Льодовик Олександр Вiльчинський Олександр Вiльчинський (нар. 1963 р.) – вiдомий украiнський прозаiк, есеiст. Живе i працюе в Тернополi. У видавництвi «Фолiо» вийшли друком його книжки «Дерева на дахах» (2010), «Криiвка» (2011), «Останнiй герой» (2012). «Льодовик» – це роман-застереження про те, що було б, якби… Словом, якби раптом пiдтвердилася одна з наукових гiпотез про початок нового льодовикового перiоду. У романi льодовик зупиняеться на кордонi Украiни, але то мала втiха, й украiнцям доводиться не лише виживати самим, а й допомагати своiм сусiдам, краiну яких поглинула крига. Утiм героi i персонажi «Льодовика» не лише борються за виживання у важких умовах глобальних змiн клiмату, але й переживають духовнi пошуки, працюють i святкують, мрiють i закохуються, страждають i радiють життю, як тiльки можуть. Олександр Казимирович Вiльчинський Льодовик Антиутопiя З пiвночi повiяв вiтер перемен…     «Брати Гадюкiни» Льодове нашестя Усi чекали глобального потеплiння, а тут раптом почалося це… Зими ставали все довшими, а люди злiшими, аж поки всi ми не дiйшли крайньоi межi, стали над прiрвою самознищення i зрозумiли, що треба просто набратися терпiння i якось жити далi. За кiлька рокiв ми вже й забули, що таке сонячне тепло. Навiть вiдносно теплiшоi пори, з травня по вересень, усе навкруги огортав густий туман i мряка. Сонце було все тим же, але його промiння зовсiм не грiло, i нiхто не мiг пояснити, чому. Вiдомий у нас завдяки своему украiнському корiнню професор iз Гарварда Джон Любченко та ще деякi вченi стверджують, що причиною раптового похолодання якраз i е плями на Сонцi, нам iз Землi, для звичайного ока, невидимi. Але iншi до цiеi теорii ставляться скептично. Мовляв, плями тут нi до чого, бо льодовиковий перiод нiколи й не закiнчувався, просто пiсля вiдносного потеплiння почалося вiдносне похолодання, й не бiльше. А увесь набiр аномалiй останнiх передльодовикових рокiв: надзвичайнi морози i снiгопади навiть у Пiвденнiй Європi, сорокаградусна спека в Якутii, вражаючоi сили iз багатьма тисячами жертв землетруси на пiвднi Китаю, на Гаiтi, у Туреччинi, Японii, Іранi, як i руйнiвнi повенi чи не по всiй Пiвнiчнiй пiвкулi, коли природа, здавалося, збожеволiла, – усе це стало лише передумовою клiматичних змiн планетарного масштабу… Словом, у клiмату просто здали нерви – кара Божа, та й годi! Та поки яйцеголовi неуки сперечалися, аналiзуючи причини й наслiдки, майже всю Схiдноевропейську рiвнину раптово почав укривати товстий шар криги – льодовиковий щит на кшталт антарктичного. Тобто пiдтвердилися найбiльш песимiстичнi прогнози про те, що кiнець останнього льодовикового перiоду не е кiнцем останньоi льодовиковоi ери. Останнiй льодовиковий перiод закiнчився близько 12 500 рокiв тому, тодi як кiнець льодовиковоi ери, вочевидь, ще не прийшов. І ось нове похолодання, яких впродовж льодовиково-мiжльодовикових циклiв останнього мiльйона рокiв, iмовiрно, був уже не один десяток, тiльки досi цьому було мало доказiв. Першими вiд рiзкого похолодання постраждали рослини, особливо це було помiтно по деревах. Ми втратили майже всi лiси, за винятком деяких хвойних. За якихось два-три роки вiдсутностi нормального лiта звичнi для нас листянi та й багато хвойних перестали розвиватися i повсихали. Найбiльше чомусь шкода двохсотлiтнiх дубiв-красенiв тут у нас, на Сошенка, та й далi за Об’iзною. Молодь таких бiльше не побачить! Тепер на мiсцi колишнiх насаджень – понурi заснiженi схили Днiпра iз рiдкими соснами де-не-де та нiби вкритими струпами, ще не до кiнця догризеними короiдами стовбурами старих дубiв. Без паркiв у Киевi надто порожньо, багато пустот, незаповненого простору, стало якось зовсiм незатишно, мiсцями до оскомини. Нещодавно проганяли з Мiхою через Позняки, повз те мiсце, де колись був молодий парк iз кiоском «Торти» у центрi. Згадалося, як гуляли там учотирьох пiсля моеi першоi натiвськоi ротацii. Пам’ятне фото того дня: я, Мiха, Іра – веселi, усмiхненi, й Оленка у колисцi. Десь iще донедавна ця фотка стояла у мене над журналами. Мiха з Ірою тодi мешкали неподалiк, на Срiбнокiльськiй. Тепер на мiсцi того парку – рiвний вимерзлий плац, може, навiть ковзанка – дiти ковзають на пластикових дошках, хоча кiоск «Торти» якимсь дивом зберiгся. Кущi, квiти i навiть бур’яни – усе це також вимерзло ще у першi роки. Птахи кудись полетiли i не вернулися, частина територii краiни перетворилася на тундру або стала озерами, якi, втiм, за зиму також промерзають на всю глибину. Нашi поля тепер узимку виглядають, як снiговi пустелi, а влiтку – як холоднi сухi степи, де можуть виживати хiба що пiвнiчнi оленi, а околицi Сум, Чернiгова та Харкова стали регiонами оленярства. Майже все рослинництво перейшло у тепличне господарство, що, у свою чергу, викликало кiлькаразове зростання спожитоi електроенергii для освiтлення та обiгрiву теплиць. Уже й не вiриться, що у передльодовиковi роки щолiта через значний надлишок електроенергii доводилося почергово зупиняти енергоблоки на атомних станцiях. Пiсля похолодання розконсервували навiть те, що вцiлiло вiд сумнозвiсного Чорнобиля, i термiново будувати новi електростанцii, а найбiльше – вiтрянi. У першi роки пiсля наступу криги було iснування на межi хаосу, розрухи й голоду, але ми вистояли. Тепер чи не кожне село мае своi вiтряки, i ми стали краiною пiвнiчних оленiв, теплиць та вiтрякiв! І хоч жорсткi нормативи щодо енергозбереження нiхто не вiдмiняв, але дефiциту енергii останнiм часом уже не спостерiгаеться. Навiть тротуари з пiдiгрiвом у центрi великих мiст стали нормою. А влiтку, коли ненадовго розмерзаеться, прибережнi смуги Чорного й Азовського морiв всуцiль усiянi пiларисами, якi виробляють електрику з енергii хвиль. Народ почав масово переселятися пiвденнiше, а з пiвнiчного сходу прийшли цi. Ми iх тепер називаемо «дорогими гостями», хоч офiцiйний статус у них – «клiматичнi бiженцi». Проте деякi гарячi голови, на кшталт нашого садiвника амбала Петрунi, якого я частiше називаю просто Мамонтом, ще й тепер за те, аби переглянути угоди й узаконити окупацiю. Але лише для того, щоб мати законне право iз нею боротися. Мамонтовi – йому аби боротися! Якщо не з «узаконеними окупантами», то хоча б iз iхнiми парканами. Бо цi двометровоi висоти паркани iз подзьобаноi гофрованоi жестi, якими нашi «дорогi гостi» останнiм часом заповзялися обгороджувати деякi територii, тепер i на нашiй вулицi, i далi за Об’iзною також, де колись росли старi дуби. Уся ця територiя аж до Мiнiстерки тепер, за угодою, належить iм. Лише на час Льодовика, звичайно. Але, може, це навiть i добре, що вони ось так, своiми гофрованими парканами нам нагадують: мовляв, ми ще тут! І у нас на Сошенка вони також поставили свiй паркан. Якби ще «йолки» не тирили, то взагалi було б нiчого, терпiти можна. Ажiотаж починаеться у них ще за мiсяць-пiвтора до Нового року – це ж iх найбiльше нацiональне свято! Бо справжнi «йолки» – тепер великий дефiцит, а Новий рiк без «йолки» там у них за парканом – велика трагедiя. Вони вважають, що якщо без «йолки» зустрiти рiк, то буде нещастя. І ота iхня затятiсть з тими «йолками» – це вже щось на межi вiдчаю, бо ж чи не половина нинiшнiх московiтiв бiльш охоче святкують Курбан-байрам, нiж Рiздво чи Великдень, i спiви муедзинiв також часто долинають тепер iз-за iхнiх парканiв. І може, цi злощаснi «йолки» раз у рiк – чи не едине, що ще тримае iх укупi?! У нас з вулицi довкруж гаража ще збереглося кiлька хирлявих ялиночок, то двi з них цi умiльцi таки спиляли. Одну ще до того, як ми поставили камеру спостереження, а iншу – уже при нiй, хоч би хни! Ми ж навiть чергували, не спали, але поки побачили й вибiгли, вже було пiзно. От тодi Петруня й принiс капкани чеченського виробництва. Бо вiдколи перейменована у Московiю Расея пiд льодом i у них почалися проблеми з «йолками», то новоспеченi московити не лише у нас тирять, вони й на кавказькi республiки почали влаштовувати набiги, щоб запастися тими «йолками». То чеченцi першi й придумали для них унiверсальний капкан, який так i назвали – «Йолки-палки», й отримали такий шалений попит, що у Джохар-Палi, як тепер називаеться чеченська столиця, iз колись кустарного промислу за цi роки розвинулося велике сучасне пiдприемство. Цi пристроi дуже простi й надiйнi, добре замасковуються i не завдають видимоi шкоди. Вони так хитро сконструйованi, що упiйманий мусить сидiти й не рухатися, при найменшому русi капкан стискаеться, й «Івани», якi лiзуть красти «йолки», вiдчувають при цьому дикий бiль. У нас вони чомусь завжди називають себе Іванами, i ми часом чуемо, як вони верещать пiд огорожею, поки ми iх не визволимо. Але ми, як i чеченцi, iх просто вiдпускаемо. Можливо, лише Петруня вмастить раз чи два по кумполу, тiльки й того, але ж вiн також Іванов, йому за зганьблене iм’я соромно. – Іване, як тебе звати? – Іван, – жалiсливо скиглить неголена зачумлена мармиза невдачливого злодiя наших ялинок. Петруня по кумполу бух! – Бiльше не попадайся, – каже. – І не ганьби iм’я! – А-арашо! – обiцяе мармиза, але попри обiцянки, декого з них ми по три-чотири рази за мiсяць ловимо i вiдпускаемо. Дехто навiть обсцикаеться з переляку, але наступного дня все одно лiзе. Видно, дуже вже цiнуються у них нашi ялинки, i поки що на це нема ради. * * * Однi кажуть, що це, можливо, i на тисячi рокiв, iншi – що максимум на сторiччя, ще iншi пробують заспокоювати: мовляв, як воно раптово настало, так само може i закiнчитися. Та ми з Петрунею не чекаемо, ми просто щодня довбемо той лiд, бо це також входить у нашi обов’язки. Все, що мало статися, уже сталося, й гiрше не буде. А з мiсяць тому в редакцiю прийшов якийсь старий з мапами. Я його ще там бачив, але Мiха його i сюди, на Сошенка, на чаювання запрошував, на нас iз Мамонтом перевiряв його теорii. Той старий з нiяковою посмiшкою також назвався Іваном, хоч Мiха i звертався до нього «пане Януш». Вiн дивно вимовляв украiнськi слова, нiби тримав у ротi льодяника i свистка водночас, особливо з твердим нашим «и», i ми запiдозрили у ньому перебiжчика iз-за гофрованого паркана. Старий випив чашку чаю, попросив ще одну i втирав нам, начебто скоро Льодовик вкрие всю землю, буде суцiльна льодова пустеля, як на супутнику Юпiтера Іо, i земнiй цивiлiзацii гаплик. Але нас iз Петрунею так i не переконав. Хоча минулоi зими всi обговорювали iнший прогноз, одного француза, котрий якось там вирахував, що Льодовик переживае пiк, а надалi почнеться спад. Бо ж у Гренландii вже давно нiчого не тане i Гольфстрiм поволi починае повертатися у звичне русло. Однак пiсля того, що сталося з клiматом, уже нiяким галiмим прогнозам давно нiхто не вiрить, а я тим бiльше, i особливо французьким. Вистачило пiвроку у Боснii пiд iхнiм командуванням, де мимохiть навiть став жабоiдом: обiцяли свинину, а давали лише консервованi жаб’ячi нiжки. Як iм пiсля того вiрити?… А французький президент, приколiст Луi, единий промовчав, коли цi безумцi – кремлiвськi карлики – хотiли спекти нас своiми довбаними нейтронами, i це вкрило його навiки ганьбою, вже не кажучи про них. Це був единий президент, що промовчав, i чомусь цей президент виявився французьким, хоча Францiя, як i ми, член НАТО. Бо ж, як тiльки кишнули останнього iз Семижопенкiв, нашоi ганьби перших десятилiть незалежностi, Украiна одразу ж подала заявку, i до Льодовика ми ще встигли, як то кажуть, заскочити в останнiй вагон – набули асоцiйованого членства в Альянсi. А деякi украiнськi газети пишуть, що, мовляв, французи нам i досi не можуть пробачити незалежностi, коли ми раптом забрали у них першiсть найбiльшоi за площею краiни Європи. Але ж коли то ще було?! Як показали подальшi подii, саме Альянс i став нашим порятунком. Бо врештi-решт i Францiя приедналася до единоi позицii, i приколiст Луi, пiд натиском громадськоi думки, сам телефонував у Кремль Гебiстову й попереджав про удар у вiдповiдь. І хоч як нам було огидно пiсля всього сiдати за стiл переговорiв, ми все-таки сiли i таки вимучили ту угоду. На змiну протистоянню поступово прийшло нормальне партнерство. Пiдтримка наших союзникiв допомогла, та й Льодовик пiдганяв. Утiм, усьому цьому ще передувала цiла низка важливих подiй, трагiчних, драматичних, часом i комiчних, – наскiльки це взагалi можливо, коли живеш поряд iз безмежною крижаною пустелею. Тепер ми рiдко бачимо сонце навiть улiтку, коли дмуть пiвнiчнi та пiвнiчно-схiднi вiтри (роза вiтрiв за час Льодовика також помiтно змiнилася), небо стае сiро-зеленим, i краiну надовго огортае iдка мряка. У такi моменти навiть нейтроннi погрози росiян виглядають як малюнки iз комiксiв старих, ще дольодовикових видань. А до честi французiв – вони, незважаючи нi на що, таки зумiли зберегли своi легендарнi велоперегони «Тур де Франс», i навiть умудряються iх щолiта проводити, хоч i без гiрських етапiв. Кiлька рокiв тому переможцем знову став украiнець Попович – родич вiдомого ще iз дольодовикового перiоду велогонщика i також переможця «Тур де Франс». Найсмiшнiше те, що тiеi зими, коли все почалося, я нарештi купив собi човна, надувного, зате з веслами, як iще встиг оголосити всiм друзям. Хоча всi, кому я хвалився човном, навiть Мiха, ще тодi в один голос казали, що з навiсним двигуном було б краще. Але в останнi передльодовиковi роки, пiсля розлучення, я перебивався випадковими заробiтками i лише мрiяв записатися на якусь чергову вiйну. На двигун менi тодi просто не вистачило, ще й так у борги влiз. Це була моя давня мрiя – мати власного, зручного для транспортування човна. А мрii мають властивiсть або не збуватися зовсiм, або збуватися лише наполовину. Принаймнi у мене чомусь так. Колись ми вже такого мали, хоча i пополам з Мiхою. Але треба знати Мiху, щоб розумiти, що мати iз ним щось пополам – мало радостi. Невдовзi вiн завiз того човника у село до свого тестя, Іриного тата, i тiльки я його й бачив. Здаеться, лише раз i встиг з нього порибалити, та й то у зливу, що раптово почалася. Тепер та тепла злива, мабуть, единий приемний спогад, що з того всього залишилося. Або хiба ще вiдчуття вертких дощових черв’якiв у пучках, коли насаджував iх на гачок, на них тодi добре лин клював. Та де тепер знайдеш тих линiв? Та й черв’яки хiба що у теплицях… Мiй новий човник – барк маде iн Днiпропетровськ – поки що також лише раз розпаковувався, але навряд чи це можна назвати риболовлею. Мабуть, найбiльшою помилкою було те, що я взяв Мамонта, а його помилкою – що вiн перед тим з’iв щось не те. Як згадаю ту нашу риболовлю, досi моторошно, а човен, якщо тiльки мишi не згризли, спакований десь на горищi бабусиноi хати на Святошинi, де тепер квартиранти. Бо, незважаючи на Льодовик, мишей тепер, здаеться, ще бiльше, до того ж – переважно в людських оселях. Пiсля похолодання i риболовлi не стало. Яка вже до дiдька риболовля! І хоч Днiпро нiкуди не зник, а влiтку став ще бiльш повноводним, й озера всi на мiсцi, iх навiть побiльшало, однак риба перевелася. Бо що толку з озер, якщо вони на широтi Киева десять мiсяцiв у рiк стоять пiд кригою. З настанням Льодовика риба просто не встигала нереститися. Правда, у журнальчику «Все про риболовлю», що його якось помилково кур’ерська служба закинула разом з iншими виданнями у Мiхову приймальню, я вичитав про рiзновид сибiрського тайменя. Виявляеться, вiднедавна вiн почав зустрiчатися у притоках Днiпра, та й у самому Днiпрi нижче Киева. Але там же було i попередження про ураження цiеi риби трихiнельозом. Виходить, Льодовик трихiнелi не перешкода, а рибi – так. Вижили ще хiба якiсь ветерани-соми, а чи коропи. Або щуки. Можливо, й дотягнули iз дольодовикових часiв, але то бiльше чутки. Хотiлося б побачити! Хоча час вiд часу знаходяться навiть очевидцi, нiби хтось там на озерах, на Мiнiстерцi, чи на тих же Позняках, чи ще десь вивудив якогось рiчкового монстра. Але я у те мало вiрю, та й робота тепер у мене, так що без Мiхи нереально кудись вирватися, а вiн не рибалка. Хто завгодно, тiльки не рибалка, а можливо, навiть i не мисливець. Вiн завжди любив, щоб йому пiдносили на все тарiлочцi, але хiба це полювання?… Тих короiдiв краще палкою збивати, нiж тратити шрiт. Хоча, якщо вже вiдверто, то я б iх взагалi не чiпав: нi тих жукiв, нi будь-кого iншого. Льодовик навчив цiнувати будь-який живий органiзм на цiй планетi, котрий здатен опиратися холоду i виживати. Наприклад, завдяки личинкам короiдiв тепер розвелося чимало дятлiв! Їхнiй стукiт у вимерзлих, посохлих лiсах – це ознака часу, за мiстом тiльки iх i чути, та й у мiстi також. Послухати пiсню дятла – це тепер майже те ж саме, що колись солов’я чи жайворонка. Тваринний свiт в околицях Киева, та й взагалi скрiзь, дуже змiнився; пiвнiчнi оленi, вiвцебики, верескливi песцi, що нерiдко забiгають на мiськi околицi, полярнi курiпки i ще звичайнi мишi – тепер це найпоширенiшi представники фауни холодних субарктичних рiвнин мiж Житомиром, Киевом i Полтавою. Ну, ще лисицi i сови рiзних видiв. Сов розвелося стiльки – як бiлих полярних, так i звичайних сiрих, – що у деяких мiсцинах за чисельнiстю вони зрiвнялися з дятлами. Хоча iз бiльш нiж двохсот видiв дятлiв розмножилися лише три-чотири види iз найбiльш морозостiйких. Дятли й сови – вiд такого сусiдства можна й вовком завити. Тим часом самi вовки вiдкочували на пiвдень! А от сови, кажуть, з’явилися навiть гiгантськi, як продукт потрiйного схрещування сiроi, вухатоi i полярноi. У зв’язку з цим у субарктичнiй Шостцi взяли i помiняли герб мiста, поставивши у центрi геральдичного щита вухату сову в обрамленнi знаменитоi кiноплiвки, яку тут колись виробляли i на якiй вiдзнятi деякi шедеври украiнського кiнематографа 1960-х. У неймовiрних кiлькостях тепер i комарi, щоправда, лише тих пiвтора лiтнiх мiсяця, але й то треба ще пережити. Без спецiальних кремiв та спреiв, що iх вiдлякують, або спецiальноi протимоскiтноi сiтки на вулицю у липнi хоч не показуйся. Звичайно, окрема мова про жукiв короiдiв та деревогризiв, що й ранiше могли у виглядi личинок кiлька рокiв пролежати в грунтi, чекаючи свого часу, тепер вони просто розкошують i множаться у неймовiрних кiлькостях. Довга зима iм не перешкода, лишень у землю стали глибше зариватися. Мiха припускае, що деякi органiзми можуть жити i пiд кригою, i навiть непогано себе там почувати. Ну, а на поверхнi де короiди, там i дятли, iх тепер у Киевi стiльки, як колись горобцiв. Проте й горобцi також дивним чином пристосувалися, хоча iх весняне цвiрiнькання у цi травневi днi i перебиваеться запальним стукотом дятлiв. Весна тепер приходить не ранiше, нiж у другiй половинi травня, що тепер понурою сiрiстю краевидiв бiльше нагадуе дольодовиковий березень. Зараз навiть на початку червня деiнде у низинах паркiв снiгу ще по колiно. А у найглибших виярках вiн не сходить цiле лiто, аж до перших приморозкiв i першого нового снiгу наприкiнцi серпня. Але тисячi гектарiв посохлих, нiби вкритих струпами лiсiв – це, як виявилося, рай не лише для короiдiв та дятлiв, а й для якихось мiкроскопiчних клiщiв, якi, у свою чергу, паразитують уже на самих короiдах. Словом, усе за дiдусем Дарвiном!.. Дятли скоро будуть розгодованi, як iндики, а самi короiди на тих сухостоях уже також почали продукувати мутантiв за розмiром чи не вдвiчi бiльших навiть за хрущiв, а от хрущi в Украiнi зникли зовсiм… А тим часом дехто, а серед них i Мiха, придумали собi нову розвагу – полювання на короiдiв. Як на мене, малоцiкава розвага стрiляти по жуках, краще вже палкою або просто кулаком. Незабаром, при найменшому потеплiннi, тi жуки знову полiзуть з усiх щiлин. Бо скоро лiто. А тепер навiть на широтi Киева всi пори року звелися до двох – довга зима i коротке лiто, дуже коротке, якщо не рахувати ще коротших, майже непомiтних весни й осенi. Наступне коротке лiто, за Мiховими прогнозами, обiцяе здивувати ще бiльшими жуками, i не тiльки ними. Хоча чим iще, крiм жукiв, нас можна тепер дивувати, й так уже за останнi роки дивованих-передивованих, вiн усе ж не уточнив. Мiха ближче до iнтелектуальних центрiв, а деяка iнформацiя йому ще й вiд тих хлопцiв у сiрих костюмах, що заходять до нього «пошептатися», перепадае, то я допускаю, що вiн i справдi мiг щось таке чути. За тих вiсiм-десять рокiв вiд початку раптового похолодання планета змiнилася до невпiзнання, особливо Пiвнiчна пiвкуля. Це просто неймовiрно, як усе швидко на наших очах змiнилося настiльки, що життя, хоч i з усiма своiми проблемами до того, як це почалося, тепер усiм здаеться i справдi раем. – Ми жили у раю, Коломбо! – щоразу одне й те саме повторюе Мiхова Іра, коли приiздить до нас з Одеси. Тодi Мiха розганяе усiх своiх курв, принаймнi вiн так каже, що розганяе, i ми iз Петрунею щодня чуемо iхнi з Ірою «дискурси». Але ii, зазвичай, вистачае ненадовго. Невдовзi вона спаковуе валiзи i я везу ii нашим брудно-жовтим «Хаммером» через усе мiсто – Оболонським проспектом i далi через центр – до автовокзалу, звiдки вона «люксом» вирушае назад на пiвдень, до Одеси. Хоча по кiльцевiй, враховуючи мiськi «корки», могло б бути швидше, але Іра на прощання волiе побачити обледенiлий Хрещатик. І ми iдемо з Оболонi через Подiл i далi. А коли вже котимося брукiвкою Хрещатика, вона просить, аби не так швидко, й щоразу повторюе одне й те саме: «А без каштанiв вiн уже не той…». І я щоразу щось мугичу у вiдповiдь, мовляв, нiчого, будуть ще й каштани. «Але я iх уже точно не побачу», – також щоразу однаково, з присмаком гiркоти вiдповiдае менi Іра. І я бачу в ii очах сльози. – Миколо, будь ласка, дивися краще на дорогу, – вказуе вона менi пальцем на лобове скло. Останнiм часом я ловлю себе на тому, що начеб уже й чекаю цього ii жесту. У таких випадках вона завжди переходить на холодне «Миколо», хоча «Коломбо», як той детектив iз дольодовикового серiалу, з ii вуст для мене звичнiше. Здаеться, вона першою i почала до мене так звертатися, коли якось побачила тодi ще бiля старого мого «кадилака», тiеi тарадайки, «Москвича-412». Вiн, напевне, був у мене останнiм на весь Киiв або принаймнi на Киево-Святошинський район, де я тодi мешкав у бабунинiй хатi, жив на державну стипендiю i вчився на вiйськового психолога в унiверситетi iменi Т. Шевченка. З того часу вже минуло стiльки ж рокiв, скiльки зараз iхнiй з Мiхою дочцi – Оленцi. «Коломбо!» – тепер я й сам себе так називаю, i менi це подобаеться. Хоча при Ірi намагаюся не виявляти своiх почуттiв, стримана ввiчливiсть, i тiльки. Але ж жiнки у цих сферах бiльш чутливi. Часом можна видати себе навiть мовчанням. І все одно решту дороги, аж до колишнього Московського мосту, що його тепер, пiсля нейтронних погроз, перейменували у Либiдський, ми мовчимо. Вона мовчить, i я також. – О, вже приiхали, – каже вона ще на спуску перед мостом. – Приiхали, – повторюю я, хоч пiсля того ми iнодi ще добрих пiвгодини стоiмо у «корку». Але я завжди стараюсь виiхати iз запасом, i ми встигаемо. Лише одного разу наздоганяли, i таки наздогнали. За горбом, на колишньому 40-рiччя Жовтня, а тепер просто – Голосiiвському проспектi, бiля тих гнилих ставкiв на Голосiевi. Добре, хоч тепер бiльшу частину року вони у замерзлому станi, бо, коли не у замерзлому, то смердять так само, як i до Льодовика. «Люкс» на Одесу рiвно о 12.00, розклад ще iз дольодовикових часiв, його не змiнювали. Лiвий ряд в автобусi одинарнi мiсця, правий – подвiйнi. Іра зазвичай замовляе наперед i бере одинарне, iнколи вона ще перекурюе пiд автобусом, а потiм каже менi iхати, але я нiколи не iду. Я чекаю, аж поки «люкс» вирулюе з територii автовокзалу у напрямку Голосiева, махаю iй на прощання рукою i нишком, як колись бабуня, трьома пальцями хрещу стоп-сигнали автобуса, що вiддаляеться. Киiв – Одеса Іра – це мрiя, i нещасний Мiха так i не змiг ii досягти. Я не маю на увазi ii зрiст i те, що навiть вищий за мене Мiха i то iй по вухо. Іра – це висока мрiя, а ii надто високий, як для жiнки, зрiст, звичайно, випадковiсть. Вона могла б бути i низькою, але все одно була б недосяжною… Хоча, пригадую, ще як разом служили, Мiха якось обмовився, що не проти, щоб його майбутня дружина була високою. Але хiба ж вiн мiг тодi уявити, що аж настiльки! А ще Іра – найкращий у краiнi логiст, сам читав у «Дiловiй столицi». В Одесi вона мае власне пiдприемство «Ірмо» i навiть автопарк iз десятка великотоннажних фур. Весь ii бiзнес також у новiй столицi. Туди тепер багато хто перекочував, i навiть двое наших старичкiв – найвiдомiших у краiнi братiв-близнюкiв, дiдько не вхопив, також там тепер понти колотять, iз телевiзора не вилазять. Хоча спочатку, як тiльки все це почалося, деякi райони Одеси пiдтопило, довелося пiдсипати старi й насипати новi дамби, планувати новi транспортнi розв’язки. Хаджибейський та Куяльницький лимани з’едналися з морем, i майже вся промислова зона Пересипу та прилеглi дачнi селища опинилися пiд водою, але центр мiста, а також Молдаванка, Слобiдка, Млини – Далекi i Ближнi – вистояли. Мiж Молдаванкою i Слобiдкою, в районi автовокзалу, на деякий час, коли вода пiднялася, навiть утворилася морська затока. А оскiльки старий морвокзал затопило, то автовокзал в Одесi одночасно почав виконувати функцii ще й морського. Але невдовзi, як це зазвичай i бувае пiд час Льодовикiв, коли всi моря раптом виходять iз берегiв, а тодi знову мiлiють, i вiд Одеси вода також вiдiйшла. Всi пристанi, пiрси, причали i Воронцовський маяк тепер виявилися далеко на суходолi. Кажуть, що все це колись доведеться будувати наново: i новi причали, i новi дороги, i новий маяк. От тiльки коли – невiдомо. Бо вiдколи Чорне море змалiло, а турки все ще не вiдновили Босфорський канал, то й морськi перевезення втратили актуальнiсть. Із важливих державних iнституцiй лише Верховна Рада залишилася у Киевi, а з уряду – лише деякi мiнiстерства. Це – оборона, закордоннi справи, транспорт i зв’язок i, якщо не помиляюся, надзвичайнi ситуацii. Але всi iншi разом iз головним – Мiнiстерством змiни клiмату й енергетики – уже давно не в Киевi. Запровадити те Мiнiстерство змiни клiмату й об’еднати з енергетикою – це англiйська iдея, але нашi й собi запозичили. Тепер такi або схожi мiнiстерства е майже в усiх краiнах. Загалом усi органи державноi виконавчоi влади, з Мiнiстерствами включно, тепер трансформованi й пiдпорядкованi Технiчнiй комiсii – групi молодих iнтелектуалiв. Наша «залiзна ледi» – прем’ерша, також iй пiдпорядкована. Мабуть, це не зовсiм демократично, зате на даному етапi ефективно. Бiльшiсть членiв Технiчноi комiсii, як, до речi, й адмiнiстрацiя тимчасово вiдсутнього президента, також переiхали до Одеси. Отож Пiвденна Пальмiра тепер, на вiдмiну вiд наскрiзь промерзлого Киева, е епiцентром не лише полiтичного, а й культурного життя, майже на рiвнi зi Львовом та Чернiвцями. Бо пiсля погроз нейтронною бомбою вiд схiдних сусiдiв навiть найбiльш твердолобi з одеситiв уже не вiдмовляються вiд украiнськоi. Принаймнi до кiнця льодовикового перiоду. А скiльки вiн ще триватиме, нiхто не знае. Мiха каже, що це ще як мiнiмум на сто тисяч рокiв, колаборант хрiнiв! Та нас тепер уже нiчим не залякати. Бо коли снiг уперше два роки поспiль на широтi Киева пролежав аж до травня i всiм, навiть таким невиправним оптимiстам, як-от дiдусь Микола з «Миколиноi погоди», стало очевидно, що все це надовго i що все це не що iнше, як новий льодовиковий перiод, свiт став ще й на межу Третьоi свiтовоi. Бо ж одна напасть часто тягне за собою iншу. Та все ж похолодання (на тому етапi ми ще називали це так) зробило неможливою навiть вiйну, хоча в iнших частинах свiту вiйни тривали, i в один момент на якусь iз них я навiть хотiв було завербуватися. Думав податися на Африканський Рiг, але там вiковi обмеження, на комiсiю брали лише до тридцяти п’яти. А якийсь новий росiйський генерал шапкозакiдатель Мурашкiн обiцяв за двi години марш-кидком дiстався Киева. Проте вiд ганьби цього долбака врятувала крига, що враз скувала все навколо й не залишила часу на вiйськовi приготування. От тодi цi безумцi й почали погрожувати нам нейтронною бомбою. І не тiльки нам, а ще грузинам i казахам. Тобто найближчим сусiдам iз заходу та пiвдня, оскiльки у Бiлорусь iх одразу втиснулося мiльйонiв скiлькись шлоiбенi, без статусу «дорогих гостей», без нiфiга, а просто розчинилося, вочевидь бiльше iх уже просто не могло туди упхатися. Це виглядало дуже негарно з iхнього боку, цей нейтронний шантаж! «Моя мама i нейтронна бомба» – це, здаеться, також iз iхнього репертуару. Навiть нашi русофiли, та й загалом уся постсовкова гурма, були приголомшенi таким вiроломним цинiзмом. Мовляв, ми ж iхньою мовою розмовляемо, iхнi фiльми дивимося, iхнiх пiсень спiваемо, навiть iхню пресу передплачуемо, а вони, на тобi, усiх нас, без розбору, пiдсмажити, як шкварку. Нi, щоб лише украiномовних, то б i шкоди не було, а нас за що?… Нема нiчого гiршого, як почуття нероздiленоi любовi. Виявилося, на щось бiльше, нiж на зневагу, нашим «креолам»-постсовкам важко розраховувати. І сталося диво – постсовки прозрiли. Не враз, звичайно, але прозрiли. Тим бiльше, що росiйськi нацiоналiсти, якi за Семижопенкiв були у нас при кермi, i росiйська мафiя, яка тут усiм заправляла, також давно вже всiм сидiли у печiнках. Коли я чув здивування вiд деяких своiх знайомих: мовляв, не чекали вiд Кремля такого, я iм лише одне нагадував: а хiба трьох Голодоморiв, а потiм iх заперечення, чи розпалювання Другоi свiтовоi у змовi з нацистами було мало? Щоб нарештi розвiяти останнi iлюзii. Все ж решта – це просто навiювання та вплив маскульту. Хоча й Гебiстова з Чекiстовим можна зрозумiти. Можливо, це був для них единий шанс утримати у покорi власне населення, показово збиткуючись над сусiдами, а тим паче тепер, коли на краiну насунулась крига. Бо, за великим рахунком, саме росiйський, а по-теперiшньому – московiтський, люд терпiв вiд своеi корумпованоi гебiстськоi клiки найбiльше. І пiсля всього вони знайшли нарештi привiд закидати нас своею найбiльш таемною зброею – нейтронними бомбами. Це, мабуть, здавалося iм единим шансом, щоб примусити нас пустити iх до себе. Але все вийшло навпаки. Якщо нас не зламали досi, то тепер i поготiв. А спiльна для всiх загроза несподiвано згуртувала, нарештi об’еднала нас усiх: Схiд i Захiд, Пiвдень i Пiвнiч, i навiть Крим. Телебачення, звичайно, також вiдiграло великуроль. Тим, що вiдразу пiсля нейтронноi погрози вимкнули всi московськi канали i «тарiлки» також. Бо нашi на той час уже навчилися блокувати сигнали i на супутниковi антени. А без можливостi дезiнформувати росiяни одразу втратили здатнiсть манiпулювати громадською думкою. Натомiсть нашi телевiзiйники виявилися на висотi, та люди й самi все розумiли. Вiдколи оце все почалося, саме простi люди i у нас, i у них також, як це завжди й бувае, натерпiлися найбiльше. Бо ж i росiяни розраховували на потеплiння, що скоро помаранчi у Пiдмосков’i ростимуть, а тут на тобi у матню льоду! – Якби у свiй час менше слухали безмозких «противсiхiв» i вчасно кишнули ще першого Семижопенка, то, може б, i Льодовика не було, – ще як тiльки ми познайомилися, у першi днi тиснув iнтелектом Петруня. – Добре, а що було б? Потеплiння? – Може, й потеплiння. Весь лiд на планетi розтанув би, i всiх наших ворiженькiв затопило б! – демонстрував вiн конячi зуби. – Ну прямо-таки всiх! Не забудь, що й пiв-Украiни в пониззi. Пiв-Украiни тобi не шкода, взагалi? З Киевом включно? – До Киева б не дiйшло. – Але ж вiд «дорогих гостей» – вiд «клiматичних бiженцiв», мать його – це все одно не врятувало б! – звичайно кивав я на паркан чи на снiг, що його намело врiвень з парканом, я туди завжди киваю, коли ми бiля Гляцiала про бiженцiв починаемо. – Тодi б iх ще бiльше до нас привалило. – Вони б залишилися тодi на своiх островах, у них би враз з’явилося до хрiна островiв i острiвцiв. Подивись на карту: там рiвнина з височинами, вiд Валдаю до Дону… – Ну, а Семижопенко до чого тут i «противсiхи»? – А в життi все взаемопов’язано. Все продумано до дрiбниць. – Ким, Богом? – Так, можна сказати й так. Вищою силою, – спотикаеться атеiст Петруня, з усього видно атеiст, як i всi московiти, чи ким вiн там себе вважае. Про потеплiння, то, звичайно, спершу до цього все i йшло. І все ж, до певного моменту зими ще залишалися зимами, а лiто – лiтом. Та коли крига в Арктицi спершу почала танути удвiчi швидше, нiж звичайно, потiм утричi, а потiм ще швидше, i коли вже у Гренландii льодовикiв майже не залишилося, тодi в один момент усе й змiнилося. Холодна течiя Лабрадор, i до того холодна й потужна, видно, нарештi увiбрала в себе критичну масу холодних вод i наче лезом вiдтяла вiд Європи теплу Гольфстрiм, що стiльки тисячолiть створювала европейцям, особливо захiдним, майже тепличнi умови. До того ж через кiлька великих i малих аварiй на нафтових платформах у Мексиканськiй затоцi i розлив нафти на значнiй територii, що перешкоджало сонячним променям нагрiвати води затоки, температура самоi Гольфстрiм також знизилася. Канадi не пощастило першою, крижана шкаралупа почала свiй наступ звiдти i невдовзi накрила Квебек. Далi майже цiлком поглинула штат Мен, гiрським частинам Вермонту, Нью-Джерсi також не пощастило, краем океану вона доповзла до передмiсть Бостона, а вдовж Аппалачiв майже до Атланти. У Пiвнiчнiй Каролiнi крижанi рукави сповзли з гiр у низовину й досягли Шарлотт, Роллi й Дархема… Лабрадор продовжував напирати, й залишкам нещасноi Гольфстрiм нiчого не залишалося, як розпорошитись, частково через Атлантику потекти напряму до Пiвнiчноi Африки. Катастрофа для Європи виявилася спасiнням для Захiдноi Сахари. Пустеля почала заквiтати, i з кожним роком усе бiльше, й за короткий час вкрилася соковитими луками та заростями субтропiчноi рослинностi. Тепер якщо до Європи й проривалися якiсь ледь лiтеплi потоки, то максимум до Ірландського острова. Кажуть, колись зеленого, а тепер лише по краях зеленiючого, як колись Ісландiя. А щодо самоi Ісландii та iсландцiв, то тепер вони живуть пiд льодом. Використовують для обiгрiву своi термальнi джерела i якось там виживають, хоча бiльша частина переселилася у континентальну Європу, тобто стала клiматичними бiженцями. Перестали розмерзатися на лiто i береги Гренландii, пiд кригу пiшли Шетландськi острови, узбережжя Норвегii з усiма фiордами та сонною тепер протокою Скагеррак включно. Межа вiчних льодiв наблизилася до Великоi Британii, величезнi айсберги скували судноплавство не лише у Пiвнiчному морi та Ла-Маншi, а й у Бiскайськiй затоцi. І, мабуть, не я один, а й тисячi iнших европейцiв, щоб трохи помрiяти перед сном, уявляють собi дольодовиковi лiси i зеленi поля. Хоча останнiм часом це можуть бути навiть зеленi стебла у теплицi… Тим паче, що Нонна з Мамонтом вирощують там не лише помiдори, капусту, моркву й картоплю, а й окремi стеблини пирiю, листочки осоту i навiть кущi кропиви. Знаходять iм мiсце, просто випещують iх. І те, що Петруня за роботою у теплицi щось постiйно мугикае собi пiд нiс, уже й не дивуе. А Нонна, зiгнувшись iз мiнiатюрною, мовби iграшковою, сапкою над кущиком кропиви, щораз повискуе вiд задоволення, торкаючись ii своiми пухкенькими пальчиками. – Що, Нонно, кайфуеш? – часом i сам не втримуюся, щоб не пройтися пальцями по шорстких листочках. Гляцiал i льодоруби Забуте вiдчуття дольодовикового лiта! Я й сам iз задоволенням пораюся у наших теплицях, хоча це й не входить до моiх обов’язкiв, уже не кажучи про Мiху. Вiн годинами не вилазить iз теплиць. У нього там крiсло-гойдалка, набiр малих поливальниць i розпилювачiв, а також власна велика поливальниця – червона у бiлi горошини. Але зазвичай найчастiше вiн там просто дрiмае у крiслi-гойдалцi або медитуе. Принаймнi збоку це виглядае саме так. У самому будинку, що його для нас орендують Мiховi шефи i який Мiха мрiе колись викупити, також багато рослин: вазони у коридорах, у кiмнатах i «зимовий сад» iз великою пальмою та лимонними деревами у пентхаусi на Мiховiй половинi. Поки е рослини, доти е i ми – це тепер наше все. Тепер навiть чоловiки жiнкам дарують переважно вазонки. Хоча i жiнки в боргу не залишаються… Менi он Лiда привезла двi малюсiньких туйки. Тепер маю iх обприскувати двiчi на день, хоча однiй уже, мабуть, нiчого не допоможе. І це ще на додачу до щiльноi шеренги iнших малих i великих вазонiв. Правда, серед них половина – кактуси рiзних видiв, а iх, як вiдомо, чим рiдше пiдливаеш, тим краще ростуть. Цi роки для всiх нас стали часом великих потрясiнь та випробувань, коли ще нiхто не знав, чим усе це закiнчиться i чи коли-небудь закiнчиться взагалi. А коли наступ льодовика враз зупинився, то виявилося, що у Європi пiд багатометровим крижаним щитом враз зникла цiла велика краiна – Росiйська Федерацiя, принаймнi европейська ii частина, то майже вся. Прибалтiйськi низовини перетворилися на тундру, а плоскогiр’я Центральноi Європи тепер нагадували дольодовиковий Схiдний Сибiр десь у районi Верхоянська чи Ойм’якона. Решта територii стала частково тайгою, частково субарктичним степом, а там, де тепле дихання Гольфстрiму i до того не вельми вiдчувалося – на великiй Схiдноевропейськiй рiвнинi, запанувала льодяна пустеля. Така само, як i у Пiвнiчнiй Скандинавii, десь майже по Стокгольм, а потiм через Ботнiчну затоку. Крива кишка Ботнiчноi затоки опинилася цiлком пiд Льодовиком. Фiнляндii залишилася лише вузька смужка у трикутнику Турку – Гельсiнкi – пiвострiв Ханко, де тепер скупчилися всi фiни, якщо, звiсно, не рахувати розсипаного маку Аландських островiв. Ще один епiцентр льодовикового наступу – Альпи. Вся Швейцарiя, за винятком долини Женевського озера, у якому несподiвано з’явилися гiдротермальнi джерела, забили гейзери, як i Скандинавiя, вкрилася твердими льодовиковими полями, якi зливалися iз гiрськими льодовиками, що тепер також розрослися неймовiрно. Цi гiрськi i передгiрнi льодовики знищили Швейцарiю, але швейцарськi банки залишилися. Просто тепер вони були пiд льодом. Швейцарцi поробили до них тунелi, системи провiтрювання i безпеки працювали безвiдмовно, як i iхнi знаменитi годинниковi механiзми. Весь iнший простiр на пiвнiч вiд Альп вкрила все та ж безкрая степ-тундра. Льодовик також захавав майже всю европейську частину Росiйськоi Федерацii, за винятком пiвденних областей, i не подавився. Розростання велетенського континентального льодовикового щита майже спiвпало iз ii захiдним державним кордоном. Зупинилося десь приблизно на межi Нарва – захiдна околиця Смоленська – пiвденна околиця Воронежа. Далi – вниз по Дону, дугою вгору i знову вниз до самого Волгограда-Сталiнграда-Царицина… Цю мапу земного обледенiння часто показують по телевiзii, друкують газети, вона у мене завжди перед очима. Якщо рухатися руслами рiк, куди льодовик дiйшов найдальше, то Доном до самоi станицi Вешенськоi, а Волгою – вважай проковтнув Волгоград. Росiяни у термiновому порядку на засiданнi Державноi Думи, яка за тi роки тричi переiздила: спочатку – Самара, потiм – Волгоград i, нарештi, у Краснодар, перейменували Волгоград назад у Сталiнград, а через мiсяць повернули йому ще давнiшу назву – Царицин. Льодовик його таки накрив, але далi не пiшов. Видно, й справдi у цiй назвi для них е щось сакральне. А Крим навiть на якийсь час зробився островом. Пiсля того як води Чорного й Азовського морiв разом iз Свiтовим океаном пiднялися й затопили Перекопський перешийок, а разом з ним i дiлянку низинного Криму й Пiвнiчного Причорномор’я. На пiвденному березi менi таки найбiльше було шкода пречудових паркiв, а ще набережних – алуштинськоi i, звичайно, ялтинськоi, що разом iз прилеглими кварталами також на деякий час пiшла пiд воду, хоч i не надто. Якраз настiльки, щоб знаменитi кораблi-ресторани «Золоте руно» та «Hisрaniоla» занурилися по самi щогли i через усi дiрки одразу ж наповнилися водою. Сюжет про це у свiй час крутили чи не всi нашi телеканали. Лапатi ялтинськi пальми на набережнiй й усi цi столiтнi кипариси, платани, велетенськi «мамонтовi» рододендрони й iншi теплолюбнi дерева та кущi, а також крислатi кримськi сосни та дуби, на жаль, також не вижили. Однак водночас несподiвано на одну проблему стало менше. Цiею проблемою ще донедавна вважався росiйський Чорноморський флот, залишки якого теперiшнi нашi «дорогi гостi» – клiматичнi бiженцi – ще продовжували тримати у бухтi Севастополя. Кiлька iржавих посудин, як тiльки вода почала пiднiматися, затонуло одразу, iншi – трохи згодом, а останнього корабля захопили, вивели у море i пiд хоровi спiви: «Ще не вмерла…» й «Не пора, не пора…» урочисто затопили свiдомi громадяни. У водi залишилися лише якiсь надсекретнi бочки. Позаяк самi кораблi вже триматися на водi не могли, то iх пiдтримували притопленi секретнi пристроi у формi бочок. А коли кораблi почали тонути, то залишилися лише бочки, i росiяни потiм iх ще виловлювали, аби нам не дiсталися. Але одна все ж пропала. Списують на наших, нашi на туркiв, а турки ще на якихось грекiв. І все ж до вiйни не дiйшло. Просто все замерзло, через це також. Тим часом на тому ж таки – на деякий час – островi Крим встиг вiдбутися референдум щодо проголошення незалежностi. Його результати були прогнозованi, i нiхто особливо й не заперечував, аби Крим знову став незалежною державою кримськотатарського народу. Пiсля того, що з усiма нами сталося, i порiвняно iз тим, що усiм нам загрожувало, це стало найкращим виходом iз ситуацii. Кримськi росiяни, шокованi зрадою Кремля, намiром спекти iх заживо разом з усiма iншими, тепер волiли жити краще у демократичнiй кримськотатарськiй державi, нiж iз колишнiми спiввiтчизниками, нiхто з яких i не пискнув на iх захист. Навiть потужна росiйська агентура у Криму виявилася безсилою. Украiна отримала ще одну дружню краiну i назавжди зняла проблему вiдродження довбаноi iмперii. Коли ж вода вiдступила, i не просто вiдступила, а вiдiйшла, наприклад, у пiвнiчно-захiднiй мiлководнiй частинi бiльше нiж на кiлометр вiд дольодовикового берега, а на пiвденному березi Криму хоч i не так далеко, але також на кiлькадесят метрiв, i пiвострiв знову став пiвостровом, а Чорне море – великим солоним озером, то вже й iз кримськотатарською незалежнiстю недоцiльно, та й немудро, було щось мiняти. Тим бiльше, що кримськi татари не робили жодних спроб когось отатарити чи омусульманити. Правда, наш Петруня-Мамонт, як росiянин за походженням i украiнський буржуазний нацiоналiст за переконаннями, час вiд часу пробуе сипати сiль на рану. А етнiчнi росiяни – украiнськi нацiоналiсти, а особливо буржуазнi, пiсля Льодовика – це у нас досить поширене явище. – Коломбо, ти був у Криму? – починае вiн. – Холодний берег, Петруню. – І я вже знаю, що далi. – Все одно дураки, що вiддали… – Не вiддали, а повернули. Взяли райський куточок, а повернули замерзлi скелi, – кидаю я йому щоразу одним i тим же пропагандистським штампом, усе нема часу придумати щось нове. – Ти б уже придумав щось нове, – наче читае моi думки наш запальний садiвник. Вiн не здаеться i ще деякий час бурчить щось про новi геополiтичнi розлами та виклики доби. От тiльки при Мiховi ми цiеi теми стараемося не розвивати, просто з поваги до його колаборацiонiстськоi посади. Крим, Росiя-Московiя i Семижопенки – це у нас при Мiховi табу. Бо хоч справжнiм Семижопенком був лише перший iз них, але народ за iнерцiею i його наступникiв називав саме так, а не iнакше. Мiха i при останньому з них керував чимось на кшталт Державного комiтету iз лiсового господарства, може, з того часу у нього й така пристрасна ненависть до короiдiв?… За Семижопенками ностальгують, та й то нишком, хiба одиницi з колишнiх начальничкiв, як-от Мiха. Хоча Мiха не так за ними, як за своiм, як вiн вважае, безтурботним життям. Наше щастя, що кишнути останнього iз Семижопенкiв удалося ще до Льодовика. Слизьке, хамовите, брехливе й злодiйкувате мурло – це стандартний набiр якостей наших дольодовикових керивнiкiв. Я пам’ятаю, хоч i був ще малий, коли «пiдрахуi» схiмiчили на користь того найпершого Семижопенка, а партiя курячеголових «противсiхiв» зустрiла його овацiями. Пiзнiше вони узаконили собi по сiм рокiв, як у Гебiстова з Чекiстовим, якi он уже скiльки часу змiнюють один одного, мов тi «Кощii»-безсмертнi. Фальсифiкувати вибори цi хлопцi навчилися настiльки фiлiгранно, а лiдерiв опозицii залякувати та купувати настiльки системно, що наiвним спостерiгачам вiд ОБСЄ не залишалося нiчого iншого, як лише розводити руками. Богу дякувати, Семижопенком-третiм i закiнчилося. Принаймнi поки що. Бо коли насунувся Льодовик, а тi безумцi погрожували усiх нас випарувати своiми нейтронами, було вже не до виборiв. Петруня якось обмовився, що, мовляв, читав у Вiктора Суворова, що ще за советiв iхнi гебiсти «жопами» називали завербованих iноземних громадян, якi за бабки постiйно щось там тирили для совецькоi оборонки. – А тут, прикинь, аж три жопи!.. – радiсно потирае руки наш Мамонт, i очi при цьому такi добрi-предобрi. – Або сiм жоп! Ги – Семижопенко! – Семисраченко, – за звичкою одразу перекладаю. – Так виглядае, – знову радiсно погоджуеться Петруня. Здаеться, це у нього справдi щось дуже лiчное до тих «жопенкiв», але я не допитуюсь. Тепер ми живемо без президента, тобто його обов’язки, як i керiвництво Технiчною комiсiею, виконують по черзi голова Верховноi Ради i прем’ер-мiнiстр: три мiсяцi вiн – три мiсяцi вона. Якщо минула осiнь (умовно осiнь, звичайно, бо ж iз середини вересня у Киевi вже лежав снiг) була за прем’ершею, то зима – за спiкером, а тепер от своi три мiсяцi знову добувае прем’ерша. Доки так буде – невiдомо, але поки що це всiх влаштовуе. * * * Технократи дуже швидко реформували виконавчу, законодавчу, а головне – судову владу, повели краiну без вихилясiв курсом на Європу. Нарештi i суд оголосив вирок – довiчне ув’язнення, хоч декому i посмертно, за всi цi замовнi вбивства кiнця 1990-х – початку 2000-х: екс-глави Нацiонального банку Вадима Гетьмана, лiдера опозицii 1990-х В’ячеслава Чорновола, журналiста Георгiя Гонгадзе та iнших… Виявилося, що замовниками та органiзаторами були однi й тi ж особи. Дехто, правда, не дожив, але окремi таки дотягнули до неба у клiтинку. Без суду нiякого очищення не вiдбулося б. Та й Семижопенки, хоч i з iнших причин, а все одно так злякалися праведного народного гнiву, що з того часу в бiгах. І досi iх начебто ловлять, а може, й не ловлять уже. Хоча у новинах все ще проскакуе, мовляв, когось iз них бачили то на пiвнiчному сафарi на Пуху-пуху, то в Ізраiлi, що тепер, як i весь Близький Схiд, кайфуе у помiрному клiматi, то на обледенiлому сочинському пляжi… – А може, то просто Хрестовий льодовиковий похiд! – часом коментуе цi новини Петруня. – Ера милосердя! – То Хрестовий похiд чи Ера милосердя? – iнколи, як маю настрiй, перепитую я. – А воно ж, як тобi сказати… Кара Божа завжди милосердна! – впадае у крайнощi атеiст Петруня, особливо коли снiгу намiтае вище паркана, урiвень з Гляцiалом, i ми копаемо у ньому тунелi, щоб добратися i до гаража, i до теплицi, i до довбаних льодяних наростiв. Бо коли вже зовсiм замiтае, iз самого ранку мете i не перестае, сiче в очi й забивае рот, то в завiрюху Петруню чомусь бiльше тягне до реплiк про Семожопенковi мiльярди. Мабуть, це його якось бiльше зiгрiвае. – Ти б хотiв, звичайно, на Мадагаскар, бо там кава на деревах росте! – начеб вгадуе моi думки звiдкись з-пiд снiгу Петруня. – Якби я мав хоча б сто тисяч, хоча б п’ятдесят! Повiр, менi i тут було б добре! – i собi перекрикую завивання вiтру. Втiм, нашi молодi технократи з Технiчноi комiсii також поки що далi розмов не пiшли, хоч iм там у теплих кабiнетах куди затишнiше, нiж нам з Мамонтом бiля довбаного Гляцiала. Технiчна комiсiя тепер прагне хоча б щось повернути iз стирених Семижопенками та компанiею мiльярдiв, як колись на хвилi Помаранчевоi революцii повернули «Криворiжсталь». Однак тепер та процедура, вочевидь, затягнеться ще на довгi роки… Але, принаймнi, на цьому етапi хоча б закiнчилися дебiльнi розмови про цивiлiзацiйний розкол та становлення громадянського суспiльства. Тепер, завдяки Льодовиковi та ще Гебiстову з Чекiстовим, ми единi як нiколи: вiд Ужгорода до Луганська, вiд Сум до Севастополя. У Луганську батьки масово вiдмовилися вести дiтей у росiйськi школи, власне, це лише почалося з Луганська. А в Одесi, Киевi, потiм i у всiх iнших мiстах та селах – дивитися росiйське телебачення, читати росiйськi газети i навiть спiвати iхнiх пiсень, хоч, як на мене, то вже перебiр. За якихось два тижнi навiть на Сходi й Пiвднi все росiйське було замiнене украiнським еквiвалентом. Серед останнього прокинулося почуття самозбереження i в олiгархiв, тобто вони нарештi також заговорили украiнською. Один поперед одного у кiлькох спецiально для того приурочених телешоу на власних телеканалах. Мабуть, дуже вже злякалися втратити злочинно нажитi статки. Та що там довбанi олiгархи! У Севастополi, наприклад, якiсь свiдомi громадяни, а серед них чимало вiдставних вiйськових морякiв, ще до того як острiв Крим проголосив незалежнiсть, захопили, вивели у море i затопили неподалiк входу в Севастопольську бухту останнiй корабель росiйського Чорноморського флоту. На той час вiн единий i був на плаву, колись куплений росiянами у французiв вертольотоносець класу «Мiстраль» – «Слава Севастополя». Стояв собi там i стояв, як задрiзка в дупi, як жалюгiдне нагадування про безславне минуле цього вже двiчi за два столiття притопленого флоту. А тi вiдчайдухи захопили його без жодного пострiлу, вивели у море i затопили, а екiпаж ще iм i допомагав. І це вони встигли у той короткий промiжок, коли море ще не вiдступило, а лише на якийсь мiсяць розмерзлося… Украiнський флот у Севастополi на разi ще залишаеться. Правда, вже не у бухтах, що враз осушилися, а в льодах на рейдi, i кримськотатарський уряд, може, iз вдячностi за вистраждану незалежнiсть поки що не заперечуе. Натомiсть у Львовi пiшла мода палити машини продажних прокурорiв, та й взагалi усiх корумпованих чинуш. Там вони першими з усiх мiст пересiли у громадський транспорт, тепер це норма. Взимку, коли замете, ще пересiдають на снiгоходи, а пiд час короткого лiта – на велосипеди. Так що субарктичний Львiв тепер – мiсто снiгоходiв, а пiд час короткого лiта – велосипедистiв, як би дивно це не виглядало. Крiм того, галицька столиця нарештi вирiшила проблему з водою. На мiсцi колишнього Яворiвського полiгона раптом просiла земля, мiсцями до тридцяти метрiв, й утворилося велетенське озеро, майже на всю його площу. Боялися, що вода буде з сiркою, бо ж там недалеко родовища, але виявилося, що вона навiть чистiша, нiж у пригiрськiй частинi Днiстра. Вiдтак Львiв тепер в оточеннi сухих холодних степiв помпуе чисту воду з того Яворiвського озера i хоч за це дякуе Льодовиковi. Не лише за покару клятих москалiв, а й за воду, якою тепер упиваеться донесхочу. Тим часом у субарктичному Киевi хвиля народного гнiву змела всi двометровi паркани у Кончi-Заспi, Пущi-Водицi, Старих та Нових Безрадичах, та й в iнших мiсцях, де були палаци колишнiх корупцiонерiв-казнокрадiв, а тепер дитячi лiкувальнi заклади. Ще iх використовують пiд гуртожитки для украiнських емiгрантiв з Росii-Московii та тих людей, чиi житла знищили гляцiали, а таких лише в самому Киевi уже набереться не одна тисяча. Не до виборiв, одне слово, принаймнi поки що. Нiхто ж не знав, де i коли воно зупиниться, це обледенiння. Виявилося, на тридцятому меридiанi i п’ятдесятiй паралелi, приблизно там. Вiдтак усе, що далi на схiд вiд тридцятого меридiана та на пiвнiч вiд п’ятдесятоi паралелi, виглядае як крижана пустеля. Цей понурий краевид тепер тягнеться на тисячi кiлометрiв на схiд. І як наслiдок, у холодних степах на пiвдень вiд Волгограда-Сталiнграда-Царицина скупчилося близько ста мiльйонiв громадян нещасноi, ще донедавна найбiльшоi у свiтi за територiею держави. Утiм, перейменована Московiя i досi найбiльша, хоч тепер частково у виглядi крижаноi пустелi. А от усi прогнози про ii розпад знову не справдилися. Бо ж утворення незалежних пiвнiчнокавказьких держав вiд Адигеi до Дагестану та Калмикii включно, а чи навiть Далекосхiдноi республiки – розпадом не назвеш. Бо ж скiльки там тiеi Калмикii, як i того Дагестану, чи тiеi ж Далекосхiдноi республiки, порiвняно хоча б iз Заураллям, яке як було болотистою тундрою, так болотистою тундрою i залишилося. Льодовик за Урал чомусь не пiшов i у Схiдний Сибiр не пiшов. Там лише льодовиковi поля на гiрських хребтах, включаючи гори Камчатки. А от край Чукотки вiдморозило, i крига знову з’еднала ii з Аляскою. Проте крига там була i до Льодовика, трималася по пiвроку i бiльше. Хоч якась втiха для московiтiв, що казанськi татари та iншi поволзькi народи, чиi землi опинилися пiд Льодовиком, усе ще у федерацii. Може, тому й у федерацii, що пiд Льодовиком? Але головна загадка – це якути-саха, вони також поки що у федерацii. Може, просто вважають, що без росiйського ядерно-нейтронного щита iх швиденько схавае Китай, разом iз iхнiми алмазами, звичайно. А китайцiв потiм буде набагато важче виперти, нiж росiян. Мабуть, саме такi думки були у свiтлих якутських головах, коли вони вирiшили залишитися у федерацii. Хоча то лише дехто у нас так вважае. А що там у тих якутських головах насправдi – не знае нiхто. Щоб це знати, мабуть, треба iсти стiльки ж в’яленоi риби, як iдять вони. До нас ця мода доходить лише тепер, хоча майже вся риба все одно чи то аргентинська, чи португальська, а в’ялення, здаеться, турецьке. Може, завдяки тим якутам i самi росiяни, чи то пак московiти, у цю важку для виживання нацii годину, попри всi випробування i злигоднi, також ще якось тримаються купи. В европейськiй частинi у них ще залишилися окремi поселення у белгородсько-курськiй тундрi вздовж нашого пiвнiчно-схiдного кордону i ще той маленький анклав на Балтицi, але там його тепер також трохи пiдморозило. Але пiдморозило – це все ж не те саме, що заморозило. Тепер чим далi на Захiд, тим теплiше. На Захiднiй Украiнi тепер також суцiль степи, холоднi й сухi. Але влiтку в Прикарпаттi ще випадають сякi-такi дощi, i тваринництво ще якось розвивати можна, ще якiсь зимостiйкi генномодифiкованi сорти ячменiв, iнших злакових та бобових також висiвають, а потiм, ще за дольодовиковою звичкою, традицiйно борються за врожай, решта – тепличне господарство. Тепличне господарство i Пуху-пуху Треба знати украiнцiв! При найменшiй можливостi кожен намагаеться мати власну тепличку, а хто заможнiший – то цiлий «зимовий сад». У всiх громадських закладах «зимовi сади» або хоча б зеленi оази на кшталт тiеi, що до Льодовика була у бiблiотецi iменi Вернадського, тепер норма! У всiх барах, ресторанах, кiнотеатрах, бiльярдних i тому подiбне без зелених куточкiв просто забирають дозвiл на дiяльнiсть. Мiха якось сказав, що, мабуть, з космосу тепер вся Украiна виглядае наче за склом. Треба просто знати нашу землеробську нацiю, аби розумiти, що за найменшоi можливостi нашi люди все одно будуть порпатися у землi, бодай навiть пiд склом. Помiдори, огiрки, солодкий перець i всi iншi овочi й деякi фрукти у теплицях, де денна температура зазвичай пiдтримуеться у межах 20–23, а нiчна – 12–15 градусiв, цвiтуть i плодоносять безперервно. Останнiм часом почали з’являтися i двоповерховi теплицi, а у Глевасi, я вже бачив, – i триповерховi. Я найбiльше люблю цей пiвденний напрямок i часом туди катаюсь, за Чабани, Глеваху i далi. За Глевахою вже майже не зустрiчаеться гляцiалiв. Таке захоплення теплицями – ще одна наша, як каже Петруня, ментальна вiдмiннiсть вiд наших «дорогих гостей», i цього навiть не потрiбно було запроваджувати якимсь спецiальним указом. Бо ж «дорогi гостi» обходяться без теплиць, принаймнi тi, що приперлися сюди, перекотилися на нашу територiю. А якщо й мають теплицi, то невеликi, i вирощують там винятково «огурчiкi», бо ж вiдомо, яке нестерпне для них життя без цього продукту. Решту провiзii краснодарський уряд з останнiх сил закуповуе для них за нафту й газ. За угодою iх тимчасового, на час Льодовика, перебування на нашiй територii, цю нафту-газ вони й нам продають за своею внутрiшньою цiною. Хоч i в цьому, як завжди, постiйно намагаються обдурити, тут iх уже не змiниш. Решту помпують до Європи, а за вирученi кошти везуть провiзiю переважно з Туреччини та Єгипту, а оковиту – з Фiнляндii. Фiни у тому трикутнику, який у них ще залишився, пiсля того як Льодовик зруйнував усю паперово-целюлозну промисловiсть, натомiсть набудували ультрасучасних горiлчаних заводiв. Вiдтак, з криги роблять горiлку для усiеi Європи, а найперше, звiсно, для колишнiх росiян, а теперiшнiх московiтiв. Та найбiльша iхня проблема в тому, що нафти i газу у них стае все менше, а всi iхнi поклади сланцiв також залишилися пiд кригою. Виручених за нафту-газ коштiв ледь вистачае на харчi, горiлку та вiдiгрiв Кремля з усiма ялинками, хоча й кажуть, що вони тепер там у них штучнi китайськi i вже без Мавзолею. На мiсцi Мавзолею тепер гiгантський гляцiал урiвень iз Спаською вежею… А на тiй територii, яка у них ще залишилася вiльною вiд Льодовика, на пiвдень вiд субарктичного Волгограда-Сталiнграда-Царицина, раптом також почалися великi реформи. Нашi телеканали, був час, тiльки про це й показували. По-перше, полiтика «назавжди газом» остаточно вичерпала себе разом iз можливiстю нормально помпувати газ, та й Європа перейшла тепер переважно на сланцевий газ; по-друге, великi простори, включно iз Москвою i Санкт-Петербургом, залишилися пiд кригою, а отже, вiдпала потреба годувати всю цю прiрву озлоблених на весь свiт люмпенiв i можна було зайнятися облаштуванням нормального життя на Дону, Нижньому Поволжi i за Уральським хребтом. По-трете, у них нарештi почалося покаяння i повернення до витокiв водночас. Пiсля всього, що сталося, – усiх цих ультиматумiв i потрясань нейтронною бомбою, – це для них тепер, мабуть, едине правильне рiшення. Їхня Технiчна комiсiя органiзувала референдум, i бiльшiсть громадян iхньоi федерацii висловилися за повернення староi назви – Московiя. Мовляв, нова назва виявилася нещасливою i в усiх сусiдiв асоцiюеться лише з агресiею, погрозами, убивствами, репресiями i, нарештi, Голодомором 1933-го. Дехто, правда, питав: а наша велика росiйська культура? Але iншi резонно вiдповiдали: якщо культура покривае або й виправдовуе агресiю, то великий сумнiв, що вона велика, i взагалi сумнiв, що вона культура. Наступним кроком iхня Технiчна комiсiя вiд iменi всiх новоспечених московiтiв попросила вибачення у всiх сусiдiв за всi вiйни та все вчинене над ними насилля: у прибалтiйцiв за 1940-й, у кримських татар за 1944-й, в угорцiв за 1956-й, у чехiв за 1968-й, а у чеченцiв i за 1944-й, i за 2000-й, в усiх iнших за поневолення та приниження, завданi як у часи царату, комунiстичноi диктатури, так i в новiтнi неоiмперськi десятирiччя. А полякам не лише нарештi видали всi уламки лiтака, на якому розбився президент Качинський iз свитою, а й навiть назвали поiменний список катинських катiв, на який Польща чекала майже сторiччя! Невiдомо, правда, що тепер поляки з тим списком робитимуть? До того дiйшло, що у поривi покаяння щодо органiзованих ними вiйн, репресiй та голодоморiв для сусiднiх народiв iхнiй уряд навiть звернувся до нашого iз вибаченням за вкрадений колись етнонiм «Русь» i запропонував нам узяти його назад. Та що там Русь! Вони перепросили навiть за iкону, яку в ХІ столiттi суздальський князьок, пiзнiше прозваний Боголюбським, вивiз iз Киева, перед тим пограбувавши i спаливши мiсто та вирiзавши усе чоловiче населення. Вони навiть перепросили, що назвали його Боголюбським… Наш уряд вибачення, звичайно, прийняв, але вiд Русi вiдмовився. Мовляв, хоч це i наше спiльне минуле, але ми свого етнонiма нiколи не мiняли, навiть за Киiвськоi Русi були украiнцями, то чому ж тепер маемо щось змiнювати? Отож, Росiя тепер знову Московiя. Ми ж, як були Украiною, так Украiною i залишилися. А для них, може, це й правильно, щоб наступнi поколiння нехай через сто, чи навiть тисячу, а чи й десять тисяч рокiв знову могли вернутися на своi окупованi кригою необозрiмие простори. Хоча московiтська опозицiя (у них нарештi також з’явилася впливова опозицiя) проти цього перейменування навiть почала збiр пiдписiв за проведення нового референдуму щодо повернення староi назви. Проте назбирати необхiдну кiлькiсть тих пiдписiв, здаеться, п’ять мiльйонiв, iм поки що нiяк не вдаеться. Народ iхнiй поки що за Московiю! Втiм, сучi сини стiльки разiв уже нас обманювали, що ми й тепер iм не дуже вiримо у цю iхню раптову трансформацiю… Спiвчуваемо, допомагаемо, чим можемо, але все одно волiемо називати нехай уже й не кацапами, як до Льодовика, i не росiянами, на що вони тепер самi ображаються, а просто, по-домашньому – «дорогими гостями», але вже аж нiяк не московiтами. Бо щоб московiтами, то якось i язик не повертаеться, бо в головi одразу якась смута – Іван Грозний, Лжедмитрiй i Стенька Разiн, разом узятi… А наш Петруня-Мамонт взагалi начхав на всiх i бодай у нашому тiсному товариствi, але продовжуе називати себе росiянином, або рiдше – колишнiм росiянином. Вони там, у теперiшнiй своiй Московii, пiшли ще далi, нiж можна було вiд них очiкувати: всiм мiстам, якi були перейменованi i яких не накрило Льодовиком, повернули старi назви (лише Сталiнград виняток), вулицям також, а новi вулицi поперейменовували на архаiчний лад. Мене, наприклад, найбiльше вразило, коли вони i грошi своi перейменували. Копiйки на деньгу, а рублi на таньга. Деньга-таньга! Мовляв, це теж повернення до давнiх своiх золотоординських витокiв. Бо ж значна частина московiтiв – це бiльше нащадки Золотоi Орди, анiж Киiвськоi Русi. І я думаю, нема нiчого поганого, що вони i про це згадали. Це може зарадити у майбутньому вiд повторення помилок. Проте виглядае на те, що на деякi помилки колишнi росiяни, а новоспеченi московiти просто приреченi. Ця iхня тупа боротьба iз самопроголошеними на крижаних просторах незалежними республiками, на думку багатьох, лише привертае увагу до проблеми i врештi-решт може закiнчитися реальною незалежнiстю i Мордви, i Удмуртii, не кажучи вже про Татарстан iз Башкортостаном. Проблема в тому, що крига цiлком поглинула територii колишнiх автономiй, на яких до Льодовика проживали рештки автохтонних етносiв (угро-фiнськi, тюркськi, монгольськi, пiвнiчнi тощо), якi впродовж столiть гибiли пiд жорстким контролем росiян, пiддавалися тотальнiй асимiляцii та поступово сходили з iсторичноi арени у небуття. Але для них Льодовик принiс не лише зло – вкрив кригою iхню землю, а й добро – прогнав колонiзаторiв. Звичайно, залишки ще не до кiнця асимiльованоi людностi вiдiйшли разом iз росiянами-московiтами на пiвдень, але окремi смiливцi залишилися. І всi цi легенди про страхiтливих потвор щуроведмедiв Пуху-пуху, що харчуються мерзлятиною, на яких вони тепер полюють, також вiд них. Нехай Бог милуе… Цi смiливцi, молодi удмурти чи казанськi татари, вже не кажучи за пiвнiчних комi чи ненцiв, почали повертатися на вкритi кригою рiднi простори. Знайшлися навiть якiсь весельчаки нганасани, вже здавалося б безнадiйно асимiльованi росiянами. Вони наймають, а чи й захоплюють гелiкоптери (сюжети на цю тему часом проскакують навiть по CNN), летять у глиб крижаноi пустелi й висаджують десанти на територii, де колись жили iхнi предки. Встромляють у кригу нацiональнi прапори та iншу символiку, усе це знiмають на камери й проголошують незалежнi Удмуртiю чи Татарстан… Ну, а вже зовсiм вiдчайдухи навiть пробують там виживати. Полюють на щуроведмедiв Пуху-пуху. А Пуху-пуху полюе на них, а ще ж московiтська полiцiя. Вона також на них полюе, на патрiотiв, звiсно… Словом, усi полюють на всiх. Як на мене, щось тут досi неправильно. Петруня у своему репертуарi, вважае, що все мае бути навпаки: i молодi патрiоти, i Пуху-пуху мали б полювати винятково на новоспечених московiтiв… Хоча iсторiя про щуроведмедiв, яких мало хто й бачив, узагалi виглядае як вигадка. Я особисто не вiрю в таке схрещення. Мовляв, зграi цих монстрiв бродять по неозорих просторах крижаноi пустелi й харчуються мерзляками, тобто загиблими й вмерзлими у лiд людьми та тваринами, яких вистачить ще не на одне десятирiччя. Бо ж м’ясо у природнiй морозилцi може не псуватися дуже довго. Подейкують, що цi тварюки якось навчилися вiдчувати мерзлякiв пiд льодом, вмощуються зверху й теплом своiх тiл та диханням розтоплюють кригу. Один московiтський письменник, з молодих, навiть роман написав «Пуху-пуху», а в Голлiвудi одразу пiдхопили iдею. Три роки тому був найбiльш касовий блокбастер про те, як льодовиковi щуроведмедi напали на мирне поселення московiтiв в украiнському прикордоннi. До речi, лiтература, мистецтво, театр також – у них усе це зараз на пiдйомi, за винятком кiно. Кiновиробництво перекочувало до нас. І хоч нам, звичайно, ще далеко до Голлiвуду, але московiти вiддають перевагу нашим фiльмам, особливо iсторичним серiалам та мелодрамам. Лiдка, у перервах мiж нашими вправами цим довбаним сексом льодовикового перiоду, коли моя права рука вiдпочивае, а ще бiльше, коли у солодкiй знемозi вiдпочивають обидвi руки, а прикутий Оскар б’еться у мовчазних конвульсiях бiля батареi, розповiдае менi про своi казки, а ще про фiльми. Вона ще та кiноманка! Окрiм казок пише ще й сценарii, але iй поки що не щастить. Сценарii ii зовсiм не казковi, а швидше якiсь сiмейнi хронiки у стилi вже дещо призабутоi Люко Дашвар. З ii слiв, хоч Лiдка надто не деталiзуе, але я майже впевнений, що без сцен у лiжку там не обходиться. Я навiть майже впевнений, що вона вводить туди сцени жорсткого порно, якi по телеку зазвичай показують iз червоним квадратиком в кутi екрана. Тепер у нас на Киiвськiй, Одеськiй, Ялтинськiй та новозбудованiй Львiвськiй кiностудiях навчилися знiмати цiлком пристойнi серiали, iсторичнi, детективнi, дитячi. Ну, i «мило», звичайно, також. Як же без нього? Але поступово з’явилися i культовi блокбастери, як-от «Святослав», «Хотин», «Жовтi Води», «Пiд Конотопом», «Холодний Яр», новi екранiзацii «Богдана Хмельницького» й «Мазепи», а також «Роксолана», навiть двi «Роксолани». А ще «Олекса Довбуш», «Устим Кармелюк» – також по два, «Крути», «Остання Сiч», «Пригоди козака Мамая», «Зимовий похiд» – кажуть, що також уже третя версiя з’явилася, але я ще не бачив. А ще ж i екранiзацiя класики: «Енеiда», «Гайдамаки», «Захар Беркут» – також двi новi версii, «Лiсова пiсня», «Повiя», «Кайдашева сiм’я», «Сестри Рiчинськi», «Тигролови»… А iз новiших, з тих дискiв, що приносила Лiдка – «Смерть кур’ера», «Снiгова королева», але тiльки друга частина, знятi молодим режисером Натаном Мiлкусом, «Павук», «Дiви ночi», «Пошуки украiнського сексу», а ще – «Чорний ворон», «Іван i Чорна пантера», «Рiздвяна казка», «На високiй полонинi» i просто «На полонинi», а ще комедiя «Йолка, або Мордою в олiв’е» – про Новорiчнi гуляння у дольодовиковiй Росii. А нещодавно з’явилося ще одне супер-«мило», майстром цього жанру вважаеться Остап Ярошенко: багатосерiйне «Кохання у Маковi» – курортний детектив та «Марс: кохання на Червонiй планетi», що його також уже розтягли до сорока серiй i кiнця не видно. Нуднiшою е хiба що «Жива вода» – iз життя вiдпочиваючих у Трускавцi. Це поки там не з’явилася молода «зiрка» Яринка Івченко у головнiй ролi. Переважно купую фiльми на дисках i переглядаю вдома, хоча iнколи навiдуюсь у новий кiнопалац на Богатирськiй. Я з дитинства люблю кiно, бабуня також любила ходити у кiнотеатр i мене з собою брала. Тепер люблю нове украiнське кiно, ми всi його любимо. А оскiльки у московiтiв останнiм часом напряг iз нафтою й газом i розраховуватися нiчим, то наш уряд спецiальною постановою прийняв рiшення за бюджетнi кошти викуповувати кiно– i телепродукцiю у наших кiностудiй, а московiтам вiддавати копii за iх «дерев’янi» таньга майже безкоштовно. Краще вже нехай дивляться наше, нiж американське. До того ж багато фiльмiв, за вiдсутностi коштiв на дубляж, тепер транслюють у них украiнською. Як виявилося, новiтнi московiти у своiй масi розумiють ii i без субтитрiв. А тим бiльше на Кубанi, де тепер iхня столиця, а сiльська Кубань i до Льодовика, ще з часiв запорожцiв, була украiномовною. Хiба хтось колись мiг таке припустити?… А тепер наша незалежна преса пiдозрюе наш уряд у спробi певноi мовноi експансii i засуджуе цi прояви. Уряд виправдовуеться, мовляв, не самим же нам дублювати тi фiльми московiтською? * * * Нафта й газ – це окрема тема, i ми з Петрунею щодня маемо нагоду про це помiркувати бiля нашого «айсберга» на прiзвисько Гляцiал. Цим словом прийнято називати найхолоднiшi фази в серединi льодовиковоi ери, але нам воно пiдiйшло для iншого. У Мiховому обiйстi на Сошенка, де ми всi тепер мешкаемо за наполяганням i за рахунок Мiхових роботодавцiв, ми назвали так ту велику брилу льоду, що виростае з-пiд землi i загрожуе теплицi i з якою ми ось уже другий рiк невтомно боремося. Вона виростае, а ми ii сколупуемо, вiдпилюемо, а ранiше – ще й солили… Такi брили льоду тепер вип’ялися у багатьох мiсцях, i ми iх також називаемо гляцiалами, хоча для них усiх це вже просто загальна назва. Іншi люди iх називають також по-рiзному, найчастiше – просто брилами. А ще у нас е по льодорубу на брата. У Петрунi важчий, бо ж вiн i сам важчий. Це дуже надiйнi штуки, ми вже всякi перепробували, але цi вийшли найбiльш надiйними. Але не лише знаряддя, а й себе ми також iнколи називаемо льодорубами. Хоча себе ми як тiльки не називаемо! Навiть слугами диявола або просто кретинами, що, принаймнi для мене, не новина – це я знав про себе i ранiше. Зате про льодовики я знаю тепер значно бiльше, нiж колись. Усi ми тепер знаемо про них значно бiльше. У себе над лiжком, поверх плаката Джона Леннона з Йоко Оно, я ще минулого року прилiпив скотчем вирiзку з якогось журналу: «Льодовики – це природнi маси кристалiчного льоду, якi формуються на поверхнi Землi в результатi накопичення та подальшого перетворення твердих атмосферних опадiв (снiгу). Необхiдною умовою утворення льодовикiв е поеднання низьких температур повiтря з великою кiлькiстю твердих атмосферних опадiв, що мае мiсце в холодних краiнах вищих широт i на вершинних частинах гiр. Накопичення потужних товщ снiгу та перетворення його в лiд являе собою тривалий i складний процес, зумовлений дiею рiзноманiтних факторiв. При накопиченнi снiгу в дiлянцi живлення вiдбуваеться його складне перетворення, пов’язане, по-перше, з дiею сонячного промiння, по-друге, з сублiмацiею, i по-трете, iз збiльшенням тиску в нижнiй частинi снiговоi товщi. Пiд впливом сонячного промiння пухкий снiг з поверхнi вiдтае i при цьому окремi снiжинки округлюються, а при зниженнi температури вони знову набувають кутастоi форми. Разом з тим, частина води, яка звiльняеться в процесi танення снiгу, проникае на глибину снiгового покриву i теж зумовлюе оплавлення снiжинок. Такий процес повторюеться при добових змiнах температури та в кожнiй новiй порцii снiгу, що випадае. Поступово пухкий снiг перетворюеться в зернисту масу, яка називаеться фiрн. При перетвореннi снiгу на фiрн i лiд велике значення мають також процеси сублiмацii (згону), тобто випаровування льоду з наступною кристалiзацiею утвореноi водяноi пари. Пружнiсть пари у приповерхневiй частинi льоду залежить вiд температури, розмiрiв та форми кристалiв. Над малими за розмiром кристалами пружнiсть пари бiльша, а над великими – менша. Це спричиняе перемiщення пари вiд дрiбних кристалiв до великих та рiст останнiх. Разом з тим при сублiмацii звiльняеться певна кiлькiсть тепла, завдяки якому вiдбуваеться поеднання окремих кристалiв та укрупнення кристалiчних зросткiв». У мене там е й iншi вирiзки, з iнших журналiв. Наприклад, з якогось антропологiчного я колись повитинав малюнки гiгантiв ще з того попереднього льодовикового перiоду, що закiнчився приблизно дванадцять тисяч рокiв до нашоi ери, i тепер також вожу iх iз собою, переклеюю iз стiни на стiну. Через тi постiйнi переклеювання iрландський лось уже без одного рога, а гiгантський короткомордий ведмiдь без лапи. А ще е гiгантський кондор i, звичайно, мамонт. Точнiше – мамонтiв аж два. Один той, доiсторичний, а iнший – наш рiдний садiвник Петруня. Я його усмiхнену пику також прилiпив поряд iз мамонтом. Петруню я часом фоткаю з льодорубом або й без нього, просто на тлi нашого Гляцiала. Якщо у профiль крупним планом – точно як мамонт, тiльки без хобота i бивнiв. Ну й пика. «Правила здорового мамонта» – це якраз для нього. Це йому бути охоронцем, а не менi, але Мiха вважае iнакше. Той клятий Гляцiал – тепер наша найбiльша проблема. Це просто величезна брила, точнiше, цiла скеля з льоду, що невiдь-звiдки взялася, просто-таки виросла з-пiд землi у нашому саду. Тобто там, де ранiше був наш сад. Наземний айсберг, що росте з-пiд землi, – ще й так можна назвати нашого Гляцiала. І коли я придумую йому назви, як-от: пика горили чи довбаний пуп землi, Мамонт лише йобкае i довбе. Часом iз самого ранку вже чую те його йобкання i звук льодоруба взагалi. Хоча «взагалi» – то у мене слово-паразит, я це знаю, i всi iншi також знають. Але наш Гляцiал – майже як живе створiння, тiльки дуже холодне. За десять метрiв вiд нього на градус холоднiше, а впритул – на цiлих два. Вiн наче пiдступний i хитрий ворог. Коли ми його з Мамонтом починаемо довбати, той вiдросток, що найближче до теплицi, то часом мусимо заглиблюватися до пiвметра у землю… «Лупайте сю скалу!» – учив дiдусь Франко, й ми так i робимо. Бо теплицю Мiха нам нiколи не пробачить, це найдорожче, що у нього е, окрiм Іри, звичайно. Хоч Іру вiн не так цiнуе, як теплицю. Верхню частину Гляцiала найчастiше зрiзуемо бензопилкою, часом, якщо е настрiй, Мамонт ще й запалюе паяльну лампу i витоплюе у ньому печеру на свiй зрiст, а потiм ще й посипае дно i стiни тiеi печери кам’яною сiллю. Проте цього все одно ненадовго вистачае, бензину на дурницi шкода… Тепер, пiзньоi весни, якщо це можна назвати весною, коли температура вдень тримаеться близько нуля, а часом заповзае i на плюс, боротися iз Гляцiалом стало трохи легше. Хоча приморозки у яснi ночi бувають ще й у червнi. Часом Петруня направляе на нього струмiнь, я також направляю. Дивлюся, чи не стовбичить у вiкнi Нонка, i дзюрю з насолодою. Та тепла сеча, стiкаючи, лише розтоплюе снiг навколо, пiдфарбовуе його жовтим, а самiй брилi тiльки ледь полiруе пiднiжжя. А минулого тижня Петруня випалив своею лампою, що такими до Льодовика по селах свиней смалили, у нашого Гляцiала очиська, носа, надбрiв’я, масивнi характернi скули. Вийшло щось i справдi схоже на велетенську горилу. – Наш Мамонт проти горили, час пiшов! – Це твiй портрет, – кидае вiн у вiдповiдь. – Три, два, один… Старт! – Ага, хенде хох! – огризаеться вiн, коли я так кажу. Починае йобкати i перестае довбати. Кидае льодоруба i йде пити чай зi смаком смородини. Той чай для нього як ковток раю, того, в якому ми жили до Льодовика. – Не плети дурниць! Ми ще побачимо, хто кого, – спересердя кидае Петруня, перед тим як зникнути у своiй комiрчинi. Його комiрчина – це прибудова до теплицi, ближче до ворiт, там вiн зберiгае свiй садовий iнвентар; а Мiха пiдозрюе, що це ще й пiдслуховуючий центр. Мiха всiх пiдозрюе. За комiрчиною впритул ще одна прибудова, де у нас термонасоси й водянi баки, що регулюють вологiсть повiтря, грунту, вентиляцiю й таке iнше, – усе, що важливе для тепличних рослин. А ще далi у нас аж два вiтряки. Тепер майже у кожному дворi своя вiтряна електростанцiя, спецiальна урядова програма з метою додаткового виробництва електроенергii. Хоча, на мою думку, бiльше уваги треба придiляти скороченню споживання. Втiм, моi думки з цього приводу нiкого не цiкавлять. І коли Мамонт йобкае i йде, я знову залишаюся з ними наодинцi. З ними, а ще iз Гляцiалом, льодорубами, теплицею i двома вiтряками, котрi енергiю вiтру перетворюють на електричну. Вони виробляють ii бiльше, нiж ми споживаемо, ця енергiя надходить у загальну мережу, i за неi уряд доплачуе власникам нашого маетку, яких ми, до речi, навiть не знаемо. Про нашi льодоруби також слiд сказати окремо. Це важкi стальнi пластини, якi Мамонт постiйно заточуе на крем’яному колiщатi у гаражi, з довгими, у наш зрiст держаками. Взяти у двi руки i товкти перед собою – ото й уся наука. Головне – не вiдрубати собi ноги. Тут недалеко, також на пiвнiчнiй околицi, де теж з-пiд землi виростае лiд, один вiдрубав собi пальцi на правiй нозi, разом iз черевиком. Якби я вiдрубав, то теж на правiй, бо давно помiтив, що коли вже добряче помахаю тим льодорубом, то заносить вправо. Коли пiт починае заливати очi, то пора перепочити. І коли Мамонт iде пити свiй чай, я пензлюю слiдом i лягаю на стару дубову колоду при стежцi, що, мабуть, ще з дольодовикових часiв тут, бо дерево й досi мiцне i короiди його не беруть, i думаю про те, що добром усе це у будь-якому випадку не закiнчиться. У такi моменти, коли я, лежачи на холоднiй колодi, закриваю очi, у моiй головi миготять, проносяться картинки iз минулого, ще дольодовикового, i щось iз теперiшнього – наприклад, обличчя того юнака, що мене про нього час вiд часу попереджають черговi охоронцi на входi у Мiхову редакцiю, або мрii про те, як увечерi я знову буду читати Трубая чи слухати балканцiв, хорватський романс. Тих стариганiв iз якогось ще дольодовикового «Євробачення». Там усе починаеться речитативом, я вже вивчив його напам’ять. Бо ж сербохорватською також нiчогенько, а особливо тi самi першi рядки наспiву: Я жiво дай за нама брiше трабове І в добру ноч о пушта чудно вагове! — i так далi… Хоч i десять разiв поспiль можу крутити, але щоразу в кайф. З улюблених тем для медитацiй – ще дощ, просто шум дощу. Або те, як збирав гриби й обпiк кропивою руку, або наш дольодовиковий плющ i виноград, що сплелися над хвiрткою у нас на Святошинi. Петруня каже, що це вже клiнiка, що всi ми тепер хворi на спогадоманiю i що таке не лiкуеться! Тодi я знову починаю висловлюватися про те, що непогано було б нашого Гляцiала пiдiрвати, незважаючи на те, що дехто вже так до нього звик i таке iнше. Просвердлити у кiлькох мiсцях, закласти вибухiвку, а на тому я таки трохи знаюся. Але Мiха проти, та й Мамонт, здаеться, також. Мiха не впевнений, що брилами, якi розлетяться, – а структуру льоду важко прорахувати, – не накрие i теплицю, i будинок, хоч йому теплиця, звичайно, важливiша. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/oleksandr-v-lchinskiy/lodovik/?lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.