Москва 2042
Володимир Миколайович Войнович


Знаменитий роман-антиутопiя, що наробив багато галасу в Радянському Союзi. Вiталiй Карцев дивовижним чином мандруе в часi й потрапляе до Москви майбутнього – дивноi держави МОСКОРЕП. Вона обнесена високою залiзобетонною стiною, люди тут схожi на роботiв, а править усiма Генiалiсимус, який виявляеться давнiм другом Карцева з минулого – Льошкою Букашевим. Диктатора мрiе скинути з трону письменник у вигнаннi Карнавалов, у якому вгадуються риси Солженiцина.

Фантазiя та реальнiсть змiшуються в романi Войновича у вибуховiй пропорцii i створюють портрет епохи, рiвного якому немае!





Владимир Войнович

Москва 2042



© Войнович В., 1986

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», 2016


* * *




Передмова


Цю книгу я не перечитував вiдтодi, як написав. Нинi, через двадцять дев’ять рокiв пiсля публiкацii, перечитав. Якiсь фрази прибрав, iншi пiдправив. А персонажiв чи явища, котрi сприймаються читачами як передбаченi, iх я, звiсно, не чiпав, бо вони цiкавi лише як побаченi здаля, а не припасованi до реальноi дiйсностi заднiм числом. Перечитуючи текст, я спiткнувся на сказаному одним iз персонажiв словi «гiвнократiя» i здивувався. Я ж гадав, що воно з лексикону пiзнiшого часу, i залiз до Вiкiпедii. Прочитав: «Гiвнократiя – образливо-лайливий термiн публiцистики… Хто саме запровадив у вжиток цей термiн – невiдомо. Трапляеться у написанiй 1986 року книжцi Володимира Войновича “Москва 2042”. Одним iз перших став його вживати лiворадикальний полiтик i публiцист Юрiй Мухiн, який узяв його в назву своеi книжки, виданоi 1993 року». Отож маю шанс претендувати на певний сумнiвний прiоритет.

1986-й – це рiк виходу книги з друку, але першi роздiли були написанi за чотири роки до цього. Тодi наша спiльна краiна ще називалася Радянським Союзом i управлялася единою партiею, керiвний штаб якоi, Полiтбюро ЦК КПРС, складався зi старих маразматикiв, а на чолi стояв, добуваючи свiй вiк, марнославний i запалий у дитинство Леонiд Іллiч Брежнев. Його було так багато на телевiзiйних екранах (то вiн нагороджував когось, то його нагороджували), що дотепники придумали для радянських телепрограм загальну назву «Усе про нього i трохи про погоду». Тепер за тривалiстю перебування на телеекранi з погодою змагаеться Владiмiр Путiн. Тодi здавалося, що радянська держава ще мiцно стоiть на ногах. Промисловiсть далi випускала у великих кiлькостях гармати, танки, ракети й лiтаки, Свiтовий океан перетинали ядернi пiдводнi човни, всесильний комiтет держбезпеки випалював крамолу всерединi краiни, i важко було уявити собi, що ця велетенська, могутня i страшна держава наближаеться до кiнця свого iснування. Хоча ознаки, i цiлком очевиднi, були. Краiна випускала багато дорогоi зброi, але хлiб купувала в Америки, вершкове масло – у Фiнляндii, туалетний папiр – у Польщi, усе було дефiцитом. Вождi Радянського Союзу закликали молодь не спокушатися захiдними танцями i джинсами й оголосили курс на тотальну економiю всього. У iдальнях i ресторанах четвер було оголошено рибним днем, тобто нiчого м’ясного вiдвiдувачам не давали. Людей закликали вживати пiсля певноi обробки засохлий i заплiснявiлий хлiб, харчовi вiдходи (якщо такi були) виставляти в спецiальних посудинах на сходовi майданчики для подальшого iх використання. Кожному уважному спостерiгачевi було зрозумiло: якщо краiна розвиватиметься й надалi в тому ж напрямку, повне зубожiння народу, духовне i матерiальне, неминуче.

Краiною правили загалом старi малоосвiченi люди. Щоб керувати сучасною державою, iм були потрiбнi бiльш пiдготовленi помiчники, i, зрештою, довкола них збиралися радники з усiх питань, перекладачi, спiчрайтери i творцi iхнiх мемуарiв, люди, що закiнчили елiтнi навчальнi заклади на кшталт Інституту мiжнародних вiдносин i Вищоi школи КДБ. Цi люди, уже бiльш-менш освiченi, зi знанням iноземних мов, краще уявляли реальну ситуацiю в краiнi й у свiтi. Їхнiй вплив на внутрiшню полiтику поступово зростав, i можна було уявити собi, що управлiння краiною колись перейде до них.

Зростала i роль релiгii в суспiльствi. Люди, зневiрившись у комунiстичнiй iдеологii, у пошуках новоi духовноi опори тяглися до церкви. Партiйнi начальники дивилися на це крiзь пальцi, тим паче, багато хто з них самi таемно вiнчалися i хрестили своiх дiтей. Спостерiгаючи цi тенденцii, я передбачав, що в не надто далекому майбутньому партiя, КДБ i церква зiллються в якомусь симбiозi. Звiдсiля були цi та iншi змiни в життi краiни, якi, як менi бачилося, можуть у не надто далекому майбутньому настати.

Я пам’ятав iще й про те, що радянськi люди схильнi упадати перед певною особистiстю, людиною мудрою, непогрiшимою, суворою, але справедливою, що втiлюе найвищi чесноти й не мае жодних недолiкiв. Так свого часу сприймали Ленiна i Сталiна, а в наш час iз живих кандидатiв на таку роль претендував Олександр Ісайович Солженiцин. Коли я писав свiй роман, культ його особи в певному середовищi сягнув вершини, що стала ознакою масового божевiлля. Йому приписувалися всi позитивнi якостi, якi в межах однiеi особи вмiщатися не можуть. Будь-яка критика його текстiв, думок i вчинкiв натрапляла на хвилю обурення i сприймалася як замах на найсвятiше. Це видавалося страшнуватим i смiшним.

Коли вийшла друком «Москва 2042», тi, хто прочитав роман, роздiлилися на двi групи. Однi зустрiли книгу вельми доброзичливо. Іншi – вкрай вороже. Фанати Солженiцина вiдмовлялися вiрити, що, виводячи фiгуру Сим Симича Карнавалова, я мав намiр висмiяти не стiльки передбачуваного прототипа, скiльки схильнiсть (на мою думку, згубну) нашого суспiльства так легко творити собi кумирiв i бездумно йти за ними. Мене посоромили, i це за лютiстю звинувачень перевершило тi, котрi висували менi колись у СРСР. Атаки на мене тривали декiлька рокiв i поступово стихли, коли згас надмiрний iнтерес до особи Солженiцина як культовоi фiгури. Але водночас зростала кiлькiсть читачiв, якi зауважували, що багато з написаного в книжцi понад тридцять рокiв тому дивним чином справджуеться. Вони завважили, що описаним мною Москорепом (Московською комунiстичною республiкою), де поедналися держава, церква й органи держбезпеки, керуе обожнюваний народом Генiалiсимус, колишнiй резидент радянськоi розвiдки у Нiмеччинi, учасник Серпневоi революцii, герой Бурят-Монгольськоi вiйни, до того ж керуе краiною з космосу! – i, як вважають читачi, дуже нагадуе Владiмiра Путiна (його рейтинг нинi сягае 90 %), а iнший персонаж – отець Звiздонiй – нинiшнього росiйського патрiарха. У романi свiт, центром якого е Москореп, подiлений на Кiльця ворожостi, головна керiвна сила – це КПДБ (комунiстична партiя державноi безпеки), а головною «скрепою» суспiльства стала п’ятиеднiсть: народнiсть, партiйнiсть, релiгiйнiсть, пильнiсть i держбезпека. А що бентежить найбiльше, це те, що справдилось мое передбачення для Росii, що вона нiяк не може одiрватися вiд свого минулого i кожен ривок уперед (Серпнева революцiя у романi, серпень 1991 року в реальностi) закiнчуеться покiрним поверненням до розбитого корита.

Сподiваюсь, що Украiна зi своiм тоталiтарним минулим покiнчила, у лютому 2014-го рiшуче одiрвалася вiд нього i, долаючи серйознi зовнiшнi й внутрiшнi перепони, вiдходить все далi в бiк прийняття вiльного, демократичного i мирного европейського способу життя. Вiдходить, попри спроби росiйського керiвництва повернути ii силою зброi туди, де застрягла сама Росiя. Ризикуючи видатися нерозважливим оптимiстом, висловлю впевненiсть, що i Росiя рано чи пiзно стане (i приклад Украiни iй у цьому допоможе) на той самий шлях i до 2042 року обидвi нашi краiни будуть необов’язково братами, але добрими сусiдами, як всi iншi краiни сучасноi Європи. А забрати в сусiда якийсь шмат його територii – це буде справою не лише беззаконною, але й просто не матиме сенсу.

Цю книжку перекладено приблизно на два десятки мов, i менi особливо приемно, що тепер ця кiлькiсть збiльшилась завдяки украiнському перекладу.




Частина перша



Розмова за гальбою пива

Ця розмова вiдбулася в червнi 1982 року.

Мiсце дii: Англiйський сад, Мюнхен.

Ми сидiли в пивнiй на свiжому повiтрi. Ми – це я i мiй знайомий на iм’я Рудольф чи, коротше, Рудi. А прiзвище його росiйськiй людинi запам’ятати взагалi неможливо. Чи то Мiттельбрехенмахер, чи то Махенмiттельбрехер. Щось на такий кшталт, але це неважливо. Я особисто зову його просто Рудi.

Ми сидiли один навпроти одного, i Рудi злегка затуляв менi кругогляд. Але, скосивши очi трохи вправо, я бачив перед собою свинцеве сяяння сонного озера, по березi якого, перевалюючись iз ноги на ногу, повiльно походжали жирнi гуси й голi нiмцi. Себто, скорiш за все, не тiльки нiмцi, але й ексгiбiцiонiсти усiх краiн i народiв, якi, користуючись потуранням тутешньоi полiцii, злiтаються до Мюнхена зi всього свiту, щоби на людей подивитись i себе показати.

Ми пили пиво з лiтрових гальб, якi тут називають мас.

Я, щоправда, точно не знаю, це сама гальба називаеться мас чи порцiя пива, яку мiстить гальба. А втiм, це неважливо. Важливо те, що ми сидiли в пивнiй, пили пиво i розмовляли про що завгодно.

Розпочали ми, здаеться, iз коней. Бо цей Рудi кiннозаводчик. Вiн вирощуе, купуе i продае коней. Я з ним, мiж iншим, через iнтерес до коней i познайомився.

Коли виконував одне делiкатне доручення. Доручення полягало в тому, щоби придбати й вiдправити до Канади лоша благородноi породи й обов’язково бiлоi мастi. Пригадуеться, я тодi дивувався, чому лоша треба купувати тут, а не в самiй Канадi. Чи в будь-якiй краiнi на тому континентi.

Коли я запитав про це Рудi, вiн дуже довго смiявся. Вiн менi сказав, що в усьому свiтi розводять багато коней, яких називають бiлими з дурного розуму. Насправдi ж вони переважно бiлi з жовтим, рожевим, сiрим, синiм чи iншим вiдливом. Але iстинно бiлi конi народжуються й розводяться лише в однiй-единiй мiсцинi на всiй землi. Ця мiсцина називаеться Камарг, розташована вона у Францii, у гирлi Рони.

Вибирати лоша ми iздили на розкiшнiм Рудiному «ягуарi», напханому усiлякою електронiкою, яку Рудi обожнюе навiть бiльше, нiж своiх коней. У нього весь дiм обладнано за останнiм словом найновiтнiшоi ультратехнiки, на яку вiн витрачае мiльйони зi своiх кiнських оборудок. Якiсь комп’ютери, телерадiокомбайни, автоматичнi дверi й ще щось у цьому дусi. Свiтло в його кабiнетi з настанням темряви вмикаеться саме собою, але тiльки тодi, коли в кабiнетi хтось е. Якщо господар iз кабiнету виходить, свiтло гасне. (Рудi стверджуе, що завдяки цьому пристрою вiн економить на електрицi не менше вiд чотирьох марок на мiсяць). Авжеж у нього е музикальний комп’ютер, на якому можна грати, як на органi, скрипцi, ксилофонi, балалайцi та безлiчi iнших iнструментiв окремо й гуртом. Тож одна людина одним пальцем може виконувати твори, якi ранiше спроможнi були зiграти лише великi оркестри.

Рудi так захоплений технiкою, що, здаеться, нiчого не читае, крiм технiчних журналiв i фантастики. Вiн навiть моiх книг не читав, хоча тримае iх на виднотi та своiм кiнським знайомим завжди хвалиться, що мае такого ось незвичайного друга – росiйського письменника.

Менi вiн каже (не читаючи), що я пишу занадто реалiстично, а реалiзм – це вчорашнiй день лiтератури. Чесно кажучи, мене те безглуздя просто бiсить, i я Рудi завжди кажу, що його конi також учорашнiй день. Але якщо навiть конi ще комусь потрiбнi, то й у лiтературi, що зображае реальне життя людей, також потреба ще е. Людям самим про себе читати значно цiкавiше, анiж про якихось там роботiв, кiборгiв чи марсiян.

Я йому це саме в пивнiй, де ми сидiли, i сказав. На що Рудi, поблажливо всмiхаючись, запропонував порiвняти тиражi моiх книжок iз тиражами будь-якого середньоi руки фантаста.

– Фантастика, – сказав вiн самовпевнено, – це взагалi лiтература майбутнього.

Цим твердженням вiн вкрай роздратував мене. Я замовив другий мас i сказав, що фантастика, як i детектив, – це взагалi не лiтература, а дурня на кшталт електронних iгор, якi сприяють розвитку масового iдiотизму.

Спекотне сонце, холодне пиво й загальний лад тутешнього життя не сприяють пристраснiй суперечцi. Рудi заперечував лiниво, не пiддаючись моему збудженню, i пригадав Жуль Верна, який, мовляв, на вiдмiну вiд реалiстiв, передбачив багато наукових досягнень нашого часу, разом iз подорожжю людини на Мiсяць.

Я вiдповiв, що передбачати науковi досягнення взагалi не е завданням лiтератури, а в передбачуваннях Жуль Верна нiчого оригiнального немае. Будь-яка людина колись уявляла собi й польоти в космос, i плавання пiд водою, у багатьох старовинних книгах подiбнi чудеса були описанi задовго до Жуль Верна.

– Можливо, – погодився Рудi. – Однак фантасти передбачали не лише технiчнi винаходи, але й еволюцiю сучасного суспiльства до тоталiтаризму. От, наприклад, Орвелл. Хiба не передбачив вiн у деталях створення тiеi системи, яка iснуе сьогоднi у вас у Росii?

– Звичайно, не передбачив, – сказав я. – Орвелл написав пародiю на те, що iснувало в його час. Вiн описав iдеально дiючий тоталiтарний механiзм, який у живому людському суспiльствi iснувати не може. Якщо взяти Радянський Союз, то його населення виявляе лише зовнiшнiй послух режимовi та водночас абсолютне презирство до його лозунгiв i закликiв, вiдповiдаючи на них кепською працею, пияцтвом i злодiйством, а так званий старший брат – предмет загальних насмiшок i постiйна тема для анекдотiв.

Мушу зауважити, що iз захiдними людьми сперечатися зовсiм нецiкаво. Захiдна людина, коли бачить, що власна точка зору спiврозмовника дуже йому дорога, готова тут-таки з нею погодитися, чого нiколи не трапляеться в нас.

Наша суперечка з Рудi сама собою якось зiв’яла, а менi кортiло ii пiдiгрiти. Тому я сказав, що фантасти понапридумували чимало такого, що справдилося, але придумують також i те, що не збудеться нiколи, наприклад, подорож у часi.

– Що? – сказав Рудi, запалюючи сигару. – Ти справдi вважаеш, що подорожi в часi неможливi?

– Так, – сказав я. – Саме так я i вважаю.

– У такому разi, – сказав вiн, – ти дуже помиляешся. Подорожi в часi вже перейшли з галузi фантастики в галузь практики.

Зрозумiло само собою, що розмова наша велась нiмецькою, у якiй я тодi, тисяча дев’ятсот вiсiмдесят другого року, був ще не вельми вправним (нинi я в нiй також вправний не надто). Тому я запитав Рудi, чи правильно я його зрозумiв, що вже сьогоднi можна за допомогою якихось технiчних засобiв перенестися з одного часу в iнший.

– Саме так, – пiдтвердив Рудi. – Саме про це я тобi й товкмачу. Уже сьогоднi ти можеш пiти в райзебюро[1 - Reisburo – бюро подорожей (нiм.).], придбати за певну суму квиток i на машинi часу вирушити в майбутне чи минуле, куди тобi бiльше подобаеться. Мiж iншим, така машина iснуе наразi тiльки у нас у Нiмеччинi, у компанii «Люфтганза». Треба зауважити, технiчне вирiшення дуже просте. Це звичайний космоплан на кшталт американського шатла, оснащений, однак, не лише простими ракетними, але й фотонними двигунами. Космоплан досягае спочатку першоi, потiм другоi космiчноi швидкостi, пiсля чого вмикаються фотоннi двигуни. З iх допомогою машина розвивае швидкiсть, близьку до швидкостi свiтла, i тодi час для тебе зупиняеться, а на Землi тривае, i ти потрапляеш у майбутне. Або апарат набирае надсвiтловоi швидкостi, i тодi ти випереджаеш час i потрапляеш у минуле.



Я вже надудлився пива й трохи сп’янiв, але ще не одурiв. І я сказав Рудi:

– Знаеш що, ти облиш менi цю дурню городити. Ти добре знаеш – це ще Ейнштейн довiв, – що не лише над-, але й просто свiтловоi швидкостi досягти взагалi неможливо.

На що Рудi нарештi роздратувався, виплюнув сигару, грюкнув по столу порожньою гальбою, чого я вiд нього, такого врiвноваженого, не очiкував.

– Те, що сказав твiй Ейнштейн, – заявив Рудi, – давно застарiло. Евклiд казав, що через точку, котра лежить поза прямою, можна провести лише одну паралель, i мав рацiю, а Лобачевський сказав, що можна провести двi та бiльше, i обидва вони мали рацiю. Ейнштейн сказав, що неможливо, i сказав правду, а я кажу, що можливо, i я також кажу правду.

– Послухай, послухай, – сказав я йому, – не варто так зазнаватися. Я тебе, звiсно, поважаю (я, коли вип’ю, усiх поважаю), але ти таки ще не Ейнштейн.

– Авжеж, – погодився Рудi. – Я справдi не Ейнштейн. Я – Мiттельбрехенмахер, але я тобi мушу сказати, що i Лобачевський був не Евклiд.

Бачачи, що вiн сильно розхвилювався, я йому тут-таки сказав, що мене врештi-решт мало обходить, хто з них (Ейнштейн, Лобачевський, Евклiд чи Рудi) розумнiший, я сучасною технiкою готовий користуватися практично, а на основi яких законiв вона зроблена, менi навiть не цiкаво. І справдi. Ось цi своi записки я пишу на комп’ютерi. Я натискаю кнопки – на екранi виникають слова. Кiлька найпростiших манiпуляцiй, i тi ж слова роздруковуються на паперi. Якщо я захочу помiняти якiсь абзаци мiсцями, машина негайно виконае мою волю. Захочу в усiх мiсцях помiняти прiзвище Мiттельбрехенмахер на Махенмiттельбрехер чи на Ейнштейн, машина i це для мене виконае. Я щоденно користуюся електробритвою, радiоприймачем чи телевiзором. Невже я мушу обов’язково знати, на основi яких теорiй усi цi штуки працюють?

Я запитав Рудi, чи лiтав вiн сам на машинi часу. Вiн сказав, що лiтав i з нього досить. Вiн якось хотiв подивитися в Давньому Римi бiй гладiаторiв, то його самого вивели на арену. І вiн ледве винiс звiдтiля ноги. Вiдтодi вiн всiлякi такi чудеса вважае за краще дивитися по телевiзору або читати про них книжки.

Звiсно, я йому не дуже й повiрив. Але вiн менi сказав, що в реальностi подорожей у часi я можу легко переконатися. Для цього менi потрiбно лише навiдатися до його знайомоi фройляйн Глобке, яка працюе в райзебюро на Амалiен-штрасе, п’ять.

– Правда, – сказав Рудi, – здiйснити подорож практично тобi однаково навряд чи вдасться.

– Чому це однаково, чому це навряд чи? – запитав я. – Ти ж сам кажеш, що воно з галузi фантастики перейшло в галузь практики.

– Так, – усмiхнувся вiн. – Так, це правда. Але цiна квитка ще з галузi фантастики в галузь доступностi не перейшла. Та й навiщо тобi кудись летiти й наражатися на непотрiбний ризик? Ти ж не авантюрист.

Ця остання фраза свiдчить тiльки про те, що Рудi кепсько мене знав. Я саме авантюрист.


Фройляйн Глобке

Обстава в райзебюро на Амалiен-штрасе була найзвичайнiша. Безлiч барвистих плакатiв i проспектiв, що пропонували охочим оглянути египетськi пiрамiди, iсландськi гейзери, норвезькi фiорди, погрiтися на Багамських островах, злетiти на лижах зi схилiв швейцарських Альп чи здiйснити подорож на знаменитому океанському лайнерi «Королева Єлизавета Друга».

Я запитав, де знайти фройляйн Глобке, i менi вказали на рудувату з ластовинням дiвчину в кутку, вiдгородженому екраном комп’ютера.

Чесно кажучи, я в останню мить добряче знiтився. Я подумав, що цей гад Рудi, звiсно ж, мене розiграв i тепер усеньке райзебюро збiжиться, щоб поiржати над пошитим у дурнi iноземцем. Але коли я назвав фройляйн Глобке свое прiзвище й мету вiзиту, вона, на мою втiху, а трохи й на мiй подив, не здивувалася й не засмiялася. Так, сказала вона, у них справдi е можливiсть вiдправити будь-якого свого клiента в будь-який час i в будь-яке мiсце на планетi Земля, i вона, фройляйн Глобке, готова вислухати моi побажання.

Побажання мое, з ii точки зору, було доволi скромним. Я хотiв би потрапити в Москву через п’ятдесят рокiв, тобто в Москву 2032 року.

– Гаразд, – сказала фройляйн i потицяла наманiкюреними пальчиками в кнопки комп’ютера.

На екранi застрибали якiсь лiтери й цифри, фройляйн Глобке поглянула на них, поцокала язиком, повернулась до мене й розвела руками.

– Ага, то у вас все ж таки цього немае? – зрадiв я нагодi посадити Рудi в калюжу.

– На жаль, – знiчено сказала фройляйн. – На цей рейс всi квитки продано. Але якщо ви погодитесь полетiти на шiстдесят рокiв уперед…

– Та яка менi рiзниця! – перебив я ii. – Десять рокiв бiльше, десять менше, це неважливо.

– Прима[2 - Prima – чудово (нiм.).]! – сказала фройляйн i, осяйно всмiхаючись, повiдомила, що я зробив правильний вибiр, завiтавши саме до них. Бо вони наразi едине в Європi райзебюро, котре органiзовуе такi поiздки. Якщо мене цiкавить спосiб пересування…



– Даруйте, – перебив я ii нетерпляче, – спосiб пересування менi вже приблизно вiдомий, менi його досить детально пояснив гер Махенмiттельбрехер.

– Мiттельбрехенмахер, – ввiчливо виправила вона.

Я подякував за виправлення i сказав, що мене цiкавить не теорiя, а практичнi умови польоту. Як там щодо стану невагомостi, i взагалi, чи не сильно закачуе?

– Рiч у тiм, – пояснив я, – що, коли я вип’ю, мене iнодi дуже сильно закачуе навiть на землi.

– О, щодо першого, – усмiхнулась фройляйн, – ви можете не перейматися. Наша електронна система штучноi гравiтацii поза конкуренцiею. А ось щодо закачування нiчого сказати не можу. А ви не могли б на час польоту втриматися вiд вживання мiцних напоiв?

– Що? – перепитав я. – Шiстдесят рокiв утримання? Фройляйн, ви хочете вiд мене забагато.

– Ну що ви! – гаряче заперечила фройляйн. – Про такий тривалий термiн мови нема. Це на землi мине шiстдесят рокiв. А для вас це буде всього три години. Як звичайний перелiт iз Мюнхена до Москви.

– Авжеж, – сказав я. – Це звiсно. Це я розумiю. Для мене там мине лише три години. Але насправдi ж промине шiстдесят рокiв. І за шiстдесят рокiв жодноi крапелини?

– Ну що ви! Що ви! – Фройляйн так розхвилювалася, що в неi ластовиння вдвiчi побiльшало. – Чому ж анi крапелини? Зрештою, пити чи не пити, це ваша особиста справа. До речi, у цьому польотi напоi пасажирам видаються в необмеженiй кiлькостi i, звiсно ж, безкоштовно.

– Це iнша рiч, – сказав я. – Що ж це ви менi вiдразу не сказали, що напоi безкоштовнi? Якщо безкоштовно, то й обговорювати нема чого. Пишiть: один квиток туди й через мiсяць назад, мiсце для питущих i курцiв бажано бiля вiкна.

– Гаразд, – кивнула фройляйн. – Однак мушу вас попередити, що наша фiрма повернення назад не гарантуе. Ми, звiсно, зробимо все, що вiд нас залежить, але ми не знаемо, якi там будуть на той час полiтичнi умови. Звiсно, консул нашоi краiни буде до ваших послуг, але, мiж нами, хто може з упевненiстю сказати, що за шiстдесят рокiв наша краiна ще iснуватиме й матиме консулiв?

Авжеж, звiсно, подумав я, за шiстдесят рокiв може вiдбутися що завгодно. Але я ж для того й лечу, аби дiзнатися, що там саме вiдбудеться.

– Гаразд, – сказав я. – Хай уже так. Повернення ви гарантувати не можете. Але якщо ви гарантуете безкоштовнi напоi, то все одно пишiть.

Я дав iй свого паспорта. Тоненькi пальчики фройляйн Глобке забiгали по клавiатурi комп’ютера, наче виконували безгучну музику лiтер i цифр. На екранi з’явилися моi iм’я, прiзвище, номер паспорта, номер i дата рейсу, далi ще якiсь цифри, що якось стрибали, самi з-помiж себе весело множачись. Нарештi цифри завмерли, вишикувавшись у таке число: 4 578 843,00.

– Квиток в обидва кiнцi, – прочитала фройляйн, – коштуе рiвно чотири мiльйони п’ятсот сiмдесят вiсiм тисяч вiсiмсот сорок три марки.

– Ого! – тiльки й вимовив я.

– Але якщо ви внесете готiвкою, ми надамо вам десятивiдсоткову знижку, i тодi вся ваша поiздка стане вам всього… – Вона поворушила пальчиками, цифри знову пострибали й вiдобразили нове число. – Чотири мiльйони сто двадцять тисяч дев’ятсот п’ятдесят вiсiм марок i сiмдесят пфенiгiв.

– Це вже iнша справа, – сказав я.

– Крiм того, у разi вашого неповернення протягом трьох мiсяцiв сiмдесят п’ять вiдсоткiв вартостi зворотного квитка повернуть вашим спадкоемцям.

– Ну, це зовсiм добре, – зауважив я. – Щоправда, у мене однаково таких грошей поки що немае, але я дуже сподiваюся, що менi допоможе гер…

– Мiттельбрехенмахер, – пiдказала фройляйн Глобке.

От люди! Чому вони завжди лiзуть зi своiми пiдказками? Невже ця фройляйн думае, що я без неi не мiг би пригадати прiзвище свого кращого друга?


Три мiльйони за репортаж

Звiсно, на Рудi я покладався цiлком даремно. Коли я зателефонував йому з автомата, вiн сказав, що iз задоволенням позичив би менi необхiдну суму, але, на його превеликий жаль, вiн сам нинi перебувае у фiнансовiй скрутi. Рiч у тiм, що останнi шiсть мiльйонiв вiн витратив на двох вивезених iз Саудiвськоi Аравii жеребцiв, один iз яких саме вчора зламав собi ногу. Тож три мiльйони були та загули.

Як я потiм дiзнався, уся ця iсторiя про зламану ногу була чистою брехнею. Рудi просто боявся позичати менi грошi. Мiльйонери, як я помiтив, взагалi люди скупенькi.

Додому я повернувся засмучений, але частково заспокоений. Не сталося, як гадалося. Не судилося. Може, це й на краще. Зрештою менi вже сорок, вiк, iз досягненням якого авантюр бажано уникати.

А щодо моеi дружини, то вона таким розвитком подiй була, як я помiтив, навiть задоволена. Бо я, який не е, а таки ii чоловiк. І якщо я чомусь застрягну десь у вiддаленому цьому майбутньому, чи ж знайде вона собi iншого такого самого.

Дружина так розчулилася, що за вечерею запропонувала менi випити, чого зазвичай не робить. Мене, зрозумiло, довго вмовляти не треба. Першу чарку я випив iз дружиною, другу i третю, коли вона вийшла до телефону, а четверту знову з нею.

– Так, – сказав я, – а все ж таки шкода, що не склалося. Дуже хотiлося б подивитись.

– Та що там дивитися? Ти думаеш, там за цей час щось змiниться?

– За шiстдесят рокiв? – запитав я. – Невже ти думаеш, що за шiстдесят рокiв нiчого не станеться?

Тодi вона нагадала менi розповiдь нашого сусiда, який нещодавно помер. Колись вiн приiхав сюди з Росii з родиною i не хотiв розпаковувати валiзи. «Незабаром бiльшовикiв проженуть, – казав вiн, – i нам доведеться iхати назад. Навiщо ж виконувати подвiйну роботу: розпаковуватися i знову пакуватися?»

Знову задзвонив телефон. Як тiльки дружина вийшла, я одразу хильнув ще одну чарку горiлки, але не встиг налити другу – дружина повернулась.

– Тебе, якийсь американець, – сказала вона.

Американець виявився кореспондентом журналу «Нью таймс». Вiн запитав, чи не можу я його прийняти завтра в термiновiй справi. На мое запитання, що це за термiновi справи, вiн вiдповiв, що це не телефонна розмова. (А ще кажуть, що тiльки в Радянському Союзi люди бояться говорити по телефону.)

– Гаразд, – сказав я, – приiжджайте, але не ранiше десятоi. Я довго працюю й пiзно встаю.

– О’кей, – сказав вiн i поклав слухавку. Ось кажуть, американцi нахабнi. Я так не вважаю. Бiльшiсть американцiв, котрих я зустрiчав у життi, вихованi, делiкатнi, скромно, але охайно одягнутi й дуже привiтнi. Звичайно, вони iнодi кладуть ноги на стiл, але мене особисто це не шокуе. Вони розслабляються, або, як самi кажуть, релаксують. Ну й правильно. Релаксувати корисно для здоров’я. А рефлектувати, як це робимо ми, шкiдливо. Я також iнодi кладу ноги на стiл, але нiякого релакса не виходить, ми до нього не привченi.

Наступного ранку рiвно о десятiй у дверi подзвонили. Вiдчинивши дверi, я побачив високого стрункого чоловiка в голубуватому костюмi, з темним, зачесаним на косий продiл волоссям.

– Пане Мак?.. – розпочав я, забувши закiнчення його iрландського прiзвища.

– Називайте мене просто Джон, – сказав вiн i всмiхнувся.

Я запросив його до вiтальнi й запропонував каву.

– Вiталiю, – сказав вiн, – у мене до вас велике прохання. Ви вислухаете мою пропозицiю, а потiм, незалежно вiд того, приймете ii чи нi, про нашу розмову нiкому не розказуйте.

– Ви з ЦРУ? – запитав я.

– Нi, що ви! Я з «Нью таймс», як i сказав. Але все-таки менi хотiлося б…

– Хочете, аби я поклявся на Бiблii?

– Це не е обов’язково, – усмiхнувся вiн. – Менi достатньо вашого слова. Я чув, що ви збираетеся йти в СРСР двi тисячi якогось року.

– Як ви дiзнались? – здивувався я. – Я ж про це нiкому не розповiдав.

– Не турбуйтесь, я теж нiкому не розповiм.

– Ви можете розповiдати кому завгодно, бо я нiкуди не iду. Квиток у два кiнцi коштуе…

– Я все знаю, – перебив вiн. – Але якщо справа лише в цiнi квитка, наша фiрма всi витрати бере на себе.

– Усi витрати? – перепитав я недовiрливо. – Чотири з гаком мiльйони марок? Та це ж майже два мiльйони доларiв.

– І ще мiльйон ви отримаете як гонорар за детальний репортаж про вашу поiздку.

– Три мiльйони доларiв за якийсь репортаж?

Вiн усмiхнувся.

– Вiталiю, ви, я бачу, ще не зовсiм освоiлися на Заходi. Це не якийсь репортаж. Це сенсацiя столiття. Та навiть двох столiть. Можливо, вона коштуе дорожче, але наше фiнансове становище тепер не на кращому рiвнi.

Я пообiцяв Джоновi подумати. Вiн залишив менi свою вiзитну картку i, не допивши кави, пiшов.


Розмова з чортом

Глибоко помиляеться той, хто думае, що на мое рiшення хоч якось вплинули шаленi грошi, заробити якi менi випала нагода. Не стверджуватиму, що до грошей я байдужий, але можу сказати напевно, що лише заради грошей я нiколи не ризикнув би жодною своею волосиною.

І, мабуть, я б залишив прохання Джона невиконаним, але тут у менi прокинувся чорт, який вiдтодi, як у менi поселився, мiркуе лиш про те, як пiдбити мене на якусь авантюру. Інодi його занадто заносить, i тодi я придушую його в собi без найменшого жалю. Вiн вспокоюеться i якийсь час не подае нiяких ознак життя. Тодi я поводжусь майже iдеально: утримуюсь вiд питва й курива, дорогу переходжу тiльки на зелене свiтло, веду авто, пiдкоряючись усiм дорожнiм знакам, а заробленi грошi до копiйки вiддаю дружинi. Тодi всi, хто мене знае, не можуть натiшитися. Вбраний, як на весiлля, умитий, поголений i на додачу з усiма такий люб’язний.

Але настае час, чорт прокидаеться й нудить:

– Ну, що це ти встаеш? Ще рано, обiд ще не готовий, можеш поспати. Куди тобi квапитись, однаково колись помреш. Умиватися сьогоднi не треба, ти це робив учора. Полеж, покури, наповни легенi димом. Он вони, твоi сигарети, на тумбочцi.

Чорт мiй такий наполегливий, я не завжди можу перед ним встояти.

Я витрусив iз коробки сигарету, чиркнув запальничкою, затягнувся.

– Браво! – вигукнув чорт. – Рак – кращий засiб проти курцiв.

Це його улюблений вислiв.

– Дурень! – сказав я йому. – Тобi треба не в менi сидiти, а працювати в товариствi з боротьби з курiнням.

Затягуючись димом «Мальборо», я розмiрковував над пропозицiею Джона.

Пропозицiя була спокуслива, але все-таки, мабуть, не для мене. Куди я поiду? Що мене чекае в цьому далекому майбутньому? Може, якiсь жахливi випробування. А я ж не хлопчак. Я солiдна сiмейна людина, менi от-от (невже правда?) стукне сорок. Треба заспокоiтися i бути статечним. Уникати зайвих хвилювань, стресових ситуацiй i протягiв. Вдягти халат, заварити слабкий чай, ну i, в крайньому разi, викурити люльку i сидiти собi за письмовим столом, пишучи якийсь роман iз легким для сприйняття сюжетом.

– Зi всiх людських вад найвiдразливiшою е розсудливiсть, – сказав чорт.

– Іди геть! – сказав я йому. – Не лiзь не у свое дiло. Ти менi набрид.

– Ти менi також, – вiдповiв чорт. – Особливо в такi хвилини, коли ти стаеш розсудливим. Послухай, послухай, – зашепотiв вiн, – ти ж добре знаеш, що розсудливiсть – це дещо ганебне. Сьогоднi ти боiшся застудитися, а завтра на тебе цеглина звалилася, i тодi яка рiзниця, був ти застуджений чи нi? Ну чого вагаешся? Тобi така удача випадае, скористайся! Поiдемо, поглянемо, що там вашi комунiсти навидумували за шiстдесят рокiв.

– А ти любиш комунiстiв? – запитав я насмiшкувато.

– Ну, а як же ж! – заволав чорт. – Як же ж iх та й не любити? Вони ж також на кшталт чортiв, завжди щось веселе утнуть. Слухай, ну поiдьмо, я тебе дуже прошу.

– Гаразд, – сказав я. – Припустимо, я поiду. Але це буде остання авантюра, у яку ти мене втягуеш.

– Прекрасно! – зааплодував чорт. – Чудесно! Цiлком можливо, що вона буде остання.

– Ідiотисько! – сказав я йому. – Чому радiеш? Якщо зi мною щось трапиться, що ти без мене робитимеш?

– Та таки-так, – сказав чорт iз сумом. – Зiзнаюсь, менi тебе жахливо бракуватиме. Але, чесно кажучи, я б надав перевагу бачити тебе мертвим, анiж розсудливим.

– Заткни пельку! – сказав я. – І не перешкоджай менi думати.

– Затикаю, – сказав чорт смиренно й затих, розумiючи, що свою справу вiн доконав.

І хоча я сказав Джону, що мое рiшення навряд чи буде позитивним i що я зателефоную йому не ранiше, нiж через тижня пiвтора, я зателефонував йому вже через три днi й сказав: ТАК.


Стеження

Я гадаю, нема чого й пояснювати, що перш нiж вдатися до такоi ризикованоi подорожi, яку я задумав, слiд потурбуватися про свою сiм’ю i дати розпорядження, у яких е достатньо шансiв стати останнiми.

Банк, пошта, страхова агенцiя, нотарiальна контора – ось цi заклади, на вiдвiдання яких я витратив декiлька днiв.

Займаючись усiма цими справами, я раптом якимось виробленим ще в колишнi роки в Москвi чуттям вiдчув, що за мною хтось стежить.

Я був дуже заклопотаний, але, виявивши елементарну спостережливiсть, помiтив, що телефон мiй поводиться не зовсiм звично. То в ньому чутно якийсь шурхiт (магнiтофон?), то вiн сам по собi чогось тенькае, то, телефонуючи комусь, я потрапляю не на той номер, то до мене потрапляе хтось, хто телефонував зовсiм не менi.

Мiй пес ночами раптом нi з сього нi з того гавкав. Вибiгаючи у двiр, я нiкого жодного разу не виявив. Але якось знайшов пiд самiсiнькими моiми дверима недопалок сигарети «Прима».

Іншим разом я звернув увагу на молодого чоловiка азiатського типу. Проiжджаючи повз моi ворота на велосипедi, вiн занадто старанно вiд мене вiдвернувся. Потiм в одному з прилеглих провулкiв мою увагу привернув старий зелений «фольксваген» iз франкфуртським номером. Зазирнувши всередину, я виявив забуту на задньому сидiннi газету «Правда».

Про всяк випадок я повiдомив про своi спостереження полiцiю. Там мене уважно вислухали, але сказали, що пiдозри моi занадто нечiткi та неконкретнi, але, якщо в мене з’являться переконливiшi докази стеження, вони, ясна рiч, вживуть необхiдних заходiв.

Полiцейський, iз яким я розмовляв, таки записав номер «фольксвагена», а недопалок «Прими» поклав у целофановий пакетик i сховав у сейф.


Викрадення

Того ж дня зi мною сталася пригода, яку тепер можна назвати кумедною, але тодi вона менi такою не видалася.

Повернувшись iз полiцii, я вирiшив викинути з голови всi своi пiдозри i розвiятися.

Я осiдлав велосипед i поiхав прокататися нашим штокдорфським лiсом.

За час свого вигнання я звик до велосипедних прогулянок i полюбив iх. Увесь цей переважно хвойний лiс, який вiдокремлюе наше село вiд околицi Мюнхена, дуже милий менi i нагадуе нашi пiдмосковнi лiси, але вiдрiзняеться вiд них тим, що вздовж i впоперек пересiчений асфальтовими й гравiйними дорiжками з вказiвними знаками на перехрестях i детальними планами на галявах. Тож заблукати тут можна тiльки за дуже великого бажання.

Я iхав своею улюбленою дорiжкою, що з’еднувала Бухендорф iз Нойридом, вона пряма, асфальтована й завжди вiдлюдна в буднi. Я iхав доволi швидко, обдумуючи майбутню подорож i, мабуть, так захопився своiми думками, що не помiтив чогось, що чатувало мене на дорозi.

Я й тепер не знаю, що там було. Скорiш за все, напнута поперек дороги мотузка, на яку я налетiв, упав i втратив свiдомiсть. А можливо, мене оглушили якось iнакше, нiчого напевне сказати не можу. Тiльки й пам’ятаю, що я iхав на велосипедi й розмiрковував. А потiм настав провал у пам’ятi, а потiм, як кажуть американцi, я знайшов себе на диванчику, який трохи пiдстрибував пiдi мною.

Гадаючи, що я у себе вдома, я припустив, що стався землетрус, i хотiв був зiрватися на рiвнi. Але тут-таки помiтив, що, по-перше, тiло мене не дуже хоче слухатися, а по-друге, я не вдома, а всерединi якогось автобуса iз запнутими вiкнами. Автобус кудись iде, а передi мною сидять трое чоловiкiв, двое у звичайних костюмах, а один весь у бiлому, мабуть, лiкар.

«Батечку! – подумав я. – Що ж це зi мною трапилось, пiд що я потрапив i куди це мене везуть?»

Я ворухнувся, щоб якось себе обмацати, перевiрити цiлiснiсть свого органiзму.

Щойно я проявив ознаки життя, як чоловiки, що сидiли передi мною, також заворушились, а лiкар щось сказав незнайомою менi мовою. Придивившись до нього, я побачив, що це зовсiм не лiкар, а скорiш за все, якийсь араб у нацiональному бiлому балахонi i такiй самiй бiлiй накидцi, що затуляла йому пiвобличчя. Двое iнших були, напевне, також араби, але вбранi по-европейськи. Цим, у костюмах, було рокiв по тридцять, а той, у накидцi, був на вигляд старший.

Коли я отямився, вони спочатку перекинулись кiлькома словами, а потiм той, що в накидцi, заговорив швидко, голосно i владно. Причому, коли вiн розтулив рота, вiд його зубiв поширилося голубувате сяйво, вiд якого в автобусi наче посвiтлiшало.

Коли вiн замовк, один iз його супутникiв кивнув i по-англiйськи звернувся до мене. Назвавши мене на прiзвище (зрозумiло, додавши «мiстер»), вiн сказав, що Його Величнiсть (себто той, що в накидцi) щиро перепрошуе, що iм довелося так безцеремонно зi мною повестися. Вони нiколи не дозволили б собi такого поводження з такою шанованою й достойною людиною, якою вони мене, безумовно, вважають. Лише виняткова необхiднiсть змусила iх так вчинити, про що Його Величнiсть ще i ще раз вельми перепрошуе.

Вочевидь, пiсля чогось, що зi мною недавно сталося, у мене було якесь затьмарення пам’ятi, я не знав, за що саме перепрошуе Його Величнiсть, i вирiшив помовчати.

– Однак Його Величнiсть, – вiв далi перекладач, – дуже сподiваеться, що ви почуваетесь достатньо добре й не триматимете занадто довго на нас образи. Його Величнiсть зi свого боку готовий матерiально винагородити вас за той невеликий збиток, який ми вам завдали.

На цих словах Його Величнiсть енергiйно закивав (не вiдхиляючи, однак, обличчя), потiм полiз собi пiд полу, довго марудився там у складках i колупався i, витягши нарештi шкiряний мiшечок на кшталт кисета, акуратно поклав його на вузенький столик, що роздiляв нас.

– Що це? – запитав я, косуючи на мiшечок.

– Невеликий особистий подарунок вiд Його Величностi, – усмiхнувся перекладач (i Величнiсть також усмiхнувся нiяково). – Дещиця золота.

Я заплющив очi й став гадати, що це за люди й чого вони вiд мене хочуть. Нiчого не придумавши, я розплющив очi й прямо запитав iх про це.

Спочатку Його Величнiсть щось швидко-швидко заговорив. Потiм перекладач пояснив менi, що вони представники однiеi невеликоi, але дуже багатоi арабськоi краiни. Дiзнавшись про поiздку, яка чекае мене…

– Як ви про неi дiзналися? – перебив я його.

– У нас на Сходi кажуть, – тихо сказав перекладач, – якщо прикласти вухо до землi, можна чути весь свiт.

Так ось, приклавши вухо до землi й дiзнавшись про моi плани, вони вирiшили звернутися до мене з одним маленьким, але делiкатним проханням. Вони сподiваються, що у великому Радянському Союзi, великому друговi арабських народiв, через певний час деякi секрети перестануть бути секретами. І вони, моi супутники, були б менi вельми вдячнi, якби я змiг дiстати i привезти сюди детальнi креслення звичайноi водневоi бомби, яка iм потрiбна суто для мирних цiлей. Якщо я надам iм таку послугу, то вони й особисто Його Величнiсть у боргу не зостануться, i мiшок золота, який я отримаю в обмiн на декiлька кадрiв фотоплiвки, може бути в п’ятдесят разiв бiльший за той, що лежить ось перед моiми очима.

Першим порухом моеi душi було негайно послати iх до шайтана. Але, чесно кажучи, я не був упевнений, що мою одвертiсть оцiнять сприятливим для мене чином. Отож я вирiшив скористатися позитивним досвiдом Ходжi Насреддiна, який, як вiдомо, свого часу обiцяв шаху за двадцять рокiв навчити iшака говорити людською мовою. При цьому Насреддiн вважав, що нiчим не ризикуе, бо за двадцять рокiв або шах помре, або iшак, або вiн, Насреддiн, постане перед Аллахом.

Аби не видатися своiм супутникам надто вже готовим до виконання iхнiх побажань, я сказав, що, звiсно, постараюсь (i навiть не стiльки за грошi, скiльки з виключноi поваги до iхньоi краiни й особисто до Його Величностi) зробити усе, що буде в моiх скромних силах, але конкретно обiцяти нiчого не можу. Менi, сказав я, навiть важко собi уявити, якою буде моя краiна через такий тривалий промiжок часу, i я не знаю, якi вiдомостi будуть уже оприлюдненi, а якi ще зостануться секретними.

– Бачте, – сказав я обережно, – я дуже хотiв би бути вам корисним, але водночас всiляка незаконна дiяльнiсть суперечить моiм моральним принципам.

Тут вони втрьох навперебiй заторохтiли по-арабськи, i раптом Його Величнiсть чистою росiйською мовою й навiть майже без акценту сказав:

– На вашi принципи ми не посягаемо й нi до чого силувати вас не збираемося. Але коли ви повертатиметесь iз прекрасного майбутнього в наше важке сучасне, вам, можливо, захочеться подумати про себе, про своiх дiтей i внукiв.

– Ваша Величносте, – запитав я, вражений, – де вас так добре навчили росiйськоi мови?

– У Московському унiверситетi дружби народiв iменi Патрiса Лумумби, – охоче вiдповiв Його Величнiсть i всмiхнувся, випромiнюючи загадкове сяйво.

На цьому наша розмова закiнчилася, i за п’ять хвилин моi викрадачi висадили мене разом iз велосипедом i шкiряним мiшечком на якiйсь вулицi.

Виходячи з автобуса, я не стримався й запитав Його Величнiсть, чи не з платини виготовленi його зуби.

– Ну що ви! – обiзвався Його Величнiсть. – Я достатньо забезпечений, аби дозволити собi брильянтовi коронки.


Несподiвана зустрiч

Ось помiркуйте, що ви купили б своiм здогадним знайомим, якби вам випала поiздка на шiстдесят рокiв уперед?

Я стояв посеред вiдомого у Мюнхенi магазину Кауфхоф (нашою мовою – Торговий двiр) цiлком розгублений. Справдi, всього повнiсiнько, а що купити, не уявляю. Джинси? Запальнички? Калькулятори? Жуйки? Жуйки, щоправда, я чув, в Радянському Союзi з’явилися вiтчизняного виробництва. Вони, звiсно, поки що поступаються захiдним зразкам, але я анiтрiшечки не сумнiвався, що упродовж шiстдесяти рокiв, з розвитком технiчноi революцii, iсторичних постанов партii та уряду i трудового ентузiазму мас, у справi виробництва предметiв жування й забезпечення ними широких верств населення стануться докорiннi змiни на краще.

Ну, i щодо джинсiв я також думав, що за шiстдесят рокiв якийсь прогрес неминуче настане, i вже принаймнi польськi, скажiмо, джинси, чи угорськi на крайнiй випадок, у Москвi дiстати буде можна.

Пару джинсiв я все-таки купив. А ще купив якiсь краватки, шарфики, двi складанi по п’ять марок парасолi, електроннi шахи, двi готовальнi й усiляку парфумерiю: губну помаду, лак для нiгтiв, пудру, рум’яна, тiнi для повiк, штучнi вii – такi речi, я знаю, нiколи не старiють.

Про себе я, звичайно, також подумав i купив плiвки для фотоапарата й диктофона, стрiчки для друкарськоi машинки, блокноти й набiр кулькових ручок. А крiм того, я прикупив декiлька пар бiлизни, шкарпетки, рукавицi, мило, зубну пасту, нову бритву «Жилетт» i двi упаковки лез. Усе це я придбав на той випадок, якщо цi предмети майбутнього виявляться хоча i незрiвнянно кращоi якостi, але надто незвичними для мене. Побачивши майки з написом «Мюнхен-1982», я, звiсно, тут-таки взяв штук п’ять. Потiм у вiддiлi карт i путiвникiв я знайшов плани рiзних мiст свiту, у тому числi й Москви. Вирiшивши, що цю рiч варто також мати (хоча б для того, щоб порiвняти Москву сьогоднiшню з Москвою тодiшньою), я взяв один iз планiв i порозглядав, дивуючись його детальностi. У Москвi, коли я там жив, також видавали схожi плани, але на них вказували лише найголовнiшi вулицi, та й то не всi. А на цьому я знаходив i маленькi провулки, i навiть слiпi завулки, у яких колись жив.

– Вулицi письменника Карцева там немае? – почув я позаду глузливий голос i, здригнувшись, озирнувся.

Передi мною у свiтло-зеленому плащi та сiрому капелюсi стояв, усмiхаючись, Льошка Букашев, мiй колишнiй друг, однокашник i товариш по чарцi. Колись ми разом навчалися на факультетi журналiстики, а потiм працювали на радiо, я в лiтературному вiддiлi, а вiн на новинах. Вечори ми просиджували в Будинку журналiстiв. Інодi удвох, iнодi утрьох. Вiн приводив iз собою свого приятеля Едика, кучерявого молодика, який сам себе називав генетиком й iммортологом. Я цього Едика запитав при першому знайомствi, чи займаеться вiн подовженням тривалостi життя. Вiн сказав, що завдання продовження життя його аж нiяк не цiкавить, це дурня, якою займаються геронтологи. Його ж цiкавить не довге, а вiчне життя.

– Себто ви хочете знайти елiксир життя? – запитав я.

Вiн сказав, що шукае дещо iнше, але для дурнiв це можна назвати й елiксиром. Я хотiв був образитись, але вiн тут-таки знiяковiв i сказав, що кажучи про дурнiв, вiн мав на увазi не мене, а тих бюрократiв, якi, не вiрячи у вирiшення проблеми, не дають йому лабораторii та взагалi вставляють палицi в колеса. Його якось навiть мало не посадили за менделiзм-морганiзм, про нього писали фейлетони в «Крокодилi», i вiн був вдячним Льошцi, який першим по радiо вiдгукнувся про його дослiди позитивно.

Узагалi Льошка був iз тих людей, хто необачно поганого iншому не вчинить. Щодо хорошого вiн сам казав про себе так: «Я готовий чинити добро в розумних межах. Хочеш, я позичу тобi трояка?»

За своiми поглядами це був класичний цинiк i кар’ерист. Але кар’ера його склалася тiльки з другоi спроби. Першу спробу вiн розпочав ще на першому курсi унiверситету.

Я й тепер добре пам’ятаю його тодiшнього. Серед всiх наших студентiв вiн був одним iз найстарших i найбiднiших. Вiн поступив в унiверситет пiсля армii та весь перший курс ходив у солдатському манаттi. Батька свого вiн не пам’ятав, той загинув пiд час вiйни. Льошкова мати Полiна Петрiвна працювала двiрничкою на Сивцевому Вражку, де в неi була кiмната на сiм iз половиною квадратних метрiв без вiкон.

Вiн менi розповiдав, що вiд самого дня народження нiколи (навiть в армii) не наiдався вволю. І в унiверситет вiн вступив не для того, щоб оволодiти журналiстикою, а щоб перейти в розряд людей, якi смачно iдять, гарно вдягаються i яких не б’ють у мiлiцii (його одного разу били).

Але вже на першому курсi вiн зрозумiв, що люди, яких не б’ють у мiлiцii, також подiляються на рiзнi категорii, i сказав менi, що справжню кар’еру можна зробити не за професiйною, а за «партiйно-статевою» лiнiею. Я гадав, що його спостереження за життям узагальненi, а потiм побачив, що нi, вiн намагаеться вжити iх для практичних цiлей.

Тiльки-но поступивши в унiверситет, вiн одразу виявив активнiсть у комiтетi комсомолу, невдовзi став комсоргом нашого курсу й кандидатом у члени КПРС. Статевоi лiнii вiн також з уваги не випускав i зiйшовся з однiею нашою студенткою, онукою iсторичного й героiчного бiльшовика, яка, крiм того, як i Льошка, горiла на комсомольськiй роботi.

На другому курсi Льошка одночасно збирався одружитися на цiй студентцi й перейти з кандидатiв у повноправнi члени партii. Водночас його рекомендували в комсомольськi вождi факультету, себто на пост, iз якого Льошковi попередники дiсталися самiсiньких верхiв влади.

І ось його висунули й мали голосувати й лише для проформи запитали публiку, чи мае хто вiдвiд. І тут на трибуну вийшла заплакана Льошкова наречена й сказала, що, як iй не важко, але вона мусить заявити товаришу Букашеву вiдвiд, бо вiн людина з подвiйним дном: на публiцi каже одне, а в приватних розмовах – iнше. Наприклад, у розмовi з нею вiн назвав Ленiна Вовка-морквинка.

Часи були вже лiберальнi, тому з унiверситету Букашева не вiдрахували. Але партiйного квитка вiн не отримав, вождем його не вибрали, i бiльше того, у комсомолi вiн залишився, але зi строгачем в особовiй справi. Нi про яку велику кар’еру вже не йшлося, i на радiо Льошка працював репортером найнижчого розряду, писав про передовикiв виробництва, швидкiсне топлення й високi надоi.

Службове його становище й зарплата зростали дуже повiльно, поки вiн знову, i майже випадково, не вийшов на партiйно-статеву лiнiю.

Вiн десь познайомився з донькою заступника мiнiстра iноземних справ i тепер свого шансу не упустив. Одружився, поступив у партiю й став швидко надолужувати втрачене.

Ми з ним тодi розсварилися, i долi нашi розiйшлися. Я став дисидентом, мене виключили зi Спiлки письменникiв i навiть хотiли посадити, а вiн навпаки, швидко йшов угору, став полiтичним коментатором на телебаченнi, iздив за кордон, виконуючи якiсь важливi доручення, i навiть, як я чув, входив до групи творцiв, що писали книги за Брежнева. Зрозумiло, що в тi роки ми з ним у Москвi не зустрiчалися, а ось тут, у Мюнхенi, зустрiлися.


Гавайськi острови

– Ну, привiт, – сказав вiн приязно й протягнув руку, яку менi, може, не варто було помiчати. Але мушу зiзнатися, що моеi принциповостi на цi церемонiальнi рухи нiколи не вистачало.

Потиснувши йому руку, я запитав, як вiн опинився в Мюнхенi.

– Та так, – сказав вiн, й надалi всмiхаючись. – Приiхав поглянути, де що дають.

Бажаючи якось йому дошкулити, я запитав, чи йому бракуе того, що дають у ГУМi.

– ГУМ, друже, – сказав вiн менi напоумливо й цинiчно, – iснуе для тих людей, хто несмачно iсть, кепсько одягаеться й кого б’ють у мiлiцii. Крiм того, там черги, а я черг не люблю. Ти не знаеш, де тут касети для вiдео?

Я сказав, що не знаю, i запитав, що вiн тут робить.

– Це нецiкаво, – вiдмахнувся вiн. – Дрiбнi iнтриги.

– А я думав, ти займаешся великою полiтикою, – сказав я.

– Велика полiтика, – заперечив вiн, – в основному з дрiбних iнтриг i складаеться.

Ми помовчали. Потiм я запитав його, невже вiн, така важлива цяця, не боiться штовхатися тут у натовпi, де може виявитися хто завгодно?

– Нi, милий мiй, не боюсь. Тут, серед покупцiв, е декiлька людей, якi не спускають iз мене очей i бережуть мое життя бiльше, анiж власне.

– Ти маеш на увазi, що тут е вашi люди? – запитав я, акцентуючи на слово «вашi».

– Авжеж, нашi i… – Вiн засмiявся. – І вашi також. Слухай, ти кудись поспiшаеш?

– Нi, – сказав я. – А що?

– То, може, нам пiти й трахнути по гальбi пива?

– Попри те що вашi люди за тобою стежать, ти не боiшся зi мною спiлкуватися?

– Друже мiй, – сказав вiн iз певною внутрiшньою гордiстю, – запевняю, що спiлкування з тобою менi нiчим зашкодити не може. Але тобi воно також нiчим не загрожуе.

– А хто тебе знае, – сказав я, бажаючи його образити. – Я ж не знаю, з яким завданням ти приiхав сюди.

– З яким би не приiхав, – сказав вiн, не ображаючись, – ти можеш не сумнiватися, що мокрими справами я не займаюся. Для цього е iншi люди, з якими я, втiм, не знайомий.

Ми сiли в мою машину, i я повiз його в ту саму пивну в Англiйському саду, де нещодавно ми пили з Рудi.

Тепер i ми замовили по масу. Замовляв Букашев. Я завважив, що вiн говорить нiмецькою хоча й з акцентом, але без помилок. Офiцiант був у коротких шкiряних баварських штанах iз застiбками пiд колiньми. Вислухавши Букашева, вiн вигукнув «Яволь!» – i побiг виконувати замовлення, а Букашев порозпитував про мое тутешне життя: як я тут освоiвся, з ким спiлкуюся й чи говорю по-нiмецьки. Я сказав, що моя нiмецька гiрша, нiж його, але на побутовi теми сяк-так спiлкуюся. З тiею самою усмiшкою Букашев зауважив, що якою б недосяжною була для мене нiмецька мова, вона все ж не складнiша за якутську, яку за iншого повороту долi менi довелося б освоювати. І навiть натякнув, що у вирiшеннi моеi долi i йому довелося взяти деяку участь, i саме вiн був проти «якутського» варiанта.

– Іншi були «за»? – запитав я.

– Не всi, але дехто був.

– А ти чому був проти?

– Я мав три причини, друже, – вiдповiв вiн незворушно. – По-перше, я, якщо ти пам’ятаеш, замолоду прагнув творити добро в межах розумного. По-друге, у мене до тебе е певнi сентиментальнi почуття. А по-трете, менi, чесно кажучи, подобаеться, як ти пишеш. Я певен, що попри всi дурницi, яких ти наробив, було б прикро використовувати твiй талант на лiсоповалi.

Тут-таки вiн став мене переконувати (i, як менi здалося, цiлком щиро), щоб я не втрачав часу, а писав.

– Для кого ж бо писати? – запитав я. – Із моiм читачем ви мене розлучили.

– Та не треба перебiльшувати, – сказав вiн. – Частково розлучили, частково не розлучили. Краiна у нас велика, кордони довгi, народу iздить до бiса, за всiма, хто що везе, не встежиш. Я сам, мiж iншим, книжок твоiх, щоб не збрехати, штук п’ятдесят-шiстдесят провiз. Та й цього разу кiлька з собою прихоплю.

– Чуднi ви, бiльшовики, люди, – сказав я. – Самi письменникiв цькуете, самi проганяете, потiм самi ж iхнi книги возите контрабандою. Хiба це не iдiотизм?

– Ідiотизм, – погодився охоче Букашев. – Щирiсiнький iдiотизм. Але нiчого вдiяти не можна. Система, розумiеш, iдiотська.

Я поглянув на нього з подивом.

– То ти також розумiеш, що система iдiотська?

– А що? – сказав вiн. – Що тебе дивуе? Система iдiотська, i я iй служу, але сам я не зобов’язаний бути iдiотом. Та й iншi не iдiоти. Усi все розумiють, але нiчого вдiяти не можуть.

– Дивно, – сказав я. – Якщо ви все розумiете, чому б вам не спробувати якось змiнити становище? Влада ж бо у ваших руках.

– Влада-то в руках. Та от як нею скористатися? Ну от уяви собi, припустимо, тобi дали ii, цю владу. Що б ти з нею робив?

– У-у! – заволав я так, що офiцiант, який саме проходив повз нас iз дюжиною гальб, покосував на мене злякано. – Та якби менi ця влада дiсталася хоча б на тиждень, я перш за все розiгнав би до бiса всю вашу партiю.

– Це зрозумiло, – сказав Букашев, моiм блюзнiрством анiтрохи не обурившись. – Ну, розiгнав би, а далi що?

– Не знаю, що далi, – сказав я. – І навiть знати не дуже хочу. Але що б там не було, все було б краще за вашу бездарну владу.

– Ич ти який! – вiн подивився на мене крiзь гальбу. – Ти, я бачу, став закiнченим антикомунiстом.

– Дурня! – заперечив я. – Нiким я не став. Проти так званих iдеалiв комунiзму я нiчого не маю. Свобода, рiвнiсть, братерство, стирання кордонiв, вiдмирання держави, вiд кожного за здiбностями – кожному за потребами. Що спiльного це мае з тим, що ви навергали?

– Твоя правда, – сказав вiн, стираючи пiну з губiв. – Спiльного, скажемо щиро, небагато. Але ж нам немае ще i сiмдесяти. Для iсторii це тiльки мить. Дров, правда, нарубати встигли чимало й дурниць наробили, бо поспiшали й намагалися перестрибнути через всi сходинки. А так не виходить.

– Та й не може вийти, – сказав я. – Утопiя е утопiею.

– Звiдкiля ти знаеш, утопiя чи не утопiя? – Букашев допив свое пиво й поставив гальбу на стiл. – Якщо лiзти напролом, то утопiя. А якщо все продумати i йти крок за кроком…

– Слухай, – сказав я йому, – навiщо ти менi цю херню пореш? Ти можеш у Москвi плести що хочеш по телебаченню й тут дурити мiсцевих простакiв, але не мене. Невже ти сподiваешся мене переконати, що вiриш хоч трiшечки в комунiзм?

– Миленький мiй, я взагалi нi в що не вiрю, – усмiхнувся вiн. – Я не вiрю, а думаю. І менi здаеться, що якiсь iще шанси е.

– Шанси? – я задихнувся вiд обурення. – Пiсля всього того, що ви натворили? Якi там шанси?

– Я тобi кажу: якiсь. Маленькi. Може, навiть зовсiм жалюгiднi. Але вони е. Слухай, брате, – вхопив вiн за штани офiцiанта, що пробiгав мимо, – притарань-но нам iще двiйко пивка.

– Яволь! – охоче одiзвався офiцiант i щодуху кинувся виконувати замовлення.

Я з подивом позирнув йому вслiд i повернуся до Букашева.

– Льошо! – назвав я його вперше за нашу зустрiч на iм’я. – Що вiдбуваеться? Ти ж йому росiйською сказав! Як же ж вiн тебе зрозумiв?

– Що? – перепитав вiн здивовано. – Я сказав по-росiйськи? А, ну то це хтось iз наших. Пусте, не звертай уваги. Це тебе не стосуеться.

Офiцiант принiс i поставив на стiл iще два маси.

– Застебни гудзика! – сказав йому Букашев насмiшкувато.

Рука офiцiанта мимоволi смикнулася до гудзика. Але вiн тут-таки отямився.

– Ich verstehe sie nicht![3 - Ich verstehe sie nicht – Я вас не розумiю (нiм.).] – сказав вiн рiзко й одiйшов.



– Ось i працюй iз такими! – зiтхнув Букашев. – Проколюються на будь-якiй дрiбницi. То ось що я тобi скажу. Ти знаеш, я iдiотом нiколи не був. У всiляку високу маячню не вiрив. Але й брехати тобi менi зайве. Немае жодного резону. І якщо я кажу про шанси, то цю справу якось я обмiзкував. Та й не тiльки я. Ти, я знаю, про наше керiвництво дуже кепськоi думки, але повiр менi, там також е люди, у яких шарики крутяться.

Я збiгав по малiй нуждi.

– Знаеш що, – сказав я, повернувшись, – я не знаю, крутяться у вас шарики чи не крутяться, я знаю тiльки, що все це не мае жодного значення. Система зогнила, скостенiла, ви все це самi добре знаете, але на жоднi позитивнi дii вже не здатнi.

– А ось у цьому, старий, ти i помиляешся! – з несподiваним запалом заперечив вiн. – На щось ми здатнi. І щось зробимо.

– Що ви зробите? – позирнув я на нього упритул.

– Деякi iдейки маемо, – сказав вiн, не вiдводячи очей. – Але справа, як ти сам розумiеш, серйозна. У такiй багатоходовiй комбiнацii, як не помилитися. От якби можна було зазирнути наперед рокiв, скажiмо, на п’ятдесят-шiстдесят i дiзнатися, що зi всього цього вийшло. – І вiн уважно поглянув на мене й засмiявся.

Звичайно, остання фраза мене насторожила. Була вона сказана випадково чи з натяком? Якщо з натяком, то чого Букашев хотiв вiд мене?

Я чекав вiд нього подальшого розвитку теми, але вiн про неi наче забув i знову розпитував мене про мое життя, мимохiдь розповiдаючи й про свое.

Потiм запитав про моi плани на лiто, i я не зрозумiв, це запитання вiн поставив iз якоюсь задньою думкою чи просто з цiкавостi. Щоб себе нiяк не викрити, я сказав, що, взагалi, збираюся вiдпочити i, можливо, найближчим часом махну кудись… Ну, скажiмо… (я ляпнув перше, що спало на думку) в Гонолулу.

– Гонолулу! Гавайськi острови! – замрiяно промовив Букашев. – Ти знаеш, де мене тiльки не носило, а на Гавайях ще не бував. Напевне, гарно там. Пальми, сонце, море й гавайки з гавайськими гiтарами. Слухай, а ти мою колишню любов давно бачив?

– Давно, – сказав я.

– Кажуть, вона вдарилась у релiгiю.

– Із часом люди змiнюються, – сказав я ухильно.

– Дурня! – заперечив вiн. – Вони змiнюють предмет поклонiння. Але зостаються такими ж, як були. Еге ж, тодi вона менi з Вовкою-морквинкою здорово напаскудила. Я вже думав, що й не виберусь. Та гаразд, друже, радий був тебе побачити. Серйозно кажу, без понтiв. Хочеш у Москву комусь щось передати?

У мене, звiсно, було кому щось передати, але не через нього.

– Слухай, – сказав я. – А правду про тебе кажуть, що ти майор КДБ?

– Ну, так начебто, – погодився вiн iз задоволенням. – Точнiше сказати, генерал-майор. А для тебе то що? Невже ти думаеш, я з тобою зустрiвся, аби на тебе стукати? Нi, братане, я граю в iншi iгри й ставлю по-великому.

Вiн пiдкликав офiцiанта i, не зважаючи на моi протести, розрахувався за нас обох.

На зворотному шляху я, позираючи в дзеркало, помiтив, що за нами, навiть не ховаючись, iде зелений «фольксваген», але номер у нього не франкфуртський, а кельнський. Я сказав про це Букашеву, але вiн вiдмахнувся.

– Це нашi. Не турбуйся, вони iдуть не за тобою, а за мною.

Вiн попросив мене висадити його бiля «Фiр Ярее Цайтен», найрозкiшнiшого готелю Мюнхена.

Уже виставивши ногу на тротуар, вiн раптом запитав, чи може вiн менi коли-небудь з оказiею зателефонувати.

– Коли ж ти менi зателефонуеш, якщо я вiд’iжджаю? – запитав я.

– А, авжеж! – сказав вiн. – У Гонолулу. Я й забув. Але ж ти не навiк туди iдеш. – І вiн чiпко на мене поглянув. – Колись ти повернешся i, можливо, навiть захочеш менi розповiсти, як там живуть гонолульцi. То я тобi зателефоную. Номер твого телефону в мене е.

Було схоже на те, що вiн знае про мене бiльше, нiж я думав. А втiм, мене це надто не хвилювало.

Вiд’iжджаючи вiд готелю, я побачив припаркований за рогом зелений «фольксваген». Потiм, дорогою додому, я весь час позирав у дзеркало й зробив кiлька перевiрочних маневрiв iз заiздом у глухi провулки. «Фольксваген» не з’явився, нiяких iнших ознак стеження я не помiтив.

Дорогою я увiмкнув приймач, який у мене завжди був налаштований на першу програму радянського радiо. Передавали концерт на замовлення трудiвникiв моря. Спочатку невiдомий менi читець-декламатор читав уривки з «Мiдного всадника», потiм оркестр Великого театру виконав «Танець маленьких лебедiв» iз балету Чайковського.

– А тепер, – оголосила дикторка солодкавим голосом, – у виконаннi народноi артистки Радянського Союзу… прозвучить украiнська народна пiсня…

– «Гандзя-рибка»! – сказав я уголос i як у воду дивився.

Скiльки я себе пам’ятаю, в усiх концертах, що демонстрували нечуваний розквiт багатонацiонального мистецтва в моiй краiнi, завжди виконувалися однi й тi самi пiснi. Якщо росiйськi, то обов’язково або «Среди долины ровныя» чи «Вдоль по Питерской», а украiнськi – чи уривок iз «Наталки Полтавки», чи ось ця сама «Гандзя».

		Як на мене Гандзя гляне,
		В мене зразу серце в’яне.
		Ой, скажiте, добрi люди,
		Що зi мною тепер буде…

Не знаю чому, але саме «Гандзя» виконувалася на всiх урочистих концертах, присвячених партiйним з’iздам, i Дню мiлiцii, i Дню космонавтики чи ще чомусь, а виконавиця в усiх випадках i за всiх часiв була наче одна й та сама: висока, кремезна тiтонька в чорному бархатному платтi до п’ят i з великим вирiзом на пишних грудях. На груди цi вона клала руки, як на пiдставку, заламувала пальцi й лукаво мружачись, заходилася iнфантильним мецо-сопрано:

		Гандзя-рибка,Гандзя-птичка,
		Гандзя – славна молодичка…

Боженько мiй, думав я, невже в цiй краiнi насправдi нiколи нiчого не змiниться?


Дзвiнок iз Торонто

Збори моi були в розпалi, коли раптом пролунав дзвiнок iз Канади.

– Привiт, старий, говорить Зiльберович.

– А, – кажу, – привiт, як життя?

– У працi, – просто вiдповiдае вiн. – Ти чимось зайнятий?

– У якому сенсi? Зараз чи взагалi?

– Ну, зараз i взагалi.

– Ну, якщо взагалi, то зайнятий.

– Так от, кидай усе, бери квиток, i щоб завтра ти був у Торонто.

Я аж остовпiв вiд такоi пропозицii.

– Ти що, – кажу, – голубе, здурiв, певне, зовсiм? Чого це раптом я все кину i з Мюнхена помчуся в Торонто? Та що ж менi по-твоему робити нiчого, у таку далеч пертися?

– Старий, це питання не обговорюеться. У Торонто заарендуеш кар, якийсь невеличкий, непомiтний, виiдеш на хайвей, там вiзьмеш шостий екзит, проiдеш рiвно два майли, на шулдерi побачиш блакитний «шевроле». На даху антена, на задньому склi жалюзi, номер заляпаний багнюкою. Фолуй за цим «шевроле», надто не наближайся, але з виду не випускай. Усе![4 - Зiльберович, як чимало емiгрантiв, користуеться мовою, забрудненою спотвореними словами мiсцевого лексикону: car – автомобiль, highway – автострада, exit – виiзд, mile – миля, shoulder – взагалi плече, але в цьому контекстi узбiччя, follow – слiдувати за кимось.]



– Ідiот! – заволав я. – Перш нiж вiддавати накази, ти хоча б по-росiйськи навчився хоч трохи говорити.

Але цi слова почула лише моя дружина, слухавку на iншому кiнцi планети поклали.

– Що таке? – стривожено запитала дружина. – Хто це телефонував?

– Не зрозумiла, чи що? Звiсно, Зiльберович.

– І чого вiн хотiв?

Я розповiв.

Дружина скипiла. Не так через Зiльберовича, як через мене. Та що це таке! Та з якого дива! Може, ми взагалi вже прощаемося навiки, у нас зосталося декiлька днiв, але ти i iх готовий розтринькати на кого завгодно, тiльки не на сiм’ю. Це ти сам винен, ти сам себе так поставив, що вони дозволяють собi поводитися з тобою, немов iз хлопчиськом. Подумаеш, вiн уявив себе пупом землi, а ти до нього бiгатимеш, як тiльки вiн тебе пальцем поманить.

Це вона, звiсно, мала на увазi не Зiльберовича. Я iй сказав, що я сам глибоко обурений, на кожен поклик вiдгукуватися не збираюся i нi в яке Торонто, звiсно, не поiду.

Я говорив це цiлком щиро, злився бiльше на себе самого й водночас дивувався тiй дивнiй психiчнiй силi, що дiяла на мене, попри фантастичну вiдстань, яка нас роздiляла.

Ця сила мене якимось чином гiпнотизувала, виводила зi стану рiвноваги, жоднi реально пояснимi причини не змушували мене iй пiдкоритися, але не пiдкоритися iй я мiг, тiльки проявивши вiдчайдушний внутрiшнiй спротив. Не зрозумiло?

Спробую пояснити простiше.

Зiльберович телефонував менi не вiд власного iменi (власного iменi в нього нiколи не було), а за дорученням iншоi людини. Цьому iншому я не був пiдпорядкований у службi, не залежав вiд нього матерiально, на становi моiх справ його ставлення до мене нiяк не могло позначитися.

Ну, якби я його хоч якось шанував i готовий був кидатися стрiмголов виконувати його розпорядження, так i цього ж не було. Бiльше того, у моiх очах вiн зi своiми претензiями на володiння остаточною iстиною взагалi видавався фiгурою комiчною.

І все-таки, коли вiн мене до чогось закликав, я просто цiпенiв i вiдчував, що вiдмовити йому менi не до снаги.

Тепер було те саме.

Як я мав реагувати на дзвiнок Зiльберовича? А нiяк. Комусь забагалося, що я мушу все кидати i кудись мчати. А менi здаеться, що я нiкому нiчого не винен, не мушу навiть i вiдповiдати. У мене своiх справ по саму зав’язку.

Але щось мене нервувало й схиляло до думки, що не вiдповiсти зовсiм – незручно. Клянучи останнiми словами й Зiльберовича, i його, так би мовити, патрона, а почасти й себе самого, я вигадував подумки варiанти вiдмови, розпочавши з найзверхнiшого (телеграфом): кому треба, той iде.

Коротко, чiтко i зрозумiло. Але нереалiстично. Бо уявити ситуацiю, в якiй Вiн iде до мене, навiть просто неможливо, а що я до Нього iду, це й уявляти годi.

Але чому, чому, чому?

Чому я не можу встояти перед цiею людиною, яка менi не приший кобилi хвiст?

– Чому це ти ходиш такий збуджений? – закричала на мене дружина. – Що це ти смалиш цигарку за цигаркою й щось там мимриш?

– Хiба я щось мимрю? – здивувався я.

– Не тiльки мимриш, але й пику кривиш, i дулi комусь сучиш. Якщо ти не можеш послати iх подалi, дай вiдповiдь якось ввiчливо. Скажи, що ти захворiв, що в тебе якась конференцiя, що тобi треба книжку дописати.

– Еге ж, – засумнiвався я, – а вiн скаже: а кому потрiбнi твоi книжки?

– Ну, якщо вже вiн так скаже, то ти йому також можеш сказати: а кому потрiбнi твоi книжки? На хамство завжди треба вiдповiдати хамством. Ти сам себе ставиш на останне мiсце, тому й iншi ставлять тебе туди ж.

Вона мала рацiю, як завжди.

Але коли вона поiхала в банк, я зателефонував в аеропорт, просто про всяк випадок.

Як я i передбачав, жодних прямих рейсiв iз Мюнхена в Торонто взагалi не iснуе, а летiти з пересадкою у Франкфуртi – це вже занадто. З якого дива я маю долати такi перешкоди?

Хоча якщо розiбратися, не гарячкуючи, то пересадка без речей не така вже й важка. Та ще й у Франкфуртi у мене була одна, так би мовити, iнтимна справа, заради якоi просто так я б, звiсно, нiзащо не попхався. Але якщо за одним заходом…


Новий Леонардо да Вiнчi

Із Леопольдом Зiльберовичом (по-простому – Лео) я познайомився на початку шiстдесятих рокiв через його сестру Жанету, з якою тодi навчався в унiверситетi. У лiтературних (чи, мабуть, точнiше мовити, наближених до лiтературних) колах тiеi доби Лео був однiею з найпомiтнiших фiгур.

Високий патлань у засмальцьованому тьмяному костюмi iз зацерованими лiктями та одутлинами на колiнах, вiн невтомно пересувався Москвою, буваючи, здаеться, одночасно i в редакцiях найлiберальнiших журналiв, i в Будинку лiтераторiв, i на всiх поетичних вечiрках, i на всiх прем’ерах.

Вiн був особисто знайомий з усiма бодай трохи вiдомими поетами, прозаiками, критиками та драматургами, яких (кожного окремо) пiдкорював знанням та тонким розумiнням iхньоi творчостi. Кожному вiн мiг при нагодi процитувати його катрен, рядок iз роману чи реплiку з п’еси та надати процитованому iнодi несподiваного, але оригiнального й обов’язково схвального для автора тлумачення.

Я не пам’ятаю, чим вiн займався офiцiйно (здаеться, був десь позаштатним лiтконсультантом), але головним його покликанням було вiдшукувати та плекати молодi таланти.

Через багато рокiв, потрапивши на Захiд, я зустрiчав найрiзноманiтнiших лiтературних агентiв, якi сидять у великих офiсах, розсилають видавцям рукописи своiх клiентiв, тобто ведуть великий та прибутковий бiзнес.

У наших умовах Зiльберович робив те саме, але без усiлякого зиску. Бiльше того, сам злидар як церковна миша, вiн самотужки, як мiг, пiдгодовував вiдкритих ним генiiв, не сподiваючись навiть на те, що вони колись подякують йому.

Як тiльки вiдкритий ним талант починав друкуватися й не мав нужди в п’ятаку на метро, вiн одразу ж викреслював iз пам’ятi Зiльберовича, але Лео нiчого й не вимагав. Його альтруiзм був таким щирим, що сам себе вiн нiколи не вважав альтруiстом.

Покинутий одним генiем, вiн вiдразу ж знаходив iншого й носився з ним як iз писаною торбою. Зi мною вiн, мiж iншим, теж колись носився. Вiн був одночасно моiм прихильником, зброеносцем та просвiтником. Усе мною написане вiн знав напам’ять.

У тi часи, коли менi часто доводилось читати власнi опуси в рiзних компанiях, Лео, звичайно, завжди був там. Вiн примощувався десь у куточку i, тримаючи свiй портфель на колiнах, уважно слухав, а коли справа доходила до якогось ефектного пасажу чи вдалоi гри слiв, Лео, передчуваючи це мiсце, заздалегiдь усмiхався, кивав, перезирався з присутнiми, заохочуючи iх звернути увагу на те, що от-от станеться. І якщо публiка на це мiсце також реагувала позитивно, Зiльберович розходився в усмiшцi та потопав у хвилi гордостi, неначе це вiн такого мене породив.

Згадуючи цей перiод свого життя, я дiйшов висновку, що для письменника, звичайно, найголовнiше – мати природжений талант, але на самому початку шляху дуже важливо зустрiти такого от Зiльберовича.

Наш роман iз Зiльберовичем закiнчився, коли вiн зустрiв Сим Симича Карнавалова.

Почувши перший раз це прiзвище, я сказав, що воно несполучне з хоч трохи пристойним письменником. Таке прiзвище мiг би мати конферансье чи бухгалтер, але письменник – нiколи.

Тодi я навiть уявити собi не мiг, що з часом звикну до цього прiзвища й воно менi здаватиметься не лише нормальним, але й цiлком визначним.

Я пам’ятаю першу захоплену розповiдь Зiльберовича про колишнього зека, який, працюючи грубником у дитячому садку, пише приголомшливу (визначення Лео) прозу. Цей чоловiк, заробляючи шiстдесят карбованцiв на мiсяць, живе цiлком аскетично, не п’е, не курить, вживае найневибагливiшу iжу. Вiн пише з ранку до ночi (з перервами лише на сон, споживання iжi та пiдкидання вугiлля), не потураючи собi нiяк, практично нi з ким не спiлкуючись, бо, по-перше, боiться доносителiв, а по-друге, цiнуе кожну свою хвилину.

Але з ним, Зiльберовичем, вiн (Лео пiдкреслив це особливо) не лише спiлкувався пiвтори години поспiль, але навiть прочитав йому вголос кiлька сторiнок iз якогось свого твору.

– То як? – запитав я з прихованими ревнощами.

– Старий, – урочисто мовив Зiльберович, – повiр моему смаку, це справжнiй генiй.

І сказав це таким тоном, з якого не складно було зрозумiти, що хоча я теж у деякому сенсi, може, i генiй, але все ж, можливо, не зовсiм справжнiй.

Зiльберович жив тодi на Строминцi. З матiр’ю Клеопатрою Казимирiвною та з Жанетою. У них була окрема двокiмнатна квартира. Цю небачену на тi часи розкiш вони мали тому, що дiдусь Лео, Павло Іллiч Зiльберович (партiйна кличка Серебров), був героем громадянськоi вiйни, на котрiй, на щастя для наступних поколiнь Зiльберовичiв, i загинув. Якби вiн загинув пiзнiше в таборах, житловi умови його онука навряд чи були б такими гарними. Мати та сестра Лео жили в однiй кiмнатi, а в нього була своя, окрема. Вона була вся обвiшана портретами дорогих його серцю людей. На найбiльшiй, збiльшенiй зi старого знiмка свiтлинi був зображений дiдусь Зiльберович, рокiв двадцяти п’яти, з чапаевськими вусами, у шкiрянцi та з маузером на боку. Дiдусь Зiльберович був единим вiйськовим у колекцii портретiв. Іншi – улюбленi письменники Лео, починаючи з Чехова та закiнчуючи мною.

У цiй кiмнатi ми часто зустрiчались, я читав йому своi першi оповiдання.

Та й не лише я. Тут бувало багато поетiв та прозаiкiв мого поколiння, i навiть Окуджаву я вперше побачив та почув саме у Зiльберовича.

Хоча я з першого разу дещо приревнував Зiльберовича до Карнавалова, але я й гадки не мав, що вони можуть так зблизитись. Однак вони заприятелювали. Щоправда, не вiдразу.

Карнавалов, судячи з усього, був таким собi вiдлюдником i нових знайомих пiдпускати до себе не поспiшав. Але i вiд Зiльберовича, якщо вiн у когось закохувався, вiдбитися не так-то легко.

Вiн телефонував, заходив, пропонував своi послуги: щось вiднести, принести чи навiть передрукувати рукопис.

Якось, о другiй чи третiй години ночi, менi подзвонила Жанета: зник Лео. О сьомiй ранку пiшов i досi немае. Уже звертались у бюро нещасливих випадкiв, мати лежить iз серцевим нападом, Зiльберовича немае.

– Ну то й що, що немае? – сказав я. – Хiба це вперше, коли вiн пiзно повертаеться?

Вона сказала: нi, не вперше, але мiж ними така домовленiсть – якщо вiн затримуеться, вiн телефонуе не пiзнiше за о пiв на дванадцяту.

Уранцi зателефонував Зiльберович i попрохав мене негайно приiхати до нього.

Виявляеться, вiн всю нiч був у Карнавалова. Той дав йому, не виносячи з дому, прочитати свiй роман. Зiльберович читав до ранку й тепер був такий щасливий, неначе провiв першу нiч iз коханою жiнкою.

– Старий, повiр менi, – Лео витримав паузу, – це новий Толстой.

Зiзнаюсь, ця його оцiнка мене приголомшила. Якби вiн назвав Карнавалова Гоголем, Достоевським, Чеховим чи навiть Шекспiром, це скiльки завгодно. Але рiч у тiм, що Толстим ранiше вiн називав мене. А припустити, що на землi можуть iснувати одночасно два Толстих, i тим потiшатися я, зрозумiло, не мiг.

Я, природно, запитав Лео, що ж за роман написав цей новий Толстой. Лео охоче вiдповiв, що в романi вiсiмсот шiстдесят сторiнок, а мае назву вiн «КПЗ».

– КПЗ? – здивувався я. – Про мiлiцiю?

– Чому про мiлiцiю? – спохмурнiв Лео.

– Ну що таке КПЗ? Камера попереднього затримання?

– А, ну так, звичайно, – сказав Лео, – але роман цей не про мiлiцiю. І взагалi це не просто роман. Це лише один том iз задуманих шiстдесяти.

Я гадав, що недочув, i попросив Лео повторити цифру. Вiн повторив. Я запитав тодi, чи не був цей новий Толстой пацiентом божевiльнi. Лео сказав, що, звiсно, був.

– Природно, – сказав я. – Якщо людина задумала написати шiстдесят романiв по тисячi сторiнок, iй мiсце саме у психлiкарнi.

Як людина надто прогресивних поглядiв, Лео розгнiвався i почав на мене кричати, що з такими висловлюваннями менi слiд звернутись кудись у КДБ або пошукати собi дружкiв серед лiкарiв iнституту iменi Сербського. Там мене зрозумiють. А вiн, Лео, мене не розумiе.

Ми тодi сильно погиркалися, я грюкнув дверима й пiшов, думаючи, що назавжди. Але це було не вперше й не востанне.

Наступного дня Лео зайшов до мене з пляшкою та сказав, що вчора вiн погарячкував.

Але коли ми випили, вiн менi знову торочив про свого генiя й добрехався до того, що той не лише Толстой, а ще й Леонардо да Вiнчi. Вiн така оригiнальна людина, що своi романи, зважаючи на iхню велич i за об’емом, i за змiстом, називае не романами й не томами, а брилами.

– Уся велика зона, – сказав Зiльберович, – складатиметься з шiстдесяти брил.

– До чого тут велика зона? – не зрозумiв я. Зiльберович пояснив, що «Велика зона» – це назва всiеi епопеi.

– А отож знову про табори, – промовив я.

– Дурень, табори – це мала зона. Утiм, мала зона як частина великоi зони там теж буде.

– Зрозумiло, – сказав я. – А КПЗ – частина малоi зони. Так?

– Ось, – сказав Зiльберович, – типовий приклад ординарного мислення. КПЗ – це не частина малоi зони, а роман про ембрiональний розвиток суспiльства.

– Що-о? – вигукнув я.

– Ну ось послухай мене уважно. – Зiльберович скинув пiджак на спинку стiльця й забiгав по кiмнатi. – Уяви собi, що ти сперматозоiд.

– Вибач, – сказав я, – але менi легше собi уявити, що ти – сперматозоiд.

– Добре, – з легкiстю увiйшов у нову роль Зiльберович. – Я – сперматозоiд. Я вивергаюся у життя, але не один, а у складi двохсотмiльйонного натовпу таких самих нiкчемних хвостатих пуголовкiв, як i я. І потрапляемо ми одразу не в тепличнi умови, а в кислотно-лужне середовище, де вижити вдасться лише одному. І ось усi двiстi мiльйонiв починають боротьбу за це едине мiсце. І всi, крiм одного, гинуть. А цей один перетворюеться на людину. Народжуючись, вiн думае, що вiн единий у своему родi, а виявляеться, що вiн знову один iз двохсот мiльйонiв.

– Що за маячня! – вибухнув я. – На землi людей не двiстi мiльйонiв, а чотири мiльярди.

– Так? – Лео зупинився й глянув на мене з подивом. Але швидко знайшов заперечення: – На землi, авжеж. Але ж мова йде не про всю землю, а лише про нашу краiну, чому епопея i мае назву «Велика зона».

– Слухай, – не витримав я, – ти торочиш таку дурню, що в мене вiд тебе навiть голова розболiлась. Велика зона, КПЗ, сперматозоiди… Що мiж цими поняттями спiльного?

– Не розумiеш? – запитав Лео.

– Нi, – сказав я, – не розумiю.

– Добре, – розпочав Зiльберович терпляче. – Спробую пояснити. Уся епопея та кожний роман окремо – це багато найрiзноманiтнiших шарiв. Бiологiчний, фiлософський, соцiальний та полiтичний. Тому i сумiш рiзних понять. Це, крiм усього, лiтература великоi суспiльноi напруги. Тому внутрiшньоутробна частина життя людини розглядаеться, як попередне ув’язнення. Із попереднього ув’язнення вона потрапляе в ув’язнення довiчне. І лише смерть е торжеством свободи.

– Ну що ж, – пiдсумував я. – Життя, тим паче в наших конкретно-iсторичних умовах, можна розглядати як довiчне ув’язнення. А що, цi сперматозоiди описуються як живi люди?

– Звичайно, – сказав Зiльберович, чомусь зiтхнувши. – Звичайнi люди, вони борються для того, щоб потрапити в ув’язнення, але тi, що програли, набувають свободу. Зрозумiв?

– Ну, так, – погодився я. – Так бiльш-менш зрозумiло. Хоча трiшки штукарськи. А ось ти менi скажи простiше, цей роман, чи всi цi романи – вони за радянську владу чи проти?

– От невiглас! – не стримався Зiльберович i ляснув себе по стегну. – Ну, звичайно ж, проти. Якби вони були за, невже я тобi про них розповiдав би!

Я не хочу, щоб мене зрозумiли хибно, але коли Лео захопився цим Леонардо Толстим, бiгав до нього та говорив лише про нього, я сприйняв це як несподiвану зраду. Рiч у тiм, що я, сам того не усвiдомлюючи, звик мати Лео завжди пiд рукою як вiдданого прихильника, якого завжди можна послати за цигарками або за пляшкою горiлки й викинути з голови, коли вiн не потрiбен. Я звик, що у будь-який час можу прийти до нього, прочитати йому щось нове та вислухати його захоплення. А тут вiн якось рiзко змiнився. Нi, вiн, як i ранiше, мене вислуховував i навiть хвалив, але вже не так. Уже не чудово, не генiально, не приголомшливо, а добре, вдало, непогано. А ось у Карнавалова…

І лiпить менi з Карнавалова якусь цитату.

Бiльше того, вiдтодi, як вiн став наближеним до самого Карнавалова, у його ставленнi до мене з’явилась якась панська поблажливiсть i навiть пихата зарозумiлiсть, нiби вiн сам став майже Карнаваловим.

Усе це я згадував у лiтаку, котрий летiв за маршрутом Франкфурт – Торонто.


Генiй iз Бескудникового

Скiльки б я не ревнував, не приховував свою заздрiсть за iнодi вдалими, а iнодi й зовсiм заяложеними дотепами, цей вiднайдений Зiльберовичем на звалищi новоявлений генiй бентежив мою уяву. І коли Зiльберович iз демонстративною пихою повiдомив менi, що Сим Симич дякуючи його, Зiльберовича, особистiй протекцii погодився мене прийняти, я, у свою чергу, вельми iронiчно подякував за надану честь та пояснив Зiльберовичу, що погоджуються прийняти когось зазвичай лише великi начальники, а рiзнi грубники та iнша дрiбнота не погоджуються прийняти, а просять, щоб до них зайшли.

– І взагалi, я генiiв бачив вдосталь, – мовив я, – i вони мене не дуже й обходять. Але з тобою я можу сходити просто з цiкавостi та й тiльки.

Певна рiч, я ризикував тим, що Зiльберович психоне й не вiзьме мене, але ризик, чесно кажучи, був, взагалi, невеликий.

Знаючи Зiльберовича як облупленого, я розумiв, що йому також хочеться напустити туману й менi, i Сим Симичу, показавши нам обом один одного. Тому що, панькаючись зi своiм Леонардо, вiн все ж iнодi згадував, що i я теж чогось вартий.

Коротше кажучи, якось взимку надвечiр ми зiбралися i, прихопивши з собою пляшку «Кубанськоi», поперлися до чорта в зуби у Бескудникове.

Вивалившись з електрички на обмерзлу платформу: колючий снiг у писок мете, темрява (усi лiхтарi перебитi), тхне промерзлим смiтником та ще чимось бридким.

А потiм пiд гавкiт мiсцевих псiв плентались якимись закутками та вибоiнами, де не зламати ногу можна лише з дуже великою вправнiстю еквiлiбриста.

Але врештi-решт знайшли цей дитячий садок i цей моторошний пiдвал, пропахлий мишами, цвiллю та просякнутим потом одягом.

В однiй iз кiмнат склепу й проживав цей новоявлений генiй та iдол Зiльберовича.

Кiмната мала розмiр приблизно сiм-вiсiм квадратних метрiв. Стiни iз зеленими шпалерами, подекуди обдертими, а де-не-де вогкими та запушеними памороззю. Пiд самiсiнькою стелею маленьке вiконце, та ще й з гратами, як у камерi. Обстава: залiзне iржаве лiжко, застелене сiрою суконною ковдрою, кухонний нефарбований стiл iз шафкою для посуду та шухлядою, в котрiй лежали саморобний нiж, виготовлений iз полотна слюсарноi ножiвки, алюмiнiева виделка, що давно втратила один iз чотирьох зубiв, та кварта, теж алюмiнiева, лита, з викарбуваними на нiй iнiцiалами господаря «С. К.».

Прикрас на стiнах нiяких, крiм маленькоi iконки у дальньому кутку.

Ще були двi лампочки. Одна, гола, пiд стелею та iнша, так би мовити, настiльна. Власне кажучи, це була навiть не лампа, а якась бридка конструкцiя, скручена з дроту та обгорнута абияк газетою з горiлими плямами. Варто ще згадати два облiзлих стiльчики, тумбочку та велику ковану скриню з колодкою. У кутку бiля дверей – туалетна поличка, що була шматком дошки, обцвяхованоi бляхою, колись пофарбованою у блакитне, але фарба дуже облiзла. На полицi лежав уламок дзеркала розмiром iз долоню, частина безпечноi бритви (затискачi для леза i власне лезо, але без ручки), помазок (також без ручки – лише щетина), а в прямокутнiй консервнiй банцi з-пiд шпротiв – розмоклий шматок мила, такого чорного i такого смердючого, котре i в радянських крамницях мiг би знайти не кожний. Пiд поличкою був прибитий до стiни садовий умивальник з алюмiнiевою мискою пiд ним, а лiворуч вiд полички – вiшак, на котрому висiла просякла вугiльним пилом тiлогрiйка. Інша тiлогрiйка, чистiша, була на господаревi. А ще вiн був вбраний у ватянi штани та валянки з колошами.

Був вiн високого зросту, сутулий, лице ямкувате, зуби металевi.

– Познайомся, Симич, це мiй друг. Вiн, до речi, на вiдмiну вiд тебе, член Спiлки письменникiв, – голосно сказав Зiльберович у звичнiй для себе невимушенiй манерi.

Симич невпевнено протягнув менi руку й замiсть «здоров» вимовив:

– Добре.

І глянув на мене швидко та сторожко, як це зазвичай роблять колишнi зеки.

Подейкують, у сучасних лiтакiв е спецiальна локаторна система розпiзнавання об’ектiв, що перетинаються в повiтрi: свiй – чужий.

У зекiв це не система, а вироблений роками нюх. У мене е пiдстави вважати, що Симич не сприйняв мене за чужого. Хоча поводив себе для першого знайомства досить дивно. Без видимоi iронii, але з якоюсь все ж шпилькою запитав:

– А ви, виходить, ось так просто офiцiйно вважаетесь письменником? І у вас навiть документ е, що ви письменник?

– Ну, так, – вiдповiв я, – так, вважаюсь. І навiть е документ.

– А ви своi книги пишете просто на друкарському станку чи як?

– Нi, – кажу, – навiщо ж. У мене е друкарська машинка «Ерика», я на нiй так ось чик-чик-чик i пишу.

Зiльберович вiдчув, що наша розмова завертае в якесь не гоже русло, i перебив:

– Симич, а ти ось цiею ручкою пишеш?

Тiльки коли вiн це запитав, я помiтив, що на столi бiля лампи стояв каламар, а з нього стирчала груба дерев’яна ручка з обгризеним кiнцем. Востанне я бачив таку в конторi якогось колгоспу на цiлинi.

– Авжеж, – мовив Симич та поглянув на мене виклично. – Саме нею й пишу.

– Симич, – сказав Зiльберович, – адже ж я подарував тобi самописку. Де вона?

– А, самописку. – Вiн вiдсунув шухлядку стола та витягнув пластмасову шабатурочку з маркою «Союз».

– А навiщо ж ти пишеш цiею гидотою? – запитав Зiльберович.

Вiдверто кажучи, поводження Зiльберовича мене також iнодi дратувало, але в цьому випадку вiн, менi здалося, не сказав нiчого особливого. Проте Симич чомусь раптом розгнiвався, глянув на бiдолаху Лео так, нiби намагався пропекти його поглядом наскрiзь.

– Такою гидотою, – процiдив вiн iз ненавистю, – i навiть гiршою гидотою, i навiть гусячою негiддю написана уся свiтова лiтература. Нiякими не друкарськими машинками, не ериками та гариками, а такою ось гидотою.

Потiм вiн таки подобрiшав i навiть дозволив Зiльберовичу вiдкоркувати пляшку. Сам вiн, щоправда, випив сливе нiчогiсiнько, а решту видудлили ми iз Зiльберовичем. Причому пили по черзi з хазяйського кухля. І солонцювали плавленим сирком iз цибулею.

Менi здалося, що нашi стосунки вже встановились, але коли Зiльберович попрохав Симича щось почитати, той знову мов чемерицi наiвся i, уп’явшись у Лео очима, стверджував, що читати йому нiчого, бо вiн взагалi нiчого не пише. А коли iнодi щось i нашкрябае, то тiльки для себе. Мабуть, вiн менi все ж не довiряв.

Зате Зiльберовичу довiрився так, що навiть сповiстив йому нагальну таемницю своеi скринi. Таемниця полягала в тому, що всi тринадцять написаних брил та заготовки до сорока семи ненаписаних зберiгались саме у цiй скринi пiд комiрною колодкою. Про що, певна рiч, Зiльберович (великий охоронець таемниць!) i оповiв тiеi снiговiйноi ночi, коли ми, спотикаючись у задубiлих ковдобах, плентались назад до електрички.

– Ну, тепер ти зрозумiв? – промовив Зiльберович, хвилюючись. – Ти зрозумiв, що Симич – генiй?

– Мiстер Зiльберович, – вiдповiв я йому на це, – а ви не могли б, хоча б пiд час пиятики, чесно пояснити менi, яке у вас ставлення до жiночоi статi?

– Що ти маеш на увазi? – Лео зупинився та повернув до мене свое сине в темрявi обличчя з довгим носом.

– Я маю на увазi, чому ти при своiх зовнiшнiх даних i з таким видатним рубильником, котрий, згiдно з легендою, повинен вiдповiдати iншим частинам тiла, бiгаеш весь час за генiями, хоча мiг би бiгати за молодицями? Скажи чесно, ти педик чи iмпотент?

– Послухай, – мовив Зiльберович, зiщулившись вiд холоду та притримуючи вилоги пальта. – А тобi обов’язково все треба знати?

– Менi не треба, але цiкаво, – сказав я. – Але ти можеш не вiдповiдати.

– Можу не вiдповiдати, – завiвся вiн, – а можу i вiдповiсти. Чи, точнiше, запитати. Ось ти можеш менi пояснити, навiщо все це потрiбно i що в цих бабах доброго?

– Отакоi! – здивувався я, дещо знiяковiвши. – Доброго, звичайно, нiчого немае, але цiкаво. Поклик природи. Та ти що, йолоп? – розлютився я. – Не розумiеш?

– Нi, – сказав Зiльберович. – Не розумiю. Ти гадаеш я ненормальний? Нормальний. У мене все працюе, я все випробував. Ну так, ну приемно. Але заради п’яти хвилин задоволення стiльки метушнi до та опiсля.

– А ти, виходить, iз жiнками метушитись не бажаеш?

– Не бажаю, – мотнув головою Зiльберович.

– А з генiями волiеш?

– З генiями волiю.

– Ну й телепень, – бовкнув я.

– Сам телепень, – вiдповiв менi Зiльберович. Це був единий раз, коли я поцiкавився особистим життям Зiльберовича.


Ватажок i стадо

Нинi я не маю намiру переказувати всю iсторiю Симича, вона достатньо добре та широко вiдома. Про Карнавалова вже написанi тисячi чи, можливо, десятки тисяч статей, дисертацiй i монографiй. Про нього навiть знято декiлька документальних фiльмiв i один художнiй (щоправда, досить слабкий). Усi люди мого поколiння добре пам’ятають, як Карнавалов, розпочавши друкуватись за кордоном, одразу ж став всесвiтньо вiдомим. Уся радянська влада – i Спiлка письменникiв, i журналiсти, i КДБ, i мiлiцiя – стала з ним до бою не на життя, а на смерть, але нiчого вдiяти не змогла.

На самому початку, коли вiн надрукував першу свою брилу, влада просто сторопiла. Це був час, коли наш уряд загравав iз Заходом, сподiваючись там щось купити чи вкрасти, i пiсля всiх халеп iз Солженiциним та iншими скандалiв iз письменниками уникав.

Тому дали вказiвку з Карнаваловим поводитись гуманно. Провести з ним бесiду, нехай складе покуту в «Литературной газете» i дасть слово бiльше на Заходi не друкуватись. Отож, коли його вперше викликали до слiдчого, розмова була м’якою. Слiдчий виявився великим шанувальником лiтературного таланту автора брил.

– Я, звичайно, не фахiвець, – сказав слiдчий, – я просто читач. Але менi ваш роман дуже сподобався. Над деякими сторiнками я навiть плакав. – І аж пошморгав носом i протер окуляри, зображуючи, як вiн скiмлив. – Жаль лише, що роман опублiковано у вельми невдалий час. В iншi роки ми б це навiть вiтали, але нинi, коли мiжнародна ситуацiя ускладнилась, нашi вороги, певна рiч, намагатимуться використати ваш твiр iз конче лихою метою.

Аби цього не сталося, слiдчий запропонував, не гаючись, дати мiжнародним iмперiалiстам гiдну вiдсiч на сторiнках «Литературной газеты».

Симич пообiцяв це зробити, але, прийшовши додому, скликав просто в котельнi прес-конференцiю для iноземних журналiстiв. І виголосив перед ними сильну промову проти комунiзму та комунiстiв, яких вiн нарiк чи то заглотними комунiстами, чи просто заглотниками.

Резонанс був надзвичайний. Симич одразу ж зажив слави не лише найкращого у свiтi письменника, але й героя. Про цього вiдважного росiянина заговорив увесь свiт. А тiльки-но свiт вгамовувався i влада сподiвалась, що коли усiлякий гамiр стихне зовсiм, вiдразу ж його i зжерти, вiн не був дурнем, негайно друкував нову брилу. Галас зчинявся iще бiльший, i можливий його арешт мiг наробити мiжнародного скандалу, потужнiшого за вторгнення в Чехословаччину чи Афганiстан. Влада вертiлась наче в’юн в ополонцi. Пропонувала йому виiхати по-доброму. Вiн не лише не зробив цього, але, пам’ятаючи оказiю iз Солженiциним, звернувся до всього свiту з проханням не погоджуватись приймати його, якщо заглотники задумають випхати його з краiни силомiць.

Влада просто заквилила, не знаючи, що робити. Арешт не пройде. Шанувальники Карнавалова (а iх у нього з’явились тисячi) пильнували за його дiяльнiстю та дiями влади. Влада побоювалась, що вiдвертий арешт Карнавалова спричинить бунт. Автомобiльна катастрофа була б шита бiлими нитками. Залишалось тiльки таемне вигнання, але як та куди його заслати, якщо всi захiднi держави вiдмовились? Тодi-то в КДБ й здiйснили блискучу вельми оригiнальну операцiю.

Симича заарештували об одинадцятiй вечора за цiлковитоi таемничостi. Родичiв iзолювали, телефон вимкнули не лише в нього, але й у всiх сусiдiв. У пресу нiчого не проскочило б, якби не кореспондент агентства ЮПІ, який випадково проiжджав мимо. Вiн бачив, як Симича виводили з дому та заштовхували у «воронок». Але доки вiн перевiряв цi вiдомостi, доки передавав iх телетайпом, Симича над Голландiею вже випихали з парашутом iз лiтака. Як стало згодом вiдомо, голландська полiцiя, виявивши на своiй територii такого незвичайного десантника, намагалась тiеi ж ночi перештовхнути його до Бельгii, але бельгiйцi, якимось чином пронюхавши про задуману операцiю, зосередили на кордонi своi вiйська та заштовхали його назад. Голландцям нiчого не залишилось, як зробити гарну мiну, коли гра погана. Уранцi уряд цiеi краiни звернувся iз заявою, мовляв, хоча Нiдерланди володiють незначною територiею, однак на нiй знайдеться достатньо мiсця для письмового стола пана Карнавалова. Утiм, уже через декiлька днiв Карнавалов виявив бажання вибратись до Канади, оскiльки природа цiеi краiни найбiльше нагадувала йому ту, серед котроi вiн вирiс. Так усе врештi-решт i завершилось усiм на радiсть.

Здаеться, що я залiз кудись не туди й розповiдаю те, що й без мене всiм вiдомо. А мое завдання полягае зовсiм не в цьому. Власне кажучи, нiякого завдання у мене зовсiм i немае, я просто згадую окремi моменти наших iз ним стосункiв, не завжди найважливiшi й часом навiть не дуже пов’язанi мiж собою.

Адже, коли ми познайомились, була, як згодом стали говорити, «вiдлига». Усе розтавало, i всi вiдмерзали. Навiть колишнi зеки. І навiть замкнений у собi вiдлюдько Сим Симич.

Я в нього бував i потому. Із Зiльберовичем чи без нього. Урештi-решт, угледiвши, що я не маю проти нього нiяких злiсних намiрiв, Симич менi почав довiряти й навiть давав читати не лише «КПЗ», але й з iнших брил окремi роздiли.

Вiн iшов до своеi котельнi шурувати вугiлля, а я сидiв за його кухонним столом та читав захлинаючись.

Мiж iншим, я ще тодi звернув увагу на один роздiл iз «КПЗ». Вiн був великим, близько ста сторiнок, i з усiеi оповiдi вирiзнявся. На початку роздiлу навiть було зазначено, що вiн не для прихильникiв легкоi лектури, а лише для допитливого читача. Слово «допитливий» Симич добув, певна рiч, зi словника Даля, котрий вiн регулярно читав i у своiй роботi постiйно використовував. Тож я виявився досить допитливим i увесь цей роздiл терпляче прочитав. Хоча вiн був бiльше схожий не на роздiл iз роману, а на наукове дослiдження. Називався вiн «Ватажок i стадо». Там знову згадувався цей горезвiсний сперматозоiд, який один iз двохсот мiльйонiв кудись там продираеться. І було сказано, що природа подiляе усi живi iстоти, вiд сперматозоiдiв до вищих тварин, на ватажкiв та членiв стада. Багато уваги придiлялось поведiнцi баранiв, вовкiв, гусей, тюленiв, i всi вiдзначенi автором закони проектувалися, зрозумiло, на людське суспiльство. Де також iснуе природний розподiл на ватажкiв i стадо.

У нас iз Симичем тодi й виникла перша серйозна суперечка з цього приводу. Вiн саме повернувся з котельнi i, стоячи посеред кiмнати, iв перлову кашу з миски. Мене вiн не пригощав, але я, щоправда, цього й сам не iв би. Я сказав йому, що роздiл менi дуже припав до душi, але все ж тваринний свiт та людське суспiльство мають суттевi розбiжностi. І хоча у людини також е стадне почуття, але у неi все ж таки бiльш розвиненi iндивiдуальнi якостi, потяг до свободи, i взагалi, пiдсумував я, люди не повиннi слiпо пiдкорятись природi, людське суспiльство мае грунтуватись на засадах плюралiзму. Це слiвце, «плюралiзм», тодi увiйшло в моду в наших колах, i всi його вживали до ладу й не до ладу. І я його теж бовкнув вельми необачно. Я ще й не здогадувався, що це найненависнiше для нього слово. Моя промова його так обурила, що вiн увесь затрясся i мало не вдавився кашею.

– Плюралiсти! – заверещав вiн. – Та вони навiть гiршi за заглотникiв. Ти сам не розумiеш, що ти верзеш. Вiзьми хоча б зграю гусей. Ось вони кудись летять. У них завжди е ватажок. А якщо не буде ватажка, а будуть лише плюралiсти, вони розлетяться на рiзнi боки i всi загинуть.

– А це якраз приклад дуже невдалий, – заперечив я. – У гусей влаштовано усе не зовсiм так. У них спочатку один веде зграю, потiм iнший, у них також е гусяча демократiя.

– Гiвнократiя! – гаркнув Симич. – У демократii нiчого доброго немае. Якщо станеться пожежа, тодi всi демократи та всi плюралiсти шукають одного, який iх виведе. Цi хваленi демократii давно зогнивають, гинуть, потопають у розкошi та порнографii. А нашому народу це не личить. Наш народ завжди висувае зi своiх лав того одного, який знае, куди йти.

Тодi вперше в мене виникла пiдозра, що пiд цим одним вiн мае на увазi себе.

Нинi подейкують, що це вiн, потрапивши на Захiд, так сильно змiнився. А я кажу, що вiн завжди був таким. Якось, я пам’ятаю (того разу, до речi, вiн також iв перлову кашу), ми говорили про Афганiстан, i я мовив, що ця вiйна жахлива. А вiн вiдповiв: жахлива, але необхiдна. Бо коли ми заглотникiв проженемо, нам потрiбен буде вихiд до Індiйського океану.

Я йому сказав:

– Симич, перш нiж перейматися про вихiд до Індiйського океану, ти хоча б трiшки дав би ладу виходу зi свого пiдвалу. Дошки якiсь поклав би, бо така багнюка, що втопитися можна.

Але такi суперечки були зазвичай поодинокi. А загалом i його брили, i поведiнка мене приголомшили, тож я вiдразу поставив Симича над усiма iншими i в його присутностi страшенно нiяковiв.


Лiричний вiдступ про бороду

Понад усе мене вражала в ньому цiлковита вiдсутнiсть будь-якоi метушливостi та жаги друкуватися, стати вiдомим, отримувати гонорари, жити у затишному помешканнi, вишукано харчуватися та вдягатись. Тому я був дуже здивований, коли Симич, уже на порозi слави, почав надавати значення своiй зовнiшностi й навiть запустив бороду. Узагалi я вважав, що борода йому не личить i навiть суперечить його внутрiшнiй подобi. Але згодом менi довелось визнати, що i в цьому вiн достеменно знав, що робив. Точно знав, коли запустити бороду, а коли поголити. Якби, ще працюючи грубником, вiн запустив бороду будь-яку завдовжки, вона навряд чи йому хоч якось прислужилася. Хiба що вiн уславився б серед мешканцiв Бескудникового мiським божевiльним. Зрозумiло, заради такоi слави вiн нiколи не погодився б на незручностi, пов’язанi з бородою, а зважаючи на характер його тодiшнiх обов’язкiв, це було б ще й пожежонебезпечно. А ось коли прийшла слава, а з нею натовпи прихильникiв та журналiстiв, коли прийшов час свiтлин на обкладинках та телевiзiйних iнтерв’ю, тодi борода була до ладу. Розтиражована мiльйонами телеекранiв, вона справляла надзвичайне враження.

Загалом, у мене про бороду е цiле дослiдження, котре кожний охочий зможе знайти майже в будь-якiй бiблiотецi свiту. Але для тих, кому лiньки ходити до бiблiотек, я поясню коротко, що, на мое глибоке переконання, борода вiдiграе надважливе значення у поширеннi передових iдей, учень та опануваннi умами. Я вважаю, що марксизм нiколи б не зумiв скорити маси, якби Маркса свого часу поголили б бодай силомiць. Ленiн, Кастро, Хомейнi не змогли б здiйснити революцii, якби були голенi. Звичайно, захоплювати владу в тiй чи тiй краiнi або пiдкорювати територii вдавалось iнодi вусатим i навiть безвусим. Але жодному голобородьку ще не вдалося набути слави пророка.

Не зайве було б зазначити, що борода вiд бороди вiдрiзняеться. Аби виокремитись iз загальних лав, бородач мае уникати всякого натяку на наслiдування. Нiколи не слiд заводити бороду, котру можна назвати марксiвською, ленiнською, хошимiнiвською чи толстовською. У такому разi вас можуть залiчити не в пророки, а лише в послiдовники. Сим Симич це добре зрозумiв, але оптимальне рiшення вiднайшов не вiдразу. Попервах вiн сягнув занадто далеко i запустив бороду таку довгу, що пiд час швидкоi ходи iнодi сам на неi наступав. Це було i незручно, i безглуздо, бо на зйомках широким планом борода не вписувалась у кадр. Довелося вкорочувати, i звiдтодi iстинно карнавалiвською вважаеться борода, котра лише трохи прикривае колiна.

Дехто може менi закинути, чи не занадто багато уваги я придiляю бородi. Як би пророк не казився, головне в ньому не зовнiшнiсть, а його думки та iдеi. Це загальна омана, котру я багато рокiв i, правду кажучи, невдало намагаюсь розвiяти. Думки та iдеi пророкiв другоряднi. Пророк передусiм дiе не на мiзки, а на гормональну сферу, для чого i необхiднi борода та жести, вiдповiднi викрутаси та гримаси. Натовп, збуджений сексуально, помилково вважае, що оволодiв iдеями, заради котрих варто руйнувати церкви, будувати канали та знищувати собi подiбних. Цiкаво, що розбурхуючи сексуальну енергiю мас, пророки самi дуже часто бувають iмпотентами й говорять жiночими голосами. Утiм, Симича це твердження стосуеться лише почасти. Голос у нього справдi тонкий, але все iнше, як я чував, у повному порядку, i саме це, всупереч моiй концепцii, заважало менi визнати його справжнiм пророком.


Наречений

Я розповiдаю про подii, свiдком котрих менi довелося бути, так непослiдовно, бо внаслiдок всього, що зi мною сталося, я втратив внутрiшне вiдчуття рiзницi мiж минулим та майбутнiм.

Коли Симич став знаменитим, його вiдразу визнали всi до одного. Говорити про нього можна було лише у найшляхетнiших тонах, не допускаючи найменшоi критики. А вже коли вiн одружився з Жанетою, при нiй взагалi невiльно було мовити, що, припустимо, менi якась окрема фраза чи рядок iз Симича не сподобались. Усе, що робив Симич, було так безумовно чудово, що навiть визначення «генiально» здавалося недостатнiм.

Але Жанета, мiж iншим, оцiнила його не вiдразу. Я пам’ятаю той перiод, коли вiн мене не лише здивував, але навiть приголомшив тим, що закохався у неi з першого погляду i враз вирiшив спокусити своiм «КПЗ», принiсши його особисто iй для прочитання в канцелярськiй папцi з коричневими тасьмами.

Жанета тепер про це зовсiм не пам’ятае, але тодi вона до «КПЗ» поставилась вимогливо.

– Нумо, скажи, – говорила вона менi, – чому вiн пише так довжелезно й чому в нього героi усi якiсь безкрилi, безхребетнi та неповноцiннi? Куди вони кличуть й до чого ведуть? Чому вiн все наше життя зображуе лише чорними фарбами? Невже вiн не може знайти в ньому нiчого позитивного? Ну, звичайно, усi знають, окремi помилки та зловживання були, i партiя про них сказала з усiею прямотою. Але врештi-решт, скiльки можна про одне й те саме. Адже не лише погане у нас було. Бо скiльки побудовано нових мiст, заводiв, електростанцiй…

Схожi промови я чував вiд Жанети задовго до цiеi розмови. Ранiше, щоправда, вона iх виголошувала впевненiше. А тепер i в неi з’явились деякi сумнiви в правотi «нашоi справи». Вiд одних iдеалiв вона непомiтно для себе вiддалялась, але до iнших ще не дiйшла.

Як тепер пам’ятаю, опинившись якось на Строминцi й не маючи в кишенi двох копiйок, вирiшив я вiдвiдати Зiльберовича без дзвiнка.

Пiднявшись на четвертий поверх, бiля дверей Зiльберовича нiс у нiс здибався я з людиною в усьому бiлому та парусиновому: парусиновi штани, парусиновий пiджак, парусиновi черевики, начищенi зубним порошком, i кашкет зразка раннiх тридцятих рокiв (де вiн тiльки його знайшов?) – теж iз парусини.

– Сим Симич, доброго дня! – привiтався я.

Вiн глянув на мене якось дивно, нiби не впiзнаючи, i, нiчого не вiдповiвши, повiльно та навпомацки, як слiпий, пiшов униз сходами.

Дверi менi вiдчинила Клеопатра Казимирiвна. Вона була страшенно схвильована та пошепки повiдомила менi, що хвилину тому «це опудало» посваталось до ii Неточки (так вона звала свою доньку).

– Але це ж просто нахабство! – обурилась вона. – Не маючи нiякого становища, та ще й у такому вiцi…

До речi, щодо вiку: Симичу тодi було лише сорок чотири роки, але на вигляд вiн був значно старшим.

Клеопатра Казимирiвна сказала менi, що Лео незабаром прийде, а Неточка в себе. І пiшла на кухню. Жанета у перкалевому халатi сидiла на пiдвiконнi та дивилася на вулицю (мабуть, намагалась побачити, як вiн виходить iз пiд’iзду).

На округлому столi посеред кiмнати стояла нерозкоркована пляшка алжирського вина та манiкюрне приладдя в шабатурочцi, обтягненiй червоним оксамитом.

Жанета зi мною зазвичай не була вiдвертою, а тут раптом розговорилась та розповiла докладно, як Симич прийшов, як хвилювався, як довго пив чай i не йшов, як нарештi пiдвiвся i по-старомодному запропонував iй руку та серце. А коли вона пiднесла йому гарбуза, вiн розлютився i пообiцяв, що вона ще ревно жалкуватиме про свое рiшення, бо про нього невдовзi дiзнаеться весь свiт.

– Ти собi уявляеш? – вимовила вона менi, хвилюючись та виявляючи водночас якусь дивну для неi невпевненiсть. – Про нього дiзнаеться весь свiт! Ти можеш собi це уявити?

– Можу, – вiдповiв я коротко.

– Чому? – здивувалась вона. – У свiтi е десятки чи сотнi тисяч письменникiв, i кожний iз них сподiваеться уславитись на весь свiт.

– Так, – погодився я, – кожний сподiваеться. Але хтось iз них сподiваеться недаремно. Ти ж читала в нього, що лише один iз двохсот мiльйонiв сперматозоiдiв вибиваеться в люди.

– Ти думаеш, ваш Симич i е той один? – запитала вона, приховуючи за глузуванням сумнiв.

– Вiн притьма впертий, – мовив я уникливо.

– Вiн божевiльний, – брякнула вона. – Ти знаеш, що вiн менi набазiкав? Що вiн мало не царського походження. Це оцей, рахiвник у парусиновому кашкетi.

Вона цi своi слова, я гадаю, давно призабула, а я нiколи не наважився б iх iй нагадати.


У вас е айдентифiкейшен?

Ми iхали мiсцевою дорогою 4, достеменно дотримуючись iнструкцii: попереду блакитний «шевроле» iз забрьоханим багнюкою номером, за ним – я у взятiй на прокат «тойотi». Як i було наказано, я намагався тримати дистанцiю, не надто наближаючись до «шевроле», але й не спускаючи його з ока.

Я мiркував, куди, цiкаво, дивиться канадська полiцiя i чому вона не звертае уваги на те, що номер забрьоханий, хоча в околицях Торонто, судячи з побляклоi трави, дощiв не було давно. І звичайно, думав я про Симича, про його дивацтва та химернi звички й про цю iдiотську гру в шпигуни, у якiй треба затуляти вiкна авто та заляпувати номерний знак.

– Теж менi, невловимий Джо, – мовив я самому собi, згадавши анекдот про вершника, який уявляв себе невловимим тому, що ловити його нiхто й не намагався.

Водiй переднього автомобiля знав свою справу добре. Вiн тримав одну й ту саму швидкiсть, не роблячи рiзких маневрiв, i заздалегiдь вмикав сигнал повороту.

Пiсля мiстечка, котре мало назву, здаеться, Лоренсвiл, розпочався великий сосновий лiс за охайною огорожею з металевоi сiтки. Ми проiхали повз цю сiтку декiлька кiлометрiв, i водiй «шевроле» ввiмкнув правий поворот.

Спуск у лiс привертав до себе увагу лише тим, що був майже непомiтний. Але на початку лiсовоi дороги на парканi висiв великий бiлий щит iз таким текстом:




ATTENTION!!!


PRIVATE PROPERTY!


TRESPASSING STRICTLY PROHIBITED!


VIOLATORS WILL BE PROSECUTED![5 - Увага!!! Приватна власнiсть! Прохiд суворо заборонений! Порушники будуть покаранi! (англ.)]


Вочевидь, водiя «шевроле» це попередження не стосувалось.

Пiсля ще кiлькох кiлометрiв сухого, рiнистого шляху ми нарештi наткнулись на зеленi залiзнi ворота, вiд котрих в обидва боки розходилась та зникала у лiсi така сама залiзна огорожа. Точнiше, наткнувся на цi ворота лише я на своiй «тойотi». Перед «шевроле» ворота вiдчинились, а передi мною саме встигли зачинитись.

Я, звiсно, здивувався, але нетерпеливитись не поспiшав й розглядав ворота, над якими була широка залiзна смуга у виглядi арки, а на цiй смузi великими росiйськими лiтерами зазначалося:




ОТРАДНОЕ


Я вже ранiше чував, що Симич так назвав свiй маеток. Не встиг я випалити цигарку, як ворота вiдчинилися знову, i я заiхав всередину. Але недалеко. Бо за воротами був ще шлагбаум та смугаста вартiвня, з котроi вийшли двое кубанських козакiв – один бiлий, iнший негр, обое з обвислими вусами та довгими шаблями на боку.

Бiлий при ближчих розглядинах виявився Зiльберовичем.

– Здоров був! – вигукнув я йому. – Ти що це так припарадився?

– У вас е який-небудь айдентифiкейшен? – запитав вiн, не виявляючи жодноi ознаки, що впiзнав мене.

– Ось тобi айдентифiкейшен, – гаркнув я i тицьнув йому дулю пiд нiс.

Негр схопився за шаблю, а Зiльберович скривився.

– Слiд показати айдентифiкейшен, – повторив вiн.

Тим часом негр вiдчинив багажник мого авто i, нiчого в ньому не знайшовши, крiм запаски, вiдразу ж зачинив.

– Слухай, Лео, – сказав я Зiльберовичу обурено, – я через тебе провiв шiстнадцять годин у дорозi, вiдчепись вiд мене зi своiми iдiотськими жартами.

– Потрiбен айдентифiкейшен, – наполегливо повторив Лео й скоса глянув на негра, який, наблизившись, дивився на мене недоброзичливо.

– Ну добре, – здався я. – Якщо наполягаеш на тому, аби грати в цю дивну гру, ось тобi документ. – Я розгорнув i показав йому свое водiйське посвiдчення.

Вiн оглянув його уважно. Як на прохiднiй надсекретного закладу. Декiлька разiв звiрив мене з карткою i картку зi мною. І лише пiсля цього простягнув руки для обiймiв до мене:

– Ну, здоров був, старий!

– Іди до дiдька! – випалив я, вихопивши своi права та вiдштовхуючи його.

– Та гаразд, гаразд, годi чмихати, – мовив вiн, ляскаючи мене по спинi. – Ти ж сам знаеш, КДБ за Симичем полюе, а вони, якщо схочуть, загримувати можуть кого хочеш пiд кого хочеш. Ну, ходiмо. Чогось iз дорiжки рубанемо. Гей, Томе! – звернувся вiн до чорного козака англiйською. – Постав його машину десь поблизу стайнi.


У маетку

Маеток, на територii якого я опинився, нагадував щось на зразок чи то Будинку творчостi письменникiв в Малеевцi, чи то урядового санаторiю в Барвисi, куди я одного разу цiлком випадково потрапив.

Довга триповерхова будiвля з напiвкруглим ганком i колонами. Перед ганком доволi великий, прямокутний, вимощений червоною цеглою майдан, i вiд нього вусiбiч променями розходяться асфальтованi алеi, обсадженi по краях молодими березами. Злiва вiд будинку двiйко акуратних котеджiв iз маленькими вiкнами, праворуч – невелика церковка з трьома скромними цибульками i якiсь iще споруди вiддалеки навпроти головноi садиби. А там iще далi поблискуе на призахiдному сонцi озеро.

На майданi я побачив смугастий стовп iз фанеркою угорi та написом «СРСР».

– Що означае Сi-Пi-Сi-Пi? – запитав я у Зiльберовича.

– Що це за Сi-Пi-Сi-Пi? – не зрозумiв вiн.

– Ну он на стовпi що написано?

– Ах це! – засмiявся Зiльберович. – Ну, старий, ти даеш! От що значить емiгрантська звичка до латинських лiтер. Але це, старий, не англiйською написано, а росiйською: Ес-Ер-Ес-Ер.

– Це що ж, iз радянського кордону потягли?

– Та нi, це Том зробив. Ну гаразд, ти потiм усе зрозумiеш.

Якась iстота жiночоi статi в дуже вiдвертому згори i знизу червоному сарафанi, стоячи до нас спиною, поливала з шлангу клумби з хризантемами. Потворнiшоi фiгури я в життi своему не бачив. Вона складалася з величезного заду, а все решта з нього виростало наче випадково.

Покинувши мене, Зiльберович пiдкрався до цього заду i вчепився в нього обома руками.

– Ой, леле! – скрикнула власниця заду, й озирнувшись, виявилася молодою дiвицею з простолюдним обличчям, всiяним ластовинням. – Це ви, пане, – сказала вона, усмiхаючись пришелепкувато. – Ви все шуткуете i шуткуете, а потiм Том пита мене, вiдкiля синяки.

– А ти приходь до мене, я iх попудрю, – пожартував Зiльберович i, поплескавши ii дружелюбно, сказав менi: – Це наша Степанида, Стеша. Вона дружина Тома, який перед цим витвором, – вiн ще раз поплескав витвiр, – встояти не мiг.

– Та ви ж, пане, усi кобелi, – сказала Стеша, й далi всмiхаючись: – i в жiнки нiякого iншого мiсця не прикмiчаете.

Ми пiшли далi, i я зауважив Лео, що його ставлення до статевого питання за час, що минув, здаеться, змiнилося.

– Та нi, – знiяковiв Лео. – Не змiнилося. Але тут, знаеш, життя таке усамiтнене, нудне й iнодi хочеться якось розвiятися.

– А цей Том куди дивиться?

– А вiн нiкуди не дивиться, – безпечно вiдповiв Лео. – Вiн натура широка.

Коли ми наблизились до ганку, на ньому з’явилася iстота, яка вiдразу кинулась менi на груди. Це була пристойних розмiрiв вiвчарка. Я збирався попрощатися з життям, коли вiдчув, що вона лиже менi носа.

– Плюшу! – закричав Зiльберович, вiдтягуючи собаку. – Що ж ти за гад за такий, за поганець! Та що ж ти за пес! Не дарма Симич прозвав тебе Плюралiстом.

– Плюралiстом? – перепитав я здивовано.

– Авжеж, – сказав Зiльберович. – Зi всiма без розбору лижеться. Справжнiй плюралiст. Але ми його, щоб не ображати, звемо Плюшем.

Слiдом за Плюшем на ганок вийшла росiйська красуня в червоному шовковому сарафанi, батистовiй хустинцi, сап’янових чобiтках, з великою свiтло-русою косою, акуратно викладеною довкруг голови.

– Леле, кого ж це Бог послав! – сказала вона, сонячно всмiхаючись менi згори.

Це була Жанета.

Вона легко збiгла з ганку, i ми тричi, як годиться в iноземцiв, що поважають росiйськi звичаi, розцiлувались.

– Ти зовсiм не змiнилася, – сказав я Жанетi.

– Менi нiколи змiнюватися, – вiдповiла вона. – Ми тут усi працюемо по шiстнадцять годин на день. А от ти посивiв i погладшав.

– Таки так, – визнав я сумно. – Що е, те е.

– Ну, ходiмо, потрапезуемо, чим Бог послав.

Ми зiйшли на ганок i опинилися в просторому вестибюлi з колонами. Перед нами до дiжечки з кактусом вели широкi сходи, встеленi килимом, праворуч були двостулковi склянi дверi, завiшанi зсередини чимось квiтчастим, над дверима висiло розп’яття.

Жанета перехрестилася. Зiльберович зняв кубанку й також перехрестився. На мiй подив, вiн виявився голомозим.

– А ти чого ж лоба не хрестиш? – покосувала на мене Жанета. – Войовничий безбожник?

– Та нi, – сказав я. – Не войовничий, а легковажний.

У трапезнiй я потрапив в обiйми Клеопатри Казимирiвни, яка так само, як i я, за цi роки помiтно погладшала. Вона була вбрана у темно-зелену сукню, у трохи свiтлiший фартух i бiлий начiпок.

Лео повiсив шаблю на гачок бiля дверей. Ми примостились скраечку ненакритого, персон на дванадцять, дубового стола. Стiльцi також були дубовi.

Клеопатра Казимирiвна вiдразу ж принесла з розташованоi поряд кухнi казанок iз капусняком, а Жанета розставила дерев’янi ложки i миски.

– Що питимеш, квас чи компот? – запитала Жанета.

– А що, iншого вибору немае? – запитав я насторожено. Зiльберович наступив менi на ногу й пiдморгнув.

– Спиртного не тримаемо, – сухо сказала Жанета.

– А, авжеж, – сказав я, – ви, звичайно, не тримаете. Зате я тримаю.

Я зiгнувся за своiм чемоданчиком типу дипломат, у якому лежала куплена ще у франкфуртському аеропорту пляшка нiмецькоi горiлки «Горбачов».

– У цьому домi спиртного взагалi не п’ють, – зупинила мене Жанета.

«О Господи!» – подумав я з серцем, але нiчого не сказав.

Зiльберович штовхнув мене колiном. Я його зрозумiв i попросив квасу, смак якого вже забув.

Капусняк, на мiй подив, виявився геть несолоним, i я став обдивлятися по столу.

– Тобi щось потрiбно? – запитала Жанета.

– Так, – сказав я. – Солi, якщо можна.

– Ми солi не вживаемо, бо у Сим Симича дiабет i безсольова дiета.

– А, авжеж! – сказав я розчаровано. – Я не подумав. А в мене якраз сольова дiета.

– Еге ж, – розсмiялася Жанета. – У тебе дiета сольова й алкогольна.

– Точно, – пiдтвердив я. – І ще тютюнова.

– До речi, – зауважила Жанета, – у нас в примiщеннях не палять.

– Нiчого, – заспокоiв я ii. – Зараз тепло, я й на вулицi можу покурити.

Пiсля капусняка подали перлову кашу з молоком, завдяки якому вiдсутнiсть солi вiдчувалася менше.

Клеопатра Казимирiвна детально розпитувала мене про життя в Нiмеччинi, про дружину й дiтей, як ми живемо, чим займаемося. Я пояснив: син навчаеться в реальшуле, донька в гiмназii, я працюю, дружина допомагае менi та iздить на закупи.

– Вона навчилась водити машину? – запитала Клеопатра Казимирiвна.

Я сказав: нi, не навчилась, iздить на велосипедi.

– На велосипедi? – перепитала Жанета. – Але це ж незручно. Сукня може задертися чи потрапити в колесо.

Я запевнив ii, що ця небезпека моiй дружинi не загрожуе, бо вона в джинсах iздить.

– У джинсах, – здивувалася Жанета. – Ти дозволяеш iй ходити в джинсах?

– Вона в мене дозволу не запитуе, – сказав я. – Але я не бачу в джинсах нiчого поганого.

– Неточка у нас стала така сувора, – зауважила Клеопатра Казимирiвна. – Жiнка мусить ходити в тому, в чому iй призначено Богом.

На це я зауважив, що, як менi доводилося чути, Бог сотворив жiнку голою, а от джинси тепер вдягають усi – i чоловiки, i жiнки, i гермафродити.

Я ще хотiв сказати щось iз цього приводу, але Зiльберович так наступив менi на ногу, що я мало не скрикнув i, мiняючи тему, делiкатно запитав, чому ж це не видно господаря.

– А вiн вже повечеряв, – сказав Лео.

– Але вiн вийде чи менi лiпше до нього зайти?

Жанета перезирнулась iз матiр’ю, а Лео одверто засмiявся.

– Сим Симич, – сказала Жанета, – пiсля вечерi справами не займаеться.

– Так, – сказав я зi стриманим невдоволенням, – але я ж не у своiй справi приiхав.

– А вiн пiсля вечерi нiякими справами не займаеться, – повторила Жанета. – Нi своiми, нi чужими.

– Так-так, старий, – пiдтвердив Зiльберович. – Вiн тебе прийняти нiяк не може. Вiн словник Даля завчае, а там буде Баха слухати, вiн перед сном завжди Баха слухае, вiн без Баха заснути не може.

Я вiдсунув кашу й пiдвiвся. Я сказав:

– Ви менi, звичайно, вибачте… У першу чергу, ви, Клеопатра Казимирiвна, i ти, Жанета, але я такого ставлення просто не розумiю. Я до вас у гостi не набивався. Я не маю зайвого часу. Мене чекае далека i, можливо, навiть дуже небезпечна подорож. Я до вас приiхав лише тому, що Лео дуже наполягав. Я не спав нiч, я добирався до вас шiстнадцять годин iз пересадками…

– Ну, старий, старий, ну що ти скипiв? – Зiльберович схопив мене за руку й потягнув униз. – Ну, добирався, ну стомився. Так вiдпочинеш тепер. Поки Нетка тобi лiжко приготуе, ми з тобою побалакаемо… – Вiн знову пiдморгнув менi й скосив очi на мiй дипломат. – Ляжеш, виспишся, а завтра розберемося.

Звiдкiлясь згори линула тиха мелодiя. Як великий знавець музики, я вiдразу впiзнав твiр Баха «Гарно темперований клавiр».


На бiлому конi

Клятий Зiльберович! Мало йому було привезеного мною «Горбачова», то вiн iще 0,75 бурбону потiм притяг, запевняючи, що американцi вважають бурбон кращим у свiтi напоем. Але вони ж цей кращий напiй сильно розбавляють содовою, а ми нерозбавлений заiдали квашеним огiрком.

Звичайно, розбавляти такий напiй – це дурня i навiть блюзнiрство, але змiшувати його з горiлкою, мабуть, було не варто.

Надсилу розлiпивши повiки, я роззирнувся.

Я лежав на дерев’яному тапчанi з жорстким матрацом. У якомусь дивному примiщеннi – чи то тюремна камера, чи то чернецька келiя. В одному кутку божниця, у другому таз i сiльський умивальник (невже той самий, бачений мною рокiв двадцять iз гаком тому в пiдвалi у Симича?). Манюсiньке вiконце пiд самою стелею, а крiзь нього вриваються в примiщення всiлякi прегидотнi звуки. Якась сволота б’е в бубон i дуе у пискливу дудку. Ну що за нахабство! Ну хiба можна в таку рань?..

Я пiднiс до очей годинника й отетерiв. За двадцять дванадцята, а я досi сплю. І це в будинку, де господар i всi його помiчники працюють з ранку до вечора.

Господи, ну навiщо ж я стiльки пив? Ну чому я не можу, як люди, як американець якийсь, налити трiшки в склянку, розбавити содовою й провадити спокiйну таку, врiвноважену розмову про Данте чи податки?

Утiм, i в нас розмова була по-своему цiкава. Лео спочатку корчив iз себе поважного i втаемниченого, а потiм, надудлившись, дещо випатякав про iхне тутешне життя. Живуть вони вiдлюдькувато. Симич щодня пише по двадцять чотири сторiнки. Інодi вiн працюе в кабiнетi, час, гуляючи по маетку. Гуляючи, вiн пише в блокнотi. Списавши черговий листок, жбурляе його, не дивлячись, на землю, а Клеопатра Казимирiвна i Жанета вiдразу цi листки пiдбирають i складають. Забiгаючи наперед, скажу, що я потiм бачив, як це вiдбуваеться. Симич гуляе з блокнотом, а дружина й теща тихо ходять за ним. Коли вiн жбурляе черговий листок, вони пiдхоплюють його, тут-таки читають, i Жанета негайно оцiнюе написане за однобальною системою. «Генiально!» – каже вона пошепки, аби не заважити автору.

Колись точно так само вона оцiнювала Ленiна. Я пам’ятаю, ще в унiверситетi взяв у неi якусь ленiнську брошуру (здаеться, «Держава i революцiя»), так там слово «генiально» було написано на берегах чи не навпроти кожного рядка.

Усе-таки змiшувати «Горбачова» з бурбоном не варто. Голова трiщала жахливо, i в мене навiть з’явилися думки, що з пиятикою слiд зав’язувати. І я навiть дав собi слово, що зав’яжу. Тiльки б от похмелитися, а потiм рiшуче зав’язати.

Бубон досi гупав i дудка свистiла, не даючи зосередитися.

Я став на табурет i дотягнувся до вiкна. Глянув надвiр i не повiрив своiм очам. На площi перед будинком, пiд смугастим стовпом iз табличкою «СРСР», стояв радянський солдат в одностроi з автоматом через плече. Я у вiдчаi струснув головою. Що це таке? Радянськi вiйська вторглися в Канаду чи менi вже чортики ввижаються?

Скосивши очi, я побачив негра Тома з саксофоном i Степаниду з бубоном навiть бiльшим за ii зад. Як я й передбачив, вони не грали, а тiльки настроювалися.

Потiм з’явилися двi росiйськi красунi в барвистих сарафанах i хустинках. Одна з них тримала на руках коровай, а iнша тарiлку з сiльничкою.

Потiм… Я не зрозумiв точно, як це вийшло. Спочатку, здаеться, почувся удар дзвону, потiм Том затрубив щось бравурне, а Степанида ударила в бубон. І вмить на алеi, що йшла вiд дальнiх будiвель, з’явився дивний вершник у бiлих шатах i на бiлому конi.

Грав саксофон, гув бубон, собака бiля ганку рвався з ланцюга й гавкав. Кiнь поривався вперед, гриз вудила й мотав головою, вершник його стримував i наближався повiльно, але невмолимо, як фатум.

Як я вже сказав, вiн весь був у бiлому. Бiла накидка, бiлий камзол, бiлi штани, бiлi чоботи, бiла борода, а з боку довгий меч у бiлих пiхвах.

Я вiдчинив вiкно навстiж i висунув голову, щоб краще бачити i чути. Уважно вдивившись, я впiзнав у вершнику Сим Симича. Обличчя його було натхненним i суворим.

Симич наблизився до вартового. Саксофон i бубон змовкли. Симич якось раптом перегнувся, зробив рух рукою, i над ним у сонячному промiннi сяйнув довгий i вузький меч. Схоже було, що вiн збираеться знести нещасному солдатовi голову.

Я заплющив очi. Розплющивши iх знову, я побачив, що солдат стоiть iз пiднятими вгору руками, автомат його лежить на землi, але Симич досi тримае меча над його головою.

– Вiдповiдай, – почув я дзвiнкий голос, – навiщо служив заглотнiй владi? Вiдповiдай, проти кого тримав зброю?

– Прости, батечку, – вiдповiдав солдат голосом Зiльберовича. – Не з власноi волi служив, присилували до того сатанинськi заглотники.

– Чи ж клянешся надалi служити лише менi й стiйко битися супроти заглотних комунiстiв i прислужних плюралiстiв?

– Так точно, батечку, обiцяю служити тобi супроти всiх твоiх ворогiв, берегти кордони росiйськi вiд усiх ненависникiв народу нашого.

– Цiлуй меча! – наказав батечко.

Опустившись на колiна, Зiльберович приклав меча до губiв, а Симич перетнув уявну лiнiю кордону, пiсля чого двi писанi дiвицi (тепер у мене вже не було сумнiвiв, що iх зображали Жанета й Клеопатра Казимирiвна) пiднесли йому хлiб-сiль.

Симич прийняв хлiб-сiль, простягнув дiвицям руку для поцiлунку i, пришпоривши коня, вiддалився однiею з бокових алей.

На цьому церемонiя, вочевидь, скiнчилася. Усi учасники розiйшлися.

Доки я натягував штани, Зiльберович, як був, у формi та з автоматом, зазирнув до мене в келiю.

– Усе спиш, старий? – сказав вiн iз докором. – І навiть репетицii нашоi не бачив.

– Бачив, – сказав я. – Усе бачив. Тiльки не второпав, що все те означае.

– Чого ж тут не зрозумiти? – сказав Зiльберович. – Тут i розумiти нема чого. Симич тренуеться.

– Невже сподiваеться повернутися на бiлому конi? – насмiшкувато запитав я.

– Сподiваеться, старий. Звичайно, сподiваеться.

– Але про таке смiшно навiть думати.

– Бачиш, старий, – добирав слова Зiльберович. – Колись ти зустрiв Симича в пiдвалi, злиденного й голодного, зi скринею, набитою нiкому не потрiбними брилами. Тодi тобi його плани також здавалися смiшними. А тепер бачиш, що правда була його, а не твоя. То чому б тобi не припустити, що вiн i тепер бачить далi за тебе? Генii завжди бачать те, що нам, смертним, бачити не дано. Нам зостаеться лишень довiрятися iм чи не довiрятися.

Зiзнаюсь, його слова мене майже не зачепили. Його колишня висока думка про мене давно вже розвiялася. Вiн Симича пiдносив пiд хмари, а мене ставив на один рiвень iз собою чи навiть нижче. Бо вiн все ж був при генii, а я телiпався сам по собi. Але я, розумiючи, що Лео людина пустопорожня, не образився. Я поглянув на годинника й запитав Зiльберовича, як вiн думае: отримаю я мiсце на шестигодинний рейс просто в аеропорту чи варто забронювати його заздалегiдь по телефону.

Зiльберович поглянув на мене чи то здивовано, чи то знiчено (я точно не зрозумiв) i сказав, що полетiти сьогоднi менi аж нiяк не випаде.

– Чому? – запитав я.

– Бо Симич iз тобою ще не говорив.

– Ну так у нас iще досить часу.

– Це в тебе досить часу, – зауважив Зiльберович – А в нього нi. Вiн хотiв тебе прийняти пiд час снiданку, але ти спав. А в нього все розписано по хвилинах. О сьомiй вiн встае. Пiвгодини – бiг пiдтюпцем довкола озера, десять хвилин – душ, п’ятнадцять хвилин молитва, двадцять хвилин – снiданок. О восьмiй п’ятнадцять вiн сiдае за стiл, за чверть дванадцята сiдлае Глагола…

Глаголом Симич назвав коня, якого я знав ще слабким, щойно вiдлученим вiд матерi лошатком. Саме за цим жеребцем ми i iздили з Рудi в Камарг. А потiм я вiз його на теплоходi в Канаду. Вiн був ще маленький i хирлявий. Дорогою його хитало так, що вiн не мiг стояти на ногах. Його нудило, i вiн нiчого не iв, крiм шматочкiв цукру, якими я годував його з руки. Я багато годин провiв у спецiально влаштованому для нього стiйлi. Я сидiв там на низькiй лавцi, клав його голову до себе на колiна й однiею рукою почiсував шерстинки мiж вухами, а другою протягував йому кубик рафiнаду, який вiн спершу обнюхував, а потiм обережно брав своiми м’якими губами. Вiн був маленький i слабкий, а тепер он яким красенем вимахав.

– Отже, за чверть дванадцята вiн сiдлае Глагола i?..

– …І о дванадцятiй проводить репетицiю в’iзду в Росiю. Потiм знову праця до другоi. Із другоi до о пiв на третю вiн обiдае…

– Дуже добре, – сказав я. – Нехай пiд час обiду i прийме.

– Не може, – зiтхнув Зiльберович. – Пiд час обiду вiн проглядае читалку.

– Що проглядае?

– Ну, газету, – роздратовано сказав Лео. – Ти ж знаеш, що вiн бореться з iноземними словами.

– Але пiсля обiду в нього, сподiваюсь, е вiльний час?

– Пiсля обiду вiн сорок хвилин займаеться зi Степанидою росiйською мовою, потiм пiвгодини спить, бо йому потрiбно вiдновлювати сили.

– Ну, пiсля сну.

– Пiсля сну в нього знову маленька зарядка, душ, чай i робота до сьомоi. Потiм вечеря.

– Знову з газетами?

– Нi, з глядiлкою.

– Зрозумiло, – сказав я. – Отже, телевiзор дивиться. Розважаеться. А я його чекати буду?

– Та ти що! – замахав руками Зiльберович. – Якi там розваги! Вiн дивиться лише новини i лише пiвгодини. А потiм знову працюе до о пiв на десяту.

– Ну, гаразд, нехай прийме мене пiсля о пiв на десяту. Тодi я принаймнi поiду завтра вранцi.

– Вiд о пiв на десяту до о пiв на одинадцяту вiн читае словник Даля, потiм у нього лишаеться пiвгодини на Баха, i час спати. Та ти, старий, не хвилюйся. Завтра вiн тебе неодмiнно прийме. Тiльки ти вже снiданок не проспи.

– А ви таки нахаби! – сказав я гнiвно.

– Хто це ми?

– Ну, я не казатиму про решту, але ти нахаба, а твiй Симич нахаба тричi. Крiм того, що примусив мене через пiвсвiту пертися, так ще тут викобенюеться. У нього розклад, у нього часу немае. Менi мiй час врештi-решт також для чогось потрiбен.

– Точно, – стрепенувся Зiльберович. – Твiй час потрiбен тобi, а його час потрiбен усiм, всьому людству.

Тут я остаточно оскаженiв. Я, мiж iншим, цi посилання на народ i людство просто терпiти не можу. І я сказав Зiльберовичу, що якщо Симич потрiбен людству, то нехай вiн до людства i звертаеться. А я негайно iду на аеродром. І, до речi, сподiваюся, що всi моi транспортнi витрати будуть оплаченi.

– Про це, старий, зовсiм не переймайся, вiн все знае i все оплатить. Але ти дурня не корч. Якщо ти поiдеш, вiн так розгнiваеться, ти навiть не уявляеш.

Зрештою вiн мене вмовив, я зостався.

Пiсля обiду Зiльберович запропонував менi сходити по гриби. Я погодився, але запитав, чи можна дорогою провiдати Глагола. Менi було цiкаво, упiзнае вiн мене чи нi.

Зiльберович погодився, але сказав, що стайня, де нинi стоiть жеребець, збуджуе в нього неприемнi асоцiацii. Якi саме асоцiацii, я спершу не зрозумiв.

Стайня була простора, довга, побудована для кiлькох коней, але тiльки одне стiйло – з самого краю – було зайнято Глаголом, який мене одразу ж упiзнав. Вiн зрадiв менi, як дитина, голосно заiржав, застукав копитом i потягнувся до мене мордою через невисоку дерев’яну загорожу. Я також був йому радий, погладив його по загривку, почухав мiж вухами i, звичайно, пригостив цукром. Вiн гриз цукор, терся мордою до моеi щоки i потiм не хотiв зi мною розлучатися.

Із грибами нам не пощастило. Я знайшов один пiдосичник i двi сироiжки, а Лео взагалi повернувся порожняком.

Потiм ми з ним милися в лазнi. У справжнiй росiйськiй лазнi з парилкою i дерев’яними мисками. У прилазнi я побачив в кутку на лавцi дюжину свiжих березових вiникiв, вибрав найкращого i запитав Зiльберовича, брати йому чи нам вистачить одного на двох.

– Менi не треба, – дивно всмiхнувся Лео, – мене вже попарили.

Я не зрозумiв, що це означае, але, коли Лео роздягнувся, я побачив, що вся його сутула спина навскоси вкрита малиновими пасмугами.

– Що це? – запитав я вражений.

– Том, собака, – без злостi вiдказав Лео. – Якщо вже за що береться, то сили не шкодуе.

– Не розумiю, – сказав я. – Ви билися чи що?

– Нi, – сумно всмiхнувся Лео. – Не ми билися, а вiн шмагав мене рiзками.

– Як це? – здивувався я. – Як це вiн мiг тебе шмагати рiзками? І як це ти дозволив?

– Але не сам же вiн шмагав. Це Симич призначив менi п’ятдесят ударiв.

Я саме знiмав лiвого черевика та так iз цим черевиком i завмер.

– Так, – задирливо сказав Зiльберович. – Симич запровадив у нас тiлеснi покарання. Ну, звiсно, я сам винен. Вiн послав мене на пошту надiслати видавцевi рукопис. А я дорогою заiхав у ресторанчик, там приклався i рукопис забув. А коли вже бiля самоi пошти згадав, повернувся, його вже не було.

– А що ж, вiн був у единому примiрнику? – запитав я.

– Ха! – сказав Зiльберович. – Коли б у единому, вiн би мене взагалi убив би.

Ошелешений таким повiдомленням, я мовчав. А потiм раптом грюкнув черевиком по лавцi.

– Лео! – сказав я. – Я не можу в цю дикiсть повiрити. Я не можу уявити, щоб у нашi днi, у вiльнiй краiнi таку велику, тонку, мислячу людину, iнтелектуала, шмагали в стайнi, немов крiпака. Адже за цим не лише фiзичний бiль, але й образа людськоi гiдностi. Невже ти навiть не протестував?

– Ще й як протестував! – схвильовано сказав Лео. – Я стояв перед ним на колiнах. Я його облагав: «Симич, – кажу, – це ж перший i останнiй раз. Я клянусь тобi своею честю, це нiколи не повториться».

– І що ж вiн? – запитав я. – Невже не пожалiв? Невже його серце не здригнулося?

– Еге ж, у нього здригнеться, – сказав Зiльберович i змахнув iз лiвого ока сльозу.

Я так розхвилювався, що пiдхопився i забiгав по прилазнi з черевиком у руцi.

– Лео! – сказав я. – Так бiльше не повинно бути. З цим треба покiнчити негайно. Ти не маеш нiкому дозволяти поводитися з тобою, як iз нiмою скотиною. Ось, друже мiй, одягайся, ходiмо. – Я сiв на лавку i заходився назад натягувати черевика.

– Куди пiдемо? – не зрозумiв Лео.

– Не пiдемо, а поiдемо, – сказав я. – В аеропорт поiдемо. А звiдтiля махнемо в Мюнхен. Про грошi не хвилюйся, iх у мене до бiса. Привезу тебе в Мюнхен, влаштую на радiо «Свобода», будеш там городити якусь антирадянщину, зате шмагати тебе нiхто вже не посмiе.

Лео поглянув на мене й сумно всмiхнувся.

– Нi, старий, яка вже там «Свобода»! Мiй обов’язок залишатися тут. Розумiеш, Симич, звичайно, людина своерiдна, але ти знаеш, генii всi схильнi до чудацького, а ми мусимо iх покiрно терпiти. Я знаю, знаю, – заквапився вiн, наче попереджаючи мое заперечення. – Тобi не подобаеться, коли я кажу «ми» i тим ставлю тебе на один щабель зi мною. Але я не ставлю. Я розумiю, якийсь талант у тебе е. Але ти також мусиш зрозумiти, що мiж талантом i генiем – прiрва. Недарма ж на нього молиться вся Росiя.

– Росiя на нього молиться? – сказав я. – Ха-ха-ха. Та його там давно всi забули.

Лео поглянув на мене уважно й похитав головою.

– Нi, старий, помиляешся. Його не тiльки не забули, але, навпаки, його вплив на уми зростае щодня. Його книжки не просто читають. Є таемнi гуртки, де iх вивчають. У нього е прибiчники не лише серед iнтелiгенцii, а й серед робiтникiв, i в партii, i в КДБ, i в Генеральному штабi. Та коли хочеш знати, – Лео озирнувся на дверi й прилип до мого вуха, – до нього минулого тижня приiжджав…

І понизивши голос до шелесту, Лео назвав менi прiзвище члена Полiтбюро, який нещодавно побував в Америцi.

– Ну, це вже ти заливаеш! – сказав я.

– Падлом буду, не брешу, – сказав Лео i по-блатному колупнув нiгтем зуб.

Наступного ранку я встав раненько. Виходячи з дому, я побачив двi великi машини з вашингтонськими номерами. Одна легкова, друга автобус iз написом «AMERICAN TELEYISION NEWS». Якiсь люди розкручували кабель i заносили обладнання в будинок. Лише один стояв, нiчого не роблячи, курив сигару.

– Джон? – здивувався я. – Це ви? Що ви тут робите? Хiба ви i для телебачення працюете?

– О, так, – сказав Джон. – Я для всiх працюю. А ви що тут робите? Я гадав, ви вже далеко звiдси. Якщо ви рiшив передумати, вам доведеться платити дуже численна неустойка.

– Не хвилюйтесь, – сказав я. – До вiдльоту ще тиждень.

– Я не хвилююсь, – усмiхнувся Джон. – Я знаю, що ви купив квиток. Я приiхав сюди не для вас, а для невеликий iнтерв’ю у пан Карнавалов.

Із цими словами вiн пiшов у будинок керувати встановленням обладнання, а я вирiшив прогулятися вздовж озера.

Тут менi трапився Симич, котрий бiг пiдтюпцем, вiн зi мною привiтався не зупиняючись, наче ми щодня зустрiчаемося з ним на цiй дорiжцi.

Коли я прийшов до снiданку, там уже пiд керiвництвом Джона метушилася вся команда операторiв, освiтлювачiв i звукотехнiкiв.

У iдальнi за столом зiбралися всi домочадцi: Клеопатра Казимирiвна, Жанета, Зiльберович, Том i Степанида. Усi вони були схвильованi, а при моiй появi навiть знiяковiли, утiм, усе вiдразу ж прояснилося.

Рiч у тiм, що, як дуже ввiчливо сказала менi Жанета, Сим Симича знiматимуть у характерному домашньому оточеннi за снiданком, серед найближчих людей, а оскiльки я до найближчих не належу, то чи не буде моя ласка i чи не вiдмовлюся поснiдати у себе в кiмнатi.

Я образився i хотiв тут-таки вийти. Зрештою, чого я тут сиджу? Чекаю, щоб оплатили мою поiздку? Я i сам достатньо забезпечений, щоб вiд такоi нiкчемноi суми не залежати.

Я вже рушив до виходу, аж тут дверi вiдчинилися й спочатку на вiзку завезли Джона, який, виставивши обтягнутий джинсами зад, припав до камери, а услiд за Джоном з’явився й сам Сим Симич у тренувальному костюмi. Вiн йшов швидко, наче не помiчав жодних камер i виношував у русi своi великi думки.

Утiм, наблизившись до столу, вiн вiдразу змiнився i повiв себе, наче справжнiй дендi, поцiлував дружину, потiм поцiлував руку Клеопатрi Казимирiвнi, потис руку Степанидi, Тома поплескав по плечу, Зiльберовичу кивнув, а менi сказав:

– Ми вже бачилися.

Потiм вiн сiв на чолi столу, запропонував помолитися Господу i закричав тонким голосом: «Господи, iже еси на небесi…»

– Це о’кей, – перебив Джон, – це достатньо, ми все одно будем переклад на англiйську. Тепер ви трохи iсти i розмовляти. І якщо можна, робити трохи усмiшка.

– Нiяких усмiшок, – сердито вiдрубав Симич. – Свiт гине. Захiд вiддае заглотникам краiну за краiною, залiзнi щелепи комунiзму вже пiдступили до самого нашого горла i скоро вирвуть кадик, а ви все либитесь. Ви живете занадто благополучно, ви розманiжилися, ви не розумiете, що за свободу слiд боротися, що потрiбно жертвувати собою.

– Яким чином ми повиннi боротися? – ввiчливо запитав Джон.

– Перш за все ви мусите вiдмовитися вiд усього зайвого. Кожен мусить мати тiльки те, що йому вкрай необхiдно. Ось погляньте на мене. Я всесвiтньо вiдомий письменник, але я живу скромно. У мене е лише один дiм, два котеджi, лазня, стайня й маленька церковиця.

– Скажiть, а озеро це ваше?

– Так, у мене е одне маленьке скромне озеро.

– Мiстер Карнавалов, як ви вважаете, хто нинi найкращий у свiтi письменник?

– А ви не знаете?

– Я здогадуюсь, але я хотiв би зробити це питання вам.

– Бачте, – сказав, подумавши, Симич, – якщо я скажу, що найкращий у свiтi письменник я, це буде нескромно. А якщо скажу, що не я, це буде неправдою.

– Мiстер Карнавалов, всiм вiдомо, що у вас е мiльйони читачiв. Але е люди, якi не читають ваших книжок…

– Рiч не в тiм, що не читають, – спохмурнiв Симич, – а в тому, що не дочитують. А iншi, не дочитавши, обгавкують.

– Але е люди, якi дочитують, але не подiляють вашi iдеi.

– Нiсенiтниця! – нервово вигукнув Симич i стукнув по столу виделкою. – Нiсенiтниця i бездум’я. Що таке – подiляють iдеi чи не подiляють? Для того щоб подiляти моi iдеi, треба мати мiзки трохи бiльшi за курячi. У заглотникiв мiзки запльованi iдеологiею, а у плюралiстiв нiяких мiзкiв взагалi немае. І тi й iншi не розумiють, що я кажу iстину i лише iстину i що бачу на багато десятилiть вперед. Ось вiзьмiть, наприклад, його. – Симич тицьнув в мене пальцем. – Вiн також вважаеться начебто письменником. Але вiн нiчого далi сьогоднiшнього дня не бачить. І вiн замiсть того, щоб сидiти i працювати, iде кудись туди, в так зване майбутне. Хоче дiзнатися, що там вiдбудеться через шiстдесят рокiв. Я й так знаю, що там буде.

– Дуже цiкаво! – вигукнув Джон. – Дуже цiкаво. І що саме там буде?

Симич спохмурнiв, вiдсунув миску й струсив iз бороди крихти.

– Якщо свiт не дiйде до того, що я кажу, – сказав вiн, дивлячись просто в камеру, – нiчого доброго там не буде. Нi там, нi деiнде. Заглотники зжеруть весь свiт i самих себе. Усе захоплять китайцi.

– А якщо свiт вас все-таки послухаеться?

– О, тодi, – пожвавiшав i всупереч своiм принципам заусмiхався Симич, – тодi все буде добре. Тодi розпочнеться загальне видужання, i розпочнеться перш за все в Росii.

– Якою ви бачите Росiю майбутнього? Чи сподiваетесь ви, що там вiзьме гору демократична форма правлiння?

– Нi в якому разi! – гаряче запротестував Симич. – Ваша розхвалена демократiя нам, росiянам, не личить. Стан, коли кожен дурень може висловлювати свою думку i вказувати владi, що вона мусить чи не мусить робити, нам не пiдходить. Нам потрiбен один правитель, який користуеться безумовним авторитетом i точно знае, куди йти i навiщо.

– А ви гадаете, такi правителi бувають?

– Може, й не бувають, але можуть бути, – сказав Симич багатозначно й перезирнувся з Жанетою.

– Я жахливо вибачаюсь, – сказав Джон, подумавши. – Ви маете на увазi когось конкретного чи це лише теорiя?

– Ах, чорт! – раптом запалився Симич. Вiн ляснув себе по колiну, встав i нервово заходив по кiмнатi. – От бачите, якщо я вам скажу те, що я думаю, то вiдразу зчиниться жахливе виття, плюралiсти усього свiту на мене накинуться, як собаки. Скажуть: Карнавалов хоче стати царем. А я бути царем не хочу. Я художник. Я мислю художньо. Я мислю образами. Я беру образ, обдумую його й кладу на папiр. Зрозумiло?

– О, так, – невпевнено сказав Джон. – Загалом, зрозумiло.

– Ну так от. Я царем бути не хочу. Я ще не всi своi художнi завдання виконав. Але iнодi iсторичнi обставини складаються так, що людина змушена взяти на себе мiсiю, яку iй Господь визначае. Якщо iншоi такоi людини не знаходиться у свiтi, то вона мусить взяти це на себе.

– Якби вам випала така мiсiя, ви не вiдмовилися б?

– Я вiдмовився б, якби була бодай одна людина, якiй можна було б довiрити. Але нiкого навколо немае. Навколо одна дрiбнота. І лише тому, якщо Господь запрагне написати сторiнку iсторii цiею рукою, – Симич пiднiс руку з виделкою, – тодi що ж…

Симич не договорив, посмутнiв – видно, засумнiвався, що Господь вибере саме цю руку.

– Ну, та годi, – мовив вiн зi смиренням, тут-таки переходячи на наказовий тон. – Як вже буде, так i буде, а поки що снiданок закiнчено, до працi пора.

Джон запитав Симича, чи можна зняти його за роботою, Симич сказав, що, звичайно, вiн працюватиме, а вони його можуть знiмати, вiн звик працювати у складних умовах, i телебачення його не вiдволiкае.

– Симич! – кинувся я до нього. – Але поки це та те, може, ми все-таки поговоримо?

– Не можу, – сказав Симич. – Я й так витратив вже занадто багато часу.

Наступного дня мене взагалi не допустили до снiданку, бо до Симича приiхав конгресмен Пiтер Блох, i вони провели за снiданком короткi перемовини про ядерне роззброення.

Я не стримався, спалахнув i заявив Зiльберовичу, що в будь-якому випадку iду.

– Ну, зажди, зажди, – попросив Зiльберович. – Я постараюся все владнати.


Секс-дiжка

Через п’ять хвилин вiн повернувся iз засмученим обличчям. Нi, сьогоднi Симич прийняти мене не може нiяк. У нього забрали стiльки часу, що вiн написав усього лише чотири сторiнки. Можливо, йому доведеться вiдмовитися навiть вiд денного вiдпочинку й уроку зi Степанидою. Єдине задоволення, яке вiн собi залишае, це Бах, та й те тому тiльки, що без Баха вiн не може заснути. А якщо вiн не засне, то й наступний день зiпсовано.

Вислухавши цю iнформацiю, я нiчого не вiдповiв i пiшов до себе в келiю збирати речi.

«Сволота i мерзотники! – подумки вигукував я, кидаючи у валiзу бруднi шкарпетки й пожмаканi сорочки. – Йому його час дорогий, а менi не дорогий. Вони думають, що я тут сидiтиму в очiкуваннi, доки вони менi не проплатять квиток. Чорта лисого! Не потрiбен менi ваш квиток. Сам заплачу, небiдний. Але тут не зостанусь бiльше жодноi секунди. Нема дурних! Досить!»

Я вже хотiв закрити валiзу, але виявив, що там немае моiх домашнiх капцiв. Куди ж вони заподiлися?

Я роззирнувся по кутках, аж раптом дверi вiдчинилися й на порозi з вiником i совком у руках з’явилася Степанида.

– Ой, пане! – вигукнула вона. – Ви тутка?

– Чого тобi треба? – запитав я.

– Та чого ж, прибратися трохи хотiла. Я ж думала, ви ондечки, а ви, диви, тутка. То я тодi, може, опiсля?

На ii обличчi блукала властива iй iдiотська усмiшка.

– Пожди, – сказав я, – ти моiх капцiв випадково не бачила?

– Капцiв? – перепитала вона й стала думати, наче я iй задав теорему Пiфагора. – А, а як же! – здогадалась вона нарештi. – Це вашi цi слiпери[6 - Slippers – домашнi капцi (англ.).]. Такi рижi, без пiдборiв. Як же, як же, бачила. Я iх туди пiд лiжко засунула, щоб не смердiли. Just a moment[7 - Just a moment – хвилиночку (англ.).].



Вона стала навколiшки й полiзла пiд лiжко, нацiлившись на мене своiм неймовiрним задом. Коротка спiдниця ii задерлася, оголивши напiвпрозорi трусики з тонким мереживом.

О Боже! Я завжди був небайдужим до цiеi частини жiночоi конструкцii, але такоi спокуси нiколи в життi не вiдчував. Цi двi наповнених загадковою енергiею пiвкулi притягували мене, як магнiт.

Борючись зi спокусою, я спробував вiдвести очi й роздратовано запитав, що це вона там так довго марудиться.

– Зараз, пане! – донiсся ii спiвучий голос з-пiд лiжка. – Хвильку, тiльки очi до темряви привикнуть.

– Та яка там темрява! – сказав я i, нагнувшись, хотiв сам зазирнути пiд лiжко, але втратив рiвновагу i вчепився руками в обидвi ii половинки, якi тут-таки затремтiли.

– Ой, пане! – донiсся ii зляканий голос. – Та шо це ви таке робите?

– Нiчого, нiчого, – несамовито мимрив я, вiдчуваючи, як нiжнi мережива сповзають iз неi, наче пiна. – Ти так i стiй. Ти звикай до темряви. Зараз буде добре! Зараз ти все побачиш! Думаю, ти вже щось бачиш! – задихаючись, шепотiв я, вiдчуваючи, як пiд моiм шаленим натиском вона слабшае i тане, як масло.

Мушу сказати, що я людина твердих моральних принципiв. І всi моi знайомi знають мене як зразкового сiм’янина. Але в цей момент я просто збожеволiв i опанувати себе не мiг.

Потiм ми борюкалися на широчезному лiжку, перина лопнула, пух лiтав по всiй кiмнатi й прилипав до спiтнiлого тiла. Я втратив над собою всiлякий контроль, стогнав, завивав, скреготiв зубами. І вона також лебедiла менi всiлякi нiжностi, називаючи мене i миленьким, i золотеньким, i розбiйником, i нахабою, i тiшила мою гордiсть твердженнями, що такого мужчини вона в життi своему не зустрiчала.

Ми вiдлипли одне вiд одного лише перед обiдом, на який я, пом’ятий i знесилений, ледве притягнув ноги. Я мав такий вигляд, що Жанета навiть запитала, чи, бува, не захворiв я, а ii проникливий братик не сказав нiчого, але з його усмiхненоi пики я бачив, що вiн про все здогадався.

Менi було неприемно, що вiн здогадався, i я хотiв поiхати пiсля обiду, але, по-перше, не мав сил, а по-друге, вона обiцяла прийти до мене вночi. І прийшла, тiльки-но Том ii заснув, налигавшись бурбону.

Це була справжня секс-бомба. Чи, враховуючи особливостi ii статури, секс-дiжка. Дiжка, начинена сексом, як динамiтом, без найменшоi ознаки будь-якого iнтелекту. Але вона вразила мене так, що я втратив розсудливiсть i готовий був, забувши i сiм’ю, i всi своi плани, зостатися тут i, уп’явшись павуком у Степаниду, вмерти вiд виснаження сил.

Я навiть зрадiв, дiзнавшись, що пiд час чергового снiданку Симич знову поговорити зi мною не зможе, бо з видавництва надiйшла верстка, а iншого часу для читання ii, крiм снiданку, у нього немае.

Але перед обiдом, коли я тiльки-тiльки вiдпустив Степаниду, прибiг схвильований Зiльберович i сказав, що Симич кличе мене до себе негайно.


Хороше

Симич так захоплено працював, що не почув, як я увiйшов. Нахилившись над столом, вiн щось писав i, мiж iншим, зовсiм не конторською ручкою, а кульковою фiрми «Паркер». Конторська ж, та сама, з обгризеним кiнцем, яка колись справила на мене враження, разом з iншими ручками й олiвцями стирчала з алюмiнiевоi кварти з видряпаними на нiй iнiцiалами «С. К.».

Симич тримав «Паркер», затиснувши в кулацi, немов рiзець, i писав, налягаючи на ручку плечем i деручи папiр. Я не бачив, що саме вiн творив, але, написавши якийсь шматок чи фразу, вiн, замахнувшись ручкою, завмирав, ворушачи губами, перечитуючи. Дочитавши до кiнця, струшував головою, вигукував:

– Гарно!

І рiзким ударом, наче вганяв цвяха, ставив крапку.

Потiм iще фраза i знову:

– Гарно!

І знову крапка.

Я iз заздрiстю споглядав це. Видно було, що працюе упевнений у собi майстер. Менi було незручно його перебивати, але й стовбичити за його спиною також було якось безглуздо. Я кашлянув раз, удруге. Нарештi вiн мене почув, здригнувся, озирнувся.

– А, це ти! – І сказав нетерпляче: – Чого тобi?

Я сказав, що менi нiчого не потрiбно, я прийшов попрощатися й вислухати його побажання.

– Гаразд, – сказав вiн i глипнув на годинника. – У мене для тебе е сiм з половиною хвилин.

– Симич! – заволав я, запинаючись вiд обурення. – Даруй, але це просто нахабство. Я тут через тебе не одну добу пропадаю, а в тебе для мене лише сiм з половиною хвилин.

– Було сiм з половиною, а зараз, – вiн знову глипнув на годинника, – лише сiм. Але цього достатньо. І ти даремно лютуеш. Для тебе наша зустрiч також буде корисною. Вiзьмеш iз собою «Велику зону».

– «Велику зону»? – здивувався я. – З собою в Мюнхен?

– Та не в Мюнхен, а в Москву двi тисячi… якого року? Сорок другого? Ось туди й вiзьмеш.

– Як? Усi шiстдесят брил?

– Шiстдесят, – спохмурнiв Симич, – я ще не написав. Мене занадто часто вiдволiкають. Я написав лише тридцять шiсть.

– І ти хочеш, аби я туди, у майбутне, пер тридцять шiсть брил? Навiщо? Невже ти не вiриш, що вони до того часу будуть надрукованi?

– Звичайно, будуть, – пiдтвердив Симич. – Але я побоююсь, що вони там щось спотворять чи поправлять. А я хочу, аби все було точно.

– Це я розумiю, – сказав я. – Але тридцять шiсть брил я просто не дотягну. У мене грижа, я й п’яти не подужаю.

– Ясна рiч, – усмiхнувся Симич самовдоволено. – Те, що менi пiд силу, iншим не до снаги. Але ось це ти, сподiваюся, подужаеш.

Вiн вiдчинив пластмасову коробочку й витяг iз неi тоненьку, завбiльшки з долоню, чорну пластинку. Це був звичайний флопi-диск вiд домашнього комп’ютера, але, очевидно, з великими можливостями.

– Ось, – усмiхаючись, сказав Симич. – Усi тридцять шiсть брил. Не надiрвешся.

– І що я з цим там робитиму?

– Цього я не знаю, – зiтхнув Симич. – Це залежить вiд того, що там. Якщо все це опублiковано, вичитаеш i звiриш на помилки…

«Хрiн тобi! – вирiшив я подумки. – Вичитувати тридцять шiсть брил для мене (я читаю повiльно) – це рiк працi, а я iду не бiльше як на мiсяць…»

– Якщо помилок немае, здай диск у музей Карнавалова…

– А якщо музею немае? – запитав я з обережним ехидством.

– А якщо немае, – розгнiвався вiн чи то на мене, чи то на невдячних нащадкiв, – значить, там досi правлять заглотники. Тодi ти… – Тут вiн весь просто-таки затремтiв, закрокував по кiмнатi… – Тодi ось що. Знайди якийсь майбутнiй комп’ютер, встав у нього цю штуку, роздрукуй якомога бiльше примiрникiв i розповсюджуй, розповсюджуй це, i чим ширше, тим краще. Просто роздавай направо i налiво. Нехай люди читають, нехай знають, ким насправдi е зажерливi iхнi правителi.

– Симич, – сказав я тихо. – Ну, а як же я буду розповсюджувати? Адже якщо там досi правлять заглотники, вони ж мене заарештують, а можливо, навiть i розстрiляють…

Це я висловив вкрай необережно. Я ще не закiнчив фрази, а вiн уже побуряковiв, стиснув кулаки й затрясся.

– Молодий чоловiче! – загримiв вiн так, що навiть шибки задеренчали. – Соромно, молодий чоловiче! Росiя гине! Зажерливi заглотники уже хрускотять кiстками половини свiту, потрiбнi жертви, а ви все клопочетесь за себе.

Утiм, бачачи мое знiяковiння, вiн швидко змiнив гнiв на милiсть.

– Ну, гаразд, – сказав вiн, – гаразд. Слабкiсть духу – це вада, притаманна багатьом людям. А в тебе це тому, що в Бога не вiруеш. Коли б ти вiрив у Бога, то знав би, що страждання змiцнюють наш дух i очищають од скверни. І ти б знав, що земне наше життя – тiльки тимчасова прогулянка, зате там вiдпочинок од усього i вiчне блаженство. Подумай над цим. А тепер iдь… Ага, зовсiм забув. Ось тобi записка. Вiзьми ii з собою також i там передаси кому треба з рук у руки. Але не здумай розгорнути i прочитати.

З цими словами вiн вручив менi цупкого конверта з сургучевою печаткою. На конвертi великими лiтерами було написано:



МАЙБУТНІМ ПРАВИТЕЛЯМ РОСІЇ



– Лео! – погукав вiн.

Тут-таки у дверях з’явився Лео, одягнутий просто, у джинсах i майцi, яку американцi називають «тi-шерт». На майцi був зображений Симич.

– Лео, – сказав Сим Симич, кивнувши на мене, – вiн iде. Проведеш його до монреальського большаку.

– Симич, – сказав Лео доволi розв’язним тоном, – а може, вiн пообiдае з нами i потiм поiде?

– Цього не потрiбно, – рiшуче заперечив Симич. – Пообiдае в лiтаку. Нiчого час витрачати.

Уранцi наступного дня я повернувся до Мюнхена й лист майбутнiм правителям викинув у смiттевий бак. Але флопi- диск зоставив, сам не знаю навiщо.


Тривалi проводи

Не знаю, як у iнших, а в нас, у росiян, заведено прощатися довго i всерйоз. Чи йде людина на вiйну, чи вирушае в мандрiвку навколо свiту, iде в сусiдне мiсто в кiлькаденне вiдрядження чи, навпаки, у село до родичiв, ii проводжають довго i грунтовно.

Поет сказав: «…І щораз навiки прощайтесь, коли йдете лише на мить».

Саме так ми й чинимо. Скликаемо гостей, п’емо, проголошуемо тости за тих, хто вiд’iжджае i хто зостаеться. Перед виходом iз дому заведено на хвильку присiсти й помовчати. А потiм на вокзалi, на пристанi чи в аеропорту ми довго цiлуемося, плачемо, проголошуемо дурнуватi напучування й махаемо руками.

У нашому домi було заведено, що, коли хтось вiд’iжджав, мати не пiдмiтала пiдлоги доти, доки вiд того, хто вiдбув, не приходила телеграма про благополучне прибуття на мiсце.

Може, хтось це вважае дикунством, але менi весь цей ритуал, замiшаний на столiтнiх традицiях i звичках, подобаеться i здаеться наповненим високим змiстом. Бо ми нiколи не знаемо, яке з наших прощань виявиться останнiм.

«…І щораз навiки прощайтесь, коли йдете лише на мить».

Коротше кажучи, проводи ми влаштували по-чесному. З млинцями, iкрою, шампанським i горiлкою. Народу всiлякого, росiйського i неросiйського, набилося стiльки, що сидiли мало не по двое на одному стiльцi. Звiсно, ми нашим гостям нiчого нi про термiни, нi про напрямок моеi подорожi не казали, але поводилися так дурнувато, загадково й багатозначно, що прибулi мимоволi здогадувалися, що я чи то збираюся перетнути на повiтрянiй кулi Атлантичний океан, чи то провести певний час серед африканських повстанцiв.

Усi цi здогади я не заперечував i не розвiнчував, що породило ще бiльш дурнуватi припущення, разом iз таким, що я хочу замкнутися вдома i, не подаючи ознак присутностi, писати новий роман.

Серед гостей був i Рудi, який (я мушу це вiдзначити особливо) поводив себе найделiкатнiшим чином, не видавши нi словом, нi натяком своеi усвiдомленостi.

Слiд сказати, що проводи пройшли добре, хоча дещо й затяглися. Останнього гостя ми виштовхали за чверть на третю ночi, а вже о чверть на сьому ранку дружина розбудила мене.

Можете собi уявити мiй стан, коли я, нi на грам ще не протверезiлий, страждаючи вiд головного болю, печii та вiдригу, волiк до машини валiзу, напхану подарунками моiм передбачуваним друзям-нащадкам.

Дружина забiгала наперед, проклинаючи мене, що я йду надто повiльно, i менi видалося дещо дивним, що вона так квапиться мене спровадити. Добре iй казати, коли в неi в руках був лише маленький чемоданчик типу дипломат, у який я наспiх вкинув те, що знадобиться найближчим часом: майки, труси, шкарпетки i всiлякi речi, якими голяться, причiсуються, стрижуть нiгтi та чистять зуби.

Власне кажучи, часу в нас було достатньо, але, коли ми допленталися до машини, виявилось, що напередоднi я забув вимкнути фари й акумулятор здох. Викликали таксi, але бiля самого аеропорту влiзли в затор: полiцiя перекрила дорогу через зiткнення двох автобусiв.

Коротше кажучи, в аеропорт ми потрапили, коли посадка уже закiнчувалася.

Мене так нудило, що, пiдiймаючи валiзу на вагу, я мало не впав. А коли працiвниця «Люфтганзи» запитала, яке менi виписати мiсце, Rauchen oder nicht rauchen[8 - Rauchen oder nicht rauchen – для курцiв чи тих, хто не палить (нiм.).], я сказав «раухен» i так дихнув на неi, що вона, на мою думку, на деякий час впала в коматозний стан. Полiцейському, який мене обмацував, також, як менi здалося, стало трохи зле, бо вiн, виконуючи свiй службовий обов’язок, дуже старанно вiд мене вiдвертався.


Лице в iлюмiнаторi

Лiтальний наш апарат зовнi розглянути я не встиг. Не лише тому, що часу не було, але й тому, що пасажири входили в нього через висувний коридор, який бувае тепер у всiх сучасних аеропортах.

Усерединi це був лiтак як лiтак: крiсла, ременi, iлюмiнатори й стюардеси.

Пасажирiв було небагато. Людей десять-дванадцять чи п’ять-шiсть (у мене в очах усе двоiлося).

Я зайняв мiсце бiля вiкна, переступивши через колiна прищуватого молодика. Обличчя його, незважаючи на те, що вiн був у великих темних окулярах, менi видалося знайомим, але я не надав цьому жодного значення. Коли я буваю з похмiлля, принаймнi половина людей, що iх зустрiчаю, здаються менi знайомими.

Прилаштувавши дипломат у ногах, я подивився у вiкно. Там вiдбувалися звичайнi передполiтнi приготування. Люди в синiх комбiнезонах щось там оглядали й заправляли, а один iз переносною рацiею i в навушниках iз кимось говорив у мiкрофон.

Здаеться, я задрiмав.

Коли я вперше отямився, наш фантастичний драндулет уже плив, похитуючись, по рульовiй дорiжцi.

Зупинився, рушив, знову зупинився.

Я поглянув в iлюмiнатор i визначив, що ми перебуваемо в центрi доволi довгоi черги лiтакiв, котрi очiкують дозволу зайняти свое мiсце на злiтнiй смузi. Попереду черга загнулась праворуч, тому я мiг бачити машини, якi йшли попереду. Першими йшли два лiтаки «Люфтганзи», потiм «Алiталiя», за ним лiтак iзраiльськоi компанii «Ель Аль», потiм болгарський «Ту-154», англiйська «Каравелла» i ще один нiмецький «боiнг». Коли ж нарештi i ми повернули, я побачив, що безпосередньо за нами, припадаючи до землi дельфiнячим носом i наче принюхуючись до нашого слiду, рулюе гордiсть радянського «Аерофлоту» – «Іл-62», бортовий номер 38276.

Попри загальне через вживання алкоголю погiршення пам’ятi, я цей номер запам’ятав без труднощiв. Перша частина числа множиться на середню цифру, виходить простий добуток: 38 ? 2 = 76. Щоб не запам’ятати таке, треба вже зовсiм бути маразматиком, а я ним, слава Богу, ще не став.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/volodimir-voynovich/moskva-2042/?lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Сноски





1


Reisburo – бюро подорожей (нiм.).




2


Prima – чудово (нiм.).




3


Ich verstehe sie nicht – Я вас не розумiю (нiм.).




4


Зiльберович, як чимало емiгрантiв, користуеться мовою, забрудненою спотвореними словами мiсцевого лексикону: car – автомобiль, highway – автострада, exit – виiзд, mile – миля, shoulder – взагалi плече, але в цьому контекстi узбiччя, follow – слiдувати за кимось.




5


Увага!!! Приватна власнiсть! Прохiд суворо заборонений! Порушники будуть покаранi! (англ.)




6


Slippers – домашнi капцi (англ.).




7


Just a moment – хвилиночку (англ.).




8


Rauchen oder nicht rauchen – для курцiв чи тих, хто не палить (нiм.).