Рiк Потопу Маргарет Етвуд Адам Перший, лiдер Божих Садiвникiв, провiстив Безводний Потоп – Божу кару, що мае знищити людство. Разом зi своiми прибiчниками вiн з останнiх сил намагаеться врятувати цей приречений свiт. Тут пануе Корпорацiя, облаштовують своi ницi оборудки безпринципнi КорпБеКошники та корумпована влада, розквiтае буйним цвiтом генна iнженерiя, а природа й навiть сама людина стае конструктором, у якому заввиграшки можна змiнити будь-яку деталь. І от пророцтво збулося. Серед тих небагатьох, хто вижив пiсля катастрофи, двi жiнки – Рен, молода танцiвниця закритого клубу для чоловiкiв, i Тобi, одна з Божих Садiвниць. Вони прагнуть дiзнатися, чи врятувалися iхнi друзi, рiднi, коханi. А що, як загибель не гiрша за перспективу життя у свiтi пiсля Потопу? Кожен шукае i знаходить своi вiдповiдi. Маргарет Етвуд Рiк Потопу Для Грема i Джесс © O.W. Toad, Ltd, 2009 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2021 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2021 Сад Хто Сад цей доглядае, Чарiвну цю принаду? На цiлий свiт немае Розкiшнiшого саду. У нiм Створiння Божi Не знали зла нi лих — Та Шкiдники ворожi Накинулись на них. Тут квiтнули Дерева І врунились плоди — А нинi тут вируе Лише пiсок рудий. Була Вода – а нинi Калюжа морова. Жоднiсiнька пташина Тепер тут не спiва. О мiй нещасний Саде, По тобi плач гiркий, Аж доки не зарадять Тобi Садiвники.     З Усного Пiсенника Божих Садiвникiв[1 - Тут i далi пiснi в перекладi Івана Андрусяка.] Рiк Потопу 1. Тобi Рiк двадцять п’ятий, рiк Потопу Раннього ранку Тобi пiдiймаеться на дах, щоб побачити схiд сонця. Бере iз собою держак вiд швабри, аби втримати рiвновагу: лiфт уже певний час не працюе, а заднi сходи слизькi вiд вологи, тож коли вона посковзнеться i впаде, нiхто ii не пiднiме. Із першим напливом спеки над смугою дерев, що вiддiляють Тобi вiд спорожнiлого мiста, здiймаеться туман. Повiтря пiсля дощу слабко пахне паленим, карамеллю, смолою, згiрклим барбекю, а ще спопелiлим i водночас масним духом згорiлого смiтника. Покинутi вежi оддалiк скидаються на древнi кораловi рифи – бляклi, безбарвнi, позбавленi життя. А все-таки життя тривае. Цвiрiнчать птахи, либонь, горобцi. Дрiб iхнiх голосiв виразний i гострий, як шкрябання цвяхом об скло, – зникли всi звуки вуличного руху, що могли б iх заглушити. Чи помiчають птахи цю тишу, вiдсутнiсть двигунiв? Якщо так, то чи стали вони щасливiшими? Тобi не мае гадки. На вiдмiну вiд iнших Садiвникiв – тих, iз дикiшими очима чи, можливо, з передозом, – вона нiколи не плекала iлюзiй, що може розмовляти з птахами. На сходi яскрiе сонце, зачервонюючи блакитно-сiру димку над вiддаленим океаном. Грифи, що сидять на гiдроелектричних стовпах, розкладають крила, аби iх просушити, – наче розкриваються чорнi парасолi. Один за одним злiтають у термальному потоцi, спiраллю здiймаються вгору. Якщо рiзко опускаються, значить, помiтили стерво. «Грифи – нашi друзi, – так зазвичай навчали Садiвники. – Вони очищують землю. Це темнi й необхiднi Ангели Божi розкладу тiла. Уявiть собi, як страшно було б, якби не iснувало смертi!» «Чи я досi вiрю в це?» – питае себе Тобi. Зблизька все iнакше. На даху кiлька великих горщикiв iз дико розбуялими декоративними рослинами, кiлька лав зi штучного дерева. Колись там був протисонячний навiс для годин коктейлю, але його зiрвало вiтром. Тобi сiдае на одну з лав i оглядае мiсцевiсть. Пiдносить до очей бiнокль, пильно вивчае все, пробiгаючи поглядом злiва направо. Пiд’iзна дорiжка обабiч обсаджена люмiрозами. Занедбанi, вони скидаються на обтрiпанi щiтки для волосся, а iхнiй пурпуровий блиск блякне у дедалi яскравiшому сонячному свiтлi. Захiдний вхiд, покритий рожевою сонцешкiрою пiд саман, безладна плутанина машин за ворiтьми. Квiтковi клумби, заглушенi осотом i лопухами. Над ними пурхають напрочуд великi аквамариновi метелики кудзу. Фонтани, iхнi басейни у формi гребiнчастих мушель наповненi застояною дощовою водою. Паркiнг, на ньому рожевий гольфовий кар, два рожевi мiнiвени, на обох пiдморгуе око – логотип спа-салону «НооваТи». Далi на дорiжцi ще один мiнiвен, який зiткнувся з деревом. Колись iз вiкна звисала рука, але вже зникла. Трава на просторих газонах надто висока, а бур’яни ще вищi. Пiд молочаем, злинкою, щавлем низькi й нерiвнi копички, де-не-де клапоть тканини, блиск костi. Там падали люди, тi, що бiгли чи непевно шкандибали через газон. Тобi бачила все це з даху, присiвши за одним iз квiткових горщикiв, хоча дивилася недовго. Дехто з них кликав на допомогу, наче знав, що вона там. Але чим вона могла допомогти? Купальний басейн покритий строкатим покривалом водоростей. Там уже з’явилися жаби. Чаплi – сiрi й бiлi – та павичаплi полюють на них на мiлкiшому краю. Якийсь час Тобi намагалася виловити з басейну дрiбних тварин, що впали туди i потонули: люмiнесцентних зелених кроликiв, щурiв, енунсiв зi смугастими хвостами i енотячими бандитськими масками. Та зрештою дала iм спокiй. Може, завдяки iм там заведуться риби, коли басейн бiльше скидатиметься на болото. Чи буде вона iсти в майбутньому цих теоретичних риб? Певно, що нi. Певно, ще нi. Вона обертаеться до темноi стiни з дерев, витких лоз, кущового пiдлiску, вивчае ii крiзь бiнокль. Звiдти може прийти якась небезпека. Що за небезпека? Тобi не може уявити. Уночi чути звичайнi звуки: далекий собачий гавкiт, мишаче хихотiння, цвiркунiв iз iхнiми кальянно-водопровiдними нотками, iнколи жаб’яче рахкання. Кров пульсуе iй у вухах: катуш, катуш, катуш… Тяжка мiтла змiтае сухе листя. – Іди спати, – каже вголос. Та вона жодного разу добре не спала, вiдколи зосталася сама в цьому будинку. Часом чуе голоси – голоси людей, що мучаться вiд болю i кличуть ii. Або жiночi, голоси жiнок, що тут працювали, чи неспокiйних жiнок, якi прибували сюди для вiдпочинку та вiдмолодження. Купалися в басейнi, гуляли газонами. Усi цi рожевi голоси, заспокоенi й заспокiйливi. Або голоси Садiвникiв, тихе наспiвування, голосний спiв, дiти дружно смiються у Саду Райскелi. Адам Перший, Нуала, Берт. Стара Пiлар, оточена своiми бджолами. І Зеб. Якщо хтось iз них iще живий, то це неодмiнно Зеб: от-от вiн пройде дорогою чи з’явиться з-помiж дерев. Та вiн напевне вже мертвий. Краще думати так. Не тiшити себе марною надiею. А все ж мусив зостатися ще хтось, не може ж вона бути единою на планетi. Повиннi бути й iншi. Але друзi чи вороги? Якщо вона побачить когось, як це розпiзнати? Вона приготувалася. Дверi зачиненi, вiкна забитi. Та навiть такi бар’ери не дають гарантii: кожна щiлина провокуе вторгнення. Навiть увi снi вона прислухаеться, як це роблять тварини: чи не змiниться звична схема, чи не почуеться незнайомий звук, чи не вiдкриеться тиша – як розколина в каменi. Адам Перший казав: «Коли малi створiння притишують свiй спiв, це тому, що вони бояться. Мусиш прислухатися до звуку iхнього страху». 2. Рен Рiк двадцять п’ятий, рiк Потопу «Стережися слiв. Пильнуй, що пишеш. Не залишай слiдiв». Так нас навчали Садiвники, коли я жила серед них у дитинствi. Радили нам покладатися на пам’ять, бо записане не е надiйним. Дух переходить iз вуст до вуст, а не вiд речi до речi: книжки горять, папiр розпадаеться, комп’ютери можуть бути знищенi. Лише Дух живе вiчно, а Дух – не рiч. Адами та Єви говорили, що написане може бути небезпечним. Через нього твоi вороги можуть тебе вистежити, схопити i використати твоi слова, виносячи тобi вирок. Та тепер, коли нас залляв Безводний Потоп, усе, що я могла б написати, було б достатньо безпечним, бо всi, хто мiг би його використати проти мене, найiмовiрнiше мертвi. Тож можу записати все, що бажаю. Олiвцем до брiв на стiнi бiля дзеркала я пишу свое iм’я – «Рен». Я вже багато разiв написала його. «Ренренрен», як пiсня. Коли задовго залишаешся сама, можеш забути, хто ти. Так менi говорила Аманда. Нiчого не бачу крiзь вiкно, воно зi склоблокiв. Не можу вийти за дверi, вони зачиненi ззовнi. Та ще маю повiтря i воду, доки не сядуть сонячнi батареi. Ще маю iжу. Менi пощастило. Справдi дуже пощастило. «Лiчи своi удачi», – зазвичай казала Аманда. То й лiчу. Перше: менi пощастило, що я працювала у «Лусках», коли ринув Потоп. Друге: пощастило ще бiльше, коли мене отак зачинили у Липкiй Зонi, бо там я була в безпецi. Розiрвався мiй плiвковий бiокомб – клiент захопився i вкусив мене, просто крiзь зеленi блискiтки. Я чекала результатiв тесту. Це не був мокрий розрив, з проникаючими видiленнями та мембранами, просто сухий розрив бiля лiктя, тож я не надто турбувалася. А все-таки у «Лусках» перевiряли все. Заклад дбав про свою репутацiю: нас знали як найчистiших «брудних дiвчат» у мiстi. У «Лусках i Хвостах» дiвчата справдi були пiд доброю опiкою. Себто талановитi дiвчата. Добра iжа, за потреби лiкар, великi чайовi, бо сюди приходили люди з верхiвки Корпорацiй. Розумне адмiнiстрування, хоча клуб мiстився у районi з небездоганною репутацiею, як i всi, до нього подiбнi. Як казав Мордiс, це питання образу. Небездоганнiсть добра для бiзнесу, бо якщо бракуе чогось пiдозрiлого – пекучого перчику, крикливостi, дрiбки несмаку, – то чим наш бренд вiдрiзнятиметься вiд звичайного продукту, який i додому доставлять (споживай собi з кремом на обличчi та в бiлих бавовняних трусиках)? Мордiс покладався на простi вирази. Працював у цьому бiзнесi з дитинства, а коли було заборонено сутенерство i вуличний трафiк (запевняли, що це для громадського здоров’я i безпеки жiнок) i все перекотилося до «СексМаркету» пiд контролем КорпБеКорпу, Мордiс перестрибнув туди завдяки своему досвiду. «Вся рiч у тому, кого ти знаеш, – говорив вiн зазвичай. – І в тому, що ти про них знаеш». Тодi посмiхався i ляскав дiвчину по задку. Але тiльки по-дружньому, нiколи не вимагав безплатного обслуговування. Професiйна етика. Був жилавим чолов’ягою з голеною головою i чорними блискучими пильними очима, як мурашинi голiвки. Доки все йшло добре, то й вiн не гарячкував. Та коли траплялися агресивнi клiенти, ставав за нас горою. «Нiхто не скривдить моiх кращих дiвчат», – говорив вiн. Для нього це було питанням честi. Крiм того, не любив марнотратства. Казав, що ми – цiнне майно. Вершки товариства, кращi з кращих. Вiдколи з’явився «СексМаркет», усi, хто не потрапив до системи, вели життя не лише незаконне, а й жалюгiдне. Кiлька старих i хворих жiнок, ходячих руiн. Вешталися вулицями, радше жебраючи. Жоден чоловiк iз сяким-таким глуздом i не пiдiйшов би до них. Ми в «Лусках» називали iх «небезпечними вiдходами». Нам не слiд було так iх зневажати, мусили б мати спiвчуття. Та спiвчуття вимагае зусиль, а ми були молодi. Тiеi ночi, коли почався Безводний Потоп, я чекала результату тесту. У таких випадках нас на кiлька тижнiв зачиняли у Липкiй Зонi, застерiгаючись вiд якоiсь зарази. Їжу подавали крiзь герметично запечатаний люк, плюс мiнiхолодильник iз легкими закусками, а воду фiльтрували на входi й на виходi. Було все потрiбне, от тiльки нудно. Можна було займатися на тренажерах, i я багато вправлялася, бо танцюристцi на трапецii необхiдна практика. Я могла переглядати телепрограми чи старi фiльми, крутити власну музику, розмовляти по телефону. Могла вiдвiдувати iншi кiмнати «Лусок» через вiдеоекран iнтеркому. Інколи пiд час сеансiв ми пiдморгували до прихованих камер, не припиняючи при цьому стогнати. Це щоб потiшити тих, хто застряг у Липкiй Зонi. Ми знали, де сховано камери, – у змiiнiй шкiрi та у прикрасах iз пiр’я пiд стелею. Усi ми в «Лусках» були мов одна велика сiм’я. Мордiсу подобалося, що навiть коли дiвчина потрапляла до Липкоi Зони, вона однаково залишалася учасницею спiльного життя. Завдяки Мордiсу я почувалася в безпецi. Знала, що, коли матиму якiсь клопоти, можу звернутися до нього. У моему життi було кiлька таких. Переважно Аманда. Час вiд часу Зеб. І Тобi. Це наче дещо несподiвано, така вона була тверда i жорстка, але, коли тонеш, нема сенсу хапатися за щось м’яке та пiддатливе. Потрiбне щось грунтовнiше. День Творiння День Творiння Рiк п’ятий ПРО ТВОРІННЯ І ПРО НАРІКАННЯ ІМЕН ТВАРИНАМ. Мовлено Адамом Першим Дорогi Друзi, дорогi Спiвстворiння, дорогi Спiвссавцi! У День Творiння п’ять рокiв тому цей наш Сад на Даху Райскелi був спеченим на сонцi пустирем, оточеним гнiйниками мiських нетрiв i лiгвами нечестивостi, та зараз розцвiв, мов троянда. Покриваючи такi порожнi дахи зеленню, ми вносимо бодай незначний внесок у порятунок Творiння Божого вiд розкладу та безплiддя, що нас оточують, i живимося завдяки цьому незабрудненою iжею. Дехто назвав би нашi зусилля марними, але коли б усi наслiдували наш приклад, яка змiна настала б на любiй нашiй Планетi! Перед нами ще багато тяжкоi працi, та не бiйтеся, Друзi моi, бо ми безстрашно йтимемо вперед. Я радий, що нiхто з нас не забув капелюха вiд сонця. Звернiмо тепер нашi думки на нашу щорiчну Вiдправу Дня Творiння. Зверненi до Людей Божi Слова описують Творiння у категорiях, зрозумiлих людям минулого. Не йдеться там про галактики чи гени, бо це лише посiяло б у iхнiх думках велике сум’яття! Та чи ми через це мусимо прийняти як науковий факт розповiдь, що свiт створено впродовж шести днiв, знехтувавши результатами спостережень? Бога не можна обмежити буквальною та матерiалiстичною iнтерпретацiею або ж мiряти Людськими мiрками, бо Його днi – це еони, а тисячолiття наших часiв для Нього мов один вечiр. На вiдмiну вiд iнших вiровчень, ми нiколи не вважали, що затаювання вiд дiтей геологii слугуе вищiй метi. Пам’ятайте першi речення цих Людських Слiв Божих: «А земля була пуста й порожня, i темрява була над безоднею… І сказав Бог: “Хай станеться свiтло! І сталося свiтло”»[2 - Книга Буття, 2. (Тут i далi уривки зi Святого Письма подано у перекладi І. Огiенка, якщо не зазначено iнше. Прим. перекл.)]. Наука називае цю мить «Великим Вибухом», наче йдеться про сексуальну оргiю. Проте обидва описи збiгаються за своею суттю: Темрява, а тодi, в одну мить, Свiтло. Та, безперечно, Творiння тривае, бо хiба ж не постають щомитi новi зiрки? Друзi моi, Днi Божi не йдуть один за одним; вони вiдбуваються паралельно, перший iз третiм, четвертий iз шостим. Як нам сказано: «Посилаеш Ти духа Свого, вони творяться, i Ти вiдновлюеш обличчя землi»[3 - Псалми, 104:30.]. Сказано нам, що п’ятого дня Божого Труду во`ди вироiли Створiння – риб великих i всiляку душу живу плазуючу, а шостого дня зродила земля живу душу, за родом ii, i заселено суходiл Тваринами, Рослинами й Деревами, i всi благословеннi були, i наказано iм розмножуватися. І врештi створено Адама, себто Людство. Згiдно з Наукою, це та сама послiдовнiсть, у якiй види фактично постали на Планетi, з Людиною наприкiнцi. Бiльш-менш у такому порядку. Чи достатньо близько до нього. Що ж дiялося далi? Бог «усю звiрину до Адама привiв, щоб побачити, як вiн iх назве»[4 - Книга Буття, 19.]. Та чого ж Бог не знав уже, якi iмена вибере Адам? Вiдповiдь може бути тiльки така, що Бог дав Адамовi вiльну волю, i тому вiн спроможний робити речi, якi Сам Господь не може передбачити. Подумайте про це, коли наступного разу спокушатиме вас м’ясоiдiння чи матерiальний достаток. Навiть Бог не завжди може знати, що ви вчините далi! Щоб спонукати Тварин зiбратися, Бог мусив безпосередньо звернутися до них, але яку ж мову Вiн використав? Не була то гебрейська, Друзi моi. Не латинська чи грецька, не англiйська, французька, iспанська, арабська чи китайська. Нi. Вiн покликав Тварин iхньою власною мовою. До Оленя звернувся по-оленячому, до Павука по-павучому, до Слона заговорив вiн мовою слонячою, до Блохи блошиною, до Стоноги озвався по-стоножому, а до мурашки по-мурашиному. Так мусило бути. А для самого Адама Імена Тварин були першими промовленими словами – першою миттю Людськоi мови. У цю космiчну мить Адам здобув свою Людську душу. Називання – це, – так ми сподiваемося, – вiтання, прикликання до себе iнших. Уявiмо собi Адама, що вигукуе Імена Тварин з любов’ю i радiстю, немовби прагнучи сказати: «Ось i ти, моя найдорожча! Ласкаво просимо!» Тож першим дiянням Адама щодо Тварин був вияв любовноi доброти i порiднення, бо Людина до свого падiння не була ще м’ясоiдною. Тварини знали це i не тiкали. Так мусило бути того неповторного Дня – Дня мирноi зустрiчi, коли Людина обiйняла кожну живу iстоту на Землi. Як же багато ми втратили, любi Спiвссавцi та Спiвсмертнi! Як же багато свавiльно знищили! Як же багато мусимо вiдновити i в нас самих! Час Називання ще не закiнчився, Друзi моi. З Його погляду ми, можливо, досi живемо у шостому днi. Уявiть пiд час своiх Медитацiй, що вас нiжно погойдуе ця захисна мить. Простягнiть руку до цих лагiдних очей, що дивляться на вас iз такою довiрою, – довiрою, яку ще не порушили кровопролиття, зажерливiсть, пиха та зневага. Промовмо iхнi Імена. Заспiваймо. Коли перший подих зробив Адам Коли перший подих зробив Адам У цьому краю величнiм, Зi Звiром i Птахом вiд легко ладнав І бачив Боже обличчя. Всiм дав iмена – адже людський Дух Проявний у мовi сроднiй. Усiх у Спiльноту покликав Бог — І не злякалось жодне. Грались, спiвали, лiтали вони, Радiв ненастанно кожен — І iхне буяння гiмном було Великiй Творчостi Божiй. О, як же змалiла у нашi часи Творiння жага предивна, Бо давню Спiльноту звела на пси Безжальна i хтива Людина. О милi Створiння, чи зможем сповна Вернутись на шлях Любовi? У наших Серцях вам дамо Імена Й назвемо вас Друзями знову.     З Усного Пiсенника Божих Садiвникiв 3. Тобi. День подокарпових[5 - Родина хвойних рослин (Podocarpaceae).] Рiк двадцять п’ятий Свiтанок – це злам ночi й дня. Тобi обертае це слово так i сяк: злам, перелам, переламаний. Що ламае свiтанок? Нiч? Чи сонце, передiлене надвое лiнiею горизонту, трiснуте навпiл, немов яйце, з якого витiкае свiтло? Вона здiймае бiнокль. Дерева на вигляд такi само невиннi, як завжди, але iй здаеться, що хтось за нею стежить – наче найнепорушнiший камiнь чи пеньок може ii вiдчути i бути до неi неприхильним. Такi наслiдки iзоляцii. Вона вправлялася в цьому пiд час Чувань та Реколекцiй Божих Садiвникiв. Плавае оранжевий трикутник, цвiркуни розмовляють, обплетенi рослиннiстю колони звиваються, очi мiж листям. Та як вiдрiзнити iлюзii вiд дiйсностi? Сонце вже повнiстю зiйшло – менше, теплiше. Тобi спускаеться з даху, з голови до п’ят закутавшись у рожеву накидку, збризкуеться спреем «СуперД» вiд комах, поправляе капелюх вiд сонця – рожевий, iз широкими крисами. Тодi вiдмикае переднi дверi й виходить, щоб зайнятися городом. Там вирощували органiчнi салати для клiенток спа-кафе: гарнiри, екзотичну сплайс-городину, зiлля для трав’яного чаю. Натягнута зверху сiтка мае захистити рослини вiд птахiв, а дротяна огорожа – вiд зелених кроликiв, которисей i енунсiв, що можуть примандрувати з парку. До Потопу iх було тут небагато, але вони напрочуд швидко розмножилися. Вона розраховуе на цей город – ii запаси закiнчуються. Тобi роками переховувала те, що вважала достатнiм на випадок такоi ситуацii, але недооцiнила ii серйознiсть – сойбiти та сойдини вже вичерпуються. На щастя, городня рослиннiсть розвиваеться на славу: на курчорошку з’явилися стручки, бобанаси покрилися цвiтом, полiягiднi кущi всипанi маленькими коричневими кульками рiзних форм та розмiрiв. Тобi збирае шпинат, стрiпуе з нього люмiнесцентних зелених жукiв i розтоптуе iх. Тодi, вiдчувши докори сумлiння, пальцем робить для них могилку i вголос просить пробачення, щоб звiльнити душу. Хоча нiхто за нею не стежить, непросто вiдмовитися вiд усталених звичок. Переселяе кiлькох равликiв i слимакiв, виривае кiлька бур’янiв, але не чiпае портулак: пiзнiше можна приготувати його на парi. На тендiтних листочках моркви знаходить двох яскраво-синiх гусениць метелика кудзу. Їх створено, щоб тримати пiд бiоконтролем iнвазивну пуерарiю-кудзу, та, схоже, городина смакуе iм бiльше. У жартiвливому поривi, такому частому в першi роки генного сплайсингу, проектант надiлив iх спереду дитячими личками з великими очима та веселими усмiшками, тому iх надзвичайно важко вбивати. Тобi знiмае кудзу з моркви – iхнi щелепи пiд милими личками жадiбно працюють, – пiднiмае край сiтки i викидае iх за огорожу. Не сумнiваеться, що вони повернуться. Ідучи до будинку, знаходить бiля дорiжки хвiст собаки, схоже, iрландського сетера. Довге хутро у реп’яхах i гiлочках. Його, мабуть, упустив гриф, вони завжди щось упускають. Тобi намагаеться не думати про iншi речi, якi вони впускали у першi тижнi пiсля Потопу. Найгiршими були пальцi. Їi руки стають грубiшими – твердими та коричневими, наче корiння. Вона надто багато порпаеться в землi. 4. Тобi. День Святого Башира Алуза Рiк двадцять п’ятий Тобi купаеться рано-вранцi, коли сонце ще не надто гаряче. Тримае на даху кiлька вiдер i мисок для збирання дощiвки пiд час поообiдньоi бурi: спа мае власну криницю, але система сонячних батарей поламана, тож помпи не працюють. Пере теж на даху, мокрi речi розвiшуе сохнути на лавах. Мильною водою сполiскуе туалет. Милиться сама – мила ще досить, усе воно рожеве, – протираеться губкою. «Мое тiло зменшуеться, – думае вона. Я всихаю, морщуся. Невдовзi вiд мене тiльки й зостанеться, що задирки при нiгтях». Хоча вона завжди була худорлявою. «О Тобiято, – говорили зазвичай клiентки, – якби ж менi твою фiгуру!» Витираеться, вдягае рожевий халат. На ньому бейджик «Мелодi». Бейджики вже не потрiбнi, немае нiкого, хто мiг би iх читати, тож вона почала носити халати iнших: Анiти, Квiнтани, Рен, Кармель, Симфонi. Цi дiвчата були такими веселими, такими життерадiсними. Але не Рен – Рен була сумною. Та Рен пiшла звiдси ранiше. Потiм, коли почалися проблеми, пiшли всi. Пiшли додому, аби бути зi своiми сiм’ями, вiрили, що любов може iх урятувати. «Ідiть смiливо, я все позачиняю», – говорила iм Тобi. І зачинила, але сама зосталася всерединi. Мие довге темне волосся, скручуе його в мокрий пучок. Слiд уже обстригтися. Пучок товстий, з ним спекотно. Ще й пахне бараниною. Просушуючи волосся, чуе дивний звук. Обережно пiдходить до балюстради даху. Довкола плавального басейну крутяться три свинi – двi льохи i кабан. Ранкове промiння освiтлюе iхнi пухкi сiро-рожевi форми; виблискують, наче борцi. Здаються надто великими i цибулястими для нормальних. Вона вже й ранiше бачила таких свиней на лужку, але досi вони так близько не пiдходили. Мабуть, утiкачi з якоiсь експериментальноi ферми чи чогось схожого. Стоять групою бiля мiлкiшого краю басейну, вдивляються в нього наче в задумi, iхнi рила посмикуються. Може, нюхають мертвого енунса, що плавае на поверхнi брудноi води. Спробують його витягти? Тихо перерохкуються, тодi вiдступають: навiть для них це надто гнила пожива. Ще трохи затримуються, щоб нюхнути востанне, i трюхикають за рiг будинку. Тобi стежить за ними, йдучи слiдом уздовж балюстради. Знайшли городню сiтку, заглядають досередини. Одне починае рити. Прокопують собi тунель. – Ану марш! – гукае iм Тобi. Вони байдуже дивляться на неi. Вона спускаеться сходами так швидко, як може, щоб не послизнутися. Ідiотка! Мала б завжди носити при собi рушницю. Хапае ii з-перед лiжка, знову бiжить на дах. Тримае одну зi свиней на мушцi – це кабан, легка мiшень, вiн стоiть боком, – але тодi починае вагатися. Це Божi Створiння. «Нiколи не вбивай без поважноi причини», – казав був Адам Перший. – Попереджаю вас! – гукае вона. На диво, вони, схоже, розумiють. Видно, бачили вже зброю – струмелет, паралiзатор. Тривожно пищать, тодi обертаються й тiкають. Подолали вже чверть дороги через лужок, коли Тобi втямила, що вони повернуться. Вночi пiдкопаються пiд огорожею i миттю дочиста перериють город, поклавши край ii стратегiчним харчовим запасам. Вона змушена застрелити iх, це самозахист. Натискае на курок, промахуеться, стрiляе ще раз. Кабан падае. Льохи бiжать далi. Тiльки дiставшись до краю лiсу, озираються. Тодi зливаються з листям i зникають. У Тобi тремтять руки. «Ти здмухнула життя, – каже вона собi. – Ти дiяла необдумано й у гнiвi. Мусиш вiдчувати провину». Натомiсть iй хочеться вийти з кухонним ножем i вiдпиляти шмат шинки. Приеднавшись до Садiвникiв, вона дала обiтницю веганства, але зараз перспектива канапки з беконом е великою спокусою. Та все ж Тобi опираеться цiй думцi. Тваринний бiлок можна споживати лише у крайньому разi. Бурмоче стандартнi у Садiвникiв слова вибачення, хоча й не почуваеться як пiд час вибачення. Не зовсiм так. Їй слiд повправлятися у стрiльбi. У кабана влучила не вiдразу, льохам дала втекти – це нiкуди не годиться. Останнiми тижнями вона занедбала рушницю. Тепер присягаеться, що носитиме ii iз собою всюди – навiть на дах, щоб скупатися, навiть до туалету. Навiть до городу. Особливо до городу. Свинi розумнi, пам’ятатимуть про неi, не забудуть ii. Мае вона зачиняти дверi, виходячи? А якщо доведеться швидко бiгти назад, до спа-будiвлi? Та якщо залишити дверi вiдчиненими, хтось може туди прослизнути, доки вона працюватиме в саду, i чекатиме на неi всерединi. Вона мусить обмiркувати кожен аспект. «Арарат без стiни – Арарат без цiни», як спiвали дiти Садiвникiв. «Як захисту зi стiн не мати, не вдасться iх добудувати». Садiвники обожнювали своi повчальнi вiршики. 5 Тобi подалася на пошуки рушницi через кiлька днiв пiсля перших спалахiв хвороби. Було це ввечерi, коли дiвчата втекли з «НооваТи», покинувши своi рожевi халати. Це не була звичайна пандемiя, яку можна зупинити пiсля кiлькасот тисяч смертей, а тодi знищити збудника бiотехнологiями та хлоркою. Це був Безводний Потоп, про наближення якого так часто попереджали Садiвники. Мав усi ознаки: летiв у повiтрi, мов на крилах, випалював мiста, наче вогонь, гнав навсiбiч зараженi натовпи, породжував терор i рiзню. Всюди гасло свiтло, новини виходили вряди-годи – системи розвалювалися, коли гинули iхнi працiвники. Це скидалося на тотальну катастрофу, всесвiтнiй брекдаун, тож iй потрiбна була рушниця. Рушницi були забороненi. Якби ще тиждень тому когось упiймали на цьому, наслiдки були б фатальними, та тепер усi заборони нiчого не важили. Мандрiвка була небезпечною. Їй доведеться пiшки дiйти до свого старого плебiля (жоден транспорт уже не iздив) i розшукати убогий малий будиночок на два поверхи, який так недовго належав ii батькам. Тодi викопати сховану там рушницю, сподiваючись, що нiхто цього не побачить. Далека дорога не була проблемою – Тобi тримала себе у формi. Небезпечними були iншi люди. Якщо вiрити уривчастим повiдомленням, якi ще надходили iй на телефон, заворушення були повсюди. Вона покинула спа у сутiнках, зачинивши за собою дверi. Перетнула широкi травники, повернула до пiвнiчного виходу. Пiшла лiсовою стежкою, якою зазвичай прогулювалися клiентки. Там вона буде менш помiтною. Обабiч стежки досi свiтилося кiлька лiхтарiв. Нiкого не зустрiла, тiльки зелений кролик стрибнув у кущi, а которись перебiг дорогу, блиснувши на неi очима. В’iзнi ворота були прочиненi. Вона обережно прослизнула крiзь них, майже очiкуючи, що хтось ii покличе. Тодi рушила через Парк Спадкоемства. Повз неi пробiгали люди, поодинцi чи групками. Намагалися вибратися з мiста, сподiваючись, що iм удасться перетнути розлогий плебурб i знайти притулок на селi. Чути було кашель, дитячий плач. Вона ледь не перечепилася через якесь тiло на землi. Доки дiсталася до краю Парку, геть стемнiло. Переходила вздовж межi вiд дерева до дерева, тримаючись тiнi. Бульвар був ущент заповнений автiвками, вантажiвками, сонцебайками та бусами. Водii сигналили i кричали. Деякi машини перевернулися й горiли. У крамницях повним ходом iшов грабунок. Хоч куди глянь, жодного КорпБеКошника. Либонь, дезертирували першими, сховалися за стiнами своiх корпоративних твердинь, рятуючи власнi шкури. Тобi сподiвалася, що вони прихопили iз собою смертоносний вiрус. Звiдкись долинали пострiли. «Отже, заднi дворики вже розкопано», – подумала Тобi. Їi рушниця не едина. Далi по вулицi височiла барикада зi збитих докупи автiвок. У неi були захисники, озброенi – чим саме? Наскiльки Тобi могла розгледiти, використовували металевi труби. Натовп несамовито кричав до них, жбурляючи цеглу й камiння: люди хотiли здолати перепону, хотiли втекти з мiста. А якою була мета барикадникiв? Поза сумнiвом, грабунок. Гвалтування, грошi та iншi непотрiбнi речi. Адам Перший, бувало, говорив: «Коли здiймуться Безводнi Води, люди намагатимуться порятуватися вiд Потопу. Хапатимуться за кожну соломинку. Друзi моi, стережiться, щоб не стати такою соломинкою, бо якщо за вас ухопляться, якщо навiть торкнуться вас – потонете». Тобi завернула вiд барикади – мусила якось ii обiйти. Знову сховалася в темрявi, прокрадалася мiж листяними деревами, огинаючи Парк. Цього разу дiсталася до вiдкритого простору, де Садiвники влаштовували свiй ринок. Там стояв глинобитний будиночок, у якому колись гралися дiти. Тобi сховалася за ним, чекаючи якоiсь подii, що привернула б до себе загальну увагу. Довго чекати не довелося: гримнув вибух, усi голови повернулися в його бiк, а вона тим часом перетнула площу. «Не слiд бiгти, – навчав ii Зеб. – Хто бiгцем тiкае, швидко пропадае». На бiчних вулицях було повно людей, вона виверталася так i сяк, щоб iх уникати. Мала на собi хiрургiчнi рукавицi, куленепробивний бронежилет, зроблений iз шовку сплайсу павукокози, винесений рiк тому зi сторожового примiщення «НооваТи», i чорна носова маска конiчноi форми. Забрала з городнього сараю лопату й лом – те i те могло бути смертоносним знаряддям, якщо вживати iх рiшуче. У кишенi ховала балончик спрею для волосся «НооваТи Повний Блиск». Ефективна зброя, якщо вцiлити в очi. Вона багато чого навчилася вiд Зеба на заняттях з «обмеження мiського кровопролиття». На думку Зеба, насамперед варто було дбати про обмеження власного кровопролиття. Тобi повернула на пiвнiчний схiд, перетнула елiтний Папоротевий Схил, а тодi Велику Скриню, забудовану малими незугарними домами. Прослизала найвужчими вуличками, погано освiтленими i малолюдними. Їi проминуло кiлька осiб, цiлковито зайнятих власними iсторiями. Двое пiдлiткiв зупинилися, наче збираючись напасти, та вона закашлялася, прохрипiла: «Допоможiть!» – i вони рвонули геть. Близько пiвночi, кiлька разiв помилившись на поворотах (усi вулицi у Великiй Скринi на вигляд були однаковi), Тобi дiсталася до колишнього дому своiх батькiв. Там не свiтилося, дверi гаража були вiдчиненi, шибка фронтального вiкна вибита, тож вона вирiшила, що всерединi нiкого немае. Теперiшнi мешканцi мертвi або перебралися деiнде. Такий само вигляд мав сусiднiй дiм, у всьому схожий на батькiвський, той, де закопано рушницю. Якусь мить вона стояла, заспокоюючись i прислухаючись до пульсування кровi у вухах: катуш, катуш, катуш. Або рушниця й досi там, або ii немае. Якщо вона там, Тобi матиме рушницю. Якщо нi, то не матиме. Нiчого панiкувати. Вона вiдкрила хвiртку сусiдського саду крадькома, мов злодiй. Темрява, жодного руху. Пахощi нiчних квiтiв: лiлii, тютюну. З ними змiшуеться запах диму – за кiлька кварталiв звiдси щось горить, вона бачить заграву. Метелик кудзу мазнув крилом iй по обличчi. Вона пiдсунула лом пiд кам’яну плиту, пiдважила, вхопилася за край i вивернула камiнь. Тодi ще i ще один. Три кам’янi плити. Потiм узялася за лопату. Серце закалатало, раз i ще раз. Рушниця на мiсцi. «Не плач, – наказала вона собi. – Просто розрiж пластик, забери рушницю й патрони i забирайся звiдси». Повернення до «НооваТи» зайняло три днi – довелося оминати мiсця найгiрших заворушень. На зовнiшнiх сходах були слiди заболочених нiг, але нiхто не вломився досередини. 6 Рушниця була примiтивною зброею – «Ругер 44/99 Дiрфiлд». Належала ii батьковi. Вiн навчив Тобi стрiляти, коли iй було дванадцять, за часiв, що тепер здаються мухоморними видiннями у Техноколорi. «Цiлься в центр тiла, – говорив вiн. – Не гай часу на голову». Казав, що мае на увазi тiльки звiрiв. Мiсцевiсть, де вони мешкали, була напiвсiльською, доки мiсто не розрослося i не докотилося й до цього клаптика. Їхнiй бiлий каркасний будиночок оточувало десять акрiв дерев, там жили бiлочки i першi зеленi кролики. Але не енунси, тих iще не створили. Багато оленiв, вони заходили на город ii матерi. Двох Тобi застрелила i допомагала iх бiлувати; досi пам’ятае запах i слизькiсть оленячих нутрощiв. Вони iли тушковану оленину, а на кiстках мати варила суп. Та переважно Тобi з батьком стрiляли по консервних бляшанках i пацюках на смiтнику – тодi там ще був смiтник. Вона багато вправлялася, i це тiшило тата. «Чудовий пострiл, друзяко», – говорив вiн. Чи хотiв вiн сина? Можливо. Казав, що кожен мусить знати, як стрiляти. Його поколiння вiрило, що коли виникають проблеми, досить когось застрелити i все налагоджуеться. Тодi КорпБеКошники оголосили вогнепальну зброю незаконною, начебто заради громадськоi безпеки, зарезервувавши щойно винайденi струмелети для себе. Зненацька люди офiцiйно стали беззбройними. Батько закопав рушницю i запас патронiв пiд купою старих парканних штахетiв i показав схованку Тобi – на випадок, якби iй знадобилася зброя. КорпБеКошники могли знайти рушницю за допомогою металодетектора, – ходив поголос, що такi пошуки велися, – та всього не обшукаеш, а ii батько був з iхньоi точки зору нешкiдливим. Продавав системи клiматизацii. Дрiбнота. Тодi iхню землю запрагнув купити забудовник-девелопер. Давав добру цiну, але батько вiдмовився продавати. Казав, що йому подобаеться жити там, де вiн е. Так само вважала матiр Тобi, яка в сусiднiй торговiй дiльницi мала крамничку БАДiв – франшизу «ЗдороВайзера». Вони вiдхилили другу пропозицiю, потiм третю. «Ми оббудуемо вас зусiбiч», – хвалився девелопер. Батько Тобi вiдповiв, що йому це не вадить. На той момент це вже стало справою принципу. «Гадав, що свiт досi такий, як п’ятдесят лiт тому, – думае Тобi. – Не варто було йому так упиратися. КорпБеКорп уже тодi консолiдував свою владу. Починали як приватна фiрма, що надавала охорону Корпорацiям, але пiзнiше перебрали на себе функцii мiсцевоi полiцii, коли та розпалася через брак фiнансування. Спершу людям це подобалося, бо тепер за порядок платили Корпорацii. Та невдовзi КорпБеКорп розкинув своi мацаки повсюди. Батько мав би поступитися». Спершу вiн втратив роботу у клiматизацiйнiй фiрмi. Знайшов iншу, в торгiвлi термовiкнами, але там платили менше. Тодi мати Тобi занедужала на дивну хворобу. Не могла втямити, як це могло статися. Вона ж завжди дбала про свое здоров’я: займалася на тренажерах, iла багато зеленi, щодня приймала ЗдороВайзерськi БАДи «ВiталВiт для вашоi сили». Як i всi оператори франшизи, дiставала БАДи за спецiальними умовами – клiентський набiр, нiчим не гiрший за призначений для вищого керiвництва «ЗдороВайзера». Матiр стала приймати ще бiльше БАДiв, та й далi слабшала. Їй часто паморочилося в головi, вона швидко худла. Здавалося, ii тiло звернулося проти себе самого. Жоден лiкар не мiг поставити дiагноз, хоча клiнiки Корпорацii «ЗдороВайзер» зробили силу-силенну аналiзiв. Зацiкавилися матiр’ю як вiрною споживачкою iхнiх продуктiв. Налагодили для неi спецiальний догляд з власними лiкарями. Та це було небезплатно, i навiть зi знижкою для членiв «ЗдороВайзерськоi Родини» кошти виявилися значними. Оскiльки хворобу не було встановлено, страхова компанiя вiдмовилася оплатити рахунки за скромним медичним полiсом ii батькiв. А на покриття з громадських фондiв могли розраховувати лише тi, хто геть не мав гроша за душею. «Не те щоб хтось хотiв потрапити до однiеi з цих громадських помийниць», – подумала Тобi. Усе iхне лiкування зводилося до того, що тобi оглянуть язика, докинуть кiлька мiкробiв та вiрусiв, яких у тебе ще не було, i вiдправлять додому. Батько Тобi взяв другий iпотечний кредит i витратив грошi на лiкарiв, лiки, найнятих медсестер i шпиталi. Та мати далi чахла. Тодi батьковi довелося продати iхнiй бiлий каркасний будиночок за цiною, значно нижчою за ту, яку iм пропонували спершу. Через день пiсля продажу мiсце розрiвняли бульдозерами. Батько купив iнший дiм, маленький, двоповерховий, у новiй дiльницi, прозванiй Великою Скринею. Назва походила вiд того, що Скриню обступила цiла флотилiя мегамаркетiв. Батько викопав рушницю з-пiд штахетiв, контрабандою пронiс до iхнього нового будинку i закопав, цього разу пiд кам’яними плитами на порожньому подвiр’ячку за домом. Потiм вiн втратив роботу у торгiвлi термовiкнами – надто часто брав вихiднi через хворобу дружини. Довелося продати сонцекар. Тодi однi за одними зникли меблi, хоч батько небагато за них виручив. «Люди нюхом вiдчувають скруту, – сказав вiн Тобi. – Використовують це». Ця розмова вiдбулася по телефону, бо Тобi, попри брак у сiм’i коштiв, потрапила до коледжу. Отримала скромну студентську стипендiю в Академii Марти Грем, а ще й пiдробляла офiцiанткою у студентському кафе. Хотiла повернутися додому i допомагати доглядати матiр. Їi на той час уже вiдправили зi шпиталю, i вона спала на софi на першому поверсi, бо не могла пiднятися сходами. Але батько сказав «нi». Тобi повинна залишитися в коледжi. Однаково вона нiчого не зможе вдiяти. Урештi навiть поганенький будиночок на Великiй Скринi довелося виставити на продаж. Табличку з оголошенням було встановлено на травнику, Тобi побачила ii, приiхавши додому на похорон матерi. Батько до того часу перетворився на руiну – приниження, бiль i поразка з’iли його. Похорон матерi був коротким i сумним. По всьому Тобi з батьком сiли у розграбованiй кухнi. Випили на спiлку упаковку пива – Тобi два, батько чотири. А коли Тобi пiшла спати, батько зайшов до порожнього гаража, вклав до рота «Ругера» i натиснув на курок. Тобi почула пострiл. Вiдразу зрозумiла, що це. Бачила рушницю, що стояла за кухонними дверима. Батько мусив викопати ii з якоiсь причини, та вона не могла собi й уявити тiеi причини. Не мала сил постати перед тим, що iй довелося б побачити в гаражi. Лежала в лiжку, намагаючись зазирнути в майбутне. Що робити? Звернутися до якоiсь влади – та хоч лiкаря чи швидкоi допомоги, – знайдуть вогнепальну рану, зажадають, щоб вона вiддала рушницю, а Тобi матиме клопiт як донька правопорушника, що зберiгав заборонену зброю. І це ще найменший клопiт. Їi могли звинуватити у вбивствi. Коли минув час, що здався iй годинами, змусила себе встати. У гаражi намагалася не дивитися надто пильно. Загорнула те, що зосталося вiд батька, в покривало, а тодi запакувала у важкi пластиковi мiшки для смiття, заклеiла липкою стрiчкою i закопала пiд кам’яними плитами. Почувалася жахливо, роблячи це, але вiн зрозумiв би. Був людиною практичною, та пiд цим приховувалася сентиментальнiсть. Електрознаряддя у майстернi, троянди на день народження. Був би тiльки практичним, вступив би до шпиталю з паперами на розлучення, як чинило багато чоловiкiв, коли iхнiх дружин вражало щось виснажливе i дороге. Якби розлучився з матiр’ю, ii викинули б на вулицю. Але вiн залишився би платоспроможним. Натомiсть витратив усi iхнi грошi. Тобi, як i вся ii сiм’я, не була ревною прихильницею жодноi стандартноi релiгii. Вони ходили до мiсцевоi церкви, бо так робили всi сусiди, а коли б чинили iнакше, то це б зашкодило бiзнесу. Але чула, як ii батько говорив – у приватнiй обстановцi та пiсля кiлькох дрiнкiв, – що за амвонами надто багато шахраiв, а на лавках надто багато обдурених. А все-таки Тобi прошепотiла над кам’яними плитами коротку молитву: «Прах до праху». Тодi засипала щiлини пiском, розрiвняла його. Знову загорнула рушницю у пластик i закопала пiд кам’яними плитами сусiднього дому, який здавався порожнiм: вiкна темнi, автiвки не видно. Може, давнiших власникiв виселили за борги. Скориставшись з нагоди, перейшла на сусiдське подвiр’я. Якби закопала рушницю поруч iз батьком, а земля над його тiлом просiла, подвiр’я перекопали б i зброю знайшли б. А краще рушницi залишатися де е. «Нiколи не знаеш, – казав батько, – коли вона тобi знадобиться». І слушно. Нiколи не знаеш. Можливо, один чи двое сусiдiв бачили, як вона копала напотемки, та не думала, що вони ii викажуть. Навiщо iм притягувати блискавку так близько до власних дворiв, де, ймовiрно, теж закопана зброя? Тобi полила зi шлангу гаражну пiдлогу, змиваючи кров, сама прийняла душ. Тодi повернулася до лiжка. Лежала у темрявi, сподiвалася, що заплаче, але не вiдчувала нiчого, крiм холоду. Хоча було зовсiм не холодно. Не могла продати дiм. Якби сповiстила, що стала тепер його власницею, бо батько помер, на ii голову звалилася б цiла купа смiття. Наприклад, де труп i як вiн зробився трупом? Тож уранцi, з’iвши простенький снiданок, поклала посуд у раковину i вийшла з дому. Не взяла навiть валiзи. Що iй було класти туди? Скидалося на те, що КорпБеКорп не клопотатиметься ii пошуками. Їм це не потрiбно, будинок i без того перейде у власнiсть одного з корпоративних банкiв. Якщо зникнення Тобi когось зацiкавить, наприклад, ii коледж, – де вона, чи не хвора, чи не трапився з нею нещасливий випадок, – КорпБеКорп поширить чутки, нiби ii бачили з якимсь мандрiвним сутенером, що шукав новобранок. Цього слiд було сподiватися. Що iще залишаеться такiй, як вона – молодiй жiнцi у скрутi, нi грошей, нi вiдомих родинних зв’язкiв, нi заощаджень на чорний день, нi довiрчого чи резервного фонду? Люди киватимуть. Шкода, та що зробиш? Вона принаймнi мае якусь цiннiсть на продаж, себто свiй молодий задок, тож не помре голодною смертю i нiкого не мучитимуть докори сумлiння. КорпБеКорп завжди замiнював дii поголосом, якщо дii потребували витрат. Адже головне – фiнансовий результат. Стосовно ж ii батька всi вважатимуть, що вiн змiнив прiзвище i зник в одному з найубогiших плебiлiв. Зможе не платити за похорон дружини, на який не мав коштiв. Таке траплялося постiйно. 7 Наступний перiод був для Тобi недобрим. Хоча вона приховала слiди i iй вдалося зникнути, все ж залишалася можливiсть, що КорпБеКорп шукатиме ii, аби стягти батьковi борги. Не грошима, бо iх у неi нема, та ходили чутки про жiнок, яких за борги робили секс-працiвницями. Якщо вже вона мусить заробляти на життя, лежачи на спинi, то волiла би принаймнi залишати виручку собi. Спалила свою посвiдку i не мала грошей на нову особистiсть – навiть дешеву, без упорскування ДНК чи змiни кольору шкiри, – тож не могла знайти легальноi роботи (такi переважно контролювали Корпорацii). Та якщо зануритися глибоко – туди, де iмена зникають, а всi iсторii вигаданi, – КорпБеКорп тобою не перейматиметься. Винайняла крихiтну кiмнатку – в неi ще зоставалися заощадження з кафе. Власна кiмната, що убезпечувала ii скромне майно вiд можливих злодiйкуватих спiвмешканцiв, тулилася на верхньому поверсi торгового дому, справжньоi пастки у випадку пожежi, в одному з найгiрших плебiлiв. Вiн звався Вербовим Помiстям, хоча мiсцевi мешканцi називали його Стiчною Лагуною, бо туди справдi стiкало багато лайна. Лазничку Тобi дiлила iз шiстьма нелегальними мiгрантами з Таiланду, дуже тихими. Подейкували, нiби КорпБеКорп вирiшив, що депортацiя нелегальних мiгрантiв надто дорога, тож удався до методу фермерiв, якi знайшли у стадi хвору корову. Застрелити, закопати, заткнутися. Поверхом нижче розташовувалося дороге кравецьке ателье «Випорток», де шили верхнiй одяг зi шкур вимираючих видiв. Офiцiйно там продавали костюми на Гелловiн – це щоб ошукати екстремiстiв iз лав борцiв за права тварин. А в заднiх кiмнатах виправляли шкури. Смердючi випари здiймалися у вентиляцiйну систему. Хоча Тобi намагалася заткнути вентиляцiйний отвiр подушкою, в ii комiрчинi нестерпно смердiло хiмiкалiями та згiрклим жиром. Часом до неi долинало ревiння i бекання: тварин убивали на мiсцi, бо клiенти не хотiли, щоб iм замiсть орикса пiдсунули цапа, а замiсть росомахи – перефарбованого вовка. Хотiли пишатися по-чесному. Оббiлованi тушi продавали мережi ресторанiв для гурманiв «Шляхетна кров». У загальнодоступних обiднiх залах подавали стейки, ягнятину, дичину та буйволятину – сертифiковане м’ясо здорових тварин, тож можна було готувати його з кров’ю, звiдси й назва. Але в закритих банкетних кiмнатах (допуск за посвiдченням клубу, викидайло при входi) можна було iсти м’ясо вимираючих видiв. Прибуток величезний: одна пляшка вина на тигрових кiстках коштувала як дiамантове намисто. Технiчно ця торгiвля була незаконною (i загрожувала високими штрафами), та надто вже прибутковою. Сусiди все знали, але мали власнi клопоти, i кому розповiси таке без ризику? Кишенi у кишенях, i в кожнiй рука КорпБеКорпу… Тобi знайшла роботу хутринки – дешева щоденна праця, посвiдка не потрiбна. Хутринки працювали у торгових центрах вищого розряду та на вулицях iз бутиками – комбiнезон зi штучного хутра, картонна голова, на шиi рекламна табличка. Просто ходи собi. Але всерединi хутра парко й вогко, поле зору обмежене. Першого ж тижня вона пережила три напади фетишистiв. Збивали ii з нiг, обертали велику голову так, що вона нiчого не бачила, i терлися тазом об ii хутро, видаючи при цьому дивнi звуки, найупiзнаванiшим iз яких було нявчання. Це не було згвалтуванням – вони не торкалися жодноi частини ii тiла, – але вiдчуття огидне. Неприемно було й перевдягатися на ведмедiв, тигрiв, левiв та iнших тварин, передсмертнi крики яких вона чула з нижнього поверху. Тож покинула це заняття. Тодi заробила швидкi грошi, продавши волосся. Пiзнiше було виведено овець рулосноi породи, iхне руно захопило ринок, але це сталося через кiлька рокiв. Ще iснували торговцi скальпами, вони купували у кого завгодно, не питаючи зайвого. Вона мала тодi довге волосся, середньокаштанове. Не найкращий варiант, торговцi волiли бiлявого, а все ж Тобi виручила пристойну суму. Коли грошi за волосся закiнчилися, продавала на чорному ринку своi яйцеклiтини. Молодi жiнки могли отримати силу грошви, ставши донорами для пар, неспроможних сплатити належного хабаря або ж справдi настiльки непридатних, що жоден чиновник не продав би iм батькiвськоi лiцензii. Та вона лише двiчi змогла проробити яечну манiпуляцiю, бо за другим разом голка для екстракцii виявилася зараженою. Тодi торговцi яйцеклiтинами ще платили за лiкування, коли щось iшло не так, а все ж Тобi довелося вичухуватися цiлий мiсяць. Коли спробувала втрете, iй сказали, що виникли ускладнення, тож вона нiколи бiльше не зможе бути донором яйцеклiтин i, схоже, не матиме власних дiтей. Досi Тобi не знала, чи взагалi хоче дiтей. У «Мартi Грем» вона мала хлопця, який часто заводив мову про подружжя та сiм’ю (звався Стеном), але Тобi вiдповiдала, що вони надто молодi й убогi, щоб думати про таке. Вона вивчала Холiстичне Зцiлювання чи, по-студентському, Лосьйони й Елiксири, а Стен займався на Проблематицi й Плануваннi Креативних Активiв Четвертого Порядку i мав добру успiшнiсть. Походив iз небагатоi сiм’i, а то б не опинився у третьорядному закладi типу «Марти Грем», але був честолюбним i прагнув досягти процвiтання. У iхнi спокiйнiшi вечори Тобi натирала його квiтковими i трав’яними екстрактами, тодi наставав сеанс хрумкого сексу з ботанiчно-аптечними запахами, далi душ i попкорн, без солi та масла. Та коли ii сiм’я стрiмко пiшла на дно, Тобi зрозумiла, що не може дозволити собi Стена. Ще зрозумiла, що в коледжi iй залишилися лiченi днi. Тож розiрвала контакт. Навiть не вiдповiдала на його докiрливi смс-ки, бо в iхнього зв’язку не було майбутнього: вiн хотiв шлюбу мiж двома професiоналами, а вона зiйшла з дистанцii. «Краще виплакатися ранiше, нiж пiзнiше», – сказала вона собi. А все-таки скидалося на те, що Тобi, хай там як, хотiла дiтей, бо коли iй сказали про випадкову стерилiзацiю, вiдчула, наче з неi випливае все свiтло. Пiсля цiеi звiстки вона витратила всi донорськi заробiтки на те, щоб влаштувати собi наркотичну вiдпустку вiд дiйсностi. Та, щоранку прокидаючись з iншим чоловiком, якого нiколи досi не бачила, швидко збайдужiла до таких розваг. Надто ж коли виявила, що цi чоловiки мають звичай цупити в неi отриманi на решту дрiбняки. Коли таке трапилося вчетверте чи вп’яте, зрозумiла, що мусить вирiшувати, чого вона хоче: жити чи померти? Якщо померти, то е й швидшi способi. Якщо жити, то мусить жити iнакше. Завдяки одному зi своiх однонiчних партнерiв, за мiрками Стiчноi Лагуни добросердого, знайшла роботу в бiзнесi, контрольованому плебмафiею. У плебмафiйному бiзнесi нiхто не питав про посвiдчення чи рекомендацii. Коли хтось залазив у касу, йому просто вiдрубували пальцi. Тепер Тобi працювала у мережi «СекретБургер». Секрет «СекретБургера» полягав у тому, що нiхто не знав, який вид тваринного бiлку мiститься в ньому насправдi. Дiвчата за прилавком носили футболки i бейсбольнi кепки з написом: «“СекретБургер”! Бо Всi Люблять Секрет!» Платили мiнiмалку, але додавали два безкоштовнi СекретБургери щоденно. Коли Тобi стала жити iз Садiвниками i дала обiтницю веганства, вона витiснила з пам’ятi спогади про тi бургери. Та, як говорив Адам Перший, голод – могутнiй реорганiзатор сумлiння. М’ясорубки не забезпечували стовiдсотковоi ефективностi; у бургерi можна було знайти котяче хутро чи шматок мишачого хвоста. А часом… чи не людський нiготь? Це можливо. Мiсцевi плебмафii платили КорпБеКошникам, щоб тi дивилися на це крiзь пальцi. Натомiсть КорпБеКорп дозволяв плебмафiям викрадення i вбивства всiлякоi дрiбноти, плантацii марихуани, лабораторii креку, вуличну торгiвлю наркотиками та пiдпiльнi крамнички, що були iхньою спецiалiзацiею. Ще вони займалися утилiзацiею людських останкiв: органи забирали на пересадку, а випатранi тiла пропускали крiзь м’ясорубки «СекретБургера». Так принаймнi запевняли найстрашнiшi чутки. За часiв розквiту «СекретБургера» на пустирях знаходили дуже мало трупiв. Якщо телебачення здiймало шум, влаштувавши викриття, зване реалiтi-шоу, в КорпБеКорпi влаштовували iмiтацiю слiдства. Потiм справу оголошували нерозв’язною i закривали. Заради тих громадян, що й досi декларували вiдданiсть давнiм iдеалам, вони пiдтримували iмiдж захисникiв спокою, вартових суспiльноi безпеки, борцiв iз вуличною злочиннiстю. Це вже й тодi було комедiею, але бiльшiсть людей вважали, що краще КорпБеКорп, нiж загальна анархiя. Навiть Тобi так вважала. Рiк тому «СекретБургер» зайшов задалеко. КорпБеКошники закрили його, коли один iз iхнiх високопоставлених урядовцiв забрiв до Стiчноi Лагуни, а пiзнiше його черевики було виявлено на ногах одного з операторiв м’ясорубок у «СекретБургерi». Тож якийсь час бездомнi коти мали спокiй уночi. Але через кiлька мiсяцiв у гриль-будках знову зашкварчало м’ясо. Хто вiдмовить бiзнесу з такими низькими коштами забезпечення? 8 Тобi втiшилася, отримавши роботу в «СекретБургерi»: вона зможе платити комiрне, не помре вiд голоду. Та потiм вiдкрила, у чому гачок. Гачком був шеф. Мав iм’я Бланко, але дiвчата зi «СекретБургера» позаочi називали його Блюванко. Ребекка Еклер, що працювала з Тобi в однiй змiнi, вiдразу ж ii попередила. – Не потрапляй йому пiд радар, – сказала вона. – Може, тобi вдасться, тепер вiн порае ту дiвчину, Дору, а вiн зазвичай порае одну нараз. Та й ти кiстлява, а вiн любить круглозадих. Але як накаже тобi прийти до офiсу, вважай. Ревнивий, аж страх. Порве дiвчину на клаптi. – А тебе кликав? – спитала Тобi. – До офiсу? – Хвалити Бога i сплюнути тричi, – вiдповiла Ребекка. – Я для нього надто чорна i взагалi потвора, до того ж вiн волiе кошенят, а не старих кiшок. Може, слiд тобi зморщитися, серденько. Вибий собi кiлька зубiв. – Ти не потвора, – заперечила Тобi. Насправдi Ребекка була на свiй лад вродливою: бронзова шкiра, руде волосся, нiс египтянки. – Я не про це, – пояснила Ребекка. – Зi мною краще не мати дiла. Ми, човреi, такi, що лiпше нас не чiпати, хоч чорних, хоч евреiв. Я могла б наслати на нього Чорноголових Красноперок, це така зловредна компанiя. А то ще й Вовкiв Ісаiстiв. Це для нього забагато! Тобi не мала такого надiйного тилу. Коли Бланко був поблизу, опускала голову. Знала його iсторiю вiд Ребекки. Працював викидайлом у «Лусках», найстильнiшому клубi в Лагунi. Викидайли мали статус; дефiлювали в чорних костюмах i темних окулярах, з вигляду чемнi, але дужi, а жiнки довкола них аж юрмилися. Та Бланко провалив справу, казала Ребекка. Порiзав дiвчину з «Лусок». Не якусь тимчасову чужинку, привезену контрабандою (тих рiзали постiйно), а одну з найталановитiших, справжню зiрку, танцiвницю на пiлонi. Не можна ж тримати такого чолов’ягу, що не володiе собою i партачить роботу, тож його прогнали. Ще пощастило, що мав друзiв у КорпБеКорпi, а то б закiнчив у збiрнику вуглеводiв для смiттенафти, чи весь, чи за винятком деяких частин тiла. А так його прилаштували керувати одним iз вiддiлень «СекретБургера» у Стiчнiй Лагунi. Для нього це велике пониження, i вiн дуже ображався, що мае потерпати через якусь хвойду, тож ненавидiв свою роботу. Та вирiшив, що дiвчата – це йому доплата до окладу. Мав двох дружбанiв, як i вiн, колишнiх викидайл. Були при ньому охоронцями-горилами i дiставали рештки. Якщо зоставалися якiсь рештки. З часiв роботи викидайлом Бланко зберiг атлетичну поставу. Був прямокутним здорованем, хоча вже гладшав (як казала Ребекка, «забагато пива»). Залишив собi характеристичну ознаку викидайл: волосся на потилицi добряче вже лисоi голови зав’язував кiнським хвостом. А татуювань мав цiлу колекцiю: передплiччя обвивали змii, довкола зап’ясть – браслети з черепiв, артерii та вени на тильному боцi долонь вибитi так майстерно, аж здавалося, що з них здерто шкiру. На шиi витатуюваний ланцюжок iз замком у формi червоного серця, що гнiздилося мiж волоссям на грудях, помiтним з-пiд розстебнутоi сорочки. Якщо вiрити чуткам, цей ланцюг обвивав спину, спускався донизу й охоплював перевернуту догори ногами жiнку з головою, застромленою в його дупу. Тобi не зводила очей з Дори, яка заступала ii при грилi, коли закiнчувалася змiна. Спершу та була пухкенькою оптимiсткою, але за останнi тижнi зiбгалася й просiла; на бiлiй шкiрi ii передплiч розквiтали i блякли синцi. – Хоче тiкати, – шепнула Ребекка, – але боiться. Може, i тобi варто забиратися звiдси. Вiн на тебе поглядае. – Нiчого зi мною не станеться, – вiдповiла Тобi. Та вона не почувалася на «нiчого не станеться», була перелякана. Але куди мала йти? Жила вiд виплати до виплати. Не мала грошей. Наступного ранку Ребекка знаком пiдкликала Тобi. – Дора мертва, – сказала вона. – Пробувала втекти. Я щойно це почула. Їi знайшли на пустирi зi зламаною шиею. Порiзана на шматки. Кажуть, що це якийсь манiяк. – Але це вiн? – спитала Тобi. – Звiсно, що вiн, – пирхнула Ребекка. – Вже й хвалився. Ополуднi того самого дня Бланко викликав Тобi до свого офiсу. Послав iз цiею звiсткою двох своiх дружбанiв. Ішли обабiч неi, на випадок, якби iй щось стрельнуло в голову. Коли крокували так вулицею, всi голови оберталися до них. Тобi почувалася наче ведена на ешафот. Чого вона не злиняла, доки мала змогу? Зайшли у бруднi дверi, схованi за збiрником вуглеводiв для смiттенафти. Офiс виявився малою кiмнатою з письмовим столом, шафою для документiв i обшмульганою шкiряною канапою. Бланко встав iз обертового крiсла, вищирився. – Я тебе пiдвищую, худа сучко, – промовив вiн. – Скажи «дякую». Тобi могла тiльки шепотiти. Почувалася так, наче ii душать. – Бачиш оце серце? – спитав Бланко. Показав свое татуювання. – Воно означае, що я тебе кохаю. А тепер ти теж мене кохаеш. Так? Тобi змусила себе кивнути. – Розумна дiвчинка, – сказав Бланко. – Йди сюди. Знiми з мене сорочку. Татуювання на його спинi було достеменно таким, як описала Ребекка: гола жiнка, скута ланцюгами, голова невидима. Їi довге волосся спадало вогненними хвилями. Бланко поклав своi обдертi руки iй на шию. – Будеш шарпатися – зламаю тебе, як суху гiлку, – промовив вiн. 9 Вiдколи ii сiм’я за таких сумних обставин зiйшла зi свiту, вiдколи вона сама зникла з формального виднокола, Тобi намагалася не думати про свое давнiше життя. Покрила його кригою, заморозила. Та тепер розпачливо прагнула повернутися до минулого – навiть до поганих його частин, навiть до гостроi туги, – бо ii теперiшне життя було тортурами. Намагалась уявити далеких батькiв такими, якими вони було багато рокiв тому, i як вони тепер стережуть ii, наче духи-охоронцi, але бачила тiльки туман. Пробула обранкою Бланко менше двох тижнiв, але вони iй тяглися роками. Вiн вважав, що жiнка з таким кiстлявим задом, як у Тобi, мала б тiшитися, що якийсь чоловiк зволить вбити в неi свiй молоток. А ще бiльше повинна тiшитися з того, що вiн не продав ii в «Луски» як тимчасову працiвницю, себто тимчасово живу. Мае дякувати своiм щасливим зiркам. Зрештою, хай краще дякуе йому. Вимагав подяки за кожне завдане iй приниження. Не хотiв, щоб вона вiдчувала задоволення, достатньо покiрливостi. Не звiльнив ii вiд обов’язкiв у «СекретБургерi». Вона мусила його обслуговувати пiд час своеi перерви на ланч, тож залишалася без ланчу. Із кожним днем виснажувалася все бiльше. Мала тепер власнi синцi, як бiдна Дора. Їi охопив вiдчай: знала, до чого йде, попереду бачила тiльки темний тунель. Невдовзi ii використають до краю. Що гiрше – зникла Ребекка, нiхто не знав достеменно куди. Як запевняв вуличний поголос, пiшла до якоiсь релiгiйноi групи. Бланко це не обходило, бо Ребекка не належала до його гарему. Вiн швидко взяв на ii мiсце iншу. Тобi працювала у ранковiй змiнi, коли вулицею наблизилася дивна процесiя. Зi знакiв, якi вони несли, i пiсень, якi спiвали, здогадалася, що це щось релiгiйне, хоча досi не бачила цiеi секти. У Стiчнiй Лагунi дiяло чимало маргiнальних культiв, усi вони намагалися пiймати стражденнi душi. Пiзнанi Плоди, Петробаптисти та iншi релiгii багатих людей трималися осторонь, але кiлька старих оркестрiв Армii Спасiння не раз пленталися вулицями, сапаючи пiд тягарем барабанiв i валторн. Групи Братства Суфiiв Чистого Серця з тюрбанами на головах кружляли у шалених обертах. Виступали одягненi в чорне вiряни Прадавнiх Днiв. Проходили гуртки виряджених у шафрановi накидки харе-кришнаiтiв, брязкаючи та виспiвуючи, а перехожi закидали iх насмiшками i гнилою городиною. Леви Ісаiсти i Вовки Ісаiсти проповiдували на перехрестях, при зустрiчах мiж ними виникали справжнi баталii: сперечалися, хто мае замешкати iз ягням, як настане Тисячолiтне Царство, – лев чи вовк. Коли битва добiгала кiнця, з’являлися зграi плебахурнi – бронзовошкiрi тексмекси[6 - Похiдне вiд двох слiв – «Техас» i «Мексика».], блiдi ватноголовi[7 - В авторському текстi – Lintheads, так у пiвденних штатах називали бiлих робiтникiв на бавовняних плантацiях.], жовтi азiопи, Чорноголовi Красноперки – i накидалися на побитих. Обнишпорювали iхнiй одяг, вiдбираючи все цiнне чи бодай те, що можна було нести. Що ближче пiдходила процесiя, то краще видно було Тобi. Проводир був бородатим i носив каптан, нiби зшитий ельфами-наркоманами. За ним iшла група дiтей – рiзного зросту, всiх кольорiв, – якi тримали таблички з надрукованими гаслами: «Божi Садiвники для Божого Саду!», «Не Їж Смертi!», «Тварини – це Ми!». Видавалися обшарпаними ангелами або гномами-безхатьками. Спершу спiвали, тодi почали декламувати: «М’ясу – нi!», «М’ясу – нi!», «М’ясу – нi!». Вона вже чула про цей культ: начебто мали сад десь на даху. Латка висохлоi багнюки, кiлька заболочених нагiдок, облiзлий ряд жалюгiдноi квасолi, i все це смажиться на безжальному сонцi. Процесiя зупинилася пiд будкою «СекретБургера». Зiбрався натовп, наготувавшись до глузiв. – Моi Друзi! – звернувся проводир до всiх присутнiх. Тобi подумала, що його проповiдь довго не триватиме, лагунери цього не потерплять. – Любi моi Друзi! Мое iм’я – Адам Перший. Я теж був колись матерiалiстичним атеiстичним м’ясоiдом. Як i ви, думав, що людина е мiрилом усiх речей. – Стули пельку, екопсиху! – гукнув хтось. Адам Перший проiгнорував його: – Насправдi ж, любi друзi, я думав, що вимiрювання було мiрилом усiх речей! Так, я був науковцем! Дослiджував епiдемii, рахував хворих i присмертних тварин, i людей теж, наче вони були численними камiнцями. Я думав, що тiльки числа можуть правильно описати Дiйснiсть. Та тодi… – Пiшов нах. р, придурку! – Та тодi, одного дня, коли я стояв точнiсiнько там, де й ви стоiте, пожираючи – так! – пожираючи СекретБургер i тiшачись маснiстю його, побачив я Свiтло велике! І почув я Голос великий. І Голос сказав… – Сказав, що тобi пипа! – Сказав: «Пошануй своi Спiвстворiння! Не iж нiчого, що мае обличчя! Не вбивай власноi Душi!» І потiм… Тобi вiдчувала натовп, те, як у ньому наростав градус. Утопчуть цього нещасного дурника в землю i малих дiтей-Садiвникiв разом iз ним. – Ідiть геть! – якомога голоснiше промовила вона. Адам Перший скерував у ii бiк легкий чемний уклiн та приязну усмiшку. – Моя дитино, – сказав вiн, – чи маеш ти гадку, що продаеш? Ти, звiсно, не iла б власних кревних. – Їла б, – вiдповiла Тобi, – якби достатньо зголоднiла. Прошу, йдiть! – Бачу, що ти переживала тяжкi часи, моя дитино, – вiв далi Адам Перший. – Ти стала нечулою, наростила тверду шкаралупу. Та ця шкаралупа – не справжне твое «я». Усерединi цiеi шкаралупи маеш тепле й нiжне серце та добру душу… Це правда про шкаралупу, вона знала, що зробилася черствою. Та шкаралупа була ii обладунком, без неi вона розлiзлася б на кашу. – Той мудак тобi надокучае? – спитав Бланко. Пiдiйшов до неi ззаду, мав таку звичку. Поклав руку iй на талiю, вона бачила ту руку, навiть не дивлячись. Вени й артерii. Сире м’ясо. – Усе гаразд, – вiдповiла Тобi. – Вiн нешкiдливий. Адама Першого годi було прогнати. Поводився так, наче вiн единий тут говорив. – Прагнеш чинити добро на цьому свiтi, дитино моя… – Я не ваша дитина, – вiдрiзала Тобi. Ще гострiше, нiж досi, усвiдомлювала, що вона не е нiчиею дитиною. Вже нi. – Усi ми дiти однi одних, – промовив Адам Перший iз сумною мiною. – Марш звiдси! – наказав Бланко. – Доки я тебе не зав’язав вузлом. – Прошу, йдiть! Вам можуть завдати шкоди, – якомога настiйливiше промовила Тобi. Цей чоловiк був якийсь безстрашний. Вона тихо прошипiла: – Забирайтеся звiдси, i то вже! – Це тобi завдають шкоди, – проголосив Адам Перший. – Щодня, коли ти стоiш тут i продаеш розтерзану плоть коханих Господнiх Створiнь, це завдае тобi дедалi бiльшоi шкоди. Приеднайся до нас, моя люба, – ми твоi друзi, маемо мiсце для тебе. – Не пхай своiх сраних лап до моеi працiвницi, ти, сраний пiдарасе! – крикнув Бланко. – Чи я тобi надокучаю, дитино моя? – спитав Адам Перший, iгноруючи його. – Я й не торкнувся… Бланко вискочив з-за будки i рвонув уперед, але, схоже, Адам Перший звик до атак: вiдхилився вбiк, а Бланко налетiв на гурт спiвочих дiтей, перекинув кiлькох i звалився сам. Ватноголовий пiдлiток негайно луснув його порожньою пляшкою по головi – Бланко не був улюбленцем сусiдiв, – i ось вiн лежав на землi, а з рани на головi текла кров. Тобi вибiгла з гриль-будки. Першим ii iмпульсом було допомогти йому пiдвестися. Якби цього не зробила, мала б пiзнiше великий клопiт. Ватага Краснопероi плебахурнi вже його молотила, а кiлька азiопiв трудилися, стягуючи з нього взуття. Натовп заворушився, зiмкнувся довкола Бланко, та вiн уже намагався встати. Де цi його горили? Нiде не видно. Тобi вiдчула дивне збудження. Тодi копнула Бланко в голову. Зробила це, не задумуючись. Вiдчувала, як вищирялася по-собачому, вiдчувала, як ii стопа стикаеться з його черепом, – той був як камiнь, загорнутий у рушник. Щойно зробила це, усвiдомила свою помилку. Як могла вона бути такою дурною? – Ходiмо звiдси, моя люба, – промовив Адам Перший, беручи ii за лiкоть. – Так буде найкраще. Хай там як, роботу ти втратила. Тут повернулися двое Бланкових дружбанiв i вступили в бiй iз плебахурнею. Хоча вiн ще не зовсiм отямився, очi мав розплющенi. Утупився в Тобi. Вiдчув того копняка. Що гiрше – вона принизила його прилюдно. Вiн втратив лице. За мить устане й зiтре ii на порох. – Сука! – прохрипiв вiн. – Цицьки тобi вiдрiжу! Тут Тобi обступила юрба дiтей. Двое взяли ii за руки, а решта, як почесна варта, вишикувалися спереду i ззаду. – Швидко, швидко, – лопотiли вони, штовхаючи i тягнучи ii вздовж вулицi. Здалеку долинуло ревiння: – Ану назад, суко! – Швидко, сюди, – скомандував найвищий хлопець. Вони бiгли вулицями Стiчноi Лагуни, Адам Перший прикривав iх ззаду. Це нагадувало парад – люди на них витрiщалися. Тобi почувалася переляканою, а ще трохи приголомшеною. Усе було якимось нереальним. Вуличний натовп ставав дедалi рiдшим, а запахи дедалi менш рiзкими. Менше було й крамниць iз вiтринами, забитими дошками. – Скорiше, – сказав Адам Перший. Вони побiгли провулком, кiлька разiв швидко звернули, i крики поступово стихли. Дiсталися до фабричного будинку з червоноi цегли у ранньомодерному стилi. На фасадi висiв напис «ПАТІНКО»[8 - Гральний автомат, популярний у Японii.], а пiд ним менший, що проголошував: «ОСОБИСТИЙ МАСАЖ. ЗОРЯНИЙ ПИЛ. ДРУГИЙ ПОВЕРХ. НА ВСІ СМАКИ. НОСИ ЗА ДОДАТКОВУ ПЛАТУ». Дiти обiгнули будинок, пiдбiгли до бiчноi стiни i почали дертися нагору пожежними сходами, а Тобi за ними. Вона задихалася. Зате вони п’ялися, як мавпенята. Коли вибралися на дах, усi по черзi промовили: «Ласкаво просимо в наш Сад», – i обiйняли ii. Тобi оповив солодко-солоний запах немитих дiтей. Тобi не пам’ятала, щоб ii колись обiймала дитина. Для дiтей це мусила бути формальнiсть, наче обiймати далеку тiтку, зате для неi то було щось таке, що годi й описати: розпливчасте, м’яке, iнтимне. Наче тебе тикають носами кролики. Але кролики з Марса. Хай там як, це здалося iй зворушливим: ii торкалися безособово, проте приязно i разом з тим несексуально. Дивнiсть вiдчуттiв, бодай почасти, мабуть, коренилася в тому, як вона жила останнiм часом, коли ii торкалися тiльки руки Бланко. Були й дорослi, що вiтали ii, простягаючи руки, – жiнки у темних мiшкоподiбних сукнях i чоловiки в комбiнезонах. І тут зненацька з’явилася Ребекка. – Ти це зробила, серденько, – промовила вона. – Я iм казала! Я просто знала, що вони тебе звiдти витягнуть! Сад був не таким, як малювала собi Тобi, наслухавшись чуток. Не був спеченою багнюкою, засипаною зiгнилими овочевими вiдходами, – геть навпаки. Вона здивовано роззирнулася довкола. Був такий гарний, iз розмаiтими рослинами, з квiтами, яких вона нiколи досi не бачила… Пурхали яскравi метелики, десь поблизу бринiли бджоли. Кожна пелюстка, кожен листок повнилися життям i сяяли, усвiдомлюючи ii присутнiсть. Навiть повiтря в Саду було iншим. Несподiвано для себе заплакала вiд полегшення i вдячностi. Наче велика милосердна долоня потяглася вниз, пiдняла ii й тримала у безпецi. Згодом вона не раз чула, як Адам Перший говорив про «затопленiсть Свiтлом Божого Творiння». У ту мить, ще не знаючи цих слiв, саме так i почувалася. – Я дуже радий, що ти прийняла це рiшення, люба моя, – промовив Адам Перший. Але Тобi не вважала, що прийняла якесь рiшення. Це зробило за неi щось iнше. Попри все, що трапилося пiзнiше, це була мить, якоi вона нiколи не забуде. Того першого вечора вiдбулося скромне святкування на честь пришестя Тобi. Дуже урочисто було вiдкрито банку з чимось фiолетовим (ii перша чорна бузина), а горщик меду постав наче Святий Грааль. Адам Перший виголосив коротку промову на тему провiденцiйних порятункiв. Згадав гiлку, вихоплену з вогнища, загублену овечку, – Тобi вже чула про них ранiше в церквi, – але використав ще й iншi, невiдомi iй приклади порятунку: переселений равлик, груша-падалка. Потiм вони iли якийсь рiзновид млинцiв, iз сочевицi, й страву, звану «Мiшанка Маринованих Грибочкiв Пiлар», а потiм скибки сойхлiба з фiолетовими ягодами i медом. Коли початкове збудження згасло, Тобi почулася приголомшеною i неспокiйною. Як вона потрапила сюди, в це неймовiрне i на якийсь лад грiзне мiсце? Що робила серед цих привiтних, хоча й дивакуватих людей iз iхньою химерною релiгiею i – принаймнi зараз – фiолетовими зубами? 10 Перший тиждень Тобi iз Садiвниками не додав спокою. Адам Перший не давав iй жодних iнструкцiй, просто стежив за нею, з чого вона зрозумiла, що проходить випробування. Намагалася пристосуватися, допомагати всюди, де треба, але геть не годилася для повсякденних занять. Не вмiла шити дрiбними стiбками, яких вимагала Єва Дев’ята – Нуала, – а пiсля того як покривавила кiлька салатiв, Ребекка наказала iй облишити нарiзання городини. – Якби я хотiла, щоб салат був буряковим, то додала би бурякiв, – сказала вона. Берт – Адам Тринадцятий, – вiдповiдальний за грядки з городиною, вiдмовив iй у полiннi пiсля того, як вона помилково вирвала з коренем кiлька артишокiв. Могла, однак, чистити фiолет-бiолети. Це було просте заняття, що не вимагало спецiальних навичок. Тож саме цим вона i займалася. Адам Перший оцiнив ii зусилля. – Бiолети не такi й поганi, правда? – сказав вiн iй одного дня. – Врештi-решт, ми тут суворi вегетарiанцi. Тобi замислилася, що вiн мав на увазi, а тодi зрозумiла: менш смердюче. Радше як у корови, нiж як у собаки. Їй знадобився певний час, щоб розiбратися з iерархiею Садiвникiв. Адам Перший наполягав, що в духовнiй площинi всi Садiвники рiвнi, але це не стосувалося матерiального аспекту: Адами i Єви займали вищi позицii, хоча iхнi номери вказували радше на сферу дiяльностi, нiж на рiвень значущостi. На ii думку, це багато в чому нагадувало монастир. Капiтула, тодi свiтськi брати. Чи свiтськi сестри. Тiльки й того, що нiхто не вимагав целiбату. Оскiльки вона приймала гостиннiсть Садiвникiв, не маючи на це права – насправдi не була новонаверненою, – то вiдчувала, що мусить розплачуватися дуже важкою працею. До чищення фiолет-бiолетiв додала iншi завдання. Пожежними сходами тягала на дах свiжу землю. Садiвники мали ii запас, зiбраний на закинутих будiвельних майданчиках i пустирях. Потiм таку землю змiшували з компостом i продукцiею фiолет-бiолетiв. Перетоплювала змилки, фiльтрувала оцет, клеiла етикетки. Пакувала черв’якiв для Обмiну Натуральних Продуктiв «Дерево Життя», мила пiдлогу у спортивнiй залi з бiговою дорiжкою «Дожени Свое Просвiтлення», пiдмiтала бокси у спальнях на поверсi пiд дахом, де неодруженi члени групи ночували на футонах, набитих сушеним рослинним матерiалом. Через кiлька мiсяцiв Адам Перший порадив iй використовувати iншi своi таланти. – Якi iншi таланти? – спитала Тобi. – Хiба ж ти не вивчала Холiстичне Зцiлювання? – сказав вiн. – У «Мартi Грем»? – Вивчала, – вiдповiла Тобi. Не було сенсу питати, звiдки вiн знав це про неi. Просто знав усiлякi речi. Так вона почала робити трав’янi лосьйони та креми. Це не вимагало багато нарiзування, а руки в неi були достатньо дужими для ступки i товкача. Невдовзi пiсля цього Адам Перший попросив ii подiлитися своiми знаннями з дiтьми, тож вона додала до свого розкладу кiлька щоденних урокiв. На той час уже призвичаiлася до темного мiшкоподiбного вбрання, яке носили тутешнi жiнки. – Краще б тобi вiдростити волосся, – сказала Нуала. – А то маеш вигляд оскальпованоi. Ми, жiнки-Садiвницi, маемо довге волосся. Коли Тобi спитала чому, iй дали зрозумiти, що естетичнi преференцii належать Боговi. Цей рiзновид усмiхненоi аподиктичноi девоцii[9 - Девоцiя – надмiрна, фанатична релiгiйнiсть, на межi ханжества.] був, на думку Тобi, не надто доречним, особливо серед жiнок-сектанток. Час вiд часу вона думала про втечу. Насамперед у тi моменти, коли з’являвся тимчасовий, але ганебний потяг до тваринного бiлка. – Нiколи не вiдчуваеш, що з’iла б СекретБургер? – спитала вона Ребекку. Ребекка походила з ii давнього життя, з нею можна було обговорити такi питання. – Мушу зiзнатися, – вiдповiла Ребекка, – бувають такi думки. Туди щось додають, не iнакше. Щось таке, що викликае залежнiсть. Харчувалися вони доволi смачно – Ребекка робила все можливе, попри обмеженiсть продовольчих запасiв, – але одноманiтно. Крiм того, молитви були нудними, теологiя плутаною – навiщо так прискiпуватися до деталей способу життя, вiрячи у те, що всiх невдовзi зiтруть iз поверхнi планети? Садiвники були впевненi у наближеннi катастрофи, хоча Тобi не бачила переконливих доказiв цього. Може, ворожать по пташиних нутрощах. Масове вимирання роду людського було неуникним через перенаселенiсть i деморалiзацiю, але Садiвники виключали себе iз цього процесу. Сподiвалися проплисти над Безводним Потопом, використовуючи запаси, схованi у таемних складах, якi називали Араратами. Що ж до плавучих пристроiв, у яких вони здолають цей потоп, то вони самi були власними Ковчегами, у яких зберiгали набори внутрiшнiх тварин чи принаймнi iхнi назви. Отак вони виживуть i наново заселять Землю. Чи щось подiбне. Тобi спитала Ребекку, чи вона справдi вiрить словам Садiвникiв про загальну катастрофу, але Ребекка не дозволила втягнути себе в розмову. – Вони добрi люди, – тiльки й сказала. – Що буде, те й буде, тож просто кажу тобi – розслабся. І дала Тобi медово-соеву пампушку. Добрi вони люди чи нi, Тобi не могла собi уявити, що надовго застрягне мiж цими втiкачами вiд дiйсностi. Та не могла i просто вiдкрито пiти. Це була б надто чорна невдячнiсть: урештi-решт, вони врятували ii шкуру. Тож уявляла, як спускаеться пожежними сходами, проминае спальний поверх, патiнко-бар i масажний кабiнет на нижнiх поверхах, тiкае пiд покривалом темряви, потiм ловить якийсь сонцекар, що везе ii до iншого мiста десь на пiвночi. Про лiтаки годi й думати, вони надто дорогi й перебувають пiд пильним наглядом КорпБеКорпу. А у швидкiсний поiзд не могла сiсти, навiть якби мала грошi, – там перевiряли особисту посвiдку, а в Тобi ii не було. І це ще не все. Бланко неодмiнно досi шукае ii на вулицях плебiля разом зi своiми двома друзяками-горилами. Похвалявся, що вiд нього ще жодна жiнка не втекла. Рано чи пiзно розшукае ii й змусить заплатити. Вона дорого заплатить за той копняк. Для стирання такоi плями потрiбне публiчно оголошене масове згвалтування або ж ii голова на жердинi. Чи можливо, що вiн не знае, де вона? Нi, до банд плебахурнi мусили вже дiйти звiстки про це, як доходила кожна чутка, а здобуте знання вони продали йому. Тобi уникала вулиць, але що стримае Бланко вiд того, щоби пiднятися пожежними сходами до неi на дах? Зрештою вона подiлилася своiми побоюваннями з Адамом Першим. Вiн знав про Бланко, знав, що той, iмовiрно, зробить, – бачив його в дii. – Не хочу наражати Садiвникiв на небезпеку, – так сформулювала це Тобi. – Моя люба, – вiдповiв Адам Перший, – серед нас ти в безпецi. Чи у помiрнiй безпецi. Пояснив, що Бланко належить до плебмафii Стiчноi Лагуни, а Садiвники – сусiднiй район, Западина. – Інший плебiль – iнша мафiя, – сказав вiн. – Вони не заходять на чужу територiю, хiба що пiд час вiйни мафiй. Хай там як, мафiями керуе КорпБеКорп, а за нашими даними, вони оголосили нас екстериторiальними. – Чого б iм цим перейматися? – спитала Тобi. – Зiпсували б свiй iмiдж, чiпаючи когось iз Богом у назвi, – промовив Адам Перший. – Корпорацii не схвалили б цього, взявши до уваги вплив Петробаптистiв i Пiзнаних Плодiв. Вони твердять, що шанують Духа i прихиляються до релiгiйноi толеранцii, якщо тiльки релiгiйнi групи нiчого не пiдривають. А ще вiдчувають огиду до нищення приватноi власностi. – Навряд чи ми iм до смаку, – зауважила Тобi. – Звiсно, що нi, – погодився Адам Перший. – Вважають нас покручами i фанатиками, що поеднують кулiнарний екстремiзм iз поганим чуттям моди та пуританським пiдходом до шопiнгу. Але ми не маемо нiчого, чого вони прагнули б, тож нас не зараховують до терористiв. Спи спокiйно, люба Тобi. Тебе охороняють ангели. «Дивнi ангели», – подумала Тобi. Не всi вони ангели свiтла. Але вiдтодi спала спокiйнiше на своему футонi з шелесткоi полови. Свято Адама i Всiх Приматiв Свято Адама i Всiх Приматiв Рiк десятий ПРО БОЖУ МЕТОДОЛОГІЮ ПРИ СТВОРЕННІ ЛЮДИНИ. Мовлено Адамом Першим Дорогi Спiвсадiвники на Землi, що е Божим Садом! Як чудово бачити вас усiх, зiбраних разом тут, у нашому чудесному Саду на Даху Райскелi! Я радiсно дивлюсь на прегарне Дерево Створiнь, змайстроване нашими Дiтьми з пластикових предметiв, якi вони визбирали, мов колосся за женцями, – чудова iлюстрацiя того, що й поганi матерiали можна добре використати! – а тепер не можу дочекатися нашоi Трапези Спiльноти. Ми смакуватимемо чудовий витвiр Ребекки – пирiг iз рiпи, збереженоi нами з минулого врожаю. Не кажу вже про Мiшанку Маринованих Грибочкiв, яку маемо завдяки ласцi Пiлар, нашоi Єви Шостоi. Крiм iншого, святкуемо сьогоднi здобуття Тобi повноправного вчительського статусу. Тяжкою працею i самопосвятою Тобi показала нам, що людина, яка узрiла свiтло Істини, може перебороти багато болiсних переживань та внутрiшнiх перепон. Ми дуже пишаемося тобою, Тобi. У день Свята Адама i Всiх Приматiв пiдтверджуемо наше походження вiд Приматiв, – це пiдтвердження звернуло на нас гнiв тих, хто у своiй пихатiй самовпевненостi вперто заперечуе еволюцiю. Та пiдтверджуемо ми також i Божественне втручання – завдяки Йому нас створено саме так i саме такими, якими ми е. А це розлютило тих безумцiв вiд науки, що говорять у серцi своiм: «Нема Бога!»[10 - Псалми, 14:1.]. Твердять, що довели неiснування Бога, бо не можуть вкласти Його до пробiрки, зважити i вимiряти. Але Бог е чистим Духом. Як же хтось може вважати, що неможливiсть вимiряти Невимiрюваного доводить Його неiснування? Бог насправдi е Нiчим, Небуттям, через яке i завдяки якому iснують усi матерiальнi речi; бо якби не було такого Небуття, iснування настiльки наповнилося б матерiальнiстю, що неможливо було б вiдрiзнити одну рiч вiд iншоi. Саме iснування окремих матерiальних речей е доказом Небуття Бога. Де були цi безумцi вiд науки, коли Бог заклав основи Землi, помiстивши свiй дух мiж двома краплями матерii, що започаткувало форми? Де були вони, «коли разом спiвали всi зорi пораннi»?[11 - Книга Йова, 38:7.] Та пробачимо iм у наших серцях, бо нашим завданням е сьогоднi не дорiкання, а обмiрковування iз цiлковитою смиреннiстю нашого власного земного статусу. Бог мiг створити людину iз чистого Слова, але Вiн не вдався до цього методу. Мiг сформувати ii з праху Землi, як у певному сенсi й учинив, бо що ж таке «прах», як не атоми i молекули, будiвельнi цеглинки усiх матерiальних сутностей? Крiм того, творив нас у довгому та складному процесi Природного i Статевого Вiдбору, що е нiчим iншим, як Його генiальним знаряддям для прищеплення Людинi смиренностi. «Мало чим зменшив нас вiд ангелiв»[12 - Псалми, 8:6, переклад І. Хоменка.], але, з iнших точок зору, як пiдтверджуе наука, ми близько спорiдненi з iншими нашими Спiвприматами, i цей факт неприемно вражае гордих свiту цього, не узгоджуючись iз iхньою самооцiнкою. Нашi апетити, нашi бажання, нашi найменш контрольованi емоцii – все це вiд Приматiв! Наше Падiння, наш вiдхiд iз первiсного Саду був вiдходом вiд невинного наслiдування таких взiрцiв та iмпульсiв, переходом до iх усвiдомлення, до викликаного цим сорому, а звiдси наш сум, наша тривога, нашi вагання, наш гнiв на Бога. Правда, що ми – подiбно до iнших Тварин – були благословеннi й отримали наказ плодитися та розмножуватися i заповнювати Землю. Та якими принизливими, якими агресивними i болiсними засобами часто чиниться це заповнювання! Нiчого дивного, що нас вiд народження супроводжують почуття провини та сорому! Чому ж не вчинив вiн Людину чистим Духом, яким е Сам? Навiщо помiстив нас у матерiальне тiло, яке легко i швидко псуеться, а до того ж, на лихо, дуже скидаеться на мавпяче? Такi волання лунають вiддавна. Яку заповiдь ми порушили? Заповiдь жити Тваринним життям у всiй його простотi, скажiмо так, не прикриваючись. Та ми прагнули пiзнати добро i зло, здобули це знання, а тепер пожинаемо бурю. У наших намаганнях здiйнятися над собою ми насправдi глибоко впали i далi падаемо, бо Падiння, як i Творiння, тривае досi. Наше падiння – це падiння у жадiбнiсть: чому ми вважаемо, нiби все на землi належить нам, якщо насправдi це ми належимо Всьому? Ми зрадили довiру Тварин i осквернили наше священне служiння – бути ключниками. Божа заповiдь «заповнити Землю» не означала, що ми маемо переповнити ii собою, нищачи все iнше. Скiльки iнших видiв ми так стерли? Що заподiете найменшому Створiнню Божому, те заподiете i Йому. Прошу, замислiться, Друзi моi, коли наступного разу розчавите Черв’яка чи зневажите Жука! Молiмося, аби не впасти в облуду гординi, вважаючи себе винятковими, единими з усiх Створiнь, що надiленi Душею. Не уявляймо собi суетно, що ми вивищуемось над усiм iншим Життям i можемо його нищити, безкарно та з власноi примхи. Дякуемо тобi, о Боже, що створив ти нас такими, аби нагадати нам не тiльки про нашу меншiсть вiд Ангелiв, а й про вузли ДНК i РНК, якi поеднують нас iз багатьма iншими Спiвстворiннями. Заспiваймо. Не дай загордитися, Господи мiй Не дай загордитися, Господи мiй, Звеличить себе незримо Мiж решти Приматiв, крiзь гени яких В Любовi твоiй росли ми. Для нас проминали мiльярди лiт, Для тебе лиш Днi минали, Але завдяки твоiй ДНК І пристрасть, i розум постали. Твiй шлях незбагненний – веде вiн нас Нехай i крiзь мавпячi долi. Та все ж ми пiд захистом повсякчас Небесноi Парасолi. Якщо ж помiж нас марнославство росте І пихи жага невситима, Згадай нам про те, що Австралопiтек — Внутрiшня наша тварина. Отож, бережи нас вiд злих дорiг, Жадоби й осоловiння, Аби не зневажить наш скромний рiд І мавпяче наше корiння.     З Усного Пiсенника Божих Садiвникiв 11. Рен Рiк двадцять п’ятий Коли я подумки повертаюся до тiеi ночi – першоi ночi Безводного Потопу, – не можу згадати нiчого особливого. Десь годинi о сьомiй я зголоднiла, тож узяла з мiнiхолодильника Стрибатончик i з’iла половину. Тiльки половину, бо дiвчата моеi статури не можуть дозволити собi поповнiти. Колись я спитала Мордiса, чи варто менi зробити бiоiмпланти грудей, i вiн вiдповiв, що за слабкого освiтлення мене можна видати за неповнолiтню, а виступи школярок викликають великий iнтерес. Я кiлька разiв пiдтягнулася, виконала на пiдлозi вправи Кегеля, а тодi Мордiс подзвонив менi по вiдеофону, перевiрити, чи все зi мною гаразд: йому мене бракувало, бо нiхто не вмiв працювати iз численною аудиторiею так, як я. – Рен, вони в тебе попросту сруть тисячодоларовими купюрами, – сказав вiн, а я послала йому поцiлунок. – Задок у формi? – спитав Мордiс, тож я завела вiдеофон назад i трохи потримала. – Цьом-цьом, лю-лю, – мовив вiн. Навiть якщо вважаеш себе потворою, вiн змусить тебе почуватися гарненькою. Тодi я перемкнулася на вiдео зi Змiiноi Ями – глянути, що там, i потанцювати пiд музику. Дивно було дивитися, як усе там вiдбуваеться без мене, наче мене стерто. Шкарлатна Пелюстка збуджувала глядачiв, танцюючи на пiлонi, а Савона пiдмiнювала мене на трапецii. Мала гарний вигляд – блискуча, зелена, вигиниста, з новим срiбним рулоссям. Я й сама подумувала завести собi таке (це краще, нiж перука, нiколи не падае), але дехто з дiвчат казав, що воно тхне бараниною, особливо пiд дощем. Савона була дещо вайлуватою. Не пасувала до трапецii, радше до пiлона. Мала надто об’емний верх, надута, мов пляжний м’яч. Постав ii на шпильки, дмухни ззаду – впаде, як жердина. – Байдуже, аби дiяло, – казала вона. – І, любонько, дiе. Вона саме виконувала шпагат догори ногами з опорою на однiй руцi. Мене вона не переконала, але глядачi внизу не надто переймалися мистецтвом. Вважали Савону чудовою, хiба що вона смiялася замiсть стогнати або справдi падала з трапецii. Я залишила Змiiну Яму i пробiглася по iнших кiмнатах, але там не вiдбувалося нiчого особливого. Жодного фетишиста, нiкого, хто хотiв би, щоб його було облiплено пiр’ям, обмазано вiвсянкою, пiдвiшено на оксамитових шнурках, чи хто прагнув би корчитися вiд дотику рибок гупi. Звична буденщина. Тодi я подзвонила Амандi. Ми з нею як рiднi. Гадаю, це тому, що обидвi були в дитинствi бездомними собачатами. Це нас пов’язувало. Аманда була у Вiсконсинськiй пустелi, складала докупи одну з iнсталяцiй бiоарту. Займалася таким вiдтодi, як захопилася тим, що називала мистецькими пустощами. Цього разу збирала коров’ячi кiстки. Вiсконсин усiяний коров’ячими кiстками вiд часiв великоi посухи десять лiт тому, коли з’ясувалося, що легше зарiзати тамтешнiх корiв – тих, що не погинули самi, – нiж вивезти iх звiдти. Аманда мала два навантажувачi на паливних елементах i двох тексмексиканцiв – нелегалiв-бiженцiв, яких вона найняла. Складала вiзерунки з коров’ячих кiсток, згортаючи iх у купи, такi високi, що iх можна побачити лише згори, – величезнi прописнi лiтери, якi складалися у слова. Поливала це все сиропом до млинцiв i чекала, доки кiстки, своею чергою, покрие комашине життя, а тодi знiмала з повiтря вiдео i розмiщувала його в галереях. Любила дивитися, як щось рухаеться, росте, а потiм зникае. Амандi завжди вдавалося роздобути грошi на своi мистецькi пустощi. Була такою собi знаменитiстю у культурних колах. Не були це великi кола, зате багатi. Цього разу вона уклала угоду з чолов’ягою з верхiвки КорпБеКорпу – дав iй гелiкоптера для ii вiдео. – Я виторгувала кружлялку у грандмiстера, – сказала вона менi. Розмовляючи по телефону, ми нiколи не вживали слiв «КорпБеКорп» чи «гелiкоптер». Вони мали роботiв, налаштованих на вiдстежування таких слiв. Їi вiсконсинський проект був частиною серii, що звалася «Живе Життя». Вона говорила жартома, що ii надихнули Садiвники, бо так суворо нам забороняли записувати слова. Почала з однолiтерних слiв – «Я», «О», «А», – тодi стала «писати» дволiтернi, як-от «ЦЕ», потiм три- i чотирилiтернi. Зрештою дiйшла до п’ятилiтерних. Писала iх рiзними матерiалами – риб’ячими нутрощами, птахами, яких убили токсичнi вiдходи, й унiтазами з розiбраних будинкiв, якi наповнювала використаною кухонною олiею i пiдпалювала. Їi нове слово було «КАПУТ». Розповiвши менi це ранiше, сказала, що так посилае звiстку. – Кому? – спитала я. – Людям, що ходять до галереi? Грандмiстеру чи Мультимiстерам? – Саме iм, – вiдповiла вона. – i Грандамi, i Мультидамам. Їм теж. – Напитаеш собi клопотiв, Амандо. – Усе гаразд, – промовила вона. – Однаково не зрозумiють. Говорила, що проект посуваеться добре: випав дощ, розцвiли пустельнi квiти, з’явилося багато комах, а це iй на руку, коли литиме сироп. Уже закiнчила К i наполовину впоралася з А. Та тексмексиканцi почали нудьгувати. – То нас уже двое таких, – сказала я. – Не можу дочекатися, коли вийду звiдси. – Трое, – поправила Аманда. – Тексмексиканцiв двое. Плюс ти. Трое. – О. Твоя правда. Вигляд у тебе на всi сто – це хакi тобi пасуе. – Була висока, скидалася на струнку й довгоногу дiвчину-мандрiвницю. Як у сафарi, ще б корковий шолом… – Та й ти непогана, – погодилася Аманда. – Рен, дбай про себе. – І ти теж дбай про себе. Щоб тi тексмекси на тебе не накинулись. – Не посмiють. За навiжену мене мають. А навiжена може й цюцюрку вiдрiзати. – Я цього не знала! – засмiялась я. Амандi подобалося мене смiшити. – Звiдки тобi знати? – сказала Аманда. – Ти не навiжена, ти нiколи не бачила, як цi штуки звиваються на пiдлозi. Солодких снiв. – Солодких снiв, – вiдповiла я. Але вона вже вiд’едналася. Я втратила лiк Дням Святих, – не пам’ятаю, який iз них сьогоднi, – але можу полiчити роки. Олiвцем для брiв пишу на стiнi, щоб полiчити, скiльки лiт я знаю Аманду. Роблю це як на старих картинках про в’язнiв. Чотири вертикальнi риски i п’ята впоперек, щоб рахувати по п’ять. Минув довгий час, бiльше п’ятнадцяти рокiв, вiдколи вона приедналася до Садiвникiв. Звiдти походило стiльки людей з мого давнiшого життя – Аманда i Бернiс, i Зеб, i Адам Перший, i Шекi, й Кроз, i стара Пiлар, i Тобi, звiсно. Намагаюся здогадатися, що вони сказали б про мене – про те, чим я заробляю на життя. Дехто був би розчарований, як, наприклад, Адам Перший. Бернiс заявила б, що я вiдступниця i отримала те, що заслужила. Люцерна назвала б мене шльондрою, а я б вiдповiла, що свiй свого впiзнав i яке iхало, таке здибало. Пiлар подивилася б на мене мудрим поглядом. Шекi та Кроз розсмiялися б. Тобi нетямилася б зi злостi на «Луски». А Зеб? Гадаю, вiн намагався б мене порятувати, бо це було б для нього викликом. Аманда вже знае. Вона мене не засуджуе. «Кожен торгуе тим, що мае», – так вона каже. Не завжди в тебе е вибiр. 12 Коли Люцерна i Зеб забрали мене з Ексфернального Свiту до Садiвникiв, менi геть там не сподобалося. Вони багато посмiхалися, але мене лякали: так дуже переймалися погибеллю, ворогами, Богом. І так часто говорили про Смерть. Садiвники суворо дотримувалися припису не вбивати Життя, а водночас стверджували, що Смерть – природний процес. Коли зараз думаю про це, вiдчуваю в цьому внутрiшню суперечнiсть. Перетворення на компост здавалося iм цiлком прийнятним. Не кожен здатний надумати, буцiм зробитися часткою грифа – блискуче майбутне для тiла, але Садiвники не заперечували й проти цього. А коли заводили мову про Безводний Потоп, який мав убити всiх на Землi, окрiм, можливо, iх, менi снилися кошмари. Але справжнiх дiтей-Садiвникiв це зовсiм не лякало. Вони до такого звикли. Навiть смiялися собi з цього, принаймнi старшi хлопцi – Шекi, Кроз та iхня компанiя. – Ми всi помреееемо, – заводили вони, вдаючи iз себе покiйникiв. – Гей, Рен! Хочеш щось зробити для Циклу Життя? Ляж у той смiтник – зробишся компостом. – Гей, Рен, хочеш бути личинкою? Лизни мою подряпину. – Стули пельку, – зазвичай говорила Бернiс. – Або сам ляжеш у той смiтник, бо я тебе туди ввiпхну! – Бернiс була затятою, завжди стояла на своему, тож бiльшiсть дiтей вiдступали. Навiть хлопчиська. Але тодi я була боржницею Бернiс i мусила робити що вона накаже. Шекi та Кроз дражнили мене, коли Бернiс не було поблизу, аби iх вiдiгнати. Душили слимакiв i iли жукiв, щоб iнших знудило вiд цього видовища. «Клопоти», – так називала iх Тобi. Я чула, як вона казала Ребеццi: «Он iдуть клопоти». Шекi був найстаршим, високим i худим, а на внутрiшньому боцi передплiччя мав татуйованого павука. Сам виколов його голкою i втер туди сажу. Кроз був кремезнiшим, з круглою головою i без бiчного зуба. Запевняв, що його вибили у вуличнiй бiйцi. Ще в них був молодший брат на iм’я Оутс[13 - Усiх братiв названо iменами знаменитих мореплавцiв i полярних дослiдникiв. Кроза – на честь Френсiса Крозье (1796–1848), капiтана корабля «Терор», загибель якого стала темою вiдомого роману Дена Сiммонса. Шекi – на честь Ернеста Шеклтона (1874–1922), англiйського полярного дослiдника. Оутса – на честь Лоуренса Оутса (1880–1912), учасника антарктичноi експедицii, що мала мету дiстатися до Пiвденного полюса.]. Батькiв не мали, тобто мали колись, але iхнiй батько подався iз Зебом у якусь спецiальну Адамову подорож i не повернувся. А тодi пiшла iхня мати, сказавши Адамовi Першому, що забере iх, коли влаштуеться. Та так цього й не зробила. Школа Садiвникiв була не в тому будинку, що Сад на Даху. Називалася Оздоровчою Клiнiкою, бо колись там i справдi була клiнiка. Там i досi залишалися коробки з бинтами та марлею для перев’язок. Садiвники визбирували iх, «мов колосся за женцями», i використовували для всякоi ручноi працi. Ще там пахло оцтом: навпроти класних кiмнат, по той бiк коридору, було примiщення, де Садiвники виготовляли свiй оцет. Лавки в Оздоровчiй Клiнiцi були твердими, ми сидiли рядами. Писали на грифельних дощечках, якi наприкiнцi кожного дня мусили витирати. Садiвники казали, що не можна залишати написаних слiв там, де iх могли б знайти нашi вороги. Хай там як, папiр був грiшним, бо його зроблено з плотi дерев. Ми згаяли багато часу, запам’ятовуючи всяке-рiзне напам’ять, а потiм декламуючи вголос. Наприклад, iсторiю Садiвникiв. Звучала вона так: Перший рiк настав – i наш Сад постав. Другий рiк почався – ще новим зостався. Третiй рiк надходить – Пiлар бджiл заводить. Четвертий рiк почався – от i Берт додався. П’ятий розпочали – Тобi врятували. От i шостий рiк – до нас Катуро скiк. Сьомий рiк iз неба – вiн принiс нам Зеба. На сьомому роцi мали б з’явитися i ми – я й моя матiр Люцерна, але ми не римувалися з небом, а Садiвники любили римованi вiршики. Восьма осiнь прийшла – Нуала долю знайшла. Дев’ятий наступае – нам Фiло сiяе. Я хотiла, щоб у десятому роцi була Рен, та не сподiвалася на це. Інше, що ми мусили запам’ятовувати, було складнiшим. Найгiрше велося нам iз математикою i природничими науками. Ще ми мусили пам’ятати святi днi. Кожен день мав свого святого, часом не одного, а ще й свята, тож разом виходило понад чотириста. Плюс до того – що зробили тi святi, аби стати святими. Деякi ще нiчого, легкi. Святий Йоссi Лешем вiд Сов-Сипух, тож вiдразу зрозумiло, чим вiн займався. І Свята Дiана, себто Даян Фоссi, бо ii iсторiя така сумна. І Святий Ернест Шеклтон, бо вiн був героем. Але були й куди складнiшi. От Башир Алуз, хто вiн такий? Чи Святий Крiк? А День Подокарпових? Я завжди плуталася iз цим днем, бо що воно таке, тi подокарповi? Насправдi це древнiй вид дерев, а звучить як назва риб. А от нашi вчителi. Нуала вчила найменших, а ще вела хор «Бруньки та Квiтки» i предмет «Вторинна Переробка Тканин». Ребекка – «Кулiнарне мистецтво», це як готувати iжу. Сур’я – «Шиття», Меджi – «Обчислення Подумки», Пiлар – курси «Бджоли» i «Мiкологiя»[14 - Наука, що дослiджуе гриби.], Тобi – «Холiстичне Зцiлювання Рослинними Засобами», Берт – «Дикi та Городнi Рослини», Фiло – «Медитування», Зеб – «Взаемозв’язки Хижака i Жертви» i «Маскування Тварин». Було ще кiлька iнших учителiв. Коли нам виповнилося тринадцять, до головних предметiв додалися Катуро i «Невiдкладна Медична Допомога» та Марушка Повитуха i «Репродуктивна Система Людини», бо досi ми вивчали лише яечники жаб. Дiти-Садiвники придумали прiзвиська всiм учителям. Пiлар – Грибок, Зеб – Шалений Адам, Стюарт був Шурупом, бо майстрував меблi, Ребекка – Сiль iз Перцем, Берт – Набалдашник, бо був лисий. Тобi була Сухою Вiдьмою. Вiдьмою, бо постiйно щось змiшувала i вливала до пляшок, а Сухою, бо була худою, жорсткою. А ще щоб вiдрiзнити ii вiд Нуали. Та була Мокрою Вiдьмою, бо мала вiчно мокрого рота, як iшла, то трусила задом i часто плакала нi сiло нi впало. Крiм навчальних вiршикiв, дiти-Садiвники мали ще й грубiянськi, якi вигадували самi. Спiвали iх тихо. Починали Шеклтон, Крозье i старшi хлопцi, але потiм приеднувалися всi: Мокра вiдьма – от краса, Буде з неi ковбаса, Рiзнику ii вiддати — Купу грошей будеш мати. Особливо образливими були «ковбаса» i «рiзник», бо Садiвники будь-яку згадку про м’ясо вважали непристойною. – Припинiть! – просила Нуала, але вiдразу ж починала шморгати носом, а старшi хлопцi показували пiднятi вгору великi пальцi. Ми нiколи не могли змусити заплакати Суху Вiдьму – Тобi. Хлопцi казали, що вона тверда, – вони з Ребеккою були найтвердiшими дупами. Ребекка була веселою з вигляду, але годi було знайти, де в неi «кнопка». Що ж до Тобi, то вона обросла твердою шкiрою i ззовнi, й iзсередини. – І не намагайся, Шеклтоне, – говорила було, хоч стояла спиною до нього. Нуала була з нами надто доброю, зате Тобi тримала нас у руках, i ми бiльше iй довiряли. Камiнь – надiйнiша опора, нiж тiстечко. 13 Ми з Люцерною i Зебом жили у будинку кварталiв за п’ять вiд Саду. Його називали Сироварнею, бо колись це й була Сироварня. Там досi залишався слабкий сирний запах. Пiсля сиру тут улаштували лофти, це такi майстернi для художникiв. Але вже й художникiв не зосталося, i нiхто не знав, кому належить той будинок. Тим часом його зайняли Садiвники. Любили мешкати у примiщеннях, за якi не треба було платити комiрне. Наше примiщення було великою кiмнатою з кiлькома бiчними кабiнками, вiдгородженими ширмами, – одна для мене, одна для Люцерни iз Зебом, одна для фiолет-бiолету, одна для душу. Ширми виплетено з порiзаних на смужки пластикових пакетiв та липкоi стрiчки, тож про звукоiзоляцiю не йшлося. Невелика радiсть, особливо з фiолет-бiолетом. Садiвники говорили, що травлення – це священний процес i в запахах та звуках, якi е частиною кiнцевого етапу живлення, немае нiчого смiшного. Але в нас цей кiнцевий етап важко було проiгнорувати. Їли ми у головнiй кiмнатi, за столом, зробленим iз дверей. Усi нашi тарiлки, каструлi та сковорiдки були порятованi зi смiтникiв. Садiвники називали це «визбиранi, мов колосся за женцями». Тiльки кiлька грубiших тарiлок i чашок Садiвники зробили власноруч, пiд час Керамiчного перiоду. Пiзнiше вирiшили, що печi для випалювання посуду споживають надто багато енергii. Я спала на футонi, набитому половою й соломою, пiд ковдрою, пошитою iз синiх джинсiв та килимкiв для ванни. Щоранку я мусила насамперед застелити постiль, бо Садiвники любили акуратно застеленi постелi, хоча не переймалися тим, iз чого iх зроблено. Тодi знiмала свое вбрання iз цвяха на стiнi й одягалася. Чистий одяг дiставала раз на сiм днiв. Садiвники не схвалювали марнування води та мила на часте прання. Мое вбрання завжди було вологим, через сирiсть, а ще тому, що Садiвники не схвалювали сушарок. – Бог не без мети створив сонце, – зазвичай говорила Нуала. На ii думку, цiею метою було висушування нашого одягу. Люцерна о цiй порi ще лежала в постелi, це було ii улюблене мiсце. Коли ми жили у «ЗдороВайзерi» з моiм справжнiм батьком, вона майже нiколи не сидiла вдома, але тут майже не виходила. Хiба що на Дах чи до Оздоровчоi Клiнiки, щоб допомагати iншим Садiвницям чистити корiнь лопуха, шити тi клаптиковi ковдри, плести штори з пластикових пакетiв абощо. Зеб приймав душ. Вiдмова вiд щоденного душу була одним iз принципiв Садiвникiв, якi Зеб iгнорував. Наша вода для душу стiкала садовим шлангом з бочки дощiвки, тож не споживала жодноi енергii, крiм гравiтацiйноi. З цiеi причини Зеб зробив для себе виняток. Пiд душем спiвав: Нiкого не гребе, Нiкого не гребе. І лихо нас тому вiзьме, Що це нас не гребе. Усi його душовi пiснi були негативними на такий лад, хоча ревiв вiн iх життерадiсно, могутнiм голосом росiйського ведмедя. Я мала до нього змiшанi почуття. Вiн мiг вселяти страх, але думка, що в нашiй сiм’i е хтось такий важливий, заспокоювала. Зеб був Адамом – провiдним Адамом. Це можна було зрозумiти з того, як на нього дивилися iншi. Був великим, солiдним, мав байкерську бороду i довге волосся – каштанове з невеликою домiшкою сивини, твердошкiре обличчя i брови мов iз колючого дроту. Вигляд мав такий, що здавалося, немов у нього е срiбний зуб чи татуювання, хоча насправдi не було. Був сильним, як викидайло, i мав вiдповiдний вираз обличчя, грiзний i водночас привiтний. Наче за потреби може зламати тобi шию, але нiколи не зробить цього задля розваги. Інколи вiн грав зi мною в домiно. Садiвники не були щедрими на iграшки («Природа – ось наш гральний майданчик»), а единi дозволенi ними забавки були зшитi iз тканинних решток чи виплетенi iз заощаджених шнуркiв або були поморщеними старечими фiгурками з головами iз сушених райських яблучок. Але домiно дозволяли, бо самi вирiзали гральнi костi. Коли я вигравала, Зеб смiявся i промовляв: «Молодця дiвчина», – i тодi мене охоплювало тепло, як настурцii. Люцерна завжди повторювала менi, що я мушу бути з ним милою. Бо хоч вiн i не мiй справжнiй батько, був як справжнiй батько, i коли я поводилася з ним грубо, це ранило його почуття. Але якщо Зеб бував милим зi мною, iй це не дуже подобалося. Тож непросто було зрозумiти, як менi поводитись. Доки Зеб спiвав пiд душем, я брала собi щось попоiсти – сушенi сойбiти чи, можливо, вегетарiанську котлету, що залишилася з обiду. Люцерна була жахливою кухаркою. Тодi я йшла до школи. Зазвичай була ще голодною, але могла розраховувати на шкiльний ланч. Не бенкет, але iсти можна. Як говорив Адам Перший, «голод – найкраща приправа». Не пригадую, щоб я була колись голодною, живучи у Комплексi «ЗдороВайзер». Я справдi хотiла туди повернутися. Хотiла до свого справжнього батька, що й далi мене любить, – якби знав, де я, обов’язково приiхав би забрати мене назад. Хотiла до свого справжнього дому, з власною кiмнатою, лiжком пiд рожевою запоною i шафою, повною рiзного одягу. Але понад усе хотiла, щоб мати була такою, як ранiше, коли вона забирала мене на закупи, ходила до Клубу пограти в гольф чи до спа «НооваТи», якось себе поправити, а тодi поверталася, гарно пахнучи. Та коли я згадувала щось iз нашого давнього життя, вона говорила, що все це в минулому. Мала силу приводiв утекти iз Зебом та приеднатися до Садiвникiв. Казала, що iхнiй спосiб життя найкращий для людства i всiх iнших живих iстот на Землi i що зробила це з любовi не тiльки до Зеба, а й до мене, бо хотiла, щоб свiт було зцiлено, щоб життя не вимерло цiлковито, i хiба ж я не щаслива, знаючи це? Сама вона не здавалася аж такою щасливою. Сiдала за стiл, чесала волосся, дивлячись на себе у нашому малому дзеркалi, а вираз обличчя при цьому мала похмурий, критичний, навiть трагiчний. У неi було довге волосся, як у всiх жiнок-Садiвниць, його чесання, заплiтання i пришпилювання вимагало тяжкоi працi. У поганi днi повторювала це по чотири-п’ять разiв. У днi, коли Зеба не було, майже зi мною не розмовляла. Або поводилася так, наче я його сховала. – Коли ти востанне його бачила? – питала мене. – Вiн був у школi? Можна подумати, вона хотiла, щоб я за ним шпигувала. Тодi, нiби перепрошуючи, питала, як я почуваюся. Наче зробила менi щось погане. Коли я вiдповiдала, вона мене не слухала. Натомiсть прислухалася, чи не чути Зеба. Ставала дедалi неспокiйнiшою, а то й сердитою; кружляла по кiмнатi, визирала у вiкно, розповiдала самiй собi, як погано вiн до неi ставиться, але коли вiн нарештi з’являвся, тiльки що не стелилася перед ним. Тодi починала нарiкати: де вiн був, з ким був, чого не повернувся ранiше? Вiн лише знизував плечима: – Усе гаразд, маленька, я вже тут. Ти надто переймаешся. Тодi обое зникали за шторою з пластикових смужок i липкоi стрiчки, мати починала болiсно й огидно стогнати. Я вважала цi звуки принизливими. Ненавидiла ii в тi хвилини, бо вона не мала нi гордостi, нi стриму. Наче бiгла вулицею гола. Чого вона так поклонялася Зебу? Тепер я знаю, як воно бувае. Можна закохатися у будь-кого – в дурня, злочинця, нiкчему. Жодних правил не iснуе. Що ще менi не подобалося у Садiвникiв, то це вбрання. Самi Садiвники були всiх можливих кольорiв, та iхнiй одяг нi. Якщо Природа була прекрасною, як запевняли Адами i Єви, якщо польовi лiлеi були для нас взiрцями, то чи не могли б ми бiльше скидатися на метеликiв i менше на паркувальний майданчик? Ми були такими непомiтними, такими звичайними, такими потертими, такими темними… Дiти вулицi – плебахурня – навряд чи були багатими, але виблискували. Я заздрила iхнiм блискiткам, iхнiм шикарним речам, телефонам iз вiдеокамерами – рожевим, фiолетовим, срiбним, що сяяли в руках власникiв, наче карти фокусника. А навушники Сi/Ейч-«цукерочки», якi вони носили, щоб слухати музику! Я прагнула цiеi крикливоi свободи. Нам забороняли водитися iз плебахурнею, а вони, зi свого боку, мали нас за парiй. Щойно ми наближалися, вони затикали носи, верещали, жбурляли в нас чимось. Адами i Єви казали, що нас переслiдують за вiру, та причиною радше був наш гардероб. Плебахурня пильно стежила за модою i носила найкраще, що могла виторгувати чи вкрасти. Тож ми не могли з ними спiлкуватися, але могли пiдслуховувати. Так ми здобували iхне знання – ловили, як заразну хворобу. Дивилися на життя забороненого свiту наче крiзь сiтку огорожi. Якось я знайшла на тротуарi гарний телефон iз вiдеокамерою. Був заболочений i не ловив сигналу, та я однаково забрала його додому, а Єви застукали мене за цим. – Ти не могла придумати нiчого кращого? – дорiкали вони. – Ця рiч може тобi зашкодити! Може спалити твiй мозок! Навiть не дивися на нього: якщо ти його бачиш, i вiн може побачити тебе. 14 Уперше я зустрiла Аманду Року Десятого, коли менi було десять: я завжди мала стiльки лiт, який у нас Рiк. Легко запам’ятати. Це був день Святого Фарлi вiд Вовкiв – день визбирування для Юних Бiонерiв. Ми мусили в’язати на шиi огиднi зеленi бандани i йти збирати на смiтниках матерiали, якi Садiвники потiм використовували для ручних робiт. Інколи ми збирали мило: обходили iз плетеними кошиками великi готелi та ресторани, бо вони викидали мило лопатами. Найкращi готелi розташовувалися у багатих плебiлях, як-от Папоротевий Схил, Гольфове Поле, а найбагатшим з усiх було Мiсце Сонця. Ми iхали туди автостопом, хоча це було заборонено. Такi вже були Садiвники: наказували щось, а тодi забороняли найлегший спосiб зробити це. Мило з трояндовим запахом було найкращим. Ми з Бернiс брали трохи додому. Я вкладала свое у наволочку, щоб приглушити запах плiсняви вiд моеi вогкоi постелi. Решту вiдносили Садiвникам, а вони витоплювали з нього желе у чорних коробках сонячних кухонь на Даху, тодi охолоджували i рiзали на шматки. Садiвники використовували багато мила, бо дуже переймалися мiкробами, але частину вiдкладали. Загортали нарiзане мило в листя, перев’язували пасмами скрученоi трави i продавали туристам та роззявам на Садiвничому Обмiнi Натуральних Продуктiв «Дерево Життя» разом iз торбинками черв’якiв, органiчними рiпою та цукiнi та iншою городиною, якоi не спожили самi. Цей день був днем не мила, а оцту. Ми обходили чорнi входи до барiв, нiчних клубiв i стрипзакладiв, переглядали iхнi контейнери для смiття, знаходили рештки вина i вливали до наших емальованих вiдер Юних Бiонерiв. Потiм тягли назбиране до будинку Оздоровчоi Клiнiки, де його переливали у великi бочки в Оцтовiй Кiмнатi. Там воно ферментувало, перетворюючись на оцет, який Садiвники використовували для прибирання домiвок. Надлишок переливали у пляшечки, визбиранi нами, мов колосся за женцями, з приклееними етикетками Садiвникiв. Їх виставляли на продаж у «Деревi Життя» разом iз милом. З роботи Юних Бiонерiв ми мали винести кiлька цiнних урокiв. Наприклад: нiчого не слiд безтурботно викидати, навiть вина з грiшних мiсць. Не iснуе смiття, покидькiв чи бруду, е лише неналежно використана матерiя. А що найважливiше – всi, i дiти теж, мають робити внесок у життя спiльноти. Шекi, Кроз та старшi хлопцi часом пили вино замiсть збирати його. Якщо випивали надто багато, валилися з нiг, блювали або вступали в бiйки з плебахурнею i жбурляли камiнням в алкашiв. Алкашi, помщаючись, мочилися у порожнi пляшки з-пiд вина, сподiваючись нас ошукати. Я нiколи б не випила сечi, достатньо понюхати вiдкриту пляшку. Але частина дiтей вiдбила собi нюх, палячи недокурки сигар чи сигарет, а то й травичку, якщо вдавалося ii роздобути, тож часом перехиляли пляшку, а потiм плювалися i лаялися. Хоча, може, саме для того й пили ту сечу з пляшок, щоб мати привiд для лайки. Садiвники забороняли лайку. Тiльки-но Сад зникав з очей, Шекi, Кроз та iншi хлопцi знiмали бандани Юних Бiонерiв i в’язали iх собi довкола голiв, як азiопи. Вони теж хотiли бути вуличною бандою, навiть придумали пароль. «Ганг!» – промовляли вони, а iнший мав сказати: «Грена». Разом «гангрена». «Ганг» мало означати, що вони гангстери, а «грена» – вiд «грiн», зелений. Як iхнi головнi пов’язки. Бернiс сказала, що пароль саме для них, бо гангрена – це коли тiло гние, а вони прогнили наскрiзь. – Добрий жарт, Бернiс, – вiдповiв Крозье. – P.S.: ти бридка. Нам наказували пiд час визбирування триматися групами, щоб захищатися вiд вуличних банд плебахурнi чи алкашiв, якi могли вiдiбрати у нас вiдра i випити вино, або викрадачiв дiтей, що могли продати нас у секс-рабство. Натомiсть ми дiлилися на двое-трое, бо так швидше могли охопити територiю. Того дня я спершу була з Бернiс, але потiм ми посварилися. Ми постiйно сперечалися, що я вважала ознакою нашоi дружби, бо хай як затято сварилися, завжди потiм мирилися. Щось тримало нас разом. Зв’язок не твердий, як кiстка, а слизький, мов хрящ. Найiмовiрнiше, обидвi ми почувалися невпевнено мiж дiтьми-Садiвниками, кожна боялася зостатися без союзницi. Цього разу ми посперечалися за знайдений у купi смiття бiсерний гаманець iз морською зiркою на ньому. Ми прагнули таких знахiдок i завжди iх шукали. Плебургери викидали силу речей, бо, як казали Адами i Єви, iм бракувало i тривалоi концентрацii, й моралi. – Я перша побачила, – сказала я. – Ти перша побачила минулого разу, – заперечила Бернiс. – То й що? Я й зараз побачила перша! – Твоя мати нетiпаха, – мовила Бернiс. Це було несправедливо, бо я й сама так вважала, i Бернiс це знала. – А твоя – городина, – вiдповiла я. «Городина» не мала б бути образою серед Садiвникiв, але була. – Вiна-городина! – додала я. – М’ясний сморiд! – сказала Бернiс. Ухопила гаманець i тримала його. – Ну й добре! – Я вiдвернулася й пiшла. Пiшла неквапом, але не озиралася, а Бернiс не побiгла за мною. Це все вiдбувалося у торговому пасажi, званому Яблуневий Закуток. Такою була офiцiйна назва нашого плебiля, хоча всi називали його Западиною, бо люди в ньому западалися – зникали безслiдно. Ми, дiти-Садiвники, гуляли пасажем, коли тiльки могли, просто щоб подивитися. Як i все iнше в нашому плебiлi, цей пасаж давно втратив свiй стильний вигляд. Там був поламаний фонтан, забитий порожнiми пивними пляшками, вбудованi квiтковi горщики, а в них бляшанки з-пiд ЗiзiФруту, недопалки сигарет i вживанi презервативи, покритi (як казала Нуала) гнiйними мiкробами. Ще там була кабiнка голоспiнера. Колись вона показувала рух сонць, мiсяцiв, рiдкiсних звiрiв i тебе самого, якщо ти кидав грошi, але якийсь час тому ii поламали, i тепер вона стояла мов iз виколотими очима. Інколи ми входили досередини, вiдсовували потрiпану завiсу в зiрочках i читали звiстки, залишенi на стiнах плебахурнею. «Монiка смокче». «Дарф також, тiльки крашче». «Маеш $?» «4арлi дар0 м». «Круп ТИ труп». Плебахурня була такою вiдважною – писала де хотiла i що хотiла. Не дбали, чи хтось це бачив. Западинська плебахурня заходила до голоспiнера, щоб покурити травичку (кабiнка просмердiлася нею) i зайнятися сексом: ми могли здогадатися про це по презервативах, а часом i трусиках, залишених там. Дiтям-Садiвникам таке заборонялося: галюциногеннi засоби слугували релiгiйним цiлям, а секс – лише для тих, хто обмiнявся зеленими гiлками i разом перестрибнув через вогнище. Але старшi дiти хвалилися, що вже робили i те, й те. Крамницi, якi ще не було забито дошками, належали до розряду «Все по 20», а називалися «У Блискiтки», «Дика Сторона», «Мар i Хуана» – отакi назви. Продавали в них капелюхи з пiр’ям, кольоровi олiвцi, щоб малювати по тiлу, футболки з драконами, черепами i негарними написами. Ще Стрибатончики, жувальну гумку, вiд якоi язик свiтився у темрявi, попiльнички з червоними губами, якi промовляли: «Дай Дмухнути», – i татувипалювачi «Для Твоеi Шкiри» (Єви казали, що вони пропалюють шкiру аж до вен). Тут можна було знайти дорогi речi за безцiнь. Шекi казав, що iх поцуплено з бутикiв Мiсця Сонця. «Це все – крикливi брязкальця, – говорили зазвичай Єви. – Якщо вже збираешся продати свою душу, вимагай принаймнi вищоi цiни!» Ми з Бернiс пропускали це повз вуха. Нашi душi нас не цiкавили. Ми заглядали крiзь вiкна, вiд легковажних бажань нам голова йшла обертом. «Що ти хотiла б? – промовляли ми разом. – Свiтлодiодну паличку? Це для малих дiтей! Вiдео “Кров i Троянди”? Фi, це для хлопцiв! Справжнiй Жiночий Бiоiмплант, з чутливими сосками? Рен, ну ти чудиш!» Коли того дня Бернiс мене покинула, я не знала, що робити. Думала, чи не краще менi просто повернутися, бо сама не почувалася у безпецi. Тодi побачила Аманду, що стояла по той бiк пасажу з групою тексмексиканських дiвчаток iз плебiлю. Я знала цю групу на вигляд, Аманди нiколи ранiше з ними не було. Цi дiвчатка були одягненi як завжди: мiнiспiднички, всипанi блискiтками топи, на шиях боа наче з цукровоi вати, срiбнi рукавички, у волоссi – пластифiкованi метелики. Мали навушники Сi/Ейч-«цукерочки», яскравi телефони, браслети з медузами i красувалися, влаштувавши справжнiй спектакль. Грали на своiх Сi/Ейч-«цукерочках» однакову мелодiю i танцювали пiд неi, крутячи задками й випинаючи груди. У них був такий вигляд, наче вони мали уже все з усiх крамниць i це iм надокучило. Я страшенно заздрила цьому iхньому вигляду. Просто стояла, заздрячи. Аманда теж танцювала, тiльки краще за iнших. За мить зупинилася i трохи вiдiйшла, набираючи текст на фiолетовому телефонi. Тодi глянула просто на мене, посмiхнулася i помахала срiбними пальцями. Це означало: «Йди сюди». Я перевiрила, чи нiхто не дивиться. Тодi перетнула пасаж. 15 – Хочеш подивитися на мiй браслет iз медузами? – спитала Аманда, коли я пiдiйшла до неi. Я мала видаватися iй жалюгiдною зi своiм сирiтським одягом i крейдяно-бiлими пальцями. Вона пiдняла зап’ястя: на них були крихiтнi медузи, що розкривалися i закривалися, як плавучi квiти. Вигляд мали iдеальний. – Звiдки це в тебе? – спитала я. Не дуже знала, що менi казати. – Свиснула, – сказала Аманда. Плебiльськi дiвчата з плебахурнi переважно так i роздобували щось. – А як вони в цьому живуть? Аманда показала срiбну кнопочку, на яку був застебнутий браслет. – Це аератор, – пояснила вона. – Накачуе кисень. Їжу додаеш двiчi на тиждень. – А що буде, коли забути? – Їстимуть одна одну, – вiдповiла Аманда. Ледь посмiхнулася. – Дехто з дiтей навмисне не додае iжу. Тодi там починаеться мiнiвiйна, i зрештою залишаеться тiльки одна медуза, а потiм вона гине. – Це жахливо, – сказала я. Аманда й далi ледь посмiхалася: – Ну звiсно. Тому вони це й роблять. – Вони справдi гарненькi, – промовила я нейтральним тоном. Менi хотiлося ii вдовольнити, а я не могла зрозумiти, що для неi «жахливо», добре чи погано. – Вiзьми собi, – запропонувала Аманда. Простягла руку. – Я свисну собi ще. Я страшенно хотiла мати цей браслет, але не знала, як купувати iжу для медуз, вони померли б. Або ж браслет знайшли б, хоч би як я його заховала, i в мене були б неприемностi. – Не можу, – сказала я i вiдступила на крок. – Ти з цих, правда? – спитала Аманда. Не глузувала, здавалося, iй просто цiкаво. – З отих Божих. Боженят. Кажуть, що iх тут цiла купа. – Нi, – вiдповiла я. – Не з них. Вiдразу ж було видно, що я збрехала. У плебiлi Западина не бракувало людей у дрантi, але нiхто, крiм Садiвникiв, не вдягався у дрантя навмисне. Аманда трохи схилила голову вбiк. – Кумедно, – сказала вона. – На вигляд ти точнiсiнько, як вони. – Я тiльки живу з ними, – промовила я. – Я в них нiби в гостях. Насправдi зовсiм iх не люблю. – Звiсно, що нi, – погодилася Аманда, посмiхаючись. Злегка поплескала мене по плечi. – Пiшли. Хочу щось тобi показати. Забрала мене до провулка, що вiв на задвiрки «Лусок i Хвостiв». Нам, дiтям-Садiвникам, не можна було туди ходити, та ми все одно ходили, бо там можна було знайти багато вина на оцет, якщо випередити алкашiв. Провулок був небезпечний. Єви казали, що «Луски i Хвости» – брудне мiсце. Ми нiколи, нiзащо не повиннi туди заходити, особливо дiвчатка. Над дверима свiтився неоновий напис «Розваги для дорослих», ввечерi вхiд охороняло двое здорованiв у чорних костюмах i сонцезахисних окулярах. Носили тi окуляри навiть у темрявi. Одна зi старших дiвчаток-Садiвниць запевняла, наче цi чоловiки якось сказали iй: «Повертайся за рiк i принось iз собою свiй солодкий задок». Але Бернiс сказала, що вона просто вихвалялася. Обабiч входу до «Лусок» свiтилися голограми. На них були гарнi дiвчата, покритi блискучими зеленими лусками, – геть усюди, крiм волосся. Одна стояла на однiй нозi, а другу вигнула так, що торкалася нею шиi. Я думала, що стояти так боляче, але дiвчина на голограмi усмiхалася. Цiкаво, тi луски виростали чи iх наклеено? Ми з Бернiс не могли дiйти згоди щодо цього. Я говорила, що наклеенi, а Бернiс – що виросли, бо дiвчатам зробили операцiю, як з бiоiмплантами. Я казала Бернiс, що це повна дурня, бо нiхто не робить таких операцiй. Але потай повiрила iй. Якось ми побачили дiвчину з лусками, що бiгла вулицею вдень. За нею гнався чоловiк у чорному костюмi. Через блискучi зеленi луски вона вся сяяла; скинула взуття на високих пiдборах i побiгла боса, оббiгаючи перехожих, але потiм наступила на бите скло i впала. Чоловiк наздогнав ii, пiдняв i занiс назад до «Лусок», ii руки у зеленiй змiiнiй шкiрi звисали й метлялися, з ноги текла кров. Коли я про це думала, мене щоразу проймало морозом. Так бувае, коли побачиш, як хтось порiзав собi пальця. У глибинi провулка бiля «Лусок» був маленький квадратний дворик, де стояли смiттевi контейнери – для вуглеводiв на смiттенафту й iншi. Далi дощата загорожа, а за нею пустир, закинута дiлянка – тамтешнiй будинок згорiв. Тепер там була тiльки тверда земля зi шматками цементу, обвугленим деревом, битим склом, i все це заросло бур’янами. Інколи там ошивалася плебахурня. Вони нападали на нас, коли ми переливали вино з пляшок. Верещали: «Боженята, боженята, смерденята», – хапали вiдра i тiкали з ними або виливали на нас. Раз це трапилося з Бернiс, i вiд неi довго тхнуло вином. Час вiд часу ми iз Зебом заходили на цей пустир пiд час Занять на Природi: вiн казав, що це найбiльше схоже на луг мiсце, яке можна знайти у нашому плебiлi. Коли вiн був з нами, плебургiвськi дiти нас не чiпали. Зеб був немов наш власний тигр: для нас ручний, для iнших дикий. Одного дня ми знайшли там мертву дiвчину. Не мала нi волосся, нi вбрання: на нiй зосталося лише кiлька зелених лусок. «Наклеенi», – подумала я. Чи ще якось прикрiпленi. Хай там як, не виросли. Тож я мала рацiю. – Може, приймае сонячну ванну, – сказав один зi старших хлопцiв, а решта зареготали. – Не чiпайте ii! – наказав Зеб. – Майте якусь повагу! Сьогоднi проведемо свое заняття на Даху. Коли ми повернулися на наступне Заняття на Природi, дiвчина вже зникла. – Закладуся, що пiшла на смiттенафту, – шепнула менi Бернiс. Смiттенафту виробляли з усякого вуглеводного смiття – вiдходiв iз бойнi, зiпсованоi городини, ресторанних недоiдкiв, навiть iз пластикових пляшок. Вуглеводи потрапляли до котла, а з нього виходили нафта, вода i все металеве. Офiцiйно туди не можна було вкладати людськi тiла, але дiти часто про це жартували. Нафта, вода i гудзики вiд сорочки. Нафта, вода i золоте перо вiд авторучки. – Нафта, вода i зеленi луски, – прошепотiла я Бернiс. На перший погляд закинута дiлянка була порожньою. Нi алкашiв, нi плебахурнi, нi мертвих голих жiнок. Аманда пiдвела мене до протилежного кутка, де лежала пласка бетонна плита. На плиту була сперта пляшка сиропу, така, як тюбик. – Дивись, – промовила Аманда i сиропом написала свое iм’я на плитi. Вiдразу ж наповзли мурашки i почали живитися на лiтерах, тож кожна лiтера була наче обрамлена чорними мурашками. Так я довiдалася, як ii звуть, побачила iм’я, написане мурашками. Аманда Пейн. – Круто, нi? – сказала вона. – Хочеш написати свое iм’я? – Навiщо ти це робиш? – спитала я. – Це гарно, – вiдповiла вона. – Ти щось пишеш, а вони це iдять. Так ти з’являешся, а потiм зникаеш. І нiхто не може тебе знайти. Чому це мало для мене сенс? Не знаю, але мало. – Де ти живеш? – спитала я. – Ох, тут близько, – недбало кинула Аманда. Це означало, що насправдi вона нiде не живе, спить десь у якомусь закинутому, самовiльно зайнятому будинку або й ще гiрше. – Я з Техасу, – додала вона. Тож була бiженкою. Пiсля ураганiв, а потiм посухи з’явилося багато техаських бiженцiв. Переважно вони були нелегалами. Тепер я могла зрозумiти, чому Аманда так цiкавилася зникненням. – Можеш пiти i жити зi мною, – сказала я. Не планувала цього, саме в мене вирвалося. У цю мить крiзь щiлину в огорожi протиснулася Бернiс. Вона поступилася, повернулася до мене, та я вже ii не хотiла. – Рен! Що ти робиш? – гукнула вона. Перейшла пустир своею важкою i дiловитою ходою, як зазвичай. Менi спало на думку, що в неi надто великi ноги, надто квадратне тiло, надто малий нiс, а шия мала б бути довшою i тоншою. Як у Аманди. – Здогадуюсь, що це твоя подруга, – посмiхнулася Аманда. Я хотiла сказати: «Вона менi не подруга», – але не вiдважилася на таку зраду. Бернiс пiдiйшла до нас, ii обличчя почервонiло. Завжди червонiла, коли сердилася. – Рен, ходiмо, – сказала вона. – Тобi не можна з нею розмовляти. Тут вона помiтила браслет iз медузами, i я могла впевнено сказати, що iй захотiлося його, як i менi. – Ти недобра, – кинула Амандi. – Ти з плебахурнi! І взяла мене пiд руку. – Це Аманда, – заявила я. – Вона житиме зi мною. Я думала, що у Бернiс почнеться один iз ii нападiв сказу. Але я втупилася в неi кам’яним поглядом, який говорив, що я не здамся. Надто сильно на мене тиснучи, вона ризикувала втратити обличчя перед чужинкою, тож натомiсть змiряла мене безмовним i обдуманим поглядом. – Добре, – погодилася Бернiс. – Вона може допомогти нам нести вино на оцет. – Аманда знае, як красти, – сказала я, коли ми втомлено поверталися до Оздоровчоi Клiнiки. Я мала на увазi пропозицiю укладення миру, але Бернiс тiльки пирхнула. 16 Я знала, що насправдi не могла привести Аманду додому, як вуличне кошеня. Люцерна звелiла б менi повернути ii туди, звiдки взяла, бо Аманда з плебахурнi, а Люцерна плебахурню ненавидiла. На ii думку, це були занапащенi дiти, геть усi злодii та брехуни, а коли вже дитина занапащена, то вона як дикий пес, його не можна видресирувати чи вiрити йому. Боялася перейти вулицею вiд одного помешкання Садiвникiв до iншого, бо там роiлися банди плебахурнi, – могли ii обступити, пограбувати i втекти з награбованим. Вона так i не навчилася простих речей – вхопити камiнь, вiдповiсти ударом на удар i здiйняти крик. Це все через ii попередне життя. Вона була оранжерейною квiткою, так називав ii Зеб. Я колись думала, що це комплiмент, через слово «квiтка». Тож Аманду викинуть зi свистом, якщо тiльки я не отримаю спершу дозволу Адама Першого. Вiн любив, коли до Садiвникiв приеднувалися люди, особливо дiти, завжди говорив, що Садiвники повиннi формувати юнi уми. Якби вiн сказав, що Аманда житиме з нами, Люцерна не змогла б вiдмовити. Ми втрьох знайшли Адама Першого в Оздоровчiй Клiнiцi – вiн допомагав розливати оцет у пляшки. Я пояснила, що пiдiбрала Аманду – «визбирала, як колосся за женцями», i що вона хотiла би приеднатися до нас, узрiвши Свiтло, i чи можна iй жити у мене вдома? – Це правда, дитино моя? – спитав Адам Перший Аманду. Іншi Садiвники перестали працювати, втупившись натомiсть в Амандинi мiнiспiдничку i срiбнi пальцi. – Так, сер, – вiдповiла Аманда шанобливо. – Вона погано впливатиме на Рен, – мовила Нуала, пiдiйшовши до нас. – Рен легко пiддаеться стороннiм впливам. Ми повиннi поселити ii з Бернiс. Бернiс кинула на мене трiумфальний погляд. У ньому читалося: «Бачиш, що ти зробила!» – Так буде найкраще, – сказала вона нейтральним тоном. – Нi! – запротестувала я. – Це я ii знайшла! Бернiс зиркнула на мене. Аманда не сказала нiчого. Адам Перший дивився на нас трьох, щось обмiрковуючи. Вiн багато знав… – Можливо, це краще вирiшити самiй Амандi, – промовив вiн. – Їй слiд зустрiтися з обома сiм’ями. Це допоможе розв’язати питання. Так було б найсправедливiше, еге ж? – Я перша, – сказала Бернiс. Бернiс жила у Кондомiнiумi «Буенавiста». Садiвники не були його формальними власниками, бо власнiсть – це зло, але якось його контролювали. Ззовнi збляклими золотими лiтерами було виведено: «Розкiшнi лофти для сучасних одинакiв», але я знала, що всерединi геть не розкiшно. Душ у помешканнi Бернiс був забитий, кухонна плитка потрiскана, а мiсцями взагалi повiдпадала. Пiд час дощу стеля протiкала, ванна кiмната була слизька вiд плiсняви. Ми втрьох увiйшли до вестибюлю, проминувши консьержку, Садiвницю середнього вiку. Вона була зайнята виплiтанням якогось макраме i майже нас не помiтила. Щоб дiстатися до Бернiс, нам довелося пiднятися сходами на шостий поверх, бо Садiвники не схвалювали лiфтiв, окрiм як для старих i паралiтикiв. На сходах було повно заборонених речей: голки вiд шприцiв, використанi презервативи, а ще ложки i недогарки свiчок. Садiвники говорили, що це плебiльськi злодюги, бандити та сутенери пробираються сюди поночi й використовують сходи для своiх огидних зiбрань, але ми нiколи нiчого такого не бачили. Хоча впiймали якось Шекi, Кроза i всю iхню компанiю, коли вони пили там вино зi зливкiв. Бернiс мала власний пласключ, вiдчинила дверi й впустила нас досередини. Помешкання пахло, як пахне непране вбрання, залишене пiд забитою раковиною, закладенi носи дiтей чи пелюшки. Крiзь цi запахи пробивався iнший – насичений, родючий, паркий аромат землi. Може, вiн, домiшуючись до гарячого повiтря, пiднiмався по вентиляцiйнiй системi з пiдвалу, де Садiвники вирощували гриби. Але здавалося, що цей запах – усi цi запахи – струменiли вiд матерi Бернiс, Вiни. Вона сидiла на витертiй плюшевiй канапi, наче пустивши там корiння, i не зводила очей зi стiни. Мала на собi свiй звичний безформний одяг, на колiнах старе жовте дитяче покривальце; солом’яне волосся безладно звисало обабiч круглого м’якого бiлястого обличчя; долонi нещiльно стиснутi, наче з переламаними пальцями. На пiдлозi перед нею лежали численнi бруднi тарiлки. Вiна не куховарила – iла те, що давав iй батько Бернiс, або не iла взагалi. Але нiколи не прибирала. Майже не озивалася, i зараз не сказала нiчого. Їi очi блиснули, коли ми ii проминали, тож, можливо, вона нас побачила. – Що з нею? – шепнула менi Аманда. – Вона пiд Перелогом, – вiдшепнула я. – Так? А на вигляд як обдовбана. Моя мама казала, що у матерi Бернiс «депресiя». Але, як завжди нагадувала менi Бернiс, моя мама не була справжньою Садiвницею, бо справжнiй Садiвник нiколи не сказав би «депресiя». Садiвники вiрили, що люди, якi поводилися як Вiна, були у станi Перелогу – вiдпочивали, вiдступали вглиб себе, щоб здобути Духовну прозорливiсть, назбирати енергii на мить, коли знову розпустяться, як бруньки навеснi. Це тiльки здавалося, наче вони нiчого не роблять. Деякi Садiвники могли дуже довго перебувати в станi Перелогу. – От мое помешкання, – сказала Бернiс. – А де б я спала? – спитала Аманда. Ми оглядали кiмнату Бернiс, коли ввiйшов Берт Набалдашник. – Де моя маленька дiвчинка? – гукнув вiн. – Не вiдповiдайте, – наказала нам Бернiс. – Зачинiть дверi! Ми чули, як вiн ходить великою кiмнатою. Потiм вiн увiйшов до нас, упiймав Бернiс i пiдняв ii. Так i стояв, тримаючи ii попiд пахви. – Де моя маленька дiвчинка? – спитав вiн знову, а я аж скулилася зi страху. Вже й ранiше бачила, як вiн таке робив, i не лише з Бернiс. Просто любив дiвчачi пахви. Мiг затиснути тебе мiж рядками квасолi, коли ти переселяеш равликiв та слимакiв, i вдавати, що допомагае. Потiм розпускав руки. Справжнiй набалдашник. Бернiс кривилася i звивалася. – Я не твоя маленька дiвчинка, – сказала вона. Це могло означати «Я не маленька», «Я не твоя» i навiть «Я не дiвчинка». Берт сприйняв це як жарт. – То куди подiлася моя маленька дiвчинка? – повторив вiн жалiбним голосом. – Пусти мене! – крикнула Бернiс. Я iй спiвчувала, а водночас тiшилася. Хай якi почуття викликав у мене Зеб, це принаймнi був не сором. – А тепер я хотiла б оглянути твое помешкання, – сказала Аманда. Тож ми обидвi спустилися сходами, залишивши Бернiс, червонiшу й лютiшу, нiж зазвичай. Я через це почувалася зле, але не настiльки, щоб вiдмовитися вiд Аманди. Люцерна не була задоволена, довiдавшись, що до нашоi сiм’i додано Аманду. Та я сказала, що так розпорядився Адам Перший. І що вона могла зробити? – Їй доведеться спати у твоiй кiмнатi, – сердито заявила Люцерна. – Вона не проти, – вiдказала я. – Правда, Амандо? – Авжеж нi, – промовила Аманда. Мала на такий випадок дуже чемну манеру – так, наче вона робить комусь ласку. Це зачепило Люцерну. – І iй доведеться позбутися цього крикливого вбрання, – докинула вона. – Але ж воно ще не зношене, – невинно заперечила я. – Не можемо просто його викинути. Це було б марнотратством! – Ми його продамо, – суворо промовила Люцерна. – Грошi нам згодяться. – Грошi повинна отримати Аманда, – сказала я. – Це ii вбрання. – Усе гаразд, – заговорила Аманда, тихо, але по-королiвському. – Воно нiчого менi не коштувало. Тодi ми зайшли до моеi передiлки, сiли на постелi й засмiялися, затуляючи роти долонями. Повернувшись увечерi, Зеб спершу нiчого не сказав. Ми разом пообiдали, Зеб жував запiканку iз сойбiту та зеленоi квасолi-шпарагiвки i дивився на Аманду, ii зграбну шию, срiбнi пальцi, i те, як вона делiкатно скубае iжу з тарiлки. Рукавичок iще не зняла. Нарештi сказав iй: – Ти хитра мала манiпуляторка, еге ж? Це було сказано дружелюбно, тим самим тоном, яким вiн говорив до мене «Молодця дiвчина», коли я вигравала в домiно. Люцерна, що саме накладала йому другу порцiю, завмерла на серединi руху, з пiднятою вгору великою ложкою, як iз металодетектором. Аманда широко розплющеними очима дивилася просто йому в обличчя: – Даруйте, сер? Зеб засмiявся. – Ти чудова, – сказав вiн. 17 Коли ми з Амандою жили разом, це було як мати сестру, тiльки краще. Тепер вона одягалася як Садiвниця, тож на вигляд не вiдрiзнялася вiд решти, а невдовзi й пахла так само. Першого тижня я показала iй усе довкола. Завела до Оцтовоi Кiмнати, до Швейноi Кiмнати i до спортивноi зали з бiговою дорiжкою «Дожени Свое Просвiтлення». Керував залою Мугi. Ми називали його Мугi Мускул, бо в нього тiльки один мускул i залишився. Проте Аманда з ним подружилася. Вона подружилася з усiма, питаючи в них, як правильно робити рiзнi речi. Берт Набалдашник пояснив iй, як переселяти равликiв i слимакiв у Саду. Їх слiд було перекинути через балюстраду на вулицю. Вважалося, що вони поповзуть геть i знайдуть собi новi доми, хоча я знала, що насправдi iх розчавить вуличний транспорт. Катуро Гайковий Ключ, який лагодив сантехнiку i стежив, щоб нiде не протiкало, показав iй роботу гiдравлiчноi системи. Фiло Туман небагато iй сказав, проте часто до неi посмiхався. Старшi Садiвники казали, що вiн перетнув межi мови i подорожуе з Духом, хоча Аманда казала, що в нього просто з’iхав дах вiд наркотикiв. Стюарт Шуруп, який майстрував нам меблi зi знайдених на смiтнику матерiалiв, не любив людей, але любив Аманду. Казав, що ця дiвчина мае добре око до дерева. Шити Аманда не любила, але вдавала, наче любить, тож Сур’я ii хвалила. Ребекка називала ii «серденько» i казала, що в неi добрий кулiнарний смак, а Нуала воркувала над ii спiвом у хорi «Бруньки та Квiтки». Навiть Суха Вiдьма Тобi яснiла на виду, коли приходила Аманда. Тобi була наймiцнiшим горiшком, але Аманда зненацька зацiкавилася грибами i допомагала старiй Пiлар ставити печатки iз бджолами на медових етикетках. Це втiшило Тобi, хоча вона намагалася цього не показувати. – Чого ти так до них пiдлабузнюешся? – спитала я. – Бо так можна багато довiдатися, – вiдповiла вона. Ми багато чого розповiдали одна однiй. Я розповiла iй про свого батька, свiй дiм у Комплексi «ЗдороВайзер» i про те, як моя мати втекла iз Зебом. – Закладуся, що при ньому iй робилося гаряче в трусиках, – сказала Аманда. Ми шепотiли це все у нашiй передiлцi вночi, Зеб i Люцерна були поблизу, тож важко було не чути звукiв, iз якими вони займалися сексом. До появи Аманди я дуже такого соромилася, але тепер вирiшила, що це кумедно, бо так вважала Аманда. Аманда розповiдала менi про посухи в Техасi, про те, як ii батьки втратили франшизу «Кавiжанки» i не могли продати свiй дiм, бо нiхто не хотiв його купити, i що не було роботи, i врештi вони потрапили до табору бiженцiв, де були старi трейлери i багато тексмексиканцiв. Потiм iхнiй трейлер розтрощило пiд час чергового урагану, а батька вбило шматком металу, пiдхопленим вiтром. Багато людей потонуло, але вони з матiр’ю трималися за дерево i iх урятували якiсь люди в човнi. Аманда розповiла, що це були злодii, шукали, чого б украсти, але сказали, що доправлять iх на суходiл i до притулку, якщо вони погодяться на торг. – Який торг? – спитала я. – Простий торг, – вiдповiла Аманда. Притулком був футбольний стадiон, на якому розбито намети. Там вiдбувалася сила торгiв: Аманда казала, що за двадцять доларiв люди зробили б усе. Тодi через погану питну воду захворiла ii мати. Аманда не захворiла, бо торгувала i споживала газовану воду. Лiкiв не було, тож мати померла. – Багато людей зiсралися до смертi, – сказала Аманда. – Аби ти чула, як там смердiло… Потiм Аманда втекла, бо хворiло дедалi бiльше людей, нiхто не вивозив лайна та смiття i не привозив харчiв. Вона змiнила iм’я – не хотiла, щоб ii повернули на футбольний стадiон: бiженцiв планувалося використовувати для робiт, будь-яких, що накажуть. «Жодних безкоштовних обiдiв», – казали iм, за все треба платити, так чи iнакше. – А яке воно було ранiше? – спитала я. – Твое iм’я. – Звичайне для бiлого непотребу, Барб Джонс, – вiдказала Аманда. – Так було написано у мене в посвiдцi. Та тепер у мене нi посвiдки, нi особистостi. Тож я невидима. Це було ще одне, чим я могла у нiй захоплюватися, – ii невидимiсть. Аманда пiшла на пiвнiч iз тисячами iнших людей. – Я спробувала автостопом, але пiд’iхала тiльки раз, з одним таким чолов’ягою… Вiн казав, що розводить курчат, – розповiдала вона. – Полiз менi рукою мiж ноги. Завжди можна здогадатися, що таке вже на пiдходi, бо вони тодi кумедно сапають. Я вбила великi пальцi йому в очi й вилетiла звiдти кулею. Це прозвучало так, наче великi пальцi, вбитi в очi, були нормою в Ексфернальному Свiтi. Я хотiла б навчитися таке робити, але не думала, що в мене досить мiцнi нерви. – Тодi я мусила перебратися через Стiну. – Яку стiну? – Чи ти новин не дивишся? Стiну, яку будують, щоб стримати бiженцiв iз Техасу, бо огорожi не досить. Там стережуть люди зi струмелетами, бо це стiна КорпБеКорпу. Але кожен дюйм не встережуть, – дiти-тексмекси знають усi тунелi, вони допомогли менi перебратися. – Тебе ж могли застрелити… – зауважила я. – А що далi? – Далi я йшла сюди i заробляла по дорозi. На iжу i все таке. Тож це трохи затяглося. На ii мiсцi я просто лягла б у придорожнiй рiвчак i плакала б, доки не померла. Але Аманда каже, що коли хочеш чогось по-справжньому, то придумаеш, як це зробити. Каже, що шкода марнувати час на безнадiю. Я боялася проблем з iншими дiтьми-Садiвниками: врештi, Аманда з плебахурнi, а вони належать до наших ворогiв. Бернiс, звiсно, ненавидiла Аманду, але не смiла в цьому зiзнатися, бо, як i всi iншi, захоплювалася нею. Насамперед нiхто iз Садiвникiв не вмiв танцювати, Аманда ж рухалася чудово, стегна в неi були цiлковито вiльнi. Навчала мене, коли не було Люцерни i Зеба. Ми вмикали музику на ii фiолетовому телефонi. Вона ховала його в нашому матрацi, а коли карточка закiнчувалася, iй завжди вдавалося свиснути наступну. Ще вона сховала дещо зi своеi крикливоi плебурбськоi одежi, тож коли треба було щось свиснути, надягала ii i йшла до Западинського пасажу. Я бачила, що Шеклтон, Крозье i старшi хлопцi в неi закоханi. Була дуже гарна, мала смагляву шкiру, довгу шию, великi очi, та цi хлопчиська могли й гарну дiвчинку обiзвати смокчиморквою або ходячою м’ясною дiркою; мали багато таких негарних прiзвиськ для дiвчат. Але не Аманду – вона здобула iхню повагу. Носила осколок, з одного краю обклеений липкою стрiчкою, щоб легше було тримати, i казала, що те скло не раз рятувало iй життя. Показала нам, як ударити колiном нахабного чолов’ягу в промежину, як поставити йому пiднiжку, а тодi копнути в пiдборiддя так, щоб зламати йому шию. Казала, що знае багато таких трюкiв, якi можна використати за потреби. Але в днi Свят чи на заняттях хору «Бруньки та Квiтки» була найпобожнiшою з усiх. Можна було подумати, що ii скупано в молоцi. Свято Ковчегiв Свято Ковчегiв Рiк Десятий ПРО ДВА ПОТОПИ І ДВА ЗАВІТИ. Мовлено Адамом Першим Дорогi Друзi i Спiвсмертнi! Сьогоднi Дiти збудували своi малi Ковчеги i випустили в Арботерум Крiк[15 - Струмок, що протiкае в дендрарii Парку Вашингтон у Портлендi, штат Орегон.], щоб нести послання поваги до Божих Створiнь iншим дiтям, якi можуть знайти iх на морському узбережжi. Чудовий акт турботи у свiтi, якому загрожуе дедалi бiльша небезпека! Пам’ятаймо: краще сподiватися, нiж смутку пiддаватися! Цього вечора ми роздiлимо мiж собою особливу Святочну трапезу – витвiр Ребекки, розкiшний сочевичний суп, що символiзуе Перший Потоп, а в ньому варенички – Ноевi Ковчеги, начиненi вирiзаними з овочiв фiгурками Тварин. В одному з них сховано Ноя iз рiпи, i той, хто його знайде, отримае особливий приз. Це мае навчити нас iсти розважливо, а не глитати без розбору. Приз цей – картина, намальована Нуалою, нашою талановитою Євою Дев’ятою: Святий Брендан Мандрiвник[16 - Святий Брендан Клонфортський (iрландською Brеanainn; близько 484–577 рр.) – iрландський мореплавець, християнський святий.], зображений iз необхiдними припасами, якi нам слiд помiстити в наших складах-Араратах, готуючись до Безводного Потопу. У цьому мистецькому творi Нуала придiлила належну увагу бляшанкам сойдин i сойбiтам. Та пам’ятаймо, що слiд регулярно оновлювати нашi Арарати. Ви ж не хотiли б вiдкрити бляшанку сойдин у день потреби i виявити, що вмiст ii зiпсувався? Достойна Бертова дружина, Вiна, перебувае у станi Перелогу i не може бути з нами на нашому Святi, та ми певнi, що невдовзi радо ii привiтаемо, i нетерпляче чекаемо цього. А зараз перейдiмо до нашоi Вiдправи Свята Ковчегiв. Цього дня ми тужимо, але й радiемо. Тужно оплакуемо смерть усiх земних Створiнь суходiльних, знищених пiд час Першого Потопу вимирання – хай коли б вiн вiдбувся, – проте радiсно тiшимося, що вижили Риби, Кити, Корали, Морськi Черепахи, Дельфiни, Морськi Їжаки… а, так, i Акули, – тiшимося з iхньоi пощади, хоча, можливо, змiна океанiчноi температури i засолення, викликанi значним напливом прiсноi води, завдали шкоди якимось невiдомим нам Видам. Оплакуемо винищення, жертвами якого стали Тварини. Бог, очевидно, хотiв позбутися численних Видiв, про що свiдчать скам’янiлi викопнi рештки, але багато з них вцiлiло аж до наших часiв, i iх Вiн наново вiддав пiд нашу опiку. Якби хтось створив чудову симфонiю, чи хотiв би ii знищення? Земля i музика ii, Всесвiт i гармонiя його – ось труди Божого Творiння, вбогою тiнню яких е творiння Людське. Згiдно з Божими Словами, зверненими до Людей, завдання порятунку обраних Видiв було довiрене Ноевi, що символiзуе свiдому частку Людства. Його единого було попереджено; вiн единий узяв на себе первинне Адамове служiння – охороняти улюбленi Богом види, доки води Потопу не опали, а його Ковчег не спинився на горах Араратських. Тодi врятованих Тварин було випущено на Землю, як за другого Творiння. За першого Творiння всi радiли, але друге мусимо охарактеризувати iнакше: Бог не був уже задоволений цiлковито. Знав, що з Людиною, його останнiм експериментом, щось пiшло не так, та було вже запiзно, щоб виправити це. «Я вже бiльше не буду землi проклинати за людину, бо нахил людського серця лихий вiд вiку його молодого. І вже бiльше не вбиватиму всього живого, як те Я вчинив був», – кажуть зверненi до Людей Божi Слова у Книзi Буття [8:21]. Так, моi Друзi, усi дальшi прокляття землi будуть витвором не Бога, а самоi Людини. Помiркуймо про пiвденне узбережжя Середземного моря – колись родючi поля, тепер пустеля. Помiркуймо про знищення у басейнi рiки Амазонки; помiркуймо про масове руйнування екосистем, кожна з яких – живе вiддзеркалення нескiнченноi Божоi турботи про деталi… Але це тема iншого дня. Тодi Бог мовив рiч, гiдну уваги. Вiн мовив: «І ляк перед вами – себто Людьми, – i страх перед вами буде мiж усiею звiриною землi й мiж усiм птаством небесним… У вашi руки вiдданi вони» [Буття 9:2]. Та це не так, як запевняе дехто. Бог не каже Людинi, що вона мае право знищити всiх тварин. Натомiсть це пересторога Божа улюбленим Створiнням: «Стережiться Людини i злого серця ii». Тодi Бог встановлюе Завiт iз Ноем i синами його i «з кожною живою душею». Багато е таких, що пам’ятають Завiт iз Ноем, але забувають про Завiт з усiма iншими живими Істотами. Та Бог про це не забувае. Кiлька разiв повторюе слова «всяке тiло» i «кожна жива душа», аби ми вже напевне зрозумiли, про що йдеться. Нiхто не може укласти Завiту iз каменем: щоб Завiт iснував, мусять iснувати щонайменше двi живi та дiездатнi сторони його. Тому Тварини не е нечутливою матерiею, вони не шматки м’яса. Нi, вони мають живi душi, бо iнакше Бог не мiг би укласти з ними Завiт. Це пiдтверджують зверненi до Людей Божi Слова: «Спитай лиш у тварин, – каже Книга Йова, 12, – вони тебе навчать, у птиць небесних, i тобi сповiстять… риби в морi тобi повiдають»[17 - Переклад І. Хоменка.]. Згадаймо сьогоднi Ноя, обраного опiкуна Видiв. Ми, Божi Садiвники, е множинним Ноем: нас теж покликано, нас теж попереджено. Можемо вiдчути симптоми наближення катастрофи, як лiкар вiдчувае пульс хворого. Мусимо в готовностi чекати часу, коли тi, хто зламав довiру Тварин, – стерли iх iз поверхнi Землi, куди помiстив був iх Бог, – самi будуть зметенi Безводним Потопом, що нестиметься на крилах темних Божих Ангелiв, якi лiтають уночi. Нестимуть Потоп цей лiтаки, гелiкоптери, швидкiснi поiзди, вантажiвки та iншi транспортнi засоби. Але ми, Садiвники, плекатимемо в собi знання про Види та iхню цiннiсть для Бога. Мусимо перевезти це безцiнне знання над поверхнею Безводних Вод, наче у Ковчезi. Дбайливо будуймо своi Арарати, Друзi моi. Завбачливо заповнюймо iх припасами, продуктами консервованими й сушеними. Добре iх замаскуймо. Хай Бог вирве нас iз тенет птахолова i пером Своiм укрие нас, i пiд крильми Його заховаемося ми, як сказано у Псалмi 90: «Не будеш боятися страху нiчного, анi зарази, що в темрявi ходить, анi моровицi, що нищить опiвднi». Дозволю собi нагадати, як важливо мити руки, – принаймнi сiм разiв денно i пiсля кожноi зустрiчi з чужими. Нiколи не зарано розпочати практикувати цю необхiдну обережнiсть. Уникайте кожного, хто чхае. Заспiваймо. Мое тiло – Ковчег мiй земний Мое тiло – Ковчег мiй земний. Потоп його не здолае. Всi Створiння – бо добрi вони — Тiло в собi ховае. Збудоване з генiв воно i клiтин І мае безлiч нейронiв. Мiльйони лiт, що Адам проснив, Живуть у ньому, як в лонi. Я до Арарату безпечно втечу, Коли довкруги розруха — Покiрно до сушi пристане Ковчег При свiтлi Святого Духа. І там доживу, скiльки жити рад, В гармонii у взiрцевiй Із кожним Створiнням, яке на свiй лад Спiвае хвалу Творцевi.     З Усного Пiсенника Божих Садiвникiв 18. Тобi. День Святого Крiка Рiк двадцять п’ятий На пiвнiчному лужку досi лежить мертвий кабан. Грифи вже за нього взялися, та ще не можуть дiстатися крiзь товсту шкуру, обмежуються очима i язиком. Доведеться iм почекати, доки вiн зiгние i репне, тодi добудуться до середини. Тобi скеровуе бiнокль угору, на ворон, що кружляють довкола. Знову глянувши вниз, бачить двох левогнят, якi перетинають лужок. Самець i самиця, виступають так, наче вони володарi цього мiсця. Зупиняються нюхнути кабана. Тодi продовжують рух. Тобi зачаровано вдивляеться в них – нiколи досi не бачила левогнят у плотi, лише на картинках. «Чи вони менi не привидiлися?» – питае сама себе. Нi, левогнята справжнi. Мабуть, це тварини iз зоопарку, звiльненi якоюсь фанатичною сектою пiд час останнiх розпачливих днiв. Не видаються грiзними, хоча насправдi такi. Сплайс лева з вiвцею замовлено Левами Ісаiстами, щоб наблизити Тисячолiтне Царство. Змiркували, що единим способом здiйснення пророцтва про левино-ягнячу приязнь без того, щоб перший з’iв друге, е iх поеднання. Але результат вийшов не зовсiм вегетарiанським. Проте левогнята здаються доволi лагiдними, руно в них кучеряво-золоте, хвости метляються. Скубають голiвки квiтiв, не дивляться вгору, а все ж Тобi мае вiдчуття, що вони чудово ii бачать. Тодi самець роззявляе пащу, показуе довгi гострi iкла й кричить. «Дивне поеднання бекання та ревiння, блерiння», – думае Тобi. Їй по шкiрi йдуть сироти. Неприемна думка, що одне iз цих створiнь може стрибнути на неi з-за куща. Якщо вже iй призначено бути загризеною i зжертою, то вона вiддала б перевагу звичнiшому хижаковi. А все-таки вони приголомшливi. Тобi дивиться, як вони разом вистрибують, а тодi нюхають повiтря i неквапом вiддаляються до краю лiсу, зникаючи у плямистих тiнях. «З якою радiстю побачила б iх Пiлар!» – думае вона. Пiлар, Ребекка, мала Рен. І Адам Перший. І Зеб. Усi вони вже мертвi. «Припини це, – наказуе вона собi. – Просто негайно припини». Обережно, боком спускаеться сходами, користуючись для рiвноваги ручкою швабри. Досi сподiваеться – досi, – що дверi лiфта вiдкриються, заблимае свiтло, запрацюе клiматизацiя, i хтось – хто? – вийде. Вона йде довгим коридором, тихо ступае по дедалi пружнiшому килиму, минае ряд дзеркал. У спа не бракуе дзеркал: при рiзкому свiтлi мали нагадувати клiенткам, як зле вони виглядають, а тодi, за м’якого освiтлення, показувати, який добрий вони ще можуть мати вигляд за невеликоi, хоч i недешевоi допомоги. Але пiсля перших кiлькох тижнiв самотностi Тобi закрила дзеркала рожевими рушниками, щоб не лякатися власноi постатi, переходячи вiд однiеi рами до iншоi. – Хто тут живе? – промовляе вона вголос. «Не я, – вiдповiдае подумки. – Те, що я роблю, важко назвати життям. Лежу у сплячцi, як бактерiя на льодовику. Вичiкую. І це все». Решту ранку Тобi проводить у якомусь зацiпенiннi. Колись це була медитацiя, та тепер не може назвати його так. Здаеться, ii й досi може охопити та паралiзувати лють. Невiдомо, коли трапиться напад. Починаеться вiн як зневiра, закiнчуеться смутком, але мiж цими фазами все ii тiло здригаеться вiд гнiву. Гнiву на кого, на що? Чому ii життя врятоване? Одне з незлiченних мiльйонiв. Чому не хтось молодший, хтось iз бiльшим оптимiзмом i свiжiшими клiтинами? Мусить вiрити, що вона тут з якоiсь причини, – дати свiдчення, переслати звiстку, принаймнi порятувати щось iз загальноi руiни. Мусить вiрити, але не може. Каже собi, що недобре витрачати стiльки часу на тугу. Тугу та роздуми. Цим нiчого не досягнеш. Найбiльшу денну спеку передрiмуе. Намагатися втриматися на ногах пiд час полудневоi парилки – тiльки марнувати енергiю. Вона спить на масажному столi в однiй iз кабiнок, де клiенткам спа робили всiлякi органiко-ботанiчнi процедури. Там е рожевi простирадла, рожевi подушки, i покривала теж рожевi – м’якi затишнi барви, пестливi дитячi кольори, – хоча за такоi погоди покривала iй не потрiбнi. Тобi мае певнi труднощi з пробудженням. Мусить змагатися iз летаргiею. Це сильне прагнення – спати. Спати i спати. Спати вiчно. Вона не може жити лише сьогоденням, як кущ. Але минуле – це зачиненi дверi, а жодного майбутнього вона не бачить. Може, тягтиме з дня у день, з року в рiк, доки просто не засохне, западеться в собi, зморщиться, як старий павук. Або ж пiде навпростець. Завжди залишаеться Мак у червонiй пляшечцi, залишаються смертоноснi аманiтовi гриби[18 - Вони ж мухоморовi.], маленькi Ангели Смертi. Скiльки часу мине, перш нiж вона випустить iх на свободу всерединi себе i дозволить iм вiдлетiти разом iз нею на бiлих-бiлих крилах? Щоб пiднести собi настрiй, вiдкривае баночку меду. Це остання, що зосталася з меду, який вони викачали так давно – вона й Пiлар – на Даху Райскелi. Тобi берегла ii всi цi роки, як захисний талiсман. «Мед не псуеться, – казала Пiлар, – якщо тiльки берегти його вiд води: тому древнi називали його iжею безсмертя». Ковтае одну пахучу ложечку, тодi другу. Збирання меду було тяжкою працею: обкурювання вуликiв, копiтке висування стiльникiв, викачування. Вимагало делiкатностi й тактовностi. Із бджолами слiд було розмовляти i переконувати, не кажучи вже про тимчасове отруення газом. Інколи вони жалили, але в ii пам’ятi всi цi переживання збереглися як одне нескаламучене щастя. Тобi знае, що це самообман, але вона хоче себе обманювати. Вiдчайдушно потребуе вiри, що така чиста радiсть можлива досi. 19 Поступово Тобi перестала думати, що iй слiд покинути Садiвникiв. Насправдi не подiляла iхнього «Вiрую», але не була вже й невiруючою. Одна пора року переходила в iншу – дощова, буремна, гаряча й суха, холоднiша й суха, дощова й тепла, – i так iз року в рiк. Не була Садiвницею, але не була бiльше й плебургеркою. Не була нi тiею, нi iншою. Вона вже наважувалася виходити на вулицi, хоча не вiдходила далеко вiд Саду, добре запиналася, вдягала носову маску, капелюх iз широкими крисами. Досi бачила нiчнi кошмари про Бланко – змiй на його передплiччях, безголових жiнок, прикутих ланцюгами до його спини, його долонi – обдертi зi шкiри, змережанi синiми венами, долонi, що тяглися iй до шиi. «Скажи, що ти мене кохаеш! Скажи це, суко!» У найгiршi своi моменти з ним, пiд час найгiршого жаху, найбiльшого болю вона зосереджувалася на цих долонях, уявляючи, як виривае iх iз зап’ясть. Долонi, iншi частини його тiла. Бризкае сiра кров. Уявляла його живцем ввiпхнутого у казан з окропом. Це були насильницькi думки, i, приеднавшись до Садiвникiв, вона намагалася стерти iх зi свого мозку. Але вони поверталися. Тi, хто спав у сусiднiх передiлках, казали iй, що iнколи вона видае увi снi те, що вони називали «сигналами лиха». Адам Перший знав про цi сигнали. З часом вона усвiдомила, що недооцiнювати його було б помилкою. Хоча тепер його борода перетворилася на невинну пiристу бiлизну?, а блакитнi очi були круглими i простодушними, як у дитини, хоча вiн здавався таким довiрливим i вразливим, Тобi вiдчувала, що нiколи не зустрiчала нiкого, так сильно спрямованого до мети. Не використовував цю мету як зброю, просто плив у нiй i дозволяв iй нести себе. Тяжко було його атакувати – те саме, що атакувати приплив. – Зараз вiн у Пейнболi, моя люба, – сказав вiн iй одного чудового дня, це був день Святого Менделя. – Може, нiколи не звiльниться. Може, повернеться там до першоелементiв. Серце Тобi затрiпотiло: – Що вiн зробив? – Убив жiнку, – вiдповiв Адам Перший. – Неналежного типу. Жiнку з однiеi iз Корпорацiй, що шукала у плебурбi емоцiй. Хотiв би я, щоб вони такого не робили. Цього разу Корп-БеКорп був змушений дiяти. Тобi вже чула про Пейнбол[19 - Вiд англ. pain – бiль.]. Це було покарання для засуджених злочинцiв, як полiтичних, так й iнших. Могли вибирати смерть вiд струмелету чи Арену Пейнболу, яка зовсiм не була ареною, а радше закритим лiсом. Тi, що туди потрапляли, отримували iжу на два тижнi та пейнбольний пiстолет – вiн стрiляв фарбою, як звичайний пейнтбольний пiстолет, але як вцiлить тобi в очi, то заслiпить, а якщо фарба потрапить на шкiру, то роз’iдае тiло, i пiдстрелений стае легкою здобиччю для горлорiзiв з iншоi команди. Кожен, хто там опинився, потрапляв до однiеi з двох команд – Червоноi або Золотоi. Жiнки-злочинницi не часто вибирали Пейнбол, вiддавали перевагу струмелету. Так само чинила бiльшiсть полiтв’язнiв. Знали, що не матимуть там шансiв, тож волiли покiнчити iз цим якомога швидше. Тобi могла це зрозумiти. Довгий час iснування Арени Пейнболу тримали в таемницi, так само, як i пiвнячi боi та Внутрiшню Видачу[20 - Фiнансованi урядом викрадення та позасудова передача особи з однiеi краiни в iншу.], та кажуть, що тепер це можна побачити на екранi. У Пейнбольному лiсi були камери, схованi в дерева i вбудованi в скелi, але переважно там нiчого не можна було побачити, крiм ноги, руки чи розмитоi тiнi, бо пейнболiсти, зрозумiло, пересувалися крадькома. Та час вiд часу на екранi з’являвся хiт. Якщо хтось вижив там мiсяць, вважався добрим; довше – дуже добрим. Дехто пiдсiдав на адреналiн i не хотiв виходити, коли його час добiгав кiнця. Навiть професiонали iз КорпБеКорпу боялися пейнболiстiв-довгостроковикiв. Деякi команди вiшали свою здобич на деревi, деякi калiчили тiло. Вiдтинали голову, виривали серце i нирки. Це мало залякати iншу команду. З’iдали частину тiла, якщо iжа закiнчувалася чи просто щоб показати, якi вони лютi. «З часом, – думала Тобi, – ти не просто перетинаеш межу, а забуваеш, що колись iснували якiсь межi. Робиш усе, що можеш». На мить iй перед очима постав Бланко – безголовий, пiдвiшений догори ногами. Що вона вiдчула при цьому? Задоволення? Жаль? Не могла сказати. Попросила для себе Вiдправи Чування, провела ii навколiшках, намагаючись думати про поеднання розумом iз гороховим полем. Зелений горошок, лоза, цвiт, листя, стручки. Так зелено i заспокiйливо. Майже спрацювало. Одного дня стара Пiлар – Єва Шоста – з лицем, поморщеним, як волоський горiх, спитала Тобi, чи хоче вона довiдатися щось про бджiл. Бджоли i гриби були спецiальнiстю Пiлар. Тобi любила Пiлар, яка здавалася дружелюбною i спокою якоi вона заздрила, тож вiдповiла згодою. – Добре, – сказала Пiлар. – Ти завжди можеш розповiсти про своi клопоти бджолам. Тож Адам Перший був не единим, хто помiтив стурбованiсть Тобi. Пiлар забрала ii до вуликiв i вiдрекомендувала бджолам по iменi. – Мусять знати, що ти друг, – сказала вона. – Можуть вiдчути твiй запах. Просто рухайся повiльно, – перестерегла, коли бджоли покрили голе передплiччя Тобi, наче золоте хутро. – Наступного разу впiзнають тебе. Ох. Якщо вони тебе вжалять, не бий. Просто змахни жало. Але вони не жалитимуть, якщо не боятимуться, бо гинуть, ужаливши. Пiлар знала силу всього про бджiл. Бджола залетить до хати – завiтае хтось чужий, а як уб’еш бджолу, вiдвiдини будуть недобрими. Якщо бджоляр помре, слiд сповiстити про це бджiл, iнакше вiдрояться i вiдлетять. Мед зцiлюе вiдкритi рани. Рiй бджiл у квiтнi – днi непривiтнi. У червнi вiдроiвся – мiсяць оновився. Рiй бджiл у липнi – клопiт прилипне. Усi бджоли у вулику – це одна бджола, тому вони помруть за вулик. – Як Садiвники, – мовила Пiлар. Тобi не могла сказати напевне, чи це жарт. Спершу вона викликала у бджiл тривогу, але потiм вони ii прийняли. Дозволили iй самiй брати мед i лише двiчi вжалили. – Бджоли помилилися, – сказала iй Пiлар. – Мусиш попросити в iхньоi Королеви дозволу i пояснити iм, що ти не хочеш iх скривдити. Сказала, що говорити це слiд уголос, бо бджоли не вмiють добре читати твоi думки, так само, як i люди. Тож Тобi говорила, хоча й почувалася при цьому по-дурному. Що подумали б перехожi на тротуарi, побачивши, як вона розмовляе iз бджолиним роем? На думку Пiлар, уже десятилiття бджоли в усьому свiтi мають гризоту. Чи то пестициди, чи спека, чи хвороба, а може, все разом – нiхто не знае достеменно. Але бджоли в Саду на Даху не просто почувалися добре, а процвiтали. – Вони знають, що iх люблять, – стверджувала Пiлар. Тобi сумнiвалася в цьому. Багато в чому сумнiвалася. Але залишала своi сумнiви при собi, бо Садiвники нечасто вживали слово «сумнiв». За якийсь час Пiлар забрала Тобi до вологих пiдвалiв пiд Кондомiнiумом «Буенавiста» i показала iй, де росли гриби. «Бджоли та гриби йдуть у парi», – сказала Пiлар. Бджоли мають добрi стосунки з невидимим свiтом, будучи посланцями мертвих. Укинула цей безумний фактик так, наче вiн загальновiдомий i тiльки Тобi вдае, що не знае цього. Гриби були трояндами в саду цього невидимого свiту, бо справжнiй гриб росте пiд землею. Та частина, яку можна побачити, – те, що бiльшiсть людей називае грибом, – лише швидкоплинний прояв. Хмарна квiтка. Були гриби для iжi, гриби для медичних цiлей i гриби для видiнь. Цi останнi вживали пiд час Чувань i Тижнiв Усамiтнення, хоча iнколи вони добре спрацьовували за певних хвороб, навiть допомагали людям перейти через стан Перелогу, коли Душа вiдновлювала свою родючiсть. Пiлар казала, що всi колись перебувають стан Перелогу. Але надто довге перебування пiд Перелогом було небезпечним. – Це наче спускатися сходами, – пояснила вона, – i нiколи не повертатися вгору. Але гриби можуть у цьому допомогти. Пiлар розповiдала, що е три рiзновиди грибiв: Неотруйнi Завжди, Використовуй Обережно й Розважливо, Стережися. Усi слiд запам’ятати. Порхавки, усi види – Неотруйнi Завжди. Псилоцибiновi – Використовуй Обережно й Розважливо. Усi аманiтовi, особливо amanita phalloides[21 - Мухомор зелений, вiн же блiда поганка.], Ангел Смертi, – Стережися. – Вони дуже небезпечнi? – спитала Тобi. Пiлар кивнула. – О так, дуже небезпечнi. – Чого ж ви iх вирощуете? – Бог не створив би отруйних грибiв, якби не призначив iх для використання в окремих випадках, – вiдказала Пiлар. Пiлар була такою лагiдною й делiкатною, що Тобi не повiрила почутому. – Ви б нiкого не отруiли! – вигукнула вона. Пiлар глянула iй в очi. – Нiколи не знаеш, люба, – вiдповiла, – коли доведеться. Тепер Тобi проводила весь свiй вiльний час iз Пiлар – вони займалися вуликами Райскелi, вирощуванням гречки та лаванди для бджiл на сусiднiх дахах, збиранням меду i переливанням його в банки. Ставили на етикетках штемпель – маленький значок бджоли, Пiлар використовувала його замiсть напису. Кiлька банок вiдкладали, щоб додати його до запасу консервованих харчiв у Араратi, який Пiлар улаштувала за рухомим шлакоблоком у стiнi пiдвалу «Буенавiсти». Або доглядали Мак, збирали густий сiк iз макiвок, порпалися у грибних грядках пiдвалу «Буенавiсти», варили на повiльному вогнi елiксири, цiлющi вiдвари та медово-трояндову емульсiю для шкiри, яку продавали в Обмiнi Натуральних Продуктiв «Дерево Життя». Так минав час. Тобi перестала помiчати його плин. Хай там як, час – це не те, що минае. Час – це море, яким ти пливеш. Так сказала Пiлар. Уночi Тобi вдихала себе. Свое нове «я». Їi шкiра пахла медом i сiллю. І землею. 20 Серед Садiвникiв постiйно з’являлися новi люди. Деякi справдi наверталися, iншi довго не затримувалися. Перебували тут певний час, носили таке саме мiшкувате закрите вбрання, як усi iншi, працювали на найтяжчих роботах i, якщо це були жiнки, iнколи плакали. Тодi зникали. Були людьми тiнi. Адам Перший пересував iх у тiнi. Як колись пересунув Тобi. Це були здогади: Тобi знадобилося небагато часу, аби зрозумiти, що Садiвники не вiтають особистi питання. Звiдки ти прийшов, що робив ранiше – судячи з iхньоi поведiнки, це все нiчого не важило. Бралося до уваги лише Тепер. Говори про iнших так, як хотiв би, щоб говорили про тебе. Іншими словами, не говори нiчого. Тобi цiкавило багато речей. Наприклад, чи Нуала колись займалася сексом, а якщо нi, то чого так часто флiртувала? Де Марушка Повитуха набула своi вмiння? Чим займався до Садiвникiв Адам Перший? Існувала колись Єва Перша, чи бодай мiсiс Адамова Перша, чи дiти Адаменята Першi? Коли Тобi надто наближалася до цiеi територii, ii обдаровували усмiшкою i змiнювали тему, а ще натякали, що вона може спробувати уникнути первородного грiха, яким е прагнення надмiрного знання чи, можливо, надмiрноi сили. Оскiльки ж обидва цi прагнення поеднанi – чи люба Тобi погодиться? Тодi був Зеб. Адам Сьомий. Тобi не вiрила, що Зеб був справжнiм Садiвником. Не бiльше, нiж вона. Бачила багатьох чоловiкiв такоi статури i волохатостi за своiх секретбургерiвських днiв i була впевнена, що вiн веде якусь гру, – був саме так насторожений. І що такий чоловiк робив на Даху Райскелi? Зеб приходив i вiдходив, iнколи зникав на кiлька днiв, а з’явившись, мiг мати на собi плебургерське вбрання: пухшкiряну куртку сонцебайкера, комбiнезон комунальника, чорний костюм викидайла. Спершу вона боялася: чи вiн не спiльник Бланко, чи не прийшов сюди шпигувати за нею, але нi, це було не так. Дiти прозвали його Шаленим Адамом, але вiн здавався достатньо душевно здоровим. Аж надто здоровим, щоб гаяти час iз купкою милих, але завислих у своiх iлюзiях ексцентрикiв. А що пов’язувало його з Люцерною? На Люцернi було тiльки що не написано «Розпещена дружина iз Закритого Комплексу» – щоразу дметься, зламавши нiготь. Малоймовiрний вибiр партнерки для чоловiка типу Зеба – таких називали «людьми-кулеметами» за дитинства Тобi, коли кулi були ще звичайною рiччю. Хоч, може, тим зв’язком був секс, думала Тобi. Мiраж плотi, гормональне безумство. Таке траплялося з багатьма. Пам’ятала часи, коли сама могла стати частиною подiбноi iсторii, якби зустрiла належного мужчину, але що довше зоставалася iз Садiвниками, то далi цей час вiдходив у минуле. Останнiм часом у неi не було сексу, i вона за ним не сумувала: у перiод занурення у Стiчну Лагуну мала його аж надмiру, хоча й не такого, якого хтось хотiв би. Свобода вiд Бланко була коштовним подарунком: Тобi пощастило, що ii не затрахано до стану пюре, не потовчено на м’якуш i не викинуто на пустир. За час ii перебування у Садiвникiв трапився один iнцидент iз сексуальним забарвленням: старий Мугi Мускул накинувся на неi, коли вона вiдбувала чергове годинне заняття на однiй iз бiгових дорiжок «Дожени Свое Просвiтлення» у колишньому спiльному салонi на верхньому поверсi Кондомiнiуму «Бульвар». Стягнув ii з дорiжки, повалив на пiдлогу, а тодi важко упав на неi й навпомацки потягся пiд джинсову спiдницю, сапаючи при цьому, як зiпсована помпа. Але Тобi розвинула неабияку силу, тягаючи землю i пiднiмаючись сходами, а Мугi давно вже втратив форму, яку мусив мати колись, тож вона врiзала йому лiктем, скинула вбiк i залишила на пiдлозi. Лежав там, розпростершись i важко дихаючи. Розповiла про це Пiлар, як розказувала тепер усе, що ii дивувало. – Що я маю робити? – спитала вона. – Ми нiколи не влаштовуемо метушнi довкола таких речей, – сказала Пiлар. – Насправдi Мугi нешкiдливий. Вiн не з однiею пробував таке, навiть зi мною, кiлька рокiв тому. – Пiлар сухо реготнула. – У кожному з нас може озватися древнiй австралопiтек. Мусиш пробачити його у своему серцi. Вiн бiльше такого не зробить, побачиш. Тiльки й усього, якщо говорити про секс. «Може, це тимчасово, – подумала Тобi. – Може, це так, як нiмiе вiдлежана рука. Може, нервовi ланцюги, що вiдповiдають за секс, блокованi. Але чого я цим переймаюся?» Був пiсляполудень Дня Святоi Марii Сибiлли Мерiан вiд Метаморфози Комах. Казали, що це сприятливий день для працi коло бджiл. Тобi та Пiлар брали мед. Мали на собi широкi капелюхи iз сiтками; для обкурювання бджiл використовували мiхи i головешку з трухлявого дерева. – Твоi батьки, вони живi? – спитала Пiлар з-пiд бiлоi сiтки. Це питання, незвично пряме як для Садiвникiв, захопило Тобi зненацька. Але Пiлар не питала б про щось таке без поважноi причини. Тобi не могла змусити себе до розмови про батька, натомiсть розповiла Пiлар про таемничу хворобу своеi матерi. Найдивнiше те, сказала вона, що мати завжди дбала про здоров’я: вiтамiнних засобiв приймала стiльки, що, мабуть, наполовину з них складалася. – Розкажи менi, – попросила Пiлар, – якi засоби вона приймала. – Вона вела «ЗдороВайзерську» франшизу, тож i приймала iхнi. – «ЗдороВайзер», – промовила Пiлар. – Так. Ми вже чули про це ранiше. – Чули про що? – спитала Тобi. – Про таке нездужання, пов’язане iз цими засобами. Нiчого дивного, що люди зi «ЗдороВайзера» хотiли самi лiкувати твою матiр. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=66746163&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Тут i далi пiснi в перекладi Івана Андрусяка. 2 Книга Буття, 2. (Тут i далi уривки зi Святого Письма подано у перекладi І. Огiенка, якщо не зазначено iнше. Прим. перекл.) 3 Псалми, 104:30. 4 Книга Буття, 19. 5 Родина хвойних рослин (Podocarpaceae). 6 Похiдне вiд двох слiв – «Техас» i «Мексика». 7 В авторському текстi – Lintheads, так у пiвденних штатах називали бiлих робiтникiв на бавовняних плантацiях. 8 Гральний автомат, популярний у Японii. 9 Девоцiя – надмiрна, фанатична релiгiйнiсть, на межi ханжества. 10 Псалми, 14:1. 11 Книга Йова, 38:7. 12 Псалми, 8:6, переклад І. Хоменка. 13 Усiх братiв названо iменами знаменитих мореплавцiв i полярних дослiдникiв. Кроза – на честь Френсiса Крозье (1796–1848), капiтана корабля «Терор», загибель якого стала темою вiдомого роману Дена Сiммонса. Шекi – на честь Ернеста Шеклтона (1874–1922), англiйського полярного дослiдника. Оутса – на честь Лоуренса Оутса (1880–1912), учасника антарктичноi експедицii, що мала мету дiстатися до Пiвденного полюса. 14 Наука, що дослiджуе гриби. 15 Струмок, що протiкае в дендрарii Парку Вашингтон у Портлендi, штат Орегон. 16 Святий Брендан Клонфортський (iрландською Brеanainn; близько 484–577 рр.) – iрландський мореплавець, християнський святий. 17 Переклад І. Хоменка. 18 Вони ж мухоморовi. 19 Вiд англ. pain – бiль. 20 Фiнансованi урядом викрадення та позасудова передача особи з однiеi краiни в iншу. 21 Мухомор зелений, вiн же блiда поганка.