Чужинець на чужiй землi Роберт Гайнлайн Історiя «космiчного Мауглi», вихованого в культурi, настiльки далекiй вiд земноi, що наша фiлософiя, мораль i релiгiя здаються абсурдними. Як зустрiне Земля нового месiю, який повернеться з Марса найбагатшою людиною, ще й надiленою здiбностями до телекiнезу? Закрита лiкарня, добровiльне ув’язнення в маетку фiлософа, патрульованому вiйськовими, мандрiвний цирк… Два свiти зустрiнуться, щоб неодноразово викликати смiх у читача. Проте Майк знае: смiх у землян – це ознака болю… Роберт Гайнлайн Чужинець на чужiй землi © Robert A. Heinlein, 1961 Renewed 1989 by Virginia Heinlein © Virginia Heinlein, 1991 © Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2016 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2016 Роберт Енсон Гайнлайн (1907–1988) – один iз найвидатнiших та найбiльш шанованих авторiв науковоi фантастики ХХ столiття. Вiн був i залишаеться единим письменником, який отримав чотири премii Г’юго. Ця книга е оригiнальною, найбiльш повною i позбавленою скорочень версiею класичного твору науковоi фантастики з передмовою дружини письменника, Вiрджинii Гайнлайн. Передмова Якщо вам здаеться, що ця книга товстiша i мiстить бiльше слiв, нiж перше друковане видання «Чужинця на чужiй землi», то вашi спостереження правильнi. Це оригiнальне видання, саме таке, яким Роберт Гайнлайн вiд самого початку його задумав i виклав на паперi. Попередне видання вмiщувало трохи бiльше вiд 160 000 слiв – тодi як у цьому iх близько 220 000. Зазвичай у рукописах Роберта на одному аркушi було вiд 250 до 300 слiв, залежно вiд кiлькостi дiалогiв на сторiнцi. Отже, якщо взяти за середне число 275 слiв у рукописi, написаному на 800 сторiнках, то у пiдсумку отримуемо 200 000 слiв чи, можливо, трiшки бiльше. Ця книжка вiдрiзняеться вiд тiеi, яку продавали широкому загалу та публiцi, що читала наукову фантастику в момент виходу книги, 1961 року, – тому що редактори вимагали вiд письменника скоротити та викинути кiлька сцен, якi в той час могли бути неприйнятними для смакiв суспiльства. У виданнi «Приголомшлива наукова фантастика» у листопадi 1948 року був оприлюднений лист редактору, де читачi пропонували заголовки для наступного рiчного випуску. Серед них було й оповiдання Роберта Е. Гайнлайна «Безодня». Пiд час тривалоi розмови редактор Джон В. Кемпбел, Джей Ер та Роберт вирiшили, що у них iще достатньо часу, щоб написати усi iсторii, яким прихильники дали назви, i, отже, журнал вийде вчасно – у листопадi 1949 року. Роберт пообiцяв надiслати коротке оповiдання, яке б пасувало назвi. Бiльшiсть iнших авторiв також погодилися на такий трюк. Цей випуск вiдомий як «Подорож у часi». Тодi у Роберта виникли труднощi з тим, щоб знайти iсторiю, якiй би можна було дати таку назву. Тож ми влаштували «мозковий штурм». Серед iнших неймовiрних iдей я запропонувала iсторiю про людське немовля, виховане iнопланетянами. За словами Роберта, ця iдея була завеликою для короткого оповiдання, проте записав ii. Тiеi ночi вiн пiшов у свiй кабiнет, де написав кiлька довгих нотаток – i вiдклав iх. Для заголовку «Безодня» вiн створив зовсiм iншу iсторiю. Роберт працював над нотатками кiлька рокiв, впродовж яких почав писати те, що мало стати «Чужинцем на чужiй землi». Та чомусь ця iсторiя не трималась купи, i вiн вiдкладав ii. Роберт повертався до рукопису кiлька разiв, але не закiнчував його аж до 1960 року. Саме цю версiю ви й тримаете в руках. У 1960-тi роки видавцi боялися публiкувати «Чужинця на чужiй землi» – ця книга надто вiдрiзнялась вiд загальноприйнятих норм. Отже, щоб зменшити можливi втрати, Роберта попросили скоротити рукопис до 150 000 слiв, вирiзавши при цьому близько 70 000. Йому запропонували внести й iншi змiни, i лише пiсля цього редактор ризикнув i видав книгу. Вилучити майже четверту частину завершеноi книги було неможливим завданням. Але через кiлька мiсяцiв Роберт виконав його. Остаточна кiлькiсть слiв сягала 160 087. Роберт був переконаний, що неможливо викинути щось iще, тож книгу прийняли в такому обсязi. У такому виглядi ii й видавали протягом 28 рокiв. У 1976 роцi Конгрес затвердив новий закон про авторське право, у якому, зокрема, зазначалося, що в разi смертi автора вдова чи вдiвець поновлюе авторське право, а всi попереднi контракти скасовуються. Роберт помер у 1988-му, i наступного року авторськi права на «Чужинця на чужiй землi» було вiдновлено. На вiдмiну вiд багатьох iнших авторiв Роберт зберiгав копiю оригiнального машинописного тексту як призначеного для друку у свого архiвiста Санти Круз, серед документiв бiблiотеки Калiфорнiйського унiверситету. Я попросила копiю того рукопису i порiвняла ii з виданою версiею. І дiйшла висновку, що скорочення цiеi книги було помилкою. Тодi я вiдправила копiю рукопису Елеонорi Вуд, агенту Роберта. Елеонора також порiвняла двi версii та погодилася з моiм рiшенням. Тож, домовившись iз видавцем, вона показала iм копiю новоi староi версii. Нiхто не пам’ятав того, що цю книгу так радикально скоротили: через стiльки рокiв усi редактори та керiвники у видавництвi змiнилися. Тож ця версiя стала для них цiлковитою несподiванкою, i вони вирiшили видати оригiнальну версiю, погодившись iз тим, що вона краща за скорочений варiант. Зараз ви тримаете у руках оригiнальну версiю «Чужинця на чужiй землi», написану Робертом Енсоном Гайнлайном. Імена головних персонажiв дуже важливi для сюжету. Їх дуже ретельно добирали: Джубал означае «Батько Всього», Майкл символiзуе «Хто схожий на Бога?». Залишаю читачевi з’ясувати, що ж означають iншi iмена. Вiрджинiя Гайнлайн Кармел, Калiфорнiя Чужинець на чужiй землi Кохання – це той стан, коли щастя iншоi людини е невiд’емною частиною твого власного. Роберту Корногу, Фредерiку Брауну, Фiлiпу Хосе Фармераг Усi люди, боги й планети в цiй iсторii вигаданi. Будь-якi збiги iмен – випадковi.     Р. Е. Г. Частина 1 Його заплямоване походження Роздiл 1 Колись давно, коли свiт був iще молодим, жив собi марсiанин на iм’я Смiт. Валентин Майкл Смiт був реальним – не менше вiд податкiв, – а проте единим представником своеi раси. Екiпаж для першоi людськоi експедицii з Терри на Марс добирався надзвичайно ретельно – з огляду на теорiю щодо того, що найбiльшою небезпекою для людини у космосi е вона сама. У тi часи, лише через вiсiм терранських рокiв пiсля заснування людьми першоi колонii на Мiсяцi, будь-яка подорож обов’язково здiйснювалася через виснажливий вiльний полiт, подвiйнi дотичнi напiвелiпси – вiд Терри до Марса, двiстi п’ятдесят вiсiм днiв туди, стiльки ж назад; додайте ще чотириста п’ятдесят п’ять днiв очiкування на Марсi, поки планети повiльно займуть взаемне положення, яке утворить подвiйну дотичну орбiту, – на все вкупi майже три земнi роки. Окрiм того, що полiт був тривалим та виснажливим, це було ще й дуже ризиковано. Лише дозаправившись на космiчнiй станцii, а потiм майже повернувшись в атмосферу Землi, «Посланниця», ця летюча труна, могла здiйснити перелiт. Дiставшись Марса, вона мала можливiсть повернутися – за умови, якщо не розiб’еться пiд час посадки; якщо на Марсi знайдуть воду, щоб заповнити баки iз реакцiйною масою та хоч яку-небудь iжу; якщо не станеться чогось iще з тисячi можливих варiантiв. Але фiзичну небезпеку вважали менш важливою вiд психологiчного стресу. Восьмеро людей, майже на три терранськi роки зiбранi докупи, мов мавпи, повиннi були вмiти знаходити спiльну мову значно краще, нiж зазвичай. З огляду на вже набутий досвiд виключно чоловiчий склад команди так i не схвалили – як нездоровий та соцiально нестабiльний. Дiйшли висновку, що команда з чотирьох подружнiх пар стане оптимальним варiантом – якщо вдасться знайти необхiдних спецiалiстiв у такому поеднаннi. Головний пiдрядник, Единбурзький унiверситет, уклав субугоду на добiр команди з Інститутом соцiальних дослiджень. Пiсля вiдсiювання добровольцiв, якi не пiдходили за вiком, станом здоров’я, iнтелектом, пiдготовкою чи характером, Інститут все ще мав дев’ять тисяч кандидатiв зi здоровим тiлом та розумом, якi володiли хоча б однiею з необхiдних спецiальних навичок. Очiкувалося, що Інститут вiдзвiтуе про кiлька прийнятних команд iз чотирьох пар. Але не знайшлося жодноi. Основними необхiдними професiями були: астронавт, лiкар, кухар, машинiст, капiтан корабля, спецiалiст iз семантики, хiмiчний iнженер, iнженер з електронiки, фiзик, геолог, бiохiмiк, бiолог, атомний iнженер, фотограф, гiдропонiст, ракетний iнженер. Кожен зi членiв команди мав володiти бiльше нiж одним вмiнням, або мати змогу опанувати додатковi навички у вказаний термiн. Існували сотнi можливих комбiнацiй з восьми осiб з такими вмiннями; знайшли й три варiанти iз чотирьох пар, якi iх теж мали, до того ж вони були здоровими та освiченими. Проте у всiх трьох випадках спецiалiсти з груповоi динамiки, якi оцiнювали темпераменти на сумiснiсть, з жахом хапалися за голову. Головний пiдрядник висловив пропозицiю знизити показник якостi сумiсностi; Інститут холодно запропонував повернути символiчну винагороду в один долар. Тим часом програмiст, чие iм’я не записали, за допомогою машин полювала на команди з трьох пар. Вона знайшла кiлька десяткiв сумiсних комбiнацiй, кожна з яких визначалась своiм набором характеристик, необхiдних, щоб доповнити команду. Тим часом машини перевiряли iнформацiю, що змiнилась через смерть, вiдмову, появу нових добровольцiв i так далi. Капiтан Майкл Брент, магiстр природничих наук, командор з визначення та виявлення в запасi, пiлот (iз необмеженою лiцензiею) та у своi тридцять – ветеран польотiв на Мiсяць, напевно мав в Інститутi свою людину, яка шукала для нього самотнiх жiнок-добровольцiв, що могли б (разом з ним) доповнити команду. А потiм поеднала його iм’я зi знайденими, щоб за допомогою машин перевiрити, чи будуть такi комбiнацii прийнятними. Це могло б пояснити його перелiт до Австралii та пропозицiю руки й серця доктору Вiнiфред Коберн – спецiалiсту з семантики, старiй дiвi з кобилячим обличчям, старшiй за нього на дев’ять рокiв. Архiви Карлсбаду зображали ii з гарним почуттям гумору, але недостатньо привабливою. Або ж Брент дiяв без внутрiшньоi iнформацii; вiн керувався винятково притаманною йому iнтуiтивною смiливiстю, необхiдною керiвнику дослiджень. У будь-якому разi вогники заблимали, перфокарти вискочили – i нову команду для «Посланницi» було укомплектовано: – капiтан Майкл Брент – основний пiлот, астронавт, запасний кухар, запасний фотограф, ракетний iнженер; – доктор Вiнiфред Коберн Брент – сорок один рiк, спецiалiст iз семантики, медсестра-практик, офiцер у запасi, iсторик; – мiстер Френсiс Ікс Сiнi – двадцять вiсiм рокiв, адмiнiстративний офiцер, другий пiлот, астронавт, астрофiзик, фотограф; – доктор Ольга Ковалик Сiнi – двадцять дев’ять рокiв, кухар, бiохiмiк, гiдропонiк; – доктор Вард Смiт – сорок п’ять рокiв, хiрург, бiолог; – доктор Мерi Джейн Лайл Смiт – двадцять шiсть рокiв, атомний iнженер, технiк з електронiки та живлення; – мiстер Сергiй Римський – тридцять п’ять рокiв, iнженер з електронiки, iнженер-хiмiк, механiк-практик i ремонтник, крiолог; – мiсiс Елеонора Альварез Римська – тридцять два роки, геолог i селенолог, гiдропонiст. Команда мала всебiчнi навички, хоча дехто й отримав додатковi вмiння завдяки посиленим тренуванням протягом останнiх тижнiв перед стартом. Важливiшим було те, що члени команди виявились взаемно сумiсними за характерами. Можливо, занадто сумiсними. «Посланниця» вирушила за розкладом, без будь-яких затримок. Упродовж першоi частини подорожi ii щоденнi звiти можна було почути по звичайному радiо. Коли вона вiддалилась i сигнал став слабшим, звiти отримували i передавали вже радiо-супутники Землi. Команда здавалася здоровою та щасливою. Найгiрше, з чим мав впоратися лiкар Смiт, – це епiдемiя стрижця. Команда швидко пристосувалася до вiльного падiння й не застосовувала жодних пiгулок проти нудоти вже пiсля першого тижня. Якщо в капiтана Брента й виникали якiсь дисциплiнарнi проблеми, вiн вирiшив не доповiдати про них Землi. «Посланниця» досягла тимчасовоi орбiти точно всерединi орбiти Фобоса й витратила два тижнi на фотозйомку. Пiсля цього капiтан Брент надiслав радiограму: «Ми спробуемо приземлитися о 12:00 за Гринвiчем завтра, трохи пiвденнiше вiд Озера Сонця». Бiльше повiдомлень не було. Роздiл 2 Минула майже чверть земного столiття, аж поки люди знову потрапили на Марс. Пiсля шести рокiв мовчання «Посланницi» безпiлотний зонд «Зомбi», люб’язно профiнансований Географiчною спiлкою та La Sociеtе Astronautique Internationale, подолав вакуум i зупинився на орбiтi, звiдки повернувся пiсля певного перiоду очiкування. На фотографiях, зроблених мобiльним роботом, було зображено територiю, непривабливу з точки зору людини. Записувальнi прилади пiдтвердили версii про те, що атмосфера Ареана[1 - Одна iз рiдковживаних назв Марса.] затонка i, вiдповiдно, непридатна для людей. Але на фотографiях «Зомбi» було чiтко помiтно, що «канали» створенi штучно. Були й iншi деталi, якi можна було вважати руiнами мiст. Звичайно ж, людська експедицiя висадилася б на поверхню Марса швидко та без затримок – якби не почалася Третя свiтова вiйна. Але, врештi-решт, саме завдяки вiйнi та затримцi було споряджено експедицiю сильнiшу та безпечнiшу вiд попередньоi, на втраченiй «Посланницi». «Чемпiон», корабель Федерацii, укомплектований виключно чоловiчою командою з вiсiмнадцяти досвiдчених космонавтiв та з ще бiльшою кiлькiстю першовiдкривачiв на борту, здiйснив перелiт за допомогою Лайл Драйв лише за дев’ятнадцять днiв. «Чемпiон» приземлився трохи пiвденнiше вiд Озера Сонця, тому що капiтан ван Тромп планував знайти «Посланницю». Друга експедицiя звiтувала Землi щодня, але три офiцiйнi повiдомлення виявилися важливими не тiльки для науковцiв. Перше: «Реактивний корабель „Посланниця“ виявлено. Нiхто не вижив». Друге: «Марс незаселений». Трете: «Поправка до повiдомлення 23—105: на „Посланницi“ знайдено одного живого». Роздiл 3 Капiтан Вiллем ван Тромп був дуже людяним та розсудливим. Вiн передав радiограму: «Мого пасажира не повиннi, повторюю, не повиннi зустрiчати публiчно. Забезпечте барокамеру, медичний супровiд, а також озброену охорону». Вiн доручив бортовому хiрургу лiкарю Нельсону супроводжувати пасажира – щоб переконатися в тому, що Валентина Майкла Смiта доправили до палати-люкс у Медичному центрi Бетесда, обережно помiстили в гiдравлiчне лiжко та виставили морських пiхотинцiв для охорони. Ван Тромп особисто пiшов на надзвичайне засiдання Вищоi Ради Федерацii. У ту хвилину, коли Валентина Майкла Смiта вкладали у лiжко, Вищий Мiнiстр науки роздратовано говорив: – Я згодний, капiтане, що вашi повноваження як вiйськового командира в експедицii, яка, тим не менше, вiд початку була науковою, дають вам право вiддавати накази про незвичайне медичне обслуговування, щоб захистити людину, за яку тимчасово несете вiдповiдальнiсть. Але я не розумiю, чому зараз ви дозволяете собi посягати на власне призначення мого вiддiлу. Та Смiт – це ж справжнiй скарб для науки! – Так, думаю, що так i е, сер. – Тодi чому… Мiнiстр науки раптом замовк i повернувся до Вищого Мiнiстра миру та вiйськовоi безпеки. – Девiде? Очевидно, що зараз це питання в моiй юрисдикцii. Ти даси вiдповiднi iнструкцii своiм людям? Не варто забувати, що нiхто не може змушувати таких людей, як професор Кеннедi та доктор Окадзима, – згадати лише iх двох, – чекати безкiнечно. Вони цього не стерплять. Мiнiстр миру не вiдповiв, але питально глянув на капiтана ван Тромпа. Капiтан похитав головою: – Нi, сер. – Чому нi? – наполягав Мiнiстр науки. – Ви визнали, що вiн не хворий. – Дайте капiтану можливiсть пояснити, П’ере, – порадив Мiнiстр миру. – Отже, капiтане? – Смiт не хворий, сер, – вiдповiв капiтан ван Тромп Мiнiстру миру, – але все ж таки йому трохи зле. Вiн нiколи ранiше не вiдчував нашоi сили тяжiння. Зараз вiн важить у два з половиною рази бiльше, нiж ранiше, i його м’язи цього не витримують. Вiн не звик до звичайного повiтряного тиску на Землi. Вiн нi до чого не звик, i цей тиск для нього, здаеться, зависокий. Чорт забирай, джентльмени, я втомився як собака лише тому, що знову опинився у зонi земного тяжiння, а я народився на цiй планетi. Мiнiстр науки зневажливо глянув на капiтана. – Якщо перевантаження вiд сили тяжiння – це едине, що вас хвилюе, дозвольте запевнити, любий капiтане, що ми вже це продумали. За його диханням та серцебиттям уважно стежитимуть. Все-таки у нас е уява та завбачливiсть. Врештi-решт, я теж брав участь у польотах. Менi вiдоме це вiдчуття. Ця людина, цей Смiт повинен… Капiтан ван Тромп вирiшив, що саме зараз слiд вивiльнити свiй гнiв. Вiн мiг би виправдати своею втомою – насправдi дуже сильною втомою, – це вiдчуття, наче вiн щойно висадився на Юпiтерi. До того ж вiн був самовдоволено впевнений, що навiть найвищий член ради не дозволить собi бути занадто суворим з командиром першоi успiшноi експедицii на Марс. Тож вiн перебив Мiнiстра освiти коротким вигуком: – Ш-ш-ш! Ця людина Смiт… Ця «людина»! Та чи ж ви не бачите, що вiн не зовсiм людина? – Що? – Смiт. Не. Людина. – Хм? Пояснiть, капiтане. – Смiт не людина. Вiн розумна iстота, що мае людськi гени та походить вiд людей, але вiн не людина. Вiн бiльше марсiанин, анiж людина. До нашоi появи вiн нiколи не бачив жодноi людськоi iстоти. Вiн думае як марсiанин, вiдчувае як марсiанин. Його виростила раса, яка не мае нiчого спiльного з нами. Та ж у них немае статей. Смiт нiколи не бачив жiнки – не бачив i дотепер, якщо моi накази виконали. Вiн людина за походженням, але марсiанин – за навколишнiм середовищем. А зараз, коли ви хочете, щоб вiн збожеволiв i ви змарнували цей «скарб для науки», – кличте своiх тупоголових професорiв та дозвольте iм зацькувати його. Не давайте йому можливостi змiцнiти та звикнути до цiеi божевiльноi планети. Просто йдiть вперед та вичавiть його, як апельсин. Менi до цього немае дiла; свою роботу я виконав! Тишу, яка запала, спокiйно порушив особисто Генеральний Секретар Дуглас: – І гарно виконали, Капiтане. Вашу пораду обдумають, i будьте певнi, що ми не робитимемо нiчого поспiхом. Якщо цiй людинi, чи людинi-марсiанину, потрiбно кiлька днiв, щоб адаптуватись, я впевнений, що наука може почекати, тож заспокойтеся, Пiте. Винесiмо цю частину на обговорення, джентльмени, i повернiмося до iнших питань. Капiтан ван Тромп втомився. – Дещо чекати не буде, – сказав Мiнiстр публiчноi iнформацii. – Що, Джок? – Якщо ми найближчим часом не покажемо Людину з Марса через стереоскоп, то власноруч спровокуемо повстання, Мiстере Секретар. – Хм… Джоку, ти перебiльшуеш. Звичайно ж, iнформацiя про Марс з’явиться у новинах. Уже завтра ми пiдготуемо капiтана та його команду до церемонii нагородження; так буде краще. Капiтан ван Тромп розповiсть про своi враження. Звичайно, пiсля того як виспитесь, капiтане. Мiнiстр похитав головою. – Щось не так, Джоку? – Люди очiкували, що експедицiя привезе щонайменше одного живого марсiанина, щоб вони змогли подивитись на нього. А оскiльки цього не сталося, нам потрiбен Смiт. Дуже потрiбен. – Живi марсiани? – Генеральний Секретар Дуглас повернувся до капiтана ван Тромпа. – У вас же е вiдео з марсiанами, чи не так? – Тисячi футiв плiвки. – Ось i вiдповiдь на твое питання, Джоку. Коли скiнчиться прямий ефiр, запустiть вiдео з марсiанами. Людям сподобаеться. А зараз, капiтане, дещо щодо дипломатичного iмунiтету: ви стверджували, що марсiани не заперечували? – Що ж, нi, сер. Але вони i не пiдтримали цього. – Я чогось не розумiю? Капiтан ван Тромп прикусив губу. – Сер, я навiть не знаю, як це пояснити. Спiлкування з марсiанами чимось схоже на розмову з вiдлунням. Ви не отримуете нiяких заперечень, але й жодних результатiв – теж. – Семантичнi труднощi? Можливо, сьогоднi вам слiд було прийти у товариствi… як там його звуть, вашого спецiалiста iз семантики? Чи вiн чекае ззовнi? – Махмуд, сер. Доктор Махмуд не дуже добре почуваеться. Незначний нервовий зрив, сер. Ван Тромп подумав, що це практично те саме, що й бути п’яним як чiп. – Космiчна радiсть[2 - Космiчна радiсть (англ. Space happy) – неофiцiйний термiн, який використовують для позначення незвичайноi поведiнки, спричиненоi довготривалими мiсiями у космосi.]? – Схоже, саме так. – Що ж, приведiть його, коли йому покращае. Припускаю, що цьому молодому хлопцевi, Смiту, знадобиться допомога перекладача. – Можливо, – iз сумнiвом сказав ван Тромп. У той момент «цей молодий хлопець Смiт» намагався просто вижити. Його тiло, нестерпно стиснуте, ослаблене дивним станом простору в цьому неймовiрному мiсцi, нарештi могло хоч трохи вiдпочити у м’якому гнiздi, куди цi, iншi, його поклали. Вiн припинив опиратися i перейшов на третiй рiвень дихання та серцебиття. Одразу зрозумiв, що майже вичерпав себе. Дихати було майже так само важко, як i вдома, а серце шалено билося, щоб розподiлити кров, намагаючись впоратися iз тиском простору, – i все це тодi, коли вiн задихався вiд отруйно густого та гарячого повiтря. Вiн дiяв не вагаючись. Коли його серцебиття сповiльнилося до двадцяти ударiв на хвилину, а дихання стало майже непомiтним, вiн встановив iх на цьому рiвнi. І прислуха`вся до себе достатньо довго, щоб переконатися, що з необережностi не вiддiлиться вiд тiла, поки його увага прикута до чогось iншого. Коли вiн впевнився, що органи працюють належним чином, то використав крихiтну частинку свого другого рiвня обережностi й вивiв себе зi стану вiдпочинку. Це було необхiдно для того, щоб осмислити всi цi новi подii, пристосувати iх до себе – а потiм плекати i шанувати iх. Бо в iншому разi вони його поглинуть. З чого ж почати? З того моменту, коли вiн покинув дiм, захоплений цими iншими, якi, виявляеться, з одного з ним гнiзда? Чи з того, як вiн прибув у цей простiр, що так сильно тисне? Несподiвано на нього накинулись вогнi та звуки цього прибуття, що й нинi вiддавали нестерпним болем. Нi, вiн ще не готовий прийняти та плекати цю думку… Назад! Назад! До того моменту, коли вiн вперше побачив цих iнших, якi зараз виявились своiми. Назад, iще навiть до зцiлення, коли вiн вперше грокнув, що вiн не такий, як його брати-пташенята… Назад, до самого гнiзда. Вiн не використовував земнi символи для жодноi зi своiх думок. Проста англiйська, якою вiн щойно навчився говорити, була значно простiшою вiд тiеi, яку використовуе iндус, щоб порозумiтися на базарi з турком. Смiт використовував англiйську як словник кодiв, з кропiтким та неiдеальним перекладом для кожного символу. Зараз його думки – чистi марсiанськi абстракцii з безконтрольноi iнопланетноi культури вiком у пiвмiльйона рокiв, яка подорожувала далi, нiж будь-коли подорожувало людство, не пiдлягали перекладу. У сусiднiй кiмнатi iнтерн-лiкар Тадей «Тед» грав у крибiдж iз Томом Мiчемом, особистим санiтаром Смiта. Тадей одним оком поглядав на прилади – i, хоча його увага була прикута до карт, помiчав кожний удар серця свого пацiента. Коли пульсуючий вогник змiнився iз дев’яноста двох ударiв за хвилину до менш нiж двадцяти, вiн вiдкинув карти убiк, скочив на ноги та швидко побiг у кiмнату Смiта, а Мiчем – слiдом за ним. Пацiент плавав в еластичнiй оболонцi на гiдравлiчному лiжку. Здавалося, вiн помер. Тадей коротко кашлянув i процiдив: – Поклич лiкаря Нельсона! Мiчем вiдповiв: – Таксер! – i додав: – Як щодо дифiбрилятора, док? Вiн помирае. – Поклич лiкаря Нельсона! Санiтар вибiг з кiмнати. Інтерн оглянув пацiента так близько, як тiльки мiг, але не торкався його. Вiн продовжував огляд – проте коли у кiмнату зайшов старший лiкар, то невпевнено вiдiйшов, наче людина, що довго перебувала у космосi i все ще не пристосувалась до земноi сили тяжiння. – То що, лiкарю? – Дихання, температура тiла та серцебиття впали раптово… Сер, десь двi хвилини тому. – Що ви зробили для нього – чи з ним? – Нiчого, сер. Все згiдно з вашими iнструкцiями… – Добре. Нельсон коротко оглянув Смiта, а потiм вивчив показники на приладах за лiжком – близнюкiв тих, що були у кiмнатi спостереження. – Дайте менi знати, якщо щось змiниться. Вiн збирався йти. Тадей здавався наляканим: – Але, лiкарю… Вiн помирае. Нельсон сухо вiдповiв: – Продовжуйте, лiкарю. Який ваш дiагноз? – Гм… Я б не хотiв говорити про вашого пацiента, сер. – Дурницi. Я запитав про ваш дiагноз. – Дуже добре, сер. Шок, нетиповий, можливо, – вiн запнувся, – але шок, що спричинить смерть. Нельсон кивнув: – Досить розумно. Проте це – не звичайний випадок. Розслабся, синку. Я вже бачив цього пацiента у такому станi з пiвдесятка разiв впродовж зворотноi подорожi. Це нiчого не означае. Дивися. Нельсон пiдняв праву руку пацiента i вiдпустив ii. Рука лишилась у тому самому положеннi. – Оцiпенiння? – запитав Тадей. – Називай як хочеш. Якщо назвати хвiст ногою, це нiчого не змiнить. Не хвилюйся, лiкарю. У цьому випадку немае нiчого типового. Просто стеж за тим, щоб його не турбували, i клич мене, якщо щось змiниться. Вiн поклав на мiсце Смiтову руку. Коли Нельсон пiшов, Тадей iще раз оглянув пацiента, похитав головою й приеднався до Мiчема в кiмнатi спостереження. Мiчем пiдняв його карти i запропонував: – Зiграемо? – Нi. Мiчем почекав, а потiм додав: – Доку, якщо запитаеш мене, то отой, в кiмнатi, зiграе в ящик iще до ранку. – Тебе нiхто не питав. – Менi здалося… – Вийди та покури з охоронцями. Я хочу подумати. Мiчем знизав плечима i вийшов. Тадей вiдкрив нижню шухляду столу, витяг пляшку i налив собi чарку: вона мала допомогти йому думати. Мiчем приеднався до охоронцiв у коридорi; вони випрямилися, але коли побачили, хто це, розслабилися. Вищий морський пiхотинець промовив: – Здоров, друзяко. Що тут щойно була за бiганина? – Нiчого такого. Просто у пацiента щойно народилась п’ятiрня i ми сперечалися, як iх назвемо. У кого з твоiх мавпочок знайдеться сигарета? І вогник? Інший пiхотинець дiстав з кишенi пачку цигарок. – Як будете вирiшувати питання з годувальницями? – холодно запитав вiн. – Щось придумаемо. Дякую! – Мiчем взяв цигарку в зуби. – Чесне слово, джентльмени, я нiчого не знаю про цього пацiента. Хоча хотiв би. – Звiдки такi накази про «нiяких жiнок»? Вiн що, якийсь сексуальний манiяк? – Наскiльки менi вiдомо, нi. Все, що я знаю, – так це те, що його доправили з «Чемпiона» й сказали, що пацiента не слiд турбувати. – «Чемпiон»! – вигукнув перший морський пiхотинець. – Ну звiсно! Це все пояснюе. – Пояснюе що? – Причину. Вiн нiколи не знав жiнки, нiколи не бачив, нiколи не торкався – мiсяцями. І вiн хворий, розумiете? Вони бояться, що коли вiн вiзьме хоч якусь, то ще дуба дасть. Солдат моргнув i глибоко вдихнув. – Б’юся об заклад, що я точно дав би дуба в такiй ситуацii. Воно й не дивно, що вони не пускають до нього жодноi хвойди. Смiт розумiв, що до нього приходять лiкарi, але вiдразу ж грокнув, що в них гарнi намiри; його головнiй частинi не потрiбно було тiкати звiдти, де вiн був. У той ранковий час, коли людськi медсестри ляскають обличчя пацiентiв холодною мокрою тканиною, вдаючи, що вмивають iх, Смiт повернувся зi своеi подорожi. Вiн пришвидшив серцебиття, посилив дихання i знову глянув на те, що його оточувало, побачивши все дуже чiтко. Вiн оглянув кiмнату, помiчаючи та шануючи усi без винятку деталi – як важливi, так i дрiб’язковi. Насправдi вiн бачив iх вперше. Тому що тодi, коли його за день до цього принесли сюди, вiн був нездатний сприйняти все. Звичайна кiмната видавалася йому незвичайною: тут не було нiчого, що хоча б вiддалено нагадувало Марс або клиноподiбнi, з металевими стiнами, каюти «Чемпiона». Але, ожививши подii – починаючи вiд гнiзда i до цих мiсць, – вiн був готовий прийняти iх, хвалити i якоюсь мiрою плекати. Вiн зрозумiв, що у кiмнатi, окрiм нього, е ще одна iстота. Павучок, крутячись на павутинцi, повiльно спускався зi стелi. Смiт iз захватом спостерiгав за ним, припускаючи, чи це випадково не е початковою стадiею розвитку людини. Доктор Арчер Фрейм – iнтерн, який змiнив Тадея, – саме цiеi митi увiйшов до кiмнати. – Доброго ранку, – промовив вiн. – Як почуваетесь? Смiт подумки переклав запитання. Першу фразу вiн розпiзнав як формальнiсть, що не вимагае вiдповiдi, але яку можна повторити – хоча можна обiйтися й без цього. Друга фраза мала декiлька перекладiв. Якщо ii використовував доктор Нельсон – вона мала одне значення; якщо ii капiтан ван Тромп – це була формальнiсть, що не вимагала вiдповiдi. Вiн не знав, що таке страх, до того, як зустрiв людей, i вiдчував ту тривогу, яка так часто охоплювала його, коли намагався спiлкуватися з цими iстотами. Проте примусив свое тiло залишатися спокiйним i ризикнув вiдповiсти: – Почуваюся добре. – Добре! – луною вiдгукнулась iстота. – Лiкар Нельсон буде тут за хвилину. Почуваетесь готовим для снiданку? Всi три символи цього запитання були в словнику Смiта, але вiн не мiг повiрити, що почув усе правильно. Вiн знав, що був iжею, але не почувався «готовим». Нiхто не попереджав, що його можуть обрати для такоi почесноi мiсii. Вiн не знав, що для забезпечення харчування необхiдно зменшити загальну групу. Смiт вiдчував легке розчарування. Варто було грокнути так багато нових подiй – та це викликало огиду. Проте прихiд лiкаря Нельсона позбавив його необхiдностi перекладати запитання. Корабельний лiкар трохи вiдпочив i поспав. Вiн не гаяв час на розмови, у цiлковитiй тишi ретельно оглянув Смiта та прилади. Потiм вiн повернувся до Смiта. – Випорожнявся? – запитав вiн. Смiт зрозумiв. Нельсон завжди про це питав. – Ще нi. – Ми про це подбаемо. Але спочатку поiж. Днювальний, принеси тацю. Нельсон згодував йому два чи три шматочки, а потiм сказав тримати ложку та iсти самостiйно. Це втомлювало, але давало Смiту вiдчуття радiсноi перемоги: адже це було перше, що вiн зробив без сторонньоi допомоги з того моменту, як опинився в цьому дивному викривленому просторi. Вiн спорожнив тарiлку й запитав: – Хто це? – щоб мати змогу вшанувати свого благодiйника. – Ти хотiв сказати, що це? – перепитав Нельсон. – Це синтетичне iстiвне желе на основi амiнокислот – але навряд чи тобi це про щось скаже. Закiнчив? Добре, вилазь з лiжка. – Перепрошую? – Вiн уже зрозумiв, що це був символ для привернення уваги, корисний, коли виникали непорозумiння в спiлкуваннi. – Я сказав: вилазь звiдти. Сядь. Встань. Пройдись. Ти зможеш. Звичайно, ти слабкий, як кошеня, але, плаваючи в цьому лiжку, ти нiколи не змiцниш м’язи. Нельсон вiдкрив клапан, розташований у верхнiй частинi лiжка, i вода почала витiкати. Смiт придушив у собi почуття незахищеностi, бо знав, що Нельсон подбае про нього. Вiн трохи полежав на днi лiжка, загорнутий у водонепроникну ковдру. Нельсон додав: – Лiкарю Фрейме, пiдтримайте його за лiкоть. Ми маемо допомогти йому, дати опору. Вони вдвох пiдтримували його, i за iх допомогою Смiт встав, а потiм спiткнувся об край лiжка. – Тримайся на ногах. А зараз спробуй стояти самостiйно, – керував Нельсон. – Не бiйся. Ми пiдхопимо тебе, якщо це знадобиться. Вiн намагався стояти самостiйно – слабкий молодий хлопець з нерозвиненими м’язами та надрозвиненою грудною клiтиною. На «Чемпiонi» його пiдстригли, а бакенбарди прибрали. Його найяскравiшою рисою було м’яке, невиразне, майже дитяче обличчя – з очима, якi могли б належати дев’яносторiчнiй людинi. Вiн, злегка тремтячи, трохи постояв сам; потiм спробував йти. Зробив три невпевненi кроки i життерадiсно, дитинно посмiхнувся. – Хороший хлопчик! – пiдбадьорив Нельсон. Вiн спробував зробити ще крок, але раптом сильно затремтiв i несподiвано впав. Вони ледь встигли його пiдхопити. – Чорт! – вилаявся Нельсон. – Вiн знову впав у цей свiй стан. Ось, допоможи менi покласти його у лiжко. Нi, спочатку наповни його. Фрейм так i зробив, ввiмкнувши воду. Коли зовнiшнiй шар пiднявся до шести дюймiв, вони перетягли Смiта в лiжко. Це було дуже незручно, тому що вiн застиг у позi ембрiона. – Пiдкладiть йому пiд шию подушку, – давав вказiвки Нельсон. – І покличте мене, коли вiн вийде з цього стану. Або нi, дайте менi поспати – менi треба поспати. Хiба щось тебе стурбуе. Ми пройдемось з ним знову вдень, а завтра розпочнемо регулярнi тренування. За три мiсяцi вiн зможе лазити по деревах, як мавпа. З ним усе нормально. – Так, лiкарю, – iз сумнiвом вiдповiв Фрейм. – І ще: коли вiн отямиться, покажiть йому, як користуватися ванною. Нехай санiтар вам допоможе; не хочу, щоб вiн впав. – Так, сер. Гм, а яким чином… Я маю на увазi – як? – Що? Ну звiсно ж, покажiть йому! Продемонструйте. Скорiше за все, вiн не зрозумiе багато з того, що ви скажете, – але вiн хапае все на льоту. Вiн самостiйно прийматиме ванну вже до кiнця цього тижня. Смiт пообiдав без допомоги. Трохи згодом прийшов санiтар, щоб забрати тацю. Чоловiк роззирнувся навколо, а потiм пiдiйшов до лiжка i схилився над ним. – Послухай, – пошепки сказав вiн. – У мене е гарна пропозицiя для тебе. – Перепрошую? – Угода, вигiдна справа, спосiб, завдяки якому ти легко заробиш купу грошей. – Грошi? Що таке «грошi»? – Не зважай на фiлософiю, грошi потрiбнi усiм. А зараз слухай. Я повинен говорити швидко, тому що менi не можна бути тут довго. Я представляю «Незрiвняннi сенсацii». Ми заплатимо тобi шiстдесят тисяч за ексклюзивну iсторiю. Це буде неважко: у нас е найкращi автори-примари. Ти просто говори i вiдповiдай на запитання, а вони злiплять все докупи. – Вiн витягнув аркуш паперу. – Просто прочитай це i пiдпиши. Перша частина оплати при менi. Смiт взяв аркуш i задумливо розглядав його, тримаючи догори дригом. – О Боже! Ти не читаеш англiйською? Смiт досить добре зрозумiв це, щоб вiдповiсти: – Нi. – Що ж… Ось, я прочитаю для тебе, потiм просто постав вiдбиток пальця у квадратику, i я засвiдчу це. «Я, що пiдписуюсь нижче, Валентин Майкл Смiт, вiдомий як Людина з Марса, даю згоду i вiддаю „Неймовiрним сенсацiям“ з обмеженою вiдповiдальнiстю усi ексклюзивнi права на свою справжню iсторiю пiд заголовком „Я був ув’язнений на Марсi“ в обмiн на…» – Санiтаре! Лiкар Фрейм стояв у дверях кiмнати спостереження, аркуш зник у кишенях чоловiка. – Проходьте, сер. Я просто забираю його тацю. – Що ти читав? – Нiчого. – Я бачив тебе. Байдуже, негайно вийди звiдси. Цього пацiента не можна турбувати. Чоловiк пiдкорився. Доктор Фрейм зачинив за ним дверi. Смiт нерухомо лежав пiвгодини, але хоч як намагався, так i не змiг грокнути все до кiнця. Роздiл 4 Джиллiан Бордмен була висококвалiфiкованою медичною сестрою. Інтерни-бакалаври вважали ii компетентною в багатьох галузях, а от жiнки дуже недолюблювали. Проте це не шкодило анi iй, анi ii хобi – чоловiкам. Коли до неi дiйшли чутки, що у спецiальну палату К-12 помiстили пацiента, який нiколи в життi не бачив жiнки, вона не повiрила. Коли детальнi пояснення все-таки переконали ii, вона твердо вирiшила це виправити. У той день Джилл чергувала як старша на поверсi в тому крилi, де перебував Смiт. Щойно з’явилася нагода, вона пiшла подивитися на дивного пацiента. Вона знала про правило «нiяких вiдвiдувачiв-жiнок», проте, хоч i не вважалася вiдвiдувачкою, пропливла повз вартових морських пiхотинцiв, навiть не намагаючись скористатися дверима, якi вони охороняли: пiхотинцi, як вона з’ясувала, мають сталу звичку розумiти накази дослiвно. Замiсть цього вона пройшла у сусiдню кiмнату спостереження. Лiкар «Тед» Тадей чергував сам. Вiн подивився на неi. – Ти ба, це ж «Ямочки на щiчках»! Привiт, солоденька. Що привело тебе сюди? Вона сiла на край його столу й потягнулась за цигарками. – Для тебе «мiс Ямочки на щiчках», друже, – але я на роботi. Цей вiзит – частина обходу. Як твiй пацiент? – Не забивай цим свою ясну голiвоньку, крихiтко, ти за нього не вiдповiдаеш. Глянь у журналi наказiв. – Я читала його. Але хочу глянути на пацiента. – Одним словом – нi. – О, Теде, не вказуй менi на правила. Я ж тебе знаю. Вiн замислено вдивлявся у своi нiгтi. – Ти коли-небудь працювала з лiкарем Нельсоном? – Нi. А що? – Якщо я дозволю твоiй маленькiй нiжцi переступити порiг, то вже завтра вранцi опинюся в Антарктидi, де працюватиму наглядачем пiнгвiненят. Тож забирай звiдси свiй задок i йди наглядай за iншими пацiентами. Я не хотiв би, щоб вiн бачив тебе навiть у кiмнатi спостереження. Вона встала. – Лiкар Нельсон часто сюди заходить? – Не дуже – якщо я не покличу його. Вiн досi вiдсипаеться. – Тож звiдки тодi така жага до виконання обов’язкiв? – Це все, сестро. – Дуже добре, лiкарю! – сказала вона i додала: – Падлюко. – Джилл! – А ще – чванькуватий нiкчема. Вiн зiтхнув: – У суботу ввечерi все в силi? Вона знизала плечима: – Думаю, що так. У цi часи дiвчинi не можна вередувати. Джилл повернулася на свiй пост, з’ясувала, що термiново ii нiхто не викликав, i витягла перепустку. Вона програла битву, але не вiйну: тому що згадала, що палата К-12 поеднана дверима iз сусiдньою кiмнатою, котру iнколи використовують як залу засiдань – коли палату займае VIP[3 - Very Important Person – дуже важлива особа.]Зараз нею не користувалися нi як частиною палати, нi окремо. Вона зайшла туди. Охоронцi бiля дверей не звернули на неi уваги, навiть не пiдозрюючи, що iх обiйшли. Бiля внутрiшнiх дверей мiж двома кiмнатами вона завагалася, вiдчуваючи якесь гостре хвилювання – як це бувало, коли потай вислизаеш iз пiдсумкових занять для медичних сестер. Але вона переконала себе заспокоiтись. Лiкар Нельсон спав, а Тед не видасть ii, навiть якщо й спiймае. Вона не могла звинувачувати його в тому, що вiн дотримуеться iнструкцiй, – але вiн не пожалiеться на неi. Тож Джилл вiдiмкнула дверi i зазирнула всередину. Пацiент був у лiжку. Коли вiдчинилися дверi, вiн поглянув на неi. Спочатку iй здалося, що вiн довго не протягне. Нерухоме обличчя, здавалося, свiдчило про абсолютну апатiю безнадiйно хворого. Потiм вона побачила, що його очi горiли цiкавiстю; можливо, його обличчя паралiзоване? Нi, вирiшила вона, адже типове провисання було вiдсутне. Джилл прикинулася, що виконуе своi обов’язки. – Ну, як ми сьогоднi? Почуваешся краще? Смiт переклав та перевiрив запитання. Перше збивало з пантелику, але вiн вирiшив, що воно, напевно, символiзуе бажання пiклуватися та стати ближчими. Другу частину вiн зiставив з фразами, якi використовував Нельсон. – Так, – вiдповiв вiн. – Добре! Окрiм незвично нерухомого обличчя, нiчого дивного вона не помiтила. Якщо вiн i справдi не бачив жiнку, то точно вирiшив це приховати. – Я можу щось для тебе зробити? – Вона озирнулась довкола, помiтивши, що на поличцi бiля лiжка немае склянки. – Принести тобi води? Смiт одразу помiтив, що ця iстота вiдрiзняеться вiд тих, яких вiн бачив ранiше. Майже так само швидко вiн порiвняв ii iз картинками, якi йому показував лiкар Нельсон впродовж подорожi з дому до цього мiсця: вони мали пояснити надзвичайно складний та заплутаний склад цiеi групи людей. Це, очевидно, була «жiнка». Вiн одночасно вiдчував i захват, i розчарування. Вiн стримувався ще й тому, що не мiг глибоко грокнути – щоб Доктор Тадей у сусiднiй кiмнатi не помiтив жодних змiн у показниках. Але коли вiн переклав останне запитання, то вiдчув таку хвилю емоцiй, що майже дозволив своему серцебиттю пришвидшитись. Вiн вчасно це зрозумiв i дорiкнув собi, як нерозумному пташенятi. Потiм вiн перевiрив переклад. Нi, вiн не помилився. Ця iстота жiночоi статi запропонувала йому водний ритуал. Вона хотiла стати ближче. Зi значними зусиллями вiдшукуючи потрiбнi значення у своему жалюгiдному запасi людських слiв, вiн спробував вiдповiсти, дотримуючись церемонiальних правил: – Я дякую тобi за воду. Можеш завжди пити глибокими ковтками. Сестра Бордмен здавалася наляканою. – О, як це мило! – Вона знайшла склянку, наповнила й подала йому. Вiн сказав: – Випий ти. «Дивно. Вiн що, думае, що я хочу отруiти його?» – запитала вона себе, але у його проханнi було щось непереборне. Джилл ковтнула, пiсля чого вiн взяв склянку з ii рук i також випив трохи. Опiсля вiн, здаеться, задоволений, пiрнув у лiжко – так, наче зробив щось важливе. Тодi вона сказала собi, що це – невдала пригода, i промовила: – Що ж, коли тобi бiльше нiчого не потрiбно, я мушу повертатися до роботи. Вiн скрикнув, коли Джилл почала вiдчиняти дверi: – Нi! Вона зупинилася: – Що? Ти щось хотiв? – Не йди. – Ну… Я маю йти, й дуже скоро… – але повернулася до лiжка. – Ти ще чогось хочеш? Вiн оглянув ii згори донизу. – Ти… «жiнка»? Запитання налякало Джилл Бордмен. Для бiльшостi звичайних споглядачiв ii стать не викликала сумнiву вже багато рокiв. З хвилюванням вона усвiдомила, що неймовiрнi чутки про цього пацiента правдивi: вiн не знав, хто така жiнка. Вона обережно вiдповiла: – Так, я жiнка. Смiт все так само дивився на неi, а обличчя залишалось нерухомим. Через це Джилл стало не по собi. Вона звикла, а iнколи й насолоджувалась тим, що чоловiки ii розглядають, але зараз це було схоже на дослiдження пiд мiкроскопом. Вона роздратовано завертiлась. – Ну? Я виглядаю як жiнка, чи не так? – Я не знаю. – Смiт вiдповiдав повiльно. – Як виглядае жiнка? Що робить тебе жiнкою? – Заради Бога! – Джилл розгублено усвiдомила, що ця розмова була найдивнiшою з усiх – вiд тих часiв, вiдколи iй виповнилось дванадцять. – Ти ж не думаеш, що я знiму одяг i покажу тобi! Смiтовi знадобився якийсь час, щоб сприйняти цi вербальнi символи та спробувати iх перекласти. Першу фразу вiн взагалi не мiг грокнути. Це мiг бути один iз тих формальних символiчних виразiв, якi люди використовують так часто… Крiм того, це було сказано з неочiкуваною силою – так, як нiби це була остання розмова перед тим, як вона пiде. Можливо, вiн до такоi мiри неправильно поводився з iстотою жiночоi статi, що вона могла бути готова врештi-решт вiддiлитися вiд тiла. Вiн туманно розумiв, що не хоче, щоб медсестра зараз померла, – навiть якщо це, без сумнiву, ii право, а можливо, й обов’язок. Раптова змiна вiд взаеморозумiння водного ритуалу до ситуацii, в якiй новий водний брат, можливо, вирiшить пiти чи покинути тiло, наганяла на нього панiку, i вiн не розумiв, як придушити це хвилювання. Але вирiшив, що, коли Джилл зараз помре, – то й вiн також. Вiн не мiг грокнути це якось iнакше, – принаймнi пiсля того, як вона дала йому воду. Наступна частина розмови складалася лише з символiв, з якими вiн уже мав справу. Вiн не до кiнця грокнув, що робитиме, але, здавалося, е прихований спосiб уникнути цiеi кризи – через прийняття запропонованих бажань. Можливо, якщо жiнка знiме одяг, жодному з них не доведеться втрачати тiло. Вiн радiсно посмiхнувся. – Будь ласка. Джилл вiдкрила було рота, але швидко закрила. Вiдкрила знову. – Що? Будь я проклята! Смiт грокав силу емоцiй i знав, що якимось чином запропонував неправильну вiдповiдь. Вiн почав готувати свiй розум для виходу з тiла, насолоджуючись i плекаючи все, чим вiн був i що бачив, – особливо наголошуючи на цiй жiночiй iстотi. Потiм вiн усвiдомив, що жiнка схилилась над ним, i якимось чином вiдчув, що вона не збираеться помирати. Вона вдивлялася в його обличчя. – Виправ мене, якщо я помиляюся, – сказала вона. – Ти дiйсно просив мене зняти одяг? Перифраз та абстракцii необхiдно було ретельно перекласти, але Смiту це вдалося. – Так, – вiдповiв вiн, сподiваючись, що це не спричинить новоi кризи. – Так я й думала. Брате, та ти не хворий. Слово «брат» вiн зрозумiв першим – жiнка нагадувала йому про те, що вони поеднанi водним ритуалом. Йому б не завадила допомога братiв по гнiзду, щоб зрозумiти, що цей новий брат хотiв. – Я не хворий, – погодився вiн. – Будь я проклята, якщо знаю, як впоратися з тим, що з тобою не гаразд. Але я не здамся. І я знайду спосiб, як тобi звiдси вибратися. Вона встала i знову повернулася до бокових дверей, але потiм зупинилася i обернулася, хитро посмiхаючись. – Можеш попросити мене знову, – справдi гарно, – за iнших обставин. Менi цiкаво буде дiзнатися, що ж я зроблю. Жiнка пiшла. Смiт розслабився у водному лiжку й дозволив кiмнатi поступово зникнути. Вiн вiдчував виправдану радiсть вiд того, що якось змiг заспокоiти себе, – тож iм не потрiбно вмирати… Але було ще дещо, значно новiше, щоб це грокнути. Останнi слова жiнки мiстили багато нових для нього символiв, а тi, що були вже вiдомими, вживалися по-новому i iх важко було зрозумiти. Вiн радiв, що iхнi емоцiйнi особливостi пiдходили для спiлкування мiж водними братами. Хоча вiн був трохи схвильований i водночас занепокоений, проте йому було дуже приемно. Вiн думав про свого нового брата, жiночу iстоту, i вiдчував усерединi себе якийсь незвичний дзвiн. Вiдчуття чимось нагадувало те, що виникло, коли йому вперше дозволили бути присутнiм вiддалiк вiд тiла: вiн був щасливий, хоча й не знав чому. Вiн волiв би, щоб його брат, доктор Махмуд, був тут. Треба було стiльки всього грокнути, – i так мало було вже грокнуто. Решту змiни Джилл Бордмен перебувала у станi легкого здивування. Їй вдалося уникнути помилок у призначеннi лiкiв, проте на буденнi запитання вона вiдповiдала автоматично. Зустрiч з Людиною з Марса не йшла iй з голови, i вона обдумувала божевiльнi слова, що вiн сказав. Нi, не «божевiльнi», виправила вона себе: вона вже працювала з пацiентами в психiатрii, тому точно знала, що його зауваження не були словами психiчно хвороi людини. Вона вирiшила, що «невинний» – найточнiший термiн, але розумiла, що це слово було недостатньо точним. Вираз його обличчя був невинним, але очi – нi. Що за iстота може мати таке обличчя? Колись вона працювала в Католицькiй лiкарнi; раптом в ii уявi постало обличчя Людини з Марса, обрамлене головним убором монахинь. Ця думка стурбувала ii, тому що обличчя Смiта не було жiночним. Вона вбиралася у звичайний одяг, коли iнша сестра зазирнула до роздягальнi. – Тебе до телефону, Джилл. Жiнка вiдповiла на дзвiнок, вимкнувши зображення й залишивши тiльки звук, поки перевдягалася. – Це Флоренс Найтiнгейл[4 - Сестра милосердя та громадський дiяч Великоi Британii.]– запитав баритон. – Бiля телефону. Це ти, Бене? – Палкий прихильник свободи слова в пресi власною персоною. Крихiтко, ти зайнята? – А як ти думаеш? – Я думаю про те, як забираю тебе, купую стейк з кров’ю, пригощаю тебе спиртним i ставлю запитання. – Вiдповiдь та сама: «Нi». – Не те запитання. Інше. – О, а ти знаеш iще якесь? Якщо так, то скажи менi. – Пiзнiше. Спочатку я хочу задобрити тебе iжею та спиртним. – Справжнiй стейк? Не синте? – Гарантую. Коли встромиш у нього виделку, вiн благально гляне на тебе. – Це, напевно, дуже дорого, Бене. – Це не стосуеться справи. Що скажеш? – Вмовив. – На даху медичного центру. Через десять хвилин. Вона знову поклала буденний одяг у шафку й надягла вечiрню сукню, яку тримала там про всяк випадок. Це була стримана сукня, ледь прозора, з турнюром[5 - Частина жiночого вбрання, схожа на подушечку, яку пiдкладали пiд сукню нижче талii, щоб зробити фiгуру пишнiшою.] пiдкладками на грудях, так вдало прихованими, що, здавалось, пiд сукнею нiчого й не було. Ця сукня коштувала iй мiсячноi зарплатнi, але не виглядала такою дорогою; ii ледь вловима сила була прихована, як кiлька вбивчих крапель у напоi. Джилл задоволено глянула на себе й пiднялась на дах. Там вона загорнулася в накидку, щоб захиститися вiд вiтру, i чекала на Бена Кекстона, коли черговий торкнувся ii руки. – Тут машина, яка супроводжуватиме вас до салону Телбот, мiс Бордмен. – Дякую, Джеку. – Вона побачила таксi з вiдчиненими дверима, готове рушити будь-якоi митi. Джилл пiдiйшла до нього i сiла. З ii язика вже майже зiрвався двозначний комплiмент Бену за вiдвагу, коли вона побачила, що його тут не було. Таксi виявилося автоматичним; дверi зачинилися, машина пiднялася у повiтря й описала коло. Коли таксi перетинало Потомак, Джилл чекала, сидячи на задньому сидiннi. Таксi зупинилось на громадськiй парковцi над Олександрiею, i там Бен Кекстон сiв у машину; таксi знову рушило. Джилл холодно глянула на Бена. – Якi люди! Вiдколи це твiй час став таким цiнним, що ти вiдправляеш робота забрати жiнку? Вiн нахилився, поплескав ii по колiну й спокiйно промовив: – На те е причини, крихiтко, е причини… Я не можу дозволити, щоб хтось бачив, як я забираю тебе. – Чудово! – І ти не можеш собi дозволити, щоб хтось бачив, що тебе забираю я. Тож охолонь. Я перепрошую. Я падаю в пилюку. Я цiлую твоi маленькi нiжки… Але так було треба. – Хм… У кого з нас моральний розлад? – В обох, i в кожного по-рiзному, Джилл. Я ж журналiст. – Я вже думала, що ти хтось iнший. – А ти медична сестра в лiкарнi, куди вони привезли Людину з Марса. – Вiн витягнув руки й знизав плечима. – Продовжуй. Тому я не гiдна зустрiчi з твоею матiр’ю? – Тобi дати карту, Джилл? Тут бiльше тисячi репортерiв, не рахуючи прес-агентiв, жадiбних до грошей нишпорок, вiнчелiв[6 - Волтер Вiнчел – американський журналiст i коментатор, спецiалiст iз плiток та вторгненню в приватне життя громадських дiячiв.]а лiппманiв[7 - Волтер Лiппман – впливовий американський полiтичний журналiст, який увiв в обiг термiн «холодна вiйна».]якi масово прибувають сюди з того часу, вiдколи приземлився «Чемпiон». Кожний з них намагаеться взяти iнтерв’ю у Людини з Марса – i я теж. Наскiльки менi вiдомо, це ще нiкому не вдалося. Думаеш, було б розумно, якби нас побачили разом бiля виходу з лiкарнi? – Хм… Напевно, нi. Але я не дуже добре розумiю, до чого ти ведеш. Я ж не Людина з Марса. Вiн глянув на неi. – Та звiсно ж, що нi. Але, можливо, ти зможеш менi допомогти зустрiтися з ним. Саме тому я i не хотiв, щоб хтось бачив, як я тебе забираю. – Що? Бене, ти перегрiвся на сонцi. Його охороняють морськi пiхотинцi. – Вона думала про те, що iй самiй варта не завдасть значних труднощiв, проте вирiшила про це не згадувати. – Так i е. Тож i обговорiмо це. – Не розумiю, про що тут iще говорити. – Пiзнiше. Я не маю намiру починати розмову, поки не задобрю тебе тваринними протеiнами та етанолом. Спершу поiмо. – Тепер ти говориш розумнi речi. Де? Невже в тебе вистачить грошей на «Нову конвалiю»? Ти тепер так багато заробляеш? Кекстон спохмурнiв: – Джилл, якби ми збиралися повечеряти в ресторанi, я не ризикував би, пiшовши у ближчий, нiж у Луiсвiллi. А цiй таратайцi знадобиться щонайменше двi години, щоб дiстатись туди. Як щодо того, щоб повечеряти в мене? – «Сказав Павук до Мушки». Бене, я пам’ятаю останнiй раз. Я надто втомлена для боротьби. – Нiхто на тебе не претендуе. Суто у справi. Слово короля, не зiйти менi з цього мiсця. – Не знаю, що менi подобаеться бiльше. Якщо я в безпецi наодинцi з тобою, то я, напевне, сплю. Ну що ж, добре, якщо слово короля… Кекстон нахилився вперед i натиснув кнопку; таксi, що кружляло в очiкуваннi вказiвок, прокинулося, зробило коло i взяло курс на готель, у якому жив Бен. Потiм вiн набрав телефонний номер i запитав Джилл: – Через скiльки бажаеш, щоб принесли спиртне, солоденька? Я передам на кухню, щоб до того часу стейки були готовi. Джилл замислилась. – Бене, у твоiй мишоловцi е своя кухня. – Одна з найкращих. Я можу пiдсмажити стейк на грилi, якщо ти про це. – Я пiдсмажу його сама. Дай менi телефон. – Вона зробила замовлення, переконавшись, що Бен любить цикорiй. Таксi висадило iх на даху, i вони спустилися до квартири. Бенова квартира була не стильна й старомодна; едина розкiш полягала в живому газонi у вiтальнi. Джилл зупинилася у коридорi, де зняла туфлi, а потiм босонiж пройшлася вiтальнею, ворушачи пальцями в прохолоднiй зеленiй травi. Вона зiтхнула. – Боже, як це добре. Так ноги болять – вiдколи я почала навчання. – Сядь. – Нi, я хочу, щоб моi ноги пам’ятали це завтра, коли я буду на роботi. – Як хочеш. – Вiн зайшов до буфетноi, де змiшав напоi. Трохи згодом вона подрiботiла за ним, виглядаючи вже зовсiм по-домашньому. Стейк чекав у багажному лiфтi разом iз запеченою картоплею, яку потрiбно було лише розiгрiти. Вона нарiзала салат, поставила його у холодильник, потiм встановила на плитi режим стейку на грилi, щоб одночасно пiдiгрiти i картоплю, проте раптом зупинилась. – Бене, у цiеi плити е дистанцiйне керування? – Звичайно. – Ну тодi я не можу його знайти. Вiн вивчив налаштування контрольноi панелi, потiм клацнув вимкнену опцiю. – Джилл, а що б ти робила, якби довелося готувати на вiдкритому вогнi? – Я б гарно вилаялась. Я була дiвчинкою-скаутом, до того ж не найгiршою. А що б ти робив, розумнику? Бен не вiдповiв, пiдняв тацю й пiшов у вiтальню. Джилл пройшла, притримуючи сукню, щоб не зачепити траву. Вони серйозно налаштувалися на мартiнi. Навпроти Бена стояв замаскований пiд акварiум стереовiзiйний блок. Бен увiмкнув його, i гуппi з тетрасами зблiдли, звiльняючи мiсце коментатору – добре знаному Августу Грiвзу. – …майже достеменно вiдомо, – говорило стереозображення, – що Людину з Марса постiйно тримають пiд впливом снодiйного, щоб вберегти вiд викриття цих фактiв. Це може надзвичайно сильно збити з пантелику правлiння, якщо… Кекстон вимкнув блок. – Друзяко, – сказав вiн весело, – ти не знаеш i половини того, що вiдомо менi. – Вiн спохмурнiв. – Хоча ти можеш мати рацiю в тому, що уряд тримае його пiд снодiйним. – Нi, це не так, – раптом сказала Джилл. – Що? Що не так, солоденька? – Людину з Марса не накачують снодiйним, – сказавши зопалу бiльше, нiж хотiла, вона поспiхом додала: – За ним постiйно наглядають санiтар та лiкар, але не було жодних розпоряджень щодо заспокiйливих. – Ти впевнена? Ти ж не одна з його медсестер, правда ж? – Нi. Там тiльки санiтари. Гм… бiльш важливий той факт, що жiнкам заборонено до нього заходити i за виконанням цього наказу стежать кiлька морських пiхотинцiв. Кекстон кивнув. – Я чув про це. Рiч у тому, що ти не знаеш, чи дають вони йому лiки, чи нi. Чи не так? Джилл розглядала свiй порожнiй келих. Їi дратувало те, що Бен iй не повiрив; але вона розумiла, що повинна перевести тему на себе, щоб повернутися до вже сказаного. – Бене? Ти ж не здаси мене? – Здати тебе? Як? – Будь-яким чином. – Гм… Я багато чого знаю, але йду далi. – Добре. Спочатку налий менi ще. Щойно вiн це зробив, Джилл продовжила: – Я знаю, що вони не дають йому лiкiв, тому що говорила з ним. Кекстон повiльно засвистiв: – Я знав. Коли я прокинувся сьогоднi вранцi, то сказав собi: «Зустрiнься з Джилл. Вона мiй козир у рукавi». Любонько, випий iще. Ось, вiзьми пляшку. – Не так швидко, дякую. – Як забажаеш. Чи можу я розтерти твоi втомленi нiжки? Ледi, у вас треба взяти iнтерв’ю. Публiка чекае на це з тремтливим нетерпiнням. Почнiмо вiд самого початку. Як… – Нi, Бене! Ти обiцяв, пам’ятаеш? Якщо ти згадаеш про мене хоч словом, я втрачу роботу. – Гм… Можливо. А як щодо «з надiйного джерела»? – Я боюся. – Ну? Ти збираешся розповiсти все дядьковi Бену? Чи дозволиш менi померти вiд розчарування i з’iси стейк сама? – О, я скажу, я й так уже сказала забагато. Але ти не можеш використати це. Бен мовчав, не випробовуючи удачу. Джилл описала йому, як обiйшла охоронцiв. Вiн перебив: – Скажи, чи могла б ти зробити це знову? – Що? Думаю, що так. Але не буду: це надто ризиковано. – А показати менi шлях? Звичайно, ти можеш! Дивись, я переодягнуся електриком – брудний комбiнезон, значок союзу, набiр iнструментiв. Ти просто позичиш менi перепустку, i… – Нi! – Що? Крихiтко, будь розумницею. Ставлю один до чотирьох, що половина персоналу лiкарнi навколо нього – самозванцi вiд того чи iншого сервiсу новин. Для людей це найцiкавiша iсторiя вiд тих часiв, коли Колумб вмовив Ізабеллу закласти своi коштовностi. Єдине, що мене хвилюе, – так це те, що я можу наштовхнутися на ще одного фальшивого електрика… – Єдине, що хвилюе мене, – це я сама, – перебила Джилл. – Для тебе це просто iсторiя, а для мене – кар’ера. Вони вiдiрвуть менi голову, ноги, а потiм залiзницею вивезуть з мiста. На цьому моя кар’ера медсестри закiнчиться. – Гм… Ось воно що. – Так i буде. – Ледi, ви пропонуете менi хабар? – Наскiльки великий хабар? Вiн мае забезпечити мене до кiнця мого життя в Рiо. – Що ж… iсторiя варта грошей, звичайно, але не очiкуй, що я перебиватиму цiну «Об’еднаноi преси» чи «Рейтерз». Як щодо сотнi? – Ким ти мене вважаеш? – Ми вже обговорили це, ми торгуемося. Сотня i п’ятдесят? – Налий менi ще i знайди для мене номер «Об’еднаноi преси». – Це Капiтолiй 10-9000. Джилл, ти вийдеш за мене? Це найбiльше з того, що я можу. Вона здивовано глянула на нього: – Що ти сказав? – Ти вийдеш за мене? Потiм, коли вони виженуть тебе з мiста, я чекатиму тебе на виiздi i врятую вiд жалюгiдного iснування. Ти повернешся сюди, охолодиш пальчики в моiй травi, у нашiй травi й забудеш свiй сором. Але спочатку ти маеш гарно постаратися i провести мене в лiкарню. – Бене, ти говориш майже серйозно. Якщо запрошу Справедливого Свiдка, ти повториш свою пропозицiю? Кекстон кивнув. – Джилл, ти сильна жiнка. Пиши Свiдку. Вона встала. – Бене, – сказала м’яко, – я не хочу втягувати тебе в це. Вона скуйовдила його волосся та поцiлувала. – Нiколи не жартуй про одруження зi старою дiвою. – Я не жартую. – Я здивована. Витри помаду, i я розкажу тобi все, що знаю. А потiм ми подумаемо, як ти зможеш це використати, не посилаючись на мене. Цього достатньо? – Бiльш нiж достатньо. Вона детально все йому розповiла. – Я впевнена, що вiн не пiд таблетками. Я точно знаю, що мислить вiн рацiонально, хоча звiдки така впевненiсть, я пояснити не можу. Вiн говорить дуже дивно i ставить дурнi запитання, проте я переконана, що вiн – не психiчно хворий. – Вiн був би незвичайним, навiть якби не говорив дивно. – Що? – Скористайся головою, Джилл. Про Марс нам вiдомо небагато, але ми знаемо, що Марс дуже не схожий на Землю. А також те, що марсiани, хоч би якi вони були, – це точно не люди. Уяви, що тебе несподiвано кинули десь глибоко в джунглях у плем’я, яке нiколи не бачило бiлоi жiнки. Чи знатимеш ти всi тонкощi культури, яких там навчаються впродовж усього життя? Чи не буде твоя розмова здаватися iм дивною? І це дуже м’яка аналогiя: думаю, що правда в цьому разi щонайменше у сорок мiльйонiв разiв незрозумiлiша. Джилл кивнула: – Я зрозумiла… І саме тому не звертала уваги на його дивнi зауваження. Я ж не iдiотка. – Нi, ти справдi кмiтлива – як на жiнку. – Хочеш, щоб я вилила оце мартiнi на твое рiденьке волосся? – Моi вибачення. Жiнки набагато розумнiшi, нiж чоловiки; це доведено загальним устроем нашоi культури. Передай келих, я наллю ще. Вона пристала на пропозицiю миру й продовжила: – Бене, цей наказ не пускати до нього жiнок безглуздий. Вiн не сексуальний манiяк. – Без сумнiву, вони не хотiли, щоб вiн одночасно зiткнувся зi стiлькома потрясiннями. – Вiн не був шокований. Швидше просто… зацiкавлений. Менi не подобаеться, коли чоловiки так не мене дивляться. – Якби ти задовольнила його прохання про особистий огляд, то все могло б бути у твоiх руках. Можливо, у нього е всi iнстинкти i нiяких затримок розвитку. – Що? Не думаю. Припускаю, що вони не розповiдали йому про чоловiкiв та жiнок; вiн лише хотiв побачити, у чому ж рiзниця. – Vive la difference![8 - Нехай живуть вiдмiнностi!] у захватi вигукнув Кекстон. – Не будь грубiшим, нiж ти е насправдi. – Я? Я не грубий, я улесливий. Я дякував усiм богам за те, що народився людиною, а не марсiанином. – Будь серйозним. – Я нiколи не був серйознiшим. – Тодi помовч. Вiн би не додав менi турбот. Можливо, вiн iще подякуе менi. Ти не бачив його обличчя. А я бачила. – А що з його обличчям? Джилл замислилася. – Не знаю, як це описати. Нi, знаю! Бене, ти коли-небудь бачив янгола? – Ти – мiй янгол. А iнших – нi, не бачив. – Що ж, я теж нi. Але якби це трапилося, то вiн саме так i виглядав би. Цi старi, мудрi очi на абсолютно спокiйному обличчi з виразом неземноi невинностi. Вона знiтилася. – Неземний – це, звичайно, правильне слово, – повiльно промовив Бен. – Хотiв би я його побачити. – Я б теж цього хотiла. Бене, чому вони стiльки всього роблять лише для того, щоб тримати його пiд замком? Вiн й мухи не скривдить. Я в цьому впевнена. Кекстон схрестив пальцi. – Перш за все вони хочуть його захистити. Вiн вирiс у марсiанськiй гравiтацii, тому, очевидно, слабкий, як кошеня. – Так, звичайно. Це одразу кидаеться у вiчi. Але слабкiсть м’язiв не становить небезпеки: мiастенiя куди гiрша, i ми можемо з цим впоратися. – Напевно, вони хочуть захистити його вiд хвороб. Вiн як тi експериментальнi тваринки у Нотр Дам: нiколи не був на вiдкритому просторi. – Звiсно, ну звiсно ж, нiяких антитiл! Але з того, що я чула… Лiкар Нельсон, хiрург на «Чемпiонi»… Я хочу сказати, що вiн, Нельсон, займався цим впродовж зворотноi подорожi. Повторюванi взаемнi переливання кровi, аж доки половина його кровi не замiниться. – Справдi? Чи можу я використати це, Джилл? Оце новина. – Добре, але не посилайся на мене. Вони дали йому iмунiтет вiд всього, навiть вiд запалення надколiнноi сумки. Але, Бене, навiть якщо вони хочуть захистити його вiд iнфекцiй – нащо виставляти вiйськових охороняти його палату? – Хм… Джилл, я дiзнався дещо, чого ти точно не знаеш. Я не мiг використати це, тому що мушу захищати своi джерела – так само як i тепер тебе. Але я розкажу тобi це; лише застерiгаю: не базiкай. – О, добре. – Це довга iсторiя. Налити ще? – Нi, краще стейк. Де кнопка? – Ось. – Добре, натисни на неi. – Я? Ти запропонувала приготувати вечерю. Де той дух дiвчинки-скаута, яким ти так хизувалась? – Бене Кекстоне, я ляжу просто тут, у травi, й помру з голоду до того, як дотягнуся, щоб натиснути кнопку, розташовану в шести дюймах вiд твого великого пальця на правiй руцi. – Як забажаеш. – Вiн натиснув кнопку й повiдомив кухнi, щоб принесли замовлену страву. – Але не забувай, хто приготував вечерю. А зараз – Валентин Майкл Смiт. Перше, де зароджуються сумнiви, – просто в його iменi: «Смiт». – Повтори, будь ласка. – Сонечко, твiй приятель перший задокументований мiжпланетний байстрюк. Я мав на увазi – «дитя кохання». – Якого чорта? – Будь ласка, висловлюйся так, як це повинна робити ледi. Пам’ятаеш щось про команду «Посланницi»? Не зважай; я вкажу на важливi моменти. Восьмеро людей, чотири подружнi пари. Двi пари: капiтан i мiсiс Бренти, доктор i мiсiс Смiти. Твiй друг з ангельським обличчям, скорiше за все, син мiсiс Смiт вiд капiтана Брента. – Звiдки це вiдомо? І – в будь-якому разi – яка рiзниця? Джилл сiла i розгнiвано заявила: – Це пiдло – пiдiймати скандал, коли минуло вже стiльки часу. Всi вони вже мертвi, дай iм спокiй! – Думаю, ти можеш здогадатися, як про це дiзналися. Група кровi, резус-фактор, колiр волосся та очей, усi цi генетичнi штучки – напевно, ти знаеш про них бiльше, нiж я. У будь-якому разi, Мерi Джейн Лайл Смiт – його мати, а капiтан Майкл Брент – батько, i це абсолютно точно. Уся iнформацiя е в записах команди «Посланницi»: напевно, нiколи до того людей не добирали так ретельно. Але завдяки цьому Валентин Майкл Смiт мае чудову спадковiсть: рiвень IQ його батька 163, матерi – 170, i вони були професiоналами в своiх галузях. Для тих, кому не все одно, – продовжив Бен, – а багатьом не все одно, – це ще бiльше змусить зацiкавитись ним, коли все вже стане на своi мiсця. Чула колись про «Лайл Драйв»? – Звичайно. Нею скористався «Чемпiон». – Як i кожний космiчний корабель у нашi днi. Хто ii винайшов? – Не… Зачекай-но хвилинку! Хочеш сказати, вона… – Яка здогадлива маленька ледi! Доктор Марi Джейн Лайл Смiт. Вона знала, що мае дещо важливе – навiть попри те, що потрiбнi були подальшi дослiдження. Тож iще до експедицii вона заявила права на десяток основних патентiв i розмiстила iх усi в корпоративному трастi – комерцiйнiй, зверни увагу, органiзацii, – а пiсля цього передала контроль та промiжний прибуток Науковому фонду. Тож врештi-решт уряд отримав контроль над ними, але цi патенти належать твоему друговi з янгольським обличчям. Нiяких сумнiвiв бути не може. Вони вартi мiльйонiв. А можливо, i сотень мiльйонiв, точно не знаю. Принесли вечерю. Щоб уберегти свiй газон, Кекстон скористався пiдвiсними столиками; перший вiн опустив перед собою, а другий – на висоту японського столика, щоб Джилл могла сидiти на травi. – Подобаеться? – запитав вiн. – Непревершено! – вiдповiла Джилл з повним ротом. – Дякую. Пам’ятай: це все я приготував. – Бене, – сказала вона, проковтнувши iжу, – а як бути з тим, що Смiт – як би так сказати – незаконно народжений? Чи може вiн бути спадкоемцем? – Вiн не е незаконно народженим. Доктор Мерi Джейн родом з Берклi, а закони Калiфорнii заперечують поняття позашлюбних дiтей. Те саме стосуеться i капiтана Брента, оскiльки Нова Зеландiя також мае цивiлiзованi закони з цього питання. Згiдно з законодавством рiдного штату доктора Варда Смiта, чоловiка Мерi Джейн, дитина, народжена у шлюбi, законна, хай би що там було. Тут у нас, Джилл, – хлопець, який е насправдi законною дитиною трьох рiзних батькiв. – Що? Зачекай-но хвилинку, Бене… Вiн не може бути сином вiдразу обох. Одного чи iншого, але не обох. Я не юрист, але… – Так i е. Ти не юрист. Подiбнi юридичнi вигадки взагалi не турбують юристiв. Смiт законно народжений з рiзних причин у рiзних юрисдикцiях; вони всi правильнi – i всi надають йому права, навiть якщо вiн народився поза шлюбом. Тож вiн спадкоемець. Окрiм того, якщо його мати була заможна, то обое його батькiв щонайменше жили у достатку. Брент парубкував майже до самоi експедицii; вiн вкладав бiльшу частину своеi нечуваноi зарплатнi пiлота польотiв на Мiсяць у «Лунар Ентерпрайзез Лiмiтед». Ти знаеш, як швидко подорожчали iхнi акцii, – вони просто заявили про ще один потрiйний спосiб накопичення прибуткiв. Брент мав iще один порок – азартнi iгри, але хлопець постiйно вигравав – i вкладав аж надто часто. Вард Смiт володiв чималим сiмейним статком; вiн став медиком i науковцем за власним бажанням. Смiт е спадкоемцем обох. – Та невже?! – Це ще навiть i не половина. Смiт успадковуе майно всiеi команди. – Що? – Усi восьмеро пiдписали контракт з «Джентльменами – шукачами пригод», згiдно з яким вони взаемно успадковують майно одне одного – всi вони та iхнi нащадки. Вони ретельно про усе подбали, використовуючи моделi таких самих контрактiв у шiстнадцятому та сiмнадцятому столiттях, щоб виключити будь-якi спроби скасувати цей контракт. Зараз вони були б одними з найвпливовiших людей. Потрiбно ще додати величезний рахунок у «Лунар Ентерпрайзез» – на додачу до всього, чим володiв Брент. Смiт може стати власником контрольного пакету чи щонайменше ключового блоку повноважень. Джилл думала про створiння, схоже на дитину, яке влаштувало цiлу церемонiю з простого пиття води, i iй стало його шкода. Але Кекстон продовжив: – Хотiв би я хоч одним оком глянути на бортовий журнал «Посланницi». Я знаю, вони вiдновили його, але сумнiваюсь, що його записи коли-небудь опублiкують. – Чому нi, Бене? – Тому що це слизька iсторiя. Я зробив усе, щоб дiзнатися напевне – до того як мiй iнформатор протверезiе та прикусить язика. Доктор Вард Смiт прийняв пологи у своеi дружини через кесарiв розтин, i вона померла на столi. Здаеться, вiн носив роги аж до того моменту. Але що вiн зробив, коли про все дiзнався? Тим самим скальпелем перерiзав капiтану Бренту горлянку, а потiм – свою власну. Вибач, люба. Джилл зiщулилась. – Я медсестра. Тому несприйнятлива до такого. – Ти брехло – i за це я тебе люблю. Я прибирав мiсця злочинiв упродовж трьох рокiв, Джилл. Але так i не звик. – Що сталося з iншими? – Хотiв би я знати. Якщо не розколемо бюрократiв та вище офiцерство, то нiколи не дiзнаемося. А я – достатньо наiвний репортер, щоб думати, що ми маемо знати. Секретнiсть призводить до тиранii. – Бене… Можливо, йому краще залишатися подалi, якщо вони обдурять його зi спадком? Вiн дуже… гм… не вiд свiту цього. – Абсолютно правильний вираз. Я переконаний, що йому не потрiбнi всi тi грошi: Людина з Марса нiколи не помре з голоду. Будь-який уряд, тисячi унiверситетiв та наукових iнститутiв з радiстю приймуть його як постiйного привiлейованого гостя. – Вiн швидше пiдпише всi папери i забуде про них. – Не все так просто. Джилл, ти знаеш про вiдому справу «Дженерал Етомiкс» проти «Ларкiн та партнери»? – Ну, не дуже. Ти маеш на увазi «Рiшення Ларкiн»? Я вивчала iх у школi, як i всi iншi. Але як це стосуеться Смiта? – Спробуй згадати. Росiяни вiдправили на Мiсяць першу ракету; вона розбилась. Сполученi Штати та Канада об’едналися, щоб вiдправити ще одну; вона повернулася, але нiкого не залишила на Мiсяцi. Тож коли Сполученi Штати зi Спiвдружнiстю Нацiй зiбралися вiдправити корабель-колонiзатор спiльно з незначною часткою Федерацii, Росiя почала розвивати цю iдею самостiйно. Але «Дженерал Етомiкс» викрали маршрут i вiдправили одну з власних ракет з острова, який орендували в Еквадорi. Їх люди й досi там; вони гарно влаштувались i самовдоволено посмiхались, коли Федерацiя показала свiй корабель… пiсля росiйського. Ти знаеш, що сталося далi. «Дженерал Етомiкс», швейцарська корпорацiя, пiдконтрольна Америцi, заявила своi права на Мiсяць. Федерацiя не змогла позбутись iх: це було б надто грубо, i, в будь-якому разi, росiяни все одно не заволодiли б ним. Тож Вищий Суд постановив, що юридична особа – не бiльше нiж юридична фiкцiя, тому вона не може володiти планетою. А справжнiми власниками були люди з плотi й кровi, якi пiдтримували окупацiю, – «Ларкiн та партнери». Тож вони визнали iх незалежною нацiею та внесли у Федерацiю – з певними внутрiшнiми виплатами для них та значними поступками для «Дженерал Етомiкс» та iхньоi дочiрньоi корпорацii «Лунар Ентепрайзез». Це задовольняло не всiх, але такий компромiс проковтнули: адже у нашi днi Верховний суд Федерацii вже не мае такоi влади. Внаслiдок цього з’явились жорсткi правила колонiзацii планет. Усi вони створенi на основi «Рiшень Ларкiн», – хоча й з доповненнями, щоб уникнути кровопролиття. Також важливо те, що Третя свiтова почалася не внаслiдок конфлiкту з приводу космiчних подорожей чи чогось подiбного. Тож зараз «Рiшення Ларкiн» однозначно е частиною наших планетарних законiв, i Смiт теж пiдпадае пiд них. Джилл струсонула головою. – Не бачу зв’язку. Марсiани… – Думай, Джилл. Згiдно з нашими законами, Смiт – единий представник незалежноi раси й одноосiбний власник планети Марс. Роздiл 5 Джилл округлила очi. – Я точно випила забагато мартiнi, Бене. Я готова заприсягтися, що ти сказав, що той пацiент володiе планетою Марс. – Так i е. Вiн самостiйно пiдтримував його окупацiю протягом необхiдного перiоду часу. Смiт i е планета Марс – король, президент, единий орган влади, як хочеш. Якби капiтан «Чемпiона» не залишив по собi колонiстiв, це були б не Смiтовi володiння. Але вiн це зробив – i це продовжило «окупацiю», навiть i попри те, що Смiт прилетiв на Землю. Але Смiт не повинен поривати з ними: вони не бiльш нiж iммiгранти, аж доки вiн не надасть iм марсiанського громадянства. – Фантастика! – Точно. А ще це законно. Сонечко, тепер ти розумiеш, чому так багато людей цiкавляться тим, хто такий Смiт i звiдки вiн? І те, чому правлiння так переймаеться, щоб зберегти його в таемницi? Те, що вони роблять, навiть не зовсiм законно. Смiт водночас е громадянином як Сполучених Штатiв, так i, за походженням, Федерацii – i це подвiйне громадянство без конфлiкту. Незаконно утримувати громадян – навiть засуджених злочинцiв – без будь-якого зв’язку iз зовнiшнiм свiтом будь-де у Федерацii: це ми винесли ще з Третьоi свiтовоi вiйни. Але я сумнiваюсь, що Смiт знае своi права. До того ж з огляду на всю iсторiю це можна сприйняти як вияв недружностi: замкнути монарха, що прилетiв з дружнiм вiзитом, – а вiн е саме монархом, – i не давати йому змоги бачитися з людьми, особливо з пресою. Я маю на увазi себе. Ти й досi не хочеш провести мене туди як електрика на всi руки? – Що? Тепер я боюся ще бiльше, нiж ранiше. Бене, якби вони спiймали мене сьогоднi вранцi – як гадаеш, що б зi мною зробили? – Хм… Нiчого грубого. Просто замкнули б у кiмнатi з м’якими стiнами, з письмовим свiдченням, пiдписаним трьома лiкарями, i дозволяли б користуватися поштою лише у високосний рiк. Вони б не злилися на тебе. Менi цiкаво, що вони збираються робити з ним. – А що вони можуть зробити? – Ну, вiн запросто може померти, скажiмо, вiд кесонноi хвороби. Це було б вирiшенням проблеми для правлiння. – Хочеш сказати, вони його вб’ють? – Тiпун тобi на язик! Не кажи такого. Не думаю, що вони це зроблять. Перш за все, вiн – джерело iнформацii; пiдсвiдомо це розумiе навiть громадськiсть. Вiн може бути так само важливим, як i Ньютон, Едiсон, Ейнштейн та ще приблизно шестеро таких, разом узятих. Або й нi. Не думаю, що вони посмiють зачепити його, доки не знатимуть напевно. Крiм цього, вiн щонайменше – мiст: посол, унiкальний перекладач мiж расою людей та единою цивiлiзованою расою, з якою ми зiткнулися. Це точно важливо; але нинi неможливо дiзнатися, до якоi мiри. Як у тебе справи з класикою? Колись читала «Вiйну свiтiв» Герберта Уеллса? – Дуже давно, ще в школi. – Подумай над тим, що марсiани можуть пiти на нас вiйною – i виграти ii. Вони можуть – ти знаеш; i у нас немае змоги дiзнатися, наскiльки великий кийок вони можуть занести. Наш хлопчина Смiт може стати посередником, миротворцем, тим, хто знищить необхiднiсть Першоi мiжпланетноi вiйни. Навiть якщо ця можливiсть вiддалена, правлiння не може дозволити собi iгнорувати ii, допоки не знатиме точних деталей. Зустрiч iз розумним життям на Марсi – це щось, з чим у полiтичному розумiннi вони ще не розiбралися. – Думаеш, вiн у безпецi? – Напевно – на якийсь час. Генеральний Секретар мае вирiшити, i вирiшити правильно. Як тобi вiдомо, його становище нинi хистке. – Я не цiкавлюся полiтикою. – А повинна була б. Це едине, що можна вважати трохи менш важливим, нiж твое серцебиття. – Я все одно не цiкавлюсь цим. – Не перебивай мене, коли я говорю. Бiльшiсть, яка очолюе Сполученi Штати, може розпастися за одну нiч, i Пакистан зайдеться нервовим кашлем. У такому разi слiд чекати на вотум недовiри, загальнi вибори, а також на те, що мiстера Генерального Секретаря Дугласа знiмуть з посади i вiн знову стане дешевим адвокатом. Людина з Марса може або возвеличити, або знищити його. Ти проведеш мене? – Нi. Я пiду в монастир. Там ще залишилася кава? – Я гляну. Вони встали. Джилл випросталася i простогнала: – О, моi старi кiстки! І, Боже, глянь-но на час. Забудь про каву, Бене, у мене завтра важкий день, треба бути ввiчливою з вередливими пацiентами, залишаючись незацiкавленою. Вiдвезеш мене додому? Хоча краще я сама. Думаю, так безпечнiше. Виклич таксi. – Добре, хоча ще дитячий час. Це справдi небезпечно, i не тiльки для твоеi кар’ери. Я просто готував тебе до цього. – Вiн показав iй маленьку штучку. – Почепиш на нього жучка? – Що? Оце й усе? – Найбiльший дар для адвокатiв iз розлучень та шпигунiв з часiв Мiккi Фiнна. Мiкромiнiатюризований провiдний записувач. Провiд пружинний, тож його неможливо розпiзнати детективу. Всерединi транзистори, резистори, конденсатор та все iнше, запакованi у пластик: ти можеш викинути його з таксi, i з ним нiчого не станеться. Сила приблизно дорiвнюе радiоактивностi сонячного годинника, але добре захищена. Проводу вистачае на двадцять чотири години. Потiм потрiбно вийняти котушку i вставити iншу, пружина – це вже намотана частина котушки. – Вона вибухне? – нервово запитала Джилл. – Можеш запiкати ii в тiстечках. – Але, Бене, через тебе я тепер боюся повертатися до тiеi кiмнати. – І не потрiбно. Ти можеш потрапити до сусiдньоi, чи не так? – Гадаю, що зможу. – Ця штучка мае вiслючi вуха. Прикрiпи ii увiгнутою стороною до стiни – хiрургiчна стрiчка для цього пiдiйде якнайкраще, – i вона вловить кожне слово, сказане у сусiднiй кiмнатi. Там е туалет чи щось таке? Джилл замислилася. – Я ризикую, що мене помiтять, якщо я ходитиму в сусiдню кiмнату надто часто; адже там територiя команди. Або вони можуть користуватись нею. Послухай, Бене, його кiмната мае третю стiну, спiльну з кiмнатою, розташованою в iншому коридорi. Це спрацюе? – Ідеально. Коли ти це зробиш? – Хм… Дай його менi. Я все обмiркую i перевiрю грунт пiд ногами. Кекстон зупинився, щоб вiдполiрувати пристрiй носовичком. – Надягни рукавички. – Навiщо? – Використовувати його трохи незаконно, але корисно – для короткого вiдпочинку за барною стiйкою. Завжди користуйся рукавичками, коли вставлятимеш запаснi котушки, i дивись не попадися з ним. – Ти думаеш лише про найкраще! – Хочеш вiдмовитися? Джилл повiльно видихнула. – Нi, я завжди тяжiла до злочинного життя. Ти навчиш мене гангстерського жаргону? Буду тобi дуже вдячна. – Хороша дiвчинка! – Над дверима блимнуло свiтло, вiн подивився вгору. – Це, напевне, твое таксi. Я викликав його, коли ходив за цим. – Знайдеш моi туфлi? Нi, не пiдiймайся на дах. Що менше мене бачитимуть з тобою, то краще. – Як забажаеш. Коли вiн випростався пiсля того, як надягнув iй туфлi, Джилл взяла його голову обома руками i поцiлувала. – Дорогий Бене! З цього не вийде нiчого хорошого, i я ранiше не розумiла, що у тебе е злочиннi нахили, але ти гарно готуеш – звiсно, якщо програмую я… І я вийду за тебе, якщо ти знову заженеш себе у пастку, варту цiеi пропозицii. – Пропозицiя залишаеться вiдкритою. – А гангстери одружуються зi своiми коханками? Чи краще – «бабами»? Що ж, побачимо. Вона швидко вийшла. Джилл Бордмен легко встановила жучка – пацiентка в сусiднiй кiмнатi була прикута до лiжка, тож Джилл часто заходила, щоб поплiткувати. Вона прикрiпила жучка до стiни над поличкою у ваннiй, поки базiкала про те, що прибиральницi нiколи не витирають пил з верхнiх полиць у туалетi. Витягти котушку наступного дня та замiнити ii на нову було ще простiше; пацiентка спала. Вона прокинулася, коли Джилл стояла на стiльцi, i, здавалося, здивувалася; Джилл вiдволiкла пацiентку пiкантними та вигаданими лiкарняними плiтками. Джилл вiдправила використаний дрiт поштою, скориставшись лiкарняним поштовим вiддiленням, оскiльки безлика слiпота поштовоi системи здавалась безпечнiшою вiд шпигунських витребеньок. Але ii спроба вставити свiжу котушку втрете зазнала невдачi. Вона чекала, поки пацiентка засне, але, щойно вилiзла на стiлець, та прокинулась. – О… Привiт, мiс Бордмен. Джилл застигла, тримаючи в руцi дротовий записувач. – Привiт, мiсiс Фрiцлi! – тiльки й змогла вiдповiсти. – Гарно подрiмали? – Якщо чесно, – капризно вiдповiла жiнка, – у мене болить спина. – Я розiтру ii. – Це майже не допомагае. Чому ви постiйно крутитесь навколо мого туалету? Щось не так? Джилл щосили намагалася заспокоiтись. Жiнка справдi не мае пiдозр, переконала вона себе. – Мишi, – промовила вона, здаючись. – Мишi? Ненавиджу мишей! Менi зараз же потрiбна iнша палата! Джилл вiдiрвала маленький пристрiй вiд стiни, сховала його в кишеню, зiстрибнула зi стiльця i сказала пацiентцi: – Зараз, зараз, мiсiс Фрiцлi. Я просто перевiряла, чи немае раптом у туалетi мишачих нiр. Їх немае. – Ви впевненi? – На всi сто вiдсоткiв. А зараз розiтремо спину, чи не так? Розслабтеся. Джилл вирiшила, що не може знову встановити жучок у тiй кiмнатi, i дiйшла висновку, що варто ризикнути i спробувати встановити його у вiльнiй кiмнатi, що була частиною К-12 – палати Людини з Марса. Але, коли Джилл звiльнилася, ii змiна вже майже добiгала кiнця. Вона взяла перепустку – але лише для того, щоб з’ясувати, що вона iй не потрiбна: дверi були незамкненi, проте iх охороняли двое морських пiхотинцiв, бо охорону подвоiли. Один з них глянув, як вона вiдчинила дверi: – Шукаете когось? – Нi. Не сидiть на лiжках, хлопцi, – сказала вона твердо. – Якщо вам потрiбно бiльше стiльцiв, я вiдправлю за ними. – Джилл не випускала охоронця з поля зору, поки той неохоче встав, а потiм пiшла, намагаючись приховати тремтiння. Але коли вона закiнчила змiну, жучок уже просто пропалював iй кишеню. Джилл вирiшила врештi-решт повернути його Кекстону. Вона переодяглася, переклала пристрiй у сумочку й пiшла на дах. На свiжому повiтрi й дорогою до квартири Бена iй уже дихалось легше. Пiд час польоту вона зателефонувала до нього. – Кекстон бiля телефону. – Це Джилл, Бене. Я хочу зустрiтися. Ти сам? Вiн повiльно вiдповiв: – Не думаю, що це розумно, крихiтко. Не зараз. – Бене, я хочу тебе побачити. Я вже iду. – Що ж, добре, якщо так. – Скiльки оптимiзму! – Слухай, солоденька, не те, що я… – Бувай! – Вона вiдключилась, розслабилася й вирiшила не злитися на нещасного Бена: все-таки вони були в однiй командi, хоча комусь – принаймнi iй – слiд було б вiдкинути полiтику, зосередившись на своiх обов’язках. Їй покращало, коли вона побачила Бена, – i ще краще, коли поцiлувала його i влаштувалась у його обiймах. Бен був таким рiдним для неi; можливо, iй i справдi варто вийти за нього. Але, коли вона спробувала заговорити, Бен прикрив ii вуста рукою i пошепки майже бiля вуха промовив: – Не говори. Нiяких iмен, i нiчого, крiм банальностей. За мною можуть стежити. Вона кивнула, i вiн провiв ii до вiтальнi. Не промовивши анi слова, вона витягла дротовий записувач i протягла йому. Його брови поповзли угору, коли вiн побачив, що вона повертае не лише котушку, а й увесь пристрiй, проте нiчого не сказав. Замiсть цього вiн протягнув iй примiрник денноi «Пост». – Бачила газету? – сказав вiн звичним голосом. – Можеш проглянути, поки я вмиюсь. – Дякую. Коли вона взяла ii, Бен вказав на статтю, а потiм вийшов, забравши з собою записувач. Джилл побачила, що цю статтю написав Бен: Вороняче гнiздо Бен Кекстон Усiм вiдомо, що в’язницi та лiкарнi мають дещо спiльне: звiдти дуже важко вибратись. Певною мiрою в’язень вiдрiзаний вiд свiту менше вiд пацiента: в’язень може вiдправити за адвокатом, запросити Справедливого Свiдка, звернутися до habeas corpus[9 - Habeas Corpus Act – законодавчий акт, прийнятий парламентом Англii у 1679 роцi, складова частина конституцii Великобританii, визначае правила арешту i притягнення до судовоi вiдповiдальностi обвинуваченого у злочинах, надае суду право контролювати законнiсть затримання i арешту громадян, а громадянам – вимагати початку такоi процедури.] вимагати в наглядача в’язницi вiдкритого судового засiдання. Але вистачить лише одного знаку «вiдвiдування заборонено», встановленого медиком нашого дивного племенi, щоб за пацiента лiкарнi цiлковито забули – як це було з Людиною в Залiзнiй Масцi. Будьте певнi, найближчих родичiв пацiента ця заборона не зупинить. Але, здаеться, у Людини з Марса немае найближчих родичiв. Команда славнозвiсноi «Посланницi» майже не мала зв’язкiв на Землi; якщо в Людини у Залiзнiй Масцi – пробачте, я маю на увазi Людину з Марса – немае нiкого, хто б вiдстоював його iнтереси, кiлька тисяч допитливих репортерiв (таких, як ваш покiрний слуга) не можуть перевiрити це. Хто говорить замiсть Людини з Марса? Хто наказав виставити озброену охорону бiля його палати? Що ж це за така страшна хвороба, що не можна навiть одним оком глянути на нього, не те що поставити кiлька запитань? Я звертаюся до вас, мiстере Генеральний Секретар, бо пояснення «фiзична слабкiсть» та «кесонна хвороба» недостатньо переконливi. Якби справа була у цьому, то медична сестра iз зарплатнею у дев’яносто фунтiв впоралася б з цим так само, як i озброена охорона. Чи може ця хвороба мати фiнансове походження? Чи – скажiмо м’якше – полiтичне? І далi у такому ж стилi. Джилл бачила, що Бен навмисно спокушае правлiння, намагаеться змусити iх показати Смiта на загал. Вона не знала, чим це закiнчиться: ii власний кругозiр не поширювався на високу полiтику та високi фiнанси. Вона радше вiдчувала, нiж знала, що Кекстон серйозно ризикуе, кидаючи виклик офiцiйнiй владi, але навiть i гадки не мала про масштаб небезпеки – i про те, яких форм ця небезпека здатна набути. Вона проглянула газету. Там було вдосталь послiдовних iсторiй про повернення «Чемпiона», з фотографiями Генерального Секретаря Дугласа, який чiпляв медалi командi, iнтерв’ю з капiтаном ван Тромпом i його смiливими товаришами, зображень марсiан та марсiанських мiст. Про Смiта було написано дуже мало: лише медичнi данi щодо того, що вiн повiльно, але невпинно одужуе пiсля подорожi. Бен вийшов i опустив кiлька плюрових[10 - Плюор – тонкий папiр, покритий з одного боку шаром клею; використовуеться у лiтографii.]ркушiв iй на колiна. – Ось iще одна газета, яку ти, можливо, захочеш проглянути, – сказав вiн i знову вийшов. Джилл швидко зрозумiла, що iнша «газета» виявилася транскрипцiею першоi котушки, яку вона забрала. У надрукованому тестi були позначки: «Перший голос», «Другий голос» i так далi, але Бен повернувся i написав iмена там, де вiн уже змiг встановити вiдповiднiсть. Вгорi вiн написав: «Всi голоси, визначенi чи нi, – чоловiчi». Бiльшiсть записiв були нецiкавi. Там просто говорилось про те, як Смiта годували, мили, масажували i те, що двiчi на день його обов’язково пiдiймали та тренували пiд наглядом голосу, визначеного як «лiкар Нельсон», та iншого голосу, позначеного «другий лiкар». Джилл вирiшила, що це, напевне, лiкар Тадей. Але один довгий абзац не мав нiчого спiльного з фiзичним доглядом пацiента. Джилл перечитала його двiчi: Лiкар Нельсон: Як почуваешся, хлопче? Ти достатньо змiцнiв, щоб трохи поговорити? Смiт: Так. Лiкар Нельсон: Чоловiк хоче поговорити з тобою. Смiт (пауза): Хто? (Кекстон написав: «Всiм вiдповiдям Смiта передують довгi паузи, деякi довшi за iншi»). Нельсон: Цей чоловiк наш великий (нетранскрибоване гортанне слово – марсiанська?). Вiн наш найстарший Старiйшина. Поговориш з ним? Смiт (дуже довга пауза): Я величезний щасливий. Старiйшина буде говорити, i я буду слухати i рости. Нельсон: Нi, нi! Вiн хоче поставити тобi кiлька запитань. Смiт: Я не можу вчити Старiйшину. Нельсон: Старiйшина бажае цього. Дозволиш йому поставити тобi кiлька запитань? Смiт: Так. (Фоновий шум, коротка затримка.) Нельсон: Сюди, сер… Поруч лiкар Махмуд, готовий перекладати для вас. Джилл прочитала «Новий голос». Кекстон закреслив це i дописав: «Генеральний Секретар Дуглас!!!» Генеральний Секретар: Це не знадобиться. Ви казали, що Смiт розумiе англiйську. Нельсон: Ну, i так i нi, ваша ясновельможносте. Вiн знае певну кiлькiсть слiв, але, за словами Махмуда, у нього немае культурного контексту, щоб вловити значення слiв. Це може трохи збивати з пантелику. Генеральний Секретар: О, ми знайдемо спiльну мову, я впевнений. Коли я був юнаком, то подорожував автостопом Бразилiею, не знаючи анi слова португальською. Зараз просто познайомте нас, а потiм залиште наодинцi. Нельсон: Сер? Думаю, що менi краще залишитися з моiм пацiентом. Генеральний секретар: Справдi, лiкарю? Боюся, я мушу наполягти. Вибачте. Нельсон: І я боюсь, що мушу наполягти. Вибачте, сер. Медична етика… Генеральний секретар (перебивае): Як юрист, я дещо тямлю в медичнiй юриспруденцii, тож не треба оцього незрозумiлого «медична етика», справдi. Пацiент обрав вас? Нельсон: Не зовсiм, але… Генеральний Секретар: Так я i думав. У нього була можливiсть обрати iншого лiкаря? Сумнiваюся. Зараз ним опiкуеться держава. Я виступаю як його найближчий родич, de facto[11 - Фактично.] ви зрозумiете, що i de jure[12 - Юридично.]еж. Я б хотiв поговорити з ним наодинцi. Нельсон (довга пауза, потiм дуже жорстко): Якщо ви так продовжуватимете й далi, ваша ясновельможносте, то я вiдмовлюся вiд цiеi справи. Генеральний Секретар: Не сприймайте цього так, лiкарю: я не хотiв вас образити. Але ви ж не забороняете матерi побачитися з сином наодинцi – то чому ви проти зараз? Чи ви непокоiтеся, що я можу йому зашкодити? Нельсон: Нi, але… Генеральний Секретар: Тодi чому ви заперечуете? Зайдiть зараз, представте нас i зробiмо це. Це напруження може засмутити вашого пацiента. Нельсон: Ваша ясновельможносте, я познайомлю вас. Потiм ви маете обрати iншого лiкаря для вашого… пiдопiчного. Генеральний Секретар: Менi шкода, лiкарю, справдi шкода. Я не можу поставити на цьому крапку: ми обговоримо це пiзнiше. А зараз, якщо не заперечуете… Нельсон: Станьте ось сюди, сер. Синку, ось чоловiк, який хотiв тебе побачити. Наш великий Старiйшина. Смiт: (не транскрибовано). Нельсон: Це щось на зразок ввiчливого привiтання. Махмуд каже, що це перекладаеться як: «Я просто яйце». У всякому разi, приблизно так. Вiн часто використовуе цю форму зi мною. Це по-дружньому. Синку, поговори з чоловiком. Смiт: Так. Нельсон: І, якщо дозволите, остання порада: вам краще використовувати простi односкладовi слова. Генеральний Секретар: О, добре. Нельсон: Всього найкращого, ваша ясновельможносте. Всього найкращого, синку. Генеральний секретар: Дякую, лiкарю. До зустрiчi. Генеральний секретар (продовжуе): Як почуваешся? Смiт: Почуваюсь добре. Генеральний секретар: Чудово. Все, що забажаеш, – просто попроси. Ми хочемо, щоб ти був щасливий. А зараз я хочу, щоб ти для мене дещо зробив. Ти вмiеш писати? Смiт: Писати? Що таке «писати»? Генеральний Секретар: Що ж, вiдбиток пальця пiдiйде. Я хочу прочитати тобi документ. У ньому багато юридичних термiнiв, але простими словами тут йдеться про те, що ти погоджуешся з тим, що, покинувши Марс, ти залишив – я маю на увазi, вiдмовився – вiд усiх прав, якi мiг там мати. Зрозумiв? Ти передаеш iх уряду. Смiт (не вiдповiдае). Генеральний Секретар: Що ж, зробiмо по-iншому. Ти не володiеш Марсом, чи не так? Смiт (довга пауза): Я не розумiю. Генеральний Секретар: Хм… Спробуймо iнакше. Ти хочеш залишитись тут, правда? Смiт: Я не знаю. Мене вiдправили Старiйшини. (Тривала нетранскрибована промова, яка звучить так, наче жаба-бик б’еться з котом.) Генеральний Секретар: Чорт, вони за цей час мали б навчити тебе краще говорити англiйською. Глянь сюди, синку: тобi не потрiбно перейматися цим. Дай менi свою праву руку. Нi, не крутися. Сиди спокiйно. Я не зроблю тобi боляче. Лiкарю! Лiкарю Нельсон! Другий лiкар: Так, сер? Генеральний секретар: Покличте лiкаря Нельсона. Другий лiкар: Лiкаря Нельсона? Але вiн пiшов, сер. Сказав, що ви вiдсторонили його вiд цiеi справи. Генеральний Секретар: Нельсон так сказав? Щоб йому! То зробiть щось. Зробiть йому штучне дихання. Вколiть йому щось. Не стiйте – ви що, не бачите, що цей чоловiк помирае? Другий лiкар: Не думаю, що тут можна щось зробити, сер. Просто залиште його, поки не отямиться. Так завжди робив лiкар Нельсон. Генеральний секретар: Клятий лiкар Нельсон! Голос Генерального Секретаря бiльше не з’являвся – так само як i голос лiкаря Нельсона. Джилл здогадувалася з плiток, якi чула у лiкарнi, що Смiт впав в один зi своiх кататонiчних станiв. Було ще двое вiдвiдувачiв, проте жодного з них не вдалося впiзнати. Один сказав: – Не потрiбно шепотiти. Вiн не чуе тебе. Другий вiдповiв: – Забери тацю. Ми нагодуемо його, коли вiн прокинеться. Джилл втрете перечитувала транскрипцiю, коли знову з’явився Бен. Вiн винiс iще кiлька аркушiв, але не запропонував iй iх, а натомiсть сказав: – Голодна? Вона запитально глянула на аркушi в нього в руках, але вiдповiла: – Як вовк. – Ходiмо звiдси, пiдстрелимо корову. Вiн бiльше нiчого не сказав, поки вони пiдiймалися на дах i сiдали в таксi. Вiн мовчав, поки вони летiли до Олександрiйськоi платформи, де пересiли в iнше таксi. Бен обрав одну з машин, позначених балтиморськими номерами. Коли вони злетiли, вiн встановив курс на Хаджертаун, Мерiленд, а потiм вiдкинувся на сидiння й розслабився. – Тепер ми можемо поговорити. – Бене, до чого вся ця таемничiсть? – Вибач, гарненькi нiжки. Очевидно, просто нерви плюс моя нечиста совiсть. Я не знаю, чи е у моiй квартирi жучок, – але якщо я можу робити це з ними, то й вони можуть зробити це зi мною… І я виявив нездоровий iнтерес до того, що уряд прагне й далi приховувати. Бiльше того: хоч на це i не схоже, проте таксi, викликане з моеi квартири, може мати прихований у подушцi записувач. Але це можливо: адже Спецiальна Служба мае довершену команду. Але це таксi… – Вiн поляскав по сидiнню. – Вони не можуть прослуховувати тисячi таксi. Обране випадково повинне бути безпечним. Джилл тремтiла. – Бене, ти ж не думаеш, що вони… – Вона замовкла. – Не думаю – зараз! Ти бачила мою статтю. Я надiслав ii дев’ять годин тому. Думаеш, уряд дозволить менi вдарити йому пiд дих i не зробить нiчого натомiсть? – Але ти завжди був проти уряду. – Це нормально. Це обов’язок Його Величностi Вiрноi Опозицii – бути проти. Вони очiкували цього. Але це iнше: я практично звинуватив iх в утриманнi полiтичного в’язня… того, ким суспiльство дуже цiкавиться. Джилл, уряд – це живий органiзм. Як i в кожноi iстоти, його головна особливiсть – це слiпий, пiдсвiдомий iнстинкт виживання. Ти вдариш iх – i вони вдарять у вiдповiдь. Цього разу я справдi вдарив iх. Вiн скосив на неi погляд. – Я не повинен був втягувати тебе у все це. – Мене? Я не боюсь. Хоча б з того часу, вiдколи повернула твiй пристрiй. – Ти пов’язана зi мною. Якщо справи погiршаться, цього цiлком вистачить. Джилл замовкла. Вона ще нiколи не вiдчувала на собi нещадностi таких масштабiв. Окрiм знань медичноi справи та веселоi партизанськоi вiйни мiж статями, Джилл була майже така ж невинна, як i Людина з Марса. Розумiння того факту, що вона, Джилл Бордмен, яка нiколи не переживала нiчого гiршого вiд ляскання у дитинствi та час вiд часу грубих слiв у дорослому вiцi, могла бути у фiзичнiй небезпецi, – це було для неi майже неймовiрним. Як медсестра, вона бачила наслiдки нещадного насильства, звiрства, – але це не могло трапитися з нею. Вона порушила важку тишу, коли iхне таксi кружляло, щоб приземлитися у Хаджерзтаунi. – Бене? Я думаю, що пацiент помирае. Що вiдбуваеться? – Що? – Вiн спохмурнiв. – Хороше запитання. Дуже хороше запитання. Я радий, що ти його поставила: це свiдчить про те, що ти зацiкавлена в роботi. Зараз, якщо iнших запитань немае, клас може бути вiльний. – Не будь смiшним. – Хм… Джилл, я не спав ночами, коли мав би бачити увi снi тебе, i намагався знайти вiдповiдь на запитання. Воно мае двi частини: полiтичну та фiнансову. І ось найкращi вiдповiдi з тих, що я маю: якщо Смiт помре, його випадковi законнi права на планету Марс зникнуть. Можливо, група першовiдкривачiв з «Чемпiону», якi залишились на Марсi, заявить новi права, – я майже впевнений у тому, що правлiння уклало з ними угоду ще до того, як вони покинули Землю. «Чемпiон» – це корабель Федерацii, але iмовiрнiше, що угода – якщо вона була – залишае всi важелi в руках он того небезпечного захисника прав людини, мiстера Генерального Секретаря Дугласа. – Що? Чому? – «Рiшення Ларкiн» можуть не прийняти. Мiсяць незаселений – тодi як Марс заселений марсiанами. Наразi марсiани – це законний нуль. Але Вищий Суд може врахувати полiтичну ситуацiю, розглянути компромiси й вирiшити, що людська окупацiя нiчого не варта для планети, що вже заселена корiнним населенням, – не людьми. Тодi права на Марс, якщо такi будуть, повнiстю належатимуть самим марсiанам. – Але, Бене, це логiчно у будь-якому разi. Думка про те, що одна людина володiе планетою… це фантастика! – Не використовуй це слово з юристом; вiн тебе не зрозумiе. За деревами не бачити лiсу – ось обов’язковий курс у всiх юридичних школах. Крiм того, е показовий приклад. У п’ятнадцятому столiттi Папа Римський передав Захiдну пiвкулю Іспанii з Португалiею, i тодi нiхто не звернув уваги на те, що реальнi землi вже були заселенi кiлькома мiльйонами iндiанцiв – з iхнiми власними законами, звичаями та розумiнням приватноi власностi. Його «подарунок» виявився також i достатньо ефективним. Поглянь якось на Захiдну пiвкулю, i ти побачиш, де говорять iспанською, де португальською – i як багато земель залишилося в iндiанцiв. – Так, але… Бене, зараз не п’ятнадцяте столiття. – Скажи це юристам. Вони все ще посилаються на Блеквела, Кодекс Наполеона чи навiть на закони Юстинiана. Запиши це, Джилл. Якщо Вищий Суд встановить, що «Рiшення Ларкiн» мають силу, Смiт зможе подарувати чи зупинити концесiю на Марс – а це коштуватиме мiльйони чи радше мiльярди. Якщо вiн передасть своi права теперiшньому правлiнню, Секретар Дуглас буде тим, хто збере всi вершки. І це – саме те, що Дуглас намагаеться провернути. Ти бачила дешифрування записiв жучка. – Бене, чому хтось хоче такоi влади? – Чому метелики летять на свiтло? Ними керуе сила, ще менш логiчна, нiж сексуальне бажання… i сильнiша вiд нього. Але, як я казав, це питання складаеться з двох частин. Фiнансовi статки Смiта майже так само важливi, як i його особливий статус короля-iмператора Марса. Можливо, вони важливiшi вiд рiшень Вищого Суду, який може скасувати його незаконнi права на Марс. Проте я маю сумнiви в тiм, що щось може похитнути його володiння «Лайл Драйв» та основною частиною «Лунар Ентерпрайзез»: усi вiсiм заповiтiв у вiдкритому доступi, а у трьох найважливiших випадках вiн успадковуе все без усiлякого заповiту. Що станеться, якщо вiн помре? Не знаю. Звичайно ж, можуть з’явитися тисячi липових кузенiв, але Науковий Фонд мав би вiдбити бiльшiсть спраглих до цих грошей за минулi двадцять рокiв. Існуе така можливiсть, що, коли Смiт помре без заповiту, його величезнi статки отримае держава. – Держава? Ти маеш на увазi Федерацiю чи Сполученi Штати? – Ще одне гарне запитання, на яке я не можу вiдповiсти. Його бiологiчнi батьки походять з двох рiзних краiн Федерацii, а вiн народився за межами iх усiх… І в цьому вирiшальна рiзниця – для людей, якi голосують за цi блоки, та тих, хто давав дозвiл на патенти. Це не буде Смiт: адже вiн не знае, як вiдрiзнити документи на передання власностi вiд квитка на автобус. Думаю, це буде хто завгодно, хто зможе схопити та вчепитися в нього. У той самий час я сумнiваюсь у тiм, що Ллойдз коли-небудь пiдпише пожиттеве страхування: тут ризик не буде мiнiмальним. – Бiдне дитя! Нещасна, нещасна дитина! Роздiл 6 У ресторанi в Гейгерстаунi, окрiм гарноi iжi, була ще й своя «атмосфера»: столики тут розмiстили не тiльки на газонi аж до маленького озера, а й на гiлках трьох величезних старих дерев. Над кожним був споруджений дах, що створював в обiднiй зонi вiчне лiто – навiть у дощову чи снiжну погоду. Джилл захотiла iсти вгорi на деревах, але Бен проiгнорував ii та пiдкупив метрдотеля, щоб вiн посадив iх за столик на свiй вибiр бiля води, а потiм замовив iще й портативне стерео, яке встановили поруч. Джилл злегка роздратувалась. – Бене, навiщо було iхати аж сюди та платити такi грошi, якщо ми не можемо поiсти на деревах i повиннi терпiти цей джиттербокс? – Терпiння, люба. Столики на деревах обладнанi мiкрофонами, щоб забезпечити обслуговування. Цей столик, сподiваюся, не мае таких хитрощiв, оскiльки я бачив, як офiцiант обрав його з купи тих, якими не користуються. Що ж до радiо – це не лише тому, що не по-американськи, i, можливо, справдi згубно iсти, не втупившись у стерео. Але це також i шум, що заважатиме дистанцiйним мiкрофонам, направленим на нас… Якщо припустити, що нишпорки мiстера Дугласа нами цiкавляться. А я не сумнiваюся, що так воно i е. – Ти серйозно вважаеш, що вони можуть за нами стежити, Бене? – Джилл здригнулася. – Не думаю, що злочинне життя – це мое. – Дурницi! Коли я працював над хабарницьким скандалом у «Дженерал Синтетикс», то не спав двiчi в одному мiсцi плюс iв тiльки напiвфабрикати, якi мусив купувати сам. Через деякий час тобi це починае подобатись – стимулюе обмiн речовин. – Моему обмiну речовин це не потрiбно, дякую. Все, що менi потрiбно, – так це один особистий багатий пацiент похилого вiку. – Не збираешся виходити за мене, Джилл? – Пiсля того як мiй майбутнiй чоловiк вiдкине копита, збираюся. Чи, може, я буду така багата, що зможу дозволити тримати тебе замiсть домашнього улюбленця. – Найкраща пропозицiя за останнi мiсяцi. Як щодо того, щоб почати сьогоднi ввечерi? – Пiсля того як вiн вiдкине копита. Коли вони пили коктейлi, музичне шоу разом з купою реклами, що лунало зi стерео та лупило по барабанних перетинках, раптово припинилось. На екранi з’явилося зображення диктора; вiн щиро посмiхнувся i сказав: – «НСМ», «Новi Свiтовi Мережi» та iхнiй спонсор – мальтизiанськi пастилки «Мудра дiвчина» – мають честь та привiлей поступитися кiлькома наступними хвилинами особливiй, iсторично-важливiй трансляцii з Уряду Федерацii. Пам’ятайте, друзi, кожна мудра дiвчина користуеться «Мудрими дiвчатами». Легко носити, приемно приймати, гарантовано жодних невдач; затверджено для продажу без рекомендацii згiдно з Громадським Законом 1312. Навiщо наважуватись на старомоднi, неестетичнi, шкiдливi, непевнi методи? Навiщо ризикувати втратити його любов та повагу? Пам’ятайте… – Привабливий вовкуватий диктор глянув убiк i поспiшив закiнчити рекламний текст: – Я раджу вам «Мудру дiвчину», яка своею чергою передае слово Генеральному Секретарю та Людинi з Марса! ЗD картинка плавно змiнилась на зображення молодоi жiнки, такоi чуттевоi, неймовiрно жiночноi, звабливоi, щоб примусити кожного чоловiка, який ii побачить, бажати цей мiсцевий талант. Вона витягнулася, хитнулася i звабливо промовила: – Я завжди користуюся «Мудрою дiвчиною». Картинка зблiдла, i цiлий оркестр взяв першi акорди «Нехай буде верховний спокiй»[13 - Гiмн Федерацii.]. Бен промовив: – А ти користуешся «Мудрою Дiвчиною»? – Не твое дiло! – Вона здавалася роздратованою. І додала: – Це шарлатанська панацея. У будь-якому разi – що змусило тебе думати, що менi це потрiбно? Кекстон не вiдповiв, а на екранi з’явились батькiвськi риси мiстера Генерального Секретаря Дугласа. – Друзi, – почав вiн, – громадяни Федерацii! Сьогоднi я маю унiкальну честь та привiлей. З часу трiумфального повернення «Чемпiона», нашого корабля-першопрохiдця… – Вiн продовжив кiлькома тисячами гарно дiбраних слiв, щоб привiтати жителiв Землi з iхнiм успiшним контактом з iншою планетою, iншою цивiлiзованою расою. Вiн примудрився натякнути на те, що подвиг «Чемпiона» був особистим досягненням кожного жителя Федерацii, i що всi вони могли б посприяти експедицii, якби не були зайнятi iншою серйозною роботою, i що вiн, Секретар Дуглас, був обраний ними як звичайний iнструмент для виконання iхньоi волi. Лестощi нiколи не говорилися прямо – завжди приховано. У пiдтекстi припускалося, що бути звичайною людиною означае бути рiвним будь-кому, або й навiть кращим за бiльшiсть, i що старий добрий Джо Дуглас – втiлення звичайноi людини. Навiть його зiм’ята краватка та розтрiпане волосся було «просто людським». Бен Кекстон хотiв би дiзнатися, хто написав промову. Можливо, Джим Сенфор – з усiеi команди Дугласа саме вiн найкраще вмiв добирати прикметники так, щоб полоскотати та втiшити аудиторiю; до того як пiти у полiтику, вiн писав рекламнi тексти й нiколи не вiдчував докорiв сумлiння. Так, оцей фрагмент про «руку, що гойдае колиску» був точно Джимовою роботою: вiн був з тих козлiв, якi могли звабити молоду дiвчину цукеркою i вважати це дотепним. – Вимкни! – рiзко сказала Джилл. – Що? Помовч, гарненькi нiжки. Я мушу це послухати. – …тож, друзi, я маю честь представити вам нового громадянина Валентина Майкла Смiта, Людину з Марса! Майку, ми всi знаемо, що ти втомився i не дуже добре почуваешся, але скажеш кiлька слiв своiм друзям? Вони всi хочуть тебе побачити. На екранi стерео з’явилась крупним планом постать чоловiка в iнвалiдному вiзку. З одного боку бiля нього крутився Дуглас – так, нiби був його улюбленим дядечком; з iншого боку крiсла стояла медсестра – сувора, манiрна та фотогенiчна. Джилл важко дихала. Бен люто прошепотiв: – Тихо! Я не хочу пропустити анi слова. Інтерв’ю було недовгим. На спокiйному дитячому обличчi чоловiка в крiслi з’явилася сором’язлива посмiшка; вiн подивився у камеру i сказав: – Привiт, люди. Вибачте, що сиджу. Я все ще заслабкий. Здавалося, йому важко говорити, i медсестра зупинила його, щоб перевiрити пульс. У вiдповiдь на запитання Дугласа вiн осипав комплiментами капiтана ван Тромпа та команду «Чемпiона», подякував усiм за свiй порятунок i сказав, що усi на Марсi надзвичайно схвильованi контактом iз Землею i що вiн сподiваеться допомогти налагодити сильнi та дружнi стосунки мiж двома планетами. Медсестра знову його перебила, але Дуглас м’яко сказав: – Майку, чи достатньо добре ти почуваешся, щоб вiдповiсти на ще одне запитання? – Звiсно, мiстере Дуглас, якщо знатиму вiдповiдь. – Майку? Що ти думаеш про земних дiвчат? – Оце так! На його дитячому обличчi з’явилося благоговiння та захват, i вiн почервонiв. Тодi на екранi знову з’явився Генеральний Секретар. – Майк попросив мене вам передати, – у його голосi проступили батькiвськi нотки, – що вiн повернеться знову, щоб побачити вас так скоро, як тiльки зможе. Ви знаете, що йому потрiбно змiцнити м’язи. Сила тяжiння на Землi надто велика для нього – так само як для нас була б завеликою сила тяжiння на Юпiтерi. Можливо, наступного тижня, – якщо, за обiцянками лiкарiв, вiн достатньо змiцнiе. Картинка поступово згасла, i на екранi знову з’явились представники пастилок «Мудра дiвчина». Завдяки коротким одноактним п’есам стало зрозумiло, що дiвчина, яка ними не користувалася, була не лише не при своему розумi, а й, без сумнiву, синте до кiнчикiв пальцiв; чоловiки переходитимуть на iнший бiк вулицi, щоб уникнути ii. Бен перемикнув на iнший канал, потiм повернувся до Джилл i замислено промовив: – Що ж, я можу порвати завтрашню статтю i шукати нову тему. Вони не тiльки зробили мiй сьогоднiшнiй протест смiшним, а й дали зрозумiти, що вiн повнiстю пiд владою Дугласа. – Бене! – Що? – Це не Людина з Марса! – Що? Крихiтко, ти впевнена? – Ну звiсно ж, я впевнена! О, вiн схожий на нього, дуже схожий. Навiть голос такий самий. Але це не той пацiент, якого я бачила в кiмнатi пiд охороною. Бен спробував похитнути ii впевненiсть. Вiн вказав на те, що Смiта знали i бачили кiлька десяткiв iнших людей: охорона, iнтерни, санiтари, капiтан та члени команди «Чемпiона», можливо, ще хтось. Хоча б хтось iз цього перелiку мав би побачити випуск новин, чи правлiння хоча б мало припустити, що хтось iз них може його побачити та розпiзнати пiдмiну… якщо така була. Це безглуздо, бо надто ризиковано. Джилл не запропонувала жодного логiчного спростування; вона спохмурнiла i до останнього наполягала на тому, що людина на стерео – не пацiент, якого вона бачила. Врештi-решт вона сердито сказала: – Добре, добре, залишайся при своiй думцi! Якщо я не можу довести, що маю рацiю, значить, я помиляюсь. Чоловiки! – Зараз, Джилл… – Будь ласка, вiдвези мене додому. Бен мовчки пройшов до таксi. Вiн не погодився на одне з тих, що чекали бiля ресторану, – навiть попри те, що бiльше не вважав, що хтось стежитиме за його пересуваннями, вiн обрав одну з машин зi стоянки бiля готелю навпроти. Коли вони летiли назад, Джилл залишалась незворушною. Через якийсь час Бен витягнув транскрипцii записiв, отриманих у лiкарнянiй кiмнатi Смiта, i перечитав iх. Вiн перечитав iх iще раз, трохи подумав i сказав: – Джилл? – Так, мiстере Кекстоне? – Я тобi не мiстер! Послухай, Джилл, вибач. Я прошу вибачення. Я помилявся. – І що ж стало причиною такого важливого висновку? Вiн ляснув зiм’ятими аркушами по долонi. – Ось це. Смiт не мiг поводитися так вчора i за день до того i потiм ввечерi дати подiбне iнтерв’ю. Вiн вимкнув контроль… впав в один з отих своiх станiв, у транс. – Я дуже рада, що ти нарештi побачив очевидне. – Джилл, якщо ти кiлька разiв врiжеш менi, тобi полегшае? Це серйозно. Ти знаеш, що це означае? – Це означае, що вони використали актора, щоб пiдробити iнтерв’ю. Я вже говорила тобi це. – Звiсно. Актора, i хорошого актора, ретельно дiбраного та навченого. Але це означае набагато бiльше. Я бачу два варiанти. Перший – Смiт мертвий i… – Мертвий! – Джилл раптом згадала цiкаву церемонiю пиття води i вiдчула дивний, теплий, духовний смак особистостi Смiта; вiдчула його з нестерпним смутком. – Можливо. У такому разi цьому двiйнику дозволять залишатися «живим» тиждень чи днiв iз десять – поки вони матимуть час, щоб пiдготувати усi документи, потрiбнi для того, щоб вiн iх пiдписав. Потiм двiйник «помре», i вони вiдправлять його з мiста, можливо, з гiпнотичним наказом не говорити – таким сильним, що вiн помре вiд нападу астми, якщо спробуе комусь розпатякати, чи, можливо, навiть скористаються транорбiтальною лоботомiею – якщо хлопцi грають по-серйозному. Але якщо Смiт помер, ми можемо просто про все забути, тому що нiколи не зможемо довести правду. Тож припустiмо, що вiн i досi живий. – Дуже на це сподiваюсь! – «Що тобi Гекуба чи ти для Гекуби?»[14 - «What’s Hecuba to him, or he to Hecuba?» – крилатий вислiв з трагедii Вiльяма Шекспiра «Гамлет». Принц Гамлет каже про майстернiсть актора, який щойно прочитав уривок з монологу Енея, що описував страждання Гекуби, дружини вбитого троянського царя Прiама.] – процитував Кекстон. – Якщо вiн досi живий, можливо, у цьому немае нiчого надто зловiсного. Врештi-решт, багато вiдомих особистостей використовують двiйникiв для певних виходiв, i це навiть не дратуе публiку, тому що кожного разу, коли селюки вважають, що помiтили двiйника, вiдчувають себе кмiтливими i думають, що вони «в темi». Тож можливо й таке, що уряд просто задовольнив публiку i дав iй можливiсть поглянути на Людину з Марса, про яку ми всi стiльки базiкали. Може трапитись i так, що через два чи три тижнi наш друг Смiт буде у формi i тодi вони й покажуть його. Але я дуже в цьому сумнiваюся! – Чому? – Скористайся своею гарненькою кучерявою голiвонькою. Благородний Джо Дуглас уже зробив одну спробу отримати вiд Смiта те, що хотiв… i ця спроба з трiском провалилась. Але Дуглас не може дозволити собi невдачу. Тож думаю, що вiн поховае Смiта так глибоко, як нiколи нiкого… І ми нiколи не дiзнаемося правди про Людину з Марса. – Його вб’ють? – повiльно вимовила Джилл. – Навiщо ж так грубо? Замкнуть у приватному медичному центрi, i вiн нiколи нi про що не дiзнаеться. Його вже могли вивезти з Центру Бетесди. – О Боже! Бене, що нам робити? Кекстон нахмурився i думав. – У мене немае хорошого плану. У них i битка, i м’яч; вони встановлюють правила. Але ось що я збираюсь з цим зробити: я пiду в лiкарню разом зi Справедливим Свiдком з одного боку та сильним юристом – з другого i вимагатиму зустрiчi зi Смiтом. Можливо, я змушу показати його. – Я буду поруч! – Не варто. Не втручайся в це. Ми вже говорили, що це може зруйнувати твою кар’еру. – Але тобi потрiбна я, щоб впiзнати його. – Не дуже. Припускаю, що зможу вiдрiзнити того, хто вирiс не серед людей, вiд актора, який прикидаеться таким пiд час дуже короткого iнтерв’ю. Але раптом щось пiде не так – i ти мiй козир у рукавi: людина, яка знае, що вони проводять з Людиною з Марса якiсь махiнацii, та ще й мае доступ у Центр Бетесди. Люба, якщо ти не отримаеш вiд мене звiсток, ти сама по собi. – Бене, вони не зашкодять тобi? – Я змагаюсь не у своiй вазi, мов хлопчисько. Не знаю. – Хм… О, Бене, менi це не подобаеться. Послухай, якщо ти його побачиш, що робитимеш? – Я запитаю його, чи хоче вiн покинути лiкарню. Якщо вiн погодиться, запрошу пiти зi мною. У присутностi Справедливого Свiдка вони не посмiють його зупинити. Лiкарня – це не в’язниця; вони не мають законного права утримувати його. – Хм… А що далi? Йому i справдi потрiбен медичний догляд, Бене; вiн не може пiклуватися про себе сам. Я знаю. Кекстон знову замислився. – Я подумаю про це. Я не можу доглядати його. А ти зможеш – звiсно, маючи необхiдне обладнання. Ми зможемо поселити його в моiй квартирi… – …а я доглядатиму його. Так i зробимо, Бене. – Охолонь. Я подумаю про це. Дуглас може витягти законного кролика зi свого капелюха; можливо, туди викличуть цiлу делегацiю полiцiянтiв i Смiта запроторять до в’язницi. І нас, можливо, теж. – Вiн спохмурнiв. – Але я знаю одного чоловiка, який може дати йому притулок – i зможе цього уникнути. – Хто це? – Ти колись чула про Джубала Гаршоу? – Що? Хто ж не чув? – Це одна з його переваг: усi знають, хто вiн. Тому з ним важко змагатися. А оскiльки вiн iще й лiкар, плюс юрист, змагатися з ним втричi важче. Але важливiшим е те, що вiн такий затятий iндивiдуалiст, що, коли захоче, зможе боротися з цiлим Вiддiлом Безпеки Федерацii звичайним ножем для картоплi – i тому залякати його буде у вiсiм разiв важче. Але рiч у тiм, що я познайомився з ним пiд час судового засiдання. Вiн – мiй друг, до якого я пiду лише у крайньому разi. Якщо я зможу витягти Смiта з Бетесди, то вiдведу його до будинку Гаршоу у Поконосi, а потiм нехай тi козли тiльки спробують знову щось приховати! З моею колонкою та любов’ю Гаршоу до бiйок ми iм влаштуемо важкi часи. Роздiл 7 Попри тяжкий вечiр уранцi Джилл була готова змiнити на посту нiчну медсестру на десять хвилин ранiше. Вона мала намiр пiдкоритися наказу Бена не втручатись у його спробу побачити Людину з Марса, але хотiла бути якнайближче, коли це станеться… про всяк випадок. Беновi може знадобитись пiдкрiплення. У коридорi бiльше не було морських пiхотинцiв. Двi години вона витратила на роздачу iжi, прийом лiкiв та пiдготовку двох пацiентiв до операцii; часу ледве вистачило на те, щоб перевiрити ручку на дверях палати К-12. Там було замкнено – як у сусiднiй кiмнатi очiкування. Дверi до кiмнати спостереження з iншого боку теж були замкненi. Зараз, коли охорони бiльше не було, вона знову хотiла потай прокрастися туди, щоб побачити Смiта через спiльну кiмнату очiкування, але вирiшила вiдкласти це – адже у неi було надто багато справ. Проте вона мала намiр ретельно перевiряти всiх, хто заходив на ii поверх. Коли Бен не з’явився, вона обережно запитала свого помiчника на комутаторi, i ii запевнили, що, поки вона була зайнята десь в iншому мiсцi, анi Бен, анi хто-небудь iнший не мав намiру побачити Людину з Марса. Це змусило ii замислитись: оскiльки Бен не назвав час, у неi склалося враження, що вiн збираеться штурмувати цитадель якомога ранiше. Уже скоро Джилл вiдчула, що мусить розвiдати ситуацiю. Пiд час перерви вона постукала у дверi кiмнати спостереження персоналу, потiм зазирнула всередину i вдала здивування: – О! Доброго ранку, лiкарю. Я думала, тут мiстер Фрейм. Лiкар за столом спостереження видався iй дивним. Вiн вiдвернувся вiд дисплеiв iз фiзичними показниками, глянув на неi, а потiм, змiрявши ii поглядом, посмiхнувся. – Я не бачив лiкаря Фрейма, сестро. Я лiкар Браш. Можу чимось допомогти? Це була типова чоловiча реакцiя, i Джилл заспокоiлась. – Нiчого особливого. Сказати по правдi, звичайна цiкавiсть. Як там Людина з Марса? – Що? Вона посмiхнулася i пiдморгнула. – Для персоналу не секрет, лiкарю. Ваш пацiент… – Вона вказала на внутрiшнi дверi. – Хм? – Вiн здавався наляканим. – Вони тримають його в цiй палатi? – Що? Хiба вiн зараз не тут? – З точнiстю до шостоi цифри пiсля коми. Мiсiс Роуз Бенкерсон, пацiентка лiкаря Гарнера. Ми привезли ii сьогоднi вранцi. – Справдi? Але що тодi трапилось з Людиною з Марса? Куди його перевели? – Не маю анi найменшого уявлення. Скажи, я що, справдi пропустив Валентина Смiта? – Вiн був тут учора. Це все, що я знаю. – І це справа лiкаря Фрейма? Щастить же деяким. Поглянь-но, над чим я застряг. Вiн увiмкнув «Нишпорку Тома» над столом; Джилл побачила там цiлу конструкцiю, так нiби дивилася на неi зверху: водне лiжко, у якому плавала крихiтна лiтня жiночка. Здавалося, що вона спала. – Що з нею? – Е-е-е… Сестро, якби вона не мала бiльше грошей, нiж повинна мати одна людина, ти могла б назвати це старечим маразмом. Тому що вона тут, щоб просто вiдпочити та пройти медичний огляд. Джилл iще кiлька хвилин потеревенила з Брашем, а потiм прикинулася, що побачила вогник виклику. Вона повернулась на свiй пост, витягла нiчний журнал: так, ось воно: В. М. Смiт, К-12 – переведення. Нижче було дописано: Роуз С. Бенкерсон (мiсiс) – червона К-12 (дiетичне харчування призначене лiкарем Гарнером, розпоряджень немае. Медсестра не несе вiдповiдальностi). Дiзнавшись, що вона не вiдповiдае за багату лiтню дiвулю, Джилл подумки повернулася до Валентина Смiта. Щось у справi мiсiс Бенкерсон здавалося iй дивним, але вона нiяк не могла зрозумiти, що саме, – тож вiдкинула цi думки й обдумувала те, що цiкавило ii насправдi. Чому вони перевезли Смiта посеред ночi? Напевно, щоб уникнути можливих контактiв зi стороннiми людьми. Але куди його забрали? У звичайному випадку вона просто зателефонувала б до реестратури i запитала, але Беновi думки вкупi з фальшивою телепередачею минулого вечора надто стривожили ii для того, щоб показати цiкавiсть. Тому вона вирiшила почекати до обiду i спробувати щось дiзнатись за допомогою сарафанного радiо. Але спочатку Джилл пiшла до телефонноi будки на поверсi, звiдки зателефонувала Беновi в офiс. Їй сказали, що мiстер Кекстон щойно поiхав з мiста на кiлька днiв. Вона ледь не втратила дар мовлення, але потiм опанувала себе i попросила передати Беновi, щоб вiн iй передзвонив. Потiм вона подзвонила йому додому. Там Бена теж не було, i вона залишила таке саме повiдомлення. Бен Кекстон не гаяв часу: вiн готувався до спроби зустрiтися з Валентином Майклом Смiтом. Йому пощастило запросити Джеймса Олiвера Кавендiша Справедливим Свiдком. На вiдмiну вiд будь-кого iншого, авторитетнiсть Кавендiша полягала в тому, що юрист би i не знадобився – лiтнiй джентльмен безлiч разiв свiдчив перед Вищим Судом Федерацii, i подейкували, що кiлькiсть заповiтiв у його пам’ятi становила не те що мiльярди – трильйони. Кавендiш навчався абсолютного запам’ятовування у самого видатного доктора Семюеля Реншоу, а його вмiння вiддавати гiпнотичнi накази перевiряли члени Фонду Рейна. Його денна зарплатня чи доля з цього становила бiльше, нiж Бен заробляв за тиждень, – але Бен очiкував, що всi витрати вiзьме на себе синдикат «Пост»: у цiй справi найкраще не було занадто гарним. Кекстон пiдiбрав молодшого Фрiзбi з «Бiдл, Фрiзбi, Бiдл i Рiд», юридичноi фiрми, яка представляла синдикат «Пост», а потiм iще двох молодших чоловiкiв, якi зайшли за Свiдком Кавендiшем. Одягнений у простору довгу (вiд пiдборiддя i аж до щиколоток) мантiю, Кавендiш нагадував Статую Свободи. Його постать вiдразу привертала увагу. Ще до того, як вони подзвонили Кавендiшу, Бен пояснив Марку Фрiзбi, що саме хоче зробити, а Фрiзбi вказав йому на те, що на це в нього немае нi статусу, нi прав. У присутностi Справедливого Свiдка вони узгодили протокол, проте не обговорили, що можуть побачити чи почути. Таксi висадило iх на даху Центру Бетесди; вони спустилися до кабiнету директора. Бен показав свою вiзитiвку й сказав, що хоче зустрiтись з директором. Владна жiнка з гарно вiдточеною вимовою запитала, чи йому призначено. Бен вiдповiв, що нi. – Тодi, боюся, вашi шанси побачити доктора Брумера мiзернi. З якого ви приводу? – Просто передайте йому, – Кекстон говорив голосно, щоб всi iншi теж почули, – що Кекстон, автор «Воронячого гнiзда», тут, разом з юристом i Справедливим Свiдком, щоб взяти iнтерв’ю у Валентина Майкла Смiта, Людини з Марса. Вона майже втратила професiйну зарозумiлiсть. Але опанувала себе i холодно вiдповiла: – Я повiдомлю йому. Присядьте, будь ласка. – Дякую, я почекаю прямо тут. Вони чекали. Фрiзбi запалив сигару, Кавендiш чекав зi спокiйним терпiнням того, хто вже бачив усi вияви добра та зла i тепер вважав, що це те саме; Кекстон нервував i намагався не гризти нiгтi. Нарештi снiгова королева за столом проголосила: – Мiстер Берквiст прийме вас. – Берквiст? Гiл Берквiст? – Гадаю, що його iм’я – мiстер Гiлберт Берквiст. Кестон думав про це – Джил Беркiст один з численних приплiчникiв Генерального Секретаря Дугласа, чи «виконавчих помiчникiв». Вiн спецiалiзувався на супроводi офiцiйних вiдвiдувачiв. – Менi не потрiбен Берквiст. Я хочу побачити директора. Але Берквiст уже заходив, з вишкiреною посмiшкою розштовхуючи всiх перед собою. – Беннi Кекстон! Як ти, друзяко? Скiльки лiт, скiльки зим… Все ще гнеш свою стару лiнiю? – Вiн глянув на Справедливого Свiдка, але вираз його обличчя не змiнився. Бен коротко потиснув йому руку. – Звiсно, все та ж стара лiнiя. Що ти тут робиш, Гiле? – Якщо я колись звiльнюся з державноi служби, то заведу собi колонку. Все, що потрiбно робити, – це збирати тисячi плiток, а решту дня можна витратити на розваги. Заздрю тобi, Бене. – Я запитав: «Що ти тут робиш, Гiле?» Я хочу побачити директора, а потiм п’ять хвилин провести iз Людиною з Марса. Я прийшов сюди не заради того, щоб ти на вищому рiвнi вiдшив мене. – Зараз, Бене, не сприймай усе так… Я тут тому, що преса майже довела Брумера до божевiлля. Тож Генеральний Секретар вiдправив мене сюди, щоб зняти з нього цей тягар. – Добре. Я хочу побачити Смiта. – Бене, друзяко, чи ти не розумiеш, що кожний репортер, спецiальний кореспондент, особливий дописувач, коментатор, фрiлансер та авторка сльозливих iсторiй хочуть того самого? Ти – лише крапля в морi, i якщо ми дозволимо, щоб усе було по-вашому, то ви доконаете нещасного за добу. Поллi Пiперз була тут двадцять хвилин тому. Вона хотiла взяти iнтерв’ю про його особисте життя з марсiанами. Берквiст опустив руки i здавався безпорадним. – Я хочу побачити Смiта. Я побачу його чи нi? – Бене, знайдiмо тихе мiсце, де ми зможемо поговорити за склянкою чогось мiцного. Ти зможеш запитати мене про все, що забажаеш. – Я не хочу нi про що питати, я хочу побачити Смiта. До речi, це мiй адвокат, Марк Фрiзбi з «Бiдл та Фрiзбi». – За звичаем, Бен не представив Справедливого Свiдка, i всi вони вдавали, що його там не було. – Ми вже зустрiчались iз Фрiзбi, – визнав Берквiст. – Як твiй тато, Марку? У нього досi судоми? – Без змiн. – Цей жахливий вашингтонський клiмат. Що ж, проходь, Бене. І ти теж, Марку. – Зачекай, – сказав Кекстон, – я не хочу брати iнтерв’ю в тебе, Гiле. Я хочу побачити Валентина Майкла Смiта. Я тут як представник преси i прямо представляю синдикат «Пост», а непрямо – понад двi сотнi мiльйонiв читачiв. Я побачу його? Якщо нi, скажи це голосно i констатуй те, що маеш законнi повноваження менi вiдмовити. – Марку, ти скажеш цьому iсторику-нишпорцi, що вiн не може увiрватися у палату до хворого лише тому, що в нього е колонка у синдикатi? Валентин Майкл Смiт уже раз з’являвся на публiцi, лише вчора ввечерi, мушу додати – порушуючи рекомендацii лiкарiв. Хлопцевi дали право на спокiй та тишу i на можливiсть змiцнiти та зорiентуватись. Його появи вчора було достатньо. Бiльш нiж достатньо. – Ширяться плiтки, – обережно сказав Кекстон, – що його вчорашня поява – пiдробка. Посмiшка зникла з обличчя Берквiста. – Фрiзбi, – сказав вiн холодно, – чи не хочеш ти нагадати своему клiентовi закон про наклеп? – Легше, Бене. – Менi вiдомий закон про наклепи, Гiле. Повинен бути вiдомий для роботи. Але на кого я зводжу наклеп? На Людину з Марса? Чи на когось iще? Назви iм’я. Я повторю, – вiн продовжив, пiдвищуючи голос, – що чув, що чоловiк, який вчора давав iнтерв’ю, не е Людиною з Марса. Я хочу побачити його на власнi очi та запитати це в нього особисто. Натовп у приймальнi притих. Кожен присутнiй нашорошив вуха, щоб почути суперечку. Берквiст коротко глянув на Справедливого Свiдка, потiм опанував себе i, посмiхаючись, сказав: – Бене, можливо, ти отримаеш свое iнтерв’ю – так само як i судовий позов. Зачекай хвилинку. Вiн зник у внутрiшньому кабiнетi, але досить швидко повернувся. – Я про все домовився, – втомлено сказав вiн, – лише Бог святий знае чому. Ти на це не заслуговуеш, Бене. Ходи зi мною. Лише ти. Марку, вибач, але ми не можемо впустити цiлий натовп людей, все-таки Смiт хворий. – Нi, – сказав Кекстон. – Що? – Усi ми трое, або нiхто з нас. Обирай. – Бене, не будь смiшним: тобi дали дуже важливий привiлей. Скажу тобi ось що: Марк може пiти з нами, але чекатиме за дверима. Але вiн тобi точно не знадобиться. Берквiст глянув на Кавендiша. Справедливий свiдок, здавалося, нiчого не чув. – Можливо, й нi. Але я заплатив йому, щоб вiн був зi мною. У своiй вечiрнiй статтi я зазначу, що правлiння вiдмовилось дозволити Справедливому Свiдку побачити Людину з Марса. Берквiст знизав плечима. – У такому разi ходiмо. Бене, сподiваюся, що репутацiя наклепника знищить тебе. З огляду на вiк Кавендiша замiсть стрибкiв у трубi вони скористалися лiфтом для пацiентiв. Потiм за допомогою рухомоi дорiжки подолали значну вiдстань повз лабораторii, кiмнати терапii, солярii та безлiч палат. Вони зупинилися лише раз – бiля охоронця, який перед тим, як впустити iх, комусь зателефонував; нарештi зайшли до кiмнати спостереження за фiзичними показниками хворих, що перебувають у критичному станi. – Це лiкар Теннер, – оголосив Берквiст. – Лiкарю, це мiстер Кекстон та мiстер Фрiзбi. – Вiн, звiсно ж, не вiдрекомендував Кавендiша. Теннер здавався схвильованим. – Джентльмени, я роблю це всупереч своiм рекомендацiям, тому що на цьому наполiг директор. Мушу вас про дещо попередити. Не робiть i не кажiть нiчого, що може схвилювати пацiента. Вiн у надзвичайно нервовому станi i дуже легко впадае у стан патологiчного виходу – транс, якщо можна це так назвати. – Епiлепсiя? – запитав Бен. – Профану дуже легко помилитися. Це бiльше схоже на оцiпенiння. Але не цитуйте мене: для цього випадку не iснуе жодних клiнiчних прецедентiв. – Ви спецiалiст, лiкарю? Можливо, психiатр? Теннер глянув на Берквiста. – Так, – погодився вiн. – Де навчались? Беркiст промовив: – Послухай, Бене, погляньмо на пацiента та покiнчiмо з цим. Ти можеш опитати лiкаря Теннера пiзнiше. – Добре. Теннер глянув на своi прилади та графiки, потiм клацнув вимикачем та пильно вдивився у «Нишпорку Тома». Вiн встав з-за столу, вiдiмкнув дверi та, приклавши пальця до рота, впустив iх до сусiдньоi палати. Іншi четверо пройшли за ним. У Кекстона виникло вiдчуття, наче його вели «оглянути залишки», тому його душив нервовий смiх. Кiмната була дуже темна. – Ми затемняемо ii, тому що його очi не звикли до наших свiтлових рiвнiв, – приглушено пояснив Теннер. Вiн повернувся до гiдравлiчного лiжка, що стояло у центрi кiмнати. – Майку, я привiв до тебе друзiв. Кекстон пiдiйшов ближче. Усерединi плавав молодий хлопець, наполовину схований у пластиковому покриттi, що вкривало рiдину в резервуарi, додатково загорнутий аж до пахв у простирадло. Вiн подивився на них, але нiчого не сказав; його спокiйне кругле обличчя було невиразним. Наскiльки Бен мiг судити, саме його вiн бачив вчора по стерео. У нього виникло раптове хворобливе вiдчуття, що маленька Джилл, маючи найкращi намiри, кинула йому справжню гранату – репутацiя наклепника могла добряче по ньому вдарити. – Ти Валентин Майкл Смiт? – Так. – Людина з Марса? – Так. – Ти виступав по стерео вчора ввечерi? Чоловiк у лiжку не вiдповiв. Теннер промовив: – Не думаю, що вiн знае це слово. Дозволь менi спробувати. Майку, ти пам’ятаеш, що ви робили вчора з мiстером Дугласом? Його обличчя здавалося ображеним. – Яскраве свiтло. Боляче. – Так, свiтло зробило боляче твоiм очам. Мiстер Дуглас привiтався з людьми. Пацiент злегка посмiхнувся. – Довга поiздка на стiльцi. – Добре, – погодився Кекстон. – Я зрозумiв. Майку, про тебе тут добре дбають? – Так. – Ти не зобов’язаний тут залишатися, ти ж знаеш. Ходити можеш? Теннер поспiхом сказав: – Бачте, мiстере Кекстон… Берквiст доторкнувся до його руки, i вiн замовк. – Я можу йти… трохи. Втомлений. – Бачу, що у тебе е iнвалiдний вiзок. Майку, якщо ти не хочеш залишатися тут, я допоможу тобi вибратись з лiжка, а потiм вiдвезу куди захочеш. Теннер скинув руку Берквiста i вигукнув: – Я не можу дозволити вам втручатися у лiкування мого пацiента! – Вiн вiльна людина, чи не так? – Кекстон наполягав. – Чи вiн тут в’язень? Беркiст вiдповiв: – Звичайно ж, вiн вiльна людина! Цитьте, лiкарю. Дозвольте дурню копати собi могилу… – Дякую, Гiле. Красно дякую. Тож, якщо вiн вiльний, може пiти, коли захоче. Ти чув, що вiн сказав, Майку? Ти не зобов’язаний тут залишатися. Ти можеш пiти куди завгодно. Я тобi допоможу. Пацiент довiрливо глянув на Теннера. – Нi! Нi, нi, нi! – Добре, добре. Теннер огризнувся: – Мiстере Берквiст, ви зайшли надто далеко! Мiй пацiент буде засмучений впродовж усього дня. – Добре, лiкарю. Бене, перейдiмо до справи. Цього точно вистачить. – Хм… ще лише одне запитання. – Кекстон напружено думав, намагаючись зрозумiти, що можна з цього отримати. Очевидно, Джилл помилилася (але ранiше вона не помилялась!), або вчора ввечерi iй просто здалося. Та щось не вписувалось у загальну картину. Вiн не мiг сказати, що саме. – Ще одне запитання, – процiдив Берквiст. – Дякую. Хм… Майку, вчора ввечерi, мiстер Дуглас ставив тобi кiлька запитань. – Пацiент дивився на нього, але нiчого не говорив. – Погляньмо, вiн запитав тебе, що ти думаеш про земних дiвчат, чи не так? На обличчi пацiента з’явилась посмiшка: – Оце так! – Так. Майку… коли i де ти бачив цих дiвчат? Посмiшка зникла. Пацiент подивився на Теннера, потiм застиг, очi закотилися, i вiн скрутився у позу ембрiона: колiна пiдiбгав угору, голову нахилив, а руки схрестив на грудях. Теннер вигукнув: – Заберiть iх звiдси! Вiн швидко пiдiйшов до лiжка i доторкнувся до пацiентового зап’ястка. Берквiст гнiвно вигукнув: – Досить! Кестоне, ти вийдеш сам? Чи покликати охорону, щоб вони викинули тебе? – О, ми самi вийдемо, – погодився Кектон. Усi, окрiм Теннера, вийшли з кiмнати i Берквiст зачинив дверi. – Лише один момент, Гiле, – наполягав Кекстон, – ви тримаете його замкненим тут… то де ж вiн бачив тих дiвчат? – Що? Не будь смiшним. Вiн бачив багато дiвчат. Медсестер… Лаборантiв. Ти знаеш. – Але я не знаю. Я розумiю, що його доглядали лише санiтари – i що впускати до нього жiнок було суворо заборонено. – Що? Не роби з себе ще бiльше посмiховисько. Берквiст здавався роздратованим, а потiм несподiвано вишкiрився: – Ти бачив медсестру поруч з ним вчора ввечерi. – О. Так, бачив, – Кекстон замовк i дозволив себе вивести. Вони нiчого обговорювали, аж доки не пiднялись в повiтря, прямуючи до будинку Кавендiша. Потiм Фрiзбi вiдзначив: – Бене, я не думаю, що Генеральний Секретар буде принижуватися, подаючи на тебе позов до суду, – якщо ти це не надрукуеш. Але все одно: якщо ти справдi маеш джерело, про яке згадував, нам потрiбно знайти переконливiшi докази. У тебе майже нiчого не мае, i тобi це вiдомо. – Забудь, Марку. Вiн не буде позиватися до суду. Бен сердито дивився на пiдлогу. – Як нам знати, що це був вiн – Людина з Марса? – Що? Припини, Бене. – Як ми можемо це знати? Ми бачили чоловiка того самого вiку в лiкарняному лiжку. У нас е слова Берквiста, але Берквiст починав з написання спростувань у полiтичних суперечках, i його слова нiчого не вартi. Ми маемо абсолютного незнайомця, що мае бути психiатром… i коли я спробував з’ясувати, де ж вiн навчався, мене вiдволiкли. Як ми можемо це знати напевно? Мiстере Кавендiш, чи побачили ви щось таке, що б переконало вас, що цей хлопець – Людина з Марса? Кавендiш вiдповiв обережно. – Це не мiй обов’язок – формувати думки. Я дивлюся, я слухаю, от i все. – Вибачте. – До речi, ви звiльняете мене вiд професiйного обов’язку? – Що? О, звичайно. Дякую, мiстере Кавендiш. – Дякую вам, сер. Це було цiкаве завдання. Лiтнiй чоловiк зняв мантiю, яка вiдрiзняла його вiд простих смертних, обережно ii згорнув i поклав на сидiння. Вiн зiтхнув, розслабився, i його риси втратили професiйну вiдчуженiсть, потеплiшали i пом’якшали. Вiн витягнув сигари i запропонував iх iншим; Фрiзбi взяв одну, i вони подiлилися вогником. – Я не палю, – Кавендiш зауважив крiзь тонку хмарку, – на роботi. Це заважае оптимальним вiдчуттям. – Якби я мiг привести когось iз команди «Чемпiона», – наполягав Кекстон, – то змiг би з усiм розiбратися. Але я був упевнений, що менi це вдасться i так. – Мушу вiдзначити, – промовив Кавендiш, – що мене трохи здивувало дещо, чого ви не зробили. – Що? Що я пропустив? – Мозолi. – Мозолi? – Точно. Вони можуть розповiсти про всю iсторiю життя людини. Подiбно до вiдомоi монографii Шерлока Голмса про тютюновий попiл, якось я написав працю про мозолi – ii опублiкували у журналi «Свiдок». Цей молодий хлопець з Марса… оскiльки вiн нiколи не носив нiчого схожого на черевики i жив у гравiтацii, що становить третину нашоi, потрiбно порiвняти його мозолi з рiдним йому оточенням. Навiть той час, який вiн недавно провiв у космосi, мав залишити слiди. Дуже цiкаво. – Прокляття! Святий Боже, мiстере Кавендiш, чому ви не сказали менi цього ранiше? – Сер? – Лiтнiй чоловiк випрямився, i його нiздрi розширились. – Це було б неетично. Я Справедливий Свiдок, а не учасник. Моя професiйна спiлка засудила б мене i за менше. Впевнений, що вам це вiдомо. – Вибачте. Я забувся, – насупився Кекстон. – Розвернiмо цю таратайку й повернiмося. Ми глянемо на його ноги, або я надеру цьому телепневi Берквiсту зад! – Боюся, що вам потрiбно буде знайти iншого Свiдка… з огляду на мою необережнiсть в обговореннi цього, навiть пiсля справи. – О, так ось воно як, – спохмурнiв Кекстон. – Найкраще зараз просто заспокоiтись, Бене, – порадив Фрiзбi. – Ти й так достатньо вляпався. Особисто я переконаний у тому, що це був вiн, Людина з Марса. Бритва Оккама[15 - Методологiчний принцип, що отримав назву вiд iменi монаха-францисканця, фiлософа-номiналiста Вiльяма Оккама. Скорочено: «Не варто примножувати суще без потреби».], мiнiмум гiпотез, лише звичайний здоровий глузд. Кекстон висадив iх, а потiм сiв у таксi – щоб полiтати, поки думатиме. За певний час вiн набрав комбiнацiю, потрiбну для того, щоб знову повернутися до Медичного центру Бетесди. Уже на пiвдорозi до Центру вiн зрозумiв, що його намiр був безглуздим. Що це дасть? Вiн не пiде далi вiд Берквiста. Йому дозволили раз – разом iз адвокатом, зi Справедливим Свiдком. Вимагати дозволу побачити Людину з Марса вдруге, та ще й того самого ранку було б нерозумно: йому вiдмовлять. Ну i оскiльки це безглуздо, то чи зможе вiн вигадати для своеi колонки щось приголомшливе? Але в нього було замало матерiалу для великоi статтi – бо Кекстон зазнав поразки. Бен мав намiр добути цей матерiал. Як? Що ж, вiн хоча б знав, де тримають ймовiрного «Людину з Марса». Вiн прийде як електрик? Чи як прибиральник? Надто очевидно, що вiн нiколи не пройде повз охорону – навiть у ролi «лiкаря Теннера». Чи був «Теннер» узагалi лiкарем? Навряд. Медики – навiть найгiршi з них – мають схильнiсть уникати махiнацiй з професiйним кодексом. Взяти хоча б бортового хiрурга, Нельсона, – його звiльнили, i вiн умив руки, тому що… Зачекайте-но! Лiкар Нельсон – один з тих, хто вiдразу скаже, чи був той хлопчина Людиною з Марса. Без перевiрки мозолiв, використання хитрих запитань чи чогось iще. Кекстон потягнувся до кнопок, наказав таксi пiднятися на рiвень паркування та зависнути i вiдразу ж спробував подзвонити лiкарю Нельсону через свiй офiс – тому що не знав, нi де перебував лiкар Нельсон, нi як його знайти. Його помiчник, Озберт Кiлгаллен, також цього не знав – але потреби вказувати напрямок для пошукiв не було, так само як i застосовувати величезну кiлькiсть невикористаних послуг в «Анклавi», тому що файл «важливих персон» синдикату «Пост» одразу ж вказав, що Нельсон перебувае у «Новiй конвалii». За кiлька хвилин Кекстон уже говорив з ним. Але безрезультатно – лiкар Нельсон не бачив трансляцiю. Так, вiн чув про неi; нi, у нього не було причин думати, що передача була фальшивкою. Чи знав лiкар Нельсон про спробу примусити Валентина Смiта вiдмовитись вiд прав на Марс згiдно з «Рiшеннями Ларкiн»? Нi, вiн не знав про це; i в нього не було причин у це вiрити, тож його не цiкавило, чи це була правда. Абсурдно говорити про те, що хтось може «володiти» Марсом; Марс належить марсiанам. Тож? Розгляньмо гiпотетичнi питання: якщо хтось намагався… Але лiкар Нельсон вимкнувся. Коли Кекстон спробував знову встановити зв’язок, записаний голос солодко стверджував: «Абонент тимчасово призупинив обслуговування. Якщо потрiбно, залиште повiдомлення…» Тодi Кекстон також вимкнувся. Бен зробив дурний висновок стосовно батькiвства лiкаря Нельсона. Але далi вiн зробив дещо ще бiльш нерозсудливе: вiн зателефонував у Виконавчий Палац, вимагаючи розмови з Генеральним Секретарем. Його дii були швидше рефлекторнi, нiж запланованi. Коли вiн був нишпоркою – спершу репортером, потiм лiппманом, – то вивчив, що таемницi часто можна розкрити, якщо пiднятися аж на верхiвку i вже там стати надзвичайно неприемним. Вiн знав, що таке кружляння за хвостом тигра небезпечне, i розумiв психопатологiю великоi сили так само, як Джилл Бордмен бракувало цього знання. Але вiн повинен був, як i завжди, покластися на свою вiдносну безпеку як посередника мiж тими силами, чиеi могутностi боявся, але й обожнював майже весь свiт. Єдине, про що вiн забув, – так це те, що, зателефонувавши до Палацу з таксi, вiн зробив це вiдкрито. Кекстона не з’еднали з Генеральним Секретарем i не збирались цього робити. Замiсть цього вiн поговорив з пiвдесятком дрiбних чиновникiв i з кожним з них ставав агресивнiшим. Вiн був такий зайнятий, що не помiтив, коли таксi припинило кружляти i покинуло рiвень паркування. Коли вiн звернув на це увагу, було надто пiзно: таксi вiдмовлялось пiдкорятися наказам, якi вiн вводив знову i знову. Кекстон з гiркотою зрозумiв, що сам загнав себе у пастку i нинi мусить поплатитись за це: його дзвiнок вiдстежили, таксi визначили, цей iдiот робот пiдкоряеться наказам повiтряноi полiцii, а саме таксi використали, щоб заарештувати його i доставити тихо й без зайвого галасу. Хотiв би вiн, щоб разом з ним був Справедливий Свiдок Кавендiш. Але, не гаючи часу на подiбнi роздуми, вiн марно намагався додзвонитися по радiо Марку Фрiзбi, своему адвокату. Вiн не припиняв цих спроб навiть тодi, коли таксi приземлилось посерединi внутрiшнього двору паркувального майданчика, де сигнал заглушили стiни. Спробував вийти, але зрозумiв, що дверi не вiдчиняються. Тому вiн майже не здивувався, коли вiдчув легке запаморочення й усвiдомив, що скоро знепритомнiе… Роздiл 8 Джилл намагалася переконати себе в тому, що Бен пiшов по iншому слiду i просто забув (чи не мав часу) повiдомити про змiни. Але вона в це не вiрила. Бен, завжди надзвичайно зайнятий, досягнув i професiйного, i соцiального успiху завдяки ретельнiй увазi до всiляких дрiбниць. Вiн пам’ятав усi днi народження i швидше забув би сплатити картярський борг, нiж написати коротеньку записку. Немае значення нi те, куди вiн пiшов, нi те, яким термiновим було його доручення: вiн змiг би знайти (i знайшов би!) хоча б двi хвилини, доки летiв, щоб залишити iй повiдомлення – на домашньому телефонi чи у Центрi, – щоб вона не хвилювалася. Це була незмiнна риса Бена, нагадала вона собi; саме те, що робило його привабливим попри численнi недолiки. Вiн мусив залишити для неi хоч слово! Пiд час обiдньоi перерви Джилл знову зателефонувала до його офiсу й поговорила з референтом Бена, керiвником офiсу Озбертом Кiлгалленом. Вiн похмуро запевнив ii, що Бен не залишав для неi повiдомлень i що вiд моменту ii попереднього дзвiнка нiчого не змiнилось. За ним на екранi вона бачила iнших людей в офiсi, тому вирiшила, що не варто згадувати про Людину з Марса. – Вiн не сказав, куди збираеться? Чи коли повернеться? – Нi. Але в цьому немае нiчого дивного. Вiн завжди мае кiлька вiльних iдей для статтi, щоб втiлити iх у життя, якщо виникне така потреба. – Що ж… Звiдки вiн вам телефонував? Чи я надто допитлива? – Все нормально, мiс Бордмен. Вiн не дзвонив, це було друковане повiдомлення, вiдправлене, наскiльки пам’ятаю, з Паолi Флет у Фiладельфii. Джилл це мало б задовольнити. Вона пообiдала у сестринськiй iдальнi – спробувала вiдволiктися iжею. Не подiяло. Вона переконувала себе, що якби щось трапилося… чи якби вона не закохалася в дурня, та ще у таких неважливих дрiбницях. – Агов! Бордмен! Припини витати у хмарах: я в тебе щось запитую. Джил пiдняла очi i побачила Моллi Вiллрайт, дiетолога з iхнього крила, що пильно дивилась на неi. – Вибач; я замислилась. – Я кажу: як давно твiй поверх розмiщуе у люксових палатах благодiйних пацiентiв? – Нiчого про це не знаю. – Хiба не на твоему поверсi К-12? Чи тебе перевели? – К-12? Точно. Але це не благодiйний випадок: це багата лiтня жiнка. Така багата, що може заплатити, щоб лiкар стежив за кожним ii подихом. – Хм… Якщо вона багата, то мала б отримати грошi дуже несподiвано. Останнi сiмнадцять мiсяцiв вона перебувала у неврологiчному вiддiленнi i ii лiкування оплачував герiатрiйський храм. – Це, мабуть, якась помилка. – Принаймнi не моя: я не припускаюсь помилок у дiетичному харчуваннi. Їi дiета – одна з найскладнiших, тому я перевiряю ii сама. Жодних жирiв (iй видалили жовчний мiхур) i цiлий список речовин, до котрих вона мае пiдвищену чутливiсть. Додай сюди ще й замаскованi лiки. Повiр менi, дорогенька: призначення дiетолога можуть бути так само iндивiдуальними, як i вiдбитки пальцiв. – Мiс Вiллрайт встала. – Бiжи, пташко. Хотiла б я, щоб менi дозволили покерувати цiею кухнею хоч трохи. Кафетерiй «Гогвалло»! – Про що це говорила Моллi? – запитала одна з медсестер. – Нi про що. Вона просто щось наплутала. Але Джилл i далi думала про сказане. Їй спало на думку, що можна вiдшукати Людину з Марса, просто дослiдивши кухнi дiетичного харчування. Проте згодом вiдкинула цю iдею: на те, щоб вiдвiдати iх усi на територii розмiром у кiлька гектарiв з розкиданими по нiй будiвлями, знадобиться цiлий день. Центр Бетесди заснували як вiйськово-морський шпиталь у тi часи, коли в океанах iще тривали вiйни, i вже тодi вiн був величезним. Пiзнiше його викупили i розширили – «Здоров’я, освiта та благоустрiй»; зараз вiн належить Федерацii. За розмiрами цей шпиталь бiльший вiд мiстечка. Проте у справi мiсiс Бенкерсон було щось дивне. Лiкарня приймала пацiентiв усiх класiв: приватних, благодiйних, урядових; поверх, на якому працювала Джилл, зазвичай приймав лише урядових пацiентiв. Його люксовi палати займали сенатори Федерацii та iншi офiцiйнi гостi, якi могли претендувати на iдеальне обслуговування. Те, що пацiент, за лiкування якого сплатила приватна особа, отримав палату, та й взагалi потрапив до ii поверху, було досить нетипово. Звичайно, мiсiс Бенкерсон могли перевести – якщо у вiдкритiй для благодiйних пацiентiв частинi центру не вистачало мiсць. Так; мабуть, саме так i було. По обiдi Джилл була надто зайнята новими пацiентами, щоб думати про все це. Аж ось iй знадобилося силове лiжко. Буденна справа – подзвонити, щоб когось за ним вiдправили, проте склад був розташований за чверть милi, а Джилл лiжко було потрiбне просто зараз. Вона згадала, що бачила таке у палатi К-12, у кiмнатi очiкування, – i пам’ятала, як говорила одному з морських пiхотинцiв не сидiти на ньому. Очевидно, його просто виштовхали, а замiсть нього для Смiта поставили гiдравлiчне лiжко. Можливо, воно досi там, вкриваеться пилом, залишаючись на балансi поверху. Силових лiжок зажди було мало, а коштували вони в шiсть разiв дорожче, нiж звичайнi. Хоча, вiдверто кажучи, це мусили бути турботи керiвникiв крила, Джилл не бачила причин без необхiдностi перевищувати витрати свого поверху. Крiм того, якщо воно там, вона може забрати його просто зараз. І вона вирiшила це з’ясувати. Кiмната очiкування була замкнена. Джилл дуже здивувалася, що ii перепустка не спрацювала. Подумки зробила для себе примiтку: треба сказати ремонтникам полагодити замок, – i пройшла далi коридором до кiмнати спостереження, маючи намiр з’ясувати, чи лiжко там, у лiкаря, який спостерiгав за станом мiсiс Бенкерсон. Там Джилл побачила лiкаря, з яким вже зустрiчалася, – лiкаря Браша. Вiн не був анi iнтерном, анi штатним лiкарем, але йому доручили цю пацiентку. Джилл розпитала про нього лiкаря Гарнера. Коли вона зазирнула, Браш пiдняв на неi погляд. – Мiс Бордмен! Саме вас я i хотiв побачити! – Чому ви не подзвонили? Як ваша пацiентка? – З нею все добре, – вiдповiв вiн, глянувши на «Нишпорку Тома», – але зi мною точно нi. – Проблеми? – Певнi труднощi. Знадобиться хвилин п’ять. І мое полегшення не в цiй будiвлi. Сестро, чи могли б ви подiлитися зi мною кiлькома хвилинами свого дорогоцiнного часу? А потiм тримати рот на замку? – Думаю, що так: я сказала помiчницi, що вiдiйду на кiлька хвилин. Дозвольте зателефонувати й повiдомити, де мене можна буде знайти. – Нi! – вiдразу ж вигукнув вiн. – Просто замкнiть дверi пiсля того, як я пiду, i не впускайте нiкого, доки не почуете мiй стук. Пароль «Голiння та стрижка», гарнюню. – Добре, сер, – iз сумнiвом сказала Джилл. – Менi щось потрiбно зробити з пацiенткою? – Нi, нi. Просто посидь тут за столом i поспостерiгай за нею на екранi. Тобi не потрiбно нiчого робити. Не турбуй ii. – А раптом щось станеться – де ви будете? У кiмнатi вiдпочинку? – Я збираюсь лише до чоловiчого туалету. Це далi по коридору. А зараз помовч, будь ласка, i дозволь менi пiти – це термiново. Вiн пiшов, i Джилл пiдкорилася наказу зачинити за ним дверi. Вона поглянула на екран, де була пацiентка й уважнiше придивилася до приладiв. Лiтня жiнка спала; згiдно з показниками, ii серцебиття було сильним, а дихання – рiвним, нормальним. Джилл зацiкавилась тим, чому лiкар Гарнер вважав за необхiдне «чергування бiля лiжка смертельно хворого»? Потiм вона згадала, для чого взагалi сюди прийшла, i вирiшила, що може з’ясувати, чи стоiть лiжко у тiй кiмнатi, й без участi лiкаря Браша. Але оскiльки це було не зовсiм те, про що вiн просив, вона повинна була не розбудити пацiентку. Звiсно ж, вона знала, як пройти через палату, в якiй спить хворий, i вже багато рокiв тому зрозумiла, що те, чого лiкарi не знають, рiдко може iм зашкодити. Тому вона тихо вiдчинила дверi й увiйшла. Швидкого погляду вистачило, щоб переконатися, що мiсiс Бенкерсон – у типовому старечому снi. Безшумно ступаючи, Джилл пройшла повз неi до дверей у кiмнату очiкування. Дверi були замкненi, проте ii перепустка спрацювала. Вона з радiстю побачила, що силове лiжко й досi там. А потiм – того, хто займав цю кiмнату: у крiслi з книгою з картинками на колiнах сидiв Людина з Марса. Смiт пiдняв погляд i осяйно, як захоплена дитина, всмiхнувся iй. Джилл вiдчула запаморочення, наче раптово прокинулася зi сну. Безладнi думки роiлися в ii головi. Валентин Смiт тут? Але цього не може бути: його ж кудись перевели, так записано у журналi. Але вiн був тут. Тодi всi цi огиднi натяки та можливостi стали на своi мiсця… фальшивий «Людина з Марса» по стерео… лiтня жiнка при смертi за дверима, яка приховувала наявнiсть ще одного пацiента… дверi, якi вона не змогла вiдчинити своею перепусткою… І, нарештi, жахливе видовище «катафалка», що виiжджае звiдси вночi, з простирадлом, пiд яким не один труп, а одразу два. Цей останнiй нiчний кошмар промайнув у ii думках i принiс iз собою вихор холодного подиху страху, а також розумiння того, що вона сама наражаеться на небезпеку, отримавши цю надсекретну iнформацiю. Смiт незграбно пiдвiвся, протягнув до неi обидвi руки i, досi посмiхаючись, сказав: – Водний брат! – Привiт. Гм… Як ти? – Я добре. Я щасливий. – Вiн iще щось додав своею дивною приглушеною мовою, потiм виправився i обережно промовив: – Ти тут, мiй брате. Тебе не було. Зараз ти тут. Я пив великими ковтками за тобою. Джилл вiдчула, що безпорадно розриваеться мiж двома почуттями, одне з яких розбивало та розплавлювало ii серце, а друге було крижаним страхом, що ii тут впiймають. Смiт, здавалося, цього не помiчав. Замiсть цього вiн промовив: – Бачиш? Я ходжу! Я став сильнiшим. Вiн продемонстрував це, ступивши кiлька крокiв вперед i назад, а потiм зупинився перед нею – радiсний, захеканий, з посмiшкою на вустах. Вона змусила себе посмiхнутись. – Ми робимо успiхи, чи не так? Ти й далi ставатимеш сильнiшим – з такою-то силою волi! Але я мушу йти. Я зайшла лише привiтатися. Його вираз обличчя вiдразу змiнився на нещасний: – Не йди! – Але я мушу! Вiн дивився – дуже сумно, а потiм додав iз трагiчною впевненiстю: – Я образив тебе. Я не знав. – Образив мене? О нi, зовсiм нi! Але я мушу йти, i швидко! Його обличчя було позбавлене виразу. Вiн радше стверджував, анiж питав: – Забери мене з собою, мiй брате. – Що? О, я не можу. І зараз я мушу йти. Послухай, не кажи нiкому, що я була тут, – будь ласка! – Не казати, що мiй водний брат був тут? – Так. Не кажи нiкому. Гм… Я спробую повернутись. Справдi спробую. А ти будь хорошим хлопчиком, i чекай, i нiкому нiчого не говори. Зi спокiйним виглядом Смiт це перетравив. – Я буду чекати. Я не розкажу. – Добре! – Хотiла б Джилл знати, як, в дiдька лисого, вона зможе повернутися, щоб побачити його. Вона точно не могла залежати вiд того, коли лiкар Браш вибере iншу зручну нагоду прогулятися коридором. Уже тепер Джилл зрозумiла, що «зламаний» замок не був зламаний насправдi: ii погляд ковзнув дверима у коридор, i вона побачила, чому саме не змогла сюди потрапити. До дверей прикрiпили ручний засув – саме тому перепустка й не спрацювала. Як завжди у лiкарнях, дверi до ванноi кiмнати та iншi дверi, що могли мати засув, обладнувались так, щоб iх можна було вiдкрити також i за допомогою перепустки, – тож пацiенти не могли зачинитися випадково чи безконтрольно. Але тут зачиненi дверi утримували Смiта… І замiсть звичайного засуву був встановлений такий, що не дозволяв персоналу лiкарнi зайти всередину – навiть з перепусткою. Джилл пiдiйшла i вiдсунула його. – Чекай. Я повернуся. – Я чекатиму. Повернувшись до кiмнати спостереження, вона почула стук у дверi: стук! стук! стук-стук!.. сигнал, по який вони домовлялися з Брашем. Вона поспiшила впустити його. Браш розгнiвано вигукнув: – Де тебе чорти носять, сестро? Я стукав тричi. – Вiн пiдозрiливо глянув на внутрiшнi дверi. – Я побачила, що твоя пацiентка перевернулася, – швидко збрехала Джилл, – i поправляла ii подушку-комiр. – Чорт, я ж сказав: просто сидiти за столом! Джилл раптом зрозумiла, що цей чоловiк боiться – навiть бiльше, нiж вона. І вiн на це мав бiльше причин. Вона вдарила у вiдповiдь. – Лiкарю! Я зробила вам послугу, – сказала вона холодно. – За вашу пацiентку не вiдповiдае наглядач поверху. Але, оскiльки ви довiрили ii менi, я мала зробити все необхiдне, поки вас не було. Оскiльки ви запитали, що я робила, то подзвонiмо керiвнику i вирiшимо всi питання. – Що? Нi, нi; забудь. – Нi, сер. Менi не подобаеться, коли моi професiйнi дii викликають безпiдставнi питання. Як ви добре знаете, лiтнi пацiенти можуть задихнутись у водному лiжку; я зробила те, що е необхiдним у такому випадку. Деякi медсестри звинуватять у всьому лiкарiв, але я не одна з них. Тож зателефонуемо керiвниковi. – Що? Послухайте, мiс Бордмен, вибачте. Я нiчого не казав. Я був засмучений i зiрвався, не подумавши. Прошу вибачення. – Дуже добре, лiкарю, – стримано вiдповiла Джилл. – Я можу зробити для вас iще щось? – Що? Нi, дякую. Дякую, що пiдмiнили мене. Лише… Ну, не згадуйте про це. Добре? – Не згадуватиму. «Можеш закласти свое солодке життя, що я не згадуватиму про це, – подумки додала Джилл. – Але що менi тепер робити? О, хотiла б я, щоб Бен був у мiстi!» Вона повернулася на пост, кивнула помiчницi i вдала, що переглядае якiсь папери. Нарештi вона згадала, що слiд зателефонувати стосовно силового лiжка, яке було на першому мiсцi. Потiм вiдправила помiчницю поглянути на пацiента, якому це лiжко призначалось (зараз вiн тимчасово вiдпочивав на звичайному) i спробувала подумати. Де Бен? Якби вiн тiльки вийшов на зв’язок, вона б взяла перерву, подзвонила йому i переклала б цей тягар на його широкi плечi. Але Бен, чорти б його взяли, кудись полетiв – i змусив ii саму вести м’яча. Чи нi? Гостра пiдозра, яка роз’iдала ii пiдсвiдомiсть весь день, нарештi вийшла на поверхню i глянула iй у вiчi. І цього разу Джилл також подивилась на неi. Бен Кекстон не поiхав би з мiста, не повiдомивши iй результатiв спроби побачити Людину з Марса. Вона мала право отримати звiт, як приплiчниця, а Бен завжди грав чесно… завжди. У пам’ятi промайнули слова, якi вiн сказав, коли вони повертались з Гейгерстауну: …коли щось пiде не так, ти мiй козир у рукавi… люба, якщо вiд мене не буде звiсток, ти сама по собi. Вона не сприймала iх серйозно аж дотепер, бо насправдi не вiрила, що з Беном може щось трапитися. Але зараз, намагаючись виконувати своi обов’язки, вона продовжувала про це думати. У життi кожноi людини наступае такий момент, коли вона мае вирiшити, чи варто ризикувати «своiм життям, щастям та священним обов’язком» заради сумнiвного результату. Тi, хто не впораеться з цим викликом, – просто дiти, якi надто рано виросли, i нiхто iнший. Джилл Бордмен несподiвано зiткнулася зi своiм особистим викликом – i прийняла його. О 3-й годинi 47 хвилин того ж дня вона переконувала вiдвiдувача в тому, що вiн не може просто принести собаку на поверх – навiть якщо примудрився прослизнути з ним повз секретаря у приймальнi i навiть якщо пацiент дуже хоче побачити цього собаку. Коли Джилл пiшла, Людина з Марса знову сiв. Вiн не пiдняв книжку з картинками, яку вони йому дали, а просто чекав у позi, що ii можна описати як «терпляча» лише тому, що людська мова не охоплюе марсiанських емоцiй чи ставлення до ситуацii. Вiн просто тихо радiв тому, що його брат пообiцяв повернутися. І Смiт приготувався чекати: не роблячи нiчого, не рухаючись, – якщо знадобиться, навiть i впродовж кiлькох рокiв. Вiн не знав точно, скiльки саме часу минуло, вiдколи вiн вперше роздiлив воду зi своiм братом. Не лише тому, що це мiсце було незвично викривлене у часi i просторi, не через послiдовнiсть нових для нього картинок, звукiв та вражень, якi вiн iще не грокнув, а також i тому, що культура його гнiзда мала iнакше сприйняття часу, не таке, як у людей. Рiзниця полягала навiть не у значно бiльшiй тривалостi життя, – якщо рахувати земними роками, – а в зовсiм iншому ставленнi до них. Речення «пiзнiше, нiж ти думаеш» не могло прозвучати марсiанською, – так само, як i «поспiх спричиняе втрати», та на це були рiзнi причини: перша думка була неприпустима, тодi як остання була марсiанською аксiомою i говорити про неi було б тим самим, що й радити рибi прийняти ванну. Але цитата «це був Початок, i зараз, i завжди буде» мала такий марсiанський настрiй, що перекласти ii було б куди легше, нiж «два плюс два чотири», оскiльки на Марсi це не було неписаним законом. Смiт чекав. Прийшов Браш, глянув на нього. Смiт не рухався, i Браш пiшов геть. Почувши ключ у зовнiшнiх дверях, Смiт згадав, що вже чув цей звук незадовго до того, як прийшов його брат, тож змiнив свiй обмiн речовин, готуючись до новоi зустрiчi. Вiн здивувався, коли дверi вiдчинились i Джилл прослизнула всередину, тому що не був впевнений, що зовнiшнi дверi i справдi – дверi. Смiт вiдразу ж це грокнув i дозволив собi вiдчути радiсну повноту, що з’являлася лише в присутностi когось iз твого гнiзда, чи обраного водного брата, та (за певних обставин) у присутностi Старiйшин. Його радiсть трiшки затьмарювало несподiване розумiння, що його брат не повнiстю подiляе його почуття… Дiйсно, вiн здавався ще нещаснiшим, нiж той, кого не можна було врятувати вiд вiддiлення вiд тiла через якусь ганебну невдачу чи помилку. Але Смiт вже вивчив, що цi iстоти чомусь так сильно люблять себе, що можуть стiйко витримувати емоцii, якi здаються смертельними, й не вмирають вiд них. Його брат Махмуд витримував духовну агонiю по п’ять разiв на день, i вiн не тiльки не помер, а й бажав викликати цю агонiю, як щось необхiдне. Його iнший брат, капiтан ван Тромп, страждав на непередбачуванi жахливi спазми, яких, за Смiтовим уявленням, не повинен був мати, бо через них вiн мусив здiйснити термiнове вiддiлення вiд тiла, щоб покiнчити з цим конфлiктом, але, наскiльки йому було вiдомо, цi його брати й досi цiлiснi. Тож вiн проiгнорував збудження Джилл. Вона протягнула йому згорток. – Ось, надягни це. Швидше! Смiт прийняв згорток i в очiкуваннi стояв далi. Джилл глянула на нього i сказала: – От лишенько! Добре, знiмай одяг, я тобi допоможу. Вона бiльше змушувала робити, нiж допомагала: iй потрiбно було роздягти, а потiм одягти хлопця. Вiн був вбраний у лiкарняну сорочку, халат та капцi – не тому, що вiн хотiв iх носити, а тому, що йому сказали iх надягти. Вiн вже мiг роздягтися, але не так швидко, як цього хотiла Джилл; вона ж роздягла його швидко. Вона була медсестрою, а вiн нiколи не чув про моральнi заборони, але не схоже було, щоб вiн iх зрозумiв: недоречнiсть не сповiльнила б iх, тому труднощi були суто механiчними. Вiн був задоволений i водночас здивований довгою несправжньою шкiрою, яку Джилл надягла йому на ноги, – але вона не дала йому часу ii плекати, а замiсть паска зав’язала на його стегнах жiночi панчохи. Унiформу медсестри, яку вона надягла на нього, Джилл позичила у високоi жiнки, виправдовуючись тим, що ii кузинi потрiбен костюм на маскарад. Вона застiбнула накидку медсестри навколо його шиi i подумала, що цей прямий просторий одяг щонайменше приховуе бiльшiсть первинних та вторинних статевих ознак – i сподiвалась вона саме на це. З черевиками виникло бiльше труднощiв: Смiтовi вони були замалi, а у цiй зонi гравiтацii йому було важко ходити навiть босонiж. Але врештi-решт вона взула його i закрiпила на його головi ковпак медсестри. – Твое волосся закоротке, – роздратовано сказала вона, – але майже такоi самоi довжини, яку носять багато дiвчат, тому зiйде й так. Смiт не вiдповiв, тому що не зрозумiв бiльшу частину ii слiв. Вiн подумав було подовжити свое волосся, але зрозумiв, що на це знадобиться час. – Зараз, – сказала Джилл, – послухай мене уважно. Не важливо, що станеться, не говори анi слова. Говоритиму я. Зрозумiв? – Не говорити. Я не буду говорити. – Просто йди зi мною, я триматиму тебе за руку. І не говори анi слова. Але якщо тобi вiдомi якiсь молитви – молись! – Молитись? – Не зважай. Просто йди поруч i не розмовляй. – Вона вiдчинила зовнiшнi дверi, швидко глянула назовнi, потiм взяла його за руку та вивела в коридор. Нiхто не звернув на них уваги. Смiт побачив багато дивних iстот, засмучених до знемоги; вiн був переповнений зображеннями, на яких не мiг зосередитися. Як слiпий, вiн спотикався поруч iз Джилл, тому що його очi та вiдчуття майже вiдключилися, щоб захистити його вiд цього хаосу. Вона провела його до кiнця коридору i ступила на рухому дорiжку. Смiт майже впав – i впав би, якби Джилл його не впiймала. Покоiвка з цiкавiстю глянула на них, i Джилл перехопило подих. Потiм вона допомогла йому зiйти. Лiфтом вони пiднялись на дах: Джилл була впевнена, що нi за що не зможе керувати його стрибком у трубi. На даху вони несподiвано зiткнулися з головним потрясiнням, до якого Смiт виявився не готовий. Вiн вiдчув шалений захват вiд споглядання неба, адже востанне бачив небо ще на Марсi. Тут небо було яскраве, кольорове, радiсне (насправдi тодi був звичайний сiрий, похмурий вашингтонський день). Тим часом Джилл безпорадно роззиралась довкола у пошуках таксi. Дах нагадував пустку – саме на це Джилл i розраховувала: адже бiльшiсть медсестер, якi закiнчили змiну разом з нею, поiхали додому ще п’ятнадцять хвилин тому, а деннi вiдвiдувачi вже пiшли. Але, звiсно ж, не було й таксi. Вона не посмiла б ризикнути, скориставшись повiтряним автобусом – навiть попри те, що вiн мав прибути за кiлька хвилин. Вона вже була готова викликати таксi, коли на паркування прибуло одне з них. Вона звернулась до чергового на даху: – Джеку! Це таксi зайняте? Менi потрiбна машина. – Це, напевно, те, що я викликав для лiкаря Фiппса. – О, любий! Джеку, перевiр, як швидко ти можеш викликати ще одне для мене, добре? Це моя кузина Мадж, вона працюе у Пiвденному крилi, i в неi жахливий ларингiт, тому я хочу швидше забрати ii з цього вiтру. Помiчник iз сумнiвом поглянув на телефон у своiй будцi та похитав головою: – Що ж… Лише тому, що це ви, мiс Бордмен, я дозволю вам взяти це таксi i викличу для доктора Фiппса iнше. Як вам? – О, Джеку, ти справжнiй янгол. Нi, Мадж, не намагайся говорити, я подякую йому. У неi зник голос, я збираюся вiдвезти ii додому i напоiти гарячим ромом. – Так i зробiть. Старомоднi лiки завжди найкращi – так любила казати моя мама. Вiн пiдiйшов до таксi i з пам’ятi натиснув комбiнацiю для будинку Джилл, а потiм допомiг iм сiсти. Джилл вирiшила йому не заважати i таким чином приховати необiзнанiсть Смiта з буденним порядком. – Дякую, Джеку. Величезне спасибi. Таксi вiдлетiло, i Джилл вперше глибоко вдихнула. – Зараз можеш говорити. – Що я маю сказати? – Що? Нiчого. Будь що. Що захочеш. Смiт подумав над цим. Рамки запрошення, очевидно, мали на увазi гiдну вiдповiдь, що пiдходила б братам. Кiлька фраз спали йому на думку, проте вiн iх вiдкинув, бо не знав, як iх перекласти. Потiм вiн обрав ту, яка, на його думку, була проста для перекладу, однак, тим не менше, висловлювала навiть цiею прiсною мовою певне тепло, яке брати мають вiдчувати вiд зближення. – Нехай нашi яйця лежать у одному гнiздi. Джилл здавалася здивованою. – Що? Що ти сказав? Смiта невдача засмутила, тому що вiн був впевнений, що в нiй винен лише вiн. Вiн з жахом зрозумiв, що знову i знову змушуе цих iстот хвилюватися – хоча насправдi хотiв просто порозумiтись. Вiн спробував знову, перебравши свiй бiдний запас слiв, щоб охопити думку якось iнакше: – Мое гнiздо – твое, а твое гнiздо – мое. Цього разу Джилл посмiхнулася. – Як це мило! Мiй любий, я не впевнена, що розумiю тебе, але якщо я все зрозумiла правильно, то це наймилiша пропозицiя з тих, що менi робили за дуже тривалий час. І вона додала: – Але зараз ми по вуха в неприемностях, тож нехай це трохи почекае, – добре? Смiтовi було важче розумiти Джилл, нiж iй розумiти його, але вiн вiдчув, що у водного брата гарний настрiй; зрозумiв i пропозицiю почекати. Очiкування – це щось, до чого йому не потрiбно було докладати зусиль; тож вiн вiдкинувся на сидiннi, задоволений, що мiж ним та його братом все добре, i насолоджувався краевидом. Вiн вперше бачив це мiсце з повiтря, i з кожного боку було чимало нового, вартого того, щоб спробувати грокнути його. Йому спало на думку, що звичне вдома перенесення не можна застосувати до приемних видовищ, якi вiн бачив унизу. Завдяки цiй думцi вiн майже почав порiвнювати марсiанськi та людськi методи, яких Старiйшини не схвалювали, – але його розум пiдсвiдомо вiдкинув таку ересь. Джилл мовчала й далi, намагаючись зосередитись. І раптом вона зрозумiла, що таксi вже майже пiдлiтало до ii будинку, й так само швидко усвiдомила, що ii квартира – це останне мiсце, куди варто йти: коли вони з’ясують, як Смiтовi вдалося втекти i хто йому допомiг, там iх шукатимуть у першу чергу. Вона не тiшила себе думкою, що замела усi слiди. Поки що вона нiчого не знала про полiтичнi методи, але пiдозрювала, що повинна була залишити вiдбитки пальцiв у кiмнатi Смiта, вже не кажучи про людей, якi бачили iх, коли вони виходили. Вона навiть чула, що технiки могли розшифрувати плiвку з пiлота таксi й достеменно дiзнатись, куди це авто iздило того дня; куди саме i коли. Вона потяглася вперед, ляснула по ключах наказiв i скасувала вказiвку iхати до неi додому. Вона не знала, чи записалось це на плiвцi, чи нi, але не збиралася iхати туди, де на неi вже могла чекати полiцiя. Таксi зупинилося, вилетiло з транспортного потоку i зависло. Куди вона може пiти? Де у цьому бджолиному мiстi вона зможе сховати дорослого хлопця, напiвiдiота, який навiть не може самостiйно одягтися? Хлопця, якого шукатимуть по всiй планетi? О, якби ж тiльки тут був Бен! Бене… де ти? Вона знову потягнулась вперед, взяла телефон i безнадiйно набрала номер Бена, очiкуючи почути вiдсторонений голос автоматичного запрошення залишити повiдомлення. У душi засвiтився вогник надii, коли iй вiдповiв чоловiчий голос… але коли вона збагнула, що то був не Бен, а його мажордом Озберт Кiлгаллен, так само швидко згас. – О, вибачте, мiстере Кiлгаллене. Це Джилл Бордмен. Я думала, що телефоную додому до мiстера Кекстона. – Так i е. Але я завжди отримую переадресованi дзвiнки в офiс, коли його немае довше вiд двадцяти чотирьох годин. – Вiн й досi не повернувся? – Боюся, що нi. Є щось, що я можу для вас зробити? – О, нi. Послухайте, мiстере Кiлгаллен, хiба це не дивно, що Бен просто безслiдно зник? Ви не хвилюетесь про нього? – Що? Чому б я мав хвилюватись? У його повiдомленнi було зазначено, що вiн не знае, скiльки буде вiдсутнiй. – Хiба це само собою не дивно? – Не для роботи мiстера Кекстона, мiс Бордмен. – Що ж… Думаю, що у його вiдсутностi е щось дуже дивне! І менi здаеться, що вам слiд доповiсти про це. Ви повиннi поширити це повiдомлення у всiх сервiсах новин по всiй краiнi; у всьому свiтi! Навiть попри те, що у телефонi в таксi не було зображення, Джилл вiдчула, як Озберт Кiлгаллен напружився: – Боюся, мiс Бордмен, що мушу розiбратися з рекомендацiями працедавця самостiйно. Гм… якщо дозволите: завжди знаходиться якийсь… «гарний друг», що телефонуе мiстеру Кекстону майже щоразу, коли вiн iде з мiста. Якiсь кралi намагаються накинути на Бена хомут. Джилл сердито зрозумiла: цей Озберт подумав, що вона – одна з них. Це витiснило з ii голови наполовину сформовану думку попросити про допомогу, i вона якнайшвидше вимкнулась. Але куди вона може пiти? Очевидне рiшення вигулькнуло в ii свiдомостi. Якщо Бен зник, а влада затримала його, то останне мiсце, де вони шукатимуть Валентина Смiта, – це Бенова квартира. Хiба що, виправилась вона, вони не зв’яжуть ii з Беном. Хоча навряд чи таке станеться. Вони могли б перекусити, використавши Беновi запаси: не варто ризикувати, замовляючи щось iз пiдвалу, адже там могли знати, що вiн у вiд’iздi. І ще: вона змогла б позичити Беновий одяг для своеi дурнуватоi дитини. Останню крапку було поставлено, i Джилл набрала комбiнацiю до квартири Бена. Таксi перепрограмувалося на новий маршрут i рушило з мiсця. Вже перед квартирою Бена Джилл нахилилась до мiкрофона бiля дверей i виразно промовила: – Karthago delenda est![16 - Карфаген мае бути зруйнований (лат.).] Нiчого не сталося. – Прокляття! – промовила вона собi пiд нiс. – Вiн змiнив пароль. Ноги пiдкошувались, i вона ще постояла трохи, вiдвернувшись вiд Смiта. Потiм знову заговорила у мiкрофон. Це був замок фiрми «Рейтон», який як вiдчиняв дверi, так i повiдомляв про вiдвiдувачiв. Вона скористалась мiзерним шансом на те, що Бен мiг повернутися. – Бене, це Джилл. Дверi вiдчинилися. Вони увiйшли всередину, i дверi за ними зачинилися. На мить Джилл здалося, що це Бен впустив iх, але потiм вона зрозумiла, що випадково натрапила на його новий пароль… Милий комплiмент вкупi з вовчою тактикою, що призначався iй. Вона усвiдомила, що повинна обiйтися без комплiментiв, щоб придушити жахливу панiку, яку вiдчула, коли дверi не вiдчинилися. Смiт тихенько стояв бiля самiсiнького товстого зеленого газону й оглядав кiмнату. Це було ще одне нове для нього мiсце, – ще не грокнуте, проте воно одразу йому сподобалось. Тут було не так захопливо, як у тому, що рухалось, де вони щойно були, але це набагато краще пiдходило для того, щоб зiбрати свою особистiсть докупи. Вiн з iнтересом глянув на вiкно, але не розпiзнав його як вiкно, помилково сприйнявши за живу картинку, схожу на тi, що були в нього вдома… У палатi в Бетесдi не було вiкон; його тримали в однiй з нових будiвель, тому вiн ще не знав, що це таке – «вiкно». Смiт схвально вiдзначив, що iмiтацiя глибини та руху на картинi була iдеальною: напевно, ii створив якийсь справдi видатний митець. До цього часу в нього не було причин думати, що люди одержимi мистецтвом; завдяки цьому новому враженню його грокання про них пiдвищилось, i йому на душi стало теплiше. Його увагу привернув якийсь рух; вiн повернувся i побачив, що його брат знiмае фальшиву шкiру та взуття. – Прокляття, як у мене болять ноги! – Вона пiдняла очi i побачила, що Смiт з виразом цiкавостi на своему дитячому обличчi спостерiгае за нею. – Зроби так само, якщо хочеш. Тобi сподобаеться. Вiн моргнув. – Як зробити? – Я зовсiм забула. Йди сюди, я допоможу. Вона зняла з нього черевики, стягнула шкарпетки й вiдкинула iх убiк. – Ось. Хiба це не прекрасно? Смiт порухав пальцями у холоднiй травi, невпевнено промовив: – Але воно ж живе? – Звiсно ж, живе. Це справжня жива трава. Бен витрачае багато грошей, щоб пiдтримувати ii такою. Спецiальнi свiтильники коштують бiльше, нiж я заробляю за мiсяць. Тож пройдись i дозволь своiм ногам насолоджуватись цим. Смiт пропустив повз вуха бiльшiсть ii промови, але зрозумiв, що траву зроблено з iстот i його запросили пройтись по них. – Ходити по iстотах? – запитав вiн з недовiрливим жахом. – Що? Чому нi? Це не пошкодить траву, вона спецiально призначена для килимiв у будинках. Смiт нагадав собi, що водний брат поганого не порадить. З острахом, вiн обережно пройшовся килимом i зрозумiв, що йому це подобаеться i що iстоти не протестують. Вiн встановив свою чутливiсть до таких речей на той максимум, який тiльки був можливий; його брат мав рацiю, вони iснують для того, щоб по них ходили. Вiн вирiшив обiйняти i вшанувати iх; це зусилля ледь нагадувало iнакше – те, коли люди намагаються сприйняти переваги канiбалiзму – звичаю, що був для Смiта iдеально правильним. Джилл зiтхнула. – Що ж, нам краще припинити гратися. Я не знаю, як довго ми будемо тут у безпецi. – Безпека? – Ми не можемо залишитися тут надовго. Саме у цю хвилину вони можуть перевiряти кожний вид транспорту, що покинув Центр. Вона спохмурнiла i замислилась. Їi квартира не варiант; це мiсце теж, до того ж Бен хотiв забрати його до Джубала Гаршоу. Але вона не була знайома з Гаршоу i навiть не була впевнена, що той дiйсно живе, за словами Бена, десь у Поконосi. Що ж, вона хоча б спробуе це з’ясувати й сама зателефонуе йому. Це був вибiр без вибору: iй просто бiльше нiкуди було йти. – Чому ти такий сумний, мiй брате? Джилл вiдволiклася вiд думок i поглянула на Смiта. Боже, ця нещасна дитина навiть не знае, що щось не так! Вона доклала справжнiх зусиль, щоб поглянути на все з його точки зору. Їй це не вдалося, але вона усвiдомила, що вiн навiть не здогадуеться про те, що вони тiкають вiд… Вiд кого? Вiд копiв? Вiд керiвництва лiкарнi? Джилл ще не до кiнця розумiла, що накоiла i якi закони порушила, – вона лише знала, що самотужки боролась проти об’еднаноi волi Великих Людей; Володарiв; тих, хто Ухвалював Рiшення. Але як вона могла сказати Людинi з Марса, проти кого вони виступили, якщо ще й сама цього не розумiла? Чи е на Марсi полiцiя? Розмови з ним бiльше нагадували iй перекрикування крiзь ринву. Небеса, а чи е у них хоча б ринви на Марсi? Чи дощ? – Не забивай собi голову, – розсудливо промовила вона, – просто роби те, що я кажу. – Так. Це було незмiнене, необмежене прийняття; внутрiшня згода. Раптом у Джилл виникло вiдчуття, що вiн без вагань вистрибне з вiкна, якщо вона про це попросить. І в цьому вона була впевнена; вiн вистрибнув би, насолоджуючись кожною секундою падiння з двадцятого поверху, i прийняв би без жодного здивування чи образи примусове вiддiлення вiд тiла. Не те щоб вiн не розумiв, що таке падiння вб’е його: страх смертi був надзвичайно далеким для нього поняттям. Якби водний брат обрав для нього таке дивне вiддiлення, вiн вшанував би це i спробував би грокнути. – Що ж, ми не можемо стояти тут, нiжачи своi ноги. Менi слiд нагодувати нас, i я повинна переодягти тебе, а потiм нам потрiбно буде пiти. Знiмай це. – Вона пiшла оглянути Бенову шафу. Потiм вона повернулася, обравши для Смiта непримiтний костюм для подорожей, берет, сорочку, нижню бiлизну та черевики. Смiт сердито гарчав, як кошеня, що граеться з клубком; вiн спробував виконати ii прохання, але його рука заплуталась у сестринськiй унiформi, а обличчя прикривала сорочка. Вiн навiть не зняв накидки перед тим, як спробував роздягтися. Джилл вигукнула: – Господи! – i кинулась йому на допомогу. Вона звiльнила його вiд одягу, глянула на вбрання i вирiшила потiм його сховати. Вона могла заплатити за цi речi Еттi Шир пiзнiше i не хотiла, щоб копи знайшли iх тут, – просто про всяк випадок. – Мiй хороший, перед тим як надягнути чистi Беновi речi, тобi слiд прийняти ванну. Про тебе зовсiм не дбали. Ходiмо. Як медсестра, вона звикла до поганого запаху, але (також як медсестра) обожнювала мило та воду. Тому iй здалося, що останнiм часом нiхто й не подумав викупати цього пацiента. Звiсно, Смiт iще не почав смердiти, але вже нагадував коня у спекотний день. Тут потрiбна була мильна пiна. Вiн iз задоволенням спостерiгав, як вона наповнювала ванну. У палатi теж була ванна, але Смiт не знав, що ii використовують, щоб утримувати воду. Все, що вiн знав, – обтирання у лiжку, та i те не так часто; заважав його стан, схожий на транс. Джилл перевiрила температуру води. – Все добре; залазь. Смiт не рухався. Вiн питально глянув на неi. – Швидше! – рiзко сказала Джилл. – Лiзь у воду. Слова, якi вона використала, точно були у його словнику людських слiв, тому Смiт пiдкорився ii наказу, – i його накрила хвиля емоцiй. Цей брат хотiв повнiстю помiстити його тiло у воду життя. Нiколи вiн не удостоювався такоi честi; наскiльки вiн знав i вiрив, нiкому й нiколи ще не пропонували такого священного привiлею. Тепер вiн почав розумiти, що цi iншi краще вiд нього знають певнi матерii життя… Факт, який вiн iще не грокнув, але мусив прийняти. Ноги тремтiли; спершу вiн поставив у воду одну, потiм iншу… i повiльно сповз у ванну, аж доки повнiстю не занурився у воду. – Гей! – крикнула Джилл i потяглася, щоб витягти його голову та плечi, а потiм iз жахом усвiдомила, що, здаеться, тримае труп. Господи Боже! Вiн не може втонути, не зараз. Але це налякало ii, i вона почала його трусити: – Смiте! Прокинься! Припини. Смiт почув, що десь далеко його кличе брат, – i повернувся. Його очi вже не були спорожнiлими, серцебиття пришвидшилося, а дихання вiдновилося. – Ти в порядку? – вимагала вiдповiдi Джилл. – Я нормально. Я дуже щасливий… мiй брате. – Ти так мене налякав. Послухай, не пiрнай пiд воду знову. Просто сиди так, як зараз. – Так, мiй брате. – Смiт додав кiлька дивних квакаючих звукiв, якi для Джилл нiчого не означали, зачерпнув воду так, наче це була надзвичайна коштовнiсть, i пiднiс пригорщi до своiх вуст. Вiн доторкнувся до води, а потiм запропонував ii Джилл. – Гей, не пий воду з ванни! Нi, я теж ii не хочу. – Не питимеш? Вiн здавався таким ображеним, що Джилл знову не знала, що робити. Вона повагалася, потiм нахилила голову i ледь доторкнулась губами до води в його долонях. – Дякую. – Можеш нiколи не вiдчувати спраги! – Сподiваюся, ти також нiколи не вiдчуватимеш спраги. Але цього досить. Якщо хочеш пити, я принесу води. Але бiльше не пий з ванни. Смiт здавався задоволеним i сидiв тихо. До цього часу Джилл була переконана, що вiн нiколи не приймав ванни, i не знала, чого вiд нього чекати. Вона все обмiркувала. Без сумнiву, вона може навчити його… Але вони втрачають дорогоцiнний час. Можливо, iй слiд було дозволити йому йти брудному. Ну що ж, це не гiрше, нiж схилятися над неспокiйним пацiентом у неврологii. Пiднiмаючи Смiта, вона намочила блузку майже до плечей, тож зняла ii i повiсила. Коли вона витягувала Смiта з Центру, була вбрана у звичайний одяг: коротку спiдницю зi складками, що спадали навколо колiн. Пiджак вона залишила у вiтальнi. Джилл глянула вниз на спiдницю. Оскiльки складки були точно фiксованi, нерозумно було б мочити ii. Вона знизала плечима i розстiбнула спiдницю, залишившись у бюстгальтерi i трусиках. Джилл глянула на Смiта. Вiн витрiщився на неi невинними, незацiкавленими очима дитини. Вона зрозумiла, що почервонiла, i це ii здивувало, тому що вона не думала, що з нею це може статися. Джилл вважала, що iй не притаманна надмiрна скромнiсть, i не мала нiчого проти наготи у слушний час та у слушному мiсцi. Вона згадала, як у п’ятнадцять вперше купалась на вечiрцi голяка. Але цей дитячий погляд дорослого чоловiка стурбував ii, i вона вирiшила, що краще змиритися з холодною i мокрою бiлизною, нiж зробити щось очевидне й логiчне. Вона прикрила хвилювання сердечнiстю. – Не гаймо часу i розiтрiмо шкiру. Вона опустилась на колiна бiля ванни, розпилила на нього мило i почала збивати його у пiну. Через деякий час Смiт потягнувся i доторкнувся до ii правоi молочноi залози. Джилл поспiхом вiдступила, майже впустивши розпилювач. – Гей! Без оцього! Вiн подивився так, наче вона дала йому ляпаса. – Нi? – сказав вiн трагiчно. – Нi, – коротко погодилась вона. Глянула на його обличчя i м’яко додала: – Все нормально. Просто не вiдволiкай мене такими рухами, особливо коли я зайнята. Вiн бiльше не дозволяв собi необачних жестiв, i Джилл витягла пробку, спускаючи воду, щоб вiн змiг встати, поки вона змиватиме з нього мило. Потiм, поки вiн сушився, вона з полегшенням одяглася. Тепле повiтря спочатку налякало його, i вiн затремтiв; але вона сказала, що йому нiчого боятися, i порадила триматися за поручнi над ванною, поки вiн сушився, а вона вдягалась. Вона допомогла йому вийти з ванни. – Тепер ти пахнеш значно краще, i готова посперечатися, що i почуваешся теж краще. – Почуваюся гарно. – Добре. Одягнiмо тебе. – Вона провела його у Бенову спальню, де залишила одяг, що дiбрала для нього. Але ще до того, як вона змогла пояснити, показати чи допомогти йому надягти труси, всерединi iй похололо. – ВІДЧИНІТЬ! Джилл впустила труси. Вона до смертi злякалась, вiдчуваючи таку саму панiку, яку вiдчувала пiд час операцii, коли у пацiента впав тиск i вiн перестав дихати. Але дисциплiна, якiй ii навчали в операцiйнiй, стала в пригодi. Вони точно впевненi, що всерединi хтось е? Так, скорiше за все – iнакше б нiколи сюди не прийшли. Те чортове роботизоване таксi видало ii. Що ж, iй варто вiдповiсти? Чи вдати, що нiкого немае вдома? З динамiкiв знову долинув той самий крик. Вона прошепотiла до Смiта: – Залишайся тут! – i пройшла у вiтальню. – Хто там? – вигукнула вона, намагаючись говорити спокiйно. – Іменем закону вимагаю вiдчинити! – Вiдчинити iменем якого закону? Не смiшiть. Скажiть, хто ви та чого хочете, – до того як я викличу полiцiю. – Ми i е полiцiя. Ви Джилл Бордмен? – Я? Звичайно ж, нi. Мене звуть Фiллiс О’Тул, я чекаю на мiстера Кекстона. А зараз вам краще пiти, тому що я збираюся подзвонити у полiцiю i повiдомити про вторгнення у приватну власнiсть. – Мiс Бордмен, у нас ордер на ваш арешт. Зараз же вiдчинiть, iнакше вам же буде гiрше. – Я не ваша «мiс Бордмен», i я зараз зателефоную в полiцiю! Їй не вiдповiли. Джилл чекала, як на голках. Скоро вона вiдчула на обличчi радiальне тепло. Маленька площа навколо дверного замка засвiтилася червоним, потiм бiлим. Щось затрiщало, i дверi вiдчинились. Там стояли двое чоловiкiв. Один з них зайшов, вишкiрився до Джилл i сказав: – Краля тут, це добре. Джонсоне, оглянь все навколо i знайди його. – Добре, мiстере Берквiст. Джилл спробувала загородити дверi. Чоловiк на iм’я Джонсон, вдвiчi бiльший за неi, поклав iй на плече руку, вiдсунув Джилл у бiк i пройшов до спальнi. Джилл рiзко вигукнула: – Де ваш ордер? Погляньмо на ваше посвiдчення особи, це грубе порушення закону! Берквiст заспокiйливо промовив: – Не наривайся, крихiтко. Насправдi нам потрiбна не ти, ми просто хочемо його. Поводь себе як слiд, i вони пробачать тебе. Вона вдарила його по нозi. Берквiст майстерно вiдступив убiк, але це, напевно, було на краще, тому що Джилл i досi була боса. – Неслухняна, неслухняна, – дорiкнув вiн. – Джонсоне? Знайшов його? – Вiн тут, мiстере Берквiст. І вiн в чому мати народила. Здогадайтеся з трьох спроб, чим вони збиралися займатися. – Не думай про це. Приведи його сюди. Джонсон з’явився знову, штовхаючи перед собою Смiта, заламавши йому руку за спину, щоб краще контролювати. – Вiн не хотiв iти. – Вiн пiде, ще й як пiде. Джилл швидко ковзнула повз Берквiста i кинулася на Джонсона. Вiльною рукою вiн вiдкинув ii вбiк. – Ах ти ж маленька хвойда! Джонсону не слiд було ii бити. Вiн вдарив ii не сильно – навiть не так сильно, як свою дружину перед тим, як вона поiхала до батькiв, i навiть i близько не так сильно, як бив в’язнiв, що вiдмовлялися говорити. До цього часу Смiт взагалi нiяк не реагував i стояв мовчки. Вiн просто дозволив привести себе у кiмнату з пасивним, марним спротивом цуценяти, яке не хоче гуляти на повiдцi. Вiн нiчого не розумiв у тому, що тут вiдбувалося, й намагався не втручатися. Коли вiн побачив, що його водного брата вдарив цей iнший, вiн викрутився та пiрнув, потiм звiльнився i дивно потягнувся до Джонсона. Джонсона там бiльше не було. Вiн не був де-небудь iще. У кiмнатi вiн бiльше не перебував. Лише прим’ята трава на мiсцi його величезних нiг доводила, що вiн дiйсно колись тут був. Джилл витрiщилася на простiр, де вiн щойно стояв, i вiдчула, що ризикуе знепритомнiти. Берквiст закрив рота, знову його вiдкрив i хрипло промовив: – Що ти з ним зробила? – Вiн швидше звертався до Джилл, анiж до Смiта. – Я? Нiчого я не робила. – Не жартуйте зi мною. Це якийсь фокус? Вiн потрапив у пастку чи щось у такому родi? Куди вiн подiвся? Берквiст облизав губи. – Не знаю. Вiн витягнув з-пiд пальто пiстолет: – Але не намагайся провернути зi мною якийсь фокус. Ти залишаешся тут, а його я забираю. Смiт знову впав у стан пасивного очiкування. Не розумiючи, що вiдбуваеться, вiн зробив той мiнiмум, який мав зробити. Але пiстолети вiн вже бачив ранiше, в руках чоловiкiв на Марсi, i з виразу обличчя Джилл було зрозумiло, що iй це не подобаеться. Вiн грокнув, що це один з тих критичних перетинiв кривих у розвитку буття, де очiкування мае привести до правильних дiй, щоб дозволити подальший розвиток подiй. І почав дiяти. Старiйшини гарно навчили його. Вiн пiдiйшов до Берквiста: той перевiв дуло пiстолета на нього. Смiт потягнувся, i Берквiста теж бiльше не було. Смiт повернувся, щоб глянути на свого брата. Джилл закрила рот рукою i закричала. Смiтове обличчя було абсолютно порожнiм. Зараз воно стало трагiчно нещасним, тому що вiн зрозумiв, що на перетинi кривих вчинив неправильно. Вiн благально глянув на Джилл i затремтiв. Очi закотилися, вiн повiльно сповз на траву, мiцно скрутився у позi ембрiона i бiльше не рухався. Істерика Джилл припинилася, неначе хтось клацнув вимикачем. Змiна була набутим рефлексом: тут був пацiент, який потребував допомоги; у неi не було часу на власнi емоцii – i не було часу сумувати чи перейматися тим, куди зникли тi двое чоловiкiв. Вона опустилась на колiна й оглянула Смiта. Джилл не змогла вiдчути дихання, не змогла прощупати пульс. Вона приклала вухо до його грудей. Спочатку iй здалося, що серце повнiстю зупинилося; але пiсля тривалого промiжку часу вона почула лiниве стук-стук – кожен удар раз на чотири чи на п’ять секунд. Стан нагадував iй шизоiдну абстиненцiю. Але вона нiколи не бачила такого глибокого трансу – навiть у класi вивчення гiпноанестезii. Вона чула про такi схожi на смерть стани у фокусникiв зi Схiдноi Індii, але нiколи особливо не вiрила в подiбнi повiдомлення. Зазвичай вона не стала б будити пацiента у такому станi, а вiдразу ж покликала б лiкаря. Але зараз були незвичайнi обставини. Вона не втрачала рiшучостi – подii останнiх п’яти хвилин ще бiльше переконали ii в тому, що вона нiколи не вiддасть Смiта назад в руки правлiння. Впродовж десяти хвилин вона намагалася розбудити Смiта усiма доступними iй способами, аж доки не зрозумiла, що не зможе цього зробити, не нашкодивши йому. Навiть чутливий незахищений колiнний нерв не реагував. У Беновiй спальнi вона знайшла потерту валiзу для поiздок, завелику для ручноi поклажi, але замалу для багажу. Вона вiдкрила ii i побачила спакований диктофон, набiр для гiгiени, повний комплект чоловiчого одягу, навiть лiцензiйний пристрiй для прослуховування телефонiв у будь-який момент – все, що може знадобитись заклопотаному репортеровi, якщо його несподiвано викличуть з мiста. Джилл подумала, що наявнiсть цiеi спакованоi валiзи сама по собi вже е переконливим доказом того, що Бен нiкуди не поiхав, як вважав Кiлгаллен, але вона не гаяла часу на цi думки, а просто спорожнила валiзу i потягла ii у вiтальню. Смiт був важчим за неi, але вона, натренована пiдтримкою вдвiчi бiльших за неi пацiентiв, змогла засунути його у велику сумку. Потiм потрiбно було якось його розiгнути, щоб закрити ii. Його м’язи не пiддавались, але пiд дiею м’якого, поступового тиску, вдалося змiнити його положення – так, наче вiн був пластилiновий. Перед тим як закрити сумку, вона заповнила кути якимось одягом Бена. Джилл намагалася залишити кiлька отворiв для повiтря, але сумка була зроблена зi скловолокна, цупкого, як холодне серце землевласника. Вона вирiшила, що, поки його дихання на мiнiмумi, а рiвень обмiну речовин знизився, швидко задихнутися вiн не зможе. Вона ледве змогла пiдняти спаковану сумку двома руками, напружуючись щосили – i, напевно, не змогла б пронести ii на будь-яку вiдстань. Але сумка була обладнана колiщатками «Ред Кеп». Поки вона дiйшла до рiвного паркету бiля виходу, вони залишили два огиднi шрами на трав’яному килимi Бена. Вона не пiшла до фойе на даху, оскiльки останне, з чим вона хотiла б ризикувати, – це ще одне таксi, й вийшла у дверi для персоналу. Там нiкого не було, окрiм молодого хлопця, що перевiряв доставку для кухнi. Вiн повiльно вiдiйшов i дозволив iй викотити сумку на тротуар. – Привiт, сестро. Що у твоiй сумцi? – Тiло, – хмикнула вона. Вiн знизав плечима. – Поставиш дурне запитання – отримаеш дурну вiдповiдь. Я запам’ятаю. Частина 2 Його безглуздий спадок Роздiл 9 Третя планета вiд Сонця була у своему звичному станi. Сьогоднi на нiй було на 230 000 бiльше душ, нiж учора, але серед п’яти мiльярдiв землян таке збiльшення було майже непомiтним. Королiвство Пiвденноi Африки, члена Асоцiацii Федерацii, знову викликали у Верховний Суд за переслiдування iхньоi бiлошкiроi меншостi. Повелителi жiночоi моди зiбралися на урочистому таемному зiбраннi у Рiо, де вирiшили, що пiдiгнутий край опустять, а пупки знову прикриватимуть. Три обороннi станцii Федерацii тихо погойдувались у небi, обiцяючи неминучу смерть кожному, хто порушить мир на планетi. Рекламнi космiчнi станцii пролiтали не так уже й тихо, порушуючи спокiй на планетi нескiнченним гучним розхвалюванням численних телетоварiв. На березi Гудзоновоi затоки встановили на пiвмiльйона бiльше наметiв, анiж торiк; Асамблея Федерацii оголосила Китайський рисовий пояс територiею з катастрофiчним рiвнем недоiдання; а Синтiя Дачесс, знана як найбагатша дiвчина свiту, розлучилась i сповна розрахувалася зi своiм шостим чоловiком. Все було як завжди. Почесний доктор Данiель Дiгбi, Верховний Єпископ Церкви Нового одкровення (фостерiтiв) проголосив, що вiдтепер янгол Азрiль буде направляти Сенатора Федерацii. Томас Бун сьогоднi очiкував Божественного благословення свого вибору; всi сервiси новин повiдомляли правильнi новини, адже фостерiти у минулому знищили надто багато газетних редакцiй. У дитячiй лiкарнi в Цинциннатi у мiстера i мiсiс Гарiссон Кембелiв IV вiд сурогатноi матерi народився спадкоемець, поки щасливi батьки вiдпочивали у Перу. Доктор Горацiй Квокенбаш, професор мистецтва дозвiлля у Йельськiй Божественнiй школi, висунув хвилюючу пропозицiю щодо повернення до вiри i розвитку духовноi культури; у футбольнiй командi «Вест Пойнт» через укладання парi за участi половини постiйних професiйних спортсменiв виник скандал; у Торонто, через ймовiрну емоцiйну нестабiльнiсть, тимчасово вiдсторонили трьох хiмiкiв, що займалися бактерiальною зброею, – i всi трое заявили, що в разi потреби передадуть своi справи у Вищий Суд Федерацii. Вищий Суд порушив роботу Верховного Суду Сполучених Штатiв через право голосувати у справi «Рейнсберг проти штату Мiссурi» у попереднiх виборах, включно з членами Асамблеi Федерацii. Його ясновельможнiсть, найпочеснiший Джосеф Е. Дуглас, Генеральний Секретар Свiтовоi Федерацii Вiльних Штатiв, обрав собi на снiданок омлет i буркотiв щось про те, чому зараз людина не може отримати чашку пристойноi кави. Перед ним була ранкова газета, яку пiдготувала нiчна змiна його персоналу з iнформацii; газета рухалася перед його очима на передавально-виконавчому сканерi, який Сперрi створив на замовлення з найоптимальнiшою для читання швидкiстю. Слова плавно рухались, поки вiн на них дивився; коли ж читач вiдвертався, пристрiй це помiчав i одразу ж зупинявся. Вiн спостерiгав за тим, як рядки рухались екраном, але насправдi не читав iх, а просто уникав погляду свого боса, що сидiв навпроти. Мiсiс Дуглас не читала газет: у неi були iншi способи дiставати потрiбну iнформацiю. – Джозефе… Вiн пiдняв погляд, i пристрiй зупинився. – Так, моя люба? – Тебе щось непокоiть. – Що? Що змусило тебе це сказати, моя люба? – Джозефе! Я спостерiгала, доглядала, штопала твоi шкарпетки й оберiгала тебе вiд неприемностей впродовж тридцяти п’яти рокiв не просто так. І знаю, коли тебе щось непокоiть. Якимось чином, зрозумiв вiн, вона знае. Вiн подивився на неi й замислився над тим, чому колись дозволив iй зобов’язати себе безтермiновим контрактом. Спочатку вона була простою секретаркою, у старi часи (вiн вважав iх «старими добрими часами»), коли вiн був державним службовцем i гадки не мав, що буде балотуватися. Свiй перший контракт про звичайне спiвмешкання на дев’яносто днiв вони уклали, щоб зекономити й без того обмежений бюджет кампанii за рахунок скорочення витрат на готель. Тодi вони погодилися, що це просто зручно, а «спiвмешкання» розглядалося як життя пiд одним дахом… i вона не штопала його шкарпетки, навiть тодi! Вiн спробував згадати, як i коли саме ситуацiя змiнилась. Офiцiйна бiографiя мiсiс Дуглас «Тiнь величi: iсторiя однiеi жiнки» стверджувала, що вiн зробив iй пропозицiю, коли вони пiдраховували голоси на його перших виборах i, щоб задовольнити бажання романтики, вiн наполiг, щоб це було старомодне, поки-смерть-не-розлучить-нас весiлля. Що ж, вiн пам’ятав усе не так – проте не було сенсу сперечатися з офiцiйною версiею. – Джозефе! Вiдповiдай! – Що? Нiчого страшного, моя люба. У мене була безсонна нiч. – Я знаю. Вони розбудили тебе посеред ночi. Думаеш, я цього не знала? Вiн подумав, що ii кiмната в добрих п’ятдесяти ярдах вiд його. – Як ти про це дiзналась, моя люба? – Що? Звiсно ж, це жiноча iнтуiцiя. Про що тобi повiдомив Бредлi? – Будь ласка, моя люба, я маю покiнчити з ранковими новинами до зустрiчi Ради. – Джозеф Едгертон Дуглас, не намагайся мене перехитрити. Вiн зiтхнув. – Рiч у тому, що ми втратили з поля зору того нахабу Смiта. – Смiта? Ти про Людину з Марса? Що означае «втратили з поля зору»? Це смiшно. – Але так i е, моя люба: вiн зник. Випарувався зi своеi палати вчора ввечерi. – Абсурдно! Як вiн мiг це зробити? – Напевно, вiн переодягнувся у медсестру. Ми не впевненi. – Але… Не зважай. Вiн зник, це головне. Який дурнуватий план ти використаеш, щоб повернути його? – Що ж, у нас е кiлька людей, якi шукають його. Довiрених, звiсно ж. Берквiст… – Берквiст! Ота продажна шкура! Замiсть наказати шукати його кожному полiцiянту – вiд спецслужб до iх пiдлеглих, лiнивих офiцерiв – ти вiдправив Берквiста! – Але, моя люба, ти не бачиш усiеi картини. Ми не можемо вчинити iнакше. Офiцiйно вiн узагалi не зникав. Бачиш, тут е… ну, iнший хлопець. М-м-м… «офiцiйний» Людина з Марса. – Ох… – Вона барабанила пальцями по столi. – Я говорила, що твiй дурнуватий план втягне нас у неприемностi. – Але, моя люба, ти ж сама його запропонувала. – Нi. І не сперечайся зi мною. Гм… вiдправ за Берквiстом. Я мушу зараз же з ним поговорити. – О, Берквiст йде по слiду. Вiн iще не доповiдав. – Що? Напевно, вiн зараз вже на пiвдорозi до Занзiбару. Берквiст зрадив нас. Нiколи не довiряла цьому чоловiку. Коли ти його наймав, я казала тобi, що… – Коли я наймав його? – Не перебивай… що будь-хто, хто отримуе грошi двома способами, дуже швидко знайде й третiй шлях. – Вона спохмурнiла. – Джозефе, за всiм цим стоiть Схiдна Коалiцiя. Це логiчно. Можеш очiкувати, що ще до вечора в Асамблеi буде проголошений вотум недовiри. – Що? Не розумiю чому. Про це нiхто не знае. – О, заради Бога! Усi дiзнаються про це: Схiдна Коалiцiя розкаже. А зараз помовч i дай менi подумати. Дуглас закрив рота й повернувся до газети. Вiн читав про те, що Рада Мiського графства у Лос-Анджелесi пiдтримала петицiю до Федерацii про допомогу у вирiшеннi iхньоi проблеми зi смогом – на основi того, що Мiнiстерство Здоров’я провалило забезпечення чогось там, не важливо чого саме, але допомогти iм варто, тому що Чарлi готувався до важких часiв переобрання, а фостерiти висунули власного кандидата, i йому потрiбен був Чарлi. Акцii «Лунар Ентерпрайзез» подешевшали на два пункти до закриття, можливо, вирiшив вiн, тому що… – Джозефе! – Так, моя люба? – Наш «Людина з Марса» один-единий; той, кого виставить Схiдна Коалiцiя, – фальшивка. Ось як все буде. – Але, моя люба, ми не можемо обдурити iх. – Не можемо? Що ти маеш на увазi? Ми вже вплутались у це, тож маемо обдурити. – Але ми не можемо. Науковцi одразу ж помiтять пiдмiну. Я продав душу дияволу, щоб тримати iх подалi весь цей час. – Науковцi! – Але вони можуть, ти ж знаеш. – Нiчого я не знаю, на вiдмiну вiд науковцiв! Їхнi працi – це наполовину припущення, наполовину забобони. Їх треба заарештувати. Заборонити законом. Джозефе, я постiйно тобi повторюю, що едина справжня наука – це астрологiя. – Ну, я не знаю, моя люба. Нагадаю тобi, що я не дуже-то орiентуюся в астрологii… – І не треба. Врештi-решт, для тебе все вже зроблено. – …але я вважаю, що деякi з цих наукових професорiв – справжнi акули. Один з них казав менi якось, що iснуе зiрка, яка важить у шiсть тисяч разiв бiльше, нiж свинець. Чи, може, у шiстдесят тисяч? Дай згадати… – Маячня! Як вони взагалi можуть таке знати? Не висовуйся, Джозефе, поки я не закiнчу цю справу. Вони нiчого не помiтять. Їхня людина – фальшивка. Але зараз ми використаемо Спецiальну службу, схопимо i приведемо його назад, якщо це можливо – до того як Схiдна Коалiцiя викрие нас. Якщо виникне потреба, ми вживатимемо надзвичайних заходiв. А якщо пiд час арешту Смiта пiдстрелять чи щось iще – то йому ж гiрше. Але це, звiсно, у крайньому разi – хоча його навряд чи довго оплакуватимуть. Вiн сам на сам зi своiми проблемами. – Агнес! Ти розумiеш, що пропонуеш? – Я нiчого не пропоную. Люди вмирають щодня. Джозефе, це розумiють усi. Результат виправдовуе засоби – ти ж так любиш це повторювати. – Але я не хочу, щоб цей хлопець помер. – Хто говорив щось про те, щоб нашкодити йому? Але ти маеш дiяти рiшуче, Джозефе: це твiй обов’язок. Історiя виправдае тебе. Що важливiше: вирiшити все заради п’яти мiльярдiв людей чи розм’якнути i сумувати за чоловiком, який навiть не е громадянином твоеi краiни? Дуглас не вiдповiв. Мiсiс Дуглас встала. – Що ж, я не можу витрачати решту ранку на суперечки з тобою, Джозефе; зараз я мушу поговорити з мадам Везант, щоб замовити новий гороскоп, складений саме для цiеi справи. Але ось що я можу тобi сказати: я вiддала кращi роки свого життя, щоб ти опинився там, де ти е, не для того, щоб ти зараз усе втратив через м’якотiлiсть. Не осоромся. Вона розвернулася й вийшла. Головний чиновник планети випив iще двi порцii кави i лише пiсля цього змiг зiбратися на силi, щоб вирушити до Палати Ради. Нещасна стара Агнес! Така амбiтна. Вiн думав, що трохи розчарував ii… i, без сумнiву, майбутнi змiни не будуть для неi легкими. Що ж, вона хоча б вiддана до кiнчикiв пальцiв… І в усiх нас е вади. Вона ж, очевидно, була так само хвора ним, як вiн – нею! Вiн виструнчився. Одне вiн знав точно: що не дозволить iм бути грубими з хлопчиною Смiтом. Смiт був i проблемою, i даром, але також iще й милим хлопцем, привабливим у своiй безпорадностi та придуркуватостi. Агнес мусила б побачити, як легко його налякати; пiсля цього вона б так не говорила. Смiт пробудив би у нiй материнський iнстинкт. Але питання в тiм, чи е взагалi у Агнес материнський iнстинкт. Коли вона так говорить, важко повiрити, що е. Маячня: його мають усi жiнки, це науково доведено. Хоча – чи не могли вченi помилятись? Прокляття, вiн у жодному разi не збирався дозволяти iй помикати ним. Вона продовжувала нагадувати йому, що саме завдяки iй вiн опинився на верхiвцi; але вiн краще знав… i вiдповiдальнiсть була його i тiльки його. Вiн встав, розправив плечi, виструнчився i пiшов до Кiмнати Ради. Впродовж усього – тривалого – засiдання вiн очiкував на те, що хтось завершить почате. Цього не сталося, а помiчник не принiс жодних повiдомлень. Дуглас був змушений зробити висновок, що про зникнення Смiта, хоч як важко в це було повiрити, насправдi знають лише його пiдлеглi. Генеральний Секретар дуже хотiв заплющити очi, сподiваючись на те, що жахливий безлад вирiшиться сам собою, однак подii не дозволяли йому цього. І дружина так само. Агнес Дуглас обрала Евiту Перон кумиром для наслiдування, бо вважала, що дуже схожа на неi. Це був ii власний образ: для свiту вона надягала маску помiчницi та супутницi великоi людини, яку мала за честь називати своiм чоловiком. Вона носила цю маску навiть на самотi – щоб мати корисну здатнiсть Червоноi Королеви вiрити в те, у що iй хотiлося вiрити. Тим не менше вона нiколи не говорила вiдкрито про свою власну полiтичну фiлософiю – тому що була переконана, що свiтом повиннi правити чоловiки, а жiнки повиннi керувати чоловiками. Їй нiколи не спадало на думку, що всi ii переконання та дii мали пiд собою слiпу злiсть на долю, що зробила ii жiнкою… Вона досi вiрила, що мiж ii поведiнкою, бажанням батька мати сина i тим, що вона заздрила матерi, не було жодного зв’язку… Такi злi думки нiколи не приходили iй в голову. Вона любила батькiв i приносила свiжi квiти на iхнi могили за кожноi слушноi нагоди; кохала чоловiка i часто казала це привселюдно; пишалася своею жiночнiстю i говорила про це на загал майже так само часто, а iнодi й поеднувала обидва твердження. Агнес Дуглас не чекала, доки чоловiк почне щось робити зi зникненням Людини з Марса. Весь особистий персонал ii чоловiка пiдкорявся iй так само, як i йому… А iнодi навiть бiльше, нiж йому. Вона викликала головного виконавчого помiчника з публiчноi iнформацii – так мiстер Дуглас називав прес-агента, – а потiм перемкнула увагу на бiльш нагальнi справи, як-от складання свiжого гороскопу. В ii кiмнатi в Палацi була приватна секретна лiнiя до студii мадам Везант; на екранi майже одразу з’явилось округле невиразне обличчя з проникливим поглядом. – Агнес? Що сталося, люба? У мене зараз клiент. – Твоя лiнiя захищена? – Звiсно. – Позбудься його, зараз же. Це термiново. Мадам Олександра Везант прикусила губу, але вираз ii обличчя не змiнився, а в голосi не було роздратування. – Звiсно. Хвилинку. Їi риси розтанули на екранi, а замiсть них з’явився сигнал «утримання». Чоловiк, що зайшов до кiмнати, чекав бiля столу мiсiс Дуглас; вона озирнулася i побачила, що це Джеймс Сенфорт, прес-агент, якого вона викликала. – Є якiсь звiстки вiд Берквiста? – без преамбул, вимогливо запитала вона. – М-м-м… Я не займаюся цiею справою. Це справа Мак-Крерi. Вона не звернула уваги на його зауваження. – Ти дискредитуеш його до того, як вiн заговорить. – Що? Думаете, Берквiст зрадив нас? – Не будь наiвним. Тобi варто було порадитися зi мною перед тим, як використовувати його. – Але це не я. Це робота Мак-Крерi. – Ти повинен знати, що вiдбуваеться довкола. Я… На екранi знову з’явилось обличчя мадам Везант. – Посидь-но ось там, – сказала мiсiс Дуглас до Сенфорта. – Почекай. Вона повернулась до екрана. – Еллi, дорогенька, менi потрiбен свiжий гороскоп для мене та Джозефа. Тiльки швидко – так швидко, як тiльки зможеш iх скласти. – Дуже добре, – астролог вагалась, – я буду значно кориснiша для тебе, люба, якщо ти скажеш, звiдки така термiновiсть. Мiсiс Дуглас барабанила пальцями по столу. – Тобi ж не обов’язково це знати, правда? – Звiсно ж, нi. Будь хто, хто мае необхiдну ретельну пiдготовку, математичнi навички та знання зiрок, може скласти гороскоп, не знаючи нiчого, крiм мiсця та часу народження людини. Тобi про це вiдомо, дорогенька. Ти б могла навчитись робити це самостiйно, якби не була надзвичайно зайнята. Пам’ятай: зiрки радять, але не примушують. У тебе е вибiр. Але якщо я маю пiдготувати для тебе надзвичайно детальний та складний аналiз, щоб допомогти, то мушу знати, у який сектор дивитися. Ми зосередимось на впливi Венери? Чи, можливо, Марса? Чи, може… Мiсiс Дуглас вирiшила. – Марс, – перебила вона. – Еллi, я хочу щоб ти склала третiй гороскоп. – Дуже добре. Чий? – М-м… Еллi, я можу тобi довiряти? Здаеться, це образило мадам Везант. – Агнес, якщо ти менi не довiряеш, то краще взагалi не консультуватися зi мною. Є багато iнших людей, якi можуть дати тобi науковi пояснення. Я не единий носiй давнього знання. Припускаю, у професора ван Краузмейера гарна репутацiя, навiть попри те, що iнколи вiн схильний до… – Вона замовкла. – Будь ласка, будь ласка! Звiсно, я довiряю тобi. Не думала, що ти дозволиш комусь iще виконувати для мене розрахунки. Слухай уважно. Тебе нiхто не чуе? – Звичайно ж, нi, люба. – Я хочу, щоб ти склала гороскоп для Валентина Майкла Смiта. – Валентина Май… Людини з Марса? – Так, так, Еллi. Його викрали. Ми повиннi знайти його. Через двi години мадам Олександра Везант вiдкинулась на крiсло бiля столу i зiтхнула. Вона доручила секретаревi скасувати всi зустрiчi i справдi зробила все, що могла: кiлька аркушiв паперу, вкритi дiаграмами та фiгурами, та потертий довiдник перед нею свiдчили про ii зусилля. Олександра Везант вiдрiзнялася вiд iнших астрологiв-практикiв тим, що i справдi намагалась обрахувати «впливи» небесних тiл за допомогою книги в м’якiй обкладинцi пiд назвою «Наука арканiв ведичноi астрологii та Соломонiв камiнь», яку вона отримала вiд свого останнього чоловiка, професора Саймона Магуса, вiдомого телепата, гiпнотизера, iлюзiонiста та учня таемних мистецтв. Вона довiряла книзi, бо довiряла йому: нiхто не вмiв складати гороскопи так, як Саймон, коли був тверезий. У бiльшостi випадкiв вiн навiть не пiдглядав у книгу – так добре ii знав. Вона розумiла, що нiколи не досягне його майстерностi, тож завжди користувалася книгою та практичним довiдником. Часом ii розрахунки були трохи незрозумiлi; з тiеi самоi причини в ii чековiй книжцi iнколи щось не сходилося, тому що Беккi Вессi (як ii називали в дитинствi) так i не опанувала таблицi множення i часто плутала сiмки з дев’ятками. Тим не менше вона складала гарнi гороскопи: мiсiс Дуглас була не единою ii вiдомою клiенткою. Проте цього разу, коли дружина Генерального Секретаря зажадала, щоб вона склала гороскоп для Людини з Марса, Беккi майже панiкувала. Схоже вiдчуття в неi з’явилось тодi, коли якийсь нав’язливий дурень з аудиторii наполiг на тому, щоб перед тим, як професор почне ставити запитання, iй зав’язали очi. Ще у дитинствi вона зрозумiла, що мае вродженi акторськi здiбностi, а також здатнiсть знаходити правильнi вiдповiдi, тому подолала панiку i продовжила роботу. Зараз вона вимагала вiд Агнеси точний час, дату та мiсце народження Людини з Марса, свято переконана в тому, що такоi iнформацii нi в кого немае. Але таку iнформацiю iй надали, а пiсля короткоi паузи вона отримала ще точнiшi цифри з журналу «Посланницi». З того моменту вона вже не панiкувала, а просто прийняла iнформацiю та пообiцяла передзвонити, щойно гороскоп буде готовий. Але зараз, пiсля двох годин складних пiдрахункiв, попри те що вона закiнчила новi гороскопи для мiстера та мiсiс Дугласiв, зi Смiтовим вона так i не зрушила з мертвоi точки. Проблема була дуже проста… i непереборна. Смiт народився не на Землi. У ii астрологiчнiй бiблii не припускалося навiть думки про те, що людська iстота може бути народжена десь iще. Анонiмний автор жив i помер iще до того, як на Мiсяць вiдправили першу ракету. Вона намагалася знайти логiчний шлях вирiшення цiеi дилеми, припускаючи, що всi принципи вже е в ii довiднику, i едине, що слiд зробити, – це знайти, як правильно виконати бокове змiщення. Але вона зрозумiла, що заплуталася у купi незнайомих iй спiввiдношень, i коли нарештi розiбралася з ними усiма, то усвiдомила, що навiть не впевнена в тiм, чи однаковi знаки Зодiаку на Марсi та на Землi… І що взагалi можна зробити без знаку Зодiаку? З таким самим успiхом вона могла б спробувати визначити кубiчний корiнь: це було для неi так складно, що колись змусило покинути школу. З нижньоi шухляди вона витягнула тонiк, який тримала для складних випадкiв. Швидко випила келих i налила ще один, думаючи про те, що Саймон, напевно, легко впорався б iз цим. Через деякий час вона почула його рiвний, розмiрений голос: «Впевненiсть, крихiтко, впевненiсть! Будь впевнена у собi, i селюки тобi довiряться. Цим ти зобов’язана саме iм». Почуваючись значно краще, вона почала виписувати результати двох гороскопiв для Дугласiв. Коли це було зроблено, мадам Везант повернулася до написання гороскопу для Смiта i виявила, як завжди, що слова на паперi доводять себе самi: всi вони були так чарiвливо правдивi! Вона саме закiнчувала текст, коли знову зателефонувала Агнес Дуглас. – Еллi? Ти ще не закiнчила? – Щойно, – самовпевнено вiдповiла мадам Везант. – Ти, звiсно ж, розумiеш, що гороскоп молодого Смiта наразi – дуже незвичайне та складне для Науки питання. Для народженого, як вiн, на iншiй планетi, потрiбно перерахувати кожний аспект та спiввiдношення планет. Вплив Сонця менший, а вплив Венери майже цiлковито вiдсутнiй. Тодi як Юпiтер мае новий – мушу сказати, можливо, навiть «унiкальний» – вияв, i я впевнена, що ти це побачиш. Необхiднi розрахунки… – Еллi! Не треба цього. Ти знаеш рiшення? – Ну звiсно ж. – О, дякувати Богу! Я вже було подумала, що ти намагаешся сказати, що тобi це не по зубах. Це i справдi зачепило гордiсть мадам Везант. – Моя люба, Наука нiколи не змiнюеться: змiнюються лише ii форми. Методи, якi передбачили точний момент та мiсце народження Христа, за допомогою яких Юлiй Цезар дiзнався, коли i як помре… Як можна помилитися зараз? Правда е Правда, i вона незмiнна. – Так, звiсно. – Ти готова iх почути? – Дай менi перемкнутись на «запис». Починай. – Дуже добре. Агнесо, це найбiльш кризовий перiод твого життя. Лише двiчi до цього небеснi тiла збиралися у такiй сильнiй позицii. Тому ти повинна лишатись спокiйною, не поспiшати i обмiркувати це все. Усi знаки на твою користь… Тож раджу тобi не йти проти них, уникаючи необачних рiшень. Не дозволяй, щоб через зовнiшнiй вигляд страждав твiй розум… Вона продовжила, даючи хорошi поради. Беккi Вiззi завжди давала гарнi поради, причому робила це завжди дуже впевнено, бо сама в них вiрила. У Саймона вона навчилася того, що навiть коли зорi здаються безнадiйними, завжди е спосiб пом’якшити удар – щось, що зможе зробити клiента щасливiшим… Якщо вона знайде це i вкаже на це щось. Напружене обличчя на екранi навпроти неi заспокоiлось, i мiсiс Дуглас кивала на знак згоди, коли вона на чомусь наголошувала. – Тож ти бачиш, – пiдбила пiдсумки мадам Везант, – що лише тимчасова вiдсутнiсть молодого Смiта – це не проблема, а необхiднiсть, що доводить поеднання впливiв ваших трьох гороскопiв. Не засмучуйся i не бiйся: вiн повернеться, або ж уже зовсiм скоро ти отримаеш про нього звiстку. До того часу важливо не робити нiяких радикальних чи невiдворотних вчинкiв. Зберiгай спокiй. – Так, я розумiю. – І ще одне. Вплив Венери на Марсi найсильнiший i потенцiйно домiнантний. У цiй справi Венера, без сумнiву, символiзуе тебе, але Марс – i твого чоловiка, i Смiта, зважаючи на унiкальнi обставини його народження. Тому на твоiх плечах – подвiйний тягар, але ти маеш прийняти цей виклик; ти повинна продемонструвати мудрий спокiй i стриманiсть, притаманнi лише жiнкам. Ти мусиш пiдтримати свого чоловiка, провести його через кризу i заспокоiти. Черпай спокiй та мудрiсть з джерел матiнки-землi. Це твiй особливий дар. І зараз саме час ним скористатися. Мiсiс Дуглас зiтхнула. – Еллi, ти просто неперевершена! Не знаю, як тобi i дякувати. – Дякуй не менi. Дякуй Давнiм Володарям, моiм вчителям. – Я не можу подякувати iм, тож дякую тобi. І твоя платня цього не окупить, Еллi. Чекай на подарунок. – Не варто, Агнес. Я вважаю за честь допомагати тобi. – А я маю за честь високо цiнувати твою допомогу. Нi, Еллi, бiльше анi слова! Мадам Везант дозволила собi ще трохи послухати вмовляння, а потiм вимкнулась, сповнена теплих вiдчуттiв вiд того, що ii поради були доречними (а це вона знала напевне). Бiдна Агнес… У душi вона така добра жiнка… Але ii так i розривають суперечливi бажання. Це була честь – трохи звiльнити iй шлях, полегшити тягар, який та несла. Мадам Везант стало краще вiд того, що вона допомогла Агнес. Їй стало краще ще й тому, що дружина Генерального Секретаря ставилася до неi майже як до рiвноi, хоча й не розумiла цього до кiнця, тому що в душi була геть не чванькувата. Молода Беккi Вiззi була така непомiтна, що член комiсii торговельного центру не змiг запам’ятати навiть ii iменi, попри те що звернув увагу на об’ем ii грудей. Беккi Вiззi це не образило: Беккi любила людей. Зараз iй подобалась Агнес Дуглас. Беккi Вiззi любила всiх. Вона ще трохи посидiла, насолоджуючись м’яким теплом i перепочинком вiд пережитого тиску. Просто потягувала тонiк, поки ii практичний та кмiтливий мозок складав докупи зiбранi крихти та шматочки. Потiм, без усiлякого свiдомого рiшення, зателефонувала своему акцiйному брокеру i дала йому iнструкцii продати акцii «Лунар Ентерпрайзез». Вiн фиркнув. – Еллi, ти збожеволiла. Та низькокалорiйна дiета ослабила твiй розум. – Послухай мене, Еде. Коли вони подешевшають на десять одиниць, продавай, навiть якщо вони зараз й досi на плаву. Зачекай, поки вони змiняться. Коли вiдновляться на три пункти, знову придбай… А потiм, коли повернуться до сьогоднiшньоi цiни, продавай. Пiсля тривалого мовчання Ед лише дивився на неi. – Еллi, ти знаеш щось. Розкажи дядьковi Еду. – Зiрки сказали менi, Еде. Ед вважав пропозицiю астрономiчно неможливою. Вiн додав: – Добре; якщо не скажеш, то не скажеш. Гм… Я нiколи не надавав цьому достатнього значення, щоб залишатись осторонь нечесноi гри. Ти не проти, якщо я пiду на це з тобою, Еллi? – Зовсiм нi, Еде, до того часу, поки ти не знахабнiеш до такоi мiри, щоб це випливло на поверхню. Це делiкатна й особлива ситуацiя. Сатурн просто балансуе мiж Дiвою та Левом. – Як скажеш, Еллi. Щаслива вiд того, що Еллi пiдтвердила всi ii припущення, мiсiс Дуглас одразу взялася до справ. Пiсля того як вона отримала та переглянула досье зниклого Берквiста, наказала зробити все, щоб знищити його репутацiю. Потiм порадилася з Твiтчеллом – керiвником закону Спецiальноi служби, який вийшов вiд неi глибоко нещасним i вiдразу ж зробив життя своiх виконавчих офiцерiв нестерпним. Мiсiс Дуглас доручила Сенфорту органiзувати ще один випуск «Людини з Марса» по стерео i додати до них плiтки про те, що «з прихованого джерела в правлiннi» стало вiдомо, що Смiта переводять, щоб забезпечити йому клiмат для одужання, якомога бiльше схожий на марсiанський, чи, можливо, вже перевели, в санаторiй високо в Андах. Потiм вона вiдкинулась у крiслi i подумала, як спонукати Пакистан голосувати за Джозефа. Зараз вона пiклувалася про нього, вмовляючи пiдтримати пакистанськi вимоги левовоi частини Кашмiрового торiю. Оскiльки вiн вiд початку хотiв це зробити, але й досi не зробив, вона зрозумiла, що це необхiдно. Вмовити Джозефа було неважко: попри його незначну впертiсть вона припускала, що вiн погодиться. З цим рiшенням вона залишила звернення щодо «Материнства у Новому Свiтi» для Дочок Другоi Революцii. Роздiл 10 Поки мiсiс Дуглас надто вiльно говорила про те, на чому вона дуже погано зналася, Джубал Е. Гаршоу, бакалавр юридичних наук, магiстр, доктор наук, людина, що жила в свое задоволення, гурман, сибарит, популярний автор незвичайноi неопесимiстичноi фiлософii, сидiв вдома, у Поконосi, у власному басейнi, перебирав густе сиве волосся на грудях i спостерiгав, як бавляться у водi три його секретарки. Всi трое були надзвичайно вродливi, а крiм цього, були ще й надзвичайно хорошими секретарками. На думку Гаршоу, згiдно з принципом найменшоi дii потрiбно було поеднати користь i красу. Блондинка Анна, руденька Мiрiам та темноволоса Дорказ – у кожноi природний колiр. Їх добирали вiдповiдно, вiд приемноi повноти до смачноi худоби. Рiзниця у вiцi мiж ними була бiльше вiд п’ятнадцяти рокiв, проте важко було сказати одразу, котра з них найстарша. Без сумнiву, вони мали прiзвища, але в домi Гаршоу не надто цiкавилися iхнiми iменами. Плiткували, що одна з них – онучка самого Гаршоу, але думки з цього приводу роздiлилися. Гаршоу працював так само важко, як i завжди. Бiльша частина його мозку займалася тим, що спостерiгала, як гарненькi дiвчата бавляться у водi пiд сонцем; одне мале, закрите, звуконепроникне вiддiлення займалося творчiстю. Вiн стверджував, що його метод лiтературноi творчостi полягав у тому, щоб поставити його гонади паралельно з таламусом i повнiстю вiдiмкнути мозок; його звички додавали цiй теорii певноi вiрогiдностi. Пiд час роботи мiкрофон, що стояв праворуч вiд нього на столi, був налаштований на запис голосу, але вiн використовував його лише для нотаток. Коли вiн був готовий писати, то користувався послугами стенографiстки й спостерiгав за тим, як вона реагуе. Зараз вiн був готовий. – Сюди! – вигукнув вiн. – Черга Анни, – вiдповiла Дорказ. – Але працюватиму я. Отой сплеск – це була Анна. – Пiрни та приведи ii. Я не можу чекати. Маленька брюнетка розсiкла воду, i кiлькома хвилинами пiзнiше Анна вийшла з басейну, вбралась у махровий халат, витерла об нього руки та сiла поруч, з iншого боку столу. Вона нiчого не говорила, так само, як i не робила нiяких приготувань. Анна мала абсолютну пам’ять i нiколи не переймалася записувальним приладдям. Гаршоу пiдняв склянку з кубиками льоду, поверх яких налив брендi, i зробив глибокий ковток. – Анна, я придумав щось дiйсно сльозливе. Це iсторiя про маленьке кошеня, яке у рiздвяний вечiр забрело до церкви, щоб зiгрiтися. Крiм того, що воно помирало з голоду, замерзло i загубилося, у кошеняти була – один Бог знае чому – пошкоджена лапка. Отже, почнiмо: «Снiг падав, вiдколи…» – Який псевдонiм? – М-м-м… Краще знову використай «Моллi Водзворт». Ця справдi примiтивна. І заголовок – «Іншi ясла». Почни спочатку. Вiн говорив, розглядаючи ii зблизька. Коли з ii заплющених очей потекли сльози, вiн злегка посмiхнувся i теж заплющив очi. До того часу, поки вiн закiнчив, сльози текли по його щокам так само, як i по ii. Обое скупались у катарсисi сентиментальностi. – Тридцять, – оголосив вiн. – Можеш висякатися. Надiшли це i, заради Бога, не показуй менi, бо я його порву. – Джубале, тобi колись бувало соромно? – Нi. – Колись за таке я точно тобi врiжу просто у товсте черевце. – Я знаю. Але не можу обманювати своiх сестер: по-перше, вони були б надто старi, а по-друге, у мене нiколи не було жодноi. А тепер забери свiй задок в дiм i займися цим оповiданням до того, як я передумаю. – Так, бос. Проходячи повз його крiсло, вона поцiлувала його в лисину. Гаршоу знову вигукнув: – Сюди! – i перед ним з’явилась Мiрiам. Але гучномовець, встановлений на будинку позад нього, ожив: – Бос! Гаршоу видав лише одне слово, i Мiрiам з докором фиркнула над ним. Вiн додав: – Так, Ларрi? Доповiдач вiдповiв: – Тут внизу бiля ворiт дама, яка хоче вас побачити. І вона притягла з собою труп. Гаршоу на хвилину замислився. – Вона гарненька? – сказав вiн у мiкрофон. – Гм… Так. – Тодi чому ти тягнеш кота за хвiст? Впусти ii. – І Гаршоу вiдкинувся на спинку крiсла. – Починай, – сказав вiн. – Зйомка у мiстi, у кадрi двое людей у кiмнатi. На прямому стiльцi сидить коп. Вiн без головного убору, комiр розстебнутий, обличчя вкрите потом. Ми бачимо лише спину iншоi постатi, що стоiть мiж нами та копом. Ця людина пiднiмае руку i вiдводить ii назад, майже за межi кадру. Вона б’е копа з важким, глухим звуком… – Гаршоу пiдняв очi i сказав: – Пiзнiше продовжимо звiдси. Автомобiль скочувався з пагорба до будинку. За кермом була Джилл; поруч з нею сидiв молодик. Коли авто зупинилося бiля Гаршоу, чоловiк одразу ж вистрибнув, наче зрадiв можливостi опинитися якнайдалi вiд ii вмiсту. – Ось вона, Джубале. – Я бачу. Доброго ранку, дiвчинко. Ларрi, де цей труп? – На задньому сидiннi, бос. Пiд ковдрою. – Але це не труп, – запротестувала Джилл. – Це… Бен говорив, що ви… Я хочу сказати… – Вона втратила самоконтроль i розридалась. – Годi, моя люба, – м’яко сказав Гаршоу. – Дуже мало трупiв цього вартi. Дорказ, Мiрiам, попiклуйтесь про неi. Дайте iй води та вмийте. Вiн глянув на задне сидiння, почав пiднiмати ковдру. Джилл вiдкинула руку Мiрiам, яку та iй подала, i рiзко сказала: – Ви маете вислухати! Вiн не мертвий. Щонайменше, я на це сподiваюсь. Вiн… о Боже! – Вона знову заплакала. – Я така брудна… i така налякана! – На вигляд труп, – задумливо промовив Гаршоу. – Мушу визнати, що температура тiла така ж, як i температура повiтря. Оцiпенiння не типове. Як давно вiн помер? – Але вiн не помер! Можете витяги його звiдти? Поки я довезла його сюди… Це було жахливо. – Звiсно. Ларрi, дай менi руку. Ларрi, та ти аж позеленiв. Якщо тебе знудить, сам i прибиратимеш. Вони витягли Валентина Майкла Смiта з заднього сидiння i поклали на траву бiля басейну. Тiло досi залишалось негнучким i скрученим. Без нагадування Дорказ принесла стетоскоп лiкаря Гаршоу; вона встановила його поряд зi Смiтом, ввiмкнула й пiдвищила напругу. Гаршоу вставив заглушки у вуха й прислухався до його серцебиття. – Боюсь, ви помиляетесь, – м’яко сказав вiн Джилл, – я не зможу йому допомогти. Хто вiн? Джилл зiтхнула. Їi обличчя нiчого не вiдображало, i вона втомлено вiдповiла: – Вiн був Людиною з Марса. Я так старалася. – Ви впевненi, що це Людина з Марса? – Так. Бен… Бен Кекстон сказав, що ви один з тих, до кого можна звернутися. – Бен Кекстон, так? Я високо цiную впевн… тихо! – Гаршоу пiдняв руку, вимагаючи, щоб всi замовкли, а сам хмурився i слухав. Спершу вiн виглядав загнаним у кут; потiм на його обличчi вибухнуло здивування. – Серцебиття! Не зiйти менi з цього мiсця. Дорказ, нагору! Клiнiка – третя шухляда знизу у замкненiй частинi холодильника; пароль – «солодкi сни». Принеси всю шухляду i вiзьми кубик гiпосульфiту зi стерилiзатора. – Зараз! – Лiкарю, не треба стимуляторiв! Гаршоу повернувся до Джилл. – Що? – Вибачте, сер… Я просто медсестра… але цей випадок вiдрiзняеться. Я знаю. – М-м-м… зараз вiн мiй пацiент, сестро. Але десь рокiв сорок тому я зрозумiв, що я не Бог, i через десять рокiв пiсля цього усвiдомив, що я – навiть не Ескулап. Що ви хочете спробувати? – Я просто хочу спробувати розбудити його. Якщо з ним нiчого не робити, вiн iще бiльше заглибиться у цей стан. – Що ж… Вперед. Доки ви не вирiшите використати сокиру. Потiм ми спробуемо моi методи. – Так, сер. Джилл сiла на колiна бiля Смiта, м’яко намагаючись випрямити його кiнцiвки. Брови Гаршоу поповзли вгору, коли вiн побачив, що iй це вдалося. Джилл поклала голову хлопця собi на колiна i обережно колихала його у руках. – Будь ласка, прокинься, – тихо промовила вона. – Це Джилл… Твiй водний брат. Тiло ворухнулось. Дуже повiльно пiднялись груди. Потiм Смiт зробив довгий хриплий вдих i розплющив очi. Вiн глянув на Джилл i посмiхнувся дитячою посмiшкою. Джилл посмiхнулась у вiдповiдь. Потiм вiн роззирнувся довкола, i посмiшка зникла. – Все добре, – швидко сказала Джилл. – Вони всi друзi. – Всi друзi? – Правильно. Всi вони – твоi друзi. Не хвилюйся i не йди знову. Все добре. Вiн не вiдповiв, але широко розплющив очi, роздивляючись усе та всiх присутнiх. Вiн був схожий на кота на природi. Через двадцять п’ять хвилин Гаршоу вклав обох своiх пацiентiв у лiжко. До того як подiяла пiгулка, яку вiн iй дав, Джилл змогла розповiсти достатньо, щоб Гаршоу зрозумiв, що ризикуе головою. Бен Кекстон зник, вiн мав спробувати з’ясувати, як це вирiшити, а молодий Смiт був гарячий як вогонь… Хоча вiн мав би здогадатися про це, коли почув, хто вiн. Ну що ж, життя iнколи вмiе бути кумедним; це тимчасово вiдкине сiру нудьгу, що завжди чекае за рогом. Вiн глянув на маленький автомобiль, яким приiхала Джилл. Написи на боках повiдомляли: «Прокат Рiдiнг – фарбувальне наземне обладнання усiх видiв» i «Працюйте з голландцем!» – Ларрi, огорожа пiд напругою? – Нi. – Увiмкни ii. Потiм – iще до того, як стемнiе, – витри кожен найменший вiдбиток пальця з цiеi таратайки. Присмерком вiдвези ii на iнший бiк Рiдiнга, а краще – аж до Ланкастера, i залиш в кюветi. Потiм iдь у Фiладельфiю, спiймай шатл на Скрентон – i повертайся додому вже зi Скрентона. – Звiсно, Джубале. Скажiть, вiн що, справдi Людина з Марса? – Тобi б краще сподiватися, щоб це було не так. Тому що коли це вiн i вони спiймають тебе до того, як ти викинеш той непотрiб i вiзьмуть тебе з ним, то, очевидно, допитуватимуть з ударним лiхтариком. Але я думаю, що це таки вiн. – Я перевiрю. Менi потрiбно пограбувати кiлька банкiв на зворотному шляху? – Напевно, це найбезпечнiше з того, що ти можеш зробити. – Добре, бос… – Ларi завагався. – А ви не заперечуете, якщо я затримаюсь у Фiлi на нiч? – Що, в iм’я Господа, чоловiк може робити у Фiладельфii уночi? – Багато чого, якщо знати, куди дивитися. – Як тобi зручно. – Гаршоу розвернувся. – Сюди! Джилл прокинулась незадовго до вечерi, яка у цьому будинку зазвичай була десь о восьмiй. Вона вiдчувала, що вiдпочила, але ii не полишало вiдчуття тривоги – такоi сильноi, що вона втягнула повiтря з вентиляцii над ii головою i припустила, що лiкар приспав ii гiпнотично, та ще й додав заспокiйливе. Поки вона спала, хтось забрав брудний порваний вуличний одяг, у якому вона приiхала й залишив просту бiлу вечiрню сукню i босонiжки. Одяг чудово iй пiдiйшов, i Джилл вирiшила, що вiн, напевно, належить тiй, кого лiкар назвав Мiрiам. Вона прийняла ванну, зробила макiяж, розчесала волосся i спустилась вниз, до великоi вiтальнi, почуваючись iншою людиною. Дорказ вишивала, скрутившись у великому крiслi; вона пiдняла погляд, дружньо iй кивнула – так, наче Джилл завжди була частиною цього дому, – i повернулася до свого захопливого заняття. Гаршоу стояв, обережно помiшуючи якусь сумiш у високому холодному графинi. – Вип’ете? – сказав вiн. – Гм… Так, дякую. Вiн наповнив по вiнця два великi коктейльнi келихи i передав один iй. – Що це? – запитала вона. – Мiй власний рецепт: кометний коктейль. Третина горiлки, третина соляноi кислоти, третина води, двi дрiбки солi, плюс додайте маринованих жукiв. – Краще вiскi з содовою, – порадила Дорказ. Джилл помiтила, що бiля неi стояв такий самий келих. – Займайся своiми справами, – спокiйно порадив Гаршоу. – Гiдрохлоридна кислота корисна для травлення, а жуки додають вiтамiнiв i протеiнiв. Вiн пiднiс склянку Джилл i замислено промовив: – Ласкаво просимо до наших благородностей! Нас тут залишалось небагато. – Вiн майже спорожнив келих, знову наповнивши його, перед тим як сiсти. Джилл зробила обережний ковток, а потiм iще один, значно бiльший. Якi б там не були справжнi складники, напiй, здавалось, був саме тим, що iй потрiбно. Тепла хвиля гарного самопочуття м’яко поширювалося вiд живота до кiнцiвок. Вона випила десь половину, дозволивши Гаршоу долити ще. – Дивилися на нашого пацiента? – запитав вiн. – Нi, сер. Я не знала, де вiн. – Я перевiряв його кiлька хвилин тому. Спить як дитина. Думаю, що я дам йому iнше iм’я – Лазар. Як думаете, вiн захоче спуститись на вечерю? Джилл задумалась. – Докторе, я й справдi не знаю. – Що ж, якщо вiн прокинеться, я запитаю. Потiм вiн може приеднатися до нас чи замовити iжу у кiмнату, як забажае. Це Дiм Свободи, моя люба. Кожен робить лише те, що йому подобаеться… А коли зробить щось, що не сподобаеться менi, то я просто викину його звiдси. До речi, ви менi нагадали: я не люблю, коли мене називають «доктор». – Сер? – О, я не образився. Але коли вони починають прирiвнювати лiкарську справу до народних танцiв або до сучасного флай-фiшингу, я вiдчуваю, що ще не готовий пишатися цим титулом. Я не хочу пити розбавлений вiскi – i я не пишатимуся розбавленими науковими ступенями. Називай мене Джубалом. – О… Але ступенi в медицинi не були… розбавленi, як ви це називаете. – Нi. Але зараз – епоха, в якiй вони означають уже дещо iнше. Тож я не хочу пiдмiняти ступiнь доктора з посадою наглядача дитячого майданчика. Не звертай уваги. Дiвчинко, просто скажи, чому ти так переживаеш за цього пацiента? – Що? Я казала вам, Докт… Джубале. – Ви розповiли менi, що сталося, але не сказали, чому це сталося. Джилл, я бачу, як ви дивитесь на нього i говорите з ним. Вам не здаеться, що ви закохались у цього хлопця? Джилл була налякана. Вона глянула на Дорказ: та, здавалось, не чула розмови. – Боже, це абсурдно! – Я не бачу в цьому нiчого абсурдного. Ви дiвчинка, вiн хлопчик – це звичайне миле поеднання. – Але… Нi, Джубале, зовсiм нi. Я… Що ж, я думала, що його утримували як в’язня, i думала… Чи Бен думав, що йому може загрожувати небезпека. Я хотiла вiдстояти його права. – Гм… Люба моя, я завжди з пiдозрою ставився до безстороннього iнтересу. Здаеться, з гормонами у тебе все в порядку, тому це сталось або завдяки Бену, або через цього бiдолаху з Марса, або завдяки iм обом. Краще зiзнатись собi у власних мотивах та проаналiзувати iх. Тодi ти зможеш краще зрозумiти, куди прямуеш. А зараз скажи, чого ти хочеш вiд мене? На таке неочiкуване запитання Джилл вiдповiсти не змогла. Чого вона хотiла? Чого очiкувала? З того моменту, як перетнула свiй Рубiкон, вона не думала нi про що, окрiм втечi i того, як дiстатися будинку Гаршоу. У неi не було планiв. – Я не знаю. – Не думаю. Ти розказала менi достатньо, щоб я зрозумiв, що ти самовiльно пiшла з лiкарнi. Тож припустiмо, що ти, напевно, захочеш зберегти лiцензiю. Тому, поки ти спала, я дозволив собi вiдправити повiдомлення твоiй старшiй медсестрi з Монреаля. Ти попросила про термiнову двотижневу вiдпустку через раптову хворобу родички. Добре? Ти зможеш дiзнатися деталi пiзнiше. Джилл вiдчула раптову хвилю полегшення. Через свiй характер вона поховала всi переживання щодо власного благополуччя тiеi митi, коли прийняла рiшення; тим не менше десь глибоко всерединi вона вiдчувала якийсь тягар – через те, як вчинила зi своею бездоганною професiйною репутацiею. – О, Джубале, дякую! – сказала вона, а потiм додала: – Не думаю, що зможу зараз когось доглядати: сьогоднi в мене вихiдний. – Добре. Тодi ти в укриттi. Чим бажаеш зайнятися? – У мене не було часу подумати… Гадаю, потрiбно зв’язатися з банком, щоб отримати трохи грошей… – Вона замовкла, намагаючись згадати свiй баланс. Вiн нiколи не був великим, i вона iнколи забувала цифри… Джубал вiдволiк ii: – Якщо ти вийдеш на зв’язок з банком, то негайно отримаеш копiв на порозi. Чи не краще залишитись тут, поки вся ця iсторiя трохи стихне? – О, Джубале, я б не хотiла обтяжувати тебе. – Ти вже обтяжила мене. Не хвилюйся про це, дитинко. Тут завжди е гостi – однi приходять, iншi йдуть… Одна родина жила тут сiмнадцять мiсяцiв. Але нiхто не обтяжуе мене проти моеi волi, тож розслабся. Якщо ти будеш така ж корисна, як i гарна, то можеш залишатися тут вiчно. А зараз про нашого пацiента: ти сказала, що хочеш вiдстояти його права. Припускаю, ти очiкуеш, що я можу в цьому допомогти? – Ну, я… Бен казав… Здаеться, Бен думав, що ви допоможете. – Менi подобаеться Бен, але вiн не говорить вiд мого iменi. Менi взагалi нецiкаво, отримае вiн своi права чи нi: я не пiдтримую цю дурню про «Справжнього принца». Його права на Марс – головний бiль юристiв, i я, як юрист, не зобов’язаний поважати iх. Що ж до багатства, то, думаю, вiн його отримае: ця ситуацiя залежить вiд кипiння пристрастей iнших людей, а також вiд наших дивних племiнних звичаiв; вiн сам не заробив жодноi копiйки. Гадаю, йому пощастить, якщо вони не обдеруть його як липку, але я не шукатиму у газетах повiдомлень про те, чим все закiнчиться. Якщо Бен очiкував, що я буду вiдстоювати права Смiта, то ти прийшла не туди. – Що ж… – Джилл вiдчула раптову самотнiсть, – думаю, менi краще помiркувати про те, щоб його перевезти звiдси. – О нi! Хiба що ти дiйсно цього хочеш. – Але я думала… Ви сказали… – Я сказав, що не зацiкавлений у павутиннi юридичних вигадок. Але пацiент i гiсть пiд моiм дахом – це зовсiм iнша справа. Вiн може залишитись, якщо схоче. Я просто хотiв пояснити, що не маю намiру втручатися в полiтику, щоб втiлити якiсь романтичнi iдеi, що могли виникнути у тебе чи у Бена Кекстона. Моя люба, я завжди думав, що працюю для людства… І менi було приемно так думати. Потiм я виявив, що людство не хоче, щоб я працював для нього; iнакше кажучи – що воно вiдкидае будь-якi спроби допомагати йому. Тож зараз я роблю те, що подобаеться Джубалу Гаршоу. І вiн повернувся до Дорказ так, наче тема була вичерпана. – Час вечеряти – чи не так, Дорказ? Хтось цим займаеться? – Мiрiам. – Вона вiдклала вишивку та встала. – Я нiколи не мiг зрозумiти, як саме цi дiвчата розподiляють мiж собою роботу. – Бос, як би ви про це дiзнались? Ви ж нiколи нiчого не робите. – Дорказ поляскала його по животi. – Але й нiколи не пропускаете смачненького. Почувся звук гонгу, i вони пiшли iсти. Якщо вечерю готувала рудоволоса Мiрiам, то, очевидно, вона робила це, користуючись усiма сучасними благами, – i вже сидiла за столом, свiжа та вродлива. Окрiм трьох секретарок тут був молодий чоловiк, трохи старший вiд Ларрi, до якого зверталися «Дюк» i який втягнув Джилл у розмову так, нiби вона завжди жила там. Було присутне також подружжя середнього вiку, яких не представили взагалi; вони iли так, наче були в ресторанi, i вийшли з-за столу, щойно скiнчили трапезу, не сказавши анi слова. Розмова за столом була жива та ненав’язлива. Обслуговування забезпечувалось машинами не-андроiдами, якими з-за столу керувала Мiрiам. Їжа була чудовою; наскiльки могла визначити Джилл – жодного синте. Але не схоже було, що це задовольняло Гаршоу. Вiн скаржився, що чи його нiж тупий, чи м’ясо жорстке, чи i те i те разом; звинуватив Мiрiам в тiм, що вона подала на стiл недоiдки. Його, здавалося, нiхто не чув; але, коли Анна поклала нiж з виделкою, Джилл почала непокоiтись за Мiрiам. – Вiн згадував, що готувала його мати, – холодно зазначила Анна. – Вiн починае думати, що знову став босом, – погодилась Дорказ. – Як довго це тривае? – Десь днiв десять. – Надто довго. – Анна перезирнулася з Дорказ i Мiрiам; усi вони встали. Дюк продовжував iсти. Гаршоу поспiхом сказав: – Погляньте-но сюди, дiвчата, не на iжу. Почекайте, поки… Але вони не звертали уваги на його заперечення. Вони пiдiйшли впритул; машина обслуговування швидко звiльнила iм шлях. Тодi Анна взяла його за ноги, двi iншi – за руки; розсувнi дверi розчинились, i вони винесли волаючого Гаршоу з кiмнати. Через кiлька хвилин почувся сплеск, пiсля чого крики стихли. Три жiнки вiдразу ж повернулися – навiть не надто розтрiпанi. Мiрiам сiла i звернулась до Джилл: – Ще салату? Гаршоу повернувся кiлькома хвилинами пiзнiше, вбраний у пiжаму та халат замiсть вечiрнього пiджака, який був на ньому до того. Одна з машин прибрала його тарiлку, щойно його винесли з-за столу; зараз же ii знову поставили на мiсце, i вiн продовжив iсти. – Я казав, – зазначив вiн, – що жiнка, яка не вмiе готувати, – це бездарнiсть. Якщо не почнете хоч трохи тут господарювати, я замiню вас усiх на собаку, а потiм застрелю ii. Що на десерт, Мiрiам? – Полуничний пирiг. – О, це вже щось. Ви всi помилуванi до середи. Джилл переконалась, що iй не обов’язково розумiти, як саме працюе домашне господарство Джубала Гаршоу: вона могла робити все, що хотiла, i нiкому не було до цього дiла. Пiсля вечерi вона пiшла у вiтальню, маючи намiр переглянути вечiрнiй випуск новин по стерео – непокоiлась через те, що може згадуватися у ньому. Але вона не змогла знайти жодного стереоприймача. Добре подумавши, вона не змогла згадати, чи бачила хоча б один такий пристрiй у будинку. Тут не було i газет – попри величезну кiлькiсть книг та журналiв. Нiхто не приеднався до неi. Через певний час ii зацiкавило, котра зараз година. Вона залишила свiй годинник нагорi, у сумочцi, тож озирнулась, шукаючи довкола годинник. Але не побачила жодного, – i потiм, порпаючись у чудовiй пам’ятi, так i не згадала, чи бачила хоча б один у якiйсь iз кiмнат цього будинку. Але вона вирiшила, що краще пiде спати, – немае значення, котра тепер година. Одна зi стiн була заповнена книгами – як на полицях, так i на пiдставках для котушок. Вона знайшла котушку з Кiплiнговою «Простою iсторiею» i радiсно пiднялась з нею нагору. Тут на неi чекала ще одна маленька несподiванка. Лiжко у кiмнатi, що iй видiлили, було сучаснiшим вiд наступного тижня: з функцiею автоматичного масажу, кавоваркою, клiмат-контролем, читальною машиною i так далi; але будильника в ньому не було: на його мiсцi розташовувалася лише пласка кришка. Джилл знизала плечима i вирiшила, що, напевно, однаково не засне. Вона вповзла на лiжко, вставила котушку у читальну машину, лягла i почала переглядати рядки, що рухались дошкою. Досить скоро контроль швидкостi висковзнув з ii розслаблених пальцiв, свiтло згасло, i Джилл заснула. Джубал Гаршоу не заснув так легко: вiн злився на себе. Його внутрiшнiй iнтерес до ситуацii охолонув, i, зрозумiло, почалася реакцiя. Що ж, понад пiвстолiття тому вiн гарячково присягнувся, що нiколи бiльше не пiдбиратиме покинутих кошенят, а зараз, о численнi груди Матерi-Венери, вiн примудрився пiдiбрати одразу двох… Нi, трьох – якщо рахувати й Бена Кекстона. Той факт, що вiн порушував свою обiтницю бiльше разiв, нiж рокiв, протягом яких брав iнтерв’ю, не надто його хвилював – його мозок не переймався такими дрiбницями, як логiчнiсть чи послiдовнiсть. Не бiльше, нiж присутнiстю двох в’язнiв, що спали пiд його дахом та iли за його столом. Вiн був не з тих, хто рахував кожну копiйку. За останне столiття свого бурхливого життя вiн кiлька разiв бiднiв, а також бував навiть багатшим, нiж зараз, однак ставився до цього, як до змiни погоди, i нiколи не звертав уваги на подiбнi речi. Але дурнуватий галас, який, як вiн знав, обов’язково пiднiметься, коли детективи вистежать цих дiтей, передчасно псував йому настрiй. Джубал вважав, що вони точно попадуться: таке наiвне дитя, як Джилл, залишило за собою слiд, гiдний клишоногоi корови! Годi було й очiкувати чогось iншого. Пiсля того як люди приходять до його святилища, ставлять дурнi запитання й висувають дурнi вимоги, вiн, Джубал Гаршоу, мусить приймати рiшення й дiяти. Хоча вiдколи вiн дiйшов фiлософського висновку щодо того, що всi дii марнi, плани на майбутне дратували його. Вiн не очiкував розсудливоi поведiнки вiд людських iстот, бо вважав бiльшiсть з них гарними кандидатами для захисного утримання та вологого обгортання. Вiн просто щиро хотiв, щоб вони дали йому спокiй! Всi, крiм тих, кого вiн сам обрав собi у партнери по грi. Джубал був свято впевнений, що, якби його залишили самого, вiн би вже давно досяг нiрвани… Пiрнув би на свое дно i зник би з очей, як тi iндiйськi факiри. Ну чому вони не можуть залишити людину на самотi? Близько опiвночi вiн втомлено витягнув свою двадцять сьому сигарету i сiв; у кiмнатi увiмкнулось свiтло. – Сюди! – крикнув вiн у мiкрофон бiля лiжка. Вже скоро зайшла Дорказ, одягнена у халат i капцi. Вона широко позiхнула i сказала: – Так, бос? – Дорказ, останнi двадцять чи тридцять рокiв я був жалюгiдним, марним, нiкчемним паразитом. Вона, знову позiхаючи, кивнула. – Всi це знають. – Навiть не думай пiдлещуватися. У життi кожноi людини настае такий момент, коли вона мае припинити мислити розумно, встати i почати дiяти: нанести удар за свободу та перемогти негiдникiв. – Гм… – Тож досить позiхати, час настав. Вона глянула на себе. – Напевно, менi краще одягнутися. – Так. І розбуди iнших дiвчат: на нас чекае багато справ. Вилий вiдро холодноi води на Дюка i скажи, щоб протер базiкалку вiд пилу i притяг ii сюди для вивчення. Менi потрiбнi новини – усi. Дорказ здавалася втомленою i досi сонною. – Ти хочеш, щоб Дюк принiс стерео? – Ти мене почула. Передай йому: якщо це неможливо, хай вiн обере потрiбний напрямок i йде собi. А зараз зберися: у нас купа справ на всю нiч. – Добре, – iз сумнiвом погодилась Дорказ. – Але я от думаю, чи не потрiбно спочатку перевiрити, чи немае у вас жару. – Тихо, жiнко! Дюк принiс стереоприймач для Джубала Гаршоу саме вчасно – щоб той змiг подивитися останнiй повтор другого телефонного iнтерв’ю з «Людиною з Марса». У коментарях йшлося й про чутки, що Смiт переiхав в Анди. Джубал додав два i два, отримав двадцять два, пiсля чого весь ранок комусь телефонував. На свiтанку Дорказ принесла снiданок: шiсть сирих яець, збитих з брендi. Поки вiн iх пив, думав про те, що однiею з переваг довгого та насиченого життя е те, що вiн знайомий з усiма бiльш-менш важливими людьми – i за потреби може усiм iм подзвонити. Гаршоу пiдготував бомбу з часовим механiзмом, але вирiшив не натискати на спусковий гачок, аж доки обставини не змусять його це зробити. Вiн одразу зрозумiв, що уряд може знову ув’язнити Смiта, мотивувавши це тим, що той не може дбати про себе самостiйно, – i з цим Гаршоу був згодний. Несподiвано йому спало на думку, що Смiт водночас божевiльний з юридичноi точки зору за всiма ii нормами; що вiн страждае на неврологiчний розлад з медичноi – як жертва подвiйних ситуацiйних психозiв, унiкальних та величезних за масштабом: адже, по-перше, його виростили не люди, а по-друге, його несподiвано кинули в абсолютно iнопланетне для нього суспiльство. Тим не менше вiн взяв до уваги той факт, що як юридичне розумiння здорового глузду, так i медичне поняття психозу не пасуе для цього випадку. Тут була людська iстота, яка повнiстю, з очевидним успiхом пристосувалася до iнопланетного суспiльства… як слухняна дитина. Чи зможе той же суб’ект, вже як дорослий зi сформованими звичками та направленим мисленням, пристосуватися знову – i чи буде це значно важче для дорослого, дитини? Доктор Гаршоу мав намiр все це з’ясувати. Вперше за десятилiття вiн справдi зацiкавився медичною практикою. Крiм цього, вiн захопився думкою подражнити тих, хто нинi був при владi. У ньому було бiльше жорсткоi анархii, що була полiтичним правом кожного американця вiд народження; протистояння сам на сам iз планетарним урядом давало йому бiльше гострих вiдчуттiв, анiж вiн вiдчував за усе свое життя. Роздiл 11 Навколо невеликоi зiрки класу G, досить далеко вiд межi галактики середнього розмiру, пiд впливом трохи модифiкованого зворотно квадратичного закону, що формував простiр навколо них, планети оберталися як завжди, як i мiльярди рокiв до цього. Три з них були достатньо великими, щоб iх помiтили; решта, розмiром не бiльшi вiд гальки, ховалися у вогняних кiльцях великих планет або губилися у темному просторi космосу. Всi вони, як бувае зазвичай у таких випадках, були зараженi примхою викривленоi ентропii, яку називали життям; на третiй та четвертiй планетах температура поверхнi змiнювалася циклами, залежно вiд замерзання монооксиду гiдрогену, внаслiдок чого на них виникли розвиненi форми життя, досить схожi для того, щоб з’явилася можливiсть соцiального контакту. Давнi марсiани з четвертоi планети не вважали за потрiбне турбувати себе контактами з Землею. Личинки iх раси весело стрибали поверхнею Марса, навчаючись жити, i вiсiм з дев’яти помирали в цьому процесi. Дорослi марсiани суттево вiдрiзнялися вiд личинок тiлом та розумом. Вони досi збиралися у чарiвних, казкових мiстах, де поводилися так само тихо, як личинки шумно, – й мали навiть бiльше справ, зайнятi складним i багатим життям свiдомостi. Життя дорослих не було цiлковито вiльне вiд працi у ii людському розумiннi; у них все ще була планета, про яку треба було дбати: рослинам слiд було говорити, коли i де рости; личинок, котрi пройшли навчання й вижили, потрiбно було зiбрати, плекати, запилити, а отриманi яйця доглядати й споглядати, щоб вони дозрiли правильно; вiдпрацьованих личинок слiд було переконати в тiм, щоб тi покинули дитячi забави й перетворилися на дорослих. Все це треба було робити – але iх присутнiсть у «життi» на Марсi можна було порiвняти з вигулюванням собаки двiчi на день людиною, яка мiж цими приемними прогулянками контролюе роботу планетарноi корпорацii. Навiть якщо ти – Арктур ІІІ[17 - Найяскравiша зiрка в сузiр’i Волопаса, червоний гiгант, у 28 разiв бiльший та у 100 разiв яскравiший за Сонце.], цi щоденнi прогулянки можуть справити враження найвизначнiших занять магнатiв – десь так, як людина здаеться рабинею собаки. Марсiани i люди були свiдомими формами життя, але вони розвивались у абсолютно рiзних напрямках. Уся поведiнка людей, уся мотивацiя, всi надii та страхи були рясно забарвленi та сильно керованi людським, трагiчно та дивно прекрасним шаблоном вiдтворення. Це стосувалося й марсiан, але нiби в дзеркальному вiдбитку. На Марсi iснував ефективний бiполярний шаблон, звичний у цiй галактицi, але у марсiан вiн так вiдрiзнявся вiд терранського, що назвати його «статтю» могли лише бiологи: людськi психiатри наполягали б на тому, що це – не стать. Марсiанськi личинки були жiнками, а всi дорослi – чоловiками. Але в кожному випадку – лише за функцiею, не за психологiею. Полярнiсть «чоловiк – жiнка», якiй пiдлягало все людське життя, не могла iснувати на Марсi. Тут не було можливостi «одруження». Дорослi були величезнi: першим людям, якi iх побачили, вони нагадали криголами пiд вiтрилом. Вони були пасивнi фiзично, але активнi ментально. Личинки ж були товстими, пухнастими сферами, пружними та сповненими безглуздоi енергii. Неможливо було провести паралель мiж людською та марсiанською психологiчною основою. Людська бiполярнiсть була водночас i скрiплюваною силою, i стимулом для людськоi поведiнки: вiд сонетiв до ядерних рiвнянь. Якщо будь-яка iстота вважае, що людськi психологи перебiльшують цей факт, – дозвольте iй пошукати у патентних конторах, бiблiотеках i мистецьких галереях твори евнухiв. Марс, влаштований iнакше, нiж Земля, звернув мало уваги на «Посланницю» та «Чемпiона». Двi подii сталися надто недавно для того, щоб iх помiтили, бо якби марсiани користувалися газетами, то одного випуску на терранське столiття було б цiлком досить. Контакт з iншими расами не був для марсiан чимось новим; таке траплялося ранiше i трапиться знову. Коли ще одна нова раса була повнiстю грокнута, потiм (через терранське тисячолiття чи десь так) приходив час дiяти – якщо це було потрiбно. На Марсi сучаснi важливi подii були трохи iншими. Вiддiленi Старiйшини побiжно вирiшили вiдправити людське пташеня грокнути все, що вiн мiг, на третiй планетi, а потiм знову повернулися до серйозних справ. Незадовго до того, десь у терранськi часи Цезаря Августа, марсiанський митець створив мистецький твiр. Його можна було назвати, не згрiшивши проти iстини, вiршем, музичною композицiею чи фiлософським трактатом: це була серiя емоцiй, впорядкованих у трагiчнiй, логiчнiй неминучостi. Оскiльки люди могли осягнути його так само, як слiпий вiд народження зрозумiти з пояснень, що таке захiд сонця, то не мало значення, до якоi саме категорii людськоi творчостi його можна було б зарахувати. Важливо було те, що митець випадково вiддiлився вiд тiла до того, як закiнчив свiй шедевр. Неочiкуване вiддiлення завжди було рiдкiстю на Марсi. У таких справах марсiани надавали перевагу тому, щоб життя було замкненим колом з фiзичною смертю, яка наступала у слушний, обраний момент. Проте цей митець так заглибився у власну роботу, що забув отямитися; коли ж його вiдсутнiсть помiтили, тiло вже не пiдходило для iжi. Сам вiн не помiтив вiддiлення i просто продовжував творити. Марсiанське мистецтво чiтко подiлялося на двi категорii: створене живими дорослими, – сильне, часто навiть радикальне та грубе; мистецтво Старiйшин – зазвичай консервативне, надзвичайно складне та очiкувано зi значно вищим рiвнем технiки виконання. Цi два види мистецтва оцiнювали окремо. За якими стандартами варто було оцiнити цей твiр? Вiн перекидав мiсток вiд загального до конкретного; повнiстю його завершив Старiйшина. З iншого боку, творець, який через вiдчуженiсть усiх митцiв навiть не помiтив змiни свого статусу, продовжив роботу так, наче все ще був цiльним. Чи, може, це був новий вид мистецтва? Чи можна було завдяки несподiваному вiддiленню вiд тiла митцiв пiд час роботи створити такi витвори знову? Старiйшини у пасивнiй згодi обговорювали захопливi можливостi впродовж столiть, i всi цiльнi марсiани з нетерпiнням чекали iхнього вердикту. Цим питанням так цiкавилися тому, що це було не абстрактне, а надзвичайно емоцiйне та релiгiйне (у терранському розумiннi) мистецтво: у ньому описувався контакт мiж марсiанською расою та жителями п’ятоi планети. Ця подiя трапилася дуже давно, проте залишалася важливою та викликала iнтерес у марсiан так само, як у людей – смерть однiеi iстоти вiд розп’яття на хрестi через два терранськi тисячолiття. Марсiанська раса зiткнулася з жителями п’ятоi планети, повнiстю iх грокнула – i вона дiяла своечасно: залишки астероiдiв – це все, що залишилося i збереглося вiд цiеi подii, а марсiани продовжували плекати та шанувати знищений ними народ. Цей новий мистецький твiр був однiею з багатьох спроб цiлковито грокнути всi частини прекрасного досвiду у всiй його складностi в одному творi. Але перед тим, як його оцiнити, потрiбно було грокнути, як це зробити. А це була дуже складна проблема. На третiй планетi Валентин Майкл Смiт не переймався пекучими питаннями Марса; вiн нiколи не чув про них. Марсiанський вихователь та воднi брати не переобтяжували його тим, чого вiн не змiг би осягнути. Смiт знав про знищення п’ятоi планети та його емоцiйне значення так, як будь який школяр вивчае Трою чи Плiмутську скелю[18 - Плiмутська скеля – мiсце висадки переселенцiв-пуритан в Пiвнiчнiй Америцi у 1620 роцi.]; але йому не показували мистецтво, яке вiн не мiг би грокнути. Його знання були унiкальними – значно глибшими, нiж у пташенят з його гнiзда, але значно меншими, нiж у дорослих; його вихователь та порадники вихователя серед Старiйшин принагiдно цiкавилися тим, як багато й чого саме зможе навчитися це iнопланетне пташеня. З результатiв вони бiльше дiзналися про потенцiал людськоi раси, анiж сама ця раса знала про себе: Смiт iз задоволенням грокав те, чого не знала ранiше жодна iнша людська iстота. Але саме зараз Смiт просто насолоджувався своею безтурботнiстю, якоi не вiдчував уже багато рокiв. В особi Джубала вiн здобув нового водного брата; у нього з’явилося багато нових друзiв, i вiн насолоджувався захопливим новим досвiдом такоi калейдоскопiчноi якостi, що у нього не було часу iх грокнути; вiн мiг просто вiдкласти iх, щоб перезавантажити знову потiм, на дозвiллi. Брат Джубал запевнив його, що вiн швидше грокне це дивне та красиве мiсце, якщо навчиться читати, i витратив цiлий день, щоб навчити його читати гарно та швидко, а Джилл показувала та вимовляла для нього слова. Це означало витримати без басейну цiлий день, що було великою жертвою, оскiльки плавання (якось вiн зрозумiв, що це було фактично дозволено) було сповнене не тiльки естетичного захвату, а й майже непереборного релiгiйного задоволення. Якби не Джилл та Джубал, то вiн би узагалi нiколи не вилазив з басейну. Оскiльки йому не дозволяли плавати вночi, то ночами вiн читав. Смiт ковтнув Британську енциклопедiю i закусив медичними та юридичними довiдниками Джубала на десерт. Брат Джубал побачив, як швидко вiн гортае одну з книг, зупинив його та запитав, що саме вiн запам’ятав. Смiт обережно вiдповiв, тому що це було схоже на тести, якi йому час вiд часу давали Старiйшини. Вiдповiдi, здавалося, трохи засмутили його водного брата, i Смiт обрав за необхiдне зануритися у годинний розгляд цiеi думки, щоб бути точно впевненим, що вiдповiдав словами, написаними в книзi, – навiть тодi, коли ще не грокнув iх усi. Але вiн вiддавав перевагу не книгам, а басейну – особливо коли Джилл, Мiрiам, Ларрi, Анна та решта оббризкували одне одного. Вiн ще не навчився плавати так, як вони, але вперше усвiдомив, що може робити щось, чого вони не вмiють. Смiт просто пiшов на дно i лiг там, занурившись у тихе блаженство – пiсля чого його витягли з таким хвилюванням, що ледь не змусили зануритися в транс. Для нього не було очевидним те, що це пов’язано з його благополуччям. Пiзнiше того ж дня вiн показав це вмiння Джубалу, залишаючись на днi впродовж прекрасноi години, i спробував навчити цьому свого брата Джилл. Але ii це так стурбувало, що вiн припинив. Це було перше чiтке розумiння того, що iснують речi, якi вiн може робити, а його новi друзi – нi. Смiт про це довго розмiрковував, намагаючись грокнути повноту цiеi думки. Смiт був щасливий, а ось Гаршоу – не дуже. Вiн продовжував своi звичнi буднi безцiльного байдикування, що вирiзнялися лише випадковими та незапланованими оглядами його пiддослiдного кролика – Людини з Марса. Вiн не складав для Смiта нi розкладу, нi програми занять, нi регулярних фiзичних перевiрок, а просто дозволяв йому робити те, що подобалося: шалено бiгати, як цуценя, що росте на ранчо. Оскiльки Джубал скептично ставився до чоловiкiв, яких виховали жiнки, то сердито стверджував, що того догляду, який Смiт отримував вiд Джилл, було бiльше нiж достатньо. Проте Джиллiан Бордмен робила трохи бiльше, нiж просто вчила Валентина Смiта основам людськоi соцiальноi поведiнки, – а довго вчити його було i не потрiбно. Тепер вiн iв за столом разом з iншими, самостiйно одягався (щонайменше Джубал так думав; вiн подумки зробив собi примiтку – запитати у Джилл, чи вона все ще йому допомагае); гарно пристосувався до дуже невимушених звичаiв у домi та, здавалося, був здатний впоратися з бiльшiстю нових знань на рiвнi «мавпочка бачить, мавпочка робить». Вперше за столом Смiт почав iсти, використовуючи лише ложку, а м’ясо для нього порiзала Джилл. До кiнця вечерi вiн намагався iсти так, як iдять iншi. Наступного разу пiд час трапези його манери за столом точно копiювали манери Джилл, включно з надмiрною манiрнiстю. Навiть подвiйне вiдкриття того, що Смiт навчився читати зi швидкiстю електронного сканування, повнiстю запам’ятовуючи все, що прочитав, не спокусили Гаршоу створити «програму» Смiта з контролем, обмеженнями та кривими прогресу. Гаршоу мав зухвалу покiрнiсть людини, яка знала так багато, що була впевнена в своему незнаннi. Тому вiн не бачив сенсу у «вимiрюваннях» – якщо вiн не знав точно, що саме мае вимiрювати. Натомiсть вiн обмежився особистими записами, якi робив без будь-якого намiру публiкувати своi спостереження. Проте поки Гаршоу насолоджувався спогляданням того, як ця унiкальна тваринка перетворюеться на iмiтацiю копii людськоi iстоти, ця розвага не приносила йому задоволення. Як i Генеральний Секретар Дуглас, Гаршоу очiкував неминучого. Його напруженiсть зростала: вiн усвiдомив, що змусив себе дiяти, очiкуючи, що проти нього виступить частина уряду. Його дратувало, навiть злило те, що й досi нiчого не сталося. Прокляття! Та чи копи у Федерацii такi тупi, що не змогли вiдстежити наiвне дiвчисько, яке протягло непритомного чоловiка через весь округ? Чи – i це було ймовiрнiше – вони вже прямують сюди? Чи, можливо, навiть уже встановлюють спостереження за його будинком? Останне припущення розлютило Гаршоу; для нього думка про те, що уряд може шпигувати за його домом, його фортецею, з будь-чим – вiд бiноклiв до радарiв – викликала таку ж вiдразу, як думка оприлюднити свое листування. «А вони могли зробити i це також!» – похмуро нагадав вiн собi. Уряд! Три чвертi паразитичних та одна чверть тупих нездар… О, вiн припускав, що людина, ця соцiальна тварина, не могла обiйтися без уряду – не бiльше, нiж окрема людина могла б уникнути довiчного рабства свого кишкiвника. Але Гаршоу не повинно було це подобатися. Просто тому, що коли зло було невiдворотне, не було потреби називати його добром. Вiн хотiв би, щоб той уряд кудись пiшов i зник. Але можливо (чи навiть ймовiрно): урядовцi знали, де переховуеться Людина з Марса? І вони самi вирiшили залишити все так, як було, – поки готували… Що саме? Якщо так, то як довго це триватиме? І як довго вiн зможе тримати свою захисну «бомбу з годинниковим механiзмом» у бойовiй готовностi? І де, в чорта, той безрозсудний молодий iдiот Бен Кекстон? Джилл Бордмен витягла його з духовного байдикування: – Джубале? – Що? О, це ти, яснi оченята. Вибач, я замислився. Сiдай. Вип’еш чогось? – О, нi, дякую. Джубале, я хвилююся. – Це нормально. А хто нi? Як же гарно, по-лебединому, ти пiрнула. Погляньмо на це ще раз. Джилл прикусила губу – так, наче iй було дванадцять. – Джубале! Будь ласка, послухайте! Я жахливо хвилююся. Вiн кивнув. – У такому разi витрися. Вiтер стае прохолодним. – Менi не холодно. Джубале? Я можу залишити Людину з Марса тут? Ви ж подбаете про нього? Гаршоу заплющив очi. – Звичайно, вiн може тут залишитися. Тобi це вiдомо. Дiвчата доглянуть його… А я час вiд часу стежитиму за ними. Припустiмо, що з цим не буде проблем. Ти iдеш? Вона не дивилася йому в очi. – Так. – Гм… Тобi завжди тут радi. Але, звiсно, ти можеш пiти, якщо хочеш. – Що? Але, Джубале, я не хочу йти! – Тодi не йди. – Та мушу! – Краще поясни. Я не зрозумiв. – Хiба ви не бачите, Джубале? Менi тут подобаеться – ви надзвичайно гарно до нас ставилися! Але я не можу бiльше тут залишатися. Не тодi, коли Бен зник. Я повинна розшукати його. Гаршоу сказав лише одне слово – емоцiйне, грубе та вульгарне. Потiм додав: – Як ти плануеш його шукати? Вона спохмурнiла: – Не знаю. Але я бiльше не можу просто сидiти тут, байдикувати i плавати, коли вiн зник. – Джиллiан, я вже казав тобi ранiше: Бен уже дорослий хлопчик. Ти йому не мати i не дружина. А я йому не сторож. Нiхто з нас не несе за нього вiдповiдальностi… І нiхто не вимагае, щоб ти його шукала. Правда ж? Джилл опустила погляд i пальцем колупалася в травi. – Нi, – визнала вона, – я не маю на Бена жодних прав. Я просто знаю… що якби зникла я… Бен би мене шукав, аж доки не знайшов. Тож я мушу шукати його! Джубал подумки прокляв усiх давнiх богiв, що якимось чином були причетнi до створення дивацтв людськоi раси, потiм вголос сказав: – Добре, добре. Якщо ти мусиш, то дозволь додати сюди логiки. Ти плануеш найняти професiоналiв? Скажiмо, приватну детективну фiрму, яка займаеться зниклими людьми? Вона здавалася нещасною. – Думаю, так було б найкраще. О, я нiколи не наймала детективiв. Це дорого? – Достатньо. Джилл зблiдла. – Як думаете, вони дозволять менi платити… гм… частинами щомiсяця? Чи якось iще? – Готiвка на сходах – iхнiй звичний спосiб. Припини так хмуритися, дитя; я сам планував зайнятися цим. Намагаючись знайти Бена, я вже найняв кращих iз кращих у цiй сферi, тож тобi не потрiбно закладати свое майбутне, щоб найняти гiрших iз кращих. – Ви менi не говорили! – Не було потреби. – Але, Джубале! Що вони з’ясували? – Нiчого, – коротко вiдповiв вiн. – Нiчого вартого звiту. Тож i не було потреби наганяти на тебе ще бiльший смуток розповiдями про це. – Джубал нахмурився. – Коли ти тут з’явилася, я думав, що не обов’язково хвилюватися про Бена, бо вважав, так само як i його помiчник, той хлопець Кiлгаллен, що Бен пiшов якимсь новим слiдом… І що коли вiн завершить своi справи, то зателефонуе. Бен не з тих, хто сидить на мiсцi: це його робота, – вiн зiтхнув, – але тепер я так не думаю. Той тупоголовий Кiлгаллен дiйсно отримав повiдомлення через статпринтер, – ймовiрно, вiд Кекстона, – де йшлося про те, що Бена не буде кiлька днiв; моя людина не лише бачила його, а й сфотографувала та перевiрила. Нiякоi пiдробки: повiдомлення дiйсно вiдправили. Джилл задумалася: – Мене дивуе, чому Бен у той же час не вiдправив повiдомлення менi. Це на нього не схоже: вiн дуже уважний. Джубал стримав важке зiтхання: – Скористайся головою, Джиллiан. Лише те, що на пакетi написано «Цигарки», ще не означае, що у ньому дiйсно цигарки. Ти прийшла сюди минулоi п’ятницi. Кодування на повiдомленнi показуе, що його заповнили у Фiладельфii, на станцii приземлення «Паолi Флет» – пiсля десятоi тридцять ранку, якщо бути точним, у четвер, о 10:34. Його переслали через кiлька хвилин пiсля того, як заповнили, – i одразу ж отримали: тому що в Беновому офiсi е статпринтер. А зараз ти скажи менi: чому Бен надiслав друковане повiдомлення у свiй офiс, у робочий час – замiсть зателефонувати? – Не думаю, що вiн робив так зазвичай. Щонайменше я б так не робила. Телефон – це нормальний… – Але ти – не Бен. Я можу придумати з десяток причин для людини Беновоi професii: щоб уникнути непорозумiнь; щоб пiдстрахуватися друкованим записом у файлах «I.T.&T» з юридичноi точки зору; щоб вiдстрочити вiдправлення повiдомлення. Тобто причин безлiч. Кiлгаллен не побачив у цьому нiчого дивного, i той простий факт, що Бен – чи синдикат, на який вiн працюе, – встановив в офiсi казна-який дорогий приватний статпринтер, доводить, що Бен постiйно ним користувався. Проте детективи, яких я найняв, дуже пiдозрiливi; якщо вiрити тому повiдомленню, то о десятiй тридцять чотири у четвер Бен був на «Паолi Флет». Тож один з детективiв поiхав туди. І ось, Джилл: те повiдомлення вiдправили не звiдти. – Але… – Один момент. Повiдомлення було там заповнене, але не створене. Їх або набирають на стiйцi, або замовляють телефоном. Набране на стiйцi покупець може отримати надрукованим – чи попросити передачу факсимiле почерку та пiдпису… Але якщо воно заповнене телефонним шляхом, то до того, як його можна буде сфотографувати, його повиннi надрукувати в офiсi систематизацii. – Так, звiсно. – Хiба це нiчого не дае, Джилл? – Гм… Джубале, я така схвильована, що не можу мiркувати розсудливо. Що це дае? – Заспокойся; це б не дало нiчого навiть менi. Але професiонали, якi працюють на мене, дуже прискiпливi: один iз них приiхав у Паолi з переконливим статпринтом, зробленим з фотографii, яку у Кiлгаллена поцупили з-пiд носа, разом з вiзитками та посвiдченням особи, що пiдтверджували, що вiн i е адресат – Озберт Кiлгаллен. А потiм – з його батькiвськими манерами та вiдвертим обличчям – вiн витягнув з молодоi ледi, працiвницi «I. T. & T», дещо з того, що, згiдно з Конституцiею, розголошувати не можна i що вона розповiла б в iншому разi хiба що перед судом. Так чи так, дiвчина запам’ятала, як отримала й опрацювала те повiдомлення. Зазвичай вона б не звернула уваги на одне iз сотень повiдомлень: вони влiтають iй у вуха, вилiтають з кiнчикiв пальцiв i зникають, збереженi на заповнених мiкропринтах. Але, на щастя, ця молода ледi – одна з Бенових вiдданих прихильниць; вона читае його колонку «Вороняче гнiздо» щовечора – i це жахливий гандж. – Джубал замислено дивився кудись удалину. – Сюди! З’явилася Анна, з якоi крапала вода. – Нагадай менi, – сказав iй Джубал, – написати популярну статтю про постiйне читання новин. Темою буде те, що бiльшiсть неврозiв та деякi психози можуть бути викликанi непотрiбною та нездоровою звичкою щоденного занурення у проблеми та грiхи п’яти мiльйонiв незнайомцiв. Заголовок буде такий: «Необмеженi плiтки». Нi: краще «Плiтки здичавiли». – Босе, ви захворiли. – Не я. Але будь-хто iнший – так. Простеж за тим, щоб я написав ii наступного тижня. А зараз зникни – я зайнятий. Вiн знову звернувся до Джиллiан: – Вона помiтила Бенове iм’я – тож запам’ятала i повiдомлення, майже заiнтригована ним, тому що iй вдалося поговорити з одним iз своiх кумирiв… Гадаю, це ii роздратувало – тому що Бен не заплатив за зображення. Лише за звук. О, вона пам’ятае це… І ще вона пам’ятае, що послуга була оплачена готiвкою з телефонноi будки – розташованоi у Вашингтонi. – У Вашингтонi? – повторила Джилл. – Але чому б Бен дзвонив з… – Звiсно, звiсно! – роздратовано погодився Джубал. – З телефонноi будки вiн мiг подзвонити особисто своему помiчниковi, використавши i зображення, i звук: це дешевше, простiше i швидше, нiж замовити вiдправлення статповiдомлення назад у Вашингтон за майже двi сотнi миль. Це безглуздо. Чи, швидше, це може означати лише одне: обман. Бен звик до обманiв, як наречена – до поцiлункiв. Вiн не став би одним з найкращих вiнчеллiв у справi, якби вiдкривав усi карти одразу. – Бен не вiнчелл! Вiн лiппманн! – Ти вибач, але я у цiй справi не розрiзняю кольорiв. Тож поки помовч. Вiн мiг подумати, що його телефон прослуховують, а статпринтер – нi. Чи вiн мiг пiдозрювати, що прослуховують i те i те, – а я не сумнiваюся, що так i було? Принаймнi вiдтепер точно, якщо ще не тодi. І вiн використав цей трюк, щоб переконати тих, хто б його там не прослуховував, що й справдi поiхав з Вашингтону i не повернеться впродовж кiлькох днiв. – Джубал насупився. – В останньому випадку ми не покращимо ситуацiю, якщо знайдемо його. Однак ми можемо поставити його життя пiд загрозу. – Джубале! Нi! – Джубале – так! – втомлено вiдповiв вiн. – Цей хлопець пiдiйшов надто близько до краю, – i вiн завжди так чинив. Завдяки своiй надзвичайнiй безстрашностi вiн заслужив таку репутацiю. Але кролик нiколи не робить бiльше двох стрибкiв до койота… а цього разу, можливо, вистачило й одного стрибка. Або взагалi – жодного, Джилл. Бен нiколи не брався за небезпечнiше завдання. Якщо його зникнення насильницьке – а це можливо, – хiба ти захочеш ризикувати, погiршуючи ситуацiю своiм аматорським, невмiлим втручанням, привертаючи увагу до того, що вiн безслiдно зник? Кiлгаллен досi прикривае його – тому що колонка Бена виходить щодня. Зазвичай я ii не читаю, але цього разу внiс це у свiй розпорядок. – «Консервованi колонки»! Мiстер Кiлгаллен говорив менi про них. – Звичайно. Деякi – з фонду Бенових вiчних серiй щодо корупцiйних кампанiй. Ця тема така ж безпечна, як гарне ставлення до Рiздва. Можливо, вони мають файли для таких непередбачуваних випадкiв; чи, можливо, Кiлгаллен сам пише цi статтi. У будь-якому разi, Бен Кекстон, завжди готовий Захисник Нещасних, офiцiйно перебувае, як i ранiше, на своему робочому мiсцi. Можливо, вiн все це планував, моя люба – i саме тому, що зрозумiв, що йому загрожуе небезпека, вiн не посмiв зв’язатися з тобою. Ну? Джиллiан з жахом озирнулася довкола – але краевид залишався сiльським: непереборно миролюбним i красивим, – а потiм затулила обличчя руками: – Джубале… Я не знаю, що робити! – Не втручайся, – рiзко вiдповiв вiн. – Не оплакуй Бена, – чи, принаймнi, не в моiй присутностi. Найгiрше, що могло з ним трапитися, – це смерть… Так само як i з нами: якщо не сьогоднi вранцi, то через днi, тижнi, щонайбiльше – роки. Поговори про це зi своiм приятелем Майком, дiзнайся його думку щодо «вiддiлення вiд тiла»: вiн боiться цього менше, нiж того, що його сваритимуть, – i вiн також мае рацiю. Та навiть коли я скажу Майку, що ми збираемося засмажити його та подати на вечерю сьогоднi ввечерi, вiн подякуе менi за таку честь. – Я знаю, що вiн так i зробить, – тихо погодилася Джилл, – але менi не властиве його фiлософського ставлення до таких речей. – Так само як i менi, – весело згодився Гаршоу, – та я починаю його розумiти, i, мушу сказати, що це звучить доволi втiшно для людини мого вiку. Здатнiсть насолоджуватися неминучим – ось чому я вчився впродовж усього життя… Але це дитя з Марса, достатньо доросле для того, щоб голосувати, i надто наiвне, щоб триматися подалi вiд авто, переконало мене в тiм, що у цьому надважливому завданнi я дорiс лише до дитячого садочка. Джилл, пам’ятаеш, ти запитувала, чи може Майк залишитися? Так ось: дитинко, вiн найбажанiший гiсть, який коли-небудь був у моему домi. Я хочу, щоб цей хлопець був тут, аж доки я зрозумiю те, що вiдомо йому, а менi – нi! Це, зокрема, «вiддiлення вiд тiла». Адже це – я впевнений – не фройдiвське клiше «бажання смертi»[19 - Пiдсвiдоме бажання померти.]. Воно немае нiчого спiльного з нестерпнiстю життя. Це не щось iз того непотребу в стилi «Навiть найширша рiчка», – це радше Стiвенсонове «Я радо жив i з радiстю помру, покiрно ляжу за волею своею!». Тiльки я завжди пiдозрював, що Стiвенсон або пiдбадьорював себе, або, ймовiрнiше, насолоджувався ейфорiею згасання. Але Майк майже переконав мене в тому, що справдi знае, про що говорить. – Не знаю, – вперто вiдповiла Джилл. – Я просто хвилююся про Бена. – Так само як i я, – погодився Джубал. – Тож обговорiмо Майка iншим разом. Джилл, я бiльше не думаю, що Бен просто переховуеться, як ось ти зараз. – Але ви сказали… – Вибач. Я не закiнчив. Моi найманi працiвники не обмежилися офiсом Бена та «Паолi Флет». У четвер вранцi Бен вiдвiдав Медичний Центр Бетесди – разом зi своiм адвокатом та Справедливим Свiдком, знаменитим Джеймсом Олiвером Кавендiшом, – кажу це на той випадок, якщо ти цiкавишся такими темами. – Боюся, що нi. – То пусте. Той факт, що Бен запросив Кавендiша, показуе серйознiсть його намiрiв; ти ж не будеш стрiляти з гармат по горобцям. Їх трьох вiдвели до «Людини з Марса»… Джиллiан широко вiдкрила рота, а потiм емоцiйно вигукнула: – Це неможливо! Вони не могли пройти на мiй поверх так, щоб я про це не дiзналася! – Охолонь, Джилл. Ти заперечуеш доповiдь Справедливого Свiдка… І не просто якогось там Справедливого Свiдка, а самого Кавендiша. Якщо вiн так каже, це iстинна правда. – Менi не було б до цього дiла, навiть якби вiн був там з усiма Дванадцятьма Апостолами. У четвер вранцi на моему поверсi його не було. – Ти не дослухала. Я не сказав, що iх вiдвели побачити нашого друга Майка. Я сказав, що iх вiдвели побачити Людину з Марса. Фальшивого, очевидно, актора, якого вони показували по стерео. – О, звичайно ж. І Бен вивiв iх на чисту воду! Джилл здавалася ображеною. – Дiвчинко, спробуй порахувати до десяти тисяч, поки я закiнчу. Бен не виводив iх на чисту воду. Насправдi навiть Справедливий Свiдок мiстер Кавендiш цього не зробив – щонайменше не сказав про це. Ти ж знаеш, як поводяться Справедливi Свiдки. – Ну… нi. Не знаю. Я нiколи не мала жодних справ зi Справедливими Свiдками. – Правда? Можливо, тобi й не доведеться. Анно! Анна сидiла на трамплiнi; вона повернула голову. Джубал вигукнув: – Отой новий будинок на пагорбi, можеш роздивитися, якого вiн кольору? Анна глянула, куди показував Джубал, i вiдповiла: – З цього боку вiн бiлий. Вона не поцiкавилася, чому Джубал про це запитав, так само як i не зробила нiяких коментарiв. Джубал спокiйно продовжив: – Бачиш? Анну так ретельно пiдготували, що iй навiть на думку не спаде, що iншi сторони будинку, напевно, теж бiлi. Уся королiвська рать не змусить ii цього визнати… Якщо, звiсно, вона сама не огляне кожний бiк – i навiть тодi вона не припускатиме, що стiни залишаться такого самого кольору, коли вона пiде… тому що хтось мiг би перефарбувати iх, щойно вона вiдвернулася б. – Анна – Справедливий Свiдок? – Випускниця. Необмежена лiцензiя, що дае iй право свiдчити перед Вищим Судом. Запитай ii якось, чому вона вирiшила покiнчити з громадською практикою. Але не плануй бiльше нiчого на той день: дiвчина розкаже правду, всю правду, i нiчого, крiм правди, – а на це знадобиться час. А поки що повернiмося до мiстера Кавендiша: Бен запросив його для вiдкритого свiдчення, – повного викриття, без заперечень щодо оприлюднення результатiв. Тож, коли Кавендiша опитали, вiн вiдповiв з усiма дрiб’язковими та нудними деталями. У мене е запис нагорi. Але найцiкавiше в його доповiдi – це те, чого вiн не сказав. Вiн жодного разу не сказав, що чоловiк, до якого iх привели, не був Людиною з Марса… Але Справедливий Свiдок також i не зронив жодного слова про те, що погоджуеться з тим, що той, кого iм показали, насправдi е Людиною з Марса. Якби ти знала Кавендiша, – а я його знаю, – цього було б достатньо. Якби Кавендiш побачив Майка хоч на кiлька хвилин, то доповiв би з такою ж впевненiстю, як тi, хто знають Майка, як ти чи я, i стверджував би, що бачив саме його. Наприклад, Кавендiш доповiв, використовуючи точну професiйну термiнологiю, про форму вух цього експоната… І вони зовсiм не схожi на форму вух Майка. Що й потрiбно було довести; вiн не бачив Майка. Так само як i Бен. Вони показали iм фальшивку. І навiть бiльше за це: Кавендiш про це знае. Знае, попри те, що його професiя не дозволяе йому висловлювати якiсь думки чи робити висновки. – Про це я i говорила. Вони не пiдiймалися на мiй поверх. – Так. Але це дае нам дещо бiльше. До того як ти органiзувала Майковi втечу, за словами Кавендiша, вони прибули до фальшивоi «Людини з Марса» о 9:14 ранку, у четвер, тобто приблизно на вiсiм годин ранiше. Це означае, що в той момент Майк все ще залишався пiд владою правлiння i перебував у тiй самiй будiвлi. Вони могли показати його. Проте пiшли на смертельний ризик i привели найвпливовiшого Справедливого Свiдка у Вашингтонi, та й у всiй краiнi, до фальшивки. Чому? Вiн чекав. Джилл повiльно вiдповiла: – Ви запитуете мене? Не знаю. Бен говорив, що хотiв запитати у Майка, чи захоче вiн залишити лiкарню, – i допомогти йому це зробити, якщо вiн вiдповiсть «так». – Що Бен i спробував зробити – але з фальшивкою. – І що? Але, Джубале, вони не могли знати, що Бен мае намiр це зробити… І так чи iнакше Майк би не пiшов з Беном. – Чому нi? Того ж дня вiн пiшов з тобою. – Так, але я вже була його «водним братом» – так само як i ви зараз. У нього ця божевiльна марсiанська думка, що вiн може повнiстю довiряти всiм, з ким роздiлив ковток води. З «водним братом» вiн цiлковито слухняний… А з будь-ким iншим – впертий, як вiслюк. Бен би не зрушив його з мiсця. Вона додала: – Щонайменше, так би було тиждень тому. Адже вiн надзвичайно швидко змiнюеться. – Так, вiн змiнюеться аж надто швидко. Я ще не бачив, щоб м’язи розвивалися так стрiмко – вибач, що не зважив його того дня, коли ти приiхала. Не звертай уваги… Тож повернiмося до Бена. Кавендiш доповiв, що Бен висадив його та власного адвоката, милого хлопчину на iм’я Фрiзбi, о дев’ятiй тридцять одна, а сам потiм взяв таксi. Ми не знаемо, куди вiн поiхав потiм. Але годиною пiзнiше вiн – чи, скажiмо так, хтось, хто назвався Беном, – зателефонував i залишив повiдомлення з «Паолi Флет». – Думаете, це був не Бен? – Думаю, нi. Кавендiш доповiв про лiцензiйний номер таксi, i моi скаути спробували глянути на його щоденну плiвку поiздок. Якщо Бен скористався кредиткою замiсть того, щоб годувати лiчильник монетами, його рахунок повинен був записатися на плiвцi. Але навiть у тому разi, якщо вiн розплатився готiвкою, на плiвцi повинна була залишитися iнформацiя про те, куди це таксi вирушило потiм. – Ну i? Гаршоу знизав плечима. – У записi сказано, що це таксi перебувало у ремонтнiй майстернi i ним у четвер вранцi нiхто не користувався. І тут ми маемо два варiанти: або Справедливий Свiдок неправильно прочитав чи запам’ятав серiйний номер таксi… Або хтось знищив записи. – Вiн втомлено додав: – Можливо, присяжнi вирiшать, що навiть Справедливий Свiдок мiг глянути на серiйний номер таксi, неправильно його прочитавши, – особливо якщо його не просили це запам’ятовувати. Але я в це не вiрю… Принаймнi не тодi, коли Свiдком е Джеймс Олiвер Кавендiш. Якби вiн був не впевнений у тому серiйному номерi, то нiколи б не згадував його у звiтi. – Гаршоу насупився i продовжив: – Джилл, ти змусила мене втрутитися, i менi це не подобаеться: я взагалi не люблю таких iсторiй! Я згоден з тим, що Бен мiг надiслати те повiдомлення, – але малоймовiрно, що вiн змiнив щоденний запис у тому таксi… І ще менш вiрогiдно, що у нього для цього були якiсь пiдстави. Нi, визнаймо: Бен кудись поiхав у тому таксi, i хтось, хто мав доступ до записiв у громадському транспортi, гарно постарався, щоб приховати, куди саме. Той «хтось» надiслав фальшиве повiдомлення – для того щоб нiхто не зрозумiв, що Бен зник. – Зник! Маете на увазi, що його викрали! – М’якше, Джилл. «Викрали» – брудне слово. – Це едино вiрне слово для цього випадку! Джубале, як ви можете сидiти тут i нiчого не робити, коли ви повиннi кричати про це з… – Припини, Джилл! Є iнше слово. Замiсть того щоб викрасти, його могли вбити. Джиллiан сповзла додолу. – Так, – пригнiчено погодилася вона. – Це те, чого я насправдi боюся. – Я теж. Але ми вважаемо, що вiн живий, поки не побачимо його тiла. Одне з двох; тож припустiмо, що його викрали. Джилл, що у викраденнi найнебезпечнiше? Нi, не забивай свою гарненьку голiвку; я розкажу. Для жертви найбiльша небезпека полягае у надмiрному галасi: тому що коли викрадач наляканий, вiн майже завжди вбивае свою жертву. Ти про це не думала? Джиллiан здавалася вкрай нещасною i не вiдповiдала. Гаршоу обережно продовжив: – Мушу сказати, що ймовiрнiсть того, що Бен мертвий, досить велика: його немае надто довго. Але ми домовилися вважати, що вiн живий, аж поки не дiзнаемось напевне, що з ним сталося. Зараз ти хочеш його побачити; але, Джиллiан, ти можеш менi сказати, яким чином це зробити, не збiльшуючи ризику того, що невiдомi, якi його викрали, «приберуть» Бена? – Ох… Але ми знаемо, хто вони! – Правда? – Звiсно, знаемо! Тi ж самi люди, що тримали Майка пiд замком. Це уряд. Гаршоу похитав головою: – Ми цього не знаемо. Це припущення грунтуеться на тому, що робив Бен, коли його бачили востанне. Але це не точно. Завдяки своiй колонцi Бен нажив собi безлiч ворогiв, i не всi вони причетнi до уряду. Я можу пригадати декiлькох, хто б залюбки його позбувся, якби по тому мiг вийти сухим з води. Проте, – Гаршоу спохмурнiв, – твое припущення – це все, що у нас е. Але не «уряд» – це надто широкий термiн. «Уряд» – це кiлька мiльйонiв людей; лише у Вашингтонi iх майже мiльйон. Ми маемо запитати у себе: «Хто усiм заправляе?» Яка особа? Чи особи? Не «уряд», а якi його представники? – Та це ж очевидно, Джубале. Я говорила вам те, що менi сказав Бен. Це особисто Генеральний Секретар. – Нi, – заперечив Гаршоу, – якщо це й правда, ми не зможемо цим скористатися. Немае значення, хто i що зробив, якщо все грубо чи протизаконно, Генеральний Секретар не мае до цього жодного стосунку – навiть у тому випадку, якщо це йому на руку. Нiхто й нiколи не зможе довести, що вiн хоча б знав про все це. Ймовiрнiше, що вiн про це i не знатиме, – принаймнi не про темний бiк справи. Нi, Джилл; нам потрiбно з’ясувати, який саме замiсник з численного персоналу Генерального Секретаря керував цiею операцiею. Проте менi здаеться, що ситуацiя все ще не така безнадiйна. Коли Бена повели поглянути на фальшивого «Людину з Марса», один з виконавчих помiчникiв мiстера Дугласа був там – i вiн намагався вiдмовити Бена, а потiм пiшов разом iз ним. І зараз виявляеться, що той самий високопоставлений помiчник також безслiдно зник, причому саме у минулий четвер… Я не думаю, що це збiг обставин, – принаймнi не тодi, коли вiн вiдповiдав за фальшивого «Людину з Марса». Якщо ми його знайдемо, то, можливо, знайдемо й Бена. Його звуть Гiлберт Берквiст, i у мене е причини… – Берквiст? – Так його звуть. І у мене е всi причини пiдозрювати, що… Джилл, що трапилося? Перестань! Не непритомнiй, або – повiр менi на слово – я кину тебе в басейн! – Це iм’я… Чи iснуе ще якийсь Берквiст? – Що? Думаю, що так… Судячи з результатiв моiх пошукiв, не схоже, що вiн – байстрюк; малоймовiрно, що вiн – один-единий у своему родi. Проте я говорю про саме того, з Виконавчого персоналу. А що? Ти з ним знайома? – Нi. Але, якщо це той самий… Не думаю, що е сенс його шукати. – Так… Говори, дiвчино. – Джубале… Вибач, менi дуже прикро, але я розповiла тобi не зовсiм усе, що слiд. – Люди часто так роблять. Все нормально, розповiдай. Запинаючись, заiкаючись та бурмочучи собi пiд нiс, Джиллiан таки спромоглася розповiсти усе про тих двох чоловiкiв, яких раптово не стало. Джубал просто мовчки слухав. – Ось i все, – сумно пiдбила пiдсумок вона. – Я закричала i налякала Майка… І вiн впав у той транс, в якому ви його бачили. А потiм був той дiйсно жахливий час, поки я намагалася дiстатися сюди… Але про це я вам вже розповiдала. – Гм… так, говорила. Хотiв би я, щоб i ти розповiла i про це також. Вона почервонiла. – Я не думала, що менi хтось повiрить. І я була налякана. Джубале, вони можуть щось зробити з нами? – Що? – здавалося, Джубал здивувався. – Зробити що? – Кинути нас у в’язницю чи щось подiбне? – Ох, люба моя, це ще не злочин; це лише диво. Не зроблять. Але ця справа мае бiльше нюансiв, анiж кiт – блiх. Тож помовч i дай менi подумати. Джилл мовчала. Джубал сидiв спокiйно хвилин десять. Врештi вiн розплющив очi i сказав: – Не бачу твоеi проблемноi дитини. Вiн, напевно, знову лежить на днi басейну. – Так i е. – Тож пiрни i витягни його звiдти. Потiм витри та приведи сюди. Я хочу з’ясувати, чи може вiн повторити цей трюк за бажанням… І не думаю, що нам знадобляться глядачi. Хоча нi: нам потрiбен один глядач. Скажи Аннi, щоб вона вбралася у мантiю Свiдка i прийшла сюди, – i передай iй, що вона менi потрiбна як представник своеi професii. А ще поклич Дюка. – Так, Бос. – Ти не можеш називати мене «бос», тому що я не сплачую за тебе податки. – Так, Джубале. – Так краще. Гм… Хотiв би я мати тут когось, за ким би ми нiколи не сумували. На жаль, ми всi друзi. Як гадаеш, Майк може виконати той трюк з неживими предметами? – Не знаю. – Ми це з’ясуемо. Ну, чого ти тут стоiш? Витягни того хлопця з води i розбуди його. – Джубал замислено примружився. – Як можна схилити… нi, не спокушуся. Побачимося нагорi, дiвчинко. Роздiл 12 Кiлькома хвилинами пiзнiше Джилл розповiла про експеримент Джубала. Анна була там: сидiла, загорнута у довгу бiлу мантiю свого союзу; вона глянула на Джилл, але нiчого не сказала. Джилл знайшла стiлець i мовчки сiла поряд, оскiльки Джубал був зайнятий: вiн щось надиктовував Дорказ. Не схоже було, що вiн помiтив, як увiйшла Джилл, бо диктував: – …з-пiд розкинутого тiла, змочивши один кутик килима i поступово просочуючись пiд нього, перед камiном розтiкалася темно-червона калюжа, що привернула увагу двох лiнивих мух. Мiс Сiмпсон прикрила рота рукою. «Господи! – промовила вона тихо i тривожно. – Улюблений килим татка!.. І сам татко теж, як я бачу…» Кiнець роздiлу, Дорказ, i кiнець першоi частини. Вiдправ це. І йди. Дорказ встала, кивнула та всмiхнулася до Джилл, взяла стенографiчну машинку i вийшла. Джубал запитав: – Де Майк? – У своiй кiмнатi, – вiдповiла Джиллiан, – одягаеться. Скоро прийде. – Одягаеться? – буркотливо повторив Джубал. – Я не говорив, що вечiрка буде офiцiйною. – Але вiн повинен одягтися. – Навiщо? Для мене немае значення, чи твоя дитина гола, чи вбрана у вовняне пальто. До того ж сьогоднi тепло. Приведи його сюди. – Будь ласка, Джубале. Вiн повинен навчитися правильно поводитися. Я так стараюся, щоб навчити його. – Пфф! Ти намагаешся нав’язати йому свою власну вузько направлену мораль середнього класу з територiй Бiблiйного поясу[20 - Бiблiйний пояс – територiя США (бiльшою мiрою Пiвдень та Середнiй Захiд), де дуже сильнi релiгiйнi традицii та домiнуе протестантський фундаменталiзм.]. Не думай, що я цього не бачу. – Неправда! Я не маю жодного стосунку до його моралi; я просто навчаю його необхiдних звичаiв. – Звичаi, мораль – чи е якась рiзниця? Жiнко, ти розумiеш, що робиш? Тут, волею Бога чи випадку, ми маемо особистiсть, не зiпсуту психiчними заборонами нашого племенi, а ти хочеш перетворити його на карбовану копiю кожного четвертого конформiста на цiй заляканiй землi! Чому б тобi не довести це до кiнця? Дай йому портфель i змусь носити його, куди б вiн не йшов; примусь його вiдчувати сором, якщо вiн й досi не знае, що це таке. – Я не роблю нiчого такого! Я просто намагаюся вберегти його вiд неприемностей. Це для його ж добра. Джубал гмикнув. – Цим вони виправдовуються перед котом за мить до операцii. – О! – Джилл зупинилася; потiм продовжила, полiчивши до десяти, офiцiйно i холодно: – Це ваш будинок, докторе Гаршоу, i ми – вашi боржники. Якщо дозволите, я зараз же сходжу за Майклом. – Вона встала, щоб вийти. – Зачекай, Джилл. – Сер? – Сядь – i, заради Бога, не намагайся бути такою ж норовливою, як я: у тебе немае моiх рокiв практики. А зараз дозволь менi дещо тобi пояснити: ти не в боргу передi мною. І не можеш бути моею боржницею. Це неможливо, тому що я нiколи не роблю того, чого не хочу. Як i будь-хто, але я завжди цього дотримуюся. Тож не вигадуй борг, якого не iснуе, – бо, навiть не помiтивши цього, ти почнеш вiдчувати вдячнiсть. А це – перший крок до цiлковитоi моральноi деградацii. Грокнула? Чи нi? Джилл прикусила губу, а потiм посмiхнулася: – Не впевнена, що знаю, що означае «грокати». – Я теж. Але маю намiр вчитися у Майка, поки можу. Проте я говорив абсолютно серйозно. «Вдячнiсть» – це евфемiзм образи. Я не зважаю на образи бiльшостi людей, але менi неприемно чути таке вiд гарненьких юних дiвчаток. – Годi вам, Джубале. Я не ображаюся на вас, бо це безглуздо. – Сподiваюся, що нi… Але точно ображатимешся, якщо не викинеш з голови помилкове враження, що ти передi мною в боргу. Японцi мають п’ять рiзних способiв говорити «дякую», i кожен iз них лiтературно перекладаеться як образа рiзного ступеню. Якби ж англiйська мала таку ж вроджену чеснiсть! Натомiсть англiйською можна точно визначити сентиментальнiсть, яку нервова система нормальноi людини сприйняти просто не здатна. Ось «вдячнiсть», наприклад. – Джубале, ви старий цинiк. Я вдячна вам – i надалi теж буду вдячна. – А ти – сентиментальна маленька дiвчинка. І це перетворюе нас на iдеальну пару… Гм… Тож злiтаймо на вихiднi у Атлантiк-Сiтi для недозволених розваг – тiльки ми двое. – Годi вам, Джубале! – Бачиш глибину твоеi вдячностi тепер – коли я спробував зiграти на нiй? – О, я готова. Як скоро вилiтаемо? – Пф-ф! Нам потрiбно було вилетiли сорок рокiв тому, – тож помовч. І ще одне: я хочу зробити так, щоб з тобою було все добре; а хлопець дiйсно повинен вивчити людськi звичаi. Його потрiбно навчити знiмати взуття в мечетi; надягати капелюх у синагозi; прикривати свою наготу, коли цього вимагатимуть заборони, – iнакше шамани нашого племенi спалять його за вiдхилення вiд норм. Але, дитинко, заклинаю тебе мiрiадами оманливих втiлень Арiмана[21 - Арiман – у зороастризмi: втiлення зла.] – не промивай йому мiзки у процесi. Спершу переконайся, що вiн ставиться до всього цього достатньо цинiчно. – Гм… Я не впевнена, що зможу це зробити. Джубале, щось не схоже, щоб Майковi взагалi був притаманний цинiзм. – Невже? Так? Ну, то я докладу до цього руку. Чому вiн затримуеться? Хiба Майк вже не повинен був одягтися? – Я перевiрю. – За хвилину, Джилл, я поясню тобi, чому не переймаюся тим, щоб звинуватити когось у викраденнi Бена… Звiти, котрi я отримую, вiдколи найняв детективiв, пiдтверджують, що це – тактично правильне рiшення. Якщо Бена заарештували незаконно, то ми хоча б не повиннi давати iм привiд знищувати докази та позбавлятися Бена. Якщо вiн живий, то сам скористаеться шансом вижити. Але у першу нiч, коли ти приiхала, я зробив дещо iнше. Знаеш Бiблiю? – Ну, не дуже добре. – Вона заслуговуе на вивчення: в нiй мiстяться дуже практичнi поради для бiльшостi надзвичайних ситуацiй, ось наприклад: «Хто робить зло, ненавидить свiтло…» Це Євангелiе вiд Іоана чи ще вiд когось, те мiсце, де Ісус звертаеться до Никодима. Я очiкував на спроби забрати у нас Майка у будь-який момент; адже не схоже, щоб ти потурбувалася iдеально замести слiди. А якщо вони спробують? Що ж, це вiддалене мiсце, i у нас немае важкоi артилерii. Але е одна зброя, що затримае iх: це свiтло. Рекламний прожектор, що приверне увагу. Тож я зробив кiлька дзвiнкiв i домовився про те, що будь-який шум тут стане публiчним. Не просто трохи публiчностi, яку правлiння зможе приховати, нi – але великi плювки публiчностi, на весь свiт одразу. Деталi не мають значення: де i як встановленi камери, якi лiнii прямоi трансляцii залучено. Я хочу сказати, що коли тут розiграеться бiй, то це покажуть одразу три мережi, а численнi вiдстроченi для показу повiдомлення будуть доставленi V.I.P. по всьому свiту – зразу всiм. І цього вистачить для того, щоб впiймати нашого Ясновельможного Генерального Секретаря на гарячому. – Гаршоу спохмурнiв. – Я не можу утримувати цей захист безкiнечно – у цьому слабкiсть мого плану. Якщо чесно, то, коли я його встановлював, переймався тим, як зробити це якнайшвидше, – тому що очiкував, що щось точно мае статися впродовж двадцяти чотирьох годин. А зараз я переймаюся протилежним. Тому гадаю, що нам потрiбно швидко спровокувати якусь дiю, поки я можу утримувати прожектор, скерований просто на нас. – Яку дiю, Джубале? – Не знаю. Я думаю над цим впродовж останнiх трьох днiв, – так, що навiть не можу отримувати задоволення вiд iжi. Проте коли ти розповiла ту неймовiрну iсторiю, що трапилася, коли вони намагалися схопити вас двох у квартирi Бена, мене осяяла нова iдея. – Пробачте, що не розповiла ранiше, Джубале. Проте я не думала, що менi хтось повiрить, – i мушу сказати, що менi б стало краще, якби ви менi не повiрили. – Я не сказав, що повiрив тобi. – Що? Але ви… – Я думаю, що ти казала правду. Сон – це теж своерiдний досвiд, так само, як i гiпнотична iлюзiя. Але те, що станеться у цiй кiмнатi впродовж наступних тридцяти хвилин, засвiдчить Справедливий Свiдок i камери, якi… – вiн нахилився вперед та натиснув кнопку, – почали записувати прямо зараз. Не думаю, що Анну можна загiпнотизувати, коли вона виконуе своi обов’язки, – i так менi здаеться, що камери теж. Ми повиннi з’ясувати, з яким типом правди маемо справу, пiсля чого мусимо вирiшити, як нам бути зi стимуляцiею сили, що повинна розставити всi крапки над «i». А можливо, що й водночас придумати, як допомогти Беновi. Приведи Майка. Майк затримався не через загадкову, але точно через дуже набридливу для нього обставину. Смiт примудрився зв’язати лiвий шнурок iз правим, потiм встав, спiткнувся, впав, а коли сильнiше сiпнувся, то майже безнадiйно затягнув вузли. Решту часу вiн провiв, аналiзуючи свое важке становище, i, дiйшовши правильного висновку щодо причин, через якi впав, вiн повiльно-повiльно, дуже повiльно розплутав вузли й правильно зав’язав шнурки – один бантик на кожному окремому черевику. Вiн не розумiв, що процес одягання тривав надто довго, лише непокоiвся, що не змiг правильно повторити те, чого Джилл вже його навчила. Вiн принижено зiзнався iй у своiй невдачi – навiть попри те, що, до того як вона прийшла, щоб забрати його, з усiм розiбрався сам. Вона втiшила й заспокоiла його, розчесала йому волосся та повела побачитися з Джубалом. Гаршоу пiдняв погляд. – Привiт, синку. Сiдай. – Привiт, Джубале, – зосереджено вiдповiв Валентин Майкл Смiт i сiв, очiкуючи розвитку подiй. Джилл хотiла позбутися враження, що Смiт низько вклонився – коли насправдi не повинен був навiть кивати. Гаршоу не став тягти кота за хвiст i одразу ж запитав: – Що ж, хлопче, чого ти навчився сьогоднi? Смiт щасливо посмiхнувся i, як завжди, пiсля незначноi паузи вiдповiв: – Сьогоднi я навчився роботи гейнер у пiвтора розвороти. Це коли пiрнаеш, щоб увiйти у воду… – Я знаю – бачив, як ти це робив. Але ти плюхнувся. Тримай пальцi направлено, колiна прямо, а ноги разом. Смiт здавався засмученим. – Я зробив неправильно? – Ти все дуже правильно зробив – для першого разу. Подивися, як це робить Дорказ: майже без кiл на водi. Смiт повiльно це обдумав. – Вода грокае Дорказ. Вона пестить його. – «Їi». Дорказ це «ii», а не «його». – «Їi», – виправився Смiт. – Тодi я говорив неправильно? Я читав «Новий мiжнародний словник англiйськоi мови» Вебстера, трете видання, надруковане в Спрiнгфiлдi, Массачусетс; там сказано, що у розмовнiй мовi чоловiчий рiд включае й жiночий. У «Законi про контракти» Гагворта, п’яте видання, Чикаго, Іллiнойс, 1978, на сторiнцi 1012 сказано… – Зачекай, – поспiшно сказав Гаршоу, – проблема в англiйськiй мовi, а не в тобi. Чоловiчi розмовнi форми включають жiночi, коли ти говориш загалом – а не тодi, коли йдеться про конкретну особу. Дорказ завжди – «вона» чи «ii», нiколи «вiн» чи «його». Запам’ятай це. – Я запам’ятаю. – Тобi краще запам’ятати це, або ти можеш спровокувати Дорказ довести, як сильно вона е жiнкою, – Гаршоу задумливо примружився. – Джилл, хлопчина спить з тобою? Чи з однiею з вас? Вона вiдверто вагалася, потiм рiшуче вiдповiла: – Наскiльки менi вiдомо, Майк не спить узагалi. – Ти ухилилася вiд мого запитання. – Тодi, можливо, вам краще припустити, що я хотiла ухилитися вiд нього. Хоча зi мною вiн не спить. – Гм… Прокляття, мiй iнтерес – суто науковий. Проте ми дослiджуемо дещо iнше. Майку, чого ти ще сьогоднi навчився? – Я навчився зав’язувати черевики двома способами. Перший спосiб гарний для того, щоб лягти. Інший – гарний для того, щоб iти. Ще я мав вивчити вiдмiнювання: «я був, вона була, воно було, вони були, я буду, вона буде, вони будуть…» – Добре, цього достатньо. Що ще? Майк у захватi посмiхнувся: – Вчора я вчився керувати трактором. Це радiсно, радiсно i прекрасно. – Що? – Джубал повернувся до Джилл. – Коли це сталося? – Вчора вдень, поки ви дрiмали, Джубале. Все добре. Дюк був дуже обережний, щоб Майк не поранився. – Гм… Що ж, те, що вiн не поранився, очевидно. Майку, ти читав? – Так, Джубале. – Що? – Я читав, – Майк обережно перерахував, – ще три томи Енциклопедii: вiд «Мерiб» до «Муше», вiд «Мушр» до «Озон», вiд «П» до «Плантi». Ти казав не читати надто багато Енциклопедii за один раз, тож потiм я зупинився. Тодi читав трагедiю «Ромео i Джульетта» видатного Вiльяма Шекспiра. Потiм читав «Memoirs of Jacques Casanova de Seingalt»[22 - Мемуари Казанови.] у перекладi на англiйську Артура Мачена. Згодом прочитав «Мистецтво перехресного огляду» Френсiса Веллмана. Потiм спробував грокнути все, що прочитав, – аж доки Джилл не сказала менi, що треба йти на снiданок. – І ти це грокнув? Смiт здавався занепокоеним. – Джубале, не знаю. – Щось непокоiть тебе, Майку? – Я не грокнув усiеi повноти того, що прочитав. Ця iсторiя, написана видатним Вiльямом Шекспiром, – менi здалося, вона сповнена радостi через смерть Ромео. Потiм я ii перечитав i зрозумiв, що вiн вiд’еднався вiд тiла надто рано, – чи, принаймнi, так я думав, коли грокнув. Чому? – Бо вiн був балакучим молодим iдiотом. – Перепрошую? – Я не знаю, Майку. Смiт обдумав це. Потiм вiн промимрив щось марсiанською та додав: – Я просто яйце. – Що? Ти зазвичай так кажеш, коли хочеш попросити про послугу, Майку. Що цього разу? Кажи. Смiт вагався, а потiм вигукнув: – Джубале, брате мiй, чи не мiг би ти запитати у Ромео, чому вiн вiддiлився вiд тiла? Я не можу запитати у нього – я просто яйце. Але ти можеш; i потiм ти мiг би навчити мене, як це грокнути. Наступнi кiльки хвилин розмова страшенно заплуталась. Джубал зрозумiв, що Майк вiрив у те, що Ромео Монтеккi був живою, реальною особою, – i без особливого потрясiння власного свiтобачення усвiдомив, що Майк очiкуе, що вiн якимось чином зможе викликати привид Ромео i зажадати вiд нього пояснень щодо його поведiнки, коли той був iще живим. Пояснити Майковi той факт, що нiхто з Капулеттi та Монтеккi нiколи не мав жодного вияву тiлесного iснування, було складно. У Майковому досвiдi не було поняття «вигадка»; не було нiчого, на що вiн мiг би покластися. Тому емоцiйнi Джубаловi спроби пояснити цю iдею так сильно засмутили Майка, що Джилл побоювалася, що вiн зараз може скрутитися й заглибитися в себе. Але Майк i сам побачив, як небезпечно близько вiн пiдiйшов до цiеi необхiдностi й уже усвiдомив, що не повинен користуватися цим прихистком у присутностi друзiв, позаяк (за винятком його брата, лiкаря Нельсона) це завжди спричиняе iх емоцiйнi зворушення. Тож вiн доклав чимало зусиль, сповiльнив серцебиття, заспокоiв емоцii та посмiхнувся: – Я почекаю, поки грокання прийде саме собою. – Так краще, – погодився Джубал. – Проте на майбутне: перед тим як читати що-небудь, запитай мене, чи Джилл, чи будь кого iншого, чи це не художня лiтература. Я не хочу, щоб ти заплутався. – Я запитаю, Джубале. – Майк вирiшив, що коли вiн грокне цю дивну iдею, то мае доповiсти про всю ii повноту Старiйшинам… І раптом зрозумiв, що йому невiдомо, чи знають Старiйшини про «вигадки». Цiлковито неймовiрна думка про те, що могло iснувати щось, що було б таким ж дивним для Старiйшин, як i для нього, виявилася значно революцiйнiшою (навiть еретичною), нiж досить-таки дивне уявлення про вигадку. Тому Майк поспiшно вiдкинув ii, щоб охолодити i зберегти для майбутнього глибокого вивчення. – …але я покликав тебе сюди, – говорив його брат Джубал, – не для обговорення лiтературних форм. Майку, пам’ятаеш день, коли Джилл забрала тебе з лiкарнi? – Лiкарня? – повторив Майк. – Не впевнена, Джубале, – перебила Джилл, – що Майк коли-небудь знав, що був у лiкарнi. Щонайменше я нiколи йому про це не говорила. Дозволь менi спробувати. – Вперед. – Майку, пам’ятаеш мiсце, де ти був – де ти жив у кiмнатi сам до того, як я одягла тебе i забрала звiдти? – Так, Джилл. – Потiм ми пiшли в iнше мiсце, я роздягла тебе та вимила. Смiт посмiхнувся вiд приемних спогадiв. – Так. Це була велика радiсть. – Тодi я висушила тебе, а потiм прийшли двое чоловiкiв. Посмiшка Смiта зникла. Вiн згадав критичну точку перетину кривих i свiй жах вiд усвiдомлення того, що якимось чином обрав неправильну дiю, що нею завдав болю своему водному брату. Вiн почав тремтiти i скручуватися. Джилл голосно вигукнула: – Майку! Припини! Припини зараз же! Ти не посмiеш пiти! Майк взяв контроль над своiм буттям i зробив те, чого вiд нього вимагав водний брат. – Так, Джилл, – погодився вiн. – Послухай, Майку. Я хочу, щоб згадав той момент, але ти не повинен засмучуватися чи йти. Просто згадай. Там було двое чоловiкiв. Один з них витягнув тебе у кiмнату з травою на пiдлозi, а я намагалася зупинити його. Вiн мене вдарив. Потiм його не стало. Пам’ятаеш? – Ти не гнiваешся? – Що? Нi, нi; зовсiм нi. Але я злякалася. Один чоловiк зник; тодi iнший направив на мене пiстолет, а потiм вiн теж зник. Я дуже злякалася, але я не гнiваюся. – Зараз ти на мене не гнiваешся? – Майку, любий, я нiколи не гнiвалася на тебе. Але iнколи менi бувае страшно. Тодi я злякалася, але зараз не гнiваюся. Ми з Джубалом хочемо дiзнатися, що сталося. Тi двое чоловiкiв були там, у тiй кiмнатi, поряд з нами. А потiм ти щось зробив… І iх не стало. Ти зробив це двiчi. Що ти зробив? Можеш нам розказати? – Так, я розкажу. Чоловiк… Великий чоловiк… Вдарив тебе… І менi теж стало страшно. Тож я… – Вiн сказав щось марсiанською, потiм спантеличено глянув на них: – Я не знаю слiв. Джубал промовив: – Майку, можеш використати безлiч iнших слiв i пояснити це зараз – хоча б частково? – Я спробую, Джубале. Щось е ось тут, передi мною. Це неправильно, його тут бути не повинно. Я мушу йти. Тож я протягую руку i… – Вiн знову зупинився, виглядаючи розгубленим. – Це так просто, так легко. Будь-хто це може. Зав’язувати шнурки набагато важче. Але для цього немае слiв. Менi дуже шкода. Я вивчу бiльше слiв. – Вiн замислився. – Можливо, цi слова е у томах вiд «Плант» до «Райм», чи вiд «Райм» до «Сарр», чи вiд «Сарз» до «Сорк». Я прочитаю iх сьогоднi ввечерi, а потiм скажу вам за снiданком. – Можливо, – погодився Джубал, – але, Майку, зачекай-но хвилинку. Вiн встав з-за столу, пiшов у куток i повернувся з великою коробкою, в якiй до цього було дванадцять п’ятих[23 - 1/5 галона, приблизно 750 мл.] брендi. – Можеш змусити це зникнути? – Це неправильна рiч, тому ii тут бути не повинно? – Ну, припустiмо, що так. – Але, Джубале, я мушу знати, що це неправильна рiч. Це коробка. Я не грокаю, чому ii iснування – неправильне. – Гм… Я розумiю. Здаеться, розумiю. Припустимо, я пiднiму цю коробку i кину ii у голову Джилл? Сильно кину – так, що це iй зашкодить? Смiт вiдповiв з легким смутком: – Джубале, ти не зробиш цього з Джилл. – Гм… Прокляття, так – думаю, що не зроблю. Джилл, кинеш коробку в мене? Гарно i сильно. Наслiдки – щонайменше розбита голова, тобто якщо Майк не зможе захистити мене. – Джубале, не думаю, що ця iдея краща за попередню. – О, припини! Задля наукового iнтересу… i Бена Кекстона. – Але… – Раптом Джилл пiдстрибнула, схопила коробку i кинула ii просто в голову Джубала. Джубал мав намiр стояти i прийняти ii, але iнстинкт та звичка перемогли, i вiн ухилився. – Промазала, – сказав вiн, – але де коробка? – Джубал озирнувся. – Прокляття, я не бачив, як це сталось. Я маю на увазi – я дивився прямо на неi. – Вiн подивився на Смiта: – Майку, це те, що… Що трапилося, хлопче? Людина з Марса тремтiв i здавався дуже нещасним. Джилл поспiшила до нього й обняла за плечi: – Годi, годi! Все гаразд, любий! Ти зробив все чудово, – щоб це не було. Вона навiть не доторкнулася до Джубала. Просто зникла. – Думаю, так i було, – погодився Джубал, оглядаючи кiмнату i покусуючи пальця. – Анно, ти бачила? Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=22778229&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примiтки 1 Одна iз рiдковживаних назв Марса. 2 Космiчна радiсть (англ. Space happy) – неофiцiйний термiн, який використовують для позначення незвичайноi поведiнки, спричиненоi довготривалими мiсiями у космосi. 3 Very Important Person – дуже важлива особа. 4 Сестра милосердя та громадський дiяч Великоi Британii. 5 Частина жiночого вбрання, схожа на подушечку, яку пiдкладали пiд сукню нижче талii, щоб зробити фiгуру пишнiшою. 6 Волтер Вiнчел – американський журналiст i коментатор, спецiалiст iз плiток та вторгненню в приватне життя громадських дiячiв. 7 Волтер Лiппман – впливовий американський полiтичний журналiст, який увiв в обiг термiн «холодна вiйна». 8 Нехай живуть вiдмiнностi! 9 Habeas Corpus Act – законодавчий акт, прийнятий парламентом Англii у 1679 роцi, складова частина конституцii Великобританii, визначае правила арешту i притягнення до судовоi вiдповiдальностi обвинуваченого у злочинах, надае суду право контролювати законнiсть затримання i арешту громадян, а громадянам – вимагати початку такоi процедури. 10 Плюор – тонкий папiр, покритий з одного боку шаром клею; використовуеться у лiтографii. 11 Фактично. 12 Юридично. 13 Гiмн Федерацii. 14 «What’s Hecuba to him, or he to Hecuba?» – крилатий вислiв з трагедii Вiльяма Шекспiра «Гамлет». Принц Гамлет каже про майстернiсть актора, який щойно прочитав уривок з монологу Енея, що описував страждання Гекуби, дружини вбитого троянського царя Прiама. 15 Методологiчний принцип, що отримав назву вiд iменi монаха-францисканця, фiлософа-номiналiста Вiльяма Оккама. Скорочено: «Не варто примножувати суще без потреби». 16 Карфаген мае бути зруйнований (лат.). 17 Найяскравiша зiрка в сузiр’i Волопаса, червоний гiгант, у 28 разiв бiльший та у 100 разiв яскравiший за Сонце. 18 Плiмутська скеля – мiсце висадки переселенцiв-пуритан в Пiвнiчнiй Америцi у 1620 роцi. 19 Пiдсвiдоме бажання померти. 20 Бiблiйний пояс – територiя США (бiльшою мiрою Пiвдень та Середнiй Захiд), де дуже сильнi релiгiйнi традицii та домiнуе протестантський фундаменталiзм. 21 Арiман – у зороастризмi: втiлення зла. 22 Мемуари Казанови. 23 1/5 галона, приблизно 750 мл.