Листи з того свiту
Сергiй Бут


Личакiвський цвинтар. Скорботний кам’яний янгол склав долонi в молитвi… Мабуть, вiн змусив Андрiя заглянути в цей старий склеп. А ще привернули увагу дати життя та смертi. Двое немовлят… Що з ними трапилось? На порозi гробiвця Андрiй знаходить дивну бляшану коробку, а в нiй – пожовтiлий вiд часу лист. Ця можливiсть зазирнути в минуле – наче вiсточка зi свiту померлих… Із листа Андрiй дiзнаеться про злочин, який було скоено пiвстолiття тому, i вирiшуе довiдатися правду. Вiн мае розгадати цю загадку! Але куди заведе його лабiринт таемниць, страхiв i потрясiнь?





Сергiй Бут

Листи з того свiту




Спецiальна вiдзнака вiд юридичноi фiрми «Гелон» Мiжнародного лiтературного конкурсу романiв, кiносценарiiв, п’ес, пiсенноi лiрики та творiв для дiтей «КОРОНАЦІЯ СЛОВА»


«Коронацiя слова» створюе для вас нову хвилю украiнськоi лiтератури – яскраву, рiзножанрову, захопливу, – яка е дзеркалом сьогодення i скарбом для майбутнiх поколiнь.

    Тетяна та Юрiй Логушi, засновники проекту



Мiжнародний лiтературний конкурс романiв, кiносценарiiв, п’ес, пiсенноi лiрики та творiв для дiтей «Коронацiя слова» був заснований за пiдтримки бренда найпопулярнiшого украiнського шоколаду «Корона». Головна мета конкурсу – сприяння розвитку новiтньоi украiнськоi культури.

Лiтература, кiно, театр i пiсня обранi не випадково, адже саме цi жанри е стратегiчними жанрами культури, що формують i визначають зрiлiсть нацii.

Метою конкурсу та його завданням е пошук нових iмен, видання найкращих романiв, стимулювання й пiдтримка сучасного лiтературного процесу, кiно й театру, i як наслiдок – наповнення украiнського ринку повнокровною конкурентоспроможною лiтературою, а кiно й театру – якiсними украiнськими фiльмами й п’есами.

    koronatsiya.com


* * *


Моему батьковi







Передмова

Пароль – романтика


Без малого тридцять рокiв тому авторитетний дослiдник пригодницького жанру Абрам Вулiс визначив iдеальний авантюрний роман як iсторiю, котру автор-забудовник зводить на два поверхи. Подолати сходи, аби пiднятися вище, герой, а разом iз ним – читач може, лише пройшовши певний шлях. Прийнявши вiдразу два виклики.

Перший – розгадати загадку. Тобто зробити те, заради чого все почалося. Другий – намагатися при цьому жити нормальним людським життям, на яке процес розв’язання кросворда з таемниць жодним чином вплинути не повинен.

Робиться це для того, аби, ступаючи на останню сходинку перед вiдкриттям iстини, герой постав перед складним вибором. Вирiшив, що для нього важливiше: життя, яке ось-ось налагодиться, чи божевiльний вчинок, котрий цiлком здатен перекреслити те особисте, що вже набуто. Читач же в таких випадках завжди повинен стати на мiсце героя. І вiдповiсти, що сам робив би на його мiсцi, – бiг рятувати свiт чи помiняв бунтiвну бурю на спокiй i стабiльнiсть у домашнiх капцях. Аби рiшення приймалося швидше, запропонована для розв’язування загадка мусить того вартувати.

Дебютний роман Сергiя Бута «Листи з того свiту» демонструе розумiння молодим автором вимог до авантюрно-пригодницького роману та бажання iх виконувати. Вiд самого початку читачевi пропонуеться скоений понад пiвстолiття тому моторошний злочин. Його слiди виявив львiвський студент Андрiй, до рук якого випадково потрапляють старi листи. Це – потойбiчнi свiдчення, але причетнi до нього люди, убивцi та жертви, напевне, живуть у наш час.

Крок за кроком просуваючись до розкриття iстини, хлопець водночас намагаеться не випадати з реального, звичного йому життя. Вiн вчиться, пiдробляе, зустрiчае й не хоче втратити перше кохання, винаймае квартиру та стикаеться з вiчними свiтоглядними проблемами поколiнь. І переконаний: встановлення адресата загадкових листiв – лише деталь, яскравий елемент у мозаiчному повсякденнi.

Та з якогось моменту в час нашого героя, а заразом i його друзiв стрiмко вриваеться спершу чуже минуле, потiм – чуже життя i, що найстрашнiше, чужа смерть. Раптом Андрiй розумiе: усе, до чого наближаеться людина, рано чи пiзно стае частиною ii самоi. Юнак опиняеться нiби в казцi, де реальний свiт населяють вiдьми, медiуми, ночами поруч рухають предмети невидимi духи, передаються вiсточки зi свiту померлих. Або свiт справдi двовимiрний, думаемо ми разом iз героем, або нас усiх хтось намагаеться майстерно заплутати. Хто цей пiдступний i хитрий зловмисник? Яка його мета? Невже звичайнi листи, знайденi у старому некрополi, здатнi розбуркати Зло, що до пори дрiмало, чекаючи на свiй трiумфальний вихiд?

На цьому стоп, бо далi читати буде нецiкаво. Варто лише зазначити: iсторiя, витримана жанрово й стильово в дусi романтичних новел першоi половини ХІХ столiття, не справляла б такого ефекту, аби вiдбулася десь, окрiм Львова.

Древне, оповите легендами та прикметне середньовiчними мурами королiвське мiсто не просто мае безлiч власних легенд, а й здатне народжувати новi. Причому всякiй романтичнiй загадковiй iсторii, що вiдбуваеться в декорацiях мiста Лева, вiриш швидше, нiж якби ця штука сталася деiнде за його межами.

Читач, навiть той, хто нiколи не ходив звивистими вузенькими вуличками львiвського середмiстя, усе одно вiдчуе iхню неповторну атмосферу. І взагалi Львiв у «Листах з того свiту» – повноцiнний головний герой, хай веде нас мовчки лабiринтом до розгадки. Усе одно, закриваючи книгу, розумiеш: завершилася ця iсторiя, але мiсто Лева надихае та спонукае на появу iнших. Присмачених романтикою, мов мiцно заварена кава – корицею.



Андрiй Кокотюха




Частина 1

Квартирант











1


Вечiрне сонце поспiшало сiсти за обрiй, залишаючи мене наодинцi з темрявою в цьому лячному мiсцi. Тiнь вiд янгола, чия кам’яна постать увiнчувала надгробок Йозефа Томанека, падала просто на моi руки. Складалося враження, що вони не землю викатруплюють iз могили, а душу з тiла крилатого створiння.

Бажання забратися звiдси зростало щосекунди.

Та я не спинявся. Штрикав металевим щупом землю, намагаючись намацати те, що заховав тут тиждень тому.

Зненацька нiчну тишу сколихнуло зловiсне «пугу-пугу» i, розбиваючись об хрести та надгробки цвинтаря, понеслося луною в небо – сови збиралися на полювання.

Стало страшно.

Я озирнувся, аби переконатися, що нiхто з мертвих не стежить за моiми дiями. Довкола вивищувалися лише гробiвцi, прикрашенi скульптурами янголiв i святих. Cтатуi бовванiли на п’едесталах склепiв, пильно охороняючи спокiй тих, хто навiки спочив у них.

То були надiйнi охоронцi.

До прикладу, надгробок того-таки Томанека, установлений у 1895 чи 1896 роцi, разом iз фiгурою янгола важив, мабуть, iз пiвтонни – такий не до снаги нi вандалам, нi навiть часу… Праворуч – рельеф Едуарда Фрейхлера, вилитий зi щироi бронзи й загратований металевою огорожею, нагадував радше середньовiчну цитадель, анiж мiсце, де знайшла вiчний спокiй людина. Таких пам’яток архiтектури тут понад п’ять сотень, i кожна е унiкальною скульптурною одиницею. Це Личакiвське кладовище, музей-заповiдник, браму якого магiстрат мiста вперше вiдкрив у 1786 роцi. Некрополь, де понад триста тисяч душ вiдiйшли у вiчнiсть.

Нарештi щуп уперся в перешкоду, вiщуючи закiнчення пошукiв. Я зняв рюкзак, аби дiстати саперну лопатку. Не встиг я розстiбнути блискавку, як за спиною хруснула суха гiлка. Тiло миттево спаралiзував страх, долонi спiтнiли, а вiтерець, що шугав над головою, допомiг моему волоссю стати дибки. Я завмер в очiкуваннi.

– Що ви там робите? – вирвалося з темряви.

На алеi позаду мене стояв чоловiк iз лiхтариком. То був сторож. Питання, як вiн мене вистежив, вiдпало саме собою: вiднедавна на цвинтарi встановили камери спостереження, i, найпевнiше, одна з них крiпилася десь поблизу. Капiтуляцiя неминуча.

– Добрий вечiр, – якомога спокiйнiше промовив я. – Мене звати Андрiй. Я студент iз Полiтехнiки. Працював тут минулого тижня з колегами за програмою мiськоi ради i загубив годинник. Думав, забув удома, але там його немае.

– А вдень не могли прийти?

– Навчання в обiд починаеться, а вечорами гульки – самi розумiете. Та й сесiя на носi. Вибачте, що потурбував вас.

Сторож опустив голову i, розвертаючись, вiдповiв:

– Закiнчуйте вже. У цю пору тут не можна знаходитись.

– Я швидко. Дякую!



Охоронець почалапав у напрямку головного входу, а я, дочекавшись, коли стихнуть його кроки, узяв заступ i почав вiдкидати землю з того мiсця, де щуп натрапив на перешкоду. За хвилину я тримав у руках бляшану коробку з-пiд зефiру московськоi фабрики «Красный октябрь» 1948 року випуску.

Минулого тижня я з однокурсниками прибув на Личакiвське кладовище для участi у спiльнiй програмi нашого унiверситету та мiськоi ради з упорядкування недоглянутих могил. Перед початком роботи тридцятьох волонтерiв роздiлили на п’ятнадцять пар, кожна з яких отримала свiй об’ект для наведення ладу.

З усiх претендентiв, що мали можливiсть опинитися зi мною в однiй упряжцi, менi дiстався найгiрший – Гримчак Ростик.

У студентському братствi, як i в будь-якiй iншiй спiльнотi, е бездротове радiо. Воно невидимими хвилями, спричиненими коливаннями людських язикiв, розносить новини з життя студентiв. Ростик частенько ставав ньюзмейкером таких вiстей, але найхiтовiшою була чутка, начебто вiн – член банди чорних археологiв i навiть був пiд слiдством в однiй справi, але блати старшого брата, який працював у мiлiцii, урятували його шкуру. Я, звiсно, звик опиратися на факти i спершу в цi побрехеньки не вiрив, тим паче, що справа до суду так i не дiйшла, але минулого лiта зустрiв його з рюкзаком у Жовквi, поруч iз Троiцькою церквою, – через два днi храм пограбували. Сумнiви щодо Ростика розвiялись, але доказiв я не мав. Гримчак, схоже, щось запiдозрив, i з того часу його погляд похолоднiшав, проте далi наше протистояння не пiшло.

І ось у парi опинилися матерiальний цинiк в особi Гримчака та мисливець за таемницями, ким я себе вважав. Для впорядкування нам перепав склеп Ісаевих, i ми мовчки рушили на межу п’ятнадцятого та двадцятого полiв, де знаходилося поховання.

Тодi я й гадки не мав, що знайду щось цiкаве.

Адже прiзвище «Ісаев» iшло нога за ногою з сьогоденнiстю, здавалося б, не залишаючи жодних слiдiв у минулому. Я схилявся до думки, що ця могила виникла внаслiдок певних манiпуляцiй, що, до речi, тут частенько траплялись, як за австрiйськоi, так i за радянськоi влади: коли нiкому було доглядати й оплачувати склеп, труни перепоховували в менш привабливих мiсцях цвинтаря, звiльняючи поминальнi палаци для нових, бiльш заможних «квартирантiв». Схоже, так думав i Гримчак, бо, прибувши на мiсце, вiн навiть не глянув на могилу, а вiдразу влiгся на лавку за десять метрiв вiд склепу i, не подаючи ознак життя, пролежав там пiвтори години. У цьому i полягала наша вiдмiннiсть: вiн опирався лише на достовiрнi факти в пошуках скарбiв, а я – на легенди, iнтуiцiю та великий iнтерес до минулого.

На мiй подив, могила Ісаева виявилася справжнiм австрiйським склепом дев’ятнадцятого сторiччя: нi тобi червоноi зiрки замiсть хреста, нi металевого конуса, що його зазвичай установлювали на мiсцях поховання вiйськових. Натомiсть невеличкий меморiал був зведений зi складених одна на одну масивних кам’яних брил, що своею вагою мимоволi витiснили будiвельний розчин на стиках. Декотрi каменюки зсунулися з мiсць, утворивши вентиляцiйнi шпарини. Увiнчувала склеп скульптура маленького янгола, що стояв навколiшках, склавши руки в молитвi. Територiя довкола гробiвця, як i вiн сам, була в занедбаному станi, i я подумки образився на професора, якого ми помiж себе називали Григоровичем, за те, що приставив до мене лiнивого Гримчака.

Двi поiржавiлi металевi таблички хистко тулилися одна побiч iншоi. Одержимий невiдомiстю, я стер рукавом сорочки чорно-бурий налiт i зосередився на написах. Вражали дати життя та смертi небiжчикiв: «17.01.1948-26.01.1948» зазначалося пiд iменем Дарини Ісаевоi та «23.11.1950-24.11.1950» – Ореста Ісаева. Я завмер. Тут похованi дiти, янголята з крильцями, якi й кроку не встигли ступити по грiшнiй землi. Що могло трапитись? Яка причина такого короткого життя цих дiток? Тодi я i гадки не мав, через який лабiринт потрясiнь i страхiв менi доведеться пройти, аби знайти вiдповiдi на цi питання.

Плита, що опломбовувала вхiд у склеп, трохи перехнябилась, утворивши широку шпарину з правого боку. Я пiдiйшов, аби направити ii, та вона несподiвано злетiла з петель i гепнулася долу, ледь не скалiчивши менi ногу. Ось тодi я помiтив пiд стiною дивну бляшану коробку з-пiд зефiру та конверт, що валявся просто на порозi гробiвця. Гримчак, почувши гуркiт, обiзвався, але я заспокоiв його, укинув лист у коробку i прикопав ii на сусiднiй могилi, убезпечивши вiд зазiхань однокурсника.



Уже геть стемнiло.

Я з рюкзаком за плечима i новою знахiдкою поспiшав до головних ворiт. Найкоротший шлях пролягав через стару частину кладовища, але темрява i, без перебiльшення, гробова тиша цього мiсця змусили мене звернути до поля номер двадцять два, на освiтлену лiхтарями алею. За хвилину я вже крокував повз могилу легендарного украiнського композитора Володимира Івасюка. Колись його пiснi пестили вухо всiм, хто жив у великому Союзi п’ятнадцяти республiк, але й сьогоднi вони лiкують душi, живуть своiм життям, не даючи зорi автора згаснути. Ось i зараз бiля пiднiжжя монумента лежали квiти, старi фотографii, вiршi та партитури, принесенi на могилу його шанувальниками.

Я йшов униз по алеi, вимощенiй червоною брукiвкою, залитий свiтлом лiхтарiв, а зусiбiч на мене мовчки дивилися очi кам’яних янголiв i увiковiчених у скульптурi вiдомих людей, похованих на цьому некрополi за видатнi заслуги. Усе це до певноi мiри нагадувало церемонiю вручення Оскара: ти йдеш червоною дорiжкою, сповитий свiтлом софiтiв i прожекторiв, а публiка овацiями звеличуе тебе. Рiзниця полягала лише в тому, що менi нiхто не плескав, не дер горло, вигукуючи мое iм’я, i не влаштовував iстерик щодо моеi персони. Моi «шанувальники» мовчали й не рухалися.

Однак то були найдостойнiшi глядачi. Соломiя Крушельницька, вiд голосу якоi здригалися стiни вiденськоi, львiвськоi й багатьох iнших свiтових опер. Іван Франко, творчiсть якого пробуджувала революцiйний дух галичан. Його побратим Маркiян Шашкевич – засновник «Руськоi трiйцi» i патрiот рiдноi мови. Я вiдчував незриму присутнiсть неперевершеного музикознавця, композитора й педагога Станiслава Людкевича, громадських дiячiв – братiв Барвiнських. А в кiнцi червоноi дорiжки, перед самою сценою, на мене чекав iще один майстер музичного ремесла – Ігор Бiлозiр.

Увесь iнтелектуальний цвiт Галичини спостерiгав за мною цiеi тихоi ночi.

Нарештi я дiстався до ворiт цвинтарика i попрямував до будiвлi сторожа, аби сповiстити про завершення моiх пошукiв, хоча найвiрогiднiше вiн уважно стежив за моiми дiями завдяки камерам.

На пiдтвердження цiеi думки чоловiк з’явився на порозi.

– Знайшли свiй годинник?

– На жаль, нi, – граючи вар’ята, вiдповiв я. – Мабуть, таки посiяв деiнде, – додав з iще бiльшим розчаруванням. – Доведеться купувати новий.

– Може, залишите свiй телефон? Часом бувае, що тут знаходять якiсь речi i приносять нам.

Вiн хотiв убезпечити себе вiд iмовiрних наслiдкiв мого вiзиту, i я надав йому цю можливiсть, продиктувавши номер свого мобiльного.

Ми потиснули один одному руки, i пiсля цього нашi дороги розiйшлися: його – у невiдомому напрямку, а моя – Пекарською до центру.




2


Я винаймав кiмнату в будинку на вулицi Вiтвера Гартмана, у старiй частинi мiста. Вiтвер, до речi, будучи скульптором, залишив по собi вагомий спадок як на Личакiвському кладовищi, так i по всьому мiсту. Дах друкарнi Пiллерiв, що на вулицi Винниченка, був олiмпом його античним богам, також могутнi атланти, граючи м’язами, пiдпирали фасад готелю «Жорж». На кам’яницi, на Пекарськiй, зручно мостилася богиня Фортуна, даруючи останню надiю тим, хто йшов з’ясовувати стосунки в апеляцiйний суд, а в самому серцi мiста, на площi Ринок, височiли чотири фонтани з Нептуном i почтом. Та що казати: цiлий Львiв – то музей пiд вiдкритим небом, i ми, нащадки цього багатства, дякуемо всiм, хто плекав це мiсто, сповиваючи його в пелюшки таемниць i легенд.

Нiч вступила у свою каденцiю, безапеляцiйно позбавивши свiтловий день права на життя. Поодинокi лiхтарi, що траплялися на шляху, нагадували божевiльних воiнiв у цiй нерiвнiй битвi.

Ноги обережно ступали гладенькою брукiвкою, i коли я дiйшов до потрiбноi арки, то iз задоволенням пiрнув у неi, опинившись у знайомому дворику. Попри пiзню годину, багато хто з мешканцiв будинку ще не спав, грюкаючи на кухнях каструлями i перегукуючись iз членами своiх сiмей, а iнодi й iз сусiдами. Дерев’яними сходами я пiднявся на другий поверх i спiльним балконом, що окантовував внутрiшнiй фасад будинку, дiйшов до дверей свого тимчасового помешкання. Крiзь скло, запнене фiранкою, пробивалося свiтло i було чутно, як у квартирi голосно «гавкае» телевiзор. Я вiдчинив дверi й увiйшов у захаращений усiляким мотлохом коридор. Хазяiн Петро Петрович був у своiй кiмнатi та, зачувши скрип дверей, поспiшив менi назустрiч, несучи попереду свiй важкий живiт.

– Доброго вечора, Петре Петровичу.

– Здоров. Уже повернувся?

– Так. Ходив дивився на квартири.

– І що? Знайшов щось?

– Поки нi, але знайду. Не переживайте. Скоро виiду.

– Не забудь грошi заплатити, щоб я за тобою до бурси не ходив, – попередив чоловiк.

– То не бурса, а унiверситет, – жартiвливо поправив я.

– Яка рiзниця?

Байдуже виголосивши менi вирок, Петро Петрович повернувся до себе в кiмнату, звiдки продовжував «брехати» чорний ящик. А я всерйоз задумався над пошуками чергового житла.

Узагалi-то це помешкання мало всi вигоди, необхiднi студенту, але мое захоплення зiграло зi мною злий жарт. Із першого курсу я проявляв неабияку цiкавiсть до всiх розкопок чи спонсорських програм iз реставрацii пам’яток старовини. Майже з кожноi експедицii я залишав собi щось на згадку. Не мало жодного значення, що то було: старий заржавiлий цвях, витягнутий iз крокви в прадавньому костелi, чи вицвiла газета початку двадцятого сторiччя; розбита порцелянова чашка чи благенький поламаний мольберт iз чийогось горища.

Усе, що було пронизане духом старовини, привертало мою увагу. Знахiдки отримували нового господаря i кочували з ним iз квартири до квартири, перетворюючи будь-яку домiвку на такий собi музей старожитностей. Петро Петрович, проводячи бiльшiсть часу вдома, не роздiляв захоплення свого квартиранта. Тому безперестанку натякав на депортацiю.

Спочатку вiн гугнявив, що речi збирають у квартирi пил, а з його астмою – це доволi небезпечно. Потiм вiн вигадав, що знахiдки зарядженi негативною енергiею i притягують нечисту силу. А коли на нього впала нижня щелепа, що висiла над дверима замiсть пiдкови, його охопила справжня панiка. Бiдолаха боявся накликати на себе прокляття i кiлька днiв поспiль ходив сам не свiй, бурмочи пiд нiс якусь молитву, попри моi пояснення, що той «оберiг» виготовлений iз гiпсу i е виключно бутафорiею. Менi його стало шкода, i я пообiцяв, що переберуся, щойно знайду нове житло.

Переступивши порiг, я оглянув оселю i виснував, що Петро Петрович мае рацiю, називаючи мою кiмнату «бюро знахiдок». Знахiдки були скрiзь: висiли на стiнах i дверях; лежали пiд лiжком, на шафi, у шафi та на поличцi; стояли пiд стiнами та вiкном, словом, займали весь вiльний простiр. Та найбiльше мiсця забирав старенький велосипед ризькоi фiрми «Лейтнер» 1909 року випуску. Цей дивовижний засiб пересування я знайшов в одному з львiвських дворикiв. Попереду на двоколiсного чекали реставрацiйнi роботи.

Я i досi не знав, що маю робити з усiма статками. Здавалося, з кожним днем iх ставало дедалi бiльше, а розлучитися з ними не дозволяло кредо пошуковця. Сьогоднi ця колекцiя поповнилася ще одним артефактом. Перш нiж розпочати оглядини, я взяв зi столу «бортовий журнал», у якому вiв облiк усiм знайденим речам, i поставив сьогоднiшню дату. Навпроти неi написав:



«Конверт у коробцi з-пiд зефiру.

Личакiвське кладовище.

Гробiвець Ісаевих».


Я поклав на стiл металеве пуделко – попереду був особливий ритуал налагодження комунiкацii з минулим. Вiн починався з налаштування розмiреного дихання i продовжувався поверхневим оглядом об’екта. Поступово голова звiльнялася вiд зайвих думок, i лише тодi наставав час бiльш детального обстеження.

Бляшана коробка з-пiд зефiру мала пристойний вигляд, усi iнформацiйнi написи на нiй легко розпiзнавалися. Щоправда, перша лiтера дещо стерлася, тому можна було подумати, що написано, наприклад «кефiр». Однак назва фабрики «Красный октябрь» чiтко вказувала на те, що в руках – коробка саме з-пiд солодощiв. Цей виробник славився на цiлий Радянський Союз, але в пiслявоеннi роки кондитерськi вироби фабрики не кожен мiг дiстати. Попiд кришкою виднiлися значнi подряпини, що свiдчило про часте використання бляшанки. Менi вiдразу подумалося, що ii колишне призначення – зберiгання грошей, але наразi то було лише припущення. Знизу читався тодiшнiй «ГОСТ», номер серii, дата випуску, а також термiн зберiгання продукцii. Цi вiдомостi мене не цiкавили, тож я врештi-решт наважився зазирнути в минуле.

Попри проведену пiдготовку, конверт помiтно тремтiв у руках – незабутне вiдчуття тривоги, що лишилося пiсля прочитаного понад пiвроку тому листа, розворушило в пам’ятi гiркi спогади про батька. Погляд, кинутий на шухляду, де лежало його останне послання, на мить вiдволiк мене, та справа вимагала зосередження. Я вкотре наповнив легенi повiтрям, аби вгамувати хвилювання, i продовжив вивчати конверт. Пучки обслiдували рельеф, що утворився на паперi вiд надмiрноi вологостi. На жодному боцi листа не було нi поштового штемпеля, нi ймення адресата – лише цвiль, що розповзлася поверхнею. Вiдсутнiсть необхiдних розпiзнавальних знакiв дещо нiвелювала мою радiсть вiд знахiдки, але в конвертi був лист, тож я сподiвався, що менi таки перепало щось особливе.

Я дiстав складений удвое аркуш паперу, списаний уздовж i впоперек. Не маючи сил стримувати цiкавiсть, узявся читати давне послання.



«Нiколи не замислювалася над iснуванням Господа, але материнське серце змушуе звернутися саме до Нього. Мабуть, нiхто у свiтi не здатен зарадити моiй бiдi, крiм Неба. Пишу з останнiх сил, iз надiею на диво, з обiцянкою служити вiрою i правдою будь-кому, хто врятуе мою донечку. Очi не просихають вiд безперервного плачу, серце розриваеться вiд болю i б’еться мов в агонii. Воно вiдчувае, знае, що настав момент розплати за помилки минулого. Я передбачала, що вiн нiколи не залишить нас у спокоi, але гнала цю думку в надii, що помиляюсь, адже минуло вже вiсiм рокiв.

Вiн повернувся. Повернувся раптово й несподiвано, чiтко розрахувавши час своеi появи, – коли Сашка не було поруч. Коли не було до кого звернутися, нiкому захистити. Минулого тижня я побачила його бiля ратушi iз фотоапаратом, але вiн так швидко розчинився в натовпi, що я переконала себе, нiби то був мiраж. Як виявилося – даремно.

Донька пропала вчора. Варто було менi покинути ii на хвильку, як вiн негайно цим скористався. Не догледiла рiдну дитину – едину!

Родiон зателефонував увечерi i сказав, що вона в нього. Попередив, щоб у мiлiцiю не зверталася, якщо хочу бачити ii живою, й обiцяв завтра повернути. Нiч здавалася нескiнченною. Метаючись квартирою, я з кожною годиною щораз бiльше божеволiла, очей не змикала, молячи Бога про спасiння.

Сьогоднi середа. Вiн призначив зустрiч на цвинтарi, бiля могили наших дiтей. Іду туди, не знаючи, що в нього на думцi. Усвiдомлюю: вiн зводить рахунки зi мною. Я його не засуджую – що завгодно, лиш би не чiпав ii. Пишу це на випадок, якщо бiльше не зможу побачити Сашi.

Коханий, я боролася за нашу крихiтку. Не треба нiкого звинувачувати, в усьому винна тiльки я: занапастила життя двох дiтей, скалiчила долю Родiона й у дечому свою. Хочу лиш сказати: себе менi не шкода, заслужила. Думаю тiльки про вас, моi рiднi».





3


Наступного ранку я спускався Личакiвською в напрямку Митноi площi, щоби потiм через Пiдвальну вийти до «Вернiсажу» – ринку, де торгують рiзним народним причандаллям i антикварiатом.

У мiстi було вкрай гамiрно – година пiк. Тарахкотiли старенькi трамваi, курсуючи рейками туди-сюди; шмигали маршрутки, порушуючи всi правила руху в гонитвi за пасажирами; метушилися, мов мурахи, люди, несучи на спинах картатi торби в напрямку Винникiвського базару. Словом, мiсто вирувало. Разом iз Личакiвською я влився в русло Митноi площi й виплив на Пiдвальнiй, де, здолавши ще один порiг iз людського натовпу, опинився в гирлi центру мiста.

Хто був у Львовi, той у пошуках якогось сувенiра чи подарунка, мабуть, заходив на «Вернiсаж». Мене ж цей ринок приваблював концентрацiею предметiв старовини. Неодноразово, блукаючи тут мiж торгiвельними рядами, я натрапляв на щось цiкаве. Бiльшiсть продавцiв давно знали мене в обличчя, тож не гнiвалися, коли я брав товар до рук, щоб краще роздивитися. Одним iз таких крамарiв був старенький еврей Яша. Ми зазнайомилися пiвтора року тому, тодi, як я, будучи першокурсником, забрiв сюди вперше. Мою увагу привернув годинник радянськоi фiрми «Слава», i я не втримався вiд спокуси взяти його до рук. «А що, юначе, ладний годинник? Ви не дивiться, що механiчний. То не електронiка, служити буде вiчно», – промовив тодi чоловiк, позираючи на мене. «У мого дiдуся такий був, тож я i задивився». Ось так, слово по слову, ми й розговорилися.

Сьогоднi вiн, як завжди, сидiв на рибальському крiселку з газетою в руках. Синiй берет, що кручею звисав над чолом, у парi з окулярами надiйно маскували очi гендляра. Насправдi вiн не статтi читав, а сканував людський натовп на наявнiсть щедрих клiентiв. Варто було такому опинитися бiля прилавка Яшi, як той блискавично пiдсiкав його своiм крамарським гачком.

– Добрий ранок.

Мiй лiтнiй приятель вiдклав газету i глянув на мене крiзь окуляри.

– Добрий ранок, добрий ранок, юначе. Чим завдячую вашому вiзиту? – Яша, скiльки я його не просив, завжди звертався до мене на «ви».

– Та йду до унiверситету, вирiшив забiгти подивитись, як ви тут.

– Спасибi, Андрiйку, усе добре.

– Щось нове маете?

– Старе ви хотiли спитати, – виправив мене продавець.

Поки я роздивлявся поштовi марки вже не iснуючоi краiни – Югославii, Яша розповiдав про своiх покупцiв, здебiльшого европейцiв, а також про новий-старий крам.

– Яшо, ви не знаете когось, хто здае кiмнату? Бажано в центрi.

Спiврозмовник схилив голову i, трiшки подумавши, вiдповiв:

– На жаль, нi. А що сталося? Знову виселяють?

– Схоже на те. Завалив кiмнату знахiдками, уже й мiсця для гостей не залишилося.

Чоловiк проявив уроджену кмiтливiсть, запропонувавши вихiд iз ситуацii:

– То в чому проблема? На моему прилавку завжди знайдеться мiсце для ваших експонатiв. Приносьте.

– Е нi, сюди iм зарано, – вiдповiв я.

Розмови в стилi «перетягування канату» щоразу розважали нас, i ми без проблем розумiлися.

– Ще хотiв спитати: ви нiколи не чули прiзвища Ісаев? Може, знали когось? Може, батьки щось розказували?

Крамар набрав у легенi повiтря i неквапом заговорив:

– Батькiв моiх вiйна забрала, синку. А прiзвище таке, звiсно, чув. Тiтка моя троюрiдна…

При словi «тiтка» я напружився i з надiею в очах глянув на Яшу, проте сказанi ним слова нiчого, крiм розчарування, не дали.

– …мала таке прiзвище. Уже померла давно i спочивае собi в Ізраiлi, на Батькiвщинi.

Я невдоволено опустив голову.

– А що сталось, Андрiю?

– Нiчого такого. Нещодавно знайшов лист. Захотiлося бiльше дiзнатися про автора. Може, порадите, iз чого пошуки розпочати?

Спiврозмовник, задерши голову, абстрагувався вiд процесу торгiвлi.

– А що ми маемо за фактом?

– Лист, автором якого ймовiрно була жiнка, i темну iсторiю, описану в ньому…

Далi я коротко переказав товаришевi змiст послання та своi припущення щодо розвитку тих подiй. Я чекав пропозицiй вiд бiльш досвiдченого чоловiка. На щастя, вони в нього були.

– У вас е два шляхи: вiйськовий i цивiльний.

– Тобто? – перепитав я, утрачаючи терпець.

– Якщо ваша версiя про приналежнiсть Родiона до лав Радянськоi армii правильна, то можна звернутися до вiйськового архiву. Але, на мою думку, починати треба з РАЦСу, а точнiше – з його тодiшнiх виписок, де обов’язково мусять бути дати смертi немовлят i, звiсно, певнi вiдомостi про iхнiх батькiв. Так питання може бути вирiшене.

Приятель, безумовно, мав рацiю.

– Ви дуже розумний чоловiк, Яшо.

Крамар крутнув головою й iронiчно парирував:

– Ще невiдомо, Андрiю, хто з нас розумнiший: я – мудрий i досвiдчений еврей, чи ви – студент, який користуеться моею мудрiстю безкоштовно.

Висновок продавця звеселив нас обох. Насмiявшись, крамар узяв свiй телефон.

– Гаразд, а тепер – до справи. Знайдiть-но менi тут Валентину Семенiвну.

Я взяв до рук стареньку «нокiю», вiдшукав потрiбного абонента i натиснув кнопку виклику.

– Алло, Валечко? Привiт, моя рибонько… Яша, Яша. Ну як ви там?… Ну i слава Богу. Валечко, твоя Рая ще працюе в загсi?… Допомога потрiбна, невеличка… Що? У вiдпустцi?… Гм… – Обличчя Яшi спохмурнiло, та зразу прояснiло. – Недовго? Гаразд, зачекаемо, нам нiкуди спiшити… Ага, нехай. Спасибi тобi!

Попрощавшись, Яша трiумфально глянув на мене.

– Раiса повернеться з вiдпустки, i я влаштую вам, юначе, аудiенцiю в неi.

– А вона не у Львовi?

Мiй розчарований тон не залишив гендляра байдужим.

– Нi. Але не пiдганяйте час, Андрiйку. Лист пролежав пiвстолiття, хтозна, може, вiн чекав саме на вас.

Важко було сперечатися iз фiлософськими роздумами Яшi, тому я щиро подякував йому за пораду i вирушив до трамвайноi зупинки. Довелося пiдбiгати до вагона, щоб не спiзнитися на пару.



Костел Святоi Єлизавети на перехрестi вулиць Городоцькоi та Степана Бандери впирався гострими шпилями в самiсiньке небо, настромлюючи голубе простирадло на своi наконечники.

Я минув його за лiченi секунди й чвалом продовжив шлях до унiверситету, дорогою прикупивши газету рекламних оголошень. Треба ж урештi-решт знайти нове житло! Хол альма-матер зустрiв мене мертвим штилем: анi тобi буденного галасу, нi метушливих студентiв, лише годинник тихо викарбовував час, показуючи чверть на дванадцяту. Зiйшовши на другий поверх, я подався в кiнець коридору, порушуючи своею присутнiстю застиглу тишу, що бувала тут хiба в перiод лiтнiх канiкул. Зараз це видавалося дивним, адже на носi – сесiя.

Дверi аудиторii пiд номером тисяча двiстi вiсiм були зачиненi. Але голос професора Мартиновича дивним чином пробивався крiзь них назовнi i щезав десь за поворотом. Я тихо зайшов досередини, намагаючись не привертати увагу, та моя поява оживила однокурсникiв. Хвиля шепотiння, що здiйнялася з перших рядiв, докотившись до останнiх, переросла в справжнiсiньке цунамi. Професор гримнув долонею по столу.

– Тихо! Тиша в аудиторii! – пiсля приборкання гвалту викладач звернувся до мене. – Студенте Багрiю, коли ваша ласка, пояснiть причину свого спiзнення.

Я не люблю надмiрноi уваги, нiяково почуваючись на людях, тож просто схилив голову, вибачаючись у такий спосiб перед професором. Викладач, схоже, зрозумiв жест, бо дозволив сiсти на мiсце, що пустувало помiж кращих друзiв – Апостолiв.

Такi прiзвиська хлопцi отримали через своi iмена: Петро та Павло, а ще завдяки нерозлучностi. Вони разом ходили до школи, вступили до одного вишу, жили в однiй кiмнатi. Украй рiдко i мало хто бачив iх нарiзно. А кому випадала така нагода, той одразу цiкавився: де другий Апостол? Утiм на вигляд хлопцi були цiлковитими протилежностями. Павло був худющий, як трiска, з коротенькою зачiскою. Петро ж – гладкий, мов гарбуз, i з кучерявим волоссям. Характери друзiв теж рiзнилися: перший мiг вибратися з будь-якоi халепи i мав вдачу хитрого лиса, другий був абсолютно безпорадний, нiби вчора на свiт народився. Однак у Петровi, крiм вiдданостi другу, жила ще одна незмiнна пристрасть: любов до «Карпат» – улюбленоi футбольноi команди. Так, тримаючись купи, хлопцi непогано давали собi раду.

Ми заприятелювали з перших днiв навчання, бо утрьох заселилися до одноi кiмнати гуртожитку. Хлопцi спокiйно сприйняли мое захоплення старовинними речами й нiколи не виказували свого «фе», коли я приносив щось зi своiх мандрiвок у наше спiльне помешкання. Щоправда, комендант гуртожитку Вiра Прокопiвна, «баба-грiм», як ми ii називали, мала iншу думку. У неi все було за правилами.

Пiсля одинадцятоi вечора гуртожиток зачинявся, i будь-якi нiчнi вiзити заборонялися. Спiзнився – спи на вулицi. У кiмнатах – порядок, жодних залишкiв iжi на столах. «Нiчого тарганiв годувати!» – повторювала Вiра Прокопiвна. Ну а мене, «асоцiального» елемента, вона пообiцяла позбутися, щойно побачила, на що перетворилася наша кiмната пiсля мого двомiсячного в нiй проживання.

Так i сталося.

Пiсля першого семестру з подачi комендантки мене попросили з гуртожитку iз формулюванням «порушення правил i розпорядку проживання». Із цього моменту розпочалося мое кочiвне життя. Павло з Петром щоразу охоче допомагали менi перевозити речi. Так буде й цього разу. Коли я поклав на парту газету рекламних оголошень, Апостоли одночасно нацiлилися на неi. Першим здався Петро.

– Знову в дорогу? – поцiкавився пошепки.

Я закивав i так само тихо спитав:

– Допоможете, коли знайду житло?

Хлопцi примружили очi на знак згоди, i я, наперед подякувавши, вiдкрив часопис на роздiлi «нерухомiсть».

Здам, продам, винайму, вiзьму… Господи, скiльки цих слiв я перечитав за свою долю горе-квартиранта, годi й полiчити! І знову все спочатку. Знову на стартi, щоби взяти участь у марафонi, довжина якого невiдома. Ганебне вiдчуття естафетноi палички, що ii передають iз рук у руки власники помешкань, вкотре прокидаеться в глибинах моеi душi. І не видно цим перегонам нi кiнця нi краю. Я не просто в пошуках тимчасовоi оселi, я безхатченко по життю – не маю навiть рiдноi домiвки. Проте е одна перевага: я загартований багатократними поневiряннями, й цього разу також не збираюся коритися примхам долi. Стрибаю очима по рядках, маркуючи одне за одним оголошення, що починаються словами «вiзьму на квартиру» або «здаеться кiмната». Завантажую iнформацiю в мозок, де вона миттево обробляеться бiологiчним процесором, не даючи змоги рекламним оголошенням надовго зависати в головi, – вiдбираю найнеобхiднiшi.

У моему випадку сподiватися швидкого результату – марна справа.

Зазвичай сучасний студент – особа, укомплектована ноутбуком, гардеробом i тугеньким гаманцем. Ноутбука в мене немае, гардероб здебiльшого скромний: зношений та обшарпаний тривалими мандрiвками, ну а в гаманцi, здаеться, навiки оселився протяг. Господарi, зачувши скiльки квадратних метрiв житлоплощi менi потрiбно для речей, одразу виставляли мене за дверi. Нi на кого не тримаючи зла, я мовчки розвертався й iшов геть. Ідеальним варiантом, звiсно, була б квартира без господаря, але наразi таке задоволення не з моею кишенею. Тож подiбнi оголошення я до уваги не брав, однак усерйоз мiркував про нову роботу. Інколи менi здавалося, що пошуки – це моя карма: шукати таемницi, старi речi, притулок, усе давно закинуте й забуте.

До кiнця лекцii я переглянув усi пiдходящi оголошення й, задоволений продуктивнiстю своеi працi, радiсно зустрiв кiнець пари.

Унiверситетський дзвiнок дiяв на студентiв, як червона лампочка на собаку Павлова. Усi, як за командою, зiрвалися зi своiх мiсць i кинулися до виходу. Апостоли, керованi iнстинктом натовпу, прошмигнули повз мене i, вклинившись у студентський потiк, разом з усiма почали штурмувати дверi аудиторii. За секунду зелена футболка, що була на Петровi, прихильниковi львiвських «Карпат», розчинилася в натовпi.

Я спокiйно поскладав речi i рушив до виходу, та зненацька хтось штрикнув мене в спину. Озирнувшись, я побачив Гримчака. Той по-вовчому дивився менi просто у вiчi.

– Як справи? – холодно спитав вiн.

– Привiт. Бiльш-менш. А в тебе?

– Розмова е. Вiдiйдемо?

Я кивнув, i ми мовчки вийшли до коридору.

Ростик був грубоi кiстки. Не придiляючи великоi уваги спорту, мав атлетичне тiло з борецькою шиею. Довжелезнi руки, обвантаженi великими кулаками, доповнювали мiцну статуру й робили його схожим на примата. Навiть хода пiдтверджувала теорiю Дарвiна. Проблиски еволюцii проступали в поглядi, яким однокурсник умiло користувався пiд час спiлкування. Залежно вiд ситуацii ним вiн пригноблював жертву або ж викликав симпатiю до себе, хитро примружуючи очi. Яка тактика буде задiяна проти мене?

Гримчак роззирнувся в пошуках пiдходящого мiсця для розмови i за мить потягнув мене в куток.

– Потрiбна допомога.

Змiст сказаного суперечив його тону. Моя вiдповiдь була стриманою.

– Слухаю.

– Є одна справа.

– Яка? – обiрвав я Гримчака.

– Я збираю нову команду. Спочатку будемо рити iнформацiю, а потiм iздити на розкопки…

– Чи грабунки?

Гримчак просвердлив мене поглядом i продовжив холодити голосом.

– Прикуси язика! Я тобi дiло пропоную. Чи ти все життя збираешся ходити самiтником?

Я опустив голову i вдав, що обмiрковую пропозицiю, та спiврозмовник i не думав послаблювати хватку.

– Якщо боiшся мiлiцii, то не дрейф. Брат прикрие.

Натиск однокурсника зростав – розмову слiд було завершувати.

– Ростику, не ображайся, але я вiдмовлюся. Тебе цiкавить дещо iнше, нiж розкопки. Хоча буду мати на увазi.

Гримчак змiряв мене в’iдливим поглядом, але попрощався тепло.

– Ну, гаразд. Моя справа запропонувати. Якщо передумаеш, даси знати.

На цьому й розiйшлися.

Дзвiнок на пару мае пропорцiйно протилежний вплив на студентiв супроти дзвiнка на перерву. Усi, мов соннi мухи, потихеньку стягують своi тiла до аудиторii i лiниво розсiдаються по мiсцях. Я поплiвся до останнiх рядiв, де збирався ще раз безтурботно перечитати послання з кладовища. Петро забронював менi мiсце пiд вiкном. Вислухавши вступне слово викладачки з технiки рисунка, я тихенько дiстав iз наплiчника лист i поринув у минуле.

Версii, що вибудовувалися стосовно трагiчних обставин, висвiтлених у листi, породжували тривогу. Схоже, авторка заплуталась у павутиннi своiх вчинкiв. Що спонукало ii робити хибнi кроки? Чому вмерли немовлята? Яку роль у ii життi вiдiграли чоловiки?… Розмотувати цей клубок можна було б до безкiнечностi, але за такого мiзерного обсягу iнформацii то була марна справа. Треба братися за власне розслiдування.

Зненацька я вiдчув, що цей лист мае значно бiльшу цiннiсть, анiж звичайний аркуш паперу. Описана в ньому ситуацiя могла претендувати як мiнiмум на роль сполучноi ланки в чиiхось спогадах, а як максимум – доказовоi бази в кримiнальнiй справi. Адже викрадення дiтей – серйозне правопорушення. Бажання розшукати дiвчинку зростало – я мав мiзерну надiю знайти ii живою!

Аудиторiю зi стану дрiмучостi вивiв дзвiнок. Одногрупники, мов за командою, здiйняли галас, устаючи з мiсць. Я продовжував загiпнотизовано дивитися на прочитаний лист, змiст якого гучно вiдлунювався у свiдомостi. Розчулений i сповнений спiвчуття до тiеi жiнки, я сидiв i мiркував, що могло трапитися з нею того дня.

– Багрiю! Ти чого завмер? – крик Павла висмикнув мене з роздумiв.

Я глянув на одногрупника i, похапцем зiбравши речi, поспiшив до iншоi аудиторii.

На останнiй парi ми здавали залiк з iсторii архiтектури, що його приймав Казимир Григорович. Саме той Григорович, з яким ми об’iздили половину Захiдноi Украiни i який, будучи куратором нашого неофiцiйного товариства, залюбки розробляв для нас новi маршрути. Професор був удiвцем, тож вiльний час присвячував студентам. Тими, хто виявляв до минулого неабияку цiкавiсть, опiкувався найдужче.

Одним iз них був я. Коли прийшла моя черга, викладач передусiм розповiв про плани на лiто, й лише потому почав залiк. До речi, його я склав на вiдмiнно. Однак панiбратства мiж нами нiколи не було. Навпаки, Казимир Григорович тримав дистанцiю i поза вишем, вимагаючи вiд нас бiльших знань, нiж тi, що могли б знадобитися на розкопках чи оглядинах рiзноманiтних пам’яток iсторii. Я вiдпросився в нього пiсля залiку та взявся за вирiшення своеi житловоi проблеми.

До кiнця дня, за наперед обдуманою схемою, я обдзвонював орендодавцiв iз позначених власноруч оголошень i ходив за надиктованими адресами. Як i слiд було чекати, нiчого вартiсного я не знайшов. Точнiше, власники помешкань не бачили в менi адекватного квартиранта, надто коли чули, що величезна кiмната менi потрiбна, щоб захарастити ii вiд пiдлоги до стелi. Находивши з десяток кiлометрiв, я геть змучений, уже пiд вечiр, забрiв у «Мак-Дональдс», що на проспектi Свободи.

За кiлька хвилин я скромно вечеряв бiгмаком, сидячи на другому поверсi фастфуду, i споглядав пiдсвiчену оперу, людей, якi роiлися довкола фонтана, темнi вiкна театру Заньковецькоi. Спостерiгаючи за життям нiчного мiста, думками я повернувся до листа з кладовища. Я бачив його як окремий пазл, що випав iз картини чийогось життя в минулому i заблукав у теперiшньому часi. Я i гадки не мав, що незабаром власноруч реконструюватиму цю картину вiднайденими пазлами, вiдновлюючи подii того злощасного дня.

Коротка трапеза скiнчилася заповненням анкети, що давала шанс на роботу у фастфудi, – заняття, звiсно, не надто престижне, але вкрай необхiдне.




4


Дверi цього пiд’iзду мало чим вiдрiзнялися вiд решти дверей, що iх менi довелося вiдчиняти за останнi кiлька днiв, бiгаючи в пошуках нового житла. Єдиною вiдмiннiстю була коричнева фарба, якою невмiла рука помалювала не лише дерев’яне полотно, а й клямку. Пружина на дверях миттю стягнулася до первинних розмiрiв, гримнувши дверима в мене за спиною, щойно я переступив порiг. Здiйнявся страшенний гуркiт, збиваючи на шляху глухонiмi стовпи тишi i дрiмучого спокою, що мирно спiвiснували тут до моеi появи.

Тиньк, що посипався вiд удару дверей об дерев’яний одвiрок, укрив мое волосся сивим попелом. Я негайно заходився стрiпувати його з голови, оглядаючи при цьому пiд’iзд. У кутку один на одному були поскладанi два столи, пiд ними спочивало причандалля для наведення чистоти: вiдро i вiник. Над столами висiло маленьке дзеркало, укрите павутиною трiщин, у якому ледь вiдбивалося мое обличчя. Праворуч виднiвся вхiд до пiдвалу, загратований металевими прутами. На дверях квартири номер один сiпнулася фiранка, i я зрозумiв, що за мною стежать. Правду кажучи, цей факт мене нiтрохи не збентежив – за роки свого кочування я зрозумiв, що люди бувають рiзнi: зi своiми характером i звичками. Значно бiльше мене цiкавила особа, на зустрiч з якою я йшов. Телефоном голос цiеi жiнки видався менi змученим i дещо наляканим, однак тепер це не мало значення. Найважливiшим було те, що ця людина погодилася дати притулок менi i моiм речам.

Дерев’янi сходи жалiбно постогнували, та я рiшуче сходив нагору. Була четверта година дня – час, на який було призначено зустрiч. Нарештi я пiднявся на третiй поверх i зупинився, намагаючись визначити, котра iз квартир менi потрiбна. Тьмяне свiтло, що пробивалося крiзь едине вiкно мiж четвертим i третiм поверхами, допомогло розгледiти цифру «п’ять». Це означало, що менi слiд повернути праворуч – туди, де панувала суцiльна темрява. Я не здивувався, бо останнiм часом дедалi частiше доводилося бувати в «темних» мiсцях. Дверi квартири номер шiсть не мали скляних тахлiв, як бiльшiсть дверей у старих будинках, – суцiльне темно-коричневе полотно. Часу на оглядини не було, тож я поквапом натиснув гудзик дзвiнка. Із пiвхвилини я стояв у цiлковитiй тишi й темрявi – нiхто не вiдчиняв. Я ще раз подзвонив. Аби дiзнатися, чи е хтось у квартирi, я притулив вухо до дверей, i саме цiеi митi по той бiк озвався тихий жiночий голос.

– Хто там?

Це було так несподiвано, що я вiдсахнувся, мало не вдарившись головою об стiну.

– Доброго дня. Мене звати Андрiй. Я стосовно квартири, – вiдповiв я, розгублено чухаючи потилицю.

Скрипнув замок, i за кiлька секунд дверi вiдчинилися, але не повнiстю, а на довжину запобiжного ланцюжка. Крiзь шпарину вислизнув ледь помiтний протяг i обвiяв моi нiздрi духмяним кавовим ароматом.

Я заговорив якомога привiтнiше:

– Я розмовляв iз вами телефоном. Пам’ятаете?

При словi «телефон» жiнка здiйняла руку, i я помiтив у нiй мобiльний. Вона дивилася на нього, нiби перевiряючи, чи з ним усе гаразд; так, нiби вiд того залежала ii доля. Це виглядало дуже дивно.

– Так, пам’ятаю. Одну секунду, – промовила вона тихо.

Спiврозмовниця зачинила дверi, щоб зняти ланцюжок, i врештi впустила мене до помешкання. Я ступив до коридору i з цiкавiстю глянув на жiнку, яка цiлком адекватно вiдреагувала на моi вимоги щодо житла.

Їi врода вперто тримала оборону перед вiком. Тонкий стан, вiд шиi до самих п’ят, вигiдно пiдкреслювала чорна сукня. Із плечей жiнки спадала темно-синя шаль. Стрункiсть, чи то пак витонченiсть, була притаманна всiм частинам ii тiла: вiд пальцiв на руках до тонкого, загостреного носа. Та соло в цьому тiлесному ансамблi виконували очi: двi великi темнi перлини вирiзнялися своею барвою на тлi свiтлоi, матовоi шкiри та доладноi зачiски, створеноi з густого чорного волосся. Щоправда, зараз ii погляд був нацiлений у пiдлогу. Складалося враження, нiби жiнка мене боiться, тож я вирiшив зняти напругу й вiдрекомендувався:

– Мене звати Андрiй, прiзвище Багрiй.

– Приемно. Ельза Олександрiвна.

Я по-джентльменськи кивнув i завмер, чекаючи запрошення оглянути кiмнату. Жiнка переклала телефон у другу руку i врештi запросила пройти за нею.

– Прошу. Це ваше майбутне помешкання. Тiльки накиньте, будь ласка, ланцюжок. Якщо домовимося, це – перша умова, якоi необхiдно дотримуватися: завжди зачиняти дверi на замок i накидати ланцюжок.

– Гаразд, – насторожено вiдповiв я, виконуючи наказ хазяйки. Нiжний аромат кави продовжував лоскотати моi нiздрi.

Ельза Олександрiвна мовчки повела мене в кiнець довгого коридору. Дорогою я розглядав ii помешкання. Це була двокiмнатна квартира з надзвичайно високими стелями, як i в бiльшостi будинкiв, збудованих у Львовi за австрiйськоi влади. Меблi були переважно радянськоi епохи, не мали естетичноi цiнностi i, здавалося, опинилися тут випадково. Єдине, що привернуло мою увагу, – старовинне дзеркало в коридорi. Вставлене в рiзьблену дерев’яну раму овальноi форми, воно найбiльш гармонiйно вписувалося в iнтер’ер цiеi староi оселi. Цiлком вiрогiдно, що то була робота закарпатського рiзьбяра Сiльвая i, можливо, десь на зворотному боцi був його автограф.

– Ваша кiмната в кiнцi коридору. До мене iнодi приходять вiдвiдувачi, тож я просила б вас не турбувати iх зайвий раз своею присутнiстю.

Нарештi iй вдалося приборкати хвилювання, i голос зазвучав бiльш упевнено. Прохання жiнки анiтрохи мене не збентежило: ii квартира – ii правила.

Ми зайшли до кiмнати, i я став на порозi, приголомшений ii простором.

Тут було стiльки мiсця, що менi не довелося б думати, куди i як складати речi. Крiм того, у кутку бовванiла велика шафа, що могла б сховати в собi левову частку мого майна. Пiд стiною стояв диван, а побiч нього – великий письмовий стiл. Зi стелi, наче бурулька, звисала подовгаста люстра. Та найбiльше вражав вид iз вiкна. Просто на мене дивився костел Святого Андрiя, що входив до комплексу монастиря Бернардинiв. Чи можна було мрiяти студенту-вигнанцю про такi умови проживання? Криву наростаючого задоволення перервала власниця розкiшного помешкання.

– Здаеться, вам сподобалося.

– Так, навiть дуже. Уявити не мiг, що житиму навпроти монастиря Бернардинiв!

Вона ледь усмiхнулася.

– Нiчого, iз часом звикнете. Я заварю каву, а ви поки призвичаюйтеся.

Жiнка розчинилась у темрявi коридору власноi квартири.

Я провiв ii поглядом i попрямував до кiмнати. Саме попрямував, бо вона була така велика, що тут можна було i ходити, i стрибати, а завдяки висотi стелi – завиграшки грати у волейбол. Обвiвши щасливим поглядом квартирний обшир, я присiв на старий пружинний диван – у нетрях душi миттю прокинулося вiдчуття чогось знайомого, зашкребло, сповiщаючи про свою важливiсть, як немовля тихим кректанням повiдомляе батькiв про свое пробудження.

Схожий диван колись був i в нашiй хатi, у тiй, де я жив iз мамою-татом. Мимоволi згадалось, як ми втрьох полюбляли сидiти на ньому перед телевiзором, розглядати сiмейнi альбоми чи просто читати книжки. Нинi не було нi хати, нi нашоi сiм’i, а я став безпритульним. Життя викрутило руки до хрускоту кiсток. Час потроху залiкував рани. Я продовжив навчання. Мама зосталася пiд наглядом лiкарiв i своеi сестри в Мадридi. А батько…

Голос Ельзи Олександрiвни повернув мене зi спогадiв.

– У вас усе гаразд?

Склавши руки навхрест, вона стояла на порозi i спостерiгала за мною.

– Так-так.

– Тодi ходiмо, усе готово.

Я вийшов за жiнкою в коридор i, глянувши на себе у дзеркало, зрозумiв, чому вона цiкавилася моiм станом, – на очах виблискували сльози. Я негайно витер iх рукавом.

Мiсце, де зазвичай готують iжу, у квартирi Ельзи Олександрiвни мало абсолютно iнше призначення. Воно скидалося на кiмнату-музей, де виставлялись експонати, для приготування кавового напою. На поличках тулилися зо два десятки джезв рiзноi емностi. Менi впала в око одна з них: срiбна, середнього розмiру. Їй, як на мене, було не менше ста рокiв. Полицi на протилежнiй стiнi прикрашали кiлька ручних млинкiв – у них мололи кавовi зерна на рiзнi фракцii. У креденсi, що стояв праворуч вiд мене, виднiлися з десяток скляних слоiкiв iз рiзними сортами кави. Посеред кухнi стояв великий дубовий стiл iз порцеляновим сервiзом i кавником. Решта кухонного начиння ховалася вiд людського ока в нижнiй частинi креденса. Настроевостi додавали гардини темно-бордового кольору, що перекривали доступ сонячному промiнню. Це була територiя справжнього гурмана.

– Гарна кухня, – промовив я.

– Дякую.

Каву пили з порцелянових чашок i, ласуючи вiвсяним печивом, вели розмову про майбутне спiвiснування.

– Ви казали, що у вас багато речей.

– Так. Справа в тому, що я колекцiоную предмети старовини. Загалом то недорогi речi, бо на такi бракуе грошей. Але в мене iх назбиралося чимало.

– А де ви iх берете? – адресувалося менi чергове запитання.

– Зазвичай знаходжу. Це дуже цiкавий процес.

– Згодна.

Я перевiв подих i запитав:

– Ви не заперечуватимете, якщо я заставлю ними всю кiмнату?

На якусь мить Ельза Олександрiвна завмерла, але вiдповiла позитивно:

– Зовсiм нi. То ваша кiмната, що хочете те й робiть. Головне – пiдтримуйте чистоту i намагайтеся не галасувати, коли в мене будуть вiдвiдувачi.

Пiдбадьорений останнiми словами спiврозмовницi, я поставив цiлком логiчне запитання:

– Вибачте за надмiрну цiкавiсть, але що то за вiдвiдувачi?

– Моi клiенти.

– Клiенти? – вирвалося в мене з несподiванки.

– Так. Я ворожу на кавовiй гущi i на картах.

– Цiкаво, – вiдповiв я, поставивши чашку на стiл.

– Сподiваюся, ви розумiете, що тиша i спокiй е неодмiнними атрибутами такого процесу.

– Так-так, звiсно. Якщо бажаете, я можу йти з дому на той час…

Вона рiзко обiрвала мене, не давши змоги закiнчити думку.

– Нема потреби. Досить належно поводитися.

І хоч ii вимоги були обгрунтованими, як на мене, вони свiдчили про надмiрну обережнiсть. Очевидячки, Ельза Олександрiвна надто серйозно сприймала свiй фах. Однак подумки я з нею погоджувався. Адже в кожного з нас е своi таргани: хтось колекцiонуе антикварiат, хтось ворожить, хтось займаеться йогою, хтось – полiтикою, а хтось узагалi байдики б’е – кому як зручно, той так i живе.

– І ще одне…

Я пiдвiв погляд.

– Менi треба перевiрити вашi документи.

– Гаразд. Паспорт пiдiйде? Але я не взяв його з собою.

– Нiчого. Покажете, як переберетеся.

Насамкiнець ми домовилися про плату. Я допомiг Ельзi Олександрiвнi записати у ii мобiльний свiй номер i, подякувавши за гостину, покинув ii оселю.

Опинившись на вулицi, я навмисне подався до костелу Святого Андрiя, щоби знадвору роздивитися вiкна нового помешкання. Із цього боку iх була пара. Одне – на кухнi, друге – у моiй кiмнатi, з дерев’яними рамами, пофарбованими бiлою фарбою, що порепалася вiд часу. Милуючись архiтектурою будинку, у моему нутрi зародилося бажання якнайшвидше переiхати в новi покоi. Найскладнiшим етапом у цьому процесi були кiлограми багажу: щоби впоратися з ними, менi необхiднi Апостоли. Я телефоном зв’язався з Петром й отримав його обiцянку допомогти. Затим поспiшив додому, аби пiдготуватися до рантки, бо пообiцяв йому, що спершу проставлюся.

Петро Петрович грiвся на сонечку у дворику разом з iншими сусiдами. Маючи обмаль часу, я лише привiтався з ними i вибiг на другий поверх. Старенький замок заскреготав вiд обертiв ключа, рипнули завiси i я опинився всерединi. Не зачиняючи дверей, я пройшов у свою кiмнату i, витягнувши шухляду, дiстав звiдти невеличку скриньку, вщент напхану валютою. Треба взяти рiвно стiльки, щоби вистачило посидiти з друзями у кнайпi. Зрештою, купюра номiналом у двадцять евро перекочувала в гаманець, i, поклавши назад бутафорний сейф, я вибiг на вулицю.

– Дверi закрив! Буду пiзно! – вигукнув я хазяiну на прощання.

Дiдуган махнув рукою i щось сказав, але тi слова мене так i не наздогнали.

За годину наше нечисленне товариство насолоджувалося скромними посиденьками в генделику. На столi була пляшка напiвсолодкого вина i легка закуска. Павло, який чомусь захмелiв пiсля першого келиха, сидiв, сперши пiдборiддя на зчепленi руки й iз закритими очима похитувався пiд мелодiю джазовоi композицii. Атмосфера налаштовувала на бесiду.

– Тобi не набридло переiжджати з мiсця на мiсце? – запитав Петро, торкнувшись своiм келихом мого.

Я надпив трохи вина i вiдповiв:

– Набридло. А вам не набридло постiйно тягати моi речi?

У розмову втрутився Павло.

– А хто ж iх носитиме, крiм нас? Ми ж товаришi.

– Це точно! – погодився я i пiднiс келих, виголошуючи цiлком логiчний тост: – За друзiв! Себто за вас.

Ми знову випили.

– Слухай, а коли ти забереш той старий патефон? – запитав Павло. – Тiльки не думай, що вiн нам заважае. Я просто цiкавлюся.

– Якби водилися вiнiли, то ми б iнодi слухали, а так пилом припадае, – доповнив Петро.

– Заберу обов’язково. Коли матиму свое житло, тодi й заберу.

Апостоли перезирнулися i, мов телепати, одночасно видали:

– Ой, мабуть, iще довго чекати.

Ми зареготали. Вiд випитого настрiй стрiмко пiднiмався, тож було вирiшено збiльшити градус напоiв. Межа тверезостi дуже швидко залишилася позаду. Друзiв потягло на пригоди. Я розрахувався, i ми попростували до нiчного кiоску.

Наступнi подii вечора хаотично змiнювалися, мiгруючи вiд розпивання слабоалкогольних напоiв до незграбних флiртувань iз дiвчатами. Пам’ять почала вiдмовляти менi вже пiсля другоi пляшки пива i зовсiм зрадила, коли ми з друзями прощалися. Далi – суцiльна амнезiя.

Привели мене до тями пульсуючi удари у скронях. Вони потрапляли точно в цiль, викликаючи нестерпний головний бiль. Похмiльна «головотроща» ускладнювалася пекельною посухою в горлi. Я насилу продер очi й пiдвiвся. Розгледiв на столi горня, ймовiрно з водою. Переконавшись, що то не мiраж, я схопив кухлик й одним махом спорожнив його.

«Мабуть, Петро Петрович, помiтивши мiй стан, потурбувався, – виснував я з полегшенням. – Чоловiк зрозумiе чоловiка з пiвслова. А чи зрозумiла б таке Ельза Олександрiвна? Байдуже! Ідеальних людей не iснуе. Бо той самий Петро Петрович, який урятував мене вiд зневоднення, так i не змирився з моею пристрастю до колекцiонування старожитностей».

Пiд монотонне пульсування головного болю я ще кiлька годин пролежав у лiжку, обдумуючи план евакуацii з цiеi квартири на iншу.



Упродовж кiлькох наступних днiв ми з друзяками мали етапувати моi речi на мiсце iхнього нового заслання. Почали з найнеобхiднiшого: одягу, начиння, книжок, журналiв i деяких найцiннiших для мене знахiдок. Прихопили також мiшок картоплi та пiвмiшка цибулi. Справа була не з легких, тому ми вирiшили, що однiеi ходки на сьогоднi досить. Увесь новоприбулий багаж склали в коридорi.

Залишившись наодинцi, я взявся за облаштування своеi кiмнати, витративши на це кiлька годин. Надвечiр до мене зазирнула Ельза Олександрiвна.

– Це всi вашi речi?

У ii словах не було жодного негативу чи докору, але щось мене збентежило.

Їi очi. Сьогоднi вони здавалися надто втомленими i нiби заплаканими.

– Нi, але бiльшiсть уже тут.

– Ходiмо, вип’ете кави, перепочинете.

Попри пiзнiй для кавування час, вiдмовити господинi дому я не наважився. Кава парувала у фiлiжанках, сповиваючи простiр кухнi предивним ароматом.

Руки Ельзи Олександрiвни чомусь тремтiли. Спроби приховати це зводило нанiвець блюдце, що зрадливо подзенькувало, коли вона клала на нього чашку. Я також вiдчував напруження, що зависло в просторi, але пояснення йому не знаходив. Урештi жiнка обхопила горня обома руками й бiльше не намагалася прилаштувати його на мiсце. Пiсля паузи обопiльного знiяковiння я заговорив перший:

– Бачу, кава для вас не лише робота, а й джерело насолоди.

– Можливо. То де ви навчаетеся? – швидко знайшлася вона.

– У Полiтехнiцi, на реставратора.

– Зрозумiло. А звiдки будете?

Питання виявилося ударом пiд дих. Несподiвано для себе я опустив голову.

Схоже, Ельза Олександрiвна розумiлася не тiльки на кавовiй гущi, а й на людських емоцiях, бо, помiтивши мiй розпач, спитала:

– Ви не хочете про це говорити?

Перш нiж вiдповiсти, я сьорбнув кави.

– Ми з батьками жили в Дрогобичi.

– Жили?

– Так. Зараз усе змiнилося…

Менi не хотiлося говорити про минуле з майже незнайомою людиною, тому я вмовк.

– Нiколи не знаеш, коли його величнiсть життя пiдставить тобi нiжку, та все ж цього можна уникнути.

– Маете не увазi ворожiння?

Вона неквапно надпила з фiлiжанки i, дивлячись менi у вiчi, мовила:

– Бiльшiсть людей не вiрить у те, що долю можна передбачити. Але це можливо.

Я ледь усмiхнувся, не приховуючи скептицизму.

– Даремно ви так реагуете.

Ельза Олександрiвна на хвильку вмовкла, а потому розказала iсторiю одного зi своiх клiентiв.

– Якось до мене звернувся поважний чоловiк, просив сказати, коли стане багатим. Однак кавова гуща вiщувала протилежне: зубожiння. Вiн пiшов з iронiчною посмiшкою на вустах, та за два тижнi знову стояв у мене на порозi. У нього виявили рак печiнки. За кiлька мiсяцiв вiн витратив на лiкування всi своi заощадження, щоправда – вижив.

Це звучало переконливо, але вiрити я не збирався. Та Ельза Олександрiвна знову здивувала своiм умiнням читати думки.

– Ви таки не вiрите менi…

Я не мав намiру сперечатися зi своею орендодавицею, тож вiдповiв якомога лаконiчнiше:

– Можливо, у цьому щось е, але особисто менi не доводилось зустрiчатись iз подiбними фактами.

Я допив каву i вiдклав горня на край стола. Та, схоже, Ельза Олександрiвна вирiшила довести, що ворожiння – справа серйозна. Вона накрила мою чашку блюдцем i перевернула ii догори дном. Потiм зробила нею три оберти i знову перевернула. Кавова гуща стiкала стiнками, залишаючи по собi якiсь абстрактнi вiзерунки.

Я уважно стежив за рухами жiнки, чекаючи вердикту. Однак заклопотаний погляд Ельзи Олександрiвни не вiщував нiчого доброго.

– Ну, що там вийшло? – спитав я, не помiтивши, як моя байдужiсть перетворилася на зацiкавленiсть.

Ворожка мовчки глянула на мене. Їi обличчя зблiдло, а в очах зродилося сум’яття.

– Нiчого такого. Вiзерунок невиразний, – вiдповiла вона коротко, та я здогадався, що – нечесно.

Пiсля тих слiв Ельза Олександрiвна поспiшно пiдвелася i зi своею чашкою пiшла до раковини. У цю мить короткими звуками на низьких тонах захрипiв ii мобiльний, i вона, сiпнувшись, упустила горня. Посуд зорепадом порцелянових скалок розлетiвся навсiбiч, але жiнку це аж нiяк не збентежило – схопивши з пiдвiконня телефон, вона побiгла до кiмнати.

Я ще раз глипнув на вiзерунок, залишений гущею на стiнках фiлiжанки, витягнув iз кишенi мобiльний i за лiченi секунди сфотографував «пророцтво», а затим прибрав iз пiдлоги уламки порцеляни. Цього вечора ми з Ельзою Олександрiвною бiльше не бачилися.



Двадцять, дев’ятнадцять, вiсiмнадцять, сiмнадцять…

Знову i знову я перетасовував колоду з чисел у зворотному порядку, аби сон нарештi взяв мене у свiй полон, але свiдомiсть уперто тримала оборону. Моя одвiчна бiда: не можу заснути на новому мiсцi. Сьогоднi ця проблема, здавалося, не вирiшиться жодним чином, тому я встав i пiдiйшов до вiкна.

Львiв сповивала нiч.

Небо висiло над старовинними будинками темним покривалом, сховавши вiд людського ока навiть зорi. Тiльки монастир i костел Святого Андрiя пiдсвiчувалися жовто-синьою iлюмiнацiею. Вiд такоi гами кольорiв здавалося, що статуi святих Ордену бернардинiв на щит-фронтонi костелу набували бiльш строгого та застережливого вигляду. Колона перед входом у храм була нiмим свiдченням облоги мiста вiйськами Хмельницького. Спочатку на монументi височiла фiгура Святого Яна, але в 1944 роцi вона безслiдно щезла, тож стовп увiнчали вазою. Мiж входом у храм i колоною, мов на Голгофi, стояв хрест. Розп’яття на ньому нагадувало кожному, хто виходив iз храму пiсля недiльноi вiдправи, що дотримуватися заповiдей Отця треба i за межами дому Господнього.

Роздуми про вiчне навiяли сон, i я повернувся в лiжко. За хвилю Морфей спровадив мене у свое царство, однак засинав я з вiдчуттям тривоги – мiй спокiй бентежили результати ворожiння.




5


Наступного ранку далися взнаки всi мiнуси проживання в центральнiй частинi мiста. Вуличний шум удерся до кiмнати разом iз сонячним промiнням, пiднявши мене з постелi. Проте в цьому фальстартi був i свiй плюс: уперше за кiлька останнiх днiв вдалося повноцiнно поснiдати.

Ельза Олександрiвна зi спальнi не виходила. Намагаючись уберегти ii сон, я швидко зiбрався i вибiг на вулицю. Галицька площа проковтнула мене, як сотнi iнших людей, якi перетинали ii з вулицi Франка в напрямку центру. Я з головою пiрнув у людський вир, але топитися в ньому не збирався. Бо мав розроблений уночi план дiй, що сьогоднi повинен був утiлитись у життя.

Для початку я звернув на Валову, аби дiстатися нею площi Ринок. Колись у павутиннi вузеньких вуличок, переплетених мiж собою довкола площi, я натрапив на вивiску, що iнформувала про послуги ворожки. Це залишилося б у закапелках пам’ятi, якби не опудало ворони, закрiплене над вивiскою. Здавалося, що то птах утримуе табличку, а не навпаки.

Ще вночi я думав дiзнатися значення вiзерунка, залишеного кавовою гущею на стiнках чашки, в Ельзи Олександрiвни, та, згадавши ii реакцiю, вирiшив зайво не турбувати хазяйку. Сподiватися, що ця людина скаже правду, пiдстав не було. Хвилювало iнше: що то за правда? Вiдповiдь на свое запитання я мав намiр отримати за кiлька хвилин.

Львiвськi дворики – своерiднi в’язницi.

У бiльшостi випадкiв до них потрапляють через единий вхiд й одразу опиняються в полонi стiн, що оточують невеличку територiю по периметру. Зайдам вони не залишають вибору: або в пiд’iзд, або назад. Ось i я стояв у однiй iз таких резервацiй на Староеврейськiй вулицi й дивився на опудало ворони. Довколишнi будинки стримiли суцiльним частоколом, а голубенький квадратик неба, обкреслений дахами будинкiв, спокiйнiсiнько висiв над моею головою i здавався цiлком нерухомим. Я вступив у пiд’iзд i швидко зiйшов на другий поверх.

Дверi вiдчинила жiнка з парою пер, устромлених навхрест у клубок сивого волосся. Із вигляду було iй близько сiмдесяти. Про поважний вiк свiдчило пооране глибокими зморшками чоло й зiжмакана веснянкувата шкiра. Бадьорiстю сяяли хiба очi, випромiнюючи мудрiсть прожитих лiт. Одяг на ворожцi був хатнiй: байкова сорочка та ллянi штани, що пiдкреслювали стрункiсть ii, певно, гарних замолоду нiг. У такому виглядi вона походила на iндiанського вождя.

– Доброго дня. Я побачив вивiску на вашому балконi. Хотiв iз вами порадитися в однiй делiкатнiй справi.

Трохи подумавши, вона впустила ранiшнього гостя в помешкання.

– Справа в тому, що один мiй друг скористався послугами вашоi колеги i йому наворожили щось незрозумiле.

– Що саме? – То були першi ii слова. – І не варто обманювати. Вам це не личить.

У мене з’явився намiр опротестувати ii закид. Та поки я думав над апеляцiею, жiнка завела мене у велику кiмнату, вiкна якоi наглухо закривали штори. Тьмяне свiтло компенсували кiлька палаючих свiчок. Коли зiр адаптувався до тутешнього посвiту, я розгледiв круглий стiл у центрi кiмнати i з десяток тотемiв на стiнах. Найбiльше уваги привертала голова якогось iдола, установлена на високiй колонi. У кутку, де стояв старенький сервант, щось ворухнулось i пiдскочило. Я помiтив клiтку з чорним пташеням, яке сидiло, не подаючи жодного звуку. Потому я взявся нишпорити поглядом по закутках у пошуках додаткових атрибутiв чаклунства. До них, без сумнiву, належала книга у шкiрянiй обкладинцi, що лежала на столi. Тверезе мислення капiтулювало перед бурхливою уявою, у якiй зринули обряди i священнi ритуали, що могли проводитися тут опiвночi. Питання ворожки повернуло мене до реальностi.

– Ви не сказали, що спонукало вас збрехати.

Їi слова були влучними, мов снайперська куля. Вони не залишали простору для маневру, тож я вирiшив зiзнатися.

– Справа в тому, що менi поворожили, але не сказали результату.

– У кого ви були?

І знову – у цiль. Цього разу я по-справжньому завагався: видавати Ельзу Олександрiвну не входило в моi плани та й повторно брехати не хотiлося.

– Я не знаю прiзвища цiеi людини, але… Але ii звати Ельза Олександрiвна.

Ворожка не зводила з мене очей.

– Ельза?

– Так.

– І що ви хочете вiд мене? Вона знавець своеi справи.

Я дiстав iз кишенi мобiльний i продемонстрував ворожцi фотографiю слiдiв, залишених кавовою гущею.

– Не знаю, чи вам добре видно…

Ворожка рiзко обiрвала мене на пiвсловi.

– Вiк торкнувся моеi зовнiшностi, але не зачепив очей.

– Пробачте, – вiдповiв я, ковтнувши слину.

Їй знадобилося кiлька хвилин на вивчення зображення, затим вона винесла вердикт:

– Я бачу тут людей.

– Людей? – не приховуючи здивування, перепитав я.

– Так. Ось цi патьоки звужуються i сходяться в однiй точцi – це голова. Ось тут те саме i тут.

Мiзинець пересувався екраном телефону, синхронiзуючи свiй маршрут iз голосом ворожки. Завдяки ii пiдказкам, я також почав розпiзнавати в кавовiй гущi людиноподiбнi силуети.

– І що це означае? – вирвалось у мене.

Жiнка пiдвела погляд.

– Ви справдi хочете знати?

Тембр ii голосу задзвенiв грiзними нотами. Мою впевненiсть, що зранку могла дати вiдсiч будь-яким несподiваним новинам, кудись звiяло. Чи то слова ворожки, чи якась таемнича аура цього примiщення ввели мене у стан глибокоi прострацii. Інстинкт самозбереження наказував забиратися звiдси, однак…

Я не пiшов. Життя дано людинi не для того, щоб утiкати вiд своiх фобiй. Боротьба iз самим собою – ось формула успiху особистостi, i я не збирався вiдступати.

– Так, хочу, – вiдповiв я твердо, дивлячись ворожцi просто у вiчi.

Жiнка глянула на мене так, наче я щойно звернув гори. Здаеться, маленьку перемогу над собою я все-таки здобув.

– Добре, що ви такий твердий у своiх намiрах. Це робить чоловiка чоловiком.

Вона схилилася до мене, й у вусi зазвучав ii шепiт:

– Ворожiння, синку, – це не гра. Що кава чи карта показала – те треба прийняти з повагою та серйознiстю. Лишень так можна оминути бiду. Знаки вiщують тобi небезпеку, але не бiйся. Мужнiсть i розум допоможуть тобi. Не втiкай, не озирайся та будь насторожi. Слухайся свого серця i не давай страховi розповзатися твоiми жилами.

Їi слова затьмарили розум. Замiсть голосу провидицi в моiх вухах забринiв пташиний клекiт. Свiчки так нагрiли повiтря, що стiни почали спливати, мов вiск. Щелепа iдола посунулася долу, готуючись будь-якоi митi проковтнути мене. В усьому, що мене оточувало, я вбачав небезпеку. Це – пастка.

Урештi ворожка склала руки на грудях, даючи менi знак, що розмову завершено.

– Це все.

Жiнка рiшуче пiдвелася, не залишаючи менi iншого вибору, як покiрно слiдувати за нею. Мiй вiзит скiнчився. І, як виявилося згодом, слова ворожки «це все» стосувалися тiльки ii. Для мене ж усе тiльки починалося.



Вiдкритий простiр вирвав мене з полону чар ворожки. Я присiв на лавку й задер голову. Купчастi хмари грайливо вимальовували на голубому полотнi вiзерунки тварин, рослин, iншi абстракцii, у яких можна було угледiти що завгодно. Вiтер швидко трансформував iх у рiзноманiтнi зображення.

Ось кiлька хмарових пiр’iн збилися в купу, утворивши подобу динозавра, пролетiли незначну вiдстань i переiнакшилися, перекинувшись на якесь фантастичне звiрятко. А ось хмаровиння сформувало щось дуже схоже на глечик, щоправда, без ручки, але з чiтким вузьким горлом. Вiтрянi потоки знову i знову розтягали в рiзнi боки небеснi натюрморти, створюючи новi, бiльш дивовижнi.

Спостерiгання за хмарами поступово вгамувало мою уяву, i я нiби заспокоiвся. Пiдiйшли двi панянки i попросили дозволу сiсти поруч, тож я ввiчливо вiдсунувся на край лавки, звiльнивши для них мiсце. У спину дмухнув легенький вiтерець, змусивши мене озирнутися. Позаду нiчого надзвичайного не було – ранкова метушня людей, якi вiчно кудись квапляться. Та щось не давало менi спокою. Вiдчуття тривоги блукало в межах моеi свiдомостi. Менi закортiлось поговорити з мудрим Яшею.

«Вернiсаж» трiщав вiд надмiру туристiв, мов переспiлий кавун. Група лiтнiх людей товклася бiля ятки iз вишиванками, активно обговорюючи вишуканiсть украiнського нацiонального строю. Насилу протиснувшись, я рушив до прилавка свого пiдстаркуватого товариша. Вiн звично сидiв на рибацькому крiслi з газетою в руках.

– Доброго ранку!

Яша розiйшовся в усмiшцi i, вiдклавши газету, простягнув менi руку.

– Доброго ранку, мiй юний друже. Як вам сьогоднiшня погода?

– Спекотна, – вiдповiв я, потискаючи його долоню, а тодi спитав те, що радий чути будь-який крамар: – Як клiенти?

– Клiенти – як молоко на вогнi, треба пильнувати, щоб не збiгли, ну тобто не втекли, – уточнив вiн, лукаво примруживши око. – А як ваша наука?

– Наука теж, як молоко, – може скиснути, якщо про неi забути.

Моя вiдповiдь, до пари Яшинiй, нас розвеселила.

– Ладний у вас гумор! – сказав вiн, наливаючи з термоса чаю. Ним вiн часто пригощав мене пiд час наших бесiд.

– Сьогоднi – зелений. Забув, куди подiв чорний. Старiсть.

– То пусте, не переймайтеся. Знаете, а я знайшов нову квартиру i вже навiть ночував там.

– Справдi?

– Так.

– Ну, Андрiю, вiтаю! І заздрю вашiй спритностi.

– То, найпевнiше, випадковiсть, але що сталося – те сталося. Знаете, моя нова хазяйка – ворожка. Ви вiрите в магiю?

Яша схилив голову i неквапом сьорбнув чаю. Справжнiй еврей, перш нiж дати вiдповiдь, подумае як слiд. Мiй спiврозмовник був чистокровним евреем.

– Я вiрю лише в Бога, але якщо е Бог, то мусить бути i диявол. А коли так, то е протилежнi шляхи i люди, якi ними ходять.

– Якщо вiрити пророцтву, то мене чекае справжня небезпека, – виловив я з пам’ятi слова ворожки.

Обличчям торговця майнула тiнь тривоги.

– Із вами все гаразд? – спитав я.

– Андрiйку, то недобре.

– Та годi вам! Ви ж доросла людина i чудово розумiете, що це несерйозно. Усi страхи народжуються в наших головах.

Останню реплiку я пiдкрiпив вiдповiдним жестом, вiдчуваючи, що спiврозмовник не роздiляе моiх переконань.

– Несерйозно, коли дiвчата ворожать на Івана Купала, – неспiшно вiдповiв гендляр.

– Щось ви заблизько до серця те взяли.

– Менi, старому, нiчого переживати – життя прожите, а вам, молодому, треба бути обачним iз такими речами.

– Ну досить!

Мое прохання прозвучало тривiально – крити було нiчим. Над нами нависло хитке мовчання, яке нiхто не зважився порушити. Кожен думав i стояв на своему, i хтозна, скiльки це тривало б, якби Яшу не погукав якийсь огрядний чоловiк у кашкетi.

– Андрiйку, прошу, подивiться за товаром. Я швидко.

Яша з товаришем розчинилися в людському натовпi, а я залишився пильнувати його крам.

Нудьгувати менi не довелося. Вiдповiдальнiсть, покладена на мене, змусила ретельно стежити за прилавком i ймовiрними покупцями. З останнiх я видiлив двох молодикiв, якi крутилися бiля яток iз антикварiатом. Своею поведiнкою вони нагадували Гримчака, тож подумки я зарахував iх до касти шукачiв скарбiв. Причаливши до нашого рундука, вони заходились оглядати товар, i щойно виявили бажання взяти щось до рук, як я категорично заборонив iм це робити. Невдоволенi таким прийомом, вони мовчки подрейфували до сусiднiх яток. Про всяк випадок я тримав iх у полi зору, аж поки в кишенi не зазвучала мелодiя «Ми – хлопцi з Бандерштадту» «Братiв Гадюкiних». Телефонував Петро, повiдомив, що на завтра призначили черговий залiк. Не встиг я сховати телефон, як вiн знову озвався – «мама». Я iз хвилюванням пiднiс мобiльний до вуха.

– Привiт, Андрiю.

– Привiт.

Ми вже давно не вiталися з притаманною близьким людям зичливiстю. За час розлуки нашi розмови почали нагадувати швидше дипломатичнi перемовини за заздалегiдь затвердженим протоколом, нiж дiалоги матерi та сина. Своi вiдповiдi я намагався розбавляти словами, що не давали однозначностi, як-от: «можливо», «напевно», «сподiваюся», «гаразд» – робив усе, щоб уберегти iнформацiю, яка могла надщербити ii й без того скалiчене здоров’я.

– Як ти? – спитала мама.

– Нормально, вчуся, – вiдповiв я.

– Як квартира? Живеш там само?

Материнськi почуття, як завжди, розпалили в нiй iнтерес до мого приватного життя, а я вже звично намагався формулювати виключно позитивнi вiдповiдi. Щоб не сталося, я не висловлював жодних нарiкань на життя: завжди мав, де жити, що iсти, постiйно був при грошах. Останнi я справдi мав, але всi моi заощадження були строго лiмiтованi i призначалися насамперед для неi.

Ось так i зараз, упевнено та життерадiсно я переконував рiдну матiр в безтурботностi свого життя.

– Усе гаразд, не переживай. Краще скажи, коли тобi грошi передати?

– Поки не потрiбно.

Кiлька секунд ми слухали дихання одне одного, а тодi вона спитала:

– Як батько?

Це було найгострiше питання в наших скупих дiалогах. Я ще й досi не виробив у собi здатностi вiдповiдати на нього холоднокровно.

– Із ним усе гаразд, знову пiшов у плавання. Уже давно не телефонував. А в мене е новина – я знайшов нову роботу.

– Справдi? Яку?

– Офiцiантом у ресторанi.

– А як навчання?

– Попереду канiкули, тож я впораюся. Як ти себе почуваеш?

Це питання переслiдувало двi мети: дiзнатися стан маминого здоров’я та вивести ii iнтерес до батька за фарватер нашоi розмови.

– Нападiв немае, перебуваю пiд постiйним наглядом лiкаря.

Чи не вперше з часiв нашоi розлуки й усiх пережитих мамою операцiй ii голос звучав енергiйно та весело. Очевидно, вона одужувала.

– Усе правильно. Бережи себе.

– Намагаюся. І ти себе бережи, синочку, i батьковi перекажи: нехай себе береже.

– Передам.

Останне слово я промовив iз клубком у горлi, бо нiчого передавати йому не збирався. Розмова зайшла у глухий кут, виходом iз якого було завершення дiалогу.

– Добре, матусю, маю бiгти. До зв’язку!

– Гаразд. Цiлую тебе.

– І я тебе.

Я заплющив очi й зiтхнув. Дамоклiв меч, занесений долею над нашою сiм’ею, було вiдведено. Проте фальшивi обiцянки, данi рiднiй матерi, посiяли в менi смуток. Кожне слово брехнi отруювало мое серце. Єдиним антидотом були слова батька: усе розповiсти мамi за умов ii повного одужання.

Не встиг я сховати телефон у кишеню, як нiби з-пiд землi вирiс Яша.

– Ну що, був хтось?

– На жаль, нiкого, – вiдповiв я, намагаючись приховати хвилювання.

– Невтiшна новина. Проте в мене для вас е хороша звiстка: Рая повернулася з вiдпустки. Щойно телефонувала.

Яша не помилився, новина й справдi була для мене радiсною.

Справа знайденого листа могла зрушитися з мiсця.

– Справдi? І ви сказали про мене?

– Хiба я мiг про вас забути, Андрiю?

Слова вдячностi не вiдразу спали менi на думку, але Яша й без того все зрозумiв. Я записав у телефонi номер Раi i вислухав рекомендацii мудрого наставника щодо майбутнього вiзиту до вiддiлу РАЦСу. Розмова пiдiйшла до завершення.

– Менi вже час.

– Будьте обережнi, Андрiю, – пильно дивлячись менi в очi, порекомендував крамар.

– Намагатимусь.

Ми розпрощалися.

Я пiшов у львiвськi дворики полювати на предмети старовини.




6


Екзаменацiйна сесiя взяла мене в заручники майже на два тижнi. Увесь час доводилося просиджувати в бiблiотецi чи унiверситетi за читанням конспектiв i книжок. У цей перiод додому я повертався зазвичай дуже пiзно, iв мало, а спав iще менше. Проте праця не миналася намарно – залiкова успiшно наповнювалася новими автографами викладачiв, а кiлькiсть складених iспитiв активно скорочувалася. Перед останнiм iз них менi зателефонували з «Мак-Дональдсу» i запросили на спiвбесiду. Це випробування також необхiдно було пройти на вiдмiнно, адже попереду канiкули – найкращий для приробiтку час.

У день «iкс» менi з самого ранку надзвичайно щастило. Попри хронiчне недосипання кiлькох останнiх днiв, я прокинувся на пiвгодини ранiше за будильник i, збадьорений кавою, вирушив до унiверу. Іспит я склав без жодних проблем i, окрилений успiхом, помчав на спiвбесiду.

Кабiнет головного спецiалiста з персоналу виявився типовою кiмнатою, заставленою стелажами з канцелярським приладдям i оргтехнiкою. Переключивши увагу з iнтер’еру на службовця, я вiдразу задивився на найвиразнiшу рису його обличчя: густi брови. Вони синхронно пiдстрибували вгору, щойно вiн промовляв слово «ви». А моi очi насолоджувалися цими «батутними стрибками».

– Отже, ви… – брови вгору.

– А де ви?… – брови вгору.

– Коли ви?… – брови вгору.

Бров’яна акробатика спершу тiшила мене, та доволi швидко втомила своiм безглуздим ритмом. Мабуть, це був тест для тих, хто мрiяв стати багнетом фастфуду, i, схоже, цей тест я успiшно пройшов. Питання не вимагали поглиблених знань, щоб дати на них правильнi вiдповiдi: у мене вони виходили чiткими й лаконiчними. Неабияку роль вiдiгравав досвiд роботи офiцiантом, отриманий iще на першому курсi, i, здаеться, це остаточно схилило шальки терезiв на мою користь.

Олег Андрiйович пiдвiвся з мiсця i привiтав мене iз зарахуванням до команди професiоналiв, а також дав кiлька корисних порад. Усi настанови кадровика я слухав iз фiрмовою усмiшкою працiвника «Мак-Дональдсу», так, наче вже стояв на касi й приймав замовлення. Насамкiнець вiн побажав менi удачi, i я, подякувавши, подався з кабiнету. Попереду чекав не вельми приемний медичний огляд у лiкарнi, але це мене не лякало.



Початок дня видався напрочуд вдалим, i за iнерцiею я попрямував до центрального РАЦСу, попередньо сповiстивши Раiсу Павлiвну про свiй прихiд.

Коли я увiйшов до кабiнету, родичка Яшi наводила лад на захаращеному папками столi. За канцелярськими теками, що обмурували жiнку з усiх бокiв, виднiлася лише голова, але й та схилялася над купою паперiв. Скрип дверей змусив ii вiдiрватися i звернути на мене увагу.

– Доброго дня. Я…

– Чую, чую, чую. Ваш твердий голос iз жодним iншим не сплутаеш. Проходьте, сiдайте.

Я примостився на стiльцi, розмiрковуючи над особливостями власного голосу, але Раiса Павлiвна обiрвала мою думку розповiддю про пiслявiдпусткову депресiю.

– Уявляете мiй стан, коли я все це побачила? – жiнка здiйняла руки, демонструючи розпач. – Напарниця повинна була займатися моiми справами, але захворiла. Ось тепер менi доведеться розбирати все, що накопичилося за цi тижнi. Це жах!

– Може, я зможу чимось допомогти? – зреагував я на бiдкання жiнки.

Вона зацiкавлено глянула на мене, певно, оцiнюючи моi шанси, але зразу ж передумала.

– Нi-нi, це жiноча робота. Якщо не важко, то поскладайте папки зi столу он туди, пiд стiну.

Звiльняючи робоче мiсце вiд зайвих паперiв, я коротко описав працiвницi юстицii свое бачення справи i подав iй блокнот, де були занотованi дати життя i смертi дiток Ісаевих. Натомiсть вона запропонувала бiльш зручний алгоритм вирiшення цiеi проблеми.

– Навiть уявити не можу, скiльки часу знадобилося б, якби довелося шукати цi данi в паперах, – iронiчно мовила Раiса Павлiвна, цокаючи нiгтями по клавiатурi.

Декiлька секунд програма виконувала пошук, про завершення якого сповiстили очi жiнки, що перетворилися на вузенькi щiлинки, роздивляючись результат у монiторi комп’ютера.

– Ну от, Дарину знайшли.

Раптом в iсторичнiй темрявi зажеврiла надiя. Ймовiрнiсть дiзнатися правду зростала в мене на очах i, не витримавши, я зазирнув у монiтор. На жаль, нiчого нового для себе там не побачив. Дати народження та смертi Дарини чiтко спiвпадали з даними iз блокнота, те саме прiзвище i… все. Приховати розпач не вдалося.

– Щось не так? – перепитала Раiса Павлiвна.

– Вибачте, але тут – жодноi новоi iнформацii. Навiть про батькiв нiчого не зазначено.

– Ви поспiшаете з висновками. Давайте ще глянемо данi Ореста.

Жiнка вправно набрала у стрiчцi пошуку iншу дату, однак ця спроба виявилася ще бiльш нiкчемною – жодного результату. Інформацiя про хлопчика була вiдсутня. Я опустив голову.

– Стосовно Ореста маю таку версiю: оскiльки немовля померло наступного дня пiсля народження, то, найiмовiрнiше, документацiя на нього взагалi не видавалася.

– Тобто? – чекав я тлумачення.

– Якщо дiти народжуються мертвими чи помирають упродовж доби, то в лiкарнi виписуеться довiдка, свiдоцтво про народження не виготовляеться, тому й записiв у нас – жодних.

– А з Дариною? Вона ж прожила бiльше.

Раiса Павлiвна закрила програму i повернулася до мене.

– У базу даних заносять лише дати i прiзвища померлих. Уся додаткова iнформацiя зберiгаеться в реестрацiйних журналах, що знаходяться в архiвi вiддiлення, де видавалося свiдоцтво. У даному випадку – Шевченкiвський РАЦС.

Небога Яшi таки обнадiяла.

– Бачу по очах, що ви вже готовi туди бiгти, однак вимушена засмутити: я не маю там близьких знайомих, тож мусите самi давати раду.

Новина була невтiшна, але не настiльки, щоб засмутити мене, – шанс реставрувати всю iсторiю з’явився.



Пiсля вiдвiдин РАЦСу мiй шлях лежав до вулицi Вiтвера.

Петро Петрович зустрiв мене без надмiрноi радостi. По-перше, я досi не забрав усiх речей, а по-друге, вiн не мав нового квартиранта.

– Ну що, нова хазяйка тебе ще не вигнала? – пробурмотiв вiн.

– Та нi.

– То йди забирай своi клунки, – холодно сказав чоловiк, перераховуючи повернутий мною борг.

Я мовчки пройшов у колишню оселю i почав складати речi у двi величезнi «ашанiвськi» торби, отриманi колись як бонус за подвiйну змiну в гiпермаркетi.

Процедура забрала в мене не бiльше двадцяти хвилин. Закiнчивши, я ще раз обвiв поглядом кiмнату. Пiд стiною самотньо стояв старенький ризький велосипед. Я вирiшив його перевезти в останню чергу: потрiбно було дати час Ельзi Олександрiвнi звикнутися з моiми знахiдками. Бiльше тут робити нiчого. Я вийшов до коридору i пообiцяв Петру Петровичу забрати велосипед за декiлька днiв. Ми розпрощалися без люб’язностей, розбавивши цей процес сухими «до зустрiчi».

Пiд вечiр на горизонтi з’явилися ескадрони грозових хмар, що готувалися атакувати Львiв шквальним вогнем iз дощу та граду будь-якоi митi. Я поспiшав до нового мiсця дислокацii. На пiдходi до Галицькоi площi таки втрапив пiд грозовий обстрiл небесноi артилерii. Дощ iз градом сiкли мое обличчя влучними пострiлами, не залишаючи на ньому сухого мiсця. Вода, що стрiмкими потоками збiгала до каналiзацiйних отворiв, набиралась у взуття, а вiтер своiм напором мало не збивав iз нiг, i все це пiд акомпанемент приголомшливого гуркоту грому та свiтлового шоу у виконаннi криволiнiйних блискавиць. До пiд’iзду я мчав, навiть не намагаючись шукати сухих острiвцiв, – ноги однак намокли. Зiгрiвався думкою про те, що зараз буду в теплiй i затишнiй кiмнатi з чашкою гарячоi кави.

Я вскочив у пiд’iзд i швидко пiднявся на третiй поверх, залишаючи на дерев’яних сходах мокрi слiди вiд кросiвок. До втiлення мого бажання залишалися лiченi секунди, та перевернута шiстка на дверях квартири Ельзи Олександрiвни вщент розбила сподiвання на сухий одяг i гарячу каву. Першого ж дня ми з хазяйкою домовилися, що вона перевертатиме металеву шiстку на дев’ятку, коли в неi будуть вiдвiдувачi, таким чином сповiщаючи мене про свою зайнятiсть. І ось, стiкаючи водою, я стояв i розчаровано дивився на дев’ятку, що забороняла менi доступ до квартири. Виходу не було – угода укладена, i порушувати ii я не збирався. Доведеться зачекати. Я вирiшив пiднятись iз сумками поверхом вище, аби чути, коли вiдчиняться дверi й Ельза Олександрiвна випровадить свого чергового клiента.

Стiни мiж третiм i четвертим поверхами, як i скрiзь у пiд’iздi, були обдертi й потребували бодай косметичного ремонту. Стеля вiд вологи подекуди вкрилася зеленкуватою плiснявою, що мала своерiдний запах. Іще трохи, i я сам мiг узятися схожим грибком. Унизу гримнули дверi, i я почув, як хтось почав повiльно пiдiйматися. Очi сфокусувалися на сходах, аби бачити гостя, якого, як i мене, негода, мабуть, передчасно загнала додому.

То була старенька бабця. Сходи давались iй, мов гiрська вершина: повiльно i з великими зусиллями. До того ж, пiдйом ускладнювався вкрай напханою продуктами сiткою. Я швидко збiг до старенькоi.

– Доброго дня, давайте я вам поможу.

– Ой, дякую, – захекано вiдповiла бабця.

– Вам на який поверх?

– На четвертий, сину.

Я схопив сумку i швидко винiс ii поверхом вище, затим повернувся на майданчик, де пiдпирали стiну моi сумки. Бабця зупинилася перевести подих. Кiлька секунд оглядала мене й моi пакунки i, вiддихавшись, спитала:

– Ти до кого, синку, iз такими торбами?

– Я кiмнату винайняв у шостiй квартирi, – вiдповiв я.

– В Ельзочки?

– Саме так. В Ельзи Олександрiвни.

– А чого ж ти тут стоiш?

Брехати не входило в моi плани, тож я вiдповiв коротко:

– Чекаю.

Бабця прискiпливо оцiнила мiй одяг.

– Ось такий мокрий? Ану бери своi тлумаки i ходи до нас iз дiдом. Чаю вип’емо, зiгрiемося.

Стояти в мокрому одязi невiдомо скiльки бажання не було, тому я скористався люб’язним запрошенням сусiдки i рушив за нею на четвертий поверх.

Баба Наталка мешкала з чоловiком у двокiмнатнiй квартирi з 1975 року. Їхнiй единий син жив у Житомирi, де викладав у вiйськовому iнститутi. Вiдвiдував батькiв вiн украй рiдко, тому старенькi самi давали собi раду. Дiд, як називала свого чоловiка баба Наталка, мав проблеми зi слухом i, коли ми увiйшли, вiн сидiв перед телевiзором у пiдключених до нього навушниках. Вигляд мав кумедний: великi навушники обхоплювали гладку, як макогiн, голову, а круглi окуляри в грубiй оправi зсунулися на нiс. Старенький був схожий на пiлота-винищувача, а не на пенсiонера, шанувальника телебачення.

– Дiду, глянь-но, хлопчина до нас зайшов. В Ельзочки живе! – крикнула баба Наталка, простуючи в кiмнату, де сидiв ii чоловiк, але тому навiть на думку не спало подивитися в мiй бiк.

Натомiсть було добре видно, як вiн активно вовтузиться в крiслi, тримаючи щось у руках. Я зробив кiлька крокiв до вiтальнi i мало не вибухнув смiхом: старий рубався в плейстейшн! Здурiти можна! Оце так геймер!

Баба Наталка, помiтивши мое здивування, мовила безнадiйно:

– Не звертай увагу. Дiдо на старостi лiт iз глузду з’iхав. Онук пiсля канiкул лишив того електронного дiдька, а мiй дурень – глухий, то тепер iще й слiпим стане.

Дiд, нiби вiдчувши, що йдеться про нього, повернувся до нас.

– Я все чую, – сказав вiн. – Приеднуйтесь, юначе! – І з усмiшкою запропонував менi сет.

Я ввiчливо вiдмовився вiд пропозицii, але разом iз тим лайкнув великим пальцем, виказавши пiдтримку старому. Вiн усмiхнувся i поринув у вiртуальний свiт. Я ж подався на кухню за бабою Наталкою.

Жiнка взялася опiкуватися мною: дала чистого рушника, налила теплого чаю i зайшлася з розповiдями про свое життя. Ми з годину побалакали, а пiсля другоi чашки я спустився поверхом нижче i собi на радiсть побачив, що шiстка на дверях повернулася у звичне положення, – гостини в новоi знайомоi скiнчилися.

Ельза Олександрiвна зустрiла мене легкою усмiшкою. Такий розвиток подiй мене абсолютно влаштовував, i я, помившись i повечерявши, пiшов у свою кiмнату вiдпочивати, адже найближчим часом мене чекала безлiч справ.



Медичнi й iншi довiдки коштували нервiв i часу.

Найбiльше клопотiв завдала полiклiнiка. Терапевти, дерматологи, венерологи, медсестри й iнша лiкарняна челядь, хоч i вiдрiзнялася за статевими та фаховими ознаками, однак мала одну спiльну рису – кишеню. Закралася думка: чи вартуе нова робота таких витрат? Та вiдступати було не в моiх правилах. Тож, зiбравши в кулак усю волю, я понад тиждень бiгав вiд одного лiкаря до iншого й урештi-решт отримав роботу в «Мак-Дональдсi».

Перший робочий день допомiг засвоiти двi простi iстини фастфудiвськоi фiлософii: «працювати в цьому закладi харчування доволi престижно» i «спiвробiтник «Мак-Дональдсу», як унiверсальний солдат, повинен умiти все». Якщо з першим твердженням я категорично не погоджувався, то у справедливостi другого досить швидко переконався на власному досвiдi. Менеджер Марина пояснила, що я зарахований до команди «кру». На професiйному жаргонi це означало «новачок» i давало менi право мити пiдлоги, чистити туалети й виносити смiття. Цим я займався до полудня пiд пильним наглядом Марини.

Пiсля обiду мене вiдправили ближче до кухнi, де iнструктор Саша пояснив принципи смаження славнозвiсноi картоплi фрi.

– Перше: температура олii у фритюрницi. Сто шiстдесят вiсiм градусiв. Запам’ятав?

Я тупо кивнув.

– Друге: час. Час смаження картоплi – три хвилини. Рiвно три хвилини. Запам’ятав?

Я знову кивнув.

– Сира картопля може лежати не бiльше тридцяти хвилин, смажена – п’ять.

– А якщо бiльше пролежить?

– Не пролежить. Наша картопля фрi – найкраща. Так, слухай далi…

І Саша своiми теревенями повiв мене в кулiнарний танок пiд музику з рецептiв фiрмових страв «Мак-Дональдсу». За годину всi цi чизбургери, гамбургери, фiшроли i чикенроли крутилися центрифугою в моiй головi. Думки рикошетом вiдбивалися вiд термiнiв «картопля фрi», «чизлаваш», «макфлурi» й вiдмовлялися шикуватися в будь-який логiчний ряд, дезорiентувавши мене в цих кулiнарних джунглях. Я присiв, даючи своему розпеченому мозку охолонути. Саша сприйняв це з розумiнням.

– Усе? Втонув? Ну, у принципi, ти й без того довго протримався, як для новачка. Гаразд, на сьогоднi досить. Іди домий пiдлогу й винеси смiття. Завтра продовжимо.

Я з радiстю взявся за вiдро i швабру. Сьогоднi мене нiхто бiльше не чiпав. Тiльки час вiд часу спiвчутливi погляди колег промовляли: «А ти думав, тут грошi задарма платять?»

Додому я повертався пiшки. Запхатися в переповнену маршрутку в моему станi було рiвнозначно самогубству, тому я, зiбравши сили, повiльно рушив у напрямку центру. Подекуди на шляху траплялися вiльнi лавочки, тодi я зупинявся, даючи ногам вiдпочити, а душi – насолодитися вечiрньою тишею. Мрiя якнайшвидше дiстатися дому, прийняти душ i лягти на диван, щоб набратися сил на завтрашнiй робочий день, невпинно зростала. На жаль, здiйснитись цим планам судилося не так швидко.

Дошкандибавши до будинку й уже стоячи перед дверима квартири, я з’ясував, що ключiв у кишенях джинсiв немае. Не було iх нi в куртцi, нi в невеличкiй сумочцi.

Ще бiльшим розчаруванням стала вiдсутнiсть удома Ельзи Олександрiвни. Я постукав, потiм приклав вухо до дверей, сподiваючись почути кроки хазяйки, та жоден звук так i не сколихнув моiх барабанних перетинок. Розчарування уникнути не вдалося. Ось так, за пiвкроку до мети, через непереборнi обставини, людина може опустити руки, а повторне сходження, як вiдомо, потребуватиме ще бiльших зусиль i затрат. Вимучений роботою, спiтнiлий, голодний i злий, я стояв i дивився на зачиненi дверi квартири номер шiсть i вiдчував, як вiдчай пiдкошуе моi ноги, свинцевим тягарем тягне на дно.

Зненацька виникла iдея пiднятися поверхом вище i сусiдським балконом спуститися до спальнi Ельзи Олександрiвни, потрапивши таким чином до помешкання. Зiбравши останню дрiбку сил, я вийшов на четвертий поверх i зупинився перед дверима квартири номер вiсiм. На два глухi удари по дерев’яному одвiрку нiхто не вiдреагував. Наступнi були бiльш упевненi й гучнi.

– Ви чого там галасуете? Там нiхто не живе й нiколи не жив.

Голос баби Наталки, що визирнула на гуркiт, мало не збив мене з нiг.

– Нiхто не живе… – повторив я геть пригнiчено.

– Це ти, Андрiйку?

– Я.

– А що сталося?

– Та забув на роботi ключi, а Ельзи Олександрiвни немае вдома.

– То заходь до нас, почекаеш.

Баба Наталка вкотре рятувала мене, даючи прихисток у своiх покоях. Ледве волочачи втомленi ноги, я знову пiшов у гостi. Їi дiд, наче й не вiдходив вiд телевiзора, – сидiв перед ним у навушниках iз джойстиком у руках. Привiтавшись, я попрямував на кухню.

Пригощаючи чаем, господиня розважала мене цiкавими iсторiями, i я поступово забув про втому. Можна тiльки уявити, яким був би мiй стан, коли б не ця лiтня жiнка.

Слухаючи кректання баби Наталки, я якимось дивом почув, як гримнули параднi дверi i хтось поспiхом пiднявся на третiй поверх. Наступноi митi пролунав металевий скрегiт замка, що не тiльки вiдчиняв дверi, а й завершував мою гостину. Жодного сумнiву – то Ельза Олександрiвна. Дослухавши оповiдь баби Наталки, я поспiшив додому, щоб якнайшвидше вiддатися вiдпочинку, – попереду на мене чекав новий робочий день i новi випробування.




7


– Це не твоi? – спитала мене старша касирка Оксана, грайливо розгойдуючи в’язку ключiв на вказiвному пальчику.

– Моi, – вiдповiв я, спостерiгаючи за спокусливими бiсиками, що витанцьовували у ii очах.

Я зняв iз пальця ключi й уже готувався розчинитись у дiвочому поглядi, як голос Марини, що вирвався з кухнi, зiпсував увесь кайф.

– Увага всiм! Сьогоднi працюемо в посиленому режимi…

Цих слiв було досить, аби ми з Оксаною здогадалися, що сьогоднi нас чекало справжнiсiньке пекло. Дивлячись один на одного, ми слухали Марину, яка своiм верескливим голосом повiдомляла, що через хворобу колеги наша змiна сьогоднi працюватиме в меншостi, тому кожному доведеться затуляти собою дiрку, що виникатиме поруч.

– Здаеться, менi надзвичайно щастить iз новою роботою.

Оксана лагiдно усмiхнулась i спробувала мене пiдбадьорити:

– Важко вчитись, легко битись. Я – Ксеня, до речi.

Вона простягнула руку, а я, промовляючи свое iм’я, легко ii потиснув. Потому робота закрутилася, мов дзига: люди йшли, картопля смажилася, кола розливалася – ми працювали на американського гiганта, не покладаючи своiх украiнських рученят.

Мала стрiлка встигла пробiгти вiсiм кiл бiлим циферблатом годинника, перш нiж закiнчилася робоча змiна. Обтяжена втомою, наша команда кволо розiйшлася по роздягальнях, щоб урештi змiнити унiформу на власний одяг. Не знаю, звiдки взялася сила, але я зробив це одним iз перших i, вислизнувши з ресторану, став неподалiк. Кожен, хто виходив, прощався зi мною, як iз повноцiнним членом зграi, а не чужаком, як то було вчора. Саша, вибiгаючи, поплескав по плечу i, вiддаляючись, крикнув, що я кмiтливий. Йому навздогiн я гукнув, що вiн iще кращий учитель. Тiльки Марина, хто покидала заклад однiею з останнiх, холодно промовила «добранiч». Я провiв ii поглядом аж до автобусноi зупинки. Нарештi вийшла Оксана.

– Наступна змiна о восьмiй ранку, ти навiть устигнеш поспати, – пожартувала дiвчина.

– Ага, i тебе провести.

– Ти ба, який жевжик! – спалахнула Ксеня й одразу ж пригасила удаваний напад обурення. – Ну, ходiмо.

Поодинокi автомобiлi пiдсвiчували нашi постатi фарами i заважали розмовi шумом колiс. Проте мiж мною та Оксаною не було жодних бар’ерiв, що зазвичай виникають мiж хлопцем i дiвчиною на першому побаченнi. У розмовi ми торкнулись i студентського життя, i викладачiв, i гуртожиткiв, i квартир, бо Ксеня також винаймала житло, йшлося також про одногрупникiв i сесii, словом, говорили про все на свiтi, аж поки не дiйшли до старого ЦУМу.

– Менi на Шевченка.

Я повернувся в напрямку Городоцькоi, вiд якоi починалася згадувана Оксаною вулиця.

– До Шевченка ще далеко.

– Я знаю. Для першого разу досить.

На тих словах Оксана стала навшпиньки. Легенько торкнулася вустами моеi щоки. А тодi розвернулась i пiшла Городоцькою в напрямку церкви Святоi Анни. Їi тоненький силует щосекунди вiддалявся, аж поки зовсiм не зник за будинками. Коли дiвчина щезла з поля зору, я рушив у напрямку Галицькоi площi, де знаходився мiй теперiшнiй дiм.

День видався надто iнтенсивним, запаси енергii танули на очах, органiзм потребував вiдновлення, i найбiльше хотiлося лягти на канапу й задерти ноги, та до неi ще слiд було дiстатися.

Спокiй вечiрнього мiста став для мене панацеею, i жага до вiдпочинку поступово змалiла. Натомiсть з’явився настрiй почовгати львiвською брукiвкою, послухати шелестiння прадавнiх кленiв, помилуватися пам’ятками архiтектури й позазирати в закутки старовинних дворикiв. Насиченiсть останнiх днiв допомогла забути про ворожiння i велосипед, що лишився на колишнiй квартирi, а також про плани на лiто, складенi ще взимку. Тодi я вiдзначав на картi мiсця, котрi збирався вiдвiдати в пошуках артефактiв. Усе це вiдiйшло на заднiй план. Не забувався тiльки лист iз Личакiвського кладовища – за першоi-лiпшоi нагоди я збирався навiдати Шевченкiвське вiддiлення РАЦСу.

У дворi о цiй порi панувала темрява.

Із единого вiкна, у котрому горiло свiтло, долинало тарахкання каструль i тарiлок – хтось мив посуд. Решта вiкон вiдбивали мерехтiння телевiзорiв або нiчникiв. На балконi третього поверху хтось палив, неквапно збиваючи попiл, що летiв червоними iскрами долу i згасав, не досягаючи землi. Із вiкна Ельзи Олександрiвни крiзь наглухо затягненi штори прослизали двi вертикальнi смужки свiтла. Я тихенько пiдiйшов до дверей i, пам’ятаючи про звуковий резонанс, що його може спричинити пружина, акуратно вiдчинив iх i, притримуючи, так само безгучно зачинив.

Пiд’iзд огортала темiнь.

Якщо надворi очi могли роздивитися бодай якiсь силуети, то в парадному на мене напосiв симптом курячоi слiпоти. Витягнувши руки вперед, я намацав перила й, мiцно за них ухопившись, пiдiйшов до сходiв. Минаючи приступку за приступкою, я зменшував вiдстань до дверей квартири номер шiсть – дверей, за якими мене чекав вiдпочинок i мiцний сон. Подумки я вже лежав на диванi пiд простирадлом, а в реальностi права рука шукала в кишенi штанiв ключi, що сьогоднi вранцi щасливо повернулись у мою власнiсть. Пальцi пiдчепили брелок i витягли назовнi в’язку, порушуючи нiчну тишу металевим брязкотом. Нарештi я дiстався третього поверху i вiдразу опинився у свiтловiй плямi, спроектованiй вiкном мiж третiм i четвертим поверхами. Мабуть, хтось iз будинку навпроти ввiмкнув свiтло, а воно, прорiзавши в теменi раму з перемичками, чiтко вiдтворило ii форму на пiдлозi.

Тримаючи в руцi ключi, я покинув зону свiтла i ступив у темряву.

Кiлькасекундного перебування у свiтловiй пастцi виявилося досить, аби мiй зiр повнiстю втратив здатнiсть розрiзняти бодай щось, а сумiш iз емоцiйноi втоми та фiзичного виснаження приспала iнстинкт самозбереження. Пояснити свою неуважнiсть бiльше було нiчим.

Тiльки-но я пiднiс ключ до серцевини замка, як пiдошви нiг вiдчули ледь помiтну вiбрацiю старих дощок, що встеляли пiдлогу. Хто б мiг подумати: моi ноги, що гудiли вiд знемоги, вловили наближення небезпеки. Я так i не вставив ключ у замок. Зiр, переведений страхом у режим нiчного бачення, вихопив iз темряви постать величезного двометрового чоловiка, який насувався на свiтлову пляму з кiнця коридору.

Ефекту несподiванки було досягнуто – я стояв як укопаний, боячись поворухнутися.

Тисячi думок кинулися зарядженими частинками, перетворюючи голову на експериментальний колайдер, але одна з цього безлiку рвалася проти руху, кристалiзуючи iз загального хаосу слова ворожки: «люди», «небезпека», «знаки»… Раптом постать заговорила:

– Не бiйтеся.

Зненацька стало ще темнiше.

– Не бiйтеся.

Я зрозумiв, що затемнення спричинило зникнення свiтловоi плями на пiдлозi, а не мiстична поява велетня.

– Як не боятися незнайомця, який пiдстерiгае тебе в темрявi?

– Вибачте, що налякав вас. Говорiть, будь ласка, тихiше, бо вона почуе.

Його слова збили мене з пантелику, i я не зразу второпав, про кого йдеться.

– Хто «вона»?

– Ельза, ваша хазяйка.

– Ви знаете, хто я i моя хазяйка?

Голос чужинця видався менi доволi приязним.

– Так, знаю. Чи можемо ми трiшки вiдiйти вiд дверей?

Прохання чоловiка дещо насторожило, i, схоже, вiн це вiдчув.

Його наступнi слова мали на метi понизити ступiнь моеi тривоги.

– Запевняю вас, вам нiчого боятися. Мене звати Альберт. Я друг Ельзи.

Дивно, що людина, яка називае себе другом хазяйки, стоiть опiвночi пiд ii дверима й чатуе в темнотi невiдомо на кого, але в менi прокинулася цiкавiсть. Саме вона пiдбурила зробити крок уперед. Альберт зрозумiв мiй жест i першим почав спускатися сходами – ми, чоловiки, мовчки порозумiлися.

Мiсяць уже пiднявся так високо, що висiв просто над двориком. Завдяки його сяйву я роздивився нiчного вiзитера зi спини.

Вiн був такий високий, що я повнiстю ховався в тiнi його майже двометрового тiла. Плечi були кремезнi й широкi, наче розмах крил величезного птаха, голову вкривало бiле волосся, що свiтилося в темрявi, мов посипане фосфором. Альберт перетнув дворик i, минувши арку, рушив у напрямку монастиря Бернардинiв, де в невеличкому скверику стояло кiлька лавок. Я мовчки плiвся за ним, ловлячи себе на думцi, що проти нього виглядаю справжнiм карликом. Нарештi чоловiк присiв на краечок однiеi з лав, жестом запрошуючи мене приеднатися.

– Дякую, я постою.

Вiдверто кажучи, зараз я понад усе на свiтi хотiв би сiсти, але, не тямлячи, про що йтиметься, вирiшив постояти, на той випадок, якщо дiалог буде з неприемних.

– Як я вже сказав, я друг Ельзи. Якщо можна, хотiв би вас дещо попросити…

Поки Альберт говорив, я роздивлявся його. Із вигляду вiн мав десь за п’ятдесят. Масивнi скули робили його лице дещо прямокутним, але воно гармонiювало з тiлобудовою. Надбрiвнi дуги нависали над очима, мов крутi береги, лiнiя ж носа виявилась абсолютно рiвною. Бiльш детально роздивитись Альберта заважала темiнь, тож я облишив цю справу й прислухався до нього.

Вiн на секунду вмовк, а тодi продовжив:

– Останнiм часом Ельза нездужае, i ми домовилися, що будемо телефонувати один одному щодня, сьогоднi ж вона не брала слухавку.

– Менi вона видаеться цiлком здоровою.

Я спробував парирувати реплiку Альберта, маючи намiр витягнути з нього мету вiзиту, та, схоже, приятель Ельзи Олександрiвни не бажав розкривати всi карти, ховаючи останнiй козир у рукавi.

– Андрiю, зараз я не можу сказати бiльше, але хотiв би просити вас про одну послугу… Нiчого серйозного… Чи не могли б ви, коли прийдете додому, переконатися, що з Ельзою все гаразд. Якось дайте менi знати, чи все добре.

Виконати таке прохання було неважко, й iнтуiцiя пiдказувала, що цей чоловiк направду переживае за Ельзу Олександрiвну, але збагнути його мотиви я не мiг.

– Ви ii родич? – перепитав я.

– Нi. Просто ми багато чого пережили разом.

– А стукати у дверi ви не пробували?

– Пробував, безрезультатно.

Вивести Альберта на чисту воду менi бракувало сил, тож сенсу в подальшому спiлкуваннi не було.

– Гаразд. Я увiйду i щойно переконаюся, що з нею все гаразд, двiчi блимну свiтлом зi своеi кiмнати. Вiкно он там.

Я вказав рукою на будинок, та, схоже, цей жест був зайвим. Альберт лише повiв очима, давши зрозумiти, що прекрасно ознайомлений iз плануванням квартири своеi колежанки.

– Дякую, – промовив вiн, простягаючи величезну, мов клешня, руку.

Ми попрощалися, i я на автопiлотi попрямував додому. Цього разу менi нiщо не завадило потрапити до помешкання.

У квартирi панувала тиша.

Я навмисне кашлянув i трохи гучнiше, нiж зазвичай, гримнув вхiдними дверима, та це не дало жодного ефекту – хазяйка не з’явилась. Я зайшов до ванноi, де, включивши воду, швидко помив руки. Повернувшись у коридор, я побачив свiтло, що просочувалося з-пiд дверей кiмнати Ельзи Олександрiвни. Стало незручно – я завжди поводився тихо, а сьогоднi, мов батяр, учинив справжнiсiнький балаган. Не слiд було пiддаватися на провокацiю Альберта. Треба якось рятувати ситуацiю. Я пiдiйшов до спальнi господинi. Стукiт у дверi не дав бажаного результату, тож довелося пiдкрiпити його голосом:

– Ельзо Олександрiвно…

– Заходьте.

Я висунув голову за дверi. Бра, що висiло на стiнi, вiдкидало свiтловий овал на лiжко Ельзи Олександрiвни, залишаючи решту простору в мороцi. Оглядати кiмнату, у якiй я опинився вперше, через недостатне освiтлення можливостi не було, тому я зосередив погляд на жiнцi.

– Вибачте, будь ласка, що розбудив вас. Хотiв сказати, що завтра зможу розрахуватися з вами за квартиру.

– Поговоримо про це вранцi.

– Гаразд. Іще раз вибачте. На добранiч.

Переконавшись, що з Ельзою Олександрiвною все гаразд, я поспiшив у свою кiмнату, щоб двiчi маякнути Альбертовi. Пiсля цього я впав на диван, попередньо наставивши будильник на телефонi, – завтра мене чекала перша змiна.



Я бачу маму.

Вона стоiть на порозi кiмнати зi склянкою молока i жестом пропонуе випити його. Склянка перекочовуе до моiх рук, i я п’ю… П’ю тепле, ранiшне молоко, що тече по бородi бiлими струмочками й залишае над устами бiлi «вуса». У моему снi за кадром лунае акапельний спiв пташок… У моему снi – аромати м’яти й бузку, що наповнюють кiмнату запахом лiта… У цьому видiннi тихий, спокiйний ранок сповiщае про початок нового дня. Я допиваю молоко i вiддаю склянку матерi. По стiнках замiсть бiлих молочних слiдiв стiкае чорна кавова гуща.

Мати бере гранчак i мовчки виходить iз кiмнати.

Крiзь пташиний спiв у сон просочуеться «Мелодiя» Мирослава Скорика i, набираючи потужного звучання, входить у мою свiдомiсть дзвiнком будильника. Я прокидаюся.



Розплющити очi з першого разу не вийшло. Втома, що накопичилася за робочi днi, далася взнаки. Спроба «номер два» була трохи вдалiшою, але й вона не принесла бажаного результату. Тодi я застосував метод шоковоi терапii: неймовiрними зусиллями примусив себе скочити на ноги. Декiлька секунд пiдлога здавалася корабельною палубою, що змiнюючи рiвень горизонту, розхитувала мене в рiзнi боки. Вiдновивши координацiю рухiв, я побiг умиватися. Воднi процедури допомогли прокинутись остаточно, i я почав збиратися на роботу. На кухнi застав Ельзу Олександрiвну, яка стояла з чашкою кави i спокiйно дивилася у вiкно.

– Доброго ранку, – привiтався я.

– Доброго, – коротко пiдтакнула хазяйка, не повертаючи голови.

– Вибачте ще раз, що розбудив учора. Сьогоднi в першу змiну йду, думав, ви ще спатимете.

Ельза Олександрiвна повернулася впiвоберта, i я вiдразу помiтив змiни у ii обличчi: воно не мало ранковоi свiжостi i здавалося виснаженим, а темнi кола пiд очима позбавляли погляд звичного блиску. Такий кепський вигляд змусив мене поцiкавитися станом ii здоров’я.

– Ви себе добре почуваете?

– Так, просто трiшки недоспала.

Мiнорна тональнiсть ii вiдповiдi обiрвала хiд розмови, тож я мовчки поклав на кухонний столик мiсячну платню за квартиру й налив собi кави.

– А як вашi справи? – поцiкавилася жiнка.

– Усе гаразд, поступово входжу в робочий ритм, – вiдповiв я, намазуючи скибку чорного хлiба селянським маслом.

Ельза Олександрiвна вирiшила не заважати менi i вийшла з кухнi, побажавши вдалого дня. Я ж поспiхом доiв свiй бутерброд, вибiг iз квартири i подався на зупинку.



Без Оксани робочий день здавався безкiнечним. Сьогоднi вона вiдпочивала. Їi вiдсутнiсть компенсувала думка про майбутнi вiдвiдини Шевченкiвського вiддiлення РАЦСу. Можливо, там знаходився ключ до дверей минулого, за порогом яких розгорнулася та жахлива iсторiя.

«Скiльки таких дверей доведеться вiдчинити, перш нiж дiзнаюся правду? Через якi пороги доведеться переступити?» – цi запитання дошкуляли невiдомiстю. Але я твердо вирiшив: скiльки б iх не виявилося – треба йти до кiнця. У цих роздумах робоча змiна зiйшла нанiвець.

Сповнений рiшучостi, я зайшов у будинок номер шiсть на вулицi Котлярськiй, де знаходилося вiддiлення РАЦСу Шевченкiвського району. М’який килим, що встеляв пiдлогу загального коридору, поглинав кроки, тож я безшумно ступав, читаючи на дверях таблички з iменами та прiзвищами службовцiв. Коли очi наштовхнулися на знайоме iм’я по батьковi, я зупинився: шкiльну вчительку музики теж звали Мирославою Андрiiвною. От якби моя майбутня спiврозмовниця виявилася такою ж чуйною, як учителька!

На жаль, за дверима кабiнету мене чекало розчарування. Мирослава Андрiiвна слухала мене рiвно хвилину i, зрозумiвши, що мое прохання жодним чином не спонукае ii до виконання посадових обов’язкiв, увiмкнула тривiальнi методи бюрократичного захисту.

– Молодий чоловiче, у нас перевiрка на носi, а ви хочете невiдомо що i невiдомо вiд кого.

Мабуть, чиновниця вирiшила, що цiеi реплiки буде досить, аби я вiдчепився, але своiми ж словами вона пiдштовхнула мене до хитрощiв.

– Хiба вам не телефонувала Раiса Павлiвна з центрального вiддiлення? Вона мала попередити про мiй прихiд.

Не скажу, що блеф кардинально змiнив ставлення Мирослави Андрiiвни, та стiна байдужостi таки дала трiщину.

– Що вам треба?

– Всього-на-всього переглянути журнал видачi свiдоцтв про народження i смерть за 1948 рiк.

– То вам до Миколаiвни, в архiв потрiбно. Так би й сказали.

Усiм виглядом вона демонструвала небажання мати зi мною справу, та саме воно змусило ii встати i провести мене до архiву. З мого боку «симпатiя» була аналогiчною, тож я йшов за нею, радiючи, що далi вестиму дiалог з iншою людиною.

– Миколаiвно, тут до вас хлопчина.

Мирослава Андрiiвна пропустила мене в примiщення, вiд пiдлоги до стелi закладене всiлякими журналами та папками, i залишила наодинцi з лiтньою жiнкою.

– Доброго дня, – привiтався я до господинi кабiнету.



Жiнка виявилась абсолютною протилежнiстю колезi i залюбки прийняла мене у своiх скромних покоях. Вона називалася Ольгою Миколаiвною, працювала тут усе життя, перiодично змiнюючи кабiнети й посади. За зiзнанням самоi чиновницi, архiв не був мiсцем, звiдки вона хотiла б вийти на пенсiю, але внучка, студентка Львiвськоi консерваторii, потребувала ii допомоги, тож старенька мусила добирати стаж тут.

Багато чого менi довелося вислухати з уст жiнки, перед тим як вдалось озвучити причину свого вiзиту, тож коли з’явилася така нагода, я не забарився. На мiй подив, Ольга Миколаiвна зацiкавилася, та, перш нiж допомогти в пошуках, попросила розказати детальнiше про все, що було вiдомо. На жаль, моя розповiдь видалася скупою, бо все, що я знав, вичерпувалося листом. Однак цього виявилося задосить, аби на очах Ольги Миколаiвни проступили сльози. Витримавши сумну паузу, жiнка стрiмко встала зi стiльця.

– Давайте перейдемо до справи.

– Давайте, – синхронiзуючи вiдповiдь iз ii пропозицiею, сказав я.

– Який рiк будемо шукати? Сорок восьмий?

– Так. Даринка прожила кiлька днiв. У центральному вiддiленнi, опираючись на комп’ютернi данi, сказали, що свiдоцтва про народження i смерть видавались у вас.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/serg-y-but/listi-z-togo-sv-tu/?lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.