Убивство в Месопотамii
Агата Крiстi


Легендарний Пуаро
Медсестра Емi Лезерен прибувае до Іраку на розкопки в Тель-Ярiмджi. На прохання вiдомого археолога Ерiка Лайднера вона стае доглядальницею його дружини. Кохана Лайднера наче цiлком здорова, а проте не здатна позбутися загадкового вiдчуття тривоги i боiться навiть найменшого поруху вiтру. Та Емi недовго доводиться доглядати жiнку. Мiсiс Лайднер помирае за дивних обставин. Що, як ii страхи були виправданими, а бiдолашнiй просто нiхто не вiрив? Що, як це не нещасний випадок, а зумисне вбивство? Еркюль Пуаро, який проiздом опинився неподалiк мiсця подiй, вирiшуе допомогти в розслiдуваннi. На нього чекае складне завдання, адже кожен iз пiдозрюваних мае залiзне алiбi. Та для одного з них це лише ширма…





Агата Крiстi

Убивство в Месопотамii



AGATHA CHRISTIE

Murder in Mesopotamia



AGATHA CHRISTIE, POIROT and the Agatha Christie Signature are registered trade marks of Agatha Christie Limited in the UK and elsewhere. All rights reserved.

Murder in Mesopotamia © 1936 Agatha Christie Limited. All rights reserved

Translation entitled «Убивство в Месопотамii» © 2020 Agatha Christie Limited. All rights reserved

© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2020

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2020


* * *


Присвячуеться моiм багатьом друзям-археологам в Іраку та Сирii







Передмова доктора Джайлза Райлi


Подii, висвiтленi в цiй оповiдi, вiдбулися близько чотирьох рокiв тому. На мою думку, нинiшнi обставини вимагають надати громадськостi чесний i неупереджений звiт про все, що тодi сталося. Останнiм часом почали поширюватися найхимернiшi та найсмiховиннiшi чутки, буцiмто полiцiя приховуе важливi докази, та iншi дурницi такого штибу. Такi спотворення реальностi найчастiше з’являються в американськiй пресi.

З очевидних причин було бажано, щоб ця оповiдь не виходила з-пiд пера когось iз членiв експедицii, чию об’ективнiсть (i це цiлком справедливо) могли пiддати сумнiву.

Тому я запропонував мiс Емi Лезерен узяти це завдання на себе. Вона, безперечно, чудово пiдходить на роль оповiдача. Вона була професiоналом найвищого рiвня, безпосереднiм свiдком – спостережливим, i розумним, i неупередженим, адже не мала жодного зв’язку з експедицiею Пiттстаунського унiверситету до Іраку.

Та переконати мiс Лезерен виконати це завдання виявилося непростою справою. Чесно кажучи, це було чи не найскладнiшим викликом у моiй професiйнiй кар’ерi – i навiть пiсля написання рукопису вона виявила дивне небажання вiддати його менi. Прочитавши текст, я зрозумiв, що таку поведiнку можна частково пояснити деякими критичними зауваженнями, якi вона висловила щодо моеi доньки Шейли. Я швидко владнав це непорозумiння, запевнивши мiс Лезерен: оскiльки сучаснi дiти, не вагаючись, критикують батькiв аж у друкованих виданнях, то батьки тiльки потiшаться, коли iхнi нащадки отримають свою порцiю образ! Іншою причиною вагань мiс Лезерен була ii надзвичайно низька оцiнка власного художнього стилю. Вона сподiвалася, що я «виправлю граматичнi помилки i все таке». Я ж, навпаки, вiдмовився змiнювати бодай слово. На мiй погляд, стиль мiс Лезерен яскравий, iндивiдуальний та цiлком доречний. Вона може назвати Еркюля Пуаро в одному абзацi «Пуаро», а в наступному – «мiстер Пуаро». Така варiацiя е цiкавою i наводить на думки. Інколи мiс Лезерен, так би мовити, «поводиться чемно» (зазвичай медсестри – великi шанувальницi етикету), аж раптом цiкавiсть, яку вона виявляе до перебiгу подiй, стае такою по-людськи завзятою, що вона вмить забувае про свiй образ поважноi медсестри.

Єдине, на що я зважився, – це написати перший роздiл, але i в ньому я спирався на лист, люб’язно наданий менi подругою мiс Лезерен. Вiн повинен бути таким собi фронтиспiсом – тобто слугувати приблизним нарисом оповiдача.




Роздiл перший. Фронтиспiс


У вестибюлi багдадського готелю «Тiгрiс Пелас» медична сестра закiнчувала лист. З-пiд ii чорнильноi ручки стрибали рядки:



…Ну, люба, гадаю, це насправдi всi моi новини. Маю сказати, менi приемно було хоч трохи побачити свiт, одначе Англiя для мене поза конкуренцiею. Бруд i безлад у Багдадi такий, що ти не повiрила б, – це зовсiм не романтичне мiсце, як ми уявляли з казок «Тисячi й однiеi ночi». Так, вид на мiсто з рiчки чарiвний, але саме мiсто – просто якийсь жах, i до того ж тут не знайдеш справжнiх крамниць. Майор Келсi провiв мене по базарах, i, звичайно, я не заперечую, що вони чудернацькi, але тут дуже багато смiття, та й продавцi щосили стукають у мiднi каструлi – у мене аж голова розболiлася, – i можна сказати, що, окрiм бруду, я нiчого й не побачила. До того ж iз цими каструлями треба бути обережним, адже вони можуть покритися мiдянкою.

Я неодмiнно повiдомлю тобi, коли щось вигорить iз роботою, про яку менi розповiдав доктор Райлi. Вiн сказав, що цей американський джентльмен зараз у Багдадi й, можливо, прийде до мене сьогоднi пiсля обiду. Зi слiв доктора Райлi, допомога потрiбна не самому джентльмену, а його дружинi: у неi начебто е якiсь «примхи». Бiльше вiн нiчого не сказав, але ж, люба, ми з тобою знаемо, що це зазвичай означае (але я щиро сподiваюся, що це не бiла гарячка!). Звiсно, нiчого такого доктор Райлi не казав, але ж у нього був такий вираз обличчя… ну, ти розумiеш, що я маю на увазi. Цей доктор Лайднер – археолог i розкопуе могильний пагорб десь у пустелi для якогось американського музею.

Ну, люба, буду закiнчувати. До речi, те, що ти менi розповiла про малого Стаббiнса, – це дуже кумедно! Що з цього приводу сказала старша сестра?

Все-все, закiнчую.

Завжди твоя,

    Емi Лезерен

Поклавши лист у конверт, вона адресувала його до сестри Кершо з лiкарнi Святого Христофора в Лондонi.

Коли вона надiла ковпачок на ручку, до неi пiдiйшов один зi слуг-арабiв.

– До вас прийшов доктор Лайднер.

Сестра Лезерен обернулася. Вона побачила чоловiка середнього зросту з ледь сутулими плечима, брунатною бородою та м’яким утомленим поглядом.

Доктор Лайднер побачив жiнку рокiв тридцяти п’яти, яка мала рiвну поставу й упевнений вигляд. Перед ним було життерадiсне обличчя з трiшки випуклими блакитними очима, оточене блискучим каштановим волоссям. Вiн подумав, що жiнка мае саме той вигляд, який повинна мати медична сестра, що опiкуеться пацiентами з нервовим зривом. Весела, мiцна, практична та дiловита.

Так, сестра Лезерен йому пiдiйде.




Роздiл другий. Емi Лезерен, приемно познайомитися


Знаете, а я ж насправдi не письменниця i геть нiчого не тямлю в цих речах. Я почала писати лише тому, що мене попросив доктор Райлi, а коли тебе про щось просить доктор Райлi… ну, йому нiхто не каже «нi».

– Але ж, лiкарю, – благала його я, – я ж не вмiю писати, зовсiм не вмiю!

– Нiсенiтниця, – пирхнув вiн. – Ставтеся до цього як до написання iсторii хвороби, коли вже так сумнiваетесь.

Ну… звiсно, можна i так до цього ставитися. Але доктор Райлi ще не закiнчив свою думку. Вiн додав, що всiм потрiбен простий i зрозумiлий звiт про подii в Тель-Ярiмджi.

– Якщо такий звiт складе одна iз зацiкавлених сторiн, його нiхто не вважатиме переконливим. Обов’язково скажуть, що вiн упереджений.

Тут вiн також, безперечно, мав рацiю. Я перебувала у самiсiнькому центрi подiй, але водночас залишалася, так би мовити, стороннiм спостерiгачем.

– А чому б вам самому все не записати, лiкарю? – спитала я.

– Мене ж там не було, на вiдмiну вiд вас. До того ж, – зiтхнувши, додав вiн, – менi донька не дозволить.

Як же вiн прогинаеться пiд це дiвчисько! Ганьба! Я вже зiбралася була це йому пояснити, але раптом побачила, як вiн пiдморгнув менi. Це найгiрша особливiсть доктора Райлi: нiколи не зрозумiеш, коли вiн жартуе, а коли говорить серйозно. Вiн завжди розмовляв повiльно i меланхолiйно – але добра половина його висловлювань мала iронiчний пiдтекст.

– Ну… – Моя позицiя похитнулась. – Гадаю, я могла б спробувати.

– Авжеж, могли б.

– Але я не зовсiм розумiю, з чого почати.

– У мене для вас гарна пiдказка. Почнiть з початку i ведiть до кiнця, а тодi – закiнчуйте![1 - Парафраз наказу Чирвового Короля з «Алiси в Краiнi Чудес» Льюiса Керрола (за пер. В. Корнiенка). (Тут i далi прим. пер.)]

– Я навiть не знаю напевно, де i з чого все почалось, – зiтхнула я.

– Повiрте менi, сестро, труднощi з тим, як почати розповiдь, просто забавка порiвняно з тим, як знайти в собi сили зупинитися! Принаймнi в мене виникають саме такi труднощi, коли я маю зробити промову. Слухачам доводиться хапати мене за фалди i тягти донизу, примушуючи сiсти на мiсце.

– Та ви жартуете, лiкарю.

– Я серйозний як нiколи. Отже, ви згоднi?

Але мене непокоiла ще одна рiч. Я трохи повагалась i врештi-решт знайшла в собi мужнiсть i зауважила:

– Знаете, лiкарю, я боюсь, що мiй виклад подiй може виявитися трошки… особистим.

– Господи, жiночко, та що особистiшим буде ваш виклад подiй, то краще! Це ж iсторiя про людей, а не про манекени! Розповiдайте упереджено, пристрасно – та взагалi як вам заманеться! Опишiть усе так, як ви вважатимете правильним. Потiм вiдредагуемо мiсця, якi вам здадуться наклепницькими. Головне – пишiть. Ви ж розсудлива жiнка, а отже, зробите розсудливий, логiчний опис того, що сталося.

Отак я й отримала завдання написати про все, i я пообiцяла докласти всiх зусиль.

Отже, я починаю, але, як я вже пояснила лiкаревi, важко зрозумiти, з чого саме, власне кажучи, потрiбно почати.

Гадаю, насамперед я маю трохи розповiсти про себе. Менi тридцять два роки, i звуть мене Емi Лезерен. Практичну пiдготовку я пройшла у лiкарнi Святого Христофора, а потiм два роки працювала в пологовому вiддiленнi. Також я надавала приватнi послуги i ще чотири роки працювала у притулку мiс Бендiкс для старих на вулицi Девоншир-плейс. До Іраку я потрапила разом iз мiсiс Келсi: я наглядала за нею пiд час пологiв. Вона поiхала до Багдада разом iз чоловiком i заздалегiдь найняла малятi няньку, яка перед цим кiлька рокiв працювала в родинi друзiв мiсiс Келсi – там, в Іраку. Дiти цих друзiв мали повернутися до Англii та пiти до школи, i няня погодилася працювати у мiсiс Келсi пiсля iхнього вiд’iзду. Мiсiс Келсi дуже нервувалася щодо подорожi з такою маленькою дитиною, i тому майор Келсi й найняв мене – я мала супроводжувати його дружину й маля i пiклуватися про них. Ми домовилися, що майор оплатить менi зворотну подорож, якщо я не знайду попутникiв, якi б потребували послуг медсестри.

Гадаю, описувати родину Келсi немае потреби: дитина виявилася справжнiм подарунком, а мiсiс Келсi – дуже милою, хоча й полохливою, жiнкою. Подорож менi дуже сподобалась – це була моя перша довга мандрiвка морем.

На суднi я познайомилась iз доктором Райлi. Вiн мав похмуре обличчя, чорне волосся i низький сумний голос – який залишався таким, навiть коли його володар жартував, а жартувати вiн любив. Здаеться, йому подобалося дражнити мене, i вiн постiйно казав рiзнi дурницi – просто щоб подивитися, чи я вiдреагую. Вiн працював лiкарем у мiстечку Гасанiя, до якого з Багдада потрiбно було iхати пiвтора дня.

Я вже провела в Багдадi близько тижня, аж тут знову наштовхнулася на нього, i вiн поцiкавився, коли я покидаю родину Келсi. Я вiдповiла, що менi дивно чути це вiд нього саме тепер, адже насправдi Райти (iнша сiм’я, про яку я згадувала) вирiшили повернутися додому ранiше, нiж планували, а отже, iхня доглядальниця могла перейти на службу до мiсiс Келсi просто зараз.

Вiн сказав, що вже чув про Райтiв, i тому запитав мене:

– Власне кажучи, сестро, ймовiрно, у мене е для вас робота.

– Хворий?

Вiн насупився, нiби роздумуючи, казати менi чи нi.

– Це навряд чи можливо назвати хворобою. Це просто дама, яка мае, скажемо так, своi «примхи».

– А-а! – вiдповiла я.

(Зазвичай усi розумiють, що тут маеться на увазi – пияцтво або наркоманiя!)

Доктор Райлi не вдавався в деталi. Вiн був дуже обачний.

– Так, – сказав вiн. – Певна мiсiс Лайднер. Їi чоловiк – американець, точнiше американець шведського походження. Вiн очолюе велику групу американських археологiв.

І лiкар розповiв менi, що ця експедицiя вела розкопки великого ассирiйського мiста, на зразок Нiневii. І хоча будинок експедицii був розмiщений недалеко вiд Гасанii, але, правду кажучи, це було дуже самотне мiсце, i доктор Лайднер давно хвилювався за здоров’я своеi дружини.

– Я не дуже його зрозумiв, але, здаеться, у неi час вiд часу трапляються напади страху.

– Вона постiйно залишаеться сама серед мiсцевих? – запитала я.

– О нi, там дуже багато людей – семеро чи восьмеро. Я не думаю, що вона хоч раз опинялась у будинку сама. Але, здаеться, немае сумнiвiв, що вона довела себе до дивного стану. Лайднер, звiсно, по вуха в роботi, але вiн обожнюе дружину, тому ii стан дуже його непокоiть. Йому було б значно легше, якби вiн знав, що за нею наглядае людина вiдповiдальна та квалiфiкована.

– А якоi думки сама мiсiс Лайднер?

Доктор Райлi похмуро вiдповiв:

– Мiсiс Лайднер дуже чарiвна жiнка. Вона зазвичай змiнюе свою думку кожнi два днi. Але загалом вона цю iдею пiдтримуе. – І додав: – Вона ексцентрична жiнка. Вона схильна до перебiльшень i, як на мене, дуже вправно бреше, але Лайднер, здаеться, щиро вiрить, що вона до смертi чимось налякана.

– А що вона сама вам казала про це, лiкарю?

– Ну, вона не радилася зi мною! У будь-якому разi я iй однаково нiколи не подобався, i на це е багато пiдстав. До мене прийшов лише Лайднер, вiн i запропонував цей план. Ну-с, сестро, що скажете? Вам випадае нагода побачити ще щось у цiй краiнi, перш нiж повернутися додому, – адже вони копатимуть не менш нiж два мiсяцi. А розкопки – досить цiкава рiч.

Подумавши хвилинку i зваживши всi «за» та «проти», я вiдповiла:

– Ну, гадаю, можна спробувати.

– Чудово, – зрадiв доктор Райлi й пiдвiвся. – Лайднер зараз у Багдадi. Я скажу йому, щоб вiн приiхав i подивився, чи зможе з вами домовитися.

Того ж дня доктор Лайднер прийшов у готель. Вiн виявився чоловiком середнього вiку i здався менi людиною досить нервовою та нерiшучою. У ньому вiдчувалися м’якiсть i доброзичливiсть i, певною мiрою, безпораднiсть.

Вiн, здаеться, був справдi вiдданий своiй дружинi, але так i не змiг чiтко менi пояснити, що саме з нею трапилося.

– Розумiете, – сказав вiн, збентежено смикаючи себе за бороду, – пiзнiше я зрозумiла, що це, в принципi, для нього типово, – моя дружина справдi перебувае в дуже нервовому станi. I мене це… непокоiть.

– На фiзичний стан скарг немае? – уточнила я.

– Нi-нi, гадаю, тут усе гаразд. Нi, я не думаю, що з нею фiзично щось сталося. Але вона… уявляе такi речi, ну… ви ж розумiете.

– Якi речi? – запитала я.

Але вiн ухилився вiд вiдповiдi й просто розгублено пробурмотiв:

– Вона доводить себе на рiвному мiсцi… Я справдi не бачу нiяких пiдстав для ii страхiв.

– Страхiв перед чим, докторе Лайднер?

Його вiдповiдь виявилася розпливчастою:

– О, ну… це просто страхи, знаете.

Ставлю десять до одного, подумала я, що це наркотики. І вiн цього не усвiдомлюе! Як i багато iнших чоловiкiв. Вони тiльки дивуються, чому iхнi дружини такi нервовi й мають такi рiзкi змiни настрою.

Я запитала, чи схвалюе мiсiс Лайднер iдею моеi появи.

Його обличчя просяяло.

– Так! І це мене дуже приемно здивувало. Вона сказала, що це дуже гарна iдея, бо вона почуватиметься набагато безпечнiше.

Останне слово мене неприемно вразило. Безпечнiше. Дуже дивне слово для таких обставин. Я почала пiдозрювати, що, мабуть, мiсiс Лайднер страждае на психiчний розлад.

З якимось хлоп’ячим запалом доктор Лайднер продовжив:

– Я впевнений, ви добре порозумiетесь. Насправдi вона дуже чарiвна жiнка. – Вiн щиро всмiхнувся, розганяючи моi пiдозри. – Вона вiдчувае, що ви станете для неi найбiльшою втiхою. Я вiдчув те саме, щойно побачив вас. Ви маете такий вигляд – якщо дозволите це сказати, – наче у вас б’е життя i ви сповненi здорового глузду. Я впевнений, що ви просто створенi для Луiзи.

– Ну, ми можемо спробувати, докторе Лайднер, – бадьоро вiдповiла я. – Я впевнена – тобто в будь-якому разi сподiваюся, що зможу бути корисною вашiй дружинi. Можливо, ii непокоять мiсцевi?

– Боже, звiсно ж нi! – Вiн похитав головою, певно, здивований таким припущенням. – Моя дружина дуже любить арабiв – вона цiнуе iхню простоту i почуття гумору. Ми одруженi менше нiж два роки, i це для неi лише другий сезон, але вона вже непогано розмовляе арабською.

Я трохи помовчала, а потiм зробила ще одну спробу i спитала:

– Докторе Лайднер, невже ви зовсiм не можете сказати менi, чого насправдi боiться ваша дружина?

Я бачила, як вiн вагаеться, що саме вiдповiсти. Нарештi вiн повiльно сказав:

– Я сподiваюся – я вiрю, – що вона сама вам про це розповiсть.

І бiльше я з нього нiчогiсiнько не витягла.




Роздiл третiй. Чутки


Ми домовилися, що я приiду до Тель-Ярiмджi наступного тижня.

Мiсiс Келсi переiжджала до свого дому в Алвii, i я була тiльки рада хоч трохи полегшити iй життя.

За цей час я кiлька разiв чула згадку про експедицiю доктора Лайднера. Друг мiсiс Келсi, молодий майор ВПС, презирливо скривився i вигукнув:

– Чарiвна Луiза… То он вiн який, ii останнiй! – І звернувся до мене: – Це ми iй дали таке прiзвисько, сестро. Усi ii знають як «Чарiвну Луiзу».

– І що, невже вона така гарна? – запитала я.

– Це ii власна оцiнка. Вона вважае, що так воно i е!

– Не глузуйте, Джоне, – дорекла йому мiсiс Келсi. – Ви ж знаете, що так думае не тiльки вона! Вона звела з розуму багато чоловiкiв.

– Можливо, ви маете рацiю. Вона, звiсно, уже не перволiток, але привабливостi не втратила.

– Але ж i ви закохалися були в неi по самi вуха! – розсмiялася мiсiс Келсi.

Майор ВПС почервонiв i засоромлено визнав:

– Що ж, мабуть, вона i справдi не позбавлена чарiвностi. Що стосуеться самого Лайднера, то вiн не лише боготворить землю, по якiй вона ходить, – вiн хоче, щоб i всi iншi члени експедицii iй поклонялися! Певна рiч!

– Скiльки iх там узагалi? – поцiкавилась я.

– Сестро, там люди всiх професiй та нацiональностей, – весело вiдповiв майор ВПС. – Англiйський архiтектор, французький чернець iз Карфагена – вiн працюе iз написами: табличками та всiм iншим, ну, ви розумiете. Також е мiс Джонсон. Теж англiйка – вона в них i швець, i жнець, i на дудi грець. Плюс низенький товстунчик, який усе фотографуе – американець. І сiм’я Меркадо. Тiльки небо знае, що в них за нацiональнiсть – якiсь латиноси! Вона зовсiм молода, ця змiеподiбна iстота, а як вона ненавидить Чарiвну Луiзу! І е двое юнакiв, ну i все, мабуть. Дехто з них диваки, але загалом вони всi приемнi – чи не так, Пеннiмане? – Вiн звертався до лiтнього чоловiка, який сидiв i замислено крутив у руках пенсне.

Той смикнувся вiд несподiваного запитання i подивився на майора ВПС:

– Так-так, дiйсно, дуже приемна компанiя. Тобто якщо брати кожного окремо. Звичайно, Меркадо той ще дивак…

– У нього така дивна борода, – вставила мiсiс Келсi. – Дуже дивний чоловiк, ще й кульгае.

Майор Пеннiман продовжив вiдповiдь, наче не почувши ii слiв.

– Юнаки – вони обидва дуже приемнi. Американець досить тихий, а от англiець – занадто балакучий. Дивно, зазвичай усе навпаки. Сам Лайднер – чудовий дядько, такий скромний i невибагливий. Так, окремо всi вони приемнi люди. А проте чомусь – можливо, звiсно, це лише моя уява, – коли я заходив до них востанне, у мене з’явилося дивне враження, наче щось негаразд. Я, на жаль, не можу сказати, що саме я вiдчув… Усi вони поводилися неприродно. Панувала дивна атмосфера, така напружена… Гадаю, я найкраще поясню, що саме маю на увазi, коли зазначу, що всi вони занадто ввiчливо передавали одне одному масло.

Трохи почервонiвши, бо менi не дуже подобаеться висловлювати власну думку, я сказала:

– Якщо люди занадто довго перебувають в одному просторi, то рано чи пiзно вони починають нервуватися. Я це знаю з досвiду роботи в лiкарнi.

– Ви маете рацiю, – погодився зi мною майор Келсi, – але сезон лише почався, тож навряд чи вони вже встигли роздратуватися.

– Експедицiя, iмовiрно, схожа на наше життя в мiнiатюрi, – висловив своi мiркування майор Пеннiман. – У нiй е мiсце i для маленьких груп за iнтересами, i для суперництва, i для ревнощiв.

– Здаеться, цього року до неi ввiйшло чимало новачкiв, – зазначив майор Келсi.

– Зараз пiдрахуемо. – Майор ВПС почав рахувати на пальцях. – Юний Колман – новенький, як i Райтер. Еммот був тут минулого року, i обое Меркадо також. Отець Лавiньi – новенький. Вiн приiхав замiсть доктора Берда, який захворiв i не змiг приеднатися до групи. Керi, звичайно, людина досвiдчена. Вiн приiздить сюди iз самого початку, а це вже п’ять рокiв. Мiс Джонсон працюе майже стiльки ж рокiв, скiльки й Керi.

– Я завжди вважав, що вони там у Тель-Ярiмджi добре ладнають мiж собою, – зазначив майор Келсi. – Вони здавалися щасливою сiм’ею, а це справжня дивина, якщо зважати на людську природу! Я впевнений, що медсестра Лезерен зi мною погодиться.

– Ну, – сказала я, – не можу з вами не погодитися! Менi довелося стати свiдком багатьох сварок у лiкарнi – а починалися вони з дрiбниць на кшталт суперечки щодо чайника чаю.

– Так, у замкнутих колективах люди часто стають дрiб’язковими, – кивнув майор Пеннiман. – І все-таки я вiдчуваю, що цього разу е якась iнша причина. Лайднер – вiн такий незлобливий та невибагливий чоловiк, з дiйсно надзвичайним почуттям тактовностi. Йому завжди вдавалося пiдтримувати у своiх експедицiях приемну атмосферу та гарнi стосунки мiж усiма членами колективу. Утiм, днями я справдi вiдчув емоцiйну напруженiсть.

Мiсiс Келсi засмiялася.

– І ви дiйсно не бачите цьому пояснень? Але ж це просто впадае в око!

– Що ви маете на увазi?

– Звичайно ж мiсiс Лайднер.

– Ой, Мерi, облиш, – сказав ii чоловiк, – вона чарiвна жiнка, зовсiм не сварлива.

– А я не казала, що вона сварлива. Вона викликае сварки!

– Яким чином? Та й навiщо це iй?

– Навiщо? Навiщо? Тому що iй нудно. Вона не археолог, лише дружина археолога. Їй нудно сидiти тут без жодноi розваги, i тому вона створюе свою власну драму. Їй весело, коли iншi сваряться, вона так розважаеться.

– Мерi, ти ж цього не знаеш. Ти це лише вигадуеш.

– Авжеж, я це вигадую! Але ви ще побачите, що я маю рацiю. Чарiвна Луiза недарма прикидаеться Мона Лiзою! Може, вона й не бажае нiкому зла, але iй подобаеться спостерiгати, що станеться далi.

– Вона вiддана Лайднеровi.

– О! Запевняю вас, я не мала на увазi якiсь вульгарнi iнтриги. Але ця жiнка – типова allumeuse[2 - Кокетка (фр.).].

– Жiнки так мило вiдгукуються про iнших жiнок, – усмiхнувся майор Келсi.

– Я знаю. Кiсточки перемивають – ось що чоловiки кажуть у таких випадках. Але ми зазвичай маемо рацiю щодо представниць своеi власноi статi.

– Хай там як, – задумливо промовив майор Пеннiман, – навiть припускаючи, що всi немилосерднi здогадки мiсiс Келсi правдивi, я не думаю, що вони повнiстю пояснюють незвичайне вiдчуття напруженостi – знаете, воно радше скидаеться на стан атмосфери перед грозою. У мене було дуже сильне враження, що будь-якоi митi може вибухнути буря.

– Не лякайте медсестру, – попросила його мiсiс Келсi. – Вона iде туди за три днi, а вашi слова можуть спонукати ii вiдмовитися вiд поiздки.

– Та нi, мене цим не налякаеш, – розсмiялась я.

Утiм, я багато думала про все почуте. У моiй пам’ятi знову i знову спливало цiкаве використання доктором Лайднером слова «безпечнiше». Може, на решту групи так впливав таемний страх його дружини, який залишався (чи не залишався) без уваги? А може, навпаки: вона нервувалася саме через цю напруженiсть – чи, можливо, через невiдому причину напруженоi атмосфери в групi?

Я подивилась у словнику слово «allumeuse», яке використала мiсiс Келсi, але не змогла зрозумiти його.

«Що ж, – сказала я собi, – треба почекати. Поживемо – побачимо».




Роздiл четвертий. Я прибуваю до Гасанii


За три днi я покинула Багдад.

Менi не хотiлося залишати мiсiс Келсi та маля – воно було таким милим i чудово зростало, щотижня набираючи належну вагу. Майор Келсi вiдвiз мене на вокзал i попрощався зi мною. Я мала прибути в Кiркук наступного ранку, а там мене мали зустрiти.

Спала я погано – та й що казати: у потягу я завжди погано сплю. А того разу мене ще й переслiдували кошмари.

Проте коли наступного ранку я визирнула у вiкно, то побачила, що погода гарна, i мене охопила цiкавiсть: що вони за однi, тi люди, з якими менi от-от доведеться зустрiтися?

Я вийшла на платформу i почала розгублено озиратися навколо, але майже одразу побачила, що до мене йде якийсь юнак. У нього було кругле рожеве обличчя. Справдi, за все свое життя я нiколи не бачила людину, яка мала б точнiсiнько такий вигляд, як персонаж iз книжки Пелема Вудгауза[3 - Пелем Вудгауз (1881–1975) – англiйський письменник-гуморист, зокрема вiдомий творами про дворецького Дживза i його господаря Бертi Вустера.].

– Здоровенькi були! Ви медсестра Лезерен? Тобто я хотiв сказати, ви, напевно, саме вона, як я бачу! Ха-ха! Мене звати Колман. Мене вiдправив по вас доктор Лайднер. Як ви почуваетесь? Жахлива поiздка, чи не так? Хiба менi не знати цих клятих потягiв? Ну, от ви тут… а ви вже снiдали? Це i весь ваш багаж? Здаеться, ви дуже скромна людина, еге ж? Мiсiс Лайднер мае чотири валiзи та дорожню скриню, i я вже мовчу про коробку для капелюшкiв i фiрмову подушку та ще багато всього iншого. Я не занадто багато розмовляю? Ходiмо до нашоi карети.

Ззовнi на нас чекала автiвка – пiзнiше я чула, як ii називають «станцiйний фургон». Вона й справдi трохи скидалася на фургон, а ще трохи – на вантажiвку i трохи – на легковий автомобiль. Мiстер Колман допомiг менi залiзти всередину, попередивши, що менi краще сидiти поруч iз водiем, бо там не так сильно трясе.

Трясе? Цiкаво, як ця чортопхайка не розвалилася! І нiчого бодай трохи схожого на дорогу – лише стежина, уся у вибоiнах та ямах. Ось тобi i славетний Схiд! Коли я згадала нашi чудовi магiстральнi дороги в Англii, мене ненадовго охопила туга за батькiвщиною. Мiстер Колман нахилився вперед зi свого мiсця (вiн сидiв позаду мене) i щосили заволав менi на вухо:

– Дорога в дуже гарному станi, – крикнув вiн одразу пiсля того, як нас так пiдкинуло з мiсць, що ми ледь не торкнулися даху.

І, здавалося, вiн зовсiм не жартував.

– Це для вас дуже добре, адже печiнка струшуеться. Ви повиннi про це знати, сестро.

– Стимульована печiнка не пiде менi на користь, якщо в мене голова розколеться, – ехидно зауважила я.

– Ви маете проiхатися тут пiсля того, як пройде дощ! Заноси будуть чудовi. Бiльшу частину часу машина iде боком.

На це я нiчого не вiдповiла.

Незабаром нам довелося перетнути рiчку – ми зробили це на найбожевiльнiшому поромi, який лишень можна собi уявити. На мiй погляд, нам дуже пощастило, що ми взагалi перебралися; але всi, здаеться, сприйняли нашу вдачу як належне.

Нам знадобилося близько чотирьох годин, щоб дiстатися до Гасанii, – мiсто, на мiй превеликий подив, виявилося досить великим. З iншого берега рiчки, перш нiж ми переправилися, воно справило на мене гарне враження: така затишна мiсцина, побудована з бiлого каменю, прикрашена мiнаретами. Але щойно ми перетнули мiст i в’iхали на територiю мiста, мене наповнили геть iншi вiдчуття. Усюди смердить, пiд ногами смiття, будiвлi напiвзруйнованi, навколо бруд i безлад.

Мiстер Колман вiдвiв мене до будинку доктора Райлi – за його словами, лiкар хотiв пообiдати зi мною.

Доктор Райлi був так само приемний, як i завжди, i будинок його теж був гарним – свiжим та бездоганно чистим, i в ньому була ванна кiмната! Я охоче прийняла ванну, i коли знову одяглась у форму медсестри i спустилась обiдати, я вже почувалася добре.

Обiд якраз подали, i ми ввiйшли до iдальнi. Лiкар перепросив за свою доньку – за його словами, вона завжди спiзнювалася.

Щойно ми закiнчили з дуже гарною стравою – яйцями в соусi, як у кiмнату зайшла дiвчина, i доктор Райлi вiдрекомендував ii менi:

– Сестро, це моя донька, Шейла.

Вона потиснула менi руку, висловила сподiвання, що моя подорож була приемною, скинула капелюшка, холодно кивнула мiстеровi Колману i сiла.

– Ну, Бiлле, – сказала вона. – Як поживаеш?

Вiн заходився розповiдати про якусь вечiрку, що мала вiдбутися в клубi, а я стала придивлятися до дiвчини.

Не можу сказати, що вона менi сподобалася. Трiшки зухвала, як на мене. А ще надзвичайно безцеремонна, хоч i гарна з лиця. Чорне волосся, блакитнi очi, блiде обличчя – i нафарбованi вуста. Манера розмови в неi була зверхня й саркастична, i мене це дратувало. Була у мене колись така стажерка, i хоча я визнаю, що працювала вона дуже добре, але ii манера говорити завжди менi допiкала.

Менi раптом здалося, нiби мiстер Колман залицяеться до дiвчини. Вiн почав трохи заiкатися, i його балаканина стала ще бiльш iдiотичною, нiж ранiше, якщо це взагалi можливо! Вiн нагадав менi великого дурного пса, який махае хвостом i намагаеться догодити.

Пiсля обiду доктор Райлi поiхав у лiкарню, а мiстеровi Колману треба було привезти дещо з мiста, i тодi мiс Райлi запитала мене, чи не хочу я трохи прогулятися мiстом, чи радше залишилася б у будинку. Мiстер Колман, за ii словами, повернеться до мене через годину.

– А тут е що подивитися? – здивувалась я.

– Є кiлька мальовничих куточкiв, – вiдповiла мiс Райлi. – Але я не знаю, чи вони припадуть вам до смаку. Там дуже брудно.

Вона це сказала, наче вжалила. Я нiколи не вмiла милуватися краевидом, якщо для цього потрiбно заплющити очi на бруд.

Урештi-решт вона потягла мене до досить приемного клубу: iз вiкон вiдкривався гарний вид на рiчку, i, що теж важливо, там були англiйськi газети та журнали.

Коли ми повернулися до будинку, мiстера Колмана ще не було, тож ми сiли трохи поговорити. Розмова чомусь не в’язалася.

Мiс Райлi запитала мене, чи я вже познайомилася з мiсiс Лайднер.

– Нi, – вiдповiла я. – Тiльки з ii чоловiком.

– А, – промовила вона. – Цiкаво було б дiзнатися ваше враження.

Я промовчала, а вона продовжувала:

– От доктор Лайднер менi дуже подобаеться. Та вiн усiм подобаеться.

«Про чоловiка так кажуть, коли його дружина не подобаеться», – подумки зауважила я.

Я й далi мовчала, i раптом вона запитала:

– Що з нею? Чи доктор Лайднер вам щось розповiв?

Я не збиралася починати плiткувати про пацiентку ще до того, як до неi доiхала, тому ухилилася вiд прямоi вiдповiдi:

– Я так зрозумiла, вона трохи виснажена i iй потрiбен догляд.

Мiс Райлi розсмiялася – дуже неприемний у неi був смiх, маю сказати, – рiзкий, грубий.

– Боже милостивий! – вигукнула вона. – Та ж iз нею i так носиться дев’ятеро людей – хiба цього мало?

– Гадаю, усiм iм е чим зайнятися, – зазначила я.

– Зайнятися? Звичайно, справ у них багато. Але Луiза для них важливiша за всi справи – i вона пильно за цим стежить.

«Еге ж, – сказала я собi. – Вам вона зовсiм не подобаеться».

– А проте, – продовжувала мiс Райлi, – я не розумiю, чого вона хоче вiд професiйноi медсестри. Я вважала, що вона волiла б допомогу якогось аматора, а не того, хто кластиме iй у рота термометр i рахуватиме ii пульс i врештi-решт зведе все до сухоi арифметики.

Ну, я мушу визнати, оце вже менi стало цiкаво.

– Ви думаете, з нею все гаразд? – уточнила я.

– Звичайно, з нею нiчого не сталося! Ця жiнка здорова, як бик. «Дорога Луiза цiлу нiч не спала, у неi чорнi кола пiд очима». Так, звiсно – вона ж iх олiвцем намалювала! Щоб привернути увагу i щоб усi метушились, кружляли навколо неi!

Щось у цьому, звичайно, було. Менi довелося (у роботi медсестри це звичайна рiч) стикатися з багатьма iпохондриками, чиею единою насолодою було змушувати всiх домашнiх танцювати навколо себе. І якби лiкар чи медсестра сказали iм: «У вас не знайдено жодноi з вiдомих на землi хвороб»… То, для початку, «хворi» цьому не повiрили б, а iхне обурення було б цiлком щиросердим.

Звiсно, можливо, мiсiс Лайднер саме такий випадок. Звичайно, першою жертвою такого обману мав стати ii чоловiк. Чоловiки, як я зрозумiла з досвiдом, дуже довiрливi, коли йдеться про хвороби. Але те, що я почула, усе-таки не зовсiм вiдповiдало цiй картинi. Наприклад, я нiяк не могла зрозумiти, до чого тут те дивне слово – «безпечнiше».

Дивно, i чому воно застрягло в моiй свiдомостi?

Розмiрковуючи про це, я запитала:

– Чи мiсiс Лайднер – нервова жiнка? Або, можливо, вона нервуеться, наприклад, через те, що живе далеко вiд будь-якоi цивiлiзацii?

– Та нащо iй нервуватися? Боже милостивий, iх там аж десятеро! А через те, що вони мають справу зi старовинними речами, там ще й охорона е. Нi, нi, у неi немае пiдстав нервуватися, принаймнi…

Менi здалося, що дiвчину вразила якась думка, i тому вона замовкла. Лише за хвилину чи двi мiс Райлi продовжила:

– Дивно, що ви це сказали.

– Чому?

– Нещодавно ми з капiтаном Джервiсом заiхали до неi. Це було вранцi. Бiльшiсть були на розкопках. Вона сидiла й писала листа i, гадаю, не чула, що ми приiхали. Слуги, що зазвичай приводив нас до неi, нiде не було, тож ми пiдiйшли просто до веранди. Мабуть, вона побачила на стiнi тiнь Джервiса, бо вона так закричала! Потiм, звичайно, вона перепросила. Сказала, що подумала – то хтось чужий. Якось це дивно. Я маю на увазi, навiть якщо це був незнайомець, навiщо було так верещати?

Я задумливо кивнула.

Мiс Райлi помовчала, а потiм раптом вибухнула:

– Я не розумiю, що з ними цього року. Їх усiх чогось тiпае. Джонсон завжди така похмура, що майже не розтуляе рота. Якщо до Девiда не звертатися, вiн теж волiе мовчати. Бiлл, звичайно, нiколи не замовкае, але якось вiд його балаканини, здаеться, усiм ще гiрше. Керi мае такий вигляд, нiби зараз щось станеться. І всi вони дивляться одне на одного так, нiби… нiби… ну, не знаю як, але дуже-дуже дивно.

Яка рiдкiсна ситуацiя, подумала я, двi такi несхожi особи, як мiс Райлi й майор Пеннiман, чимось однаково враженi.

Цiеi ж митi ввiрвався мiстер Колман. Так, «ввiрвався» – дуже точний опис його появи. Я б не здивувалася, якби вiн висолопив язика i раптово почав махати хвостом.

– Здоровенькi були, – озвався вiн. – Найкращий покупець у свiтi – це я! Ви показали нашiй медсестрi вже всi дива цього мiста?

– Вони ii не вразили, – сухо вiдповiла мiс Райлi.

– Я ii не засуджую, – щиро промовив мiстер Колман. – Кому сподобаеться таке глухе брудне мiстечко?

– Бiлле! Ви не любите мальовничих пейзажiв та антикварiату? Як же ви опинилися серед археологiв?

– Не звинувачуйте в цьому мене. Звинувачуйте мого опiкуна. Вiн – учена птиця, входить до вченоi ради свого коледжу, а ще риеться серед книжок у домашнiх капцях. Для нього це шок – мати такого пiдопiчного, як я.

– Я думаю, це жахливо безглуздо – коли людину змушують iти у професiю, яка ii зовсiм не цiкавить, – рiзко заявила дiвчина.

– А мене й не змушували, давня моя подруго Шейло, не змушували. Старий запитав мене, чи бажаю я собi якусь конкретну професiю, i я вiдповiв, що нi, i тому вiн випросив тут сезон для мене.

– Але хiба ви не знаете, чим хотiли б займатися? Якесь бажання у вас мае бути!

– Звичайно ж. Мое бажання полягае в тому, щоб узагалi не працювати. Що я хотiв би, то це мати купу грошей та займатися мотоперегонами.

– Яка нiсенiтниця! – фиркнула мiс Райлi.

Голос у неi був дуже розсерджений.

– Я цiлком розумiю, що про це не може бути й мови, – весело вiдповiв Колман. – Отже, коли я повинен щось робити, то менi байдуже, що це буде, аби не цiлодобове митарство в якiйсь конторi. Я був радий нагодi трохи помандрувати. Ну що ж, ось твоя нагода, сказав я собi, i тепер я тут.

– Гадаю, користi вiд вас небагато!

– А в цьому ви помиляетесь. Я ж можу стояти бiля мiсця розкопок i кричати – Y’Allah![4 - Покваптеся! (араб.)] Власне кажучи, я ще непогано малюю. Імiтацiя почерку була моею спецiалiзацiею у школi. Я був би першокласним пiдробником. До речi, мабуть, колись до цього дiйде. І якщо мiй «Роллс-Ройс» раптом обiлле вас водою з калюжi, поки ви чекатимете на зупинцi автобус, то знайте: я перейшов на бiк зла.

Мiс Райлi холодно заявила:

– Здаеться, вам час узятися до справи замiсть того, щоб так багато говорити?

– Сестро, i як вам така гостиннiсть?!

– Я впевнена, що медсестра Лезерен прагне влаштуватись якомога скорiше.

– Завжди ви в усьому впевненi, – усмiхнувся Колман.

Я не могла не погодитися з ним. Самовпевнена, зухвала дiвчина.

– Можливо, нам краще вже iхати, мiстере Колман, – сухо сказала я.

– Ви маете рацiю, сестро.

Я потиснула руку мiс Райлi й подякувала iй, i ми вирушили.

– Страшенно приваблива дiвчина, ця Шейла, – кинув Колман.

– Але завжди дае гарбуза залицяльникам.

Ми покинули мiсто i деякий час iхали грунтiвкою мiж зеленими пашнями. Дорога була всипана борознами та вибоiнами.

Приблизно за пiвгодини мiстер Колман указав на великий курган попереду нас, на березi рiчки, i промовив: «Тель-Ярiмджа».

З цього мiсця було видно, як там рухаються маленькi, наче мурахи, чорнi фiгурки.

І раптом вони всi разом побiгли вниз схилом пагорба.

– Фiдос, – пояснив мiстер Колман. – Час закiнчення роботи. Ми завершуемо за годину до заходу сонця.

Будинок, де влаштувалась експедицiя, стояв трохи далi вiд рiчки.

Водiй завернув за кут, проштовхнувся в надзвичайно вузьку арку, i ми прибули на мiсце.

Дiм зусiбiч оточував внутрiшнiй двiр. Спершу будинок займав лише пiвденну сторону двору, а на сходi розмiстили кiлька другорядних споруд. Члени експедицii продовжили будiвництво з двох iнших сторiн. Оскiльки пiзнiше план будинку матиме неабияке значення, я додаю сюди його приблизний ескiз.








Усi кiмнати виходили на внутрiшнiй двiр, як i бiльшiсть вiкон, за винятком тих, що були в найстарiшiй, пiвденнiй будiвлi, яка також мала вiкна, що виходили до зовнiшнього свiту. Цi вiкна, однак, були замкненi ззовнi. У пiвденно-захiдному кутi двору мiстилися сходи, що вели на довгий плаский дах iз парапетом уздовж пiвденноi сторони будiвлi – вона була вища за три iншi сторони.

Мiстер Колман повiв мене схiдною стороною двору, а далi повернув до великоi вiдкритоi веранди, що була в самому центрi пiвденноi частини будинку. Вiн вiдчинив боковi дверi, i ми ввiйшли в кiмнату, де за чайним столиком сидiли кiлька людей.

– Та-да-ам! – вигукнув мiстер Колман. – А ось i ваша Сара Гемп[5 - Сара Гемп – медсестра з роману Чарльза Дiкенса «Мартiн Чезлвiт».]!

Дама, яка сидiла на чолi столу, пiдвелась i пiдiйшла привiтати мене.

Це була моя перша зустрiч iз Луiзою Лайднер.




Роздiл п’ятий. Тель-Ярiмджа


Я не проти визнати, що мое перше враження вiд зустрiчi з мiсiс Лайднер стало вiдвертою несподiванкою. Коли багато чуеш про людину, то створюеться певний ii образ. І в моiй головi мiцно засiло уявлення, що мiсiс Лайднер – похмура, завжди незадоволена жiнка. Нервова та завжди мов на голках. До того ж я також гадала, що вона… ну, якщо говорити вiдверто, трохи вульгарна.

Але мiсiс Лайднер виявилася зовсiм не такою, як я ii уявляла! Почнiмо з того, що я побачила дуже вродливу жiнку. На вiдмiну вiд чоловiка, вона не була шведкою, хоч за ii зовнiшнiстю цього й не скажеш. Вона належала до бiлявок того скандинавського типу, який не дуже часто й побачиш. Уже не першоi молодостi – рокiв тридцяти чи, може, сорока. Обличчя виснажене, а серед свiтлого волосся впадали в око сивi прядки. А от ii очi мене вразили: уперше в життi я побачила очi, якi справдi можна було б назвати фiолетовими. Вони були дуже великi, а пiд ними залягли ледь помiтнi тiнi. Загалом мiсiс Лайднер була худорлявою i тендiтною жiнкою, i якщо я скажу вам, що вона мала дуже втомлений, але водночас дуже жвавий вигляд, то ви менi не повiрите, адже це нiсенiтниця, – утiм, саме таке в мене склалося враження про цю жiнку. Я також вiдчувала, що передi мною стоiть справжня ледi. А це щось та означае, навiть у нашi днi.

Вона простягнула менi руку i всмiхнулася. Їi голос вирiзнявся низьким тембром, а розмовляла вона нiжно, розтягуючи слова на американський манер.

– Сестро, я так рада, що ви приiхали. Чи не бажаете чаю? Чи ви спочатку хочете побачити свою кiмнату?

Я погодилася на чай, i вона познайомила мене з людьми, що сидiли за столом.

– Це мiс Джонсон i мiстер Райтер. Мiсiс Меркадо. Мiстер Еммот. Отець Лавiньi. Мiй чоловiк з’явиться незабаром. Будь ласка, сiдайте тут, мiж отцем Лавiньi та мiс Джонсон.

Я зробила так, як менi запропонували, i мiс Джонсон завела зi мною розмову – почала розпитувати про подорож i все iнше.

Менi вона сподобалась – нагадала менi старшу медсестру, якою всi ми, стараннi стажерки, вiдверто захоплювались.

Я вирiшила, що iй уже пiд п’ятдесят; посивiле волосся вона пiдстригала коротко, i це надавало iй чоловiчого вигляду. Голос у неi був рiзкий, але приемний i досить глибокий; обличчя вона мала непривабливе, вкрите зморшками, iз майже смiховинно задертим носом, який вона мала звичай роздратовано терти, коли щось турбувало або бентежило ii. Одягнена мiс Джонсон була в твiдовий жакет i спiдницю, зробленi, скорiше, на чоловiчий манер. Незабаром вона повiдомила менi, що родом iз Йоркшира.

Отець Лавiньi викликав у мене невеличку тривогу. Це був високий чоловiк iз великою чорною бородою i пенсне. Я чула, як мiсiс Келсi казала, що серед археологiв е французький чернець, i тепер я звернула увагу на те, що Лавiньi був одягнений в рясу з якогось бiлого вовняного матерiалу. Мене це здивувало, радше тому, що я завжди вважала: коли людина йде у монастир, то бiльше звiдти не повертаеться.

Мiсiс Лайднер розмовляла з ним переважно французькою мовою, але зi мною вiн говорив досить непоганою англiйською. Я помiтила, що у нього проникливi, спостережливi очi i вiн постiйно переводив погляд з обличчя на обличчя.

Навпроти мене сидiли ще трое. Мiстер Райтер був товстим бiлявим молодиком в окулярах. Вiн мав досить довге кучеряве волосся i дуже круглi блакитнi очi. Гадаю, колись вiн був чарiвною дитиною, але просто зараз вiд чарiвностi не залишилось анi слiду! Правду кажучи, вiн трохи скидався на порося. Інший юнак був пiдстрижений дуже коротко, майже налисо. Вiн мав трохи довгасте обличчя, дещо кумедне, i надзвичайно гарнi зуби; коли вiн усмiхався, то здавався дiйсно привабливим. Однак говорив вiн рiдко, лише кивав, а коли до нього зверталися, то вiдповiдав лаконiчно. Вiн був американцем, як i мiстер Райтер. Нарештi, за столом сидiла ще й мiсiс Меркадо, утiм, я не змогла ii добре роздивитись, бо щоразу коли я кидала на неi погляд, то завжди помiчала, як вона дивиться на мене такими голодними очима, що мене це бентежило, якщо не сказати бiльше. З ii погляду можна було б вирiшити, що медсестра – така собi дивна тваринка. Нiякого виховання взагалi!

Вона була зовсiм молодою – не старшою за двадцять п’ять рокiв, смаглявою i такою… спокусливою, якщо ви розумiете, про що я. У певному сенсi вона мала досить привабливий вигляд, але в нiй було те, що моя мама називала «темним домiшком». Одягнена вона була в яскравий пуловер, i в той же колiр були пофарбованi ii нiгтi. Вона мала худе, пташине обличчя з великими очима i досить пiдозрiло пiдiбганими губами i загалом справляла враження людини в’iдливоi.

Чай виявився дуже гарним – приемна мiцна сумiш, а не те слабке китайське вариво, яке завжди робила мiсiс Келсi i яке було болючим випробуванням для мене.

До чаю пропонували тости, варення, вiвсяне печиво i маленький пирiг. Мiстер Еммот взявся пiклуватися про мене i постiйно передавав менi цi солодощi. Як завжди мовчазний, вiн, здавалося, негайно помiчав, коли моя тарiлка порожнiла.

Незабаром до нас прибiг мiстер Колман i зайняв мiсце по iнший бiк мiс Джонсон. Складалося враження, що його нiщо не турбуе: вiн теревенив безупинно.

Мiсiс Лайднер зiтхнула один раз i кинула стомлений погляд у його бiк, але це не мало жодного ефекту. Не вгамувався вiн i пiсля того, як мiсiс Меркадо, до якоi вiн здебiльшого i звертався пiд час своеi тиради, повнiстю вiддалася спостерiганню за мною i лише кiлька разiв кинула йому суто формальнi вiдповiдi.

Ми вже закiнчували пити чай, коли з розкопок повернулися доктор Лайднер та мiстер Меркадо.

Доктор Лайднер привiтав мене зi своею звичною привiтнiстю. Я помiтила, як вiн швидко i стривожено глянув на дружину – здаеться, те, що вiн побачив на ii обличчi, його заспокоiло. Потiм вiн сiв з iншого боку столу, а мiстер Меркадо – на вiльне мiсце поруч iз мiсiс Лайднер. То був високий, худий, меланхолiйний чоловiк, значно старший за свою дружину, з блiдо-жовтим обличчям та чудернацькою безформною бородою. Я дуже зрадiла, коли вiн зайшов, бо його дружина лише тодi перестала дивитися на мене i перемкнула увагу на нього, спостерiгаючи за ним з якоюсь тривожною нетерплячiстю, яка менi здалася дуже дивною. Мiстер Меркадо навiть не торкнувся шматка пирога на своiй тарiлцi.

За столом залишалося ще одне вiльне мiсце. Незабаром дверi вiдчинилися, i зайшов ще один чоловiк.

Щойно я побачила Рiчарда Керi, я вiдчула, що вiн, мабуть, один iз найкрасивiших чоловiкiв, яких я доти бачила, – однак водночас я засумнiвалася, чи так воно насправдi. Бо сказати, що чоловiк гарний i в той же час схожий на мерця, ну… це ж явна суперечнiсть, але так воно i було. Вiн являв собою буквальне втiлення вислову «шкiра та кiстки», причому щiльно натягнута шкiра, а кiстки… так, вони були красивi. Тонкi лiнii щелепи, скронi й лоба так чiтко окресленi, що чоловiк скидався на бронзову статую. І на цьому худому засмаглому обличчi сяяли двое найяскравiших i найуважнiших очей, якi я колись бачила. Вiн був шiсть футiв на зрiст, а щодо вiку, то, гадаю, вiн ще не вiдсвяткував сорокалiття.

Доктор Лайднер вiдрекомендував його менi:

– Сестро, це мiстер Керi, наш архiтектор.

Голос у новоприбулого виявився приемним, i вiн розмовляв англiйською, але що саме вiн пробурмотiв – я не розiбрала. Сiв мiстер Керi поруч iз мiсiс Меркадо.

Мiсiс Лайднер зазначила:

– Боюся, що чай трошки охолов, мiстере Керi.

Вiн увiчливо вiдповiв:

– Нiчого, мiсiс Лайднер. Я сам винен, що запiзнився. Але я хотiв спершу закiнчити складати план тих стiн.

– Бажаете варення, мiстере Керi? – пригостила його мiсiс Меркадо.

А мiстер Райтер пiдштовхнув до гостя тарiлку з тостами.

І я згадала слова майора Пеннiмана, який казав: «Гадаю, я найкраще поясню, що саме маю на увазi, коли зазначу, що всi вони занадто ввiчливо передавали одне одному масло».

Так, у цьому було щось дивне…

Вiдтiнок формальностi…

Складалося враження, що я опинилась у компанii незнайомцiв, а не людей, якi добре знали одне одного i були знайомi, як деякi з них, чимало рокiв.




Роздiл шостий. Перший вечiр


Пiсля чаю мiсiс Лайднер провела мене до моеi кiмнати.

Мабуть, зараз найкраща нагода, щоб коротко описати розмiщення кiмнат. Усе дуже просто i зрозумiло, якщо мати пiд рукою план будинку.

Обабiч веранди були дверi, що вели у двi головнi кiмнати. За тими, що праворуч, мiстилася iдальня, де ми пили чай. А за дверима лiворуч було абсолютно iдентичне примiщення (я назвала його вiтальнею), яке використовували як загальну кiмнату, такий собi рiзновид неформального робочого кабiнету. Деякi креслення (крiм, власне, архiтектурних) робили саме там, i туди ж приносили крихкi шматочки керамiки. Через вiтальню можна було потрапити до кiмнати старожитностей, де зберiгалися всi знахiдки з розкопок: на полицях та у скриньках, на великих стелажах i столах. З цiеi кiмнати не було iншого виходу, нiж через вiтальню.

Із кiмнатою старожитностей сусiдила спальня мiсiс Лайднер, але туди можна було потрапити лише крiзь дверi, якi виходили у внутрiшнiй двiр. Там, як i в iнших примiщеннях на пiвденному боцi будинку, було кiлька загратованих вiкон, що виходили на пооранi поля. Пiд прямим кутом до кiмнати дружини прилягала (але без сумiжних дверей) спальня доктора Лайднера. Це була перша з кiмнат на схiднiй сторонi будiвлi. Поруч iз нею i була моя кiмната. Далi йшли кiмнати мiс Джонсон, мiсiс Меркадо i мiстера Меркадо, а за ними – двi так званi ваннi кiмнати.

(Коли я згодом використала це словосполучення у присутностi доктора Райлi, то вiн лишень розсмiявся i сказав, що ванна кiмната – це примiщення, де е ванна, а iнакше це зовсiм не ванна кiмната! Байдуже, коли ви вже звикли до кранiв i належноi сантехнiки, дивно називати «ванними кiмнатами» пару сiней з бляшаними сидячими ванночками у кожнiй з них i каламутною водою, принесеною в бiдонах з-пiд гасу!)

Усю цю сторону будiвлi доктор Лайднер додав до початкового арабського будинку. Спальнi були однаковi: кожна з вiкном i дверима, що виходили у внутрiшнiй двiр. Уздовж пiвнiчноi сторони простягалися креслярська, лабораторiя та два фотопримiщення.

Знов повернiмося до веранди. По iнший бiк вiд неi кiмнати були розмiщенi приблизно так само. Їдальня мала вхiд до кабiнету, де зберiгали теки, робили каталогiзацiю знахiдок i друкували тексти. Кiмнатi мiсiс Лайднер вiдповiдала кiмната отця Лавiньi, якому вiддали найбiльшу спальню. Їi вiн також використовував для розшифрування – якщо так можна сказати – табличок.

У пiвденно-захiдному кутi були сходи, що вели на дах. На захiднiй сторонi спершу йшло кухонне примiщення, а потiм чотири маленькi спальнi, де жили молодики: Керi, Еммот, Райтер та Колман.

У пiвнiчно-захiдному кутi мiстилася фотомайстерня з дверима, що вели до фотолабораторii. Поруч лабораторiя. Потiм iшов единий вхiд у двiр – велика арка, крiзь яку ми в’iхали. Ззовнi були спальнi примiщення для тутешнiх слуг, вартiвня для солдатiв, а також стайня – для коней, на яких пiдвозили воду. Креслярська була розмiщена праворуч вiд арки i займала решту пiвнiчноi сторони.

Я досить докладно описала будинок зараз, тому що не хочу знову повертатися до цього в майбутньому.

Як я вже казала, мiсiс Лайднер особисто показала менi будiвлю i нарештi провела мене в мою спальню. Вона висловила сподiвання, що менi там буде комфортно i що я знайду все необхiдне.

Кiмната була обставлена просто, але гарно: лiжко, комод, умивальник i стiлець.

– Слуги приноситимуть вам гарячу воду перед обiдом i вечерею та, звичайно, вранцi. Якщо забажаете додатково, просто вийдiть на вулицю i поплескайте, а коли пiдiйде слуга, скажiть йому: jib mai’ har[6 - Принеси води (араб.).]. Запам’ятаете?

Я запевнила ii, що зможу, i повторила слова, трохи затинаючись.

– Усе гаразд. Говорiть упевнено, а краще – кричiть. Араби нiчого не зрозумiють, якщо говорити нашим звичайним «англiйським» тоном.

– Цi мови – дивна рiч, – зазначила я. – Дуже незвично, що iх так багато, та ще й таких рiзних.

Мiсiс Лайднер усмiхнулася.

– У Палестинi е церква, в якiй молитва Господня написана рiзними мовами – якщо пам’ять мене не зраджуе, дев’яносто разiв, по одному на кожну мову.

– Ого! – ахнула я. – Тодi я мушу написати про це своiй тiтцi. Їй буде дуже цiкаво.

Мiсiс Лайднер неуважно торкнулася до глечика з тазиком i посунула мильницю на дюйм-два.

– Я сподiваюся, вам тут сподобаеться, – сказала вона, – i ви не надто нудьгуватимете.

– Менi нiколи нудьгувати, – запевнила я ii. – Життя для цього недосить довге.

Вона не вiдповiла, а тiльки й далi торкалась умивального начиння, нiби про щось замислившись.

Раптом я вiдчула на собi пекучий погляд ii темно-фiолетових очей.

– Сестро, що саме вам сказав мiй чоловiк?

Ну, зазвичай я знаю, що вiдповiдати на запитання такого штибу.

– Вiн сказав, що ви трохи розгубленi та втомилися, мiсiс Лайднер, – промовила я швидко. – І що ви просто хотiли, щоб хтось доглядав за вами i брав на себе всi вашi турботи.

Мiсiс Лайднер повiльно i задумливо схилила голову.

– Так, – погодилася вона. – Так, дуже добре.

Їi вiдповiдь прозвучала трохи загадково, але я не волiла розбиратися з таемницями. Натомiсть я продовжила:

– Я сподiваюся, ви дозволите менi допомогти вам з усiма господарськими справами. Не давайте менi байдикувати.

Вона легенько всмiхнулася.

– Дякую, сестро.

Потiм вона сiла на лiжко i, на мiй подив, почала досить детально розпитувати мене. Я кажу «на мiй подив», бо, вiдколи вперше глянула на неi, я вiдчувала впевненiсть, що мiсiс Лайднер – ледi. А ледi, з мого досвiду, дуже рiдко проявляе цiкавiсть до чужого життя.

Але здавалося, мiсiс Лайднер прагнула дiзнатися про мене все, що тiльки можна. Де я проходила стажування i як давно це було. Що привело мене на Схiд. Як сталося, що доктор Райлi порекомендував мене. Вона навiть запитала мене, чи була я коли-небудь в Америцi або мала там знайомих чи родичiв. Кiлька запитань, якi вона поставила менi, в той час здавалися абсолютно безглуздими, але згодом я зрозумiла, чому вони пролунали з ii вуст.

Раптово ii поведiнка змiнилася. Вона всмiхнулася теплою сонячною усмiшкою i солодко та лагiдно повiдомила, що дуже рада моему приiзду, бо впевнена, що я стану для неi втiхою.

Мiсiс Лайднер встала з лiжка i промовила:

– Чи хотiли б ви пiднятися на дах i побачити захiд сонця? Зазвичай у цей час це дуже приемне видовище.

Я охоче погодилася.

Коли ми вийшли з кiмнати, вона запитала:

– Чи багато було людей у потягу з Багдада? Були якiсь чоловiки?

Я вiдповiла, що нiкого особливого не помiтила. Напередоднi ввечерi у вагонi-ресторанi було двое французiв. І ще трое чоловiкiв, з чиеi розмови я зрозумiла, що вони мали якийсь стосунок до трубопроводу.

Вона кивнула, i з ii легень вирвався ледь чутний звук. Менi здалося, мiсiс Лайднер зiтхнула з полегшенням.

Ми пiднялися на дах разом.

Там ми зустрiли мiсiс Меркадо (вона сидiла на парапетi), а також доктора Лайднера, який схилився над рядами камiння i черепкiв. Серед них були якiсь кам’янi штуки, якi вiн назвав ручними млинами, товкачi, долота й кам’янi сокири, а ще безлiч уламкiв гончарних виробiв iз химерними вiзерунками; я нiколи не бачила стiльки одразу.

– Пiдходьте сюди, – покликала нас мiсiс Меркадо. – Хiба ж це не красиво?

Захiд сонця i справдi був прекрасний. Ближче до горизонту виднiлася Гасанiя – пiдсвiчена сонцем, вона наче зiйшла з казки, а рiчка Тигр, що текла мiж широких берегiв, скидалася на мiраж.

– Хiба не прекрасно, Ерiку? – спитала мiсiс Лайднер.

Доктор пiдвiв вiдсторонений погляд, неуважно пробурмотiв: «Прекрасно, чудово» – i продовжив сортувати черепки.

Мiсiс Лайднер усмiхнулась i промовила:

– Археологи дивляться лише на те, що лежить пiд iхнiми ногами. Небо та небеса для них не iснують.

Мiсiс Меркадо захихотiла.

– О, вони такi дивнi, i ви про це дуже скоро дiзнаетесь, сестро, – сказала вона.

Вона помовчала i додала:

– Ми всi такi радi, що ви до нас приiхали. Ми так сильно непокоiлися через шановну мiсiс Лайднер, чи не так, Луiзо?

– Невже? – З голосу мiсiс Лайднер було зрозумiло, що вона в це не вiрить.

– О, так. Їй справдi було дуже погано, сестро. Рiзнi тривоги та перепади настрою. Ви знаете, коли менi кажуть про когось: «Це просто нерви», я завжди говорю: але що може бути гiрше? Нерви – це серцевина i центр людського буття, чи не так?

«Лицемiрка», – подумала я собi.

Мiсiс Лайднер сухо вiдповiла:

– Що ж, вам бiльше не доведеться непокоiтися за мене, Марiе. Мною тепер опiкуватиметься медсестра.

– Так, звичайно, – радо погодилась я.

– Я впевнена, тепер усе змiниться, – пiдтримала нас мiсiс Меркадо. – Ми всi вiдчували, що iй слiд звернутися до лiкаря або хоч щось зробити. Їi нерви справдi були розхитанi, чи не так, люба Луiзо?

– Настiльки, що я, здаеться, дiяла на нерви вам, – вiдповiла та. – Ми можемо поговорити про щось цiкавiше, нiж моi жалюгiднi нездужання?

Тодi я зрозумiла, що мiсiс Лайднер належить до тих жiнок, якi легко створюють собi ворогiв. В ii крижаному тонi лунала грубiсть (не те що я б засуджувала ii за це), вiд якоi жовтуватi щоки мiсiс Меркадо аж почервонiли. Вона щось пробурмотiла, але мiсiс Лайднер пiдвелась i приедналася до свого чоловiка на iншому краю даху. Думаю, вiн i не помiтив ii появи, аж доки вона поклала руку йому на плече. Лише тодi вiн швидко звiв до неi очi. На його обличчi вiдобразилася любов i якесь палке запитання.

Мiсiс Лайднер нiжно кивнула. Незабаром, рука в руцi, вони подалися до дальнього парапету i нарештi разом спустилися сходами.

– Вiн вiдданий iй, чи не так? – сказала мiсiс Меркадо.

– Так, – погодилась я. – Це дуже приемно бачити.

Вона глянула на мене якось скоса – ii погляд був дивним, у ньому свiтилося нетерпiння.

– Як ви вважаете, що з нею насправдi не так, сестро? – запитала вона, трохи стишивши голос.

– Не думаю, що це щось серйозне, – весело вiдказала я. – Гадаю, вона трохи виснажена.

Мiсiс Меркадо досi свердлила мене очима – як тодi, за чаем. Раптом вона запитала:

– Ви доглядаете психiчно хворих?

– О Боже, нi! – скрикнула я. – Що вас змусило про це подумати?

Вона трохи помовчала, а потiм сказала:

– А вам вiдомо, як дивно вона поводиться останнiм часом? Доктор Лайднер розповiв вам про це?

Я не плiткую про роботу. З iншого боку, з мого досвiду, вiд родичiв часто дуже важко отримати достовiрну iнформацiю. А поки ви не знаете правди, то змушенi працювати в темрявi i користi з вас небагато. Звичайно, коли з пацiентом працюе лiкар, тодi все iнакше. Вiн повiдомляе вам усе, що ви маете знати. Але цього разу лiкаря не було. Доктора Райлi нiколи не залучали як спецiалiста. І в глибинi душi я не була впевнена, що доктор Лайднер розповiв менi все, що знав. Часто iнстинкт пiдказуе чоловiкам бути стриманими, i, треба визнати, це додае iм честi. Утiм, якби я знала бiльше, то краще розумiла б, якого курсу триматися. Мiсiс Меркадо (про яку я подумки зробила собi зарубку як про маленьку злостиву кицьку) явно бажала поплiткувати. І вiдверто кажучи, я хотiла почути, що вона мае сказати, – хотiла i як людина, i як професiонал. Якщо вам так легше, можете вважати, що менi просто було цiкаво.

І я сказала:

– Я так розумiю, мiсiс Лайднер останнiм часом не зовсiм нормально поводилася?

На це мiсiс Меркадо неприемно розсмiялася.

– Нормально? Маю вам сказати, що нi. Вона лякала нас до смертi. Розповiла, що однiеi ночi в ii вiкно постукали пальцi. Потiм з’явилася долоня без руки. А далi показалося жовте обличчя, притиснене до шибки, але коли вона кинулася до вiкна, усе зникло. Ну, ви ж розумiете, для всiх нас це трохи моторошно.

– Можливо, хтось над нею пожартував, – припустила я.

– О нi, вона все це просто вигадала. А три днi тому пiд час вечерi майже за милю звiдси, у селi, хтось почав стрiляти. То вона як пiдскочить та як заверещить – це нас всiх дуже злякало. А доктор Лайднер кинувся до неi й поводився дуже смiховинно. «Це нiчого, мила, це дурницi», – повторював. Знаете, сестро, я думаю, чоловiки iнодi насправдi заохочують жiнок у цих iстеричних вигадках. Шкода, бо це погано. Не слiд заохочувати галюцинацii.

– Звiсно, якщо це справдi галюцинацii, – сухо уточнила я.

– А що ще це може бути?

Я не вiдповiла, бо не знала, що й сказати. Справа ставала дуже дивною. Тобто досить природно, коли людина в нервовому станi так реагуе на пострiли та крики. Але ця iсторiя про примарне обличчя i долоню без руки… це вже щось iнше. Я вирiшила, що тут можливе одне з двох: або мiсiс Лайднер вигадала цю iсторiю (як дитина, що робить спектакль, розповiдаючи брехню про щось, чого насправдi не сталося, щоби привернути до себе увагу), або ж це чийсь навмисний дурний жарт, як я припустила ранiше. Я мiркувала собi, що такий жарт може здаватися дуже смiшним i вдалим для людини молодоi, не надто чутливоi – як-от, наприклад, для мiстера Колмана. Пiсля цього я вирiшила пильно стежити за ним. Дурнi жарти можуть спричинити у нервових пацiентiв справжне божевiлля.

Мiсiс Меркадо косо глянула на мене:

– Вона здаеться дуже романтичною натурою, сестро, ви так не вважаете? Це та категорiя жiнок, з якими завжди трапляються цiкавi речi.

– І багато з нею трапилось? – уточнила я.

– Ну, ii перший чоловiк загинув на вiйнi, коли iй було лише двадцять. Я думаю, це дуже зворушлива i романтична iсторiя, а ви?

– Завжди е хтось, хто приймае калюжу за озеро, – сухо сказала я.

– О, сестро! Яке дивовижне спостереження!

І воно вiдповiдае дiйсностi. Я вiд стiлькох жiнок чула: «Ох, якби лишень Дональд – або Артур – або, вставте будь-яке iм’я, – був живий!» І я iнодi думаю, що якби воно так i сталося, то вiн, найiмовiрнiше, виявився б товстим, приземленим, запальним чоловiком середнього вiку.

Темнiло, i я запропонувала спуститися. Мiсiс Меркадо погодилась i запитала, чи не бажаю я побачити лабораторiю.

– Мiй чоловiк зараз там, працюе.

Я вiдповiла, що охоче сходжу туди, i ми пiшли. Свiтло в примiщенi горiло, але нiкого там не було. Мiсiс Меркадо показала менi деякi прилади i мiднi прикраси, з якими працювали археологи, а також кiстки, покритi воском.

– І куди подiвся Джозеф? – дивувалася мiсiс Меркадо.

Вона зазирнула до креслярськоi, де працював Керi. Коли ми ввiйшли, вiн навiть не подивився на нас, i мене вразив вираз надзвичайноi напруженостi на його обличчi. У мене одразу сяйнула думка: «Цей чоловiк ледве стримуеться. Ще трохи, i вiн зiрветься». І я згадала, що хтось менi вже казав про його напруженiсть.

Коли ми виходили, я повернула голову i кинула на нього останнiй погляд. Вiн схилився над аркушем паперу, мiцно стиснувши губи, i туго натягнута на кiстках шкiра знову, але цього разу ще сильнiше, нагадала менi «голову мерця». Можливо, це було марення, але я подумала, що вiн схожий на старовинного лицаря, який збираеться в бiй i знае, що загине.

І знову я вiдчула його привабливiсть – таку надзвичайну i таку незбагненну.

Мiстера Меркадо ми знайшли у вiтальнi. Вiн пояснював мiсiс Лайднер деталi якогось нового робочого методу. Вона сидiла на дерев’яному стiльцi з прямою спинкою, вишиваючи квiти нитками з тонкого шовку, i мене знову вразив ii дивний, тендiтний, неземний вигляд. Вона здавалася радше казковою iстотою, нiж людиною з плотi та кровi.

Мiсiс Меркадо заговорила своiм високим i пронизливим голосом:

– А, ось ти де, Джозефе. Ми думали, що знайдемо тебе у лабораторii.

Вiн аж пiдскочив, i вигляд у нього був збентежений i розгублений, нiби поява дружини зруйнувала магiчне закляття. Затинаючись, вiн пробелькотiв:

– Я… я маю iти. Я саме… саме…

Вiн не закiнчив фразу, а просто розвернувся до дверей.

Мiсiс Лайднер промовила своiм м’яким тягучим голосом:

– Ви повиннi розповiсти менi все до кiнця, iншим разом. Це було дуже цiкаво.

Вона звела на нас очi, досить мило, хоч i вiдсторонено, усмiхнулась i знову схилилася над вишивкою.

За хвилину-двi вона сказала:

– Сестро, там е книжки. На будь-який смак. Оберiть собi й сiдайте.

Я пiдiйшла до книжковоi полицi. Мiсiс Меркадо затрималася на кiлька хвилин, а потiм рiзко розвернулась i вийшла. Коли вона проходила повз мене, я побачила ii обличчя, i воно менi не сподобалося. Здавалося, вона аж шаленiе вiд лютi.

Мимоволi я згадала деякi речi щодо мiсiс Лайднер, на якi менi натякала мiсiс Келсi. Не хотiлося вiрити в iхню правдивiсть, бо мiсiс Лайднер менi подобалась, але я однаково замислилася, чи не може бути у словах мiсiс Келсi дещицi iстини.

Я не вважала, що мiсiс Лайднер сама в усьому винна, але факт залишався фактом: анi незугарна мiс Джонсон, анi ця посередня мала злючка мiсiс Меркадо не могли з нею зрiвнятися нi у шармi, нi у привабливостi. Адже чоловiки залишаються чоловiками, хай де вони е. Завдяки своiй професii я швидко навчилася це помiчати.

Меркадо, звiсно, був для мiсiс Лайднер порожнiм мiсцем, i я не вважаю, що ii дiйсно турбували його почуття, а от його дружину вони турбували. Якщо я не помиляюся, вона була не прихильна до мiсiс Лайднер i, якби могла, одразу насолила б iй.

Я подивилася на мiсiс Лайднер, що сидiла на стiльцi й вишивала своi гарнi квiти – така далека i така вiдсторонена. Я вiдчувала, що повинна попередити ii. Я гадала, що, можливо, вона не знае, наскiльки дурними, необгрунтованими та жорстокими можуть бути ревнощi та ненависть i як мало потрiбно, щоб вони спалахнули.

І тодi я сказала собi: «Емi Лезерен, ти iдiотка. Мiсiс Лайднер не дурна. Їй близько сорока, якщо вже не стукнуло, i вона, певно, знае про життя все».

Але я вiдчувала, що все-таки, можливо, вона не знае.

Вона мала такий дивний та незайманий вигляд.

Менi стало цiкаво, яким було ii життя. Я знала, що вона вийшла замiж за доктора Лайднера лише два роки тому. А за словами мiсiс Меркадо, ii перший чоловiк помер десь п’ятнадцять рокiв тому.

Я пiдiйшла i сiла бiля неi з книжкою, але незабаром пiшла мити руки перед вечерею. Страва була справдi смачною – подали вiдмiнне карi. Усi полягали спати рано, i я цьому зрадiла, бо дуже втомилася.

Доктор Лайднер провiв мене у кiмнату, щоб перевiрити, чи в мене е все необхiдне.

Вiн тепло потиснув менi руку i гаряче запевнив мене:

– Ви iй подобаетесь, сестро. Ви одразу змогли схилити ii до себе. Я такий радий. Вiдчуваю, тепер усе буде добре.

Його завзяття було майже як у малого хлопчика.

Я також вiдчувала, що подобаюся мiсiс Лайднер, i була цим задоволена.

Але я не надто подiляла його оптимiзм. Я вiдчувала, що в цiй iсторii е щось бiльше, нiж вiдомо навiть йому.

Так, було щось – але я не могла вхопити, що саме. Утiм, воно висiло в повiтрi.

Лiжко в мене було зручне, але я не спала. Занадто багато мiркувала.

Я постiйно прокручувала в думках слова з вiрша Джона Кiтса, якi менi довелося вчити у дитинствi. Я намагалася пригадати весь вiрш, але постiйно припускалася помилок, i це мене дратувало. Я завжди ненавидiла цей вiрш – гадаю, тому, що менi довелося його вчити, хоча я цього не бажала. Але чомусь коли я прокинулася в темрявi, то вперше побачила в його рядках якусь красу.

«Нещасний, чом ти помарнiв, / Чом – як там далi? – день у день блукаеш сам?»[7 - Пер. В. Мисика.] Я вперше уявила собi обличчя лицаря, це було обличчя мiстера Керi – похмуре, напружене, бронзове обличчя, як у декого з тих бiдних юнакiв, що iх я бачила дiвчинкою, пiд час вiйни… i менi стало шкода його… а потiм я знову заснула i побачила, що La Belle Dame Sans Merci[8 - Героiня однойменноi балади Джона Кiтса, фея, яка поглядом i спiвом звабила лицаря i прирекла його на смерть.] – це мiсiс Лайднер, i вона нахилилась убiк, сидячи на конi й тримаючи в руках вишивку з квiтами, – i раптом кiнь спiткнувся, i скрiзь лежали шматочки кiсток, покритi воском. А далi я прокинулася, вся покрита гусячою шкiрою, затремтiла i сказала собi, що пiсля карi на нiч менi завжди сняться кошмари.




Роздiл сьомий. Людина бiля вiкна


Гадаю, я краще одразу поясню: у цiй iсторii не буде жодного мiсцевого колориту. Я нiчого не знаю про археологiю i не думаю, що хочу дiзнатися. Морочитися з людьми, якi давно померли, та ще й у мiсцях, про якi всi забули, – ця праця для мене позбавлена сенсу. Мiстер Керi казав менi, що я не маю археологiчного хисту, i, напевно, вiн мав цiлковиту рацiю.

Першого ж ранку пiсля мого приiзду мiстер Керi запитав, чи хотiла б я завiтати до палацу, який вiн… планував, як вiн висловився. Хоча я не можу зрозумiти, як можна планувати те, що трапилося так давно! Ну, я сказала, що охоче прийму його запрошення, i, правду кажучи, я з нетерпiнням чекала на екскурсiю. Адже виявилося, що цьому палацу майже три тисячi рокiв. Менi було цiкаво, якi палаци зводили в тi часи i чи подiбнi вони до фотографiй з розкопок гробницi Тутанхамона. Але зрештою – i в це складно повiрити – я не побачила геть нiчого, крiм багнюки! Бруднi стiни з мулу заввишки десь iз кiлька футiв – от i все, що менi показали. Мiстер Керi провiв мене туди i розповiдав у подробицях, яке чудове це було подвiр’я i який вигляд мали деякi покоi, тут i на верхньому поверсi, i безлiч iнших кiмнат, що виходили на центральний двiр. А я тiльки й могла подумки повторювати: «Але звiдки вiн усе це знае?» Хоча, звичайно, я занадто ввiчлива, щоб дiйсно таке спитати. І я можу вам зiзнатися, що я була така розчарована! Цi розкопки для мене здавалися не чим iншим, як багнюкою: анi мармуру, анi золота, анi чогось красивого – та з будинку моеi тiтки у Крiклвудi вийшла б значно приголомшливiша руiна! А тi древнi ассирiйцi, або хто вони там були, ще називали себе царями! Показавши менi стародавнiй «палац», мiстер Керi передав мене отцевi Лавiньi, i той показав менi решту кургану. Я трохи побоювалась отця Лавiньi, який був iноземним ченцем i мав такий глибокий голос i все таке, – але вiн виявився дуже доброю людиною, хоча i трохи вiдстороненою. Інодi я вiдчувала, що для нього все це було не набагато реальнiшим, анiж для мене.

Пiзнiше мiсiс Лайднер пояснила менi байдужiсть отця до розкопок. Вона сказала, що його цiкавили лише, як вона iх називала, «писемнi документи». Вони, цi чудернацькi люди, писали все на глинi, наносячи на неi язичницькi символи, але досить зрозумiло. Збереглися навiть шкiльнi таблички: вони мiстили настанови вчителя на однiй сторонi й вiдповiдь учня на зворотi. Зiзнаюся, це мене бiльше зацiкавило: якось це бiльш по-людськи – коли ви розумiете, про що я. Отець Лавiньi обiйшов зi мною розкопки i показав менi, де стояли храми, де – палаци, а де – приватнi будинки, а також привiв мене на мiсце, яке, за його словами, було раннiм аккадським кладовищем. Вiн розмовляв у дивний, уривчастий спосiб – просто кидав шматок iнформацii, а потiм перестрибував до iншоi теми.

Вiн сказав:

– Дивно, що ви сюди приiхали. Що, мiсiс Лайднер дiйсно хвора?

– Не зовсiм хвора, – обережно вiдповiла я.

Вiн продовжив:

– Вона дивна жiнка. І, думаю, небезпечна.

– Що ви маете на увазi? – здивувалась я. – Небезпечна? У чому вона небезпечна?

Вiн задумливо похитав головою.

– Гадаю, вона безжальна, – мовив вiн. – Так, я думаю, вона може бути абсолютно безжальною.

– Вибачте менi, будь ласка, – обурилась я, – але я вважаю, ви говорите дурницi.

Вiн похитав головою i заперечив:

– Ви не знаете жiнок так, як iх знаю я.

Я подумала, що це просто смiшно – почути таке вiд ченця. Так, звичайно, я припускаю, що вiн, можливо, чув багато чого у сповiдях. Утiм, його заява спантеличила мене, бо я не була впевнена, чи можуть ченцi сповiдувати, чи це лише обов’язок священикiв. Я вважала його ченцем через довгу вовняну рясу – якою вiн пiдмiтав бруд, – а також через чотки i все таке!

– Так, вона може бути нещадною, – вiв далi отець Лавiньi. – Я в цьому абсолютно впевнений. А втiм, хоча вона така жорстка – як камiнь, як мармур, – усе-таки вона боiться. Але чого саме?

А це, подумала я, волiли б знати ми всi!

Принаймнi, можливо, знав ii чоловiк, але навряд чи хтось iще.

Раптом отець Лавiньi подивився на мене своiми пронизливими, темними очима.

– Тут дивно? На вашу думку, щось тут не так? Чи все цiлком природно?

– Не цiлком природно, – подумавши, визнала я. – Жити тут досить приемно, якщо говорити про побутовi речi, але вiдчуття не дуже комфортнi.

– Менi також тут не затишно. Я гадаю, – його iноземний акцент раптом став помiтнiший, – що щось назрiвае. Доктор Лайднер теж сам на себе не схожий. Його також щось непокоiть.

– Здоров’я його дружини?

– Мабуть, так. Але е щось бiльше. Існуе… як менi це сказати… тривожнiсть.

І так воно й було: я теж вiдчувала тривожнiсть.

На той момент наша бесiда закiнчилася, бо до нас пiдiйшов доктор Лайднер. Вiн показав менi могилу дитини, яку археологи щойно розкопали. Вона мала досить жалюгiдний вигляд: маленькi кiстки, горщик або два, i трохи маленьких крупинок, якi, за словами доктора Лайднера, були намистом iз бiсеру.

Розсмiятися мене змусили робiтники. Я нiколи не бачила такоi кiлькостi опудал: усi в довгих спiдницях i ганчiр’i, а голови у них були перев’язанi так, нiби у них болiли зуби. І щоразу, коли вони ходили сюди-туди, несучи кошики з землею, вони починали спiвати – принаймнi, я гадаю, це мав бути спiв – дивний монотонний спiв, який лунав знову i знову. Я помiтила, що у бiльшостi очi були у жахливому станi: усi вкритi видiленнями, а один чи два робiтники взагалi здалися менi напiвслiпими. Я саме думала про те, якi ж вони жалюгiднi, коли раптом доктор Лайднер сказав: «Досить привабливi чоловiки, чи не так?» І я подумала – в якому дивному свiтi ми живемо i як двi рiзнi людини можуть бачити в тому самому абсолютно рiзнi речi. Я це не дуже добре висловила, але ви можете здогадатися, що я мала на увазi.

За деякий час доктор Лайднер сказав, що збираеться повернутися додому на ранкову чашку чаю. Тож ми з ним пiшли назад, i вiн розповiв менi деякi речi про розкопки. Завдяки його поясненням я змiнила свою точку зору. Я начебто почала бачити: як усе було ранiше – усi цi вулицi та будинки, i вiн показав менi печi, де колись пекли хлiб, i сказав, що араби й нинi використовують такi ж.

Коли ми повернулися до будинку, мiсiс Лайднер уже встала з лiжка. Сьогоднi вона мала кращий вигляд, не здавалася такою худою та втомленою. Чай принесли майже одразу, i доктор Лайднер розповiв iй про те, що вiн знайшов уранцi на розкопках. Потiм повернувся до роботи, а мiсiс Лайднер запитала мене, чи не хотiла б я побачити деякi знахiдки, якi вони встигли зiбрати на той момент. Звичайно, я сказала «так», i вона повела мене у кiмнату старожитностей. Навколо лежало багато речей, i менi здалося, що це все здебiльшого розбитi горщики, або ж тi, якi були або зiбранi пiд реставрацiю, або вже склеенi. Я тодi подумала, що все це можна просто викинути.

– Боже, Боже, – зiтхнула я, – шкода, що всi вони такi побитi, чи не так? Чи справдi iх варто зберiгати?

Мiсiс Лайднер легенько всмiхнулась i сказала:

– Тiльки Ерiковi цього не кажiть. Горщики цiкавлять його бiльше, нiж будь-що на свiтi, деякi з них – це найдавнiшi речi, якi ми маемо, i, можливо, iм аж сiм тисяч рокiв.

І вона пояснила менi, що деякi уламки знайшли у дуже глибокому розрiзi основи пагорба i що тисячi рокiв тому iх розбили i зашарували бiтумом – отже, ще тодi люди цiнували своi речi так само, як i в нашi днi.

– А зараз, – продовжила вона, – я покажу вам щось бiльш захопливе.

І вона зняла з полицi коробку i показала менi розкiшний золотий кинджал з темно-синiм камiнням у рукiв’i.

Я аж скрикнула вiд захвату.

Мiсiс Лайднер розсмiялася.

– Так, золото всiм подобаеться! За винятком мого чоловiка.

– А чому доктор Лайднер його не любить?

– Ну, по-перше, воно дорого коштуе. Ми повиннi заплатити робiтникам, якi його знайшли, стiльки ж, скiльки важить золото у знахiдцi.

– Боже милостивий! – вигукнула я. – Але чому так?

– О, так заведено. Ми таким чином запобiгаемо крадiжкам. Розумiете, якби вони його вкрали, то дивилися б на нього не як на археологiчну цiннiсть, а як на предмет з дорогоцiнних металiв. Тому вони його розплавили б. Тож ми заохочуемо iх бути чесними.

Вона зняла ще один пiднос i показала менi справдi красиву золоту чашу з вибитими на нiй баранячими головами.

Я знову скрикнула.

– Розкiшна, чи не так? Вона зберiгалась у могилi правителя. Ми натрапляли й на iншi царськi могили, але бiльшiсть iз них були пограбованi. Ця чаша – наша найдорожча знахiдка. Вона – одна з найчудовiших старожитностей з-помiж усiх знайдених. Перiод раннього Аккаду. Унiкальна рiч.

Раптом, насупившись, мiсiс Лайднер пiднесла чашу до очей i обережно пошкребла ii нiгтем.

– Як незвично! На нiй насправдi вiск. Хтось, мабуть, був тут зi свiчкою.

Вона вiдiрвала маленьку лусочку i повернула чашу на мiсце.

Пiсля цього вона показала менi кiлька химерних маленьких теракотових статуеток – але бiльшiсть iз них вразили мене своею непристойнiстю. Ох i бруднi ж думки були у цих давнiх людей, маю сказати!

Коли ми повернулися на веранду, там сидiла мiсiс Меркадо i лакувала нiгтi. Вона тримала iх перед собою, захоплюючись ефектом. Я подумала собi, що нiчого огиднiшого за цей оранжево-червоний колiр навiть уявити не можна.

Мiсiс Лайднер принесла з собою з кiмнати старожитностей дуже тендiтне маленьке блюдце, розбите на кiлька шматочкiв, i зараз вона почала збирати iх докупи. Я спостерiгала за нею хвилину чи двi, а потiм запитала, чи можу я допомогти.

– О, так, тут ще е багато!

Вона принесла велику кiлькiсть розбитих гончарних виробiв, i ми почали працювати. Незабаром я захопилася процесом, i вона похвалила моi здiбностi. Гадаю, у бiльшостi медсестер спритнi пальцi.

– Якi всi зайнятi, – фиркнула мiсiс Меркадо. – Тепер я почуваюся такою жахливою ледаркою. Звiсно, я i е ледарка.

– Чом би й не поледарювати, якщо вам це так подобаеться? – промовила мiсiс Лайднер на диво байдужим тоном.

О дванадцятiй ми обiдали. Згодом доктор Лайднер та мiстер Меркадо почали чистити глиняний посуд, наливаючи на нього розчин соляноi кислоти. Один iз горщикiв виявився чудового сливового кольору, а на iншому з’явився вiзерунок бичачих рогiв. Я нiби побачила фокус: увесь сухий бруд, який не можна прибрати за допомогою навiть дуже ретельного миття, спiнився i випарився.

Мiстер Керi та мiстер Колман повернулися до розкопок, а мiстер Райтер пiшов у фотомайстерню.

– Що ти робитимеш, Луiзо? – запитав доктор Лайднер у своеi дружини. – Може, поспиш трохи?

Я зрозумiла, що мiсiс Лайднер зазвичай вiдпочивае пiсля обiду.

– Я полежу близько години. А потiм, можливо, пiду прогулятися.

– Добре. Медсестра пiде з тобою, чи не так?

– Звичайно, – кивнула я.

– Нi, нi, – раптом заперечила мiсiс Лайднер, – менi подобаеться гуляти наодинцi. Сестра не повинна нескiнченно чергувати бiля мене, не випускаючи з очей.

– Але я б хотiла пройтись, – наполягала я.

– Нi, справдi, я бажаю, щоб ви залишилися тут. – Вона вимовила це твердо, майже беззаперечно. – Менi потрiбно iнодi залишатися на самотi. Справдi потрiбно.

Я, звичайно, не наполягала. Але коли i собi пiшла трошки подрiмати, то вельми дивувалася, що мiсiс Лайднер, з ii лякливiстю, так несамовито бажае ходити без будь-якого супроводу.

Коли о пiв на третю я вийшла зi своеi кiмнати, надворi нiкого не було, крiм маленького слуги з великою мiдною ванною, який мив гончарнi вироби, та мiстера Еммота, який сортував i розкладав iх. Коли я рушила до них, крiзь арку ввiйшла мiсiс Лайднер. Вона здавалася жвавiшою, нiж досi. Їi очi блищали, i вона мала бадьорий i майже веселий вигляд.

Доктор Лайднер вийшов iз лабораторii й пiдiйшов до дружини, щоб показати великий тарiль з бичачими рогами.

– Доiсторичнi рiвнi надзвичайно плiднi, – повiдомив вiн. – Цей сезон неймовiрно гарний. Знайти цю гробницю на самому початку робiт – справжня вдача. Єдина людина, яка може скаржитися, – це отець Лавiньi. Досi ми майже не знаходили табличок.

– Вiн, здаеться, не дуже багато працював iз тими, що у нас е, – сухо зауважила мiсiс Лайднер. – Можливо, Лавiньi – чудовий епiграфiст, але надзвичайно ледачий. Вiн проводить увесь свiй час пiсля обiду в лiжку.

– Так, ми сумуемо за Бердом, – погодився з нею доктор Лайднер. – А цей чоловiк мене трохи вражае своею неортодоксальнiстю, хоча, звичайно, не менi судити. Але один чи два його переклади щонайменше здивували мене. Я просто не можу повiрити, наприклад, що вiн мае рацiю стосовно того напису на цеглi, але, мабуть, вiн щось знае…

Пiсля чаю мiсiс Лайднер запитала мене, чи хотiла б я прогулятися з нею до рiчки. Я подумала, що, можливо, вона боiться, що образила мене, вiдмовившись вiд мого супроводу пiсля обiду.

Я хотiла, щоб вона зрозумiла: я не така чутлива, – тому одразу погодилася.

Це був прекрасний вечiр. Стежка вела мiж полями ячменю, а потiм повз квiтучi фруктовi дерева. Нарештi ми пiдiйшли до краю Тигру. Одразу ж лiворуч вiд нас виник пагорб на мiсцi стародавнього поселення; робiтники спiвали свою дивну монотонну пiсню. Трохи праворуч я побачила велике водяне колесо, яке видавало дивний звук, схожий на стогiн. Спочатку цей звук неабияк нервував мене, але згодом вiн менi навiть сподобався i почав справляти на мене дивовижний заспокiйливий ефект. За водяним колесом стояло село, де мешкала основна частина робiтникiв, що приходили до нас.

– Тут красиво, чи не так? – зазначила мiсiс Лайднер.

– Тут дуже спокiйно, – вiдповiла я. – Дивне вiдчуття – що я так далеко звiдусiль.

– Далеко звiдусiль, – повторила мiсiс Лайднер. – Так. Тут принаймнi можна сподiватися на безпеку.

Я рiзко поглянула на неi, але зрозумiла: вона говорила бiльше до себе, нiж до мене, i, найiмовiрнiше, вона не усвiдомлювала, що ii слова пролунали як одкровення.

Ми подалися назад, до будинку.

Раптом мiсiс Лайднер так сильно схопила мене за руку, що я ледь не скрикнула.

– Хто це, сестро? І що вiн робить?

На певнiй вiдстанi попереду нас, саме там, де стежка пролягала бiля будинку експедицii, стояв чоловiк. На ньому був европейський одяг, i, здавалося, вiн стоiть навшпиньках i намагаеться зазирнути у вiкно.

Ми не зводили з нього очей. Раптом вiн озирнувся, побачив, що ми за ним спостерiгаемо, i одразу ж пiшов у наш бiк. Мiсiс Лайднер ще сильнiше стиснула мою руку.

– Сестро, – прошепотiла вона. – Сестро…

– Усе гаразд, люба, усе гаразд, – заспокiйливо промовила я.

Чоловiк зрiвнявся з нами i пройшов повз. Вiн був iракцем, i щойно мiсiс Лайднер побачила його зблизька, вона з полегшенням зiтхнула.

– Вiн лише мiсцевий, – сказала вона.

Ми пiшли собi далi. Проходячи повз будинок, я поглянула на вiкна. Вони були не лише загратованi, а й перебували занадто високо вiд землi, щоб можна було зазирнути в примiщення: рiвень землi тут був нижчий, нiж усерединi двору.

– Мабуть, вiн зробив це зi звичайноi цiкавостi, – припустила я.

Мiсiс Лайднер кивнула.

– Усе так. Але я на хвилину подумала…

Вона замовкла.

Я думала про себе: «Ви подумали – про що? Ось що я хотiла б знати. Про що ви думали?»

Але тепер я вже знала точно: мiсiс Лайднер боiться певноi людини з плотi й кровi.




Роздiл восьмий. Нiчна тривога


Трохи важко визначити точно, якi подii слiд виокремити з того, що трапилося за тиждень, вiдколи я прибула до Тель-Ярiмджi.

Озираючись на той час i виходячи з моiх теперiшнiх знань, я бачу безлiч маленьких ознак та прикмет, до яких я тодi була зовсiм слiпою.

Однак, бажаючи розповiсти iсторiю належним чином, я думаю, менi слiд спробувати вiдновити той стан, в якому я тодi перебувала, – спантеличеноi, стривоженоi жiнки, сповненоi пiдозр, що щось не так, i цi пiдозри мiцнiшали кожного дня.

Бо в одному я не сумнiвалася: дивне вiдчуття напруження i скутостi – не вигадка. Воно вiдповiдало дiйсностi. Навiть нечутливий Бiлл Колман одного разу зазначив:

– Це мiсце змушуе мене нервуватися, – почула я його скарги. – Вони завжди такi похмурi?

Вiн звертався до Девiда Еммота, iншого помiчника. Мiстер Еммот менi радше подобався: я була впевнена, що його мовчазнiсть не е ознакою недружностi. У ньому вiдчувалося щось непохитне i заспокiйливе у цiй атмосферi загальноi непевностi, коли нiхто не знав, що саме вiдчували чи думали iншi.

– Так, – сказав вiн у вiдповiдь мiстеровi Колману. – Цього разу все не так, як торiк.

Але бiльше на цю тему вiн нiчого не додав i взагалi не говорив бiльше.

– Я не можу зрозумiти, що ви, власне кажучи, маете на увазi, – роздратовано буркнув мiстер Колман.

Еммот знизав плечима, але не вiдповiв.

У мене сталася досить пiзнавальна розмова з мiс Джонсон. Ця жiнка менi дуже сподобалась: вона здалася менi обдарованою, практичною та розумною людиною. До того ж менi впало в око ii вiдверте поклонiння таланту доктора Лайднера.

Користуючись нагодою, вона розповiла менi iсторiю його життя з юних днiв. Вона знала кожне мiсце, де вiн проводив розкопки, i результати цих розкопок. Я майже наважуся присягнути, що мiс Джонсон могла процитувати кожну лекцiю, яку вiн коли-небудь читав, бо вважала його, як вона менi зiзналася, найкращим з нинi живих археологiв.

– І водночас вiн такий простий. Такий… не сьогосвiтнiй. Йому зовсiм не властива зарозумiлiсть. Тiльки справдi чудова людина може бути такою простою.

– Досить точно пiдмiчено, – погодилась я. – Великим людям не потрiбно пiдкреслювати свою значущiсть.

– І вiн такий безтурботний… я не можу передати вам, як весело ми проводили час у першi роки, коли приiздили сюди, – вiн, Рiчард Керi та я. Ми були такою щасливою компанiею. Звичайно, Рiчард Керi працював iз ним до цього, у Палестинi. Їхнiй дружбi вже десять рокiв. Ну а я знаю його вже майже сiм.

– Який вродливий чоловiк, цей мiстер Керi, – зауважила я.

– Так, гадаю, так воно i е.

Вона промовила це досить рiзко.

– Але вiн трохи замкнений, чи не так?

– Вiн ранiше таким не був, – швидко вiдповiла мiс Джонсон. – Це лише вiдтодi…

Вона несподiвано замовкла.

– Лише вiдтодi… – повторила я, спонукаючи ii говорити далi.

– Ну, то я так. – Мiс Джонсон багатозначно знизала плечима. – Зараз багато чого змiнилося.

Я не вiдповiла. Я сподiвалася, що вона продовжить – i так воно i сталося, – але перед тим як висловити своi зауваження, вона розсмiялася, нiби бажаючи зменшити iхню важливiсть.

– Боюся, я досить консервативна i старомодна людина. Я iнодi думаю, що, коли дружинi археолога не дуже цiкавi всi цi розкопки, з ii боку було б розумнiше не супроводжувати експедицiю. Це часто призводить до суперечок.

– Мiсiс Меркадо… – припустила я.

– А, ви про неi! – Мiс Джонсон вiдмахнулася вiд мого припущення. – Я мала на увазi мiсiс Лайднер. Вона дуже чарiвна жiнка, i можна зрозумiти, чому доктор Лайднер «запав на неi» – якщо використовувати жаргон. Але я не можу не вiдчувати, що вона тут не на мiсцi. Луiза порушуе тутешнi порядки.

Тож мiс Джонсон погодилася з мiсiс Келсi, що саме мiсiс Лайднер вiдповiдае за напружену атмосферу. Але звiдки взялися страхи самоi мiсiс Лайднер?

– І вона порушуе його спокiй, – палко додала мiс Джонсон. – Звичайно, я… ну, як вiрний, але ревнивий старий пес. Менi не подобаеться бачити його таким стомленим i стурбованим. Вiн мав би повнiстю зосередитися на роботi, а не займатися дружиною та ii дурними страхами! Якщо вона боiться iздити до таких Богом покинутих мiсць, краще б вона залишилася в Америцi. Я терпiти не можу людей, якi приiжджають на мiсце i там нiчого не роблять, тiльки скаржаться!

А потiм, трохи злякавшись, що сказала бiльше, нiж хотiла, вона додала:

– Звiсно, я дуже нею захоплююся. Вона прекрасна жiнка i до того ж може бути дуже чарiвною, коли захоче.

І бiльше вона до цiеi теми не поверталася.

Менi подумалось, що всюди i завжди те саме: де збираеться кiлька жiнок, одразу з’являються ревнощi. Мiс Джонсон вiдверто не любила дружину свого шефа (це, мабуть, природно), а мiсiс Меркадо, якщо я не помилялася, ii навiть ненавидiла.

Іншою людиною, якiй не подобалася мiсiс Лайднер, була Шейла Райлi. Вона приiздила на розкопки кiлька разiв: один раз – машиною i двiчi – разом iз молодим чоловiком на конi (я маю на увазi, звичайно, двох коней). Я чогось пiдозрювала, що вона мала слабкiсть до мовчазного молодого американця, Еммота. Коли вiн чергував на розкопках, вона зазвичай залишалася потеревенити з ним, i я думала, що вiн теж захоплюеться нею.

Одного разу мiсiс Лайднер прокоментувала це за обiдом – як менi здалося, досить нерозсудливо.

– Донька Райлi досi полюе на Девiда, – коротко розсмiявшись, сказала вона. – Бiдолашний Девiд, вона переслiдуе тебе навiть на розкопках! Яка нерозумна дiвчинка!

Мiстер Еммот не вiдповiв, але навiть засмага не змогла приховати, як почервонiло його обличчя. Вiн пiдвiв голову i подивився просто iй в очi – таким… дуже дивним поглядом – прямим, стiйким, наче з викликом.

Вона ледь-ледь усмiхнулась i вiдвела погляд.

Я почула, як отець Лавiньi щось пробурмотiв, але коли я спитала його: «Що, вибачте?» – вiн просто похитав головою i нiчого не вiдповiв.

Пiсля цього, того ж дня, мiстер Колман сказав менi:

– Рiч у тiм, що я спочатку занадто сильно не любив мiсiс Л. Вона затикала менi рота кожного разу, коли я щось хотiв сказати. Але зараз я почав краще ii розумiти. Вона одна з найдобрiших жiнок, яких я коли-небудь зустрiчав. Коли ви опиняетеся в ii товариствi, то, навiть не усвiдомлюючи цього, починаете розповiдати iй усi безглуздi iсторii, в якi коли-небудь потрапляли. Я знаю, у неi зуб на Шейлу Райлi, але ж Шейла раз чи два була з нею диявольськи грубою. Це найгiрший недолiк Шейли – вона не вмiе поводитися. І норов у неi, наче у фурii!

У це я цiлком могла повiрити. Доктор Райлi розпестив ii.

– Звiсно, вона дуже впевнена у собi, адже вона – едина молода жiнка у цьому мiсцi. Але це не виправдовуе ii тону в розмовi з Луiзою: нiби мiсiс Лайднер для неi – двоюрiдна бабуся. Мiсiс Л. уже не зовсiм дiвчинка, але вона пекельно красива жiнка. Луiза схожа на тих казкових жiнок, якi виходять iз болота з вогнями i заманюють нас. – І вiн гiрко додав: – Ви не скажете про Шейлу, що вона когось заманюе. Усе, що вона вмiе, – це водити хлопцiв за носа.

Я пригадую лише два iншi випадки, про якi варто сказати.

Перший – коли я йшла до лабораторii по ацетон, щоб почистити пальцi, якi стали липкими вiд клеення керамiчних виробiв. Мiстер Меркадо сидiв у кутку, похиливши голову на руки, i я подумала, що вiн спить. Я взяла потрiбну менi пляшку i пiшла геть.

Того ж вечора, на мiй превеликий подив, мiсiс Меркадо раптом накинулася на мене.

– Ви брали пляшку ацетону в лабораторii?

– Так, – вiдповiла я, – взяла.

– Але ж вам добре вiдомо, що в кiмнатi старожитностей завжди зберiгаеться пляшечка.

Сказано це було досить сердито.

– Справдi? Я не знала.

– Гадаю, усе ви знали! Вам просто закортiло понишпорити там. Я знаю, якi ви – медсестри.

Я витрiщилася на неi.

– Я не знаю, про що ви кажете, мiсiс Меркадо, – з гiднiстю вiдповiла я, – але я не люблю нишпорити.

– Нi! Звичайно ж нi. Гадаете, я не знаю, для чого ви тут?

Правду кажучи, на хвилину чи двi я подумала, що вона, напевно, випила. Я пiшла, не промовивши бiльше нi слова. Але менi здалось, що це дуже дивно.

В iншому випадку нiчого особливого не було. Я намагалася спокусити цуценя шматочком хлiба. Але воно виявилося дуже боязким, адже всi арабськi собаки переконанi, що вiд людини не слiд очiкувати нiчого доброго. Воно побiгло геть, а я пiшла за ним крiзь арку i зайшла за рiг будинку. Я так швидко це зробила, що несподiвано наскочила на отця Лавiньi та ще одного чоловiка, який стояв поруч. І тiльки за хвилину я збагнула, що той iнший чоловiк саме той, хто намагався зазирнути у вiкно, коли ми з мiсiс Лайднер помiтили його.

Я перепросила, а отець Лавiньi всмiхнувся i, попрощавшись з iншим чоловiком, пiшов зi мною додому.

– Ви знаете, – почав вiн, – менi дуже соромно. Я вивчаю схiднi мови, але нiхто з робiтникiв на розкопках не може мене зрозумiти! Це принизливо, розумiете? Я намагався поспiлкуватись арабською мовою з тим чоловiком, який живе тут, у мiстi, щоб перевiрити свiй рiвень знань, – але менi це не дуже вдалося. Лайднер каже, що моя арабська занадто правильна.

Ось i вся iсторiя. Але у мене просто з голови не йшло, що дивно, чому той чоловiк усе-таки тинявся навколо будинку.

Тiеi ж ночi у нас трапився переполох.

Мабуть, було близько другоi години ночi. У мене сторожкий сон, як i в бiльшостi медсестер, тож коли в мою кiмнату вiдчинилися дверi, я прокинулась i негайно сiла в лiжку.

– Сестро, сестро!

Це був голос мiсiс Лайднер – низький i наполегливий.

Я тернула сiрником i запалила свiчку.

Жiнка, одягнена у довгий синiй халат, завмерла бiля дверей, наче ii паралiзувало вiд жаху.

– У кiмнатi поруч iз моею хтось е… Я чула, як там хтось шкребеться по стiнi.

Я зiскочила з лiжка i пiдiйшла до неi.

– Усе гаразд, – запевнила ii я, – я тут. Не бiйтеся, моя люба.

– Покличте Ерiка, – прошепотiла вона.

Я кивнула, вибiгла назовнi й постукала у його дверi. За хвилину вiн був iз нами. Мiсiс Лайднер сидiла на моему лiжку i хапала ротом повiтря.

– Я чула його, – прошепотiла вона, – я чула, як вiн шкребеться по стiнi.

– Хтось е у кiмнатi старожитностей? – скрикнув доктор Лайднер.

Вiн швидко вибiг, i в моiй головi промайнуло, як по-рiзному реагують цi двое. Страх мiсiс Лайднер був цiлком особистим, але розум доктора Лайднера змусив його бiгти до своiх коштовних скарбiв.

– Кiмната старожитностей! – ахнула мiсiс Лайднер. – Звiсно ж! Як безглуздо з мого боку!

Вона встала з лiжка, сильнiше загорнулася в халат i велiла менi пiти з нею.

Ми прибули у кiмнату старожитностей i знайшли там доктора Лайднера та отця Лавiньi. Той також прибiг сюди, щоб перевiрити, чи все гаразд, коли почув шум, i йому навiть здалося, що у цiй кiмнатi горiло свiтло. Вiн затримався, щоби взути капцi й схопити факел, але коли прийшов сюди, тут уже нiкого не було. До того ж дверi були належним чином зачиненi, як i годиться вночi.

І поки вiн перевiряв, чи нiчого не вкрадено, до нього приеднався доктор Лайднер.

Бiльше нiчого дiзнатися не вдалося. Зовнiшня брама була замкнена. Охоронцi присягалися, що нiхто не мiг потрапити ззовнi, але оскiльки вони, ймовiрно, мiцно спали, це пролунало непереконливо. Жодного слiду зловмисника вони не знайшли, i всi скарби лежали на своiх мiсцях.

Цiлком можливо, що мiсiс Лайднер збентежив шум, який зчинив отець Лавiньi, знiмаючи ящики з полиць, коли намагався переконатися, що все в порядку.

З iншого боку, сам отець Лавiньi був упевнений, що: (а) почув кроки людини, яка проходила повз його вiкно, i (б) побачив мерехтiння свiтла, можливо факела, у кiмнатi старожитностей.

Бiльше нiхто нiчого не чув i не бачив.

Цей iнцидент мае велике значення в моiй розповiдi, оскiльки назавтра вiн спонукав мiсiс Лайднер розповiсти менi все, що було у неi на душi.




Роздiл дев’ятий. Розповiдь мiсiс Лайднер


Ми щойно закiнчили обiд, i мiсiс Лайднер, як завжди о цiй порi, пiшла до своеi спальнi вiдпочивати. Я влаштувала ii в лiжку, пiдклавши iй безлiч подушок i давши книжку, i вже виходила з кiмнати, аж раптом вона мене покликала.

– Не йдiть, сестро, я хочу вам дещо розповiсти.

Я повернулася до кiмнати.

– Зачинiть дверi.

Я пiдкорилася.

Мiсiс Лайднер встала з лiжка i почала ходити по кiмнатi. Я зрозумiла, що вона збираеться щось вирiшити, i менi не хотiлося цей процес перебивати. Вона вiдверто вагалася.

Нарештi вона, здаеться, досить заспокоiлася, рiзко розвернулася до мене i сказала:

– Сiдайте.

Я тихенько сiла за стiл. Вона нервово почала:

– Ви, напевно, ламаете собi голову над тим, що трапилося?

Я просто кивнула, нiчого не вiдповiвши.

– Я вирiшила розповiсти вам усе! Я мушу це сказати комусь, або я втрачу розум.

– Так, – погодилась я, – гадаю, це насправдi було б дуже добре. Не так уже й просто зрозумiти, що краще зробити, коли тебе тримають у невiданнi.

Мiсiс Лайднер перервала свою тривожну ходу i подивилася на мене.

– Чи вам вiдомо, чого я боюся?

– Якогось чоловiка, – вiдповiла я.

– Так, але я не сказала «кого», я сказала «чого».

Я чекала. Вона продовжила:

– Я боюся, що мене вб’ють!

Ну нарештi вона це сказала. Я не збиралася демонструвати великого занепокоення, адже мiсiс Лайднер i так була занадто близько до iстерики.

– Боже мiй, – ахнула я, – i це все?

Раптом вона розсмiялася. Вона смiялася й смiялася, аж сльози бiгли по ii обличчю.

– Як ви це сказали! – задихалася вона. – Як ви це сказали…

– Ну досить, досить, так не годиться, – рiзко сказала я.

Я всадила ii на стiлець, пiдiйшла до умивальника, дiстала холодну губку i обмила iй лоба i зап’ястя.

– Ну, все, годi дуркувати, – суворо промовила я, – тепер розкажiть менi все спокiйно та зважено.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65264691&lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Сноски





1


Парафраз наказу Чирвового Короля з «Алiси в Краiнi Чудес» Льюiса Керрола (за пер. В. Корнiенка). (Тут i далi прим. пер.)




2


Кокетка (фр.).




3


Пелем Вудгауз (1881–1975) – англiйський письменник-гуморист, зокрема вiдомий творами про дворецького Дживза i його господаря Бертi Вустера.




4


Покваптеся! (араб.)




5


Сара Гемп – медсестра з роману Чарльза Дiкенса «Мартiн Чезлвiт».




6


Принеси води (араб.).




7


Пер. В. Мисика.




8


Героiня однойменноi балади Джона Кiтса, фея, яка поглядом i спiвом звабила лицаря i прирекла його на смерть.