Небажаний гiсть
Шарi Лапена


У затишному гiрському готелi зупиняеться рiзнобарвна компанiя гостей. У кожного своi плани на цей вiкенд: врятувати стосунки, вiдпочити вiд передвесiльноi метушнi, дописати роман або просто насолодитися казковою заснiженою природою. Але iдилiчний вiдпочинок переривае вбивство однiеi з гостей. Через крижану бурю готель залишаеться без тепла та свiтла, а заметiль не дае змоги дiстатися до найближчого мiста. І тодi вiдбуваеться друге вбивство… Замкненi, мов у мишоловцi, постояльцi готелю починають пiдозрювати i боятися одне одного. Тут кожен мае по кiлька скелетiв у шафi. Та лише один iз гостей захотiв перетворити готель на крижане кладовище, щоб поховати у цих горах власну моторошну таемницю.

У форматi PDF A4 збережений видавничий макет книги. (В формате PDF A4 сохранен издательский макет книги.)





Лапена Шарi

Небажаний гiсть


Моiй мамi



© 1742145 Ontario Limited, 2018

© Unsplash.com / Dkevin brunet, kylejohnson, michael-baccin, обкладинка, 2021

© Pexels.com / alexandr podvalny, обкладинка, 2021

© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2021

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад i художне оформлення, 2021




Подяки


Я страшенно вдячна за те, що маю нагоду працювати зi справжнiми знавцями своеi справи. Я дякую моiм видавцям у США – Браяновi Тарту, Памелi Дорман i всiй фантастичнiй командi «Viking Penguin». Дякую вам за неймовiрну роботу. Дякую Ларрi Фiнлi та Френкi Грей з «Transworld UK» i iхнiй неперевершенiй командi – дякую, ви надзвичайнi. Дякую Крiстiн Кокрейн, Емi Блек, Бгавнi Чауган i суперовiй командi «Doubleday Canada» – ще раз дякую вам за все. Менi дуже пощастило, що за моею спиною стоять такi воiстину талановитi, вiдданi справi й сповненi ентузiазму люди. Без вас у мене б нiчого не вийшло.

Не втомлююся дякувати Гелен Геллер – я цiную тебе так сильно, що словами не передати. Також дякую всiм у «Marsh Agency» за те, що продовжуете забезпечувати менi чудове представництво по всьому свiтi.

Особлива подяка Джейн Каволiнi за неймовiрне художньо-технiчне редагування.

Також дякую лейтенантовi Полу Праттi з офiсу шерифа округу Саллiван за його неоцiненну допомогу.

Хочу наголосити, що всi помилки в рукописi – лише моя вина.

І наостанок дякую моему чоловiковi Мануелю i нашим дiтям Крiстоферу та Джулii. Ваша пiдтримка та ентузiазм для мене дорожчi за все на свiтi.




1



П’ятниця, 16:45

Дорога петляе й звиваеться, заводячи iх дедалi вище та глибше в Катскiльськi гори, нiби що бiльше вони вiддаляються вiд цивiлiзацii, то непевнiшим стае iхнiй шлях. Тiнi густiшають, погода погiршуеться. Десь неподалiк тече рiка Гудзон, то з’являючись, то зникаючи мiж пагорбами. Обабiч дороги над ними загрозливо нависае лiс, немов от-от проковтне iх живцем, – темний лiс iз моторошних казок. Однак м’який снiг припорошуе усе довкола, надаючи краевидовi чарiвностi поштових листiвок.

Гвен Дiлейнi мiцно вчепилася в кермо й, примружившись, вдивляеться в лобове скло. За моторошнiстю вона не помiчае чарiвностi. На гори опускаються сутiнки, а скоро i зовсiм стемнiе. Через снiг кермувати важко й виснажливо. У скло б’е такий густий снiговий рiй, що Гвен здаеться, нiби вона застрягла у якiйсь безкiнечнiй вiдеогрi. На дорозi дуже слизько. Як добре, що на ii маленькому «фiатi» хорошi шини. Усе довкола затягнуло розмитою бiлою пеленою: уже й не розiбрати, де закiнчуеться дорога й починаеться кювет. Скорiше б уже доiхати. Гвен починае думати, що не варто було iм обирати такий вiддалений готель; там на кiлька миль довкола суцiльна пустка.

Райлi Шатер мовчки сидить на пасажирському сидiннi поруч – згусток напруженоi тишi. Це важко не помiтити. Гвен починае тiпати вiд самого лише перебування з нею в тiснiй машинi. Залишаеться сподiватися, що вона не зробила помилки, привiзши Райлi сюди.

«Ми тiльки для того й затiяли цю невеличку втечу, – думае Гвен, – щоб Райлi змогла трохи розслабитися й вiдволiктися». Жiнка закусуе губу i втуплюеться в дорогу попереду себе. Вона дитя мiста: в мiстi народилася, в мiстi й виросла, i не звикла iздити по провiнцiйних дорогах. Темрява тут така густа. Гвен починае хвилюватися: поiздка забрала бiльше часу, нiж вона планувала. Дарма вони зупинилися на каву у тiй маленькiй старомоднiй забiгайлiвцi.

Гвен уже й сама не певна, чого очiкувала, коли запропонувала вибратися кудись на вихiднi. Хотiлося змiнити оточення, провести трохи часу разом у тишi та спокоi там, де нiщо не нагадувало б Райлi про те, що ii життя перетворилося на руiну. Мабуть, було наiвно думати, що все буде так просто.

У Гвен теж е свiй багаж, щоправда бiльш задавнений, але вона так само повсюди тягае його з собою. Та жiнка твердо вирiшила залишити його позаду, принаймнi на цi вихiднi. Маленький вишуканий готель десь у глушинi, добра iжа, нiякого iнтернету, неторкана природа – це саме те, що iм обом потрiбно.

Райлi нервово визирае у вiкно машини, вдивляючись у тiнистий лiс i намагаючись не уявляти, як будь-якоi митi хтось може вискочити на дорогу й, розмахуючи руками, намагатиметься зупинити iхне авто. Жiнка стискае захованi в кишенях пуховика руки у кулаки. Мусить нагадувати собi, що бiльше не в Афганiстанi. Вона вдома, у безпецi, у штатi Нью-Йорк. Нiчого поганого з нею тут не станеться.

Робота змiнила ii. Усе те, що iй довелося побачити, змiнило ii так, що Райлi вже й сама себе не впiзнае. Вона крадькома зиркае на Гвен. Колись вони були близькi. А зараз Райлi навiть не певна, чому погодилася поiхати з нею до цього вiддаленого готелю. Вона спостерiгае за Гвен: та напружено зосередилася на звивистiй дорозi, що дереться слизьким схилом, заводячи iх далi в гори.

– З тобою все гаразд? – раптом питае Райлi.

– Зi мною? – перепитуе Гвен. – Так, усе добре. Скоро маемо бути на мiсцi.

На факультетi журналiстики, ще коли вони обидвi вчилися в Нью-Йоркському унiверситетi, Гвен була врiвноваженою й прагматичною у iхнiй парi. А от Райлi мала амбiцii, хотiла бути у вирi подiй. У Гвен же не було потягу до пригод. Вона завжди вiддавала перевагу книжкам i тишi. Пiсля закiнчення унiверситету Гвен так i не змогла отримати гiдну роботу в газетi, але швидко знайшла застосування своiм навичкам на непоганiй посадi у вiддiлi корпоративних зв’язкiв i, здаеться, нiколи про це не шкодувала. А Райлi вирушила в зони вiйськових дiй. І довгий час непогано трималася.

От знову. Чому вона продовжуе про це думати? Райлi вiдчувае, що починае розвалюватися на частини. Намагаеться вповiльнити дихання, як ii вчили. Не можна дати картинам з минулого нахлинути й заволодiти собою.

Девiд Пейлi паркуеться на розчищенiй вiд снiгу дiлянцi праворуч вiд готелю, виходить з машини i розминае затерплi м’язи. Через погоду поiздка з Нью-Йорка зайняла бiльше часу, нiж очiкував чоловiк, i тепер у нього все тiло занiмiло – нагадування про те, що вiн уже не такий молодий, як колись. Перш нiж забирати дорожню сумку iз заднього сидiння «мерседеса», вiн хвилинку стоiть пiд густим снiгопадом i роздивляеться готель «У Мiтчелла».

Це елегантна триповерхова будiвля з червоноi цегли i з дерев’яним оздобленням, як на пряникових будиночках, яку зусiбiч оточуе лiс. Перед Девiдом вiдкриваеться чудовий вид на фасад маленького готелю з, очевидно, розкiшним подвiр’ям, наразi похованим пiд шаром снiгу. Трохи оддалiк до будiвлi пiдкрадаються високi хвойнi дерева й товстi голi стовбури – безлистi, проте закутанi в бiлу шубу. В центрi галявини перед готелем розкинуло своi товстi вiття велетенське дерево. Усе довкола вкрите чистим бiлим снiгом, який поглинае кожен звук. Тут так тихо й спокiйно, що Девiд вiдчувае, як його плечi починають розслаблятися.

На всiх трьох поверхах готелю на рiвнiй вiдстанi одне вiд одного розташовуються великi прямокутнi вiкна. Широкi схiдцi ведуть до дерев’яного ганку та подвiйних вхiдних дверей, прикрашених гiлками ялицi. Хоч надворi ще видно – заледве, – лiхтарi по обидва боки вiд дверей уже засвiтили, i з вiкон на першому поверсi також ллеться м’яке жовте свiтло, надаючи будинку привiтного, затишного вигляду. Девiд стоiть нерухомо, намагаючись вiдiгнати вiд себе весь той стрес, що накопичився за день, тиждень, за останнi кiлька рокiв, а снiг тим часом плавно опускаеться на його волосся i лоскоче губи. Чоловiковi здаеться, нiби вiн повернувся назад у часi, у добрiшi, бiльш невиннi днi.

Наступнi сорок вiсiм годин вiн спробуе не думати про роботу. Хоч який ти зайнятий, усiм час вiд часу потрiбно пiдзаряджатися, навiть – а може, особливо – успiшним кримiнальним адвокатам. Девiдовi рiдко вдаеться викроiти бодай кiлька вiльних годин, не кажучи вже про цiлi вихiднi. Тож цього разу вiн просто мусить гарно вiдпочити.


П’ятниця, 17:00

Лорен Дей дивиться на чоловiка поруч себе – Іена Бiтона. Той умiло кермуе автомобiлем, незважаючи на небезпечнi погоднi умови, наче в цьому немае нiчого складного. Іен усмiхаеться до Лорен, i жiнка всмiхаеться у вiдповiдь. В Іена неймовiрна усмiшка, така, вiд якоi забивае дух. Узагалi-то вiн доволi красивий чоловiк, високий i статний, але, коли вони вперше зустрiлися, саме його усмiшка привабила Лорен, а також його невимушений шарм, перед яким просто неможливо встояти. Вона риеться у сумочцi, шукаючи помаду. Знаходить – гарний вiдтiнок червоного, що оживляе ii обличчя, – i обережно наносить, дивлячись у дзеркало на сонцезахисному козирку. Машину трохи заносить, i на мить рука Лорен застигае в повiтрi, та Іен вправно вирiвнюе авто. На цiй дiлянцi дорога звиваеться сильнiше, й автомобiль раз по раз норовить злетiти на узбiччя.

– Як же слизько, – каже Лорен.

– Не хвилюйся. Нiчого такого, з чим я не впорався б, – вiдповiдае Іен i широко всмiхаеться, змушуючи Лорен теж усмiхнутися. Його самовпевненiсть iй також до вподоби.

– Зажди-но… Що це там таке? – раптом вигукуе жiнка.

Трохи попереду, праворуч вiд них, виднiеться якийсь темний силует. День видався похмурим, та ще й снiг падае так густо, що важко щось розiбрати, але, здаеться, там у кюветi застрягло авто.

Лорен напружено вдивляеться у вiкно, поки вони пiд’iжджають ближче, а Іен шукае, де б зупинитися.

– Здаеться, у тiй машинi хтось е, – каже Лорен.

– Чому вони не ввiмкнули аварiйнi вогнi? – бурчить Іен.

Вiн обережно зупиняе авто на узбiччi, пильнуючи, щоб часом самому не скотитися в кювет. Лорен полишае тепло салону й одразу грузне у кiлькох дюймах свiжого снiгу, який набиваеться iй у чоботи, обпалюючи щиколотки. Вона чуе, що Іен теж вийшов iз машини з протилежного боку, хряснувши дверцятами.

– Агов! – гукае Лорен у напрямку нерухомого автомобiля. Водiйськi дверцята повiльно вiдчиняються.

Вона починае обережно спускатися схилом, кiлька разiв мало не послизнувшись. Земля нерiвна, а тому рiвновагу втримувати важко. Врештi Лорен дiстаеться до машини й, ухопившись лiвою рукою за дверцята, щоб не впасти, зазирае до салону.

– З вами все гаразд? – питае.

За кермом виявляеться жiнка майже одного з нею вiку – рокiв тридцяти. Вона мае трохи наляканий вигляд, але на лобовому склi жодних трiщин, та й пасок безпеки застiбнуто. Лорен переводить погляд далi, на жiнку на пасажирському сидiннi. Обличчя у тоi пополотнiло й вкрилося краплинками поту, а сама вона незмигно дивиться поперед себе, геть не помiчаючи Лорен. Здаеться, вона пережила неабияке потрясiння.

Водiйка кидае швидкий погляд на свою супутницю, а тодi зi вдячнiстю повертаеться до Лорен.

– З нами все гаразд, дякую. Ми з’iхали з дороги усього кiлька хвилин тому. Саме думали, що тепер будемо робити. Аж тут ви на нас натрапили.

Іен пiдiйшов позаду Лорен i тепер зазирае iй через плече, роздивляючись двох жiнок у салонi автомобiля.

– Здаеться, вам знадобиться буксир, – каже вiн, даруючи iм свою чарiвну усмiшку.

– Просто чудово, – зiтхае жiнка за кермом.

– Куди ви прямуете? – питае Лорен.

– До готелю «У Мiтчелла».

– Оце так збiг, – каже Іен. – Ми теж туди iдемо. Щоправда, не думаю, що у цiй глушинi е ще щось. Давайте ми вас пiдвеземо, а вже в готелi ви домовитеся, щоб хтось витяг ваше авто з кювету?

Жiнка полегшено всмiхаеться й кивае. Вона явно рада несподiваному порятунку. «Та й не дивно, – думае Лорен, – тут цiлком можна замерзнути на смерть». А от ii супутниця нiяк не реагуе. Нiби поринула у власний свiт.

– У вас е речi? – питае Лорен.

– Так, у багажнику.

Водiйка виходить iз салону й починае пробиратися крiзь глибокий снiг до задньоi частини авто. Їi пасажирка, нарештi оговтавшись вiд трансу, теж вибираеться з машини й наздоганяе свою подругу, коли та саме вiдчиняе багажник. Кожна виймае звiдти по сумцi.

Іен уже видерся на узбiччя i, нахилившись униз, допомагае кожнiй з трьох жiнок вибратися з кювету. Навiть з його допомогою пiдйом виходить незграбним.

– Величезне вам дякую, – каже водiйка. – Мене звати Гвен, а це – Райлi.

– Я Лорен, а це – Іен, – називаеться iхня рятiвниця. – Сiдайте хутчiш у машину. Тут так холодно.

Лорен крадькома зиркае на жiнку на iм’я Райлi, яка так i не промовила нi слова. Цiкаво, що з нею таке. Щось у цiй Райлi ii насторожуе.




2



П’ятниця, 17:00

Беверлi Саллiван жбурляе сумку на пiдлогу й окидае поглядом кiмнату. Ідеально. Точнiсiнько як на брошурi. Тут вiдчуваеться певна старомодна розкiш. Беверлi до такого не звикла, а тому повiльно походжае кiмнатою, торкаючись усього пiдряд. На велетенському антикварному лiжку гора подушок; рiзьблена шафа просто неймовiрна, а товстий схiдний килим, мабуть, коштував цiлий статок. Жiнка зупиняеться перед вiкном, що виходить на подвiр’я готелю. Заметiль зробила все довкола невимовно красивим. Свiжий снiг завжди вселяе в Беверлi надiю.

Вона вiдвертаеться вiд вiкна й зазирае в сумiжну ванну – оазу з бiлого мармуру. Тут усе сяе чистотою й повсюди розкладено пухнастi бiлi рушники. Беверлi швидко оглядае свое вiдображення у витонченому дзеркалi над умивальником i повертаеться до кiмнати. Сiдае на лiжко, випробовуючи його на пружнiсть, i починае гадати, де так забарився ii чоловiк. Генрi залишився унизу, бiля стiйки реестрацii, щоб розпитати про катання на лижах i ще бозна-що, тож iй довелося пiднiматися до номера самiй. Генрi наполiг, щоб вона на нього не чекала, хоч Беверлi радо посидiла б у одному з оббитих темно-синiм оксамитом крiсел чи на одному з диванiв бiля кам’яного камiна у вестибюлi, поки ii чоловiк розпитував про спорядження. Та Беверлi не хотiла здiймати бучу. А зараз вона намагаеться не почуватися розчарованою. Жiнка розумiе, що мае пройти трохи часу, перш нiж Генрi почне розслаблятися. От тiльки вiн, здаеться, намагаеться заповнити iхнi вихiднi активнiстю, у той час як вона хоче вiдпочити вiд метушнi i просто побути удвох. Складаеться таке враження, нiби Генрi робить усе можливе, тiльки б не залишатися з нею наодинцi, нiби вiн зовсiм не хоче тут бути.

Беверлi знае, що iхнiй шлюб… треба полагодити. Не сказати, що вiн трiщить по швах, аж нiяк. Однак iм е над чим попрацювати. Вони вiддалилися, почали сприймати одне одного як данiсть. У цьому е i ii провина. Як вижити сучасному шлюбовi, коли проти нього повстало стiльки рiзноманiтних сил? Побут, сплата рахункiв, дiти – усе приiдаеться й починае наводити тугу. У кожного своя повноцiнна робота i завжди повно справ. Беверлi сумнiваеться, що однi вихiднi у мальовничому готелi, далеко вiд усiх, зумiють усе виправити, але це може стати початком. Початком, який вони точно не отримали б, залишившись удома. Їм конче необхiдно знову встановити контакт, згадати, що iм одне в одному подобаеться. Побути подалi вiд вiчно набурмосених пiдлiткiв, якi тiльки те й роблять, що гризуться мiж собою i постiйно вимагають уваги, висотуючи з батькiв усi сили. Беверлi зiтхае й хнюпиться. Ну чому вони з Генрi так часто сваряться через дiтей? Жiнка сподiваеться, що цими вихiдними вони нарештi зможуть спокiйно поговорити, без того виснажливого напруження, що повсюди iх супроводжуе, нiколи надовго не зникаючи.

З деякою тривогою вона намагаеться уявити, як пройдуть цi два днi i чи, коли вони з чоловiком повернуться додому, щось змiниться.

Генрi Саллiван затримуеться бiля стiйки реестрацii у вестибюлi, лiворуч вiд головних сходiв. Запах дров, що тлiють у камiнi, нагадуе йому про рiздвянi вечори, коли вiн був ще малим хлопчиськом. Чоловiк розглядае глянцевi флаери, що рекламують мiсцевi ресторани й туристичнi принади. Звiсно, «мiсцевими» iх можна назвати лише з великою натяжкою. Вiд готелю до них дорога неблизька. А зважаючи на те, як за вiкном валить снiг, навряд чи вони з Беверлi туди виберуться. Хоча молодик за стiйкою запевнив, що завтра працюватимуть снiгоочиснi машини i дороги мають розчистити. Генрi теребить мобiльний у кишенi штанiв. Сигнал тут не ловить, чого вiн аж нiяк не очiкував. Беверлi про це не згадувала. Чоловiк вiдчувае, як у ньому наростае роздратування.

Вiн i сам не знае, чому погодився на цю поiздку, хiба що, може, через почуття провини. Вiн уже про це шкодуе i вiддав би чимало, щоб повернутися додому. На мить Генрi дозволяе собi уявити, як сiдае у машину, а дружину залишае тут. Як скоро Беверлi помiтить, що вiн поiхав? Що робитиме? Та Генрi хутко розчавлюе цю фантазiю.

Останнiм часом його дружина мае дедалi нещаснiший вигляд. Але, намагаеться себе запевнити чоловiк, це не лише через нього. А й через дiтей. Їi роботу. Наближення старостi. Втрату колишньоi стрункостi. Усе на купу. Жодна людина не може нести вiдповiдальнiсть за чиесь щастя. Щастя Беверлi лише в ii руках. Вiн не може зробити ii щасливою.

А втiм, Генрi не цiлковитий бовдур. Вiн знае, що все не так просто. Колись вiн ii кохав. Вона – мати його дiтей. Однак бiльше вiн ii не кохае. І гадки не мае, що з цим робити.

Дана Гарт тупае чобiтками вiд Стюарта Вайцмана, струшуючи з них снiг, i, переступивши порiг готелю, схвально оглядае вестибюль. Перше, що впадае iй в око, – це величнi центральнi сходи. Стiйка й перила майстерно вирiзьбленi з вiдполiрованого темного дерева. Широкi схiдцi застелено товстою килимовою дорiжкою з темним квiтковим вiзерунком. Дана бачить, як виблискують латуннi планки, якими закрiплено килим. Це вражае, а Дану не так просто вразити. Сходи наводять ii на думки про Скарлетт О’Гару зi «Звiяних вiтром» чи Норму Десмонд з «Бульвару Сансет». «Так i хочеться одягнути свою найкращу довгу сукню для ефектного виходу, – думае жiнка, – i ти готова до зйомок великим планом». От тiльки вона не взяла з собою вечiрньоi сукнi. Шкода, що доведеться змарнувати такий шанс.

Далi вона помiчае великий кам’яний камiн бiля стiни лiворуч. Навколо камiна розставлено зручнi дивани та крiсла, щоб вiдвiдувачi могли вiдпочити. Деякi оббитi темно-синiм оксамитом, iншi – темно-коричневою шкiрою, а поруч стоять маленькi столики з лампами. Стiни до половини вкритi темними дерев’яними панелями. Розкiшний персидський килим частково закривае темну дерев’яну пiдлогу, через що усе довкола видаеться затишним i дорогим водночас – саме так, як любить Дана. Над головою виблискуе люстра. Запах дров у камiнi нагадуе про безтурботнi днi, якi вони з Метью провели у його родинному котеджi. Дана глибоко вдихае й усмiхаеться. Вона дуже щаслива жiнка. Нещодавно заручена, вирушила у спонтанну поiздку з чоловiком, за якого збираеться вийти замiж. Усе просто прекрасно, включно з цим неймовiрним готелем, який Метью знайшов для них.

Вiн висадив ii перед готелем, а сам поiхав паркувати автомобiль. За хвилину чоловiк приеднаеться до неi i принесе iхнi сумки. Дана рушае через вестибюль, проминаючи камiн, i зупиняеться бiля старомодноi стiйки реестрацii лiворуч вiд сходiв. Тут усе блищить вiковою патиною й добрим лаком для меблiв. За стiйкою сидить молодий чоловiк, а поруч стоiть ще один, старший, – явно гiсть. Той обперся на стiйку i гортае якiсь брошури. Почувши, як вона пiдiйшла, чоловiк пiдводить голову. На якусь мить завмирае i витрiщаеться на неi, а тодi нiяково усмiхаеться i вiдводить погляд. Дану це не дивуе. Вона вже звикла, що справляе такий ефект на чоловiкiв. Немов, побачивши ii уперше, вони не ймуть вiри своiм очам. Нiчого з цим не вдiеш.

Молодик за стiйкою змiрюе ii оцiнювальним поглядом, майже непомiтно, та все ж. До цього Дана теж звикла.

– Я Дана Гарт. Ми з нареченим зарезервували тут номер на iм’я Метью Гатчiнсона.

– Так, звiсно, – без запинки вiдповiдае молодик i починае шукати iхнi iмена в реестрi.

Дана помiчае, що для реестрацii гостей тут використовують старий готельний реестр – як незвично – а не комп’ютерну систему. За стiйкою, попiд стiною, стоять дерев’янi ящички, де зберiгаються ключi вiд номерiв.

– Ваш номер – 201. Це вгору по сходах, на другий поверх, i праворуч, – повiдомляе молодик.

Дверi позаду неi вiдчиняються, впускаючи до вестибюля порив холодного повiтря, й, обернувшись, Дана бачить на порозi Метью з сумкою в кожнiй руцi та шаром снiгу на пальтi й темному волоссi. Вiн пiдходить до неi, i жiнка струшуе снiг йому з плечей. Данi подобаються цi маленькi демонстрацii власностi.

– Вiтаемо в готелi «У Мiтчелла», – всмiхаеться молодик за стiйкою i простягае iм важкий латунний ключ. Дана лише тепер помiчае, який вiн привабливий. – Вечерю ми подаемо в iдальнi з сьомоi по дев’яту вечора. А перед вечерею у вестибюлi на вас чекатимуть напоi. Насолоджуйтеся вiдпочинком.

– Дякуемо, так i зробимо, – вiдповiдае Метью, багатозначно зиркаючи на Дану.

Вона зводить догори своi iдеальнi брови – так нагадуе Метью чемно поводитися на людях.

Метью бере сумки i слiдом за Даною пiднiмаеться по широких сходах. Лiфта тут немае. Зрештою, це маленький готель. Метью обирав дуже ретельно. Хотiв знайти тихе й приватне мiсце, де вони з Даною могли б провести трохи часу разом перед тим, як почнеться уся ця метушня з весiллям, якоi вiн узагалi волiв би уникнути. Якби ж то вони могли втекти кудись на Кариби й там побратися. От тiльки багатий спадкоемець з Новоi Англii не може собi такого дозволити. Це розбило б серце його матiнцi та всiм його тiтонькам, i Метью не готовий узяти на себе таку вiдповiдальнiсть. Та й вiн знае, що, хоч Данi теж iнодi допiкае увесь цей стрес вiд планувань, нескiнченних зустрiчей та мiльйонiв деталей, без яких не обходиться весiлля таких масштабiв, проте вона з нетерпiнням чекае цiеi грандiозноi подii, що мае вiдбутися навеснi. От тiльки останнiм часом у неi почали траплятися нервовi зриви. Ця невеличка перерва перед фiнальним ривком iм обом пiде на користь.

Товстий килим приглушуе iхнi кроки, тож вони майже нечутно пiднiмаються по сходах на другий поверх i проходять коридором до кiмнати 201. На дверях прикрiплено овальну латунну табличку з вигравiруваним номером.

Метью вставляе ключ у старомодний дверний замок i вiдчиняе перед Даною дверi.

– Пiсля вас.

Дана заходить у номер i схвально усмiхаеться:

– Дуже гарно.

Крутнувшись, жiнка повертаеться обличчям до Метью, який саме зачиняе за ними дверi.

Вiн обвивае ii руками за талiю й каже:

– Якщо хтось тут i гарний, то це ти, – i цiлуе ii.

Зрештою Дана грайливо вiдштовхуе його i скидае з себе пальто. Метью робить те саме i вiшае обидва пальта у шафу. Тодi вони разом оглядають кiмнату. Лiжко, звiсно, велике, i, як зазначае про себе Метью, з першокласними простирадлами. На подушках лежить загорнута у фольгу коробка цукерок. Ванна явно призначена для двох, а у вiдерцi з льодом на маленькому столику бiля дверей стоiть пляшка шампанського з вiтальною листiвкою. Вiкна виходять на широке подвiр’я перед готелем з обтяженими снiгом деревами i довгою звивистою пiд’iзною дорiжкою, що веде до головноi дороги i яку зараз швидко засипае снiгом. На парковцi бiля подвiр’я з пiв десятка машин. Двое закоханих стоять поруч, визираючи у вiкно.

– Це номер для молодят, – каже Метью, – якщо ти ще цього не зрозумiла.

– А не наврочимо? – питае Дана. – Гадаю, це погана прикмета замовляти номер для молодят, коли у вас ще не медовий мiсяць.

– Дурницi.

Вони спостерiгають, як заснiженою дорiжкою хоробро пробираеться автомобiль i зрештою доповзае до парковки. Звiдти виходять четверо. Трое жiнок i чоловiк. Уткнувшись носом у Данину шию, Метью питае:

– Як ти ставишся до того, щоб подрiмати перед вечерею?

Іен Бiтон плюхаеться в одне з крiсел бiля камiна у вестибюлi, поки Лорен рееструе iх i бере ключ вiд iхнього номера. Зараз йому не завадило б чогось випити. Цiкаво, де тут у них бар. Праворуч вiд вестибюля розташована iдальня: склянi дверi прочинено, i чоловiк краем ока помiчае розставленi там столи з бiлими лляними скатертинами. Загалом це мiсце доволi гарне. Тут, певно, багато маленьких кiмнаток i коридорiв з прихованими нiшами. Це вам не типовий сучасний готель, де все зроблено з максимальною ефективнiстю й спрямоване на максимальнi прибутки.

Його увага звертаеться до двох жiнок, яких вони врятували. Гвен, водiйка, отримуе ключ за стiйкою реестрацii. Здаеться, тi двое дiлитимуть номер. Іен спостерiгае, як вони пiднiмаються по сходах, i замислюеться.

Пiдходить Лорен i простягае йому руку.

– Готовий пiднятися в наш номер?

– Звiсно.

– Вечеря з сьомоi по дев’яту в iдальнi, але перед тим тут подаватимуть коктейлi, – каже вона.

– Добре. То чого ми чекаемо?

– Нас поселили на третьому поверсi.

Вiн пiдводиться, бере сумки i йде слiдом за Лорен по сходах. Тут так тихо. Можливо, це через снiг, а може, через товстий килим чи м’яке освiтлення, але все навколо здаеться пом’якшеним, приглушеним.

– Та жiнка Райлi не здалася тобi дивною? – шепоче Лорен, поки вони пiднiмаються вишуканими сходами.

– Вона була доволi знервованою, – визнае Іен.

– За весь час, що ми пробули з ними, вона не промовила нi слова. Вони усього-на-всього з’iхали в кювет. Нiхто ж не постраждав.

– Може, вона колись потрапляла в автомобiльну аварiю.

– Може.

Коли вони дiстаються третього поверху, Лорен обертаеться до Іена i каже:

– Вона здалася менi дуже напруженою. Вiд неi вiдходила якась дивна аура.

– Не думай про неi, – промовляе той, несподiвано цiлуючи жiнку. – Думай про мене.




3



П’ятниця, 17:30

Гвен сидить на лiжку, тому, що найдалi вiд дверей, – у них iз Райлi номер на третьому поверсi з двома двоспальними лiжками, як вони i просили, – i схвильовано спостерiгае за подругою. Та жiнка, Лорен, помiтила, що з Райлi щось не так.

Раптом Гвен спадае на думку, що, можливо, вона – не те, що Райлi зараз потрiбно. Вона сподiвалася, що ii врiвноважений прагматизм зумiе заспокоiти Райлi, а натомiсть вiдчувае, як iй самiй починае передаватися тиха панiка подруги. Райлi завжди була сильнiшою особистiстю. Можна було й ранiше здогадатися, що це вона матиме вплив на Гвен, а не навпаки. Гвен уже починае зазирати в темнi закутки й здригатися вiд несподiваних звукiв, поки ii уява змальовуе можливi жахiття. Може, рiч у тому, що вони перебувають у незнайомому мiсцi, а може, це так на неi дiе старовинна атмосфера готелю.

– Давай трохи освiжимося i пiдемо чогось вип’емо перед вечерею, – пропонуе Гвен.

– Давай, – згоджуеться Райлi без особливого ентузiазму.

Вона дуже блiда, i довге свiтле волосся спадае обвислими пасмами iй на обличчя. Нi слiду колишньоi енергiйностi. Колись Райлi була красунею, але тепер так i не скажеш. Гвен жене вiд себе цю жахливу думку i намагаеться вiрити, що врода повернеться.

– Я знаю, що зараз у тебе непростi часи, – вмовляе вона Райлi. – Але ти мусиш спробувати.

Та кидае на неi погляд, сповнений… роздратування, мабуть, чи то зневаги. А може, гнiву. Гвен вiдчувае, як у нiй самiй спалахуе iскра гнiву, i раптом усвiдомлюе, що це будуть довгi вихiднi i iй доведеться вважати, що говорить. Проте жiнка одразу нагадуе собi, що Райлi – одна з ii найкращих подруг, i Гвен багато чим iй завдячуе. Вона хоче допомогти Райлi знову звестися на ноги, хоче, щоб ii розкiшна, життерадiсна подруга повернулася. Та що там, Гвен хоче знову заздрити Райлi, як i ранiше.

– Давай я розчешу тобi волосся, – пропонуе.

Вона встае зi свого лiжка i починае порпатися у сумочцi Райлi в пошуках гребiнця. Тодi сiдае позаду подруги i починае розчiсувати ii волосся повiльними заспокiйливими рухами. Поступово плечi Райлi поволi розслабляються.

– Готово, – нарештi каже Гвен. – Пiдмалюй ще тiльки губи. Менi, до речi, теж не завадить. І ми спустимося вниз чогось попоiсти. А тодi повернемося сюди i будемо розмовляти до ранку, як колись. Або почитаемо, якщо захочеш.

Гвен привезла з собою кiлька книжок i зовсiм не проти втекти вiд реальностi, занурившись у вигаданий свiт. Їi життя теж далеке вiд iдеалу.

Позаду стiйки реестрацii захiдною частиною готелю проходить коридор, роздiляючи в такий спосiб захiдне крило будiвлi на переднi та заднi кiмнати. У кiнцi коридору розташовано бар, куди якраз i зазирае Девiд Пейлi, але зараз там порожньо. Праворуч вiд дверей стоiть барна стiйка з вражаючою колекцiею пляшок зi спиртним, от тiльки немае нiкого, хто налив би йому випити. Кiмната оббита такими самими дорогими темними панелями, що й вестибюль. Навпроти барноi стiйки, у протилежному кiнцi кiмнати, виднiеться красиво облицьований камiн, а над ним висить картина, виконана олiйними фарбами, – похмуре зображення чоловiка, який тримае за ногу фазана. Вiкна бару виходять на подвiр’я перед готелем. Перед камiном розставлено кiлька маленьких столикiв i старовинних, зате зручних шкiряних крiсел. Це дуже чоловiча кiмната.

Девiд думае, що йому робити: залишитися тут i сподiватися, що надiйде бармен, чи повернутися до вестибюля i зачекати, поки принесуть напоi. Подорожувати одинцем iнодi нiяково. Девiд сiдае у шкiряне клубне крiсло бiля камiна, у якому ще не розпалили вогонь, чекае кiлька хвилин, бачить, що нiхто не приходить, i зрештою повертаеться до вестибюля. Там теж нiкого немае; навiть молодик, що сидiв за стiйкою реестрацii, i той кудись зник. Девiд ударяе по старомодному дзвiночку. Чiтке дзеленькання лунае голоснiше, нiж вiн очiкував, i чоловiк здригаеться вiд несподiванки. З коридору за стiйкою реестрацii до нього вибiгае молодик, що був тут ранiше.

– Перепрошую, що змусив вас чекати, – каже той, вибачливо усмiхаючись. – Через погоду нам трохи не вистачае рук.

– Я лише хотiв чогось випити.

– Звiсно. Ми подаватимемо напоi тут, у вестибюлi. За кiлька хвилин я привезу барний вiзок.

– Гаразд, я зачекаю, – миролюбно каже Девiд.

Усе, чого вiн зараз хоче, – то це чогось випити й посидiти в зручному крiслi бiля камiна. Тодi скуштувати смачноi вечерi i зануритися в глибокий безтурботний сон.

Чоловiк сiдае. Цiкаво, хто ще складе йому компанiю. Незабаром до нього вже долинае торохтiння колiс i дзенькiт келихiв. Девiд пiдводить голову i бачить, як молодик штовхае до вестибюля барний вiзок, заставлений усiм необхiдним. Тут е звичнi барнi iнструменти, а також шейкер для коктейлiв, вiдерце з льодом, кiлька мiксiв i декоративних елементiв, добрi лiкери й рiзноманiтнi склянки та фужери. На нижнiй перекладинi пляшки з вином, а також вiдерце, наповнене льодом, з якого стирчить загорнута у фольгу пляшка шампанського.

– Чого бажаете? – питае молодик.

«Ще зовсiм хлопчисько», – думае Девiд. Його сьогоднiшнiй бармен такий юний. Певно, йому двадцять один, не бiльше.

– Як вас звати? – питае вiн.

– Бредлi, – вiдповiдае молодик.

– А ви достатньо дорослий, Бредлi, щоб подавати алкоголь у штатi Нью-Йорк? – глузливо питае Девiд.

– Я старший, нiж здаюся, – розпливаеться в усмiшцi той. – Менi двадцять два.

– Тодi менi джин iз тонiком, будь ласка, – Девiд i собi усмiхаеться.

Бредлi вправно готуе напiй. Спостерiгаючи за ним, краем ока Девiд помiчае якийсь рух i переводить погляд у той бiк. Сходами до них спускаеться молода пара.

– О, те, що треба! – вигукуе новоприбулий чоловiк, помiтивши вiзок. Вiн усмiхаеться i потирае руки для ще бiльшого ефекту.

Та усмiшка мимоволi привертае увагу. Завдяки iй незнайомець одразу ж викликае в Девiда симпатiю. Вiн високий i худорлявий, зi скуйовдженим каштановим волоссям i незначною щетиною, у джинсах i простiй сорочцi – цiлком невимушений стрiй, хоча, як пiдозрюе Девiд, такий вигляд зiйшов би тому чоловiковi з рук будь-де. Девiд радий його появi; йому зараз не завадить безтурботна розмова, допоможе вiдволiктися. Жiнка, що прийшла з чоловiком, приваблива, але ii краса не така разюча, як у тiеi, яку Девiд нещодавно проминув на сходах. На мить вiн замислюеться, чи всi у цьому готелi приiхали парами.

– Не заперечуете, якщо ми до вас приеднаемося? – питае новоприбулий.

– Зовсiм нi, – каже Девiд.

– Я Іен, – називаеться чоловiк i простягае руку для потиску.

Жiнка теж простягае Девiдовi руку:

– А я Лорен.

– Приемно познайомитися, – вiдповiдае вiн. – Девiд.

– Тут доволi безлюдно, – зауважуе Лорен, роззираючись довкола.

Бредлi кивае:

– У готелi не так багато гостей. У нас дванадцять номерiв, але цими вихiдними заповнено лише шiсть. Через хуртовину кiлька бронювань було скасовано. І дехто з нашого персоналу – як ото бармен i економка, – не змогли до нас дiстатися. Але я тут, тож усе гаразд. – Вiн сплескуе руками i з ентузiазмом додае: – Принаймнi я непогано вмiю змiшувати напоi. Мене сам бармен навчав.

– От i чудово! – каже Іен. – Зробите менi вiскi з содою?

– Звiсно.

– А менi «Мангеттен», будь ласка, – просить Лорен.

– Сподiваюся, кухар прибув без пригод? – запитуе Іен. – Бо я вмираю з голоду.

Бредлi змовницьки здiймае одну брову:

– Не хвилюйтеся. Кухар – мiй тато. Готель належить нашiй родинi. Ми живемо на територii – в апартаментах наприкiнцi коридору, за баром, – вiн кивае у той бiк. – Ми впораемося удвох, допоки дороги не розчистять. Щоправда, вечеря сьогоднi бiльше скидатиметься на фуршет.

У вiкна врiзаеться сердитий порив вiтру. Гостi iнстинктивно обертаються на звук.

– У нас тут бувають добрячi бурi, – промовляе Бредлi.

Тут Девiд помiчае старшого чоловiка, що з’явився у вестибюлi. Судячи з фартуха, вiн прийшов з кухнi, яка, очевидно, розташовуеться за iдальнею. Батько Бредлi.

– Вiтаю, i ласкаво просимо, – каже чоловiк. – Я Джеймс Гарвуд, власник цього готелю. І кухар, – додае. – Можете не хвилюватися. Обiцяю, ми добре про вас подбаемо попри негоду.

Девiд змiрюе його поглядом. Вiд Джеймса вiе впевненiстю чоловiка, який переконаний у тому, що зможе дотримати своеi обiцянки. Бiзнес явно iде вгору; вiн пишаеться своiм закладом, i це видно неозброеним оком. Джеймс кiлька хвилин балакае з гостями, а тодi повертаеться на кухню.

Девiд зручнiше вмощуеться у крiслi, i його надiя на приемнi вихiднi мiцнiе.

Лорен спостерiгае, як Іен зачаровуе чоловiка, що сидить бiля камiна. Іен може знайти спiльну мову будь iз ким. Вiн уже з’ясував, що Девiд кримiнальний адвокат iз Нью-Йорка, i тепер намагаеться витягнути з того подробицi котроiсь зi справ.

– Яка найцiкавiша справа, над якою вам доводилося працювати? – допитуеться Іен.

– Вони усi цiкавi, – посмiхаеться адвокат, уникаючи вiдповiдi.

– А чи е серед них такi, про якi ми могли читати в газетах? – пiдхоплюе Лорен.

– Цiлком можливо.

У цю мить вона чуе, як хтось спускаеться сходами, i, обертаючись через плече, дивиться догори. Це Гвен та Райлi. Лорен помiчае, що адвокат спостерiгае за ними, поки вони спускаються. Двое жiнок пiдходять до них i вмощуються на диванi навпроти камiна. Гвен несмiливо усмiхаеться, Райлi нi на кого не дивиться. Добре, що поруч е Бредлi з напоями, на якi можна вiдволiктися. Обидвi замовляють по келиху мерло i змовкають.

«А Гвен мае зовсiм iнакший вигляд без лижноi шапки i надутоi зимовоi куртки», – думае Лорен. Невисокого зросту, тендiтна i струнка, ii блискуче чорне волосся дивно контрастуе з бiлоснiжною шкiрою. Райлi вища за подругу, але ii свiтле волосся млявими пасмами спадае на плечi. Поруч iз Гвен вона видаеться нездоровою.

Іен не дае Девiдовi зiскочити з гачка:

– Вам доводилося захищати убивць? – запитуе.

Зрештою, бачачи таку завзятiсть, адвокат мимоволi розпливаеться в усмiшцi.

– Так, доводилось, – вiн розкручуе келих, помiшуючи напiй. – І не раз.

– Ну ж бо, розкажiть нам!

– Не звертайте на нього уваги, – втручаеться Лорен. – Вiн дивиться забагато кримiнальних серiалiв.

– Боюся, у життi все трохи iнакше, – вiдказуе адвокат.

– Що ви маете на увазi? – запитуе Лорен, помiчаючи, що кутики Девiдових губ опустилися.

Той стенае плечима.

– У серiалах правосуддя повсякчас перемагае. У реальному життi це не завжди так.

– Хочете сказати, що ви – як адвокат – надто добре виконуете свою роботу? – видае Іен, i всi вибухають реготом.

Лорен бачить, як двi жiнки про щось шепочуться, але не може розчути слiв. Вони говорять дуже тихо.

– Стараюся, як можу, – каже Девiд.

– Як вам це вдаеться? – питае Лорен. – Як притлумлюете свою совiсть, коли… захищаете когось, знаючи, що, можливо, ця людина вчинила щось жахливе? – І майже одразу поспiхом додае: – Пробачте. Я зовсiм не намагаюся вас судити.

Девiд Пейлi дивиться вниз, на свiй майже порожнiй келих, i думае, як вiдповiсти. Його запитували про те саме багато разiв. Вiн доволi успiшний як адвокат. А як людина – i сам не знае. Його партнери по фiрмi вже давно м’яко натякали, щоб чоловiк ненадовго взяв вiдпустку, можливо, поiхав у подорож. Але йому нi з ким подорожувати. У нього бiльше немае дружини. І хоч, подорожуючи свiтом, вiн, безумовно, зможе трохи вiдволiктися, це не заповнить порожнечi у його душi. Те, що Девiд провiв добру половину своеi кар’ери, успiшно захищаючи убивць, безумовно наклало на нього свiй вiдбиток. Але вiн мае готову вiдповiдь на запитання Лорен. Знае, що сказати. А самому вiрити в це не обов’язково.

– Адвокат – це моя робота. Згiдно з нашою юридичною системою, кожен вважаеться невинним, допоки не буде доведено протилежне. Моя робота полягае в тому, щоб представляти iнтереси обвинуваченого так добре, як тiльки зможу. – А тодi додае: – Якби адвокати могли запросто вiдмовитися захищати когось через свою бридливiсть чи за велiнням совiстi…

Лорен ловить кожнiсiньке його слово.

Девiд стенае плечима.

– У будь-якому разi без адвокатiв система не працюватиме. – Вiн робить великий ковток. У теорii усе звучить так правильно. – Ми мусимо дивитися на картину загалом, – додае вiн, не кажучи своiм слухачам, як важко це бувае.

Девiд усвiдомлюе, що двi жiнки, якi сидять на диванi трохи оддалiк, тепер спостерiгають за ним i дослухаються до розмови. Темноволоса видаеться йому доволi привабливою. Вона дивиться на нього розумним, оцiнювальним поглядом. Вiн радо поговорив би з нею. Хтозна, може, цими вихiдними йому справдi вдасться вiдволiктися.

Гвен дивиться на адвоката, що сидить бiля камiна. Вiн старший за неi, мабуть, йому десь близько сорока. Коротке темне волосся вже почало вкриватися сивиною на скронях. Приемне обличчя, гарне й добре, i скорботна усмiшка, що iй подобаеться. А ще Гвен подобаеться звук його голосу, його тембр: вiн без зусиль заповнюе кiмнату, досягаючи кожнiсiнького закутка – мабуть, звичка, вироблена за роки виступiв у судi. Тримаеться адвокат упевнено й невимушено, що теж невимовно приваблюе. Гвен сучасна молода жiнка. Вважае себе фемiнiсткою. От тiльки вона нiколи не почувалася на сто вiдсоткiв упевненою у собi. Це та риса, якою вона захоплюеться в iнших, а то навiть i заздрить iм. Їй хочеться бути сильною i незалежною, як Райлi. Ну, якою Райлi була колись. Гвен зиркае на подругу. Але погляньте, куди це ii привело.

Поруч неi Райлi жадiбно випивае перший келих вина, нiби воду у спекотний день. Чи шоти у товариствi хлопцiв. Вона завжди вмiла пити. Гвен же майже не торкнулася свого напою i тепер робить глибокий ковток. Райлi на мить виринае зi свого напiвступору i жестом пiдкликае хлопчину-бармена:

– Можна менi ще один?

– Звiсно, – каже той i наливае iй ще.

– Дякую, – вiдповiдае Райлi i випивае келих залпом.

Усi притихли i мовчки спостерiгають за нею. Гвен почуваеться нiяково. Вона не хоче, щоб Райлi привертала до себе увагу. А ще не хоче, щоб подруга напилася. Гвен не уявляе, як поведеться п’яна Райлi i що може утнути. Та завжди була весела пiд градусом, справжня тусiвниця, але тепер Гвен бiльше не знае, чого вiд неi очiкувати. Цього разу, повернувшись з Афганiстану, Райлi дуже змiнилася. Інодi вона, здаеться, занурюеться у себе i просто витрiщаеться в порожнечу. А iнодi стае дуже дратiвливою i навiть трохи агресивною. А цi ii постiйнi нервовi прояви: те, як вона весь час щось переминае у руках, чи те, як ii очi бiгають сюди-туди, – уже починають дiяти Гвен на нерви. Ненароком вона зустрiчаеться поглядом з адвокатом й одразу ж вiдвертаеться.

Гвен уже й так шкодуе, що запропонувала цю поiздку. Їi машина застрягла в кюветi за кiлька миль звiдси. У буксирнiй компанii повiдомили, що зможуть витягти ii не ранiше, нiж вранцi. До того часу авто, мабуть, так засипле снiгом, що не знати, чи вони його узагалi знайдуть.

Гвен нахиляеться до Райлi i шепоче:

– Може, тобi слiд трохи притримати коней?




4


Дана вислизае з-пiд ковдри, ляскае Метью по руцi, коли той намагаеться спинити ii, i всмiхаеться.

– Нам не завадило б спуститися. Хiба ти не голодний?

– А й справдi, – весело погоджуеться чоловiк i теж вибираеться з лiжка.

Жiнка швидко одягаеться у просту сукню елегантного крою. Хай що вона носить, iй усе до лиця. Генетика була до неi дуже прихильна, а тепер iще й грошi е, щоб скористатися цими дарами сповна.

Метью добрий i щедрий чоловiк, i вона по вуха у нього закохана. Звiсно, грошi теж не зайвi. Дана часто ловить себе на думцi про те, як же iй пощастило i як важко, мабуть, ведеться iншим жiнкам, якi мусять виходити замiж i ростити дiтей, рахуючи кожен цент.

Дана прекрасно усвiдомлюе, що вони з Метью живуть казковим життям. І не збираеться за це вибачатися. Однак вона також не мае намiру тицяти когось у це носом. Дана знае, як це хотiти – вiдчайдушно прагнути – того, чого не можеш отримати. Тим, хто не знае, хто такий Метью, вони видаються ще однiею успiшною забезпеченою парою. Та родина Метью не просто небiдна, вони купаються у грошах.

– Готова? – питае вiн, коли Дана защiпае останню сережку.

Вона сидить за антикварним туалетним столиком i дивиться у дзеркало на Метью, який стоiть у неi за спиною. Усе це дуже романтично.

– І чому жiнки бiльше не користуються отакими туалетними столиками? – питае Дана.

– Не знаю. А варто було б, – вiдповiдае Метью, зустрiчаючись iз нею поглядом у дзеркалi i нiжно торкаючись завитка на ii довгому волоссi.

– Пiсля вечерi можемо посидiти тут бiля камiна, попиваючи шампанське, яке нам залишили, – каже Дана, уявляючи цю прегарну картину: лише вони удвох у цiй iдеальнiй кiмнатi, при свiтлi вогню, а за вiкном падатиме снiг, поглинаючи усi звуки, так наче зовнiшнього свiту й не iснувало. Як же це вiдрiзняеться вiд iхнього звичного життя.

Метью замикае за ними дверi i ховае ключ до кишенi.

Коли вони з Даною виходять на сходовий майданчик й окидають поглядом вестибюль, чоловiк помiчае, що унизу вже зiбралися гостi. Молодик, який ранiше сидiв за стiйкою реестрацii, змiшуе напоi, невимушено розмовляючи зi жменькою людей, що облаштувалися бiля камiна.

– Сьогоднi ввечерi бар зачинено, – пояснюе вiн, коли пара спустилася сходами i наблизилася до гурту. – Мусимо обходитися без бармена. Сподiваюся, це нiчого, – додае.

– Нiчого, – запевняе його Метью i всмiхаеться, обiймаючи Дану за талiю.

У вестибюлi доволi затишно. Вони вмощуються на диванi навпроти пари приблизно одного з ними вiку. Також тут е трохи старший чоловiк, який, здаеться, тримаеться осiбно, i двое жiнок, що сидять разом на диванi навпроти камiна.

– Що будете? – запитуе молодик, схвально усмiхаючись до Дани.

– Горiлку з мартiнi, будь ласка, – вiдповiдае вона.

– А менi скотч iз льодом, дякую, – замовляе Метью.

– Я Бредлi, – називаеться iхнiй бармен.

– А я Девiд, – каже чоловiк, що приiхав один.

– Вiн кримiнальний адвокат, – додае чоловiк, що сидить навпроти Девiда. – Я Іен, а це – Лорен. – Та усмiхаеться iм.

– Я Метью, а це – моя наречена, Дана, – каже Метью.

Іен нахиляеться уперед i вказуе на жiнок на диванi:

– Це Гвен та Райлi.

Гвен кивае i стримано посмiхаеться; Райлi глипае на них i коротко посмiхаеться самими лише кутиками губ, а тодi вiдвертаеться i втуплюе погляд у вогонь.

– Ми знайшли iх у кюветi недалеко звiдси, – додае Іен, усмiхаючись.

«Цей Іен видаеться доволi привiтним, – думае Метью. – З ним легко розмовляти. І вiн викликае симпатiю».

– Нам дуже пощастило, що вони нагодилися, iнакше ми досi стирчали б у тому кюветi, мабуть, замерзли б на смерть, – пiдхоплюе Гвен. Вiтер торохтить шибками, нiби пiдтверджуючи ii слова. – Доведеться вранцi замовити тягач, щоб дiстати машину. Сьогоднi вони не змогли приiхати, ясна рiч: дороги надто замело.

– А ми якраз встигли, – каже Метью. – Якби трохи забарилися, мабуть, i не доiхали б. Гадаю, завiрюха видалася сильнiшою, нiж очiкувалося.

– І не кажiть, – погоджуеться Бредлi. – Інодi я геть не розумiю цих синоптикiв. Мiй батько каже, що часом краще просто визирнути у вiкно. Вiн на кухнi слухае радiо. Так от, шосе закрили, та й бiчними дорогами, кажуть, майже неможливо проiхати. Деякi з наших гостей не змогли до нас дiстатися, та, правду кажучи, це навiть на краще. Через погоду в нас i так не вистачае робочих рук.

– Йой, – зойкае Гвен.

– Не хвилюйтеся, ми зумiемо доглянути за вами належним чином, – промовляе Бредлi зi зухвалою впевненiстю.

«Вiн доволi привабливий хлопчина, – думае Метью, – от тiльки надто самовпевнений… мало не нахабний».

– Сподiваюся, хоч електрику не вимкнуть, – каже Лорен.

– Якщо й вимкнуть, – запевняе iх Бредлi, – у бiльшостi кiмнат е камiни, а в сараi бiльш нiж досить дров та хмизу. До того ж про всяк випадок у нас е каганцi.

– Звучить навiть непогано, – каже Іен.

Краем ока Метью зауважуе якийсь рух i пiдводить очi догори. Сходами спускаеться ще одна пара. Цi старшi за нього з Даною, iм, мабуть, уже пiд п’ятдесят. Чоловiк видаеться чимось роздратованим, а жiнка поруч iз ним нiби щосили намагаеться не занепадати духом.

Чоловiк пiдходить до iхньоi невеликоi компанii й вiдразу звертаеться до Бредлi:

– Менi не завадив би скотч iз содою.

Тодi бере напiй, який простягае йому молодик, i стае бiля камiна, залишивши дружину саму бiля барного вiзка.

– Що бажаете, мем? – запитуе ii Бредлi.

– Джин iз тонiком, будь ласка, – гречно вiдповiдае жiнка.

– Прошу, сiдайте, – пропонуе Гвен, трохи посуваючись на диванi й указуючи на вiльне мiсце поруч себе. Новоприбула обдаровуе ii вдячним поглядом i вмощуеться на подушках.

Усiх вiдрекомендувавши, Іен очiкувально дивиться на чоловiка перед камiном.

– Генрi, – каже той, – а це – моя дружина Беверлi.

– Приемно познайомитися, – бурмоче вона.

– Ми саме говорили про завiрюху, – каже Лорен. – Бредлi розповiдав нам, що нас засипало снiгом зусiбiч, але нам нема чого хвилюватися, навiть якщо раптом вимкнуть електрику.

– Тут мобiльний не ловить, – скаржиться Генрi. – І вай-фаю немае. Це нiби бути похованим живцем.

Западае вражена тиша.

– У нас нiколи не було стiльникового зв’язку, – виправдовуеться Бредлi, трохи червонiючи вiд такого докору. – Чи вай-фаю. Це вказано у нашiй брошурi. Чимало наших гостей тому i приiжджають до нас, що хочуть вiдпочити вiд усього цього.

Метью помiчае, як Генрi кидае лютий погляд на дружину, нiби це вона винна у тому, що в готелi немае вай-фаю. Можливо, саме тому чоловiк такий роздратований.

– Зате тут прекраснi краевиди, – з готовнiстю виголошуе Беверлi. – І я бачу, тут багато книжок.

Це правда. Метью помiтив чимало книжкових шаф по всьому готелi, заповнених книгами на будь-який смак.

– Я знайшла стару Агату Крiстi на своему прилiжковому столику, – пiдхоплюе Лорен.

– Це моiх рук справа, – хвалиться Бредлi. – Я кладу книжки в усiх номерах. Погодьтеся, це набагато краще, нiж коробки з цукерками. Хоча ми й таке робимо, – i вiн широко усмiхаеться.

– Я гадаю, такий пiдхiд освiжае, – погоджуеться Лорен.

– Взагалi-то у нас дуже багата бiблiотека. Я можу пiдшукати вам щось iнше, якщо хочете. Я добре орiентуюся в тому, якi книжки у нас е. Я майже всi з них перечитав. Гостi, звiсно, полюбляють читати у бiблiотецi, але влiтку можна розташуватися у гамаках чи бiля басейну, або ж в альтанцi.

– Ми просто мусимо повернутися сюди влiтку, – каже Метью, всмiхаючись до Дани, – пiсля весiлля.

– Обов’язково приiжджайте, – запрошуе Бредлi. – Влiтку тут дуже гарно. Але i взимку не гiрше. Пiсля вечерi я можу розпалити камiн у бiблiотецi, якщо хтось захоче посидiти там.

– Ми хотiли б побачити льодовий будиночок, – каже Лорен.

– Що за «льодовий будиночок»? – запитуе Беверлi.

Бредлi усмiхаеться.

– Це невелика прибудова, зроблена лише з льоду та снiгу. Ми облаштували там бар. Геть усе вирiзьблено з льоду – барна стiйка, полицi, навiть стiльцi. Там навiть е химерна льодова скульптура. Єдине, що не зроблено з льоду, – це пляшки, склянки та барнi iнструменти. Це справдi щось неймовiрне. Я ще не мав часу розчистити туди дорiжку, але вiзьму снiгоочисник, i завтра льодовий будиночок буде вiдчинено, обiцяю.

– Там, мабуть, холодно, – зауважуе Гвен.

– Вам знадобиться куртка, – визнае Бредлi.

Атмосфера у вестибюлi змiнилася, вiдколи до них приедналися Дана та Метью. Лорен не могла не помiтити, як чоловiки вiдреагували на прихiд Дани. Бредлi вiдкрито витрiщаеться на неi, розливаючи напоi. Старшi чоловiки краще приховують свое зацiкавлення; а втiм, i слiпому видно, що невимовна Данина краса зачепила кожного. Вони всi наче якось виструнчилися чи що. Навiть Іен. Роздратована, Лорен легенько копае його ногою, i той знову зосереджуеться на нiй.

Лорен знае, що вона й сама жiнка красива, i в неi немае сумнiвiв, що Іен теж такоi думки. Але Дана належить до зовсiм iншого класу. І рiч не лише у ii вродi, яку важко iгнорувати. Дана буквально випромiнюе чарiвнiсть, i вона свiдома своеi краси. А тому поруч iз нею кожна iнша жiнка в кiмнатi мимоволi почуваеться другосортною. Лорен давно помiтила, що в жiнках винятковоi вроди е щось таке, що змушуе iх думати, нiби вони мають право на все, чого тiльки забажають.

Лорен похоплюеться, що й сама витрiщаеться на Дану. Раптом, нiби вiдчувши на собi погляд, та дивиться просто на неi. Усмiшка не сходить з Даниного миловидного обличчя, коли ii погляд затримуеться на Лорен.

Дана когось iй нагадуе, от тiльки Лорен не може пригадати, кого саме. Можливо, Дана просто асоцiюеться у неi з усiма тими жiнками, що красуються на екранах телевiзорiв чи сторiнках журналiв, нагадуючи рештi про iхнi вади. Лорен першою вiдводить погляд.

І помiчае, що Гвен та Райлi теж спостерiгають за Даною.


П’ятниця, 18:45

Коли Джеймс виринае з кухнi i заходить до вестибюля, щоб перевiрити, як там гостi, вiн бачить коктейльну вечiрку в повному розпалi. Гостi розмовляють мiж собою, й у кiмнатi пануе жвава атмосфера. Кожен уже встиг вихилити по кiлька напоiв. Це, а також той факт, що через хуртовину вони опинилися в тимчасовiй пастцi в цьому готелi, мае властивiсть згуртовувати людей.

Його син пiдводить голову, коли Джеймс заходить до вестибюля. Бредлi саме тримае в руках вiдкорковану пляшку шампанського «Вдова Клiко». Вiн доволi ефектний молодик, i пасмо волосся, що спадае йому на чоло, додае Бредлi франтуватого шарму. Хлопець високий, стрункий, спортивний, i мае напрочуд невимушений вигляд у чорних штанах та бiлоснiжнiй сорочцi. Бредлi почуваеться комфортно в будь-якiй одежi. І вiн чудово ладнае з гiстьми. Впевнений у собi й товариський, точнiсiнько як його покiйна мати. От Джеймс волiе залишатися за кулiсами, проводячи час на кухнi у своему фартуху або ж за рахунками. А втiм, йому неспокiйно за Бредлi. Чоловiк боiться, щоб син не перетнув межу. Бредлi все ще юний та iмпульсивний. Йому слiд пам’ятати, що вiн – прислужник, а не гiсть. Є певнi межi, яких потрiбно дотримуватися. Бредлi не завжди вдавалося вчасно зупинитися, коли йшлося про обмеження.

Усi жiнки саме п’ють шампанське зi старомодних келихiв-кубкiв. Інодi якийсь гiсть попросить подати йому традицiйний фужер, але бiльшiсть радо насолоджуеться декадентським духом двадцятих. Джеймсовi теж бiльше до вподоби келихи. Вони чудово пасують його готелю.

Бредлi вiдрекомендовуе гостей. Тепер Джеймс може звести обличчя з iменами.

– Ми перейшли на шампанське, – каже Лорен, пiднiмаючи келих.

– Прекрасний вибiр, – хвалить Джеймс.

– Якщо вже нас засипало снiгом, ми вирiшили скористатися з ситуацii, – проголошуе Дана, разюче вродлива молода жiнка, на чиему пальцi виблискуе обручка з великим дiамантом.

– Дами святкують, – промовляе Генрi, стоячи бiля камiна й пiдносячи келих, – а чоловiки просто напиваються.

– Ми вже з усiма познайомилися, Бредлi? – питае Іен. – Це всi гостi, що зупинились у готелi?

– Нi, е ще одна гостя, – вiдповiдае Бредлi. – Приiхала сьогоднi вранцi. Проте не думаю, що нам доведеться часто ii бачити. Вона каже, що пише книжку i хоче спокою.

– Книжку? – перепитуе Дана. – А про що?

– Гадки не маю. Вона не казала.

– А як ii звати? – питае Гвен.

– Кендiс Вайт, – каже Бредлi. – Ви ii знаете?

Усi присутнi хитають головами.

– Менше з тим, оце й усi, – запевняе Бредлi. – І бiльше вже нiхто не приiде, не в таку погоду.




5


Кендiс Вайт сидить за антикварним письмовим столом перед вiкном у своему номерi й милуеться зимовим пейзажем, радiючи, що приiхала ранiше, ще до заметiлi. За цiлий день вона вже встигла чимало зробити.

Жiнка виiхала з Нью-Йорка нi свiт нi зоря, вiдчайдушно прагнучи втекти якомога далi. Останнiм часом вона нiби клубок образи й оголених нервiв. Не те щоб у неi була власна родина, яка ii потребуе, – чоловiк у пом’ятому одязi й милi дiтки з липкими рученятами. Кендiс виправляе себе: якби у неi й були дiти, то зараз вони були б пiдлiтками, i, мабуть, не такими уже й милими. Інодi вона так робить: уявляе, якими були б ii дiти, у рiзному вiцi й за рiзних обставин, якби вона iх мала. Якби iй пощастило в коханнi. Але нi. Їй у коханнi не таланило. Як виявилося, щасливий кiнець не для неi. Натомiсть, оскiльки вона едина з трьох сестер, яка так i не вискочила замiж, – i едина лесбiйка у родинi, – саме на ii плечi звалилася левова частка турботи про iхню овдовiлу матiр, коли та досягла похилого вiку, адже двi егоiстичнi сестри Кендiс надто зайнятi власними люблячими родинами, якi поглинають весь iхнiй час та увагу.

Інодi Кендiс здаеться, що ii ошукали двiчi. Вперше, коли iй було вiдмовлено в простому щастi, яке ii сестри приймають за належне, i вдруге, коли на неi повiсили невдячний, виснажливий, деморалiзуючий обов’язок пiклуватися про пристарiлу матiр. Не те щоб вона не любила свою маму. Просто це… важко. І сумно. Залежнiсть, принизливi тiлеснi потреби, той факт, що половину часу мама ii навiть не впiзнае. Це висотуе з Кендiс усю креативнiсть i заважае iй працювати. Саме тому iй так потрiбнi цi кiлька днiв спокою, щоб закiнчити книжку.

Їi сестри перебирають на себе турботу про матiр, лише коли Кендiс мусить iхати за мiсто у вiдрядження, що останнiм часом траплялося рiдко. Вони розслабилися, звикли повнiстю покладатися на неi й дедалi рiдше почали вiдвiдувати матiр. Їхнi власнi сiм’i важливiшi, а «у Кендiс же немае сiм’i; Кендiс усе зробить». Вона мимоволi повторюе iхнi слова самими губами, беззвучно та з сарказмом, майже на автоматi, i обличчя викривляеться в ехидну посмiшку.

Що ж. Якщо ця книжка вийде хоч наполовину такою успiшною, як сподiваеться Кендiс – i пророкуе ii агент, – iм усiм доведеться переглянути своi погляди. Сiмейна динамiка муситиме змiнитися. Кендiс робить над собою зусилля i переводить погляд iз темряви за вiкном на екран ноутбука.

Вона надто вiдволiклася. Потрiбно написати принаймнi ще одну сторiнку перед вечерею. Кендiс позирае на годинник й усвiдомлюе, що пропустила коктейлi. Для будь-якого письменника це велике упущення. Жiнка знову дивиться на монiтор перед собою. Шкода цього останнього абзацу, але вiн тут зайвий. Видiляе його i натискае «Видалити».

Кендiс знiмае окуляри для читання i потирае очi. Мабуть, потрiбно зробити перерву. Вона продовжить пiсля вечерi. За вечерею подаватимуть вино.

Вона вкотре повторюе собi, що мусила поiхати вiд мами, щоб закiнчити рукопис, i намагаеться не почуватися за це винною.

Їй дуже потрiбно написати останнi десять тисяч слiв, але ще iй потрiбно iсти.

Вiд цiеi книжки чимало залежить. Це перша за довгий час власне ii робота. Майже двадцять рокiв Кендiс сяк-так заробляла собi на прожиття як авторка документальноi лiтератури, та останнiм часом вона бiльше працювала як лiтературна рабиня, беручись за все, що завгодно: починаючи вiд книжок iз саморозвитку i закiнчуючи бiзнес-лiтературою. От тiльки бiльшiсть цих генiiв, за кого вона писала, були не особливо успiшними, i Кендiс вважала, що вся iхня «мудрiсть» не варта паперу, на якому надрукована. Та доки iй платили, жiнцi було байдуже. Коли вона тiльки почала, це був непоганий заробiток. Працювала, коли iй зручно, i познайомилася з кiлькома цiкавими людьми. Отримала змогу поподорожувати – коштом клiентiв, – i замолоду це було вагомою перевагою. Тепер же вона волiла б подорожувати набагато менше, а заробляти набагато бiльше.

Кендiс сподiваеться, що ця книжка – ii власна книжка – принесе iй золотi зливки.

Закривши ноутбук, Кендiс пiдводиться, критичним поглядом окидае себе в дзеркалi до пiдлоги i вирiшуе, що спускатися на вечерю в лосинах не найкраща iдея. Тому переодягаеться в пристойну спiдницю й колготки i пов’язуе на шию шовковий шарф. Розчiсуе волосся й наново зав’язуе його в акуратний хвостик, наносить свiжу помаду i рушае вниз.


П’ятниця, 19:00

Коли настае час вечерi, гостi переходять до iдальнi. Тут усе готово для фуршету. Уздовж стiни тягнеться довгий стiл, заставлений накритими кришками срiбними мармiтами з гарячими стравами, тарiлками з салатами й корзинами з хлiбом та булочками. Блискуча пiдвiсна люстра заливае примiщення м’яким свiтлом. Повсюди розставленi столики – для двох або чотирьох осiб, – застеленi бiлими лляними скатертинами. Незабаром залу заповнюе тихе постукування срiбними приборами по добротному фарфоровому посудi, коли гостi розбирають тарiлки й накладають собi частування.

Девiд Пейлi повiльно наповнюе тарiлку, трохи вагаеться бiля смаженоi яловичини, хрону та рiзноманiття гарячих страв, але зрештою зупиняе свiй вибiр на картопляному гратенi зi спаржею i замислюеться, де ж йому сiсти. Насправдi вiн мiг би пiдсiсти до будь-кого, окрiм хiба що зарученоi пари: вони мають такий вигляд, нiби хочуть побути наодинцi, i вже зайняли столик на двох у кутку. Незнайома жiнка приблизно його вiку – схоже, письменниця, – також вибрала столик для двох. Мабуть, Девiд мiг би пiдсiсти до неi, але вона видаеться не надто привiтною. Вона нi з ким не привiталася, коли спустилася до iдальнi, а зараз демонстративно втупилася в журнал на столi. Найбiльше Девiдовi хотiлося б приеднатися до темноволосоi жiнки, Гвен, i ii трохи нервовоi подруги.

Гвен i Райлi вже наповнили своi тарiлки i тепер сидять за столиком, розрахованим на чотирьох. Девiд пiдходить до них i ввiчливо запитуе:

– Можна до вас приеднатися?

Здивованi, обидвi жiнки пiдводять голови; його змiрюють поглядом двi пари знервованих очей. Девiд бачить, що погляд Райлi затуманився вiд кiлькостi надто швидко випитого алкоголю. А от Гвен зблизька навiть iще чарiвнiша; у неi блiде витончене обличчя i гарне темне волосся. Риси ii обличчя радше приглушенi, нiж виразнi; на таке обличчя вiн мiг би дивитися цiлу вiчнiсть. Девiд сам дивуеться таким думкам; вони ж лише нещодавно познайомилися. Раптом йому хочеться, щоб вона була тут сама цими вихiдними, як i вiн, i щоб вони могли познайомитися ближче. А так ситуацiя доволi незручна, особливо якщо зважати на те, що ii подруга Райлi всiм своiм виглядом показуе, що волiла б обiйтися без його компанii.

Девiд бачить, що Гвен зиркае на подругу, але та лише знизуе плечима: не «так», але й не «нi». Не те щоб грубо, але й не дуже привiтно. Гвен повертаеться до нього й каже:

– Так, звiсно. Прошу, сiдайте.

Чоловiк сiдае бiля Райлi, навпроти Гвен, щоб мати змогу дивитися на неi.

– Ви тут самi? – питае Гвен й одразу вкриваеться ледь помiтним рум’янцем. Девiда зачаровуе те, як кров приливае до ii щiк.

– Так, – вiдповiдае вiн. – Сам-один. Я приiхав сюди, щоб побути подалi вiд метушнi й подумати.

Вiн i сам не знае, чому iй це розповiдае.

– Он як, – ввiчливо каже вона.

Девiдовi некомфортно розповiдати про себе, але вiн не хоче видатися надто настирливим, розпитуючи Гвен про ii життя. «З таким пiдходом тем для розмови майже не залишаеться», – дорiкае собi.

– Ви кримiнальний адвокат? – питае Гвен, коли мовчанка загрожуе перерости в незручну.

– Так, – видобувае з себе Девiд. Як на диво, чоловiк не знае, що iще сказати. Йому заплiтаеться язик. Зазвичай такого з ним не трапляеться, але зараз вiн вiдчувае, що ii подруга випромiнюе заледве приховану ворожiсть, i це вибивае його з колii.

– Це, мабуть, дуже цiкаво, – з готовнiстю пiдхоплюе Гвен. – І нелегко. А ще, гадаю, виснажливо.

– Так, – пiдтверджуе вiн.

Деякий час за столом чути лише дзенькання столових приборiв об витончену порцеляну, поки всi трое насолоджуються смаженим бiфштексом. Девiдову увагу привертають свiтловi вiдблиски вiд свiчок на вiконних шибах.

– Що привело вас сюди цими вихiдними? – врештi-решт питае чоловiк.

Можливо, ii подруга пiде нагору, i вони з Гвен зможуть посидiти бiля камiна й поговорити. Йому цього дуже хотiлося б.

Та кидае погляд на Райлi.

– Ми просто вирiшили кудись вибратися на вихiднi, у дiвочiй компанii, – каже вона.

– Он як.

Що ще можна на це вiдповiсти? Проти «дiвочоi компанii» не попреш.

– Ми з Райлi разом вчилися на журналiстицi. Вона працюе в «Нью-Йорк Таймс».

Девiд нервово зиркае на Райлi, i всерединi в нього все скручуеться вiд страху.

– А от я анi дня не працювала за фахом, – звiряеться Гвен.

– Правда? – питае Девiд, а у самого думки витають десь далеко. – Чим же ви займаетеся?

– Працюю у вiддiлi зв’язкiв з громадськiстю у невеличкiй фiрмi в Нью-Йорку.

– І як, подобаеться? – Девiд починае продумувати план утечi.

– Здебiльшого так, – каже вона. – Інодi бувае дуже цiкаво, а iнодi можна вмерти вiд нудьги. Як i бiльшiсть професiй, звучить набагато захопливiше, нiж е насправдi.

Вони ще деякий час розмовляють, нi про що конкретне. Коли настае час кави й десерту – на довгому фуршетному столi з’явилися англiйський трайфл та шоколаднi браунi, – Райлi раптом обертаеться до Девiда i, хоч iй заплiтаеться язик, каже, зазираючи йому прямiсiнько в очi:

– Я нiяк не можу пригадати, звiдки вас знаю… Як, ви казали, ваше iм’я?

Чоловiк спокiйно дивиться на неi, вiдмовляючись тушуватися пiд ii прискiпливим поглядом.

– Девiд Пейлi, – вiдповiдае, приготувавшись до удару.

Зрештою, Райлi журналiстка. У них не iснуе такого поняття, як докори сумлiння. Девiд знае, що його вихiднi буде зруйновано.

Беверлi Саллiван насилу пережовуе вечерю. Як так сталося, що пiсля двадцяти рокiв шлюбу iм iз чоловiком навiть нема про що поговорити? Виявляеться, коли навколо них не крутяться дiти, постiйно перериваючи й вiдволiкаючи, iм двом майже нiчого сказати одне одному. Ранiше все було не так. Колись iм було комфортно разом. Здаеться, за усi цi роки сiмейних трапез вони розучилися спiлкуватися мiж собою. «Треба було частiше наймати няньку, а самим вибиратися в ресторан абощо, як радять усi тi експерти», – з гiркотою думае жiнка.

Як на зло, з того мiсця, де вона сидить, iй прекрасно видно до непристойностi красиву заручену пару, що усамiтнилася в кутку. Вони роблять усе те, що зазвичай роблять закоханi: зазирають одне одному в очi, безперестанку всмiхаються й не марнують нагоди торкнутися партнера, раз по раз заходячись веселим смiхом.

«Такi молодi, – думае Беверлi. – Вони й гадки не мають, що на них чекае».

Добре, що решта гостей за сусiднiми столиками так поглинутi власним товариством, що нiхто й не помiчае, як вони з чоловiком не перемовилися i словом.

Здаеться, Генрi досi сердиться через вiдсутнiсть вай-фаю. Чи, може, це через щось iнше? Однак Беверлi навiть не уявляе, що це могло б бути. Готель просто чудовий. Генрi сам погодився сюди приiхати. Може, вiн просто не може розслабитися i почуваеться винним, що не залишився удома, щоб надолужити дещо по роботi. Врештi-решт Беверлi кличе чоловiка по iменi, щоб привернути його увагу. Коли жiнцi це нарештi вдаеться, вона стиха запитуе:

– У чому рiч?

– Що? Нi в чому, – Генрi кладе собi ще один шматок неперевершеного смаженого бiфштексу.

– Ти заледве сказав до мене два слова, вiдколи ми сюди приiхали, – м’яко зауважуе вона, намагаючись показати, що зовсiм не бажае спровокувати сварку.

Правду кажучи, Беверлi трохи здивована. Удома в них завжди обмаль часу для себе, а проте вони нiколи вiдверто не iгнорували одне одного, просто були надто заклопотанi. Щось змiнилося, i вона не знае, що саме.

– Просто багато чого на думцi, – каже вiн з викликом у голосi.

– Не хочеш розповiсти? – питае Беверлi.

Генрi дивиться на дружину так, нiби зважуе, що iй сказати. Вiд цього iй стае нiяково. Можливо, у них е проблема, про яку вона не знае.

– Робота, як завжди, – промовляе Генрi, – але я не хочу говорити про справи цими вихiдними.

– Добре, – погоджуеться Беверлi, вiдпивае трохи вина й несмiливо всмiхаеться чоловiковi. – Зрештою, ми приiхали сюди, щоб вiдпочити. – Вона намагаеться погамувати неспокiй.

Беверлi приготувала для нього подарунок, який точно змусить його забути про всi проблеми.




6


Лорен з цiкавiстю спостерiгае за гостями за iншими столиками. Люди завжди ii цiкавили, iй подобалося спостерiгати за ними, вивчати iхню поведiнку, намагатися збагнути, що змушуе iх чинити так, а не iнакше. Чому, наприклад, та жiнка Райлi, яка сидить за столиком разом iз Гвен та Девiдом, видаеться такою знервованою? Вона постiйно озираеться через плече й оглядае залу, нiби боiться, що хтось вкраде ii вечерю.

Іен скинув черевика, залишившись у шкарпетцi, i тепер погладжуе ii ногу пiд столом.

– Ти що, флiртуеш зi мною? – питае Лорен з удаваною скромнiстю, переводячи увагу на чоловiка, що сидить навпроти неi. Вiн страшенно привабливий, але жiнцi нiколи не вдавалося зосередитись на чомусь надовго. Їi меткий розум встигае усюди. На щастя, Іен, здаеться, зовсiм не заперечуе. Гостi готелю цiкавлять його не менше, нiж ii.

– Що з цiею Райлi? – стишивши голос, питае його Лорен.

– Не знаю. Але вигляд у неi такий, нiби вона втекла з клiнiки для алкоголiкiв, – каже Іен, теж перейшовши на шепiт.

Лорен переводить увагу на адвоката, який розмовляе з Гвен. Вона спостерiгала за мовою його тiла весь вечiр. Щось у ньому змiнилося. Зараз чоловiк напружений, сидить, вiдхилившись назад, так, нiби хтось сказав йому щось неприемне. Ще зовсiм недавно Девiд усiм своiм тiлом подавався до гарненькоi Гвен, усмiхаючись до неi й нахиляючи голову набiк, немов птах, що шукае собi пару. Може, Райлi звелiла йому забиратися пiд три чорти?

Погляд Лорен повiльно ковзае до того кутка, де вечеряе заручена пара. Їi очi звужуються. Вона чомусь одразу незлюбила Дану, ще коли вони пили коктейлi у вестибюлi. Може, Данина краса вселила в неi страх. А може, Лорен не сподобалось, як та жiнка хизувалася своею дiамантовою обручкою. Не те щоб вона пхала ii всiм пiд носа, мовляв: «Ось, це моя обручка, хiба вона не розкiшна?» Але вона постiйно розмахувала своiми iдеально наманiкюреними ручками, так що перстень просто неможливо було не помiтити. Великий дiамант виблискував, коли Дана поправляла волосся чи пiднiмала келих шампанського, так само як i ii очi, коли жiнка дивилася на свого нареченого. Вона уся блискуча i яскрава. «Що ж, у неi блискуче i яскраве життя», – думае Лорен. А тодi переводить погляд на чоловiка, з яким заручена Дана.

Що Лорен думае про нього? А те, що вiн iз тих, хто колекцiонуе блискучi та яскравi речi.

Вона переходить до Кендiс Вайт, яка проводить вечiр одна за столиком на двох i вдае, що читае журнал. Але насправдi не зводить очей з Девiда, адвоката, що сидить спиною до неi. Лорен замислюеться, чому Кендiс витрiщаеться на цього чоловiка. Може, вiн iй сподобався. Девiд, без сумнiву, привабливий, це й слiпому видно. «Що ж, нехай щастить, – думае Лорен. – Адвокат явно зацiкавився молодшою i гарнiшою Гвен».

Кендiс нарештi вiдривае погляд вiд Девiда й починае пильно роздивлятися Дану та Метью. Вони дуже гарна пара, але на обличчi Кендiс вiдбиваеться щось таке… Здаеться, вона звiдкись знае Дану. А може, то вона впiзнала Метью. Лорен не певна. Та, здаеться, тепер увага Кендiс рiвномiрно розподiляеться мiж яскравою молодою парою i стриманим адвокатом.

Сама ж письменниця на вигляд доволi простакувата. Темне волосся заплетене ззаду в тугий хвiст, щоб не спадало на обличчя. Мiцноi статури. Прагматична спiдниця й светр, i такi ж прагматичнi окуляри. Здаеться, з неi вийшла б компетентна медсестра. Єдина кольорова пляма на нiй – це гарний шовковий шарф, пов’язаний на шиi. Не те щоб страшненька, але поволi зiстарюеться. Мабуть, наближаеться до сорока. Лорен лише злегка цiкавить, яку ж книжку та пише.

«Тут так гарно й затишно, – думае Лорен, – у цiй чарiвнiй залi з приглушеним свiтлом i з вiтром, що завивае надворi, брязкаючи шибками, нiби щось намагаеться увiрватися досередини».

Дана вiдпивае ще один ковток неперевершеного вина, на мить вiдривае погляд вiд Метью й оглядае залу. Яке життя все-таки непередбачуване.

Вона саме думае, який свiт тiсний, коли раптом лунае оглушливий зловiсний гуркiт.

Дана пiдскакуе й помiчае, що всi присутнi теж вражено попiдводили очi вiд страв.

Бредлi, який саме замiнюе тарелi на фуршетному столi, всмiхаеться:

– Не хвилюйтеся. Це просто снiг падае з даху.

– Боже, – видихае Дана й смiеться, можливо, трохи загучно. – А такий звук, нiби то чиесь тiло впало!

– І не кажiть! – погоджуеться Бредлi.

Райлi вдаеться тримати себе в руках лише завдяки алкоголю. Жiнка знае, що виставила себе на посмiховисько у вестибюлi, вихиляючи вино й шампанське, як матрос з багаторiчним стажем. Але вона – журналiстка; пити вмiе. Та й протягом останнiх кiлькох рокiв, вiдколи ii почали вiдправляти у потворнi, небезпечнi куточки свiту, вона не раз вихиляла чарку-другу, так би мовити, з лiкувальною метою.

Насолодитися вечерею у Райлi не вийшло. Їй не сподобалося, як цей адвокат вклинився за iхнiй столик. У нього на обличчi було написано, що Гвен йому припала до смаку, i це муляло Райлi. Це вона завжди була популярна серед чоловiкiв, а не Гвен. Райлi була разючою особистiстю, це ii чоловiки завжди помiчали й за нею починали упадати. Але не сьогоднi. Бiльше нi. Саме цей простий факт, краще за будь-що iнше, нарештi змусив ii збагнути, як же сильно вона змiнилася.

Однак зовсiм не ревнивiстю була продиктована ii неприязнь до адвоката. Щось у ньому насторожувало Райлi. Якийсь напiвзабутий спогад майорiв на краю ii свiдомостi, каламутячи думки. І жiнка нiяк не могла його вхопити. Райлi вже чула адвокатове iм’я ранiше; i з ним був пов’язаний якийсь скандал. От би в готелi був iнтернет; вона б його загуглила.

Хоч Гвен явно iмпонувала Девiдова увага, Райлi трохи остудила iхнiй маленький роман, вiдверто спитавши адвоката, хто вiн такий. Судячи з того, як той одразу нiби води в рот набрав пiсля того, як дiзнався, що вона журналiстка, Райлi була переконана, що щось тут не чисто. Девiд вiдмовився вiд десерту i вiдкланявся, сказавши, що хоче почитати у бiблiотецi. Вiдколи чоловiк пiшов, Гвен притихла.

Їй шкода, що Гвен мусить спiткати розчарування, але Райлi завжди захищала подругу, ще з тих часiв, як вони були сусiдками в гуртожитку. Цими вихiдними Гвен мала б допомагати Райлi, але та знову мимоволi повернулася до своеi староi ролi. Вiдчуття непоганi, особливо для людини, якiй часом бувае важко просто пережити ще один день.

– Може, пiдемо нагору? Я втомилася, – пропонуе Райлi.

Гвен вагаеться.

– Власне, я ще не дуже втомлена, – каже вона. – Мабуть, пiду до бiблiотеки, виберу собi книжку, – додае, вiдводячи погляд.

Райлi дратуеться.

– Я думала, ти привезла з собою книжку, – промовляе холодно.

Вони обидвi знають, що це правда. Обидвi знають, що насправдi Гвен обирае, чи пiти нагору з Райлi, чи провести час iз симпатичним адвокатом. Райлi хоче, щоб Гвен обрала ii. Цiкаво, якою подругою це ii робить – такою, що хоче захистити Гвен, чи такою, що вiдчайдушно чiпляеться за неi, немов п’явка.

– Ти не проти повернутися до номера сама? – питае Гвен. – Я недовго.

– О, та не хвилюйся ти за мене, – уiдливо кидае Райлi. – Не пропаду.


П’ятниця, 20:25

Девiд у бiблiотецi сам-один. Це велика кiмната у глибинi готелю, лiворуч вiд головних сходiв i за вiтальнею. Вона наче зiйшла зi сторiнок вiкторiанських романiв: щось середне мiж бiблiотекою i чоловiчою курильнею. Як i в барi у переднiй частинi готелю, тут дуже затишно. Бiля захiдноi стiни розташувався великий камiн, над яким висить старовинна мисливська рушниця, а над нею – оленяча голова з рогами вражаючого розмаху. Вона дивиться на Девiда скляними очима. Дерев’яна пiдлога застелена поношеним персидським килимом. Праворуч вiд камiна стоiть старий диван, а навпроти нього – пара крiсел. Заскленi дверi, iмовiрно, виходять на веранду, однак зараз надворi так темно, що важко сказати напевне. У кутку, тому, що найближче до дверей, стоiть великий письмовий стiл, i Девiд зупиняеться на хвилинку, щоб помилуватися ним. Однак найбiльше чоловiка вражають книжковi полицi. Вiн проводить по них рукою, дивуючись майстерностi, з якою iх виконано. Полицi заставленi найрiзноманiтнiшими книжками – вiд старих наборiв у шкiрянiй палiтурцi до сучасних книг у твердiй обкладинцi та пошарпаних м’яких томикiв. Усе розкладено в iдеальному порядку й позначено маленькими латунними табличками з написами: «художня лiтература», «кримiнал», «прикладна лiтература», «iсторiя», «бiографiя». Девiд пiдозрюе, що це справа рук Бредлi. Вiн бере з нижньоi полицi цiкаву на вигляд книжку – фотоальбом, власне, – зi свiтлинами з невдалоi експедицii Шеклтона. Ця книжка, на диво, дуже пасуе до кiмнати. Угорi горить тьмяне свiтло, але Девiд вмикае ще й настiльну лампу i сiдае у глибоке шкiряне крiсло. Що може бути краще, нiж сидiти бiля камiна у цiй затишнiй кiмнатцi й читати про випробування, якi довелося пережити безталанному екiпажу «Ендюранса» на Пiвденному полюсi? От тiльки камiн не горить, i в кiмнатi холоднувато.

Девiд iз жалем думае про Гвен. Треба ж було ii подрузi виявитися журналiсткою «Таймс». Решту вихiдних вiн триматиметься вiд них подалi. Не вистачало тiльки, щоб хтось знову копирсався в його минулому.

Вiн iз головою занурюеться у читання, аж поки його зосередженiсть не переривае звук жiночого голосу:

– Це ви, Девiде?

То Гвен, i, незважаючи на застанову, зроблену кiлька хвилин тому, чоловiка враз охоплюе радiсть.

– Так.

Вiн обертаеться i бачить ii на порозi, саму.

– Пригадую, ви казали, що хочете зайти до бiблiотеки.

«Яка ж вона вродлива», – думае вiн, пiдводячись iз крiсла.

– Це просто iдеально, – каже Гвен, заворожено роззираючись довкола.

– Ще б пак, – погоджуеться Девiд. Чомусь був певен, що iй тут теж сподобаеться.

– Цiкаво, куди всi подiлися? – задумливо промовляе вiн, почуваючись, нiби хлопчисько.

– Райлi втомилася i пiшла спати, – засоромившись, вiдказуе Гвен. – Думаю, дехто з гостей досi в iдальнi, випивають по останньому келиху.

– Я можу попросити Бредлi розпалити тут камiн, – каже Девiд.

Гвен кивае, але вiн не може змусити себе покинути ii, щоб пiти шукати молодика.

Разом вони починають уважно розглядати книжки на полицях. Чоловiковi подобаеться стояти поруч iз нею, коли за вiкном бушуе хуртовина. Пiсля особливо гучного пориву вiтру вони обое повертають голови до скляних дверей.

– Гадаете, завiрюха посилиться? – питае Гвен.

«Навiть якщо й так, менi байдуже», – думае Девiд, але вголос не каже. Йому нiчого так не хочеться, як опинитися тут у пастцi, з нею.

– Не знаю, – каже вiн.

– Що ж обрати? – роздумуе Гвен уголос, стоячи лише за кiлька дюймiв вiд нього.

Девiд показуе на велику книжку, що лежить розгорнута на скляному столику, де вiн ii залишив.

– Я читаю про трагiчну експедицiю до Пiвденного полюса.

– Ідеально для сьогоднiшнього вечора!

Гвен походжае мiж полицями, проводячи вказiвним пальцем по книжкових корiнцях. Щось привертае ii увагу, i вона витягае один томик.

– О! Я чула про цю книжку, – каже вона. – Давно збиралася почитати.

Девiд кидае погляд на назву – «Пiдозри мiстера Вiчера, або Вбивство у маетку “Роуд-Гiлл”».

– Обожнюю хороший детектив, а ви? – запитуе Гвен.




7



П’ятниця, 20:50

Пiсля вечерi Іен з Лорен – обое трошки захмелiлi – пiднiмаються головними сходами. Чоловiк не може дочекатися, коли вони опиняться у лiжку. Їхнiй номер на третьому поверсi, наприкiнцi коридору. Коли вони нарештi дiстаються туди i Лорен починае копирсатися з замком, трохи далi Іен помiчае ще однi дверi. Мабуть, за ними службовi сходи, що проходять задньою частиною будiвлi i закiнчуються десь бiля кухнi. У давнину ними, певно, користувалися слуги: iм би нiзащо не дозволили ходити головними сходами, що прикрашають вестибюль.

Іен натискае на клямку i штовхае дверi. По той бiк донизу збiгають доволi вузькi простi дерев’янi схiдцi, вкритi шаром пилу й погано освiтленi.

– Що ти робиш? – питае Лорен.

– Просто дивлюся, – каже вiн.

– Якi непристойностi у тебе на думцi цього разу, Іене?

Вона у нього на думцi. Іен хапае Лорен за руку i тягне за собою.

– Ходи зi мною, мала, – каже вiн, пестячи ii шию, i починае поволi розстiбати iй блузку. – Ну ж бо, нiхто не побачить.

Жiнка м’яко протестуе, поки вiн затягуе ii на сходовий майданчик.

Генрi та Беверлi пiсля вечерi повертаються до свого номера на другому поверсi.

– Я, мабуть, трохи почитаю перед сном, – вирiшуе Генрi.

– А я прийму ванну, – вiдповiдае його дружина.

Беверлi зникае у мармуровiй ваннiй кiмнатi, прихопивши з собою дорогий сексуальний пеньюар, який купила спецiально для цих вихiдних. Чоловiк навiть не помiчае, що вона щось замислила, i вже уткнувся носом у книжку.

Вони так давно не кохалися. Зважаючи на те, що вдома у сусiднiх кiмнатах сплять пiдлiтки, та й самi вони пiд кiнець дня страшенно втомленi та дратiвливi, фiзична частина iхнього шлюбу сильно постраждала. Час мае властивiсть просочуватися крiзь пальцi. Але Беверлi зробить усе вiд неi залежне, щоб це виправити. Вона вiшае новий пеньюар – шовк шампанського кольору з мереживом вiдтiнку слоновоi костi – на дверцята i якусь мить милуеться ним, поки ванна наповнюеться водою. Генрi його ще не бачив. Ото вiн здивуеться. Давненько Беверлi вже не одягала таку бiлизну. Зараз iй навiть соромно згадувати ту стару потерту пiжаму, в якiй вона зазвичай ходить удома, день за днем. Сексуальний пеньюар допоможе iй знову вiдчути себе жаданою. Жiнка додае до води бульбашок i, залiзши у ванну, занурюеться у воду. Цi вихiднi стануть для них iз Генрi новим початком. Можливо, вони навiть довше посплять завтра вранцi, а потiм замовлять снiданок у лiжко, як колись, у давнi часи.

За деякий час вона виходить з ванни, почуваючись незрiвнянною у шовковому пеньюарi, ii шкiра м’яка i пахне трояндами. Беверлi пiдходить до лiжка, де сидить Генрi. Коли вiн пiдводить голову, вiдiрвавшись вiд книжки, Беверлi кокетливо усмiхаеться i, хтозна чого, раптом соромиться. Смiх та й годi.

Та його реакцiя зовсiм не така, як вона очiкувала. Генрi видаеться радше пригнiченим. Те, що вiдбиваеться на його обличчi, точно не можна назвати радiстю чоловiка, який вважае свою дружину привабливою.

Це шок.

Генрi швидко оговтуеться i каже:

– Вибач, люба. Я просто… дуже втомлений.

Беверлi нiби дали ляпаса, хоча насправдi це до неi повертаються ii ж власнi слова. Жiнка вiдчувае, як кров приливае iй до обличчя i сльози обпiкають очi. Вона почуваеться настiльки ображеною, що не знаходить пiдходящих слiв. Як вона могла так помилятися?

– Я думала, ми приiхали сюди, щоб побути удвох, – каже вона, намагаючись не розплакатися. – Щось не здаеться, щоб ти був дуже в цьому зацiкавлений.

Генрi глибоко зiтхае i вiдкладае книжку вбiк. А тодi тихо промовляе:

– Можливо, уже надто пiзно.

Надто пiзно? Вiн же це не серйозно. Цього не може бути. Тепер Беверлi таки починае плакати, розмазуючи сльози по обличчю. Ображена, налякана i присоромлена, вона стоiть тут перед ним у тоненькому пенюарi, який нiчого не приховуе. У цьому й була вся суть! Краще б Беверлi не заходила до того дорогого магазину бiлизни кiлька тижнiв тому, розчервонiла й сповнена надii. Краще б вони взагалi не приiжджали до цього мiсця, краще б iй нiколи не спадала на думку ця iдея. Беверлi не хоче дивитися, як ii шлюб остаточно розвалюеться. Треба було залишити все, як е; може, вони могли б i далi жити цiлком дружно, iгноруючи одне одного, надто заклопотанi, щоб придивлятися до свого життя, своiх вiдносин, зосередившись на дiтях, якi iх ще й як потребують. Беверлi не зовсiм певна, що хоче розглядати iх двох – iхнi стосунки – пiд мiкроскопом. Невже вона справдi наважиться вiдкрити цю бляшанку з хробаками? Жiнцi раптом стае страшно, що ж Генрi скаже далi. Вона боiться залишитися одна, боiться бути покинутою. У неi е кар’ера, але Беверлi не почуваеться аж такою незалежною. У фiнансовому планi розлучення зруйнуе iх обох. Вони обое це знають. «Якщо вiн хоче на вихiд, – нажахано думае Беверлi, – то мусить почуватися дуже нещасним».

Може, дiйсно вже надто пiзно. Беверлi почуваеться дурепою, бо нi про що не здогадувалася й гадки не мала, про що думав Генрi. Усi цi думки блискавкою проносяться в ii головi, поки вона стоiть посеред кiмнати у дорогому неглiже i ii груди та руки вкриваються гусячою шкiрою. Соромлячись перед власним чоловiком, вона схрещуе руки на грудях, що, як тепер iй здаеться, вульгарно вивалюються з пеньюару. Можливо, Генрi хоче покiнчити з нею. Думки мчать одна поперед одноi, немов потяг, що втратив керування i тепер несеться назустрiч катастрофi. Їй хочеться принести свiй теплий халат i тугiше закутатися в нього, але вона надто приголомшена, щоб рухатись. Беверлi важко опускаеться на лiжко, робить глибокий вдих i питае:

– Що ти маеш на увазi?

Генрi зiтхае i вiдповiдае з жалем у голосi:

– Ми не щасливi, Беверлi, i вже давно.

Вона не знае, що на це сказати. Звiсно, вони не щасливi. Їi друзi – з непосильними iпотеками, вимогливими роботами, проблемними дiтьми та пристарiлими батьками – також не щасливi. На цiй стадii iхнього життя неможливо бути щасливим, не з усiма зобов’язаннями й стресовими ситуацiями, з якими iм постiйно доводиться стикатися. «Вiн поводиться, немов дитина», – Беверлi вражено дивиться на чоловiка, не ймучи вiри почутому. У нього, мабуть, щось на зразок кризи середнього вiку. Вiн як те розбещене дитя, що хоче постiйно бути щасливим, не розумiючи, що це неможливо. Життя так не влаштовано. Генрi не може бути одним iз тих чоловiкiв, що одного дня раптом усвiдомлюють, якi ж вони нещаснi, й вирiшують усе кинути i робити, що iм заманеться. Звiсно нi. Вона не може просто все покинути i робити, що iй хочеться, аби лишень бути щасливою. Жiнкам така розкiш не доступна. Суспiльство iм цього не дозволить. А от чоловiки роблять це повсякчас. Беверлi вiдчувае гiркоту, що пiднiмаеться з ii нутра, не тiльки проти Генрi, а й проти всього свiту. Вона почуваеться такою безпорадною, ще безпораднiшою за нього. Їй самiй нiколи не вистачало егоiзму, чи часу, якщо вже на те пiшло, щоб запитати себе, що зробило б ii щасливою.

Беверлi сидить на лiжку й дивиться на свого чоловiка, думаючи, яка вона близька до того, щоб усе втратити. Але, можливо, ще не пiзно. Якби ж Генрi сказав, що ляпнув, не подумавши; що, звiсно, вiн ii кохае i хоче, щоб у них усе налагодилося; вiн розумiе, що на них багато навалилося i iм обом нелегко; i що вони повиннi допомогти одне одному, докласти бiльше зусиль, щоб удовольнитися тим, що мають, – тодi, Беверлi певна, вони змогли б полюбити одне одного знову. Вона не готова здатися. Ще нi. Вона чекае, але вiн мовчить.

Нарештi вона промовляе:

– Тобто ти не щасливий?

Їi голос звучить спокiйно, виважено, але насправдi жiнка хоче вiдлупцювати Генрi, нiби набурмосену дитину. Саме таким Беверлi зараз його й бачить – егоiстичною дитиною, i вона була б рада поставити його на мiсце так само, як колись могла поставити на мiсце власних дiтей, до того, як вони перетворилися на свавiльних i некерованих пiдлiткiв.

Коли чоловiк i далi мовчить, вона додае:

– І що змушуе тебе вважати, що ти маеш бiльше право на щастя, нiж iншi – нiж я, наприклад, або Теддi чи Кейт?

Генрi дивиться на дружину з ледве приховуваною огидою. Вiн терпiти не може, коли вона така – палае праведним гнiвом. Беверлi завжди корчить iз себе мученицю; вона й гадки не мае, як важко з цим жити. Наскiльки безрадiсним мае бути життя? Беверлi – нещасна жiнка, яка тiльки те й робить, що нарiкае на все на свiтi. Принаймнi такою вiн ii бачить. «Можливо, я несправедливий до неi», – винувато думае Генрi. Вона видаеться такою вразливою у цьому коротенькому пеньюарi, що йому раптом стае ii шкода. Однак вiн однаково не може змусити себе обiйняти ii, щоб утiшити.

Цiкаво, якою його дружину бачать iншi люди? Що думають про свою матiр Тед i Кейт? Вiн не знае. Вони скаржаться, що вона до них занадто прискiпуеться, але вона безумовно iх любить. Беверлi хороша мати, Генрi це знае. Правду кажучи, вiн не знае, що дiти думають про кожного з них. Вiн узагалi не знае, про що думають пiдлiтки. Генрi любить своiх дiтей, але бiльше не любить iхню матiр, i тому це так важко. Вiн не хоче iх скривдити чи якимось чином зашкодити iм.

Генрi застряг мiж двох вогнiв. А тепер через снiг застряг iз дружиною ще й буквально, на всi вихiднi. Що вони робитимуть з усiм цим часом, який iм доведеться провести разом?

– Я не вважаю, що маю бiльше прав на щастя, нiж ти чи дiти, – натягнуто вiдповiдае вiн.

Звiсно, рiч не в цьому. Тiльки Беверлi могла замiсть «ми не щасливi» почути «я не щасливий». Генрi не думае, що вiн важливiший за дiтей, чи навiть за неi. Просто переконаний, що вона теж не щаслива. Рiзниця мiж ними в тому, що вiн це бачить, а вона – нi. Або, може, в тому, що вiн спроможний це визнати. І що вiн готовий щось iз цим робити.

Хтозна, можливо, до кiнця цих вихiдних ситуацiя хоч трохи проясниться.


П’ятниця, 23:30

Гвен знае, що поводиться нерозсудливо, але iй байдуже. З нею щось вiдбуваеться, i жiнка вiдкриваеться назустрiч цьому. Можливо, це «Вдова Клiко» ударила iй у голову. А може, рiч у тому, як вiн пахне – дорогим милом та iмпортними костюмами. І це вiн ii ще навiть не торкнувся.

Девiд попросив Бредлi принести iм ще шампанського. Молодик пiдкладае дров у камiн i тактовно зачиняе за собою дверi бiблiотеки.

– Менi подобаеться цей хлопець, – каже Девiд, i Гвен хихоче, поки вiн наповнюе ii келих.

У бiблiотецi вони розмовляють. Їй подобаеться звук Девiдового голосу, особливо зараз, коли вони однi. Вiн нижчий, бiльш iнтимний, але водночас i грубуватий. Слухаючи його, Гвен почуваеться жаданою. Чоловiк говорить тихо i нахиляеться ближче до неi, щоб вона могла його чути, i Гвен теж прихиляеться ближче до нього.

Вони обое знають, що станеться далi.

Коли приходять до його номера – вiн запропонував провести Гвен до ii власного, але жiнка похитала головою, – Девiд iз приглушеним клацанням зачиняе за ними дверi, i ii тiлом пробiгають дрижаки. Вона не ворушиться, стоiть у темрявi i чекае.

Вiн сягае рукою iй за шию i розстiбае намисто. Вiн лишень зняв iз неi намисто, а вона почуваеться так, нiби вiн роздягнув ii. Гвен шумно втягуе повiтря.

Девiд обережно кладе намисто – бiжутерiя, але гарна, – на столик бiля дверей. А тодi цiлуе ii.

Той поцiлунок вивiльняе щось у нiй, щось, що вона надто довго притлумлювала, i вона цiлуе його у вiдповiдь, але не пожадливо, а повiльно, нiби досi не певна, чи варто. І, здаеться, вiн розумiе. Нiби i сам не певен до кiнця.

Беверлi нiяк не може заснути; у неi так завжди, коли вона далеко вiд дiтей, а тут ще й увесь ii свiт розвалюеться на друзки. Не допомагае i те, що з сусiднього номера, Дани i Метью, до неi долинають приглушенi звуки сварки. Невже нiхто не щасливий?

А ще ii дратуе, що Генрi заснув без жодних проблем, нiби безтурботна дитина, i тепер хропе на всю кiмнату. Що з ними буде? Беверлi обурена, що iй доводиться хвилюватися за двох. Їй завжди доводиться виконувати всю емоцiйну роботу.

Вони погодилися припинити розмови про свiй шлюб, перш нiж хтось iз них скаже щось, про що потiм пошкодуе. Вирiшили переспати нiч i подивитися, що принесе iм ранок.

Нарештi уже далеко за пiвнiч Беверлi засинае, коли раптом чуе приглушений крик. Але вона вже в полонi сновидiнь, i той крик стае частиною сну, частиною кошмару. Хтось намагаеться задушити ii. І, як це можливо тiльки в снах, вона голосно кричить, хоч iй i затискають подушкою обличчя.


Субота, 01:35

Райлi лежить у лiжку, втупивши погляд у стелю. Коли вже Гвен прийде спати? На годиннику пiв на другу ночi. Райлi нiзащо не повiрить, що Гвен i Девiд досi стирчать у бiблiотецi. Вона точно пiшла до нього в номер. До нього в лiжко. Може, вона пробуде з ним цiлу нiч i повернеться у iхню з Райлi кiмнату аж пiд ранок.

Вiд цих думок жiнцi страшенно некомфортно – на неi хвилею накочуеться панiка. Зовсiм не тому, що вона така скромниця, аж нiяк. У Райлi було чимало коханцiв. І не тому, що вона заздрить Гвен. А тому, що Райлi певна: над Девiдом Пейлi висить якась чорна хмара. Вона просто не може пригадати, яка саме. Жiнка вкотре проклинае вiдсутнiсть iнтернету.

Вона бореться з iррацiональним бажанням пiти й постукати у Девiдовi дверi. Дарма що навiть не знае, де його номер.

Райлi ненавидить цю тривогу, яку тепер постiйно вiдчувае. Вона повторюе собi, що тут, серед усiх цих людей, iз Гвен нiчого не трапиться. Райлi знае, що Гвен зараз iз ним.

Врештi-решт Райлi починае оповивати дрiмота. Коли вона вже майже занурилася в сон, iй здаеться, що вона чуе крик, десь далеко-далеко. Жiнка переконуе себе, що це не крик, а спогад; вона часто чуе крики, коли засинае. Вона вже звикла до цього. Це передвiсники нiчних жахiть.




8



Субота, 05:45

Ранок настае повiльно. Десь уночi пухкий снiг перетворився на сльоту, i тепер усе довкола вкрилося хрусткою льодовою кiркою, зробивши дороги ще небезпечнiшими. Здаеться, усе лишень погiршиться. Усерединi готелю доволi морозяно.

Лорен прокидаеться рано i вiдчувае, що змерзла, незважаючи на тепло Іенового тiла, який лежить поряд. Ще й шия затерпла. Вона вилiзае з лiжка, трусячись вiд холоду, i поспiхом натягуе теплий одяг, заодно намагаючись збагнути, чого ж так холодно. Просувае ноги у джинси, одягае футболку, грубий светр, теплi шкарпетки. Учора перед сном вони з Іеном не заслонили штори, i тепер Лорен дивиться на краевид за вiкном. Хоч надворi ще досить темно, жiнцi видно, що гiлки велетенського дерева перед готелем погнулися пiд вагою криги. Одна гiлка вiдламалася, i тепер на тому мiсцi, де ii вирвало зi стовбура, зяе свiтла рана. Сама ж важезна кiнцiвка лежить унизу, перебита у трьох мiсцях.

Лорен тихо заходить до ванни, залишивши дверi прочиненими. Вона не хоче вмикати свiтло, щоб не розбудити Іена. Як же холодно, чорт забирай. Лорен нашвидкуруч розчiсуе волосся. На пiдсвiтленому циферблатi годинника – за кiлька хвилин шоста. Цiкаво, коли встае персонал готелю i розпочинае день.

Вона кидае погляд на Іена, який хропе у лiжку, i лише його голова стирчить з-пiд ковдри. Ще не скоро прокинеться. Лорен тихенько вiдчиняе дверi номера. У коридорi темно, лампочки у настiнних бра не горять. Жiнка вислизае з кiмнати й у своiх грубих шкарпетках безшумно йде коридором третього поверху до головних сходiв. Вона не хоче нiкого розбудити. Лорен пiдступае до сходiв, намагаючись прикинути, скiльки доведеться чекати, перш нiж вона отримае свою ранкову чашку кави.


Субота, 06:03

Райлi прокидаеться раптово i рвучко сiдае у лiжку, широко розплющивши очi. Здаеться, вона чула крик – голосний i пронизливий. Серце калатае, мов навiжене, i жiнка вiдчувае знайомий приплив адреналiну по всьому тiлу. Швидко окидае поглядом тьмяну готельну кiмнату i пригадуе, де вона. Райлi обертаеться до сусiднього лiжка, скидаючи з себе покривало, i ii одразу обдае холодом. Гвен теж прокинулася i насторожено прислухаеться.

– Що вiдбуваеться? – питае та. – Менi здалося, нiби я щось чула.

– Не знаю. Але я теж це чула.

Якусь мить вони сидять нерухомо, прислухаючись. До них долинае жiночий крик.

Райлi звiшуе ноги з лiжка i натягуе на себе халат, щоб хоч трохи захиститися вiд холоду. Гвен метушиться, роблячи те саме, i просить:

– Зажди.

Райлi хапае ключ, i обое жiнок виходять iз номера. У коридорi третього поверху несподiвано темно, i вони зупиняються, дезорiентованi. Райлi пригадуе, що iм iз Гвен потрiбно поговорити про минулу нiч, але зараз не найкращий час. Вона просто вдячна, що Гвен зараз поруч iз нею. Райлi навiть не уявляе, що робила б, якби з подругою щось трапилося.

– Мабуть, вимкнули електрику, – припускае Гвен.

Вони iдуть до головних сходiв, босонiж. Тримаючись за лакованi перила, бiгом спускаються донизу. Темний готель тим часом наповнюеться тупотiнням нових крокiв.

Райлi рiзко зупиняеться. Слабке свiтло, що ллеться крiзь параднi вiкна готелю, освiтлюе моторошну картину внизу. Бiля пiднiжжя сходiв лежить Дана, розпластана й абсолютно нерухома. Їi руки й ноги, зiгнутi пiд неприродним кутом, виглядають з-пiд темно-синього атласного халата. Гарне довге темне волосся каскадом розсипалося довкола неi, однак характерну бiлизну ii обличчя нi з чим не сплутати. Райлi одразу розумiе, що Дана мертва.

Лорен уклякла поруч, схилившись над тiлом, i притискае руку до Даниноi шиi, намагаючись намацати пульс. Вона пiдводить голову i приголомшено дивиться на жiнок на сходах.

– Я щойно ii знайшла, – голос у Лорен напружений.

Райлi поволi долае решту сходинок, аж поки зупиняеться на останнiй, опинившись прямо над тiлом Дани. Вона вiдчувае, що Гвен стоiть одразу позаду неi, i чуе ii здавлене схлипування.

– Це ви кричали? – питае Райлi.

Лорен кивае, а в самоi на очi навертаються сльози.

Райлi помiчае Бредлi i його батька, що стоять неподалiк. Джеймс витрiщаеться на тiло мертвоi жiнки бiля пiднiжжя своiх сходiв, i його обличчя натягуеться вiд шоку. Бредлi, здаеться, навiть не може змусити себе подивитися на Дану i натомiсть прикипiв очима до Лорен, яка досi нависае над тiлом. Зрештою Джеймс ступае крок уперед i, вагаючись, простягае руку до Дани.

– Вона мертва, – повiдомляе Лорен.

Джеймс мало не з вдячнiстю вiдсмикуе руку.

Девiд чуе крик i зiскакуе з лiжка. Накинувши на себе халат, хапае ключ i вилiтае з номера. На сходовому майданчику зупиняеться й окидае поглядом потрiпане зiбрання унизу. Вiн бачить Дану – вочевидь мертву, – що лежить бiля пiднiжжя сходiв у халатi, i Лорен поруч неi. Райлi та Гвен стоять спинами до нього. Джеймс увесь побiлiв, а Бредлi несподiвано видаеться набагато молодшим, нiж учора. Девiд чуе шум позаду себе, обертаеться i бачить Генрi та Беверлi, що поспiшають до нього, досi у пiжамах, на ходу одягаючи халати й запинаючи iх.

– Що сталося? – питае Девiд, швидко спускаючись сходами.

– Ми не знаемо, – вiдповiдае Джеймс тремтливим голосом. – Скидаеться на те, що вона впала зi сходiв.

Девiд пiдходить ближче.

– Я не змогла знайти пульс, – каже Лорен.

Вiн присiдае навпочiпки й, не торкаючись тiла, оглядае його, щомитi хмурячись дедалi бiльше. Нарештi оголошуе:

– Вона мертва вже деякий час. Мабуть, упала десь серед ночi. Чому вона вийшла зi свого номера так пiзно? – думае вголос.

З боку Даниноi голови виднiеться жахлива рана, а на краю нижньоi сходинки кров. Усе це Девiд завважуе досвiдченим оком i раптом почуваеться невимовно втомленим.

– Святий Боже, – шепоче Беверлi. – Бiдолашна дiвчина.

Девiд пiдводить голову й оглядае присутнiх. Беверлi вiдвернулася, але Генрi з серйозним виразом дивиться на тiло. Переводить погляд на Гвен – ii обличчя заплакане, нижня губа тремтить. Йому хочеться пригорнути ii до себе, заспокоiти, але вiн цього не робить. Райлi дивиться на мертву жiнку так, нiби не може вiдiрвати вiд неi очей. Тодi Девiд помiчае, що серед них немае Метью.

– Хтось мусить повiдомити Метью, – каже вiн, а в самого душа тiкае в п’яти, бо знае, що ця роль, найiмовiрнiше, дiстанеться йому. Чоловiк кидае ще один погляд на Джеймса i решту облич, що нажахано повернулися до нього, згадавши про Метью. – Я пiду, – каже Девiд, пiдводячись, i додае: – Треба викликати полiцiю.

– Не вийде, – приречено повiдомляе Джеймс. – Вибило електрику. Телефон не працюе. Ми не можемо зв’язатися з полiцiею.

– Тодi комусь доведеться пiти по них, – каже Девiд.

– Як? – запитуе Бредлi. – Ви тiльки подивiться, що робиться назовнi. Там суцiльна ковзанка.

Джеймс повiльно хитае головою.

– Мабуть, хуртовина пошкодила лiнii електропередач. Надворi небезпечно. Нiхто нiкуди не пiде в таку погоду. – Тодi непевним голосом додае: – Думаю, полiцiя не скоро зможе до нас дiстатися.

Будильник на телефонi Кендiс завжди виставлено на шосту тридцять ранку. Дисциплiна для неi на першому мiсцi. А ще вона дуже чутко спить, i сьогоднi вранцi щось розбудило ii ще до будильника. От тiльки що? Кендiс чуе бiганину у вестибюлi пiд нею, крики.

Вона вирiшуе, що краще таки встати. До того ж у номерi страшенно холодно. Кендiс клацае вимикачем лампи на прилiжковому столику, але та не загоряеться. Трусячись вiд холоду, жiнка босонiж перетинае кiмнату, щоб розслонити штори. Побачене просто вражае. Це вже не пухнаста зимова казка минулого вечора, а неприборкана лють крижаноi бурi, випущеноi на свободу. Електрику явно вимкнули. Чорт. Чорт, чорт, чорт! Кендiс намагаеться пригадати, скiльки залишилося заряду на ноутбуцi. Мабуть, годин на п’ять максимум. Це просто катастрофа! Треба з’ясувати, коли ввiмкнуть свiтло. Вона хутко натягуе теплий одяг i обережно простуе темним коридором до сходiв.

Коли доходить до сходового майданчика i бачить, що коiться внизу, ошелешено зупиняеться. Бiля пiднiжжя сходiв товпляться люди, i зараз усi вони, позадиравши голови, витрiщаються на неi. Кожнiсiньке обличчя стривожене та змарнiле. За мить Кендiс розумiе чому. Унизу, бiля сходiв, лежить жiнка, так нерухомо, що не залишаеться сумнiвiв: вона мертва. Це Дана Гарт. Адвокат iз серйозним лицем стоiть над тiлом. Метью серед присутнiх немае.

Девiд зголосився повiдомити жахливу новину Метью, який, наскiльки iм вiдомо, досi у себе в номерi. Узагалi-то, це майже точно обов’язок власника готелю. Але Джеймс такий шокований, що навряд чи впораеться iз завданням. Так себе заспокоюе Девiд, важкою ходою пiднiмаючись нагору. Джеймс пiшов разом з ним, безумовно вдячний, що адвокат його покликав. Усi решта залишилися позаду, стоять нерухомо й мовчки спостерiгають, як двое чоловiкiв долають сходинку за сходинкою.

– Який номер? – питае Девiд.

– 201, – пригнiчено вiдповiдае Джеймс.

Вони зупиняються перед дверима номера. Девiд намагаеться набратися духу. Вiн прислухаеться, чи з того боку не долинае нiяких звукiв. Але у кiмнатi тихо. Вiн пiдносить руку i рiшуче стукае.

Нiхто не вiдповiдае. Девiд дивиться на Джеймса, який тепер видаеться ще стривоженiшим. Девiд стукае ще раз, цього разу голоснiше. Вiн уже починае думати, що доведеться просити власника готелю принести запасний ключ, коли по той бiк дверей чуеться якийсь рух. Нарештi дверi вiдчиняються, i Девiд опиняеться лицем до лиця з чоловiком, з яким вони познайомилися за коктейлями учора ввечерi. Девiдовi раптом стае його невимовно шкода. Метью мае такий вигляд, нiби ще не зовсiм прокинувся. Вiн незграбно натягае на себе халат.

– Так? – каже Метью, вочевидь здивований застати iх у себе на порозi. Тодi озираеться через плече на лiжко, з якого щойно вибрався, нiби вiдчуваючи, що чогось не вистачае. І рiзко обертаеться до Девiда, нарештi все збагнувши. Сон йому як рукою знiмае. – У чому рiч? – Вiн переводить погляд з Девiда на явно засмученого Джеймса i назад на адвоката. – Що трапилося? Де Дана?

– Боюся, стався нещасний випадок, – промовляе той своiм професiйним тоном.

– Що? – Метью вже не на жарт тривожиться.

– Менi дуже шкода, – тихо каже Девiд.

– Що з Даною? – у голосi Метью чуеться вiдверта панiка.

– Вона упала зi сходiв, – повiдомляе Девiд.

– Але з нею все гаразд? – Уся кров вiдлила Метью вiд обличчя.

Адвокат похмуро хитае головою i знову повторюе тi моторошнi слова:

– Менi дуже шкода.

Метью хапае ротом повiтря.

– Я вам не вiрю! – Вiн смертельно блiдий. – Я хочу ii побачити!

Тут нiчого не вдiеш. Вiн мусить ii побачити. Девiд веде його до сходiв, тактовно зупиняючись на майданчику. Дана лежить унизу, немов поламана лялька, яку жбурнула через усю кiмнату вередлива дитина. Метью бачить ii, i з його вуст зриваеться крик. Вiн вiдштовхуе Девiда i кидаеться вниз до коханоi.

– Не торкайтеся ii, – радить Девiд.

Метью опускаеться на пiдлогу поруч iз тiлом i заходиться риданнями, поки iншi шанобливо вiдступають назад. Чоловiк iгноруе попередження адвоката й гладить рукою Данине неприродно блiде обличчя, проводить пальцем по безкровних губах, нiби не йме вiри тому, що бачить. А тодi ховае обличчя в заглибленнi ii шиi, i його плечi здригаються вiд плачу.

Присутнi вiдвертаються, на це неможливо дивитися.

Нарештi Метью пiдводить голову.

– Як це сталося?! – ошалiло кричить вiн до Девiда, який спустився вниз i зупинився на другiй сходинцi, нависаючи над ним. – Що вона взагалi тут робить, чому вона не в нашому номерi?!

– Ви не чули, як вона вийшла? – запитуе Девiд.

Метью повiльно хитае головою, збентежений, розчавлений горем.

– Нi. Я спав. Я нiчого не чув.

Вiн затуляе обличчя руками i знову починае схлипувати.

Бредлi принiс бiле простирадло, i всi стоять навколо з похмурими обличчями, поки вiн та Девiд обережно накривають нерухому Дану.




9



Субота, 06:33

Немов у трансi, Гвен повертаеться з Райлi до iхнього номера. Вона нiяк не може повiрити в те, що сталося. Дана мертва, отак просто. Хтозна, може, коли бiдолашна впала зi сходiв i померла, Гвен якраз була у Девiдовому номерi. Можливо, Дана вже лежала там, бiля пiднiжжя сходiв у вестибюлi, коли Гвен виходила вiд Девiда на другому поверсi i пiднiмалася до себе на третiй. Яке життя швидкоплинне й дорогоцiнне. Нiколи не знаеш, але воно може будь-якоi митi обiрватися, коли ти цього найменше очiкуеш. У Дани було все, заради чого варто жити. Це надто жахливо. І це змушуе Гвен усвiдомити, що потрiбно цiнувати кожен момент. Жити на повну. Досi у неi це не дуже добре виходило. Мабуть, час спробувати. Час позбутися багажу, почуття провини i почати проживати життя. Можливо, минула нiч стане для неi новим початком. Жiнка вiдчувае, як усерединi наростае теплота i радiсть вiд однiеi згадки про Девiда; вона нiчого не може з собою вдiяти, хоч i пам’ятае, що Дана померла.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=66362988&lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.