Колиска для кiшки Курт Воннегут Генiальний схиблений науковець робить приголомшливе вiдкриття, не переймаючись майбутнiм свого творiння… Лiд-дев’ять – винахiд, страшнiший за атомну бомбу. Одна його крихта може знищити все живе… І трое людей використали цю смертоносну речовину на власний розсуд… На перетинi добра i зла iдеальний свiт справдi далекий вiд iдеалу, а як щодо самоцiнностi особистостi, як щодо вiдповiдальностi за скоене?.. Курт Воннегут Колиска для кiшки © Kurt Vonnegut, Jr., 1963, поновлено у 1991 р. © Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2016 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2016 «Колиска для кiшки» – це художня вигадка. Імена, персонажi, мiсця та подii е витвором уяви автора й нiчого спiльного з дiйснiстю не мають. Будь-який збiг iз реальними особами, живими чи померлими, подiями або мiсцевостями е цiлковито випадковим. Найкращий сатирик Америки Курт Воннегут – це… Унiкальний автор… один iз тих письменникiв, якi створюють для нас новi пейзажi, дають iмена мiсцям, дуже добре нам знайомим.     Дорiс Лессiнг, Нью-Йорк Таймс Найталановитiший з наших митцiв чорного гумору… Ми смiемося для самозахисту.     Етлентiк Манслi Майстер соцiальноi сатири, який нiкого не наслiдуе i якого нiхто не здатен наслiдувати.     Гарперс Мегезiн Ця книга – привiд для святкування!     Чикаго Сан-Таймс Той, хто смiеться, пророкуючи долю.     Нью-Йорк Таймс Колиска для кiшки Кеннету Лiттауеру, чоловiку мужньому та витонченому У цiй книзi немае нiчого правдивого. Живи згiдно з фомою[1 - Фома – нешкiдлива неправда. (Прим. авт.)], яка робить тебе хоробрим, добрим, здоровим та щасливим.     Книги Боконона, I: 5 1 День, коли скiнчився свiт Звiть мене Йоною. Мене звуть Джоном. Але будь я, наприклад, хоч i Семом, усе одно був би Йоною, не тому, що я страждав через iнших людей, а тому, що мене завжди неодмiнно притягувало до певних мiсць у певний час, хтось або щось. Обставини та способи туди потрапити, звичайнi або дивовижнi, обов’язково знаходились. Отже, точно за планом, коли настане визначена мить, у визначеному мiсцi – Йона вже тут[2 - Згiдно з бiблiйним оповiданням, Йона потрапив до черева кита. Його iсторiя сприймаеться як символ важких життевих випробувань. (Тут i далi прим. пер., якщо не зазначено iнше.)]. Отож, слухайте: Коли я був ще молодим – двi дружини тому, 250 000 цигарок тому, 3 000 кухлiв пива тому… Коли я був ще набагато молодшим, я почав збирати матерiали для книги, що мала називатися «День, коли скiнчився свiт». Книга мала бути документальною. Книга мала розповiсти про те, що робили видатнi американцi того дня, коли першу атомну бомбу скинули на Хiросiму в Японii. То мала бути християнська книга. Я тодi ще був християнином. Нинi я – боконiст. Я б i тодi вже став боконiстом, якщо б хтось познайомив мене iз солодко-гiркими неправдами Боконона. Але боконiзм тодi ще не вийшов за межi галькових пляжiв i коралових рифiв, що оточують цей маленький острiв у Карибському морi – Республiку Сан-Лоренцо. Ми, боконiсти, вiримо, що людство розподiлене на команди – команди, якi виконують Божу волю, навiть не пiдозрюючи, що вони роблять. Боконон називае таку команду карасом, а знаряддям (кан-кан), що привело мене до належного карасу, стала та книга, котру я так i не закiнчив, книга, що мала називатися «День, коли скiнчився свiт». 2 Мило, мило, дуже мило «Якщо ваше життя переплелось iз чиiмсь життям без видимих, логiчних причин, – пише Боконон, – ця особа може виявитись членом вашого карасу». В iншому мiсцi «Книг Боконона» вiн каже: «Людина створила шахову дошку; Бог створив карас». Це означае, що карас не мае нiчого спiльного з нацiональними, адмiнiстративними, професiйними, родинними та класовими межами. Вiн безформний, як амеба. У своему тридцять п’ятому калiпсо Боконон запрошуе нас заспiвати разом iз ним: Спляча п’яна потороча У Сентрал-парку серед ночi, І дантист китайський, І ловець масайський, Що полюе десь на левiв, І Британська королева — Усi вони сплелися нинi, Мов деталi у машинi. Мило, мило, дуже мило, Мило, мило, дуже мило, Мило, мило, дуже мило — Поеднались всi, хоч рiзнi, У единiм механiзмi[3 - Тут i далi вiршi у перекладi С. Бойко.]. 3 Дурницi Боконон нiколи не попереджав про те, що людина не мусить шукати меж свого карасу та сутi того завдання, яке Господь Усемогутнiй доручив йому. Боконон тiльки зауважив, що такi дослiдження нiколи не дiйдуть кiнця. В автобiографiчному роздiлi «Книг Боконона» вiн наводить притчу про марнiсть спроб щось вiдкрити або зрозумiти: «Колись я познайомився з однiею ледi з епископальноi церкви у Ньюпортi на Род-Айлендi, яка попросила мене спроектувати й збудувати будку для ii данського дога. Ця жiнка була впевнена, що дуже добре розумiе Господа та шляхи Господнi. Їi дивувало те, що людям здаються загадковими подii, якi вже вiдбулися або ще мають вiдбутися. Утiм, коли я показав iй креслення собачоi будки, яку збирався спорудити, вона сказала: „Вибачте, але я нiколи не вмiла читати цих малюнкiв“. – „Вiддайте креслення вашому чоловiковi або священику, хай сповiстять Господа, – сказав я, – i коли в Нього знайдеться вiльна хвилинка, Вiн напевне розтлумачить вам мiй проект будки так, що навiть ви зможете його зрозумiти“. Вона звiльнила мене. Я нiколи ii не забуду. Вона вiрила, що Боговi бiльше подобаються люди на яхтах iз вiтрилами, нiж у човнах iз мотором. Вона не могла спокiйно дивитись на хробакiв. Як побачить, то вищить. Вона була дурною, i я також дурень, i кожен, хто вважае, нiбито розумiе дiла Божi», – пише Боконон. 4 Вiрогiднi вигини вусикiв Як би там не було, я маю намiр описати в цiй книзi якомога бiльше членiв мого карасу та дослiдити всi наявнi натяки на те, що ми, усi разом, накоiли. Ця книга не мае бути трактатом про боконiзм. Але я, як боконiст, маю зробити попередження. Перше ж речення в «Книгах Боконона» стверджуе: «Усi тi правдивi речi, що я збираюсь повiдати вам, – це безсоромна брехня». Ось чому, як боконiст, я попереджаю: той, хто не здатен зрозумiти, що корисна релiгiя може виникнути з брехнi, не зрозумiе цiеi книги також. Так тому й бути. Тепер кiлька слiв про мiй карас. До нього, без сумнiву, увiходять трое дiтей доктора Фелiкса Гонiккера, одного з так званих «батькiв» першоi атомноi бомби. Доктора Гонiккера також треба зарахувати до мого карасу, попри те що вiн помер ранiше, нiж моi сiнуки, вусики мого життя, почали сплiтатися з життям його дiтей. Першим iз його нащадкiв, кого зачепили моi сiнуки, був Ньютон Гонiккер, наймолодший iз трьох його дiтей, молодший iз двох синiв. Я прочитав у журналi мого товариства «Дельта-iпсилон», що Ньютон Гонiккер, син фiзика, лауреата Нобелiвськоi премii Фелiкса Гонiккера, подав заяву на вступ до нашого, Корнелльського, вiддiлення. Отже, я написав до Ньюта такого листа: «Шановний мiстере Гонiккере! (Чи, може, краще сказати: шановний брате Гонiккере?) Я належу до товариства Корнелл Д-І, зараз працюю в галузi лiтератури. Я збираю матерiали для книги про першу атомну бомбу. Їi змiст буде обмежений подiями, якi вiдбулися 6 серпня 1945 року, у той день, коли бомбу скинули на Хiросiму. Оскiльки вашого покiйного батька вважають одним iз головних творцiв бомби, я був би вам дуже вдячний за розповiдь про все, що вiдбувалося вдома у вашого батька того дня, коли скинули бомбу. Даруйте, що знаю про вашу славетну сiм’ю менше, нiж мусив би, i менi навiть не вiдомо, чи маете ви братiв та сестер. Якщо ви дiйсно маете братiв та сестер, було б дуже люб’язно з вашого боку надiслати менi iхнi адреси, щоб я мiг звернутися до них з тим же проханням. Я розумiю, що ви були ще дуже малим, коли скинули бомбу, але це навiть краще. У моiй книзi я хочу пiдкреслити людський, а не технiчний аспект бомби, тому спогади про цей день очима, так би мовити, „немовляти“, перепрошую за такий вираз, будуть цiлком доречнi. Не турбуйтеся щодо стилю та форми. Залиште все це менi. Головне – це голi факти вашоi iсторii. Зрозумiло, що я надiшлю вам кiнцеву версiю тексту для схвалення, перш нiж вiддавати його до друку. З братерським привiтом…» 5 Лист вiд студента медичного факультету Ось що вiдповiв менi Ньют: «Перепрошую, що я так довго не вiдповiдав на ваш лист. Книга, яку ви пишете, мае бути дуже цiкавою. Я був дуже малим, коли скинули бомбу, отож, навряд чи зможу бути вам чимось корисним. Було б значно краще запитати моiх брата та сестру, бо вони старшi за мене. Моя сестра, мiсiс Харрiсон Ч. Коннерс, мешкае за адресою 4918, вулиця Норс-Меридiен, Індiанаполiс, Індiана. Тепер це також i моя адреса. Думаю, що вона буде рада допомогти вам. Де зараз перебувае мiй брат Френк, невiдомо. Вiн зник одразу пiсля батькового похорону два роки тому, i з того часу нiхто про нього не чув. Можливо, вiн помер. Менi було лише шiсть рокiв на момент вибуху атомноi бомби над Хiросiмою, отже, усе, що я можу розповiсти про той день, було пiдказане менi родичами. Пам’ятаю, що я грався на килимi у вiтальнi поряд iз батьковим кабiнетом у мiстi Ілiум, Нью-Йорк. Дверi були вiдчиненi, i я мiг бачити батька. Вiн був у пiжамi та купальному халатi. Курив сигару. Вiн крутив на пальцях мотузочок. Батько так i просидiв увесь той день у пiжамi, до своеi лабораторii не пiшов. Бо вiн мiг залишатися вдома будь-коли, якщо хотiв. Батько, як ви, мабуть, знаете, протягом свого професiйного життя майже завжди працював у дослiднiй лабораторii Загальноi сталеплавильноi компанii в Ілiумi. Коли виник Мангеттенський проект – проект бомби, батько навiть заради участi в ньому вiдмовився покинути Ілiум. Вiн сказав, що погодиться працювати над цим проектом, тiльки якщо йому дозволять працювати там, де вiн схоче. Майже завжди це було вдома. Єдине мiсце за межами Ілiума, куди вiн навiдувався залюбки, – наша дача на мисi Код. Там, на мисi Код, вiн i помер. Це сталося у Святвечiр. Мабуть, це ви також знаете. Отже, у день бомби я грався на килимi у вiтальнi поряд iз батьковим кабiнетом. Моя сестра Анджела розповiдала, що я мiг годинами бавитися з машинками, примовляючи „трррр, трррр“. Імовiрно, що в день бомби я теж примовляв „тррр, тррр“, а батько сидiв у кабiнетi, граючись iз мотузочком. Випадково я знаю, звiдки цей мотузочок узявся. Може, ця подробиця знадобиться вам десь у вашiй книзi. Ним був обв’язаний рукопис роману, який надiслав батьковi якийсь чоловiк iз в’язницi. У романi йшлося про кiнець свiту в 2000 роцi, i назва була такою: „Рiк 2000“. Там божевiльнi вченi зробили жахливу бомбу, що знищила весь свiт. Коли люди усвiдомили, що настае кiнець свiту, вони вчинили страшенну оргiю, а потiм, за десять секунд до вибуху бомби, з’явився Ісус Христос. Ім’я автора було Марвiн Шарп Голдернесс, i в супровiдному листi вiн писав батьковi, що сидить у в’язницi, бо вбив свого рiдного брата. Вiн надiслав рукопис батьковi, тому що не мiг вигадати, яку вибухiвку закласти в бомбу. Вiн сподiвався, що батько може йому щось порадити. Не думайте, що я прочитав цю книгу у вiцi шести рокiв. Вона ще довго зберiгалась у нас удома. Мiй брат Френк привласнив ii, бо його приваблювало всiляке неподобство. Френк ховав ii в своiй кiмнатi в „стiнному сейфi“. Це вiн тiльки так називав, насправдi то був старий димохiд iз жерстяною заслiнкою. У дитинствi ми з Френком устигли прочитати опис оргii, мабуть, тисячу разiв. Минуло кiлька рокiв, аж якось моя сестра Анджела знайшла книгу. Прочитавши ii, вона сказала, що це брудне, мерзенне лайно. Вона спалила i рукопис, i мотузочок разом iз ним. Була вона нам iз Френком замiсть матерi, бо наша справжня мати померла, народжуючи мене. Будьте певнi, що мiй батько цiеi книги не читав. Менi здаеться, що вiн за все свое життя, принаймнi доросле, не прочитав не те що жодного роману, а навiть короткого оповiдання. Не читав вiн також анi листiв, що до нього надходили, анi журналiв чи газет. Припускаю, що вiн читав багато технiчних видань, але, чесно кажучи, я не пам’ятаю, щоб батько взагалi щось читав. Як я вже казав, усе, що йому знадобилося з того рукопису, – мотузочок. Такий уже вiн був. Нiхто не мiг передбачити, що його зацiкавить наступноi митi. У день бомби це був мотузочок. Чи ви коли-небудь читали промову, яку вiн виголосив, одержуючи Нобелiвську премiю? Ось вам весь ii текст: „Ледi та джентльмени! Я стою зараз перед вами тому, що нiколи не забував дивитися на всi боки, неначе восьмирiчний хлопчик весняного ранку по дорозi до школи. Будь-що може змусити мене зупинитись, глянути i здивуватися, а iнколи й навчитись. Я дуже щаслива людина. Дякую вам“. Отож, батько довго розглядав цей мотузочок, зав’язаний вузлом, а потiм почав крутити його на пальцях. Так вiн викрутив фiгуру, що зветься „колиска для кiшки“. Не знаю, де батько навчився цього. Може, вiд свого батька? Його батько, бачте, був кравцем, тож удома в них, за часiв його дитинства, мало бути повно всяких ниток та шворочок. Крiм цiеi „колиски для кiшки“, я бiльше нiколи не бачив, щоб батько у щось грав. Без усiляких забавок, iгор, кимось вигаданих правил вiн прекрасно обходився. Моя сестра Анджела завела альбом, куди вклеювала рiзнi вирiзки. Там була замiтка з журналу „Тайм“. Батька спитали, у якi iгри вiн грае для вiдпочинку, а вiн вiдповiв: „Навiщо менi витрачати час на вигаданi iгри, коли на свiтi так багато справжнiх?“ Зробивши з мотузочка „колиску для кiшки“, батько, мабуть, сам здивувався, а може, згадав свое дитинство. Вiн раптом вийшов iз кабiнету й зробив щось, чого нiколи не робив ранiше: спробував погратися зi мною. Вiн не тiльки не бавився – вiн майже нiколи до того не розмовляв зi мною. Але в той день вiн опустився на колiна на килимi поряд зi мною, вискалив зуби й почав крутити те плетiння перед моiми очима. „Бачиш? Бачиш? – питав вiн. – Це колиска для кiшки. Бачиш колиску для кiшки? Бачиш, де спить миле кошенятко? Няв! Ня-яв!“ Пори на його шкiрi здавалися такими великими, як кратери на Мiсяцi. Його вуха та нiздрi заросли волоссям. Вiд нього несло сигарним смородом, немов вiд диявола. Огиднiшоi iстоти, нiж мiй батько зблизька, я в життi не бачив. Вiн менi й досi сниться таким. А старий ще й заспiвав! „Кицю, гойдайся на гiлцi найвищiй, – виводив вiн щосили, – киця в колисцi, а вiтер аж свище. Гiлка зламаеться – вiтром знесе i котеня, i колиску, i все…“ Я заридав. Я пiдхопився й чимдуж вибiг iз дому. Мушу зупинитись. Зараз третя година ночi. Мiй сусiд по кiмнатi прокинувся та дорiкае менi, що машинка дуже голосно стукае». 6 Жучинi бiйки Ньют продовжив свiй лист наступного ранку. Ось що вiн додав: «Ранок настав. Проспавши цiлих вiсiм годин, свiжий як огiрочок, я пишу далi. У гуртожитку зараз тиша. Усi пiшли на лекцii, окрiм мене. Але я маю привiлеi. Я вже не мушу ходити на лекцii. Мене вигнали тиждень тому. Я вчився на першому курсi. Добре, що мене вигнали. Я став би препоганим лiкарем. Закiнчивши цей лист, я, мабуть, пiду в кiно. А може, якщо сонце вийде, погуляю вздовж урвища. Наша ущелина прекрасна, правда ж? Цього року двi дiвчини стрибнули в прiрву, тримаючись за руки. Бо iх не прийняли до того жiночого клубу, до якого вони хотiли. Вони хотiли в „Трi-Дельта“. Але повернемось до 6 серпня 1945 року. Моя сестра Анджела часто казала менi, що того дня я дуже образив батька, бо не захопився „колискою для кiшки“, не захотiв посидiти з ним на килимi та послухати, як вiн спiвае. Може, вiн дiйсно образився, але не думаю, щоб вiн це глибоко вiдчув. Батько був захищений вiд образ краще, нiж усi люди на свiтi. Нiхто не мiг зачепити його, тому що вiн був узагалi байдужий до людей. Одного разу, десь за рiк до того, як вiн помер, я просив його розповiсти що-небудь про мою матiр. А вiн не змiг нiчого пригадати про неi. Ви колись чули вiдому iсторiю про те, як моi батьки поснiдали того дня, коли мали поiхати до Швецii по Нобелiвську премiю? Їi якось надрукували в „Сатердей iвнiнг пост“. Мати приготувала смачний снiданок. А коли вже прибирала посуд зi столу, знайшла поряд iз батьковою чашкою з-пiд кави дрiбнi монетки: двадцять п’ять центiв, десять та ще три по одному пеннi. Батько залишив для неi чайовi. Глибоко образивши батька (якщо так i було), я вибiг надвiр. Бiг, сам не знаючи куди, доки не помiтив мого брата Френка пiд великим кущем спiреi. Френку було тодi дванадцять, i я не здивувався, побачивши його там. Вiн проводив багато часу пiд кущем, коли було спекотно. Немов собака, викопував собi лiгво в прохолодному грунтi мiж корiнням. І не можна було здогадатись, що Френк вiзьме з собою, ховаючись пiд тим кущем. Одного разу це була непристойна книжка. Другого – пляшка з вишневим лiкером. Того дня, коли скинули бомбу, Френк принiс столову ложку та скляну банку з кришкою. Ложкою вiн саджав рiзних жукiв до банки та примушував iх битися. Бiйка жукiв так мене зацiкавила, що сльози моi миттю висохли – я забув про батька. Яких саме жукiв Френк тодi посадив до банки, не пам’ятаю, але пiзнiше ми влаштовували цi боi часто, тому я запам’ятав такi варiанти: один жук-носорiг проти сотнi рудих мурах, одна стонога проти трьох павукiв, рудi мурахи проти чорних. Жуки не хотiли битись, доки не потрясеш банку. Тому Френк саме цим i займався – трясiнням банки. Потiм вийшла Анджела пошукати мене. Вона пiдняла гiлки з одного боку куща й сказала: „Ось де ти!“ Вона спитала Френка, що вiн робить, i вiн вiдповiв: „Експериментую“. Френк завжди казав це, коли його питали, що, з його погляду, вiн робить. Вiн завжди казав: „Експериментую“. Анджелi було тодi двадцять два. З шiстнадцяти рокiв вона була справжньою головою родини, вiдколи мати померла, а я народився. Вона любила повторювати, що в неi трое дiтей: я, Френк i батько. Вона не перебiльшувала. Бувало, що морозноi пори Френк, батько i я стояли перед Анджелою рядком у передпокоi й вона закутувала нас однаково, от тiльки я йшов потiм до дитячого садочка, Френк – до школи, а батько – працювати над атомною бомбою. Одного такого дня, пам’ятаю, запалювання зламалось, радiатор замерз i автомобiль не заводився. Ми сидiли в салонi, й Анджела натискала на стартер, аж доки акумулятор не розрядився. Тодi батько заговорив. Знаете, що вiн сказав? Вiн сказав: „Дивнi цi черепахи“. – „Що ж там дивного в черепахах?“ – спитала Анджела. – „Коли вони ховають голову пiд панцир, хребет у них згинаеться чи скорочуеться?“ До речi, Анджелу можна вважати нiким не оспiваною героiнею епопеi з атомною бомбою – про це, як менi видаеться, нiхто не писав. Може, вам знадобиться? Пiсля розмови про черепах батько так ними захопився, що припинив працювати над атомною бомбою. Нарештi хтось iз учасникiв Мангеттенського проекту прийшов до Анджели порадитися – що робити? Вона сказала iм, що треба винести геть батькових черепах. Отже, якось уночi вони увiйшли до його лабораторii та вкрали черепах разом iз акварiумом. Батько нiяк не вiдреагував на зникнення черепах. Вiн просто пiдiйшов наступного дня до свого робочого мiсця, роздивився, iз чим можна погратися та про що подумати, а там уже все, що залишилось, щоб погратися та подумати, було так чи iнакше пов’язане з бомбою. Витягнувши мене з-пiд куща, Анджела спитала, що сталося мiж батьком та мною. Я все повторював, який вiн огидний, як я його ненавиджу. Вона мене нашльопала. „Як ти смiеш казати таке про свого батька? – сказала вона. – Вiн один з найвидатнiших людей в iсторii! Сьогоднi вiн виграв вiйну! Чи ти второпав? Вiн виграв вiйну!“ І вона нашльопала мене знову. Я не серджусь на Анджелу за те, що вона мене шльопала. Батько був сенсом ii життя. У неi не було залицяльникiв. Узагалi не було друзiв чи подруг. Було тiльки одне хобi. Вона грала на кларнетi. Я знову сказав, що дуже ненавиджу батька, – вона ще раз ляснула мене, тодi Френк вилiз iз-пiд куща й штовхнув ii в живiт. Сестрi стало дуже боляче. Вона впала i стала качатися по землi. Коли вона змогла дихати – заплакала, закричала, покликала батька. – Вiн не прийде, – засмiявся Френк. Френк мав рацiю. Батько визирнув з вiкна, подивився, як ми з Анджелою плачучи качаемось по землi, a Френк стоiть над нами й смiеться. Потiм вiн зник десь у глибинi дому, навiть не спитавши, чому ми здiйняли такий галас. Люди не були його спецiальнiстю. Чи цього досить? Це стане в пригодi для вашоi книги? Чесно кажучи, ви мене дуже обмежили своiм проханням додержуватись лише того дня, коли скинули бомбу. Я мiг би розповiсти чимало потiшних анекдотiв про бомбу та батька з iнших днiв. Наприклад, чи знаете ви оповiдь про те, як батько поводився в день першого випробування бомби в Аламогордо? Пiсля того як вона вибухнула, коли стало очевидно, що Америка здатна знищити цiле мiсто однiею бомбою, один iз учених звернувся до батька зi словами: „Вiдтепер наука пiзнала грiх“. Знаете, що сказав йому батько? Вiн сказав: „Що таке грiх?“ З найкращими побажаннями – Ньютон Гонiккер». 7 Славетнi Гонiккери Ньют додав до свого листа три постскриптуми, ось такi: «P. S. Не можу пiдписатися „з братерським привiтанням“, бо в моему становищi не маю права на звання вашого побратима. Я був тiльки кандидатом, а невдовзi й це вiдберуть. P. P. S. Ви назвали нашу родину „славетною“, але я вважаю, що цей епiтет, якщо ви його введете до вашоi книги, буде помилкою. Бо, бачте, я лiлiпут – лише чотири фути на зрiст[4 - 120 см.]. Що ж до мого брата Френка, востанне ми чули про нього, коли його розшукували полiцiя Флориди, ФБР та Мiнiстерство фiнансiв за те, що вiн переправляв краденi машини до Куби на списаних десантних кораблях. Тому я впевнений, що слово „славетний“ не дуже доречне. Краще пишiть „добре вiдомi“ – це ближче до правди. P. P. P. S. Через день. Перечитав свiй лист i зрозумiв, що вiн може справити таке враження, нiбито я тiльки те й роблю, що сиджу та пригадую рiзнi печальнi випадки й жалiю себе. Насправдi я щасливець i усвiдомлюю це. Невдовзi я одружуся з чудовою маленькою дiвчиною. Свiт сповнений любовi, ii вистачить на всiх, треба тiльки пошукати. Берiть мене як доказ». 8 Щастя Ньюта i Зiнки Ньют не сказав менi, ким була та його чудова дiвчина. Але десь через пiвмiсяця пiсля того, як я одержав цей лист, уся краiна дiзналася, що ii звали Зiнка – просто Зiнка. Здаеться, прiзвища в неi не було. Зiнка була лiлiпуткою родом iз Украiни, танцiвницею в ансамблi Борзого. Трапилось так, що Ньют побував на концертi цього ансамблю в Індiанаполiсi ще до того, як вступив до Корнелльського унiверситету. Потiм вони приiхали на гастролi до Корнеллу. Коли концерт добiг кiнця, малий Ньют уже стояв бiля службових дверей iз букетом – дванадцять троянд на довгих стеблах, «Краса Америки». Ця iсторiя потрапила до газет, коли крихiтка Зiнка попросила полiтичного захисту в Сполучених Штатах, а потiм вони з малим Ньютом зникли. Ще через тиждень крихiтка Зiнка з’явилась у росiйському посольствi. Вона сказала, що американцi виявились занадто матерiалiстичними. Вона сказала, що хоче повернутись додому. Ньют знайшов притулок у домi своеi сестри в Індiанаполiсi. Представникам преси вiн дав лише одне коротке iнтерв’ю. «Це було особисте, – сказав вiн. – Сердечна справа. Я нi про що не шкодую. Те, що сталося, стосуеться лише Зiнки та мене самого». Один заповзятливий американський репортер у Москвi порозпитував про Зiнку в колах тамтешнiх танцюристiв i зробив жорстоке вiдкриття: Зiнка мала не двадцять три роки, як вона всiх запевняла. Їй було сорок два – якраз стiльки, щоб бути Ньютовi за матiр. 9 Вiце-президент, завiдувач вулканiв Я чогось зволiкав iз моею книгою про день бомби. Десь через рiк, за два днi до Рiздва, iнше питання привело мене проiздом до Ілiума, Нью-Йорк, де доктор Фелiкс Гонiккер виконав бiльшу частину своеi роботи, де малий Ньют, Френк та Анджела провели тi роки, коли формуеться особистiсть. Я зупинився в Ілiумi пошукати чогось цiкавого. Гонiккери вже не мешкали в Ілiумi, але там залишилося повно людей, якi запевняли, нiбито добре знали старого та трьох його дивакуватих дiточок. Я домовився про зустрiч з доктором Ейсою Бридом, вiце-президентом, завiдувачем Дослiдноi лабораторii Загальноi сталеплавильноi компанii. Припускаю, що доктор Брид входив до мого карасу, хоча вiн не злюбив мене майже вiдразу. «Приязнь чи неприязнь нiяк на це не впливають», – казав Боконон. Важливе попередження, але забути його легко. – Правда, що ви були керiвником доктора Гонiккера, коли вiн тут працював? – спитав я доктора Брида телефоном. – Лише на паперi, – вiдповiв вiн. – Не розумiю, – сказав я. – Якщо б я дiйсно керував Фелiксом, – сказав Брид, – то був би зараз здатен завiдувати вулканами, припливами, перельотами птахiв та мiграцiями лемiнгiв. Ця людина була природним явищем, яким нiхто зi смертних не змiг би керувати. 10 Секретний агент Ікс-9 Доктор Брид призначив менi зустрiч наступного ранку. Вiн сказав, що забере мене з готелю по дорозi на роботу, щоб уникнути складнощiв при входi до Дослiдноi лабораторii. Їi ретельно охороняли. Отже, я мусив якось провести нiч в Ілiумi. Я оселився в готелi «Дель Прадо» – осередку мiсцевого нiчного життя. Бар готелю пiд назвою «Мис Код» був збiрним мiсцем повiй. Трапилося так («Як мусило трапитись», – сказав би Боконон), що найближча до мене повiя та бармен, котрий мене обслуговував, ходили до школи з Франклiном Гонiккером, мучителем жукiв, середньою дитиною, зниклим нащадком. Повiя назвалася Сандрою й запропонувала менi такi втiхи, яких неможливо пiзнати нiде, крiм площi Пiгаль та Порт-Саiду. Я сказав, що менi це не цiкаво, а вона досить дотепно вiдповiла, що iй це також не цiкаво. Пiзнiше виявилося, що ми обое переоцiнили нашу байдужiсть, але не дуже. Утiм, перш нiж порiвняти нашi пристрастi, ми побалакали про Френка Гонiккера, про старого татка, про Ейсу Брида та Загальну сталеплавильну компанiю, а ще про Папу Римського й контроль народжуваностi, а ще про Гiтлера i евреiв. Ми говорили про шахраiв. Ми говорили про iстину. Ми говорили про гангстерiв та бiзнесменiв. Ми торкнулися теми хороших бiдних людей, котрих саджають на електричний стiлець, i багатих мерзотникiв, якi цього уникають. Ми говорили про релiгiйних людей зi збоченнями. Ми багато про що говорили. І ми повпивалися. Бармен дуже мило поводився iз Сандрою. Вона йому подобалась. Вiн поважав ii. Вiн розповiв менi, що в Ілiумськiй середнiй школi Сандра була головою комiсii з визначення класних кольорiв. «Кожний клас першого року навчання, – пояснив вiн, – мав обрати певнi кольори для значкiв, щоб потiм з гiднiстю носити iх до випуску». – Якi ж кольори ви обрали? – спитав я. – Помаранчевий iз чорним. – Гарнi кольори. – Я теж так уважаю. – А Франклiн Гонiккер теж входив до складу комiсii? – Нiкуди вiн не входив, – зневажливо сказала Сандра. – Нiколи не брав участi в комiсiях, нiколи не грався нi з ким, не водив дiвчат гуляти. Не знаю, чи взагалi вiн розмовляв з дiвчатами. Ми прозвали його «Секретний агент Ікс-9». – Ікс-9? – Авжеж! Вiн завжди поводився так, нiби поспiшае з однiеi явки на другу i не може нi з ким розмовляти. – А може, у нього справдi було дуже таемне життя? – припустив я. – Та нi! – Нi, – чмихнув бармен. – Вiн був з тих хлопцiв, що збирають моделi лiтакiв i займаються всiлякими нiсенiтницями. 11 Протеiн – Вiн мав виголосити нам привiтання, – сказала Сандра. – Хто мав? – спитав я. – Доктор Гонiккер – старий. – І що ж вiн виголосив? – Вiн не прийшов. – І привiтальноi промови не було? – Та нi, була. Доктор Брид, той, з ким ви побачитесь завтра, з’явився весь захеканий i щось там промовив. – Що саме? – Сказав, сподiваеться, що багато хто з нас зробить кар’еру в науцi, – Сандра не вважала цi слова смiшними. Вона пригадувала урок, що сильно вразив ii, i повторювала його затинаючись, але старанно. – Сказав, що головна проблема свiту… – Вона зупинилась, роздумуючи, потiм невпевнено повела далi: – Головна проблема свiту в тому, що люди тримаються старих забобонiв, а не науки. Сказав, що якби всi бiльше займалися наукою, не було б усiх цих халеп. – Вiн ще сказав, що наука колись розкрие головну таемницю життя, – додав бармен, почухав потилицю i спохмурнiв. – Щось таке я читав у газетi цими днями, нiбито нарештi вiдкрили цей секрет… про що ж там iшлося? – Не чув, – промимрив я. – Я читала, – сказала Сандра. – Два днi тому. – Саме так, – сказав бармен. – Отже, у чому полягае секрет життя? – спитав я. – Забула, – зiтхнула Сандра. – Протеiн, – проголосив бармен. – Вони вiдкрили якийсь секрет протеiну. – Ага, – сказала Сандра, – саме так. 12 Насолода кiнця свiту Потiм до нас приеднався бармен старшого вiку. Там, у барi «Мис Код» готелю «Дель Прадо», почувши, що я пишу книгу про день, коли скинули бомбу, вiн розповiв менi, як сам прожив той день, що це був за день у тому самому барi, де ми сидiли. Вiн розтягував слова, як В. К. Фiлдс[5 - В. К. Фiлдс (W. C. Fields; 1880–1946) – вiдомий американський актор-комiк. (Прим. ред.)], а його нiс був схожий на добiрну полуницю. – Тодi цей бар не звався «Мис Код», – казав вiн. – Не було цих клятих рибальських сiток та мушель на стiнах. Тодi був «Вiгвам навахо». Індiанськi ковдри та коров’ячi черепи повсюди. На столах – маленькi тамтами. Якщо вiдвiдувачi хотiли покликати офiцiанта, вони мали бити в тамтами. Мене намагалися примусити, щоб я носив на головi пiр’я на зразок iндiанського воiна, але я вiдмовився. Одного разу сюди зайшов справжнiй iндiанець-навахо. Вiн сказав менi, що навахо не мешкали у вiгвамах. «Суцiльний сором», – сказав я йому. А ще ранiше тут була «Помпея» – усюди валялася вiдпала штукатурка. Однак назва цього мiсця не мае значення: свiтло так нiхто й не вiдремонтував. Та й клятi клiенти не змiнились, i кляте мiсто навкруги теж. Того дня, коли скинули кляту гонiккерiвську бомбу на японцiв, приходить якесь ледащо й починае канючити питво. Вiн, бач, хотiв випити з тiеi нагоди, що незабаром кiнець свiту. Отож я намiшав йому «Насолоду кiнця свiту»: видовбав ананас, залив туди пiвпiнти м’ятного лiкеру, додав збитих вершкiв i зверху поклав вишеньку. «Ось, тримай, жалюгiдний сучий сину, – кажу йому, – щоб потiм не нарiкав, нiби я для тебе нiчого не зробив». Тут заходить iнший хлопець та й каже, що звiльняеться з Дослiдноi лабораторii, – мовляв, що б ученi не розробляли, з цього все одно вийде зброя, так чи iнакше. Сказав, що не хоче надалi допомагати полiтикам у iхнiх клятих вiйнах. Його iм’я було Брид. Я спитав, чи вiн не родич голови клятоi Дослiдноi лабораторii. Вiн сказав: «Так, будь я неладен». Сказав, що вiн i е клятий син голови Дослiдноi лабораторii. 13 Трамплiн Боже, боже, яке ж огидне це мiсто, Ілiум! «О Боже, – каже Боконон, – якi ж огиднi цi мiста, усi до одного!» Мокрий снiг падав крiзь непорушну завiсу туману. Було ще дуже рано. Я iхав у «Лiнкольнi» з доктором Ейсою Бридом. Мене нудило, вчорашня пиятика ще давалася взнаки. Доктор Брид сидiв за кермом. Колеса машини раз у раз наштовхувались на колii давно занедбаноi трамвайноi лiнii. Брид був старий з рожевими щiчками, безперечно, заможний, дуже добре вдягнений. Увiчливий, оптимiстичний, розумний та незворушний. Я ж, навпаки, почувався колючим, недужим цинiком. Я пробув iз Сандрою всю нiч. Душа моя смердiла, як палене котяче хутро. Людей я бачив виключно в чорних тонах, i про доктора Ейсу Брида я знав тепер дещо погане – Сандра менi розповiла. Сандра розповiла, що в Ілiумi всi впевненi, буцiмто доктор Брид колись був закоханий у дружину Фелiкса Гонiккера. «Багато хто вважав, – сказала вона, – що Брид був батьком усiх трьох дiтей Гонiккера». – Вам доводилось ранiше бувати в Ілiумi? – раптом спитав доктор Брид. – Нi, я тут уперше. – Це мiсто сiмейне. – Тобто? – Нiчне життя майже вiдсутне. Кожен дбае переважно про свою родину, свiй дiм. – Якщо так, то це найздоровiший спосiб життя. – Саме так i е. Маемо дуже низький рiвень молодiжноi злочинностi. – Чудово! – Історiя Ілiума, до речi, вельми цiкава. – Та невже? Дуже цiкаво! – У давнi часи вiн слугував трамплiном, так би мовити. – Трамплiном? – Для переселенцiв, що прямували на Захiд. – Он як… – Тут люди забезпечували себе речами, необхiдними в дорозi. – Дуже цiкаво! – Приблизно на тому ж мiсцi, де зараз розташована Дослiдна лабораторiя, тодi знаходився старий форт. Там тримали злочинцiв зi всього округу, а також здiйснювали публiчнi страти. – Отже, злочини й тодi до добра не доводили, як i в нашi часи. – У 1782 роцi там повiсили чоловiка, котрий убив двадцять шiсть осiб. Менi здаеться, що було б варто комусь написати книгу про нього. Звали його Джордж Майнор Моуклi. На ешафотi вiн заспiвав. Сам склав пiсню заради такоi нагоди. – І про що ж вiн спiвав? – Слова пiснi ви можете знайти в Історичному товариствi, якщо це вас справдi зацiкавило. – Нi, я тiльки хотiв уточнити ii загальний змiст. – Загальний змiст такий, що вiн нi про що не шкодуе. – Бувають же такi люди! – Ви лише подумайте! – сказав доктор Брид. – Мати двадцять шiсть смертей на своему сумлiннi! – Аж голова йде обертом, – сказав я. 14 Коли в автомобiлях були кришталевi вазочки Моя важка голова хитнулась на затерплiй шиi: колеса блискучого «Лiнкольна» доктора Брида знов зiштовхнулись iз трамвайними рейками. Я спитав Брида, скiльки людей намагаються дiстатись Загальноi сталеплавильноi компанii кожного ранку о восьмiй годинi, i вiн вiдповiв: тридцять тисяч. Полiсмени в жовтих дощовиках стояли на кожному перехрестi, iхнi руки в бiлих рукавичках рухались усупереч вказiвкам свiтлофорiв. А свiтлофори, яскравi привиди серед сльоти, вели далi свою нiкчемну гру, пiдказуючи автомобiльному льодянику, що робити. Зелений – рухатись. Червоний – стояти. Жовтий – бути готовими до змiн, уважними. Доктор Брид сказав менi, що Гонiккер замолоду одного ранку просто кинув свою машину в потоцi iлiумського транспорту. – Полiсмени мусили виявити причину затримки, i вони знайшли Фелiксову машину в самiй серединi потоку: двигун працював, у попiльничцi лежав недопалок сигари, свiжi квiти у вазочках… – У вазочках? – Це був «Мармон», розмiром iз невеличкий паровоз. На облямiвцi дверцят були прикрiпленi кришталевi вазочки, i Фелiксова дружина щоранку ставила в них свiжi квiти. Ось ця машина й застрягла посерединi транспортного потоку. – Подiбно до «Марii Целести»[6 - «Марiя Целеста» – вiтрильне судно, яке було покинуте екiпажем за нез’ясованих причин i знайдене 1872 р. в Атлантицi на пiвдорозi мiж Азорськими островами й Португалiею. (Прим. ред.)], – пiдказав я. – Полiцiя витягла ii звiдти. Знаючи, чия це машина, вони зателефонували до Фелiкса та дуже ввiчливо пояснили, де вiн зможе ii забрати. Фелiкс вiдповiв iм, що бiльше не мае потреби в «Мармонi», хай залишать його собi. – І вони залишили? – Нi. Вони подзвонили його дружинi, вона прийшла й забрала машину. – До речi, як ii звали? – Емiлi, – доктор Брид облизав вуста; погляд його став вiдсутнiм, i вiн ще раз вимовив iм’я жiнки, яка померла вже так давно: – Емiлi. – Як ви вважаете, менi дозволять описати цю iсторiю з «Мармоном» у моiй книзi? – спитав я. – За умови, що ви не опишете, чим вона закiнчилась. – А чим? – Емiлi не звикла керувати «Мармоном». Дорогою додому вона потрапила в серйозну аварiю. Пошкодження тазових кiсток… – Рух на дорозi припинився, доктор Брид заплющив очi, пальцi його стиснули кермо. – Ось чому вона померла, народжуючи маленького Ньюта. 15 Веселого Рiздва! Дослiдна лабораторiя Загальноi сталеплавильноi компанii знаходилась на територii Ілiумського заводу бiля головних ворiт, на вiдстанi одного кварталу вiд паркувального майданчика для службових автомобiлiв, де доктор Брид поставив свiй «Лiнкольн». Я спитав Брида, скiльки працiвникiв у Дослiднiй лабораторii. «Сiмсот осiб, – сказав вiн, – але безпосередньо займаються дослiдженнями не бiльше сотнi. Решта шiстсот так чи iнакше пов’язанi з господарськими питаннями, а я – головна домогосподарка». Коли ми влились у потiк люду, який чимчикував заводською вулицею, жiночий голос позаду нас побажав доктору Бриду веселого Рiздва. Брид обернувся, приязно вдивляючись у море облич, блiдих, немов недопечений пирiг, i встановив, що привiтання походило вiд якоiсь мiс Франсiни Пiфко. Мiс Пiфко була двадцятирiчною дiвчиною, здоровою, помiрно гарненькою, пересiчною та нудною. Шануючи традицiйну рiздвяну доброзичливiсть, доктор Брид запросив мiс Пiфко приеднатися до нас. Вiн представив ii менi як секретарку доктора Нiльсака Горвата i пояснив, хто такий Горват. – Видатний спецiалiст iз хiмii поверхнi, – сказав вiн, – це саме вiн навчився робити дива з тонкими плiвками. – Що нового в хiмii поверхнi? – спитав я мiс Пiфко. – До бiса, – сказала вона, – не питайте мене. Я тiльки друкую те, що вiн менi диктуе. І вона вибачилась за те, що пом’янула бiса. – Утiм, я думаю, ви розумiете бiльше, нiж вам здаеться, – сказав Брид. – Та невже! – мiс Пiфко не звикла до розмов з такими поважними особами, як доктор Брид, iй було нiяково. Їi хода стала манiрною, вона не згинала нiг i пiдскакувала, мов курча. Усмiшка нiби приклеiлась до ii губ, вона спiшно шукала у своему мозку, що б такого розумного сказати, але знаходила лише зiм’ятi паперовi серветки та дешевi прикраси. – Отже… – доброзичливо пробасив доктор Брид, – чи вам подобаеться працювати тут? Ви ж прийшли до нас десь рiк тому, чи не так? – Ви, вченi, забагато думаете, – випалила мiс Пiфко i безглуздо засмiялась. Виявлена доктором Бридом приязнiсть спалила всi запобiжники ii нервовоi системи. Вона вже себе не контролювала. – Ви всi забагато думаете! Похмура товста жiнка в брудному комбiнезонi, що пленталась поряд iз нами, важко дихаючи, почула цi слова мiс Пiфко. Вона подивилася на доктора Брида з безнадiйним докором. Вочевидь, вона ненавидiла людей, що забагато думають. У той момент я побачив у нiй достойного представника всього роду людського. Судячи з виразу обличчя товстоi жiнки, вона б з’iхала з глузду прямо на мiсцi, якщо хтось почав би думати в ii присутностi. – Ви маете знати, – сказав Брид, – що обсяг думок однаковий у всiх людей. Тiльки вченi думають в один спосiб, а люди загалом – в iнший. – Еге ж, – невиразно зiтхнула мiс Пiфко. – Доктор Горват менi диктуе нiбито iноземною мовою. Не вiрю, що могла б це зрозумiти, навiть якщо б мала вищу освiту. А вiн, може, мiркуе про щось таке… вiд чого свiт стане догори дригом та навиворiт, як вiд атомноi бомби. – Моя мати завжди розпитувала мене, коли я поверталась зi школи, що там було, i я все iй розповiдала, – вела далi мiс Пiфко. – Тепер я повертаюсь додому з роботи, вона мене розпитуе, а я… нiчого я не можу iй сказати… – мiс Пiфко потрясла головою, випнувши своi яскраво-червонi губки, – нiчого, крiм «не знаю, не знаю, не знаю»! – Коли ви чогось не розумiете, – не вщухав Брид, – спитайте доктора Горвата, вiн вам усе пояснить. Вiн дуже добре вмiе пояснювати. – Доктор обернувся до мене. – Гонiккер любив казати, що вчений, який не здатен пояснити, чим вiн займаеться, восьмирiчнiй дитинi, – шарлатан. – У такому разi я дурнiша за восьмирiчну дитину, – похнюпилась мiс Пiфко. – Я навiть не знаю, що таке шарлатан. 16 Назад до дитячого садка До дверей Дослiдноi лабораторii вели чотири гранiтнi сходинки. Сама будiвля була шестиповерхова, цегляна, нiчим не прикрашена. Бiля входу чергували двое добре озброених охоронцiв. Мiс Пiфко показала охоронцю рожевий значок «загального допуску», пришпилений злiва на ii грудях. Доктор Брид показав охоронцю чорний значок з правого боку, «цiлковито секретний», – вiн носив його на м’якому лацканi пiджака. Вiн церемонно обiйняв мене за плечi, не доторкнувшись до них, – iз цього охоронцi мали зрозумiти, що його величнiсть Брид бере мене пiд свою опiку та нагляд. Я всмiхнувся до одного з охоронцiв. Вiн не вiдповiв. Вiн не бачив нiчого смiшного в нацiональнiй безпецi, абсолютно нiчого. Доктор Брид, мiс Пiфко i я мовчки попрямували через просторий вестибюль лабораторii до лiфтiв. – Попросiть доктора Горвата час вiд часу пояснювати вам щось, – звернувся Брид до мiс Пiфко. – Ось побачите, вiн знайде ясну, зрозумiлу вiдповiдь для вас. – Йому доведеться починати з першого класу, а може, навiть з дитячого садка, – сказала вона. – Я стiльки всього пропустила… – Ми всi багато чого пропустили, – згодився з нею Брид. – Нам усiм треба починати з самого початку, по можливостi – з дитячого садка. Ми стежили за тим, як адмiнiстратор лабораторii вмикае низку наочних приладiв, розставлених попiд стiнами вестибюля. Ця висока, худорлява дiвчина мала блiде, немов льодяне, обличчя. Вiд вправних дотикiв ii пальцiв починали мигтiти вогники, крутилися колiщатка, булькотiла рiдина в колбах, дзеленчали дзвiночки. – Чаклунство, – зауважила мiс Пiфко. – Дуже неприемно чути вiд одного з членiв нашоi лабораторноi сiм’i це нiкчемне, середньовiчне слово, – обурився доктор Брид. – Кожний з цих приладiв мiстить у собi пояснення. Вони призначенi для того, щоб розвiяти мiстифiкацiю. Це – повна антитеза чаклунству. – Чаклунству… що? – Повна протилежнiсть. – Мене ви в цьому не переконаете. Доктор Брид не змiг приховати образи. – Ну, що ж, – сказав вiн, – але ми не бажаемо когось мiстифiкувати. Визнайте принаймнi цю нашу заслугу. 17 Дiвоче гнiздо Секретарка доктора Брида стояла на своему столi в приймальнi, пiдвiшуючи паперовий лiхтарик-гармошку до люстри. – Послухайте, Наомi, – скрикнув Брид, – ми вже пiвроку не мали жодного нещасного випадку! Якщо впадете – зiпсуете нам звiтнiсть! Мiс Наомi Фауст була веселою, сухенькою старою. Вона, мабуть, працювала на доктора Брида майже все його життя та й свое життя теж. – Я ударостiйка, – засмiялась вона. – Але, коли б я навiть i впала, рiздвянi ангели мене б пiдхопили. – Траплялося так, що вони не встигали! З лiхтарика звисали двi паперовi стрiчки, також складенi гармошкою. Мiс Фауст смикнула одну з них, i стрiчка розгорнулась у довгу смугу з написом. – Тримайте, – мiс Фауст подала доктору Бриду вiльний кiнець стрiчки, – розгорнiть ii повнiстю та пришпильте до дошки оголошень. Брид слухняно виконав доручення, вiдiйшов на крок, щоб прочитати напис на стрiчцi. – Мир на Землi! – радiсно вигукнув вiн. Мiс Фауст злiзла зi столу, тримаючи кiнець другоi стрiчки, i розгорнула ii. «У людях благоволiння!» – ось що було написано на другiй стрiчцi. – Їй-бо, – хихикнув Брид, – навiть Рiздво вони спромоглися дегiдратувати! Але примiщення мае святковий вигляд, справдi святковий. – Я також не забула придбати шоколадки для дiвчат, – додала мiс Фауст. – Чи ви пишаетеся мною? Доктор Брид плеснув долонею по лобi, засмучений власною безпам’ятнiстю. – Хвалити Бога! Я зовсiм про це забув. – Не можна забувати, – сказала мiс Фауст. – Це вже стало традицiею: доктор Брид та шоколадки для дiвочого гнiзда на Рiздво. Стара пояснила менi, що «дiвоче гнiздо» – це друкарське бюро в пiдвальному примiщеннi лабораторii. – Дiвчата обслуговують усiх, хто веде робочi записи на диктофонi. Протягом цiлого року, розповiла вона, дiвчата слухають диктофоннi записи – безликi голоси вчених. Записи приносять дiвчата-кур’ери. Лише раз на рiк вони покидають монастир з бетонними стiнами, щоб посвяткувати й одержати своi шоколадки вiд доктора Ейси Брида. – Вони також служать науцi, – пiдтвердив Брид, – якщо навiть i не розумiють анi слова з того, що друкують. Благослови iх Боже, усiх благослови! 18 Найцiннiша рiч у свiтi Коли ми увiйшли до кабiнету доктора Брида, я спробував зiбратися з думками, щоб провести пристойне iнтерв’ю. Але моi розумовi здiбностi все ще не покращали. Отож, коли я почав розпитувати доктора Брида про день бомби, виявилося, що дiлянка мого мозку, вiдповiдальна за зв’язок iз громадськiстю, затьмарена алкоголем i паленим котячим хутром. Яке б запитання я не ставив, виходило, що я вважаю творцiв атомноi бомби злочинцями, що сприяли найжорстокiшому вбивству. Спочатку це здивувало Брида, потiм образило. Вiн вiдсунувся вiд мене й пробурчав: – Як я бачу, ви не дуже полюбляете вчених. – Це не зовсiм так, сер. – Але всi вашi запитання спрямованi на те, щоб я був змушений визнати, що вченi – це безсердечнi, безсовiснi, обмеженi бовдури, байдужi до долi решти людства, а може, навiть не належать до роду людського. – Занадто жорстко сказано! – Не жорсткiше нiж те, що ви, вочевидь, збираетесь написати в своiй книзi. Я вважав, що ваш намiр – створити чесну, об’ективну бiографiю Фелiкса Гонiккера. Це, без сумнiву, достойна iдея для молодого письменника наших часiв, нашого столiття. Але ж нi, ви прибули сюди з упередженням, з уявленням про вчених як про якихось манiякiв. Звiдки така гра уяви? З комiксiв? – Вiд сина доктора Гонiккера, наприклад. Це одне з моiх джерел. – Котрого сина? – Ньютона, – сказав я. Лист малюка Ньюта я принiс iз собою, тепер я дiстав його й показав Бриду. – До речi, чи Ньют дiйсно малий? – Не вищий за стiйку для парасольок, – сказав вiн похмуро, читаючи листа Ньюта. – А iншi дiти нормальнi? – Авжеж! Боюсь вас розчарувати, але у вчених народжуються такi ж самi дiти, як i в iнших людей. Я постарався заспокоiти Брида, переконати його в тому, що дiйсно бажаю вiдтворити точний портрет Гонiккера. – Я прийшов сюди з единою метою – точно зафiксувати все, що ви менi скажете про доктора Гонiккера. Лист Ньюта – це лише перший документ, я обов’язково врiвноважу його тим, що почую вiд вас. – Менi набридли люди, якi не розумiють, що таке вчений, що робить учений! – Я зроблю все можливе, щоб загладити непорозумiння. – У нашiй краiнi люди здебiльшого навiть не розумiють, що таке наукове дослiдження. – Буду вам дуже вдячний, якщо ви поясните менi, що це. – Дослiдження – це не пошук кращого фiльтра для цигарок, чи м’якiших паперових рушникiв, чи бiльш стiйкоi фарби для малярних робiт, нi, борони Боже! Усi говорять про дослiдження, але майже нiхто ними в нас не займаеться. Ми одна з небагатьох компанiй, якi справдi наймають спецiалiстiв для суто наукових дослiджень. Тi компанii, що вихваляються своiми «дослiдженнями», мають на увазi технiкiв у бiлих халатах, котрi працюють за готовими рецептами й винаходять удосконалену конструкцiю двiрника для новоi моделi «Олдсмобiля». – А тут, у вас?.. – А в нас та ще в кiлькох, на жаль, небагатьох, iнших мiсцях людям платять за те, що вони здобувають новi знання, працюють тiльки заради цього. – Це дуже великодушно з боку Загальноi сталеплавильноi компанii. – Нiчого великодушного! Новi знання – це найцiннiша рiч у свiтi. Що бiльше iстин ми знаходимо, то багатшими стаемо. Якби я вже тодi був боконiстом, вiд цих слiв, напевне, завив би. 19 Болота бiльше не буде – Ви маете на увазi, – сказав я доктору Бриду, – що спiвробiтникам цiеi лабораторii нiколи не дають вказiвок, над чим iм працювати? І нiхто навiть не пiдозрюе, чим вони зайнятi? – Люди завжди щось пiдозрюють, але справжнiй дослiдник не стане зважати на чиiсь вигадки. У його головi повно власних проектiв, i саме цього ми прагнемо. – А доктору Гонiккеру коли-небудь пропонували якiсь проекти? – А як же! Найчастiше – адмiрали та генерали. Для них вiн був чарiвником, котрий мiг зробити Америку непереможною, змахнувши своею паличкою. Вони привозять сюди найрiзноманiтнiшi плани – усi до одного схибленi. Цi плани бездоганнi, iхнiй единий недолiк – те, що при теперiшньому рiвнi наших знань здiйснити iх не можна. Вiд учених такого рангу, як Гонiккер, чекають, що вони вирiшать цю маленьку проблему. Пам’ятаю, як Фелiксовi незадовго до його смертi докучав один генерал морськоi пiхоти, вимагаючи, щоб той зробив щось iз болотом. – З болотом? – Морськi пiхотинцi мало не двiстi рокiв борсалися в багнi, iм нарештi це набридло, – сказав Брид. – Генерал, як iхнiй представник, уважав, що однiею з ознак прогресу мае стати звiльнення морських пiхотинцiв вiд цiеi незручностi. – Що ж мав на увазi генерал? – Зникнення багна. Щоб не було нiякого багна. – Менi здаеться, – почав я теоретизувати, – що для цього знадобились би цiлi гори якихось хiмiкатiв або багатотоннi агрегати… – Генерал мрiяв про пiлюлю або компактну машинку. Бо морським пiхотинцям набридло не тiльки мiсити болото, а й тягати на собi важке екiпiрування. Їм хотiлося носити щось маленьке для годиться. – Що сказав на це доктор Гонiккер? – Фелiкс жартiвливо запропонував, а вiн завжди висловлювався жартiвливо, створити таку речовину, дрiбка якоi, навiть мiкроскопiчна крихта, могла б перетворити безмежнi болота, твань, мочарi, струмки, калюжi, сипучi пiски й трясовини на тверду, як стiл, поверхню. – Брид стукнув своiм старечим, ластатим кулаком по столу. Його стiл, сталевий, сiро-зелений, мав форму нирки. – Один солдат мiг би нести таку кiлькiсть цiеi речовини, що вистачило б витягти з найглибшого болота танкову дивiзiю. За словами Фелiкса, один солдат мiг би нести достатню для цього ii кiлькiсть пiд нiгтем свого мiзинця. – Це неможливо! – Ви так уважаете, я так уважаю – майже всi так уважали б. Але Фелiкс, нiби граючись, мiг зробити що завгодно. Фелiкс був дивом, i я щиро сподiваюсь, що ви напишете про це у своiй книзi, саме тому, що вiн завжди брався за старi загадки так, начебто вони зовсiм новi. – Я зараз почуваюсь як Франсiна Пiфко, – сказав я, – а також як усi друкарки з дiвочого гнiзда. Доктор Гонiккер навряд чи змiг би пояснити менi, як крихта, котра вмiщуеться пiд нiгтем, може перетворити болото на поверхню, тверду, як стiл. – Але Фелiкс був майстром пояснень… – Хай навiть так… – Вiн зумiв пояснити це менi, – сказав Брид, – тож я, напевне, зможу пояснити вам. Отже, завдання полягае в тому, щоб звiльнити морських пiхотинцiв вiд багна – так? – Так. – Гаразд, – сказав доктор Брид, – слухайте уважно. Почнемо! 20 Лiд-дев’ять – Існуе декiлька способiв, – почав оповiдати Брид, – щоб могли кристалiзуватись, тобто замерзнути, рiзнi рiдини; кiлька способiв розташувати iхнi атоми так, щоб вони зчепились i створили впорядковану, жорстку структуру. Далi цей старий iз плямистими руками попросив мене пригадати, як можна скласти пiрамiдку з гарматних ядер на газонi перед будiвлею суду, як заповнити ящик апельсинами. – Аналогiчно вiдбуваеться розмiщення атомiв у кристалах – ось чому два кристали однiеi речовини можуть мати зовсiм рiзнi властивостi. Вiн розповiв, як на якiйсь фабрицi вирощували великi кристали етилендiамiнтартрату. Кристали використовували для якихось промислових операцiй. Але одного дня виявилось, що вирощуванi кристали бiльше не мають потрiбних властивостей. Атоми почали зчiплятись та замикатись (заморожуватись) в iнший спосiб. Рiдина, яка мала кристалiзуватись, не змiнилася, але тепер ii кристали для промислового процесу були вже непридатнi. – Чому це сталося? Цiеi загадки нiхто не змiг розв’язати. Утiм, – сказав доктор Брид, – теоретично можна припустити, що винуватцем було «зернятко». – Так доктор назвав крихiтну часточку з iншою кристалiчною структурою. – Це зернятко, що з’явилось бозна-звiдки, навчило атоми зчiплятись та замикатись, кристалiзуватись, заморожуватись у новий спосiб. Тепер повернемося знову до гарматних ядер на газонi або до апельсинiв у ящику, – продовжив Брид i пояснив, що шари ядер або апельсинiв укладаються залежно вiд того, як був складений найнижчий з них. – Спiднiй шар е тим взiрцем, згiдно з яким поводиться потiм кожне ядро або кожний апельсин, хоч би й незчисленна кiлькiсть ядер або апельсинiв. – А тепер припустимо, – з неприхованим задоволенням пирснув Брид, – що iснуе багато способiв кристалiзацii, тобто заморожування, води. Припустимо, що той лiд, по якому ми iздимо на ковзанах чи який додаемо до коктейлiв, назвемо його «лiд-один», – це лише один з багатьох рiзновидiв льоду. Припустимо, що на Землi вода завжди утворюе лiд-один, бо вона нiколи не мала «зернятка», завдяки якому мiг би утворитися лiд-два, лiд-три, лiд-чотири?.. Аж нарештi, – вiн знов постукав своiм старечим кулаком по столу, – ми дiйдемо до форми, яку назвемо лiд-дев’ять – кристала, твердого, як цей стiл, з точкою плавлення, скажiмо, сто градусiв за Фаренгейтом, але краще сто тридцять градусiв[7 - 38 та 54 °C.]. – Гаразд, усе це я поки що засвоiв, – сказав я. Раптом доктор Брид замовк, почувши шепiт у приймальнi, шепiт гучний та значущий. Це були голоси пташок з дiвочого гнiзда. Дiвчата зiбралися у приймальнi та готувалися до спiву. І вони заспiвали, щойно ми з Бридом з’явились на порозi кабiнету. Їх було багато, кiлька десяткiв, одягнених, як церковнi хористки: у кожноi був комiрець iз бiлого паперу, пришпилений скрiпкою. Вони спiвали чудово. Мене це здивувало й розчулило до слiз. Мене завжди зворушуе цей рiдкiсний скарб – нiжнiсть дiвочого спiву. Дiвчата спiвали «O мале мiсто Вiфлеем». Не скоро я забуду, як звучав у iхньому виконаннi рядок: «Страхи та надii минулих рокiв сьогоднi згадаемо знов». 21 Морська пiхота йде в наступ Старий доктор Брид за допомогою мiс Фауст пороздавав рiздвянi шоколадки друкаркам, i ми повернулися до його кабiнету. – На чому ми зупинилися? – спитав вiн. – А, так-так! І вiн попросив мене уявити морських пiхотинцiв Сполучених Штатiв, що пропадають у Богом забутому болотi. – Їхнi вантажiвки, танки та гаубицi буксують, – сумно сказав вiн, – грузнучи у смердючiй багнюцi… – Вiн пiдняв палець i пiдморгнув менi. – Але припустимо, юначе, що один iз солдатiв мае крихiтну капсулу iз зернятком льоду-дев’ять, iз програмою для атомiв води, щоб вони створили нову структуру, замерзли. Якщо цей солдат кине зернятко у найближчу калюжу, то?.. – Калюжа застигне? – припустив я. – А багнюка навколо калюжi? – Застигне? – І всi калюжi в уже замерзлому грунтi? – Теж замерзнуть? – А озерця та струмки серед замерзлоi трясовини? – Теж замерзнуть? – Отож-бо й воно! – вигукнув вiн. – А морська пiхота Сполучених Штатiв вилiзе з болота й пiде в наступ! 22 Представник жовтоi преси – Ця штука iснуе? – спитав я. – Нi-нi, нi, – вiдповiв Брид, знову втрачаючи терпець. – Я розповiв вам усе це лише для того, щоб ви могли уявити собi надзвичайне новаторство пiдходiв Фелiкса до старих проблем. Ви почули зараз переказ того, що вiн наговорив генералу морськоi пiхоти, котрий дошкуляв йому питанням багна. Фелiкс обiдав щодня в нашому кафетерii завжди сам. Нiхто не дозволяв собi сiдати до його столу, щоб не перервати потоку думок ученого. Таким було неписане правило. Але генерал морськоi пiхоти вломився до примiщення, усiвся на стiлець i почав балакати про багно. Моя розповiдь – це й була iмпровiзована промова Фелiкса. – І такоi штуки… такоi штуки насправдi немае? – Я тiльки що казав вам: нi, немае! – роздратовано вигукнув Брид. – Фелiкс помер невдовзi пiсля цього! Якби ви уважно слухали те, що я намагався вам розповiсти про людей-дослiдникiв, ви не ставили б таких запитань! Тi, хто займаеться чистими дослiдженнями, працюють над тим, чим вони захоплюються самi, а не тим, що хвилюе iнших людей. – Але я все думаю про те болото… – Можете припинити! Я навiв це лише задля прикладу. – Коли струмки, що течуть через болото, замерзнуть у виглядi льоду-дев’ять, що станеться з рiками й озерами, куди вони впадають? – Замерзнуть. Але льоду-дев’ять не iснуе. – А океани, куди впадають замерзлi рiки? – Замерзнуть теж, звiсно, – рiзко кинув вiн. – Бачу, ви вже вирiшили винести на ринок сенсацiйну iсторiю про лiд-дев’ять. Кажу вам ще раз, цiеi речi не iснуе! – І джерела, що живлять замерзлi озера та струмки, i всi пiдземнi води, що живлять джерела? – Замерзнуть, чорт забирай! – вигукнув вiн. – Шкода, що я вiдразу не розпiзнав вас як представника жовтоi преси, – сказав вiн пишномовно, пiднявшись на ноги. – Я не допустив би вас сюди навiть на хвилину! – А дощ? – Коли почнеться дощ, краплi перетворяться на маленькi часточки льоду-дев’ять – i тодi настане кiнець свiту. А зараз – кiнець iнтерв’ю! На все добре! 23 Остання порцiя печива Доктор Брид помилявся щонайменше в одному: така штука, як лiд-дев’ять, iснувала. Знаходилась вона не деiнде, а на нашiй Землi. Лiд-дев’ять був останнiм даром, який створив Фелiкс Гонiккер для людства, перш нiж пiти по заслужену винагороду. Нiкому не було вiдомо, що вiн робить. Жодних записiв про те, що вiн зробив, не залишилось. Щоправда, для цього акту творiння вiн потребував складних приладiв, але вони вже були в Дослiднiй лабораторii. Доктору Гонiккеру треба було лише ходити по сусiдах та позичати те чи iнше, як годиться мiж добрими друзями: набридати сусiдам, аж доки нарештi, так би мовити, не спечеш свою останню порцiю печива. Вiн створив крихту льоду-дев’ять. Вона була блакитно-бiлою. Вона мала точку плавлення сто чотирнадцять градусiв за Фаренгейтом. Фелiкс Гонiккер поклав крихту льоду до маленькоi склянки, склянку вiн поклав до своеi кишенi. І поiхав зi своiми трьома дiтьми на дачу, на мис Код, святкувати Рiздво. Анджелi було тодi тридцять чотири роки. Френку – двадцять чотири. Малюку Ньюту – вiсiмнадцять. Старий татко помер у Святвечiр, розповiвши про лiд-дев’ять тiльки дiтям. Дiти подiлили лiд-дев’ять мiж собою. 24 Що таке вампiтер Тут я маю розповiсти, що боконiсти називають вампiтером. Вампiтер – це вiсь карасу. Не може бути карасу без вампiтера, учить нас Боконон, як не бувае колеса без втулки. Вампiтером може бути що завгодно: дерево, камiнь, тварина, iдея, книга, мелодiя, Святий Грааль. Що б то не було, члени карасу обертаються навколо нього у величному хаосi, подiбному до спiральноi туманностi. Зрозумiло, що орбiти, якими рухаються члени карасу вiдносно свого спiльного вампiтера, чисто духовнi. Обертаються душi, а не тiла. Як учить нас спiвати Боконон: «Усе кругами та кругами обертаемося ми Зi свинцевими ногами й олов’яними крильми». Але вампiтери зникають i вампiтери з’являються, каже нам Боконон. У будь-який час карас насправдi мае два вампiтери: вагомiсть одного зростае, другого – зменшуеться. Я майже впевнений, що в той час, коли я розмовляв з доктором Бридом в Ілiумi, зростаючим вампiтером мого карасу була саме ця кристалiчна форма води, цей блакитно-бiлий клейнод, це сiм’я лихоi долi, що зветься лiд-дев’ять. Коли я розмовляв з доктором Бридом в Ілiумi, Анджела, Франклiн та Ньютон Гонiккери вже мали у своему розпорядженнi зернятка льоду-дев’ять, зернятка, вирощенi iхнiм батьком, так би мовити, скалки великоi брили. Що станеться з тими трьома скалками, було, я впевнений, головною турботою мого карасу. 25 Головна риса доктора Гонiккера Поки що я не можу сказати ще щось про вампiтери мого карасу. Пiсля неприемного iнтерв’ю з доктором Бридом у Дослiднiй лабораторii Загальноi сталеплавильноi компанii я потрапив до рук мiс Фауст. Їй було велено виставити мене геть. Однак я зумiв умовити ii спершу показати менi лабораторiю покiйного доктора Гонiккера. По дорозi я спитав, чи добре вона знала Гонiккера. Лукаво усмiхнувшись, вона вiдповiла вiдверто й розумно. – Не думаю, що його так легко було пiзнати. Розумiете, коли люди кажуть, що «знають» когось, добре чи не дуже, iдеться про особистi таемницi: були вони посвяченi в них чи нi. Люди мають на увазi iнтимнi речi, сiмейнi справи, любовнi iсторii, – сказала менi ця мила стара ледi. – У життi доктора Гонiккера мало мiсце все, що бувае в кожноi живоi людини, але для нього це не було головним. – А що ж тодi було? – спитав я. – Доктор Брид часто повторюе менi, що головним для Гонiккера була iстина. – Ви з ним не згоднi? – Не знаю, згодна чи нi. Просто менi важко зрозумiти, як iстина, тiльки iстина, може замiнити людинi все. Мiс Фауст дозрiла до прийняття боконiзму. 26 Що таке Бог? – Ви коли-небудь розмовляли з доктором Гонiккером? – спитав я мiс Фауст. – Авжеж, розмовляла, i багато. – Щось iз цих розмов запам’яталося? – Було якось… Вiн заявив, що я не зможу сказати йому жодноi абсолютноi iстини. А я сказала: «Бог – це любов». – І що вiн на це? – Вiн сказав: «Що таке Бог? Що таке любов?» – Хмм… – Але ж, знаете, Бог – це дiйсно любов, – сказала мiс Фауст, – незалежно вiд поглядiв доктора Гонiккера. 27 Люди з Марса Примiщення, де знаходилась лабораторiя Фелiкса Гонiккера, було розташоване на шостому, останньому, поверсi будiвлi. Вхiд був перегороджений фiолетовим шнуром, мiдна табличка на стiнi пояснювала, чому це священний об’ект: «У ЦЬОМУ ПРИМІЩЕННІ ДОКТОР ФЕЛІКС ГОНІККЕР, ЛАУРЕАТ НОБЕЛІВСЬКОЇ ПРЕМІЇ З ФІЗИКИ, ПРАЦЮВАВ ОСТАННІ ДВАДЦЯТЬ ВІСІМ РОКІВ СВОГО ЖИТТЯ. ТАМ, ДЕ ЗНАХОДИВСЯ ВІН, ПРОЛЯГАВ ПЕРЕДНІЙ КРАЙ НАУКИ. ЗНАЧЕННЯ ЦІЄЇ ЛЮДИНИ ДЛЯ ІСТОРІЇ ЛЮДСТВА НЕОЦІНЕННЕ». Мiс Фауст запропонувала зняти шнур, щоб я мiг увiйти й ближче познайомитися з привидами, якi могли там бути. Я погодився. – Тут усе залишаеться, як було при ньому, – сказала вона, – тiльки гумовi стрiчки викинули – вони лежали на одному зi столiв. – Гумовi стрiчки? – Не питайте мене, для чого вони йому були потрiбнi. Узагалi не питайте, що тут до чого. Старий залишив лабораторiю пiсля себе в повному безладi. Перше, що впало менi в очi, були дешевi iграшки, розкиданi повсюди. Паперовий змiй зi зламаним хребтом. Іграшковий гiроскоп йо-йо iз закрученою мотузочкою – хоч зараз бери та верти. Дзига. Трубка для мильних бульбашок. Акварiум iз замком та двома черепахами. – Йому подобались крамницi, де «все по десять центiв», – сказала мiс Фауст. – Бачу, що так. – Кiлька його найвiдомiших експериментiв вiн виконав на обладнаннi, що коштувало менше одного долара. – Зекономлений пеннi – це пеннi зароблений. Там, звiсно, було також багато звичайного лабораторного обладнання, але порiвняно з дешевими, яскравими iграшками воно здавалося тьмяним, незначним. Стiл Гонiккера був увесь завалений листами. – Менi здаеться, що вiн нiколи не вiдкривав цих листiв, – промовила мiс Фауст. – Хто хотiв одержати вiдповiдь, мусив дзвонити йому по телефону або з’являтися особисто. А ще на столi стояла фотографiя в рамочцi. Я побачив ii зi зворотного боку й спробував вiдгадати, що на нiй зображено. – Його дружина? – Нi. – Хтось iз його дiтей? – Нi. – Вiн сам? – Нi. Тодi я глянув на знiмок. Це було зображення скромного вiйськового меморiалу перед будiвлею суду в якомусь мiстечку. У центрi меморiалу стояв камiнь з iменами мешканцiв, що загинули на рiзних вiйнах, i я подумав, що фотографiю зробили заради цього каменя. Імена можна було прочитати, я чогось чекав, що побачу серед них iм’я Гонiккера. Але його там не було. – Це одне з його хобi, – сказала мiс Фауст. – Що саме? – Фотографувати пiрамiдки гарматних ядер на газонах у рiзних мiстах. Очевидно, форма пiрамiдки на цьому знiмку чимось його вразила. – Зрозумiло. – Вiн був надзвичайною людиною. – Безперечно. – Можливо, через мiльйон рокiв усi люди стануть такими розумними, як вiн. Але, порiвняно з пересiчною людиною сьогодення, вiн був дивним, як марсiанин. – А може, вiн справдi був марсiанином, – припустив я. – Це принаймнi могло б пояснити дивацтва його нащадкiв. 28 Майянез Ми з мiс Фауст чекали бiля лiфта, щоб спуститися на перший поверх. Мiс Фауст сказала, що нам краще не iхати в лiфтi номер п’ять. Перш нiж я встиг спитати чому, номер п’ять прибув. Лiфтером був низенький, похилого вiку негр на iм’я Лаймен Ендерс Невiглас. Невiглас, без сумнiву, був божевiльний, бо кожного разу, як йому вдавалося сказати щось, на його погляд, дотепне, вiн ляскав себе по заду й гукав: «Так, так!» – Привiт, родичi-антропоiди, лiлее та гребне колесо, – так вiн звернувся до нас iз мiс Фауст. – Так, так! – Перший поверх, будь ласка, – сказала мiс Фауст холодно. Для того щоб доставити нас на перший поверх, Невiглас мав лише зачинити дверi та натиснути кнопку, але вiн з цим не поспiшав. Можливо, узагалi не збирався цього робити. – Один чоловiк менi сказав, – почав вiн, – нiбито нашi лiфти походять вiд архiтектури племенi майя. Ранiше я цього не знав. Отож кажу йому: «Тодi як же мене називати – майянез?» Так, так! А поки вiн розмiрковував над цим, я влучив у нього iншим запитанням – вiн аж здригнувся, i думання в нього пiшло вдвiчi скорiше!!! Так, так! – Може, поiдемо вже вниз, мiстере Невiгласе? – попросила мiс Фауст. – Ось що я йому сказав, – вiв далi Невiглас: – Тут у нас що? Лабораторiя до-слiдна. До-слiдити – значить iти вiд одного слiду до другого, правда ж? Виходить, що вони колись щось знайшли, слiд загубили, а тепер мусять знов iти до нього? Нащо ж тодi було будувати таке одоробло з майянезними лiфтами й усiляким барахлом i пускати сюди стiльки схибленого народу? Що вони намагаються знов знайти? Що вони загубили? Так, так! – Дуже цiкаво, – зiтхнула мiс Фауст. – Тепер ми вже можемо iхати вниз? – Звiдси тiльки вниз iхати й можна, – вiдрiзав Невiглас. – Тут верх. Якщо попросите вiдвезти вас вище, я нiчого не зможу вдiяти. Так, так! – Тодi iдьмо донизу, – сказала мiс Фауст. – Зараз-зараз! Цей джентльмен приходив ушанувати доктора Гонiккера? – Так, – сказав я. – Ви його знали? – Дуже близько, – вiдповiв Невiглас. – Знаете, що я сказав, коли вiн помер? – Нi. – Я сказав: «Доктор Гонiккер анiтрохи не помер». – Невже? – Вiн просто перейшов в iнший вимiр. Так, так! – Невiглас натиснув на кнопку, i ми поiхали вниз. – Дiтей Гонiккера ви також знали? – спитав я. – Малючня, повна маячнi, – сказав вiн. – Так, так! 29 Зниклi, але не забутi Менi залишилось iще дещо зробити в Ілiумi. Я хотiв сфотографувати могилу старого вченого. Тому я повернувся до своеi кiмнати в готелi (Сандра вже пiшла), узяв фотокамеру та найняв таксi. З неба все ще сипалося щось сiре та кисле. Я подумав, що могильна плита старого, засипана таким снiгом, буде добре виглядати на знiмку, може навiть згодитися на обкладинку книги – мого «Дня, коли скiнчився свiт». Сторож бiля ворiт кладовища пояснив менi, як знайти мiсце поховання Гонiккера. «Здалеку помiтите, – сказав вiн. – Там такий пам’ятник – найбiльший з усiх!» Вiн не збрехав. Пам’ятник у виглядi алебастрового фалоса, двадцять футiв заввишки i три фути завтовшки, був помiтний здалеку. Його облiпила наморозь. – Боже мiй! – вигукнув я, коли зi своею камерою вилiз iз таксi. – Нiчого сказати, пiдходящий монумент для батька атомноi бомби! Мене розбирав смiх. Я попросив водiя стати поряд з пам’ятником, щоб пiдкреслити масштаб. Потiм попросив стерти наморозь, щоб вiдкрити iм’я покiйного. Водiй це зробив. І тодi я побачив, Бог свiдок, напис шестидюймовими лiтерами: МАМА 30 Просто спляча – Mама? – не повiрив очам водiй. Я вiдтер iще трошки снiжно-крижаноi кiрки й вiдкрив ось цей вiрш: Мамо, Мамо, так молюсь я повсякчас, Кожну мить оберiгай вiд лиха нас.     Анджела Гонiккер А пiд ним був iще один: Ти не померла, А заснула лише. Тож усмiхнiмось, Плакати облишмо.     Франклiн Гонiккер І пiд усiм цим у колону було вмонтовано цементний квадрат з вiдбитком дитячоi ручки. Пiд вiдбитком стояв напис: «Малюк Ньют». «Якщо це мати, – сказав водiй, – то що ж, у бiса, вони поставили над батьком?» Вiн зробив непристойне припущення, як цей самий пам’ятник мав би виглядати. Ми знайшли батька зовсiм поряд. Його надгробок (точно згiдно iз заповiтом, як я потiм виявив) являв собою мармуровий куб сорок на сорок сантиметрiв. На ньому було вибито: «БАТЬКО». 31 Інший Брид Уже був час iхати з кладовища, аж тут водiй занепокоiвся, у якому станi могила його матiнки. Вiн спитав мого дозволу зробити короткий гак, щоб поглянути на неi. Над похованням його матерi стояв невеличкий, жалюгiдний камiнь, але рiч не в тому. Бо водiй знов спитав мене, чи я не проти ще одного короткого гаку, на цей раз – до магазину могильних пам’ятникiв через дорогу вiд кладовища. Боконiстом я тодi ще не був, тому згодився неохоче. Будь-який боконiст, безсумнiвно, з радiстю згодився б пiти з ким завгодно, куди завгодно. Боконон вчить: «Пропозицiя неочiкуваних подорожей – це уроки танцiв у школi Господа». На вивiсцi було написано: «Авраам Брид iз синами». Поки водiй розмовляв з хазяiном, я ходив мiж надгробкiв – заготовок пам’ятникiв, поки що безiменних. У виставковiй залi я натрапив на зразок професiйного жарту: над кам’яним ангелом пiдвiсили вiнок з омели, його п’едестал був укритий кедровим вiттям, а на мармуровiй шиi та грудях мигтiла гiрлянда ялинкових лампочок. – Скiльки за нього вiзьмете? – спитав я в хазяiна. – Не продаеться. Йому вже сто рокiв. Його зробив мiй прадiд, Авраам Брид. – Тож ваша фiрма настiльки старовинна? – Саме так. – І ви також зветесь Брид? – Четверте поколiння на одному мiсцi. – А доктор Ейса Брид, директор Дослiдноi лабораторii, – ваш родич? – Вiн мiй брат, – сказав хазяiн. – Мене звуть Марвiн Брид. – Який тiсний свiт, – зауважив я. – Особливо якщо його стiснити до кладовища! Марвiн Брид був чоловiк гладкий та вульгарний, дотепний та сентиментальний. 32 Динамiтнi грошi – Я саме iду вiд вашого брата, був у нього на роботi. Я письменник. Брав iнтерв’ю про доктора Гонiккера, – сказав я Марвiну Бриду. – Це був iще той сучий син. Не мiй брат, нi, – я про Гонiккера. – Це вiн купив у вас надгробок для своеi дружини? – Дiти купили, – сказав Марвiн Брид. – Вiн тут нi до чого. Йому навiть на думку не спало поставити хоча б якусь плиту на ii могилi. Отож десь через рiк пiсля ii смертi Гонiккеровi трое дiточок прийшли до мене – доросла висока дiвчина, хлопець бiльший та хлопець менший. Вони хотiли придбати найбiльший пам’ятник, аби грошей вистачило, i двое старших принесли своi вiршики, щоб ми iх висiкли на каменi. Смiйтесь над тим каменем, якщо смiшно, але для тих дiтей вiн став такою втiхою, якоi за грошi не купиш. Вони постiйно приходили поглянути на нього, приносили квiти, бозна-скiльки разiв на рiк. – Але ж коштувало це, мабуть, дуже дорого? – Вони заплатили з Нобелiвськоi премii. На цю премiю двi речi було придбано – дача на мисi Код i цей пам’ятник. – Динамiтнi грошi, – здивувався я, подумавши про шаленство динамiту та про абсолютний спокiй надгробка й дачного будиночка. – Що? – Нобель – винахiдник динамiту. – І не таке трапляеться… Якщо б я тодi вже був боконiстом, то неодмiнно прошепотiв би: «Дiла, дiла, дiла», розмiрковуючи над дивовижно закрученим ланцюжком подiй, завдяки яким мiсцевий заклад могильних пам’ятникiв отримав динамiтнi грошi. «Дiла, дiла, дiла» – так ми, боконiсти, шепочемо, коли збагнемо, наскiльки складний механiзм керуе реальним життям i наскiльки непередбачуваний його хiд. Але, як християнин, я мiг тодi сказати лише: – Життя, бувае, викидае смiшнi штуки. – А бувае, що й не смiшнi, – сказав Марвiн Брид. 33 Невдячний Я спитав Марвiна Брида, чи вiн знав Емiлi Гонiккер, дружину Фелiкса, матiр Анджели, Френка та Ньюта, поховану пiд тiею чудернацькою колоною. – Чи я ii знав? – його голос став сумним. – Чи я ii знав, мiстере? Звiсно, я ii знав. Знав Емiлi. Ми разом ходили до iлiумськоi середньоi школи. Ми з нею разом входили до комiсii Класних значкiв. Їi батько був власником музичного магазину. Вона вмiла грати на будь-якому iнструментi, що вiн продавав. Я в неi закохався до нестями, навiть кинув футбол i почав учитися грати на скрипцi. Аж тут приiжджае на веснянi канiкули мiй старший брат Ейса, вiн тодi вчився в Массачусетському технологiчному iнститутi, i я зробив помилку: познайомив його зi своею коханою. – Марвiн Брид клацнув пальцями. – Вiн вiдбив ii в мене ось так, не сходячи з мiсця. Я розтрощив мою скрипку об мiдну шишку на спинцi мого лiжка, а вона коштувала аж сiмдесят п’ять доларiв! Потiм пiшов до квiткарки, купив велику коробку, таку, що вмiстить десяток троянд, поклав туди уламки скрипки й вiдправив Емiлi з посильним. – Вона була гарна? – Гарна? – повторив вiн. – Мiстере, коли я побачу першого ангела, якщо Бог зволить менi iх показати, мене здивують лише його крила, а не краса. Бо найпрекраснiше обличчя у свiтi я вже бачив. У всьому Ілiумi, ба навiть у графствi, кожен чоловiк був у неi закоханий, явно чи потайки. Вона могла б вийти за будь-кого, якби захотiла. – Вiн сплюнув на пiдлогу. – А вона зненацька пiшла за того сучого сина – голландця! Вона була заручена з моiм братом, аж тут цей малий байстрюк приiхав до мiста! – Марвiн Брид знов клацнув пальцями. – Ось так вiн вiдiбрав ii в мого старшого брата. Мабуть, називати таку видатну особу, як Фелiкс Гонiккер, та ще й померлу, сучим сином – це державна зрада, невдячнiсть, невiгластво, ретроградство та розумова вiдсталiсть. Я знаю: його вважають добрим, сумирним, замрiяним; вiн буцiмто мухи не зобидив за все життя, не зважав на грошi, владу, розкiшний одяг, автомобiлi та все iнше; вiн був не такий, як усi ми, вiн був кращий за всiх нас, вiн був такий невинний, зовсiм як Христос, – мало не Син Божий… Марвiн Брид обiрвав свое мiркування. Я попросив, щоб вiн договорив. – Та як же це? – промовив вiн. – Як же?.. – Вiн пiдiйшов до вiкна, що виходило на ворота кладовища. – Як… – прошепотiв вiн, дивлячись на ворота, на сльоту та на колону Гонiккера, що ледь виднiлася крiзь снiг. – Скажiть, – наважився вiн нарештi, – як можна вважати невинною людину, що допомагае зробити таку штуку, як атомна бомба? І чи можна вважати добрим чоловiка, який пальцем не ворухнув, щоб допомогти найдобрiшiй, найпрекраснiшiй жiнцi на свiтi, власнiй дружинi, коли вона вмирала через брак любовi та розумiння… – Вiн здригнувся. – Часом менi здаеться, що Гонiккер народився неживим. Нiколи не зустрiчав людини, настiльки байдужоi до життя, як вiн. Може, всi нещастя свiту – саме вiд того, що ним керують люди холоднi, мертвi, як камiнь? 34 Вiн-дiт У тiй крамницi надгробкiв зi мною стався перший вiн-дiт. Боконiсти називають цим словом раптовий суто особистий поворот у напрямку боконiзму, тобто вiри в те, що Господь Усемогутнiй усе про тебе знае, що Господь Усемогутнiй насправдi мае щодо тебе якiсь таемничi плани. Мiй вiн-дiт був пов’язаний iз кам’яним ангелом пiд омелою. Таксист забрав собi в голову, що саме цього ангела мусить поставити на могилi своеi матiнки за будь-яку цiну. Вiн стояв перед статуею зi сльозами на очах. Марвiн Брид, висловивши свое ставлення до Фелiкса Гонiккера, усе ще дивився у вiкно на ворота кладовища. – Може, цей голландський сучий син i був сучасним святим, – додав вiн, – але хай мене чорти вiзьмуть, якщо вiн у життi колись робив те, чого не хотiв, i не одержував усього, чого хотiв! Музика… – Даруйте, що? – спитав я. – Те, через що вона вийшла замiж за нього. Вона казала, що його розум був у резонансi з найвеличнiшою музикою в свiтi – музикою зiрок. – Вiн похитав головою. – Дурня! Тут, глянувши на ворота, вiн згадав, коли востанне бачив Френка Гонiккера, творця моделей, мучителя жукiв у банках. – Френк, – сказав вiн. – А що з ним? – Дивак нещасний… Я бачив хлопця востанне, коли вiн виходив з кладовища. Похорон батька ще тривав. Старого ще землею не засипали, аж тут iз ворiт виходить Френк. Вiн застопив першу ж машину, яка проiжджала повз ворота. Це був новий «Понтiак» iз флоридськими номерами. Вiн зупинився, Френк залiз туди, i бiльше його нiхто в Ілiумi нiколи не бачив. – Подейкують, нiбито його розшукуе полiцiя. – Випадковiсть, непорозумiння! Френк нiяким боком не злочинець. Для такого фаху в нього були заслабкi нерви. Окрiм моделей, нiчого робити не вмiв. І на роботу його взяв тiльки Джек до своеi крамницi «Все для ваших хобi». Продавати моделi, клеiти моделi, радити людям, як збирати моделi. Коли Френк перебрався до Флориди, вiн i там пiшов працювати до модельноi майстернi в Сарасотi. Але виявилось, що та майстерня була прикриттям для банди, що викрадала «Кадиллаки», вантажила на списанi десантнi кораблi та вiдправляла на Кубу. Так склалося, що Френк утрапив до цiеi оборудки. Скорiше за все, копи його не знайшли, бо вiн помер. Зрозумiло, вiн мав багато чого почути, поки клеiв гармати на крейсер «Мiссурi». Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/kurt-vonne-ut/koliska-dlya-k-shki/?lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примiтки 1 Фома – нешкiдлива неправда. (Прим. авт.) 2 Згiдно з бiблiйним оповiданням, Йона потрапив до черева кита. Його iсторiя сприймаеться як символ важких життевих випробувань. (Тут i далi прим. пер., якщо не зазначено iнше.) 3 Тут i далi вiршi у перекладi С. Бойко. 4 120 см. 5 В. К. Фiлдс (W. C. Fields; 1880–1946) – вiдомий американський актор-комiк. (Прим. ред.) 6 «Марiя Целеста» – вiтрильне судно, яке було покинуте екiпажем за нез’ясованих причин i знайдене 1872 р. в Атлантицi на пiвдорозi мiж Азорськими островами й Португалiею. (Прим. ред.) 7 38 та 54 °C.