Загадка «Блакитного потяга» Агата Крiстi Еркюль Пуаро Розкiшний «Блакитний потяг» прибувае на Французьку Рив’еру. Аж раптом спокiйне курортне мiсто сколихуе жахлива звiстка: у поiздi було скоено вбивство. Задушеною у власному купе знайдено Рут Кеттерiнг, доньку вiдомого американського мiльйонера. Коштовностi вбитоi безслiдно зникли. Полiцiя губиться у здогадах: хто мiг вчинити цей злочин? Чоловiк жертви, Дерек, який напередоднi вбивства вийшов iз купе дружини? Чи, може, коханець Рут – шахрай, який називае себе графом де ля Рошем? Лише легендарному детективовi Еркюлю Пуаро до снаги встановити, хто з цих двох справжнiй вбивця. А що, як розслiдування вкаже на ще одного пiдозрюваного?.. Агата Крiстi Загадка «Блакитного потяга» Двом видатним членам О.В.П.[1 - О. В. П. («Орден вiрних псiв») – вигадана «органiзацiя», яка охоплювала тих, хто не вiдвернувся вiд письменницi пiсля ii сенсацiйного зникнення наприкiнцi 1926 р., спричиненого низкою негараздiв в особистому життi, – зокрема, секретарку Шарлотту «Карло» Фiшер та жорсткошерстого фокстер’ера Пiтера. – Тут i далi прим. перекл.] – Карлоттi та Пiтеру Роздiл перший Чоловiк iз сивиною Наближалася пiвнiч, коли площу Конкорд перетнув якийсь чоловiк. Попри добротне хутряне пальто, яке огортало його кощаву фiгуру, було в ньому щось напрочуд кволе й жалюгiдне. Такий собi недомiрок зi щурячою фiзiею. Чоловiчок, про якого нiхто не сказав би, наче той може вiдiгравати помiтну роль або досягти високого становища у будь-якiй царинi. А все ж, дiйшовши такого висновку, спостерiгач би неминуче помилився. Бо цей чоловiчок, хоч який мiзерний i непримiтний на вигляд, вiдiгравав визначну роль у долях свiту. В iмперii, де правили пацюки, вiн був серед них королем. І навiть о такiй порi в амбасадi очiкували на його повернення. Але спершу вiн мав покiнчити з однiею справою – дiльцем, про яке в посольствi офiцiйно не знали. У мiсячному свiтлi зблиснуло блiде, рiзке обличчя. Тонкий нiс мав невеличкий натяк на горбинку. Його батько був польським евреем, кравцем-поденником. І справа, яка вивела сина надвiр цього пiзнього вечора, припала б старому до смаку. Чоловiчок вийшов до Сени, перетнув мiст i опинився в одному з найменш респектабельних паризьких кварталiв. А там зупинився перед високим, занехаяним будинком i пiднявся у квартиру на п’ятому поверсi. Заледве постукав у дверi, як iх вiдчинила жiнка, яка вочевидь очiкувала на його появу. Вона не привiталася з ним, але допомогла зняти пальто й провела в кiмнату, умебльовану з дешевим шиком. Приглушене брудним рожевим абажуром, електричне свiтло пом’якшувало, але не могло приховати анi товстого шару грубого макiяжу, анi широких монгольських вилиць на ii обличчi. Як щодо професii, так i нацiональностi Ольги Демiровоi сумнiватися не доводилося. – Все гаразд, маленька? – Все гаразд, Борисе Івановичу. Кивнувши, той пробурмотiв: – Хвоста за мною нiби не було. Але в його голосi бринiла тривога. Вiн пiдiйшов до вiкна, злегенька розсунув фiранки i обережно визирнув назовнi. А вiдтак рiзко вiдсахнувся. – На тротуарi навпроти – двое чоловiкiв! І здаеться менi… – Вiн змовк i заходився гризти нiгтi: мав таку звичку, коли нервував. Росiянка похитала головою – неквапливо й заспокiйливо. – Вони стояли там iще до вашого приходу. – А все ж у мене таке враження, наче вони стежать за будинком. – Можливо, – байдуже погодилася та. – Але ж тодi… – То й що? Навiть коли вони i знають – на хвiст же упадуть не вам. На його губах промайнула жорстока посмiшка. – А й правда, – погодився вiн. Хвилину-другу в задумi помовчав, а вiдтак зауважив: – Цей клятий американець здатен подбати про себе не гiрше за iнших. – Схоже на те. Чоловiк знову пiдiйшов до вiкна. – Серйознi хлопцi, – промимрив вiн зi смiшком. – І, боюся, добре вiдомi полiцii. Ну-ну, братцi апашi,[2 - На початку ХХ ст. паризьких вуличних злочинцiв почали називати «апачами» (у французькiй вимовi – апашами), оскiльки саме це iндiанське плем’я начебто славилося особливою кровожернiстю.] вдалого полювання. Ольга Демiрова похитала головою. – Якщо цей американець i справдi такий, як про нього подейкують, двiйку полохливих бандюг тут не впоратись. – Вона помовчала. – Цiкаво… – Що? – Нiчого. Просто двiчi за вечiр вулицею проходив якийсь чоловiк – чоловiк iз сивиною. – То й що? – А те. Проходячи повз цих двох, вiн впускав рукавичку. А один з них пiднiмав ii i повертав господарю. Заяложений прийом. – Ти хочеш сказати… що той чоловiк iз сивиною… iх i найняв? – Щось на кшталт цього. Вiзитер розтривожився й занервував. – А ти певна, що пакунок на мiсцi? Цiлий i неушкоджений? Про це забагато базiкали… просто страх як багато. І знову заходився гризти нiгтi. – Погляньте самi. Схилившись над камiном, вона спритно розгребла вугiлля i з-пiд нього, з самоi середини, з-помiж клубкiв зiжмаканих газет дiстала довгастий, у брудну ж таки газету загорнутий сувертень i простягнула його чоловiчковi. – Винахiдливо, – сказав той, схвально кивнувши. – Квартиру обнишпорювали двiчi. Навiть матрац на лiжку розпороли. – От я й кажу, – промимрив вiн, – забагато базiкали. Усi цi спроби набити цiну були помилкою. А сам тим часом розгорнув газету. Всерединi виявився невеличкий пакунок, замотаний у коричневий папiр. Його вiн, звiсна рiч, теж розгорнув, перевiрив вмiст i швидко загорнув назад. Чоловiчок саме закiнчував, коли рiзко задзеленчав електричний дзвiнок. – А цей американець пунктуальний, – сказала Ольга, кинувши погляд на стiнний годинник. І вийшла з вiтальнi. А за хвилину повернулася, ведучи незнайомця – кремезного, широкоплечого чоловiка, чие заокеанське походження було очевидним. Його проникливий погляд ковзнув iз однiеi на iншого. – Мсье Краснiн? – увiчливо поцiкавився вiн. – Це я, – сказав Борис. – Мушу перепросити за… незвичнiсть обраного мiсця зустрiчi. Але секретнiсть понад усе. Я… менi за жодних обставин не можна виявитися причетним до такоi справи. – Он як? – не менш люб’язно перепитав той. – Ви ж бо дали слово – чи не так? – що жодна з подробиць продажу не розголошуватиметься. Це одна з умов нашоi… трансакцii. Американець кивнув. – Із цього приводу ми вже порозумiлися, – байдужим тоном промовив вiн. – Тож чому б вам тепер не показати товар? – А грошi – асигнацiями – у вас iз собою? – Так, – вiдповiв той, не роблячи, однак, жодноi спроби пред’явити iх. Якусь мить повагавшись, Краснiн жестом вказав на невеличкий сувертень на столi. Американець узяв його та розгорнув паперову упаковку. А вмiст пiднiс до електричноi лампочки, де пiддав украй ретельному огляду. Вдоволений результатом, вiн дiстав iз кишенi товстий шкiряний гаманець i, вийнявши звiдти пачку банкнот, простяг своему вiзавi. А той ретельно iх порахував. – Усе правильно? – Так, дякую, мсье. Все гаразд. – Атож! – вiдказав американець. І недбало сунув коричневий пакуночок до кишенi. Вiн уклонився Ользi. – Добранiч, мадемуазель. І вам, мсье Краснiне. І вийшов, зачинивши за собою дверi. Двiйко тих, хто залишився в кiмнатi, зустрiлися поглядами. Чоловiк облизав пересохлi губи i пробурмотiв: – Цiкаво, чи дiстанеться вiн до готелю? Обое, не змовляючись, повернулися до вiкна. І саме встигли побачити, як унизу американець вийшов iз пiд’iзду, звернув лiворуч i жвавим кроком попрямував вулицею, жодного разу не озирнувшись. Із дверноi пройми навпроти вислизнули двi тiнi й безшумно подалися назирцi. Переслiдувачi та переслiдуваний розчинилися в темрявi. Першою заговорила Ольга Демiрова. – Дiстанеться живий i здоровий, – сказала вона. – Вам нема чого хвилюватися – хоч за нього, хоч сподiваючись на протилежне. – Чому ти так гадаеш? – запитав зацiкавлений Краснiн. – Чоловiк, що нажив стiльки грошей, як вiн, нiяк не може виявитися дурнем, – вiдповiла Ольга. – До речi, про грошi… І значуще глянула на нього. – Га? – Мою частку, Борисе Івановичу. Краснiн iз деякою неохотою простяг iй двi банкноти. Та кивнула на знак удячностi, але без жодних емоцiй, i заховала грошi за пiдв’язку панчохи. – От i добре, – вдоволено зауважила вона. Той з iнтересом подивився на неi. – Невже тобi не шкода, Ольго Василiвно? – Шкода? Чого? – Того, що зберiгалося у тебе. Бувають жiнки – i, гадаю, iх бiльшiсть, – якi вiд таких речей просто божеволiють. Та в задумi кивнула. – Так, тут ви маете рацiю. Бiльшiсть жiнок втрачають через них голову. Але я – нi. Менi от тепер цiкаво… – i змовкла. – Ну-ну? – зацiкавлено запитав спiврозмовник. – Американець залишиться цiлий – так, цього я певна. Але потому… – Га? Про що ти? – Вiн, звiсно, подаруе iх якiйсь жiнцi, – замислено промовила Ольга. – І менi цiкаво, що ж станеться далi… Вона здригнулася, немов у нетерплячцi, i пiдiйшла до вiкна. Аж раптом скрикнула й гукнула свого товариша. – Погляньте, он вiн знову йде вулицею – ну, той чоловiк. Обое задивилися вниз. Там прогулянковою ходою простувала струнка, елегантна фiгура. На нiй були цилiндр-шапокляк i плащ. Коли вона проходила повз вуличний лiхтар, його свiтло вихопило з темряви пасмо густого сивого волосся. Роздiл другий Мсье маркiз Чоловiк iз сивиною йшов собi далi – неквапливо i, схоже, не зважаючи на оточення. Звернув у провулок праворуч, тодi лiворуч, час вiд часу мугикаючи пiд нiс короткий мотивчик. Зненацька вiн завмер на мiсцi й прислухався. Бо почув певний звук. Неначе десь лопнула шина чи, можливо, стрiляли. На якусь хвильку його губи склалися в дивну посмiшку. А вiдтак чоловiк продовжив свою неспiшну прогулянку. Звернувши за рiг, вiн натрапив на сцену якоiсь активностi: представник закону занотовував щось у записнику, а довкола стовбичили кiлька спiзнiлих перехожих. В одного з них сивочолий увiчливо поцiкавився: – Щось сталося, так? – Mais oui,[3 - Атож (фр.).] мсье. Двiйко апашiв пiдстерегли лiтнього американського джентльмена. – Але обiйшлося без кровi? – О, так, – засмiявся чоловiк. – Той американець мав у кишенi револьвер i, перш нiж вони встигли напасти, послав у iхнiй бiк кiлька куль – настiльки впритул, що тi сполохалися й накивали п’ятами. А полiцiя, як завжди, прибула надто пiзно. – Он воно що! – видобув цiкавий. На його обличчi, однак, не вiдбилося жодних емоцiй. Незворушно й байдуже продовжив вiн свiй нiчний променад. Незабаром перетнув Сену й опинився у фешенебельнiшiй частинi мiста. А ще за якихось двадцять хвилин зупинився перед одним iз будинкiв на тихiй, аристократичнiй вулицi. Крамничка – а там мiстилася саме вона – з вигляду була скромною i без претензiй. Торгiвець бо антикварiатом Д. Папополус зажив настiльки гучноi слави, що жодноi реклами не потребував, та й, власне, бiзнес його здебiльшого провадився пiд прилавком. Вiн мав у власностi розкiшну квартиру з видом на Єлисейськi Поля, i було б слушно припустити, що о такiй порi його радше можна знайти там, нiж на робочому мiсцi, але чоловiк iз сивиною здавався впевненим в успiху, коли натискав на непримiтно розташований дзвiнок, спершу кинувши швидкий погляд угору i вниз по безлюднiй вулицi. І не помилився у своiх розрахунках. Дверi прочинилися, i за шпариною постав якийсь чоловiк. Вiн мав смагляве обличчя й носив у вухах золотi кiльця. – Вечiр добрий, – сказав незнайомець. – Твiй господар на мiсцi? – Господар тут, але о такiй порi випадкових вiдвiдувачiв не приймае, – пробурчав той. – Мене, гадаю, прийме. Передай, що прийшов його друг, мсье маркiз. Лакей прочинив дверi трошки ширше i впустив вiзитера всередину. Говорячи, сивочолий, який назвався маркiзом, затуляв обличчя рукою. А коли слуга повернувся зi звiсткою, що мсье Папополус радо прийме вiдвiдувача, зовнiшнiсть незнайомця зазнала подальшоi трансформацii. Служник, не iнакше, був украй неспостережливим або ж дуже добре вишколеним, оскiльки не виказав жодного подиву при виглядi невеликоi чорноi атла?сноi маски, що приховала фiзiономiю гостя. Вiн провiв його до дверей у кiнцi коридору, вiдчинив iх i шанобливим напiвшепотом доповiв: «Мсье маркiз». Постать, що пiдвелася назустрiч цьому дивному вiдвiдувачевi, мала iмпозантний вигляд. Було в мсье Папополусi щось превелебне й навiть патрiарше. Вiн мiг похвалитися високим опуклим чолом та гарною бiлою бородою. А його манера спiлкуватися чимось нагадувала благостиню церковника. – Мiй дорогий друже, – протягнув антиквар. Вiн розмовляв французькою, i його голос звучав елейно й медоточиво. – Мушу вибачитися за пiзню годину, – сказав вiзитер. – Ну що ви, що ви, – заперечив мсье Папополус. – Ця пора ночi повна цiкавого. Ви ж бо, гадаю, i ввечерi не нудьгували? – Не особисто, – вiдповiв мсье маркiз. – Не особисто, – повторив той, – нi, нi, звичайно, нi. То що, е новини? І скоса кинув на спiврозмовника пронизливий погляд – аж нiяк не благостинний i не церковний. – Новин немае. Спроба провалилася. Я практично й не розраховував на iнше. – І мали рацiю, – сказав антиквар. – Бо якщо дiяти грубо… – i замахав рукою, виражаючи свою глибоку вiдразу до грубостi у будь-якiй формi. Бо й справдi: анi в самому мсье Папополусi, анi в речах, з якими той мав справу, нiчогiсiнько грубого не було. Його добре знали при бiльшостi королiвських дворiв Європи, а монархи по-дружньому називали просто Деметрiусом. Вiн здобув репутацiю надзвичайно делiкатноi людини. Саме вона, вкупi зi шляхетною зовнiшнiстю, i дозволяла йому виходити сухим iз води пiсля вкрай сумнiвних оборудок. – З наскоку, в лоб… – почав мсье Папополус i похитав головою. – Таке iнколи спрацьовуе, але вкрай рiдко. Його спiврозмовник стенув плечима. – Зате заощаджуе час, – зауважив вiн. – А невдача не спричиняе жодних збиткiв – ну, або майже жодних. Однак основний план – не пiдведе. – Он як, – сказав мсье Папополус i проникливо подивився на нього. Той неквапливо кивнув. – Я дуже покладаюся на вашу… е-е… репутацiю, – промовив антиквар. Мсье маркiз люб’язно посмiхнувся. – Гадаю, можна стверджувати, – пробурмотiв вiн, – що ваше довiр’я не буде обмануте. – Ви маете унiкальнi можливостi, – сказав торгiвець старожитностями з ноткою заздростi в голосi. – Бо створюю iх, – вiдповiв на це мсье маркiз. Вiн пiдвiвся й узяв свiй плащ, недбало кинутий на спинку стiльця. – Я триматиму вас у курсi справи через звичнi канали зв’язку, мсье Папополус, але за вами не повинно бути жодноi затримки. Це зачепило антиквара за живе. – За мною нiколи не бувае затримок, – заремствував вiн. Вiзитер посмiхнувся i, не кажучи нi слова на прощання, вийшов з кiмнати, зачинивши за собою дверi. Якусь хвильку мсье Папополус перебував у задумi, погладжуючи свою патрiаршу бiлу бороду, а вiдтак пiдiйшов до iнших дверей, якi вiдчинялися всередину. Щойно вiн повернув ручку, як у кiмнату ледь не сторч головою ввалилася молода жiнка, яка – тут сумнiватися не доводилося – стояла, обпершись об стулку й припавши вухом до замковоi щiлини. Антиквар не виказав нi здивування, нi обурення. Очевидно, все це було для нього звичною рiччю. – Ну, Зiе? – тiльки й видобув вiн. – Я не чула, як вiн пiшов, – пояснила та. То була приваблива молода особа – ставна, з пишними формами, блискучими чорними очима й настiльки помiтною загальною схожiстю з мсье Папополусом, що одразу ж ставало ясно: це батько й дочка. – Як же дратуе, – знервовано повела далi вона, – що крiзь замкову щiлину не можна водночас бачити й чути. – Мене це теж нерiдко дратувало, – зауважив той iз надзвичайною безпосереднiстю. – То ось вiн який, мсье маркiз, – повiльно промовила Зiя. – Тату, а вiн завжди з’являеться в масцi? – Щоразу. Запала пауза. – Гадаю, йдеться про рубiни? – запитала донька. Батько кивнув. – Ну, яка твоя думка, маленька? – поцiкавився той, i в його чорних очицях-намистинках прозирнуло щось схоже на веселощi. – Про мсье маркiза? – Так. – Гадаю, – неквапливо проказала вона, – дуже рiдко бувае, щоб справдешнiй церемонний англiець аж так добре розмовляв французькою. – Ага! – мовив мсье Папополус. – То он якого ти дiйшла висновку. Вiн, як i завше, не поспiшав дiлитися своiми думками, але поглядав на Зiю з ласкавим схваленням. – Я також подумала, – докинула та, – що голова у нього якоiсь дивноi форми. – Завелика, – сказав на це батько, – трiшки завелика. Але перука завжди породжуе такий ефект. Вони обмiнялися поглядами й посмiхнулися. Роздiл третiй Серце вогню Руфус ван Олдiн пройшов крiзь турнiкетнi дверi готелю «Савойя» i попрямував до конторки портье. Той привiтав його шанобливою усмiшкою. – Радий знову бачити вас, мiстере ван Олдiне, – промовив вiн. Мiльйонер-американець лише недбало кивнув у вiдповiдь. – Усе гаразд? – запитав новоприбулий. – Так, сер. Майор Найтон нагорi, у вашому люксi. Ван Олдiн знову кивнув. – Пошти немае? – поблажливо процiдив вiн. – Усю кореспонденцiю передали прямо в номер, мiстере ван Олдiне. Ой, зачекайте хвилинку! Його рука пiрнула в одне з вiддiлень i дiстала листа. – Щойно отримали, – пояснив портье. Мiльйонер узяв у нього конверт i щойно помiтив почерк, по-жiночому грацiйний, як вираз його обличчя зненацька змiнився. Рiзкi контури пом’якшали, а жорстка складка губ розгладилася. Тепер вiн мав вигляд iншоi людини. З листом у руцi та досi усмiхаючись пiдiйшов до лiфта. У вiтальнi його апартаментiв за письмовим столом сидiв молодий чоловiк i жваво сортував кореспонденцiю з тiею спритнiстю, яка породжуеться тiльки тривалою практикою. Забачивши ван Олдiна, вiн стрибком звiвся на ноги. – Привiт, Найтоне! – Радий вас бачити, сер. Гарно провели час? – Так собi, – холодно вiдказав мiльйонер. – По-моему, сьогоднiшнiй Париж – глухе мiстечко. Та все ж я отримав те, по що iздив. І досить неприемно посмiхнувся сам до себе. – Гадаю, як i завжди, – зауважив секретар, смiючись. – Що е, те е, – погодився той. Вiн розмовляв у суто фактологiчнiй манерi, як-от коли констатують дещо загальновiдоме. Скинувши свое важке пальто, господар пiдiйшов до столу. – Є щось термiнове? – Не думаю, сер. Здебiльшого рутинна писанина. Я, правда, ще не все розсортував. Ван Олдiн коротко кивнув. Вiн був не з тих, хто часто шпетить або хвалить. Його пiдхiд до наймання персоналу вирiзнявся простотою: кожен отримував змогу проявити себе, а тих, хто виявлявся неефективним, швидко звiльняли. Пiдбiр кадрiв теж проходив нетрадицiйно. Так, Найтона мiльйонер випадково зустрiв на швейцарському курортi два мiсяцi тому. Уподобавши цього хлопчину, вiн проглянув послужний список майора i знайшов там пояснення його кульгавостi. Ветеран не робив таемницi з того, що шукае собi мiсце, i навiть несмiливо поцiкавився в американця, чи не чув той про якусь годящу вакансiю. Ван Олдiн пригадав – iз жорсткою, але й веселою посмiшкою – всю глибину приголомшення цього молодика, коли йому запропонували пост секретаря в самого небожителя. – Але… я не маю досвiду роботи з дiловими паперами, – промимрив, затинаючись, той. – А вiн тобi й нi до чого, – вiдказав роботодавець. – Для таких справ я маю вже аж трьох секретарiв. Але скидаеться на те, що наступнi пiвроку я проведу в Англii, тож менi потрiбен британець, що… ну, знае, за якi кiнцi посмикати… i мiг би опiкати мене серед тамтешнього товариства. Тепер у ван Олдiна були всi пiдстави вважати, що вiн не помилився у своiй оцiнцi. Найтон виявився метким, тямущим, винахiдливим i мав воiстину чарiвнi манери. Секретар указав на три-чотири листи, якi лежали окремо, на краю стола. – Можливо, було б не зайве, якби ви продивилися ось цi, сер, – обережно запропонував вiн. – Верхнiй стосуеться угоди з Колтоном… Але Руфус ван Олдiн здiйняв руку у протестному жестi. – Сьогоднi ввечерi я не збираюся проглядати жодного крючкодерства, – заявив бос. – Усi вони можуть зачекати до ранку. Крiм ось цього, – додав вiн, опускаючи очi на лист, який тримав у руцi. І знову на його обличчi промайнула та дивна усмiшка-трансформацiя. Рiчард Найтон i собi доброзичливо всмiхнувся. – Вiд мiсiс Кеттерiнг? – промурмотiв вiн. – Вона телефонувала вчора й сьогоднi. Схоже, iй термiново треба зустрiтися з вами, сер. – Справдi? Усмiшка спала з мiльйонерових губ. Вiн розiрвав конверт, який стискав у руцi, та витяг вкладений аркуш. І доки читав, його обличчя похмурнiло, вуста бгалися в жорстоку складку, яку так добре знали на Волл-стрiт, а брови зловiсно супилися. Найтон тактовно вiдвернувся i продовжив розпечатувати й сортувати кореспонденцiю. У ван Олдiна вирвалася приглушена лайка, а його стиснутий кулак роздратовано гупнув по стiльницi. – Я такого не потерплю! – пробурмотiв вiн сам до себе. – Бiдолашна дiвчинка, добре хоч за ii спиною стоiть старий татусь. Кiлька хвилин вiн походжав сюди-туди по кiмнатi, i його грiзно насупленi брови не вiщували добра. Старанний секретар не пiдводив голови вiд робочого столу. Раптом ван Олдiн рiзко зупинився. І взяв зi стiльця, на який тiльки-но жбурнув його, свое пальто. – Знову йдете, сер? – Так, треба провiдати доньку. – А якщо зателефонують вiд Колтона?.. – Пошли iх до бiса! – гаркнув бос. – Як скажете, – без жодних емоцiй вiдповiв секретар. До того часу мiльйонер встиг натягнути пальто. Насунувши на голову капелюха, вiн майнув до дверей. А там, уже взявшись за ручку, затримався. – Хороший ти хлопець, Найтоне, – кинув вiн, – але не дратуй мене, коли я заведений. Той ледь помiтно посмiхнувся, але мовчав. – Рут – моя едина кровинка, – сказав ван Олдiн, – i нiхто в цiлому свiтi до пуття не розумiе, що вона значить для мене. Його обличчя освiтила примарна посмiшка. Вiн засунув руку в кишеню. – Хочеш дещо побачити, Найтоне? І пiдiйшов назад до секретаря. З кишенi з’явився пакуночок, недбало замотаний у коричневий папiр. Мiльйонер зiрвав обгортку, i з-пiд неi прозирнув чималий футляр, обтягнутий потертим червоним оксамитом. По центру пишалася увiнчана короною монограма. Ван Олдiн вiдкрив коробочку, i секретар шумно хапонув повiтря. На тлi бруднуватоi бiлоi серцевини криваво засяяли самоцвiти. – Боже мiй! Сер, вони… вони справжнi? – заледве видобув майор. Бос тихенько гигикнув вiд задоволення. – Воно й не дивно, що тобi не вiриться. Серед цих бо рубiнiв е три найбiльшi у свiтi. Їх, Найтоне, носила Катерина, росiйська iмператриця. Той, що по центру, називаеться «Серце вогню». Вiн iдеальний – жодного ганджу. – Але, – пробурмотiв секретар, – вони ж, напевно, вартують цiлого статку. – Чотирьох-п’яти сотень тисяч доларiв, – незворушно озвався ван Олдiн, – i це без урахування iхньоi iсторичноi цiнностi. – І ви ось так запросто носите iх у кишенi? Той вдоволено засмiявся. – Виходить, так. Бач, яка справа: це мiй маленький подаруночок Рутi. Секретар стримано всмiхнувся i промимрив: – Тепер я розумiю нетерпiння мiсiс Кеттерiнг, яка ледь телефон не обiрвала. Але ван Олдiн похитав головою. На його обличчi знову проступив суворий вираз. – Тут ти помиляешся, – сказав вiн. – Вона про них нiчого не знае: я хочу зробити iй невеличкий сюрприз. Вiн захлопнув футляр i знову взявся неквапливо загортати його. – Нелегко жити, Найтоне, знаючи, як мало можна зробити для тих, кого любиш. Я мiг би викупити для Рут чималу частку нашоi планети, якби лише це чимось допомогло, але ж пуття вiд того не буде. Або можу повiсити iй на шию ось цi брязкальця i, чого доброго, подарувати кiлька митей насолоди, але… – Вiн похитав головою. – Коли жiнка нещасна у власному домi… Речення залишилося незакiнченим. Секретар делiкатно кивнув. Вiн бо як нiхто iнший знав репутацiю високоповажного[4 - Звертання до нащадкiв вищоi британськоi знатi, особливо до дiтей перiв.] Дерека Кеттерiнга. Ван Олдiн зiтхнув. Засунувши пакунок назад до кишенi пальта, вiн кивнув Найтону i вийшов з кiмнати. Роздiл четвертий На Керзон-стрiт Дружина високоповажного Дерека Кеттерiнга мешкала на Керзон-стрiт. Дворецький, який вiдчинив дверi, одразу ж упiзнав Руфуса ван Олдiна й дозволив собi стримано посмiхнутися на знак привiтання. І провiв вiдвiдувача нагору, у просторий салон на другому поверсi. Жiнка, яка сидiла бiля вiкна, iз криком звелася на ноги. – Ох, тату, як же добре, що ти зазирнув! А я цiлий день надзвонювала майоровi Найтону, аби зв’язатися з тобою, але вiн нiяк не мiг сказати напевно, коли варто очiкувати на твое повернення. Рут Кеттерiнг було двадцять вiсiм рокiв. Хоча ii не назвеш красунею чи навiть у справжньому сенсi слова гарненькою, та все ж вона мала приголомшливий вигляд завдяки кольоровiй гамi. Ван Олдiна свого часу дражнили «рудим-коноплястим», а от колiр волосся Рут наближався до чистого каштанового. У комплектi з ним iшли карi очi й вугiльно-чорнi вii – останнiй ефект дещо пiдсилювався фарбуванням. Вона була висока, струнка й не позбавлена грацii рухiв. При побiжному оглядi ii обличчя здавалося ликом Рафаелевоi Мадонни. І лише придивившись, можна було помiтити ту саму лiнiю щелеп та пiдборiддя, що й у батька, яка свiдчила про ту ж рiшучiсть i жорсткiсть. Вони були до лиця чоловiковi, а от жiнцi пасували не так. Із самого дитинства Рут ван Олдiн звикла чинити по-своему, i кожен, хто коли-небудь ставав у неi на шляху, швидко усвiдомлював, що дочка Руфуса ван Олдiна аж нiяк не з поступливих. – Найтон сказав менi, що ти телефонувала. Я повернувся з Парижа лише пiвгодини тому. То що там за iсторiя з Дереком? Рут Кеттерiнг сердито спалахнула. – Це щось невимовне! І переходить будь-якi межi! – викрикнула вона. – Вiн… таке враження, що вiн не чуе жодного мого слова! У ii голосi звучали не лише гнiв, але й замiшання. – Мене почуе, – твердо сказав мiльйонер. Рут повела далi: – Протягом останнього мiсяця я заледве бачилася з ним. Вiн скрiзь з’являеться з тiею жiнкою. – З тiею жiнкою?.. – З Мiрей. Ну, танцiвницею з «Парфенону». Ван Олдiн кивнув. – На тому тижнi я була в його батькiв, у Леконберi. І там… поговорила з лордом. Вiн розмовляв зi мною дуже люб’язно й цiлковито пiдтримав. Пообiцяв дати Дереку добрячого прочухана. – Угу, – тiльки й видобув мiльйонер. – Що ти хочеш сказати своiм «угу», тату? – Те, що ти й подумала, Рутi. Бiдолашний Леконберi – та вiн же просто руiна. Звичайно, стариган на твоему боцi, i нiчого дивного, що вiн спробував тебе заспокоiти. Ще б пак: його син та спадкоемець одружений з дочкою одного з найбагатших людей Америки! Звiсна рiч, йому не хочеться цього запороти. Але всiм вiдомо, що лорд уже однiею ногою в могилi, тож хай що вiн скаже, а Дереку це буде як горох об стiнку. – А хiба ти не можеш чимось зарадити, тату? – гнула свое Рут, хвилину-другу помовчавши. – Та мiг би, – вiдказав ван Олдiн. Вiн на секунду замислився, а вiдтак повiв далi: – Є кiлька варiантiв того, що тут можна зробити, але тiльки вiд одного буде користь. Наскiльки тобi вистачить мужностi, Рутi? Та витрiщилася на нього. А батько ствердно кивнув. – Я хочу сказати саме те, що й кажу. Чи вистачить у тебе характеру зiзнатися перед усiм бiлим свiтом, що ти припустилася помилки? Із цього гармидеру е лише один вихiд, Рутi. Закрити збитковий бiзнес i почати все заново. – Ти маеш на увазi… – Розлучення. – Розлучення? Мiльйонер сухо посмiхнувся. – Ти так вимовляеш це слово, наче зроду його не чувала. Хоча твоi друзi розходяться направо й налiво ледь не щодня. – О! Це менi вiдомо. Але… І змовкла, закусивши губу. А батько з розумiнням кивнув. – Я знаю, Рут. Ти така ж, як i я: терпiти не можеш випускати з рук свое. Але я навчився цьому, i ти теж повинна навчитися: бувае так, що це единий вихiд. Я мiг би знайти способи скомандувати Дереку «до ноги», але зрештою все закiнчиться тим же. Вiн тобi не пара, Рут: цей тип прогнив до самих кiсток. І зауваж: я картаю себе за те, що дозволив тобi одружитися з ним. Але ж тобi на ньому просто свiт клином зiйшовся, та й вiн начебто всерйоз збирався почати життя з новоi сторiнки – ну й от, а я ж бо якось уже став у тебе на шляху… Промовляючи останнi слова, вiн не дивився на доньку. А якби поглянув, то, напевно, побачив би, як на ii обличчi раптом проступив гнiвний рум’янець. – Було… – рiзким тоном проказала вона. – От я i виявився надто м’якосердим, щоб повторити це вдруге. Хоча передати тобi не можу, як жалкую, що не повторив. Останнi кiлька рокiв, Рут, твое життя було не мед. – Та що вже там – не надто… приемним, – погодилася мiсiс Кеттерiнг. – От я й кажу, що час покласти цьому край! – І вiн ляснув долонею по столу. – У тобi досi можуть жити почуття до цього хлопця. Вирви iх з коренем! Поглянь фактам в обличчя. Дерек Кеттерiнг одружився з тобою заради грошей. Тут i казцi кiнець. Позбудься його, Рут. На кiлька хвилин вона втупилася в пiдлогу, а вiдтак сказала, не пiдводячи голови: – А якщо вiн не дасть згоди на розлучення? Ван Олдiн спантеличено поглянув на неi. – А його нiхто й не питатиме. Донька зашарiлася й закусила губу. – Нi… звiсно, нi… Я лише хотiла сказати… І змовкла. Батько пронизливо глянув на неi. – Що ти хотiла сказати? – Хотiла сказати… – Вона затнулася, ретельно добираючи слова. – Не думаю, що вiн так просто здасться. Мiльйонер рiшуче випнув пiдборiддя. – Ти маеш на увазi, розпочне гучний процес? Ну i нехай! Хоча ти, власне, помиляешся. Твiй благовiрний не зчинятиме скандалу. Перший-лiпший адвокат розтлумачить йому, що цим вiн тiльки виставить себе на посмiховисько. – А ти не думаеш… – Вона неначе з чимось зволiкала. – Ну тобто… просто щоб насолити менi… вiн може почати… скажiмо так… прати брудну бiлизну на людях?.. Батько поглянув на неi з деяким спантеличенням. – Тобто пiде до суду? – Вiн похитав головою. – Вкрай малоймовiрно. Бач, яка справа: для цього треба мати на руках хоч сякi-такi факти. Мiсiс Кеттерiнг мовчала. Ван Олдiн кинув на неi рiзкий погляд. – Ну ж бо, Рут, кажи прямо. Тебе щось тривожить – що саме? – Нi, нiчого, зовсiм нiчого. Та ii голос прозвучав непереконливо. – Тебе лякае публiчнiсть, еге ж? Я маю рацiю? Залиш це менi. Я подбаю, щоб усе пройшло як по маслу: преса не здiйматиме нi найменшого галасу. – Що ж, гаразд, тату, коли ти справдi вважаеш, що це найкращий вихiд iз ситуацii. – Ти й досi небайдужа до нього, так? Рiч у цьому? – Нi. Ця вiдповiдь пролунала цiлком недвозначно. Ван Олдiн мав задоволений вигляд. І поляскав доньку по плечi. – Усе буде гаразд, дiвчинко. Тобi нiчого хвилюватися. Але наразi облишмо все це. Я привiз тобi з Парижа подарунок. – Менi? Щось дуже гарненьке? – Сподiваюся, тобi сподобаеться, – сказав мiльйонер, усмiхаючись. Вiн дiстав iз кишенi пальта пакуночок i простягнув iй. Та нетерпляче розгорнула папiр. Клацнула кришка футлярчика. Із вуст зiрвалося протяжне «Ох!» Рут Кеттерiнг любила коштовностi – i то завжди. – Тату, яка… яка краса! – Шикарнi камiнчики, правда? – вдоволено видобув ван Олдiн. – Тобi вони, дивлюся, до смаку. – До смаку?! Тату, вони унiкальнi! Де ти iх дiстав? Той усмiхнувся. – Ха! Так я тобi i сказав! Їх, звiсна рiч, довелося купувати нишком. Вони ж бо досить широко вiдомi. Бачиш он той великий камiнь по центру? Ти могла про нього дещо чути: це i е те саме «Серце вогню». – «Серце вогню»! – повторила мiсiс Кеттерiнг. Вона вийняла самоцвiти з футлярчика i притисла iх до грудей. Мiльйонер мовчки спостерiгав за донькою. І думав про всiх тих жiнок, якi носили цi коштовностi. Про сердечнi рани, вiдчай, ревнощi, заздрiсть. Як i за будь-яким уславленим каменем, за «Серцем вогню» тягся шлейф насильства й трагедiй. Але, втримуваний упевненою рукою Рут Кеттерiнг, рубiн, схоже, втрачав свою здатнiсть приносити лихо. Ця жiнка захiдного свiту з ii холодною, спокiйною врiвноваженiстю здавалася живим запереченням трагедiй i сердечних мук. Вона склала самоцвiти назад у коробочку, а вiдтак, пiдстрибнувши, обвила руками батькову шию. – Дякую, дякую, дякую, таточку! Вони неймовiрнi! Ти завжди робиш менi найпрекраснiшi подарунки! – А як же iнакше? – сказав ван Олдiн, ляскаючи ii по плечi. – Адже ти, Рутi, – все, що в мене е. – Ти ж залишишся на вечерю, правда, тату? – Нi, не думаю. А хiба ти нiкуди не збиралася? – Так, але це можна запросто вiдкласти. Там не буде нiчого цiкавого. – Нi, – заперечив батько. – Не треба порушувати домовленостi. У мене по горло справ. Побачимося завтра, люба. Я, певно, зателефоную тобi, i ми зустрiнемося в Гелбрейтiв… Джентльмени Гелбрейт, Гелбрейт, Катбертсон i Гелбрейт були лондонськими адвокатами ван Олдiна. – Гаразд, тату. – Вона на мить затнулася. – Я тiльки сподiваюся, що все це… вся ця iсторiя… не завадить менi з’iздити на Рив’еру? – А коли ти збираешся iхати? – Чотирнадцятого. – О, то одне другому не завадить. Такi справи робляться не за один день. До речi, Рут, я б на твоему мiсцi не брав отих рубiнiв за кордон. Залиш iх у банку. Мiсiс Кеттерiнг кивнула. – Ми ж не хочемо, щоб тебе пограбували i вбили заради «Серця вогню», – пожартував мiльйонер. – Еге, а сам запросто носив iх у кишенi, – вiдрiзала закид дочка, усмiхаючись. – Твоя правда… Якась нетвердiсть у його голосi привернула ii увагу. – Тату, що таке? – Нiчого, – усмiхнувся вiн. – Пригадалася моя невеличка пригода в Парижi. – Пригода? – Так. Тiеi ночi, коли я купував цi дрiбнички. І жестом вказав на футляр iз коштовностями. – Ой, розкажи. – Нема про що розповiдати, Рутi. Кiлька апашiв були дещо знахабнiли, але я вистрiлив по них – вони й вiдчепилися. Донька не без гордостi поглянула на нього. – Тобi, татку, пальця в рот не клади. – Ще б пак, Рутi. Вiн нiжно поцiлував ii i пiшов. А дiставшись назад у «Савойю», вiддав Найтоновi короткий наказ: – Зв’яжися з таким собi мiстером Гобi – знайдеш його адресу в моему особистому записнику. Вiн мае бути тут завтра вранцi о пiв на десяту. – Слухаю, сер. – А ще я хочу бачити мiстера Кеттерiнга. Дiстань для мене цього типа хоч iз-пiд землi. Спробуй знайти його через клуб – словом, як собi хочеш, а розшукай i влаштуй нам зустрiч завтра зранку. Краще не з самого, а ближче до полудня. Такi, як вiн, не надто раннi пташки. Секретар кивнув на знак того, що iнструкцii зрозумiв. А ван Олдiн вiддав себе в руки лакея. Ванна вже чекала на нього, i доки чоловiк лежав, розкошуючи в гарячiй водi, у головi прокручувалася розмова з дочкою. Загалом вiн був дуже задоволений. Його проникливий розум давно змирився з тим фактом, що розлучення було едино можливим виходом. А Рут погодилася з пропонованим розв’язанням проблеми з бiльшою охотою, нiж вiн сподiвався. Та все ж, попри ii поступливiсть, у нього залишалось вiдчуття якоiсь невловимоi тривоги. Щось у ii поведiнцi здалося йому не зовсiм природним. І вiн насупився. – Можливо, все це просто фантазii, – пробурмотiв ван Олдiн сам до себе, – а все ж поб’юся об заклад, що вона менi чогось недоговорюе. Роздiл п’ятий Корисний джентльмен Щойно Руфус ван Олдiн упорався з легким снiданком iз кави та тоста – бiльшого вiн нiколи собi не дозволяв, – як до кiмнати увiйшов Найтон. – Сер, мiстер Гобi чекае на вас унизу. Мiльйонер поглянув на стiнний годинник. Той показував рiвно о пiв на десяту. – Гаразд, – коротко кинув вiн. – Нехай пiднiмаеться. За хвилину-другу по тому до кiмнати ввiйшов мiстер Гобi. Це був маленький пiдстаркуватий чоловiчок у поношеному вбраннi, чиi очi ретельно роздивлялися що завгодно в кiмнатi, крiм того, до кого вiн, власне, звертався. – Доброго ранку, мiстере Гобi, – сказав мiльйонер. – Прошу, сiдайте. – Дякую, мiстере ван Олдiне. Чоловiчок сiв, поклавши руки на колiна, i уважно втупився в батарею. – Маю для вас роботу. – Так, мiстере ван Олдiне? – Як ви, напевно, знаете, моя дочка – дружина високоповажного Дерека Кеттерiнга. Мiстер Гобi перевiв погляд iз батареi на лiву шухляду письмового столу й дозволив собi докiрливо посмiхнутися. Старий багато дечого знав, але терпiти не мiг зiзнаватися в цьому. – За моею порадою, вона з дня на день подасть на розлучення. Цим, звiсна рiч, займеться адвокат. Але менi, з особистих причин, потрiбна просто-таки вичерпна iнформацiя. Мiстер Гобi глянув на карниз i пробурмотiв: – Про мiстера Кеттерiнга? – Про мiстера Кеттерiнга. – Гаразд, сер. Чоловiчок пiдвiвся. – На коли ви зможете зiбрати ii для мене? – А ви поспiшаете, сер? – Я завжди поспiшаю, – вiдказав мiльйонер. Мiстер Гобi з розумiнням посмiхнувся камiннiй решiтцi. – Як щодо сьогоднi о другiй, сер? – запитав вiн. – Чудово, – погодився той. – Гарного вам дня, Гобi. – На все добре, мiстере ван Олдiне. – Це дуже корисний джентльмен, – сказав мiльйонер, коли чоловiчок вийшов, а секретар увiйшов. – У своiй сферi вiн справжнiй профi. – А що ж це за сфера? – Збiр iнформацii. Дай йому двадцять чотири години, i вiн викладе перед тобою всю голу правду про особисте життя архiепископа Кентерберiйського. – Корисний дядько, – сказав, посмiхаючись, помiчник. – Вiн раз чи два ставав менi у пригодi, – зiзнався ван Олдiн. – Що ж, гаразд, Найтоне. Я готовий до справ. Наступнi кiлька годин пройшли в численних дiлових клопотах, яким мiльйонер оперативно давав раду. Було о пiв на першу, коли пролунав телефонний дзвiнок, сповiстивши мiстера ван Олдiна, що прибув його зять. Секретар подивився на боса i правильно витлумачив його короткий кивок. – Запросiть мiстера Кеттерiнга пiднятися. Найтон зiбрав папери i пiшов. Вони з вiдвiдувачем зiштовхнулися на порозi, i Дерек Кеттерiнг вiдступив убiк, пропускаючи того. А вiдтак пройшов усередину, зачинивши за собою дверi. – Доброго ранку, сер. Кажуть, вам дуже кортить мене бачити. Цей лiнивий голос iз дещо iронiчною iнтонацiею пробудив у ван Олдiна спогади. У ньому завжди чувся певний шарм. Мiльйонер пронизливо глянув на зятя. Тридцятичотирирiчний Дерек Кеттерiнг був худорлявий i мав довгасте смагляве обличчя, у якому навiть тепер проглядало дещо невимовно хлоп’яче. – Заходь, – рiзко сказав ван Олдiн. – Сiдай. Той невимушено плюхнувся в крiсло й терпляче поглядав на тестя з якимось веселим здивуванням. – Давно вас не бачив, сер, – приязно зауважив вiн. – Рокiв, певне, зо два. Ви вже провiдали Рут? – Заходив учора ввечерi, – озвався ван Олдiн. – Із вигляду нiвроку, еге ж? – безтурботно промовив зять. – Не знав, що тобi часто трапляеться нагода судити про це, – сухо вiдрiзав мiльйонер. Дерек Кеттерiнг звiв брови. – Ну, ми iнколи стикаемось у тому самому нiчному клубi, – весело сказав вiн. – Не буду ходити околяса, – коротко кинув ван Олдiн. – Я порадив Рут подати на розлучення. Вiзитер, здавалося, залишився незворушним. – Радикальненько! – буркнув вiн. – Ви не проти, сер, якщо я закурю? Зять запалив цигарку, випустив хмарку диму i байдужим тоном додав: – А що сказала Рут? – Вона збираеться дослухатись до моеi поради. – Та невже? – І це все, що ти можеш сказати? – рiзко запитав тесть. Кеттерiнг струснув попiл у камiн. – Знаете, я гадаю, – сказав вiн так, неначе йшлося не про нього, – що вона робить величезну помилку. – З твоеi точки зору – поза сумнiвом, – похмуро зауважив ван Олдiн. – Ой, годi вам, – вiдказав той, – давайте не переходити на особистостi. Я ж бо зараз i справдi думав зовсiм не про себе. А виключно про благо Рут. Бачте, у чому рiч: мiй бiдолашний стариган-татуньо довго не протягне: у цьому всi лiкарi одностайнi. Тож вашiй доньцi краще почекати кiлька зайвих рокiв, i тодi я стану лордом, а вона – ледi та господинею замку: заради цього ж бо вона за мене й вийшла. – Я не терпiтиму твого нахабства! – гримнув на нього ван Олдiн. Дерек лише незворушно посмiхнувся й повiв далi: – Я з вами згоден. Авжеж, пережитки минулого. Бо що таке сьогоднi титул? Пшик. А все ж Леконберi – це чудовий старовинний маеток, та й Кеттерiнги, як на те пiшло, – одна з найродовитiших фамiлiй в усiй Англii. Рут просто пiну пускатиме, коли, розлучившись, дiзнаеться, що я одружився вдруге i тепер у Леконберi замiсть неi хазяйнуе iнша жiнка. – Я серйозно, молодий чоловiче, – попередив ван Олдiн. – Як i я, – запевнив Кеттерiнг. – Так, зараз я зовсiм на мiлинi, i, якщо Рут розлучиться зi мною, менi буде непереливки, але ж, кiнець кiнцем, якщо вона вже прочекала десять рокiв, то чому б не протриматися ще трiшки? Даю вам слово честi, що старий гарантовано сконае найпiзнiше за пiвтора року i, як я вже говорив, шкода буде, коли Рут так i не отримае того, заради чого йшла за мене. – Ти натякаеш, наче моя донька одружилася з тобою задля титулу й суспiльного становища? Дерек знову засмiявся, але цього разу зовсiм не весело. – Невже ви думаете, що йшлося про шлюб iз кохання? – запитав вiн. – Я знаю одне, – повiльно процiдив ван Олдiн, – десять рокiв тому в Парижi ти спiвав зовсiм iншоi. – Справдi? Може, й так. Ну, знаете, Рут же була справжня красуня – майже як янгол чи свята – словом, наче ожила фiгура з церковноi нiшi. Та й у мене, пригадую, були шляхетнi iдеi: почати з чистоi сторiнки, осiсти й зажити в найкращих традицiях англiйського шлюбу з вродливою та люблячою дружиною пiд боком. – Вiн знову загиготав, але якось силувано. – Але ж ви, гадаю, в це не вiрите? – Не маю нi найменшого сумнiву, що ти одружився з Рут заради ii грошей, – вiдрiзав мiльйонер крижаним тоном. – Проте вона пiшла за мене вiд великого кохання? – iронiчно поцiкавився зять. – Звiсно, – вiдказав ван Олдiн. Якусь мить Дерек Кеттерiнг мовчки вдивлявся в нього, а вiдтак у задумi кивнув. – Бачу, що сам ви в це вiрите, – видобув вiн. – Тодi я теж так вважав. Але запевняю вас, любий тестеньку, мене дуже швидко вивели з цiеi омани. – Не знаю, до чого ти, в бiса, хилиш, – озвався ван Олдiн, – та менi, власне, й начхати. Ти поводився з Рут як мерзотник. – О, це так, – легко погодився той, – але ж ii не проймеш. Уся в таточка. Пiд шаром бiлизни? й пухнастостi вона тверда, як гранiт. Менi казали, нiби ви завжди мали славу жорсткоi людини, але до Рут вам далеко. Ви ж бо принаймнi любите хоча б одну людину бiльше, нiж себе. А от вона нiколи не любила й не любитиме. – Годi! – урвав зятя ван Олдiн. – Я запросив тебе сюди, аби вiдверто й навпростець сказати, що збираюся робити. Моя дiвчинка мае бути щасливою, а ти пам’ятай: за ii спиною – я. Дерек пiдвiвся й став бiля камiна. Недопалок полетiв у вогонь. А коли чоловiк заговорив, його голос звучав дуже тихо. – І що саме ви маете на увазi, цiкаво дiзнатися. – Я маю на увазi, – мовив тесть, – що тобi краще й не пробувати це опротестувати в судi. – О, то це погроза? – кинув Кеттерiнг. – Сприймай, як тобi завгодно, – вiдрiзав ван Олдiн. Дерек присунув стiльця до самого столу. І всiвся прямо навпроти мiльйонера. – А якщо припустити, суто теоретично, що я все ж розпочну процес? – ледь чутно промовив вiн. Ван Олдiн стенув плечима. – Тобi й самому нiчим буде крити, юний дурнику. Спитай у своiх адвокатiв – вони миттю пояснять. Твоя обурлива поведiнка загальновiдома: про це говорить весь Лондон. – Гадаю, Рут улаштувала сцену через Мiрей. Ну й дуже нерозумно з ii боку. Я ж не втручаюся в ii стосунки з друзями. – Про що це ти? – зажадав вiдповiдi тесть. Дерек Кеттерiнг пирснув смiхом. – Бачу, ви не все знаете, сер, – тiльки й видобув вiн. – А тому, i це природно, упередженi. Прихопивши капелюха й цiпка, зять рушив до виходу. А на прощання завдав останнього удару: – Я не любитель давати поради. Але в цьому конкретному випадку категорично рекомендував би повну вiдсутнiсть секретiв мiж дочкою та батьком. І швидко вийшов iз кiмнати й зачинив за собою дверi, перш нiж мiльйонер устиг скочити з крiсла. – Ну i що вiн, у бiса, хотiв цим сказати? – пробурчав ван Олдiн, знову сiдаючи. Усе недавне занепокоення навалилося на нього з новою силою. Було в усьому цьому щось таке, до чого вiн iще не докопався. Телефон стояв пiд рукою. Чоловiк ухопив його й попросив з’еднати з номером доньчиного будинку. – Алло! Алло! Це Мейфер 81907? Мiсiс Кеттерiнг можна? А, ii немае вдома? Ясно, вийшла на ланч. А коли повернеться? Не знаете? Ну що ж, гаразд. Нi, передавати нiчого не треба. І вiн сердито кинув слухавку на важiль. А рiвно о другiй нетерпляче походжав сюди-туди в очiкуваннi на мiстера Гобi. Того ввели до кiмнати о десять хвилин на третю. – Ну? – нелюб’язно гаркнув мiльйонер. Однак поквапити чоловiчка не вийшло. Вiзитер сiв за стiл, дiстав дуже пошарпаного записника i заходився монотонним голосом читати з нього. Ван Олдiн слухав уважно – iз задоволенням, яке дедалi зростало. Нарештi Гобi дiйшов до останньоi крапки й уважно втупився у кошик для смiття. – Гм! – видобув мiльйонер. – Схоже, справа обростае конкретикою. Усе закiнчиться, не встигнемо ми й оком змигнути. Сподiваюся, докази з готелю надiйнi? – Залiзобетоннi, – запевнив його мiстер Гобi, зловтiшно дивлячись на визолочене крiсло. – Так, а з фiнансами в нього зовсiм туго. Кажете, стараеться отримати нову позику? І вже практично вигрiб усе, що мiг, пiд гарантiю очiкуваноi вiд батька спадщини. А щойно поповзуть чутки про розлучення, як нiхто йому не позичить i цента. Навiть бiльше: його векселi можна буде скупити й натиснути на нього з цього боку. Вiн наш iз тельбухами, Гобi, ми загнали його в глухий кут! І американець гупнув кулаком по столу. А на обличчi проступив нещадно-трiумфальний вираз. – Інформацiя здаеться задовiльною, – тоненьким голоском протягнув чоловiчок. – Тепер менi треба зазирнути на Керзон-стрiт, – сказав ван Олдiн. – Дуже вам дякую, мiстере Гобi. Ваша фiрма вiникiв не в’яже. На чоловiчковому обличчi з’явилася ледь помiтна задоволена посмiшка. – Спасибi, мiстере ван Олдiне. Я стараюся щосили. Одразу на Керзон-стрiт мiльйонер, утiм, не пiшов. А подався спершу до Сiтi, де мав двi бесiди, якi ще бiльше покращили його настрiй. Звiдти ж вiн на метро дiстався до Даун-стрiт. А коли йшов по Керзон-стрiт, iз будинку № 160 вийшов якийсь чоловiк i попрямував угору по вулицi йому назустрiч, так що вони розминулися на тротуарi. На мить ван Олдiн подумав, що то не хто iнший, як зять – позаяк зрiст i статура здавалися схожими. Але коли вони порiвнялися, мiльйонер побачив, що це якийсь незнайомець. А втiм, нi – не те щоб незнайомець: його обличчя будило в пам’ятi певнi спогади, i, поза сумнiвом, пов’язанi з чимось неприемним. Але даремно той сушив собi мiзки: розплутати клубок асоцiацiй не виходило. Вiн, однак, не здавався i роздратовано тряс головою. Бо ненавидiв почуття спантеличення. Рут Кеттерiнг вочевидь чекала на батька. Адже не встиг той увiйти, як вона пiдбiгла до нього й поцiлувала. – Ну, тату? Як просуваються справи? – Дуже добре, – вiдповiв той, – але я хочу сказати тобi, Рут, кiлька слiв. І враз вiдчув у нiй ледве помiтну змiну: iмпульсивнiсть ii привiтання поступилася мiсцем чомусь меткому й настороженому. Вона опустилась у велике крiсло. – Ну, тату? – повторила жiнка. – Що таке? – Сьогоднi вранцi я бачився з твоiм чоловiком, – промовив ван Олдiн. – Ти бачився з Дереком? – Так. Вiн багато чого наговорив, i бiльшiсть сказаного була форменим нахабством. А от коли вже йшов, то кинув дещо таке, чого я до пуття не зрозумiв: порадив переконатися, що мiж дочкою та батьком немае жодних секретiв. Що то вiн мав на увазi, Рутi? Мiсiс Кеттерiнг трошки посунулася в крiслi. – Я… я не знаю, тату. Звiдки ж менi знати? – Звiсно, знаеш, – заперечив ван Олдiн. – Той бо сказав i ще дещо: мовляв, у нього своi друзi, а в те, з ким водиш дружбу ти, вiн не втручаеться. То що ж вiн мав на увазi? – Я не знаю, – повторила Рут Кеттерiнг. Їi батько сiв. Його вуста зiбгалися в жорстку складку. – Слухай сюди, Рут. Я не збираюся влазити в це дiло наослiп. Бо практично не сумнiваюся, що твiй благовiрний стромлятиме палки в колеса. Наразi в нього нiчого не вийде – тут сумнiвiв бути не може. Я маю чим утихомирити його, раз i назавжди стулити йому пельку, але менi треба знати, чи е потреба до цього вдаватися. Що вiн мав на увазi, говорячи, що в тебе також е друзi? Мiсiс Кеттерiнг знизала плечима. – У мене повно друзiв, – вагаючись, промовила вона. – Я й гадки не маю, що саме вiн мав на увазi. – Ще й як знаеш, – заперечив ван Олдiн. Тепер батько говорив iз нею, наче з конкурентом по бiзнесу. – Спитаю простiше: хто вiн? – Який такий «вiн»? – Вiн. Той, на кого натякав Дерек. Чоловiк, який займае особливе мiсце серед твоiх знайомих. Тобi нема чого хвилюватися, сонечку: я певен, що все це пусте. Але нам треба дивитися на кожну обставину так, як ii можуть подати в судi. Там такi речi добре вмiють перекручувати. Я хочу знати, хто цей чоловiк i наскiльки близька ваша з ним дружба. Рут мовчала, з головою занурившись у нервове сплiтання й розплiтання пальцiв рук. – Ну ж бо, сонечку, – сказав ван Олдiн, i його голос пом’якшав. – Не слiд боятися свого старого татуся. Я ж бо нiколи не був iз тобою аж надто суворим – навiть тодi, у Парижi… Бiс мене забирай! І змовк, неначе громом приголомшений. – То ось хто це був, – пробурмотiв вiн сам до себе. – Так я i думав, що звiдкись знаю цю пику. – Про що ти, тату? Я не розумiю. Той пiдiйшов до неi i рiшуче взяв за зап’ясток. – Вiдповiдай менi, Рут: ти знову зустрiчаешся з тим фертом? – Яким iще «фертом»? – Тим, через якого здiйнялася вся та буча багато рокiв тому. Ти добре знаеш, про кого я. – Це ти… – вагалася вона, – це ти про графа де ля Роша? – Графа де ля Роша! – гримнув ван Олдiн. – Я пояснював тобi ще тодi, що цей тип – чистоi води шахрай. Ти була добряче заплуталася в розставлених ним тенетах, але я вирвав тебе з його пазурiв. – Авжеж, «врятував», що й казати, – злiсно мовила Рут. – І я вийшла замiж за Дерека Кеттерiнга. – Я тебе до цього не силував, – рiзко осадив ii мiльйонер. Донька стенула плечима. – А тепер, – повiльно почав ван Олдiн, – ти знову злигалася з ним – i це пiсля всiх моiх слiв. Вiн був сьогоднi в цьому домi. Я зiткнувся з ним на вулицi, та все нiяк не мiг пригадати, хто ж це такий. Рут Кеттерiнг вiдновила самовладання. – Я хочу сказати тобi, тату, лиш одне: ти помиляешся щодо Армана – ну тобто графа де ля Роша. Так, я знаю, що в юностi з ним трапилося кiлька прикрих випадкiв – вiн сам менi про них i розповiв – але… Арман увесь час був небайдужий до мене. Коли ти розлучив нас у Парижi, це розбило йому серце, i тепер… Промову урвало те, що ii батько обурено фиркнув. – І ти купилася на цю балаканину?! Ти, моя дочка! Боже правий! – Вiн схопився за голову. – Якими ж дурепами бувають жiнки! Роздiл шостий Мiрей Дерек Кеттерiнг вийшов iз люксу ван Олдiна настiльки квапливо, що налетiв на ледi, яка саме проходила коридором. Вiн перепросив, i та прийняла його вибачення з пiдбадьорливою усмiшкою й подалася далi, залишивши в нього приемне враження люб’язноi особистостi з досить привабливими сiрими очима. Попри всю напускну безтурботнiсть, розмова з тестем стривожила його бiльше, нiж Кеттерiнг волiв показати. На самотi поланчувавши, а пiсля того трохи насуплено помiркувавши наодинцi з собою, вiн подався до шикарноi квартири, яку займала жiнка, знана як Мiрей. Чепурна покоiвка-француженка зустрiла його усмiшкою. – Заходьте, коли вже прийшли, мсье. Мадам вiдпочивають. Служниця провела його у таку знайому довгу кiмнату, облаштовану в схiдному стилi. Мiрей лежала на диванi, пiдмощена неймовiрною кiлькiстю подушок, кожна з яких була такого чи сякого вiдтiнку бурштину, щоб гармонiювати з вохристо-жовтим кольором обличчя господарки. Танцiвниця була гарно складеною жiнкою, а якщо ii личко – пiд маскою жовтизни – i здавалося дещо змарнiлим, воно все ж мало своерiдний химерний шарм. Жовтогарячi вуста Мiрей спокусливо всмiхнулися Дерековi Кеттерiнгу. Той поцiлував ii i плюхнувся в крiсло. – Ну, чим займаешся? Пiдозрюю, тiльки-но встала? Жовтогарячий ротик розтягнувся в широкiй посмiшцi. – Нi, – вiдказала танцiвниця, – я працювала. І простягла довгу бiлу руку в бiк фортепiано, безладно заваленого неохайно нашкрябаними нотами. – Заходив Емброуз. Грав менi клавiр новоi опери. Кеттерiнг кивнув, не надто беручи ii слова до голови. Йому було глибоко байдуже до Клода Емброуза та його потуг зробити з Ібсенового «Пер Гюнта» оперу. Власне, як i Мiрей, що сприймала це лише як унiкальну можливiсть з’явитися на сценi в ролi Анiтри. – Це дивовижний танок, – промуркотiла вона. – Я вкладу в нього всю пристрасть пустелi. І танцюватиму, увiшана коштовностями… О! До речi, mon ami:[5 - Друже мiй (фр.).] учора на Бонд-стрiт я надивилася одну перлину – чорну, уявляеш? Вона замовкла i заманливо поглянула на нього. – Дiвчинко моя, – вiдказав Дерек, – наразi менi не до чорних перлин. Настала така хвилина, що для мене запахло смаленим. Та швидко вiдреагувала на його тон: вона напiвзвелася, а ii великi карi очi розширились. – Що ти таке кажеш, Дере?ку? Що сталося? – Мiй любий тестенько от-от зiрветься з котушок, – видобув Кеттерiнг. – Як це? – Інакше кажучи, вiн хоче, щоб Рут зi мною розлучилася. – Яка дурiсть! – мовила Мiрей. – І чому б це iй хотiти розлучитися з тобою? Дерек широко посмiхнувся. – Головно через тебе, chеrie![6 - Люба (фр.).] – пояснив вiн. Мiрей стенула плечима. – Як нерозсудливо, – констатувала вона суто дiловим тоном. – Вкрай нерозсудливо, – погодився Дерек. – І що ти з цим збираешся робити? – зажадала вiдповiдi танцiвниця. – Дiвчинко моя, а що я можу зробити? З одного боку, чоловiк, який не знае лiку грошам, а з iншого – той, хто не знае лiку боргам. Не залишаеться жодних питань щодо того, хто ж вийде з боротьби переможцем. – Дивнi вони, цi американцi, – зауважила Мiрей. – Це ж не те щоб твоя дружина кохала тебе. – Ну, – сказав Дерек, – i що ж ми тепер робитимемо? Танцiвниця запитально глянула на нього. Вiн пiдiйшов i взяв обидвi ii руки у своi. – Ти залишишся зi мною? – Що ти маеш на увазi? Пiсля… – Так, – пiдтвердив Кеттерiнг, – пiсля того, як кредитори накинуться, наче голоднi вовки на кошару. Я збiса небайдужий до тебе, Мiрей: ти ж не покинеш мене? Та висмикнула своi долонi. – Ти ж знаеш: я тебе обожнюю, Дере?ку! Але в ii голосi вчувалася нотка ухильностi. – То он воно, значить, як? Щурi тiкають з корабля, що тоне? – Ой, Дере?ку, тiльки не починай! – Кажи, як е, – гнiвно видобув Кеттерiнг. – Ти мене кинеш – вгадав? Та стенула плечима. – Ти дуже менi подобаешся, mon ami, – так, справдi, дуже. Ти такий милий – un beau gar?on,[7 - Гарний хлопець (фр.).] але ce n’est pas pratique.[8 - Це непрактично (фр.).] – Бо ти – iграшка багатiiв, еге ж? Вся рiч у цьому? – Називай це як тобi завгодно. Задерши голову, вона вiдкинулася на подушки. – Дере?ку, а ти менi все одно подобаешся. Той пiдiйшов до вiкна i якийсь час стояв там спиною до неi, дивлячись на вулицю. Нарештi танцiвниця пiдвелася на лiктi й зацiкавлено поглянула на нього. – Mon ami, про що ти думаеш? Вiн посмiхнувся iй через плече, i вiд його дивноi посмiшки тiй стало якось неспокiйно. – Як не дивно, я думав про жiнку, люба. – Про жiнку… е-е?.. – Мiрей вхопилася за те, що могла зрозумiти. – А, ти думаеш про якусь iншу жiнку? – О, тобi нiчого хвилюватися: це просто уявний портрет. «Портрет сiроокоi ледi». – Коли ти познайомився з нею? – рiзко спитала та. Дерек Кеттерiнг зареготав, i в цьому смiху чулася глузлива, iронiчна нотка. – Я зiштовхнувся з цiею ледi в коридорi готелю «Савойя». – Он як! І що вона сказала? – Наскiльки менi вдаеться пригадати, я iй сказав «Перепрошую!», а вона вiдповiла «Пусте» чи щось таке. – А далi? – наполягала танцiвниця. Кеттерiнг знизав плечима. – А далi – все. Інцидент було вичерпано. – Я нi словечка не розумiю зi сказаного, – заявила Мiрей. – Я про портрет сiроокоi ледi, – замислено пробурмотiв Дерек. – А також про те, що навряд чи коли зустрiнуся з нею знову. – Чому? – Бо вона може принести менi нещастя. Жiнки – вони такi. Танцiвниця тихо зiсковзнула з кушетки i, пiдiйшовши до нього, обвила його шию довгою, наче змiя, рукою. – Ти дурник, Дере?ку, – промурмотiла вона, – справжнiсiнький дурник. Так, beau gar?on i я тебе обожнюю, але я не створена для бiдностi – нi, категорично не створена. А тепер послухай мене: усе дуже просто. Ти мусиш помиритися з дружиною. – Боюся, такий варiант лежить поза сферою практичноi полiтики, – сухо проказав той. – Як ти кажеш? Я не розумiю. – Ван Олдiн, люба, цього не допустить. Вiн iз тих людей, якi, одного разу ухваливши рiшення, далi вже просто гнуть свою лiнiю. – Я чула про нього, – кивнула Мiрей. – Вiн дуже багатий, правда? Заледве не найбагатший в Америцi. Кiлька днiв тому в Парижi вiн купив найдивовижнiший рубiн у свiтi – «Серце вогню». Кеттерiнг не вiдповiв, тож танцiвниця замрiяно щебетала далi: – О, це просто чудо що за камiнь – вiн неодмiнно мае належати такiй жiнцi, як я. Обожнюю самоцвiти, Дере?ку: вони неначе промовляють до мене. Ох, якби ж iснувала можливiсть прикрасити себе «Серцем вогню»… Вона тихенько зiтхнула i знову повернулася з небес на землю. – Ти чоловiк, Дере?ку, тож не розумiеш простих речей. Гадаю, ван Олдiн подаруе тi рубiни дочцi. Вона його едина дитина? – Так. – Ну от, а коли той помре, вона успадкуе всi його грошi. Стане багатою жiнкою. – Вона вже й так багата жiнка, – сухо промовив Кеттерiнг. – Батько поклав iй на рахунок кiлька мiльйонiв замiсть посагу. – Кiлька мiльйонiв! Та це ж колосальнi грошi! А якщо вона раптом помре, га? Усi вони вiдiйдуть тобi? – Станом на сьогоднi – вiдiйдуть, – повiльно процiдив той. – Наскiльки менi вiдомо, вона не склала заповiту. – Mon Dieu![9 - Боже мiй (фр.).] – вигукнула танцiвниця. – Якби вона померла, це одним махом вирiшило б усi проблеми. На мить повисла пауза, а вiдтак Дерек Кеттерiнг гучно розреготався. – Мiрей, менi подобаеться твiй простий i практичний розум, але, боюся, те, чого тобi так кортить, не трапиться. Моя дружина аж пашить здоров’ям. – Eh bien![10 - Тут: ну й нехай (фр.).] – не здавалася жiнка. – Адже бувають нещаснi випадки. Вiн рiзко зиркнув на неi, але змовчав. І та повела далi: – Хоча ти маеш рацiю, mon ami: нам не слiд покладатися на випадковостi. А тепер слухай, мiй маленький Дере?ку, про жодне розлучення не може бути й мови. Твоя дружина мае викинути це з голови. – А як вона не захоче миритися? Очi танцiвницi звузилися до шпаринок. – Гадаю, захоче, mon ami. Вона одна з тих, хто не любить розголосу. І iй навряд чи сподобаеться, якщо друзi прочитають у пресi кiлька пiкантних iсторiй про неi. – Що ти маеш на увазi? – жорстко запитав Кеттерiнг. Вiдкинувши голову, Мiрей розсмiялася. – Parbleu![11 - Чорт забирай (фр.).] Я маю на увазi джентльмена, що iменуе себе «граф де ля Рош». Менi вiдомо про нього все. Не забувай – я парижанка. Вони були коханцями ще до ii шлюбу з тобою, адже так? Кеттерiнг рiзко схопив ii за плечi. – Це бруднi плiтки! – гарикнув вiн. – І я просив би тебе пам’ятати, що ти, зрештою, говориш про мою дружину. Мiрей дещо охолонула. – Дивний ви народ, англiйцi, – поремствувала вона. – Так чи iнак, а я насмiлюся припустити, що, може, ти i маеш рацiю. Адже всi американки фригiднi, правда ж? Але дозволь менi сказати, mon ami, що вона була закохана у нього до замiжжя з тобою, але тут утрутився ii батько i звелiв графу вшиватися. Ну а маленька мадемуазель ледь не всi слiзки виплакала! Проте скорилася. Але ж ти, Дере?ку, не гiрше за мене знаеш, що тепер – зовсiм iнша iсторiя. Вони бачаться ледь не щодня, а 14-го вона iде в Париж, аби зустрiтися з ним. – Звiдки ти все це знаеш? – зажадав вiдповiдi той. – Я? У мене е подруги в Парижi, дорогий мiй Дере?ку, якi знайомi з графом дуже близько. Вона всiм каже, нiби iде на Рив’еру, але насправдi граф зустрiне ii в Парижi, а там – хто iх знае! Так, так, повiр моему слову – уже все влаштовано. Дерек Кеттерiнг зацiпенiв. – І якщо не будеш дурнем, – замуркотiла танцiвниця, – то зможеш поставити ii в дуже незручне становище – та цим i вiзьмеш за зябра. – Ох, заради Господа, замовкни! – закричав той. – Стули свою кляту пельку! Мiрей зi смiхом повалилася на диван. А Кеттерiнг ухопив капелюха й пальто та кинувся з квартири, люто грюкнувши дверима. Та все ж танцiвниця, сидячи серед подушок, тихенько посмiювалась. Бо була радше задоволена проведеною роботою. Роздiл сьомий Листи «Мiсiс Семюел Гарфiлд шле мiс Кетрiн Грей своi вiтання i волiла б зауважити, що за обставин, якi склалися, мiс Грей може не знати…» І тут кореспондентка, яка досi писала цiлком упевнено, раптом затнулася на пiвсловi, зiткнувшись iз тим, що ставало нездоланною перешкодою i для багатьох iнших – а саме зi складнiстю зв’язного викладу своiх думок вiд третьоi особи. Хвилину-другу повагавшись, мiсiс Гарфiлд порвала аркуш i почала спочатку. «Дорога мiс Грей! Украй високо цiнуючи ту бездоганнiсть, iз якою Ви надавали своi послуги моiй кузинi Еммi (чия нещодавня кончина воiстину стала жорстоким ударом для всiх нас), я все ж мимоволi вiдчуваю…» І знову кореспондентка затнулася. У кошик для смiття полетiв iще один аркуш. Лише пiсля чотирьох фальстартiв мiсiс Гарфiлд нарештi породила послання, яке вдовольнило ii. Належним чином запечатане, проштамповане й адресоване «мiс Кетрiн Грей, Лiтл Кремптон, Сент-Мерi-Мiд, Кент», воно наступного ж ранку лежало поруч тарiлки адресатки в товариствi важливiшоi на вигляд депешi у довгастому блакитному конвертi. Кетрiн Грей спершу вiдкрила листа вiд мiсiс Гарфiлд. Його остаточний текст читався так: «Дорога мiс Грей! Ми з чоловiком хотiли б висловити Вам свою вдячнiсть за послуги, що iх Ви надавали моiй бiдолашнiй кузинi Еммi. Їi смерть стала для всiх нас величезним ударом, хоча ми, звiсно, знали, що пiд кiнець вона була не при собi. Як на мене, ii останнi розпорядження стосовно заповiту здаються украй своерiдними i, поза сумнiвом, не витримають критики в жодному судi. Я не маю нi найменших сумнiвiв, що Ви, з огляду на Ваш загальновiдомий здоровий глузд, уже й сама усвiдомили цей факт. Тож, як каже мiй чоловiк, завжди набагато краще влагоджувати такi справи тихо та полюбовно. Ми iз задоволенням надамо Вам найкращi рекомендацii, щоб Ви могли обiйняти аналогiчну посаду, а також маемо надiю, що Ви не вiдмовитеся вiд невеличкого подарунка. Довiртеся менi, люба мiс Грей.     Щиро Ваша     Мерi Енн Гарфiлд». Кетрiн Грей прочитала цей лист вiд початку до кiнця, а вiдтак усмiхнулася й перечитала ще раз. А коли пiсля повторного ознайомлення вона вiдклала послання, обличчя жiнки свiдчило, що те неабияк повеселило ii. Потiм вона взялася за другий лист. Один раз нашвидкуруч проглянувши, адресатка вiдклала його i задивилася прямо перед собою. Цього разу посмiшки не проступило. Власне, будь-якому сторонньому спостерiгачевi нелегко було б здогадатися, якi саме емоцii приховував ii спокiйний, задумливий погляд. Кетрiн Грей було тридцять три роки. Вона походила з доброi родини, але ii батько розорився, i дiвчинi довелося змолоду самiй заробляти на прожиття. Їй було лише двадцять три, коли вона стала компаньйонкою староi мiсiс Гарфiлд. Ця лiтня ледi мала «складний» характер. Компаньйонки змiнювалися зi страхiтливою швидкiстю. Вони прибували повнi сподiвань i зазвичай вiд’iздили заплаканими. Але вiдколи десять рокiв тому Кетрiн Грей переступила порiг Лiтл Кремптон, запанувала iдеальна злагода. Нiхто не знае, як iй це вдалося. Кажуть, заклиначами змiй народжуються, а не стають. Мiс Грей народилася з даром утихомирювати старих дам, собак та малолiтнiх неслухiв i робила це без жодних видимих зусиль. У двадцять три вона була тихою дiвчиною з прекрасними очима. А в тридцять три стала тихою жiнкою iз тими-таки сiрими очима, якi випромiнювали свiтовi рiвне сяйво певного щасливого спокою, який нiщо не здатне потривожити. До того ж вона вiд народження мала почуття гумору, якого й досi не втратила. І доки, дивлячись прямо перед собою, мiс Грей сидiла за накритим для снiданку столом, зненацька залунав дзвiнок на входi в супроводi вкрай енергiйного «тук-тук» дверного молотка. За мить маленька покоiвка впустила вiдвiдувача й, затамувавши подих, оголосила: – Доктор Гаррiсон. Кремезний чоловiк середнiх лiт увiрвався з тими ж завзяттям i жвавiстю, якi й вiщувала його атака на дверний молоток. – Доброго ранку, мiс Грей. – Доброго ранку, докторе Гаррiсоне. – Я заявився у таку рань, – почав лiкар, – на той випадок, якщо ви вже отримали звiстку вiд однiеi з кузин Гарфiлд, що iменуе себе мiсiс Семюел,[12 - За звичаем описуваних часiв, до замiжньоi жiнки належало офiцiйно звертатися не лише на прiзвище, але й на iм’я чоловiка: так, «мiсiс Мерi Енн Гарфiлд» паралельно йменувалася «мiсiс Семюел Гарфiлд».] – украй противноi особи. Не кажучи й слова, Кетрiн узяла зi столу один iз листiв i простягнула лiкаревi. А вiдтак iз чималою втiхою спостерiгала, як той проглядае його, гнiвно суплячи своi кущистi брови i обурено пофиркуючи й покректуючи. Дочитавши, доктор Гаррiсон знову кинув аркуш на стiльницю. – Ну й чортiвня! – видобув вiн, закипаючи люттю. – Нехай ця писанина вас не тривожить. Вони самi не знають, що верзуть. Розум мiсiс Гарфiлд був такий же непотьмарений, як ваш або мiй, i жодна душа не доведе протилежного. Їм нема з чим iти до суду, i вони це знають. Усi цi балачки про позов – чистий блеф. А звiдси й спроба тишком-нишком окрутити вас. І глядiть же, моя люба, не пiддайтеся на iхнi лестощi. Не вбийте, бува, собi в голову, що вiддати цi грошi – ваш моральний обов’язок, чи ще якусь подiбну маячню, породжувану надто вразливим сумлiнням. – Боюся, мое сумлiння не настiльки вразливе, – сказала Кетрiн. – Усi цi люди – далекi родичi мiсiс Гарфiлд по чоловiковi, якi впродовж ii життя i близько не пiдходили до неi й не звертали на ту нi найменшоi уваги. – Ви мудра жiнка, – зауважив лiкар. – Я ж бо як нiхто iнший знаю, що впродовж останнiх десяти рокiв життя у вас було не мед. Тож ви маете повне право скористатися iз заощаджень староi, хай скiльки вони становлять. Кетрiн задумливо посмiхнулася. – Хай скiльки вони становлять… – повторила вона. – То ви, докторе, не маете й гадки про обсяг спадщини? – Ну, ii, припускаю, достатньо, щоб давати фунтiв п’ятсот рiчних чи близько того. Жiнка кивнула. – Так я i думала, – вiдказала вона. – А тепер прочитайте ось це. І простягнула йому послання, яке дiстала з довгастого блакитного конверта. Лiкар ознайомився з ним, i з його вуст зiрвався вигук цiлковитого приголомшення. – Не може бути, – пробурмотiв вiн. – Не може бути. – Свого часу мiсiс Гарфiлд стала однiею з перших акцiонерок «Мортолдз». Іще сорок рокiв тому вона отримувала вiсiм або й десять тисяч прибутку на рiк, не менше. А я певна, що та нiколи не витрачала бiльше чотирьох сотень iз цих грошей. Вона завжди була надзвичайно ощадлива. Менi весь час здавалося, що iй доводиться трястися над кожним пеннi. – А тим часом ii капiтал накопичувався, даючи прибутки з урахуванням реiнвестицiй. Люба моя, то ви будете дуже багатою жiнкою. Кетрiн Грей кивнула. – Так, – погодилася вона. – Буду. Але сказала це безпристрасним, вiдстороненим тоном, неначе дивилася на всю цю ситуацiю збоку. – Що ж, – сказав лiкар, збираючись iти, – моi вам найщирiшi вiтання. – І, наче щиглем, хляпнув великим пальцем листа мiсiс Семюел Гарфiлд. – Не переймайтеся через цю жiнку та ii гидку писанину. – Вона не така вже й гидка, – поблажливо сказала мiс Грей. – Власне, з огляду на всi обставини, ii вчинок здаеться менi природним. – Інколи в мене щодо вас прокидаються найтемнiшi пiдозри, – зауважив лiкар. – Чому? – Через усi тi речi, що здаються вам цiлком природними. Кетрiн Грей розсмiялася. А за ланчем доктор Гаррiсон повiдомив цi чудовi новини дружинi. Чим дуже ii схвилював. – Подумати лишень: щоб у староi мiсiс Гарфiлд – i стiльки грошей. Але я рада, що вона залишила iх Кетрiн. Та дiвчина – просто свята. Лiкар скривився. – Святi завжди уявлялися менi непростим народом. А в Кетрiн Грей забагато людського як для святоi. – Вона – свята з почуттям гумору, – заперечила мiсiс Гаррiсон, просiя?вши. – І хоча ти, гадаю, нiколи цього не помiчав – ще й надзвичайно вродлива. – Кетрiн Грей? – Лiкар був щиро здивований. – Я лише знаю, що в неi дуже гарнi очi. – Ох, цi вже менi чоловiки! – вигукнула дружина. – Ви слiпi, наче кроти. У Кетрiн е всi задатки красунi. Чого iй бракуе, то це лише одягу! – Одягу? А що не так iз ii одягом? Вона завжди мае дуже охайний вигляд. Дружина роздратовано зiтхнула, i лiкар пiдвiвся, готуючись розпочати обхiд пацiентiв. – Ти могла б зазирнути до неi, Поллi, – запропонував вiн. – Я й сама збиралася, – одразу ж озвалася мiсiс Гаррiсон. І близько третьоi зробила вiзит. – Люба моя, яка я рада, – тепло промовила вона, потискаючи руку Кетрiн. – Та що там – кожен у селi зрадiе. – З вашого боку дуже люб’язно завiтати, щоб сказати менi це, – вiдповiла та. – Я так i сподiвалася, що ви зазирнете, бо хотiла спитати у вас, як там Джоннi. – Ох! Джоннi… Що ж… Джоннi був найменшим сином мiсiс Гаррiсон. І за хвилину та вже довго й нудно розводилася про сильно збiльшенi мигдалини та аденоiди мiзинника. Кетрiн спiвчутливо слухала. Старих звичок нелегко позбутися. А вмiння вислуховувати ось уже десять рокiв як було ii жеребом. «От не пригадую, люба: я коли-небудь розповiдала тобi про флотський бал у Портсмутi? Коли лорд Чарльз зробив комплiмент моiй сукнi?» Компаньйонка приязно, терпляче вiдповiдала: «Здаеться, так, мiсiс Гарфiлд, але я вже забула. Може, розкажете ще раз?» І лiтня ледi починала з мiсця в кар’ер – iз численними запинками, поправками та щойно пригаданими деталями. А Кетрiн у пiввуха слухала, автоматично вставляючи в паузах саме те, що й хотiла почути вiд неi стара… І от тепер, iз тим же дивним вiдчуттям двоiстостi, до якого привчилася, вона вислуховувала мiсiс Гаррiсон. Наприкiнцi пiвгодинного монологу та раптом похопилася. – Я все про себе i про себе! – вигукнула вона. – Але ж я прийшла поговорити про вас та про вашi плани на майбутне. – Менi поки що про них нiчого не вiдомо. – Люба моя – та не залишитеся ж ви тут. Їi наполоханий тон викликав у Кетрiн усмiшку. – Нi. Гадаю, менi кортить помандрувати. Розумiете, я не надто побачила свiту. – Ще б пак. Це, звiсна рiч, було жахливе життя: просидiти тут сиднем стiльки рокiв. – Не знаю, – вiдказала та. – Воно давало менi чимало свободи. Мiс Грей вловила охання спiврозмовницi i трiшечки зашарiлася. – Це, поза сумнiвом, звучить по-дурному – таке ось бовкнути. Звiсно, у суто фiзичному сенсi вiльних часин у мене було небагато… – Та де вже там… – зiтхнула мiсiс Гаррiсон, пригадуючи, що Кетрiн рiдко перепадала така корисна рiч, як «вихiдний». – Але чомусь зовнiшня зв’язанiсть дае багато внутрiшньоi свободи. Вашi думки нiчим не обмеженi. У мене завжди було чудове вiдчуття психологiчного привiлля. Гостя похитала головою. – Цього менi не зрозумiти. – О! Зрозумiли б, якби побули на моему мiсцi. Але я все одно вiдчуваю, що прагну змiнити оточення. Менi хочеться – ну, хочеться, щоби щось сталося. О! Не зi мною – я не про це. Хочеться опинитися у вирi подiй – якихось захопливих – навiть якщо й усього лише спостерiгачкою. Бачте, у чiм рiч: у Сент-Мерi-Мiд нiчогiсiнько не вiдбуваеться. – Істинна правда, – iз жаром погодилася мiсiс Гаррiсон. – Спершу я поiду в Лондон, – повела далi Кетрiн. – Менi у будь-якому разi треба зустрiтися з адвокатами. А вiдтак, гадаю, майну за кордон. – І правильно зробите. – Але, звiсно, насамперед… – Що? – Менi необхiдно розжитися одягом. – Саме це я i сказала Артуру сьогоднi вранцi! – вигукнула лiкарева дружина. – Знаете, Кетрiн, ви ж бо, напевно, могли б стати справжньою красунею, якби трiшечки постаралися. Мiс Грей невимушено розсмiялася. – Ох! Не думаю, що з мене коли-небудь вдасться зробити кралю, – щиро зауважила вона. – Але я б залюбки справила собi дещо з дiйсно хорошого одягу. Боюся, я страх як багато говорю про себе. Мiсiс Гаррiсон проникливо поглянула на неi. – Для вас це, певно, абсолютно новий досвiд, – сухо видобула гостя. Перш нiж полишити сiльце, Кетрiн зайшла попрощатися зi старою мiс Вайнер. Та була на два роки старша вiд мiсiс Гарфiлд, i ii думки були головно зайнятi тим, що вона з успiхом пережила свою покiйну подругу. – Ти б нiзащо не сказала, що я протягну довше, нiж Джейн Гарфiлд, правда ж? – трiумфально запитала вона у Кетрiн. – Ми з нею разом ходили до школи. А тепер ось вам, полюбуйтеся: ii Господь прибрав, а мене залишив. І хто б мiг подумати? – Ви ж бо завжди iли на вечерю чорний хлiб, хiба не так? – механiчно пробурмотiла Кетрiн. – Дивно, що ти це пам’ятаеш, моя люба. Так, якби Джейн щовечора з’iдала скибку чорного хлiба й приймала за iжею трiшки тонiзуючого, то, може, й досi була б сьогоднi з нами. Стара замовкла i, торжествуючи, кивнула головою, а вiдтак раптом додала, пригадавши: – То, кажуть, тобi перепали великi грошi? Ну-ну. Гляди, не розтринькай iх. А тепер ти iдеш у Лондон розвiятися? Тiльки не думай, моя люба, що ти вискочиш замiж, бо цього все одно не станеться. Ти не з тих, якi приваблюють чоловiкiв. А крiм того – не першоi молодостi. Скiльки тобi? – Тридцять три, – зiзналася Кетрiн. – Гм, – iз сумнiвом кинула мiс Вайнер, – не все так погано. Хоча свiжiсть юностi ти, звiсно, втратила. – Боюся, так, – сказала мiс Грей, яку ця розмова щиро забавляла. – А все ж ти дуже славна дiвчина, – доброзичливо промовила стара. – І, поза сумнiвом, чимало чоловiкiв можуть зробити й куди страшнiшу помилку, нiж узяти за дружину тебе замiсть однiеi з тих вертихвiсток, що сновигають тепер у набагато коротших спiдницях, нiж задумував iхнiй Творець. Прощавай, люба! Сподiваюся, ти гарно проведеш час, хоча в цьому життi рiдко що бувае тим, чим здаеться. Напучена такими пророцтвами, Кетрiн зiбралася вирушати. Провести ii на залiзничну станцiю зiйшлося пiвсела, разом iз маленькою покоiвкою, Елiс, яка принесла мiс Грей тугий пахучий букетик i, не криючись, плакала. – Небагацько е таких, як вона, – схлипувала служниця, коли потяг нарештi пiшов. – Як Чарлi був тодi покинув мене заради тiеi дiвулi iз хверми, нiхто не вмiв так мене втiшить, як мiс Грей. І хоч вона дуже переймалася через ненатерту мiдь i пилюку, зате й завше помiчала, коли я доладу шось надраю. Та за неi я дала би на шматки себе порiзать – хоч сьогоднi, хоч узавтра. Вона справжня ледi – от шо я про неi скажу. Таким був вiд’iзд Кетрiн iз Сент-Мерi-Мiд. Роздiл восьмий Листа пише й ледi Темплiн – От так-так… – видобула ледi Темплiн. Вона вiдклала номер континентальноi «Дейлi мейл» i задивилася на синi середземноморськi води. Гiлочка жовтоi мiмози, що нависала прямо в неi над головою, ефектно обрамлювала просто таки чарiвний портрет – золотоволосоi, блакитноокоi дами у пеньюарi, який дуже iй пасував. У тому, що золотавiсть волосся, як i кров з молоком ii шкiри, дечим завдячували косметицi, сумнiватися не доводилося, але голубiнь очей була даром природи, i у своi сорок чотири ледi Темплiн ще й досi могла вважатися красунею. Однак чарiвнiсть чарiвнiстю, а ця панi – як виняток – зараз думала не про себе. Ну тобто не про свою зовнiшнiсть. Їi увагу поглинули серйознiшi речi. Ледi Темплiн добре знали на Рив’ерi, де ii вечiрки на вiллi «Маргерiт» користувалися заслуженою популярнiстю. Вона була жiнкою з неабияким досвiдом, яка мала вже четвертого чоловiка. За першого пiшла суто з необачностi, а тому рiдко коли згадувала про нього. Тому, щоправда, вистачило такту сконати з похвальною оперативнiстю, а його вдовиця уклала шлюб iз багатим фабрикантом гудзикiв. Цей теж вiдiйшов у вiчнiсть пiсля трьох рокiв подружнього життя – подейкували, що в результатi веселоi пиятики з нерозлийвода друзями. Вiдтак приспiла черга вiконта Темплiна, який забезпечив Розалi надiйне мiсце в тих високих сферах, куди iй так кортiло потрапити. Вона зберегла за собою титул i коли вискочила замiж учетверте. Цього разу авантюрно, суто задля насолоди. Бо мiстер Чарльз Еванз, надзвичайно вродливий молодик двадцяти семи рокiв, затятий спортсмен i неабиякий життелюб, за душею не мав анi пеннi. Загалом ледi Темплiн була вдоволена своiм приемним життям, але час вiд часу в неi виникали невеличкi клопоти з фiнансами. Фабрикант гудзикiв залишив своiй удовi чималий статок, але, як зазвичай казала ледi Темплiн, «якби ж то не одне та друге…» (де «одне» було знецiненням акцiй унаслiдок Великоi вiйни,[13 - Перша свiтова.] а «друге» – марнотратством покiйного лорда Темплiна). Нi, вона й досi залишалася цiлком забезпеченою. Але бути всього лише «забезпеченою» навряд чи могло влаштувати людину з темпераментом Розалi Темплiн. А тому, прочитавши цього сiчневого ранку певну замiтку в роздiлi новин, вона витрiщила своi блакитнi очi й видобула ухильне «от так-так». Крiм неi, на балконi розташувалася тiльки ii дочка, високоповажна Ленокс Темплiн. Донька на подобу Ленокс була для матерi наче бiльмо на оцi: та здавалася старшою за свiй вiк, а ii своерiдний, сардонiчний гумор, м’яко кажучи, бентежив. – Люба, – сказала iй ледi Темплiн, – ти лише уяви! – Що там таке? Дама взяла примiрник «Дейлi мейл», простягнула його дочцi й збуджено тицьнула вказiвним пальцем в абзац, який так ii зацiкавив. Ленокс пробiгла його очима без жодних проявiв хвилювання, виказаного ii матiр’ю. – То й що? – запитала вона. – Таке трапляеться постiйно. Старi сiльськi скупердяйки вiддають Богу душу й залишають своiм скромним компаньйонкам мiльйоннi статки. – Так, люба, я знаю, – сказала на це ii мати. – І навiть насмiлюся припустити, що ця спадщина i близько не така велика, як пишеться: газети завжди роблять з усього сенсацiю. Але навiть якщо це лише наполовину правда… – Тю, – кинула Ленокс, – ii ж залишили не нам. – Не зовсiм так, люба, – заперечила ледi Темплiн, – оскiльки ця дiвчина, Кетрiн Грей, – вона, власне, моя кузина. Одна з вустерширських Греiв, iз Еджвортського кодла. Моя рiдна кузина! Уявляеш?! – Аг-га! – видобула донька. – От я й подумала… – Як би це й нам примазатись до цього всього, – закiнчила за неi Ленокс iз тiею косою посмiшкою, яку мати нiколи не могла зрозумiти. – Ох, люба, – тiльки й сказала та з ледь чутною ноткою докору. Власне, дуже м’якого, оскiльки Розалi Темплiн звикла до доньчиноi вiдвертостi, а також до того, що йменувала ii «недоречною манерою висловлюватися». – Я подумала, – почала спочатку ледi Темплiн, знову насупивши своi майстерно пiдмальованi брови, – чи не… О, доброго ранку, Пупсику! Що, дорогенький, зiбрався пограти в тенiс? Ну й молодець! Пупсик приязно всмiхнувся на таке звертання i, недбало кинувши: «Ну й шикарний у тебе вигляд у цiй персиковiй штуцi!», проплив повз них i далi, вниз по сходах. – Солоденький… – тiльки й видобула ледi Темплiн, проводжаючи нiжним поглядом чоловiка. – Так, то про що це я? А! – І знов налаштувалася на дiловий лад. – Я подумала… – Ох, заради Бога, та народжуй нарештi. Ти повторила це вже тричi. – Ну й от, люба, – повела далi ii мати, – я подумала, що з мого боку було б люб’язно написати дорогiй Кетрiн i запросити до нас на вiдвiдини. Вона ж бо, звiсно, не мае жодних зв’язкiв у свiтському товариствi. І для неi ж виявиться зручнiше, якщо ii введе туди хтось iз рiднi. І iй добре, i нам непогано. – І скiльки ти сподiваешся видоiти з неi? – запитала Ленокс. Матiр з докором поглянула на доньку i пробурмотiла: – Нам, звiсно, треба буде дiйти певноi згоди в питаннi фiнансiв. Якби ж то не одне та друге… тут вiйна… а тут твiй бiдолашний батько… – А тепер iще й Пупсик, – докинула Ленокс. – Вiн бо, коли завгодно, недешеве задоволення. – Наскiльки я пригадую, вона була славною дiвчиною, – промимрила ледi Темплiн, гнучи свою лiнiю, – тиха, нiколи не пнулася наперед, не красуня i не серцеiдка. – Тож на Пупсика не зазiхатиме? – вставила Ленокс. Ледi Темплiн кинула на неi протестний погляд. – Пупсик би нiколи… – почала вона. – Звiсно, – погодилася донька. – Я теж так думаю: вiн збiса добре знае, чий хлiб – та ще й iз маслом – iсть. – Люба, – дорiкнула матiр, – ну й вульгарна у тебе манера висловлюватися. – Вибачай, – кинула Ленокс. Ледi Темплiн пiдiбрала свiй пеньюар, примiрник «Дейлi мейл», косметичку й кiлька розрiзнених листiв. – Я негайно напишу дорогiй Кетрiн i нагадаю iй про старi добрi часи в Еджвортi. І, випромiнюючи очима цiлеспрямованiсть, пройшла в будинок. На вiдмiну вiд мiсiс Гарфiлд, писала вона, наче дихала. Без найменшоi заминки чи паузи ii перо заповнило чотири аркушi, i кореспондентка, перечитавши отриманий опус, не виявила потреби змiнити й словечка. Кетрiн отримала цього листа на ранок пiсля прибуття в Лондон. Учитувалась вона мiж рядкiв чи нi – це iнша рiч. Але кинула його в сумочку й поспiшила на зустрiч, призначену iй адвокатами мiсiс Гарфiлд. Їхня контора, одна з найстарiших у мiстi, була розмiщена на Лiнкольн-Інн-Фiлдз, i пiсля кiлькахвилинноi затримки вiдвiдувачку провели в кабiнет старшого партнера – люб’язного лiтнього джентльмена з проникливими блакитними очима i якоюсь батькiвською манерою спiлкуватися. Хвилин двадцять проговоривши з ним про заповiт мiсiс Гарфiлд i пов’язанi з ним юридичнi формальностi, Кетрiн зрештою показала баристеру листа мiсiс Семюел. – Гадаю, менi краще ознайомити вас iз ось цим, – сказала вона, – хоча це й досить таки смiховинно. Той прочитав його з ледь помiтною посмiшкою. – Вельми незграбна спроба, мiс Грей. Пiдозрюю, менi навряд чи треба вам пояснювати, що цi люди не мають анiнайменшого права на спадщину, а якщо вони спробують опротестувати заповiт – жоден суд не пiдтримае iхнiх претензiй. – Я так i думала. – Людська природа не завжди вiдзначаеться мудрiстю. На мiсцi мiсiс Семюел Гарфiлд я був би радше схильний апелювати до вашоi щедростi. – Це i е одна з тих речей, якi я волiла б обговорити з вами. Менi хотiлося б, щоб цим людям вiдiйшла певна сума. – Це зовсiм не обов’язково. – Я знаю. – Але вони сприймуть такий крок не в тому дусi, на який ви сподiваетесь. Найвiрогiднiше, у ньому вбачатимуть спробу вiдкупитися вiд них, хоча й не вiдмовляться вiд пропонованого iз цiеi причини. – Я розумiю, i цьому нiчим не зарадити. – Я б порадив вам, мiс Грей, вiдмовитися вiд цiеi iдеi. Кетрiн похитала головою. – Я знаю, що ви цiлком маете рацiю, але менi все ж хотiлося б, щоб це було зроблено. – Вони вхоплять вашi грошi обома руками, а пiсля цього лише сильнiше поливатимуть вас помиями. – Що ж, – сказала Кетрiн, – нехай, коли iм це подобаеться. Кожен тiшиться, як може. Вони ж бо, зрештою, – едина рiдня мiсiс Гарфiлд, i, хоча цi люди цуралися родичатися з нею й не звертали на ту жодноi уваги за життя, менi здаеться несправедливим залишити iх нi з чим. Попри всю непоступливiсть адвоката, вона наполягла на своему й невдовзi вийшла на лондонськi вулицi зi спокiйною впевненiстю, що iй можна вiльно витрачати грошi i будувати якi завгодно плани на майбутне. І ii першим кроком став вiзит до ателье уславленоi модистки. Там клiентку зустрiла струнка, немолода француженка, схожа на замрiяну герцогиню, i Кетрiн не без деякоi наiвностi промовила: – Якщо дозволите, я хотiла б вiддатися у вашi руки. Усе свое життя я була дуже бiдною, i тому нiчого не тямлю в одязi, а от тепер менi перепали сякi-такi грошi й хотiлося б дуже добре вдягтися з такоi нагоди. Француженка була заворожена. Вона ж бо мала натуру художницi, яку встигла травмувати цього ранку одна аргентинська вiдвiдувачка, королева м’ясного ринку, що настирно обирала саме тi моделi, якi найменше пасували до ii яскравоi вроди. Майстриня змiряла Кетрiн проникливим, наметаним поглядом своiх розумних очей. – Так, звiсно, матиму за приемнiсть. У мадемуазель дуже гарна фiгура, яку найвигiднiше пiдкреслять простi лiнii. А ще на вигляд вона – tr?s anglaise.[14 - Дуже по-англiйському (фр.).] Дехто образився б, якби я так сказала – але не мадемуазель. Une belle Anglaise[15 - Красуня-англiйка (фр.).] – який стиль може бути чарiвнiшим? Манери замрiяноi герцогинi раптом були вiдкладенi на потiм, i мадам заходилася викрикувати розпорядження цiлому штату манекенниць. – Клотiльд, Вiржiнi, – хутко, дiвчатка! Tailleur gris clair[16 - Свiтло-сiрий англiйський костюм (фр.).] i robe de soirеe «soupir d’automne»![17 - Вечiрню сукню «подих осенi» (фр.).] Марсель, дитино, – мiмозового кольору костюмчик iз крепдешину! Це був чудовий ранок. Марсель, Клотiльд i Вiржiнi – зi знуджено-зневажливим виглядом – повiльно походжали по колу, вихиляючись i похитуючи стегнами в освяченому часом стилi манекенниць. А Їi Свiтлiсть стояла поруч Кетрiн, роблячи позначки в невеличкому записнику. – Чудовий вибiр, мадемуазель. У вас неабиякий go?t.[18 - Смак (фр.).] Так, справдi. Мадемуазель годi й шукати кращого, нiж цi костюмчики, якщо вона, пiдозрюю, збираеться на Рив’еру ще цiеi зими. – Покажiть менi знову вечiрню сукню, – попросила клiентка, – ту, рожевувато-лiлову… З’явилася Вiржiнi, яка повiльно закружляла. – Вона найгарнiша з усього, – сказала Кетрiн, розглядаючи вишуканi складки тканини, що вiдливали то мальвовим, то сiрим, то блакитним. – Як ви ii назвали? – Soupir d’automne – так, так, це й справдi сукня саме для мадемуазель. Щось у цих словах озвалося до Кетрiн легким почуттям смутку, коли та вийшла з ателье. «Soupir d’automne – це й справдi сукня саме для мадемуазель». Осiнь – так, це була ii осiнь. А весни й лiта вона нiколи не знала й уже не зазнае. Того, що втрачене, iй бiльш повiк не вiднайти повторно. Рокiв, якi минали в рабствi у Сент-Мерi-Мiд, – а життя тим часом проходило повз. «Я iдiотка! – гримнула на себе Кетрiн. – Ідiотка! Чого менi не вистачае? Та мiсяць тому я почувалася щасливiшою, нiж тепер!» І дiстала iз сумочки листа вiд ледi Темплiн, якого отримала зранку. Мiс Грей була далеко не дурепа. Вона не гiрше за iнших збагнула всi нюанси послання, а причина, з якоi його авторка зненацька виявила родиннi почуття до давно забутоi кузини, не залишилася поза ii увагою. Не ради задоволення, а задля зиску заманулося ледi Темплiн товариства дорогоi кузини. Що ж, а чом би й нi? Зрештою, вигода буде взаемною. «Поiду», – сказала вона собi. Кетрiн саме йшла по Пiкадiллi й завернула до «Агенцii Кука», щоб вирiшити це питання просто зараз i тут. Їй довелося кiлька хвилин зачекати. Чоловiк, iз яким був зайнятий касир, теж планував поiздку на Рив’еру. У неi складалося враження, що туди зiбрався заледве не кожен. Ну й гаразд – от i вона вперше в життi робитиме те саме, що й «люди». Чоловiк перед нею рiзко розвернувся, i та пройшла на його мiсце. Вона сформулювала свiй запит касиру, але ii розум тим часом був наполовину зайнятий iншим. Обличчя того чоловiка – воно здалося iй туманно знайомим. Де ж вона бачила його ранiше? І раптом згадала. Вранцi, у готелi «Савойя», на виходi з ii номера. Вони зiштовхнулися в коридорi. Хм, досить таки дивний збiг обставин, що вона стикаеться з ним уже вдруге за день. Збентежившись, i то сама не знаючи чому, жiнка озирнулася через плече. Той чоловiк стояв у дверях i дивився на неi. Кетрiн продер мороз: з’явилося нав’язливе вiдчуття трагедii, навислоi небезпеки… А вiдтак вона струснула з себе це враження силою свого звичного здорового глузду й зосередила всю увагу на тому, що говорив iй касир. Роздiл дев’ятий Вiдхилена пропозицiя Дерек Кеттерiнг нечасто давав роздратуванню брати над собою гору. Основною рисою його вдачi була безтурботна байдужiсть, яка не раз вельми прислужилася йому в скрутних обставинах. Тож навiть тепер, не встиг вiн вийти iз квартири Мiрей, як уже охолов. Бо саме холодний розум i був зараз потрiбен. Обставини, у яких чоловiк тепер опинився, здавалися скрутнiшими за всi попереднi, а тут iще й постали непередбачуванi труднощi, з якими той поки не знав, як упоратись. Вiн неквапливо простував уперед, глибоко занурений у роздуми. Його чоло покрили зморшки, а та легка, безжурна манера, яка так йому пасувала, безслiдно зникла. У головi зринали рiзнi варiанти. Про Дерека Кеттерiнга цiлком можна сказати, що той був не таким дурнем, як здавався. Вiн бачив кiлька можливих шляхiв розв’язання проблеми – а надто один. А якщо й вiдсахнувся вiд нього, то тiльки на мить. Крайнi негаразди потребують крайнiх засобiв. Вiн бо правильно оцiнив свого тестя. Вiйна мiж Руфусом ван Олдiном i Дереком Кеттерiнгом могла скiнчитися лише з одним результатом. І майбутнiй лорд про себе на чiм свiт стоiть кляв грошi та ще владу, яку тi дають. Вiн подався вгору по Сент-Джеймс-стрiт, перетнув Пiкадiллi й побрiв у напрямку однойменноi площi. Проходячи повз офiс агенцii «Томас Кук i сини», сповiльнив крок. Однак усе ж прямував далi, i досi прокручуючи в головi ситуацiю. А врештi коротко кивнув i рiзко розвернувся – так рiзко, що зiштовхнувся з кiлькома перехожими, що йшли вслiд за ним – i почвалав у зворотному напрямку. Цього разу вiн не проминув контору Кука, а зайшов усередину. Там було порiвняно малолюдно, i його обслужили одразу. – Наступного тижня я хочу поiхати в Нiццу. Не поiнформуете мене про деталi? – Якого числа, сер? – Чотирнадцятого. Яким потягом туди найкраще дiстатися? – Що ж, найкраще – це, звiсно, так званим «Блакитним». Тодi ви уникнете стомливоi тяганини на митницi в Кале. Клiент кивнув. Вiн сам не гiрше все це знав. – Чотирнадцятого, – пробурмотiв касир. – Це зовсiм скоро. Тож на «Блакитний потяг» майже нiколи не бувае квиткiв. – Перевiрте – а раптом знайдеться поличка? – попросив Дерек. – Ну а якщо нi… – І залишив речення незакiнченим, а на його обличчi проступила дивна посмiшка. Касир на кiлька хвилин кудись зник, а вiдтак повернувся. – Усе гаразд, сер: залишилося ще три мiсця. Я зарезервую для вас одне з них. На яке прiзвище? – Пейветт, – вiдказав той. І залишив адресу своеi квартири на Джермiн-стрiт. Касир кивнув, усе занотував, увiчливо побажав Дереку гарного дня, i придiлив свою увагу наступному в черзi. – Я хочу поiхати до Нiцци – чотирнадцятого. Це не туди ходить «Блакитний потяг»? Кеттерiнг рiзко озирнувся. Ну й збiг – воiстину дивовижний. Йому згадалися власнi примхливi слова до Мiрей: «Портрет сiроокоi ледi. Я навряд чи коли зустрiнуся з нею знову». Але саме з нею тепер i зустрiвся – ба навiть бiльше: вона зiбралася поiхати на Рив’еру того ж дня, що й вiн сам. По тiлу миттю пробiг дрож: чоловiк був по-своему марновiрний. Вiн бо напiвжартома кинув тодi, що ця жiнка може принести йому нещастя. А раптом… раптом тi слова справдяться? Дерек стояв у дверях i дивився на неi, доки та розмовляла з касиром. Цього разу пам’ять не пiдвела його. Ледi – ледi у повному сенсi слова. Не першоi молодостi, не бозна-яка красуня. Та щось у нiй таки було – тi сiрi очi, якi, чого доброго, можуть побачити зайве. Виходячи на вулицю, вiн усвiдомив, що у певному сенсi боiться ii. З’явилося вiдчуття якоiсь приреченостi. Повернувшись додому на Джермiн-стрiт, чоловiк покликав слугу. – Вiзьмiть цей чек, Пейветте, i зайдiть в агенцiю Кука на Пiкадiллi. Там на ваше прiзвище зарезервований квиток – сплатiть за нього i принесiть менi. – Гаразд, сер. І Пейветт залишив його. А Дерек пiдiйшов до журнального столика й узяв iз нього пачку листiв. До болю знайомого штибу. Рахунки – на бiльшi та меншi суми – i всi як один потребували термiнового погашення. Тон iхнiх вимог наразi залишався ввiчливим. Але Кеттерiнг знав, як швидко це може змiнитися – варто лише певним новинам стати надбанням громадськостi. Вiн невесело плюхнувся у велике, обтягнуте шкiрою крiсло. У борговiй ямi – от, де вiн опинився. Так, у вовчiй ямi! І перспективи вибратися з неi здавалися вельми примарними. Тактовно кашлянувши, з’явився Пейветт. – До вас джентльмен, сер, – майор Найтон. – Найтон, кажете? Дерек, випроставшись, насупився й раптом насторожився. А вiдтак неголосно промовив, ледь не сам до себе: «Хм, Найтон… І звiдки ж це вiтер повiяв?» – Сер, то менi… е-е… просити його? Той кивнув. А коли гiсть зайшов до кiмнати, на нього чекав люб’язний, привiтний господар. – Як мило, що ви зазирнули, – видобув Дерек. Вiзитер нервувався. І проникливий погляд аристократа одразу вловив це. Доручення, iз яким прибув секретар, було йому явно не до смаку. Вiн ледь не механiчно реагував на спроби господаря зав’язати салонну розмову, вiдмовився чого-небудь випити, i, як на те пiшло, його манери стали навiть скутiшими, нiж ранiше. І Кеттерiнг удав, наче нарештi це помiтив. – Ну, – весело промовив вiн, – i чого ж мiй любий тестенько хоче вiн мене? Ви ж бо прийшли у його справi, як я розумiю? Найтон не посмiхнувся у вiдповiдь. – Так, прийшов, – нерiшуче видобув вiн. – Хоча… волiв би, щоб мiстер ван Олдiн обрав когось iншого. Дерек глузливо звiв брови, вдаючи збентеження. – Невже все аж настiльки погано? Я не такий уже й тонкошкiрий, запевняю вас, Найтоне. – Нi, – сказав той, – але тут… І замовк. Дерек проникливо глянув на нього. – Ну ж бо, смiливiше… – доброзичливо заохотив вiн спiврозмовника. – Я розумiю, що доручення мого любого тестенька не завжди бувають приемними. Найтон прокашлявся. І суто офiцiйним тоном, iз якого силкувався прогнати нiяковiсть, видав: – Мiстер ван Олдiн прислав мене зробити вам певну пропозицiю. – Пропозицiю? – На якусь мить Дерек виказав свiй подив. Позаяк першi ж Найтоновi слова стали зовсiм не тими, на якi той очiкував. Вiн запропонував гостевi цигарку, закурив сам i знову плюхнувся в крiсло. – То, кажете, пропозицiю? Звучить досить таки цiкаво. – Менi продовжувати? – Так, прошу. І вибачте за мое здивування: просто в мене таке враження, що мiй любий тестенько дав слабину пiсля наших вранiшнiх теревенiв. А це якось не в’яжеться iз сильними людьми – Наполеонами фiнансiв i таке iнше. І вказуе… хм, так, гадаю, вказуе на те, що його позицii не такi неприступнi, як вiн собi уявляв. Найтон увiчливо вислухав цей невимушений, iронiчний монолог, але на його безпристрасному обличчi не вiдбилося жодних емоцiй. Дочекавшись, доки Дерек закiнчить, вiн тихо промовив: – Я викладу ii якомога коротше. – Слухаю вас. Секретар не дивився на свого вiзавi. А його голос звучав грубувато й по-дiловому. – Суть справи така: як вам вiдомо, мiсiс Кеттерiнг збираеться подати на розлучення. І якщо ви не чинитимете цьому перешкод, то отримаете сто тисяч у день набуття постановою чинностi. Дерек, який саме запалював цигарку, так i застиг iз сiрником у руцi. – Сто тисяч! – рiзко кинув вiн. – Доларiв? – Фунтiв. Щонайменше хвилини зо двi панувала мертва тиша. Кеттерiнг, насупивши чоло, мiзкував. Сто тисяч фунтiв. Це означало, що вiн зможе й далi утримувати Мiрей i вести свое приемне, безтурботне життя. А ще виходило – ван Олдiн щось знав. Тесть був не з тих, хто платить просто так. Дерек пiдвiвся i став бiля камiна. – А в разi моеi вiдмови вiд його щедроi пропозицii? – з холодною, iронiчною ввiчливiстю поцiкавився вiн. Найтон зробив вибачливий жест. – Запевняю вас, мiстере Кеттерiнгу, – щирим тоном видобув вiн, – що я вкрай неохоче прибув сюди з таким посланням. – Усе гаразд, – кинув той. – Не гнiтiть себе: це не ваша провина. А все ж… я поставив вам запитання – тож звольте дати на нього вiдповiдь. Спiврозмовник також пiдвiвся. І проказав навiть бiльш неохоче, нiж щойно: – У разi вашоi вiдмови вiд цiеi пропозицii, мiстер ван Олдiн доручив менi без недомовок пояснити, що вiн збираеться довести вас до зубожiння. От i все. Кеттерiнг пiдняв брови, але не розгубив свого безжурного, грайливого тону. – Отакоi! – озвався вiн. – Гадаю, це йому до снаги. Я, поза сумнiвом, навряд чи зможу довго опиратися мiльйонщику-американцю. Сто тисяч! Якщо збираешся когось пiдкупити – украй важливо пiдiйти до цього грунтовно. А якби я сказав, що за двiстi вчиню, як вiн хоче – i що б ви тодi робили? – Передав би вашi слова мiстеру ван Олдiну, – холодно вiдрiзав Найтон. – Це i е ваша вiдповiдь? – Нi, хоч як це кумедно, – мовив Дерек. – Повертайтеся до мого тестя i скажiть, щоб вiн iшов до бiса зi своiми хабарями. Я ясно висловився? – Куди вже яснiше, – запевнив його Найтон. А вiдтак, повагавшись, зашарiвся й додав: – І… якщо дозволите зауважити, мiстере Кеттерiнгу, я радий чути, що ви вiдповiли саме так. Дерек промовчав. А коли гiсть вийшов iз кiмнати, вiн iще хвилинку-другу щось обдумував. Врештi його вуста скривила дивна посмiшка: – Значить, так тому й бути, – прошепотiв вiн. Роздiл десятий У «Блакитному потягу» – Тату! Мiсiс Кеттерiнг налякано здригнулася. Цього ранку ii нерви були дещо на зводi. Бездоганно вбрана в довге норкове манто й червоний капелюшок вiдтiнку китайського лаку, вона в глибокiй задумi йшла по заюрбленому перону вокзалу Вiкторiя, аж раптом батькова поява й енергiйне привiтання справили на неi несподiваний ефект. – Рут, що з тобою? Ти аж пiдскочила! – Я не сподiвалася тебе зустрiти, тату, от i все. Ти попрощався зi мною вчора ввечерi, сказавши, що вранцi в тебе нарада. – Так, – вiдповiв ван Олдiн, – але ж ти для мене дорожча, нiж усi тi клятi наради разом узятi. От я й прийшов востанне глянути на тебе, оскiльки певний час ми не побачимось. – Це дуже мило з твого боку, тату. Шкода, що ти також не iдеш. – А що б ти сказала, якби поiхав? Вiн запитав суто жартома, але з подивом помiтив, як щоки Рут спалахнули рiзким рум’янцем. На якусь мить йому навiть здалося, що в ii очах промайнув переляк. Вона нервово, силувано засмiялася. – На хвильку я i справдi подумала, наче ти це серйозно, – пояснила вона. – А тебе це потiшило б? – Звiсно, – iз перебiльшеним запалом запевнила та. – Що ж, – сказав ван Олдiн. – От i добре. – Насправдi це не так i надовго, тату, – повела далi Рут. – Адже наступного мiсяця ти приеднаешся до мене. – Ех-хе-хех! – нещиро протягнув ван Олдiн, – iнколи я подумую, чи не зайти менi до одного з тих хвалених ескулапiв на Гарлi-стрiт i не домогтися вiд нього термiнового рецепта на сонце й морське повiтря. – Не будь таким ледарем! – гукнула дочка. – Наступного мiсяця там буде ще краще, нiж цього. А в тебе стiльки справ, якi нiяк не можна просто взяти й покинути! – Що ж, тут ти, доню, певно, маеш рацiю, – сказав батько, зiтхнувши. – Але тобi варто пiднiматися у вагон. Яке в тебе мiсце? Рут розгублено поглянула на потяг. Бiля дверей одного з пульманiвських вагонiв стояла висока, худорлява жiнка в чорному – служниця мiсiс Кеттерiнг. Коли господарка пiдiйшла, та дала iй дорогу. – Ваш несесер, мем, я поклала пiд сидiння – якщо раптом знадобиться. Принести вам плед чи попросите в провiдника? – Нi-нi, вiн менi нi до чого. Тепер краще пройди на свое мiсце, Мейсон. – Так, мем. І служниця пiшла. Ван Олдiн пiднявся в пульманiвський вагон разом iз Рут. Та розшукала свое мiсце, i мiльйонер вивалив на столик перед нею численнi газети й журнали. Полиця навпроти була вже зайнята, й американець, сковзнувши поглядом по доньчинiй попутницi, побiжно зауважив гарнi сiрi очi та чепурний дорожнiй костюмчик. Вiн сказав Рут iще кiлька порожнiх фраз – бiльш-менш типових для кожного iз проводжальникiв. За мить зачулися гудки, i мiльйонер поглянув на годинник. – Краще менi вимiтатися звiдси. До зустрiчi, люба. І не хвилюйся: я за всiм нагляну. – Ох, тату! Той рiзко озирнувся. Було в голосi дочки щось таке – настiльки невластиве ii звичному тону, – що батько злякався. Це пролунало ледь не як крик вiдчаю. Рут iмпульсивно смикнулась у його бiк, але за мить опанувала себе. – Побачимося наступного мiсяця, – iз силуваним спокоем промовила вона. А ще за двi хвилини потяг рушив. Рут завмерла, кусаючи спiдню губу i щосили намагаючись прогнати з очей незвичнi для неi сльози, бо раптом вiдчула страхiтливу самотнiсть. Їi пройняло дике бажання вистрибнути з вагона й повернутися, доки не пiзно. Вона, така спокiйна, така впевнена в собi, уперше в життi почувалася наче гнаний вiтром листок. Якби лишень батько це знав – що вiн сказав би? Божевiлля! Так, божевiлля та й годi! Вона вперше в життi пiддалася пориву емоцiй – i то настiльки, що утнула рiч, яку й сама вважае невимовною дурiстю i верхом безглуздя. Рут була iстинною дочкою ван Олдiна: вона усвiдомлювала власне безумство i мала досить розважливостi, щоб засудити його. Проте була справжньою дочкою свого батька i в iншому сенсi: вiдзначалася тiею-таки залiзною рiшучiстю, яка будь-що доможеться свого й нiзащо не вiдступиться вiд уже ухваленого рiшення. Вона змалечку виявляла впертiсть: самi обставини ii життя розвинули в нiй цю рису, яка тепер безжально гнала жiнку вперед. Що ж, жереб кинуто. І вороття бiльше немае. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=54931730&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примiтки 1 О. В. П. («Орден вiрних псiв») – вигадана «органiзацiя», яка охоплювала тих, хто не вiдвернувся вiд письменницi пiсля ii сенсацiйного зникнення наприкiнцi 1926 р., спричиненого низкою негараздiв в особистому життi, – зокрема, секретарку Шарлотту «Карло» Фiшер та жорсткошерстого фокстер’ера Пiтера. – Тут i далi прим. перекл. 2 На початку ХХ ст. паризьких вуличних злочинцiв почали називати «апачами» (у французькiй вимовi – апашами), оскiльки саме це iндiанське плем’я начебто славилося особливою кровожернiстю. 3 Атож (фр.). 4 Звертання до нащадкiв вищоi британськоi знатi, особливо до дiтей перiв. 5 Друже мiй (фр.). 6 Люба (фр.). 7 Гарний хлопець (фр.). 8 Це непрактично (фр.). 9 Боже мiй (фр.). 10 Тут: ну й нехай (фр.). 11 Чорт забирай (фр.). 12 За звичаем описуваних часiв, до замiжньоi жiнки належало офiцiйно звертатися не лише на прiзвище, але й на iм’я чоловiка: так, «мiсiс Мерi Енн Гарфiлд» паралельно йменувалася «мiсiс Семюел Гарфiлд». 13 Перша свiтова. 14 Дуже по-англiйському (фр.). 15 Красуня-англiйка (фр.). 16 Свiтло-сiрий англiйський костюм (фр.). 17 Вечiрню сукню «подих осенi» (фр.). 18 Смак (фр.).