Карти на стiл Агата Крiстi Легендарний Пуаро Багатiй мiстер Шайтана мае дивне захоплення: вiн колекцiонуе… вбивць. Моторошнi злочини, тактика вбивцi, логiка злодiяння – його таемна пристрасть. І ще – ризик. Одного разу Шайтана запрошуе до себе на вечерю вiсьмох гостей: чотирьох детективiв, серед яких – знаний Еркюль Пуаро, i чотирьох гаданих убивць. Розмова про нерозкритi вбивства плавно переходить у гру в бридж. Господар покидае гравцiв, а сам влаштовуеться в крiслi бiля камiна. Та коли гра закiнчуеться, гостi знаходять чоловiка мертвим. Хтось встромив мiстеровi Шайтанi стилет прямо в серце. І цей хтось – умiлий гравець, що чудово блефував увесь цей час… Агата Крiстi Карти на стiл AGATHA CHRISTIE CARDS ON THE TABLE AGATHA CHRISTIE, POIROT and the Agatha Christie Signature are registered trade marks of Agatha Christie Limited in the UK and elsewhere. All rights reserved. Cards on the Table © 1936 Agatha Christie Limited. All rights reserved Translation entitled «Карти на стiл» © 2020 Agatha Christie Limited. All rights reserved © Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2020 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2020 Передмова Побутуе думка, що будь-яка детективна iсторiя – це наче верхогони: на стартi вишиковуються учасники – конi та iхнi вершники. «Обирайте фаворита i робiть своi ставки!» А втiм, у детективах фаворита обирають зовсiм не так, як на верхогонах. Іншими словами, тут ставку радше зроблять на найнепримiтнiшого персонажа! Просто оберiть того, кого найменше пiдозрюете у скоеннi злочину, i в дев’ятьох випадках iз десяти влучите в яблучко. Оскiльки я не хочу, щоб моi вiрнi читачi зараз же вiдкинули цю книжку в поривi роздратування, покваплюся заздалегiдь попередити iх, що ця книжка не така. У наших верхогонах лише чотири учасники, i всi вони могли б скоiти цей злочин за вiдповiдних обставин. Це зводить нанiвець елемент несподiванки. А втiм, я вважаю, що всi чотири особи, кожна з яких уже колись убивала i здатна вбити знову, все-таки викликають чималий iнтерес. Це четверо абсолютно рiзних людей. У своiх злочинах вони керуються мотивами, якi характернi саме для iхнiх типiв особистостi. Вони всi вдаються до рiзних методiв. Отож шлях до розгадки – через психологiчний аналiз, але тим i цiкавiше, адже коли вже все сказано i все зроблено, залишаеться найзахопливiша рiч – осягнути внутрiшнiй свiт убивцi. Я можу назвати ще один аргумент на користь цiеi iсторii: цей випадок був одним iз найулюбленiших в арсеналi Еркюля Пуаро. Проте, коли вiн переповiв цю iсторiю своему друговi капiтану Гастiнгсу, той назвав ii вкрай нудною! Цiкаво, з ким iз цих двох джентльменiв погодяться моi читачi. Роздiл перший. Мiстер Шайтана – Мiй любий мсье Пуаро! Голос, що пролунав, був м’яким i спокiйним. У ньому не було нiчого iмпульсивного чи награного. Такий голос використовують свiдомо, неначе якийсь особливий iнструмент. Еркюль Пуаро рiзко крутнувся. Вiн уклонився i гречно потиснув простягнуту руку. У його очах було щось незвичне. Хтось мiг би припустити, що ця випадкова зустрiч пробудила в бельгiйцевi емоцii, якi тому не часто доводилося переживати. – Любий мiстере Шайтана, – озвався вiн. На якусь мить мiж чоловiками запала мовчанка. Вони скидалися на двох дуелянтiв en garde[1 - Напоготовi (фр.). (Тут i далi прим. пер.)]. Зусiбiч iх оточувала вишукано вбрана млява лондонська публiка. Голоси довкола звучали розмiрено й приглушено. – Кохана… та це просто перфектно! – Вони божественнi, правда ж, любий? То була виставка табакерок у Вессекс-Гаузi. Вартiсть входу – одна гiнея, вирученi кошти передавалися на допомогу лондонським лiкарням. – Мiй дорогий друже, – промовив мiстер Шайтана, – я такий радий зустрiчi! Щось давненько нiкого не засуджували до повiшання чи страти на гiльйотинi. Невже зараз у кримiнальному свiтi не сезон? Чи все-таки сьогоднi нас очiкуе якесь пограбування? Ото було б пiкантно. – На жаль, мсье, – вiдказав детектив. – Я тут сьогоднi лише як приватна особа. Увагу мiстера Шайтани на мить привернула Cимпатична Молода Особа, на чие обличчя з одного боку спадала хвиля тугих кучерiв, схожих на шерсть пуделя, а з iншого боку голови примiстився убiр у виглядi трьох рогiв достатку, зроблених iз чорних соломинок. Мiстер Шайтана звернувся до неi: – Моя люба… чому ж ви не прийшли до мене на вечiрку? Це справдi була неймовiрна вечiрка! Доволi багатьом гостям навiть удалося поговорити зi мною! А одна жiночка навiть сказала: «Як вашi справи?», «Бувайте» i «Дякую вам велике». Але в цьому нiчого дивного, вона ж бо, бiдолашка, сама з Гарден-Сiтi[2 - Мiсто-сад (англ. garden city). Мiсто, житловi квартали якого оточенi сiльським ландшафтом.]! Поки Симпатична Молода Особа пiдшуковувала правильнi слова для вiдповiдi, Пуаро випала нагода ретельно роздивитися розкiшну лiнiю волосся, що прикрашала верхню губу мiстера Шайтани. То були гарнi вуса – справдi добротнi вуса – мабуть, единi вуса в цiлiсiнькому Лондонi, що могли конкурувати з вусами самого мсье Еркюля Пуаро. – Утiм, вони не такi вже й пишнi, – пробурмотiв вiн сам до себе. – Нi-нi, цi вуса, безумовно, поступаються моiм з усiх бокiв. Tout de m?me[3 - А все-таки (фр.).], вони однаково привертають увагу. Власне кажучи, мiстер Шайтана привертав увагу цiлою своею персоною – усе в цьому чоловiковi сприяло приверненню уваги. Вiн свiдомо взяв образ такого собi Мефiстофеля. Високий i худий, iз видовженим меланхолiйним обличчям, масивними, чорними як вугiлля бровами, якi одразу впадають в око, вусами, змащеними воском i пiдкрученими по краях, i невеличкою чорною борiдкою. Його вбрання було справжнiм витвором мистецтва – абсолютно вишукане, але й iз нотками екстравагантностi. Кожен iстинний англiець так i хотiв зацiдити Шайтанi, щойно забачивши його! Не вiдрiзняючись оригiнальнiстю, вони всi як один казали: «Он же ж той триклятий даго[4 - Презирливе прiзвисько iталiйця, iспанця чи португальця.] Шайтана!» Дружини, дочки, сестри, тiтки, матерi й навiть бабусi цих джентльменiв вiдповiдали iм, змiнюючи стиль своiх висловлювань вiдповiдно до свого вiку: «Так-так, любий. Звiсно, вiн просто жахливий. Але ж який багатий! І якi неймовiрнi прийоми влаштовуе! А ще вiн завжди мае напоготовi якiсь кумеднi та зловтiшнi оповiдки про всiх i кожного». Нiхто не мiг напевне сказати, був мiстер Шайтана аргентинцем, португальцем, греком, а чи представником iще якоiсь iншоi нацiональностi, що ii однаково недолюблювали вузьколобi британцi. Однак про три факти можна було говорити з абсолютною впевненiстю. Цей чоловiк розкiшно й безтурботно проживав у прекраснiй квартирi на Парк-лейн[5 - Вулиця в центральнiй, дорогiй частинi Лондона.]. Вiн улаштовував неймовiрнi вечiрки – величезнi гульбища, маленькi забави, моторошнi iгрища, поважнi прийоми та ще якiсь абсолютно «потойбiчнi» химерii. І вiн був людиною, якоi майже всi трохи побоювалися. Щодо останнього пункту, то важко чiтко пояснити, чим це було зумовлено. Можливо, вiн справляв враження людини, що знае про всiх бiльше, нiж треба. А ще його почуття гумору iнколи здавалося дещо незвичним. Люди завжди наче пiдсвiдомо вiдчували, що з мiстером Шайтаною краще поводитися обережно. Сьогоднi йому захотiлося спiймати на свiй гачок цього кумедного чоловiчка Еркюля Пуаро. – Невже навiть полiцiянтам потрiбен вiдпочинок? – запитав мiстер Шайтана. – Взялися вивчати мистецтво на схилi лiт, мсье Пуаро? Бельгiець доброзичливо всмiхнувся. – Я так бачу, – почав вiн, – що ви й самi дали три табакерки на виставку. Спiврозмовник лише вiдмахнувся рукою. – Та то менi випало позбирати всiлякi дрiбнички тут i там. Треба вам якось навiдатися до мого помешкання. У мене вдома е кiлька цiкавинок. Я не обмежуюсь якимось конкретним перiодом чи типом речей. – У вас уподобання справжнього католика, – зауважив, усмiхаючись, Пуаро. – Можна сказати й так. Раптом очi Шайтани зблиснули вогнем, кутики його вуст здiйнялися вгору, а брови вигнулись якоюсь незрозумiлою дугою. – Я навiть мiг би показати вам деякi експонати, якi зацiкавили б вас iз професiйноi точки зору, мсье Пуаро! – Отже, ви володiете приватним «Чорним музеем». – Тю! – Мiстер Шайтана зневажливо клацнув пальцями. – Чашка, з якоi пив Брайтонський убивця, лом, яким користувався знаменитий грабiжник, – то якiсь дитячi забавки! Я нiколи не став би возитися з такими речами. Я колекцiоную лише найкраще. – І що ж, на вашу думку, е найкращим з-помiж злочинноi атрибутики з мистецькоi точки зору? – запитав Пуаро. Мiстер Шайтана нахилився вперед i поклав два пальцi на плече спiврозмовника. Слова вирвалися рiзким шипiнням iз його вуст: – Найкраще, мсье Пуаро, – це самi люди, що вчиняють цi злочини. Брови чоловiчка легенько здiйнялися вгору. – Ага, бачу, я вас налякав, – промовив мiстер Шайтана. – Ах, мiй любий, любий друже, ми з вами дивимося на цi речi наче з двох протилежних полюсiв! Для вас злочин – це питання рутини: вбивство, розслiдування, взятий слiд i врештi-решт (ви ж бо, безумовно, свою справу знаете) вирок. Мене ж такi банальностi нiтрохи не цiкавлять! Менi байдужi будь-якi неякiснi екземпляри. А спiйманий убивця – вже за визначенням невдаха. Вiн другосортний. Нi-нi, я дивлюся на справу з мистецькоi точки зору. Я колекцiоную виключно найкраще! – І те ваше найкраще – це…? – допитувався Пуаро. – Мiй сердечний друже… Це тi, чиi злочини не розкрили! Тi, кому вдалося уникнути покарання! Злочинцi, якi спокiйно живуть собi серед нас, не викликаючи навiть тiнi пiдозри щодо себе. Погодьтеся, що мое захоплення доволi цiкаве. – Власне кажучи, я використав би дещо iнше слово для цього… – Маю iдею! – вигукнув мiстер Шайтана, не звертаючи уваги на бельгiйця. – Як щодо невеличкоi вечерi? Вечерi, пiд час якоi ви зможете познайомитися з моiми експонатами! Це справдi пречудовий задум. Як це вiн менi ранiше не спав на думку? О так, так… я це вже бачу, дуже добре бачу… Дайте менi трохи часу… тижня буде замало. Скажiмо, ще за тиждень. Ви не будете зайнятi? Який би нам обрати день? – Менi пiдiйде будь-який, – вiдповiв Пуаро, вклонившись при цих словах. – Гаразд… Тодi як щодо п’ятницi? Це у нас буде п’ятниця 18-го числа. Я собi зараз же внесу це в записник. Знали б ви, в якому я захватi вiд цiеi iдеi. – Не можу сказати те саме зi свого боку, – неспiшно промовив Пуаро. – Не подумайте, що я невдячний за ваше люб’язне запрошення. Нi, це зовсiм не так… Шайтана перебив його: – Проте це все шокуе вашу тонку буржуазну натуру? Мiй дорогий друже, ви повиннi позбавитися обмежень, нав’язаних полiцiйною ментальнiстю. Детектив повiльно протягнув: – Не буду заперечувати, що мое ставлення до вбивств цiлковито буржуазне. – Але, друже мiй, чому ж так? Коли це якась дурнувата, абияк виконана рiзанина рiвня м’ясника, то тут я мушу з вами погодитися. Проте вбивство може бути i справжнiм мистецтвом! Убивця може бути митцем. – Так-так, беззаперечно. – То що ви скажете в такому разi? – запитав мiстер Шайтана. – Що навiть у такому разi вiн однаково залишаеться вбивцею! – Але ж, мiй любий мсье Пуаро, коли хтось робить свою роботу надзвичайно добре, то це виправдовуе його! Ви хочете дiяти вкрай нудним i нецiкавим способом: повиловлювати всiх убивць, натягнути на кожного кайданки, а потiм iз самого ранечку перевiшати iх усiх одним махом. Я ж вважаю, що по-справжньому успiшний убивця мае отримувати пенсiю вiд держави й нескiнченнi запрошення на вечерi вiд людей! Бельгiець знизав плечима. – Я не такий уже й байдужий до мистецтва злочину, як ви собi гадаете. Я можу захоплюватися iдеальним убивством так само, як я можу захоплюватися тигром – цим розкiшним золотаво-смугастим звiром. Але я волiю захоплюватися ним iз-поза меж його клiтки. Я не стану заходити всередину. Хiба що цього вимагатиме мiй обов’язок. А все тому, мiстере Шайтана, що тигр може накинутися… Мiстер Шайтана розсмiявся. – Зрозумiло. Ну а вбивця? – А вбивця може вбити, – вiдповiв Пуаро серйозним тоном. – Мiй найдорожчий друже, ви страшенний панiкер! То ви не прийдете ознайомитися з моею колекцiею… тигрiв? – Навпаки, я захоплений цiею iдеею. – Як це смiливо з вашого боку! – Ви мене не зовсiм правильно розумiете, мiстере Шайтана. Моi слова – це певною мiрою попередження. Ви хотiли, щоб я визнав вашу iдею щодо колекцiонування вбивць цiкавою. Я ж вiдповiв, що радше використав би iнше слово для цього. Я назвав би ii небезпечною. Гадаю, мiстере Шайтана, ваше гобi можна назвати доволi небезпечним! Його спiврозмовник зайшовся мефiстофелiвським смiхом. Тодi вiн сказав: – То я можу чекати на вас 18-го числа? Пуаро легенько вклонився. – Ви можете чекати на мене 18-го числа. Mille remerciements[6 - Дуже дякую (фр.).]. – Влаштуемо невеличкий прийом, – замислено протягнув Шайтана. – Не забудьте. Чекаю о восьмiй вечора. А тодi вiн пiшов геть. Детектив постояв хвилину-двi, проводячи чоловiка поглядом. Вiн повiльно й замислено похитав головою. Роздiл другий. Вечеря у мiстера Шайтани Дверi квартири мiстера Шайтани безшумно вiдчинилися. На порозi з’явився сивочолий дворецький i впустив Пуаро всередину. Потiм так само абсолютно безшумно зачинив дверi i вправно допомiг гостевi зняти пальто й капелюха. Вiн пробурмотiв тихим невиразним голосом: – Як вас вiдрекомендувати? – Мсье Еркюль Пуаро. Приглушений гул розмови вихором увiрвався в коридор, коли дворецький прочинив дверi й оголосив: – Мсье Еркюль Пуаро. Зi склянкою хересу в руцi мiстер Шайтана вийшов назустрiч гостевi. Господар, як завжди, був бездоганно вбраний. Сьогоднi вiн як нiколи сильно скидався на живе втiлення Мефiстофеля, а глузливий вигин брiв здався ще пiдкресленiшим, нiж зазвичай. – Дозвольте менi вiдрекомендувати вам… Чи знайомi ви з мiсiс Олiвер? Шайтана – цей справжнiй шанувальник видовищ – отримав неабияке задоволення вiд здивування, що промайнуло обличчям Пуаро. Мiсiс Арiадна Олiвер була надзвичайно вiдома як одна з провiдних авторок детективних та iнших гостросюжетних творiв. Їi перу також належали такi популярнi (хоч i нашпигованi помилками) статтi, як «Злочиннi схильностi», «Видатнi Crimes Passionnels[7 - Злочини з пристрастi (фр.).]», «Вбивство заради кохання та вбивство заради вигоди: порiвняння». До того ж вона була затятою фемiнiсткою, i коли вся преса обговорювала якесь резонансне вбивство, то в мiсiс Олiвер неодмiнно брали iнтерв’ю, а вона зазначала, що «от якби Скотленд-Ярдом керувала жiнка!». Вона була ревною поборницею жiночоi iнтуiцii. Щодо решти, це була доброзичлива жiнка середнiх лiт, радше симпатична, хоча й трохи безладна, з гарними очима й масивними плечима та копицею неслухняного сивого волосся, з яким вона постiйно експериментувала. То вона могла з’явитися в образi чистокровноi iнтелектуалки з гладенько причесаним волоссям, зiбраним на потилицi у величезний пучок, а вже наступного дня несподiвано вразити всiх своiми завитками у стилi середньовiчних Мадонн або ж i зовсiм масивними, дещо неохайними, кучерями. На сьогоднiшню зустрiч мiсiс Олiвер прийшла з гривкою. Приемним низьким басом вона привiталася з Пуаро, якого вже мала змогу якось зустрiти пiд час одного лiтературного обiду. – Ну а з суперiнтендантом[8 - Полiцiйне звання у Великiй Британii. Вище за рангом вiд головного iнспектора.] Баттлом, ви, безумовно, вже знайомi, – сказав мiстер Шайтана. Кремезний здоровань iз дерев’яним обличчям подався трохи вперед. Постать суперiнтенданта не лише справляла враження, наче цей чоловiк був увесь витесаний iз дерева, а ще й не залишала сумнiвiв, що дерево це було взято зi справжнiсiнького бойового корабля. Очевидно, Баттл був взiрцевим представником Скотленд-Ярду. Вiн завжди мав незворушний i навiть трохи дурнуватий вигляд. – Ми знайомi з мсье Пуаро, – пiдтвердив суперiнтендант. Його дерев’яне обличчя розпливлося в усмiшцi, а потiм одразу повернулося до свого звичного виразу беземоцiйностi. – А це полковник Рейс, – продовжив мiстер Шайтана. Пуаро ранiше не зустрiчав полковника Рейса, але дещо про нього знав. Цей темноволосий красивий добряче засмаглий чоловiк рокiв п’ятдесяти зазвичай перебував десь у найвiддаленiших гарнiзонах iмперii – особливо якщо там назрiвала якась бiда. «Таемна служба» – це, звiсно, доволi мелодраматичний термiн, але за допомогою нього можна досить точно пояснити мирським умам специфiку та масштаби дiяльностi полковника. Пуаро вже встиг цiлком зрозумiти, що саме запланував господар на сьогоднiшнiй вечiр, й оцiнити дотепну суть його намiрiв. – Решта гостей спiзнюються, – промовив мiстер Шайтана. – Мабуть, тут я дав маху. Здаеться, я сказав iм приходити о 20: 15. Але цiеi митi дверi вiдчинилися i дворецький оголосив: – Доктор Робертс. Чоловiк, який зайшов усередину, всiма своiми манерами одразу нагадав типову бадьору лiкарську поведiнку. Це був життерадiсний рум’янощокий чолов’яга середнiх рокiв iз маленькими сяйливими очками, волоссям, що потроху починало лисiти, i схильнiстю до embonpoint[9 - Повноти (фр.).]. Та й узагалi все в ньому мало по-лiкарськи начищений до блиску й продезiнфiкований до неможливостi вигляд. Вiн рухався енергiйно i впевнено. Було досить лише одного погляду на нього, щоб запевнитися, що його дiагноз неодмiнно буде правильним, а лiкування – приемним та ефективним. Так i очiкуеш почути вiд нього: «Келишок шампанського прискорить одужання». То був чоловiк iз роками й роками життевого досвiду за плечима! – Сподiваюся, я не спiзнився? – промовив доктор Робертс зi щирим занепокоенням. Вiн потиснув руку господаревi вечора й познайомився з рештою гостей. Знайомство з Баттлом, здавалося, особливо потiшило лiкаря. – Подумати лишень, та на ваших плечах мало не весь Скотленд-Ярд тримаеться, чи не так? Оце справдi цiкаво! Негарно, звiсно, змушувати вас говорити про роботу, але маю попередити, що навряд чи зможу стриматися. Я завжди цiкавився темою злочинiв. Не найкраще захоплення для лiкаря, мабуть. Головне, не розповiдати про це своiм пацiентам зi слабкими нервами, га-га-га! Дверi знову вiдчинилися. – Мiсiс Лоррiмер. Мiсiс Лоррiмер була вишукано вбраною шiстдесятилiтньою жiнкою. Риси ii обличчя були витонченими й делiкатними, сиве волосся красиво вкладеним, а голос ii звучав чiтко й виразно. – Маю надiю, я не запiзнилася, – сказала вона, пiдходячи до господаря. Потiм жiнка розвернулася вiд нього, щоб привiтатися з доктором Робертсом, з яким уже була знайома. Знову залунав голос дворецького: – Майор Деспард. Майор Деспард був високим худорлявим гарним чоловiком, красу чийого обличчя дещо зiпсував шрам на скронi. Привiтавшись з усiма, вiн одразу ж ковзнув у бiк полковника Рейса, i двое чоловiкiв згодом уже говорили про спорт i обмiнювалися досвiдом сафарi. Дверi вiдчинилися ще раз, i дворецький оголосив про прибуття останньоi гостi: – Мiс Мередiт. У кiмнату ввiйшла дiвчина рокiв двадцяти. Вона була середнього зросту i вродлива з вигляду. Їi каштановi кучерi були зiбранi на потилицi, а дивилася вона на всiх поглядом своiх великих сiрих широко розплющених очей. Обличчя дiвчини було лише трошечки припудрене, без зайвого макiяжу. Вона говорила повiльно й сором’язливо. – Святi небеса, – вигукнула вона, – невже я остання? Мiстер Шайтана не забарився з хересом i комплiментами для новоприбулоi гостi. Вiн вiдрекомендував ii дуже офiцiйно, майже церемонiально. Врештi-решт мiс Мередiт iз келихом хересу в руцi опинилася поруч iз Пуаро. – Наш друг – великий прихильник церемонiалу, – зауважив чоловiчок iз усмiшкою на вустах. – Я знаю, – погодилася дiвчина. – У наш час усi переважно обходяться без формальних представлень. Просто кажуть: «Гадаю, тут усi одне одного знають», та й по всьому. – І не переживають, чи це справдi так? – І не переживають, чи це справдi так. Інколи вiд цього виникають незручнi ситуацii. Але, думаю, це вселяе вiдчуття трепоту й таемничостi. Вона повагалась якусь мить, а потiм додала: – А ось це мiсiс Олiвер, письменниця? Басовий голос мiсiс Олiвер саме гучно линув кiмнатою в цей момент, поки вона розмовляла з доктором Робертсом: – Ви не можете заперечити iснування жiночих iнстинктiв, лiкарю. Жiнки, безсумнiвно, володiють такими речами. Забувши, що тепер ii чоло прикрите гривкою, вона за звичкою хотiла вiдкинути волосся назад iз лоба, але чубчик незмiнно залишився на мiсцi. – Так, це мiсiс Олiвер, – вiдповiв бельгiець. – Та, що написала «Знахiдку в бiблiотецi»? – Власною персоною. Мiс Мередiт трохи насупилася. – А той джентльмен iз дерев’яним обличчям… Здаеться, мiстер Шайтана назвав його суперiнтендантом? – Зi Скотленд-Ярду. – А ви? – А що я? – Я все про вас знаю, мсье Пуаро. Це ви розкрили тi «вбивства за абеткою». – Мадемуазель, я цiлком збитий iз пантелику. Мiс Мередiт звела брови. – Мiстер Шайтана, – почала вона, а тодi замовкла. – Мiстер Шайтана… Пуаро заговорив стишеним голосом: – Скидаеться на те, що вiн полюбляе тему злочинiв. Можна сказати й так. Звiсно, вiн хоче почути, як ми ведемо суперечку одне з одним. Вiн он уже пiдбурюе мiсiс Олiвер та доктора Робертса. Вони там обговорюють отрути, якi не залишають пiсля себе слiдiв. – Що за дивний чоловiк! – вигукнула мiс Мередiт, майже хапаючи ротом повiтря. – Доктор Робертс? – Та нi, мiстер Шайтана. Їi тiлом пройшла легенька дрож, перш нiж вона заговорила знову: – Менi здаеться, що в ньому е щось трохи моторошне. Нiколи не знаеш, чого вiд нього чекати. Речi, якi його веселять, можуть виявитися насправдi чимось… чимось абсолютно жорстоким. – Як-от полювання на лисиць? Мiс Мередiт кинула на чоловiчка погляд, повний докору. – Я мала на увазi щось зовсiм iнше. Щось таке… схiдне! – У нього справдi фантазiя строката, – погодився Пуаро. – Перепрошую, ви сказали «як у ката»? – Нi-нi, строката. – Не можу сказати, що вiн менi дуже подобаеться, – зiзналася дiвчина, стишивши голос. – Повiрте, однак, що вечеря в нього вам точно сподобаеться, – запевнив ii Пуаро. – Мiстер Шайтана мае першокласного кухаря. Вона подивилася на нього iз сумнiвом в очах, а тодi розсмiялася. – Он воно як, – вигукнула. – То й вам не чужi людськi слабкостi. – Звiсно ж, я всього-на-всього проста людина! – Розумiете, – сказала мiс Мередiт, – уся ця знать мене трохи лякае. – Мадемуазель, не варто лякатися – ви повиннi бути в захватi! Я на вашому мiсцi, навпаки, наготував би записник i ручку, щоб збирати автографи. – Рiч у тiм, що я не сильно цiкавлюся темою злочинiв. Гадаю, жiнки взагалi таким не цiкавляться – це чоловiки полюбляють читати всiлякi там детективнi оповiдки. Еркюль Пуаро зiтхнув з удаваною манiрнiстю. – Яка прикрiсть! – пробурмотiв вiн. – Я в цю мить усе на свiтi вiддав би, щоб бути хай навiть найдрiбнiшою з можливих кiнозiрок! Дворецький вiдчинив дверi. – Вечерю подано, – повiдомив вiн. Передбачення детектива цiлком i повнiстю справдилося. Вечеря була смачною, а ii подача досконалою. Приглушене свiтло, вiдполiроване до блиску дерево, мерехтливi вiдблиски келихiв iз блакитного iрландського скла. У цьому напiвмороцi постать мiстера Шайтани, що сидiв на чолi столу, мала ще демонiчнiший, нiж завжди, вигляд. Вiн галантно перепросив гостей за те, що серед них була нерiвна кiлькiсть чоловiкiв i жiнок. Мiсiс Лоррiмер сидiла праворуч вiд нього, а мiсiс Олiвер – лiворуч. Мiс Мередiт розмiстилася мiж суперiнтендантом Баттлом i майором Деспардом. Пуаро випало мiсце мiж мiсiс Лоррiмер та доктором Робертсом. Останнiй пробурмотiв до чоловiчка жартiвливим голосом: – Не думайте, що ми дозволимо вам одноосiбно заволодiти всiею увагою единоi вродливоi дiвчини на весь вечiр. Знаю я вас, французiв, ви часу не гаете, еге ж? – От тiльки я бельгiець, – вiдрубав той. – Гадаю, що коли йдеться про жiнок, то тут немае значення, друже мiй, – весело промовив лiкар. Тодi, вiдкинувши жарти й прийнявши професiйний тон, вiн завiв розмову з полковником Рейсом, що сидiв по його iншу руку, про найновiшi методи лiкування сонноi хвороби. Мiсiс Лоррiмер розвернулася до Пуаро й завела розмову про нещодавно поставленi п’еси. Їi судження були слушними, а закиди виправданими. Невдовзi вони перейшли до книжок, а потiм i до свiтовоi полiтики. Пуаро вiдзначив про себе, що ця жiнка була добре обiзнаною в рiзних царинах i дуже розумною загалом. На протилежному боцi столу мiсiс Олiвер запитувала майора Деспарда, чи знае вiн про якiсь рiдкiснi, невiдомi широкому загалу отрути. – Що ж, ну е, наприклад, кураре. – Мiй любий друже, та це ж vieux jeu[10 - Пережиток минулого (фр.).]! Таке вже сотнi разiв траплялося. Я ж кажу про щось абсолютно нове! Майор Деспард сухо вiдповiв: – Дикi племена доволi традицiоналiстичнi в цьому планi. Вони надають перевагу старим перевiреним методам, якi успадкували вiд дiда-прадiда. – Як нецiкаво, – запротестувала мiсiс Олiвер. – Я ж, навпаки, вважала, що вони повсякчас експериментують з рiзноманiтними травами й iншими речами. Тут цiле неоране поле для дослiдникiв, як на мене. Вони могли б просто прийти додому й прикiнчити всiх своiх багатеньких старих дядькiв за допомогою якогось нового препарату, про який ще нiхто не чув. – Таке треба шукати не серед диких племен, а, навпаки, всерединi цивiлiзацii, – вiдповiв Деспард. – У сучасних лабораторiях, наприклад. У культурах абсолютно безневинних на позiр мiкробiв, якi, втiм, можуть викликати страшнi хвороби. – Моiй аудиторii таке не зайде, – заперечила письменниця. – Та й до того ж усi цi назви такi схожi мiж собою – стафiлококи, стрептококи i ще бозна-що – моя секретарка неодмiнно щось наплутае, вже не кажучи про те, що це зовсiм не цiкаво. Чи не так? А ви що про це думаете, суперiнтенданте Баттл? – У реальному життi нiхто не переймаеться питанням делiкатностi методiв, мiсiс Олiвер, – вiдповiв полiцiянт. – Люди зазвичай обирають миш’як, бо вiн надiйний i його легко дiстати. – Дурницi, – сказала вона. – Просто рiч у тiм, що в Скотленд-Ярдi ви маете цiлу купу злочинiв, якi нiяк не розкриете. А от якби у вас працювала жiнка… – Власне кажучи, ми маемо… – Так-так, цi жахливi жiнки-полiцiянтки у смiховинних капелюхах, якi тiльки те й роблять, що чiпляються до людей у парках! Я ж говорю про жiнок на керiвних посадах. Жiнки тямлять у злочинах. – Так, зазвичай iз них виходять дуже успiшнi злочинницi, – зауважив Баттл. – Вони вмiють зберiгати холодний розум. Просто неймовiрно, як вони можуть вести свою гру, навiть оком не змигнувши. Мiстер Шайтана тихо засмiявся. – Жiноча зброя – це отрута, – озвався вiн. – Гадаю, е багато жiнок, якi звели когось зi свiту за допомогою отрути, однак про них нiхто так i не дiзнався. – Звiсно, що е, – весело промовила мiсiс Олiвер, накладаючи собi в тарiлку побiльше мусу з фуа-гра. – Лiкарi теж мають безлiч можливостей для цього, – продовжив мiстер Шайтана замислено. – Я з вами не погоджуюся, – вигукнув доктор Робертс. – Коли ми й отруюемо своiх пацiентiв, то хiба з чистоi випадковостi. – Вiн зайшовся щирим смiхом. – Але якби я хотiв скоiти злочин… – повiв далi мiстер Шайтана. Вiн замовк, i щось у тишi, що запала опiсля, прикувало увагу всiх присутнiх. Усi обличчя були поверненi до нього. – Я намагався б зробити все максимально просто. Зрештою, бувають же ж нещаснi випадки – хтось когось ненавмисно пiдстрелив – чи навiть якiсь побутовi iнциденти. Вiн знизав плечима й пiдняв келих. – Але хто я такий, щоб про щось розповiдати, коли за столом зiбралося стiльки справжнiх експертiв… Вiн пiднiс келих до уст. Полум’я свiчки вiдкинуло червону винну тiнь на його обличчя з напомадженими вусами, маленькою борiдкою та химерними бровами… На якусь мить запала цiлковита тиша. Тодi озвалася мiсiс Олiвер: – А зараз за двадцять чи двадцять по? Янгол пролетiв… А в мене ноги не схрещенi, то, мабуть, це чорний янгол![11 - Забобон, згiдно з яким, коли якась важлива розмова несподiвано перериваеться, на годиннику мае бути «двадцять по». Також вважаеться, що в цю мить над присутнiми пролiтае янгол. Несхрещенi ноги – передвiсники бiди, тому i янгол чорного кольору.] Роздiл третiй. Гра в бридж Коли всi повернулися до вiтальнi, там на них уже чекав стiл для бриджу. Гостям подали каву. – Хто грае в бридж? – запитав мiстер Шайтана. – Знаю, що мiсiс Лоррiмер грае. І доктор Робертс. А ви граете, мiс Мередiт? – Так. Хоч i не дуже добре. – Чудово. А ви, майоре Деспард? Гаразд. Отже, ви четверо гратимете тут. – Яке щастя, що на нас чекае бридж, – мiсiс Лоррiмер зiзналася Пуаро. – Я одна з найзатятiших шанувальниць бриджу, яких тiльки бачив свiт. Ця гра просто полонила мою душу. Та я навiть вiдмовляюся приходити до когось у гостi, якщо пiсля вечерi не передбачаеться кiлька партiй бриджу! Бо менi стае смертельно нудно. Менi соромно за себе, але нiчого не можу з цим удiяти. Шляхом знiмання колоди були визначенi пари: Мiсiс Лоррiмер з Енн Мередiт проти майора Деспарда та доктора Робертса. – Жiнки проти чоловiкiв, – оголосила мiсiс Лоррiмер, сiвши на свое мiсце й узявшись умiло тасувати карти. – І як вам карти, партнерко? Моя заявка – форсинг два[12 - Початкова заявка у грi, що сигналiзуе хорошу руку (карти, виданi гравцевi) i забороняе партнеру пасувати.]. – Якби ви виграли, – вигукнула мiсiс Олiвер, сповнюючись фемiнiстичними сентиментами, – то показали б чоловiкам, що не все завжди лише так, як iм того хочеться. – Бiдолашнi, без надii сподiваються, – весело промовив доктор Робертс, починаючи тасувати другу колоду. – Гадаю, ви роздаете, мiсiс Лоррiмер. Майор Деспард повiльно сiв на свое мiсце. Вiн дивився на Енн Мередiт так, наче його щойно осяяло, яка ж вона вродлива. – Знiмiть, будь ласка, – нетерпляче сказала мiсiс Лоррiмер. Перепрошуючи, вiн зняв карти з колоди, яку жiнка протягувала до нього. Мiсiс Лоррiмер почала здавати вiдточеними рухами. – У сусiднiй кiмнатi е ще один стiл для бриджу, – повiдомив мiстер Шайтана. Вiн рушив до дверей, i четверо iнших гостей пiшли слiдом за ним у невеличку, проте затишно омебльовану кiмнату для курiння, де на них чекав другий стiл для бриджу. – Треба роздiлитися на пари, – сказав полковник Рейс. Мiстер Шайтана похитав головою. – Я не граю, – вiдмовився вiн. – Бридж не моя гра. Усi запротестували, що тодi й вони не будуть грати, однак господар дому вiдмовився слухати будь-якi заперечення i зрештою гостi примостилися за столом. Пуаро та мiсiс Олiвер проти Баттла та Рейса. Мiстер Шайтана поспостерiгав за ними деякий час, посмiхнувся своею мефiстофелiвською посмiшкою, побачивши, при якому розкладi карт мiсiс Олiвер заявила «два без козиря», а тодi безшумно вийшов в iншу кiмнату. Тут гравцi були в самому розпалi гри, i кожне обличчя мало вкрай серйозний вигляд. Торги вiдбувалися в пожвавленому темпi. «Одна чирва». «Пас». «Три трефи». «Три пiки». «Чотири бубни». «Контра[13 - Заявка, що пiдвищуе цiну поточноi гри.]». «Чотири чирви». Мiстер Шайтана зупинився i якусь мить спостерiгав за усiм цим з посмiшкою на вустах. Потiм вiн пройшов через кiмнату i вмостився у великому крiслi поруч iз камiном. До вiтальнi внесли тацю з напоями й поставили ii на столику бiля крiсла. Мерехтiння вогню вiдбивалося у кришталевих корках пляшок з алкоголем. Мiстер Шайтана, який пiдходив до питання освiтлення як до мистецтва, облаштував усе так, що здавалося, наче цiлiсiньку кiмнату освiтлюе лише вогонь у камiнi. Приглушеного свiтла маленькоi лампи, що була одразу поруч iз крiслом, якраз вистачало для читання книжок, якщо господаревi помешкання так заманеться. Притлумлене верхне освiтлення надавало примiщенню вiдчуття м’якостi. А от над столом для бриджу освiтлення було дещо iнтенсивнiше, i з-за столу й далi долинали монотоннi вигуки. – Один без козиря, – чiткий, рiшучий голос мiсiс Лоррiмер. – Три чирви, – агресивнi нотки в голосi доктора Робертса. – Пас, – тихий голос Енн Мередiт. Деспардiв голос завжди лунав пiсля невеличкоi паузи. І нi, Деспардовi треба було трохи часу не тому, що вiн був недотепою, а радше тому, що був людиною, яка звикла обдумувати кожне слово, перш нiж говорити. – Чотири чирви. – Контра. Мерехтливе сяйво вогню вигравало на обличчi мiстера Шайтани. Той посмiхнувся. Вiн продовжував сидiти на своему мiсцi й посмiхатися. Його повiки легенько затремтiли. Мiстеровi Шайтанi страшенно подобалася його вечiрка. – П’ять бубн. Гейм i робер[14 - Гейм – частина партii в бридж, за яку одна з пар набирае 100 балiв. Два вигранi гейми називають робером. Робер – фiнал гри.], – оголосив полковник Рейс. – Ви молодець, партнере, – звернувся вiн до Пуаро. – Я й не думав, що вам це вдасться. Пощастило, що вони не розiграли пiки. – Гадаю, це нiчого не змiнило б, – втрутився суперiнтендант Баттл, людина справжньоi великодушностi. Вiн таки заявив пiку, i його партнерка мiсiс Олiвер мала пiку, але «щось пiдказало iй» покласти трефу, а це призвело до поразки. Полковник Рейс подивився на свiй годинник. – Десять по пiвночi. Зiграемо ще одну партiю? – Даруйте, – мовив суперiнтендант, – але я маю звичку рано лягати спати. – І я теж, – озвався Еркюль Пуаро. – Тодi пiдiб’емо пiдсумок. В результатi п’яти розiграних роберiв цього вечора з великим вiдривом виграли чоловiки. Мiсiс Олiвер програла трьом iншим гравцям три фунти i сiм шилiнгiв. Полковник Рейс виграв найбiльшу суму. Хоч у бридж мiсiс Олiвер грати не дуже вмiла, проте вмiла гiдно програвати. Вона заплатила свiй борг, не втрачаючи веселостi. – У мене сьогоднi все пiшло не так, – сказала вона. – Інодi так бувае. От учора в мене були прекраснi карти. Я мала сто п’ятдесят додаткових очок три рази поспiль. Вона пiдвелася й узяла в руки свою вишиту вечiрню сумочку, вже було пiднесла руку до чола, щоб прибрати з нього волосся, але в останню мить зупинилася. – Гадаю, наш господар у сусiднiй кiмнатi, – сказала вона. Жiнка пройшла крiзь дверi, що з’еднували двi кiмнати, а решта гостей пiшли слiдом за нею. Мiстер Шайтана i далi сидiв у своему крiслi бiля камiна. Люди за столом з головою поринули в свою гру. – Контра п’ять треф, – проказала мiсiс Лоррiмер холодним, рiзким тоном. – П’ять без козиря. – Контра п’ять без козиря. Мiсiс Олiвер пiдiйшла до столу. Здавалося, що цей розiграш мае бути дуже цiкавий. Суперiнтендант Баттл пiдiйшов разом iз нею. Полковник Рейс попрямував до мiстера Шайтани, а Пуаро рушив слiдом за ним. – Ми вже будемо йти, мiстере Шайтана, – сказав Рейс. Шайтана нiчого не вiдповiв. Його голова була закинута вперед, а сам вiн мав такий вигляд, наче спав. Рейс умить кинув на Пуаро якийсь дивний погляд i пiдiйшов трохи ближче до чоловiка, що спав. Раптом iз вуст полковника зiрвався якийсь приглушений вигук, i вiн аж схилився над Шайтаною. Бельгiець моментально опинився поруч iз Рейсом i дивився туди, куди показував чоловiк, – на щось, що можна було б прийняти за особливо рясно прикрашену шпильку для краватки – але це була не шпилька… Пуаро нахилився, пiдняв руку мiстера Шайтани, вiдпустив ii, i та безвольно впала вниз. Вiн зустрiвся поглядом iз Рейсом, в очах якого прочитувалося одне-едине запитання, i кивнув у вiдповiдь. – Суперiнтенданте Баттл, можна вас на хвильку? – голосно покликав полковник. Баттл пiдiйшов до чоловiкiв. Мiсiс Олiвер продовжувала спостерiгати за грою, в якiй розiгрувався контракт «П’ять без козиря. Оголошена контра». Попри свою зовнiшню емоцiйну вiдстороненiсть, суперiнтендант Баттл був чоловiком зi спритним розумом. Пiдiйшовши до них, вiн здiйняв брови i сказав низьким голосом: – Щось не так? Полковник Рейс кивнув i показав рукою на безмовну постать у крiслi. Коли Баттл схилився над нею, Пуаро змiг ретельно роздивитися обличчя мiстера Шайтани. Тепер вираз цього обличчя здавався дещо комiчним: рот був розтуленим, а на лицi не залишилося нi грама вiд звичного таемничо-демонiчного образу… Еркюль Пуаро похитав головою. Суперiнтендант виструнчився. Не торкаючись руками, вiн оглянув рiч, що була схожа на додаткову шпильку для краватки на сорочцi мiстера Шайтани, яка, проте, зовсiм не була шпилькою. Вiн пiдняв знерухомлену руку i прослiдкував, як вона безсило впала назад. Тодi вiн пiдвiвся на ноги. Живе втiлення професiйноi вiдстороненостi й вiйськового вишколу, вiн приготувався взяти на себе контроль над ситуацiею. – Попрошу хвилинку вашоi уваги, – сказав полiцiянт. Його пiдвищений голос прозвучав украй офiцiйно, i це було настiльки незвично для такого зiбрання, що всi враз вiдiрвалися вiд гри в бридж i прикипiли поглядом до суперiнтенданта, а рука Енн Мередiт так i застигла в повiтрi над пiковим тузом. – Із сумом повiдомляю вам, – прорiк вiн, – що наш господар, мiстер Шайтана, мертвий. Мiсiс Лоррiмер та доктор Робертс скочили на ноги. Деспард утупився в одну точку й насупив обличчя. Енн Мередiт тихенько зойкнула. – Друже, ви впевненi в цьому? Доктор Робертс, у якого одразу ж загострилися професiйнi iнстинкти, стрiмко перетнув кiмнату, рухаючись швидким енергiйним кроком, що так притаманний лiкарям, коли тi мають засвiдчити щось важливе. Якось випадково на його шляху опинилася масивна постать суперiнтенданта Баттла. – Хвилиночку, докторе Робертс. Чи можете ви менi спершу сказати, хто заходив i виходив iз цiеi кiмнати протягом вечора? Робертс витрiщився на полiцiянта. – Заходив i виходив? Я вас не розумiю. Нiхто сюди не заходив i не виходив звiдси. Суперiнтендант вiдвiв погляд вiд лiкаря. – Це справдi так, мiсiс Лоррiмер? – Абсолютно. – Анi дворецький, анi iншi слуги? – Нi. Дворецький принiс тацю, коли ми взялися до гри. А потiм вiн сюди не заходив. Суперiнтендант Баттл поглянув на Деспарда. Той кивнув на знак згоди. Енн також заторочила, майже задихаючись: – Так, так, це правда. – До чого все це, друже? – нетерпляче промовив Робертс. – Дайте менi його оглянути. Може, вiн просто знепритомнiв. – Вiн не знепритомнiв, i даруйте, але я не дозволю нiкому торкнутися його до приходу лiкаря з полiцiйного вiддiлку. Ледi та джентльмени, мiстера Шайтану вбили. – Вбили? – пролунав нажаханий голос Енн, яка не могла повiрити в значення цього слова. Деспард лише продовжував упиватися вiдсутнiм поглядом кудись поперед себе. – Як це вбили? – рiзко прокричала мiсiс Лоррiмер. – Святий Боже! – тiльки й видобув iз себе доктор Робертс. Суперiнтендант Баттл повiльно кивнув головою. Цiеi митi вiн скидався на порцелянову статуетку. Його обличчя зовсiм не виражало емоцiй. – Закололи, – промовив вiн. – Ось як його вбили. Закололи. А тодi раптово ошелешив усiх запитанням: – Хтось iз вас уставав з-за столу пiд час гри? Вiн побачив, як вирази чотирьох облич навпроти нього враз змiнилися. Там були страх, розумiння, обурення, сум’яття, жах, але нiчого з того, що могло б хоч якось допомогти. – То як? Запала мовчанка, а тодi майор Деспард (вiн пiдвiвся з-за столу i тепер стояв, як солдат на парадi, повернувшись своiм вузьким розумним обличчям до Баттла) тихенько промовив: – Гадаю, кожен iз нас у той чи iнший час уставав з-за столу – чи то взяти собi щось випити, чи то пiдкинути дров у вогонь. Я особисто робив i те, i те. Коли я пiдiйшов до камiна, Шайтана спав у своему крiслi. – Спав? – Ну, так менi тодi здалося, що спав. – Можливо, так воно й було, – промовив Баттл. – Або ж вiн уже був мертвий. З цим ми зараз i будемо розбиратися. Я попрошу вас пройти до сусiдньоi кiмнати. – Суперiнтендант звернувся до Рейса, що безмовно стояв поруч iз ним: – Полковнику Рейс, може, пiдете з ними? Той одразу кивнув на знак згоди й розумiння. – Безперечно, суперiнтенданте. Четверо гравцiв бриджу повiльно пройшли до iншоi кiмнати. Мiсiс Олiвер сiла в крiсло у дальньому кiнцi вiтальнi й почала тихенько плакати. Баттл пiдняв телефонну слухавку й комусь зателефонував. Потiм вiн оголосив: – Мiсцева полiцiя буде тут з хвилини на хвилину. Начальство розпорядилося, щоб я очолив це розслiдування. Полiцiйний лiкар теж прибуде негайно. Мсье Пуаро, на вашу думку, скiльки часу пройшло з моменту смертi? Я сказав би, точно понад годину. – Погоджуюся. На жаль, нiхто не зможе дати нам точнiшоi iнформацii. Нiхто не зможе сказати: «Цей чоловiк уже мертвий одну годину, двадцять п’ять хвилин i сорок секунд». Баттл кивнув, думаючи про щось свое. – Вiн сидiв одразу перед вогнем. Це важливий момент. Отже, з моменту смертi пройшло понад годину часу, але точно не бiльше двох iз половиною. Впевнений, що наш лiкар зможе це пiдтвердити. Але нiхто нiчого не чув i нiхто нiчого не бачив. От дивина! Це ж треба було, щоб убивця зважився на такий вiдчайдушний крок! Зрештою, мiстер Шайтана мiг би закричати. – Однак вiн цього не зробив. Убивцi неабияк пощастило. Як ви вже сказали, mon ami[15 - Мiй друже (фр.).], це було дуже вiдчайдушне вбивство. – Мсье Пуаро, маете якiсь припущення щодо мотивiв? Чи щось таке? – Так, менi е що сказати з цього приводу, – повiльно мовив Пуаро. – Але спершу ви скажiть менi, чи мiстер Шайтана не натякав вам, на який саме прийом вас було запрошено сьогоднi. Суперiнтендант Баттл допитливо дивився на нього. – Нi, мсье Пуаро. Вiн узагалi нiчого не казав. А чому ви запитуете? Десь iздалеку долинув звук дзвiнка, хтось постукав дверним молоточком. – Нашi приiхали, – сказав Баттл. – Пiду зустрiну iх. А тодi послухаемо вас. Потрiбно братися за роботу. Пуаро кивнув у вiдповiдь. Полiцiянт вийшов iз кiмнати. Мiсiс Олiвер продовжувала ридати. Бельгiець пiдiйшов до столу для бриджу. Нiчого не торкаючись руками, вiн узявся розглядати записи, на яких вiвся рахунок гри. Вiн похитав головою кiлька разiв. – От же ж дурник! Який же вiн дурник! – бурмотiв детектив. – Вирядитись як сам чорт i намагатися настрашити людей. Quel enfantillage![16 - Яка дитячiсть! (фр.).] Дверi вiдчинилися. Всередину зайшов полiцiйний лiкар iз сумкою в руцi. Слiдом за ним увiйшов дiльничний iнспектор, який розмовляв iз Баттлом. Потiм з’явився фотограф. Констебль залишився в коридорi. Розслiдування злочину почалося. Роздiл четвертий. Перший убивця? Еркюль Пуаро, мiсiс Олiвер, полковник Рейс та суперiнтендант Баттл сидiли за столом у iдальнi. Пройшла година, вiдколи приiздила полiцiя. Тiло оглянули, сфотографували i забрали. Був також експерт iз вiдбиткiв пальцiв, але зараз вiн уже зробив свою роботу й пiшов. Баттл поглянув на Пуаро. – Перш нiж я поговорю з рештою чотирма, я хочу почути вашу версiю. Ви казали, що сьогоднiшнiй прийом улаштували не просто так? Чоловiчок ретельно i з усiма деталями переказав розмову, яка вiдбулася мiж ним i Шайтаною у Вессекс-Гаузi. Суперiнтендант мiцно стиснув уста. Вiн уже майже був готовий засвистiти вiд почутого. – Експонати, кажете? Живi вбивцi! Неймовiрно! Гадаете, вiн дiйсно саме це мав на увазi? Може, вiн просто розiгрував вас? Пуаро похитав головою. – О нi, вiн мав на увазi саме те, про що казав. Шайтана був людиною, яка пишалася своiм мефiстофелiвським ставленням до життя. Вiн був страшенно марнославним чоловiком. А ще нерозумним. От тому вiн тепер i мертвий. – Я розумiю, про що ви, – сказав суперiнтендант. – Прийом у форматi восьмеро гостей i сам господар. Четверо, так би мовити, «нишпорок»… i четверо вбивць! – Це неможливо! – вигукнула мiсiс Олiвер. – Абсолютно неможливо. Я не вiрю, що хтось iз цих людей може бути злочинцем. Суперiнтендант Баттл замислено похитав головою. – Я не заявляв би про це з такою впевненiстю, мiсiс Олiвер. Вбивцi анi зовнiшнiм виглядом, анi поведiнкою абсолютно не вiдрiзняються вiд iнших людей. Дуже часто це цiлком приемнi, тихi, вихованi й освiченi люди. – У такому разi я вважаю, що це доктор Робертс, – впевнено промовила жiнка. – Щойно я його побачила, то iнстинктивно вiдчула, що з цим чоловiком щось не так. А моi iнстинкти нiколи мене не пiдводять. Баттл звернувся до полковника Рейса. – А ви що думаете, сер? Рейс знизав плечима. Вiн подумав, що це запитання стосуеться слiв Пуаро, а не пiдозр мiсiс Олiвер, тож вiдповiв: – Може бути, дуже навiть може бути. Це означае, що принаймнi щодо однiеi людини Шайтана таки мав рацiю! Зрештою, вiн же лише мiг пiдозрювати, що цi люди були вбивцями, – вiн не мiг знати цього напевне. Може бути так, що вiн мав слушнiсть щодо всiх чотирьох, а може, й лише щодо одного. Проте тут сумнiвiв немае: хтось один таки е вбивцею, i смерть Шайтани – пiдтвердження цьому. – Один iз них перелякався, що його викриють. Гадаю, так усе й було. А ви що скажете, мсье Пуаро? Той кивнув. – Покiйний мiстер Шайтана був вiдомий своею ексцентричнiстю, – промовив детектив. – А ще вiн мав небезпечне почуття гумору i репутацiю безжалiсноi людини. Жертва подумала, що Шайтана так розважаеться i збираеться от-от видати ii полiцii – власне кажучи, вам! Вiн (чи вона), мабуть, подумав, що Шайтана мав беззаперечнi докази. – Але чи мав вiн iх? Пуаро знизав плечима. – Про це ми нiколи не дiзнаемося. – Це доктор Робертс! – ще раз упевнено заявила мiсiс Олiвер. – Вiн такий надзвичайно люб’язний, а вбивцi часто поводяться люб’язно. Це iхне прикриття! На вашому мiсцi, суперiнтенданте Баттл, я його негайно заарештувала б. – Гадаю, що так нам i довелося б чинити, якби Скотленд-Ярдом керувала жiнка, – сказав Баттл, а в його очах, що нiколи не видавали жодних емоцiй, на мить аж зблиснули вогники. – Але, розумiете, оскiльки розслiдування ведуть лише чоловiки, то мусимо дiяти обережно. Мусимо пiдбиратися до iстини крок за кроком. – Ох цi чоловiки, – зiтхнула письменниця й одразу почала продумувати про себе тексти майбутнiх газетних статей. – Краще покликати iх зараз, – вирiшив суперiнтендант. – Не варто змушувати iх чекати занадто довго. Полковник Рейс уже почав пiдводитися. – Якщо ви хочете, щоб ми пiшли… Вловивши промовистий погляд мiсiс Олiвер, Баттл на мить завагався. Вiн прекрасно знав, ким насправдi працюе полковник Рейс, та й Пуаро не раз спiвпрацював iз полiцiею. Проте у випадку з мiсiс Олiвер потрiбно було трохи вийти за межi правил. Але суперiнтендант Баттл був доброю людиною. Вiн згадав, як вона сьогоднi програла три фунти й сiм шилiнгiв, а проте гiдно й безжурно визнала поразку. – Я не проти, щоб ви залишилися, – сказав вiн. – Але попрошу вас не втручатися (на цих словах вiн поглянув на мiсiс Олiвер), а також абсолютно нiчого не казати про те, що повiдомив нам мсье Пуаро. Це була невеличка таемниця Шайтани, яка, власне кажучи, з ним i померла. Все зрозумiло? – Абсолютно, – вiдповiла мiсiс Олiвер. Баттл пiдiйшов до дверей i покликав констебля, який чергував у коридорi. – Зайдiть до маленькоi курильноi кiмнати. Там буде Андерсон iз чотирма гостями. Скажiть докторовi Робертсу, що ми чекаемо на нього тут. – Я залишила б його насамкiнець, – зазначила мiсiс Олiвер. – Я маю на увазi, що зробила б так у книжцi, – вибачливо додала вона. – У реальному життi все трохи не так, – промовив Баттл. – Я знаю, – сказала письменниця. – У реальному життi все не так добре продумано. Доктор Робертс увiйшов уже не настiльки енергiйним, як ранiше, кроком. – Слухайте, Баттле, – почав вiн, – та це якась повна чортiвня! Даруйте на словi, мiсiс Олiвер, але так воно i е. Як лiкар, я просто не можу в таке повiрити! Щоб чоловiка хтось змiг заколоти, доки трое iнших людей сидять за якихось кiлька ярдiв вiд мiсця злочину. – Доктор Робертс замахав головою. – Ух! Я на таке нiколи не пiшов би! – Кутики його губ легенько здiйнялись в усмiшцi. – То що менi сказати чи зробити, щоб переконати вас, що я не вчиняв цього злочину? – Ну, можемо обговорити мотиви, докторе Робертс. Лiкар почав активно кивати головою. – Тут усе просто. У мене не було анi найменшого мотиву зводити бiдолашного Шайтану зi свiту. Я його навiть добре не знав. Вiн менi подобався… був таким цiкавим чолов’ягою. Щось було в ньому схiдного. Звiсно, я знаю, що ви ретельно вивчите нашi з ним зв’язки. Я не дурний i розумiю це. Але ви нiчого не знайдете. Я не мав абсолютно жодноi причини вбивати Шайтану, i я цього не робив. Баттл кивнув, не змiнюючи свого дерев’яного виразу обличчя. – Гаразд, докторе Робертс. Ви ж розумiете, що я мушу перевiряти всiх i все. Ви ж бо людина розумна. Чи можете ви щось сказати менi про трьох iнших гостей? – Боюся, менi вiдомо не дуже багато. Деспарда й мiс Мередiт я вперше зустрiв лише сьогоднi. Утiм, я чув про Деспарда й ранiше – читав його книжку про подорожi, веселi ж байки вiн там назбирав. – Чи знали ви, що Деспард був знайомий iз мiстером Шайтаною? – Нi. Шайтана нiколи не згадував про нього. Як я вже сказав, я чув про нього, але нiколи не зустрiчався з ним. Із мiс Мередiт я також нiколи ранiше не бачився. А з мiсiс Лоррiмер ми знайомi лише трохи. – Що вам вiдомо про неi? Робертс знизав плечима. – Вона вдова. Доволi заможна. Розумна, гарно вихована жiнка. Першокласна гравчиня в бридж. Власне кажучи, так я з нею i познайомився – за грою в бридж. – І про неi мiстер Шайтана теж нiколи не згадував? – Нi. – Гм… це все нам не сильно допомагае. Гаразд, докторе Робертс, я люб’язно попрошу вас напружити пам’ять i сказати менi, скiльки разiв ви самi вставали з-за столу пiд час гри, i якщо зможете пригадати, розкажiть, коли й куди ходили iншi гравцi. Доктор Робертс замислився на кiлька хвилин. – Це не так легко, – щиро зiзнався лiкар. – Я бiльш-менш пам’ятаю, що робив сам. Я вставав тричi, тобто тi три рази, коли був тлумаком[17 - Тлумак – партнер розiгрувальника (людини, що зробила останню заявку). Тлумак викладае своi карти на стiл так, щоб iх бачили всi гравцi, i ними ходить розiгрувальник.], я вiдходив вiд столу, щоб зробити якусь рiч. Одного разу я пiшов пiдкинути дрова у вогонь. Ще один раз я вставав, щоб принести дамам щось випити. І востанне ходив по вiскi з содовою для себе. – Чи пам’ятаете, коли саме це все було? – Можу лише згрубша прикинути. Гадаю, ми почали грати близько 21: 30. Десь за годину я зайнявся вогнем, невдовзi пiсля того принiс напоi (здаеться, то було через одну роздачу) i, можливо, десь о пiв на дванадцяту я пiшов по вiскi з содовою для себе. Але це все дуже приблизно. Я не можу впевнено заявляти про точний час. – Столик iз напоями був позаду крiсла мiстера Шайтани? – Так. Іншими словами, я проходив бiля нього три рази. – І кожного разу вам здавалося, що вiн спить? – Менi так здалося, коли я пройшов уперше. Наступного разу я вже навiть не дивився на нього. А коли йшов утрете, то подумав про себе: «Розлiгся, мов жебрак на вулицi». Але я сильно не придивився до нього. – Зрозумiло. Тепер скажiть, будь ласка, коли iншi гравцi вставали з-за столу? Доктор Робертс насупився. – Оце вже важко… дуже важко пригадати. Деспард, здаеться, вiдходив узяти ще одну попiльничку. А потiм брав собi щось випити. Це вiн вставав ще до мене, бо пам’ятаю, як вiн запитав мене, чи я хочу чогось випити, а я сказав, що поки ще не готовий. – А ледi? – Мiсiс Лоррiмер раз пiдiйшла до вогню. Нiбито щось порухала там. Менi здаеться, що вона розмовляла з Шайтаною, але я не впевнений. Я тодi був зосереджений на картах, бо задумав ризиковану гру без козиря. – А мiс Мередiт? – Вона точно вставала з-за столу принаймнi раз. Вона пiдiйшла до мене й заглянула в моi карти – я тодi був ii партнером. Потiм вона подивилася на карти iнших гравцiв, а тодi пройшлася кiмнатою. Я не знаю, що саме вона робила. Я не звертав уваги. Суперiнтендант Баттл запитав задумливим голосом: – Коли ви грали за столом, нiхто з вас не сидiв прямо навпроти камiна? – Нi, всi були трохи розвернутi вбiк. До того ж мiж нашим столом i камiном був ще великий комод – виконаний у китайському стилi, розкiшна рiч. Звiсно, я розумiю, що за таких умов хтось абсолютно спокiйно мiг би вбити бiдолаху. Зрештою, коли ти граеш у бридж, то ти повнiстю занурюешся в гру. Ти не роззираешся на всi боки, не помiчаеш, що вiдбуваеться навколо. Єдиний, хто мiг би це зробити, мав бути тлумаком у той час. У такому разi… – У такому разi не залишаеться сумнiвiв, що вбивцею був тлумак, – сказав полiцiянт. – І все-таки, – зазначив доктор Робертс, – для цього треба було мати сталевi нерви. А що, як хтось iз гравцiв обернувся б у вирiшальний момент? – Так, – погодився Баттл. – Ризик був чималий. Отже, й мотив мав бути дуже вагомим. Хотiлося б менi дiзнатися про цей мотив, – додав вiн, безсоромно прикидаючись, наче нiчого не знае. – Гадаю, вам вдасться це зробити, – повiв далi Робертс. – Треба буде вивчити якiсь його особистi документи i таке iнше. Можливо, там буде якась зачiпка. – Сподiваюся на це, – похмуро вiдповiв суперiнтендант. Вiн пильним поглядом уп’явся у свого спiврозмовника. – А чи не могли б ви, докторе Робертс, висловити власну думку – як чоловiк чоловiковi? – Звiсно. – Хто з трьох пiдозрюваних мiг би бути вбивцею? Доктор Робертс знизав плечима. – Тут i думати не треба. Можу одразу сказати, що це Деспард. Це чолов’яга сталевоi витримки. Вiн звик до небезпек, до ситуацiй, де потрiбно швидко дiяти. Вiн не боiться ризику. Я сумнiваюся, що це могла зробити жiнка. Для такого необхiдно задiяти силу. – Не так багато, як може здатися. Ось, погляньте на це. Раптом Баттл, неначе фокусник, видобув звiдкись довгий тоненький iнструмент з блискучого металу з невеличкою круглою голiвкою, прикрашеною дорогоцiнним камiнням. Доктор Робертс нахилився вперед, взяв його в руки й оглянув поглядом, сповненим професiйного захоплення. Вiн доторкнувся до гострого вiстря i аж присвиснув. – Оце так iнструмент! Оце так рiч! Цю крихiтку однозначно було створено для вбивств. Та вона ж у тiло входить, як у масло, прямiсiнько як у масло. Я так розумiю, вбивця принiс це з собою. – Нi. Ця рiч належала мiстеровi Шайтанi. Вона лежала на столi бiля дверей помiж iнших дрiбниць. – Отже, вбивця просто скористався знахiдкою. Пощастило ж йому раптом знайти таке знаряддя. – Якщо ви так бачите цю ситуацiю… – повiльно протягнув суперiнтендант. – Тобто, звiсно ж, бiдолашному Шайтанi точно не пощастило. – Я не це маю на увазi, докторе Робертс. Я кажу, що на ситуацiю можна поглянути й пiд iншим кутом. Гадаю, що спершу вбивця побачив це знаряддя i тiльки тодi злочинна iдея стрельнула йому в голову. – Хочете сказати, що це був спонтанний приступ натхнення? Це не було заплановане вбивство? Тобто вбивця вирiшив здiйснити свiй злочин уже тут? Ем… а що наштовхнуло вас на таку думку? Лiкар поглянув на обличчя Баттла, шукаючи там вiдповiдi. – Просто собi припущення, – незворушно вiдповiв той. – Що ж, може бути й так, звiсно, – повiльно протягнув доктор Робертс. Полiцiянт прочистив горло й додав: – Гаразд, лiкарю, я бiльше не буду вас затримувати. Дякую за допомогу. Тiльки залиште свою адресу, якщо ваша ласка. – Так, звичайно. Глостер-террас, 200, Захiдний сектор 2. Номер телефону Бейсвотер 23896. – Дякую. Можливо, менi згодом треба буде до вас навiдатися. – Із радiстю прийму вас у будь-який час. Сподiваюся, в газетах не сильно писатимуть про сьогоднiшнiй iнцидент. У мене багато тривожних пацiентiв. Не хочу, щоб вони занадто переживали. Суперiнтендант Баттл озирнувся на Пуаро. – Перепрошую, мсье Пуаро. Може, ви маете якiсь запитання? Впевнений, що лiкар не буде проти. – Звiсно, що нi. Звичайно, я не буду проти. Мсье Пуаро, я ваш великий шанувальник. У вас сiрi клiтинки на мiсцi – все завжди впорядковано у вашiй головi. Я теж прихильник порядку й методу. Впевнений, ви пiдготували якесь дуже пiдступне запитання для мене. Чоловiчок лиш розвiв руками, зображаючи якийсь свiй типово iноземний жест. – Нi-нi. Я просто хочу скласти собi в головi чiтку картинку. Наприклад, скiльки роберiв ви сьогоднi розiграли? – Три, – швидко вiдповiв Робертс. – Ми вже дiйшли до одного гейму в четвертому роберi, коли ви ввiйшли до нас у кiмнату. – А хто з ким грав? – У першому роберi я з Деспардом проти дам. І цi ледi, святi небеса, розгромили нас ущент. Просто стерли в порошок. Нам усе нiяк карта не йшла. У другому роберi ми грали з мiс Мередiт проти Деспарда та мiсiс Лоррiмер. У третьому роберi мiсiс Лоррiмер i я проти мiс Мередiт i Деспарда. Ми щоразу знiмали колоду, щоб визначити пари, але воно само якось йшло по колу. У четвертому роберi ми з мiс Мередiт знову були разом. – То хто перемiг, а хто програв? – Мiсiс Лоррiмер вигравала в кожному роберi. Мiс Мередiт виграла в першому i програла два наступнi. Менi гра йшла, а от мiс Мередiт i Деспарду не дуже. – Наш вельмишановний суперiнтендант уже запитував, якоi ви думки про своiх партнерiв як кандидатiв на роль убивцi, – сказав маленький детектив iз усмiшкою на обличчi. – Я ж попрошу вас охарактеризувати iх як гравцiв у бридж. – Мiсiс Лоррiмер – першокласна гравчиня, – одразу вiдповiв доктор Робертс. – Гадаю, вона добряче заробляе на бриджi. Деспард також непоганий гравець. Я таких називаю тямущими. Далекоглядний чолов’яга. Мiс Мередiт можна описати як доволi обережну гравчиню. Вона не припускаеться помилок, але грае далеко не iдеально. – А ви самi, лiкарю? В очах Робертса спалахнули вогники. – Кажуть, я схильний трохи переоцiнювати своi можливостi й заявляти забагато взяток, але це менi завжди виходить на користь. Пуаро всмiхнувся. Доктор Робертс звiвся на ноги. – Чи будуть у вас ще якiсь запитання? Чоловiчок похитав головою. – У такому разi на добранiч. На добранiч, мiсiс Олiвер. Можете цiлу нову книжку написати. Це цiкавiше, нiж будь-якi отрути, що не залишають слiдiв. Вiн вийшов з кiмнати, знову крокуючи своею звичною енергiйною ходою. Коли за ним зачинилися дверi, мiсiс Олiвер промовила з гiркотою в голосi: – Нову книжку можете написати! Теж менi нова книжка! Люди бувають такi дивнi. Та я будь-якоi митi можу придумати iсторiю вбивства в рази цiкавiшу, нiж який завгодно реальний випадок. Менi нiколи не бракуе уяви придумати щось нове. А моi читачi люблять розповiдi про отрути, що не залишають слiдiв! Роздiл п’ятий. Другий убивця? Мiсiс Лоррiмер увiйшла до iдальнi, як справжня ледi. Їi обличчя зблiдло, але поводилася вона спокiйно. – Перепрошую, що доводиться тривожити вас, – почав суперiнтендант Баттл. – Ви просто виконуете свою роботу, я розумiю, – тихо вiдповiла вона. – Це, звичайно, не найприемнiша ситуацiя, але нiчого не вдiеш. Я прекрасно розумiю, що хтось iз нас чотирьох, що були в тiй кiмнатi, вбивця. Але, звiсно, не розраховую, що ви просто на слово повiрите, що це не я. Вона сiла на стiлець, запропонований полковником Рейсом, й опинилася одразу навпроти суперiнтенданта. Їi розумнi сiрi очi зустрiлися поглядом iз його очима. Вона уважно вичiкувала, поки вiн почне говорити. – Ви добре знали мiстера Шайтану? – нарештi озвався полiцiянт. – Не дуже. Ми були знайомi кiлька рокiв, але не надто близько. – Де ви з ним зустрiлися? – У готелi в Єгиптi. Гадаю, то був «Вiнтер Пелас» у Луксорi. – І яке у вас склалося враження про мiстера Шайтану? Жiнка ледь помiтно знизала плечима. – Що ж, чесно кажучи, вiн здався менi цiлковитим пройдисвiтом. – Пробачте, що запитаю так прямо, але чи не було у вас якогось мотиву прибрати його? Це питання трохи розсмiшило мiсiс Лоррiмер. – Якби у мене i був такий мотив, то хiба я повiдомила б вас про нього, суперiнтенданте Баттл? – Цiлком iмовiрно, що так, – вiдповiв той. – Справдi розумна людина знае, що iстина й так неодмiнно стане вiдомою. Мiсiс Лоррiмер задумливо нахилила голову. – Може, й так, звiсно. Нi, суперiнтенданте, я не мала жодноi причини бажати смертi мiстеровi Шайтанi. Власне кажучи, менi байдуже, живий вiн чи мертвий. Вiн завжди видавався менi абсолютним poseur[18 - Позером (фр.).], iз цiлковито награними манерами, що iнколи мене навiть дратувало. Ось так я його сприймаю, чи то пак сприймала. – Що ж, тут усе зрозумiло. В такому разi, мiсiс Лоррiмер, чи не могли б ви розповiсти щось про своiх трьох компаньйонiв? – На жаль, нi. Майора Деспарда та мiс Мередiт я зустрiла сьогоднi вперше. Вони обое здалися менi дуже приемними людьми. А доктора Робертса я знаю зовсiм трохи. Здаеться, вiн дуже популярний лiкар. – То вiн не ваш лiкар? – О нi, нi. – Гаразд, мiсiс Лоррiмер, скажiть тодi, будь ласка, скiльки разiв ви сьогоднi вставали з-за столу, i за змоги опишiть, що робили решта трое гравцiв протягом вечора. Мiсiс Лоррiмер навiть на секунду не завагалася з вiдповiддю. – Я знала, що ви, ймовiрно, запитаете мене про це. Тож уже пробувала пригадати. Я вставала лише раз, коли була тлумаком. Пiдiйшла до вогню. Мiстер Шайтана тодi ще був живий. Я сказала йому щось про те, як приемно бачити вогонь у камiнi. – І вiн щось вiдповiв? – Сказав, що ненавидить радiатори. – Хтось чув вашу розмову? – Не думаю. Я спецiально говорила тихо, щоб не заважати гравцям за столом. – Жiнка сухо додала: – Власне кажучи, тут вам доведеться-таки повiрити менi на слово, що тодi мiстер Шайтана був iще живий i розмовляв зi мною. Суперiнтендант Баттл не став нiчого заперечувати i спокiйно й виважено продовжив допит. – Коли це було? – Гадаю, на той час ми вже грали десь понад годину. – Що ви можете сказати про решту присутнiх? – Доктор Робертс принiс менi випивку. І собi теж узяв випити, але то вже було пiзнiше. Майор Деспард також ходив по напоi. То було десь бiля 23: 15, мабуть. – Вiн ходив лише раз? – Нi, здаеться, двiчi. Чоловiки взагалi багато разiв уставали, але я не дивилася, що вони робили. Мiс Мередiт вставала зi свого мiсця лише раз, наскiльки я пам’ятаю. Вона обiйшла навколо столу й зазирнула в карти свого партнера. – Але вона не вiдходила далеко вiд столу? – Не можу сказати точно. Може, й вiдходила. Баттл кивнув головою. – Це все досить розмито, – пробурмотiв вiн. – Даруйте. Баттл ще раз, неначе фокусник, видобув довгий витончений стилет. – Можете поглянути на це, мiсiс Лоррiмер? Жiнка взяла зброю в руки без жодних емоцiй. – Ви коли-небудь бачили цю рiч ранiше? – Нi, нiколи. – А вона лежала на столi у вiтальнi. – Я ii не помiтила. – Мiсiс Лоррiмер, ви ж розумiете, що з такою зброею жiнка може завдати удару так само легко, як i чоловiк. – Гадаю, що так, – тихенько погодилася вона. Мiсiс Лоррiмер нахилилася вперед i повернула цю вишукану рiч полiцiянту. – А втiм, – вiв далi суперiнтендант, – навiть для жiнки це мав би бути дуже вiдчайдушний крок, бо ризик був надзвичайно високим. Вiн зачекав iз хвилю, але мiсiс Лоррiмер продовжувала мовчати. – Вам вiдомо щось про стосунки мiстера Шайтани з трьома iншими гостями? Вона заперечно похитала головою. – Абсолютно нiчого. – Чи могли б ви висловити свою думку щодо того, хто з них може бути вбивцею? Мiсiс Лоррiмер виструнчилася вiд обурення. – Звiсно, що не могла б. Я вважаю таке запитання жахливо недоречним. Суперiнтендант Баттл у цю мить скидався на присоромленого хлопчиська, якого щойно насварила бабуся. – Вашу адресу, будь ласка, – пробурмотiв вiн, дiстаючи записник. – Чейн-лейн, 111, Челсi. – І номер телефону? – Челсi 45632. Мiсiс Лоррiмер пiдвелася. – Може, ви ще щось хотiли запитати, мсье Пуаро? – поспiхом проговорив Баттл. Мiсiс Лоррiмер затихла, ледь схиливши голову набiк. – Чи сприймете ви, мадам, за доречне запитання про те, якоi ви думки про ваших компаньйонiв не як про потенцiйних убивць, а як про гравцiв у бридж? Жiнка вiдповiла холодним тоном: – Я не маю нiчого проти такого запитання. Якщо воно взагалi якось стосуеться сутi справи… Бо я не зовсiм розумiю, як це може допомогти. – Це вже мiй клопiт. Тож що ви можете сказати, мадам? Мiсiс Лоррiмер, чий голос нагадував тепер голос дорослоi людини, яка терпляче намагаеться пояснити щось нетямущiй дитинi, почала дiлитися своiми враженнями про гравцiв: – Майор Деспард – хороший, умiлий гравець. Доктор Робертс оголошуе занадто великi взятки, але грае вiдмiнно. Мiс Мередiт теж непогано грае, але занадто обережно. Щось iще? Тепер уже Пуаро, неначе фокусник, раптом видобув звiдкись чотири зiм’ятi листочки, на яких гравцi вели пiдрахунок балiв. – Тут у мене рахунки гри, мадам. Чи е серед них той, який вели ви? Вона оглянула папiрцi. – Ось тут бачу свiй почерк. Це рахунок четвертого робера. – А ось цей листок? – Гадаю, то майора Деспарда. Вiн любить викреслювати переднi цифри, коли записуе новi. – А цей? – Це мiс Мередiт. Перший робер. – Отже, цей незавершений належить докторовi Робертсу? – Так. – Дякую, мадам, гадаю, це все. Мiсiс Лоррiмер повернулася до мiсiс Олiвер i сказала: – Добранiч, мiсiс Олiвер. І вам добранiч, полковнику Рейс. Опiсля, потиснувши руки всiм чотирьом, жiнка вийшла. Роздiл шостий. Третiй убивця? – Не сильно вона нам прояснила ситуацiю, – прокоментував Баттл. – Ще й мене на мiсце поставила. То жiночка старого гарту, з тих, що дбають за iнших людей. Але зарозумiла, як сам чорт! Не вiрю, що вона могла б убити Шайтану, але хтозна! Рiшучостi iй точно не бракуе. А що це ви, мсье Пуаро, про тi рахунки вирiшили запитати? Пуаро розклав iх на столi. – Бо вони нам багато чого можуть розповiсти. Хiба ви не бачите? Що нам потрiбно у нашiй справi? Розгадати характер. І то не один характер, а цiлi чотири. І ось що нам зможе тут допомогти – цi поспiхом накиданi цифри. Тут у нас перший робер – зовсiм коротенький, нiчого цiкавого. Невеличкi акуратнi циферки, все ретельно додано i вiднято. Це у нас пiдрахунок мiс Мередiт. Вона грала з мiсiс Лоррiмер. У них були хорошi карти, i вони виграли. На другому листочку вже не так легко прослiдкувати за грою, бо тут багато викреслень. Але це, ймовiрно, говорить нам щось про самого майора Деспарда. Бачимо, що вiн людина, яка любить з одного лише погляду знати, що i де вiдбуваеться. Цифри у нього маленькi й виразно засвiдчують його характер. Далi у нас листочок iз пiдрахунками мiсiс Лоррiмер. Вона з доктором Робертсом проти двох iнших. Прямо епiчна битва – цифри так i наростають горою по обидва боки. Тодi наш лiкар оголошуе бiльше взяток, нiж може взяти, i мiсiс Лоррiмер з Робертсом iдуть на спад. Проте не забуваймо, що вони обое першокласнi гравцi, тож сильно нiколи не опускаються. Коли переоцiнка можливостей з боку лiкаря призводить до необдуманих торгiв, то iнша сторона прагне вiдiгратися на контрi. Ось, подивiться, цi цифри говорять нам про втраченi подвiйнi взятки. Цей почерк промовистий, витончений, дуже розбiрливий, рiшучий. А ось i останнiй рахунок iз незакiнченим робером. Як бачите, я позбирав листки з балами, написаними рукою кожного з гравцiв. Тут цифри доволi виразнi. Вже немае таких великих балiв, як у попередньому роберi. Мабуть, тому, що лiкар грав iз мiс Мередiт, а вона вкрай обережна гравчиня. Ну а його занадто впевнена манера гри лише посилювала ii обережнiсть! Ви, можливо, гадаете, що моi запитання безглуздi? Але це не так. Я хочу зрозумiти характери цих чотирьох гравцiв. А коли я запитую лише про гру, то всi вони охоче й без вагань вiдповiдають. – Я нiколи не вважав вашi запитання безглуздими, мсье Пуаро, – промовив Баттл. – Бо вже не раз бачив вас у дiлi, щоб припустити таку думку. Просто у всiх своi методи роботи. І я приймаю це. Я нiколи не тримаю своiх пiдлеглих на короткому повiдку. Кожен повинен сам з’ясувати, як йому зручнiше працюеться. Але нам краще не вдаватися в дискусii зараз, бо нас iще чекае юна ледi. Енн Мередiт мала засмучений вигляд. Вона зупинилася у дверях. Їi дихання було нерiвним. Суперiнтендант умить став по-батькiвськи турботливим. Вiн пiдвiвся, пiдсунув дiвчинi стiлець i розвернув його так, щоб тiй було зручно. – Прошу, сiдайте, мiс Мередiт. Не переживайте. Я знаю, що все це здаеться вам жахливим, але насправдi все не так погано. – Навiть не знаю, чи може бути щось гiрше, – тихо промовила дiвчина. – Який кошмар… боже, який кошмар… Подумати лишень, що хтось iз нас… хтось iз нас насправдi… – Дозвольте про це потурбуватися менi, – добродушно промовив полiцiянт. – Що ж, мiс Мередiт, може, ви нам спершу назвете свою адресу? – Котедж «Вендон», Воллiнгфорд. – Можливо, маете адресу в мiстi? – Нi, я зупинилась у своему клубi на кiлька днiв. – Що це за клуб? – Вiйськово-морський клуб для жiнок. – Зрозумiло. Мiс Мередiт, скажiть, будь ласка, як добре ви знали мiстера Шайтану? – Я майже зовсiм його не знала. Вiн мене завжди дуже лякав. – Чому ж? – Таким уже вiн був! Та його страхiтлива посмiшка! І те, як вiн нахилявся над вами пiд час розмови. Так, нiби от-от укусить. – Ви давно з ним знайомi? – Близько дев’яти мiсяцiв. Ми познайомились у Швейцарii пiд час зимового спортивного сезону. – Нiколи навiть подумати не мiг, що вiн займаеться зимовими видами спорту, – здивовано промовив Баттл. – Вiн лише катався на ковзанах. Був пречудовим фiгуристом. Умiв робити рiзнi фiгури та прийоми. – Так-так, це вже бiльше на нього схоже. Чи часто ви з ним бачилися опiсля? – Ну, досить часто. Вiн запрошував мене на вечiрки й таке iнше. Там було вельми весело. – Проте сам вiн вам не подобався? – Нi, вiн здавався менi моторошним. – Але у вас не було жодних особливих причин боятися його? – обережно запитав Баттл. Енн Мередiт звела на суперiнтенданта своi широко розплющенi яснi очi. – Особливих причин? Та нi. – Гаразд. Тодi перейдiмо до сьогоднiшнього вечора. Чи ви взагалi вставали сьогоднi з-за столу? – Гадаю, що нi. Ой, так. Здаеться, разочок вставала. Я обiйшла стiл, щоб поглянути на карти iнших гравцiв. – І пiсля того бiльше не пiдводилися? – Не пiдводилася. – Ви в цьому абсолютно впевненi, мiс Мередiт? Щоки дiвчини несподiвано залилися рум’янцем. – Ой, нi, здаеться, я ще раз пройшлася кiмнатою. – Гаразд. Ви менi пробачте, мiс Мередiт, але спробуйте говорити правду. Я розумiю, що ви на нервах, а коли люди хвилюються, то… то бувае так, що видають бажане за дiйсне. Але з цього нiколи не виходить нiчого хорошого. Отже, ви таки пройшлися кiмнатою. Чи пiдходили ви до мiстера Шайтани? Дiвчина помовчала з хвилю, а тодi сказала: – Чесно… я чесно не пам’ятаю. – Ну добре, тодi не будемо вiдкидати такоi можливостi. Чи вiдомо вам щось про трьох iнших гостей? Вона похитала головою. – Я нiколи ранiше не бачила нiкого з них. – А що ви думаете про них? Хто мiг би бути вбивцею? – Я не можу в це повiрити. Просто не можу повiрити. Це точно не мiг бути майор Деспард. Та й лiкар теж не мiг цього зробити. Зрештою, лiкарi можуть придумати набагато простiшi способи когось убити. За допомогою якихось лiкiв чи ще чогось такого. – Отже, ви вважаете, це могла бути мiсiс Лоррiмер. – О нi, нi. Я так зовсiм не вважаю. Я впевнена, що вона цього нiколи не зробила б. Вона така мила, i з нею було так приемно грати в бридж. Мiсiс Лоррiмер грае пречудово, а втiм, бiля неi якось спокiйно, i вона нiколи не вказуе iншим на iхнi помилки. – Проте ви назвали ii насамкiнець, – продовжив Баттл. – Тiльки тому, що такий метод убивства здаеться менi радше жiночим. Суперiнтендант укотре провернув свiй фокус зi знаряддям убивства, вiд чого Енн Мередiт аж вiдсахнулася назад. – Боже, який жах. Я маю його взяти? – Якщо не важко. Вiн спостерiгав за дiвчиною, коли та боязко взяла стилет у руки, а на ii обличчi з’явився вираз вiдрази. – І от цiею крихiтною рiччю… цiею малюсiнькою… – Яка проходить тiлом, як нiж маслом, – додав Баттл, смакуючи кожне слово. – Навiть дитина справилася б iз цим. – Тобто… – Дiвчина втупила в нього своi широчезнi переляканi очi. – Тобто ви хочете сказати, що це могла зробити я? Але я цього не робила! Навiщо менi його вбивати? – Це питання, з яким ми хотiли б розiбратися, – вiдповiв полiцiянт. – Який мотив? Чому комусь потрiбно було вбивати Шайтану? Звiсно, вiн був колоритним персонажем, але, наскiльки я можу судити, нi для кого не був небезпечним. Мiс Мередiт раптом затамувала дух. Чи суперiнтендантовi це лише здалося? – Вiн же не був якимось шантажистом абощо? – вiв далi Баттл. – Та й ви, мiс Мередiт, не скидаетеся на дiвчину, яка мае якiсь темнi секрети. Вперше за всю розмову вона всмiхнулася, заспокоена доброзичливiстю цього чоловiка. – Це правда, я не маю жодних секретiв. – Тодi, мiс Мередiт, вам не варто нi про що переживати. Гадаю, ми ще зайдемо до вас, щоб поставити кiлька запитань, але то будуть просто формальностi. Вiн пiдвiвся. – Тепер можете йти. Мiй констебль посадить вас у таксi. А ви себе не мучте й нi про що не турбуйтеся. Випийте кiлька таблеток аспiрину. Суперiнтендант провiв ii до дверей. Коли повернувся, полковник Рейс звернувся до нього тихим голосом з усмiшкою на вустах: – Ну ви, Баттле, i артист! Увiйшли в роль люблячого батька просто блискуче. – Не бачу сенсу витрачати час на дiвчину, полковнику Рейс. Бо бiдолашне дитя або до смертi налякане – в такому разi це було б жорстоко щодо неi, а я не жорстока людина i нiколи жорстоким не був; або ж вона першокласна акторка – тодi ми нiчогiсiнько з неi не видобули б, навiть просидiвши тут пiв ночi. Мiсiс Олiвер зiтхнула i провела рукою вверх по гривцi, аж та стала вертикально, вiд чого жiнка почала скидатися на п’яничку. – А знаете, – озвалася вона, – тепер менi здаеться, що це справа рук цього дiвчиська! Добре, що все це вiдбуваеться не в книжцi, бо читачi не люблять, коли вбивцями виявляються молодi та красивi дiвчата. І все-таки я вважаю, що це зробила вона. А ви як думаете, мсье Пуаро? – А я щойно зробив вiдкриття. – Знову щось пов’язане з пiдрахунком балiв? – Саме так. Мiс Енн Мередiт перевертае свiй листок, розкреслюе його й вiдтак використовуе зворотнiй бiк. – І що це означае? – Це означае, що iй знайома бiднiсть або ж що вона дуже економна вiд природи. – Але ii вбрання доволi дороге, – зауважила мiсiс Олiвер. – Закличте майора Деспарда, – сказав суперiнтендант Баттл. Роздiл сьомий. Четвертий убивця? Деспард увiйшов у кiмнату швидким енергiйним кроком, який нагадав Пуаро щось чи когось. – Даруйте, що змусили чекати вас так довго, майоре Деспард, – сказав Баттл. – Але я хотiв перш за все дозволити дамам якнайшвидше покiнчити з цим. – Не треба вибачень. Я все розумiю. Вiн сiв i звiв запитальний погляд на полiцiянта. – Отже, як добре ви знали мiстера Шайтану? – почав суперiнтендант. – Ми зустрiчалися з ним двiчi, – рiшуче вiдповiв Деспард. – Лише двiчi? – Саме так. – За яких обставин це було? – Близько мiсяця тому ми обидва були гостями на однiй вечерi. А тодi вiн запросив мене на вечiрку, що мала бути за тиждень. – Вечiрка вiдбувалася тут? – Так. – Де саме – у цiй кiмнатi чи у вiтальнi? – У всiх кiмнатах. – Бачили цю маленьку рiч? Баттл знову дiстав стилет. Майор Деспард трохи скривив губи. – Нi, – вiдказав вiн. – Того разу я не завважив цю рiч, тож не замислив використати ii пiзнiше. – Немае необхiдностi випереджати моi запитання, майоре Деспард. – Перепрошую. Але було очевидно, до чого ви хилите. На якусь мить запала тиша, а тодi Баттл продовжив свiй допит. – Чи були у вас якiсь причини недолюблювати мiстера Шайтану? – Повно причин. – Даруйте? – здивовано перепитав суперiнтендант. – Повно причин недолюблювати, а не вбивати його, – вiдповiв Деспард. – У мене не було анi найменшого бажання вбивати його, але я з превеликим задоволенням його вiдлупцював би. Шкода. Бо тепер уже запiзно. – І чому ви хотiли вiдлупцювати Шайтану, майоре Деспард? – Тому що той даго так i напрошувався отримати по заслугах. У мене аж руки свербiли надавати йому. – То, може, ви щось про нього знали? Щось компрометувальне, маю на увазi? – Вiн занадто пишно виряджався. Його волосся було занадто довгим. Вiд нього постiйно на милю несло парфумом. – А проте ви прийняли його запрошення на вечерю, – пiдкреслив Баттл. – Якби я приймав запрошення лише на тi вечерi, де не маю жодних претензiй до господарiв, то так нiкуди i не ходив би, – сухо вiдповiв Деспард. – Вам подобаеться свiтське товариство, хоч ви й не схвалюете його? – допитувався суперiнтендант Баттл. – Подобаеться, але ненадовго. Менi подобаеться повертатися з диких краiв до залитих свiтлом кiмнат i жiнок у чудовому одязi, до танцiв, смачноi iжi та веселощiв. Так-так, попервах це даруе менi задоволення. А потiм уся ця штучнiсть менi остогидiе, i я знову хочу забратися кудись геть. – Ваше життя, мабуть, сповнене небезпек, майоре Деспард. Усi цi подорожi найвiддаленiшими куточками свiту. Деспард знизав плечима, а тодi ледь усмiхнувся. – Життя мiстера Шайтани не було сповнене небезпек. А втiм, вiн мертвий, а я живий! – Можливо, вiн вiв не таке вже й спокiйне життя, як ви собi думаете, – сказав Баттл багатозначним тоном. – Що ви маете на увазi? – Покiйний мiстер Шайтана любив сунути носа куди не треба, – промовив полiцiянт. Його спiврозмовник нахилився вперед. – Хочете сказати, що вiн занадто цiкавився життям iнших людей? Що вiн про щось дiзнався? – Я лише хотiв сказати, що вiн був чоловiком, який занадто цiкавився… ем, занадто цiкавився жiнками. Майор Деспард вiдкинувся на своему стiльцi. З його вуст зiрвався веселий, але радше байдужий смiшок. – Не думаю, що жiнки могли серйозно сприймати такого пройдисвiта. – То хто, на вашу думку, його вбив, майоре? – Що ж, я знаю, що це не я. І не юна мiс Мередiт. Не уявляю, щоб це могла зробити мiсiс Лоррiмер: вона нагадуе менi одну з моiх богобоязних тiтоньок. Отже, залишаеться лiкар. – Скажiть, будь ласка, чи вставали ви й вашi компаньйони з-за столу пiд час гри? – Я вставав двiчi – уперше, щоб узяти попiльничку й помiшати вугiлля в камiнi, а вдруге – коли ходив по напоi. – Коли це було? – Я не можу сказати точно. Перший раз мiг бути приблизно о пiв на одинадцяту, другий – десь об одинадцятiй вечора. Але я не знаю напевне. Мiсiс Лоррiмер пiдходила до камiна раз i щось казала Шайтанi. Власне, я не чув його вiдповiдi, але я й не дуже звертав на них увагу. Тож не можу абсолютно точно стверджувати, що вiн нiчого не вiдповiв. Мiс Мередiт трохи походила кiмнатою, але не думаю, що вона пiдходила до камiна. Робертс увесь час вештався сюди-туди – щонайменше три-чотири рази. – Я поставлю вам запитання вiд мсье Пуаро, – усмiхнувся Баттл. – Що ви можете сказати про них як про гравцiв у бридж? – Мiс Мередiт грае непогано. Робертс постiйно оголошуе дуже багато взяток. Вiн заслуговуе на бiльшi програшi, нiж тi, що його спiткають. А мiсiс Лоррiмер – збiса вправна гравчиня. Суперiнтендант обернувся до Пуаро. – Щось iще, мсье Пуаро? Детектив похитав головою. Деспард продиктував свою адресу в Олбанi, побажав усiм на добранiч i вийшов з кiмнати. Коли за ним зачинилися дверi, Пуаро ледь помiтно засовався на мiсцi. – Що таке? – запитав суперiнтендант. – Та нi, нiчого, – вiдповiв чоловiчок. – Просто менi щойно подумалося, що вiн рухаеться наче тигр. О так – гнучко, легко, як справжнiсiнький тигр. – Гм, – лише i видав Баттл у вiдповiдь. – Ну що ж, – вiн окинув поглядом своiх трьох супутникiв, – то хто з них це зробив? Роздiл восьмий. Хто ж iз них? Баттл переводив погляд з одного обличчя на iнше. І лише одна особа вiдповiла на його запитання. Мiсiс Олiвер, яка завжди радо висловлювала свою думку, i цього разу не забарилася з вироком. – Це або дiвчина, або лiкар, – оголосила вона. Суперiнтендант запитально подивився на iнших. Проте жоден iз двох чоловiкiв не палав бажанням озвучувати якiсь висновки. Рейс лише похитав головою, а Пуаро обережно розгладив зiм’ятi листочки з рахунками гри. – Це зробив хтось iз них, – замислено промовив полiцiянт. – Хтось iз них бреше на чому свiт стоiть. Але хто саме? Це не просто визначити. Зовсiм не просто. Вiн помовчав ще якусь мить, а тодi повiв далi: – Спробуймо вiдштовхуватися вiд того, що кажуть вони самi. Отже, наш лiкар стверджуе, що це був Деспард, Деспард вважае, що це був лiкар, дiвчина думае, це була мiсiс Лоррiмер, а мiсiс Лоррiмер вiдмовляеться кого-небудь пiдозрювати! Не сильно проясняе ситуацiю. – А може, й проясняе, – пробурмотiв Пуаро. Баттл рiзко звiв на нього очi. – Вважаете, тут е за що зачепитися? Бельгiець лиш вiдмахнувся рукою. – Дрiбничка. Нiчого такого, що могло б допомогти. Суперiнтендант повiв далi: – Отже, ви, джентльмени, не подiлитеся з нами своiми здогадками… – Бракуе доказiв, – стримано промовив Рейс. – Ох уже цi чоловiки! – зiтхнула мiсiс Олiвер, украй розчарована такою надмiрною стриманiстю. – Пропоную згрубша прикинути можливi варiанти, – сказав Баттл. Вiн замислився на хвилю. – Почнiмо, мабуть, iз лiкаря. Вiн може бути не тим, за кого себе видае. А ще вiн точно знав би, куди саме потрiбно штрикнути стилетом. Але оце й усi аргументи проти нього. Далi вiзьмiмо Деспарда. Це людина зi сталевими нервами. Вiн звик швидко ухвалювати рiшення i може холоднокровно поводитися у небезпечних ситуацiях. Мiсiс Лоррiмер? Вона теж мае витримку й скидаеться на жiнку, яка може мати таемницi. Вона справляе враження людини, яку в життi спiткали бiди. З iншого боку, мiсiс Лоррiмер видаеться менi дуже високоморальною жiнкою, такою жiнкою, що могла б бути директоркою школи для дiвчаток. Важко уявити, щоб вона встромила в когось ножа. Власне кажучи, я не думаю, що це могла бути вона. Ну i нарештi юна мiс Мередiт. Ми нiчого не знаемо про неi. Вона скидаеться на звичайну гарненьку сором’язливу дiвчину. Але, як я вже сказав, про неi нам нiчого не вiдомо. – Ми знаемо, що Шайтана вiрив, що вона когось убила, – втрутився Пуаро. – Диявольський розум, схований за янгольським личком, – замислено проговорила мiсiс Олiвер. – Це може нам якось допомогти, Баттле? – запитав полковник Рейс. – Ви, мабуть, гадаете, що це лише нiкому не потрiбнi припущення. Однак у такiй справi без припущень нiяк. – А чи не краще зiбрати якусь iнформацiю про цих людей? Суперiнтендант усмiхнувся. – Ох, до цього ми докладемо максимум зусиль. Гадаю, ви могли б нам iз цим допомогти. – Охоче. Що я можу зробити? – Це стосуеться майора Деспарда. Вiн багато бував за кордоном – у Пiвденнiй Америцi, Схiднiй Африцi, Пiвденнiй Африцi. А ви маете доступ до вiдповiдноi iнформацii, тож могли б щось про нього дiзнатися. Рейс кивнув. – Буде зроблено. Я зберу всю можливу iнформацiю. – Агов, – вигукнула мiсiс Олiвер. – У мене е план. Нас тут четверо – так би мовити, четверо нишпорок, – i iх теж четверо! А чому б нам кожному не взяти на себе одного пiдозрюваного? Виберемо на свiй смак! Полковник Рейс вiзьметься за майора Деспарда, суперiнтендант – за доктора Робертса, я – за Енн Мередiт, а мсье Пуаро – за мiсiс Лоррiмер. І кожен iз нас вестиме свое розслiдування! Баттл похитав головою, висловлюючи рiшуче заперечення. – Ми не можемо так зробити, мiсiс Олiвер. Розумiете, це офiцiйне розслiдування. І я вiдповiдальний за нього. Тож мушу взятися за кожного з пiдозрюваних. До того ж не можна отак просто сказати «виберемо на свiй смак». А що, коли двое з нас пiдозрюють ту саму особу? Полковник Рейс не казав, що пiдозрюе майора Деспарда. А мсье Пуаро, можливо, не захоче зосередитися виключно на мiсiс Лоррiмер. – Це був такий хороший план, – iз жалем зiтхнула жiнка. – Такий елегантний. – Тодi вона трохи збадьорилася i додала: – Але ж ви не проти, щоб я провела власне невеличке розслiдування, правда? – Нi, – повiльно протягнув полiцiянт. – Я не можу сказати, що проти. Власне кажучи, я не маю права заборонити вам. Оскiльки ви були сьогоднi на цьому прийомi, то можете робити все, на що вас пiдштовхуе власна цiкавiсть чи вiдчуття. Але я хотiв би наголосити, мiсiс Олiвер, що трохи обережностi не завадить. – Та я буду самим утiленням розсудливостi, – запевнила вона. – Я анi слова, анi найменшого словечка нi про що… – продовжила письменниця, трохи затинаючись. – Гадаю, суперiнтендант не це мав на увазi, – втрутився Еркюль Пуаро. – Вiн хотiв сказати, що ви матимете справу з людиною, на чиiх руках, наскiльки нам вiдомо, уже щонайменше двi смертi. Тож у разi потреби така людина без вагань зможе вбити i втрете. Мiсiс Олiвер подивилася на нього вдумливим поглядом, а тодi чарiвно всмiхнулася – такою солодкавою усмiшкою маленькоi дiвчинки-бешкетницi. – «Вас попередили», – зацитувала вона. – Дякую, мсье Пуаро. Я поводитимусь обережно. Але не збираюся сидiти склавши руки. Детектив грацiйно вклонився. – Дозвольте сказати, мадам, що я вражений вашою смiливiстю. – Сподiваюся, – сказала мiсiс Олiвер, виструнчившись на своему стiльчику й говорячи неначе голова засiдання якогось комiтету, – що ми дiлитимемося всiею отриманою iнформацiею, тобто нiчого не будемо приховувати одне вiд одного. Звiсно ж, якiсь здогадки чи вiдчуття можна тримати при собi. Суперiнтендант Баттл лиш зiтхнув. – Мiсiс Олiвер, та це ж не детективний роман, – сказав вiн. – Звiсно, що всю iнформацiю треба буде передавати полiцii, – пiдхопив Рейс. Вiн промовив цю фразу своiм максимально армiйським тоном, а потiм додав iз веселим вогником в очах: – Я впевнений, що ви, мiсiс Олiвер, гратимете чесно. Заплямована рукавичка, вiдбиток пальця на склянцi для зубноi щiтки чи шматочок обгорiлого паперу – хай що то буде, ви обов’язково передасте цю рiч нашому суперiнтендантовi Баттлу. – Можете смiятися з мене скiльки завгодно, – вiдказала мiсiс Олiвер. – Але жiноча iнтуiцiя… Вона рiшуче закивала головою. Рейс звiвся на ноги. – Я знайду для вас iнформацiю про Деспарда. Проте це може зайняти трохи часу. Чи е ще щось, що я можу зробити? – Я не думаю, дякую, сер. Може, маете якiсь поради? Я буду вдячний за будь-якi пiдказки. – Що ж, я звернув би особливу увагу на будь-якi iнциденти зi стрiляниною, отруенням чи нещасними випадками, пов’язанi з нашими пiдозрюваними, але, гадаю, ви вже й самi про це подумали. – Так-так, подумав, сер. – Чудово, Баттле. Не менi вас учити. Добранiч, мiсiс Олiвер. Доброi ночi, мсье Пуаро. І наостанок кивнувши Баттлу, полковник Рейс вийшов iз кiмнати. – А хто вiн, цей полковник Рейс? – запитала письменниця. – Дуже шанована в армii людина, – вiдповiв суперiнтендант. – Свого часу вiн багато поiздив по свiту. Майже немае таких закуткiв на планетi, про якi вiн не знав би. – Агент Таемноi служби, я так розумiю, – пiдсумувала жiнка. – Я знаю, що ви не можете менi про це сказати. Але iнакше його не запросили б сьогоднi. Четверо вбивць та четверо нишпорок: Скотленд-Ярд, Таемна служба, приватний детектив i майстриня детективного жанру. Розумна iдея. Пуаро похитав головою. – Ви помиляетесь, мадам. Це була дуже дурна iдея. Тигра налякали, i тигр атакував. – Тигр? Чому тигр? – Пiд тигром я маю на увазi вбивцю, – вiдповiв бельгiець. – Як, на вашу думку, правильно дiяти, мсье Пуаро? – прямо запитав Баттл. – Це перше запитання. І ще я хотiв би дiзнатися, якi ви склали психологiчнi портрети цих чотирьох людей. Ви ж бо це вельми полюбляете. Пуаро, який i далi розпрямляв листочки з рахунками гри, промовив: – Ви маете рацiю: психологiя дуже важлива. Ми знаемо, яке саме вбивство було скоене i як саме його скоiли. Якщо ми знатимемо психологiчний портрет людини i знатимемо, що з психологiчноi точки зору вона не могла вчинити такого злочину, то зможемо викреслити цю особу зi списку пiдозрюваних. Нам уже щось вiдомо про цих людей. У нас усiх склалося певне враження про них, ми знаемо стратегii iхньоi поведiнки, ми дещо дiзналися про iхнiй склад розуму та характер iз того, якi вони гравцi в бридж, i вiд вивчення iхнього почерку з оцих листкiв. Але – на жаль! – дуже нелегко робити якiсь однозначнi висновки. Для такого вбивства потрiбна вiдвага i сталевi нерви. Отже, це мае бути людина, що здатна йти на чималий ризик. Що ж, у нас е доктор Робертс, який любить блефувати й оголошувати бiльше взяток, нiж може взяти. Тобто це чоловiк, що мае цiлковиту впевненiсть у власних силах i може провернути будь-яку найнебезпечнiшу затiю. Його психологiчний портрет iдеально пасуе до портрета убивцi. Можна було б сказати, що це автоматично викреслюе мiс Мередiт, адже вона сором’язлива, боiться йти на ризик у картах, обережна, ощадлива, розсудлива i iй бракуе впевненостi в собi. Такий тип особистостi зовсiм не пiдходить для здiйснення якогось зухвалого й ризикованого злочину. Але боязка людина здатна вбити зi страху. Перелякана нервова особистiсть може впасти у вiдчай i вiд безвиходi перетворитися на загнаного щура. Якби мiс Мередiт учинила злочин у минулому i якби вона вiрила, що мiстер Шайтана знае обставини цього злочину й хоче видати ii, вона ошалiла б вiд жаху i не зупинилася б нi перед чим, щоб урятувати себе. У пiдсумку ми отримали б те саме, хоча й iншим способом – не холоднокровне, зухвале вбивство, а вбивство з вiдчаю та панiки. Далi у нас майор Деспард – холоднокровний, не в тiм’я битий чолов’яга, готовий пiти на ризик у разi потреби. Вiн зважив би усi за та проти i, побачивши, що шанси на його боцi, як завжди, обрав би радше активно дiяти, анiж пасивно вичiкувати, адже вiн людина, яка не боiться небезпек, якщо знае, що ризик буде виправданий. Ну i нарештi мiсiс Лоррiмер – лiтня жiнка, але жiнка з неабиякими розумовими здiбностями i твердим характером. У неi математичний склад розуму. Вона, ймовiрно, найрозумнiша у цiй четвiрцi. Чесно кажучи, якби мiсiс Лоррiмер скоiла злочин, то вiд неi я очiкував би не спонтанного, а ретельно спланованого вбивства. Я уявляю, як вона неспiшно й поволi продумуе кожен крок, переконуючись, що в ii планi немае жодноi вади. Ось чому ii я пiдозрюю трохи менше, нiж решту. З iншого боку, вона найсильнiша особистiсть серед пiдозрюваних. Тож якби вона вже вирiшила щось зробити, то довела б свою справу до кiнця без найменшого ганджу. Така людина нiколи не звертае з обраного шляху. Пуаро зробив паузу, а тодi провадив далi: – Що ж, як бачимо, це все нам не сильно допомагае. Вiдповiдно, у нашому розслiдуваннi е лише один шлях: ми маемо повернутися в минуле. Баттл зiтхнув. – Так, ви маете рацiю, – пробурмотiв вiн. – Отже, мiстер Шайтана вважав, що кожна з цих чотирьох осiб учинила вбивство. Чи були в нього якiсь докази? Чи це були лише здогадки? Цього ми не знаемо. Навряд чи вiн мiг мати докази щодо всiх чотирьох випадкiв… – Тут я з вами згоден, – перебив Баттл, киваючи головою. – Це було б занадто великим збiгом обставин. – Гадаю, що все могло бути так: припустiмо, десь зав’язуеться розмова про вбивство i мiстер Шайтана вловлюе дивний вираз обличчя когось iз присутнiх. А вiн дуже вправно й легко зчитував найменшi порухи мiмiки обличчя. Тодi вiн задля розваги вирiшуе провести свiй невеличкий експеримент – починае якусь зовсiм безневинну розмову, пiд час якоi вивчае свого спiврозмовника, помiчаючи, коли той ледь вiдсахнеться, насупиться чи спробуе змiнити тему. Таке не важко провернути. Якщо ви пiдозрюете певну таемницю, то це найпростiший спосiб пiдтвердити свою пiдозру. Тодi ви вiдзначаете про себе реакцiю спiврозмовника на кожне слово й кожну фразу, бо знаете, на що саме звертати увагу. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65263137&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Сноски 1 Напоготовi (фр.). (Тут i далi прим. пер.) 2 Мiсто-сад (англ. garden city). Мiсто, житловi квартали якого оточенi сiльським ландшафтом. 3 А все-таки (фр.). 4 Презирливе прiзвисько iталiйця, iспанця чи португальця. 5 Вулиця в центральнiй, дорогiй частинi Лондона. 6 Дуже дякую (фр.). 7 Злочини з пристрастi (фр.). 8 Полiцiйне звання у Великiй Британii. Вище за рангом вiд головного iнспектора. 9 Повноти (фр.). 10 Пережиток минулого (фр.). 11 Забобон, згiдно з яким, коли якась важлива розмова несподiвано перериваеться, на годиннику мае бути «двадцять по». Також вважаеться, що в цю мить над присутнiми пролiтае янгол. Несхрещенi ноги – передвiсники бiди, тому i янгол чорного кольору. 12 Початкова заявка у грi, що сигналiзуе хорошу руку (карти, виданi гравцевi) i забороняе партнеру пасувати. 13 Заявка, що пiдвищуе цiну поточноi гри. 14 Гейм – частина партii в бридж, за яку одна з пар набирае 100 балiв. Два вигранi гейми називають робером. Робер – фiнал гри. 15 Мiй друже (фр.). 16 Яка дитячiсть! (фр.). 17 Тлумак – партнер розiгрувальника (людини, що зробила останню заявку). Тлумак викладае своi карти на стiл так, щоб iх бачили всi гравцi, i ними ходить розiгрувальник. 18 Позером (фр.).