Коли приходить темрява Ксенiя Циганчук Усе бiльш жорстокими й цинiчними стають вбивства, якi скоюе загадковий рiвненський манiяк… Назар, перший, хто опинився на мiсцi злочину, тепер постiйно вiдчувае на собi чийсь холодний погляд. Так, наче дивиться темрява… Хтось стежить за квартирою його коханоi Лiзи та ii молодшоi сестри, а слiдчий Малашко безсилий щось вдiяти. Це змушуе Назара з дiвчиною стати до справи. Єдине, що вiдомо: вбивця звужуе коло, наближаючись до хлопця. Вiн той, хто зовсiм поруч… Інтуiцiя ще нiколи не пiдводила Назара. Маленьке зусилля – i вiн зазирне в очi вбивцi… Ксенiя Циганчук Коли приходить темрява Спецiальна премiя вiд Андрiя Кокотюхи «Золотий пiстоль» за найкращий гостросюжетний детектив Мiжнародного лiтературного конкурсу романiв, кiносценарiiв, п’ес, пiсенноi лiрики та творiв для дiтей «КОРОНАЦІЯ СЛОВА» «Коронацiя слова» створюе для вас нову хвилю украiнськоi лiтератури – яскраву, рiзножанрову, захопливу, – яка е дзеркалом сьогодення i скарбом для майбутнiх поколiнь.     Тетяна та Юрiй Логушi, засновники проекту Мiжнародний лiтературний конкурс романiв, кiносценарiiв, п’ес, пiсенноi лiрики та творiв для дiтей «Коронацiя слова» був заснований за пiдтримки бренда найпопулярнiшого украiнського шоколаду «Корона». Головна мета конкурсу – сприяння розвитку новiтньоi украiнськоi культури. Лiтература, кiно, театр i пiсня обранi не випадково, адже саме цi жанри е стратегiчними жанрами культури, що формують i визначають зрiлiсть нацii. Метою конкурсу та його завданням е пошук нових iмен, видання найкращих романiв, стимулювання й пiдтримка сучасного лiтературного процесу, кiно й театру i як наслiдок – наповнення украiнського ринку повнокровною конкурентоспроможною лiтературою, а кiно й театру – якiсними украiнськими фiльмами й п’есами.     koronatsiya.com Передмова Усi таемницi нiчного мiста Удень у Рiвному спокiйно та безпечно. Та щойно мiсто огортае нiч, його вулицi й двори стають небезпечними. Навiть власнi помешкання вже не тi фортецi, якими iх вважали. Пiдступний убивця знайде свою жертву всюди, вiд нього не сховатися, нiчнi полювання тривають. Мiсто заклякло вiд страху, полiцiя розгублена, i единий, хто намацав слiд, – звичайний хлопець на iм’я Назар. Вiн сам мало не став черговою здобиччю манiяка. Теж сторожко озираеться на вулицях. Страх додае сили – детектив-аматор провадить власне розслiдування. Тiльки так можна не лише зберегти свое життя, але й урятувати мiсто вiд хижака. Детектив консервативний. За бiльш як пiвтора столiття свого iснування в лiтературi, кiно й на театральнiй сценi вiн не мiняеться, бо змiнитися – означае втратити себе. Натомiсть десятки мiльйонiв людей обирають саме цей жанр. Бо кожен iз мiльйонiв творiв, написаних пiсля «Вбивства на вулицi Морг» Едгара По i «Скандалу в Богемii» Конан Дойла можна описати однаково: «Скоено страшний злочин, полiцiя безсила, до справи береться незалежний одинак». Звiсно, героями багатьох детективiв нерiдко виступають талановитi полiцiянти, котрi досягають успiху. Згадайте Жуля Мегре з циклу романiв Жоржа Сiменона, друзiв-вивiдачiв iз 87-i полiцiйноi дiльницi, котрi вийшли з-пiд пера Еда Мак-Бейна, стажиста ФБР Кларiссу Старлiнг iз блискучого «Мовчання ягнят» Томаса Гаррiса чи Алекса Кросса – героя низки творiв найбагатшого письменника свiту Джеймса Паттерсона. Проте, воскресивши цих та iнших персонажiв у пам’ятi, вiдразу згадайте: працюючи в полiцii, кожен усе одно лишаеться одинаком-камiкадзе, готовим будь-якоi митi пiти проти течii, провадити розслiдування, коли воно вже нiкому не потрiбне, та у фiналi завжди опиняеться зi злочинцем сам на сам. Детективний жанр – один великий гiмн особистостi, здатнiй кинути виклик неповороткiй державнiй машинi й дiяти нестандартно. Здавалося б, детектив мав би бути найважливiшим для Украiни жанром. Адже украiнцi приймають виклики, тримають удар, умiють дiяти нестандартно й ухвалювати несподiванi, фатальнi для ворога рiшення. Одначе похвалитися великою кiлькiстю авторiв та знаковими творами, що е обличчям нашого нацiонального детективу, поки складно. Виправити цю прикру ситуацiю мае на метi премiя «Золотий пiстоль». Ксенiя Циганчук, чию дебютну книгу «Коли приходить темрява» ви тримаете в руках, – четвертий лауреат i перша жiнка серед вiдзначених. Люди люблять вигаданi iсторii. Хай краще убивця, жертви та кров будуть надуманими, анiж справжнiми. А вiдклавши прочитаний детектив та беручи новий, читач точно знае: злочинця у фiналi знайдуть, зло покарають, добро вже вкотре переможе. Тут Ксенiя Циганчук нiчого не порушуе. Вивiдач мимоволi, Назар разом iз нами пiдозрюватиме багатьох, поступово вiдкидаючи кандидатiв одного по однiм, щоб потiм знову повернутися до власних пiдозр, знайшовши для цього новi пiдстави. Як водиться, з багатьох пiд фiнал залишиться один. Вiн. Той самий убивця, якого шукаеш. Ним виявиться… Але тс-с! Бiльше жодних пiдказок. Залишаеться тiльки сказати: зануритися в цю книгу треба проти ночi, при свiтлi нiчника, щоб пiдсилити ефект, на який розраховуе автор. І не забувати: детективи пишуть, щоб передусiм розважити читачiв, навчити брати на себе вiдповiдальнiсть у критичних ситуацiях i розпiзнавати в реальному життi людей iз подвiйним дном. Щасливоi дороги вiд початку до фiналу, шановнi панi та панове! Андрiй Кокотюха Коли приходить темрява Своiй мамi присвячую. Найкращiй з усiх. Сумую за тобою. 05.03.2016 Ти впевнений, що зараз у безпецi? Останнiм часом мене не полишае дивне вiдчуття, наче за мною стежать. Не знаю, що з цим робити. Це почалося у вiвторок, пiсля вбивства Тьоми. Я не знав його добре. Ми познайомилися по iнтернету: вiн продавав уживанi мобiлки, а менi треба було продати свою… Гм… Я так i не продав ii. Прийшов за адресою, яку вiн менi дав… До нього додому… Дверi були ледь прочиненi… Я увiйшов… Боже, як страшно все це згадувати! Тепер здригаюся вiд будь-якого шарудiння… Хтось за мною йде. Я це знаю, вiдчуваю кожною клiтинкою свого ества. Надворi день, проте людей на вулицi небагато. Похмуро. На небi скупчуються хмари. У жилах стигне кров, я не можу зупинитися, iду вперед, боячись обернутися. «Спокiйно!» – кажу собi. Потрiбно заспокоiтися… Чому я взагалi вирiшив, що за мною стежать?… Плутаються думки… Я зайшов до нього… Вiн лежав при входi з пробитою головою… З лоба сочилася кров. Вона вже встигла дещо згорнутися. Густа, неначе… Як огидно! Гарячково ковтаю слину. Нiколи не забуду цей бордовий колiр густоi запеченоi кровi. Слiдчi сказали, що вбивство сталося зовсiм незадовго до мого приходу. Запитали, чи я нiкого не бачив. Та не бачив я нiкого!!! Хто ж мiг за мною стежити?!! Я нiкого не бачив i абсолютно нiчого не знав! Мене знудило. Я ледь стримався, аби не виблювати на вулицi. Зараз iду до своеi дiвчини. А може, не треба його до неi вести? А раптом вiн iй щось заподiе? Утiм, я навiть не знаю, чи за мною дiйсно стежать… Можливо, усе це просто нерви? Не можу зрозумiти, коли взагалi виникло це вiдчуття… Я вiдiрвав погляд вiд асфальту. Страшно було глянути навкруги. Озираюся. Усi люди цiлком нормальнi. Нiчого особливого не помiчаю. Нiхто не звертае на мене анi найменшоi уваги. Усi заклопотанi своiми проблемами. Озираюся ще. Нiкого пiдозрiлого… Отже, коли ж з’явилося це вiдчуття?… Я викликав полiцiю, щойно знайшов труп. Мене допитали. Я був шокований, мене заспокоiли та порадили добряче виспатися. Попросили нiкуди не iхати з мiста i, якщо я ще щось згадаю, негайно iм зателефонувати. Дали свiй номер телефону… Так, слiдчий був якимсь дивним… надто багато розпитував… Але це й зрозумiло: сталося вбивство. Проте, здавалося, вiн не повiрив, що я нiчого не бачив. Вiд його погляду мене пробрав мороз поза шкiрою. Як то його звали?… Малашко Андрiй Степанович. Чи був вiн якось пов’язаний iз тим, що сталося? До речi, вiн приiхав досить швидко. Дiльничний навiть здивувався. «Ого, Андрюш, як то ти встигнув так швидко?» – запитав вiн колегу, подаючи руку. «Аби було бажання, усе можна… Ти казав, е свiдок…» – якось надто нетерпляче вiдказав той. Свiдок. Свiдок. Але ж я не був свiдком… Перед тим, як увiйти до Лiзиного пiд’iзду, я ще раз озирнувся. За мною йшла жiнка рокiв сорока в червоному лiтньому шарфi, з невеликою темною сумкою. Через дорогу маленьке хлоп’я… дивилося на мене?! Нi, не на мене. Із сусiднього пiд’iзду вийшла, певно, мати, i хлопчик гукнув ii. Повз мене пройшов пiдлiток, тягнучи за собою обшарпаний двоколiсний велосипед. За ним простував русявий чоловiк у темно-синьому пiджаку. На вигляд невеликоi статури, а проте, як на мене, досить мiцний. Ідучи повз мене, вiн подивився менi в обличчя з особливою цiкавiстю, його очi часто заморгали… Нервовий тик? Мороз знову пройшов поза шкiрою. Чоловiк пiшов далi, не обертаючись. Спостерiгаю за ним: вiн завертае за рiг. Це вiн?… Тепер я пiшов за ним. За рогом вiн зустрiвся з жiнкою рокiв тридцяти. Я трiшки заспокоiвся й повернувся. Пiдозрiлих людей бiльше не було. «А слiдчий явно нервувався», – подумав я, увiйшовши до пiд’iзду… * * * Дверi вiдчинила Лiзина молодша сестра Катя. – Привiт! – Я змусив себе всмiхнутися. – Тримай, – простягнув малiй пакетик iз цукерками. – Ох! Чудово, – аж пiдстрибнула вона з радощiв. – Моi улюбленi! Пiду ставити чайник. Заходь. – І насправдi вона не пiшла, а побiгла на кухню. – Лiза ще переодягаеться! Зажди у вiтальнi! – гукнула вона вже з кухнi. Катi було лишень вiсiмнадцять. Непогана дiвчина. Щоправда, часом надмiру допитлива. Їй нiколи не можна було розповiдати щось важливе: вона завжди потiм перекручувала все на свiй лад. Я озирнувся. Тут спокiйно. Увiйшов до вiтальнi. Телевiзор виявився увiмкненим, по М1 показували клiп Alyoshи. Сiв на диван, постарався вiдволiктися. На столi лежав якийсь журнал. Спробував почитати, та, натрапивши на рекламу нового фiльму жахiв, змушений був вiдкласти його вбiк. Чорт забирай! Невже так пiдводять нерви? «Цiкаво, чи у всiх людей, якi коли-небудь знаходили вбиту людину, були такi ж вiдчуття, як i в мене?» – подумалося. Напевно, потрiбно просто заспокоiтися. Перемкнутися на щось iнше. Я глибоко зiтхнув… Кожна людина мае певнi страхи. І це цiлком нормально. Особливо в наш час… Усмiхнувся сам до себе. Цiкаво: одним iз моiх страхiв у життi був страх стати свiдком убивства. І це майже сталося. Дивна рiч, колись менi сказали, що якщо чогось боятися, це обов’язково станеться. Я не був свiдком, проте ледь ним не став. Якби прийшов на пiвгодини ранiше, так би й трапилося. Тепер боявся, що мене вб’ють… Ставало моторошно вiд самоi думки про те. Безумовно, боятися не можна, та нiчого не мiг iз собою вдiяти. А якщо мене справдi вб’ють? Що тодi?… Але геть подiбнi думки!.. Потрiбно думати про те, як виходити iз ситуацii… Можливо, убивця знав, що я мав прийти? Можливо, хтось хотiв мене пiдставити? Але хто? Думки знову почали плутатися, проте я намагався мiркувати розважливо. Якщо вбивця знав, що я маю прийти, тодi мене точно хотiли пiдставити. Тiльки навiщо в такому разi за мною стежити? А якщо вiн не знав, що я прийду? Можливо, тодi вiн був у квартирi, десь заховався… Що я робив, коли побачив труп? Наскiльки пам’ятаю, не роззирався, а вiдразу вибiг i подзвонив сусiдам. Забiг до них, щоб викликати полiцiю. Тож убивця мав кiлька хвилин, щоби вибiгти з помешкання. Потiм здiйнявся шалений галас. Дiзнавшись, що трапилося, люди повибiгали з квартир. Вiдтак шум почули iншi. Так усе це почалося. Що ж було далi? Чорт, бiльше абсолютно нiчого не можу згадати! Усе нiби в туманi. Мене допитували… Нiкого пiдозрiлого я не бачив. Окрiм того слiдчого… А що, якщо вбивця боiться, що я його бачив… або ж що я можу щось iще пригадати?! Я затамував подих… Та нi, я дiйсно нiчого пiдозрiлого не бачив… – Назаре! Я здригнувся… Це кликала Лiза. – Ти де?… А, ти тут… – Лiза поспiхом увiйшла до вiтальнi. – А де Катя? На кухнi? Я кивнув. Лiза озирнулася, зачинила за собою дверi. Це моя кохана. Завжди спокiйна та врiвноважена. Один ii погляд здатен пiдбадьорити мене. Я мимоволi замилувався нею. Вона була середнього зросту, не набагато нижчою вiд мене. Їi не можна назвати красунею, але досить симпатичною напевне. А величезна родимка на ii стегнi – те, що просто зводить мене з розуму… – Ну, що там, е щось нове? – Вона швиденько присiла бiля мене. Я вимкнув телевiзор, пригорнув ii до себе й поцiлував. – Та нi, нiчого. Усе, як i ранiше. Я лишив те мiсце, як тiльки мене допитали. Просили нiкуди не виiжджати та бути на зв’язку. – Я налив собi з графина холодноi води. – Не ображайся, але виглядаеш ти жахливо… – Що, так помiтно? – Cпробував усмiхнутися. Лiза похитала головою. Я зiтхнув. Мiж нами запала мовчанка. Не знаю, навiщо я налив води: пити насправдi зовсiм не хотiлося. Я вiдставив склянку. – Не хвилюйся, скоро все минеться. Ти просто шокований. Скоро ти заспокоiшся й про все забудеш. – Лiзин голос дещо хрипкий, проте завжди дiяв на мене дуже заспокiйливо. Особливо тепер. Я заплющив очi, вона сiла ближче й почала гладити мене по головi. Я на хвильку розслабився. – От чорт! – вигукнула Лiза та вiдразу ж пiдхопилася, забравши руку. – Що таке? Лiза розлючено вглядалась у вiкно. Через двiр був iще один будинок. Я занепокоено простежив за ii поглядом. На шостому поверсi будинку навпроти незнайомий чоловiк розглядав нас у бiнокль. Я вiдразу ж зiскочив iз дивана. Побачивши, що ми його помiтили, невiдомий одразу зник. – Хто це? – запитав я. – Не знаю, – Лiза зiтхнула. – Вiн недавно з’явився, постiйно розглядае нас iз Катькою в бiнокль. – Вона безпомiчно махнула рукою. – Чому ти ранiше нiчого не розповiла про нього? – Та знаеш, пiсля того, що недавно сталося… – Лiза на якийсь час замовкла. – Я просто не хотiла тебе бентежити. У недiлю приiздить батько, я збиралася йому про це сказати, – мовила вона, обiймаючи мене. – Ну, не ображайся, це просто почалося з вiвторка. – У моiй головi немов ударило молотком. – З того самого дня ти ходиш сам не свiй, я не хотiла тебе турбувати. «З вiвторка, коли сталося вбивство, – повторив я подумки. – З вiвторка». Якусь мить я стояв, не знаючи, що робити й казати. – З тобою все гаразд? – турботливо спитала кохана. Я ствердно хитнув головою, приходячи до тями. Менi потрiбно було неодмiнно дiзнатися, що то був за чоловiк. Я мусив довiдатися! – Я пiду до нього, – рiшуче сказав я, вiдхиливши Лiзинi руки вбiк. Дiвчина злякано подивилася на мене й хотiла щось сказати, проте цiеi ж митi до кiмнати увiрвалася Катя: – Ви бачили того придурка?! – обурено вигукнула вона. – Вiн знову за нами дивився! Назаре, iди поговори з ним! – сказала мала, ледь помiтно тупнувши ногою. Вiд природи Катя була досить вередливою. Лiза ж навпаки. – Можливо, вiн не нас розглядае, адже… – вона не договорила, – …адже в нашому будинку багато квартир. – Ага, можливо, вiн розглядае ще з десяток жiнок, що живуть у нашому будинку! – обурено вигукнула Катя. – Назаре, то ти пiдеш?! А якщо це манiяк?! – Очi ii розширилися. – Катю, що ти верзеш! Нiякий це не манiяк! Цiеi митi я вираховував номер квартири. Я не дивився на Лiзу, проте вiдчув, що ii голос дещо змiнився, коли вона промовляла слово «манiяк». Менi стало зрозумiло, що вона теж боiться… * * * – О дванадцятiй годинi дня знайдено труп жiнки, – слiдчий записував свiй голос на диктофон. – На вигляд рокiв тридцяти. Очевидне вбивство. На шиi помiтнi слiди вiд мотузки. – Вiн ще раз оглянув труп. – Свiдкiв немае. Подальшу iнформацiю надасть судмедексперт. – Полiцiянт укотре подивився на тiло; не маючи що додати, вимкнув диктофон. Його дратувала вся ця ситуацiя: друге вбивство за дуже короткий промiжок часу. Рiвне – мiсто тихе, для нього таке не властиве. Якщо довiдаеться преса… А якщо ще дiзнаеться, що немае зачiпок… Буде йому непереливки. Дурна ситуацiя, але що вдiеш? Полiцiянт кинув диктофон у кишеню. Цього року йому виповнилося лише сорок, а вiн уже мав достатньо сивого волосся. Доволi високого зросту, майже метр вiсiмдесят п’ять; багато хто у вiддiлку його побоювався. Особливо через характер, який iз кожним роком усе бiльше псувався. А коли рiк тому чоловiк розлучився, став iще бiльш нестерпним. Дехто навiть перешiптувався поза спиною, що вiн людиноненависник. І десь глибоко в душi Малашко розумiв, що часточка правди в тому звинуваченнi е. Ще з дитинства вiн полюбляв усамiтнення, тримаючись подалi вiд усiх. Малашко розмiрковував: убиту сюди принесли, то е очевидним. Це помiтять усi. Вiн подумки вилаявся. Чи, бува, не пов’язанi одне з одним два останнi вбивства? Як можна швидше залагодити цю справу? Його напарником однозначно буде Ярик – досить кмiтливий чолов’яга. Вони вже давно працюють разом. Може, i непогано, що саме Ярик буде напарником, адже вiн доволi товариський, з ним якось простiше. Не те, що з деякими з iхнього вiддiлку: зайвого слова не хочеться сказати. – Андрiю Степановичу! – Молодий хлопець у формi пiдiйшов до нього разом iз лiтньою жiнкою, перервавши думки. – Ось ця панi знайшла тiло. Хлопець пiдiйшов до трупа й теж почав оглядати. – Саш, я вже все оглянув, там насправдi нiчого цiкавого нема. Жодних зачiпок. – Слiдчий кинув на нього похмурий погляд з-пiд лоба. – Ну, можливо, я щось побачу… – протягнув несмiливо молодий чоловiк, знiтившись вiд позирку старшого по службi. – Там нiчого нема, – дещо грiзно промовив слiдчий. – Іди займайся своею роботою, – процiдив вiн, махнувши рукою в бiк людей, що стояли неподалiк. – Іди допитай он народ! – Слухаю! – вiдказав полiцiянт та знехотя пiшов. – Малашко Андрiй Степанович, – представився вiн. – Слiдчий. – Бабуся стояла, заховавши пiвобличчя в хустку, та про щось думала. – Ви чуете мене? – промовив Малашко. Вона стрепенулася. – Ох, так, вибачте, – стиха промовила бабця. – Просто страшно якось так стало… Цей труп… А це таки вбивство? – Так, це вбивство… Не хвилюйтеся, немае сенсу. – Вiн не знав, як iще можна заспокоiти шоковану людину, яка знайшла труп. – Я не запитуватиму багато. Наскiльки я зрозумiв, нiчого й нiкого пiдозрiлого ви не бачили, убиту не знаете, так? – Так, – знову стиха вiдповiла бабуся. – Ви нiколи не бачили цiеi жiнки? – спитав Малашко, укотре в життi запитавши себе, чому лiтнi люди навiть улiтку дуже тепло вдягнутi. Чи то бояться захворiти, чи то що?… – Нi, вона точно не з нашого двору, я тут усiх знаю. – Можливо, вона до когось приходила? – Слiдчий уважно розглядав допитувану. Типова бабуся рокiв вiсiмдесяти, дуже смаглява стареча шкiра. Вдягнена в старий одяг. На безiменному пальцi обручка. «Це ж треба, стiльки рокiв людинi, а й досi каблучку носить!» – Нi, точно нi. Принаймнi не в нашому дворi. Я на пенсii, а зараз лiто – я постiйно сиджу на свiжому повiтрi. Тому точно можу сказати, що нiколи ii тут не бачила. – А ви що, узагалi не йдете з двору? Поiсти, скажiмо. – Ну, чому ж, iду. Та й чоловiковi теж треба зготувати… – Бабця пiдняла брови. – А, ну хiба що в цей момент вона й могла пройти… – Так, тут усе зрозумiло. Отже, ви гуляли iз собакою й знайшли тiло. – Так. – Вона подивилася йому в обличчя. – Скажiть, а це може бути манiяк? – Очi ii розширилися вiд цiеi думки. Слiдчий спохмурнiв, ковтнув слину й вiдповiв: – Нi, навряд. Принаймнi подiбних убивств поки що не було, а отже, говорити про те, що це манiяк, ранувато… Отже, ви гуляли iз собакою… – Так, – закивала головою стара з усе ще розширеними очима. – А вранцi ви вигулювали собаку? – Вигулювала, але не тут. Я ненадовго вийшла. Поводила його бiля пiд’iзду й завела додому. – А вчора ввечерi ви де гуляли? – Тут, на цьому ж мiсцi… теж, як i сьогоднi, – закiнчення фрази вона промовила зовсiм тихо. – Не дивiться туди… – Бабця вiдвела погляд. – Отже, нiчого незвичного не бачили й не чули? – Узагалi нiчого незвичного не бачила й не чула. І вночi теж. Я погано сплю. Часто опiвночi сиджу на балконi. І цього разу так було. Але нiчого я не чула… Нi, нiчого… Точно. – Бабуся задумливо похитала головою. – Добре, дуже вам дякую. Якщо щось згадаете, обов’язково телефонуйте. – Вiн простягнув iй свою вiзитiвку. – Можете поки що бути вiльнi. Вона взяла вiзитiвку. Поки розглядала картку, слiдчий вiдiйшов i набрав номер на мобiльному. – Обов’язково зателефоную. До побачення! Якщо щось згадаю… Та слiдчий ii вже не слухав. – Чуеш, Ярику, це я, – казав вiн по телефону до колеги. – У нас труп жiнки, i знову бiля того ж будинку, де був убитий отой, що продавав мобiлки. Уявляеш? За попереднiми даними, смерть настала вночi… Точнiше, десь на початку ночi, як тiльки настала темрява… * * * Лiза працювала психологом у рiвненськiй школi 32. Завжди стверджувала, що будь-який конфлiкт можна вирiшити словами. Те саме вона сказала менi й цього разу, проте я ii, звiсно, не послухав. Ми пiднiмалися на шостий поверх будинку навпроти. Лiфт не працював, тому довелося йти пiшки. Катьку лишили вдома. Я й Лiзу не мав намiру брати, та вона й чути про те не хотiла. – Ось ця квартира! – стиха сказала Лiза, указуючи на дверi праворуч. Ми вiддихалися. Я подзвонив. У квартирi почувся шум, проте нiхто не вiдчиняв. Я знову подзвонив. Цього разу нам вiдчинили. Перед нами з’явився кремезний чолов’яга рокiв сорока в майцi та шортах. Побачивши та, очевидно, упiзнавши нас, вiн хотiв швидко зачинити дверi. Проте я пiдставив ногу. – Що це ви собi дозволяете?! – невдоволено гримнув вiн. – Заберiть негайно ногу! – Ти чого стежиш за моею дiвчиною та ii сестрою? Ти хто такий? – гаркнув я, не звертаючи анi найменшоi уваги на його слова. – Нi за ким я не стежу! Ти що, з глузду з’iхав? Це ти хто такий? – Його темнi очi були наповненi неприхованою люттю. – Я сам щойно бачив, як ти витрiщався на них у свiй бiнокль. Ти спостерiгаеш за ними ще з вiвторка! – Ти що таке верзеш, сопляк? Менi що, робити нiчого, щоб розглядати людей? Я просто перевiряв свiй новий бiнокль! А ти справжнiй параноiк! Теж менi! – фиркнув вiн i хотiв знову зачинити дверi. Та я все ще не давав йому цього зробити. – Забери ногу, iнакше я викличу полiцiю й звинувачу тебе в тому, що вриваешся до мене додому! – уже досить голосно кричав вiн. – Це я зараз викличу полiцiю! І ти прекрасно знаеш, що саме я маю на це велике та очевидне право! В очах чоловiка на хвильку з’явився страх. – Та йди ти! – крикнув вiн i, вiдпихнувши мене, швидко зачинив дверi. – Не смiй бiльше стежити за моею дiвчиною та ii сестрою! Інакше я за себе не вiдповiдаю! – гаркнув я й гупнув кiлька разiв рукою по його дверях. – Заспокойся! – Лiза пiдбiгла до мене. – Досить, припини лементувати. – Досi вона стояла збоку, не наважуючись пiдiйти до нас. – Я думаю, вiн мусить усе зрозумiти. Ходiмо. Я глянув на блiду та налякану Лiзу. Вона не була конфлiктною людиною. Будь-яка сварка спричиняла для неi великий стрес. Кохана обiйняла мене й ще раз промовила: – Ходiмо. – Вiдтак додала: – Ти мiй герой! – i злегка всмiхнулася. Очi ii посвiтлiшали. Я теж дещо заспокоiвся. Проходячи повз сусiдськi дверi на поверсi, я помiтив тiнь бiля вiчка дверей. За нами хтось спостерiгав. «Клятi сусiди!» – подумав я тодi. * * * Того дня я ще трохи побув у Лiзи вдома. Той божевiльний бiльше не стежив за нами. Ми намагалися заспокоiтись i розслабитись. Спершу подивилися «Новини Рiвного», а потiм на прохання Лiзи увiмкнули стару радянську комедiю й iз задоволенням принишкли перед ноутбуком. Навiть непосидюча Катя того дня не захотiла нiкуди йти. Дiвчата, немов завороженi, сидiли бiля екрана, проте я нiяк не мiг забути нещодавнi подii. Пiд час сварки я намагався якомога краще роздивитися того чоловiка та запам’ятати. Менi не давало спокою, що його стеження розпочалося з того самого дня, коли сталося вбивство. Проте я був певен, що нiколи його не бачив. Невже дiйсно ця справа не така проста, як може видатися на перший погляд? Але за мною теж хтось стежив. Чи не мiг бути в цього придурка спiльник, який у той час, коли цей спостерiгав за дiвчатами, ходив за мною? Але я швидко вiдкинув цю думку. Цiлком можливо, що цей чоловiк стежив за нами всiма. У дiвчат вiн шукав мене, коли не знаходив деiнде. А може, це все-таки звичайний собi придурок, який любить поспостерiгати за людьми в бiнокль? «У будь-якому разi потрiбно перевiрити цього чоловiка», – мiркував я. У мене е друг, що працюе у патрульнiй полiцii. Переконаний: вiн менi допоможе. Я знову глянув на дiвчат. Здавалося, вони трохи заспокоiлися. Так приемно почуватися в безпецi. Нинi я був певен, що нiкому з нас нiчого не загрожуе. Але все це вiдносно. Насправдi нiхто не може почуватися в безпецi. Нiколи. Ми не можемо знати, що чекае на нас наступноi митi. Це просто неможливо. За хвилину на нас можуть очiкувати тисячi як приемних, так i неприемних сюрпризiв. І ми не в змозi iх передбачити. Тому менi конче треба бути насторожi. Час вiд часу я поглядав у вiкно. Того мудака я бiльше не бачив. Я дав собi слово неодмiнно розiбратися з ним, якщо знову помiчу, що вiн продовжуе за нами стежити. Близько десятоi вечора я вже збирався йти додому. На вулицi було дуже темно, радше через хмари, що весь день збиралися, та все нiяк не могли принести дощу. Здiйнявся сильний вiтер; я поспiшив, аби не втрапити пiд зливу. На той час я вже був досить стомлений i водночас надто розслаблений, щоби думати про всi тi подii. – Коли прийдеш додому, подзвони менi, – попрохала Лiза. Вона завжди так робила, коли я повертався пiзно: жив аж на iншому кiнцi мiста. Я пообiцяв зателефонувати й ще раз сказав, щоб вони нiчим не переймалися та лягали спати. За мною зачинилися дверi, i я опинився в напiвтемрявi пiд’iзду. На поверсi нижче горiло свiтло, тому я без проблем спустився. Проте вiд третього до першого свiтла не було. Я запалив сiрника, але вiн одразу ж згаснув вiд протягу, що вдерся в пiд’iзд крiзь прочинене вiкно. Я зупинився, аби запалити ще один. На поверсi вище почулося, як хтось тихцем спускаеться. Я зрозумiв, що був не один. Дослухався, запалив черговий сiрник та прикрив його рукою, щоби знову не згаснув. Дослухався ще раз бiльш уважно, та цього разу нiчого не почув. Незадоволено похитавши головою та вiдiгнавши вiд себе дурнi думки, я почав обережно, аби не загасити сiрника, спускатися. Іще раз дослухався: довкола було тихо. Я впевненiше пiшов далi. Та щойно згаснув сiрник, я чiтко почув кроки: хтось спускався згори… Ще мить – i чиясь сильна рука штовхнула мене. Я полетiв униз, боляче вдаряючись. Страх паралiзував мене настiльки, що я не мiг витиснути iз себе нiчого, окрiм стогону. Злетiвши зi сходiв, я вдарився об стiну. Останне, що пам’ятаю, це тихi кроки вбивцi, що невблаганно швидко та напрочуд легко наближалися до мене… Я зрозумiв, що менi кiнець… * * * Отямився вже в лiкарнi. Бiля себе побачив стурбоване обличчя Лiзи. Поряд стояв чоловiк у бiлому халатi (як виявилося потiм, мiй лiкар). – Що трапилося? – Я здивувався, наскiльки слабким був мiй голос. – Ти в темрявi впав зi сходiв, – вiдповiла Лiза. – Тебе знайшли нашi сусiди з першого поверху. Вони почули твiй крик i вiдразу прибiгли на допомогу. – Лiза говорила досить тихо: у палатi були ще пацiенти, вони спали. – Так, ви впали, – спокiйно сказав лiкар. – Ми провели потрiбнi обстеження, з вами все гаразд. Щоправда, моя вам порада – переночувати в лiкарнi. Так менi буде спокiйнiше. – Вiн усмiхнувся. Моя голова болiла, проте потроху я починав згадувати все, що сталося в пiд’iздi. Менi стало моторошно. Я зрозумiв, що мене хотiли вбити. Якби не тi люди, що дивом опинилися поблизу… мене, можливо, тут не було б. Я на хвильку заплющив очi. – Ну, я пiду, – мовив лiкар, записавши щось у моiй картцi. – Можете ще трохи поговорити, але недовго. – Вiн знову всмiхнувся та вийшов iз палати. – Як ти почуваешся? – змучено, але спокiйно спитала Лiза. – Нормально, але трохи болять голова та ребра. – Ти досить сильно вдарився. Щастя, що нiчого не зламав. Набив чимало синцiв, але нiчого не зламав. – Вона всмiхнулася. – Так, мене непросто зламати, – сказав я, сам не тямлячи, чи то до неi, чи то хотiв тим заспокоiти себе. Вiдтак подивився на ii, як завжди, миле й таке виснажене тепер обличчя. Темне волосся спадало трiшечки нижче плечей. Вона любила розпускати волосся або ж збирати його у хвiст. Менi бiльше подобалося ii вiльно розпущене волосся. – Лiзо, – тихо промовив я, – нахилися до мене. – Пацiенти спали, проте я хотiв бути певен, що моi слова почуе лише вона. – Що таке? – Вона виконала мое прохання. – Мене… Мене хотiли вбити. – Що? – Їi очi збiльшилися вiд подиву, вона рiзко пiдвелася. – Я не ро… – Опустися. Тихо. Не кажи нiчого. Вона знову нахилилася. Я вiдчував, як калатае серце в ii грудях. – Мене хтось зiштовхнув зi сходiв, – прошепотiв я iй у вухо. – Якби не тi люди, я не знаю, чи був би живим. Лiза вiдсахнулася вiд мене, мов ошпарена. – Що ти таке кажеш?! – пошепки, але досить чiтко вимовила вона. – Так, це так. Вона знову схилилася бiля мене. – Починаючи з дня вбивства, я чiтко вiдчував, що за мною стежать, проте не мiг зрозумiти, хто й навiщо. Я не бачив нiчого пiдозрiлого на квартирi у вбитого, я не чув i не знаю абсолютно нiчого, що могло б якось виявити вбивцю. Тому не можу зрозумiти, навiщо за мною стежити. Часом я навiть думав, що помиляюся, настiльки безглуздою менi видавалася сама думка про це. Проте сьогоднi ввечерi я зрозумiв, що таки не помилявся. Комусь я заважаю… – Слухай, а той чоловiк, з яким ти сьогоднi сварився?… Може, то вiн? Вiн з’явився якраз iз вiвторка! – Де Катя? – У головi спалахнула страшна думка. – Удома. – Лiза затамувала подих. – Швидко повертайся, але будь обережною. Лiза вiдразу схопилася. – Хоча нi, стривай. Подзвони Антоновi, нехай поiде з тобою. Сама не iдь, попроси, нехай приiде сюди. Поясни, що сталося. Та головного, звичайно, не розповiдай. – Антон – це чоловiк моеi рiдноi тiтки. Вiн жив разом iз моiми племiнниками пiсля розлучення з нею. – Добре, я зараз же йому зателефоную. – Вона вийняла iз сумки телефон. – Ти думаеш, вiн може вдертися до Катi? – Їi руки тремтiли, голос дрижав. – Сподiваюся, що нi. Скорiше, вiн прийде до мене, щоб добити… – Що?! – Але не хвилюйся, я в палатi не сам, тому тут я в безпецi. Телефонуй Антоновi, i iдьте негайно додому. Подзвони Катi, скажи, щоб вона нiкому не вiдчиняла. – Я вважаю, треба негайно повiдомити про все це полiцiю! – Лiза сидiла бiля лiжка, досить близько нахилившись до мене, блiда, як полотно. Ми розмовляли тихо, щоб нiхто випадково не почув. – Менi дуже не сподобався слiдчий, який тодi приiздив. – Що? Чому? Що в ньому такого було? – Не знаю, якийсь вiн був пiдозрiлий. Явно нервувався та забагато випитував. Здаеться, вiн не повiрив, що я нiчого не бачив… – Невже ти думаеш?… – Я не знаю насправдi, що думати. Менi не хочеться розмiрковувати над цим, бо якщо вiн якось iз тим пов’язаний, то менi точно не жити. – Чому ти так вирiшив?! – Вiн – мент. Вiн може з-пiд землi дiстати. Навiть може прийти в лiкарню, i його без проблем до мене пропустять… – Нi, Назаре! Ти що? Не лякай мене так! – У неi ще бiльше пришвидшилося дихання. Лiза явно дуже злякалася. – Я не хочу повiдомляти в полiцiю про те, що сталося. Розумiеш чому? – Так, розумiю… Але що ж робитимемо? – Ще не знаю. Головне зараз – подзвони Катi та Антону i iдь швидше додому. За мене не хвилюйся. Тут я в безпецi. Вона швидко набрала номер Катi… Та навiть пiсля третього довгого дзвiнка Лiза не почула вiдповiдi… * * * Катя занепокоено ходила квартирою. Лiза щойно поiхала з Назаром у лiкарню, дiвчина ж тепер не знала, куди себе подiти. Надворi гримiло. Час вiд часу помешкання освiтлювалося вiд блискавки. Сестра наказала лягати спати. Та хiба ж можна так просто лягти спати пiсля всього, що сьогоднi трапилося?! Та й узагалi пiсля всього, що трапилось останнiм часом? Спочатку те вбивство, свiдком якого став Назар. «Хоча вiн каже, що нiчого не бачив, але ж вiн усе-таки знайшов той труп», – так вважала Катя. З одного боку, усе те було таким моторошним, з другого, – настiльки ж цiкавим… Потiм отой придурок, який за ними постiйно стежить… До речi, з вiвторка! Затим Назаровi розбiрки з ним… Буде що розповiсти друзям… У дверi подзвонили. «Цiкаво, хто це може бути? Так пiзно… Невже Лiза повернулася?» Дiвчина побiгла до дверей. Пролунав iще один дзвiнок, Катя поклала руку на замок… «Стоп. Лiза що, не взяла ключi?…» Катя зiщулилася, подивилась у вiчко, проте за дверима було надто темно. «Дивно, – подумалося, – сьогоднi ж дядько Василь вiдремонтував свiтло. Знову, певно, якийсь придурок викрутив лампочку». – Хто там? – крикнула вона. – Лiзо, це ти? – Та у вiдповiдь ззовнi почулося лише непевне шарудiння. Надворi ще з бiльшою силою вдарив грiм. Заграв мобiльний. Катя здригнулася, проте вiдразу побiгла до телефону. – А, привiт! Ну нарештi я дочекалася вiд тебе дзвiнка!.. Слухай, менi стiльки треба тобi розповiсти! Ти не уявляеш, скiльки всього трапилося!.. Назар у лiкарнi!.. Зустрiтися? Зараз? Давай, може, завтра, а то ж он гроза назрiвае… Ну, або ж приходь до мене. Прийдеш? Хоча нi, стривай. Давай усе-таки я вийду, бо скоро прийде Лiза. Не треба, щоб вона бачила нас разом… За десять хвилин? Так скоро? Ти встигнеш?… Добре, виходжу за десять хвилин… Обiцяю не запiзнюватися!.. * * * Цього року лiто дивувало частими зливами. Сонце постiйно ховалося за хмарами. Вечiр лiта бiльше нагадував зимовий. О четвертiй-п’ятiй годинi вже ставало досить темно. Блискало та гримiло майже щодня. Сьогоднi двадцять дев’яте червня. Надворi знову похмуро та збираеться на дощ. Десята година ранку. – Не розумiю, як я одразу не второпав, що це вона?! – Слiдчий Малашко приiхав зi своiм напарником Яриком на мiсце вбивства невiдомоi жiнки. Точнiше, туди, куди принесли вбиту пiсля кровопролиття: експертиза таки довела, що задушили ii не тут. На думку полiцii, у мiсцi, де тiло було знайдене, труп просто намагалися заховати. Проте, як виявилося, це вийшло не дуже вдало. Іще раз оглянувши територiю, вони попрямували до квартири вбитого Тьоми Заречнюка. – Ну, як ти мiг так вiдразу ii згадати? Я б, певно, теж не пригадав. До того ж у неi перефарбоване волосся. – Ярик тягнувся за напарником, що його довгi ноги несли просто-таки величезними кроками. Вони з Малашком були майже однолiтками. Ярик випереджав колегу лише на три роки. Водночас виглядав молодшим: був бiльш пiдтягнутим та натренованим, бо вiдвiдував спортзал за будь-якоi лiпшоi нагоди. Працювати з Малашком у парi не дуже любив, проте звик, i з часом вони навiть, можна сказати, потоваришували. Проте Ярик завжди вiдчував вiдчуженiсть iз боку колеги, тож вiн нiколи не розпитував про особисте, якщо сам Малашко не починав таку розмову. – Ось, у мене е фрагменти тiеi фотки. Дивись. – Малашко простягнув Яриковi шматочки розiрваноi фотографii. – Оце я знайшов у квартирi Тимофiя Заречнюка. Судячи з фото, вони були досить близькi. – Так, дiйсно. Напевно, зустрiчалися, – сказав Ярик, розглядаючи фрагменти. – Не розумiю, навiщо потрiбно було розривати фотографiю. – Вони увiйшли до пiд’iзду. – Так, дiйсно цiкаво… Отже, спочатку вбили цього Заречнюка, потiм дiвчину. Проте, за твердженням експертiв, ii вбили досить скоро пiсля хлопця. – Так, обидва вбивства скоенi пiд вечiр. – А що, непогано. Тодi, у вiвторок, погода була жахлива. Ось-ось мала початися злива, i люди вiдповiдно поховалися по домiвках. Була змога непомiтно втекти. – Слiдчi обережно вiдчинили дверi до квартири вбитого. – Не знаю, звiсно, що ще тут шукати… Ми вже наче все оглянули. Хоча хто його знае… – Ярик почав ретельно обдивлятися квартиру. Те саме робив i Малашко. На вулицi починало гримiти. – Ми просто мусимо щось знайти, iнакше справа виявиться дуже темною, – сказав Малашко роздратовано. Останнiм часом вiн постiйно нервувався. Це помiтили й колеги, навiть пропонували йому пiти у вiдпустку, аби вiдпочити. Слiдчий уже досить давно не користувався своiм правом на вiдпочинок. Та наразi вiн просто не мiг розслабитися. Не зараз. Трiшечки пiзнiше. – Не розумiю, чого та бабця стверджуе, що жодного разу не бачила вбиту. Якщо вона була дiвчиною цього Тимофiя, то баба точно мала неодноразово ii бачити. – Ярик уважно роздивлявся, немов сканував очима. – Ти не забувай, що тiло побувало пiд дощем, та його ж i не вiдразу пiсля вбивства знайшли… Напевно, не впiзнала. Окрiм того, волосся, як ти сам зазначав, перефарбоване. Або ж убита не так часто тут бувала. До речi, я тобi казав про волосся, що знайшли на тiлi вбитого? – Пошукавши на балконi, слiдчi повернулися до кiмнати. – Що за волосся? – Точнiше, одна волосина. Їi вже вiддали на експертизу. Скоро мае бути результат. Малашко поглянув на свого напарника. Ярик виглядав спантеличеним. Ще б пак! У iхньому мiстi частiше трапляеться «битовуха», а тут що хоч роби, а жодних зачiпок, якi би дозволили швидко розплутати справу, нема. Ну, може, iм таки вдасться зараз щось знайти. – Так, результат – це чудово, бо тут, менi здаеться, глухо. – Слiдчий пройшовся квартирою й знову повернувся на балкон. Малашко зiтхнув. – Ти не забувай, що знайдено три рiзнi типи вiдбиткiв пальцiв. І вбитому вони не належать. Я пiдозрюю, що однi належатимуть убитiй, другi – братовi Тьоми, а третi… третi – хто його знае, чиi… – Малашко залишався в кiмнатi. Довелося говорити голоснiше, щоб напарник мiг його добре чути. – І в мене дуже недобре передчуття стосовно цих вiдбиткiв… – Що ти маеш на увазi? – Тепер слiдчi переглядали книжки. – Знаряддя вбивства нема. І не знайшли жодних слiдiв, якi би можна було пов’язати з убивцею. Це свiдчить про його холоднокровнiсть та вказуе на ретельно продуманi дii. Цiлком iмовiрно, що знайденi тут три типи вiдбиткiв узагалi не належатимуть йому. Адже тут узагалi мало хто мiг iх залишити. Малашко кивнув. – Ну, так, тут ти правий. У Ярика задзвенiв мобiльний. Отримавши iнформацiю вiд колеги, вiн одразу ж передав ii Малашковi: – На дванадцяту треба повернутися у вiддiлок. Знайшли брата Заречнюка. Скоро привезуть до нас. Вiтя каже, вiн абсолютно нiякий: занадто обкурений. Сподiваюся, з нього можна буде хоч щось витягнути. – Дiльничний сказав, що вiн не просто обкурений ходить. Вiн навiть колотися почав. Рiк тому вийшов iз в’язницi. – Думаеш, вiн прикiнчив своiх? – Чесно, я навiть на це сподiваюся, бо якщо це не вiн, то вiдчуваю, що справа може бути довгою… Хоча… навряд наркоман мiг думати про те, аби витерти вiдбитки… Та й до того ж нiчого не викрадено. Якщо наркоман убивае, то зазвичай iз метою грабунку, – задумливо промовив слiдчий. – Важко не погодитися. Хоча вiн мiг знати, де лежать грошi, а пiсля вбивства просто забрати iх i пiти. Узагалi ще абсолютно невiдомо, що то за тип. – Але для чого йому було вбивати дiвчину Тьоми? – Можливо, вона стала свiдком? – Та нi, щось тут не те… До речi, у вiддiлок я не поiду. Попрацюеш iз ним сам. Я хочу поiхати до того Назара, який знайшов тiло. У мене з’явилося до нього ще кiлька запитань… – Добре, домовилися. – Ого! А це що? – Малашко витрусив з однiеi з книг вирiзки з журналу. – Щось цiкаве? – Ярик пiдiйшов до напарника. – Та нi, певно, нiчого особливого, – знову якось нервово мовив слiдчий. – Дай-но глянути. – Ось, тримай. Порiзанi журнальнi статтi. Нiчого такого. – Чому ж, дивися… – Що? – Малашко з цiкавiстю подивився на вирiзки. – Схоже на те, що вiн вирiзав лiтери зi статей… Так зазвичай чинять, коли потрiбно надiслати повiдомлення, але не хочеш, щоби було зрозумiло, хто це робить. Отже, цiлком можливо, що хлопець когось шантажував. – І складав листи за допомогою вирiзаних лiтер? Якщо так, то той, кого вiн шантажував, мав знати його почерк. – Цiлком можливо… Ну ось iще один мотив для вбивства. Тiльки тодi це, певно, уже точно не його брат… Ну, гаразд, дякувати Богу, ми недаремно сюди прийшли. Хоч щось знайшли. Як ми не помiтили цього минулого разу? – У книжках, напевно, нiхто й не порпався. Ну, що ж, тепер ходiмо до Свiтлани Слинько, подруги вбитоi. Вона просила не запiзнюватися, бо мусить вести дитину до лiкаря. До речi, ти не повiриш. Ця Свiтлана Слинько живе поряд iз тим будинком, де жила вбита, i… – Малашко пiдняв палець угору, потягнув дещо iнтригу, примусивши напарника аж затамувати подих, – поряд iз будинком, де живе отой Назар, котрий знайшов тiло Тьоми. – Та ти що?! – Ярик аж пiдняв брови вiд здивування. – Ну, точнiше кажучи, не сам Назар, а його дiвчина. Проте вiн у неi часто бувае. – А звiдки ж така оперативна та вкрай цiкава iнформацiя? – Ярик усмiхнувся. – Наш дiльничний Федюкевич знае все про всiх у своему районi. Молодець хлопець. Думаю, з таким успiхом скоро пiде на пiдвищення. Окрiм того, дiвчина Назара працюе шкiльним психологом. Вони з Федюкевичем часто спiлкуються з проблемними учнями, а iх у тiй школi чимало. У Ярика вкотре задзвенiв телефон. З виразу його обличчя було цiлком зрозумiло, що новина не надто добра. – Що там сталося? – Що сталося, питаеш? – У слiдчого явно зiпсувався настрiй. Малашко нетерпляче та напружено кивнув. – Новий труп невiдомоi жiнки. Сказали: зовсiм молода. Задушена мотузкою. На деякий час запанувала мовчанка. – На Костромськiй, – додав Ярик. – Треба iхати. – Отже, так: я до Слинько, а ти iдь подивися, що там. Я до тебе потiм приеднаюся. Намагатимуся швидко. – Домовилися. – Ну, все. – Малашко ще раз роздивився довкола. – Тут наче бiльше нiчого немае. Їдьмо. – Зачиняючи дверi, подумки додав: «Чорт забирай!» * * * «Знову вони!» – злякано подумало дитя. У шкiльному коридорi нiкого не було: усi ж бо на уроках. Дитина рокiв десяти похилила голову та йшла, майже притиснувшись до бiлоi стiни. Назустрiч простували двi старшокласницi, з цiкавiстю щось обговорюючи. Побачивши дитя, вони перервали розмову. Погляд iхнiй не обiцяв нiчого доброго. Дитина ще дужче притиснулася до стiни. Кроки ii сповiльнилися, серце закалатало сильнiше. Страх паралiзував думки. Злi та нахабнi очi недобре вп’ялися в неi. Лихi глузливi посмiшки. Ще мить – i по лобi посипалися болючi щиглi. Маля затулило голову рукою та намагалося вiдбиватися. Натомiсть у вiдповiдь лунав лише здавлений та все такий же глузливий смiх. – Та пiшли ви! – зi злiстю нарештi крикнула дитина. – Ш-ш! Тихо, ти що… – Старшокласниця притиснула пальця до рота. В одному з кабiнетiв хтось доторкнувся до ручки дверей. – Тiкаймо, – швидко й водночас тихо мовила дiвка до другоi. За мить вони вже сховалися за рогом… З класу вийшла вчителька мови. – Ти чого кричиш?! Чого не на уроках? Та дитя не слухало. Воно теж швидко втекло. «Не вистачало ще отримати вiд учителiв…» На останнiй урок узагалi зникло бажання йти. Треба було непомiтно залишити школу. Дитина швиденько проскочила вахтера. На вулицi починалася гроза. Уроки проходили в другу змiну. «Шкода, нема парасольки», – дитина обережно минула вiкна кабiнету, де зараз був ii клас. Хтось з однокласникiв усе-таки помiтив ii та зловтiшно махнув рукою. «А щоб тобi!» – подумалося. У новiй школi справи чомусь не йшли. Як у принципi й у попереднiй. Але тут, окрiм однокласникiв, додалися ще й вороги зi старших класiв. «Треба швиденько повернути за рiг. Так точно нiхто вже не помiтить!» Мета мигцем була досягнута. Та несподiванка, яка чекала на дитину, виявилася надто неприемною. – О, ти диви, хто тут у нас! – Двое старшокласниць задоволено прицмокнули. «Тiкати!» – зринула перша ж думка. Та не вдалося. Дитину мiцно схопили за комiрець. – Ти чого кричиш пiд час урокiв, га? – Тримаючи у вiльнiй руцi цигарку, дiвка востанне затягнулася та викинула недокурок. Інша зробила те саме, пiдiйшла ближче. Вiд них неприемно тхнуло тютюном. Дитя вiдвернуло обличчя. Ще мить – i по головi посипалися новi удари. Цього разу сильнiшi. З носа потекла кров, було надзвичайно боляче. Скоро маля втратило свiдомiсть… Ще мiсяцiв зо два довелося лежати в лiкарнi. Своiх кривдникiв дитина так i не наважилася видати. Усi повiрили у версiю про наркоманiв. * * * Мене випустили з лiкарнi рiвно о десятiй ранку. Зараз я йшов до Лiзи. Голова була забита нещодавнiми подiями. У мозку постiйно прокручувалися рiзноманiтнi моменти. Уночi я майже не спав. Мене хочуть убити. Бо я щось бачив? Але що? Менi стало зрозумiло, що цю справу не можна просто так залишити. Весь цей час я намагався згадати: можливо, я дiйсно бачив щось таке, на що не звернув уваги? Та нiчого подiбного не було. Я абсолютно нiкого не бачив i нiчого не чув. Хiба що… Чи могла зi мною так несправедливо вчинити моя пам’ять? Заблокувати якiсь спогади? Так, дiйсно, деякi моменти я не мiг чiтко пригадати. Але моя iнтуiцiя пiдказувала менi, що нiчого вельми пiдозрiлого там не було. Хоча хто мене знае?… Отже, якщо вiдкинути думку про те, що я мiг бачити щось важливе, то що залишаеться? Яка ще може бути причина, через яку мене хочуть убити? Я на хвильку замислився. Раптом мене пронизала жахлива думка. Настiльки жахлива, що мимоволi я зупинився. Людина, що йшла за мною, наштовхнулася на мене. Я пiдозрiло глянув на чоловiка. «Чого йти так близько?» – невдоволено подумав я. Та вiн лише вилаявся – мовляв, чого гальмуеш? – та швидко пiшов далi. Я озирнувся. Перехожi не звертали на мене анi найменшоi уваги… Виходить, замiсть Тьоми хотiли вбити мене, але вбивця просто помилився! Хоча нi. Такого просто не могло бути. Для цього потрiбен мотив. А в мене начебто не було ворогiв. Я захитав головою, вiдганяючи вiд себе цю дурну думку. Нi, повинна бути ще якась причина… Можливо, мене хотiли пiдставити? Але знову ж таки для того мае бути причина. Я не пам’ятаю нiкого, кому б мiг аж так насолити. Звичайно, я мав недругiв, але ж не настiльки… Такого прозаiчного мотиву, як грошi, теж не могло бути: я не надто багатий. Що ж тодi? Раптом менi спала на думку рiч, про яку я й не подумав спочатку. Я навiть усмiхнувся. А можливо, мене просто хотiли вчора пограбувати? Але знову ж таки в грабiжника було достатньо часу, щоб зняти з мене наплiчник або принаймнi понишпорити в кишенях. Проте нiчого не зникло. Що вiдповiдно й наштовхнуло всiх на думку, що я сам упав. Шкода, я навiть не помiтив силуету невiдомого. Проте, судячи з того, з якою силою мене пхнули, можна впевнено стверджувати, що то був чоловiк. Моi роздуми перервав шум. Я повернув голову вбiк. Неподалiк вели ремонтнi роботи. Певно, лагодили труби. У землi була викопана велика яма. «Схожа на могилу», – похмуро подумав я. До Лiзиного пiд’iзду залишалося майже нiчого, як раптом я побачив слiдчого Андрiя Степановича Малашка. Бiльше того, вiн iшов менi назустрiч. Полiцiянт однозначно планував зi мною поспiлкуватися. Вiн поцiкавився моiми синцями, та я не став розповiдати правду. Мовляв, просто впав зi сходiв. У цей час я думав про Лiзинi слова. Вона все-таки наполягала на тому, що про напад слiд повiдомити в полiцiю. Їй зовсiм не вiрилося, що слiдчий може бути якось задiяний у цьому. На ii думку, надмiрна знервованiсть та грубiсть iще нi про що не свiдчать. Хтозна, можливо, ii правда. Натомiсть Малашко простягнув менi якесь фото, сподiваючись, що я впiзнаю на ньому людину. Я подивився на знiмок й оторопiв. На ньому були Тьома з жiнкою, про яку запитував слiдчий: вони обiймалися. Я замислився. – Чесно кажучи, обличчя здаеться знайомим, та я певен, що не знаю ii. А що, це пiдозрювана? – з неабияким iнтересом поцiкавився я. – Нi, на жаль, нi. Це ще одна жертва нашого невiдомого вбивцi. – Слiдчий заховав фото. – Ще одна жертва? – Спершу я аж не повiрив власним вухам. Менi стало моторошно. – Тобто скоено ще одне вбивство? Але коли? – Незадовго пiсля вбивства Тьоми. Бiльше ми поки що нiчого не знаемо. – Дозвольте поцiкавитися: е якiсь зачiпки? – Дещо е, проте нам це поки особливо не допомогло. – Слiдчий говорив охоче, неначе хотiв виговоритися. – На тiлi вбитого знайшли волосину, яка, до речi, належить молодiй жiнцi. Є невiдомi вiдбитки пальцiв. Усе. – Але ж ви не думаете, що злочин могла скоiти жiнка? Це вбивство двох людей! – Чому ж, цiлком могла. – Слiдчий повiв плечима. – Щоправда, iй у цiй справi потрiбний був помiчник, звiсно, що чоловiк. До речi, вбита мешкала в цьому будинку. – Вiн указав на Лiзин будинок. – Певно, тут ви й могли ii бачити. Я похитав головою, приходячи до тями пiсля приголомшливоi новини. – У мене до вас iще одне запитання. – Уважно слухаю. – Я щойно вiд подруги вбитоi. Вона живе в будинку навпроти. – Малашко вказав на дiм. – Вона повiдомила, що вбита – до речi, ii звати Альоною – iще в день убивства поскаржилася на те, що якийсь мужик стежить за нею з бiнокля. Знову ж таки, з цього будинку, – i вiн вкотре показав на будинок навпроти. – Я знаю, ваша дiвчина iз сестрою теж тут живуть. – Я здивовано пiдняв брови, вiн зрозумiв мое нiме запитання. – Така робота, мушу все про всiх знати. Дiльничний Федюкевич знайомий iз Лiзою Іванiвною, – додав вiн. – Отже, ви нiчого про це не можете розповiсти? Лiза Іванiвна не згадувала про щось подiбне? Я повiдомив йому про пригоду, що сталася вчора, знову замислюючись, чи варто розповiсти про замах. Очевидно, слiдчий помiтив мою нерiшучiсть. – Є ще щось? – вiдразу поцiкавився вiн. Я вагався. – Що ще? – Я мовчав. – Пам’ятайте: я розслiдую два вбивства. Будь-яка iнформацiя може виявитися корисною. Окрiм того, ви не маете права нiчого приховувати. Я здався й розповiв. Бiльше того, також подiлився думками про те, що за мною стежать. Малашко уважно вислухав. – Чудово, – серйозно та задумливо мовив вiн. – Справа з кожним разом стае все бiльш заплутаною. – Можу я пiти з вами до того чоловiка? – Я навiть не очiкував вiд себе такого запитання. Слiдчий на хвилину задумався. – Даруйте мою цiкавiсть, проте в мене е пiдозра, що мене хочуть позбутися, – слово «вбити» я просто не змiг вимовити, – тому менi б хотiлося знати все, що вiдбуваеться в розслiдуваннi. – Розумiете, це не дозволено. Я не можу вам усього розповiдати. Не забувайте про таемницю слiдства. – Так, я все розумiю, але зрозумiйте й ви мене. – Я благально подивився на слiдчого. – Я обiцяю, що буду тримати вас у курсi подiй… Окрiм того, якщо все так серйозно, вас потрiбно забезпечити охороною. – Малашко раптом замислився. – У принципi, до того чоловiка можемо пiти разом… Потiм подумаемо про вашу охорону. За кiлька хвилин ми вже дзвонили в його дверi. Знову нiхто не вiдчиняв. Слiдчий постукав. – Вiдчинiть, полiцiя! У вiдповiдь тиша. Малашко постукав iще раз, уже гучнiше. Раптом ми почули, як вiдчиняються сусiднi дверi. З квартири вийшла старенька бабця в темному засмальцьованому домашньому халатi. Вiд неi повiяв запах домашнiх страв: саме зараз вона, очевидно, щось готувала. – Я почула вашi гукання, – непевно почала вона. – Ви з полiцii? – Малашко показав посвiдчення. – Я просто хотiла сказати, що сусiд учора ввечерi кудись пiшов, i вiдтодi я не чула, щоб вiн повертався. Розумiете, у нього щось iз замками чи то з дверима, i коли вiн вiдчиняе та зачиняе дверi, це завжди дуже шумно. Навiть уночi прокидаешся. – Отже, ви хочете сказати, що вiн пiшов учора ввечерi та бiльше не з’являвся? – Так. – А коли вiн пiшов? – поцiкавився я. – О котрiй годинi? Ви не пам’ятаете? – Чому ж, пам’ятаю, – усмiхнулася вона, вiдверто радiючи, що може надати цiнну iнформацiю, – десь о пiв на десяту чи навiть близько десятоi. Десь так. Точно. Я якраз о цiй порi вже лягаю спати. Слiдчий запитально подивився на мене. Я зрозумiв, що вiн мае на увазi, i похитав головою. Так, вiн цiлком мiг на мене напасти. * * * – Ну, невже я багато прошу? – Лiза була просто в розпачi. – Лишень не бачитися з цiею людиною. Незадоволена Катя сидiла на диванi, склавши на колiнах руки. Сестра вже годину «читала iй лекцiю». – Я не розумiю, чому тебе так до них тягне. Ну, добре, якщо ще просто бачитися зi Свiтланою. Ще пiвбiди. Ви давно знайомi. Ну, а цей? – Ну, от я якраз i пiшла побачитися з нею. Це ж вона дзвонила, а не вiн. Досить до мене ставитися, як до дитини! Менi вже не п’ять рокiв! – Не п’ять рокiв? Так, не п’ять. Ти поводишся на цiлi два! – Ти мене вже задовбала! – Я тебе задовбала?! Та ми з Назаром ледь iз глузду не з’iхали, поки знайшли тебе! Ти це розумiеш? Ну, нiчого, приiдуть батьки, я тебе бiльше прикривати не буду. Поiдеш на лiто до них. Ось так! – вiдрiзала старша сестра. – Я всього-на-всього забула телефон! – Катя аж пiдхопилася з дивана. Вона надто боялася перспективи бути вiдправленою на лiто до батькiв у село. В очах промайнув лихий вогник. – Інакше б вам не довелося так хвилюватися. До того ж ми просто спокiйно поспiлкувалися, подiлилися новинами, посидiли в кафе. – Ви пiшли вночi, у страшну зливу. Вам що, робити нема чого? – А чого нам боятися? Свiтлана й Вовка займаються карате. З ними абсолютно нема чого боятися. Ну, ти ж сама заборонила менi приводити iх додому. Що менi ще лишалося? – Я тобi скажу, що тобi ще лишаеться. – Лiза рiзко зупинилася й стала перед Катею. – Тобi лишаеться поiхати на лiто до батькiв. – Молодша сестра спробувала заперечити. – Це мое остаточне рiшення! – Катя вiдштовхнула Лiзу та побiгла до своеi кiмнати. – Можеш казати все, що захочеш, та я це зроблю! – гукнула вслiд Лiза. * * * Кохана переповiла менi свою розмову iз сестрою. Я ж, своею чергою, розповiв про зустрiч iз Малашком. – Отже, ти таки вирiшив усе йому розповiсти? Ми сидiли на кухнi. Лiза налила нам чаю. Пахло обiдом, який вона готувала: стейк та запечена картопля по-домашньому. Лiза готуе чудово. – Так, – ствердно похитав я головою. – До речi, вони знайшли ще один труп задушеноi жiнки. Лiза замовкла. Унизу живота несподiвано для мене самого заграло приемне бажання. Нi, не зараз. Я продовжив: – Спочатку вони злякалися, що це може бути той самий убивця, що й цiеi нашоi сусiдки. Це б, вiдповiдно, означало, що вони мають справу з манiяком. – Ну? – Лiза чекала на продовження моеi оповiдi. Бажання вiдпустило мене. – Проте почерк убивства зовсiм не той. До того ж фактично вони вже вийшли на слiд убивцi. – Ну, i хто це? – Вiд хвилювання ii дихання пришвидшилося. Чомусь саме в цю мить я звернув особливу увагу на ii свiтло-коричневу родимку на лiвiй щоцi. Колись Лiза розповiдала менi, що в дитинствi через неi страшенно комплексувала. Бiльше того, ii не раз дражнили дiти. Потiм усе те якось забулося, та Лiза однаково продовжувала ненавидiти ту родиму пляму. Та особисто менi вона надзвичайно подобалася ще з першоi нашоi зустрiчi. Я продовжив розмову, кинувши перед цим до рота печиво. – Малашко не сказав, проте натякнув, що хтось iз ii знайомих. Не знаю. – Ну, гаразд, це краще. – Лiза вiдставила чашку вбiк. – Слухай, знаеш, що менi сказала Катя? – Вона не стала чекати, поки я вiдповiм. Дихання ii знову пришвидшилося, голос став значно тихiшим: Лiза не хотiла, щоб почула молодша сестра. – Катя сказала, що майже вiдразу пiсля того, як я поiхала з тобою в лiкарню, хтось подзвонив у дверi. Вона не вiдчинила. Потiм, коли вже зустрiлася з тими двома, вона бачила того типа, що розглядав нас у бiнокль. – Що?! – Вона впевнена, що вiн не бачив, як вони йшли з дому. Вiн курив неподалiк вiд свого пiд’iзду. – Виходить, це точно вiн. Навiщо ж йому було приходити до неi, коли нiкого не було вдома, та ще й коли настала темрява? Дивись, – я теж говорив тихо, проте надто збуджено та швидко, – вiн зiштовхуе мене зi сходiв, бо боiться, що я повiдомлю про нього в полiцiю. На щастя, з’являються сусiди, i це йому заважае. Зате вiн простежуе, що ти iдеш зi мною до лiкарнi. Знаючи, що Катя лишаеться сама, вирiшуе до неi пiти. – Але навiщо йому це потрiбно? Я замислився. У мене була лише одна вiдповiдь: – Бо вiн хоче ii вбити… * * * З Малашком ми домовилися зустрiтись увечерi в Лiзи вдома. Вiн таки погодився, щоб я брав участь у розслiдуваннi. Цьому в першу чергу сприяв наш дiльничний полiцiянт Федюкевич (як ви пам’ятаете, вони з Лiзою знали одне одного. Вона й попросила його замовити слiдчому за нас слiвце). Окрiм того, Малашко остаточно здався, дiзнавшись, що я приятелюю з Артемом Вiннiчуком – працiвником патрульноi полiцii. Вони були малознайомi, проте слiдчий усе бiльше сприймав нас за своiх. Отже, зараз ми перебували в Лiзинiй вiтальнi. Нас було п’ятеро: я, Лiза, Малашко, Ярик та Федюкевич. Чисто на автоматi я розглядав кожного полiцiянта. Малашко менi геть не подобався: говорить нiби i ввiчливо, але завжди якось грубувато. Навiть риси обличчя вiн мав якiсь жорсткi. Губи надзвичайно тонкi, як це часто бувае в злих людей. Шкiра на пальцях видавалася згрубiлою та шорсткою. Так, нiби вiн жив з якоiсь ремiсничоi професii. Ще з першоi нашоi зустрiчi в мене виникла до нього якась антипатiя. Цiкаво, як до нього ставляться колеги? Ярик менi сподобався бiльше. Вираз обличчя мав добрiший, хоч i виглядав не менш грiзно, нiж його напарник. На зрiст вiн був однозначно нижчим за Малашка. Ярик (Як же його прiзвище? Геть забув вiдразу пiсля представлення) мав немiсцеву засмагу. Очевидно, недавно повернувся з вiдпочинку на морi. На безiменному пальцi правоi руки виднiвся слiд вiд обручки. Отже, мае сiм’ю. Одяг на ньому сидiв бiльш акуратно, нiж на Малашковi. Та й виглядав вiн свiжiшим. Так, вiн однозначно мае дружину, на вiдмiну вiд Малашка: у цього одяг нiби й чистий, а проте не такий охайний. Вiн, скорiше за все, розлучений. Щодо Федюкевича, то кiлька разiв я бачив його в школi разом iз Лiзою. У неi е два дуже проблемнi учнi, якi вже навiть побували в колонii для неповнолiтнiх. Ми з дiльничним нiколи не спiлкувалися, тож познайомилися по-справжньому тiльки сьогоднi. Вiн був молодшим за своiх колег, виглядаючи роки на тридцять три. Бiльш мирний на вигляд, сухоребрий. Зi слiв Лiзи, роботу свою любив i виконував досить непогано. Щоправда, кохана пiдозрювала, що вiн уже з радiстю б ii кинув, адже не раз скаржився на малу зарплатню. А дiтей же якось потрiбно годувати, i на ноги ставити теж. Роздивившись своiх нових знайомих, я звернув погляд до вiкна. Надворi було, як завжди, похмуро, тому нам довелося ввiмкнути свiтло. Хоча це особливо не допомогло: двi лампочки з п’яти перегорiли несподiвано одна за одною. Довелося сидiти в напiвтемнiй кiмнатi. Звiсно, настрою це нiкому не додало. Катя все ще перебувала в себе. Вона й до цього часу вiдмовлялася спiлкуватися iз сестрою. Та ми з Лiзою з цього приводу лише радiли: нам не хотiлося, щоб мала знала всi подробицi справи. По-перше, щоб не налякати дiвчину. По-друге, вона була надто балакучою, iй нiколи не можна було довiрити жодноi таемницi. У всiх нас був досить серйозний i занепокоений вигляд. Справа здавалася надто заплутаною. Бiльше того, виявилося, що Лiза була знайома з убитою: жiнка колись давала Катi уроки музики, та через занадто вередливий характер Катерини наставниця та учениця неодноразово сварилися. Навчання тривало недовго. Убивство знайомоi людини справило на Лiзу ще бiльш жахливе враження. Отож ми вирiшили подiлитися одне з одним тим, що знали. Лiза та я розповiли про те, як Катя бачила того пiдозрiлого типа, i про таемничий дзвiнок у дверi вiдразу пiсля того, як Лiза поiхала зi мною до лiкарнi. – Усе повнiстю вказуе на цього невiдомого: вiн стежив за вбитою, стежив за вами iз сестрою, хтозна за ким ще, – проказав Малашко. – Вiн цiлком мiг штовхнути вас, Назаре, зi сходiв. Окрiм того, чолов’яга мав до цього й мотив: боявся, що ви поскаржитесь у полiцiю. – А побачивши, що нiкого немае вдома, вирiшив зазирнути до дiвчини, – додав я. Лiза занепокоено подивилася на мене. Проте цього разу вона, варто зазначити, виглядала смiливiшою. Певно, турбота про сестру надавала iй вiдваги. Лiза за темпераментом – справжнiй флегматик. Їi досить важко вивести з рiвноваги. Зараз кохана поки що сидiла мовчки, слухаючи розмову. Я був певен: вона аналiзуе кожне слово, намагаючись скласти психологiчний портрет убивцi. – Цiлком iмовiрно, – погодився Ярик. – Я дiзнався про цього типа все, що мiг, – заговорив Федюкевич. – А змiг я дiзнатися досить цiкаву iнформацiю. Отже, його звати Ігор Климович. Сидiв. Угадайте, за що. – Однак полiцiянт не чекав наших вiдповiдей, вiн серйозно продовжував: – Сидiв за домагання своеi колеги по роботi. Точнiше, вiн ледь ii не згвалтував. Федюкевич поклав досье на стiлець, що стояв перед диваном. Ярик узяв папку та почав ознайомлюватися. – Так, нiбито все вказуе на нього. Вiн цiлком мiг убити дiвчину Тьоми, проте потрiбно перевiрити його алiбi. Якщо воно е, звiсно. – Спершу треба його знайти, – гмикнув Ярик, не вiдриваючи погляду вiд паперiв. Малашко кивнув. – Нiчого, знайдемо, – вiв далi вiн. – Цей мужик цiлком мiг спихнути Назара зi сходiв та завiтати до Катi. – Можливо, Тьома теж знав про те, що той спостерiгае за його дiвчиною, i ходив, як i Назар, з ним розбиратися. Вiдповiдно, Ігор Климович вирiшив його позбутися. Це, власне, пояснюе те, що й Назара хочуть убити. Зрозумiвши, що Назара вiн не добив, вирiшуе зникнути. Адже ж вiн не чекатиме, поки до нього прибiжить полiцiя. – Федюкевич розвiв руками. Ідея була цiкава. Однак тут втрутилася Лiза: – Можливо, але е ще дещо. Андрiю Степановичу, ви повiдомляли, що на вбитому, а саме на його ранi, знайдено жiночу волосину. – Так. – Це, вiдповiдно, вказуе на те, що вбивала жiнка. – Вбивала або ж просто була там присутня. Важко уявити, як жiнка вбивае молодого сильного чоловiка. Так само, як i те, що вона могла перенести тiло вбитоi подалi вiд мiсця злочину. Хоч у будь-якому випадку нам потрiбно пам’ятати про ii iснування. – Не варто забувати й про розiрване фото. Навiщо вбивцi потрiбно було це робити? Отже, це можуть бути ревнощi. З ревнощiв убивають Тьому та його дiвчину. Як я зрозумiла, убита жiнка нечасто бувала в Тьоми, iнакше б ii добре знали сусiди. Таким чином, вона може бути його коханкою. – Думка цiкава, а проте нiхто iз сусiдiв не бачив, щоб до Артема навiдувалися гостi. Лишень його брат та ще якiсь знайомi, та всi не надто часто, – зауважив Федюкевич. – Схоже на те, що вiн не хотiв свiтитися. Цiлком iмовiрно, через якусь свою незаконну дiяльнiсть. Хоча, звiсно, не можна вiдкидати ревнощi як один iз мотивiв. Це теж треба враховувати. Особливо, коли потенцiйним убивцею е жiнка. – Дiльничний полiцiянт посмiхнувся. Лiза кинула на нього не надто схвальний погляд. – Ви так кажете, нiби чоловiки нiколи не вбивають iз ревнощiв. – Однак, як я й передбачав, вона не стала розвивати дискусiю. Натомiсть звернулася до Малашка: – Волосся не належить убитiй, наскiльки я зрозумiла? – Нi, не належить, – знову погодився з Лiзою Малашко, вiдтак додав: – Окрiм того, ми з Яриком знайшли у вбитого статтi з журналiв, з яких явно вирiзали лiтери. Нашi експерти перевiрили, якi лiтери були використанi, та сформували приблизне повiдомлення, яке мав би скласти Тьома. Воно звучить так: «Покладеш грошi у смiттевий бак ресторану “Тарас”». Далi мало би бути ще щось, проте ми бiльше нiчого не знайшли. – Це означае… – почав був Федюкевич. – Це означае, що вiн когось шантажував. І це цiлком могло слугувати мотивом до вбивства. – І тут усе зiйшлося, – зазначив Федюкевич. – Вiн мiг шантажувати Климовича тим, що розповiсть про його таемниче захоплення спогляданням жiнок через бiнокль. – Воно-то так, проте вбита скаржилася на Климовича в день своеi смертi. Навряд Тьома так швидко мiг органiзувати шантаж, а той, вiдповiдно, iх убивство. – Цiлком iмовiрно, що Климович спостерiгав не тiльки за жiнками нашого будинку, – додав я свою думку. – Отже, з цим Климовичем фактично все зiйшлося, окрiм одного моменту: волосся жiнки. – Ви казали, що у вбитого е брат, наркоман. Вiн мiг скоiти вбивство Тьоми та його дiвчини? – поцiкавилася Лiза. – Теоретично мiг, – почав Малашко. – Ми вже його спiймали. Алiбi в нього, звичайно, вiдсутне. Бiльше того, у квартирi е повно його вiдбиткiв. Проте це не можна назвати незвичним, адже вiн не мiг не бути вдома в брата. Ми намагалися його допитати, та вiн абсолютно нiякий. – Слiдчий нервово постукував пальцями по бильцю крiсла. – І не варто забувати, що ми шукаемо жiнку, власницю волосся, – вiдзначив Ярик. – Воно то так, – зауважив я, – але й чоловiка ми шукаемо теж. Дiвчину Тьоми мiг убити лише чоловiк, адже жiнка не могла перенести тiло, як то було зроблено. Та й мене зi сходiв штовхала явно не жiнка… – Трохи подумавши, я додав: – Хотiлося б також сказати, що, судячи з крокiв, якi я тодi чув, то була людина невеликоi статури. Надто вже швидко та тихо вiн бiг до мене. – Отже, на вашу думку, напад здiйснив чоловiк невеликоi статури, проте дуже мiцний. – Судячи з усього, так, – вiдповiв я на запитання Федюкевича. – Але тодi це повнiстю спростовуе думку про те, що на вас напав Климович, адже вiн доволi кремезний. Усi рiзко замовкли й замислилися: це не просто позбавляло вiдповiдi на запитання про те, хто ж на мене напав, а й наводило на думку, що в цiй iсторii з’являеться ще одна постать. Малашко теж про щось розмiрковував деякий час, вiдтак додав: – Отож пiдсумуемо. – Вiн на хвильку приклав до рота кулак, щось обдумуючи. – Ми встановили, що мусимо шукати чоловiка та жiнку. Чоловiка мiцного, а проте невеликоi статури. Окрiм того, потрiбно знайти Ігоря Климовича. Тут варто вiдзначити, що пiд ваш, Назаре, опис цей чоловiк явно не пiдходить. Що ще? Ага! – махнув вiн указiвним пальцем. – Нам потрiбно знайти людину, яку шантажував Тьома. Нею може бути як жiнка, яку ми шукаемо, так i чоловiк, який дiе з нею. Мотивом до вбивства можуть бути шантаж та ревнощi. Бiльше того, досвiд менi пiдказуе, що наша пiдозрювана, очевидно, надзвичайно страхiтлива людина. Жiнцi менш властиво скоювати холоднокровнi вбивства, але якщо вже вона це робить, то зазвичай вони ду-у-уже жорстокi… До речi, вашим нападником, Назаре, могла виявитися й жiнка невеликоi статури. – Але тодi надто мiцна як для жiнки, – заперечив я. – Може, вона займаеться якимсь видом спорту типу важкоi атлетики або ж боротьбою. – Ярик зручнiше вмостився в крiслi. – Якщо так, то вона могла б сама вбити i Заречнюка, i його коханку. А потiм перенести труп дiвчини туди, де ми його знайшли. – Цю реплiку слiдчого нiхто не став коментувати: усi були занадто виснаженi. Тiльки Малашко додав: – Думка цiлком слушна. І ще я все-таки думаю, що брат убитого навряд мiг скоiти злочин. Судячи з його стану, вiн надто довго був у небуттi разом зi своiми дружками. Окрiм того, обидва вбивства вказують на холодний розум. Наркомани таким просто не здатнi володiти. Звiсно, варiант iз його непутящим родичем не можна вiдкидати остаточно, допоки ми не зможемо з ним нормально поговорити. – Малашко замовк. – З усього, що ви сказали, менi стало зрозумiло лише одне: у нас з’явилося набагато бiльше запитань, нiж ми маемо вiдповiдей. Скидаеться на те, що нам доведеться шукати голку в копицi сiна, – резюмувала Лiза. Було неприемно те визнавати, але кожен iз нас усвiдомлював, що Лiза мае рацiю… Краем ока я помiтив, що за нами спостерiгала Катя. Дiвчина зрозумiла, що я ii побачив, та негайно чкурнула до кiмнати. Лiза теж це помiтила. * * * Чоловiк невеликоi статури вже двi години спостерiгав за вiкном квартири на п’ятому поверсi. Незважаючи на лiто, надворi було досить холодно. Чолов’яга пiдняв комiрець, аби захиститися вiд вiтру. Вiн роздивився навкруги. Надворi було не вельми людно. «Це добре, – подумки мiркував вiн, – не потрiбно, щоб мене тут бачили. Принаймнi не бажано…» Вiн iще раз глянув у вiкно. Помiтнi були лише тiнi кiлькох людей. Судячи з контурiв, то були чоловiки та жiнка. В iншiй кiмнатi квартири проглядалася ще одна тiнь. Вiн знав чия. Чоловiк заховався за деревом, аби його раптом не помiтили. «У принципi, якщо й помiтять, нiчого страшного не буде, але все-таки не варто. Треба бути обережним. Сподiваюся, я недаремно сюди приiхав…» – роздумував вiн. Чоловiк кахикнув, прикриваючи рота рукою. У темрявi зблиснув золотий перстень на його безiменному пальцi. Ставало ще холоднiше. «Цiкаво, про що вони там так довго розмовляють? Гм…» Раптом вiн побачив, як силуети пiдвелися. Йому здалося, що всi вийшли з кiмнати. Чоловiк не помилився. Свiтло вимкнули. Натомiсть, як вiн мiг зрозумiти, увiмкнули на кухнi. Вiн iще бiльше занурився в темiнь пiд деревом. За якийсь час iз пiд’iзду вийшов дiльничний полiцiянт. З ним було ще двое. Вирази обличчя у всiх були надто стривоженi. У куточках губ незнайомця з’явилася ледь помiтна посмiшка… Чоловiк iз перснем уже хотiв був iти, та раптом побачив знайоме обличчя. Довелося знову заховатися. «Що, у бiса, вiн тут робить!» – раптом вихопилося в нього. А проте занадто тихо, щоб можна було почути. Молодий чоловiк швидкою ходою пройшов повз нього до пiд’iзду Лiзи й уже за мить сховався за дверима. * * * – Заходь. – Я привiтався з другом, як завжди, рукостисканням. – Привiт!.. Здоров, Лiзо! – Стас знав, що вона вдома, хоч i не бачив ii наразi. – Привiт! – гукнула вона з кухнi. – А де Катька? – Стас роздивився навколо. – Ми посварилися, вона тепер не виходить iз кiмнати. Дуеться. Ходiмо на кухню, пригощу цукерками з чаем, – так само озвалася з кухнi моя дiвчина. – О, чудово! Дякую. А я якраз страшенно замерз. Щось не за погодою вдягнувся. Справжнiсiнька осiнь на вулицi, слухайте! – Стас потер руками, намагаючись iх зiгрiти. – Ну, ти дiйсно вдягнувся, як на пляж: футболка та брюки. Ти б iще шорти натягнув! – Я розсмiявся. Стас ледь гмикнув, проте теж усмiхнувся. Останнiм часом у нього був не дуже гарний настрiй: не клеiлося з роботою. Вiн уже надто довго сидiв без дiла. Я намагався знайти для нього щось у нас на фiрмi, та не вдалося. Криза не дозволяла брати на роботу зайвих людей. Я сам ледь утиснувся на свою посаду: вдалося-таки пройти жорсткий конкурсний вiдбiр. Стасовi тодi не пощастило. Було двi вакансii, та взяли мене й Антона, мого двоюрiдного дядька. Ми увiйшли на кухню. Сьогоднi вiн прийшов допомогти менi з одним iз моiх проектiв. На роботi був завал, а минулi подii просто вибили мене з колii. Я нiчого не встигав. Грошi за проект домовилися роздiлити. Цю нiч я збирався провести в Лiзи. Щось не хотiлося залишати дiвчат самих. На вихiднi мали приiхати iхнi батьки, лише тодi я зможу спокiйно iх залишати. Лiза була цiлком серйозно налаштована таки вiдправити Катю разом iз батьками. Проте аж нiяк не через витiвку малоi напередоднi: надто боялася за вкрай непосидючу та допитливу сестру. Моя iнтуiцiя пiдказувала, що Лiза мала рацiю. – Ну що, уже е пiдозрюванi? – Лiза поставила перед Стасом тарiлки з цукерками й печивом та чай. – Дякую. – Вiн пiдсунув чашку ближче й iз задоволенням сьорбнув гарячоi рiдини. – Є трое, навiть четверо. – Я теж присiв бiля Стаса, поставив бiля себе чашку з чаем, насипав цукру. – Ого! – Даремно, Назаре, ти вiдмовився вiд охорони. – Нарештi Лiза примостилася поряд зi мною. – Лiзо, менi ще не вистачало, щоб мене охороняли. Я можу сам за себе постояти. – Так, як i минулого вечора? – пiдколола мене моя дiвчина. Я вiдмахнувся. – То кажеш, пропонували охорону й ти вiдмовився? Смiливо, – протягнув Стас, – але я теж вважаю, що даремно. Ти ж не безсмертний. Лiза роздратовано подивилася Стасовi прямо в очi. Той аж зашарiвся. Часом менi здавалося, що вона його не терпить. – Я хотiв у тебе дещо запитати. – У моiй головi майнула думка. – Ти точно нiчого цiкавого не знаеш про того Тьому? Це ж ти його знайшов по iнету. – А що особливого я можу про нього знати? Я бачив його лише один раз, коли продавав мобiлку матерi, i все. Що ж я можу про нього розповiсти? – А ти не помiтив у ньому нiчого дивного? Наприклад, у поведiнцi чи словах? – Лiза неначе читала моi думки: я хотiв запитати про те саме. – Та нi. Абсолютно нiчого. – Стас задумався. – Нi, нiчого такого. Правда, очi такi, трохи хитренькi, але то наче не так i незвично. Такi зараз можна побачити в багатьох. Усi зараз виживають, як можуть. – Хитренькi, кажеш? – Вiдтак Лiза звернулася, певно, бiльше до мене, нiж до Стаса: – Цiлком мiг когось шантажувати. Люди, що собi на думцi, на таке точно здатнi. – То вiн що, когось шантажував? А кого? – Цiлком можливо, що свого вбивцю… Ми поговорили ще з пiвгодини. До розслiдування бiльше не поверталися. Не хотiлося. Надто вже були вiд того стомленi. Попоiвши, ми зi Стасом прихопили ще чiпсiв i пiшли до вiтальнi працювати. Лiза ж, прийнявши ванну та нарештi розслабившись, поринула в довгоочiкуваний сон. * * * У двох кiмнатах квартири на п’ятому поверсi вимкнули свiтло. Лише у вiтальнi ще хтось працював. При свiтлi вуличного лiхтаря знову зблиснув золотий перстень. Вiтер усе дужчав. Ще хвилина, i лiхтар згаснув. У вiтальнi свiтло теж досить раптово згаснуло… Чоловiк iз перснем зник так само таемниче, як i з’явився. * * * – А хай йому грець! – вилаявся Стас. – Це ще що таке? Ми з другом сидiли в цiлковитiй темрявi. Я дослухався. На сходовому майданчику почулися голоси: повибiгали сусiди. – Певно, трансформатори полетiли, – констатував я неприемний факт. – Що будемо робити? Я ввiмкнув лiхтар на мобiльному. Обережно в напiвтемрявi ми пробралися до дверей. У кiмнатах було тихо: дiвчата вже спали. Я вiдчинив вхiднi дверi. Метушилися сусiди. Дехто був iз лiхтарем, хтось – зi свiчками. Чийсь голос гукнув: – Я вже зателефонувала в аварiйну! Поломка через сильний вiтер. Обiцяють за день-другий полагодити. Сусiди ще бiльше зашумiли. Почулися незадоволенi вигуки: – Що, за день-другий?! – Що ж там робити аж день-два?! – Я не здивуюся, що це займе далеко не день-два, – додав ще й третiй голос. Ми зi Стасом переглянулися. У поглядах обох прочитувалося очевидне: нiчого не вдiеш, доведеться кинути роботу. – Можна продумати деякi плани на паперi. Скористаемося лiхтарями, – запропонував Стас. – Ну, а решту… Я подзвоню додому, можливо, у нашому районi свiтло е. Якщо так, то пiдемо до мене. Без компа ми ж нiчого не зробимо… Ідея була непогана, однак мене знову вогнем пропалило неприемне вiдчуття. Усiм нутром я вiдчув його присутнiсть. Я вiдразу ж причинив дверi. Залишити дiвчат?… * * * – Запах кровi, ii колiр… Для них це найприемнiше вiдчуття. Пiд час убивства людини в iхню кров потрапляе величезна кiлькiсть адреналiну. Серцебиття пришвидшуеться… Я прийшов iз Лiзою на лекцiю професора психологii з Гуманiтарного унiверситету. Вона часто ходила на подiбнi зустрiчi. Останнiм часом я й сам усiм тим зацiкавився, тому часто ii супроводжував. Подiбнi лекцii були дуже пiзнавальними. Стас допомiг менi з проектом, я щойно повернувся з роботи. Справа була здана вчасно завдяки Стасовi. Вiн майже сам допрацював увесь проект. Я пропонував йому половину гонорару, та вiн вiдмовився. Дивний хлопець. Але, хай там що, ми домовилися на вихiдних пограти в бiльярд. На суботу та недiлю мали приiхати батьки Лiзи й Катi: я мiг спокiйно iх залишити. Лiза уважно слухала професора. – З кожним разом такi люди все бiльше потребують цього гормону. Саме тому кожне наступне вбивство часто вiдзначаеться ще бiльшою жорстокiстю. – По моiй спинi пробiгли холоднi мурахи. – Собаку, який хоча б раз спробував людськоi кровi, найчастiше вбивають. Чому? Тому, що йому може захотiтися ще. Це хижак. Так само й iз людиною. Спробував кров, пiзнав вiдчуття шаленого викиду адреналiну – цiлком iмовiрно, що захочеться ще. Найчастiше таке бажання вроджене. Шизофренiя – один iз прикладiв того, – продовжував лектор. – На жаль, ця хвороба передаеться спадково. Якщо в когось у сiм’i були чи е хворi на цю хворобу, у будь-якому випадку вона з’явиться в цiй родинi знову. Шкода, але особливо у наш час вiд цього нiхто не застрахований. Окрiм генетичних причин захворювання, е ще й соцiальнi: бiднiсть, расова дискримiнацiя, неблагополуччя в сiм’i, поганi умови проживання та безробiття. Перенесенi в дитинствi знущання та травматичнi хвилювання також можуть слугувати причиною захворювання, щоправда, у вже бiльш зрiлому вiцi. Узагалi найчастiше шизофренiя починаеться в пiзньому пiдлiтковому вiцi або ж у початковому перiодi дорослого життя. У наш час DSM[1 - DSM – це керiвництво з дiагностики й статистики, довiдники, розробленi Американською психiатричною асоцiацiею. Вони мiстять реестри та опис психiатричних дiагнозiв, аналогiчнi керiвництвам мiжнародноi класифiкацii хвороб. (Тут i далi прим. авт., якщо не вказано iнше.)] налiчуе п’ять пiдкласiв шизофренii: параноiчний, дезорганiзований, кататонiчний, недиференцiйований та остаточний… Сьогоднiшня лекцiя була не надто цiкавою. Можливо, у свiтлi останнiх подiй. Якось не хотiлося слухати про подiбне. – Тобi цiкаво? – запитав я в Лiзи. Кохана занотовувала в записничок. Кивнула, не вiдволiкаючись. Поправила окуляри й продовжила писати. Я почав вовтузитися. Скоро менi стало зрозумiло, що заважаю своему сусiдовi. Я нiчого не мiг вдiяти: не знаю чому, та менi ставало якось нiяково вiд слiв професора. Вiн перераховував симптоми хвороби. Я вже не слухав. – Я чекатиму надворi, – сказав тихо Лiзi та, рiзко пiдвiвшись, попрямував до виходу. Симптоми. Симптоми шизофренii менi були добре вiдомi. Моя рiдна тiтка Тоня, дружина Антона, хворiла на неi. Недуга проявилася раптово. Тоня ставала все бiльш агресивною i, вiдповiдно, небезпечною для навколишнiх i для себе. Дуже скоро Антон розлучився з нею, забрав дiтей. Тоню помiстили до психлiкарнi. Минуло вже десять рокiв, та ii стан так i не покращився. Моi спогади перервав телефонний дзвiнок. Дзвонили з роботи: проект був чудовий, начальство неймовiрно задоволене. Ну, що ж, дякую, Стасе. Обов’язково тобi перекажу. * * * Дуже скоро Лiза приедналася до мене. За цей час я вже встигнув скупитися у «Фуршетi».[2 - «Фуршет» – мережа супермаркетiв; у Рiвному розташована в центрi, у ТЦ «Злата Плаза».] Сьогоднi п’ятниця. Наступного дня приiдуть Лiзинi батьки, тож треба було пiдготуватися. Про ситуацiю, що склалася, вирiшили iм нiчого не розповiдати. Проте ми не були впевненi, що Катя мовчатиме. Навiть якщо дiвчина й обiцяла хоч щось тримати в таемницi, вона однаково комусь розповiдала це «по секрету». За те я ладен був ii просто вбити. – Що, не сподобалася лекцiя? – Лiза всмiхнулася. Несподiвано я помiтив, що вона ще бiльше почала сутулитися. Таке бувало, коли вона надзвичайно стомлювалася та (або ж) сумувала. Тому не став звертати ii увагу на цей факт. – Та, ти знаеш, надто вже близько я знайомий iз цiею хворобою, щоби про неi ще щось слухати. – Я облизав сухi губи. – Неприемно стало. – Зрозумiло, – протягнула вона. – Ти думаеш, Катя нiчого не розповiсть батькам? – Ти знаеш, думаю, не розповiсть. Інакше вони точно заберуть ii до себе. А вона надто боiться цього. – А ти сама наполягатимеш на тому, щоб ii забрали? – Поки не знаю. Варто було б. Але насправдi менi ii шкода. Що вона там робитиме? – запитала Лiза, заходячи в маршрутку. – Принаймнi там буде безпечнiше. Я вважаю, що ii треба туди вiдвезти. Лiза повела плечима. Далi ми не говорили. У маршрутцi було досить гамiрно, тож обговорювати нашу проблему було б недоречно. Я роздивився. Транспортний засiб виявився не надто наповненим. Я помiтив кiлькох сусiдiв. В останню хвилину встигнув забiгти ще один чоловiк. Вiн здавався якимсь метушливим. Очi були нiби наляканi. Чолов’яга озирався в пошуках мiсця. Несподiвано його погляд зупинився на менi. Очi часто заклiпали. Вiн швидко вiдвернувся та сiв на вiльне мiсце бiля нас. У серцi щось калатнуло. Десь я його вже бачив… Де? Ох, так! Я ж якось стежив за ним, запiдозривши, що вiн мене переслiдуе. Вiн зустрiчався з якоюсь жiнкою бiля Лiзиного будинку. Вiн тодi теж так дивно глянув на мене. У голову знову прокралися неприемнi пiдозри. Чоловiк був невеликоi статури, не надто старий. Руки видавалися досить сильними. Я намагався непомiтно для нього добре його роздивитися. Однак не вийшло: вiн це помiтив та запитально глянув менi в обличчя. Я повернув голову до вiкна… Чоловiк вийшов на зупинцi услiд за нами. Лiза нiчого не помiтила. Я вирiшив поки промовчати. Натомiсть дав iй пакет i, посилаючись на нагальнi справи, про якi буцiмто забув, залишив ii. Хотiлося простежити за ним. Однак не вдалося: варто було на кiлька хвилин вiдволiктися, щоби попрощатися з Лiзою, як незнайомець невеликоi статури та iз сильними руками безслiдно зник… * * * То був папiрець iз наклееними на ньому лiтерами. «Якщо ти не хочеш, щоб усi дiзналися, що ти накоiв, тобi потрiбно точно виконати моi вказiвки. Поклади…» – решта лiтер уже горiла. Дим вiд спаленiлого паперу розвiявся за вiтром. Буква за буквою зникали у вогнi. Коли не залишилося жодноi лiтери, вiн кинув шматки розiрваного паперу до великоi калюжi. Вогонь згаснув. Ще хвильку чоловiк дивився на те, що зосталося вiд такоi страшноi для нього записки. Подумати лишень, що би було, якби вона потрапила до когось iз його знайомих або ж колег! Вiн iз полегшенням зiтхнув. Озирнувся. Нiкого не було. Змахнув темний попiл зi своеi улюбленоi блакитноi сорочки. Слiдiв не залишилося. До вiддiлка було зовсiм недалеко. Вiн швидкою ходою попростував на роботу. * * * Про незнайомця невеликоi статури, якого я вже не раз бачив поблизу Лiзиного пiд’iзду, вирiшив поки що не розповiдати. Не хотiлося просто так намовляти на людину. Сьогоднi менi все-таки вдалося простежити за ним та дiзнатися, де вiн живе. А жив вiн на двi вулицi далi вiд Лiзиного будинку. Не зрозумiло тiльки, чому вiн так часто бував на нашому подвiр’i. Мiй товариш iз патрульноi полiцii пообiцяв знайти про нього якусь iнформацiю. Ми домовилися зiдзвонитися сьогоднi увечерi. За помешканням Климовича встановили цiлодобове спостереження. У його квартирi виявили чимало грошей, а також документи, тому була надiя, що вiн iще повернеться сюди. Та найголовнiшою новиною, що давала надiю на те, що справа зрушить iз мiсця, стали свiдчення брата вбитого. Вiн згадав про двох чоловiкiв, з якими мав справу Артем. Наркоман не знав точно, чим вони займалися, проте був упевнений, що це було не зовсiм законно. Ми роздiлилися: я та Ярик поiхали до одного пiдозрюваного, а Малашко з Федюкевичем – до iншого. Наша з Яриком поiздка, на жаль, не дала нiчого суттевого. За час, що ми були в Семенюка (так звали одного з наших нових пiдозрюваних), я добре його роздивився. Невисокий на зрiст. Темне волосся. Кремезний, та бiльше через повноту, анiж за рахунок м’язiв. Навряд це вiн штовхав мене зi сходiв. Надто вже неповоротким був. Однак усе-таки вiн видався менi якимсь пiдозрiлим. Семенюк однозначно щось приховував вiд нас. У мене з’явилося вiдчуття, що певною мiрою цей чоловiк усе ж був пов’язаний з обома вбивствами. Проте вiд моеi пiдозри Ярик вiдмахнувся. Ми перевiрили його алiбi: усе виявилося правдою. Усi названi пiдтвердили, що вiн був iз ними весь вечiр. Увесь вiвторок та зранку до вечора в середу чоловiк був на роботi. Про це розповiли його пiдлеглi та брат. У Семенюка було залiзне алiбi. Та все ж вiн менi не подобався. Зрештою ми з Яриком фактично нi в чому не просунулися. Натомiсть, як виявилося пiзнiше, Малашковi та Федюкевичу пощастило бiльше. Справа ставала все цiкавiшою. Та найбiльше клубок заплутався того ж вечора, коли я поговорив зi своiм другом iз патрульноi полiцii. Ще ранiше вiн обiцяв знайти для мене iнформацiю про чоловiка з нервовим тиком. Вона виявилася надзвичайно цiкавою та, мушу визнати, несподiваною. Але про це пiзнiше. Менi легше подавати подii в тiй послiдовностi, у якiй вони вiдбувалися. Так простiше згадувати, а згадувати насправдi досить страшно i… Та я не збираюся вiдволiкатися… Як розповiв менi потiм Федюкевич, другий колега Заречнюка алiбi не мав. Його iм’я – Олег Криж. Колись сидiв за кишенькову крадiжку. З його слiв, увесь останнiй тиждень вiн пролежав iз грипом. Довiдка? Довiдки не мав, адже нинi не працюе. Отже, не потрiбно нiякого лiкарняного. До якого лiкаря звертався? Навiщо звертатися до лiкаря? Вiн абсолютно доросла людина й знае, як лiкувати грип. Якi лiки купував? Та рiзнi. Аспiрин, щось для горла. Що в аптецi дали, те й приймав. Якi справи мав iз Заречнюком? Та нiяких, власне, справ. Просто часом зустрiчалися випити пива, з’iздити на риболовлю. Де з ним познайомилися? Та вже давно знайомi. Навiть не пам’ятав, хто познайомив. Чи знав дiвчину Заречнюка? Так, звiсно, знав. Проте не дуже добре. Вони з Альоною не надто ладнали. Чому? Та не знае, вона взагалi була якась дивна. Йому не подобалися ii друзi. Якiсь теж дивнi були. А що за друзi? Їхнi iмена? Вiн не питав iхнi iмена. Навiщо вони йому? Брат Тьоми? А що з ним не так? Так, вiн знае, що той наркоман. Нi, його це не бентежило. Яка рiзниця мiж Альоною i ii друзями та братом Тьоми? Ну… принаймнi вiн не так часто, як вона, з’являвся в Артема. Не муляв очi… Вiдповiдi Олега Крижа видавалися цiлком нормальними. На перший погляд. Та нам не давало спокою, що чоловiк не мав алiбi. Окрiм того, вiн збрехав стосовно своiх стосункiв iз Заречнюком. Якщо, звiсно, брат Заречнюка не зводив на нього наклепу. Вiн не любив друзiв Альони. А що за такi пiдозрiлi друзi могли в неi бути? Це знову ж таки заплутувало справу. Хтось iз цих двох чоловiкiв брехав: або брат Заречнюка, що було цiлком iмовiрним, адже вiн був наркоманом… Або ж Криж, що теж було вiрогiдно за умови, що то вiн скоiв обидва вбивства. Отож Малашко з Федюкевичем вирiшили знову вiдвiдати Свiтлану Слинько (подругу вбитоi). Бiльше того, поговорити про Альону з Катею та Лiзою, адже дiвчина колись давала Катi приватнi уроки музики. Сьогоднi ж увечерi ми мали знову зустрiтись у Лiзи вдома. * * * Перед нашим зiбранням, призначеним на шосту годину, я зустрiвся з Артемом, моiм товаришем iз патрульноi полiцii. Ми вирiшили посидiти в кафе поблизу його вiддiлка. Зараз Артем мав пiвгодини вiльного часу, тож ми вiдразу перейшли до справи. – Було нескладно. – Артем усмiхнувся та сьорбнув кави. – Та я й не сумнiваюся, – вiдповiв я, з нетерпiнням чекаючи на розповiдь друга. Я ще навiть не торкався кави, яку менi щойно принесли. – Особа, про яку ти запитуеш, виявилась-таки цiкавою. Я затамував подих. – Його звати Олег Криж… – Очi моi збiльшилися, настiльки сильним виявилося здивування. – …тобi щось говорить це iм’я? – запитав Артем, помiтивши мiй подив. – Так, чув уже якось. Продовжуй. – Я нервово сьорбнув кави. Вона здалася менi надто гiркою, я вiдставив чашку вбiк. – Сидiв кiлька рокiв тому за кишенькову крадiжку. У принципi, бiльше нiчого не можу сказати. Окрiм, власне, однiеi деталi. Тодi його пiдозрювали в крадiжцi значно бiльшоi суми, проте не змогли довести. – Отже, крадiй. Усе? Нiчого бiльше? – Та нi, нiчого. А що ти ще хотiв? – Та сам не знаю… Слухай, що ти можеш менi розповiсти про слiдчого Малашка Андрiя Степановича? – Ну, я його мало знаю. Проте, наскiльки я зрозумiв, тип мутний. – Що ти маеш на увазi? – Ця вiдповiдь зацiкавила мене значно бiльше, анiж розповiдь про Крижа. – Кiлька рокiв тому його ледь не поперли з роботи. Кажуть, когось убив, скориставшись службовим становищем. За це його, власне, мали б звiльнити. Як мiнiмум. Проте ходять чутки, що вiн добре комусь заплатив i залишився на службi. А чому вiн тебе зацiкавив? – Вiн веде те розслiдування. – А, те подвiйне вбивство? Чув. Кажуть, заплутана справа… Малашко, певно, якоюсь мiрою мае бути задоволений через смерть того хлопця, як там його? – Артем Заречнюк, – нагадав я. – Що ти маеш на увазi пiд «задоволений»? – Ну, як? Колись, десь пiвроку тому, у них був конфлiкт. Заречнюк вплутався в якусь бiйку в барi. А там був Малашко. Вони побилися. Потiм Заречнюк отримав чотирнадцять дiб за хулiганство. Малашко тодi був дуже незадоволений, що хлопець отримав мало. – Та ти що! А нам вiн нiчого про цей випадок не розповiдав. – Менi ставало все цiкавiше. – А що там розповiдати? Нiчого особливого там у принципi нема, – байдуже мовив Артем. – Я теж вважаю, що цей придурок мало отримав. Вiн чинив спротив полiцii, мiж iншим. – А цей Ярик, його напарник. Що ти можеш сказати про нього? – Що можу сказати? Я ледь кивнув головою на знак пiдтвердження мого запитання. – Та ще менше, нiж про Малашка. Ярик у нашому мiстi взагалi недовго працюе. Ранiше працював у Львовi. – Чому переiхав? – Не знаю. Без поняття. – Артем загледiвся на молоду дiвчину, яка щойно ввiйшла до бару. Їi вiдразу ж зустрiв хлопець. Артем вiдвернувся. – Ти йому особливо не вiр. Цьому Малашку, – продовжував. – Не знаю, наскiльки то правда, що про нього розповiдають, проте вважаю, що диму без вогню не бувае. Окрiм того, цей Малашко вiдомий своiм нестiйким характером. Часом бувае досить неврiвноваженим. На мiй погляд, таким не слiд працювати в полiцii. – Артем допив каву. – Ну, добре, бiгтиму. Дякую за каву. – Та будь ласка, – я всмiхнувся. – Дякую за допомогу. – Пусте. – Артем махнув рукою. – Ти йдеш? – Нi, я ще посиджу. – Ну, добре, тодi бувай. – Ми потиснули один одному руки, i вiн швидкою ходою пiшов, на виходi ще раз кинувши погляд на дiвчину. Я ж залишився зi своiми роздумами. «Малашко – вбивця. Малашко – вбивця», – крутилося в моiй головi. «Неврiвноважений, мутний тип…» – повторював я подумки слова Артема. Неврiвноважений. Що ж робити? Недаремно вiн менi одразу не сподобався. Запитати його про ту справу, за яку його ледь не вигнали з роботи? А якщо розiзлиться? І потiм не захоче розповiдати про хiд розслiдування? Але ж цiкаво було б побачити його реакцiю на це запитання. А якщо вiн усе-таки пов’язаний з останнiми двома вбивствами? Малашко з убитим були знайомi… Це ж треба… Аж надто пiдозрiлим видаеться те, що вiн навiть i словом не обмовився про знайомство з хлопцем. Заречнюк когось шантажував. Невже Малашка? Малашко вбивця! Тодi ми всi в небезпецi. Я, Лiза, Катя… Та навiть Федюкевич, Ярик… Той, хто швидше докопаеться до iстини в цiй справi. Нi, певне, запитувати поки що не варто. Натомiсть у мене з’явилась iдея. * * * Я вийшов iз кафе та попростував до Лiзи. Скоро мали прийти всi iншi. З голови нiяк не виходила новина про Малашка. Накрапав невеликий дощ. Я накинув капюшон. Треба неодмiнно дiзнатися, кого ж шантажував Заречнюк. І це обов’язково потрiбно зробити, випередивши Малашка. Хоча дурне зауваження. А якщо Заречнюк шантажував саме Малашка? Тодi, власне, усе ставало на своi мiсця. Малашко вбивае Заречнюка. Дiвчина хлопця могла стати свiдком або просто бути в курсi справ Тьоми. Що ж до мене… Малашко пiдозрював, що я щось знаю, тому вирiшив мене прибрати. А Ігор Климович? Просто зациклений на пiдгляданнi за жiнками? Теж цiлком можливо. Одне я чiтко збагнув: розслiдування потрiбно проводити самостiйно. Не можна всього розповiдати Малашковi… Раптом я змiнив свiй маршрут. Стас зараз мав бути вдома. Я хутко побiг на зупинку. Скоро приiхала потрiбна менi маршрутка. За п’ятнадцять хвилин я вже заходив до невеличкоi крамницi в Стасовому дворi. З порожнiми руками йти не хотiлося. Я купив коробку цукерок для його матерi та двi пляшки пива й чiпси для нас. Ще за десять хвилин Стас проводжав мене у свою кiмнату. – Я взагалi-то ненадовго. Хотiв тобi подякувати за допомогу з проектом. Без тебе мене, напевне, просто погнали б iз роботи. – Ми повсiдались у крiслах у кiмнатi товариша. Його квартира була не надто великою, як, власне, усi квартири в «хрущовках». Шпалери вилиняли, меблi були купленi ще зо три десятки рокiв тому. Стас сьогоднi був неголеним та й узагалi нiяким: надто вже переймався тим, що не мiг знайти роботу. За тi роки, що ми не бачилися, вiн досить змiнився. Хлопець уже вiдростив собi невеличкий пивний живiт, i, здаеться, у нього намiтилася лисина. А ще ж навiть тридцятки нема. З дiвчатами в нього теж якось не складалося. – Ти як хочеш, а я тобi все-таки дам частину свого гонорару. Стас вiдмахнувся. – Та це не обов’язково. – З виразу обличчя стало зрозумiло, що цих грошей вiн усе-таки потребував. – Ти iх заслужив, – мовив я, – тому вiдмови не прийматиму. – Як хочеш. – Стас чомусь навiть не глянув менi в обличчя. Лише пiзнiше я зрозумiв його поведiнку. – Слухай, хочу ще дещо в тебе запитати. – Я нахилився ближче до нього й заговорив пошепки, аби нас не почула його мати. – Та чого ти, – не дав менi розпочати Стас, – мама не почуе, кажи нормально. – Справа надто серйозна, не хочу ризикувати, – вiдповiв я, не пiдвищуючи голосу. Стас вiдмахнувся: мовляв, можеш не боятися, точно не почуе. Та я продовжував так, як i почав: – Хто б мiг вивести мене на друзiв Заречнюка? – На друзiв Заречнюка? А нащо тобi? – Стас вiдкоркував пляшку холодного пива та iз задоволенням вiдсьорбнув. – Ну, як «нащо»? Ти що, не знаеш, що вiдбуваеться? – Я аж здивувався цьому запитанню й навiть дещо образився на його байдужiсть. – Ну, я знаю, що вiдбуваеться. – Вiн продовжував спокiйно пити пиво. – Але ж ти спiвпрацюеш iз полiцiею. Хiба вони не можуть знайти цю iнформацiю? – Можуть, звичайно. – Я вирiшив не розповiдати друговi про Малашка. – Та ми роздiлили завдання, щоб було ефективнiше. Це мое завдання. – Стас, здаеться, повiрив моiм словам. – Спробуй поговорити з Вiтьком. – З Вiтьком? – Так, це адмiн того сайту, де я знайшов Заречнюка. Я знаю, Вiтьок спiлкуеться в реалi з багатьма iз сайту. Тож цiлком можливо, що вiн тобi щось розкаже. Я записав мобiльний хлопця. Це вже було щось. Ще трохи посидiвши в Стаса, я вiдкланявся та поспiшив до Лiзи. За моiми пiдрахунками, я запiзнювався майже на двадцять хвилин. * * * На вулицi продовжував накрапати невеликий дощ. «Добре, що нема грози», – мiркував я. Чекаючи на зупинцi на маршрутку, набрав номер Вiтi. Не пощастило: нiхто не вiдповiв. Двiчi прослухавши довгi гудки, вирiшив подзвонити пiзнiше. За хвилину менi зателефонувала Лiза: мовляв, усi вже зiбралися, чекають лише на мене. Я пообiцяв, що буду за десять хвилин. Попросив, щоб без мене не починали. Звiсно, за цей час я приiхати не мiг. Але не хотiлося нiчого пропустити. Уточнив, чи вже е Малашко. Лiза ствердно вiдповiла. Чи не хочу я з ним поговорити? Нi, не хочу. Цiкавився просто так. Скоро буду… * * * Як я й розрахував, мое спiзнення затягнулося на двадцять хвилин. Близько восьмоi вечора я вже пiдходив до Лiзиного пiд’iзду. Попри обiцянки вiдповiдних служб вiдновити електропостачання до вечора п’ятницi, здавалося, що нiхто навiть i пальцем для того не ворухнув. Через тiнь, що падала вiд великих дерев, яких було аж надто багато бiля будинку, надворi видавалося ще темнiше. Дощ не припинявся. Перед тим, як увiйти в примiщення, ще раз озирнувся: майже порожньо. Лише двое хлопчакiв рокiв десяти каталися на великах. Краем ока, заходячи до пiд’iзду, серед дерев я помiтив iще когось у темно-синьому пiджаку. «Сподiваюся, вони не розпочали без мене, – думалося менi. Я нервувався. – Гм, десь я вже бачив такий пiджак…» * * * Як я й просив, мене все-таки дочекалися. Я вибачився за спiзнення та хутенько сiв у вiтальнi поряд iз Лiзою. Катю моя дiвчина спровадила до ii кiмнати. Звiсно, ми з коханою були майже певнi, що мала пiдслуховуватиме, та вирiшили не акцентувати на тому особливоi уваги. Тепер я не мiг не спостерiгати за поведiнкою Малашка. Такий самий нервозний, як i завжди. Тiльки тепер я це сприймав уже по-iншому. Ще жодного разу не бачив, щоб вiн спокiйно мiг усидiти в крiслi. Натомiсть полiцiянт часто пiдхоплювався та ходив кiмнатою, розмiрковуючи вголос та покусуючи нижню губу. Примруженi очi та ледь помiтний вогник у них, коли йшлося про шантаж iз боку Заречнюка. Як я не примiтив того ранiше?! Отож кожен подiлився тим, що вдалося дiзнатися сьогоднi. Ми з Яриком докладно розповiли про нашу розмову iз Семенюком. Як i очiкували, жодних зачiпок тут не знайшлося, хоча я й повiдомив присутнiх про дивне нервування Семенюка. Ярик знову вiдмахнувся вiд цього: мовляв, той спершу злякався, що ми викрили його незаконнi справи iз Заречнюком. Усiх, здавалося, задовольнило це пояснення. Проте мушу визнати: не мене. Вiдтак обговорили розмову з Крижем. Це було цiкавiше. За браком алiбi вiн ставав пiдозрюваним. Бiльше того, вiн пiдпадав пiд мiй опис невiдомого, який штовхав мене зi сходiв. «Дивно, – подумалося, – через усю ту новину про Малашка я зовсiм про це не розмiрковував». Стосовно того, що за сьогоднi дiзнався особисто я, то все-таки я волiв поки мовчати. Мав намiр розповiсти про те лише Лiзi. Пiзнiше. – Отже, – почала пiдсумовувати Лiза, – у нас додався ще один пiдозрюваний, що мав iмовiрний мотив убивства Заречнюка та його дiвчини. Олег Криж. Треба дiзнатися про справи цього чоловiка iз Заречнюком для того, щоб зрозумiти, чи мав той мотив. Ми також розшукуемо зараз Климовича. – Климович усе ще не з’являвся вдома, – невесело протягнув Федюкевич. – Менi вже це здаеться пiдозрiлим. Де вiн може так довго переховуватися? Однак на це запитання нiхто не змiг дати вiдповiдi. – Нiчого, з’явиться, – лише промовив Малашко. – Живим чи мертвим, а ми його все-таки впiймаемо, – похмуро додав слiдчий. Ярик гмикнув: – Ну в тебе й жарти! У коридорi почувся шум. То вийшла Катя. Лiза незадоволено мовила менi: – Усе-таки пiдслуховуе. – Та що там такого? – спокiйно запитав Федюкевич. – Не розумiю, чого ви так приховуете все це вiд дiвчини. Вона вже цiлком доросла. І, до речi, наскiльки пам’ятаю ще зi школи, вона нiколи не давала себе образити. Тож усе гаразд. Ще коли мала рокiв десять, з нею навiть боялися сваритися однокласники. Ти ж сама розповiдала, – усмiхнувся Федюкевич i глянув на Лiзу. – Так, але й язик за зубами вона тримати не вмiе. З коридору долинув шум, щойно мала почула моi слова. Катя iз силою грюкнула дверима. Лiза гмикнула й знову незадоволено похитала головою. – Дивiться, щоби про те, про що ми тут говоримо, нiхто iнший не дiзнався. – Малашко був явно незадоволений подiбною перспективою. – Не хвилюйтеся, я вже говорила з нею з приводу цього. – Твоi слова мене заспокоюють, та не дуже… – Я знав, що Катi далеко не завжди можна було довiрити якусь таемницю. Якщо не сказати взагалi «нiколи». – Не потрiбно сперечатися, – втрутився Ярик. – Просто нагадайте своiй сестрi про таемницю слiдства ще раз. Пояснiть, що то може бути надто небезпечно для неi самоi. – Та я впевнена, що Катя бiльше нiкому нiчого не розповiдатиме. Я вже з нею дуже добре поговорила. – Бiльше?! – Кожен iз нас насторожився. – Що ви маете на увазi, кажучи «бiльше»? – Малашко напружено чекав на вiдповiдь. Лiза важко зiтхнула, перш нiж вiдповiсти: – Я пiдозрюю, що Катя вже могла щось розповiсти своiм друзям. Хоча вона й заперечуе цей факт. – Ти маеш на увазi отих друзяк, з якими вона зустрiчалася, коли я був у лiкарнi? – Що за друзi? – Суворi очi Малашка зупинилися на Лiзi. – Света та ii хлопець Вова, не пам’ятаю iхнiх прiзвищ. Навчаються зараз у МЕГУ.[3 - Мiжнародний економiко-гуманiтарний унiверситет iменi академiка Степана Дем’янчука в Рiвному.] Я iх не дуже люблю. Надто вони проблемнi. Особливо цей Вова. Якось вiн ледь не побився в нас удома ще з одним хлопцем. Я тодi iх усiх вигнала й заборонила Катi з ними бачитися. – Що ваша сестра могла iм розповiсти? – Усе, про що ми розмовляли того першого вечора, як зустрiлись у мене. Ну й плюс про те, що Назар упав зi сходiв. Ярик i Малашко аж присвиснули. – То надто багато iнформацii! – гаркнув Малашко. – Вона запевняе, що нiчого не розповiдала. – А ви тому вiрите? – запитав Ярик. – Та не особливо, – вiдповiв я за Лiзу. – А що то за хлопець iз дiвчиною? Що ще ви можете про них розповiсти? – Та бiльше нiчого такого. Хiба що… Хiба те, що вони обое займаються карате. – Ви вимовили це якось дивно, – зацiкавився Малашко. – Про що ви зараз подумали? – Нi про що таке… Нi… Нi про що таке. – Лiза на хвильку задумалася, але потiм махнула головою. – А все-таки скажiть-но нам, що була за думка, – наполягав слiдчий. – Та, власне, я подумала, що iм могло стати фiзичноi сили здiйснити два вбивства. А потiм iще й спихнути Назара зi сходiв. Навiть дiвчина могла те зробити. – Так, але ж який у них резон це робити? – Хiба ж у них мiг бути мотив? – повторив запитання Малашка Ярик. – У тiм то й рiч, що в них нема абсолютно нiякоi причини для вбивства когось iз цих людей. Просто менi тодi здалося таким дивним те, що вони так несподiвано з’явилися. Я давненько вже про них нiчого не чула. – Я вважаю, що то був просто збiг, – мовив, вислухавши Лiзу, Ярик. Кожен iз нас на хвильку замислився. Коли трапляються два настiльки заплутанi вбивства, пiдозрюеш абсолютно кожного. – Можливо, у них усе-таки був якийсь мотив? – задумливо промовив Малашко. – Та нi, – з упевненiстю заперечила Лiза. – Я не можу сказати, що так уже добре знаю iх, проте не думаю, що в них могла бути якась причина позбуватися тих двох людей. Вони ж навiть не були знайомi. – А звiдки ви знаете, що вони не були знайомi? – раптом перебив Лiзу Малашко. Дiвчина зам’ялась i трохи помовчала. – Не знаю, може, i були знайомi, – продовжила вона. – Ви щось iще знаете про них? – Малашко, я б сказав, надто затято розпитував Лiзу. – Нi, бiльше нiчого, – тихiше, нiж зазвичай, промовила кохана. Менi не подобалося, як слiдчий ii допитуе. Я кинув на нього невдоволений погляд. Малашко теж глянув на мене i, певно, зрозумiвши, що маю на увазi, трiшки пригальмував. – Точно, – вiдповiла Лiза на останне запитання полiцiянта. – Ну, гаразд, – мовив Малашко. – Спершу все-таки зупинимося на Крижi та Климовичi. Менi здаеться, якщо знайдемо Климовича й зрозумiемо, чим, власне, займалися Криж iз Заречнюком, то матимемо певнi ключi до розкриття справи. Усi погодились iз зауваженням слiдчого. – І ще одне до вас, Лiзо, запитання, – додав Ярик. – Так, – лише промовила вона. – Ви знали когось зi знайомих убитоi? – Нi, нiкого не знала. Тiльки хiба що сусiдку, яка менi ii порадила. А що? – А скажiть, у цiеi Альони могли бути якiсь пiдозрiлi друзi? – Пiдозрiлi? – Так, – цього разу в розмову втрутився я. – Криж скаржився, що в неi були якiсь не вельми приемнi друзi, тому вiн ii не любив i не дуже хотiв спiлкуватися. – Нi, ти знаеш, вона була цiлком нормальною людиною. Не думаю, що в неi могли бути подiбнi знайомi. Хоча… вона ж зустрiчалася iз Заречнюком, а вiн займався чимось протизаконним. Може, i були ще якiсь такi друзi. Не забувайте, що я вже давно з нею не спiлкувалася. Добрi чотири роки. Ми з нею лише вiталися, коли бачилися. Ну, ще могли порозпитувати одна одну, як справи. Усе. Та й узагалi ми перетинаемося не так часто. Точнiше, перетиналися, – швидко виправилася Лiза. Я помiтив, що iй стало нiяково. – Та нi, вашi слова, власне, спiвпадають зi словами подруги вбитоi, Свiтлани Слинько. Вона теж сказала, що в дiвчини аж нiяк не могло бути подiбних друзiв. Навiть про Заречнюка вона схвально вiдгукувалася. – Вона була з ним знайома? – запитав я в Ярика. – Так, вони бачились один чи два рази. Поверхове знайомство, як казала Слинько, проте враження хлопець справив досить непогане. – Дуже цiкаво, – гмикнув Малашко й про щось замислився. – Отже, на сьогоднi все? – запитав Федюкевич. – Бо в мене ще е деякi справи. – Так, i в мене ще е плани, – так само задумливо промовив Малашко, потерши пiдборiддя. Ще одна його дурнувата звичка. – Ти ж казав, що вiльний, – здивувався Ярик. – Ага, я так думав, проте щойно дещо згадав. У принципi вважаю, що на сьогоднi дiйсно все. Нiхто нiчого не хоче додати? – Усi похитали головою. – Тодi можемо розходитися. За вихiднi нам потрiбно дiзнатися, що пов’язувало Заречнюка та Крижа. За квартирою Климовича в суботу й недiлю теж буде спостереження, тож будьмо напоготовi. Можливо, вiн з’явиться. Ми розпрощалися. Лiза пообiцяла ще раз поговорити iз сестрою. Окрiм того, вона запевнила нас, що спровадить ii на лiто до батькiв. Хоча, як додала кохана, iй шкода дiвчину, яка в такому випадку була б змушена провести нуднi канiкули в селi. – Повiр менi, це iй лише на користь, – запевнив я ii й поцiлував у чоло. * * * Федюкевич, Ярик та Малашко пiшли на кiлька хвилин ранiше вiд мене. Я дещо затримався, щоби поговорити з Лiзою стосовно приiзду ii батькiв. Менi було спокiйнiше вiд думки, що на вихiдних вона буде не одна. Таким чином, я мiг попрацювати над новим проектом. І, бiльше того, мiг зайнятися розслiдуванням. Усе-таки я розповiв коханiй новину, яку сьогоднi дiзнався про Малашка. Це неабияк налякало ii. Ми домовилися мовчати про те, що знаемо. Вiдтепер слiдство вестимемо лише ми вдвох. Я переконав Лiзу, що в цiй справi нiкому не можна довiряти, окрiм самих себе. Ідучи, я ще раз попрохав кохану посприяти тому, щоби Катя поiхала. Надто небезпечно для неi було лишатись у мiстi. * * * Вийшовши з пiд’iзду, хотiв знову набрати Вiтю, проте, глянувши на годинник, засумнiвався. Ми засидiлися аж до одинадцятоi. Навряд хлопець уже спав, утiм, за правилами етикету, дзвонити було надто пiзно. «Бiсiв етикет!» – подумалося. Надворi вже геть стемнiло. Свiтла не було й у сусiдньому будинку. Дощ пускався сильнiше. Я накрив голову капюшоном, iще раз роздивився навкруги та попростував до зупинки. Було не вельми людно. Дорогою прогнав у пам’ятi все, що сталося за сьогоднi. А сталося немало. Та щось заважало менi зосередитися. Якась думка. Я напружився, намагаючись зрозумiти, яка саме. «Синiй пiджак», – чомусь згадалося менi. А що тут такого? Так, я когось бачив надворi в синьому пiджаку сьогоднi, як заходив до Лiзи. «Чорт забирай! – майнуло в моiй головi. – Це був Криж!» * * * Із ними потрiбно поговорити та все пояснити. Не можна допустити, щоби той хлопець пiшов у полiцiю. Вони ж вiдразу його заарештують, адже вiн уже сидiв за спробу згвалтувати. Та цього разу й на думцi такого не мав. Просто хотiлося порозглядати гарненьких жiночок… Що в тому такого? Цей хлопець i сам, певно, за вiдсутностi своеi дiвчини мiг тим займатися. Звiсно, треба придумати якусь вiдмовку. Не можна так щиро зiзнаватися у своему захопленнi. Чоловiк посмiхнувся, згадуючи досить iнтимнi моменти, свiдком яких кiлька разiв ставав. А ота, така симпатична… Учителька музики. Шкода, помiтила його. А сцени кохання щовечора були такi бурхливi. Такi збудливi. Нiздрi Климовича роздулися при згадцi. Тiлом пройшло приемне прохолодне тремтiння… Чоловiк озирнувся. Стало вже досить темно. Важко було зрозумiти, куди йдеш. Якби не лiхтарi, що де-не-де таки працювали, та деякi вiтрини, що, дякувати Богу, свiтилися вночi… то не було б видно, куди ставити ногу. «Проте, – нахмурився Климович, – за тим рогом точно надто темно. Та нiчого. Якось пройду. До будинку вже недалеко». Уже кiлька днiв Климович не наважувався повернутися додому. Вiн сподiвався, що той псих, який обiцяв пiти в полiцiю, за цей час про нього забуде. Ну а далi? А далi вiн просто буде обачнiшим. Так, слiд бути обережнiшим. Климович знову згадав пiкантнi сцени з iнтимного життя вчительки музики. «Гм, – подумалося, – така гарна дiвчина й такий нецiкавий коханець! Ну, що то за пiджак такий? Темно-синього кольору! Фу! Яка бридота! Абсолютно нiякого смаку! До такоi панi треба ходити в гарненькому випрасуваному костюмчику…» Климович сам до себе посмiхнувся й потер чоло. Незважаючи на сильний дощ та нiч, надворi стало надто парко. «Якось так непомiтно настала темрява…» – несподiвано спало йому на думку. Чоловiк завернув за рiг. І тут теж не було жодноi живоi душi. Уперше за весь цей час йому стало нiяково. Десь позаду трiснула гiлка. Вiн озирнувся. Нiкого. Чоловiк постояв, вдивляючись у темряву. Нi, нiкого. Здiйнявся легенький вiтерець, дощ зi ще бiльшою силою вдарив по обличчю. Нiчого не чути. Лише чиесь дихання десь зовсiм близько. Чоловiк iнтуiтивно озирнувся. Очi його розширилися вiд жаху. Ще мить – i сокира перерубала його великий череп. На цьому удари не припинилися. * * * Спершу вiн iшов за мною – ще тодi, коли все тiльки починалося. Стежив? Але ж я бачив, як вiн зустрiвся з якоюсь жiнкою, точно його знайомою, а можливо, i коханою. Затим я бачив Крижа, коли вiн заходив до маршрутки. І сьогоднi я знову бачив цього мудака. Вiн живе не так i далеко звiдси. Цiлком iмовiрно, що, наприклад, його дiвчина або ж хтось iз друзiв мешкають поряд. Це б пояснило, чому вiн так часто тут швендяе. Якесь незрозумiле чуття потягнуло мене до будинку, де жив Криж. На цiй вулицi теж не працювало освiтлення. Я розглядав вiкна його квартири. Або вiн уже лiг спати, або ж його ще не було вдома. Я вирiшив певний час почекати. Заховався за кущами. Дощ лив усе сильнiше, але менi стало байдуже. Надто хотiлося знати, що й до чого. На щастя, чекати довелося недовго. Дуже скоро я помiтив постать, що швидкою ходою, безперестанку озираючись, прямувала до будинку. Постаттю виявився Криж. Вiд дощу його очi, здавалося, ще бiльше клiпали. Вiн пройшов зовсiм близько вiд мене. Обличчя видавалося аж надто блiдим. Певне, у нього щось трапилося. У руках вiн нiс якийсь темний пакет, мiцно притиснувши до себе. Цiкаво, що в ньому? За хвилину чолов’яга вже зник у пiд’iздi. Скоро у вiкнi Крижа спалахнуло сяйво вiд запаленоi свiчки. Я постояв деякий час. Ще кiлька хвилин – й у квартирi знову стало темно. Почекав хвилин зо двадцять. Вiн так i не вийшов. Я змок до нитки, проте був задоволений. З усього, що я щойно бачив, можна було виснувати, що Криж i далi робить щось незаконне. Вiн би не швендяв уночi пiд дощем та не озирався щохвилини, якби не боявся бути помiченим. Що ж вiн нiс у пакетi? Та я розумiв, що зараз нiчого цiкавого вже не зможу дiзнатися. «Головне, – розмiрковував я, – мое нiчне ходiння аж нiяк не виявилося марним». Я вийшов зi своеi схованки, однак не встиг ступити й кiлькох крокiв, як виразно вiдчув чийсь – той самий – неприемний пильний погляд. Озирнувся. Через дощ важко було щось розгледiти далеко вiд себе. Проте здавалося, що нiкого нема. Я попрямував у бiк зупинки, усю дорогу сподiваючись, що з’явиться бодай одна жива душа. Та нiкого не було. За десять хвилин я вже чекав на маршрутку. Весь цей час я озирався. Моторошне вiдчуття чиеiсь присутностi все не хотiло вiдступати. Я подивився на годинник. Була вже майже перша година ночi. Здавалося, темрява повнiстю заволодiла мiстом. За кiлька метрiв вiд себе вже нiчого не було видно. Скiльки доведеться чекати? Кожна хвилина тягнулася, немов вiчнiсть. Складалося враження, що минула вже добра година. Насправдi ж лише п’ять хвилин. Несподiвано я почув, як трiснула гiлка. Зовсiм недалеко. Серце зупинилося, я затамував подих, уважно дослухаючись до будь-якого шурхоту. Раптом удалинi, у темрявi, прорiзалося свiтло. На хвильку я вiдволiкся. Донiсся шум машини. Так, то була маршрутка. Маршрутка, що, цiлком iмовiрно, рятувала зараз мое життя. З жахом для себе я зрозумiв, що водiй не збираеться зупинятися. Я запанiкував. Із силою замахав руками й навiть вибiг на дорогу, тiльки б вiн зупинився. Подiяло. – Я вже не iду за маршрутом, – лiниво мовив водiй. – Менi байдуже, аби тут не стовбичити. – Я навiть не став чекати, чи вiн мене впустить. Забiгаючи в маршрутку, я ще раз швидко озирнувся. Нiкого. Лише гiлля дерева, бiля якого я щойно стояв, неприродно сильно захиталося. Так, неначе хтось щойно пройшов повз. – Я вже iду додому, живу бiля автовокзалу. – Вiн усе ще не зачиняв дверi. – Чудово, i менi туди, – вiдказав я, хоча жив у протилежнiй частинi мiста. – Зачинiть, будь ласка, дверi. Холодно. – Холодно? А менi парко. – Нарештi дверi зачинилися. Я ще раз iнстинктивно роззирнувся в салонi. Тут нiкого не було. Нарештi я в безпецi. Маршрутка поволi набирала швидкiсть. * * * Наступного дня iз самого ранку я почав надзвонювати Вiтi. Це виявилося справою не з легких. Спочатку хлопець був поза зоною досяжностi. Потiм монотонний голос оператора сповiстив про те, що «зараз абонент не може прийняти ваш дзвiнок». Очевидно, у пацана це був не единий номер. Лише близько дванадцятоi години менi нарештi пощастило. Голос у слухавцi був сонним: – Алло! – Вiтя? – Вiтя, – пiдтвердив молодий чоловiк. – Доброго дня! Мене звати Назар Якимишин. Ви знали Артема Заречнюка? – А чому «знали»? – голос звучав так само апатично. – Я й зараз його знаю. – Вiдтак хлопець видав звук, що вiддалено нагадав менi смiх. – Мушу все-таки наполягти на словi «знали», – продовжив я. – Його недавно вбили… – Що? Це взагалi хто? – перебив мене вiн. – Це що, якийсь жарт? – Схоже, сон вiд хлопця поволi вiдступав. – На жаль, нi. Я займаюся цiею справою, менi потрiбно з вами поговорити, проте не по телефону. Де ми з вами могли б зустрiтися? – А ви що, з полiцii? Я не наважився брехати. – Нi, проте зараз працюю на них. То де й коли ми можемо зустрiтися? Здавалося, цей Вiтя все ще не мiг утямити, що вiдбуваеться. Подумавши кiлька секунд, вiн вiдповiв: – Можна зустрiтися в кафе «1 + 1». Знаете, де це? – Так, приблизно знаю. О котрiй? Зможете за годину? – Зможу, я тут якраз недалеко живу. – Чудово. Я середнього зросту, невеликоi статури. Досить коротко стрижене волосся, на пiдборiддi велика родимка. У руках триматиму… – Я задумався. – У руках триматиму газету. На менi будуть джинси та бiла футболка. – Зрозумiв. Думаю, упiзнаю. – Хлопець швидко кинув слухавку. Терпiти не можу такоi неввiчливостi! * * * Годину по тому я був у домовленому мiсцi. Бiльше того, у кафе я сидiв уже хвилин двадцять. Номер Вiтi не вiдповiдав. Це почало мене дратувати. Раптом зовсiм поряд хтось промовив: – Не став брати слухавки, аби не палити вам грошi. Я здригнувся й рiзко озирнувся. Поряд стояв хлопець на вигляд рокiв двадцяти. – Вибачте, не знав, що так вас налякаю. – Вiн сiв навпроти мене. До нас пiдiйшла офiцiантка. – Пиво, – замовив вiн. – «Оболонь» е? – Є. А ви що будете? – звернулася дiвчина до мене. – Я нiчого не хочу, дякую. – На службi не вживаете? – Прошу? – не зрозумiв я його запитання. – Кажу: на службi не вживаете? – iще раз запитав вiн, потерши свое заспане обличчя. Скорiше за все, пiсля мого дзвiнка хлопець ще поспав. Вiд нього тхнуло перегаром. Бiльше того, менi стало зрозумiло, що вiн усе-таки вважае мене ментом. Я не став цього спростовувати. – Так, не вживаю. Ви правi. – Дiвчина глянула на мене з цiкавiстю й, нiчого не вiдповiвши, пiшла виконувати замовлення. – Отже, Тьомку таки пришили? – розпочав розмову Вiтя, уп’явши в мене своi сiрi водянистi очi. Вiд такого неочiкуваного запитання я аж розгубився на хвильку. – Наскiльки розумiю з вашого запитання, ви не здивованi? – Ну, не сказати, що взагалi не здивований. Останнiм часом я мало з ним спiлкувався. Це ранiше ми частенько зустрiчалися. Був тодi в нас спiльний друг. Потiм вiн поiхав на заробiтки до Португалii, а я знайшов роботу. Тьома теж постiйно був зайнятий. Так i вийшло, що ми мало бачилися. – А чим жив Артем Заречнюк? – Та то тим, то тим. Нормальноi роботи вiн не мав. Через це в нього постiйно були проблеми з дiвчиною. – Вибачте, я переб’ю: його дiвчину звали Альоною? Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=23178058&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примiтки 1 DSM – це керiвництво з дiагностики й статистики, довiдники, розробленi Американською психiатричною асоцiацiею. Вони мiстять реестри та опис психiатричних дiагнозiв, аналогiчнi керiвництвам мiжнародноi класифiкацii хвороб. (Тут i далi прим. авт., якщо не вказано iнше.) 2 «Фуршет» – мережа супермаркетiв; у Рiвному розташована в центрi, у ТЦ «Злата Плаза». 3 Мiжнародний економiко-гуманiтарний унiверситет iменi академiка Степана Дем’янчука в Рiвному.