Інтуiцiя Лоран Гунель Одного дня спокiйне життя молодого письменника Тiмотi порушують двое. Агенти ФБР з'являються бiля його дверей iз проханням допомогти… Знайти особу, вiдому на весь свiт невловимiстю. І, несподiвано для себе, Тiмотi погоджуеться на авантюру. Проте спершу вiн мае пристати до секретноi програми, спецiалiзацiя якоi – люди з феноменальними iнтуiтивними здiбностями. Люди, що вiдчувають матерiю цього свiту iнакше за решту. Непомiтно для себе Тiмотi оволодiвае цiею потужною силою iнтуiцii. Почуттям, здатним показати життя таким, яким воно е насправдi, – надзвичайним. Та чи стане Тiмотi сил пройти шлях до самого кiнця? Шлях, який до снаги лише обраним. В формате PDF A4 сохранен издательский макет книги. Лоран Гунель Інтуiцiя Алексiсу Чемпiону Published by arrangement with Lester Literary Agency & Associates © Calmann-Lеvy, 2021 © Depositphotos.com / Lembergvector, обкладинка, 2022 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2022 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад i художне оформлення, 2022 Вiд автора Перед вами роман. Усi персонажi, навiть публiчнi, а також iхнi вчинки – вигаданi. Будь-яка подiбнiсть iз реальнiстю чисто випадкова. Натомiсть названi фiрми iснують насправдi, i реальнiсть iнколи перевершуе вигадку. Сцени, в яких залучено iнтуiцiю, фактично вiдповiдають тому, що цiлком можливо зробити у реальному життi, хай би якими дивними, нереальними, а то й цiлком безглуздими вони здавалися. Можу це пiдтвердити, оскiльки сам жив пiд керiвництвом фахiвця експериментiв, дуже подiбних на тi, до яких вдаються персонажi цiеi iсторii… Пролог Інтуiтивний розум – це сакральний дар, розум рацiональний – його вiрний служитель. Ми створили суспiльство, яке шануе служителя й забуло про дар.     Альберт Айнштайн Головного не побачити очима.     Антуан де Сент-Екзюперi Я не називатиму свого прiзвища: вимовити його нереально, не мине й п’яти хвилин, як ви його забудете. Волiю подати свiй псевдонiм, ним я пiдписую детективи, якi пишу i якi дають менi змогу жити: Тiмотi Фiшер. Фiшер, Риболов – гарно звучить i легко запам’ятовуеться, до того ж вiдображае мое ремесло романiста, яке, зрештою, полягае у ловiннi креативних iдей. Я також не буду розводитись про мiй фiзичний вигляд. Вiн настiльки банальний, що навiть докладний опис мого середнього зросту, звичайнiсiнького силуету, каштанового волосся чи карих очей нiчим тут не зарадить; якщо найближчим часом нам випаде зустрiтись на вулицi, ви мене не впiзнаете. Мiй iнтелект не виходить за межi пересiчного. До речi, я досяг середнiх результатiв при середньому рiвнi навчання у середньостатистичному американському мiстi. На сьогоднi моi романи мають дуже посереднiй успiх, хоча щодо iхньоi якостi в мене немае жодних сумнiвiв. Для успiху, безумовно, потрiбно зловити шанс, щоб стати людиною, яка перевершуе пересiчний рiвень: бути дуже вродливим або виглядати так, щоб усi озиралися, чи мати фiзiономiю, яку одразу помiчають i запам’ятовують; висловлюватися настiльки красномовно, щоб вас хотiли слухати, або вiдзначатись дотепнiстю, яка притягуе душi всiх, що прагнуть гарного настрою. Не скажу, що я цiлком позбавлений цих якостей, але вони присутнi у звичайнiй дозi. Посереднiй. Натомiсть незвичним у менi е досвiд, що його я набув. Цей досвiд не залишить байдужим нiкого з тих, хто (як досi i я) вважае, що його життя якщо не непримiтне, то банальне, i покаже iм, що в реальностi свiт приховуе речi, якi годi й запiдозрити; речi, якi можуть вигулькнути з нашого буденного сьогодення; так колись дивом здавалося проявлення образiв на паперi, який фотографи занурювали у срiбну ванну; речей, якi змушують побачити життя таким, яким воно е насправдi, – надзвичайним. 1 Чикаго, Іллiнойс Нiчний вiтер дув мiж хмарочосами, i, хоча й невловимий i невидимий, був усе-таки вiдчутний, i можна було нарiкати на його прохолоду за кiлька днiв до настання весни. Клiентiв на терасi Kitchen American Bistro було небагато: очiкуючи вечерю, вони волiли перехилити чарчину всерединi. Лише кiлька завзятих курцiв кинули виклик холодовi, захопивши простору терасу на березi каналу, у самiсiнькому центрi мiста, навпроти лiсу освiтлених веж. Напередоднi тисячi мешканцiв заполонили всю набережну, залюбки милуючись поверхнею рiчки, яку влада, як i щороку, на честь мiстян-iрландцiв забарвила флуоресцентним зеленим кольором з нагоди Дня святого Патрика. Чоловiк, який самотньо сидiв за столиком, не курив. Та й склянки, яку офiцiант поставив перед ним пiв години тому, не торкався. Вiн – стягнуте в кiнський хвiст волосся середньоi довжини, насунута аж на брови коричнева кепка, невиразний погляд за задимленими скельцями в бежевiй оправi – сидiв перед ввiмкненим ноутбуком i зосереджено спостерiгав за тим, що дiялося на протилежному березi рiчки. Полiцейськi перекрили всi вулицi, долинали пiдсиленi гучномовцем накази про евакуацiю, час вiд часу iх перекривало рiзке виття сирен. Потужнi прожектори обмацували сталево-склянi стiни веж, подаючи сигнал тривоги тим, iмовiрно, глухуватим, яких не насторожив увесь той гармидер. Порожнiми вулицями бiгли люди – перевантаженi працею бюджетники, – яких з робочих мiсць, де вони засидiлись допiзна, зiрвало тiльки ревiння полiцейських закликiв. Дехто безладно розмахував руками, решта чимдуж тiкала. – Погляньте! Дим! – вигукнув один iз клiентiв на терасi. – Господи! – прошепотiла жiнка десь неподалiк. Чоловiк натиснув кiлька кнопок на клавiатурi, трохи почекав i повiльно опустив кришку свого комп’ютера, потiм засунув його в сумку, далi пильно дивлячись на те, що вiдбувалося. Стало видно густий чорний дим, що здiймався з вежi на протилежному березi трохи лiвiше. Полум’я, що горiло всерединi, ще не вийшло назовнi. Пожежники зусiбiч спрямовували на будiвлю струменi води. Звiдусiль лунали крики. Клiенти з вигуками вийшли з ресторану на терасу, дехто закликав повернутись у сховок. Чоловiк навiть не ворухнувся. Несподiвано почувся схожий на грiм гул, спершу ледве вловимий, далi виразнiший; здавалося, що цей глухий звук виходить iз черева землi. Виникло вiдчуття, що вежа злегка завiбрувала. Тремтiння посилилось i поширилося на поверхи, немов зловiсна хвиля. Нiчну тишу розiрвали крики вдалинi, iх пiдхоплювали щораз ближче. Раптом сотнi людей залементували й кинулися геть, тiкаючи з прилеглоi до вежi територii. Клiенти на терасi наче занiмiли й завмерли, а тодi дехто закричав. Хмарочос звалився сам на себе, немовби вiд вибуху, майже в цiлковитiй тишi, начебто його всмоктав фундамент, i смиренно зник iз краевиду. Величезна темна, густа хмара пилу виринула iз землi, схожа на гiгантський атомний гриб, вона пiднялася до неба, а далi поширилася навсiбiч над кварталом. Клiенти тераси в единому поривi зiрвалися на ноги з перекошеними вiд жаху обличчями. Хмара швидко сунула просто на них, наче зловiсна тiнь, що впала на мiсто, занурюючи його в найтемнiший морок… Отодi й почалася втеча. Переляканi люди з лементом щосили побiгли геть. Звiдкись вискочив великий щур i почав кидатись у рiзнi боки, немов курка, якiй вiдрубали голову. Чоловiк спокiйно спостерiгав за цiеi метушнею i тiльки тодi, як густа хмара оповила його своею непроникною, важкою й задушливою субстанцiею, а iдкий дим почав проникати в нiс, горло й очi, вiн вийняв з кишенi гаманець, заледве дiстав звiдти в мороцi чотири долари i п’ятнадцять центiв i поклав iх на стiл як плату за напiй. А тодi зник у брунатних клубках пилу змертвiлого мiста. 2 Бернз-стрiт, Квiнз, Нью-Йорк Я тягнув валiзочку, що гучно торохтiла по нерiвнiй поверхнi тротуару перед моiм домом, коли Лiнн, сусiдка з протилежного боку вулицi, невисока рудоволоса жiночка з зеленими хитрими очима, вискочивши босонiж на вулицю, гукнула мене: – Привiт, Тiмотi, ти повертаешся з подорожi у понедiлок уранцi? – Коротенький вiкенд на Гаваях. – На Гаваях – усього вiкенд? Ти таки нi в чому собi не вiдмовляеш! – Це була пропозицiя останньоi хвилини, дешевша, нiж проживання в кiнцi вулицi. – Я гадала, ти виступаеш за екологiю, – засмiялася вона. Я зiтхнув i знизав плечима: – Менi був потрiбен вiдпочинок. У рiвчаку я помiтив мишку, що бiгла до стоку. У лагiдному повiвi прийдешньоi весни пахло дощем. Майже так, як пахнуть грозовi дощi у горах. Шкутильгаючи босими ногами, Лiнн повернулась у сад, побажавши менi гарного дня. Вона щоразу робила так, щоб опинитись у мене на дорозi, немовби вичiкувала, коли я приiду та вiд’iду, i щоразу знаходила причину, щоб зачепити. Лiнн працювала вдома перекладачкою. Ранiше була журналiсткою, проводила розслiдування, але через кризу преси довелося змiнити професiю. Вона була розумна й досить гарненька, i за iнших обставин я мiг би пiддатись ii чарам, та наразi серце не лежало. Я нещодавно пережив болiсне розлучення, i Крiстен, моя колишня, досi займала моi думки. Нiколи не подумав би, що такий нетривалий зв’язок настiльки виб’е мене з колii. Ми пробули разом три мiсяцi, три мiсяцi, впродовж яких я не вiдчував, що мене кохають, натомiсть сам був безумно закоханий. Взаемнiсть у коханнi не завжди сама собою розумiеться. Я прочинив хвiртку невеликого садочка, який вiддiляв вулицю вiд мого будинку, староi будiвлi з червоноi цегли з черепичним дахом того самого вiдтiнку й вiкнами з бiлими рамами. Напiвдiм, мав би уточнити я, бо колишнiй власник передiлив його на два помешкання: посадив досить високий живоплiт посеред саду, щоб позначити лiнiю розподiлу, не спотворюючи фасаду. Я купив його рiк тому завдяки невеличкiй залишенiй батьком спадщинi, сам вiн несподiвано покинув нас через автомобiльну катастрофу. Правду кажучи, я так i не отямився пiсля його смертi, яка настала настiльки неочiкувано, що я зовсiм не був до цього готовим. Вiн зник iз мого iснування просто так, в один чудовий день, тимчасом як був у розквiтi сил, у гарнiй формi, життя било в ньому ключем. Я вибрав Квiнз за його промiжне розмiщення – посерединi мiж великим мiстом i селом, усього за кiлька станцiй вiд Мангеттена. Проходячи того ранку садом, я уважно придивився до маленькоi трiщини на фасадi, яка з’явилася кiлькома тижнями ранiше. Коли дiм iде трiщинами – це недобрий знак. Я пiднявся трьома сходинками ганку i зайшов до себе. Велика шафа, що стояла навпроти вхiдних дверей, послала менi мiй знеможений образ. Так завжди бувае у вихiднi: поiдеш вiдпочити, а повертаешся ще бiльш змученим. Аль Капоне вийшов менi назустрiч i потерся щокою об мою ногу: привiлей, що його рiдко коли виявляе кiт, здатний продемонструвати зневагу, аби ви вiдчули, що на два днi покинули його наодинцi. Звiсно, я залишив чотири миски, повнiсiнькi сухого корму – досить, щоб тиждень годувати котiв усього кварталу, i три наповненi по вiнця водою чашки, якщо двi з них вiн перекине. Поставивши валiзу в куток, я впав на стару канапу «Честерфiлд», коричнева шкiра якоi настiльки потерта, що поверхня трохи потрiскалася. Кiт пiшов за мною i взявся вiд душi гострити кiгтi на одному з клубних стiльцiв, що стояли навпроти. На стiнi з червоних цеглин, що на задньом планi, чорно-бiлi портрети авторства Рон Мак-Джиннi осудливо дивилися на вiдсутнiсть реакцii у мене, адже я геть iгнорував це. – Аль Капоне! Я запротестував задля форми, бо ми обидва знали, що вiн на це не зважатиме. Вiн завжди дер те саме крiсло, iнколи дивлячись менi просто у вiчi, немовби кидаючи виклик. Шкiра на ньому була подрана, тодi як друге стояло цiлiсiньке. Чому саме це крiсло, а не iнше чи канапа? Це було вiдомо одному Аль Капоне. Ноутбук я залишив аж надто на виду на маленькому столику перед вiкном. Зазвичай я його ховав, коли не брав у поiздку. Тi кiлька нещасних металевих прутiв на вiкнах першого поверху не завадять грабiжнику забратися всередину. Дзвiнок мобiльного телефону змусив Аль Капоне пiдстрибнути. Прихований виклик. – Привiт, Тiмотi. Це Бiлл. – Е-е-е… який Бiлл? Зiтхання на протилежному кiнцi. – Бiлл Крiмсон. Лiтературний агент, який день за днем примудряеться вибудовувати твою кар’еру письменника. – Не ображайся, у мене щонайменше чотири-п’ять знайомих Бiллiв. – Ти единий, хто не впiзнае мiй хрипкий голос старого курця. – Чекаеш на вибачення? – Тобi стане ще бiльш соромно, коли дiзнаешся, що саме я збираюся тобi сказати. Я не вiдповiв, хоча в душi несмiливо загорiвся вiдблиск надii. – Я домовився з Опрою, – гордовито сказав вiн. – Опрою… Вiнфрi? – Авжеж. Ти знаеш ще iнших? Опра… Мене запрошено до Опри… Найпрестижнiша передача… вiд п’ятнадцяти до двадцяти мiльйонiв глядачiв… Тiлом пробiгла хвиля збудження. – Та… чи таке можливо? Вона мене запросила? – Я ж тобi кажу… – Неймовiрно… Не можу отямитись… – Таки е вiд чого. – Такий шанс… – Уяви, це не шанс, а праця. Я мiсяцями використовую свiй вплив в ii оточеннi та на асистентку. А також у прес-аташе. – Атож, звiсно. Хотiлося б вiрити. – Можеш. – А… коли? Треба перевiрити в записнику, чи я того дня вiльний. – Тiмотi, ти вiльний, повiр менi. – Ти скажи, я одразу перевiрю… – Не варто. Навiть якби в той день ти одружувався, то був би вiльним. Ця передача належить до подiй, що перевертають кар’еру письменника. Вiн був абсолютно правий. Роки гарування, аби домогтися визнання, завершилися. Вiтер повернув на мою користь. У це годi повiрити. – Скажи все-таки дату, маю ii бодай занотувати. – Недiля, 13:30. Прямий ефiр. Тобi пощастило: цього разу запис вiдбудеться у Нью-Йорку. – У недiлю?.. Цю недiлю? – Так, у цю недiлю. Мене буквально заполонила хвиля жаху. – Але я не готовий… – Усе гаразд, це ж просто розмова про твою книжку. Їi написав ти, наскiльки я знаю. І зможеш, очевидно, поговорити про неi? – Так… так… Але ж вона питатиме i про мое життя, чи не так? – Про нього ти знаеш найкраще. І текст не потрiбно вивчати. Я погодився. Як йому сказати, що думка про виступ перед п’ятнадцятьма мiльйонами мене жахае? Що е ризик того, що я заклякну перед камерою, втрачу всi здiбностi, почну щось верзти, пiдшукуватиму слова… Якщо я виявлюся нульовим, то знищу свою кар’еру у прямому ефiрi. Жоден ЗМІ мене бiльше не запросить. – Я… все мiркую… чому Опра запросила такого маловiдомого письменника, як я? – Я вже казав, ми над цим працюемо. У нас пречудова прес-аташе. – Однак це дивно… – Опру вдалося переконати, що немае потреби запрошувати зiрку, бо вона сама зiрка. Раптом у мене зродився сумнiв. – Але чому вона запрошуе мене в останнiй момент? Хiба ii передачi не плануються кiлька мiсяцiв наперед? Бiлл голосно зiтхнув. – Тiме, ти просто неможливий! Замiсть того, щоб сприймати життя так, як воно йде, й радiти, ти мучиш себе iдiотськими запитаннями. – Припини називати мене Тiмом, знаеш, що я цього терпiти не можу – так називають старих! – Власне, воно тобi личить. – Дуже мило. – У ЗАГСi помилилися. Тобi не 34, а щонайменше 70. – Визнай, однак, дивно, коли тебе запрошують в останнiй момент. На цей раз вiн зiрвався з котушок. – Хочеш знати геть усе? Знай: спочатку ти не був передбачений у перелiку кандидатiв! – вибухнув вiн. – Мав бути Леонардо Дi Капрiо, на хвилиночку. Але вiн пiдхопив якийсь паскудний вiрус i лежатиме в лiжку щонайменше два тижнi, тож для Опри треба було без пiдготовки знайти iншого гостя. Ось тепер ти знаеш усе. І що це мiняе тепер? Що тобi з того? Головне – ти маеш зробити цю передачу, чи не так? Звiсно, вiн таки мав рацiю, але я не любив, щоб мене вважали дурнем. – Сто вiдсоткiв акторiв, – сказав вiн, – та сто вiдсоткiв письменникiв убили б батька й матiр, аби iх запросили до Опри. А нам усе-таки вдалося переконати ii замiнити Дi Капрiо тобою, а не кимось iншим. – Я не сперечаюся, Бiлле. Запала важка тиша. – Скажи менi правду, ти вередуеш, бо боiшся, чи не так? Цей тип – чистий iнстинкт. Вiд нього нiчого не приховаеш. – Скажiмо, так… – Я телефоную коучевi, термiново влаштовую media training i тобi передзвонюю. Вiн поклав трубку, не давши менi часу вiдреагувати. Шiсть днiв. У мене було шiсть днiв, щоб отямитися, зiбратись iз силами, пiдготуватися. Бiлл знайде менi гарного коуча. Шiсть днiв, щоб навчитися контролювати свiй страх, говорити про себе, вiльно почуватися… Я мусив цього досягти. Я мав знайти в собi ресурси, щоб опанувати себе. Не думати бiльше про невдалий досвiд на мiсцевому телебаченнi в Арканзасi двома роками ранiше. Я постфактум переглянув запис: червонiючи вiд сорому, дивився, як затинаюсь, вживаю слова-паразити, говорю, тримаючи руку перед вустами, нiби в намаганнi прикрити себе, а голос застрягае у горлi. Бiлл, дякувати Боговi, нiколи його не бачив! Якимось дивом передачу не запустили в ефiр в iнтернетi; я перевiрив сотню разiв, нажаханий думкою, що вона таки там. Натомiсть передача Опри там, цiлком певно, буде. Досить буде набрати мое iм’я в Гуглi, щоб вона виринула на екранi в першому рядку. Провал супроводжуватиме мене все життя, я завжди тягнутиму його за собою, як гирю, як свiдчення своеi нiкчемностi, спалюючи себе перед читачами, журналiстами й видавцями. ХХІ столiття невмолиме i нiчого не пробачае. Я пiдвiвся й нервово, без певноi мети пройшовся по кiмнатi. Залишатися позитивно налаштованим. Знайти в собi вiру у власнi сили. Я маю бути на це здатним. І тодi все стане можливим. Усе буде зроблено, як слiд. Я пiдiйшов до вiкна, яке виходило на заднiй двiр дому, i, поглинутий своiми думками, подивився крiзь гратку, обвiв поглядом пейзаж, майже його не зауважуючи. Треба пiти до перукаря. А також дiбрати одяг. Одяг мае створити образ, який би я хотiв продемонструвати… За вiкном потемнiле вiд великих куп хмар небо немовби вибирало мiж сонцем i дощем. Можливо, наближалася гроза. Якась пташина висвистувала, наче безнадiйно викликала весну. Вулиця особнякiв, що пролягала повз мiй сад, була безлюдною: ii мешканцi були на роботi, дехто, без сумнiву, сидiв удома в комфортабельних будинках, серед галявин i поодиноких дерев. Вулиця робила вiраж перед моiм будинком i простягалась удалину. Я уявив, як iду нею без якоiсь певноi мети, на кожному перехрестi обираю за вiдчуттям нову дорогу, i так нескiнченно, просто щоб побачити, куди це мене приведе… Опра. Це так немислимо. І несподiвано. Раптом я уявив, як у недiлю з’являюся на ВІП-паркiнгу у своiй старiй, геть розбитiй «Тойотi». Сором… Якби лишень я мiг придбати гарненький маленький Range Rover 4 х 4, про який мрiю певний час. Вiн трохи забруднюе повiтря, але такий класний. Це принаймнi мене позицiонуватиме… Гаразд, я зможу позичити авто або ж припаркуюся подалi та прийду пiшки. Аль Капоне застрибнув на стiл поруч зi мною. Вiдчувалося наближення грози, але грому не чутно. Першi блискавки безгучно пронизували небо. Дзвiнок у дверi змусив мене здригнутися. Я нiкого не чекав. Можливо, посилка? Я вiдчинив i здивувався, опинившись перед двома незнайомцями. Один iз них, кремезний i огрядний, мав велику голову, недружнiй погляд з-за окулярiв у металевiй оправi, густi брови, сивiюче трохи розпатлане волосся, темний потертий костюм. У другого, темношкiрого з невеликим черевцем i сивуватим волоссям, вигляд був трохи лагiднiший; на ньому була куртка i джинси. Обом було за п’ятдесят, обидва виглядали зневiреними. Вiд них сильно тхнуло тютюном. Вони привiтались i показали своi бейджi. – Роберт Коллiнз, – промовив скрипучим голосом кремезний з недбалою зачiскою. – ФБР. – Гленн Джексон, – сказав чорношкiрий, намагаючись усмiхнутися. Вони не були схожими на агентiв ФБР, яких створила моя уява. Яких я описав у своiх романах. Я машинально мовчки кивнув, питаючи себе, чого судовiй полiцii треба вiд мене. – Ви Тiмотi Фiшер? – запитав перший, насупивши кущуватi брови. – Так. Тобто… це мiй творчiй псевдонiм. У мене несподiвано виникло враження, що я пiрнув в осердя одного зi своiх детективних романiв, моя плодюча уява одразу пiдказала сценарiй-катастрофу, який я був здатний вибудовувати, потрапивши у незвичнi ситуацii. Вбивство на Гавайях, вiдбитки, якi я випадково залишив на мiсцi злочину, опинившись у невдалому мiсцi в невдалий момент; я вже бачив, як мене помилково звинувачують i ув’язнюють, доки ведеться слiдство: передача Опри безслiдно кане… Доведеться позичати грошi, щоб найняти адвоката, i марно намагатися довести свою невиннiсть за обвинуваченням… – Нам потрiбнi вашi послуги… – Моi послуги? – Так, – промовив кремезний, який, попри владний вигляд, почувався не дуже комфортно. – Як це – моi послуги? – Ми хотiли б представити вам один проект, – сказав високий чорношкiрий, менш напружений порiвняно зi своiм колегою. У нього був низький м’який, майже солодкавий голос. Я ледве втримався вiд смiху. – Але… я ж усього-навсього романiст. – Так, ми знаемо. Навiть поза такою бентежною пропозицiею в iхнiй поведiнцi звучала якась фальшива нота, немовби вони самi не вiрили в те, про що просили. Я трохи повагався. – Перепрошую, та… чи я мiг би ще раз поглянути на вашi бейджi? Менi прикро, але я не встиг iх роздивитись. Вони сердито глипнули один на одного i мовчки виконали мое прохання. Бейджi видались менi справжнiми, та хiба я мiг про це судити? – Чи не могли б ви розповiсти трохи бiльше? – Нi, це буде складно. Найкраще буде, якщо ви поiдете з нами. Ми привеземо вас до людини, якiй доручено цю справу, й вона краще за нас пояснить, про що йдеться. У головi майнула думка, що менi… лестять. Чи мiг би я у якомусь романi уявити iсторiю, що була б випадково подiбною до нинiшньоi ситуацii? Невже ФБР бачить якусь користь вiд можливого застосування моеi уяви романiста? – Гаразд, чом би й нi? Я зможу бути вiльним починаючи з наступного понедiлка. Роберт Коллiнз, високий, кремезний непричесаний чолов’яга, похитав головою. – Нi. Це термiново, потрiбно iхати просто зараз! – Це дуже важлива справа, – сказав Гленн Джексон. На вiдмiну вiд блукаючого погляду колеги, в його очах було помiтно бажання заспокоiти й переконати. – А… це далеко звiдси? – Будемо там приблизно за годину. Я завагався, поглянувши на них. Що менi було втрачати? Мiй курс media training розпочнеться не ранiше як завтра… Зрештою, це знову-таки досвiд, який мiг би збагатити змiст наступного роману. – Окей. Пару хвилин, щоб поставити свiжу воду для Аль Капоне та зачинити будинок, i я вже на задньому сидiннi «Бюiка», в якому нестерпно тхнуло тютюном. Вiн рушив до Квiнз-бульвару, пiднявся по 108-й вулицi, повернув на Джевел-авеню, якою проiхав до озер, обрав розв’язку на Гранд-Сентрал-парквей, опинившись на вулицi зi швидким рухом, помчав просто на пiвнiч. Дорогою агенти не зронили нi слова. Роберт Коллiнз мовчки вiв авто. Ми минули тенiснi корти Флашинг Медоуз i поiхали вздовж затоки, що праворуч вiд нас. Кiлькома хвилинами пiзнiше авто заiхало за загорожу аеропорту «Ла Гуардiа» i зупинилося перед захисним бар’ером подалi вiд термiналiв. Коллiнз похапки показав свiй бейдж полiцейському на посту, який начебто його впiзнав, i машина заiхала просто на бетонний майданчик перед ангаром. – Стривайте, куди ми iдемо? – Не турбуйтеся, – заспокоiв Гленн Джексон, обернувшись до мене з доброзичливою усмiшкою. – Ми прибудемо менш нiж за годину, обiцяю. Ми пройшли перед широко розчиненим ангаром, де стояли невеликi реактивнi лiтаки. Авто зупинилося трохи далi, за кiлька метрiв вiд гелiкоптера. – Ми полетимо на гелiкоптерi? – Полiт дуже короткий, не хвилюйтесь, – сказав Джексон. – Стривайте… Голова запаморочилась, я нiколи туди не сяду! Страх висоти завжди хвилею затоплював мене i був неконтрольованим. Справжнiсiнька фобiя. Одного разу пiсля прогулянки з друзями в Скелястих горах я опинився паралiзованим на стежцi, що йшла над прiрвою. Мене заполонило жахливе бажання долiлиць лягти на землю й не рухатись; водночас я вiдчував cвоерiдний парадоксальний потяг до порожнечi. Щось неймовiрне. – За вiдсутностi контакту з землею голова зовсiм не паморочиться, – холодно, з дрiбкою зневаги кинув Роберт Коллiнз, навiть не намагаючись зустрiтися зi мною поглядом у дзеркалi заднього огляду. Я втримався вiд зауваження, що, окрiм запаморочення, перспектива польоту на гелiкоптерi у небi, яке перетинали блискавицi, видавалася менi особливо небезпечною. Гленн Джексон обернувся до мене з теплою усмiшкою: – Довiртеся нам. Я глибоко вдихнув, змушуючи себе розслабитись, i усмiхнувся у вiдповiдь. Як не дивно, думка про те, що я вперше полечу на гелiкоптерi, збуджувала… Я, напевно, набитий парадоксами. Ми вийшли з автiвки. Назовнi виникло враження, що небо серед ясного дня перефарбували начорно. У сухому, насиченому електричними розрядами повiтрi вiдчувався чуттевий запах керосину. Пахло пригодами. З гострим присвистом закрутився ротор. Ідучи до гелiкоптера у супроводi двох агентiв ФБР, я раптом вiдчув незвичне для себе вiдчуття власноi важливостi. 3 – Куди, власне, ми летимо? Гелiкоптер жваво летiв на пiвденний захiд, залишаючи океан лiворуч. Навсiбiч крiзь заскленi вiкна кабiни пiлота вiдкривалася просто неймовiрна панорама, i я справдi не вiдчував звичного запаморочення. – У Форт-Мiд, поблизу Вашингтона, – сказав Джексон. – У НАБ? Форт-Мiд – армiйська територiя, вiдома тим, що там розмiщуеться Нацiональне агентство безпеки, воно стало знаменитим, коли колишнiй агент ЦРУ виявився викривачем. Едвард Сноуден оприлюднив на весь свiт iнформацiю, що воно шпигуе майже за всiма, включаючи пiдприемства й окремих осiб у краiнах-союзницях США. – Нi, в iншу установу, але на тiй самiй територii. Гелiкоптер справдi обiйшов таку впiзнавану будiвлю НАБ, величезний блокгаус з чорного скла, який показували по всiх каналах пiд час славнозвiсноi справи, i, нарештi, приземлився на майданчику, який нагадував радше розлогий парк з високими деревами, нiж територiю вiйськовикiв. Пiлот вимкнув мотор, i на борту запанувала тиша. Коллiнз, який упродовж усього польоту на мене навiть не глянув, вiдчинив дверцята, i ми вийшли. Неподалiк вiд нас перед купою дерев велике панно з лакованого дерева повiдомляло бiлими лiтерами: Армiя Сполучених Штатiв Форт-Мiд Закрита зона Що агенти ФБР могли робити на територii армii? Я йшов за двома агентами до невеличкого будиночка, що стояв в оточеннi дерев i скидався радше на дерев’яний барак, нiж на офiсне примiщення. У мене несподiвано виникло дивне вiдчуття, враження дежавю. Дерев’яна споруда… Бiла, трохи зблякла фарба… Дерева навкруги… Минуло кiлька хвилин, перш нiж я встановив джерело цього враження: в одному з моiх детективiв, у сьомому романi, герой був бiологом, який усамiтнився в хатинi, щоб вивчити численнi елементи розслiдування, що його вiн намагався здiйснити. У мене дуже вiзуальний пiдхiд до письма. Моi iсторii виринають в уявi у виглядi напрочуд реальних фiльмiв, картини яких мерехтять перед моiми очима. Будинок, перед яким я опинився був навдивовижу схожим на той, який я вiзуалiзував у романi. – Ми прийшли, – сказав Гленн Джексон. Низьке небо було облицьоване великими бiлими хмарами, але в досить теплому повiтрi ширилися запахи довколишньоi природи. Тишу ледь порушувало шелестiння лопастей гелiкоптера, якi за iнерцiею ще обертались у просторi. Коли ми пiдiйшли, дверi будiвлi вiдчинилися, на порозi з’явилась жiноча постать. Брюнетка рокiв тридцяти, худорлява, смаглява, з блакитними очима – серед ii предкiв могли бути iталiйцi. Одразу вона видалася зайнятою чи, радше, засмученою, але ii очi засяяли, коли вона усмiхнулась, вiтаючи нас. – Я – Анна Саундерс, – сказала вона, – вiдповiдальна за проект. Ласкаво просимо у Форт-Мiдi. Проект? Який проект? – Дуже приемно. Ми зайшли й сiли за круглий дерев’яний стiл, пофарбований бiлим, як i панелi на стiнах. Навiть пiдлога була дерев’яною, але вона зберегла природний колiр i рипiла пiд ногами. Лише кiлька сiрих сталевих сейфiв нагадували, що ми не в хатинi рибалки. Пахло мiцною кавою. Вiд запропонованоi менi чашки я вiдмовився. Свiтло проникало крiзь внутрiшнi венецiйськi жалюзi на напiвпрочинених вiкнах. Їх спустили навкоси й пластинки утворювали поламане вiяло. Гленн Джексон заговорив перший своiм низьким глибоким голосом. Його колега стояв, схрестивши руки. – Пропоную нашвидку зробити огляд ситуацii для Тiмотi Фiшера. Пане Фiшере, ви, звiсно, чули про пожежу, яка зруйнувала вежу в Чикаго? – Я щойно повернувся з-за кордону, але так, прочитав новини в лiтаку. Вiн схвально кивнув. – Можливо, вам також вiдомо, що напередоднi згорiла будiвля в Балтиморi. – У статтi про це теж писали. – В обох випадках iдеться про пiдпали, зважаючи на все, цi два акти взаемопов’язанi: вони вчиненi одним злочинцем. Вiн говорив, а його колега мовчав, втупившись у якусь цятку на столi поглядом, в якому парадоксально поеднувались жорсткiсть i тупiсть. Анна Саундерс дивилась на нас трохи напружено. – Цю справу, – вiв далi Гленн Джексон, – веде ФБР, ми з Робертом перебуваемо на першiй лiнii. Маемо пiдстави вважати, що цi пiдпали можуть стати лише початком майбутньоi серii, i перед нами велика проблема: розслiдування подiбних справ потребуе часу, багато часу, бо розваленi будiвлi сховали пiд тоннами уламкiв будь-якi слiди злочинця i спосiб його дiй, його почерк. – Чи багато жертв? – Про це дiзнаемось тiльки тодi, коли розберемо завали, – сказав Коллiнз. – Власне, ризик наштовхнутись на засипанi жертви значно сповiльнюе роботу. Ми ж не можемо просто послати туди бульдозери… – Зважаючи на все, – додав Джексон, – пiдпалювач мае зуб на самi вежi, а не на людей. Вiн заволодiв аудiосистемою будiвель i, перш нiж пiдпалити, поширив наказ про евакуацiю та ввiмкнув музику. – Музику? Злочинець передае музику, перш нiж пiдпалити? – Так. – У цьому е щось хворобливе. Коллiнз стенув плечима. – А… яку музику вiн вмикае? – запитав я. Два агенти ФБР перезирнулися. – Їi не iдентифiкували, але очевидцi кажуть, що ця музика була… старомодна i тривожна. – Довкола нас справдi повно звихнутих, – зауважив я. – Інакше ми були б безробiтними, – якось вiдсторонено мовив Коллiнз. Гленн Джексон усмiхнувся. Анна Саундерс змiряла його пiдозрiливим поглядом. Я вiдчував, що вона тримаеться насторожi. – Чи було озвучено вимоги? – Вони, цiлком певно, будуть, – сказав Коллiнз. – Мерзотник, який це зробив, вичiкуе, вочевидь для того, щоб пiдняти напругу й примножити домисли. – Власне, – сказав Джексон, – щодо тиску, нам телефонував Баррi Кантор. Ви уявляете, хто це такий? – Авжеж. Хiба його можна не знати? ЗМІ так i звивались коло цього помiчника президента. Тридцять п’ять рокiв, красень, бiльшоi телегенiчностi годi й бажати, красномовний i доволi харизматичний. Вiн постiйно з’являвся на екранi, пояснюючи полiтику Бiлого дому. Можна було не погоджуватися з точкою зору, яку вiн захищав, але це був блискучий тип, якого всi поважали. – Баррi Кантор повiдомив про побажання президента: вiн хоче, щоб паралельно з розслiдуванням… – Зачекай хвилинку, – сказав Коллiнз, витягнувши руку перед колегою, щоб його перервати. І обернувся до мене з грiзно насупленими бровами. – Пане Фiшере, – почав вiн своiм скрипучим голосом, – ми довiримо вам дуже конфiденцiйну iнформацiю. За звичних обставин ви стали б об’ектом спецiальноi перевiрки й пройшли б через певний протокол, перш нiж вам було б представлено цей проект. Невiдкладнiсть справи й прохання президента спонукають нас оминути цю процедуру. Однак попередньо нам усе-таки потрiбно ваше зобов’язання, що все, що скажуть чи зроблять у цiй кiмнатi, звiдси не вийде. Нiчого з того, що ви почуете тут, не повинно вийти назовнi, незалежно вiд того, вiзьмете ви в ньому участь чи нi. Я вiдчув певний тиск вiд його поведiнки, хоча нiчого в них не просив. Усi погляди зiйшлися на менi – суворий Коллiнза, пiдбадьорливий Джексона i бiльш невизначений Анни Саундерс, в ньому, як здавалося, читалося занепокоення, а водночас i надiя. Що менi було втрачати? У будь-якому разi моя зацiкавленiсть досягла точки неповернення. – Так, домовились. Якусь мить Роберт Коллiнз мовчки пильно дивився на мене, викликаючи неприемне вiдчуття перевiрки даного мною слова, потiм вiдхилився на спинку крiсла. – У цiй справi, – продовжив Джексон, – президент серед найбiльш зацiкавлених осiб. З огляду на те, що нашiй краiнi довелося пережити зовсiм недавно, падiння веж, зрозумiло, мае величезний емоцiйний вплив на населення. Тож президент хоче вирiшити цю справу дуже швидко. Як ми вже казали, традицiйний пiдхiд тут не годиться, оскiльки спершу треба все розчистити. Саме тому президент вирiшив покласти на Анну Саундерс мiсiю визначити наступну цiль злочинця i не допустити ii руйнування. Визначити… властивими iй методами, i для цього потрiбнi ви, що вона сама вам пояснить. Вiн замовк, i нашi погляди звернулись на молоду жiнку. Вона якийсь час сидiла непорушно, наче збиралась iз думками. Тишу в кiмнатi ледь порушувало легке тертя венецiйних жалюзi, припiднятих подувом вiтру, та щебетання птахiв надворi. Вона вичекала певний час, нарештi, повiльно пiдвела голову й втупила в мене погляд блакитних очей, який видавав певну вразливiсть, але, здавалося, нiс у собi виклик. Вона використала мовчання як союзника: коли ii голос зазвучав, я нетерпляче ловив кожне слово з ii вуст. – Я хочу, щоб ви допомогли менi iдентифiкувати цiль, використавши свою iнтуiцiю. Менi здалося, що я дещо пропустив. Їдучи з агентами ФБР у Форт-Мiд, я нi на що не сподiвався, тим паче на таке безглуздя. Я прокашлявся. – Мою iнтуiцiю? Вона далi пильно дивилася на мене, не вважаючи за потрiбне пiдтакнути чи вiдповiсти. Чого вона хотiла? Перевiрити мою реакцiю? Я глянув на Джексона, потiм на Коллiнза, якi не зводили з мене очей. Якби ми не були на вiйськовому об’ектi i якби я був бiльш знаменитим, то подумав би про велику програму-мiстифiкацiю прихованою камерою на телебаченнi. – Я не розумiю, чого ви вiд мене чекаете… серйозно. Вона знову витримала паузу. – Я неодноразово переглянула записи ваших iнтерв’ю, висловленi вами думки чiтко доводять, що ви людина, яка надiлена великою iнтуiцiею. Ви, мiж iншим, iнколи самi про це згадуете. – Стривайте… Трапляеться, що я справдi кажу, що з того чи того приводу спрацювала iнтуiцiя, але так кажуть усi, хiба нi? Це просто манера висловлюватися, поетичний спосiб на означення випадку. Вона знову мовчки дивилася на мене. Я глибоко вдихнув. – Тобто я хочу сказати, що у кожного з нас може майнути думка щодо якоiсь подii, i якщо вона виявиться слушною, ми скажемо: «У мене чудова iнтуiцiя». Та, по сутi, усi добре знають, що це просто збiг. Так, я романiст, радше мрiйник, та все-таки стою на землi, зберiгаю бодай мiнiмум рацiональностi. Всi ж бо знають, що iнтуiцii… не iснуе. Усi трое досi дивилися на мене. У поглядi Коллiнза я вперше зауважив зародження поваги; Гленн Джексон напiвусмiхався, Анна Саундерс зберiгала загадковiсть. – Наразi я не вдаватимусь у деталi, – промовила вона, – скажу одне: iнтуiцiя не тiльки iснуе насправдi, а ми навiть розробили метод, щоб за бажанням до неi вдаватися. – Вдаватися до неi за бажанням? Казна-що… Я знову запитав себе, чи не став жертвою розiграшу. – Ви добре мене почули. У неi був якнайсерйознiший вигляд. Якщо вона i грала комедiйну роль, то заслуговувала на «Оскара». – Але… хто ви така, мiж iншим, i де я наразi знаходжуся? – Ми – вiддiл спецiальних дослiджень у цiй царинi. – Але ж ми на вiйськовому об’ектi, чи не так? – Правильно. – Ви вiйськова? – Я розповiм вам бiльше, якщо ви станете поруч iз нами у цiй справi. – А менi хочеться уточнити: навпаки, якщо ви хочете, щоб я за це взявся, маете сказати менi значно бiльше… Кiлька митей вона дивилася на мене, потiм перезирнулась з iншими. – Ви маете зрозумiти, що це секретна лабораторiя, наше iснування – повна таемниця, а проект мае гриф «Таемниця в царинi безпеки», тож на цьому етапi я не можу розкрити вам геть усе. Краще скажiть, що ви хотiли б знати, щоб ухвалити рiшення, i я подивлюся, чи можу це розповiсти. «Таемниця в царинi безпеки»? Як проект щодо iнтуiцii можна надiлити таким грифом? – Що ж… скажiть, будь ласка, що ви вкладаете в поняття «iнтуiцiя», щоб мати певнiсть, що ми говоримо про одне й те саме… Вона була на своему полi й завелася з пiв оберта: – Інтуiцiя – це здатнiсть розуму, яка дае змогу отримати iнформацiю, недоступну нашим п’яти органам чуття: щось, чого не можна нi побачити, нi почути, нi торкнутись, нi вiдчути, нi покуштувати. – Недоступну нашим п’яти органам чуття? – Власне. Ітися може про мiсце, предмет, особу чи навiть подiю. Щось, про що нам нiчого невiдомо, про що не маемо нiяких, навiть часткових даних; а ще iнтуiцiя – це те, що дае нашому розуму здатнiсть зiбрати данi про нього. Вона замовкла, запала тиша. Я повторив ii безглуздi слова, майже сумнiваючись, що щойно iх почув. – Зiбрати… як це? Отак клацнувши пальцями? – Певним чином. – Але… це, власне, неможливо. Моя недовiра ii начебто не дивувала. – Ви маете право так вважати. Авжеж, сприймай мене за йолопа. Я вважав себе людиною вiдвертою, з широкими поглядами, однак не надто легковiрною. Не мiг же я заковтнути будь-що. – Що ще ви хотiли б знати? – поцiкавилася вона. На цьому етапi я не бачив, що ще могло б мене переконати. У будь-якому разi щось iще тут не збiгалося. – Ви називаете себе спецiалiстами з iнтуiцii… i потребуете незнайомця, який мiг би вам допомогти. Це здаеться не надто логiчним… Цього разу вона наче збентежилась. В очах на якусь мить з’явилася непевнiсть, жiнка непомiтно прикусила губу, я вловив немовби тiнь страждання, вiд якоi потьмянiв погляд. Коли вона знову глянула на мене, я побачив стримуваний гнiв. – Унаслiдок одного нещасного випадку нашу групу iнтуiтивiстiв було знищено. У мене немае бiльше нiкого. Я стояв як занiмiлий. Вона раптом кинула: – Вони всi мертвi, зрозумiли? Анна сказала це рiзко, пiдозрюю, навмисно хотiла шокувати. – Щоб вiдреагувати на невiдкладнiсть ситуацii та прохання Бiлого дому, менi потрiбен хтось такий, як ви. Ви не незнайомець. Ви чули, я багато разiв переглядала вашi iнтерв’ю i знаю, що ви для цього пiдходите. Я проковтнув слину. Групу знищено… Всi загинули… Господи… куди я потрапив? Я спробував бути вiдстороненим. – Кажете, у вас нiкого немае, але ви самi… Гнiв, який я зауважив в ii очах, знову спалахнув. Губи страшенно затремтiли. – Я бiльше не можу доступитись до своеi iнтуiцii, – кинула вона тоном, який вiдбив у мене бажання запитати чому; цього вона, напевно, й хотiла досягти. Гленн Джексон, очевидно, вiдчув зростаючу напругу, бо прокашлявся й засовався на стiльцi. – Анна Саундерс хотiла б, щоб ви пришвидшеним темпом опанували цей таемний метод, – сказав вiн усмiхаючись, аби мене приборкати. – Дозволю собi уточнити, що на його розробку пiшло чимало рокiв дослiдження. Я промовчав. – Гадаю, ви не усвiдомлюете… Насправдi багато людей мрiяли б опинитись на вашому мiсцi… Дехто за кордоном готовий убити, щоб заволодiти цим методом. Оскiльки я й далi мовчав, додав: – Гадаю, ви пишатиметесь можливiстю посприяти боротьбi зi злочинцем. Знищуючи офiснi вежi, а можливо, й людей, нападаючи на нашу економiчну систему, вiн пiдривае засади суспiльства. Я вiдчував тиск iхнього очiкування, iхнього сподiвання мене залучити. – Можна було б звернутися до когось iншого, – провадив вiн далi, – але пiдготовка пройде значно швидше з людиною, яка вже спонтанно вдаеться до власноi iнтуiцii. А в цiй справi важлива кожна година… Я ввiчливо погодився. Усi погляди далi тримались на менi. На скельцях окулярiв Роберта Коллiнза виднiлись слiди пальцiв, якi висвiтив промiнь сонця, що пробився пiд пластинами поламаних жалюзi. – Напевно, ви очiкуете негайноi вiдповiдi. – Так, – пiдтвердив Коллiнз. – Баррi Кантор телефонуватиме з хвилини на хвилину. М’яч був на моему боцi. Зрештою, iхнi пояснення трималися купи. Але в мене була одна проблема. І серйозна. Я не вiрив в iнтуiцiю. Я не вiрив у неi, бо це просто неможливо. Неможливо вiдгадати вiдомостi щодо якогось мiсця чи невiдомого предмета. Якби це було можливо, про це знали б. Окрiм того, мене мучила iхня очевидна прив’язка до армii. Я нi на мить не мiг уявити, що вiйськовики можуть схвалювати якiсь дурнуватi паранормальнi дослiдження. Тодi як пояснити iх мiсцезнаходження у Форт-Мiдi? Щось тут не збiгалося. – Пане Фiшере, – сказав Джексон. – Чи готовi ви взяти на себе зобов’язання? Взяти зобов’язання… Якби вони знали, що одного цього слова досить, щоб спонукати мене вiдступити… Звичайно, те, що ФБР потребуе моеi допомоги, лестило, навiть дуже лестило, але якi моi iнтереси в цiй справi? Що менi це дасть? Звiсно, це пробудило мою цiкавiсть, я жадав дiзнатися про все це значно бiльше. Але я пам’ятав про заплановану телепередачу. Це був шанс мого життя. Я не один рiк чекав на диво, яке розблокуе мою кар’еру i виведе мене на свiтло. Нарештi цей день настав. Навiть якщо ця передача мене й жахае, на неi треба пiти; успiх мае свою цiну, я був готовий ii заплатити. Але мушу обов’язково пiдготуватися до неi, iнакше це буде побоiще… Тодi чому я маю жертвувати своею кар’ерою задля спiвпрацi з ФБР, опановуючи метод, у який я навiть не вiрю? – Менi дуже прикро, але нi. 4 За пiвтори години я був коло свого будинку. Гленн Джексон супроводив мене на зворотному шляху гелiкоптером i в авто. Я попрощався з ним i вiдчинив хвiртку. Вiн простягнув менi вiзитiвку. – Якщо змiните думку, – сказав вiн заради форми, бо вiдчував, що я не перегляну свого рiшення. Я взяв ii з ввiчливостi. Авто вiддалялося пiд деревами, що росли обабiч моеi вулицi, i, коли червонi вогники його габаритних вогнiв зникли, я усвiдомив, що вже сутенiе. На протилежному боцi тротуару йшов одягнений з голочки незнайомець iз сумкою вiд Вiттона в руцi. Вiн нагадав менi про вiдвiдини Крiстен, моеi колишньоi, i я вiдчув у серцi легкий щем. Їi завжди оточували ультрашикарнi чоловiки, у вишуканому й неймовiрно дорогому вбраннi. Не мiй, чесно кажучи, стиль. У будь-якому разi моi фiнанси не дали б менi можливостi з ними змагатися. І в мене виник певний комплекс меншовартостi. Я був божевiльно закоханий у Крiстен, але вiдчував, що це не мiй свiт, що я не на висотi. Наш зв’язок не мiг тривати довго, я завжди це знав. Раптово пiшов дощ, шпаркий, iз тих, коли ви за мить мокрi, а вiн барабанить по землi. Я глипнув на перехожого у розкiшному костюмi, який пришвидшив крок. Але без парасолi. І я не змiг перешкодити вiдчуттю задоволення. А тодi стенув плечима через свою безглузду дрiб’язковiсть. Я повернувся додому, де було сухо й тепло. Дзеркало в передпокоi показало, як я змарнiв. Я впав на канапу й узяв Аль Капоне на руки, щоб подолати свою самотнiсть. Того вечора, як часто бувало, я лiг рано. Наступного ранку мене розбудило промiння вранiшнього сонця. Пройшовши легкий фiльтр моiх фiранок, воно кидало тiнь гратки з вiкна на стiну з червоних цеглин, створюючи кумедне враження, що я лежу у величезнiй клiтцi. Мене охопив нестримний жах. Лише п’ять днiв… Мобiльний телефон показав повiдомлення Бiлла Крiмсона, мого лiтературного агента, який повiдомляв про першу зустрiч наприкiнцi дня з метою media training. Ранок я вирiшив присвятити пошукам одягу для виступу на телебаченнi. Щось шикарне й ненав’язливе водночас, досить оригiнальне, щоб вийти за межi звичайного, але гарного смаку i не викликати неприязнi. Зокрема темне: той, хто пише чорнi романи, не вбираеться в бiле. Я поснiдав у товариствi Аль Капоне, який розлiгся на столi, щомитi загрожуючи перевернути чашку з паруючою кавою. Коти просто обожнюють шарпати нерви своiх слуг. Подii минулого дня не йшли з гадки. Я питав себе, чи ухвалене рiшення правильне. Ухвалення рiшень не було моею сильною стороною. Я мав звичку довго вагатися, перш нiж вирiшити, зважуючи за i проти, намагаючись урахувати максимум критерiiв та параметрiв. Але ФБР вимагало негайноi вiдповiдi, тож вiдмова була единою можливою опцiею, аби я не взявся за справу легковажно. Мiж iншим, щоразу, коли в життi мене закликали ухвалити рiшення миттево, я волiв нiчого не змiнювати. І завжди недовiрливо ставився до випадкiв, що вимагали термiнових рiшень, або вчинкiв з невiдомими наслiдками. Зрештою, можливо, мое життя було надто впорядкованим i в пiдсумку – трохи безбарвним. Багато людей уявляли, що я користуюся надзвичайною свободою, бо як письменник вiльно розпоряджаюся часом та перемiщеннями; сам собi господар. Я справдi писав, де i коли хотiв, нi перед ким не звiтуючись. Але справжня свобода йде не вiд нашого становища: справжня свобода – це та, яку ти собi даеш, вона сама собою, вона е способом збагнути iснування, прожити свое життя. Людина або вiльна, або нi. Якщо вона вiльна, то залишаеться такою незалежно вiд контексту. Щоб це зрозумiти, досить трохи поспостерiгати за людьми. Трапляються звихнутi на правилах, якi не дозволяють собi анi найменшого вiдхилення; перфекцiонiсти, якi у свое щоденне життя вносять багато напруги, самi, як дорослi, пiдпорядковуються вимогам, яких би не ставив начальник-тиран. І, навпаки, я знав людей, якi плутають свободу з неорганiзованiстю i стають рабами своiх лiнощiв, перетворюючися на зомбi на канапi перед телевiзором, що нездатнi перетворити найменшу iдею на проект, а iнодi втрачаючи будь-яке бажання здiйснити бодай щось. Бувають такi, що заплутуються в пошуках утiх i врештi-решт сповзають у пекло залежностi вiд солодощiв, алкоголю чи сексу. Чи ж вони справдi вiльнi? Я також бачив людей, якi настiльки переймалися думкою чи оцiнкою iнших, що ставали вiд них залежними. Вони забороняли собi виходити на люди, не поголившись чи не вимивши голову, вдягти на пляж купальник, бо мали кiлька зайвих кiлограмiв, заплакати в кiно, щоб не сприйняли за маленьке дiвча… Особисто менi вдався парадоксальний подвиг – поеднати потроху всi цi недолiки. Так, нам, людським iстотам, не так-то й легко бути справдi вiльними, вiдсунути вбiк своi страхи та забобони й щомитi обирати свое життя залежно вiд того, хто ми такi й що насправдi нам важливе в глибинi душi. Я настiльки занурився у власнi роздуми, що пронизливий дзенькiт домашнього телефону змусив мене сiпнутися. Я машинально пiдвiвся, i враз зi швидкiстю блискавки мене пройняла абсолютно несподiвана думка: це моя кузина Дебора. Ідучi до телефона, я думав, чому в бiса цей дзвiнок змусив мене згадати про неi: рiк тому Дебора виiхала в Індiю, i вiдтодi я нiчого про неi не чув. Та й не було якогось особливого приводу, щоб вона озвалася. – Алло! – Тiмотi, привiт! Почувши трохи гугнявий голос кузини, я аж охнув, геть збитий з пантелику тим, що подумав про дзвiнок вiд неi, ще нiчого не знаючи. Це спало менi на думку майже як очевиднiсть… – Тiмотi, це Дебора, ти мене чуеш? – Так, так… Вона iз захопленням розповiла про свое нове життя в Індii. Збираючись виiжджати, кузина запропонувала поiхати й побути пiв року там iз нею, доки зможе приiхати ii чоловiк. – Їдьмо, там буде суперово! – пiдбивала вона мене. Я мiг би це собi дозволити, та стримувала перспектива жити серед епiдемiй брюшного тифу, лихоманки та всiлякоi чикунгуньi. – Уяви лишень, я подумав про тебе саме тiеi митi, як ти вирiшила озватись… – Треба вiрити, що ми поеднанi, дорогенький… Я не знав, у що треба вiрити, i, коли ми нарештi поклали слухавки, я довго залишався зворохобленим цiею подiею. Образ Дебори виник у моiй головi саме тодi, коли задзвонив телефон. Я не чекав на ii дзвiнок i не мав жодного засобу здогадатись, що це вона… І хоча це мене збентежило, якого висновку можна дiйти з такого збiгу? Коли я вивiв авто з гаража i звернув у вуличку лiворуч, моя гарненька руда сусiдка Лiнн начебто випадково вийшла з дому. Помахала менi рукою i наблизилась, як завжди, босонiж. Я опустив скло з боку пасажирського сидiння. – Ти вже отямився пiсля Гаваiв? – хитро усмiхаючись, запитала вона. – Так, усе гаразд. Вона спокiйно сперлася обома лiктями на край вiконця i нахилилась, щоб поговорити, тим самим вписавши декольте в отвiр. Я по-дурному не втримався, щоб не глипнути на ii перса, цього вона, вочевидь, i домагалася. – Маеш стомлений вигляд, – констатувала вона, – i це слабо сказано. Приходь увечерi, вип’еш чогось тонiзуючого. Я цiлком вiльна, було б дуже чудово. – Маю купу справ, – збрехав я. Шопiнг, як виявилося, непросте завдання. Я прочесав усi крамнички на Квiн-Плейс-Молл, так i не знайшовши такого вбрання, якого потребував для свого великого дня. Не маючи анiякiсiнькоi уяви про те, чого хочу, мусив ходити крамницями, сподiваючись на удачу. Тож ризикував згаяти багато часу. – Пiдпишiться задля захисту планети! Молода усмiхнена жiнка, яка мене гукнула, стояла посеред торгового центру в групi активiстiв у жовтих, добре помiтних здалеку футболках. – Це – петицiя проти технологiй текстильноi промисловостi, – пояснила вона. – Пiсля переробки нафтопродуктiв вона найдужче забруднюе планету, адже продукуе бiльше СО2, нiж повiтряний i морський транспорт разом узятi. На стендi активiстiв було велике панно, яке розповiдало, що по всьому свiту люди використовують дедалi бiльше одягу, заводи з виробництва тканин випускають продукцiю нижчоi якостi, яка швидко зношуеться, iнколи впродовж одного року деякi марки запускають до двадцяти чотирьох колекцiй, спонукаючи тим самим купити щось нове. Американець у середньому купуе шiстнадцять кiлограмiв одягу на рiк, отакий от рекорд. – Для випуску пари бавовняних джинсiв потрiбно сiм тисяч п’ятсот лiтрiв води, – додала жiнка. – Стiльки води людина випивае за сiм рокiв! – Імовiрно, можна покластись на синтетичнi волокна, – припустив я. Вона похитала головою. – При кожному праннi тi волокна вiдкидають мiкрочастки пластику, що потрапляють у воднi потоки. Щороку п’ятсот тисяч тонн мiкропластику завершують свiй колообiг в океанах. Це рiвнозначно п’ятдесятьом мiльярдам пластикових пляшок. Охоплений обуренням, я пiдписав петицiю. Останнi крамнички, якi я вiдвiдав, так i не дали менi змоги придбати iдеальне вбрання, тож я покинув торговий центр геть розчарований. Рушивши, я вiдчув щось схоже на перебоi в керуваннi, до якого долучився дивний шум. Змилуйтеся, тiльки не пошкодження! У мене немае нi часу, нi коштiв, щоб дати цьому раду. Я ввiмкнув сигнальнi вогнi, припаркувався на узбiччi вулицi й вийшов, щоб вiдчинити капот. Та в цьому не було потреби: моя лiва передня шина розпласталася на асфальтi. Бiльш нiж десять рокiв водiння, i жодноi луснутоi шини; колись це таки мало статися. Так, у мене мае десь бути домкрат i запасне колесо… Зрештою я розшукав iх у заглибленнi пiд килимком багажника. Вдома мое вмiння господарювати завершувалося картиною, яку я мiг повiсити за умови, що картина не була заважкою, а стiна – надто щiльною. А от щодо механiки… Домкрат продавали без iнструкцii з використання. Так, зберiгаемо спокiй, зосереджуемося, це не мае бути чимось надзвичайним. Я став на колiна коло колеса, нервуючи через те, що воно з боку шосе, i нахилився пiд шасi, шукаючи зручного мiсця для встановлення домкрата. Як навмисне, задощило. Так, спробуемо… Я сяк-так приладнав домкрат i почав качати. О, диво! Авто пiднялося. Коли колесо було вивiльненим настiльки, щоб повнiстю обертатись, я взяв ключ i почав розкручувати гайки. Якийсь негiдник проiхав по калюжi дуже близько вiд мене й забризкав холодною водою. Я натискав на ключ, щоб вiдкрутити першу гайку, але вона не пiддавалась. Нахилився над нею, напираючи щосили, аж раптом ключ зiскочив, i я ганебно впав на бiк. Боячись, що мене роздавлять, миттево пiдвiвся. Я був геть мокрий, дощ заливав менi обличчя. Я знову приладнав ключ на гайку. Безуспiшно, ii було заблоковано. Господи, ну, не буду ж я викликати аварiйку задля шини… – Посуньтеся! Я здригнувся й швидко обернувся. – Зараз я все зроблю, – сказав чоловiк, нахиляючись над моiм колесом. Я чув про типiв, якi кидаються вам допомагати пiд час аварii в мiстi, а потiм вимагають якiсь неймовiрнi суми за надану послугу разом iз погрозами й залякуваннями. – Дякую, я впораюся самотужки, – досить сухо вiдповiв я. Попри мою вiдмову, чоловiк ухопив ключ, перш нiж я встиг зреагувати. – Облиште! – кинув я. Вiн продовжував крутити. Я тихо злився. Вiн був сивий (щонайменше сiмдесят п’ять), але це нiчого не означало; шахраi не виходять на пенсiю. Чоловiк, вочевидь, був обiзнаний щодо таких операцiй. За якусь мить мое колесо було на мiсцi. Вiн вiддав менi ключ, по його обличчю стiкала вода, руки були в мастилi. Я обережно вийняв гаманець, щоб дати йому на чай, краем ока глянувши на нього, й здивовано побачив, що вiн розвернувся i йде геть. – Зачекайте… – Усе гаразд. – Я хотiв би вам подякувати… – Та це дрiбниця, – промовив вiн, пiдiйшовши до свого авто, що стояло перед моiм з ввiмкнутими аварiйними вогнями. – Ви промокли, менi дуже прикро… – Я ж не з цукру, – кинув вiн з широкою усмiшкою й бiсиками в очах. Авто рушило, а я ще довго стояв пiд рясним дощем, дивлячись, як його червонi габаритнi вогнi вiддаляються у мокру нiч. Я шпетив себе за свою першу реакцiю, мене збентежила люб’язнiсть i самовiдданiсть цього чоловiка, який так природно вирiшив змокнути й забруднитися, аби допомогти iншому. Чи ж я зробив би так на його мiсцi? Ну… не певен… а в його вiцi, цiлком певно, нi. Я сiв в авто й кинув домкрат з ключем на пасажирське сидiння. За кiлька хвилин я сидiв за мiдною стiйкою кав’ярнi, обхопивши руками велику чашку гарячоi кави, щоб трiшки обсохнути, перш нiж рушити далi за покупками, Усерединi панували пахощi пончикiв бенье. Декор так-сяк вiдображав iнтер’ер шале, стiни вiд пiдлоги до стелi були обшальованi недбало збитими дошками, а пiдкладки з ламiнованого паперу пiд столовi прибори iмiтували шотландку. Кiч найгiршого штибу. Тихо лунала пiсня The show must go on. Мене охопило вiдчуття самотностi, я намагався опанувати себе, щоб не впасти в депресiю. Почав заздрити офiцiантам, хоча нiчого не знав про iхне життя. Дивився, як вони працюють, зосереджено виконуючи своi обов’язки. Принаймнi вони були тут разом, у командi, мали щось спiльне… Пригадав свою сусiдку Лiнн. Можливо, я даремно не приймаю ii загравання. Цiлком певно, вона класна дiвчина, чому ж тодi я вiдмовлявся вiд зв’язку теперiшнього в iм’я зв’язку минулого, з яким так i не змирився? Крiстен пiшла з мого життя, я сам цього хотiв, цю сторiнку перегорнуто. Не можна залишатись iз тим, хто, як вiдчуваеш, тебе не кохае. Впродовж трьох мiсяцiв, доки тривав наш зв’язок, я щодень вiд цього страждав… потiм були двi останнi вечерi… Я запросив ii додому i пiв дня гарував, готуючи страви, якi за складнiстю набагато перевершували моi кулiнарнi навички. На передбачену годину все було готово, я нервував, чекаючи ii з шампанським, легкими закусками до аперитиву, свiчками, товариством. Чекав довго, спершу спокiйно, далi трохи спантеличений i, чесно кажучи, занепокоений, аж доки отримав тривiальний за суттю текст: Сьогоднi вийшла накладка. Перепрошую. Цьом. Я мав слабкiсть вибачити, вдавши байдужiсть. Не переймайся, надолужимо. І справдi, тижнем пiзнiше я це виправив, цього разу в ресторанi, бо забракло мужностi ще раз усе робити самому. Але й там менi довелося чекати. – Чи не хочете чогось випити, доки очiкуете? – двiчi запропонував офiцiант. Я зрештою погодився i самотньо сидiв за столом, цiдячи слабоалкогольний спритц, як знову завiбрувала мобiлка, змусивши мене затремтiти вiд поганого передчуття, потiм вiд вiдчаю, коли я прочитав повiдомлення, дуже близьке за змiстом до попереднього. Я не наважився кинути власника ресторану, тож пообiдав на самотi в переповненому ресторанi, придушуючи свiй смуток i ганьбу серед натовпу людей щасливих, радiсних чи закоханих. Веселощi iнших роблять вашу самотнiсть ще гострiшою. Я зрозумiв, що час навчитись казати «стоп»; не можна дозволяти комусь вас зневажати й гратися з вашими почуттями. Наступного дня я написав Крiстен, поклавши край нашим стосункам. Несподiваний дзенькiт розбитоi склянки в кав’ярнi повернув мене до дiйсностi. Офiцiант впустив тацю iз замовленням, його колеги смiялись i аплодували. Я трохи iх послухав, далi захопився телеекраном на стiнi, сподiваючись позбутися давнiх спогадiв. На iнформацiйному каналi перебирали вiчну вервечку про драми й скандали, немовби життя на землi зводилося лише до цього. Навряд чи це виведе мене зi стану меланхолii. Ранковий дзвiнок кузини Дебори промайнув менi в головi. Я досi був ошелешений тим, що передчув ii, вiдгадав. Може, це i е iнтуiцiя? Але яким чином iнформацiя про ii дзвiнок могла перетнути океани вiд самоi Індii й дiстатися мого мозку, без жодного засобу i за якусь долю секунди? Це просто неможливо, це суперечило всьому тому, що я вчив у школi, що науковцi розповiдали про функцiонування свiту… Але як пояснити такий збiг? Випадковiсть не могла бути задовiльним поясненням. Імовiрнiсть того, що я вперше за багато мiсяцiв несподiвано почну думати про кузину, саме тодi, коли вона набиратиме мiй номер, була настiльки благенькою, що не трималася купи. І тут зринули слова Анни Саундерс, жiнки з Форт-Мiда: «Інтуiцiя справдi iснуе, i ми розробили метод, щоб удаватися до неi за власним бажанням…» Я ковтнув кави i глибоко вдихнув. А якщо це правда? У залi кав’ярнi було лише кiлька клiентiв: родина з двома дiтьми, наче приклееними до своiх планшетiв, молода жiнка, яка начебто працювала, сидячи надмiру зосереджена над ноутбуком, i старий латиноамериканець, що читав газету, жуючи мафiн. Час вiд часу на його вустах блукала усмiшка як реакцiя на прочитане. Я пригадав сяючу усмiшку старого чоловiка, який замiнив менi колесо. Гадаю, вiн просто радiв вiд того, що принiс комусь користь. На екранi змiнювалися субтитри, нанизуючи поганi новини дня. Та iх, напевно, забракло для забезпечення щоденноi порцii негативних емоцiй, бо канал невдовзi взявся крутити кадри пiдiрваних останнiми днями будiвель у Балтиморi й Чикаго. Безнадiйнi гори щебеню, серед яких метушаться пожежники. Променi прожекторiв метаються врiзнобiч. Полiцiя, яка стримуе натовп цiкавих на вiдстанi, за жовто-чорною стрiчкою безпеки. І раптом субтитр з повiдомленням: «Аматорське вiдео – винятковий документ», i на екранi з’явилися трохи розмитi нестiйкi кадри. Видно було вежу в Чикаго, людей, якi з криком кудись бiгли. Зображення тремтiло, наче оператор сам кудись бiг, можливо, задкуючи. Пiд тиском полум’я трiскали шибки, розкидаючи шматочки у повiтрi. Далi вежа за одну мить обвалилася, майже природно зникнувши з краевиду. І тодi на камеру наче рвонув вибух коричневого пилу, й екран зненацька почорнiв. Знову вiдновили пряму трансляцiю, журналiст iз мiкрофоном у руцi стояв перед грудою уламкiв. Я вiдвiв погляд. Усi клiенти сидiли, втупившись в екран iз засмученими обличчями. У мене самого перехопило подих. Я ковтнув кави, але вона видалась менi гiркою. Поставив чашку i вийшов. Їхав додому, але думками був деiнде, невiдступно повертаючись до вiдмови працювати з ФБР. Я думав лише про власнi iнтереси. Про свое дрiбне спокiйне життя. Свою кар’еру. Свою телепередачу. Своi покупки задля пiдтримки iмiджу. Коли забагато думаеш про себе, до кiнця життя залишаешся самотнiм. Коли надто переймаешся власними iнтересами, породжуеш тiльки каяття. 5 Форт-Мiд, трьома годинами пiзнiше Гленн Джексон i Роберт Коллiнз чекали на мене при виходi з гелiкоптера. Той самий несвiжий одяг, що й напередоднi, немовби вони не спали або спали не роздягаючись. Здавалося, що зiм’ята сорочка Коллiнза, невдало заправлена в штани, намагалася вилiзти з них разом iз навислим пузом. Джексон гаряче привiтав мене, та його запал швидко остудив нетерплячий колега, чие обличчя вiдображало радше докiр, нiж вдячнiсть на мою адресу. Вони сердились через те, що було втрачено двадцять чотири години? Чи тому, що я повернувся? Я набрав Джексона, вийшовши з кав’ярнi, i вiн моментально органiзував мiй приiзд у Форт-Мiд. Я передзвонив у контору media training, щоб перенести зустрiч. «Прийду, щойно з’ясую докладнiше свiй розклад», – пояснив я. Агенти пришвидшеним кроком провели мене всередину невеликоi будiвлi серед дерев. Коллiнз iшов попереду, Джексон замикав нашу групу. Ми перетнули кiмнату, де розмовляли вчора, за дверима, на рамi яких висiла табличка «CRV», зайшли в довгий, вузький i темний коридор. Коли дверi зачинились iз приглушеним звуком, ми опинились у задушливому напiвмороцi, який зменшувало похмуре свiтло низки зелених дiодiв на стелi. Справжнiсiньке жахiття для того, хто страждае на клаустрофобiю. Ми зупинилися в кiнцi коридору перед iншими дверима. Коллiнз натиснув на кнопку i зачекав. У тишi я чув його короткий, майже свистячий подих i запах холодного тютюну, яким тхнуло вiд нього. Засвiтився мiнiатюрний екран «ВХІД», почувся рiзкий трiск електричного замка, i за дверима стало видно невеличку залу, ледве чи не таку темну, без вiкон, начинену електронiкою, кабелями, консолями й пiдсилювачами, якi було легко сприйняти за кабiни управлiння в нечисленних радiостанцiях, куди мене iнколи запрошували. За однiею повнiстю скляною перегородкою виднiлась iнша, просторiша кiмната, також без вiкон, куди ми i зайшли. У нiй Анна Саундерс стояла, заклавши руки за спину, мов Наполеон; вiтаючись, вона менi усмiхнулась. Але усмiшка швидко зникла, поступившись мiсцем непроникному виразовi. Ми сiли за невеличкий круглий столик. Кiмната була вмебльована досить нейтрально: сiре килимове покриття, стiни й стеля всуцiль вкритi квадратними пластинами звукоiзоляцii. Законопачена, звукоiзольована й позбавлена будь-яких видимих отворiв назовнi зала здавалася вiдрiзаною вiд свiту. – Зараз мае прийти Баррi Кантор, – швидко промовила Анна Саундерс, не дивлячись на мене. – Гадаю, вiн хоче з вами привiтатись i пiдбадьорити. Я вiдчув приплив гордостi вiд самоi думки, що радник президента завiтае спецiально, щоб зi мною познайомитись. – Чи вам доводилось чути про Stargate Project? – запитала вона. Тепер вона пильно дивилась менi у вiчi. Роберт Коллiнз сидiв глибоко в крiслi, випроставшись, наче «i», й схрестивши руки. Гленн Джексон сперся лiктями на стiл i наче став нижчим на зрiст. Stargate Project?.. Так, я щось про нього чув. – Це пов’язано з холодною вiйною, чи не так? – Так, це справдi почалось у той перiод. – Я пригадую щось у зв’язку з паранормальним i росiянами. Так? Анна пiдтвердила кивком голови. Раптом я все пригадав. – О, згадав. Йдеться про спроби застосувати паранормальнi здiбностi для того, щоб виявити таемнi радянськi локацii? – Певним чином. Коллiнз поклав руку на стiл, пальцi нервово барабанили по стiльницi. – Я читав якусь статтю про це, – сказав я. – Але все зупинилось, бо нiчого не виходило, щось таке? Анна кiлька митей мовчки дивилась на мене, потiм перезирнулась iз агентами ФБР i знов обернулася до мене. – Це офiцiйна версiя. Вона промовила це спокiйно, не зводячи з мене погляду. Їi така простенька вiдповiдь була аж нiяк не безневинною, бо одразу зароiлися думки, що такого могло за цим стояти. Цього разу менi випала черга дивитися в очi кожному з них. Анна спокiйно зустрiла мiй погляд, Роберт Коллiнз опустив руки, а на обличчi Гленна Джексона промайнуло задоволення тим, як це мене здивувало. Чи ж вони казали правду? Чи насправдi цей фантастичний проект таемно розроблявся далi? Анна Саундерс пiдвелася й запропонувала щось випити. Роберт Коллiнз вiдмовився жестом, який вiдображав його нетерплячiсть. – Усе почалось у 1972 роцi, – почала Анна, – у СНІ, Стенфордському науковому iнститутi в Калiфорнii, який е еманацiею Стенфордського унiверситету. Фiзик Гарольд Путхофф проводив дослiдження щодо паранормальних явищ, для яких насилу знаходив фiнансування. Зокрема, вiн цiкавився iнтуiцiею й телекiнезом, здатнiстю розуму впливати на матерiю. Але якось до нього навiдались агенти ЦРУ. Секретнi служби довiдались, що Радянський Союз iнвестував мiльйони доларiв у вивчення фiзичних явищ з метою використання iх у вiйськових цiлях: якщо навчитися використовувати розум для впливу на матерiю, то можна контролювати ворожi збройнi сили. ЦРУ дуже серйозно поставилося до такоi загрози, над секретними службами промчав вiтер панiки. Вони захотiли якщо не перевершити, то бодай бути на рiвнi. Отак i вийшли на Путхоффа й вирiшили фiнансувати його дослiдну програму. Згодом група виiхала з Калiфорнii й осiла тут, у захищеному мiсцi у Форт-Мiдi. Але дослiдження фiзика про телекiнез не дали жодних особливих результатiв. Натомiсть праця над iнтуiцiею виявилася дуже плiдною. – Тобто? – У той перiод Путхофф працював переважно з партнером на iм’я Інго Сванн, який мав здiбнiсть пiд час численних експериментiв iнтуiтивно отримувати доступ до прихованоi iнформацii. Наприклад, вiн мiг iдентифiкувати схованi в коробцi предмети або мiсця, якi вважалися секретними. – Ідентифiкувати… без попередньоi iнформацii? – Без нiчого. – У таке важко повiрити… Коллiнз розчепив руки й поклав кулаки на стiл. – Послухайте, десь е звихнений, який щомитi може пiдiрвати ще одну вежу, гадаю, краще взятись до роботи, нiж розповiдати iсторiю проекту пановi Фiшеру, а то й марнувати час, щоб розвiяти його сумнiви. Це бiг наввипередки з часом, змилуйтеся, переходьмо до дii! Анна Саундерс застигла, звела брову й скоса глипнула на Коллiнза. Гленн Джексон, напевно, вiдчув викликане непорозумiння, бо вiддразу ж узявся заспокоювати: – Панi Саундерс хотiла лише… – Я кажу це не тобi, – сухо кинув Коллiнз. Рiзкiсть його реакцii зiпсувала всiм настрiй. Джексон вiдкинувся вглиб свого крiсла, потiм дiстав з кишенi паперовий мiшечок, з якого вийняв щось коричнево-солоденьке й кинув собi в рот. Помiтивши, що я за ним спостерiгаю, запропонував i менi. – А що це? – Ведмедики з шоколадноi пастили. Французькi. – Вiн напихаеться карикатурами на себе, – кинув Коллiнз. Нiхто не вiдреагував. Я подякував Гленну Джексону й обернувся до Анни. Вона холодно свердлила поглядом Коллiнза. – Може, ви самi пiдготуете мiстера Фiшера замiсть мене? – запитала вона ледь зверхнiм тоном. – Я просто хочу, щоб ми рушили безпосередньо до мети. – Не можна навчити керувати лiтаком, якщо маеш сумнiви щодо справностi апаратури. Зiтхнувши, Роберт Коллiнз глибше занурився в крiсло, Анна незворушно повела далi свою розповiдь, перелiчуючи як успiхи, так i труднощi, з якими зiткнулися дослiдники при демонстрацii iснування iнтуiцii, при наданнi ЦРУ корисноi iнформацii та розробцi методу, володiння яким вона мала мене навчити. У якийсь момент нас перервало вiбрування ii мобiльного телефона. – Бiлий дiм, – сказала вона, беручи апарат. Розмова тривала лише кiлька митей. – Баррi Кантор затримуеться на засiданнi, – повiдомила Анна, вимикаючи телефон. – Зараз ми поiдемо обiдати в ресторан неподалiк Вашингтона, де вiн постараеться до нас приеднатися. Поiдемо двома авто. – Ми маемо iхати в напрямку Вашингтона? – перепитав Коллiнз. – Скiльки згаяного часу… – Власне, слiд поквапитися! Минуло кiлька годин, чого я не помiтив: вiдсутнiсть вiкон у кiмнатi не дала можливостi спостерiгати, як западають сутiнки. Ми поквапились до автомобiлей. Я сiв iз Анною, i ми рушили вслiд за авто агентiв, на яке вони виставили намагнiчену блимавку. За пiв години ми сидiли у просторому ресторанi великого готелю. Переповнена людьми зала розмiстилася на кiлькох рiвнях, вiддiлених один вiд одного лише кiлькома сходинками. Розкiшний тропiчний декор з безлiччю пальмових i бананових дерев та скляна пiдлога, яка вкривала величезний акварiум з екзотичними рибками. Пiанiст, якого нiхто не слухав, грав музичнi аранжування знаменитих пiсень на великому бiлому роялi. Проходячи рестораном, я зауважив один iз моiх детективiв у руках сiмнадцяти- чи вiсiмнадцятилiтньоi дiвчини, яка читала за столом i яку, певно, не зачiпала розмова лiтнiх людей коло неi. Судячи з обкладинки, це був мiй сьомий роман. Ми пiдiйшли до нашого столу i зробили термiнове замовлення, Анна обернулася до мене. – Чи ж мiй пiдсумок iсторii проекту втихомирив ваш скептицизм? – запитала вона трохи стишеним голосом. – Ну… скажiмо… це цiкаво i навiть заманливо, але менi завжди важко прийняти те, що я не до кiнця розумiю. Якщо ви поясните, як iнформацiя iнтуiтивно може проникнути в чийсь мозок, у вас буде бiльше шансiв переконати мене в ii iснуваннi. – Це буде складно. Коллiнз почав постукувати по своiй мобiлцi. Джексон, здавалося, уважно нас слухав. – Путхофф i Сванн самi були одержимi пошуком пояснення, – сказала вона. – Вони за всiляку цiну прагнули встановити, як функцiонуе iнтуiцiя, як, долаючи простiр, iнформацiя проникае в мозок людини. Найприроднiше рацiональне пояснення: iнформацiю передае магнiтне поле. Путхофф був у цьому майже впевненим. Намагаючись це довести, вони провели дослiди, iзолювавши суб’екта в клiтцi Фарадея, у вiдгородженому металом просторi, непроникному для електричних полiв. Але суб’ектовi таки вдалося iнтуiтивно проникнути в приховану iнформацiю. Щоб переконати науковцiв, цього виявилося замало, оскiльки iснують певнi частоти, яких клiтка Фарадея блокувати не може: мiкрохвилi, а на iншому кiнцi спектра – надзвичайно низькi частоти. Минув не один рiк, доки Путхоффу трапилась нагода скористатися надзвичайною можливiстю розблокувати ситуацiю: вiн на три днi отримав у свое розпорядження пiдводний човен. І не якийсь там човен, а дослiдний пiдводний човен Taurus, здатний зануритися значно глибше за будь-який апарат морського флоту. На його борт посадили двох iнтуiтивiстiв, човен опустили на глибину, яка за пiдрахунками вчених могла забезпечити максимальний бар’ер, здатний захистити вiд хвиль надзвичайно низькоi частоти: мiж двома водами – на глибинi сто сiмдесят метрiв вiд рiвня моря i сто п’ятдесят метрiв над океанським дном. На цьому мiсцi рiвень згаданих хвиль був роздiлений приблизно на сто, майже зведений до нiщоти. Одну людину вiдiслали в секретне мiсце за сiмсот п’ятдесят кiлометрiв, а двох iнтуiтивiстiв попросили спробувати локалiзувати ii мiсцезнаходження. Це вдалося кожному з такою самою легкiстю й точнiстю, як зазвичай. Отже, фiзик помилився: iнтуiтивна iнформацiя переноситься не магнiтними хвилями. – То як вона проходить? – У цьому й питання. Вона глибоко вдихнула, немовби вагаючись, чи продовжувати. – Єдине можливе пояснення на нинiшньому етапi розвитку науки не пiддаеться перевiрцi. І я не певна, що сьогоднi ви здатнi його почути. – Чому ви так кажете? – Скажiмо, вона, цiлком певно, не належить до тих, що сприятимуть вашому негайному приеднанню. Тому я волiю поговорити про це пiзнiше. Анна обернулася до Джексона й Коллiнза, залишивши мене з моею фрустрацiею. – Пiсля вечерi ми з Тiмотi повертаемось у Форт-Мiд. Продовжимо його формування. Працюватимемо, доки вистачить сил. Пiсля вечерi Анна надiслала повiдомлення асистентцi Баррi Кантора, вiд якого не було жодних звiсток. «Скоро будемо», – вiдповiла та. «Ми чекатимемо його в барi готелю», – вiдповiла Анна, вголос читаючи те, що набирала. – Там буде спокiйнiше, – пояснила вона. Ми вмостилися за низеньким столиком на пуфах, оббитих зеленим англiйським оксамитом. Затишна тепла атмосфера, штори з червоного театрального оксамиту висiлили обабiч дверей, бар вражав мiддю й червоним деревом. Невдовзi з’явився Баррi Кантор у супроводi одного охоронця. Кантор, дуже вродливий, стрункий i елегантний блондин iз зеленими очима, щирою усмiшкою i вiдкритим поглядом, мав горду поставу. У свiтло-сiрому костюмi й краватцi за останнiм криком моди вiн о 21 годинi видавався таким само свiжим, яким годi бути на свiтанку, вийшовши з душа. – Радий нашiй зустрiчi, Тiмотi, – сказав вiн менi з теплотою й нотками щиростi в голосi. – Я також, – вiдповiв я, тиснучи простягнену руку. – Вiтаю з останньою книгою, вона менi дуже сподобалася. – Он як? – бовкнув я, не приховавши свого здивування вiд того, що мене читають у вищих владних сферах. – Авжеж, – ствердив Кантор. – Інтрига, роiння персонажiв… Я подякував, не наважившись уточнити, що моя остання книжка була камерною i всього на п’ять персонажiв. Вiн так само тепло привiтався з Анною, Гленном i Робертом, потiм роззирнувся навсiбiч, усмiхнувся бармену й кiльком присутнiм клiентам. Вiн, iмовiрно, звик бувати в центрi всiх поглядiв. Потiм сiв поруч з нами й, стишивши голос, нагадав про бажання президента швидко розiбратись iз цiею справою, звернувшись до iнтуiтивiста i застосовуючи розроблений у Центрi метод. – Це наша едина надiя швидко зупинити злочинця, – сказав вiн. – Президентовi вiдомо про результати, яких вдалося досягти завдяки цьому методу, зокрема в царинi вiйськовоi розвiдки, i вiн упевнений, що ви зможете досягти успiху i в цьому разi. Вiн дивився менi у вiчi довiрливим проникливим поглядом, i я вiдчув, щo на мене покладаеться величезна мiсiя. – Краiна буде вам за це вдячна. Я не знав, що вiдповiсти, й обмежився кивком голови з виглядом людини, яка все розумiе. Вiн тиснув на мене, тим самим увиразнюючи моi побоювання щодо невдачi. Я не знав, що менi вдасться, а моi сумнiви щодо здiбностей накладалися на сумнiви щодо самого iснування iнтуiцii. Водночас я передчував гордiсть, якщо досягну успiху. Я вже бачив, як мене вiтае сам президент, прожектори на моiй творчостi, визнання моiх книжок. Одним словом, слава. – Вас, очевидно, попередили про конфiденцiйнiсть проекту. Зi свого боку, хотiв би наголосити на конфiденцiйностi операцii, яку ви проводитимете. Нiхто, пiдкреслюю – нiхто, не повинен знати, що над цiею справою ми працюемо, застосовуючи iнтуiтивний пiдхiд. Ви самi можете легко уявити, з якою радiстю за це вхопиться преса, перекручуючи й висмiюючи нашi дii. Тож нiкому нi слова. Головне – оберiгати образ президента. Я, звiсно, погодився. Потiм Баррi Кантор пiдбадьорив нас усiх, кажучи про необхiднiсть вкласти все найкраще, тiлом i душею вiддатися цiй мiсii й рухатись якнайшвидше, бо «кожна хвилина на рахунку». А тодi пiдвiвся, щоб iти, ми також встали. Ми збирались розiйтися, аж тут я помiтив, що дiвчина, яка читала мою книжку в ресторанi, стоiть бiля входу в бар; вона помiтно нервувала. – Гадаю, тут не обiйдеться без автографа, – з усмiшкою промовила Анна. Дiвчина пiдiйшла до нас неймовiрно збуджена. – Ви – Баррак Антор? – запитала вона iз променистими очима. – Баррi Кантор, – виправив вiн. – Тааак! Я бачила вас по телевiзору! Можна я зроблю селфi? І, не чекаючи на вiдповiдь, тицьнула менi свiй телефон, не зводячи очей зi свого героя. – Можете нас зняти? – запитала вона. І сяюча стала поруч iз ним. – Зробiть кiлька кадрiв! – наказала вона. Я пiдкорився. Вона вихопила телефон з моiх рук i поквапливо зайшла в меню, щоб подивитись на зробленi фото. – Генiально! – вигукнула вона. – Я дуже рада! Ми вийшли з ресторану, i Баррi Кантор разом iз охоронцем сiли у велике чорне авто з кузовом типу «седан», яке на них чекало. Воно рушило, щойно клацнули дверцята. Роберт Коллiнз зиркнув на годинник i похитав головою. – Усе лише задля цього, – кинув вiн. Цього разу вiн не помилявся. 6 Зворотний шлях ми проiхали швидше, нiж ранiше, коли слiдували за авто агентiв. Позбувшись iхнього ескорту, Анна ухвалила вочевидь спортивне рiшення, i я запитав себе, чи спiвпраця з ЦРУ i ФБР давала iй змогу уникати радарiв. – Чи вiдносите ви себе до людей бiльш боязких, нiж середне арифметичне, пане Фiшере? Запитання мене образило. Невже Коллiнз i Джексон розповiли iй про мiй страх висоти й вагання пiд час посадки в гелiкоптер? – Чому ви про це питаете? Вона ввiмкнула поворотник й обiгнала машину, що йшла попереду. – Бо якщо ви боязка людина, то е ризик, що вiдкриття iнтуiцii зiпсуе вам життя до кiнця ваших днiв. Я завмер. – Не знаю, наскiльки я боязкий, але зараз ви мене, зiзнаюсь, лякаете. Ви вмiете продавати своi послуги, ви… Вона спокiйно усмiхнулась. На свiтлофорi загорiлося жовте свiтло, й вона дуже пришвидшила авто, щоб проскочити, аж мотор загудiв. – Боязкi люди схильнi вигадувати собi фiльми, фiльми-катастрофи. Якщо вони збираються летiти, то уявляють, як падае лiтак; якщо зустрiчають когось пiдозрiлого, то бачать, як вiн хапае iх за горло; якщо iм доводиться виступати на публiцi, уявляють, що всi iх зашикують… – Ми всi трiшки такi, хiба нi? Вона усмiхнулась i хитро глипнула на мене. – Аж нiяк. – Гаразд, а в чому проблема? – Коли боязка людина вiдкривае iснування iнтуiцii й дiзнаеться, що передбачення, якi промайнули в головi, справдилися, то е ризик, що вона може сплутати своi страхи й вiдчуття, сприймаючи за iнтуiцiю всi думки й фiльми-катастрофи, якi спадають на думку. І якщо тодi ви впевнитеся, що ваш лiтак справдi розiб’еться, що зустрiчний незнайомець справдi вас уб’е чи ваша аудиторiя справдi вас зашикае, життя може стати для вас пеклом. – Веселенька перспектива… Вона усмiхнулась i прискорила машину, щоб обiгнати iнше авто. – У цьому разi виклик полягае в тому, щоб навчитися розрiзняти своi страхи й iнтуiцiю, а це нелегко. Була глибока нiч, коли ми дiсталися Форт-Мiда. Навкруг невеличкоi будiвлi вiд паркових дерев поширювалось вологе холодне повiтря iз запахом трав. З темряви долинало ухкання сови. Анна вiдiмкнула дверi, й ми зайшли. Пiдлога зарипiла пiд ногами, а запах дерева створював враження, що ми в хатинi. Анна швидко зробила каву, i ми повернулися в iзольовану залу в глибинi коридора, де сiли за круглий столик. Вона поклала на нього пакунок з бiлими аркушами, ввiмкнула ноутбук, що стояв перед нею, дала менi чорний фломастер й запропонувала взяти папiр. – Так, на чому ми зупинилися перед вечерею? – запитала вона. – Ах, так… виникнення методу. І ковтнула кави. – Інго Сванн, – повела вона далi, – iнтуiтивiст, який вiд самого початку брав участь у всiх дослiдах з Гарольдом Путхоффом, вважав, що його здiбностi належать до людських задаткiв, що iх усi здатнi розвинути. Тодi вони разом iз Путхоффом узялись за формування iнших людей. Вони працювали роками з метою розробити метод, спрямований на те, щоб iнтуiцiю можна було вмикати за командою. Цей метод назвали Coordinate Remote Viewing, а в побутi – Remote Viewing[1 - Вiзуалiзацiя на вiдстанi. (Прим. авт.)]. Власне, його я й збираюся вам передати, та оскiльки маемо негайнi виклики, дiятимемо нашвидкуруч. Вам доведеться проявити наолегливiсть… – Окей. – Менi доведеться бути дуже вимогливою, а вам – докласти всiх зусиль. – Робитиму все можливе. – Я почну зi швидкого тесту на сприйняття, щоб окреслити головний пункт в опануваннi методу. – Тест на екстрасенсорне сприйняття? – Нi, просто на сприйняття. Я запитав себе, який тут зв’язок iз нашим сюжетом… Вона розгорнула теку, яка лежала на столi, й вийняла розрiзненi аркушi. – Я показуватиму вам зображення або вмикатиму звуки, а ви записуйте те, що сприйматимете. – Гаразд. Вона простягнула перший аркуш. На ньому пара, яка сидить навпроти за столиком у ресторанi: у нього сяючi очi, ii рука зависла якраз над його рукою. Вiн вочевидь закоханий, а от вона? Вона збираеться взяти чоловiка за руку чи забирае свою? – Запишiть своi вiдчуття. Я взяв аркуш i занотував: Пара закоханих. Анна торкнулась кiлькох клавiш на клавiатурi, i я почув звукозапис несамовитого вереску, вiд якого холонула кров. Немовби та особа побачила живого мерця або серiйного вбивцю, що кинувся на неi. Але я завагався… Це був крик жаху… чи болю? Зрештою, обрав страх. Крик жаху. Новий запис. Стогони вiд страждання. Голос жiночий. Пологи? Тортури? Потiм стогони стали гучнiшими й частiшими i завершились часто повторюваними скриками. Тут уже не було двозначностi… Я вiдчув, що червонiю. Анна залишалася незворушною. Жiночий оргазм. У мене виникло враження, наче я перебуваю серед звихнутих. Що я тут роблю? Було ще одне зображення, потiм запис, i, нарештi, Анна перейшла до пiдведення пiдсумкiв. – Зображення № 1: що ви вiдчули? – Пару закоханих. – Чому ви так подумали? – Ну… погляд, жест руки… це здаеться досить промовистим, чи не так? – Запис, який iшов пiсля цього, що ви вiдчули? – Крик жаху. – Звiдки ви знаете, що це крик жаху, а не радостi чи болю? – З iнтонацii. – Що значить «iнтонацiя»? – Інтонацiя крику спонукала думати радше про страх, нiж про щось iнше. – «Спонукала думати»… Але чи вiдчули ви страх людини в ii криковi? – У мене немае засобу його вiдчути. Я уважно прислухався до звуку й сказав собi, що це, можливо, властиво страху чи жаху. – Окей. Запис № 2, що ви вiдчули? Я глибоко вдихнув. – Якщо справдi хочете, щоб це прозвучало, то це жiночий оргазм. – Звiдки вам вiдомо, що йдеться про оргазм? Я вiдчув, що знову червонiю. Повна дурня, але неконтрольована. – Це видаеться цiлком очевидним, хiба нi? – Що спонукало вас так думати? Менi направду стало жарко… на чолi виступив пiт. І раптом я на неi розiзлився через те, що вона вирiшла менi це нав’язати. Ситуацiя викликала в мене гнiв. Що за гру вона задумала? Я змусив себе глянути iй просто у вiчi. – Досвiд. Коли чоловiку вдаеться досягти такого, вiн його не забуде. Вона вiдкинулася в глиб свого крiсла i спокiйно дивилася на мене. – Звiдки вам вiдомо, що вона не симулюе? Що це за дiалог божевiльних? Я нервово запустив пальцi у волосся. – Але ж це очевидно… – Хiба ви можете бути цiлком певним? Оскiльки я почав плутатись i спiтнiв, вона, напевно, вiдчула, що перейшла межу, бо переключилась на наступний запис i на останне зображення. Потiм зiбрала папери й склала iх на столi, схрестила руки й глянула менi у вiчi. – Тест закiнчено. Довгенько довелось цього чекати. – Що ж, у якому пунктi я був правий? – запитав я трохи роздратовано. Вона мовчки дивилась на мене. – У жодному. Нуль. Я ошизiв. – Ви певнi? Але ж… – Це не було сприйняття. – Тобто? – Ваше завдання полягало в нотуваннi своiх вiдчуттiв. – Так… – Те, що ви занотували, не е сприйняттям. – Тобто? – Це тлумачення. – Не розумiю. – Вiзьмемо перше зображення. Ваше сприйняття – це погляд чоловiка й жест жiночоi руки. – Авжеж. – І ви одразу ж витлумачили цей погляд i жест, надавши iм сенсу: пара закоханих. Цей сенс пiдказав ваш розум, це не ваше первiсне, сирiвцеве сприйняття. – Можливо, але визнайте, що це тлумачення цiлком вiрогiдне. – Питання не в цьому… Я ковтнув кави i сперся на спинку крiсла. Теоретично вона, напевно, була права, втiм, менi здавалось, що вона гралася словами. Анна не зводила з мене погляду, нiби вистежувала найменшу мою реакцiю. – Коли звертатимуться до вашоi iнтуiцii, ви сприйматимете речi. Те, що iнтуiцiя принесе у ваш розум, – це сирiвцева iнформацiя. Якщо ви ii тлумачитимете, отримаете помилку у 99 вiдсотках випадкiв. – Звiсно, при такому пiдходi геть усе змiнюеться… Що ж, гаразд, я маю про це пам’ятати, маю не пiддаватись цiлком природнiй схильностi надавати сенс iнформацiям, якi надходять. – Тепер, – продовжила Анна, – перейдiмо до головного. Пропоную вам робити точнi й повнi нотатки про все, що я вам скажу. – Окей. – Вчора я сказала, що iнтуiцiя – це здатнiсть розуму дiставатись iнформацii, яка не доступна класичними шляхами. Але термiн «iнтуiцiя» також цiлком природно означае i дослiджувану iнформацiю. Адже ми звично кажемо: «Маю iнтуiцiю», чи не так? – Так, правильно. Метод Remote Viewing, розроблений Сванном i Путхоффом, належить до дуже структурованих, вiн мае пiдвести вас до iнтуiтивного контакту з iнформацiею, яку потрiбно роздобути. Пропоную назвати цю iнформацiю «цiллю»? Згода? – Згода. – Наприклад, ФБР просить вас iдентифiкувати вежу, на яку нацiлюеться палiй з метою наступного теракту. Отже, в цьому разi цiллю буде вежа. Нiби це справдi можливо, пiймав я себе на думцi. – Метод спираеться на гiпотезу, що всi iснуючi у свiтi iнформацii зберiгаються у Всесвiтi, в тому, що символiчно можна назвати «Матриця». У нормальному станi, тобто коли людина прокинулась i все усвiдомлюе, вона не мае доступу до Матрицi. – Стривайте… Не зовсiм зрозумiло… Що саме ця Матриця? Анна наче задумалась на мить, ковтнула кави. – Знаю, що це знеохочуе, але я не можу дати вам справдi задовiльного пояснення, з тiеi простоi причини, що Матриця не iснуе у фiзичному вимiрi й не схожа на те, що вам вiдомо. Звiсно, можна провести аналогii, але тодi я вкладу вам у мозок образи, якi вiддалять вас вiд реальностi. Наприклад, якщо я скажу, що це щось на кшталт банку даних, я вкладу вам у мозок образ комп’ютера. Якщо говоритиму про всесвiтнiй архiв, ви вiзуалiзуете старе примiщення, в якому лежать запиленi документи. Матриця, цiлком природно, не мае нiчого спiльного з цим усiм, бо не iснуе у фiзичному свiтi, в неi немае матерiального буття як предмета. Гм-м… – Хочу пiдтвердити, ваша вiдповiдь незадовiльна… – сказав я. – Якщо Матриця не мае фiзичного iснування, то… де вона? Анна усмiхнулася. – Я тут також вам не допоможу: вона не мае якогось певного мiсцезнаходження. Скажiмо, вона наявна в iншому вимiрi, в iншiй площинi, вона насичуеться й складаеться з усiх iнформацiй, якi виникають або вже виникли у Всесвiтi. Можливо, вона певним чином i е тим Всесвiтом… Я скривився. – Не приховуватиму, що менi важко повiрити у таке. Я схильний вiрити лише тому, що бачу… Вона розсмiялася. – Однак, те, що ви бачите, не завжди iснуе. – Тобто? – Коли вночi ви милуетеся зоряним небом, деяких з видимих зiрок, уже не iснуе. – А, так, справдi… – Образ зiрки йде до нас зi швидкiстю свiтла, може пройти чимало рокiв, перш нiж вiн потрапить на сiткiвку вашого ока. Тож ви можете бачити зiрку, яка давно вибухнула. І бачитимете ii вночi ще багато рокiв, тодi як ii не iснуе з давнiх-давен. – Звiсно. Я налив кави нам обом. – Повертаючись до Матрицi, – вела далi Анна, – краще для вас було б не намагатись створити образ чи уявлення. Якщо це для вас неприйнятно, можете просто сказати собi, що йдеться про спосiб означити сукупнiсть iснуючих iнформацiй про речi, мiсця, людей, особистостi, зв’язки, види дiяльностi, емоцii, iсторiю… Геть про все. – Окей. Я поклав шматочок цукру собi в каву й повiльно помiшував ложечкою, щоб вiн розчинився. Каву ми пили мовчки. Я потроху призвичаювався до думки, яку спершу вiдкидав. – Як я вам казала, – продовжила Анна, – в нормi людська iстота, яка не спить i при свiдомостi, не мае доступу до Матрицi. Але наше несвiдоме мае бути поедане з Матрицею й з усiм, що iснуе у Всесвiтi, про що ми не знаемо, бо ця зона нашого розуму для нас недоступна. Несвiдоме – глибоке, як бездонний океан, однак деякi iнформацii розмiщуються одразу пiд поверхнею, у зонi, яку звуть пiдсвiдомим. Видаеться, що власне ця зона i поеднана з Матрицею, чим можна пояснити те, чому деяким iнформацiям вдаеться пiднятися на поверхню i свiдомо з’явитись у нашому розумi у формi iнтуiцii. – Розумiю. – Є люди, в яких це вiдбуваеться легко й навiть спонтанно, це – гiперiнтуiтивiсти. Ви, на мою думку, належите до них. – Дозвольте менi засумнiватися. – У будь-якому разi метод Remote Viewing мае на метi за власним бажанням пiднiмати на поверхню потрiбнi iнформацii, спонукаючи наше пiдсвiдоме ослабити своi обiйми. Саме тому ви часто чуете, як я говорю про щiлину, щiлина – це перехiд мiж пiдсвiдомим i свiдомим, перехiд, через який iнформацiя проникае у наш розум. Метод передбачае кiлька фаз, якi задуманi для того, щоб цю щiлину поступово розширяти, вiдтак щоразу просуватись далi в здобуттi iнформацii про цiль. Нагадую, цiль – це те, що ми намагаемось виявити за допомогою iнтуiцii: це може бути мiсце, предмет чи щось iнше. – Як тодi метод приводить до створення щiлини, крiзь яку можна пiдняти iнформацiю на поверхню? – Зараз-зараз. Усе почалось завдяки одному спостереженню: Гарольд Путхофф й Інго Сванн побачили, що сприйняття iнтуiтивноi iнформацii породжуе мимовiльнi мiкрорухи тiла. Вони поеднали це з вiдкриттям, яке кiлькома роками ранiше зробили iншi дослiдники: тi показали, що надходження iнформацii в пiдсвiдоме особи породжуе емоцiйну вiдповiдь. – Тобто? – Цi дослiдники показували волонтерам фiльм, у який було вмонтовано сублiмiнальнi зображення, тобто зображення, якi на екранi з’являються настiльки коротко, що побачити iх свiдомо неможливо, нiхто не спроможний сказати, що вiн бачив. Однак дослiдникам вдалось вимiряти, що при емоцiйному навантаженнi – наприклад, при сексуальнiй чи жорстокiй складовiй – це таки вiдбивалось на добровольцях, зокрема на видiленнi поту, а це тiсно пов’язано з емоцiями. Висловлюючись медичною мовою, можна сказати, що на зображення, якi не сприймаються свiдомо, реагуе автономна нервова система. Вiдтак деякi надiсланi в пiдсвiдоме iнформацii можуть викликати емоцii й фiзiологiчнi реакцii. Те саме вiдбуваеться i в Remote Viewing: коли особу просять спробувати iнтуiтивно налаштуватись на цiль, це призводить до мiкрорухiв ii тiла. – Дивина та й годi. – У першiй фазi методу намагаються спонукати й записати тi мiкрорухи, посадивши особу за стiл з аркушем i ручкою в руцi та пропонуючи вiльно й бездумно водити ручкою по аркушевi, зосередившись, однак, на цiлi, яку слiд виявити. – Своерiдне автоматичне письмо? – Так, от тiльки людина пише не слова, а дае руцi можливiсть шкрябати що заманеться. – Чи… при цьому не виходять безладнi каракулi? Анна розсмiялась. – Певним чином, так! Ми називаемо це iдеограмою: графiчний символ, який несе першу iнформацiю про природу цiлi. – Отже, ви вмiете розшифровувати отриманi каракулi? – Так, принаймнi частково. Роки пiшли на те, аби Сванн i Путхофф показали зв’язок мiж формою iдеограм й елементами, що складають цiль. – Є над чим замислитись… – Розумiю. – По сутi… це означае, що, думаючи про цiль, яку належить виявити, особа… поеднуеться, хоч невiдомо як, iз нею настiльки, що починае виконувати рукою рухи, що мiстять iнформацiю про цю цiль? – Абсолютно точно. – Це здаеться неможливим. – Тодi треба спробувати… – Я тiльки цього й чекаю! Анна глянула на годинник i звела брови. – Зараз близько другоi ночi. Пропоную поспати кiлька годин i вiдновити роботу на свiтанку. – Окей. Анна пiдвезла мене до мотелю, що його ФБР забронювало для мене. – Що скажете, якщо я заiду за вами о 6:30? Загалом чотирьох годин сну досить, щоб вiдновитись… – Домовились. Я вийшов iз авто й опинився у вологому холодному нiчному повiтрi. Машина Анни Саундерс одразу ж рушила. Раптом на мене навалилась утома. Я був виснажений i термiново мусив заснути. Склянi дверi мотелю були замкненi, на рецепцii було темно, свiтилися тiльки зеленi дiоди, якi вказували на запасний вихiд. Я натиснув на кнопку iнтерфона, але нiчого не почув i нiхто не вийшов. Натиснув знову, безрезультатно. Господи, у мене чотири години для сну, не можу ж я провести iх надворi на такому холодi… Я взявся стукати у склянi дверi, спершу легенько, потiм дуже сильно, нарештi, в кiмнатцi за рецепцiею загорiлось свiтло. З’явився невисокий пузань у сорочцi й жилетцi, зсунутiй набiк чорнiй краватцi: припухлi повiки, пом’ятi щоки, стурбований погляд. Нiби неохоче вiн пiдiйшов до скла. – Я – Тiмотi Фiшер, для мене замовлена кiмната! Вiн зробив широкий жест, пропонуючи потерпiти, й пiшов перевiрити в журналi, зрештою вiдчинив i дав менi ключ. – Номер 307 на другому поверсi, – сказав вiн iз сильним мексиканським акцентом. Я квапливо пiднявся в кiмнату, освiтлену рiзким холодним свiтлом, яке поквапився вимкнути, засвiтивши лампу в узголiв’i. Помаранчевi стiни сiмдесятих, коричневий ламiнат на пiдлозi. Вiдчутний запах мийного засобу з ванноi кiмнати. Це нагадало менi сцену з одного мого роману: герой, художник-мiльйонер, погодився допомогти полiцii розв’язати одну справу, в яку ненавмисне вплутався. Але розслiдування вимагало поiздок, i полiцiя селила його в нiкчемних готелях, тимчасом як вiн був призвичаений до найбiльших палацiв у свiтi. Ледве поставивши будильник на мобiльному телефонi i знявши шкарпетки, я одягненим звалився на лiжко, кваплячись вiдiмкнути свiдомiсть й зануритися в абiсальнi таемничi глибини своеi душi. 7 – Можливо, у мене е зачiпка! Гленн Джексон здригнувся й звiв очi на Роберта Коллiнза, який влетiв у кабiнет, розвантаживши самоскид стресу навкруги. Нiч була короткою, сонце ледве просочувалося крiзь хмари, що скупчились над осiдком ФБР у Вашингтонi, i Гленн, який ледве прокинувся, не був готовий прийняти всю ту напругу вiд самiсiнького ранку. Коллiнз сiв на стiл навпроти нього й схрестив руки. – Коротенька вовняна ниточка, за яку можна потягнути, – сказав вiн. – Сподiваюся, що викотиться весь клубок. – Не сiдай так, Роберте. Нагадую: отак ти вже розбив один стiл. – Я знайшов зв’язок мiж двома вежами. Гленн звiв брову i вiдкинувся на спинку крiсла. – Окей, тож воруши сiдницями й розказуй. Роберт, як зазвичай, проiгнорував його прохання. Гленн часто себе запитував, чому його змусили працювати з колегою, який так мало поважав його бажання. – В обох вежах розмiщувались великi фiнансовi фiрми, iнвестицiйнi фонди. В обох, чуеш? Не здивуюсь, якщо виявиться, що маемо справу з революцiонером-антикапiталiстом. Типу, готовий на все, щоб розвалити систему. Гленн скривився. – Я вiдчуваю це iнакше. – Нас просять не вiдчувати, а мiркувати. Гленн, зачеплений за живе, промовчав i постарався дихати глибоко, щоб зняти напругу. Вiн занурив руку в пакетик iз ведмедиками з шоколадноi пастили й поклав одного в рот. Розчиняючись, цукор одразу ж викликав вiдчуття розслаблення. Жодного бажання стресувати зрання. – Якщо ти в цьому впевнений, залишаеться тiльки наглядати за всiма фiнансовими фiрмами, – сказав вiн. – Я про це, звiсно, подумав, але е одна невеличка проблема. – Що саме? – У цiй краiнi не менше фiнансових контор, нiж в Італii пiцерiй. – Як тупо! – Атож. Я зателефонував усе-таки Баррi Кантору й запропонував принаймнi закликати iх до пильностi, але вiн вiдмовився. – Он як! Чому? – Щоб не лякати людей, сказав вiн. Зокрема, припускаю, трейдерiв… На бiржi не може бути обвалу пiсля восьми мiсяцiв президентства. Гленн не любив середовище iнвестицiйних фондiв. Не з полiтичних мотивiв: такi контори, звичайно, потрiбнi, i там, як i скрiзь, безумовно, працювали i хорошi люди. Але драма, яку пережив його батько, коли Гленн був ще хлопченям, залишила неприемний осад. Мужнiй трудiвник, вiн створив пiдприемство для прибирання, яке з часом розширилось i на якому працювало бiльш нiж вiсiмдесят осiб. Але банки вiдмовились вiд подальшого фiнансування його розвитку, i вiн, зрештою, пристав на пропозицiю молодого iнвестицiйного фонду, що був готовий вкласти пакет доларiв: його переконали в тому, що для нього краще буде отримувати вiсiм вiдсоткiв вiд майбутнього нацiонального гiганта з чищення, яким вони стануть, нiж 100 вiдсоткiв невеличкого мiсцевого малого пiдприемства. Але одразу ж пiсля пiдписання контракту фiнансисти усунули колишнього патрона, перебрали на себе управлiння, з трiском i втратами реструктуризували пiдприемство, створили ситуацiю неспроможностi, щоб за безцiнь викупити в засновника його частку, а тодi вiдновили його дiяльнiсть i довели до неймовiрноi вартостi. Обманутий i позбавлений свого дитяти, батько Гленна впав у депресiю, занедбана виразка шлунка перетворилась на рак, i його не стало. Маленький Гленн так i не зрозумiв, чому полiцiя не посадила людей, якi вкрали пiдприемство у його тата. З усього цього вiн винiс глибоке почуття несправедливостi, рiзку вiдразу до дiлового свiту i пообiцяв собi, що пiзнiше стане полiцейським i змусить поважати закон. – То ти чув? – запитав Гленн. – Що? – Трiск. – Який трiск? – Столу, вiн затрiщав. – Казна-що! – Дерево плаче, перш нiж зламатись. Роберт стенув плечима, але нарештi забрав своi сiдницi зi столу. – Окрiм того, – додав вiн, – я попросив наших iнженерiв зайнятись передачею аудiоповiдомлення пiдпалювача у вежах. Вiн мусив залишити якийсь слiд, проникаючи в iхню iнформацiйну систему. Треба подивитися, як вiн за це береться, й бути войовничо налаштованим наступного разу: бути готовим аналiзувати доступи в iнформацiйну мережу в реальному часi, коли станеться напад на вежу, щоб вловити його ІР-адресу одразу, як почнеться поширення сигналу. Таким от чином ми його й пiймаемо. – Цiлком можливо. Я, зi свого боку, йду слiдом музики. – Музики, яку вiн транслюе? – Так. Я маю вислухати всiх тих, хто чув повiдомлення, i спробувати його iдентифiкувати. – Не розумiю, навiщо все це. – Їi описали як дивну й старомодну. Музику не обирають випадково, просто так. Мае бути прихована суть. Вiдчуваю, що ii треба знайти. Роберт скривився вiд сумнiву й розвернувся. – Вклади собi в башку, що нам платять за те, щоб ми мiркували, а не вiдчували, – сказав вiн, виходячи. 8 Невмолима низка гудкiв мого телефона грубо вирвала мене зi сну, наче тюремник, що витягуе неслухняного в’язня з камери, щоб вiдвести на страту. Шоста година. Темiнь теменна. Я вимкнув будильник. Екран показав голосове повiдомлення, яке прийшло вчора. Хотiв вимкнути, але мимоволi натиснув на «Слухати». – Пане Фiшере, я Ентонi Бузман з Media Training Institutе. Телефоную, бо ви мали прийти до мене, щоб визначитись iз датою. Ваш агент Бiлл Крiмсон пiдняв мене по тривозi з приводу термiновостi вашоi пiдготовки, тож мене дивуе, що ви не виходите на зв’язок. Буду вдячним, якщо передзвоните одразу, як прослухаете повiдомлення. Я ввiмкнув лампу в узголiв’i, скинув одяг i поплентався у ванну. Їi освiтлення було настiльки агресивним, що я його вимкнув, задовольняючись косим свiтлом вiд лампи в узголiв’i крiзь вiдчиненi дверi. Гарячий душ поступово мене реанiмував. Я поквапливо одягнувся й спустився вниз. Нiчний сторож був у такому самому станi, що i вночi, й повiдомив, що снiданок подають, починаючи з 6:30. – Напевно, знайдеться що-небудь перекусити до настання офiцiйноi години? Вiн провiв мене до жахливого автомата продуктiв по два долари в целофанi. Чiпси зi смаком барбекю, Pringles зi сметаною й цибулею, надмiру солодкi шоколаднi батончики… – Невже на кухнi не знайдеться й скибки хлiба? – Усе поставляють о 6:30, сеньйоре. Я капiтулював. Анну я чекав за скляними дверима першого поверху. Вона приiхала вчасно, фари ii авто пронизували нiч на готельному паркiнгу. У машинi смачно пахло мафiнами. – Я розiгрiла iх удома перед вiд’iздом, – сказала вона. – Подумала, що ви нiчого не знайдете в готелi у таку пору. За якийсь час ми були на територii вiйськових, вона поставила авто пiд секвоею, що росла бiля лабораторii. Ми вийшли в нiч, оповиту туманом, таким густим, що вiн поглинув лiс, а маленький будинок огорнув бiлою вуаллю, яка всотала вологий запах дерев. За п’ять хвилин ми насолоджувались iще теплими мафiнами, а кавоварка пирхала паруючою кавою, пахощi якоi наповнили кiмнату. – Чи е запитання щодо вчорашнього? – поцiкавилась Анна. Запитань небагато. Найбiльше сумнiвiв… – Гадаю, можемо запрягатись i йти далi. Вона пiдвелась, щоб налити кави в чашки. – Починаючи з цiеi митi, ми переходимо до дii. Ви пiзнаватимете метод у його практичному застосуваннi. – Дуже добре, – погодився я i здивувався, вiдчувши хвилювання. – Вчора ми бачили, що на першiй фазi ви зосереджуете увагу на цiлi, даючи руцi можливiсть вiльно щось креслити й створювати так звану iдеограму, яка дасть першi елементарнi вiдомостi про природу цiлi. Отже, ця фаза дозволяе пiдступитися до трiщини, а вiдтак перейти до фази 2, де ви отримаете сенсорнi елементи про цiль… – Якщо вдасться, – докинув я. Вона проiгнорувала мое зауваження й вела далi: – Щiлина почне увиразнюватися, i в фазi 3 ви будете здатним зробити кiлька загальних крок? про цiль, яку почнете осягати в просторi. Априорно, на цьому етапi мае вже назбиратися досить iнформацii, щоб допомогти ФБР локалiзувати вежу, на яку нинi замiряеться палiй, це покладе край потребi йти далi. – Виходить, що можна йти далi? – Правильно, метод дiе i через iншi фази. В теорii можна зiбрати всi iснуючi iнформацii. На практицi ж що далi ми рухаемося в планi речей абстрактних, то це складнiше. – Гаразд. – Ви допили каву? Ходiмо? – Авжеж. Вона рвучко пiдвелася. – Спершу ми потренуемося описувати вибране мною мiсце. Вона пiшла в апаратну й порилась у шухлядi, потiм повернулась iз конвертом iз крафтового паперу. – У цьому конвертi фото мiсця, яке вам слiд описати. Вона поклала його посеред столу передi мною. Я втупився в нього поглядом, нездатний вiдвести очi. І раптом збагнув усю абсурднiсть ситуацii. У конвертi лежало фото мiсця, яке мене просили описати… Це ж маячня. Абсолютно неможливо. – Я не вiщун. Нiхто не здатен вiдгадати, що в цьому конвертi. – У жодному разi, йдеться не про вiдгадування, а про пiд’еднання до цього мiсця. Цiеi митi я сiпнувся вiд звуку вiдчинених дверей. У кiмнату зайшли Джексон iз Коллiнзом. Тiльки iх бракувало. Анна подала iм знак мовчки посидiти в кутку. Вона поклала пакет бiлих аркушiв передi мною й простягнула чорний фломастер. – Обмежтеся дотриманням методу, який я буду викладати вам крок за кроком. Зауважте, вiн дуже структурований, i дотримання цiеi структури дуже важливе. На його розробку пiшли роки, i тут немае випадкових деталей. Вона пояснила, що кожна використана мною сторiнка буде подiлена на три колонки. Збору iнтуiтивних iнформацiй вiдведена тiльки центральна частина. Іншi служать для нотування рiзних перешкод, якi можуть виникнути в моему розумi. І знову: тут усе буде закодовано, вона проведе мене вiд одного випадку до iншого. – Почнiть iз запису у правому верхньому куточку свого iменi, мiсця й сьогоднiшньоi дати, а також години початку експерименту. Це робиться для архiвування, а водночас фокусуе вашу думку на нинiшньому моментi. Я так i зробив. – Тепер у лiвiй колонцi запишiть усе, що вас наразi турбуе. – Те, що мене турбуе? – Так, усе, що ви вiдчуваете, скажiмо, фiзичну чи моральну незручнiсть. У Remote Viewing це називаеться «несприятливi перешкоди». Занотувавши iх, ви звiльните вiд них мозок. Я взяв фломастер i записав: Менi трохи душно. Клаустрофобiя в кiмнатi без вiкон. Присутнiсть Коллiнза й Джексона. Великий сумнiв щодо iснування iнтуiцii. Гнiв вiд того, що марную свiй час. Страх, що менi це не вдасться. – Дуже добре, – сказала вона. – Тепер я назву вам низку чисел, своерiднi координати, якi я щойно атрибутувала як мiсце цiлi. – Координати, якi ви щойно атрибутували? – Саме так. – Як саме ви змогли атрибутувати координати мiсця? – Я вимовляю цифри, якi менi спадають на думку. – Але… якщо цi координати виринають, як кролик iз капелюха, то вони нi з чим не пов’язанi… вони не мають анiякiсiнькоi цiнностi… Хочу сказати: якщо вони не вiдповiдають якiйсь певнiй реальностi, як довгота чи широта, то вони… нi до чого не прив’язанi? – Я надаю низку цифр, якi зринають у мене в головi, аби матерiалiзувати це мiсце у вашiй свiдомостi. – Так… – Ви iх запишете, повторивши вголос i зосередившись на мiсцi, яке маете вiдкрити. – Як я можу зосередитись на мiсцi… що менi невiдоме? – Вам досить сказати собi, що ви пiд’еднуетеся до цього мiсця, й спрямувати свою свiдомiсть у його напрямку. Повний сумбур… – Якщо ви в це не вiрите, – додала вона, побачивши мою сумнiвну гримасу, – зробiть вигляд, що вiрите: пограйте в гру, дiючи так, немовби це можливо. Це едине зусилля, яке я прошу вас зробити. – Ок. – Отже, я називатиму вам координати, ви повторите iх уголос i запишете на паперi, зосередившись на мiсцi, потiм, не вiдриваючи фломастера вiд паперу, дайте руцi можливiсть креслити все, що вийде, не думаючи i навiть не дивлячись. Готовi? Поiхали? – Ок. – 2, 0, 2, 0, 0, 9, 1, 6, 3, 5, 8. Я повторив i усвiдомлено написав кожну з цифр, уявляючи себе пiд’еднаним до означеного так мiсця, а тодi вiдпустив руку у ii ковзаннi наздогад на паперi. Це зайняло всього три секунди. Мiй малюнок був схожим… на нiщо. І це не було якесь мiсце. – Дуже добре, – сказала Анна. – Зараз ми це проаналiзуемо. Я питав себе: що в бiса можна аналiзувати в цих безладних закарлюках (безформних малюнках)? – Ми подiлимо iдеограму на сегменти, щоб вiдокремити рiзнi схеми, якi можна розрiзнити, – пояснила Анна. І провела двi риски, подiливши мою суцiльну лiнiю на три сегменти, та iх пронумерувала. – Дивiться, – запропонувала вона, – перший сегмент складаеться з кривоi, дуже заокругленоi лiнii. – Так. – Це вiдповiдае присутностi природних елементiв на тому мiсцi, одне слово, пейзажi. – Якщо ви так вважаете. – На другому сегментi ваша лiнiя немовби рублена, вона видiляе виступаючi кути. Це – ознака людськоi споруди. – Нехай. – А третiй – це синусоiда, начебто ви малювали хвилю. Це вказуе на наявнiсть на тому мiсцi води. Я наче онiмiв. – Ви мене слухаете? – запитала вона. Я глибоко вдихнув. – Вчора ви пояснили, що пiсля надходження у пiдсвiдоме iнформацiя про цiль виринае у формi мiкрорухiв тiла. Можна прийняти. Скажiмо, рухи руки, чом би й нi. Але те, що цi мiкрорухи iнформують нас настiльки точно про ту чи ту складову щодо природи цiлi, – це все-таки висмоктано з пальця, хiба нi? – Не один рiк минув, доки дослiдники навчилися розкодовувати й встановлювати зв’язок мiж формою iдеограм, створених мiкрорухами, й характерними прикметами мiсць. – І це працюе? Вона кивнула. – Пропоную не гаяти часу й продовжити, адже у фазi 1 щiлина вузька й iнформацii, якi виринають на поверхю, швидкоплиннi: вони виникають i майже одразу зникають. А тепер я попрошу вас пошукати вiдчуття, якi у вас виникають, коли ви роздивляетеся кожний сегмент iдеограми. Щоб собi допомогти, маете постукувати фломастером у рiзних мiсцях уздовж проведеноi лiнii, i поступово записувати те, що сприймаете. Отож я почав постукувати по лiнii першого сегмента, наче хотiв накласти пунктирну лiнiю на неперервну. – Вiдчуття, що… твердо. І не уявляю, як може бути iнакше: аркуш лежить на твердому столi… – Дуже добре, запишiть це у центральнiй колонцi, – сказала вона, проiгнорувавши мiй сарказм. Я пiдкорився. Твердо – А тепер зробiть так само в iнших мiсцях на лiнii. – Але… це не може змiнитись… Я стукаю по аркушi паперу, який лежить рiвно на абсолютно гладенькому столi: тож у мене, само собою, буде те саме вiдчуття у будь-якiй точцi аркуша! – У фiзичному планi – так, однак пам’ятайте, що при цьому ви вiдкриваетесь своiй цiлi, ви до неi пiд’еднуетеся, мiкрорухи вашого тiла дають вам змогу рухатись iй назустрiч, ввiйти в контакт з вiдчуттями, якi вона може вам надати. Якби в цей момент я не перебував на офiцiйному мiсцi знаходження армii США з двома агентами ФБР поруч, я взяв би ноги в руки, щоб утекти вiд того, що було схоже на секту звихнутих, запеклiших за тих, кого зачиняють у чотирьох оббитих войлоком стiнах у Психiатричному центрi «Пiлiгрим» у Лонг-Айлендi… – Продовжуйте, – сказала вона, – годi ставити запитання, експериментуйте. Я взяв фломастер i постукав, як i просили, в iншому мiсцi на кривiй i… засумнiвався. Переставив фломастер на новий сегмент i… – Якась дурня! – Запишiть усе, що вiдчуваете, i по порядку. Це було нечувано, але я мiг присягнути, що моi вiдчуття змiнювалися залежно вiд мiсця. Я постукував тим самим кiнчиком того самого фломастера в рiзних мiсцях того самого аркуша паперу, що лежав на тому самому абсолютно гладенькому чортовому столi, але моi вiдчуття змiнювались… Незначно, але змiнювались, анi тiнi сумнiву щодо цього. Мiцне, але еластичне Губчате Анна запропонувала зробити те саме на кожному сегментi моеi iдеограми, потiм ми рушили далi. – Тепер, коли щiлина увиразнилась, перейдiмо до фази 2: завдання полягае у пiдтримцi з’еднання з цiллю та нотуваннi у центральнiй колонцi всiх прикметникiв, якi описують отриманi вами вiдчуття. Постiйно питайте себе «Яке воно?» i якнайшвидше записуйте абсолютно все, що спадае вам на думку. Перше, що виникло в головi, було «велике», i я, не гаючись, записав. Велике – Менi здаеться, я бачу кольори, але не маю нiякого засобу, щоб з’ясувати, чи це стосуеться цiлi, чи я сам iх вигадав. – Годi ставити запитання. Вимкнiть ментальне й записуйте все, що приходить у голову, не питаючи, звiдки воно прийшло. – Ок. Яке воно? Велике Зелене. Сяюче. Вiдчуття заполонили мене. Я довiрився. Осяяне сонцем Жовте Бежеве Зелене Густе Блакитне Плаваюче Раптом чiтко виникло зображення. – Я бачу острiв! Це тропiчний острiв, осяяний сонцем й оточений пляжами з кокосовими пальмами. Вiн дуже ясний! У мене це зображення просто перед очима! Мене охопив ентузiазм, я почувався пiднесеним i радiсно схвильованим. – На цьому етапi, – сказала Анна, – ви не можете мати таких точних зображень. Це лише ментальна конструкцiя, тлумачення того, що ваш мозок робить iз сенсорними елементами, якi ви сприймаете. – Ви певнi? Я дуже чiтко бачу цей острiв. Дивно, але я певен, що саме вiн i е цiллю… – Запишiть це у правiй колонцi. Я так i зробив, хоч i всупереч собi. Тлумачення: тропiчний острiв – Тепер, – вела Анна далi, – зробiть жест рукою, ведучи ii по аркушику так, наче змiтаете цей образ, тим самим символiчно видаляючи його з голови. Я так i зробив. – Тепер продовжуйте, постiйно себе запитуючи: «Яке воно?» Яке воно? І нiби вiдчув повiв. Вiтряне Прохолодне Сiре Яскраво-сине Холодне Вертикальне Скелясте Високе Запаморочливе – Я бачу, що це таке… передi мною виразне зображення верхiв’я високоi гори, яка завершуеться сiро-зеленою скелею, дуже крутою, яка височiе у бездонному блакитному небi. – Запишiть це як тлумачення у правiй колонцi. – Але я бачу ii дуже виразно! – Це – ментальна конструкцiя. Занотуйте й проженiть геть iз голови. Я пiдкорився й почав знову. Яке воно? Кiлька секунд порожнечi, i знову скелястий пiк. – Я ii прогнав, але вона повернулась. – Запишiть iще раз. Я записав i ще раз змiв рукою iз аркуша. Яке воно? Зернисте Мiцне Сiре Трав’янисте Вологе – Маю враження, що вiдчуття, якi виникають тепер, зовсiм не iнтуiтивнi, а просто опис останнього зображення. – Припинiть ставити всi цi запитання! Вiдключiть мозок, просто вiдчувайте й нотуйте. Я знову почав стукати. Водянисте Глибоке Спокiйне Щiльне Глухе Блакитне Сiре – Я бачу гiгантський акварiум iз сiрою акулою. – Тлумачення. Я записав без жодного заперечення i знову взявся постукувати. У такий спосiб я назбирав до пiв сотнi прикметникiв, але в якийсь момент застопорив. Враження й вiдчуття крутилися по колу однi й тi самi, нiчого нового. – Перечитайте своi думки фази 1 i фази 2, виберiть, що повторюеться найчастiше, що схильне до повторення, й синонiми, потiм зробiть описовий пiдсумок побаченого мiсця. Майте на увазi: у майбутньому цей пiдсумок вас зобов’яже, тож нiчого не забудьте, але нiчого й не додавайте, залишайтеся вiрним тому, що вiдчули й записали. Я неквапливо перечитав своi нотатки й написав: «На тому мiсцi людська споруда й елемент пейзажу, наявнiсть води. Є сiре, блакитне, бежеве, жовте, дуже сонячно, велике, скелясте й вертикальне». – Закiнчили? – запитала Анна. – Гадаю, так. – Окей, дуже добре, тодi зазначте годину завершення. Мою першу сесiю було завершено, все тривало близько сорока п’яти хвилин, я не знав, що про все це думати. – Хочете вiдкрити конверт? – запитала Анна. Непроникний погляд. Вона знала те мiсце, вона знала, я досяг успiху чи провалився, але на ii обличчi нiчого неможливо було прочитати. – Ок. У грудях клубок страху. Джексон i Коллiнз не зводили з мене очей. У повiтрi вiдчувалася напруга. Кожен знав, що в цю мить на карту було поставлено все. За секунду вони знатимуть, чи варто робити на мене ставку. Я взяв конверт тремтячими пальцями, вiдкрив його… i вийняв фото статуi Свободи пiд дощем, зроблене згори. Величезне розчарування. Це зовсiм не вiдповiдало тому, що я мiг вiзуалiзувати. Статуя з позеленiлоi мiдi височiла на своему п’едесталi з рожевого гранiту в травi, з деревами, що росли неподалiк, i темнiючим морем навкруги. – Що ж… це провал… менi прикро… Здавалося, що Гленн Джексон закам’янiв на кшталт статуi Свободи зi скорбним виразом обличчя й опущеною рукою. Я вiдчув, як мене заполонюе сумiш розчарування, приниження й гнiву, що я вляпався в дослiд, у який нiколи не вiрив. – Стривайте, – сказала Анна, – перечитайте свiй висновок уголос. – Навiщо? – Перечитайте. Я не втримався вiд зiтхання, коли брав у руки свiй аркуш, i прочитав безбарвним голосом: – На тому мiсцi присутня людська споруда й елемент пейзажу, наявна вода. Є сiре, блакитне, бежеве, жовте, дуже сонячно, велике, скелясте й вертикальне. – А ви нещаднi до себе, – вiдзначила Анна. – Навпаки, це досить добрий опис мiсця-цiлi. Роберт Коллiнз труснув головою й прокашлявся. – Опис пана Фiшера досить добре пiдходить… для 80 вiдсоткiв споруд, – iз сарказмом вимовив вiн. Анна розстрiляла його поглядом, i вiн замовк. Гленн Джексон запустив руку у кишеню, витягнув ведмедика й поклав у рот. – Роберт Коллiнз правий, – сказав я. – До того ж я бачив сяюче сонце, а на фото злива. Або ж цей метод був обманом, або я був нiкчемою. В обох випадках менi н?чого тут робити, я марнував час. Анна обернулася до Джексона: – Чи не скажете, яка зараз погода у Нью-Йорку, будь ласка? Вiн вийняв мобiльний телефон i застукав по клавiшах. – Дуже сонячно, – сказав вiн за кiлька секунд. Коллiнз насупив брови. – Нагадаю, що ви були пiд’еднанi не до фото, а до мiсця, яке на ньому зображено. Наразi над статуею Свободи сяе сонце. У кiмнатi запанувала тиша, наче кожному був потрiбен час, аби переварити щойно почуте. Вiд думки, що я змiг поеднатись iз мiсцем-цiллю у реальному часi, у мене на якусь мить голова пiшла обертом. Я не мiг пояснити як, але те, що я виявився здатним вiдгадати, що було надруковано на фотопаперi й сховано в конвертi, який лежав передi мною, здавалося менi рацiональнiшим, нiж здатнiсть увiйти в прямий контакт iз мiсцем, розмiщеним за три сотнi кiлометрiв… Розгублений i геть збитий з пантелику, я кiлька секунд дивився на Анну. Потiм гору взяв розум. – Це нiчого не доводить, – сказав я. – На це не треба зважати: зараз кiнець березня, у Нью-Йорку гарна погода бувае через день. Це просто випадок. – Ясно, – пiдтвердив Коллiнз. Я ледве не пiддався спокусi позолотити свiй успiх, але треба було прийняти правду. – Я таки провалився, – сказав я, кладучи фломастер на стiл. – Однак, гадаю, ви менi таки допомагали: насправдi ви не були нейтральною… Ви знали мiсце, бо самi його вибирали, i вiдкидали моi видива, якi спадали менi на думку пiд час експерименту, бо знали цiлком певно, що вони неправильнi. Хотiлося б тiльки знати, як ви реагували, якби вони виявилися правильними. Вона прийняла удар, вочевидь уражена моiм зауваженням, я усвiдомив, що мимоволi звинуватив ii в iнтелектуальнiй нечесностi. – Пiд час проведення наших наукових експериментiв, – почала вона, – ми завжди працюемо за подвiйним слiпим методом: провiдник, як i iнтуiтивiст, нiчого не знае про цiль. Та наразi, враховуючи нагальнiсть ситуацii i те, що йшлося лише про вашу пiдготовку, я цього не зробила… Я кивнув на знак згоди, прагнучи, щоб менi пробачили. Запанувала нiякова тиша. – Дозволю собi нагадати про нашу справу, – раптом озвався Коллiнз. – Вiн мае вловити досить точнi iнформацii, якi дадуть нам змогу iдентифiкувати одну з-помiж тисячi веж по всiй краiнi… Вiн мав рацiю, всi це розумiли. У мене не було жодного шансу цього досягти. Нарештi Анна iмплiцитно визнала мою невдачу. – Як на мене, – сказала вона, – ви забагато мiркуете. Ваше ментальне намагаеться контролювати дiю, ви ставите безлiч запитань, допитуете самi себе, чи правильно все робите, i, зокрема, беретесь тлумачити. Треба не мiркувати, а всього-навсього сприймати те, що е. Сприймати й нотувати, i все. Вчора я вас попереджала: тлумачення – найгiрший ворог iнтуiцii. Інтуiцiя надае сирiвцевi сенсорнi iнформацii. Їх потрiбно лише вловити, прийняти й занотувати, не намагаючись анi розкодувати, анi iдентифiкувати речi, анi надати iм сенсу. Аналiзуватимете потiм. На даний момент слiд прийняти те, що надходить, найбiльш нейтрально, безпристрасно. Вона, напевно, була права: я забагато роздумував. – Це не очевидно, бо я також залежний. Упродовж усього дитинства батьки й вчителi невтомно повторювали, щo спершу треба думати, а потiм говорити, думати, а потiм вибирати, думати, а тодi дiяти… Вона розумiюче кивнула. – В iнтуiцii все навпаки. І додала: – Вас просять не думати, а вiдчувати. 9 Годиною пiзнiше. Осiдок ФБР, Вашингтон, округ Колумбiя Виходячи з лiфта на шостому поверсi, Гленн почув телефонний дзвiнок у своему кабiнетi, що на iншому кiнцi коридору. У нього одразу ж виникло передчуття. Це важливо. Вiн прискорив кроки, ввiйшов у кабiнет i зняв слухавку. – Гленне, – почувся голос Сандри, телефонiстки 48. – Телефонуе чоловiк i каже, що впiзнав музику, яку передавали з Чиказькоi вежi. З’еднати? – Авжеж. Двi секунди музики очiкування. – Алло? – Добридень, пане. – От. Це стосовно звернення до очевидцiв: я ii чув по радiо сьогоднi вранцi, – промовив чоловiк iз неймовiрним середньо-захiдним акцентом. – Знаете, я кур’ер, був якраз у холi вежi, коли пролунало повiдомлення про евакуацiю. Я негайно змився, однак почув музику. Фактично музика звучала перед зверненням. Ну, так, якраз перед. І я ii впiзнав. – І що це? – Знаете, я не зможу ii забути, бо менi не було й восьми рокiв, коли я вперше ii почув; жодного ризику, що я ii забуду, бо в той день помер мiй пес. Я був суперсумний, тож несвiдомо добре запам’ятав… – І що це була за музика? – Ну, це була музика титрiв. Я якраз подивився фiльм, там у фiльмi помер пес. Власне, це був вовкодав, але я мимоволi таки заплакав, бо щойно втратив свого пса. Там якраз був кiнець фiльму й одразу пiшла ця музика, сумна, тож поневолi мене вразила. – А як називався той фiльм? – Ну, фактично це була радше серiя, нiж фiльм, ну, не така серiя, як тепер, з купою епiзодiв, а, можна сказати, фiльм на кiлька уривкiв або продовжень. Не знаю, як там точно. Це ж було тридцять чи сорок рокiв тому. Таки сорок, бачте, виходячи з того, що менi скоро сорок шiсть i… – Чи пригадуете ви назву фiльму або серii? – А то, мiж iншим, я все це забув би, якби не смерть мого пса того самого дня, розумiете… – Отже, фiльм називався?.. – Ну, це був фiльм Джека Лондона, зрештою, не знаю, чи це був його фiльм, чи вiн тiльки написав книжку, хiба знаеш… – Назва? – «Поклик лiсу». Поклавши трубку, Гленн повiльно вiдхилився на спинку свого крiсла. Йому була ненависна думка, що такi жахливi теракти могли бути справою еколога… Чому якiсь звихнутi завжди нищать шляхетнi справи? «Поклик лiсу»… Водночас який мiг бути зв’язок мiж екологiею i пiдривом офiсних веж, де працювали фiнансовi контори? Повiтря вони не забруднюють… якщо палiй справдi еколог, тодi Роберт Коллiнз щось прогледiв. У цих вежах мали знаходитися й iншi пiдприемства, у тiй купi мав би обов’язково бути якийсь нафтовик чи крупний забруднювач повiтря… Гленн дiстав цигарку з пакета, що валявся на столi, не пiдкурюючи, встромив у рот i подивився на довгу анфiладу висотних будiвель за кiлька кабельтiв вiд Бiлого дому. Треба було дiяти швидко. Початок з Тiмотi Фiшером був невдалий, годi сподiватись на його допомогу. З цього боку не заповiдалося нiчого доброго. Вiн зняв слухавку i набрав колегу, який стежив за розбиранням вежi в Чикаго. – Чи е щось новеньке? – запитав вiн. – Так само нiчого, – вiдповiв той. Справи не були кращими i в колеги, який займався Балтиморською вежею. Гленн зiтхнув i зателефонував Роберту Коллiнзу. – Пообiдаемо разом? – Окей. – Зустрiнемось унизу? – За п’ять хвилин. – Згода. Гленн повiсив слухавку, трохи повагався й набрав «Поклик лiсу» в iнтернетi. Там були десятки трейлерiв про фiльм, але у версii 2020 року з Гаррiсоном Фордом. Вiн ледве знайшов версiю 1935 року з Кларком Гейблом, потiм iншу – 1972 року, з Чарльтоном Гестоном. Те, що треба, вирiшив вiн. Запустив запис i ввiмкнув звук на комп'ютерi. Музика заповнила його кабiнет. Старомодна й тривожна, означив ii iнший очевидець. Добре сказано. Двома хвилинами пiзнiше Гленн курив цигарку на тротуарi Пенсiльванськоi авеню, де до нього приеднався Роберт. – Де хочеш обiдати? – запитав Гленн. – Стейк-салат у закусочнiй поблизу, там швидко обслуговують. – Отам на розi? – Так точно. Колеги перетнули 10-ту вулицю, i Гленн кинув цигарку у водостiчну воронку перед входом у ресторан. Вони наклали собi всячини в салатному барi й сiли за стiл, що стояв збоку, подалi вiд iнших. Було ще рано, та невдовзi тут яблуку нiде буде впасти. – Я ступив один крок, – сказав Гленн. Роберт косо зиркнув на нього, i Гленна здивувала тiнь розчарування, що майнула у поглядi. Можливо, ревнощi? Справа була таким викликом, що ii вирiшення неодмiнно передбачало винагороду. І навiть пiдвищення по службi. Цю вiрогiднiсть пiдкрiплювало те, що вони зв’язанi безпосередньо з Бiлим домом. Роберт був амбiцiйним. Звiсно, порядним, але амбiцiйним. – Вдалося iдентифiкувати музику, – уточнив Гленн. Роберту, здавалося, полегшало. Вiн устромив виделку у свiй величезний стейк i вiдрiзав чималенький шматок, який вiдправив собi в рот. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=67189131&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Вiзуалiзацiя на вiдстанi. (Прим. авт.)