Провина Джефф Эбботт Намагаючись поновити у пам’ятi подii, що передували жахливiй аварii, героiня фактично вимушена провести власне розслiдування. Їй брешуть геть усi. Однi – тому що мають корисливий iнтерес, iншi – тому що мрiють помститися за минулi образи, ще хтось – тому що не бажають завдавати непотрiбний, як на iхню думку, бiль. Усiм доведеться заплатити – прозрiнням, зiзнанням, а комусь – навiть життям. Тугий вузол, що його буде розплутано лише на останнiх сторiнках цього напруженого детектива. Джефф Ебботт Провина Голлi Фредерик Видавництво «Фабула» 2020 Оригiнальна назва твору: BLAME Copyright © 2017 by Jeff Abbott © О. Тельна, пер. з англ., 2020 © Видавництво «Фабула», 2020 © Видавництво «Ранок», 2020 Ця книжка е художнiм вимислом. Імена, героi, мiсця та подii в нiй створенi уявою автора чи використанi ним у вигаданих ситуацiях. Будь-якi збiги з реальними подiями, географiчними назвами, iменами живих або померлих людей е цiлком випадковими. Шановний читачу! Спасибi, що придбали цю книгу. Нагадуемо, що вона е об’ектом Закону Украiни «Про авторське i сумiжнi право», порушення якого караеться за статтею 176 Кримiнального кодексу Украiни «Порушення авторського права i сумiжних прав» штрафом вiд ста до чотирьохсот неоподатковуваних мiнiмумiв доходiв громадян або виправними роботами на строк до двох рокiв, з конфiскацiею та знищенням всiх примiрникiв творiв, матерiальних носiiв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення та обладнання i матерiалiв, призначених для iх виготовлення i вiдтворення. Повторне порушення караеться штрафом вiд тисячi до двох тисяч неоподатковуваних мiнiмумiв доходiв громадян або виправними роботами на строк до двох рокiв, або позбавленням волi на той самий строк, з конфiскацiею та знищенням всiх примiрникiв, матерiальних носiiв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення, аудiо- i вiдеокасет, дискет, iнших носiiв iнформацii, обладнання та матерiалiв, призначених для iх виготовлення i вiдтворення. Кримiнальне переслiдування також вiдбуваеться згiдно з вiдповiдними законами краiн, де зафiксовано незаконне вiдтворення (поширення) творiв. Книга мiстить криптографiчний захист, що дозволяе визначити, хто е джерелом незаконного розповсюдження (вiдтворення) творiв. Щиро сподiваемося, що Ви з повагою поставитеся до iнтелектуальноi працi iнших i ще раз Вам вдячнi! 1 Два роки тому Вона нiколи не згадае iхнiх надiрваних голосiв, що викрикують фрази, починаючи з «Я тебе кохаю…» i «Я тебе ненавиджу…», несподiваного, наче вивих, «Нi-це-сталося-зi-мною-цього-не-може-бути!», вiдчуття польоту, коли автiвка, мов ракета на стартi, злiтае з дороги, жахливого видовища висвiтленого фарами крутого схилу, його рук, що мiцно притискають ii долонi до керма, оглушливого грому зiткнення, вибуху подушки безпеки прямо iй у лице, обертання всесвiту, миттевого згасання фар, доленосноi скелi й удару головою, що вирубив ii, що очистив ii вiд страждань, що зробив ii новою. Стара версiя Джейн померла, версii Девiда померли всi. Нова Джейн – продукт нiчного божевiлля й трагедii на темнiй дорозi – не знала нiчого аж до тiеi хвилини, коли чотири днi по тому не прийшла до тями на лiкарняному лiжку, не пам’ятаючи геть нiчого: нi власного iменi, нi лиця матерi, нi аварii, через яку тут опинилася, геть нiчого зi свого попереднього сiмнадцятирiчного життя. Потроху деякi спогади почали до неi повертатися: днi народження, коли вона була ще дитиною, дотик губ до свiжого святкового пирога; мiцний аромат диму дiдусевоi люльки, до якого так пасував запах його твiдового пiджака зi шкiряними накладками на лiктях; мамине улюблене лавандове мило; нотатник, який одного лiта вона повнiстю списала коротенькими дурнуватими пригодницькими iсторiями, що iх, пишаючись собою, згодом зачитувала татусевi; обличчя вчителiв; усмiшка бiблiотекарки, яка видавала iй налiпки за виконання програми читання пiд час канiкул; вiдчуття своеi руки в татусевiй великiй долонi; обличчя та смiх друзiв, коли вони всi були ще дiтьми. Інодi спогади вiдчувалися, мов щось дуже близьке та майже живе; iнодi, коли вона нiби пригадувала щось дуже справжне, але водночас i чуже, далеке вiд неi теперiшньоi, були бiльше схожими на переглядання фiльму. За винятком останнiх трьох рокiв. Джейн було сiмнадцять, але з поверненням пам’ятi вона вiдкотилася до чотирнадцяти. Три роки ii життя просто зникли. Усi радощi та прикрощi ii життя у старшiй школi стерлися, зруйнованi пережитою травмою, включно з тими кiлькома таемничими i незбагненними останнiми годинами, що iх вона провела з хлопцем, iз яким не мусила бути, роблячи щось таке, про що нiхто й не здогадувався. Дiвчина вижила й по якомусь часi знову виповзла на яскраве сонячне свiтло, а хлопець помер, пiшов у холодну землю, а разом iз ним заснула вiчним сном i таемниця. І весь знайомий свiт повернувся до дiвчини спиною. За винятком однiеi людини, яка спостерiгала, чекала й подумки цiкавилася, наскiльки багато Джейн Нортон усе ж таки пам’ятае з того вечора. 2 Джейн Нортон запитувала себе, як воно буде, коли раптом згадати якийсь один найважливiший момент зi свого життя, хоча б якусь одну дрiбничку. Сьогоднi виповнилося рiвно два роки вiд дня аварii. Вона лежала в лiжку, втупившись у стелю i нiби чекаючи, коли там з’являться картинки. Але стеля над нею залишалася бiлою, мов порожнiй екран у кiнотеатрi. Вона встала о шостiй чотирнадцять, кинула погляд на друге лiжко. Воно було порожнiм. Їi сусiд по гуртожитськiй кiмнатi Адам знову ночував у своеi дiвчини. Вставати ранiше за iнших мешканцiв гуртожитку було лiпше. Джейн надягла халат, зiбрала в сумочку туалетне приладдя, трохи прочинила дверi та визирнула в коридор; там було порожньо. Вона тихенько прослизнула до загального душу в самому лише халатi; як любила, постояла пiд гарячими струменями води, почистила зуби. У душовiй теж було порожньо, тож нiхто з дiвчат не кидав на неi косих поглядiв у дзеркалах. Закiнчивши та повернувшись до своеi кiмнати, Джейн перевдяглася в останнi чистi речi, що залишалися в ii наплiчнику. Зовсiм скоро iй доведеться з’ясувати, де можна випрати одяг. У пiдвалi навколо пральних машин завжди крутиться надто багато студентiв, i iм усiм кортить поговорити. Вона не любила розмов. Джейн спустилася в iдальню, вибрала страви та пiдiйшла до немолодого касира, який упiзнав ii i усмiхнувся. Розплачуючись, вона використала стару студентську картку, хакнуту для неi Адамом. Грошi за снiданок списалися з його рахунку, й комусь цiкавому могло б здатися, що хлопець уже якийсь час купуе набагато бiльше, нiж може з’iсти. Іншi студенти коледжу гуртувалися навколо круглих столiв i дружньо теревенили. Вона ж сiла подалi вiд усiх у кутку, щоб залишитися на самотi з яечнею-бовтанкою, беконом i кавою. Іншi раннi пташки з тих, що також сидiли за столиками поодинцi, витрiщалися в своi смартфони, нiби намагаючись побачити в них вiдповiдi на всi загадки свiту. Тiльки не вона. Вона не хотiла заповнювати свою непевну пам’ять о5бразами, побаченими на екранi. Джейн дивилася на життя за вiкном: на Сент-Майкл, на професорiв i студентiв, якi пробiгали повз, на небо, що починало жеврiти, на гiлки дерев, якi погойдувалися вiд звичайного для листопада вiтерця. Джейн мовчки поiла, намагаючись вiдсторонитися вiд емоцiй дня, а потiм повернулася назад до кiмнати Адама. Коли на Сент-Майклi закалатали дзвони, вона пiдняла вiконну раму й висунулася назовнi. Потiм стала рiвно, але вiкна не зафiксувала, залишивши його не зовсiм зачиненим. «Можна було б пiти на його могилу, – подумала Джейн, – можна було б покласти квiти…» Стояв типовий для Остина м’який осiннiй ранок, бiлi цятки хмаринок контрастували з глибокою блакиттю високого неба. Вона пiшла на заняття з iсторii Америки, викладач якоi, здавалося, нiколи не звертав уваги на ii нерегулярне вiдвiдування. Минулого року вона вже вивчала цей предмет, але з iншим професором. Джейн завжди вдавалося знайти вiльне мiсце в першому ряду, хоча з ii боку було дуже смiливо, навiть нахабно сiдати прямо пiд носом у професора. Іншi студенти приходили на пару з новенькими лискучими ноутбуками, а вона робила нотатки в старенькому альбомi, призначеному для малювання, а не для писання. Але Джейн вiн подобався. Колись вiн мусив стати таким собi журналом, у якому дiвчина мала фiксувати своi спогади, а також усе, що розкажуть друзi про подii, яких вона не пам’ятае. Така собi книжка згадок. Ця iдея належала лiкаревi К., але Джейн вiд неi вiдмовилася, за винятком хiба що випадкiв, коли вiдвiдувала заняття. Інодi пiд час лекцii вона механiчно заповнювала кiлька нових сторiнок, проте частiше малювала безкiнечнi плутанi лiнii, якiсь кельтськi орнаменти, сплетiння, мережива й тодi завжди обмiрковувала сюжети, в яких цiкавi персонажi намагатимуться вибратися з намальованих лабiринтiв, як це роблять героi вiдеоiгор. Але сьогоднi Джейн не малювала, усi ii думки були про Девiда. Руки ii злегка тремтiли. Сьогоднiшня лекцiя була про старовиннi похороннi звичаi Новоi Англii. Програми курсу, звичайно ж, у Джейн не було, й вона мовчки подякувала за це долi, а потiм прикусила губу, коли професор почав демонструвати слайд-шоу давнiх надгробкiв кладовищ Массачусетса. Бiльшiсть iз них стояли над могилами дiтей або померлих у пiдлiтковому вiцi – ангельськi крила припасованi до черепiв. Гидко та мило водночас. Двiчi на могильних плитах вона бачила Девiдове прiзвище. Серце стискалося в грудях, вона клiпала – й Девiдове прiзвище зникало з екрана, на якому було зображення надгробка. З’явилося вiдчуття, нiби вона розучилася дихати. Джейн утекла з лекцii, заледве досидiвши до половини; ii не зупинили нi осудливi погляди, нi чийсь глузливий регiт, що супроводжував ii до дверей. Професор не звернув на цю витiвку нiякоi уваги. Дiвчина вийшла на вулицю й зупинилася, клiпаючи очима вiд яскравого сонячного свiтла, глибоко вдихаючи свiже прохолодне повiтря. Потiм намацала в наплiчнику сонцезахиснi окуляри, отриманi вiд матерi, й надягла iх. Окуляри були потворними, з круглими лiнзами та металевою оправою, але захищали вiд гострих сонячних променiв, що шпичаками пронизували ii очi та мозок. Сонце сьогоднi було невблаганним, як присуд. Можна було б повернутися до Адамовоi кiмнати, засмикнути фiранки й проспати решту дня. Пiд матрацом було заховано кiлька пiгулок, якi Джейн поцупила в матерi перед самим вiд’iздом iз дому. Живучи на вулицях, не варто вживати певних препаратiв, бо вони роблять тебе занадто вразливою, а це небезпечно. Тi, хто страждае на амнезiю, часто мають безсоння, начебто те, чого вони не можуть згадати, не дае iм заснути. Але тут Джейн не загрожуе нiяка небезпека. У сенсi пiгулок. Пiдiйшовши до гуртожитку, Джейн проминула головний вхiд i рушила довкруж будiвлi, аж до завбачливо не зачиненого вiкна, що виходило на порослий травою майданчик. Вона перетягла свое тiло через пiдвiконня й гепнулася на пiдлогу. До кiмнати увiйшов Адам, свiжовимитий i свiжовиголений. На ньому був банний халат. – Привiт, красуне, – радо поздоровкався вiн i швиденько зачинив за собою дверi. – Привiт. – Джейн похапцем звелася на ноги та вiдвернулася, щоб не бачити, як вiн перевдягатиметься. Як вiдвернулася б i вiд рiдного брата, коли б вiн у неi був. Щоб чимось зайняти руки, пiдiйшла до вiкна та потягла раму донизу. – Як справи в Беттiни? – поцiкавилася Джейн, маючи на увазi його дiвчину – студентку бакалаврату з Нiмеччини, яка вчилася в Унiверситетi штату Техас кiлькома милями пiвнiчнiше звiдси. Адам частенько ночував у неi, що надавало Джейн можливiсть без проблем переховуватися в його гуртожитськiй кiмнатi. – Добре. Слухай, я не догнав, що сьогоднi… Ну, ти знаеш, що сьогоднi за день. Вранцi менi, мабуть, треба було бути тут, iз тобою. – Адаме, я не хвора й не потребую догляду. – Добре, бо я навряд чи придатний для догляду за хворими. – Я в порядку, – сказала вона вголос, водночас думаючи: «Але ти дозволяеш менi лишатися тут, ти платиш за мое харчування й нiколи нiчого не вимагаеш натомiсть. Тiльки щоб я знову зiбрала до купи свое життя». Перевiряючи свiй мобiльний, вона уникала дивитися на Адама, начебто регулярно отримувала повiдомлення вiд когось, крiм нього. Була лише одна есемеска вiд матерi: «Сьогоднi ти в порядку? Не знаю, навiщо я плачу за цей апарат, якщо ти менi все одно жодного разу не зателефонувала. Я люблю тебе, сонечко. Дозволь, я тобi допоможу. Хоча б повiдом, як ти». Джейн видалила повiдомлення й опустилася на вiльне лiжко. Їй умить закортiло негайно пiти на могилу. Дiвчина там iще нiколи не була, бо iй було несила. Але вона дуже скучила за Девiдом. – Я нинi добрий, – сказав Адам. Вiн уже зiбрав усе необхiдне, щоб iти на пари, й тепер натягав джинси та футболку з логотипом команди робототехнiкiв iз Сент-Майкла, на замовлення яких вiн писав програмне забезпечення. – Знаеш, недивно, що ти сьогоднi почуваешся не дуже. – Замовкни, ти говориш, як психотерапевт. – Джейн ненавидiла психотерапевтiв. Вони завжди радi вдертися тобi у голову й покопирсатися в мiзках, даючи фальшиву надiю. Хлопець сiв на лiжко поруч iз нею й обережно обiйняв. Дуже нiжно. Спочатку Джейн це не сподобалося, та потiм вона подумала, що це ж Адам, ii уявний брат, i вирiшила не пручатись. За якусь мить обiйми вже почали здаватися iй таким собi запевненням, що в цьому свiтi вона не така вже й самотня. Його рука залишилася на ii плечi на секунду довше, нiж iй це було приемно, його лице було так близько до ii, що Джейн вiдсахнулася. Й тодi вiн вiдсунувся – ходяче втiлення сувороi братерськоi любовi. – Тобi треба знову включитися. Якщо висидиш одну пару, зможеш висидiти п’ять. Але якщо адмiнiстрацiя дiзнаеться, що ти тут отаборилася, вони вiдрахують тебе назавжди. Я вже мовчу про все iнше, що звалиться на мою голову. – Ти викидаеш мене зi своеi кiмнати? – Вона не мала куди йти. Лише додому. Але цей варiант навiть не розглядався. – Джейн, я не хочу тебе образити, – його голос зробився м’якшим. – Ти ж знаеш, я хочу тобi тiльки добра. – Я не бажаю говорити про це сьогоднi.– Вона знала, що найлегше змусити його заткатись, перевiвши розмову на свiй нещасливий випадок. Магiчна штука, що закривае рота буквально всiм. Джейн встала з лiжка й пiдiйшла до столу, де лежав Адамiв «айпад». Вона вiдкрила iнтернет-браузер i ввела адресу фейсплейс – соцмережi, у якiй зависала до аварii i потiм, щоправда, дуже недовго, доки намагалася вiдновити в пам’ятi iнформацiю про життя своiх однокласникiв iз Лейкгевенськоi старшоi школи. Тодi вони були людьми, обличчя яких вона бачила щодня, та навряд чи знала, хто вони такi й чого вiд них чекати. – Що ти робиш? – запитав Адам, дивлячись на екран i розумiючи ii намiри. – Припини. Джейн ввела логiн, на мить зупинилась, пригадуючи пароль, яким слугувало слово «пароль». Раптом вона вiдчула напад безпричинного страху перед амнезiею, злякалася, що раптом може забути й те, що пам’ятае зараз, адже скроневi долi саботують, i дiвчина тiльки зараз усвiдомила очевидне. Джейн не заходила на свою сторiнку цiлих десять мiсяцiв. На екранi з’явився ii старий профiль iз фотографiею, знятою на трибунi стадiону Лейкгевенськоi школи, де усмiхнена Джейн дивилася гру. За кiлька днiв до аварii. Остання вдала фотографiя. Мати ще наполегливо радила замiнити ii свiтлиною з лiкарнi, де Джейн була одразу пiсля коми, щоб люди були до дiвчини добрiшими. Не з’явилося жодного нового запиту на дружбу. Адам був одним iз небагатьох ii друзiв. Вона перейшла до пошуку й ввела в поле «Девiд Голл». Перший же результат видав iй сторiнку Девiда. Його батьки не видалили ii. – Джейн, не роби цього. – Адам перехилився через ii плече. Вона клацнула на результат. На його сторiнцi вже було багато нових дописiв, датованих сьогоднiшнiм днем. Квiти, свiтлини, що зображують Девiда в рiзнi хвилини його життя, анiмована банерна стрiчка з написом «Ми нiколи тебе не забудемо!», сотнi вподобайок. Знайомi iмена – iмена людей, якi колись були ii друзями. «Девiде, ми нiколи тебе не забудемо, любитимемо тебе завжди». «Девiде, брате, досi за тобою сумую. Думаю про тебе й старi добрi часи». «Свiт без тебе, Девiде, зробився порожнiшим». «Не можу повiрити, що вже минуло два роки. Знаю, ти спочиваеш iз миром у товариствi Господа нашого». – Не треба, – повторив Адам, але й не поворухнувся, щоб вимкнути «айпад» або вiдiбрати його у Джейн. Вона прочитала решту добрих слiв, адресованих Девiдовi, й вiдчула полегшення вiд того, що нiхто не назвав ii iменi. Адам схилився до ii плеча. Тодi Джейн повернулася на власну сторiнку. Зверху з’явився новий допис, датований сьогоднiшнiм числом. Іменi автора вона не знала. Лiв Денджер[1 - Це iм’я (англ. – Liv Danger) можна вважати скороченням вiд live dangerously (живи небезпечно).]. Лоскоче уяву. Цiкаво, чи це справжне iм’я? Текст був такий: «Я знаю, Джейн, ти стверджуеш, нiби нiчого не пам’ятаеш. Але менi вiдомо, що сталося того вечора. І я збираюся розповiсти. Усi за все заплатять». Першою ii думкою було: «Це жарт?» – Хто такий цей Лiв Денджер? – запитав Адам. – Ти його знаеш? – Навiть гадки не маю. – Якась несформована думка промайнула на краю ii свiдомостi. Подiбно до тiнi спогаду, що нiколи не набуде чiтких обрисiв. Руки Джейн затремтiли. Раптом кишки звело спазмом – вона кинулася порожнiм коридором до ванноi кiмнати. Їi знудило раз i ще раз. Вона вмила обличчя холодною водою, роздивляючись у дзеркалi темнi кола пiд очима. Потiм почистила зуби й повернулася до кiмнати. Адам подивився на неi, вiдiрвавши очi вiд «айпада». – Цей Лiв Денджер. Схоже, це фейковий користувач. Зарееструвався мiсяць тому, товаришуе з людьми, якi мають довжелезнi списки друзiв. – Я не приймала жодного нового запиту на дружбу. – Виходить, хтось хакнув твою сторiнку й прийняв цей запит. – Мене хакнули? – Джейн, твiй пароль – «пароль», – Адам округлив очi, але говорив спокiйно. – А ще цей хтось мiг купити твiй пароль на хакерському сайтi. Вони там збирають iнформацiю з тисяч облiкових записiв. Коли отримують доступ до якогось одного твого аккаунту, пробують данi на всiх iнших сторiнках, де ти зареестрована: у банках, соцмережах, iнтернет-магазинах тощо. Ти скрiзь використовуеш слово «пароль» як пароль? – Так. Менi не складно це запам’ятати, – вiдповiла вона дещо вороже. – Якщо пам’ять знову зникне, не доведеться довго сушити мiзки, згадуючи. Вiн заговорив значно м’якше: – Джейн, тебе хтось тролить. Просто викинь iз друзiв i забудь. Але вона цього не зробила, натомiсть прочитала повiдомлення ще раз. Вона знала, що iснують люди, якi вважають, що вона заслуговуе на покарання за аварiю. – Лiв Денджер, – сказала вона, – звучить як прiзвисько. – Погугли його, – запропонував Адам. Джейн так i зробила. Виявилося, що ще в двох соцмережах iснують користувачi з таким iменем. Вона подумала, що це може бути таким собi грайливим скороченням вiд «live dangerously» – «живи небезпечно». Але й тодi все це бiльше схоже на псевдонiм, а не на справжне iм’я та прiзвище. Вона по черзi клацнула на кожен профiль i виявила, що перший живе в Калiфорнii, а другий – у Нью-Йорку. Тут, в Остинi, вона нiколи iх не бачила. Джейн прокрутила свою сторiнку на кiлька рядкiв нижче. Нiхто нiчого iй не писав упродовж багатьох мiсяцiв. А потiм з’явилися численнi дописи дворiчноi давнини, що починалися словами «Думаю про тебе», «Молюся за тебе, Джейн» i «Швидше одужуй», якi швидко змiнилися зовсiм iншими. Хтось, кого вона зовсiм не пам’ятае, написав «Ти – брехуха й убивця». Це написав хтось iз ii школи, та хто саме, Джейн не знала, бо зовсiм забула все, що було в школi перед аварiею. Про це потурбувався той нещасливий випадок. От тодi Джейн i перестала заходити на фейсплейс. Вона не видалила цей допис не тому, що хотiла його залишити, а тому що подумала, що за неi вступляться друзi. Кiлькоро людей i дiйсно прокоментували допис, висловлюючи iй пiдтримку й кажучи, що нiчого так i не було доведено. Останнiй коментар залишив Адам. Вiн написав: «Скажи це iй в очi. Чи менi. Дай iй спокiй». Адам торкнувся плеча Джейн. – Лiпше видали цей аккаунт. Ти з нього нiчого доброго вже не отримаеш. Тримати його – все одно що намалювати мiшень на своiй спинi. А вона не зводила очей зi слiв «Я знаю, Джейн, ти стверджуеш, нiби нiчого не пам’ятаеш. Але менi вiдомо, що сталося того вечора. І я збираюся розповiсти. Усi за все заплатять». Розповiсти кому? Розповiсти про що? Такi запитання подумки ставила сама собi Джейн. І що означае це «Усi за все заплатять»? Їй зробилося холодно. Адамiв голос прозвучав дуже м’яко: – Ти ж знаеш, що коли раптом згадаеться щось таке… Коли хоч щось згадаеться… Будь що… Ти завжди можеш менi про це розповiсти. Можеш розповiсти менi абсолютно все… Усе, що завгодно. Вона подумала: «Навiть якщо це буде найогиднiший факт iз моеi бiографii? То, значить, усе, що вони про мене написали, може бути правдою?» – Нi, немае нiчого такого. Менi нiчого розповiдати, – вимовила вона, заперечливо похитавши головою. – Можливо, хтось знае щось таке, чого не знаю я. Можливо, хтось щось бачив. – Нiхто не бачив аварii. Якби були свiдки, вони б уже об’явилися. – Адам знову торкнувся плеча Джейн. – Забудь усе це. Просто викинь iз голови. Чи хоча б змiни пароль. – Нi, я хочу подивитися, може, вiн iще щось напише. – Джейн вийшла з фейсплейс швидше, нiж Адам устиг вiдiбрати в неi «айпад» i взагалi щось зробити. Вона встала й сказала: – Я постiйно думаю, що десь у куточку мого мозку зберiгаеться спогад про те, що трапилося. Треба лише знайти це мiсце й вивiльнити той спогад. – Джейн, ти ж знаеш, що амнезiя працюе зовсiм не так. Вона знала, що Адам не збирався ii повчати, але його слова прозвучали саме так, i це ii розлютило. – Взагалi-то, Адаме, я iз цим живу, вiдчуваю це щодня. – В однiй науковiй статтi, присвяченiй проблемам амнезii, це назвали «тягарем невпевненостi», i Джейн вважала таку назву дуже точною. – Я знаю, що ти маеш на увазi. Я тiльки хочу сказати, що не можу облишити думки про те, що колись усе згадаю. – Минуло вже два роки. Бiльшiсть спогадiв, що могли вiдновитися, мали це зробити впродовж перших шести мiсяцiв. – Але ж ми знаемо про мозок так само багато, як i не знаемо. – Цi слова вона почула вiд свого невролога, лiкаря К., й вони запалили в душi Джейн свiчку надii, яка, однак, нiколи не горiла занадто яскраво. – Джейн, хiба ти не бачиш, що це тягне тебе назад? Ця твоя марна надiя. Вона вiдвернулася вiд Адама, щоб той не бачив, як до ii щiк приливае кров. – Ти упевнила себе, що единий можливий шлях повернутися до нормального життя – це все згадати. А я кажу тобi, що цього не станеться. Краще знайди якийсь iнший спосiб, аби зiбрати себе до купи. Вона надавила кулаками на очi. Голос Адама здригнувся. – Вибач. Я не хочу на тебе тиснути. Я просто намагаюся допомогти. Я не пiду сьогоднi на пари. Краще побуду з тобою. – От за це я тебе й люблю, – сказала Джейн, i раптом в ii очах з’явилися сльози, якi вона ненавидiла; довелося витирати iх зовнiшньою стороною долонi.– Але нi, йди на пари. Будь там найкращим, а я… «Пiду на Девiдову могилу», – продовжила дiвчина подумки, сподiваючись, що це розбуркае спогади. Наче перебування поруч iз ним могло мати якийсь чарiвний вплив на ii мозок. – А я трохи перепочину, – збрехала вона. – Я мiг би дiзнатися, хто це, – сказав Адам. – Можу попросити когось iз дружбанiв-хакерiв. – Добре, – вiдповiла вона. – Давай дiзнаемося. – Але ii лякало закiнчення допису: «І я збираюся розповiсти. Усi за все заплатять». Наче це гра, рахунок у якiй ще не пiдбито. Вiн кивнув. – Пiсля пари й почну. Адам iще раз ii обiйняв, а потiм вийшов iз кiмнати. Джейн бiльше не сiдала за кермо автiвки, але ж нiхто ще не скасував райдшерингу[2 - Райдшеринг (англ. ride – поiздка, share – дiлитися) – спiльне використання приватного автомобiля за допомогою сервiсiв для пошуку попутникiв.], та й мати дозволяла iй користуватися своiм PayPal-рахунком, хоча дiвчина робила це дуже рiдко, бо не хотiла, щоб мама знала ii мiсце перебування. Джейн вилiзла з вiкна й рушила через газон до унiверситетського паркiнгу. Потiм, коли до навчального корпусу на Конгрес-авеню залишалася лише пара кварталiв, вона вiдкрила телефонний додаток i ввела запит. Думка про те, що вона зовсiм скоро побачить Девiдову могилу, змусила ii закусити губу й вiдчути напад нервовоi нудоти. 3 Щойно прокинувшись, Перрi Голл дозволила собi ще раз добряче виплакатись, а потiм пiшла в душ, у якому ще трохи похлипала, стоячи пiд пружними струменями. Коли ридати вже не стало сили, вона сказала собi: «Досить, бiльше не треба». Тепер жiнка вiдчувала в собi готовнiсть поглянути в очi жахливому дню. Вона витягла з холодильника пару ложок i лягла на канапу, поклавши iх на повiки, аби прибрати набряки з-пiд очей. Розвеселi голоси ведучих ранкового телешоу та iхня занадто бадьора балаканина роз’iдали мозок. Перрi вирiшила вдягти скромний темний топ i сiрi слакси з малопомiтним вiзерунком, а з прикрас – срiбне колье, яке Девiд подарував iй на Рiздво, коли ще ходив до середньоi школи. Вона ретельно наклала макiяж. Оглянувши себе, Перрi подумала, що мае смутний, але елегантний вигляд. Зараз iй треба бути сильною. Заради пам’ятi про Девiда, заради всiх, кому потрiбно, щоб вона була сильною. Перрi подивилась у дзеркало й упевнилася в тому, що нижня губа бiльше не сiпаеться. Вони зi скоро-колишнiм-чоловiком Келом домовилися поснiдати в «Беконi» – модному лейкгевенському ресторанi, вiдомому тим, що там подають снiданки цiлий день, а ще своею багатолюднiстю. Тепер, коли почався навчальний рiк, вранцi там завжди можна зустрiти когось iз ii друзiв, адже в цьому ресторанi зустрiчаються i громадськi активiсти, й уболiвальники, й волонтери, тобто люди, якi завжди чимось опiкуються: футболом, волейболом, хоровим спiвом, оркестрами, робототехнiкою, фiзикою чи якимось шкiльним клубом, що iх у лейкгевенських школах безлiч. Школи цього району вважають престижними, входять до нацiонального рейтингу, й батьки учнiв багато часу присвячують безкоштовнiй працi, допомагаючи вчителям i тренерам. Колись i вона робила так само, волонтерство було ii життям. Зробивши бiля стiйки замовлення, вони з Келом пройшли в глиб зали, й, неначе брижi на спокiйнiй водi, у примiщеннi зчинився легкий рух – голови присутнiх повiльно поверталися, проводжаючи мiстера й мiсiс Голл поглядами. Перрi глибоко вдихнула й приготувалася до ввiчливих тортур на зразок «Як ти?» (начебто iй хоч колись могло стати легше), «Маеш пречудовий вигляд» (абсолютно не мае значення), «Вiн у кращому свiтi» (найстрашнiше, але таке ж безглузде й малозначуще для неi, жiнки, яка понад усе хоче його повернути). Перрi вважала, що знайомi та друзi повторюють цi банальностi не стiльки для неi, скiльки для самих себе. На ii думку, звичайного «Менi шкода» було бiльше нiж достатньо, воно, принаймнi, не могло ii ранити й бодай натякало на те, що iм не байдуже i що ii горе змушуе iх нiяковiти чи дякувати Боговi, що ця трагедiя сталася не з ними. Авжеж, iхнi дiти були живi-здоровi, а от ii вродливий, розумний, шляхетний син лежить у сирiй землi. Роннi Джервiс, мiсцева зiрка i за сумiсництвом невтомна збирачка коштiв для лейкгевенського шкiльництва, обiйняла iх обох i виголосила двi з трьох банальностей, на якi Перрi й очiкувала. – Побачимося на урочистому зiбраннi наступного тижня, – промурмотiла Перрi у вiдповiдь, бажаючи понад усе, аби iй якнайшвидше дали спокiй. – Звичайно, – сказала Роннi.– Будь сильною, люба. Голли сiли за стiл i взялися до страв. Кел мав поганий вигляд, утомлений i пошарпаний. Але коли вони вже допивали каву, вiн узяв Перрi за руку. За руку, з якоi вона вже зняла обручку. Пiсля снiданку вони поiхали на кладовище. Кел – великий i сильний, цiлеспрямований чоловiк, котрий у коледжi грав у футбол, а потiм зробився успiшним бiзнесменом – завжди, здавалося, з великими труднощами пiдходив до могили, нiби бути поруч iз Девiдом йому було нестерпно. Вiн заледве тягнув ноги. Перрi спочатку мiцнiше стиснула, а потiм вiдпустила його руку. Коли вона сказала: «Там щось на каменi», вiн заперечив: «Нi, це просто сонячне свiтло», бо на гранiт лягла тiнь вiд гiлки високого дерева. Та коли вони пiдiйшли ближче й зупинилися перед могилою, вона чiтко побачила на надгробку слова «Усi за все заплатять», виведенi бiлою крейдою. – Що це таке? – придушено вигукнула Перрi. Лiтери були маленькими, гарно виписаними й мiстилися прямо над висiченим на гранiтi iменем «Девiд Келгун Голл». Кел опустився навколiшки. – Крейда… – Вiн потер лiтери великим пальцем, i вони розмазалися. – Що це означае? – Холодна лють вибухнула в грудях, затьмарюючи ii горе. – Це означае тiльки, що хтось – iдiот, – сказав Кел. Перрi побiгла до автiвки й принесла пляшку води та паперовi рушники (вона й зараз тримала iх напоготовi, начебто й досi мала маленьку дитину, яку постiйно треба мити та витирати) i заходилася змивати напис, швидко перетворивши його на бiлу калюжку. – Треба було менi спочатку це сфотографувати, – сказав Кел, оглядаючись довкола. – На iнших могилах такого немае. Тiльки на Девiдовiй. – Вiн обiйняв Перрi, i вона мiцно до нього притулилася. – Що це означае? – Тепер уже вона контролювала свiй голос. – Мабуть, це якiсь бездумнi дiтлахи. Я зателефоную до адмiнiстрацii та повiдомлю про це, нехай знають. Давай лiпше зробимо те, для чого прийшли. Давай спробуемо виправити цей ранок. – Привiт, сонечко, – сказала Перрi, кладучи квiти на могилу з такою ж нiжнiстю, з якою колись поправляла ковдру на сплячiй дитинi. Вона не звертала уваги на бiлi слiди на гранiтi. Упродовж кiлькох хвилин жiнка говорила з сином, розповiдаючи йому про все, що вiдбулося в родинi, проте жодним словом не прохопилася про шлюборозлучний процес, що тривав уже якийсь час i от-от мав завершитись. Вона знала, що Кел не зможе цього зробити, не зможе поговорити з Девiдом так, нiби вiн i досi був живим. Їi мати робила так само на могилi ii батька, й Перрi тепер не знала, як iще в такiй ситуацii можна поводитись, що ще можна робити. Мовчати, не говорити нiчого було б для неi гiрше й важче, нiж терпiти постiйний бiль вiд того, що ii хлопчика бiльше немае. Перрi закiнчила свiй монолог, i Кел кахикнув. Вона потяглася до його руки, й уже за мить вiн узяв ii долоню у свою. Що ще можна було додати? Клей, на якому тримався iхнiй шлюб, лежав зараз пiд землею, бiля iхнiх нiг. Через секунду Кел випустив ii руку й витер очi й обличчя носовичком. Із монограмою – iнiцiалами Девiда. Перрi придбала лляну тканину, коли син закiнчив котильйон – звичний для Лейкгевена шкiльний курс танцiв та етикету, що його Девiд ненавидiв, але вiдвiдував зi своею звичайною чарiвливою усмiшкою. Кел купив йому вiдеогру. Їi подарунок виявився лiпшим, ним i досi можна користуватися. – Ти не хочеш тут бути, – сказала Перрi чоловiку таким тоном, нiби вiн самим лише своiм нерiвним диханням i невпевненою позою зраджував ii. – Не думаю, що менi хоч колись стане легше. – А хто тобi сказав, що мусить бути легше? – пiдвищила вона голос. – Я все знаю, Перрi. Заради Бога, дозволь менi переживати свое горе так, як я хочу. Не всi можуть це робити, як ти. Перрi не могла повiрити, що вiн визвiриться на неi сьогоднi прямо тут, на кладовищi, опоганюючи могилу свого власного сина. – Я не хочу цього розлучення, – прошепотiв вiн голосом, що був заледве голоснiшим вiд вiтерця. – Не тут i не зараз. – Чому ти не хочеш поговорити про це перед ним? Хiба вiн не мае знати, що вiдбуваеться в нашому життi? Гадаеш, вiн би схвалив це розлучення? – Досить. Келе, будь ласка, зупинись. – Вона раптом заквапилася назад до автiвки. Швидко сiла на пасажирське сидiння. Їй здалося, що в салонi пахне чужими парфумами, не такими, як у неi. Вiд запаху лаванди скрутило живiт. Але ж це вона наполягла на тому, щоб вони жили нарiзно, а потiм – щоб розлучились, тож нема чого нарiкати на те, що Кел мiг утiшитися в чиiхось iще обiймах. Але тепер вона ненавидiла його ще трохи бiльше. За те, що вiн змiг рухатися далi. – Тiльки вiдвези мене назад, – попросила вона, коли Кел сiв у машину. – Я сподiвався, що ми проведемо цей день разом, – тихо сказав вiн. – Менi не хотiлося б залишитися самому. «Запах лаванди пiдказуе менi, що ти не сам», – хотiла сказати вона, але змовчала. Сьогоднi був не той день. – Просто менi треба якийсь час провести на самотi. Вибач. «Чому я прошу вибачення? – подумки картала себе Перрi.– Менi немае за що просити вибачення». Потрясiння вiд видовища напису на надгробку поверталося. «Усi за все заплатять». Була лише одна людина, котра мусила заплатити. Джейн Нортон. Вона намагалася не думати про цю дiвчину нiколи. Але вдавати, нiби Джейн Нортон бiльше не iснувало, було неможливо. Нортони мешкали в сусiдньому будинку. Ну добре, тепер там залишилася тiльки Лорел Нортон. Джейн пiшла за вiтром, припускали, що вона з’iхала з глузду i живе десь на вулицях Пiвденного Остина, якщо вiрити лейкгевенським плiткаркам, якi славляться блискавичнiстю поширення iнформацii, але й недостовiрнiстю новин теж. До Перрi вже долiтало кiлька диких чуток про теперiшне життя Джейн. Нiбито Лорел не вдаеться вмовити ii повернутися додому. Батько Джейн – Брент – помер три роки тому, за рiк до аварii, i не було нiяких iнших родичiв, якi б могли допомогти. Лорел Нортон нудилася у своему великому будинку сама, вiдмовляючись його продати. І Перрi тепер нудитиметься у своему поруч iз нею. Колись мешканцi обох будинкiв були такими щасливими, насолоджувалися повнотою життя. А тепер цi два будинки неначе потрапили в пастку: у них залишилися тiльки втрати, нiчого, крiм втрат. І десь по землi ще ходить ця маленька брехлива сучка, вона дихае, пiдставляе обличчя сонцю, а не лежить у холоднiй могилi, яку так легко опоганити. – Перрi,– Кел i досi не завiв двигун, – менi так шкода. Менi шкода, шкода… Страшенно шкода… – Вiн заховав обличчя в долонях. Не плакав, хоч i заледве стримував сльози, що вже готовi були пролитися. – Не треба… – Я не зумiв уберегти нашого хлопчика вiд небезпеки. Це через мене ми повернулися жити до Лейкгевена. Якби ми залишилися в Сан-Франциско… Якби ми сюди не переiхали… Якби я вiддав його до приватноi школи… Якби я тiльки… – Не треба себе звинувачувати. Нiхто не мiг знати, що вона спробуе… Що вона йому зашкодить. – Я знаю. Але почуваюся так, нiби це я його недогледiв. – Колись я уявляла собi найгiрше, – сказала Перрi повiльно. Кел повернувся до неi обличчям. – Найгiрше. Що вiн може опинитись у вогнi, потрапити пiд потяг, захворiти на невилiковну хворобу. Розумiеш, я тодi вiрила, що коли я уявляю такi жахiття, то вони нiколи не стануться. Я дiйсно у це вiрила. Моi думки були наче захисним щитом для Девiда. Але менi нiколи й на думку не спадало, що треба берегти його вiд якоiсь iдiотки, котра захоче вбити себе i його заодно. Кел дивився на неi майже впритул, i вираз його обличчя поступово м’якшав. «Вiн i досi тебе кохае,– подумала Перрi.– Вiн тебе кохае, а ти його вiдпихаеш. Ти втратила свого сина й тепер намагаешся позбутися i чоловiка». Але нi на якi почуття вона вже була не здатна. У неi просто скiнчилися сили. Їi серце вже було до всього байдужим. Перрi подивилася на могилу, що тепер була ii якорем, ii компасом. – Я б хотiла потрапити до своеi машини, – сказала Перрi.– Заходь десь о шостiй, пообiдаемо разом. Як тобi така iдея? – Добре. – Вiн прочистив горло. – Думаю, я органiзую щось на зразок менторськоi програми, що носитиме Девiдове iм’я. Щось таке, що допоможе пiдлiткам iз неблагополучних родин вийти на ринок програмного забезпечення. – Кел був виконавчим директором двох стартапiв, один iз яких виявився цiлком успiшним, а другий, хоч i провалився, багато чого його навчив. Кел швидко оговтався пiсля провалу й узявся за новий проект. Перрi боялася, що вони втратять будинок, але чоловiк швидко переорiентувався, i його справи знову пiшли вгору. Зараз Кел працював сам на себе, займався приватними iнвестицiями по всiй краiнi. Вiн казав, що саме в цiй царинi й крутяться справжнi грошi. Якби Девiд був живий, приватне iнвестицiйне бюро його батька могло б перейти до нього. Перрi знову визирнула у вiкно. Так багато всього пiшло намарно, протекло крiзь пальцi. – Прекрасний спосiб ушанувати його пам’ять. – Вона наказала собi не плакати. Кел заiхав на паркувальний майданчик «Бекона» й зупинив автiвку поруч iз ii «лексусом». – Побачимось о шостiй. Я принесу вино. – Звучить чудово. – Перрi потяглася й обiйняла його. Вона сподiвалася, що Кел не сприйме це як заохочення до чогось бiльшого. Вiн обiйняв ii у вiдповiдь, щоправда, без особливого ентузiазму. Потiм Перрi сiла у свое авто й зачекала, доки Кел вiд’iде. Вона не поiхала назад до будинку, в якому вони колись жили разом. Вона зупинилася бiля крамницi, придбала мийнi засоби й повернулася на кладовище. Вона пiдiйшла до Девiдовоi могили та опустилася навколiшки прямо на мокру траву. Потiм розбризкала очищувачем на гранiт i ретельно стерла залишки небажаних слiв. – Дитинко, – прошепотiла Перрi до Девiда пiсля того, як стерла всю крейду. – Я так за тобою сумую. Що це таке? Що це за брудний непотрiб на твоему каменi? Хто це зробив? Коли надгробок знову став чистим, iй зробилося значно легше. Перрi тихо говорила до могили, розповiдаючи синовi про те, чим наповненi ii днi, чим займаються його друзi, хоча вона i ранiше, й тепер дуже мало знала про справи Камали Грейсон, Тревора Блiнна та iнших, бо думки про iхне радiсне та щасливе життя в коледжi змушували ii серце наповнюватися новою гiркотою. Вона почула звук наближення автiвки i повернулась у той бiк. Бiчною алеею, що вела до Девiдовоi могили, iхав седан. Перрi аж здригнулася вiд гнiву на того, хто так несподiвано урвав ii самотнiсть. Водiй спочатку скинув швидкiсть, а потiм прискорився. Через вiкно Перрi побачила Джейн Нортон, яка сидiла на задньому сидiннi й дивилася на неi. Щось усерединi Перрi надломилося. Джейн нахилилася до переднього сидiння i щось сказала водiевi. Автiвка рушила вперед, але, щоб виiхати з кладовища, треба було зробити майже повне коло, й Перрi, раптово схопившись на ноги, кинулася бiгти лiворуч, аби перехопити ii на виiздi. Жiнка досягла односторонньоi дороги ранiше, нiж авто виiхало за ворота, i вискочила на середину шляху, високо пiднявши руки. Машина скинула швидкiсть. Водiй – немолода жiнка з кучерявим сивим волоссям – висунула голову в вiкно i голосно сказала: – Перепрошую, мем. У Джейн Нортон, очевидно, зовсiм не залишилося мiзкiв, бо вона й уявлення не мала про те, що наробила своею дурiстю, бездумнiстю, необачнiстю, нахабнiстю. Перрi фурiею налетiла на автiвку, лице ii палало вiд лютi. Вона вiдчинила дверцята, хоча Джейн i намагалася iх замкнути. – Навiщо ти сюди припхалася? – закричала Перрi, витягаючи дiвчину з салону. – Я викликаю полiцiю, – попередила жiнка-водiй, беручи до рук смартфон. – Нi, не треба, – попросила Джейн, але Перрi не була впевнена, до кого та звертаеться: до жiнки за кермом чи, може, до неi. Мимохiть Перрi подумала, що дiвчина мае жахливий вигляд. Цiлком iмовiрно, що вона й справдi зробилася безпритульною. – Ти хочеш його побачити? Хочеш йому що-небудь сказати? – продовжувала Перрi.– Може, ти вже тут побувала й написала отой непотрiб на його надгробку? Обличчя Джейн було дуже блiдим. – Що? Просто дозвольте менi поiхати. – Е, нi. Іди й привiтайся з ним. Іди й подивися, що ти наробила. – Однiею рукою Перрi вчепилася дiвчинi в волосся, другою тримала ii за плече й тягла до Девiдовоi могили, просто через бездоганний холодний i вогкий газон. – Любий, подивися, хто до тебе прийшов. Це – Джейн. Ти пам’ятаеш Джейн? Вона тебе вбила. – Мiсiс Голл, припинiть це. – Джейн була здатна хiба що на жовчну вiдповiдь, але не на спротив i втечу. Перрi, не думаючи, вдарила дiвчину по обличчю, а потiм кинула ii на траву. – Я не знала, що ви тут будете, – сказала Джейн. Цi слова справили ефект ляпаса. – А де ще, по-твоему, я можу бути? На манiкюрi? У супермаркетi? Я тут навiть тодi, коли мене тут немае. Вiн завжди присутнiй у моiх думках. Ти забрала його в мене, а тепер iще й не знаеш, що я могла тут бути, та ще в такий день? Джейн притиснула до надгробка обидвi долонi, поволi провела ними по гранiту догори, а потiм обернулася через плече й знизу подивилася на Перрi. – Менi дуже шкода. Я тiльки й можу постiйно це повторювати. Дуже багато разiв. – Обличчям Джейн котилися сльози. – Це тебе так мати навчила? Думаеш, якщо ти багато разiв скажеш, що тобi шкода, то я тебе вибачу? – Чого ви вiд мене хочете? – вiдповiла Джейн. – Я не можу його повернути. Чому не можна, щоб ми обидвi просто за ним сумували? Перрi здригнулась, а потiм вiдвернулася вiд Джейн i, похитуючись, пiшла геть, потiм впала навколiшки бiля якоiсь могили, що належала чиiйсь дитинi, матерi, сестрi чи коханiй. – Будь ласка, бiльше нiколи сюди не приходь. Я не хочу тебе тут бачити. – Полiцiя вже iде, – прокричала жiнка-водiй, розриваючи довколишню тишу. Вона тримала в руцi телефон i показувала ним у бiк Джейн i Перрi. Перрi похолола вiд переляку. «Що, Господи, що я кою? Вдарити дiвчину з пошкодженим мозком прямо на Девiдовiй могилi!» Їi лють почала випаровуватись, але ненависть нiкуди не дiлася. Ця ненависть була схожою на насiнину, що ii Перрi може посiяти у своему серцi, що зiйде й почне рости, заживе своiм власним життям, якщо iй це дозволять. Ця ненависть була такого роду, що легко перетворюеться на одержимiсть. І на якусь коротку жахливу мить Перрi забажала пiддатися спокусi й дозволити насiнинi впасти в пiдготовлений грунт. Джейн так i не заплатила за те, що зробила з Девiдом. Так i не заплатила… Вiддалiк почувся звук полiцейськоi сирени. – Мiсiс Голл… – Джейн стояла над нею, очi дiвчини почервонiли. «Охолодженi ложки легко це виправлять», – подумала Перрi. Волосся Джейн було в iще бiльшому безладi, нiж ранiше. «Невже це зробила я? – здивувалася Перрi.– Ну так, я ж тягла ii за волосся». Джейн пiдiбрала та знову вдягла потворнi сонцезахиснi окуляри, що впали вiд удару Перрi. – Полiцiя буде тут уже за хвилину. Я йду до машини й чекатиму на них там. У мене е свiдок. Я маю пiдстави для звинувачення. Перрi нiчого не вiдповiла. Їй страшенно захотiлося розридатися, скрутитися клубочком i лежати так, аж доки не настане смерть. Вона так добре трималася цього ранку, але Джейн вибила ii з колii. – Я маю пiдстави для звинувачення. Ви мене розумiете? – Просто йди звiдси, – видушила Перрi. Джейн повернулася й пiшла назад до автiвки. Патрульна машина з увiмкненою мигалкою вже пiд’iхала й зупинилася бiля седана, водiй якого махала руками, спочатку пiдкликаючи полiцейських, а потiм показуючи в бiк Джейн i Перрi. Перрi повiльно звелася на ноги. – Ледi, що тут вiдбуваеться? – Офiцер полiцii, яка вилiзла з патрульноi машини й тепер оглядала бездоганне вбрання Перрi та поношений одяг Джейн, була дуже молодою й мала туго закручене на потилицi волосся. – Он та божевiльна, – пояснила жiнка-водiй седана, показуючи на Перрi,– напала на мою пасажирку. Вона силомiць витягла ii з автiвки. – Сталося непорозумiння, – втрутилася Джейн. – Вона не хоче, щоб я вiдвiдувала могилу ii сина. Я бiльше цього не робитиму. І якщо ви не збираетеся мене заарештувати, я звiдси iду. – Джейн сiла в машину. Водiй зробила те саме, й вони рушили. Офiцер iх не зупинила. Перрi спостерiгала за iхнiм вiд’iздом. Вона вся тремтiла. Лють остаточно зникла, й тепер у серцi лишилася тiльки сяйлива порожнеча. – Мем, iз вами все гаразд? – поцiкавилася офiцер. – Бажаете, щоб я комусь зателефонувала? Перрi осмикнула одяг, перевiрила нiгтi та поправила зачiску. – Усе гаразд, – збрехала вона. Зусиллям волi натягла спокiйний вираз на обличчя. – Дякую, що швидко вiдреагували. – Начебто це вона викликала полiцiю. – Мем, я не знаю, що трапилося мiж вами й тiею дiвчиною, але ви не можете витягати людей за волосся з автiвок. – Менi сказали, що мiй син був живий iще двi хвилини пiсля того, як його витягли з автiвки, – сказала Перрi.– Його намагалися врятувати, але не змогли. І от я питаю, чи могли вони намагатися краще? А ви нiколи про це не думаете, офiцере? Що ви могли б краще постаратися? – Я дуже стараюся кожного дня, мем. – Упевнена, що саме так ви й думаете, – вiдповiла Перрi.– Я не хочу здатися брутальною, але якби ваша дитина лежала в розтрощенiй автiвцi, якими були б тодi вашi зусилля? Ви про це нiколи не замислювалися? – Їi голос тремтiв. – Я хочу сказати, якщо ви можете постаратися щось зробити, аби ваш син не крутився з отакою дiвчиною, котра вирiшуе покiнчити зi своiм життям, а натомiсть убивае вашого сина. – Їi голос стишився до шепоту. – Я завжди буду ii звинувачувати. Завжди. – Мем, я дуже спiвчуваю вашiй втратi. – Це не ваша провина. Це зробила вона! – Перрi показала пальцем у той бiк, де зникло авто, в якому поiхала Джейн. – Вона – потвора. Мiй син… Але офiцер полiцii не могла сказати нiчого такого, що виправило б ситуацiю. «Усi за все заплатять». Якби тiльки це було правдою. Якби тiльки вона могла зробити так, аби це стало правдою. Але вона нiчого не могла вдiяти. Перрi розвернулася й пiшла до свого «лексуса» з усiею гiднiстю, на яку була здатна. Вона сiла за кермо, руки ii тремтiли. Що, коли Джейн розповiсть кому-небудь про те, як Перрi на неi накинулася? Вона з такою майстернiстю грала свою роль, нiколи нiкому i слова поганого про Джейн не говорила. Вона почувалася такою досконалою в своiй гречностi та всепрощеннi. Люди називають Перрi святою за ii доброту. «У жiнки-водiя е вiдеозапис того, як я витягаю Джейн iз машини за волосся. Я ii вдарила, хай i не сильно, але вдарила». Та це не матиме нiякого значення. У Лейкгевенi Джейн Нортон зробилася парiею, мимовiльною вбивцею, а Перрi тепер назавжди буде матiр’ю вбитого хлопця. Ось за це Перрi й ненавидiла Джейн: та вкрала не лише Девiда, а й ii нормальнiсть. Перрi вважала себе матiр’ю вiд моменту, коли тiльки дiзналася про свою вагiтнiсть, а Джейн вкрала ii звичне самопочуття. Вона зробила бiльше, нiж просто вбила Девiда. Вона знищила все те, чим колись була Перрi. 4 Книжка спогадiв Джейн, написана нею упродовж багатьох днiв i тижнiв пiсля аварii Коротке пояснення для тих, хто це читатиме: пiсля аварii пам’ять повертаеться до мене дуже повiльно, але я так нiчого й не згадала з останнiх трьох рокiв, тож, хоча зараз менi сiмнадцять, я почуваюся чотирнадцятилiтньою. Лiкар К. сказала, що я маю записувати все, що згадаю, це менi допоможе. Вона сказала, що у моеi амнезii може бути двi причини: фiзичне пошкодження мозку й емоцiйний шок. Справжньоi причини нiхто не знае. І навряд чи ми про неi дiзнаемося. Якщо мою пам’ять блокуе емоцiйний шок (кiлька наступних слiв стерто), тодi записування спогадiв може менi допомогти. Отож, починаю роботу над своiми проблемами. Камала малюе в повiтрi лапки, коли я пишу слово «проблеми». Я iй така вдячна. Вона зараз стоiть бiля мене. А ще, коли люди з амнезiею не можуть чогось пригадати, вони iнодi вигадують, аби заповнити пробiли. Це називаеться конфабуляцiя, й тому моi записи – а записувати я можу тiльки те, що вважаю правдивими спогадами, – допоможе менi уникнути заповнення пробiлiв фальшивою пам’яттю. Інакше я могла б сама собi брехати й нiколи про це не дiзнатися. Лiкар К. не хоче, щоб я потрапила у пастку конфабуляцii. Отож, я пам’ятаю майже всi важливi подii, що сталися в моему життi до чотирнадцяти рокiв. Родину, друзiв, школу. Але спогади старших класiв перетворилися на чистий аркуш. Я не пам’ятаю, як помер мiй тато, коли я перейшла до старшоi школи. Я не пам’ятаю, як почувалася пiсля його смертi. Очевидно, iз цього часу й почалися моi «проблеми». Лiкар К. вважае, що цi двi подii – татова смерть i аварiя – i е такими собi маркерами, що позначають початок i кiнець рокiв, якi випали з моеi свiдомостi. Інодi, коли я думаю про щось iз того забутого часу, у моiй головi з’являеться якийсь примарний образ, наче якась неясна тiнь спогаду, але я не завжди розумiю, що вона може значити, не завжди знаю, що саме в цей момент згадую. Отож, я мушу записувати важливi факти зi свого життя, у правдивостi яких впевнена, а також, якщо з’являтимуться новi спогади, я мушу записувати iх теж. Лiкар К. сказала, щоб я вела записи в цьому щоденнику, а не надиктовувала на цифровий диктофон у телефонi, бо писати менi подобаеться (думаю, мама трохи перебiльшувала, коли вихвалялася своiми письменницькими здiбностями, наполягаючи, що це генетичне; вiд батька це менi теж передатися не могло). Так от, ось тi кiлька речей, якi я пам’ятаю. 1.?Мабуть, нiколи не забуду виразу маминого обличчя, коли вона зрозумiла, що я ii не впiзнала. Побачити таке лице вдруге нiкому не захочеться. Вiдновлення спогадiв про неi (аж доки я стала чотирнадцятилiтньою) забрало в мене декiлька тижнiв. Найперший спогад про маму, що повернувся до мене, – як вона менi читала. Я сиджу в неi на колiнах, i ii губи ворушаться десь дуже близько вiд моеi щоки, бо вона обiймае мене, читаючи. Я маю й iншi спогади про неi, пов’язанi з тим, як вона пише у свiй мамський блог про те, як воно – мати мене за дочку, але цi спогади викликають у мене нiяковiсть. Можливо, я запишу iх пiзнiше. Одначе спочатку я дивилася на власну матiр як на незнайомку. Мамо, пробач. Коли в тебе амнезiя, ти просто не знаеш, як треба поводитися, й поводишся дуже незграбно. Через кiлька днiв пiсля того, як я вийшла з коми, я вдала, нiби впiзнала маму. Це було першою маленькою брехнею в нашому новому життi. Навiть не сумнiваюся, що вона й про це написала у своему блозi. 2.?Мама каже, що мiсiс Голл, точнiше Перрi,– я тiльки недавно зробилася достатньо дорослою, щоб називати ii Перрi,– наступного пiсля аварii дня прийшла зi мною посидiти, доки я була в комi. Вона сказала мамi: «Нашi дiти… нашi дiти…» – й вони розплакалися й обiйнялися. А потiм серед уламкiв розбитоi автiвки було знайдено записку, й пiсля цього вони вже майже не розмовляли. Звичайно ж, коли я вперше пiсля коми побачила мiсiс Голл, то й гадки не мала, хто вона. Ви собi навiть уявити цього не можете. Менi й досi важко про це писати. 3.?Я навчилася iздити на велосипедi, коли менi було шiсть. Тата майже нiколи не бувало вдома, а мама була проти велосипедiв (якщо хочете, можете знайти ii статтi в мамському блозi про велосипеди та пов’язану з ними небезпеку; щоправда, потiм у неi з’явився велосипедний спонсор), тому мене вчили мiсiс Голл iз Девiдом. Коли ми закiнчували, мiсiс Голл частувала мене лимонадом. Були такi спекотнi лiтнi днi, аж я боялася, що асфальт почне плавитись, якщо я на нього впаду, тому я поклала собi не падати. 4.?Моею улюбленою вчителькою в середнiй школi була мiсiс Мартинс, яка вчила нас англiйськоi. Вона приходила до мене в лiкарню i коли я була в комi, й пiсля виходу з неi. Я ii теж не пам’ятала (цiлий свiт тодi здавався менi чужим i дивним), i вона намагалася стримати сльози, але так i не змогла. Коли я через кiлька мiсяцiв ii згадала, повернулася i пам’ять про те, що саме вона заохочувала мене стати письменницею. У дитинствi я списувала цiлi блокноти якимись поганенькими iсторiями, але менi дуже подобалося iх вигадувати. Однак тепер я зовсiм не впевнена в тому, що коли-небудь зможу стати письменницею. Письменник мусить розумiти людей. А в менi це вмiння майже зовсiм померло. 5.?Тревор каже, що поцiлував мене, коли ми з ним ходили до першого класу, i що тодi ми на великiй перервi прикидалися щойно одруженою парою. Думаю, вiн так каже, лише щоб мене розважити, бо зараз мене майже всi ненавидять. Ця загальна ненависть така густа, що нагадуе туман, крiзь який я мушу щодня пробиратися. Вiн сказав це в кафетерii, через два тижнi пiсля того, як я повернулася до школи. А потiм одразу ж пiшов геть. Вiн такий дивний. Тревор грае в шкiльнiй футбольнiй командi, й менi важко втриматися вiд припущення, що з ним не усе гаразд. (Хоча хто б говорив!) 6.?Камала була моею найкращою подругою ще коли нам було по сiм рокiв. Вона була дiвчиною Девiда, а вiн раптом помер. Камала могла б мене ненавидiти, але вона не вiдчувае до мене ненавистi. Вона не вiдцуралася вiд мене й допомагае в усьому, особливо в школi. Я мушу записати декiлька спогадiв, пов’язаних iз нею. 7.?Моiм улюбленим фiльмом у старшiй школi була «Касабланка», та дивилася я ii у той перiод життя, що стерся з пам’ятi. Постер «Касабланки» й досi висить у моiй кiмнатi. Я так i не завдала собi клопоту передивитися цей фiльм iще раз. Його любила та, iнша дiвчина, що нею я була колись. А може, менi теперiшнiй вiн узагалi не сподобаеться? Якщо кiно здасться менi жахливим, то навiть не матиму чим замiнити постер на стiнi. 8.?Я не пам’ятаю, як помер мiй тато. Цi спогади й досi залишаються нiби в чорнiй дiрi. Ось що сказала менi мама: вiн укоротив собi вiку, але сталося це випадково. Вистрiлив сам у себе з пiстолета. У нього були проблеми на роботi. Вiн був приватним пiдприемцем, бухгалтером, i саме розпочинав новий бiзнес: вiдкривав новi офiси, що обслуговували б декiлька найближчих районiв i надавали послуги з бухгалтерського облiку. (Усi цi розумнi слова належать не менi, я вичитала iх у роздрукiвцi, зробленiй для мене мамою з татового вебсайту.) Тато мав пiстолет i взявся його чистити, не знаючи, що зброя заряджена. Але тодi, коли це сталося, поруч нiкого не було, тому люди й почали вигадувати. З’явилися чутки, що вiн заподiяв самому собi смерть. На якийсь час мама перестала вести свiй мамський блог i почала вести блог удовиний, але хороших спонсорiв для нього не знайшлося, та й заняття це виявилося досить депресивним. Про тата варто написати набагато бiльше, але я зроблю це не зараз. Знаю, коли я була ще зовсiм малою, вiн багато посмiхався й не вiдчував того суму, який потiм змусив його вiдсторонитися й жити своiм окремим життям. Але кiлька тижнiв тому до мене почали повертатися спогади кiлькарiчноi давнини. Тато був таким радiсним i схвильованим, коли ми щойно переiхали в будинок на Греймалкiн-Сьокл, як близько до серця вiн узяв провал розпочатоi з Келом Голлом справи. Вони спочатку стали бiзнес-партнерами, а вже потiм – сусiдами. Мама з мiсiс Голл були дуже близькими подругами, може, навiть занадто близькими, бо вiд любовi до ненавистi – один крок. Для мене так важко не пам’ятати татовоi смертi. Хоча мама каже, нiби я тодi так страждала, що забути все це для мене е Божим благословенням. Мама бажае менi добра. 9.?Девiда я пам’ятаю тiльки до восьмого класу. У старшiй школi вiн дуже витягнувся i вразив-мое-серце своею вродою. Брекети, якi вiн носив ранiше, безслiдно зникли. У мами знайшлася фотографiя, на якiй ми з Девiдом одразу пiсля мюзиклу, ще в костюмах, стоiмо в оточеннi схвильованих батькiв iз Ривер-Сiтi, котрi чудово виголошують хором по складах слово «прикрiсть». Я маю майже божевiльний вигляд нещасноi людини, котра зовсiм не рада там бути. Звичайно ж, я не пам’ятаю, чим менi так не сподобався «Продавець музики». А Девiд, звичайно ж, увесь свiтиться вiд радостi та слави. Мiстер Популярнiсть. Так менi сказали. Але цi якостi в ньому почали прокльовуватися ще в середнiй школi: зiрка футболькоi команди, президент класу, найкращий учень, солiст пiд час зимового концерту хору. Я переглянула щорiчний фотоальбом, аби побачити, чи коли-небудь була на знiмках поруч iз ним у старшiй школi. Знайшлася одна свiтлина: я – за його спиною, дивлюся на Девiда, а вiн стоiть перед хором i спiвае. Я дивлюся не на публiку, а на нього. Катастрофа. За останнiй рiк середньоi школи ми були разом на дванадцяти фотографiях. Нерозлийвода. І пiсля цього тiльки одна свiтлина у старшiй школi. Намагаюся пригадати, що ж змiнилося. 10.?Добре пам’ятаю лiтнi канiкули. Спогади про шкiльнi роки злилися в один, але кожне лiто згадуеться окремо. Я часто ходила до бiблiотеки. Найчастiше самотою. Проходила повз бейсбольне поле. Бачила там Девiда й Тревора. Інодi зi мною ходила Камала, й тодi ми обговорювали книжки, що нам найбiльше сподобалися. Ми з нею – а коли Камали не було, я сама – стояли в прохолоднiй тишi мiж полиць i читали, вибираючи книжки. «Складки часу» Мадлен Л’Енгл. Я любила ii настiльки, що тато купив менi примiрник, аби я не затягала до дiрок бiблiотечну книжку (якщо вона стояла на полицi, я сiдала там просто на пiдлогу й читала цiлий день, а якщо ii не було, дiставала щось iще з «Квiнтету часу» чи книжки Вiкi Остин). Також до моiх улюблених письменникiв належали Едвард Ігер, Ллойд Александер, Урсула К. Ле Гвiн; пiзнiше я пiдсiла на британськi мiстерii (хоча нiколи не захоплювалася нi «Ненсi Дрю», нi «Братами Гардi»). У той час мене цiкавили рiзноманiтнi читацькi конкурси, й коли я вийшла з коми та повернулася додому, мама показала менi складенi пiд моiм лiжком цiлi стоси постерiв усiх успiшно пройдених мною програм лiтнього читання, що майже повнiстю були вкритi кольоровими позначками та бiблiотечними налiпками. Виявляеться, я це все прочитала. Один iз постерiв мав нерiвно вiдiрваний кутик. Мама пояснила, що це зробила Камала, котра мало не збожеволiла вiд того, що я успiшно закiнчила програму читання, а вона – нi. Камала страшенно не любить програвати. Потiм, сказала мама, вона дуже шкодувала й навiть прилiпила кутик на мiсце. Й тодi я пригадала тi лiтнi днi, проведенi в бiблiотецi, усi, аж до старшоi школи. Та коли я запитала в мами, чи й у старшiй школi продовжувала брати участь у читацьких конкурсах, вона вiдповiла, що я це переросла. А потiм вона розплакалася прямо над постерами. У кутку одного з них Девiд написав своiм нерiвним дрiбним почерком: «Джейн, не будь таким книжковим черв’яком. Виходь до нас грати». Я упiзнала його почерк, хоча пiдпису там не було. Пiсля гри в баскетбол вiн приходив у бiблiотеку на чолi ватаги друзiв. Вiн хотiв побачити мене, вiн мене шукав. 11.?У Лейкгевенi е двi середнi школи, Гиллтоп i Риджвей, але старша школа тiльки одна. Я ходила до Риджвею разом iз Девiдом, Камалою i Тревором. Бiльшiсть моiх друзiв училися в Риджвеi. У старшiй школi в мене з’явилося кiлька нових друзiв iз Гиллтопу, я потоваришувала з ними на уроках французькоi (щоправда, жодного французького слова я не пам’ятаю) та на заняттях хоровим спiвом (не можу пригадати жодноi вивченоi тодi пiснi). Але спогади про нових друзiв повнiстю стерлися. За винятком одного-единого – Адама, котрий вiдрекомендувався менi наново й нiколи не вiдмовлявся вiд нашоi дружби. Девiд усiм подобався, й пiсля його смертi я зробилася радiоактивною. Я могла б подумати про те, як вiдновити або хоча б вимолити чиюсь дружбу. Я – найбоягузливiша iстота на свiтi. Менi не стало хоробростi мати друзiв, iз якими я могла б говорити про все. Я не розповiдала Камалi та Адамовi про викрутаси моеi пам’ятi, про те, якою розгубленою я почуваюся. А вiдчуття було таке, нiби частина мого мозку зникла. І серце також. Зникло. Спогади е таким собi двигуном для наших вiдчуттiв. 5 – Хочете, аби я вiдвезла вас назад до Сент-Майкла? – запитала у Джейн власниця седана. Вона притиснулася до узбiччя, коли машина вiд’iхала вiд кладовища десь iз пiвмилi. «Так, було б добре, – подумала Джейн. – У мене е лiжко, пiд яким можна сховатися». Але зусиллям волi вона змусила руки перестати тремтiти: «Сховатися можна й пiзнiше. Зараз треба подивитися на це з iншого боку». – Ви знаете, як проiхати на Хай-Оукс-Роуд? – Нi, але можу знайти через GPS. – Це недалеко. Я можу вам сказати, як туди проiхати. – Я викликала полiцiю, а потiм зняла на вiдео, як та жiнка на вас напала. Хочете його мати? На випадок, якщо вона знову прискiпаеться. Мить повагавшись, Джейн вiдповiла: – Так. – Дайте свою електронну пошту, я надiшлю. Джейн продиктувала адресу i подякувала жiнцi-водiевi. Потiм дiвчина пояснила, як проiхати до мiсця аварii. Джейн приiжджала сюди лише раз, через кiлька днiв пiсля того, як повернулася з лiкарнi додому. Вона дивилася на свiдчення скоеного нею: позначки, нанесенi на дорожне покриття фарбою з балончика, що показували напрямок руху та приблизну швидкiсть транспортного засобу; вiдсутнiсть попереджувальних знакiв над урвищем; зрушений грунт крутого схилу; поламанi молоденькi дубки та кедри; потовчену траву та великi брили камiння, об якi розплющило передню частину автiвки. Джейн була тут лише раз. Лiкарi сказали, що це, можливо, допоможе поверненню пам’ятi, але не сталося зовсiм нiчого. Мама дивилася на неi так, начебто очiкувала, що спогади накриють дочку нестримною лавиною, а та стояла, осяяна сонцем, i чекала повернення пам’ятi. Але дива не сталося. Узбiччя дороги так стрiмко здiймалися вгору та западалися вниз, що побудувати на них помешкання було б дуже проблематично. Поруч було тiльки три будинки, кожен iз яких скидався на маленький палац, але всi вони стояли на протилежному вiд мiсця аварii боцi дороги. Із усiх, хто там жив, лише один мешканець чув аварiю. Його звали Джеймс Марколiн. Дорога робила гак i спускалася з пагорба вже з iншого боку маетку Марколiна, перетинаючись iз бульваром Олд-Тревiс – головною й найбiльшою вулицею Лейкгевена, що проходить через усе мiсто й веде до Остина, впираючись у нього з пiвденного боку озера Ледi-Бiрд. На Хай-Оукс-Роуд було багато поворотiв, адже вона серпантином здiймалася на скельний виступ, i обидва ii кiнцi виходили на бульвар Олд-Тревiс. Інодi, коли на бульварi збиралися затори, Хай-Оукс-Роуд використовували, щоб iх оминути. Але бiльшiсть часу ця дорога залишалася порожньою й тихою. Джейн подумала: «То що ж ми з Девiдом робили на цьому порожньому вiдтинку дороги? Ми ж тут нiкого не знали. Куди ми могли iхати так пiзно? Уроки скiнчилися кiлька годин тому, й нам, без сумнiву, слiд було давно вже сидiти вдома й робити домашне завдання, чи чекати на попереднi результати зарахування до коледжу, чи роздивлятися фотки друзiв у соцмережах». Власниця седана висадила пасажирку. Джейн призначила водiевi додатковi великi чайовi та поставила п’ять зiрок у рейтингу. Жiнка запитала: – Упевненi, що з вами тут нiчого не трапиться? Джейн кивнула, й седан поiхав геть. Хай-Оукс-Роуд була доволi вузькою i проходила з заходу на схiд, з обох ii бокiв росли молоденькi дубки та кедри. З пiвнiчного боку дороги, там, де стояли три самотнi будинки, схил досить стрiмко здiймався вгору, а з пiвденного – опускався, спочатку помiрно, а потiм дуже круто, перетворюючись на урвище, в якому були тiльки кам’янi брили, молодi дубки i кедри та загострений край скелi. Там, де автiвка Джейн два роки тому зрушила грунт, i досi лишався слiд iз поламаних дерев i вдавленого в землю камiння. Дiвчина спустилася з дороги й пройшла пiд дубовi крони, лагiдний вiтерець приемно холодив обличчя. Робити iм iз Девiдом у цьому мiсцi було нiчого. Хiба що вони приiхали сюди, аби побути на самотi, чи, може, записка, знайдена в розбитiй автiвцi, не брехала й Джейн дiйсно зiбралася накласти на себе руки, скинувши машину зi скелi. Але ж вона цього не зробила. Хоча Девiд мiг вгадати ii намiр i спробувати вирвати з ii рук кермо, вони могли навiть боротися, й у результатi автiвка не впала зi скелi, а розбилася об кам’янi брили на ii краю. Джейн не хотiлося про це думати. Бiля одного з дерев, що росли дуже близько одне вiд одного, неподалiк вiд мiсця, де ii автiвка спочила у бозi, перевернувшись перед тим на дах, стояли букети прив’ялих квiтiв. Із трави стирчала велика кам’яна брила, об яку й розтрощився капот. Якби вони просунулися ще хоч на двадцять футiв далi, то зiрвалися б зi скелi й полетiли в сорокафутове провалля, прямо на гостре камiння та кедри й дуби, що росли внизу. Бiля квiтiв i досi лежала зв’язка срiблястих повiтряних кульок, що наполовину здулися й ледве трималися на вицвiлiй вiд сонця кольоровiй стрiчцi. Привiт iз минулого року? Чи подарунок до Девiдового дня народження? Джейн опустилася на колiна. «Згадуй, – наказала вона собi,– згадуй». Із усiеi сили напружила мозок, даючи йому команду думати, iнтенсивно думати, щоб пригадати. Якби ж тiльки ii мозок розкрив своi таемницi. Джейн уп’ялася пальцями в землю. Наче могла витягти з неi своi таемницi. Чи Девiда. Девiд помер на цьому мiсцi. Спогади про три роки ii життя теж померли тут. Вона пiднялася. Пiдiйшла до краю скелi. У головi паморочилось, але Джейн змусила себе глянути вниз. Якщо вона i дiйсно хотiла, як iшлося в записцi, покiнчити зi своiм життям, а заодно i з Девiдовим, то… Це було чудовим варiантом. Джейн знов опустилася на колiна й розплакалася. Беззвучно. Попри яскравiсть сонячних променiв, вона стягла своi стiмпанкiвськi сонцезахиснi окуляри, що стримували гострi шпичаки головного болю, й дозволила сльозам вiльно витiкати з очей i зрошувати нерiвну поверхню кам’яноi брили. – Ох, Джейн! Із тобою все гаразд? – почула вона позад себе жiночий голос. Джейн здригнулася, повернулася назад i повiльно звелася на ноги, тiльки зараз усвiдомивши, як близько вiд краю вона була. Мiж нею й дорогою стояла приваблива дiвчина, котра тримала в руках букет квiтiв i футбольний м’яч. Вона мала чорне волосся, стягнуте на потилицi в акуратний кiнський хвiст, високi вилицi, маленький рот зi складеними бантиком губами. Вдягнена юнка була в дорогi джинси та чорний топ, що вiдмiнно до них пасував. Одяг пiдкреслював ii гарну фiгуру. Камала Грейсон. Їi мати була королевою краси в Індii, четвертою на всесвiтньому конкурсi вродливиць двадцять п’ять рокiв тому. Грошi, отриманi за перемогу, вона витратила на те, щоб здобути ступiнь з медицини тут, у Техасi. Батько Камали походив iз однiеi з найстарiших лейкгевенських родин. Їi усмiшка була теплою, спiвчутливою i турботливою. Джейн мало не зойкнула. * * * Через чотири днi пiсля того, як Джейн вийшла з коми, ця мила дiвчина увiйшла до ii лiкарняноi палати з квiтами в руках i теплою усмiшкою на лицi. Вона тодi одразу ж сказала: «Привiт. Лiкарi кажуть, ти можеш мене не пам’ятати. Мене звати Камала Грейсон. Ми з тобою зовсiм як сестри». І мама, розчулена та щаслива вiд того, що хтось iз соцiального оточення Джейн (а воно було не таким численним, як мамi хотiлося) прийшов i по-доброму всмiхаеться, тут-таки вiдповiла: «Привiт, Камало. Так добре, що ти прийшла. Пам’ять Джейн iще не цiлком вiдновилася, пробач iй». Нiби Джейн скоiла щось непристойне. – Саме це менi й сказали, – вiдповiла Камала. – Ти мене пам’ятаеш? Джейн заперечливо похитала головою. – Вибач, не пам’ятаю, – вiдповiла вона дуже тихим голосом. Щоразу, коли доводилося з кимось говорити, вона почувалася так, наче провалюе iспит. – Ну… Ми з тобою знаемо одна одну ще з другого класу. Ми разом ходили до середньоi школи й зараз разом вчимося у старшiй. І на уроках iспанськоi ми разом страждали вiд мiсiс Монтоя. – Зрозумiло, – сказала Джейн. Вона давала таку вiдповiдь уже багато разiв, i, здаеться, вона завжди всiх улаштовувала. Принаймнi, нiкого не засмучувала. – Камало, хочеш пити? Я саме збиралася сходити за напоями, – запропонувала мама. – Не хочу вас турбувати. – Камала не дивилася на маму, тiльки на Джейн. – Може, якщо ви з Джейн поговорите, це iй допоможе, – сказала мама. – Зараз вона зовсiм нiкого не пам’ятае, але я знаю, що дуже скоро iй стане краще. Що бiльше дружнiх облич вона бачитиме. – Джейн вiдчула напруженiсть у ii голосi.– Не заважатиму вам, дiвчатка. Поговорiть, доки я ходитиму по напоi для нас усiх. Як на мене, це лiкарняне повiтря – занадто сухе. Чи це лише менi так здаеться? – Нi, мем, – вiдповiла Камала. – Я з вами згодна. Моi батьки кажуть, що в медичних закладах завжди так. Мама каже, вкрай важливо пiдтримувати рiдинний баланс. – Авжеж, саме так, – погодилася мама, наче рiдинний баланс був найбiльшою медичною проблемою. – Як почуваешся? – запитала Камала, коли мама вийшла з палати. Подруга поклала квiти поруч iз тими, що вже лежали. – Паскудно. Усе болить. – Але це значить, що ти здатна вiдчувати, чи не так? – Так. – Це добре. Не втратити здатнiсть вiдчувати. – Камала стояла майже впритул до ii лiжка. – Твоя нещасна рука зламана. – Так. – Я влаштую, щоб усi розписалися на твоему гiпсi, коли ти повернешся до школи. А ти точно нiчого не пам’ятаеш? – Тепер вона легенько торкалася плеча Джейн. – Я хотiла б тебе обiйняти, та знаю, що тобi буде боляче. І ти насправдi мене нiби й зовсiм не знаеш, так? Хоча це не виправдання. – Менi шкода, що я тебе не пам’ятаю. Камала стояла й вивчала обличчя Джейн, нiби воно було географiчною мапою. – Ти здаешся трохи вiдчуженою. Думаю, це побiчний ефект. – Так, – знову сказала Джейн. – До тебе вже багато хто з друзiв приходив? Це мало б бути жахливим. Маю на увазi, що ти нiкого з них не пам’ятаеш. – Камала уважно на неi дивилася. – Та нi. – Насправдi ти й не маеш аж так багато друзiв. Їi слова неприемно вразили Джейн, але Камала швидко виправилася. – Ой, я зовсiм не хотiла сказати нiчого поганого. Ти маеш право iти власним шляхом. Я в тобi це завжди обожнювала. Що я можу зробити, щоб тобi допомогти? – Не знаю. Розкажи менi про всiх. Хто е хто. Я ж нiкого не знатиму, коли повернуся до школи. – Знатимеш. Ми пройдемо через усе це разом. Трохи згодом Камала запитала: – Чому ви з Девiдом були разом у твоiй машинi? – Вона присiла на край лiжка. Джейн зiбгала в кулаках простирадло. – Хто такий Девiд? Усi повторюють його iм’я, але нiхто не каже, хто вiн такий. – Ти точно не брешеш? Навiть зовсiм трошечки? Можеш менi зiзнатися, якщо так. C’mon[3 - Гаразд (фр.).], амнезiя? Це так, ну, не знаю, як у вечiрнiй мильнiй оперi.– Вона сказала це дуже м’яко, майже по-доброму. – Я дiйсно не пам’ятаю. – Девiд – не той хлопець, якого можна забути. – Очi Камали знов усмiхалися. – Але твое обличчя не постраждало. Це добре. Ти залишилася дуже привабливою. – Камала провела рукою по своему шикарному чорному волоссю. – Я чула, Девiдове обличчя перетворилося на казна-що. Його ховали в закритiй трунi. Джейн мало не пiдскочила на лiжку й вiдсунулася вiд Камали подалi, дивлячись на неi здивованими очима. – Ховали? – Я не знаю механiзму амнезii. Ти хоча б пам’ятаеш базовi поняття культури, в якiй живеш? Ти знаеш, що таке похорон? Що таке закрита труна? Коли люди помирають, ми закопуемо iх у землю. Труна – це те, у що вкладають тiло. Закритою вона бувае, якщо тiло дуже пошкоджене, настiльки понiвечене, що на нього несила дивитися. Джейн неначе вiдiбрало мову. Вiдколи вона прийшла до тями пiсля коми, дiвчина почувалася немов у якомусь напiвснi, але знала, що варто лише натиснути кнопку на контрольнiй панелi лiжка, як одразу ж з’явиться дуже мила медсестра, а сьогоднi роль медсестри виконував широкоплечий чолов’яга близько шести футiв i трьох дюймiв зростом, який може завиграшки пiдняти Камалу Грейсон i вiднести ii дуже далеко звiдси. Рука Джейн поповзла в бiк контрольноi панелi. Долоня Камали накрила ii руку майже нiжно. Камала нахилилася ближче до лиця Джейн i торкнулася губами ii лоба. – Це зараз я трохи не стрималась, а взагалi ми з тобою подруги. Завжди були найкращими подругами, i я тебе люблю. Коли згадаеш усе, що сталося з тобою та Девiдом, розкажи менi. Тiльки менi й бiльше нiкому. Обiцяю, все буде нормально. До палати ввiйшла мама, тримаючи двi пляшечки. – Я подумала, що й тобi, Камало, може захотiтися пити. – Я що, вбила цього Девiда? – запитала Джейн у мами хрипким голосом. – Вибачте, мiсiс Нортон, – сказала Камала. Їi голос був м’яким i спiвчутливим. – Джейн занервувала. Я намагалася ii заспокоiти, але, мабуть, треба було просто збiгати по медсестру. Я необачно згадала в розмовi iм’я Девiда. Менi дуже шкода… – Хто такий Девiд? – Джейн пiдвищила голос. – Я що, когось убила? Лорел швидко пiдiйшла до ii лiжка. – Джейн, вибач. Усе буде гаразд. – Камала позадкувала. – Менi треба йти. Мiсiс Нортон, будь ласка, зателефонуйте менi, якщо я зможу хоч чимось допомогти. Із радiстю допоможу Джейн оговтатися в школi, коли вона туди повернеться. – І з цими словами Камала пiдхопила пляшечку, що ii мати Джейн поставила на столик, намагаючись обiйняти дочку, й зробила великий ковток, виходячи з палати. Джейн довелося вколоти заспокiйливе. * * * Камала дiйсно зробила, як обiцяла. Якою ж корисною була ii допомога! І от тепер вона стояла перед Джейн, зовсiм близько вiд краю скелi. Найпершою думкою Джейн було: «Ми тут самi, поряд зовсiм нiкого, тiльки урвище». Камала всмiхнулася. Й тодi вище на схилi Джейн побачила припарковане на узбiччi Хай-Оукс-Роуд авто, з вiкна якого дивилася ще одна дiвчина. – Як ти? – запитала Камала. – Я за тебе так переживала. Чула, ти вилетiла з Сент-Майкла. – Ти чула неправду, – збрехала Джейн. – Але дякую за турботу. А як воно в УТi[4 - УТ (UT, University of Texas) – Унiверситет штату Техас.]? – Джейн, давай не будемо зараз порiвнювати, кому як ведеться. Я чула, у тебе справи не дуже. Чим я можу допомогти? Вона зробила крок до Джейн. Джейн, своею чергою, повiльно рушила схилом угору, подалi вiд Камали, подалi вiд краю урвища. Камала сумно похитала головою. – Менi б хотiлося, щоб ти дозволила менi знову бути твоею подругою. – Просто тримайся подалi вiд мене. – Джейн, хiба тобi коли-небудь може стати краще, якщо ти не хочеш узяти на себе вiдповiдальнiсть за власне життя? – Я знаю, яка ти насправдi, за усiма цими усмiшками, теплими словами i твоею фальшивою турботливiстю. Камала нiяк на це не вiдреагувала, продовжуючи всмiхатись i спiвчутливо похитувати головою. – Я тебе вже пробачила. А от ти сама, гадаю, себе пробачити не можеш. – Ти говориш, як психотерапевт на ток-шоу. Джейн вiдвернулась, аби продовжити пiдйом крутим схилом. – Джейн, я так хочу тобi допомогти, – сказала Камала iй у спину. – Чому ти не бажаеш менi це дозволити? – Бо зрештою я тебе вирахувала. – Джейн повернула голову назад, аби подивитися Камалi в очi.– За всiма цими твоiми солоденькими усмiшечками ховаеться ненависть до мене. Ця вся твоя фальшива занепокоенiсть – нiщо, тiльки драма, в якiй ти граеш головну роль. Ти хочеш зi мною товаришувати тiльки для того, щоб остаточно мене зруйнувати. Оце – справжня ти. Навiщо ти привезла iз собою цю дiвчину? Щоб вона все бачила й могла розповiсти в унiверситетському клубi, яка ти добра, шляхетна й узагалi найкраща? – Був майже повний штиль, i в навколишнiй тишi слова Джейн прозвучали надто голосно та рiзко. Але в очах Камали була та сама спiвчутлива усмiшка всепрощення. – Я втратила не тiльки Девiда, – сказала вона. – Я втратила й тебе теж. І тепер я просто не можу зрозумiти, чому ти мене так ненавидиш. Камала. Мабуть, вона i е тим Лiвом Денджером, який залишив моторошне повiдомлення на фейсплейс. Викинути такий фортель – цiлком у ii стилi. «Усi за все заплатять». Особливо якщо йдеться про вбивство Камалиного бойфренда. Джейн повернулась i знову пiшла схилом угору, у бiк дороги. – Ми ще не закiнчили, – сказала iй услiд Камала. – Джейн, тобi дуже погано. Хiба ти не розумiеш, що я переживаю, твоя мати переживае, ми просто хочемо, щоб тобi стало краще? Джейн зупинилась i знову подивилася на молоду жiнку, котра була ii найкращою подругою стiльки рокiв. – І ти не збираешся назвати мене божевiльною? Авжеж нi. Це буде хто завгодно, тiльки не ти. Сказавши це, вона знову закрокувала стрiмким схилом, iнодi спотикаючись на камiннi. Їй хотiлося якнайшвидше повернутися на Хай-Оукс-Роуд. На узбiччi дороги стояв BMW, а поряд iз ним – молода жiнка, котра не зводила з Джейн очей. – Нащо витрiщаешся? – гарикнула на неi Джейн. Молода жiнка нiчого не вiдповiла, але сховалася до автiвки. «Ну, клас». – Джейн усвiдомила, що тепер iй доведеться чекати на узбiччi, доки хтось прийме ii запит у райдшеринговому застосунку. Думка про те, що Камала поiде, а вона так i залишиться стояти на цiй дорозi, була просто нестерпною. Камала, шалено популярна, неймовiрно вродлива, привiтна, досконала Камала, яка навчаеться в одному з найкращих вишiв Техасу. Джейн подумала, що коли Камала спробуе ii обiйняти, то не стримаеться i вдарить ii. Дiватися нiкуди, звiдси нiкуди й не пiдеш. Аж раптом вона побачила ворота, а за ними пiд’iзну дорiжку, що вела до будинку, котрий, як знала Джейн, належав чоловiковi, який почув аварiю та викликав полiцiю. З газетних дописiв вона дiзналася, що iм’я цього чоловiка Джеймс Марколiн. Джейн закрокувала дорогою, до пуття не подумавши, що робить. Водiй зможе пiдiбрати ii бiля садиби Марколiна. У GPS буде його адреса, i навiть сотня ярдiв мiж нею й Камалою – лiпше, нiж нiчого. Вона вже пройшла половину вiдстанi до ворiт, коли почула, що двигун BMW завiвся. Джейн подивилася на екран свого мобiльного – непереконливе маскування, яке – вона це чудово розумiла – нiкого не обдурить. Але вдiяти нiчого не могла. BMW порiвнявся з нею. Камала сидiла на пасажирському сидiннi. – Ти не за кермом, чи не так? Давай ми тебе пiдкинемо. Мабуть, живеш у якомусь притулку для безхатченкiв? – запитала Камала. Кожне слово – гострий удар ножем. Джейн продовжувала крокувати. – Джейн, тобi немае де жити? Я хочу знати правду. Джейн зупинилась i нахилилася до вiконця. – Добре, хай буде правда. Ти знаеш, якого монстра маеш за подругу? – звернулася вона до молодоi жiнки, що сидiла за кермом. – Я лежала в лiкарнi з мозковою травмою та втратою пам’ятi, а вона вже розгорнула цiлу кампанiю, щоб налаштувати супроти мене всю школу. Вона прикидалася, що мене любить, а сама перетворила мое життя на пекло. – Ох, Джейн, – Камала стишила голос. – Ти явно не в собi. Ти п’яна чи пiд дiею вуличноi наркоти? Моя мама може влаштувати тебе до лiкарнi вже сьогоднi пiсля полудня. Давай я… Джейн стиснула руку в кулак. – Якщо ти вiд мене не вiдчепишся, я… – Вона нахилилась, пiдняла з узбiччя камiнь i замахнулася, наче збиралася кинути ним у недоторкано чистий лакований чорний капот автiвки. І тут молода жiнка, що сидiла за кермом, рвонула з мiсця. Джейн лише побачила, як Камала повернулася на пасажирському сидiннi, щоб подивитися на неi крiзь задне скло BMW. З миттевою переможною посмiшкою. Джейн закортiло кинути камiнь услiд автiвцi, що вiддалялася. Очi ii наповнилися слiзьми. Вона уявила, як цiеi самоi митi Камала каже: «От бачиш, а я так хотiла iй допомогти. Я намагалася бути з нею поруч навiть пiсля того, як вона вбила Девiда. Я робила все, що могла. Але iй просто неможливо допомогти». Джейн механiчно переставляла ноги, намагаючись викинути цi слова з голови. Їй хотiлося сказати тiй дiвчинi, що Камала ii одурить, змусить ii почуватися центром усесвiту, думати, що вони – найвiрнiшi подруги, посестри, найближчi люди, що Камалi можна спокiйно розповiдати все-все. А потiм та ж сама Камала радiсно спостерiгатиме, як ти помиратимеш вiд тисяч дрiбних уколiв. І iх усi наноситиме вона, твоя найвiрнiша подруга. Джейн зупинилася. «Забудь Камалу. Думай про аварiю. Згадуй!» Вона озирнулася назад i знову подивилася на те мiсце, де ii автiвка так нещасливо вилетiла з дороги. Нi повороту, нi вибоiни, абсолютно рiвна пряма дiлянка. «Що ж ми з Девiдом тут робили?» Вона пiдiйшла до ворiт, за якими починалася облада Джеймса Марколiна. Вони були високими, вище ii зросту, й вiдчинялися та зачинялися автоматично; сталевi грати сплiтались у вигадливий вiзерунок. Номер будинку здавався частиною гратованих ворiт i чудово вписувався в ансамбль. Тепер уже iй нiчого не заважало вiдкрити мобiльний застосунок i вбити адресу. Джейн не могла вiдвести очей вiд велетенськоi будiвлi. То був високий триповерховий будинок у тосканському стилi, що вражав своею архiтектурною вишуканiстю та розкiшшю. Вона стояла перед електронною панеллю, на якiй був сенсорний екран i динамiк iз кнопкою пiд ним. Джейн вагалася, не знаючи, чи варто натиснути на дзвiнок. Просто щоб запитати, чи не бачив хазяiн чогось того вечора, чи не чув чогось… А потiм просто подякувати за те, що зателефонував у полiцiю, що врятував ii життя. Та вiн, найiмовiрнiше, зараз на роботi. Їi палець потягнувся до кнопки виклику, а очi глянули за ворота в напрямку будинку. Вiдеокамера, що спостерiгала за гостею, зрушила з мiсця, змiнюючи напрям зйомки. Рука Джейн зависла над кнопкою, а потiм безвiльно опустилася. Дiвчина злегка махнула до камери, що непорушно за нею стежила. – Хелло? – почула Джейн. До ворiт пiдходив чоловiк у джинсах i стильнiй футболцi. Вiн мав близько сорока рокiв, темне волосся, темнi очi й тонку напiвусмiшку. У руцi вiн тримав велетенську губку, що сочилася мильним розчином. Джейн зрозумiла, що чоловiк саме мив спортивний автомобiль, який стояв на пiд’iзнiй алеi. – Доброго дня. Ви мiстер Марколiн? – Вiн самий. – Мене звати Джейн Нортон. М-м-м, це звучить дико, але два роки тому я потрапила тут в аварiю. Ви тодi викликали полiцiю. – Його обличчя освiтилося впiзнаванням. Чоловiк кивнув. – Я хотiла вам подякувати. Ви врятували менi життя. – Приемно познайомитися. – Було схоже, що вiн не знае, як продовжити розмову. Його голос був м’яким, iз ледь вловимим акцентом, походження якого Джейн не могла визначити: може, iспанський, а може, iталiйський. – Ви вже одужали? «Одужали». Яке миле слiвце. – Я втратила пам’ять. Точнiше, частково втратила. Зовсiм не пам’ятаю останнiх трьох рокiв перед аварiею. – Вона ненавидiла цi пояснення. Стiльком людям амнезiя здавалася чимось абсолютно кiношним. Чимось настiльки ж рiдкiсним, як зустрiч iз сiамськими близнюками чи космонавтом. Вони вже нiколи не могли про неi забути. Тому Джейн звично збрехала: – Я навчаюся в Сент-Майклi, на другому курсi. – Он як, – сказав вiн. – Можливо, знов опинитися на цiй дорозi допоможе вам згадати. – Сподiваюся, що так, – вiдповiла Джейн, бо пояснювати зараз, що амнезiя цим не лiкуеться, було б i надто довго, i надто складно. Завдяки Голлiвуду публiка призвичаiлася вважати втрату пам’ятi чимось тимчасовим, на зразок застуди. – Я тiльки хотiла спитати, чи Девiд, хлопець, який був тодi зi мною, дуже страждав. Ви ж нас бачили, чи не так? Ви тодi спустилися до автiвки? – Їi голос зробився дуже тихим. Чоловiк натиснув на кнопку – й вiзерунчастi ворота майже беззвучно роз’iхалися в обидва боки. Вiн зробив кiлька крокiв i став ближче до Джейн. – Вiн не страждав. Будь ласка, не сушiть собi цим голови. Його доброта, особливо на тлi того, як пройшла решта ранку, з усiма анонiмними погрозами, з Перрi, котра силомiць витягла ii з автiвки, з отруйними посмiшками Камали, розчулила Джейн мало не до слiз. – Дякую, що викликали полiцiю. Я тiльки хотiла б iще запитати… – Попри свою майже стовiдсоткову впевненiсть у тому, що Камала i е Лiвом Денджером, Джейн не могла викинути з голови прочитанi вранцi слова: «Я знаю, Джейн, ти стверджуеш, нiби нiчого не пам’ятаеш. Але менi вiдомо, що сталося того вечора». – Це iдiотське запитання. Але чи ви раптом не бачили того вечора iще когось? Іншоi людини? Іншоi автiвки? – Маете на увазi iншого свiдка? Нi, був лише я. Я тодi саме повернувся з-за кордону. Приiхав за годину чи трохи бiльше до того, як почув, що сталась аварiя. – Я маю на увазi, може, ви бачили ще когось бiля мiсця аварii чи на дорозi? Запитання прозвучало зовсiм по-дурному, нiби хтось мiг приiхати й чекати на них iз Девiдом. А може, так i було? Може, вони з Девiдом мали зустрiтися з кимось на цьому безлюдному вiдтинку дороги неподалiк вiд урвища? Чоловiк заперечливо похитав головою. – Нi, я нiкого не бачив. – Ви сказали, що повернулися з подорожi.– Джейн подивилася на шикарний будинок. – Чим ви займаетеся? – Е-е-е… Я працюю у сферi мiжнародних фiнансiв. Сьогоднi зробив вихiдний, бо вже втомився вiд подорожей. І дуже радий, що вчинив саме так, бо змiг iз вами зустрiтися й побачити, що вам уже набагато краще. А може, ще й вiдповiв на якiсь запитання. – Добре. Ще раз вам дякую. – Вона повернулася, щоб iти геть. – Мiс Нортон… Джейн зупинилась i озирнулася на нього. – Бажаю вам одужати та повернути назад свою пам’ять, навiть про те, про що буде боляче згадувати. – Марколiн несмiливо до неi всмiхнувся. – Дякую. Вiн глянув у бiк дороги. – Без автiвки? Ви не за кермом? – Пiсля аварii я бiльше не хочу водити. Менi це зовсiм не подобаеться. Користуюся райдшерингом. – Хочете, я пiдвезу вас куди треба? Я закiнчу з миттям автiвки за кiлька хвилин, а ви тим часом можете випити чашечку чаю. – Нi, сер, не треба. Але дуже дякую вам за пропозицiю. – Добре. Тодi хай щастить. – Вiн вiдступив на свою пiд’iзну алею, й красивi сталевi ворота почали зачинятися. Джейн вiдкрила в мобiльному райдшеринговий застосунок й викликала машину на його адресу. Марколiн кiлька секунд поспостерiгав за нею, а потiм махнув на прощання рукою i зник з очей. Звичайно ж, там бiльше нiкого не було. Лiв Денджер був звичайнiсiньким брехуном, який бажав лише зiпсувати ii день, який й без того виявився важким. Джейн мала намiр довести, що анонiмом була Камала, а якщо нi, то вона знайде жартiвника та примусить подивитися iй у вiчi й зiзнатися. Невдовзi по неi приiхали, й дорогою назад до Сент-Майкла Джейн збагнула, що бажання вистежити Лiва Денджера е першим реальним почуттям, що по-справжньому непокоiть ii, за дуже багато мiсяцiв. 6 – Джейн? Джейн Нортон? Джейн саме пiдходила до Адамового гуртожитку. Вона обмiркувала можливiсть повернення додому – втечi до мами, до того комфорту, що його отримала б удома, – але думка про сусiдський будинок i про неминуче зiткнення з мiсiс Голл видалася iй нестерпною. Джейн iще треба визначитися зi своiми подальшими дiями щодо виведення Камали на чисту воду i пошуку доказiв, що це саме вона зробила допис у фейсплейс вiд iменi Лiва Денджера. Але спочатку доведеться з’iсти ланч, знову скориставшись Адамовою карткою. У неi залишилося дуже мало готiвки. Бiля входу до гуртожитку, який Джейн збиралась оминути, щоб, як завжди, через вiкно залiзти до Адамовоi кiмнати, стояв молодий чоловiк рокiв пiд тридцять. Вiн невпевнено до неi усмiхнувся й пiшов навперейми, вигукуючи ii iм’я. – Хiба ви не Джейн Нортон? – Його вимова була м’якою, але не такою, як у британцiв, якоюсь трохи iнакшою. Вiн пiдiйшов ближче, i досi всмiхаючись. Темна шкiра й очi, слiпуча усмiшка. Вродливий. – Так, – вiдповiла Джейн, внутрiшньо напружившись. – Привiт, мене звати Кевiн Нгота. – Вiн простяг iй руку, але Джейн ii не потиснула. За мить вiн опустив руку, однак ображеним не здавався. – Хiба ми знайомi? – Вона уважно вдивлялася в його обличчя. Завжди було дуже нiяково, коли до неi пiдходили люди, з якими Джейн ходила до однiеi школи, але не була добре знайомою. Інодi iй здавалося, що вони перевiряють ii, намагаються спiймати на брехнi. – Ми нiколи не зустрiчались, але я знаю, хто ви. Я пишу дисертацiю з практичноi психологii тут, у Сент-Майклi. Особливо мене цiкавить вiдновлення пам’ятi, утраченоi в результатi нещасливих випадкiв. – Авжеж, i ви вирiшили поговорити зi мною саме сьогоднi.– Вона розвернулась i пiшла геть. Швидким кроком. Кевiн Нгота поспiшив за нею. – Так, бо я подумав, що сьогоднi у вас буде важкий день, i це зробить вас вiдкритою для нового пiдходу, – сказав вiн, iдучи поруч. – Будь ласка, дайте менi спокiй. – Думаю, я зможу бути корисним. Зачувши це, Джейн зупинилася. – О Господи, дякую Тобi! То ви i е той герой, на якого я так довго чекала? Всi iншi намагалися зiбрати мене до купи, та в них нiчого не вийшло. Але от з’явилися ви, й – ура! – ви все полагодите. – Вона пiдняла руки й зааплодувала. – Я не маю на увазi нiчого поганого. Я так зрозумiв, що зараз ви не вiдвiдуете психотерапевта. Джейн вiдступила на крок назад. – Не лише психолог, а ще й нишпорка. Подвiйна загроза. – Нi-нi, я просто порозпитував людей. Нiколи не займався цим ранiше. Схоже, сам усе й зiпсував, але я дiйсно хотiв би допомогти. – У нього була чарiвлива усмiшка. Джейн дивилася на неi, але не пiддавалася ii впливовi. – Менi це не цiкаво. – Розмова про це може стимулювати повернення спогадiв. – Говорячи так, ви маете на увазi, що ця розмова надасть вам цитати для магiстерськоi дисертацii.– Вона вiдвернулась, але потiм знову повернулася до нього й уважно подивилася в темнi очi.– Як узагалi ви про мене дiзналися? – Я дiзнався про вас, коли шукав в Остинi людей iз посттравматичною амнезiею. «Дiвчина, котра не пам’ятае». Я читав тi статтi. – Ой-ой, я зовсiм не фанатка тих iсторiй. Маттео Васкес жити не мiг без таких заголовкiв. – Так от, я прочитав усi тi статтi. Дiзнався, що ви тут навчалися. – Значить, ви здатнi зрозумiти, чому я не бажаю про це говорити. Взагалi я вважаю, що з вашого боку неетично отак до мене пiдходити. – Джейн досить давно вже помiтила, що майже всi лiкарi та психологи вiдв’язуються пiсля найменшого звинувачення в неетичностi. Зазвичай це вибивало iх iз колii, змушувало переходити в захист i надавало iй можливiсть iти далi власним шляхом. – Це буде неетично лише в тому разi, якщо ви зараз вiдвiдуете психотерапевта, а ви цього не робите. Слово честi, я вiрю, що мiг би бути корисним. Ваш друг Адам сказав менi, що ви кинули займатися терапiею. Це дало б змогу почати спочатку. – Кевiн вручив Джейн папiрчик зi своею електронною адресою та номером телефону. – Подумайте про це. Ви просто будете говорити, а я просто слухатиму. Адам. Вiн намагаеться допомогти, але робить тiльки гiрше. Джейн вдячно приймала вiд нього будь-яку допомогу, але iнодi iй хотiлося, щоб вiн просто вiд неi вiдчепився. – Що? Це значить, вашi вуха – лiпшi за всi iншi? Лiкарi сказали, якщо я досi нiчого не згадала, то, iмовiрно, не згадаю вже нiколи. – Це може бути так, якщо причиною е фiзичне пошкодження. Але у вашому випадку може стояти емоцiйний блок, бо ви втратили друга, а перiод, що випав iз пам’ятi, почався майже одразу пiсля смертi вашого батька. Багатьом людям з амнезiею вдаеться вiдновити такi забутi спогади. У Лондонi я успiшно працював iз чоловiком, iз пам’ятi якого випали десять рокiв життя. А ви втратили лише три. Йому вдалося зробити так, що ii дiагноз здавався досить звичайним i не тяжким, i Джейн, якби вона була у звичайному станi, розлютилася б, але зараз тiльки розсмiялася. Пiсля ранкових сутичок iз Перрi Голл i Камалою Грейсон вона тiльки розсмiялася. Сприйнявши ii смiх як заохочення, вiн продовжив: – Спогади можуть повернутися, Джейн, якщо ви перестанете iх емоцiйно стримувати. Причиною амнезii може бути й не фiзичне пошкодження. Хiба ви не хочете пересвiдчитися? – Я не пам’ятаю, – сказала вона твердим, як камiнь, голосом. – Ви можете робити вигляд, нiби моi спогади повернуться, але вони досi цього не зробили. Вони не повернуться. Вiн заговорив тихiше: – Джейн, люди кажуть, що аварiя сталася, бо ви намагалися вбити себе та Девiда Голла. Вони так вважають лише тому, що iснуе записка, написана вашим почерком i знайдена серед уламкiв. Начебто ви написали ii того вечора й зробили так, як погрожували. Вона роздивлялася траву пiд ногами. Можна було просто пiти геть, але Джейн мусила у якийсь спосiб поставити його на мiсце. – Ясна рiч, я не пам’ятаю, як писала ту записку. І будь-якi чужi домисли для мене нiчого не значать. – Усе нормально, Джейн. – Кевiн Нгота раз у раз повторював ii iм’я, наче вичитану в пiдручнику пiдказку, що мала допомогти йому встановити з нею контакт. – Ми могли б спробувати кiлька рiзних пiдходiв. Наприклад, поговорити про ваш досвiд непам’ятання. Як амнезiя впливае на життя, на систему вибору… – Ви нiчим менi не допоможете. – Сподiватися дуже страшно, чи не так? Надiя здатна розчавити так само, як i пiдняти до небес. Вона не вiдповiла. – Зв’яжiться зi мною, якщо захочете спробувати. Що вона робитиме пiсля того, як доведе, що цi знущання над нею влаштувала Камала? Яким буде наступний крок у ii життi? Може, дiйсно варто спробувати ще раз? Та й не мае вона забитого парами розкладу. – Авжеж, я спробую. Годинник на вежi пробив полудень. Кевiн Нгота не виявив великоi радостi, отримавши вiд неi згоду. Мiстер Наполегливiсть просто перетворився на Мiстера Чудово. – П’ятнадцята година сьогоднi вас улаштовуе? Флетчер-Голл, кiмната 2-11. – Сьогоднi я iздила на могилу свого друга. Потiм була на мiсцi аварii i зустрiла там… людей, яким я дуже не подобаюся. Вони й досi мене звинувачують. Вони вважають, що то не був нещасливий випадок. Одна особа намагалася зробити менi боляче. Друга оббрiхуе мене в iнтернетi.– Щойно Джейн вимовила цi слова, одразу ж усвiдомила, наскiльки параноiдально вони звучать. Вона й сама почула страх у своему голосi. Усмiшка Кевiна Нготи зробилася не такою широкою. – Тодi можемо поговорити про це, якщо хочете. Вона кивнула. І пiсля цього вiн розвернувся й пiшов геть. «Якщо хочете». Вона може пiти, а може не наважитися. Через вiкно Джейн залiзла до Адамовоi кiмнати. Вiн був на ланчi чи на парi. Вона лягла на лiжко, i слова Кевiна Нготи дрижаками розбiглися ii тiлом. «Сподiватися дуже страшно, чи не так?» Що вiн зi своею чарiвливою усмiшкою, неушкодженим мозком i незруйнованим самовiдчуттям може знати про безнадiю? Вона зняла сонцезахиснi окуляри. Обережно поклала iх на Адамiв туалетний столик i прикрила рукою очi. Прекрасна темрява. На неi нiхто не дивиться. Нiхто не показуе на неi пальцем. Нiхто не звинувачуе. Джейн розплющила очi. Надiя. Надiя може тебе розчавити. 7 Книжка спогадiв Джейн, написана нею упродовж багатьох днiв i тижнiв пiсля аварii Про мою першу нiч удома, у моiй старiй кiмнатi. Вiдчуття було, нiби сплю в готелi, в якому нiколи до того не бувала i в якому стiни обвiшанi картинками з чийогось чужого життя. Але це – твое життя. Й цi картинки тобi про нього розповiдають. Але хто знае, може, вони видають тобi вiдредагований варiант iсторii? Пам’ятаю, був репортер на iм’я Васкес, нав’язливий молодик iз «Остинськоi газети», який пiдстерiг нас iз мамою бiля дому й запитав у мене, чи не згадала я раптом чогось про той нещасливий випадок, що вбив мого сусiда. Мама вискочила з автiвки й почала на нього кричати, що вiн порушив право приватноi власностi й що вона доб’еться, аби йому заборонили до нас чiплятися; зненацька у мене так сильно заболiла голова, аж здалося, що не зможу йти й i до дверей доведеться повзти. Бiль був просто нечуваний. Я щойно повернулася до цього свiту, як виявилося, ненадовго, й тепер, очевидно, збиралася його покинути назавжди. Я впала навколiшки. Васкес сказав мамi: «Мем, ваша дочка знепритомнiла», – i вона, злякавшись, стишила голос й допомогла менi звестися на ноги. При цьому вона продовжувала обсипати прокльонами Васкеса, хоча вiд цього в мiй мозок наче впиналися гострi пазурi. Васкес запитав у неi про записку самогубцi. Про неi так голосно заговорили тiльки тому, що знайшли не одразу. Полiцейськi побачили ii лише наступного дня. Записка зберiгалась у полiцii як доказ, ii не можна було обговорювати, однак саме тодi й вiдбувся витiк iнформацii, з якоi журналiсти злiпили iсторiю. Ця аварiя була на шпальтах усiх газет. «Лейкгевенськi дiти». «Дiти вiдомих хай-тек-бiзнесменiв». «Остинськi скарби». «Знаменита авторка так званого мамського блогу, який кiлька рокiв тому щодня читали сотнi тисяч осiб». «Мешканцi сусiднiх будинкiв». «Друзi з дитинства». Васкес зрештою спромiгся на три газетнi статтi про мене, об’еднанi в серiю, що мала назву «Дiвчина, котра не пам’ятае». То був час, коли великою популярнiстю користувалися книжки, у назвi яких було слово «дiвчина», i Васкес, як на мене, просто намагався на цьому виiхати. Чи, може, створити собi iм’я на моему нещастi. Але, впевнена, для тих, хто знайомий iз ним особисто, Васкес е гарною людиною. Ми ввiйшли до будинку, й мама захряснула дверi. Новi пазурi вп’ялися в мiй мозок. Я нiчого не впiзнавала. Це було жахливо. Спогади про дитинство тiльки почали повертатися, мляво пiднiмаючись на поверхню свiдомостi, мов останнi бульбашки повiтря. Тепер я нiбито знала свою маму, й вона розповiла менi, що тато помер, пiсля того як я його згадала й запитала про нього аж двiчi. Я витрiщалася на сходи та стiни. Для мене це було просто якесь нове мiсце, вiдмiнне вiд лiкарнi. Мама залебедiла: – Бiля цього вiкна ти зазвичай сидiла, чекаючи, коли ми з татом повернемося додому з роботи. Тодi ми мали au pair[5 - Au pair – програма культурного обмiну для молодi. Учасники, яких теж називають цим словом, зазвичай доглядають за дiтьми й виконують нескладну домашню роботу в обмiн на проживання, харчування й грошове винагородження.]. Вона була зi Швецii. Ти знаеш, де розташована краiна, що називаеться Швецiею? Мабуть, я кивнула. – А там ти впала зi сходiв i вдарилася головою. Я тодi ще написала у блозi дуже популярний пост iз цього приводу. О господи, ти гадаеш, мозок мiг бути пошкоджений iще тодi й через це тепер до тебе не повертаеться пам’ять? Боже, я мушу розповiсти про це лiкарю. Я зовсiм про це забула. – Нiби це в неi була амнезiя. – То як, щось iз цього всього видаеться тобi знайомим? – В останньому словi прозвучало стiльки надii. – Трохи, – вiдповiла я, тому що це для неi дуже багато значило. Лiкар К. попереджала мене не брехати про спогади, але спробувала б вона пожити з цiею «мамою», особою, що постiйно вимагае вiд мене перевiряти пам’ять, а це – наче ловити дим. Мама пiдiйшла до вiкна й визирнула крiзь штору, перевiряючи, чи не пiшов репортер геть. – Вiн менi не подобаеться. Зовсiм, – сказала вона майже спокiйно. Менi хотiлося запитати в неi про записку. Але я вирiшила почекати й зробити це, коли ми трохи оговтаемося. Я стояла посеред примiщення. Озирнулася навсiбiч. І раптом перед очима з’явились iграшки на пiдлозi та рiздвяна ялинка в кутку. Вкритий туманом образ… Але де шукати свою кiмнату, я не знала. Я забрела на кухню, пiдiйшла до куточка для снiданкiв. Тут усе видавалося трохи бiльш знайомим: запахи iжi, я сиджу за столом, обiдаю й чую, як мама друкуе у своему кабiнетi. Так, он вiн i е – за французьким вiкном стоiть антикварний стiл iз комп’ютером. Я згадала ii кабiнет. У грудях зродився невеличкий паросток радостi. – Ти й досi ведеш свiй мамський блог? – Я запитувала не тому, що про це пам’ятала, а тому, що вона говорила про це в лiкарнi. Я лежала в лiжку, а мама час вiд часу вплiтала в розмову свiй блог i робила це з якоюсь незрозумiлою гордiстю. – Ти завжди його так називала. Не просто «блог» чи за повною назвою, «Квiтка Лорел». – В ii голосi прозвучали нотки образи. – Вибач, авжеж блог. – Назва здавалася менi занадто претензiйною, але я зовсiм не хотiла образити маминих почуттiв. – Нi, пiсля нещасливого випадку закинула. Надто багатьом людям здалося, що я була поганою матiр’ю. – Вона помовчала трохи, а потiм продовжила: – Я втомилася його вести. Втомилася писати про тебе. Тобi це не подобалось, особливо коли ти подорослiшала. Коли я думала про ii блог, то вiдчувала якусь примарну незручнiсть, не знаю чому. Вирiшила, що займуся цим пiзнiше. Я повернулася до вхiдних дверей. Репортер i досi був там, але стояв поза подвiр’ям. Я зробила крок до сходiв, i тут мама, очевидно, усвiдомила, що я маю бути ii прiоритетом. Я подивилася iй в очi й поцiкавилася подумки, чи вона взагалi спала минулого тижня. Вона мiцно мене обняла. – Упевнена, ти пам’ятаеш свою кiмнату. Ходiмо на неi подивимось. – Я пiшла за нею сходами нагору. Бiля фотографiй на стiнi я затрималася. На них усiх була я: немовля, маленька дiвчинка, яка щойно навчилася ходити, дошкiльнятко, першокласниця. А ще на них був чоловiк. – Це тато? – поцiкавилась я. Вона й досi не показала менi його свiтлини. Не мала жодноi в телефонi, не принесла iз собою до лiкарнi. Вона кивнула. – Ти його пам’ятаеш? – Я знала, що це вiн, iще до того, як спитала. Але… Я i досi не бачу його в своiх спогадах, коли наче дивлюся кiно про минуле життя. Мiй тато. На одних знiмках вiн мав русяву борiдку, на iнших був чисто виголений. – Джейн, ти вже мене згадала чи називаеш мамою тiльки через те, що я так сказала? – У ii голосi бринiла напруга. – Мамо, я тебе пам’ятаю, – збрехала я, бо для неi це мало значення. До того ж, крiм неi, у мене зараз геть нiчого й нiкого не було, та й поодинокi образи з минулого, пов’язанi з нею, поступово почали досить чiтко спливати в пам’ятi. Їi кабiнет, запахи обiду на кухнi. Але то були лише поодинокi картинки. – Розкажи про щось iз того, що ти згадала, – попросила вона досить наполегливо. Я зачерпнула обома пригорщами дим у своiй головi й видала: – Ти сидиш за столом у своему кабiнетi й на комп’ютерi пишеш «Квiтка Лорел», а я одночасно обiдаю на кухнi. Дуже туманно, але цього виявилося досить. І поки що все було точно. Мама спромоглася на яскраву усмiшку й утомлено пiшла коридором, повна рiшучостi показати менi мою кiмнату. Ви можете подумати, що мiсце, в якому я провела бiльшу частину свого життя, мов бомбу, скине на мою бiдну голову цiлу купу спогадiв. Але нiчого такого не сталося. Кiмната була середнiх розмiрiв, iз лiжком i постерами з художнiх фiльмiв. Я згадала, де колись була книжкова полиця. Але постери на стiнi геть нiчого для мене не значили. – Ти любиш дивитися кiно, – сказала мама. – Якось ти навiть повiдомила, що, можливо, колись писатимеш сценарii для художнiх фiльмiв або вiдеоiгор, а може, й для телебачення. Джейн, ти маеш хист до писання, як i я. Ти знову зможеш писати. – Це прозвучало так, нiби разом iз пам’яттю я могла втратити й усi таланти, дарованi менi Богом. – Ти вже це казала, – вiдповiла я. Було щось неправильне в тому, що я мусила заспокоювати маму, хоча серед нас двох хворою була не вона, а я. На стiнi висiв постер iз «Касабланки» (чорно-бiле кiно, яка дикiсть!), iз «Пiанiно» (напевно, мюзикл?), iз «Годин», з якого на мене дивилося трое жiнок. Я не знала жодного з цих фiльмiв. Цiкаво, чи й тепер вони менi сподобаються? Чи змiняться моi смаки зараз, коли я бiльше не пам’ятаю, що менi подобалось, а що – нi? Я забула розташування своеi кiмнати, але миттево впiзнала покривало на своему лiжку. Якимось дивом я також знала, що порядок, у якому стояли книжки на однiй iз полиць, не змiнився, звiдколи я ще ходила до середньоi школи. Я стала навколiшки й почала читати заголовки. Я впiзнала iх усi. І тут iз завмиранням серця я зрозумiла, що однiеi книжки бракуе. Моеi найулюбленiшоi – «Складки часу». Як же так сталося, що я пам’ятаю цю книгу, але зовсiм забула всiх своiх друзiв i навiть те, як помер мiй тато? Але книжка зникла. Невже я просто вигадала, що вона мае тут бути? Зауважувати подiбнi речi зараз, мабуть, було зовсiм недоречно, але я чiплялася за кожен хай i малюсiнький знак, що допомiг би менi визначити цей будинок як свiй рiдний дiм. Чому ця книжка мае для мене таке велике значення? Чому? – А де мiй примiрник «Складок часу»? – спитала я. – Не знаю, люба. Гадаю, вiн десь тут, у твоiй кiмнатi. Ти пам’ятаеш, що це – твоя улюблена книжка? – У маминому голосi було стiльки надii. – Так. Мег i Чарлз Воллес, тiтонька Бiст i Камазотз. Я пам’ятаю всю iсторiю. Менi здалося, що вона от-от розплачеться. Ймовiрно, вiд полегшення. Якщо я здатна пригадати видуманих героiв i несправжнi мiсця, стовiдсотково дуже скоро зможу пригадати й реальнi подii. Пiд книжковою полицею рядочком вишикувалися вiдеоiгри: переважно «бродилки», хоча й трохи «стрiлялок» там теж було. Я витягла одну навмання. На обкладинцi – двi мультяшнi широкоокi дiвчини. «Шпигунки». Я всмiхнулася. – Ви з Девiдом часто грали у вiдеоiгри разом, – сказала мама й прикусила губу. Я витрiщилася на гру. «Згадуй, – наказала собi.– Згадуй! Ти грала в неi iз Девiдом». Але нiчого не вiдбулося. Тодi я поставила коробочку назад i дала iграм спокiй. На iншiй полицi були альбоми. Я витягла один. То був альбом для малювання, та я використовувала його, щоб записувати своi iсторii. Три аркушi були повнiстю зайнятi комiксами iз саркастичного вигляду ведмедиками. – Коли ви були малими, ти й Девiд малювали комiкси просто заради розваги. Вiн робив малюнки, а ти писала до них iсторii. Я навiть хотiла послати iх до газети, такими смiшними вони були. Девiд чудово малював, вiн навiть збирався вчитися на художника, та Кел iз Перрi навiть чути про це не хотiли. Я уважнiше роздивилася малюнки. То були здебiльшого ведмедики-симпатяжки та самовпевненi супергероi. Безумовно, iх намалював талановитий художник. Я пiдiйшла до iншоi стiни. Над письмовим столом висiли фотографii мене з iншими дiтьми, пришпиленi до блакитноi корковоi дошки. І свiтлина з моiм татом. Татом, який помер внаслiдок випадкового пострiлу пiстолета. Мамi довелось аж двiчi сповiщати менi про його смерть. Їй довелося взяти на себе дуже важку ношу, я зрозумiла це тiльки зараз. Цiкаво, як вона зумiе витримати весь цей жах i що я робитиму, якщо раптом вона не впораеться? Їi душевнi сили тепер здавалися менi ненадiйними, як вiтер. – Ти змусила мене купити блакитну, хоча я хотiла придбати для тебе рожеву, – сказала мама, показуючи на коркову дошку на стiнi. Може, зараз рожева бiльше припала б тобi до душi.– Начебто моя амнезiя була чудовим приводом для реалiзацii ii дизайнерських смакiв. – Блакитна мене влаштовуе,– вiдповiла я. Менi не хотiлося, щоб вона змiнювала хоч щось у цiй кiмнатi. Для мене це був дотик до минулого життя, неторканого вiд моменту аварii. Ця кiмната буде моiм путiвником у кiлька забутих рокiв. Коли я була тут востанне, навiть уявити не могла, на що перетвориться мое життя вже за якусь годину. Я подивилася на свiтлини, що стояли на полицi. Тi, що були в рамках, здаеться, призначалися дорослим. Я i тато. Я i мама. Жодноi з татом i мамою разом. Я ще подумала: «Цiкаво, яким був iхнiй шлюб? Вони кохали одне одного? Чи, може, iхнi стосунки переживали скрутнi часи? Навiть гадки про це не маю. Як це дико – не знати подiбних речей». Я перевела погляд на блакитну коркову дошку. На нiй були переважно фотографii друзiв зi старшоi школи. Стоiмо бiля басейну в якихось неприродних позах: група дiвчат у красивих сукнях i хлопцiв у костюмах з краватками. – Зустрiч випускникiв, – сказала мама. – Пам’ятаеш ii? Я знала, що високого широкоплечого бiлявця, котрий на свiтлинi стоiть поруч зi мною, звати Тревор Блiнн. Вiн якось приходив до мене в лiкарню – майже одразу пiсля того, як я вийшла з коми. Вiн здався менi мовчазним i трохи переляканим, начебто не знав, що сказати. Але Тревор принiс менi квiти, i я бачила, як вiн незграбно обiйняв маму. Менi зовсiм не хотiлося, щоб хтось почав обнiмати мене. Я тодi ще фiзично не оговталася вiд аварii. Давнiй друг дуже вирiс i змужнiв порiвняно iз середньою школою, коли я його пам’ятала. Але вiн спричинив якесь лоскотання у пам’ятi. – Довгi джинси. – Я показала на Тревора. – Коли ми були ще малими, одна дiвчинка з величезним червоним бантом у волоссi дражнила Тревора за його довгуватi джинси, а я так на неi розсердилася, що кинулася битись i видрала той бант iз ii волосся прямо на iгровому майданчику. Мене вiдвели до кабiнету директора, а над Тревором насмiхалися хлопцi, бо я полiзла його захищати. Четвертий клас? – Так, – погодилася мама. – Ти пам’ятаеш. – Ну добре. Я пам’ятаю тiльки цей один випадок. Немае з чого так сильно радiти. Ти забрала мене зi школи. – Слова нiби народжувалися самi собою. – Ми приiхали додому, й ти говорила зi мною про цей випадок, а потiм написала про нього в своему блозi. Але ти купила менi на ланч пiцу, а Треворова мама зателефонувала та попросила вибачення за те, що я вскочила через Тревора в халепу. – Спогад, гладенький i чистий, мов щойно вимите скло, народився в моiй головi. – Ти й досi ненавидиш величезнi банти. – Мама вiд щастя затулила рота руками. Однак я не пригадувала жодних особливих емоцiй, пов’язаних iз велетенськими бантами. Уважнiше придивилася до свiтлини зустрiчi з випускниками. Адам стояв на iншому краю групи та вибiлював зуби. Я знала його iм’я, бо вiн теж вiдвiдав мене в лiкарнi, але нiяких пов’язаних iз ним спогадiв не мала. Як могла я забути цю схожу на вишкiр, але шалено привабливу посмiшку? Вiн прийшов i повiвся так, нiби зi мною не сталося нiчого особливого: «Знаю, що ти мене не пам’ятаеш, але закладаюся, це ненадовго. Я – твiй товариш, у якого, як кажуть, трохи не всi вдома». Вродлива темноволоса дiвчина, що стояла поряд зi мною, була Камалою. Нашi голови майже тулилися одна до одноi, усмiшки були майже однаковими. (Написано на берегах чорнилом iншого кольору: «Упродовж наступних двох тижнiв до мене повернуться й iншi спогади, пов’язанi з Камалою та Тревором, але на той час я ще про це не знала».) І тепер хлопець, якого я вбила. Девiд. Вiн був на двох свiтлинах. На однiй, коли нам було, мабуть, рокiв по вiсiм, вiн усмiхався; йому бракувало одного з переднiх зубiв. Ми обое були вдягненi в майже однаковi блакитно-бiлi футболки. Вiн мав неслухняний темний чуб, а мое волосся стримувала тоненька стрiчка (тепер зрозумiло, чому не бант), що пасувала до кофтинки. Я мала дуже симпатичний вигляд. І тут я пригадала цей епiзод. Спогад не був схожим на удар електричного струму, як його часто описують, пам’ять наче нiкуди й не зникала, весь час була там i тiльки чекала слушноi нагоди. – Ми разом грали у вуличний футбол. Команда називалася «Леви». – Так! Коли ви були ще маленькими. Тiльки один сезон. Ти забажала грати тiльки тому, що грав Девiд, а ти терпiти не могла залишатися осторонь. – Мама вiд радостi мало не заплескала в долонi. Кожен новий спогад був для неi мов добрячий шмат ворожоi територii, завойований у битвi. – Одна з iнших мам не хотiла, щоб я грала, – сказала я. – Натомiсть вона вважала, що я мушу стати ватажком чiрлiдерiв[6 - Чiрлiдери – група пiдтримки, яка розважае глядачiв у перервi мiж спортивними змаганнями.]. Мама кивнула. – А ви з татом ввiчливо пояснили iй, що я гратиму. На тому все й скiнчилося. Ми з мамою щиро заусмiхались, але потiм я подумала про Девiдову смерть i моя усмiшка зiв’яла. – Схоже, тут майже зовсiм немае моiх новiших свiтлин. Знятих останнiми роками. Де була б я з Камалою, де ми б усмiхалися, мов сестри, як це було, коли я була молодшою й ми обидвi ходили до середньоi школи. – Пiсля того як тато помер, ти перестала брати участь у багатьох забавах. Почувалася пригнiченою. Пригнiченою. Ким я була ранiше, до якого типу дiвчат належала до аварii? І ким я зроблюся тепер? – Мамо, а що це за записка самогубцi, про яку говорив репортер? Їi обличчя неначе закам’янiло. – Не звертай уваги. То якась помилка. – Мамо, розкажи менi, будь ласка. – Лiпше подивися на свiй одяг. На плейлист. Закладаюся, вони розбурхають iще якiсь спогади. – Мамо, розкажи. Вона сiла на мое лiжко й жестом показала, щоб я сiла поруч. Я так i зробила. Вона взяла мою руку. Їi долоня була холодною i трохи вологою. Я хотiла висмикнути руку, та не наважилася. Пальцями вона взяла мене за пiдборiддя й повернула обличчям до себе. – Маленька, вони знайшли записку в травi бiля пiднiжжя пагорба. Принаймнi, так вони кажуть. Начебто вона випала з автiвки. Там iще було повно всього, що зазвичай лежить у нашому багажнику: пакети для покупок, розкладний стiлець, який я беру на футбольнi матчi, пара книжок тощо. Сама знаеш… І щось iз того випало, коли автiвка перевернулась i розбилося скло. Записку знайшли серед усього iншого. Написану твоiм почерком, як вони кажуть. Я ii бачила, i рука начебто схожа на твою, але ж ви, дiти, тепер фактично нiколи не пишете, тiльки набираете й роздруковуете все, що треба. Тому важко сказати, чий там почерк. – Про що йдеться в записцi? Вона витягла з кишенi клаптик паперу. – Це копiя, яку вони менi дали. Щоб, як вони сказали, я могла надати тобi допомогу, якщо вона раптом знадобиться. Це не оригiнал, оригiнал залишаеться в полiцii. Для потреб слiдчого, який працюе на iхнього адвоката. Вiн майже нiчим не вiдрiзняеться вiд копiв, такий самий балакун i нишпорка. – Адвоката? – запитала я, чекаючи, коли ж вона покаже менi папiрець. – Не бери в голову. – Я вже помiтила мамину звичку побiжно говорити про неприемнi речi, забиваючи цвяхи в твiй мозок, а потiм закликаючи не звертати на них уваги. – Думаю, ця записка може почекати, доки ти просунешся трохи ближче до одужання. Той чортiв репортер. Ненавиджу його за те, що вiн на тебе все це вилив. Я простягла руку, ту, що була вiльною. – Про що в нiй iдеться? Схоже, вона правильно оцiнила мiй намiр, бо спрямувала погляд на записку й прочитала вголос: «Не можу цього зробити. Я не можу. Краще б я померла. Краще б ми померли разом. Я хочу, щоб ми обое померли». Вона склала аркуш. – Цiлком очевидно, що це – фальшивка. Я встала, бо хотiла бути подалi вiд цих слiв. І знову сiла на краечок лiжка, бо ноги, мозок, серце – все наче зробилося ватяним. Виходить, ця записка була зi мною, i я розбила свою власну автiвку. Маминi пальцi мiцно взяли мене за плече. – Послухай мене, Джейн. Це зовсiм не записка самогубцi. Такого просто не може бути. Це якесь непорозумiння, от i все. Я що, мушу спати в цiй кiмнатi, поруч зi свiтлиною, з якоi на мене дивитиметься хлопець, котрого я вбила? У мене все болiло: i голова, i живiт, i все iнше. Я встала й познiмала всi фотографii, на яких був Девiд. – Що це означае, Джейн? – поцiкавилася мама. – Думаю, менi треба лягти, – вiдповiла я. – Так, звичайно. Пiду подивлюся, чим ми обiдатимемо. Люди приносили рiзнi наiдки весь час, коли ти була в лiкарнi. Перш нiж почули про записку… А потiм перестали, очевидно, хотiла закiнчити речення мама. Люди думають, що я хотiла вкоротити собi вiку й убила Девiда. Вiд цих слiв у мене в ротi з’явився присмак попелу. Мама кивнула, i я лягла на лiжко. Подумалося, що, може, задзвенить телефон, може, хтось iз сусiдiв або друзiв поцiкавиться нашими справами, але все було тихо. Я дивилася на свiтлини моiх друзiв i думала про те, чи Камала i Тревор захочуть iще коли-небудь мене вiдвiдати. Чи взагалi хто-небудь захоче мене бачити. Зрештою я заснула. Прокинувшись, я не виявила у собi нiяких нових спогадiв. Я зовсiм не була зачарованою принцесою, яка прокинулася й опинилась у звичному життi. Я почула мамин голос, вона розмовляла на вулицi з кимось iз сусiдiв. Дуже голосно. Пiзнiше мама розповiла, що то була Перрi Голл, яка попереджала маму, щоб я трималася подалi вiд ii родини. 8 – Радий, що ви погодилися зi мною зустрiтися, – сказав Кевiн. Джейн сидiла навпроти нього в дослiдницькiй кiмнатi на факультетi практичноi психологii.– Поговорiмо вiдверто. Ви – розгубленi. Майже безхатченко, вас звинувачують у спробi чи то суiциду, чи то вбивства, ваше колись великонадiйне життя обернулося катастрофою та руiнами. – Вам треба працювати з дiтьми, – сказала Джейн. Вiн не засмiявся i навiть не усмiхнувся у вiдповiдь, i Джейн подумала: «Добре, вiн, схоже, не збираеться витрачати шiсть тижнiв на вибудову взаеморозумiння». Кевiн нахилився вперед. – Давайте я вгадаю, а ви скажете, якщо я помиляюся. Психотерапевти вам не подобаються, тому що вони завжди ходять на заднiх лапках кругом та навколо. Так обережно говорять про те, чи то був нещасливий випадок, чи то була спроба самогубства, у чому була провина Девiда Голла. Скажу одразу, я на заднiх лапках ходити не збираюся. Я використовую бiльш прямолiнiйну методику. Джейн здалося, що на всiх численних i безрезультатних зустрiчах iз психотерапевтами вiн сидiв iз нею поруч. – Гаразд, – сказала вона не дуже впевнено, вирiшивши подивитися, що буде далi. – Цiлком може бути, що ви пiдсвiдомо пригнiчуете власну пам’ять через те, що забутi спогади пов’язанi з дуже сильними емоцiями. Як на мене, вам мае хотiтися перевiрити, чи дiйсно причиною амнезii е виключно фiзичне пошкодження. – Менi робили ОФЕКТ, – сказала Джейн, гадаючи, чи знае вiн, що це таке. Але пiсля того, як Кевiн зрозумiв, що вона не збираеться продовжувати, вiн сказав: – Однофотонна емiсiйна комп’ютерна томографiя. Показуе, як кров потрапляе до рiзних дiлянок головного мозку, та дозволяе виявити пошкодженi мiсця, куди кров майже не доходить. І що ж? – Я маю пошкодження скроневих доль. – Якi вiдповiдають за збереження довготермiновоi пам’ятi. Саме так. Але спогади про роки дитинства поступово вiдновилися, правильно? Принаймнi, про це пише у своiх газетних статтях мiстер Васкес. – Так. – Закон Рiбо. Простiше кажучи, найдавнiшi спогади забуваються найважче. – Так. – Джейн чула прiзвище Рiбо вiд лiкаря К. Цей француз був психологом i дослiджував пам’ять. – Ви пригадали все, крiм рокiв у старшiй школi. – Так. – Тому причина може бути як емоцiйною, так i фiзичною. Ви втратили батька? – Так. – І амнезiя починаеться саме в той час. Вiд моменту, коли ви пiшли до старшоi школи за кiлька тижнiв до батьковоi смертi, й до нещасливого випадку та смертi Девiда. Випадiння пам’ятi обмежуеться двома жахливими трагедiями. Джейн нiчого не сказала. – Тож якого результату ви очiкуете вiд нашоi спiльноi роботи? У неi не запитували нiчого подiбного вже дуже давно. Джейн мало не затремтiла пiд його уважним поглядом. – Я хочу згадати. Я хочу дiзнатися, що не вбивала Девiда навмисно. Що це i насправдi був лише нещасливий випадок. Я хочу з усiм цим упоратися, – сказала вона. – Я хочу закiнчити навчання. Хочу бути самодостатньою, хочу, щоб Девiда… – Девiда вже немае. – Я хочу, щоб Девiда не було так багато в моiх думках. Я не хочу, щоб мене й далi звинувачували в цьому жахiттi. У мiстечку, де ми жили, у школi, до якоi ходили, мене всi ненавидять. У мене залишився тiльки один друг. Якщо то був нещасливий випадок, мене зможуть пробачити. Але спроба самогубства не буде прощеною нiколи. – Боюся, що вас завжди звинувачуватимуть. Нам доведеться виробити певнi стратегii, що допоможуть вам iз цим упоратись i не дозволять людському осуду та звинуваченням вам зашкодити. Ми придумаемо, як вас убезпечити. – Кевiне, це буде важко зробити. – Джейн зовсiм не вмiла й вважала, що нiколи не зможе навчитися долати почуття провини. Вона була здатна лише заховати його на задвiрки свiдомостi, де воно неспокiйно вовтузилося, лютуючи й шукаючи виходу. – Джейн, ваша проблема – зовсiм не крихiтна. Гадаю, i плани в нас теж мають бути великими. Вона потерла долонями бильця крiсла. – Окей. То як ми це все почнемо? Ви будете аналiзувати мое життя вiд самого народження? У мене було дуже миле нудне дитинство. Їi погляд вивчав його черевики. Вони були помiтно неновими та стоптаними. Аспiранти нiколи не мають грошей. – Розкажiть про той день. День аварii. Я знаю, що ви нiчого не пам’ятаете. Це так? – Це що, запитання з пiдтекстом? – Нi. Хтось мусив розказати вам бодай щось про той день. – Того дня Девiд i я вийшли зi школи о шiстнадцятiй п’ятнадцять. Нас бачили разом. Вiн написав батькам, що залишиться в товаришки попрацювати над шкiльним проектом, а потiм пообiдае десь у центрi. Ми взяли мою автiвку. – Вам iз ним задали додому зробити спiльний проект? – Очевидно, нi. Ми мали тiльки два спiльних предмети: хоровий спiв i пiдприемництво. – У старшiй школi вивчають пiдприемництво? – Так, у Лейкгевенськiй старшiй школi е такий предмет. – Вона на мить зупинилась. – Один наш друг, Тревор Блiнн, бачив, як ми разом поiхали вiд школи. – Ви жили в сусiднiх будинках. Хiба ви не могли просто поiхати додому й там поговорити? – Авжеж, могли. Тiльки ми цього не зробили. – І ви того дня не листувалися електронною поштою, не обмiнювалися есемесками? Якщо я розумiю правильно, саме так американськi пiдлiтки узгоджують своi плани. – Вiн злегка усмiхнувся. – Нi.– Джейн засовалася в крiслi. Це починало скидатися на допит. Бiльшiсть психотерапевтiв, навпаки, намагалися пом’якшити можливий негативний ефект своiх запитань. Але, може, у цьому i полягав його особливий метод. – Дiвчина на iм’я Емерi Боумен каже, що передавала менi записку на уроцi пiдприемництва, бо вона сидiла мiж мною й Девiдом. Я хочу сказати, люди не передають одне одному записки, коли можуть послати есемеску. Але на пiдприемництвi, як менi сказали, вiд нас вимагали вимикати телефони на початку уроку й дозволяли вмикати iх знову лише пiсля дзвоника. Ми всi клали мобiльнi в особистi шухлядки й забирали пiсля уроку. – Що було в тiй записцi? – Я ii не зберегла, тому й не знаю. – Погляд Джейн опустився донизу. – І ви не знаете, де зараз ця записка? – Думаю, я могла ii викинути. Чи, може, вона загубилась у лiкарнi, коли з мене зрiзали одяг. – Джейн продовжувала дивитись у пiдлогу. – Там, iмовiрно, було щось типу «Давай зустрiнемося пiсля урокiв». Адже вiдбулося саме це. – То цiлих шiсть годин ви були разом невiдомо де й нiхто не знав, що ви робите. Мабуть, вам дуже важко це все усвiдомлювати. – Його тон нарештi пом’якшав. – Того вечора нас бачили в центрi. Спочатку ми обiдали. Потiм були в крамницi. Ми купували ломик. У Девiдовiй кишенi знайшли чек. – Ломик. – Кевiн поклав пiдборiддя на сплетенi пальцi.– Навiщо вам мiг знадобитися ломик? Вона знизала плечима. – В автiвцi його не знайшли, то я й не знаю, де вiн подiвся. Оце й усе, що менi вiдомо. Через чотири днi я прийшла до тями в лiкарнянiй палатi. Я зовсiм нiчого не пам’ятала. Десь за тиждень почала щось пригадувати. Але згадувалося лише те, що було до чотирнадцяти рокiв. Пiсля того – порожнеча. – Зовсiм нiчого? Нiяких фрагментiв, нiяких уривкiв спогадiв? – Їхнi погляди зустрiлися. – Нiчого такого, що я могла б назвати спогадом. – Їi очi дивилися прямо й незмигно. Вiн нiчого не сказав, немовби чекаючи, що от зараз вона зiзнаеться, мовляв, авжеж я пожартувала, насправдi я дещо пам’ятаю, тiльки не хочу про це нiкому розповiдати. – Яким е ваш останнiй спогад перед тим, як сталась аварiя? – Перед початком мого першого навчального року в старшiй школi ми з татом поiхали в подорож. Мама працювала й не могла з нами поiхати. Тiльки ми вдвох. Подорож до «Дiсней Ворлд». Було просто чудово. – Їi голос був м’яким, у ньому бiльше не звучало виклику. – Девiд менi страшенно заздрив. Вiн теж хотiв поiхати, але його батьки ненавидiли всiлякi тематичнi парки. Я привезла йому книжку про дiснеiвське малювання. Вiн дуже любив малювання i дуже любив малювати сам. – Я радий, що останнiй спогад такий приемний. То що, зовсiм нiчого з першого року навчання в старшiй школi? – Та нi.– Але вона вже не дивилася Кевiновi в очi. – Пробачте мою наполегливiсть i прямолiнiйнiсть, Джейн, але ви не пам’ятаете зовсiм нiчого, що пiдтверджувало б правдивiсть тiеi записки про самогубство? – Нi. – Вам розповiдали про щось таке, що тодi вiдбувалося в вашому життi й могло навiяти суiцидальний настрiй? – Нi. Я не вiдвiдувала психотерапевта. Шкiльнi психологи не мають записiв, у яких iшлося б, що я належу до групи ризику. Гадаю, в Лейкгевенi таким речам надають великого значення, особливо якщо помирае один iз батькiв. – Ви були з батьком, коли вiн помер? Джейн знову провела долонею по бильцю крiсла, в якому сидiла. Вiн же нiби прочитав усi статтi про неi, тож мусить знати, що там писалося про смерть ii батька. Проте вона вдала, нiби цього не усвiдомлюе. – Вiн тодi був у будинку в центрi Остина. Будинок ранiше належав його дядьковi, тато його успадкував i збирався виставити на продаж. Дядько тримав удома зброю, гвинтiвку та кiлька пiстолетiв. Тато взяв до рук один, а той випадково вистрiлив i його вбив. – Вона вп’ялася нiгтями у власну долоню. – Вибачте. Джейн знизала плечима. – Я цього не пам’ятаю. Але мамi, гадаю, реально дуже важко вiд цього всього. – І напевно, ви не можете розповiсти про свою реакцiю. – Про це писав у своiх статтях Васкес. На якийсь час я пустилася берега. Переважно пила. Але потiм, очевидячки, виправилася. – Чи коли-небудь iснувало припущення про те, що ваш батько наклав на себе руки? Джейн витрiщилася на нього. – Полiцiя провела розслiдування i довела, що пострiл був випадковим. – А потiм була ваша записка самогубцi. Я маю на увазi, що люди мусили дiйти невтiшних висновкiв. – Яке корiння, таке й насiння… – Вона припинила длубати власну долоню, встала з крiсла та зробила кiлька крокiв до вiкна. – Моя мати вiдома – ну добре, вiдома в iнтернетi – тим, що постiйно записувала й аналiзувала своi батькiвськi рiшення та вчинки. Вона втратила чоловiка, а потiм мало не втратила мене. Я чула, як люди казали, буцiм вона зробилася сама на себе несхожою. Кiлька секунд Кевiн мовчав. – Давайте все ж таки повернемося назад, до того дня, коли сталась аварiя, – сказав вiн. – Що ж, насправдi мiж вами з Девiдом не було нiякого листування чи обмiну есемесками? Невже вiн не надiслав жодного повiдомлення, в якому б iшлося про те, чим ви будете займатися того вечора? – Нi. Мама переглянула iх усi, а потiм i я, коли намагалася розбудити свою пам’ять. Ми не обмiнювалися анi листами, анi есемесками, навiть не ходили на ланч разом. Тодi ми вже не були такими близькими друзями, як ранiше. – Припускаю, що батьки хлопця так само перевiрили його телефон i поштову скриньку. – Гадаю, що так. Його мама землю рила, щоб довести мою провину. Але нiхто так i не знайшов нiяких доказiв на кшталт тих, про якi ви питаете. – Ви пам’ятаете що-небудь про його батькiв? Це запитання ii здивувало. – Тiльки те, що вони були добрими до мене, коли я була маленька. Та й потiм. Аж до аварii. Тепер його мама мене ненавидить. Сьогоднi зранку вона напала на мене бiля його могили. Вона наговорила стiльки всього… – І що ви вiдчули? – Хотiла ii вдарити. Я просто жахлива. У жiнки таке горе, а я… я просто хотiла, щоб вона дала менi спокiй. – Ви хочете довести iй свою невинуватiсть, принаймнi в тому, що не намагалися вкоротити собi вiку? – Менi байдуже, що вона про мене думае.– Джейн повернулася до крiсла i сiла з таким виглядом, наче розмова ii дуже втомила. – Не знаю, чи це допоможе, але сподiваюся. Можете детально розписати менi подii того дня? Тiльки те, що точно вiдоме. Ви вже в загальних рисах розповiли, та я б хотiв подивитися на хронометраж, що й коли вiдбувалося. Мають бути вiдомостi, отриманi вiд свiдкiв. Напевно, ваша мама мае копiю матерiалiв слiдства. Джейн вiдчула, як гаряча хвиля прокочуеться ii тiлом. – Я нiколи не хотiла повертатися до подiй того вечора. Думала, що пам’ять просто вiзьме й повернеться. – Пропоную, – сказав Кевiн, – спробувати впорядкувати те, що нам вiдомо про той таемничий вечiр. Можливо, вдасться отримати вiдповiдi на якiсь запитання. Ви ж не сидiли казна-де, нещасливi та сповненi суiцидальних намiрiв, адже так? Ви щось робили. Придбання ломика передбачае дiяльнiсть. Якусь мету. І вона була дуже секретною. Вiн нiкому нiчого не сказав. Ви нiкому нiчого не сказали. Вона знову дивилася на його зношенi черевики. – Так от, ми маемо двi записки. Одна, що ii вам передав Девiд i змiсту якоi ви не пам’ятаете. І друга, знайдена на мiсцi аварii. Що в нiй було? – Не можу цього зробити. Я не можу. Краще б я померла. Краще б ми померли разом. Я хочу, щоб ми обое померли, – сказала Джейн. Немов ненависний вiршик, який надто добре знала. – Чого ви не можете зробити? – Зробити алгебру. Їсти броколi. Поратись у саду. Не знаю. – Записка нi про що вам не говорить. – Вона мене засмучуе,– сказала Джейн, – бо я не уявляю, що могла таке написати. Вiн змiнив тему. – Пiсля аварii,– Джейн помiтила, що Кевiн бiльше не називае ii нещасливим випадком, – вам треба було якось закiнчити школу. Мабуть, самостiйно готувалися до тестiв? – Нi.– Тепер вона дивилася йому в очi.– Я повернулася до Лейкгевенськоi старшоi школи. Я ii закiнчила. Тепер уже Кевiн дивився на неi з неприхованим здивуванням у поглядi. – Чому було не перейти до iншоi школи? – Я про це думала, та залишався всього один семестр, i в мене там були друзi. Я сподiвалася, що вони допоможуть менi з усiм цим упоратися. Дехто й справдi допомагав. І моя мама думала… Якщо люди бачитимуть, як я страждаю, вони мене пожалiють, а також пожалiють i ii. Вiд неi вiдверталися друзi, вона втрачала впливовiсть у громадi. Їй хотiлося повернути i те i те. Кевiн закашлявся, наче це його приголомшило. – Але ж ви все одно не змогли б згадати вивченого ранiше матерiалу. – Я зумiла наздогнати. Наново вивчила пройдене, щоб якось залишатися на плаву. Думаю, учителi вирiшили бути милосердними й зарахували менi всi залiки. Моя мама навiть думати не хотiла про те, що я можу залишитися на другий рiк. Але, щиро кажучи, я не була готовою до Сент-Майкла, вони зарахували мене виключно з ласки. Вiн подивився на неi з повагою. – Це мусило бути дуже складно. І з соцiальноi точки зору теж. Ви не пам’ятали бiльшостi друзiв, не пам’ятали своiх учителiв. – Найскладнiше було вiдчувати, що я вбила свого сусiда й уся школа бажае, аби я теж померла. Кевiн подивився на Джейн, вiдiрвавши погляд вiд своiх нотаток. – Дасте менi дозвiл на перегляд вашоi медичноi картки? Хотiлося б побачити, наскiльки важкими були травми. – Нi,– вiдповiла вона. – Чому? – Бо не хочу. Я сказала, що поговорю з вами, але не дозволю порпатися в моему життi. Ви не лiкар. Джейн чомусь здалося, що вона помiтила тiнь розчарування на його лицi, але майже одразу воно знову набуло нейтрального виразу. – Тодi, може, ви iх менi опишете? – Я була в станi коми чотири днi. Був перелом плеча та зламана ключиця. Я мала дуже сильний струс мозку та пошкодження скроневих доль. – Якi травми отримав Девiд? Якийсь час вона не могла змусити себе говорити. – У нього були зламанi обидвi ноги, все лице – у рваних ранах. Переламанi ребра. Переламаний хребет i пробита легеня. Вiн помер прямо там. – Чому вiн отримав набагато бiльше травм, нiж ви? – Автiвка з’iхала з дороги й полетiла стрiмким схилом униз, а потiм перекинулась i врiзалася в уламок скелi. Удар прийшовся на той бiк, де вiн сидiв. Машина в’iхала в кам’яну брилу й на нiй застрягла. До того ж… Кевiн чекав продовження. Джейн вимовила: – Девiд був непристебнутий. – Вiн завжди iздив без паска безпеки? – Хто ж бере до уваги цi постiйнi нагадування? Припускали, що вiн вiдстебнувся… – Вона знову замовкла. – Вiдстебнув пасок безпеки, щоб зупинити вас? Не дати з’iхати з дороги в урвище? – Саме ця теорiя, – сказала вона, – була найпопулярнiшою завдяки записцi самогубцi.– Джейн зробила кiлька ковткiв води. – Пам’ятаете, що було одразу, коли ви прийшли до тями пiсля коми? Джейн знову встала й закрокувала кiмнатою. – Ви не проти? Не можу всидiти на мiсцi. Кевiн кивнув на знак згоди. – Я була в лiкарнянiй палатi. Не пам’ятаю, щоб була наляканою, лише збентеженою. Я не знала, що була в комi. Не впiзнала маму, котра була зi мною в палатi. Вона сказала: «О Джейн» – i розплакалася через те, що я прийшла до тями. Я не знала, що це – мое iм’я. Вiдчуття було таке, нiби я щойно народилася на свiт. А потiм прийшли лiкарi, оглянули мене й почали ставити запитання. Що я пам’ятаю? Де болить? Я запанiкувала, бо не пам’ятала геть нiчого. І тодi вони почали мене перевiряти: запитували, який нинi рiк, як мене звати, хто президент, до якоi школи я ходжу. А я дивилася на цю жiнку, на свою маму, i розумiла, що в неi розриваеться серце. – Чи хтось висував припущення про те, що ви брешете стосовно своеi амнезii? – Так. Мiсiс Голл. Вона вважала, що я це вигадала. Щоб уникнути вiдповiдальностi. Знаете, з мене хтось кпить в iнтернетi, пише, що пам’ятае те, що я забула. – Вона розповiла про допис у фейсплейс. – Це мое слабке мiсце. Знаю, що та людина стовiдсотково бреше, але це все одно мене бiсить. – Ви брешете щодо своеi амнезii? Їхнi погляди знову зустрiлися. Кевiн продовжив: – Бо, якщо ви брешете, я зможу це зрозумiти. Це називаеться захисною реакцiею. Можете менi зiзнатись, я нiкому не скажу. Нашi зустрiчi е абсолютно конфiденцiйними. – Вiн нахилився вперед. – Якщо ви говорили неправду, я буду вражений тим, як довго ви зумiли протриматися. Цiлих два роки нести такий тягар… Запала незручна тиша. Зрештою Джейн сказала: – Нi, Кевiне, я не брешу про свою амнезiю. – Добре. Джейн не була впевнена, що вiн iй повiрив. – Та людина, яка тероризуе мене в iнтернетi, вона що, отримуе задоволення вiд знущання над тими, хто втратив пам’ять? Навiщо прикидатися, буцiм знаеш щось таке, чого не знаю я, коли це абсолютно неможливо? Кевiн насупив брови. – По-перше, в очах тiеi людини це може бути невинним жартом або дотепною витiвкою. По-друге, це може робити хтось, хто реально думае, буцiм ви щось пам’ятаете, i в такий спосiб намагаеться вас спровокувати. – Чому хтось може вважати, що я розводжу цi брехнi аж цiлих два роки? – Вони можуть думати, що ви пам’ятаете щось iз того вечора, а амнезiя е просто ширмою. Ви знаете, хто з вас кпить? – Лише пiдозрюю, – сказала Джейн i подумала: «Це Камала». – Кого? – Менi б лiпше спочатку отримати докази, а потiм уже звинувачувати. – Усе, що ви тут говорите, залишиться мiж нами. Вона заперечливо похитала головою. Джейн i досi не довiряла Кевiновi до кiнця. Вiн не намагався на неi натиснути, але зробив якусь позначку у своiх записах. – Ви скучаете за Девiдом? – У мене ще про це нiхто не запитував. Не думаю, що маю право за ним скучати. – Але на запитання вона так i не вiдповiла. – Добре. Ви зробите для мене хронометраж до нашоi наступноi зустрiчi? – Добре. А що менi робити з тим iнтернет-приколiстом? – Я б радив iгнорувати. Коли ви вiдповiдаете на такi речi, то вiддаете тiй людинi владу над собою. Ваша увага нiби дае iй визнання, заохочуе до нових нападiв. Ви бажаете спокою та прощення? От i починайте iх практикувати. – Може, я скажу, хай викладае усе, що знае, а потiм усiм про це розповiм, хай що воно буде? – Джейн встала й взяла наплiчник. – Думаю, на сьогоднi вже з мене досить. – Джейн? – Що? – Як гадаете, чи з того, що вам розповiдали, про що розпитували, може випливати, що задiяний хтось iще? – Що ви маете на увазi? Вiн завагався. – Що вас скинув iз дороги iнший автомобiль, або хтось iхав вам назустрiч i ви з’iхали в кювет, аби уникнути зiткнення, чи, може, хтось за вами гнався або стежив… Вам вiдоме вiдчуття, що за вами стежать? Або дуже сильно бажають зашкодити? – Навiщо комусь бажати менi зла? Хто мiг хотiти зашкодити Девiдовi? Ми були лише звичайними старшокласниками. – Я впевнений, Джейн, що зараз уже нiхто не хоче вам зашкодити. – Думаете, сталося саме це? – запитала вона. Навiщо б iнакше вiн ставив такi запитання? Але замiсть вiдповiдi Кевiн глянув у своi нотатки. – Ну що, зустрiчаемося за два днi? 9 Того вечора Перрi налила собi келих совiньйону ще до того, як приiхав Кел. Вона цiлий день вiдповiдала на телефоннi дзвiнки та електроннi листи. З одного боку, жiнка була вдячна тим, хто не забув про неi, але з iншого – з’явилося вiдчуття обтяжливостi подiбного спiлкування. Вона б iз набагато бiльшим задоволенням провела цей день у тишi й на самотi. Кел прислав есемеску, повiдомляючи, що вже в дорозi. Перрi сiла за барну стiйку з гранiтною стiльницею, що стояла посеред кухнi, поставивши поруч iз собою келих з вином. Зробила глибокий вдих i вiдкрила свiй ноутбук, вiдчувши нарештi себе готовою зайти у фейсплейс i прочитати сьогоднiшнi дописи. Безлiч спiвчуттiв, безлiч особистих повiдомлень, суть яких зводилася до банального: «Думаю про тебе». Нагадування вiд Роннi Джервiс щодо гала-зiбрання благодiйникiв, що супроводжувалося вiртуальними обiймами, наповнило Перрi почуттям вдячностi, а потiм вона побачила: Мiсiс Голл, скажiть, будь ласка, чи можемо ми з вами поговорити? Я знаю, що сьогоднi рiчниця i що вам дуже важко, але я обмiрковую написання ще одного матерiалу про загибель вашого сина й амнезiю Джейн Нортон. Прошу вибачення, але в мене немае вашоi теперiшньоi електронноi адреси. Я бiльше не працюю в газетi, але ви можете вiдповiсти через мiй аккаунт у фейсплейс або написавши на адресу mv@now-mail.net. Дякую. Маттео Васкес Перрi бiльше не бажала бути предметом обговорення широкоi публiки. Їй абсолютно не хотiлося прочитати ще одну статтю про загибель сина, в якiй переважно йтиметься про нещасну вбивцю, котра страждае на амнезiю i досi не одужала. До того ж, якщо вона публiчно заговорить про Джейн, та усiм розповiсть про ii вчинок на кладовищi. Джейн мае свiдка. Тому Перрi натиснула «Вiдповiсти», написала «Нi, дякую», а потiм клацнула «Надiслати». Їй бiльше не хотiлося бачити нiяких слiв, тому Перрi закрила ноутбук, узяла келих i пiшла нагору, до Девiдовоi спальнi. Вона там нiчого не змiнювала, залишила все так, нiби син щойно вийшов, нiби у цiй кiмнатi час застиг i перетворився на бурштин. Єдиною рiччю, що ii прибрала Перрi, була фотографiя Девiда i Джейн Нортон, на якiй вони в четвертому класi знялись у своiх футбольних формах. Вони грали у змiшанiй командi. Девiд був зiркою, а Джейн дозволили грати виключно з ласки, та на фото цього зовсiм не було видно. Джейн у бiлiй футболцi, з медаллю за участь у змаганнях здивовано всмiхалася, а Девiд у такiй самiй футболцi теж мав медаль, але за найкращу гру чи за спортивну майстернiсть, Перрi вже не пам’ятала. Авжеж, за щось подiбне. Девiд завжди мав загострене почуття справедливостi, хотiв, щоб усi грали чесно. Перрi прибрала фотографiю, бо не могла дивитися на обличчя Джейн Нортон, коли переживала такi скрутнi часи й заходила до Девiдовоi кiмнати, щоб полежати на його лiжку й дозволити горю та самотностi заповнити себе всю. Жiнка сiла на синове лiжко й дозволила погляду безтямно блукати кiмнатою. Намальованi ним картини – Девiд був таким обдарованим. Книжки на полицi: романи та рiзноманiтнi посiбники з малювання. Вiн мав хист до малювання, але вони з Келом розумiли необхiднiсть м’яко пiдштовхнути сина до чогось практичнiшого. Малювання було чудовим хобi, але ж Девiд звик до певного стандарту життя. Келих трiснув прямо в руцi Перрi. Вона вчасно зреагувала, й вино не пролилося на пiдлогу, але нiжка, хоч i вiдкололася досить рiвно, все одно не давала змоги поставити те, що залишилося вiд келиха. Довелося випити решту совiньйону одним ковтком. Гострий край врiзався у долоню, тому жiнка поспiшила до ванноi кiмнати та змила краплинку кровi, що виступила на шкiрi. Потiм викинула розбитий келих. Перрi придушила ридання. Що, коли б iз нього вийшов художник? Якщо малювання було саме тим, чим Девiд бажав би займатись усе життя? Вiн мiг би зробитися дуже вiдомим. Вiн мiг би бути дуже щасливим. Чому вони з Келом не дозволили синовi займатися тим, чим вiн бажав? Чому просто не сказали йому: «Добре, будь тим, ким хочеш бути. Будь художником. Не треба нам на догоду робитися фiнансовим магнатом або комп’ютерним генiем. Просто будь собою. Малюй супергероiв. Будь одним iз них.»? Перрi ретельно промила ранку i впевнилася, що в нiй не залишилося анi найменшого шматочка скла. Потiм налiпила на руку пластир, що його Девiд тримав в аптечцi пiд раковиною. Його одеколон, його бритва, його гель пiсля голiння, його зубна щiтка – все i досi було на своiх мiсцях. Їх давно вже треба було викинути. Але вона нiяк не могла наважитися це зробити. Перрi повернулася до синовоi кiмнати, на пластирi проступила кров. За кiлька мiсяцiв до його смертi Девiдовi купили новенький комп’ютер фiрми «Епл», i тепер Перрi вивела його з режиму сну, торкнувшись клавiатури. Вона знала пароль, бо це було неодмiнною умовою отримання Девiдом комп’ютера. Вона не бажала порушувати синовоi приватностi, але й втрачати можливостi контролю його поштовоi скриньки та мандрiв свiтовим павутинням теж не хотiла, хоча Девiд жодного разу не надав iй анi найменшого приводу для хвилювання. У нижнiй частинi екрану з’явилося сигнальне вiконечко, i Перрi вiдкрила фейсплейс (пароль уже було введено за налаштуванням). Вона вийшла на синову сторiнку. Вшанування пам’ятi йшли одне за одним. Перрi читала дописи й дiзнавалася, що Девiдовi друзi, тепер розсiянi не лише по всьому штату, а й по всiй краiнi, досi про нього пам’ятали й думали. Але меморiальних дописiв було значно менше, нiж рiк тому, й у грудях Перрi наче зав’язався болючий вузол. Час iтиме, й дедалi менше людей згадуватимуть про Девiда. Вiн вiдiйде у свiт спогадiв, а життя всiх iнших i далi триватиме. Тiльки не його. Перрi схотiлося написати вiдповiдi деяким дiвчатам i хлопцям з Девiдовоi футбольноi команди, чиi сьогоднiшнi дописи були особливо зворушливими, але здалося за краще зробити це зi свого власного комп’ютера. Було б бiльш нiж дивно вiдповiдати вiд синового iменi, тим самим створюючи iлюзiю, нiбито вiн живий. У пошуковому рядку фейсплейс вона ввела запит: «Джейн Нортон». Потiм клацнула кнопку «Знайти». На сторiнцi Джейн верхнiй допис був вiд когось, кого Перрi не знала. Щось нове – Лiв Денджер. «Я знаю, Джейн, ти стверджуеш, нiби нiчого не пам’ятаеш. Але менi вiдомо, що сталося того вечора. І я збираюся розповiсти. Усi за все заплатять». Сьогоднi. Перрi незмигно дивилася на останню фразу. «Усi за все заплатять». Тi самi слова, що було виведено на могилi ii сина. Перрi проглянула сторiнку до самого низу. Сама Джейн за весь цей час не написала зовсiм нiчого. Останнiй ii допис був датований кiлькома днями пiзнiше аварii, коли Джейн i ii мати оголосили, що Джейн пригадала, як на дорогу прямо перед ii автiвкою вискочив олень. Беручи до уваги той факт, що з трагiчного вечора Джейн не пам’ятала нiчого бiльше, а також те, що жодних слiдiв оленя нi в кущах на узбiччi, нi на м’якому грунтi обох схилiв вище й нижче дороги так знайдено i не було, це твердження усi сприйняли як вигадку. Жодного допису пiсля повернення до Лейкгевенськоi школи, нiчого з життя у Сент-Майклi. Нiяких привiтань iз Рiздвом або з днем народження. Хоча було схоже, що кiлька осiб усе ж таки контактували з Джейн. Вигляд це мало такий, нiби й вона померла разом iз Девiдом. Жодноi свiтлини в коледжi, жодного виставленого нею вiдео, зовсiм нiяких уподобань, дописiв ii друзiв або iнших людей. А нижче був цiлий потiк брудних коментарiв до газетноi статтi, що вийшла пiсля аварii. Якийсь «доброзичливець» позначав Джейн у всiх тих паскудних дописах. «Серед уламкiв знайшли записку самогубцi. Вона хотiла померти, вона хотiла, щоб вони обое померли. Можете собi уявити?» «Просто двое лейкгевенських пришелепуватих мажорiв. Кому до них е дiло?» Перрi вiдчула, що ii серце от-от вибухне в грудях. «Батько Джейн помер, люди кажуть, то було самогубство. А тепер i вона спробувала вбити себе, тiльки помер Девiд. Ми за тобою сумуватимемо, Девiде!» «Знаете, вона ж була в нього закохана, тiльки вiн ii не кохав, от вона й вирiшила вбитися з ним разом. Мабуть, думала кинутися зi скелi, та не змогла. Тупа егоiстична сучка. Горiти iй у пеклi». «Як так, що вона не у в’язницi? Чого Голли не позиваються? Тут пахне помстою!!!!!» «Їi мати веде один iз тих мамських блогiв i мае купи переглядiв а значить грошей у них вистачить i ii осудять тiльки умовно а потiм вона зробить нам ручкою й ушиеться до однiеi з тих шкiл для заможних сучок на пiвночi от i все». «Ой та ii мама писала про неi весь час коли вона була малою дитиною а вона як i батько виявилася самогубцею я пiдозрюю що не дуже розумно вести блог у якому описуеш все життя своеi сiм’i особливо не розумно з боку того iдiота що сiв iз нею в машину». «Я в усьому звинувачую батькiв. Обох родин. Вони не повиннi були вештатися бозна-де, пити й потiм сiдати за кермо. Дiти завжди роблять те, що бачать у своiх родинах, отака моя думка. Поганi батьки! Поганий приклад!» «Не сiдай у машину з п’яною дитиною, бо помреш!» «Хто сказав, що вони були п’янi, дурню? Але дякую, що пiдключився». «Вiд придурка чую! Про них було в усiх газетах». «Спробуй прочитати статтi. Знаю, що там бiльше нiж три лiтери в кожному словi, але все ж таки спробуй». Перрi Голл зупинилася. Заплющила очi. Життя ii чудового сина обговорювали, перебирали брудними руками, хоча i близько його не знали, люди, котрим просто забаглося покричати та посваритися, так би мовити, прямо над його мертвим тiлом. Вони вважають, буцiм можно вiльно висловлювати все, що заманеться, тiльки тому, що вони мають дещицю вiльного часу i клавiатуру пiд рукою. Вона повернулася на початок сторiнки. Клацнула на Лiва Денджера, котрий (або котра) нiбито пам’ятае бiльше за Джейн. Список друзiв зовсiм невеликий, i всi вони здалися Перрi фейковими користувачами, спамерами. Було лише одне знайоме iй iм’я – Джейн Нортон. То це – просто фейковий облiковий запис? Хтось збиткуеться з Джейн, а заразом i з неi та Кела. Тiльки от осквернення Девiдового надгробка – рiч набагато гiрша, нiж дописувати на сторiнцi Джейн у соцмережi. Що, коли цей (або ця) Лiв Денджер не бреше i знае про аварiю щось таке, про що й досi нiкому не вiдомо? «Усi за все заплатять». «Я могла б спробувати в цьому розiбратися», – подумала Перрi. Бiля вхiдних дверей пролунав дзвоник. «Ти мусиш бути вищою за це. Ти здатна бути вищою за це». Вона пiшла вниз вiдчиняти дверi. * * * Перрi приготувала улюблену Девiдову страву: запеченi курячi грудки, фаршированi сиром фета й загорнутi в бекон, iз кiноа та салатом у домашньому лимонно-цибульному соусi. Кел принiс пляшку охолодженого бiлого австрiйського вина «Грюнер Вельтлiнер» й, не кажучи анi слова, налив добрячу склянку iй, а потiм – так само й собi. Вiн не здогадувався про те, що вона вже вiдкоркувала пляшку, яка зараз стояла в дверцятах холодильника, i Перрi подумала: «Добре, хай буде так, може, пiсля цього прийде забуття». Вона зробила великий ковток, а потiм упала в обiйми Кела. Вiн дуже здивувався. Та все ж таки без вагань обiйняв Перрi та поцiлував у макiвку. – Адмiнiстрацiя кладовища збираеться пiдвищити безпеку. Бiльше з Девiдовою могилою нiяких проблем не повинно бути. На духовцi дзенькнув таймер. Перрi вiдвернулась i зайнялася стравами. Вона дорiзала салат, вiдчуваючи, як вино паморочить голову. Зовсiм так, як за часiв, коли вiн тут жив. – Я провiв день, роблячи опис менторськоi програми, що носитиме Девiдове iм’я. – Сам? Вiн здивовано кивнув. – Ти ж сказав, що не хочеш бути сам сьогоднi,– уточнила Перрi, думаючи про запах парфумiв у його автiвцi,– от я i подумала, що, може, ти з кимось зустрiчався. – Нi,– вiдповiв вiн по короткiй паузi.– Я б тобi сказав, якби почав iз кимось зустрiчатися. Перрi почала прибирати, але Кел ii зупинив, сказавши: «Нi, я сам. Ти готувала». Тож вона сидiла й попивала вино, а вiн прибирав. Потiм вiн пiдсiв до неi i знову наповнив ii, а потiм i свою склянку прохолодним бiлим австрiйським вином. Два келихи були ii нормою, але сьогоднi Кел узяв великi склянки для коктейлiв, якi вiн називав «склянки читацького клубу»; Перрi зазвичай могла випити тiльки одну. Сьогоднi ввечерi вона не довiряла вiдкоркованим пляшкам iз вином. Вони дуже легко притлумлять бiль, завiють ii у невiдомостi, а завтра вона почуватиметься хворою та геть розбитою. Кел узяв ii руку. Перрi не чинила спротиву. – Що ти знаеш про нинiшне життя Джейн Нортон? – запитала вона. Перрi вiдчула, як його долоня мимоволi здригнулась, i погладжування пальцiв зробилося напруженiшим. – Нiчого. На вiдмiну вiд тебе, я не хочу про неi думати. – І через це ти припинив судовий процес, бо тобi стало ii шкода, – сказала Перрi. «Це було першою трiщиною в нашому шлюбi». Його склянка застигла на пiвдорозi до рота. – Гадаеш, якби я довiв до банкрутства вдову свого найлiпшого друга, чия донька отримала пошкодження мозку, наш син би ожив? – Нi. Але ми могли б зрештою дiзнатися правду. Могли б наполягти на розслiдуваннi й дiзнатися, чи вони брешуть про ii амнезiю, або ж знайшовся би хоч якийсь свiдок. – Перрi.– Голос Кела звучав спустошено. «Чудово, – подумала вона. – Я не розповiм тобi про сьогоднiшню мою сутичку з Джейн Нортон i про цього Лiва Денджера теж промовчу. Ти все одно нiчого не захочеш iз цим робити. Я тебе знаю, Келе. Ти надто легко вiдмовляешся. Ти завжди готовий усе прийняти». – Я тебе кохаю, – сказав вiн. – Я кохатиму тебе завжди. – Я знаю. – Але вона не могла вiдповiсти йому взаемнiстю. Бiль поразки, з якою вiн уже змирився, вiдбився на Келовому обличчi. Вiн сказав, що втомився, й пiшов геть. Вона замкнула вхiднi дверi. А потiм узяла свою склянку з вином i пiшла нагору. На екранi й досi залишався вiдкритим фейсплейс. Перрi клацнула посилання «Лiв Денджер». «Я збираюся тебе викрити», – подумала Перрi i надiслала запит на дружбу. 10 Бренда Гобсон не могла заснути. У головi танцювали цифри. Сума боргу на чоловiковiй кредитнiй картцi, що й досi залишався нею несплаченим, обов’язковий платiж за синове навчання у коледжi, що невдовзi надiйде. Інодi, коли вона заплющувала очi, починало здаватися, нiби цифри танцюють по всiй стелi. Пiсля смертi Рiка вона тяжко працювала, щоб виплатити залишенi ним борги; страховка покрила лише частину боргу. Чоловiковi подобалося купувати iй красивi речi, а от платити за них вiн зовсiм не любив. Вона вже сплатила сорок тисяч, залишилося ще десять. Але Хантер почав навчання в Унiверситетi Техасу в Сан-Антонiо, обравши бухгалтерську справу, i не отримав повноi стипендii, а Лiндсi вступатиме за два роки i хоче вивчати мистецтво. Беручи до уваги, як мало платять художникам, можна було б очiкувати, що ii навчання буде коштувати недорого, але виявилося, що це зовсiм не так. Бренда сподiвалася, що по якомусь часi Лiндсi обере щось практичнiше. Мати нiзащо в свiтi не хотiла казати «нi» жодному зi своiх дiтей. Вони не були зiпсутими чи розбещеними, зовсiм нi, просто зi смертю свого тата втратили так багато. Усе життя Бренди перетворилося на суцiльне вiддавання боргiв, спричинених смертю чоловiка. Вiчнi борги. Не лише борги за кредитною картою. Вона не хотiла, щоб дiти знали, що iхнiй батько ще був винен грошi людям, iз якими укладав парi. Їх Бренда сплатила найперше, тремтячи вiд страху, коли на паркiнгу бiля унiвермагу зустрiчалася з представником одного з чоловiкових позичальникiв, аби вiддати йому п’ять тисяч готiвкою. Рiк був азартним гравцем, бо щиро вiрив у скороминущiсть життя. Його серце передчасно зупинилося на сорок четвертому роцi, тим самим довiвши, що вiн мав рацiю. Чорнi днi залишилися позаду. Вона потроху ставала на ноги. Минулого року Бренда придбала невеличкий будиночок у новобудовi на околицi Сан-Антонiо, майже за мiстом, але для неi з дiтьми це був початок нового життя. Головне, що цю нерухомiсть вона вже могла собi дозволити. Пiсля того як Бренда втратила прибутки свого чоловiка й отримала у спадок його борги, Остин зробився для неi надто дорогим i, що не менш важливо, вiн був пов’язаний зi стiлькома неприемними спогадами. Дуже скоро всi будинки довкола iхнього буде розпродано (iй iнодi здавалося, що геть усi тепер прагнули переiхати до Сан-Антонiо), й вiдтодi у життi ii родини будуть тiльки приемнi спогади. Вона придбала перший будинок, збудований на цiй вулицi. – Такий малий, – сказала Лiндсi, суплячи брови. – Затишний, – заперечила iй Бренда i подумала: «А твоя майстерня тут буде зовсiм крихiтною, сонечко». Жiнка уткнулася лицем у подушку й зробила в головi необхiднi пiдрахунки. Цього мiсяця вдасться покрити тiльки коледж i iпотеку. Автiвка – стара, але цiлком працездатна. У разi необхiдностi можна й самiй подивитися вiдео на YouTube й зробити невеличкий ремонт. Бренда перевернулася на спину. Друга ночi. Жiнка подумки пiдрахувала, скiльки годин сну залишилось до наступноi змiни (вона працювала парамедиком). Без Рiка в лiжку й досi було порожньо, та Бренда поступово звикала до чоловiковоi вiдсутностi. Жiнка заплющила очi, нiчнi математичнi тортури скiнчились, i вона заснула. Брендi снилося, нiби вона йде велетенським скляним будинком. Пiдходить до вишуканоi скульптури, зробленоi з якогось дивовижного кришталю, наповненого яскравим свiтлом. Вона почула звук, iз яким розбиваеться скло, ще до того, як побачила трiщини на скульптурi, й подумала, що й досi спить. Бренда Гобсон сiла у лiжку, жодного звука навколо. Вiддалений дзенькiт скла, мабуть, у сусiдньому будинку. Зовсiм порожнi, новiсiнькi, ще не проданi будiвлi. Вона чула, що злодюжки можуть вдиратися до них, аби витягти мiднi дроти, що iх можна перепродати. Цi будинки не належали iй, але там будуть жити ii майбутнi сусiди, з ними пов’язанi надii на нове життя, тож сама тiльки думка про те, що зараз хтось обкрадае ii сусiдiв, довела жiнку до повного шаленства. Вона викличе полiцiю. Спрацювала пожежна сигналiзацiя. Вона вiдчинила дверi спальнi. Полум’я повзло килимовим покриттям вузького коридору, його язики здiймалися високо вгору й хилиталися вiд протягу. У вiкнi за стiною вогню було вибито шибки. Бiля протилежноi вiд неi стiни були сходи, що вели до спалень ii дiтей. – Хантере, Лiндсi! – крикнула Бренда. Вогонь заважав дiстатися до них. Вона побiгла назад до своеi спальнi, розчахнула навстiж вiкно та вистрибнула у переднiй двiр. Дивний спокiй охопив Бренду, вона прекрасно знала, як виконувати свою роботу навiть посеред найбiльшого хаосу. Жiнка пiдняла важкий бiлий камiнь iз тих, що ними було обкладено квiтник, i кинула його у вiкно Хантеровоi кiмнати. Уже за мить вiн стояв бiля вiкна з обличчям, перекошеним вiд панiки. – Бери сестру й лiзьте на дах. Бiгом, – крикнула вона синовi.– Сходами спускатися не можна. Вiн кивнув i зник у завiсi диму, який уже починав заповнювати його спальню. Дим. Вiн буде й надалi пiднiматися вгору й душити ii дiтей, забиваючи iм дихання. Бренда розвернулась i побiгла вздовж стiни будинку. Вона побачила спалах свiтла у вiкнах сусiднього будинку. Вогонь. Їi мозок вiдзначив, що й сусiднiй будинок теж горiв. Однак вона нiчого iз цим не могла зробити: вся ii увага була зосереджена на Хантеровi та Лiндсi. Бренда добiгла до виiзду з гаража. Вiдчинила важкi дверi i витягла довгу драбину. Зовсiм не вiдчуваючи ваги, вона несла драбину, мов соломинку. Побiгла з нею до фасаду будинку. Будинок, що стояв через вулицю i був незаселеним, теж палав. Полум’я виривалося з його горiшнiх вiкон. І знову Бренда лише зарееструвала цей факт, але не зупинилась i продовжувала робити свое. Вона приставила драбину до стiни будинку навпроти вiкна. Майже бiгом злiзла нагору та поповзла дахом. Дiтей не було, тiльки дим виривався з вiдчиненого вiкна. «Нi, нi!» – подумала Бренда. Потiм вона помiтила Лiндсi, котра вилазила з вiкна, кахикаючи й задихаючись. Хантер вилiз за нею. Дiти вибралися на дах, захлинаючись вiд кашлю. Мати пiдтягла iх ближче до себе саме тодi, коли всерединi будинку пролунав гучний вибух. – Швидше, швидше! – закричала вона. Лiндсi першою спустилася драбиною, але оступилась i впала з висоти кiлькох футiв на новесенький газон. Потiм Бренда пiдштовхнула до драбини Хантера, та його буквально душив кашель (хлопець довше вiд сестри дихав густим димом), i син зiрвався, впав i всiм тiлом простягся на травi. Бренда вже вiдчувала жар пiд ногами: вогонь пiдбирався до даху. Хантер лежав бiля нiг Лiндсi, скрутившись клубочком, жахливо кашляв i блював. Бренда злетiла вниз драбиною, схилилася над сином i почала виконувати доведенi до автоматизму дii. – Мамо, – зойкнула Лiндсi,– Горять усi будинки! Усi п’ять будинкiв навколо них були охопленi полум’ям, вогонь уже вибивався з усiх порожнiх вiкон. Таблички «Продаеться», що були бiля кожного двору, свiтилися, наче пiд яскравим сонцем. І немае жодного сусiда, котрий мiг би зателефонувати 911. Їi телефон залишився в будинку, а син помирае вiд кашлю. Бренда почала бити сина по спинi, намагаючись видушити з нього отруйний дим i повернути його до життя, усiм серцем бажаючи, щоб вiн почав дихати, а все зароблене нею згорало поруч. 11 Книжка спогадiв Джейн, написана нею упродовж багатьох днiв i тижнiв пiсля аварii Найменш обмiркований iз усiх постiв на фейсплейс за всю iсторiю цiеi соцмережi допис моеi мами: «Джейн пригадала, що тодi олень вибiг мало не пiд колеса ii автiвки». Це була величезна й огидна мамина брехня, що ii в Лейкгевенi нiколи не забудуть. Припускаю, вона сказала це у намаганнi, щоправда, дуже наiвному та марному, применшити руйнiвний ефект записки самогубцi, знайденоi серед уламкiв. І я пiдтримала маму лише тому, що всi лейкгевенцi, крiм неi, здавалося, зненавидiли мене одразу ж пiсля того, як звiстка про знайдену на мiсцi аварii записку поширилася мiстечком. (У перших звiтах преси згадок про неi не було. Слiдчий, який дiяв в iнтересах Голлiв, знайшов ii на мiсцi аварii наступного дня серед уламкiв автiвки й передав полiцii. Спiвробiтники полiцii нiколи не показували записку журналiстам, оскiльки вона була частиною доказовоi бази розслiдування. Потiм, пiд час проведення якихось експертиз, ii було пошкоджено. Знищено. Та слiдчий на iм’я Рендi Франклiн або сам, або за вказiвкою адвоката Голлiв обмовився про iснування записки самогубцi кiльком знайомим iз Лейкгевена. Проте це могли зробити й самi Голли. А потiм брехня поширилися – все. Мене було втоптано в бруд.) Хтось скаже, що ця от мама е вдовицею, а ще в неi дочка мае суiцидальнi настроi i щойно втратила пам’ять, тож ii легше пробачити. Хтось саме так i думав, але бiльшiсть – нi. Може, якби мама тримала язика за зубами, i iй, i менi було б значно легше (лейкгевенцi можуть бути дуже милосердними). Але ця ii едина тупа брехня, здавалося, змiнила геть усе мiж мiстечком i нами на вiки вiчнi. Це як у скандалах iз спортсменами та кiнозiрками: брехня е гiршою за невiдомiсть або вiдмовки. До того ж усi мали вiдчуття, нiби вона постiйно захищае власнi iнтереси. Їi блог, «Квiтка Лорел». Вона зробила собi iм’я на тому, що виставляла себе в iнтернетi взiрцевою матiр’ю, дiлилася своiми думками та батькiвськими знахiдками. Усi моi розваги та дитячi витiвки, що зазвичай переповiдаються лише членам родини, близьким друзям i далеким родичам пiд час кавування та нетривалих святкових зустрiчей, миттево перетворювалися на кавалки прозових текстiв i виставлялися на огляд усього свiту. В iнтернетi опинявся кожен момент, коли моя мама стояла перед «важливим батькiвським вибором». А потiм усе це ще й коментувалося. Зрештою вона всi своi дописи видалила, та тiльки тодi, коли iх було вже перекручено до невпiзнанностi й злостиво оббрiхано. Я почала усвiдомлювати ii блогерську дiяльнiсть, коли до мене потроху, наче повiльний приплив, почали повертатися спогади. А потiм, другого пiсля повернення додому з лiкарнi дня, я прочитала кiлька ii постiв; це порадила лiкар К., яка вважала, що читання маминого блогу може допомогти менi швидше вiдновити пам’ять про дитячi роки, навiть якщо я читатиму це з вiдстороненоi позицii, немовби про якусь iншу дiвчинку. У маминому блозi я завжди була Квiткою – вона нiколи не називала мене у своiх дописах просто Джейн. У такий спосiб вона збиралася мене захистити: змiнила одну деталь, не називала мого iменi. Деякi дописи були смiшними, iншi – зворушливими. Їi материнська любов була очевидною. Але було бiльш нiж дивно читати про свое життя, мов роман, викладений на загальний огляд. Вона писала буквально про все: про мою першу закоханiсть, про першу менструацiю, про те, як я провалила рiчний екзамен. Але хiба вона бодай раз поцiкавилася, чи подобаеться це менi? Повертаючись до оленя, скажу, що то був останнiй мамин «важливий батькiвський вибiр». І вона обрала брехню. Оленi, що вибiгали спомiж дубiв i кедрiв прямо на вулицi Лейкгевена, були реальною загрозою. На околицях оленiв було бiльше, нiж койотiв, i, попри швидке зростання Лейкгевена та сусiднього з ним Остина, продажi нерухомостi в якому переживали справжнiй бум, наiхати на оленя i досi було дуже легко, особливо вночi. Зiткнення з оленем для бiльшостi мiстян було найгiршим нiчним жахiттям. Зазвичай у дорожньо-транспортних пригодах за участю оленiв гинуть саме тварини, а люди вiдбуваються легкими травмами та пошкодженням автомобiлiв. Я дивилася результати нацiонального щорiчного дослiдження, й виявилося, що в таких аварiях кожного року гине близько двохсот людей, а матерiальнi збитки сягають кiлькох мiльярдiв доларiв, що, як на мене, страшенно багато. Однак у Лейкгевенi за останнi двадцять рокiв не було жодноi аварii за участю оленiв, у якiй загинула б людина. І от це сталося зi мною та Девiдом, якщо вiрити моiй мамi, письменницi, котра так i не зумiла змусити мешканцiв Лейкгевена повiрити в цю iсторiю. – Просто кажи, що олень вискочив на дорогу, – суворим тоном повчала мене мама. Я вже четвертий день була вдома пiсля повернення з лiкарнi. Попереднi три я тiльки те й робила, що або спала, або ходила будинком i брала до рук рiзнi речi, бо лiкар К. сказала, що фiзичний контакт iз рiзними предметами, що оточували мене багато рокiв, може стимулювати вiдновлення пам’ятi. Ми переiхали сюди, ще коли я була немовлям, i лiкар К. покладала великi надii на те, що я матиму удосталь предметiв, що нагадуватимуть менi про колишне життя. Я не уявляла собi, як це може спрацювати, якщо мiй мозок пошкоджений фiзично. Та на той час я не пiддавала сумнiву те, що казала лiкар К., бо вона була неврологом i мала рацiю, адже я вже почала пригадувати деякi моменти з раннього дитинства. Спогади часом народжувалися в моiй головi й були схожими на сни. Менi доводилося зосереджуватися, концентрувати увагу, й тодi пам’ять прокручувалася, мовби вiдеофiльм. Ось ми з Девiдом граемо на вулицi у футбол; ось я пiд ялинкою розпаковую рiздвянi подарунки, а поруч – мама i тато; ось я бiгаю будинком i смiюсь; дивлюся з Камалою дiснеiвський музичний канал, ми з нею знаемо кожне слово i кожну ноту. – Я не пам’ятаю нiякого оленя, – кажу я. Мама зробила менi на ланч сендвiч iз шинкою, як вона каже, мiй улюблений. Але я в цьому не впевнена. Менi цiкаво, чи могла амнезiя змiнити моi смаки та вподобання. – Я що, сказала, нiби там був олень? – Так, – сказала мама, сполiскуючи тарiлку. У ii голосi бринiла залiзна впевненiсть. – Ще коли ти була в комi. Ти розплющила очi й вимовила: «Там був олень, мамо, вiн вискочив на дорогу», а потiм знову заснула. А наступного дня ти вже остаточно прийшла до тями. – Коли я це сказала, там була медсестра чи лiкар? – Нi, там була тiльки я. Лiкар К. щойно вийшла. – Мама твердо дивилася менi в очi.– Там мусив бути олень, тому ти i викрутила кермо, щоб уникнути зiткнення. Це – логiчне пояснення. Твiй мозок знае, що це – правда. – Але що змiнюе цей олень? Девiд усе одно мертвий, а ще та записка… – Ти ii не писала. Ти просто не могла ii написати. Бачу, однiеi речi ти зовсiм не забула, бо сперечаешся так само, як i ранiше. – Але, кажучи це, вона мене мiцно обiйняла. – Окей, мам. Якщо ти кажеш, що я сказала, що там був олень, я тобi вiрю. – Але я вимовила це тiльки тому, що хотiла iй вiрити. – Так. І я збираюся написати це на своiй сторiнцi у фейсплейс. І у своему блозi, в якому я вже кiлька тижнiв нiчого не писала, бо ти попросила мене на якийсь час його призупинити. А ще я розповiм про це у церквi та кiльком iншим батькам, якi нам симпатизують, i, звичайно ж, Голлам. Може, тепер вони припинять цю свою кампанiю проти нас. – Кампанiю? – Звучання цього слова менi дуже не сподобалося. Нiби велася добре органiзована дiяльнiсть. – О, вони такi засмученi. Я розумiю. Девiд був iхнiм сином. Але, сонечко, довкола тебе ведуться всiлякi бруднi розмови. Це очевидно. Їх ведуть, може, й не самi Голли, а iхнi друзi. Та все це поширюеться дуже швидко, наче пожежа у вiтряний день. Цiла група людей регулярно поширюе про нас усiляку дезiнформацiю та вiдверту брехню, i це тривае вже не один день. Я маю вiдчуття, що Голли могли б стати на наш бiк i покласти цьому край. – Але я зовсiм нiчого не пам’ятаю. І тут цей спогад про оленя. Який це матиме вигляд? – Я вiдчула, як уся холону вiд панiки. – Усе буде добре. Це – твiй останнiй спогад. Пам’ять е дуже селективною. – Мамо, не знаю, чи люди нам повiрять. – Але це ж правда. (Нотатка, зроблена синiм чорнилом: «Перечитуючи це знову, я зрозумiла, що мама упевнила себе в правдивостi власних слiв. Вона повiрила в це усiм серцем i душею, бо це було лiпше, нiж думати, що я могла написати ту записку й захотiти покинути ii саму на всьому свiтi».) – Це через тата? – Не будь дурною. Два зовсiм рiзнi нещасливi випадки. – Мам, я не можу про це брехати. Я просто не зумiю. – Вони розiпнуть тебе у школi. Девiд був популярним хлопцем, Джейн, i похорон уже вiдбувся. Тепер iхне горе перетвориться на лють, жагучу ненависть до тебе. Я вже зiткнулася з цим, коли ходила до супермаркету. На мене всi витрiщалися. Одна мамочка навiть сказала, що на мiсцi Девiда мусила бути ти. Нехай. Не звертай уваги. І ще мене попросили вiдмовитися вiд усiх моiх волонтерських посад. Ти маеш коло близьких друзiв, але, вибач, сонечко, це коло дуже вузьке. А Девiд був зiркою. Я у твоему вiцi була не такою, у школi я була популярною i знала, як iз цим упоратись. Знаеш, люди з радiстю повiрять у будь-якi брехнi, що роблять тебе поганою. – Тодi чому я була з цим суперпопулярним хлопцем, мамо, якщо я – аж така вигнанка? – Саме тодi я вперше почула про наш iз Девiдом протилежний соцiальний статус. – Ви бiльше не належали до одного кола. І ти вiддалилася вiд багатьох своiх друзiв пiсля татовоi смертi. Ти змiнилася. – Мама закашлялася, нiби останнi два слова ii душили. – Змiнилася? – Ти трималась осторонь вiд людей. Ти скинула з себе всi позакласнi обов’язки. Уже не так багато зависала з друзями. – Вона пiдбадьорливо погладила мене по плечi.– Пiду й додам допис про оленя на своiй сторiнцi у фейсплейс. А потiм треба буде зробити кiлька телефонних дзвiнкiв. – Мам, я не зумiю зв’язно про це говорити. – Звичайно. Ти й не мусиш. У тебе пошкоджено мозок, – вiдповiла вона так, нiби це було перевагою. Менi страшенно захотiлося розплакатись, але сил плакати не було, я вже виплакала всi сльози. Пiсля виходу з коми я весь час була приголомшеною та перестрашеною, почувалася так, нiби от-от занурюсь у розпач. Не могла спати. Весь свiт здавався менi чужим. Вiдчуття було таке, нiби я не знаю правил гри. Коли ти хворiеш, хiба люди не мусять бути до тебе добрими, надавати пiдтримку? Я була хворою, а мама казала, що мене всi ненавидять. Страх, який народжувався десь пiд хребтом, пiднiмався до шиi, згортався кiльцями й розливався по всьому тiлу. Страх усвiдомлення того, наскiльки змiнилося мое життя. – Нi, мамо. Мама нахилилася ближче до мене. – Ти пам’ятаеш лише один кадр iз нещасливого випадку. Мов спалах. Олень бiжить перед капотом твоеi автiвки, i ти викручуеш кермо, щоб на нього не налетiти. Повторюй за мною. Я повторила: – Там був олень, вiн бiг перед нами. Бiльше нiчого не пам’ятаю. – Доки я це говорила, почувалася, нiби навколо моеi шиi затягуеться петля. – Правильно. Розкажеш це Камалi. А вона розповiсть iншим дiтям, усiм, чие слово важить. – Мамо… Але вона вже сiла за комп’ютер i вiдкрила фейсплейс, аби написати цей свiй коротенький пост про нiбито згаданого мною оленя, що мусив у якийсь чарiвний спосiб урятувати мене вiд статусу самогубцi. Мама позначила в цьому постi мене, тож вiн мусив з’явитись i на моiй сторiнцi. Менi треба було написати Девiдовим батькам листа з вибаченнями за нещасливий випадок, але я цього не зробила. Тому моiм першим пiсля аварii виступом перед свiтом був мамин допис, що мiстив наiвну вiдмовку, цю дешеву брехню про оленя. Авжеж, мама не думала, що слiдчiй, який працював на адвоката Голлiв, той мiстер Франклiн, а заразом i вся команда полiцейських, якi займалися розслiдуванням аварii, прочешуть обидва схили й не знайдуть у м’якому грунтi жодного вiдбитку оленячих копит. Вона не розумiла, що стандартна процедура розслiдування аварiй, що вiдбуваються в подiбнiй до нашоi мiсцевостi, найперше передбачае перевiрку наявностi факту ДТП за участi тварин. Усе свiдчило про те, що в день аварii жоден олень взагалi не з’являвся поблизу того вiдтинку дороги. Я вже мовчу про те, що невролог-консультант, який свiдчив на користь Голлiв, iз легкiстю спростував таке магiчне повернення одного-единого спогаду. А потiм, щойно звiт про проведене розслiдування, в якому було спростовано iнформацiю про наявнiсть оленя, потрапив до рук Голлiв, я миттю перетворилася з нещасноi дiвчини, котра розбила свою автiвку та втратила пам’ять, на огидливу брехуху. Ату ii, ату! Вони розповiли всiм i кожному, що ми з мамою брехали. 12 Перрi написала на своiх вiзитiвках «Офiсна мамця» тому, що iй було плювати на назви посад i будь-якi регалii, а ще тому, що в Hylist Software побутувало якесь усепроникне трохи дивне почуття гумору. І вона й досi залишалась мамою i серцем, i душею, i розумом. Це вiдчуття нiкуди не зникло. Hylist була фiрмою-стартапом i мала лише десять мiсяцiв вiд народження, тридцятьох працiвникiв i офiсне примiщення, вiкна якого виходили на затоку озера Лейк-Остин. Із кабiнету свого начальника Перрi могла бачити арку Пеннiбекерського мосту, що нiби завис у повiтрi, й майже весь берег озера Лейк-Остин. Однак нова директорка вiддiлу кадрiв, сувора тонкогуба жiнка на iм’я Дебора, котрiй, очевидно, бракувало почуття гумору, сказала Перрi, що такi вiзитiвки е ознакою непрофесiоналiзму, й наказала iх замiнити, надрукувавши правильну назву ii посади – «Головний асистент виконавчого директора». Перрi силувано посмiхнулась i вiдповiла: «Добре». Вона знала, що може пiти до свого безпосереднього керiвника i той дозволить залишити вiзитiвки без змiн, але iй не хотiлося починати спiлкування з Деборою в такий спосiб. Вона ще матиме можливiсть наполягти на своему. Офiцiйно начальником Перрi був ii старий шкiльний товариш Майк Олдерсон, iз яким вони разом росли в Лейкгевенi. Перрi i Майк були найбiднiшими з усiх учнiв школи, яку було прийнято вважати школою для дiтей дуже заможних батькiв. Майк жив iз дiдусем i бабусею у старому будинку – чи не найпершому у Лейкгевенi, збудованому ще тодi, коли тут i мiста взагалi не було. Перрi з матiр’ю мешкали в одному з кiлькох багатоквартирних будинкiв, що територiально належали до Лейкгевенськоi школи. Їi мати багато рокiв прибирала будинки, а потiм вiдкрила власний бiзнес, у якому працювало лише дванадцятеро працiвникiв. Майк пiсля школи вступив до Унiверситету Райса, де отримав повну стипендiю на бакалавратi з комп’ютерних наук, а потiм продовжив навчання в магiстратурi за програмою MBA[7 - MBA – Магiстр адмiнiстрування бiзнесу (англ. Master of Business Administration).]. Перрi не поiхала так далеко вiд дому й пiшла вивчати англiйську фiлологiю в Унiверситетi штату Техас, також отримавши стипендiю на навчання. Вона вже почала працювати вчителькою у середнiй школi Лейкгевена, коли познайомилася з Келом, який був Майковим товаришем, i вийшла за нього замiж уже через шiсть мiсяцiв. Потiм iз чоловiком Перрi переiхала до Сан-Франциско, де Кел заснував свiй перший стартап, але за кiлька рокiв, коли вона завагiтнiла Девiдом, подружжя вирiшило остаточно оселитися в передмiстi Остина. Тож ця робота була ii першим офiцiйним працевлаштуванням за дуже багато рокiв. Працювати поза домом iй дуже подобалося. Фактично вона опiкувалась офiсом. У фiрмi було чотири виконавчi директори: Майк, а також директор з маркетингу та продажiв, директор комп’ютерного вiддiлу й директорка вiддiлу кадрiв – всi вони вважалися заступниками президента компанii. Але основний склад працiвникiв становили програмiсти, котрi займалися переважно видушуванням iз себе машинних кодiв, без яких неможливо було завершити випуск першого програмного продукту фiрми. Вони займалися розробкою програмного забезпечення, покликаного спростити iнтеграцiю випущеноi фiрмою моделi стiльникового телефону до комп’ютерних мереж, а також налагодити швидкий i безпечний процес обмiну iнформацiею мiж ними. Бiльшiсть програмiстiв були дуже юними i часто працювали понаднормово. Перрi iнодi вiдчувала до них якусь материнську нiжнiсть. Окрiм упорядкування Майкового розкладу, вона стежила за тим, аби в холодильнику було завжди повно iжi, замовляла обiди в офiс, коли дiти (вона знала, що не можна так про них думати, але все одно вважала програмiстiв дiтьми, бо i Девiду зараз було б майже стiльки рокiв, як багатьом iз них) затримувалися бiля комп’ютерiв до пiзнього вечора, та влаштовувала для всiх пообiдню п’ятничну перерву на пиво, що було традицiйною для працiвникiв цiеi невеликоi, але дуже лояльноi до спiвробiтникiв фiрми. Вона водила крамницями кiлькох програмiстiв, якi особливо потребували порад стосовно того, в якому одязi варто зустрiчатися з клiентами високого рангу. Вона знайшла житло для двох iнженерiв, якi переiхали iз Сан-Франциско, i пiдшукала дитсадок для ще однiеi родини. Вона забезпечувала спокiйний плин речей, доки Майк i решта директорiв приманювали потенцiйних покупцiв, а програмiсти й iнженери продукували безкiнечнi машиннi коди, креслили своi жахливо складнi дiаграми та залишали нез’iденою замовлену нею пiцу. Пiсля того як Девiд помер, Перрi потребувала такоi роботи. Дiяльнiсть i розмови, щоб було чим заповнити порожнечу та згаяти час. Їй подобалися цi люди, й вона знала, що подобаеться iм. Тут ii цiнували. Наступного пiсля невдалоi вечерi з Келом ранку вона встала надзвичайно для себе рано та завчасно вийшла з дому, iгноруючи похмiльний головний бiль, що тиснув на скронi. В офiсi вона швиденько взялася виконувати щоденну роботу: змiшала два сорти кави й заповнила кавовий автомат (зазвичай програмiсти робили це самi, бо випивали каву майже миттево), набила холодильник новими банками содовоi, прибрала зайве з кiмнат для конференцiй, поновила замовлення всiх необхiдних запасiв. – Доброго ранку, – привiтався з Перрi Майк Олдерсон, швидкою ходою йдучи повз ii стiл. Вiн був привабливим чоловiком, високим i охайним, iз темним волоссям, що починало рiдшати, добрими карими очима та смiливою усмiшкою. Майк уже кiлька рокiв був розлученим. Перрi вмовила його змiнити окуляри на бiльш стильнi, а вiн уже якийсь час намагався вмовити ii пiти з ним на вечерю – таку, що бувають мiж «бiльше нiж друзями». Перрi вважала це побiчним ефектом багаторiчноi дружби та самотностi, але не почувалася здатною заохочувати Майка. Принаймнi не зараз. Вона ним дуже захоплювалась, але зараз не була готовою нi до чого серйозного. – Як ти? – поцiкавився вiн. – Шкода, що вчора мене не було. Ви з Девiдом i Кел теж були в мене на думцi. Вони разом увiйшли до його кабiнету. Перрi зачинила дверi. – Нормально. Я не хочу робити з цього вистави в офiсi. – Звичайно. – Але я потребую твоеi допомоги. Хочу вивести на чисту воду одного iнтернет-користувача. Майк Олдерсон був хрещеним батьком Девiда. Вiн охоче вiдгукнувся б на ii прохання, викрив би цього злiсного жартiвника i вирiшив би всi пов’язанi з цим проблеми, якби Перрi його попросила, та Майк опiкувався становленням компанii, що обiцяла стати надзвичайно прибутковою, i Перрi не хотiла його вiдволiкати. – Тебе хтось турбуе? – Вiн зробив крок до Перрi. – Нi, нiчого такого. – Вона замовкла. Майк почекав, але вона бiльше нiчого не сказала. Вiн завагався. – Із Келом виникли якiсь проблеми? – Вiн мав свою особисту думку щодо iхнього з Келом розлучення. – Авжеж нi. То кого б ти порадив? – Для того щоб вислiдити та викурити з нори когось, хто бажае залишитися невiдомим? Напевно, Меггi. Перрi зцiпила зуби й начепила на обличчя широку усмiшку. – Дякую, – сказала вона. – Я пораджуся з нею. – Може, е щось iще, чим я мiг би тобi прислужитися? – Його лице вiдображало нiяковiсть. Майк був чудовим хрещеним, нiколи не забував про день народження Девiда, завжди пiдтримував усi його починання в малюваннi, спортi та навчаннi. Вiн iз радiстю ходив на його футбольнi матчi та реготав iз намальованих Девiдом комiксiв. Вона нiзащо в свiтi не розповiсть йому про напис «Усi за все заплатять» на надгробку хрещеника. – Якщо ти не проти, може, повечеряемо на цьому тижнi? Перрi на мить завагалась, а потiм вiдповiла: – Авжеж. – Подумки вона додала: «Вiн е твоiм босом i давнiм другом, вiн за тебе хвилюеться». – Як щодо планiв на сьогоднiшнiй вечiр? – запитав Майк. – Добре. Тiльки сьогоднi пiсля обiду ти маеш телефонну конференцiю з тестувальниками програмного забезпечення iз Сан-Франциско. Тамтешнiй час вiдстае вiд нашого на двi години, й окрiм того, вони завжди затягують переговори. Усi знали, що Майк патологiчно не пам’ятае власного розкладу. Перрi посмiхнулася. – Але дружня вечеря – це завжди добре. Вiн, здавалося, не зауважив ii наголосу на словi «дружня». – За десять хвилин у тебе телефонна конференцiя з Бредом. Вiн тобi зателефонуе,– нагадала Перрi. Майк кивнув, i вона вийшла з кабiнету, зачинивши дверi, щоб бос мiг у тишi та спокоi пiдготувати своi нотатки. Меггi. Можна було б очiкувати чи сподiватися, що двi жiнки за сорок, котрi працюють в однiй фiрмi, бiльшiсть працiвникiв якоi е двадцятилiтнiми програмiстами, швидко потоваришують, але вони з Меггi не мали зовсiм нiчого спiльного, i Перрi вважала Меггi самозакоханою вiдлюдницею. Вона перейшла через хол i пiдiйшла до найтемнiшого кабiнету, в якому лампи заледве жеврiли й програмiстка-вiдлюдниця стукала по клавiшах у свiтлi свого монiтору. З колонок комп’ютера лунав м’який голос Еддi Арнольда. То була популярна в шiстдесятих роках Make the World Go Away. Меггi Чавес мала цiкавi вподобання й не завдавала собi клопоту з навушниками, однак нiколи не вмикала музику голосно, i це нiкому не заважало. Однак навiть вибiр пiснi не допомiг Перрi позбутися нiяковостi, коли вона постукала у вiдчиненi дверi Меггi. – Доброго ранку, Меггi. Стукання по клавiшах було iй вiдповiддю. Меггi навiть не вiдiрвала очей вiд монiтору. Очевидно, вона iгнорувала привiтання й чекала продовження. – Я маю до тебе запитання технiчного характеру. – Ти пробувала перезавантажити систему? – Меггi продовжувала дивитися в монiтор. – Нi. Я знаю, як порозумiтися з власним комп’ютером. – Перрi прибрала зi стiльця гору книжок, присвячених програмуванню на Java та Python, поверх якоi лежав масивний том iз регулярними виразами та алгоритмами. Вона була впевнена, що Меггi навмисно тримае цю лiтературу на вiльному стiльцi, щоб нiхто не заходив до неi у кабiнет i не заводив нiяких розмов. Іншi програмiсти не тримали в офiсi подiбних бiблiотек. Перрi бачила, як вони вишукують необхiднi приклади машинних кодiв онлайн й тримають iх у невеличкому вiконечку в кутку екрана. Та з iншого боку, Меггi почала програмувати дуже давно. Еддi Арнольд у колонках Меггi поступився мiсцем Петсi Кляйн. «Який промовистий плейлист», – подумала Перрi. Вона сiла i приготувалася чекати. Секунди спливали. Минула вже, мабуть, хвилина. А Меггi Чавес продовжувала друкувати. Зрештою вона усвiдомила, що Перрi не збираеться нiкуди йти. – Вибач. Добре. Майковi щось потрiбно? – Як менi дiзнатися, хто створив облiковий запис на фейсплейс, якщо та людина використовуе не свое власне iм’я? Меггi припинила стукати по клавiшах. Тiльки тепер вона вiдiрвала погляд вiд свого монiтору й подивилася на Перрi. – Цей фейковий користувач зареестрований пiд твоiм iменем? – Нi. – Тебе хтось тролить? Вона пояснила. Меггi уважно ii слухала, що дуже здивувало Перрi. – То як менi дiзнатися, хто е тим Лiвом Денджером? – Треба влаштувати невеличку пастку для нього. Перрi чекала. Тодi Меггi зiтхнула, вочевидь, усвiдомивши, що це пояснення е зрозумiлим лише для неi. – Треба того, хто ховаеться за iменем Лiва Денджера, змусити клацнути на посилання. Вiдкриеться спецiально створена сторiнка – пастка з умонтованим у неi кодом, що збирае iнформацiю про комп’ютер користувача. – Я надiслала запит на дружбу, та вiдповiдi поки що не маю. – Ну, якщо твiй запит буде прийнято, надiшли йому чи iй приватне повiдомлення, в якому буде те посилання. Звичайно, можна i просто запитати про справжне iм’я, та хто знае, наскiльки правдивою буде вiдповiдь. – Не думаю, що Лiв захоче натиснути на посилання. Хiба вiн не буде надто пiдозрiливим? – А ти зроби так, щоб у того Лiва Денджера з’явилося непереборне бажання пiти за посиланням. Перрi не мала уявлення, чим таким зацiкавити Лiва Денджера, однак вирiшила поки що про це не думати. – І коли вiн або вона вiдвiдае той сайт, що тодi? – Ця сторiнка збере iнформацiю про пристрiй, iз якого на неi зайшли. Ти зможеш дiзнатися, з комп’ютера чи телефона зайшов користувач, яка в нього операцiйна система, IP-адреса. – Яка адреса? – IP-адреса. Кожен пристрiй, iз якого можна вийти в iнтернет, мае свою унiкальну адресу. Комп’ютер може не мати статичноi IP-адреси, та iнтернет-провайдер завжди знатиме, який комп’ютер i коли мав певну IP-адресу. Змусити iх подiлитися з тобою цiею iнформацiею – оце вже iнша справа. – І тодi я дiзнаюся, хто заходив на цю сторiнку? Це що, щось на зразок номера соцiального страхування? – Ну, пiсля цього iнтернет-провайдер буде знати фiзичну адресу користувача, на iм’я якого зареестровано точку доступу, що може збiгатися з фактичним мiсцем розташування комп’ютера, з якого виходили в iнтернет. Вони можуть не дати тобi цих даних, але зазвичай достатньо поскаржитись у фейсплейс, що Лiв Денджер е шахраем. І тодi ти зможеш вимагати iнформацiю про те, хто i коли створив той облiковий запис, IP-адресу комп’ютера й таке iнше. – І на цьому все скiнчиться? – Гадаю, що так. – Меггi почала вiдвертатися назад до свого монiтора. Вона вже подiлилася мудрiстю й була готова знову генерувати машинний код. – Зачекай, а де я вiзьму потрiбний код? Як створити цю сторiнку з пасткою? – Перрi була неприемно вражена тим, наскiльки мало вона знае про написання сайтiв. – Ой, ти збираешся це зробити? – Знову кiлькасекундне стукання по клавiатурi.– Я думала, тебе цiкавить, чи можна це взагалi зробити. – Нi, Меггi. Я хочу дiзнатися, хто пише такi речi про мого сина. Будь ласка. – Їi голос здригнувся на останньому словi. Меггi знову припинила друкувати й подивилася на Перрi, нiби бачила ii вперше. – Авжеж, Перрi, я можу це для тебе зробити. Я можу й створити повiдомлення, що неодмiнно змусить цього Лiва Денджера натиснути на посилання. – Дякую. Для мене це дуже важливо. – Було б простiше, якби я зайшла на фейсплейс iз твого аккаунту, коли Лiв Денджер прийме твiй запит. – Звичайно. – Перрi написала на стiкерi логiн i пароль. Меггi прибрала стiкер з очей. – Матиму для тебе щось увечерi. Пiдiйде? – Так, Меггi. Дуже тобi вдячна. – Перрi не могла стримати емоцiй i, вставши зi стiльця, оббiгла стiл i швидким рухом обiйняла програмiстку. Меггi тiльки й вимовила: «Ну добре, досить». Однак у монiторi Перрi побачила вiддзеркалення ii несмiливоi усмiшки. Вона повернулася до свого столу, почуваючись уже трохи лiпше. Меггi знайде, хто так жорстоко жартуе. Перрi сiла за комп’ютер, аби вiдповiсти на кiлька електронних листiв, що надiйшли за час ii вiдсутностi й у яких рiзнi люди просили Майка придiлити iм час. Вона чудово писала електроннi листи, якi завжди виходили у неi теплими й оптимiстичними. Тож, пишучи помiрно емоцiйнi вiдповiдi, Перрi обмiрковувала те, що скаже чи зробить тому, хто позбиткувався з могили ii сина. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=66072402&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Це iм’я (англ. – Liv Danger) можна вважати скороченням вiд live dangerously (живи небезпечно). 2 Райдшеринг (англ. ride – поiздка, share – дiлитися) – спiльне використання приватного автомобiля за допомогою сервiсiв для пошуку попутникiв. 3 Гаразд (фр.). 4 УТ (UT, University of Texas) – Унiверситет штату Техас. 5 Au pair – програма культурного обмiну для молодi. Учасники, яких теж називають цим словом, зазвичай доглядають за дiтьми й виконують нескладну домашню роботу в обмiн на проживання, харчування й грошове винагородження. 6 Чiрлiдери – група пiдтримки, яка розважае глядачiв у перервi мiж спортивними змаганнями. 7 MBA – Магiстр адмiнiстрування бiзнесу (англ. Master of Business Administration).