Дружина мандрiвника в часi Одрi Нiффенеггер Усе ii дитинство вiн був поряд – дорослий чоловiк на iм’я Генрi, ii найближчий друг, що колись стане ii чоловiком… коли Клер виросте, а вiн помолодшае. Генрi – мандрiвник у часi, якого рiдкiсна генетична хвороба перекидае мiж митями життя. Вiн повертатиметься у день загибелi матерi i, дорослий, учитиме самого себе виживати у розiрваному часi, милуватиметься малою Клер, кохатиметься з нею дорослою та мрiятиме про дитину, яка поеднала б iх назавжди – у часi, що перемiг смерть, але не перемiг кохання… Одрi Нiффенеггер Дружина мандрiвника в часi © Audrey Niffenegger, 2003 © Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2016 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2016 Бестселер «Нью-Йорк Таймс» Бестселер «Лос-Анджелес Таймс» Бестселер «Вашингтон Пост» Бестселер «Паблiшерз Вiклi» Вибiр Книжкового Клубу «Шоу Тудей» Вибiр Буксенс 76 Вибiр «Клубу якiсноi книги у м’якiй обкладинцi» Вибiр Клубу книги мiсяця Виняткова, позачасова iсторiя кохання… Лише безсердечного читача не зворушать до слiз тi небезпеки, з якими зiштовхуються Генрi та Клер, i та запаморочлива перемога любовi над часом.     Чикаго Триб’юн Клер i Генрi почергово оповiдають цю iсторiю, розкриваючи глибину свого зв’язку, попри все науково-фантастичний задум стае потужною оригiнальною iсторiею кохання.     Пiпл (найкраща десятка книжок року) Натхненно… Нiффенеггер генiально грае у часовiй дзеркальнiй залi.     Нью-Йоркер Читачi пригадають любов у романi «Кохання пiд час холери», яка iснуе, незважаючи на всi негаразди i перешкоди… Маркес, як i Нiффенеггер, намагаеться донести нам, що для пiднесеноi любовi не iснуе трагедiй i жодних обмежень.     Книжковий свiт «Вашингтон Пост» Винахiдливе та гостре письмо Нiффенеггер варте того, щоби його прочитали.     Ентертейнмент Вiклi Зворушлива, гостра проза… Нiффенеггер пише з безстрашнiстю, непохитнiстю та чiткiстю вiйськового кореспондента, що стоiть неподалiк поля битви.     Ю-Ес-Ей Тудей Виняткова iсторiя чудового чоловiка у дивному становищi (вiн мандруе у часi) та жiнки, яка його кохае. Час i мiсце дii – Чикаго; все просто чудово.     Сан-Франциско Кронiкл Начебто любов i недостатньо складна рiч, утiм, дебютантка Нiффенеггер вигадуе щасливу пару, в якоi е своерiдна проблема… Слiд вiддати належне Нiффенеггер: вона уникае дешевих прийомiв i розвивае своi iнновацiйнi концепцii надзвичайно дивним i дотепним способом.     Тайм Аут Нью-Йорк Усупереч тому, що про неi говорять, «Дружина мандрiвника в часi» – це дуже давня iсторiя любовi: складна, сексуальна, неймовiрна… Чарiвливо, винахiдливо переказана, цiлком не гiрша вiд iнших.     Таймз (Лондон) Незвичайний роман з унiкальною передумовою… Нiффенеггер зi спiвчуттям розвивае своiх унiкальних персонажiв, якi гiдно приймають як труднощi, так i дарунки долi. Не дозволяйте ошукати себе чарiвливiстю стосункiв Генрi та Клер – вони затягнуть вас у свiй свiт i змусять роздiлити з ними мрii i розчарування. Вони розiб’ють вам серце.     Curledup.com Тим, хто каже, що немае нових iсторiй про кохання, щиро раджу «Дружину мандрiвника в часi» – фантастичний роман, красиво створений i водночас надзвичайно художнiй та запаморочливо романтичний.     Скот Туров, автор книжок «Помилки, якi можна виправити» i «Презумпцiя невинностi» Примарна, оригiнальна, розумна – аж дух захоплюе… словом, настiльки рiдкiсна книжка, яку тепер дочитую, що жалкую, бо ii написала не я.     Джодi Пiколт, автор книжок «Вiдверта правда» i «Другий погляд» Дивна й чарiвлива iсторiя кохання. Бiльшiсть iз нас зустрiчае коханих людей уже в зрiлому вiцi, коли дитинство давно позаду. У Генрi та Клер – через чудову здатнiсть Генрi до атемпоральностi – це трапилося двiчi. Історiя вiдданостi, профiльтрована часом, – iсторiя двох людей, що дорослiшають разом, мов спорiдненi душi в свiтi, який може змiнитися в одну мить.     Чарльз Дiкiнсон, автор книги «Путiвець у часi» Одрi Нiффенеггер вигадуе витончену й людяну iсторiю випадкового мандрiвника у часi й кохання всього його життя. Написано надзвичайно винахiдливо, вишукано кмiтливо та з любов’ю, «Дружина мандрiвника в часi» виблискуе i безстрашно дослiджуе нiжне переплетiння любовi й часу. Цей роман – щось надзвичайне.     Енн Урсу, автор «Зникнення Джеймса» i «Розлито у Кларенсi» Історiя пiднесеного кохання, освiтлена десятками тонко пiдмiчених деталей i сцен, що спритно ковзають довкола величезноi загадки у самому серцi книги… Залишае читача з вiдчуттям яскравостi та дивацтва життя.     Паблiшерз Вiклi (Обранi рецензii) Вигадливо переплетено… Надзвичайно творчо.     Кiркус Рев’юз Переконливо… Майстерно написаний роман, у якому поеднанi неповторнi персонажi та iх щирi емоцii, що грають у «класики» з часом i якi можна iнтерпретувати на багатьох рiвнях.     Лайбрарi Джорнал (Обранi рецензii) Дружина мандрiвника в часi Час на годиннику – наш банкiвський менеджер, збирач податкiв, полiцейський iнспектор; цей внутрiшнiй час – наша дружина.     Дж. Б. Прiстлi. Людина та Час Для Елiзабет Гiлман Тамандл (20 травня 1915 року – 18 грудня 1986 року) i Норберта Чарлза Талмандла (11 лютого 1915 року – 23 травня 1957 року) Кохання пiсля кохання І час прийде, коли з натхненням свiй прихiд ти привiтаеш в твоiх дверях, у твоiм люстрi, Собi всмiхнешся ти привiтно i скажеш: «Сядь. Поiж». Й полюбиш знов незнаного себе. Дай хлiб, вино i поверни свое серце собi, чужинцю, що любить i знае тебе все життя, ким задля iнших знехтував ти. Звiльни поличку вiд листiв кохання, вiд знiмкiв, вiд записок вiдчаю, себе очисти вiд дзеркал. Сядь. Святкуй життя.     Дерек Волкотт Пролог Клер: Важко, коли тебе лишають. Чекаю Генрi, не знаючи, де вiн, тривожачись, чи з ним усе гаразд. Важко бути тим, хто зостаеться. Постiйно чимось займаю себе. Так час минае швидше. Самотньою лягаю спати й самотньою прокидаюся. Ходжу на прогулянки. Працюю до знемоги. Спостерiгаю, як вiтер грае зi смiттям, що всю зиму пролежало пiд снiгом. Усе здаеться таким простим, поки про це не замислишся. Чому любов мiцнiе у розлуцi? Колись давно чоловiки йшли в море, а жiнки чекали iх, стоячи бiля самоi води i виглядаючи крихiтне суденце на обрii. Тепер я чекаю Генрi. Вiн зникае, сам того не бажаючи, без попередження. Я чекаю його. Кожна мить очiкування здаеться менi роком, вiчнiстю. Кожна мить така ж повiльна й прозора, неначе скло. Крiзь кожну мить бачу ряд нескiнченних митей очiкування. Чому вiн пiшов туди, куди я за ним пiти не зможу? Генрi: Як це вiдбуваеться? Як це вiдбуваеться? Інколи наче на хвильку вiдволiкся. Потiм, здригнувшись, розумiеш, що книжка, яку тримав у руках, червона картата бавовняна сорочка з бiлими гудзиками, улюбленi чорнi джинси, брунатнi шкарпетки, на п’ятi однiеi з яких ось-ось з’явиться дiрка, вiтальня, чайник, що от-от закипить на кухнi, – усе це зникло. Стоiш у чому мати народила, по кiсточки у крижанiй водi в рiвчаку обабiч невiдомоi сiльськоi дороги. Чекаеш хвилинку, сподiваючись, що, можливо, просто клiпнеш i знову повернешся до своеi книжки у власнiй квартирi, et cetera[1 - І так далi (лат.).]. Через хвилин п’ять прокльонiв, тремтiння та щирих сподiвань, що зараз просто зникнеш, починаеш плентатися в будь-якому напрямку й зрештою доходиш до сiльського будинку, де маеш можливiсть або щось вкрасти, або пояснити ситуацiю. Інодi крадiжка доводить до в’язницi, але пояснення бiльш утомливе, забирае багато часу й, у будь-якому разi, змушуе брехати. Зрештою, тебе iнодi тягнуть у ту ж в’язницю, тому яка, до дiдька, рiзниця. Часом вiдчуваеш, наче занадто швидко встав, навiть якщо лежиш напiвсонний у лiжку. Чуеш, як кров пульсуе в головi, вiдчуваеш запаморочення i мовби кудись падаеш. Руки й ноги поколюють, а потiм узагалi мовби зникають. Тебе знов не туди понесло. Усе займае лише мить, якраз достатньо часу, щоби спробувати затриматися, поборсатися (можливо, пошкодивши себе чи щось цiнне). Вiдтак рiзко падаеш у коридорi, застеленому килимовим покриттям кольору молодоi трави, в мотелi № 6 у Афiнах, штат Огайо, о 4:16 ранку в понедiлок, шостого серпня 1981 року i гепаешся головою об чиiсь дверi. У результатi мешканка номера – така собi мiс Тiна Шульман з Фiладельфii – вiдчиняе дверi й волае, бо, бач, до ii нiг упав непритомний голий чоловiк з обiдраним об килим тiлом. Прокидаешся в окружнiй лiкарнi вiд шуму за дверима, де сидить полiцейський i слухае гру «Фiллiз» на трiскучому транзисторi. На щастя, ще раз непритомнiеш i знову прокидаешся через кiлька годин у власному лiжку, а над тобою схилилась схвильована дружина. Інодi вiдчуваеш ейфорiю. Усе таке пiднесене, мовби свiтиться, але раптом тебе дуже нудить, i ти зникаеш. Вибльовуеш усе на якiсь квiти за мiстом, або на тенiснi туфлi твого батька, чи на пiдлогу власноi ванноi кiмнати трьома днями ранiше, чи на дерев’яний тротуар в Оук-Парку, штат Іллiнойс, приблизно в 1903 роцi, або на тенiсний корт прекрасного осiннього дня десь у п’ятдесятих, чи на власнi босi ноги в рiзний час у рiзних мiсцях. Як це вiдбуваеться? Так само як в одному з тих снiв, коли раптом розумiеш, що мусиш пройти тест, до якого не готувався, а ти взагалi не одягнутий. І залишив гаманець удома. Коли я там, у якомусь часi, то здаюся собi дзеркальним вiдображенням, перетворююсь на власну копiю, доведену до вiдчаю. Стаю злодiем, волоцюгою, твариною, що бiжить i ховаеться. Лякаю бабусь i дивую дiтей. Я – фокус, iлюзiя найвищого гатунку, це настiльки неймовiрно, що я насправдi iсную. Чи е якась логiка, якесь правило в усiх цих поверненнях i зникненнях, у всiх цих перемiщеннях? Чи iснуе спосiб залишатися на мiсцi, охопивши теперiшне кожною клiтиною тiла? Не знаю. Пiдказки е, як i в будь-якiй хворобi, – симптоми та ймовiрнi сценарii розвитку. Виснаження, гучнi звуки, стрес, рiзке зривання з мiсця, спалах свiтла – будь-що з перелiченого може спричинити перемiщення. Але: я можу читати недiльний випуск «Таймс», тримати в руцi горнятко кави, а поруч, на нашому лiжку дрiмае Клер, i раптом опиняюсь у 1976 роцi, спостерiгаю за собою, тринадцятирiчним хлопчиськом, що стриже газон у бабусi й дiдуся. Деякi з цих епiзодiв тривають якусь мить, наче слухаеш радiо в автомобiлi, але виникають проблеми з сигналом. Опиняюсь у натовпi, на публiцi чи на зборищi. Так само часто опиняюся наодинцi: у полi, в будинку, в автомобiлi, на пляжi, в школi посеред ночi. Боюся опинитися в тюремнiй камерi, у переповненому лiфтi, посеред шосе. Я з’являюся з нiзвiдки, голий. Як можна це пояснити? Нiколи не мiг прихопити щось зi собою. Нi одежi, нi грошей, нi документiв. Бiльшу частину моiх «мандрiв» проводжу, роздобуваючи одяг i намагаючись заховатися. На щастя, не ношу окулярiв. Яка iронiя. Усi моi задоволення – домашнi: розкiш м’якого крiсла, спокiйна втiха сiмейного затишку. Все, що менi потрiбно, – простi радощi. Детективний роман на нiч, запах довгого золотисто-рудого волосся Клер, ще вогкого пiсля душу, листiвка вiд одного з друзiв, що зараз у вiдпустцi, вершки, якi розчинились у кавi, м’якiсть шкiри пiд грудьми Клер, симетрiя сумок з продуктами, що лежать на кухонному столi й чекають, коли iх розпакують. Люблю блукати помiж бiблiотечних стелажiв пiсля того, як начальство пiшло додому, злегка торкаючись корiнцiв книжок. Такi речi наповнюють мене тугою, коли примхою Часу мене переносить у iнше мiсце. І Клер, завжди Клер. Уранiшня, сонна Клер з прим’ятим обличчям. Клер, що занурюе руки у чан, де готуеться паперова маса, коли вона пiднiмае його й струшуе, щоб з’еднати волокна. Клер, що читае, а ii волосся звисае над спинкою стiльця, Клер, що втирае бальзам у своi потрiсканi червонi руки перед сном. Низький голос Клер часто лунае у моiй головi. Ненавиджу бути там, де ii нема, коли ii нема. І все ж завжди йду, а вона не може пiти за мною. Частина 1 Людина поза часом О нi, не щастя заради – то передчасний набуток швидкоi утрати — Тiльки ж земне iснування важить багато й воно все зникоме, не може без нас i предивне починаеться з нас, що зникомi найбiльше. На жаль, пiд iнше склепiння хiба що беруть iз собою? Анi вмiння дивитись, ледве-ледве набуте, нi те, що чинилося в свiтi – анiчого. Отож, тiльки бiль. І тягар iснування, довгий досвiд любовi. Отож, тiльки крик невимовного.     Райнер Марiя Рiльке. З «Дев’ятоi дунайськоi елегii» [2 - Переклад В. Стуса.] Перше побачення, частина перша Субота, 26 жовтня 1991 року (Генрi двадцять вiсiм, Клер двадцять) Клер: У бiблiотецi холодно, пахне очищувачем для килимiв, хоча довкола бачу лише мармур. Заповнюю картку вiдвiдувача: «Клер Ебшир, 11:15 26/10/1991, спецiалiзований читальний зал». Менi ще не доводилось бувати в науковiй бiблiотецi Ньюберi, i тепер, пройшовши крiзь темний зловiсний вхiд, я у захватi. У мене вiдчуття, що бiблiотека – наче велика коробка, наповнена рiздвяними книгами, з тих, якi бачиш рiздвяного ранку. У майже безшумному лiфтi затемнене свiтло. Виходжу на третьому поверсi та заповнюю заявку на отримання читацького квитка, вiдтак пiднiмаюся у спецiалiзований читальний зал. Моi пiдбори вистукують по дерев’янiй долiвцi. У залi тихо й багатолюдно. Масивнi важкi столи зi стосами книжок оточенi читачами. Чиказьке осiнне ранкове свiтло проникае крiзь високi вiкна. Пiдходжу до столу й беру кiлька листкiв читацькоi вимоги. Пишу доповiдь з iсторii мистецтва. Тема дослiдження – Чосер, виданий у «Келмскот-прес»[3 - «Келмскот-прес» – приватна книгодрукарня, заснована англiйським поетом i художником Вiльямом Моррiсом у 1891 роцi. Використовувала традицiйнi технологii книгодрукування. Видавала дорогоцiннi книги малим накладом. «Твори» Чосера – найвiдомiша книжка друкарнi й одне з найбiльших досягнень Моррiса.]. Шукаю книжку й заповнюю листок читацькоi вимоги. Але хочу також прочитати про виготовлення паперу у Келмскотi. Не можу розiбратись у каталозi, тож повертаюсь до столу й прошу допомоги. Коли пояснюю жiнцi, що саме намагаюсь знайти, вона звертае погляд на когось, хто саме проходить за моею спиною. – Можливо, мiстер Детембл зможе допомогти вам, – каже вона. Повертаюся, готуючись усе заново пояснювати, й опиняюся вiч-на-вiч з Генрi. Менi бракуе слiв. Це Генрi – спокiйний, одягнений, молодший, анiж бачила його ранiше. Генрi працюе в бiблiотецi Ньюберi, й цiеi митi стоiть передi мною. Тут i зараз. Радiю. Генрi терпляче дивиться на мене, невиразно, але ввiчливо. – Я можу вам чимось допомогти? – запитуе вiн. – Генрi! – Ледве стримуюсь, аби не кинутися на нього. Очевидно, ранiше вiн нiколи мене не бачив. – Ми знайомi? Пробачте, я не… – Генрi озираеться, турбуючись, що ми привертаемо увагу читачiв чи спiвробiтникiв, копирсаеться в пам’ятi, й усвiдомлюе, що у майбутньому вiн уже зустрiчав цю променисто щасливу дiвчину, котра стоiть перед ним. Востанне, коли я його бачила, вiн смоктав пальцi моiх нiг на галявинi. Намагаюсь пояснити. – Я Клер Ебшир. Я знала тебе, коли була маленькою дiвчинкою… Почуваюсь розгубленою, бо закохана у чоловiка, який стоiть передi мною i взагалi мене не пам’ятае. Для нього все ще в майбутньому. Менi хочеться розсмiятися вiд того, настiльки все це дивно. На мене накочуються спогади рокiв знайомства з Генрi, у той час як вiн дивиться на мене з подивом та острахом. Генрi, одягнений у старi рибальськi штани мого батька, терпляче перевiряе моi знання таблицi множення, французьких дiеслiв, столицi усiх штатiв; Генрi, що смiеться над незвичним обiдом, який я, семирiчна, принесла у долину; Генрi, одягнений у смокiнг, тремтливими руками намагаеться розстiбнути запонки на своiй сорочцi у день мого вiсiмнадцятирiччя. Вiн тут! Зараз! – Може, вип’емо кави чи повечеряемо разом?.. Звiсно, вiн мусить погодитися, це ж Генрi, який любить мене в минулому й майбутньому, мусить любити мене тепер у якомусь слабкому вiдлуннi iншого часу. На мое превелике полегшення, вiн таки згоджуеться. Ми домовляемося зустрiтися сьогоднi ввечерi в сусiдньому тайському ресторанi, увесь час перебуваючи пiд здивованим поглядом жiнки за столом. Йду, забуваючи про Келмскот i Чосера, пливу мармуровими сходами вестибюля. Вiдтак опиняюсь на вулицi, пiд жовтневим чиказьким сонцем; бiжу парком, розлякуючи собачок та бiлочок криками радостi. Генрi: Звичайний жовтневий день, сонячний i свiжий. Працюю в невеликiй кiмнатцi без вiкон i з регулятором вологостi на четвертому поверсi в Ньюберi; вношу до каталогу колекцiю праць з мармуровими листками, що нам недавно подарували. Аркушi красивi, однак вести каталогiзацiю нецiкаво, менi нудно i шкода себе. Насправдi почуваюся настiльки старим, наскiльки лише може бути двадцятивосьмирiчний чоловiк пiсля того, як пiвночi пив горiлку, переплачуючи за неi i намагаючись, хоча й безуспiшно, повернути прихильнiсть Інгрiд Кармайкл. Ми гаркалися весь вечiр, а тепер навiть не можу пригадати чому. У головi гупае. Менi потрiбна кава. Залишивши працю в станi керованого хаосу, йду з кабiнету, повз стiл замовлень у читальному залi. Мене зупиняе голос Ізабелли: «Можливо, мiстер Детембл зможе допомогти вам». Вона хотiла сказати: «Генрi, пройдо, куди це ти прокрадаешся?» І ця дивовижно красива, висока струнка дiвчина з бурштиновим волоссям обертаеться й дивиться на мене, наче я – Ісус, що явився iй. Мiй шлунок стиснувся. Очевидно, вона мене знае, а я ii – нi. Господь знае, що я сказав, зробив, чи обiцяв цьому свiтлому створiнню, тому змушений по-бiблiотекарськи запитати: – Чи можу я вам чимось допомогти? – Генрi! – емоцiйно видихае дiвчина, чим переконуе мене в тому, що колись ми разом пережили щось дивовижне. Все стае лише гiрше, оскiльки я нiчого про неi не знаю, навiть ii iменi. – Ми зустрiчалися? – запитую. Ізабель дивиться на мене, наче говорить: «Ну ти i йолоп». Але дiвчина вiдказуе: – Я Клер Ебшир. Я знала тебе, коли була маленькою дiвчинкою. Вона запрошуе мене сьогоднi на вечерю. Приголомшений, приймаю запрошення. Вона сяе вiд радостi, хоча я неголений, з похмiлля i не в найкращiй формi. Домовляемося зустрiтися ввечерi в «Б’ю Тай». Упевнившись, що я прийду, Клер вилiтае з читального залу. Оторопiлий, стою в лiфтi й починаю усвiдомлювати, що щасливий виграшний лотерейний квиток iз мого майбутнього якимось чином знайшов мене тут, у теперiшньому. Починаю смiятися. Перетинаю вестибюль i, несучись сходами вниз, на вулицю, помiчаю Клер, що бiжить парком Вашингтон-сквер, пiдстрибуючи i щось вигукуючи вiд радостi. Не знаю, чому, ледь стримую сльози. Пiзнiше, того ж вечора Генрi: О шостiй вечора мчу додому з роботи й намагаюся привести себе до ладу. Домом у цi днi менi слугуе невеличка, але шалено дорога квартира-студiя в Пiвнiчному Дiрборнi; постiйно чимось гепаюся об незручнi стiни, стiльницi та меблi. Крок перший: вiдiмкнути сiмнадцять замкiв на вхiдних дверях, кинутися у вiтальню-i-одночасно-спальню й скинути з себе одяг. Крок другий: сполоснутися в душi та поголитися. Крок третiй: безнадiйно оглянути надра мого гардеробу й поступово усвiдомити, що чистого одягу взагалi немае. Знаходжу одну бiлу сорочку в сумцi, яку забрав з хiмчистки. Вирiшую надягнути чорний костюм, модельнi чоловiчi туфлi та блiдо-блакитну краватку. Крок четвертий: нап’ясти все це на себе i зрозумiти, що я схожий на агента ФБР. Крок п’ятий: роздивитися довкiл та усвiдомити, що у квартирi безлад. Вирiшую не запрошувати Клер до себе сьогоднi, навiть якщо це стане можливим. Крок шостий: у ваннiй подивитися в дзеркало на повний зрiст i побачити незграбного високого десятирiчного двiйника Егона Шиле[4 - Австрiйський живописець i графiк.] з диким поглядом, у чистiй сорочцi й костюмi директора похоронного бюро. Цiкаво, у якому вбраннi ця жiнка мене бачила, оскiльки ж я, очевидно, не приходив iз мого майбутнього в ii минуле у власному одязi. Вона сказала, що була маленькою дiвчинкою? У головi минае безлiч запитань без вiдповiдей. На хвилину зупиняюся й дихаю на повнi груди. Гаразд. Хапаю гаманець i ключi, зрештою виходжу: замикаю тридцять сiм замкiв, спускаюся розхитаним невеличким лiфтом. Купую троянди для Клер у магазинчику в холi, за рекордний час проходжу два квартали до ресторану, та все одно запiзнююся на п’ять хвилин. Клер уже сидить на диванчику, i коли бачить мене, то, здаеться, iй легшае на душi. Вона махае менi рукою, як на парадi. – Привiт, – кажу. На Клер вишневе оксамитове плаття i перли. Вона нагадуе одну з картин Ботiчеллi у манерi виконання Джона Грема[5 - Американський художник-модернiст украiнського походження.]: величезнi сiрi очi, довгий нiс, крихiтнi делiкатнi вуста, як у гейшi. У неi довге руде волосся, яке вкривае плечi й сягае середини спини. Клер настiльки блiда, що у свiтлi свiчок здаеться восковою фiгуркою. Простягаю iй троянди. – Тобi. – Спасибi, – говорить Клер, на диво задоволена. Глянувши на мене, вона розумiе, що мене збентежила ii реакцiя. – Ти нiколи не дарував менi квiтiв. Умощуюсь на диванчик навпроти неi. Зачарований. Ця жiнка знае мене; це не якесь швидкоплинне знайомство з моiх майбутнiх поневiрянь. З’являеться офiцiант i пропонуе нам меню. – Розкажи менi, – допитуюсь. – Про що? – Про все. Маю на увазi, чи розумiеш ти, чому я тебе не знаю? Менi так прикро… – Та нi, не варто… Тобто я знаю… чому воно так. Клер стишуе голос. – Це тому, що для тебе нiчого з цього ще не сталося, ну а я знаю тебе протягом тривалого часу. – Як довго? – Близько чотирнадцяти рокiв. Уперше я побачила тебе, коли менi було шiсть. – Боже, ти часто мене бачила чи лише кiлька разiв? – Коли востанне я тебе бачила, ти попросив принести зi собою це, коли ми знову зустрiнемося. – Клер показуе менi дитячий блiдо-блакитний щоденник, – тому, – вона простягае його менi, – тримай. Розгортаю його в мiсцi, закладеному шматком газети. На сторiнцi, у верхньому правому кутку якоi намальованi два цуценятка кокер-спанiеля, е список дат. Вони починаються з двадцять третього вересня 1977 року i закiнчуються двадцять четвертим травня 1989 року. Рахую. Сто п’ятдесят двi дати, дуже старанно написанi синьою кульковою ручкою, здебiльшого калiграфiчним дитячим почерком на шiстнадцяти маленьких блакитних сторiнках iз цуциками. – Це ти складала список? Усе це точно? – Насправдi, це ти надиктував менi. Кiлька рокiв тому ти сказав менi, що завчив напам’ять дати з цього списку. Тому я не знаю, як саме це працюе; тобто це нагадуе стрiчку Мебiуса. Але дати точнi. З iхньою допомогою я знала, коли спускатися в долину, щоб зустрiтися з тобою. Знову пiдходить офiцiант, i ми замовляемо страви: том-ха-кай[6 - Тайський гострий суп на основi кокосового молока.] для мене та массамен-карi[7 - Популярне тайське карi з м’ясом та картоплею.] для Клер. Офiцiант приносить чай, наливаю нам по горнятку. – Що таке «долина»? – Мало не пiдстрибую вiд хвилювання. Досi ще не стрiчав нiкого з мого майбутнього, тим паче роботу Боттiчеллi, яка мене зустрiчала сто п’ятдесят два рази. – Долина – це частина земельноi дiлянки моiх батькiв у Мiчиганi. З одного боку там лiс, а з протилежного – наш будинок. Десь посерединi е галявина близько десяти футiв у дiаметрi, а на нiй – велика каменюка. Якщо ти на галявинi, в будинку тебе нiхто не побачить, бо довкола земля пiднята, а галявина – у заглибинi. Ранiше я там гралася, бо любила бути на самотi, думала, нiхто не знае, що я там. Якось, – тодi я навчалась у першому класi, – прийшла зi школи додому й пiшла на галявину, а там був ти. – У чому мати народила i, ймовiрно, блював. – Насправдi, ти видавався досить стриманим. Пам’ятаю, назвав мене на iм’я, i ще пам’ятаю, як ти дуже ефектно зник. Зважаючи на минуле, стае очевидним, що ти й ранiше там бував. Думаю, що вперше ти побував там у 1981 роцi. Менi було десять. Ти не припиняв повторювати: «Боже мiй» i витрiщався на мене. До того ж ти, здавалося, нервував через свою наготу. А на той час я уже нiби звиклася, що старший голий чоловiк магiчним чином з’являеться з майбутнього i вимагае одяг, – усмiхаеться Клер. – І iжу. – Що смiшного? – За тi роки я готувала тобi досить дивнi страви. Бутерброди з арахiсовим маслом та анчоусами. Крекери «Рiтц» з паштетом i буряком. З одного боку, я хотiла побачити, чи е щось, чого б ти не iв, а з iншого, намагалася справити на тебе враження своею кулiнарною майстернiстю. – Скiльки менi було рокiв? – Гадаю, найстаршим я бачила тебе у сорок з хвостиком. А щодо наймолодшого – я не впевнена. Може, близько тридцяти? А скiльки тобi тепер? – Двадцять вiсiм. – Зараз ти видаешся менi таким молодим. Останнiх кiлька рокiв тобi було трохи за сорок, i, здавалося, життя тебе не жалiло… Важко сказати. Коли ти маленька, усi дорослi здаються великими та старими. – То що ж ми робили? У долинi? Ми були там багато часу. Клер усмiхаеться. – Багато чого робили. Це залежало вiд мого вiку, а також вiд погоди. Часто ти допомагав менi з домашнiм завданням. Ми грали в iгри. Та в основному розмовляли. Маленькою я думала, що ти ангел. Розпитувала тебе про Бога. У пiдлiтковому вiцi намагалася змусити тебе кохатися зi мною, ти не погоджувався, i, звичайно, я прагнула цього ще бiльше. Думаю, так чи iнакше, ти боявся сексуально мене розбестити. В якомусь сенсi ти нагадував дбайливого батька. – Ого. Можливо, це хороша новина, але чомусь цiеi митi я не хочу, щоб мене сприймали, мов батька. – Нашi очi зустрiчаються. Ми обое усмiхаемося, ми ж змовники. – А як щодо зими? Зими у Мiчиганi суворi. – Я нишком проводила тебе до нашого пiдвалу; в будинку величезний пiдвал iз кiлькома кiмнатами. Одна з них – комiрчина, за стiною якоi е котел. Ми називаемо ii читальною залою, тому що там зберiгаються всi непотрiбнi старi книги й журнали. Якось, коли ти сидiв там, у нас була хуртовина, нiхто не ходив до школи чи на роботу, i я думала, з’iду з глузду, поки дiстану тобi iжу, – в будинку було не так багато продуктiв. Ета саме мала йти до магазину, коли розлютувалася буря. Ти застряг там на три днi: читав старi випуски «Рiдерз дайджест» i жив на сардинах i локшинi з пакетикiв. – Звучить пiкантно. З нетерпiнням цього чекатиму. – Нам приносять iжу. – Ти колись вчилася готувати? – Нi, не скажу, що вмiю готувати. Нел i Ета завжди гнiвалися, коли я намагалася щось приготувати на iхнiй кухнi, хiба що могла взяти собi кока-колу. А вiдтодi, як переiхала в Чикаго, менi немае для кого готувати, тому нема стимулу це робити. Здебiльшого я надто зайнята навчанням i усiм таким, тому харчуюсь я тут. – Клер пробуе карi. – Смачно. – Нел i Ета, хто вони? – Нел – наша кухарка, – усмiхаеться Клер. – Нел – як кордон блю[8 - Шнiцель, начинений сиром та шинкою i панiрований у сухарях.], що потрапив у Детройт; неначе Арета Франклiн[9 - Американська темношкiра спiвачка, королева соулу.], втiлена в Джулiю Чайлд[10 - Вiдома американська шеф-повар, ведуча кулiнарних передач.]. Ета – наша економка й просто незамiнна людина. Насправдi, вона нам майже як мама; я про те, що моя мама… Ета просто завжди поруч, вона нiмка, сувора, але з нею затишно. А моя мама десь витае у хмарах, розумiеш про що я? Киваю з повним ротом супу. – О, ще е Пiтер, – додае Клер. – Пiтер – садiвник. – Ого. Твоя сiм’я мае слуг. Здаеться, ти iншого пера пташка. Я… уже стрiчав когось iз твоеi сiм’i? – Ти познайомився з моею бабусею Мiгрем якраз перед ii смертю. Вона – едина людина, якiй я розповiдала про тебе. До того часу вона майже втратила зiр. Вона знала, що ми планували побратися, i хотiла зустрiтися з тобою. Полишаю iжу й дивлюся на Клер. Вона теж дивиться на мене, незворушно, по-ангельськи спокiйно, невимушено. – Ми збираемося одружитися? – Гадаю, так, – вiдповiдае вона. – Ти роками розповiдав менi, що, звiдки б ти не приходив, там ти одружений зi мною. Занадто. Це вже занадто. Заплющую очi й змушую себе нi про що не думати. Зовсiм не хочу втратити над собою контролю в цю мить. – Генрi? Генрi, з тобою все гаразд? – Вiдчуваю, як Клер сiдае на диванчик поруч зi мною. Розплющую очi, вона мiцно стискае моi руки своiми. Дивлюся на ii руки: вони спрацьованi, грубi й потрiсканi. – Генрi, пробач, я не можу звикнути до цього. Все зовсiм навпаки. Я про те, що все життя ти був тим, хто знав геть усе, i я начебто забула, що сьогоднi, можливо, менi варто не поспiшати. – Вона всмiхаеться. – Насправдi, останнiм, що ти сказав менi перед тим як пiти, було: «Зглянься надi мною, Клер». Ти сказав це так, що тепер я припускаю: ти цитував мене. Клер i далi тримае моi руки. Вона дивиться на мене iз захватом, з любов’ю. Я надзвичайно вражений. – Клер? – Так? – Може, пригальмуемо? Вдамо, що це звичайне перше побачення двох нормальних людей? – Добре. – Клер встае i повертаеться на свое мiсце по iнший бiк столу. Вона сидить невимушено i намагаеться не усмiхатися. – Е-е, гаразд. Ну… Клер, може, розкажи менi про себе. Хобi? Домашнi улюбленцi? Незвичайнi сексуальнi вподобання? – Сам дiзнавайся. – Гаразд. Подивимося… Де ти вчишся? Що вивчаеш? – У художньому коледжi при iнститутi мистецтв. Займаюсь скульптурою, саме почала вивчати виготовлення паперу. – Круто. Що у тебе за проект? Здаеться, вперше за вечiр Клер почуваеться незручно. – Вiн… великий, i про… птахiв. Вона дивиться на стiл, тодi робить ковток чаю. – Птахiв? – Насправдi мова про… тугу. Вона й досi не дивиться на мене, тому змiнюю тему. – Розкажи бiльше про свою сiм’ю. – Гаразд. – Розслабившись, Клер усмiхаеться. – Ну… моя сiм’я живе в штатi Мiчиган, у маленькому мiстечку Саут-Гейвен, на березi озера. Фактично наш будинок – за межами мiста. Спершу вiн належав батькам моеi матерi, моему дiдусю та бабусi Мiгрем. Дiдусь помер ще до мого народження, а бабуся жила з нами до самоi смертi. Менi тодi було сiмнадцять. Дiдусь був юристом, тато теж юрист. Тато зустрiв маму, коли прийшов до дiдуся на роботу. – Отже, вiн одружився з дочкою боса. – Так. Насправдi, iнодi я замислююсь: а чи не одружився вiн iз будинком боса? Моя мама – едина дитина в сiм’i, а будинок – надзвичайний; його згадують у багатьох книгах про рух «Мистецтво та ремесла»[11 - Художня течiя, послiдовники якоi пропагували повернення до ремiсничих народних джерел творчостi на противагу iндустрiалiзацii.]. – Як вiн називаеться? Хто його побудував? – Вiн називаеться «Мiдовларк-гауз». А побудував його в 1896 роцi Пiтер Вiнз. – Нiчого собi! Я бачив його на свiтлинах. Його збудували для когось iз сiм’i Гендерсонiв, так? – Так. Це був весiльний подарунок для Мерi Гендерсон i Дiтера Бескомба. Через два роки пiсля в’iзду в будинок вони розлучились i продали його. – Будинок вищого гатунку. – Як i моя сiм’я. Вони на ньому схибленi. – Братiв та сестер маеш? – Марку двадцять два, закiнчуе курс введення у правознавство в Гарвардi. Алiсii сiмнадцять, випускниця школи. Вона вiолончелiстка. Я помiтив прихильнiсть до сестри та якусь байдужiсть до брата. – Ти не надто любиш брата? – Марк подiбний до батька. Обидва люблять перемагати, повчати, поки не скоришся. – Знаеш, я завжди заздрю людям, якi мають братiв i сестер, навiть якщо вони iх аж настiльки недолюблюють. – Ти едина дитина в сiм’i? – Так. Я думав, ти знаеш про мене все? – Насправдi я знаю все i нiчого. Знаю, який ти без одягу, але до цього полудня я не знала твого прiзвища. Знаю, що ти жив у Чикаго, але нiчого не знаю про твою сiм’ю, крiм того, що твоя мама померла в автокатастрофi, коли тобi було шiсть. Знаю, що тобi багато вiдомо про мистецтво i ти вiльно розмовляеш французькою та нiмецькою, втiм, поняття не мала, що ти бiблiотекар. Ти зробив усе, щоби я не могла знайти тебе у теперiшньому. Ти сказав, що це станеться тодi, коли належить. І ось ми тут. – Так, ми тут, – погоджуюсь. – Моя сiм’я не з вищих прошаркiв суспiльства, вони музиканти. Мiй батько – Рiчард Детембл, а мама – Аннет Лiн Робiнсон. – Ого, та сама спiвачка! – Так. А вiн скрипаль. Грае у Чиказькому симфонiчному оркестрi. Але вiн так i не досягнув такого успiху, як мама. Шкода, бо батько дивовижний скрипаль. Пiсля маминоi смертi вiн просто застиг на мiсцi. Приносять рахунок. Ми майже не iли, але принаймнi тепер iжа мене не цiкавить. Клер береться за сумочку, та я хитаю головою. Я оплачую; ми лишаемо ресторан i виходимо на Кларк-стрит у прекрасну осiнню нiч. Клер надягла якусь вишукану блакитну в’язану рiч та хутряний шарф; я забув узяти пальто, тому тремчу вiд холоду. – Де ти живеш? – запитуе Клер. Ого. – Я живу за два квартали звiдси, але квартира дуже тiсна i зараз там безлад. А ти? – Расков Вiлидж, на Гойн-авеню. Але маю сусiдку по кiмнатi. – Якщо йдемо до мене, ти повинна заплющити очi й порахувати до тисячi. Можливо, твоя сусiдка зовсiм недопитлива i глуха? – Не з моiм щастям. Я нiколи нiкого не приводжу. Шарiс накинеться на тебе i пхатиме пiд нiгтi бамбуковi трiски, допоки не зiзнаешся. – Горю бажанням, щоб мене катував хтось з iменем Шарiс, але бачу, ти не роздiляеш моiх захоплень. То ходiмо в моi хороми. – Ми йдемо на пiвнiч уздовж Кларк-стрит. Звертаю в «Лiкеро-горiлчанi вироби на Кларк-стрит» за пляшкою вина. Виходжу звiдти, а Клер здивовано: – Я гадала, тобi не можна пити? – Не можна? – Лiкар Кендрiк дуже суворий щодо цього. – Хто це? Ми йдемо повiльно – на Клер непрактичнi туфлi. – Вiн твiй лiкар, великий фахiвець з часових розладiв. – Поясни. – Я небагато знаю. Лiкар Девiд Кендрiк – молекулярний генетик, який виявив… виявить причину перемiщення людей у часi. Це генетичне, вiн виявить це в 2006 роцi. – Вона зiтхае. – Припускаю, що ще занадто рано. Ти якось сказав менi, що через десять рокiв людей, що подорожують у часi, стане набагато бiльше. – Нiколи не чув, щоб у когось ще був такий… розлад. – Думаю, навiть якщо ти просто зараз розшукаеш лiкаря Кендрiка, вiн не зможе тобi допомогти. І ми нiколи не зустрiлися б, якби вiн змiг. – Давай не думатимемо про це. – Ми в моему вестибюлi. Клер заходить у тiсний лiфт передi мною. Зачиняю дверi й натискаю на цифру одинадцять. Вiд Клер пахне старою тканиною, милом, потом i хутром. Я глибоко вдихаю. Прибувши на мiй поверх, лiфт брязкае. Ми вибираемося з нього i йдемо вузьким коридором. В’язкою ключiв вiдмикаю усi сто сiм замкiв i злегка прочиняю дверi. – За час нашоi вечерi тут стало ще гiрше. Мушу затулити тобi очi. – Клер хихикае, коли я ставлю на долiвку вино й знiмаю краватку. Зав’язую iй очi й роблю тiсний вузол на потилицi. Вiдчиняю дверi, веду ii у квартиру й саджу на крiсло. – Добре, починай вiдлiк. Клер рахуе. Швидко пiдбираю з пiдлоги спiдню бiлизну та шкарпетки, збираю ложки та кавовi горнята з рiзних горизонтальних поверхонь i скидаю iх у кухонний мийник. Коли вона каже: «Дев’ятсот шiстдесят сiм», знiмаю пов’язку з ii очей. Я вже згорнув лiжко в диван й сiдаю на нього. – Вино? Музику? Свiчки? – Так, будь ласка. Пiдводжусь i запалюю свiчки. Потiм вимикаю верхне свiтло, в кiмнатi починають танцювати вогники, й усе здаеться кращим. Ставлю троянди у воду, знаходжу коркотяг, вiдкорковую пляшку й наливаю нам по келиху вина. Помiркувавши, ставлю диск, де мама спiвае романси Шуберта й притишую музику. Моя квартира – це диван, крiсло та близько чотирьох тисяч книжок. – Як мило, – каже Клер. Вона пiдводиться i пересiдае на диван. Сiдаю поруч. Настае мить затишшя, коли ми просто сидимо й дивимося одне на одного. Сяйво вiд свiчок виграе на волоссi Клер. Вона протягуе руку й торкаеться моеi щоки. – Так приемно тебе бачити. Я була такою самотньою. Пригортаю ii до себе. Ми цiлуемося. Це дуже… жаданий поцiлунок, поцiлунок, народжений у тривалiй близькостi, i менi цiкаво, чим саме ми з Клер займались у тiй долинi, втiм, вiдганяю цю думку. Нашi вуста роз’еднуються; як правило, в такi митi я продумую, як пробратися крiзь цiлi фортецi одягу, але замiсть цього вiдкидаюся назад i розтягуюся на диванi, тягнучи Клер зi собою, ухопивши ii попiд руки. Їi оксамитове плаття ковзке, i Клер, мов оксамитовий вугор, прослизае у простiр мiж моiм тiлом i спинкою дивана. Вона лежить обличчям до мене, а я притиснутий бильцем дивана. Крiзь тонку тканину вiдчуваю, як усе ii тiло тисне на мое. Частина мене вмирае вiд бажання заскочити на Клер, облизати ii там i зануритися в неi, але я дуже втомлений i ошелешений. – Бiдний Генрi. – Чому це «бiдний Генрi»? Мене переповнюе щастя! І це правда. – Я приголомшила тебе усiма цими несподiванками, наче кам’яними брилами. Клер перекидае через мене ногу i сiдае зверху якраз на мiй член. Моя увага одразу ж зосереджуеться на цьому. – Не рухайся, – благаю. – Гаразд. Вечiр стае усе цiкавiшим. Тобто знання – це сила, i все таке. І ще, менi завжди було надзвичайно цiкаво дiзнатися, де ти живеш, що надягаеш, чим заробляеш на прожиття. – Voilа. – Просуваю руки пiд ii сукню аж до стегон. На нiй панчохи i пiдв’язки. Такi дiвчата менi подобаються. – Клер? – Oui[12 - Так (фр.).]. – Знаеш, якось незручно проковтнути усе вiдразу. Маю на увазi, трохи почекати не завадить. Клер знiяковiла. – Пробач! Але, знаеш, я вже багато рокiв чекаю. Це ж не торт… з’iв – i його немае. – А ти хочеш той самий торт з’iсти двiчi? – Це мiй девiз. Вона посмiхаеться ледь помiтною злою посмiшкою та починае ковзати по менi своiми стегнами. Тепер у мене ерекцiя, така сильна, що мене б i без дозволу батькiв пустили на найстрашнiшi американськi гiрки. – А ти частенько домагаешся свого, так? – Завжди. Я жахлива людина. Хоча, ти був здебiльшого непробивним до моiх облесливих витiвок. Я надзвичайно страждала, вивчаючи пiд твоiм керiвництвом лише французькi дiеслова та гру в шашки. – Мене втiшив той факт, що у майбутньому принаймнi матиму хоч якусь зброю для приборкання. Ти робиш це зi всiма хлопцями? Клер ображаеться; не можу сказати, наскiльки щиро. – Навiть на гадцi не мала робити це з iншими. Якi бруднi у тебе думки! – Вона розстiбае мою сорочку. – Боже, ти такий… молодий. Вона мiцно затискае моi соски. До бiса доброчеснiсть! Я зрозумiв, як розстiбнути ii сукню. Наступного ранку Клер: Прокидаюся i не знаю, де я. Незнайома стеля. Вiддалений шум автiвок. Книжковi полицi. Блакитне крiсло, на якому валяеться моя оксамитова сукня, а на нiй – чоловiча краватка. Раптом згадую. Повертаю голову, а там – Генрi. Усе так просто, мовби прокидаюся тут усе свое життя. Вiн спить у забуттi, дивно викручений, наче його водою викинуло на берег: одна рука прикривае очi, щоб приглушити вранiшне свiтло, його довге чорне волосся розкидане на подушцi. Так просто. Ми разом. Тут i зараз, нарештi. Обережно встаю з лiжка, що слугуе Генрi диваном. Коли пiдводжусь, скриплять пружини. Мiж лiжком i книжковими полицями мiсця небагато, тому повiльно просуваюсь у коридор. Ванна кiмната малесенька. Почуваюся Алiсою з Краiни Чудес, яка виросла такою величезною, що висовуе руку у вiкно, щоб повернутися. Вiд невеличкого декорованого радiатора лине тепло. Йду в туалет, затим умиваю руки й обличчя. Вiдтак помiчаю двi зубнi щiтки в бiлiй порцеляновiй склянцi. Вiдкриваю аптечку. На верхнiй полицi – бритви, крем для голiння, ополiскувач для рота, тайленол, крем пiсля голiння, блакитна мармурова кулька, зубочистки, дезодорант. На нижнiй – лосьйон для рук, тампони, футляр з вагiнальним ковпачком, дезодорант, помада, флакон полiвiтамiнiв, тюбик спермiциду; темно-червона помада. От я стою, тримаю в руцi помаду й менi стае трохи недобре. Цiкаво, яка вона, як ii звати. Цiкаво, скiльки часу вони стрiчаються. Думаю, досить довго. Кладу помаду на мiсце, зачиняю аптечку. У дзеркалi бачу себе, блiду, з розкуйовдженим волоссям. Нехай, ким би ти не була, тепер тут я. Може, ти й минуле Генрi, але я – його майбутне. Всмiхаюся собi. Вiдображення з дзеркала скорчило менi гримасу. Позичаю бiлий махровий халат Генрi, що висить на дверному гачку ванноi. Пiд ним – блiдо-блакитний шовковий халат. Без жодноi явноi причини у його халатi почуваюся краще. Повертаюся у вiтальню, Генрi досi спить. Беру свiй годинник з пiдвiконня i бачу, що нинi о пiв на сьому. Я надто стривожена, щоб повернутися в лiжко. Йду на кухоньку в пошуках кави. Робоча поверхня кухнi та плита вкритi купами тарiлок, стосами журналiв та iншоi друкованоi продукцii. У мийнику навiть шкарпетка лежить. Розумiю, що вчора ввечерi Генрi просто стягнув усе скопом на кухню. А я завжди вважала Генрi дуже акуратним. Тепер стае очевидним, що вiн належить до тих, якi педантичнi щодо своеi зовнiшностi, але таемно недбалi щодо всього iншого. Знаходжу в холодильнику каву, вiдшукую кавоварку й готую каву. Чекаючи, поки вона закипить, переглядаю книжковi полицi Генрi. Цього Генрi я знаю. «Елегii, пiснi та сонети» Донна. «Доктор Фауст» Крiстофера Марлоу. «Голий снiданок». Енн Бредстрiт, Іммануiл Кант. Барт, Фуко, Деррiда. «Пiснi невинностi та досвiду» Блейка. «Вiннi Пух». «Анотована Алiса». Гайдеггер. Рiльке. «Трiстрам Шендi». «Смертельна поiздка Вiсконсином». Аристотель. Єпископ Берклi. Ендрю Марвел. «Переохолодження, вiдмороження та iншi холодовi травми». Лiжко скрипить; осмикуюсь. Генрi сидить i дивиться на мене, мружачись у ранковому свiтлi. Вiн такий молодий, такий незнаний… Вiн ще не знае мене. Раптом починаю боятися, що вiн забув, хто я. – Здаеться, тобi холодно, – каже вiн. – Клер, повертайся в лiжко. – Я приготувала каву, – пропоную. – М-м-м, вiдчуваю аромат. Але спочатку пiдiйди i привiтайся. Залажу в лiжко у його халатi. Коли його рука ковзае пiд халат, вiн на мить зупиняеться. Розумiю, що саме вiн згадав: зараз вiн подумки розглядае свою ванну кiмнату моiми очима. – Це стривожило тебе? – запитуе вiн. Вагаюся. – Так. Це справдi стривожило тебе. Певна рiч. – Генрi сiдае, я теж. Вiн повертае до мене голову, дивиться на мене. – Так чи iнакше, усе це майже закiнчилося. – Майже? – Я хотiв порвати з нею. Просто тепер невдалий час. Або вдалий, не знаю. – Вiн намагаеться розпiзнати емоцii на моему обличчi. Навiщо? Шукае прощення? Це не його провина. Як вiн мiг знати? – Ми мордуемо одне одного багато часу. – Вiн починае говорити швидше й швидше, а потiм зупиняеться. – Хочеш про це знати? – Нi. – Спасибi. – Генрi закривае руками обличчя. – Пробач. Я не знав, що ти прийдеш, а то би бiльше все впорядкував. Маю на увазi, у життi, не лише у квартирi. – За вухом Генрi замащений помадою; витираю ii. Вiн бере мою руку й стискае ii. – Я iнакший? Не такий, як ти очiкувала? – запитуе вiн нерiшуче. – Так… Ти бiльш… – Егоiстичний, думаю, але кажу, – …молодий. Вiн обдумуе це. – Це добре чи погано? – Це iнакше. – Пробiгаю обома руками по плечах Генрi, спинi; масажую йому м’язи, дослiджую впадини. – Ти бачив себе сорокарiчного? – Так. Мене наче мучили й покалiчили. – Так. Але ти менш… я маю на увазi, ти наче… Тобто ти мене знаеш, тому… – Тому просто зараз ти говориш менi, що я трохи незграбний. Хитаю головою, хоча саме це й маю на увазi. – Просто, я вже все це пережила, а ти… Я не звикла, що ти нiчого не пам’ятаеш. Генрi насуплений. – Пробач, але людина, яку ти знаеш, ще не iснуе. Залишайся зi мною, i рано чи пiзно, вона обов’язково з’являться. Поки що це найкращий варiант iз тих, що я можу запропонувати. – Справедливо, – кажу. – А тим часом… Вiн повертаеться i зустрiчаеться зi мною поглядом. – А тим часом? – Я хочу… – Ти хочеш? Червонiю. Генрi всмiхаеться й обережно кладе мене на подушки. – Ти знаеш. – Багато я не знаю, але дещо таки можу вгадати. Пiзнiше ми дрiмаемо у теплi, вкритi блiдим ранковим жовтневим сонцем, тiло до тiла, Генрi каже щось у мою потилицю, та я не можу розiбрати. – Що? – Я думав оце, що тут iз тобою так спокiйно. Приемно просто лежати i знати, що про майбутне вже подбали. – Генрi? – Гм? – Як же так сталось, що ти нiколи не говорив собi про мене? – О. Я такого не роблю. – Не робиш чого? – Знаеш, зазвичай я не розповiдаю чогось завчасно, хiба що це щось дуже суттеве, небезпечне для життя. Намагаюся жити, як звичайна людина. Навiть не люблю, коли я поряд, тому намагаюся не навiдувати себе без потреби. Якийсь час обмiрковую це. – Я би все собi розказала. – Нi, ти не стала б. Виникае багато неприемностей. – Я завжди намагалася змусити тебе розповiсти менi хоч щось. – Перевертаюся на спину, а Генрi пiдпирае голову рукою й дивиться на мене зверху вниз. Мiж нашими обличчями близько шести дюймiв. Так дивно розмовляти, як ми з ним завжди те робили, бо через фiзичну близькiсть менi важко зосередитися. – І я розповiдав тобi? – запитуе вiн. – Інодi. Пiд настрiй, або коли мусив. – Наприклад? – Бачиш? Ти хочеш знати. А я не скажу. Генрi смiеться. – Так менi й треба. Гей, я голодний. Ходiмо, поснiдаемо. На вулицi холодно. Автомобiлi та велосипедисти iдуть уздовж Дiрборн, тротуарами прогулюються пари, а серед них i ми – у ранковому сонячному свiтлi, рука в руцi, нарештi разом i не ховаемося вiд iнших. Вiдчуваю крихiтну шпильку жалю, мовби втратила таiну, та ii змiнюе спалах пiднесення: тепер усе починаеться. Завжди бувае перший раз Недiля, 16 червня 1968 року Генрi: Уперше було казково. Звiдки я мiг знати, що це означае? Був мiй п’ятий день народження, ми пiшли в Музей природноi iсторii iменi Фiлда. Не думаю, що був там ранiше. Моi батьки увесь тиждень розповiдали менi про дива, якi можна там побачити: опудала слонiв у великiй залi, скелети динозаврiв, дiорами з первiсними людьми. Мама саме повернулася з Сiднея i привезла менi величезного, навдивовижу блакитного метелика, Papilio ulysses, у рамцi, заповненiй бавовною. Я пiдносив ii настiльки близько до мого обличчя, що не бачив нiчого, крiм цього блакитного кольору. Це наповнювало мене почуттям, яке пiзнiше намагався замiнити алкоголем i, зрештою, знову вiднайшов його iз Клер, – це почуття едностi, забуття, безтурботностi, у кращому сенсi цього слова. Моi батьки описували й описували музейнi коробки з метеликами, колiбрi, жуками. Я був настiльки схвильований, що прокинувся удосвiта. Взув легкi кросiвки, взяв свою Papilio ulysses i пiшов через заднiй двiр i сходами вниз до рiчки лише в пiжамi. Сидiв на пристанi й спостерiгав, як свiтае. Повз проплило сiмейство качок. На iншому березi рiчки з’явився енот, i, подивившись з цiкавiстю на мене, сполоснув свiй снiданок i з’iв його. Можливо, я задрiмав. Почув, як мене кличе мама, i побiг угору слизькими вiд роси сходами, обережно, щоб не впустити метелика. Вона сердилась, що я сам пiшов на причал, але не надто це роздувала. Усе-таки, це ж був мiй день народження, тож… Нiхто з батькiв не працював того вечора, тому вони неспiшно одягалися для виходу. Я був готовий задовго до них. Сидiв на лiжку i вдавав, що читаю партитуру. Десь тодi моi батьки-музиканти визнали, що iхнiй единий нащадок музично не обдарований. Як я не намагався, та просто не чув у музичних творах того, що чули вони. Я насолоджувався музикою, але навряд чи вiдтворив би найпростiшу мелодiю. І хоча в чотири роки я читав газети, партитури для мене були просто красивими чорненькими закарлючками. Втiм, моi батьки все ще сподiвалися, що моi музичнi здiбностi прихованi, тому, коли я взяв партитуру, мама сiла поруч, намагаючись допомогти менi розiбратися з нею. Мама почала спiвати, а я пiдспiвував з жахливими завиваннями, клацаючи пальцями; ми хихотiли, вона лоскотала мене. Із ванноi у рушнику навколо талii вийшов тато й приеднався до нас. Декiлька незабутнiх хвилин вони спiвали разом, тато взяв мене на руки й вони танцювали у спальнi, затиснувши мене помiж собою. А тодi пролунав телефонний дзвiнок i картинка зникла. Мама пiшла вiдповiсти на дзвiнок, а тато опустив мене на лiжко й почав одягатися. Нарештi вони були готовi. Мама у червонiй сукнi без рукавiв i босонiжках; нiгтi на ii ногах i руках були пiд колiр плаття. Тато мав блискучий вигляд у темно-синiх брюках i бiлiй сорочцi з короткими рукавами, забезпечуючи спокiйне тло маминiй яскравостi. Ми сiли у машину. Як завжди, менi дiсталося усе задне сидiння, тому я розлiгся i дивився, як за вiкном миготять високi будiвлi вздовж Лейк-Шор-Драйв. – Генрi, пiдiймайся, – сказала мама. – Ми на мiсцi. Я сiв i подивився на музей. Дитинство я провiв у поiздках столицями Європи, тож музей iменi Фiлда задовольнив мое уявлення про «музей». Однак у його фасадi, облицьованому каменем, з випуклим дахом не було нiчого особливого. Оскiльки була недiля, у нас виникли проблеми з пошуком вiльного мiсця для паркування, але зрештою ми припаркувалися. Вiдтак пiшли уздовж озера, повз ряди човнiв, статуй та купу схвильованих дiтлахiв. Ми пройшли мiж важкими колонами й увiйшли до музею. А тодi мене мовби зачарували. Тут уся природа була охоплена, позначена i розставлена за логiчним порядком, що здавався нескiнченним, як за велiнням Бога; можливо, якогось бога, котрий переплутав оригiнальну документацiю зi створення свiту, i попросив спiвробiтникiв музею допомогти йому простежити за усiм цим. Для мене, п’ятирiчного, який був у захватi вiд одного метелика, екскурсiя музеем iменi Фiлда прирiвнювалась до прогулянки Едемом iз можливiстю побачити все, що там вiдбувалося. Того дня ми побачили стiльки метеликiв, безлiч коробок з ними: з Бразилii, з Мадагаскару, навiть брата мого блакитного метелика з краiни кенгуру. Музей був темний, холодний i старий, i це пiдсилювало вiдчуття застиглостi. Здавалося, час i смерть завмерли у його стiнах. Ми бачили кристали та пуми, ондатри та мумii, скам’янiлi рештки й знову скам’янiлi рештки. Ми перекусили на галявинi бiля музею, а потiм знову поринули у свiт птахiв, алiгаторiв i неандертальцiв. Ближче до закриття я так утомився, що ледве мiг стояти, але пiти звiдти не мiг. Прийшли охоронцi й обережно провели нас усiх до виходу; я з усiх сил намагався не розплакатися, але все одно заплакав вiд виснаження i водночас бажання залишитися. Тато взяв мене на руки, i ми пiшли до автiвки. Я заснув на задньому сидiннi, а коли прокинувся, ми були вдома, i настав час вечеряти. Ми iли внизу, в квартирi мiстера та мiсiс Кiм, – вони здавали нам квартиру. Мiстер Кiм був похмурим кремезним чолов’ягою, якому я, здавалося, подобався, втiм, говорив вiн небагато. Мiсiс Кiм (я називав ii Кiмi) був менi товаришкою, моею божевiльною корейською нянею-картяркою. Бiльшу частину часу, коли не спав, я проводив iз Кiмi. Кухар iз моеi мами був поганий, а Кiмi могла приготувати що завгодно – вiд суфле до бi бiм боп[13 - Корейська страва на основi рису.] з сумiшшю овочiв. Сьогоднi, на честь мого дня народження, вона спекла пiцу та шоколадний торт. Ми вечеряли. Всi спiвали «З днем народження», i я задув свiчки. Не пам’ятаю, що загадав. Менi дозволили лягти спати пiзнiше, нiж зазвичай, бо я все ще був збуджений вiд усього побаченого, до того ж був поспав пополуднi. Я сидiв у пiжамi на задньому ганку з мамою i татом та мiсiс i мiстером Кiм; пив лимонад, дивився на синяву вечiрнього неба, слухав цикад i шум телевiзорiв з iнших квартир. Зрештою тато сказав: «Генрi, час спати». Я почистив зуби, помолився й лiг у лiжко. Я був виснажений, але сон не приходив. Тато читав менi якийсь час, а потiм, побачивши, що я досi не можу заснути, батьки вимкнули свiтло, вiдчинили дверi моеi спальнi й пiшли до вiтальнi. У нас була угода: вони гратимуть менi, скiльки я захочу, однак я повинен слухати, залишаючись у лiжку. І ось, мама сiла за пiанiно, тато дiстав свою скрипку, i вони грали й спiвали досить довго. Колисковi, романси, ноктюрни – спокiйну музику, що мала заспокоiти маленького дикуна у спальнi. Нарештi мама прийшла, щоб подивитися, чи я сплю. Напевне, я здавався таким маленьким i напруженим у лiжечку, мов нiчна тварина в пiжамi. – Крихiтко, ти ще не спиш? Я похитав головою. – Ми з татом iдемо спати. З тобою все гаразд? Я кивнув i вона обiйняла мене. – Сьогоднi в музеi було дуже цiкаво, так? – А ми повернемося туди завтра? – Не завтра, але дуже скоро, добре? – Добре. – Добранiч. – Вона залишила дверi вiдчиненими i вимкнула свiтло в передпокоi. – Спи, маленький, спи, очка замруж. Я чув тихi звуки, хлюпiт води, змив туалету. А тодi все затихло. Встав з лiжка i заклякнув бiля вiкна. Бачив свiтло в сусiдньому будинку, повз проiхав автомобiль iз увiмкненим радiо. Ще побув там якийсь час, намагаючись заснути, а потiм встав, i все змiнилося. Субота, 2 сiчня 1988 року, 4:03 ранку / недiля, 16 червня 1968 року 22:46 (Генрi двадцять чотири i п’ять) Генрi: Зараз 4:03 ранку, надзвичайно холодний сiчневий ранок, i я саме прямую додому. Був на танцях, i лише трохи напiдпитку, але геть виснажений. Намацую у кишенi своi ключi в освiтленому вестибюлi, i раптом падаю на колiна, у головi паморочиться, мене нудить. Вiдтак у темрявi блюю на кахельну пiдлогу. Пiднiмаю голову й бачу червону вивiску з пiдсвiчуванням: «ВИХІД». Коли очi звикають, бачу тигрiв, первiсних чоловiкiв iз довгими списами, iхнiх жiнок, одягнених у надто скромнi шкури, вовкоподiбних собак. Мое серце калатае, i на якусь мить, що з похмiлля здаеться надто довгою, думаю: «От чорт, я потрапив у кам’яний вiк», та врештi розумiю, що вивiска «ВИХІД», швидше за все, належить XX столiттю. Встаю й, трусячись, прямую до дверей. Пiд босими ногами льодяна плитка, тiло вкрите гусячою шкiрою, волосся сторчма. Цiлковита тиша. З кондицiонерiв вiе холодом. Пiдiйшовши до входу, заглядаю до сусiдньоi кiмнати. У нiй повно скляних коробок. У бiлому свiтлi вуличних лiхтарiв, яке пробиваеться крiзь високi вiкна, бачу тисячi жукiв. Я в музеi Фiлда, слава Богу. Стою на мiсцi й глибоко дихаю, намагаючись очистити своi думки. Це мiсце про щось говорить моiй сплутанiй свiдомостi; намагаюся пригадати, що саме. Мушу щось зробити. Так. Мiй п’ятий день народження… там iще хтось був, i я от-от ним стану. Менi потрiбен одяг. Так. Авжеж! Пробiгаю через володiння жукiв, довгим коридором, який дiлить другий поверх навпiл, захiдними сходами спускаюся на перший поверх; втiшений, що попав у перiод, коли ще не було камер стеження. У мiсячному свiтлi надi мною грiзно нависають величезнi слони, махаю iм рукою, бiжучи до сувенiрноi крамнички праворуч вiд головного входу. Оглядаю товари й знаходжу кiлька речей, що зацiкавлюють мене: декоративний нiж для паперу, металева закладка з емблемою музею та двi футболки з динозаврами. Заввиграшки вiдкриваю замок на вiтринах, лише за допомогою шпильки, яку знаходжу поруч iз касою, й беру все необхiдне. Добре. Тепер повертаюся сходами на третiй поверх. Тут «горище», де розташованi лабораторii та кiмнати спiвробiтникiв музею. Проглядаю таблички з iменами на дверях, але жодне менi нi про що не говорить. Нарештi вибираю навмання й просовую закладку, пiдважуючи замок. Дверi пiддаються, потрапляю всередину. Цей кабiнет займае В. М. Вiльямсон, очевидно, дуже неохайний тип. Кiмната переповнена паперами, кавовими горнятами, а сигарети вивалюються з попiльничок; на столi – частково складений скелет змii. Швидко оглядаю мiсце в пошуках одягу, проте нiчого не знаходжу. Наступний кабiнет належить жiнцi, Дж. Ф. Бетлi. Третя спроба виявилася вдалою. У кабiнетi Д.В. Фiтча на вiшаку акуратно висить костюм, який менi майже пiдiйшов, хоча рукави й штани трохи короткуватi, а лацкани заширокi. Надягаю пiд пiджак одну з футболок iз динозаврами. Босонiж, однак вигляд пристойний. Фiтч також тримае у шухлядi стола невiдкриту пачку печива «Орео», хай благословить його Господь. Привласнюю ii та йду, акуратно зачинивши за собою дверi. Де я був, коли побачив себе? Заплющую очi й утома бере свое, нiжачи мене сонними пальцями. Майже падаю з нiг, але опановую себе i пригадую: освiтлений зi спини силует чоловiка прямуе до мене вiд вхiдних дверей музею. Менi потрiбно повернутися у Велику залу. Коли приходжу туди, все тихо i спокiйно. Ходжу поверхом, намагаючись вiдтворити у пам’ятi ту сцену, а тодi зупиняюся бiля гардеробноi, щоб злiва вийти на мiсце подii. Вiдчуваю, як кров кипить у головi, чую гул кондицiонерiв, свист автомобiлiв на Лейк-Шор-Драйв. З’iдаю десять «Орео», повiльно, акуратно розкриваючи кожне i зшкрябуючи начинку переднiми зубами, вiдкушую вiд шоколадних половинок маленькi шматочки, щоб довше насолодитися смаком. Поняття не маю, котра година i як довго менi потрiбно чекати. Вже майже тверезий i насторожений. Минае час, втiм, нiчого не вiдбуваеться. Нарештi чую м’який глухий звук, зойк. Усе стихае. Чекаю. Вiдтак тихо встаю, прокрадаюсь до зали, повiльно проходжу крiзь свiтло, що вiдбиваеться вiд мармуровоi пiдлоги. Стою у дверях i неголосно кличу: – Генрi. Нiчого. Хороший хлопчик, обережний i тихий. Пробую знову. – Генрi, все гаразд. Я твiй гiд, я тут, щоб показати тобi тут усе. Це особлива екскурсiя. Генрi, не бiйся. Чую легкий, ледь помiтний шум. – Генрi, я принiс тобi футболку. Так ти не змерзнеш, поки ми оглядатимемо експонати. – Тепер можу розгледiти його, вiн стоiть на межi свiтла й темряви. – Ось. Лови. Кидаю йому футболку, вона зникае, i скоро вiн виходить на свiтло. Футболка сягае колiн. Менi п’ять рокiв, темне наiжачене волосся, дуже блiде обличчя з карими, майже слов’янськими очима, жилавий, веселий. У п’ять рокiв я щасливий, випещений у нормальних умовах та батькiвських руках хлопчик. Утiм, iз цiеi митi все змiнюеться. Повiльно наближаюсь до нього, нахиляюся й тихо кажу: – Здрастуй. Генрi, я радий тебе бачити. Спасибi, що сьогоднi прийшов. – Де я? Хто ви? – Його тихий i високий голос вiдлунням вiдбиваеться вiд холодних кам’яних стiн. – Ти в музеi iменi Фiлда. Мене вiдрядили сюди, щоб показати тобi дещо, чого вдень не побачиш. Мене також звати Генрi. Хiба не кумедно? Вiн кивае. – Хочеш печива? Я завжди iм печиво, коли оглядаю музеi. Так вiдчуття яскравiшi. – Протягую йому пачку «Орео». Вiн вагаеться, не знаючи, чи це правильно; голодний, але не знае, скiльки можна взяти, щоб не здаватися неввiчливим. – Бери стiльки, скiльки хочеш. Я вже з’iв десять, тому маеш надолужити. – Вiн бере три. – Що ти найбiльше хотiв би побачити передусiм? – Вiн хитае головою. – Знаеш, що? Пiднiмаймося на третiй поверх; там тримають усе, що не виставлене у музеi. Добре? – Добре. У темрявi ми пiднiмаемося сходами. Вiн рухаеться не дуже швидко, тому i я повiльно пiднiмаюся з ним. – Де мама? – Вона вдома, спить. – Це особлива екскурсiя, тiльки для тебе, тому що сьогоднi у тебе день народження. До того ж дорослi такого не роблять. – Хiба ви не дорослий? – Я дуже незвичайний дорослий. Моя робота – пригоди. Тому, певна рiч, коли я почув, що ти хочеш повернутися сюди, вiдразу вхопився за шанс показати тобi музей. – Але як я сюди потрапив? – Вiн зупиняеться на верхнiй сходинцi й зовсiм розгублено дивиться на мене. – Це секрет. Якщо я скажу, ти повинен заприсягтися не розповiдати про це нiкому. – Чому? – Тому що вони не вiритимуть тобi. Можеш сказати мамi, або Кiмi, якщо хочеш, та бiльше нiкому. Гаразд? – Гаразд… Стаю перед ним на колiна, перед своiм невинним «я» i дивлюся йому в очi. – Клянешся всiм найдорожчим? – Умгу… – Гаразд. Так ось, ти подорожував у часi. Ти був у своiй спальнi, i раптом – клац! – i ти тут! Вечiр лише почався, тому в нас досить часу, щоб обдивитися тут усе, перш нiж ти повернешся додому. – Здивований, вiн мовчить. – Ти зрозумiв? – Але… чому? – Ну, я й сам ще не збагнув. Коли зрозумiю, розповiм тобi. Тим часом, маемо рушати. Печиво? Вiн бере одне, i ми повiльно йдемо коридором. Вирiшую проекспериментувати. – Зайдiмо до цiеi кiмнати. – Ковзаю закладкою вздовж дверей 306 i вiдчиняю iх. Коли вмикаю свiтло, бачимо, що по всiй пiдлозi лежать камiнцi розмiром iз гарбуз, цiлi та половинки, нерiвнi зовнi та з прожилками металу всерединi. – Ой, дивися, Генрi. Метеорити. – Що таке метеорити? – Камiнцi, якi падають з космосу. – Вiн дивиться на мене так, наче я сам з космосу. – Спробуемо iншi дверi? – Вiн кивае. Зачиняю кiмнату з метеоритами й пробую iншi дверi. У цiй кiмнатi повно птахiв. Птахи в iмiтованому польотi, птахи, що довiку сидiтимуть на гiлках, голови птахiв, пташинi опудала. Вiдкриваю одну iз сотень шухляд; там десяток скляних трубок, у кожнiй з яких крихiтнi золотисто-чорнi птахи; довкола лапок записанi iхнi назви. Очi Генрi збiльшилися до розмiру блюдця. – Хочеш доторкнутися? – Умгу. Витягую ватну кульку з горлечка трубки i витрясаю на долоню щиглика. Вiн зберiгае форму трубки. Генрi з любов’ю гладить його маленьку голiвку. – Вiн спить? – Щось таке. Вiн уважно дивиться на мене, не довiряючи моiй ухильнiй вiдповiдi. Акуратно повертаю щиглика назад у трубку, ставлю на своi мiсця вату i трубку, закриваю шухляду. Я так стомився. Навiть саме слово «сон» мене манить, спокушае. Виводжу його в коридор i раптом згадую, що саме менi сподобалось цiеi ночi в дитинствi. – Гей, Генрi. Ходiмо в бiблiотеку. Вiн знизуе плечима. Йду, тепер уже швидко, а вiн бiжить, щоб не вiдстати. Бiблiотека на третьому поверсi, у схiднiй частинi будiвлi. Коли ми приходимо туди, на хвилину завмираю, розглядаючи замки. Генрi дивиться на мене, наче каже: «Ну, от!» Обмацую кишенi i знаходжу нiж для паперу. Викручую дерев’яну ручку, а там чудова довга тонка роздвоена металева вилка. Просуваю одну ii половинку в замок i промацую. Чую, як клацнув цилiндр, затим просовую iншу половину, а для iншого замка використовую закладку, i presto[14 - Швидко! (iт.)], Сезам, вiдкрийся! Нарештi мiй супутник справдi вражений. – Як ви це зробили? – Це не так уже й складно. Я навчу тебе iншим разом. Entrez![15 - Заходь! (фр.)] – Притримую вiдчиненi дверi, i вiн заходить. Умикаю свiтло, й перед нами являеться читальний зал; важкi дерев’янi столи i стiльцi, бордовий килим, грiзний величезний стiл для довiдок. Бiблiотека музею iменi Фiлда не розрахована на п’ятирiчних. Це бiблiотека iз закритим книгосховищем, яка використовуеться лише науковцями та дослiдниками. Книжковi шафи стоять уздовж усiх стiн кiмнати, але на них переважно науковi перiодичнi видання вiкторiанськоi доби у шкiрянiй палiтурцi. Книжка, за якою я прийшов, самотньо лежить пiд склом у величезнiй дубовiй вiтринi у центрi кiмнати. Вiдмикаю замок шпилькою i вiдчиняю склянi дверцята. Насправдi, музею варто бiльш серйозно ставитися до безпеки. Втiм, не вiдчуваю докорiв сумлiння через вторгнення; зрештою, я справжнiй бiблiотекар, постiйно щось показую i розповiдаю в Ньюберi. Заходжу за стiл для довiдок, знаходжу там шматок повстi та кiлька пiдставок i кладу iх на найближчий столик. Вiдтак згортаю книгу, обережно забираю ii з вiтрини i кладу на повсть. Дiстаю стiлець. – Ось, ставай сюди, щоб краще бачити. Вiн вилазить на стiлець, i я розгортаю книгу. Це «Птахи Америки» Одюбона: розкiшний, прекрасний фолiант велетенського розмiру, майже такий, як мiй юний компаньйон. Ця копiя найкраща з усiх; я провiв багато дощових полуднiв, милуючись нею. Розгортаю ii на першому ж аркушi, i Генрi, всмiхнувшись, дивиться на мене. – Гагара полярна, – читае вiн. – Схожа на качку. – Так, схожа. Б’юсь об заклад, я вгадаю твою улюблену пташку. Вiн хитае головою i всмiхаеться. – Що ставиш? Вiн дивиться на себе в футболцi з тiрексом i знизуе плечима. Знаю це вiдчуття. – Як щодо цього: якщо я вiдгадаю, ти маеш з’iсти печиво, i, якщо я не вiдгадаю, ти маеш з’iсти печиво. Вiн обдумуе це i вирiшуе, що нiчого не втратить. Розгортаю на сторiнцi «фламiнго». Генрi смiеться. – Вiдгадав? – Так! Легко бути всезнавцем, коли все це вже було. – Добре, ось тобi печиво. І собi вiзьму одне, за те, що вiдгадав. Але ми притримаемо печиво, поки не закiнчимо переглядати книжку; ми ж не хочемо насипати крихт на сiалii, так? – Так! Вiн ставить «Орео» на бильце крiсла, й ми повертаемося на початок книжки; повiльно перегортаемо сторiнки, розглядаючи птахiв, що здаються бiльш живими, нiж справжнi, якi в скляних трубках далi по коридору. – Ось велика блакитна чапля. Вона справдi велика, бiльша, нiж фламiнго. Ти бачив колiбрi? – Сьогоднi бачив! – Тут, у музеi? – Ага. – Почекай, коли побачиш вживу. Вони схожi на крихiтнi вертольотики, iхнi крила так швидко рухаються, що бачиш лише розмитий слiд. Перегортаючи кожну сторiнку, наче застилаеш лiжко; величезний лист паперу повiльно пiднiмаеться вгору i перевертаеться. Генрi уважно спостерiгае, кожного разу чекаючи нового дива, й стиха задоволено мугикае, побачивши канадського журавля, американську лиску, гагарку велику чи чубату жовну. Коли ми дiстаемось останнього аркуша iз зображенням «пуночка», вiн нахиляеться i торкаеться сторiнки, трепетно погладжуючи витиснуту назву. Дивлюся на нього, дивлюсь на книжку, пригадую цю книжку саме в цей момент, першу книжку, яку я полюбив. Пам’ятаю, як хотiв заповзти в неi i заснути. – Втомився? – Ага. – Ходiмо? – Добре. Закриваю «Птахи Америки», повертаю фолiант у скляний будиночок, вiдкриваю його на сторiнцi «фламiнго», закриваю вiтрину й замикаю ii. Генрi зiстрибуе зi стiльця i з’iдае свое «Орео». Повертаю повсть на стiл, засовую стiлець. Генрi вимикае свiтло, i ми виходимо з бiблiотеки. Блукаемо, по-дружньому розмовляючи про все, що лiтае та повзае, i iмо печиво. Генрi розказуе менi про маму й тата, про мiсiс Кiм, яка вчить його робити лазанью, i про Бренду, яку я забув, найкращу подругу мого дитинства, поки ii сiм’я не переiхала до Тампи, штат Флорида, – це станеться десь через три мiсяцi. Ми стоiмо перед Бушменом, легендарною схiдною горилою, чие величне опудало вражено дивиться на нас зi свого невеличкого мармурового стенду в холi на першому поверсi, коли Генрi раптом скрикуе, тягнеться до мене; я пiдхоплюю його, проте вiн зникае. У моiх руках лише тепла порожня тканина футболки. Зiтхаю й пiдiймаюся сходами, щоб самому порозглядати мумii якийсь час. Мое юне «я» зараз удома, забираеться в лiжко. Пам’ятаю, пам’ятаю. Я прокинувся вранцi, i все це видалось менi прекрасним сном. Мама розсмiялася i сказала, що подорожi у часi – це цiкаво, вона би теж хотiла спробувати. Це був перший раз. Перше побачення, частина друга П’ятниця, 23 вересня 1977 року (Генрi тридцять шiсть, Клер шiсть) Генрi: Чекаю в долинi. Чекаю трохи вiддалiк вiд галявини, голий, бо анi одягу, який Клер тримае для мене у коробцi пiд каменем, анi самоi коробки немае; тож просто радiю погожому ранку ймовiрно, десь на початку вересня невiдомо якого року. Присiдаю навшпиньки у високiй травi. Роздивляюсь. Коробки з одягом немае – це свiдчить про те, що я у часi, коли ми з Клер iще не зустрiлись. Можливо, Клер iще навiть не народилась. Так уже й ранiше бувало, i вiд цього боляче. Сумую за Клер i якийсь час ховаюсь голий на галявинi, не наважуючись з’явитися поблизу ii сiм’i. З тугою думаю про яблунi у захiднiй частинi долини. У цю пору року там уже мають бути маленькi, кислi, обгризенi оленями, але iстiвнi яблука. Я чую стукiт дверцят i визираю з трави. Стрiмголов бiжить дитина. Коли вона спускаеться стежкою в травi, мое серце стискаеться: на галявину вбiгае Клер. Вона дуже юна. Дiвчинка нiчого не помiчае, вона сама. Досi у своiй шкiльнiй формi, зеленому светрi й бiлiй блузцi, у гольфах та шкiльних черевичках, вона тримае у руках пакет «Маршал Фiлд» i пляжний рушник. Клер розстеляе його на траву i висипае вмiст пакета: письмовi знаряддя, якi лише можна собi уявити. Старi кульковi ручки, маленькi стесанi олiвцi з бiблiотеки, кольорова крейда, ароматизованi фломастери, чорнильна ручка. У неi також пачка бланкiв з офiсу батька. Вона все розкладае, пiдправляе стос паперу, а потiм продовжуе по черзi розписувати кожну ручку та олiвець, вимальовуючи акуратнi лiнii i завитки, сама собi наспiвуючи. Дослухавшись, за якусь мить впiзнаю мелодiю пiснi з серiалу «Шоу Дiка Ван Дайка». Не знаю, що робити. Клер спокiйна, зосереджена на своему. Мабуть, iй близько шести рокiв; якщо зараз вересень, то, ймовiрно, вона лишень пiшла у перший клас. Очевидно, що дiвчинка не чекае на мене; я – незнайомець, а найперше, чому вчать у першому класi, – це не контактувати з голими незнайомцями, якi з’явилися у твоему улюбленому таемному мiсцi, називають тебе на iм’я i просять не казати про це твоiй мамi i татовi. Хотiлось би знати, чи сьогоднi той час, коли ми зустрiнемось уперше, чи цей день ще попереду. А може, менi слiд сидiти тихо? Клер пiде собi, i я зможу погризти отих яблук i вкрасти якесь прання, або повернусь до свого безпомилково розробленого плану. Опам’ятовуюсь вiд своiх фантазiй, розумiючи, що Клер дивиться просто на мене. Запiзно усвiдомлюю, що наспiвував пiсню разом iз нею. – Хто тут? – шепоче вона. Клер, наче розлючена гуска, – видно лише шию i ноги. Швидко мiркую. – Вiтаю тебе, людино, – привiтно виголошую. – Марку! Ти iдiот! Клер шукае чим би пожбурити в мене, i вирiшуе кинути черевиками з важкими гострими каблуками. Вона миттю знiмае iх i таки кидае. Не думаю, що Клер добре бачить мене, але iй щастить i вона поцiляе одним iз них у мiй нiс. Моя губа кровить. – Будь ласка, не роби цього, – кажу. У мене немае чим зупинити кров, тому притискаю губу рукою й продовжую приглушено говорити. Моя щелепа болить. – Хто ти? – злякано питае Клер. Я теж наляканий. – Генрi. Клер, я – Генрi. Я не скривджу тебе i прошу: не кидай бiльше нiчого у мене. – Вiддай моi черевики. Я тебе не знаю. Чому ти ховаешся? – запитуе Клер, сердито дивлячись на мене. Кидаю ii черевики назад на галявину. Вона ловить iх i тримае, нацiлюючись. – Я ховаюсь, бо загубив свiй одяг i не знаю, що робити. Я прийшов здалеку, хочу iсти, нiкого тут не знаю, i в мене кров. – Звiдки ти прийшов? Звiдки ти знаеш, як мене звати? Чиста правда, i нiчого, крiм правди. – Я прийшов з майбутнього. Я мандрiвник у часi. А ми з тобою друзi в майбутньому. – Люди мандрують у часi лише у кiно. – Це те, у що ми хочемо вiрити. – Чому? – Якби всi мандрували у часi, там було б забагато людей. Так само, як пiд час поiздки до бабусi Ебшир минулого Рiздва, коли потрiбно було пройти через аеропорт О’Хара, переповнений людьми. Ми, мандрiвники у часi, не хочемо самi наламати дров, тому ми замовчуемо це. Клер обмiрковуе те, що я сказав. – Виходь. – Позич менi рушник. Вона пiднiмае його, й усi ручки та олiвцi розлiтаються. Вона кидае рушник у мене, хапаю його й повертаюсь спиною, обмотуючи ним талiю. Рушник яскравий, рожево-помаранчевий з виразним геометричним малюнком. Саме належний одяг, щоб уперше зустрiтись зi своею майбутньою дружиною. Повертаюсь, виходжу на галявину й сiдаю на камiнь, з почуттям гiдностi, наскiльки це можливо. Клер тримаеться якомога далi й залишаеться на галявинi. Вона все ще стискае в руках черевики. – У тебе кров. – Так. Ти кинула у мене черевиком. – Та ти що. Якийсь час ми мовчимо. Намагаюсь виглядати безпечним i люб’язним. Це мае велике значення для Клер у дитинствi, оскiльки небагато людей люб’язнi. – Ти глузуеш з мене. – Нiколи б цього не робив. Чому ти так подумала? Клер неймовiрно вперта. – Нiхто не мандруе в часi. Ти брешеш. – А Санта-Клаус? – Що? – Так, так. Гадаеш, як вiн за одну нiч роздае стiльки подарункiв? Вiн просто постiйно повертае час на кiлька годин назад поки не спуститься у кожен димар. – Санта-Клаус – чарiвник. А ти – не Санта. – Ти маеш на увазi, що я не чарiвник? Нiчого собi, Луiз, а ти «мiцний горiшок». – Я не Луiз. – Я знаю. Ти Клер. Клер Енн Ебшир, народилась двадцять четвертого травня 1971 року. Твоi батьки Фiлiп та Люсiль Ебшир, ти живеш з ними, бабусею, братом Марком та сестрою Алiсiею он у тому великому будинку. – Те, що ти це знаеш, не означае, що ти з майбутнього. – Якщо ти трохи побудеш тут, то побачиш, як я зникну. Я вiдчув, що можу розраховувати на цей аргумент, бо колись Клер сказала менi, що це ii найбiльше вразило пiд час нашоi першоi зустрiчi. Знову западае мовчанка. Клер переминаеться з ноги на ногу й вiдганяе комара. – Ти знайомий з Санта-Клаусом? – Особисто – нi. Я зупинив кровотечу, але, мабуть, вигляд у мене кепський. – Гей, Клер, може, ти маеш лейкопластир? Чи трохи iжi? Мандруючи у часi, я завше дуже голодний. Вона обдумуе те, що я кажу. Опускае руку в кишеню светра й дiстае шоколадку «Гершi», уже надкушену. Кидае менi. – Дякую. Я люблю такi. Я iм акуратно, але дуже швидко. Рiвень цукру в моiй кровi впав. Кладу обгортку в ii пакет. Клер задоволена. – Ти iси, як собака. – Не може бути! – дуже ображено кажу. – У мене протиставнi великi пальцi на обох руках. – Що таке «протиставнi великi пальцi»? – Зроби ось так, – кажу iй, показуючи знак «о’кей». Клер робить так, як я кажу. – Наявнiсть протиставних великих пальцiв означае, що ти можеш зробити отак. А ще те, що ти можеш вiдкривати банки, зав’язувати черевики i робити iншi речi, якi не вмiють робити тварини. Клер така вiдповiдь не влаштовуе. – Сестра Кармелiта каже, що у тварин немае душi. – Звiсно, у тварин е душа. Звiдки вона таке взяла? – Вона казала, що так казав Папа. – Папа – жалюгiдний старий. У тварин набагато кращi душi, нiж у нас. Вони нiколи не брешуть i не хизуються. – Вони iдять один одного. – Так, вони мусять iсти одне одного; вони ж не можуть пiти у «Дейрi Квiн» i купити великий рiжок ванiльного морозива з посипкою. Для Клер це найулюбленiша в свiтi рiч (у дитинствi, бо коли вона виросла, ii улюбленою iжею стали сушi, особливо сушi у «Катсу», що на Петерсон-авеню). – Можна ж iсти траву. – І ми могли б, але не iмо. Ми iмо гамбургери. Клер сiдае скраю галявини. – Ета каже, що менi не слiд розмовляти з незнайомцями. – Гарна порада. Знову западае мовчанка. – Коли ти зникнеш? – Коли зберусь i буду готовий. Тобi нудно зi мною? Клер закочуе очi. – Над чим ти зараз працюеш? – запитую. – Над калiграфiею. – Можна подивитись? Клер обережно пiдводиться i пiдбирае кiлька аркушiв, грiзно дивлячись на мене. Повiльно нахиляюсь уперед i витягую руки так, нiби вона ротвейлер; вона швиденько тицяе менi аркушi й вiдступае. Уважно розглядаю iх, наче вона щойно дала менi кiлька оригiнальних замальовок Брюса Роджерса[16 - Американський типограф, розробник шрифтiв.] для «Кентавра»[17 - Вiрш у прозi Жорж-П’ера Морiса де Герена.], або «Келлську Книгу»[18 - Ілюстрована рукописна книга, найвизначнiший твiр iрландського мистецтва VIII–IX столiття.] чи щось подiбне. Вона писала друкованими лiтерами, все бiльшими i бiльшими «Клер Енн Ебшир». Усi верхнi та нижнi елементи лiтер закрученi, й усерединi всiх завиткiв усмiхненi личка. Вигляд досить гарний. – Мило. Клер задоволена, як i завжди, коли вона чуе, що ii роботу хвалять. – Я могла б зробити таке i для тебе. – Я не проти. Але менi нiчого не можна брати зi собою, коли я мандрую в часi. Може, ти збережеш це для мене, а я просто милуватимусь цим, поки буду тут. – Чому тобi не можна нiчого брати зi собою? – Ну, подумай як слiд. Якби ми – мандрiвники в часi – почали брати зi собою речi, скоро свiт перетворився б на великий безлад. Скажiмо, я взяв зi собою трохи грошей у минуле. Я мiг подивитись усi виграшнi номери у лотереi i назви футбольних команд, тому мiг би виграти купу грошей. Це не дуже чесно, правда? Чи коли б я був справдi нечесним, то мiг би красти i забирати все у майбутне, де нiхто би мене не знайшов. – Ти мiг би бути пiратом! Здаеться, я так подобаюсь Клер у ролi пiрата, аж вона забувае, що я небезпечний незнайомець. – Ти мiг би заховати грошi i зробити карту скарбiв, закопавши iх у майбутньому. Приблизно так ми з Клер забезпечуемо собi наш бездумний стиль життя. Подорослiшавши, Клер вважае його, м’яко кажучи, аморальним, проте вiн дае нам переваги на фондовiй бiржi. – Чудова iдея. Але менi не так потрiбнi грошi, як одяг. Клер дивиться на мене, сумнiваючись. – У твого батька е якийсь непотрiбний одяг? Навiть пара штанiв пiдiйде. Тобто, зрозумiй мене правильно, менi подобаеться цей рушник, але я родом з мiсць, де зазвичай носять штани. Фiлiп Ебшир трохи нижчий за мене i на тридцять фунтiв товстiший. У його штанах я здаюся собi смiшним, але вони зручнi. – Я не знаю… – Добре, не треба просто зараз iх нести. Але було б добре, якби ти взяла iх, коли я прийду наступного разу. – Наступного разу? Знаходжу чистий аркуш паперу й олiвець. Пишу друкованими лiтерами: «ЧЕТВЕР, ДВАДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТЕ ВЕРЕСНЯ 1977 РОКУ, ПІСЛЯ ВЕЧЕРІ». Передаю листок Клер, i вона насторожено бере його. Мiй зiр розпливаеться. Чую, як Ета кличе Клер. – Це секрет, Клер, домовились? – Чому? – Не можу сказати. Зараз менi треба пiти. Було приемно з тобою познайомитись. Не будь надто довiрливою. Простягаю руку, i Клер мужньо приймае ii. Ми тиснемо одне одному руки, вiдтак я зникаю. Середа, 9 лютого 2000 року (Клер двадцять вiсiм, Генрi тридцять шiсть) Клер: Нинi близько шостоi години ранку, я сплю легким романтичним сном, як i зазвичай о цiй порi. Раптом Генрi будить мене i я розумiю, що вiн десь був. Генрi матерiалiзуеться практично зверху на менi й кричить, ми налякали одне одного. Вiн починае смiятись i перевертаеться, а я озираюсь, дивлюсь на нього i бачу на його губах кров. Зриваюсь, щоб взяти серветку. Генрi все ще смiеться, коли я повертаюсь i витираю його губу. – Як це сталось? – Ти кинула у мене черевиком. Не пам’ятаю, щоб колись щось кидала у Генрi. – Не кидала. – Кидала. Ми зустрiлись уперше, i щойно ти побачила мене, то сказала: «Це чоловiк, за якого я вийду замiж» i «залiпила» менi. Я завжди казав, що ти добре розбираешся в людях. Четвер, 29 вересня 1977 року (Клер шiсть, Генрi тридцять п’ять) Клер: Календар на татовому столi показав цього ранку те ж саме, що написав на паперi той чоловiк. Нел зварила некруте яйце для Алiсii, а Ета кричала на Марка, бо вiн не робив домашне завдання i грав у фрiзбi зi Стiвом. Я запитала Ету, чи можна взяти якийсь одяг з валiз, маючи на увазi валiзи на горищi, де ми граемося у перевдягання. Ета запитала: «Навiщо?», а я вiдповiла: «Хочу погратися у перевдягання з Меган». Ета розсердилась, сказавши: «Час iти до школи, а про iгри слiд думати, коли повернешся додому». Тому я пiшла до школи, де в нас було додавання, борошнянi жуки i словеснiсть, а пiсля обiду французька, музика та релiгiя. Увесь день я хвилювалася через штани для того чоловiка, тому що вони йому, здаеться, були дуже потрiбнi. Тож, повернувшись додому, знову пiшла запитати про них Ету, але вона була у мiстi. Зате Нел дозволила менi облизати з мiксера крем для торта, Ета ж цього нiколи не дозволяла, бо «станеш помаранчево-жовтою, як лосось». Мама щось писала, i я вже хотiла пiти без дозволу, проте вона запитала: «Що там, крихiтко?» Тому я запитала в неi дозволу, i вона сказала, що можна подивитись у сумках «Гудвiл» i взяти все, що я захочу. Отож я пiшла в пральню, позаглядала в мiшки для доброчинностi й знайшли три пари батькових штанiв. На одних була велика дiрка вiд сигарет, тому я взяла тiльки двi пари. Також знайшла бiлу сорочку, з таких, як тато носить на роботу; краватку з рибками на нiй i червоний светр. А ще жовтий банний халат, який тато носив, коли я була маленькою, i який пахнув татом. Я поклала одяг в сумку, а сумку – в комiрчину при входi. Коли звiдти виходила, мене побачив Марк i спитав: «Що це ти робиш, дурепо?» А я вiдповiла: «Нiчого, дурню». Вiн потягнув мене за волосся, а я сильно наступила на його ногу. Вiн заплакав й пiшов жалiтися. А я пiшла в свою кiмнату i гралася в телебачення з мiстером Ведмедем i Джейн. Джейн була кiнозiркою, а мiстер Ведмiдь розпитував ii про те, як це – бути кiнозiркою, i вона розповiдала, що насправдi хоче стати ветеринаром, але оскiльки неймовiрно красива, то мусить бути кiнозiркою; мiстер Ведмiдь сказав, що вона могла би бути ветеринаром, коли зiстариться. Постукала Ета i спитала: «Чому ти наступила Марку на ногу?», а я сказала: «Тому що Марк нi з того нi з сього почав тягнути мене за волосся». Ета сказала: «Обое добре iсте менi нерви» – i пiшла, тож усе добре. Ми повечеряли тiльки з Етою, тому що тато i мама пiшла на вечiрку. У нас була смажена курка, трохи гороху i шоколадний торт. Марку дiстався найбiльший шматок, але я нiчого не сказала, тому що облизувала крем зi збивачки. І от пiсля вечерi я запитала Ету, чи можна пiти погуляти, а вона спитала, чи було щось на домашне завдання, i я сказала: «Орфографiчна вправа та принести листя на урок образотворчого мистецтва», i вона вiдповiла: «Добре, але поки не стемнiло». Тому я взяла свiй синiй светр з зебрами, схопила сумку i пiшла на галявину. Чоловiка там не було, тож я трохи посидiла на каменi й вирiшила краще пошукати листочки. Затим я повернулась до саду, знайшла кiлька листочкiв з маминого деревця, пiзнiше вона сказала менi, що то гiнкго, i трохи листя з клена та дуба. Потiм повернулася на галявину, його й досi не було. Я подумала, що вiн просто вигадав, що прийде, i, зрештою, не надто йому були потрiбнi штани. А ще подумала, що, певне, Рут мала рацiю, бо коли я розповiла iй про цього чоловiка, вона сказала, що я вигадую, бо люди не зникають в реальному життi, хiба що у телевiзорi. А може, це був сон, як тодi, коли помер Бастер, а менi наснилося, що вiн живий, у своiй клiтцi; я прокинулася, а Бастера не було, i мама сказала, що сни вiдрiзняються вiд реального життя, хоча теж важливi. Холоднiшало, i я подумала, що, може, просто залишу сумку, i якщо той чоловiк прийде, то вiзьме собi штани. Та коли я поверталася стежкою, почувся шум i хтось сказав: «От дiдько, як боляче». І тодi менi стало страшно. Генрi: З’явившись, гепаюсь об камiнь i здираю колiна. Опиняюсь на галявинi, сонце красиво ховаеться над деревами в захопливому вибуху помаранчевого та червоного, наче з картин Тернера. Галявина порожня, за винятком сумки з одягом; швидко здогадуюсь, що його залишила Клер, i це, ймовiрно, один iз днiв одразу ж пiсля нашоi першоi зустрiчi. Клер нiде не видно, тихо кличу ii. Вiдповiдi немае. Копирсаюся в сумцi з одягом. У нiй пара бавовняних лiтнiх штанiв i чудова пара коричневих шерстяних штанiв, огидна краватка з фореллю, светр iз логотипом Гарварду, бiла оксфордська сорочка з брудним комiром та плямами вiд поту пiд руками i на додачу вишуканий шовковий халат iз монограмою «Фiлiп» i великою дiркою над кишенею. Усi цi речi, за винятком краватки, менi знайомi, я радий iх бачити. Надягаю бавовнянi штани, светр i благословляю, очевидно спадковий, хороший смак та здоровий глузд Клер. Прекрасно почуваюся; за винятком вiдсутностi взуття, я добре оснащений усiм, що потрiбно для мого поточного розташування в просторово-часовому континуумi. – Спасибi, Клер, ти чудово впоралася, – тихо промовляю. Я здивований, коли вона з’являеться на галявинi. Швидко темнiе, i Клер видаеться такою крихiтною й переляканою в напiвтемрявi. – Привiт. – Привiт, Клер. Дякую за одяг. Вiн чудовий. У ньому менi сьогоднi буде добре i тепло. – Мушу скоро йти. – Добре, бо майже стемнiло. Завтра в школу? – Умгу. – Яке сьогоднi число? – Четвер, двадцять дев’яте вересня 1977 року. – Дуже корисна iнформацiя. Дякую. – А чому ти цього не знаеш? – Ну, я щойно сюди потрапив. Кiлька хвилин тому був понедiлок, двадцять сьоме березня 2000 року. Був дощовий ранок, i я готував собi тост. – Але ти записав це менi. Вона виймае фiрмовий бланк юридичного бюро Фiлiпа i протягуе менi. Пiдходжу до неi i беру його. Менi цiкаво побачити дати, старанно написанi великими друкованими лiтерами моею рукою. Замовкаю i шукаю кращого способу пояснити дитинi, якою зараз е Клер, химери подорожей у часi. – Це як от… ти вмiеш користуватися магнiтофоном? – Ага. – Гаразд. От ти вставляеш касету, i вона грае вiд початку до кiнця, так? – Так… – Таке i твое життя: ти прокидаешся вранцi, iси снiданок, чистиш зуби, i йдеш до школи, так? Ти не встаеш i раптом опиняешся в школi на обiдi з Гелен i Рут, i тодi раптом ти вдома одягаешся, так? Клер хихикае. – Правильно. – А у мене все по-iншому. Тому що я – мандрiвник у часi, я часто стрибаю з одного часу в iнший. От уяви: ти вставила касету, вона трохи пограла, а потiм ти сказала: «О, я хочу послухати цю пiсню ще раз», тому прослуховуеш цю пiсню, а тодi хочеш повернутися туди, де зупинилася, але перемотуеш плiвку занадто далеко вперед, повертаешся знову, та плiвка й досi задалеко. Розумiеш? – Приблизно. – Ну, це не найкраща аналогiя в свiтi. В принципi, iнодi я гублюся в часi, i не знаю куди мене закинуло. – Що таке аналогiя? – Це коли ти намагаешся щось пояснити, розповiдаючи про схожi речi. Наприклад, на даний момент менi в цьому светрi так затишно, як жучку в килимку, а ти така гарна, хоч картину малюй, а Ета буде зла, як собака, якщо ти скоро не прийдеш. – Ти спатимеш тут? Може, прийдеш до нас, у нас е кiмната для гостей. – Боже, як мило з твого боку. На жаль, менi не можна зустрiчатися з твоею сiм’ею до 1991 року. Клер геть спантеличена. Гадаю, частина проблеми в тому, що вона не може собi уявити дати, що виходять за межi сiмдесятих. Пам’ятаю, мав ту ж проблему з шiстдесятими, коли був у ii вiцi. – Чому нi? – Це частина правил. Люди, якi подорожують у часi, не повиннi спiлкуватися зi звичайними людьми, коли вiдвiдують iхнiй час, бо можуть накоiти проблем. Насправдi, я в це не вiрю. Усе вiдбуваеться так, як i мае вiдбуватися, один раз i лише один раз. Я не прихильник розщеплення всесвiтiв. – Але ти говориш зi мною. – Ти особлива. Смiлива, розумна, добре зберiгаеш секрети. Клер збентежена. – Я сказала Рут, але вона не повiрила менi. – А. Не переймайся цим. Менi теж далеко не всi люди вiрять. Особливо лiкарi. Лiкарi нiчому не вiрять, якщо ти iм це не доведеш. – Я вiрю тобi. Клер стоiть десь за п’ять футiв вiд мене. Їi маленьке блiде обличчя вловлюе останне помаранчеве свiтло заходу. Їi волосся щiльно зв’язане у кiнський хвiст, на нiй синi джинси i темний светр iз зебрами на грудях. Їi кулаки стиснутi, вона видаеться енергiйною та рiшучою. Наша дочка, – з жалем думаю, – була б такою ж. – Спасибi, Клер. – Тепер я мушу йти. – Гарна iдея. – Ти повернешся? У пам’ятi вiдтворюю список дат. – Я повернуся шiстнадцятого жовтня, у п’ятницю. Одразу пiсля школи йди сюди. Принеси маленький блакитний щоденник, який Меган подарувала тобi на день народження i синю кулькову ручку. Повторюю дату, дивлячись на Клер, щоб переконатися, що вона запам’ятае. – Au revoir[19 - До побачення (фр.).], Клер. – Au revoir… – Генрi. – Au revoir, Генрi. Їi акцент кращий, нiж у мене. Клер повертаеться i бiжить дорiжкою в обiйми свого освiтленого гостинного будинку, а я повертаюсь у темряву й блукаю галявиною. Пiзнiше ввечерi викидаю краватку в смiттевий контейнер позаду закусочноi «У Дiни». Уроки виживання Четвер, 7 червня 1973 року (Генрi двадцять сiм i дев’ять) Генрi: Стою через дорогу вiд Чиказького iнституту мистецтв сонячного червневого дня 1973 року в компанii себе, дев’ятирiчного. Вiн прибув iз наступноi середи, я – з 1990 року. У нас попереду цiлий полудень i вечiр, щоб розважитися, як забажаемо, тож ми прийшли до одного з найвеличнiших музеiв мистецтва в свiтi, щоб навчитися шастати по кишенях. – Може, просто розглянемо роботи? – благае Генрi. Вiн нервуе, ранiше такого ще не робив. – Нi, ти мусиш це вмiти. Як ти виживатимеш, якщо не вмiтимеш красти? – Жебракуватиму. – Жебракувати – жахливо нудно, i тебе може загребти полiцiя. Тепер слухай: коли ми увiйдемо всередину, я хочу, щоб ти тримався окремо вiд мене i вдавав, що ми незнайомi. Але далеко не вiдходь, щоб я мiг бачити, що я роблю. Коли я щось тобi дам, то не впусти це, а хутко клади в кишеню. Домовилися? – Думаю, так. Може, ходiмо, подивимося на святого Георгiя? – Добре. Ми переходимо Мiчиган-авеню i минаемо студентiв та домогосподарок, що грiються на сонцi на музейних сходах. Проходячи повз бронзових левiв, Генрi торкаеться одного з них. Через усе це я не надто добре почуваюся. З одного боку, навчаю себе конче необхiдним навичкам виживання. Іншi уроки з цiеi серii включають крадiжки в магазинах, побиття людей, зламування замкiв, лазiння по деревах, водiння авто, дослiдження вмiсту смiттевих бакiв та використання дивних речей, – примiром, жалюзi чи покришку вiд смiттевого бака, – як зброю. З iншого боку, я псую бiдолашного невинного себе-дитину. Втiм, хтось мусить це зробити. Сьогоднi вхiд безкоштовний, тому тут велелюдно. Ми стоiмо в черзi, проходимо у вхiднi дверi й повiльно пiдiймаемося величезними центральними сходами. Входимо у Європейськi галереi й рухаемося у зворотному напрямку вiд Нiдерландiв сiмнадцятого столiття до Іспанii п’ятнадцятого столiття. Святий Георгiй, як завжди, стоiть напоготовi, щоб проштрикнути дракона тонким списом, поки рожево-зелена принцеса з примiтною скромнiстю чекае на середньому планi. Я зi собою молодшим усiм серцем любимо дракона-жовтопузика й завжди радi бачити, що його смертний час iще не настав. Ми з Генрi зо п’ять хвилин стоiмо перед полотном Бернардо Мартореллi, а тодi Генрi повертаеться до мене. Зараз у галереi лише ми. – Це не важко, – кажу. – Будь уважний. Шукай когось роззявкуватого. Визнач, де у нього гаманець. Бiльшiсть чоловiкiв носить його або в заднiй кишенi штанiв, або у внутрiшнiй кишенi пiджака. В жiнок шукай у сумочцi за спиною. На вулицi ти можеш просто вихопити сумочку, але впевнись, що зможеш обiгнати тих, хто може кинутися за тобою навздогiн. Набагато спокiйнiше, якщо ти витягнеш гаманець, не привертаючи нiчиеi уваги. – Я бачив фiльм, у якому героi тренувалися на костюмi з маленькими дзвiночками. І якщо хтось торкався костюма, тягнучи гаманець, дзвiночки дзеленчали. – Так, я пам’ятаю цей фiльм. Можеш спробувати це вдома. Тепер – за мною. Веду Генрi з п’ятнадцятого у дев’ятнадцяте столiття, i раптом ми потрапляемо у середину епохи французького iмпресiонiзму. Інститут мистецтв вiдомий своею колекцiею iмпресiонiзму. Подобаеться це менi чи нi, та, як завжди, цi кiмнати вщент заповненi людьми, якi прагнуть хоч оком глипнути на «Недiльний день на островi Гранд-Жатт»[20 - Картина Жоржа Сера, французького художника-неоiмпресiонiста.], чи «Копицю» Моне. Генрi не може бачити через голови дорослих, тому втрачае шанс помилуватися картинами, проте вiн у будь-якому випадку надто нервуе, щоб роздивлятись iх. Оглядаю кiмнату. Якась жiнка схилилась над малюком, який крутиться i верещить. Напевне, йому час спати. Киваю Генрi й рушаю до неi. На ii сумочцi, що висить через плече поза спиною, проста застiбка. Жiнка цiлковито зосереджена на тому, щоб змусити дитину замовкнути. Вона якраз навпроти «Мулен Руж» Тулуз-Лотрека. Вдаю, що розглядаю картину, пiдходжу, штовхаю ii, змусивши жiнку гойднутися вперед, пiдхоплюю ii за руку. «Вибачте, даруйте, я не побачив, усе гаразд? Тут так багато людей…» Моя рука в ii сумочцi, вона розгублена, у неi темнi очi, довге волосся, великi груди, вона й досi намагаеться скинути вагу, яку набрала пiд час вагiтностi. Перехоплюю ii погляд, коли знаходжу гаманець, i поки вибачаюся, вiн переходить у рукав мого пiджака. Ковзаю по нiй очима, усмiхаюся, повертаюся, йду, оглядаючись через плече. Вона пiднiмае хлопчика i трохи розчаровано дивиться менi вслiд. Усмiхаюся i йду, йду. Спускаюся сходами до Молодiжного вiддiлу музею, Генрi йде за мною. Ми зустрiчаемося бiля чоловiчого туалету. – Якось дивно, – каже Генрi. – Чому вона так дивилася на тебе? – Вона самотня, – м’яко пояснюю. – Можливо, ii чоловiк рiдко бувае поруч. Втискаемось у кабiнку, я вiдкриваю гаманець. Їi звати Денiз Радкi. Вона живе у Вiлла-Парку, Іллiнойс. Вона – працiвниця музею i випускниця унiверситету Рузвельта. Із собою мала двадцять два долари та копiйки. Мовчки показую все це Генрi, кладу в гаманець, як було, i вiддаю йому. Ми виходимо з кабiнки, з туалету, прямуемо до вхiдних дверей музею. – Вiддай охоронцю. Скажеш, що знайшов на пiдлозi. – Чому? – Вiн нам не потрiбний. Я просто показував тобi, як це робиться. Генрi бiжить до охоронця – чорношкiроi жiнки в лiтах, яка всмiхаеться i злегка обiймае Генрi. Вiн неспiшно вертаеться, i ми йдемо на невеликiй вiдстанi одне вiд одного. Я йду попереду, довгим темним коридором, у якому через деякий час розмiстять виставку декоративного мистецтва, i який вестиме до ще не iснуючого крила музею, а поки що завiшаний плакатами. Шукаю потенцiйну жертву, i просто передi мною – iдеальна iлюстрацiя мрiй кишенькового злодiя. Низький, опецькуватий, засмаглий, у бейсболцi, полiестрових шортах та свiтло-блакитнiй сорочцi з короткими рукавами, здавалося, вiн просто не туди звернув, йдучи з Рiглi-Фiлд[21 - Бейсбольне поле у Чикаго.]. Вiн розповiдае своiй непримiтнiй дiвчинi про Вiнсента Ван Гога. – І от вiн вiдрiзае свое вухо i вiддае своiй дiвчинi, – а тобi б сподобався такий дарунок, га? Вухо! Отак. От його й запхали в дурку. Щодо нього в мене жодних сумнiвiв. Вiн поволi проходжаеться, верзе дурницi, у блаженному невiданнi, а з лiвоi задньоi кишенi штанiв випирае гаманець. Живiт у нього великий, а от заду майже немае, i гаманець аж благае мене витягти його. Неквапливо простую за чоловiком. Генрi чудово бачить, як майстерно я просовую великий i вказiвний пальцi в кишеню жертви й витагаю гаманець. Вони й далi рухаються вперед, я ж вiдступаю, передаю Генрi гаманець, i поки вiн засовуе його в кишеню штанiв, iду далi. Показую Генрi й iншi прийоми: як витягнути гаманець iз внутрiшньоi нагрудноi кишенi пiджака; як прикрити свою руку, поки вона всерединi жiночоi сумочки; шiсть способiв вiдволiкти людину, поки витягуеш ii гаманець; як витягти гаманця iз наплiчника; як невимушено змусити людину показати, де вона тримае грошi. Вiн почуваеться бiльш розкуто, йому навiть починае це подобатись. Зрештою кажу: – Гаразд. Тепер ти. – Я не можу. – Вiн мовби кам’янiе. – Звiсно, можеш. Роздивись довкола. Знайди когось. – Ми у залi японських гравюр та естампiв. Тут повно старих панi. – Не тут. – Добре. Де? На якусь мить вiн замислюеться. – У ресторанi. Повiльно йдемо в ресторан. Дуже чiтко це пам’ятаю. Мене скував жах. Я глянув на юного себе й ще раз переконався – бiлий, мов стiна. Усмiхаюся, бо знаю, що ж трапиться далi. Ми стоiмо в самому кiнцi черги у ресторан. Генрi задумливо оглядаеться. Перед нами у черзi стоiть високий чоловiк середнього вiку в прекрасно скроеному коричневому легкому костюмi; побачити, де у нього гаманець просто неможливо. Генрi пiдходить до нього, тримаючи у витягнутiй руцi один iз гаманцiв, якi я поцупив ранiше. – Сер? Це ваш? – спокiйно питае Генрi. – Вiн був на пiдлозi. – Що? А, нi. – Чоловiк перевiряе праву задню кишеню штанiв, знаходить гаманець, нахиляеться до Генрi, щоб краще його чути, бере в нього гаманець, вiдкривае. – Ого, тобi краще вiднести його охоронi, тут… чимало грошей. На чоловiковi окуляри з товстими скельцями, i поки вiн розглядае через них Генрi й звертаеться до хлопця, той просовуе руку попiд пiджак чоловiка й цупить гаманець. Оскiльки на Генрi футболка з коротким рукавом, я проходжу поруч, i вiн передае гаманця менi. Високий худий чоловiк у коричневому костюмi вказуе на сходи, пояснюючи Генрi, як повернути гаманець. Генрi неспiшно йде у напрямку, вказаному чоловiком, я простую за ним, обганяю i веду через музей до виходу, повз охоронцiв на Мiчиган-авеню i в пiвденному напрямку. Вiдтак, пiдсмiюючись, як одержимi, ми опиняемось у «Мистецькому кафе», де смакуемо молочнi коктейлi та смажену картоплю, витративши трохи незаконно здобутого добра. Опiсля викидаемо усi гаманцi в якусь поштову скриньку, вже без готiвки, i я винаймаю нам кiмнату в «Палмер-гаузi». – Ну? – питаю, сидячи на краю ванни i спостерiгаючи, як Генрi чистить зуби. – О у? – вiдповiдае Генрi з повним ротом зубноi пасти. – Що думаеш? Вiн спльовуе. – Щодо чого? – Кишенькових крадiжок. Генрi дивиться на мене iз дзеркала. – Нормально. – Вiн повертаеться i дивиться просто на мене. – Я впорався! На його обличчi широка посмiшка. – Ти чудово впорався. – Так! – Посмiшка згасае. – Генрi, менi не подобаеться подорожувати часом самому. З тобою краще. Ти не мiг би завжди бути зi мною? Вiн стоiть спиною до мене, проте ми дивимось одне на одного через дзеркало. Бiдолашний маленький я: у цьому вiцi в мене худа спина, а лопатки випирають, наче зачатки крил. Вiн повертаеться, чекаючи на вiдповiдь, i я знаю, що мушу сказати йому – собi. Пiдходжу, лагiдно повертаю його й ставлю поруч, i от ми плiч-о-плiч, на рiвнi голiв, обличчям до дзеркала. – Дивись. Ми вивчаемо власне вiдображення, яке подвоюеться у розкiшному, багато прикрашеному золотом дзеркалi ванноi кiмнати «Палмер-гаузу». Те ж саме темно-коричневе волосся, iдентичнi темнi вузькi очi з колами вiд утоми. Кидаемо одне одному тi ж самi реплiки. Я вищий, мускулистiший i поголений. Вiн – стрункий, незграбний, кiстлявий. Забравши собi з чола волосся, показую шрам, який отримав пiд час аварii. Пiдсвiдомо вiн копiюе мiй жест, торкаючись того ж шраму на власному лобi. – Такий же, як у мене, – каже здивовано. – Звiдки вiн у тебе? – Звiдти, звiдки й у тебе. Вiн – такий самий. Ми ж однаковi. Момент просвiтлення. Я не розумiв, а тодi дiйшло, от так просто. Дивлюся, як це вiдбуваеться. Хочу бути обома нами одночасно, вiдчути знову, як це – втратити своi межi, бачити вперше, як сумiщаються майбутне та теперiшне. Я надто звик до цього, менi так зручно, i я залишаюсь осторонь, пригадуючи свое здивування у дев’ятирiчному вiцi, коли я раптом побачив i зрозумiв, що мiй друг, порадник, брат – це я. Я, лише я. Повна самотнiсть. – Ти – це я. – У старшому вiцi. – Але… як же iншi? – Іншi мандрiвники часом? Вiн кивае. – Я не знаю, чи вони iснують. Тобто iнших я ще не стрiчав. У кутику його лiвого ока збираються сльози. Коли я був маленьким, то уявляв цiлу спiлку мандрiвникiв у часi, у якiй Генрi – мiй учитель – був посланцем, якого вiдрядили, щоб у подальшому я приеднався до цього чималого товариства. Я й досi почуваюся вигнанцем, останнiм членом колись численного виду. Це наче Робiнзон Крузо виявив характерний вiдбиток ступнi на пляжi, а потiм усвiдомив, що то його власний слiд. І от iнший я, маленький, як листочок i прозорий, мов вода, починае плакати. Пригортаю його, пригортаю себе i довго не вiдпускаю. Пiзнiше ми замовляемо у номер гарячий шоколад i дивимося Джонi Карсона. Генрi засинае при ввiмкнутому свiтлi. Коли шоу закiнчуеться, обертаюсь, а його нема: повернувся у мою стару кiмнату в татовiй квартирi, стоiть сонний, спантеличений бiля свого старенького лiжка i з радiстю падае у нього. Вимикаю телевiзор i настiльну лампу. Вуличний шум 1973 року вриваеться у вiдчинене вiкно. Лежу на твердому готельному лiжку, спустошений, самотнiй. Я й досi не розумiю. Недiля, 10 грудня 1978 року (Генрi п’ятнадцять i п’ятнадцять) Генрi: Я у своiй спальнi разом зi собою – вiн прийшов iз березня наступного року. Ми робимо те, чим частенько займаемося на самотi, коли надворi холодно. Ми обидва вже пройшли перiод статевого дозрiвання, але ще не мали можливостi спробувати близькостi зi справжнiми дiвчатами. Думаю, бiльшiсть людей також займалися б цим, якби мали таку можливiсть. Проте, нi-нi, я зовсiм не гей. Пiзнiй недiльний ранок. Чую передзвiн, що долинае вiд церкви святого Йосипа. Учора тато прийшов додому пiзно ввечерi, гадаю, пiсля концерту вiн зависав у барi «Скарбiвня»; вiн був настiльки п’яний, що впав на сходах, i менi довелося тягнути його до квартири й укладати в лiжко. Батько кашляе, чую, як вiн вовтузиться на кухнi. Інший я, здаеться, нервуе. Вiн дивиться на дверi. – Що? – запитую у нього. – Нiчого, – вiдказуе вiн. Пiдводжусь i перевiряю замок. – Нi, – каже вiн. Здаеться, йому важко даеться це слово. – Чого ти? – вiдповiдаю я. Чую важкi батьковi кроки просто пiд дверима. – Генрi? – кличе вiн, i ручка дверей повiльно повертаеться. Нараз я розумiю, що ненавмисно вiдiмкнув дверi, Генрi кидаеться до них, але надто пiзно: тато засовуе голову, а там ми, in flagrante delicto[22 - На мiсцi злочину (лат.).]. – Ой! – вигукуе батько. Його очi широко вiдкритi, почуваеться вiн вiдразливо. – Боже, Генрi. – Батько гримае дверима, чую, як вiн повертаеться у свою кiмнату. Натягуючи джинси та футболку, докiрливо глипаю на себе. Йду коридором до татовоi спальнi. Дверi зачиненi. Стукаю. Вiдповiдi немае. Чекаю. – Тату? Тиша. Вiдчиняю дверi й стаю у проходi. – Тату? Вiн сидить на лiжку, спиною до мене. Якийсь час стою на порозi, не в змозi змусити себе увiйти до кiмнати, а вiн i далi непорушно сидить. Нарештi зачиняю дверi й повертаюсь у свою кiмнату. – У цьому повнiстю твоя провина, – суворо кажу собi. Вiн надягнув джинси й сидить на крiслi, обхопивши голову руками. – Ти ж знав, ти знав, що станеться, i не промовив нi слова. Де твое вiдчуття самозбереження? Що в бiса з тобою таке? Який сенс знати майбутне, якщо не можна захистити себе, принаймнi вiд таких неприемних принизливих сцен? – Стули писок, – хрипить Генрi. – Просто стули писок. – І не подумаю! – починаю кричати. – Адже тобi треба було лише сказати… – Слухай. – Вiн приречено дивиться на мене. – Це було наче… як той день на ковзанцi. – От дiдько! Кiлька рокiв тому в Індiан-Гед-Парку я бачив, як маленькiй дiвчинцi влучили в голову хокейною шайбою. Це було жахливо. Пiзнiше я дiзнався, що вона померла в лiкарнi. А тодi почав знову i знову повертатися у той день. Я хотiв попередити ii маму, та не мiг. Я кричав: «Нi, заберiть ii додому, не вiдпускайте ii на лiд, заберiть ii, вона пораниться, вона помре!» Втiм, розумiв, що слова звучать лише в моiй головi, а все вiдбувалося, як i ранiше. – Ти говориш про змiну майбутнього, – каже Генрi. – Але для мене це минуле. Й наскiльки я можу сказати, тут нiчого не вдiеш. Тобто я спробував, i саме тому це сталося. Якби я не сказав дещо, ти б не пiднявся… – То навiщо ти це сказав? – Тому. І ти скажеш, просто зажди. – Вiн знизуе плечима. – Це, як iз мамою. Нещасний випадок. Immer wieder[23 - Не раз (нiм.).]. Завжди знову, завжди те саме. – Вiльний вибiр? Вiн пiдводиться, пiдходить до вiкна i зупиняеться, оглядаючи заднiй двiр Татингерiв. – Якось я говорив iз собою з 1992 року. Вiн сказав дещо цiкаве. Вiн вважае, що вiльний вибiр iснуе, коли ти у власному, теперiшньому часi. У минулому ми можемо робити лише те, що вже робили, i можемо бути тiльки там, де вже були. – Але ж де б я не був, там мое теперiшне. Хiба я не можу вирiшувати? – Нi. Очевидно, нi. – А вiн щось казав про майбутне? – Розберiмося. Ти потрапляеш у майбутне, робиш там щось i повертаешся в теперiшне. Тодi те, що ти зробив, – частина твого минулого. Отже, це також напевне невiдворотне. Вiдчуваю дивну сумiш волi та вiдчаю. Пiтнiю; вiн вiдчиняе вiкно, i холоднi потоки повiтря наповнюють кiмнату. – Але тодi я не вiдповiдаю за те, що роблю, якщо я не в теперiшньому. – Нарештi, – усмiхаеться вiн. – І все вже сталося. – Здаеться, саме так. – Вiн проводить рукою по обличчю, i я помiчаю, що вiн уже може голитися. – Але вiн сказав, що потрiбно поводитися, наче маеш свободу вибору, наче вiдповiдаеш за власнi дii. – Чому? Яке це мае значення? – Напевне, якщо так не поводитися, все стане гiрше. Невтiшно. – Вiн знае це з власного досвiду? – Так. – То що трапиться по тому? – Тато iгноруватиме тебе три тижнi. І ще, – вiн махае рукою в бiк лiжка, – маемо припинити такi зустрiчi. – Добре, без проблем, – видихаю. – Ще щось? – Вiвiан Теска. Вiвiан – дiвчина з уроку геометрii, яку я хочу, втiм, поки жодного слова iй не сказав. – Завтра пiсля уроку пiдiйди до неi й запроси кудись. – Я ii навiть не знаю. – Довiрся менi. – Вiн так самовдоволено посмiхаеться, що я замислююсь: а чому маю йому довiряти? Втiм, таки хочу вiрити йому. – Гаразд. – Мушу йти. Грошi, будь ласка. – Неохоче простягаю двадцять доларiв. – Ще. Даю йому ще одну двадцятку. – Це все, що в мене е. – Добре. Вiн одягаеться, забираючи той одяг, який я не проти бiльше нiколи не побачити. – А куртка? – протягую йому перуанський лижний светр, який я завжди ненавидiв. Вiн кривиться, але надягае. Ми йдемо до заднiх дверей квартири. Церковнi дзвони вибивають полудень. – Бувай, – прощаеться мое друге «я». – Успiхiв, – вiдповiдаю, на диво зворушений тим, як iнший «я» вiдходить у невiдоме, у холодний чиказький недiльний ранок, якому вiн не належить. Вiн гупае дерев’яними схiдцями, а я повертаюся у тиху квартиру. Середа, 17 листопада, вiвторок, 28 вересня 1982 року (Генрi дев’ятнадцять) Генрi: Я на задньому сидiннi полiцiйноi машини у Зiонi, штат Іллiнойс. З одягу на менi лише наручники. Всерединi автомобiля тхне цигарками, шкiрою, потом, та ще якимось запахом, властивим лише полiцiйним машинам, який я не можу визначити. Запах нажаханостi, напевне. Мое лiве око пiдпухле, а грудна клiтка вкрита синцями, порiзами й брудом: один iз двох полiцiянтiв, бiльший, тягнув мене пустирем, повним битого скла. Полiцiянти стоять бiля автiвки й розмовляють iз сусiдами, один з яких, очевидно, бачив, як я намагаюся прокрастись у жовто-бiлий будинок у вiкторiанському стилi, перед яким ми тепер припаркованi. Не знаю, в який час я потрапив. Я тут уже близько години й згаяв купу часу. Я дуже голодний. Страшенно втомлений. Маю бути на семiнарi по Шекспiру доктора Кверрi, але впевнений, що вже пропустив його. Дуже шкода. Ми працюемо над «Сном лiтньоi ночi». Оглядаючи мiсцевiсть з полiцiйноi машини, розумiю: тут тепло, i я не в Чикаго. Копи Чикаго ненавидять мене, бо я постiйно втiкаю з-пiд варти, а вони не можуть зрозумiти, як. Також вiдмовляюся спiлкуватися з ними, тому вони досi не знають, хто я i де живу. Того дня, коли вони дiзнаються, – менi хана, бо е вже кiлька дiйсних ордерiв на мiй арешт: проникнення зi зламом, крадiжки в крамницях, опiр при арештi, втеча з-пiд арешту, незаконне проникнення на територiю, непристойне оголення, грабiж, und so weiter. З усього цього можна виснувати, що я надто невмiлий злочинець, та насправдi головна проблема в тому, що важко залишатися непримiтним, коли ти голяка. Крадiжки та швидкiсть – моi головнi козирi, тому, коли намагаюся вдертися в чийсь будинок посеред бiлого дня у костюмi Адама, iнодi менi це не вдаеться. Мене вже сiм разiв арештовували, але поки що менi вдаеться зникнути до того, як вони знiмають вiдбитки моiх пальцiв чи фотографують мене. Сусiди витрiщаються на мене крiзь вiконця машини. Менi байдуже. Менi байдуже. Це все так довго тягнеться. Курва, як я це ненавиджу! Вiдкидаюся на спинку сидiння й заплющую очi. Дверi машини вiдчиняються. Холодне повiтря – моi очi рiзко розплющуються – на якусь мить бачу металевi грати, що вiддiляють передню частину автiвки вiд задньоi, потрiсканi вiнiловi сидiння, моi руки в наручниках, моi ноги, вкритi «гусячою шкiрою», пласке небо крiзь лобове скло, чорний полiцейський кашкет на приладовiй панелi, папку з затискачем у руках офiцера, його червоне лице, клочкуватi сивiючi брови, складчасте пiдборiддя – усе переливаеться веселковими кольорами, мов крила метелика, i полiцiянт каже: «Гей, у нього якийсь напад…» Моi зуби сильно цокотять i вмить полiцiйна машина зникае у мене перед очима, а я лежу навзнак на власному задньому дворi. Так. Так! Вдихаю солодке повiтря вересневоi ночi. Сiдаю i потираю своi зап’ястя, на яких iще лишилися слiди вiд наручникiв. Усе регочу й регочу. Знову втiк! Гудiнi, Просперо, дивiться, от я, – чарiвник! – як i ви. Мене нудить, блюю жовчю на хризантеми Кiмi. Субота, 14 травня 1983 року. (Клер одинадцять, майже дванадцять) Клер: Сьогоднi у мерi Крiстiни Геппворт день народження i всi п’ятикласницi зi школи Сент-Безiл ночують у неi вдома. У нас пiца, кола i фруктовий салат на вечерю, i мiсiс Геппворт спекла великий торт у формi голови единорога, з написом «З днем народження, Мерi Крiстiно!» у червонiй глазурi; ми спiваемо, й Мерi Крiстiна задувае усi дванадцять свiчок за один раз. Гадаю, я знаю, що вона загадала; думаю, вона загадала бiльше не рости. У будь-якому разi, на ii мiсцi я б загадала саме це. Мерi Крiстiна – найвища дiвчинка у нашому класi. Їi зрiст – п’ять футiв дев’ять дюймiв. Їi мама трохи нижча за неi, але ii тато дуже, дуже високий. Якось Гелен спитала про нього Мерi Крiстiну, i та вiдповiла, що вiн мае шiсть футiв сiм дюймiв. Вона – едина дiвчинка у сiм’i, а всi ii брати старшi, уже голяться i також дуже високi. Вони зумисне не помiчають нас i iдять багато торта, а Петтi та Рут спецiально починають хихотiти, коли хлопцi до нас пiдходять. Мерi Крiстiна розгортае дарунки. Я подарувала iй зелений светр iз в’язаним комiрцем вiд Лори Ешлi, такий самий як i мiй блакитний, який iй так подобався. Пiсля вечерi ми дивилися на вiдео «Пастку для батькiв», а сiмейство Геппворт крутилося неподалiк, спостерiгаючи за нами, поки всi ми по черзi надягли пiжами у ваннiй кiмнатi на другому поверсi. Вiдтак ми пiшли до кiмнати Мерi Крiстiни, повнiстю рожевоi, навiть килим, що вкривав усю пiдлогу, був такого ж кольору. Тут вiдчуваеш, що батьки Мерi Крiстiни й справдi були радi пiсля усiх цих братiв мати дiвчинку. Всi ми принесли зi собою спальнi мiшки, проте скинули iх на купу бiля стiни, а самi повмощувалися на лiжко Мерi Кристини й на пiдлогу. Ненсi мае пляшку м’ятного шнапсу, i ми всi п’емо по трiшки. Смак – жахливий, я почуваюся, мовби грудну клiтку змастили бальзамом «Зiрочка». Ми граемо в «Правду чи бажання». Рут загадуе, щоб Вендi пробiгла коридором без верхньоi частини пiжами. Вендi питае Френсi, який розмiр лiфчика у Лексi, сiмнадцятирiчноi сестри Френсi. (Вiдповiдь: 38D.) Френсi питае Гейл, що та робила з Майклом Платтнером минулоi суботи в «Дейрi Квiн». (Вiдповiдь: iли морозиво. Ага, знаемо.) Через якийсь час нам набридае «Правда чи бажання», здебiльшого через те, що важко загадати хорошi бажання, якi ми справдi виконаемо, i тому що всi ми чудово все знаемо одна про одну, оскiльки ми разом вчимося ще вiд садочка. Мерi Крiстiна пропонуе: «Випробуймо дошку для спiритичних сеансiв». Ми всi погоджуемося, тому що це ii вечiрка i спiритична дошка – це круто. Вона витягуе дошку з шафи. Коробка пом’ята, а на тiй пластиковiй штучцi, що показуе букви, загубилося пластикове вiконечко. Якось Генрi розповiдав менi, що вiн ходив на спiритичний сеанс, i у медiума трiснув апендицит пiд час сеансу, й вони мусили викликати «швидку». Бiля дошки достатньо мiсця лише для двох людей, тому першими йдуть Мерi Крiстiна та Гелен. Правило таке: потрiбно вголос запитати про те, що тебе цiкавить, iнакше нiчого не вийде. Обидвi дiвчини кладуть пальцi на планшетку. Гелен дивиться на Мерi Крiстiну, яка вагаеться. Ненсi пiдказуе: «Спитай про Боббi», тому Мерi Крiстiна питае: «Я подобаюся Боббi Дакслеру?» Усi хихотять. Вiдповiдь заперечна, але дошка показуе «так» за допомогою легких пiдштовхувань Гелен. Мерi Крiстiна так широко усмiхаеться, що я бачу брекети на ii зубах, верхнiх i нижнiх. Гелен запитуе, чи подобаеться вона комусь iз хлопцiв. Планшетка крутиться по дошцi якусь мить i зупиняеться на Д, Е, Й, В. «Девiд Ганлi?» – запитуе Петтi, й усi голосно смiються. Дейв – единий темношкiрий у нашому класi. Вiн дуже сором’язливий, маленький i добре знае математику. «Може, вiн допоможе тобi дiлити у стовпчик?» – каже Лаура, теж дуже сором’язлива. Гелен смiеться. Математика для неi – катастрофа. «А тепер Клер. Спробуйте з Рут». Ми займаемо мiсця Гелен i Мерi Крiстiни. Рут дивиться на мене, а я знизую плечима. «Я не знаю, про що запитувати», – промовляю. Всi гиготять; скiльки ж тут можливих варiантiв? Але я стiльки всього хочу знати. Чи з мамою все буде добре? Чому сьогоднi вранцi тато кричав на Ету? Чи Генрi справжнiй? Куди Марк заховав мое домашне завдання з французькоi мови? Рут питае: «Яким хлопцям подобаеться Клер?» Я гнiвно дивлюся на неi, але вона просто посмiхаеться. «Хiба тобi не цiкаво?» – «Нi», – вiдповiдаю, та все ж кладу пальцi на бiлий пластик. Рут також кладе своi пальцi, однак нiчого не рухаеться. Ми обидвi дуже легко торкаемося планшетки, намагаючись слiдувати правилам i не пiдштовхувати ii. Вiдтак вона починае поволi рухатися. Кружляе, а тодi зупиняеться на Г. Тодi пришвидшуеться. Е, Н, Р, І. «Генрi, – каже Мерi Крiстiна. – Хто такий Генрi?» Гелен каже: «Не знаю, та ти червонiеш, Клер. Що то за Генрi?» Я просто хитаю головою, наче це i для мене таемниця. «Тепер ти, Рут». Вона питае (теж менi несподiванка), кому подобаеться. Дошка показуе: Р, І, К. Я вiдчуваю, як вона пiдсувае планшетку. Рiк – мiстер Мелоун, наш учитель природничих наук, який втюрився в мiс Енгл, учительку англiйськоi мови. Усi, крiм Петтi, регочуть; Петтi також втюрилася в мiстера Мелоуна. Ми з Рут пiднiмаемося, а нашi мiсця займають Лаура i Ненсi. Ненсi сидить до мене спиною, тому я не бачу ii обличчя, коли вона запитуе: «Хто такий Генрi?» Всi дивляться на мене, i стае дуже тихо. Я стежу за дошкою. Нiчого. Як тiльки я думаю, що в безпецi, та пластикова штучка починае рухатися. Може, просто знову напише «Генрi». Зрештою, Ненсi та Лаура нiчого не знають про Генрi. Навiть я стiльки про нього не знаю. З’являються лiтери: Ч, О, Л, О, В, І, К. Усi дивляться на мене. «Я не замiжня. Менi лише одинадцять». – «Але хто такий Генрi?» – дивуеться Лаура. «Я не знаю. Можливо, я ще його не зустрiла». Вона кивае. Всi спантеличенi. Я спантеличена найбiльше. Чоловiк? Чоловiк? Четвер, 12 квiтня 1984 року (Генрi тридцять шiсть, Клер дванадцять) Генрi: Ми з Клер граемо шахи бiля згаслого вогнища в лiсi. Прекрасний весняний день, лiс оживае пiд токування птахiв, якi в’ють гнiзда. Ми тримаемось подалi вiд маршруту сiм’i Клер, якi вийшли прогулятися сьогоднi пополуднi. На якусь мить Клер замислилась над своiм ходом; я забрав ii королеву три ходи тому, й вона приречена на програш, але рiшуче налаштована боротися. Клер пiдводить погляд. – Генрi, хто твiй улюблений «бiтл»? – Джон, звичайно. – Чому «звичайно»? – Ну, Рiнго теж нiчого, але, знаеш, якийсь вiн понурий. А Джордж, як на мене, схожий на послiдовника «Нью Ейдж». – А що таке «Нью Ейдж»? – Дивнi релiгii. Марудна й нудна музика. Жалюгiднi спроби переконати себе у вищостi того, що пов’язане з iндiанцями. Альтернативна медицина. – Але ж традицiйна медицина тобi не подобаеться. – Це тому, що лiкарi завжди намагаються переконати мене в тому, що я божевiльний. Якби я зламав руку, то був би ухильником захiдноi медицини. – А як щодо Пола? – Пол для дiвчат. Клер сором’язливо всмiхаеться. – Пол менi найбiльше подобаеться. – То ти ж дiвчинка. – А чому Пол для дiвчат? «Проявляй обережнiсть», – кажу собi. – Тут така штука: Пол, вiн – милий «бiтл», знаеш? – Хiба це погано? – Нi, зовсiм нi. Але хлопцi цiкавiшi, коли вони крутi, а Джон – крутий «бiтл». – Але ж вiн помер. Смiюся. – Можна залишатися крутим навiть будучи мертвим. Фактично це набагато легше, бо ти не зiстаришся, не потовстiшаеш i не полисiеш. Клер мугикае початок пiснi «Коли менi буде 64». Вона пересувае свою туру на п’ять клiтинок уперед. Я можу поставити iй мат, але звертаю на це ii увагу, й вона поспiхом забирае туру на попередне мiсце. – То чому тобi подобаеться Пол? – питаю ii. Я саме вчасно пiднiмаю очi, щоб помiтити, як сильно вона вкрилася рум’янцем. – Вiн такий… красивий, – каже Клер. Щось у тому, як вона це каже, змушуе мене дивно почуватися. Вивчаю шахову дошку i раптом розумiю, що Клер може поставити менi мат, якщо знiме мого слона своiм конем. Роздумую, чи сказати iй про це. От якби Клер була трохи молодшою – сказав би. Дванадцять – той вiк, коли треба самiй про себе подбати. Клер замрiяно дивиться на дошку. І тут у мене сяйнула думка, що я ревную. О Ісусе. Не можу повiрити, що ревную до якоiсь рок-зiрки, дивака-мультимiльйонера, який Клер у батьки годиться. – Гм, – озиваюсь. Клер дивиться на мене, пустотливо всмiхаючись. – А тобi хто подобаеться? «Ти», – думаю, та вголос не промовляю. – Тобто коли я був у твоему вiцi? – Так. А коли ти був у моему вiцi? Зважую значущiсть та потенцiал цiеi цiнноi iнформацii, перед тим як скупо видаю: – Я був твого вiку в 1975 роцi. Я старший за тебе на вiсiм рокiв. – То тобi зараз двадцять? – Нi, менi тридцять шiсть. За вiком можу бути твоiм батьком. Клер насуплюе брови: з математикою вона не товаришуе. – Але якщо тобi було дванадцять у 1975-му… – Пробач, правду кажеш. Я про те, що насправдi менi тридцять шiсть, але десь там, – махаю рукою в напрямку пiвдня, – менi двадцять. У справжньому часi. Клер намагаеться перетравити це. – То тебе – два? – Не зовсiм. Я завжди один, але коли подорожую у часi, iнколи потрапляю туди, де я вже е, i тодi можна сказати, що нас двое. Чи бiльше. – А чому я тебе бiльше, нiж одного, нiколи не бачила? – Побачиш. Коли ми зустрiнемося в моему теперiшньому, це траплятиметься досить часто. Частiше, нiж хотiв би, Клер. – То хто ж тобi подобався у 1975 роцi? – Насправдi нiхто. У дванадцять рокiв я думав про iншi речi. Але коли менi виповнилося тринадцять, я по-справжньому втюрився у Петтi Герст. Здаеться, Клер роздратована. – Дiвчина з твоеi школи? Смiюся. – Нi. То була багата калiфорнiйська студентка, яку викрали тi жахливi терористи з лiвими переконаннями i змушували ii грабувати банки. Декiлька мiсяцiв ii щовечора показували у новинах. – Що з нею сталося? Чому вона тобi подобалася? – Пiзнiше ii вiдпустили, вона вийшла замiж, народила дiтей; тепер вона – багата калiфорнiйська ледi. Чому вона менi подобалася? Навiть не знаю. Знаеш, це безглуздо. Гадаю, я розумiв, як саме вона почувалася, коли ii забрали i змушували робити те, що вона не хотiла, i ще здавалося, що iй це наче й подобалося. – Ти робиш те, що тобi не подобаеться? – Аякже. Постiйно. – Моя лiва нога затерпла, пiднiмаюсь i трясу нею, допоки нога не починае пощипувати. – Я ж не завжди опиняюся цiлий i неушкоджений з тобою, Клер. Досить часто я потрапляю у мiсця, де мушу красти одяг та iжу. – Справдi? – Вона насуплюе обличчя й тодi бачить свiй хiд, робить його i трiумфально дивиться на мене. – Мат! – Ого! Браво! – вiтаю ii. – Ти – королева шахiв du jour[24 - Дня (фр.).]. – Так, – каже Клер, сяючи з гордощiв. Вона починае розставляти фiгури у початковi позицii. – Ще раз? Вдаю, що дивлюся на неiснуючий годинник. – Авжеж. – Знову сiдаю. – Ти зголоднiла? Ми тут уже кiлька годин i запаси вичерпалися. У нас лишились тiльки крихти в пачцi з-пiд чипсiв «Дорiтос». – Ага. – Клер тримае за спиною два пiшаки; торкаюсь ii правого лiктя, вона показуе менi бiлого пiшака. Роблю стандартний перший хiд: пiшак королеви на d4. Вона стандартно вiдповiдае на мiй стандартний хiд: пiшак королеви на d4. Наступнi десять ходiв ми робимо доволi швидко, з помiрними втратами, а тодi Клер якийсь час сидить, замислившись над дошкою. Вона завжди експериментуе, завжди пробуе coup d’еclat[25 - Трюк (фр.).]. – А хто тобi подобаеться тепер? – запитуе вона, не пiднiмаючи голови. – Ти маеш на увазi у двадцять рокiв? Чи у тридцять шiсть? – І тодi, i тодi. Намагаюся згадати себе двадцятирiчного. Розпливчастi образи жiнок, грудей, нiг, шкiри, волосся. Усi пригоди сплуталися, й жiночi обличчя не збiгаються з iхнiми iменами. В двадцять рокiв я був зайнятий, але жалюгiдний. – У двадцять – нiчого особливого. Нiхто не спадае на думку. – А в тридцять шiсть? Уважно вдивляюся в Клер. Дванадцять – ще зарано? Впевнений, що це надто рано. Краще фантазувати про вродливого, недосяжного i безпечного Пола Мак-Картнi, нiж мати справу з диваком, який мандруе у часi, Генрi. Та все-таки, чому вона питае? – Генрi? – Що? – Ти одружений? – Так, – визнаю неохоче. – З ким? – З дуже красивою, терплячою, талановитою, розумною жiнкою. Їi обличчя спохмурнiло. – А. – Вона бере в руки мого бiлого слона, якого побила кiлька ходiв тому, i крутить його на землi, мов дзигу. – Це добре. Здаеться, ця новина вивела ii з рiвноваги. – У чому рiч? – Пусте. – Клер ходить королевою з e2 на b5. – Шах. Ходжу конем, щоб захистити короля. – А я замiжня? – допитуеться Клер. Стрiчаюсь з ii очима. – Сьогоднi ти випробовуеш свою удачу. – А чому би нi? – А що, ти й так нiколи нiчого менi не розповiдаеш. Давай, Генрi, скажи, чи я залишуся старою дiвою? – Ти станеш монашкою, – дражню ii. Клер здригаеться. – Та ну! Сподiваюся, що нi. – Вона забирае мого пiшака турою. – А як ти познайомився зi своею дружиною? – Пробач, ця iнформацiя надзвичайно секретна. – Я б’ю ii туру королевою. Клер скривила гримасу. – Ай. А ти тодi подорожував у часi? Коли ви зустрiлися? – Я займався своiми справами. Клер зiтхае. Вона знiмае ще одного пiшака своею турою. У мене вичерпуеться запас пiшакiв. Ходжу слоном королеви на f4. – Так несправедливо, що ти знаеш про мене все, але нiколи нiчого не розповiдаеш менi про себе. – Твоя правда. Це нечесно. – Намагаюся здаватися послужливим та сповненим каяття. – Я про те, що Рут, Гелен, Меган та Лаура розповiдають менi усе, i я iм усе кажу. – Усе? – Так. Ну, про тебе я не розповiдаю. – Справдi? А чому? Здаеться, Клер намагаеться оборонятися. – Ти – таемниця. Вони i так би не повiрили менi. – Своiм конем вона заганяе мого слона у пастку i хитро менi посмiхаеться. Споглядаю дошку, намагаючись знайти спосiб зняти ii коня, чи забрати мого слона. Для бiлих ситуацiя вкрай напружена. – Генрi, ти справжнiй? Я трохи розгубився. – Так. А яким ще я можу бути? – Ну, не знаю. Примарним? – Я звичайна людина, Клер. – Доведи. – Як? – Не знаю. – Слухай, я думаю, ти теж не доведеш, що справжня, Клер. – Звичайно, доведу. – Як? – Я така ж, як iншi люди. – Але я теж такий же, як i iншi. – Дивно, що Клер порушила цю тему. У 1999 роцi щодо цього ж питання ми з лiкарем Кендрiком втяглися у фiлософську позицiйну вiйну. Кендрiк переконаний, що я – передвiсник нового виду людини, що вiдрiзняеться вiд теперiшнього люду, як кроманьйонець вiд свого сусiда неандертальця. Я стверджую, що я – просто збiй програми; нездатнiсть мати дiтей доводить, що я не можу бути вiдсутньою ланкою. Ми обурено цитуемо один одному К’еркегора та Гайдеггера. Тим часом Клер теж ставиться до мене з недовiрою. – Люди не з’являються i зникають так, як ти. Ти – наче Чеширський кiт. – Ти натякаеш, що я – вигаданий персонаж? Нарештi визначився з ходом: тура на а3. Тепер вона може забрати мого слона, та в результатi втратить королеву. За якусь мить вона розумiе це, i показуе менi язика. Їi язик неприемного помаранчевого вiдтiнку вiд усiх тих чiпсiв «Дорiтос», якi вона з’iла. – Це змушуе мене роздумувати про казки. Я маю на увазi, якщо ти – справжнiй, то чому казки не можуть бути реальними iсторiями? – Клер пiдводиться, все ще задумливо дивлячись на дошку, i трохи пiдтанцьовуе, наче в неi загорiлися штани. – Гадаю, земля стае дедалi твердiшою, моi сiдницi занiмiли. – Можливо, казки реальнi. Або деякi моменти в них вiдбувалися насправдi, а потiм люди просто додумали дещо, знаеш? – Наприклад, Бiлоснiжка була у комi? – І Спляча Красуня також. – А Джек Бобове Стебло насправдi був чудовим садiвником. – А Ной – старий дивак, що жив у плавучому будинку з купою котiв. Клер витрiщаеться на мене. – Ной з Бiблii. Це не казка. – А. Так. Вибач. Я дуже зголоднiв. У будь-яку мить Нел кликатиме дзвiночком на вечерю, i Клер буде змушена пiти. Вона повертаеться за свою половину дошки. Коли Клер починае будувати пiрамiдку з переможних фiгур, бачу, що iнтерес до гри вона втратила. – Ти ще не довiв, що справжнiй, – каже дiвчина. – Ти теж. – А ти сумнiваешся, що я справжня? – здивовано питае вона. – Можливо, ти менi снишся. Може, я снюсь тобi. Можливо, ми iснуемо в снах одне одного й кожного ранку, коли прокидаемося, все забуваемо? Клер насуплюеться i робить рух рукою, нiби хоче вiдкинути цю дивну iдею. – Ущипни мене, – просить вона. Нахиляюся i злегка щипаю ii за руку. – Мiцнiше! Знову щипаю, так сильно, що залишаються бiлi та червонi слiди, якi кiлька секунд тримаються, а потiм зникають. – Тобi не здаеться, що я би прокинулася, якби спала? У всякому разi, я не почуваюся сплячою. – Ну, я не почуваюся примарою. Або вигаданим персонажем. – Звiдки ти знаеш? Тобто якби я створила тебе, то не хотiла б, щоб ти це знав. Я просто не сказала б тобi, так? Здивовано пiдiймаю брови. – Може, Бог просто створив нас i Вiн не каже нам. – Не кажи так! – викрикуе Клер. – Крiм того, ти ж не вiриш у Бога. Правда? Знизую плечима i змiнюю тему. – Я ж реальнiший, нiж Пол Маккартнi. Здаеться, Клер стурбована. Вона складае фiгури в коробку, акуратно роздiливши бiлi та чорнi. – Багато кому вiдомо про Пола Маккартнi, а про тебе знаю лише я. – Але мене ти зустрiла, а його – нi. – Моя мама була на концертi «Бiтлз». Вона закривае кришку шаховоi дошки й простягаеться на землi, дивлячись на балдахiн iз молоденького листя. – Це було на чиказькому бейсбольному стадiонi Комiскi-парк восьмого серпня 1965 року. Тицяю пальцем у ii живiт, вона згортаеться, мов iжак, хихикаючи. Пiсля перерви на лоскотання та борсання, лежимо на землi, обхопивши руками своi животи; Клер запитуе: – А твоя дружина теж мандруе у часi? – Нi. Слава богу. – Чому «слава богу»? Гадаю, це було б цiкаво. Ви могли б подорожувати разом. – Одного мандрiвника на сiм’ю бiльш нiж достатньо. Це небезпечно, Клер. – Вона хвилюеться за тебе? – Так, – нiжно вiдповiдаю. – Хвилюеться. Цiкаво, що Клер робить зараз, у 1999-му. Можливо, ще спить. Може, навiть не знае, що я зник. – Ти кохаеш ii? – Дуже, – шепочу. Ми тихо лежимо поруч, спостерiгаючи за птахами, небом, деревами, що гойдаються над нами. Чую приглушене сопiння i, глянувши на Клер, вражено помiчаю, як сльози течуть ii лицем до вух. Сiдаю, нахиляюся над нею. – Що трапилося, Клер? – Вона просто хитае головою i стискае губи. Голублю ii волосся, саджу ii та притуляю до себе. Вона дитина, хоча з iншого боку, уже й нi. – Що не так? Вона так тихо вiдповiдае, що я змушений просити ii повторити: – Просто я подумала, що, можливо, ти одружений зi мною. Середа, 27 червня 1984 року (Клер тринадцять) Клер: Стою у лузi. Кiнець червня, пiзнiй полудень. Через кiлька хвилин треба буде вмиватися перед вечерею. Температура спадае. Ще десять хвилин тому небо було мiдно-блакитним, над лугом стояла нещадна спека, все мовби викривилось пiд великим скляним ковпаком; пiд нестерпний гул комашиного хору спека поглинае решту звукiв. Сиджу на крихiтному мiсточку, спостерiгаю за водомiрками, що ковзають поверхнею спокiйного невеличкого ставка, i думаю про Генрi. Сьогоднi Генрi не буде. Наступна зустрiч – через двадцять два днi. Зараз стало прохолоднiше. Генрi спантеличуе мене. Практично все свое життя я не сприймала Генрi як щось особливе. Тобто хоча Генрi – таемниця i тому це автоматично захопливо, Генрi ще й диво, бо менi тiльки недавно вiдкрилося, що бiльшiсть дiвчат не мають такого Генрi або просто всi мовчать про це. Пiдхоплюеться вiтер, шелестить висока трава, i коли заплющую очi, здаеться, мовби шумить море (якого я нiколи не бачила, хiба по телевiзору). Коли розплющую очi – небо жовте, а потiм зелене. Генрi каже, вiн приходить з майбутнього. Маленькою я не робила з цього проблему, бо не мала жодного уявлення, що це могло означати. Тепер менi цiкаво, чи це означае, що майбутне – мiсце, куди можна пiти; тобто потрапити туди iншим шляхом, а не просто дорослiшаючи. Цiкаво, чи може Генрi взяти мене в майбутне? Лiси почорнiли, дерева хиляться з боку в бiк, згинаються. Стихае гул комах, вiтер згладжуе все, вилягае трава, скриплять i стогнуть дерева. Боюся майбутнього; воно – мовби велика скриня, наповнена таемницями, чекае на мене. Генрi каже, що знае мене в майбутньому. Величезнi чорнi хмари з’являються з-за дерев. Вони так раптово зринають, що я починаю смiятися, бо вони нагадують ляльок-марiонеток, що, крутячись, усе ближче й ближче наближаються до мене; от уже чути затяжний низький гуркiт грому. Раптом усвiдомлюю, що стою посеред лугу, де все аж пригнулося до землi, тож лягаю, сподiваючись, що залишусь не помiчена грозою, яка неминуче починае вирувати. Лежу на спинi, дивлячись угору, коли з неба полилася вода. Мiй одяг умить намокае, i я раптом вiдчуваю, що Генрi тут; жадаю, щоб вiн був тут, пригорнув мене, й одночасно менi здаеться, що Генрi – дощ, а я одна, i я хочу його. Недiля, 23 вересня 1984 року (Генрi тридцять п’ять, Клер тринадцять) Генрi: Я на галявинi, у долинi. Ще досвiток, якраз перед свiтанням. Пiзне лiто, всi квiти i трави сягають моiх грудей. Холодно. Я один. Блукаю посеред трав i знаходжу коробку з одягом. Вiдкриваю ii, там синi джинси, бiла оксфордська сорочка та шльопанцi. Ранiше цього одягу я не бачив, тому поняття не маю, в якому часi тепер. Клер також лишила менi чим перекусити: бутерброд з арахiсовим маслом i желе, ретельно загорнутий в алюмiнiеву фольгу, яблуко та пакетик чiпсiв «Джей». Може, це один зi шкiльних обiдiв Клер. Схиляюся до того, що нинi кiнець сiмдесятих або початок вiсiмдесятих. Сiдаю на камiнь, iм i почуваюся набагато краще. Сонце встае. Весь луг блакитний, вiдтак помаранчевий, рожевий, тiнi видовжуються, скоро настае день. Жодного слiду Клер. Заповзаю на кiлька футiв у заростi, згортаюся калачиком на землi, хоча вона й мокра вiд роси, i засинаю. Коли прокидаюся, сонце вже вище, а поруч зi мною сидить Клер i читае книжку. Вона усмiхаеться менi й каже: – Пiдйом! Птахи спiвають, жаби квакають, час уставати! Стогну й протираю очi. – Привiт, Клер. Яке сьогоднi число? – Недiля, двадцять трете вересня 1984 року. Клер тринадцять. Дивний i важкий вiк, хоч це не настiльки складно, як те, крiзь що ми проходимо у моему теперiшньому. Сiдаю й позiхаю. – Клер, якщо я гарно попрохаю, ти пiдеш у будинок i винесеш менi потай горнятко кави? – Кави? – Клер каже це так, нiби нiколи не чула про цей напiй. Доросла Клер така ж кавоманка, як i я. Вона прораховуе можливiсть здiйснення прохання. – Ну, будь ласка? – Добре, я спробую. – Вона поволi пiдводиться. Цього року Клер рiзко пiдросла. За рiк вона виросла на п’ять дюймiв i ще не звикла до свого нового тiла. Груди, ноги, стегна – все змiнилося. Намагаюся не думати про це, дивлячись, як вона йде стежкою додому. Кидаю погляд на книгу, яку вона читала. Один iз романiв Доротi Сайерс, якого я не читав. Поки Клер повернулася, я вже на тридцять третiй сторiнцi. Вона принесла термос, горнятка, покривало та кiлька пампухiв. Вiд лiтнього сонця у Клер веснянкуватий нiс, i я мушу стримуватись, щоб не запустити своi долонi в ii вигорiле волосся, яке спадае iй на руки, поки вона розправляе покривало. – Благослови тебе Господь. – Беру термос, наче у ньому святi дари. Ми сiдаемо на покривало. Скидаю шльопанцi, наливаю горнятко кави й роблю ковток. Надзвичайно мiцна i гiрка. – Трясця! Це ж ракетне паливо, Клер. – Занадто мiцна? Вона здаеться трохи пригнiченою, тож поспiшаю похвалити ii. – Ну, мабуть, кава не бувае надто мiцною, але ця таки досить мiцна. Хоча менi подобаеться. Це ти готувала? – Ага. Я ще нiколи не готувала каву, менi завадив Марк, вiн зайшов i чiплявся до мене, тому я напевне зробила щось не те. – Та нi, нормально. – Дмухаю на каву i залпом випиваю. Менi одразу ж кращае. Наливаю ще одне горнятко. Клер бере у мене термос. Наливае собi на денце кави й обережно пробуе. – Фу, – кривиться. – Яка гидота. Вона й справдi така на смак? – Ну, зазвичай вона менш нещадна. Ти любиш каву з великою кiлькiстю вершкiв та цукром. Клер виливае залишки своеi кави на галявину й бере пампуха. Тодi каже: – Ти перетворюеш мене на дивачку. У мене на це немае готовоi вiдповiдi, така думка нiколи не навiдувалась до моеi голови. – Е-е-е. Нi. – Ти такий. – Нi. – Замислююсь. – Що ти маеш на увазi, коли кажеш, що я перетворю тебе на дивачку? Я нiчого такого не роблю. – Наприклад, ти кажеш менi, що я люблю каву з вершками i цукром, а я ще навiть не куштувала ii. Як я дiзнаюся, чи це справдi менi подобаеться, чи подобаеться, бо ти сказав, що це менi подобаеться? – Але Клер, це ж особистий смак. Ти в змозi зрозумiти, яку каву ти любиш, що б я там не казав. До того ж саме ти постiйно не даеш менi спокою, щоб я розповiв тобi про майбутне. – Знати майбутне i коли менi кажуть, що я люблю, – рiзнi речi, – вiдказуе Клер. – Чому? Все це залежить вiд свободи волi. Клер знiмае черевички i шкарпетки. Заштовхуе шкарпетки в черевички й акуратно ставить iх окрай покривала. Вiдтак бере моi покинутi шльопанцi й вирiвнюе iх зi своiм взуттям, нiби покривало – це татамi. – Я гадала, що свобода волi пов’язана з грiхом. Мiркую над цим. – Нi, – вiдказую, – чому свобода волi повинна обмежуватися поняттями добра чи зла? От, примiром, ти вирiшила добровiльно зняти взуття. Це не мае жодного значення, усiм байдуже, носиш ти взуття чи нi, це не грiховно чи доброчесно, це не впливае на майбутне, але ти проявила свободу волi. Клер знизуе плечима. – Але iнодi ти щось менi кажеш, i я вiдчуваю, наче майбутне вже тут, розумiеш? Наче мое майбутне вiдбулося в минулому, i я нiчого не можу з цим вдiяти. – Це називаеться детермiнiзм, – пояснюю. – Це мучить мене у снах. Клер заiнтригована. – Чому? – Ну, якщо ти вiдчуваеш себе затиснутою вiд думки, що твое майбутне незмiнне, уяви, що вiдчуваю я. Я постiйно зiштовхуюсь iз тим, що не можу нiчого змiнити, навiть якщо спостерiгаю за цим. – Але Генрi, ти дещо змiнюеш! Тобто ти записав той матерiал про дитину з синдромом Дауна, що я повинна дати тобi в 1991 роцi. І список… Якби в мене не було списку, я б нiколи не знала, коли приходити, щоб побачити тебе. Ти постiйно щось змiнюеш. Усмiхаюсь. – Я можу зробити тiльки те, що вже вiдбулося у майбутньому. Я не можу, наприклад, змiнити те, що ти щойно зняла свое взуття. Клер смiеться. – Чому тобi не байдуже, чи я зняла його, чи нi? – Байдуже. Але навiть якби й нi, це непорушна частина iсторii Всесвiту, i тут я нiчого не можу вдiяти. Пригощаюся пампухом. Це «Бiсмарк», мiй улюблений. Глазур трохи розтанула на сонцi i липне до пальцiв. Клер доiдае пампух, закочуе низ джинсiв i сiдае, схрестивши перед собою ноги. Вона шкрябае шию i роздратовано дивиться на мене. – Тепер ти змушуеш мене незручно почуватися. Неначе кожен раз, коли я висякаюсь, стае iсторичною подiею. – Так i е. Вона закочуе очi. – А що протилежне детермiнiзму? – Хаос. – О. Не думаю, що менi це подобаеться. А тобi? Вiдкушую великий шматок «Бiсмарка» i роздумую про хаос. – Ну, навiть не знаю. У хаосi бiльше свободи; по сутi повна свобода. Але немае сенсу. Я хочу мати свободу дiй, але я також хочу, щоб моi дii щось значили. – Але, Генрi, ти забуваеш про Бога. Чому не може бути Бог, який усьому надае сенс? – говорячи, Клер переконливо хмуриться i дивиться вдалечiнь. Закидаю останнiй шматок «Бiсмарка» до рота й повiльно жую, щоб виграти час. Щоразу, як Клер згадуе про Бога, моi долонi починають пiтнiти й у мене з’являеться нестерпне бажання заховатися, втекти чи зникнути. – Не знаю, Клер. Менi усе здаеться хаотичним i беззмiстовним, щоб тут iснував Бог. Клер обхоплюе колiна руками. – Але ж ти перед цим казав, що здаеться, усе сплановано ранiше. – Угу, – вiдповiдаю. Хапаю Клер за кiсточки, тягну ii ноги собi на колiна i тримаю. Клер смiеться i вiдкидаеться на лiктi. Тримаю в руках холоднi стопи Клер; вони рожевi й чистi. – Добре, – кажу. – Погляньмо. Ми обираемо мiж об’еднаним Всесвiтом, де минуле, сьогодення i майбутне спiвiснують одночасно i все вже вiдбулося; хаосом, де може трапитися будь-що i нiщо не можна передбачити, тому що ми не в змозi знати всi змiннi; i християнським свiтом, у якому Бог усе створив, i все мае певну мету, але свобода волi у нас е в будь-якому разi. Так? Клер ворушить пальцями нiг. – Гадаю, так. – А що вибереш ти? Клер мовчить. Їi прагматизм i романтичнi почуття щодо Ісуса та Марii, у тринадцять, майже рiвноцiнно збалансованi. Рiк тому вона без вагань сказала би: «Бог». Через десять рокiв вона пiдтримуватиме детермiнiзм, а ще через десять Клер повiрить, що Всесвiт – випадковiсть i якщо Бог iснуе, то вiн не чуе нашi молитви, що причини i наслiдки неминучi й жорстокi, але безглуздi. А що потiм? Не знаю. Але нинi Клер на порозi юностi з вiрою в однiй руцi та зростаючим скептицизмом у iншiй; i вона може лише жонглювати ними, або стискати iх докупи, доки вони не зiллються в едине цiле. Вона хитае головою. – Не знаю. Я за Бога. Це нормально? Почуваюся сволотою. – Звичайно, це нормально. Це те, у що ти вiриш. – Але я не хочу просто в це вiрити, я хочу, щоб так i було. Пробiгаю пальцями по склепiннях стоп Клер, i вона заплющуе очi. – Ти – як i Фома Аквiнський, – кажу. – Я чула про нього, – вiдказуе Клер, наче говорить про давно втраченого улюбленого дядька або ведучого телешоу, яке вона дивилася маленькою. – Вiн хотiв порядку, здорового глузду i Бога також. Вiн жив у тринадцятому столiттi i викладав у Паризькому унiверситетi. Аквiнський вiрив i в Аристотеля, i в ангелiв. – Я люблю ангелiв, – говорить Клер. – Вони такi красивi. Я хотiла би мати крила, лiтати скрiзь i сидiти на хмарах. – Ein jeder Engel ist schrecklich. Клер зiтхае, це тихе зiтхання означае: «Я не розмовляю нiмецькою, пам’ятаеш?» – Що? – «Кожен ангел жахливий». Це уривок iз серii вiршiв «Дунайськi елегii» Рiльке. Вiн один з наших улюблених поетiв. Клер смiеться. – Ти знову зробив це! – Що? – Сказав менi, що саме я люблю. Клер кладе своi ноги менi на колiна. Не думаючи, кладу iх на своi плечi, та потiм менi здаеться, що це якось надто сексуально. Тож знову швидко беру стопи Клер у своi руки й пiднiмаю iх рукою в повiтря, поки вона лежить на спинi, безневинна, мов янгол; ii волосся розкидане по покривалу, наче нiмб. Лоскочу ii ноги. Клер смiеться i вислизае з моiх рук, як риба, пiдстрибуе, робить «сонечко» i шкiриться до мене, чи насмiлюся я впiймати ii. У вiдповiдь просто всмiхаюся, вона повертаеться на покривало й сiдае поруч зi мною. – Генрi? – Що? – Ти змiнюеш мене. – Знаю. Повертаюсь до Клер i на мить забуваю, що вона зовсiм юна i все це в минулому. В обличчi цiеi молодоi дiвчини я бачу Клер, мою дружину, i не знаю, що сказати цiй Клер, яка i доросла, й дитина, i вiдрiзняеться вiд iнших дiвчат; яка знае, що iншим бути важко. Але Клер, здаеться, не очiкуе вiдповiдi. Вона спираеться на мою руку; обiймаю ii плечi. – Клер! – У тишi долини проревiв крик батька Клер. Дiвчина пiдстрибуе й хапае своi черевички i шкарпетки. – Час iти до церкви, – знервовано говорить вона. – Добре, – вiдказую. – Е-е, бувай. Махаю iй рукою, Клер усмiхаеться, бурмоче «бувай», бiжить стежкою i зникае. Якийсь час лежу на сонцi, роздумуючи про Бога, читаючи Доротi Сайерс. Десь через годину зникаю i я. Залишаються лише покривало, книжка, кавовi горнята й одяг, – як свiдчення того, що ми там були. Пiсля закiнчення Субота, 27 жовтня 1984 року (Клер тринадцять, Генрi сорок три) Клер: Зненацька прокидаюся. Чую якийсь шум: хтось кличе мене. Начебто Генрi. Сiдаю в лiжку й дослухаюся. Чую завивання вiтру й каркання ворон. А що, коли це Генрi? Зриваюся з лiжка й босонiж бiжу сходами, вибiгаю iз заднiх дверей, просто на луг. Холодно; пронизливий вiтер пробираеться крiзь мою нiчну сорочку. Де вiн? Зупиняюсь i роззираюсь довкола. Там, у саду, бачу тата i Марка, у своему яскраво-помаранчевому мисливському одязi, а з ними якогось чоловiка; вони усi стоять i на щось дивляться, але потiм чують мене й озираються. Бачу, що цей чоловiк – Генрi. Що робить Генрi з татом i Марком? Бiжу до них, раню ноги об суху траву, а тато йде менi назустрiч. – Сонечко, – каже вiн, – що ти робиш тут так рано? – Я почула свое iм’я, – вiдповiдаю. Вiн менi усмiхаеться. «Дурненька», – каже його посмiшка; дивлюся на Генрi, щоб вiн щось пояснив. «Навiщо ж ти кликав мене, Генрi?» – але вiн хитае головою й прикладае палець до губ: «Т-с-с-с, Клер, мовчи». Вiн iде в садок, i я хочу глянути, на що ж вони дивилися, втiм, там нiчого немае. Тато каже: «Йди спати, Клер, це був просто сон». Вiн обiймае мене, i ми йдемо додому. Дивлюся на Генрi, вiн махае рукою, усмiхаючись: «Усе гаразд, Клер, я поясню пiзнiше» (хоча, знаючи Генрi, вiн, iмовiрно, не пояснить, дасть змогу менi самiй у всьому розiбратися, або ж усе стане зрозумiлим у один iз наступних днiв). Махаю йому у вiдповiдь, а потiм перевiряю, чи побачив Марк. Утiм, Марк стоiть до нас спиною, вiн роздратований i чекае, аби я пiшла й вони з татом змогли повернутися до полювання. Але що тут робить Генрi, що вони сказали один одному? Знову озираюсь, але не бачу Генрi; тато каже: – Давай, Клер, iди спати, – i цiлуе мого лоба. Здаеться, вiн засмучений, тому бiжу назад у будинок; тихенько пiднiмаюся сходами, вiдтак сиджу на лiжку, тремчу i все ще не знаю, що сталося. Але звiдкись знаю, що це щось погане, це щось дуже, дуже погане. Понедiлок, 2 лютого 1987 року (Клер п’ятнадцять, Генрi тридцять вiсiм) Клер: Коли приходжу зi школи додому, Генрi чекае на мене в читальнi. Я облаштувала для нього невеличку кiмнатку поруч з котельнею; це на протилежному боцi вiд того мiсця, де велосипеди. Я повiдомила родинi, що менi подобаеться проводити час у пiдвалi, читати там, i я й справдi проводжу тут багато часу, тож це не видаеться iм незвичним. Генрi пiдставив крiсло пiд дверну ручку. Стукаю чотири рази i вiн впускае мене. Вiн зробив щось на кшталт гнiзда з подушок, валикiв та ковдр i читае старi журнали пiд моею настiльною лампою. На ньому старi батьковi джинси й картата фланелева сорочка; здаеться, вiн утомлений i неголений. Цього ранку я лишила заднi дверi незамкненими – i ось вiн тут. Я принесла тацю з iжею i поставила ii на пiдлогу. – Я можу принести ще кiлька книг. – Взагалi-то менi й оце чудове. – Вiн читае журнали «Мед» шiстдесятих рокiв. – Це ж незамiнне для мандрiвникiв у часi, адже iм у будь-який момент може знадобитися певна iнформацiя, – каже вiн, тримаючи «Альманах свiту» за 1968 рiк. Сiдаю поруч iз ним на ковдри й позираю на нього, щоб подивитися, чи вiн змусить мене вiдсунутися. Бачу, що вiн про це думае, тому пiднiмаю руки, щоб вiн побачив, а потiм сiдаю на них. Усмiхаеться. – Почувайся як удома, – каже вiн. – З якого часу ти прибув? – Із 2001 року. З жовтня. – Маеш утомлений вигляд. – Бачу, що вiн роздумуе, чи розповiсти менi, чому вiн втомився, i вирiшуе, що не варто. – Що там у 2001 роцi? – Великi справи. Виснажливi справи. – Генрi iсть бутерброд зi смаженою яловичиною, який я для нього принесла. – О, смачно. – Нел приготувала. Вiн смiеться. – Нiколи не зрозумiю, як ти можеш створювати величезнi скульптури, якi витримують штормовi вiтри, вдало використовувати барвники, готувати козо[26 - Високоякiсний папiр, що виготовляеться з кори бруссонетii за рецептами Сходу.], i таке всяке, i при тому не можеш впоратися з iжею? Це дивно. – Це психiчний блок. Фобiя. – Дивно. – Я заходжу на кухню i чую тихий голос, що каже: «Йди звiдси». Так я i роблю. – Ти вдосталь iси? Ти схудла. Вiдчуваю себе гладкою. – Я iм. – У мене закрадаеться гнiтюча думка. – Я дуже товста в 2001 роцi? Може, тому ти думаеш, що я надто худа? Генрi смiеться з жарту, якого я не розумiю. – Ну, зараз ти трохи пухкенька, але це мине. – Тьху. – Пухкенька – це добре. Тобi пасуватиме. – Нi, дякую. – Генрi схвильовано дивиться на мене. – Знаеш, я не анорексичка, нiчого такого. Маю на увазi, не переймайся цим. – Ну, просто твоя мама завжди дiставала тебе через це. – Дiставала? – Дiстае. – Чому ти сказав «дiставала»? – Не зважай. Із Люсiль усе добре. Не хвилюйся. Вiн бреше. Менi стискае живiт, обнiмаю колiна й опускаю голову. Генрi: Не можу повiрити, що так жахливо обмовився. Пещу волосся Клер, прагну хоча би на хвильку повернутися у свiй час, рiвно настiльки, щоби проконсультуватися з дорослою Клер i з’ясувати, як я повинен сказати iй п’ятнадцятирiчнiй про смерть матерi. Усе це тому, що майже не сплю. Якби хоч трохи поспав, то метикував би швидше, або хоча би краще виправляв своi помилки. Але Клер, яка е найчеснiшою людиною, яку я знаю, вкрай чутлива до навiть маленькоi брехнi, i тепер едина альтернатива – або не казати нiчого такого, вiд чого вона ошалiе, i не брехати, оскiльки брехнi вона не прийме, або сказати правду, яка однозначно засмутить ii, проте дивним чином змiнить стосунки з матiр’ю. Клер дивиться на мене: – Скажи менi, – просить. Клер: Генрi здаеться пригнiченим. – Я не можу, Клер. – Чому нi? – Знати наперед – недобре. Це впливае на твое життя. – Так. Але ти не можеш сказати менi лише половину. – Нема чого казати. Я справдi панiкую. – Вона вбила себе. – Мене переповнюе впевненiсть у цьому. Я завжди боялася цього найбiльше. – Нi. Нi. Точно нi. Спантеличено дивлюсь на нього. Генрi здаеться дуже нещасним. Не знаю, чи вiн каже правду. Наскiльки простiшим було б життя, якби я могла читати його думки. Мамо. Ой, мамо. Генрi: Це жахливо. Я не можу лишити Клер без вiдповiдi. – Рак яечникiв, – кажу стиха. – Слава Богу, – вiдказуе вона й плаче. П’ятниця, 5 червня 1987 року (Клер шiстнадцять, Генрi тридцять два) Клер: Весь день чекала Генрi. Я така схвильована! Вчора отримала права, i тато сказав, що ввечерi я можу взяти «Фiат» на вечiрку до Рут. Мамi все це не подобаеться, але оскiльки тато вже погодився, тож вона нiчого не може вдiяти. Я чула, як пiсля вечерi вони сперечалися в бiблiотецi. – Ти мiг би спитати мене. – Люсi, тут нема нiчого такого… Беру книжку i йду в долину. Лежу в травi. Сонце починае сiдати. Тут прохолодно, i в травi повно маленьких бiлих метеликiв. На заходi, над деревами, небо рожеве i помаранчеве, а надi мною – наче глибокий блакитний купол. Уже думаю повернутися в будинок i взяти светр, коли раптом чую, як хтось iде по травi. Звiсно ж, це Генрi. Вiн виходить на галявину i сiдае на камiнь. Я шпигую за ним з трави. На вигляд вiн досить молодий, десь трохи за тридцять. Одягнений у просту чорну футболку, джинси й високi кросiвки. Вiн просто тихо сидить i жде. Я ж не можу бiльше чекати анi хвилини, зриваюся на ноги й лякаю його. – Господи, Клер, не доведи дiдугана до iнфаркту. – Ти не дiдуган. Генрi усмiхаеться. Вiн кумедний, коли говорить про старiсть. – Поцiлунок, – вимагаю, i вiн цiлуе мене. – За що? – питае. – Я отримала права! Генрi ошелешений. – О, нi. Тобто вiтаю. Усмiхаюся йому; що би вiн не сказав, це не зiпсуе менi настрiй. – Ти просто заздриш. – Насправдi, так. Я люблю iздити, проте нiколи цього не роблю. – Чому? – Дуже небезпечно. – Боягуз. – Маю на увазi, для iнших людей. Уяви, що би сталося, якби я був за кермом i раптом зник? Автомобiль продовжуе рухатись, i – бабах! Багато трупiв i кровi. Це не дуже добре. Сiдаю на камiнь поряд з Генрi. Вiн вiдсуваеться. Я не зважаю. – Сьогоднi ввечерi я йду на вечiрку до Рут. Хочеш пiти? Вiн пiднiмае брову. Зазвичай це означае, що вiн збираеться процитувати щось iз книжки, про яку я нiколи не чула, або ж прочитати менi якусь лекцiю. Натомiсть вiн просто каже: – Але ж Клер, ми зустрiнемо твоiх друзiв. – Чому б i нi? Я втомилася це приховувати. – Давай розберемося. Тобi шiстнадцять рокiв. Менi тридцять два, я удвiчi старший за тебе. Впевнений, нiхто цього навiть i не помiтить, i твоi батьки нiколи про це не дiзнаються. Зiтхаю. – Ну, я мушу пiти на цю вечiрку. Ходи зi мною, посидиш у машинi, я не затримаюсь там надовго, а потiм ми зможемо кудись сходити. Генрi: Ми припаркували авто за квартал вiд будинку Рут. Музика долинае аж сюди, це гурт «Talking Heads» «Раз у життi». Узагалi-то я хотiв би пiти з Клер, але це було би нерозумно. Вона вистрибуе з машини й каже: «Залишайся тут!», нiби я – великий, неслухняний пес. На нiй коротка спiдниця, пiдбори; вона бреде до Рут. Опускаюся в крiсло й чекаю. Клер: Тiльки-но увiйшла, одразу зрозумiла – вечiрка була помилкою. Батьки Рут поiхали на тиждень до Сан-Франциско, то вона хоча би матиме трохи часу, щоб все пiдлатати, прибирати i пояснити в разi чого, однак я рада, що це не мiй будинок. Старший брат Рут, Джейк, також запросив своiх друзiв, а iх усього близько ста чоловiк, i всi вони п’янi. Там бiльше хлопцiв, анiж дiвчат, i я пожалкувала, що не надягла брюки й балетки, але вже нiчого з цим не вдiеш. Коли пiшла до кухнi, щоб щось випити, то почула, як хтось позаду мене каже: «Зацiни Мiс Дивись-але-не-чiпай!» i робить непристойний сьорбаючий звук. Обернулась i побачила, що хлопець, якого ми називаемо Ящеролиций (через прищi) витрiщаеться на мене. – Гарна сукня, Клер. – Дякую, але це не заради тебе, Ящеролиций. Вiн iде за мною на кухню. – Знаеш, це не дуже приемно чути, юна ледi. Адже я просто намагаюся висловити свое захоплення твоiм надзвичайно привабливим вбранням, а ти мене ображаеш… Вiн нiяк не може замовкнути. Нарештi я вирвалася, при цьому схопивши Гелен i використавши ii замiсть живого щита, аби вийти з кухнi. – Це жахливо, – каже Гелен. – Де Рут? Рут ховаеться з Лаурою нагорi у своiй кiмнатi. Вони в темрявi курять косяк i дивляться у вiкно, як купа друзiв Джейка купаються в басейнi. Скоро ми всi будемо сидiти бiля вiкна й витрiщатися на них. – М-м-м, – каже Гелен. – Я би хотiла ось цього. – Якого? – запитуе Рут. – Хлопця на вишцi для стрибкiв. – О-о-о. – Дивися, Рон, – каже Лаура. – Це Рон? – Рут хихотить. – Вау. Ну, думаю, хто завгодно матиме кращий вигляд без футболки з Металiкою i страшненького шкiряного жилета, – зауважуе Гелен. – Гей, Клер, ти мовчиш. – Гм? Думаю, так, – ледь чутно промовляю. – Дивлюся на тебе, – каже Гелен. – Ти так хтиво поглядаеш. Менi соромно за тебе. Як ти довела себе до такого стану? – Вона смiеться. – Серйозно, Клер, чому би просто не покiнчити з цим? – Я не можу, – жалiбно вiдказую. – Звичайно, можеш. Просто спустись i крикни «Трахнiть мене!», i близько п’ятдесяти хлопцiв будуть кричати «Я! Я!» – Ти не розумiеш. Я не хочу – це не те, що… – Їй потрiбен хтось, зокрема, – пояснюе Рут, не зводячи очей з басейну. – Хто? – питае Гелен. Знизую плечима. – Давай, Клер, зiзнавайся. – Облиш ii, – каже Лаура. – Якщо Клер не хоче говорити, вона не мусить. Сиджу поряд з Лаурою, схиливши голову на ii на плече. Гелен зриваеться на ноги. – Я скоро повернуся. – Куди ти йдеш? – Я принесла шампанське i грушевий сiк, щоб зробити «Беллiнi», але залишила його в машинi. Вона вилiтае з дверей. Високий хлопець з волоссям до плечей, робить сальто назад iз трамплiна. – Вау! – в унiсон вигукують Рут i Лаура. Генрi: Минуло чимало часу, може, година чи близько того. Я з’iв половину чипсiв i випив теплу колу, яку Клер взяла зi собою. Трохи подрiмав. Вона пiшла так надовго, що я подумав, чи не прогулятися трохи. До того ж менi треба вiдлити. Чую, як наближаеться стукiт пiдборiв. Визираю у вiкно, але це не Клер, це бомбезна блондинка в облягаючiй червонiй сукнi. Розумiю, що це подруга Клер – Гелен Пауел. Ой. Вона стае з мого боку бiля машини, спираеться i дивиться на мене. Крiзь ii плаття видно все, навiть Токiо. Вiдчуваю себе трохи сп’янiлим. – Привiт, хлопче Клер. Я Гелен. – Помилились номером, Гелен. Але приемно було познайомитися. – Вiд неi сильно тхне алкоголем. – Хiба ти не збираешся вийти з машини, щоби тебе представили? – Дякую, менi й тут досить непогано. – Ну, тодi я просто приеднаюся до тебе тут. – Вона невпевнено рухаеться навколо передньоi частини автомобiля, вiдчиняе дверi й усiдаеться на водiйське сидiння. – Я давно хотiла зустрiтися з тобою, – зiзнаеться Гелен. – Справдi? Чому? – Вiдчайдушно хочу, щоб прийшла Клер i порятувала мене, але ж тодi я програю цю гру, чи не так? Гелен нахиляеться до мене й шепоче: – Я вирахувала твое iснування. Моi потужнi здiбностi спостереження спонукають мене до висновку: все, що залишаеться пiсля того, як усунути неможливе, – це правда, якою би неймовiрною вона не була. Отже, – Гелен вiдригуе. – Як це не жiночно. Вибач. Звiдси я зробила висновок, що Клер повинна мати хлопця, бо iнакше вона не вiдмовлялася би переспати з цими милими хлопчиками, а вони через це дуже-дуже засмутилися. І ось ти тут. Та-дам! Менi завжди подобалась Гелен, шкода було вводити ii в оману. Хоча це пояснюе те, що вона сказала на нашому весiллi. Менi подобаеться, коли маленькi шматочки головоломки стають на мiсце. – Це дуже переконливi мiркування, Гелен, але я не хлопець Клер. – Тодi чому ти сидиш в ii машинi? Гарячковито мiркую. Клер уб’е мене за це. – Я – друг батькiв Клер. Вони дуже хвилювалися, що вона бере машину на вечiрку, де може бути алкоголь, тому попросили мене пiти разом з нею i бути ii водiем, якщо вона нап’еться i не зможе сiсти за кермо. Гелен набундючилася. – Це не обов’язково. Наша маленька Клер вип’е стiльки, що цим можна заповнити хiба крихiтний наперсток. – Я нiколи не казав, що це не так. Просто в ii батькiв параноя. Високi пiдбори цокають тротуаром. Цього разу це Клер. Вона завмирае, коли бачить, що у мене е компанiя. Гелен вискакуе з машини i каже: – Клер! Цей нечемний чоловiк каже, що вiн не твiй хлопець. Клер i я переглядаемося. – Ну, вiн не мiй хлопець, – коротко вiдказуе Клер. – Ой, – каже Гелен. – Ти йдеш? – Уже майже пiвнiч. Я зараз перетворюся на гарбуз. – Клер обходить машину i вiдчиняе дверi. – Давай, Генрi, поiхали. – Вона заводить машину i вмикае фари. Гелен нерухомо стоiть у свiтлi фар. Вiдтак пiдходить до мого боку автомобiля. – Не ii хлопець, так, Генрi? На якусь хвилину ти мене майже обдурив. Бувай, Клер. Вона смiеться; Клер незграбно виводить автомобiль iз парковки. Рут живе на Конгер. Коли авто повертае на Бродвей, бачу, що лiхтарi не працюють. Бродвей – це двосмугове шосе. Воно пряме, але без лiхтарiв, i iхати туди – це як потрапити в чорнильницю. – Клер, краще увiмкни дальне свiтло, – кажу. Однак вона тягнеться вперед i повнiстю виключае фари. – Клер! – Не кажи менi, що я маю робити! Я замовкаю. Усе, що бачу, – це як свiтяться цифри радiогодинника. Зараз 23:36. Чую рух повiтря повз автомобiль, шум двигуна; вiдчуваю, як колеса проiжджають по асфальту, але чомусь здаеться, що ми завмерли, а свiт рухаеться довкола нас зi швидкiстю сорок п’ять миль на годину. Заплющую очi. Пусте. Розплющую iх. Мое серце шалено калатае. Удалинi з’являються фари. Клер вмикае свiтло i машина знову мчить, iдеально вирiвнявшись помiж жовтими смугами посерединi дороги i на узбiччi шосе. Зараз 23:38. У свiтлi, що вiдбиваеться вiд освiтленоi панелi приладiв, на обличчi Клер не помiтно жодних емоцiй. – Навiщо ти це зробила? – тремким голосом запитую. – А чому б i нi? – Голос Клер спокiйний, як лiтнiй ставок. – Може, тому, що ми обое могли загинути в жахливiй аварii? Клер натискае на гальма, i авто повертае на шосе «Блу Стар»[27 - Дороги iз позначками на узбiччях, що вшановують збройнi сили США.]. – Але ж цього не сталося, – вiдповiдае вона. – Я виросту i зустрiну тебе, ми одружимося, до того ж ти зараз тут. – А звiдки ти знаеш? Може, ти розбила машину i ми обое провели рiк у корсетi? – Але тодi ти би мене попередив, щоб я цього не робила, – каже Клер. – Я намагався, але ти накричала на мене! – Маю на увазi, старший ти сказав би менi молодшiй не розбити машину. – Ну, тодi це би вже сталося. Ми доiхали до провулку Мiгрем, i Клер звернула авто туди. Це приватна дорога, яка веде до ii будинку. – Зупинися, Клер, добре? Будь ласка! Клер скеровуе автiвку на траву, зупиняе, вимикае двигун i фари. Знову зовсiм темно, чути спiв мiльйонiв цикад. Пригортаю до себе Клер, обiймаю ii. Вона напружена i скута. – Пообiцяй менi. – Що? – питае Клер. – Пообiцяй менi бiльше не робити нiчого подiбного. Маю на увазi не лише машину, а взагалi – не робити нiчого небезпечного. Тому що ти нiчого не знаеш. Майбутне дивне, i ти не можеш поводитися, наче ти непереможна… – Але якщо ти бачив мене в майбутньому… – Повiр менi. Просто довiрся менi. Клер смiеться. – Навiщо менi це робити? – Я не знаю. Може, тому, що я тебе кохаю? Клер повертае голову так швидко, що аж ударила мене в щелепу. – Ой. – Вибач. – Ледве бачу контури ii профiлю. – Ти мене кохаеш? – перепитуе вона. – Так. – І зараз теж? – Так. – Але ти не мiй хлопець. Ох. Ось що ii бентежить! – Ну, технiчно кажучи, я твiй чоловiк. Оскiльки ти ще не замiжня, то, я вважаю, нам доведеться сказати, що ти моя дiвчина. Клер кладе свою руку туди, куди, мабуть, не слiд ii класти. – Я би волiла бути твоею коханкою. – Клер, тобi шiстнадцять. – Обережно забираю руку i голублю ii лице. – Я досить доросла. Фу, руки мокрi. – Клер вмикае верхне свiтло, i я ошелешений: ii обличчя i сукня у кровi. Дивлюся на своi долонi – вони липкi й червонi. – Генрi! Що сталося? – Я не знаю. – Облизую праву долоню, на якiй помiтнi чотири порiзи у формi пiвмiсяця. Смiюся. – Це вiд моiх нiгтiв. Коли ти iхала з вимкненими фарами. Клер вимикае верхне свiтло, i ми знову сидимо в темрявi. Щосили спiвають цикади. – Я не хотiла тебе налякати. – Хотiла. Але зазвичай я вiдчуваю себе в безпецi, коли ти за кермом. Просто… – Що? – Я потрапив у аварiю, коли був малий, i вiдтодi не люблю iздити в машинах. – Ой… вибач. – Так… Гей, котра година? – О Господи. – Клер вмикае свiтло. 00:12. – Я запiзнилася. І як я можу зайти уся в кровi? – Вона видаеться такою розгубленого, що менi хочеться смiятися. – Ось. – Лiвою долонею проводжу мiж ii верхньою губою i носом. – У тебе кров з носа. – Гаразд. – Вона заводить двигун, вмикае фари i повертае машину на дорогу. – Ета перелякаеться, коли побачить мене. – Ета? А як же твоi батьки? – Мама, напевно, спить, а тато цiеi ночi грае у покер. Клер вiдчиняе ворота i заводить авто. – Якби моя дитина поiхала машиною в той самий день, коли отримала права, я сидiв би з секундомiром бiля вхiдних дверей. – Клер зупиняе машину так, щоби з будинку ii не було видно. – У нас е дiти? – Вибач, це секретна iнформацiя. – Я вимагатиму ii рамках «Закону про свободу iнформацii». – Будь ласка. – Обережно цiлую ii, щоб не витерти несправжню кров пiд носом. – Дай менi знати, коли з’ясуеш. – Вiдчиняю дверi автiвки. – Щасти тобi з Етою. – На добранiч. – Добранiч. – Виходжу i якомога тихiше зачиняю дверi. Автомобiль заiжджае у двiр, ховаеться за поворотом i зникае у темрявi ночi. Йду вслiд за ним до свого лiжка – на лузi пiд зiрками. Недiля, 27 вересня 1987 року (Генрi тридцять два, Клер шiстнадцять) Генрi: Матерiалiзуюсь у лузi, приблизно за п’ятнадцять метрiв на заходi вiд галявини. Почуваю себе жахливо, паморочиться у головi й нудить; кiлька хвилин просто сиджу i намагаюсь прийти до тями. Холодно й похмуро. Сиджу у високiй коричневiй травi, яка врiзаеться в мою шкiру. Якийсь час по тому почуваю себе трохи краще; довкола тихо, я пiдводжусь i йду на галявину. Клер сидить на землi, притулившись до каменя. Вона нiчого не каже, просто дивиться на мене, i в ii поглядi помiтна злiсть. «Ой, – думаю. – Що ж я накоiв?» У неi зараз перiод Грейс Келлi, на нiй блакитне шерстяне пальто i червона спiдниця. Тремчу й шукаю коробку з одягом. Знаходжу ii, надягаю чорнi джинси, чорний светр, чорнi вовнянi шкарпетки, чорне пальто, чорнi чоботи i чорнi шкiрянi пальчатки. Схоже, я ладнаюсь знiматися у фiльмi Вiма Вендерса. Сiдаю поруч Клер. – Привiт, Клер. Усе добре? – Привiт, Генрi. Ось. – Вона простягае менi термос i два бутерброди. – Дякую. Не дуже добре почуваюсь, тому трохи зачекаю. – Ставлю iжу на камiнь. У термосi кава, я глибоко вдихаю. Вiд самого лише запаху почуваюсь краще. – Усе добре? Вона не дивиться на мене. Придивляюсь до Клер i розумiю, що вона плаче. – Генрi. Ти мiг би побити когось для мене? – Що? – Я хочу зробити декому дуже боляче, але я не досить доросла, i не вмiю битися. Ти зробиш це для мене? – Гей. Про що ти говориш? Хто? Чому? Клер дивиться на колiна. – Я не хочу про це говорити. Ти можеш повiрити менi на слово, що вiн цiлком цього заслуговуе? Менi здаеться, я знаю, що вiдбуваеться, здаеться, чув цю iсторiю ранiше. Зiтхаю, наближаюсь до Клер i обiймаю ii. Вона схиляе голову менi на плече. – Це стосуеться хлопця, з яким ти ходила на побачення, так? – Так. – Вiн козел, а тепер ти хочеш знищити його? – Так. – Клер, багато хлопцiв – придурки. Я теж був придурком. Клер смiеться. – Можу посперечатися, ти не такий придурок, як Джейсон Еверлi. – Вiн футболiст чи щось таке? – Так. – Клер, чому ти думаеш, що я зможу побити спортсмена, та ще й удвiчi молодшого? Навiщо ти взагалi зустрiчаешся з такими? Вона знизуе плечима. – У школi всi мене дiставали, бо я нiколи не зустрiчатися нi з ким. Тобто Рут, i Мег, i Ненсi, i вже ходять чутки, що я лесбiйка. Навiть мама питае, чому я нi з ким не зустрiчаюся. Хлопцi запрошують мене на побачення, а я вiдмовляю. Потiм Беатрiче Дiлфорд, вона лесбiйка, запитала мене, чи я теж така, а я вiдповiла, що нi. Вона сказала, що не здивована, просто всi про це кажуть. Тодi я подумала, ну, може, варто сходити на побачення з кiлькома хлопцями. А потiм мене запросив Джейсон. Вiн начебто спортсмен, i вiн дуже привабливий, тож я знала, якщо пiду з ним на побачення, то всi про це дiзнаються i, можливо, замовкнуть. – То це ти вперше ходила на побачення? – Так. Ми пiшли в iталiйський ресторан, там були Лаура з Майком i ще кiлька однокласникiв, якi ходять зi мною на уроки театру. Я запропонувала заплатити за себе, але вiн вiдмовився, сказав, що нiколи так не робить. І все було добре, я маю на увазi, ми розмовляли про школу й уроки, про футбол. Потiм пiшли в кiно на VII частину «П’ятницi, 13»; фiльм насправдi був дурний, якби ти його лише бачив. – Я бачив. – Справдi? Невже? Не схоже, що ти таке дивишся. – З тiеi ж причини, що й ти: подруга хотiла подивитися. – Ну, i хто це? – Жiнка на iм’я Алекс. – Яка вона? – Касир у банку з великими цицьками, любила, щоб ii вiдшмагали. – Остання частина фрази мимоволi зриваеться з моiх уст, я усвiдомлюю, що говорю з Клер-пiдлiтком, а не з Клер-дружиною, i подумки вдаряю себе по лобi. – Вiдшмагали? – Клер дивиться на мене, усмiхаеться, брови пiднятi майже до волосся. – Не бери в голову. То ви пiшли в кiно…? – Аа. Ну, потiм вiн захотiв поiхати в Треверс. – А що таке Треверс? – Це ферма на пiвночi. – Голос Клер стишуеться, я ледве ii чую. – Це там, де всi… кохаються. Я мовчу. – Тому я сказала, що втомилася, i хочу додому, а вiн ошалiв. – Клер замовкае, якийсь час ми сидимо, слухаючи птахiв, шум лiтакiв, вiтер. Раптом Клер додае: – Вiн справдi ошалiв. – Що сталося? – Вiн не вiдвiз мене додому. Я не була впевнена, де саме ми були, десь на дванадцятому шосе, вiн просто iздив вулицями, Боже, я не знаю, де це. Вiн поiхав грунтовою дорогою, до маленького котеджу. Поруч е озеро, я його чула. У нього був ключ вiд цього котеджу. Я починаю нервувати. Клер нiколи не говорила менi про це, просто розповiдала, що була на жахливому побаченнi з хлопцем на iм’я Джейсон, який був футболiстом. Клер знову замовкла. – Клер. Вiн тебе згвалтував? – Нi. Вiн сказав, що я не… досить гарна. Сказав… Нi, вiн не гвалтував мене. Вiн просто зробив менi боляче. Вiн змусив мене… – Вона не може говорити. Я чекаю. Клер розстiбае пальто, знiмае його. Потiм знiмае сорочку, i я бачу, що ii спина вкрита синцями. Вони темно-фiолетовi на ii бiлiй шкiрi. Клер повертаеться, бачу цигарковий опiк на правiй грудi, на тому мiсцi утворився огидний пухир. Якось я спитав, звiдки в неi цей шрам, а вона не сказала. Я вб’ю цього хлопця. Покалiчу його. Клер сидить передi мною, плечi опущенi, шкiра взялася сиротами. Вiддаю iй сорочку, вона одягаеться. – Гаразд, – тихо кажу iй. – Де менi знайти цього хлопця? – Я вiдвезу тебе, – вiдказуе вона. У кiнцi заiзду, подалi вiд будинку, Клер пiдбирае мене у свiй «фiат». Вона вдягла сонцезахиснi окуляри, хоча надворi похмуро, нафарбувала губи i закрутила волосся на потилицi. Клер видаеться набагато старшою за шiстнадцятирiчну. Вона мовби тiльки що зiйшла з «Вiкна у двiр», хоча подiбнiсть була би бiльш досконалою, якби вона була блондинкою. Авто iде повз осiннi дерева, хоча я не думаю, що хтось iз нас помiчае якiсь барви. У моiй головi постiйно прокручуеться та частина плiвки, на якiй показано, що сталося з Клер в тому маленькому будиночку. – Наскiльки вiн великий? Клер думае. – На кiлька дюймiв вищий за тебе. Набагато важчий. Може, п’ятдесят фунтiв? – Господи. – Я взяла це. – Клер копирсаеться в сумочцi й дiстае пiстолет. – Клер! – Це татiв. Швидко мiзкую. – Клер, це погана iдея. Маю на увазi, я досить божевiльний, щоби справдi використати його, i це було б нерозумно. О, зачекай. – Забираю його в неi, вiдкриваю затвор i витягую кулi, кладу iх у ii сумочку. – Ось. Так краще. Генiальна iдея, Клер. – Клер запитально дивиться на мене. Ховаю пiстолет у кишеню свого пальта. – Ти хочеш, щоб я зробив це анонiмно, чи вiн мае знати, що це привiт вiд тебе? – Я хочу там бути. – Добре. Авто заiжджае на приватну дорогу i зупиняеться. – Я хочу кудись його вiдвезти i хочу, щоб ти зробив йому дуже боляче. Хочу на це дивитися. І ще я хочу, щоби вiн до смертi перелякався. Зiтхаю. – Клер, зазвичай я не такого не роблю. Я можу побити когось хiба що для самооборони. – Будь ласка. – Вона каже це абсолютно безпристрасно. – Добре. – Ми рухаемося далi й зупиняемося перед великим новим будинком у колонiальному стилi. Машин не видно. З вiдчиненого вiкна на другому поверсi долинае «Van Halen». Ми пiдходимо до вхiдних дверей, я стою осторонь, поки Клер натискае на гудзик дзвiнка. За хвилину музика рiзко стихае i хтось важко спускаеться сходами. Вiдчиняються дверi й пiсля паузи низький голос питае: – Що? Хочеш ще? Це все, що я хотiв почути. Дiстаю пiстолет i пiдходжу до Клер. Нацiлюю пiстолет на хлопця. – Привiт, Джейсоне, – каже Клер. – Я думала, ти захочеш пiти з нами. Вiн робить те ж саме, що зробив би i я: падае i викочуеться з-пiд прицiлу, однак не досить швидко. Я вже у дверях, пiдстрибую, вдаряю його у сонячне сплетiння, йому перехоплюе подих. Встаю, ставлю ногу йому на груди, цiлюся в голову. C’est magnifique mais ce n’est pas la guerre[28 - Це красиво, але це не вiйна.]. Вiн схожий на Тома Круза: дуже красивий, справжнiй американець. – То на якiй, кажеш, позицii вiн грае? – перепитую Клер. – Пiвзахисник. – Гм. Нiколи б не здогадався. Вставай, руки вгору, щоби я бачив, – весело кажу йому. Вiн пiдкорюеться, веду його за дверi. Ми всi стоiмо на дорозi. У мене з’являеться iдея. Я вiдправляю Клер до будинку за мотузкою, скоро вона виходить з ножицями i скотчем. – Де ти хочеш це зробити? – У лiсi. Джейсон важко дихае, ми ведемо його до лiсу. Йдемо хвилин зо п’ять, невдовзi бачу маленьку галявинку iз пiдхожим молодим в’язом на узлiссi. – Може, тут, Клер? – Так. Дивлюсь на неi. Вона абсолютно безпристрасна, холодна, як жiнка-вбивця у Реймонда Чандлера. – Ну, Клер, командуй. – Прив’яжи його до дерева. Вручаю iй пiстолет, i скотчем зв’язую за деревом руки Джейсона. Там майже повний рулон скотчу, i я збираюся використати весь. Джейсон важко дихае, хрипить. Стаю поруч iз ним i дивлюся на Клер. Вона дивиться на Джейсона, наче вiн поганий зразок концептуального мистецтва. – Ти що, астматик? Вiн кивае. Його зiницi звузилися в крихiтнi чорнi точки. – Я принесу iнгалятор, – каже Клер. Вона вiддае менi пiстолет i йде геть крiзь лiс стежкою, якою ми сюди прийшли. Джейсон намагаеться дихати обережно i повiльно. Вiн намагаеться говорити. – Хто… ти? – хрипко запитуе. – Я хлопець Клер. Я тут, щоб навчити тебе гарних манер, якщо ти iх не маеш. – Я облишив свiй знущальний тон, пiдiйшов до нього впритул i тихо спитав: – Як ти мiг так з нею вчинити? Вона така юна. Вона ще нiчого не знае, а тепер ти остаточно все зiпсував… – Вона… вона… мене дражнила. – Вона уявлення не мае. Це так, як мучити кошеня, тому що воно тебе вкусило. Джейсон не вiдповiдае. Його дихання переходить у довге, тремтяче гоготiння. Я починаю хвилюватися, i тут приходить Клер. Вона тримае iнгалятор, дивиться на мене. – Люба, ти знаеш, як користуватися цiею штукою? – Думаю, ii треба струсити, потiм покласти йому до рота й натиснути на неi зверху. Вона це робить i питае його, чи потрiбно ще. Вiн кивае. Пiсля чотирьох iнгаляцiй ми бачимо, що поступово вiн починае дихати нормально. – Готова? – запитую Клер. Вона тримае ножицi, кiлька разiв клацае ними у повiтрi. Джейсон здригаеться. Клер пiдходить до нього, опускаеться на колiна i починае рiзати його одяг. – Гей! – кричить Джейсон. – Тихiше, будь ласка, – промовляю. – Нiхто не заподiе тобi шкоди. Поки що. Клер закiнчуе зрiзати з нього джинси i береться за футболку. Я примотую його скотчем до дерева. Починаю зi щиколоток i дуже обережно обмотую йому литки i стегна. – Зупинись тут, – каже Клер, вказуючи на мiсце трохи нижче вiд промежини Джейсона. Вона здирае з нього плавки. Клейкою стрiчкою я обмотую його талiю. Його шкiра вогка i холодна на дотик, дуже засмагла скрiзь, окрiм мiсць, якi були пiд плавками «Спiдо». Вiн дуже пiтнiе. Я обмотав його до плечей i зупинився, щоб вiн мiг дихати. Ми робимо крок назад i милуемося нашою роботою. Тепер Джейсон, немов мумiя у скотчi з добрячою ерекцiею. Клер починае смiятися. Їi смiх звучить зловiсно i розходиться вiдлунням по лiсi. Я пильно дивлюсь на неi. В ii смiху е якесь знання i якась жорстокiсть, i менi здаеться, що цей момент е знаковим, це начебто межа мiж дитинством Клер i ii перетворенням на жiнку. – Що далi? – запитую. Частина мене хоче перетворити його на котлету, iнша частина не хоче бити того, хто приклеений до дерева. Джейсон стае бурякового кольору. Це добряче контрастуе iз сiрим скотчем. – О, – каже Клер. – Знаеш, думаю, цього достатньо. Вiдчуваю полегшення. Звiсно, перепитую: – Ти впевнена? Може, зробити ще щось? Порвати йому барабаннi перетинки? Зламати носа? О нi, чекай, вiн уже раз зламав його сам. Ми могли би перерiзати його Ахiллесове сухожилля. І найближчим часом вiн не зможе грати в футбол. – Нi! – Джейсон напружуеться. – Отже, проси вибачення, – кажу йому. Джейсон вагаеться. – Вибач. – Це так зворушливо. – Я знаю, – каже Клер. Вона порпаеться в сумочцi й знаходить маркер. Пiдходить до Джейсона, наче вiн – небезпечна тварина в зоопарку, i починае писати на його обмотаних скотчем грудях. Закiнчивши, вiдступае назад i закривае маркер. Вона написала звiт про iхне побачення. Вiдтак кидае маркер назад у сумочку й каже: – Пiшли. – Але ж ми не можемо просто залишити його. У нього може статися черговий напад астми. – Гм. Добре, знаю. Я кому-небудь подзвоню. – Зачекай хвилинку, – просить Джейсон. – Що? – питае Клер. – Кому ти зателефонуеш? Подзвони Робовi. Клер смiеться. – Е-е-е… Я зателефоную всiм знайомим дiвчатам. Пiдходжу до Джейсона i наставляю дуло пiстолета йому пiд пiдборiддя. – Якщо ти хоч комусь заiкнешся про мое iснування, а я про це дiзнаюся, то обов’язково повернуся i знищу тебе. Ти не зможеш ходити, говорити, жерти, чи трахатися, коли я це закiнчу. Наскiльки тобi вiдомо, Клер – мила дiвчина, яка з якоiсь незрозумiлоi тобi причини не ходить на побачення. Второпав? Джейсон дивиться на мене з ненавистю. – Второпав. – Ми повелися з тобою дуже поблажливо. Якщо ти знову завдаси клопоту Клер, ти пошкодуеш. – Добре. – Добре. – Кладу пiстолет назад до кишенi. – Це було весело. – Слухай, чмо… Ну, i якого бiса? Ступаю крок назад i з усiеi сили вдаряю його в пах. Джейсон кричить. Повертаюсь i дивлюсь на Клер, вона аж побiлiла. Сльози бiжать обличчям Джейсона. Цiкаво, чи вiн знепритомнiе. – Ходiмо, – кажу. Клер кивае. Принишклi, ми повертаемося до машини. Чую, що Джейсон щось кричить. Ми забираемось у машину, Клер ii заводить i розвертае. Авто ракетою мчить униз до дороги i виiжджае на вулицю. Дивлюся, як вона керуе автiвкою. Починае накрапати дощ. На ii вустах грае усмiшка. – Цього ти хотiла? – питаю. – Так, – вiдповiдае Клер. – Це було чудово. Дякую. – Будь ласка. – У мене паморочиться в головi. – Думаю, я вже йду. Клер повертае авто на бiчну вуличку. Дощ уже тарабанить по машинi, ми наче iдемо через автомийку. – Поцiлуй мене, – вимагае вона. Я цiлую i зникаю. Понедiлок, 28 вересня 1987 року (Клер шiстнадцять) Клер: В понедiлок у школi на мене всi дивляться, але нiхто не говорить. Почуваюся, наче шпигунка Гаррiет, пiсля того як однокласники знайшли ii шпигунського записника. Пройтися коридором – це мовби перейти Червоне море. Коли йду на англiйську, а це перший урок, усi замовкають. Сiдаю поруч iз Рут. Вона всмiхаеться i, схоже, стурбована. Я також нiчого не кажу, але потiм пiд столом вiдчуваю ii руку, гарячу i маленьку. Рут на мить бере мене за руку, а потiм мiстер Партакi заходить у клас, i вона ii забирае. Мiстер Партакi помiчае, що в класi неприродна тиша. Вiн м’яко каже: – Сподiваюсь, ви добре провели вихiднi? – О, так, – вiдповiдае Сью Вонг, i класом пробiгае нервовий смiшок. Партакi спантеличений, зависае тривала пауза. Вiдтак вiн каже: – Ну, добре, тодi берiмося за «Бiллi Бадда». У тисяча вiсiмсот п’ятдесят першому роцi Герман Мелвiлл опублiкував роман «Мобi Дiк, або Бiлий Кит», який американська громадськiсть зустрiла з величезною байдужiстю… Усе це пролiтае повз моi вуха. Навiть незважаючи на бавовняну майку, мiй светр торкаеться тiла, мов наждачним папером; до того ж болять ребра. Моi однокласники ледь добирають слова, обговорюючи «Бiллi Бадда». Нарештi лунае дзвiнок, i вони тiкають. Я йду, не поспiшаючи, Рут iде поруч зi мною. – Усе гаразд? – запитуе вона. – Здебiльшого. – Я зробила, як ти сказала. – О котрiй годинi? – Десь о шостiй. Я боялася, що його батьки прийдуть додому i знайдуть його. Вирiзати його було важко. Скотч поздирав йому все волосся на грудях. – Добре. Багато людей побачило його? – Так, усi. Ну, всi дiвчата. Наскiльки менi вiдомо, хлопцiв не було. Коридори практично порожнi. Стою перед кабiнетом французькоi мови. – Клер, я розумiю, чому ти це зробила, але я не розумiю, як ти це зробила. – Менi допомогли. Лунае дзвiнок, i Рут пiдстрибуе. – Боже. Я вже вп’яте пiдряд запiзнююсь у спортзал! – Вона вiдходить так, нiби на неi дiе потужне магнiтне поле. – Розкажеш за обiдом, – гукае Рут, а я повертаюся i йду в клас мадам Сiмони. – Ah, Mademoiselle Abshire, asseyez-vous, s’il vous plait[29 - О, мiс Ебшир, сiдайте, будь ласка (фр.).]. Сиджу мiж Лаурою i Гелен. Гелен пише менi записку: «Молодчина». Клас перекладае Монтеня. Ми тихо працюемо, а мадам ходить класом i виправляе нас. Я не можу зосередитися. Вираз обличчя Генрi, пiсля того, як вiн копнув Джейсона: абсолютно байдужий, наче вiн щойно потиснув його руку, наче вiн думав про всiлякi дрiбницi, а потiм хвилювався, бо не знав, як я вiдреагую. Здаеться, Генрi подобалося завдавати Джейсону болю. Так само як Джейсону подобалося завдавати болю менi? Але ж Генрi хороший. Хiба це нормально? А чи нормально, що я хотiла, щоби вiн це зробив? – Clare, attendez[30 - Клер, почекайте.], – каже мадам, стоячи збоку бiля мене. Пiсля дзвiнка всi знову вибiгають з класу. Я йду з Гелен. Лаура винувато обiймае мене i бiжить на урок музики в iнший кiнець будiвлi. А в нас iз Гелен третiй урок у спортзалi. Гелен смiеться. – Ну, блiн, ти i дiвчинка. Я ледь повiрила своiм очам. Як ти прив’язала його до дерева? Я вже втомилася вiд розпитувань. – У мене е знайомий, який таким займаеться. Вiн i допомiг менi. – Хто «вiн»? – Один з татових клiентiв, – брешу. Гелен хитае головою. – Не вмiеш ти брехати. Посмiхаюся i нiчого не вiдповiдаю. – Це Генрi, так? Киваю головою i прикладаю палець до губ. Ми прийшли до спортзалу для дiвчат. Заходимо в роздягальню, i – абракадабра! – всi дiвчата припиняють говорити. Здаеться, залишки розмов наповнюють цю тишу. Нашi з Гелен шафки поряд. Вiдчиняю свою й дiстаю спортивний костюм i взуття. Мiркую над тим, що маю робити тепер. Знiмаю туфлi i панчохи, роздягаюсь до спiдньоi бiлизни; лiфчик зараз не ношу, бо менi надто боляче. – Гей, Гелен, – кажу. Знiмаю кофтину, i вона повертаеться. – О, Господи, Клер! Синцi на вигляд ще гiршi, нiж учора. Деякi з них набули зеленуватого вiдтiнку. На стегнах – шрами вiд пояса Джейсона. – О, Клер. – Гелен пiдходить i обережно мене обiймае. Кiмнату огортае тиша. Дивлюся через плече Гелен i бачу, що всi дiвчата зiбралися навколо нас, i всi вони дивляться. Гелен виструнчуеться, дивиться на них i промовляе: «Ну?» Хтось позаду починае плескати у долонi. Вiдтак усi вони плескають i смiються, розмовляють i веселяться. Вiдчуваю себе легкою. Легкою, мов повiтря. Середа, 12 липня 1995 року (Клер двадцять чотири, Генрi тридцять два) Клер: Лежу в лiжку, майже сплю, коли вiдчуваю, як рука Генрi пестить мiй живiт. Розумiю, що вiн повернувся. Розплющую очi. Вiн нахиляеться i цiлуе маленький шрам вiд опiку цигаркою; у тьмяному нiчному свiтлi торкаюся його лиця. Промовляю: – Дякую. Вiн вiдповiдае: – Був радий допомогти. Це единий раз, коли ми про це говорили. Недiля, 11 вересня 1988 року (Генрi тридцять шiсть рокiв, Клер сiмнадцять) Генрi: Теплого вересневого полудня ми з Клер у садку. На галявинi пiд золотим сонцем гудуть комахи. Усе довкола огорнене тишею. Бачу, як мiж сухотрав’ям вiд тепла мерехтить повiтря. Ми пiд яблунею. Клер спираеться об стовбур, пiдклавши подушку. Я лежу, поклавши голову iй на колiна. Ми поiли, навколо нас розкиданi залишки обiду вперемiш з опалими яблуками. Я сонний i задоволений. У моему теперiшньому нинi сiчень, i ми з Клер сваримося. А ця лiтня iнтерлюдiя – просто iдилiя. Клер промовляе: – Я хотiла б намалювати тебе ось таким. – Догори ногами? І сплячим? – Розслабленим. Ти такий спокiйний. Чому б i нi? – Давай. Ми тут передовсiм тому, що Клер потрiбно намалювати дерева для уроку мистецтва. Вона бере до рук свiй альбом i вугiльний олiвець. Розташовуе альбом на колiнах. – Менi посунутись? – запитую. – Нi, це багато що змiнить. Ляж, як ти тепер лежав, будь ласка. Лiниво повертаюсь, розглядаючи вiзерунки гiлля на тлi неба. Непорушнiсть – це дисциплiна. Коли читаю, то можу не ворушитись досить довго, але позувати Клер завжди навдивовижу складно. Навiть та поза, що спершу здаеться дуже зручною, стае катуванням пiсля п’ятнадцяти хвилин непорушностi. Не рухаючи нiчим, окрiм очей, дивлюсь на Клер. Вона поринула в малювання. Коли Клер малюе, схоже, нiби свiт розсипався i щезнув, лишивши тiльки ii i предмет ii зацiкавлення. Ось чому я люблю, коли Клер малюе мене: вона дивиться на мене надзвичайно уважно. В такi митi вiдчуваю, що я для неi – все. Так само вона дивиться на мене, коли ми кохаемося. Саме в цю мить вона дивиться менi в очi й усмiхаеться. – Я забула спитати, звiдки ти прибув? – Сiчень двохтисячного. Їi обличчя змiнюеться. – Справдi? Я думала, може, трохи пiзнiше. – Чому? Я здаюся таким старим? Клер торкаеться мого носа, ii пальцi рухаються спинкою носа аж до брiв. – Нi. Але ти здаешся щасливим i спокiйним, а, як правило, коли ти приходиш iз тисяча дев’ятсот дев’яносто восьмого, дев’яносто дев’ятого або двохтисячного, ти засмучений або наляканий i не зiзнаешся чому. А в двi тисячi першому роцi знову все добре. Смiюся. – Ти говориш, як ворожка. Нiколи не думав, що ти так вiдстежуеш мiй настрiй. – А що ще менi робити? – Пам’ятай: зазвичай я опиняюся тут через стрес. Тому не думай, що цi роки були суцiльним жахiттям. Там е i багато хорошого. Клер повертаеться до свого малюнка. Вона лишае розпитування про наше майбутне. Натомiсть запитуе: – Генрi, чого ти боiшся? Це питання мене дивуе i змушуе замислитись. – Холоду, – вiдповiдаю. – Я боюся зими. Полiцii. Боюся прибути не в те мiсце i не в той час, туди, де мене можуть побити чи ж може збити машина. Або загубитись у часi, i не мати можливостi повернутися. Я боюся втратити тебе. Клер усмiхаеться. – Як ти можеш мене втратити? Я нiкуди не подiнусь. – Я боюся, що ти втомишся миритися з моею ненадiйнiстю i залишиш мене. Клер вiдкладае альбом. Я сiдаю. – Я нiколи тебе не залишу, – каже вона. – Хоча ти завжди вiд мене йдеш. – Але я не хочу залишати тебе. Клер показуе менi малюнок. Я бачив його ранiше, вiн висить поруч iз креслярським столом Клер у ii домашнiй студii. На малюнку я спокiйний. Клер пiдписуе його i починае писати дату. – Не треба, – кажу. – Там нема дати. – Нема? – Я бачив його ранiше. Там нема дати. – Гаразд. – Клер витирае дату, натомiсть пише на ньому Медовларк. – Готово. – Вона з подивом дивиться на мене. – А ти колись помiчав, що пiсля твого повернення в майбутне щось змiнилося? Маю на увазi, якщо я зараз напишу дату на цьому малюнку? Що станеться? – Я не знаю. Спробуй, – зацiкавлено кажу. Клер витирае слово Медовларк i пише дату: одинадцяте вересня 1988 року. – Ось, – каже вона, – це було легко. – Ми дивимося одне на одного i всмiхаемося. Клер смiеться. – Якщо я й порушила просторово-часовий континуум, це не дуже кидаеться у вiчi. – Я повiдомлю тебе, якщо ти щойно розпочала третю свiтову вiйну. – Починаю вiдчувати себе невпевнено. – Клер, думаю, менi час. Вона цiлуе мене. Я зникаю. Четвер, 13 сiчня 2000 року (Генрi тридцять шiсть, Клер двадцять вiсiм) Генрi: Пiсля вечерi все ще думаю про малюнок Клер, тому йду до неi в студiю, щоб подивитись на нього. Клер створюе величезну скульптуру з дрiбнесеньких клаптикiв фiолетового паперу, щось середне мiж лялькою i пташиним гнiздом. Оминаю ii й зупиняюсь перед столом. Малюнка немае. Клер приходить, несучи оберемок манiльського прядива. – Привiт. – Вона кидае його на пiдлогу й пiдходить до мене. – Що сталося? – Де той малюнок, який висiв он там? Той, зi мною? – Га? Ой, я не знаю. Може, впав. – Клер пiрнае пiд стiл i каже: – Я не бачу. Ой, стривай, ось вiн. Вона вилазить, тримаючи малюнок двома пальцями. – Фу, вiн весь у павутиннi. Вона чистить його i дае менi. Розглядаю його. Дати там немае. – Що сталося з датою? – Якою датою? – Тут внизу ти написала дату. Пiд своiм iм’ям. Схоже, ii вiдрiзали. Клер смiеться. – Гаразд. Каюсь. Я ii вiдрiзала. – Чому? – Мене налякав твiй коментар про Третю свiтову вiйну. Я почала думати: а що, коли ми нiколи не зустрiнемося в майбутньому, тому що я наполягла на цьому експериментi? – Я радий, що ти це зробила. – Чому? – Не знаю. Просто радий. – Ми дивимося одне на одного, вiдтак Клер усмiхаеться, а я знизую плечима. От i все. Але чому здаеться, нiби майже сталося щось неможливе? Чому я вiдчуваю таке полегшення? Святвечiр, 1 (Завжди розбиватися у тому самому автомобiлi) Субота, 24 грудня 1988 року (Генрi сорок, Клер сiмнадцять) Генрi: Похмурий зимовий полудень. Я у пiдвалi будинку в Медовларку, в читальнi. Клер залишила менi трохи iжi: ростбiф i сир на цiльнозерновому хлiбi з гiрчицею, яблуко, лiтр молока, цiлу пластикову торбу рiздвяного печива, снiжинки, корицево-горiховi ромбики й арахiсове печиво з шоколадними поцiлуночками «Гершi». На менi улюбленi джинси й футболка з «Sex Pistols». Я мав би бути в захватi, втiм, це не так: Клер також залишила менi сьогоднiшню газету «Саут-Гейвен-Дейлi», з датою: 24 грудня 1988 року. Переддень Рiздва. У цей вечiр у барi «Лови кайф», що в Чикаго, двадцятип’ятирiчний Генрi питиме, допоки тихо не сповзе на пiдлогу зi стiльця бiля шинквасу; потiм йому промиють шлунок у лiкарнi «Мерсi». Це дев’ятнадцята рiчниця зi смертi моеi матерi. Тихо сиджу i думаю про маму. Дивно, як стираеться пам’ять. Якби в мене зостались тiльки дитячi спогади, моi знання про матiр були би млявими й розпливчатими, з них би видiлялось лише кiлька яскравих моментiв. П’ятирiчним я чув, як вона спiвала партiю Лулу в «Лiрик-оперi». Пам’ятаю, як батько сидiв поруч зi мною, а кiнцi першого акту, сповнений захвату, вiн усмiхався мамi. Або ж дивилися з мамою, як тато грав Бетховена пiд керiвництвом Булеза в «Оркестр-голi». Пригадую, якось у моiх батькiв була вечiрка й менi дозволили прийти у вiтальню та прочитати гостям вiрш Блейка «Тигре! Твiй вогненний гнiв»[31 - Пер. В. Коптiлова.], що супроводжувався гарчанням. Менi тодi було чотири. Коли я дочитав, мама обiйняла мене й поцiлувала, а всi аплодували. На нiй була темна помада, i я наполiг, щоб менi дозволили лягти спати, не стираючи зi щоки вiдбиткiв ii губ. Пам’ятаю, як вона сидiла на лавцi у Ворен-парку, поки тато колихав мене на гойдалцi; вона наближалась i вiддалялась, наближалась i вiддалялась. Найкращим i найболiснiшим у подорожах у часi е можливiсть побачити маму живою. Я навiть розмовляв з нею кiлька разiв, про дрiбницi, примiром: «Сьогоднi препаскудна погода, правда?» Завжди поступаюсь iй мiсцем у метро, йду за нею в супермаркет, дивлюсь, як вона спiвае. Тиняюсь бiля квартири, де досi живе мiй батько, i спостерiгаю за ними обома, iнодi зi собою маленьким; вони гуляють, iдять у ресторанах, ходять у кiно. Це шiстдесятi, й батьки – елегантнi, молодi, блискучi музиканти; для них вiдкритий увесь свiт. Вони щасливi, просто сяють вiд успiху, iх сповнюе радiсть. Бувае, ми пересiкаемось, i тодi вони махають менi рукою, вважаючи мене сусiдом, який багато гуляе, дивно пiдстригаеться i таемниче молодшае та старiе. Одного разу я почув, як батько припускав, що в мене рак. Мене й досi дивуе, що батько так i не збагнув, що в першi роки iхнього шлюбу поруч крутився iхнiй син. Бачу свою маму поряд. Ось вона вагiтна, а ось мене приносять з лiкарнi додому; вона везе мене у вiзочку в парк; сидить, учить партитури, неголосно спiвае i рухае маленькою рукою; вона кривляеться менi й трусить передi мною iграшками. А от ми йдемо за руку дивитися на бiлочок, на машини, на голубiв, на все, що рухаеться. На нiй пальто, мокасини i капрi. Вона чорнявка з ефектним лицем, мае повнi губи, великi очi, коротке волосся, зовнi схожа на iталiйку, але насправдi еврейка. Мама користувалась помадою, олiвцем для очей, тушшю, рум’янами й олiвцем для брiв, щоби просто сходити в хiмчистку. Тато такий, як завжди – високий, худорлявий, скромно одягнений, у капелюсi. Але обличчя iнше. Вiн справдi задоволений. Вони часто торкаються один одного, тримаюся за руки, йдуть у ногу. На пляжi всi трое носимо однаковi окуляри, а на менi смiшна синя панама. Ми всi лежимо на сонцi, намащенi дитячою олiйкою. П’емо ром iз колою i гавайський пунш. Зiрка моеi матерi сходить. Вона навчаеться у Джаян Мек i Мерi Делакруа, котрi дбайливо ведуть ii стежкою слави. Спiвае ряд невеликих, але блискучих партiй, i на неi звертае увагу Луi Бехарi з «Лiрик». Вона – дублерка Лiнi Веверлi в «Аiдi». Вiдтак ii обирають на роль Кармен. Їi помiчають iншi компанii, а невдовзi ми подорожуемо свiтом. Вона записуе Шуберта в студii «Decca», Вердi i Вайля у «EMI», i ми вирушаемо до Лондона, Парижа, Берлiна, Нью-Йорка. Пам’ятаю лише нескiнченну низку готельних номерiв та лiтакiв. Їi виступ у Лiнкольн-центрi показують по телевiзору, i я дивлюся його з бабусею i дiдусем у Мансi. Менi шiсть, i я не вiрю, що в маленькому чорно-бiлому екранi – моя мама. Вона спiвае «Мадам Батерфляй». Пiсля закiнчення сезону 1969–1970 рокiв у «Лiрик» батьки планують переiхати до Вiдня. Тата прослуховують у фiлармонii. Щоразу як дзвонить телефон, це може бути лише дядько Іш, мамин менеджер, або ж хтось зi студii звукозапису. Чую, як вiдчиняються i зачиняються дверi нагорi, вiдтак – повiльнi кроки сходами вниз. Клер чотири рази тихенько стукае, i я забираю з-пiд дверноi ручки стiлець з прямою спинкою. У ii волоссi снiг, щоки палають. Їй сiмнадцять. Клер простягае до мене руки i схвильовано обнiмае. – Веселого Рiздва, Генрi! – каже вона. – Як чудово, що ти тут! Цiлую Клер у щоку, ii радiсть i метушня розвiюють моi важкi думки. Утiм, вiдчуття печалi й утрати лишаеться. Пробiгаю руками по ii волоссю й вiдчуваю пiд ними снiг, що миттево тане. – Що сталося? – Клер помiчае недоторкану iжу, мою сумовитiсть. – Ти дуешся, бо нема майонезу? – Гей, тихше. – Сiдаю на старе зламане крiсло, i Клер втискаеться поруч зi мною. Обнiмаю ii за плечi. Вона кладе свою руку менi на стегно. Забираю ii руку й затримую у своiй. Їi рука холодна. – Я колись розповiдав тобi про маму? – Нi. Клер налаштувалась слухати – вона завжди прагне дiзнатися щось iз моеi бiографii. Кiлькiсть наших майбутнiх зустрiчей зменшуеться, натомiсть наближаеться дворiчна розлука. Клер потай переконана, що знайде мене в реальному часi, аби лиш я назвав iй кiлька фактiв. Звiсно, вона не зможе, бо я не назву, тож вона мене таки не знайде. Їмо печиво. – Гаразд. Якось давно я мав маму i тата; вони дуже кохали одне одного. Й у них був я. Ми були дуже щасливими. Вони обое – професiонали у своiй справi, особливо мама. Разом ми подорожували, постiйно змiнювали готелi. Отож, майже Рiздво. – Який рiк? – Рiк, коли менi виповнилось шiсть. То був ранок перед Рiздвом, мiй батько перебував у Вiднi: невдовзi ми збиралися туди переiжджати, тож вiн шукав нам квартиру. Ідея полягала в тому, що тато прилетить у аеропорт, а ми з мамою зустрiнемо його й усi разом поiдемо до бабусi на свята. Ранок був сiрим i снiжним; вулицi були вкритi суцiльним льодом, ще нiхто не посипав дороги сiллю. Мама була нервовим водiем. Вона ненавидiла швидкiснi траси, ненавидiла поiздки в аеропорт i погодилася на це лише тому, що це було логiчно. Уранцi ми встали, вона спакувала речi в автомобiль. Я був одягнений у зимове пальто, шапку, черевики, джинси, светр, натiльну бiлизну, тiснуватi вовнянi шкарпетки й рукавицi. Вона – уся в чорному, що було ще бiльш незвично, анiж зараз. Клер п’е молоко просто з пакета, на якому лишаеться слiд вiд коричневоi помади. – Який у вас був автомобiль? – Бiлий «Форд-Ферлейн» 1962 року. – Який це? – Уяви собi: вiн схожий на танк. Мав решiтки радiатора. Батьки любили його, з ним пов’язано багато iсторiй. Отож ми сiли в авто. Я сидiв на передньому пасажирському сидiннi, ми обое пристебнули паси безпеки. Й поiхали. Погода була жахливою, видимiсть поганою, та й обiгрiв не у на найкращому станi, через що вiкна були трохи затуманенi. Ми проiхали лабiринт iз житлових вулиць, а потiм виiхали на автостраду. Година пiк уже минула, проте через погоду й свята на дорогах творився безлад. Наше авто рухалося, може, п’ятнадцять чи двадцять миль на годину. Мама скерувала авто на праву смугу, мабуть, тому, що не хотiла перелаштовувати в iнший ряд, оскiльки видимiсть була поганою. А ще тому, що ми не збиралися довго iхати швидкiсною трасою, адже мали з’iжджати на дорогу, яка вела до аеропорту. Ми iхали за вантажiвкою, зберiгаючи дистанцiю, вiдстань була досить великою. Коли ж минули в’iзд на дорогу, позаду нас з’явився невеликий автомобiль – червоний «корвет», яким керував стоматолог. Той був трохи пiдпилий, i це о пiв на одинадцяту ранку! Вiн просто надто швидко iхав i не змiг вчасно загальмувати, дорога ж була обледенiла, i вiн вдарив нашу машину. За звичайних погодних умов «корвет» пом’явся б, а потужний «Форд-Ферлейн» просто пошкодив би крило, нiчого страшного не сталося б. Але погода була погана, дороги слизькi, тому удар «корвета» надав нашiй машинi прискорення якраз у той момент, коли рух на трасi сповiльнився. Вантажiвка попереду нас ледве рухалася. Моя мати тиснула на гальма, але нiчого не вiдбувалося. Ми вдарились об вантажiвку, фактично це було як в уповiльненому кiно, принаймнi менi так здалося. Насправдi ми iхали близько сорока миль на годину. Вантажiвка – вiдкритий пiкап – була набита металобрухтом. Коли наше авто ii вдарило, великий лист сталi злетiв з вантажiвки, влетiв у лобове скло i вiдрiзав мамi голову. Клер заплющила очi. – Нi. – Це правда. – Але ж ти теж був там, хоч i надто маленький! – Сталь урiзалась у праве сидiння, туди, де повинен був бути мiй лоб. У мене е шрам, де металевий лист почав рiзати мiй лоб. – Показую його Клер. – Вiн почав рiзати мою шапку. Полiцiя так i не змогла цього втямити. Весь мiй одяг був у машинi, на сидiннi й пiдлозi, а я опинився голяка на узбiччi дороги. – Ти перенiсся в часi. – Так. Перенiсся. – Якусь мить ми мовчимо. – Це був лише другий раз, коли це сталося зi мною. Я поняття не мав, що вiдбуваеться. Дивився, як ми врiзаемось у вантажiвку, а вже наступноi митi опинився в лiкарнi. Насправдi я був майже неушкодженим, просто шокованим. – Як… як думаеш, чому це сталося? – Стрес – абсолютний страх. Гадаю, мое тiло виконало единий трюк, на який лише було здатне. Клер повертае до мене обличчя, сумна i схвильована. – Отже… – Отже. Мама померла, а я нi. Передня частина «форда» була повнiстю зiм’ятою, колонка рульового управлiння проламала мамi груди, ii голова вилетiла через розбите лобове скло i потрапила у вантажiвку, кровi було неймовiрно багато. Хлопець з «корвета» був цiлим i неушкодженим. Водiй вантажiвки вийшов зi свого грузовика, щоб побачити, хто його вдарив, побачив маму i зомлiв на дорозi. Там його, не помiтивши, переiхав водiй шкiльного автобуса, який витрiщався на аварiю. У водiя вантажiвки були зламанi обидвi ноги. А я тим часом був вiдсутнiй десять хвилин i сорок сiм секунд. Не пам’ятаю, де я був, можливо, це тривало якусь секунду чи двi. Рух транспорту повнiстю припинився. Із трьох рiзних напрямкiв намагались пiд’iхати карети «швидкоi допомоги», i вони не могли добратися до нас десь зо пiвгодини. Прибiгли парамедики. Я опинився на узбiччi. Єдиною людиною, яка бачила, як саме я з’явився, була маленька дiвчинка, що сидiла на задньому сидiннi зеленого «Шевроле унiверсалу». Вона вiдкрила рота i просто витрiщалася й витрiщалася. – Але Генрi, ти… ти сказав, що не пам’ятаеш. То звiдки ти це знаеш? Десять хвилин i сорок сiм секунд? Так достеменно? Деякий час я мовчав, шукаючи найкращий спосiб усе пояснити. – Ти знаеш про гравiтацiю, правда? Чим бiльший предмет, чим бiльша його маса, тим бiльшу силу тяжiння вiн створюе. Вiн притягуе до себе меншi речi, i вони обертаються довкола нього. – Так. – Моя мати помирае… це ключовий момент… усе iнше обертаеться довкола цього… Я думаю про це i переношуся туди в часi. Знову i знову. Якби ти змогла там опинитися, зависнути над мiсцем аварii, то побачила би кожну деталь, усiх людей, автомобiлi, дерева, кучугури снiгу; якби ти мала достатньо часу, щоб роздивитися все, ти би побачила мене. Я був скрiзь: у автiвках, за кущами, на мостi, на деревi. Я бачив це з усiх кутiв, навiть був учасником подальших дiй: подзвонив у аеропорт з найближчоi автозаправки, щоб передати батьковi повiдомлення негайно iхати в лiкарню. Сидiв у кiмнатi очiкування в лiкарнi й спостерiгав, як мiй батько прийшов за мною. Вiн видавався сiрим i спустошеним. Я ходив уздовж узбiччя, шукаючи малого себе, i накривав ковдрою своi худi дитячi плечi. Вдивлявся у свое маленьке нерозумiюче обличчя i думав… Я думав…. Тихо плачу. Клер обiйняла мене, а я тихо плачу на ii грудях у мохеровому светрi. – Про що? Генрi, про що? – Я думав, що теж повинен був померти. Ми обiймаемося. Поступово я опановую себе. Я зiпсував Клер светр. Вона йде в пральню i повертаеться у бiлiй полiестеровiй блузцi Алiсii, в якiй та грае камерну музику. Алiсii лише чотирнадцять, але вона вже вища i бiльша за Клер. Дивлюсь на Клер, яка стоiть передi мною, i шкодую, що я тут, шкодую, що зiпсував iй Рiздво. – Менi дуже шкода, Клер. Я не хотiв навантажувати тебе цим усiм. Просто Рiздво… для мене це важко. – О, Генрi! Я така рада, що ти тут, i знаеш, я знаю… маю на увазi, ти з’являешся нiзвiдки i зникаеш, i, якщо я знаю щось про твое про життя, ти здаешся… реальнiшим. Навiть жахливi речi… Менi потрiбно знати стiльки, скiльки ти можеш розказати. Алiсiя кличе Клер. Їй час iти до сiм’i святкувати Рiздво. Я стою, ми обережно цiлуемося, скоро Клер промовляе: – Йду! І усмiхаеться менi, вiдтак бiжить сходами нагору. Знову пiдпираю дверi стiльцем i влаштовуюсь на довгу нiч. Святвечiр, 2 Субота, 24 грудня 1988 року (Генрi двадцять п’ять) Генрi: Телефоную татовi й питаю, чи не хоче вiн, щоб увечерi пiсля Рiздвяного концерту я приiхав на вечерю. Вiн робить боязку спробу запросити мене, на його полегшення, я ухиляюся. Цього року офiцiйний День жалоби сiм’i Детембл буде проведено в рiзних мiсцях. Мiсiс Кiм поiхала в Корею вiдвiдати своiх сестер; я поливаю ii квiти й забираю пошту. Телефоную Інгрiд Кармайкл i запрошую ii, але вона рiшуче нагадуе, що сьогоднi Рiздво й у деяких людей е сiм’i, яким потрiбно засвiдчити свою шану. Проглядаю записник. Усi або поiхали за мiсто, чи ж проводять час у мiстi зi своею рiднею. Менi слiд було поiхати до бабусi з дiдусем. Потiм згадую, що вони у Флоридi. Зараз 14:53, i магазини закриваються. Купую «У Ела» пляшку шнапсу й кладу ii у кишеню пальта. Потiм на Белмонт заскакую у вагон метро та iду в центр. Сьогоднi похмуро i холодно. Поiзд заповнений лише наполовину, здебiльшого, люди з дiтьми iдуть у центр, щоб побачити рiздвянi вiтрини «Маршалл Фiлд» i зробити останнi покупки в «Вотер Тауер Плейс». Виходжу на Рендольф i йду на схiд у Грант-Парк. Якийсь час стою на переходi над колiею, п’ю, а потiм iду на ковзанку. Там катаеться кiлька пар i якась малеча. Дiти ганяються один за одним, катаються спиною вперед i виписують вiсiмки. Я беру напрокат пару ковзанiв бiльш-менш свого розмiру, зав’язую iх i виходжу на лiд. Плавно рухаюсь по периметру ковзанки i нi про що особливо не думаю. Повторення, рух, рiвновага, холодне повiтря. Приемно. Сонце сiдае. Я годину катаюся, затим повертаю ковзани, взуваю черевики та йду. Йду на захiд по Рендолф i на пiвдень по Мiчиган-авеню, повз Художнiй iнститут. На левах рiздвянi прикраси. Йду вниз по Коламбус-драйв. Грант-парк порожнiй, там лише вороння, що бундючно ходить i кружляе над вечiрнiм блакитним снiгом. Вуличнi лiхтарi тонують небо надi мною в помаранчевий колiр, а над озером воно глибокого небесно-блакитного кольору. Стою бiля Букiнгемського фонтану, допоки холод не стае нестерпним, спостерiгаю за чайками, якi кружляють i, пiрнаючи, б’ються за кинутий iм кимось буханець хлiба. Кiнний полiцейський повiльно об’iжджае фонтан, а потiм спокiйно продовжуе свiй шлях на пiвдень. Йду. Моi черевики не досить водонепроникнi, й, незважаючи на кiлька светрiв, мое пальто трохи затонке для цiеi температури. В моему органiзмi недостатньо жиру, з листопада до квiтня я весь час мерзну. Йду вздовж Гаррiсон, по Стейт-стрит. Проходжу Пасифiк-Гарден-Мiшн, де безпритульнi знайшли собi притулок i вечерю. Цiкаво, що саме вони зараз iдять? Чи мають вони свято? Проiжджае кiлька автомобiлiв. Я не маю годинника, але припускаю, що зараз близько сьомоi. Тепер помiчаю, що мое вiдчуття часу змiнилося, здаеться, вiн збiгае повiльнiше, нiж у iнших людей. Кiлька пiсляобiднiх годин для мене можуть видаватись цiлою добою, а поiздка в метро – епiчною мандрiвкою. Сьогоднiшнiй день для мене нескiнченний. Менi вдалося прожити значну частину дня, не думаючи занадто багато про маму, про аварiю, про все таке… але зараз, увечерi, коли прогулююсь, це накривае мене. Усвiдомлюю, що голодний. Алкоголь вивiтрився. Я майже бiля «Адамс», i подумки згадавши, скiльки в мене грошей, вирiшую витратитися на вечерю в «Берггофф», шанованому нiмецькому ресторанi, що славиться своею пивоварнею. У «Берггоффi» тепло й гамiрно. Там досить багато людей, вони iдять чи просто стоять. Легендарнi офiцiанти у «Берггоффi» бiгають вiд кухнi до столикiв. Стою у черзi й зiгрiваюся помiж галасливих сiмей та подружнiх пар. Вiдтак мене садять за невеликий столик у головнiй залi, бiля стiни. Замовляю темне пиво i тарiлку качиних ковбасок зi шпецле[32 - Традицiйна нiмецька яечна локшина.]. Коли приносять iжу, повiльно iм. З’iдаю весь хлiб i розумiю, що не пам’ятаю, чи обiдав. Це добре, що дбаю про себе, що я не iдiот, – от, згадав про вечерю. Вiдкидаюсь на спинку крiсла й оглядаю примiщення. Пiд високою стелею, темними панелями i фресками човнiв вечеряють подружнi пари. Вони провели день, бiгаючи по магазинах, або ж у театрi, вони з приемнiстю обговорюють купленi подарунки, своiх онукiв, квитки на лiтак i час його прибуття; Моцарта. У мене виникае бажання негайно пiти на концерт, але сьогоднi немае вечiрньоi програми. Тато, напевно, вже повертаеться додому з «Оркестр-голу». Я би сiв у останньому ряду верхнього балкона (з точки зору акустики, це найкраще мiсце) i слухав би «Пiсню про землю» чи Бетховена, або щось таке нерiздвяне. Ну, гаразд. Можливо, наступного року. Перед очима раптом швидко промайнули всi Рiздвянi свята в моему життi; вони вишикувались одне за одним, чекаючи, щоб iх знову пережили, й мене переповнюе вiдчай. Нi. На якусь мить я захотiв, щоби Час витягнув мене з цього дня i перенiс у iнший, легший. Вiдтак менi стае соромно за свое бажання уникнути туги; мертвим потрiбно, щоб iх пам’ятали, навiть якщо це виiдае нас зсередини, навiть якщо ми можемо лише вибачатися, доки це не втратить будь-якого сенсу. Не хочу затьмарювати цей теплий веселий ресторан сумом, який огортатиме мене наступного разу, коли буду тут з бабусею та дiдусем, тому розраховуюсь i йду. Повернувшись на вулицю, стою в задумi. Не хочу йти додому. Хочу бути з людьми, потребую вiдволiктися. Раптом зринае думка про бар «Лови Кайф», мiсце, де може статися що завгодно, – притулок ексцентризму. Ідеально! Пiдходжу до Вотер-Тауер-Плейс i сiдаю на шiстдесят шостий автобус до Чикаго-авеню; виходжу на Деймен та сiдаю на п’ятдесятий автобус, що прямуе на пiвнiч. У автобусi тхне блювотою, я единий пасажир. Водiй м’яким церковним тенором спiвае «Тиха нiч», i я бажаю йому щасливого Рiздва, коли виходжу на Вабаншi. Коли йду повз крамницю «Фiкс Іт», починае падати снiг, кiнчиками пальцiв ловлю великi мокрi снiжинки. Із бару долинае музика. Покинутий маревний залiзничний шлях нависае над вулицею в блиску випарiв натрiю, коли вiдчиняю дверi, хтось починае грати на трубi, гарячий джаз б’е мене в груди. Входжу в нього, мовби потопаю, власне, менi саме цього й потрiбно. Тут близько десяти чоловiк, зокрема Мiя, барменка. На крихiтнiй сценi трое музикантiв: труба, контрабас та кларнет, усi вiдвiдувачi сидять у барi. Музиканти завзято грають, витискаючи з iнструментiв максимальну гучнiсть, немов звуковi дервiшi, а я сиджу й впiзнаю в мелодii «Бiле Рiздво». Пiдходить Мiя й запитально дивиться на мене; голосно кричу: – Вiскi з водою! – «Гауз»? – питае вона. – Так, – вигукую у вiдповiдь, i вона йде змiшувати. Раптом музика стихае. Дзвонить телефон, Мiя пiдiймае слухавку: «Лови ка-а-айф»? Вона ставить передi мною алкоголь, i я кладу двадцятку на шинквас. «Нi, – говорить вона в трубку. – От трясця. Сам iди на фiг». Вона кидае трубку на апарат, наче м’яч у баскетбольне кiльце. Якусь мить Мiя стоiть розлючена, потiм запалюе «Пел-мел» i видихае на мене величезну хмару диму. – Ой, вибач. Музиканти сiдають за стiйку бару, й вона наливае iм пива. Дверi в туалет мiстяться на сценi, тому я користуюся перервою мiж програмами, щоб вiдлити. Коли повертаюсь у бар, Мiя вже поставила перед моiм стiльцем ще один напiй. – Ти екстрасенс, – промовляю. – Тебе легко передбачити. – Вона ставить попiльничку на шинквас, про щось думаючи. – Чим займешся пiзнiше? Розглядаю можливi варiанти. Зо два рази я приводив Мiю додому, вона весела i все таке, але я справдi зараз не в настроi для випадкових зв’язкiв. З iншого боку, тепле тiло – не так i погано, коли ти пригнiчений. – Планую сильно напитися. А ти що пропонуеш? – Ну, якщо не сильно нап’ешся, ти би мiг прийти до мене. А якщо не будеш п’яний в дошку, то коли прокинешся, мiг би зробити менi величезну послугу: пiти зi мною на рiздвяну вечерю до батькiв у Гленко i вiдкликатися на iм’я Рейф. – О, Боже, Мiе. Я хочу померти вiд самоi думки про це. Вибач. Вона перехиляеться через стiйку й рiшуче говорить: – Давай, Генрi. Допоможи менi. Ти презентабельна молода людина чоловiчоi статi. Чорт забирай, ти – бiблiотекар! Ти не оконфузишся, коли моi батьки почнуть питати, хто твоi батьки i де ти вчився. – Насправдi, оконфужусь. Я побiжу прямо до туалету й перерiжу собi горлянку. У будь-якому разi, який у цьому сенс? Навiть якщо я iм сподобаюся, то вони будуть роками мучити тебе запитаннями типу: «А що сталося з тим милим молодим бiблiотекарем, з яким ти зустрiчалася?» І що станеться, коли вони зустрiнуться зi справжнiм Рейфом? – Не думаю, що менi слiд перейматися цим. Ну ж бо, давай! Зроблю тобi в лiжку прийом «Три-Ікс», про який ти нiколи не чув. Мiсяцями я вiдмовлявся зустрiтися з батьками Інгрiд. Я вiдмовився iхати до них на рiздвяну вечерю завтра. Тому однозначно не робитиму цього для Мii, якоi майже не знаю. – Мiе, у будь-який iнший день року! Слухай, сьогоднi моя мета – досягти такого рiвня сп’янiння, щоби навiть ноги не стояли, не кажучи вже про щось iнше. Просто подзвони батькам i скажи, що у Рейфа тонзилектомiя чи щось таке. Вона йде в iнший кiнець бару й обслуговуе трьох пiдозрiло юних хлопцiв, з вигляду – студентiв. Потiм якийсь час Мiя крутиться бiля пляшок i робить щось добiрне. Вiдтак ставить фужер передi мною. – Ось. За рахунок закладу. – Напiй штучного полуничного кольору. – Що це? Роблю ковток. На смак, як «Севен-ап». Мiя ехидно посмiхаеться. – Я сама це придумала. Хочеш, щоби тебе понесло? Тож це – поiзд-експрес. – О. Ну, дякую. – Пiднiмаю склянку i п’ю. Мене наповнюе вiдчуття тепла i повного благополуччя. – О, небеса. Мiе, ти повинна це запатентувати. Ти могла би поставити кiоски по всьому Чикаго i продавати це в паперових стаканчиках. Ти стала б мiльйонершею. – Ще один? – Звiсно. Будучи перспективним молодшим партнером «Товариства Алкоголiкiв на свободi Детембл&Детембл», я поки ще не збагнув свого максимального лiмiту споживання спиртних напоiв. І ще пiсля кiлькох коктейлiв Мiя занепокоено дивиться на мене з-за шинквасу. – Генрi? – Так? – Тобi вже досить. Мабуть, це хороша iдея. Намагаюсь кивнути Мii, але це потребуе надто багато зусиль. Замiсть цього повiльно, майже грацiозно, сповзаю на пiдлогу. Згодом прокидаюся в лiкарнi «Мерсi». Мiя сидить бiля мого лiжка. Їi лице обмащене тушшю. Менi пiдключили капельницю, почуваю себе паскудно. Дуже паскудно. Насправдi, мерзенно у всiх розумiннях. Повертаю голову й блюю в тазик. Мiя перехиляеться й витирае менi рота. – Генрi, – шепоче Мiя. – Ей. Що, чорт забирай? – Генрi, менi так шкода… – Ти не винна. Що сталося? – Ти вiдключився, i я пiдрахувала – скiльки ти важиш? – Сто сiмдесят фунтiв. – О, Господи. Ти вечеряв? Замислююсь. – Так. – Ну, в будь-якому разi, мiцнiсть напоiв, що ти пив, сорока градусiв. До того ж два вiскi… але ти був цiлком нормальним, а потiм, раптово, твiй вигляд став просто жахливим, ти вiдключився! Я подумала i зрозумiла, що ти конкретно набухався. Тому зателефонувала 911, i ось ти тут. – Дякую. Мабуть. – Генрi, у тебе е передсмертне бажання? Думаю. – Так. Вiдвертаюся до стiни i вдаю, що сплю. Середа, 8 квiтня 1989 року (Клер сiмнадцять, Генрi сорок) Клер: Сиджу в кiмнатi бабусi Мiгрем i розгадую з нею кросворд iз «Нью-Йорк Таймс». Нинi яскравий холодний квiтневий ранок; бачу, як червонi тюльпани лопотять за вiтром у саду. Мама саджае бiля куща форзицii щось маленьке й бiленьке. Їi капелюх майже здуло вiтром, вона постiйно притискае його долонею до голови й зрештою знiмае i прикривае кошиком. Я не бачила Генрi майже два мiсяцi, наступна дата у списку – через три тижнi. Ми наближаемось до того часу, коли я не побачу його бiльше двох рокiв. Коли була маленькою, вiн був для мене випадковим вiдвiдувачем, у цьому не було нiчого надто незвичайного. Втiм, тепер, щоразу коли вiн приходить, розумiю, що побачу його на один раз менше. І тепер усе змiнилось. Я чогось хочу… Хочу, щоб Генрi щось сказав, зробив щось таке, що доводить, що все це не якийсь витончений жарт. Хочу. От i все. Я так хочу. Бабуся Мiгрем сидить бiля вiкна у блакитному крiслi з бильцями. Я сиджу на пiдвiконнi з газетою на колiнах. Ми розгадали десь половину кросворда. Я стала геть неуважною. – Прочитай ще раз, дитинко, – просить бабуся. – Двадцять униз. «Мавпа-черниця». Вiсiм лiтер, друга – «а», остання – «н». – Капуцин. – Вона всмiхаеться, ii незрячi очi дивляться в мiй бiк. Для бабусi я лише темна тiнь на свiтлому фонi. – Дуже добре, так? – Так, це чудово. Блiн, спробуй це: дев’ятнадцять по горизонталi, – «Не висовуй лiкоть сильно iз вiкна». Дев’ять лiтер, друга – «у». – Бурма Шейв[33 - Крем для голiння. Фраза «Не висовуй лiкоть сильно iз вiкна» – iз дорожньоi реклами цього крему.]. Це було ще до тебе. – Ех! Я нiколи так не зможу. Встаю i потягуюся. Менi термiново треба пройтися. Кiмната моеi бабусi затишна, але у нiй зi мною стаються напади клаустрофобii. Стеля низька, шпалери з елегантними блакитними квiточками, блакитне ситцеве покривало, бiлий килим, i скрiзь запах пудри, зубних протезiв i староi шкiри. Бабуся Мiгрем сидить струнко, в неi охайний вигляд. Волосся гарне, сиве, але все ж з рудуватим вiдтiнком, який я успадкувала вiд неi; воно гарно кучерявиться, i вона заколюе його шиньйоном. Бабусинi очi схожi на блакитнi хмаринки. Вона вже дев’ять рокiв слiпа, але добре адаптувалася, i чудово орiентуеться в будинку. Вона намагаеться навчити мене мистецтву розгадування кросвордiв, але я не можу змусити себе сiсти i розгадати хоча б один. Бабуся розгадувала iх ручкою. Генрi теж любить розгадувати кросворди. – Прекрасний день, правда? – каже бабуся, вiдкинувшись у крiслi й потираючи кiсточки пальцiв. Киваю, а потiм кажу: – Так, але трохи вiтряно. Мама там пораеться в саду, й вiтер несе на неi усе. – Це так схоже на Люсiль, – каже ii мати. – Знаеш, дитино, я би хотiла прогулятися. – Я щойно думала про це ж саме, – кажу. Вона всмiхаеться, протягуе менi руки, i я обережно допомагаю iй встати з крiсла. Приношу нашi пальта i пов’язую шарф навколо бабусиного волосся, щоби вiтер не скуйовдив його. Потiм ми повiльно спускаемось сходами й виходимо через параднi дверi. Ми стоiмо на дорiжцi. Повертаюся до бабусi: – Куди ти хочеш пiти? – Ходiмо в сад, – вiдказуе вона. – То досить далеко. О, мама махае нам рукою, давай помахаемо iй у вiдповiдь. – Ми махаемо рукою мамi, яка зараз унизу бiля фонтана. З нею Пiтер, наш садiвник. Вiн лишае розмову з нею й дивиться на нас, чекае, щоб ми йшли; вiдтак вони з мамою зможуть продовжити свою суперечку, що виникла, ймовiрно, через нарциси чи пiвонii. Пiтер любить сперечатися з мамою, але зрештою вона завжди домагаеться свого. – Бабусю, до саду майже миля шляху. – Клер, з моiми ногами все добре. – Добре, тодi ходiмо в сад. – Беру ii за руку, i ми йдемо. Коли ми доходимо до краю лугу, питаю: – Йдемо пiд сонцем чи у тiнi? – Пiд сонцем, звичайно, – вiдповiдае вона. Ми йдемо стежиною, що простягаеться якраз через середину лугу, на галявину. Поки ми йдемо, я описую все це. – Проходимо повз згасле багаття. Там повно птахiв – он, он вони! – Ворони. Шпаки. І голуби, – каже вона. – Так… ми зараз бiля ворiт. Обережно, тут трохи заболочено. Бачу собачi слiди, це досить велика собака, можливо Джоi з Аллiнгемса. Навколо все зеленiе. Ось дика троянда. – Наскiльки висока трава в лузi? – запитуе бабуся. – Близько фута. Вона блiдо-зелена. Тут е маленькi дубки. Вона повертаеться до мене, всмiхаючись. – Ходiмо привiтаемось. Веду ii до дубкiв, що ростуть лише за кiлька футiв вiд стежки. Дiдусь посадив цi три дубки в сорокових роках, як пам’ять про мого двоюрiдного дiдуся Теддi, бабусиного брата, що загинув у Другiй свiтовiй вiйнi. Дубки ще не дуже високi, всього близько п’ятнадцяти футiв заввишки. Бабуся кладе руку на стовбур середнього дерева й каже: «Привiт». Не знаю, до дерева вона звертаеться чи до свого брата. Йдемо далi. Коли трохи пiднiмаемось, перед нами виднiеться весь луг i на галявинi стоiть Генрi. Зупиняюся. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=22966474&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примiтки 1 І так далi (лат.). 2 Переклад В. Стуса. 3 «Келмскот-прес» – приватна книгодрукарня, заснована англiйським поетом i художником Вiльямом Моррiсом у 1891 роцi. Використовувала традицiйнi технологii книгодрукування. Видавала дорогоцiннi книги малим накладом. «Твори» Чосера – найвiдомiша книжка друкарнi й одне з найбiльших досягнень Моррiса. 4 Австрiйський живописець i графiк. 5 Американський художник-модернiст украiнського походження. 6 Тайський гострий суп на основi кокосового молока. 7 Популярне тайське карi з м’ясом та картоплею. 8 Шнiцель, начинений сиром та шинкою i панiрований у сухарях. 9 Американська темношкiра спiвачка, королева соулу. 10 Вiдома американська шеф-повар, ведуча кулiнарних передач. 11 Художня течiя, послiдовники якоi пропагували повернення до ремiсничих народних джерел творчостi на противагу iндустрiалiзацii. 12 Так (фр.). 13 Корейська страва на основi рису. 14 Швидко! (iт.) 15 Заходь! (фр.) 16 Американський типограф, розробник шрифтiв. 17 Вiрш у прозi Жорж-П’ера Морiса де Герена. 18 Ілюстрована рукописна книга, найвизначнiший твiр iрландського мистецтва VIII–IX столiття. 19 До побачення (фр.). 20 Картина Жоржа Сера, французького художника-неоiмпресiонiста. 21 Бейсбольне поле у Чикаго. 22 На мiсцi злочину (лат.). 23 Не раз (нiм.). 24 Дня (фр.). 25 Трюк (фр.). 26 Високоякiсний папiр, що виготовляеться з кори бруссонетii за рецептами Сходу. 27 Дороги iз позначками на узбiччях, що вшановують збройнi сили США. 28 Це красиво, але це не вiйна. 29 О, мiс Ебшир, сiдайте, будь ласка (фр.). 30 Клер, почекайте. 31 Пер. В. Коптiлова. 32 Традицiйна нiмецька яечна локшина. 33 Крем для голiння. Фраза «Не висовуй лiкоть сильно iз вiкна» – iз дорожньоi реклами цього крему.