Останне полювання Жан-Крiстоф Гранже Через кiлька рокiв пiсля справи, яка зламала його фiзично й душевно, легендарний детектив П’ер Ньеман нарештi знову в дiлi. Зi своею ученицею й напарницею Іваною вiн вирушае до Нiмеччини, у Чорнолiсся, де починае нове розслiдування: про вбивство спадкоемця багатого аристократичного роду. Чоловiка було не просто вбито, а зарiзано, неначе кабана, на якого вiн так любив полювати у своiх володiннях. Ньемановi не звикати до кривавих злочинiв, але вiн iще не знае, що пiд час розслiдування доведеться зустрiтися з найбiльшим страхом усього свого життя. І зазирнути в його чорнi, мов лiс, очi… Жан-Крiстоф Гранже Останне полювання © Еditions Albin Michel, Paris, 2019 © Depositphotos.com / WarmTail, обкладинка, 2020 © Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2020 © Книжковий клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2020 І Слiд 1 Жодного спогаду – чи майже жодного. Коли його виловили в гiрськiй рiцi, розпанаханого вiд голови до п’ят, знекровленого, його тiло було повне води, нiби шкiряний бурдюк. На той час вiн усе ще був при тямi – хоча що вiн там мiг тямити. У швидкiй вiн упав у кому. Так минуло два тижнi. Два тижнi порожнечi, а тодi в глибинi мозку зайнялося свiтло. Молочно-бiлий колодязь, iз якого зринали розмитi обриси, безформнi створiння, якiсь крихти життя… На цьому етапi вiн схилявся до думки про сперму. Тодi з’явилася аналогiя з молоком. Йому пригадувався вiдомий епiзод з iндiйськоi космогонii. Фрески, якими вiн колись милувався у храмах Ангкора: боги i демони збивають молочне море, щоб видобути з нього чудесних iстот. У його мозку з цього танцю зринали самi лише сцени насильства, пики вбивць, погано перетравленi поразки… Усе, чим повняться спогади флiка[1 - Сленгова назва французьких полiцейських. (Тут i далi прим. перекл.)] з карного розшуку. Урештi-решт, на превеликий подив лiкарiв, вiн опритомнiв. Танець богiв тривав, але in real life[2 - У реальному життi (англ.).], час протiкав крiзь нього, нiби крiзь дiряву канiстру, ночi й днi зливалися в одне, всi вiдчуття були надiйно похованi пiд гiпсом та наркозом. Лiкарi казали, це хороший знак. Згодом вiн змiг сiдати на лiжку й питати про новини. Про кого? Про що? У першу чергу – про Фаннi Феррейра, ту, яка розпанахала йому черево до самого горла. Вона не пережила iхнього танго в крижанiй рiчцi. Їi поховали разом iз сестрою-близнючкою за кiлька кiлометрiв вiд Гернона – точне мiсце не пiдлягало розголошенню. Нiякого цвинтаря сестричкам-головорiзкам… Тодi – про Карiма Абдуфа, його iмпровiзованого напарника в цiй жахливiй справi. Той склав короткий звiт про розслiдування, який пожбурив в обличчя жандармам, а потiм звiльнився. «Повернувся на батькiвщину». Ньеман не став розпитувати: вiн знав, що Карiм – апатрид. Вiн не намагався зв’язатися з чоловiком. Урештi-решт, вони не мали нiчого спiльного, крiм поганих спогадiв. Настав час повертатися до свiту звичайних людей. До лiкарняноi палати його прийшли привiтати вершки кримiнальноi полiцii та високопосадовцi з нацiональноi жандармерii. У пiжамi отримуючи медаль, вiн почувався мертвим метеликом, якого пришпилили на коркову дошку. Той самий присмак, той самий колiр. Іще соцстрах оголосив його «iнвалiдом першоi категорii». Вiн бiльше не мiг працювати флiком «у польових умовах», i йому мали виплачувати пенсiю за iнвалiднiстю. Ньеман уже мiркував, чи не краще було б згинути разом iз Фаннi в крижаних водах. Але французька влада нiкого не викидае: вона утилiзуе. Пiсля одужання йому запропонували посаду викладача у Школi полiцii Канн-Еклюза. Чому б нi? Вiн вiдчував, що його досвiд може принести майбутнiм флiкам користь. Однак пiсля трьох рокiв практики йому дали зрозумiти, що його бачення професii не вiдповiдае, так би мовити, визначеним критерiям фаху. Його повернули у гру, але не повнiстю. Консультант, радник, посередник – усе, що завгодно, аби вiн тiльки залишався на лавi запасних. Фiзично вiн цiлковито видужав. Щодо психiчного здоров’я все було iнакше. Вiн жив iз цим мокрим пальтом на спинi, тягарем, який зазвичай називають «депресiею». Постiйнi симптоми: цеглина в шлунку, конвульсивне здригання, клубок у горлi, нiби шию зав’язали вузлом… Вiн увесь час почувався так, нiби от-от розплачеться, i страшенно хотiв спати, адже сон – це один зi способiв позбутися цього хворобливого стану. Так минуло два роки – два роки зневiри i втоми, приниження i байдужостi, аж поки одного дня про нього не згадали його колишнi товаришi – тi, що зумiли видертися службовою драбиною. – Такi справи, – сказали йому коротко й по сутi, – по всiй Францii скоюють усе бiльше божевiльних злочинiв, крюшо[3 - Сленгова назва жандармiв, яка походить вiд прiзвища персонажа Луi де Фюнеса у фiльмi «Жандарм iз Сен-Тропе».] не справляються. Мае вiдкритися Центральне бюро, яке посилатиме хлопцiв iз Парижа в рiзнi куточки краiни. Це будуть загартованi флiки, iх тимчасово прикрiплюватимуть до служб жандармерii на кожну конкретну справу. – Супер. Скiльки нас? – Поки що ти один. Це радше пробний проект, анiж офiцiйна програма. Та ви що. Ідея кинути флiкiв на допомогу жандармам iшла врозрiз зi здоровим глуздом. Нiхто в це не вiрив i нiхто вже й не пам’ятав, у якому вiдомствi могла зародитися така думка. А чи можна знайти кращого кандидата на мертворожденний проект, анiж привид? Проблема в тому, що Ньеман сприйняв цей жарт за чисту монету. Вiн навiть попросив собi напарника. – Агов, ви залили повний бак? Івана схилилася до вiкна «вольво» з повними руками салатiв, злакiв, мiнеральних вод – усього, що крамниця на заправцi може запропонувати дивакуватiй веганцi. Ньеман здригнувся i вийшов, щоб виконати свiй обов’язок. Наповнюючи бак, вiн повернувся до реальностi: нiмецька автомагiстраль на початку осенi, залите червоним свiтлом пообiддя, схоже на полотно Ротко[4 - Марк Ротко (1903–1970) – американський художник, латвiець, провiдний представник абстрактного експресiонiзму.]. Не зовсiм кепсько, але й не вершина радощiв. Вiн пiшов до каси. Мав би бути в доброму гуморi: пiсля мiсяцiв писанини, статистики, скупих досье, присланих нацiональною жандармерiею, вiн нарештi у справi. Дивним було те, що iх вiдправили до Нiмеччини, до Фрайбурга-в-Брайсгау, французькою – Фрiбур-ан-Брiсго, що в славнозвiсному регiонi Шварцвальд, тобто Чорнолiсся. Вони виiхали на свiтанку i прибули в Кольмар[5 - Мiсто i мунiципалiтет у Францii.] о десятiй ранку – Ньеман нiколи не дотримувався обмежень швидкостi, принципово. Генеральний прокурор пояснив йому, що вбивство, яке iх цiкавило, сталося в Трюсемському лiсi, що в Ельзасi[6 - Регiон Францii на кордонi з Нiмеччиною.], але жертва, пiдозрюванi, свiдки i все на свiтi були нiмецькi. Загiн жандармiв департаменту Верхнiй Рейн займався справою на французькiй територii, а iм доручили нiмецьку частину розслiдування. За цим була довга лекцiя на тему угод мiж европейськими службами полiцii, завдяки яким вони могли працювати на територii Нiмеччини спiльно з ЛКА, або ж Landeskriminalamt[7 - Landeskriminalamt (нiм.) – Регiональне управлiння кримiнальноi полiцii.]землi Баден-Вюртемберг. Ньеман нiчого не второпав, але й не хвилювався. Вiн знав, що поки вислуховуе цю туманну промову, Івана вже отримала вiд ельзаських жандармiв досье i розбирае його до лiтерки, аби на брифiнгу повiдомити шефу кожну подробицю справи. Розплачуючись, вiн кинув на неi погляд крiзь вiкно: вона вовтузилася в машинi, розкладаючи своi харчi довкола пасажирського сидiння, нiби амунiцiю в танку. Івана Богданович. Номер два в iхньому тандемi. Найкраще, що сталося з ним пiсля його повернення з небуття. 2 Передусiм йому подобався ii стиль. Ця ii незмiнна замшева куртка, яка набувала вiдтiнку кротового хутра в тiнi й бiлячого – на свiтлi. Їi потертi джинси, розношенi чоботи, руде волосся. Вона вся нiби дихала чимось правильним i теплим. Чимось, схожим водночас на меланхолiю мертвого листя та життестверднiсть сiтки налитих кров’ю вен. Вона була не дуже висока, зате худюща. Можна було б сказати «мiнiатюрна», але ii статура, а головне – м’язи пiд шкiрою не дозволяли таких слабацьких термiнiв. Їi фiгура обiдраноi кiшки радше випромiнювала силу виживання. Сталося нещастя, гаразд, але те, що залишилося, мало неабияку мiць. Кiстки, м’язи, лють. Завдяки бiлющiй шкiрi, яку мають усi рудi, вона також нагадувала йому ескiмоськi ножi, вирiзанi в цiльному шматку слоновоi костi, з одного кiнця загостренi, а з другого – висiченi так, щоб iдеально лежати в руцi. Ньеман не знав, чи добре Івана лежала в обiймах своiх коханцiв, але не сумнiвався, що вночi вона вмiла ставати теплою i м’якою не гiрше, нiж удень – твердою i холодною. Івана навчалася у Вищiй нацiональнiй школi полiцii Канн-Еклюза. Пiд час першоi переклички вiн неправильно вимовив ii прiзвище. Вона виправила його, проте вiдразу ж додала: – Але називайте мене, як вам завгодно. Це був не вияв увiчливостi, а навпаки, гордовита вiдповiдь: вона ставила себе вище за такi примхи, вище за долю, вище за все. За наступнi мiсяцi вiн мав нагоду розгледiти ii гостру вроду – високi вилицi, тонкi, нiби волосинки пензлика, брови. І цю руду копицю волосся, яка зачаровувала його й нагадувала, невiдь-чому, сутiнки на Ібiсi, хiпарськi вечiрки, медитацii пiд кислотою… Усе це вiн зазвичай зневажав, але думка про це, завдяки асоцiацiям з Іваною, раптом почала йому подобатись. Насправдi увесь цей процес зачарування не мав жодного значення. Ньеман намагався поглузувати сам iз себе. Вiн удавав захват, але Івану знав давно – i знав, на що вона здатна. Вони обое хотiли назавжди забути про iхню першу зустрiч i почати з нуля. – А моя кава? – запитав вiн, повертаючи ключ запалювання. Вона кивнула на стаканчик у пiдставцi для напоiв. – Шкiдливо для здоров’я. Взяла вам трав’яний чай. Ньеман рушив з мiсця, буркочучи. Івана скрутилася калачиком на своему сидiннi й накинулася на салат iз кiноа, озброiвшись пластиковою виделкою. Коли вона сперлася ногами на приладну дошку з горiхового дерева, флiк ледве не заволав, але стримався. Вiн нiколи не потерпiв би такоi наруги над його «вольво брейк» iз боку будь-кого iншого, але Івана… Сам вiн умостився зручнiше в своему крiслi i сперся на кермо, а тодi втопив педаль газу в пiдлогу. Вiн почувався добре. Йому було радiсно й легко поруч iз цим дiвчиськом, яке в своi тридцять два ще досi гризло нiгтi. Йому подобалося, коли вона поруч, подобався ii запах, що нагадував аромат повiтряного рису i був ближчий до дитячих кремiв, нiж до парфумiв фатальноi жiнки. Коли вiн обрав собi в напарники лейтенанта Івану Богданович, нiхто його не зрозумiв. Безперечно, дiвчина мала всi необхiднi якостi, але… це була жiнка. А всi знали, що Ньеман – старий мачо, трохи жiнконенависник, запеклий фалократ. На його погляд, флiк мав бути чоловiком, от i все. Ньемана забавляла ця репутацiя – цiлковито хибна: його стосунки з жiнками були набагато складнiшi. Вiн нiколи не був одружений, але не через зневагу чи байдужiсть. Радше через сумiш поваги й остраху… Проте з Іваною довго думати не довелося. Вона поеднувала в собi найкращi риси для флiка – вiн уже сто рокiв i близько не бачив чогось подiбного. Їi успiхи в Канн-Еклюзi говорили самi за себе, а служба в подальшi роки не потребувала жодних коментарiв. І добре, бо нiкого iншого вiн i не взяв би. – Повертати сюди? – запитав Ньеман, побачивши знак iз написом «Фрайбург». – Саме так, – сказала Івана, дзьобаючи зi свого лоточка, нiби голодна пташка. Ньеман натиснув на газ. – Ну, то що там iз брифiнгом? 3 – За версiею американського журналу «Форбс», Гаерсберги посiдають двадцяте мiсце в списку найбагатших родин Нiмеччини, а iхнiй статок оцiнюеться в десяток мiльярдiв доларiв. Це аристократичний рiд iз землi Баден-Вюртемберг, що збив капiтал, працюючи в сферi автомобiлебудування. Група VG – незамiнний партнер усiх виробникiв нiмецьких тачок. – Хто жертва? Як би неймовiрно це не звучало, Ньеман не встиг зазирнути до справи. – Юрген, який, схоже, дiлив спадок зi своею сестрою Лаурою. Вiк – 34 роки. Його тiло знайшли в недiлю у Трюсемському лiсi, в Ельзасi. – Чому в Ельзасi? Бiлочка вже доiла своi харчi. Вона кинула порожнiй лоток до дорожньоi сумки i взяла свiй айпад. – Раз-двiчi на рiк Гаерсберги запрошують верхiвку мiсцевоi аристократii та своiх основних бiзнес-партнерiв на велике полювання з собаками. У суботу всi обiдають у сiмейному мисливському будинку. Усi готуються, ночують на мiсцi, а тодi в недiлю зранку урочисто переправляються на той бiк Рейну. – Але навiщо iхати в Ельзас? – Бо в Нiмеччинi цькування заборонено ще з 50-х рокiв. Досi впираючись ногами в приладну дошку, Івана гортала досье на айпадi. – Пiд час полювання двое французьких гостей заблукали в лiсi i знайшли труп графа. Голова лежала за кiлька метрiв вiд тiла. Ньеман, не вiдпускаючи керма, на секунду вiдволiкся вiд дороги i глянув на знiмок. Не дуже приваблива картинка: зеленкувате тiло в багнюцi, чорний зяючий отвiр на шиi, довгий вертикальний розрiз на торсi… – У звiтi про розтин вказано, – зауважила Івана, – що вбивця вийняв у жертви нутрощi. Ще одне фото: голова, що лежить на килимi з листя. – Що у нього в ротi? – Дубова гiлочка. Вбивця потурбувався. Ця деталь дещо нагадала йому, але вiн вирiшив поки мовчати – краще не розтуляти рота ранiше, нiж треба, особливо перед такою напарницею, як Івана. – Є iншi пошкодження? – Двi рани, так, причому досить дивнi. Убивця кастрував жертву, а тодi зробив надрiз довкола ануса, нiби хотiв вставити генiталii в цей отвiр. – Їх знайшли? – Нi. Мабуть, забрав як трофей. Не можна виключати згвалтування, але сперми не знайшли. До речi, отвiр завеликий для звичайного члена. Якщо згвалтування й було, то наш злочинець або мае бичачi розмiри, або скористався кийком. Івана говорила легким, майже веселим тоном. Вона жартувала зi смертю. – Коли його бачили востанне? – У суботу вдень. По обiдi вiн зник, а знайшли його аж у недiлю вранцi пiд дубом. – Тi двое французiв у списку пiдозрюваних? – Нi, навiть i близько. Це просто виробники електронiки зi Страсбурга. – Якi успiхи в крюшо? – Нiяких. Проби на мiсцi злочину нiчого не дали: анi найменшого вiдбитка, жодного органiчного матерiалу, що належав би людинi… – Навiть слiдiв на землi не лишилось? – Нi. Убивця дбайливо замiв землю в радiусi двох-трьох метрiв. А тодi нiби розчинився в повiтрi. За даними патологоанатома, Юргена вбили в недiлю вранцi на свiтанку. Пiсля цього йшов дощ, падало листя… Можливо, вбивця дочекався, поки здiйметься вiтер, перш нiж пiти, або ж лiз по деревах… Ньеман здригнувся. Його нiби вже кольнула неоднозначна цiкавiсть до цього хижака, ближчого до природи, анiж до сучасноi цивiлiзацii. У будь-якому разi, це збiгалося з його першими здогадами – дубова гiлочка, пошкодження анального отвору. Мовчи… – Жандарми розпитали панство? – Провели в них усю недiлю. Нiхто нiчого не бачив i не чув: мисливцi були зосередженi на здобичi. Урештi-решт, iх було всього п’ятдесят iз гаком осiб iз сотнею псiв, а вистежували вони аж одного оленя… Знаючи категоричнi переконання Івани, Ньеман побоювався цього розслiдування, тiсно пов’язаного з полюванням. Але не час було полемiзувати: вони в’iхали в приголомшливий лiс. Розкiшна пожежа з зелених вогникiв пiд iдеально чистим небом. – За тими даними, що в нас е, чи мiг убивця бути одним iз гостей Гаерсбергiв? – У такому разi вiн перетнув Рейн i дiстався Трюсемського лiсу вночi, а тодi повернувся до Нiмеччини, щоб вирушити до Францii зранку разом iз рештою групи. – А чому б нi? – Справдi, чому б нi. Але це складно. Головне питання ось яке: якого хрiна сам граф робив у тому лiсi посеред ночi? – Може, йому призначили зустрiч? – Останнiй його дзвiнок був о 15: 23 в суботу. – Із ким вiн говорив? – Із сестрою. Розмова тривала всього кiлька секунд. – Що з дзвiнками гостей, iнших людей у цiй мiсцевостi? – Із цим швидко розiбралися. Лiс по обидва боки кордону належить Гаерсбергам. Телефони пiд забороною на всi вихiднi. Очевидно, полювання з собаками вимагае максимального зосередження. Та й потiм, нiде в цiлiй зонi мобiльнi не ловлять. – Чому? – Гаерсберги встановили глушники: iхнiй лiс мае залишатися чистим. Природний заповiдник у повному сенсi цього слова. Івана почала переглядати протоколи ЛКА. – Ти знаеш нiмецьку? – здивовано запитав Ньеман. – Учила в середнiх класах як другу iноземну. – Мабуть, ми ходили до рiзних шкiл. Я вчив англiйську як першу iноземну, а користi з того – нуль. А що в нас iз мотивом? – Варiантiв купа: грошi, заздрiсть, професiйне суперництво. Знову-таки, ця родина важить понад десять мiльярдiв доларiв. Пiсля смертi батькiв брат iз сестрою керують групою залiзною рукою. – Хто спадкоемець? – Поки що нiчого не вiдомо, але, схоже, джек-пот зiрве Лаура, сестра. – Скiльки iй рокiв? – Тридцять два. – Їi допитали? – У неi е алiбi на нiч iз суботи на недiлю. Вона спала з одним чуваком iз компанii. Хай там як, Юрген iз Лаурою були нерозлучнi. Ми скоро маемо з нею зустрiтися. Тодi й побачимо. – Хто е ще? – Компанii-конкуренти, iншi родичi, акцiонери… VG – це цiла галактика, а зацiкавлених у цiй смертi – легiон. Обезголовлена жертва посеред лiсу, викраденi нутрощi й генiталii: почерк злочинця не особливо клеiться зi стерильним свiтом iндустрiальних конфлiктiв та фiнансових iнтересiв. – Це ще не вся екзотика, – повела далi Івана. – Панок був повернутий на садо-мазо. Їздив до спецiалiзованих клубiв у Штутгарт i запрошував рiзних профi до Фрайбурга. – Сумнiваюся, що йому вiдрiзали голову за те, що полюбляв, аби його ляскали по дупцi. Ми з тобою знаемо це середовище. Це дитячi забавки з пiсюнцями. Вiн одразу ж пошкодував про цей поблажливий тон. По-перше, кожен сам вiльний обирати, як удовольнити свою хiть. А головне, нащо зневажати те, у чому немае справжнього насильства? Садо-мазо – це нiби омаж, що його вiддають реальнiй злочинностi з сумiшшю зачарування й захвату, яка отруюе наше суспiльство. – Я не згодна, – вiдповiла Івана. – Юрген мiг натрапити не на ту людину. До того ж саме в такi моменти вiн був найбiльш вразливим… Такий сценарiй, хоч i ймовiрний, не давав вiдповiдi на головне запитання: чому в лiсi? Нiби пiдводячи iх до вiдповiдi, з дороги вiдкрився краевид Шварцвальду, гiрського масиву, повнiстю вкритого iскристою шубкою, вiдтiнок якоi, кажуть, наближаеться до чорного, принаймнi на великiй вiдстанi. Цiеi митi, пiд яскравим пообiднiм сонцем, ця нескiнченна гряда пагорбiв, долин, синусоiд, що нагадувала море, була таки зелена. Саме в нiй вони збиралися загубитися. У цьому гiгантському лабiринтi дорiжок i стежин, захоронених пiд виструнченими деревами, де ховаеться хижак. – Якi ще версii? – Полiтичне вбивство, – пробурмотiла Івана. Ньеман одразу ж зрозумiв, що цей мотив серед ii фаворитiв. – Вiн займався полiтикою? – Нi. Але був великим мисливцем, як i всi його родичi. – І що? – Гаерсберги володiють тисячами гектарiв лiсу, призначеними виключно для цiеi розваги. Вони викупили землi, провели законодавчi акти, заборонили сiльське господарство на цiй територii, i все це лише для того, аби мати бiльший iгровий майданчик. – Ти ж щойно сказала, що iм доводилося iздити на полювання до Францii. – Цькування заборонено, але Гаерсберги практикують i всi iншi види теж: облави, полювання в засiдцi… – Правильно казати «iз засiдки». – Я на цьому не розумiюся, – вiдказала Івана з сумiшшю вiдрази й гордостi. – Хай там як, а Юрген уособлював собою грiзного мисливця, яким рухае лише жага кровi. – То його прикiнчили активiсти, що виступають проти полювання, чи розлюченi аграрii? Вона всмiхнулася з таким виглядом, нiби щось знала, але приховувала. Ньеман обожнював, коли вона ось так пустотливо поглядала з-за комiрця. – У цiй мiсцевостi досить запеклий активiстський рух. – Але щоб вiдрiзати йому голову… – Можливо, вони хотiли, щоб його смерть була схожою на вбивство дичини, щоб слугувала прикладом. Ньеман вирiшив повернутися до старих добрих основ: – А божевiльний убивця? Такий, що вбивае незнайомцiв, i лише через свое безумство? Вiн мiг би випадково натрапити на Юргена… – Жандарми перелопатили всi данi, i в Ельзасi, i в Баден-Вюртембергу. Жодних подiбних убивств, жодних психiв-утiкачiв. Якщо наш убивця психопат, це його перший раз. Але е одна деталь на користь цiеi гiпотези. – Яка? – Повня. Коли мiльярдеру розпанахали черево, мiсяць був уповнi. Звична ii фiгня. Кров, безумство, загадки… По його спинi пробiгли мурашки, через що вiн аж затрусився. Пiсля того, як Ньеман пережив смерть, йому постiйно було холодно, нiби життевi функцii його органiзму так i не вiдновилися. – А що сказали родичi? – Нiмецькi флiки ледве наважилися iх допитати. Це ще одна причина, чому нас вiдправляють туди: нам буде легше взятися за iхнiй клан. Зараз повернiть праворуч. – Куди саме ми iдемо? – Зустрiтися з лiкарем, який стежив за розтином. – «Стежив»? Що ти маеш на увазi? – Гаерсберги вимагали, щоб на розтинi був присутнiй iхнiй сiмейний лiкар. – Що це за дурницi? – Особливий захiд. Шенген поширюеться i на трупи теж, а в Гаерсбергiв довгi руки. Тепер лiворуч. Ньеман повернув кермо, i вони опинилися на кам’янистiй грунтовiй дорозi, що тонула в глибокiй тiнi. Буро-зеленi дерева сплiталися кронами i нiби пiдсаджували одне одного, щоб дiстатися неба. – Не розумiю. Ми не до лiкарнi iдемо? – Нам прямо. 4 Раптом дорога рiзко повернула вбiк, а внизу показалося озеро – величезне дзеркало, що виблискувало на сонцi. Береги ховалися пiд бахромою чорних сосен. Поверхня води, колiр якоi коливався мiж вiдтiнками сталi й шиферу, нагадувала тверду, стиснуту, непроникну масу. – Озеро Тiтiзе, – оголосила Івана, горда справленим ефектом. Ньеман помiтив шале, що поначiплялися на схили пагорбiв довкола водноi гладi. Дерев’янi хати, новесенькi, але дуже древнi на вигляд, створювали враження затишного свiту, де час зупинився. Чудова картинка для обгорток шоколадних плиток. Вiн знову поглянув на гладеньку, нiби хромовану, поверхню озера. Вона була схожа на кар’ер, де видобувають якусь особливу руду, ту, з якоi були вiдлитi бомби Люфтваффе. Дорога ще раз повернула, й озеро зникло. І знову хвойний тунель… Ньеман не дуже добре розумiв, куди вони iдуть. – Фiлiпп Шюллер, – пояснила Івана, – мешкае у комунi, у центрi, що пiдпорядковуеться товариству Макса Планка – це аналог нашого Нацiонального центру наукових дослiджень. Цi вченi живуть у практично самодостатнiй спiльнотi. Їхнi лабораторii працюють на сонячнiй енергii, вони вирощують власнi городи й самi виробляють мило. – Клас. Ньеман не мiг утриматися вiд глузливого тону, коли мова заходила про екологiю та ii захисникiв. Утiм, вiн знав, що цi активiсти мали рацiю в тому, що стосуеться майбутнього. Нiби на пiдтвердження цiеi думки, iз краевиду зникли будь-якi ознаки цивiлiзацii: анi найменшого стовпа, анi найменшоi рукотворноi споруди. Тепер усюди панувала природа, наче з висоти своеi крижаноi байдужостi. Грунтова дорога пiшла вниз у напрямку невеличкого видолинка, де гнiздилася купка ферм, яку оточував порослий диким виноградом мур. – Ти точно не помилилася адресою? – запитав вiн, усе бiльше розгублюючись. – Вони тут козиний сир виробляють чи що? – Не треба сарказму, Ньемане. Цi чуваки – люди з майбутнього. – Дивись, – зауважив вiн, – нас навiть вийшов зустрiти один iз семи гномiв. Чоловiк i справдi мав бороду, як у гнома, i черевце, але що ближче вiн пiдходив, то чiткiше було видно, що вiн нормального людського зросту. Круглi окуляри, палиця в руцi, радiсний вираз на червоному обличчi – вiн i справдi мiг би належати до банди Бiлоснiжки – напiв-Розумник, напiв-Веселун. – Пригальмуйте, – сказала Івана. – Це, мабуть, Шюллер. Я попереджала його про наш приiзд. Ньеман послухався i зупинився, порiвнявшись iз господарем, який чекав на них перед брамою муру. – Перепрошую, – сказав вiн, нахилившись до водiйського вiкна, – але на територii хутора автiвки забороненi. Вiн говорив iдеальною французькою, щонайбiльше – з легким нiмецьким чи ельзаським акцентом. – Це заповiдна зона, – додав вiн, а тодi, киваючи на квадратну, вкриту глиною дiлянку землi, мовив: – Ось парковка. Виходячи з «вольво», Ньеман помiтив, що сiльськi будинки, видимi з-за муру, i сам мур, а також численнi скупчення дерев, що оточували хутiр, складали по-японськи гармонiйний сад: кольори, розташування, рiвновага – усе здавалося навмисне продуманим так, щоб навiювати почуття безтурботностi. Представившись, флiки пiшли за Шюллером. Усе довкола сяяло зеленню: лишайник, папороть, кропива прикрашали своiми вiзерунками браму, i чимдалi сильнiшав i так неслабкий запах гною. Дослiдження майбутнього? Серйозно? У дворi недовiрливiсть Ньемана тiльки зросла: якiсь жiнки вручну прали бiлизну в цинкових тазах, якiсь чоловiки возили тачками гнiй, iншi, геть бородатi, сидiли за довгим дубовим столом i лущили горох… – Не вiрте своiм очам, – сказав Шюллер, усмiхаючись. – Нашi вченi – однi з найкращих у Європi. Серед нас е навiть нобелiвський лауреат! – Над чим конкретно ви працюете? – скептично запитав Ньеман. – Бiологiя. Фiзика. Генетика. Шукаемо вирiшення екологiчних проблем. Івана втрутилася: – Але ви також сiмейний лiкар Гаерсбергiв? – Це те ж саме, хiба нi? – глузливим тоном вiдповiв вiн. І, схоже, одразу пожалкував про це. – Вибачте, – мовив науковець, – зараз не час для жартiв. Бiдний Юрген… Я бачив, як вiн народився, уявляете? Сюди, будь ласка. Шюллер попрямував до головноi будiвлi, на дверях якоi висiв дзвоник i кований залiзний лелека. Ньеман не мiг вiдвести погляду вiд цих представникiв науковоi елiти, якi були схожi на банду хiпарiв часiв сiмдесятих. Лiкар штовхнув важкi дверi, скинувши гумаки на кам’яному ганку. За дверима тiсними рядами шикувалися вовнянi капцi. – Вам не важко роззутися? Заходьте. 5 Вони потрапили до кiмнати з iншого столiття: викладена клiнкером пiдлога, високий, нiби арка, камiн, етажерки, заставленi мiдними каструлями. По центру кiмнати громадився великий стiл iз невеличкими лампами пiд абажурами з матового скла. Через напiвзачиненi вiконницi всюди панували червонуватi сутiнки. Надягнувши капцi, обое флiкiв пройшли далi. – Пива? Шнапсу? Шюллер вiдчинив гiгантський холодильник iз льодогенератором, який видiлявся з решти обстановки. Його сяйво пронизувало бороду чоловiка, i вона виблискувала, наче пiнта темного. – Не вiдмовлюсь вiд пива, – сказав Ньеман. – Я теж, – докинула Івана. Вони мовчки сiли за стiл. У повiтрi плинули запахи воску та вологого каменю: приемнiше, нiж випари гною. Вiдкоркувавши пляшки з пивом, вони почекали ще кiлька секунд. Трохи уяви – i можна було вiдчути себе в якiйсь середньовiчнiй тавернi. – Що саме ви хотiли дiзнатися? – нарештi запитав Шюллер. – Два днi тому я подав звiт французькiй полiцii. Мене також допитували хлопцi з ландесполiцай. Повiрте: якщо вбивають Гаерсберга, тут здiймаеться така буча! – По-перше, – перейшов у напад Ньеман, – я хотiв би прояснити одну деталь. Чому ви були присутнi на розтинi Юргена? Хто вас про це попросив? Шюллер клацнув язиком. Вiн стояв, спершись лiктем на стiл та тримаючи в другiй руцi пиво, i здавалося, нiби вiн зiйшов iз картини Брейгеля-старшого. – Мене попросив Франц. – Хто? – Брат Фердинанда, – сказала Івана. Шюллер простягнув руку з пивом у бiк рудоi, нiби щоб пiдтвердити ii слова. – Дядько Юргена та Лаури забажав, щоб я склав власний звiт. Прокурор Кольмара навiть погодився офiцiйно брати його до уваги. – Франц не довiряв французькому судмедексперту? Шюллер стенув плечима. – Це спадкова недовiрливiсть. Гаерсберг усiх повинен пiдозрювати… – У цьому документi, – повела далi Івана, – ви пишете, що маете сумнiви стосовно точноi причини смертi. Шюллер допив пиво одним махом i злегка скривився. – З обезголовленням неможливо бути впевненим. – Але ви думаете, що йому перерiзали горло? – Мабуть, – вiдповiв вiн пониклим голосом. – Бiдолаха… Здавалося, розмова навiюе йому спогади про кошмарний розтин – або ж думки про жахливi муки Юргена. – В одному я впевнений… – повiв далi вiн. – Убивця вiдрiзав голову ножем. Точноi моделi я не назву, але можу закластися, що це мисливський нiж. Краi рани на шиi пошматованi. Однак це не пилка i не якась машинка. Івана дiстала блокнот i щодуху строчила: для бiльшоi ефективностi вона навчилася технiки, якiй нинi загрожуе вимирання, – стенографii. – Убивця розрiзав йому живiт i забрав нутрощi. Навiщо, як гадаете? Шюллер пiдвiвся i взяв у холодильнику ще одне пиво. Вiн вiдкоркував пляшку, вдаривши кришечку долонею об кут столу, i знову сiв. – Рефлекс мисливця. Так роблять, щоб вивiльнити гази i не дати внутрiшнiм органам роздутися. – Пошкодження анусу також пов’язанi з полюванням? – Звичайно. Нутрощi виймають крiзь вертикальний розрiз на животi, але генiталii дiстають через заднiй прохiд, аби не забруднити м’ясо сечею та калом. Юна слов’янка розлючено зиркнула на свого ментора. Ньеман вiд початку знав про це, але нiчого не сказав. – Отже, убивця полюбляе полювання? – запитала вона з олiвцем у руцi. – І не будь-яке, а пiрш. – Що-що? – Полювання з пiдкраданням, – вiдповiв Ньеман. Шюллер пiдтвердив його слова посмiшкою. – Тут е полювання, яке всiм вiдоме, з рушницею, а також те, яке всi ненавидять, – iз собаками. А ще е пiрш… – вiн стишив голос, нiби збирався повiдомити якусь таемницю: – Тихе самiтне вистежування. Мисливець пiдкрадаеться якомога ближче до жертви i вирiшуе, чи гiдна вона померти. – Не розумiю. – Пiдходить лише самець з iдеальними параметрами. Як кажуть, «озброений самець», iз довгими iклами, якщо це кабан, або з великими рогами, якщо йдеться про оленя. Найважливiше – це пiдкрастися якнайближче. Насмiлитися пiдiйти за кiлька крокiв до найзапеклiшого супротивника… – І що тодi? Тварину вiдпускають? Шюллер розреготався. – Одразу видно, що ви не полюете! Їi вбивають однiею-единою кулею, випущеною за вкрай суворими правилами. Це називаеться «правильна куля». – Але в Юргена не стрiляли, – зауважив Ньеман. – Це правда. Ваш клiент надихаеться «пiршем», але для самого вбивства вдаеться до iншоi традицii: холодна зброя. – У Юргена фон Гаерсберга мiж зубами була дубова гiлочка. Це нагадуе традицiю «останнього кусу», чи не так? Цього разу Шюллер нацiлив горлечко пляшки в бiк Ньемана: вiн оцiнив, що мае справу зi знавцем. – Саме так. Коли тварину вбивають, iй пiдносять останню трапезу. Зазвичай гiлочку вмочують у кров жертви, а тодi вкладають iй до пащi. Деякi мисливцi навiть випивають трохи кровi… – А ви, – запитала Івана провокаторським тоном, – полюбляете подiбнi тонкощi? Шюллер, схоже, не образився на нападки флiкинi. Вiн лише кинув косий погляд у бiк Ньемана, мовляв: «Навiщо ви привезли сюди це дiвчисько?» – Нi. Терпiння не стае. Я вiддаю перевагу переслiдуванню здобичi з собакою. – Вiн знову пiдняв пляшку. – Я навiть добре розбираюся в породах мисливських собак! Івана нашкрябала щось у блокнотi, тодi знову пiдвела голову. Нехай балакае. – Згiдно з вашим звiтом, – заговорила вона, – убивця не лише вийняв нутрощi, деякi органи вiн забрав: кишки, стравохiд, шлунок… – Вiн не забрав iх, а закопав. Це ще одне правило пiршу. – Чому? – Передусiм тому, що цi частини неiстiвнi. А головне, це табу. – Лiкар знову заговорив змовницьким тоном: – Це глибинне джерело тваринного тепла, там, де зосереджена його чорна кров, його дика природа… – У цьому випадку не пiдтверджено, що вiн iх закопав. – Чому ж, пiдтверджено, звiсно. – Звiдки така впевненiсть? Шюллер здивовано округлив очi. – Як це… та ж iх знайшли неподалiк! Не розумiю, ви що, не зв’язувалися з вашими французькими колегами? Івана з Ньеманом перезирнулися: крюшо зiграли з ними злий жарт. Або ж геть забули iх повiдомити. Щоб не затримуватися на «внутрiшнiх збоях у роботi французькоi полiцii», флiкиня одразу ж мовила: – У пiршi здобичi також вiдрiзають голову? – Так, якщо з неi хочуть зробити трофей. Це називаеться «масакра». Ньеман помiтив, що Івана всмiхнулася кутиком губ – цей термiн здався iй доречним. – Убивця знаеться на фiзiологii? – запитав вiн. – Мiг би бути м’ясником? Чи хiрургом? – Достатньо просто бути мисливцем. І знати свою справу. Дам вам iнший приклад: щоб витягти нутрощi, вiн розпиляв ребра бiля грудноi клiтки, достоту як роблять профi в лiсi, убивши здобич. Флiк подумав про Юргена фон Гаерсберга. Навiть не знаючи всiх подробиць, вiн мiг уявити собi юнiсть i виховання цього спадкоемця. Престижнi школи, елiтнi види спорту, люксовi канiкули… Нiчого, анiчогiсiнько не вiщувало йому такоi смертi – смертi простого кабана. Що намагався сказати iм убивця? – Дякую вам, професоре, поки що це все. – Поки що? Ньеман ввiчливо нахилив голову. – Я маю на увазi, ми уважно прочитаемо ваш звiт, а пiсля цього, можливо, у нас виникнуть iншi запитання. – А моi сьогоднiшнi свiдчення? Я не маю пiдписати протокол? – Сьогоднiшня розмова залишиться off the record[8 - Не для запису (англ.).]. Івану пересмикнуло вiд цiеi гротескноi журналiстськоi фразочки, але вона, певно, вловила прихований сенс: за шiстсот кiлометрiв вiд Парижа, поза межами французьких кордонiв вони не стануть заморочуватися з писаниною. Ньеман намiрився просуватися на нюх, не залишаючи слiдiв. Прочитати звiт Шюллера, складений нiмецькою, вiн не мав жодних шансiв. Однак хотiв залишити професора пiд боком як консультанта. Це був збiса досвiдчений мисливець. Та в одному флiк уже був переконаний: iхнiй убивця – майстер пiршу. 6 – Наступного разу, коли знатимете щось, – накинулася на нього Івана, поки вони йшли подвiр’ям дослiдницького центру, – було б люб’язно з вашого боку повiдомити менi, перш нiж допитувати свiдка. – Заспокойся. Це був просто здогад. – Ви прекрасно розумiете, про що я. Не люблю, коли з мене роблять дурепу. Бiльше за все Іванi не сподобалося перебувати в оточеннi двох самцiв, якi обговорюють тонкощi мистецтва вбивати невинних тварин. Але вона помилялася: Ньеман не був експертом, та й узагалi мисливцем. Вiн лише мав деякi уявлення, отриманi завдяки своему досвiду роботи з вогнепальною зброею. – Треба зателефонувати крюшо, – сказав вiн, коли вони виходили через головну браму. – Це нiчого не дасть, вони нас недолюблюють. – Гадаю, усе ще гiрше: вони нас тупо кинули. Пiдходячи до «вольво», слов’яночка витягла мобiльний. Було близько п’ятоi, i вже починало вечорiти: край неба забарвлювався в дивний сiрчаний тон. – Сподiватимемося, що нiмецькi флiки будуть бiльш охочi спiвпрацювати, – сказала вона, сiдаючи в авто. Аж нiяк не факт… Це перше розслiдування починалося не надто успiшно. Молодий мiльярдер, зарiзаний, нiби олень. Робота на закордоннiй територii. Жандарми, якi, мабуть, вважали, що вже виконали свою роботу. Що ж до нiмчурiв, навряд чи вони збиралися вислуховувати поради вiд двох французiв… Флiк заплющив очi. Десь у верхiв’ях дерев здiймали пекельний галас легiони птахiв – запiзнiлi зграi, якi ще не встигли вiдлетiти на пiвдень. Коли вiн розплющив очi, небом розлетiлася зграйка крихiтних чорних пташок, нiби дрiб iз двостволки. Ньеман струсив iз себе задуму, що була охопила його на коротку мить, i також сiв до машини. – Що робиш? – запитав вiн, всiдаючись за кермом. – Усе-таки пишу до крюшо. Нам потрiбна повна iнформацiя. – Будь iз ними люб’язною. – Як завжди. Ви ж мене знаете. – Що далi в програмi? – поцiкавився вiн, рушаючи з мiсця. – Переходимо до серйозних справ, – сказала Івана, запускаючи додаток iз GPS. – Лаура фон Гаерсберг, сестра Юргена. Їi вiлла всього за кiлька кiлометрiв звiдси. Коли закiнчиться грунтовка, повернiть праворуч. Вони знову проiхали повз озеро Тiтiзе. Тепер дзеркальна поверхня потемнiла так, що нагадувала вугiльне родовище чи калюжу мазуту. Холодний чорний матерiал, здатний горiти, як Дантове пекло. Івана вiдчинила вiкно й запалила цигарку – в них була домовленiсть: курити в салонi можна лише з опущеною шибкою. Вiд думки про те, що його шкiрянi сидiння пропахнуть тютюном або що вона пропалить його приладну дошку з горiха, Ньеману ставало погано, але вiн не давав собi заборонити iй цей один-единий грiшок. Його нудило вiд того, як сучасне суспiльство забороняло все нiбито в iм’я загального добра. Вiн нiколи не збирався потурати цiй прихованiй блювотнiй диктатурi, найгiршiй з усiх: диктатурi добросовiсностi. Ведучи машину, вiн краем ока спостерiгав за маленькою слов’янкою – вона смоктала цигарку, нiби це була киснева маска. Парадоксальна мадемуазель. З одного боку, вона ретельно дбала про себе (була веганкою, купувала екологiчнi продукти, займалася йогою i так далi…). З другого – щоденно нищила саму себе: курила, нiби смертник, а наркоту й випивку кинула лише тому, що ледь не дiйшла до передозу чи алкогольноi коми. До того ж вона постiйно розводилася про природу i майбутне планети, але сама нiколи не потикала носа до села й почувалася добре лише в мiськiй зонi, де можна досхочу наковтатися вуглекислого газу. – Скiльки там тiй графинi рокiв? – перепитав вiн. – Тридцять два. На два роки молодша за Юргена. Пiсля смертi батькiв брат iз сестрою успадкували керiвництво групою VG. Тепер Лаурi доведеться викручуватися самостiйно. – Вiд чого померли батьки? Івана дiстала айпад. – Мати вчинила самогубство, у батька був рак, померли 2012 i 2014 року вiдповiдно. – Окрiм цих двох, бiльше нiхто не мiг перейняти естафету? – Старше поколiння складалося з трьох братiв: Фердинанда, батька Юргена i Лаури, Герберта, який помер передчасно, народивши двох хлопчикiв, i Франца, про якого ми вже говорили, вiн iще живий, але дiтей не мае. – Цей не мiг, бува, захотiти пiд старiсть перебрати вiжки, усунувши племiнника? – Не знаю. Треба перевiрити його алiбi. – А що з двоюрiдними братами, дiтьми Герберта? – Те саме. Але акцiонери групи завжди довiряли Юргену та Лаурi, та й компанiя зараз на пiку успiху. Нiщо не натякае, що Юргена замiнить якийсь iнший Гаерсберг. – Чи можливо, що мiж братом i сестрою iснувало деяке суперництво? – Треба дiзнатись. Можливо, вона, навпаки, наступна в списку… Обабiч дороги тягнулися мури з сосен без жодного просвiту. Не було видно й жодного стовпа з дротами чи дорожнiм знаком. Здавалося, лiс тут поглинув цивiлiзацiю. – Далеко ще? – Ми вже на землях Гаерсбергiв. Ньеман одразу ж усвiдомив розмах цiеi сiм’i, яка володiла, певно, тисячами гектарiв Чорнолiсся. Це вони знищили будь-якi слiди цивiлiзацii на своiй вотчинi. Щоб краще полювалось, щоб краще дихалось. Пiсля хiпанiв, якi жили в екологiчно чистiй бульбашцi, вони переходили до панiв, що ревно захищали свiй iгровий майданчик. Флiк заглибився в роздуми. Водiння стимулювало його мозок. Його не припиняли терзати першi данi про спосiб убивства, i в нього вже з’являлися суперечливi теорii. Можливо, убивця був мисливцем-пiршером, для якого зарiзати людину, як оленя чи кабана, – це творiння чистоi краси. Або своерiдний спосiб вiддати честь. Але можна припустити й протилежне: чоловiк ненавидiв пiрш, його вiд цього нудило. Вiн вiдтворив цей процес лише для того, щоб виразити свою ненависть, чи ним рухае помста – наприклад, за нещасливий випадок на полюваннi? – Пригальмуйте, – зненацька скрикнула Івана. – Ми в’iжджаемо на власне приватну територiю парку. Цiеi ж митi на дорозi показалися два сторожi. Найдивнiше, що тут не було нi брами, нi будь-яких вказiвникiв: ця асфальтована дорога належала Гаерсбергам i вела, очевидно, до одного-единого мiсця – замку графинi. Із деяким запiзненням Ньеман усвiдомив, що дерева довкола них зiмкнулися ще тiснiше i потемнiли так, що аж, нарештi, почали виправдовувати назву мiсцевостi. Івана вийшла з авто i заговорила з охоронцями нiмецькою. Хоч i усвiдомлюючи свою неправоту, Ньеман подумав, що iй, мабуть, було легше вивчити цю мову завдяки своему хорватському походженню. Ідiотська думка: Івана не розмовляла мовою своiх предкiв, а нiмецька, безперечно, не мала нiчого спiльного зi слов’янськими мовами. Івана повернулася на мiсце, i вони проiхали ще хвилин десять. Лiсу, здавалося, не було нi кiнця нi краю. Однак зненацька перед ними вiдкрилася величезна галявина, що чiтко видiлялася з довкiлля, нiби круги на полях. Просiку вкривали довгi смуги газону, схожi на бездоганнi килими. Це було так, нiби тут, у самому серцi лiсу, раптом, нi в кого не питаючи дозволу, осiла невiдома цивiлiзацiя. А тодi в глибинi цiеi штучноi просiки Ньеман помiтив оселю Лаури фон Гаерсберг. Це був аж нiяк не пишний замок, а модерна вiлла, побудована, певно, на початку двадцятого столiття. Великий скляний прямокутник, що сяяв, нiби кришталь, пiд останнiми променями сонця. Флiк любив архiтектуру, хоч i не надто добре на нiй знався. Вiн придбав маленький закинутий завод у Кашанi[9 - Передмiстя Парижа.], зваливши на себе двадцятирiчний кредит, якраз для того, щоб володiти подiбним суцiльним примiщенням, яке архiтектор Мiс ван дер Рое[10 - Людвiг Мiс ван дер Рое (1886–1969) – нiмецько-американський архiтектор i дизайнер, модернiст.] називав «вiльним простором». За кiлька метрiв вiд вiлли вони побачили парковку, на якiй стояв роздовбаний чорний джип. Ньеман iнстинктивно вiдчув у цьому снобiзм багачiв, якi люблять iздити на старих тачках i носити дiрявi светри саме тому, що можуть дозволити собi все. Вийшовши з «вольво», Ньеман почав розглядати будинок. На другому поверсi вiкна були завiшанi довгими бiлими шторами – мабуть, там розмiщувалися спальнi, – але перший поверх залишався прозорим, дзеркальним, повним повiтря. Кожен скляний елемент пiдтримувала конструкцiя зi сталi iржавого вiдтiнку, що нагадувала рамку з рудоi, запеченоi кровi. Найдивовижнiшим було те, що будинок нiби спирався на лiс позаду. Сосни заповнювали порожнечу його вiкон, а шибки кидали вiдблиски на бiр обабiч. Усе змiшувалося, сплутувалося, зливалося. Це було не житло, а спiльнота, прекрасний симбiоз. Ньеман не змiг стриматись i захоплено свиснув. – Почекайте, зараз побачите хазяйку, – сказала Івана. 7 Івана знала, що Ньеману сподобаеться графиня. За легендою, сищик iз карного розшуку не цiкавився жiнками. Усе було навпаки: вiн захоплювався ними, але так i не навчився тiеi легкостi, що приходить iз вiком та дозволяе стати лицем до лиця з супротивником. Батечко Ньеман насправдi був дуже скутим. Як i всiх старих мачо, його паралiзувало поруч iз жiнками, чия сила вiдрiзнялася вiд його, як боксер боiться шульг, що б’ють по косiй. Цiеi сили вiн не розумiв i боявся: у його очах це було едине джерело поразок та страждань. І перед графинею цей калiка навряд чи мiг би взяти себе в руки. Івана познаходила чимало статей про Лауру фон Гаерсберг у бульварнiй пресi. Лаура на благодiйних вечiрках, одягнена в довгi сукнi з невiдомих тканин. Лаура у першому ряду наймоднiших дизайнерських показiв. Лаура в чорнiй лiвреi, у жокейському капелюшку, випростана в сiдлi на своему бiлому конi, у розпалi полювання… Незрозумiло тiльки, коли вона знаходила час на керування своею iмперiею. А проте тут не було жодних сумнiвiв: керувала вона нею добре, причому залiзною рукою, разом зi своiм братом. Це пiдкреслювали всi статтi: вiдтодi, як групу VG, нiмецького лiдера автомобiлебудування, очолили Юрген i Лаура фон Гаерсберг, ii показники лише зростали – на превелике щастя акцiонерiв, серед яких i кузени та iхнi батьки. Із цього погляду не було жодноi причини прибирати Юргена. Це було все одно, що вбити курку, яка несе золотi яйця. Вони пiднялися кiлькома сходинками, що тягнулися вздовж усього фасаду. Івана зовсiм не зналася на архiтектурi, але вмiла iнтуiтивно розпiзнати вдалу роботу в цiй галузi. Цей такий собi гiгантський акварiум просто-таки бив у вiчi. Ньеман подзвонив, рефлективно поправив окуляри й пальто, а тодi терпляче застиг у чеканнi. Трохи позаду тупцяла Івана, неспроможна стояти нерухомо. Їй було лячно. Графиня була вродлива – про це свiдчили фото, – багата i розкiшна. Тобто така, якою Івана не була й близько, хоч навiть ii й могли часом, у найкращi днi, вважати миленькою або чарiвною. Дверi iм вiдчинила особисто Лаура фон Гаерсберг. Версiя real life[11 - Тут: реальна (англ.).]затьмарювала собою версiю з глянцевих журналiв. Те прекрасне, але зверхне створiння з фотографiй не мало нiчого спiльного з усмiхненою жiнкою, яка стояла на порозi. Майже така ж висока, як i Ньеман, вона могла похизуватися пишною копицею чорних кучерiв i тоненькою фiгурою, нiби спецiально створеною для найелегантнiших речей – брендових суконь, як у журналах, чи звужених джинсiв, светра й балеток, як от зараз. Детальний огляд тривав усього якусь частку секунди, але жiнкам бiльше не потрiбно, щоб оцiнити наявнi перед ними сили. Лаура фон Гаерсберг мала довжелезну шию а-ля Ума Турман, брови, як в iндiанки, i темнi, але дивним чином сяйливi очi. Картину доповнював прямий, але не гострий нiс i чуттевi, але не вульгарнi губи. Уся ця розкiш, утiм, виражала деяку стриманiсть, начебто обличчя пiд цiею шапкою волосся в стилi вiсiмдесятих бажало здатися скромнiшим. Без жодного макiяжу й прикрас Лаура була не в найкращiй формi. Втомлене обличчя, кола пiд очима: слабкостi, здавалося, тiльки посилювали ii вроду, так само, як тiло спортсмена найгарнiше виглядае болiсно напруженим, на пiку зусиль. – Доброго вечора, – сказала вона, простягаючи бiлу руку з надзвичайно тонким зап’ястком. – Я – Лаура фон Гаерсберг. – Майор П’ер Ньеман, – представився чоловiк надто впевненим голосом, так, нiби до того репетирував перед дзеркалом. – А це – лейтенант Івана Богданович, моя напарниця. Івана мало не присiла в реверансi. Цiеi митi вона почувалася десь такою ж спокусливою, як тарган, що вискочив з-пiд мийки. – Це я телефонувала вам сьогоднi, – сказала вона глухим голосом, немов хотiла довести, що навiть таргани мають право на iснування. Вона не могла вiдвести погляду вiд Лауриного волосся: справжня мука для неi, з ii патлами, схожими на прутики мiтли. Лаура поклала руки до кишень джинсiв i перевела погляд з одного на другу. – Я не дуже добре зрозумiла, – м’яко мовила вона. Графиня говорила французькою без жодного акценту. – Жандарми вже допитували мене… Ньеман уклонився, по-вiйськовому випрямивши спину. – Ну, розумiете… через вiдсутнiсть негайних результатiв нас вiдправили на пiдмогу… Лаура вiдступила, щоб дати iм пройти. Увесь перший поверх був одним суцiльним примiщенням. Жодних опорних конструкцiй: нi стiни, нi колони. Уся кiмната купалася в свiтлi вiдтiнку хни. Із першого погляду примiщення здавалося порожнiм, але придивившись, можна було помiтити рiзнi речi: скриню, рояль, диван, – що стояли поодаль вiд пiдвiшеного по центру камiна, який нагадував величезний перевернутий перископ. Крiзь панорамнi вiкна до будинку зусiбiч зазирали буро-зеленi сосни… – «Скляна вiлла»! – вигукнула Лаура. – Мiй прадiд був фанатом Баугаузу[12 - Нiмецька школа мистецтв, що iснувала в 1919–1933 роках, де працювали провiднi модернiстськi художники, архiтектори й дизайнери i яка визначила розвиток мистецтва та дизайну на все наступне столiття.]. Вiн замовив цю вiллу в тридцятих роках. Я ii обожнюю. – Що за архiтектор? – Один учень Людвiга Мiса ван дер Рое. Друг сiм’i. Вiн навiть перевершив свого вчителя, який замислив свiй будинок Фарнсворт[13 - Будинок у штатi Іллiнойс, побудований Мiсом ван дер Рое на замовлення вiдомоi лiкарки Едiт Фарнсворт.] чи Коронну залу[14 - Коронна зала (англ. Crown Hall, 1956) – нинi примiщення Коледжу архiтектури Іллiнойського технологiчного iнституту.] аж у п’ятдесятих роках… Жiнка вимовляла цi iмена так, нiби йшлося про щось дуже звичне. Івана ж насилу розiбрала прiзвище архiтектора. Графиня попрямувала до «вiтальнi», тобто частини кiмнати з диваном кольору вохри й табуретами з сидiнням iз натягнутих шкiряних ременiв. Усе це стояло на пухнастому килимi. – Юрген також мешкав тут? – запитав Ньеман, iдучи за нею. Графиня розвернулася. Вона досi тримала руки в кишенях, що надавало iй кумедного юнацького вигляду. – Нi. Чого б це? Юрген мешкав в особняку у Фрайбурзi. Вона кивнула пiдборiддям на два табурети: це було не запрошення, а радше наказ. Обое флiкiв сiли, не сперечаючись. – Що ви хочете знати? – спитала графиня, сiдаючи навпроти них посеред дивана. Вона прийняла чiтко розраховану позу, сховавши долонi мiж стиснутих колiн i пiднявши плечi, немовби зненацька змерзла. Івана вдивлялася в ii чорнi очi, у яких, здавалося, от-от забринять сльози. У них була якась текуча глибина, що тримала вас на вiдстанi й викликала запаморочення, немов зоряне небо, по-пуантилiстськи детальне i водночас недосяжно далеке. Тодi зиркнула на Ньемана, щоб переконатися: вiн уже згубився на цьому Чумацькому Шляху. 8 – Пробачте, що ми змушуемо вас знову повертатися до цих болiсних спогадiв… – заговорив Ньеман iз не притаманною йому лагiднiстю. Це вперше вони разом проводили допит, й Івана не очiкувала на таку обачнiсть. Невже вiн пом’якшав iз вiком? Чи танув, як масло на сковорiдцi, через вроду графинi? Замiсть вiдповiдi Лаура фон Гаерсберг вдовольнилася змахом руки, що означав: «Уперед, старий…». – Коли ви востанне бачили Юргена? – Як i всi, у суботу вдень. Ми обiдали з гостями в мисливському будинку. Вiн там тiльки з’явився – й одразу зник. Вiн ненавидiв такi заходи. – Полювання з собаками? – перервала ii Івана. – Нi, свiтськi прийоми перед ним. Я теж не в захватi вiд цього, але це традицiя, яка дозволяе нам пiдтримувати стосунки з дiловими партнерами та важливими особами нашоi землi… Ньеман повiв далi: – А потiм вiд Юргена не було жодних звiсток? – Жодних. – Нi дзвiнка, нi повiдомлення? Лаура фон Гаерсберг коротко, майже непомiтно всмiхнулася: – Навiщо ви мене про це запитуете? Вiдповiдь вам вiдома, хiба нi? Графиня знала, що iм передали виписку з дзвiнками Юргена. – У цьому й рiч. Востанне вiн телефонував саме вам. – Так i е. Близько третьоi години дня в суботу. – Що вiн вам сказав? – Нiчого особливого. Хотiв дiзнатися, чи з гостями все добре. Пообiцяв зазирнути до нас на вечерю. – Вас не стурбувало, що його нема? Лаура вийняла долонi з-помiж колiн i розкрила iх, нiби квiтки лотоса. – Юрген мав звичку зникати… але не бiльше нiж на добу. До того ж я знала, що вiн буде на полюваннi наступного ранку. Вiн нiзащо не пропустив би його. Івана помiтила, що ii власна права нога здригаеться, видаючи знервованiсть. Вона вже давно боролася зi своiм комплексом маленькоi злидарки з передмiстя. Це була глибока, прихована рана, яка з часом загноiлася i викликала бiльшiсть ii болячок: злiсть, ненависть, сором… – Але в недiлю вранцi вiн не з’явився, – хльостко, майже по-садистськи кинула вона. Лаура звела очi до стелi й заговорила наспiвним тоном, нiби хотiла зв’язатися з паралельним усесвiтом, усесвiтом ii мрiй, ii бажань. – Я гадала, що вiн об’явиться в лiсi. – Вона стишила голос: – Юрген любив сюрпризи… Ньеман перейняв iнiцiативу, нiби щоб вiдiгнати цю раптову млiсть, а головне – не дати Іванi стати ще агресивнiшою: – А в особистому планi? Вiн iз кимось зустрiчався? Лаура взяла пачку цигарок i запропонувала гостям. Ньеман вiдмовився. Івана, здивована як самим жестом, так i тим, що в такiй хатi можна курити, погодилась. Жiнки неспiшно пiдпалили цигарки, такi собi раптовi спiльницi. Івана одразу ж переглянула свое судження: графиня виявилася не такою вже й зверхньою, а вона, Івана… що ж, вона була не порожнiм мiсцем. Вона сiла на свое мiсце i кiлька секунд насолоджувалася смаком тютюну. Зненацька кiмната почала нагадувати вiрменську церкву: меблi сяяли, мов iкони, а клуби диму виконувати роль ладану. – Вам мали розповiсти про його… екзотичнi смаки, – нарештi сказала Лаура. – Але Юргену вiдрiзали голову не тому, що вiн ходив у клуби садо-мазо… – Але вiн усе одно мiг познайомитися там не з тiею людиною. – Нi. Що б там хто не уявляв, це невинне середовище. Ньеман не став турбуватися про те, щоб погодитись. – Ви також цим займаетесь? – Чим? – Садо-мазо. Лаура всмiхнулася, цього разу справжньою усмiшкою, що виражала щиру веселiсть. Із кожною хвилиною ця надзвичайна жiнка ставала чимдалi ближчою i виявляла свою натуру – не зарозумiлу, а навпаки, людяну, теплу, iз якоюсь ноткою, що цiлковито суперечила ii статусу та вихованню. Вiд цього вона ставала вдвiчi чарiвнiшою… якщо це взагалi було можливо. – Видно, що ви не мiсцевий, – вiдповiла вона. – Чому? – Тому що зi мною нiхто не розмовляв так прямо вже… Вже дуже давно. Ньеман вибачливо вклонився, що нелегко було зробити сидячи. – Я нетактовний, вибачте. – Усе гаразд. Нi, я не ходжу до таких клубiв. У мене бiльш… класичнi смаки. Брат вважав мене «дрiбною мiщанкою». Івана знову заговорила – завдяки курiнню вона почувалась комфортнiше: – У Юргена були вороги? Лаура фон Гаерсберг встала i пройшлася довкола дивана. За ii спиною наливався темрявою хвойний лiс. – Наша сiм’я володiе десятьма мiльярдами доларiв. Це викликае заздрiсть, суперництво i будь-яку можливу агресiю… Ньеман з Іваною перезирнулися: вони почувалися йолопами, сидячи на своiх плетених шкiряних табуретах. Івана також вирiшила пiдвестися i запитала: – Ви вже отримували погрози? – Навпаки, усi завжди всмiхаються нам на всi тридцять два. Мiй батько казав: «Із такими друзями i ворогiв не потрiбно…» – Ви почуваетеся в небезпецi? – А мала б? Ньеман i собi встав: справжнiй тобi балет в Опера Гарнье. – Нi у вас, нi у Юргена немае дiтей, – мовив вiн. – Якби з вами трапилося лихо, хто став би спадкоемцем? – Наш спадок роздiлили б мiж собою iншi члени нашоi родини, зокрема моi найближчi кузени, Удо i Макс. Цiеi митi Івана вловила Лаурин парфум – простий, природний аромат, щось солодкувате й рослинне, з якоюсь казковою ноткою. – Чи могли б вони бажати вам смертi? – грубо запитала вона, нiби щоб струсити з себе цi чари. Лаура коротко зиркнула на неi з-за плеча i всмiхнулася через ii наiвнiсть. – Нi. Вони майже такi ж багатi, як i ми, а в головi в них самi дiвчата й полювання. – Вони були на цих вихiдних? – Звичайно, але, кажу ж вам, можете про них забути. Вони геть безневиннi, хiба якщо вам двадцять п’ять рокiв i у вас гарненька дупця. Івана вiдступила – вона передала пас Ньеману, який тепер стояв лицем до графинi. – Ви говорите про полювання… – сказав вiн серйозним тоном. – Що ви думаете про те, в якому виглядi убивця залишив тiло Юргена? Погляд Лаури миттево змiнився. Нi усмiшки, нi iронii. Але й жодного смутку. Лише холодна лють, мiцнiша за айсберг. – Мерзотна iмiтацiя пiршу… – Ви бачите причину для такоi iмiтацii? Лаура обiйшла Ньемана i рушила до вiкон фасаду. Тепер вона стояла до них спиною. – Усiм вiдома наша пристрасть до полювання. Ми багато зробили для розвитку цiеi дiяльностi в регiонi. Це могла бути провокацiя. Ньеман став бiля неi перед скляною стiною. Івана залишилася позаду. Трiо перетворилося на дует. – Ви самi полюете з пiдкраданням? – запитав вiн. – У дитинствi ми з братом багато займалися цим. Тепер у мене немае часу на мисливство… на жаль. – Окрiм як в Ельзасi. – Про це я й кажу: подеколи ми влаштовуемо полювання з собаками у Францii, а також облави на наших нiмецьких землях, але це радше свiтськi збiговиська. Нiчого спiльного з тим, що ми пережили з Юргеном пiдлiтками… Нiби на пiдтвердження цих слiв Івана помiтила пiдставку для рушниць, прикрiплену до кам’яноi стiни довкола дверей, що вели в якийсь коридор, – врештi-решт, не мiг же увесь цей будинок бути збудованим зi скла. Івана нiколи не розумiлася на балiстицi, але могла визначити, що це були топовi рушницi в своiй категорii. Можливо, навiть безцiннi. Приклади з такого коштовного дерева, аж здавалися золотими, дула й рукоятки з тонкими вiзерунками… – А Юрген, – не вiдступав Ньеман, – досi займався пiршем? – Юрген, гадаю, так. Вiн був дуже потайним у цих питаннях… – Де ви були в нiч iз суботи на недiлю? Ньеман рiзко змiнив тон, без жодноi очевидноi причини. – Та… тут. – Сама? – Нi. Я повернулася сюди з одним iз моiх комерцiйних директорiв. – Ви хоч знаете, з яким саме? Тепер, намагаючись бути жорстким, вiн впадав у зайвi грубощi. – Старий добрий французький гонор… Ви чудово виконуете свою роль, майоре. Запитайте його iм’я у ваших ельзаських колег, це перше, що вони перевiрили. Я… – Штефан Грiбе, – втрутилася Івана, звертаючись прямо до Ньемана. – Алiбi панi графинi вже перевiряли. – Алiбi? – перепитала Лаура, схрещуючи руки на грудях. – Вам не здаеться, що ви перебираете? – Це лише такий вираз, – спробував своею чергою заспокоiти ii Ньеман. Івана помiтила на кришцi рояля фотографii в рамках, що виблискували в останнiх променях сонця. Вона пiдiйшла й побачила сiмейнi свiтлини, якi iлюстрували дорослiшання двох дiтей: хлопчика i дiвчинки. Взяла одну з них навмання: двое пiдлiткiв, дванадцяти-чотирнадцяти рокiв, стоять на подвiр’i замку, гiдного Волта Дiснея. Лауру легко було впiзнати. Рудий повненький хлопчак поруч – це, очевидно, Юрген. Вiн не був схожий на чоловiка, чиi фото Івана бачила в досье. Пiсля тридцяти у спадкоемця з’явилися твердi риси обличчя й атлетичне тiло. Нiчого спiльного з рудим iванцем-киванцем на свiтлинi. Цiеi митi ii вразила одна деталь: обое дiтей у пальтах iз лодена[15 - Рiзновид вовняноi тканини.], серйознi, нiби папи римськi, тримали по величезнiй мисливськiй рушницi. Брат iз сестрою виросли не зi срiбною ложкою, а з мiдною кулею в ротi. Чиясь рука взяла рамку i забрала ii з поля зору Івани. – Ми були як двiйнята, – сказала Лаура, розглядаючи свiтлину. – Ми одночасно вiдчували одне й те саме. Нашi стосунки були… органiчнi. Графиня – нарештi – виглядала зворушеною. – А в роботi, – запитала Івана, – ви добре знаходили спiльну мову? Обличчя Лаури напружилося. – Я ж щойно сказала вам, що ми були одним цiлим! – вiдповiла вона тоном, у якому нарештi вчувалася зневага до цих iдiотських запитань, а на додачу – i до тих, хто iх ставив. Графиня провела рукою по обличчю. – Вибачте… Утративши Юргена, я втратила будь-якi причини жити… Цiеi митi болючу паузу перервало синювате свiтiння й гуркiт авто. Лаура одразу ж пiдiйшла до вiкна. У дворi шурхотiли гравiем кiлька синьо-бiлих машин iз написом «POLIZEI». – Вашi нiмецькi колеги, – зауважила Лаура, витираючи сльози. – Певно, ваш приiзд не залишився непомiченим. 9 Лiс захоплювала нiч. А разом iз нею й холод – безжальний холод сiльськоi мiсцевостi з його триклятою вологою, що пробирае до мозку кiсток. Застiбаючи куртку, Івана краем ока зиркнула на Ньемана, який залишався незворушним, нiби нiчого й не помiчав. Цей альфа-самець iз пiдстриженим пiд «iжачка» попелястим волоссям й окулярами вчителя молодших класiв часiв Другоi свiтовоi крокував просто до свого нiмецького альтер его, готовий до сутички. Івана зосередилася на новоприбулих i оцiнила картину: припаркованi в шаховому порядку BMW, синюватi ксеноновi фари, чорнi силуети офiцерiв ЛКА з блискучими золотими нашивками, радше солдати, анiж звичайнi флiки. Непогано… На чолi батальйону видiлявся чоловiк. Середнього зросту, з вузькими плечима: у парцi з написом «LKA Baden-W?rttemberg» вiн виглядав не надто солiдно. Трохи полисiлий, у круглих окулярах, як у Ньемана, борiдка, що надавала йому схожостi з професором Турнесолем[16 - Професор Турнесоль – персонаж серii комiксiв «Пригоди Тентена».]. Справдi, далеко не секс-символ. Утiм, на якусь мить по ii спинi пробiгли мурашки. Придивившись краще, можна було розгледiти благородний лоб, напружений погляд, енергiйне обличчя, вiдтiнене цапиною борiдкою, що радше нагадувала мушкетерську. Мiцно стоячи на ногах, цей чоловiк слугував центром гравiтацii для всiх iнших флiкiв. Вiн тут був шефом i, попри скромний вигляд, випромiнював справжню мiць. Івана одразу ж зрозумiла двi речi. Їй подобався цей чоловiк, але вiн влаштуе флiкам такi проблеми, що iм i не снилося. – Я – обер-комiсар полiцii Фабiан Кляйнерт, iз Регiонального управлiння кримiнальноi полiцii Баден-Вюртембергу, – представився вiн, простягаючи Ньеману вiзитiвку. – Це аналог вашого карного розшуку. Кляйнерт також розмовляв французькою. Таке вiдчуття, нiби мова Вольтера входила до програми всiх шкiл Баден-Вюртембергу. Ньеман поклав вiзитiвку до кишенi, не глянувши. – Майор П’ер Ньеман, лейтенант Івана Богданович. Ми належимо до ЦБКЗ, Центрального бюро у справах кривавих злочинiв. Воно не мае аналогу. – Тобто? – перепитав Кляйнерт, насуплюючи брови. – ЦБКЗ створили лише недавно, ми допомагаемо силам полiцii чи жандармерii у складних справах. – Нам не потрiбна допомога. – Наш досвiд може допомогти пролити свiтло на смерть Юргена фон Гаерсберга. – Який досвiд? Івана боялася якоiсь дошкульноi ремарки вiд свого шефа, але Ньеман усмiхався – вiн, схоже, був схильний зберiгати спокiй, а в таких випадках краще б вiн просто добряче побуркотiв. – Досвiд у карному розшуку, – незворушно вiдповiв вiн. – У Парижi людей бiльше, нiж в iнших мiстах Францii. Тобто бiльше психiв, а вiд того – бiльше звихнутих убивць. Упродовж тридцяти рокiв я щоденно працював iз такими чуваками. Нiмецький флiк, завагавшись, похитав головою. – Прокурор Кольмара вже пояснив менi це все. Потiм вiн нiбито пригадав головну причину свого роздратування: – І коли ви розраховували попередити нас про свiй приiзд? – Ми ще як слiд i не приiхали. – Ви вже допитали Фiлiппа Шюллера, а тепер розмовляете з графинею Лаурою фон Гаерсберг… – Новини швидко ширяться. Кляйнерт кинув короткий погляд на Івану й повернувся до Ньемана. – Ви тут на моiй територii. Нашi начальники порозумiлися завдяки чортзна-якiй европейськiй угодi, але всi працюватимуть пiд моiм керiвництвом. – У жодному разi. Ми пiдпадаемо пiд… Кляйнерт зупинив його жестом, зненацька давши волю якiйсь утомi: – Хай там як, а ви запiзнилися. Ми знайшли вбивцю. – Що? – здивувалася Івана. – Нiхто нам нiчого не сказав! – Вашi ельзаськi колеги ще не в курсi. – І хто це? – Томас Краусс, активiст, що виступае проти полювання. – Француз? – Нiмець. Його затримали, зараз вiн в Оффенбурзi. Сьогоднi вранцi зiзнався. Іванi вже траплялося це iм’я: один iз найiмовiрнiших пiдозрюваних у категорii «полiтичний теракт». – Можна його допитати? – поцiкавився Ньеман. – Завтра. Сьогоднi ввечерi його перевезуть до управлiння кримiнальноi полiцii у Фрайбурзi. Допитаемо його разом, перш нiж вирiшувати всi формальнi питання, пов’язанi з екстрадицiею. – Вiн назвав мотив? – запитала Івана. – Вiн сказав, що вбивство Юргена фон Гаерсберга – акт гуманiзму i що якби його не зловили, вiн би помочився на Юргенову могилу. Такий мотив вам пiдходить? Ньеман кинув оком на Івану. Його посмiшка нiби промовляла: «Бачиш, дорогенька, для хорошого початку розслiдування завжди потрiбен фальшивий злочинець». Вона погоджувалась: хоч вона й сама згадувала таку можливiсть, Юргену точно вiдрiзали голову не тому, що вiн любив полювати. Краусс, схоже, був лише фанатиком, який захотiв погратися в мученика. – Але я розраховую, що ви поки не казатимете цього графинi, – урочистим тоном продовжив Кляйнерт. – Не варто повiдомляти iй новину, поки ми не будемо впевненi… Їй зателефонуе прокурор. Флiки погодились. Нiмець хотiв захистити графиню – причому не лише тому, що вона володiла десятьма мiльярдами. Завдяки цiй деталi Кляйнерт виглядав людянiшим, але вiн поквапився додати: – Завтра чекаю вiд вас детальноi розшифровки ваших допитiв. Ньеман просто-таки зблiд: йому ставало погано вiд самоi лише згадки про рапорти. Погоджуючись на цю роботу, Івана знала, що марудитися з писаниною доведеться iй. – Ми передамо вам усе, коли повернемося до Францii i… – Нi. Будь-який допит, проведений на нiмецькiй землi, мае бути затверджений моею службою впродовж доби. Таке правило. Кляйнерт махнув одному зi своiх хлопцiв, який пiдiйшов iз папкою пiд пахвою. Пройшовши через кiлька рук, пiдшивка врештi-решт опинилась у Ньемана. – Ми склали резюме нашого розслiдування i переклали його. Ми також надiслали його вашим колегам iз Кольмара. Ньеман стояв нi пари з вуст. – Дякую, комiсаре, – вiдчула себе зобов’язаною сказати Івана. – Ви вже знаете, де ночуете сьогоднi? – запитав той у Ньемана, нiби й не почувши ii. – Щось вигадаемо. Полiцай розвернувся, не прощаючись, i попрямував до машини. Перед ним одразу ж вiдчинили дверцята. Справжнiй маленький ескадрон у нiмецькому дусi, злагоджений, нiби вiйськовий марш. Сiдаючи до BMW, Кляйнер повернув голову в бiк Івани – майже машинально, рефлективно. Тодi вiн зник, як камiнець, кинутий у колодязь. – А вiн поклав на тебе око, – реготнув Ньеман. – Та вiн на мене не глянув нi разу. – Тодi той його погляд – це зiзнання. Івана вiдчула, як червонiе. Вона чимало працювала над цим, але марно: вiд найменшого комплiменту вона починала пекти ракiв. – І як вам перший контакт iз нашими силами охорони правопорядку? Вони обернулися. Перед ними стояла Лаура з зав’язаним на плечах кашемiровим светром. За ii спиною вже ввiмкнулося освiтлення Скляноi вiлли: космiчний корабель, готовий вiдiрватися вiд землi. Івана знову подивилися на графиню: ця, мабуть, нечасто шарiеться… – Вони не дуже гнучкi у спiлкуваннi, – вiдповiв Ньеман крiзь зуби. – Тут це норма. Знаете, чому в 1933 роцi пожежники дали Рейхстагу згорiти? – Нi. – Тому що там стояли таблички: «По газонах не ходити». – Дуже смiшно, – невпевнено сказав флiк. – Це нiмецький гумор. Я приготувала вам кiмнати. На обличчях обох флiкiв вiдобразився подив. – Це наша сiмейна традицiя – гостиннiсть. Я навiть запросила на вечерю кузенiв. Зможете допитати iх прямо на мiсцi. Лаура повернулася до свого великого будинку, а Ньеман з Іваною мовчки запитували себе: гостиннiсть чи засiдка? 10 Івана в життi не бачила такоi простороi спальнi. Вона займала, мабуть, добрих п’ятдесят квадратних метрiв, i двi ii стiни були повнiстю склянi. Флiкиня пiдiйшла до вiкон, щоб поглянути на парк, який розiслався пiд ногами, – спальнi розташовувалися на другому поверсi. Вона вiдгорнула довгi бiлi штори, i ii охопило враження, нiби простiр розливаеться в порожнечi прозорим водоспадом. Вона запнула штори назад, а тодi обернулася. Кiмната була не просто велика, вона була прекрасна. Обшитi панелями стiни нагадували гiрське шале. Маленькi низькi скринi на нiжках, iз тикового дерева, медового кольору без жодних вiзерункiв, радували око своею вкрай простою формою. У кiмнатi плинув запах Рiздва i спокiйних снiв. Перше, що спало iй на думку, – скинути взуття i пройтися босонiж широкими дошками паркету. Вона аж очi заплющила вiд насолоди цим нiжним дотиком. Івана смакувала багатство якiсних матерiалiв, блаженнi вiдчуття, що даруе розкiш. Вона струснула з себе це швидкоплинне сп’янiння й розстiбнула рюкзак, мiркуючи, чи немае тут конфлiкту iнтересiв: чи можна, ведучи розслiдування, ночувати у свiдка? Чи не намагалася графиня так чи iнакше iх задобрити? Задзвонив телефон. Івана кинула оком на екран i зрозумiла, що на неi чекае. – Алло? Вiдповiдi немае. – Алло? Мовчання. Вона знову поглянула на фото, що висвiтилося пiд час дзвiнка, на цього молодика, якого обожнювала, натхненника ii кошмарiв та привида, що населяв ii думки. Дiвчина поклала слухавку, не намагаючись витягти з нього анi звуку. Урештi-решт, вона заслуговувала на цю мовчанку. На цi згубнi дзвiнки, що отруювали всi ii днi i ночi. Вона впала горiлиць поперек лiжка, склавши руки на грудях хрестом. Якого бiса вони тут робили? Івана знову заплющила очi й задумалась, як робила щомитi свого життя, чи правильним шляхом вона йде. Вона завжди рухалася в одному напрямку – якомога далi вiд свого минулого: з усiх нiг тiкала вiд чорноi дiри, що виплюнула ii в цей свiт, нiби сливову кiсточку. Івана мала змiшане походження, нiби гiбридний автомобiль. Батько-хорват, мати-француженка, народження в Ля-Гранд-Борн у Грiньi, що в Ессоннi[17 - Мунiципалiтет неподалiк вiд Парижа.], мiстечку соцiального житла, що стало зоною беззаконня. Але у справжнiй небезпецi маленька Івана була у себе вдома. Їi батько часто повторював нiбито хорватське прислiв’я, яке вiн, мабуть, сам i вигадав: «Краще зламатися, нiж зiгнутись!» Івана не знала, чи вiн хоч раз у життi гнувся чи ламався, але завжди бачила його п’яним i неспроможним рiвно триматися на ногах. Мати була ненабагато краща. Їi спогади про батькiв були хисткi, як i iхня хода: вони гавкалися одне з одним, дуетом заливали за комiр, а в кiнцi наминали одне одному боки, залишаючи Іванi самiй розбиратися зi своiм життям. У шiсть рокiв вона вже могла самостiйно харчуватися, вдягатися й ходити до школи. Не «Будиночок у луках»[18 - Ідеться про серiю автобiографiчних книг Лори Інгалс Вайлдер «Будиночок у луках».], але не iй першiй доводилося виживати з такими батьками – чи, радше, без батькiв. У 1991-му ii батько оголосив, що хоче повернутися на батькiвщину: «Хорватiя незалежна!» Рiдна краiна мала дати йому другий шанс. Йому було важко дивитися новини, бо референдум про незалежнiсть спровокував военний конфлiкт, що протривае п’ять рокiв. У Вуковарi на них чекали самi лише артилерiйськi снаряди та снайпери на бойових позицiях. Вони поiхали машиною, фiатом «панда», Івана досi це пам’ятала. Вона з дитячою наiвнiстю радiла цiй поiздцi – неочiкуванi канiкули. Але дорогою дещо сталося. Коли вони, перетнувши кордон (у батька залишився югославський паспорт), iхали прямо на схiд, татко, уже готовий, чогось розiзлився, ударив ii матiр i втратив керування машиною. Коли Івана опритомнiла, автiвка лежала двома колесами в канавi, а в салонi було порожньо. Певно, дiвчинка вилiзла через дверцята, що виходили на узбiччя, i побачила справжне жахiття: батько, стоячи по щиколотку в багнюцi, добивав матiр домкратом. Івана побiгла дорогою, тiкаючи вiд свого татуся, який вирiшив покiнчити i зi своею маленькою любав’ю[19 - Ljubav (хорв.) – любов.]. Убивця майже наздогнав дочку, коли ii врятувала вiйна. Вiн потрапив пiд обстрiл лiтакiв ЮНА[20 - Югославська народна армiя – основна частина збройних сил колишньоi Соцiалiстичноi Федеративноi Республiки Югославii, яка на початку 1990-х рокiв стала знаряддям великосербськоi полiтики президента Сербii Слободана Мiлошевича.], i його розiрвало надвое тiеi митi, коли вiн замахувався, щоб розтовкти iй голову. Івана застигла, оглушена пострiлами, заслiплена палаючим асфальтом i чорною землею Хорватii, що вибухала гейзерами обабiч дороги. Те, що було далi, нiчого не означало. Синi берети, репатрiацiя за станом здоров’я, госпiталiзацiя. Вона ще рiк не могла заговорити. Поступово до неi повернувся голос i майже нормальне дитинство. Інтернати, прийомнi сiм’i, школи – Івана пережила це все вiдсторонено, зосереджена виключно на своему потязi до смертi та деструкцii. Анорексiя, самокалiчення, спроби суiциду – вона пройшлася всiм списком. Що з глибшого дна походиш, то важче вирватися нагору, але вона обрала iншу стратегiю: закопувалася все глибше, забуваючись у наркотi та агресii… А тодi ii врятував янгол. Їi янгол мав кумедний вигляд: сорок iз гаком рокiв, стрижка «iжачком», маленькi професорськi окуляри – вiн був схожий на викладача вiйськовоi академii. Їхнi шляхи перетиналися тричi. Уперше це сталося вночi, на парковцi в Ольне-су-Буа[21 - Мiстечко неподалiк вiд Парижа.], коли вона вистрiлювала всю обойму у свого дилера – iй тодi було п’ятнадцять. Удруге – вдень, коли вона отримала диплом школи офiцерiв полiцii Канн-Еклюза. Зустрiвши свого ментора на територii вишу одразу пiсля того, як обрала направлення, вона надягла йому на голову свiй флiкiвський кашкет i сфотографувалася поруч iз ним. Найцiннiше селфi в ii телефонi. Утрете це було пiд дощем, вiн чекав на неi на виходi з комiсарiату Версалю, де вона скнiла вже три роки. – Не хочеш працювати зi мною? За чашкою кави Ньеман розповiв iй про цю неймовiрну затiю: нацiональна бригада, яка працюватиме по всiй краiнi й допомагатиме флiкам та жандармам, що стикнулися з особливо кривавими злочинами. Івана обачно втрималася вiд запитання, що вiн мав на увазi пiд «особливо кривавими». Вона чула про гернонську справу. Ньеман загинув у нiй – ну, чи майже. Інший флiк, молодий араб, вийшов живим-здоровим, але вiдмовився пояснювати, що за прокляття нависало над цим альпiйським унiверситетським мiстечком. Одним словом, у незвичайних злочинах Ньеман тямив бiльше за будь-кого iншого. Івана не вагалася нi секунди. Пiсля Канн-Еклюза ii направили працювати в Луi-Блан, один iз найзайнятiших комiсарiатiв Парижа. Усе, що вона там отримала, – це ненапружене патрулювання та смертельно нудна писанина. Тодi ii перевели у Версаль – «з огляду на вiдмiнну службу». Їi пiдвищили до лейтенанта, i вона перетворилася на справжню маленьку чиновницю. Ще трохи – i вона зняла б студiю на авеню Де Парi[22 - Одна з трьох авеню, що розходяться вiд Версальського палацу.]. Їй залишилося б тiльки вигулювати собачку пiсля черговоi серii на «Нетфлiкс» i пити ранкову каву з виглядом на палац… Івана встала з лiжка й провела долонями по обличчю. Безапеляцiйний вирок: так, вона рухалася в правильному напрямку. Ньеман знову врятував ii, давши iй можливiсть арештовувати справжнiх паскуд. Вони занурюватимуться в абсолютну чорноту, знаходитимуть цих убивць i чинитимуть правосуддя. У глибинi душi ця руда завжди вважала, що до такоi незвичайноi роботи – вистежувати головорiзiв, проникати у iхнiй мозок i змушувати iх поплатитися – ii пiдштовхнули власнi нещастя. Не треба бути Фройдом, аби зрозумiти: iз кожним злочинцем вона арештовувала свого батька. Кожен бореться зi своiми демонами, як може. Івана вирiшила сходити в душ. Ще одне диво. Ванна кiмната була обкладена кахлями, стилiзованими пiд бiлу цегляну стiну, але меблi та нiжки сантехнiки були зробленi з чорного тикового дерева, що створювало глибокий контраст зi стерильною бiлизною стiн. Вона на мить задивилася на кубiчнi ручки крана: Івана нiколи не бувала в такому мiсцi, де кожна деталь була настiльки продумана, прописана, вiдшлiфована. В усьому вгадувалася душа – душа художника, який пiднiс повсякденне життя до рiвня твору мистецтва. У неi в очах забринiли сльози, i щоб покiнчити iз цими сентиментами, вона пiрнула пiд струменi води, викрутивши температуру на максимум. Вона завжди приймала душ по-японськи: 42 градуси або нiчого, – i виходила тiльки коли ставала рожевою, як молочне порося на рожнi. За кiлька хвилин кiмната перетворилася на суцiльний хамам, усiяний крапельками, а дзеркала запiтнiли. Івана провела рукою по склу i глянула на свое вiдображення над раковиною. Їi миттю охопила панiка. Що ж iй нап’ясти, аби не виглядати абсолютно смiховинною поруч iз графинею? 11 Одягнувши трусики i лiфчик, Івана помiтила, що, по-перше, вона взяла лише одну маленьку чорну сукню, «про всяк», а по-друге, до вечерi о дев’ятiй годинi було ще довго. Вона натягнула светр i спортивки, а тодi занурилася в досье Кляйнерта. У загальних рисах справа була iй вiдома, тож дiвчина зосередилася на зiбранiй в однiй iз папок iнформацii, що стосувалася Юргена фон Гаерсберга за його життя. Юрген народився 1984 року й отримав iдеальну освiту нiмецького аристократика: швейцарська школа-iнтернат поблизу Базеля, Констанцький унiверситет, один iз провiдних нiмецьких вишiв у спецiальностi «полiтика та держуправлiння», i паризька Школа вищих студiй у комерцii. Урештi-решт, вiн опинився в Інститутi вищих студiй у комерцii (бiзнес-школi при Наваррському унiверситетi), одному зi, схоже, найвiдомiших закладiв у цiй галузi. Здавалося, Юрген не поспiшав активно братися до справ, але передчасна смерть батька в 2014 роцi змусила його взяти в своi руки керiвництво групою VG разом iз сестрою, яку, схоже, бiльше цiкавила французька лiтература та давньогрецька фiлософiя. Івана вже читала кiлька статей про успiх брата й сестри на чолi компанii, але ii зацiкавили деякi детальнiшi уривки з досье, перекладенi французькою: стиль керування двох Гаерсбергiв був досить суворий, при тому, що iхнiй батько Фердинанд теж не надто чуйно ставився до персоналу. Двое спадкоемцiв за кiлька рокiв устигли зажити незчисленних ворогiв як усерединi компанii, так i поза ii межами. Але, як казав Ньеман, важко уявити, щоб за таким дикунським убивством стояв якийсь звiльнений працiвник чи начальник фiрми-конкурента. Вона перейшла до iсторii сiм’i. Ще одна папка. Усерединi – дбайливо пiдготовлена Кляйнертом стаття з журналу «Пуан де вю», що в подробицях оповiдала сагу династii. Рiд Гаерсбергiв вiв свое походження вiд Каролiнгiв, сягаючи корiнням тiеi доби, коли германськi племена завершили формування королiвства Францii. Івана пробiглася столiттями, переходячи вiд Середньовiччя до Вiдродження, вiд Тридцятилiтньоi вiйни до епохи Просвiтництва: всюди були Гаерсберги. На початку ХІХ столiття вони навiть зiграли важливу роль у становленнi великого герцогства Баден, яке пiзнiше ввiйшло до складу землi Баден-Вюртемберг. Івана не стала затримуватися на видатних предках, а натомiсть вирiшила зосередитися на Юргеновому батьковi, Фердинандi, чий життевий шлях згадували в кiлькох статтях, – це виявилося непросто, адже статтi були нiмецькою, але врештi-решт, за допомогою онлайн-словника, iй це вдалося. Фердинанд фон Гаерсберг народився пiсля вiйни i пiшов слiдами свого батька, великого пiдприемця, який посприяв промисловому розвитку Захiдноi Нiмеччини в 60-х роках. Фердинанд перейняв естафету у вiсiмдесятi, i пiд його егiдою група VG процвiтала завдяки безжальному керiвництву заводами та примноженню патентiв на електронiку, якi перетворили VG на обов’язкового партнера бiльшостi виробникiв автомобiлiв, зокрема й для марки «Порше», окраси Баден-Вюртембергу. Фердинанд не турбувався про свiй публiчний iмiдж. Це був стриманий, навiть потайний чоловiк, нiмець старого зразка: холодний, строгий, суворий, вiн смiявся, обпiкаючись, i завжди носив рукавички. Вiн помер вiд iнсульту в 2014 роцi, у 68 рокiв, через два роки пiсля того, як вiдiйшла його дружина. Про панi – нi слова. Або майже: через кiлька рокiв пiсля ii смертi один швейцарський журнал розщедрився на великий матерiал на ii честь. Сабiна, у дiвоцтвi де Верле, народилася в знатнiй сiм’i Швабii (регiон, що сусiдить iз колишнiм великим герцогством Баден), здобула освiту адвоката, але нi дня не працювала за спецiальнiстю, а в 24 роки вийшла замiж за Фердинанда. У неi було лише одне захоплення: кiнний спорт. Довкола цього оберталося все ii життя. Сабiна була спортивною, рухливою жiнкою, що аж пашiла здоров’ям, i керувала стайнями, у яких тримала до п’ятдесяти коней. З усiм цим у неi практично не залишалося часу виховувати дiтей чи займатися чоловiком – який i сам, власне, був дуже зайнятий своею роботою. А тим бiльше – турбуватися всiма тими, хто крутився бiля ii нiг. Народившись на самому вершечку соцiальноi драбини, вона не цiкавилася нижчими щаблями, а особливо людьми, змушеними заробляти собi на хлiб, «тими нещасними». Так усе виглядало збоку. Насправдi ж Сабiна страждала на психiчнi розлади, якi сiм’я дбайливо приховувала. У 2012 роцi вона поiхала до Мангеттена на аукцiон сучасного мистецтва. Зупинилася в готелi «Сент-Реджис», що на П’ятiй авеню, й обрала номер на дванадцятому поверсi. Зайшла до кожноi кiмнати, попросила вiдчинити вiкна в головнiй вiтальнi, подякувала коридорному. А опинившись на самотi, стрибнула з пiдвiконня. Яким було дитинство Юргена й Лаури з такими батьками? «Двiйнята», як вона сказала. Івана могла собi уявити, як вони трималися одне одного в цьому великому емоцiйному вакуумi. Вiчно вiдсутнi батьки, байдужi виховательки, люксовi розваги – i спiльна пристрасть: полювання. Двое дiтлахiв виросли дипломованими героями глянцевих журналiв i водночас снайперами з крижаним, як механiзм затвора, серцем. У досье було чимало фото дорослого Юргена. З роками вiн став справжнiм атлетом неабиякоi вроди, з блiдою шкiрою й рудим волоссям. Але його обличчя виражало якусь ледь помiтну млiсть, байдужiсть, щось неоднозначне, що, мабуть, причаровувало жiнок. Очевидно, вiн зумiв перетворити свою особливiсть – руде волосся – на козир, чого Іванi нiколи не вдавалося. Вона проглянула й iншi фото: Юрген на своiй яхтi в Сен-Тропе, у золотистому смокiнгу на Ібiсi… Юний спадкоемець умiв отримувати насолоду вiд життя. Вродливий чоловiк благородного походження, казково багатий, керiвник технологiчноi iмперii, якому допомагае молодша сестричка, вiн не цурався й радостей клубного життя та розкошiв. Справжнiй герой нашого часу. У вiльний вiд заробляння мiльярдiв та зваблення топ-моделей час вiн заглиблювався в лiси, щоб пустити кров. Усе це, знову-таки, була лише видимiсть. Юрген мав усе для щастя, але по-справжньому любив бути нещасним. Вiн приваблював до себе любов i свiтло, але збуджували його пiтьма i страждання. Кляйнерт iз його помiчниками вже допитали директорiв надзвичайно приватних клубiв у Штутгартi, до яких вiн навiдувався, а також його «господинь», у вузькому сенсi цього слова, якi над ним домiнували. У цьому питаннi все було недвозначно: Юрген любив, що називаеться, «пiдкорятися». Йому подобалися батоги, опiки й чимало iнших катувань (у звiтi про розтин згадували численнi шрами). Вiн також любив, коли його ображають, принижують, поневолюють. Великий бос мав рабську душу. Хай що про це думае Ньеман, Юрген загравав iз небезпекою i мiг дуже просто натрапити на «домiнатора» з розвиненою уявою. Але алiбi всiх любителiв таких розваг перевiрили. Можна було закрити цю справу i повернутися до «ванiльного свiту», як казали прихильники садо-мазо про звичайний секс. Остання папка, багатюща добiрка цитат iз преси стосовно самого вбивства – сотнi статей, блогiв, твiтiв, нiмецькою, французькою, англiйською… – була найменш цiкава. В авторiв цих потокiв слiв, гiпотез, теорiй була лише одна спiльна риса: вони нiчого не знали i патякали дурницi. Задзвонив ii мобiльний. Це був не виклик, а будильник. Вона поставила його на 20: 45, щоб устигнути натягнути зiм’яту сукню i вкрити обличчя шаром макiяжу. Івана заскочила до ванноi, зробила все можливе, щоб гiдно витримати конкуренцiю з графинею, а тодi повернулася до кiмнати вимкнути ноутбук i поскладати свiтлини та папери. Поки що, подумала вона, розслiдування перебувае на стадii класичного «Cluedo»[23 - Настiльна гра детективного жанру.]: мисливський будинок, високоповажнi гостi, нi мобiльних, нi автiвок (iще одна особливiсть цього полювання: всi паркуються на в’iздi до володiнь Гаерсбергiв, тобто бiльш нiж за десять кiлометрiв до зони полювання), i серед цього бомонду, можливо, – убивця. Ну ж бо, дiвчинко, сказала Івана сама собi, пригладжуючи сукню долонями, тiльки не дай себе вразити. Вона вiдчинила дверi, намагаючись не думати про те, що вечерятиме з трьома спадкоемцями одного з найбiльших статкiв у Європi. 12 Ньеман легко мiг би уявити себе в старому телесерiалi. Пiсля неоднозначного прийому графинi та незрозумiлого запрошення на ночiвлю тепер вони сидiли бiля камiна й пили аперитив, нiби в якомусь романi Агати Крiстi. У келихах пiнилося шампанське, i Ньеман з Іваною, бiльш-менш ошатнi, сидiли прямi, як свiчки. Івана вдягла зiбгану сукню, що могла зiйти за вечiрне вбрання. Принаймнi на ii колготках не було дiрок, що вже непогано. Ньеман же обрав пiджак i краватку, однак не вiдмовився вiд свого 45-го в кобурi. Його одяг виглядав набагато доречнiше, нiж Іванина сукня, але в нього була пом’ята пика – вiн скористався цими двома вiльними годинами i подрiмав. От i маеш: Ньеман, грiзний начальник iз карного розшуку, жорсткий i непередбачуваний, став старим п’ятдесятивосьмирiчним флiком, який засинае за будь-якоi нагоди i ледве може нахилитися, щоб зав’язати шнурки. Тепер вiн, душачись у пiджаку та краватцi й тримаючи свiй келих у долонi, нiби живу пташечку, верз усiлякi банальностi на кшталт: – Ви чудово говорите французькою. Де ви цього навчилися? – Ви мали б прочитати мою бiографiю, майоре, – вiдповiла графиня. – Я навчалася, зокрема, в Сорбоннi, у Парижi. – Я радше уявляв вас у якiйсь видатнiй вищiй школi[24 - У Францii унiверситети е осередком академiчноi освiти, а бiзнес-спецiальностi здобувають у так званих вищих школах.]. – На мiй погляд, Сорбонна – це найвидатнiша школа з усiх. Я вивчала там фiлософiю i французьку лiтературу. Вiн кивнув, вiдчуваючи, як комiрець сорочки дряпае йому горло. – Я мав на увазi… вищу школу комерцii. – Торгiвлi не вчаться, – сказала вона з посмiшкою, гострiшою за його «iжачка». – У всiх Гаерсбергiв це в кровi, вiд природи. – Ви вже повернулися до роботи? – Я й не припиняла працювати. Щодо зовнiшнього вигляду графиня всiх могла покласти на лопатки. Чорна сукня, що облягала ii фiгуру, нiби комбiнезон зентай, вiдкривала сяйливо-бiлу спину i плечi, поцяткованi родимками. Ньеману захотiлося пiдняти келих за знать та ii вмiння замилювати око. У Лаури фон Гаерсберг щойно вбили брата, а вона могла грати роль хазяйки, вдягаючись, як Малефiсента, i тримаючи рiвновагу на дванадцятисантиметрових пiдборах. Вiн пошукав поглядом Івану, яка вiдiйшла вiд товариства i розглядала меблi в кiмнатi, щоб чимось себе зайняти. Вона нагадувала податкову iнспекторку, що оцiнюе майно багатоi платницi. – Кляйнерт повiдомив вам новину? – кинула Лаура веселим тоном. – Вбивцю мого брата затримали. – Хто вам сказав? – «Жоден листок не впаде тут без мого вiдома». – Вас не бентежить, що ця цитата належить Пiночету? – Це щоб вiдповiдати вашим уявленням. – Яким уявленням? – Ви, мабуть, вважаете, що всi багачi – покидьки, а всi нiмцi – фашики. Ось чому ви не можете опиратися моiм чарам. Ньеман розреготався, цiлком щиро. – Ви вiрите в те, що це Томас Краусс? – Анiтрохи. Це старий ворог нашоi родини, але я не можу уявити, щоб вiн когось убив. – А проте вiн зiзнався. – Зiзнання нiчого не значать. – Так i е. Але навiщо йому брати провину на себе? – Заради провокацii, зi схильностi до мучеництва. Краусс мае лише одну причину жити: ненависть до мисливцiв. На жаль, вiн так нiчого i не зрозумiв. Ньеман мимоволi опустив погляд на плечi графинi: чистота i блиск ii шкiри були майже неприйнятнi. Вона навiювала суперечливi вiдчуття, щось мiж мармуром i пергаментом, мiцнiстю i прозорiстю. Вiн пiдвiв очi, щоб звiльнитися вiд цього зачарування, але натрапив на сiтку синюватих вен, що ледь помiтно вимальовувалися пiд ii ключицями – вони плинули (вiн сердився на себе за такi стереотипнi порiвняння), нiби водоростi пiд замерзлою поверхнею рiчки. – У якому сенсi вiн нiчого не зрозумiв? – перепитав Ньеман, намагаючись зосередитись. – Вiн думае, що захищае природу, але природу захищае мисливство, яке регулюе популяцiю тварин. Природа живиться вiд смертi. Це слiпа машина, де немае мiсця сентиментам. Ньеман напам’ять знав цi аргументи. – Погоджуюся, але е й iншi способи. Графиня по-дружньому пiдморгнула йому. – Як у коханнi. Вiн не зрозумiв, як сприймати цю реплiку. З iнших вуст, в iншому контекстi це була б справжня провокацiя серцеiдки, але цього вечора?.. Раптом Лаура щось помiтила. Вiн простежив за ii поглядом i побачив Івану, яка, не виходячи зi своеi ролi податкiвицi, зблизька розглядала пiдставку з рушницями, на яку Ньеман уже звертав увагу за кiлька годин до того. – Ви цiкавитеся вогнепальною зброею? – запитала Лаура, пiдходячи до неi. – Анiтрохи. Івана жодним чином не намагалася бути люб’язною чи хоча б удавати якусь повагу. Слов’янка ненавидiла стволи, i Ньеман знав причину. Натомiсть вiн захоплювався зброею – усiх часiв, усiх видiв. На його думку, вона була пов’язана з дуже незвичайним утiленням творчоi дiяльностi людини. А якщо ця дiяльнiсть in fine[25 - Урештi-решт (лат.).]призводила до смертi, що ж, якимось незбагненним чином це навiть додавало зброi краси. – Можна? – запитав вiн, простягаючи руку до оснащеного прицiлом карабiна з ковзним затвором. – Прошу, – видихнула графиня, вiдступаючи. Ньеман узяв рушницю i зважив ii в руцi пiд допитливим поглядом Лаури. Мiж ними миттю виникло якесь мовчазне спiльництво. Івана з гидливим виглядом повернулася до свого облiку. Флiк милувався вiзерунками, вирiзаними на сталевих елементах рукоятки та затвора: дубове листя, сцени полювання… Йому вартувало значних зусиль утриматись вiд того, щоб не закинути рушницю на плече й не подивитися на лiс за панорамним вiкном крiзь прицiл. – Я не бачу марки. – Кожна наша рушниця – це унiкальна рiч, яку розробили й виготовили у Ферлаху. У цьому австрiйському мiстi працювало декiлька зброярiв з-помiж найкращих у свiтi. Не в змозi терпiти, Ньеман змахнув карабiном, приклав його до плеча й припав оком до вiчка прицiлу. – На яку вiдстань ви його налаштували? – Сто метрiв. – Як для пiршу. Вiн уже стояв, опустивши зброю. Лаура не зводила з нього важкого погляду. – Не намагайтеся пiдловити мене, Ньемане. Я ж казала, що бiльше не практикую цей вид полювання. Я вже давно не користувалася цiею рушницею. Ньеман обачно поклав ii на мiсце. – То яка ваша улюблена? Вона схопила з пiдставки iншу гвинтiвку, так легко пiднявши ii, нiби та важила кiлькасот грамiв. – Оця – для облави. Така сама неперевершена, але з ледь помiтними слiдами, якi свiдчили, що цiею рушницею i справдi часто користуються. – Ця одностволка? – Мiй батько казав: «Якщо однiеi кулi не вистачило, значить, ви мертвий. А якщо ви досi живий, значить, ваше життя нiчого не варте». – Схоже, вiн був милим чоловiком. Графиня простягнула йому гвинтiвку. – Дуже. Вiн погрався затвором i здивувався, як нечутно працюе механiзм. Ще одне диво майстерностi. – Який калiбр? – 270 «вiнчестер». – Якi патрони? – Я сама виготовляю iх у своiй майстернi. Ньеман пiдвiв погляд. – Кулi з м’яким вiстрям, – повела вона далi. – Я вставляю свинець спереду, власноруч вiдливши сплав для мiдного покриття, залежно вiд дичини, на яку збираюся полювати. Ви не гiрше за мене знаете, що все залежить вiд рiвняння «швидкiсть-вiдстань-матерiал-опiр»… Ньемановi були дуже добре знайомi цi проблеми: свинцевий кiнчик деформуеться при ударi й розплющуеться в «грибочок», передаючи енергiю в тканини й викликаючи смерть. Але спершу куля мае проникнути в плоть, а отже, ii мае вкривати шар мiдi, який пiзнiше розплавиться. – Рiдко можна поговорити про це з жiнкою. – Жiнки тепер iнакшi, – сказала графиня, вдаючи зажурений вигляд. Вона забрала в нього рушницю й обережно поклала на мiсце. – Усе сходить нанiвець, – додала вона, – навiть невiгластво. – А оця? – запитав Ньеман, киваючи на верхню рушницю, антрацитовий карабiн, у якого прицiл, здавалося, був вiдлитий iз того самого матерiалу – виглядало так, нiби всю гвинтiвку вирiзьбили з суцiльного шматка чорного мармуру. – Цiеi, – сказала вона, вiдступаючи на крок назад, – нiхто не торкаеться. Це була рушниця мого батька. Вiн був славетним стрiльцем, який мiг за двiстi метрiв влучити в око оленю. Ньеман кивнув головою на знак захвату, хоча сам умiв набагато краще. Однак не час було хизуватися. Знадвору долинув шурхiт шин по гравiю. – Приiхали моi кузени, – сказала Лаура, повертаючи голову. – Час сiдати за стiл, правду кажучи. Гра слiв була навмисною[26 - У французькiй мовi «сiдати за стiл» означае ще й «викладати правду».] – i графиня достатньо добре говорила французькою, щоб розумно ii сформулювати. Вона ще раз пустотливо йому пiдморгнула. Ньеман спостерiгав, як вона пiшла величезною кiмнатою до дверей. Вiн так i не мiг зрозумiти, як тримати себе з цiею жiнкою. Вона мала б валятися у себе в спальнi, накачавшись антидепресантами, а натомiсть походжала тут у вечiрнiй сукнi, клацаючи затворами рушниць, жартувала з ним, першокласно грала роль господинi. Вiн вiдчував, що це ii запрошення було обманкою. Вона вдавала, нiби приймае iх, знайомить iз сiм’ею, з родинними традицiями, але Ньеман був переконаний, що все якраз навпаки: вона приховувала вiд них найголовнiше. Тут йому стиснуло шлунок вiд iншоi думки. Така жiнка не стала б сподiватися, що флiки знайдуть убивцю ii брата. Вона збиралася самостiйно вирахувати його й поквитатися. Так, вона не просто запросила iх на ночiвлю, вона хотiла iх приспати. Тому що перегони розпочались. Перший, хто знайде вбивцю Юргена, всадить йому кулю в серце. Правильну кулю. Як у пiршi. 13 Макс фон Гаерсберг був чоловiком тридцяти з гаком рокiв, мав вузьке обличчя й вiдстовбурченi вуха. Над упалими щоками видiлялися темнi очi, а замiсть рота кiстляве лице перетинала вузенька риска. Блiдiсть шкiри ще бiльше пiдкреслювало чорне волосся, таке напомаджене, аж нiби намальоване на черепi. Удо був молодший – рокiв двадцять п’ять – i набагато вродливiший. Ідеально укладена шевелюра, високе чоло над котячим писком. Мабуть, у цього хлопця закохувалися всi без винятку. Ньеман вiдчув, як його кольнула заздрiсть, i взявся вишукувати недолiки в його зовнiшностi: занадто м’якi губи, можливо, нервовий смiх, що вiдкривав ясна, i якийсь застиглий лукавий вираз обличчя, що робив його схожим на торчка з ломкою. Ось уже пiв години вiн слухав, як вони розмовляють, звичайно ж, французькою, i з того можна було зробити висновок, що цi двое спадкоемцiв анiтрохи не схожi на графиню: виродженi, нi на що не придатнi нащадки аристократiв, неспроможнi iснувати самостiйно, якi користуються своiм походженням. Якщо графиня вражала його своею запеклiстю, двое ii кузенiв здавалися анемiчними, виснаженими й не здатними нi на що iнше, окрiм як згадувати своiх видатних предкiв. Здивували Ньемана не спiвтрапезники, а кiмната, де подали вечерю: жодних скляних стiн чи модерного дизайну. Вони сидiли в невеличкому примiщеннi, оббитому червоним оксамитом, прикрашеному кiлькома десятками тваринячих голiв – славнозвiсних «масакр». Вогнище в камiнi потрiскувало, нiби невблаганнi щелепи, а дзенькiт виделок нагадував брязкання кайданiв на днi найжахливiшоi тюрми. Оце так атмосфера… Але при свiтлi свiчок, розставлених на столi, Ньеман тiшився, радий опинитися «прямо в гнiздечку», якнайближче до цiеi сiм’i мiльярдерiв, iз якою сталося страшне лихо. Тепер вiн остаточно переконався, що мотив убивства лежав тут, помiж цих спадкоемцiв, у iхньому минулому або ж у слiпiй зонi iхнього сьогодення. Розмова почалася похмуро – полум’яним панегiриком Юргену, виголошеним французькою з нiмецьким акцентом, – i далi оберталася навколо того ж. Тепер, коли вечеря йшла повним ходом i починав дiяти тролiнгер, червоне вино рубiнового кольору, тон пiднiмався, а настроi розпалювались. – Коли того, хто це зробив, знайдуть, – сказав Удо, – ми про нього подбаемо. Ньеман удав, що не зрозумiв: – Тобто? Удо осушив свiй келих, а тодi щедро налив усiм. – Ви думаете, що ми допустимо, аби напад на нашу родину зiйшов тiй паскудi з рук? – У мене таке враження, що вас трохи занесло, Удо. Уже чимало столiть правосуддям займаються суди. Особиста вендета караеться законом. Удо гиготнув. Вiн кидав крiзь чорнi пасма, що спадали йому на очi, погляд, який мав би здаватися пронизливим, але свiдчив лише про одне: порiг неадекватностi в цього чувачка давно позаду. – Час плине, але земля залишаеться на мiсцi, – промовив вiн так, нiби щойно виголосив афоризм столiття. – Тут ми у себе вдома. Полюемо на тварин, можемо полювати й на людей… Лаура поклала руку братовi на плече. – Удо жартуе, майоре. Нiхто тут не вважае себе вищим вiд закону. Вiзьмiть-но ще пiвня. Вiн запечений у вашому винi. Тобто у французькому. Ньеман повiльно кивнув. Вечеря була смачнюча. Соковитi ковбаски, тушкований пiвень, на гарнiр – шпецле[27 - Нiмецький рiзновид невеличких макаронiв круглоi форми.] пiд соусом iз мюнстера[28 - Сорт сиру.]. Взагалi-то не дуже легка iжа. А проте наiдки танули в ротi, нiби хмаринки, оточенi червонуватим свiтiнням i солодкуватим димком. Флiк послухався – жодних офiцiантiв, усi своi. Вiн хотiв показати, що насолоджуеться вечерею, можливо, щоб перепросити за свою сусiдку, Івану, яка нi разу й не торкнулася тарiлки. Мiс Веганка вивела розмову з глухого кута, змiнивши тему. – Я тут дечого не розумiю, – мовила вона, хутко закинувши до рота шматочок житнього хлiба (поiсти iй все-таки треба було). – Заради полювання з собаками ви змушенi перетинати кордон… – І що? – з усмiшкою запитав Макс, набагато спокiйнiший за свого брата. – Чому ви не практикуете шлеп’ягд? Ньеман здивовано глянув на неi: де вона вiдкопала таке слiвце? – Це альтернатива, яку пропонуе нам ландтаг[29 - Ландтаг (нiм. Landtag) – мiсцевi законодавчi органи, земельний парламент.], – пояснила Лаура. – Полювання на приманку, просочену запахом тварин, замiсть живоi здобичi… Удо розреготався. Макс удовольнився тим, що втупив в Івану своi схожi на печери очi. – То спробуйте кохатися з надувною лялькою, – сказав вiн стишеним тоном. – Ось що пропонують нам цi телепнi з ландтагу. – Я гадав, що ви маете там свiй голос, – утрутився Ньеман. – Звичайно, але плебс завжди в бiльшостi. Це навiть одна з його ключових ознак. Флiк машинально кивнув. Макс був небезпечнiшим за свого брата, таким же тупим, але стриманим i тверезим. Раптом Удо пiдняв свiй келих у напрямку камiна, вiд якого ширився, кружляючи в повiтрi, рiзкий жар. – Полювання – це кров! Обидва кузени загиготiли. Їхнi обличчя, розiгрiтi вином i свiчками, здавалися загримованими, iх вираз – перебiльшеним, нiби на гротескних середньовiчних картинах. А головне, вони, схоже, забули про смерть Юргена – або ж ця загибель якраз i спричинилася до такого язичницького бенкету з вином i кров’ю. – Саме це вас i збуджуе? – запитала Івана. Удо розвалився у своему крiслi, спершись лiктями на ручки та опустивши пiдборiддя мiж ключиць, така собi поза п’янички, який от-от виблюе. – Я не заглиблюватимуся в цю тему з вами, мамзель Недоторка, але ви маете дещо зрозумiти: у жилах тварини i мисливця тече одна й та сама кров. Гаряча кров, або… – Чорна кров, – перервав його Ньеман, – так, я про це чув. У мисливському свiтi часто можна було почути про це темне табу, що стосувалося чистiсiнького дикунства, яке змушувало вас вистежувати здобич, натискати на гачок i йти на ризик загинути й самому… – У моiй роботi, – додав вiн, – це називають «злочинний потяг». Лаура, яка, здавалося, перестала боятися суперечки, докинула: – Але флiки, зрештою, також мисливцi, хiба нi? Ньеман неспiшно розсмакував ковток тролiнгеру – вiн випив якраз достатньо, щоб почуватися комфортно, але й не втрачати голови. – Мiж полюванням, яким ви так пишаетесь, i тим, яким ми займаемося щодня, е одна велика вiдмiннiсть. Ми боремося з убивцями на рiвних. А iнколи це й нерiвна боротьба. Часто ми опиняемося на мiсцi здобичi. – Але ви виживаете, – вiдповiла Лаура. – Моему братовi так не пощастило. Усi змiнилися на обличчi, нiби пригадавши трагiчнi обставини, що зiбрали iх за цим столом. Понад хвилину тишу заповнювало лише потрiскування полум’я та шипiння свiчок. Ньеман вирiшив, що прийшов час дiзнатися про алiбi цих двох недоумкiв. Замiсть вiдповiдi вiн отримав лише те саме гиготiння й перемигування мiж братиками. – Що тут смiшного? – запитав флiк. Макс випростався в крiслi й похитав своею схожою на розфарбовану кеглю головою. – Скажiмо так, ми трохи порушили правила вiкенду. – Тобто? – Замiсть того, щоб лягти ранiше, як вимагае традицiя, ми запросили до своiх спалень юних осiб. Ньеман чув про це алiбi, тепер вiн пригадав. – У вас е iхнi контакти? – запитав вiн. – Так. Можу також повiдомити вам iхнiй тариф. Ньеман пiдвiв погляд i помiтив пiдвiшений на стiнi герб Гаерсбергiв: два схрещенi оленячi роги на золотому тлi. І все заради цього, подумав вiн. Столiття воен, полiтичних баталiй, соцiальноi боротьби, ревного захисту привiлеiв – усе заради двох клоунiв, якi викликають шльондр перед тим, як пiти в лiс завалити оленя. Дарвiнiвська еволюцiя приносить чимало розчарувань. Графиня кудись зникла. Не встиг вiн це помiтити, як вона вже повернулася, несучи обома руками великий порцеляновий тарiль iз гжельським розписом у виглядi нiжних блакитних квiток. Ньемана зворушило, як ця жiнка з буйною гривою, затиснута в сукнi, нiби нiж у пiхвах, ставить на стiл бабусин тарiль, тримаючи його руками в кухонних рукавичках. У цiй суперечностi вiн побачив прiрву людяностi, через що на очах у нього забринiли сльози. – Домашнiй штрудель! – оголосила вона, поки Макс наливав усiм вина. Якщо це були поминки, виглядали вони дуже дивно… Ньеману здавалося, нiби вiн плавае в казанi з чимось смачним: його охопила надзвичайна ейфорiя, звiдусiль вiяло жаром, i вiн почувався дуже близьким до графинi… Але цiеi митi Удо клюнув носом, а Макс не встиг його спiймати. Прекрасний спадкоемець упав прямо в свою тарiлку, i до його шевелюри поета домiшалися шпецле та соус iз мюнстера. Макс i Лаура силувано розсмiялися, але видовище було жалюгiдне. Тодi Ньеман побачив, що графиня кинула поглядом на Івану, яка не смiялася, а споглядала цього бiдного дурника з виразом глибокоi зневаги. Обличчя Лаури змiнилося: риси напружилися, в очах з’явилася вiдраза. Якоiсь митi флiк помiтив у цьому виразi всю ненависть знатi до народу, до нижчих прошаркiв суспiльства, нормальних людей, у яких немае нi предкiв, нi герба, що додавали б iм хоч якоiсь вартостi. 14 – Гадаю, дурниць на сьогоднi досить… Ти хочеш спати? – Нi. Ньеман з Іваною стояли на ганку Скляноi вiлли. Удо сяк-так вдалося перенести до машини Макса. Нiч була холодна, i прощання тривало недовго. Коли автiвка кузенiв розчинилася в пiтьмi, графиня повернулася до будинку, не кажучи нi слова. – Тодi нарий щось на групу VG, – наказав Ньеман. – Рiчнi звiти, дирекцiя, акцiонери. Я не вiрю в фiнансовий мотив, але краще якомога швидше вiдкинути цю версiю. І ще спробуй перевiрити, чи так уже добре розумiлися брат iз сестрою… Ми не зобов’язанi вiрити Лаурi на слово. – Лаура… Ви вже звертаетесь одне до одного на iм’я? – Та ну тебе. Клацнула запальничка, на мить освiтивши iхнi обличчя. До навколишнiх запахiв – листя й смоли – домiшався аромат паленого тютюну. У будинку за iхнiми спинами одна за одною гасли лампи. Ньеман насолоджувався цим моментом, який нагадував йому вечори його дитинства, щасливi гостини в селi у бабусi з дiдусем, тi часи, коли життя ще не почало скидатися на кошмар. – А ви над чим працюватимете? – Над пiршем. Івана скривилася. – Краще я вже морочитимуся з цифрами… Вони пiшли до Скляноi вiлли, на першому поверсi якоi залишилося горiти всього кiлька приглушених вогникiв. – Легше з мисливцями, – усе одно попередив ii Ньеман. – Ви теж були не надто люб’язнi. – Так чи iнакше, це вбивство пов’язане з пiршем, – ухильно вiдказав вiн. – Нам доведеться зануритися в це не на один день. Я не хочу мати клопiт iз запеклою ненависницею полювання. – Бо самi ви любите полювання? – Питання не в цьому. На наше розслiдування не повиннi впливати безпiдставнi переконання. – Безпiдставнi? – Тобi вистачае клепки зрозумiти, що людина позбулася природних лiсових хижакiв. Вiдтепер iй доводиться самiй вiдбувати цю повиннiсть. – Ви збираетеся повторювати вiковiчнi стереотипи про необхiднiсть регулювання флори i фауни? Не забудьте ще цей: справжнi захисники природи – це мисливцi. – Це правда. Що справдi загрожуе лiсу, то це перенаселення. Вони стояли на верхнiх сходинках, на терасi довкола всiеi споруди, освiтленiй невидимими лампочками, вбудованими в дерев’янi дошки. Вiн змiнив свою думку стосовно напарницi. У пом’ятiй сукнi Івана цього вечора виглядала не елегантнiше за мiшок, але в нiй було щось таке, чого бракувало графинi. Якийсь надрив, якийсь дисонанс, жива краса, яка могла пробрати будь-якого чоловiка. – Не це мене шокуе, – прошепотiла вона. Щоразу, коли вона дивилася на нього своiми свiтлими очима, його охоплювало якесь сильне почуття. Блiдий водянистий колiр ii райдужки, блакитний, зелений, золотистий – неможливо визначити один, – нагадував йому агатовi кульки з дитинства. У тi часи вони здавалися йому справжнiм скарбом, що приховуе у переплетеннях своiх вiдблискiв цiлi свiти. – Що мене шокуе, – заговорила далi Івана, – то це задоволення, з яким цi iдiоти вбивають тварин. – Задоволення приносить не саме вбивство, а процес вистежування. А ще – технiчна майстернiсть. – Це просто супермайстернiсть – убивати беззахисних тварин. – Я здаюся, – зiтхнув вiн. – Але одразу видно, що ти нiколи не бачила дика на лiнii прицiлу… – Кого? Ньеман усмiхнувся й похитав головою. – Ти геть нiчого в цьому не тямиш. Ходiмо, час укладати тушку в люлю. На цих словах вiн широким жестом вiдчинив вiкно-дверi. – Так вирiшив i вбивця, – промимрила Івана, викидаючи недопалок у нiч. – Як? – Убивши Юргена, вiн вiдновив свiтову рiвновагу. Івана була права: вбивця «зняв», як кажуть мисливцi, елемент, що загрожував гармонii його всесвiту. Але якого саме всесвiту? І що такого зробив Юрген, щоб порушити який-небудь порядок? – У тебе е список запрошених на полювання? – зненацька запитав Ньеман. – Я вже його вам давала. – Їх усiх допитали? – Звичайно, наступного дня пiсля того, як знайшли тiло. – Скiльки iх було? – Сорок iз чимось. Усi клянуться, що не виходили з мисливського будинку. Перевiрити неможливо. Кажу ж, мобiльнi були пiд забороною. Ньеман зайшов до будинку. – Попрацюй годинку-двi й поспи трохи. Завтра допитаемо твого дружбана. – Якого дружбана? – Томаса Краусса, екозахисника, великого мученика за добру справу. 15 «Коли просуваешся лiсом, уже не йдеться про те, щоб думати, аналiзувати, передбачати. Треба лише спостерiгати. Ідеш сам-один, не поспiшаючи, зливаешся з лiсом. Зосереджений на сто вiдсоткiв. Звуки, якi можеш викликати, звуки, з якими рухаеться здобич… Ось i все, що мае значення». «Це знають усi пiршери: ти йдеш, шукаеш, але вже вiдчуваеш зв’язок зi своею мiшенню. Своерiдна вiбрацiя, електричний струм, що еднае вас…» Лежачи на лiжку з ноутбуком на колiнах, Ньеман дивився на ютубi вiдео нiмецьких пiршерiв iз субтитрами. Усi були вдягненi в лоден. У питаннi камуфляжу iснувало кiлька шкiл. Але в Нiмеччинi, схоже, абсолютним фаворитом був лоден, м’яка й нечутна тканина. «Пiд час вистежування втрачаеш вiдчуття часу й простору. Перетворюешся на безтiлесний дух. Плинеш лiсом. Це транс…» Перед Іваною Ньеман грав роль адвоката диявола, але сам вiн також не розумiв радостi полювання. Мисливцi на кшталт його дiдуся, якi могли увесь вечiр описувати красу великого оленя, застиглого в призахiдних променях, але яким вигляд цiеi краси навiював лише одне бажання – вистрiлити, – нагадували йому меломана, який, просльозившись вiд «Реквiему» Моцарта, квапиться негайно спалити ноти. Флiк поклацав по клавiатурi й запустив iще один репортаж про технiки пiршу: камуфляж, вiтер, розбiр слiдiв, урахування фази мiсяця, який впливае на поведiнку тварини… Такi штуки Ньеману були набагато ближчi. Справжнi технiки, якi вiн розумiв i якими захоплювався як флiк, що займаеться вистежуванням найнебезпечнiшоi на свiтi здобичi. Одержанi вiдомостi змiцнювали його глибоке переконання: убивця Юргена був не екоактивiстом, а навпаки – великим мисливцем. Ось як йому вдалося заманити спадкоемця й заскочити його зненацька на його ж територii, у лiсi. Ось як йому вдалося не залишити слiдiв. Так розчинитись у повiтрi мiг лише хижак, який повнiстю злився з природою. До того ж – у цьому Ньеман не сумнiвався – дубова гiлочка мiж зубами Юргена була виявом поваги. Згадавши про це, Ньеман пошукав iншi подiбнi традицii. Предмети, якi мисливцi залишали на трупi здобичi. Окрiм останнього кусу, до них належав i «лом» – гiлочка благородного дерева, яку переламують i кладуть убитiй тваринi на плече. Ця гiлочка могла набувати рiзних значень залежно вiд ii положення, мiсця на тiлi, куди ii поклали, а також способу, яким ii переламали. У випадку з Юргеном нiякого лому не знайшли, але, можливо, гiлочку змiв вiтер або ж там пройшла якась тварина. Треба було показати фото з мiсця злочину пiршеру: можливо, положення тiла чи якийсь iнший аспект цiеi сцени не розшифрували до кiнця. Цiеi митi флiк почув знадвору глухий звук удару. Вiн прислухався. Одразу ж пролунав другий удар, iще бiльш приглушений. Вiн пiдскочив i схопив пiстолет, побiг до вiкна й примружився, щоб розгледiти, що вiдбуваеться внизу, – йому спало на думку, що до Скляноi вiлли хтось намагаеться вдертися. Ньеман нiчого не бачив i не мiг знайти, де вiдчиняеться вiкно. Натягнувши пiджак i черевики, вiн вийшов iз кiмнати й спустився сходами, намагаючись рухатись якомога тихiше. Вiн пройшов крiзь вiтальню й вiдчинив вiкно-дверi. Оговтавшись вiд холоду – температура скинула ще кiлька градусiв, – флiк оглянув довгi газони й чорнi мури лiсу довкола них. Нiчого. Нi тiнi, нi поруху. Ньеман розслабився. Нiч видалася чудова, у нiй поеднувалася чiткiсть (видно було iнiй, що проникае в кору, росу на кожнiй ялиновiй гiлочцi) i легка iмла: за метр вiд землi горизонтально плинули хмарки туману. Флiк на повнi легенi вдихнув вологе повiтря, нiби хотiв одним махом увiбрати в себе всю цю красу. Вiд запахiв смоли та шелесткого листя перехоплювало подих i паморочилось у головi. Вiн моментально сп’янiв вiд цього. Вiн стояв, похитуючись, на ганку, а забираючи руку з рукоятки свого «Зiг Зауера», побачив ii. Лаура фон Гаерсберг крокувала вздовж сосен праворуч, у джинсах i темному пальтi, обiймаючи себе за плечi, нiби намагаючись зiгрiтися. Їi чорна шапка волосся рухалася на тлi хвойних, як пензель iз лаком – по темному полотну. Ньеман засунув ствол ззаду пiд ремiнь i пiшов. Якраз цiеi митi Лаура фон Гаерсберг зникла мiж двома тiнистими гiлками. Вiн побiг. 16 За хвилину вiн дiйшов до просвiту мiж деревами, у який пiрнула Лаура. У пiтьмi вказувала напрямок глиниста стежка, схожа на довгий замерзлий палець. Ньеман сповiльнив крок, щоб не видати себе якимось звуком. Пiд ясним мiсяцем скований холодом краевид здавався скляним, готовим от-от розбитися на шматочки. Крихким i водночас таким небезпечним, нiби вам будь-якоi митi можуть перерiзати горло. Жодних слiдiв графинi. Вiн знову пришвидшився, намагаючись стати легеньким, адже йому видавалося, нiби вiд його важких крокiв дрижить земля. Це все тролiнгер… Та де ж Лаура? Ньеман ухилявся вiд соснових гiлок, очi заливала роса. У нього було враження, нiби вiн потрапив не до лiсу, а до казки, легенди. У головi пульсувало одне слово: «Шварцвальд». Чорнолiсся, земля духiв i заклять, майже суцiльний безвiтряний мертвий простiр[30 - Мертвий простiр – стрiлецький термiн, що позначае територiю, де неможливо стрiляти з великоi вiдстанi через завелику кiлькiсть перешкод.], де спочивала найтемнiша частина душi… Тiльки тодi вiн ii помiтив. Вона крокувала стежкою, що вигиналася дугою, пiд прикриттям важкого гiлля. Ньеман одразу ж пiшов у ii напрямку, зрiзаючи мiж чорними деревами. Йому знову здалося, що все навколо осклiло. Небо було схоже на замерзле озеро, сосни – на сталагмiти, що тягнулися вiстрям до неба. Туман теж пiднiмався вгору, нiби прибiй, прикликаний мiсячним сяйвом. Ньеман i сам, як вiн щойно усвiдомив, видихав срiблястi хмарки пари, що загадковим чином еднали його з iмлою. Графиня йшла швидко, досi обiймаючи себе за плечi. Поли ii пальта чiплялися за найнижчi гiлки, залишаючи по собi слiд iз крапельок та гiлочок. Зiгнувшись у три погибелi, Ньеман усе ще намагався крокувати якомога непомiтнiше – у цьому йому допомагала волога: мокра трава й мертве листя безгучно прогиналися пiд ногами, обважнiле гiлля розступалося, нiби оксамитова завiса. Що далi вiн просувався, то бiльше вiдчував, як його заполонюе ця казкова атмосфера. Мiсяць, круглий, нiби мандала, блищав перламутром. Дерева, пойнятi памороззю, нiби хтось понаводив крейдою. Ньеману залишалося якихось двiстi метрiв до Лаури, коли справа долинув глухий звук. Вiн рефлекторно повернув голову й побачив, як у iхньому напрямку несеться чорна маса – темний згусток iз рельефними м’язами, який продирався крiзь шари туману, через що здавалося, нiби вiн рухаеться ривками. Не встигнувши навiть нiчого зрозумiти, Ньеман вiдчув, як його всього, ззовнi й зсередини, сковуе невимовний жах. Рептильний страх, що паралiзував його i не дав жоднiй розбiрливiй думцi дiйти до свiдомостi. За секунду його приголомшений мозок констатував: до них нiсся монструозний пес iз розтуленою пащею, слинявою й мовчазною. Флiк устиг лише вийняти пiстолет – i це також був iнстинктивний жест. Ще один метр – i собака скочив на нього. Його, мовби Цербера, що вистрибнув iз пекла, освiтив спалах пострiлу. Тварина, щонайменше п’ятдесят кiлограмiв, запущених зi швидкiстю молота, врiзалася в Ньемана, на обличчя йому бризнула цiвка кровi, а тодi вiн упав навзнак. Розпечена маса повалилася на нього, не даючи вдихнути. Ньеман рефлекторно повернув голову, щоби виблювати, i побачив, що до нього бiжить графиня. Тодi на трiскучу траву вилився паруючий кислотний гейзер. Пекучий фонтан iз пiвня у винi, шпецле з мюнстером i всього того лайна, яке вiн з усмiшкою проковтнув за кiлька годин до того. Лежачи пiд собакою, Ньеман вiдчував крайню вiдразу. Вiн був нiби туша на пiдлозi бойнi, оббiлований кусень м’яса пiд саваном iз кровi, шкури й шерстi. Повернувшись набiк, вiн знайшов у собi сили пiдняти чорну масу й звiльнитися. Тодi скорчився, стоячи навколiшки, й обхопив голову руками. – Усе гаразд? Вiн плинув десь за кiлька свiтлових рокiв вiд цiеi галявини, просоченоi запахом смоли. Вiн був в Ельзасi, у своему найгiршому спогадi, i вiдчував, як гострi iкла Реглiсса впиваються в його плоть. Йому знову захотiлося виблювати… – Усе гаразд? Вiн пiдвiв погляд i провiв рукавом по обличчю. Перед ним iз розгубленим виглядом стояла графиня. Якщо Ньеман колись i мав якiсь несмiливi бажання пережити пригоду з Лаурою фон Гаерсберг, то тепер можна було вважати це питання остаточно закритим. Вiн iще раз витер лице, ледве не здираючи собi шкiру. – Що сталося? Ньеман випростався iз зусиллям i, досi сидячи на землi, вiдсунувся вiд нерухомого собаки. Вiн усе ще цiлився в нього з пiстолета, готовий вистрiлити, якщо псина здригнеться. Але нi: вiн однiею кулею знiс iй пiв черепа, разом з мозком. – Ви ж менi вiдповiсте? Нарештi вiн подивився на графиню. – Це ваш собака? Вiн не впiзнав власного голосу. У горлi застряг клубок. Лаура простягнула йому руку, щоб допомогти встати, але вiн ii проiгнорував. Принижений, задиханий, вiн урештi-решт звiвся на ноги, вiдчуваючи, як десь у грудях колотиться серце. У нього вiдразу запаморочилося в головi, i вiн спробував вiднайти рiвновагу, водночас намагаючись засунути закривавлений ствол у штани. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/zhan-kristof-granzhe/ostannie-poluvannya/?lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примiтки 1 Сленгова назва французьких полiцейських. (Тут i далi прим. перекл.) 2 У реальному життi (англ.). 3 Сленгова назва жандармiв, яка походить вiд прiзвища персонажа Луi де Фюнеса у фiльмi «Жандарм iз Сен-Тропе». 4 Марк Ротко (1903–1970) – американський художник, латвiець, провiдний представник абстрактного експресiонiзму. 5 Мiсто i мунiципалiтет у Францii. 6 Регiон Францii на кордонi з Нiмеччиною. 7 Landeskriminalamt (нiм.) – Регiональне управлiння кримiнальноi полiцii. 8 Не для запису (англ.). 9 Передмiстя Парижа. 10 Людвiг Мiс ван дер Рое (1886–1969) – нiмецько-американський архiтектор i дизайнер, модернiст. 11 Тут: реальна (англ.). 12 Нiмецька школа мистецтв, що iснувала в 1919–1933 роках, де працювали провiднi модернiстськi художники, архiтектори й дизайнери i яка визначила розвиток мистецтва та дизайну на все наступне столiття. 13 Будинок у штатi Іллiнойс, побудований Мiсом ван дер Рое на замовлення вiдомоi лiкарки Едiт Фарнсворт. 14 Коронна зала (англ. Crown Hall, 1956) – нинi примiщення Коледжу архiтектури Іллiнойського технологiчного iнституту. 15 Рiзновид вовняноi тканини. 16 Професор Турнесоль – персонаж серii комiксiв «Пригоди Тентена». 17 Мунiципалiтет неподалiк вiд Парижа. 18 Ідеться про серiю автобiографiчних книг Лори Інгалс Вайлдер «Будиночок у луках». 19 Ljubav (хорв.) – любов. 20 Югославська народна армiя – основна частина збройних сил колишньоi Соцiалiстичноi Федеративноi Республiки Югославii, яка на початку 1990-х рокiв стала знаряддям великосербськоi полiтики президента Сербii Слободана Мiлошевича. 21 Мiстечко неподалiк вiд Парижа. 22 Одна з трьох авеню, що розходяться вiд Версальського палацу. 23 Настiльна гра детективного жанру. 24 У Францii унiверситети е осередком академiчноi освiти, а бiзнес-спецiальностi здобувають у так званих вищих школах. 25 Урештi-решт (лат.). 26 У французькiй мовi «сiдати за стiл» означае ще й «викладати правду». 27 Нiмецький рiзновид невеличких макаронiв круглоi форми. 28 Сорт сиру. 29 Ландтаг (нiм. Landtag) – мiсцевi законодавчi органи, земельний парламент. 30 Мертвий простiр – стрiлецький термiн, що позначае територiю, де неможливо стрiляти з великоi вiдстанi через завелику кiлькiсть перешкод.