Книга дзеркал
Юджин Овiдiу Кiровiц


Лiтературний агент Пiтер Кац отримуе уривок з таемничих мемуарiв. Студент Принстону згадуе, як зненацька став головним обвинуваченим у вбивствi популярного в кампусi професора психологii. Історiя уриваеться на найцiкавiшому мiсцi. Майже тридцять рокiв забрали за собою i слiд тих подiй. Пiтеровi знадобиться допомога журналiста Джона Келлера й колишнього детектива Роя Фрiмана, щоб дошукатися правди. Що, як рукопис – лише криве вiддзеркалення минулого?…





Юджин Овiдiу Кiровiц

Книга дзеркал



Моiй дружинi, Мiкаелi, яка нiколи не забувае, ким ми е i звiдки походимо


Здебiльшого люди бувають не собою, а кимось iншим.

    Оскар Вайльд






Частина перша

Пiтер Кац



Спогади як кулi. Деякi просвистять повз вас i тiльки злякають. Іншi пошматують вас i залишать стiкати кров’ю.

    Рiчард Кадрi. Вбити мерця




Я отримав рукопис у сiчнi, коли всi працiвники агентства все ще намагалися оговтатися пiсля похмiлля, що тривало вiд рiздвяних свят.

Повiдомлення спритно оминуло мою папку «Небажана пошта» й опинилося у вхiдних листах, де чекало своеi черги з кiлькома десятками iнших. Я глянув на лист, i вiн заiнтригував мене, тому я роздрукував його разом зi вкладеними сторiнками частини рукопису i поклав iх у шухляду столу. Заклопотаний закриттям угоди, я забув про листа аж до кiнця мiсяця. Аж на вихiднi, подовженi святкуванням Дня Мартiна Лютера Кiнга,[1 - Державний вихiдний у США. Вiдзначаеться щорiчно в третiй понедiлок сiчня. (Тут i далi прим. пер.)] я знову натрапив на тi папери, що лежали разом з iншими рукописами, якi я планував перечитати впродовж вихiдних.

Лист iз запитом було пiдписано «Рiчард Флiнн», i там було написано приблизно таке:



Шановний Пiтере!

Мене звати Рiчард Флiнн, i двадцять сiм рокiв тому я вивчав англiйську в Принстонi. Я мрiяв стати письменником, опублiкував кiлька оповiдань у журналах i навiть написав роман на триста сторiнок, який закинув, пiсля того як його вiдхилили кiлька видавцiв, i який тепер i менi видаеться посереднiм i нудним. Згодом я отримав роботу в невеликому рекламному агентствi в Нью-Джерсi й у цiй сферi працюю понинi. Спочатку я обманював себе, переконуючи, що рекламу можна прирiвняти до лiтератури й одного прекрасного дня я знову стану письменником. Звiсно, нiчого подiбного не сталося. Гадаю, для бiльшостi людей дорослiшання означае знайти в собi сили замкнути своi мрii в скриньку й кинути ii в Іст-Ривер. Я не виняток iз цього правила, як могло здатися.

Але кiлька мiсяцiв тому я виявив щось важливе, що воскресило в пам’ятi низку трагiчних подiй, якi вiдбулися восени та взимку 1987 року, у мiй останнiй рiк навчання у Принстонi. Ви, напевно, знаете, як це: думаете, що щось забули – подiю, людину, ситуацiю, – а потiм раптом розумiете, що спогад знемагае в якiйсь потаемнiй кiмнатi вашого мозку i що вiн завжди був там, так, наче це сталося тiльки вчора. Це як вiдкрити стару комiрчину, повну непотребу, i якщо пересунути лише одну коробку, на вас усе обрушиться.

То було неначе детонатор. Через годину пiсля того, як я дiзнався цю новину, я все ще думав про ii значущiсть. Отож сiв за стiл i, охоплений спогадами, почав писати. Коли спинився, було далеко за пiвнiч, i я написав понад п’ять тисяч слiв. Я почувався, наче раптом знову зрозумiв, хто я, пiсля того, як абсолютно себе забув. Коли я пiшов у ванну, щоб почистити зуби, то здалося, нiби з дзеркала на мене дивилася iнша людина.

Уперше за багато рокiв я заснув без пiгулок, а завтра, повiдомивши агентство, що на наступнi два тижнi беру лiкарняний, продовжив писати.

Подробицi тих мiсяцiв тисяча дев’ятсот вiсiмдесят сьомого повернулися в мiй мозок iз такою силою та яснiстю, що вони швидко стали яскравiшими та сильнiшими, нiж усе iнше в моему теперiшньому життi. Неначе я прокинувся вiд глибокого сну, пiд час якого мiй розум мовчки готувався до тiеi митi, коли можна почати описувати подii, головними дiйовими особами яких були Лора Бейнз, професор Джозеф Вайдер i я.

Звiсно, з огляду на трагiчний результат свого часу iсторiя потрапила в газети, принаймнi частково. Та й сам я довго потерпав вiд переслiдування з боку детективiв полiцii i репортерiв. То був один iз факторiв, якi змусили мене покинути Принстон, продовжити навчання в магiстратурi Корнелльського унiверситету й жити впродовж двох довгих сiрих рокiв в Ітацi. Але нiхто нiколи не дiзнався правду про всю цю iсторiю, ту, яка назавжди змiнила мое життя.

Як уже було сказано, я натрапив на правду три мiсяцi тому i зрозумiв, що повинен подiлитися нею з iншими, хоча гнiв i розчарування, якi я вiдчував i досi вiдчуваю, нестерпнi. Але iнодi ненависть i бiль можуть бути настiльки ж сильним стимулом, як кохання. Результатом такого намiру е рукопис, який я недавно закiнчив, працi, яка фiзично та розумово виснажила мене. Додаю зразок вiдповiдно до iнструкцiй, якi знайшов на вашому сайтi. Рукопис завершений i готовий до вiдправлення. Якщо захочете прочитати повнiстю, надiшлю його вам негайно. Як робочу назву я вибрав «Книга дзеркал».

Мушу завершувати, адже мiй ноутбук каже, що я вже перевищив обмеження для запиту на п’ятсот слiв. Хай там як, а про мене багато й не скажеш. Я народився та вирiс у Бруклiнi, нiколи не був одружений i не мав дiтей, почасти, гадаю, тому що я насправдi нiколи не забував Лору. У мене е брат, Еддi, який живе у Фiладельфii та з яким ми дуже рiдко бачимося. Моя кар’ера в рекламi не багата нi на подii, нi на видатнi досягнення, нi на неприемнi iнциденти – разюче сiре життя, заховане серед тiней Вавилону.

Сьогоднi я старший копiрайтер у посередньому агентствi на Мангеттенi, зовсiм недалеко вiд Челсi, де я прожив понад два десятки рокiв. Я не воджу «порше» i не бронюю п’ятизiрковi готелi, але й не турбуюся про те, що принесе прийдешнiй день, принаймнi, коли йдеться про грошi.

Спасибi за ваш час i, будь ласка, дайте менi знати, якщо захочете прочитати рукопис повнiстю. Моя адреса та номер телефону нижче.

    Щиро ваш,
    Рiчард Флiнн

Далi слiдувала адреса бiля Пенсильванського вокзалу. Я добре знав той район, тому що й сам жив там деякий час.

Запит був досить незвичайним.

Я прочитав сотнi, якщо не тисячi запитiв упродовж п’яти рокiв роботи агентом на «Бронсон енд Меттерз». Агентство, де я починав працювати молодшим помiчником, завжди мало вiдкриту полiтику щодо прийому рукописiв. Здебiльшого листи з пропозицiями були кострубатi, бездушнi, iм бракувало того, що дозволяло припустити: до вас пише потенцiйний автор особисто, а не хтось iз сотень агентiв, чиi iмена й адреси ви можете знайти на лiтературному ринку. Деякi з них були занадто довгi та сповненi недоречних подробиць. Але лист Рiчарда Флiнна не пiдпадав пiд жодну з цих категорiй. Вiн був короткий, добре написаний, i передусiм вiд нього йшло людське тепло. Рiчард не вказав, що зв’язався лише зi мною, але я був майже впевнений, хоча й не мiг пояснити чому, що це саме так. З якоiсь причини, яку вiн не вважав за потрiбне вiдкрити у своему короткому посланнi, вiн вибрав мене.

Я сподiвався, що рукопис сподобаеться менi так само, як i лист, i я зможу дати позитивну вiдповiдь чоловiку, який його вiдправив, чоловiку, до якого я вже вiдчував якимось майже незбагненним чином потайну приязнь.

Я вiдклав iншi рукописи, якi планував переглянути, зробив собi каву, всiвся на диванi у вiтальнi й почав читати той уривок.




Один


Для бiльшостi американцiв тисяча дев’ятсот вiсiмдесят сьомий був роком, коли фондовий ринок захмарно вирiс, тiльки щоб рiзко рухнути, iсторiя з «Іран-контрас»[2 - Інша назва «Ірангейт» – один iз найбiльших полiтичних скандалiв у США.] продовжувала трясти крiсло Рональда Рейгана в Бiлому домi, i «Зухвалi та красивi»[3 - Американський серiал, який транслюеться з 1987 року i до сьогоднi.] почали вдиратися в нашi будинки. Для мене це був рiк, коли я закохався i дiзнався, що диявол iснуе.

Я вже понад три роки навчався у Принстонi й жив у старiй потворнiй будiвлi на Баярд-лейн, мiж художнiм музеем i бiблiотекою духовноi семiнарii. На першому поверсi будинку були вiтальня та вiдкрита кухня, а нагорi – двi двомiснi спальнi, кожна з прилеглою ванною кiмнатою. Це було всього за десять хвилин пiшки вiд «Мак-Кошгол», де я вiдвiдував бiльшiсть курсiв англiйськоi.

Одного жовтневого полудня, коли я повернувся додому й увiйшов у кухню, з подивом виявив там високу, струнку молоду жiнку з довгим свiтлим волоссям iз продiлом посерединi. Вона дружньо глянула на мене крiзь своi окуляри в товстiй оправi, у яких видавалася одночасно строгою та сексуальною. Жiнка намагалася витиснути з тюбика гiрчицю, не розумiючи, що спочатку треба вiдiрвати пломбу з фольги. Я вiдкрутив кришку, зняв пломбу i повернув iй тюбик. Вона подякувала менi й почала наносити густу жовту пасту на велетенський хот-дог, який щойно розiгрiла.

– Гей, спасибi, – сказала вона з акцентом, який привезла з собою iз Середнього Заходу та який, здавалося, не збиралася приховувати, просто щоб iти в ногу з модою. – Хочеш?

– Нi, дякую, я не голодний. До речi, мене звати Рiчард Флiнн. А ти нова квартирантка?

Вона кивнула. Вiдкусила великий шматок хот-дога i тепер намагалася швидко проковтнути його, перш нiж вiдповiсти.

– Лора Бейнз. Рада знайомству. Особа, що жила тут передi мною, мала домашнього скунса? Там такий сморiд, що аж волосся з носа повипадало. У будь-якому разi доведеться перефарбовувати кiмнату. І там щось не так iз котлом? Менi довелося чекати пiвгодини, щоб нагрiлася вода.

– Затятий курець, – пояснив я. – Я про того типа, а не про котел, i не тiльки цигарки, якщо розумiеш, про що я. Але в усьому iншому вiн хороший хлопець. Вiн раптово вирiшив узяти академiчну вiдпустку, тому повернувся додому. Йому пощастило, що власниця помешкання не змусила його заплатити орендну плату до кiнця року. Щодо котла, три рiзних сантехнiки приходили, щоб полагодити його. Безуспiшно, та я досi живу з надiею.

– Щасливоi дороги, – сказала Лора, не припиняючи iсти, звертаючись до колишнього орендаря. Потiм указала на мiкрохвильову пiч на столi. – Я приготую попкорн, а потiм дивитимуся телевiзор. Джессiку покажуть у прямому ефiрi на «Сi-ен-ен».

– Хто така Джессiка? – запитав я.

Мiкрохвилiвка дзеленькнула, оповiщаючи нам, що попкорн готовий висипатися у велику скляну миску, яку Лора витягнула з надр креденця над мийником.

– Джессiка Мак-Клур, маленька дiвчинка, l’il gal, яка впала в шахту колодязя в Техасi, – пояснила вона. – «Сi-ен-ен» транслюе рятувальну операцiю в прямому ефiрi. Як так вийшло, що ти про це не чув? Усi про це говорять.

Вона насипала в миску попкорн i махнула менi, щоб я прямував за нею в кiмнату.

Ми сiли на диван, i вона увiмкнула телевiзор. Деякий час ми обое мовчали, спостерiгаючи за подiями, що розгорталися на екранi. Це був м’який, теплий жовтень майже без звичних дощiв, тихi сутiнки заповзали крiзь розсувнi склянi дверi. За нами виднiвся парк, що оточував церкву Святоi Трiйцi, темну та таемничу.

Лора доiла свiй хот-дог, потiм узяла з миски жменю попкорну. Здавалося, вона зовсiм забула про мене. На екранi телевiзора iнженер пояснював репортеровi, як тривае робота над паралельною колодязною свердловиною, яку копали, щоб дати рятувальникам доступ до дитини в пiдземнiй пастцi. Лора скинула туфлi й пiдiбгала пiд себе ноги на диванi. Я помiтив, що нiгтi на ii ногах були пофарбованi фiолетовим лаком.

– Що вивчаеш? – запитав ii зрештою.

– Отримую ступiнь магiстра з психологii, – сказала вона, не вiдриваючи очей вiд екрана. – Це мiй другий. У мене вже е один iз математики, Чиказький унiверситет. Народилась i виросла в Еванстонi, штат Іллiнойс. Бував там? Там народ жуе листовий тютюн i спалюе хрести.[4 - Натяк на «Ку-клукс-клан» – терористичну расистську органiзацiю.]

Я зрозумiв, що вона десь на два-три роки старша, що трохи лякало. У моему вiцi така рiзниця здавалася великою.

– Гадав, це десь у Мiссiсiпi, – сказав я. – Нi, нiколи не був у Іллiнойсi. Я народився та вирiс у Бруклiнi. На Середньому Заходi був тiльки якось улiтку, коли менi виповнилося п’ятнадцять. Здаеться, ми з батьком вирушили на риболовлю в Озарк, штат Мiссурi. Ми також вiдвiдали Сент-Луiс, якщо я не помиляюся. Психологiя? Пiсля математики?

– Ну, в школi мене вважали своерiдним генiем, – сказала вона. – У старших класах я вигравала всiлякi мiжнароднi математичнi олiмпiади, а в двадцять один здобула ступiнь магiстра й готувалася отримати доктора наук. Але вiдхилила всi стипендiальнi програми i вступила сюди, щоб вивчати психологiю. Мiй ступiнь магiстра допомiг потрапити в дослiдницьку програму.

– Добре, але ти й досi не вiдповiла на мое запитання.

– Май терпець.

Вона струсила крихти попкорну зi своеi футболки.

Я чудово це пам’ятаю. На нiй були джинси-варьонки, такi з кiлькома блискавками, що саме ввiйшли в моду, та бiла футболка.

Вона пiдiйшла до холодильника, щоб принести кока-колу, запитала, чи захопити й менi одну банку. Вiдкрила банки, встромила в кожну по соломинцi та, повернувшись на диван, простягнула одну менi.

– Улiтку пiсля випуску я закохалася в одного хлопця, – вона вимовила це як «хлопца», – з Еванстона. Вiн приiхав додому на канiкули. Вiн здобував ступiнь магiстра з електронiки в Массачусетському технологiчному iнститутi, щось там пов’язане з комп’ютерами. Вродливий i, очевидячки, розумний хлопець, Джон Р. Фiндлi. Вiн був на два роки старший за мене, i ми ледь пам’ятали одне одного зi старших класiв. Але через мiсяць його в мене вкрала Джулiя Крейг, одне з найдурнiших створiнь, яких я зустрiчала у своему життi, така собi людиноподiбна iстота, яка навчилася вимовляти з десяток слiв, робити воскову епiляцiю нiг та користуватися ножем i виделкою. Я зрозумiла, що хоча чудово справлялася з рiвняннями та iнтегралами, та не мала найменшого поняття про те, як думають люди загалом i чоловiки зокрема. Я зрозумiла: якщо не буду обачною, то, врештi-решт, проводитиму свое життя в оточеннi кiшок, морських свинок i папуг. І от тiеi осенi я опинилася тут. Мама хвилювалася й намагалася мене переконати змiнити свою думку, але вона знала мене досить добре, щоб зрозумiти: простiше навчити мене лiтати на мiтлi. Я вже на останньому курсi та ще нi разу не пошкодувала про свое рiшення.

– Я теж на останньому курсi. Ти дiзналася те, що тебе цiкавило? – запитав я. – Тобто, як саме думають чоловiки?

Уперше вона подивилася менi просто в очi.

– Не впевнена, але гадаю, я роблю успiхи. Через кiлька тижнiв Джон розiйшовся з Годзиллою. Пiсля того я не вiдповiдала на його дзвiнки, хоча вiн кiлька мiсяцiв намагався зi мною зв’язатися. Можливо, я просто прискiплива, знаеш.

Вона допила кока-колу та поставила порожню банку на стiл. Ми продовжували спостерiгати по телевiзору за порятунком li’l gal iз Техасу й базiкали майже до пiвночi, попиваючи каву та час вiд часу виходячи надвiр, у сад, щоб покурити «Марлборо», яке вона принесла зi своеi кiмнати. Якоiсь митi я допомiг iй перенести всередину решту речей iз багажника ii старого «хюндаю», припаркованого в гаражi.

Лора була мила, з почуттям гумору i, як я зрозумiв, дуже ерудована дiвчина. Як i в будь-якому новоспеченому дорослому, у менi вирували гормони. Тодi в мене не було дiвчини i я вiдчайдушно хотiв сексу, але добре пам’ятаю, що спершу навiть не думав про можливiсть затягнути ii в лiжко. Я був упевнений, що вона мала хлопця, хоча ми нiколи не говорили про це. Але мене приемно схвилювала перспектива дiлити будинок iз жiнкою – досi я ще нiколи такого не робив. Це було так, наче раптом менi вiдкрився доступ до ранiше заборонених таемниць.



Дiйснiсть виявилася такою: в коледжi менi не сподобалося, i я не мiг дочекатися його закiнчення й вiд’iзду. Я народився й вирiс у Бруклiнi, у Вiльямсбурзi, недалеко вiд Гранд-стрит, де будинки були набагато дешевшi, нiж тепер. Мама викладала iсторiю в середнiй школi в районi Бед-Стай, а тато працював фельдшером у лiкарнi округу Кiнгз. Іншими словами, я не належав до робочого класу, але почувався таким з огляду на робочий район, у якому жив.

Я вирiс без будь-яких серйозних матерiальних проблем, але водночас моi предки не могли собi дозволити багато речей, якi б хотiлося мати. Мене цiкавили бруклiнцi, i я почувався як риба у водi серед цього стовпотворiння рiзних рас i звичаiв. У сiмдесятi для мiста Нью-Йорка настали важкi роки, i, пам’ятаю, народ дожився до того, що не мав нiчого. Було поширене насильство.

Коли я приiхав у Принстон, то приеднався до кiлькох наукових товариств, став членом одного з тих вiдомих «клубiв iжi» й зависав iз самодiяльними артистами з клубу «Трикутник».

На лiтературному вечерi гуртка з якоюсь екзотичною назвою я прочитав кiлька оповiдань, якi написав у старших класах. Ледь вiдомий автор, що викладав як запрошений професор, керував гуртком, а його члени змагалися один iз одним у катуваннi англiйськоi мови, складаючи безглуздi вiршi. Коли вони зрозумiли, що моi розповiдi були у «класичному» стилi, а я живився романами Гемiнгвея та Стейнбека, то почали поглядати на мене, як на дивака. У будь-якому разi через рiк свiй вiльний час я проводив у бiблiотецi чи вдома.

Студенти – здебiльшого вихiдцi зi Схiдного узбережжя, з середнього класу, який у шiстдесятих роках зазнав великого переляку, коли весь свiт, здавалося, розвалювався, i який виховав своiх потомкiв у такий спосiб, щоб це безумство бiльше не повторилося. Шiстдесятi роки мали музику, маршi, «лiто кохання», експерименти з наркотиками, Вудсток i протизаплiднi засоби. Сiмдесятi бачили закiнчення кошмару у В’етнамi й введення диско, штани-кльош i расову емансипацiю. Тому в мене виникло таке вiдчуття, що у вiсiмдесятих не було нiчого епiчного й наше поколiння не встигло на потяг. Мiстер Рональд Рейган, як хитрий старий шаман, зiбрав дух п’ятдесятих, щоб збити з пантелику мозок нацii. Грошi зносили жертовники всiх iнших богiв, одного за одним, готуючись виконати свiй танок перемоги, тодi як пухкi ангели у стетсонах, накручуючи своi бiлявi пасма волосся, виспiвували гiмни вiльному пiдприемництву. Іди, Роннi, йди!

Я вважав iнших студентiв снобiстськими конформiстами, незважаючи на бунтiвнi пози, у якi вони ставали, без сумнiву, вiрячи, що це вимагалося Лiгою Плюща як своерiдний невловимий спомин про попереднi десятилiття. Традицii вiдiгравали значну роль у Принстонi, але для мене вони були лише облудою – час позбавив iх будь-якого сенсу.

Я вважав бiльшiсть професорiв посередностями, якi зачепилися за неординарну роботу. Студенти, якi вдавали з себе марксистiв i революцiонерiв, живучи на грошi своiх багатих батькiв, нiколи не втомлювали себе читанням таких томищ, як «Капiтал», тодi як тi, хто вважали себе консерваторами, поводилися так, наче вони прямi нащадки того пiлiгрима на «Мейфлавер», який видерся на верхню частину щогли i, затуливши очi вiд сонця, закричав: «Земля!» Для перших я був мiщанин, клас, який потрiбно зневажати i чиi цiнностi треба втоптати в землю; для останнiх я був просто малим iз Бруклiна, «бiлим смiттям», якому якимось дивом удалося проникнути в iхне прекрасне студмiстечко з пiдозрiлими i, безсумнiвно, згубними цiлями. Принстон менi здавався переповненим зарозумiлими роботами, якi говорили з бостонським акцентом.

Але цiлком можливо, що всi цi речi iснували тiльки в моiй уявi. Пiсля того як вирiшив стати письменником перед закiнченням школи, я поступово вибудував для себе похмуре та скептичне бачення свiту, з неоцiненною допомогою мiстерiв Кормака Мак-Картi, Фiлiпа Рота i Дона Делiлло. Я був переконаний, що справжнiй письменник повинен бути сумним i самотнiм, отримуючи при цьому жирнi гонорари та проводячи вiдпустку на дорогих европейських курортах. Я сказав собi: якби диявол не довiв Йова до того, що той сидiв розбитий та виснажений на купi гною, про Йова нiхто б не чув i людство було б позбавлене лiтературного шедевра.

Я намагався не проводити бiльше, нiж потрiбно, часу в унiверситетському мiстечку, отож на вихiднi зазвичай повертався до Нью-Йорка. Я блукав букiнiстичними крамницями Верхнього Іст-Сайду, дивився п’еси маловiдомих театрiв у Челсi й ходив на концерти Бiлла Фрiзела, Сесiла Тейлора та Sonic Youth у нiчному клубi «Нiтiнг Фекторi», який щойно вiдкрився на Г’юстон-стрит. Я ходив у кафе на Мiртл-авеню або перетинав мiст у Нижньому Іст-Сайдi й вечеряв iз батьками та молодшим братом Еддi, який i досi вчився в школi, в одному з тих сiмейних ресторанiв, де всi знають одне одного на iм’я.

Я складав iспити завиграшки, зручно влаштувавшись у зонi комфорту оцiнок «добре», отож у мене не виникало труднощiв, щоб знайти час писати. Я написав десятки оповiдань i почав роман, хоча вистачило мене лише на кiлька роздiлiв. Я користувався старою друкарською машинкою «Ремiнгтон», яку тато знайшов на горищi будинку, вiдремонтував i вручив менi як подарунок, коли я iхав до коледжу. Перечитуючи своi тексти i повсякчас редагуючи iх, здебiльшого я вiдправляв iх у смiтник. Щоразу, коли я вiдкривав для себе нового автора, я пiдсвiдомо наслiдував його, як шимпанзе, переповнений радiстю вiд споглядання жiнки в червоному.

З певних причин менi не подобалися наркотики. Уперше я курив «травку» в чотирнадцять рокiв, пiд час поiздки з класом у ботанiчний сад. Хлопець, якого звали Мартiн, привiз двi цигарки, якi п’ятеро чи шестеро нас передавали по колу в прихованому мiсцi з вiдчуттям того, що каламутнi води злочинностi назавжди затягували нас у своi глибини. У старших класах я знову курив декiлька разiв, а також нализався дешевого пива на кiлькох вечiрках у тiнистих квартирах на Дрiггз-авеню. Але на радiсть предкам я не отримав нiякого задоволення нi вiд «кайфу», нi вiд сп’янiння. У тi днi, якщо ви були ладнi вiдхилятися вiд праведного шляху, вас швидше б зарiзали чи ви б померли вiд передозування, нiж знайшли б гiдну роботу. Я наполегливо вчився в школi, отримував найвищi бали, одержав пропозицii вiд Корнелльського та Принстонського унiверситетiв, вибрав другий, який за тих часiв вважався прогресивнiшим.



Телебачення ще не стало нескiнченним шоу-парадом, у якому рiзних невдах силують спiвати, ображають вульгарнi ведучi шоу та змушують лiзти в басейни, закишiлi змiями. Американськi телевiзiйнi шоу ще не перетворилися на казку, розказану iдiотом, галасливу i смiховинну, але беззмiстовну. Але в лицемiрних полiтичних дискусiях того часу або в безбарвних жартах i малобюджетних фiльмах про несправжнiх пiдлiткiв нiчого цiкавого я не виявив. Кiлька пристойних продюсерiв i журналiстiв iз шiстдесятих i сiмдесятих рокiв, якi й досi керували телестудiями, здавалися незграбними i такими самими неспокiйними, мов динозаври, якi помiтили метеорит, що ознаменував кiнець iхньоi епохи.

Але, як я пiзнiше виявив, Лора любила ночами отримати дозу низькопробного телебачення, стверджуючи, що то единий спосiб, щоб ii мозок опинився у станi спокою, що дозволяло йому класифiкувати, систематизувати i зберiгати всi данi, якi вiн накопичив за день. Так, восени року Божого тисяча дев’ятсот вiсiмдесят сьомого я дивився телевiзор бiльше, нiж завжди, знаходячи своерiдне мазохiстське задоволення в тому, щоб завалитися на диван поруч iз Лорою, коментувати всi ток-шоу, iсторii з новин i щотижневi драми, подiбно до двох саркастичних стариганiв на балконi в «Маппет-шоу».

Вона не одразу сказала менi про професора Джозефа Вайдера. Десь пiсля Гелловiна Лора згадала в розмовi, що знае його. Вiн був однiею з найважливiших персон, що викладали в Принстонському унiверситетi в тi роки, його вважали таким собi Прометеем, який спустився до простих смертних, щоб подiлитися з ними секретом вогню. Ми дивилися «Шоу Ларрi Кiнга», на яке запросили Вайдера, щоб поговорити про наркоманiю, – трое молодих людей померли вiд передозування напередоднi, у хатинi бiля мiста Юджин, штат Орегон. Лора i професор були, за ii словами, «хорошими друзями». На той час я вже був закоханий у неi, хоча i не пiдозрював цього.




Два


Наступнi тижнi, ймовiрно, були найщасливiшi в моему життi.

Курси з психологii переважно проводили у Грiн-гол, всього в декiлькох хвилинах ходьби вiд Мак-Кош-гол та Дiкiнсон-гол, де я вiдвiдував заняття з англiйськоi, тому ми майже завжди були разом. Ми ходили в унiверситетську бiблiотеку, проходили повз Принстонський стадiон дорогою додому, зупинялися ненадовго в художньому музеi та одному з кафе неподалiк чи сiдали на потяг до Нью-Йорка, де дивилися такi фiльми, як «Бруднi танцi», «Космiчнi яйця» та «Недоторканi».

Лора мала багато друзiв, переважно – однокурсники з факультету психологii. Вона познайомила мене з кiлькома, але вважала за краще проводити свiй час зi мною. Щодо музики – у нас були рiзнi смаки. Їй подобалася найсучаснiша музика, на той час це були Лайонел Рiчi, Джордж Майкл та Fleetwood Mac, але стiйко слухала зi мною касети та компакт-диски з альтернативним роком i джазом.

Інодi ми могли проговорити аж до свiтання, пiдбадьорюючи себе нiкотином i кофеiном, а потiм сонно йти на лекцii пiсля дво- чи тригодинного сну. Хоча в Лори була машина, вона рiдко використовувала ii, i ми обое вважали за краще ходити пiшки або iхати велосипедом. У тi вечори, коли iй не до снаги було дивитися телевiзор, Лора викликала дух, який причаiвся в гральнiй консолi «Нiнтендо», i ми стрiляли качок або грали рибкою Баблз у краiнi Клу-Клу.

Якось, коли ми впродовж кiлькох годин грали в iгри, вона сказала менi:

– Рiчарде, – вона нiколи не скорочувала мое iм’я до Рiчi або Дiк, – ти знаеш, що ми – я про наш мозок – здебiльшого не можемо вiдрiзнити вигадку та реальнiсть? Тому ми можемо плакати над одним фiльмом i смiятися над iншим, хоча знаемо, що бачимо просто гру акторiв, а iсторiя вигадана письменником. Без цього нашого «дефекту» ми були б такi ж, як РОБи. РОБ означало Роботизований Оперативний Брат, гаджет, винайдений японцями для самотнiх пiдлiткiв. Лора мрiяла купити такий пристрiй, назвати його Арманд i навчити його приносити iй каву в лiжко i купувати квiти, коли вона сумувала. Та вона не знала, що я б з радiстю робив усi цi речi й багато iншого для неi без будь-якого навчання.



Ти не знаеш, що таке бiль, поки не отримаеш таку глибоку рану, що розумiеш: попереднi рани були тiльки подряпинами. З настанням весни моi проблеми з адаптуванням до життя в Принстонi посилилися трагiчною подiею – я втратив тата.

Серцевий напад убив його майже миттево, коли вiн був на роботi. Навiть негайне втручання його колег не врятувало його, тата визнали мертвим менш нiж через годину пiсля того, як вiн упав у коридорi хiрургii на третьому поверсi лiкарнi. Мiй брат повiдомив менi цю новину телефоном, у той час як мама дбала про дотримання формальностей.

Я заскочив у перший потяг i поiхав додому. Коли приiхав, у будинку вже було повно родичiв, сусiдiв i друзiв родини. Тата поховали на цвинтарi Евегрiн i невдовзi, на початку лiта, мама вирiшила переiхати до Фiладельфii, забравши з собою Еддi. Там жила ii молодша сестра Корнелiя. У наступнi тижнi для мене стало страшним шоком усвiдомлення: все, що пов’язувало мене з дитинством, мало зникнути, i я нiколи знову не увiйду в квартиру з двома спальнями, де доти минало все мое життя.

Я завжди пiдозрював, що мама ненавидiла Бруклiн, i едина причина, чому вона там залишилася, – тато. Завдяки своему вихованню вона була педантичною, меланхолiйною жiнкою; ii батько, Райнгардт Кнопф, був лютеранським пастором нiмецького походження. У мене залишилися неяснi спогади про нашi вiдвiдини його тiльки раз у рiк, у день його народження. То був високий i суворий чоловiк, який жив у Квiнзi, у бездоганно чистому будинку з невеликим заднiм двором. Глянувши навiть на крихiтну грядку чи газон, у вас складалося враження, що кожна травинка ретельно зачесана. Його дружина померла пiд час пологiв, коли народилася моя тiтка, i вiн так нiколи й не одружився вдруге, ставлячи своiх дочок на ноги без сторонньоi допомоги.

Вiн помер вiд раку легенiв, коли менi виповнилося десять рокiв, але час вiд часу, поки дiдусь був ще живий, мама вимагала, щоб ми переiхали у Квiнз – чисте, достойне мiсце, як казала вона, – пояснюючи, що хоче стати ближче до свого батька. Зрештою, вона вiдмовилася вiд iдеi, розумiючи, що це безнадiйно: Майкл Флiнн, мiй тато, був упертий iрландець, який народився та вирiс у Бруклiнi й не мав жодного намiру переiжджати в iнше мiсце.

Тому мiй вiд’iзд у Принстон на початку нового навчального року в коледжi збiгся з переiздом мами та брата до Фiладельфii. Коли я вперше зустрiв Лору, то почав усвiдомлювати, що нiколи не зможу повернутися в Бруклiн, хiба що як гiсть. Я почувався, наче в мене вiдiбрали все. Речi, якi я не взяв iз собою в Принстон, переiхали у двокiмнатну квартиру на Джефферсон-авеню у Фiладельфii, неподалiк вiд центрального залiзничного вокзалу. Я вiдвiдав матiр i брата незабаром пiсля iхнього переiзду й одразу ж зрозумiв, що те мiсце нiколи не стане менi домом. Ба бiльше, дохiд сiм’i скоротився. Моi оцiнки не були досить гарними, щоб отримувати стипендiю, тому довелося шукати роботу на неповний робочий день, щоб забезпечувати себе до випуску.

Тато помер раптово, тому важко звикалося до того, що його не стало, i довший час я думав про нього так, наче вiн усе ще був iз нами. Інодi покiйнi мають сильнiший вплив, нiж коли вони були поруч. Пам’ять про них – або те, що ми гадаемо, що пам’ятаемо про них, – змушуе нас намагатися догодити iм так, як вони нiколи б не переконали нас зробити, якби були живi. Татова смерть змусила мене почуватися бiльш вiдповiдальним i менш схильним поринати в нездiйсненнi мрii. Живi постiйно роблять помилки, але мертвих швидко огортають ореолом непогрiшностi тi, кого вони покинули.

Тому моя нова дружба з Лорою розквiтала в той час життя, коли я почувався найсамотнiшим, i саме тому ii присутнiсть стала ще важливiшою для мене.



За два тижнi до Дня подяки, коли погода почала псуватися, Лора запропонувала вiдрекомендувати мене професору Джозефу Вайдеру. Вона працювала пiд його керiвництвом над дослiдницьким проектом, який збиралася описати у своiй дипломнiй роботi.

Лора спецiалiзувалася на когнiтивнiй психологii, яка в тi днi, коли комп’ютери трiумфально в’iхали в нашi будинки та наше життя й у всiх на слуху був термiн «штучний iнтелект», залишалася чимось на зразок нерушеноi цiлини. Багато людей вiрили, що через десяток рокiв ми говоритимемо зi своiми тостерами i радитимемося з пральною машинкою щодо кар’ери.

Вона часто розповiдала менi про свою роботу, але я розумiв небагато, а з егоiзмом, типовим для всiх молодих чоловiкiв, я навiть не намагався зрозумiти. У пам’ятi збереглося лише те, що професор Вайдер – який також навчався в Європi й здобув у Кембриджi докторський ступiнь у галузi психiатрii, – наближався до кiнця монументального дослiдницького проекту, який, за словами Лори, стане справжнiм переломним моментом, коли досягне розумiння того, як працюе людський розум i який зв’язок iснуе мiж психiчним подразником i реакцiею. З того, що сказала Лора, я зрозумiв: те щось пов’язане з пам’яттю i тим, як формуються спогади. Лора стверджувала: ii знання математики було для Вайдера справжньою золотою жилою, оскiльки точнi науки завжди були його ахiллесовою п’ятою, а його дослiдження мiстило використання математичних формул для кiлькiсного визначення змiнних.

Вечiр, коли я вперше зустрiв Вайдера, запам’ятався менi, але не з тоi причини, про яку можна подумати. Одного суботнього полудня, десь у серединi листопада, ми вивернули своi кишенi й купили пляшку рожевого вина «Кот дю Рон», яке нам порекомендував працiвник гастрономii, й вирушили до будинку професора. Вiн жив у Вест Вiндзор, тому Лора вирiшила, що ми поiдемо машиною.

Хвилин через двадцять ми припаркувалися перед будинком у стилi королеви Анни, бiля невеликого озерця, яке таемниче свiтилося у свiтлi заходу сонця; дiм оточував низький кам’яний мур. Ворота були вiдчиненi, i ми спустилися стежкою, посипаною гравiем, яка перетинала доглянутий газон, обрамлений трояндовими та ожиновими кущами. Лiворуч височiв величезний дуб, i його безлиста крона розкинулася над черепичним дахом будiвлi.

Лора натиснула на гудзик дзвiнка, i високий, статний чоловiк вiдчинив дверi. Вiн був майже повнiстю лисий i мав сиву бороду, що сягала його грудей. Одягнений у джинси, кросiвки i зелену футболку «Тiмберленд» iз засуканими рукавами, вiн скидався на футбольного тренера, а не на вiдомого викладача вишу, який своiм дивовижним одкровенням збирався занурити науковий свiт у хаос, i в ньому був той дух самовпевненостi, який мають люди, коли все йде по-iхньому.

Вiн мiцно потис менi руку, а потiм поцiлував Лору в обидвi щоки.

– Радий знайомству, Рiчарде, – сказав вiн несподiвано молодим голосом. – Лора часто розповiдала менi про вас. Зазвичай, – продовжував вiн, коли ми увiйшли в передпокiй iз високою стелею, стiни якого були прикрашенi картинами, i повiсили нашi пальта на вiшалку, – вона насмiшкувата та ехидна щодо всiх людей, якi трапляються на ii шляху. Але про вас вона розповiдала тiльки хороше. Менi було дуже цiкаво познайомитися з вами. Будь ласка, друзi, проходьте за мною.

Ми увiйшли у величезну дворiвневу вiтальню. В одному кутку були зона кухнi з масивною стiльницею посерединi й рiзноманiтнi мiднi каструлi та сковорiдки, що звисали над нею. Бiля захiдноi стiни стояв старий стiл iз бронзовими шарнiрами, з крiслом, обтягнутим шкiрою; на його поверхнi – розкиданi аркушi паперу, книжки та олiвцi.

У повiтрi приемно пахло iжею i тютюном. Ми сiли на диван, накритий тканиною, прикрашеною схiдними мотивами, i чоловiк поставив перед нами джин iз тонiком, повiдомивши, що вино, яке ми принесли, вiн прибереже на вечерю.

Інтер’ер будинку трохи збентежив мене. Вiн був ущерть заповнений творами мистецтва – виробами з бронзи, картинами та антикварiатом – як справжнiй музей. Полiровану пiдлогу повсюди вкривали килими ручноi роботи. Це вперше я потрапив у такий будинок.

Вайдер зробив собi вiскi з содовою i сiв на крiсло перед нами, пiдкурюючи цигарку.

– Рiчарде, я купив цей будинок чотири роки тому i два роки працював над ним, щоб вiн мав такий вигляд, як зараз. Озеро було суцiльним смердючим болотом, над яким кишiли комарi. Але гадаю, це того варто, навiть якщо тут трохи вiдлюдно. Один чоловiк, який на такому розумiеться, казав менi, що за цей час його вартiсть подвоiлася.

– Вiн справдi чудовий, – запевнив я його.

– Пiзнiше я покажу вам бiблiотеку на другому поверсi. Оце моя гордiсть i радiсть; а все iнше – просто дрiбницi. Сподiваюся, що ви прийдете знову. Я iнодi влаштовую вечiрки по суботах. Нiчого надзвичайного, всього кiлька друзiв i колег. А в останню п’ятницю мiсяця ввечерi я граю в покер iз кiлькома приятелями. Ми граемо тiльки на дрiб’язок, не хвилюйтеся.

Розмова повiльно розгорталася, i через пiвгодини, коли ми сiли за стiл (вiн зробив спагетi «Болоньезе» за рецептом колеги з Італii), здавалося, що ми знаемо один одного вже достатньо часу, i мое початкове знiяковiння повнiстю зникло. Лора майже не брала участi в розмовi, оскiльки вона виступала в ролi господинi. Лора подавала iжу, а в кiнцi трапези прибрала тарiлки та столовi прилади, помiстивши iх у посудомийну машину. Вона не зверталася до Вайдера «професоре», «сер» чи «мiстере Вайдер», а просто «Джо». Здавалося, Лора в себе вдома, i було очевидно, що вона вже грала цю роль ранiше, у той час як професор ораторствував на рiзнi теми, смалячи цигарки одну за одною i супроводжуючи своi слова широкими жестами.

Якоiсь митi я зацiкавився, наскiльки вони насправдi близькi, але потiм сказав собi, що це не моя справа, оскiльки тодi я й не пiдозрював, що вони могли бути бiльше, нiж просто хорошi друзi.

Вайдер похвалив вино, яке ми принесли, i, вiдхилившись вiд теми, почав довгу розповiдь про французькi виноградники, пояснюючи менi рiзнi правила подавання вина вiдповiдно до сорту винограду. Якимось чином йому вдалося зробити це, не скидаючись на сноба. Потiм вiн розказав менi, що замолоду кiлька рокiв жив у Парижi. Вiн здобув ступiнь магiстра в галузi психiатрii у Сорбоннi, а потiм вирушив до Англii, де отримав ступiнь доктора наук й опублiкував свою першу книгу.

Невдовзi вiн устав i десь iз надр будинку винiс iще одну пляшку французького вина, яке ми випили. Лора все ще пригублювала свiй перший келих, бо, як пояснила вона професору, мусила вести машину дорогою додому. Здавалося, вона рада, що ми так добре порозумiлися, спостерiгаючи за нами, як няня, щаслива вiд того, що дiти, за якими вона приглядае, не ламають своi iграшки i не б’ються одне з одним.

Як я пам’ятаю, розмова з ним була досить хаотична. Вiн багато говорив, перескакуючи з однiеi теми на iншу з легкiстю фокусника. У нього на все була своя думка, починаючи з iгор «Гiгантiв» минулого сезону i закiнчуючи росiйською лiтературою дев’ятнадцятого столiття. Правда, мене вразили його знання, i було очевидно, що вiн багато читав i вiк не притупив його iнтелектуальну допитливiсть. (Для тих, хто ледь вийшов iз пiдлiткового вiку, дорослi, яким було ледь не шiстдесят, здавалися старезними.) Але водночас вiн справляв враження свiдомого мiсiонера, який уважав своiм завданням терпляче просвiщати дикунiв, чиi розумовi здiбностi видатними не вважав. Вiн ставив сократiвське навiдне запитання i, перш нiж я встигав вiдкрити рот, щоби щось сказати, сам на нього вiдповiдав, а опiсля наводив контраргументи, щоб спростувати все сказане кiлькома хвилинами ранiше.

Насправдi, як я пригадую, розмова нiчим не вiдрiзнялася вiд довгого монологу. Через кiлька годин я був переконаний, що, можливо, вiн продовжить говорити навiть тодi, коли ми поiдемо.

Упродовж вечора телефон, який вiн тримав у холi, кiлька разiв дзвонив, i вiн вiдповiдав, перепрошуючи i швидко закiнчуючи розмови. Однак одного разу вiн таки довго розмовляв, говорячи тихо, щоб його не пiдслухали з вiтальнi. Я не мiг розiбрати слiв, але голос видавав роздратування.

Вайдер повернувся, схоже, засмучений.

– Цi хлопцi несповна розуму, – сказав вiн сердито Лорi. – Як можна просити такого науковця, як я, зробити щось подiбне? Дай iм палець, то вони й руку вiдгризуть. Сплутатися з тими iдiотами було найдурнiшою рiччю, яку я зробив у своему життi.

Лора не вiдповiла i зникла десь у будинку. Я задумався, про кого вiн говорить, але Вайдер вийшов i принiс ще одну пляшку вина. Коли ми ii випили, вiн, здавалося, забув про неприемний дзвiнок i жартома зауважив, що справжнi чоловiки п’ють вiскi. Вiн знову вийшов i принiс пляшку «Лагавулiн» i чашу з льодом. Коли пляшка була вже наполовину порожня, вiн передумав. Вайдер сказав, що найкраща випивка для святкування початку прекрасноi дружби – горiлка.

Я зрозумiв, наскiльки сп’янiв, коли встав, щоб пiти у ванну, – до цього я героiчно тримався. Моi ноги не слухалися, i я мало не впав сторчголов на пiдлогу. Я не був тверезником, але ще нiколи так багато не пив. Вайдер уважно спостерiгав за мною, немов за кумедним щеням.

У ваннiй кiмнатi я глянув у дзеркало над мийником i побачив два знайомi обличчя, що дивилися на мене, змусивши розсмiятися. У коридорi я згадав, що не помив руки, тому повернувся. Вода була надто гаряча, i я ошпарився.

Лора повернулася, пильно на нас подивилася, а тодi зробила обом по горнятку кави. Я намагався зрозумiти, чи й професор був п’яний, але менi вiн здався тверезим, нiби я напився сам. Я почувався, наче став жертвою якогось злого жарту, коли помiтив, що в мене виникли проблеми з артикуляцiею. Я викурив забагато цигарок, i моя грудна клiтка болiла. Сiрi хмари диму носилися кiмнатою, мов примари, хоча обидва вiкна були вiдчиненi навстiж.

Ми продовжували точити ляси ще десь iз годину, але не пили нiчого, крiм кави та води, а потiм Лора дала менi знак: час iти. Вайдер провiв нас до машини, розпрощався з нами та сказав, що щиро сподiваеться побачити мене тут знову.

Коли Лора виiхала на Колонiал-авеню, яке було майже безлюдне в цей час, я сказав iй:

– Хороший вiн чоловiк, правда? Нiколи не стрiчав людини, яка так добре переносить стiльки алкоголю. Нiчого собi! Ти хоч уявляеш, скiльки ми випили?

– Може, вiн щось прийняв заздалегiдь. Я про таблетки чи щось таке. Вiн зазвичай стiльки не п’е. І ти ж не психолог, тому й не зрозумiв, що вiн викачував iз тебе iнформацiю, не розповiвши геть нiчого про себе.

– Вiн розповiв менi багато всього про себе, – сказав я, суперечачи iй i намагаючись зрозумiти, чи варто нам зупинитися, щоб я виблював десь за деревом на узбiччi. У мене паморочилося в головi, й вiд мене певно тхнуло, наче я щойно прийняв ванну з алкоголю.

– Вiн нiчого тобi не сказав, – обрiзала вона, – крiм загальновiдомоi iнформацii, яку можна дiзнатися з суперобкладинки будь-якоi з його книжок. А ти, з iншого боку, розповiв йому, що боiшся змiй, що в чотири з половиною роки тебе ледь не згвалтував божевiльний сусiд, якого твiй батько тодi побив майже до смертi. Ти розповiв про себе вагомi речi.

– Я це розповiв? Не пригадую.

– Його улюблена гра – порпатися в мозку iнших людей, наче вiн дослiджуе будинок. У нього це бiльше, нiж просто професiйна звичка. Це майже патологiчна допитливiсть, яку йому рiдко вдаеться втримати пiд контролем. Ось чому вiн погодився керувати тою програмою, що…

Лора зупинилася на пiвсловi, наче раптом схопилася, що збиралася сказати надто багато.

Я не питав, що вона хотiла сказати. Я вiдчинив вiкно i вiдчув, як у головi почало прояснюватися. У небi висiв блiдий пiвмiсяць.

У ту нiч ми стали коханцями.

Це сталося просто, без попереднiх лицемiрних дискусiй типу «я не хочу зруйнувати нашу дружбу». Пiсля того як вона загнала машину в гараж, ми кiлька хвилин стояли на задньому дворi, який купався в жовтуватих вiдблисках вуличного свiтла, ми мовчки закурили одну на двох цигарку. Увiйшли всередину i, коли я спробував ввiмкнути свiтло в будинку, вона зупинила мене i, взявши за руку, повела до себе в спальню.



Наступного дня була недiля. Ми провели в будинку весь день, кохаючись та вiдкриваючи одне одного. Пригадую, ми майже не говорили. Пополуднi ми пiшли в трактир «Пiкок Інн», де поiли, тодi, поки не стемнiло, трохи погуляли в Ком’юнiтi-Парк-Норт. Я вже казав iй про свiй намiр знайти роботу, i коли знову завiв про це розмову, вона одразу запитала, чи спокусила б мене робота у Вайдера. Вiн шукав когось, щоб упорядкувати книжки в бiблiотецi, про яку згадував, але так i не змiг показати менi ввечерi напередоднi. Я був здивований.

– Гадаеш, вiн погодиться?

– Я вже говорила з ним про це. Тому вiн i хотiв зустрiтися з тобою. Але, як типовi чоловiки, ви не спромоглися обговорити це. Думаю, ти йому сподобався, тому труднощiв не виникне.

Я запитав себе, чи й вiн сподобався менi.

– У такому разi мене це влаштовуе.

Вона нахилилася i поцiлувала мене. Пiд ii лiвою ключицею над груддю була коричнева родинка розмiром iз четвертак. Я детально ii вивчив того ж дня, наче хотiв переконатися, що нiколи не забуду якусь частину ii тiла. Їi щиколотки були незвично тонкi, а пальцi нiг дуже довгi; вона називала iх «баскетбольна команда». Я вiдкривав для себе кожну плямку та прищик на шкiрi, де й досi залишалися слiди лiтньоi засмаги.

У тi днi швидка любов стала такою самою звичною, як i ресторани швидкого харчування, i я не виняток iз цього правила. Я втратив невиннiсть у п’ятнадцять, у лiжку, над яким висiв великий плакат Майкла Джексона. Лiжко належало дiвчинi на iм’я Джоел, що була на два роки старша за мене i жила на Фултон-стрит. У наступнi роки я мав багато партнерок i двiчi чи тричi навiть думав, що закоханий.

Але в той вечiр я зрозумiв, що помилявся. Може, деколи я вiдчував звабу, пристрасть або прив’язанiсть. Та з Лорою все було зовсiм по-iншому, все це разом узяте i щось бiльше: сильне бажання перебувати поруч з нею щохвилини та щосекунди. Можливо, я туманно вiдчував, що ми проведемо разом небагато часу, тому поспiшав зiбрати достатньо спогадiв про неi, щоб пронести через усе свое життя.




Три


Я почав працювати в бiблiотецi Вайдера наступних вихiдних, дiставшись до будинку автобусом зi станцii Трiнiтi. Ми випили по пиву на лавцi поряд iз озером, i вiн пояснив менi, як потрiбно органiзувати його кiлька тисяч книжок.

Професор купив новий комп’ютер, який поставив у кiмнатi нагорi. Там не було вiкон, а стiни вкривали довгi дерев’янi полицi. Вiн хотiв, щоб я сформував кодифiкованi записи так, щоб пошукова система змогла вказати мiсце розташування кожноi книжки. Це означало ввести в комп’ютер данi: назву, авторiв, видавцiв, номер Бiблiотеки Конгресу i тому подiбне та розмiстити книжки за категорiями. Ми обое зробили приблизний розрахунок i прийшли до висновку: на це пiдуть усi моi вихiднi впродовж наступних шести мiсяцiв, хiба що я зможу проводити за роботою кiлька додаткових днiв кожного тижня. Я почав писати мою дипломну роботу, але сподiвався, що знайду i протягом тижня зайвий полудень, щоб закiнчити записи в бiблiотецi, для яких мене Вайдер найняв.

Вiн запропонував платити менi щотижня. Сума виявилася бiльш нiж щедрою, i вiн дав менi чек за першi три тижнi авансом. Я помiтив, що, коли Лори не було, вiн ставав менш балакучим i говорив бiльше по сутi.

Вiн сказав менi, що працюватиме в пiдвалi, де розташовано невеликий тренажерний зал, i залишив мене на самотi в бiблiотецi.

Двi чи три години я провiв, знайомлячись iз комп’ютером i програмним забезпеченням, та протягом цього часу Вайдер не повернувся. Коли я нарештi вийшов з бiблiотеки, то виявив його на кухнi – вiн робив бутерброди. Ми поiли разом, говорячи про полiтику. На мое здивування, вiн був дуже консервативний у своiх думках i вважав «лiбералiв» такими самими небезпечними, як комуняк. Вiн думав, що Рейган упорався якнайкраще, вимахуючи кулаком в обличчя Москви, тодi як його попередник, Джиммi Картер, лише цiлував росiянам дупи. Ми курили у вiтальнi, а на кухнi саме бурчала кавоварка, коли вiн запитав мене:

– Ви з Лорою просто приятелi?

Його запитання застало мене зненацька, i менi було незручно сформулювати вiдповiдь. Я ледь не буркнув, що нашi з Лорою стосунки – не його справа. Але я знав, що Лора дуже цiнувала iхню дружбу, тому намагався залишатися незворушним.

– Просто приятелi, – збрехав я. – Так трапилося, що вона переiхала в той самий будинок, як i я, i ми потоваришували, хоча спiльного в нас небагато.

– У тебе е дiвчина?

– Так вийшло, що наразi я самотнiй.

– Що ж тодi? Вона красива, розумна i приваблива в усiх планах. Лора говорила менi, ви проводите багато часу разом.

– Я не знаю, що й сказати: або почуття е, або його немае.

Вайдер принiс горнята кави i простягнув менi одне, потiм закурив i серйозно подивився на мене.

– Вона щось розповiдала про мене?

Я вiдчував, що розмова стае напруженою.

– Вона ставиться до вас iз великою повагою i щаслива бути поруч. Наскiльки я розумiю, ви обое працюете над спецiальним проектом, що докорiнно змiнить те, як ми сприймаемо людський розум, – щось пов’язане з пам’яттю. Це все.

– Вона розповiдала тобi якiсь подробицi, про що саме той проект? – швидко запитав вiн.

– Нi. На жаль, я спецiалiзуюся в зовсiм iншiй галузi, i Лора вiдмовилася вiд спроб посвятити мене в таемницi психологii, – сказав я, намагаючись здаватися розслабленим. – Ідея копирсатися в людському мозку не заводить мене. Без образ.

– Але ти ж хочеш стати письменником, так? – сказав вiн роздратовано. – Як ти збираешся розвивати своi персонажi, якщо не знаеш про те, як люди думають?

– Це все одно, що стверджувати: ви повиннi бути геологом, щоб змогти насолоджуватися скелелазiнням, – сказав я. – Джо, я думаю, ви мене не так зрозумiли. – Вiн наполягав, щоб я називав його на iм’я, хоча менi було незручно робити це. – Інодi я просто сиджу в кафе й спостерiгаю за людьми, вивчаю iхнi жести та вирази. Інодi намагаюся уявити, що приховано за жестами й виразами. Але це те, що вони хочуть показати, свiдомо чи нi, i…

Вiн не дав менi закiнчити речення.

– Гадаеш, я якийсь вуаерист, що пiдглядае через замкову щiлину? Зовсiм нi. Люди часто потребують пiдтримки, щоб краще себе зрозумiти, тому треба знати, як простягнути iм руку допомоги, без якоi iхнi особистостi почнуть руйнуватися. У будь-якому разi мета тут зовсiм iнша. Розумiеш, такий предмет дослiдження – або, може, й не розумiеш, але повiр менi на слово – потребуе, щоб до нього пiдходили конфiденцiйно, допоки я не оприлюдню результати. Я вже пiдписав контракт iз видавцем, але не нашого унiверситету, тому рада правлiння аж гуде. Не думаю, що треба тобi розповiдати про заздрiсть у науковому свiтi. Ти вже досить давно студент, то знаеш, як усе працюе. Існуе ще одна причина, чому поки що потрiбна конфiденцiйнiсть, але я не можу посвятити тебе в це. Як справи в бiблiотецi?

Це так у його стилi раптово змiнювати тему, наче вiн завжди намагався застати мене зненацька. Я сказав, що ознайомився з комп’ютером i програмним забезпеченням, i, здавалося, все гаразд.

Чверть години потому, коли я саме збирався йти, Вайдер зупинив мене бiля вхiдних дверей i сказав, що нам потрiбно поговорити про дещо iще.

– Пiсля того як ви вiдвiдали мене минулого тижня, хтось пiдходив до тебе й намагався розпитувати про те, над чим я працюю? Колега? Друг? Може, навiть незнайомець?

– Нi, особливо зважаючи на те, що нiхто, крiм Лори, не знае, що я сюди приходив.

– Чудово. І в майбутньому також нiкому не кажи. Справа з бiблiотекою залишиться тiльки мiж нами. До речi, чому Лора сьогоднi не прийшла?

– Вона в Нью-Йорку, з подругою. Обiцяла пiти з нею на шоу i залишиться в неi на нiч. Батьки повертаються завтра вранцi.

Якийсь час вiн пильно дивився на мене.

– Чудово. Менi цiкаво, як iй те шоу. Як звати ii подругу?

– Да?рма, якщо не помиляюся.

– Такi iмена, як Дейзi й Ненсi, були недостатньо гарнi для тих хiпi двадцять рокiв тому, правда? Бувай, Рiчарде. Побачимося пiсля Дня подяки. Я б запросив тебе вiдсвяткувати зi мною, але завтра збираюся в Чикаго i до п’ятницi не повернуся. Лора мае запасний комплект ключiв, можеш ним скористатися. Ти знаеш, що потрiбно зробити, i якщо маеш час, можеш приходити, поки мене не буде. Бережи себе.



Замiсть того, щоб пiти на автобусну зупинку, я тинявся вулицями неподалiк Вайдерового будинку, курив i думав про нашу розмову.

Отже, Лора мала запасний комплект ключiв вiд будинку Вайдера. Це здалося менi дивним, адже я нiколи не знав, що вони настiльки близькi. Якщо я правильно зрозумiв, то Вайдер натякав: Лора збрехала менi, коли сказала, що збираеться в театр зi своею подругою. І вiн дуже обережно розпитував мене про характер наших iз Лорою стосункiв.

Я повернувся додому в кепському настроi, поклав чек у шухляду гардеробу в моiй кiмнатi з неприемним почуттям, що то була плата за сумнiвну справу, яку я не розумiв. Уперше вiд зустрiчi з Лорою я мав провести суботнiй вечiр на самотi, i будинок здавався темним i ворожим.

Я прийняв душ, замовив пiцу та подивився одну серiю «Одруженi… та з дiтьми», не знайшовши нiчого смiшного в дiяннях сiмейства Бандi. Я вiдчував запах Лори, нiби вона сидiла поруч зi мною на диванi. Минуло всього кiлька тижнiв, вiдколи я вперше зустрiв ii, але склалося враження, що ми знаемо одне одного багато рокiв, – вона вже стала частиною мого життя.

Я послухав касету Б. Б. Кiнга, погортав роман Нормана Мейлера i задумався про неi й професора Вайдера.

Вiн добре до мене ставився, запропонував менi роботу, за яку я мав би почуватися вдячним. Вiн був провiдною постаттю в науковому свiтi, тому менi пощастило, що вiн узагалi звернув на мене увагу, навiть коли й за пропозицiею його протеже. Проте, попри цей образ, я вiдчув щось темне i дивне в його поведiнцi, те, що я не мiг визначити, але воно там було, ховаючись за люб’язнiстю i майже безупинним потоком слiв.

І найгiрше – мене вже почало цiкавити, чи казала правду Лора. Я продумав усi види сценарiiв, за допомогою яких можна перевiрити правдивiсть ii слiв, але на той час уже було занадто пiзно, щоб устигнути на поiзд до Нью-Йорка. І до того ж, я би почувався смiшним, шпигуючи за нею здалеку, як у поганому дешевому кiно.

З такими думками я заснув на диванi, тодi прокинувся посеред ночi й пiднявся у свою спальню. Менi снилося, нiби я був поруч iз величезним озером, береги якого вкривав очерет. Я дивився в темнi води, i раптом у мене виникло сильне вiдчуття небезпеки. Я побачив лускатий, замулений силует величезного алiгатора, який пiдкрадався до мене через зарослi.

Але коли рептилiя розплющила очi та втупилася в мене, я побачив, що вони були такi самi водянисто-блакитнi, як у професора Вайдера.



Наступного дня Лора повернулася. Я провiв весь день, тиняючись навколо унiверситетського мiстечка з двома знайомими, а на обiд пiшов до iхнього будинку на Насса-стрит поiсти пiцу i послухати музику. Коли я почув, що пiд’iхав ii автомобiль, то саме робив собi каву.

Лора здавалася втомленою, у неi були темнi кола пiд очима. Вона якось сухо поцiлувала мене, а потiм рвонула в свою кiмнату, щоб переодягнутися i прийняти душ. Чекаючи на неi, я налив два горнятка кави й розтягнувся на диванi. Коли Лора спустилася, вона подякувала менi за каву, схопила пульт дистанцiйного управлiння i почала перемикати канали. Не схоже, що вона була в настроi говорити, тому я дав iй спокiй. У якийсь момент вона запропонувала вийти надвiр покурити.

– Шоу було дурне, – сказала вона, спрагло затягуючись цигаркою. – Батьки Дарми дiставали нас увесь вечiр. А коли я поверталася назад, у тунелi перед нами сталася аварiя, тому я на пiвгодини застрягла в заторi. Ця клята машина почала видавати дивний шум. Гадаю, треба ii комусь показати.

Надворi мрячило, i крапельки води в ii волоссi виблискували, як дiаманти.

– Як називалося шоу? – запитав я. – Якщо хтось запитае мене, я допоможу iм заощадити тридцять доларiв.

– «Зоряний експрес», – швидко вiдповiла вона. – Вiдгуки хорошi, просто я була не в тому настроi.

Вона знала, що я ходив до Вайдера, тому запитала мене, як усе пройшло i чи дiйшли ми згоди вiдносно бiблiотеки. Я розповiв iй: вiн дав менi чек, яким я збирався розрахуватися за квартиру, i я вже вiдпрацював кiлька годин.

Коли ми повернулися всередину й сiли на диван, вона запитала:

– Щось не так, Рiчарде. Поговорiмо про це?

Я вирiшив, що безглуздо намагатися приховати все, тому сказав:

– Вайдер розпитував мене про нашi стосунки. І…

– Що саме?

– Дивнi запитання… Вiн також хотiв дiзнатися, чи не пiдходили до мене щодо нього, i питав, що ти розповiла менi про дослiдження, яке ви з ним робите.

– Ага!

Я чекав, що вона продовжить, але Лора мовчала.

– Ба бiльше, вiн натякав, що ти, можливо, збрехала менi й що в Нью-Йорк поiхали з якоiсь iншоi причини.

На якусь мить вона замовкла, а тодi запитала мене:

– І ти повiрив йому?

Я знизав плечима.

– Я вже й не знаю, що думати. Я не знаю, чи маю право розпитувати тебе про те, що ти робиш чи не робиш. Ти не моя власнiсть, i не думаю, що я пiдозрiливий хлопець.

Вона тримала горня в долонях, немов птаху, яку збиралася випустити.

– Добре, то ти хочеш, щоб ми це з’ясували?

– Звiсно.

Вона поставила горня на стiл i вимкнула телевiзор. Ми домовилися не палити в будинку, але вона закурила. Я вважав це винятковою обставиною, тому правила тимчасово дiяти припинили.

– Гаразд, не все зразу. Коли я переiхала сюди, менi навiть на думку не спадало починати стосунки з тобою чи з кимось ще. Наприкiнцi першого курсу я почала зустрiчатися з хлопцем з економiчного факультету. Ми провели лiто окремо; обое повернулися додому. Вiдновили стосунки восени, i деякий час усе здавалося добре. Я закохалася в нього або так принаймнi думала, хоча й знала, що почуття невзаемне – вiн був непостiйний, не брав на себе жодних емоцiйних зобов’язань. Я пiдозрювала, що вiн зустрiчаеться з iншими дiвчатами, тому злилася на себе за те, що терплю його. Саме тодi я почала працювати на Вайдера. Спочатку як волонтер, так само, як ще зо двадцять чи тридцять iнших студентiв, але незабаром, коли ми взялися обговорювати його роботу, гадаю, я йому сподобалася. Я перейшла на вищий рiвень. Стала його асистенткою, якщо можна так сказати. Хлопець, про якого я говорила, приревнував. Вiн почав стежити за мною, розпитував про стосунки з Вайдером. Декан отримав анонiмного листа, у якому мене i професора звинувачували в тому, що ми коханцi.

– Як звали того хлопця?

– Упевнений, що хочеш знати?

– Звiсно.

– Його звати Тiмотi Сандерз. Вiн i досi тут вчиться, у магiстратурi. Пам’ятаеш, коли ми були в барi «У Роберта», на Лiнкольн-стрит, одразу ж пiсля того, як уперше зустрiлися?

– Пам’ятаю.

– Вiн був там iз дiвчиною.

– Гаразд, продовжуй.

– Пiсля того листа до декана Вайдер оскаженiв. Я дуже хотiла продовжувати працювати з ним, оскiльки вже була залучена в його дослiдницьку програму. Йшлося про мiй шанс зробити собi кар’еру в цiй галузi. Я не збиралася дозволити Тiмотi зруйнувати такий шанс. Я зiзналася Вайдеру в певних пiдозрах щодо того, хто вiдправник того листа. Вiн змусив мене пообiцяти розiрвати своi стосунки з Тiмотi, що я й так збиралася зробити. Ми з Тiмотi поговорили, i я сказала йому, що не хочу продовжувати зустрiчатися з ним. Як не дивно, саме тодi, здавалося, вiн щиро закохався в мене. Вiн слiдував за мною, куди б я не пiшла, надсилав листи з довгими сопливими iсторiями, попереджаючи, що серйозно налаштований покiнчити з життям, i я житиму з почуттям провини. Вiн надсилав менi додому i в унiверситет квiти, випрошував зустрiтися з ним хоча б на кiлька хвилин. Я дотримала свого рiшення i вiдмовилася розмовляти з ним. Вайдер запитував мене зо два рази, чи той хлопець ще присутнiй у моему життi, i, здавалося, залишився задоволений, коли я сказала йому, що порвала з Тiмотi назавжди, i, що б не трапилося, нiколи не змiню свою думку. Тодi Тiмотi застосував iншу тактику i почав завуальовано погрожували. Здавалося, вiн одержимий. Якось я бачила його неподалiк Вайдерового будинку, вiн сидiв у своему автомобiлi, припаркованому пiд вуличним лiхтарем на розi. Через нього я переiхала сюди. На деякий час Тiмотi зник, i я зустрiла його знову, як уже казала, того вечора в барi. Пiсля того вiн пiдiйшов до мене в студмiстечку, i я зробила помилку, погодившись випити з ним горнятко кави. Я була переконана: вiн змирився з тим, що все скiнчилося, враховуючи те, що вiн припинив переслiдувати мене.

– Вибач, що перебиваю, – сказав я. – Але чому ти не звернулася в полiцiю?

– Я не хотiла неприемностей. Тiмотi не був жорстоким. Вiн жодного разу не спробував вдарити мене, тому я не почувалася в якiйсь фiзичнiй небезпецi. І я сумнiваюся, що полiцiянти зацiкавляться закоханим хлопцем, що гине за аспiранткою, допоки той не порушить закон. Але пiсля кави разом усе почалося знову. Вiн сказав менi, що я все ще кохаю його i, хоча не визнаю, рано чи пiзно зрозумiю це. Що вiн був настiльки засмучений, коли ми розiйшлися, що тепер проходить курс терапii в Нью-Йорку. Я хвилювалася, що вiн може прийти сюди й улаштувати сцену, а ти розгнiваешся. Коротко кажучи, я погодилася поiхати з ним на один iз сеансiв, щоби продемонструвати психологу, що я людина з плотi й кровi, а не плiд його уяви, видумана подруга, у чому, як вiн пiдозрював, був переконаний психолог. Тому я й вирушила в Нью-Йорк. Вiн уже дiзнався мою нову адресу. Пiсля вiзиту до психолога я зустрiла Дарму i провела нiч у ii батькiв, як уже тобi розповiдала. Це все. Тiмотi обiцяв нiколи не намагатися знайти мене знову.

– Чому ти не сказала менi правду? Хiба це не було б простiше?

– Бо довелося б розповiсти тобi все, що я тiльки-но розповiла, а я не хотiла. Цей хлопець не що iнше, як тiнь iз мого минулого, i я хочу, щоб вiн там i залишався, з iншими тiнями. Рiчарде, в усiх нас е речi, якi хочеться забути, та ми нiчого не можемо з цим удiяти. І речi з минулого не варто виставляти напоказ, бо iнодi iхне значення занадто складне чи надто болюче. Краще iх приховувати.

– І це все? Ти пiшла з ним на один сеанс, поспiлкувалася з психiатром, а потiм ви просто розiйшлися?

Вона здивовано глянула на мене.

– Так, я ж сказала тобi, що це все.

– А що сказав лiкар?

– Вiн був переконаний, що Тiмотi вигадав усю цю iсторiю про нашi стосунки. Що колишня дiвчина – це своерiдна проекцiя, яку вiн створив для себе, i що це, ймовiрно, не мае нiякого зв’язку з реальною людиною на iм’я Лора. Це якось пов’язано з вихованням мачухою, яка не любила його, а вiн не мiг витерпiти думку, що його вiдштовхують. Але чому тебе цiкавить усе це лайно?

Сутенiло, але нiхто з нас не встав, щоб увiмкнути свiтло. Ми сидiли в напiвтемрявi, як на полотнi Рембрандта пiд назвою «Лора випрошуе прощення в Рiчарда».

Я хотiв ii, не мiг дочекатися, щоб зняти з неi одяг i вiдчути ii тiло поруч iз моiм, але водночас почувався, наче мене обдурили й зрадили. Мене загнали в глухий кут, i я не знав, що робити далi.

– Вайдер знав про це? – запитав я. – Вiн знав справжню причину, чому ти збиралася до Нью-Йорка?

Вона пiдтвердила, що знав.

– І чому вiн вiдчував потребу привернути до цього мою увагу?

– Тому що саме так вiн i робить, – вiдрiзала вона сердито. – Тому що йому, напевне, не подобаеться, що в нас стосунки. Може, вiн ревнуе i не може опиратися спокусi пiдкинути дров у вогонь, тому що це вiн умiе робити найкраще: манiпулювати, гратися з розумом iнших людей. Я попереджала тебе, що ти не знаеш, який вiн насправдi.

– Але ти описала його як генiя, якогось напiвбога i сказала менi, що ви хорошi друзi. А зараз…

– Ну, здаеться, iнодi навiть генiй може стати справжнiм придурком.

Я знав, що страшенно ризикую, запитуючи це, проте продовжив.

– Лоро, у вас iз Вайдером були якiсь стосунки?

– Нi.

Я був вдячний, що вона дала менi пряму вiдповiдь, без жодного лицемiрного обурення або (майже) неминучого «як ти мiг навiть подумати таке»?

Але все ж за якусь мить вона додала:

– Менi прикро, Рiчарде, що така думка промайнула в твоiй головi. Але з огляду на обставини я розумiю.

– Я був трохи здивований, коли дiзнався, що в тебе е ключi вiд його дому. Вайдер сказав менi.

– Якби ти запитав мене, я б теж тобi сказала. Це не секрет. Вiн сам, не мае спiвмешканки. Жiнка приходить кожноi п’ятницi прибирати, а також його колишнiй пацiент, який живе поруч, приходить щоразу, коли йому потрiбен домашнiй майстер. Вiн дав менi ключi про всяк випадок. Я нiколи iх не використовувала, повiр менi. Я нiколи не приходила, коли його не було вдома.

Їi обличчя ледь виднiлося в присмерку вiтальнi, i мене непокоiло, хто ж така Лора Бейнз насправдi, та Лора Бейнз, яку я зустрiв лише кiлькома тижнями ранiше i про яку, зрештою, нiчого не знав. Тодi я вiдповiв на свое власне питання: вона – жiнка, яку я кохав, i це все, що справдi важливо.



Того ж вечора, пiсля того як ми домовилися бiльше нiколи не говорити про цей випадок – а я був досить молодий, щоб давати обiцянки, яких неможливо дотриматися, – Лора розповiла менi про експерименти, якi робив Вайдер. Навiть вона не знала всiх подробиць.

Зв’язок професора з владою почався близько семи рокiв тому, коли його вперше викликали як свiдка-експерта у справi про вбивство. Адвокат обвинуваченого наполягав на тому, що його клiент не мiг постати перед судом через неосуднiсть. У таких випадках, як пояснила Лора, збираеться команда з трьох експертiв, i вони разом складають звiт про психiчний стан обвинуваченого, а потiм суд вирiшуе, чи версiя захисту обгрунтована, чи нi. Якщо експерти пiдтверджують, що обвинувачений страждае на психiчне захворювання, яке робить його нездатним зрозумiти природу обвинувачень, висунутих проти нього, то його переводять у судово-психiатричну лiкарню. Пiзнiше на прохання адвоката пацiента можуть перевести у звичайну психiатричну лiкарню або навiть звiльнити, якщо суддя прийме рiшення на його користь.

Вайдер, який на той час викладав у Корнелльському унiверситетi, засвiдчив, що такий собi сорокавосьмирiчний Джон Тiбурон, якого звинувачували у вбивствi сусiда, вдае хворого на амнезiю, хоча два iншi експерти вважали, що вiн психiчно хворий, страждав на параноiдальну шизофренiю й що його передбачувана втрата пам’ятi справжня.

Зрештою, було доведено: Вайдер мав рацiю. Дослiдники виявили журнал, який вiв Тiбурон, де вiн описував своi справи до найменших подробиць. Сусiд був не единою жертвою. Крiм того, Тiбурон збирав iнформацiю про симптоми рiзних психозiв, якi могли б бути пiдставою для виправдання. Іншими словами, злочинець упевнився: в тому разi, якщо його спiймають, вiн зможе досить переконливо прикидатися, щоб експерти повiрили, що вiн психiчно хворий.

Пiсля цього випадку Вайдера продовжували викликати як консультанта, i вiн дедалi бiльше зацiкавлювався вивченням пам’ятi й аналiзом пригнiчених спогадiв, якi були в модi пiсля публiкацii книжки «Мiшель пам’ятае», написаноi психiатром i ймовiрною жертвою сатанинського ритуального насильства в дитинствi. Вайдер розглянув сотнi таких випадкiв, навiть використовував гiпноз для подальшого просування дослiдження. Вiн вiдвiдував в’язницi й судово-психiатричнi лiкарнi, говорив iз небезпечними злочинцями i вивчав незлiченнi випадки амнезii.

Урештi, вiн дiйшов висновку, що деякi випадки пригнiчення спогадiв, особливо коли суб’екти зазнали серйозноi психологiчноi травми, виникають, коли вмикаеться свого роду автоiмунна система – суб’ект досить легко стирае травматичнi спогади або очищае iх, щоб зробити прийнятними, так само, як бiла кров’яна клiтина атакуе вiрус, що проникнув у тiло. Отже, наш мозок укомплектований i кошиком для смiття.

Але якщо такi процеси розгорталися спонтанно, чи можна було розшифрувати iхнiй механiзм, щоб терапевт мiг запустити його та керувати ним? Оскiльки спонтанне спрацьовування механiзму досить часто спричиняло незворотнi пошкодження i безпечнi спогади могли стертися разом iз травматичними, спроба пацiента уникнути травми призводила до новоi травми, у деяких випадках бiльшоi, нiж попередня. Це неначе вирiшити проблему потворного шраму чи опiку, вiдрiзавши всю руку.

Вайдер продовжив своi дослiдження, на той час перебравшись до Принстона.

Саме там до нього звернулися представники одного агентства, як вiн загадково висловився в розмовi з Лорою, щоб запропонувати йому мiсце керiвника програми, розробленоi цiею установою. Лора бiльше нiчого не знала, але пiдозрювала, що проект мiстив видалення чи «очищення» травматичних спогадiв, вiд яких страждали солдати та таемнi агенти. Вайдер не хотiв говорити про це. Справи йшли не надто гладко, i стосунки мiж ними й професором ставали дедалi напруженiшими.

Вiд ii слiв мороз пiшов по спинi. Здалося дивним вiдкрити для себе, що безсумнiвнi, на мою думку, уривки реальностi, ймовiрно, насправдi були тiльки результатом суб’ективноi точки зору про певну рiч чи ситуацiю. За ii словами, нашi спогади, немов кiноплiвка, яку досвiдчений редактор зображень здатен склеiти за власним бажанням, або немов желатин, який можна залити в будь-яку форму.

Я сказав, що менi важко погодитися з такою теорiею, але Лора заперечила менi.

– Хiба в тебе нiколи не складалося враження, що ти вже пережив щось чи був у певному мiсцi, а потiм з’ясовуеш, що нiколи не був там, тiльки чув розповiдi про це в дитинствi? Твоя пам’ять просто стерла спогад про те, як тобi розповiли iсторiю, i замiнила його подiею.

Так, протягом тривалого часу, я гадав, що дивився Супербоул 1970 року по телевiзору i бачив, як «Вождi з Канзас-Сiтi» побили «Мiннесотських Вiкiнгiв». Але насправдi тодi менi було тiльки чотири роки, i я думав, що бачив це лише через неодноразово почуту татову розповiдь про ту гру.

– От бачиш! Це один iз типових прикладiв, як важко дослiдникам розiбратися iз заявами очевидцiв. Зазвичай вони пропонують суперечливу iнформацiю, навiть очевиднi подробицi, такi як, наприклад, колiр автомобiля, який збив людину та втiк. Дехто каже: автiвка червона, iншi готовi присягнути, що вона синя, а зрештою з’ясовуеться, що вона жовта. Наша пам’ять – не вiдеооператор, який записуе все, що вiдбуваеться перед об’ективом, Рiчарде, а радше сценарист i режисер в одному наборi, якi роблять власнi фiльми з уривкiв реальностi.



Не знаю, чому, але того вечора я придiляв ii словам бiльше уваги, нiж зазвичай. Зрештою, менi було байдуже, над чим там працював Вайдер. Але я дуже хотiв знати, чи вона розповiла правду про Тiмотi Сандерза.

Лора казала правду про силу iмен, i саме тому його я пам’ятаю майже тридцять рокiв потому. Також я вкотре задумався того вечора, чи ii стосунки з професором були строго професiйнi. Сексуальнi домагання стали модною темою у вiсiмдесятих роках, i унiверситети теж були не захищенi вiд скандалiв. Інодi вистачало простого звинувачення, щоб зруйнувати кар’еру або принаймнi кинути тiнь. Тому я не йняв вiри, що Вайдер за його положення здатний ризикувати всiм заради брудноi iнтрижки з ученицею, незалежно вiд того, як його могло тягнути до неi.

Тодi ми обое ночували на диванi у вiтальнi, i довгий час пiсля того, як вона заснула, я не спав, дивлячись на ii оголене тiло, довжезнi ноги, вигин стегон, прямi плечi. Вона спала, як дитинка, зi стиснутими кулачками. Я вирiшив повiрити iй: iнодi нам необхiдно беззаперечно повiрити, що слона можна витягти з цилiндра.




Чотири


Наступного четверга ми провели День подяки разом. Ми купили готову iндичку в маленькому сiмейному ресторанчику на Ірвiнг-стрит i запросили пару приятелiв-студентiв, друзiв Лори. Мiй брат Еддi хворiв – у нього була застуда, i мама дуже злякалася, коли знайшла його одного ранку в агонii вiд сильноi лихоманки – i я поговорив iз ними телефоном бiльш нiж годину, повiдомивши новину про те, що знайшов роботу з неповним робочим днем. Нi Лора, нi я не згадували про Тiмотi Сандерза чи Вайдера. Ми не лягали спати майже до ранку, розважаючись, а потiм поiхали до Нью-Йорка, де провели вихiднi в невеличкому готелi в Бруклiн-Гайтс.

Наступного тижня я двiчi ходив до будинку Вайдера, користуючись ключами, якi вiн залишив Лорi, доки сам вiн перебував в унiверситетi.

Менi подобалося те спокiйне просторе мiсце, яке було майже магiчним для таких, як я, хто проводив усе свое життя в темних шумних халупах. Тиша всерединi будинку здавалася майже неприродною, i вiкна вiтальнi виходили на озеро. Я мiг стояти там годинами, дивлячись на обриси верб, що схилилися над водою, наче на картинi пуантилiста.

Я провiв таемне дослiдження оточення.

Унизу були вiтальня, кухня, ванна i комiрчина. Нагорi – бiблiотека, двi спальнi, ще одна ванна кiмната i гардеробна, достатньо велика, щоб за потреби ii використовувати як додаткову спальню. У пiдвалi був маленький винний льох i спортзал iз гирями, розкиданими по пiдлозi, зi стелi спускався червоний пiдвiсний мiшок для боксу «Еверласт», а пара боксерських рукавиць звисала з гвiздка на стiнi. У спортзалi тхнуло потом i чоловiчим дезодорантом.

Я завжди був педантичним хлопцем, тому органiзацiя бiблiотеки Вайдера здавалася радше привiлеем, нiж роботою. Полицi заповнювалися рiдкiсними виданнями та назвами, про якi я навiть нiколи не чув. Бiльш нiж половина з них – пiдручники з медицини, психологii та психiатрii, а решта – лiтература, мистецтво та iсторiя. Я так спланував свiй час, щоб половина залишалася на читання, оскiльки сумнiвався, що професор захоче позичити менi будь-який iз його цiнних томiв.

Я був тут вже вдруге за тиждень i зробив невеличку перерву на обiд. Смакуючи сандвiч, який принiс iз собою, i, дивлячись через вiкно на озеро, я усвiдомив, що будинок, як i його власник, мав на мене дивний вплив. Вiн водночас i приваблював, i вiдштовхував.

Вiн приваблював мене, бо то був саме такий будинок, у якому я хотiв би жити, якби був успiшним письменником i якби той успiх заповнив моi кишенi купою грошей. Оскiльки мое навчання у Принстонi добiгало кiнця i я почав серйозно задумуватися про те, що робитиму далi, я надзвичайно хвилювався, що все пiде не так, як того хотiлося. Кiлька оповiдань, якi я на той час розiслав у лiтературнi журнали, дiстали вiдмови, хоча деякi з них супроводжувалися словами заохочення вiд редакторiв. Я працював над романом, але не зовсiм розумiв, чи справдi вiн вартий напруженоi роботи.

Альтернативою могло б бути нудне життя жалюгiдного вiдлюдькуватого вчителя англiйськоi мови в якомусь маленькому мiстечку, в оточеннi глумливих пiдлiткiв. Я б докотився до життя у твiдових пiджаках зi шкiряними латками на лiктях та з папкою, у якiй зберiгав би чернетку книжки, яку нiколи не закiнчу, i яка була б ярмом на моiй шиi.

Будинок видався менi загальновизнаним символом успiху, i на декiлька хвилин я уявив, що вiн мiй, що я живу там iз жiнкою, яку кохаю i яка вже стала моею дружиною. Я зробив перерву перед написанням наступного бестселера i спокiйно й розслаблено чекаю на Лору, щоб разом провести вечiр у «Таверн» на Грiн-стрит чи в «Фор Сiзонз», де нас би впiзнавали та зацiкавлено й захоплено спостерiгали за нами.

Але цей образ швидко почав танути, наче вiд контакту з руйнiвною хiмiчною субстанцiею, коли я згадав: дiм належить чоловiку, якому я не зовсiм довiряю. Хоча я був схильний вiрити, що Лора казала менi правду i iхнi стосунки були суто професiйнi, щоразу в тому будинку я не мiг приборкати свою уяву. Наче я бачив, як вони паруються просто на диванi у вiтальнi або як пiднiмаються в спальню, вже голi, й розважаються там, допоки не впадуть на простирадла. Я уявляв всi збоченi iгри, до яких докотилася Лора, щоб роздражнити старого, повзаючи пiд його столом зi спокусливою посмiшкою на обличчi, у той час як вiн розстiбав штани й робив непристойнi натяки.

Навiть коли його там не було, Вайдер позначав свою територiю, неначе кожен предмет був частиною його особистого вiвтаря.



Того ранку я погодився зустрiти Лору бiля вiйськового меморiалу в парку о третiй пополуднi, щоб ми встигли на поiзд до Нью-Йорка. О другiй я замкнув дверi бiблiотеки й спустився, щоб приготуватися до виходу. Я ледь не зомлiв, коли побачив високого хлопця – вiн сидiв посеред вiтальнi. Вiн тримав предмет, що я миттево iдентифiкував як молоток.

Район уважався спокiйним, але в тi роки газети були завжди переповненi iсторiями про пограбування i навiть убивства.

Хлопець, одягнений у парку, бавовняну толстовку та джинси, зупинився i подивився на мене. Мое горло пересохло, i коли я спробував заговорити, то ледь впiзнав свiй голос.

– Чоловiче, хто ти в бiса такий?

Якусь мить вiн стояв непорушно, наче не знав, що вiдповiсти. У нього були велике кругле неприродно блiде обличчя, скуйовджене волосся та кiлькаденна щетина на щоках.

– Я Дерек, – нарештi вiдповiв вiн, наче я мав чути про нього. – Джо, я маю на увазi професора Вайдера, попросив мене вiдремонтувати отой ламбрекен.

Вiн показав своiм молотком на одне з вiкон, i я помiтив на пiдлозi ящик з iнструментами.

– Як ти зайшов? – запитав я.

– У мене е ключi, – вiдповiв вiн, показуючи на кавовий столик бiля дивану, на якому лежала в’язка, про яку йшлося. – А ти з бiблiотеки, правильно?

Я здогадався, що це той колишнiй пацiент, про якого згадувала Лора та який вiдповiдав за ремонт у будинку Вайдера.

Я поспiшав, тому не затримався, щоб запитати його ще дещо, i не зателефонував Вайдеру, щоб перевiрити Дерековi слова. Зустрiвши Лору десь через годину, я розповiв iй про зустрiч, що ледь не спричинила серцевий напад.

– Того чоловiка звати Дерек Сiммонз, – сказала вона менi. – Вiн у професора вже декiлька рокiв. Насправдi саме Вайдер пiклуеться про нього.

Дорогою до станцii Принстон Джанкшн, де ми збиралися сiсти на поiзд до Нью-Йорка, Лора розповiла менi Дерекову iсторiю.



Чотири роки тому його звинуватили у вбивствi власноi дружини. Вони жили в Принстонi, були одруженi п’ять рокiв i не мали дiтей. Дерек працював механiком, а його дружина Анна була офiцiанткою в кав’ярнi на Насса-стрит. Як пiзнiше заявляли сусiди та друзi сiм’i, вони нiколи не сперечалися i, здавалося, у них щасливий шлюб. Одного ранку Дерек викликав iз дому швидку допомогу, сказавши оператору, що його дружина у важкому станi. Працiвники швидкоi знайшли ii у вiтальнi без ознак життя, у калюжi кровi, з численними колотими пораненнями в шию i груди. Помiчник лiкаря констатував смерть, на виклик прибули кримiналiсти.

Дерекова версiя трагедii виявилася такою. Вiн повернувся додому близько сьомоi вечора, зробивши покупки в крамницi неподалiк. Вiн поiв, подивився телевiзор, а потiм лiг спати, знаючи, що Анна працюватиме в нiчну змiну i повернеться пiзно.

Прокинувся о шостiй ранку, як завжди, i побачив, що в лiжку поряд iз ним дружини не було. Вийшовши зi спальнi, вiн знайшов ii закривавлену на пiдлозi у вiтальнi. Вiн не знав, жива вона чи мертва, тому викликав швидку.

Спочатку слiдчi подумали, що, можливо, чоловiк говорить правду. Дверi були незамкненi й ознак зламу не побачили, отже, можливо, хтось переслiдував ii, напавши, коли вона заходила до квартири. Можливо, злочинець усвiдомив, що в будинку е ще хтось, тому втiк, нiчого не вкравши. (Сумочку жертви, у якiй було приблизно сорок доларiв готiвкою, знайшли поряд з ii тiлом.) Слiдчий визначив, що вона померла приблизно о третiй ранку. У Сiммонза не було мотиву вбивати свою дружину, i вiн здавався спустошеним через ii втрату. Дерек не мав нi боргiв, нi iнтрижок на сторонi, не лiз у чужi справи на роботi й загалом уважався працьовитим i спокiйним.

Лора дiзналася всi подробицi вiд Вайдера, який був одним iз трьох експертiв, що оцiнювали психiчний стан Дерека пiсля звинувачення у вбивствi дружини; його адвокат вимагав, щоб його визнали невинним через божевiлля. З тiеi чи iншоi причини Вайдер подав цю справу як украй важливу.

Згодом детективи виявили низку речей, що виставили Дерека в дуже поганому свiтлi.

По-перше, Анна Сiммонз розпочала любовний зв’язок за декiлька мiсяцiв до вбивства. Особу ii коханця так i не встановили, – принаймнi це не набуло розголосу, – але здавалося, що стосунки були серйозними, i тi двое планували одружитися пiсля того, як Анна подасть на розлучення. У вечiр убивства Анна закiнчила змiну i замкнула кафе близько десятоi. Потiм коханцi пiшли до дешевоi двокiмнатноi квартири, яку Анна орендувала протягом двох мiсяцiв, на тiй же вулицi, де сталося вбивство. Вони залишалися там до опiвночi, пiсля чого жiнка замовила таксi й поiхала додому. Згiдно зi свiдченнями водiя та iнформацiею, записаною на лiчильнику, Анну Сiммонз висадили перед ii будинком о 1:12 ночi.

Дерек заявив, що навiть не пiдозрював про любовний роман дружини, але слiдчi вважали це малоймовiрним, тому тепер у них був мотив – ревнощi – й убивство могло легко стати злочином на грунтi пристрастi.

По-друге, жiнка мала рани на руках, що слiдчi називають «захисними ранами», iншими словами, вона пiдняла руки, намагаючись захиститися вiд злочинця, який, iмовiрно, використовував великий нiж. Навiть якщо Дерек спав нагорi в той час, коли його дружина боролася за свое життя, навряд чи вiн нiчого не чув би. Анна, напевно, кликала б на допомогу. (Двiйко сусiдiв пiзнiше засвiдчили, що чули ii крики, але не зателефонували до полiцii, оскiльки крики припинилися, перш нiж iм удалося цiлком прокинутися.)

По-трете, подруга жертви пiдтвердила, що з кухнi Сiммонзiв зник нiж, який вона запам’ятала, бо лише кiлькома тижнями ранiше допомагала Аннi готувати страви до дня народження. Дерек лише знизав плечима, коли пiд час слiдства його запитали про нiж, опис якого вказував на те, що саме вiн – знаряддя вбивства. Так, нiж iснував, але Дерек не знав, що з ним трапилося, бо про кухню дбала його дружина.

Урештi детективи також виявили, що багато рокiв тому пiдлiтком Дерек страждав вiд сильного нервового розладу. Його помiстили у психiатричну клiнiку Марлборо i протримали там два мiсяцi, вiн пропустив останнiй рiк навчання в школi. У нього було дiагностовано шизофренiю, i вiн вживав лiки вiдтодi, як його випустили. Хоча доти вiн був дуже хорошим учнем, однак припинив навчання в коледжi й натомiсть отримав квалiфiкацiю електрика та знайшов низькоквалiфiковану роботу в «Сiменс».

Отож, детективи побудували викривальну теорiю i зробили висновок, що подii розвивалися так. Анна прибула додому о 1:12 ночi, й почалася сварка. Чоловiк звинуватив ii в любовному зв’язку, а вона, можливо, повiдомила йому про свiй намiр розлучитися. Через двi години Дерек узяв нiж iз кухнi й убив ii. Потiм позбувся знаряддя вбивства i викликав швидку. Так, наче вiн щойно виявив тiло своеi дружини. Можливо, у нього був нервовий розлад чи напад шизофренii, але висновок про це могли зробити тiльки лiкарi.

Пiсля того як Сiммонза заарештували за пiдозрою у вбивствi, його адвокат замкнувся на теорii нервового розладу i попросив, щоб його клiента оголосили невинним через божевiлля. У той час звинувачений уперто продовжував стверджувати, що вiн невинний, вiдмовляючись вiд усiляких угод.

Оглянувши його декiлька разiв, Джозеф Вайдер дiйшов висновку, що Дерек Сiммонз страждае вiд рiдкiсноi форми дисоцiативного розладу, i замолоду в нього було помилково дiагностовано шизофренiю. Психоз спричиняв перiодичнi випадки так званого стану фуги, коли пацiент повнiстю втрачае самоусвiдомлення, пам’ять i почуття iдентичностi. У надзвичайних випадках такi особи можуть зникати з дому, а потiм iх вiдшукують через роки в iншому мiстi чи штатi, де вони живуть пiд iншим iм’ям, не пам’ятаючи нiчого про старе життя, деякi повертаються до свого старого «я», але повнiстю забувають про тi, якi тим часом створили; а iншi залишаються повнiстю охопленi своiм новим життям.

Якщо дiагноз Вайдера був правильним, можливо, Сiммонз не пам’ятав нiчого про те, що робив тiеi ночi, коли через стрес i змiнену свiдомiсть, спричинену раптовим переходом вiд сну до пробудження, вiн дiяв так, наче був зовсiм iншою особою.

Доповiдь Вайдера переконала суд, i суддя постановив, щоб Сiммонза вiдправили до психлiкарнi у Трентонi, поряд з iншими потенцiйно небезпечними хворими пацiентами. За згодою цього закладу та адвоката пацiента Вайдер продовжував лiкувати Сiммонза, використовуючи гiпноз i революцiйну методику, що мiстила i сумiш лiкiв проти конвульсiй.

На жаль, через декiлька мiсяцiв у лiкарнi на Сiммонза напав iнший пацiент i поранив йому голову, що врештi погiршило його стан. Дерек Сiммонз повнiстю втратив пам’ять, не вiдновивши ii. Його мозок мiг формувати i накопичувати новi спогади, але вiдновити старi було неможливо. Лора пояснила менi, що такий вид травми називаеться ретроградною амнезiею.

Через рiк, за наполяганням Вайдера, Дерека перевели до психлiкарнi в Марлборо, де режим був не настiльки суворий. Там професор допомiг йому вiдновити його особистiсть. Фактично, за словами Лори, це була лише напiвправда: пацiент став Дереком Сiммонзом ще раз лише в тому сенсi, що вiн мав те саме iм’я i фiзичну зовнiшнiсть. Вiн знав, як писати, але навiть не припускав, де вiн навчився це робити, вiн не пам’ятав навiть того, що ходив до школи. Дерек мiг працювати електриком, але знову ж таки поняття не мав, як вiн навчився ремесла. Усi його спогади до того, як на нього напали в лiкарнi, були замкненi десь у його пiдсвiдомостi.

Навеснi 1985 року суддя пiдтвердив прохання адвоката про звiльнення Сiммонза з психлiкарнi через складнiсть справи та цiлковиту вiдсутнiсть у пацiента будь-яких жорстоких схильностей. Але, як сказала Лора, було зрозумiло, що Дерек Сiммонз не зможе потурбуватися про себе. Вiн не мав жодних перспектив щодо працевлаштування i рано чи пiзно все скiнчилося б психлiкарнею. Вiн не мав нi братiв, нi сестер, його мати померла вiд раку, коли вiн був ще малим. А батько, з яким Дерек нiколи не був близьким, виiхав iз мiста пiсля трагедii, не залишивши новоi адреси i не цiкавлячись долею сина.

Тому Вайдер орендував для нього невеличку двокiмнатну квартиру недалеко вiд свого власного дому i платив йому щомiсяця за утримання будинку. Дерек жив сам, сусiди вважали його диваком. Час вiд часу вiн замикався i не з’являвся днями чи тижнями. Протягом цих перiодiв саме Вайдер приносив йому iжу i переконувався, що той вживае лiки.



Історiя Дерека Сiммонза зворушила мене, як i ставлення Вайдера до нього. Саме з допомогою Вайдера цей хлопець, убивця вiн чи нi, змiг жити достойно. І вiн був вiльний, навiть якщо його свобода й обмежена хворобою. Без Вайдера вiн закiнчив би в божевiльнi, як нiкому не потрiбна руiна, в оточеннi брутальних охоронцiв i небезпечних пацiентiв. Лора розповiла менi, що декiлька разiв вона з професором вiдвiдувала лiкарню в Трентонi, щоб виконати польовi дослiдження; вона гадала, що психлiкарня – це, можливо, найзловiснiше мiсце на свiтi.

Наступного тижня, коли почав падати перший снiг, я тричi вiдвiдав будинок Вайдера й щоразу виявляв там Дерека, який робив дрiбний ремонт. Ми розмовляли i курили разом, дивлячись на озеро, що здавалося розтрощеним пiд похмурим небом. Якби я не знав про його стан, то подумав би, що вiн нормальний чоловiк, хоч i сором’язливий, самотнiй i не дуже розумний, у будь-якому разi вiн здавався м’яким i нездатним завдати якоiсь шкоди. Вiн говорив про Вайдера з благоговiнням i розумiв, чим завдячуе професоровi.

Вiн розповiв менi, що недавно взяв цуценя з притулку. Вiн назвав його Джеком i щовечора водив його на прогулянку в парк неподалiк.

Я згадав тут Дерека i його iсторiю, тому що вiн вiдiграе важливу роль у трагедii, що мала трапитися.




П’ять


На початку грудня я почув одну з найважливiших новин у своему життi.

Один iз бiблiотекарiв Файрстоуна, знайома, яку звали Лiза Вiлер, сказала менi, що редактор нью-йоркського лiтературного журналу «Сiгнiче» читатиме лекцiю в Насса-голi. Попри обмежений наклад, журнал, якого вже не iснуе, тодi досить добре сприймався. Лiза знала, що я хочу надрукуватися, тому дiстала менi запрошення i порадила пiсля лекцii поговорити з редактором та попросити його почитати моi оповiдання. Я не був нi сором’язливим, нi наполегливим, тож протягом наступних трьох днiв розмiрковував, що робити. Зрештою, здебiльшого через наполегливiсть Лори я вибрав три оповiдання, поклав iх у конверт разом iз резюме i з’явився на лекцii з пакетом пiд пахвою.



Я приiхав заздалегiдь, тож чекав навпроти будiвлi й курив. За межами зали повiтря було свинцево-сiрим й наповнене криками ворон, що гнiздилися в довколишнiх деревах.

Знову падав снiг, i два бронзових тигри, що охороняли вхiд у зал, скидалися на марципановi фiгурки на якомусь величезному тортi, посипаному цукровою пудрою. Худий чоловiк, одягнений у вельветову куртку зi шкiряними латками на лiктях i краватку, що пасувала до його одягу, пiдiйшов до мене i попросив прикурити. Вiн скручував собi сигарети i курив крiзь кiстяний мундштук (чи, може, то була слонова кiстка), який вiн тримав мiж великим i вказiвним пальцями, наче дендi з Едвардiанськоi епохи.

Ми розговорилися, i вiн поцiкавився моею думкою щодо теми лекцii. Я зiзнався, що насправдi не знаю, про що йтиметься, але сподiваюся показати деякi своi оповiдання лектору, який е редактором журналу «Сiгнiче».

– От i чудово, – сказав вiн i видихнув хмару сизого диму в повiтря. У нього були тонкi вуса-олiвець, як у часи регтайму. – І про що вашi оповiдання?

– Важко сказати. – Я знизав плечима. – Я б волiв, щоби iх читали, а не говорили про них.

– Знаете, Вiльям Фолкнер сказав те саме. Хорошу книжку треба тiльки читати, а не говорити про неi. Дуже добре, дайте iх менi. Закладаюся, вони в тому конвертi.

Вiд подиву я роззявив рота.

– Джон М. Гартлi, – сказав чоловiк, переклавши мундштук у лiву руку i простягаючи праву.

Я потиснув йому руку з почуттям, що невдало почав знайомство. Вiн помiтив мое збентеження i пiдбадьорливо усмiхнувся менi, оголивши два ряди пожовтiлих вiд тютюну зубiв. Я вручив йому конверт iз моiми оповiданнями i резюме. Вiн узяв його i запхав у пошарпаний шкiряний портфель, який опирався на металеву нiжку попiльнички мiж нами. Ми докурили i, не промовивши бiльше нi слова, пiшли в зал.

У кiнцi лекцii, вiдповiвши на всi запитання iз зали, вiн обережно кивнув менi i, коли я пiдiйшов до нього, вручив менi вiзитку i сказав, щоб я зв’язався з ним через тиждень.

Я розповiв Лорi про те, що сталося.

– Це знак, – переможно сказала вона, переконана в цьому.

Вона сидiла гола, вилiзши на iмпровiзований стiл, який я склав в одному з куткiв вiтальнi. Лора махала ногами, щоб висушити свiжонанесений на нiгтi лак, i одночасно протирала лiнзи окулярiв шматком шкiри.

– Ось як бувае, коли щось написано зiрками, – продовжувала вона. – Все складаеться, плине природно, неначе уривок хорошоi прози. Ласкаво просимо у свiт письменникiв, мiстере Рiчард Флiнн, сер.

– Просто почекаймо i подивiмося, що буде, – скептично вiдповiв я. – Цiкаво, чи я вибрав добрi оповiдання i чи вiн хоча б гляне на них. Можливо, вони вже в смiтнику.

Вона була короткозора i, коли не носила окулярiв, то примружувала очi, щоб щось бачити, тому видавалася сердитою. Лора подивилася на мене, насупилася i показала язика.

– Не будь таким упертим песимiстом! Песимiсти мене нервують, особливо молодi. Щоразу, ще дитиною, коли я пробувала щось нове, мiй батько постiйно втовкмачував менi, якi непереборнi труднощi стояли мiж мною i моею мрiею. Думаю, саме тому я в п’ятнадцять покинула живопис, хоча мiй учитель казав, що я дуже талановита. Коли я поiхала на свiй перший мiжнародний математичний конкурс у Францii, вiн попередив мене, що журi може бути упередженим на користь французьких учасникiв, отож не варто й сподiватися.

– І сказав правду? Вони були упередженi на користь сироiдiв?

– Швидше за все, що нi. Я посiла перше мiсце, а хлопець iз Мерiленду – друге.

Вона поклала шматок шкiри на стiл, натягнула на носа окуляри й притисла колiна до грудей, обхопивши iх руками, наче раптом змерзла.

– Рiчарде, у мене вiдчуття, що все буде добре. Ти народився, щоби бути письменником, я це знаю, i ти теж це знаеш. Але тобi нiчого не подадуть на блюдечку. Пiсля того як тато помер, коли менi було шiстнадцять, я передивилася всi тi речi, якi вiн тримав пiд замком у шухлядi столу, а я завжди хотiла поритися там. Серед його паперiв я знайшла маленьку чорно-бiлу фотокартку дiвчини приблизно мого вiку, ii волосся було прибране назад обручем. Вона не була дуже красивою – звичайна дiвчина, – але очi мала красивi. Я показала фото мамi, i вона бовкнула, що то татова дiвчина шкiльних часiв. Вiн чомусь зберiгав фото всi цi роки. Знаеш, що я маю на увазi? У нього хтозна чому не було смiливостi залишитися з цiею дiвчиною, i вiн зiбрав у собi стiльки нещастя, що поширював його на всiх навколо, вiн став мов каракатиця, що бризкаеться чорнилом, щоб сховатися. А тепер, знiмай штани, кеп. Хiба не бачиш, тебе чекае гола дама?



Виявилося, що Лора мала рацiю.

Через тиждень ми iли пiцу в iталiйському ресторанi на Насса-стрит, коли менi раптом спало на думку негайно зателефонувати в офiс «Сiгнiче».

Я зайшов у телефонну будку бiля дверей у туалет, кинув у щiлину кiлька четвертакiв i набрав номер iз вiзитки, котру носив з собою ще з лекцii. Менi вiдповiла молода жiнка, я вiдрекомендувався i попросив покликати мiстера Гартлi. Через кiлька секунд на iншому кiнцi лiнii я почув голос редактора.

Я нагадав йому, хто такий, i вiн одразу зрозумiв.

– Гарнi новини, Рiчарде. Я ставлю вас у наступний номер, який вийде в сiчнi. Це буде потужний номер. Пiсля свят у нас завжди збiльшуеться кiлькiсть читачiв. Я не змiнив навiть коми.

Я був приголомшений.

– Яке оповiдання ви вибрали?

– Вони короткi, тому я вирiшив опублiкувати всi три. Видiляю вам п’ять сторiнок. До речi, нам знадобиться ваша фотографiя, чорно-бiла, портретного формату. Також нам потрiбна коротка бiографiя.

– Це звучить неймовiрно… – сказав я i вслiд пробурмотiв якiсь слова вдячностi.

– Ви написали дуже хорошi оповiдання, i цiлком природно, що iх повиннi прочитати. Я б хотiв зустрiтися з вами пiсля свят, щоб краще познайомитися. Рiчарде, якщо ви так продовжуватимете, вас чекае гарне майбутне. Веселих свят! Радий повiдомити вам хорошi новини.

Я побажав йому веселих свят i поклав слухавку.

– Ти сяеш, – сказала Лора, коли я сiв за стiл. – Гарнi новини?

– Вони планують у сiчнi опублiкувати всi три оповiдання, – сказав я. – Всi три, уяви! «Сiгнiче!»

Ми не святкували з шампанським. Ми навiть не пiшли в ресторан. Ми провели вечiр удома, тiльки вдвох, будували плани на майбутне. Здавалося, зiрки були так близько, що можна було протягнути руку i торкнутися до них. Такi слова, як «журнал «Сiгнiче», «три оповiдання», «чорно-бiла фотографiя» й «опублiкований письменник», кружляли в моiй головi, як карусель, формуючи невидимий ореол слави та безсмертя.

Сьогоднi я розумiю, що був вражений раптовою змiною, яка сталася в той момент у моему життi, i що в усiх аспектах я перебiльшував свое значення – «Сiгнiче» – це не «Нью-Йоркер», i авторам видавали не чеки, а безкоштовнi примiрники. Що я тодi не зрозумiв: за тi кiлька днiв Лора теж змiнилася. Коли я озираюся назад, то бачу: вона здавалася вiддаленою, завжди була чимось заклопотана i дедалi менше говорила зi мною. Двiчi чи тричi я застав, як вона приглушеним голосом розмовляе по телефону, i щоразу вона клала слухавку, щойно помiчала мене.

Майже щодня я ходив до дому Вайдера, працював по три-чотири години в бiблiотецi, де повiльно починав вимальовуватися порядок, i я проводив вечори з Лорою, вiдмовившись вiд будь-якоi iншоi дiяльностi. Але переважно вона приносила додому роботу, i, згорбившись, сидiла на пiдлозi посеред книг, купи паперу i ручок, наче шаман, який проводить таемний ритуал. Якщо я правильно пам’ятаю, ми навiть не кохалися. Хоча я вставав дуже рано, здебiльшого помiчав, що вона вже пiшла, не розбудивши мене.



А тодi одного дня в бiблiотецi Вайдера я наткнувся на рукопис.

Пiд полицями навпроти дверей стояла невелика шафка, яку я нiколи ранiше не вiдчиняв. Я шукав якийсь папiр, щоб зробити схему остаточного розставлення полиць бiля дверей, а саме звiдти я починав роботу, тому замiсть того, щоб спуститися вниз i принести папiр iз професорового письмового столу, вирiшив заглянути в ту шафку. Я вiдчинив ii й знайшов пачку паперу, кiлька старих журналiв, багато олiвцiв, кулькових ручок i маркерiв.

Коли я витягував папiр iз шафки, вiн упав й аркушi розлетiлися по всiй пiдлозi. Ставши навколiшки, щоб iх зiбрати, я помiтив, що кiнчик одного з олiвцiв у шафi, здавалося, врiзаеться у стiну, протикаючи те мiсце, де двi стiнки повиннi з’еднуватися мiж собою. Я нахилився, щоб краще роздивитися, вiдсунув iншi предмети вбiк i виявив, що лiва сторона шафки мала фальшиву стiнку, за якою був простiр розмiром iз телефонний довiдник. І в цiй нiшi я знайшов пачку паперу в картоннiй тецi.

Я витягнув ii та побачив, що на обкладинцi немае надпису, котрий би iдентифiкував рукопис. Гортаючи його, я помiтив: це праця з психiатрii чи з психологii, але сторiнки з назвою чи автором не виявилося.

Сторiнки, здавалося, написанi щонайменше двома рiзними почерками. Деякi з них були надрукованi, iншi написанi чорним чорнилом i дуже дрiбним почерком, а решта – синьою кульковою ручкою iншим почерком, великими нечiткими лiтерами з нахилом лiворуч. І машинописнi, й рукописнi сторiнки мали виправлення, i подекуди до них були скотчем приклеенi додатки з одного чи двох абзацiв.

Я подумав, що це, напевне, чернетка (або одна з чернеток) вiдомоi книги професора Вайдера, про яку менi розповiдала Лора, або ж це рукопис староi, вже опублiкованоi працi.

Швидко прочитавши першi кiлька сторiнок, що ряснiли незнайомими менi науковими термiнами, я потiм поклав рукопис назад, намагаючись розташувати речi бiльш-менш так, як iх знайшов.

Менi не хотiлося, щоб Вайдер помiтив, що я виявив його сховок або рився в його будинку.



Одного разу пополуднi я геть забув про час, i спустившись униз, наткнувся на професора, який розмовляв iз Дереком. Дерек пiшов, i Вайдер запросив мене залишитися на вечерю. Вiн був стомлений i здавався похмурим та заклопотаним. Мимохiдь вiн привiтав мене з публiкацiею оповiдань, про що вiн, iмовiрно, дiзнався вiд Лори, однак не розпитував про це детальнiше, хоча я б з радiстю розповiв. Почався сильний снiгопад, i я подумав, що менi було б краще пiти, позаяк дороги можуть перекрити, проте не наважився йому вiдмовити.

– Запросимо Лору приеднатися? – запропонував вiн. – Ну ж бо, я наполягаю. Якби я знав, що ти ще тут, я би й сам запросив ii. Сьогоднi ми працювали разом.

Поки вiн шукав у холодильнику стейки, я пiшов у вiтальню i зателефонував додому. Лора вiдповiла майже одразу. Я сказав, що Вайдер запросив нас обох на вечерю.

– Вiн сам запропонував зателефонувати менi? – пробурчала Лора. – Де вiн зараз?

– На кухнi. А що?

– Рiчарде, я недобре почуваюся. Погана погода, i я б радила тобi якомога швидше йти додому.

Я не наполягав. Сказав iй, що повернуся, як тiльки зможу, i поклав слухавку.

Коли я повернувся до покою, Вайдер здивовано на мене подивився. Вiн зняв пiджак, на ньому був бiлий фартух iз червоною вишивкою на грудях: «Я не знаю, що роблю». Здавалося, вiн схуд, i кола пiд очима стали темнiшими, нiж ранiше. Освiтлене рiзким неоновим кухонним свiтлом, його обличчя здавалося старшим на десять рокiв, а впевнена манера поведiнки того вечора, коли ми зустрiлися, здавалося, поступилася мiсцем майже зацькованому вигляду.

– Ну, що вона сказала?

– Вона сказала, що iй не хочеться виходити в таку погоду. І…

Вiн зупинив мене жестом.

– Могла б придумати кращу вiдмовку.

Вайдер узяв один зi стейкiв i кинув його назад у холодильник, голосно грюкнувши дверима.

– Жiнки можуть сказати, що хворi, не вдаючись у подробицi, хiба не так? Це одна з основних переваг у життi. Спустися-но в погрiб i вiзьми пляшку червоного вина, будь ласка. У нас сумна, самотня парубоча вечеря. Жоден iз нас не футбольний фанат, але ми можемо подивитися гру, пиво, вiдригати, робити все, що повиннi робити задоволенi чоловiки.

Коли я повернувся з погреба з вином, у великiй сковородi вже шкварчали стейки, а Вайдер готував картопляне пюре швидкого приготування. Одне з вiкон було вiдчинене, i вiтер задував всередину великi снiжинки, якi миттево танули на теплому повiтрi. Я вiдкрив пляшку вина i, слухаючись його, налив вино в пузату карафку.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=23178178&lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примiтки





1


Державний вихiдний у США. Вiдзначаеться щорiчно в третiй понедiлок сiчня. (Тут i далi прим. пер.)




2


Інша назва «Ірангейт» – один iз найбiльших полiтичних скандалiв у США.




3


Американський серiал, який транслюеться з 1987 року i до сьогоднi.




4


Натяк на «Ку-клукс-клан» – терористичну расистську органiзацiю.