Графиня Володимир Савович Лис Подii роману розгортаються у рiзних часових просторах, мiж таемницею дару митця i гординею й помстою. Тут психологiчнi стосунки мiж героями гострiшi за будь-який детектив. З якою метою, як i кiлькасот рокiв тому, в маленькому мiстечку на Волинi хтось убивае собак, наводячи жах на мешканцiв? Навiщо талановита художниця Люба Смажук раптово прагне зустрiтися зi шкiльним учителем малювання в мiстi свого дитинства? Чому всi химернi подii обертаються навколо неi та графинi Венцеслави, яка погордливо позирае з единого вцiлiлого свого портрета? Лише картини берегтимуть таемницю – до останньоi сторiнки… Володимир Лис Графиня © Лис В. С., 2010 © DepositPhotos.com / alanpoulson, обкладинка, 2016 © Shutterstock.com / VGstockstudio, Monkey Business Images, gnoparus, Irina Alexandrovna, обкладинка, 2016 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2016 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2016 І Я йшов старим запущеним садом. На менi був якийсь дивний одяг, не мiй звичний, а начеб з минулого, дев’ятнадцятого чи хтозна-якого столiття. Мовби камзол з оборчастими рукавами, а довкола шиi – велике бiле жабо. На ногах я мав не штани, а рейтузи – свiтло-коричневi, такi, що носили колись. Я йшов углиб саду i раптом побачив, як назустрiч менi з-за дерев вибiгае маленька дiвчинка рокiв десяти, а може, й менше. Коли вона наблизилася до мене, я подумав, що знаю цю дiвчинку. Так, знаю. Звiдки? Намагаюся пригадати i не можу. «Це маленький диявол», – чую виразний шепiт. Дивна рiч, менi здаеться, що то шепочу я сам, хоч вуста в мене мiцно стуленi. З-за дерева, збоку вiд алеi, на яку вибiгла дiвчинка, виходить старий сивий чоловiк, багато одягнутий. Вiн дивиться в мiй бiк, притому дуже суворо. – Пане художнику, – каже вiн. – Не чiпайте ii. Не смiйте. Ви цього не зробите. «Чого я не зроблю?» – питаю подумки. Я наближаюся до старого сивого чоловiка. Але не йду, а наче пливу в повiтрi. Ось ми вже майже поруч. Я чую, як вiн важко дихае. – Це ваша донька? – запитую. Чоловiк хитае головою. Повертае голову. У його очах – бiль i радiсть водночас. – Внучка? – Це моя душа, – зiзнаеться чоловiк. – Щойно вона вилетiла з мого тiла – i я намагаюся ii упiймати. Маленька дiвчинка в бiлiй полотнянiй сукенцi до п’ят смiеться – дзвiнко-дзвiнко – i зриваеться з мiсця. Вона бiжить, смiшно перебираючи нiжками. – Я ii не наздожену, – сумно зiтхае чоловiк. – Боюся, це зроблять iншi. Може, ви спробуете, пане художнику? Я кидаюся бiгти за дiвчинкою, думаю про дивнi слова цього чоловiка, про те, що хтось менi шепотiв iншi, страшнi слова, й раптом помiчаю, як разом iз садом здiймаюся у повiтря, лечу все вище й вище, а пiдi мною внизу – слiпучо-бiла безодня. Я зримо вiдчув, як хтось накидае на мою голову подушку i починае душити. Поспiшно розплющив очi. У кiмнатi, звiсно, нiкого не було. Тiльки вiдчуття задухи. Я швидко встав i вiдчинив вiкно. Із саду, проте, також вiяло теплом. «Душно, – подумав я. – Тому й таке вiдчуття. І цей… цей… сон…» Насправдi я не спав. Картина в саду несподiвано постала перед моiми очима. Нi, очi були заплющенi. Я лежав так уже довго, марно намагаючись заснути. Власне кажучи, я викликав ту картину сам. Навiщось вона менi була потрiбна. Цей епiзод колись-таки був у життi. Тiльки не в моему. Тут до моеi голови почала заповзати дивна тривога, яка мучила ось уже кiлька тижнiв. Це було вiдчуття того, начеб за моiми плечима стоiть хтось менi незнаний, нiби той хтось стежить весь час за мною. Цей невидимець приходив пiд вiкно моеi оселi ввечерi i вночi, коли я несподiвано прокидався; вiдчуття його присутностi з’являлося часом, коли я йшов за мiсто на етюди. Я дiйшов навiть до того, що якось покинув накладати фарби на полотно i кинувся до найближчоi копицi сiна. Нiкого за нею, звiсно, не було. Я став оглядатися i на вулицях. У саду бiля нашого будинку. Навiть коли сидiв у себе в кiмнатi. Ця тривога з’явилася десь на початку лiта, росла, ставала дедалi вiдчутнiшою i зримiшою, хоч я й не змiг би, якби хтось запитав, звiдки у мене з’явилося тривожне вiдчуття, обгрунтувати причину цiеi несподiваноi, незрозумiлоi тривожностi. Цього лiта я, як завше, мав поiхати в гостi до сестри, потiм – до мами. Написати кiлька пейзажiв. У сестри – бавитися зi своiми племiнниками, якi люблять смикати мене за порiдiлого чуба. Я поiхав. У мами косив траву на невеличкiй дiлянцi за городом, потiм рвав вишнi, вибирав огiрки i допомагав закручувати банки – спочатку з вишнями, потiм з огiрками, частина яких перепадала на зиму й менi. Ще хотiв навiдатися до старшого брата. Його дочка недавно вийшла замiж, здаеться, це вже пiшов третiй рiк, так, третiй, нi, другий, це ж бо було минулоi весни. Перед тим як менi приснився цей сон, я повернувся вiд батькiв i знову збирався до старшого брата. Дочка братова вийшла замiж, а син одружився ще ранiше, хоч був i молодший за Яринку. Брат живе тепер сам, як i я, i все грозиться найти собi молодичку, як колись знайшла собi коханця, а потiм чоловiка його колишня дружина. Мiй старший брат також мае онукiв, вони ще маленькi, тiльки на рiк-два старшi вiд моiх племiнникiв. Але сестра пiзно вийшла замiж. Та iй iще пощастило, адже я так i не спромiгся одружитися. Хоч i в мене все могло б статися iнакше. «Авжеж, могло», – подумав я цього спекотного дня посеред лiта. Лiто пливло над нашим Густим Лугом повiльно, неспiшно, нiби знехотя. Кожен день у мiстечку був схожий на попереднiй. А звiдки, зрештою, взятися рiзноманiтностi в цьому тихому i затхлому куточку? Сон мiстечка перетiкае у порослу жабуринням воду маленькоi мiськоi рiчечки. Зi сну висувае свою булькату подобу жаба, яку годилося б зобразити на гербi нашого славного мiста. Нехай би ще жаба тримала на головi корону, а в зубах – вербову гiлку. «Абсурдна фантазiя», – моя посмiшка схожа на позiхання старого заспаного кота. «Навiщо я сам собi посеред цього лiтнього застиглого марева?» – подумки кажу я. Вже збирався йти з дому на етюди, коли побачив, як до нашого будинку хтось бiжить. Це була моя колишня квартирна хазяйка, жiнка п’ятдесяти шести рокiв, що я точно знаю, на вигляд – навiть бiльше. Колишня тому, що я викупив у неi тi двi кiмнати й веранду, якi колись винаймав. З однiеi кiмнати я зробив кухню, а мiг би не робити, бо за кухню з успiхом слугувала б веранда, де спершу стояла газова плитка, на якiй варив собi iсти. Я взагалi багато чого мiг би, а зробив не так. Мiг би одружитися, а не одружився. Мiг би жити в бiльшому мiстi. А от бiльшим художником, нiж е, стати нiяк не мiг. Бiльшого менi не дано, нiж навчати дiтей малюванню i писати до безтями пейзажi, пейзажi, пейзажi, пейзажi. І вiддавати iх за безцiнь чи складати на тiй же верандi. Жiнка, що бiгла, була ще й моею коханкою. Теж колись. Вона зробила мене своiм коханцем так просто й природно, як прала чи варила iсти. Це все минуло, як спiваеться в однiй пiснi, тепер вона ставиться до мене швидше як до сина. Пере, готуе iсти, гладить по головi. Ось вона вбiгае до моеi кiмнати. – Платоне, у мене для тебе дуже гарна звiстка. – Справдi? – лiниво кажу я. – Справдi. Бiжи негайно до мiськоi ради. – Навiщо? – Я навiть не повертаю голови. – Там черговий мiтинг? Чи достроковi вибори? – Там е путiвка. – На Канари? – питаю я. – Не смiйся. Путiвка у Крим. У пансiонат. Майже безплатна. Для державних службовцiв. – Я не державний службовець. – Не мае значення. Я домовилася з головною бухгалтеркою. Вона мала iхати, але в неi захворiла дочка. – Отже, я перетворився на жiнку? – Ти зараз перетворишся на котлету, якщо будеш сидiти на мiсцi. Так-так. Бiжи. Бiжи – путiвку, на щастя, не заповнила. Чого ж ти сидиш? Бiжи! – Вона пiдштовхуе мене i не стримуеться: – От кендюх!.. – Вже побiг, – кажу я, пропустивши образу повз вуха. – Платоне, тобi треба-таки вiдпочити. Коли ти востанне був бiля моря? – Не пам’ятаю. Рокiв десять тому. Нi, дванадцять. Чотирнадцять. Так, вона мае рацiю, ця жiнка. Я справдi за все свое свiдоме життя був на морi тричi. Коли вчився в iнститутi, разом зi студентською групою, яку мобiлiзували збирати помiдори на Херсонщинi. Коли працював перший рiк у школi i набирали вожатих у табiр до моря. І, нарештi, якось поiхав «дикуном». Усього на тиждень, за який встиг написати три кримськi пейзажi. Два з них згодом я продав, i це були найдорожчi моi картини. Третя – самотне дерево над морем – висить у мене в кiмнатi. Як спогад про щось нездiйсненне. Що саме? Тi, хто заходить до мене в гостi, кажуть, що це дерево схоже на ясен, який росте на головному майданi нашого мiста, якраз навпроти мiськоi ради. «Справдi?» – дивуюсь я. Мое здивування роблене, i не лише тому, що я дивувався кiлька десяткiв разiв, почувши, що ясен десь там бiля моря схожий на ясен у центрi нашого мiстечка. Насправдi я знаю, що це той самий, наш ясен, тiльки перенесений моею волею i моею уявою на морський берег. Якби мене запитали, я б не мiг пояснити, навiщо це зробив. Взагалi останнiм часом зi мною коiться щось дивне. Менi хочеться писати тiльки ясена, ясена i бiльше нiчого. З рiзних точок i в рiзних ракурсах. У глибинi пейзажу i на передньому планi. Кожен день або майже щодень я йду на етюди, але менi стае дедалi нецiкавiше писати своi картини, якщо на них нема старого розлогого дерева на мiському майданi. «Що це таке?» – питаю я себе i не знаходжу вiдповiдi. Це мов якась дивна хвороба чи наркотична залежнiсть. Я намагаюся заходити якомога далi вiд мiста, вирушаю в найближчi села, iду в сусiдне мiсто, де е старовинний собор i залишки городища ще часiв Киiвськоi Русi. Але менi не цiкаво все це зображати. Мене тягне назад, у Густий Луг, i я заспокоююся тодi, коли починаю виписувати дивне старе дерево. «Хоч би воно всохло колись», – подумав я недавно i засоромився так, наче йшлося про близького родича. – То ти йдеш нарештi у мiськраду? – повертае мене до дiйсностi Марiя, моя хазяйка. Колишня хазяйка. Колишня коханка. – Йду, – покiрно кажу я. – От i добре, – каже Марiя. – Тобi треба вiдпочити. – Це вже я чув. Виходячи з кiмнати, я бурмочу слова з пiснi: «Це вже минуло». Справдi, минуло. Бiдна Марiя. Ще рокiв п’ять тому я називав ii нiжно – Марiчкою. На подвiр’i я згадую, що лишив етюдника. Путiвка путiвкою, але… І раптом я вiдчуваю величезну радiсть вiд щойно ухваленого рiшення – iхати до моря, якщо поiду, без фарб i пензля. Без фарб i пензля на цiлий мiсяць. ІІ Вночi мене розбудив страшенний грюкiт, що пролунав зовсiм поруч. Ще повнiстю не прокинувшись, я вже зрозумiв: то вдарилася об стiну вiконна рама, яку шарпнув сильний вiтер. Брязкiт, що пролунав пiсля удару, свiдчив – скло вибито, та й вiтер, який залiтав до кiмнати, пiдтверджував це. – Що це, Платошо? – спитала жiнка, котра лежала поруч зi мною. – Напевно, гроза, – сказав я. Наче на пiдтвердження моiх слiв, темряву розпанахала стрiла слiпучоi блискавки. На мить у кiмнатi стало видно, як удень. – Що будемо робити, Платоне? – сказала жiнка поруч зi мною. – Перечекаемо грозу. – А вiкно? – Хто ж його поремонтуе вночi? – Менi пiти? – Навiщо? Ти сама замерзнеш або помреш вiд страху. – Моi слова потонули у близькому, шаленому ударi грому. Я пригорнув ii. Жiнку, котра лежала поруч зi мною, звали Інга. Гарне iм’я – що й казати. І сама вона була досить симпатична, мала доволi пружнi, як на ii вiк, груди, груденята, вже встиг сказати я, твоi груденята, як це мило, вiдповiла вона, менi давно нiхто так не казав. Вона повторила це мое слово, повторила немовби роздумливо. Потiм наче проспiвала його. Я подумки вiдзначив, що, очевидно, iй подобаються такi пестливi, зменшувальнi слова. Треба буде iй казати iх частiше. Спочатку я хотiв викласти вiдразу, але потiм вирiшив, що не варто. Нiжнiсть також треба дозувати. Ввечерi наступного дня пiсля прогулянки берегом я спитав Інгу, чи не стомилися ii ноженята. – Ноженята? – перепитала вона. – Так, твоi ноженята, ноженятка. – Я нахилився й пальцями обережно торкнувся загорiлих i доволi струнких нiг. – Ноженяточка… Я побачив, як на диво цнотливо зашарiлося ii обличчя. Море в той вечiр довго ховало у свое лоно сонце i нiяк не могло сховати. Я ж не мiг вирiшити – щасливий я чи нi? «Здаеться, щасливий», – подумав. Ми вже пiдходили до нашого корпусу, де я жив у кiмнатi на двох. Так само як i Інга. Але, на щастя, ii сусiдка вже мала собi партнера, як i мiй сусiд – партнерку. – Здаеться, я тебе знаю цiлу вiчнiсть, – сказала Інга, коли ми заходили до моеi кiмнати. Насправдi ж ми були знайомi п’ятнадцятий день. З них вiсiм днiв як спали в одному лiжку. Я навiть не мiг пiдозрювати, що все вийде так добре. Тепер я обiймав Інгу, а за вiкном бушувала гроза. Розколювалося i знову складалося докупи небо. Тулячись до мене все щiльнiше, Інга раптом стала розповiдати, як колись, маленькою, втiкала вiд грози, як бiгла полем i iй здавалося, що блискавка от-от наздожене ii. Влучить у неi, чомусь неодмiнно в шию. – Уявляеш, я знала, що не можна бiгти, i все ж бiгла, – казала Інга. – Бiгла, i менi здавалося, що село втiкае вiд мене. – То ти iз села? – спитав я. – Нi, я там вiдпочивала в бабусi, – сказала Інга. – В татовоi мами. – Дурненька, – сказав я i поцiлував ii в лоба. Лоб виявився холодним i чомусь спiтнiлим. Я раптом подумав, що було б дуже смiшно, якби ми стали зараз кохатися отак посеред грози. – Страшенно хочеться курити, – сказав я. – Ти ж казав, що кинув. – Так, кинув, а тепер захотiлося. – Сигарети лишилися в моiй кiмнатi, – з жалем сказала вона. – То, може, пiдеш i вiзьмеш? – запропонував я. – Зараз? Я вiдчув, iз яким здивуванням вона це спитала. Так, нiби я перед тим запитав, чи готова вона полетiти на Марс. Або вилетiти на мiтлi крiзь розчинене вiкно. «А чому б i нi?» – хотiлося менi запитати. Та я стримався. За вiкном уже шумiв дощ. Я вiдчув, як терпко, аж забивае подих, пахне море. А може, цей запах належав чомусь iншому? – Я пожартував, – сказав я. І раптом несподiвано збагнув, що мене дратуе запах цiеi жiнки. Чому б це? «А чого хочеш ти?» – спитав я себе. Вiдповiдi не було. Бризки дощу залетiли в кiмнату i впали нам на обличчя. – Я спробую зачинити вiкно, – сказав я i звiвся на лiктi. – Ти зовсiм не боiшся? – спитала Інга. – Чого б я мав боятися? Я встав i пiдiйшов до вiкна. Холод тут вiдчувався набагато бiльше. Над горами, якi щiльно обступили наш пансiонат, гроза була повновладним господарем. Спалахнула начеб зовсiм поруч блискавка. Я подумав, що якби цiеi митi хтось заглянув у вiкно, вiн би побачив, яке в мене блiде обличчя. Нi, не тому, що я боявся грози чи боявся, що блискавка може залетiти в кiмнату. Цiеi митi я гранично чiтко вiдчув, що ця блискавка розкраяла надвое мое життя. Інга пiдiйшла i стала поруч. Вона загорнулася в ковдру i все ж чомусь тремтiла, це я добре вiдчував. – Глянь, вогник, – сказала вона. – Невже хтось такоi погоди вийшов у море? – Можливо, – погодився я. – Напевне, тодi ще грози не було. – Тодi – це коли, як ти вважаеш? – Ще, напевно, звечора. – Може, то рибалка? Але хiба б вiн не вiдчув наближення грози? – Може, вiн з товариства морських самогубцiв? – Не жартуй так, Платошо, – попросила Інга. – Уявляеш, як там зараз самотньо? Наступноi митi грiм шарахнув зовсiм поруч. Нi, спершу рiзонула очi блискавка, i майже вiдразу вдарив грiм. Але я встиг побачити, як лiсом, що прилягав до санаторiю, хтось бiжить. То була жiнка, я добре встиг розгледiти. Розхристана простоволоса жiнка. – Ти побачив? – раптом спитала Інга. – Кого? – Там, внизу, хтось бiг через лiс. – Бачив. І ледве я це вимовив, ми почули пронизливий моторошний крик. Здавалося, цей жiночий крик змусив здригнутися стiни пансiонату. – Я побiжу туди, – сказав я. – Може, iй треба допомогти? – Допомогти? – Інга скинула ковдру i вчепилася менi в руку. – Нi. Нi. Не йди, я прошу тебе. – Тодi ходiмо вдвох! – Але ж там дощ. Вона вже, напевно, добiгла до нашого корпусу. Знову спалахнула блискавка, i я побачив, як лiсом, на тому ж самому мiсцi, бiжить жiнка. Інга скрикнула i притулилася до мене. Вдарив грiм, i ми знову почули розпачливий крик. – Платоне, що ж це таке? – Що ти маеш на увазi? – Я знову побачила ту жiнку. – То й що? – Я сказав це якомога спокiйнiше. – Менi страшно, Платоне. Давай вiдiйдемо вiд вiкна. Ми таки вiдiйшли. Я чомусь подумав, що варто б увiмкнути свiтло. Не тому, що я боявся. Навпаки, мене все нестримнiше тягло вниз, туди, де бушувала гроза. Де лiсом бiгла i не могла сховатися вiд грози дивна чи божевiльна жiнка. Цiкаво, хто вона? Бо ж не могло нам привидiтися – вiдразу обом. Я схопив Інгу за руки i притяг до себе. Потiм кинув ii на лiжко. Я ждав, що от-от спалахне блискавка. Наче блискавка могла б допомогти менi ввiйти в жiнку, яку я пристрасно бажав. Десь внизу гримнули дверi – хтось побiг у нiч. Я подумав, що не така вже й тендiтна жiнка пiдi мною. Зовсiм не груденята в неi i не ноженята. Я притулився до неi так щiльно, як тiльки мiг. Знову спалахнула блискавка. Я побачив себе теж посеред лiсу. Я бiг за тiею жiнкою, бiг i не мiг наздогнати. Коли спалахнула блискавка, жiнка оглянулася, i я бачив, що вона мае обличчя Інги. Так, то була Інга. Інга моеi уяви. Але справжня Інга лежала пiдi мною. Я кохав ii, кохав пристрасно, як тiльки мiг. Коли ж вона солодко застогнала, коли я лiг поруч, то раптом помiтив, що гроза вщухла. Тiльки десь далеко погримувало. Я поцiлував Інгу, вона у вiдповiдь щось солодко замурмотiла, наче кiшка, що спiймала мишу, але сита вже – не хоче ii iсти, а лише спроквола граеться, тримаючи свою жертву в лапках. Я встав i пiдiйшов до вiкна. Мене обдало холодом. Рвучкий вiтер вдарив в очi, потiм обпiк решту обличчя. Я вже хотiв вiдiйти назад, углиб кiмнати, до теплого тiла Інги, коли раптом побачив серед лiсу бiлий силует. Жiночий силует з пiднятими руками. На тому самому мiсцi, де я бачив жiнку, що бiгла посеред грози. Вона стояла тепер посеред лiсу, бiла, мовчазна, дивно заклична. Так, вона кликала мене до себе, це я добре розумiв. Менi навiть здалося, що бачу ii риси, бачу i не можу впiзнати. Я зцiпив зуби i змусив себе одвернутися. Інга на лiжку вже спала, солодко, наче маленька дитина. ІІІ Не знаю, що мене покликало того дня до моря. Зранку дув скажений, майже зимовий вiтер, я чув, як одна жiнка, яка щойно приiхала в наш пансiонат, сказала: – Нiколи б не повiрила, що в Криму таке бувае, та ще й у серпнi. – Вчора погода була зовсiм iншою, – вiдповiла iй чергова, яка оформляла поселення. Справдi, зовсiм iнша, подумав я, пригадавши вчорашню вечiрню прогулянку з Інгою. Але сьогоднi я був сам. Звiсно, я мiг покликати iз собою Інгу, але не ii присутнiсть була менi потрiбна сьогоднi. Найперше я оглянув мiсце, де вночi бачив бiлу жiнку. Чи жiнку в бiлому. Я не мiг би до пуття сказати, що там шукав. Може, просто чиiсь слiди, може, шматок ii бiлоi сукнi чи жмутик волосся, може, якийсь потаемний знак, який би вона мала залишити. Бiля одного з дерев я зiткнувся з чоловiком приблизно мого вiку чи трохи старшим. Вiн пильно оглядав мiсцевiсть, придивляючись до гiлок дерев, до гiлля i листя, збитого вночi грозою. «Невже вiн шукае те саме, що i я?» – думка мене трохи збентежила, я спинився й уважнiше подивився на чоловiка. Вiн мав тонкi iнтелiгентнi риси, виразнi зморшки, мiшки пiд очима i ледь-ледь сутулився. На щоцi з правого боку виднiвся невеличкий свiтлий шрам, либонь, порiзався пiд час голiння. – Ви також вночi ii бачили? – спитав я, коли ми обдивилися один одного. – Даруйте, про що ви? – вимовив чоловiк глухуватим голосом, але по тому, як вiн вiдвiв погляд, було видно, що вiн мене зрозумiв. «Отже, це не фантом, не видiння, не витвiр моеi уяви, – подумав я. – Але чому це мало бути витвором уяви, якщо й Інга бачила?» Проте я не мiг позбавитися першоi своеi вранiшньоi думки – начеб Інга просто мене спершу тiльки потiшила, пiдiгравала менi. Атож, я з ii вуст чув не те, що хотiв почути. Така химернiсть потiм стала частинкою загадки про жiнку, яку я бачив (таки бачив) уночi. Якийсь зв’язок наче виник мiж ii з’явою й iснуванням Інги в моему життi. – То ви нiчого не бачили, кажете? – спитав я ще раз чоловiка iронiчно i в той же час погрозливо. Вiн знизав плечима. Острах у його очах перемiшався з насторогою. Вiн узяв пальцями, на одному з яких зблиснула тонка яскраво-жовта обручка, гiлку молодого дубка i струсонув на землю рештки нiчного дощу. Цим жестом немовби захищався чи прагнув поставити мiж нами хоча б якийсь заслiн. Я намагався пригадати, чи бачив цього чоловiка в пансiонатi. Таки, здаеться, бачив. Вiн сидить, якщо не помиляюся, в iншому кiнцi зали на обiдах, а на вечерi не ходить. Так, то вiн, я не помилився. Тут я пригадав слова Інги: «Он там сидить чоловiк, з яким ми вiдпочивали позаминулого лiта в цьому пансiонатi». – Вiдпочивали? Удвох? – перепитав я, коли почув цi ii слова. – Нi, просто я пригадала, що вiн теж вiдпочивав тодi. Навiть якось намагався залицятися до мене. – Залицятися до тебе? – вигукнув я обурено. – Я його вб’ю. – Заспокойся, – засмiялася Інга. – Вiн зовсiм не в моему стилi. – А який же стиль тобi подобаеться? – Ти – мiй стиль, – сказала Інга. Вдруге чи втрете я тодi подумав, що Інга схожа на якусь жiнку, яку я колись бачив, зустрiчався, знав. Але хто ж то був? Кiлька разiв повертався я до цiеi думки, але так нiчого й не змiг пригадати. «Це обличчя, м’який овал, виразнi очi, всерединi яких наче причаiвся хтось, кого ти добре знав („Добре знав? Ще одна химера до мого враження“, – подумав тодi я) i хто видивився щось тiльки йому вiдоме у твоiх очах, – усе це могло належати колись аристократцi», – подумав я i спитав Інгу, чи вона не з якогось дворянського роду. – Звiдки? – засмiялася знову Інга. – Мама була вчителькою, це так, але бабуся iз села, проста селянка, а по татовi бабуся й дiдусь – мiськi пролетарi. Я тодi ледве не запитав, чи Інга позаминулого лiта так само крутила з кимось роман, як тепер зi мною? Але стримався, бо подумав, що це може ii образити. – Ви даремно тут щось шукаете, – сказав чоловiк. – Даремно, бо… Вiн змахнув рукою, безнадiйно, якось так, наче саме в цю мить переконався, що в чомусь гiрко помилявся. Одвернувся i рушив через лiс. Я наздогнав його. – Що ви хотiли сказати? – спитав я, коли, схоплений за плече, вiн повернувся до мене мовби застиглим, закам’янiлим обличчям. – Яке це мае значення? – Вiн промовив цi слова автоматично, знехотя, наче неживий. – Ви мене, що, не зрозумiли? Жiнки цiеi не iснуе в природi. – Але ж ii бачили чимало людей, – заперечив я. – Принаймнi з десяток. Що це, по-вашому? Колективна галюцинацiя? – Не знаю, – сказав чоловiк. – Але знаю iнше. Хочу, щоб ви менi дали спокiй. Ми все одно залишимося з вами кожен при своiй думцi. Вiн пiшов. Цього разу я не став його нi спиняти, нi наздоганяти. Чомусь майнула думка, що я вже спiзнююся. «Куди?» – спитав я себе i не отримав вiдповiдi. Напевно, до моря. Все ж я почекав, доки чоловiка не стало видно. Наче боявся, що вiн перешкодить менi спускатися до моря. Можна було, звiсно, спокiйно пiти собi заасфальтованою дорiжкою, але я не любив ходити нею. Хiба що з Інгою. А проте, менi вдалося й Інгу кiлька разiв пiдбити спускатися й пiднiматися ледве помiтною стежиною, що пiдступною сiро-рудою змiею петляла мiж деревами, спускаючись усе нижче i нижче. Пiдступною тому, що вона порозставляла пастки то у виглядi схiдцiв, про якi треба було знати, щоб не полетiти стрiмчака униз, а то й узагалi ямок, ступивши у якi кiлька вiдпочивальникiв за сезон (про що нас попереджали при поселеннi в пансiонат) набивали собi синяки, а декотрi й ламали ноги. Все ж, незважаючи на попередження, чимало люду простувало саме стежкою, iгноруючи безпечну, але довшу дорiжку. Може, за звичкою не мали зайвого часу, а може, як i мене, вабило п’янке вiдчуття небезпеки, начеб моеi особистоi небезпеки, прохолодну невидиму руку якоi я вiдчував на своiй долонi за весь час першого спуску. Тепер же я добре знав, де треба стишити хiд, де пильнiше дивитися пiд ноги, а де майже навмання переступити затаену ямку-пастку. Тож я подолав стежку доволi швидко. Вiтер внизу був так само злий i холодний, як i нагорi, навiть iще злiший. Там, угорi, його гасив ще лiс, серед якого був розташований пансiонат, а тут вiн шмагав обличчя, змушував опускати повiки i забивав подих, мовби намагаючись прицвяхувати нечисленних вiдпочивальникiв, котрi вiдважилися спуститися вниз, незважаючи на негоду, до прибережних скель. Я обмiнявся кiлькома словами iз жiнкою, котра жила в сусiднiй кiмнатi поруч з Інгою. – Ви самi? – спитала вона, мовби я мiг засунути Інгу кудись до кишенi. – Вiтер, – сказав я. – Авжеж, вiтер, – погодилася вона. – Та ще й такий холодний. «Поговорили», – подумав я i став дивитися на море. Вдалинi боролося з хвилями самотне вiтрило, схоже на крило великого птаха, який намагаеться вiдiрватися вiд поверхнi води, та нiяк не може цього зробити. Схоже на яхту, цiкаво, хто той вiдчайдух, що зважився за такоi погоди вийти в море? – Вам не здаеться дивним, що пiвденний вiтер такий холодний? – перервала моi спостереження сусiдка Інги. – Нi, – вiдповiв я. – Часом тут бувають такi вiтри, рiдко, але бувають. Насправдi я не знав, чи вiтри з боку Чорного моря бувають такими холодними i звiдки взялося це несподiване похолодання. Щось мене мучило iз самого ранку, щось тривожне, а може, й не з ранку, а ще з ночi, вiдколи я побачив ту жiнку серед грози, а може, й не жiнку (я вже не був тепер певен у ii реальностi), а всього лиш видiння, продукт уяви вiдразу кiлькох людей. Я мiг би заперечити, що так теж навряд чи бувае, але не став цього робити, навiть самому собi. Я поглянув iще раз на вiтрильник, який явно вiддалився вiд берега i попрямував до своеi стежки. Камiнь просвистiв бiля моеi голови, коли я здолав десь так половину двокiлометрового пiдйому. Я провiв його поглядом, завважив, як швидко вiн покотився кам’янистим схилом, обминаючи дерева, а тодi пiдвiв голову, щоб побачити, звiдки вiн зiрвався. Та те, що я угледiв, змусило мене мимоволi здригнутися, а моi зiницi розширитися вiд жаху. Угорi надi мною, метрiв за двадцять, стояв чоловiк i цiлився в мене ще бiльшою каменюкою, нiж та, яка щойно пролетiла мимо. Це був не той чоловiк, котрого я зустрiв перед спуском до моря, а хлопець рокiв двадцяти трьох – двадцяти п’яти. – Що ви робите? – встиг закричати я, перш нiж вiн пожбурив другу каменюку. Вiн тiльки хрипко i глумливо засмiявся. Я встиг якось ухилитися, i камiнь лише ледь-ледь чиркнув по передплiччю. – Перестаньте! – крикнув я i кинувся до нього. Вiн було нагнувся, щоб схопити ще одне знаряддя для вбивства чи калiцтва, але до рук йому цього разу потрапив не надто великий камiнець, i вiн жбурнув його вже навмання. Камiнець зачепив менi правий бiк, але iнстинкт самозбереження звелiв менi дертися до нападника далi. Вiн мiг спробувати зiпхнути мене, адже був у вигiднiшому становищi, але не став цього робити, а почав i собi дертися вгору. За якийсь десяток метрiв вiн штовхнув униз ногою каменюку, що лежала бiля стежки, але та мене, на щастя, обминула. – Стiй, сволото, все одно не втечеш! – крикнув я i почув у вiдповiдь такий самий глумливий смiх. Бiгав цей злочинець, хоч i пiд гору, досить-таки добре, певно, вирiс у цих горах, вирiшив я. Вiн iще раз обернувся i спробував жбурнути чергового каменя. Я мусив сховатися за дерево. Пiсля цього невдалого кидка вiн засмiявся вже з нотками розпачу i кинувся вбiк. Я звернув було за ним, та вiн, пробiгши зо два десятки метрiв, спинився, i невродливе, майже потворне обличчя ще бiльше спотворила гримаса болю. – Тобi пора, – сказав вiн з якоюсь нелюдською люттю. – Чуеш, пора?! – Що ти маеш на увазi? – спитав я на бiгу. Вiн не вiдповiв, жбурнув у мене сухою гiллякою i побiг убiк за кущi. Я зрозумiв, що навряд чи наздожену його. Та й бажання переслiдувати несподiваного нападника не було. От тiльки хто вiн – божевiльний чи кимось пiдiсланий? «Пiдiсланий?» Думка, що з’явилася зненацька, здивувала мене. Але ще бiльше здивувала наступна – менi здалося, що я знаю, що означають його загадковi слова. Слова про те, що менi пора. ІV – Ви iз сорок восьмоi кiмнати? – перепитала мене чергова у вестибулi корпусу. – Так, – пiдтвердив я. – Вам телеграма, – сказала вона. – Телеграма? – Так, телеграма. – Вона простягла менi бланк. «Розкажи iй усе i негайно повертайся», – таким був текст телеграми. Зворотноi адреси не виявилося, але значилося, що вiдправлена вона сьогоднi вранцi з Густого Лугу. Повертайся? Хтось хоче, щоб я повертався, не добувши строку в пансiонатi? Моя колишня хазяйка i коханка? Хтось iз моiх рiдних? Але коли щось трапилося, то принаймнi могли б пояснити що? Я стояв, тримав бланк телеграми в руцi, яка поступово терпла, ставала начеб чужою. А втiм, я сам робився чужим самому собi. «Розкажи iй усе», – невже хтось у Густому Лузi мав на увазi Інгу? Я озирнувся, начеб шукав ii тут, у вестибулi. Але ii не було. Тiльки чергова стояла i дивилася на мене спiвчутливо. Певно, прочитала цей загадковий текст. – Там, надворi, холодно, – сказав я. – Що ви сказали? – перепитала чергова. – Я сказав, що надворi холодно. – Обiцяли, що завтра знову прийде потеплiння, – сказала чергова. – Потеплiння? – перепитав я. – Звiдки ви знаете? – Чула по радiо. – По радiо? – Так, по мiсцевому. То несподiване короткочасне похолодання. Інодi таке бувае i серед лiта. Рiдко, але бувае. – Он як, короткочасне, – повторив я i раптом подумав, що це похолодання до речi. Дуже до речi. Воно може слугувати виправданням моему вiд’iзду. Гм, а хiба я збираюся вiд’iжджати? Куди i навiщо? До маленького задрипаного мiстечка, звiдки хтось божевiльний надiслав безглузду телеграму? «Не в телеграмi справа», – сказав хтось менi. «А в чому?» – спитав я його. Вiдповiдi не отримав. Чергова стояла передi мною i щось говорила. Та я нiяк не мiг добрати змiсту ii слiв. Чи й до мене вона зверталася? До вестибулю зайшла молода пара. Здаеться, це не пара, яка селилася в пансiонатi, а таки молоде подружжя. Принаймнi так менi казала Інга. Інга? Щойно я вдруге за цiлий ранок згадав про Інгу, як збагнув, що маю ii негайно побачити. – Я, здаеться, змерзла, – сказала молода жiнка, коли подружжя проходило повз мене. – Зараз зiгрiешся, – сказав ii чоловiк. – Чаем чи вином? – спитала дружина. – Дечим iншим, – вiдповiв чоловiк з легким смiшком. Молодий, вродливий, вiн був схожий на полководця, який щойно виграв битву. Принаймнi я так подумав, i легке вiдчуття неприязнi ворухнулося в менi. V І все ж я пiшов не до Інги, а до своеi кiмнати, прагнучи, аби там нiкого не було – анi мого сусiда, анi Інги. Там i не виявилося жодноi живоi душi, тiльки порожнеча довкола. Порожнеча, бiльша за саму кiмнату. «Розкажи iй усе i негайно повертайся», – прочитав я ще раз. Я побачив себе поруч iз Інгою. На дорiжцi, що вела з пансiонату в лiс. Потiм на тiй, що кликала вниз до такого бажаного моря. А як вона не хотiла спускатися тiею небезпечною стежкою! «Ти навiжений», – казала вона. Чи ми ще були тодi на «ви»? Не пригадаю. Я пiшов тодi сам по стежцi. На ii очах. «Зачекайте!» – гукнула вона i теж почала спускатися. Бач – зачекайте. На «ви», це я пригадав. Тепер я встав i пiдiйшов до вiкна. І пошкодував, як i першого дня, коли тут оселився, що з нього не видно моря. Дуже менi захотiлося побачити море, розбурхане, свавiльне, живе. А найбiльше – те вiтрило, що боролося з вiтром, зi штормом, з долею. І тут я пригадав далекий вогник, який ми бачили вночi. Вогник у морi, який просвiчувався крiзь гiрський лiс. Я уявив себе на тiй далекiй яхтi, серед ревища хвиль, якi раз по раз накочуються на невеличке суденце. На моiх губах з’явився солоний присмак морськоi води. Я вчепився руками за пiдвiконник. Не вiд того, що справдi перенiсся уявою на ту яхту чи нiчний корабель, а тому, що раптом, цiеi митi, збагнув, як менi не хочеться покидати i це море, i пансiонат, Інгу, розривати ту невидиму шкаралупу, яка оточувала напiвреальний свiт, всерединi якого я жив цi кiлька тижнiв. Спало на думку, що я зрiкаюся самого себе. То була химерна i неправдива думка, я ii прогнав, боячись, що зачеплюся за неi, що вона стане моiм виправданням. Я рвучко пiдвiв голову, звiльняючись i вiд думки-спокуси, й вiд видива, що неминуче мало з’явитися. Прикро лише, що я не бачу моря за вiкном. Моря, до якого я ходив прощатися, це я тепер добре розумiю. Десь там, за морем, далеко, була Туреччина, ще далi десятки екзотичних краiн, якi я колись так жагуче прагнув побачити. Як це давно було, наче не в моему дитинствi. Я раптом побачив себе маленьким. Зовсiм маленьким. Скiльки ж менi рокiв – п’ять, чотири, шiсть? Я йду стежкою, а мене веде за руку незнайома тiтка. І тут я пiдводжу голову, дивлюся на неi i впiзнаю. Це ж Марiя, тiтка Марiя, хазяйка вже старого художника Платона. Вона така, якою я ii полишив у Густому Лузi. А я (це ж таки я) – маленький хлопчик, котрого вона тримае за руку. – Тiтонько Марiе, куди ми йдемо? – наважуюся спитати я. Вона дивиться на мене i посмiхаеться з легкою iронiею i зверхнiстю. – Тихо, цить, дурне хлопчисько, – гримае вона. – Нiхто не мае знати, куди ми йдемо. Нiхто. Навiть ми самi. – Як це? – дивуюся я. – А так, – каже вона. – Ми покидаемо наше мiстечко назавжди. Он там, – показуе вона кудись у далечину, – там, у лiсi, я тебе покину, а сама пiду далi. До далеких незвiданих краiв. – Ви мене покинете? – тремтячим голоском перепитую я. – А чому б i нi? – Марiя дивиться ще бiльш насмiшкувато i зневажливо. – Чому б i нi? Хто ти такий, щоб я йшла далi з тобою? – Я… я маленький хлопчик, – лепечу перелякано. – Не кидайте мене, тiтонько. Я боюся сам серед лiсу. І тут я починаю рости. Знову я, той, хто вирiс, iду поруч iз Марiею. Тiльки тепер Марiя молода, така, якою я вперше ii побачив. Довга розкiшна коса звисае аж до пояса. Я милуюся ii поставою. «Але хiба в неi була тодi така коса?» – запитую себе. Отямлююся. До чого це видиво? Я ж зовсiм не це прагнув побачити. Марiя – мое минуле. І раптом з болем думаю, що Інга – вже теж мое минуле. Чому? Навiщо? Хто послав ту дивну телеграму? І чому я так повiрив у неi i готовий покоритися? – Чому? – кажу я вголос. VІ Звичайно, я мiг спробувати зникнути з пансiонату тихцем, поiнформувавши лише чергову по корпусу i покоiвку (ага, ще треба здати книжки до бiблiотеки), мiг спробувати уникнути зустрiчi з Інгою, але я не хотiв цього робити. Тепер я не належав нi собi, нi iй. Нiкому. Я був i думками, i душею далеко звiдси. Не можу сказати, чи це Густий Луг, чи iнша мiсцина. Я раптом збагнув, що радше сидiв би пiд тим самим старим розлогим ясеном у моему мiстi, але вiдокремленим i вiд майдану, на якому вiн рiс, i вiд усього мiста. Треба було йти до Інги, викласти iй геть усе i про мое рiшення, i про мене самого. Все ж я не пiшов до ii кiмнати, а подався вниз, сподiваючись, що вона десь прогулюеться по алеях довкола пансiонату чи по лiсi. А може, йде дорiжкою до моря. Марне, химерне сподiвання, як виявилося. Вдосталь наблукавшись, я повернувся до все ще моеi кiмнати i став чекати. Сусiда не було iз самого ранку, вiн поiхав зi своею пасiею до Ялти – купляти квитки на черговий концерт якоiсь естрадноi зiрки, що завiтала на Пiвденний берег Криму. Отож, менi лишалося сидiти i чекати приходу Інги, що я й зробив. Я таки дочекався цього вiзиту, вже аж перед самим обiдом. Вона виглядала до бiса спокусливо у бiлих штанятах, якi внизу ледь-ледь спадали нижче колiн, у нещiльно зв’язанiй рожевiй кофтинi, пiд якою явно не було лiфчика. «Може, взяти ii на прощання?» – подумав я, побачивши свою коханочку в усiй ii красi. – Де ти вештаешся цiлий ранок? – докiрливо спитала вона. – Я вже тричi до тебе приходила, стукала, а дверi зачиненi. – Я ходив до моря, – вiдповiв я майже безжурно. – До моря? Такоi погоди? – А чом би й нi? Хтось на яхтi навiть вийшов у море. Досi, напевне, бореться з хвилями. – То мiг би й мене взяти. – Інга трохи вiдкопилила нижню губу i стала схожою на ображену дитину. – Я ходив прощатися з морем, – пояснив я i здивувався, як спокiйно звучить мiй голос. Інга, яка стояла вiд мене зовсiм близько, раптом так виразно запахла чимось незбагненно-терпким, наче пилок iз квiтки, перемiшаний iз застояною водою, до якоi додали краплю спирту та ще якоiсь незнаноi трави. Я подумав було, що так може пахнути жiнка, коли прийшла вiд чужого чоловiка, а сам запах таiть для мене загрозу. – Прощатися? Як це розумiти? Звуки ii голосу, долiтаючи до моiх вух, крижанiли на льоту. Кiмната наповнювалася терпкiстю, вже не коктейлем, а цiлим океаном запахiв, i вiд них, здавалося, я от-от збожеволiю. Я спробував знайти слово, яке б знейтралiзувало i цi запахи, i моi думки, i мiй страх, але не змiг. – Я вiд’iжджаю, Інго, – сказав я, не знайшовши потрiбного слова. – Але чому? Ти можеш пояснити? Я простяг iй телеграму. Вона прочитала i здивовано поглянула на мене. Так здивовано, наче то була повiстка, якою мене викликали на суд. Чи повiдомляли про винесення вироку. – І що це означае? Ти маеш щось розповiсти менi? – Саме так, – сказав я i взявся розповiдати. Я розповiв Інзi, що iз самого початку дурив iй голову. Що насправдi я нiякий не вiдомий художник, я навiть не член цiеi бiсовоi Спiлки художникiв. – А хто ж ти? – Доречне питання, – погодився я. – Нiхто. Вчитель малювання з провiнцiйного мiстечка, яке навiть не е райцентром. Часом, правда, мазюкаю якiсь пейзажi. Та iм грiш цiна в базарний день, як кажуть в народi, це я добре знаю й усвiдомлюю. Хоча лiпше б не усвiдомлював. Я говорив довго, швидко, часом збиваючись. Намагався себе заспокоiти, та не виходило. Я зобразив себе пiдлим i пiдступним. Таким собi розпусником i звабником. Виливши на себе добряче вiдро помий, спинився. «Мабуть, досить», – подумав стомлено. – Н-навiщо ти це розповiдаеш? – зрештою озвалася – глухо, мовби здалеку, – Інга. – А ти хотiла, щоб я вiд’iхав тихцем? – спитав я. – Просто невдалий роман i все? Я, бачиш, не змiг… Вона промовчала трохи, а тодi я почув: – Думаеш, я б тебе не покохала, аби знала вiдразу, хто ти е насправдi? – Не знаю, – вiдверто признався я. – А тепер, вибач, менi треба збиратися. Я гадав, вона заплаче. Вона не заплакала. Стояла, на щось чекаючи, а може, й сподiваючись. – Що ж, iдь, – сказала зрештою. – Їдь, якщо твоi почуття для тебе нiчого не важать. Якщо iх не було. – Саме так – не було. Я казав неправду. В цю хвилину я кохав ii так, як нiколи за цi днi, з того самого моменту, як народилися в менi почуття до цiеi жiнки. Обличчя ii побiлiло, руки затрусилися. Потiм обличчя перекосилося. Я гадав, що вона кинеться на мене, вдарить абощо. Вона не кинулася. – Як це пiдло, – прошепотiла вона i вибiгла з кiмнати. Я завмер. Почув, як шумить лiс за вiкном. Десь далеко кричали чайки. Мiй слух, здаеться, загострився. За годину з валiзою в руках я вийшов з пансiонату. Вiд покоiвки, яка приймала лiжко i перевiряла, чи я, бува, чогось не повезу iз собою – може, склянку чи простирадло, – я почув iсторiю про божевiльну з маленького гiрського сiльця, котра щороку в грозу приходить до пансiонату i бiгае по лiсу чи навiть танцюе i кричить. – То, було, вона зникла на пару лiт, вже стали забувати, а то знов з’явилася, – казала покоiвка. – П’ять лiт, ага, десь лiт зо п’ять, як вона ото витанцьовувала вночi серед грози, в нашоi однiеi санiтарки стався викидень. Мала от-от iти в декрет, чергувала, а тут ця дурепа з’явилася. Санiтарка була молода, новенька, про божевiльну не знала. Щось iз нею почало коiтися пiсля отоi ночi, щось недобре, сама, певне, з глузду з’iхала. Я ще спитав, чи приходить та жiнка, коли гроза вдень. – Нi, тiльки вночi, – була вiдповiдь. – Сьогоднi я зустрiв якогось чоловiка на стежцi, який намагався поцiлити в мене каменем, – сказав я. – Не знаете, хто то? – Та то з тою дурною, кажуть, приiхав iз божевiльнi ii коханець, – сказала покоiвка. – Вона його видае за свого брата. А той часом тут з’являеться. Все йому здаеться, що тi, хто тут вiдпочивае, до його дурноi коханки клинцi пiдбивають. – Он як, – муркнув я i, попрощавшись, вичовгав з кiмнати. Менi дуже хотiлося зустрiти Інгу. Але я ii так i не зустрiв – нi внизу, в холi, де спинився хвилин десь на десять чи, може, й бiльше, нi при виходi з пансiонату. Може, вона пiшла, як i я вранцi, до моря? До моря? Ця думка, не знаю – чого, мене порадувала. На поворотi, при виходi на дорогу, що вела до найближчого селища, я оглянувся. Болiсно стислося серце. «Геть, – сказав я собi. – Жалкувати нема за чим». Але я обдурював себе. Було за чим шкодувати, от у чому справа. І iхати треба було. Повертатися. Я доволi награвся. Та одна думка – це я добре знав – мучитиме всеньку дорогу, а може, i все життя. «Чи було б щось мiж нами, якби я не збрехав Інзi, якби не вдав iз себе таку собi провiнцiйну знаменитiсть, художника, який виставляеться i в Киевi, i в Польщi, i в Канадi, i ще бозна-де, чи було б?» – ось якою була та думка. Вiдповiдi тепер я вже не матиму. Нiколи. Навiть якщо колись знову зустрiну Інгу. VІІ Я повернувся до Густого Лугу. Аби сiсти вiдразу на поiзд у Сiмферополi, довелося переплатити за квитки майже вдвiчi. Але я грошей не пошкодував, хоч навiть у дорозi довелося вже харчуватися яблуками, купленими на якiйсь станцii, i чаем. Кавуна, якого я виторгував на зупинцi в запорiзьких степах, я привiз-таки Марii, за що заслужив захоплений зойк («який же вiн великий та рябий») i поцiлунок, материнський, хоч iз далеким присмаком колишньоi пристрастi. Життя в мiстечку текло, як i до мого вiд’iзду, вкрай повiльно, сонно, мовби неохоче. Стукала у ворота осiнь, та ще доволi несмiливо. Ранковi тумани дарували тонкi, схожi на сiточки, ковдри, забираючи iх за години двi-три. Тягучiсть мiстечкового життя я вiдчував тепер кожнiсiнькою клiтиночкою шкiри. Лише Марiя спитала мене, чого я повернувся дочасно. Я промимрив щось про застуду. Тут же був покараний квартою гарячого молока. Ковток за ковтком я випивав свiй безпричинний страх, втечу, дорогу, нехiть до повернення i самого життя. Спогад про втечу з Криму обпiкав пiднебiння, саме вiн, а не гаряче молоко. Вечiрне вiкно здавалося великим оком Інги, яке просвiчуе мене наскрiзь i прагне забрати у свою темно-синю пащу щось бiльше за душу, чого не пояснити нi словами, нi жестом, нi думкою, анi виправдати хоча б криком, безмовним, як довколишня тиша – вiд початку мiстечка до його кiнця сiра й одноманiтна. Жоден, кого я мiг запiдозрити в тому, що саме вiн послав ту дурну телеграму, не признався у злочинi. Нi Петро, сторож на маленькому заводику металовиробiв, з яким ми ходили колись на рибалку; нi Андрiй, наш сусiд, колишнiй музикант, а нинi затятий п’яниця; нi Марко Пересунько, мiй колега, вчитель-фiзкультурник, бабiй i пересмiшник. Я спробував вивiдати щось натяками за кухлем пива (на Андрiя пiшла пляшка самогонки, позичена у моеi колишньоi хазяйки), але пiдозрюванi мовчали, як риба, що лежала – давно закопчена i щойно порiзана на шматочки – на столику перед нами. Пiсля тих невдалих бесiд я став густолугiвським Шерлоком Голмсом i подався на пошту. Мусили ж там пам’ятати, хто давав телеграму аж у Крим, на адресу пансiонату такого-то числа, всього тиждень тому. Нiна, вже двiчi розлучена молодичка, що часом спромагалася стосовно мене як потенцiйного третього чоловiка на вимучену грайливiсть, автора телеграми не пам’ятала, бо то була не ii змiна. Все ж я докопався, що того дня приймала телеграми племiнниця моеi колишньоi хазяйки i коханки, а тепер просто сусiдки, Мирося. То було худюще занудне дiвчисько, чиясь майбутня заплакана доля, яке часом приходило до тiтки i наносило абсолютно непотрiбнi вiзити менi. Сенс тих вiдвiдин старого холостяка, яким я був давно i безнадiйно, зводився до випитування про технiку моеi роботи, чим я пишу, як та коли змiшую фарби i «що ще збираюся намалювати». Це розпитування повторювалося з вiзиту на вiзит, з мiсяця в мiсяць, iз року в рiк i перетворювалося на нудний i начеб обов’язковий ритуал. З часом я, аби спекатися тих дурних розпитувань, став питати Миросю, коли вона нарештi вийде замiж. Думав, що, може, хоч така моя пiдступнiсть вiдiб’е бажання до дивноi ритуальностi, але вже другого чи третього разу отримав по писку. – Коли ви мене вiзьмете за дружину, – вiдрiзала Мирося. «Як рак свисне», – мав би сказати я, але оскiльки вже був провiнцiйним iнтелiгентом у першому поколiннi, то стримався, удавши, що не зрозумiв ii жарту. – А ти б хотiла? – спитав я наступного разу. – А чом би й нi? – нахабно вищирила дрiбнi зубенята Мирося. – Я старий та пiдтоптаний, – сказав я. – Не такий вже й старий, як прикидаетеся, – заперечила Мирося. – І непрактичний, – пiдкинув я аргумент. – А я б вашi картини продавала, – сказала Мирося, i я зрозумiв, iз якимось навiть вiдтiнком жаху, що вона щиро вiрить у це та вважае мене неабияким художником. Як своерiдну помсту за ii слова я став дарувати iй своi пейзажi, i десь за рокiв два Мирося стала власником чи не найбiльшоi колекцii моiх творiнь. Чи мала вона до мене почуття – не знаю. Навряд. Швидше щось легке, ледве вiдчутне, тихий зойк, а ще швидше – шепiт самотностi, що гнав ii до мене, точнiше, пiдштовхував, спиняючи бiля останньоi межi спокуси. Я спочатку хотiв тупцяти на другий куток мiста, де жила Мирося, але передумав. Наша гра могла тодi перейти у нову якiсть, а я цього не хотiв, бо мав пiдозру, що Мирося таки мае щодо мене якiсь надii. Наче полководець на пiдхiд прихованого резерву, про який вiдомо йому одному. Наступного дня я побачив Миросю наквацяну, зодягнуту в барвисте плаття з вiдкритими руками. Чи не сказала iй напарниця про мiй прихiд i дивне розпитування? – Таки прийшли ви до мене, – сказала вона з непiдробною радiстю. Я зiтхнув i розвiв руками. Цей жест призначався швидше менi самому. Мирося пам’ятала, авжеж, пам’ятала того чоловiка, що вiдбивав менi телеграму. Вона вельми здивувалася («Я навiть здивувалася», – сказала Мирося) з ii чудернацького змiсту. – Але я нiкому не сказала. – Вона нахилилася до мене, i, Боже мiй, я вперше почув саме вiд Миросi запах дорогих духiв. – Нiкому. – І по-змовницьки пiдморгнула. Мирося добре запам’ятала автора телеграми, детально описала його. Пiдтвердила, що то був незнайомець. Отримавши детальний опис, я нахмурився. Щось вiн нагадував менi, когось нагадував, начеб незнайомого, але баченого. І враз я здригнувся. То ж був портрет чоловiка, який там, на стежцi вiд моря, жбурляв у мене камiння. Такий собi обiрванець iз пласким лицем, з великою бородавкою на лiвiй щоцi, з вищиреними по-кiнськи зубами. Мирося мала на диво добру, просто-таки фотографiчну пам’ять. Але як цей тип мiг опинитися тиждень тому в Густому Лузi, коли того ж дня, ну, нехай вранцi наступного, я бачив його на гiрськiй стежцi поблизу пансiонату? – Ти впевнена, що вiн дав менi телеграму саме того дня? – спитав я якомога грiзнiше. Мирося враз, зi швидкiстю блискавки, зiв’яла i злякано опустила очi. – Кажи! – вже гаркнув я. – Ой, Платоне Васильовичу, я винна, винна, винна, – заторохтiла вона. – Вiн попросив мене, попросив мене, менi було… менi було… – Тобi було просто цiкаво, – здогадався я. – Нi, не тiльки, не тiльки… Ой Господи, що ж я наробила… Мирося забилася в iстерицi. Довго й нудно, з допомогою ii напарницi по змiнi Алевтини (вона приймала абонплату), вродливiшоi i до того ж давно замiжньоi, я заспокоював Миросю, вiдпоював водою i мусив зрештою вести до кав’ярнi на сiк. Це вже було пiсля того, як я дiзнався, що той чоловiк попросив Миросю вiдiслати телеграму такого-то дня i числа. А сам приходив на тиждень ранiше. – Я зробила вам недобре? Що я мiг вiдповiсти на цi слова? Заспокоювати, обуритися, ляснути по щоцi? – Ти зробила, як i належить, – сказав я. – Вiн менi… Вiн менi дав аж сто гривень, – зiзналася Мирося. – Ого, – сказав я. – То ти стала вiдразу багачкою. Може, подiлишся? Здаеться, Мирося сприйняла моi слова за щиру монету. – Я вже iх розтратила. Купила Вiталиковi ранця до школи. Вiталик був ii молодшим братом, такий же невродливий, ще бiльш цибатий, але, на вiдмiну вiд сестри, заглиблений у себе. – І ще я купила собi… Собi… Духи… Навiть трохи довелося докладати. – Заспокойся, – попросив я. – Ти нi в чому не винна. – Ви справдi так вважаете? – Авжеж. Витри сльози, – сказав я цiлком щиро. Не треба було мати багато олii в головi, аби збагнути, що я опинився в центрi якоiсь афери. Хтось виштовхнув мене з пансiонату, використавши того дурника (чи такого вже дурника?), спровокувавши на цю ганебну втечу. Але чому я пiддався? Невже я внутрiшньо був готовий до приходу тiеi телеграми? Але хто мiг про те знати? Я подумки повернувся в Крим. Інга? Нi, неможливо було так розiграти мене. Неможливо було й уявити таку пiдлiсть з ii боку. Тодi хто? Їi колишнiй коханець? Той, якого я зустрiв тодi в лiсi? Чи хтось iнший, менi незнаний? «Я нiколи не розгадаю цiеi загадки», – подумав я. – Ви справдi не… – Ти вже про це питала, – перервав я. – Витри сльози, бо геть розмазала туш. Нi, краще вмийся. Хвилин за десять, дорогою до бару, я дiзнався приемну для мене новину. Ще якийсь чоловiк ходив по мiстечку продавати товар (ну всiлякi там бритви, леза, масажери), побачив у Миросi моi картини i купив одну з них, на якiй був зображений старий ясен. Той самий, якого я лише й мiг останнiм часом писати. – Вiн менi дав сiмдесят гривень, – сказала Мирося, i в ii очах знову майнув переляк. – Я зробила недобре, Платоне Васильовичу? – Нi, чому ж, – вiдповiв я. – Я ж подарував тобi цi картини, отже, ти iх власниця i можеш розпоряджатися як завгодно. – Справдi? – зрадiла Мирося. – Тодi я вiзьму вам до соку коньяку. – І собi, – сказав я. – Я ж на роботi. – Тодi побенкетуемо пiсля роботи. – Добре, я зайду до вас. Вона вже майже зовсiм заспокоiлася. Йшла, ледь щулячись, а з обличчя поступово зникали червонi плями. Життя тривало для Миросi останнiм часом вдало. І я був до цього причетний. У барi я дiзнався другу новину. Моя колишня учениця, Люба Смажук, едина, яка стала професiйною художницею, виходить замiж i приiхала з майбутнiм чоловiком до матерi. Повiдомляючи цю новину, Мирося поглянула на мене якось особливо. Невже вона знала про моi стосунки з Любою? Так, вони ж однокласницi. А втiм, нi, я переплутав. Люба вчилася на клас пiзнiше. VIII Вдома я спробував узятися за свое найулюбленiше донедавна заняття. Кiлька днiв поспiль вiдтягував цю мить. Мить, коли вiзьму до рук пензля, а пiд пахву – мольберта i пiду писати пейзаж. Дивна нехiть обкладала мене з усiх бокiв дедалi щiльнiше, мов туман самотне дерево. Бiльше того, я вiдчув огиду до того, без чого досi не мiг уявити свое життя, – до фарб, полотна i навiть нового пензля, якого я придбав перед поiздкою до Криму. «Може, справа саме у пензлi?» – подумалося менi. Я взяв iще й старого розчовганого пензлиська. З ними обома й попрямував на луг. Але далi кiлькох мазкiв справа не пiшла. Менi були байдужi й два стiжки, що бовванiли передi мною, i хмари, що поволi пливли небом, хоч i були химернi за обрисом – справжня знахiдка для художника, i перша, ще ледь вiдчутна позолота на берiзках, якi примостилися на краю лугу. Злий на самого себе, я повернувся до мiста. Дорогою завернув на центральний майдан. Встановив мольберт, але вже за кiлька хвилин зрозумiв, що й свого улюбленого ясена писати не зможу. Я й так зобразив його у десятках ракурсiв. Досить. До-сить… «Невже це творче безсилля?» – спитав я себе. Вiдповiдi не було. Ясен потроху шумiв собi пiд легким вiтерцем. Знав би я, який сюрприз вiн менi готуе! Але я тодi не знав. Зiтхнув i, склавши мольберта, поплентався додому. На подвiр’i я спробував iще раз взятися до роботи, але Марiiн город i наша вулиця були теж зображенi мною, i не раз. Нi, до бiса, ще раз вiдтворити все це я не зможу. Та й навiщо? Що за дивне прагнення щось там обов’язково мазюкати? Коли захочу, вiдчую потребу, тодi й писатиму. А якщо нi, якщо я остаточно став творчим iмпотентом, то залишуся просто собi вчителем малювання. Принаймнi до цього великоi снаги не треба. Горщики, кубики, квiточки я ще зобразити зумiю. Я пожбурив пензлик пiд хату i пiшов до своеi оселi. На лiжку, стомлений i фiзично, i душевно, я згадав Мирославинi слова про те, що Люба виходить замiж. «Овва, – сказав я собi, – мусила ж вона колись це зробити». Але даремно я себе втiшав. Щось неприемно кольнуло в грудях. Раз i ще раз. Я пiдвiвся i знову лiг. Люба виросла на моiх очах. З вутлого, мовби скроеного з багатьох кутiв, дiвчиська перетворилася у довгоногу задумливу красуню. Водночас вона з кожним роком зростала, як художник подавала дедалi бiльшi надii. Скiльки я часу потратив, аби вмовити ii маму, просту сiльську жiнку з окраiни Густого Лугу, аби вона вiддала Любу в бiльше мiсто, Володимир, – у художню школу. А мати ж бачила дочку тiльки бухгалтером (грошовита спецiальнiсть) чи адвокатом (ще грошовитiша професiя). А що художник – пхе, забава; обiрванцi вони всi, ледацюги, що тiльки казна-чого псують папiр i полотно. «Ви на себе подивiться», – казали ii очi. Я мусив вдатися до хитрощiв i крадькома послати Любинi малюнки на конкурс до Киева. Звiдти вони втрапили до Канади. Любину маму не так вразив успiх дочки, як премiя – цiлих триста доларiв. Як же вона радiла, мало не все мiсто обiйшла, розповiдаючи про заробiток дочки. Шостий клас – i триста доларiв! Хоч i канадських, а не «мериканських». Любу хоч iз запiзненням, а таки прийняли до художньоi школи. Два рази на тиждень iздила вона пiсля урокiв до сусiднього мiста. Була ще одна виставка в Киевi, куди потрапили двi Любинi роботи. Ще одна грамота, хоч i без премii. Зрештою, я умовив придбати цi ще дитячi картини один благодiйний фонд. Мати знову була на сьомому небi вiд щастя за успiх дочки. Шлях до художнього iнституту для Люби був вiдкритий. Вона закiнчила його минулого року. На той час iнститут уже називався академiею. Але були ще приiзди на канiкули, приходи в гостi до свого вчителя. Як я готувався до ii приходiв! Люба ще в старших класах полюбила густе червоне вино. А втiм, вона сама його робила густим, наливаючи в пляшку сиропу i накидаючи хлiба. Потiм, смiючись, тягла той несусвiтний коктейль. Я завжди тримав у буфетi пляшку червоного вина. І часто купував до вина сир, особливо перед канiкулами. Пiд час останнiх своiх канiкул вона лишилася в мене ночувати. – Шкода, що я не здiйснила свою дитячу мрiю, – сказала вона вранцi, прокинувшись у моiх обiймах. – Яку ж? – поцiкавився я. – Першою вiддатися своему вчителю. – Вона поглянула менi в очi з ледь помiтною смiшинкою в куточках своiх. – Вчителю малювання. – То в тебе була така мрiя? – трохи спантеличено спитав я. – Авжеж. – Вона вже вiдверто засмiялася. Горошинки того смiху обпекли менi вуха, вуста, пальцi. Я паленiв, мов хлопчак, застуканий на чомусь негарному. Помовчав, не знаючи, що й казати. Люба першою порушила мовчанку: – Я знаю, що вам хочеться запитати. – І що ж? – Мiй голос затремтiв. – Чому ж я не здiйснила свого бажання? – І чому? – вичавив я iз себе. – Бо ти… Бо ви були надто несмiливi. А я… Я ще не дозрiла до сьогоднiшньоi ночi. Проводжаючи ii, я запитав, чи прийде вона ще. «Прийди!» – мое бажання вона мусила зрозумiти й без цього слова. – Нi, – сказала вона нiби рiшуче й спроквола водночас. – Нi? – Хiба я вам iще не вiддячила за все? Який ясний невинний погляд був у неi! На днi його сидiла огидна жаба-ропуха – це я добре побачив. «Я ж тебе не вчив цьому», – ледве не зойкнув я. Я просто дав iй ляпаса. Дзвiнкого, хоч i не дуже розмашистого. – Спасибi, – сказала вона. – Будь ласка. – До побачення. Вона пiшла серед ранку, безсоромно, виклично, хоч до парканiв уже поналипало повно сусiдок, не думала нi про себе, нi про мене. Тiльки лишила краплю гiркоти. І вбила, нi, швидше не вбила, а випередила мiй задум, мое бажання, з яким я прокинувся… Я хотiв запропонувати iй стати моею дружиною. Тепер я розумiю, яким недоладним, смiшним було це бажання. Аякже, смiшним i недолугим. Вперше за навчання менi заплатили (бо хто такий учитель малювання, це ж не англiйська чи математика), до того ж так несподiвано i пристойно. Бiльше нiж пристойно. Люба була дуже вправною в коханнi i надто досвiдченою, як на своi роки, надто досвiдченою i дуже вмiло вбила в менi почуття до неi. Тi почуття, якi через два роки зумiла розбудити Інга. ІХ Я побачив ii майбутнього чоловiка, коли здiйснив свое справдi останне iдiотське бажання щодо Люби. Я вирiшив викрасти у неi свiй автопортрет. Взагалi-то я майже чистий пейзажист, хоча за свое життя й написав з десяток натюрмортiв i пiвтора десятка портретiв. Серед тих портретiв було i чотири автопортрети. Один з них висить у мене в кiмнатi, ще один – у сусiднiй, але вже в Марii, третiй я подарував мамi, а четвертий – «моiй улюбленiй ученицi Любi». Саме так я й пiдписав, коли вона перед вiд’iздом у художнiй iнститут, чи як тепер його називають – художню академiю, сама попросила мене його подарувати. Однак вона не забрала його iз собою, а лишила у своiй дiвочiй кiмнатi, про що менi сама ж i розповiла. Казала, буцiмто любить, вертаючись до рiдноi домiвки, заходити до своеi кiмнати й зустрiчатися насамперед iз моiм поглядом. Це справдi був чи не найкращий iз моiх автопортретiв. Написаний десь iз десяток рокiв тому, вiн зображав мене ще не старого, але з невеликими острiвками суму в очах, змужнiлого, але ще не позбавленого надiй та iлюзiй. Я, звiсно, трохи себе прикрасив, але ж цей портрет тiльки менi й призначався. Однак Люба його запримiтила i з двох, якi в мене лишалися на той час, вибрала саме цей. Я був колись давно в них удома, ще тодi, як умовляв Любину матiр вiддати дочку до художньоi школи, i знав, де Любина кiмната. Колись у нiй жила ще й старша сестра Люби, яка вже рокiв сiм як вийшла замiж. Будинок iхнiй примостився майже на краю вулицi, далi була ще одна хата i починалися примiськi городи. Я про всяк випадок пройшов аж до кiнця вулицi, постояв, вдивляючись у пейзаж, що вiдкривався передi мною, начеб вибираючи натуру, як i насправдi любив робити пiд час своiх численних мандрiвок окраiнами Густого Лугу. А далi було те, чого я уявити навiть не мiг. Я пробрався до вiкна ii кiмнати – щось мене пiдштовхнуло до цього – i оглянув цей дитинний прихисток моеi нездiйсненноi мрii. Тiеi, що я кохав чи мрiяв покохати. Моеi найталановитiшоi ученицi. «Талановитоi уяви», – не стримався я, щоб не сказати собi зараз. Я побачив чепурну кiмнату, всуцiль обвiшану картинами – ними була заповнена i стiна, що торкалася Любиного лiжка, i частина протилежноi стiни, яку не закрила шафа з одягом, i стiна бiля дверей. Частину картин я знав – то були роботи «моеi найкращоi ученицi» ще зi шкiльних рокiв, кiлька, вочевидь, ii ще студентських робiт, адже стиль не змiнився, лише вдосконалився – сумiш наiвного примiтиву, бурхливого, навiть викличного буяння барв, ламаних штрихiв i абстрактних, нiби навмисно (а може, так i було) аскетичних фiгур, здавалось, недоречних у цих картинах, але якi й створювали свiй неповторний колорит. «Пiвень перед плахою», «Вулиця в очiкуваннi дощу», «Самотня мавка на Мiсяцi» – я знав цi роботи i був здивований, що вони не в якомусь салонi, не в чиiйсь приватнiй колекцii, на що, безумовно, заслуговували, а тут, у маминiй хатi, у кiмнатi, до якоi вона навiдувалася раз чи два на рiк i де картини нiхто не мiг належно поцiнувати. Були тут i незнайомi менi роботи, явно iнших художникiв. Абстрактнi, реалiстичнi i напiвреалiстичнi, з рiзною технiкою виконання й стилем. «Швидше за все, роботи ii товаришiв-студентiв», – подумав я. Мiй автопортрет висiв у центрi своерiдноi експозицii над ii лiжком. Вiн був явно чужим, цей допотопний малюнок, виконаний кольоровими олiвцями, з невеликими акварельними мазками в глибинi картини – так я вiдтворив фон вулицi, на якiй жив. Я мовби фiзично вiдчув, як йому незатишно тут, серед модерних сусiдiв, цього зухвалого розвою фарб i фантазii. Ще не усвiдомлено я торкнувся вiкна, яке виявилося незачиненим. Ось я вже й у кiмнатi, заповiднику дiвочостi, що вже таким перестав бути. Зняти автопортрет зi стiни теж було нескладно – вiн висiв на единому цвяшку. Я вже хотiв покинути Любину кiмнату, коли погляд мимоволi упав на ледь причиненi дверцята шафи. З них виглядало щось рожеве, нiжне, обрамлене мереживом. Я вiдчинив дверцята i побачив кiлька рiзнокольорових комбiнацiй, навiшаних на плечики, за ними лiтнi платтячка, з вiдкритими плечами, на бретельках, з короткими рукавами. Пiдштовхнутий невiдомо якою силою, я кинувся до шафи, схопив одну з комбiнашок. Нiжнiсть дорогоi, майже невагомоi тканини обпекла моi пальцi. Обгорнувши комбiнацiею картину, я засунув ii за пазуху i кинувся до вiкна. За вiкном стояла вона i дивилася на мене. Коли я торкнувся ii своiм поглядом, то не побачив в очах анi здивування, анi жаху, нi вiдрази, що мав би побачити. Очi ii смiялися, з них випурхували сотнi барвистих метеликiв, яких ставало щораз бiльше. Тi метелики влiтали до кiмнати й з усiх бокiв обсiдали мене. Я зрозумiв, що от-от, за якихось двi-три хвилини, вони облiплять i задушать мене. – Олеже! – покликала Люба голосно. – Йди-но сюди. Швидше! В нашiй хатi – злодiй. Зацiпенiлий, я за якусь мить побачив Любиного чоловiка. Вiн був мiцний i високий, спортивноi статури, коротко пострижений, з-пiд картатоi тенiски випирали сильнi загорiлi руки. Для нього нiчого не вартувало застрибнути через вiкно до кiмнати й обхопити моi плечi залiзними пальцями. За ним у кiмнату влiзла й Люба, вдягнута у прозору бiлу кофтину в чорний горошок та бiлi шорти. Мене обшукали, дiстали з-за пазухи неспростовнi речовi докази. Наречений Люби дав добрячого штурхана, i тут я нарештi почув його низький, начебто байдужий голос: – То що будемо робити з цим чмуриком? Здамо в мiлiцiю? Чи вiдлупити його? – Оскiльки Люба дивилася кудись за вiкно i не вiдповiла, вiн запитав: – Ти його знаеш? – Так собi, один наш мiський блаженний. – Люба повернулася до мене i подивилася знову майже весело. – Сенсу вiддавати в мiлiцiю нема. Там його все одно вiдпустять. Вiдлупцюй його та й усе. Тiльки не руками, а то ще покалiчиш. Вiзьми лiпше мого паска. Вона дiстала iз шафи широкого, навiть елегантного коричневого паска, оздобленого бляшками i заклепками. – Тобi не шкода його? – спитав наречений. – Паска чи злодюжку? – уточнила Люба. – Звичайно, паска, – тепер уже засмiявся Олег. – Все одно я його збиралася мiняти, – сказала Люба i пiшла до дверей. Там, уже в дверях, вона оглянулася. Мабуть, думала, що я щось скажу. Я мовчав. Єдине, що справдi не мало сенсу в цiй ситуацii, – це моя мова. Принаймнi для мене. – На колiна, бидло, – наказав Олег. Вiд його грубого штурхана я справдi опустився на колiна. Екзекутор закинув сорочку менi на спину. Наступноi митi спину обпiк удар, потiм другий. Бив вiн сильно i безжалiсно. «Невже вiн такий дурний, що не впiзнав мене на автопортретi?» – подумав я. Х Нi сорому, нi досади, нi ще якихось почуттiв, коли екзекуцiя закiнчилася, я не мав. Пекла побита спина, але начеб не в мене. Я отримав десь ударiв тридцять, а може, й бiльше, надто пiзно я почав по-справжньому рахувати. Найбiльше я боявся, щоб Люба не повернулася. Ще було б гiрше, якби, виходячи з дому пiсля екзекуцii, я зустрiв Любину матiр. Нi того, нi того не трапилося. Коли мене виштурхнули з хати, над мiстом стояла тепла лiтня тиша. Сповiщаючи про наближення надвечiр’я, заклично сюрчали коники у травi. Моi вiдчуття начеб загострилися. Вже за ворiтьми я почув, як десь звiддалiк гупнуло яблуко в саду Любиноi матерi. Десь аж через три хати я зустрiв першу людину. То була стара бабуся, яка жила на цiй вулицi. Вона йшла i щось шамотiла до себе. Була схожа на вже перецвiлу й зiрвану вiтром кульбабку, яка поволi котилася, час вiд часу потрапляючи у вибоiни i так само поволi викочуючись iз них. Коли ми порiвнялися, я вловив у ii бурмотiннi окремi слова, на якi тодi не звернув анiякогiсiнькоi уваги. – Собаки… бо люди… розвели… вiн ще прийде… У якийсь момент вона блимнула в мiй бiк вицвiлим, вигаслим поглядом, щось намагалася пригадати i не змогла. – Отам, – сказала вона. – Отам… Подивись… – На що подивитися? – спитав було я, але стара подибуляла собi далi. Пiсля зустрiчi з нею я пiшов навпростець, городами. Менi чомусь здавалося, що люди, яких я мiг зустрiти, вже знатимуть про мою ганьбу або намагатимуться щось довiдатися про неi вiд мене самого. На невеликому пустирi, затиснутому мiж горбами, де ще кiлька рокiв тому копали глину (вiд чого утворилося овальне смердюче болiтце, наповнене тепер застояною водою, бiля якого громадилися кучугури смiття, що його крадькома висипали довколишнi мешканцi), я побачив тiтку Степаниду Луцишиху, котра жила неподалiк вiд нас. Я хотiв було обминути ii, але подумав, що тодi не оберешся у майбутньому докорiв на свою адресу (пан учитель загордилися), бо ж тiтка Степанида доводилася родичкою Марii й ревно стежила за всiлякими формальностями людського спiлкування. До того ж мене зацiкавило, що вона копае на тому краю пустирища, де глини начебто не було. – Доброго дня, – привiтався я, наблизившись. – Скарби шукаете? – Доброго здоровля, – сказала тiтка Степанида. – Та такi скарби, що не доведи Господи… До чого ж тепер люди дiйшли окаяннi, щоб iм ноги й руки переламало, анциболотам!.. Виголосивши таки гнiвну фiлiпiку на адресу людства (чи то суто мешканцiв Густого Лугу), Луцишиха показала рукою вбiк од свiжовикопаноi ямки. Я простежив, куди тицяв ii перст, i побачив серед трави маленького рудуватого собачку. З подальшоi мови я зрозумiв, що минулоi ночi хтось задушив песика на Степанидиному подвiр’i. – Може, чийсь собака? – висловив я припущення. – І ми так спершу думали, – сказала Степанида. – Тилько ж нема нiяких слiдiв. Зуби б осталися чи щось друге. А то нiчого. Тилько начеб шию здушили чимось важким. – То, може, вiн сам придушився? – Так нi ж. Коло самого порога лежав, бiдолаха. Ми його на нiч зоставляли надворi, вiн любив побiгати. Двiр же зачинений, штахетами обгороджений. Як погода погана, то на верандi зачиняли. Але ж ще тепло надворi. Далi я дiзнався, що песика цього весною купили для внука Степаниди Вiталика, найменшенького, якого ii дочка привозила на лiто до матерi – «оздоровлювати». Внук мав цього року пiти до школи, тож збирався забрати свого улюбленця до Луцька, де жила дочка Степаниди. – Господи, та як же вiн побивався, сердешний, за ним, – журно зiтхнула Степанида. – Цiлiсiнький день не давав хоронити, все надiявся, що оживе, хоч уже хлопець не маленький. То дiд насилу вмовив пiти в мiсто, пообiцяв, що нового пiстолета купить. А я тим часом рiшила закопати, бо ж думаю, що дитина бiльше не винесе. Та й ни треба йому диветися, як буду закопувати. І кому вiн мiшав, такий песик? Никого ж не вкусив, шкоди не зробив. Я вже й з Герасимихою, сусiдкою мею, посварилася. Бо ж ii внук, то таки анциболот. Так це, й вiн божиться, що не чiпав. Я оглянув собачку. Справдi, складалося враження, що його задушено. Але не руками, бо iнакше б лишилися слiди. Хiба що руками, зодягнутими в рукавицi, але така думка виглядала геть абсурдною. – Наче лещатами, – вголос помiркував я. – Лещатами? Так як же то? Ой людоньки, до чого ми дожилися… Я допомiг засипати ямку, що стала могилою для симпатичного дворняжки з домiшкою якоiсь явно благородноi породи. Але я не мiг пригадати якоi, бо не надто розбирався в собачих породах. При нахиляннi ще бiльше запекла побита спина. Ми йшли удвох з жiнкою, яка бiдкалася, як тепер пояснити внуковi, чому без нього закопали собачку, i думав про те, що удар, завданий Любою, я сприйняв як ii виклик менi. Менi було незрозумiло: чи справдi вона хотiла принизити мене, чи порятувати? Може, вона не хотiла, аби ii наречений дiзнався, хто ii вчитель? Чи це була плата, справжня плата за нiч, подаровану нею тодi, коли вона прийшла сама? Я так нiчого й не вирiшив. Степанида йшла поруч аж до самоi моеi оселi, аби розказати Марii про трагедiю з песиком. Марiя стояла на своему подвiр’i i дивилася якось так, наче хотiла повiдомити менi бозна-яку приемну новину. Втiм, так воно й виявилося. Коли вже Степанида виговорилася, виливши i бiль, i обурення, та пiшла нарештi пояснювати внуковi, де подiвся песик, Марiя сказала: – Поки тебе не було, приходила Люба. – Люба? Яка Люба? – спочатку я не второпав. – Таж твоя учениця. Микитихи дочка. Художниця. – Люба приходила сюди? – А чого тебе так дивуе? Казала, що ще прийде, бо ж не застала. – Чого iй треба було? – мало не зойкнув я. – Просила на весiлля. – На весiлля? – Авжеж. Хiба ти не знав, що вона з женихом приiхала? Весiлля мають тут, у Любиноi матерi, справити, на цю недiлю. Я стояв схожий на соляний стовп, до якого ведуть чергового мученика, найбiльшого грiшника, бiльшого за якого годi й уявити. І раптом вiдчув, як менi почали сипати сiль на мою сполосовану спину. ХІ Чотири днi, якi лишилися до Любиного весiлля, були, мабуть, найгiршими i найгiркiшими днями мого життя. Я чекав i боявся приходу Люби. Я бажав, аби вона прийшла, хоч i не уявляв, як спiлкуватимуся з нею. Удаватиму, що нiчого не трапилося, якщо вона вдасть, що мого походу до ii кiмнати не було? Вижену ii геть з мого порога? Чи, може, втекти самому кудись iз дому, поiхати на цi днi в село, абощо, доки ще навчання в школi не почалося? І раптом гранично чiтко усвiдомив – я хочу, щоб вона прийшла. Ця жiнка, молоде стерво, жорстока пiдступниця (можна як завгодно називати), притягувала мене до себе навiть пiсля тiеi жорстокоi розправи, якоi довелося зазнати. Я виходив з дому, блукав полями i луками довкола мiста. Брав iз собою мольберта, знаючи, що все одно нiчого не напишу. Нехiть до писання картин зробилася такою об’емною, так облягла мене зi всiх бокiв, що стала схожою на алергiю. Даремно я намагався вдавати, що нiчого особливого не трапилося, що ця криза ось-ось мине. Десь на самому денцi душi народжувалося вiдчуття: ця криза назавше, я з неi не вийду, зрештою, це навiть не криза, а мiй новий стан, назву якому я поки що не годен добрати. Коли я вертався додому, Марiя тривожно дивилася на мне. Я намагався жартувати, вигадував якiсь iсторii, якi нiбито трапилися зi мною пiд час цих мандрiвок. Але я знав, що ii важко, майже неможливо обдурити. «Що з тобою, Платоне?» – читав у ii очах. Я вiдводив очi, йшов у свою половину будинку. Вечорами менi нестерпно хотiлося покликати Марiю до себе. Але розумiв, що в такому разi вона вже залишиться зi мною назавжди, що ми й офiцiйно станемо чоловiком i жiнкою. У такi хвилини намагався згадувати Інгу, Любу, Миросю, намагався твердити слова отiеi пiснi «Це все минуло», хоч i не годен був збагнути до пуття, що ж минуло насправдi – моi почуття до Інги, до Люби, до Марii? Кожного разу, повертаючись iз тих походiв, я чекав зустрiчi з Марiею, чекав, що вона розповiсть про черговий прихiд Люби, а може, передасть вiд неi звiстку – листа, записку, запрошення. Даремно. Люба не з’являлася, нiчого не передавала. Лише одного разу, здаеться, на другий вечiр, Марiя сказала: – А Люба щось так i не приходить. Увечерi третього дня, вернувшись iз походу аж на найдальшу вiд нашого дому окраiну Густого Лугу, я зайшов до будинку, озирнув оселю i зрозумiв – чогось менi в нiй не вистачае. Не вистачало моiх картин, якi висiли на стiнi. Їх наче корова язиком злизала. Я кинувся до комiрчини, де зберiгалася частина мого «скарбу». Там теж не було жодноi картини. Я стояв i не знав, що й гадати. Майнула думка – а де ж була Марiя? Їi не виявилося нi в тiй половинi хати, що належала iй, нi на дворi, нi на городi. Я стояв i слухав тишу, що огорнула вечiрне мiсто. Здавалося, воно передчасно поринуло у важкий, глибокий сон. Я стояв i слухав цю тишу бозна-скiльки часу. Вiчнiсть поглинула мене, заморозила й виплюнула. Але й ця невагомiсть, нечутливiсть, здавалося, порiдшала, я наче розсмоктався на десятки, сотнi, тисячi, мiрiади все дрiбнiших i дрiбнiших частинок, якi стали розбiгатися в рiзнi боки. Моя сутнiсть перетворилася у вiддистильовану рiдину, яка також ставала дедалi рiдшою. «Ось i все», – встиг подумати хтось за мене, перш нiж я опустився на колоду, що лежала бiля хати. Зi стану зацiпенiння мене вивела Марiя. Виявляеться, вона ходила допомагати пекти коровай до Любиних родичiв. Вiд Марii пахло домашньою ягiдною наливкою i тiстом. – Мене обiкрали, – сказав я жалiсливо. – Обiкрали? – вжахнулася Марiя. – Коли? – Коли я ходив на етюди. – Але ж я була вдома. Пiшла десь перед твоiм приходом, бо вже й вечiр насувався. – Вкрали геть усi картини. – Картини? – Марiя вдарила руками об поли. – Таж нi. То ж той чоловiк приiжджав, що купив у тебе картини. – Чоловiк? Купив картини? – Авжеж. Хiба ти забув? Казав, iз Криму. Я було засумнiвалася, хотiла, щоб тебе пождав. Так вiн бумажку показав. – Яку бумажку? – Угоду, що ти з ним уклав. – Угоду? Я стояв нi в тих, нi в сих. Нi з ким, звiсно, я не укладав нiякоi угоди на продаж картин. – Хiба ти забув? – Марiя дивилася здивовано i навiть злякано. – Вiн же й грошi лишив. Цiлу пачку. – Грошi? – Еге ж. Я в шафу сховала. За хвилину я побачив цiлу паку грошей. І не гривень, а справжнiсiньких доларiв. Я розiрвав тонкий папiрець, який обмотував пачку навхрест, i взявся рахувати долари пiд захопленi зойки Марii. У пачцi були лише стодоларовi папiрцi. Я рахував i рахував. Папiрцiв була цiла сотня. Десять тисяч доларiв. Звiсно, навiть усi моi картини стiльки не вартували. Отже, хтось зробив менi царський подарунок. Якщо тiльки долари не фальшивi. Але я чомусь був певен, що вони найсправжнiсiнькi. – Як вiн виглядав, той покупець? – спитав я Марiю. – Молодий. Високий. Дужий. У дорогому костюмi й при краватцi. Опис пiдходив до Любиного нареченого. Але я спитав Марiю, чи знае вона його. Так, вона його вже бачила. – Це не вiн? – спитав я. – Нi, що ти, – чомусь злякалася Марiя. – Але хiба ти не знаеш, хто купив у тебе картини? – Нi. Марiя дивилася на мене, наче на божевiльного. – Сам нiчого не розумiю, – зiзнався я. – Повiр, що не розумiю. – Нарештi тебе хтось оцiнив, – сказала Марiя. ХІІ «Нарештi тебе хтось оцiнив», – ця фраза приходила до мене i вночi, коли я прокинувся i зрозумiв, що не швидко засну, i вранцi, коли я вдруге прокинувся, уже з важкою головою, до якоi, здавалося, хтось начепив щонайменше двi-три пудовi гирi. Я добре знав, що моi картини – то така собi мазанина провiнцiйного аматора. Нiхто б не дав менi бiльше десяти, ну, нехай кiлькох десяткiв гривень за будь-який з моiх пейзажiв, якi складали вiдсоткiв дев’яносто всього написаного мною, за натюрморти i нечисленнi портрети. Зрештою, десь так iз половину своiх робiт я просто подарував. Колегам, родичам, знайомим. Інша половина всiх моiх картин лишалася в оселi. І ось iх купляють, таким незвичним способом, без мого вiдома. «Хто?» – питав я i не мiг знайти вiдповiдь. Я думав на Любу i вiдкидав цю версiю. Думав про загадкового чоловiка, який посилав менi телеграму. Про Інгу. І нiчого не мiг вирiшити, не мiг нi про що здогадатися. Грошi за картини лежали на столi, я навiть не став iх ховати на нiч, бо перед сном вони взагалi здавалися менi iлюзiею, вигадкою, фантомом. Але цей «фантом» був реальнiстю, притягував до себе всiм своiм зеленим кольором. Я встав з лiжка i насамперед торкнувся доларовоi пачки. Потiм розкидав ii по столi. Все було реальним i правдивим. Як i те, що сьогоднi недiля – день Любиного весiлля. Я вже знав, що реестрацiя ii шлюбу о другiй годинi дня, опiсля того – вiнчання в мiсцевiй церквi. У мене ще була якась надiя, що вона таки прийде зранку. Але ця надiя поволi розтала, мовби останнiй шматок передчасного снiгу – таке бувае зi снiгом. У мене був навiть пейзаж, який я назвав «Танення першого снiгу». – То ти не йдеш на весiлля? – спитала Марiя, коли я зiткнувся з нею на подвiр’i десь години за двi пiсля вставання. – Ти ж добре знаеш, що Люба бiльше не приходила, – зi злiстю вiдказав я. – Я думала… Марiя не доказала, змахнула рукою i пiшла поволi з двору – майже стара жiнка вже пенсiйного вiку. До мене прилетiла добра сотня запахiв – дратiвливих, спокусливих i… смердючих. Так могли пахнути зiпсованi страви, викинутi чи вилитi з хати, застояна вода, невипрана, довго мочена у водi стара бiлизна, до цих запахiв примiшувалися дорогi напоi, парфуми, що лоскотали нiздрi, руки, щойно вийнятi з тiста, – словом, то була дика, варварська мiшанина, яка, здавалося, вбивала саму можливiсть iснування на цьому свiтi. Я побрiв уздовж вулицi, в той бiк, де запахiв не було, зате лунала заклична весiльна музика. Я мусив дiйти до кiнця вулицi й вернутися назад, привiтавшись дорогою з кiлькома людьми, котрi дивилися на мене надто пiдозрiливо, – може, мене видавали очi або хода? Удома я дiстав мольберт, встановив його посеред кiмнати i довго сидiв перед ним. Що я можу намалювати? Пальцi, мов чужi, задерев’янiло стискали пензля. Зрештою я зробив кiлька мазкiв. За кiлька хвилин зрозумiв, що виходить щось вiддалено схоже на хмару. «Хмара? – подумав я. – До чого тут хмара?» І враз передi мною постав спогад про ту грозову нiч, коли я був з Інгою. Я побачив ii, себе поряд, розбите вiкно, те, як я пiдходив до нього. Спалах блискавки – i я бачу жiнку в бiлому посеред лiсу. Тiеi митi менi здалося, що ось-ось розгадаю якусь таемницю. Я кинувся до мольберта i мазнув, зображаючи щось схоже на блискавку. Тодi швидко провiв пензлем, вимальовуючи овал обличчя. То мало бути жiноче обличчя, яке наче проступало крiзь хмари. Я здригнувся – то було обличчя Інги. Пензель випав у мене з рук. Я нагнувся, щоб пiдняти його, i свiт поплив у мене перед очима. Останнiм зусиллям волi я змусив себе не впасти i рiзко опустився на пiдлогу. «Чому Інга? Інга ж була тодi зi мною в кiмнатi», – встиг подумати я. Менi знову здалося, що я от-от розгадаю якусь таемницю, яка пов’язуе мене, Інгу, ту жiнку, яку я бачив уночi на фонi блискавки, а може, й Любу чи Миросю i навiть Марiю. «Все це мае щось спiльне, – напружено думав я, намагаючись втримати свiт, що вiдпливав од мене. – І те, що хтось купив моi картини, i все iнше». Я намагався схопити невидиму нитку, що пов’язувала мене з цим свiтом саме крiзь незрозумiлi менi подii. Але де ця нитка, як ii побачити? «Інга? Чому Інга?» – знову повернулася до мене думка. І раптом я здригнувся. Я побачив себе тiеi грозовоi ночi бiля вiкна. Спалахнула, прорiзала темряву, на мить освiтила простiр блискавка. І менi здалося, що я бачу обличчя жiнки на фонi блискавки. То була саме Інга. Але ж… Але ж Інга була поруч зi мною в кiмнатi. Не могла вона бути там, внизу, там була якась божевiльна. Не знаю, що було далi. Схоже на те, що я знепритомнiв, а потiм прийшов до тями. А може, й не знепритомнiв, а перебував у якомусь дивному станi прострацii, швидше й не прострацii, а вiдчуження. Вiдчуження вiд себе самого, такого, якого знав досi. Але кого я знав? Себе чи того, ким здавався собi? Коли я змiг пiдвестися i сiсти на лавку, найперше мiй погляд впав на картину, яку я перед тим написав у якомусь гарячковому поривi, мовби мареннi. Крiзь темно-синю хмару проглядало жiноче обличчя. Правильнiше б сказати, воно вгадувалося в тих кiлькох штрихах, якi я провiв. Позаду жiнки небо пронизувала блискавка. Зрештою, це навiть не була картина, така, якi я звик досi малювати. У мазках можна було вгадати хмари, у ламанiй лiнii – блискавку, у кiлькох штрихах – жiноче обличчя. Я вiдвернувся, хоч обличчя тепер не нагадувало Інгу. Я ще не знав, що ця картина – едине, що в мене лишилося з моеi творчостi. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=22570917&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.