І стало свiтло… Юрiй Даценко Летичiвський повiт, 1912 рiк. Проскурiвському хiрурговi Якову Ровнеру знову випадае нагода опинитися в епiцентрi загадкових подiй. Звичайна недiльна вечiрня служба в сiльськiй церквi закiнчуеться незбагненним: смуга яскравого свiтла перекреслюе небосхил i за кiлька хвилин зникае. Це «чудо Боже» чи, може, пiдступи «австрiйських шпигунiв»? Як це сприймати? Вважати примхою погоди, пов’язувати з оповiдками хасидiв про iхнього напiвлегендарного фiлософа Баал Шем Това, а чи й узагалi дослухатися дивовижних побрехеньок про Устима Кармелюка? Так багато запитань i так мало вiдповiдей… Якiв Ровнер береться за чергове розслiдування, в ходi якого ризикуе й сам стати злочинцем. Юрiй Даценко І стало свiтло… Жодну з частин цього видання не можна копiювати або вiдтворювати в будь-якiй формi без письмового дозволу видавництва Дизайнер обкладинки Владлен Трубчанiнов © Даценко Ю. Я., 2021 © Depositphotos.com / Denniro, zacariasdamata, обкладинка, 2021 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2021 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2021 * * * Найдорожчим. Катi та Вогнику Роздiл 1 21 липня 1912 р., недiля. Село Гречинцi Летичiвського повiту Того недiльного вечора до храму зiбралася тьма-тьмуща людей. Чи знудилися за тиждень за сякими-такими розвагами, а чи й справдi шукали розради в Бозi, але майдан перед церковцею нагадував ярмарок. Хiба без звичного для такоi мiсцини галасу худоби та птицi, без надривних вигукiв перекупок i циганськоi лайки. А так – було все: i шкодливi дiтиська, за ватагами яких курява здiймалася незгiрше, як за валкою возiв; i переморгування гуртiв хлопцiв i дiвчат; i затятi суперечки пiдтоптаних дядькiв, котрi добряче навечерялися перед службою та потребували до задоволення тiлесного ще й доброi балачки; i довiрливi зiтхання молодиць, що звiряли одна однiй секрети болячок «по жiночому» та способiв iхнього лiкування. Перед церквою вже яблуку нiде було впасти, а люд прибував. Здавалося, йди просто зараз у село, завертай до першоi-лiпшоi хати й неси, що забажаеш – усi Гречинцi зiбралися бiля храму. Отець Йосафат, що закуняв був у ризницi, стрепенувся, зачувши гук хвиль людського моря, що ритмiчно хлюпали об стiни храму. Якусь мить вiн оговтувався, силкуючись зрозумiти, що вiдбуваеться надворi. Та голова лише вiддавала тупим болем у скронях, а горло немилосердно дерло. Годилося би причаститися… Отець Йосафат спрагло ковтнув шорсткий клубок, пригадуючи, чи залишилося вино пiсля вранiшньоi проскомидii[1 - Перша частина церковноi лiтургii, на якiй шляхом священнодiйств iз хлiба й вина готують матерiал для евхаристii. (Тут i далi прим. авт.)], а тодi вирiшив, що краще буде спершу з’ясувати джерело незвичного шуму. Хтозна, що коiться за стiнами, не дай, Боже, якоi бiди. – Добривечiр, отче! Не встиг отець Йосафат рипнути церковними дверима, як утямив, що про вино доведеться забути – правити вечiрню напiдпитку сьогоднi не вдасться. До одвiрка прихилилося кiлька парубкiв, котрi безсовiсно щирилися просто йому в обличчя. Поблизьким натовпом розлилася насторожена мовчанка, яка, проте, не встояла перед хвилями, що накочувалися зоддалiк, i за мить людське море знову вирувало, хлюпотiло та бризкалося навсiбiч краплями теревенiв. – Добр… – почав було отець Йосафат, але вчасно схаменувся, прокашлявся й солiдним басом, як годиться, прорiк. – Мир тобi, отроче Павле. Негоже церкву святу плечем пiдпирати. Господь Бог i без тебе встановив ii рiвно. Парубок випростався, але, як зауважив отець Йосафат, не так уже й прудко, чим заслужив на згадку в проповiдi. Добровiльна пожертва творить дива, тож якщо отрок Павло буде ниньки смиренним i богобоязливим, обiйдеться без грiха. Утiм пожертва мирян, навiть без отрока Павла, сьогоднi обiцялася бути щедрою, зважаючи на те, скiльки люду товклося на майданi перед храмом. Отець Йосафат аж облизався, проте вiдразу ж переконав себе, що то не нечистий спокусив його ласитися на грошi, а Святий Дух змусив зволожити вуста перед тим, як… – Боже благословiння вам, миряни! – священник намагався не скривитися вiд спалаху болю в скронях. Юрба загомонiла, заворушилася, а потiм потягнулася до церковних дверей, але без поспiху та штовханини. Люди знали, що в невеликому храмi всi не помiстяться, тому наперед пропускали найстарших i шанованих: старосту з родиною, хористiв, стодволiтнього дiда Салимона, котрий не прогавив жодноi недiльноi служби, що б не робилося за вiкнами його хати. І, звiсно, бабу Секлету, котру позаочi прозивали «бабою Секретою», на що вона, загалом, не ображалася – пiсля того, як iй пояснили значення латинського «secretarius»[2 - Секретар, помiчник, ризничий (лат.).]. Баба Секлета, щойно опинившись у притворi, дiловито заметушилася, ступила з дороги хористам, а тодi вхопила вiника, чим дала змогу отцю Йосафату нарештi гiдно ретируватися. До служби залишалася якась дещиця, тож отець намислив, що причаститися таки доведеться, iнакше вiд «трубного гласу» лусне голова. Та й миряни не простять йому заплiтання та спотикання, а тодi, чого доброго, вкинуть до скриньки менше, нiж збиралися. «Во славу Божу та на Святий Храм», – подумав отець Йосафат. І тiльки так. – Оксано, пiдемо пiсля служби до Харишиного ставка, пiд верби? – «отрок Павло» геть не переймався святiстю мiсця та години, що вже казати про спасiння душi. Та й яке спасiння, коли тобi двадцять рокiв, а надворi буяе лiто? Набагато бiльше зараз його цiкавила Оксана – молодша дочка старости, що позирала на парубка з-пiд темних брiв, та при батьковi не смiла вiдповiсти нахабному залицяльниковi. – Спершу шмарклi втри, – прогув староста, розмашисто перехрестився та ступив до храму. Оксана смиренно чекала, доки слiдом зайде мати та старша сестра з чоловiком. А коли вже й сама занесла ногу над порогом, вiдчула на руцi, вище вiд лiктя, швидкий доторк. – То пiдеш? – хлопець не вгавав, плекаючи надiю розговорити неприступну кралю. Але вибрав вiн не надто зручне мiсце для розмови, бо наступноi митi юрба вiдтiснила його вiд дiвчини, закрутила справжнiм вихором i втягла за собою до храму, де вихлюпнула просто пiд ноги бабi Секлетi. Павло завертiвся у пошуках знайомого личка, але всюди намацував поглядом лише хустки або потилицi. В храмi миттю не стало чим дихати: до важкого духу ладану та воску додався ще й людський вiддих. Умить зiпрiвши, парубок зрозумiв, що повинен вшиватися, але ззаду все сунули й сунули люди, тож вибратися з виру здавалося неможливим, достоту, як зi справжньоi морськоi купелi. Та ось у храмi запала мертва тиша (Павло аж почув, як потрiскують гнотики свiчок), а тодi отець Йосафат завiв вечiрню, i церквою попливли перегукування хорiв i священника. Хтозна, може, десь у Киевi, в Лаврi, те звучало велично й тiшило Господне вухо, але тут, незважаючи на святу недiлю, змагання отця Йосафата з хористами мало жалюгiдний вигляд. Священник раз по раз збивався з дихання й кумедно уривав фрази, наче старi баби, що на весiллях спiвали пiсень i не знаходили достатньо духу, аби як слiд вивести останне слово. Попри те, до спiву нiхто не дослухався, вважаючи, що вже сама присутнiсть на вечiрнi очищае людину вiд грiхiв, а розбиратися в хитросплетiннях «вонмем» та «якоже» – справа попiвська, а не мирська. Хвилина минала за хвилиною, а Павло дедалi бiльше потерпав вiд страшенноi задухи. Час неначе розтягнувся старим медом, а парубок уявляв себе тiею нещасною бджолою, що невчасно влипла в солодкий трунок i ладналася ось-ось розпрощатися з життям. Так i вiн – полинув за Оксаною, запрагнув вiдповiдi тут, зараз, i – на тобi. Бракувало ще осоромитися перед людьми, гепнувшись без свiдомостi. Хлопець тихцем утирав мокрого лоба та силкувався зiп’ястися навшпиньки, нанюхуючи вгорi бодай краплю свiжого повiтря. Але понад людом витав тiльки густий аромат ладану, вiд якого паморочилося в головi. Вiн уже майже забув про Оксану в своiх спробах протриматися до кiнця вечiрнi на ногах, коли пiд час чергових «танцiв» навшпиньки побачив знайому голiвку. Та лише й того, що побачив. До Оксани було не протиснутися – у невеличку церкву напхалося стiльки людей, що навiть якби хто й зомлiв вiд важкого сопуха, то однаково залишився би стояти, мимоволi пiдтримуваний сусiдами. Зараз храм бiльше нагадував присiнок до пекла, нiж обитель Господа. Павло завжди думав, що на небесах не повинно бути так спекотно. – …яко приходяху й поклоняхуся… – краем вуха Павло чув слова отця Йосафата, не вловлюючи сутi. І тiльки механiчно хрестився, коли храмом пробiгав загальний порух, важко соваючи правицею мiж власними грудьми та чиеюсь спиною. От якби та спина була Оксанина! Але про таку благодать можна було лише мрiяти. Як i про ковток повiтря. Павло рахував хвилини, вiдмiряючи час квапливими вдихами. Ранiше вiн нiколи не замислювався, як довго тривае служба, а тепер, коли б хто запитав у нього, вiдповiдь знайшов би миттево – вiчнiсть i ще трохи. Принаймнi час, за який точно вдасться сконати. – …i стало свiтло, i побачив Бог, що добре воно… – Павло навiть не помiтив, як отець Йосафат перейшов на украiнську. Отже, почалася прикiнцева частина вечiрнi, де священник завжди напучував селян, нагадував прописнi iстини, щоразу вiдчутно забираючи в бiк добровiльноi пожертви. Та ж, як вiдомо – «свiтло» i «люба Господу». А, отже, зовсiм незабаром можна буде нарештi забути про задуху та на повнi груди хапнути свiжого повiтря, напоеного ароматами липневого надвечiр’я. Щоб вiн iще коли дав такого маху – не дiждуться вiд нього. Нехай уже коли постарiе, коли нiчого робити буде, тодi, може, й увiруе в Господа аж так, що вчащатиме до храму. Зараз же, поки молодий, не переймався Павло питаннями вiчностi та спасiння. Набагато бiльше його цiкавили вечорницi, розлогi верби понад недвижним плесом Харишиного ставу, а особливо – Оксана. Ох та Оксана… Павло вкотре зiп’явся навшпиньки, немов солдат у строю, що виглядае наближення государя iмператора. Але така близька i водночас далека й недосяжна дiвоча голiвка була в сто крат дорожча та важливiша йому, анiж якийсь там iмператор. Протяжний спiв iз хорiв скинув Павла з небес на грiшну землю – ось нарештi й кiнець. Зараз треба буде вчасно вивернутися й добряче вчепитися за куток, аби натовп знову не пiдхопив попiд бiлi рученьки та не поволiк до скриньки на пожертву. Дарувати отцевi Йосафату зайву чарку Павло не збирався. Як, власне, не збирався й вистоювати вечiрню службу, але коли вже Господь так учинив, що силою затягнув його до храму, то, певно, щось таки мав на думцi щодо парубка. А отже, не можна прогавити даровану Господом нагоду вкотре спробувати переконати Оксану, що вона мусить пiти з ним сьогоднi пiд верби. Нiч же яка починаеться! Юрба заворушилася, рипнули вiдчиненi бабою Секлетою дверi, й люди поволi затупцяли, кожен на своему мiсцi. Немов розганялися. Та для того, аби набрати потрiбну швидкiсть, треба було кiлька хвилин чеберяти ногами, не здвигаючись анi на п’ядь. Павло здивувався – можна просто постояти. Аж нi, люди терпляче тупцяли, наче химернi механiчнi iграшки, поволi сунучись до скриньки й звiдти – до виходу. Павло знову заметався поглядом по головах, обличчях, хустках, доки не виловив ним ту, через котру останнi кiлька тижнiв не мiг спати. Нi, Господь таки не даремно запроторив його в задуху – Оксану вiдтерли вiд батька з матiр’ю, i дiвчина, безпорадно озираючись, разом iз людським струмком поволi наближалася до нього. – Оксано… – Хлопець притьмом присусiдився збоку, втягуючи голову в плечi, аби його голену потилицю не уздрiв староста й не завадив усiй справi. – Я на твою вiдповiдь i досi чекаю. – Геть так усю службу й чекав? – Оксана всмiхнулася, i Павловi потеплiло на серцi. – А ти як гадала? Геть-чисто вiд початку та до кiнця тiльки-но про це й думав. – Про що – «про це»? – схилила голову набiк дiвчина. Павло поперхнувся вiдповiддю i мало не полетiв шкереберть через порiг, зачарований раптовою лагiднiстю. Чи то вiн справдi став любим Оксанi, чи дiвчинi замакiтрилося в головi вiд нестерпноi задухи i вона не вiдае, що говорить. Та де там «не вiдае»! Павло обережно – самими пучками – торкнувся дiвочого лiктя в очiкуваннi миттевоi вiдмови, а то й ляпаса, але Оксана рвучко притулилася до нього, обхопила гарячими пальчиками його занiмiлу долоню й палко зашепотiла на вухо: – Павлушо, ну ж бо швидше, аби батько з матiр’ю не побачили. Швидше надвiр, а там iз юрбою змiшаемося… – І до… Харишиного?.. – прошамкотiв вiн, ледве ворушачи неслухняним язиком. Вiд солодкого дiвочого подиху на щоцi пошерхла, немов попечена морозом, шкiра, а потилицею брали розгiн сироти. – І до Харишиного ставу, – закiнчила за хлопця Оксана. – Нiч тепла та зоряна обiцяеться. Павло безтямно пiдвiв голову, немов уже сподiвався вгледiти на небi зiрки, але надвечiр’я ще мiнилося нiжними барвами, вряди-годи розбавленими темнiшими смужками поодиноких розхристаних хмарок. До справжнiх розсипiв золотого небесного маку було ще кiлька годин, але хто й коли казав, що цiлуватися можна лише пiд зорями? Хлопець нiяк не мiг надихатися вечiрньою свiжiстю. І геть не тому, що й досi не позбувся церковного запаморочення. Вiн пив прохолодне повiтря уривчастими ковтками та намагався втамувати шалене серце, котре раптом зiрвалося на галоп. Марно, адже до лiвого боку горнулася та, вiд якоi серце й шаленiло. – Ну ж бо, за церкву, – мовив вiн дiвчинi, – аби бiля ворiт не запопали. Оксана мовчки кивнула, i пара пригинцем чкурнула за храм. Там – те знали всi хлопцi й дiвчата – у парканi зяяла чимала дiра, хiд крiзь яку вiв до густих i темних бузинових хащiв, з них – до комишуватого ярка, а звiдти – на стежку, що поза городами краем села збiгала якраз до Харишиного ставка. Але зроби вони це на двi хвилини ранiше, не гаючись, усе трапилося б достоту так, як бачив Павло у своiх снах. Та в Господа, вочевидь, були для них на цей вечiр власнi плани. – Павле! Стривай-но! Павло смикнувся, почувши знайомий голос, i вкляк… Кликав не абихто, а Семен. Той Семен, з яким вiн побився об заклад, що не пiзнiше, як сьогоднi ввечерi, поцiлуе Оксану пiд вербами. І зараз бовкни друзяка перед дiвчиною зайве, як вона ображено крутнеться й… Хлопець засичав крiзь зуби та розвернувся до Семена, ладнаючись попередити будь-якi його слова й одразу ж вiдшити приятеля. – Павлушо… Парубок навiть не зауважив Оксаниного голосу, бо, коли Семен, що поспiшав назустрiч, раптом зупинився, як укопаний, i вражено витрiщився на щось понад його – Павла – головою, втямив, що щось негаразд. Юрба, яка висипала з церкви, на довгу мить затихла так, що стало чутно, як на селi виють собаки. Без хвостика сотня людей одночасно нiмувала, туплячись у небо. А тодi наче прорвало греблю – голоси завирували, заплюскотiли, захлюпали, збираючись у височенькi хвилi. Павло спочатку не зрозумiв, що вiдбуваеться, та коли Оксана вкотре шарпнула його за рукав, нарештi подивився на дiвчину й закам’янiв: тепер вiн добре розгледiв чiтку смугу свiтла, що виринала з-за виднокола й сягала майже середини небозводу. Свiтло не було схоже нi на що, що хлопець стрiчав до цього, i вiд такого усвiдомлення волосся на його головi неприемно стовбурчилося, а спиною бiгали мерзляки. І якщо вiд Оксанчиного голосу шкiра бралася приемним морозцем, якого хотiлося ще й ще, то зараз тiло стрясав зовсiм iнший холод – неприемний i чужий. – Павлушо, що це? – Розгублена Оксана злякано чiплялася за руку. Кiлькома хвилинами ранiше Павло вiдчув би гарячий трепет вiд цих доторкiв, але зараз не знав, як на них реагувати. В головi товклися порожнi думки, такi собi оболонки роздумiв, що лускали, наче мильнi бульбашки, щойно iх торкнешся. Жодного пояснення, жодноi вiдповiдi Павло не знаходив. Тим часом свiтло яскравiшало, а надворi водночас мовби темнiло. Свiтляна рiчка набувала чiткiших обрисiв, i тепер уже нiхто б не наважився сказати, що то йому примарилося – майже через усеньке небо тягся довжелезний яскравий промiнь, який щосекунди наливався ще бiльшим свiтлом. – Як гадаеш, Павле? Шо воно таке за iдне? – Семен нечутно наблизився й став поруч. Його погляд не вiдлипав вiд свiтловоi смуги. Як i погляди всiх, хто в цей час був на церковному майданi. – А я знаю? – Десь вiд Меджибожа[3 - Мiсто на схiд вiд Проскурова.] тягнеться нiби… Павло закрутив головою, орiентуючись. Семен мав рацiю – свiтло вихоплювалося саме з боку Меджибожа. Одначе що з того здогаду? – Вiд Меджибожа, – кивнув вiн. – Але це нiчого не пояснюе. – Вояки мудрують щось, – спробував авторитетно заявити Семен, але голос його тремтiв, вiд чого весь авторитет iшов псовi пiд хвоста. Павло цiкавився технiкою i вiйськовою справою, тому Семенiв «авторитет» його аж нiяк не вразив. Тим паче, що вiн дуже сумнiвався у причетностi до променя вiйськових. – Це ж якоi потужностi прожектор треба… – пролунав iще один голос. Павло обернувся й пополотнiв: поряд iз ними стояв староста з дружиною. Обое витрiщалися в небо. – Мiльйон свiчок. Або й бiльше. – А струм звiдки? – почувся ще чийсь голос. – А про лямпу ти подумав? – додався ще чийсь. – Таких лямп не виробляють, – хтось так само, як i Павло, спробував показати авторитет, але сумнiв у голосi взяв гору над упевненiстю. – То в нас, може, й не виробляють. А австрiяки, кажуть, i не таке зробити здатнi. – Хто каже? Ти хоч раз живого австрiяка бачив? – А навiщо менi його бачити? Я й Бога живого не бачив, але ж до церкви ходжу! – А в церквi отець Йосафат тобi щоразу говорить «не согрiши», а ти горiлку п’еш i на чужих жiнок задивляешся. Юрбою пробiгся нервовий смiх. Люди намагалися жартувати, але жарти цi звучали вбого, бо голоси жартiвникiв тремтiли вiд погано прихованого хвилювання. Нiхто з присутнiх не мiг пояснити чудернацького видовища насамперед самому собi. А невiдоме завжди викликае якщо не страх, то принаймнi пересторогу. – …i узряше чудо Господне… – вiд храму долетiв голос отця Йосафата. Всi, немов за командою, крутнули головами до священника, наче шукали в того пояснення. Чи хоча би поради. – Ви впевненi, отче? – у голосi старости звучало неприкрите вагання. – Чи ж являтиме Господь диво отак-о просто посеред?.. – вiн не закiнчив речення i просто махнув рукою в бiк свiтловоi дорiжки. – А той, хто сумнiватиметься в силi та мудростi Господа Бога нашого… – грiзно завiв отець Йосафат, проте не встиг завершити, як промiнь раптом рiзко шарпнувся i просто «впав» за видноколо. Неначе незрима рука, яка тримала титанiчний лiхтар, опустила його додолу. – От вам i все диво, – пробурмотiв хтось невидимий у юрбi, вочевидь пiд’юджуючи священника, але той не зважав на нахабу. – Восьма i тридцять вiсiм хвилин… – зачувся ще чийсь голос, у якому Павло впiзнав корчмаря Саливона. Той стискав у руцi срiбну цибулину годинника та пильно вдивлявся в стрiлки. – Рiвно чверть години свiтило, хороба. – Га? – голови знову синхронно крутнулися. Тепер об’ектом загальноi уваги став корчмар. – Кажу, що як тiльки цю хоробу побачив, – Саливон тицьнув пальцем у потемнiле вечiрне небо, – так одразу по годинника полiз. Хвилини не минуло. Почало воно свiтити о двадцять третiй хвилинi по восьмiй. Щоб я з цього мiсця не зiйшов! А щезло о восьмiй годинi й тридцять восьмiй хвилинi. У мене годинник точний! Юрбою знову прокотився рiзноголосий гомiн. Усi обговорювали таемничi покази Саливонового годинника та п’ятнадцять хвилин неймовiрного свiтла на вечiрньому небi. – П’ятнадцять хвилин, – багатозначно зронив Павло. – А немов якась мить промайнула. Не спам’ятався. І справдi – чверть години збiгла геть непомiтно. Наче щойно вiн разом з Оксаною випiрнув iз задушливих нутрощiв храму, як виявляеться, що вже спливло аж п’ятнадцять хвилин! Чверть години тупцяння на одному мiсцi. Та за цей час вони змогли б дiстатися якщо не Харишиного ставка, то першоi греблi напевно! – Ну, повитрiщалися та й годi, – прогудiв раптом староста. – Оксано, не думай менi чкурнути… Час додому. – Але ж тату, – судячи з дiвочого голосу, Оксана намислила те саме, що й Павло. Кляте свiтло з неба вкрало в них чверть години, за якi вони б ушилися подалi вiд церкви та батька. – Не татай! – староста був категоричним, а це означало, що жоднi вмовляння не подiють. Залишилося тiльки скоритися й чекати на наступну нагоду. Дiвчина кинула прощальний сумний погляд на Павла, котрий м’яв у руках кашкета, нiби волiв вичавити з нього вчорашнiй день. Хлопець нишком знизав плечима й усмiхнувся кутиками губ, мовляв: якось воно буде. Але Оксана вже вiдвела погляд. Надворi стрiмко темнiшало. Люди розбивалися на купки й поволi розходилися iз церковного майдану. І в усiх на язицi крутилося дивне небесне свiтло. Кожен намагався пояснити його природу й походження, кожен розмiрковував про новiтню технiку та про можливостi ii застосування. – А ти як думаеш, Павлушо? – Семен видобув iз кишенi жменю насiння та сплюнув першi шкаралупки. – Га? – юнак стрепенувся, повертаючись до дiйсностi. – Ти про що? – Та все про те саме, – Семен мотнув кулаком iз насiнням у бiк крайнеба, звiдки нещодавно вихоплювався свiтловий промiнь. До них пiдступили ще двое парубкiв i дехто з дядькiв, якi, вочевидь, не квапилися пiсля вечiрнi додому. – А-а, – вiдмахнувся Павло. Вiн i досi не йняв вiри, що прогавив щойно таку змогу. Хтозна, коли випаде чергова нагода заговорити з дочкою старости. – Та менi що до того? – А я все ж так гадаю, що то вояки у Меджибожi якусь таку машинерiю зладнали, що в небо свiтить, – подав голос один iз дядькiв. – Точно, – пiдтакнув йому другий. – Чув я, там у них скоро муштра якась особлива буде. От i зладнали. – А для чого ж таке знадобиться? – не вгавав Семен. – Може, аби еропланам у небi видко було. – Кому? – Єропланам, темнота! Машини, якi по небу лiтають. Та ж у Меджибожi вояки вже двi такi машини мають! – Ох, – похлинувся захватом Павло. Вiн умить забув про невдачу з Оксаною. Ще б пак: у Меджибожi – зовсiм поряд – е аж два аероплани! – Я туди свояковi пшеницю возив, – продовжував мiж тим дядько, – то на власнi гочi бачив тii ероплани. – В небi? – Не, на землi стояли, – крекнув дядько, розводячи руками. – Але не про те зараз. А про свiтло. Кажу вам точно, що то вояки щось таке нове вигадали… Довгенько ще гомонiли селяни. Перекидалися здогадами про аероплани, вiйськових, небесне свiтло, австрiякiв i новiтнi винаходи. І нiхто не зауважив отця Йосафата, що й досi стояв, притулившись до одвiрка храму, не вiдводив погляду вiд потемнiлого крайнеба на пiвденному заходi та стиха шепотiв: – І сказав Бог: «Хай станеться свiтло!» І сталося свiтло…[4 - Кн. Буття 1: 3.] Роздiл 2 4 серпня 1912 р., недiля. Проскурiв Якiв прочинив скрипучi дверi та замружився вiд яскравого вранiшнього свiтла. Такоi погожоi днини, а тим паче – у недiлю, просто грiх було нидiти в чотирьох стiнах. Тому, захопивши кавник i вiдносно свiжу газету, вiн вибрався на ганок, аби неквапливо посмакувати ароматним напоем i просто понiжитися пiд променями неспекотного поки сонця. Крихiтний дворик перед будинком був зручний уже тим, що вдень, коли сонце пiдбивалося височенько та немилосердно палило землю, тут залягала приемна тiнь вiд поблизького горiха. Уранцi в цьому закутку було надзвичайно приемно зустрiчати свiтанок i поеднувати сонячнi ванни зi свiжим повiтрям – найкращим доповненням мiцноi кави. – Доброго ранку, Якове Соломоновичу! – двiрник Славатiй пiднiс над головою засмальцованого капелюха, котрого не скидав анi в буднi, анi в свята. – Доброго й вам, Славатiю Мироновичу! – Якiв вiтався з двiрником завжди пiдкреслено чемно, звертаючись тiльки на iм’я та по батьковi. Вiд цього непоказний чоловiчок змiнювався на виду, розправляв плечi та наче аж трохи вищав. Якову це не вартувало анiчогiсiнько, а ось двiрник, пам’ятаючи про таку повагу, щоразу намагався чимось вiддячити чемному пожильцевi: то зайвий оберемок дров пiдкинути взимку, то бляху на даху вiдремонтувати пiсля першого ж прохання, а не коли вода дзюрчатиме зi стелi, то терпляче прокидатися посеред грозовоi ночi, щоб вiдчинити ворота й провести до пана лiкаря термiнових пацiентiв. Сам Якiв не мав на думцi жодного зиску – просто вважав, що кожна професiя по-своему почесна. І зовсiм не обов’язково, до прикладу, рятувати людськi життя, стоячи за операцiйним столом. Можна й двiрником працювати так, щоб люди тебе шанували та цiнували твою працю. Та й, нiде правди дiти, Славатiй виконував усi своi обов’язки справно, i за дванадцять рокiв, якi мешкав у цьому будинку, Якiв жодного разу не пожалкував, що обрав саме його. А попервах, коли Юшкевич запропонував йому поселитися просто через вулицю вiд його домiвки, Якiв зголосився не вiдразу: господар будинку аж надто прискiпливо розглядав iх iз Дарцею, а ще кiмнатки виявилися не надто свiтлими, а двiр – прохiдним. Вiдтодi минуло багато рокiв. Кiмнати справдi не були надто сонячними, проте товстi стiни чудово зберiгали тепло взимку, коли надворi лютувала хурделиця. В дальньому кiнцi двору за рiк вирiс iще один будинок, вiд чого площа дворика трохи зменшилася, зате тепер вiн став непрохiдним i попiд вiкнами бiльше не швендяли чужi люди. Та й Дарця вже давно була не з ним. Вони прожили разом трохи бiльше року, коли дiвчина почала згасати i хай як намагався Якiв змусити хворобу вiдступити – пухлина не дала дружинi шансу. З того часу вiн не звертав уваги на жiнок, усуцiль вiддаючись роботi. Дарця була першим i наразi останнiм його спiлкуванням iз прекрасною статтю. Якiв погоджувався, що все може трапитися, але поки що жодна з жiнок не захопила його так, як колись Дарця. Статус вдiвця мiцно приклеiвся до нього, але вiн не вбачав у ньому нiчого поганого – просто черговий рiвень досвiду, якого може набути чоловiк. Так, багато чого змiнилося за цi роки. З’явилася сивина в чупринi та вусах, окуляри зайняли свое постiйне почесне мiсце на носi, лiкарню перевели до нового – набагато кращого – примiщення, де Якiв нарештi розвернувся та налагодив медичну справу, як належало. Большаков подався шукати кращоi долi кудись аж до Миколаева i навiть прислав звiдти короткого листа, в якому писав, що хоче вiдкрити фотографiчну студiю. Але вiдтодi вiд приятеля не було нi слуху нi духу, i Якiв уже й не сподiвався, що Архип подасть про себе звiсточку. Незмiнними залишилися тiльки вiзити Юшкевича, який в особi Якова нарештi знайшов цiнного спiврозмовника, освiченого iнтелектуала й затятого матерiалiста, котрий науку ставив понад усе. Це iмпонувало Юшкевичу, i чоловiки стали приятелями нерозлийвода. Не стояла на мiсцi й служба у полiцii. За цi роки Якiв безлiч разiв доводив цiннiсть i потрiбнiсть медичного експерта в розслiдуваннях. І на жаль, з року в рiк зростала кiлькiсть злочинiв у колись спокiйному та неквапливому Проскуровi. Якщо десять-п’ятнадцять рокiв тому вбивство було таким самим рiдкiсним явищем, як вiзит до мiста iмператора, то цьогорiч полiцiя вже мала справу з бiльш нiж пiвдесятком справ, де фiгурували трупи. Якiв мимоволi згадав моторошнi подii тiеi далекоi весни, якi круто змiнили все його життя[5 - Ідеться про подii, описанi в романi «Пастка для рiзника».]. І не тiльки його. Здавалося, невловимий манiяк змусив стрепенутися все мiсто i воно бiльше нiколи не повернулося до свого колишнього напiвсонного стану. Але годi про минуле! Вiн вiдiгнав похмурi спогади, котрi ще й досi – через понад десять рокiв – дошкуляли йому, всiвся на нагрiтий сонцем ослiн i нарештi пригубив каву. – Пан Юшкевич учора заходили, справлялися про вас, – знову обiзвався двiрник. – Щось переказував? – Якiв учора допiзна затримався в лiкарнi й удома був близько пiвночi. – Обiцялися сьогоднi зайти. – Не говорив, коли саме? У вiдповiдь Славатiй лише розвiв руками. Щоправда, Якiв не планував сьогоднi нiкуди вибиратися з дому, сподiваючись провести спокiйний i неквапливий день. Такi днi, що випадали вкрай рiдко, вiн називав «лiнивими». Якщо вони траплялися взимку, то Якiв допiзна валявся пiд ковдрою, спостерiгаючи, як на пiдвiконнi знадвору росте товста бiла накривачка, а за тепла – виносив пiд старого горiха крiсло й тiшився приемнiстю сидiти в затiнку, насолоджуючись кавою та книжкою. Або ж провадити довгi бесiди з Юшкевичем, котрий нiколи вiд таких не вiдмовлявся. Вони обговорювали все – вiд архiтектури до поезii, хоча, зазвичай, закiнчували обов’язково медициною. Якiв вiдсьорбнув кави i нарештi розгорнув газету, вмощуючи ii поряд iз кавником на невеликому столику. То було число «Подолiя»[6 - Газета, що виходила друком у Кам’янцi-Подiльському.] понад тижневоi давнини, але для розваги годилося. Якiв не сподiвався вiд газети на щось надзвичайне i просто пробiгав сторiнки поглядом. Не так читав, як смакував каву, роздивляючись поодинокi нечiткi свiтлини. Аж ось одна замiтка прикувала його увагу вже самою назвою. «Викрадення сiльського старости» – писало через усю сторiнку, i Якiв почав читати, з кожним словом заглиблюючись у текст дедалi бiльше. А той повiдав про справдi чудернацькi речi. Стаття описувала оказiю, яка сталася 24 сiчня[7 - Справжнi подii, описанi в газетi, сталися 24 грудня 1912 року. В усьому iншому змiст статтi передано точно.] зi старостою села Вихилiвка Проскурiвського повiту. Якiв вiдiрвався вiд газети та спробував пригадати географiю повiту, але вже за мить прикипiв до наступних рядкiв. Як пiзнiше розповiдав проскурiвським полiцiянтам сам староста, того вечора вiн повертався вiд кума iз сусiднього села. Шлях пролягав через поблизьке поле, i йому в очi впав дивний апарат, бiля якого поралося двiйко «панк?в». На запитання, чому вiн назвав помiчених людей саме «панками», чоловiк зазначив, що вони були незвично вбранi: у строi, що вiдливали немов металевим блиском. А хто ще в нас стежить за швидкоплинною модою, як не паничi та всiлякi рiзнi iншi франти? Ось тому й здалися йому цi чоловiки саме «панками». Але йдеться здебiльшого навiть не про них, а про машинерiю, бiля якоi цi «панки» поралися. Не надто обiзнаний iз технiчними новинками свiту, староста плутався в показах, збивався на вiдвертi бздури, але зрештою, пiсля уточнень головного полiцiянта, котрий мав вести справу, погодився, що химерна машинерiя могла бути… аеропланом, хоча й дивноi конструкцii. На запитання, чи бачив староста аероплани до цього i чому конструкцiю вважае дивною, чоловiк вiдповiсти не спромiгся. На правах сiльського старости чоловiк пiдiйшов ближче та поцiкавився у «панкiв», що сталося та, передусiм, хто вони такi. Але вiдповiдi не отримав – чоловiки продовжували вовтузитися бiля апарата, нiби нiкого просто не було поруч. Староста повторив своi запитання, але й цього разу не отримав вiдповiдi. Натомiсть один iз «панкiв» дивним голосом звернувся до нього: мовляв, хто вiн сам буде та чого хоче. У цьому мiсцi слiдчий у справi знову перервав оповiдь потерпiлого, намагаючись з’ясувати, чому голос незнайомця здався йому дивним. Вiдповiдь звучала непевно, чоловiк знову довго пригадував подробицi подii, але, зрештою, заявив, що голос спiврозмовника був без жодного забарвлення, беземоцiйний i неживий, наче замiсть живоi людини розмовляв бездушний автомат – химерна механiчна лялька. Але навiть не це було найцiкавiшим, адже далi почалося щось просто неймовiрне. Якiв забув про каву, захоплений читанням. Лiтери миготiли у нього перед очима, i на якусь мить свiт поза газетою для нього перестав iснувати. Були лише друкованi рядки, що повiдомляли геть безумнi речi. На запитання незнайомця староста чесно повiдомив, хто вiн та звiдки, а тодi знову наполiг, аби химернi чоловiки назвалися. Однак i цього разу – вже втрете – вiдповiдi не було. Натомiсть один iз «панкiв» таким самим «неживим» голосом проказав, що iхнiй апарат зламався, i запитав, чи не був би староста таким люб’язним, аби залiзти до кабiни та допомогти iм з ремонтом. Не вбачаючи у проханнi жодноi загрози, оскiльки навколо ще стояв бiлий день, а чоловiки не справляли враження надто дужих розбишак, староста забрався до кабiни. І вкотре полiцiянт перервав оповiдача запитанням, чому йому здалося, що небезпеки немае, та який саме вигляд мали незнайомцi, котрi «не справляли враження надто дужих розбишак». Вiдповiдь була химерною, як i всi iншi до неi. Наблизившись до дивноi машинерii, чоловiк виявив, що «панки» направду бiльше схожi на пiдлiткiв, а не на дорослих дядькiв. Принаймнi зростом вони не сягали старостi й до плеча, однак обличчя мали аж нiяк не дитячi, що й змусило потерпiлого вважати iх дорослими. Подальшi подii, зображенi в газетi, розвивалися так стрiмко, так карколомно, що Якiв забув i дихати. Щойно староста вмостився у крiслi незбагненноi машинерii, як та здiйнялась у повiтря i на шаленiй швидкостi рвонула в невiдомому напрямку. Чоловiк узявся кричати, кликати на допомогу, благати невiдомих викрадачiв змилуватися над ним, але у вiдповiдь не почув нiчого. Вiд благань вiн перейшов до погроз, сподiваючись вплинути на викрадачiв по-iншому. Одначе й це не допомогло. Потерпаючи вiд страху, староста мало не накоiв бiди та не вистрибнув з апарата геть, покладаючись на Боже провидiння. Тiльки кволий стан урятував чоловiка вiд непоправного. Кiлька разiв вiн зомлiвав, а, повертаючись до свiдомостi, бачив, що й досi мчить у просторi помiж небом i землею. Скiльки спливло годин вiд моменту його викрадення, староста не вiдав. Однак, зважаючи на те, що надворi досi було свiтло, здогадувався, що сонце ще не сiло, а отже, часу минуло зовсiм мало. Зрештою, машина почала сповiльнюватись i за мить рiзко опустилася на землю знову ж таки посеред поля. Проте поле – це вiдразу стало зрозумiло – виявилося зовсiм iнакшим. Куди занесло його лихо, староста й гадки не мав. Вiн похапцем, тамуючи дрож у колiнах, вистрибнув на землю та припустив чимдуж, резонно вважаючи, що краще спершу забратися вiд лиха подалi, а тодi з’ясовувати, куди його затарабанили пiдступнi австрiяцькi шпигуни. Тут настала черга слiдчого вставити в розмову своi реплiки. До цього часу староста жодного разу не назвав викрадачiв «австрiяцькими шпигунами». Тодi чому тепер виникла така дивна впевненiсть? І знову потерпiлий довго збирався з думками, зрештою пiдсумувавши: лiтальний апарат дивноi конструкцii, химерна одiж, а найважливiше – манера говорити, нiбито з iноземним акцентом. А який iще акцент може бути, коли до кордону рукою подати?[8 - Кордон з Австро-Угорщиною проходив по рiчцi Збруч.] Нi, лише австрiяки здатнi готувати якусь капость, аж тут трапився вiн, i iм довелося термiново змiнювати плани. З реакцii полiцейського було видно, що такi висновки здавалися йому не надто переконливими. Та староста, мiж тим, продовжував. Зрозумiвши, що погонi не чути, вiн нарештi сповiльнив бiг i за якийсь час вибрiв до людського житла. А коли розпитав мiсцевих, де опинився, то ледве не гепнувся долу вiд здивування: бiсова машинерiя занесла його не далеко, не близько, а до Бара, який вiд його рiдного села вiддiляло близько п’ятдесяти верст! Смеркалося, i чоловiк не знайшов нiчого кращого, як слiзно проситися на нiчлiг, боячись замерзнути в незнайомому мiстi та ще й без копiйки грошей. Допомогла пристойна одiж, за якою, як вiдомо, стрiчають. На волоцюгу вiн не скидався, тож ту нiч перебув у теплi. На вiдмiну вiд наступноi, яку довелося провести в чиемусь хлiвi мало не пiд боком у корови, щоби не задубiти з холоду. Лише за двi доби пiсля пригоди, виснажений i ледве живий, добрiв чоловiк до Проскурова, де вiдразу ж подався до полiцii, аби сповiстити про власне викрадення. І застерегти вiд австрiйських шпигунiв, котрi тiльки й чигають, аби схопити чесного християнина та заволокти його понад хмари. Нiчого й казати, що у полiцii на таку заяву зреагували неоднозначно. Старосту уважно вислухали, з’ясували подробицi, але справi законного ходу не дали. Бо слiдчий уторопав, що за справжнiми шпигунами, навiть якби такi й були, давно слiд прохолов. А шукати в небi невiдомий аероплан, якщо той не вигадка, то взагалi безнадiйна справа. Так i залишилося викрадення старости села iсторiею на паперi. Спочатку – у виглядi полiцiйного протоколу, а згодом – газетноi статтi. Попри це, варто визнати, що iсторiя таки захоплива. Якiв вiдпив ковток схололоi кави та замислився, чи мiг староста вигадати все це? Звiсно, що мiг! Але поставало логiчне запитання – навiщо? Для чого дурити полiцiю, вигадуючи викрадення, якого не було? Для чого вигадувати химерний апарат, дивних людей i називати iх австрiйськими шпигунами? Було в iсторii чимало загадок… Якiв зловив себе на тому, що починае подумки вибудовувати логiчний ланцюжок розслiдування справи. Робота у полiцii наклала свiй вiдбиток на його життя: тепер кожна загадка пiдлягала розгадуванню. У кавнику хлюпало ще достатньо кави, щоби вiдкинутися на спинку й неквапливо помiркувати. Звiсно, всi помисли крутилися навколо щойно прочитаноi статтi. Найбiльш iмовiрно, староста справдi вигадав свою iсторiю з аеропланом. Хоча б з тiеi причини, Якiв ладен був заприсягтися, що взимку тiльки навiжений дурень пiднiме в небо лiтальний апарат. Якiв був палким шанувальником усього нового – i у медичнiй науцi, й у технiцi, що стрiмко розвивалася. Особливо в технiцi. І хоча жодного разу на власнi очi не бачив справжнього аероплана, проте начитався про цi надзвичайнi апарати предостатньо. Та й сталося все не так уже й давно. Вiн навiть пам’ятав, як на початку тисяча дев’ятсот четвертого всi газети рябiли статтями про надзвичайну подiю, що трапилася в груднi минулого року[9 - 17 грудня 1903 року в небо пiднявся перший в iсторii людства лiтак. Пiлотували на лiтаку брати Райти.]. Саме тодi один iз двох братiв Райтiв – Орвiлл – на дванадцять секунд вiдiрвався вiд землi на апаратi, важчому за повiтря. Увесь свiт стояв на вухах. Небо нарештi пiдкорено! Саме такими заголовками пiстрявiли всi без перебiльшення газети. І справдi, з того доленосного дня розвиток авiацii не стояв на мiсцi жодноi митi. Вже влiтку дев’ятсот дев’ятого талановитий француз Блерiо перетнув на лiтаку власноi конструкцii Ла-Манш. Тут уже тривалiсть польоту не вимiрювалася секундами, а вiдстань – кiлькома десятками аршин! Сьогоднi ж, i Якiв знав це напевне, авiацiя iз забавки перетворилася на необхiднiсть i впевнено вiдвойовувала в неба висоту. А зовсiм нещодавно до авiацiйного поступу приеднався i Проскурiв. Щоправда, лiтакiв тут iще не бачили, а ось чималеньке поле, що розкинулося мiж вiйськовим мiстечком у Дубовому та хутором Раковим[10 - Д?бове – колишне вiйськове мiстечко, сьогоднi – район м. Хмельницького. Хутiр Раковий, Ракове – присiлок бiля Проскурова. Сьогоднi – район м. Хмельницького.], пристосували пiд допомiжне прикордонне летовище[11 - На цьому мiсцi згодом постав перший (старий) аеродром мiста Проскурова.]. Якiв пригадував, як кiлька разiв забредав на околицю мiста i роздивлявся рiвненькi галявини, акуратно розмiченi кiлочками й натягнутими шворками. Зацiкавлено спостерiгав за смугастим полотняним конусом, який вказував напрям вiтру, стежив за зведенням примiщень складiв i невеликих ангарiв для аеропланiв. Утiм, ще й донинi жодноi лiтальноi машини на летовищi не було. Але Якiв не сумнiвався – чекати зосталося недовго. Адже не варто забувати, що поряд – за Збручем – iнша держава. Лiтаки ж – чудовий засiб для ведення розвiдки. Якiв задумався. А, може, не брехав староста? Може, таки зустрiв австрiйських шпигунiв, якi вимушено посадили аероплан поблизу села? Але спокою не давав час пригоди. Зимовi польоти досi були практично неможливi. Однак, якщо згадати, то донедавна польоти взагалi вважали дивом… Чому б, до прикладу, тим самим австрiякам не вдосконалити своi лiтальнi апарати для перельотiв узимку? Скiльки не мудруй, а до iстини однаково не докопаешся. Якiв вiдкинув газету i зосередився на кавi. Попереду був довгий i неквапливий день, коли не варто забивати голову непотрiбними думками, а краще насолоджуватися чудовою погодою, спокоем i улюбленим напоем. Вiн пригадав подii минулого року, коли мiстом ширилися чутки про дивакуватого графа Емануеля Малинського, який нiбито придбав за грубi грошi, отриманi в спадок, у Францii аероплан. Там же вiн, мовляв, навчився керувати химерною машиною, а тепер збирався пiдкоряти повiтряний простiр, улаштувавши кiлька перельотiв над Волинню та Подiллям[12 - Цi подii не вигаданi. Емануель Малинський справдi здiйснив кiлька успiшних перельотiв на лiтаку Farman IV. Над Проскуровом вiн з’явився 15 вересня 1911 року.]. Подейкували, що десь у якiйсь газетi навiть було розписано за днями та датами черговiсть тих перельотiв, але нiхто тому особливо не вiрив, бо, як виявлялося, нiхто на власнi очi тих газет не бачив[13 - Ця iнформацiя виходила друком у газетi «Подолянин» у Кам’янцi-Подiльському.]. Усе було звично, як для Проскурова: баечки переповiдали мало не всi (хоч нiхто не вiдав, звiдки у них ноги ростуть) доти, доки тi не перетворилися на потворну незграбу, до якоi кожен наступний плiткар додавав щось вiд себе. Спочатку Малинський iз чоловiка став панночкою (вочевидь, з iменем Емануель у проскурiвчан асоцiювалися лише жiнки), а тодi та ненаситна паночка почала лiтати вiд мiста до мiста в пошуках обранця. Незабаром панянка на аеропланi зробилася кiльканадцятьма лiтальними машинами, що мчать без жодноi зупинки просто навколо свiту. Плiткарi вiдстоювали кожен свою версiю, принагiдно створювали все новi й новi, але всi сходилися на одному – до Проскурова вся ця катавасiя прибуде в серединi вересня. Звiсно, що Якiв не вiрив пащекуванням, але новина про графа-дивака, не спотворена нашаруваннями, його безперечно зацiкавила. Знайшлися знайомцi, котрi справдi тримали в руках те саме число газети, де чорним по бiлому писалося, що до Проскурова пан Малинський плануе прибути п’ятнадцятого вересня. Втiм запопадливий автор статтi не вказав, та й не мiг вказати, де ж саме можна буде спостерiгати за знаковою подiею та де граф посадить свiй диво-апарат. Якiв вирiшив iз раннього ранку п’ятнадцятого стовбичити на даху, аби гарантовано помiтити аероплан. Вiн сподiвався, що лiтальну машину все ж роздивиться, бо на небi не буде хмар, не йтиме дощ абощо. Доля ж розпорядилася по-своему. Пiзно ввечерi чотирнадцятого по Якова на змилених конях пригнав чолов’яга аж iз Олешина[14 - Село на пiвнiчному заходi вiд Проскурова. Сьогоднi майже впритул прилягае до мiста Хмельницького.] – треба було термiново iхати до дуже важкоi породiллi: жiнка народжувала вже майже добу. Якiв миттю забув про будь-якi плани на завтрашнiй ранок, про аероплани, дивака-графа та витрiшки на даху. Людське життя завжди було для нього найбiльшою цiннiстю, тим паче, коли йшлося про пологи. Ситуацiя виявилася надскладною: довелося мати справу з тазовим передлежанням[15 - Розмiщення плода у матцi, коли нiжки немовляти знаходяться бiля виходу до малого тазу породiллi. В описуваний час – складна, але для майстерного лiкаря не критична ситуацiя.] немовляти, що означало – обов’язковий ризик, який у гiршому разi закiнчуеться жертвуванням чиiмось життям заради порятунку iншого. Наступноi доби Якiв не пам’ятав. Години, хвилини та секунди злилися для нього в одну довгу й тягучу нитку, i лише коли хрипкий плач немовляти пролунав у кiмнатi, коли було накладено останнiй шов i новонароджений хлопчисько мiцно вчепився за материнi груди, Якiв вiдчув неймовiрну втому, що каменем лягла на плечi. Спав вiн довгi дванадцять годин, а прокинувшись, утямив, що надворi вечiр шiстнадцятого вересня та про всiлякi аероплани можна забути. Славатiй потiм захлинався, розповiдаючи про ажурну конструкцiю дивного аероплана, який здався йому бiльше схожим на повiтряного змiя, нiж на лiтальний апарат, здатний пiдняти в небо людину. Якiв же пропустив величеньку частину iсторii повз вуха: утома та нервове виснаження останньоi доби досi брали свое. Щоправда, пiсля захопленого початку двiрник примовк i, зрештою, зiзнався, що довгоочiкувана подiя направду була куцою та пожмаканою. Сильний вiтер шарпав легким аеропланом, i той, прямуючи на посадку, ледве не черконув крилом землю. Йшла машина низько, тож за польотом не могло спостерiгати багато людей. Сам Славатiй став випадковим свiдком, бо рано-вранцi саме iхав пiдводою по дрова. Загалом уже за кiлька днiв усi забули i про дивака-графа, i про його полiт. Якiв виринав iз думок, згадуючи, як за пiв року знову зустрiвся в лiкарнi з колишньою породiллею та був неймовiрно щасливий потримати на руках тугенького малюка, що весело пускав бульбашки та ладнався вхопити дивного дядька за носа. Чоловiк зiтхнув, мрiйливо всмiхнувся, аж тут… уловив вухом незрозумiлий шум, невластивий мiсту. Вiн одразу вирiзнив його з-помiж уже звичних звукiв i застиг iз чашкою в руках. Галасувало птаство, тонко шелестiло на ледь чутному вiтрi листя горiха, Аптекарською торохтiли колеса чергового воза, десь поряд чубилися хлопчиська, але до всього цього домiшувався ще один незнайомий звук. Здавалося, наче десь дуже далеко працювала механiчна вiялка, стрекотання якоi нагадувало звук крил гiгантськоi бабки або ж сюрчання коника. Ось тiльки звуки цiеi невидимоi вiялки долинали звiдкись… згори! Якiв закрутив головою, вишукуючи джерело тих звукiв, i здивовано осягнув, що воно рухаеться. Ба бiльше – наближаеться! – Якове Соломоновичу! – вiд ворiт гупав чобiтьми Славатiй. На його обличчi переляк мiшався iз диким захватом. Вiн нiмо роззявляв рота, наче не мiг дiбрати потрiбних слiв, i тицяв пальцем кудись убiк i вгору. – Що сталося? – Якiв блискавично пiдвiвся i вiдставив чашку. Очiкувати можна було на будь-що. Зокрема, й на термiнового пацiента, про прибуття котрого в такий дивний спосiб сповiщав двiрник. Але рiч начебто була не у пацiентовi. – Там! – Славатiй задихався не так вiд швидкого бiгу, як вiд хвилювання. – Там… Летить! – Що? Де? – двiрникова тривога передалась i Якову. Вiн закрутив головою, вдивляючись в ясну ранкову блакить, i нарештi почав розумiти, що ось-ось повинно статися. Думка не встигла сформуватися – ii випередив чудернацький апарат, що випiрнув з-за дальнiх дахiв. Якiв захлинувся повiтрям – аероплан! – Мерщiй! – зi ступора його вивiв зойк Славатiя. – Драбиною – на дах! І двiрник прожогом кинувся в куток двору, де стояла прихиленою до стiни довга драбина. Якiв зметикував, що Славатiй мае рацiю – iз плаского даху аероплан мусить бути чудово видно! За пiв хвилини чоловiки опинилися на даху, який iще не встиг нагрiтися пiд вранiшнiм сонцем. І перше, що впало Якову в очi, – це всiянi людом дахи сусiднiх будинкiв! Хлопчаки видиралися один одному на плечi, наче кiлька вiдвойованих п’ядей вiд землi давали змогу побачити чудернацьку машину краще, дорослi дядьки прикладали долонi дашком до очей, прикриваючись вiд сонця. Навiть жiнки й тi вдаряли руками об поли чи притискали долонi до щiк вiд зачудування видовищем. І було з чого дивуватися – уперше вiд часу заснування Проскурова над мiстом летiв справжнiй аероплан! Якiв прикипiв поглядом до невеличкоi машини й вiдчув дивну дрож у всьому тiлi – поеднання радiсного збудження та нез’ясованоi тривоги. Наступноi ж митi дикий хлоп’якуватий шал перемiг, i Якiв уже по-розбiйницьки свистiв разом iз дiтиськами, проводжаючи аероплан поглядом. Вiн несамовито заздрив пiлотовi та вкладав у свист усю силу легень, наче вiрив, що людина в небi зможе почути галас, який зчиняе проскурiвський люд на дахах. А люд i справдi шаленiв. Летiли догори шапки, зривалися наполоханi зграi ворон i голубiв, хлопчаки свистiли та верещали вiд захвату. – На коло йде? – Славатiй не вiдводив очей вiд аероплана, неначе боявся, що досить клiпнути, як чудасiя зникне, розчиниться в блакитi. Лiтак таки точно весь час помалу забирав праворуч. Схоже було, що двiрник мае рацiю. – Побачимо… – замрiяно видихнув Якiв. На якусь довгу мить вiн сам став хлопчиком, для якого зникло все навколо, залишилася тiльки невелика бабка у високостi та стрекотання двигуна химерноi машини. Зникли тривоги та проблеми дорослого життя, вiдступили на заднiй план спогади, вiдсунувся у незбагненну далечiнь завтрашнiй день з його клопотами та турботами. Зараз iснувала лише тепла бляха даху, висока блакить неба i диво людськоi думки – аероплан. – Кажу вам… – Славатiй геть забув про згаслу цигарку в кутику рота. Вочевидь, для нього зараз також не iснувало нiчого, окрiм лiтальноi машини. Як i для бiльшостi мiстян, якi окупували дахи, дерева, балкони, вiкна чи й просто стовбичили посеред хiдникiв iз задертими в небо головами. Це мiг бути зоряний час для злодiiв, адже витягти гаманця в роззяви, що витрiщаеться на аероплан, – це справа, яку вдалося би прокрутити завиграшки. Та бiда в тому, що злодii так само застигали посеред вулиць, зачарованi видовищем. На довгi десять хвилин мiсто випало з життя, синхронно завмерло, щоб за мить потонути в свистi та галасi. – Цiкаво, це наш чи?.. – Якiв пропалював аероплан поглядом, немовби силкувався роздивитися на ньому знаки належностi мiсту, яких, звiсно, там бути не могло. Пiд «наш» Якiв мав на увазi належнiсть машини дванадцятому уланському Бiлгородському полку, що дислокувався на Дубовому. Адже якщо це так, то ангари на летовищi нарештi не порожнi. Хтозна, може, лiтальний апарат там навiть не один? Якiв фанатично захоплювався технiкою. В нiй вiн убачав вияв усепереможного людського генiя, якого не згоден був промiняти на жодного бога. Велосипеди, потяги, пароплави, автомобiлi й ось тепер – аероплан! Коли ж дивовижна машина й справдi квартируе в ангарi на летовищi, потрiбно за будь-яку цiну добутися туди та спробувати хоча б одним оком глянути на неi, покрутитися поряд, зрештою – торкнутися. Можливо, замiсть «лiнивого дня» влаштувати собi моцiон – прогулятися на окраiну Дубового, до летовища? Але поки що так далеко сягати думкою Якову не хотiлося. Всi його помисли зараз були там – iз пiлотом у тiснiй кабiнi. Славатiй казав правду – лiтак закладав величезне коло над мiстом на превелику втiху публiки. Знову пiдлiтали догори шапки, знову закладало вуха вiд свисту та радiсного галалакання, знову хлопчаки дерлися один одному на плечi й вимахували руками в наiвному бажаннi бути помiченими пiлотом. Хтозна, чи бачив той оцi зусилля: аероплан зовсiм не реагував на пристрастi внизу й незабаром – пiсля повного кола над мiстом – вирiвнявся та почав набирати висоту, вiддаляючись на пiвнiч, у бiк Зарiччя. – Оце й уся забава, – пiдсумував Славатiй, коли лiтак перетворився на невиразну цятку на горизонтi. Вiн запалив погаслу цигарку й зi смаком затягнувся ядучим димом. – Але ж ловко, шельма, летiв! – Цiкаво, яка в нього була швидкiсть? – Якiв i досi вдивлявся в крайнебо, хоча вiд аероплана там не залишилося й слiду. – Та, – кинув двiрник, – усеньке мiсто облетiти за кiлька хвилин, то добре треба мчати. – Як ви гадаете, Славатiю Мироновичу, – Якiв нарештi обернувся до двiрника, – мiг то бути, до прикладу… австрiйський шпигун? – Хто? – витрiщився Славатiй. – Ви оце зараз серйозно, Якове Соломоновичу? Чи на кпини берете? – Абсолютно серйозно. Мiг би це просто зараз бути шпигун з-за кордону? – А за чим у нас шпигува… – почав був двiрник, але вiдразу ж затнувся. Якiв терпляче чекав на вiдповiдь. – А й справдi… – по хвилi вражено промовив Славатiй. – Що ми йому зробимо, навiть якби й знаття, що то австрiяк? Шапкою кинемо? – Ну, теоретично, можна було би пiдняти у повiтря власний аероплан. – То й що? Пiдлетiти та скрутити дулю? – Славатiй, як на звичайного двiрника, говорив розумнi речi[16 - Першi аероплани не було оснащено зброею, пiлоти могли обмiнятися хiба пострiлами з револьверiв.]. – А якщо iз землi вiдкрити вогонь? – не вгавав Якiв. – А якщо вiн так високо здереться, що ти, мов у мак, стрiлятимеш? Чоловiки перекидалися словами, наче м’ячем, i з кожним кидком Якiв дедалi бiльше переконувався, що iсторiя викрадення нещасного старости могла бути правдою. Якби ворожi шпигуни справдi волiли перелетiти на цей бiк Збруча, нiхто би цьому не завадив. Максимум, по аероплану почали би стрiляти iз землi. Але де гарантiя, що в небi не своi? Сумнiви були лише стосовно зимового польоту, проте iноземцi на те й iноземцi, щоб увесь час винаходити щось нове, вдосконалювати машини й механiзми, зрештою, вимудрувати спосiб не замерзнути в кабiнi на лютому морозi та вiтрi. – Ох, забави-забавами, але час i до працi ставати, – Славатiй закректав i поволi посунувся драбиною донизу. – Ич, а нагору злетiв, як молодий. Якiв злiз слiдом i повернувся до холодноi вже кави. Вiн i досi був пiд враженням вiд побаченого. Здавалося, тiльки вчора мiстяни захоплено розглядали на вулицях Проскурова перший автомобiль, а вже сьогоднi уздрiли нове диво – аероплан. Що буде далi? Куди далi сягне генiй людськоi думки? – А ось я так вважаю, – вiд ворiт почувся голос сусiдки Глафiри Павлiвни, що прямувала з базару, – якби Господь бажав, щоб люди лiтали, то вiн дав би iм крила. За мить бiля горiха з’явилася сама власниця голосу, за якою дрiботiв Славатiй. Двiрник м’яв у руках капелюха, тим часом як жiнка моралiзаторствувала. – Якби Господь хотiв, щоб ми жили в морi, вiн дав би нам зябра, як рибам. Але анi зябер, анi крил у нас немае. То для чого пхатися в небо, туди, де нам робити нiчого? Я правильно думаю, пане Ровнер? – Але ж ви не заперечуете, що все на свiтi стаеться з волi Божоi, бо ж говорять: на все воля його? – Саме так, – кивнула жiнка. Їi впевнена посмiшка трохи зiв’яла: Глафiра Павлiвна запiдозрила, що Якiв зараз видасть щось капосне. – То чому б не припустити, що створення аероплана й було тiею Божою волею? А щодо зябер, панi Клявер, то я впевнений, що незабаром людина додумаеться й до них, як додумалася до пiдводного човна. – Ви безбожник та еретик, пане Ровнер! – вибухнула жiнка, крутнулася на мiсцi та заквапилася геть. Славатiй усмiхався. Якiв же усвiдомив, що з «лiнивим» днем сьогоднi не складеться. Аероплан не лише наробив гармидеру в мiстi, але начисто знищив спокiй в одному конкретно взятому, зазвичай сонному по недiлях, дворику на Аптекарськiй. З усiх дверей його будиночка майже водночас висипали пожильцi, вiкна вiдчинилися, собаки загавкали, коти почали нявкати, а дiти – хто плакати, хто галасувати. Про неспiшне кавування за книжкою в затiнку горiха можна було забути. І Якiв утвердився в думцi, що потрiбно використати чудовий день i збуджену появою аероплана рiшучiсть та й прогулятися ген-ген майже за мiсто – через Дубове до нещодавно облаштованого летовища. Зараз уже нiхто й не пригадував до пуття, звiдки пiшла назва Дубового. Зрозумiло, що вiд дубiв, але яких, де вони росли та хто й коли намислив iх спиляти – того не знав нiхто. Подейкували, що на берегах рiчки Кудрянки, що текла тут у заболоченiй низинi, розкинувся розкiшний дубовий гай, вiд якого мiсцевiсть i взяла свою назву. Але зараз у Дубовому не можна було знайти жодного дуба, не те що гаю. Вiд нього – якщо вiн узагалi колись був – не залишилося навiть натяку. Не вдалося би знайти й решток хутора Дубового, про який також згадували в переказах. Чи вiн злився iз забудовою та розчинився в мiстечку, чи був зруйнований, щоб на його мiсцi звели житло для воякiв, а чи й не iснувало його взагалi, хiба тiльки в чиiхось плiтках. Те не було вiдомо. Фактично, Дубове було окремим мiстечком поблизу Проскурова, вiддiленим вiд нього залiзницею та кiлькома десятками будинкiв, що впритул пiдступали до колii. І дечим це мiстечко не тiльки не поступалося Проскурову, а й перевершувало його. Взяти хоча б водогiн, прокладений для потреб вiйськових, розквартированих тут, тодi як проскурiвчани продовжували носити воду з колодязiв. Велична водонапiрна вежа з упiзнаваноi червоноi проскурiвськоi цегли височiла на пагорбi, скидаючись на потужну оборонну споруду чи на маяк, котрий, щоправда, нiколи не свiтив. І вода з двох глибоких свердловин, треба визнати, була кришталево чистою та приемною на смак, тож водовози таки частенько пропонували проскурiвчанам саме «дубiвську» воду. Позаяк основними «мешканцями» Дубового були дванадцятий уланський Бiлгородський полк i сорок шостий пiхотний Днiпровський полк[17 - У цьому полку служив у Проскуровi Олександр Купрiн.], зараз Якiв планував навiдатися в «гостi» саме до воякiв. За пiв години пiсля того, як у небi над мiстом з’явився аероплан, чоловiк бадьоро крокував у напрямку зручноi стежки через залiзничну колiю. Стежина вела просто до Свято-Георгiевськоi церкви, а далi – у лабiринти вуличок Дубового. До летовища була добряча година пiшки, але Якiв нiкуди не поспiшав. Чудова погода та гарний настрiй сприяли приемнiй прогулянцi, а пiслясмак кави й подарована нею бадьорiсть перетворювали ту на суцiльне задоволення. От би до того задоволення додати ще радiсть споглядання справжнiх аеропланiв на летовищi – цiни б не було недiлi! Дзвони Свято-Георгiевськоi церкви перегукувалися зi дзвонами храму уланського полку. Передзвiн лився над мiстечком, переплiтався зi свiжим вiтерцем i неспекотним ще сонячним промiнням. Якiв насолоджувався прогулянкою й укотре подумки дякував невiдомому пiлотовi аероплана за несподiваний полiт. Адже якби не вiн, Якiв провiв би цiлу недiлю в крiслi. Це, коли подумати, теж було непогано, але не так, як прогулянка. Наближаючись до будинкiв на околицi Дубового, Якiв розмiрковував, чи побачить аероплани вiдразу, чи муситиме крутитися поблизу ангарiв i розпитувати обслугу на полi. Яким же виявилося його розчарування, коли на летовищi вiн не помiтив не лише машин, а й узагалi жодноi живоi душi! Останнi кiлькасот аршин Якiв подолав майже бiгцем, притримуючи капелюха, але мiг i не квапитися – летовище лежало перед ним, наче мертве. Тiльки вiтерець колихав зелене море трави й бавився смугастим конусом на високiй щоглi. – Стiй! Стрiлятиму! – Якiв шарпнувся вiд рiзкого окрику, не зауваживши будку вартового. – Ох, – вiн скинув руки вгору та рiзко зупинився. Потрiбна була хвилина, аби перевести подих i пояснити вартовому, куди так розiгнався. – Розчарую вас, пане, – вояк змiнив гнiв на милiсть. – То був не наш аероплан. – А звiдки ж вiн у такому разi? – Якiв не надто сподiвався на вiдповiдь, але вартовий, вочевидь, потiшився несподiваному спiврозмовниковi. – Так у Меджибожi ж маневри плануються. Звiдти й аероплан. – З Меджибожа? – А що? Для машини то не вiдстань. – І справдi, – погодився Якiв, укотре захоплюючись людським творiнням, що могло завиграшки подолати понад тридцять верст за мiзер часу. Звiсно, можливо, що аероплан сiдав дорогою, можливо, в роботi двигуна траплялися збоi, а пiлот упрiв i посивiв, але Якiв не знав цього напевне. З iншого боку, якби машина була несправною чи важкокерованою, не став би пiлот ризикувати життям i закладати коло над Проскуровом, а мерщiй повернув би назад – до Меджибожа. – А нам усе лише обiцяють, що машини незабаром будуть, – продовжував вартовий. – Коли ж тому святi бути, нiхто не вiдае. – Справдi ж бо, вiд чого це залежить? – Пiлотiв немае, – зiтхнув солдат. – Для кого ж машини приганяти? Для хлопчакiв оно? – вiн кивнув на двiйко хлопцiв, якi зацiкавлено роздивлялися чоловiкiв. Певно, хлоп’ята так само, як i Якiв, прийшли побачити аероплани, а запопали тiльки знудженого вартового. Додому Якiв повертався замислений. Вiн намагався уявити, як проходить навчання на пiлота i – найважливiше – чи важко це, керувати складною лiтальною машиною. Напевно, пiлоти – то якiсь особливi люди, котрi, немов птахи, вiдчувають повiтря нутром, умiють ловити вiтер крилом та iнстинктивно реагувати на ситуацiю. Що ж, зрештою, в кожнiй справi так. Вiн також не вiдразу пiсля закiнчення навчання став гарним хiрургом. Бували в його практицi й проколи, але, на щастя, минулося без непоправних помилок. І тут – за операцiйним столом, i там – у небi – досвiд вирiшуе все. Чим довше ти практикуешся, чим довше вiдточуеш майстернiсть, тим упевненiше почуваешся. Цiкаво, чи мiг би вiн – Якiв – пiдняти в небо лiтак? Зрештою, якщо вмiе витягати людей з того свiту, буквально складати зi шматкiв, то зможе пiдкорити й найскладнiший механiзм. Втiшений таким висновком, Якiв знову перетнув залiзничну колiю i заглибився в нетрi Проскурова. Додому вiн нагодився майже пiд обiд – голодний i бадьорий. Планував нашвидкуруч приготувати яечню та дати вiдпочинок ногам, коли бiля самих ворiт зустрiв молодого стрункого вояка iз хвацькими вусиками. – Якiв Соломонович Ровнер? – Саме так. – У мене для вас пакет. – Для мене? – Якiв щойно зауважив у руках молодика довгастий конверт, запечатаний сургучем. – Вiд кого? – Вiд його превосходительства пана полковника Владислава Ігнатiйовича Франковського[18 - На той час командувач 12-го уланського Бiлгородського полку.], – вiдкарбував вояк. – Ви нiчого не наплутали? – Якiв округлив очi, не розумiючи, що вiд нього треба пановi командувачу. – Це неможливо, пане Ровнер. На пакетi вказане ваше прiзвище. Якусь мить Якiв приголомшено витрiщався на конверт, а тодi взяв таемниче послання до рук. – Що тут? – вiн намагався промацати цупкий конверт, але всерединi, вочевидь, не вiдчувалося нiчого, товщого за звичайний папiр. Лист? Йому? Вiд командування уланського полку? – Не можу знати, пане Ровнер. Я лише посильний. Вояк козирнув, збираючись iти, але Якiв нарештi позбувся хвилинного зацiпенiння. – Стривайте, юначе… Вибачте, не знаю вашого iменi. – Корнет Казаков[19 - Олександр Олександрович Казаков (Козаков) – уродженець Херсонськоi губернii, льотчик, найбiльш результативний ас-винищувач Імператорського вiйськово-повiтряного флоту в часи ПСВ, другий льотчик в iсторii, який пiшов на повiтряний таран, i перший, хто вижив пiсля нього.]. – Пане корнете, ви дуже поспiшаете? – Узагалi-то нi… – дещо невпевнено протягнув молодик. – Тодi прошу до мене на каву. Вважайте це моiми бздурами, але мушу прочитати цей лист при свiдках. Ви ж не проти? У вiдповiдь корнет тiльки знизав плечима, мовляв, про мене. Якiв пропустив несподiваного гостя у ворота та прилаштувався слiдом. Господарювання не зайняло багато часу, тож за чверть години чоловiки вже сидiли пiд горiхом, насолоджуючись смаком та ароматом свiжозвареноi кави. Якiв обережно поклав конверт на колiна, наче побоюючись, що з нього вихопиться те, що зруйнуе спокiй недiльного дня та перекроiть усе його життя. А й справдi, що знадобилося найвищому командуванню вiд нього – простого хiрурга без звань i титулiв? Вiн подумки перебирав усi своi досягнення та погрiшностi, чомусь бiльше акцентуючи увагу саме на останнiх. Але вiйськовi – то не полiцiя, щоб карати за провини. Тим паче, якби й було за що карати, то йому, мабуть, сповiстили би про це вчора, коли навiдувався до полiцiйноi управи iз черговим звiтом. Зрештою, сидiти й гадати можна було довго, але нiчого путнього з цього однаково не вийшло б. Лише кава вкотре прохолола б. Тому Якiв рiшуче розiрвав конверт, дiстав складеного вдвое цупкого аркуша i почав читати. Корнет сьорбав гарячу каву i краем ока спостерiгав за обличчям лiкаря. На ньому мiнилися емоцii. Спочатку Якiв був зосереджено-серйозним, а тодi рiзко звiв брови на перенiссi, очима буквально пропалюючи папiр. Пiсля цього, неначе наспiла весна пiсля лютоi зими, обличчя раптом розслабилося, вустами ковзнула усмiшка, i чоловiк нарештi видихнув. Чи принаймнi так здалося Казакову. – Це або неймовiрний збiг, – Якiв вiдкинувся на спинку крiсла i зробив великий ковток кави, – або я просто не знаю цьому назви. Вiн потряс листом у повiтрi, наче жартома погрожував комусь там – у небесах. Обличчя його залишалося всмiхненим, iз чого Казаков зробив висновок, що нiчого неприемного в доставленому ним пакетi не виявилося. – Ви уявляете, пане Казаков, за сьогоднi я вже кiлька разiв так чи так згадую в розмовах про Меджибiж, навiть плекаю крамольну думку з’iздити туди, аби на власнi очi подивитися на аероплани, аж тут… – лiкар знову змахнув листом, – менi ледве не наказують туди iхати! – Наказують? – Ну, офiцiйно це звучить так, – Якiв пiднiс лист до очей i вiдшукав потрiбне мiсце. – Рекомендую Вам вiдвiдати… гм… iнструктором iз пiдготовки польових вiйськових фельдшерiв… на час вiйськово-польових маневрiв у мiстi Меджибожi… Ось! Вашу вiдмову буде сприйнято з глибоким розчаруванням. Я чудово розумiю, що означае це «глибоке розчарування» та що таке «рекомендацiя» в устах такого високого чина. Якiв вiдклав лист, допив каву i продовжив. – Певно, провидiння справдi мае на мене якiсь особливi плани, коли так наполегливо закликае до Меджибожа. Зiзнаюся, я навiть радий, що маю тепер офiцiйний привiд туди навiдатися. Крiм того, в листi чiтко зазначено: «зi збереженням платнi та виплатою добових». Тож вважатиму цей вiзит своерiдними вакацiями. – У нас зараз теж великi збори, – Казаков вiдставив чашку. – Маневри обiцяють бути масштабними. Одними з найбiльших за останнiй час. – Це ж, певно, з того дива й аероплан до нас залетiв? – Ви теж бачили? – обличчям корнета розпливлася ледве не дитяча усмiшка. – Та тут усе мiсто бачило! Ми з двiрником навiть на дах видерлися. Неначе хлопчаки. – А я просто посеред плацу голову задер. Та й усi, хто був поруч, також! Ех, як же я в той момент хотiв опинитися на мiстi пiлота… – у голосi Казакова бринiв щирий жаль. – У мене теж промайнула така думка. Але, якщо вiдверто, змiнювати покликання менi вже трохи пiзно. Та й професiя мене цiлком влаштовуе. – О, пане Ровнер, – корнет гарячково пiдхопився, – я впевнений, що зовсiм незабаром аероплани стануть таким поширеним у нашому життi явищем, що керувати ними буде такою звичною справою, як керувати, скажiмо… – Велосипедом! – Я хотiв згадати коня, – усмiхнувся Казаков. – Але велосипед теж чудово пiдходить. – Бачу, ви також захоплюетеся цим грацiйним винаходом. – А як же ним можна не захоплюватися? – в особi Якова корнет знайшов вдячного слухача. – Уявити лишень – людина пiднялася у повiтря! Ще буквально якихось кiлька рокiв тому ми й мрiяти не могли, аби протистояти вiтровi, пiдкорювати висоту i вiдстань… – Так, на аеростатi володарем вiтру не станеш, – погодився Якiв. – Радше навпаки. – Ет, про аеростати я й говорити не хочу, – Казаков презирливо скривився. – Бовтае тобою вiд кожного подуву вiтру. Тiльки голова паморочиться. – А ви пiдiймалися? – Було дiло, – в голосi корнета не звучав ентузiазм. – У Кам’янцi минулого року. В рамках маневрiв так само. Тiльки й того, що вiдчув висоту. – Це вже немало. – Та де там! Ота мотузка – наче справжня припиначка вiд корови. Чи ж можна зрiвняти з аеропланом? Один порух руки – i ти легко змiнюеш курс. Машина слухаеться тебе в усьому. Ех… – корнет махнув рукою. – Сподiваюся, у Меджибожi зможете задовольнити вашу цiкавiсть: ми ж опинимося вiд лiтакiв, так би мовити, на вiдстанi витягнутоi руки. – Знаете, пане Ровнер, це моя мрiя – стати одним iз перших. – Тобто? – не зрозумiв спiврозмовника Якiв. – Я хочу подати клопотання про дозвiл вчитися на пiлота. Ось пiсля маневрiв акурат i писатиму. – А хiба ж це можливо? – Цiлком! От побачите, я ще пiднiмуся в небо i стану найкращим пiлотом! Якову подобався ентузiазм молодого корнета. Видно, юнак захопився повiтряними машинами не на один день: якщо командування не проiгноруе його клопотання, згодом вiн досягне певних висот[20 - Олександра Казакова було вiдряджено до Авiацiйного вiддiлу Офiцерськоi повiтроплавноi школи 23.01.1914.], хай як би двозначно це й не звучало. Чоловiки ще довго гомонiли про аероплани, майбутне вiйськовоi авiацii, як його бачив корнет, що таки знався на вiйськовiй справi, та близькi маневри. Прощалися вони вже добрими друзями, взявши один з одного обiцянку неодмiнно знайтися у Меджибожi. Роздiл 3 8 серпня 1912 р., четвер – 9 серпня 1912 р., п’ятниця. Мiстечко Меджибiж Летичiвського повiту Меджибiж оглушував, зачаровував, дивував, приголомшував, вражав i бентежив одночасно. І все це з першого погляду, першого подиху та за декiлька хвилин. Із присiлка Требуховець перед очима Якова вiдкрилася вражаюча панорама на фортецю ген-ген за Бугом, але повз вiкна екiпажа ще довго тяглися простi сiльськi хати, аж доки з-за повороту не вигулькнули стiни храму Іоана Богослова. Масивна та мiцно вросла в землю, церква нагадувала фортецю в мiнiатюрi, й лише дзвiниця додавала iй легкостi. Утiм уже за якусь мить Якiв начисто забув про храм: екiпаж пiд’iхав до мосту, i перед ним постала в усiй своiй красi фортеця. Величне укрiплення вкоренилося у невисокий мисок, що вирiс на мiсцi злиття Буга й Бужка, що з давнiх-давен дало назву мiстечку[21 - Межибоже, Межибiж – мiсце «межи Богами» (рiчками Буг, або Бог, i Бужок, або Божок). Перша згадка – 1146 р.]. Майже вiд стiн цитаделi розстилалися грузькi заплавнi луки, якi щовесни, коли на Бузi скресала крига, перетворювалися на широченнi рiчковi розливи. Вiддавна мiстечко, а згодом i фортеця, переходили з рук у руки. Бували тут русичi, литовцi, поляки, турки, татари й украiнцi. Стояли пiд мурами козаки Хмельницького, господарювали в замку Сенявськi та Чарторийськi, турки будували тут мечеть, а евреi – синагоги. Тут перетиналися шляхи, сплiталися долi, часи, звичаi та мiшалися народи й мови. Тут народжувалася та помирала iсторiя, i тут повсякчас, навiть найлихiшоi години, буяло рiзнобарвне життя. Одразу за мостом вiзник пригальмував, немовби давав Якову змогу зайву хвилину помилуватися неймовiрним видовищем. – Вам куди саме правити, пане? – Та, певно, до фортецi, – Якiв почухав потилицю. – Здалося б командуванню на очi показатися. – Тодi поiдемо навколо. Бо попри костьола дуже пiдйом крутий, не хочу коней мучити. Якiв не звернув уваги на вiзниковi слова, та коли екiпаж на роздорiжжi звернув праворуч до фортечних стiн, зрозумiв, що вони об’iжджатимуть твердиню вузенькою дорогою, що пролягала просто пiд самими мурами. Зблизька фортеця вражала не менше. Грiзнi стiни наближалися, i ось уже Якiв мусив задирати голову, щоби роздивитися iхнi зубчастi вершечки. Масивнi контрфорси сусiдили тут з ажурними цегляними розетками та химерними кам’яними вазами на кутах палацу, а грiзнi бiйницi – зi стрiльчастими вiкнами. Титанiчнi пiвкола донжону вiнчала легка башточка пiд шпильчастим дахом, а потужна вежа бiля самих ворiт здавалася скелею, обточеною вправними руками майстрiв-зодчих. Твердиня й сьогоднi, як сотнi рокiв тому, була неприступним оплотом оборони, спроможним протистояти артилерii та штурмам. Тож не дивно, що саме навколо неi зосереджувалися численнi вiйськовi з’еднання, готовi, за потреби, буквально за кiлька днiв дiстатися близького кордону. Зачарований могуттям древнiх мурiв, Якiв забув навiть про аероплани. Меджибiж вражав галасом та юрбами, повз якi ледве волiкся екiпаж. Якщо присiлок Требуховець, який виходив на проскурiвський тракт, був такою собi тихою пасторальною мiсциною, то чим ближче до фортецi – епiцентру тутешнього життя, тим бiльше людей траплялося навколо. Вiзниковi доводилося дедалi частiше смикати за вiжки, пропускаючи гурти вiйськових, кiнних офiцерiв, вантаженi пiдводи, велосипеди та звичайних смертних, яких тут вешталося достобiса. «Наче у Проскуровi бiля вокзалу базарного дня», – подумав Якiв. Хiба вдома не було стiлькох дивно вбраних людей, якi здалеку впадали в око? Довгi бороди та пейси видавали в них евреiв, а чорнi капоти[22 - Сюртук, пiджак.], з-пiд яких виглядали комiрцi бiлих сорочок, – справжнiх хасидiв. Про них Якiв чув, але жодного разу не бачив на власнi очi, хоча й знав, що у Меджибожi iх безлiч. Усе навколо пiдказувало про близькiсть вiйськових маневрiв. І неймовiрна кiлькiсть воякiв, що сповнювали мiстечко брязкотом пiдкiв та дзенькотом острогiв, i вантаженi пiдводи, якi торохтiли брукiвкою, i загальна метушня, невластива звичайному часу. Саме повiтря, котре змiшувалося з димом коминiв i ледь вловним кислуватим смородом пороху, здавалося просякнутим очiкуванням важливоi подii. Одразу ж вiд фортечних ворiт i пiд’iзного мосту брала початок широка вулиця, обрамлена добротними цегляними будинками на два, а то й три поверхи, що нагадала Якову рiдний Проскурiв. Вiн чомусь очiкував вiд Меджибожа звичайноi сiльськоi забудови, тож центр мiстечка його вразив. Барвистi вивiски яскравiли повсюди. Крамницi закликали прицiнитися до товару та вибрати, чого душа забажае: вiд свiжоi випiчки й модних кальсонiв – до кiнськоi упряжi та дьогтю. Поблизька кав’ярня, за столиками якоi сидiли панянки, вбранi геть «по-городському», коли не вишуканiше, вабила запахом духмяноi кави й чарувала звуками грамофона. Пролопотiв босими п’ятами по брукiвцi хлопчина з оберемком газет, напевно, привезених до Меджибожа звiдкись iз Кам’янця, аби пани офiцери довiдалися, що коiться в губернii. З вiдчинених вiкон цирульнi долинали тонкi пахощi парфуму та подзенькування ножиць, а бiля порога крутилося кiлька франтовитих молодикiв, якi раз по раз пiдкручували охайнi вуса та стрiляли поглядами у бiк панночок з кав’ярнi. Вулиця тонула в криках, галасi, гейканнi вiзникiв, iржаннi коней, музицi, жiночому смiховi, лайцi, скрипiннi колiс, цокотi кiнських пiдкiв, квоктаннi курей, шумi листя на деревах i далекому гавкотi собак. – Точити ножi, ножицi, коси, бритви! – Останнi новини з губернського Кам’янця! Вiзит генерала-губернатора! – Куди преш, доробало?! Не видно коней? – Дозвольте у мадам запитати, що мадам робитиме в недiлю по обiдi? – Булки, бублики, коржi, струдлi! – Миську, стiй! Мама казала, як знов тiкатимесь до вiйська, то вона тобi на плецях вiника поб’е! Вiзник протягнув значно далi за пiд’iзд до замкового мосту. – Не велено просто бiля мурiв спинятися, пане. Вартовi ганяють, а воно менi нада? Та й не пiдете ж ви просто з багажем до начальства. Вам би десь спинитися перше. Якiв розгублено закрутив головою, озираючись: спробуй тут розiбратися в такому шарварку. Але щойно вiн вийшов з екiпажа, як до того запопадливо пiдскочив вертлявий чоловiчок, який узявся спритно допомагати вiзниковi вивантажувати валiзи. Був вiн середнього зросту, з куценькою кущуватою борiдкою, що нiяк не хотiла чiплятися пiдборiддя, та неохайними пейсами, котрi видавали в ньому еврея. Старенький, протертий на лiктях пiджак i нечищенi чоботи змушували задуматися, куди може завести такий квартировласник, але меткi чорнi очi, що просто просвердлювали Якова наскрiзь, не залишали сумнiвiв, що чоловiчок – ще той шельма. – Не переймайтеся, пане, все доставимо у найкращому виглядi. – Стривайте, шановний, – Якiв ледь не схопив чоловiчка за рукав, бо той уже завдав одну з валiз на плече. – Але ж я навiть не знаю, куди це все потрiбно «доставляти». – Зате я знаю! – чоловiчок приязно всмiхнувся Якову, наче малiй дитинi. – Вам же треба десь квартирувати, бо ви таки прибули через маневри? – Саме так… – Ой вей, а в кого для вас буде найкраща квартира на всiм Межибожi? Та ще й просто на Замковiй?[23 - Вулиця Замкова – центральна вулиця мiстечка.] – В кого? – У Сiмхи Шпацмана! А хто такий Сiмха Шпацман? – Хто? – Та то ж я! Ну то що, тепер ви таки спокiйнi за своi чамайдани? – Тепер таки спокiйний, – усмiхнувся Якiв. – Тодi бекiцер берiть ноги в руки та паняйте за мною. Тутай зовсiм поруч. Ох i квартира ж у вас буде, пане… – Ровнер. Чоловiчок рiзко зупинився i здивовано поглянув на Якова. – То ви таки зi своiх? – А це щось змiнюе? – Вейзмiр, та звiсно, що змiнюе. Цiна за квартиру буде нижчою. Бо буду я останнiм поцом, коли зi свого грошi лупитиму. Якiв не стримався й розреготався. – Не хвилюйтеся, пане Шпацман. Як я зрозумiв, мое квартирування оплачуватиме командування, тож збиткiв ви не зазнаете. – Так то шикарна звiстка, пане Ровнер! – обличчя чоловiчка розпливлося в усмiшцi. – Тодi з мене ще й снiдання! І прошу вас тяжко, я для вас просто Сiмха. – Сiмха? А ви й справдi радiсний?[24 - Сiмха – радiсть (iдиш).] Чоловiчок знову рiзко загальмував i витрiщився на Якова ще бiльшими очима. – А пан геть зi своiх. На’ть[25 - Навiть (мiсцева говiрка).] iдиш розумiе… – Через це будуть ще якiсь привiлеi? – Якiв лукаво прискалив око. – Не, пане Ровнер. Майте совiсть. Ви й так-таки житимете, наче генерал. – Дякую, Сiмхо. Ти нагодився неймовiрно вчасно. – Так а як же iнакше, пане Ровнер? Тут у нас гав ловити нiяк не можна. Особливо ниньки[26 - Сьогоднi. Тут зi значенням «у цi днi».], коли маневри на носi. Засидишся трохи – i зостанешся без пожильця. Хтось переманить. А пожилець – то копiйка. Копiйка ж нiколи зайвою не бувае, погодьтеся. Слухаючи таку нехитру фiлософiю, Якiв ледве встигав за своiм квартировласником. А той, незважаючи на двi важкенькi валiзи, спритно лавiрував помiж людьми, прослизаючи, неначе вуж, i жодного разу нiкого не зачепив навiть лiктем: вiдчувався величезний досвiд у своiй справi – бути уважним, тактовним i чiпким. – Ви ж у нас уперше, чи вже бували коли? – Нi, ранiше не мав честi, – Якiв крутив головою, роззираючись навсiбiч i водночас намагаючись не випустити з поля зору поводиря. – То ви таки море втратили! У нас тут розумнiй людинi завжди е куди себе приткнути. Ви ж, прошу вибачення, ким будете? – Я лiкар. Хiрург у Проскуровi. – Хiрург! – якби не валiзи, Сiмха, певно, би вдарив руками об поли. Його здивування та захват здавалися такими щирими, нiби Якiв щойно повiдомив йому, що вiн щонайменше пересувае гори чи ж перетворюе свинець на золото. – Та вам би в нас цiни не було! – А що, все аж так погано? – Та як вам сказати? Є у нас фершал. У мiстi тобто. І ще кiлька – у вiйськах. Але все, що вони можуть, то хiба зуба висмикнути. Це в нас i старий Гiцель умiе. Та й не лише вiн. А осьо як у нас на тому тижнi перепилий корнетик iз фортечноi стiни зверзився, то до Летичева серед ночi коней гнали, бо нашi ескулапи тiльки руками розводили. – Врятували? – Кого? – Корнетика. – Не, розтрясли дорогою. А були б у нас ви… – Однак, може, я так само розвiв би руками? – Пане Ровнер! – цього разу Сiмха таки зупинився, гепнув валiзами об брукiвку та докiрливо поглянув на Якова. – Ви мене таки за шлепара[27 - Нездала людина, простак.] маете? Я ж по обличчях читаю, як ви газету! Думаете, що я до вас пiдiйшов би, коли ви хоча би на грамульку скидалися на наших коновалiв? Не в грошах же рiч. Менi втiшно, коли пожильцi – гарнi люди, з якими i поговорити, i вiд них чогось набратися, i iм щось запропонувати. – У такому разi я цiлком до ваших послуг, Сiмхо! Гадаю, що ви й справдi просвiтите мене трохи про мiстечко, щоби я не втрапив зопалу в якусь халепу. – Це ми за милу душу! Куди ж вам треба? – Ну, насамперед вiдмiтитися в командування, взнати всi деталi мого вiзиту. А там далi вже й побачимо. Напевно, розвiдати, де у вас подають найкращу каву. – За командування сьогоднi забудьте, – Сiмха пригальмував бiля дверей гарного двоповерхового будинку i вiддав валiзи меткому хлопчиськовi-посильному. Той миттю щез за дверима. – Його превосходительство пан полковник Микола Васильович[28 - Трингам Микола Васильович – на той час командувач 12-го гусарського Охтирського полку, що квартирував у Меджибожi.] ще вранцi вiдбули на огляд вiйськ, повернуться лише пiзно ввечерi, то рекомендую навiдатися до нього завтра зранечку. А за каву, то нiхто не робить iз нею такого, як Сiмочка Розенблiт, оно ось там. Сiмха махнув рукою у бiк ошатного закладу з кiлькома столиками просто на хiднику. З кав’ярнi справдi линули чудовi аромати, а кiлькiсть вiдвiдувачiв переконувала у винятковостi i ii самоi, i згаданоi Сiмочки Розенблiт. – Значить, у мене сьогоднi буде цiлком вiльний день. – І я вам тяжко раджу провести його з головою. Наше мiстечко не те щоб дуже велике, але на подивитися для розумноi людини в ньому повно! Як бажаете, то я вам коротенько все обскажу, а ви вже самi вирiшуйте, чи воно вам тре’. «Коротенько», на думку Сiмхи, виявилося двадцятихвилинним описом усiх можливих принад Меджибожа – вiд борделю панi Розамунди до старого еврейського цвинтаря. По закiнченню спонтанноi лекцii Якiв зрозумiв, що страшенно зголоднiв, адже востанне встиг щось перехопити ще у Проскуровi до сходу сонця. На таке зауваження нового постояльця Сiмха крутнувся дзигою, свиснув усе того самого хлопчака-посильного та вiдправив його на кухню, наказавши, аби там швиденько приготували гарний обiд. – У нас багато де можна смачно попоiсти, але я наполягатиму, щоб ви пообiдали в себе, так би мовити, вдома, – вiн жестом запросив Якова нарештi пройти до будинку. – Заодно й оцiните нашу кухню. Хтозна, може, вона вам таки сподобаеться бiльше, i ви надаватимете перевагу саме iй. Кiмната Якову сподобалася. Передусiм вабило яскраве сонячне свiтло, яке щедро лилося з вiдчиненого вiкна. Легкий протяг напинав вiтрила фiранок, котрi, на превеликий його подив, були бездоганно чистими. Просто пiд вiкном стояв столик, i Якiв одразу ж уявив його накритим до обiду. Сiмха мав рацiю: тут обiд смакуватиме чудово, адже на вiдмiну вiд двору, де пiд спекотним серпневим сонцем починала розжарюватися брукiвка, у кiмнатi панувала приемна прохолода. Поки готувався обiд, Шпацман устиг послати хлопчика до фортецi, аби сповiстити чергового офiцера про прибуття Якова та записати його на завтрашнiй прийом до полковника; устиг прийняти пiдводу дров, за яку ревно торгувався з продавцем, вiдстоюючи кожну копiйку; встиг залагодити невеличкий конфлiкт iз постояльцем, котрому не подали вранцi свiжий рушник. Клопочучись усiм цим, вiн, утiм, не припиняв спiлкуватися з Яковом. За неповнi чверть години Якiв дiзнався вiд Шпацмана ледь не всi тонкощi економiчного, полiтичного та свiтського життя Меджибожа i прилеглих сiл – Требуховця та Ставницi. Також почув детальний опис впливу на зростання прибуткiв мiстян вiйськових маневрiв. Завдяки останнiм до невеликого Меджибожа прибувала сила-силенна люду, що мусив десь жити, щось iсти та якось розважатися. Усiм цим i опiкувалися мiсцевi. Дехто з них на тих заробiтках протримувався чи не цiлий рiк – до наступних вiйськових навчань. Звiсно, мiстечко жило не лише з вiйська, але охтирськi гусари справдi забезпечували сяким-таким статком бiльшу частину його мешканцiв. Тут працьовитi люди з дiда-прадiда займалися ремеслами й торгiвлею, вирощували збiжжя та городину, тримали пасiки й худобу. І якщо ближче до околиць Меджибiж нагадував звичайне село з його яблуневими та вишневими садками, то центральна частина мiстечка вражала рiвненькими брукованими вулицями, показними кам’яними будiвлями й силою-силенною вивiсок i яскравих вiтрин, у чому Якiв переконався сам. На мить йому навiть здалося, що вiн стоiть не у Меджибожi на Замковiй, а у Проскуровi чи навiть у самому Кам’янцi. – …пане Ровнер, ви мене чуете? – Якiв виринув iз роздумiв i побачив перед собою обличчя Сiмхи. – Обiд принесуть з хвилини на хвилину. Я ж iз вашого дозволу вас покину. Справи. Така пора… Але я завжди поряд… Як тре’… – Так, звiсно. – Якiв злегка вклонився запопадливому Шпацману, i той миттю щез, аби за секунду на першому поверсi вже вичитувати комусь геть iншим голосом – сварливим i роздратованим. За хвилин сорок Якiв вийшов надвiр, почуваючись цiлком задоволеним. Пiсля чудового обiду йому не вистачало тiльки одного – такоi самоi чудовоi кави. Компенсувати ii вiдсутнiсть не було проблемою: за порадою Шпацмана, Якiв знав, куди треба прямувати. Не доходячи кiлька крокiв до кав’ярнi панi Розенблiт, Якiв ковзнув поглядом по однiй з вивiсок i вражено спинився. Вiн витрiщався на iноземнi лiтери i не мiг повiрити побаченому: на яскравiй блясi чiтко писало барвистими лiтерами: «Швейныя машины компанiи Singer (Зингеръ)». – Скажiть, – Ровнер звернувся до чолов’яги, який пiдпирав одвiрок просто пiд вивiскою, – а це й справдi?.. – Справжнiй «Зiнгер»? – з усмiшкою закiнчив за нього той. – Саме так. – Справжнiй, пане. Просто з Гамерики до Меджибожа. – Ви мене дурите? – Та боронь Боже, – чоловiк замахав руками, i з його обличчя злетiла усмiшка. Тепер вiн говорив цiлком серйозно. – Все чесно. Хоч у нас тут усяке може буть, але ми таки представляемо гамериканську фiрму «Зiнгер». Є ще представництва в Киевi та Старому Костянтиновi[29 - У Меджибожi (як i в Киевi та Старокостянтиновi) дiяло офiцiйне представництво американськоi компанii Singer, яка виробляла (й досi виробляе) знаменитi швейнi машини.]. А чого пан так дивуеться? Не вiрить у Меджибiж? – Тепер я всьому повiрю, – Якiв розвiв руками. – І таки правильно зробите, – чоловiк знову всмiхнувся. – Я так розумiю, що пан геть немiсцевий? – Правильно розумiете. – Тодi ласкаво просимо до Меджибожа! – вiн промовив це так пiднесено й урочисто, немовби вiтав Якова перед брамою принаймнi Рима чи Єрусалима. Утiм, якщо подумати, то мiстечко й справдi здавалося мiнiатюрним поеднанням щонайменше пiвдесятка мiст зi свiтовими iменами. Якiв вирiшив не копирсатися в географii, адже просто за кiлька крокiв вiд нього звабливо пахла кава, якоi вимагав його органiзм. Тiеi митi вiн навiть не уявляв, скiльки ще разiв дивуватиме його Меджибiж. До сутiнкiв тинявся Якiв мiстечком. Забрiдав на глухi й покрученi вулички, над якими майже змикалися крони старезних дерев. Виходив ними до рiчки чи до грузьких очеретiв, де на нешироких латочках чистоi води розкошували гуси й качки. Тут нiчого не нагадувало про те, що поряд височiють стiни старовинноi фортецi, де метушаться сотнi вiйськових, що неподалiк пролягають чистi брукованi вулицi, де в яскраво освiтлених кав’ярнях гусари залицяються до дам, а кельнери розносять гарячий шоколад. А вулички змiiлися далi, виводячи його то до старого кiркута[30 - Єврейський цвинтар.] зi стертими й похиленими мацевами[31 - Надгробний камiнь на еврейському цвинтарi.], то до монументального костелу, а то й у глухий кут за старими будинками, звiдки доводилося тiкати вiд лютих меджибiзьких псiв. Якiв убирав мiстечко очима, ловив його звуки та запахи, смакував, як добiрну каву, i насолоджувався кожним кроком. Зненацька вiн вiдчув себе своiм у цьому розмаiттi мов, говiрок, балачок, мод, фасонiв, гусарських чобiт, дамських капелюшкiв, коней, вусiв, тютюнових димiв, пейсiв, вiтрин, пiдвод та екiпажiв. На задвiрках свiдомостi навiть промайнула крамольна думка: а чи не переiхати iз Проскурова сюди? Але Якiв зупинив себе: не варто вирiшувати похапцем. Як-не-як, а вiн уже не двадцятирiчний юнак, для якого зiбратися – лише пiдперезатися. Утiм думка була цiкавою, тож ii варто було зберегти, аби згодом до неi повернутися… Уранцi Якiв заспав. І якби не Шпацман, якого вiн попрохав збудити себе рiвно о сьомiй, на прийом до полковника запiзнився б. Спiзнюватися, тим паче до високого начальства, Якiв ненавидiв. Надмiру сповнений враженнями, емоцiями та страшенно втомлений, чоловiк спав мiцно, без сновидiнь, хоча на новому мiсцi зазвичай так не мiг. І це стало ще одним аргументом на користь Меджибожа чи, радше, – Шпацмана, слова якого не розходилися з дiлом: кiмнатка справдi була пречудовою. Незважаючи на ранню годину, пiд вiкнами вже звучали голоси, лунко цокали брукiвкою кiнськi копита та хтось завзято сварився, смачно пересипаючи добiрну лайку iдишем. Сiмха розпорядився щодо снiданку, i незабаром Якiв уже ковтав шматки омлету, не вiдчуваючи, одначе, його смаку. Давалося взнаки хвилювання перед вiзитом до командування. І хоча Якiв давно позбувся будь-якоi запопадливостi перед вищими чинами, сьогоднi був особливий випадок: не щодня йому доводилось зустрiчатися з людиною, найшанованiшою в усiй окрузi. Загалом якщо полковник виявиться звичайним бундючним бовдуром, насолода вiд перебування у Меджибожi зiйде нанiвець. Але про найгiрший розвиток подiй Якiв намагався не загадувати. Вiн тiшив себе думкою, що тут, у Меджибожi, зможе нарештi дiзнатися побiльше про аероплани. Чи й навiть посидiти в однiй iз цих чудернацьких машин. Снiданок не лiз у горло. Якiв зрештою просто випив кави, а тодi ретельно оглянув себе в дзеркалi та рушив до фортечних ворiт. Бiля мурiв, бiля самих ворiт i просто поблизу фортецi мурашилися вояки – i заклопотанi справами, i такi, що просто тинялися без дiла. До початку маневрiв залишалося ще кiлька днiв, тож вони поспiшали насолодитися останнiми вiльними годинами без цiлодобовоi виснажливоi муштри. Вартовий бiля ворiт прискiпливо роздивився його папери, навiщось зазирнув у велику зашмуляну книгу, що покоiлася на столику в смугастiй вартiвнi, а тодi, нiби нехотячи, але все ж вiдчинив перед ним бiчну хвiртку. – Тримайтеся лiворуч, – байдужим голосом мовив вiн. – Вам у першi дверi, а там пiдкажуть. Якiв проминув хвiртку i на мить зупинився, побачивши фортецю з геть iншого ракурсу. Вона вражала зовнi – грiзним виглядом, висотою та товщиною мурiв, але й зсередини приголомшувала. Просто посеред широкого подвiр’я височiла церква, повз яку дорiжки вели далi, до палацовоi частини – найстарiшоi та найбiльш масивноi. Просто лiворуч починався спуск до пiднiжжя мiцноi прибрамноi вежi, а далi вздовж муру тяглася довжелезна будiвля зi стрiльчастими вiкнами – саме туди й скерував Якова вартовий. Загалом фортечне подвiр’я здавалося Якову абсолютно захищеним мiсцем. Чи тому, що за мурами юрмилися та галасували люди, а тут панували пустка й тиша, чи тому, що стiни справдi вiдсiкали все зайве, залишаючи тiльки високе небо вгорi, звiдки очiкувати на загрозу було не варто. Якiв згадав нещодавню недiлю в Проскуровi, пам’ятний полiт аероплана й поправився – поки не варто. Не треба бути пророком, щоб визнати: зовсiм незабаром аероплани iз забавки перетворяться на грiзну силу. Геть недалеко той час, коли схильна до постiйноi деструкцii людина припасуе до легкокрилоi машини зброю i зробить iз неба джерело загрози. Недаремно ж аероплан, щойно з’явився та був удосконалений достатньо, аби впевнено триматися в повiтрi, став об’ектом пильного зацiкавлення вiйськових. Вiдчуваючи в грудях легкий холодок – наче знову повернувся в часи студентства – Якiв рипнув дверима та вiдразу ж опинився в галасливому натовпi, який потроху всотувався до високих дверей. По хвилi у передпокоi стояли тiльки вартовий, кiлька селян та Якiв. Останнiй мовчки подав охоронцевi папери. – Доведеться зачекати, пане Ровнер, – вiдповiв той, звiрившись iз записом. – Мене було запрошено… – Так, але у нас тут force majeure[32 - Із франц. – вища сила. Тут – непередбачувана подiя, форс-мажор.], – охоронець кивнув на селян. – Нiяк не могли вiдмовити в авдiенцii. – А що трапилося, коли не секрет? – Якiв звертався до всiх одночасно. – Та дивна якась оказiя, – почав було вартовий, але не встиг продовжити. – Павло Нечипоренко, – привiтався з Яковом за руку юнак, один з трьох селян, що переступали з ноги на ногу в передпокоi. – Якiв Ровнер. – Ми з Гречинець, – хлопець мотнув головою у непевному напрямку, неначе вказуючи, де саме знаходяться Гречинцi. – Дванадцять верст звiдсiля, – уточнив вартовий. – Староста довго вагалися, чи iхати до його превосходительства пана полковника, але тут така справа, геть-чисто надзвичайноi важливостi! Можливо, диверсiя! – вочевидь, незнайоме для нього слово юнак промовив з особливою пошаною. – Диверсiя? – Та ось не далi, як наприкiнцi липня, сталося в нас у селi таке диво… – юнак узявся торохтiти охоче, анiтрохи не зважаючи на те, що виказуе справу надзвичайноi важливостi першому-лiпшому. Йому, видно, просто кортiло подiлитися новиною хоч iз кимось, коли вже не випав шанс прослизнути до кабiнету вищого командування, щоби принаймнi слово вставити в розмовi iз самим паном полковником. Якiв прислухався до гарячковоi розповiдi спершу неуважно (хлопець завiв дуже вже здалеку, ледь не вiд власного народження, яке, з його слiв, було оповите суцiльними загадками й таемницями), та чим далi новий знайомець говорив, тим бiльш цiкавими здавалися його слова. А розповiдав хлопець про пам’ятнi для всього села подii тiеi недiлi, коли над Гречинцями у вечiрнiх небесах засяяв дивний промiнь. – Ви ж розумiете, що то могли бути австрiяки? – i знову iнтонацii, з якими вiн промовляв останне слово, вказали на те, що хлопцева уява малювала йому австрiйцiв незбагненними фантастичними iстотами – повелителями небесного свiтла. Якiв раптом пригадав прочитану кiлька днiв тому газетну статтю про нещасного сiльського старосту – з якого там вiн був села? – котрий також розводився саме про австрiйцiв. – Отож ми й вирiшили, що треба доповiсти командуванню, – закiнчував тим часом юнак. – А то ще справдi скоiться яка халепа… – Рiшення, безумовно, правильне, – встряв у розмову вартовий. – Та чого ж ви зволiкали так довго. Майже три тижнi минуло. – Та ж пояснюю вам, що староста вагалися! – скривився хлопець. – Ще й батюшка товче одне й те саме: диво Господне, диво Господне… Вiдмовляв ще нас. Якiв поки що втримувався вiд будь-яких коментарiв. Делегацiя нарештi таки дiсталася до високого командування, яке, напевне, ухвалить якесь рiшення. І якщо справа таки виявиться вартою уваги, то рiшення це буде швидким i дiевим. Вiн чомусь не мав сумнiву, що нетерплячий хлопчина просто хоче перед кимось похизуватися тим, що бачив, тим, що пiдслухав iз розмов старших, i, зрештою, тим, що додумав сам, а тому марнувати на це час не вважав за доцiльне. Зрештою, сам вiн прибув до Меджибожа геть з iншого приводу. Юнак продовжував упiвголоса спiлкуватися з вартовим, в особi якого – на вiдмiну вiд Якова – зустрiв вдячного спiврозмовника. Сам же Якiв мовчки чекав на прийом. Селяни затрималися в кабiнетi полковника майже на пiв години. По тому вихлюпнулися звiдти такою самою балакучою юрбою. Предмет розмови Якiв не вловив, та й не намагався – його увагу поглинула майбутня зустрiч. Тож коли вартовий запросив його заходити, ступив до дверей, майже забувши про хлопця, Гречинцi та таемничi променi в небесах. – Ровнер Якiв Соломонович, – Якiв здригнувся вiд голосу, що називав його полковниковi Трингаму, наче на справжньому великосвiтському прийомi. – Головний лiкар Проскурiвськоi казенноi мiськоi лiкарнi, консультант-спецiалiст iз медицини у полiцiйнiй управi Проскурова… – Прошу, пане Ровнер, – звернувся до нього iнший вiйськовий, що сидiв за столом, заваленим паперами. Сам полковник Трингам – ставний чоловiк у лiтах iз розкiшними, загостреними на кiнчиках вусами, високий, худорлявий, коротко стрижений i з вилицюватим обличчям – лише ковзнув по ньому поглядом, про щось упiвголоса говорячи з iще двома офiцерами. Ординарець, тим часом, квапливо замiтав пiдлогу, добряче затоптану чобiтьми селян. Якiв ступив два кроки й застиг посеред кабiнету. Як не вiйськовий Якiв не перебував пiд владою пана полковника (хiба просто формальною: Якiв добровiльно пiдпорядковувався йому на час вiйськових маневрiв), а тому мiг не виструнчуватися надмiру й не тремтiти вiд хвилювання, як кожен вiйськовий, нижчий за чином. – Якове Соломоновичу, – полковник Трингам нарештi звернув на нього увагу i наблизився до власного крiсла. – Прошу мене вибачити за затримку, але якби ми залишили цих людей у передпокоi, вони просто не дали б нам спокiйно працювати. – Не маю заперечень, ваше превосходительство. – Дозволяю без формальностей, пане Ровнер. Якiв мовчки кивнув у вiдповiдь. – Упевнений, що ви вже побiжно поiнформованi, чого ми вiд вас хочемо на час маневрiв, пане Ровнер, – продовжував полковник. – Детальнiше вас ознайомить iз суттю справи пан Керм[33 - Керм Герман Георгiйович – старший полковий лiкар, колезький радник.], – вiн помахом руки вказав Якову на свого колегу. Той ступив крок уперед i вiдрекомендувався. Був вiн низеньким, мiцно збитим i, на перший погляд, зовсiм не схожим на лiкаря. Якось не в’язалася його фiгура з цiею професiею. Через короткi грубi пальцi та майже вiдсутню шию чоловiк радше скидався на борця, анiж на старшого лiкаря полку. – Дуже приемно, колего. Зiзнатися, начуванi про вас та вашу спiвпрацю з полiцiею. Вашу слава у Проскуровi не перебiльшують. – Гадаю, що говорити про славу й буде перебiльшенням, – зауважив Якiв. Вiн не любив розводитися про власнi справи, а тим паче – заслуги, бо не вважав нi те, нi те героiчними чи гiдними похвали. – Однак вище полiцiйне керiвництво мае iнше бачення, – всмiхнувся полковник. – Адже саме з огляду на рекомендацii пана полiцмейстера ми й зацiкавилися вами, пане Ровнер. – Це справдi честь для мене. – На тому й порiшимо та вiзьмемося до справи. Добрi три чвертi години розмовляли чоловiки про майбутнi обов’язки Якова. Так, вiн повинен був надавати всебiчну пiдтримку молодшому полковому лiкаревi Карлу Казимировичу Замойському в справi ведення курсiв iз пiдготовки польових вiйськових фельдшерiв, а певну iхню частину навiть узяти пiд одноосiбний контроль: його знання специфiки оперативного втручання за наявностi складних переломiв i вогнепальних поранень вартували того. Авдiенцiя добiгала кiнця. Пiд час неi узгодили навiть фiнансовi питання, якi найбiльше турбували Шпацмана. З хвилини на хвилину Якiв мiг бути вiльним, коли раптом полковник ошелешив його несподiваним запитанням. – А ось ви, пане Ровнер, як гадаете: можуть австрiйцi перекидати до нас своiх шпигунiв? Якiв вiдповiв не вiдразу. Кiлька секунд вiн мiркував. Зрозумiло, що полковниковi не дае спокою бесiда iз селянами, про яку Якiв дiзнався у передпокоi. – Ви маете на увазi те, про що повiдала вам селянська делегацiя? – О, то ви в курсi! – всмiхнувся Трингам i зиркнув на Керма. Той здивовано звiв брови, наче не пiдозрював, на що натякае полковник. Вiд Якова не сховалася ця пантомiма. – Так, я вислухав одного юнака, якому нiяк не вдавалось стриматися, щоби принаймнi комусь не розповiсти про те, чому став свiдком. – І що ви про це скажете? – Моiх знань про вiйськову розвiдку, а тим паче про шпигунiв, недостатньо, щоби скласти правильне враження про цю справу, пане полковнику. – Але вашого полiцiйного досвiду мало б вистачити, аби зрозумiти, що справа варта уваги, чи не так? – Ваша правда, – кивнув Якiв. – Та, як на мене, ця справа потребуе досконального дослiдження, аби робити якiсь висновки. Просто розповiдi юнака в передпокоi для мене особисто недостатньо. Можливо, та й напевне, ви знаете бiльше за мене. В такому разi, якщо вас цiкавить моя думка, прошу подiлитися зi мною iнформацiею. Трингам знову глянув на Керма й iнших офiцерiв. На його вустах блукала легка усмiшка. – Даруйте, пане Ровнер, – полковник приклав правицю до грудей. – Не сприймiть за насмiшку абощо. – І на гадцi не мав, – i собi всмiхнувся Якiв. Чоловiковi полегшало на серцi, адже дивнi офiцерськi переморгування йому справдi не подобалися. – Я просто хотiв би дiзнатися ваше бачення цiеi справи. Не впевнений, що ми оперуемо бiльшим, як ви, обсягом iнформацii. Такий-то час, недiльний вечiр, яскравий промiнь свiтла в напрямку вiд Меджибожа й у бiк села, о такiй-то годинi опустився й погас. Усе. Погодьтеся, що цього мало, аби щось належно з’ясувати. – А тим паче однозначно стверджувати, що це справа рук австрiйських шпигунiв, – продовжив Якiв. – Саме так, – погодився з ним полковник. – Уся ця розповiдь здаеться менi такою неправдоподiбною, що я й досi вагаюся, чи взагалi звертати увагу на селянськi нiсенiтницi. – Крiм того, затримка близько трьох тижнiв, – подав голос один з офiцерiв, який до цього мовчав. – Правильно, – знову кивнув полковник. – Якби сповiстили вiдразу ж або принаймнi наступного дня, то можна було би спробувати, так би мовити, гарячими слiдами… – Таки так, – погодився з офiцерами Якiв. – Три тижнi – суттева затримка. За цей час могло не залишитися жодних слiдiв, жодних зачiпок. – І знову – правда, – полковник Трингам пройшовся кабiнетом, заклавши руки за спину. – Та я не можу ось так узяти й забути про це. Як командувач мушу реагувати на будь-якi тривожнi звiстки. Навiть на нiбито нiсенiтницi. Ще й напередоднi маневрiв. – Розумiю вас. – А тому, – правив далi полковник, – зважаючи на те, що цими днями абсолютно все командування, весь офiцерський склад полку задiянi у пiдготовцi, я ухвалив рiшення доручити цю справу вам. – Менi? – Якiв не повiрив власним вухам. – Так, вам. Ви маете чималий досвiд роботи у полiцii, вiльно почуваетеся в заплутаних справах не лише медичного плану, – Трингам пiдступив до столу i розшукав серед паперiв кiлька аркушiв, вочевидь iз характеристикою на Якова, отриманою iз проскурiвськоi полiцiйноi управи. – Ви якнайкращий кандидат на виконання мого особистого доручення. – Вашого особистого… – Якiв усе ще не мiг оговтатися. – Розцiнюйте це не тiльки як доручення, – голос полковника потеплiшав i став бiльш проникливим, – а й як прохання. Ми сподiваемося на ваш досвiд та ваше добре iм’я. – У такому разi, – Якiв зiтхнув i розвiв руками, – не смiю вiдмовити. Ровнер розкусив майстерний хiд Трингама – кiлькома влучними словами, приязною iнтонацiею та грамотними лестощами завоювати довiру спiврозмовника, а тодi дати йому доручення, апелюючи до дружнiх взаемин. Бо ж хiба вiдмовиш приятелевi? Тим паче, коли про послугу просить не абихто, а сам полковник! Звiсно, вiн мiг би просто наказати, i Якiв мусив би скоритися, незважаючи на цивiльний статус. Але Трингам учинив набагато мудрiше. Вiн одним махом налагодив дружнi стосунки з Яковом i доручив йому справу вже не як звичайному цивiльному, а як приятелевi. Нехай! Зрештою, до маневрiв справдi залишалося кiлька днiв, якi потрiбно було чимось заповнити. То чому б i не з’iздити до недалекого села, ще й коли, зважаючи на подальшi запевнення Трингама, всi витрати полк вiзьме на себе. Одначе жодних детальних iнструкцiй полковник давати не збирався. За його словами, вiн цiлком довiряв досвiду та майстерностi Якова i був певен, що безпосередньо на мiсцi той докопаеться до сутi справи. – Тодi вирiшено, – Трингам схилився над столом i вiдзначив щось у своiх паперах. – Вирушати можете просто завтра вранцi. Я дам доручення, щоб вiзник забрав вас о восьмiй. Ви зупинилися… – У пана Шпацмана. – Гарний вибiр, – кивнув Трингам. – Коляска буде на восьму. Сподiваюся, вам вистачить дня, аби закрити це питання. Тодi ми спокiйно розпочнемо маневри. – Покладайтеся на мене. Якiв вийшов з кабiнету, переповнений почуттям власноi гiдностi. І хай як скептично вiн ставився до розповiдi юнака спочатку, тепер справдi волiв якомога детальнiше розiбратися в усьому та докопатися до iстини: що то був за дивовижний свiтловий промiнь i кому та навiщо знадобилося освiтлювати вечiрнiй небосхил? Додому, тобто на квартиру до Сiмхи Шпацмана, Якiв повернувся ближче до полудня i просто в дверях ледве не буцнувся лобом iз юнаком, котрий прямував з будинку. – Пане Ровнер! – Пане Казаков! – Якiв почувався приемно враженим. – Ви, часом, не мене шукаете? – А ви також тут мешкаете? – Зважаючи на ваше також, ми з вами сусiди? – Саме так! – Що ж, проти такого сусiдства я геть не заперечую! – Мазл тов![34 - У буквальному перекладi з iвриту – «щастить, поталанило». Тут вжито зi значенням «вiтаю!», «вiтання!».] – пролунало зненацька, i на порозi з’явився Сiмха Шпацман. – Пан Казаков прибув менше як чверть години тому. І я як вiдчував, що не помилюся, коли вашi кiмнати таки будуть поряд! Роздiл 4 10 серпня 1912 р., субота. Село Гречинцi Летичiвського повiту Виiхали рiвно о восьмiй – за вiзником можна було звiряти годинника. Ще звечора Казаков, щойно дiзнавшись вiд Якова про полковникове доручення, заявив, що вирушае разом з ним. – Однаково суботу та недiлю доведеться провести за картами. Вiдправлю командуванню цидулу, що скрутило живiт. А до вечора ми вже обернемося. Якiв радiв компанii. Гуртом, як вiдомо, добре й батька бити. Казаков же був молодиком метикованим i розважливим, а зайва пара очей та ще одна пара вух у його справi не завадять. Може, той помiтить чи почуе щось таке, що промайне повз увагу Якова? В усякому разi Казаков – гарний спiврозмовник, а згаяти час у дорозi за доброю розмовою таки безцiнно. Гречинцi виявилися звичайнiсiньким селом. Хiба дорога туди була аж надто розтовчена, що неймовiрно дратувало вiзника. Вiн лаявся та пробував оминути рiвчаки узбiччям, але вдавалося не завжди. Як наслiдок – неповнi дванадцять верст вони волоклися так довго, що за цей час могли би, певно, добратися до Проскурова. На це потрiбно буде зважати дорогою назад, аби не повертатися геть поночi. Домовилися, що спочатку завернуть до старости та за його допомоги спробують зiбрати якомога бiльше свiдкiв минулоi подii, аби розпитати людей i гуртом, i поодинцi. – Ох, я вже уявляю, якi вони бздури плестимуть, – похитав головою Якiв. – Чому така впевненiсть? – А в людей, пане Казаков, е така дивна особливiсть: вони намагаються все в своему життi прикрасити брехнею. Надто, коли те, про що вони нам розповiдатимуть, сталося кiлька тижнiв тому та з пам’ятi дещо вивiтрилося. Ось цi вивiтренi порожнини нашi свiдки й заповнюватимуть власними фантазiями. І чого вони лишень не нафантазують! – Маете здогади? – Навiть не уявляю. Але гадаю, що кожен знайде для нас власне пояснення побаченого. Навiть нехай вигадане щойно. – А ви самi як вважаете? – Я поки що втримуюся вiд якихось висновкiв чи мiркувань. Знаю ж бо iсторiю зi слiв надто гарячого юнака. Фактично, це вже одна нафантазована версiя. Тож треба послухати ще хоча б кiлька, аби спробувати виокремити з усiх iсторiй щось спiльне, що, найвiрогiднiше, буде сякою-такою правдою. Учора ввечерi Якiв детально виклав Казакову iсторiю, почуту вранцi пiд кабiнетом полковника Трингама. Власне, просто переказав усе, що розповiдав йому юнак iз Гречинець. І наголосив, що це – суто хлопцева iсторiя, якiй не варто беззаперечно вiрити. Тож робити будь-якi висновки поки немае сенсу. – Але ж не могли ви геть нiчого собi не надумати, – продовжував Казаков. – Якщо ми вже почали про людськi особливостi, то погодьтеся, що ми не можемо не думати, не робити висновкiв. Думку не загнуздаеш. – Абсолютно правильно. І в мене, звiсно, також з’явилися мiркування стосовно почутого. Але тепер я свiдомо жену iх геть, аби не бути упередженим, розпитуючи iнших свiдкiв. – Напрацювали власну систему в полiцii? – Не в полiцii рiч, – вiдмахнувся Якiв. – Я ж не слiдчий. У полiцii моя царина – медицина. Але часом таки трапляеться нагода допомогти слiдству. А досвiду я набираюся здебiльшого в лiкарнi. Адже – тримайте ще одну людську особливiсть – ми розкриваемо всi секрети лише на сповiдi та в лiкарнi. І ми, лiкарi, так само, як i духiвники, зберiгаемо таемницю сповiдi, не виносимо ii на загал. Щоправда, коли людина сповiдаеться священнику, то чекае милостi вiд Бога, а коли приходить у лiкарню, то все-таки вiд лiкаря. – Певно, за свою практику ви таких iсторiй начулися… – Що е, те е… Але, зiзнаюся, iнший може й бiльше наслухатися, тiльки висновкiв iз тих iсторiй не зробить. Ось, до прикладу, е у моiй лiкарнi такий собi Карл Іванович. Працюе в медицинi довше за мене, а й досi не здатний людину зрозумiти, знайти до неi пiдхiд. – А ви? – Я? – Якiв мрiйливо всмiхнувся. – Ось вам запитання: скiльки ми з вами знайомi? – Знайомi?.. – Казаков на мить замислився, звiвши очi догори. Мабуть, рахував. – Сьогоднi тиждень буде. – Тиждень, – кивнув Якiв. – А ви, мiж тим, зголосились волочитися зi мною невiдомо куди, наче зi старим приятелем. Чому так? – Ну-у, бо менi цiкаво. – Це стоiть на другому мiсцi, а на першому – наша дружба. Що ж допомогло нам так швидко визнати одне одного друзями? – Лiтаки?.. – пiсля невеликоi паузи губи Казакова розтяглися в непевнiй усмiшцi. – В яблучко! Іншими словами, ми обрали тему, яка цiкава нам обом. І позаяк ця тема нас об’еднала, ми почали шукати iншi точки дотику, й усе закрутилося. Ось так i в моiй роботi, що в полiцii, що в лiкарнi – треба знайти до людини пiдхiд. Людина значно охочiше звiрятиме тобi своi секрети, коли бачитиме в тобi друга, коли матиме з тобою якiсь спiльнi iнтереси. – Але ж це не так уже й просто – знайти спiльнi iнтереси з людиною, яку бачиш уперше! – Знову погоджуюся. І розповiм маленьку професiйну таемницю, яка полягае в тому, щоби бути з людиною щирим i не боятися вдатися до невинного обману. – Обману? – Саме так. Адже, погодьтеся, запросто може статися, що у вас немае з людиною нiчого спiльного. – Погоджуюся. – Немае, бо просто неможливо бути схожим у вподобаннях геть на всiх. Тодi я й вдаюся до так званого невинного обману. Тобто прикидаюся, що цiкавлюся тим самим, що хвилюе мого пацiента. Але прикидаюся щиро, застосовую всi своi вмiння, аби людина повiрила, що я все життя мрiяв, до прикладу, вирощувати свиней породи «велика бiла»[35 - Порода свиней, яку було виведено в Англii в серединi ХІХ ст., а до Украiни завезено наприкiнцi ХІХ ст.]. Але варто менi ввiйти до людини в довiру, i я завиграшки дiзнаюся, що поламанi пальцi – не результат невдалого падiння на слизькiй брукiвцi, а таки падiння, щоправда – з вiкна другого поверху, коли спецiалiст зi свиней притьмом тiкав з теплоi ще постелi коханки, заскочений чоловiком останньоi. – Майстерно! – Зiзнаюся, це знання не допомогло менi в лiкуваннi травми, але в такий спосiб я набираюся досвiду, вiдточую, так би мовити, вмiння зазирати людям у душу. І мiй гарний приятель – Арчибальд Юшкевич – стверджуе, що менi це вдаеться дедалi краще й краще. От сьогоднi ви з’ясуете, чи пан Юшкевич лестить менi, чи я справдi чогось навчився. Доки добулися до села, доки розпитували дорогу до хати старости, сонце пiдбилося геть високо. Це, проте, не заважало старостi готуватися чи то до пiзнього снiданку, чи до раннього обiду. Вiн вискочив на ганок, мнучи в руках кашкета, i взявся перебiгати очима з Якова на Казакова й назад, вирiшуючи, хто з них двох головний i чого вiд нього треба паничам суботнього ранку. Зрештою, його погляд зупинився на вiйськовому, i вiн виструнчився. Але Якiв одразу ж заспокоiв його. – Прошу почуватися з нами вiльно. Командування вирiшило зреагувати на ваше вчорашне повiдомлення… – Ох, – староста полегшено зiтхнув. – А я тут уже собi надумав чортзна-чого. Якiв багатозначно поглянув на Казакова i ледь помiтно пiдморгнув йому. – Розбиратимемося, що ж ви таке в небi бачили, – Якiв промовив цi слова знiчев’я, наче насправдi його геть не цiкавило це питання i вiн прагнув якомога швидше забратися звiдсiля. – А таки ж бачили! – сплеснув руками староста й кинув погляд на хатнi дверi. – То, може, спочатку за стола сядемо, раз така оказiя? – Спершу я би просив вас послати кого по селу та зiбрати якомога бiльше свiдкiв подii, а щодо столу – буде видно. – Та то ми миттю! – староста крутнувся на мiсцi, забiг до хати, i за пiв хвилини звiдти притьмом вискочив меткий хлопчак, що шугнув через перелаз, тiльки за ним закурiлося. – Багато людей стало свiдками подii? – Казаков вирiшив долучитися до розмови. – Та я й не рахував, – староста винувато посмiхнувся. – Не до того якось було. Всi стояли iз роззявленими ротами й на небо витрiщалися. Але таки багато! Якраз же опiсля вечiрнi дiло було. Так, вважайте, всi, хто iз церкви йшов, те й запопали. – Хоча би приблизну цифру назвете? – Та мо’, чоловiк iз сорок… – І оце ваш хлопець усiх збере? – Та, де там… – знiяковiв староста. – Кажу ж вам, що я всiх навiть не пам’ятаю. Так, назвав з десяток. Але ви не переймайтеся. Кожен ще когось пригадае, так i назбираемо. А хлопчина у мене прудконогий – швидко обернеться. – Хлопчина то обернеться, – упiвголоса буркнув Якiв. – А як довго люди сходитимуться. Схоже, чекае на нас сьогоднi довгий день. І справдi, перших свiдкiв незбагненного небесного явища довелося чекати досить довго. Минуло вже пiв години, як чкурнув «прудконогий» хлопець. Увесь цей час староста з регулярною перiодичнiстю намагався запросити «дорогих гостей» до столу, а Якiв категорично вiдмовлявся. Обiд лише розморить i притупить пильнiсть. І розпитування затягнуться не на один день. Хоча… Було би про що розпитувати. Якiв справдi неабияк сумнiвався в iнформативностi тих оповiдок, якими iх годуватимуть спраглi до балаканини селяни. – Гадаю, аби не марнувати часу, почнемо з вас, пане старосто, – Якiв iз Казаковим розмiстилися в тiнi староi яблунi на лавицях, вкопаних бiля посiрiлого вiд часу столу. Чоловiк обережно примостився на краечку лави навпроти Якова. Його обличчя було розгубленим, i Якову вiн нагадав гультiпаку-студента, котрий моститься перед професором, розумiючи, що нiц не вивчив до екзамену. – Я вже пановi полковнику вчора все обсказував, – староста для чогось пригладив вуса, прокашлявся й узявся нервово смикати за рукав сорочки. – Вчора ви, так би мовити, змальовували загальну картину. А сьогоднi спробуйте пригадати все до найменших подробиць. Просто опишiть той вечiр по хвилинах, коли можна. – Можна й по хвилинах, – задумливо почухав потилицю староста. – Тим паче, що бiля мене якраз Саливон стояв… – Саливон? А що з ним? – А в нього був годинник, – староста говорив повiльно, пригадуючи подii. – Цього я пановi полковнику таки не казав. З голови якось вилетiло. А зараз починаю пригадувати… Як тее свiтло втухло, то Саливон ще всьому загалу повiдомив, що свiтило воно рiвно чверть години. – Чверть години… – тихо пробурмотiв Якiв, нотуючи почуте в записнику. Вiн справдi намислив вiдтворити подii пам’ятного вечора по хвилинах. Але далi староста, хай як морщив лоба, куйовдив брови та тер потилицю, неначе розiгрiваючи думки, не мiг пригадати часу, коли не небi з’явився свiтловий промiнь. – От хороба, – кривився вiн. – Як зараз пам’ятаю, що Саливон про чверть години говорив! А вiдки i до вiдки тi чверть години були – хоч убийте! – Ну, ми прибули до вас не для того, аби вбивати, – пiдбадьорливо всмiхнувся йому Якiв. – Сподiваюся, що Саливон сьогоднi також до нас завiтае. І ще сподiваюся, вiн пам’ятатиме точний час. – Та мусить! – не надто впевнено видихнув староста й витягнув шию, виглядаючи посланця. Загалом вiн не розповiв Якову нiчого нового, такого, чого б той не почув учора вiд юнака в передпокоi. Звичайнi загальнi слова. Свiтило, наче лiхтарем. Он з того боку, якраз де Меджибiж. Свiтило чверть години. Тодi промiнь опустився та погас. Якiв укотре передивлявся списаний аркуш нотатника. Наче вишукував помiж слiв приховану iнформацiю. Немов намагався розшифрувати таемниче послання. Але слова так i залишалися словами. І скiльки Якiв не промацував очима чорнильнi рядки, нiчого нового вигадати не мiг. – А що нам дасть точний час? – ледь чутно шепнув у нього над вухом Казаков. – Староста стверджуе, що свiтило з боку Меджибожа, так? – теж тихцем вiдповiв йому Якiв. – Так. – А от ми й спробуемо дiзнатися, чи не бачили чогось подiбного в самому Меджибожi в зазначений час. – Але ж не всi носять годинники. Та у бiльшостi селян iх просто немае. – Маете рацiю, – зiтхнув Якiв. – Проте оперувати точним часом однаково варто. Нарештi справа зрушила з мертвоi точки, i до старостиного обiйстя помалу зiйшлися люди. За десять хвилин до столу пiд яблунею навiть вишикувалася невеличка черга. І почалися першi «казки». – А як приглядiлася я до того свiтла, – робила великi очi закутана в теплу чорну хустку баба, – то так i побачила в ньому анголiв божих! – Справжнiх ангелiв? – Якiв намагався потамувати усмiшку, але вдавалося йому поганенько. – Ну а якi ше анголи бувають? – баба хрестилася i недовiрливо тупилася в Якова. – А собаки тодi по всьому селi завили! – присягався iнший дядько, перехиляючись до Якова через стiл, немов хотiв повiдомити йому неймовiрну таемницю. Хоча робив це, радше, для того, щоб не почули його iншi свiдки. – І довго вили? – Та з годину! От не зiйти менi з цього мiсця! – ледве не товк себе в груди дядько. Версiю з собаками не пiдтвердив бiльше нiхто. – Тамтой промiнь так по небу й рискав, нiби самi чорти кого шукали, – цього разу власну версiю побаченого озвучувала опасиста жiночка. І одразу ж червонiла до кiнчикiв вух, неспроможна приховати вiд уважних поглядiв свою вигадку. Подiбних iсторiй Якiв iз Казаковим вислухали з десяток, аж поки на лаву перед ними не опустився дядько, котрий назвався Саливоном. – Ви той самий Саливон, про якого нам розповiдав староста? – одразу ж уточнив Якiв. – Корчмар Саливон? – Так, то я буду корчмарем Саливоном, – насторожився той. – І ви знаете точний час, коли сталася подiя? – Та знаю, – скрушно зiтхнув чоловiк i полiз рукою до кишенi штанiв. – Лучче б, певно, не знав. – А що трапилося? Замiсть вiдповiдi Саливон мовчки поклав на стiл масивний срiбний годинник. Ланцюжок з тихим шурхотом сповз iз його долонi на дошки стола, i навколо запанувала тиша. Якiв схилився над столом та уважно вивчав поглядом хронометр. Вiн дочiкувався на продовження оповiдi, i воно не забарилося. – Я справдi дiстав годинника, щойно тее свiтло на небi помiтив. Як зараз пам’ятаю – двадцять третя хвилина по восьмiй вечора. Служба Божа осьо як скiнчилася, крайнеба присмерком почало брати, а воно – начебто лямпу хто в лiхтаревi запалив. Ну, я й зиркнув на годинник. Завжди його iз собою в кишенi ношу. Австрiйськоi роботи рiч! Якiв нервово смикнув щокою. Знову тi австрiйцi, бодай iм! – Жодного разу вiн мене не пiдводив, – продовжив мiж тим корчмар iз непiдробним сумом у голосi. – А оце пiсля того дня… – вiн не закiнчив i вмовк, чи то розгубившись, чи розсердившись. – Що ж сталося? – Якiв зловив себе на думцi, що уважно стежить за розповiддю корчмаря. – Самi погляньте, – чоловiк кiнчиками пальцiв посунув годинник до Якова. Той узяв важку цибулину до рук i вiдклацнув покришку. Стрiлки показували восьму годину i тридцять вiсiм хвилин. Годинник стояв. – Вiн не працюе? – Якiв узявся крутити заводного ключа, але корчмар лише похитав головою. – Не намагайтеся. Порахувати, скiльки разiв я пробував його завести? Та зо сто! – Стривайте! – Якiв почав здогадуватися. – Ви хочете сказати… – Годинник зупинився саме тодi, коли той клятий промiнь згас, – кивнув корчмар. – Але я точно пам’ятаю – от що заманеться зi мною робiть – що коли дивився на стрiлки, то вiн ще цокав. А тодi вже вдома кинув оком – стоiть! Я його заводити – стоiть! Я вже з ним мало навприсядки не танцював – стоiть, бiсова душа! – Лагодили? – Побiйтеся Бога! – скинув руки корчмар. – Я чого не знаю, то за те не беруся. Якiв ще раз уважно вивчив годинник, силкуючись запам’ятати кожну деталь. Вiн поки що не уявляв, навiщо це йому може здатися, але за роки практики звик помiчати та запам’ятовувати найменшi подробицi. Отже, таемничий промiнь з’явився на небосхилi о восьмiй двадцять три, а погас за чверть години – о восьмiй тридцять вiсiм. Якраз тодi, коли й зупинилися стрiлки корчмаревого годинника. Якiв не мiг провести паралелi мiж цими двома подiями, але однаково ретельно занотував усе в записнику. Принаймнi тепер вдасться оперувати точним часом, розпитуючи людей у Меджибожi. Щоправда, в результативностi такого опитування Якiв дуже сумнiвався. Якби над мiстечком з’явилося щось на кшталт згаданого променя, вiйськовi зафiксували б його одразу. Але нiчого такого пан полковник у iхнiй розмовi не згадував. І знову потяглися довгi та переважно нуднi розпитування. Хлопчина, посланий старостою зiбрати свiдкiв подii, славно постарався: кiлькiсть опитаних очевидцiв перевалила за два десятки. Але результати були не надто втiшними. Здебiльшого – загальна iнформацiя. Бачив. Свiтило. Як довго? Так ви ж уже Саливона про те питали! Звiдки? Та оно звiдти… – Так ми нiчого нового не з’ясуемо, пане Ровнер, – Казаков випростався, розминаючи ноги. – Всi торочать одне й те саме. – Одначе ми мусимо послухати кожного, – втомлено провiв рукою по очах Якiв. – Принаймнi тодi наша совiсть буде чистою i ми зможемо вiдзвiтувати перед паном полковником. Я звик завдання виконувати. – Не маю жодних заперечень. Але гадаю, що нам також варто було б i на те мiсце навiдатися. Ну, до церкви. Звiдки всi цi люди й спостерiгали за променем. Щоб, так би мовити, на власнi очi… – Безперечно, – кивнув Якiв. – Крiм того, я пам’ятаю, що юнак, вiд якого я, власне, i почув учора цю iсторiю, згадував про отця Йосафата, також свiдка подii. А його серед людей я не бачив. – То вiн, певно, в храмi, – подав голос староста. – Ось туди ми вас i попросимо нас провести. Вийшли тiльки за годину. Якiв ретельно розпитав усiх свiдкiв до останнього, яким виявився його нещодавнiй знайомець – хлопчина, що розповiв йому цю iсторiю першим. Хлопець заливався солов’ем, задоволений, що саме його розповiдь сподвигла командування вiдрядити до села слiдство. Чому вiн втовкмачив собi в голову саме цю думку, було незрозумiло. Певно, вважав, що раз за головного тут Якiв, з яким вiн спiлкувався в Меджибожi, то не староста з його делегацiею до пана полковника, а саме вiн – Павло – спричинився до розслiдування. Втiм, Якiв не переконував його у протилежному. Через що хлопчина раз по раз пускався в розлогi мандрiвки нетрями фантазiй i домислiв, що надмiру перевантажували нескладну iсторiю. Але Якiв терпляче слухав останнього свiдка i навiть щось черкав у нотатнику. Справа була за малим – вiдвiдати церкву, поговорити з отцем Йосафатом i рушати назад до Меджибожа. Одноманiтнi розпитування та беззмiстовнi розповiдi втомили його. – Тю, та що ви збираетеся вiд отця Йосафата почути? – реготнув юнак, краем вуха пiдслухавши розмову чоловiкiв. – Вiн же п’яний постiйно. – Павле, припни язика! – гаркнув на нього староста, але хлопця це не злякало. – І тодi, коли це сталося, був п’яний, – вiн вiдбiг на кiлька крокiв, аби не втрапити пiд гарячу руку, i правив свое. – Ледве службу до кiнця довiв. А тодi щось молов про диво та чудо Боже. – Павле! Напросишся ти в мене, що держака вiд грабель на тобi поб’ю! – Вiн i зараз п’яний. Заприсягтися можу! – голос хлопця вже долинав звiддалiк. Вiн вирiшив не випробовувати долю та натис на ноги. – От бiсове порiддя! – вiдсапував староста. – А ще до моеi доньки замаланюеться. Не дай, Боже, такого зятя… На пагорб до церкви вийшли повагом. Якiв постiйно озирався, намагаючись охопити поглядом околицi. Храм стояв на краю села, на порослому старезними липами пагорбi, з якого вiдкривався краевид навколишнiх городiв i лук. Доки простували селом i дорога слалася в тiнi дерев, прогулянка нагадувала приемну розвагу пiсля виснажливих та нудних розпитувань. Та коли ненадовго опинилися на сонцi, Якiв буквально лiчив кроки, аби сховатися вiд палючого промiння. Сорочка вмить просякла потом i огидно прилипла до тiла. Вiн зняв пiджак, але це не допомогло: серпень нещадно смажив землю, i курна дорога здавалася безкiнечною. Пiд першою ж липою бiля пiднiжжя церковного пагорба влаштували привал. Чоловiки знеможено повсiдалися у прив’ялу траву, втираючи лоби вiд поту, що заливав очi. І хоча до храму залишалося чи не кiлька крокiв, Якiв ладен був згаяти якийсь час, аби вiддихатися й оговтатися. – Як я малим був, – вiддувався староста, – старi люди переказували, що така сама спека стояла, як Кармелюк у цих краях розбоi вчиняв. – Кармелюк? – Казаков зацiкавлено поглянув на старосту. – А це що за один? – Розбiйник з народу, – вiдповiв йому Якiв. Довше пояснювати було лiньки. – Нiхто про нього до пуття нiчого не пам’ятае вже, то й сплiтають мандрони, достоту, як оце сьогоднi ми мали нагоду чути. – Та й то правда, – погодився староста. – Як я малим був, то нiби з часу його смертi небагато минуло[36 - Устим Кармелюк (також Кармалюк) загинув 1835 р.], а вже самi казки про нього складали. Але з них я запам’ятав лише про те, що тодi кiлька лiт страшна спека стояла. Баби про тi лiта говорили: «то Кармель так нагнiвавсi, шо аж землi жарко стало»… – Ох, певно, вiн i цього лiта нагнiвався на когось, – Якiв натужно застогнав i пiдвiвся. Потрiбно було нарештi дiстатися храму, поспiлкуватися зi священником i ладнатися в зворотну путь. Щоправда – дочекавшись вечiрньоi прохолоди, бо волоктися у вiдкритiй колясцi такоi спеки було справжнiм безумством. Отця Йосафата справдi заскочили в храмi. Усупереч словам Павла вiн виявився тверезим. Навiть якимось занадто тверезим, якщо можна було так висловитися. Колючi очi дивилися на чоловiкiв з-пiд густих кошлатих брiв, а довга борода войовничо стирчала. Та щойно отець упiзнав серед трiйцi старосту – погляд його пом’якшав. – Чого паничi бажають? – Оце, отче, до вас делегацiя iз Меджибожа, – вiдрекомендував чоловiкiв староста. – Із Меджибожа? А навiщо я знадобився, щоб по мене з Меджибожа посилати? – Власне, ми прибули не суто до вас, – пояснив йому Якiв. – Ми розслiдуемо справу з променем свiтла, який тут спостерiгали кiлька тижнiв тому. – То було чудо Боже, – стиха промовив отець Йосафат i осiнив себе хресним знаменням. Якiв ледь помiтно скривився, а Казаков нiяково кахикнув. – От паничi й намагаюся взнати все, що можна, аби доповiсти про це… – староста на мить зам’явся, – чудо командуванню у Меджибожi. – Смертним не дано зрозумiти дiла Господнi, – священник пiднiс догори пальця, наче вказуючи на обитель Божу. Якiв мимоволi звiв очi до побiлiлого вiд серпневоi спеки неба. – І все ж ми спробуемо, – якомога делiкатнiше, аби не розгнiвати ревного служителя культу, сказав Казаков. – Ви ж на власнi очi все те бачили? – Бачив, – не надто охоче вiдповiв той. – І разом зi мною вся паства. Але хоч би один осiнив себе хрестом, споглядаючи чудо… – А чому ви вважаете той промiнь саме чудом? – Казаков, вочевидь, перехопив iнiцiативу. – Адже його можна чисто по-земному пояснити. – І як саме? – насмiшкувато обiзвався священник. – Аероплан? Чи аеростат? Якiв iз Казаковим вражено витрiщилися на нього. – Хоча б i таке. – А ви самi вiрите такому поясненню? – Воно хоча би логiчне. – Те, що людина своiм недосконалим розумом не може осягнути величi Господнього чуда, ще не означае, що чудес не бувае… Якiв почав пiдозрювати, що нiчого путнього зi священника витягнути не вдасться. Вiн мiцно тримався за едино прийнятну для самого себе версiю походження свiтлового променя. На його думку, чудеса не потребують пояснення, а лише вiри. Однак наступнi слова отця Йосафата змусили його напружитися. В повiтрi запахло чимось, до чого варто було принюхатися. – Цей край весь свiтлом повниться… – Перепрошую, – Якiв мимоволi захвилювався, що священник вiдмовиться доповнювати свою дивну реплiку, але той продовжив. – Я сам жодного разу нiчого схожого не бачив. Два тижнi тому це трапилося вперше. Але старi люде переповiдали, що вже пам’ятають таке свiтло в небi. – Коли? – вихопилося в Казакова. Отець Йосафат глипнув на нетерплячого офiцера так презирливо, неначе на шкодливого хлопчиська. – Того вам нiхто не скаже, якщо ви волiете почути рiк, чи день, а чи годину. Та й людей тих уже немае. Але поголос краем ходить… – Що за поголос? – обiзвався Якiв. Вiн вiдчував, що священник наближаеться до чогось важливого, що, можливо, зрушить з мiсця iхне не надто вдале розслiдування. – Колись, трохи менше як сто рокiв тому, в цих краях розбiйникував Кармелюк… Староста тiльки здавлено крекнув, а Якiв iз Казаковим перезирнулися. Знову Кармелюк? – От i подейкують старi люде, що коли Кармелюк у наших краях бував, то часто в небесах таке свiтло бачили… – А як це стосуеться чудес Господнiх? – не бажав вiдступатися Казаков. Якiв подумки похвалив його. – Кара Божа! – коротко й рiзко кинув отець Йосафат, i в повiтрi повисла недобра мовчанка. Кожен обмiрковував почуте. – Але ж Кармелюк давно помер, – збоку iхня розмова нагадувала поединок: Якiв iз Казаковим почергово атакували священника, а той успiшно вiдбивався, ще й примудряючись контратакувати. – Як же ви зараз поясните свiтло? – Чуда Господнi не потребують пояснень, – знову повторив виголошену ранiше iстину отець Йосафат. – А хто я такий, щоб намагатися зрозумiти Його? – Але ж ви щойно пояснили нам тi «чудеса» зi свiтлом, якi траплялися за Кармелюкового життя! – Юначе, я й не збирався вам пояснювати. Я лише переповiв те, що чув. Ставало зрозумiло, що розмова вичерпала себе. Священник мiцно загруз у трясовинi власних переконань, i витягнути його звiдти не здавалося можливим. Тим паче, що вiн i сам не бажав того. Пiсля ще кiлькох запитань, якi однаково не прояснювали картину, Якiв вирiшив, що час прощатися. Отець Йосафат стримано благословив iх i недвозначно гримнув дверима, зачиняючись у церквi. Кiлька хвилин чоловiки мовчки стояли на ганку, де й вiдбувалася розмова, осмислюючи почуте та сказане, а тодi староста несмiливо прочистив горло. – Сам не вiдаю, що з ним таке сталося. Загалом отець Йосафат досить привiтний, хоч i суворий по-своему. Але добрий пастир i мае бути суворим… – Усе гаразд, – обернувся до нього Якiв. – Я й так не чекав вiд цiеi розмови якихось надзвичайних результатiв. Тому вдовольнимося тим, що маемо, та й повернемо назад. – Але ж ми, фактично, нiчого не маемо, – вигукнув Казаков. – Вiдсутнiсть результату – теж результат, – по-фiлософськи резюмував Якiв. – І з нього також можна зробити певнi висновки. Щоправда, я поки не знаю, якi саме. Втiм, то вже не наша турбота. Нас просили зiбрати iнформацiю, пороздивлятися на мiсцi – ось ми й зiбрали. – Одначе не роздивилися, – Казаков кивнув на ряд старих лип, у кiльцi яких стояла церква. Певно, дерева та храм були однолiтками. – Справдi, – погодився Якiв i звернувся до старости. – Спробуйте пригадати, де саме ви помiтили промiнь. – А що тут згадувати, – полегшено видихнув той. – Оно звiдтiля i свiтило. Вiн вiдступив вiд храму на кiлька крокiв i махнув рукою в бiк прогалини мiж деревами. Якiв iз Казаковим пiдiйшли до лип. Із цього боку пагорб, на якому стояла церква, був досить крутим i обривався донизу рiзким схилом. Із гребеня вiдкривався чудовий краевид на зелене море лукiв, посмуговане жовтими латками стиглого жита. Було видно ген-ген аж до крайнеба, до синюватоi смужки далекого лiсу, що мiнилася й дрижала в гарячому повiтрi спекотного лiтнього дня. Справдi, галявина бiля храму здавалася чудовим мiсцем для спостереження за променем. – В акурат на Меджибiж напрямок, – похитав головою Казаков. – Упевненi? – Я на мiсцевостi хоч iз заплющеними очима зорiентуюся. – Так-так! – енергiйно закивав староста. – Меджибiж саме в тому боцi. Пригадую, що того вечора ми саме про це й говорили. Хтось ляпнув, простигосподи, що то у Меджибожi вояки колiнця викидають. – А ще що балакали? – Та всього й не впомниш, – знизав плечима чоловiк. – Але ж ви самi всiх розпитували. Я дивився – сьогоднi геть-геть усi зiбралися. У церквi стiлькох людей не побачиш, як сьогоднi на зустрiчi з вами. Затiнок пiд старими липами покидати не хотiлося, i Якiв як мiг вiдтягував неминуче. Спiврозмовники перекидалися незначущими фразами, якi нiчого посутнього не додавали до загальноi iсторii. Промiнь свiтла так i залишався незбагненним явищем, а самодiяльне слiдство нi на крок не наблизилося до розгадки його природи. Попри це з кожною черговою невдачею Якiв вiдчував: iнтерес до справи у ньому зростае так, що йому стае дедалi важче миритися з думкою про те, що незабаром вiн просто вiдзвiтуе перед командуванням i з легким серцем забуде про непотрiбнi клопоти. Звичайна людська цiкавiсть не бажала зникати, адже свiтловий промiнь справдi звiдкись узявся! А якщо його джерело знаходилося не у Меджибожi, бо, логiчно, тiльки у воякiв знайшовся би такий потужний прожектор, то що це могло бути? Якiв потрусив головою, усвiдомлюючи, що сьогоднi, пiсля годин одноманiтних розпитувань, на якусь притомну аналiтику вiн не здатний. Нехай уже завтра. Якщо знайдеться бажання. Із села виiхали надвечiр, коли скiсне сонячне промiння палило не так уже нещадно. Наостанок староста затiяв розкiшну вечерю, i хоча вiд вишнiвки Якiв вiдмовився, сидiв, немовби захмелiлий – давалася взнаки втома та ситiсть. Хiба лише вибоiста дорога не давала змоги закуняти: коляску немилосердно хитало з боку на бiк, а старi ресори благально скрипiли, наче ремствували на жахливий стан дороги та власну долю. – А що, як це був австрiйський аероплан? – несподiване запитання Казакова прозвучало, неначе пострiл. – Га? – Якiв не второпав, що приятель мав на увазi. – Що, як той клятий промiнь був з iноземного аероплана-розвiдника? – пояснив свою думку Казаков. – Адже Меджибiж однозначно цiкавить нашого сусiда по той бiк Збруча. – І ви вважаете… – Що на розвiдку перед поблизькими маневрами було скеровано… гм… скажiмо, певну кiлькiсть лiтальних машин. Це могли би бути аероплани. Або цеппелiни. Або ж аеростати, не важить, що саме! Основне, що iх скерували… – Щоби згори роздивитися… – А то й зафотографувати… Якiв мимоволi згадав Большакова та iхне з Архипом нововведення – фотографування мiсць злочинiв. Тодi, уже понад п’ятнадцять рокiв тому, iхня авантюра виявилася достатньо дiевою, аби прижитися на новому мiсцi. І фотографiя з мистецького явища перетворилася на цiлком практичне заняття. Тепер же, зi щоденним поступом лiтальних машин, фотографiчний апарат пiднявся й у повiтря, де став незамiнним для розвiдування новоi мiсцевостi. Казаков, безперечно, мав рацiю. Лише одне не давало Якову спокою. – Навiщо розвiдникам видавати себе отим променем? Пролетiли б удень над фортецею – i справi кiнець! Замiсть вiдповiдi Казаков почухав потилицю. – Зрештою, – продовжив Якiв, – як казав нещодавно отець Йосафат: хто я такий, щоб зрозумiти справи його? Чи можемо ми ось так просто збагнути логiку вчинкiв австрiякiв. Якщо, звiсно, то були вони… Якiв не поспiшав вiддавати пальму першостi версii Казакова, хоча та була найбiльш вiрогiдною з усiх. Власне, цих «усiх» майже не було, адже не станеш i справдi вiрити словам отця Йосафата, що небесний промiнь – то вияв незбагненноi Господньоi сили та волi! Селяни ж узагалi не мали жодноi адекватноi версii того, чому були свiдками. Так, юнак пiд час першоi бесiди ще у передпокоi кабiнету полковника Трингама щось згадував про австрiйську диверсiю, але то були вочевидь не його здогади. Тим паче, що далi голосних заяв справа не пiшла. На запитання Якова селяни всi як один здвигали плечима i нiяково гмикали – побачене було вищим за iхне розумiння. Хоча, нiде правди дiти, Якiв також не виробив власноi версii, аж допоки Казаков не прохопився про ворожi аероплани. Якiв не так добре знався на крилатих машинах, але цiлком мiг повiрити, що розвiдник добувся до цих мiсць звiдкись iз летовища поблизу того самого, скажiмо, Чорткова[37 - Мiсто в тодiшнiй Австро-Угорщинi. Нинi – мiсто в Тернопiльськiй областi.]. І нехай сучасним аеропланам не подолати такоi вiдстанi, для цеппелiна це завиграшки! Та все ж з голови не йшла розповiдь священника. – Ось тiльки за часiв Кармелюка аеропланiв не було… – Га? – тепер настала черга Казакова перепитувати. – Отець Йосафат стверджував, що в давнину свiтло з’являлося тодi, коли мав статися черговий розбiйний налiт. А тодi про жоднi лiтальнi апарати в цiй мiсцевостi навiть не йшлося. – Ет, – вiдмахнувся Казаков. – І ви повiрили цим балачкам? – Не те щоби беззаперечно. Але просто не можу позбутися думки, що мусить знайтися якесь пояснення та зв’язок мiж тим, що коiлося тодi, й сучасними подiями. – Ну, якщо копнути ще глибше, то знайдуться й iншi казки про шляхетних розбiйникiв, прекрасних дам i свiтло з неба! – реготнув Казаков. – Я особисто так вважаю: чому сам не був свiдком, те правда наполовину. Тим паче, якщо останню неможливо довести логiчно. – Слушно, – погодився з ним Якiв. – Тому завтра я озвучу пановi полковнику все, що ми тут назнали, а наостанок – i вашу версiю про австрiйськi аероплани. Далi ж нехай уже iхнi благородiя собi мiзки сушать. Роздiл 5 11 серпня 1912 р., недiля. Мiстечко Меджибiж Летичiвського повiту Недiльний Меджибiж оглушував калатанням дзвонiв. Церкви перекликалися з костелом, i дзвонарi немовби змагалися, хто кого вразить бiльше – майстернiстю, гучнiстю, чистотою та переливами. Якiв, утомлений вчорашньою мандрiвкою, ледве продер очi, першi кiлька секунд намагаючись зрозумiти, де вiн i чому Проскурiв так немилосердно дзвенить. Аж поки не зрозумiв, що вiн у Меджибожi, що вчора вони з Казаковим цiлий день провели в дорозi, а сьогоднi вранцi, незважаючи на недiлю, на нього зi звiтом чекатиме полковник Трингам. Ординарець iще вчора ввечерi принiс записку, аби Якiв не зволiкав i на дев’яту з’явився перед яснi очi командування. Мiсто прокинулося задовго до дзвонiв. Та коли першi вiдголоски лункоi бронзи та мiдi розлетiлися далеко навкруги, Меджибiж разом заворушився, наче радiв тому, що нарештi можна голосно розмовляти, реготати, курити цигарки, лузати насiння, лаятися, кувiкати, гавкати й нявчати. Якiв злегка очманiв вiд раптовоi навали звукiв, але швидко оговтався, збадьорений думкою про чудову каву, котру вiн неодмiнно вип’е у мадам Розенблiт дорогою до фортецi. Годинник показував сьому, тож до авдiенцii було достатньо часу, аби привести себе до ладу. Якiв зловив себе на думцi, що з якогось дива переймаеться тим, що вчорашня поiздка не дала вiдчутного результату. Немовби пан полковник доручив йому не просто зiбрати свiдчення очевидцiв, а вiдразу розгадати таемницю небесного свiтла. Щоправда, Якiв мав у запасi цiлком логiчну теорiю Казакова, якою обов’язково козирне наприкiнцi розповiдi. Як i очiкувалося, кава якимось дивом покращила настрiй i самопочуття. Чи не домiшувала мадам Розенблiт до кавових зерен якiсь однiй iй вiдомi магiчнi речовини, що дарували неповторний смак та аромат напою, який просто язик не повертався назвати звичайною кавою? Хоча, хтозна, може, так воно й було: Меджибiж свято берiг своi прадавнi таемницi. Чи не була загадка незвичайноi кави однiею з них? У пiднесеному настроi, бадьорий та свiжий, немовби то не вiн учора пiзно повернувся, Якiв стояв перед дверима до кабiнету командування точно о дев’ятiй. Незважаючи на ранок недiлi, в кiмнатi було з десяток офiцерiв, якi пили каву, курили, ходили з кутка в куток i впiвголоса перемовлялися, вiд чого рiвномiрний гул голосiв змiшувався з тютюновим димом та перетворював кабiнет Трингама на житло примар. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=66735326&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примiтки 1 Перша частина церковноi лiтургii, на якiй шляхом священнодiйств iз хлiба й вина готують матерiал для евхаристii. (Тут i далi прим. авт.) 2 Секретар, помiчник, ризничий (лат.). 3 Мiсто на схiд вiд Проскурова. 4 Кн. Буття 1: 3. 5 Ідеться про подii, описанi в романi «Пастка для рiзника». 6 Газета, що виходила друком у Кам’янцi-Подiльському. 7 Справжнi подii, описанi в газетi, сталися 24 грудня 1912 року. В усьому iншому змiст статтi передано точно. 8 Кордон з Австро-Угорщиною проходив по рiчцi Збруч. 9 17 грудня 1903 року в небо пiднявся перший в iсторii людства лiтак. Пiлотували на лiтаку брати Райти. 10 Д?бове – колишне вiйськове мiстечко, сьогоднi – район м. Хмельницького. Хутiр Раковий, Ракове – присiлок бiля Проскурова. Сьогоднi – район м. Хмельницького. 11 На цьому мiсцi згодом постав перший (старий) аеродром мiста Проскурова. 12 Цi подii не вигаданi. Емануель Малинський справдi здiйснив кiлька успiшних перельотiв на лiтаку Farman IV. Над Проскуровом вiн з’явився 15 вересня 1911 року. 13 Ця iнформацiя виходила друком у газетi «Подолянин» у Кам’янцi-Подiльському. 14 Село на пiвнiчному заходi вiд Проскурова. Сьогоднi майже впритул прилягае до мiста Хмельницького. 15 Розмiщення плода у матцi, коли нiжки немовляти знаходяться бiля виходу до малого тазу породiллi. В описуваний час – складна, але для майстерного лiкаря не критична ситуацiя. 16 Першi аероплани не було оснащено зброею, пiлоти могли обмiнятися хiба пострiлами з револьверiв. 17 У цьому полку служив у Проскуровi Олександр Купрiн. 18 На той час командувач 12-го уланського Бiлгородського полку. 19 Олександр Олександрович Казаков (Козаков) – уродженець Херсонськоi губернii, льотчик, найбiльш результативний ас-винищувач Імператорського вiйськово-повiтряного флоту в часи ПСВ, другий льотчик в iсторii, який пiшов на повiтряний таран, i перший, хто вижив пiсля нього. 20 Олександра Казакова було вiдряджено до Авiацiйного вiддiлу Офiцерськоi повiтроплавноi школи 23.01.1914. 21 Межибоже, Межибiж – мiсце «межи Богами» (рiчками Буг, або Бог, i Бужок, або Божок). Перша згадка – 1146 р. 22 Сюртук, пiджак. 23 Вулиця Замкова – центральна вулиця мiстечка. 24 Сiмха – радiсть (iдиш). 25 Навiть (мiсцева говiрка). 26 Сьогоднi. Тут зi значенням «у цi днi». 27 Нездала людина, простак. 28 Трингам Микола Васильович – на той час командувач 12-го гусарського Охтирського полку, що квартирував у Меджибожi. 29 У Меджибожi (як i в Киевi та Старокостянтиновi) дiяло офiцiйне представництво американськоi компанii Singer, яка виробляла (й досi виробляе) знаменитi швейнi машини. 30 Єврейський цвинтар. 31 Надгробний камiнь на еврейському цвинтарi. 32 Із франц. – вища сила. Тут – непередбачувана подiя, форс-мажор. 33 Керм Герман Георгiйович – старший полковий лiкар, колезький радник. 34 У буквальному перекладi з iвриту – «щастить, поталанило». Тут вжито зi значенням «вiтаю!», «вiтання!». 35 Порода свиней, яку було виведено в Англii в серединi ХІХ ст., а до Украiни завезено наприкiнцi ХІХ ст. 36 Устим Кармелюк (також Кармалюк) загинув 1835 р. 37 Мiсто в тодiшнiй Австро-Угорщинi. Нинi – мiсто в Тернопiльськiй областi.