрику. Пiд стiною в коридорi стояли три вiйськовi ящики без замкiв. Вiн пiдняв кришку ближнього. Зверху лежала оксамитова портьера. Самсон пiдняв ii край i побачив срiбний свiчник, дерев’янi колодки для взуття, шевський молоток, коробку фотоапарата…

Згадав про «папiрець», отриманий вiд низенького червоноармiйця. Прочитав: «Цим пiдтверджую, що червоноармiйцi Цвiгун Антон i Бравада Федiр призначаються на постiй за адресою Жилянська, 24, квартира 3. Пожильцi квартири зобов'язанi iх годувати i забезпечити трьома змiнами нижньоi бiлизни, не рахуючи двох змiн бiлизни постiльноi». Наприкiнцi: «Комiсар» i нерозбiрливий пiдпис, а поверх нього змащена печатка.

Самсон зовсiм знiтився. «Чим же я iх годуватиму?» – задався вiн питанням.

Перерахував «керенки», «думки» i карбованцi, що залишалися в квартирi, знайшов iще кiлька царських банкнот i монет. Царськi, звичайно, у Киевi вже давненько не брали, але хто його знае, денiкiнцi ж недалеко i, за чутками, наступають! А сам Денiкiн – людина царська, якщо вони переможуть, то й грошi з двоголовими орлами повернуть. Царськi банкноти залишалися найбiльшими та найкрасивiшими. І хрустiли в руках так, що вiддавалися в головi хрустiнням свiжого яблука на зубах. «Керенки» та карбованцi не хрустiли взагалi. І розмiром бiльше говорили про кризу в паперовiй справi, нiж про свою платiжну спроможнiсть. Хоча й про платiжну спроможнiсть теж могли розмiром розповiсти, якщо порахувати, скiльки штук карбованцiв або «керенок» може на однiй царськiй троячцi або навiть «катеринцi» помiститися!

«А може, треба на роботу влаштуватися? – замислився тут Самсон, розумiючи, що грошей надовго не вистачить, i згадавши, як Надiя про свою службу розповiдала. – Адже вона службою не обтяжуеться, подобаеться iй бути корисною, а ще й зарплату державну отримувати! І картки на хлiб по першiй категорii, а не по третiй!»

Захотiлося Самсону з кимось iз тих, хто до новоi влади пристосувався, порадитися. Лiкар Ватрухiн для поради не пiдходив. Було зрозумiло, що вiн вiд усього нового ховаеться. З тих, iз ким Самсон разом навчався, тiльки Бабукiн горiв революцiею, а не потягом до знань. Треба до нього на Столипiнську сходити! Вiн, як людина, якiй Самсон завжди в борг давав, давню дружбу згадае й допомогу надасть!

Окрилений своiм рiшенням, Самсон поснiдав вiвсянкою з комiрчини запасiв, випив чаю, упаковка якого, куплена нещодавно за сто «керенських», своiми слонами кликала до Індii.

Як стемнiло, зiбрався вiн було на вихiд, але тут прийшли два червоноармiйцi, яких комiсар iз нерозбiрливим пiдписом визначив Самсону на постiй.

– А я йти збирався, – пробурмотiв вiн розгублено, коли вони зi стуком поставили своi гвинтiвки в коридорi прикладами вниз.

– Та йдiть, iдiть! Нам то що! – махнув рукою високий.

– Ви ж, напевно, Федiр? – припустив Самсон, згадавши iмена на папiрцi.

– Не, я Антон, а Федiр – вiн! – Високий тицьнув пальцем на напарника.

Вiд iхнiх знятих шинелей пiднялася в коридорi хвиля нового пiтного запаху.

– Нi, давайте я вам спочатку визначу мiсце, – запропонував Самсон, подумавши, що вони можуть самовiльно його спальню зайняти.

– А чого нам визначати? Ми вже визначили! Будемо жити в кiмнатцi, у тiй, де по стiнах рахiвницi висять! – сказав Антон. – Нам багато мiсця не треба, обмежувати вас не хочемо!

Самсон кивнув.

– Тодi я пiду? – запитав.

– Ідiть-iдiть, ви ж тут господар! Тiльки ключ залиште! А ми, якщо пiдемо куди, дверi замикати не будемо! – додав низькорослий Федiр.

У триповерховому будинку на Столипiнськiй дверi парадного були намертво зачиненi, i нiхто на чемний стукiт Самсона не вiдгукувався. Тодi, розсердившись, затарабанив вiн по цих дверях обома кулаками. І подумав у цю мить, що саме так тарабанили в його дверi червоноармiйцi, якi тепер i кабiнет батька займуть! Зупинився. Хотiв було вже розвернутись, але тут дверi лякливо прочинилися, i в отворi старече обличчя з таким же переляканим розкритим ротом з’явилося.

– Вам кого? – Голос старого тремтiв високими нотками.

– Бабукiна Олександра.

– Олександр Валентинович на службi. Вiн буде близько сьомоi!

– Так? – Самсон зрадiв. – Тодi я його почекаю.

– Чекайте, звичайно! Ось там! – Із дверей висунулася рука й провела напрямок лiворуч. – На розi Чеховського провулку радянська iдальня е. Там топлять!




7







Радянських iдалень по центру мiста вiдкрилося вже штук п’ятнадцять. Про це Самсон вiд удови двiрника знав. Як i те, що годували там держслужбовцiв iз особливими талонами i що до цих обiднiх талонiв хлiб не входив.

Усерединi його зустрiв апетитний запах трохи пiдгорiлоi пшоняноi кашi. Вiн обережно пiдiйшов до куховарки, що стояла по iнший бiк вiд столу видачi.

– Ви без талонiв годуете? – запитав.

– Ви за списком губвиконкому? – запитала вона й почала шукати очима щось пiд столом видачi, мабуть, цей список.

– Нi, я так, просто зголоднiв.

Вона глянула на примiщення iдальнi, у якому в цей час тiльки одна жiнка голосно iла суп.

– Добре, – зiтхнувши, тихо сказала. – Пшоняна каша з пiдливою i чай. Шiсть п’ятдесят.

– Це якими? – обережно поцiкавився Самсон.

– А якi у вас е?

– «Керенки».

– Тодi двадцять, – перейшла вона на шепiт.

Пшоняну кашу з густою коричневою пiдливою жувалася важко, але вона виявилася смачною. На кiнчику ручки ложки з дивного сiрого i легкого металу, може, з нечистого алюмiнiю, була видавлена п’ятикутна зiрка. Вона весь час вiдволiкала Самсона вiд iжi, йому хотiлося ii розгледiти. Та й рука, яка звикла до важкого та благородного столового начиння, тримала ложку невпевнено, навiть поблажливо. А до цього ще додавалося вiдчуття, що в ложки свiй кислувато-iржавий присмак, який залишався на губах пiсля кожного ii дотику. Присмак Самсон запивав чаем. Чай своею солодкiстю допомагав пропихати кашу глибше в глотку, у горло, у стравохiд. У мiру спустошення тарiлки з синiм написом по краю «Советская столовая» шлунок Самсона наповнювався вагою i спокоем. Думки поступово вiдходили вiд iжi й починали «задивлятися» на iншi теми. Згадалася Надiя, яка спочатку, перед зустрiччю, уявлялася йому тендiтною, тонкою, легкою. Пiсля зустрiчi, яка перевернула це уявлення на протилежне, розчарування не настало. В ii спортивнiй тiлистостi й навiть у тому, як на нiй насилу застiбався чорний каракулевий кожушок, у всьому цьому ввижалася йому неймовiрна, майже акробатична стiйкiсть до повсякденного життя, що втратило цю стiйкiсть, та до його викликiв i проблем.

«Як же тепер я iй кiмнату дам, якщо до мене червоноармiйцi вселилися? – замислився Самсон не без гiркоти. – Може, переведуть iх куди незабаром? Не може ж армiя по квартирах громадян жити!»



Сашко Бабукiн зустрiв його з пiдозрою, але до квартири впустив. Звичайно, пiсля двох революцiй 1917-го i пiсля кривавого 1918-го кожен чоловiк, який зустрiчав знайомого, навiть друга, якого останнi два роки не бачив, не без страшних передчуттiв розпитував, що той робив у цей час смути й кровi.

– Ти ж усе там живеш? На Жилянськiй? – запитав Бабукiн обережно, поправляючи опущенi вниз тонкi кiнчики вусiв, вiдрощених якось по-особливому, не так, як вiн iх ранiше носив. Ранiше вони тонкими гострими китицями обабiч носа трохи вгору дивилися.

– Так, там же, – Самсон присiв на запропонований стiлець бiля шахового столика. – Тiльки тепер сам. Батька недавно вбили, а мама з Вiрочкою вiд легеневоi iнфекцii померли.

– Горе ж яке!.. – задумливо мовив Бабукiн i пожував товстi губи.

Сам вiн зберiг дебелiсть тiла, незважаючи на продовольчi кризи, якi з дивовижною регулярнiстю змiнювали одна одну назвами, але не змiстом. Хлiбна криза була змiнена молочною й масляною, та була змiнена м’ясною, м’ясна – круп’яною i знову хлiбною.

– А до тебе на постiй нiкого нова влада не привела? – озирнувся поглядом по широкiй вiтальнi Самсон, зупинивши свою увагу на високому пiдлоговому годиннику, час на якому не мiг вiдповiдати дiйсному.

– Нi, Радомицький уберiг вiд цього. Видав охоронну грамоту, що звiльняе вiд реквiзицiй, мобiлiзацiй тощо!

Самсон, почувши прiзвище ще одного з колишнiх товаришiв, пiдвiв голову, з цiкавiстю у вiчi Сашковi Бабукiну подивився, нiби прохаючи про продовження.

– Вiн же тепер начальник на залiзницi! – додав господар квартири. – А залiзничники, вони вiд усього поганого звiльненi!

– Так ти тепер залiзничник?

– Я – нi, що ти! Я на електростанцii.

Самсон задер голову й подивився на електричну лампочку, едину, що свiтила з чотирирiжковоi люстри.

– Он як! – здивувався вiн. – Пощастило тобi! І освiта стала в нагодi!

– Де там пощастило! – вiдмахнувся рукою Бабукiн. – Ось ти платиш за свiтло?

– Нi, – вiдповiв Самсон. – Так рахункiв же не надсилають!

– Нiхто з громадян за свiтло не платить! Тiльки мiсто за трамвай доплачуе i з паливом допомагае! А палива вже майже немае! Ми ж на дровах тепер електрику робимо! Ще двi баржi з дровами на Днiпрi залишились, а потiм що? Мости дерев’янi розбирати?

– Атож, – гiсть спiвчутливо закивав. – Я ж i сам бачу, свiтло тiльки ввечерi, та й то не завжди, вода – вранцi й увечерi, та й не щодня!.. Я про iнше хотiв порадитися. Може, у тебе там якась робота для мене знайдеться? Ну щоб справою займатися.

– Роботи багато, – посмiхнувся Бабукiн. – І зарплата хороша. Тiльки ii не платять.

– Як не платять?

– Так, не платять. Талони дають, картки, бони якiсь на вiдрiз сукна. А грошей майже немае, тому що громадяни за свiтло не платять… Хочеш таку роботу? Тодi влаштую!

– Треба подумати… – Самсон знiтився, i господар у вiдповiдь на це ще раз усмiхнувся, тiльки тепер з гiркотою.

– Думай-думай! І не поспiшай! Зараз поспiшати мусять тiльки тi, хто фанернi пам’ятники ставлять!

– А iм чого поспiшати?

– А iм платять грошима за кожну голову пам’ятника! За двоголовий бюст – подвiйно! Художники тепер у привiлеях! Не те що iнженери!..




8







Зайшовши в коридор, Самсон спочатку натрапив на вiйськовi ящики, а потiм, у темрявi, i на гвинтiвку, що до стiни приставлена була, як мiтла. Вона впала й вистрiлила. Вiд переляку Самсон навкарачки присiв i почув крiзь гуркiт, як усерединi квартири з гуркотом дверi зачинилися.

Дочекавшись тишi, вiн iще раз клацнув електричним вимикачем лише для того, аби переконатися, що свiтла дiйсно немае. Потiм пройшов до вiтальнi, знайшов у звичному мiсцi сiрники та свiчку. З нею в руцi озирнувся, намагаючись зрозумiти: куди червоноармiйцi подiлися? Там iх не було, i вiн заглянув до батькiвського кабiнету. І побачив iх у кутку просто на пiдлозi, сидять iз переляканими, а тому при свiчцi ще бiльш драматичними обличчями.

– Ти це що? – тремтячим голосом запитав Антон, пiдводячись.

– Темно, – вiдповiв винувато Самсон. – Вона впала й вистрiлила.

– Це ти гвинтiвку зарядженою залишив? – Антон обернувся i злобно зиркнув на товариша.

– А чого я? Я не заряджав! – вiдповiв Федiр, теж пiднiмаючись iз пiдлоги.

Самсон iх уже не слухав, вiн намагався зрозумiти, як вони на нiч у цьому кабiнетi розмiстяться, де тiльки канапа й стоiть.

– Може, вам краще у вiтальнi спати? – запитав вiн.

– Велика дуже! – вiдповiв Федiр, почухавши неголену щоку. – Оборону важко тримати!

– Яку оборону? – не зрозумiв Самсон.

– Ну, якщо нападуть. Треба бути завжди готовим, щоб оборону тримати. Тут менша, зручнiше.

– А як же ви будете оборону тримати, якщо гвинтiвки в коридорi?

Не помiтивши в питаннi iронii, червоноармiйцi перезирнулися.

– Не, на нiч сюди заберемо, – сказав Антон. – Тiльки нам тут матрац треба й теплi покривала.

Знайшов iм у комiрчинi Самсон два вузькi матраци, зi скринi постiльну бiлизну витягнув. Навiть одну велику подушку дiстав, що сильно пахла сапокарболем[2 - Сапокарболь – засiб вiд молi.].

Вийшла на пiдлозi кабiнету лежанка, при якiй, звичайно, головами вони в письмовий стiл упирались, а ногами – в канапу.

– Ну йдiть, ми тепер спати будемо! – почав Антон випроваджувати господаря, коли на пiдлогу постiль розкладено було.

Самсон i пiшов. Пiдтопив свою грубку трохи, прислухаючись до шелесту з батькiвського кабiнету. Потiм спати лiг.

Сон довго не приходив, заважав йому сумовитий вiтер за вiкном. Але коли вiтер стих, поплив повiльно Самсон у царство Морфея. Уже й хвилi його теплi щоками вiдчув, як раптом десь поруч шепiт пролунав:

– Ти той, посунься! – Голос явно Антону належав.

– Я ж i так скраю, куди ще? – прошепотiв у вiдповiдь другий червоноармiець.

– Матрац же сирий, його б на грубцi спершу пропарити!

– Так у них тут грубки нiкудишнi, простiнковi, тiльки повiтря грiти!

– Це точно! І то не грiють! Та вiн просто дрова на нас шкодуе!

Виразнiсть почутого насторожила Самсона, i вiн розплющив очi. Перевiрив рукою пов’язку – та сповзла, оголивши вушну раковину.

– Може, убити його? – прошепотiв Федiр. – Непотрiбна людина, а квартира багата, якщо пошукати, знайдемо чимало!

– Спи, Федю, – вiдповiв другий. – Тобi б тiльки вбивати! А коли заборонять, а ти вже звик? Куди пiдеш? На дорогу?

– Та чого звик? Не звик я! Усе одно болiсно вбитих бачити!

– А комiсар що сказав учора? Не пам’ятаеш? Нiяких випадково вбитих!

Самсон поправив пов’язку, обережно сiв на лiжку, весь на слух перетворився. Стало йому остаточно зрозумiло, що це його ж вiдрiзане вухо, яке там, у шухлядi письмового столу в батькiвському кабiнетi лежить, його про небезпеку попереджае. Інакше як би вiн цей шепiт почув?

«Тiкати?» – подумав вiн i вiдразу заперечливо головою хитнув. Н?куди було тiкати. Можна було б до вдови спуститись, у неi до ранку посидiти. Вона пустить. Але потiм що? Таж це його дiм, його квартира! Чому вiн мусить тiкати? Може, взяти гвинтiвку i знищити iх? Тiльки як перевiрити, що в нiй, у тiй, що не впала i не вистрiлила, патрон е? І якщо е один патрон, а цих двое, то другий потiм його самого вб’е. Вони ж убивати вмiють, в армii цього вчать. А може, в iхню армiю тiльки тих беруть, хто вже сам убивати навчився? Он скiльки трупiв вулицями Киева рiк тому лежало? Та й пiзнiше теж. І коли батька вбили…

Самсон обережно встав iз лiжка. Холодна дерев’яна пiдлога вколола голi ступнi. Вiн намацав капцi, влiз у них, i ступням теплiше стало.

– Не треба його вбивати, – знову прошепотiв Антон, i Самсон на мить вдячнiсть до нього вiдчув.

– Я ж тiки так, запропонував, – дав заднiй хiд Федiр i голосно позiхнув.

– Ти ж не хочеш в однiй квартирi з трупом жити? – вiв далi високий червоноармiець. – А винести й на вулицi кинути вже не положено. Двiрник помiтить i поскаржиться, та й патрулi ходять…

– Холодно якось, i цi вошi, суки, кусаються! Їм, напевно, теж холодно! – Федiр знову позiхнув.

– Чого це iм холодно? Ти ж iще живий, iще теплий!

Пiсля цього замовкли вони, а ще через хвилину почув Самсон хропiння. Злякався спочатку, що тепер до ранку це хропiння чути буде, але, мабуть, хропун повернувся зручнiше, i стало в головi у Самсона тихо.

Вiн вийшов до вiтальнi, постояв у темрявi. Зiщулився через холодне повiтря. А потiм одягнувся i зi свiчкою в однiй руцi та з порожнiм мiшком у другiй до пiдвалу по дрова спустився. Набрав iх десятка пiвтора та обережно, переступивши знову через рипучу першу сходинку, пiднявся до себе.

Затопив камiнну пiч, вiд якоi тепло й на його спальню йшло. А потiм вирiшив i другу пiч у вiтальнi затопити, ту, що задньою стiнкою кабiнет батька обiгрiвала. Туди навiть бiльше дров не пошкодував, думаючи, що в теплi червоноармiйцi довше просплять i, можливо, у хорошому та мирному настроi прокинуться.

Тi вийшли вранцi з кабiнету дiйсно добросердними. Попирхали по черзi, умиваючись у ваннiй кiмнатi, – водопровiд, на подив, працював. Потiм, нi слова не сказавши, пiшли, закинувши на плечi гвинтiвки.

При денному свiтлi помiтив Самсон, що куля, увечерi з гвинтiвки вилетiвши, розщепила товстi дубовi дверi з коридору до вiтальнi й там же застрягла. Пошкодження дверей виявилося неприемним для ока, але малопомiтним, тому що було воно внизу, за вершок вiд пiдлоги.

Повертаючись думками вiд учорашнього випадкового пострiлу гвинтiвки до життя, зрозумiв Самсон, що настала п’ятниця, i саме в п’ятницю кликав його лiкар Ватрухiн, аби очi почистити.

Цього разу замкнув вiн за собою дверi, вважаючи, що червоноармiйська служба тiльки до вечора закiнчуеться. У стьобанiй ватянiй куртцi та в брудних пом’ятих штанях, аби не привертати на вулицi уваги, вирушив Самсон до лiкаря.

По Жилянськiй чулося хлюпання води пiд чобiтьми перехожих. Мерзлi смiттевi кучугури пахли сильнiше, а це означало, що весна знову почала вiдвойовувати в зими свiй календарний простiр. Березень знехотя наближався до квiтня. Десь недалеко пролунав дзвiнок трамвая, а через мить i сам вiн виринув iз Володимирськоi та задзвенiв по Жилянськiй до своеi кiнцевоi зупинки.

На розi з Ковальською Самсона зупинив стукiт молоткiв. Вiн здивувався, озирнувся й побачив робiтника, що стоiть на дерев’янiй драбинi, приставленiй до будинку. Поверх назви «Ковальська» вiн прибивав шматок фанери з чорним написом «Ул. Пролетарская».

Перед будинком лiкаря Самсон вiдчув неспокiй ранiше, нiж зрозумiв його причину. З фасаду над дверима пропала довга вивiска, яка сповiщала, що в цiй будiвлi приймае лiкар iз захворювань очей. Серце в Самсона стислося, i з пам’ятi виринув нiчний шепiт Федора: «Може, убити його?»

Страшнi передчуття, однак, не повернули Самсона назад, перемiг вiн iх i постукав у дверi ввiчливо, як годиться.

Лiтня прислуга лiкаря впустила вiзитера вiдразу. Вигляд у неi був поганенький, блiда обличчям, а навколо очей мала темнi кола, що свiдчили про безсоннi ночi.

– Ага, – зрадiв, побачивши Самсона, лiкар. – Не забули! Ну проходьте, проходьте! Тут поки що Тонечка прибирае.

Прислуга дiйсно почала пiдмiтати з пiдлоги розбите скло. Сам Ватрухiн одягнений був у домашнiй теплий халат, але на плечах i на грудях до халата причепилася тирса i якесь iнше теслярське смiття.

– У мене тут уночi неприемна пригода сталася, – заговорив лiкар Ватрухiн, почавши обтрушувати халат, на який сам, здавалося, звернув увагу тiльки зараз – завдяки пильному погляду Самсона. – Увiрвалися до будинку два солдати, з лiжка пiдняли! Один кричав: «Лiкуй!» i гвинтiвку наставляв. Виявилося, що вiн своему товаришевi пiд час полiтичноi суперечки око багнетом виколов! А тут моя вивiска, як на зло! І вiн цього бiдолаху з оком, яке витекло, до мене штовхае! І кричить: «Лiкуй, сволото!» Я ж йому намагаюся пояснити, що лiкувати ж уже нема чого! Але потiм повiв до кабiнету, обробив рану, той волае, цей багнетом мене в бiк поколюе, квапить. Я пояснюю, що тут уже все, тiльки треба стежити, щоб сепсису не було, у сухостi очну ямку тримати. А вiн менi продовжуе: «Лiкуй, а то я тебе вилiкую!» А в медичнiй шафi, як на зло, очний протез лежав, декоративно-рекламний. На згадку про покiйного товариша-протезиста. Цей солдат iз гвинтiвкою багнетом скло в шафi розбив, схопив око й менi тицяе: «Вставляй йому! Рятуй мого товариша!» Я йому пояснюю, що очi роблять за розмiром i пiсля того, як очниця заживе. Словом, забрав вiн очний протез, у кишеню шинелi запхав i пообiцяв повернутися та каменя на каменi не залишити. Повiв свого товариша. Я тодi двох двiрникiв iз сусiднiх будинкiв пiдняв, скинули ми втрьох iз будинку вивiску, i взяли двiрники ii в оплату працi для розпалювання! Ну гаразд, я вже вiдсапався вiд цих неприемностей. Тiльки замок дверей пошкодили ще, треба полагодити. Показуйте вашi очi!

Звiльнив лiкар рогiвку ока Самсона вiд чужорiдноi частинки, саму сiткiвку гарненько оглянув.

– Ну тепер червоного вам менше бачиться? – запитав.

– Менше, – вiдповiв Самсон.

– А бинт ви так i не прали! – похитав головою лiкар. – Я ж не можу вам бiльше новий пов’язувати – медичноi користi вiн вам бiльше не несе!

– Та нiчого, я двiрничку попрошу, вона випере, – вiдповiв Самсон. – Усе часу не було. Думав на роботу влаштуватися, тiльки поки що не знайшов.

– На роботу? До них? – невпевнено спитав Ватрухiн. Але потiм голос його трохи пом’якшав. – А може, i треба! Кажуть, що працювати у них легше, нiж за царя. Нiхто нiкого не експлуатуе. Нiхто над головою не стоiть i не перевiряе. Зарплата, картки, талони… Я теж думав у клiнiку влаштуватися, в Олександрiвську. Прийшов, а там двадцятирiчний студент менi каже, що медицина тепер безкоштовна, а значить, i лiкар мусить без зарплати лiкувати. Мовляв, лiкарi достатньо за царя заробили! Я що – громадянин ворожого класу, третьоi категорii, пiвфунта хлiба всього належить! А мали другу категорiю дати, я ж не купець! Але ж нi, виявилося, що експлуататор! Прислугу маю. А я ж iй казав: «Ідiть, Тонечко, ви вiльнi! Настав ваш час!» А вона менi: «Нi, Миколо Миколайовичу, куди я пiду? Н?куди менi! Я у вас залишуся!» Ех, хоча б лад у мiстi навели! Бандитiв би та солдатiв прибрали, i то вже легше жилося б!

Лiкар зiтхнув. Згадана Тонечка тут же в дверях кабiнету з’явилася, повернулася пiсля того, як прибране з пiдлоги бите скло винесла.

– Я вам чаю заварю, – сказала твердо.

– Зроби, зроби! – погодився лiкар. – Чай – це тi лiки, в яких побiчних дiй не бувае!




9







У нiч на суботу шепiт червоноармiйцiв Самсона не турбував. Почув вiн тiльки скаргу Федора на те, що вiн за мамою сумуе i що без його селянських рук мамi з землею не впоратися.

Ну а вранцi через брудне вiконце до спальнi сонце заглянуло, пiдкресливши своiми променями i те, що шибки бруднi, i загальний безлад, за який батьки, якби були живi, вишпетили б Самсона по повнiй. Жваво й радiсно закаркали надворi дзвiнкi киiвськi ворони.

Вийшовши до вiтальнi, Самсон подумав, що червоноармiйцi ще сплять, бо було тихо. Взяв у комiрчинi вiник iз совком, пiдмiв спальню.

Тут iз коридору чемний у дверi стук почувся.

Проходячи до виходу, зауважив Самсон, що гвинтiвок пiд стiною немае.

Вiдчинив незамкненi дверi.

– Ось, усiм мешканцям сказали «указiвку» роздати, – сунула йому в руки вдова двiрника жовтуватий папiрець. – А ще сьогоднi суботник для обов’язкового прибирання з вулиць смiттевих заметiв! О десятiй ранку.

Новина про суботник не могла затьмарити гарного, сонячного настрою. Але ось «указiвка», надрукована з економiею друкарськоi фарби, змусила задуматися.

«Громадяни жителi, з 22-го березня цього року по мiсту Киеву буде проводитися реквiзицiя зайвих меблiв для облаштовування радянських установ. Реквiзицiя буде проводитися червоноармiйцями i представниками губвиконкому в присутностi уповноважених будинкового комiтету. Замiсть меблiв буде виданий документ, який пiдтвердить список реквiзованного з печаткою i пiдписом.

Не пiдлягають реквiзицii необхiднi для проживания меблi з розрахунку: стiлець i лiжко на кожного члена сiм'i або мешканця, одна шафа, один обiднiй i один письмовий стiл на сiм'ю. Кухоннi меблi, не згаданi вище, реквiзицii не пiдлягають.

Голова губвиконкому, факсимiльний пiдпис, печать».

Перечитавши «указiвку» двiчi, Самсон вирiшив провiдати письмовий стiл батька та обережно увiйшов до кабiнету. Червоноармiйцiв уже не було, але матраци з постiльною бiлизною скособочено лежали на пiдлозi, та й речi iхнi так само тут валялися. І запах iхнiй стояв непорушно, як стовп, – дивна сумiш iз затхлостi, тютюнового диму та машинного чи збройового мастила.

Насамперед Самсон перевiрив верхню шухляду столу. Бляшанка лежала на мiсцi, як й iншi папери та iхнiй сiмейний паспорт. У нижнiй шухлядi панував колишнiй порядок – нiмецький тримач олiвцiв лiворуч, оплаченi старi рахунки поряд iз ним, несплаченi старi рахунки правiше.

Витягнув Самсон несплаченi рахунки, погортав. Усi вони стосувалися 1917 року. Тут i вiд киiвського водогону, i вiд електростанцii, i вiд магазину мiнеральних вод, який давно закрився, i за окуляри з кiстяною оправою, i вiд аптекаря за живильну мазь для п’ят…

Поклав вiн рахунки на мiсце, витягнув iз глибини столу пляшечку з маззю «Лаинъ». Батько нею лiкував екземи на ногах. Покрутив у руках, поклав назад i шухляду засунув.

Нахилився над столом, вiдчинив вiкно, бажаючи вивiтрити трохи червоноармiйський дух. До батькiвського кабiнету ввiрвався гучний i балакучий вуличний гамiр, незвичний для суботи. По той бiк Жилянськоi двое лiтнiх добре одягнених чоловiкiв намагалися вiдколювати вiд iхнього смiттевого замету краi – один лопатою, а другий – короткуватим ломом.

«Суботник!» – згадав Самсон i причинив вiкно, але не повнiстю, щоб кабiнет i вулиця могли обмiнятися повiтрям.



Убравшись у найнепоказнiший одяг, вiн спустився вниз, де сусiд Овецький якраз отримував вiд вдови двiрника великий важкий лом.

Самсону дiсталася вугiльна лопата, не надто зручна для розбивання заметiв. Але вибору не було. По всiй Жилянськiй стояв весняний гамiр. Сонце на подив непохитно трималося на небi та пiдточувало своiми променями мерзлi замети. По брукiвцi проiздили то автомобiлi, то екiпажi та вози. Вiзники матюкалися, коли пiд копита iхнiх коней летiли шматки брудного льоду та чорного снiгу. Мороз, що ранiше зберiгав замерзлий сморiд безладно перезимованого мiста, вiдступав, а значить повiтря наповнювалося смiттевим смородом. Але наповнювалося ним воно повiльно, i люди встигали звикати до запахiв кислого квасу та торiшньоi цвiлi, а потiм i до iнших запахiв, i жоден iз долучених до повiтря запахiв не змушував городянок занудьгувати за трояндами на дачi та перекинутi пудреницями. Вони також старанно дробили замети бiля своiх будинкiв i, здаеться, навiть радiли можливостими вихiдноi, суботньоi фiзичноi працi, яку вже оголошувано кiлька разiв «святковою», хоча Самсону так i не вдалося для себе визначити, чи може фiзична праця бути святковою i, якщо може, то як ii треба правильно святкувати?

За п’ятдесят аршинiв у напрямку Кузнецькоi бiля чималого замету працювали кiлька жiнок, i ось вони працювали дiйсно святково, майже пританцьовуючи. Самсон поглядав у iхнiй бiк щоразу, коли долинали до нього крiзь iнший, ближчий шум, веселi, завзятi голоси.

Інодi повз них проходили червоноармiйськi патрулi, якi зупинялися ненадовго бiля кожного розбираного замету, оглядали учасникiв суботника, мiж собою крiзь вуса та чорнi зуби коментували або жартували, про що говорив iнодi сонячний, а iнодi й зловтiшний блиск у iхнiх очах. При появi патрулiв суботник, звичайно, прискорювався, i навiть слабосилий сусiд Овецький, якому за статурою належало б тримати в руцi скорiше вiник, нiж лом, приступав до розбивання замету з новими силами.

Черговий патруль висловив жестами й хитанням голови невпевненiсть у тому, що для Самсона та його сусiда цей день закiнчиться перемогою.

Із заздрiстю подивився Самсон знову вдалину, у бiк Кузнецькоi, на веселий жiночий суботник, бiля якого вже й замету майже не було. І тут здалося йому, що серед дзвiнкоголосих суботниць вiн упiзнав Надiю.

Опустив вiн лопату на кругляк i вирiшив пройтися, перевiрити, чи не обдурили його очi.

І дiйсно, там виявилася Надiя, а сама будiвля, бiля якоi дiвчата смiттевий замет прибирали, була не чим iншим, як радянською статистичною установою, де вона працювала.

– Ну як у вас? – поцiкавилася вона привiтно, упiзнавши прибульця.

– Мучимося, – зiзнався Самсон. – Нас же тiльки двое, навiть двiрничка не вийшла на допомогу!

– А ми допоможемо! Ми такi! – пустотливо вигукнула Надiя й озирнулася на подруг. Тi закивали.

Повернувся Самсон до свого дому в супроводi розохочених суботньою працею красунь. Замиготiли в руках у них лопати – новенькi, сталевi. Сусiд Овецький навiть вiдiйшов i вирiшив вiдсапатись, а Самсон узяв у нього лом i заходився встромляти його важким вiстрям у замет. Робота загорiлась. І в вiкнi першого поверху з’явилося здивоване обличчя вдови двiрника. І на обличчi ii засвiтилася усмiшка, добра, привiтна.

– Що ж це вас так мало вийшло? – запитала, не припиняючи роботи, Надiя.

– Так нас тут мало! Гузееви з третього поверху ще на початку лютого в Одесу поiхали, а дружина сусiдова дитину няньчить, – вiдповiв Самсон.

– Отож, ви ж мешканцi, а в нас – установа, людей багато! Ой, подивiться! – раптово вiдволiклася вона, дивлячись за спину якогось хлопця.

До iхнього замету жвавим кроком пiдiйшли, голосно й весело перемовляючись своею мовою, четверо китайських червоноармiйцiв. Вони жестами попросили дiвчат-суботниць вiдiйти, скинули з плечей гвинтiвки й заходилися наносити замету вiдчутнi багнетнi удари. Розкришивши верхню частину мерзлоi гiрки, вони привiтно помахали руками й пiшли собi.

Роботи тепер залишалося небагато. Розiбравши замет ущент i його осколками встеливши всю брукiвку, розiйшовсь iхнiй суботник по домiвках. Тiльки Надiя та Самсон виявилися запрошеними до вдови двiрника на чай. Вона iх просто з вiкна покликала. А пiсля чаю запропонував Самсон дiвчинi в Купецький сад прогулятися. Вона охоче погодилася, тим бiльше, що сад лежав просто на ii щоденнiй дорозi з дому на роботу й назад.

Сонце вже сховалося за хмари, але повiтря ще було теплим. Два трамваi стояли на трамвайному кiльцi колишньоi Царськоi площi. Бiля них галасував натовп, який бажав стати пасажирами. На сходах, що ведуть до панорамного майданчика та до лiтнього театру, було людно. Самсон у гiмназичному пальтi – пiсля чаю вiн забiг додому, щоб перевдягнутись, – i Надiя в своему каракулевому кожушку опинилися в цiй розгулянiй юрбi наче серед спорiднених душ, якi радiють сонячнiй суботi.

– Дивно, як тут не вiдчуваеться iсторii! – сказала раптом дiвчина.

– Якоi iсторii? – уточнив Самсон.

– Тiеi, яка зараз змiнюе свiт! Не вiдчуваеться вiйни! Але ж наша армiя зараз готуеться до вирiшального бою! Проти всiх ворогiв! Розумiете? – вона подивилася допитливо на хлопця.

Самсон кивнув.

– Я про ворогiв розумiю, – сказав вiн. – Але ось червоноармiйцi, якi в мене на постоi, за селом тужать, за землею! Не можна так багато людей вiд землi вiдривати…

– Так, у селян зараз думки тiльки про майбутнi посiви, – погодилася Надiя. – Але саме це й мае змусити iх перемогти ворога! Щоб швидше додому повернутися! Робiтники теж хочуть повернутися на заводи i в сiм’i! Це нетерпiння перемоги мае нам допомогти!

Самсон зiтхнув. Вони пiдходили до краю оглядового майданчика. Вiдчувалося наближення сутiнкiв, i тi, що гуляли в парку, повертали вже назад до сходового спуску бiля колишнiх купецьких зборiв. Коли вони з Надiею зупинилися на краю майданчика, поруч уже нiкого не було.

– Ви свiй будинок звiдси бачите? – поцiкавився Самсон.

– Нi, – похитала головою Надiя. – А бачите, як красиво дим iз димарiв iде?

– Бачу! – вiдповiв Самсон.

– Менi так подобаеться, коли взимку повiтря пахне пiчним димом! – мрiйливо мовила Надiя. – Але для цього треба на дачi iхати, там це повiтря таке чисте! А ще недавно дим iз димарiв стовпчиком здiймався, i нiби небо цi стовпчики пiдпирали! А тепер його вiдразу вiтром звiюе!

– Ну так ранiше вугiлля палили, а вугiльний дим – вiн щiльнiший, стiйкiший, – пояснив Самсон. – Тепер ось дровами топлять, а подекуди навiть книгами! А дров’яний дим – вiн легкий, безформний. Його найменший подув вiтру звiюе!

– Ой! Лiхтарi засвiтилися! – зрадiла Надiя та показала рукою вниз, на вуличнi вогники Подолу. – Цiкаво, як тепер електрику для лiхтарiв отримують?

– Теж iз дров, – посмiхнувся Самсон. – Тiльки дров не дуже-то вистачае! Товариш iз електростанцii скаржився, що запаси закiнчуються! Ну от як закiнчаться дров’янi запаси, то й згаснуть лiхтарi!

– Ну ви й скажете! – махнула рукою Надiя. – Стiльки лiсiв навколо Киева!

– Так, лiсiв багато, а лiсорубiв немае, iх в армiю мобiлiзували!

– Нiчого, треба буде – оголосять суботник, видадуть кожному по сокирi й на дев’ятнадцятому трамваi в лiс повезуть! – впевнено сказала дiвчина.

– І вам видадуть?

– І менi видадуть? Чим я гiрша! – Вона обернулася до Самсона й обдарувала його самовпевненою усмiшкою. – Ой, я ж забула! – нахилилася вона до своеi сумочки, що висiла на зiгнутому лiктi. Розкрила ii, витягла з хрускотом щось, загорнуте в газету. Розгорнула, i в руках у неi виявилося щось дивне, схоже на якусь випiчку, що скорiше за все нагадувало хлiб у виглядi молотка. – Ви, Самсоне, бiльше солодке любите чи солоне? – запитала вона.

– Солодке, – зiзнався хлопець.

Надiя вiдламала «ударну» частину булки-молотка, а собi залишила «ручку».

– Нам «Червона пекарня» для суботника в подарунок спекла! Теж у свiй суботник! У молотковiй частинi – повидло сливове, а в ручцi – тушкована капуста! – засмiялася вона.

Надiя смачно вiдкусила свiй шматок булки, i очi ii засвiтилися радiстю. Самсон обережно свою частину булки теж вiдкусив, але за один укус до повидла не добрався.




10







Повернувшись без пригод iз Подолу на Жилянську, Самсон побачив перед парадним будинку вистелену сiном пiдводу. Вiзник якраз розгортав брезент i розкладав його поверх соломи. Подвiйнi дверi парадного повiльно розчинились, i з них спиною висунувся червоноармiець, який щось нiс. Через мить Самсона взяв острах, бо побачив вiн, що його постояльцi, Антон i Федiр, винесли на вулицю батькiвський письмовий стiл й опустили його поряд iз пiдводою. Слiдом за ними вийшов iз парадного ще один вiйськовий, старший, у шкiрянiй куртцi замiсть шинелi.

– Вибачте, – пiдскочив до них Самсон, – що це ви собi дозволяете? Це мiй стiл!

– Ми ж говорили, вiн заважае, – винуватим голосом спробував пояснити Федiр.

– Громадянине, ваш стiл реквiзовано! – обернувся до Самсона чоловiк у куртцi. – Двiрник мав вас попередити. У нас нi на чому справи вести! Вантажте!

Червоноармiйцi пiднатужились i перевернули стiл на пiдводу, опустивши його на брезент стiльницею. Самсон чiтко почув, як задзвенiло-заторохтiло, як монети в гаманцi, усе, що лежало у висувних шухлядах.

– Так там же моi речi! Документи! – закричав вiн, вiдчуваючи в цю мить таку ж свою безпораднiсть, як тодi на дорозi, коли вбили батька.

– Шухляди опечатано, нiчого не пропаде! – нервово сказав, обернувшись, чоловiк у шкiрянiй куртцi.

– Та як же нiчого не пропаде! Куди ви його забираете?

– В установу мiлiцii, на Тарасiвську!

– У полiцiю? – здивувався Самсон i згадав, як його самого з унiверситетським товаришем доставляли туди два роки тому жандарми за участь у манiфестацii бiля пам’ятника Олександру Другому на Царськiй площi. Їх спробували звинуватити в крадiжцi срiбних вiнкiв з огорожi пам’ятника, однак вiнки знайшлися швидко – виявилося, що iх украли робiтники арсенальних майстерень. Так що навiть переночувати iм у вiддiленнi полiцii не довелося, але саму жандармську обстановку вiн добре запам’ятав: пухкi шкiрянi дивани неймовiрноi ваги та масивностi, такi ж робочi столи, заваленi теками, лампи з мармуровими нiжками на столах.

– Так там же повно меблiв! – Самсон скинув на чоловiка в куртцi раптовоi рiшучостi погляд.

– Розграбували, а те, що не змогли через дверi винести, сокирами порубали! – вiдповiв той, потiм, повернувшись до вiзника, крикнув: – Чого стоiш! Паняй!

Шморгонув вiзник коня i лiвий повiдець натягнув. Почала пiдвода розвертатися, скриплячи колесами та викидаючи з-пiд них пiд ноги тим, що стояли, окрушини смiттевого замету.

Антон i Федiр, потупцювавши на мiсцi, повернулися в парадне. Самсон, провiвши iх поглядом, обернувся вслiд пiдводi, побачив, як застрибнув на неi чоловiк у куртцi. Може, з хвилину вiдчув вiн себе знову насильно позбавленим важливоi частини свого тiла, але потiм штовхнула його якась сила в спину й рушив вiн поспiшним кроком за пiдводою, покрокував, не дивлячись пiд ноги. А коли пiдводу швидше кiнь потягнув, то майже перейшов Самсон на бiг, аби не вiдстати та не втратити зоровий контакт iз батькiвським письмовим столом. І здалося йому в цю мить, що бiжить вiн за труною свого батька, яку пiдвода на Щекавицьке кладовище везе.

Незабаром пiдвода бiля знайомоi цегляноi будiвлi зупинилася. Чоловiк у куртцi зайшов усередину, а вийшов уже не сам, а з трьома солдатами. Зняли вони стiл i, як лежав вiн угору нiжками, так i занесли вони його в примiщення. Вiзник зiскочив iз козел, заглянув у вiдчиненi дверi, крикнув щось про оплату за транспорт. Вийшов на його крик той самий чоловiк у куртцi, дав вiзниковi в руку папiрець розмiром з «керенку», але не грошi. Той покрутив його перед очима, подивився запитливо на представника мiлiцейськоi установи, очима матюкнувсь i махнув рукою.

Провiвши порожню пiдводу поглядом, осмiлiв Самсон настiльки, що сам до порога установи пiдiйшов i всередину ступив.

– Куди? – суворо запитав червоноармiець, який стояв одразу за дверима, тримаючи правою рукою за ствол гвинтiвку, уперту прикладом у пiдлогу.

– Тут щойно мiй стiл занесли, – спробував пояснити Самсон. – А куди далi, я не побачив.

– Стiл туди занесли, – кивнув червоноармiець на дерев’янi сходи з красивими червоними поручнями.

– Можна? – запитав Самсон.

– Ага, – вiдповiв черговий червоноармiець, шанобливо глянувши на перебинтовану голову вiзитера.

Вiн вибiг по сходах i зiткнувся нагорi вiч-на-вiч iз чоловiком у старому зеленому френчi та в синiх формених штанях. І френч, i штани були вiд рiзних унiформ, тому скласти iх воедино в думках Самсону не вдалося, а пiд роздратованим утомленим поглядом цього чоловiка й поготiв часу на це не залишалося.

– Що вам тут? – запитав iз хрипотою чоловiк.

Коротко, але плутано пояснив йому Самсон мету вiзиту, а також на ходу пригадав отриману «вказiвку» про реквiзицiю зайвих меблiв, де докладно описувалося, що один письмовий стiл на сiм’ю не е зайвим, а також повiдомлялося, що в обмiн на вилученi меблi видавався документ. Документа ж йому теж нiякого не дали, а стiл реквiзували явно за скаргою двох постояльцiв, яким цей предмет меблiв спати заважав.

Вислухавши вiзитера, поманив його чоловiк до кiмнати й показав на знайомий стiл, у якого дiйсно шухляди опломбовано було мастиковими печатками.

– Вiн? – уточнив чоловiк.

– Вiн! – кивнув Самсон.

– Ну так сiдайте й пишiть реляцiю в деталях про всю подiю! – сказав чоловiк. І сам же принiс два аркушi паперу й товстий, незаструганий олiвець.

Слово, вжите вiдносно до необхiдного паперу, викликало повагу й довiру. У Самсона промайнула навiть надiя на позитивний результат цiеi справи.

Вiн посунув до столу з кута порожньоi кiмнати самотнiй стiлець, сiв, подивився критично на стелю, звiдки ледь свiтила тьмяна лампа.

Чоловiк мовчки принiс з iншого примiщення настiльну лампу, увiмкнув.

Тут уже нiчого не залишалося Самсону, крiм як реляцiю писати.

– Спочатку про себе напишiть, прiзвище, короткi бiографiчнi вiдомостi та адресу! – пiдказав чоловiк.

Виклався в документi Самсон по повнiй. Не забув i про смерть батька згадати, думаючи, що це також характеризуе його самого з позитивного боку, тому що жертва рiдко бувае негативним життевим персонажем.

Отримав у руки чоловiк через недовгий час два списанi акуратним почерком аркушi.

– Ви тепер додому повертайтеся! – зiтхнувши, сказав вiн. – Я вранцi прочитаю.

– Чому не тепер?

– Очi втомилися, треба iм вiдпочинок дати. А ви вранцi приходьте, до десятоi! Я тут i живу, так що зустрiну! Скажете, що до Найдена!

– А його не вiдвезуть? – кивнув Самсон на стiл.

– Обiцяю! – твердо запевнив його чоловiк iз дивним прiзвищем.

Поправив Самсон бинт на головi, пiдтягнув автоматично рухом рук i вийшов до сходiв.

Незачиненi дверi квартири якось вiдразу нагадали господаревi, який повернувся, що не е господарем вiн тут уже. Двi гвинтiвки з насадженими на дуло багнетами стояли пiд стiною, як мiтли у двiрницькiй. Поряд iз ними – туго набитий мiшок. Самсон увiмкнув свiтло, лампочка спалахнула й майже вiдразу згасла, ii слабке сяйво тремтiло, як вогник свiчки. Хлопець заглянув усередину мiшка, витягнув iз нього клапоть тканини, виявилася викройка жилетки з грубими крейдовими лiнiями майбутнього шва. Стало зрозумiло, що червоноармiйцi дарма часу не гаяли й навiдалися до кравця. Холодне сире повiтря вiйнуло в обличчя з вiтальнi, змусивши Самсона, не роздягаючись, вирушити по дрова до пiдвалу.

Затопивши грубку, яка обiгрiвала спальню, обернувся вiн i на iншу, яка задньою стiнкою кабiнет батька грiла. У тому кабiнетi зараз спали на пiдлозi два червоноармiйцi, що звiльнили свiй спальний простiр найпiдлiшим чином!

Злiсть заклекотiла в думках Самсона, але вiн загасив ii i все одно iхню грубку затопив, тiльки дров цього разу на них усвiдомлено пошкодував.

Не спалося йому вночi. Кiлька разiв здавалося, що вiн таемний, змовницький iхнiй шепiт чуе. Пiдходив навшпиньки до дверей кабiнету, лiве, едине свое вухо до неi прикладав, але нiчого, крiм тишi й поодинокого, випадкового хропiння, почути не мiг.

А вдосвiта уявив собi, що при зiткненнi з ними сам-на-сам обов’язково висловить iм у вiчi неприемнi своi думки. А вони, як простий народ, на це поясненнями вiдповiсти не зможуть, а тiльки насильством. Що йому тодi? Протиставляти новi думки новому насильству? Провокувати iх на ще бiльше насильство? Нi!

Вирiшив Самсон зранку пiти з дому, щоб до десятоi, нагулявшись, прибути на Тарасiвську до товариша Найдена.

Спускаючись до виходу, вiн спецiально на першу рипучу сходинку наступив. Як знав, що на ii вереск вдова двiрника вигляне. І вона виглянула, покликала до себе, чай зробила.

Словом, замiсть гуляння просидiв вiн у вдови понад годину в теплiй кухнi, яка буяла запахами простого життя. Розповiв про те, як iз Надiею в Купецькому саду гуляли, а про стiл не розповiв i здивувався навiть, що не спитала вона його про стiл. Не могла ж вона не бачити, як червоноармiйцi його з парадного виносили? Але не торкнулася iхня чайна бесiда злощасного столу. А тим часом вулиця за вiкном прокинулася, зашумiла.

– Ти якщо щось заховати хочеш, можеш менi на зберiгання дати, – сказала наостанок вдова. – Завтра знову по домiвках ходитимуть! Постiльну повиннiсть на мешканцiв накладати! Так ти дивись, прибережи те, що зберегти хочеш!




11







– Василю, чаю зроби! – крикнув товариш Найден комусь, побачивши вчорашнього заклопотаного письмовим столом вiзитера, що пiднiмаеться сходами з червоними поручнями.

Завiв Самсона Найден до того ж кабiнету, i вразився хлопець вiдразу змiнам, якi сталися за нiч, – тепер крiм його столу та стiльця пiд другою стiною стояла книжкова шафа без книг, а обабiч – два масивнi купецькi крiсла. Перед правим iз них – шаховий столик.

– Сiдайте! – вказав Найден саме на це крiсло, бiля якого столик стояв. – Зараз чаю поп’емо!

Самсон обережно опустився, i прийняло його крiсло, мов якусь значну особу. Посадило воно його в себе м’яко й шанобливо. Так, що навiть сам вiн себе на мить важливим вiдчув.

– Прочитав я вашу реляцiю, – видихнув задумливо Найден. – Добре пишете!

У кабiнетне примiщення зайшов iз двома кухлями чаю сутулий, сивуватий пiдстарок. Простягнув один кухоль Найдену, який опустився в друге крiсло, а другий – Самсону.

– Добре пишете, – повторив Найден, коли Василь вийшов. – Давно так легко не читав! І думки вмiете висловлювати точно й детально!

– Дякую, – вiдповiв Самсон на вихвалки, чекаючи вiд мовця якнайшвидшого переходу до сутi питання.

Суть питання теж прозвучала, але вiзитера не втiшила.

– Змушений накласти на вашу реляцiю вiдмову, – пiсля паузи сказав Найден сумно. – Вiдповiдального спiвробiтника, який реквiзував стiл, покараемо за двi провини за посадою: за реквiзицiю того, що не пiдлягае реквiзицii, i за невидачу документа про реквiзований стiл. Але стiл, – Найден кинув на згаданий предмет розмови замислений погляд, – стiл нам дуже потрiбен. Справ усе бiльше, а працювати немае за чим, та й майже нiкому…

Вiн повернувся тепер обличчям до Самсона й подивився на нього вичiкувально.

Самсон знiтився. Зрозумiв вiн, що даремно ввечерi напередоднi так старався виводити олiвцем по паперу переконливi думки.

– Я бачу, вiн вам дорогий, – спiвчутливо додав Найден.

– Це стiл батька, у шухлядi його… наш сiмейний паспорт…

– Ну, цi документи скоро не матимуть сенсу, видамо новi, – Найден вiдпив гарячого чаю i, мабуть, обпiк губу об вiнця кухля, скривився.

– А ви до денiкiнцiв як ставилися? – запитав, вiдвернувшись вiд опiку.

– Нiяк, погано.

– А до гетьмана?

– Як усi, – обережно вiдповiв Самсон. – Так само, як i до його нiмцiв!

– Ага, – закивав Найден. – А директорii спiвчували?

– Чому? – здивувався хлопець питанню.

– А нашiй, робiтничiй владi?

Самсон подивився раптом на спiврозмовника з реальною жалiстю в поглядi.

– Вам спiвчуваю, – сказав вiн, маючи на увазi саме цього втомленого, не виспаного спiврозмовника з майже втраченими через спосiб життя рисами обличчя.

Найден помовчав, потiм пiдiйшов до столу, узяв написану напередоднi реляцiю, знов опустився в крiсло.

– Я можу вам допомогти, тiльки якщо ви захочете допомогти нам, – сказав вiн.

– Це як же?

– Ми мусимо зупинити вуличний бандитизм i безлад. Нам потрiбнi рiшучi, – при цьому Найден кинув погляд на пошарпану бинтову пов’язку Самсона, – рiшучi й грамотнi люди… Якщо ви погодитеся, цей стiл буде вашим робочим столом! І весь кабiнет буде вашим! Ми тут iще канапу поставимо, щоб можна було вiдпочити, не покидаючи примiщення!

– Це як? Ким я тут буду? – Самсон роззирнувся на всi боки, примiряючись до кабiнету.

– Ну за посадою – це ми вирiшимо, а по службi будете боротися з грабунками, будете на вартi порядку! Усiм, чим зможемо, ми вас забезпечимо. Талони в радянську iдальню я вам зможу хоч завтра видати, якщо погодитеся!

Самсон трохи затримався з вiдповiддю. У його пам’ятi знову блиснула шабля, якою вбили батька, i друга шабля, що вiдсiкла його вухо, вухо, яке лежить тепер тут, у цьому кабiнетi, у верхнiй лiвiй шухлядi батькiвського столу. Виходило так, що сам стiл переiхав iз квартири до мiлiцейськоi установи, щоб помститися за смерть господаря, щоб узяти участь у боротьбi за лад, якого тепер не було нiде, навiть у самiй його, Самсона, квартирi, де лежали вкраденi та награбованi Антоном i Федором речi.

– А зброю дасте? – Вiн подивився на спiвбесiдника пильно, майже вимогливо.

– Звичайно!

– Я згоден, – сказав Самсон, i тут же його губи пересохли. Захотiлося чаю, уже трохи прохололого, а значить, не такого пекучого.

– Правильно, – кивнув Найден. – Зараз я принесу папiр, i ми все оформимо за правилами.

– І можна буде з шухляд речi забрати?

– Це ж ваш стiл, можете забрати, можете зберiгати. Тiльки опечатування мае товариш Пасiчний зняти. Вiн опечатував, вiн i розпечатувати мае.




12







– Надiйка про вас розповiдала, – всмiхнувся при рукостисканнi Трохим Сигiзмундович, невисокий, трохи сутулий чоловiк рокiв п’ятдесяти, з животиком, заарештованим жилеткою, одягненою поверх бiлоi сорочки, i з накинутим на плечi пледом. – У нас iз донечкою дуже довiрчi стосунки! Проходьте! Милочко, постав чаю! – це вiн уже крикнув дружинi, яка тут же вибiгла з кiмнати, щоб виконати доручення.

Батько Надii посадив Самсона на м’який стiлець, сам сiв на канапу поряд.

– Вона ось-ось з’явиться, наша Надiйка. До тiтки побiгла, тiтонька тут поруч живе!

Вiдчуваючи за вiдсутностi Надii обережну дистанцiю з ii вперше зустрiнутими батьками, Самсон зволiкав iз розмовою. Однак розумiв, що мовчати неввiчливо.

– Холоднувато у вас, – вiн роззирнувся на всi боки в пошуках грубки. Побачив ii в протилежному кутку, вибудувану стовпчиком i вкриту смарагдового кольору кахлями.

– Невже у вас теплiше? – здивувався Трохим Сигiзмундович i закинув на ноги бiчнi краi накинутого пледа. – Ми майже звикли! Але весни чекаемо з нетерпiнням!

– Не теплiше, – Самсон зiщулився, потер долонi одна об одну, немов бажаючи iх нагрiти, глянув на дверi, у якi вийшла послана поставити чай господиня, – але весна ось-ось буде! Недарма в мiстi вже й смiття прибирають.

Батько Надii закивав.

– У вас дача е? – запитав.

– Дача? – здивувався запитанню Самсон. – Була, пiд Васильковим… Навiть не знаю, що там тепер!

– Давно не iздили?

У Самсона стислося серце. З жахом вiн подумав, що про лiтне родинне гнiздо, яким була протягом солодких рокiв його дитинства iхня дача, вiн уже рокiв зо два не згадував! Та й вiд батька про неi не чув пiсля того, як удвох вони залишилися. Пригадалася тут довга дорога туди кiнним екiпажем, татовi списки необхiдних на лiтне переселення речей, галочки навпроти кожного упакованого предмета. Господи, невже начебто таке недалеке минуле може здаватися таким далеким, наче вичитав iз книг, а не своiм власним?

– Давно, – Самсон кивнув.

– Щось ви посмутнiли, юначе, – Трохим Сигiзмундович спiвчутливо заглянув в обличчя гостя. – Чи розграбували ii, вашу дачу?

– Навiть не знаю, що там, – зiзнався Самсон i почув у власному голосi немов сльози за минулим.

– Нiчого, як усе заспокоiться, поiдете, подивитеся! Океан ось може мiсяцями штормити, а потiм усе одно настае штиль, мертву рибу на берег викидае, природа очищаеться i вiдпочивае.

Самсон посмiхнувся. Мама Надii внесла чайник, заходилася накривати на стiл. У коридорi зацокали про дерев’янiй пiдлозi каблучки, i до кiмнати заглянула Надiя в каракулевому кожушку та з теплою хусткою на головi.

– Гостi? – здивувалася вона, блиснувши очима на Самсона. – Якби я знала, я б ранiше прибiгла!

– Та я без попередження, – почав виправдовуватися Самсон. – Хотiв новиною подiлитися!

– Якою новиною? – Вона зняла хустку, повiсила ii акуратно на спинку стiльця, розстебнула кожушок, присiла.

– На службу став, – повiдомив хлопець.

– Не може бути! – сплеснула ручками дiвчина. – І куди?

– До мiлiцii, Либiдський вiддiлок.

– О! Так це у вас там поруч, на Тарасiвськiй! І ходити на службу далеко не треба! – вона всмiхнулася.

– На Тарасiвськiй? – повторив батько Надii. Обернувся до дружини, що вже наповнювала чашки чаем. – А пам’ятаеш, ми туди до Савельевих у гостi ходили?

– Не до Савельевих, а до Трушкiних, – поправила дружина. – Савельеви на Назар’евськiй жили, а Трушкiни бiля Марiiнського притулку, на Панькiвськiй.

– Ах так! – закивав глава родини. – Усе я завжди плутаю!

Із пледом на спинi перекочував Трохим Сигiзмундович за стiл. Усi розсiлися дружним колом.

Самсон, бачачи, що до чаю нiчого не запропоновано, вiдчув легкий голод. Але тут зашумiло щось у його головi. Немов птах, ляскаючи крилами, спробував крiзь оголену вушну раковину й крiзь пов’язку всередину, в голову влетiти. Затулив вiн праву скроню долонею, звернувши на себе увагу i батька, i матерi Надii.

– Рана не зажила ще? – спiвчутливо запитав Трохим Сигiзмундович.

– Інодi болить, – вiдповiв Самсон, опускаючи руку й нiяковiючи.

А тут знову шум почув i нiби озирнувся в пошуках того, хто цей шум виробляв. І знову зловив на собi збентежений вiд цiкавостi погляд господинi.

І на фонi цього незрозумiлого шуму прозвучали голосно, немов не поруч, а просто всерединi його голови два пострiли, вiд чого вiн пiдхопився й чомусь до вiкна кинувся. Виглянув на вулицю з висоти другого поверху, не бачачи на нiй нiякого руху i взагалi нiкого.

– Ви чули? – запитав Самсон, нi до кого конкретно не звертаючись.

– Що чули? – уточнив батько.

– Пострiли!

– Не було, – вiдповiла Надiя стурбовано. – Я не чула.

У головi Самсона продовжували нагромаджуватися шуми, важко зрушили поруч меблi з протяжним скрипом по дерев’янiй пiдлозi. Вiн уже почав здогадуватися, звiдки все це чуе. І вiд цього зробилося йому страшно, страшно й незручно перед сiм’ею Надii.

– Вибачте, менi треба бiгти! – Вiн повернувся до вiкна спиною, подивився на дверi в коридор i пройшов туди поспiшним кроком. Зiстрибнув по дерев’яних сходах до виходу з будинку. І по вулицi дiйсно побiг, вiдчуваючи в ногах i силу, i втому, i намагаючись не наступати на розкиданi по брукiвцi мерзлi окрушини смiттевих заметiв, iз якими, схоже, суботник напередоднi боровся по всьому мiсту. Пiсля декiлькох хвилин бiгу вiн зменшив мимоволi крок, вiдчув, що навалюеться на його плечi тягар, якого йому не знести. І тут побачив попереду на узбiччi прольотку з вiзником. Застрибнув.

– Жени до мiлiцii на Тарасiвську! – крикнув нерухомому телепню, що сидiв на переднiй лавцi.

Той, у шапцi з опущеними вухами, обернувся, i побачив Самсон його ворожi очi, i скривлений рот, i рiдкувату борiдку.

– Не поiду! – прошипiв вiн. – Я свою гнiду вашими талончиками з печаттю не нагодую! Менi на овес треба працювати!

Витягнув Самсон iз кишенi пальта «керенку»-сороковку. Товста кисть вiзника висунулася з довгоi труби широкого рукава мiшкуватоi, у безлiчi складок, пiдперезаноi червоним поясом темно-синьоi чумарки, вихопила «керенку», i тут же немов плечi у вiзника пiднялися, а насправдi пiдвiв вiн тiльки праву руку та шмагонув свою гнiду, прикрикнувши: – Но! Но!

І застукали колеса дрожок по брукiвцi, а Самсон, намагаючись вiдсапатися, роззирався на всi боки i вперед теж заглядав.

Коли тiльки закричав вiзник: «Тпру!», натягнувши поводи, а коняка ще не зупинилася, зiстрибнув уже Самсон на дорогу й у вiдчиненi дверi мiлiцейськоi установи забiг. І вiдразу по сходах нагору, перехоплюючи лiвою рукою червонi перила. Зупинився бiля дверей кабiнету, який йому Найден визначив. Перед його столом ниць червоноармiець лежав. Праворуч, на пiдлозi, спершись спиною об низ крiсла, лежав сам Найден, прикриваючи долонею рану над серцем, через яку верхня частина френча потемнiла, наситившись кров’ю. Два червоноармiйця, якi стояли чомусь бездiяльно злiва, покосилися на Самсона. А вiн кинувся до Найдена.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=66766913&lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Notes





1


Абакус – рахiвниця.




2


Сапокарболь – засiб вiд молi.