Саботаж Артуро Перес-Реверте Фалько (укр.) #3 «Саботаж» – третiй роман шпигунськоi трилогii Артуро Переса-Реверте про агента таемноi служби генерала Франко. Неперевершений Фалько отримав нове завдання. Цього разу вiн вирушае до Парижу, мiста кохання, мистецтва i Пiкассо. Великий художник працюе над «Гернiкою», намагаючись устигнути до Всесвiтньоi виставки. Однак Фалько мае щодо цього iнакшi плани. Артуро Переса-Реверте Саботаж Присвячуеться пам’ятi Лоренсо Переса-Реверте, солдата Республiки, який вирушив на вiйну в шiстнадцять рокiв, повернувся в дев’ятнадцять i помер, не доживши до двадцяти двох Зло, як i добро, мае своiх героiв.     Ларошфуко «Максими» Картина – це сукупнiсть ii руйнiвних елементiв.     Пабло Пiкассо Оригiнальна назва роману: SABOTAJE © 2018 Arturo Pеrez-Reverte © І. Шевченко, пер. з iсп., 2020 © «Фабула», макет, 2020 © Видавництво «Ранок», 2020 1. Ночi Бiаррiца Пiд навiсом тераси миготiли п’ять бiлих плям i одна червона цятка. Бiлiли манишка сорочки, комiр, двi накрохмаленi манжети й хусточка у верхнiй кишенi смокiнга. Червоним мерехтiв вогник сигарети, затиснутоi в зубах чоловiка, який нерухомо сидiв у темрявi. Ізсередини долинали приглушенi голоси й звуки музики. Сяйво спадаючого мiсяця розливалося срiблясто-чорним морем. Праворуч блимав маяк, а лiворуч виднiлися тьмянi вогнi староi частини мiста. Стояла тиха, тепла, безвiтряна нiч, типова для середини травня. Лоренсо Фалько востанне затягнувся сигаретою, кинув недопалок додолу i розчавив його пiдошвою черевика. Знову окинув оком море й берег, зосередившись на найтемнiшiй дiлянцi, де саме тiеi митi тричi спалахнув i згас лiхтар. Прийнявши сигнал, Фалько повернувся до казино й неквапливо проминув порожнiй салон, оздоблений хромом i пурпуровими лакованими панелями. Скрiзь горiли свiтильники в стилi артдеко, i величезнi дзеркала вiдображали його стрункий елегантний силует. У гральнiй залi було людно, i Фалько обвiв пильним поглядом усiх, хто скупчився довкола вiсiмнадцяти столiв. Останнiм часом до казино навiдувалася iнша публiка. Вiд епохи автомобiльних перегонiв, джазовоi лихоманки, iспанських грандiв, англiйських мiльйонерiв, розкiшних кокоток i росiйських аристократiв-вигнанцiв у Бiаррiцi майже нiчого не залишилося. Францiею правив Народний фронт, робiтники добилися оплачуваноi вiдпустки, а тi, хто захоплено спостерiгав за грою в бакара або тридцять-сорок, покусуючи кiнчик сигари або витягнувши оповиту перлами шию, належали до середнього класу i непогано ладнали з останнiми представниками попередньоi елiти, якi стояли поруч. Нiхто з них не обговорював сезон у Лоншанi, зиму в Санкт-Морiцi або останню витiвку Скiапареллi[1 - Ельза Луiза Марiя Скiапареллi (1890–1973) – уславлена iталiйська модельерка, суперниця Коко Шанель.]. Усiх цiкавила вiйна в Іспанii, погрози Гiтлера на адресу Чехословаччини, викрiйки з журналу «Марi Клер» для самостiйного пошиття сукнi або зростання цiн на м’ясо. Фалько вiдразу знайшов потрiбного чоловiка. Це було нескладно, адже той не вiдходив вiд столу, де грали в бакара. Кремезний, з густим сивим волоссям, одягнений у вишуканий смокiнг. Час вiд часу вiн нахилявся до своеi дружини – незмiнноi супутницi – i щось шепотiв iй на вухо, перебираючи купку фiшок на зеленому сукнi. Судячи з усього, вiн бiльше програвав, анiж вигравав, але Фалько знав, що цей чоловiк може собi дозволити такi витрати. Насправдi вiн мiг собi дозволити майже все, адже його звали Тасiо Сологастуа, i вiн був одним iз найбагатших чоловiкiв Негурi – фешенебельного кварталу Бiльбао, що вважався осередком заможноi баскськоi буржуазii. Фалько перевiв очi на сусiднiй стiл. Там, у натовпi зiвак, стояла Малена Ісагiррi i здалеку стежила за подружжям. Зустрiвшись iз нею поглядом, вiн ледь помiтним жестом торкнувся годинника на лiвому зап’ястку, i вона злегка кивнула головою. Тодi Фалько нiбито випадково пiдiйшов до неi. Малена була доволi привабливою: повненька, рокiв тридцяти, правильнi риси обличчя, коротке, завите за модою волосся, великi чорнi очi. Їй неабияк личило вечiрне вбрання – бiла шифонова сукня античного стилю вiд мадам Грес. – Вони весь час стирчать тут, – сказала вона. – Бачу. Жiнка багато програла? – Як завжди. Фiшки цiною п’ятнадцять тисяч франкiв. Одна за одною. Фалько iронiчно посмiхнувся. Едурне Ламбаррi де Сологастуа дуже полюбляла бакара – так само, як коштовностi, норковi шуби та все, на що можна було витратити грошi. Аналогiчнi вподобання мали двi ii доньки, Ізаскун та Аранча – гарненькi й легковажнi басконки (вони вочевидь танцювали в «Мiрамарi», як зазвичай робили о цiй порi). Фалько знову позирнув на годинник. Двадцять хвилин по одинадцятiй. – Гадаю, вони ось-ось пiдуть, – зауважив вiн. – Усе йде за планом? – Я щойно зателефонував iм i побачив сигнал. – Фалько повiльно оглянув залу. – Ти бачила охоронцiв? Малена кивнула в бiк кремезного темноволосого чолов’яги з вузьким чолом i носом боксера. Смокiнг був йому затiсний. Обпершись спиною об колонну, охоронець стояв трохи далi вiд грального столу i дивився на Сологастуа з собачою вiдданiстю. – Лише цього. Другий, певно, чекае надворi, iз водiем. – Двi машини? Як завжди? – Так. – Чудово. Що бiльше народу, то веселiше. Вона злегка усмiхнулась, зберiгаючи самовладання. – Ти завжди такий бешкетник? Усе сприймаеш несерйозно? – Не завжди. Не все. Їi усмiшка стала ширшою. Малена нервувала, але була налаштована рiшуче. Смiлива поведiнка почасти пояснювалася особистою трагедiею – 25 вересня червонi вбили ii батька та брата на борту плавучоi тюрми «Кабо Кiлатес», пришвартованiй у гаванi Бiльбао. Вона, сеньйорита з пристойноi родини, що здавна пiдтримувала карлiстiв[2 - Карлiсти – монархiчна полiтична партiя в Іспанii. Пiд час Громадянськоi вiйни 1936–1939 рр. пiдтримали генерала Франко й увiйшли до складу Фаланги як «традицiоналiсти». Їхнi загони «рекете» боролися проти республiканцiв.], приедналася до повстанцiв вiдразу пiсля перевороту i виявила неабияку смiливiсть, перевозячи таемнi послання генерала Моли iз Сан-Себастьяна до Памплони. Коли ii близьких стратили, Малена вирiшила перейти до активних дiй i попросила про це керiвництво. Тепер вона працювала з Фалько, допомагаючи йому готуватися до операцii. Хороша дiвчина, подумав вiн. Надiйна, серйозна, вiдважна напарниця. – Вони йдуть, – сказала вона. Фалько глянув у бiк грального столу. Тасiо Сологастуа та його дружина пiдвелися i попрямували до каси обмiняти фiшки. Наближалася мить, коли подружжя – пiсля традицiйноi вечерi в ресторанi «Ле Петi Ватель» i кiлькох партiй у казино – поверталося до своеi вiлли в Гаракойцi. Розслаблений i спокiйний, охоронець вiдступив вiд колони й пiшов слiдом за ними. Фалько лагiдно торкнувся двома пальцями руки Малени. – Ходiмо. На нас чекають справи. Вона взяла його пiд руку, i вони невимушено рушили до гардеробу. – Цi двое до бiса пунктуальнi,– вiдзначила Малена, накинувши на голi плечi бордову вовняну шаль. – Завжди виходять о тiй самiй годинi. Щоночi. Вона була явно задоволена тим, що подii розвивалися згiдно з iхнiм задумом. Коли Фалько повернувся до Бiаррiца пiсля короткоi таемноi вилазки до Каталонii, де виконував термiнове завдання адмiрала, вона вже мiсяць стежила за Сологастуа. Торiк, коли франкiстськi вiйська готувалися захопити Ірун, подружжя разом iз двома доньками перебралося через кордон. Тасiо Сологастуа, вiдомий активiст БНП – Баскськоi нацiоналiстичноi партii, католик i консерватор, був важливою опорою автономного уряду Еускадi попри те, що з тактичних мiркувань пiдтримував республiканцiв. Розкошуючи в Бiаррiцi, де скромна трапеза коштувала втричi дорожче за вечерю з шампанським у будь-якому пристойному ресторанi франкiстськоi Іспанii, вiн суттево впливав на дiяльнiсть нацiоналiстiв, зосереджених на пiвденному сходi Францii; з його британських i швейцарських рахункiв надходили великi суми на закупiвлю зброi для баскських портiв. Згiдно з iнформацiею, що надали давнi приятелi Фалько, з якими вiн займався контрабандою (минуле нiколи не помирае остаточно), Сологастуа подарував баскськiй армii 8 гармат, 17 мiнометiв, 22 кулемети, 5800 гвинтiвок i пiвмiльйона патронiв, а також зафрахтував два риболовецькi баркаси для допомiжного баскського флоту. Звiсно, це було дещо серйознiше за колекцiонування олов’яних солдатикiв. Франкiстськi спецслужби мали всi пiдстави бажати його викрадення чи вбивства. Саме таких прiоритетiв дотримувався Лоренсо Фалько, виконуючи доручене йому завдання. Вони зупинилися пiд яскраво освiтленим великим навiсом бiля входу до казино, чекаючи, поки помiчник швейцара пiджене iм машину. Звiдти було добре видно, як один з автомобiлiв Сологастуа, елегантний «Лiнкольн Зефiр», виiжджае зi стоянки, а другий – значно скромнiший «форд» iз запаленими фарами й увiмкненим двигуном – чекае на еспланадi. Подружжя вмостилося на задньому сидiннi «лiнкольна», а одягнений у смокiнг охоронець допомiг iм зачинитися i попрямував до «форда». Захрустiв гравiй, i два автомобiлi майже одночасно рушили з мiсця. Тiеi ж митi до дверей пiд’iхав «Пежо 301», спецiально обраний для цiеi операцii через просторий салон i потужний двигун. Малена рiшуче влаштувалася на водiйському сидiннi. Фалько роздав чайовi, усiвся поряд i зачинив дверцята. – Готова? – спитав вiн. Жiнка поклала одну руку на кермо й увiмкнула першу передачу. Лiхтар, що висiв пiд навiсом, бив у вiкно, i Фалько помiтив, що Малена для зручностi скинула туфлi й задерла довгу вечiрню сукню до стегон. – Цiлком i повнiстю, – вiдповiла вона. Якусь мить вiн роздивлявся ii ноги, пiсля чого весело кивнув. – Тодi вперед. На полювання. Машина рушила з мiсця, i вiн встиг розгледiти напружену посмiшку Малени, перш нiж казино залишилося позаду. Вони iхали за сигнальними вогнями «форда», що супроводжував «лiнкольн», освiтлюючи його фарами на перехрестях. Трохи згодом пiднялися безлюдними затемненими вулицями, проминули сторожову вежу та площу Клеменсо й спустилися до прибережноi дороги, що вела до мiста Сен-Жан-де-Люз. – Чудово, – вiдмiтив Фалько. – Та сама програма. – Так. – Профiль Малени вимальовувався в тiнi щоразу, як свiтло фар падало на якийсь мур. – Ми, баски, не любимо змiнювати рутину. – Хоча рутина вбивае. – Так, – захихотiла вона. – Скидаеться на те. Фалько зауважив, що ii голос був спокiйним. Вона виявилася впевненою, досвiдченою водiйкою – трималася на iдеальнiй вiдстанi, аби не загубити об’ект iз поля зору i водночас не викликати пiдозр. Вони вже виiхали з селища на пряме шосе, оточене обабiч сосновим лiсом. Праворуч простиралося море, посрiблене мiсячним сяйвом. – Залишилося два кiлометри, – оголосила Малена. Фалько вiдчинив шухлядку на приладовiй панелi, дiстав важкий пакунок, розгорнув його й торкнувся холодноi сталi дев’ятимiлiметрового браунiнга FN i видовженого цилiндра глушника «Хайсфельдт». Поклавши зброю на колiна, вiн навпомацки витягнув обойму, перевiрив, що вона повна, дослав патрон у набiйник, поставив пiстолет на запобiжник i пригвинтив глушник. – Зараз ми звернемо праворуч i виiдемо на мiст Гаракойцу, – сказала жiнка. Цього разу в ii голосi вчувалася напруга. Вона трохи вiдпустила педаль газу, i «пежо» уповiльнив хiд. Попереду, метрiв за сто, зупинилися два автомобiлi. – Прикордонний пост, – мовив Фалько, тримаючи зброю на колiнах. – Гальмуй повiльно. Вони пiд’iхали до машин i розмiстилися прямiсiнько за ними. У свiтлi фар виднiвся кам’яний мiст i шлагбаум iз написом «Жандармерiя» у бiло-синьо-червоному колi. З обох бокiв до «лiнкольна» пiдiйшли двое жандармiв у темнiй формi – високий i низенький. Останнiй нахилився до вiконця водiя. На переднiх сидiннях «форда» чiтко вирiзнялися силуети охоронцiв. – Не глуши двигун, – наказав Фалько. Вiн вiдчинив дверцята й вилiз назовнi, сховавши пiстолет в опущенiй долонi. Зробив три глибокi вдихи й великим пальцем обережно зсунув убiк важiль запобiжника. Неквапливо пройшов мiж автомобiлями до узбiччя, тримаючи в полi зору водiя «форда» i чоловiка на сусiдньому сидiннi й водночас стежачи за жандармами краечком ока. Наблизившись до машини, вiн легенько постукав по склу кiсточками пальцiв лiвоi руки. На губах грала щира усмiшка чоловiка, який хоче щось спитати. Водiй опустив скло, i Фалько вистрелив йому в обличчя. Хоча браунiнг мав слабку вiддачу, вiн пiдскочив у долонi, немов змiя, яка щойно вжалила. Ось чому довелося вдруге навести його, аби прицiлитись у другого охоронця – здорованя з приплюснутим носом, котрий був у казино. Той вiдчайдушно звивався, силкуючись звiльнитися з-пiд трупа напарника, що навалився йому на плече, шукаючи щось у кишенi смокiнга – очевидно, пiстолет. – Нi! – почувся благальний крик. – Нi! Миготiння фар дозволило розгледiти широко розплющенi очi, що зi страхом дивилися на металевий цилiндр глушника. Браунiнг знову пiдскочив, i на комiрi сорочки з’явився отвiр розмiром iз монету. Охоронець ще ворушився, намагаючись вiдчинити дверцята. Йому це майже вдалося, але Фалько натиснув на спусковий гачок, i обм’якле тiло наполовину виповзло з машини. Вiн позирнув на «лiнкольн», зазначивши, що ситуацiя дещо змiнилася. Лiвi переднi дверцята були вiдчиненi, i низенький жандарм витягав з автомобiля труп водiя. Напарник тримав у руках лiхтар i пiстолет, цiлячись у Тасiо Сологастуа та його дружину, якi зiщулилися на задньому сидiннi i з жахом спостерiгали за цiею сценою. Фалько рушив туди, вiдчинив дверi й приставив ствол iз глушником до голови баскського мiльйонера. – Виходьте… Самi. Вона залишиться. Завдяки лiхтарю високого жандарма все було чудово видно: перекошене обличчя фiнансиста, наляканi очi жiнки. Аж раптом вона заверещала. Гучний пронизливий крик затремтiв у повiтрi. Не вiдводячи пiстолет вiд голови чоловiка, Фалько нахилився i кулаком лiвоi руки вгатив iй у скроню. Вона знепритомнiла й вiдкинулася до протилежного вiконця. – Виходьте, – спокiйно повторив вiн. – Інакше ми вб’емо ii. Той пiдкорився. Коли Фалько змусив його притулитися до машини й обшукав кишенi, то вiдчув, як чоловiк тремтить. Тiеi митi Малена розвернула «пежо». Блимнули фари, освiтивши труп водiя з перерiзаним горлом, що стiкав кров’ю в канавi. – Що вiдбуваеться? – нарештi пробурмотiв Сологастуа. – Ви заарештованi. Вас судитимуть франкiсти. Якусь хвильку той осмислював почуте. Зрозумiвши, у чому справа, вiн настiльки обурився, що навiть забув про страх. – Це помилка. Ми на територii Францii. – Іпаральде, – зауважив Фалько. – Пiвнiч Краiни Баскiв. – Чого ви хочете вiд мене? – Ви маете вирушити у невеличку подорож. – Куди? – Сюрприз. Фалько схопив бiдолаху за комiр пiджака й пiдштовхнув до «пежо», тримаючи його на мушцi. Тим часом жандарми сiли за кермо, з’iхали з дороги й заховали машини пiд соснами. – Що буде з моею дружиною? – спитав Сологастуа. – Не хвилюйтесь. Їй не зашкодять. Геть ошелешений в’язень не пручався. Однак побачивши, що Малена вiдчинила багажник «пежо», рiзко зупинився. – Покидьки! – скрикнув вiн. Фалько грубо штовхнув його вперед. Малена витягла з багажника широкий моток пластиру. Вони зв’язали йому руки за спиною i знерухомили ноги. Сологастуа попервах опирався, тож Фалько без особливоi лютi вдарив його в сонячне сплетення. Той упав на колiна. – Якщо проблема в грошах, я можу… – пробелькотiв фiнансист, ледве переводячи дух. Договорити вiн не встиг – Малена зав’язала йому рота двома смужками пластиру. Спiльними зусиллями вони пiдняли його й поклали в багажник. Потiм Малена перемiстилася на передне сидiння i повернулася з пляшечкою хлороформу та великим шматком вати. Затамувавши подих, вона вiдвернула обличчя, змочила вату в рiдинi i приклала ii до носа полоненого. За тридцять секунд Сологастуа завмер. Поки Фалько накривав тiло ковдрами, маленькою валiзою, кошиком для пiкнiка й зачиняв багажник, Малена вмощувалася за кермом. Фалько глянув на жандармiв, якi витягли трупи з канави й зняли шлагбаум. – Як почуваеться сеньйора мiльйонерша? – спитав вiн iспанською. У напiвтемрявi, прорiзанiй скупим мiсячним сяйвом, було видно, як жандарми знiмають форму i ховають одяг мiж кущами. – Вона ще не отямилася, – вiдказав найнижчий чоловiк. Фалько задоволено кивнув. – Бiда, якщо вона не вмiе керувати машиною. Довго доведеться чвалати, коли прокинеться. Той зареготав. – Їй доведеться чвалати у будь-якому разi. Ми вивели з ладу двигун i прокололи шини. Як тобi iдея? – Чудово! – Коли вона повернеться додому або знайде телефон, ви вже дiстанетесь Іруна. Фалько вийняв портсигар, срiбну запальничку «Паркер Бекон» i запалив сигарету. – Хороша робота, – мовив вiн, випускаючи дим. – Твоя дiвчина добре трималася, – погодився чоловiчок. – Так. – Можна сказати, дуже добре. Посвiтивши запальничкою, Фалько глянув на наручний годинник. Доволi пiзно. – Хутчiше, забираймося звiдси, – сказав вiн. – Вам щось потрiбно? – Нi. Все гаразд. – Щасливоi дороги! – Навзаем, дорогенький. Перш нiж загасити вогник i рушити до «пежо», Фалько встиг розгледiти жаб’ячi очi й жорстоку посмiшку Пакiто Павука. До кордону залишалося дванадцять кiлометрiв. Проiхавши Сен-Жан-де-Люз, вони звернули на звивисту дорогу, що змiiлася мiж сосняками й високими скелями. Унизу плескалося срiблясто-чорне море, що мерехтiло, мов агат. Фалько й Малена Ісагiррi не розмовляли вiдтодi, як проминули мiст. Чоловiк запалив сигарету «Players» i сунув iй до рота, пiсля чого закурив сам. – Хочеш вiдпочити? Я можу сiсти за кермо. – Нi. Я не втомилася. Їi профiль ледь виднiвся в напiвтемрявi. Затиснувши сигарету мiж зубами, Малена мiцно обхопила кермо обома руками. – Я нiколи не бачила, як убивають людину, – сказала вона. Якусь хвильку вони мовчали. Фалько курив, дивлячись на освiтлене фарами шосе. Праворуч виднiлися огорожi й придорожнi стовпи, пофарбованi червоно-бiлими смугами. – Я навiть уявити не могла, що це станеться саме так, – додала вона. Вiн зацiкавлено глипнув на неi. – Як? – Просто й буденно. Менi здавалося, що в таких випадках важко уникнути конфлiктiв, пристрастей, сутичок. А те, що ми провернули, нагадувало якусь бюрократичну процедуру. Вона професiйно зменшила швидкiсть перед поворотом. Скрипнули шини, i Фалько подумав, що Сологастуа, мабуть, перевертаеться в багажнику. Краще б вiн спав. – Ти був таким спокiйним… Ти завжди так поводишся? – Не завжди. – Сумнiваюсь, що мого батька й мого брата Іньiго вбили подiбним чином. Я радше уявляю розгнiваний набрiд. Комунiстичнi орди. Ти розумiеш. – Можливо, – погодився Фалько. – Існуе чимало способiв вбити людину. – Дивлячись на тебе, будь-хто сказав би, що ти знаеш усi способи. Запала чергова пауза. Розвернувшись до жiнки, Фалько не вiдривав вiд неi допитливого погляду. – А ти зробила б це в разi потреби? Натиснула б на спусковий гачок? – Гадаю, так. – Вона здвигнула плечима. – Врештi-решт я воювала з рекете. Я ж карлiстка. Вони ще трохи помовчали. – Ця божевiльна Республiка перетворилася на суцiльний хаос, – нарештi сказала Малена. – Марксисти готувалися влаштувати революцiю, але ми iх випередили. Де ти був вiсiмнадцятого липня? – Не пам’ятаю. Десь там. Цього разу розвернулась Малена, намагаючись визначити, чи говорить вiн серйозно або iронiзуе. Потiм вона зосередилась на дорозi, уповiльнивши хiд перед наступним поворотом. І знову скрипнули шини. На щастя, вони новi, подумав Фалько, схопившись за ремiнь безпеки. Шини «Мiшлен», встановленi для належного проведення операцii. – На цiй вiйнi я – простий солдат, – зауважила жiнка. – Так само, як i ти. І тi двое товаришiв, перевдягненi жандармами. Фалько подумки посмiхнувся. Називати iх «товаришами» було наiвно. Очевидно, що вона погано знала обох – його та Пакiто Павука. Минулого тижня кiлер прибув на пiвденний схiд Францii, аби допомогти iм пiдготуватися до фiнального етапу. Причепурений, огорнений пахощами брильянтину i трояндовоi води, Павук не питав зайвого – його цiкавили лише накази, що iх вiн мав виконувати. – Може, колись настане i моя черга, – задумливо мовила Малена. – Убивати? Супутниця тихенько засмiялась i знову перемкнула передачу. Тепер вона затиснула сигарету мiж двома пальцями правоi руки, що спиралася на кермо. – Помирати. Фалько зробив довгу затяжку. Жiнка перiодично зиркала на нього, не вiдволiкаючись вiд шосе. Вони розпочали спуск. Дорога стала рiвнiшою, скелi залишилися позаду, а над лiхтарями нависали сосни, що чiтко вирiзнялися в мiсячному сяйвi. – Я пiшла воювати не тому, що хотiла помститися, – прошепотiла Малена пiсля тривалоi мовчанки. Вона покрутила ручку, опустила вiконце й кинула недопалок. До салону увiрвався вiтер, розсипаючи маленькi iскринки. – Я пiдтримувала тих, хто органiзовував повстання, – додала вона. – Я була з ними задовго до того, як вбили мого батька та брата… Це хрестовий похiд проти марксистського атеiзму i сепаратизму. Фалько спокiйно кивнув. З’явилися першi будинки Андая. Фари вихопили з темряви плакат iз назвою мiста. – Готовнiсть завдавати шкоду неабияк допомагае,– нейтральним тоном мовив вiн, немовби пiдсумовуючи все сказане ранiше. – Готовнiсть завдавати шкоди, – повторила Малена, стукнувши долонею об кермо. – Звучить непогано. Чи мучить тебе совiсть, коли ти вбиваеш один раз або робиш це надто часто? Чи бувае «забагато» жертв? Вiн помовчав кiлька секунд, удаючи, нiби розмiрковуе, хоча чудово знав вiдповiдь. – Бувае. – Чи залишаються неприемнi спогади? – Інодi. – Я запитую себе, як ти живеш iз думкою про всiх тих небiжчикiв. Фалько загасив сигарету в попiльничцi й жбурнув недопалок у вiкно. – Добре живу. Малена витримала коротку паузу. – Знаеш, ти дуже дивний чоловiк, – зiтхнула вона. – З тобою якось тривожно. Гадаю, менi буде краще працювати без тебе. – Залишилася одна непроста формальнiсть. – Про що ти? Фалько вказав на другий плакат, який вони саме проминали, – «Douane fran?aise»[3 - Французька митниця (фр.).]. Потiм витягнув браунiнг iз шухлядки, перевiрив наявнiсть кулi в патроннику i поклав зброю назад. – Ми майже приiхали. Будка жандармiв стояла поблизу запаленого лiхтаря, на лiвому боцi шосе. Другий лiхтар, встановлений на протилежному боцi, освiтлював бiлу будiвлю митницi. Пофарбований у червонi й бiлi смуги шлагбаум був опущений, аби перегородити шлях автомобiлям. За ним простиралася нейтральна зона – довгий залiзничний мiст. Удалинi миготiли вогнi iспанськоi митницi. – Не глуши двигун i не виходь з машини, якщо тобi не накажуть, – мовив Фалько. – А якщо виникнуть проблеми, тисни на газ, збивай шлагбаум i мчи до iншого боку кордону не озираючись. – А ти? – Не хвилюйся за мене. Якщо наш план зiрветься, роби те, що я казав. Зi мною чи без мене. Зрозумiло? – Так. Малена зупинила машину за десять метрiв вiд шлагбаума, виконуючи вказiвки жандарма, який махав електричним лiхтарем поряд iз будкою. Фалько нарахував ще трьох жандармiв. Один стояв бiля шлагбаума, а двое – на подвiр’i митницi. – Вимкнiть фари й опустiть скло. Малена пiдкорилася, але двигун не вимкнула. Жандарм, що свiтив лiхтарем, пiдiйшов iз боку водiйського сидiння. Перш нiж згасли фари, Фалько встиг розгледiти зiрочки сержанта. – Добрий вечiр, – сказав чоловiк французькою. – Вашi документи, будь ласка. Перехилившись через Малену, Фалько простягнув йому два паспорти. Фальшивi iмена, фальшива адреса в Сан-Себастьянi, реальнi свiтлини з усiма необхiдними печатками. Благопристойна маска. Сеньйор i сеньйора Урутiя. Поряднi буржуа. Добре одягненi, iз хорошою машиною. Люди, яким нiчого приховувати. – Доволi пiзно. – Жандарм перейшов на iспанську. Вiн проглядав документи, пiдсвiчуючи лiхтарем. – Звiдки ви iдете о такiй порi? – Із казино в Бiаррiцi,– спокiйно вiдповiв Фалько. У свiтлi лiхтаря було видно, що жандарм проникливо дивиться на нього з-пiд козирка кашкета. – Пофортунило? – спитав вiн. Фалько знизав плечима. – Як сказав би Айнштайн, фортуна е вiдносною. – Вас цiкавить Айнштайн? – Мене бiльше цiкавить Данiель Дарйо[4 - Данiель Дарйо (1917–2017) – вiдома французька акторка й спiвачка.]. На щастя, дiалог розгортався за сценарiем. Саме так, як домовлялися. Промiнь лiхтаря впав на ноги Малени, на задерту вище колiн спiдницю. Потiм ковзнув салоном i зупинився на обличчi Фалько. – Чи маете щось задекларувати? Фалько хитнув головою, намагаючись здаватися якомога щирiшим. – Кошик для пiкнiка й маленька валiза з особистими речами. – І все? – Так. – Глушiть двигун. Малена послухалася, i м’яка вiбрацiя вiдразу стихла. – Вiдкрийте багажник, будь ласка. Голос жандарма був серйозним, беземоцiйним. Уникаючи стривоженого погляду Малени, Фалько вiдчинив дверцята, вийшов iз машини й пiдняв комiр пiджака. Надворi було сиро й вогко через близькiсть до моря та рiчки Бiдасоа. Хоча подii розвивалися згiдно з планом, вiн тримався насторожi. Готовий битися, тiкати або зробити i те i те. Кинувши швидкий погляд на iнших жандармiв, Фалько зауважив, що двое чоловiкiв, якi стояли на подвiр’i, здавалися сонними й розслабленими так само, як i той, що чатував бiля шлагбаума. Але всi вони були озброенi гвинтiвками. Якщо щось зiрветься i Малена втече, виконуючи його наказ, вiн матиме обмаль шансiв перебратися на iспанський бiк кордону. Хоч би як швидко вiн бiг, жандарми могли вистрелити йому в спину й влучити попри тьмяне освiтлення. Напрямок кулi визначае диявол. Фалько глянув на металеве поруччя мосту i темнi дерева, що росли лiворуч, за будкою. Вiн добре вивчив цю мiсцевiсть при денному свiтлi. Навряд чи вдасться сховатися там. Найпростiший варiант – дозволити iм затримати його й пустити все на самоплив. Якщо Малена дiстанеться iспанськоi територii, французи не зможуть висунути йому серйозних звинувачень – подiбнi дрiбнi iнциденти е типовими для краiни, де йде вiйна. Проблема швидко вирiшиться завдяки франкiстському консульству i правильно розподiленим грошам. Вони пiдiйшли до заднiх дверцят. Смикнувши за ручку, Фалько повiльно вiдчинив багажник, вiдчуваючи, як кров стукотить у скронях, поки вiн розмiрковував, як i куди вдарити жандарма, якщо все пiде шкереберть. Лiхтар освiтив кошик, валiзу, ковдри. Нiчого пiдозрiлого. Фалько з полегкiстю пересвiдчився, що Сологастуа не ворушився i не хропiв. Складалося враження, буцiмто його там не було. Благотворний ефект хлороформу досi тривав. – Чудово, – сказав жандарм, загасивши лiхтар. Вiн навiть нiчого не торкався. Фалько обережно зачинив багажник. Напруга спала, пульс вирiвнявся. Іншi жандарми стояли нерухомо. Розiграно як по нотах. П’ятдесят тисяч франкiв, якi Фалько вiднiс до префектури Андая, неабияк посприяли успiху справи. Завдання полегшилося ще й тому, що серед жандармiв були колишнi члени французькоi фашистськоi органiзацii «Вогнянi хрести». – Ми можемо iхати? – спитав Фалько. Жандарм повернув йому паспорти й дмухнув у свисток, наказуючи своему напарнику пiдняти шлагбаум. – Звичайно, сеньйоре. Гарноi вам подорожi. «Пежо» неквапливо в’iхав на мiст. – У нас вийшло! – захоплено скрикнула Малена, нiби не вiрячи, що це вiдбуваеться насправдi. Фалько промовчав. Притулившись чолом до холодного скла, вiн чекав, коли адреналiн, викинутий у кров за останнi хвилини, повiльно розсмокчеться. Перехiд вiд одного стану до iншого – вiд готовностi битися до спокою – здiйснюеться доволi складно й неприемно. Налаштування потребуе часу. – Простiше не бувае,– повторювала Малена. Фалько глянув праворуч, туди, де за биками мосту, у найширшому мiсцi рiчки, мерехтiв срiблястий клин, утворений мiсячним сяйвом. На темному березi горiли поодинокi вогнi Іруна – iх було дуже мало через те, що червонi пiдпалили мiсто кiлька мiсяцiв тому. – Ми майже дiсталися Іспанii,– вiдзначила Малена. В ii голосi вчувалося хвилювання. Патрiотичний шал, вiдмiтив Фалько. За Бога, за Батькiвщину, за короля. Вiдважна дiвчина святкуе перемогу. У певному сенсi вона помстилася за вбитих брата та батька. – Ти добре трималася, – сказав вiн. – А ти тримався чудово. «Пежо» зупинився посеред мосту. Фари вихопили з темряви бiлу будiвлю iспанськоi митницi. – Подай iм сигнал, – порадив Фалько. – Вони мають зрозумiти, що це ми. Малена двiчi блимнула фарами. – Гадаю, настав час розiйтися, – мовила вона. – Так. Якусь мить жiнка мовчала. Потiм перемкнула передачу, зменшуючи швидкiсть. – Для мене величезна честь працювати з тобою… Було приемно грати роль сеньйори Урутiя. – Я теж вважаю за честь мати таку помiчницю. – Ти – один iз небагатьох чоловiкiв, – зiзналась Малена пiсля коротких вагань, – якi не чiплялися до мене. А ти мав достатньо приводiв. – Сподiваюсь, ти не сприйматимеш це як образу. – Господи, нi! – зайшлася смiхом вона. – Навпаки. Це найкращий комплiмент з твого боку – ставитися до мене як до товаришки. – Ти й була справжньою товаришкою. – Так… Я старалася. Залишалися останнi метри. «Іспанiя» – сповiстив плакат на в’iздi. Фари висвiтили шлагбаум мiж двома кам’яними колонами, що позначали територiю франкiстiв. У скупому свiтлi лiхтаря бовванiли силуети кiлькох чоловiкiв, що завмерли, очiкуючи. – Не знаю, що ще сказати тобi,– додала Малена. – Скажеш згодом. – Можливо, – погодилась вона, витримавши паузу. Шлагбаум пiднявся, i автомобiль проiхав ще кiлька метрiв, перш нiж зупинитися бiля подвiр’я митницi. Чоловiки пiдступили ближче, оточивши iх щiльним кiльцем мундирiв, плащiв, лакованих треуголок. Фалько опустив скло й примружив очi – яскравий промiнь прожектора мало не заслiпив його. – Ти запiзнився. Як завжди, – пролунав сердитий голос адмiрала. 2. Зовнiшнiсть не е оманливою Ранок у Сан-Себастьянi видався погожим. Сонце било у вiкна готелю «Марiя Христина», освiтлюючи лакованi меблi, лискучi чоботи, мундири, портупеi i дорогий одяг цивiльних. Космополiтичне вишукане мiсто, повне офiцерiв i заможних бiженцiв, якнайкраще користувалося своею вiддаленiстю вiд усiх фронтiв. Гучний гомiн розмов дратував навiть бiльше, нiж щiльнi хмари тютюнового диму, що стелилися баром. За шинквасом, мiж шеренгами пляшок, стояли образ Пречистоi Дiви – Вiрхен дель Коро[5 - Вiрхен дель Коро – покровителька Сан-Себастьяна.], червоно-жовтий прапор i радiоприймач у галенiтовому корпусi, звiдки долинав голос Кончi Пiкер[6 - Конча (Кончiта) Пiкер (1908–1990) – культова iспанська спiвачка й кiноакторка. Пiсня «Зеленi очi» принесла iй шалену популярнiсть. Фiльми за ii участi теж мали неабиякий успiх.], яка спiвала «Зеленi очi». Вiдчуваючи на собi сумний погляд бармена, Лоренсо Фалько – сьогоднi вiн був одягнений у коричневий твiдовий пiджак i бежевi фланелевi штани – вiдсунув убiк коктейль, який не встиг спробувати, поклав на шинквас три песети, пiдтягнув вузол краватки, пiдхопив капелюх iз сусiднього табурета i попрямував до дверей, де щойно з’явився адмiрал. – Слухай уважно, – мовив шеф i пiдняв палець, коли Фалько пiдiйшов до нього. Здивований, Фалько заклiпав очима й роззирнувся довкола. – Що я маю слухати? Адмiрал не поспiшав опускати палець. Обличчя було насупленим. – Пiкер. – Що з нею? – Хiба ти не чув? Вона проспiвала: «На порозi мого дому». – І що з того? – Слова iншi. Завжди було: «На порозi борделю». Фалько глузливо посмiхнувся. – Сеньйоре, в Іспанii пануе цензура. Шльондр уже не згадують у романсах. Мораль понад усе. – Боже милий… Часом я сумнiваюсь, чи варто нам вигравати цю вiйну. Керiвник НІОС, як завжди, був одягнений у цивiльне: сiрий костюм, парасолька, капелюх. Хоча адмiрал був уродженцем селища Бетансос, попелястi вуса й парасолька надавали йому схожостi з англiйцем. Вiн оглянув весь бар поверх плеча Фалько й кивнув у бiк вестибюля. – Ходiмо прогуляемося. – Навряд чи вона вам знадобиться. – Фалько вказував на парасольку. – Погода чудова. Той байдужо вiдмахнувся. – Ми, галiсiйцi, не довiряемо навiть рiдному батьковi. Однiею пересторогою бiльше, одним неприемним сюрпризом менше. За нинiшнiх часiв це особливо актуально. Второпав? – Второпав. Здорове та штучне око адмiрала критично витрiщалися на Фалько. – Хлопче, для правильноi вiдповiдi тобi бракуе одного слова. Посмiхнувшись, Фалько одягнув капелюха. – Уторопав, сеньйоре. – Ось це менi подобаеться. А тепер поквапся. Подихаемо свiжим повiтрям. Вони вийшли надвiр. Портье, який стояв пiд навiсом, зняв капелюха й привiтався з Фалько. – Я живу тут два тижнi, i цей iдiот навiть не впiзнае мене, – незадоволено буркнув адмiрал. – Ти приiхав два днi тому, i вiн кланяеться до землi. – Сеньйоре, треба вмiти викликати симпатiю. Рiч у моiй природнiй чарiвностi. – І в твоiх величезних чайових. – Так. Це теж впливае. – А згодом наш бухгалтер порахуе твоi витрати, збожеволiе вiд лютi й нагримае на мене. Як завжди. – Пояснiть йому, що йдеться про капiталовкладення в суспiльнi вiдносини. Я сприяю ефективнiй роботi нашоi вiйськовоi машинерii. Погляньте на ситуацiю пiд таким кутом. – Хоч би пiд яким кутом я дивився на тебе, бачу одне – фiзiономiю сутенера. У твоему випадку зовнiшнiсть не е оманливою. Вони вiдiйшли вiд готелю i рушили лiвим берегом рiчки Урумея в напрямку останнього мосту. На огорожi висiв плакат iз написом «Батькiвщина. Держава. Каудильйо», а вище сяяло безхмарне небо, чия слiпуча блакить стала б до вподоби фалангiстам. Один iз тих днiв, саркастично подумав Фалько, коли Бог вiдверто демонструе свою пiдтримку. – Як поживае Сологастуа? – поцiкавився вiн. Адмiрал, який скоса позирав на нього, мовчки зробив кiлька крокiв. Потiм невизначено махнув рукою. – Погодився на спiвпрацю. – Став слухняним хлопчиком? – Точно. Попервах виникли проблеми. Вiн вiдповiдав нам баскською i навiдрiз вiдмовлявся розмовляти нормальною мовою. Euskal gudari naiz[7 - «Я – баскський солдат» (баск.).] i все це лайно. Фалько скорчив жорстоку гримасу. – Гадаю, зараз вiн чудово розмовляе iспанською. Адмiрал зловтiшно посмiхався. – Так, Сологастуа вразив нас своiми знаннями. І це добре, адже вiн мае розповiсти багато цiкавого. Ми нiкуди не поспiшаемо. Коли нашi iнтимнi бесiди добiжать кiнця, ми вiддамо його до рук правосуддя. – Вiйськовий трибунал? – Атож! Цей тип думав, що його прикордоннi iгри залишаться безкарними. Вiн не врахував, що шпигунська й контррозвiдувальна дiяльнiсть нагадуе парк розваг: вхiд дешевий, але квитки на атракцiони коштують дорого. – Я в курсi. Часто катаюсь на атракцiонах. Адмiрал невтомно розмахував парасолькою. – Необхiдно провчити його, – мовив вiн. – У Бiльбао мають знати, що iх очiкуе, коли хвалений «Залiзний пояс»[8 - «Залiзний пояс» – лiнiя оборони Бiльбао, побудована в 1936–1937 роках. Укрiплення були недостатньо пiдготовленi для захисту, i франкiсти з легкiстю прорвали iх 13 червня 1937 року.] не встоiть пiд нашим натиском. Цi дурнi сепаратисти заплатять за масовi вбивства в сiчнi. Вони трохи помовчали. Працiвники НІОС знали, що 4 сiчня, коли франкiсти бомбардували Бiльбао, баскський уряд втратив контроль над ситуацiею. Ополченцi з анархо-синдикалiстських профспiлок, яких вiдрядили до тюрем iз метою захисту арештантiв, почали масово розстрiлювати iх. Гвадарi та ерцаiни[9 - Гвадарi – солдат баскськоi армii. Ерцаiни – полiцiянти, якi працювали на уряд.] не втручалися. Загалом було вбито двiстi бранцiв. На вiдстанi десяти хвилин пiшки вiд штаб-квартири уряду. – Наразi ми стратили кiлькох священникiв – баскських нацiоналiстiв, – зауважив адмiрал. – Іншим це послужить уроком. Фалько не втримався вiд усмiшки. – У Ватиканi не повiрять, – весело вiдзначив вiн. – Вони вважають, що лише червонi мають привiлей розстрiлювати церковникiв. – Саме так. Ти буваеш розумним, якщо захочеш. Вони пiшли вперед, дивлячись на гирло рiчки та будiвлю курзалу на протилежному березi, яку нещодавно перетворили на штаб-квартиру рекете. – Ця молода карлiстка Малена добре виявила себе в Бiаррiцi,– мовив адмiрал. – Дуже добре, – пiдтвердив Фалько. – Смiлива i серйозна дiвчина. Непогане придбання для Групи брудних справ. – Знаю. Вiзьму це до уваги, хоча фахiвцi стверджують, що жiнки менш професiйнi порiвняно з польовими агентами. Гiрше опираються тиску, дають волю емоцiям. – Здорове око недобре косилось на нього. – Але ж ти знаеш просту iстину: коли йдеться про щось важливе, фахiвцi завжди помиляються. – Вона ще не поiхала? – Ми поселили ii в готелi «Ексельсiор». – На вулицi Гетарiя? – Так. – Прикро… Другорозрядний готельчик. – Звiсно. Вона не така знаменита, як ти. Пiд час вiйни важко знайти пристойне житло. Крiм того, я не хотiв, щоб ти був поряд. Надто ризиковано. Якийсь час вони крокували мовчки. Адмiрал крадькома спостерiгав за ним. – Сподiваюсь, мiж вами нiчого не було, – нарештi сказав вiн. Фалько приклав праву руку до серця. – Заради бога, сеньйоре, – заперечив вiн. – Це ж бойове завдання. Моя професiйна совiсть… – Не смiши мене. Боюсь поперхнутися. Твоя «совiсть» не варта виiденого яйця. – Я мав на увазi професiйну. – Професiйна теж нiчого не варта. Ти дiлиш жiнок на двi категорii: тi, кого ти вже затягнув у лiжко, i тi, кого плануеш туди затягти. Дуриш iх своею посмiшкою латиноамериканського звабника. З тобою вони почуваються принцесами чи кiноакторками, не пiдозрюючи, що тебе цiкавить лише те, що нижче талii. – Ви знову ображаете мене, адмiрале. Я цiкавлюсь i верхньою частиною тiла. – Еге ж. До рiвня грудей. Іди в дупу. На терасах кав’ярень панувала весела атмосфера: вiйськовi, жiнки, розкiшнi вбрання. Група нiмцiв розважалася в барi «Гурiя». Впадали в око офiцерськi зiрочки на кашкетах iз розпiзнавальними знаками легiону «Кондор». Фалько кинув допитливий погляд на адмiрала. – Чи правда те, що подейкують про Гернiку? – А що подейкують? – Ширяться чутки, що червонi не виннi в знищеннi мiста – його бомбардували нашi союзники. – Вiн указав на нiмцiв. – Вони, якщо конкретнiше. Ось цi гарнi бiлявi хлопцi. Адмiрал ковзнув байдужим поглядом по вiйськовим. Здавалося, вiн iх не бачить i волiе, аби весь свiт забув про iхне iснування. – Раджу не вiрити всiм чуткам. Тим паче, коли йдеться про таку роботу, як наша. Для нас брехня е мистецтвом. – Зазвичай я не вiрю. Але з’явилася iнформацiя про тисячу жертв i нiмецькi лiтаки. Адмiрал знизав плечима. – Це перебiльшення. Коли нашi вiйська увiйшли до мiста, вони виявили лише сотню загиблих… Виннi астурiйськi динамiтники. Фалько востанне озирнувся на нiмцiв, що залишилися позаду. – Бiда з цими марксистськими чудовиськами, – сказав вiн. Вловивши iронiю, адмiрал спопелив його гнiвним поглядом. – Не перетинай межу. Один зайвий сантиметр, i ти про це пожалкуеш. Як Шайлок. – Шайлок Голмс? – От негiдник! Стули пельку. Фалько пiднiс два пальцi до крисiв капелюха. Сталево-сiрi очi лукаво iскрилися. – Слухаюсь. – Я не в гуморi. Второпав? – Вiдповiдь ствердна, сеньйоре. – На вiйнi доводиться приймати складнi рiшення. Це в тебе все просто – викрасти, вбити, переспати з якоюсь шльондрою… Дехто мае думати. Вони вiдiйшли вiд мосту, звернули лiворуч i попрямували до бульвару Аламеда, перейменованого на бульвар Кальво Сотело пiсля захоплення мiста франкiстами. Набурмосений адмiрал махав парасолькою. Потiм завдав ii на плече, наче шаблю чи рушницю. – Червонi вже не вперше скоюють подiбний злочин, – раптом сказав вiн, коли вони зупинилися, аби пропустити трамвай. – Гернiка не единий випадок. Згадай подii в Ірунi. Згадай, як цi варвари спалювали церкви попри те, що всерединi перебували священник i паламар… Безумовно, це зробили вони. – Якщо ви стверджуете… – Звiсно. – Адмiрал трохи подумав i знову замахав парасолькою. – Але це нiчого не означае. Наступноi митi я можу стверджувати щось протилежне. Якщо вважатиму за потрiбне. Фалько уважно поглянув на нього. Здорове око спiврозмовника зловiсно поблискувало. Знайомi симптоми. Вiн щось замислив, i Фалько вiдведено якесь мiсце в цiй схемi. – Розумiю, – обережно сказав вiн. – Що ти, в бiса, розумiеш, – роздратовано фиркнув адмiрал. – Анiчогiсiнько! Вони пройшли повз парк Альдердi-Едер та газетний кiоск, де були виставленi «Голос Іспанii» i «Дiарiо баско» з iдентичним заголовком на першiй шпальтi: «Червонi вiдступають на пiвночi краiни». Сонце заливало свiтлом пляж Конча. Пiсля вiдпливу стала видною смуга мокрого золотого пiску з перламутровим полиском. Високi будiвлi облямовували напiвкруглий берег, уздовж якого тягнулася елегантна набережна. Праворуч, пiд горою Ургуль, виднiлося старе мiсто – невеличке скупчення будинкiв. На пляжi снували зiваки, гралися дiти, гуляли сiм’i – усi поводилися так, наче вiйни не було. Адмiрал метнув на них колючий осудливий погляд. – Друкарки читають книжки Гвiдо да Верони[10 - Гвiдо да Верона (1881–1939) – iталiйський письменник школи д’Аннунцiо.], а торговi консультанти пишуть любовнi листи Клодет Колбер[11 - Клодет Колбер (1903–1996) – знаменита американська акторка, володарка премiй «Оскар» та «Золотий глобус».]…– ехидно захихотiв вiн. – Цi бовдури вважають, що життя – весела штука. Вони не знають, що життя е веселим лише для таких безсовiсних негiдникiв, як ти. Фалько задумливо дивився на людей, що простували пляжем. – Мене дивуе не безлад, а порядок, – вiдзначив вiн. І знову пролунав злий смiх адмiрала. – Мене теж. Але народу невiдомо, що таке iронiя. Вiн повiсив парасольку на балюстраду, запалив люльку i продовжив розмову лише тодi, коли випустив першi хмарки диму. – Я досi не отримав вiд тебе письмовий звiт про операцiю в Бiаррiцi… Те саме стосуеться подiй у Барселонi. Фалько подумки посмiхнувся. «Подii в Барселонi» – прийнятне формулювання, не гiрше за iншi. Пiвтора тижнi тому йому довелося перервати на чотири днi операцiю в Бiаррiцi. Адмiрал наказав термiново виiхати до Барселони через Перпiньян, аби виконати важливе завдання – лiквiдувати двох iталiйських активiстiв-лiбертарiiв, Камiло Бернерi й Франческо Барб’ерi, скориставшись загальним сум’яттям i вуличними боями: штурмгвардiйцi й комунiсти-ополченцi переслiдували анархiстiв i троцькiстiв iз РПМЄ[12 - РПМЄ – Робiтнича партiя марксистськоi едностi (POUM – Partido Obrero de Unifiaciоn Marxista).]. Вбивство замовили iталiйськi спецслужби, й адмiрал був зацiкавлений у тому, щоб випередити своiх союзникiв – фашистiв з ОВРА[13 - ОВРА (OVRA – Organizzazione vigilanza repressione antifascista / Орган нагляду за антидержавними проявами) – таемна полiтична полiцiя у фашистськiй Італii, створена 1927 року.]. Вiдтак Фалько прибув до столицi Каталонii зi шкiряним плащем, мотоциклом «Нортон» i фальшивими документами на iм’я високопосадовця Женералiтату[14 - Женералiтат – уряд Каталонii.]. Найнявши двох чоловiкiв, вiн розiграв арешт iталiйцiв, вивiв iх на вулицю i двiчi вистрелив упритул – у спину та в голову. Дванадцять годин по тому Фалько опинився в безпецi, на iншому боцi французького кордону. Вiн провернув усю справу за пiвтори доби. Розстрiл iталiйцiв приписали анархiстам та членам РПМЄ, якi були заарештованi, закатованi й страченi в каталонських ЧК упродовж тих буремних днiв. – Менi бракуе часу, сеньйоре. Треба вiдредагувати текст, надрукувати його на машинцi… Ви ж розумiете. Ми маемо бути обережними з тим, про що пишемо, i з тим, про що мовчимо. – Так, я розумiю. – Адмiрал кинув на нього похмурий погляд. – Та ж сама iсторiя. Бюрократiя – не твоя сильна сторона. – Я займусь цим, щойно матиму час. Слово честi. – Честi? Ну-ну. – Так. Присягаюсь моею незаплямованою честю. – Безсоромник. Ти добився того, що вдаеться одиницям: прикидаешся тим, ким ти е насправдi, переконавши всiх, що це гра. Вони трохи помовчали. Здавалося, керiвник НІОС придiляе бiльше уваги своiй люльцi, нiж розмовi. – Тобi знайоме iм’я Лео Баярд? – раптом спитав вiн. Фалько з подивом глянув на нього, перш нiж кивнути головою. Звичайно, це iм’я йому знайоме, пiдтвердив вiн. Баярд – вiдомий французький iнтелектуал i комунiст, про якого часто писали в газетах. Успiшний письменник, свiтський лев, пiлот, авантюрист. Прихильник Республiки. – Вiн воюе в Іспанii, чи не так? Керував ескадрильею добровольцiв i найманцiв, яких сам знайшов, i частково оплатив iхнi послуги. – Уже не воюе. Це залишилося в минулому. – Адмiрал посмоктав люльку. – Баярд покинув Іспанiю. – Я не знав. – Вiн поiхав нещодавно. Його остання витiвка – бомбардування наших вiйськ пiд час захоплення Малаги… Ескадрилья була незалежною i дiяла на власний розсуд, але комунiсти отримали накази з Москви й вирiшили виправити ситуацiю. Спершу треба виграти вiйну, а вже потiм улаштовувати революцiю, заявили вони. Хай там як, а все закiнчилося в стилi Панчо Вiльi[15 - Панчо Вiлья – нацiональний герой Мексики, один iз найвiдомiших ватажкiв селян-повстанцiв пiд час Мексиканськоi революцii 1910–1917 рокiв.]. Ось чому вони полюють на троцькiстiв та анархiстiв i здiйснюють репресii. – Я гадав, що Баярд – комунiст. – Нi, вiн лише симпатизуе комунiстам. Наскiльки нам вiдомо, до партii не вступив. Таких людей вони називають «попутниками». Близькi друзi, яким дозволено все, крiм поцiлункiв взасос. Баярд вважае, що стражденну Європу може врятувати одна людина – Йосип Сталiн. – А чому вiн поiхав? – Баярд – пихатий iнтелектуал, вiдомий письменник i таке iнше. Самозакоханий писака, одержимий боротьбою. Битви в Іспанii були найцiкавiшою пригодою в його життi, а командування ескадрильею цей тип сприймав як особисту вiйну. Вiн не стерпiв, коли несподiвано для всiх його змусили пiдкоритися iншому французу – Андре Мартi. Склав своi повноваження i повернувся до Францii. Почувши це iм’я, Фалько вигнув брови. – Мартi? Полiткомiсар мiжнародних бригад? – Саме так. Злочинець i невiглас, один iз тих, кому скрiзь ввижаються фашисти. Вiн стратив бiльше власних союзникiв, нiж наших людей. Стиль полковника Лiсардо Керальта, але в комунiстичнiй варiацii. Цi мерзотники залюбки приiжджають до нас, щоб курити наш тютюн, спалювати нашi меблi, рiзати наших людей. Вони могли б робити те саме вдома, але тут усе простiше. Іспанiя – ласий шматок для всiеi Європи. – Італiйцi та нiмцi не вiдстають вiд iнших. Адмiрал пронизав його суворим поглядом. – Не корч iз себе мудрагеля. – Я й не намагався. – Ми разом боремося за шляхетну справу… Зрозумiло? Фалько кивнув. Інтонацiя спiврозмовника не обманювала його. За показним цинiзмом адмiрал приховував болiснi спогади про сина, вбитого республiканцями минулого лiта, пiд час одного з морських боiв. – Цiлком зрозумiло, сеньйоре. – Усi цi «фрiци» та «гвiдо» допомагають нам наблизити новий свiтанок. І нести варту на небесах[16 - Посилання на франкiстський гiмн «Обличчям до сонця».]. – З язика зняли. Той невiдривно дивився на нього. – Хлопче, ти вiриш бодай у щось? – Я вiрю, що удар ножем у стегнову артерiю е смертельним. Кровотечу не спинити. Адмiрал мотнув головою, немовби стримуючи посмiшку. – Як довго ти плануеш вести таке життя? – Допоки мое тiло терпiтиме. Адмiрал видав тихий скрипучий смiшок, що нагадував буркотiння. – Я знаю небагатьох шпигунiв та авантюристiв, якi б не хотiли бути сiльськими аптекарями чи держслужбовцями пiсля п’ятдесяти рокiв. – Сеньйоре, я маю тринадцять рокiв у запасi. Якщо у мене виникне подiбне бажання, неодмiнно розповiм вам. – Сумнiваюсь, що ти доживеш. Тебе розстрiляють ранiше. Своi чи чужi. Фалько вдруге кивнув. – Де перебувае Лео Баярд зараз? Якусь мить адмiрал пильно вдивлявся в його обличчя. – У Парижi,– нарештi вiдповiв вiн. – Яка в нього репутацiя? – Баярда вважають героем вiйни. Вiн читае лекцii, пише статтi, хизуеться останнiми подвигами борця за свободу… Готуеться написати книжку та зняти фiльм про свiй досвiд в Іспанii. Тисне на уряд Блюма, аби Францiя не лишалася осторонь i пiдтримала Республiку. Фалько трохи помiркував. – Яка роль вiдведена менi? – Твоя звична роль… Баярд хоче зiпсувати нам життя, а ти зiпсуеш життя йому. – Як? – Ми вже давно розставляемо йому сильця. Адмiрал пiдхопив парасольку, i якийсь час вони крокували вздовж балюстради. Фалько знав, що шеф волiе обговорювати делiкатнi питання надворi, подалi вiд чужих вух. Його друзi з нiмецького абверу докладно розповiли йому про останнi технiки пiдслуховування прихованими мiкрофонами. Навiть за межами свого кабiнету керiвник НІОС старався бiльше рухатися i повiдомляти iнформацiю в рiзних мiсцях. Вiн любив повторювати, що рухома мiшень створюе значно бiльше проблем порiвняно з нерухомою. Їм часто доводилося остерiгатися друзiв, а не ворогiв. – Я замислився про це торiк, коли дiзнався, що Баярд плануе купити кiлька лiтакiв «Девуатiн» для супроводу бомбардувальникiв «Потес» – надто повiльних i вразливих… Вiн зiбрав грошi у Францii, а потiм вирушив до Швейцарii, де домовлявся з посередником, який працюе на нас. – Я знаю посередника? – Так. Поль Гофман. Ви познайомились, коли ти займався рiзними авантюрами, зокрема контрабандою зброi для Василя Захарова. Якщо пам’ять менi не зраджуе, ви продали в Пiвденнiй Америцi п’ять тисяч польських гвинтiвок i двiстi кулеметiв. Ти маеш пам’ятати його. – Авжеж… Сумнiвний тип, який полюбляе дорогих повiй. – Вiн мало чим вiдрiзняеться вiд тебе. Це стосуеться i вашоi пристрастi до повiй. – Навiщо вам потрiбен Гофман? – Вiн допоможе менi кроiти поховальне вбрання для Баярда. – Адмiрал зупинився i торкнувся грудей Фалько чубуком люльки. – А ти шитимеш цей саван. Вони трохи постояли, дивлячись на бухту. Погода залишалася приемною. Бiля острова Санта-Клара повiльно плив риболовецький баркас iз франкiстським прапором на кормi. Адмiрал смоктав люльку, а Фалько скинув капелюха, пiдставивши обличчя лагiдним сонячним променям. – Завтра ти сядеш на поiзд «Андай – Париж», – розповiдав адмiрал. – Вiднинi ти зватимешся Ігнасiо Гасаном. Казково багатий молодик iз поважноi iспанськоi родини, що мешкае в Гаванi. Прихильник Республiки, колекцiонер, поцiновувач мистецтва. Деталi повiдомлю згодом. Здивований, Фалько заклiпав очима. – Поцiновувач мистецтва? – Саме так. – Я не розумiюсь на мистецтвi. Моiх знань вистачить на десятихвилинну розмову. А може, навiть менше. – Ти маеш на увазi розмову з жiнкою? Так, я в курсi. Ми вирiшимо проблему. Свiт повний мiльйонерiв, якi обожнюють мистецтво, але не мають жодного уявлення про Кандинського. – А хто такий Кандинський? Тепер вiн посмiхався з вiдвертою зухвалiстю. Адмiрал метнув на нього вбивчий погляд. – Будь-яке невiгластво можна заховати пiд товстою чековою книжкою. А ми добре тебе забезпечимо. Посмiшка Фалько стала ширшою. – Вашi слова лунають у моiх вухах солодкою музикою. Передчуваю, що менi сподобаеться це завдання. – Не радiй завчасно. Тобi доведеться вiдпрацювати все до останнього франка. Фалько зсунув капелюха набакир у своiй улюбленiй манерi. – А чому колекцiонер? Як це пов’язано з Баярдом? – У Парижi на тебе чекае подвiйна робота. По-перше, ти увiйдеш до його найближчого оточення. – Адмiрал знову змiряв його критичним поглядом знизу догори. – Це буде напрочуд легко, зважаючи на твiй пiжонський вигляд, безсоромну поведiнку та купу грошей, яку ти можеш запропонувати. – Скiльки часу я маю на виконання? – Тижнiв зо два. Фалько спокiйно обмiрковував ситуацiю. Із професiйною холоднокровнiстю. – Менi треба вбити його? – Не зовсiм. Якусь мить адмiрал мовчав, роздивляючись корабель удалинi. Потiм постукав люлькою об поруччя, струсив тютюн i заховав ii в кишеню. – Твоя мета – провести пiдготовчу роботу. – Ви хочете сказати, що його лiквiдують iншi? – Так. – Як же я це зроблю? – Елегантно й красиво. Талантiв у тебе бiльш нiж достатньо. Вони неквапливо рушили вперед. Бiля санаторiю «Ля Перла», де висiла афiша фiльму «Життя бенгальського улана»[17 - «Життя бенгальського улана» – американський пригодницький фiльм 1935 року, що викликав певний резонанс.], iм зустрiлися кiлька фалангiстських офiцерiв у шкiряних куртках, блакитних сорочках i червоних беретах. Чоловiки йшли пiд руку з дiвчатами, одягненими в синi плащi Вiйськово-медичного управлiння. Один з офiцерiв спирався на палицю, а в iншого рука була на перев’язi. Активнi бойовi дii на пiвночi краiни вимагали значних жертв вiд вiйськ генерала Франко. – Було непросто вмовити iх одягти берет, – зауважив адмiрал. – Спершу вони вiдмовлялися. З одного боку карлiсти, а з iншого – фалангiсти. Що це в бiса таке? Вони досi не оговталися вiд болючого удару – декрету, який об’еднав iх усiх в Іспанську традицiоналiстську фалангу i Хунти нацiонал-синдикалiстського наступу. – Рiч у тiм, що фалангiсти не поеднуються з рекете. Якась дурня. – Точно. – Адмiрал стишив голос, хоча поряд iз ними нiкого не було. – Монархiсти не мають нiчого спiльного з тими, хто полюбляе ярмо та стрiли. Все одно що змiшати воду з олiею. До того ж минулого мiсяця вийшов указ про те, що пiдняття правоi руки е обов’язковим вiтанням, i це не подобаеться нiкому, крiм фалангiстiв. Але каудильйо нi на що не зважае – плював вiн на всiх. Особливо тепер, коли Хосе Антонiо поховали в Алiканте… Республiканцi, якi називають його «фашистом», нiчого не тямлять. Хоч би що натягнув на себе каудильйо – блакитну сорочку чи тунiку Ісуса Назарянина, вiн залишаеться звичайним вояком, позбавленим уяви. Його основна мета – виграти вiйну, змiцнити владу i змусити всiх танцювати пiд його дудку. Вiн чiтко дав зрозумiти, чого хоче. Вороття немае. Усiх, хто вiдмовиться, поставлять до стiнки. Второпав? – Вiдповiдь ствердна, сеньйоре. – Не забувай про те, що я тобi сказав. Це в твоiх iнтересах. Точнiше, в наших iнтересах. І завжди пiднiмай руку, коли вiтаешся. – Зроблю все в мiру своiх сил, сеньйоре. – Сподiваюсь. Усi тутешнi активiсти суперничають одне з одним, стрiляючи направо i налiво. Майже щодня арештантiв ведуть на «ранкову прогулянку» на залiзний мiст Амара або пустки бiля газовоi фабрики. – Може, iм варто збавити оберти? На цьому етапi було б доречно зупинитися. – Навпаки. До Фаланги масово вступають рiзнi опортунiсти, якi прагнуть стерти свое минуле або розбагатiти. Не вiдстають i жандарми нашого любого Керальта… Влаштовують щось на кшталт змагань мiж злочинцями – хто переб’е бiльше народу. Вони називають це модним словом «очищення». До речi, родичам убитих забороняеться носити жалобу, аби приховати справжню кiлькiсть жертв. Вiн войовничо розмахував парасолькою в ритмi власних крокiв. Потiм озирнувся i глянув услiд офiцерам, що вiддалялися. – Саме це намагаються зробити нашi противники – об’еднатися. Хоча виходить у них погано. Вони або полюють на реальних чи уявних фашистiв, або залюбки вбивають одне одного. Поглянь на комунiстiв iз РПМЄ. За наказом Сталiна iх давлять, мов щурiв. Ось чому, якщо червонi не змiнять тактику, переможемо ми – франкiсти дiють повiльно, але впевнено. Одна з чайок, що ширяли над пляжем, пролетiла повз них, майже торкнувшись крилами. Адмiрал простежив за нею поглядом. – Гнiв iдiотiв затоплюе свiт, – похмуро додав вiн. – А те, що вiдбуваеться в Іспанii, нагадуе генеральну репетицiю. Прелюдiю до майбутньоi рiзанини. Фалько з вiдразою спостерiгав за чайками. Цi птахи не подобалися йому вiдтодi, як вiн подорожував до Нью-Йорка на пароплавi «Беренгарiя» i одного разу побачив, як чайка мало не вiдiрвала руку кухарю, який чистив рибу на палубi. Надто жадiбнi, як на нього. Надто подiбнi до людей. – Сеньйоре, ви сказали, що в Парижi я маю виконати подвiйну роботу. – Саме так. Подвiйну. – І що ж це за «друга частина»? Утiм, я добре знаю вас, тож сформулюю запитання iнакше: у чому полягае найменш привабливий аспект мого завдання? – Усi аспекти е доволi привабливими. Гадаю, ти отримаеш задоволення. Ця справа добре поеднуеться з твоею шахрайською вдачею. – Я слухаю вас дуже уважно. Адмiрал вийняв годинник iз кишенi жилета. – Розповiм докладнiше пiсля вечерi. Точнiше, це зроблять iншi люди. – Де? – В Морському клубi.– Вiн указав парасолькою в кiнець бульвару, звiдки вони прийшли. – Нагорi, в окремому кабiнетi. Рiвно об одинадцятiй. Адмiрал знову зупинився i сховав годинник. Обидва ока – скляне й здорове – пронизували спiврозмовника насмiшкуватим поглядом. Вiн здiйняв парасольку i кiлька разiв тицьнув наконечником у руку Фалько. – До речi, будь обережнiшим iз барменом, який працюе в готелi «Марiя Христина». – З тим рудим типом? – Так. – Його звуть Блас, i вiн непогано готуе коктейль «Хупа-хупа». Чому я маю остерiгатися? Здорове око адмiрала iронiчно пiдморгнуло. – Вiн зливае iнформацiю полiцiянтам. Донiс iм, що ти не пiдводишся, коли каудильйо виступае на радiо. І це трапляеться не вперше. – Усi бармени мають чудову пам’ять. – Цей бармен вочевидь не скаржиться на пам’ять. Сьогоднi вранцi менi передали його слова. – І що ви iм сказали? – Сказав, щоб котилися до бiса. Фалько дiстав портсигар, витягнув сигарету «Players» i легенько стукнув нею об черепахову кришку. Загрозливо примружився, наче яструб, що помiтив здобич. – Адмiрале, цей свiт – рiдкiсне лайно. – Хiба я не знаю? Фалько схилив голову i запалив сигарету, прикривши вогник долонею. – Нiкому не можна довiряти, – мовив вiн, випустивши дим крiзь нiздрi.– Навiть барменам. 3. Про вовкiв та ягнят Укритi мрякою вулицi затемненого мiста блищали мов лакованi. Фалько, який стояв пiд пам’ятником адмiралу Окендо, бiля готелю «Марiя-Христина», пiдняв комiр плаща, насунув капелюха на очi й спостерiгав за тим, як iз пiтьми виринула свiтла пляма, що iскрилася i гримiла, аж доки не зупинилася на площi. – Привiт, красунчику. З трамвая зiстрибнув Пакiто Павук i попрямував до Фалько. Задзеленчавши, трамвай вiдiйшов, а миршава некваплива фiгурка Пакiто ставала дедалi чiткiшою. У вологому повiтрi повiяло знайомими пахощами брильянтину i трояндовоi води. – Дякую, що вiдповiв на дзвiнок, – сказав Павук. Огорненi тiнями, чоловiки стояли поряд. Фалько мимохiдь подумав, що це чудово описуе iхнi дивнi стосунки: iнодi вони допомагали один одному i пережили чимало пригод (хоча Павук посiдав значно нижчу сходинку в iерархii Групи брудних справ), i цi таемнi зустрiчi зазвичай вiдбувалися в якихось нетрях i небезпечних чорних закутках. Спiльники проводили бiльше часу в темрявi, нiж при свiтлi дня. – Слухаю тебе. – Так, тепер твоя черга слухати мене. – Пакiто витримав коротку напружену паузу. – Може, пiдемо до якогось кафе? Посидимо в тихому мiсцi. Фалько глянув на будiвлю готелю, дiстав iз кишенi запальничку i посвiтив на наручний годинник. Червоний вогник осяйнув вирячкуватi очi Павука пiд вузькими крисами елегантного англiйського капелюха, ретельно вищипанi брови й маленький рожевий ротик, що кривився у жорстокiй гримасi. За давньою звичкою кiлер занурив руки в кишенi пальта (нiхто нiколи не мiг передбачити, який небезпечний предмет вiн вихопить звiдти). – Мало часу. Маю пiти у справах. – Фалько загасив запальничку. – Краще поговоримо тут. – Як бажаеш. Прогуляемося до рiчки? – Можна. Вони перетнули площу, дiставшись бульвару бiля рiчки Урумея. На протилежному березi не горiв жоден лiхтар. Лiворуч, неподалiк вiд гирла, виднiлися неяснi, окутанi сутiнками обриси моста й курзалу на тлi темного неба. – Менi подобаються мiста, де йде вiйна, – зауважив Павук. – А тобi? Фалько запалив сигарету. – Бiльш-менш. – А я обожнюю iх, мiй милий. Нiч сприяе злочинам i грiхам. Якусь хвильку вони мовчали, дивлячись на чорну смугу рiчки. Знизу долинав плескiт прибою. – Наскiльки я зрозумiв, операцiя в Бiаррiцi закiнчилася добре. – Для когось так, а для когось не дуже. Почувся дивний звук – щось середне мiж свистом i шипiнням. Кiлер смiявся крiзь зуби. – Ми замели всi слiди й вивели з ладу машини, – сказав вiн. – Коли ми пiшли, жiнка того типа майже прокинулася… Дорога додому була довгою. – Молодцi. – Мабуть, вони вже витягли з нього iнформацiю. – Гадаю, так. – Як справи тiеi дiвчини? – Якоi дiвчини? – Вона iхала з тобою. Гарненька пишечка. – Добре. З нею все гаразд. Працюе. Пакiто видав ще один тихий смiшок. – Сподiваюсь, Кабан задоволений. Я нiколи не отримую вiтання. – Вiн задоволений. – Чудово. Вони трохи помовчали, вдивляючись у нiчну темряву. Повз них проiхав автомобiль. Сяйво фар окреслило iхнi тiнi на землi. Тiнь Павука ледве сягала плечей Фалько. Наступноi митi знову запанували морок i тиша. – Любчику, я хочу попросити тебе про послугу. – Якого типу? – Один мiй друг мае проблеми. – Полiтичнi? – Так. – Це близький друг? – Дуже близький. Сигарета, яку Фалько стискав мiж пальцями, просякла вологою. Вiн зробив останню затяжку i кинув недопалок у рiчку. Тим часом Павук розповiдав iсторiю свого друга: симпатичний юнак, складач у друкарнi, повiвся легковажно у важкi часи – отримав членський квиток Загальноi спiлки робiтникiв i взяв участь у двох манiфестацiях як простий оратор. От i все. Коли стався державний переворот, вiн перебував у франкiстськiй зонi й поспiшив вступити до Фаланги, щоб уникнути розстрiлу пiд мурами кладовища. Навiть встиг повоювати на фронтi пiд Сомосьеррою i пострiляти з окопу. Але хтось його впiзнав, i далi подii розвивалися передбачувано. Поза всяким сумнiвом, на нього чекала одна з тих «прогулянок», звiдки поверталися лише солдати з маузерами. – Де його тримають? – У мiськiй в’язницi Бургоса… Чи можна щось зробити? – Спробуемо. – На моему рiвнi нiчого не вийшло. Я потрiбен iм, щоб пiдрiзати людей. Тим паче, що це не проста справа, а бiльш… особиста. Ти ж розумiеш. – Авжеж. – Чарiвний хлопчик. – Не сумнiваюсь. – Кажу ж тобi, мене нiхто не слухае. Важко бути геем. Нова Іспанiя така нудотна з ii мужнiми, правильними чоловiками… З тобою все iнакше. Ти – iншого поля ягода. Зiрка вiтчизняного шпiонажу, улюбленець Кабана. Одна твоя посмiшка, i навiть лайно починае пахнути парфумами. Усi в захватi вiд тебе. Фалько трохи помiркував. Потiм знову чиркнув запальничкою i посвiтив на циферблат. – Побачимо, що можна вдiяти. – Дякую, мiй любий… Менi наказали виiхати до Саламанки. Ось тут я записав iм’я i деталi. Павук простягнув йому згорнений навпiл аркуш, i Фалько сховав його в кишенi. Вони вiдiйшли вiд рiчки й повернулися на площу. – Менi час iти, – сказав Фалько. Не попрощавшись, вiн залишив Пакiто в темрявi й попрямував до похмуроi будiвлi готелю. Чекати довго не довелося. Вiн добре вивчив «Марiю-Христину», тож швидко знайшов засклену будку вахтера в коридорi, бiля службового входу. Вахтер – вiдставний штурмгвардiець – зрадiв товариству Фалько. Двох англiйських сигарет вистачило, аби розпочати душевну бесiду про вiйну, скрутнi часи, постояльцiв, якi зупинялися тут колись, у благополучнi щасливi перiоди. Хвилин десять вони розмовляли пiд гасницею, смiючись над анекдотом про червоного диво-ополченця Ремiхiо – единого, хто носив парашут за плечима на пiдводному човнi. Елегантний балакучий сеньйор, сказав би вахтер, якби його розпитали про Фалько. Хитруватий i дуже приязний. Небiдний. І бiльше йому було б нiчого додати, за винятком однiеi деталi: коли один iз барменiв, рудоволосий Блас, закiнчив вечiрню змiну, одягнув пальто й берет i пройшов коридором у напрямку вулицi, симпатичний незнайомець попрощався, усмiхнувся, поплескав його по плечу i рушив до виходу. Але ж це випадковiсть. Звичайний збiг. Фалько крокував слiдом за темною постаттю на розумнiй вiдстанi, що дозволяла бути непомiченим i не втратити об’ект iз поля зору. Бармен явно поспiшав додому пiсля виснажливих десяти годин, упродовж яких вiн змiшував коктейлi, варив каву i розливав коньяк. Отак вони йшли, один за одним, доки не перетнули мiст Санта Каталiна. Мiж прорiхами чорних хмар, що заволокли небо, з’явився мiсяць i замерехтiв на поверхнi води, внаслiдок чого чiткiше вималювалися вологе поруччя i чоловiчий силует попереду. Залишивши позаду площу Басконii, бармен звернув праворуч. Вулиця була вузькою, щiльна темрява поглинала кожен закуток. Фалько розстебнув плащ, пришвидшив ходу i наздогнав його, намагаючись рухатися якомога тихiше, ступаючи не на носок, а на п’ятку. – Добрий вечiр, – сказав Фалько. Блас вiдсахнувся, адже не чув його крокiв. У неясному мiсячному сяйвi, що проникало мiж звисами дахiв, було видно широко роззявлений рот, зблiдле вiд страху обличчя. Фалько лiвою рукою витягнув iз кишенi запальничку, натиснув на колiщатко, i червоний вогник освiтив його посмiшку. Так посмiхаються деякi акули. – Це я. Той, хто не пiдводиться, коли каудильйо виступае по радiо. – Не знаю, про що ви говорите. Фалько сховав запальничку. – Хто б сумнiвався, – мовив вiн i стукнув його правою рукою без особливоi злостi. Сухий точний удар скидався на ляпас. Основна мета полягала не в тому, щоб завдати болю, а в тому, щоб спровокувати противника, викликати гнiв. На поясi Фалько висiв пiстолет у кобурi, але йому навiть на думку не спало скористатися ним. Немае потреби вбивати налякану беззахисну людину пiд покровом ночi. Зрештою, йшлося не про роботу, а про особистi розваги. – Ви збожеволiли, – белькотiв бармен. – Я нiчого не знаю… Вiн знову стукнув Бласа, i це вже бiльше нагадувало удар, нiж ляпас. Бармен був нижчим за нього, але мав широкi плечi й сильнi руки. Фалько неодноразово звертав увагу на цi руки, коли той енергiйно трусив шейкером. Треба було розсердити його, вивести з рiвноваги. І тодi стане гаряче – почнеться справжня бiйка. – Чого ви хочете вiд мене? Голос тремтiв, але лють проривалася. Потiшений, Фалько знову вдарив кулаком – не надто сильно й не надто легко. Доволi боляче. Озвiрiлий Блас засопiв i кинувся на кривдника. – Ах ти ж засранець! Корисно битися час вiд часу, подумав Фалько. Очищуе кров. Потiм вiн вiдкинув усi думки, зосередившись на автоматичних дiях i рефлексах, набутих завдяки тренуванням i практицi. Захопившись жорстокою хореографiею сутички. Виконуючи таемний первiсний ритуал, де чергувалися удари, паузи, iнстинктивний пошук вразливих мiсць i вперте прагнення влучити в них. Бум-бум-бум! Вiн не чув, а радше вiдчував власне дихання, вiд якого заклало вуха, а також стогони й хрипи противника – такi близькi й по-звiрячому несамовитi. Бармен, не здатний поеднати напад i захист, лупив навмання, а отримував точно в цiль. Насправдi все було дуже просто: Блас вагався мiж бажанням заподiяти йому шкоди, прийняти агресiю як природний закон i неспроможнiстю – притаманнiй бiльшостi людей – визнати насильство важливою частиною життя. Широкi плечi й сильнi руки нiчого не вартi, якщо на дiлi ти виявляешся не вовком, а ягням. Фалько вiдступив на два кроки, зробив глибокий вдих i завершив свiй виступ ударом у пах – настiльки потужним, що бармен, скорчившись вiд болю, вiдлетiв до муру i впав додолу. Фалько присiв навпочiпки бiля переможеного противника. Із цiкавiстю науковця слухав, як той крехтить i хапае ротом повiтря, силкуючись вiддихатися. Трохи згодом поплескав його по щоках i вiдчув на долонях теплу липку кров. Блас розбив собi носа. – Я маю дружину… дiтей… – бурмотiв бармен. – Будь ласка… У мене трое дiтей… Фалько з розумiнням кивнув. Кожна людина мае тил, подумалося йому. Те, що робить нас слабкими або ганьбить. Раптом його тiло обм’якло. Болiли кулаки, лiктi, груди. Вiн вiдчував глибоку втому. – Так, – мовив Фалько. Вiн усiвся поряд iз розпростертим на землi чоловiком i притулився спиною до муру. Чекаючи, поки вирiвняеться пульс i стихне неприемна пульсацiя у правiй скронi, вiн iз насолодою вдихав свiже й вологе нiчне повiтря. Потiм закинув голову назад i поглянув на блiдий мiсяць, що визирав мiж дахами. Не дивлячись на годинник, визначив час. – Так, – тихо повторив вiн. Розстебнувши плащ i пiджак, Фалько дiстав портсигар i взяв двi сигарети. Одну сунув бармену до рота. Витягнув запальничку. – А знаеш, що найгiрше, товаришу? Твоi коктейлi – справжнiсiнька гидота. «Якщо ти iспанець, розмовляй iспанською», – сповiщав червоно-жовтий плакат у вестибюлi. Єдиний вияв несмаку, зазначив Фалько. У рештi Морський клуб Сан-Себастьяна з честю носив свое прославлене iм’я. Опоряджений за останньою модою: чистi поверхнi, квадратнi столи, плетенi стiльцi на сталевiй трубчастiй опорi. За баром розташовувався таемний салон, вiддiлений вiд основноi зали розсувною панеллю з матового скла. Коли Фалько увiйшов, офiцiанти саме прибирали зi столу. На скатертинi не залишилося нiчого, крiм кавових фiлiжанок, склянок, сифону, вiдерця з льодом, пляшки вiскi «White Label» i двох попiльничок з емблемою клубу. Також Фалько помiтив потертий шкiряний портфельчик адмiрала, який навiював йому страх. Кабан, неначе зловiсний фокусник, завжди витягав звiдти якусь мерзоту. – Мiй агент, – вiдрекомендував його адмiрал. – А цього сеньйора звуть Хуберт Кюссен. Вiн не представив другого чоловiка. Керiвник НІОС запросив двох гостей: один був брюнетом, а другий – сивоволосим. Перший пiдвiвся, легенько клацнув пiдборами й потиснув Фалько руку. Вiн був одягнений у гарний сiрий костюм. Доволi огрядний, схожий на уродженця якоiсь балканськоi краiни. Тоненькi вуса, пiдстриженi в англiйському стилi. Один iз тих добродiiв, подумав Фалько, якi звикли грати в гольф у Лозаннi, полювати на сарн у Тiролi з рушницею «Перде» на плечi й водночас прокручувати бруднi афери рiзними мовами. Його обличчя нiчим би не вирiзнялося, якби не спотворена лiва нижня частина: шкiра на пiдборiддi та шиi була сухою, вкритою глибокими зморшками, як у старезного дiда. – Можете звати мене Хупсi,– сказав той прийнятною iспанською мовою. – Усi знайомi звуть мене так. Хупсi Кюссен до ваших послуг. Фалько звернув увагу на акцент. – Нiмець? – Дякувати богу, нi.– Вiн адресував йому масну, вiдрепетирувану посмiшку. – Австрiяк. Фалько глянув на другого гостя, який мовчки спостерiгав за ними з найбiльш вiддаленого кутка. Хоча чоловiк сидiв, здавалося, що вiн мав низький зрiст. На ньому був темний двобортний костюм i смугаста краватка. Незнайомець розглядав Фалько зi спокiйною цiкавiстю. – Хочеш вiскi? – спитав адмiрал, коли всi усiлися. Фалько хитнув головою i вийняв iз кишенi слоiк з аспiрином (напруга, спричинена iнцидентом iз барменом, досi не ослабла). Потiм налив води iз сифона, трохи пожував пiгулку i проковтнув ii. Шлунок краще сприймав аспiрин у такому виглядi. – Обiйдемося без прелюдiй, – заявив адмiрал. – Цi пани знають, хто ти. Фалько кiлька разiв позирнув на сивого чоловiка, який сидiв нерухомо й мовчки спостерiгав за ним. Вiн мав свiтлi очi й приемнi, навiть нiжнi риси. Це обличчя видалося йому знайомим, але Фалько не мiг згадати, де саме бачив його. – Ми чули багато хорошого про вас, – сказав брюнет. Вiн улесливо посмiхався. Майже звабливо. Так посмiхаються торговцi на схiдних базарах, коли хочуть продати килим. – Ви не схожi на австрiяка, – зазначив Фалько. Посмiшка стала ширшою. – Ранiше Австрiя була дуже великою краiною. – Розумiю. Фалько вiдкинувся на спинку стiльця, пiдтягнув вузол краватки й схрестив ноги, намагаючись не зачепити стрiлки на штанах. Сивий чоловiк, який сидiв на iншому боцi столу, не вiдривав вiд нього очей, зберiгаючи люб’язний i зацiкавлений вираз обличчя. Фалько розвернувся до брюнета, вiдверто роздивляючись потворний шрам на щоцi. Йому доводилося бачити подiбнi рани. Кюссен вочевидь звик до таких поглядiв – вiн злегка кивнув головою i мовив нейтральним тоном, пiдтвердивши його здогадки: – Серпень вiсiмнадцятого року, битва бiля Арраса. – Граната? – Вогнемет. – Нiчого собi! Вам пощастило. – Так… Я був единим щасливчиком з-помiж усiх людей, хто сидiли в моему бункерi. Якусь мить вони вивчали один одного. Фалько подумав, що, попри спокiйний сумирний вигляд, цей товстенький австрiяк мае жорсткi хитрi очi. Очi розумного чоловiка. – Ми внесли певнi корективи в справу Баярда, про яку я розповiдав тобi сьогоднi вранцi,– сказав адмiрал. – І зiбралися тут, щоб обговорити цi змiни. Вiн витягнув iз кишенi пакетик тютюну й обережно набив люльку, притримуючи великим пальцем. Зосередившись на цьому заняттi, адмiрал трохи помовчав, а коли заговорив, не звiв на нього очей. – Сеньйор Кюссен – торговець картинами. Вiн мае хорошi зв’язки й входить до оточення Лео Баярда в Парижi. До того ж продае роботи однiеi британськоi фотографинi на iм’я Едiт Майо. Ти чув про неi? Фалько напружив пам’ять. – Це вона оприлюднила репортаж про оборону Мадрида в журналi «Лайф»? – Саме так. – Знайомi звуть ii Еддi,– сказав Кюссен. – Свого часу вона була манекенницею у Шанель, а потiм – коханкою фотографа Мена Рея. – Нинi вона – дiвчина Лео Баярда, – додав адмiрал. – Затята комунiстка, активно пiдтримуе лiвих… – Дуже вродлива, – вiдзначив Кюссен. – Вони познайомилися в Іспанii пiв року тому. – Ми трое – близькi друзi,– уточнив австрiяк. Фалько глянув на нього з гострою цiкавiстю. – Наскiльки близькi? – Ми часто бачимося в Парижi. – Цей пан вiдрекомендуе тебе iм, – утрутився адмiрал. – Полегшить завдання. Фалько нiяк не мiг втямити, чого вони хочуть вiд нього. – Полегшить завдання? – Такий наш задум. Вiн покосився на сивого чоловiка, який досi мовчав. – Яку роль вiдiграе пан Кюссен? – Будь ласка, звiть мене Хупсi,– приязно усмiхнувся брюнет. – Яку роль вiдiграе Хупсi? Адмiрал дiстав дерев’яну коробку сiрникiв, запалив один сiрник i пiднiс до чашечки. – Сеньйор Кюссен – знаний у всiй Європi антифашист, – мовив вiн, випускаючи кiльця диму. – Демократ iз бездоганною репутацiею… Вiн покинув Австрiю, коли стався аншлюс. Також вiдомий як багатий фiлантроп, який допомагае людям, що втекли з Нiмеччини через переслiдування з боку нацистського режиму. Пiдозрюють, що в його жилах тече еврейська кров i за ним стежить гестапо. Хтозна, чи докучав Фалько головний бiль, але вiн спохмурнiв, почувши слово «гестапо». Неможливо забути торiшнiй досвiд, коли адмiрал вiдрядив його до Берлiну на стажування. За три тижнi, проведенi в столицi рейху, вiн отримав чимало знань, познайомився з потрiбними людьми, дiзнався багато цiкавого про допити та страти ув’язнених (пiдвали були переповненi арештантами). Порiвняно з рiзниками Принц Альбрехт-Штрасе, iнструктори, з якими вiн спiлкувався в румунському тренувальному таборi Тиргу-Муреш, здавалися милими звiрятками. – Дивний портрет, – збентежено сказав вiн. – Що тут забув антифашист i фiлантроп? Кюссен залишався незворушним. Адмiрал i сивий чоловiк обмiнялися виразними поглядами. Нарештi адмiрал перемкнув увагу на Фалько, скорчивши гримасу, що могла би бути сприйнятою як вияв люб’язностi, якби йшлося про iншу людину. – Прикриття, – пояснив вiн. – До речi, дуже ефективне… Насправдi цей сеньйор давно пов’язаний з нiмецькими спецслужбами. Фалько вигнув брови, пiдозрiло зiщуливши холоднi сiрi очi. – СД? – О боже, нi.– Кюссен позирнув на сивого чоловiка й зареготав так весело, що це здалося неприродним. – Служба iнформацii СС використовуе iншi радiохвилi. – Вiн спiвпрацюе з абвером, – уточнив адмiрал. – Спiвпрацюе з абвером чи працюе там? Це рiзнi речi. Адмiрал i сивий незнайомець знову переглянулися. – Часто спiвпрацюе. Фалько збагнув, що Кюссена вважали надiйною людиною. Причетнiсть до роботи нiмецьких спецслужб, якi вiдiгравали ключову роль у змiцненнi франкiзму в Іспанii, виступала переконливим доказом цього. Аж раптом вiн згадав, де зустрiчав сивоволосого типа. Усi сумнiви вiдпали. Пiд час його останнього вiзиту до Берлiну вони перетнулися на десять секунд, коли той проходив коридором штаб-квартири абверу, що на вулицi Тирпiц-Уфер. Усi, хто бачив його, негайно виструнчувалися. Чоловiк був одягнений у вiйськову форму, i перед ним бiгли двi такси. Адмiрал Канарiс, начальник абверу. Звiсно, то був вiн. Але Фалько навiть i взнаки не дав, що впiзнав його. – Я скуповую картини, – тим часом розповiдав Кюссен. – Зокрема, у евреiв i полiтичних вигнанцiв рейху. Крiм того, надаю щедру допомогу органiзацiям, якi пiдтримують втiкачiв iз Нiмеччини та Австрii. Це дозволяе менi розширити коло знайомств, мати великий вплив… І роздобувати цiнну iнформацiю, само собою. Грошi я передаю до Швейцарii, а iнформацiю – до Берлiну. – Вигiдна справа, – похвалив Фалько. – Подвiйний прибуток. Австрiяк посмiхався так, нiби почув вдалий жарт. Вiн крадькома позирнув на сивоволосого, перш нiж кiлька разiв постукати долонею по лiвiй сторонi жилета, на рiвнi серця. – Звичайно. Грiх скаржитися. Сивий чоловiк, який виявився Канарiсом, мовчки слухав iхнiй дiалог. Фалько вже встиг вiдтворити в пам’ятi подробицi його бiографii. Шанований Гiтлером нiмецький моряк став легендою в шпигунському свiтi. Пiд час Першоi свiтовоi вiйни вiн займався розвiдкою в Іспанii, де потоваришував iз багатьма поважними особами, серед яких були адмiрал i брати Франко – Франциско й Нiколас. Наскiльки Фалько було вiдомо, ця дружба стала в пригодi повстанцям, що влаштували державний переворот 18 липня i досi пiдтримували тiсний контакт iз рейхом. Усi знали, що Канарiс часто навiдувався до франкiстськоi зони. – Друзi сеньйора Кюссена дуже допомагають нам у пiдготовцi до операцii «Баярд», – зазначив адмiрал. – А незабаром вiн особисто допоможе тобi на останньому найскладнiшому етапi. – Як? – Завдяки його зв’язкам ти наблизишся до мiшенi. Не забувай, що Ігнасiо Гасан – персонаж, якого ти гратимеш у Парижi,– е заможним iспанцем, що мешкае на Кубi. Ти вкладаеш грошi в мистецтво, а сеньйор Кюссен дае тобi поради. – Як? – Скажiмо, вiн вiдведе тебе на виставку цiеi Еддi Майо, яка виставляе своi роботи в якiйсь галереi. Ти зацiкавишся ними й придбаеш одну чи двi. – Вона називае iх «сюрреалiстично-транссексуальними», – додав Кюссен. Розвеселившись, Фалько почесав за вухом. – Багатообiцяюче. – От тiльки не треба жартiв, – пробуркотiв адмiрал. – Уже пiзно, i я не в гуморi. – Сеньйоре, мене насмiшило визначення «сюрреалiстичний». – Стули пельку. – Слухаюсь. Усi четверо помовчали. Було чути лише тихе посмоктування люльки. Нарештi адмiрал кивнув у бiк Фалько й звернувся до Канарiса. – Що ви думаете про нього? – спитав вiн, немовби шукаючи його схвалення. Свiтлi очi нiмця дивилися на Фалько iз симпатiею. – Гадаю, у нього вийде, – вiдповiв вiн iспанською з ледь помiтним акцентом. – Мае впоратися. Голос був приемний i дуже ввiчливий. Натомiсть адмiрал впивався скляним оком у Фалько, вивчаючи його з професiйною байдужiстю. – Я вiдчуваю якусь збочену слабкiсть до нього. Можливо, тому, що цей тип навiть не прикидаеться чесним. Головна перевага – вiн подобаеться як чоловiкам, так i жiнкам. Як бачите, у ньому е щось жорстоке. Такий собi милий бешкетник. Канарiс посмiхнувся на знак згоди. Погляд виражав оманливу наiвнiсть. Зручна маска, подумав Фалько. Врештi-решт, цей чоловiк був одним iз трьох чи чотирьох найвпливовiших лiдерiв у нацистськiй Нiмеччинi. Його шпигунська мережа розкинула своi щупальця по всьому свiтi. – Скидаеться на те, – мовив Канарiс. Адмiрал випустив ще трохи диму, зиркнув на люльку, перевiряючи, чи достатньо тютюну, i вказав чубуком на Фалько. – Коли жертви починають щось пiдозрювати й розкривають брехню, вiн встигае спаскудити iм життя або наблизити катастрофу. – Спаскудити? – Канарiс зацiкавлено клiпав очима. – Капут. – Ясно. – Вiн – професiонал. Знае свою справу не гiрше за власницю борделю. Фалько переводив погляд з одного на iншого, нiби спостерiгаючи за тенiсним матчем. – Чи можу я сказати вам дещо? – Нi, чорт забирай! Не можеш! Зависла пауза. Канарiс, Кюссен та адмiрал не вiдривали очей вiд Фалько. Останнiй заходився рахувати кiльця на завiсi – давнiй трюк, що допомагав зберiгати спокiй. Коли вiн дiйшов до чотирнадцятого номера, адмiрал витягнув люльку з рота. – Коли ви познайомитесь iз Баярдом, – сказав вiн, – ти будеш зачарований ним. Виявиш готовнiсть пiдписати кiлька чекiв i зробити пожертву на користь шляхетного iспанського народу. Жоден борець за свободу не вiдмовиться вiд такоi пропозицii. Парочка прийме тебе з розпростертими обiймами. – А потiм? – Потiм настане час завершити гру i лiквiдувати персонажа, – вiдповiв адмiрал. – Красива складна схема, де задiянi рiзнi учасники з метою дискредитацii героя. За можливостi ми маемо добитися, аби з ним розправилися його союзники. Керiвник НІОС розгорнув теку i дiстав великий товстезний конверт iз манiльського паперу. – Деталi знайдеш у звiтi, який треба знищити вiдразу пiсля прочитання. – Вiн пiдсунув конверт ближче до Фалько. – Тут е все необхiдне: документи, чековi книжки та iншi кориснi дрiбницi. У Парижi ти маеш сховати все в надiйному мiсцi – згодом вони тобi знадобляться. Цi папери – цвяхи, що iх ми заб’емо в труну Баярда. – Який код я використовуватиму? – Сорiя 8. Це новий код. Червонi поки що не знають його. Шифрувальна книга – «Закохана бiльшовичка» Чавеса Ногалеса[18 - Мануель Чавес Ногалес (1897–1944) – iспанський письменник i журналiст. Пiдтримував Республiку. Пiсля приходу до влади франкiстiв оселився в Парижi. Автор мемуарiв про Громадянську вiйну, де вiдверто розповiдав не лише про звiрства нацiоналiстiв, а й про жорстокiсть республiканцiв.]. Я принiс тобi примiрник… Невеличкий роман тридцятого року. Ти читав його? – Нi. – От i чудово. Розважишся. Фалько позирнув на книгу – м’яка палiтурка, дешеве видання на кшталт тих, що продаються у вокзальних кiосках. Вiн запитав себе, чи обрав адмiрал таку назву випадково або навмисно з огляду на подii, пов’язанi з Євою Неретвою та операцiею в Танжерi. Здорове й скляне око виразно дивилися на нього, i йому здалося, що вiн помiтив зловтiшнiй блиск. – Крiм того, ми купили тобi квиток на поiзд до Парижу. Виiжджаеш завтра, першим класом. Фалько глянув на Канарiса, пiсля чого поклав книгу в конверт i розвернувся до Кюссена. – Ми поiдемо разом? Австрiяк заперечно хитнув головою. – Я полечу рейсом компанii «Люфтганза». Зустрiнемось у Парижi. – Чи маю я зупинитися в конкретному готелi? – Вам забронювали найкращий номер у «Медiсонi» на бульварi Сен-Жермен, – сказав Канарiс. – Готель маленький, але зручний i дуже елегантний. – Саме такий готель обрав би гаванський мiльйонер iз гарним смаком, – зазначив Кюссен. – І зовсiм не дешевий, – пробурчав адмiрал. – Вiсiмдесят клятих франкiв на день. Кюссен посмiхався Фалько. Його обличчя зберiгало приязний вираз, що дивно контрастував iз жахливим шрамом на щоцi. – Вас влаштовують такi умови? – Усе бездоганно. Але якщо я вiдвiдуватиму громадськi мiсця в Парижi, iснуе ймовiрнiсть, що якийсь республiканський агент упiзнае мене. Канарiс насупив брови. Вiн раптом стривожився. – Ви десь свiтилися останнiм часом? – Нi, майже не свiтився. – Можете сказати, де саме? – Нi. – Ясно. – Я веду тихе життя, намагаюсь бути непомiтним, але нiколи не знаеш, коли тебе спiткае невдача. Нiмець замислився. – Якщо це трапиться, дiйте на власний розсуд, – мовив вiн, дивлячись на адмiрала так, нiби перекладав на нього вiдповiдальнiсть. – Ризик – його стихiя, – уiдливо зауважив той. – Якщо хтось жбурне наше курча в море, у нього виростуть зябра й плавники. Канарiс iз розумiнням кивнув. Судячи з усього, вiн не мав жодних сумнiвiв щодо здiбностей Фалько. – Кюссен розробив план, – сказав вiн. – Так, – пiдтвердив Кюссен. – За два днi ми нiбито випадково зустрiнемося в ресторанi «Мiшо», дуже близько вiд вашого готелю. Я обiдатиму з Баярдом та Еддi Майо. О першiй годинi цей заклад ущент забитий людьми i треба чекати, коли звiльниться столик. Ми привiтаемось як давнi знайомi, i я запрошу вас приеднатися до нашого товариства. Тодi ви маете вступити в гру, хоча я буду поряд i в разi необхiдностi допоможу. – Усе зрозумiло? – спитав адмiрал. – Поки що так. Пiд сивими вусами промайнула чергова сардонiчна посмiшка. Керiвник НІОС пiдсунув сифон ближче до Фалько. – Раджу проковтнути ще одну пiгулку… Вона тобi знадобиться, коли ми розповiмо другу частину цiеi захопливоi iсторii. Було жарко. Вимкнувши свiтло, вони вiдчинили одне з вiкон i якийсь час нерухомо постояли, насолоджуючись нiчним бризом. За пiщаним пiвколом пляжу простиралася бухта, що нагадувала темну пустку, ледь посрiблену мiсячним сяйвом. – Вишукане мiсто, – сказав Канарiс. Вони з Кюссеном потiшили себе запашними сигарами. Адмiрал не звертав уваги на панораму – його погляд був прикутий до Фалько. – Ти знаеш, що в Парижi вiдбудеться мiжнародна виставка? – раптом спитав вiн. – Щось чув. – Вона вiдкриеться на початку червня. Республiканцi хочуть, щоб iхнiй уряд був гiдно представлений. Вони доручили побудувати павiльйон двом своiм архiтекторам. Їм потрiбне велике полотно, присвячене боротьбi шляхетного iспанського народу проти фашизму та iнших «ворогiв». Вони запнули завiси, увiмкнули свiтло й повернулися до столу. – Картину замовили у Пiкассо, – ефектно завершив промову адмiрал. Фалько здивовано глипнув на нього. Потiм розвернувся до Канарiса, очiкуючи на пiдтвердження, i той спокiйно кивнув. Кюссен посмiхався, наче кiт, що готувався зжерти мишу. Роздратований адмiрал покусував чубук люльки. – Не знаю, що вони розгледiли в роботах Пiкассо, – пробурчав вiн, – але цей тип – свiтова знаменитiсть. Канарiс не вiдводив очей вiд Фалько. – Вiн цiлком заслужив свою славу… Вам подобаеться Пiкассо? – Я нейтрально ставлюсь до нього, – байдужо вiдказав вiн, скрививши рота. – Мистецтво не моя стихiя. – Ви бачили його картини? – Декiлька. Вiн оригiнальний. Адмiрал пiдскочив. – Оригiнальний? Комунiстичний покидьок? – Сеньйоре, кожен мае своi вподобання. – Ваша правда, – погодився Канарiс. – Я не в захватi вiд його творчостi. Але це не мае значення. Фалько вiдкинувся на спинку стiльця. Аспiрин справив благотворний ефект, i тепер вiн вiдчував спокiй, умиротворення, легку ейфорiю. Життя знову стукало у дверi. Вiн жадав нових пригод i був готовий вступити в гру. – Наскiльки тобi вiдомо, – провадив далi адмiрал, – а якщо невiдомо, вважай, що я тобi розповiв, халтурник Пiкассо перебувае в Парижi. Там розташована одна з його майстерень. Нi для кого не таемниця, кому вiн симпатизуе i з ким дружить, тож я не зупинятимусь на цьому. Найважливiше, що вiн прийняв замовлення республiканцiв i вже кiлька днiв працюе над ним. – Яка тема? – Доречне питання, чорт забирай! Тема. Адмiрал замислено дивився на згаслу люльку. Потiм дiстав коробку сiрникiв, запалив ще один сiрник i пiднiс вогник до чашечки. – Судячи з усього, бомбардування Гернiки. Ось така тема. Вимовивши цi слова, вiн пронизливо глянув на нього крiзь клуби диму. З iншого боку столу Канарiс спокiйно кивав головою. Фалько намагався осмислити iнформацiю. Все здавалося заплутаним. – Нiчого собi! – Так, – вiдзначив адмiрал. – І ти не знаеш найцiкавiше. Жалюгiдний клоун Далi теж запропонував своi послуги й захотiв намалювати полотно пiд приводом того, що минулого року вже допомагав республiканцям. Як бачиш, кожен прагне щось урвати. Сталiн заграбастав не все золото Республiки. – М’яка конструкцiя з вареними бобами, – раптом сказав Кюссен. Фалько розгублено заклiпав очима. – Перепрошую? – Так зветься картина Далi, що мае пiдзаголовок «Передчуття громадянськоi вiйни»… Але посольство надае перевагу Пiкассо. – Австрiяк випустив тремтливе колечко диму. – Вiн популярнiший. Адмiрал клацнув язиком. – Червонi намагаються роздмухати цю iсторiю, а далi буде тiльки гiрше. Основоположник кубiзму власною персоною виражае пiдтримку республiканськiй справi… Уявляеш? Фалько кивнув. Вiн мiг це уявити. – Журнали, газети й пiвтори тисячi загиблих будуть використанi з метою пропаганди. – Керiвник НІОС неспокiйно совався на стiльцi.– Виллються тонни чорнил. Нас цькуватимуть. – Сеньйоре, але ж сьогоднi вранцi ви сказали, що Гернiка знищена республiканськими динамiтниками. Так само, як Ірун. – Вiн позирнув на Канарiса. – Хiба нi? Нiмець багатозначно посмiхнувся. Свiтлi очi здавалися прозорими. – Можливо, iснуе iнша версiя подiй, – м’яко сказав вiн, нiби щойно це збагнув. Фалько згадав пiлотiв, яких зустрiв у кав’ярнi, лiтаки «Джанкер» i «Савойя» зi знаком хреста на хвостi – емблемою франкiстських вiйськово-повiтряних сил. Неважко зрозумiти, що нинiшнiй конфлiкт в Іспанii – генеральна репетицiя значно масштабнiшоi i страшнiшоi вiйни. Багато кому доведеться танцювати пiд цю зловiсну музику. – Яка ваша думка? – поцiкавився Канарiс. – Стосовно чого? – Стосовно Гернiки. Фалько замислився. – Залежить вiд того, хто винен. – Припустiмо, що винна франкiстська авiацiя. – Нiмецькi та iталiйськi пiлоти, якщо точнiше. Здорове око адмiрала спопелило його. – Хлопче, не перегинай палицю. Фалько ще трохи помiркував. – Гадаю, бомби е носiями цивiлiзацii,– нарештi мовив вiн, звертаючись до Канарiса. – Наведу доказ: вас нiхто не бомбардуе, бо Нiмеччина – цивiлiзована краiна. Нiмець добродушно зареготав. Вiн виявляв симпатiю i з ентузiазмом пiдтримував розмову. Принаймнi, так здавалося. – Менi подобаеться iспанське почуття гумору. Коли ви жартуете, це справдi дотепно… Народ iз такою трагiчною долею, як ваш, не смiятиметься з будь-якоi дурницi. Канарiс зацiкавлено роздивлявся Фалько. – Ви хочете сказати, що ми цивiлiзуемо iншi краiни? – спитав вiн. – Останнiм часом – так. – Ви теж непогано виявили себе в Ер-Рифi. Навiть застосували iприт. – Тодi ми вже були цивiлiзованими. А нещодавно до цивiлiзацii долучилися iталiйцi в Абiссiнii. Кюссен, який слухав iхню розмову, затиснувши сигару в зубах, осудливо хитав головою. – Нiхто нiколи не бомбардуватиме рейх. Фалько знизав плечима. – Ловлю вас на словi. Поб’емося об заклад. Той, хто програе, запрошуе на вечерю в берлiнському ресторанi «Хорхер». Кюссен задоволено й дещо лукаво посмiхнувся, приймаючи правила гри. – Качка по-руанськи й «Мутон Ротшильд» тридцять другого року? – Тридцять п’ятого. – Домовились. Фалько глянув на Канарiса, який вiдверто розважався. – З iншого боку, не виключено, що одного дня вони скинуть бомби на «Хорхер». Нiмець раптом посерйознiшав, але наступноi митi пирснув зi смiху. – Менi подобаеться ваш агент, мiй любий адмiрале. Мiцний горiшок. – Багато хто це каже… Мене тiшить, що ви високо оцiнили його, адже вiн працюватиме з вашим помiчником. – Вiн розвернувся до Кюссена. – Все буде добре, якщо ви пильнуватимете за вашою дружиною чи нареченою. Австрiяк теж засмiявся. – Я – вiльний птах, холостяк. Проте вiзьму вашу пораду до уваги. – Що ж стосуеться Гернiки, – додав адмiрал, – плювати ми хотiли на версii подiй. Нас хвилюе один конкретний факт: Пiкассо малюе цю гидоту для Виставки. – Вiн указав на Фалько чубуком люльки. – І це твоя турбота. – Моя? – Так. Цей сеньйор пояснить тобi, що до чого. І сеньйор – тобто Кюссен – пояснив. Вiн був другом Пiкассо й бачив першi ескiзи. Художник працював над картиною з травня. Велике полотно призначалося для iспанського павiльйону. Згiдно з достовiрними джерелами, культурний аташе посольства Іспанii – якийсь там Ауб – уже заплатив Пiкассо 150 тисяч франкiв. Крiм того, вони платили однiй з його коханок, Дорi Маркович, вiдомiй як Дора Маар, за те, що вона фотографуватиме рiзнi етапи роботи над картиною. Замовлення мае бути виконане на початку червня. – Як бачиш, справа серйозна, – пiдсумував адмiрал. Фалько кивнув, розмiрковуючи над почутим. – Так… Але я досi не розумiю, у чому полягае мое завдання. – Пiкассо та Лео Баярд – близькi друзi,– пояснив Кюссен. – Вони часто зустрiчаються. Еддi Майо навiть позувала для однiеi з його картин. Фалько чекав подальших уточнень. – І що з того? – Коли я допоможу вам влитися в оточення Баярда, ви швидше познайомитесь iз Пiкассо. Як вам iдея? – Чудово. Обожнюю вливатися в незнайоме оточення. – Ви вдаватимете колекцiонера i вмовите його продати вам будь-яку дрiбницю за захмарну цiну. Ваше гiпотетичне багатство вiдчинить перед вами всi дверi. Завдяки грошам ви пiдтримуватимете тiсний контакт iз цими людьми й завоюете iхню довiру. Фалько дуже повiльно дiстав портсигар iз кишенi жилета, осмислюючи iнформацiю. – Нi, я все ж таки не розумiю, що треба робити з тiею картиною. Адмiрал нетерпляче стукнув кулаком об стiл. – Ти що, бовдур? Це ж елементарно! Тобi доручають подвiйну мiсiю в Парижi. По-перше, ти маеш представити Баярда фашистським агентом i зробити так, щоб його лiквiдували власнi союзники. По-друге, необхiдно саботувати плани Пiкассо щодо цiеi картини. Фалько, який вiдкрив портсигар i обрав сигарету, застиг на мiсцi, не встигнувши прикурити. Вiн обвiв поглядом усiх присутнiх i зрештою затримався на обличчi Канарiса, який безтурботно усмiхався. – Перепрошую? Що ви сказали? – Те, що ти чув, бiс би тебе взяв, – пробуркотiв адмiрал. – Треба позбутися картини. Роздерти, спалити, порiзати ножем… Тобi вирiшувати. Найважливiше – дати урок червоним. Знищити це лайно, перш нiж його вiдвезуть на Виставку. 4. Комунiст i тореро Поiзди, де вештаеться рiзношерста публiка, думав Фалько, е чудовим мiсцем для полювання, хоча iснуе ризик самому стати здобиччю. Якщо представник його небезпечного ремесла хоче зберегти здоров’я пiд час таких поiздок, вiн мусить беззастережно дотримуватися правил – бути насторожi, не розслаблятися, пильнувати недремним оком. Чимало прикростей можуть спiткати тебе, коли ти опиняешся в темрявi тунелiв або в нiчному безлюддi вагонного коридора. Утiм, аналогiчнi халепи могли статися з противниками. Хай там як, а в поiздах не варто iмпровiзувати – потрiбнi певнi навички й бездоганна технiка. Необхiдно пам’ятати розклад руху, довжину маршруту, послiдовнiсть станцiй i вiдстань мiж ними, тривалiсть зупинок, кiлькiсть вагонiв, психологiчнi особливостi провiдникiв, звички та схильностi пасажирiв. Зважити всi «за» i «проти». Вiн розмiрковував про це, поки стояв перед дзеркалом у вбиральнi свого одиночного купе й зав’язував шовкову краватку з етикеткою «Шарве – Париж». Потiм обсмикнув комiр кремовоi сорочки, застебнув жилет на всi гудзики, крiм нижнього, одягнув пiджак твiдового костюма «Донегаль», де в переплетеннi ниток переважали охристi вiдтiнки. Провiв долонями по напомадженому волоссю, зачесаному вгору i роздiленому на високий продiл злiва; поставив валiзу в багажну сiтку; переконався, що пiстолет i документи надiйно схованi пiд умивальником, пiсля чого вийшов у коридор, коли дзвiнок провiдника сповiстив про наступну змiну в ресторанi. Поiзд мчав повз безкрайню зелену рiвнину, розлiновану телеграфними стовпами, що стрiмко пролiтали за вiкном. Фалько затримався бiля тамбуру, що вiв до мiжвагонного переходу, побоюючись, що гуркiт i торохтiння колiс можуть заглушити крик чи навiть пострiл. Озирнувшись, вiн окинув настороженим поглядом зачиненi дверi, порожне службове купе й коридор, що залишився позаду. Довкола було тихо. Жодних ознак небезпеки чи присутностi противника. Тодi, притлумивши професiйнi iнстинкти й надавши обличчю спокiйного, люб’язного виразу, вiн увiйшов до ресторану. Тридцять п’ять хвилин по тому офiцiант прибрав останню тарiлку, а Фалько запалив сигарету i розсiяно глянув у вiкно, туди, де простирався благословенний французький краевид – мости, рiчки, лiси, – перш нiж зосередитися на читаннi газети «Ля Прес», що лежала на скатертинi. Трохи згодом вiн звiв очi й зацiкавлено позирнув на двох жiнок, якi шумiли за сусiднiм столиком. Розмовляли англiйською, iз сильним американським акцентом. Фалько помiтив, що подруги майже не торкнулися курчати по-беарнськи, але вiдкоркували другу пляшку бордо. Неважко здогадатися, хто вони – типовi заокеанськi туристки, що мандрують Європою. Одна з жiнок – доволi огрядна круглолиця бiлявка – не була нi вродливою, нi потворною. Хорошi зуби. Живi свiтло-блакитнi очi. Коротко стрижене, завите за модою волосся з продiлом посерединi. Одягнена зi смаком – у зручний дiловий костюм майже чоловiчого фасону. Намисто з перлiв, яке вона носила поверх комiру блузи з глибоким декольте, здавалося недешевим. Їi худа незграбна супутниця радше була кiстлявою, нiж стрункою. Остання сидiла спиною до Фалько. Вiн бачив лише ii косу. – Цiлковитий абсурд, моя люба… Абсурдна ситуацiя. Бiлявка явно домiнувала в цiй парi. Інтонацiя вказувала на багатство й високий соцiальний статус. Одна з тих жiнок, подумав Фалько, якi створюють купу проблем працiвникам розкiшних готелiв, капiтанам трансатлантичних пароплавiв i секретаркам своiх чоловiкiв (якщо вони замiжнi). Подруга мовчки слухала ii, киваючи головою. Йшлося про неможливiсть забронювати номер у паризькому «Рiцi» – вони мали вдовольнитися готелем «Георг V». Тiеi митi свiтлi очi бiлявки випадково зупинилися на Фалько, який пильно дивився на неi. Чоловiк iнстинктивно усмiхнувся, адже мав найцiннiший талант мандрiвника й авантюриста – вмiння розпочати розмову з незнайомою людиною, особливо якщо ця людина належала до прекрасноi статi. – «Георг V» – непоганий варiант, – невимушено сказав вiн англiйською, позирнувши на келихи з вином, що стояли перед жiнками. – Сучасне мiсце, у стилi джаз. Шеф-кухар Монфокон – чарiвна людина. У ресторанi подають чудову кулеб’яку по-росiйськи. А ще вони мають велику колекцiю найкращих вин – «Шато О-Брiон» i «Шамбертен». – Ви розмовляете так, нiби цитуете туристичний путiвник, – мовила бiлявка. – Вгадали. – Фалько злегка нахилив голову i представився: – Луiс Коломер, редактор червоного путiвника «Мiшлен». До ваших послуг. – Оце так збiг! – Згоден… Щасливий збiг. Вони раптом зацiкавилися ним – ця розмова розвеселила й заiнтригувала iх. Худорлява жiнка знову зиркнула на Фалько. Круглi окуляри в залiзнiй оправi надавали ii простуватому обличчю подiбностi з провiнцiйною гувернанткою. Кашемiровий светр i сiра спiдниця. Кинувши на обох короткий погляд експерта, Фалько помiтив, що брюнетка дивиться на його руки, а бiлявка – на губи. Вiдтак вiн усмiхнувся останнiй. – Мене звуть Неллi,– сказала та. – А це Меггi. Фалько вдруге нахилив голову на знак ввiчливостi. – Ви вперше подорожуете Європою? – О нi, не вперше. – Неллi впевнено грала першу скрипку, демонструючи, хто тут лiдер. – Ми об’iхали все узбережжя – вiд Бреста до Бордо. А зараз повертаемось до Парижу. – Гадаю, ви захоплюетесь туризмом. – Ви не помиляетесь. – Жiнка оцiнювально роздивлялась його, i побачене вочевидь iй подобалось. Вона вiдкрила сумочку, пiдфарбувала губи й вказала на вiльне мiсце поряд. – Чи не хочете випити з нами кави? – Залюбки. Вiн усiвся бiля Неллi, навпроти ii сувороi подруги з дещо зiв’ялим, утомленим обличчям. Понад сорок рокiв, iмовiрно, старша за свою супутницю. Колись – до того, як час чи життевi негаразди зiстарили ii,– вона, певно, була гарною. Бiлявка була значно свiжiшою – балакуча, жвава, розкута, самовпевнена, iз розв’язними манерами подорожуючоi американки iз заможноi родини. Вiд неi вiдчутнiше пахло доларами, нiж парфумами «Макс Фактор». Запах елiтних розваг – лiто в Новiй Англii, зима на Лазурному узбережжi, а мiж ними – кабiна першого класу на «Квiн Мерi». Меггi – зразкова бiдна компаньйонка – пахла невдачами; перед нею на скатертинi лежала книжка. Жодна з жiнок не носила обручку. – А ви справдi працюете редактором путiвника «Мiшлен»? Посмiшка Фалько стала ще бiльш гарячою, пiдскочивши до тридцяти восьми градусiв за Фаренгейтом. – Нi. Я безсоромно збрехав вам. Я – iспанський iдальго. А на дозвiллi – тореро. – Тореро? Вiн спокiйно кивнув. – Авжеж. – І комунiст? – Само собою. Комунiст i тореро… Всi iспанцi так розважаються, якщо не воюють. – Ви божевiльний! – засмiялась Неллi. Брюнетка Меггi позирнула на нього – очi за круглими скельцями були серйозними. Пiд ними виднiлися темнi кола, що надавали iй меланхолiйного вигляду. Фалько б не здивувався, якби дiзнався, що вона потайки пише вiршi. Скидаеться на те. Боковим зором вiн помiтив назву книжки – «Гранд Готель». – В Іспанii вiдбуваеться щось жахливе, – iз сумом мовила вона. Фалько покликав офiцiанта, дiстав портсигар, вiдкрив його й простягнув жiнкам. – Це точно, – сказав вiн. Годину по тому Фалько повернувся до свого купе пiсля милоi бесiди й легкого флiрту з Неллi, яка допомогла йому приемно провести час (таке спiлкування – один iз засобiв професiйного тренування, не гiрший за iншi). Вiн повiсив пiджак на вiшак, вiдстебнув запонки, засукав рукави сорочки й ополоснув лице холодною водою, попередньо переконавшись, що пiстолет лежить у схованцi i все гаразд. Опустив вiдкидний столик, поклав сигарети та запальничку i заходився читати досье Лео Баярда. Француз, сорок два роки, пiд час Першоi свiтовоi вiйни служив офiцером. Успiшний журналiст i письменник, чиi твори «Нiчого розповiдати» i вiдзначений Гонкурiвською премiею «Забутий окоп» змiцнили його репутацiю iнтелектуала лiвих поглядiв. Прихильник Радянського Союзу, який присвятив Росii палку промову на з’iздi письменникiв. На думку анонiмного автора досье, Баярд не був комунiстом у теорii, а виявляв своi симпатii на практицi: цей енергiйний, пристрасний, завзятий чоловiк щиро захоплювався сталiнським режимом, у якому не помiчав жодних недолiкiв, а бачив суцiльнi переваги. Першi боi в Іспанii подали йому iдею створити республiканську авiачастину. За пiв року до складу Народноi армii увiйшли дванадцять лiтакiв його ескадрильi, що налiчувала п’ятнадцять пiлотiв i вiсiм механiкiв рiзних нацiональностей. Баярд особисто брав участь у бойових вильотах, що сприяло поширенню легенди про нього. Нинi, повернувшись до Парижу, вiн спочивав на лаврах, писав резонанснi статтi на пiдтримку Республiки й претендував на посаду мiнiстра культури в урядi Леона Блюма – представника Народного фронту. Досье мiстило кiлька свiтлин, i Фалько уважно проглянув iх. На першiй Баярд стояв на трибунi, виголошуючи промову перед московськими письменниками. Друга знята в паризькiй кав’ярнi «Два маготи» – вiн сидiв за столом, у товариствi радянського режисера Сергiя Айзенштайна. Третя зроблена на iспанськiй авiабазi – високий худорлявий Баярд знятий на повен зрiст. Скуйовджене вiтром волосся, руки в кишенях, сигарета в зубах, пiлотська куртка на плечах. Дивиться в об’ектив i на весь свiт з аристократичною зверхнiстю. Розглядаючи цей портрет, Фалько посмiхнувся, згадавши слова адмiрала про повiтряного паладина Республiки – «самозакоханий писака». Вiн ретельно вивчив iншi важливi документи, що додавалися до звiту. Потiм спалив частину в унiтазi й змив попiл, а частину – сховав. Сутенiло, i за вiкном гуркiтливого вагона пролiтали тiнi, а на широкiй темнiй смузi Луари миготiли далекi вогнi. Пройшов офiцiант iз дзвоником, запрошуючи першу змiну до вечерi, але Фалько не хотiв iсти. Одягнувши пiджак, вiн вийшов розiм’яти ноги в коридорi, поки провiдник пiднiмав канапу i стелив лiжко. Фалько курив, обпершись плечем об раму опущеного скла, пiдставивши обличчя солонуватому вiтру, просякнутому вугiльним пилом. Аж раптом у коридорi з’явився якийсь чоловiк – середнього зросту, iз непокритою головою. У тьмяному свiтлi ламп було видно пiдстриженi вуса й чорне кучеряве волосся, помiтно порiдiле. Фалько iнстинктивно зайняв захисну позицiю: напружив тiло, прикрив живiт вiд можливого удару ножем, звiльнив праву руку, аби було зручнiше битися (колись давно, в експресi «Париж-Бухарест» вiн мав неприемний досвiд такого штибу). Але незнайомець лише попросив французькою прикурити i, щойно Фалько пiднiс запальничку до його сигарети, рушив далi не озираючись. Вiн збирався вертатися до купе, коли зiткнувся з двома американками. Безтурботно базiкаючи, вони виходили з вагона-ресторану. Здавалося, iм було приемно бачити Фалько. Особливо зрадiла бiлявка Неллi. – Нам бракувало вашого товариства за вечерею. – Вибачте… Менi не хотiлося iсти. Вiн вийняв сигарети, i всi трое закурили. Вiд жiнок пахло дорогим вином. Захмелiла Неллi була налаштована дуже грайливо. Їi очi iскрилися. – У ресторанi ви сказали нам, що маете пляшку справжнього кентуккського бурбону у своему купе, – мовила Неллi. Почувши цi слова, Фалько холоднокровно посмiхнувся. – Я збрехав. То була пастка. – Ми обожнюемо, коли нам розставляють пастки. Так, Меггi? Вони обмiнялися поглядами. Фалько дивився весело, Неллi – вижидально, а подруга – серйозно. – Ще не пiзно все виправити, – ризикнув вiн. – Чудово. Ми в захватi вiд бурбону. – На жаль, це Європа… Чи влаштуе вас шотландське вiскi? – Улаштуе. Фалько жестом попросив iх зачекати, вiдчинив дверi свого купе й натиснув на кнопку виклику персоналу. Офiцiант миттево з’явився, прийняв замовлення i за десять хвилин повернувся з пляшкою вiскi «Олд Ангус», сифоном i трьома келихами. Коли вiн розставив усе на вiдкидному столику, Фалько сунув йому в кишеню двадцять франкiв i запросив обох подруг увiйти. – Але вам постелили лiжко, – м’яко запротестувала Неллi. – Не переймайтесь. – Вiн зачинив дверi на засув. – Якось помiстимось. – Боюсь зiм’яти простирадла. Примруживши металево-сiрi очi, Фалько адресував iм звабливу вовчу посмiшку. Вiн вiдкоркував пляшку, розлив вiскi по келихах i додав трохи води iз сифона. – Менi подобаються зiм’ятi простирадла, – сказав вiн, коли жiнки почали цiлуватися. Фалько не належав до чоловiкiв, якi вдовольняються роллю пасивного спостерiгача. Така поведiнка суперечила його вдачi, свiтобаченню i способу життя. Присутнiсть двох напiвголих жiнок, якi пестили одна одну в темному купе, мала сенс для нього лише в тому разi, якщо вiн мiг утручатися в хiд подiй i контролювати ситуацiю. З iншого боку, було очевидно, що вони – принаймнi Неллi – чекали вiд нього активних дiй. Ось чому, окинувши швидким спокiйним поглядом поле битви, щоб точно визначити нахили, домiнування, пiдкорення й iншi кориснi подробицi, вiн неквапливо вiдсьорбнув ковток вiскi з водою, поставив келих на столик, зняв годинник iз лiвого зап’ястка i став навколiшки перед канапою в зручнiй для поцiлунку позi. Неллi, яка вже оголила груди й задерла спiдницю до стегон, доволi жадiбно тягнулася до нього губами, поки подруга вмiло збуджувала ii. – Свиня, – сказала американка. Якщо точнiше, англiйською це пролунало «брудна свиня» («dirty pig»). Із цiею жiночкою все ясно, подумав Фалько. Ось якi в неi вподобання. Вiдтак вiн виявив покiрнiсть поступливого чоловiка й стараннiсть справжнього тореро-комунiста. Негайно перейшов до того, що, судячи з короткоi прелюдii, вони хотiли отримати. На близькiй вiдстанi Неллi продемонструвала чудове тiло, що ранiше приховував одяг, – теплу, пишну, чутливу плоть, що напружилась i тремтiла вiд задоволення. Красномовна пiдказка – «брудна свиня» – передбачала вiдповiдне ставлення. – Zorra. Сучка, – прошепотiв Фалько iй на вухо, перейшовши на чисту, красиву iспанську. Вiн не знав, чи зрозумiла вона значення слова, але iнтонацiя не залишала жодних сумнiвiв. Жiнка часто заклiпала очима, дихання стало уривчастим, а тiло затряслося настiльки сильно, що Меггi вiдiрвалася вiд розсунутих стегон, пiдняла голову i здивовано глипнула на обох, немовби запитуючи себе, чи ii старання пiдвели Неллi до бурхливоi кульмiнацii. – Сучки, – повторив Фалько. Цього разу вiн люб’язно вжив множину. Меггi не вiдривала вiд нього зацiкавленого погляду. Окуляри зникли, а коса потроху розплiталася. Затуманенi очi, набухлi вологi губи несподiвано змiнили ii зiв’яле обличчя, зробили бiльш привабливим, нiжним i жiночним. До того ж розстебнута блуза вiдкривала надзвичайно апетитнi принади. Хто б мiг подумати, сказав собi Фалько, згадуючи, якою незграбною, суворою i холодною вона постала перед ним у ресторанi. Хто б мiг подумати. Раптом вiн вiдчув наплив сил i радiсть буття, тiшачись, що нiхто його не вбив. Попереду ще багато кiлометрiв. Чоловiк повiльно зняв одяг, зберiгаючи цiлковитий спокiй i готуючись до бою. Потiм, лагiдно торкнувшись гарячого тiла Неллi, рушив до ii подруги. Меггi подалася назад, притулилася спиною до стiнки, що здригалася вiд торохтiння поiзда й ритмiчного перестукування колiс, розвела затягнутi в чорнi панчохи ноги, вiдкривши йому доступ до бездонних потаемних глибин. – Красуня, – мовив Фалько iспанською. Нiч буде довгою, весело констатував вiн. А канапа – тiсною. У Парижi цвiли каштани. Приемна прохолода, дощу немае, задоволено зазначив Фалько, коли вийшов iз готелю, перетнув бульвар, проминув середньовiчний фасад Сен-Жермен-де-Пре, звернув на вулицю Жакоб i опинився на перехрестi Сен-Пер. Рiвно о першiй вiн опинився в ресторанi «Мiшо». Там зiбралася черга – дехто стояв у вестибюлi, а дехто чекав бiля дверей, де висiло меню. Фалько спритно протиснувся крiзь групу людей, зняв капелюха й зазирнув усередину. Хупсi Кюссен сидiв поблизу вiкна, у глибинi зали. З ним обiдали двое – темноволосий чоловiк i бiлява жiнка. Австрiяк побачив його й здiйняв руку, удаючи подив i радiсть. Супутники озирнулися. Ігноруючи осудливий погляд метрдотеля, Фалько перетнув залу i рiшуче попрямував до них. Кюссен вiдклав серветку i встав iз-за столу, аби привiтатися з ним. – Начо Гасан! Оце так сюрприз! Що ти робиш у Парижi? Дозволь вiдрекомендувати… Лео Баярд, Еддi Майо… Ти шукаеш столик? Прийшов сам? Чому б тобi не приеднатися до нас? Кюссен поводився розкуто й емоцiйно. Як i передбачалося, вiн вiдрекомендував його як давнього друга – iспанця, що мешкав у Гаванi. Фалько потиснув руку Баярду, який ввiчливо пiдвiвся, пiсля чого привiтався з жiнкою кивком голови. Офiцiанти принесли стiлець. – Оце так сюрприз! – повторював Кюссен, який чудово вжився в роль. – Приемна несподiванка! Фалько мав професiйну звичку уважно роздивлятися людей, тож одразу зазначив, що Лео Баярд був високим, дуже худорлявим, iз вишуканими манерами. Елегантно одягнений. Кутастi, привабливi, дещо асиметричнi риси – рiзко окреслений орлиний нiс, широке чоло. Ретельно пiдiбрана зачiска – одне пасмо волосся спадало на брову – робила його молодшим. Імпозантний чоловiк аристократичного роду. Еддi Майо виявилася бiлявою вродливою англiйкою з холодними блакитними очима й нiжним обличчям. На нiй був чоловiчий вовняний светр i широка синя спiдниця. Волосся укладене в стилi Луiзи Брукс. Старомодна зачiска в формi шлема була популярною рокiв десять чи п'ятнадцять тому, але Еддi носила ii так, що це було сучасно й авангардно. – Вас звуть Ігнасiо? – сухо й формально спитав Баярд. – Не треба, прошу вас. – Вiн обдарував його усмiшкою хорошого хлопчика. – Для друзiв я – Начо. – Так, – пiдтвердив Кюссен. Вiн розмовляв весело, але не перегинав палицю. – Ми всi звемо його Начо. Основну страву ще не подали, тож Фалько вирiшив розiгрiти апетит, покликав метрдотеля i замовив антрекот пiд беарнським соусом. Йому щойно принесли келих вина й вiдкорковану пляшку. «Шато Латур» врожаю 1924 року. – Ви приiхали з Іспанii? – Дякувати богу, нi.– Фалько байдужо посмiхнувся, притиснувшись губами до обiдка келиха. – Це не моя вiйна. Перш нiж вирушити до Парижу, я був у Лiсабонi й Бiаррiцi. Баярд задумливо покосився на нього. Знервований погляд полохливого птаха часом перескакував з одного предмета на iнший, а часом склянiв, зосереджуючись на чомусь, що привертало його увагу. – Не ваша вiйна, кажете? – нарештi мовив вiн. – Не зовсiм. – Фалько був задоволений тим, що вони порушили цю тему так швидко. Торкнувшись накрохмаленими манжетами скатертини, вiн нахилився до нього й сказав майже конфiденцiйним тоном: – Я вже вiсiм рокiв живу в Гаванi. – Бiзнес? – Так, сiмейна справа. Ми займаемось виробництвом сигар «Вуельта Абахо». – Найкращi сигари на Кубi,– вiдзначив Кюссен, уважно слухаючи iхнiй дiалог. – Начо та його родичi обожнюють мистецтво. Вони купують багато картин. Інодi я виступав посередником. Баярд зацiкавлено позирнув на Фалько. – Можете навести приклад? – Я допомiг iм придбати чудовi еротичнi свiтлини. До речi, ми часто обговорювали творчiсть Мена Рея. – Погладжуючи вуса, Кюссен розвернувся до Еддi Майо. Вiн явно був налаштований на експромти. – Чому б Начо не вiдвiдати твою виставку? Було б доречно. Фалько вперше вiдчув на собi пильний погляд жiнки. Гарна й спокiйна, зазначив вiн. З близькоi вiдстанi йому вдалося краще розгледiти ii. Багато рокiв тому вiн бачив це обличчя на обкладинках модних журналiв. У молодостi вона була вiдомою манекенницею. Вигляд мала iнакший – бiльш невинний i вразливий. Нинi iй було тридцять iз чимось рокiв, i ii краса стала зрiлою. Вишуканою i досконалою. – Ви влаштовуете виставку? – люб’язно спитав вiн. – Так… У галереi «Генаф». – За два кроки звiдси, – уточнив Кюссен. – Художниця? – Фотографиня, – нейтральним тоном вiдказала вона. Кюссен майстерно прикидався здивованим. Вiд цiеi гримаси шкiра на щоцi натягнулася i шрам виглядав ще потворнiшим. – Ти бачив роботи Еддi? – Не мав такого задоволення, – усмiхнувся Фалько. – На жаль. – Ти будеш у захватi вiд них. – Я в цьому певен. – Якщо хочеш, можемо пiти сьогоднi ввечерi,– невимушено запропонував австрiяк. – Еддi зачаровуе своею смiливiстю… Порiвняно з тим, що вона пропонуе, еротичнi свiтлини – розвага для черниць. – Менi б також хотiлося придбати якусь роботу Пiкассо, – закинув вудочку Фалько. Кмiтливий Кюссен вiдреагував миттево: – Точно! Ти казав менi про це пiд час останньоi зустрiчi. – Вам буде непросто, – засмiявся Баярд. – Роботи Пiкассо коштують значно дорожче. Принесли основну страву. Вправно манiпулюючи ножем та виделкою, Баярд не вiдривав очей вiд Фалько. Потiм нахилився до нього й доброзичливо мовив: – Сеньйоре Гасан, ви дозволите поставити вам особисте запитання? – Начо, будь ласка. – Так, Начо, дякую… Ви дозволите? – Звiсно. Той трохи повагався. Подив затьмарював аристократичне чоло, куди спадало непокiрне пасмо волосся. – Як можна бути iспанцем i казати: «Це не моя вiйна»? Бути байдужим до подiй, що вiдбуваються там? Кюссен, який тримався насторожi, поспiшив втрутитися. – Лео був в Іспанii,– сказав вiн. – Якийсь час… – Я добре знаю, чим займався цей пан, – перебив його Фалько. – Як i всi люди, я купую газети. І я в захватi вiд його дiяльностi.– Вiн звернувся до Баярда: – Чи правда, що ви служили в авiацii i виконували бойовi завдання? Той вiдповiв суто французьким жестом – вiдмахнувся, немовби заперечуючи значущiсть своiх заслуг. – Інодi. – Ви ризикували, поза сумнiвом. – Фалько вигнув брови. – Це дуже небезпечно. Баярд поблажливо дивився на нього з недосяжноi висоти. – Життя небезпечне, – лаконiчно вiдказав вiн. – Само собою… І я захоплююсь вами через те, що ви обрали складнiший шлях. Дозвольте зiзнатися: я завжди заздрив людям дii. Баярд незворушно вислухав черговий комплiмент, хоча легкий рум’янець на його щоках дещо пом’якшував зверхнiй погляд. – У певнi iсторичнi перiоди пасивнiсть е злочином. – Я згоден i цiную вашi зусилля. Проте кожна людина мае своi пiдстави, аби сприймати ситуацiю саме так, а не iнакше. – Якi пiдстави маете ви? Фалько поклав нiж i виделку на край тарiлки й вiдкинувся на спинку стiльця. Скидалося на те, що вiн напрочуд обережно добирае слова. – Серцем я пiдтримую республiканцiв, – нарештi мовив вiн. – Проте не маю iлюзiй щодо моiх спiввiтчизникiв. Вони повалили першу Республiку i монархiю. Повалять i нинiшню Республiку… Вiдверто кажучи, звiрства маврiв та iноземних легiонерiв, що воюють за Франко, лякають мене так само, як анархiсти й комунiсти з республiканського ополчення. Як тi, так i iншi вбили багатьох моiх родичiв та друзiв. – Ви були в Іспанii пiсля повстання фашистiв? – поцiкавився Баярд. – Нi. – Республiканцi виправили чимало помилок. – Я змiню свою думку, коли вони виправлять усi помилки… А поки що спостерiгатиму здалеку. – Начо не все розповiв. – Кюссен натхненно iмпровiзував. – Вiн допомагае активнiше, нiж здаеться. Фалько переконливо зобразив осуд. – Це недоречно, Хупсi. – Бiльш нiж доречно. Вiн мовчить через скромнiсть, але кiлька тижнiв тому щедро посприяв нашiй справi. – Облиш. – Машини, – трiумфально заявив Кюссен, нiби це все пояснювало. – Вiн видiлив великi кошти на придбання машин швидкоi допомоги. Баярд кинув на Фалько схвальний погляд. Здавалося, вiн приемно здивований. – Чудово! Це робить вам честь. – Вiн розвернувся до Еддi Майо, яка задумливо спостерiгала за Фалько. – Люба, ти згодна? – Звичайно. Фалько здiйняв свiй келих i виразно кивнув Баярду. – Як я вже казав, я багато читав про вашi подвиги. Знаменита ескадрилья, героiчний внесок у боротьбу iспанського народу… Вiд усього серця дякую вам. Маю надiю, що одного дня ми поговоримо про це докладнiше. – Гарна iдея. – Якщо я можу стати вам у пригодi, звертайтесь. Залюбки допоможу. Фалько вiдсьорбнув вина, вiдчуваючи на собi задоволений погляд Кюссена. Іншi наслiдували його приклад. – Чудово, – сказав австрiяк, постукуючи долонями по жилету. – Сьогоднi ми побачимо роботи Еддi… Прекраснi, скандальнi, неймовiрнi. Фалько позирнув на жiнку. Вона мовчала. Холоднi блакитнi очi впивалися в його обличчя. Вiн помiтив дивну настороженiсть. – Анiтрохи не сумнiваюсь. Фалько подобалася Сена, осяяна весняним сонцем. Подобались вештанцi на набережнiй. Жiнки, якi нарештi вбралися у свiтлi сукнi й неквапливо крокували тiнистими платановими алеями. Розпрощавшись з усiею групою (вони домовились зустрiтися о шостiй вечора в галереi «Генаф»), вiн трохи прогулявся по лiвому берегу, де вирувало життя. Оминув букiнiстичнi крамницi зi старими журналами, книгами й гравюрами, глянув на годинник, увiйшов до кальянного бару, купив у касирки телефонну картку за один франк i набрав якийсь номер: – Чи можу я поговорити з месье Жибером? – Ви помилилися номером. – Ми мали зiдзвонитися о пiв на п’яту, – наполягав Фалько. – Повторюю: ви помилилися номером. – Вибачте. Повiсивши слухавку, вiн удруге позирнув на годинник, вийшов надвiр i повiльно рушив до кав’ярнi на розi вулицi Юшет, поблизу книгарнi Жибер Жон. Дорогою вiн двiчi перейшов на iнший бiк, спустився до станцii метро Сен-Мiшель, знову пiднявся i повернувся тим самим маршрутом, аби пересвiдчитися, що за ним нiхто не стежить. Нарештi Фалько дiстався напiвзаповненоi кав’ярнi й влаштувався за вiддаленим столиком на терасi, пiд навiсом, притулившись спиною до стiни. Зручне мiсце, звiдки можна було бачити вулицю i всiх перехожих. Франкiстський агент з’явився вчасно: о четвертiй годинi десять хвилин (Фалько завжди призначав зустрiч на двадцять хвилин ранiше домовленого часу). То був утомлений чоловiк середнього вiку з тонкими вусами, зачесаним назад волоссям i великими залисинами. Почервонiлi набряклi очi яскраво блищали. Гарнi манери надавали йому елегантностi, що суперечила дивному одягу. Вiн був вбраний у зiм’ятий двобортний костюм коричневого кольору i носив на шиi хустку замiсть краватки. Капелюх був вiдсутнiй. Незнайомець нагадував дрiбного конторського службовця. Вiн усiвся на плетене крiсло бiля Фалько, замовив каву i витягнув ноги. Їхнi плечi майже торкалися одне одного. Близькiсть столикiв у паризьких кав’ярнях сприяла швидшому встановленню контакту. – Ви курите «Галуаз»? – спитав Фалько. – Нi. «Житан». – Як до вас звертатися? – Звiть мене Санчесом. – Гаразд. Гiпотетичний Санчес поклав на стiл блакитну пачку сигарет i коробку сiрникiв. Пальцi його лiвоi руки були жовтими вiд нiкотину. Фалько взяв сигарету, запалив ii, сунув сiрники в кишеню i заходився розглядати перехожих. Трохи згодом чоловiк прошепотiв: – У коробцi ви знайдете необхiднi телефоннi номери та адреси. Менi наказали тримати напоготовi кiлькох сильних хлопцiв. І вони мають бути французами. – Усе правильно, – лаконiчно пiдтвердив Фалько. – Дозвольте спитати: чим вас не влаштовують iспанцi? Ми можемо покликати наших парубкiв – хороших i надiйних. – Ми не хочемо, щоб франкiстiв вважали причетними до цiеi iсторii. – Чому? Я гадки не маю, що ви тут робите. Нi, я не скаржусь. Виконую накази, та й годi. Проблема в тому, що я не е провидцем. – Розумiю. Але я не маю права нiчого розповiдати. За кiлька днiв ви дiзнаетесь подробицi. Той трохи подумав. – Гадаю, я знаю одну потрiбну людину… Ветеран Першоi свiтовоi вiйни. Називае себе майором Вердье. Керуе паризькою групою кагулярiв. Фалько кивнув. – Я чув про нього. – Тодi ви в курсi. Фалько справдi знав дещо цiкаве. Йшлося про «Секретний комiтет революцiйноi дii» – таемну праворадикальну антисемiтську органiзацiю. Члени цiеi органiзацii мали прiзвисько «кагуляри». Жорстокi люди, якi без вагань вчиняли рiзнi злочини. Вони всiм серцем ненавидiли французький Народний фронт та iспанську Республiку. – Вердье може пiдтримати нас у разi необхiдностi,– додав Санчес. – Ми спiвпрацювали з ним ранiше. Вони вiзьмуть вiдповiдальнiсть на себе. Так би мовити, прикриють нас. Кагуляри висувають едину умову – компрометувати iх у межах розумного. – Чим ми розплатимось за допомогу? – Італiйською зброею, яку перевозимо через Марсель… Або запропонуемо iм щось рiвноцiнне. Вони знають, що ми завжди дотримуемо слова. Вони помовчали, чекаючи, коли офiцiант принесе iм замовлення: каву з молоком i склянку води для так званого Санчеса й пляшечку мiнеральноi води для Фалько. – Як справи iз ситуацiею в Парижi? – поцiкавився останнiй, щойно офiцiант вiдiйшов. Санчес збирався вiдповiсти, але йому завадив напад кашлю. Вiн пiднiс носовичок до рота й вiдразу сховав його. Надто швидко, зазначив Фалько. – Усе йде добре, – нарештi сказав Санчес. – Пiсля змiни уряду у Валенсii республiканський посол та його довiренi особи були змушенi пiти у вiдставку. Систему республiканськоi розвiдки в Парижi цiлком знищено. На думку Фалько, французька сигарета мала дуже кислий смак. Вiн розчавив ii у металевiй попiльничцi з логотипом аперитиву «Дюбонне». – Чи багато часу iм знадобиться на вiдновлення системи? – Гадаю, багато. Утiм, вона й без того була просто жахливою. – Знаю. Невдовзi iхнi справи погiршаться, уточнив Санчес. Колишнiй посол залишив величезний борг у сто тисяч франкiв i нiчого не заплатив французьким та iспанським агентам. Спецслужби повелися в найкращих традицiях Республiки – бездарно розтринькали грошi на iнформацiю, доступну в будь-якiй газетцi за п’ятнадцять сантимiв. Усi европейськi шахраi зiбралися бiля посольства, пропонуючи фальшивi звiти та зброю у сподiваннi урвати бодай якийсь шматок. – Ви не повiрите… Нещодавно посольство заплатило неймовiрну суму за досье фахiвця з чехословацькоi полiтики. – Вiн насмiшкувато покосився на нього. – Якого бiса республiканцi зацiкавилися Чехословаччиною? – Дивовижно, – слабко посмiхнувся Фалько. – Лишень уявiть собi! Крiм того, додав Санчес, деякi авантюристи – а iх тут вистачае – не приховують своiх махiнацiй. Примiром, кiлька каталонських полiцiянтiв, пов’язаних iз Женералiтатом, щойно вiдкрили ювелiрну крамницю навпроти вокзалу д’Орсе. Вони вивезли купу грошей з республiканськоi зони й вкрали чимало цiнних речей у жертв, замучених у рiзних ЧК. – Іспанцi дуже винахiдливi,– пiдсумував вiн, вiдсьорбнувши кави. – Навiть син Негрiна[19 - Хуан Негрiн Лопес – iспанський лiкар-фiзiолог, полiтичний дiяч i прем’ер-мiнiстр Республiки в 1937–1939 роках.] тиняеться Парижем i щось мутить завдяки своему татковi, який вкрав частину золота з Банку Іспанii i вiдкрив у Лондонi рахунок на його iм’я. Францiя переповнена «вигнанцями», котрi живуть на субсидiю, захищаючи Республiку в кав’ярнях. Фалько роззирнувся довкола: буржуа з газетами в руках, старенькi жiнки з песиками, американськi туристи, що привертали увагу жовтими черевиками й рiзнобарвними шкарпетками. Будь-якi вiйни точилися за тисячу кiлометрiв звiдси. Принаймнi iм так здаеться – вiн подумки зловiсно посмiхнувся. – А що чути про франкiстiв? Санчес зробив невизначений жест. – Ми повiльно консолiдуемось. Спiвпрацюемо з Другим бюро[20 - Друге бюро Генштабу сухопутних вiйськ Францii – орган вiйськовоi розвiдки в 1871–1940 роках.] й правими полiтичними силами. Наш офiс у готелi «Морiс» видае паспорти, розвiдка працюе на пiвднi Францii… Ми маемо менше грошей, нiж червонi, i щодня витрачаемо на вiйну шiсть мiльйонiв песет, тож вкладаемо кошти розумнiше. Перешкоджаемо контрабандi зброею й успiшно боремося з добровольцями, якi служать Республiцi… Новий напад кашлю змусив його замовкнути. Цього разу, коли вiн ховав носовичок, Фалько помiтив рожевi плями. Тепер вiн зрозумiв, чому франкiстський агент не курить, хоча носить iз собою пачку сигарет для пiдтримання спiлкування. – Минулого тижня, – провадив далi Санчес, – ми перехопили кур’ера, який виiхав iз Марселя до Парижу з новою шифрувальною системою. Посольство загубило ii, i довелося просити копiю в консульствi. Уявляете? – Вдалося? – Звiсно. Виявилося, що ми вже ii мали… Вiдомi iталiйськi шифри, розробленi пiв року тому. Популярнiшi за романи Хоакiна Бельди[21 - Хоакiн Бельда (1883–1935) – популярний iспанський письменник, гуморист, журналiст.]. – Отже, надiйного зв’язку немае. – Це стосуеться як нас, так i противника. Але франкiсти виправляють ситуацiю. Ми маемо шифрувальну машину «Пiвнiчний ключ» i кiлька захищених телефонних лiнiй… Попри кращi фiнансовi можливостi, червонi вiдстають вiд нас. Вимовивши цi слова, Санчес припав до склянки, випив усю воду й клацнув язиком, нiби шкодуючи, що ворог виявляе таку непрофесiйнiсть. Вiн похмуро посмiхався, скрививши гримасу сумного спостерiгача. Здавалося, його пригнiчуе якась неприемна сцена. – Часом здаеться, що республiканцi – розумово вiдсталi,– раптом мовив вiн. – Чи вiрите ви, що вони шпигують один за одним i передають нам iнформацiю, щоб дошкулити власним союзникам? Ви навiть не уявляете, на що здатнi iнтелектуали, якi хизуються своiми «подвигами» подалi вiд Іспанii та реальних боiв. Усi цi опортунiсти – багатii та магнати – божеволiють вiд взаемноi ненавистi й вигадують рiзнi способи помститися. Ви ж знаете, що сталося з анархiстами в Барселонi кiлька днiв тому? – Так. Я бачив. Той здивовано витрiщився на нього. – Невже ви справдi це бачили? На якусь секунду Фалько згадав хаос i стрiлянину на вулицях. Італiйцiв, яких вiн мав убити. Вираз iхнiх облич, коли вони зрозумiли, що в потилицю iм цiляться не полiцiянти. – На власнi очi – нi. У метафоричному сенсi. – Якби не допомога росiян i не завзятiсть тих, хто вмiе воювати, – простих людей у комбiнезонах та альпаргатах[22 - Альпаргати – традицiйне iспанське взуття, легкi сандалii.], республiканцям давно би прийшов кiнець. Двi молодi гризетки вмостилися за сусiднiм столиком i замовили лимонаду. Дiвчата охоче демонстрували гарнi нiжки попри дешевi панчохи та туфлi за п’ятдесять франкiв. Час вiд часу вони вiдкривали сумочки, поправляли макiяж i дивилися на чоловiкiв зухвало й водночас замрiяно, не припиняючи жвавоi балаканини. Їм хотiлося зустрiти художника, який попросив би iх позувати оголеними. Спiймати за хвiст удачу, втекти з крамницi, де вони мусили працювати. Фалько розсiяно спостерiгав за ними. На вiдмiну вiд iнших мiст, у Парижi пропозицiя завжди перевищувала попит. – Менi потрiбнi кiлька свiтлин, – сказав вiн. – Яких саме? – Кiлька днiв я зустрiчатимусь з однiею людиною. Хочу, щоб нас сфотографували разом непомiтно для нього. – Таке завдання неважко виконати. Хто ця людина? – Лео Баярд. Санчес присвиснув. – Оце так новина! – Якiсь проблеми? Той замислився. – Жодних проблем. Вам допоможуть. Санчес ще трохи подумав, нiби сумнiваючись, чи варто додати щось важливе. Зрештою насмiлився. – Ви кажете, що маете намiр бачитися з Баярдом. – Так. – Якщо пам’ятаете, я розповiдав вам про кагуляра Вердье. – До чого тут вiн? – Менi спало на думку, що ваша поведiнка може призвести до непорозумiння. Люди Вердье стежать за Баярдом вiдтодi, як вiн приiхав з Іспанii. Якщо ви зустрiчатиметесь iз ним, вони стежитимуть i за вами. – Можливо. – Як я вже казав, цi люди вкрай небезпечнi. Краще попередити iх. Фалько неквапливо обмiрковував пропозицiю. – Вiдповiдь негативна, – заявив вiн. – Можливий витiк iнформацii. Надто ризиковано. – Як бажаете. Вирiшувати вам. – Це триватиме лише кiлька днiв. – Гаразд, але будьте обережнi. Якщо виникнуть проблеми, негайно звертайтесь до мене. У сiрниковiй коробцi ви знайдете iнструкцii та номер телефону у разi надзвичайних ситуацiй. Фалько трохи помовчав, роздивляючись людей, що проходили повз кав’ярню. – Маю до вас друге запитання, – нарештi мовив вiн. – Що ви можете розповiсти менi про мiжнародну виставку? Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=66034330&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Ельза Луiза Марiя Скiапареллi (1890–1973) – уславлена iталiйська модельерка, суперниця Коко Шанель. 2 Карлiсти – монархiчна полiтична партiя в Іспанii. Пiд час Громадянськоi вiйни 1936–1939 рр. пiдтримали генерала Франко й увiйшли до складу Фаланги як «традицiоналiсти». Їхнi загони «рекете» боролися проти республiканцiв. 3 Французька митниця (фр.). 4 Данiель Дарйо (1917–2017) – вiдома французька акторка й спiвачка. 5 Вiрхен дель Коро – покровителька Сан-Себастьяна. 6 Конча (Кончiта) Пiкер (1908–1990) – культова iспанська спiвачка й кiноакторка. Пiсня «Зеленi очi» принесла iй шалену популярнiсть. Фiльми за ii участi теж мали неабиякий успiх. 7 «Я – баскський солдат» (баск.). 8 «Залiзний пояс» – лiнiя оборони Бiльбао, побудована в 1936–1937 роках. Укрiплення були недостатньо пiдготовленi для захисту, i франкiсти з легкiстю прорвали iх 13 червня 1937 року. 9 Гвадарi – солдат баскськоi армii. Ерцаiни – полiцiянти, якi працювали на уряд. 10 Гвiдо да Верона (1881–1939) – iталiйський письменник школи д’Аннунцiо. 11 Клодет Колбер (1903–1996) – знаменита американська акторка, володарка премiй «Оскар» та «Золотий глобус». 12 РПМЄ – Робiтнича партiя марксистськоi едностi (POUM – Partido Obrero de Unifiaciоn Marxista). 13 ОВРА (OVRA – Organizzazione vigilanza repressione antifascista / Орган нагляду за антидержавними проявами) – таемна полiтична полiцiя у фашистськiй Італii, створена 1927 року. 14 Женералiтат – уряд Каталонii. 15 Панчо Вiлья – нацiональний герой Мексики, один iз найвiдомiших ватажкiв селян-повстанцiв пiд час Мексиканськоi революцii 1910–1917 рокiв. 16 Посилання на франкiстський гiмн «Обличчям до сонця». 17 «Життя бенгальського улана» – американський пригодницький фiльм 1935 року, що викликав певний резонанс. 18 Мануель Чавес Ногалес (1897–1944) – iспанський письменник i журналiст. Пiдтримував Республiку. Пiсля приходу до влади франкiстiв оселився в Парижi. Автор мемуарiв про Громадянську вiйну, де вiдверто розповiдав не лише про звiрства нацiоналiстiв, а й про жорстокiсть республiканцiв. 19 Хуан Негрiн Лопес – iспанський лiкар-фiзiолог, полiтичний дiяч i прем’ер-мiнiстр Республiки в 1937–1939 роках. 20 Друге бюро Генштабу сухопутних вiйськ Францii – орган вiйськовоi розвiдки в 1871–1940 роках. 21 Хоакiн Бельда (1883–1935) – популярний iспанський письменник, гуморист, журналiст. 22 Альпаргати – традицiйне iспанське взуття, легкi сандалii.