Осiннiй сезон смертей Андрей Анатольевич Кокотюха Уже не першу жертву знаходять на вулицях мiста. Жорстокий вбивця полюе на молодих привабливих дiвчат i душить голими руками… Манiяком може виявитися хто завгодно, навiть колишнiй кримiнальний репортер столичноi газети Андрiй Шкарада. Тiльки щаслива випадковiсть допомагае йому довести свое алiбi. Але вiн розумiе: у кам’яних джунглях полюе хижак. Його треба зупинити. Тож Андрiй починае власне розслiдування. Тим часом сезон смертей тривае… Андрiй Кокотюха Осiннiй сезон смертей Обережно! Ненормативна лексика! Передмова Кривавi сенсацii грiшного мiста Настирний дзвiнок у дверi. Сонячне свiтло рiже очi. Голова розламуеться з похмiлля. А в кiмнату вже суне купа людей у мiлiцейськiй формi, якi вимагають щиросердно зiзнатися в жахливому злочинi… Так почався перший пiсля вiдпустки робочий день пересiчного киiвського журналiста. Ім’я – Андрiй Миколайович Шкарада. Рiк народження – 1970-й. Сiмейний стан – розлучений. Посада – кореспондент вiддiлу культури газети «Мiськi новини». Обвинувачуеться у згвалтуваннi i звiрячому вбивствi дiвчини, Наталii К. Здаеться, столичнi мешканцi звикли до всього: тут трапляеться вiсiм убивств на добу i бiльшiсть – на побутовому грунтi або пiд час кримiнальних «розборок». Однак цього разу Киiв паралiзовано страхом i вiдчаем. У студентському мiстечку орудуе манiяк, обличчя якого вiдбилося в зiницях нещасних задушених жертв – Тетяни, Слави, Наталii, Свiтлани. Хто вiн, цей психiчно хворий чоловiк, який тероризуе велике мiсто? Черговий Чикатило, Онопрiенко, манiяк з Окружноi? І де шукати його слiд? Андрiй Кокотюха, маестро детективноi прози, веде нас темними киiвськими вулицями, де вогнi лiхтарiв i неонових вивiсок вiдбиваються в осiннiх калюжах. Звичайний гуртожитський мурашник, з його постiйним гармидером, де нiколи не вщухае дикий музичний ритм, тупотiння нiг i грюкання каструль на кухнях. Тут п’ють шампанське i горiлку, грають у карти, розповiдають похабнi анекдоти, лаються, б’ються й кохаються. Кожний парубок – вiчний шукач пригод, i кожна дiвчина в мiнi-спiдничцi i з червоною помадою на губах – легка здобич. У цьому мiстi пороку сучаснi Адами i Єви давно забули про невиннiсть, пiзнавши солодкий i повабний грiх. Лише глибокоi ночi стихае це вселенське гульбище, i тодi на полювання виходить Вiн i вершить свою темну справу. У цiеi криваво-моторошноi iсторii – кiлька зацiкавлених сторiн. Городяни, звiсно, хочуть спокiйно ходити вулицями, не сахаючись власноi тiнi. Мiлiцiя традицiйно прагне зберегти честь мундира i чимшвидше розкрити морочливу справу, схопивши першого, хто потрапить пiд руку, i не надто дбаючи про справжнi докази. А журналюги, як завжди, шукають дешевих сенсацiй, щоб заповнити ними шпальти «жовтих» видань i прославитися завдяки резонансному матерiалу. Вести власне розслiдування паралельно iз правоохоронцями Андрiя Шкараду спонукае не лише мисливський азарт та смак до ризикованих авантюр. Для колишнього кримiнального репортера розкрити серiю злочинiв – означае не тiльки зняти з себе тяжкi пiдозри, а й прийняти виклик пiдступного вбивцi i довести, що в цiй химернiй грi iз законом виграе розумнiший i той, хто опиниться на кiлька крокiв попереду. Чи вдасться герою поставити крапку у смертоносному ланцюгу й вивести манiяка на чисту воду? Затамувавши подих, ми спостерiгаемо, як вправнi пальцi журналiста клацають по клавiатурi, розрiзненi припущення складаються у версii, за ними ось-ось прогляне розгадка. А в той самий час чиясь невмiла рука виводить у загальному зошитi карячкуватим почерком слова любовi i слова ненавистi, у яких – i власне виправдання, i вирок сучасному суспiльству, що втоптуе в бруд найсвятiше й найчистiше почуття. Адже зворотним боком Любовi е Божевiлля, як нагадуе нам автор в епiграфi до роману, цитуючи французького есеiста Мiшеля Монтеня. Якщо ви шукаете жорсткоi правди життя, нуртування темних пристрастей, гострих колiзiй моралi i закону – то «Осiннiй сезон смертей» написано саме для вас. Андрiй Кокотюха вмiе приголомшити, заплутати, пустити читача хибними стежками, приспати його пильнiсть, щоб у фiналi вразити безжальною яснiстю фактiв. І ми знiмаемо капелюха, захопленi талантом письменника, який розповiдае нам iсторiю про життя, любов i смерть так майстерно, що вiд неi не можна вiдiрватися анi на хвилину. Софiя Фiлоненко, доктор фiлологiчних наук Автор хоче вiрити, що всi дiйовi особи, навiть працiвники мiлiцii, не мають i не матимуть реальних прототипiв, а сюжет вiд початку до кiнця – плiд авторськоi уяви * * * Кохання – це рiзновид божевiлля.     Мiшель де Монтень Частина 1 Третя жертва 1 Інколи мiсто скидаеться на величезного дрiмливого звiра. А люди – на кров’янi частинки. Носяться артерiями та венами вулиць, цiлий день даючи тваринi живучу енергiю. Надвечiр вони поволi загасае, даруючи гiгантовi бажаний спокiй – ненадовго, до ранку… І так iз року в рiк, зi столiття в столiття… Маячня, скажете? Але такi асоцiацii можна вибачити: п’яним багато чого прощають. І п’яним не дивуються – мало, що може стукнути в хмiльну голову! А я зараз п’яний. Доза алкоголю поки що сумiсна з життям, навiть робить його прекрасним. Я лечу – мчу в таксi крiзь Велике Мiсто, що поринае в сон. До речi, якщо розвинути теорiю мiста-звiра, то таксi разом iз водилом i пасажирами – мною та моiм так само п’яним приятелем Севою – можна назвати вечерею монстра. Смiшно, скажiть же, хiба нi? Звiрюга згамав нас, а тепер перетравлюе, засинаючи. І ми, перетравлюванi, мчимо стравоходом – центральною вулицею… Як вона, в дiдька, зветься?… Допилися… Хоч не так уже й допилися: просто радянськi назви киiвських вулиць мiняються на украiнськi незалежнi, але ми в такому вiцi, що тримаемо в пам’ятi саме тi, совковi, тож заплутатися тут не штука. Дивно, що таксист не знае, як вони називаються тепер, а молодий же хлопчина, пiонером точно був, хоч комсомол навряд чи застав… Ну iх, згадки про радянськi вулицi, тягнуть за собою прикрi спогади. Повертаемося в сьогодення. А в ньому несемося ми, на жаль, у пряму кишку. Щоб нас викинуло в одну з клоак-околиць, як годиться решткам i покидькам. Мiсто, мiж iншим, – живий органiзм, а в будь-якого живого органiзму е своя, пардон, жопа. У мiстi багато таких клоак-околиць, якщо вже так хочете – задниць… Стоп, це виходить, що в цього звiра багато гузиць? Я зареготав так несподiвано, що водiй повернувся до мене, на хвильку переставши стежити за дорогою. Своiх думок про мiсто-звiра я, мабуть, уголос не висловлював, i зрозумiло, чому його дивуе безпричинний смiх п’яного пасажира. – Ти чого? – Сева так крикнув менi у вухо, що воно заболiло i, здаеться, навiть згорнулося трубочкою. Бажання смiятися зникло так само несподiвано, як i виникло. Знову дивлюся у вiкно на вогнi лiхтарiв та освiтленi вивiски комерцiйних кiоскiв, що мигтять повз нас. Подумки вирiшую: варто б запам’ятати цю народжену сп’яну теорiю мiста-звiра й використати десь. Тiльки, боюся, воно не напишеться все так, як думаеться тепер. Усе ж таки багато шедеврiв лiтератури й музики були створенi пiд кайфом. Байдуже, алкогольним чи наркотичним. Деякi навiть навмисне експериментували з галюциногенами: це бiльше музикантiв стосуеться – Моррисона, наприклад… Стоп, знову мене несе не туди! Моя сьогоднiшня пиятика не мае творчоi мети. Просто я свою вiдпустку провiв на гiрськiй турбазi, куди мене запросив один давнiй друг. Його тато – директор пiдприемства, що постачае на турбазу харчi, i ми жили там на повному пансiонi. Я заплатив тiльки символiчнi грошi за проживання. Тому за два днi до кiнця вiдпустки в мене лишилася непристойно велика сума грошей, яку треба було негайно пропити. Ідею годi було б зреалiзувати, якби менi не трапився Сева. Я випадково зустрiв його сьогоднi серед бiлого дня в пiдземцi. Ми згадали, що не бачилися рокiв зi сто. До того ж учора Сева вирядив жiнку до Хмельницького, на речовий базар по манатки, вона трошки торгуе, i повернеться половинка тiльки завтра. Тож Сева, якого жiнка тримала в шорах, поводився так, немов зiрвався з латунного ланцюга. Заквасили пристойно, i тепер Сева вiз мене в студмiстечко до свого знайомого дiвчиська, що ну точно, ну стопудово мало подружку… – Хоч нiчого так? – запитав я, коли ми брали горiлку, шампанське, вино й шоколадку. – А тобi не один хрiн? – Поки що нi! І справдi, поки що я, тьху-тьху-тьху, непогано тямив. Добре пам’ятаю, як вийшли з таксi. Студмiстечко рiдне я навiть пiд чаркою впiзнаю: прожив же тут колись п’ять рокiв. Нiби вчора було… …Пам’ятаю гуртягу… …Пам’ятаю номер кiмнати – сорок шiсть. Там справдi було двi подружки. Обидвi нiчогенькi. Даремно я хвилювався… Сева нас познайомив: – Оце Света, а це… я не знаю, як тебе… ага, Наталка, дуже добре. Коротше кажучи, це Света, а це Наталка. Отак! Света пiшла ставити чайник, електричним чомусь не розжилися, i я тут-таки пообiцяв вiд щедрот подарувати найближчим часом. Наталка схопилася чистити картоплю. Я кинувся iй допомагати, це точно пам’ятаю. Ось про що триндiли, орудуючи ножами, згадати не можу i, напевне, не зможу, але пам’ятаю: реготали на два голоси… …Потiм сiли до столу… Я пив тiльки горiлку. Хоч спочатку всi хильнули шампанського, по краплi, але це далося взнаки… Пили, балакали, ще пили, потiм – музика: стара добра «Армiя коханцiв», Земфiра, «Све-ет аз-зарiл маю ба-альную душу»… Просив рок, знайшовся вiчно живий «Квiн», але загалом споживали дикий якийсь музичний коктейль iз неактуальноi для мене, але популярноi в маршрутках росiйськоi попси… Танцювали… Пили… Ще танцювали… Допивали… Сева менi щось шепотiв. Я всього не втяв. Тiльки Наталя раптом почала збиратися. Їй треба було до iншого гуртожитку: вона там живе. Сюди ж просто в гостi зайшла, а вже зовсiм темно i далеко за пiвнiч. Света не вiдпускала, плела про якихось манiякiв… Я втрутився, сказав, що проводжу Наталю i порозганяю к хрiнам усiх манiякiв, нехай тiльки вони… …Далi пам’ятаю фрагментами. Провали в пам’ятi… Ми на темнiй вулицi… Я обiймаю Наталю, вона пручаеться, але не дуже… М’якi пухкi губи… Нетерплячi рухи рук… Трава, м’яка на дотик… Слабке зiтхання… Чиесь нерiвне дихання… Може, то я так голосно сопу?… Глухий зойк, полегшене зiтхання… …Я кудись iду. Сиджу на передньому сидiннi машини. Темно. Я пiдношу руку з годинником дуже близько до очей. Марно. Їдемо ще якийсь час, потiм машина гальмуе. – Приiхали, – голос немов iз глибокого колодязя… …Я намагаюся влучити ключем у замкову шпарину. Нарештi усвiдомлюю: не той, у мене iх цiла в’язка. На поверсi бiля дверей так само темно… Чи це у мене в очах?… …Я на кухнi. П’ю воду з чайника. Просто з носика. Свiтло горить, i я можу глянути на годинника. Пiв на третю ночi! Бляха, де ж я встиг так тее… Знов темно в очах… Чи я iх заплющив? …Дзвiнок не змовкае, а менi лiньки продерти очi. На них давить головний бiль, у черепнiй коробцi дзвiнки й молоточки… А один, зараза, гучнiший за всi! Якого чорта? Кому там робити нема чого?! Дзвонять у дверi. Наполегливо. Я рвучко пiдвiвся й сiв, не розтуляючи очей. Голову наче лещатами стиснуло. Поволi розклiплюю повiки. Кiмната стрибае i хитаеться, сонячне свiтло боляче рiже очi. Дзвiнок не стихае. Я труснув головою i помалу звiвся на ноги. Пошукав очима джинси, згадав раптом, що зняв iх чомусь на кухнi. Там вони й валяються, на стiльчику. – Та зараз! – кричу до вхiдних дверей. Навiть розмовляти боляче, це ж треба! Залiз у джинси, натяг футболку, вiдiмкнув дверi. Спочатку зайшов хтось у ментiвському строi. За ним пропхався пом’ятий i знiчений Сева. Потiм – iще люди, у формi й у цивiльному. Один тицьнув менi корочку пiд носа. – Карний розшук. Збирайся, з нами поiдеш. Це що, продовження сну? 2 – Прiзвище? – Шкарада. – Ім’я, по батьковi? – Андрiй Миколайович. – Рiк народження? – Сiмдесятий. – Тисяча дев’ятсот? – А ви як думаете? – Вiдповiдати треба повнiстю. – Одна тисяча дев’ятсот сiмдесятий рiк Божий вiд Рiздва Христового. – Мiсце роботи? – Газета «Мiськi новини». – Хто? – Що значить – хто? – Посада ваша. – Кореспондент. – Давно там працюете? – Чотири роки… – А згiдно з документами квартиру винаймаете лише рiк. Де проживали до цього? – Яка рiзниця! Бомжував. То в приятелiв тулився, то по гуртожитках… – Значить, е рiзниця, якщо запитують. – Гаразд. Займав житлову площу колишньоi дружини. Вона жила в свого спiвмешканця. Коли вони взяли офiцiйний шлюб, то виселили мене, бо надумали продати квартиру. – Де тепер ваша колишня дружина? – Пiвтора року, як живе в Нiмеччинi. У мiстi Мюнхенi. П’е баварське пиво. А що, це важливо? – Ваша правда, ми вiдхилилися вiд справи. Де ви були одинадцятого i двадцятого серпня? – Вiдпочивав на турбазi в Закарпаттi… Я взагалi-то сьогоднi останнiй день у вiдпустцi… Завтра на роботу. – Де саме ви вiдпочивали? Хоч… ми знову вiдбiгаемо вiд справи. З Наталею Кущенко давно знайомi? – А хто це? – Я можу показати фотографii й освiжити вашу пам’ять. Мiлiцейський слiдчий Величко недбало простяг пачку чорно-бiлих фотографiй, немовби то були не знiмки жертви злочину великим планом, а краевиди пляжу Варадеро.[1 - Варадеро – популярне курортне мiсто на Кубi. (Тут i далi прим. ред., якщо не вказано iнше.)] Вiн звик роздивлятися такi фотокартки, i це зрозумiло. Так само ясно, що вiн хоче шокувати мене, вiдразу налякати i вивести з рiвноваги своiм професiйним цинiзмом. Вiн не зважив на одну рiч. Зрештою, вiн не мiг на це зважити, бо не знав, що до спокiйного, бiлого та пухнастого вiддiлу культури однiеi з найпопулярнiших киiвських газет я приписаний бiльш-менш недавно. І поки одного мокрого листопадового вечора не дiстав по головi у власному пiд’iздi, мав змогу роздивлятися не лише фотографii трупiв, а й справжнi трупи. Ба бiльше – сам ледь не став трупом. Навiть довелося одного разу стрiляти в людину, рятуючи свое життя. Не люблю я штампованих лiтературних фраз, але, здаеться, недалеке минуле, вiд якого я намагався втекти i сховатися в ошатному пралiсi украiнськоi культури, таки наздоганяе мене. Якщо вже не наздогнало. Голова мертвоi молодоi жiнки неприродно вивернута набiк, фотограф зафiксував профiль жертви. Обличчя перекошене, язик вивалився з розтуленого рота. Переконую себе, що на фото не може бути зображений хтось iз тих, кого я знаю особисто. І поза тим щось знайоме вгадуеться в цьому профiлi… Щось… – Чорт! – Упiзнали? – Т-так… Я знаю ii… Чорт! Учорашня Наталка. Подружка, з якою я познайомився пiд п’яне дiло. Вона вчора пила шампанське, вино, горiлку, дзвiнко смiялася з моiх похабних анекдотiв, танцювала зi мною… Я проводжав ii додому… З нею я… Господи!.. – Смiливiше, смiливiше… – Ми познайомилися вчора. Я був нетверезий… Не дуже, але все одно. Ми ще пили… Кепсько пам’ятаю все, ви ж розумiете… Можна води, в ротi сухо… Важко говорити… – Ми вiдхиляемося вiд справи. Ви дивiться, дивiться на фотографii. Вони, я бачу, допомагають вам пригадувати. – Дайте води! – Вiдповiдайте на запитання. Ви стверджуете, що познайомилися з Наталею Кущенко вчора ввечерi. Нехай. За яких обставин? – Ми випивали з Севою Горбуновим – це мiй давнiй знайомий. А тодi вiн запропонував поiхати в гуртожиток до дiвчаток. У нього е там знайома – Света… – Горбунов стверджуе, що пропозицiя поiхати до дiвчаток надiйшла вiд вас. – Отакоi! Света, в якоi ми пили, – моя знайома, а не його? І вiн iхав до неi в шахи грати, коли жiнки вдома нема? – Розберемося. Ви самi запропонували провести Наталю додому? – Наче так… Сам… – А дорогою почали чiплятися до неi. Вона пручалася. Ви вдарили ii в обличчя… Ще б пак, п’яна агресивнiсть далася взнаки! Вона знепритомнiла, ви вiдтягли ii в кущi бузку i згвалтували! Пригадуете? – Що за фiгня? Авжеж, я був п’яний. Але не так, щоб… – Сядьте на мiсце! Вона очуняла, почала кричати, ви спробували заткнути iй рота i задушили! Мiй стан важко описати словами. Все ж таки слiдчому вдалося вибити мене з сiдла. Спочатку я не мiг нiчого говорити – тiльки дивився на нього i клiпав очима. Менi раптом стало душно, лоб укрився холодним потом. – Води… Дайте води… – Пiдпишемо зараз щиросердне – i скiльки хочете води. Бочку, цистерну, хоч водойму цiлу! – Яке ще?… – Щиросердне визнання провини. Я розумiю: ви злякались i втекли з мiсця злочину, не зрозумiвши, що сталося. Просто лежить дiвчина, не ворушиться… Вона чинила опiр, у неi величезний синець на обличчi. Отут. Ось фотографiя, дивiться… Фотографii обпiкали менi руку, я акуратно поклав iх на стiл. – Це дурниця якась!.. Чортзна-що… – Слухайте, Шкарадо, двое свiдкiв пiдтверджують, що Наталя Кущенко пiшла з вами! За десять хвилин до смертi вона мала статевi зносини з чоловiком! Слiди насильства на обличчi й тiлi! З вами ще хтось був? Нi? Тепер експертиза, дослiдивши сперму, зможе встановити особу! Будемо робити експертизу? Слiдчий Величко скидався на комара. Не зовнi. Сам вiн був низенький, весь iз округлостей i якийсь сiрий: сiрий костюм, сiра несвiжа сорочка, сiра краватка, сiрi стомленi очi, навiть обличчя явно нездорового сiрого кольору. На комара вiн схожий звичками – вперто дзинчить у темрявi, чекае, поки людина втомиться вiдмахуватися й засне, – щоб поживитися такою бажаною кров’ю. Комарине дзинчання тисне на психiку i дратуе. За набридливою комахою ганяешся, втративши терпець. Справдi, мало не з сокирою. От тiльки даремно все: у боротьбi з комаром бiльше допомагають увага, терплячiсть i зосередженiсть. Без них нiколи не позбудешся настирливого, впертого дзижчання. – Послухайте, я справдi погано пам’ятаю, що було вчора. Так, проводжав… Так, щось мiж нами сталося… От тiльки не пам’ятаю як, але все було без насильства. А потiм я iхав у машинi. Наче дiвчина казала щось про те, щоб я йшов геть… Авжеж, точно казала! Слiдчий не переривав, байдуже дивився на мене сiрими втомленими очима, i погляд його свiдчив про те, що для себе вiн давно все вирiшив. Дав справi кiнець, а ти, хлопче, балакай-балакай. – Якщо ви точно встановили годину смертi, то знайдiть водiя, який мене пiдвозив! Вiн скаже, коли я в машину сiв. Вiн мусив запам’ятати час! Коли вночi п’яна людина мало пiд машину не кидаеться, хоч-не-хоч на годинника дивишся! Машинально! Звiрте час, порахуйте хвилини! Чого ви сидите й мовчите? – Важко з вами. – Слiдчий Величко склав фотографii мiсця злочину в конверт. – Отже, одинадцятого i двадцятого вас у мiстi не було? – До чого тут це? – Перевiримо. – Здавалося, вiн не звернув уваги на мое запитання. – Все перевiримо. Тiльки питання поки що я ставлю. І ще ставитиму. – Його товстий короткий палець натиснув на кнопку, викликаючи конвой. – А ви подумайте. Не iграшки це все. Одинадцятого серпня у студмiстечку вбили дiвчину. Студентку. Двадцятого – ще одну. Вчора, двадцять п’ятого, – третю. Усiх трьох задушили. Води налити? 3 На правах серiйного манiяка-вбивцi я зайняв окрему камеру. «Подумайте», – сказав слiдчий. Що ж, обставини спонукають до роздумiв. От тiльки думки в голову не лiзуть. Але добре подумати менi таки треба. Це все було б сюжетом для комедii, коли б не смерть дiвчини Наталки, яка вчора вночi любилася зi мною, п’яним i дурним, вiддаючись так шалено, нiби робила це востанне. Хоч так воно, зрештою, i вийшло. Чорт! Пити треба менше, от що! Зняти б за цим сюжетом науково-популярний фiльм i братам-п’яницям показувати! Ось, мовляв, чим це все може, бляха, скiнчитися! Звинувачення в убивствi, i не в одному! Ну, за першi два я спокiйний: те, що мене не було в мiстi, легко перевiрити…Одначе тепер я розумiю слiдчого. Як кортить йому заарештувати клятого манiяка i позбутися цiеi морочливоi справи! Вiн ладен на все. Я це помiтив. І коли дуже захоче, то повiсить на мене всi три трупи. Той, хто не знае нашоi слiдчоi системи зсередини, не повiрить i почне товкти про презумпцiю невинностi. Але ж не треба нам дурити голову юридичними термiнами… Захочуть – посадять. От вам i вся презумпцiя. Гаразд, спостерiгати, вдавати з себе досвiдчених, битих i робити висновки ми вмiемо. Що далi? Ситуацiя не просто дурна – вона страшна. А вихiд? Менi раптом стало моторошно на саму думку, що я таки насправдi ii задушив, сам того не хотiвши. Стис горлянку, щоб не кричала, i… От тiльки не кричала вона й не пручалася. Я все ж таки притомний був i пам’ятаю. Не все, але це пам’ятаю. Часто дихала, стримувалася, але крику не було. І цей синець на обличчi… Я ж не бив ii… Це той, хто задушив, – убивця – ii вдарив. Звiдки вiн тiльки взявся так швидко? За десять хвилин пiсля… Слiдчий так сказав… Кортiло заснути, зiбрати сили, якi менi ще сьогоднi знадобляться. Та не спалося: дурнi думки так i лiзли в голову. Їх доводилося вiдганяти, як комарiв… Знову комарi… Менi здалося, що я не спав. Та коли по мене прийшли, я розплющив очi й глипнув на годинника, переконавшись, що день пiшов на спад. Я подрiмав три години з гаком. Почувався вiд того не найкраще. Голова менi знову заболiла… 4 – Щастить вам, юначе. Слово честi, щастить. Менi насправдi було шкода слiдчого Величка. У нього справа про серйозне вбивство. Вiн знаходить людину, що ii з великим зусиллям, але можна звинуватити в злочинах. А зусилля таким, як Величко, докласти не штука. Їм шпарина потрiбна, в яку можна ногу просунути. Далi, як кажуть, справа технiки. І зiтхне слiдчий полегшено, сходить до начальства, щоб подякувало йому, потiм горiлки вип’е. Законне право мае. Аякже! Камiнь з серця… – Знайшовся водiй, що вас учора пiдвозив… У нього сестра поруч зi студмiстечком живе. Хворiе вона. Вiн побув коло неi, поки «швидка» приiхала… Чоловiк п’е десь… Пiвтора мiсяця вдома не ночуе… Дружкiв-ханиг по грошi присилае. Вона ганяе iх, а вiн знову присилае… Гаразд, вiдбiгаемо вiд справи. – Слiдчий старанно уникав моiх спроб глянути йому в очi, дивлячись то на пофарбованi в казенний колiр стiни кабiнету, то на поверхню власного стола або спостерiгаючи, як струмiнь диму з його сигарети здiймаеться до стелi. – Звуть його Сердюк. Григорiй Петрович… Удень сьогоднi заiхав сестру вiдвiдати. Вона вже краще почуваеться… До неi сусiдка заходила i розповiла про вбивство… Тут уже вiд iдiотських чуток дiватися нема куди. Весь район манiяка боiться… Ну а Сердюк згадав, що вночi бiля студмiстечка дивного хлопця пiдiбрав… – Що в менi дивного було? П’яних цей Сердюк нiколи не бачив? – Сам зателефонував… Ваша правда, вiн дiйсно тодi на годинника глянув… І навiть точний час запам’ятав. Хоч як дивно, була саме друга ночi. – Знову дивно! І чого йому все дивно? – Експертиза визначила точний час смертi. Їi душили приблизно тодi, коли ви сiдали в машину. В нас чудовi експерти i сучасна технiка. Говорить, неначе iнтерв’ю дае! Згадав, що з журналiстом спiлкуеться. З працiвником засобiв масовоi iнформацii. А може, перевiрив мою особу по своiх каналах i дещо знае про мою коротку, але – хай iй чорт! – яскраву кар’еру кримiнального репортера. – Крiм того, ми перевiрили – вас справдi не було в мiстi одинадцятого i двадцятого. – Слiдчий Величко зiтхнув i прикурив чергову сигарету. – І ще всякi нюанси, якi дають пiдстави зняти з вас пiдозри. Як свiдок ви, можливо, ще станете в пригодi… Хоч… Вiн не пояснив свого «хоч», але я зрозумiв, що з людини, яка нiчого не пам’ятае, бо була п’яна, мов свиня, свiдок нiкудишнiй. – Пiдпишiть отут i отут. І можете бути вiльнi. Слiдчий Величко говорив це з неприхованим жалем. І я не образився. Бо розумiв його. 5 Менi страшенно хотiлося взяти гарячу ванну i потiм лягти спати. Але я вiдчував потребу навiдати свого вчорашнього товариша по чарцi. Побачивши мене, Сева дурнувато всмiхнувся й заметушився: – Слава Богу, а я вже тут думаю!.. Ну ж бо, тее, завалюйся… Шурки нема, пiшла домовлятися про якусь там справу… Я ii вранцi не зустрiв з поiзда, сам розумiеш… Ми з тобою зараз горiлочки… Нерви заспокоiмо… Я стояв, спираючись на одвiрок, i байдуже стежив за тим, як iз холодильника на кухонний стiл перекочували ковбаса, сир, сало, солонi огiрки i, нарештi, пляшка горiлки «Мягков». Повна на двi третини. Чомусь саме ця почата пiвлiтрiвка остаточно вiдбила в мене охоту сiдати за стiл i викликала незрозумiлу вiдразу до всього, що вiдбувалося тоi митi. – Не буду я з тобою пити. Не хочу. – Ну чого ти, чого ти! – загугнявив Сева. – Я винен хiба, що ти… тее… – Гаразд. Вивалюй. – Ну, коротше кажучи, вранцi Наталку двiрник знайшов. – Сева, як i слiдчий Величко, намагався не дивитися на мене. – Упiзнали ii швидко. Сусiдка по кiмнатi сказала, що ввечерi Наталка до подруги пiшла. Мiнти, певна рiч, до Светки, а там я… Светка в крик, я з бодуна не тямлю нiчого… Светка iм сказала, що Наталку проводжати мiй приятель пiшов… Тобто ти… Що менi було робити? Вони б мене забрали, якби я твоеi адреси не сказав… А ти ж Шурку знаеш… Пояснювати iй цi всi речi… Логiка в його вчинках справдi була залiзна. – Я, мiж iншим, загримiти мiг. – Хто тобi винен узагалi?! – Дiвчата вчора торочили про якогось манiяка… Знаеш що-небудь? – Товкли всякi дурницi. Светка менi потiм розповiдала. Тiльки, думаеш, я пам’ятаю? – Сева зiтхнув i почухав макiвку. – Як ти викрутився? Що запитували? – Тобi е рiзниця?! – У мене зовсiм зникло бажання з ним говорити. – Ну, як хочеш… Може, правда по кiлька грамiв? – Шурка запах занюхае, скаже – алкаш. Бувай! Пiду я… 6 Удома, лежачи нарештi у ваннi, я думав, як мене зустрiнуть завтра на роботi. Адже особу мою, звичайно, перевiряли. Редактор, без сумнiву, поцiкавився, в чому рiч. Йому пояснили… Мабуть, вiн так само пояснив тим мiнтам, яким мое прiзвище нi про що не говорить: вiдколи засновано «Мiськi новини», вiддiл кримiналу тримаеться на матерiалах Андрiя Шкаради. Сам Андрiй Шкарада, тобто я, вирiзняеться з-помiж переважноi бiльшостi кримiнальних репортерiв тим, що продав успадковану вiд бабцi хату в селi Патюти на Чернiгiвщинi й цiлеспрямовано витрачав десятки, двадцятки i навiть сотеннi зеленi купюри з портретами американських президентiв на невеличкi премii мiлiцiйним операм та iншим людям, якi допомагали роздобути iнформацiю. Бабина спадщина швидко скiнчилася, але наш вiддiл кримiналу на той час мав стабiльнi джерела iнформацii. Тому «Мiськi новини» могли давати найповнiшу iнформацiю про кримiнальне життя Киева. Звичайно, всього нiхто за сто баксiв не розповiсть, ба бiльше – все не завжди можна друкувати. Та хай там що, а нашим публiкацiям довiряли. Тож i надалi я мiг сподiватися на допомогу ментiв. І навiть мав сяку-таку довiру серед кримiналiтету. Словом, я став популярним у певних колах кримiнальним журналiстом, не змiг вчасно зупинитися, загрався, втратив пильнiсть, перестарався. Кiлька разiв, зловживаючи довiрою редактора, пiдготував аж надто ризикованi публiкацii. Вже потiм, у лiкарнi, я зрозумiв: е такi шпарини в дверях, куди не бажано пхати свого цiкавого носа, а коли вже запхав – мовчи собi. Добре, якщо за свою самовпевненiсть сам платиш… Пiсля того як до моеi дружини навiдалися тi, чиi iнтереси зачепила моя чергова сенсацiйна стаття, пiсля того як двi доби вона просидiла гола у вогкому пiдвалi, немае нiчого дивного, що вона пiшла вiд мене без жодного пояснення. Швидко знайшла перспективного iноземця i гайнула якнайдалi вiд цього всього кримiналу. Ну, а я… Що я?… Була розмова з шефом. Вiн усе зрозумiв. Перетасував працiвникiв у редакцii. І тепер колишнiй кримiнальний репортер пише про вiдкриття виставок та театральнi прем’ери. Зрештою, культура – теж непогано. Тут такi пристрастi – крутiшi за блатнi розбiрки… І по головi митцi один одному теж цiлком можуть дати. Коротше кажучи, час минув. Усе почало забуватися. До сьогоднiшнього ранку. Нинi ж я вiдчув, як десь усерединi ворухнулося щось давно забуте. Поволi, як ведмiдь пiсля зимовоi сплячки, прокидаеться колишнiй юнацький азарт, неприборкане i небезпечне бажання запхати голову у вир подiй, що вiдбуваються у студмiстечку, де я прожив свого часу п’ять рокiв. Воно бачило все. Будь-якi прояви юнацького незрiлого божевiлля. Крiм серiйного манiяка-вбивцi. Робоче мiсце 1 1 – Ганьба п’яницi i бешкетниковi, – без усмiшки привiтав мене Володька Ситник – заввiддiлу культури, мiй безпосереднiй начальник. – Уже всi знають? – Я потис йому руку i пiд осудливим поглядом Тiтоньки Коняки вмостився на краечку свого робочого стола. Узагалi-то Тiтоньку Коняку звали Алевтина Матвiiвна Бойко. Таких, як вона, серед киiвських журналюг можна перелiчити на пальцях. Не в кожнiй редакцii вiддiл спорту очолюе жiнка, до того ж колишня спортсменка. В журналiстику вона прийшла з легкоi атлетики. Якщо зiбрати докупи всi чутки про неi, вийде досить повчальна iсторiя. Алевтина Бойко вперто посiдала друге мiсце в чемпiонатi (тодi ще Союзу) з легкоi атлетики серед жiнок. Найiмовiрнiше, це була ii межа. Вище вiд себе, як вiдомо, не стрибнеш. Але самолюбство взяло над нею гору, i спортсменка почала захоплюватися всякими гормональними препаратами. Багато якi з них були iй зовсiм протипоказанi. Тож ii голос загрубiв, а зовнiшнi риси почали втрачати жiночiсть. Вона мало не догралася: ii могли дисквалiфiкувати, спiймавши на допiнгу. Але травма хребта пiд час тренування зачинила перед Алевтиною Бойко дверi у великий спорт. Якийсь час вона була в депресii. Кажуть, пила. І чоловiк, вiдомий радiожурналiст, розлучився з нею. Згодом екс-спортсменка опанувала себе. Вона так i не вийшла замiж удруге, що, зрештою, i не дивно. Коли я вперше побачив Алевтину Матвiiвну, це була iстота середнього роду: коротка стрижка, величезнi окуляри в жахливiй оправi, анiякоi косметики, джинси, незмiнна сигарета, затиснута в тонких губах. Пересувалася вона мало не маршовим кроком, усмiхалася вкрай рiдко. Але справу свою знала чудово. Як до професiонала претензiй до неi нiколи не було. Хто охрестив ii Тiтонькою Конякою – невiдомо, одначе прiзвисько пiдходило iдеально. Ще не так давно ii вiддiл працював в окремому кабiнетi. Але через фiнансову кризу i все таке кiлька кабiнетiв на нашому поверсi вiддали в найми якимось незрозумiлим бiзнесменам. Пiд офiс. Своiх працiвникiв, певна рiч, потiснили, тож вiддiл культури разом iз вiддiлом спорту опинилися в однiй кiмнатi. – Ти в нас герой дня! – Валера вiдкинувся на спинку стiльця. – Лягавi вчора були, особу вашу, Андрiю Миколайовичу, встановлювали. – Смiйся, смiйся… – А смiшного мало, – буркнула Тiтонька Коняка. – Напитися так, щоб потiм мiлiцiя шукала, – зовсiм не по-спортивному. Ця дама напружувала вже самою своею присутнiстю. – Зайди до шефа. Вiн тебе хоче в збоченiй формi, – промовив Валера. – О Господи! А я нинi без вазелiну… Тiтонька Коняка провела мене несхвальним поглядом, але до нього я вже встиг звикнути. Було б дивно i, повiрте, ще моторошнiше, якби вона глянула на мене лагiдними очима. Секретарки Танюхи не було. Я потупцяв хвилину перед шефовими дверима, а тодi нарештi наважився й постукав. Не дочекавшись вiдповiдi, потяг дверi до себе i зайшов. Шеф сидiв за столом i кивав головою, тримаючи коло вуха телефонну трубку. – Так, я згоден. Згоден, – безбарвним голосом сказав вiн слухавцi i знову мовчки закивав головою. У нашого редактора Чечеля була одна чеснота, яка, на мою думку, переважала численнi вади, що iх кожен пiдлеглий знайде в кожного начальника. Вiн мiг вздрючити когось iз нас за непрофесiйний i неоперативний, як йому здавалося, пiдхiд до справи, але жодного разу не вичитував нам за обуренi дзвiнки та листи протесту вiд ображених читачiв. Особливо вiд тих, кого зачiпала та чи iнша публiкацiя. Скажу бiльше: щоб позбутися зайвоi уваги всiх незадоволених, вiн охоче публiкував раз на тиждень спростування та вибачення за неточностi, яких припустилася редакцiя. Слово, як вiдомо, не горобець. А словам i думкам, що iх викладали на сторiнках газети автори, вiн довiряв бiльше, нiж обуреним та ображеним скаржникам. Збоку це все мало такий вигляд: вибачте нам, вороги, за те, що ми з вами воюемо. Якщо, примiром, хтось скаржився на неперевiрену iнформацiю, надруковану в «Мiських новинах», Чечель безбарвним, монотонним голосом говорив: «А ви активнiше спiвпрацюйте з пресою. Давайте iнформацiю на першу вимогу. Телефонував до вас журналiст? Куди вашi заступники його послали? Ось, тепер читайте». Охоти скаржитися така тактика нi в кого не вiдбивала, зате нашi журналiсти могли не боятися, що актуальний матерiал затримають, бо вiн, мовляв, не пiдкрiплений компетентною думкою. Автори, згiдно з полiтикою редактора, мали право на власну думку. Правда, був тут один невеличкий нюанс. Якщо претензii надходили до юридичного вiддiлу, оминаючи редактора, i потрапляли на стiл видавця у виглядi погроз судовим позовом або безпосередньо викликом до суду, Чечелевi давали добрячого прочухана. А вiн i собi юзав автора необережного матерiалу. До того ж журналюга мусив або довести, що нiякого наклепу, нiяких неперевiрених вiдомостей у матерiалi немае, або особисто залагодити конфлiкт. Тут Чечель усувався вiд справи. Хоча не завжди. Наприклад, мене частенько прикривав, а то й брав удар важкоi артилерii на себе. Правда, за це я мав безплатно писати тексти для рекламного вiддiлу, а це, повiрте, таки справжня кара. – Газету в це затягати не треба, – казав Чечель комусь на тому боцi дроту. – Згоден. Гаразд, пишiть. Хоч президентовi. Тiльки копiю не забудьте нам надiслати. Нiхто з вас не знущаеться. Заведено так. До побачення! Вiн глянув на телефонну трубку, знизав плечима i поклав ii на важiль. Тепер надiйшла моя черга. – Вiдпочив? – Дякую… – Догрався? – Тобто? – Не вдавай менi тут iз себе незайманого, добре? Навiть в офiсi вже знають! – Вiн мав на увазi праве крило нашого поверху, де за броньованими дверима мiстилися кабiнет видавця, юридичний вiддiл i вiддiли реклами й реалiзацii. – Менi, Шкарадо, набридли твоi п’янi пригоди! Ось вони в мене де, о! – Ребро його долонi торкнулося гострого борлака. – Чому я весь час мушу витягати тебе з ментiвки?! – А вчора мене самi випустили… Розiбралися… – Розiбралися, значить? – Чечель рвучко пiдвiвся, з гуркотом вiдсунувши вiд себе стiлець. – Знаеш, чим це все могло скiнчитися? Працiвника газети «Мiськi новини» звинувачено у згвалтуваннi та вбивствi! Ти хоч думай iнодi, що колектив репрезентуеш! У нас i без тебе проблем чимало! Пишемо щодня про злиття уряду з кримiналом, i ось вам, будь ласка, – манiяка в колективi пригрiли! Я вже мовчу про п’яну бiйку взимку на бульварi Шевченка… – Боронив честь жiнки! – Честь жiнки вiн боронив! П’яна повiя надумала ошукати клiента. Вiн ii за це вирiшив трошки побити. Нiхто не втручався. Аж тут шляхетний лицар Шкарада, який повертався з презентацii пiсля бенкету, лiзе заступатися! А скандал на презентацii нового видавництва «Лада»? Ти пам’ятаеш, як назвав директора? До речi, за публiкацiю нам заплатили. Журналiст лише мав гарно написати. – Пам’ятаю. А ви пам’ятаете, що до путчу дев’яносто першого року вiн був головлiтiвським цензором i рiзав геть усе? Мiж iншим, саме за його доносами авторiв двох рукописiв посадили за антирадянщину, а шестеро довго не могли влаштуватися на роботу навiть двiрниками. Я маю факти, а ми iх досi не оприлюднили. Тепер у нього, бачте, видавництво, що видаватиме европейську класику украiнською мовою без купюр за триклятущi гранти! – На прес-конференцiю ти з’явився п’яний! Вiн мав усi пiдстави викликати мiлiцiю! – Я випив лише сто п’ятдесят! – Не важливо, скiльки ти тодi випив! Менi, повторюю, набридли цi iсторii. Все, що сталося вчора, дуже серйозно. Тобi запросто могли пришити справу. Кращого винуватця годi було й шукати… Слiдчий менi все пояснив… – Мудак той слiдчий! – Гаразд, нехай мудак. – Чечель сiв на мiсце, дiстав сигарету, закурив. – Ти дорослий чоловiк, пишеш добре. Чому я мушу проводити з тобою виховнi бесiди? Ми ж не в дитсадку, i я не вихователь. Я промовчав. Заводитися не хотiлося. До того ж iз тону начальства я вiдчував: буря вщухае. – Що там за iсторiя? – вже спокiйнiше запитав шеф. – Яка? – Ну, з убивством цим… Менi слiдчий так нiчого й не пояснив… – А вiн i менi нiчого не пояснив. Я, до речi, думав, що ви знаете. – Нi, ми нiчого не писали. Повз кримiнальну хронiку якось пройшло… Брак iнформацii… – Значить, так задумано. – Угу, задумано. – Шеф, не випускаючи цигарки з пальцiв, потер скронi, попiл упав на праве плече. – Добре, йди працюй. У Валери там роботи навалом. Справ багато… Танюха вже сидiла на своему мiсцi i хвацько стукала по клавiатурi. Зиркнувши на мене, пiдморгнула по-змовницькому: – Дiстав? – Ага. Премiю. – Дурень ти. І алкоголiк… – А що гiрше? Танюха поманила мене пальчиком i, коли я нахилився, з серйозним виразом обличчя прошепотiла: – Алкоголiк. Дурень хоч у лiжку стараеться, пнеться з усiеi сили. Хоч якийсь результат е. Алкашi з цього погляду безнадiйнi. – Тодi пияцтву – бiй! До останнього патрона! – Я пiднiс угору стиснуту в кулак правицю. 2 – Скажiть, Василь не прийшов iще? Так, дякую… Здоров, це я! – Добрий день. Ви – це хто? – Багатий буду, Василю! Шкарада тут. Тiтоньки Коняки не було, коли я повернувся вiд шефа. Валера дав менi якiсь вказiвки, сказав, що треба впрягтися в роботу, а то в нього невправка, i теж кудись махнув. Тож я був сам на весь кабiнет i мiг без зайвих вух поговорити телефоном. – Правильно я роблю, що таких, як ти, не впiзнаю! Будеш багатий, коли пити кинеш. Як почуваешся? – Можна подумати, все мiсто знае… – Про мiсто не скажу, не знаю. А от ми, Департамент кримiнального розшуку, знаемо бiльше, нiж дехто думае. Ти куди зник, до речi? – Та замотався. Справи, справи… – Ну, ще б пак! Горiлку в мiстi ще не всю випито. І дiвок iще не всiх задушено… – Облиш, добре? – Це ти облиш. – Уже не смiшно. Отже, маю до тебе справу. Як у тебе з часом? – Саме тепер? Ну, не знаю… Взагалi-то незабаром у мене обiд… – Пообiдаймо разом! Пригощаю. Тiльки попереджаю – не за так. Розмова е. За пiвгодини, о’кей? – За годинку. Я скосував оком на годинника. Сьогоднi менi треба бути аж у чотирьох мiсцях. Валерка, гад такий, завалив мене всякою чорною роботою, а сам збираеться на виставку пейзажистiв, пiсля якоi заплановано фуршет. Перший робочий день, а часу нема зовсiм. – Домовилися. Ти з машиною? – Ну… – На Ярославовому Валу е тихе мiсце… 3 У цьому закладi готували лише смаженi крильця гаврилiвських курчат. Іншоi страви тут принципово не подавали. Хiба що ще пиво. Я замовив двi порцii крилець i двi пляшки пива. Василь Книш, один iз заступникiв начальника Департаменту кримiнального розшуку Украiни, не уявляе без цього напою свого iснування, тодi як я терпiти пива не можу. Книш з’явився в костюмi й при краватцi. Коли б не казенний вираз обличчя, якого вiн набрав, працюючи в МВС, його можна було б сприйняти за бiзнесмена середньоi руки чи менеджера середньоi ланки. – У мене обмаль часу. – Вiн помилувався пiнною шапкою на склянцi i скуштував напiй, неначе справжнiй гурман. – У мене теж. – Який, на хрiн, збiг обставин?! – Вася влив у себе вмiст склянки, похрумтiв крильцем i налив собi ще пива. – Що про цю справу чути? Там справдi псих дiвчат душить? – Засекречена iнформацiя. – Вася знову вiдсьорбнув пива. – Чому? – Тому. Ти ж нашу систему знаеш: пiд час слiдства нiчого не розголошуемо. Наче не дурний. Це тiльки в американських фiльмах знаходять труп чорного бомжа – i нате вам: шериф дае прес-конференцiю. Навiщо це тобi тепер? Ти ж уже наче не сидиш на кримiналi. – Ну, як… Я ж якимось чином причетний… Звичайно, коли що, то я тебе не бачив i з тобою не говорив. Вася великим пальцем без видимих зусиль вiдiткнув другу пляшку. – Писати будеш? – Поки не знаю… – Ага, тому й iнформацiя засекречена. Я сам мало знаю. Райвiддiл працюе, слiдчого ти вже бачив. – Ти, Васю, сам мене щойно недурним назвав. Не треба менi тут плести, що главк розслiдувань серiйних убивств не контролюе. – Справою цiею взагалi тiльки пiсля другого такого випадку зацiкавилися. – Вiн устигав одночасно пити, iсти i говорити. – Думаеш, до преси все доходить? Ти переглянь, будь ласка, першу-лiпшу газету або зведення МВС по ящику. Що там? Знайдено труп громадянина Сидорова. Вбивцю затримано. Це громадянин Хе – такий собi тип, який нiде не працюе, до того ж зловживае алкоголем або – ще краще – наркотиками. Ось тобi iнший випадок – пограбовано i пiдпалено кiоск, малу архiтектурну форму. Іде слiдство. Запiдозрено такого собi Пе, який нiде не працюе… І так далi. Розумiеш, нашi дають пресi лише ту iнформацiю, за яку не соромно. Того взяли, це розкрили, там пiдозрюють… Не супроводжуватимуть же вони повiдомлення про кожне, скажiмо, вбивство коментарями на зразок «слiдiв нема», «слiдство зайшло в глухий кут» тощо. А глухих справ бiльше, нiж треба! Вiдсоток розкриття низький, це я тобi кажу! Нам же, розумiеш, свою роботу треба показати, себе похвалити… Самих убивств за добу в середньому вiсiм по мiсту! Кожнi три години – труп! П’яний чоловiк рубонув сокирою дружину. На бiзнесовiй розбiрцi поклали двоечко крутеликiв. Одна ДТП – як мiнiмум. Жiнка чоловiка-бабiя щурячою отрутою труiть… Ну, i таке iнше… А з розкриттям – хрiново! Вася раптом помiтив, що говорить дуже голосно, трохи знiтився й допив чергову склянку. – Отак i з першою дiвчиною, – повiв далi вже тихiше. – Уваги нiхто не звернув. Задушили й задушили. Тут уже розчленованкою здивувати важко… До того ж слiдство на мiсцi тупцюе… Словом, чутки пiшли, коли другу дiвку знайшли. Там-таки, у студмiстечку. Той самий стиль: ударив в обличчя, оглушив i задушив. Ще й бив, зараза, не щоб оглушити, а з усiеi лютi, щоб боляче було i кров пiшла. Вже потiм лупив у потилицю. В кожноi з трьох нiчогеньку гематому виявили в потиличнiй дiлянцi. – Не гвалтував? – У тiм-то й рiч. Причини незрозумiлi. Здаеться, навiть не грабував… – Імена, прiзвища знаеш? – Коли чесно, то тiльки це й знаю. Будь-хто з патрульних знае бiльше за нас. – Книш усмiхнувся. – Кого хочеш запитай, тобi вiдразу скажуть: свiй чикатило в Киевi з’явився. – Дурнi чутки i плiтки породжуються браком iнформацii. – Гаразд, розумний ти надто… Отож, першу звали Тетяна Роднянко. Фiлфак, п’ятий курс. Ішла пiзно вiд якихось друзiв, наче з кимось там посварилася, була трошки пiд мухою… – Вiд якихось… З кимось… А точнiше? – Слухай, я не слiдчий! – З роздратування Вася ледве не пролив пиво. – Питання в тебе такi! – Гаразд, не копиль губи. Катай далi, цiкаво. – Цiкаво йому… – Вiдпивши пива, Книш трохи заспокоiвся. – Судячи з синцiв на шиi, граблi в цього чикатила дай Боже. Завбiльшки з лопату. Слiди взуття вiдповiдають сорок четвертому розмiровi. Хоч, я чув, зрiст вiн мае трохи вищий за середнiй. Десь так метр вiсiмдесят. Отож бугай здоровий. Ти, до речi, нiтрохи не схожий на нього… – Чому ти не слiдчий, га? – За дев’ять днiв знайшли другий труп. – Вася пустив зауваження повз вуха. – Всiх задушених, мiж iншим, двiрники знаходили. Рано-вранцi. Кожний – на своiй територii. Другу звали Слава Корецька. Повне iм’я – В’ячеслава. Треба ж так назвати дитину… Вона мiсцева: живе коло студмiстечка. Поверталася з гуртяги вiд подруги чи вiд приятеля, достеменно не знаю. Той самий спосiб убивства… З третьою жертвою ти був, гм, деякою мiрою знайомий. Наталiя Кущенко, четвертий курс бiофаку. Навряд чи в нього тут якась система… – Ми не психологи з тобою. – І не слiдцi! Ти журналiст. Я колись був ним! Ми робимо висновки тiльки з тiеi iнформацii, яку маемо! – Не кричи, на нас озираються… Інформацii ж нiякоi. Засекречена. – Так, засекречена! Я пояснив чому! Коли до нас дiйшло вранцi, що вбивцю встановили, то всi пожвавiшали. Мовляв, нарештi всi шушукатися перестануть i байок не вигадуватимуть. От тiльки не пощастило слiдчому! А Величко – не той чоловiк, що розкаже про свою невдачу. Його взагалi стерегтися треба… В нього рiдко коли справи глухнуть… – Добрий, значить, слiдчий… – Еге ж, добрий. Тiльки дуже часто помилок припускаеться. Менi один знайомець iз прокуратури розповiдав по-п’яному. Ну, коли пiсля другого вбивства про манiяка почали говорити. Отож, вiн сказав: якщо справу доручили Величковi, то амба комусь. Уже не раз було: посадить людину, справу припинять, подяку дiстане… А потiм минулою датою помилки виправляе, коли вже про справу всi забули… Працював, до речi, в головнiй управi. Не абищо. Вiдзначили навiть, пiдвищувати хотiли. А потiм раз – i виявили, що помилився Величко, як у нас кажуть, iз об’ектом. До того ж свiдомо помилився. Проти пiдозрюваного нiчого не мав. Нiяких особистих рахункiв. Просто, розумiеш, iншого кандидата в убивцi в нього на прикметi не було. Справа була досить серйозна. Хотiлося якнайшвидше про позитивнi результати доповiсти. Це, мiж iншим, тодi сталося, коли розстрiльнi статтi iснували. Добре, що Величкового «хрещеника» не встигли розстрiляти, а вiн же признався… Словом, щоб не виносити на люди, справу передали iншому слiдчому, а Величка тихцем запхали слiдаком у Богом забутий райвiддiл. Отой, на територii якого наш манiяк орудуе. Ти, Андроне, ще легко вiдбувся. Вася з жалем подивився на рештки пива у своiй склянцi i, зiтхнувши, допив. – Ну, поговорили… Чим мiг, так би мовити… Будеш щось писати, пам’ятай про домовленiсть. – Ти ж мене знаеш, Василю! – Не знаю! – Книш вiдсунув тарiлку з курячими кiстками, витер губи й пальцi серветкою, а тодi пiдвiвся. – Коли що, не знаю! Ми вийшли надвiр. Вася поколупався сiрником у зубах, сплюнув пiд ноги, дiстав цигарку. – Вже куриш? – спитав я, щоб хоч якось закiнчити розмову. – Робота нервова. – Книш затягся. – Добре, бувай! За пиво вiн, звiсно, не подякував. Ляснув мене по простягнутiй долонi i побiг через дорогу на червоне свiтло. Менi теж треба було бiгти, бо я хотiв iще встигнути бодай на закiнчення якоiсь там прес-конференцii з якогось культурного приводу в Украiнському домi. 4 Побачивши свiтло у вiкнi своеi квартири, я тяжко зiтхнув. Цей тиждень точно видався невдалим. Якщо неприемностi, то всi разом. Ревiння магнiтофона було чути на весь сходовий майданчик, i я не сумнiвався, з-за чиiх дверей воно долинае. Вiдiмкнувши дверi, я занурився в океан рок-н-ролу. У ваннiй шумiла вода. Спотикаючись об сумки i наступаючи на розкиданi жiночi речi, я дiстався магнiтофона i вимкнув його. – Привiт! – почулося з ванноi, щойно запала тиша. – Іди ти в сраку, – буркнув я собi пiд нiс. Шум води затих. Вона, як звичайно, вийшла з ванноi в розхристаному халатику. Всмiхнулася, наче так i треба. – Я не могла зателефонувати. Бреше. Навiть не думала дзвонити. Вона нiколи не повiдомляла про те, що приiде. Узагалi нашi стосунки з Юлькою Костирко можна вважати за збочення чи патологiю. Хоч би тому, що ми обидвое сприймаемо iх як належне. Ми вчилися разом. Юлька була дiвчина сучасних звичаiв, устигла помiняти двох офiцiйних чоловiкiв, не кажучи про партнерiв у лiжку. Називала себе чесною давалкою – i могла затопити в пику, якщо чула таке на свою адресу з чужих вуст. Вона робила те, що iй подобалося, стояла на принципах вiльного кохання й певноi жiночоi незалежностi. Мене завжди дивувало, чому чоловiки липли до неi, як мухи до меду, дарма що личко в неi було звичайнiсiньке, а фiгура не вiдзначалася нi класичною, нi будь-якою iншою пропорцiйнiстю. І у своему подивi я не виняток. Вона була вибаглива. На ii думку, з чоловiком мае бути не соромно ходити пiд руку. Вiн мусить дбати про свiй вигляд. Юлька вимагала, щоб iй повсякчас робили комплiменти. Просто дивно, як оце непоказне, метр шiстдесят на зрiст, створiння жiночоi статi причаровувало найсамовпевненiших казанов. Квiти, кiно, кафе, ресторан – це все мае бути гарно, як у кiно. І лише потiм – лiжко… А тодi гудбай, бебi! Ти вже нецiкавий. Нашi з нею стосунки перебiгали так само, але остаточно мене чомусь так i не вiдтерли. Я перестав цiкавити ii як чоловiк. Одначе як людину, коли можна так сказати, вона експлуатувала мене й далi. Працювала в Полтавi, але раз на два-три мiсяцi обов’язково телефонувала менi, щоб просто побазiкати нi про що, а згодом почала приiздити в якiсь незрозумiлi вiдрядження й зупинятися в мене. Я навiть дав iй запасного ключа. Взагалi-то в мене вона найчастiше лишала тiльки речi. Сама ж Юлька використовувала вiдрядження, щоб поповнити колекцiю чоловiкiв-валянцiв. І розповiдала менi про це без жодних комплексiв. Що ж, кожен обирае собi той спорт, який лягае на душу. – Ти надовго? – Гостиннiсть так i пре! – Вона цмокнула мене в щоку, з ii волосся скрапувала вода. – Якщо чесно, тебе тiльки менi й не вистачало. – Значить, я вчасно з’явилася. Нащо вимкнув музику? – Якi важливi справи цього разу? – Так собi, чергове нудне вiдрядження. – Ага, нудне… Скiльки йому? Рокiв зi сто? – Ревнуеш? – Дура ти! – Їсти будеш? У мене курочка е, ковбаска, яйця варенi. Їсти менi хотiлося, але жiночi колготки на кухоннiй табуретцi вiдбивали апетит. – Манатки своi прибери! – Не плач, приберу. А ти тим часом харчi он iз тiеi сумки дiстань. Харчiв вона привозила силу-силенну i чесно лишала все менi. Поки я порався коло сковорiдки й чайника, вона вдягалася. – Ти погано виглядаеш! – Дякую за комплiмент! – перекрикнув я шкварчання сковорiдки. – Хочеш, iз дiвчинкою гарною познайомлю? Працiвниця торгiвлi. – Гарна дiвчинка, працiвниця торгiвлi – i незамiжня? В неi, напевне, очi косять, лiва нога коротша за праву i ступiнь ожирiння не менший за другий! – Ну, якщо всi так перебиратимуть працiвницями торгiвлi… На кухню вона зайшла вже в плащi. – Я тiльки кави вип’ю з лимончиком. – Якщо плануеш повернутися пiзно, краще ночуй, де гулятимеш. Я спати хочу. Почнеш тут тупати, сопiти, чайником грюкати… – Не сподiвайся, мене сьогоднi точно не буде. Е, куди стiльки цукру, я худну! – Ну, це в тебе перманентний процес… – Дуже смiшно! Випивши каву трьома наворотами, вона подалася геть, жуючи на ходу скибочку лимона. За нею тягся шлейф запахiв дорогоi косметики. Я поiв на самотi, помив посуд, витер кухонний стiл. Щiльно зачинивши дверi в кiмнату, ввiмкнув комп’ютер, створив новий текстовий файл i поклав пальцi на клавiатуру, обдумуючи початок. Заголовок мае привертати увагу… У СТУДМІСТЕЧКУ ПОЧАВСЯ СЕЗОН ПОЛЮВАННЯ НА МОЛОДИХ ЖІНОК Стер написане, але потiм поновив. Грубувато, але в очi впаде вiдразу. Пальцi забiгали по клавiатурi, чорнячи лiтерами цнотливу бiлину монiтора. Офiцiйно про це не повiдомляеться. Знаемо ми дуже мало. А саме: протягом трьох останнiх тижнiв у студентському мiстечку справдi вбили трьох молодих жiнок. Вони вчилися на рiзних факультетах. Усi – старшокурсницi. Редакцiя не мае права називати iхнiх справжнiх прiзвищ, щоб не травмувати рiдних та близьких. Але iмена назвемо: Тетяна Р., Слава К., Наталiя К. За попереднiми висновками, вони стали жертвами серiйного вбивцi. Факт, що вбивае та сама людина, не викликае сумнiвiв. Дуже вже однотипнi цi вбивства. Всiх трьох спочатку оглушили, а потiм задушили. Слiдчi органи, як це часто бувае, не знають, де шукати вбивцю. В системi МВС ще досi немае фахiвцiв, якi вмiють розслiдувати саме серiйнi вбивства. І неясно навiть, хто вбивае – психiчно хвора людина чи холоднокровний, розважливий злочинець. Ми теж не маемо нiяких версiй. Але неодмiнно звернемося до слiдчих органiв по квалiфiкованi коментарi. Зрозумiло одне: замовчування нiчого не дасть, воно тiльки призведе до того, що люди боятимуться ходити мiстом. А страх, як вiдомо, поганий союзник. Без реальних союзникiв у цiй справi слiдству буде складнiше викрити вбивцю. Трохи подумавши, я зайшов в Інтернет, хвилин iз сорок поблукав потрiбними сайтами, потiм покинув Тенета i повернувся до своеi писанини. На пiдтвердження цих слiв хочеться навести кiлька прикладiв безсилля й некомпетентностi украiнськоi мiлiцii в розслiдуваннi серiйних убивств. Анатолiй Онопрiенко – найвiдомiший за десять рокiв украiнськоi незалежностi манiяк. На його рахунку понад п’ятдесят жертв. Першу серiю вбивств вiн скоiв у Житомирськiй областi з кiнця 80-х до початку 90-х рокiв. Пiсля нетривалоi перерви була друга серiя. Лише тодi органи слiдства погодилися об’еднати десятки кримiнальних справ i, проаналiзувавши iнформацiю, нарештi з’ясували систему, за якою дiе манiяк. Це допомогло викрити його i знешкодити. Брати Анатолiй та Олександр Боротьбенки бiльш вiдомi як манiяки з Окружноi. Їхнi жертви – переважно повii з киiвських околиць. Як правило, спочатку брати користувалися з iхнiх послуг, а потiм убивали й грабували. Часто-густо поживитися не було чим. На iхньому рахунку понад два десятки жертв. Мiлiцiя виявилася безсилою. Затримали манiякiв випадково. Одна з жертв вижила i назвала оперативникам номер машини Анатолiя Боротьбенка. Сергiй Чернявський, на прiзвисько Курятник, – працiвник птахоферми з Нiкополя. Вiн пiдбирав на трасi Нiкополь-Днiпропетровськ старшокласниць i студенток, гвалтував iх, потiм душив. Трупи або спалював, або скидав у Днiпро. Затримали його випадково, за iнший злочин. Пiд час слiдства Чернявський признався в серii сексуальних злочинiв, ба навiть показав мiсця, де знаходили рештки спалених людей. Але потiм вiн вiдмовився вiд своiх свiдчень, заявивши, що мiсця злочинiв побачив увi снi. Безпосереднiх доказiв причетностi Чернявського до зникнення дiвчат не було, тому за цi вбивства його не судили, хоч за iншi злочини вiн дiстав найвищу кару i був розстрiляний. Шукали його чотири роки. Сергiй Лупiтько – психiчно хворий працiвник тваринницькоi ферми з Полтавщини. Їздив трасою на мотоциклi з коляскою i пропонував дiвчатам та молодим жiнкам пiдвезти iх додому. Завозив у лiсосмугу, душив iхнiм власним одягом, потiм гвалтував трупи. Перш нiж його викрили, вiн за пiвтора року встиг задушити шiстьох жiнок рiзного вiку. Визнаний осудним попри медичний дiагноз, але, за неофiцiйними даними, помер ранiше, нiж виконали смертний вирок. Це лише та iнформацiя, що ii оприлюднили в рiзний час. Невже про манiяка зi студмiстечка ми теж дiзнаемося рокiв за десять, коли його нарештi випадково спiймають? 5 – Ти хочеш, щоб я дозволив це надрукувати? – Чечель вiдсунув вiд себе аркуш iз текстом. – Інформацiя цiлком певна. Я навiть прiзвища знаю. – Не в тому рiч. Інформацii, по-перше, замало. До того ж ти, кореспондент вiддiлу культури… – Усе викладене цiкавить насамперед мене. І поганий iз мене журналiст, якщо я не скористаюся з цього всього. Хоч до якого вiддiлу я там тепер приписаний. – А навiщо? Ну, чому ми це повиннi публiкувати? – Гарячий матерiал, заголовок буде на першiй шпальтi. Це ж так задумано. Я викликаю вогонь на себе, свiдомо провокую ментiв, щоб вони почали з нами контактувати. Пiсля отакоi публiкацii вони вже не вiдкараскаються. Ми матимемо формальний привiд звернутися до органiв. Спочатку по коментарi. А потiм нехай iнформують читачiв про те, як iде слiдство. По змозi, звичайно. Звернемося до квалiфiкованого психiатра – вiн щось скаже… Я хочу мати право втручатися в цю справу, адже якоюсь мiрою я причетний до неi i мушу знати, чим усе скiнчиться. От-от розпочнеться передплата, газету читатимуть. А це теж важливо! – Добре, стратегу. – Чечель знову перебiг очима текст. – Закиди на адресу мiлiцii дуже рiзкi. Виправ. Пом’якши iх. Особисто я не проти… Тiльки гляди – з вiддiлу культури я тебе не переведу. Щоб скарг не було на твою кепську роботу… І взагалi – гляди менi!.. Ти вже один раз навчений, тож доведи менi це. Загальний зошит 1 Кiлька причин змусили мене взятися за перо i написати про все, що трапилося зi мною. По-перше, я вiдчуваю нездоланну потребу виговоритися, а що вголос говорити не можу, бо суспiльство, на яке менi начхати, i едина людина, яку я нiжно люблю, не готовi мене зрозумiти й пробачити моi провини, то довiряю своi думки звичайному загальному зошитовi в клiтинку. По-друге, якщо хтось колись прочитае моi нотатки, то зрозумiе, що я не вбивав, а страчував тих, хто порушив найсвятiшi в свiтi закони моралi, хто насмiхався з самого поняття Кохання. Чи маю я право страчувати, запитаете ви? А тi, хто засуджуе на смерть, сидячи в суддiвських крiслах, хiба безгрiшнi? Не судiть, щоб i вас не судили, – ось мудрiсть. І коли е на свiтi люди, якi вважають, нiби мають право засуджувати на смерть або милувати, то чим я гiрший вiд людей, що виконують вироки, очищуючи свiт вiд скверни? І, по-трете, я помiтив: коли я пишу – не важливо що! – менi легше зосереджуватися, впорядковувати своi думки. А менi тепер саме цього й треба. Чи можна сказати, що все почалося тодi, коли я зустрiв Валентину – ту, яка стала менi за дружину i спить оце безжурним сном? Якщо так, то, виходить, вона мимоволi спричинилася до тих жахливих подiй останнiх мiсяцiв. А це неправда. Скорiш вона своею появою в моему життi вiдкрила менi очi на свiт. Я зрозумiв, яка мерзота нас оточуе, i побачив едину можливiсть боротися з нею. Був звичайний вечiр вiдпочинку. Я вчився на третьому курсi iстфаку, вона – на першому. Здаеться, то був день факультету. Пiсля страшенно тупих сценок i вистав почалися традицiйнi танцi. Усi були вже пiдпилi, а я до спиртного байдужий, тому нудьгував. Оголосили черговий повiльний танець. Я поклав собi, що пiсля нього пiду додому спати, роззирнувся по залi, освiтленiй вогниками гiрлянд, побачив дiвчину, яка скромно стояла в кутку, i запросив ii танцювати. Можливо, далi своi думки я висловлюватиму сумбурно. Слова будуть безглуздi, речення – кострубатi. Але те, що я пережив вiдтодi, тi почуття, якi охопили мене, той переворот у моiй душi годi описати словами. Осяйне видiння раю, генiй чистоi краси – краще за Пушкiна не скажеш. Цiлуй ii, цiлуй ii – це вже Олександр Олесь. Ми розговорилися. Вона сказала, що тут iй теж не подобаеться. Тодi ми пiшли звiдти разом. Довго гуляли темним студентським мiстечком, неквапом розмовляючи. З’ясувалося, ми маемо однаковий погляд на безлiч речей. Їi дратуе те саме, що й мене. Словом, ми цього вечора знайшли одне одного. Вона гарна, але це не ширвжиткова, роблена косметикою й огидними ганчiрками краса дiвиць. Їi краса натуральна, неначе течiя гiрськоi рiчки. Немов шум вiтру в широкому полi. Як тепле сонячне свiтло i холодне сяйво мiсяця. Це краса, що ii дала природа. Спокiйна i велична. Ми почали зустрiчатися щодня. Ходили в кiно, iли морозиво, просто гуляли i розмовляли, розмовляли, розмовляли… Вона багато чого навчила мене. Наприклад, я зрозумiв, хто з тих, кого я вважав за своiх друзiв, дiйсно був менi другом. З’ясувалося, що справжнiх друзiв я нiколи не мав! Вiдколи ми з Валентиною покохали одне одного, з мене почали кепкувати в чоловiчому товариствi. Вiддаючи належне хлопцям, слiд зазначити: попервах вони вiдкрито, не позаочi, брали мене на глузи, пускали мерзеннi й дурнi жарти. Їм не подобалася моя супутниця. Вони вважали – i досi вважають! – ii за тупу, примiтивну, закомплексовану iстоту, що негативно впливае на мене, а мене самого мають за дурня, обмороченого нiжними, наiвними поглядами. Але опiсля, коли я дав зрозумiти всiм, якi серйознi нашi стосунки, кпини обернулися на шушукання й плiтки. Як я дiзнався вiд Валентини, дiвчата вiдверто смiялися з нас. Яке iхало, таке й здибало – ось найбезневиннiший жарт. Розбещене суспiльство не могло пробачити яскравих проявiв порядностi, чистоти й цноти. Авжеж, моя кохана дуже романтична. А хiба в нормальному суспiльствi це мають за ваду? Вона не думае про хлопцiв, ганчiр’я, моду, косметику, танцi й пиятику до нестями. Вона читае i пише вiршi, вишивае хрестиком i гладдю, кохае мене… Жити в цьому свiтi ми могли лише вдвох. Побратися ми вирiшили за п’ять мiсяцiв пiсля нашого знайомства. Вона запросила мене до себе додому. Затишне украiнське село. Всi дуже привiтно поставилися до мене i схвалили доньчин намiр. Мене, одначе, дуже вразила релiгiйнiсть цiеi родини. Валентининi батько й мати ревно додержують усiх звичаiв i церковних свят. На стiнах кiмнат скрiзь висiли iкони. За життям у хатi стежили суворi святi. Перед iдою, сном i роботою тут заведено промовляти молитви. Родина регулярно вiдвiдуе храм. Для мене це все було незвичайно i незвично. Я був байдужий до релiгii. Але нiчого поганого в нiй не вбачав: жити вiдповiдно до заповiдей Божих не просто можна – треба. Вони ж привчають жити по совiстi, не грiшити. А цього багато хто не вмiе. На наше весiлля ми запросили чимало знайомцiв, простивши iм усi кривди й образи, бо ж учинено iх не з серця, а тiльки з дурного розуму й примiтивностi мислення. Нам хотiлося подiлитися своiм щастям iз усiм свiтом. Але, гадаю, всi змовилися. Не приiхав нiхто. Слали телеграми, вибачалися. Потiм, коли ми вже зустрiлися, звернули все на нiкольство i брак грошей. Бог iм суддя. Ми були чоловiк i жiнка. Перед Богом i людьми. Мавши право на окрему кiмнату в гуртожитку, вiдтодi ми жили разом i вiрили: нiхто й нiщо в свiтi не розлучить нас. Ми житимемо довго й щасливо i помремо в один день, узявшись за руки й повернувшись обличчям до Раю – туди, де на нас чекае зустрiч iз Усевишнiм i вiчний спокiй. Перша жертва 1 Секретарка Танюха за два днi прокляла мене i мiй службовий телефонний номер. Цi цифри вона повторювала приблизно один раз на п’ять хвилин кожному, хто телефонував до редакцiйноi приймальнi i вимагав коментарiв з приводу опублiкованого матерiалу про манiяка-вбивцю. До того ж на словi «манiяк» притиск робили геть усi. Валерка лише посмiхався, слухаючи моi просторiкування телефоном. Тiтонька Коняка сердито пирхала i бурчала щось про дешеву популярнiсть. Як я й сподiвався, зателефонували з Головного управлiння МВС Украiни, тобто з ментiвського главку. «Сам», звiсно, не дзвонив. Доручив заступниковi. Хто вам дав право, пане Шкарадо? Звiдки така iнформацiя, товаришу Шкарадо? Громадяни вже замучили дзвiнками, шановний Шкарадо… Втрутився Чечель. Коли потелефонували йому, вiн одразу ж урвав чиновника на пiвсловi запитанням: «Якi факти в згаданому матерiалi неправдивi?» У вiдповiдь почув щось про наклеп на слiдчi органи i тут-таки заявив: «Якщо ви можете прокоментувати матерiал, то журналiст готовий вислухати вас! Завдання преси – якнайповнiше i щонайоб’ективнiше iнформувати читачiв». І попросив, щоб iншим разом до нього особисто звертався генерал-майор Бублик, вiн же «сам», тобто начальник киiвського мiського управлiння внутрiшнiх справ. Бiльше до кабiнету Чечеля не телефонували, зате мою скромну персону потурбували з райвiддiлу, з районноi прокуратури, а наприкiнцi другого дня пiсля виходу газети в свiт – особисто слiдчий Величко. Всiх, звичайно, цiкавило, звiдки в мене такi вiдомостi, а слiдчий Величко обмовився про спробу притягти його до вiдповiдальностi за розголошення таемницi слiдства. Але вiн переконав усiх у своiй непричетностi, демонструючи протоколи мого допиту. Я, звичайно, нiчого не пояснив. Начальник райвiддiлу зголосився особисто дати менi коментарi. Ми домовилися про зустрiч. Авжеж, тепер усi вони демонструють намиленi зади. Ось моя маленька помста за все, що я пережив того нещасливого дня. Водночас я намагався висвiтлювати культурнi подii мiста. Інформацiю доводилося добувати не без певних зусиль. З такоi крихiтноi «мушки», як, наприклад, скромна презентацiя, – тепер саме презентують незаслужено забутого художника вiсiмнадцятого столiття, – я мусив роздути епохального, конче потрiбного для розвитку нашоi культури «слона». Словом, манiяки – це мое хобi, незаслужено забутий художник – мiй хрест. Я саме наповнював цю iнформацiю водою, щоб зробити з неi хоч замiточку на двi тисячi комп’ютерних знакiв, коли це знов задзвонив телефон i приемний жiночий голос спитав Андрiя Шкараду. – Я слухаю. – Менi хотiлося б поговорити з вами… Рiч у тому, що… Я була подругою Танi Роднянко… Жила з нею в однiй кiмнатi… Вказiвний палець прикипiв до лiтери Б на клавiатурi, i, перш нiж я отямився, три рядки на екранi займала суцiльна лiнiя з цих лiтер. – Мене звуть Алла… Я не знаю, чи треба… Але я хотiла б, якщо вам зручно… Вона зателефонувала на третiй день пiсля публiкацii матерiалу про вбивства у студмiстечку. За двадцять днiв пiсля першого вбивства. 2 – Перейдiмо на «ти». А то незручно якось… Вона нiчогенька, ця Аллочка Стороженко. Шкiряна мiнi-спiдничка, стрункi нiжки, виставленi на загальний огляд… – Двi кави. Тiстечко будеш? Два заварних. …Невисока на зрiст, у коротенькiй шкiрянiй куртцi… – Дякую! Ходiмо, он вiльний столик. …Стрижена не коротко, але акуратно. Дбае про свiй вигляд. Натуральна блондинка. Очi блакитнi й сумнi. – Нi, не курю. Здоров’ю шкодить. Але ти можеш труiтися, я звик. Вона дзвонила з телефонного автомата неподалiк редакцii. Можна було б посидiти в нас у кафе. Непогана така каваренька. Але вона запропонувала нейтральну територiю. Забiгайлiвок кругом повно. – Чому про це пишуть лише тепер? – Вона струсила попiл наманiкюреним нiгтем. – Якби я не потрапив до мiлiцii, навряд чи про це взагалi писали б. – Ти? За що? – Розповiм iншим разом… Я не знав, про що говорити далi. Навряд чи вона зателефонувала, щоб просто познайомитися з автором газетноi замiтки, де йдеться про вбивство ii подруги. Одначе Алла теж мовчала, i за хвилину мовчазне вивчення одне одного зробилося не зовсiм пристойним. – Ти в ментiвцi була? – Навiщо? Зi мною ще тодi розмовляв слiдчий. Жили разом. Подруги. Питання всякi ставив… – Про що питав? – Хто мiг убити Таньку? Чи пiдозрюю я когось? – І?… – Я сказала, що нiчого не знаю. Що не мое дiло когось пiдозрювати. – А насправдi? Вона, без сумнiву, вловила мою обережнiсть i напруженiсть. – І насправдi теж… Але були моменти, коли менi самiй хотiлося ii вбити. Я мовчки чекав, що вона скаже далi. Алла зiтхнула й акуратно переламала тiстечко навпiл. Поклала шматочки на блюдце. Ця справа, здаеться, цiлком поглинула ii. – Танька небезпечно розважалася. – Гострий нiготь сколупнув глазур iз поверхнi тiстечка. – Любила i вмiла дражнити хлопцiв. Вона цiлий день заiграшки гуляла з одним, вiшалася йому на шию, дозволяла цiлувати себе. А вже назавтра демонстративно прогулювалася пiд руку з його приятелем. Алла зиркнула на мене, даючи зрозумiти, що чекае запитань. Проте я мовчав, i вона повела далi: – Танька пишалася тим, що була вiльною жiнкою. Сучасною. Вона чхати хотiла на чоловiкiв. Одного разу черговому залицяльниковi сказала, що вагiтна вiд нього. А тодi з насолодою спостерiгала за тим, як хлопець психуе, шукаючи ради. Коли вона сказала йому правду, вiн так зрадiв, що навiть не образився на Таньку. – А були такi, що ображалися? – Повно. Вона легко домагалася примирення, але якось трохи схибила. Один хлопець був напився дуже i хотiв ii вдарити. Це було в «Зодiаку». Навколо купа народу. Спочатку вiн виматюкав ii, потiм пiдступив до неi з кулаками. Танька не боялася, бо завжди знаходився той, хто ладен був заступитися за неi. Зважувала вона все точно. – Як звуть цього хлопця? – ставлячи запитання, я наперед знав вiдповiдь. – Не важливо. Слiдчому я взагалi про це не розповiдала. Уявивши собi радiсть Величка, якби той почув таку iнформацiю, я задоволено гмикнув. – А менi чому розповiла? – Не знаю. Навряд чи тобi замовили цей матерiал. Думаю, тобi кортить посприяти встановленню iстини. – Книжно сказано… Гарно дуже… – Я помиляюся? Питання зависло в повiтрi. Ми знову помовчали. Нiготь сколупнув iз тiстечка ще шматок глазурi. – Ти не думай, що Танька була якоюсь шльондрою. Всi хлопцi думають однаково. Хибнi й гидкi iхнi думки. Доброю людиною була, товариською. Завжди виручала… От тiльки нудно жити не хотiла, розумiеш? – Той хлопець, що хотiв ii вдарити, точно не мiг убити? Вибач, що набридаю, але одна рiч – не сказати слiдчому, а iнша… – Не мiг! Пара за сусiднiм столиком обернулася на вигук. Алла зашарiлась i далi говорила вже пiвголосом: – Визнаю, подумала тодi на нього. Але вбито ще двох дiвчат. Я зовсiм iх не знала. Таня, думаю, теж. А вбивала одна людина… Тiльки… Я ж не для друку це все розповiдаю… Хочеш знайти злочинця – дiзнайся все про жертву. Особи, подiбнi до вбитоi Тетяни, траплялися менi не раз. Про таких розповiдають анекдоти, поширюють плiтки. І, хай там що, до таких ставляться поблажливо. Тiльки не вбивають. Пику натовкти спересердя можуть. Холоднокровно задушити, спланувавши все наперед, – навряд. – Ти й далi хочеш писати про це? – Ага. Справу цю неодмiнно зацитькають рано чи пiзно. Тож нехай iще хоч трохи почухаються. Про своi особистi iнтереси i своi особистi рахунки я вирiшив поки що скромно промовчати. – Коли будеш писати, подумай про те, що я розповiла. Таня була доброю подругою. Якщо казати про грiхи, то всi ми далеко не святi. – Алла одним махом допила рештки кави. – Я живу в шостiй гуртязi. Сорок п’ята кiмната. Знаеш, де це? – Я в третiй жив, коли вчився. – Давно це було? – Рокiв iз триста тому. – Стiльки не живуть. – Як бачиш, не нам вирiшувати, скiльки кому жити. – Буду дзенькати. – Вона пiдвелася й вiдсунула стiлець. – Ти ж ближче до цих сфер… Тримай мене в курсi, згода? Ідучи, вона залишила по собi запах чудових парфумiв. Як у дешевих романах. Робоче мiсце 2 МАНІЯКА-ВБИВЦЮ МОЖНА СПІЙМАТИ ЛИШЕ З ДОПОМОГОЮ СВІДОМИХ ГРОМАДЯН Публiкацiя в минулому числi нашоi газети матерiалу про трагiчнi подii в студмiстечку викликала широкий резонанс серед читачiв. Дзвiнки до редакцii не припиняються й досi. І хоч запитання, що iх ставлять читачi, досить рiзноманiтнi, одне лишаеться спiльним для всiх: «Чи зможемо ми коли-небудь вийти з дому, не боячись за свое життя?» Справдi, поява в мiстi серiйного вбивцi – подiя непересiчна. Люди мають повне право вимагати, щоб вiдповiднi органи вжили невiдкладних заходiв. Зрозумiло, журналiсти з обов’язку свого не можуть вiдповiдати на такi запитання. Тому ми звернулися по коментарi до начальника мiського управлiння внутрiшнiх справ генерал-майора мiлiцii Анатолiя Бублика. – Найперше, Анатолiю Григоровичу, чи не згущуе преса барви? Чи правда те, про що йдеться в статтi? Чи ми йдемо на повiдку в недолугих чуток? – На жаль, цi всi злочини справдi скоено. Вони мають ознаки серiйностi. Справи об’еднано. Працюе оперативно-слiдча група. Одначе я не поспiшав би з висновками, розумiючи сенсацiйнiсть такоi iнформацii для журналiстiв. Так, ваша правда, людей треба iнформувати, щоб не виникало безглуздих чуток i нових проблем. Але твердження, нiби в студентському мiстечку орудуе саме манiяк, уважаю за передчасне й помилкове. Кожен, хто йде на вбивство, вже психiчно неповноцiнний. Проте саме слово «манiяк» лякае людину, змушуе ii робити найдурнiшi припущення. Інодi вбивцi вигiдно, що його вважають за психiчно хворого. Адже вiн серед нас, один iз нас, i того, чого чекають вiд хворого, нiколи не сподiваються вiд нормальноi, здоровоi людини. Інакше кажучи, якщо здоровий удае з себе хворого, то йому легше уникнути пiдозр. Принагiдно хочу закликати громадян до пильностi. – Як далеко просунулося розслiдування? – Ця справа пiд моiм особистим контролем. Скажу бiльше, нею опiкуються Генеральна прокуратура i Департамент кримiнального розшуку Украiни. Результати вже е. Зрозумiло, оприлюднювати iх ми не маемо права. – Якi, на вашу думку, причини вбивств, коли, як ви твердите, iх скоюе людина при здоровому розумi? – Слiдча бригада активно працюе в цьому напрямi. Я сподiваюся, нашi громадяни досить свiдомi i передаватимуть нам будь-яку корисну iнформацiю. Певна рiч, на нашу голову може спасти справжне цунамi з непотрiбних вiдомостей, але всю iнформацiю ми будемо ретельно перевiряти. І, звичайно ж, молодим жiнкам раджу поводитися обережно. Хочеться вiрити, що серiйного вбивцю розшукують справжнi знавцi своеi справи. Вiримо також, що про будь-якi зрушення в розслiдуваннi ви поiнформуете насамперед наших читачiв. Загальний зошит 2 Подальшi подii викладаю коротко й лаконiчно, вiдкидаючи все зайве. Хоч для мене особисто нiчого зайвого тут нема, бо йдеться про моi взаемини з коханою жiнкою, першою i единою в моему життi. Але я вважаю за можливе не заглиблюватися у психологiю й естетику наших стосункiв, зосереджуючи всю увагу на очевидному. Тобто – на фактах. Соромiтники пишуть у таких випадках: «Їхня перша нiч закiнчилася крахом». Я теж спочатку зажив певного психiчного струсу, адже в менi прокинувся створений вiд природи чоловiк-самець. І тепер з’ясувалося, що як чоловiк – у фiзичному розумiннi цього слова – я зазнав фiаско. Та моя кохана нiжно погладила мене по головi. Вона була лагiдна зi мною, хоч я й завдав iй болю. Приховати цього вона не змогла. Сльози котилися по ii щоках, i я з жахом помiтив: по моiх теж пливуть солонi краплi. Вона сказала менi так нiжно, як тiльки могла: «Адже це не головне, правда?» Я ще дужче покохав свою дружину, дарма що думав собi: дужче вже нема куди. Звичайно, то не головне. То ж не кохання, а твариннi примiтивнi iнстинкти! Це називають зляганням, а не коханням. І ми вирiшили обходитися без «цього». Зрозумiло, спочатку в менi вирували незрозумiлi сили. Часом менi щось заважало опановувати себе, i моя кохана жiнка корилася такому становi речей, стоiчно, немов мучениця, терпiла всi моi негiднi поривання. І я вкривав цiлунками ii обличчя, шепотiв слова кохання й нiжностi пересохлими губами. Господь називае це грiхом. Так казала моя дружина, i в хвилини моеi нестримностi часто промовляла молитви. Вона просила в Господа прощення за мене й за себе, а потiм довго замолювала нашi грiхи. Я був не такий релiгiйний, одначе вiра моеi дружини викликала в мене глибоку повагу. «Ми ж не будемо бiльше? – запитувала вона щоразу. – Адам i Єва щасливо жили в Раю, аж поки дiзнали грiха, i тодi Господь за це прирiк iх на муки». Авжеж, щоразу я обiцяв iй. Тому за свою тваринну нестримнiсть я вiдчував дедалi бiльший сором. З часом я навчився притлумлювати в собi потяг до грiха. Активно взявшись до наук i знайшовши роботу в однiй фiрмi, я не боявся перенапружуватися. Тож, приходячи додому висилений, я вечеряв i лягав спати. Нi, тепер менi справдi було не до дурниць. Згодом я помiтив, як мою дружину дратують цi всi хтивi, безсоромнi самицi, що масово гуляють студмiстечком. Розмальованi дiвицi… Вони вiдчувають явну насолоду вiд грiха. Вони живуть ним. І, як я переконався на власному гiркому досвiдi, не чоловiки в цьому виннi. Чоловiк – раб своiх природних iнстинктiв. Якщо жiнка не буде iм потурати, то чоловiк помалу вгамуе iх. Виннi самi дiвицi. Вони дражнять хлопцiв, розпалюючи в них грiховну пристрасть, i топчуть своiми гострими пiдборами саме поняття «кохання» – святе для моеi коханоi дружини, а значить, i для мене. «Коли-небудь вони згорять у Пеклi за своi грiхи!» – каже iнодi Валентина, проводжаючи поглядом чергову хвойду, яка крутить задом. Я сподiваюся, що так i буде. Спливав час. Я закiнчив унiверситет i вступив до аспiрантури. Кiмнату в гуртожитку лишили за мною. Валентина брала через хворобу академвiдпустку, тож мусила вчитися ще два роки. Змiни сталися в нашому життi, але не довкола нас. Пекло не квапилося брати до себе тих, хто паплюжив святi почуття людини, яку я люблю бiльше за життя. Вона хворобливо переживала це все. І тодi я знайшов вихiд. Я шукав його дуже довго i ще вагався, чи маю право брати на себе мiсiю Найвищого Суддi. Зрештою я вирiшив: iх усiх треба попередити про кару за земнi грiхи. Можливо, все обмежиться одним гiдним уваги прикладом. Вони зрозумiють i замисляться. А якщо нi? Тодi доведеться повторити. Менi такий шлях не лягае на душу, але тiльки так можна впорядкувати Свiт. Тiльки Силою i Страхом. Силою, яка породжуе Страх. Страх – потужна та дiйова зброя. Посiяти Страх. Іншоi ради я не бачу. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/andrey-kokotuha/os-nn-y-sezon-smertey/?lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Варадеро – популярне курортне мiсто на Кубi. (Тут i далi прим. ред., якщо не вказано iнше.)