3001: остання одiссея Артур Кларк Космiчна одiссея #3 Космонавт Френк Пул виходить з анабiозу та опиняеться у XXXI столiттi. Цивiлiзацiя змiнилася. Життя на орбiтальнiй станцii, космiчнi лiфти, обмiн думками, нейрокомп’ютернi iмпланти, що моделюють вiртуальну реальнiсть, та найграндiознiше – можливiсть «зберегти» людину на iнформацiйному носii. Однак чи можна «зберегти» цiлу цивiлiзацiю, що раптом опинилася пiд загрозою знищення? 450 свiтлових рокiв тому, пiсля стрiмкоi еволюцii людства, монолiт ТМА-2 надiслав запит першiй цивiлiзацii: «Що робити з людством?». У XXXI столiттi надiйшла вiдповiдь – знищити… Артур Кларк Остання одiссея Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля» Жодну з частин цього видання не можна копiювати або вiдтворювати в будь-якiй формi без письмового дозволу видавництва Електронна версiя зроблена за виданням: Перекладено за виданням: Clarke A. C. 3001: The Final Odyssey: A Novel / Arthur C. Clarke. – London: Harper Voyager, 1997. – 288 p. Переклад з англiйськоi Вiталiя Ракуленка Дизайнер обкладинки Владлен Трубчанiнов © Arthur C. Clarke, 1997 © DepositPhotos.com / grandeduc, обкладинка, 2021 © Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2021 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад i художне оформлення, 2021 * * * Присвячую Шерiнi, Тамарi й Мелiндi. Будьте щасливi у сторiччi, набагато кращому за мое Пролог Первiстки Кличте iх Первiстками. Хоч вони й близько не люди, а все одно були з плотi й кровi, i коли зазирали вони в глибини космосу, то вiдчували захват i цiкавiсть… i самотнiсть. Щойно оволодiвши потрiбною здатнiстю, вони почали шукати мiж зiрок товариства. Пiд час експедицiй вони натрапляли на багато форм життя i спостерiгали за еволюцiею на тисячi планет. Вони бачили, як часто першi тьмянi iскри iнтелекту блимали й затухали в темрявi космiчноi ночi. І через те що в усiй Галактицi вони не знайшли нiчого дорогоцiннiшого за розум, вони скрiзь заохочували його появу. Вони стали фермерами на зоряних полях; вони сiяли й iнодi пожинали. А iнодi iм доводилося безпристрасно полоти. Коли iхнiй дослiдницький корабель, мандрiвка якого тривала вже тисячу рокiв, увiйшов до Сонячноi системи, великi динозаври вже давно згинули – ця рання надiя була знищена випадковим ударом молота з космосу. Корабель проскочив повз замерзлих зовнiшнiх планет, трохи затримався над пустелями вмирущого Марса й незабаром дивився згори на Землю. Дослiдники побачили, що пiд ними простерся свiт, у якому вирувало життя. Вони роками вивчали, збирали, складали каталоги. Дiзнавшись усе що можна, вони почали модифiкувати. Вони втрутилися в долю багатьох видiв, у морях i на суходолi. Але котрi з iхнiх експериментiв принесуть плоди, а котрi нi – цього вони не могли дiзнатися ранiше, нiж через мiльйон рокiв. Вони були терплячi, але на той час ще не безсмертнi. Серед сотень мiльярдiв зiрок Всесвiту було ще так багато роботи, iх кликали iншi планети. Тож вони знову рушили в безодню, знаючи, що нiколи бiльше не пройдуть цим шляхом. І в тому не було потреби: решту зроблять слуги, яких вони залишили на мiсцi. На Землi з’являлися й зникали льодовики, над якими мовчав про таемницi зiрок незмiнний Мiсяць. У ще повiльнiшому за полярну кригу ритмi рухалися Галактикою припливи й вiдпливи цивiлiзацiй. Дивнi, прекраснi й жахливi iмперii пiдносилися й занепадали, передаючи знання своiм наступникам. А там, мiж зорями, еволюцiя штовхала до нових цiлей. Першi дослiдники Землi на ту пору вже давно пiдiйшли до межi, доступноi плотi й кровi; щойно iхнi машини стали кращими за тiла, настав час переселятися. Спочатку мозок, а тодi й самi лиш думки перебиралися в новi блискучi домiвки з металу й самоцвiтiв. У них вони й бродили Галактикою. Вони бiльше не будували космiчних кораблiв. Вони самi стали космiчними кораблями. Але ера машинних iстот швидко минула. У невпинних експериментах вони навчилися записувати знання в саму структуру космосу, на цiлу вiчнiсть зберiгати думки в застиглих свiтлових структурах. Отож незабаром вони перетворили себе на чисту енергiю, i на тисячi планет вiдкинутi ними порожнi оболонки трохи посмикалися в бездумному танку смертi, а тодi осипалися на порох. Тодi вони стали Володарями Галактики й змогли довiльно блукати мiж зiрок або проникати, як легенький туманець, крiзь найменшi шпаринки простору. Хоч вони й звiльнилися нарештi вiд тиранii матерii, а не забули повнiстю свого походження з теплоi каламутi давно зниклого моря. І iхнi дивовижнi iнструменти продовжували працювати, спостерiгаючи за експериментами, початими стiльки рокiв тому. Але самi iнструменти тепер не завжди слухняно виконували настанови своiх творцiв – як усе матерiальне, вони не були захищенi вiд псування Часом i його невсипущою прислужницею – Ентропiею. Й iнодi вони визначали й переслiдували власнi цiлi. Частина I Зоряне мiсто Роздiл 1. Кометний ковбой Капiтан Дiмiтрi Чендлер [Ч2973.04.21/93.106//Марс//І КосмАкад3005] – або «Дiм» для найближчих друзiв – був роздратований зi зрозумiлоi причини. Повiдомлення з Землi йшло сюди, до космiчного буксира «Голiаф» за орбiтою Нептуна, шiсть годин. Якби воно прибуло на десять хвилин пiзнiше, вiн мiг би вiдповiсти «Даруйте, вже не можу, ми щойно почали розгортати сонячний екран». Такий аргумент був би цiлком прийнятний: обгорнути ядро комети полотном дзеркальноi плiвки завтовшки з кiлька молекул, але кiлометровим завширшки й завдовжки – це не та робота, яку можна покинути завершеною наполовину. Втiм, пiдкоритися цьому смiховинному проханню було б мудро: там, ближче до сонця, вiн уже й так був у немилостi, хоч i жодним чином не з власноi провини. Збирати кригу в кiльцях Сатурна й пiдштовхувати ii до Венери й Марса, де вона була справдi потрiбна, почали ще в 2700-х – три столiття тому. Капiтан Чендлер нiколи не мiг добачити якоiсь рiзницi мiж фотографiями «ранiше i тепер», якi щоразу демонстрували активiсти «Захисту планет» на пiдтримку своiх обвинувачень у мiжпланетному вандалiзмi. Але широкий загал, i досi чутливий через довкiльнi катастрофи попереднiх столiть, думав iнакше, i закон «Руки геть вiд Сатурна!» пiдтримано значною бiльшiстю голосiв. Унаслiдок чого «ловець кiлець» Чендлер став «кометним ковбоем». Отак вiн опинився тут, на чималий шмат шляху ближче до Альфи Центавра, де накидав зашморг на комети, що вiдбилися вiд отари в поясi Койпера. Тут, безперечно, було вдосталь криги, щоб укрити Меркурiй i Венеру океаном завглибшки кiлька кiлометрiв, але на те, щоб згасити тамтешнi пекельнi вогнища та зробити iх придатними до життя, могли знадобитися цiлi сторiччя. «Захист планет», звiсно, все одно протестував, хоч i з меншим ентузiазмом. Мiльйони загиблих вiд цунамi пiсля Тихоокеанського астероiда в 2034 роцi – яка iронiя, що вiн заподiяв би набагато менше шкоди, якби упав на суходiл! – це нагадувало всiм майбутнiм поколiнням про те, що людська раса тримала надто багато яець в одному тендiтному кошику. Ну, сказав Чендлер сам до себе, ця конкретна посилка прибуде до мiсця призначення через добрих п’ятдесят рокiв, тож тижнева затримка навряд чи щось iстотно змiнить. Але треба було переробити всi розрахунки обертання, центру мас i векторiв тяги, а тодi ще передати iх на Марс, щоб там перевiрили. Такi розрахунки корисно виконати ретельно, перш нiж направляти мiльярди тонн криги орбiтою, що могли спричинити на Землi такий несподiваний град. Як уже бувало багато разiв, капiтан Чендлер окинув очима прадавню фотографiю над письмовим столом. На нiй був зображений трищогловий пароплав, який здавався карликом на тлi айсберга, що височiв над ним – так само, як у цю саму мить здавався карликом поряд зi своею здобиччю Чендлерiв «Голiаф». Неймовiрно, часто думав вiн, що цей примiтивний «Дiскаверi» i корабель, який понiс те саме iм’я до Юпiтера, роздiляло всього лиш одне довге людське життя! І що б подумали тi дослiдники Антарктики, якi жили тисячу рокiв тому, якби визирнули з мiстка його корабля? Точно були б дезорiентованi, бо стiна криги, коло якоi завис «Голiаф», тяглася вгору i вниз, скiльки сягало око. І ця крига виглядала дивною, абсолютно позбавленою бездоганноi бiлини й синяви холодних полярних морiв. Чесно кажучи, ця крига здавалася брудною – i насправдi такою й була, бо десь лише дев’яносто вiдсоткiв становив водяний лiд. Решта була вiдьмацьким варивом з вуглецевих i сiрчаних сполук, здебiльшого стабiльних лише за температур, не набагато вищих за абсолютний нуль. Вони можуть зробити неприемний сюрприз, коли розтануть, – як влучно сказав один астрохiмiк: «У комет погано пахне з рота». – Командир до всiеi команди, – оголосив Чендлер. – У нашiй програмi невеликi змiни. Нас попросили вiдкласти роботу й розвiдати одну цiль, яку вловив локатор «Космiчноi варти». – Є якiсь деталi? – спитав хтось, коли в iнтеркомi затихло пiсля хорового стогону. – Небагато, але я так розумiю, що це якийсь проект Комiтету тисячолiття, який забули скасувати. Знову стогони: всiм добряче набридли заходи, запланованi для святкування кiнця 2000-х. Усi разом полегшено зiтхнули, коли 1 сiчня 3001 року пройшло непримiтно, i людство змогло повернутися до звичайних занять. – Хай там як, це, мабуть, хибна тривога, як було минулого разу. Повернемося до роботи, щойно зможемо. Кiнець зв’язку. Це було вже трете полювання на привида, похмуро подумав Чендлер, до якого його залучали за кар’еру. Попри столiття дослiджень Сонячна система й досi вмiла пiдносити несподiванки, i слiд вважати, що «Космiчна варта» мала добру пiдставу для свого прохання. Вiн тiльки сподiвався, що якийсь багатий уявою дурень знову не уздрiв оспiваний у легендах Золотий Астероiд. Якщо вiн i iснував, – у що Чендлер наразi не вiрив, – то мав би лише мiнералогiчну цiннiсть. Справжньоi вартостi в ньому було б набагато менше, нiж у кризi, яку вiн пiдштовхував у бiк Сонця, щоб принести життя на безплiднi планети. Однак була одна ймовiрнiсть, яку вiн сприймав доволi серйозно. Людство вже розкидало роботiв-розвiдникiв по дiлянцi космосу завширшки сотнi свiтлових рокiв – i Монолiт у кратерi Тихо був достатнiм нагадуванням про те, що старшi цивiлiзацii теж вдавалися до подiбноi дiяльностi. У Сонячнiй системi можуть легко знайтися iншi чужi артефакти, стацiонарнi або транзитнi. Капiтан Чендлер пiдозрював, що в «Космiчноi варти» на думцi було саме щось таке, iнакше навряд би вони вiдiрвали вiд роботи космiчний буксир першого класу, щоб погнатися за нерозпiзнаною цяткою на локаторi. Через п’ять годин пошукiв «Голiаф» упiймав вiдбитий сигнал на межi дальностi; навiть зважаючи на вiдстань, сигнал був невтiшно слабкий. Однак далi вiн став сильнiшим i чiткiшим та набув ознак металевого об’екта завдовжки десь кiлька метрiв. Вiн рухався орбiтою, що виводила його геть iз Сонячноi системи, тож Чендлер вирiшив, що це майже напевне один з мiрiад шматкiв космiчного смiття, що людство жбурнуло до зiрок за минуле тисячолiття, i який колись може стати единим доказом того, що людська раса взагалi iснувала. Вони пiдiйшли до об’екта на вiдстань вiзуального огляду, i капiтан Чендлер з захопленням i здивуванням усвiдомив, що якийсь терплячий iсторик i досi перевiряв найдавнiшi записи про Космiчну еру. Як шкода, що комп’ютери дали йому вiдповiдь, лиш на кiлька рокiв спiзнившись на святкування нового тисячолiття! – Це «Голiаф», – передав Чендлер у бiк Землi, i в його голосi пролунала i гордiсть, i серйознiсть. – Ми беремо на борт тисячолiтнього астронавта. І я, здаеться, знаю, хто це такий. Роздiл 2. Пробудження Френк Пул прокинувся, але не пам’ятав. Вiн навiть не був певний, як його звуть. Вочевидь, вiн лежав у лiкарнянiй палатi: навiть iз заплющеними очима його найпримiтивнiший орган чуття, який найлегше викликае спогади, повiдомив його про це. Кожен подих приносив легкий i не зовсiм неприемний аромат антисептикiв, що пробудило спогад про той випадок – аякже! – коли вiн, необачний пiдлiток, зламав ребро на чемпiонатi Аризони з дельтапланеризму. Тодi все почало повертатися. Я заступник i старший помiчник командира Френк Пул, космiчний корабель США «Дiскаверi», у надзвичайно таемнiй мiсii до Юпiтера… Тодi здалося, що його вхопила за серце крижана рука. Вiн згадав, неначе дивився сповiльнене повторення, як некерована космiчна капсула летить на нього, простягнувши металевi лапи. Тодi нечутний удар – i не таке нечутне шипiння повiтря, що виривалося з його скафандра. Пiсля того – останнiй спогад: безпорадне обертання в космосi, марнi спроби знову з’еднати перебиту повiтряну трубку. Ну, хоч би яка таемнича халепа сталася в системi керування капсулою, тепер вiн був у безпецi. Мабуть, Дейв швидко вискочив з корабля й урятував його, перш нiж нестача кисню завдала мозковi незворотноi шкоди. «Старий добрий Дейв! – сказав вiн до себе. – Треба йому подякув… Хвилинку! Я тепер точно не на борту «Дiскаверi» – хiба могло бути, щоб я пробув без пам’ятi так довго, що мене встигли повернути на Землю?» Заплутаний ланцюжок думок раптом урвався, коли до палати ввiйшли одна старша й двi звичайнi медсестри, убранi в споконвiчний однострiй свого фаху. Вони нiбито були здивованi: Пул подумав, чи не прокинувся вiн ранiше запланованого, i ця думка принесла йому вiдчуття дитячоi радостi. – Вiтаю! – сказав вiн не з першоi спроби. Його голосовi зв’язки, певно, добряче поiржавiли. – Як у мене справи? Старша медсестра всмiхнулася й видала йому чiтку команду «Не намагайся балакати», приклавши пальця до губiв. Тодi двi медсестри вправно заходилися коло нього, натренованими рухами перевiряючи пульс, температуру, рефлекси. Коли одна з них пiдняла його праву руку й вiдпустила, Пул помiтив дещо незвичне: вона падала повiльно, нiби не важила стiльки, скiльки слiд. Як i решта тiла, коли вiн спробував поворухнутися. «Тож це якась планета, – подумав вiн. – Або космiчна станцiя зi штучною гравiтацiею. Точно не Земля – я важу замало». Вiн саме хотiв поставити очевидне питання, коли старша медсестра натиснула щось збоку вiд його шиi. Вiн вiдчув легеньку кольку й знову поринув у сон без видiнь. Уже перед самою безпам’яттю йому вистачило часу ще на одну спантеличену думку. «Як дивно, вони не озвалися жодним словом за весь час, що пробули коло мене». Роздiл 3. Реабiлiтацiя Прокинувшись знову й побачивши коло лiжка старшу медсестру та ii помiчниць, Пул почувався досить сильним, щоб наполягти на своему. – Де я? Звiсно, ви можете це сказати! – Три жiнки глянули одна на одну, вочевидь, не знаючи точно, що робити далi. Тодi старша медсестра вiдповiла, повiльно i обережно промовляючи кожне слово: – Усе гаразд, мiстере Пул. Професор Андерсон ось-ось мае прийти. Вiн пояснить. «Що пояснить? – подумав Пул дещо роздратовано. Але принаймнi вона говорить англiйською, хоч я й не можу визначити походження ii акценту». Андерсон, мабуть, уже був у дорозi, бо за мить дверi вiдчинилися, давши Пуловi на мить окинути оком невеликий натовп зацiкавлених спостерiгачiв, що зазирали до палати. Вiн одразу вiдчув себе новим експонатом у зоопарку. Професор Андерсон був невисокий жвавий чоловiк з рисами обличчя, що поеднували ключовi аспекти кiлькох рас – китайськi, полiнезiйськi, скандинавськi – в одну добряче переколочену сумiш. Вiн привiтав Пула, пiднявши праву руку, а тодi, вочевидь, схаменувся й зробив другу спробу – потис йому руку з такою примiтною нерiшучiстю, нiби вправлявся в дуже незвичному жестi. – Радий бачити вас у такому доброму здоров’i, мiстере Пул… Ми вас швиденько поставимо на ноги. Знову цей дивний акцент i повiльна мова – але його впевнена манера звертання до пацiента була притаманна всiм лiкарям, у будь-якому часi чи мiсцi. – Радий це чути. А тепер, може, вiдповiсте на кiлька питань… – Аякже, аякже. Але заждiть хвилинку. Вiн швидко й тихо заговорив до старшоi медсестри, з чого Пул розiбрав лише кiлька слiв, декотрi з них були йому цiлком незнайомi. Тодi старша медсестра кивнула однiй з помiчниць, а та розкрила стiнну шафку й видобула тонку металеву стрiчку, якою стала обкручувати голову Пула. – Для чого це? – спитав вiн, ствердившись серед тих важких пацiентiв, що так дратують лiкарiв i завжди хочуть знати, що з ними вiдбуваеться. – Зчитувач ЕЕГ? Професор, старша медсестра i помiчницi – всi виглядали спантеличено. Тодi обличчям Андерсона повiльно поширилася усмiшка. – А! Електро… енце… фало… грама, – повiльно сказав вiн, нiби видобуваючи слово з глибин пам’ятi по складах. – Дуже точно. Ми просто хочемо стежити за показниками вашого мозку. «У мого мозку були б чудовi показники, якби ви дали менi ним користуватися, – буркнув про себе Пул. – Але принаймнi ми почали кудись рухатися – нарештi». – Мiстере Пул, – сказав Андерсон, i досi говорячи тим дивним сповiльненим тоном, нiби вдаючись до чужоi мови, – ви, звiсно, знаете, що в певний момент… вибули з ладу… через серйозну пригоду, поки працювали за бортом «Дiскаверi». Пул кивнув на знак згоди. – Я починаю пiдозрювати, – сухо сказав вiн, – що «вибув з ладу» – це м’яко сказано. Андерсон видимо розслабився, на його обличчя повiльно виповзла усмiшка. – Цiлком точно. Розкажiть менi, що, на вашу думку, сталося. – Ну, в найкращому разi, пiсля того як я втратив свiдомiсть, Дейв Боумен врятував мене й повернув на борт корабля. Як там Дейв? Менi нiхто нiчого не каже! – На все свiй час… А в найгiршому разi? Френковi Пулу здалося, що на шию ззаду легенько подув холодний вiтерець. Пiдозра, що повiльно формувалася у свiдомостi, набирала чiткiших рис. – Тодi я помер, але мене повернули сюди – хоч би де воно е – i ви змогли мене оживити. Дякую… – Цiлком правильно. І ви повернулися на Землю. Ну, ви дуже близько до неi. «Що вiн мае на увазi – «дуже близько до неi»? Тут точно е якесь гравiтацiйне поле – значить, ми всерединi колеса орбiтальноi космiчноi станцii, що повiльно обертаеться. Втiм, нехай – треба думати про набагато важливiшi речi». Пул подумки виконав кiлька розрахункiв. Якби Дейв поклав його до гiбернарiума, оживив решту екiпажу й завершив мiсiю до Юпiтера – ну, тодi вiн мiг пробути «мертвим» щось близько п’яти рокiв! – А яка сьогоднi дата? – спитав вiн якомога спокiйнiше. Професор i старша медсестра ззирнулися. Пул знову вiдчув холодок на шиi. – Мушу сказати вам, мiстере Пул, що Боумен вас не врятував. Вiн вважав, – i ми не можемо його звинувачувати, – що ви незворотно померли. Крiм того, перед ним постала страхiтливо серйозна криза, що загрожувала його власному життю… – Тож ви подрейфували в космос, проминули систему Юпiтера й направилися до зiрок. На щастя, ваша температура опустилася набагато нижче за точку замерзання, аж увесь метаболiзм припинився – але справжне чудо в тому, що вас узагалi знайшли. Вам пощастило бiльше, нiж будь-кому з нинi живих. Нi – найбiльше з усiх, хто жив у будь-якi часи! «Невже? – похмуро спитав себе Пул. – П’ять рокiв, подумати тiльки! Могло бути й столiття – або й бiльше». – Кажiть уже, – зажадав вiн. Професор i старша медсестра нiби звiрилися з невидимим екраном: вони перезирнулися й кивнули на знак згоди, а Пул здогадався, що вони всi пiд’еднанi до iнформацiйноi системи лiкарнi через смугу, яку йому вдягнули на голову. – Френку, – мовив професор Андерсон, невимушено перемкнувшись у режим давнього родинного терапевта, – це може вас вразити, але ви здатнi впоратися – i що скорiше ви дiзнаетеся, то краще. Ми тепер на початку четвертого тисячолiття. Повiрте менi – ви залишили Землю десь тисячу рокiв тому. – Я вiрю, – спокiйно озвався Пул. А тодi, на його страшенне роздратування, кiмната закружляла навколо нього, i далi вiн нiчого не пам’ятав. Опритомнiвши, вiн побачив, що, замiсть сумноi лiкарняноi палати, лежить у розкiшному номерi з привабливими – i регулярно оновлюваними – зображеннями на стiнах. Деякi з них були вiдомими картинами, а iншi показували морськi й суходiльнi пейзажi, що могли належати до його часiв. Нiчого чужого чи тривожного: вiн припускав, що до цього черга дiйде трохи згодом. Його теперiшне оточення, вочевидь, було дбайливо запрограмоване: вiн роздумував, чи е тут якийсь еквiвалент телебачення (Скiльки каналiв може бути в Четвертому тисячолiттi?), але не бачив коло лiжка жодного пульта. Про новий свiт треба дiзнатися так багато: вiн був дикун, що раптом зустрiвся з цивiлiзацiею. Але спершу вiн мусить вiдновити сили… i вивчити мову. Навiть розвиток звукозапису, якому на момент народження Пула вже виповнилася сотня рокiв, не запобiг значним змiнам у граматицi й вимовi. А ще ж були тисячi нових слiв, здебiльшого в галузi науки й технологiй, хоч iнодi йому i вдавалося проникливо здогадатися про iхне значення. Ще бiльше збивала з пантелику сила-силенна вiдомих i сумновiдомих iмен, що накопичилися за тисячу рокiв, i якi йому нiчого не говорили. Кiлька тижнiв, поки вiн не накопичив базу знань, бiльша частина його розмов уривалася для бiографiчних довiдок. Вiдповiдно до того, як Пул мiцнiшав, зростала i кiлькiсть його вiдвiдувачiв, але завжди пiд дбайливим наглядом професора Андерсона. Серед них були фахiвцi з медицини й дослiдники iнших дисциплiн, а також – найцiкавiшi для нього – командири космiчних кораблiв. Історикам i лiкарям вiн не мiг розказати багато такого, що не було б записане в гiгантських базах даних людства, але йому часто вдавалося точнiше направити iхнi дослiдження й вказати на новi обставини подiй його часу. Хоч усi ставилися до нього з цiлковитою повагою й терпляче слухали, коли вiн намагався вiдповiдати на iхнi питання, але своi вiдповiдi на його питання вони нiбито давали неохоче. Пуловi почало здаватися, що його надмiрно оберiгають вiд культурного шоку, i напiвсерйозно роздумував, як можна втекти з номера. Кiлька разiв, коли йому траплялося побути самому, вiн виявляв, що дверi замкненi, i не дивувався цьому. А тодi все змiнило прибуття доктора Індри Воллес. Попри iм’я, ii головним расовим складником був японський, i часом, з мiнiмальною допомогою уяви, Пул бачив у нiй таку собi зрiлу гейшу. Навряд чи то був слушний образ для видатного iсторика, що обiймав вiртуальну посаду в унiверситетi, який i досi мiг похвалитися справжнiм плющем на стiнах. Вона була першим вiдвiдувачем з добрим знанням Пуловоi англiйськоi мови, i вiн дуже зрадiв знайомству з нею. – Мiстере Пул, – почала вона дуже дiловим тоном. – Мене призначено вашою офiцiйною провiдницею i, скажiмо так, наставницею. Я маю вiдповiдну квалiфiкацiю, бо спецiалiзуюся на вашому перiодi. Тема моеi дисертацii: «Падiння нацiональних держав у 2000–2050 роках». Гадаю, що ми з вами можемо багато в чому одне одному допомогти. – Я впевнений у цьому. Для початку я хотiв би вибратися звiдси, щоб трохи побачити ваш свiт. – Саме це ми й зробимо. Але спершу вам треба отримати iденту. До того часу ви будете – як це називалося? – неособою. Буде неможливо кудись пiти й щось зробити. Жоден зчитувач не визнае вашого iснування. – Я так i думав, – вiдповiв Пул, iронiчно посмiхаючись. – У мiй час уже йшло до цього – i багато кому така iдея була ненависна. – Такi люди е й тепер. Вони вибираються й iдуть жити в дичавинi – ii на Землi набагато бiльше, нiж було у вашому сторiччi! Але вони завжди беруть iз собою компаки, щоб мати змогу викликати допомогу, коли вскочать у халепу. Середнiй час до такого виклику становить п’ять днiв. – Шкода таке чути. Людська раса, вочевидь, зiпсувалася. Вiн обережно випробовував ii, намагаючись знайти межу ii терплячостi й накреслити ескiз особистостi. Було очевидно, що iм доведеться проводити разом багато часу i що вiн муситиме залежати вiд неi сотнею рiзних способiв. Але вiн досi не був певен, чи вона йому сподобаеться – можливо, вона бачила в ньому лише захопливий музейний експонат. На чималий подив Пула, вона погодилася з критикою. – Мабуть, це правда – в деяких аспектах. Певно, ми слабшi фiзично, але здоровiшi й краще пристосованi за бiльшiсть людей, що коли-небудь жили на свiтi. Шляхетний дикун завжди був мiфом. Вона пiдiйшла до маленькоi прямокутноi пластини, встановленоi у дверях на рiвнi очей. Пластина була завбiльшки як незлiченнi журнали, що розплодилися в далеку епоху друку, i Пул помiтив, що принаймнi одна така була в кожнiй кiмнатi. Зазвичай вони були порожнi, але iнодi на них з’являлися лiнii повiльно прокручуваного тексту, абсолютно позбавленого сенсу для Пула, хоч бiльшiсть слiв i були знайомi. Одного разу пластинка в його номерi почала видавати настирне пищання, яке вiн пропустив повз вуха, розсудивши, що хтось iнший розбереться з цiею проблемою, хоч би в чому вона полягала. На щастя, той шум припинився так само раптово, як i почався. Доктор Воллес приклала долоню до пластинки, а за кiлька секунд прибрала. Вона глянула на Пула, усмiхнулася й сказала: – Пiдiйдiть-но й погляньте. Напис, що зненацька з’явився, був доволi зрозумiлий, коли вiн повiльно прочитав його: ВОЛЛЕС, ІНДРА [Ж2970.03.11/31.885//ІСТ. ОКСФОРД]. – Гадаю, це значить «Жiнка, дата народження – 11 березня 2970 року» i що ви зайнятi на iсторичному факультетi в Оксфордi. І гадаю, що 31.885 – це особистий iдентифiкацiйний номер. Правильно? – Вiдмiнно, мiстере Пул. Я бачила деякi вашi iмена електронноi пошти й номери кредитних карток – страхiтливi послiдовностi циферно-буквенноi маячнi, яку нiхто не здатен запам’ятати! Але всi знають дату свого народження, а ii з нами дiлять не бiльше за 99999 iнших людей. Тож п’ятизначний номер – це все, що треба… А коли хтось би й забув його, то це насправдi не важливо, бо вiн – частина вас. – Імплант? – Так. Наночип при народженнi, по одному в кожну долоню для безпеки. Коли вам його вживлятимуть, ви нiчого не вiдчуете. Але з вами виникла невелика проблема… – Яка то? – Зчитувачi, що траплятимуться найчастiше, надто обмеженi, щоб повiрити у вашу справжню дату народження. Тож ми, з вашого дозволу, додали вам тисячу рокiв. – Дозвiл надано. А решта iденти? – Необов’язкова. Можете залишити поля порожнiми, вказати своi iнтереси чи мiсце проживання – або використовувати для особистих повiдомлень, глобальних чи направлених. Пул був твердо впевнений, що деякi речi не змiнилися за цi столiття. Велика частка тих «направлених» повiдомлень будуть справдi дуже особистi. Вiн задумався, чи в цю епоху ще iснували самопризначенi або державнi цензори i чи iхнi намагання покращити людську мораль успiшнiшi за тi, що докладалися в його часи. Треба буде спитати про це доктора Воллес, коли вони лiпше познайомляться. Роздiл 4. Кiмната з краевидом – Френку, професор Андерсон вважае, що ви достатньо набралися сил для короткоi прогулянки. – Дуже радий це чути. Ви знаете вислiв «на стiну лiзти»? – Нi, але можу здогадатися про його значення. Пул так пристосувався до низькоi сили тяжiння, що його теперiшнi довгi кроки здавалися йому абсолютно нормальними. Десь 0,5 g за його розрахунками – iдеально, щоб добре почуватися. Дорогою вони зустрiли всього кiлькох людей – жодного знайомого, але кожен усмiхнувся, впiзнавши iх. «На цю пору, – сказав собi Пул з дрiбкою зарозумiлостi, – я мушу бути однiею з найвiдомiших знаменитостей свiту. Це мае добряче стати в пригодi, коли я вирiшу, що робити з рештою життя. Яке триватиме щонайменше ще одне сторiччя, якщо вiрити Андерсоновi». Коридор, яким вони гуляли, був геть непримiтний, хiба що часом траплялися пронумерованi дверi, на яких були однаковi панелi-зчитувачi. Пул пройшов за Індрою добрих двi сотнi метрiв, як раптом спинився, вражений тим, що ранiше не усвiдомлював такоi слiпучо-очевидноi речi. – Ця космiчна станцiя, мабуть, велетенська! – вигукнув вiн. Індра усмiхнулася до нього. – У вас же був такий вислiв: «Ти ще не багато бачив»? – «Не все бачив», – автоматично поправив вiн. Пул ще й досi намагався оцiнити масштаб цiеi конструкцii, коли зiткнувся з iншою несподiванкою. Хто б мiг уявити собi космiчну станцiю достатнього розмiру, щоб вона могла похвалитися власною пiдземкою – звiсно, мiнiатюрною, з одним маленьким вагончиком, що мiг вмiстити лиш десяток пасажирiв. – Оглядова зала № 3, – наказала транспортовi Індра, i вони хутко й нечутно рушили вiд станцii. Пул перевiрив годинника на майстерно зробленому ремiнцi, функцii якого вiн ще не закiнчив дослiджувати. Одною з маленьких несподiванок стало те, що весь свiт тепер жив за Унiверсальним часом: розвиток глобальних комунiкацiй пожбурив у небуття переплутанi клаптики часових зон. Про це багато говорили в двадцять першому сторiччi й навiть пропонували замiнити сонячний час сидеричним. Тодi впродовж року сонце рухалось би за годинниковою стрiлкою i заходило б у той самий час, у який сходило за шiсть мiсяцiв до того. Однак з цiеi пропозицii «Однакового часу пiд сонцем» нiчого не вийшло, як i з iнших, галасливiших спроб реформувати календар. Це завдання, як цинiчно зазначалося, мусить почекати якогось значнiшого прориву в технологiях. Звiсно, настане час, коли одна з менших помилок Бога буде виправлена i орбiта Землi буде скоригована так, щоб кожен рiк складався з дванадцяти мiсяцiв рiвно по тридцять однакових днiв кожен. Скiльки Пул мiг судити зi швидкостi й часу, що минув, вони мали проiхати щонайменше три кiлометри, перш нiж вагончик нечутно зупинився, дверi розчинилися, i нейтральний робоголос протягнув: «Приемних вам краевидiв. Сьогоднi хмарний покрив – тридцять п’ять вiдсоткiв». Нарештi, подумав Пул, ми наближаемося до зовнiшньоi стiнки. Але була iнша загадка: попри подолану вiдстань, анi сила, анi напрям гравiтацii не змiнилися! Вiн не мiг уявити таку величезну обертову космiчну станцiю, щоб вектор сили тяжiння не змiнювався з кожним перемiщенням… Чи могли вони все-таки бути на якiйсь планетi? Але вiн почувався б легшим – здебiльшого куди легшим – на будь-якiй iншiй потенцiйно населенiй планетi Сонячноi системи. Коли вiдчинилися зовнiшнi дверi платформи й Пул побачив, що заходить до невеликого повiтряного шлюзу, то зрозумiв, що вони справдi в космосi. Але де ж скафандри? Вiн тривожно озирнувся: бути так близько до вакууму голим i незахищеним – це суперечило всiм його iнстинктам. Одного такого разу йому було досить… – Майже прийшли, – пiдбадьорила Індра. Вiдчинилися останнi дверi, i вiн подивився в абсолютну чорноту космосу крiзь велетенське вiкно, що вигиналося i горизонтально, i вертикально. Вiн почувався золотою рибкою в акварiумi й сподiвався, що тi, хто проектував цей зухвалий шедевр iнженерноi думки, точно знали, що робили. Вони, безперечно, володiли кращими будiвельними матерiалами за тi, що iснували в його час. Хоч за склом мусили свiтити зорi, його пристосованi до свiтла очi не бачили за вигином велетенського вiкна нiчого, крiм чорноi порожнечi. Вiн рушив до нього, щоб мати ширший огляд, але Індра стримала його i вказала кудись прямо перед ним. – Придивiться уважно, – сказала вона. – Ви бачите? Пул блимнув i вдивився в нiч. Звiсно, то мала бути iлюзiя – або навiть, борони небо, трiщина у склi… Вiн похитав головою з боку в бiк. Нi, воно справжне. Але що це таке? Вiн пам’ятав Евклiдове означення: «У брехнi е довжина, але немае товщини». Тому що через усе вiкно тягнулася i, вочевидь, продовжувалася за межами поля зору вгору i вниз, свiтла нитка, яку легко побачити, якщо пошукати, але така одновимiрна, що про неi навiть не можна вжити слово «тонка». Однак вона не була позбавлена певних рис – через нерiвнi промiжки ii довжини виднiлися ледь помiтнi цятки яскравiшого свiтла, наче крапельки води на павутинцi. Пул знову рушив до вiкна, i краевид розширився, поки вiн нарештi змiг побачити, що в нього пiд ногами. Усе було досить знайоме: увесь континент Європа i бiльша частина пiвнiчноi Африки, точнiсiнько такi, якими вiн бачив iх з космосу. Тож вiн таки був на орбiтi – певно, на екваторiальнiй, на висотi щонайменше тисячi кiлометрiв. Індра дивилася на нього й жартiвливо всмiхалася. – Пiдiйдiть ближче до вiкна, – дуже тихо сказала вона. – Щоб можна було глянути просто вниз. Сподiваюся, ваша голова добре зносить висоту. «Яка смiшна рiч для астронавта! – сказав собi Пул, рухаючись уперед. – Якби менi колись паморочилося вiд висоти, я б нiколи не потрапив на цю роботу…» Ледве ця думка встигла проскочити в його головi, як вiн скрикнув «О Боже!» i мимоволi вiдступив вiд вiкна. Тодi, опанувавши себе, насмiлився глянути ще раз. Вiн дивився на далеке Середземномор’я з бiчноi поверхнi цилiндричноi вежi, легкий вигин стiни якоi вказував на ii дiаметр – кiлька кiлометрiв. Але то було нiщо проти ii довжини, бо вона тяглася й тяглася, й тяглася вниз – поки не зникала в iмлi десь над Африкою. Вiн припускав, що вона продовжувалася до самоi поверхнi. – На якiй ми висотi? – прошепотiв вiн. – Двi тисячi кiлометрiв. Але тепер гляньте вгору. Цього разу шок був менший – вiн очiкував таке побачити. Вежа тяглася у височiнь, де перетворювалася на блискучу лiнiю на тлi чорного космосу, i вiн не сумнiвався, що вона продовжувалася аж до геостацiонарноi орбiти, на висоту тридцять шiсть тисяч кiлометрiв над екватором. Такi фантастичнi проекти були добре вiдомi в часи Пула, але вiн нiколи не мрiяв побачити iх здiйсненими – чи то пак, жити в них самому. Вiн вказав на далеку лiнiю, що здiймалася над схiдним обрiем. – А то, мабуть, ще одна. – Так – Азiйська вежа. Ми для них, певно, виглядаемо так само. – І скiльки iх усього? – Лише чотири, через рiвнi промiжки вздовж екватора. Африка, Азiя, Америка, Океанiя. Остання майже порожня – там завершено лише кiлька сотень рiвнiв. Нема на що дивитися, крiм води… Пул i досi вбирав цю колосальну iдею, коли йому спала на думку тривожна рiч. – У мiй час на всяких висотах лiтали тисячi супутникiв. Як ви уникаете зiткнень? Здалося, що Індра трохи знiяковiла. – Знаете… Я нiколи про це не думала – не моя галузь. – Вона на мить замовкла, вочевидь, шукаючи потрiбне в пам’ятi. Тодi ii обличчя прояснiло. – Здаеться, що багато столiть тому ми провели масштабне прибирання. Тепер нижче вiд стацiонарноi орбiти просто немае жодного супутника. «Це логiчно, – сказав собi Пул. – Вони не були б потрiбнi – чотири гiгантськi вежi надавали б усi послуги, що ранiше залежали вiд тисяч супутникiв i космiчних станцiй». – І нiколи не було жодноi аварii – жодного зiткнення з космiчними кораблями, що злiтали з Землi або поверталися в атмосферу? Індра здивовано глянула на нього. – Але ж такого вже нема. – Вона вказала на стелю. – Усi космопорти там, де й мають бути – нагорi, на зовнiшньому кiльцi. Гадаю, вiдтодi, як з поверхнi Землi пiднялася остання ракета, минуло рокiв чотириста. Пул ще переварював почуте, коли його увагу захопила дрiбна аномалiя. Пiдготовка астронавта зробила його чутливим до всього, що було не в порядку – в космосi це могло стати питанням життя i смертi. Сонце було поза полем зору, високо над головою, але його променi, що лилися крiзь величезне вiкно, намалювали на пiдлозi пiд ногами свiтлу смугу. Цю смугу перетинала пiд певним кутом iнша, набагато менш яскрава, тож рама вiкна вiдкидала подвiйну тiнь. Пулу довелося опуститися ледь не навколiшки, щоб глянути на небо. Вiн вважав, що вже нiчому не здивуеться, але видовище двох сонць на мить вiдiбрало в нього мову. – Що це таке? – хекнув вiн, коли знову змiг дихати. – О… Вам не сказали? Це Люцифер. – У Землi тепер ще одне сонце? – Ну, вiн не дае багато тепла, але позбавив роботи Мiсяць… До того як друга експедицiя вiдправилася шукати вас, це була планета Юпiтер. «Я знав, що доведеться багато дiзнатися про новий свiт, – сказав собi Пул. – Просто не мiг уявити, як багато». Роздiл 5. Освiта Коли до номера закотили телевiзор i розташували в ногах його лiжка, Пул був одночасно втiшений i вражений. Втiшений, бо страждав на легку форму iнформацiйного голоду, а вражений, тому що така модель була застарiла ще в його часи. – Ми мусили пообiцяти музеевi, що повернемо його, – проiнформувала його старша медсестра. – Сподiваюся, ви знаете, як цим користуватися. Пул перебирав руками дистанцiйний пульт, i на нього накотилася хвиля гостроi ностальгii. Мало артефактiв були здатнi так повернути спогади про дитинство, про тi днi, коли бiльшостi телевiзорiв бракувало мiзкiв розумiти голосовi команди. – Дякую, сестро. Який у вас найкращий канал новин? Питання нiбито ii спантеличило, а тодi вона просвiтлiла. – А, тепер розумiю. Але професор Андерсон вважае, що ви поки що не повнiстю готовi. Тож Архiви дiбрали колекцiю того, з чим ви могли б вiдчути себе як удома. Пул трохи помiркував над тим, яким мiг бути спосiб зберiгання iнформацii в цю епоху. Вiн ще пам’ятав компакт-диски, а його ексцентричний старий дядько Джордж був гордим власником колекцii вiнтажних вiдеокасет. Але, звiсно, це технологiчне змагання мусило завершитися багато поколiнь тому звичайним дарвiнiвським способом – виживанням найпристосованiшого. Вiн мусив визнати, що добiрка була хороша, яку зробив хтось (Індра?) знайомий з початком двадцять першого сторiччя. У нiй не було нiчого тривожного, нiяких воен чи насилля, а також дуже мало тогочасного дiлового свiту чи полiтики, що тепер стало б абсолютно неважливим. Там були легкi комедii, спортивнi подii (як вони дiзналися, що вiн завзятий прихильник тенiсу?), класична й попмузика, а також документальнi фiльми про природу. І хоч би хто складав цю добiрку, вiн мав почуття гумору, iнакше не внiс би серii з кожноi епохи «Стар Трека». Бувши геть малим, Пул зустрiвся i з Патриком Стюартом, i з Леонардом Нiмоем. Вiн уявляв, що вони могли б подумати, якби знали долю пацана, який сором’язливо просив у них автографи. Щойно вiн почав дослiджувати колекцiю, здебiльшого швидко перемотуючи вперед цi релiквii минулого, як у нього з’явилася депресивна думка. Вiн десь читав, що наприкiнцi сторiччя – його сторiччя! – на свiтi iснувало близько п’ятдесяти тисяч телевiзiйних станцiй, якi вели своi передачi одночасно. Якщо це число збереглося, хоч легко могло й збiльшитися, на цю пору в ефiр вийшли мiльйони мiльйонiв годин телепередач. Тож навiть загрубiлий цинiк мусив визнати, що iснували принаймнi мiльярди годин передач, гiдних перегляду… i мiльйони, що задовольнили б найвищi вимоги якостi. Як знайти цi, гм, кiлька мiльйонiв голок у такiй гiгантськiй копицi? Думка так приголомшувала, ба навiть бiльше, деморалiзовувала, що через тиждень дедалi безцiльнiшого скакання мiж каналами Пул попросив забрати телевiзор. Мабуть, йому пощастило, що вiн мав чимраз менше вiльного часу, коли не спав, а що бiльше до нього поверталося сили, то менше вiн мусив спати. Ризик знудитися йому не загрожував завдяки парадовi не тiльки серйозних дослiдникiв, а й зацiкавлених – i, певно, впливових – громадян, яким вдавалося пробитися крiзь захист почесноi варти, яку виставили старша медсестра i професор Андерсон. Утiм, Пул був радий, коли одного дня телевiзор повернувся, бо вiн почав страждати через симптоми абстиненцii – i цього разу вiн твердо постановив обирати матерiал для перегляду прискiпливiше. Поважний антикварiат цього разу супроводжувала широко усмiхнена Індра Воллес. – Ми знайшли дещо, що ти мусиш побачити, Френку. Ми думаемо, що це допоможе тобi пристосуватися, i в будь-якому разi, ми впевненi, що тобi сподобаеться. Пул завжди вважав такi обiцянки прологом до гарантованоi нудьги й приготувався до найгiршого. Але побачене захопило його з перших секунд i перенесло в старе життя так легко, як мало що iнше. Вiн одразу впiзнав найвiдомiшi голоси свого часу, згадав, що бачив цю саму передачу ранiше. Чи був то ii найперший показ? Нi, йому тодi було лиш п’ять рокiв: певно, повтор… – Атланта, 31 грудня 2000 року. – Це Сi-ен-ен Інтернешнл, за п’ять хвилин до свiтанку нового тисячолiття, з усiма його невiдомими загрозами й надiями… – Але перш нiж намагатися дослiдити майбутне, погляньмо ще на тисячу рокiв ранiше i спитаймо себе – чи могли люди з 1000 року бодай приблизно уявити наш свiт або зрозумiти його, якби iх чарiвним способом перенесло через вiки? – Майже всi технологii, що iх ми сприймаемо як належне, були винайденi аж наприкiнцi нашого тисячолiття: паровий двигун, електрика, телефони, радiо, телебачення, кiно, авiацiя, електронiка. І впродовж життя одного поколiння – ядерна енергiя i подорожi в космос. Що б подумали про це наймудрiшi голови минулого? Чи довго Архiмед або Леонардо змогли б зберiгати здоровий глузд, якби iх раптом викинуло до нашого свiту? – Дуже спокусливо думати, що ми впорались би краще, якби й нас перенесли на тисячу рокiв уперед. Звiсно, фундаментальнi науковi вiдкриття вже зроблено, i хоч значнi покращення технологiй ще вiдбудуться, але чи з’являться тодi пристроi, такi магiчнi й незбагненнi для нас, якими були б для Айзека Ньютона кишеньковий калькулятор i вiдеокамера? – Мабуть, наш час i справдi виокремився серед усiх тих часiв, що минули. Телекомунiкацii, здатнiсть записувати зображення й звуки, що колись незворотно втрачалися, завоювання повiтря i космосу – все це створило цивiлiзацiю далеко за межами найдикiших фантазiй з минулого. І не менш важливо те, що Коперник, Ньютон, Дарвiн i Айнштайн так змiнили спосiб нашого мислення й перспективу Всесвiту, що ми могли б здатися нашим найосвiченiшим попередникам новим бiологiчним видом. – Чи дивитимуться нашi нащадки через тисячу рокiв назад iз таким же жалем, з яким ми думаемо тепер про наших неосвiчених, обтяжених хворобами, марновiрних, недовговiчних пращурiв? Ми гадаемо, що знаемо вiдповiдь на питання, якi вони навiть не могли поставити – але якi несподiванки приготувало для нас трете тисячолiття? – Ну ось i воно… Великий дзвiн почав вибивати пiвнiч. Гудiння останнiх вiбрацiй розтануло в тишi… – Таким воно й було – прощавай, чудесне й жахливе двадцяте сторiччя… Тодi зображення розбилося на безлiч фрагментiв, i слово взяв новий коментатор, що говорив з акцентом, який Пул тепер легко розумiв i який негайно повернув його в теперiшнiй час. – Тепер, у першi хвилини три тисячi першого року, ми можемо вiдповiсти на це питання з минулого… – Звiсно, люди з 2001 року, яких ми щойно бачили, не були б так безповоротно приголомшенi нашим часом, як хтось iз 1001 року почувався б у iхньому. Вони передбачили багато з наших технологiчних проривiв – справдi, вони очiкували мiст на орбiтi й колонiй на Мiсяцi й iнших планетах. Вони навiть могли б трохи розчаруватися з того, що ми ще не безсмертнi й що направили зонди тiльки до найближчих зiр… Раптом Індра вимкнула запис. – Подивишся решту пiзнiше, Френку, ти втомлюешся. Але сподiваюся, це допоможе тобi пристосуватися. – Дякую, Індро. Треба з цим поспати. Але це точно пiдтвердило дещо. – Що саме? – Треба бути вдячним, що я не з тисяча першого i що мене не закинуло у двi тисячi перший. То був би завеликий квантовий стрибок, не думаю, що хтось змiг би до такого пристосуватися. Я ж принаймнi знаю про електрику й не помру вiд страху, якщо до мене заговорить зображення. «Сподiваюся, – казав собi Пул, – що ця впевненiсть виправдана. Хтось колись сказав, що будь-яка достатньо розвинена технологiя не вiдрiзняеться вiд магii. Чи побачу я магiю в цьому новому свiтi… i чи зможу з нею впоратися?» Роздiл 6. Нейрошолом – Боюся, що ви стоiте перед нестерпним вибором, – сказав професор Андерсон з усмiшкою, що нейтралiзувала перебiльшену серйознiсть його слiв. – Я готовий, докторе. Кажiть, як е. – Перш нiж вам зможуть приладнати нейрошолом, доведеться стати абсолютно лисим. Тож вибiр такий. З вашою швидкiстю росту волосся доведеться голитися щонайменше раз на мiсяць. Або можна позбутися волосся остаточно. – І як це робиться? – Обробка шкiри лазером. Убивае фолiкули в самому коренi. – А цей процес… можна обернути? – Так, але воно гидко, боляче й тривае кiлька тижнiв. – Тодi я подивлюся, чи менi подобаеться не мати волосся, перш нiж зважитися. Не можна забувати того, що трапилося з Самсоном. – З ким? – Персонажем однiеi популярноi староi книги. Його дiвчина обрiзала йому волосся увi снi. Коли вiн прокинувся, вся його сила зникла. – Тепер я пригадую – доволi очевидний медичний символiзм! – Але я був би не проти, щоб позбутися бороди. Не тямитимуся вiд щастя, якщо раз i назавжди припиню голитися. – Я органiзую процедуру. А яку б вам хотiлося перуку? Пул засмiявся. – Я не дуже самозакоханий – гадаю, що з нею буде морока, тож, мабуть, не буду ii заводити. Це я теж зможу вирiшити пiзнiше. Те, що всi в цiй епосi були штучно лисi, стало несподiванкою, яку Пул виявив доволi пiзно – перше одкровення прийшло, коли обидвi медсестри зняли пишнi коси без найменшоi ознаки нiяковостi якраз перед тим, як до них приедналося кiлька так само лисих спецiалiстiв, що мали провести з ним ряд мiкробiологiчних перевiрок. Його нiколи не оточувала така кiлькiсть безволосих людей, i першою його гiпотезою було те, що це останнiй крок у нескiнченнiй вiйнi медичного фаху проти мiкробiв. Як i бiльшiсть його здогадок, ця виявилася геть хибною, а коли вiн дiзнався про справжню причину, то розважався думкою про те, як часто вiн мiг бути впевненим, якби наперед цього не знав, що волосся його вiдвiдувачiв несправжне. Вiдповiдь була така: iнодi з чоловiками, нiколи з жiнками. Вочевидь, настала золота доба виробникiв перук. Професор Андерсон не марнував часу: того ж дня медсестри обмастили голову Пула якимось лихим на запах кремом, i коли вiн через годину глянув у дзеркало, то не впiзнав себе. «Ну, – подумав вiн, – мабуть, перука – це таки непогана iдея…» Нейрошолом примiряли трохи довше. Спершу треба було зробити злiпок, для чого йому довелося посидiти без руху кiлька хвилин, поки гiпс затвердне. Вiн уже побоювався, що йому скажуть, буцiм його голова якоiсь неправильноi форми, коли медсестри, абсолютно непрофесiйно регочучи, ледве змогли його звiльнити. – Ой, так боляче! – пожалiвся вiн. Далi настала черга самого пристрою, металевого шолома, який щiльно прилягав до голови, майже сягаючи вух. Вiн викликав ностальгiчну думку: якби ж то моi друзi з евреiв зараз мене побачили! Через кiлька хвилин йому стало так зручно, що вiн геть забув про iснування шолома. Тепер вiн був готовий до встановлення – процесу, як вiн зрозумiв, вiдчувши щось на кшталт захоплення, який був важливим ритуалом у життi майже всього людства упродовж бiльш як половини тисячолiття. – Очi можна не заплющувати, – сказав технiк, якого йому представили претензiйним титулом «iнженер нейроконфiгурацiй», що в широкому вжитку майже завжди спрощували до «нейромайстра». – Коли почнеться налаштування, усi вхiднi сигнали будуть перехопленi. Навiть якщо очi будуть розплющенi, ви нiчого не побачите. «Цiкаво, чи всi в цю мить отак нервують, – спитав себе Пул. – Невже це остання мить, коли я ще контролюю власний розум? Утiм, дотепер я звик довiряти технологiям цього часу. Поки що вони мене не пiдводили. Звiсно, як говориться в старому прислiв’i: завжди бувае перший раз…» Як йому i обiцяли, вiн не вiдчув нiчого, крiм легенького лоскоту, коли мiрiади нанодротiв заглибилися в шкiру голови. Усi органи чуття працювали абсолютно нормально; вiн оглядав знайомий номер, i все навколо лишалося точнiсiнько таким, яким мало бути. Нейромайстер – у власному шоломi, також пiд’еднаному до якогось пристрою, який легко можна було сплутати з ноутбуками двадцятого сторiччя, – усмiхнувся до нього, щоб пiдбадьорити. – Готовi? – спитав вiн. Бувають часи, коли старий штамп – найкраща вiдповiдь. – Готовiший не буду, – вiдповiв Пул. Свiтло потроху потьмянiло – або так здалося. На нього опустилася велична тиша, i навiть легенька гравiтацiя Вежi повнiстю випустила його зi свого захвату. Вiн був ембрiоном, що плавав у непримiтнiй безоднi, хоч i не в повнiй темрявi. Вiн пiзнав таку ледве проникну для ока, майже ультрафiолетову темноту на самому краю ночi лиш один раз у життi – коли занурився глибше, нiж допускали мудрi рекомендацii, уздовж стiни стрiмкого обриву на зовнiшньому краю Великого бар’ерного рифу. Дивлячись униз, крiзь сотнi метрiв кришталевоi порожнечi, вiн вiдчув таку дезорiентацiю, що на коротку мить запанiкував i ледь не увiмкнув систему аварiйноi плавучостi, перш нiж опанував себе. Звiсно, вiн нiколи не згадував про цей випадок у розмовах з лiкарями Космiчного управлiння… З величезноi вiдстанi, з незмiрноi безоднi почувся голос, який нiби оточив його звiдусiль. Але вiн долинув не через вуха, а тихо прозвучав у лунких лабiринтах мозку. – Починаеться калiбрацiя. Коли-не-коли вам ставитимуть питання – можете вiдповiдати подумки, але вголос може бути легше. Ви зрозумiли? – Так, – вiдповiв Пул i задумався, чи ворухнулися його губи. Вiн нiяк не мiг цього визначити. У безоднi щось з’явилося – решiтка тонких лiнiй, наче велетенський лист паперу для креслень. Вона розширилася вгору i вниз, праворуч i лiворуч, за межi поля зору. Вiн спробував ворухнути головою, але зображення нiяк не змiнилося. По всiй решiтцi заблимали числа, та так швидко, що вiн не встигав iх читати – але, певно, що якийсь модуль iх записував. Пул не стримав усмiшки (чи ворухнулися його щоки?), коли зрозумiв, що ця перевiрка йому нагадала. Вона була точнiсiнько як комп’ютерне дослiдження зору, що мiг провести пацiентовi будь-який окулiст його доби. Решiтка зникла i змiнилася суцiльними кольоровими листами, якi вщент заповнювали все поле зору. За кiлька секунд кольори пробiгли вiд одного краю спектра до iншого. – Могли б i спитати, – подумки пробурмотiв Пул. – Кольоровий зiр у мене бездоганний. А далi, як я розумiю, буде слух. Вiн не помилився. Тихi барабаннi дрiбушки пришвидшувалися, поки не перетворилися на найнижче чутне «до», а тодi пробiгли музичною шкалою, поки не зникли за межами людського слуху, на територii кажанiв i дельфiнiв. То був останнiй з простих i зрозумiлих тестiв. Його швидко протягло крiзь запахи й смаки, бiльшiсть iз яких була приемна, але деякi – зовсiм нi. Тодi йому здалося, що вiн перетворився на ляльку на невидимих ниточках. Вiн припустив, що це перевiрка нервово-м’язового контролю, i сподiвався, що вона не проявляеться зовнi, бо коли так, то вiн, певно, виглядав як людина в термiнальнiй стадii танцю святого Вiтта. На одну мить вiн вiдчув дику ерекцiю, але не мiг перевiрити, чи воно так насправдi, а тодi хутко провалився в сон без видiнь. Чи вiн тiльки уявив, що спав? Вiн не мав гадки про те, скiльки спливло часу, перш нiж вiн прокинувся. Шолом уже зник, як i нейромайстер зi своiм обладнанням. – Усе минуло добре, – сяяла старша медсестра. – Потрiбно ще кiлька годин, щоб перевiрити, чи не було якихось аномалiй. Якщо з вашими даними все «кей-о», – тобто «о-кей», – завтра ви матимете свiй нейрошолом. Пул був вдячний за те, що його оточення докладало зусиль, щоб пiдучити архаiчну англiйську, але йому дуже хотiлося б, щоб старша медсестра не припустилася такоi досадноi обмовки. Коли настав час останньоi примiрки, Пул почувався майже як у дитинствi, коли от-от мав розгорнути якусь чудову нову iграшку, знайдену пiд рiздвяною ялинкою. – Вам не доведеться знову проходити всi налаштування, – запевнив його нейромайстер. – Одразу почнеться завантаження. Я поставлю вам демо на п’ять хвилин. Розслабтесь i насолоджуйтесь. Його сповнила легка заспокiйлива музика. Хоч то й було щось дуже знайоме, з його часiв, вiн не мiг ii упiзнати. Перед очима зiбралася iмла, що розiйшлася, коли вiн рушив до неi. Так, вiн iшов! Ілюзiя була бездоганно переконлива – вiн вiдчував землю пiд ногами, а що музика стихла, то чув, як легенький вiтерець шумить у високих деревах, якi нiби оточували його з усiх бокiв. Вiн упiзнав у них калiфорнiйськi мамонтовi дерева i побажав iм i досi iснувати в реальностi, десь на Землi, як вiн сподiвався. Вiн iшов прудким кроком – надто швидко для комфортноi прогулянки, нiби час був трохи пришвидшений, щоб подолати якомога бiльшу вiдстань. Але вiн не усвiдомлював жодного зусилля зi свого боку, а почувався гостем у чийомусь тiлi. Це вiдчуття посилювалося тим, що вiн не мав жодного контролю над своiми рухами. Коли вiн намагався зупинитися або змiнити напрям, нiчого не вiдбувалося. Вiн iхав пасажиром. Його це не турбувало, адже вiн насолоджувався новою вправою – i легко зрозумiв, як до неi можна призвичаiтися. «Машини снiв», якi передбачали науковцi його сторiччя, – часто з острахом, – тепер стали частиною повсякденного життя. Пул замислився над тим, як людство спромоглося вижити: йому сказали, що значна його частина таки не спромоглася. Мiльйони спалили собi мозок i випали з життя. Звiсно, вiн буде невразливий до таких спокус! І використовуватиме цей чудесний iнструмент для того, щоб бiльше дiзнатися про свiт четвертого тисячолiття й за хвилини набути нових навичок, якi iнакше довелося б здобувати роками. Утiм, вiн мiг би коли-не-коли використовувати нейрошолом просто для розваги… Вiн вийшов до краю лiсу й тепер дивився через широку рiчку. Вiн увiйшов до неi без вагань i зовсiм не вiдчув тривоги, коли вода пiднялася вище голови. Було трохи дивно, що вiн i далi мiг нормально дихати, але його бiльше вразило те, що вiн i надалi прекрасно все бачив у середовищi, в якому просте людське око не могло сфокусуватися. Вiн мiг би полiчити всi лусочки на дивовижнiй форелi, що пропливла повз нього, вочевидь, не маючи гадки про дивного чужака… А тодi русалка… Йому завжди хотiлося побачити iх, але вiн вважав iх скорiше морськими створiннями. Вочевидь, вони iнодi запливали вгору течiею, як лососi, для продовження роду? Вона зникла ранiше, нiж вiн устиг ii розпитати, щоб пiдтвердити або спростувати цю революцiйну теорiю. Рiчка закiнчувалася напiвпрозорою стiною. Вiн пройшов крiзь неi i ступив на поверхню пустелi, пiд палюче сонце. Жар неприемно припiкав, але вiн усе одно мiг дивитися прямо в люте полуденне полум’я. Вiн навiть з неприродною яснiстю бачив коло одного краю архiпелаг сонячних плям. І – оце точно було неможливо – вiн також бачив примарну розкiш корони, абсолютно невидноi, крiм повних затемнень, що простяглася в обидва боки вiд сонця лебединими крилами. Тодi все потемнiшало, повернулася та сама музика, а з нею – благословенна прохолода знайомого номера. Вiн розплющив очi (чи були вони заплющенi?) й побачив, що нетерпляча публiка чекае на його реакцiю. – Дивовижно, – майже побожно видихнув вiн. – Дещо з цього здавалося… гм, справжнiшим за справжне! Тодi його почала поривати iнженерська цiкавiсть, що й без того нiколи глибоко не ховалася. – Навiть таке коротке демо мало вмiщувати неймовiрний обсяг iнформацii. Як вона зберiгаеться? – У цих пластинках – таких самих, якi використовуе ваша аудiовiзуальна система, тiльки куди мiсткiших. Нейромайстер простягнув Пуловi маленький квадратик, вочевидь, скляний i вкритий з одного боку срiблом. Вiн був майже такого ж розмiру, як комп’ютернi дискети його юностi, але удвiчi товщий. Пул кiлька разiв перевернув його, намагаючись видивитися щось у прозорому предметi, i побачив лише веселковi виблиски. Вiн усвiдомив, що тримав у руках кiнцевий продукт понад тисячi рокiв розвитку електрооптичноi технологii, як i iнших технологiй, що в його еру ще не народилися. Його не дивувало, що на вигляд квадратик сильно скидався на пристрiй, який вiн колись знав. Для бiльшостi звичайних предметiв повсякденного життя iснували зручнi форми й розмiри – для ножiв, виделок, ручних iнструментiв, меблiв… i знiмноi комп’ютерноi пам’ятi. – Яка в нього мiсткiсть? – спитав вiн. – У моi часи ми з такими розмiрами пiдiйшли до терабайтiв. Я впевнений, що ви впоралися набагато краще. – Не так, як можна уявити – звiсно, iснують межi, встановленi самою будовою матерii. До речi, терабайт – це скiльки? Боюся, що я забув. – Яка ганьба! Кiло, мега, гiга, тера… це десять у дванадцятому степенi байтiв. Далi петабайт – десять у п’ятнадцятому, далi я не заходив. – Десь тут починаемося ми. Цього досить, щоб записати все, що може вiдчути людина за повне життя. То була приголомшлива концепцiя, але не така несподiвана. Кiлограм желе всерединi людського черепа був не набагато бiльший за пластинку, що Пул тримав у руцi, i вiн не мiг бути ефективнiшим засобом збереження iнформацii, адже мав ще стiльки iнших функцiй. – І це ще не все, – продовжував нейромайстер. – Трохи стиснувши данi, можна записати сюди не тiльки спогади, а й саму особу. – І знову вiдтворити iх? – Аякже. Для нанозбирачiв це доволi проста робота. «Так я й гадав, – подумав собi Пул, – але нiколи не вiрив у це». У його сторiччi здавалося дивовижним мати весь життевий доробок великого митця на одному маленькому диску. А тепер такий самий за розмiром предмет мiг нести на собi й самого митця. Роздiл 7. Дебрифiнг – Менi дуже приемно дiзнатися, – сказав Пул, – що минуло стiльки столiть, а Смiтсонiвський музей i досi iснуе. – Ви, певно, не впiзнали б його, – сказав вiдвiдувач, який представився доктором Алiстером Кiмом, директором напряму астронавтики. – Особливо тому, що вiн тепер розкиданий по всiй Сонячнiй системi: головнi колекцii поза Землею зiбранi на Марсi й Мiсяцi, а ще безлiч експонатiв, що належать нам за законом, i досi прямують до зiрок. Колись ми наздоженемо iх i повернемо додому. Ми особливо не можемо дочекатися повернення до наших рук «Пiонера-10» – першого створеного людиною об’екта, що покинув Сонячну систему. – Гадаю, що i я був на межi цього досягнення, коли мене помiтили. – На щастя для вас – i для нас. Ви можете пролити свiтло на стiльки всього, що ми й не знаемо. – По правдi, я в цьому сумнiваюся, але зроблю все, що зможу. Я не пам’ятаю нiчогiсiнько пiсля того, як на мене налетiла некерована капсула. Хоч менi й важко в це повiрити, менi сказали, що в цьому був винен Еал. – Це правда, але iсторiя доволi заплутана. Усе, що ми змогли встановити, мiститься на цьому записi – тут десь двадцять годин, але ви, певно, зможете промотати бiльшу частину. – Звiсно, ви знаете, що Дейв Боумен вийшов у капсулi № 2, щоб вас урятувати, але потiм опинився заблокованим зовнi корабля, бо Еал вiдмовився вiдчиняти дверi шлюзу. – Заради Бога, чому? Доктор Кiм трохи скривився. Це не вперше Пул помiтив таку реакцiю. («Треба стежити за язиком, – подумав вiн. – Слово «Бог» у цiй культурi, здаеться, стало непристойним – треба розпитати про це Індру».) – В iнструкцiях Еала виявилася значна помилка програмування – йому був наданий контроль за певними аспектами мiсii, про якi не знали ви з Боуменом, це все е в записi… – Хай там як, вiн також вимкнув системи пiдтримки життя трьох гiбернавтiв, – першого екiпажа, – i Боуменовi довелося випустити за борт i iхнi тiла. («То ми з Дейвом були другим екiпажем – цього я теж не знав…») – Що з ними сталося? – спитав Пул. – Їх не можна було врятувати, як мене? – Боюся, що нi. Звiсно, ми розглядали це. Боумен випустив iх через кiлька годин пiсля того, як вiдiбрав контроль в Еала, тож iхнi орбiти трохи вiдрiзнялися вiд вашоi. Якраз на стiльки, що вони згорiли на Юпiтерi, а ви проскочили повз нього й дiстали гравiтацiйне прискорення, яке ще через кiлька тисяч рокiв занесло б вас до Туманностi Орiона… – Керуючи всiм вручну – справдi неймовiрна робота! – Боумен спромiгся вивести «Дiскаверi» на орбiту навколо Юпiтера. Там вiн натрапив на те, що друга експедицiя назвала Старшим братом, на такого собi близнюка Монолiту з Тихо, але в сотнi разiв бiльшого. – Там ми його i втратили. Вiн покинув «Дiскаверi» в тiй капсулi, що лишилася, i зiйшовся зi Старшим братом. Його останнi слова переслiдують нас от уже майже тисячу рокiв: «О Деусе, вiн повен зiрок!» («Ось воно знову! – сказав собi Пул. – Дейв нiяк не мiг такого сказати… Певно, його слова звучали так: «Боже мiй, вiн повен зiрок!») – Вочевидь, капсулу затягло всередину Монолiту якимось iнерцiйним полем, тому що вона – iмовiрно, разом з Боуменом – пережила прискорення, яке мусило миттево iх розчавити. І то була остання iнформацiя, яку ми мали майже десять дальших рокiв, аж до часiв спiльноi американсько-росiйськоi мiсii на «Леоновi»… – Яка зблизилася з покинутим «Дiскаверi», щоб доктор Чандра зiйшов на борт i повторно активував Еал. Так, я це знаю. Доктор Кiм нiби трохи знiяковiв. – Даруйте, я не знав точно, скiльки вам уже розповiли. Хай там як, далi трапилося дещо дивнiше. – Вочевидь, прибуття «Леонова» запустило якусь реакцiю всерединi Старшого брата. Якби ми не мали цих записiв, то нiхто б нiколи не повiрив, що таке сталося. Дозвольте показати… ось доктор Гейвуд Флойд сидить на нiчнiй вахтi на борту «Дiскаверi» пiсля того, як було вiдновлене живлення. Звiсно, ви тут усе впiзнаете. («Справдi впiзнаю… І як дивно бачити давно померлого Гейвуда Флойда в моему старому крiслi, поки Еалове неблимне червоне око дослiджуе все, що бачить. А ще дивнiше подумати, що ми з Еалом пережили схожий процес воскресiння з мертвих…») На одному з монiторiв спливло повiдомлення, i Флойд ледаче вiдповiв: – Гаразд, Еале. Хто там викликае? НЕ ВИЗНАЧЕНО. Флойда це нiбито трохи роздратувало. – Гаразд. Будь ласка, передай повiдомлення. ТУТ НЕБЕЗПЕЧНО ЗАЛИШАТИСЯ. ВИ МУСИТЕ ПОКИНУТИ ЦЕ МІСЦЕ ВПРОДОВЖ П’ЯТНАДЦЯТИ ДНІВ. – Це абсолютно неможливо. Наше вiкно запуску вiдкриеться не ранiше, нiж за двадцять шiсть днiв. У нас не вистачить палива для ранiшого старту. МЕНІ ВІДОМІ ЦІ ФАКТИ. ОДНАК ВИ МУСИТЕ ПОКИНУТИ ЦЕ МІСЦЕ ВПРОДОВЖ П’ЯТНАДЦЯТИ ДНІВ. – Я не можу сприймати такi застереження серйозно, поки не знатиму iх джерела… Хто зi мною говорить? Я БУВ ДЕВІДОМ БОУМЕНОМ. ДУЖЕ ВАЖЛИВО, ЩОБ ВИ МЕНІ ВІРИЛИ. ОЗИРНІТЬСЯ. Гейвуд Флойд повiльно розвернув крiсло вiд скупчених панелей i пультiв комп’ютерного дисплею до вкритого липучкою мостика позаду себе. («Отут дивiться уважно», – сказав доктор Кiм. «Наче менi треба було пiдказувати», – подумав Пул…) Кабiна «Дiскаверi», у якiй зберiгалося середовище невагомостi, була сильнiше запилюжена, нiж вiн ii пам’ятав. Пул здогадався, що систему фiльтрацii повiтря ще не ввiмкнули. Паралельнi променi далекого, але яскравого Сонця, що лилися крiзь широкi вiкна, пiдсвiчували незчисленнi порошинки, що танцювали в класичнiй демонстрацii броунiвського руху. А тодi з цими часточками пилу почало вiдбуватися дещо дивне – якась сила нiби направляла iх, гнала вiд центральноi точки, а iншi, навпаки, до неi, поки вони всi не опинилися на поверхнi порожньоi сфери. Та сфера, десь метр завширшки, якусь мить висiла в повiтрi, як гiгантська мильна булька. Тодi видовжилася, перетворилася на елiпсоiд, поверхня якого збрижилася й почала формувати заглиблення й зморшки. Пул не дуже здивувався, коли елiпсоiд почав набувати людськоi форми. Вiн бачив такi фiгури, видутi зi скла, у музеях i на наукових виставках. Але цей пиловий фантом навiть не наближався до анатомiчноi точностi – вiн був грубий, наче глиняна фiгурка чи один iз примiтивних предметiв мистецтва, знайдених у заглибинах печер Кам’яного вiку. Тiльки голова була дбайливо змодельована, i ii обличчя, поза всяким сумнiвом, належало командеровi Девiду Боумену. ВІТАЮ, ДОКТОРЕ ФЛОЙД. ТЕПЕР ВИ МЕНІ ВІРИТЕ? Губи фiгури не поворухнулися: Пул усвiдомив, що голос – так, безперечно, голос Боумена – насправдi долинав через динамiки кабiни. МЕНІ ТАК ДУЖЕ ВАЖКО, А ЧАСУ МАЛО. МЕНІ ДОЗВОЛЕНО ДАТИ ВАМ ЦЕ ПОПЕРЕДЖЕННЯ. У ВАС Є ЛИШЕ П’ЯТНАЦЯТЬ ДНІВ. – Чому… i що ти таке? Але примарна фiгура вже розчинялася, ii зерниста оболонка почала знову розпадатися на складовi пилинки. БУВАЙТЕ, ДОКТОРЕ ФЛОЙД. МИ НЕ МОЖЕМО МАТИ ПОДАЛЬШИХ КОНТАКТІВ. АЛЕ ВИ ОТРИМАЄТЕ ЩЕ ОДНЕ ПОВІДОМЛЕННЯ, ЯКЩО ВСЕ БУДЕ ДОБРЕ. Поки зображення розчинялося, Пул не стримав усмiшки, почувши те старе клiше Космiчного вiку. «Якщо все буде добре» – скiльки разiв вiн чув перед запуском цю ритуальну фразу! Фантом щез: лишилися тiльки танцi порошинок, що рушили далi виписувати в повiтрi випадковi траекторii. Зусиллям волi Пул повернувся до теперiшнього. – Ну, командере, що ви про це думаете? – спитав Кiм. Пул ще не оговтався, i минуло кiлька секунд, перш нiж вiн змiг вiдповiсти. – Обличчя i голос належали Боуменовi, можу в цьому заприсягтися. Але що то було? – Про це ще й досi сперечаються. Назвiть це голограмою, проекцiею, – звiсно, таке можна штучно створити багатьма способами, – але не за тих обставин! А на додачу трапилося те, що трапилося. – Люцифер? – Так. Завдяки попередженню, «Леонову» якраз вистачило часу вiдступити, перш нiж Юпiтер вибухнув. – Тож та Боумен-штука, чим би вона не була, намагалася допомогти й попередити. – Імовiрно. І вона може стояти за тим «ще одним повiдомленням», яке ми таки отримали – його направили за якiсь хвилини до детонацii. Ще одне попередження. Доктор Кiм знов оживив екран. На ньому показався простий текст: «УСІ ЦІ СУПУТНИКИ ВАШІ, КРІМ ЄВРОПИ. НЕ НАМАГАЙТЕСЯ ТАМ ВИСАДИТИСЯ». Одне й те саме повiдомлення повторювалося десь пiд сотню разiв, пiсля чого букви переплуталися. – І ми нiколи не намагалися там висадитися? – спитав Пул. – Лише раз, помилково, через тридцять шiсть рокiв – коли корабель США «Галексi» викрали й направили туди, а його кораблю-побратимовi «Юнiверсу» довелося летiти на допомогу. Тут е все – разом з тим, що нам розповiли про европiанцiв нашi роботи-спостерiгачi. – Менi не терпиться iх побачити. – Вони амфiбii, бувають усiх форм i розмiрiв. Щойно Люцифер почав топити кригу, яка вкривала весь iхнiй супутник, вони почали виходити з моря. Вiдтодi вони розвивалися зi швидкiстю, що здаеться бiологiчно неможливою. – З того, що я пам’ятаю про Європу, хiба на нiй не було безлiчi розломiв у кризi? Може, вони ще ранiше проповзали крiзь них i роздивлялися довкола? – Це загальноприйнята теорiя. Але е ще одна, набагато дискусiйнiша. Якимсь незрозумiлим нам способом до всього мiг бути причетний Монолiт. А поштовх цiй думцi дала знахiдка МАТ-0, тут, на Землi, майже через п’ятсот рокiв пiсля вас. Гадаю, вам про це розповiдали? – Тiльки мимохiдь – ще стiльки всього треба надолужити! Менi здаеться, що ця назва смiховинна – бо то була не магнiтна аномалiя – i знайшлася вона в Африцi, а не в кратерi Тихо! – Звiсно, це цiлком слушно, але назва причепилася мiцно. І що бiльше ми дiзнаемося про Монолiти, то глибша iхня таемниця. Особливо тому, що вони – единий справжнiй доказ розвиненоi технологii за межами Землi. – Це мене здивувало. Я був думав, що на цей час ми вже отримали звiдкись якiсь радiосигнали. Астрономи почали шукати iх, ще як я був малим! – Ну, був один натяк… i такий страхiтливий, що ми не любимо про нього говорити. Ви чули про нову зорю Скорпiон? – Начебто нi. – Звiсно, зiрки стають новими постiйно – i ця навiть не була аж такою видовищною. Але до вибуху було вiдомо, що Скорпiон мав кiлька планет. – Населених? – Абсолютно неможливо щось стверджувати. Радiопошук нiчого не вловив. А страхiття ось у чому… На щастя, «Патруль нових» упiймав подiю на самому початку. А почалося все не з зiрки. Спочатку здетонувала одна з планет, а вже за нею вибухнуло й сонце. – О Бож… даруйте. Продовжуйте. – Ви розумiете сенс. Неможливо, щоб планета перетворилася на нову… крiм одного випадку. – Я колись прочитав у фантастичному романi жахливий жарт: «Надновi зiрки – це аварii на виробництвi». – Це не була наднова, але й фраза може не бути жартом. Найпоширенiша теорiя в тому, що хтось черпав вакуумну енергiю – i втратив контроль. – Або то могла бути вiйна. – Що геть не краще. Певно, ми нiколи не дiзнаемося. Але наша цивiлiзацiя залежить вiд того самого джерела енергii, тож ви розумiете, чому Скорпiон викликае в нас кошмари. – А нам треба було переживати тiльки про ядернi реактори! – Вже не треба, слава Деусу. Але я дуже хотiв би розповiсти вам бiльше про вiдкриття МАТ-0, бо ця подiя стала поворотним пунктом в людськiй iсторii. Знахiдка МАТ-1 на Мiсяцi була доволi значним шоком, але через п’ятсот рокiв на нас чекав набагато сильнiший. Та ще й набагато ближче до нашого дому – в усiх сенсах слова. В Африцi. Роздiл 8. Повернення до Олдуваю Подружжя Лiкi, часто казав собi доктор Стiвен дель Марко, нiзащо б не впiзнало цю мiсцину, хоч вона й лежить за якийсь десяток кiлометрiв вiд мiсця, де Луiс i Мерi за п’ять столiть до того викопали кiстки наших перших пращурiв. Глобальне потеплiння i Малий льодовиковий перiод (скорочений завдяки героiзмовi та чудесам технологiй) трансформували пейзаж i повнiстю змiнили бiоту. Дуби з соснами й досi вирiшували мiж собою, хто з них краще переживе примхи клiматичноi фортуни. Було важко повiрити, що на 2513 рiк в Олдуваi ще лишилось щось, що не викопали завзятi антропологи. Однак тодiшнi швидкi повенi, якi вже не повиннi були траплятися, переiнакшили мiсцевий ландшафт i змили кiлька метрiв верхнього шару грунту. Дель Марко скористався з нагоди – i тодi на межi глибини сканування знайшлося дещо, у що вiн не вiдразу повiрив. Знадобився понад рiк повiльного й ретельного розкопування, щоб дiстатися до того примарного зображення й дiзнатися, що реальнiсть дивнiша за його найсмiливiшi уявлення. Роботи-копачi швидко прибрали першi кiлька метрiв, а тодi до роботи взялися традицiйнi рабськi загони студентiв-практикантiв. Їм допомагала – або заважала – команда з чотирьох конгiв, яких дель Марко вважав бiльше морокою, нiж корисним ресурсом. Однак студенти обожнювали генетично покращених горил, до яких ставилися, як до вiдсталих, але улюблених дiтей. Подейкували, що стосунки мiж ними не завжди були повнiстю платонiчними. Однак на останнiх кiлькох метрах можна було покластися тiльки на роботу людських рук, зазвичай озброених зубними щiтками, до того ж тiльки з м’якими щетинками. Згодом робота була завершена: Говард Картер, побачивши перший виблиск золота в Тутанхамоновiй гробницi, не знайшов там i близько схожого скарбу. Дель Марко знав, що з тiеi митi людськi переконання i фiлософiя незворотно змiняться. Монолiт виявився iдентичним близнюком знайденого на Мiсяцi п’ятьма столiттями ранiше: навiть розмiри розкопки навколо нього майже збiгалися з тамтешнiми. Як i МАТ-1, цей теж не вiдбивав геть нiчого, з однаковою байдужiстю вбираючи слiпучий жар африканського сонця й блiде сяйво Люцифера. Ведучи своiх колег – директорiв п’ятiрки найвiдомiших свiтових музеiв, трьох видатних антропологiв, двох голiв медiаiмперiй – на дно ями, дель Марко роздумував, чи група таких видатних чоловiкiв i жiнок колись була такою мовчазною, та ще й так довго. Але саме такий вплив справляв ебеновий прямокутник на всiх вiдвiдувачiв, коли вони усвiдомлювали, який висновок випливае з тисяч артефактiв, що його оточували. Тому що навколо лежала цiла скарбниця археолога – грубо витесанi iнструменти з кременю, незчисленнi кiстки: якiсь – звiрячi, якiсь – людськi, i майже все лежало дбайливо викладене за певною схемою. Столiттями – нi, тисячолiттями – цi жалюгiднi дари приносили сюди створiння, в яких уперше спалахнув iнтелект, як данину чуду, що лежало за межами iхнього розумiння. І нашого теж, часто думав дель Марко. Але вiн певен у двох речах, хоч i сумнiвався, що iх коли-небудь вийде довести. Саме тут – у часi й просторi – насправдi лежав початок людськоi раси. І цей Монолiт був найперший з ii численних богiв. Роздiл 9. Небесний парк розваг – Учора ввечерi в моiй спальнi були мишi, – пожалiвся Пул напiвжартома. – Не можеш знайти менi кота? Доктор Воллес трохи спантеличилася, а тодi засмiялася. – Ти, певно, чув мiкротiв-прибиральникiв. Я попрошу перевiрити iхнi програми, щоб вони тебе бiльше не турбували. Намагайся не наступити на котрогось, якщо застанеш його за роботою. Бо, як наступиш, вiн покличе на допомогу, i всi його друзi збiжаться пiдбирати уламки. Так багато треба вивчити – а часу так мало! Нi, неправда, нагадав собi Пул. У нього легко може бути в запасi сотня рокiв, завдяки медичнiй науцi нинiшньоi доби. Ця думка вже почала сповнювати його скорiше побоюванням, анiж радiстю. Принаймнi тепер вiн мiг легко встигати за бiльшiстю розмов, а ще навчився правильно вимовляти слова, щоб Індра не лишалася единою, хто його розумiе. Вiн дуже радiв, що англiйська стала свiтовою мовою, хоч французька, росiйська i мандаринська й досi процвiтали. – Є ще одна проблема, Індро, i я думаю, що ти едина, хто може допомогти. Чому народ так нiяковiе, коли я кажу слово «Бог»? Індра геть не знiяковiла, а ще й розсмiялася. – Це дуже заплутана iсторiя. Шкода, що тут немае мого старого друга доктора Хана, щоб вiн усе пояснив, але вiн на Ганiмедi, зцiляе тих прибiчникiв Істинноi Вiри, яких ще може знайти. Коли всi старi релiгii були дискредитованi – нагадай колись розказати тобi про папу Пiя XX, одного з найвидатнiших людей в iсторii! – ми й досi мали потребу в словi на означення Першопричини або Творця Всесвiту – якщо такий е… – Було чимало слiв-кандидатiв: Део – Тео – Юпiтер – Брагма – iх усiх випробували, i деякi ще й досi з нами – особливо Айнштайнiв фаворит, «Старий». Але наймоднiше тепер – «Деус». – Спробую запам’ятати, але все це здаеться трохи дурнуватим. – Ти звикнеш, я пiдкажу тобi кiлька iнших ввiчливих i прийнятних вставних вигукiв, якщо треба буде виразити почуття… – Ти сказала, що старi релiгii були дискредитованi. То в що люди вiрять тепер? – Вiрять якнайменше. Ми всi або деiсти, або теiсти. – Я заплутався. Давай означення, будь ласка. – Сьогоднi вони трохи iншi, нiж у твiй час, але ось останнi версii. Теiсти вiрять, що iснуе не бiльше нiж один Бог. Деiсти – що iснуе не менше нiж один Бог. – Боюся, що вiдмiннiсть для мене надто тонка. – Але не для всiх. Ти здивуешся силi суперечок, якi вона викликала. П’ятсот рокiв тому хтось використав те, що вiдомо пiд назвою сюрреальноi математики, щоб довести, буцiм мiж теiстами й деiстами е нескiнченна кiлькiсть вiдтiнкiв. Звiсно, як i бiльшiсть тих, хто брався бавитися з нескiнченнiстю, вiн втратив розум. До речi, найвiдомiшими деiстами були американцi: Вашингтон, Франклiн, Джефферсон. – Вони жили трохи ранiше за мене, хоча ти б здивувалася, якби знала, що бiльшiсть людей цього не усвiдомлюють. – А тепер – добрi новини. Джо – професор Андерсон – нарештi дав – що ж то за слово? – свое «о-кей». Ти готовий до маленькоi подорожi нагору… На Мiсячний рiвень. – Чудово. А це далеко? – Ой, та десь дванадцять тисяч кiлометрiв. – Дванадцять тисяч! Та нам же знадобиться кiлька годин! Індра нiби здивувалася його словам, а тодi усмiхнулася. – Не так багато, як ти думаеш. Нi, у нас поки що немае транспортера матерii зi «Стар Трека», хоч менi здаеться, що над цим працюють! Але тобi знадобиться новий одяг, а також хтось, хто покаже, як його носити. А ще допоможе з сотнями маленьких щоденних завдань, що забирають так багато часу. Тож ми насмiлилися органiзувати тобi особистого помiчника. Заходь, Дениле. Денил був невисокий, свiтло-брунатний чоловiк на четвертому десятку, що здивував Пула, не привiтавшись звичайним жестом – наближенням долонi для автоматичного обмiну iнформацiею. Насправдi, скоро з’ясувалося, що в Денила нема iденти: коли вона була потрiбна, Денил видобував пластиковий прямокутничок, що, вочевидь, служив тiй самiй метi, що й «смарткартки» двадцять першого сторiччя. – Денил також буде твоiм провiдником i… яке там слово? – завжди забуваю – схоже на «камертон». Його спецiально навчали для цiеi роботи. Впевнена, що його послуги тебе цiлком вдовольнять. Хоч Пул i був вдячний, але йому стало трохи незатишно. Подумати тiльки, камердинер! Вiн не мiг пригадати, чи бачив колись бодай одного – у його часи то був рiдкiсний вид пiд загрозою вимирання. Вiн тепер почувався персонажем з англiйського роману початку двадцятого сторiччя. – У тебе е вибiр, – сказала Індра, – хоч я й наперед знаю, що ти обереш. Можемо пiднiматися в зовнiшньому лiфтi й упиватися видовищем, а можемо поiхати на внутрiшньому, пообiдати й послухати легку музику. – Не можу уявити, щоб хтось захотiв залишитися всерединi. – Ти б здивувався, якби знав. У декого цi видовища надто легко викликають запаморочення – особливо в гостей десь iзнизу. Навiть альпiнiсти, якi кажуть, що в них голова пристосована до висоти, спершу можуть трохи позеленiти, коли висота вимiрюеться кiлометрами замiсть метрiв. – Я ризикну, – вiдповiв Пул, усмiхнувшись. – Бував я й вище. Проминувши двi пари шлюзiв до зовнiшньоi стiни Вежi (це вiн вiдчув легку дезорiентацiю чи то була просто уява?), вони увiйшли до примiщення, що могло бути залою дуже маленького театру. Ряди по десять сидiнь були розташованi п’ятьма ярусами. Усi були звернутi до величезних панорамних вiкон, якi й досi тривожили Пула, бо йому нiяк не вдавалося забути, скiльки сотень тонн повiтряного тиску намагаеться видавити iх у вiдкритий космос. Щось iз десяток iнших пасажирiв, якi, певно, геть про це не задумувалися, сидiли абсолютно розслаблено. Усi всмiхалися, коли впiзнавали його, гречно кивали, а тодi вiдверталися, щоб насолодитися краевидом. – Вiтаемо в «Небеснiй залi», – сказав повсюдний робоголос. – Пiднiмання почнеться за п’ять хвилин. Напоi й туалети мiстяться на нижньому рiвнi. «І скiльки така мандрiвка може тривати? – прикидав Пул. – Туди й назад треба проiхати понад двадцять тисяч кеме. Це буде геть не схоже на жодну iзду в лiфтi, яка випадала менi на Землi…» Поки вони чекали початку пiднiмання, вiн насолоджувався захопливою панорамою, що простяглася двома тисячами кiлометрiв нижче. У пiвнiчнiй пiвкулi стояла зима, але клiмат справдi рiзко змiнився, бо на пiвдень вiд арктичного полярного кола снiгу було мало. Європу майже не затуляли хмари, тож в нiй було видно стiльки подробиць, що очi розбiгалися. Одне за одним вiн визначив великi мiста, назви яких вiдлунювали в багатьох сторiччях. У його часи вони зменшувалися, бо комунiкацiйна революцiя змiнила обличчя свiту, а тепер це зменшення стало ще помiтнiшим. У неочiкуваних мiсцях з’явилися водойми – озеро Саладiн на пiвночi Сахари було завбiльшки майже як невеличке море. Пул так занурився у споглядання, що забув про плин часу. Раптом вiн зрозумiв, що минуло вже понад п’ять хвилин, а лiфт нiкуди не рушив. Щось пiшло не так, чи вони ще чекали на тих, хто спiзнювався? А тодi вiн помiтив дещо таке незвичайне, що спершу не хотiв вiрити власним очам. Панорама розширилася так, нiби вони вже пiднялися на сотнi кiлометрiв! Вiн не вiдривав очей i помiчав, як новi об’екти на поверхнi планети пiд ними поволi заповзають у рамку вiкна. Тодi Пул засмiявся, бо придумав очевидне пояснення. – Ти мене ледь не обманула, Індро! Я вже подумав, що це справжнiй краевид, а не вiдеопроекцiя! Індра загадково всмiхалася до нього. – Подумай ще раз, Френку. Ми рушили десь iз десять хвилин тому. На цю мить ми, певно, пiднiмаемося зi швидкiстю… ох, не менше нiж тисяча кiлометрiв на годину. Хоч i говорять, що цi лiфти мають максимальне прискорення до 100 g, у цiй короткiй подорожi воно не виросте бiльше за 10 g. – Це неможливо! Шiсть – це максимум, який менi ставили на центрифузi, i менi геть не сподобалося важити пiв тонни. Я точно знаю, що ми не зрушили з мiсця, вiдколи увiйшли. Пул трохи пiдвищив голос i раптом побачив, що iншi пасажири вдають, нiби не помiтили цього. – Френку, я не розумiю, як це робиться, але його називають iнерцiйним полем. Або iнодi полем САРП: «С» в ньому означае вiдомого росiйського науковця, Сахарова, не знаю, ким були решта. Повiльно в головi Пула просвiтлiло вiд розумiння, а також вiд приголомшення i захвату! Ось був чудовий взiрець «технологii, що не вiдрiзняеться вiд магii». – Дехто з моiх друзiв колись мрiяв про «космiчнi двигуни» – енергетичнi поля, що зможуть замiнити ракети й дозволити рух у будь-якому напрямку без найменшого вiдчуття прискорення. Бiльшiсть вважала, що вони подурiли, але виходить, що вони таки мали рацiю! Менi дуже важко повiрити… i, якщо я не помиляюся, наша вага зменшуеться. – Так, ми пристосовуемося до мiсячного значення. Коли ми вийдемо звiдси, ти почуватимешся, як на Мiсяцi. Але заради твого ж добра, Френку, забудь, що ти iнженер, i просто насолоджуйся краевидом. То була хороша порада, але, стежачи за тим, як до поля зору входить уся Африка, Європа й чимало Азii, Пул не змiг викинути з думок це приголомшливе одкровення. Втiм, воно не повинно було заскочити його зовсiм зненацька – вiн знав, що з його часiв сталися значнi прориви в галузi космiчних двигунiв, але не усвiдомлював, що вони матимуть таке ефектне застосування в щоденному життi – якщо цей термiн можна застосувати до буття в хмарочосi заввишки тридцять шiсть тисяч кiлометрiв. Тож епоха ракет мала завершитися кiлька столiть тому. Усi його знання про паливну систему й камери згоряння, iоннi двигуни й реактори синтезу повнiстю застарiли. Звiсно, це вже не мало значення, але вiн зрозумiв, який сум мусив вiдчути капiтан вiтрильника, коли вiтрила поступилися парi. Раптом його настрiй рiзко перемiнився, i вiн не змiг стримати усмiшки, коли штучний голос попередив: «Прибуття через двi хвилини. Будь ласка, переконайтеся, що не залишили особистих речей». Як часто вiн чув це оголошення на якомусь рейсовому польотi? Вiн глянув на годинника й здивовано побачив, що вони пiднiмалися менш як пiв години. Це давало середню швидкiсть принаймнi двадцять тисяч кiлометрiв на годину, а вiн же геть не вiдчув, щоб вони поворухнулися. Ще дивнiшим було те, що в останнi десять чи скiльки хвилин вони мусили гальмувати так iнтенсивно, що насправдi мали б стояти на стелi, розвернутi головами до Землi! Дверi тихо вiдчинилися, i коли Пул вийшов назовнi, вiн знову вiдчув ту легеньку дезорiентацiю, яку помiтив, коли заходив до зали лiфта. Однак цього разу вiн зрозумiв, що вона означала: вiн проходив крiзь зону переходу, де iнерцiйне поле перетиналося з гравiтацiею, на цьому поверсi рiвною мiсячнiй. Індра з Денилом iшли за ним назустрiч наступним дивам цього дня, обережно несучи на ногах третину своеi звичноi ваги. Хоч вигляд Землi, що зменшувалася вдалинi, був захопливий навiть для астронавта, у ньому не було нiчого неочiкуваного або дивного. Але хто б мiг уявити велетенську камеру, що, вочевидь, займала всю ширину Вежi, так що дальня ii стiна була на вiдстанi бiльш як п’яти кiлометрiв? Мабуть, на цю пору на Мiсяцi й Марсi з’явилися й бiльшi замкненi примiщення, але це точно мало бути одним з найбiльших у космосi. Вони стояли на оглядовiй платформi на зовнiшнiй стiнi, на висотi п’ятдесяти метрiв, i дивилися на приголомшливо рiзноманiтну панораму. Вочевидь, тут зробили спробу вiдтворити весь спектр наземних бiомiв. Просто пiд ними росла група струнких дерев, якi Пул не вiдразу впiзнав, а тодi зрозумiв, що то дуби так пристосувалися до однiеi шостоi вiд iхньоi нормальноi сили тяжiння. На що ж тодi, думав вiн, схожi тутешнi пальми? Певно, на велетенський очерет… На середнiй вiдстанi лежало невелике озерце, живлене рiчкою, що звивалася трав’янистою рiвниною, а тодi зникала в чомусь схожому на едине навкруг велетенське дерево баньян. А з якого вона витiкала джерела? Пул зауважив, що чуе тихий розмiрений шум i, провiвши очима вздовж легенько вигнутоi стiни, вiдшукав мiнiатюрну Нiагару, над якою в хмаринцi бризок зависла бездоганна веселка. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65936653&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.