Аптекар
Стефанi Майер


Одна з найкращих секретних агентiв, вона працюе на владу США, але про це нiхто не знае. У тих, хто ii найняв, навiть немае назви. Єдина людина, якiй вона довiряе, мертва. Незабаром така доля очiкуе й на неi. Агент знае про всi загрози й розумiе: треба готуватися до найжорстокiшого бою, де на кону – власне життя. Але несподiвана зустрiч руйнуе ii плани…





Стефанi Майер

Аптекар



Цю книгу присвячено Джейсоновi Борну та Аарону Кросу (а також Асi Мучнiк та Меген Гiббет, якi радо допомагали та заохочували мою одержимiсть)







Роздiл 1


Сьогоднiшнi справи стали для жiнки на iм’я Крiс Тейлор буденними. Вона, прокинувшись значно ранiше, нiж iй хотiлося б, демонтувала i сховала своi звичнi нiчнi застережнi засоби безпеки. Прикро, але щовечора доводилося все ладнати, аби зранку перш за все знову демонтувати, однак миттевi лiнощi, яким так кортить пiддатись, не вартi того, аби коштувати iй життя. Виконавши своi щоденнi обов’язки, Крiс сiла у свiй миршавенький седан – йому хоча й бiльше п’яти рокiв, але вiн не мав жодних масштабних пошкоджень, якi можна було б вважати значущими, – i iхала годину за годиною. Вона перетнула три великi кордони штатiв та безлiч меж, накреслених на мапi, i, навiть опинившись на значнiй вiдстанi, знехтувала кiлькома мiстами, обминаючи iх. Одне з них було надто маленьке, iнше мало лише два шляхи, в’iзний та виiзний, а трете, як видавалось, так нечасто навiдували гостi, що вона б вельми там вирiзнялася, навiть попри всi заходи камуфляжу, до яких iй довелося вдатися, щоб замаскуватись. Вона занотувала кiлька мiсцин, у якi, можливо, колись iй захотiлося б повернутись: крамничку зварювальних матерiалiв, крамницю надлишкового армiйського спорядження та фермерський базар. Наближаеться сезон персикiв, вона мае зробити запас. Нарештi надвечiр вона опинилася в метушливому мiсцi, де ранiше нiколи не бувала. Навiть у мiсцевiй бiблiотецi справи йшли доволi жваво.

Їй подобалося послуговуватись бiблiотеками, коли випадала нагода. Там важче було стежити.

Вона залишила авто на тильному боцi будiвлi, поза зоною бачення единоi камери, розташованоi над входом. У залi всi комп’ютери були зайнятi, i кiлька зацiкавлених осiб тинялись навколо, очiкуючи на мiсце, тож вона порилася в архiвi, переглядаючи бiографiчний вiддiл у пошуку чогось вартого уваги. Виявилося, що вона вже перечитала все, що могло б стати у пригодi. Потiм вона натрапила на останнi новинки вiд ii улюбленого письменника, колишнього морського котика, i схопила кiлька творiв, що опинилися пiд рукою. Попрямувавши в пошуках слушного мiсця, аби причаiтися в очiкуваннi, вiдчула докори сумлiння: як негарно красти з бiблiотеки. Але про те, щоб оформити тут читацький квиток, навiть не йдеться через низку причин, поза тим, iмовiрнiсть, що вона прочитае у цих книжках щось таке, що бiльше ii убезпечить, мiзерна. Безпека завжди переважувала почуття провини.

Не те щоб вона не усвiдомлювала, що на 99 % то була марна справа, – украй малоймовiрно, що щось iз вичитаного дiйсно принесе iй конкретну користь, – але вона вже давно призвичаiлася використовувати якомога бiльше з доступних дослiджень, заснованих на фактах. Не маючи змоги шукати у першосортних джерелах, вона вдовольнялася джерелами третьосортними. І через те панiкувала бiльше, нiж зазвичай, не знаходячи нiчого, що можна було б проаналiзувати. Вона дiйсно знайшла звiстку, що, як iй здавалося, стане у пригодi пiд час ii останньоi поiздки. Вона вже почала впроваджувати ii у своi плани.

Влаштувавшись у вицвiлому крiслi у вiддаленому кутку з гарним виглядом на кабiнки з комп’ютерами, жiнка удавала, що читае книжку, яка лежала зверху на ii стосi. З того, як кiлька користувачiв розклали речi на столах, – а один навiть роззувся, – вона зрозумiла, що вони тут надовго. Найкраще мiсце займала дiвчинка-пiдлiток зi стосом пiдручникiв та виснаженим виразом обличчя. Дiвчинка, схоже, не сидiла у соцмережах, а насправдi списувала назви творiв та авторiв, якi видав пошуковець. Чекаючи, Крiс схилила голову над книжкою, яку зручно поклала на згин лiвоi руки. Сховавши бритвене лезо у правiй руцi, вона акуратно вiдрiзала магнiтну сенсорну стрiчку, приклеену на корiнець, а потiм запхнула ii у щiлину мiж сидiнням та пiдлокiтником. Потiм, удаючи, буцiмто iй нецiкаво, вона взяла iншу книжку з купи.

Крiс уже готова, книжки з обрiзаним корiнцем уже лежали в ii наплiчнику, коли дiвчинка-пiдлiток пiшла шукати iнший пiдручник. Неквапно, не показуючи поспiху, Крiс устигла зайняти ii мiсце ще до того, як хтось iз неповоротких претендентiв на нього усвiдомив, що втратив свою нагоду.

Власне, зазвичай вона перевiряла свою пошту не довше трьох хвилин. А потiм мала ще чотири години – якщо iхати не манiвцями, – аби повернутись у свою тимчасову домiвку. І, перш нiж пiти нарештi спати, вона знову облаштовувала заходи безпеки. Днi, коли вона перевiряла свою електронну пошту, завжди були довгими.

Незважаючи на те що ii теперiшне життя та профiль електронноi пошти нiяк не були пов’язанi – анi повторюваноi ІР адреси, анi згадки iмен, мiсць та власних назв, – щойно дочитавши до кiнця або, якщо того вимагала ситуацiя, вiдповiвши на лист, вона виходила на вулицю i iхала мiстом, вiддаляючись вiд бiблiотеки на якомога бiльшу вiдстань. Про всяк випадок. Вислiв «про всяк випадок» став для Крiс безумовною мантрою. Вона проживала життя, сповнене постiйноi напруги, утiм, як вона собi часто нагадувала, без цiеi напруги вона б узагалi не проживала жодного життя.

Як добре було б так не ризикувати, але ж грошей до кiнця життя не вистачить. Зазвичай вона знаходила собi роботу в якомусь сiмейному бiзнесi, переважно там, де особисту iнформацiю треба записувати вiд руки, але таких заробiткiв вистачало хiба що на основнi потреби – харчування та оренду житла. Для дорожчих речей, як-от пiдробленi посвiдки особи, лабораторне приладдя чи хiмiчнi речовини, якими вона запасалась, у ii життi мiсця не було.

Отже, вона була малодоступною в Інтернетi, час вiд часу знаходячи випадкових клiентiв та щосили намагаючись не привертати своею працею уваги тих, хто прагнув, аби вона припинила свое iснування.

Останнi два днi перевiрки поштовоi скриньки були безрезультатними, тож вона зрадiла, побачивши, що на неi чекае лист – радiла майже двi десятих секунди, поки не впiзнала зворотну адресу:



l. carston.463@dpt11a.net


Отак просто у скриньцi – його справжня адреса, яку легко вiдстежити навiть його колишнiм роботодавцям. Попри те, що волосся на потилицi ставало дибки, а кров кипiла вiд адреналiну, який горлав у венах: «Бiжи, бiжи, бiжи», частина ii роззявляла рота вiд подиву через таку нахабнiсть. Їi завжди вражала дивовижна безпечнiсть цих людей.

«Ще не час iм бути тут», – мiркувала вона попри панiку, а очi вже прочiсували бiблiотеку в пошуку чоловiкiв, якi мають заширокi для iхнiх темних костюмiв плечi, солдатськi зачiски, – будь-кого, хто наближаеться до ii мiсця. Крiзь дзеркальне вiкно вона бачила свое авто – здавалося, його нiхто не чiпав, але ж вона не надто приглядала за ним, хiба нi?

Отже, вони знову ii знайшли. Але ж вони не мали змоги дiзнатись, де вона захоче перевiрити свою пошту. Вона обирала мiсце достеменно випадково.

Лише зараз у маленькому сiрому кабiнетi спрацювала «тривога», i, мабуть, заворушилися кiлька офiцерiв, можливо, навiть увiмкнули миготливi червонi вогнi на сиренi. Звiсно, вiдстеження цiеi ІР адреси стане прiоритетним. Незабаром усi органи мобiлiзують. Але навiть якщо вони використають гвинтокрили – а в них така можливiсть е – у неi ще е кiлька хвилин. Їх вистачить, аби прочитати, чого хоче Карстен.

У темi листа зазначено: «Утомилася тiкати?» Падлюка!

Вона клацнула «вiдкрити». Лист недовгий.



Полiтика змiнилась. Ми потребуемо тебе. Чи зарадить неофiцiйне вибачення? Зустрiнемось? Я не просив би, але на кону життя. Багато, багато життiв.


Карстен iй завжди подобався. Вiн видавався людянiшим за решту темних костюмiв на службi у вiддiлi. Дехто – особливо хлопцi в унiформi – були страшенно жаскими. Однак, мабуть, така думка е лицемiрною, зважаючи на те, у якiй роботi ii було задiяно.



Тож, певна рiч, зв’язковим зробили саме Карстена. Вони знали про ii самотнiсть i страх, тому й послали давнього друга, щоб вона почувалася спокiйнiше.

Керуючись здоровим глуздом, вона, мабуть, без сторонньоi допомоги розгадала б цю хитрiсть, утiм те, що про такий самий крок вона нещодавно прочитала в однiй iз поцуплених книжок, iй не завадило.

Вона дозволила собi один глибокий вдих i тридцять секунд зосередженого розмiрковування, сфокусувавшись на своему наступному вчинковi – вибратися з цiеi бiблiотеки, з цього мiста, штату якнайшвидше – i на тому, чи достатньо цього для безпеки. Чи безпечна ii поточна подоба, чи вже час знову переiжджати?

Утiм, ця зосередженiсть розвiялася через пiдступний задум пропозицii Карстена.

А що, як…

А що, як це дiйсно спосiб зробити так, аби вони вiдчепилися вiд неi? А що, як те, що все видаеться iй пасткою, е наслiдком ii параноi та надмiру прочитаних шпигунських романiв?

А можливо, якщо завдання достатньо важливе, вони натомiсть повернуть iй ii життя?

Навряд.

Утiм, удавати, що iмейл вiд Карстена вона не помiтила, безглуздо.

Вона вiдповiла так, щоб дати iм надiю, що вона згодна, утiм лише дещо окресливши план.



Я втомилася вiд багатьох речей, Карстене. Там, де ми вперше зустрiлись тиждень тому, по обiдi. Якщо побачу когось iз тобою, пiду геть, тощо, тощо, тощо. Упевнена, ти знаеш мiсце. Не утни дурниць.


Вона в одну мить скочила на ноги й рушила легким кроком, що вiдкарбувала до досконалостi попри короткi ноги, тому вiн здавався природнiшим, нiж був насправдi. Вона лiчила секунди, подумки оцiнюючи, скiльки часу знадобиться гвинтокрилу, аби подолати вiдстань вiд Вашингтона до мiсця ii розташування. Певна рiч, вони могли попередити мiсцевих, але зазвичай це не в iхньому стилi.

Зовсiм не в iхньому традицiйному стилi, однак… вона мала безпiдставне, але гнiтючо-неприемне вiдчуття, що, можливо, iм набрид iхнiй звичний стиль. Вiн не дав очiкуваних результатiв, а цi люди не з терплячих. Вони звикли отримувати бажане саме тодi, коли цього потребують. А на ii смерть вони чекали вже три роки.

Певна рiч, цей лист свiдчив про змiну полiтики. У разi, якщо це пастка.

А вона мала припустити, що так воно й е. Така точка зору, такий спосiб вiдмежуватися вiд свiту – ось завдяки чому вона досi дихае. Утiм, дещиця ii мозку все-таки вже почала сподiватись.

Вона грала на невисокi ставки й усвiдомлювала це. Лише на одне життя. Лише ii власне життя.

І це життя, яке вона зберегла попри такi непереборнi перешкоди, було лише одним i нiчим iншим: життям. Найменшою з основних людських потреб. Одне серце, що б’еться, однi легенi, що розширюються та скорочуються.

Вона, звiсно, жива, i виживати iй було важко, але протягом найтемнiших своiх ночей вона iнодi питала себе, за що саме вона бореться. Чи якiсть життя, яким вона живе, варта зусиль? Чи не спокiйнiше було б заплющити очi й бiльше нiколи не розплющувати? Чи порожня чорна безвiсть не була б приемнiшою за невгамовний жах та невпиннi зусилля?

Лише одне стояло на завадi до ствердноi вiдповiдi та прийняття безболiсного й мирного вiдходу з-помiж безлiчi доступних iй – занадто розвинений змагальний драйв. Вiн добре допомагав iй у медичному коледжi, i зараз завдяки йому вона ще дихала. Вона не дозволить iм перемогти. Вона нiзащо не дозволить iм у такий легкий спосiб розв’язати iхню проблему. Мабуть, врештi-решт, вони таки дiстануться до неi, але вона змусить iх гарненько повпрiвати, хай iм родимець, i вони ще шкодуватимуть про це.

Вона вже в авто за шiсть кварталiв вiд найближчого виiзду на магiстраль. Їi коротке чорне волосся прикривала темна бейсболка, на обличчi – чоловiчi сонцезахиснi окуляри з широкою оправою, а ii струнку постать маскував мiшкуватий светр. Для сторонньоi людини вона дуже скидаеться на хлопчика-пiдлiтка. Люди, якi прагнули ii смертi, уже трохи знекровились, i, згадавши про це, вона раптом усмiхнулася. Їй тепер на диво легко вбивати людей, надзвичайно приемно. Вона стала кровожерливою за iронiею долi, зважаючи на все. Вона протягом шести рокiв перебувала пiд iхньою опiкою, i за весь цей час вони анiтрохи не наблизилися до того, щоб ii зламати, щоб перетворити на людину, яка насолоджуватиметься своею працею. Але три роки втечi вiд них чимало змiнили.

Вона знала, що насолоджуватиметься, убиваючи невинного. Вона знала, що не позбавилася скрути й не позбавиться нiколи. Дехто у ii сферi дiяльностi – у колишнiй сферi – були справжнiсiнькими психами, i iй подобалося думати, що саме через це ii однолiтки не були настiльки успiшними, як вона. Вони мали неправильну мотивацiю. Ненависть надiлила ii силами виконувати те, що вона робить, якнайкраще.

За теперiшнiх обставин ii життя убивство було пов’язане з перемогою. Не в цiлiй вiйнi, а лише в одному бою, утiм кожен iз них все-таки був перемогою. Чиесь серце припиняло битися, а ii – продовжувало. Хтось прийде по неi, але замiсть жертви натрапить на хижака. На коричневого павука-вiдлюдника, невидимого за ii легкою осiнньою павутинкою.

Ось що вони примусили ii робити. Цiкаво, чи пишалися вони своiми досягненнями, чи лише шкодували, що й досi не натрапили на неi.

Вiд’iхавши на кiлька миль вiд межi мiж штатами, вона стала почуватися краще. У неi авто популярноi марки, тисячi абсолютно таких самих перебувають поряд на автобанi просто зараз, а вкраденi номери вона замiнить, щойно дiстанеться безпечного мiсця, щоб спинитися. Не iснувало нiчого, що б прив’язувало ii до мiста, яке вона щойно полишила. Проминувши два виiзди, вона звернула на третiй. Якщо iм заманеться заблокувати трасу, вони й гадки не матимуть, де блокувати. Вона досi у схованцi. Досi у безпецi, поки що.

Певна рiч, про те, щоб повернутися прямо додому, наразi навiть не йшлося. Вона змарнувала шiсть годин, кружляючи трасами та асфальтованими дорогами й постiйно перевiряючи, чи не стежить хтось за нею, перш нiж потрапила додому. На час, коли вона нарештi дiсталася свого маленького орендованого будиночка, архiтектурного еквiвалента староi чортопхайки, вона вже була напiвсонна. Вона розмiрковувала, чи варто зварити кави, зважуючи переваги кофеiну над однiею додатковою дiею, але вирiшила дотягти на залишках власного енергетичного заряду.

Вона затягнула свое тiло угору двома розваленими ганковими сходинками, машинально оминаючи прогниле мiсце лiворуч на першiй дошцi, i вiдiмкнула подвiйний засув на сталевих броньованих дверях, якi поставила у перший тиждень мешкання у цiм будинку. Стiни – дерев’яний каркас, висохле дерево, фанера та вiнiлова обшивка – не забезпечували такий самий рiвень захисту, утiм, за статистикою, чужинцi найперше вдиралися крiзь дверi. Засуви на вiкнах теж не були непереборною перешкодою, утiм вони змушували випадкового злодiя – домушника – шукати легшу здобич. Перш нiж повернути рукiв’я, вона подзвонила у дзвiнок. Три швидких поштовхи, що сторонньому видалися б одним суцiльним натисканням. Звук Вестмiнстерського дзигаря лише трiшки приглушувався тонкими стiнами. Вона швидко переступила порiг, про всяк випадок затамувавши подих. Не почувши тихого хрускоту розбитого скла, вона видихнула, зачиняючи за собою дверi.

Систему охорони будинку вона створила самотужки. Професiонали, котрих вона попервах вивчала, мали власнi методи. Але нi в кого з них не було ii особливих умiнь. Як i в письменникiв, авторiв безлiчi романiв, якими вона наразi послуговувалась як неправдоподiбними посiбниками. Решту того, що iй потрiбно було знати, легко було виловити на YouTube. Новi запчастини до пральноi машини, мiкропроцесорний прилад управлiння вона замовила онлайн, придбала новий дзвiнок на дверi, кiлька допомiжних приладiв – i вона змайструвала надiйну пастку.

Замкнувши за собою засуви, вона ляснула по найближчому до дверей вимикачевi, щоб засвiтити свiтло. Крiм цього, на панелi розташовувались iще два вимикачi. Той, що посерединi, – бутафорський. Третiй, найдальший вiд дверей, пiдключений до того ж дроту низькоi напруги, що й дзвiнок у дверi. Достоту як цей прилад i дверi, панель з вимикачами була новiшою на десятки рокiв, нiж решта всього у маленькiй вiтальнi, яка правила водночас за житлове примiщення, iдальню та кухню укупi.

Усе мало такий вигляд, як вона залишила: мiнiмальна кiлькiсть дешевих меблiв – нiчого завеликого, за чим могла б сховатися доросла людина: порожня стiйка та стiльниця – анi оздоблення, анi витворiв мистецтва. Стерильно. Вона помiчала, що навiть з гiрчично-авокадовими стiнами та стелею кольору попкорну помешкання скидалося на лабораторiю.

Можливо, така аналогiя виникала через запах. Кiмната була такою ретельно вичищеною, що злодiй, мабуть, приписав би сморiд хiмiчним засобам для чищення, що iх застосовують у крамницi з обслуговування басейнiв. Звiсно, якби проник усередину, не запустивши влаштовану нею систему безпеки. А якби зачепив ii, то не мав би багато часу розглядати деталi в кiмнатi. Решта квартири – маленька спальня та ванна кiмната, що вишикувались бiля дальньоi стiни якраз навпроти вхiдних дверей, – нiчого, що стало б iй на завадi. Вона, не зупиняючись, вимкнула свiтло.

Прямуючи до спальнi, спотикнулась, iдучи сновидою через утому. Крiзь мiнi-жалюзi у кiмнату просочувалося вдосталь свiтла – червонi неоновi вогнi iз заправки на тому боцi вулицi, тож вона не вмикала свiтло. Спочатку вона спушила двi пiр’янi подушки, що лежали на подвiйному матрацi, котрий займав бiльшу частину простору в кiмнатi, вiдтворюючи силует, подiбний до людського тiла. Потiм запхала у наволочки пакети на блискавках, наповненi штучною кров’ю, призначеноi для Хеллоуiна; зблизька кров не надто скидалася на справжню, але пакети на блискавцi – то для злодiя, який залiзе крiзь вiкно, i, вiдсунувши жалюзi, вистрелить з вигiдноi позицii. У напiвсвiтлi неонових вогнiв вiн не зможе вiдрiзнити ii вiд справжньоi. Потiм – голова, для якоi вона використовувала маску, теж придбану на розпродажу пiсля Хеллоуiна, пародiю на якогось полiтика-невдаху, яка, утiм, мала досить натуральний колiр обличчя. Вона напхала ii непотребом приблизно до розмiру власноi голови й нашила, куди треба, перуку брюнетки. Найголовнiше – тоненький дрiт, протягнений мiж матрацом та пружинною сiткою лiжка, i схований у нейлонових стрiчках. Такий самий дрiт прошивав подушку, на якiй лежала голова. Вона розстелила простирадло, потiм ковдру, надала постiлi потрiбноi форми, а потiм замкнула рванi краi обох дротiв, злегка з’еднавши iх. Варто iй лише ворухнути голову або тiло трохи сповзе з подушок, дроти тихенько роз’еднаються. Вiдступивши, вона ще раз окинула iмiтацiю напiвзаплющеним оком. Не найлiпший з ii витворiв, але справдi скидалося на те, що у лiжку хтось спить. Навiть якщо злочинець не повiрив би, що то Крiс, йому все одно довелося б знешкоджувати спляче тiло, перш нiж пiти далi на ii пошуки.

Надто втомившись, щоб надягати пiжаму, вона просто звiльнилася вiд джинсiв. Досить. Схопивши четверту подушку, вона витягла з-пiд лiжка спальний мiшок; сьогоднi вони здавалися громiздкими й важчими, нiж зазвичай. Вона затягла iх до невеличкоi ванноi кiмнати й кинула у ванну.

Обличчя сьогоднi не вмиватиме, лише зуби почистить. Пiстолет i протигаз вона ховала пiд рукомийником, пiд стосом рушникiв. Натягнувши протигаз на голову, вона затягнула мотузки, потiм затулила долонею фiльтр i вдихнула крiзь клапан вдиху, щоб перевiрити ущiльнюючi кiльця. Маска прекрасно присмокталась до ii обличчя. Так вона робила щодня й нiколи не дозволяла собi через розслабленiсть чи виснаження забути про заходи безпеки. Вона поклала пiстолет у вмонтовану в стiну мильницю, щоб лежав напохватi над ванною. Їй не подобались пiстолети – вона непогано стрiляла, порiвняно з цивiльними, але не на рiвнi професiоналiв. Тому iй потрiбно пiдстрахуватись: колись ii вороги розкриють ii систему безпеки, тож тi, хто прийде по неi, теж муситимуть вдягати протигази.

Вiдверто кажучи, вона дивувалась, що ii клоунада рятувала ii вже стiльки часу.

Запхавши пiд шлейки бюстгальтера закритий балончик з хiмiчним абсорбентом, вона, шарпаючи, зробила два кроки в бiк спальнi. Схилилась бiля вентиляцiйного крана з правого боку лiжка, на якому вона нiколи не спала. Решiтка на ньому, мабуть, не була такою запиленою, як мала би бути, болти нагорi решiтки були вкрученi лише наполовину, а нижнiх взагалi не було, але вона була впевнена, що, якщо хтось спостерiгатиме з вiкна, вiн не помiтить цiеi дрiбницi, тим паче не збагне, чому все так; Шерлок Холмс – чи не едина людина, яка, i вона в тому була певна, не замахнеться на ii життя.

Вiдкрутивши верхнi болти, вона зняла решiтку. Якби хтось зазирнув у вентиляцiю, йому на очi враз потрапили б двi речi: по-перше, дно вентиляцii закрите, отже, вона бiльше не працювала. По-друге, що великiй бiлiй цеберцi та акумуляторнiй батареi, мабуть, там не мiсце. Вона зняла кришку з цеберки i враз вiдчула той самий сморiд, який сповнював вiтальню i який вона вже ледве помiчала.

Потягнувшись у пiтьмi за цеберку, вона видобула спочатку невеличкий нововинайдений пристрiй iз котушкою, металевими спицями й тонкими дротами, а потiм скляну ампулу завбiльшки з палець i гумову рукавичку для прибирання. Вона поставила електромагнiтну котушку, яку витягла з викинутоi пральноi машини, наполовину зануривши спицi у безбарвну рiдину в цеберцi. Двiчi моргнула, намагаючись не засинати: то була делiкатна частина завдання. Одягнувши гумову рукавичку на правицю, вона витягла з бюстгальтера балончик i тримала його напоготовi в лiвiй руцi. Рукою у рукавицi вона обережно вставила ампулу в борозни, якi саме з цiею метою зробила на металевих спицях. Ампула лежала, ледь вкрита кислотою, з бiлим порошком усерединi – вiн нi з чим не реагував i був нешкiдливий. Утiм, якщо струм, який проходив по дротах, що лежали на лiжку, хтось переб’е, iмпульс рiзко вiдкрие електромагнiтну котушку, i скло розiб’еться. Бiлий порошок обернеться на газ, який не е анi iнертним, анi нешкiдливим.

По сутi, тi ж самi дii вона виконувала й у вiтальнi, тiльки сiтка дротiв там була простiшою. Ця пастка дiяла лише поки вона спала.

Поклавши назад рукавичку й кришку вентиляцii, з вiдчуттям, яке недостатньо сповнювало енергiею, щоб називатись полегшенням, вона знову заховалась у ваннiй. Дверi, як i вентиляцiя, можливо, могли б насторожити когось такого ж пильного, як мiстер Холмс, – м’який гумовий ущiльнювач уздовж краiв, безперечно, був нестандартним. Вони, звiсно, повнiстю не захистили б ванну кiмнату вiд спальнi, але подарували б iй трохи часу. Вона майже впала у ванну, намагаючись потрапити на пухкий спальний мiшок. Їй знадобилось трохи часу, щоб призвичаiтись до спання у протигазi, але зараз вона про це навiть не згадувала, вдячно заплющуючи очi.

Вона заповзла у пухово-нейлоновий кокон, скручуючись, допоки цупкий квадратний iPad не вмостився на ii талii. Вiн був пiдключений у подовжувач, що живився вiд електропроводки у вiтальнi. Якщо у струмi там почнуться перебоi, мобiльний завiбруе. Вона з досвiду знае, що цього досить, аби ii розбудити, навiть коли вона настiльки втомлена, як сьогоднi. Як знала й те, що спроможна розпечатати й розкрити балончик, що й досi тримала у лiвiй руцi, притиснувши до грудей, як дитина м’яке ведмежа, i вставити його у протигаз менш нiж за три секунди попри те, що напiвсонна, а навколо темiнь, iз затамованим подихом. Вона багато разiв тренувалася i набила руку пiд час трьох надзвичайних випадкiв, що були аж нiяк не тренуванням. Вона вижила. Їi система спрацювала.

Вона почувалася виснаженою, i iй слiд було дати скрутам цього дня плести по iнерцii, допоки вона не знепритомнiе. Однак було присутне жахливе вiдчуття, немов фантомний бiль, не пов’язаний iз жодним мiсцем у тiлi, – вони знову ii знайшли. Їi не вдовольняла вiдповiдь електронною поштою. Вона склала план надто гарячково, щоб бути у нiм упевненою. І вiн вимагав вiд неi швидших дiй, нiж вона хотiла б.

Вона знала, що теоретично, якщо стрiмголов бiгти просто на озброену людину, можна заскочити ii зненацька. Полiт завжди був ii улюбленим ходом, але цього разу вона не бачила альтернативи. Можливо, завтра, пiсля того як ii знесилений мозок перезавантажиться.

Обплетена своею павутиною, вона заснула.




Роздiл 2


Чекаючи на появу Карстена, вона згадувала iншi випадки, коли вiддiл прагнув ii вбити.

Барнабi – доктор Джозеф Барнабi, ii наставник, останнiй ii друг, – пiдготував ii до першого замаху. Утiм, навiть попри всю його завбачливiсть, планування та глибоко вкорiнену параною, лише завдяки слiпiй удачi, що втiлилася в одну зайву чашку кави, ii життя було врятовано.

Спала вона кепсько. Вона вже пропрацювала з Барнабi на той час бiльше шести рокiв, i десь посерединi цього промiжку вiн розповiв iй про своi пiдозри. Спочатку вона не хотiла вiрити, що вiн, можливо, мае рацiю. Вони ж просто виконували свою роботу, як iм наказано, i виконували ii добре. Ти не маеш ставитись до цього, як до довготермiновоi працi, – наполягав вiн, хоча й пропрацював в одному й тому ж пiдроздiлi сiмнадцять рокiв. – Такi люди, як ми, люди, яким доводиться знати те, що iншi не хочуть, щоб ми знали, з часом стають незручними. І для цього треба, щоб ти не схибила. Ти можеш бути цiлком надiйною людиною. Це вони – тi, на кого не можна надiятись.

Отак i працюй на добрих хлопцiв!

Коли його пiдозри стали конкретнiшими, вiн почав складати план, частиною якого були фiзичнi тренування. Барнабi був великим прихильником пiдготовки, i не можна стверджувати, що, зрештою, йому це не стало у пригодi.

Стрес почав посилюватись протягом останнiх мiсяцiв, iз наближенням дня виходу, тож не дивина, що вона погано спала. Саме того квiтневого дня iй трапилося випити двi фiлiжанки кави замiсть звичноi однiеi, щоб ii мозок запрацював. Додайте цю додаткову чашку в менший за середнiй сечовий мiхур у меншому за середне тiло – i отримаете, зрештою, медика, що бiжить до горщика, от i вона дуже поспiшала вибiгти з-за робочого столу. І поки ii не було, смертельний газ почав проникати крiзь вентиляцiю в лабораторiю. А Барнабi стояв саме там, де й мав бути.

Його крики стали для неi його передсмертним дарунком, його останнiм попередженням.

Вони обое були переконанi, що коли по них завдаватимуть удару, це не трапиться у лабораторii. Забагато клопоту. Зазвичай через трупи дехто насуплював брови, тож метикуватi вбивцi намагалися залишати такi докази якомога далi вiд себе. Вони не завдавали удару, коли жертва перебувала в iхнiй вiтальнi. Але iй слiд було знати, що нiколи не можна недооцiнювати нахабство тих людей, котрi прагнуть ii смертi. Закон iх не бентежить. Вони занадто затишно почуваються з тими людьми, якi цi закони пишуть. А ще iй би слiд було шанобливо ставитись до сили щироi дуростi, якою розумну людину захоплюють цiлком зненацька.

Наступнi три випадки були бiльш прямолiнiйними. Професiйнi найманi вбивцi працювали поодинцi, на ii думку. Поки що тiльки чоловiки, хоча в майбутньому завжди може трапитись i якась жiнка. Один хотiв ii застрелити, iнший – заколоти, а третiй – пробити iй мозок ломом. І жодна з цих спроб не зазнала успiху, бо всi напади прийняла на себе подушка. А потому ii супротивники померли.

Невидимий, але дуже iдкий газ нечутно заполоняв маленьку кiмнатку – за двi з половиною секунди, вiдколи дроти вiд’еднались. Пiсля цього життя у найманого вбивцi тривало приблизно п’ять секунд, залежно вiд його зросту та ваги. І то були неприемнi п’ять секунд.

Сумiш у ii ваннi була iншою, нiж вони використали, убиваючи Барнабi, але дуже подiбною. Це був найпростiший спосiб убити когось швидко й безболiсно з-помiж тих, якi були iй вiдомi. До того ж то був вiдновлюваний ресурс, на вiдмiну вiд решти ii зброi. Єдине, що iй було потрiбно, – це добрий запас персикiв та крамниця з обслуговування басейнiв. Нiчого з того, що мае обмежений доступ чи навiть поштову адресу, – нiчого, що ii переслiдувачi могли б вiдстежити.

Вона справдi розлютилася через те, що вони знову ii знайшли.

Вона лютувала, вiдколи прокинулась учора, i з плином часу сердилася ще бiльше, нiж тодi, коли готувалася до цього.

Вона змусила себе подрiмати, а потiм усю наступну нiч мчала за кермом у першiй-лiпшiй машинi, яку орендувала за погано пiдробленою посвiдкою особи на iм’я Тайлор Голдiнг та нещодавно отриманою кредиткою на це ж iм’я. Сьогоднi рано-вранцi вона приiхала до мiста, у якому найменше б хотiла бути, i через це ii лють досягла наступного рiвня. Повернувши авто у «Герц» поблизу Нацiонального аеропорту Рональда Рейгана, вона перетнула вулицю, дiставшись до iншоi фiрми, i там винайняла iнше авто з номерами округу Колумбiя.

Пiвроку тому вона зробила б усе iнакше. Забрала б своi пожитки з маленького орендованого будиночка, продала б свое тодiшне авто на «Крейгслiстi», купила б нове за готiвку в когось, хто нiчого не рееструе, а потiм кiлька днiв би iхала, допоки не дiсталась би якогось мiстечка середнiх розмiрiв, яке видалося б слушним. І там розпочала би процес виживання спочатку. Однак зараз у нiй жеврiла та дурна надiя, що Карстен каже правду. Млява надiя. Проте сама по собi вона була б слабенькою мотивацiею. Було щось iще: слабка, але дратiвлива тривога, що вона знехтувала вiдповiдальнiстю.

Барнабi рятував iй життя. Знову й знову. Щоразу вона виживала пiсля чергового замаху завдяки тому, що вiн ii застерiг, навчив, пiдготував.

Якщо Карстен брехав iй – а на 97 вiдсоткiв вона була переконана в цьому, – влаштовуючи засiдку, тодi всi його слова – неправда.

У тому числi те, що вона iм потрiбна. А якщо вона не потрiбна, то вони знайшли для цiеi роботи когось, хто настiльки ж здiбний, як i вона.

Можливо, вони вже давно знайшли iй замiну, можливо, повбивали всю групу працiвникiв через усе, що вона знала, але вона в тiм сумнiвалась. Вiддiл мав грошi та доступ до всього, але одного йому завжди бракувало – персоналу. Знайти, зростити й навчити цiнного кадра, як вона чи Барнабi, – вимагало часу. Людей iз такими здiбностями не виростиш у пробiрцi.

У неi був Барнабi, щоб ii врятувати. А хто врятуе дурне дитя, яке вони завербували пiсля неi? Новачок буде надзвичайним, як i вона була, але вона чи вiн будуть слiпi перед найiстотнiшою складовою працi. Забудь про службу своiй краiнi, забудь про спасiння невинних життiв, забудь приладдя за останнiм словом технiки та iнновацiйну науку й про необмежений бюджет. Забудь про семизначну зарплатню. А як щодо просто не бути вбитим? Безсумнiвно, людина, яка зараз обiймае ii колишню посаду, гадки не мала, що ii виживання пiд загрозою.

Як би iй хотiлося застерегти ту людину! Навiть попри те, що вона не мала стiльки часу, скiльки Барнабi присвятив iй, допомагаючи. Навiть якщо це була б просто розмова: Отак вони винагороджують таких, як ми. Будь готовим.

Але такого варiанта не було.

Вона витратила цiлий ранок на приготування. Вона зарееструвалась у «Брейскотт», маленькому бутiк-готелi, пiд iм’ям Кейсi Вiлсон. Ця посвiдка особи не була переконливiшою за Тейлор Голдiнг, але в мить, коли вона рееструвалась, дзеленчало двi телефоннi лiнii, тому зайнята реестраторка не надто придивлялася. У них е вiльнi кiмнати так рано, але Кейсi доведеться сплатити за додатковий день, адже реестрацiя заiзду не починаеться до третьоi години. Кейсi, не заперечуючи, погодилась на умову. Реестраторцi наче полегшало. Вона усмiхнулась Кейсi, уперше по-справжньому на неi подивившись. Кейсi опанувала тремтiння. Байдуже, чи запам’ятала та ii обличчя. Кейсi змусить себе запам’ятати у наступнi пiвгодини.

Кейсi використовувала iмена, якими називалися i чоловiки, i жiнки. Цю стратегiю вона ретельно вивчила у течках зi справами, якими Барнабi ii годував, – так зазвичай вчиняли справжнi шпигуни, поза тим, це ж саме пiдказуе здоровий глузд, до того ж письменники, якi пишуть художнi твори, також добре цього навчились. Логiка в тому, що коли шукатимуть у цьому готелi жiнку, то почнуть iз суто жiночих iмен у журналi реестрацii, штибу Дженiфер чи Кейтi. Їм знадобиться перевiрити все ще раз, щоб переглянути всiх Кейсi, Террi чи Дрю. Хай скiльки часу вона виграе – для неi добре. Одна запасна хвилина, можливо, врятуе iй життя.

Кейсi похитала головою наполегливому носiевi, який пiдступився до неi, пропонуючи своi послуги, i покотила свою едину валiзку за собою до лiфта. Вона вiдвернулася вiд камери на панелi керування. Щойно зайшовши в кiмнату, вона добула з валiзи кейс i чорну сумку з короткими ручками на блискавцi. Окрiм цих двох речей у ii валiзi нiчого не було.

Вона зняла яскраву фланелеву куртку, через яку ii светр та рiвнi чорнi штани мали дiловий вигляд, i повiсила на гачок. Светр був сколотий на спинi та облягав ii фiгуру. Вона прибрала шпильки, щоб вiн вiльно звисав на нiй, завдяки чому вона обернулася на нижчу й, можливо, молодшу людину. Вона стерла помаду й майже всю косметику з очей, потiм поглянула, що вийшло, у велике люстро над туалетним столиком. Молодша та вразливiша; а мiшкуватий светр натякав, що вона в ньому ховаеться. Їй здалося, що цього досить.

Якби вона знала, що зустрiнеться з готельним менеджером-жiнкою, вона б розiграла все трохи iнакше, можливо, домалювала б пiдроблених синцiв чорними та синiми тiнями для очей, але на картцi на стiйцi зазначалось iм’я Вiльям Грiн, тому вона вирiшила, що не слiд зайве марнувати час.

План був недосконалим, i це ii бентежило. Вона хотiла б мати в запасi ще тиждень, щоб розглянути всi ймовiрнi негативнi наслiдки. Але це був найлiпший варiант, що вiдповiдав часовi, який вона мала. Мабуть, план був надто складним, але зараз уже запiзно про це розмiрковувати.

Вона, зателефонувавши на рецепцiю, попросила покликати пана Грiна. Їх швидко з’еднали.

– Говорить Вiльям Грiн, чим можу Вам допомогти?

Голос лунав привiтно й надмiру лагiдно. У ii уявi враз постав коротун з густими вусами, так, неодмiнно з вусами.

– Ммм, так, сподiваюсь, я Вас не потурбувала…

– Нi, звiсно, нi, панi Вiлсон. Я тут, щоб прислужитися Вам з будь-якого питання.

– Менi й справдi потрiбна допомога, але, мабуть, мое прохання видаватиметься Вам дивним… Важко пояснити.

– Не турбуйтесь, мiс, я певний, що допоможу Вам, – його голос пролунав надто впевнено. Їй стало цiкаво, якi дивнi прохання йому вже випадало виконувати.

– О Боже, – мовила вона нiяково. – Можливо, простiше особисто?

– Певно що, панi Вiлсон. На щастя, я звiльнюсь за п’ятнадцять хвилин. Мiй кабiнет на першому поверсi, просто за рецепцiею. Чи Вам зручно?

Схвильовано та з полегшенням вона вiдповiла: «Так, я така Вам вдячна!»

Поставивши сумки у вбиральню, вона вiдрахувала акуратно стiльки купюр, скiльки iй знадобиться, зi схованки у великому кейсi. Опустивши грошi в кишенi, вона чекала ще тринадцять хвилин. А потiм пiшла сходами, щоб уникнути камер у лiфтi. Пан Грiн провiв ii у свiй кабiнет без вiкон, а iй стало чудно, що уявний образ виявився не дуже далеким вiд правди. Вусiв немае – жодного натяку на волосся, окрiм хiба що сивих, ледве помiтних брiв, – утiм, у всьому iншому дуже куценький. Прикидатися зляканою було неважко, i десь посерединi своеi розповiдi про колишнього бойфренда, котрий ii бив, а потiм утiк iз фамiльними коштовностями, вона вiдчула, що зачепила його. Вiн дуже по-чоловiчому нашорошився, немов хотiв люто вилаяти всiх тварюк, що пiднiмають руки на тендiтних жiнок, але здебiльшого поводився спокiйно, хiба що кiлька разiв запевнив словами штибу «Ш-ш-ш, ми добре про Вас подбаемо». Мабуть, вiн би помiг iй i без щедрих чайових, якi вона йому дала, але грошi не зашкодять. Вiн пообiцяв, що розповiсть лише персоналу готелю, i це було частиною ii плану, тож вона щиро йому подякувала. Побажавши iй гараздiв, вiн запропонував викликати полiцiю, якщо та чимось зарадить. Кейсi сумно зiзналась, якими недiевими виявилися полiцiя та обмежувальнi ордери для неi в минулому. Вона сказала, що змогла б упоратися з усiм сама, якщо такий сильний та кремезний чоловiк, як пан Грiн, iй допомагатиме. Йому лестило це, тож вiн поквапився виконувати прохання.

Вона неодноразово розiгрувала цю карту. Барнабi першим запропонував такий варiант, коли iхнiй план утечi вже перебував на стадii остаточного шлiфування. Спочатку вона заперечувала таку iдею, якось таемничо образившись, але Барнабi завжди був людиною практичною, тож йому вдалося ii переконати. Вона була маленька та жiночна; у очах багатьох людей через це вона завжди видавалася аутсайдером. То чому б не використати таке припущення собi на користь? Розiгрувати жертву, щоб нею не бути.

Повернувшись у номер, Кейсi перевдяглася у речi, що лежали в кейсi, помiнявши светр на вузьку чорну футболку з V-подiбним вирiзом i товстим чорним паском з плетеним шкiряним оздобленням. Усе, що вона познiмала, мало знову опинитися в кейсi, бо вона залишить валiзу й не повернеться бiльше у цей готель.

Вона вже озброiлась; вона нiколи не виходила, не вживши застережних заходiв. Але зараз iй довелося вдатись до пiдвищеноi бойовоi готовностi у своему особистому захистi, буквально озброiвшись до зубiв, – чи то пак, до зуба; вона поставила штучну коронку, сповнену речовини, що не була настiльки болiсною, як цiанiд, але була не менш смертельною. Вона недарма скористалась цим старим, як свiт, трюком: вiн дiевий. Часом останне, що доводилося робити, – виривати себе з рук своiх ворогiв.

На плечових ременях великоi чорноi спортивноi сумки, посерединi, було двi декоративнi фiгури. У сумцi в обшитих коробочках лежали ii особливi коштовностi.

Кожна з них була неповторна й незамiнна. Вона бiльше нiколи не матиме змоги дiстати такi знаряддя-оздоби, тому дуже дбайливо ставилась до цих.

Три прикраси – одна з рожевого золота, друга – iз жовтого золота, а третя – срiбна. На всiх були маленькi шипи, захованi пiд хитромудрими засувами, що оберталися. Колiр металу свiдчив про те, якою речовиною вкритий шип. Дуже прямолiнiйно, просто дуже очiкувано вiд неi.

Далi – сережки, з якими вона завжди була дбайливою та обережною. Вона б не ризикнула носити iх протягом цього етапу мандрiвки; чекатиме, поки не наблизиться до своеi цiлi. Коли вона в них, то мала повертати голову дуже обережно. Вони скидались на звичайнi склянi кульки, але з такого тонесенького скла, що навiть висока нота спроможна його розбити, надто тому, що на маленькi сфери вже дiяв тиск зсередини. Якщо хтось схопить ii за шию чи за руку, кульки розiб’ються, тихо луснувши. Вона затамуе подих – адже iй легко вдаеться не дихати протягом хвилини й п’ятнадцяти секунд – i, якщо, можливо, заплющить очi. А нападник i гадки не матиме, що саме це потрiбно зробити. Їi шию обрамлював великий срiбний медальйон для фото.

Дуже прикметний, вiн привертав увагу тих, хто знае, хто вона насправдi. У ньому не було нiчого смертоносного, просто вiн вiдвертав увагу вiд справжньоi небезпеки. Усерединi було фото маленькоi дiвчинки з пухким солом’яним волоссям. Повне iм’я дiвчинки зазначалося на зворотi фото; таке могла б носити мати чи тiтка дiвчинки. Утiм, саме ця дiвчинка була единою онукою Карстена. Хотiлося б сподiватись, що якщо з Кейсi станеться непоправне, людина, яка знайде ii тiло, виявиться справжнiм копом, який, через неможливiсть упiзнання, змушений буде розкопати цей доказ, а потiм принесе ii вбивство на порiг того, хто, по сутi, його створив. Мабуть, це не надто зашкодило б Карстену, однак створило б йому незручностi, а можливо, вiн навiть почувався б у небезпецi чи збентежився через те, що вона ще десь могла засвiтити й якусь iншу iнформацiю.

Адже вона вдосталь знала про прихованi катастрофи та цiлком таемнi жахiття, щоб створити Карстену набагато бiльше, нiж просто неприемностi. Одначе навiть зараз, через три роки пiсля ii першого смертного вироку, iй не затишно вiд думки про зраду чи навiть перспективу влаштувати справжню панiку. Неможливо передбачити ймовiрнi наслiдки ii викриттiв чи кривди, якоi вони завдадуть невинним людям. Тому вона вирiшила змусити Карстена просто гадати, що вона утнула щось настiльки нерозсудливе; можливо, вiд хвилювання в нього виникне аневризма. Просто красивий маленький медальйон, сповнений краплями вiдомщення, щоб зробити програш у грi бiльш вiдчутним.

Однак шнур, на якому тримався медальйон, справдi був смертоносним. Вiн мав межу мiцностi на розрив, як авiацiйний кабель, i ним можна було легко перекрити кисень людинi. На нiм немае застiбки, вiн тримаеться на магнiтi; вона не хотiла, щоб проти неi використали ii власну прикрасу як ласо. На дерев’яних вставках на плечових ременях у сумцi розташовувались роз’еми, у якi чудово входили краi мотузки. Коли шнур був на мiсцi, дерев’янi вставки ставали ручками. Вона ставила не на свою фiзичну силу, а радше на ефект несподiванки. Завдяки йому вона мала змогу пiдготуватись.

Усерединi витончених вiзерункiв на ii чорному шкiряному паску було замасковано кiлька заправлених шприцiв. Вона могла витягти iх поодинцi або запустити механiзм, який випустить усi голки одночасно, якщо нападник надто близько притисне ii до себе. І вiд поеднання цих хiмiчних сполук йому буде недобре.

У кишенях вона ховала скальпельнi леза iз заклееними краями.

Стандартнi ножi у черевиках – один висуваеться вперед, iнший – назад.

У сумцi – два балончики з написом «Перцевий спрей»: в одному дiйсно був перцевий спрей, а iнший – з рiдиною, що набагато довше шкодить здоров’ю.

І гарна пляшечка з-пiд парфумiв, яка бризкала газом, а не рiдиною.

І тюбик у кишенi, що скидався на гiгiенiчну помаду.

І ще кiлька чудних iграшок, про всяк випадок. Плюс дрiбнички, що вона iх придбала на випадок малоймовiрного успiху. Яскраво-жовту пляшечку-пульверизатор у виглядi лимона, сiрники, дорожнiй вогнегасник. І готiвка, багацько. Вона засунула в сумку картку-ключ – вона не повернеться у цей готель, та якщо все складеться добре – повернеться дехто iнший.

Вона мусила рухатися дуже обачно в таких обладунках, утiм, вона добре натренувалася, аби йти впевненою ходою. Їi заспокоювала думка, що коли б хтось змусив ii рухатися не так обережно, гiрше було б для нього.

Вона вийшла з готелю, кивнувши клерку, тримаючи в руцi кейс, а чорну сумку через плече. Сiвши в авто, вона поiхала у парк, розташований у центрi мiста. Поставила машину у прилеглiй до торговельного майданчика смузi й з пiвнiчного боку зайшла в парк.

Вона в ньому непогано орiентувалась. У пiвденно-схiдному кутку парку була вбиральня, тож вона попрямувала саме туди. Як вона й сподiвалась, опiвднi у день шкiльних занять вона порожня. Там вона знайшла рюкзак i ще деякi аксесуари. Перевдягнувшись, вона поклала вбрання, у якому прийшла, у кейс, а потiм запхнула його та чорну сумку у мiсткий рюкзак. Коли вона вийшла iз вбиральнi, у нiй не одразу можна було впiзнати «ii». Згорблена, у просторому плетеному светрi, вона попрямувала в пiвденну частину парку, зосереджено намагаючись не хитати стегнами, що можуть ii видати. І попри те, що, як видавалось, нiхто на неi не дивився, пам’ятала, що завжди розумнiше поводитись, наче за тобою спостерiгають. Що ближче був обiд, то бiльше люду з’являлося в парку, та вона й це передбачила. Нiхто не зважав на молодого андрогiна,[1 - Андрогiннiсть – одночасна присутнiсть в однiеi людини стереотипних для даного суспiльства ознак чоловiка i жiнки (необов’язково у рiвнiй мiрi). (Тут i далi прим. перекл., якщо не зазначено iнше.)] який несамовито клацав повiдомлення на смартфонi, сидячи в тiнi на лавцi. Нiхто не пiдiйшов достатньо близько, щоб помiтити, що телефон вимкнено.

На iншому боцi вулицi навпроти тiнястого мiсця розташовувався улюблений заклад Карстена, де вiн полюбляв обiдати. Вона пропонувала зустрiтися не в цьому мiсцi. Та й прийшла за п’ять днiв до зустрiчi.

З-пiд чоловiчих сонячних окулярiв вона ретельно оглядала перехожих.

Можливо, не спрацюе. Можливо, Карстен змiнив звички. Зрештою, звички – рiч небезпечна. Як i сподiвання на безпеку. Вона перелопатила всi поради щодо перевдягань, якi вичитала в романах та знала з досвiду, завжди звертаючи увагу на здоровий глузд. Не слiд вдягати перуку платиновоi блондинки та високi пiдбори тiльки через те, що ти низенька брюнетка. Не варто мислити протилежностями; мислити слiд так, щоб не кидатися в очi. Помiркуй, що привертае увагу: блондинки та високi чоботи, отже уникай iх. Грай на своiх сильних сторонах. Часом завдяки тому, що, на твою думку, позбавляе тебе привабливостi, ти врятуеш собi життя.

Коли жила нормальним життям, вона зневажала перевдягання у хлопчика. А тепер так перевдягалась. Коли вдягнути мiшкуватий светр та добре виношенi джинси, що на кiлька розмiрiв бiльшi, погляд, що шукае жiнку, може ковзнути саме по хлопчиковi. По-хлопчачому коротке волосся легко ховалося пiд бейсболку, а багатошаровi шкарпетки у завеликих кросiвках «Рiбок» надавали iй того милоцуценяткового вигляду, що притаманний пересiчному пiдлiтку. Звiсно, якби хтось глянув на ii обличчя, помiтив би певнi розбiжностi. Але хто ж придивлятиметься? Парк сповнювався людьми будь-якого вiку та статi. Вона не вирiзнялася з натовпу, i нiхто з мисливцiв на неi не сподiваеться, що вона в парку. Вона не поверталася до Вашингтона, вiдколи вiддiл уперше схотiв ii вбити. Не ii сильна сторона – залишати свою павутину, виходячи на полювання. Але принаймнi вона заздалегiдь усе обмiркувала. Їi буденнi справи здебiльшого вимагали вiд неi лише дещицю ii уваги та розуму. А решта ii iнтелекту завжди працювала, облiчуючи ймовiрностi, уявляючи сценарii. Завдяки цьому вона зараз почувалася впевнено, працюючи за створеною подумки мапою, яку креслила кiлька мiсяцiв.

Карстен звичок не змiнив. Рiвно о 12:15 вiн сiв за металевий столик у бiстро навпроти своеi кав’ярнi. Вiн обрав стiл у кутку, щоб його повнiстю закривала тiнь вiд парасолi, як вона й передбачала. Колись Карстен був рудим. Зараз небагато волосся на ньому лишилося, а от колiр обличчя – той самий.

Офiцiантка помахала йому, кивнувши на блокнот у руцi, а потiм зайшла всередину. Отже, вiн замовляв те, що й зазвичай. Ще одна звичка, що здатна убити. Якби Кейсi захотiла вбити Карстена, вона зробила б це, а вiн навiть не здогадався б, що вона приходила.

Пiдвiвшись, вона запхнула телефон у кишеню i начепила рюкзак на плече.

Пiшохiдна дорiжка проходила повз пагорб та дерева. Карстен не мiг ii там побачити. Настав час для iншого вбрання. Вона змiнила образ. Зняла капелюха. Зняла светр, який вдягала на футболку. Затягнувши пасок, пiдкотила штанини джинсiв так, що вони почали скидатися на хлопчачi, перешитi для дiвчат. Кросiвки змiнили спортивнi балетки без застiбок, якi вона добула з наплiчника. Вона перевдягалася побуденному, нiби iй просто спекотно, i лише трiшки розстiбнулась. Погода сприяла правдоподiбностi. Перехожi, мабуть, здивувалися б, побачивши пiд чоловiчим убранням жiнку, але вона сумнiвалася, що хтось запам’ятае цей випадок. Сьогоднi в парку було чимало людей, вбраних у значно екстремальнiшому стилi. У Вашингтонi завжди за сонячноi погоди виповзали всi неформали.

Чорна сумка знову опинилася на плечi. Ідучи, вона закинула рюкзак за дерево, поки нiхто не дивився в ii бiк. Якщо хтось його знайде – там немае нiчого, без чого вона б не прожила. Цiлком упевнена, що ii нiхто не бачить, вона напнула перуку й нарештi, дуже обережно, начепила сережки.

Вона, звiсно, могла б стежити за Карстеном у хлопчачому вбраннi, але навiщо видавати всi секрети? Навiщо давати йому привiд прив’язувати ii до спостереження? Якби вiн навiть помiтив хлопчика, то все пропало б. Їй, можливо, ще знадобиться перевдягатися у хлопчика, тож вона просто змарнувала б образ. Вона могла б виграти трохи часу, одягнувши костюм iз готелю, але, якби вона не змiнила зовнiшнiсть, ii вигляд, закарбований на записах камер спостереження у готелi, легко було зв’язати iз зображеннями з приватних чи державних камер, якi знiмають ii й зараз. Не жалкуючи часу на перевдягання, вона розривала стiльки зв’язкiв, скiльки могла; якщо хтось шукав хлопчика, чи дiлову жiнку, чи звичайного паркового вiдвiдувача, у якого вона вбралася зараз, йому довелося б iти плутаними слiдами. У жiночому вбраннi було прохолоднiше. Вона пiдставилась пiд легкий вiтерець, щоб висохнув пiт, що виступив пiд нейлоновим светром, а потiм вийшла на вулицю.

Вона пiдiйшла до нього ззаду, пройшовши тiею ж стежиною, що й вiн кiлька хвилин тому. Принесли його замовлення – курку з пармезаном – i вiн, як видавалось, цiлком поринув у смакування нею. Та вона була переконана, що Карстен краще за неi знаеться на тому, як видаватись тим, ким не е. Вона впала на стiлець навпроти нього без усiляких фанфар.

Коли вiн пiдвiв очi, його рот був повний сендвiча.

Вона знала, що вiн чудовий актор. Тож вирiшила, що вiн приховае справжнi емоцii, демонструючи тi, якi забажае, перш нiж вона помiтить емоцii справжнi. Вiн не здавався здивованим, тому вона вирiшила, що заскочила його цiлком зненацька. Якби вiн справдi на неi чекав, то зiграв би так, нiби приголомшений ii появою. Але цей непорушний погляд через стiл, трохи примруженi очi, методичне жування свiдчили про те, що так вiн опановуе свiй подив. У цьому вона певна майже на 80 вiдсоткiв.

Вона нiчого не сказала. Лише перестрiла його погляд, що не видавав жодних емоцiй, поки вiн дожовував шмат сендвiча.

– Мабуть, було б надто просто зустрiтися, як домовлено, – мовив вiн.

– Для твого снайпера, дiйсно, надто просто, – ласкавим голосом вона промовила так само голосно, як i вiн.

Якби хтось пiдслуховував, подумав би, що це жарт. Але за двома iншими столиками голосно розмовляли й смiялись; а перехожi, що проминали iх на тротуарi, слухали музику в навушниках. Усiм було байдуже до ii слiв, окрiм Карстена.

– Я нiколи такого не робив, Джулiано. Маеш про це знати. Тепер була ii черга вдавати, що вона не здивована. Уже так давно нiхто не звертався до неi на ii справжне iм’я, що воно пролунало, як чуже. Спочатку навiть здригнувшись, за мить вона вiдчула хвилю радостi. Добре, що ii iм’я видаеться iй чужим. Отже, вона вчиняе правильно.

Його погляд перескочив на занадто очевидну перуку – власне, вона була дуже подiбною до ii власного волосся, але зараз вiн пiдозрюватиме, що пiд нею приховано щось геть iнше. Потiм вiн змусив себе знову поглянути iй у вiчi. Ще трохи почекав на вiдповiдь, та коли вона не вiдповiла, продовжив, дуже ретельно добираючи слова.

– Ем, сторони, котрi вирiшили, що ти маеш… пiти на пенсiю… упали в немилiсть. Вiд самого початку це рiшення не було популярним, тож зараз усi ми, хто не погоджувався, уже не е пiдлеглими тих сторiн.

Можливо, i правда. Але найiмовiрнiше – нi. Вiн вiдповiв на скепсис у ii поглядi.

– Чи були в тебе… неприемнi прикростi протягом останнiх дев’яти мiсяцiв?

– Я гадала, що краще за тебе спроможна грати у хованки.

– Усе скiнчилося, Джулi. Право перемогло мiць.

– Я люблю хепiенди, – пролунав у вiдповiдь рiзкий сарказм. Вiн змигнув – сарказм йому дошкулив. Або вiн тiльки те удав.

– Не настiльки добре, – мовив вiн повiльно. – Якби був хепiенд, я з тобою не зв’язувався б. Тобi слiд було б дати спокiй на решту життя. І жила б ти так довго, як тiльки б змогла. Вона кивнула, роблячи вигляд, що повiрила його речам.

Колись давно вона вiрила, що Карстен саме той, ким здаеться. Вiн тривалий час був втiленням добрих хлопцiв. А зараз якось по-дивному чудно було, наче граючись, намагатися розшифровувати, що означае кожне слово насправдi.

От тiльки тоненький голосок усерединi питав: «А якщо немае жодноi гри? Якщо все правда… якщо я справдi вiльна?»

– Ти була найкращою, Джулiано.

– Найкращим був доктор Барнабi.

– Я знаю, що тобi не подобаеться таке чути, але в нього нiколи не було таланту, як у тебе.

– Дякую.

Вiн пiдвiв брови.

– Не за комплiмент, – мовила вона. – За те, що не намагаешся переконати мене, що його смерть була випадковою, – вона сказала це так само легко.

– То було хибне рiшення, спричинене параноею та зрадою. Напарник, який продае свого напарника, завжди вважае, що той так само змовляеться проти нього. Зрадники не вiрять в iснування чесних людей.

Вираз ii обличчя, поки вiн говорив, був немов скам’янiлий. За всi три роки втечi вона нiколи не вибовкала жодноi таемницi, до якоi була причетна. Жодного разу вона не давала приводу своiм переслiдувачам вважати ii зрадницею. Навiть коли вони намагались убити ii, вона лишалася вiрною. І вiддiлу до цього байдуже, цiлком байдуже.

Для них i справдi мало що важило. На мить вона забулася, згадавши про те, як колись наблизилася до того, що шукала, до чого дiсталася б уже в найважливiшiй сферi дослiджень i творення, коли б ii не перервали. Той проект також, вочевидь, для них був неiстотним.

– Але iм зараз доводиться червонiти за себе, – вiв далi Карстен. – Бо ми так i не знайшли нiкого настiльки ж вправного, як ти. Трясця, ми так нiколи й не знайшли нiкого, хоча б наполовину такого, як Барнабi. Дивовижно, як люди забувають, що щирий талант е лiмiтованою серiею.

Вiн замовк, вочевидь, сподiваючись, що вона заговорить, сподiваючись, що щось спитае, видасть хоча б яку зацiкавленiсть. Та вона лише гречно дивилася, не зводячи з нього очей, як дивляться на iноземця, пробиваючи його товар на касi.

Зiтхнувши, вiн нахилився, несподiвано замислившись:

– У нас бiда. Нам потрiбнi вiдповiдi, якi лише ти спроможна дати. У нас немае нiкого, здатного на цю роботу. І ми не можемо напартачити цього разу.

– Ви, не ми, – сказала вона просто.

– Я знаю тебе дуже добре, Джулiано. Тобi небайдужi невиннi люди.

– Були небайдужi. Можна сказати, що ту частину мене було вбито.

Карстен знову змигнув.

– Джулiано, менi прикро. І завжди було прикро. Я намагався iх спинити. Я вiдчув полегшення, коли ти вислизнула крiзь iхнi пальцi. Щоразу, як ти вислизала крiзь iхнi пальцi. Їi не могло не вразити те, що вiн у всьому цьому зiзнавався.

Не заперечував, не шукав виправдань. Жодних це було лише нещастя у лабораторii, на кшталт слiв, на якi вона очiкувала. Жодних це не ми; це вороги краiни. Жодних вигадок, лише зiзнання.

– І зараз усiм прикро, – його голос стих, тож iй довелося прислухатись, щоб розчути, що вiн каже. – Тебе з нами немае, Джулiано, тому загинуть люди. Тисячi людей. Сотнi тисяч.

Цього разу вiн зачекав, поки вона все обмiркуе. Усебiчне обмiркування забрало в неi кiлька хвилин.

Вона теж заговорила тихо, але пильнувала, щоб у голосi не пролунало анi цiкавостi, анi схвильованостi. Просто констатуючи очевидне, щоб розмова просувалась далi.

– Ти знайома з деким, хто мае життево важливу iнформацiю, – Карстен кивнув. – Ти не можеш забрати його чи ii, бо це покаже рештi, що ти про них знаеш. І це прискорить будь-який небажаний для тебе хiд подiй.

Знову кивок.

– Ми тут говоримо про дуже поганi речi, хiба нi? Зiтхання.

Нiщо так не збурювало департамент, як тероризм. Їi завербували невдовзi потому, як остаточно осiла емоцiйна пилюка навколо вибуху, де колись стояли Башти-Близнючки. Запобiгати тероризму – завжди було основним завданням ii працi, найлiпшим ii виправданням.

Загрозою тероризму манiпулювали, крутили-вертiли, допоки, зрештою, вона втратила майже всю вiру в те, що ii праця – патрiотична.

– І найбiльший пристрiй, – мовила вона ствердним тоном. Найбiльша страшилка завжди була саме в цьому – що колись комусь, хто по-справжньому ненавидить США, до рук потрапить якась ядерна зброя.

Ця темна тiнь приховувала ii професiю вiд очей усього бiлого свiту, вона зробила ii такою потрiбною, незважаючи на те, наскiльки сильно Пересiчний Громадянин прагнув вiрити, що ii не iснуе.

І таке траплялося – i не раз. Такi люди, як вона, запобiгли оберненню цих випадкiв на загальнолюдськi трагедii. Такою була угода. Дрiбномасштабне жахiття проти загальнолюдськоi бiйнi.

Карстен похитав головою, i раптом у його бляклих очах застиг жах. Вона не могла не здригнутись усерединi, усвiдомлюючи, що це – дверi номер два. Існуе лише двi настiльки страшнi речi.

Зброя бiологiчна. Вона не вимовила цих слiв уголос, лише ворухнула губами.

Безбарвний вираз на обличчi Карстена став вiдповiддю. На мить вона опустила очi, аналiзуючи вiдповiдi, розподiляючи iх на двi колонки, два списки можливостей, якi мала у головi. Перша колонка: Карстен – талановитий брехун, який каже те, що, на його думку, переконае ii вiдвiдати мiсце, де люди краще пiдготувались, аби навiчно позбавитись Джулiани Фортiс. Вiн мiркував на ходу, стрiмко, натискаючи на ii найчутливiшi кнопки.

Другий стовпчик: у когось була бiологiчна зброя масового знищення, i можновладцi й гадки не мали, де вона й коли нею скористаються. Але вони знають того, хто знае.

Марнославство взяло свое, трiшки змiстивши рiвновагу. Вона знала, що е особливою. Імовiрно, правда, що вони не знайшли нiкого краще за неi.

Утiм, вона б поставила своi грошi на першу колонку.

– Джулс, я не прагну твоеi смертi, – мовив вiн спокiйно, здогадавшись про послiдовнiсть ii думок. – Якби рiч була в цiм, я з тобою не зв’язався б. Я не захотiв би зустрiчатися з тобою. Бо переконаний, що в цiй своiй подобi ти маеш щонайменше шiсть способiв напохватi, щоб мене вбити, i маеш на це цiлковите право.

– Справдi гадаеш, що я прийшла б лише iз шiстьома? – спитала вона.

Якусь мить вiн супився, а потiм вирiшив розсмiятись.

– Ти висловила суть замiсть мене. Я не хочу смертей, Джулс. Я вiдверто кажу.

Вiн поглянув на медальйон на ii шиi, а вона придушила усмiшку.

І знову заговорила невимушено:

– Я хотiла б, щоб ти називав мене доктор Фортiс. Гадаю, час прiзвиськ минув.

Вiн напнув ображений вираз.

– Я не прошу тебе менi пробачити. Для цього я мав би бiльше зробити.

Вона кивнула, хоча знову була з ним не згодна, а лише робила так, щоб розмова тривала.

– Я прошу тебе допомогти менi. Нi, не менi. Невинним людям, якi повмирають, якщо ти не допоможеш.

– Якщо вони помруть, то не з моеi вини.

– Я знаю, Джу. – Доктор. Знаю. З моеi вини. Але iм байдуже, на кому провина. Вони помруть.

Вона витримала його погляд. Вона не клiпатиме. Вираз його обличчя став похмурiшим.

– Чи ти хочеш почути, що з ними трапиться?

– Не хочу.

– Навiть для тебе це було б нестерпно.

– Сумнiваюсь. Але це пусте. Те, що, можливо, станеться, – справа другорядна.

– Я хотiв би дiзнатись, що може бути важливiше за сотнi тисяч життiв американцiв.

– Хай як жахливо егоiстично пролунають цi слова, та можливiсть вдихати й видихати для мене переважила все iнше.

– Ти нам не зарадиш, якщо помреш, – рiзко сказав Карстен. – Урок засвоено. Ми не востанне тебе потребуемо. Ми не зробимо ту саму помилку двiчi.

Вона не хотiла купуватись на цi слова, але рiвновага ще бiльше змiстилася. Слова Карстена справдi мали значення. Вона, звiсно, розумiлася на змiнах у полiтицi. А що, як усе правда? Вона могла робити вигляд незворушноi, але Карстен чудово ii знае. Їй важко буде змиритися з катастрофою такого масштабу, знаючи, що мала змогу чимось iй запобiгти. Це було, як спочатку, – вони прив’язали ii, мабуть, до найстрашнiшоi професii у цiлому свiтi.

– Гадаю, у тебе немае при собi течок зi справою, – мовила вона.




Роздiл 3


Сьогоднi вона називалася Алекс.

Вона мала трохи вiддалитися вiд Вашингтона, тож опинилась у маленькому мотелi на пiвночi Фiладельфii. В одному з пiвдюжини мотелiв, що вишикувались уздовж автобану мiж штатами, при виiздi з мiста. Переслiдувачевi доведеться згаяти певний час, щоб обшукати iх усi, навiть якщо вiн якось обмежить ii пошуки цiею частиною мiста. Вона не залишила жодного слiду, щоб ii взагалi вiдстежували у Пенсильванii. Попри це вона, як завжди, спала сьогоднi у ваннiй.

У маленькiй кiмнатi не було столика, тому вона розклала течки на лiжку. Навiть iхнiй вигляд виснажував ii.

Коли данi були готовi, Карстен повiдомив ii. Вiн сподiвався, що вона погодиться з ним зустрiтися, а вiн принесе течки iз собою, якщо вона прийде. Однак вона наполягала, щоб вiн зробив електроннi версii, i вiн погодився. Вона дала йому настанови щодо доставки.

Складнiсть полягала в тому, щоб обрубати кiнцi з обох бокiв.

Наприклад, Карстен не просто мав викинути течки у смiтник, найнявши когось, хто забере iх звiдти для неi, – за цим смiтником дуже легко простежити. Спостерiгачi побачили б, що людина забрала документи, й пiшли б за нею слiдом. Найманець мiг би, звiсно, рознести документи в окремi мiсця, щоб iх забрали, але за ними вже спостерiгали б. Тому на якомусь вiдрiзку шляху пакунок мав зникнути з очей переслiдувачiв на достатньо тривалий час, аби вона мала змогу втiлити в життя заплутану шахрайську гру.

Отже, Карстен, як i домовилися, залишив коробку для неi на рецепцii готелю «Брейскотт». Пан Грiн уже чекав. Вiн гадав, що Карстен – друг, який викрав у жорстокого колишнього фамiльнi цiнностi, якi той вкрав, i, звiсно, стежив за ним. Пан Грiн дав iй код, щоб вона могла спостерiгати за готельними камерами спостереження, знаходячись за багато миль в iнтернет-кафе. Те, що вона не бачила, щоб хтось iшов за Карстеном, не означало, що iх там не було, утiм, скидалося на те, що вiн просто принiс коробку й пiшов геть. Менеджер точно виконував ii настанови, найiмовiрнiше, просто тому, що знав, що вона стежить. Коробка рушила у службовий лiфт, униз у пральню, де ii перенесли у вiзок покоiвки, у якому привезли в ii номер, де ii менеджер, якому вона дала картку-ключ та п’ятсот доларiв, поклав у незугарний чорний кейс. Поштар на мотоциклi, якого вона проiнструктувала по дешевому передплаченому телефону, якого вже здихалась, зробивши гак, завiз коробку у копiювальний центр навпроти кав’ярнi, залишивши ii у спантеличеного продавця.

На щастя, тi, хто за нею спостерiгають, досi перебували в готелi, чекаючи, поки вона зайде крiзь параднi дверi. Можливо, вони меткiшi, але навiть якщо вони вдесятьох, у них забракне людей, щоб простежити за кожним незнайомцем, який виходить з готелю. Якщо хтось причепився за ii поштарем, йому важко було б встигати. Утiм, вона могла лише схрестити пальцi, сподiваючись, що зараз за нею нiхто не стежить.

Вона мала дiяти хутко. Протягом наступноi години – найнебезпечнiша частина ii плану.

Звiсно, вона усвiдомлювала, що, мабуть, у документах буде якийсь пристрiй стеження. Вона застерегла Карстена, що перевiрить на це, однак, можливо, вiн здогадався, що у неi для цього бракуе технiчних засобiв. Якомога швидше вона зробила кольоровi копii документiв. Це забрало цiлих п’ятнадцять хвилин, забагато. Копii опинилися в кейсi, а оригiнали – у паперовому пакунку, який вона отримала вiд дiвчини за стiйкою. Вона залишила коробку у смiтнику в копiювальному центрi. Зараз час був проти неi. Сiвши в таксi, вона попросила водiя вiдвезти ii до неспокiйного району Вашингтона, де вона знайде перший притулок, у якому зможе усамiтнитися, як того потребуе. Вона не мала часу бути перебiрливою, тому врештi попросила водiя таксi чекати в кiнцi моторошноi алеi. Звiсно, що таку поведiнку вiн запам’ятае, але нiчого не вдiеш. Можливо, вони вже за нею стежать. Вона поспiхом попрямувала в кiнець алеi, що вела у глухий кут, – яке чудове мiсце, щоб ii впiймати! – зайшла за смiттевий бак i вiдкинула ногою шмат побитого асфальту.

Почувши, що хтось ворушиться за спиною, вона пiдскочила та обернулась, поклавши руки на товстий пасок на талii, а пальцi машинально почали намацувати схований злiва тоненький шприц.

На тому боцi алеi, влаштувавшись на лежаку з картонних коробок та лахмiття, за нею зачаровано спостерiгав чоловiк зi спантеличеним виглядом, але вiн навiть не ворухнувся, намагаючись наблизитися до неi або пiти геть. У неi не було часу розмiрковувати, що вiн, можливо, побачив. Стежачи за безхатченком боковим зором, вона зосередила увагу на оригiнальних документах. Добувши з торбинки лимоноподiбний пульверизатор, вона розпилила його вмiст на паперову торбинку. Повiтря навколо неi просоталося запахом бензину. Вираз обличчя безхатченка не змiнився. Тодi вона запалила сiрника.

Вона уважно спостерiгала за тим, як горять документи, тримаючи в руках вогнегасник на випадок, якщо полум’я почне поширюватись. Здавалося, безхатченку нудно стало за цим спостерiгати. Вiн повернувся до неi спиною.

Дочекавшись, поки все обернеться на попiл, вона загасила вогонь. Вона ще не знала, що саме в тих теках, але, безперечно, то було щось дiткливе. Вона нiколи не працювала над iншими проектами. Розтерла носком черевика чорно-сiрий попiл, що в’iвся у землю. Не залишилось анi шматочка, вона у цьому була впевнена. Перш нiж побiгти назад до таксi, вона уткнула безхатченковi п’ятiрку.

З цього моменту вона iхала кiлькома таксi, потiм зробила двi пересадки в метро i врештi пройшла кiлька кварталiв пiшки. Однак не була впевнена, що вони ii загубили. Вона тiльки зробила все, що належить, якнайкраще й була напоготовi. Чергове таксi висадило ii в Александрii, де на новiсiньку кредитку вона орендувала трете за лiком авто.

Отже, зараз вона перебувала за межею Фiладельфii у дешевiй мотельнiй кiмнатi, надушенiй дезодорантом, що суперничае зi смородом прострочених цигарок, i не зводила очей з акуратних стосiв паперу, розкладених на лiжку.

Об’екта звуть Денiел Небекер Бiч.

Двадцять дев’ять рокiв. Бiлошкiрий, високий, середньоi статури, довге хвилясте волосся попелястого кольору – чомусь такi довгi кучерi здивували ii, можливо, тому, що вона найчастiше мала справу з вiйськовими. Ясно-карi очi. Вiн народився в Александрii, у Алана Джефрi Бiча й Тiни Енн Бiч, у дiвоцтвi Небекер. Один рiдний брат, Кевiн, на пiвтора роки старший. Бiльшу частину його дитинства родина прожила у Мерiлендi, окрiм коротких промiжкiв у Ричмондi та Вiрджинii, де вiн два роки навчався у старших класах. Денiел вчився в Унiверситетi Таусона, де спецiалiзувався в галузi середньоi освiти та англiйськоi мови. За рiк пiсля випуску вiн втратив батькiв у автомобiльнiй аварii. Водiй, що iх збив, також помер на мiсцi пригоди. Концентрацiя алкоголю у його кровi – 21 промiле. За п’ять мiсяцiв пiсля похорону батькiв брата Денiела засудили за наркотики – виробництво амфетамiнiв i продаж iх неповнолiтнiм – i вiдправили на дев’ятирiчний термiн у Вiсконсинський виправний заклад.

За рiк Денiел одружився, ще за два роки – розлучився; його колишня знову вийшла замiж майже одночасно з тим, як остаточно було оформлене поспiшне розлучення, i народила дитину вiд нового чоловiка, адвоката, за шiсть мiсяцiв пiсля весiлля. Неважко читати й мiж рядкiв. Того ж року в бiйцi за гратами загинув його брат. Дуже затяжна чорна смуга.

Наразi Денiел викладав iсторiю та англiйську в старшiй школi, розташованiй у поганому вашингтонському районi, як вважае бiльшiсть. Вiн також тренував дiвчачу волейбольну команду й був наглядачем у шкiльнiй радi. Отримував нагороду «Учитель року» – за результатами голосування учнiв – два роки поспiль. Останнi три роки, вiдколи розлучився, Денiел улiтку працював у благодiйному фондi, спочатку в Ідальго, у Мексицi, потiм у Ель Мiнiя, у Єгиптi. Улiтку третього року працював i у двох таборах одночасно.

Жодних свiтлин померлих батькiв чи брата. Одне фото екс-дружини – весiльне, на якому вони разом. Вона – темноволоса, ефектна, справжня окраса фото. Вiн, сказати б, поряд неi був як приший-пристiбай, хоча його широка усмiшка була щирiшою, нiж вираз на ii ретельно викресленому обличчi. Алекс хотiла б, щоб течка була бiльш докладною, але усвiдомлювала, що через свою орiентовану на деталi натуру часом сподiвалася занадто багато вiд менш одержимих аналiтикiв. На поверхнi Денiел був геть чистим. Поважна родина (цикл самознищення, що призвiв до братовоi смертi, легко збагнути у свiтлi автокатастрофи, у якiй загинули батьки). Жертва розлучення (нерiдкiсне явище, коли дружина усвiдомлюе, що зарплатнi вчителя-поборника у хрестовiм походi не вистачить на безбiдне життя). Улюбленець соцiально незахищених дiтей.

Альтруiст на дозвiллi.

У справi не зазначалося, що вперше привернуло до нього увагу уряду, але щойно вони пошкрябали по поверхнi – почало сочитись лихо.

Усе нiби почалось у Мексицi. Вони тодi ще за ним не наглядали, тому лише банкiвськi рахунки засвiдчували, як усе було. Бухгалтери-кримiналiсти склали докупи iсторiю, у якiй вдосталь задокументованих доказiв. По-перше, його особистий банкiвський рахунок, який зненацька вирiс iз двох сотень пiсля розлучення на десять штук. А за кiлька тижнiв – ще на десять. До кiнця лiта загалом накопичилося шiстдесят. Вiн повернувся назад на роботу у Штати й шiстдесят тисяч здимiло. Можливо, узяв кооперативну квартиру на виплату чи дорогу машину? Аж нiяк, нiчого не засвiтилось, нiчого в записах. Наступного року, коли працював у Єгиптi, раптових злетiв у фiнансах не було. Азартнi iгри? Спадок отримав?

Утiм, лише цього недостатньо, щоб привернути увагу без чиеiсь пiдказки, але вона не змогла знайти каталiзатора. Навiть отримавши вичерпну пiдказку, у фiнансовому вiддiлi хтось мав би працювати понаднормово чи дуже-дуже нудьгувати, адже навiть попри нетермiновiсть справи фiнансовий аналiтик вiдстежив першi шiстдесят тисяч доларiв, як кровожерливий гончак, не вiдриваючи носа вiд землi. Згодом вiн знайшов iх на новому рахунку на Кайманових островах. А з ними ще сто тисяч. У цю мить Денiела внесли в базу. Не в базу ЦРУ, ФБР чи АНБ, – у базу Податковоi Служби. І навiть не в перелiк першочерговоi ваги. Його iм’я навiть близько до верхiвки не фiгурувало. Вiн був просто одним iз тих, ким зацiкавились.

На мить вона замислилась, як могла вплинути на нього смерть брата. Є записи про його начебто постiйнi вiдвiдини брата, единого родича, що у нього залишився. Дружина тiкае, брат умирае. Скидаеться на слушний рецепт того, як штовхнути когось на неправедну путь.

Грошi й надалi накопичувались, i iхня кiлькiсть аж нiяк не вiдповiдала тому, що мiг заробити погонич мулiв чи навiть наркодилер. За жодну з цих робiт так добре не платять.

Потiм грошi почали рухатись, iх стало важче вiдстежувати, однак загалом назбиралося близько десяти мiльйонiв на iм’я Денiела Бiча, що перекидалися по рахунках iз Карибських островiв до Швейцарii, Китаю та назад. Можливо, вiн був пiдставною особою для когось, хто ховае своi прибутки, але, як правило, поганцi не люблять вiддавати такi грошi в руки випадковим учителям.

То що ж вiн робив, щоб так заробити?

Звiсно, на цьому етапi вони вистежили його знайомства, i це швидко окупилось. Такий собi Енрiке де ла Фуентес показався на зернистому чорно-бiлому фото, знятому камерою безпеки на парковцi готелю, де ночував Денiел Бiч у Мехiко.

Вона була поза грою протягом кiлькох рокiв, тож це iм’я для неi не було знайомим. Навiть якби вона досi працювала у вiддiлi, вiн би не вигулькнув у ii звичайних справах.

Час вiд часу вона працювала над справами наркокортелiв, але наркотики нiколи не спричиняли стiльки миготливих червоних вогнiв i гучних сирен, як ймовiрнi вiйни й тероризм.

Де ла Фуентес був наркобароном, а наркобарони, навiть найгидкiшi та вкрай емоцiйно нестабiльнi, взагалi нечасто привертали увагу ii вiддiлу. Загалом американському урядовi було байдуже, якщо наркобарони вбивали один одного, позаяк найчастiше цi нарковiйни мало впливали на життя пересiчного американця. Наркодилери не прагнуть убивати своiх покупцiв. Недобре для бiзнесу.

За всi роки роботи у вiддiлi, навiть працюючи над справами, у яких потрiбен допуск до секретноi iнформацii як до необхiдноi частини професii, вона не чула, щоб наркобарон цiкавився зброею масового знищення. Звiсно, якщо йдеться про можливiсть заробiтку, нiчим нехтувати не можна.

Однак отримання прибутку вiд продажу – зовсiм iнша рiч, нiж задiяти зброю.

Де ла Фуентес придбав середню за розмiрами колумбiйську мережу пiд час загарбницького (м’яко кажучи) захоплення всерединi 90-х, потому зробивши кiлька спроб зорганiзувати оперативну базу просто на пiвдень вiд кордону зi штатом Аризона. Але щоразу його проганяв картель, що промишляв поруч, захопивши пiд свою владу кордон мiж Техасом i Мексикою. Йому урвався терпець, тож вiн почав шукати унiкальнiшi методи, щоб позбавитися ворогiв. І саме тодi вiн знайшов собi союзника.

Вона втягнула повiтря крiзь зуби.

А оце iм’я iй знайоме – знайоме та осоружне. Коли нападають чужинцi – це жахлива рiч. Однак найбiльш вiдворотними для неi були тi люди, котрi, народившись у демократичному суспiльствi, маючи свободу та привiлеi, згодом використовували цю свободу та привiлеi, щоб напасти на iхнi витоки.

У цьому ланцюжку доморощених терористiв було кiлька ланок. У вiддiлi iх називали Змiею через татуювання, яке мав один з iхнiх померлих ватажкiв, – витатуйований рядок iз «Короля Лiра». Вона дуже хвацько розкрила кiлька iхнiх великих змов, але одна, яку вони втiлили в життя, досi часом з’являлась у ii жахiттях. У справi не зазначали, хто першим вийшов на зв’язок, тiльки згадували, що було укладено угоду. Якщо де ла Фуентес виконае свою частину завдання, вiн отримае вдосталь грошей, людей та зброi, щоб захопити бiльший картель. А терористи теж отримають те, чого прагнуть, – дестабiлiзацiю в американському суспiльствi, страх, руйнування та статтi у пресi, про якi вони так давно мрiяли.

І це лихо.

Адже що е кращим засобом дестабiлiзувати суспiльство, як не створений у лабораторних умовах вiрус грипу? Надто такий, який маеш змогу контролювати. Вона не помiтила, коли опис у справi перейшов вiд аналiтичного нарису до шпигунського. З яснiшими картинами.

Шпигуни називали його ТСХ-1 (у справi не зазначено, як розшифровуються лiтери, i навiть попри ii досить вузькопрофiльнi знання у медицинi, вона теж i гадки не мала). Уряд був у курсi, що супергрип ТСХ-1 iснуе, але був упевнений, що вiн був знищений пiд час спецоперацiй у Пiвнiчнiй Африцi. Лабораторiю лiквiдували, вiдповiдальних осiб схопили (i здебiльшого стратили). І про ТСХ-1 бiльше нiхто не чув.

Допоки вiн не з’явився у Мексицi кiлька мiсяцiв тому, разом iз запасом вакцин, що рятують життя, уже включених у новi дизайнерськi лiки.

У неi з’явився головний бiль, той, що локалiзуеться у цiлком визначеному мiсцi. Нiби розпечену голку встромляли просто за лiвим оком. Вона проспала кiлька годин, зарееструвавшись у готелi, перш нiж поринути у течки зi справою, але цього виявилося замало. Вона зробила кiлька крокiв i дiстала косметичку, що лежала за рукомийником, узяла чотири пiгулки знеболювального й ковтнула не запиваючи. Вона збагнула, що в неi абсолютно порожнiй шлунок, тож знеболювальне, безперечно, випалить дiрку у шлунку, щойно почне розчинятись. У неi в сумцi завжди були схованi протеiновi батончики, тож вона поспiхом згризла один, поки поверталася до читання.

Терористи знали, що вони завжди пiд наглядом, тому давали де ла Фуентесу одне: iнформацiю. А де ла Фуентес мав забезпечувати iх людьми – бажано некривдними, неприкметними робiтниками.

Поява вчителя.

Те, що спромоглися зiбрати докупи найлiпшi аналiтичнi голови, – Денiел Бiч, бiлий та пухнастий з голови до п’ят, iздив до Єгипту, щоб купувати ТСХ-1 для гарячкового наркобарона, що прагнув робити грошi. І вiн, безперечно, досi був частиною схеми. З наявних доказiв випливало, що саме вiн розповсюджуватиме вiрус на американськiй землi.

Дизайнерськi вакцини у виглядi iнгаляцiй уже перебували в обiгу; життя цiнних клiентiв завжди буде поза загрозою, i, можливо, у цьому й полягае друга частина плану. Навiть дуже неврiвноважений наркобарон мав бути завбачливим, коли йдеться про грошi. То, можливо, тi, хто ще не е його клiентами, збагнуть, де можна добути порятунок, а це створить море нових вiдчайдушних клiентiв. Наразi Денiел Бiч, безперечно, був недоторканим. Розповсюджувати вiрус – неважка справа; достатньо лише протерти iнфiкованою паличкою по поверхнi, за яку постiйно тримаються руками – рукiв’я на дверях, стiльницi на стiйцi, клавiатурi. Вiрус було створено так, щоб вiн ширився, як славнозвiсний дикий вогонь, – вiн навiть не мав уразити багато людей. Лише кiлька у Лос-Анжелесi, кiлька – у Фенiксi, кiлька – у Альбукерке й трохи – у Сан Антонiо. У Денiела вже були заброньованi готелi в кожному з цих мiст. Вiн мав рушити у свою смертоносну подорож – пiд приводом вiдвiдин чергових благодiйних фондiв, готуючись до осiннiх екскурсiй для учнiв, – за три тижнi.

Змiя та де ла Фуентес ладнались розiграти найбiльш приголомшливу атаку, що будь-коли влаштовувалась на американськiй землi. Тож, якщо де ла Фуентес дiйсно вже придбав та перетворив на зброю вiрус i вакцину, у них були чудовi шанси на успiх.

Карстен не жартував. Те, що вона спочатку вважала спробою зiграти на ii прихильностi, зараз виявлялося дивовижним виразом самоконтролю. З усiх iмовiрних катастроф, що потрапляли на ii стiл, – ще за часiв, коли в неi був свiй робочий стiл, – ця була найгiрша з усiх, а вона ж надивилася вже на зло. Колись навiть iснувала потенцiйно настiльки ж небезпечна бiологiчна зброя, але вона так i не залишила стiн лабораторii. А цей цiлком реалiстичний план уже втiлювався в життя. І йшлося не про сотнi тисяч людей, якi помруть, а радше про мiльйон чи, можливо, бiльше, перш нiж Центр iз контролю та профiлактики захворювань вiзьме ситуацiю пiд контроль. І Карстен знав, що вона докопаеться до цього факту. Вiн навмисне применшив масштаби нещастя, щоб воно видавалося правдоподiбнiшим. Часом правда набагато гiрша за вигадку. Ставки були вищими, нiж вона гадала. Дiзнавшись про таке, iй стало складнiше виправдовувати свою другорядну гру. Чи була вона налаштована захищати свое власне життя навiть перед лицем такоi катастрофи? Вона була непохитна, розмовляючи з Карстеном, але якщо це виявиться бiльше нiж просто пастка, то чи е в неi iнший вибiр, нiж спробувати всьому завадити?

Якби Денiел Бiч зник, де ла Фуентес здогадався б, що хтось його взяв. І найiмовiрнiше, почав би дiяти швидше, нiж заплановано, випереджаючи графiк. Денiел мав заговорити, до того ж якнайшвидше. А потiм повернутися до буденного життя, бути на виднотi та вгамовувати наркобарона, що страждае на манiю величi, допоки добрi хлопцi його витягнуть.

Спочатку практика випускати об’екти, якi опрацьовувала Алекс, на свободу ненадовго була звичайним алгоритмом ii роботи. Це ii головна спецiалiзацiя. Алекс була найкращою в тому, щоб витягувати iз суб’екта iнформацiю, не нашкодивши йому (до Алекс найкращим був Барнабi, единий фахiвець чоловiк iз цього). ЦРУ та НСБ, як i бiльшiсть таких урядових органiзацiй, мали власнi команди для допиту пiдозрюваних, котрих, добувши з них iнформацiю, позбувалися. З часом, коли вона стала досягати бiльших успiхiв, нiж найкращi з таких команд, у Алекс з’явилося набагато бiльше роботи. Попри те, що iншi органiзацii трималися осiбно, не розповсюджуючи iнформацiю за межi свого штату, результат промовляв сам за себе. Зiтхнувши, вона зосередилася на теперiшньому. Перед нею на подушках бiля узголiв’я вишикувались одинадцять свiтлин Денiела Бiча. Важко було поеднати двi сторони медалi. На давнiших фото вiн скидався на бойскаута, м’яке хвилясте волосся якось видавало в нiм невиннiсть та щирi намiри. І хоча на фото з камери вiдстеження зображено, безперечно, те саме обличчя, виглядав вiн зовсiм iнакше. Волосся завжди заховане пiд каптурами чи бейсболками (вона сама так часто маскувалася); постава агресивнiша; вираз обличчя холодний та професiйний. Вона працюе професiйно. Це забере певний час. Можливо, бiльше тижня. Вона знову поглянула на два тотожних, але таких суперечливих обличчя, на мить здивовано замислившись, чи й справдi у Денiела е психiчний розлад, чи вона споглядае прогредiентнiсть, i невинностi бiльше не iснуе взагалi.

Не те, щоб це надто важило – наразi.

Головний бiль немов просвердлював дiрку зсередини в ii очнiм яблуцi. Вона знала, що це не наслiдок багатогодинного читання. Аж нiяк, бо це рiшення, яке майорiло перед нею, ставши неминучим, спричиняло цей бiль.

Згрiбши всi течки, вона вкинула iх у кейс. Винищення населення Пiвденного Заходу Америки мае на кiлька годин почекати на задньому сидiннi.

Вона iхала в iншiй машинi, нiж сьогоднi уранцi. Перш нiж зарееструватись у готелi, вона повернула винайняту машину в Балтимор, а потiм взяла таксi у Йорк, що в Пенсильванii. Таксист висадив ii за кiлька хвилин ходу вiд будинку, де чоловiк на ймення Стаббiнс продавав свою трирiчну «Тарсель» за оголошенням у «Крейгслiстi». Вона заплатила готiвкою, використавши iм’я Корi Говард, потому в iншому авто поiхала у Фiладельфiю. Цей слiд можна вiдстежити, але зробити це буде важко.

Вiд’iхавши на кiлька миль вiд готелю, вона обрала маленький генделик, у якого, схоже, справи йшли незле. То була для неi бажана рiч iз двох причин. По-перше, вона менше вирiзнятиметься в натовпi. По-друге, iжа, мабуть, там цiлком iстiвна. Їдальня була залюднена, тому вона пообiдала в маленькому барi. Стiна за баром була дзеркальна; вона мала змогу стежити за вхiдними дверима та вiкнами, не озираючись. Добре вмостилась. Замовила жирний бургер з кiльцями цибулi та шоколадний солод. Усе смачне.

Пiд час iжi вона вимкнула мозок. За останнi дев’ять рокiв вона це добре опанувала; iй вдавалося розподiлити за розрядами майже все. Тож, зосередившись на обiдi, вона спостерiгала за людьми навколо, ii бiль ущух, перетворившись на тупу пульсацiю. Поки вона споживала iжу, знеболювальне нарештi взяло гору, i бiль цiлком угамувався. На десерт вона замовила пирiг – пекановий – хоча цiлком наiлася, тож тiльки трiшки його поклювала. Вона скидала оберти. Щойно доiсть, мала прийняти рiшення.

Головний бiль чекав на неi у машинi, i вона знала, що так буде, хоча цього разу вiн був не такий рiзкий, як уперше. Вона навмання iхала тихими житловими вулицями, на яких, якщо хтось iхатиме за нею, це не приховаеш. Невеличке передмiстя було темним i порожнiм. За кiлька хвилин вона рушила ближче до мiста.

У головi досi снувало двi колонки ймовiрностей.

У першiй колонцi: те, що Карстен обманював, щоб заманити ii на смерть, почало чимраз бiльше видаватись малоймовiрним. Але вона все одно мала бути напоготовi. Історiя ця, можливо, цiлковита вигадка. Усi докази, координуючi вiддiли та незалежнi аналiтики з рiзними стилями викладення, а також фото з усього свiту – усе це може бути дуже ретельною, витонченою оманою. Утiм, не абсолютно надiйною, адже вони нiяк не могли знати, що вона не встане й просто не пiде геть.

Але навiщо Карстеновi готувати все це заздалегiдь, якщо вiн збирався зустрiтися з нею, як домовлено? Вони легко могли б убити ii просто там, без усього цього окозамилювання. Усе, що для цього потрiбно, – це купа чистого паперу, якщо ти знаеш, що мозки обдуреноi жертви опиняться на пiдлозi ще до того, як вона встигне вiдкрити кейс. Як швидко можна таке склепати? Вона не дала йому часу сфабрикувати це просто на мiсцi, адже прийшла ранiше. І хто такий Денiел Бiч у цiм сценарii? Свiй? Чи цивiльний, який нiчого не пiдозрював i якого знiмали в екзотичних сценах? Вони ж мали знати, що дещо з цих даних вона зможе перевiрити.

В останнiй течцi лежав запропонований ними план дiй. За п’ять днiв, за ii участi чи без неi, вони захоплять його пiд час його звичноi суботньоi ранковоi пробiжки. Нiхто його не кинеться, аж поки у понедiлок не розпочнуться заняття у школi. А якщо хтось таки шукатиме, видаватиметься, що вiн просто подався на нетривалий вiдпочинок. Якщо вона погодиться iм допомогти, у неi буде два днi, щоб добути потрiбну iм iнформацiю, а потiм вона вiльна. Вони сподiвалися, що вона погодиться якось пiдтримувати зв’язок. Адреса електронноi скриньки для надзвичайних випадкiв, сторiнка у соцмережi чи навiть оголошення у газетi.

Якщо вона не погодиться, вони докладуть усiх зусиль, щоб упоратися без неi. Але якщо залишити iнформанта без будь-чиеi опiки, справа просуватиметься повiльно… надто повiльно. Важко було змиритися з поразкою.

У неi мало слина не текла при згадцi про те, якi штукенцii чекають на неi в ii лабораторii. Речi, якi вона б нiколи не мала змоги добути поза цими стiнами. Їi секвенсер ДНК та реактор полiмеразних ланцюгових реакцiй. Уже готовi антитiла, якими вона могла вщерть напхати кишенi, якщо ii запрошують по-справжньому. Звiсно, якщо Карстен сказав правду, iй бiльше не доведеться красти все те добро.

Вона спробувала уявити, як воно – знову спати в лiжку. Не носити на собi повсякчас цiлу аптеку токсинiв. Щодня називатись одним i тим же iменем. Взаемодiяти з iншими людськими iстотами так, щоб нiхто через те не гинув.

І не сподiвайся цього, – мовила вона сама до себе. – Не впускай цi думки в голову, щоб не зiпсували твоi мiркування. Не дозволяй надii перетворити тебе на дурепу.

Хай якими приемними не були картинки в ii уявi, вона вдарилася головою об стiну, намагаючись подумки уявити те, на що iй доведеться пiти, щоб усе це втiлилося в дiйснiсть. Вона не могла уявити, як заходитиме у блискучi сталевi дверi лабораторii, у якiй помер Барнабi, сповнюючи ii передсмертними криками. Їi уява вперто вiдмовлялася створювати цей образ.

Життя мiльйона людей важили багато, але досi багато в чому видавалися iдеею абстрактною. Вона не вiдчувала, що iснуе щось, здатне пiдштовхнути ii доволi потужно, аби вона увiйшла в тi дверi.

Вона, так би мовити, мае iх обiйти. Лише п’ять днiв.

А вона ще стiльки мае зробити!




Роздiл 4


Ця операцiя нищила всi ii заощадження.

Ця думка безугавно снувала в ii головi. Якщо вона переживе наступний тиждень i у ii робочих стосунках iз вiддiлом нiчого не змiниться, у неi почнуться серйознi фiнансовi проблеми. То недешева рiч – змiнювати життя протягом трьох рокiв. Спочатку саме тiльки накопичення вiльноi суми грошей було неабиякою справою. У неi були грошi: зарплатня, певна рiч, зiграла свою роль, коли вона спочатку погоджувалась на свою посаду, а до того вона успадкувала чималу страхову суму, коли померла ii мама. Та коли працюеш на владних параноiкiв, якi, мабуть, занотовують у твоiй особовiй справi, що ти змiнюеш марку зубноi пасти, ти не можеш просто забрати всi своi грошi й покласти iх у коробку з-пiд взуття пiд лiжко. Якщо вони не планували нiчого зробити з тобою ранiше, то цим, можливо, ти даси iм пiдставу. А якщо збирались, то ти просто змусила iх прискорити своi плани. Можеш спробувати забрати всi грошi, виiжджаючи з мiста, але це обмежуе твоi можливостi сплатити за приготування заздалегiдь.

Як i багато iншого, це була схема, вигадана Барнабi. Вiн тримав ii у незнаннi щодо подробиць, прагнучи захистити друзiв або тих друзiв, котрi допомогли йому все влаштувати. Барнабi дозволив iм пiдслухати розмову про можливiсть перспективно iнвестувати грошi. Власне, це Барнабi назвав можливiстю перспективною, переконавши в цьому ii. Розмова була нiчим не прикметна; на рiзний лад у цей самий момент про таке, мабуть, теревенили бiля охолоджувачiв для води не в одному звичайному офiсi. Вона удала, що вiн ii переконав, а вiн голосно пообiцяв усе влаштувати. Вона переказала грошi в iнвестицiйну фiрму, чи то пак компанiю, яка дуже на неi скидалась. За кiлька днiв потому цi грошi було покладено – вiднявши 5 % «комiсiйних», щоб вiдшкодувати друзям iхнiй час та ризик – у банк у Тульсi, що в Оклахомi, на iм’я Фредерiка Нобл. Вона отримала повiдомлення про свiй новий рахунок у чистому конвертi, вкладеному в примiрник «Невузлова лiмфома» у бiблiотецi. У конвертi також лежали водiйськi права з ii фото на iм’я Фредерiки Нобл.

Вона й гадки не мала, де осяде Барнабi. І яке у нього буде нове iм’я. Вона хотiла, аби вони втекли разом – безмежна самота вже тодi сповнювала ii жахiття – але вiн вважав, що це нерозсудливо. Що iм буде безпечнiше окремо одне вiд одного. Черговi iнвестицii – черговi конверти. Ще кiлька рахункiв було створено для Фреддi, а також рахунки та посвiдки особи для Еллiс Грант у Калiфорнii та Ши Марлоу в Орегонi. Усi три особистостi були створенi якiсно i витримали б будь-яку ретельну перевiрку. Коли вiддiл уперше ii знайшов, пiдiрвали Фреддi, але вона лише стала обережнiшою. Еллiс та Ши досi нiчого не загрожувало. Це були ii скарби, тож вона користувалася ними обережно та нечасто, так, щоб не псувати iх жодними зв’язками з доктором Джулiаною Фортiс.

А ще вона почала скуповувати коштовностi – якiснi й дуже стильнi. Канарськi дiаманти, що, як на неi, скидалися радше на простi жовтi сапфiри, але коштували вдесятеро дорожче своiх щирих копiй. Товстi золотi ланцюжки, важкi суцiльнi золотi пiдвiси. І кiлька неоправлених коштовних камiнцiв, якi вона придбала нiбито для того, щоб оправити й зробити прикрасу. Вона чудово розумiла, що нiколи не поверне собi й половину з того, що заплатила, але прикраси легко носити iз собою, а згодом конвертувати у готiвку, навiть коли за тобою стежать. З передплаченого телефону Фреддi Нобл забронювала та орендувала будиночок просто за межею Тулси, використовуючи нову кредитну картку, за якою виконуватиметься сплата з рахунку в банку в Тулсi. У комплектi з будиночком був колишнiй приемний лiтнiй власник, який радо занiс коробки, що вона iх вiдправила туди службою доставки – коробки, сповненi багатьох речей, яких вона потребуватиме, покинувши життя Джулiани Фортiс, усе – вiд рушникiв та подушок до неоправлених каменiв, зрошувального конденсатора та перегонноi колби, – забравши орендну платню без нарiкань на ii вiдсутнiсть. Вона завуальовано час вiд часу натякала, що прагне вийти з невдалих стосункiв; власниковi помешкання цього вистачило. Вона зробила замовлення з комп’ютера в бiблiотецi, зазначивши iмейл, яким нiколи не користувалася на домашньому ноутбуцi.

Вона зробила все, щоб пiдготуватись, а потiм чекала, поки Барнабi подасть iй сигнал. Врештi вiн дав iй знати, що вже час для втечi, але не так, як вони планували.

Грошi, якi вони так дбайливо накопичували впродовж тривалого часу, зараз текли крiзь ii пальцi, нiби вона якесь нахабне балуване дiвчисько, що проциндрюе свiй траст-фонд. Один великий сплеск у надii отримати ii малоймовiрну свободу – отаку вона зробила обiцянку. Вона знала кiлька трюкiв, щоб заробити реальнi грошi, але вони були небезпечнi, потребували ризикiв, яких вона не могла собi дозволити, але в неi не було вибору, тож iй довелося на них iти.

Людям потрiбнi медики, якi порушуватимуть правила. Дехто потребував лiкарiв, вiд яких залежить призначення лiкiв, не схвалених Управлiнням з контролю продуктiв харчування та лiкiв, лiки, яких вони набрали десь у Росii чи Бразилii. Декому треба було вийняти кулю, але вони не хотiли звертатися до лiкарнi, яка повiдомить полiцiю.

Вона поверхнево пiдтримувала свою присутнiсть у соцмережах. Кiлька клiентiв зв’язувалися з нею через iмейл, що вже недiйсний.

Вона мала повернутися до роботи, де ii знали, та спробувати зв’язатися з деякими клiентами, не залишаючи жодних слiдiв. Це буде важко. Якщо у вiддiлi знайшли ii електроннi скриньки, то, певно, знали й про решту. Принаймнi ii клiенти зрозумiли. Здебiльшого завдання, якi вона для них виконувала, варiювалися вiд майже легальних до абсолютно злочинних, тому iх не здивуеш раптовими зникненнями та новими iменами. Певна рiч, праця на темному боцi закону додавала небезпек на ii й так переповнену тарелю. Як-от бос мафii середньоi руки, якого дуже влаштовували ii послуги, i вiн прагнув, аби вона переiхала мешкати в Іллiнойс назавжди. Вона спробувала обережно розповiсти ii ретельно вигадану iсторiю, що править iй за прикриття, Джоуi Джанкардi, не компрометуючи себе – зрештою, коли йшлося про грошовий прибуток вiд продажу iнформацii, ця Братiя не надто славилася довiрою до чужинцiв – але вiн, м’яко кажучи, наполягав. Вiн запевняв, що пiд його захистом iй нiщо й нiколи не загрожуватиме. Зрештою, iй довелося знищити особу й досить добре влаштоване життя в подобi Чарлi Петерсен, а потому – втекти. Мабуть, зараз за нею ще й члени Сiм’i стежать. Але це не позбавляло ii сну. Коли справа доходила до живоi сили та ресурсiв, Братiя не мала права чiпати американський уряд. А можливо, iм бракувало часу, щоб марнувати на неi сили. У свiтi безлiч лiкарiв, усi лiкують людей, i здебiльшого всi пiдкупнi. Тепер, коли б вiн знав, у чому вона дiйсно фахiвець, Джоуi Джi доклав би бiльше сил, щоб ii залишити при собi.

Принаймнi Джоуi Джi добре прислужився, обмiнявши ii коштовностi на готiвку. Тож, експрес-курс iз травматичноi медицини не завадить. Ще один приемний бонус роботи в пiдпiллi – нiхто не переймався твоiми посереднiми успiхами. Смерть не була несподiванкою, тому страховка вiд недбальства не потребувалась.

Згадуючи Джоуi Джi, вона завжди згадувала Карло Аджi. Нi, вiн не був другом, не зовсiм другом, але кимось близьким. Попри його вiдверто бандитську зовнiшнiсть за всiма стереотипами, вiн завжди поводився з нею по-доброму, як iз молодшою сестрою. Тому iй дужче болiло, нiж за решту, коли вона нiчого не могла для нього вдiяти. Куля поцiлила йому в лiвий шлуночок. Для Карло вже все скiнчилося задовго до того, як вони принесли до неi його тiло, але Джоуi Джi все одно сподiвався; колись Карло робив для нього добру роботу. Та коли вона оголосила його мертвим, той поставився до цього по-фiлософському: Карло був найкращим. Що ж, часом когось здобуваеш, когось втрачаеш. А потiм знизав плечима.

Вона не любила згадувати Карло.

Вона б радше ще кiлька тижнiв помiркувала над iншими речами – щоб вiдточити свою схему, зважити слабкi мiсця, iдеально пiдготуватися фiзично – але за планом Карстена, який вiн iй дав, часу було обмаль. Вона мусила розподiляти обмежений час мiж стеженням та органiзацiею робочого мiсця, тому жодне iз завдань не було виконано досконало.

Імовiрно, вони спостерiгатимуть за нею, якщо раптом вона надумае зробити щось без них. Пiсля того, як вона навiдала Карстена ранiше зазначеного строку, вони випереджатимуть ii. Та який вона мала вибiр? Явитися на роботу, як заплановано? Вона вже чимало надивилася, щоб бути впевненою, що Денiел сьогоднi дiятиме достоту за тiею самою моделлю, як i в попереднi три рази. Щось у його майже однаковому вбраннi – однотипних джинсах, сорочцi з комiром, що застiбаеться на гудзики, спортивнiй куртцi у стилi «кежуал», що лише трохи вiдрiзнялися вiдтiнками, – переконувало ii, що вiн е втiленням своiх звичок у соцiальному життi. Пiсля занять у школi вiн залишався до останнього, щоб поговорити з учнями та опрацювати навчальний план на наступний урок. Потiм, з кiлькома течками в руках та ноутбуком у сумцi через лiве плече, вiн iшов, махаючи секретарцi на ходу «до побачення». Пройшовши шiсть кварталiв, вiн сiдав на метро на станцii Конгрес Хайтс близько шостоi, саме у розпал ошалiлого повернення людей з роботи. Вiн, не пересаджуючись, iхав зеленою лiнiею до Колумбiя Хайтс, де розташовувалась його квартира-студiя. Щойно приiхавши додому, вечеряв замороженими продуктами та переглядав газети. З того, що вона помiтила, вiн щодня лягав спати близько десятоi, нiколи не вмикаючи телевiзор. Уранцi стежити за ним було важче: у нього на вiкнах стояли ротанговi ролети, якi, коли свiтилося в квартирi, були майже прозорими, а от у ранковому сонячному свiтлi – тьмяними. О п’ятiй ранку вiн виходив на пробiжку, за годину повертався, потiм за пiвгодини знову йшов з дому, прямуючи до станцii метро за три квартали, i його довге кучеряве волосся було ще вологим пiсля ранкового душу.

Два днi тому, вранцi, вона пробiгла його ранковим маршрутом i змогла простежити за ним якнайкраще на вiдстанi. Вiн дотримувався енергiйного, швидкого темпу – вочевидь, досвiдчений бiгун. Спостерiгаючи, вона пошкодувала, що не мае бiльше часу на пробiжку. Їй не подобалося бiгати так, як рештi людей, адже вона завжди почувалась надто незахищеною на узбiччi – жодноi машини, щоб сховатись, але цього разу це було важливо. Вона нiколи не пересилить людину, яку вони пошлють за нею. Через короткi ноги вона не бiгатиме швидше, i не iснувало жодного бойового мистецтва, яке б дало iй перевагу над професiйним кiлером. Але витривалiсть, можливо, врятуе iй життя. Якщо завдяки своiм трюкам вона зможе пройти кризовi ситуацii, вона мае бiгти довше, нiж кiлер, який за нею гнатиметься. Ну що за смерть – вiтер обдувае зусiбiч, м’язи слабнуть, не витримуючи через недостатню натренованiсть з ii власноi вини. Вона не хотiла так пiти з життя. Тому вона бiгала так часто, як мала змогу, на додачу виконуючи вправи, якi можна було виконувати у ii тiсненьких домiвках. Вона дала собi обiцянку, що коли операцiя закiнчиться, знайде собi слушне мiсце для пробiжки з купою стежок для втечi та схованок. Але його маршрут – достоту як його квартира та школа – були надто очевидними мiсцями для ii маневрiв. Найлегше було б схопити його просто на стежцi, коли вiн закiнчить пробiжку, виснажений та розосереджений, але ж i поганцi це теж розумiють. Вони будуть напоготовi. Те ж саме стосуеться вiдрiзку шляху до школи. Отже, треба в метро. Вони розумiють, що метро – ще один iмовiрний варiант, але вони не спроможуться перекрити всi лiнii, усi зупинки, спостерiгаючи водночас за ногами кожного, хто подорожуе з роботи чи на роботу. Повсюдно стояли камери, але з ними вона мало що могла вдiяти. Коли все скiнчиться, у ii ворогiв буде цiлий мiльйон чiтких знiмкiв ii обличчя, яким воно стало тепер, три роки потому. Як на неi, вона не дуже змiнилася, але вони все одно, безперечно, оновлять ii особову справу. Утiм, це все, що вони зможуть вдiяти. Завдяки своiй посадi у вiддiлi вона добре зналася на механiзмах, за допомоги яких висмикують цiль з вулицi, а отже, розумiла, що це набагато важча рiч, нiж показують глядачевi в пересiчному шпiонському телесерiалi по телеку. Призначення камер у метро – допомогти схопити пiдозрюваного пiсля скоення злочину. Вони не мали анi достатньо персоналу, анi засобiв, щоб реагувати на подii на плiвцi в реальному часi. Отже, едине, про що вони дiзнаються завдяки камерi, – де вона була, а не куди вона пiде, а без цих даних запис – нiщо. Усi кориснi данi, якi можуть надати плiвки, – хто вона, звiдки мае iнформацiю та який у неi мотив – усе це вони вже знають.

Хай там як, а нiчого менш ризикованого iй на думку не спадало.

Сьогоднi ii звали Джессi. Вона вдяглася по-дiловому: у чорний костюм, пiд нього пiддiла сорочку з V-подiбним декольте i, звiсно, шкiряний пасок. Вона вдягнула iншу перуку, бiльш схожу на свое волосся: завдовжки до пiдборiддя, свiтлiшу, мишачо-ясно-каштанового кольору. Потiм зав’язала волосся у простий хвiст та одягла окуляри з тонкою металевою оправою, у яких не видавалось, що вона ховаеться, але все-таки вони трiшки приховували форму ii вилиць та чоло. У неi було симетричне, з дрiбними рисами обличчя; нiчого не впадало в очi. Вона знала, що зазвичай люди ii не помiчали. Хоча знала й те, що в неi не настiльки пересiчна зовнiшнiсть, щоб ii не можна було впiзнати. Їй доводилось опускати голову за першоi-лiпшоi нагоди.

Вона взяла кейс, а не сумку, встромивши дерев’янi деталi з плечового ременя у ручку кейса. Вiн був оправлений металом, важкий, навiть коли порожнiй, тож за потреби може правити за зброю. Вдягнула кулон, каблучки, а сережки залишила. Їй доведеться пiднiмати руку, тож у сережках буде небезпечно. Ножi у пiдошвах, скальпельнi леза, губна помада, рiзноманiтнi розпилювачi… майже у повних обладунках. Але сьогоднi все це не додавало iй упевненостi. Ця частина плану виступала далеко за межi зони комфорту. Вона нiколи не уявляла, що iй колись доведеться викрадати людей. За останнi три роки iй на думку не спадало iнших сценарiiв, окрiм тих, де все зводилося або до вбивства, або до втечi.

Джессi позiхнула, iдучи темними вулицями. Вона недосипала, утiм найближчими днями перспективи виспатись теж не було. У неi було кiлька сумiшей, якi допоможуть не спати, але вiдключення можна вiдтягти щонайдовше на сiмдесят двi години. Їй треба знайти дуже добрий сховок, коли ця мить прийде. Вона сподiвалася, що використовувати цi речовини iй не доведеться.

На парковцi економ-класу в аеропорту Рональда Рейгана було вдосталь вiльного мiсця. Вона поставила машину бiля зупинки автобуса, де було чимало охочих припаркуватись. Вона знала цей аеропорт краще за будь-який iнший. Раптом вiдчула, як прокинулось вiдчуття комфорту, за яким вона стiльки сумувала, – затишностi знайомого оточення. Перед автобусом вигулькнуло двое пасажирiв, обидва з багажем та втомленими обличчями. Вони не звернули на неi уваги. Вона пiд’iхала автобусом до третього термiналу, потiм подалася через пiшохiдний мiст до зупинки метро, заплутуючи слiди. Маршрут забрав близько чвертi години швидкою ходою. В аеропортах е одна чудова рiч – тут усi ходять швидко.

Вона розмiрковувала, чи не взути чоботи на танкетцi, щоб змiнити зрiст, однак потiм вирiшила, що йтиме пiшки – а можливо, навiть доведеться забагато бiгати, коли щось пiде не так. І взулася в темнi напiвкросiвки на рiвнiй пiдошвi.

Простуючи до платформи метро, вона змiшалась iз натовпом i намагалася якомога бiльше ховати обличчя вiд камер на стелi. Краечком ока вона обирала гурт, до якого пристати. Джессi була впевнена, що тi, хто за нею стежать, шукатимуть самотню жiнку. Велика юрба будь для кого була кращим маскуванням, нiж макiяж чи перука.

До колiй сунуло кiлька юрб людей, i вона помiж них, а потiм, як перша хвиля на початку години пiк, люди почали юрмитися на ескалаторах. Вона обрала трiо: двох чоловiкiв та жiнку – усi у темних дiлових костюмах i з кейсами. Жiнка була бiлявкою, на добрих двадцять з гаком сантиметрiв вищою за Джессi у черевиках-човниках на високих пiдборах з гострими носками. Джессi обминула iнших членiв гурту, поки не опинилася за жiнкою. Якщо будь-хто спостерiгатиме за квартетом, у якому стояла Джессi, його увагу, безумовно, приверне висока бiлявка з блискучим волоссям. Хiба що цi очi шукатимуть саме Джулiану Фортiс.

Джессi наполегливо просувалась крiзь натовп, добуваючись до мiсця на краю платформи, щоб чекати там. Нiхто в гуртi наче й не помiчав тендiтноi панi, яка йшла укупi з ними. Їi оточувало забагато тiл, що стояли щiльно одне до одного, щоб вона стала впадати в око.

Потяг стрiмко вигулькнув на обрii, промчавши повз людей, а потiм, сiпнувшись, рвучко зупинився. Вона розмiрковувала, чи не вiдiйти вiд них, але бiлявка також була нетерплячою, тож пробилась крiзь натовп у негативний простiр третього вагону, який впав iм в око. Джессi, розштовхуючи людей, дiсталась близько до жiнки, за якою йшла, притискаючись тiлом до бiлявки та ще однiеi, кремезнiшоi жiнки за нею. Помiж ними ii аж нiяк не назвеш невидимою, оскiльки бiльш незручну позу годi й уявити.

Вони поiхали жовтою лiнiею аж до станцii Чайнатаун. Там вона, облишивши трiо, приедналася до iншоi пари – двох жiночок, мабуть, секретарок чи бiблiотекарок у суцiльно застiбнутих сорочках та в окулярах-лисичках. Вони укупi проiхали зеленою лiнiею аж до станцii Шоу-Ховард, де Джессi пiдвела очi й поглянула в бiк нижчоi брюнетки, удаючи, нiби поринула у розповiдь про весiльне святкування у минулi вихiднi, на якому – оце так сором! – не було безкоштовного бару. Посеред розповiдi вона, покинувши секретарок у вагонi, вийшла i злилася з натовпом, що виходив з метро. Вона хутко крутнулась у залюдненiй жiночiй вбиральнi, а потiм, знову змiшавшись з натовпом, спустилася на платформу, щоб сiсти на наступний потяг. Тепер головне – точно розрахувати час. Вона не зможе заховатись у натовпi. Через рiзке виття потяга, що прибував, серце у Джессi почало вискакувати з грудей. Вона обняла себе, почуваючись так, нiби стала навшпиньки на стартовiй стiйцi перед забiгом, чекаючи, поки пролунае пострiл, що дасть старт. Потiм здригнулася вiд метафори, що промайнула в головi, – найiмовiрнiше незабаром справдi пролунае пострiл зброi, але з неi вилiтатимуть справжнi кулi, i нацiленi вони будуть не в небо.

Потяг, верескнувши, спинився, i вона знову рушила в путь. Джессi спортивним кроком пройшла до вервечки вагонiв, проштовхуючись лiктями крiзь натовп пасажирiв, коли дверi зi свистом розчинились. Роззираючись швидко, як тiльки могла, вона шукала когось високорослого з пухнастим волоссям. Так багато тiл пропливало повз неi, заступаючи iй огляд! Вона намагалася подумки позначати кожну голову, що не годилась, лiтерою Х. Чи вона занадто швидко йде? Чи занадто повiльно? На час, коли вона дiсталась останнього вагона, потяг уже рушив, вона не могла упевнено стверджувати, що вiн не iде цим потягом, але гадала, що таки не iде. За розрахунками його появи останнi кiлька разiв, найiмовiрнiше вiн iхатиме в наступному потягу. Вона прикусила губу, коли дверi зачинялись. Якщо змарнуе цю нагоду, доведеться спробувати знову, коли вiн рушить з дому наступного разу. А iй не хотiлося, щоб знову довелося все повторювати. Чим менше часу залишалося до втiлення плану Карстена, то небезпечнiшим це буде.

Не бажаючи залишатися на виду, вона рвучко попростувала до виходу.

Вона ще раз обiйшла вестибюль, удаючи, нiби ладнае макiяж, якого на нiй сьогоднi не було. Полiчивши подумки до дев’яноста, вона знову приедналась до потоку подорожнiх, якi прямували до колiй.

Зараз натовп був навiть бiльший. Джессi стала поблизу чоловiкiв у костюмах у вiддаленому кiнцi платформи, силкуючись злитися з iхнiми чорними пiджаками. Чоловiки теревенили про акцii i торги – речi, настiльки ж далекi вiд життя Джессi, як i наукова фантастика. Оголосили прибуття наступного потягу, вона приготувалася зайти й обдивитися все знову. Обминувши торговцiв, вона оглянула перший вагон, коли той спинявсь на станцii.

Хутко погляд Джессi пробiгав по наступному вагону. Жiнка, жiнка, стариган, занизький, затовстий, занадто темний, безволосий, жiнка, жiнка, дитина, бiляв… Наступний вагон…

Вiн немов допомагав iй, немов був на ii боцi. Стояв просто перед вiкном, визираючи, випроставшись, важке волосся спадае на виднотi…

Джессi похапцем оглянула решту пасажирiв, заходячи в розчиненi дверi. Чимало дiлових людей, кожен iз них може бути найманцем вiддiлу. Жодних особливих прикмет, занадто широких плечей, якi не вiдповiдали б нормальним розмiрам костюма, проколотих вух, гуль пiд пiджаками, жодних поглядiв подорожнiх, що перестрiчаються. І нiкого у сонцезахисних окулярах.

У цiй частинi – мiркувала вона сама до себе, – вони намагаються схопити нас обох i загнати назад у лабораторiю. Хiба що це пастка, i Денiел з невинно-кучерявим волоссям виявиться одним iз них. Можливо, йому доручено мене застрелити. Чи заколоти. Чи, можливо, вони хочуть вивести мене з потяга, щоб застрелити, де нiхто не побачить. Чи вони знетямлять мене й викинуть на колii.

Але якщо iсторiя правдива, ми обое потрiбнi iм живими. Мабуть, вони зроблять щось таке, що я планую вчинити з Денiелом. Або вони вивезуть мене кудись на машинi з лабораторii, i моi шанси на те, щоб пiти геть, будуть… менш нiж обнадiйливими. Поки за ними зачинялися дверi, у ii головi промайнули тисячi iнших варiантiв поганого закiнчення. Вона хутко пройшла вагоном, ставши поруч iз Денiелом, схопившись за ту саму жердину, щоб утримати рiвновагу: ii пальцi трохи нижче за його, блiдiшi й значно довшi. Вона вiдчувала, як серце стискаеться, нiби хтось затиснув його в кулацi, i чим ближче вона пiдходила до цiлi, тим сильнiшим ставало це вiдчуття. Вiн ii нiби й не помiтив, вiдсторонено продовжуючи дивитись крiзь вiкно, цей погляд не змiнився й тодi, коли потяг заiхав у морок тунелю, i тепер вiн мiг бачити у шибцi лише власне вiдображення та вагон зсередини. Нiхто у вагонi й на крок до них не наблизився.

Вона не бачила в Денiелi Бiчi iншоi людини, окрiм чоловiка, якого бачила на фото з Мексики та Єгипту, чоловiка, що ховав волосся та рухався агресивно i впевнено. А абстрактний чоловiк бiля неi цiлком мiг бути поетом Старого Свiту. Мабуть, вiн чудовий актор… або може трапитися так, що вiн дiйсно псих i страждае на дисоцiативний розлад особистостi? Вона гадки не мала, що з цим дiяти.

Коли вони пiд’iздили до станцii Чайнатаун, Джессi напружилася. Потяг, похитуючись, заiхав на станцiю, а iй довелося схопитися за жердину мiцнiше, щоб не впасти на Денiела Бiча.

Трое пасажирiв, два костюми та спiдниця, вийшли з вагона, але нiхто з них не поглянув на Джессi. Вони всi поспiхом пробiгли повз неi, немов запiзнюючись на роботу. У вагон зайшли ще двое чоловiкiв. Один iз них привернув увагу Джессi: кремезний чоловiк мiцноi статури, як у спортсмена, у спортивних штанях та спортивнiй куртцi з каптуром. Обидвi руки вiн поклав у кишеню куртки, i якщо тiльки його руки не були завбiльшки як взуттева коробка, вiн у них щось тримав. Вiн навiть не глянув на Джессi, проминаючи ii, просто пройшов у кiнець вагона й схопився за поперечину над головою. Вона спостерiгала за ним краем ока у вiдображеннi в шибцi, але вiн, здаеться, не зацiкавлений анi в нiй, анi в ii цiлi.

Денiел Бiч не ворушився. Вiн так поринув у своi далекi роздуми, що поруч iз ним вона почувалася спокiйно, немов його единого в цiлому потягу вона не мусила остерiгатися. А це дурниця. Адже навiть якщо це не пастка, навiть якщо вiн саме той, ким, як iй повiдомили, вiн е, цей чоловiк досi збираеться незабаром перетворитися на убивцю тисяч людей. Спортсмен добув квадратнi навушники з великоi кишенi спортивноi куртки й нап’яв iх на вуха. Дрiт простягався аж у кишеню, мабуть, до телефону, утiм, можливо, i нi.

Вона вирiшила провести перевiрку на наступнiй зупинцi. Коли дверi розчинилися, вона нахилилась, щоб поправити неiснуючий заворот на штанинi, а потiм, рвучко випроставшись, зробила крок до дверей.

Жодноi реакцii, спортсмен у навушниках так i стояв iз заплющеними очима. Люди заходили й виходили, але нiхто не дивився на неi i нiхто не пiдходив, щоб заступити iй вихiд, i не простягав руку, невдало накриту пiджаком.

Якщо ii вороги знали, що вона зараз робить, то вони дозволяли iй зробити все по-своему.

Отже, все по-справжньому чи вони просто прагнуть, щоб вона повiрила, що так i е поки що? Через обмiрковування iхнiх схем у неi розболiлася голова. Вона знову схопилась за жердину, коли потяг рушив.

– Помилилась зупинкою?

Пiдвiвши очi, вона побачила, що Денiел, дивлячись на неi згори, усмiхаеться. Ідеально добра, солодка усмiшка найпопулярнiшого шкiльного вчителя, хрестоносця благодiйноi органiзацii.

– Ммм, нi, – вона спантеличено моргнула. Як мае вiдповiсти нормальний подорожнiй? – І, е-е, просто забула на мить, де я. Усi станцii починають зливатися в одну.

– Почекай, вихiднi вже за вiсiм чи дев’ять годин починаються.

Вiн знову усмiхнувся по-доброму. Вона почувалася страшенно незатишно через думку про те, що спiлкуеться зi своiм суб’ектом, але вiдчувалась якась дивна – можливо, штучна – нормальнiсть у Денiелi, завдяки якiй iй легше було зiграти роль, яку належить: привiтного подорожнього. Пересiчну людину.

Вона понуро гмикнула на його зауваження. Їi робочий вiкенд тiльки розпочинався.

– То було б чудово, якби вихiднi в мене були вiльними. Засмiявшись, вiн зiтхнув.

– Круто. Юриспруденцiя?

– Медицина.

– Ще гiрше. Чи вони коли-небудь випускають тебе за добру поведiнку?

– Вкрай нечасто. Та пусте. Я все одно не шанувальниця шалених гулянок.

– Я сам для них застарий, – зауважив вiн. – Про це я зазвичай згадую десь о десятiй вечора щодня.

Вона гречно усмiхнулась, коли вiн засмiявся, силкуючись, щоб погляд не видавав подиву. Захопливо й небезпечно водночас брататися з наступним завданням. Вона ще нiколи не мала жодних стосункiв зi своiми суб’ектами. Вона не може дозволити собi ставитися до нього, як до людини. Вона мае бачити в ньому лише монстра – потенцiйного вбивцю мiльйонiв, – щоб i надалi бути безсторонньою.

– Хоча я часом полюбляю вийти кудись на вечерю, – додав вiн.

– Мм, – неуважно пробурмотiла вона. Збагнула, що це скидаеться на запрошення.

– Привiт, – продовжив, – мене звати Денiел.

Навдивовижу, вона забула, як сьогоднi мае називатись. Вiн простягнув руку, й вона потиснула ii, зi страхом усвiдомлюючи, наскiльки важка на нiй каблучка з отрутою.

– Привiт, Денiеле.

– Привiт, – вiн насупив брови.

– Мм, я Алекс, – йой, пiсля неi вже було кiлька iнших iмен. Ой, добре.

– Приемно познайомитись, Алекс.

– Послухай-но, я нiколи так не вчиняю, – нiколи. Але… тее… чом би й нi? Чи можна дати тобi мiй номер? Можливо, ми якось зустрiнемось за тихою вечерею?

Вона витрiщилась на нього, вiдверто приголомшена. Вiн запав на неi. Чоловiк на неi запав. Нi, не чоловiк. Невдовзi масовий убивця, який працюе на психа наркоцаря.

Чи агент намагаеться вiдвернути ii увагу?

– Ти мене злякалася? Присягаюсь, я не скривджу.

– Та нi, я тiльки… тее, нiхто ще мене на побачення у потягу не запрошував. – І це була щира правда. Власне, ii вже багато рокiв нiхто на побачення не запрошував. – Я розгубилась. І це правда.

– Ось як я зроблю. Я запишу свое iм’я та номер на цьому папiрцi й вiддам його тобi, а коли доiдеш до своеi зупинки, можеш викинути його у перший-лiпший смiтник, що побачиш, бо смiтити недобре, i враз про мене забудеш. Для тебе – мiзерна турбота, кiлька секунд змарнуеш на смiтник.

Вона усмiхнулась, коли вiн говорив, опустивши при цьому очi й зосереджено записуючи своi данi на зворотi квитанцii олiвцем № 2.

– Дуже тактовно з твого боку. Я вдячна. Вiн пiдвiв очi, досi всмiхаючись.

– Чи не треба викидати. Можеш скористатися ним, щоб менi зателефонувати, i ми кiлька годин побалакаемо, поки я купуватиму тобi попоiсти.

Монотонний голос над головою оголосив станцiю Пенн Квартер, i вона полегшено зiтхнула. Бо iй ставало сумно. Так, вона збиралася провести вечiр iз Денiелом Бiчем, але жодному з них це великоi насолоди не принесе.

Для журби там немае мiсця. Так багато невинних помруть. Мертвi дiти, мертвi матерi та батьки. Добрi люди, якi в життi нiкого не скривдили.

– Це дилема, – вiдповiла вона тихо.

Потяг зупинився знову, вона вдала, нiби ii штовхнув чоловiк, що виходив за нею. Вона вже тримала в руцi потрiбну голку. Потiм простягла руку до жердини, нiби щоб утриматись на ногах, i наче випадково вхопилася за Денiела. Вiн смикнувся вiд несподiванки, а вона, мiцно тримаючи, нiби намагалася втримати рiвновагу.

– Ой, перепрошую, я здивувала тебе, – мовила вона, вiдпускаючи його, i водночас кладучи маленький шприц у кишеню кофтинки.

Вона багато тренувала вправнiсть рук.

– Пусте. Чи з тобою все гаразд? Хлопець просто знiс тебе.

– Так, усе добре, дякую.

Вагон знову рушив, вона спостерiгала, як обличчя Денiела швидко зблiдло.

– Агов, а з тобою все добре? – спитала. – Ти наче трохи зблiд.

– Мм… я… що?

Вiн спантеличено роззирнувся.

– Скидаеться на те, що ти зараз знепритомнiеш. Даруйте, – мовила вона жiнцi на стiльцi за ними. – Можна, мiй друг сяде? Йому зле.

Жiнка закотила величезнi карi очi, а потiм навмисно подивилась у протилежному напрямку.

– Нiчого, – мовив Денiел. – Не треба… турбуватися через мене. Я…

– Денiеле? – спитала вона.

Вiн трохи хитався, обличчя бiле, як полотно.

– Дай руку, Денiеле.

Із приголомшеним виглядом вiн простягнув руку. Вона схопила його за зап’ясток, напоказ ворушачи губами, дивлячись на годинник i вдаючи, що подумки лiчить секунди.

– Лiки, – пробурмотiв вiн. – Ти лiкар.

Цi подii ближчi до сценарiю, тому вона заспокоiлася. – Так, i менi твiй стан не до вподоби. Ти виходиш зi мною на наступнiй зупинцi. Тобi треба подихати.

– Не можу. Школа… я не можу баритися.

– Я напишу для тебе записку. Не сперечайся зi мною.

Я знаю, що роблю.

– Ок, Алекс.

Анфант Плаза була однiею з найбiльших i найхаотичнiших станцiй на цiй лiнii метро. Коли дверi розчинилися, Алекс повела Денiела за собою, тримаючи його за зап’ясток. Вiн поклав руку iй на плече, щоб не впасти. Вона не здивувалася цьому.

«Триптамiн», який вона йому вколола, спричиняв у людей дезорiентацiю, покiрнiсть i неабияку привiтнiсть. Вiн iтиме за нею, скiльки знадобиться, якщо вона надто не пiдштовхуватиме. Речовина була подiбна до класу барбiтуратiв, якi необiзнанi люди називають «сироваткою правди», i вона в дечому впливала, як екстазi; i те, i те добре спрацьовувало, щоб подолати замкнутiсть та заохотити до спiвпрацi. Їй подобалася ця сумiш, бо викликала сум’яття. Денiел почуватиметься неспроможним приймати рiшення, а тому робитиме все, що вона йому скаже, поки дiя речовини не припиниться або поки вона не попросить у нього щось, що насправдi тиснутиме на межi його зони комфорту.

Усе вийшло легше, нiж вона гадала, завдяки несподiваному тет-а-тет. Вона планувала вколоти його, потiм розiгравши давне-добре «Чи е тут лiкар? О так, я, власне, лiкар!», щоб вiн пiшов iз нею одразу. Це спрацювало б, але вiн не був би настiльки покiрним.

– Гаразд, Денiеле, як почуваешся? Дихати можеш?

– Аякже. Добре дихаю.

Вона йшла хутко поруч нього. Речовина рiдко викликала в людини нездужання, але завжди е винятки.

Вона пiдвела очi, щоб подивитися на колiр його обличчя. Вiн досi був блiдий, але губи не мали зеленкуватого вiдтiнку, що видавало б нудоту.

– Нудить у шлунку? – спитала вона.

– Нi, нi, я в порядку.

– Боюся, що нi. Я заберу тебе з собою на роботу, якщо ти не проти. Хочу переконатися, що нiчого серйозного.

– Добре… нi, менi у школу!

Вiн легко встигав за нею попри дезорiентацiю. У нього були майже вдвiчi довшi ноги, нiж у неi.

– Я розповiм iм, що сталося. Маеш номер школи?

– Так. Стейсi – з приймальнi.

– Ми зателефонуемо iй дорогою.

Через це iм доведеться уповiльнитись, але що вдiеш; вона мае вгамувати його занепокоення, щоб вiн i надалi був покiрним.

– Слушна думка, – мовив вiн, добуваючи старенький «Блекберрi» з кишенi та клацаючи кнопки.

Вона обережно забрала телефон з його рук.

– Яке у Стейсi прiзвище?

– Там записано «приймальня».

– Бачу. Гаразд, я наберу замiсть тебе. Отак, скажи Стейсi, що нездужаеш. Ідеш до лiкаря.

Слухняно взявши телефон, вiн чекав, поки Стейсi вiдповiсть.

– Привiт, – мовив вiн, – Стейсi, це Денiел. Так, пан Бiч. Я поганенько почуваюсь, iду до лiкаря Алекс. Даруй. Прикро, що доводиться звалювати все на тебе. Даруй, дякую. Звiсно, я одужаю, звiсно.

Вона непомiтно здригнулась, почувши, що вiн назвав ii iм’я, але то просто звичка. Байдуже. Вона просто на певний час не буде використовувати iм’я Алекс, та й по всьому.

Забирати його зi школи було ризиковано. Таке де ла Фуентес, можливо, помiтить, якщо тримае руку на пульсi подiй у життi свого посланця смертi. Утiм, вiн, звiсно, не надто здiйматиме тривогу через вiдсутнiсть один раз на роботi у п’ятницю. Коли Денiел неушкодженим з’явиться у понедiлок, наркобарон заспокоiться.

Узявши у Денiела телефон, вона поклала його до кишенi.

– Нехай наразi у мене буде, добре? Ти ледве стоiш на ногах, не хочу, щоб ти його загубив.

– Добре, – роззирнувшись, вiн насупився, побачивши величезне склепiння бетонноi стелi над головою. – Куди ми йдемо?

– У мiй кабiнет, пригадуеш? Нам треба сiсти на цей потяг, – вона не бачила жодного обличчя з попереднього потягу в цiм вагонi… Якщо вони за ними стежать, то здалеку. – Поглянь, ось вiльне мiсце. Вiдпочинь.

Допомагаючи йому вмоститись, вона нишком кинула його мобiльний бiля черевикiв, потiм жбурнула ногою далi пiд сидiння.

Вистежити телефон – найпростiший спосiб знайти людину, взагалi не завдаючи собi клопоту. Вона завжди уникала пастки мобiльних телефонiв. Бо це немов добровiльно прив’язатися до ворога.

Власне, насправдi iй нiкому було телефонувати.

– Дякую, – мовив Денiел.

Вiн досi обiймав ii рукою, хоча зараз, коли вiн сидiв, а вона стояла, рука опинилася на ii талii. Вiн, хитаючись, пiдвiв на неi погляд, а потiм додав:

– Менi подобаеться твое обличчя.

– О, м-м… Дякую.

– Дуже подобаеться.

Жiнка, що сидiла поруч iз Денiелом, обвела поглядом Алекс, розглядаючи ii обличчя. Чудово. На жiнку вона не справила враження.

Денiел обхилився чолом на ii стегно, заплющився. Така близькiсть непокоiла одразу на кiлькох рiвнях, але водночас i заспокоювала. Уже давно нiяка людська iстота не торкалась ii з любов’ю, хай навiть його любов народилася в пробiрцi. Хай там як, а вона не мае дати йому заснути просто зараз.

– Що ти викладаеш, Денiеле?

Вiн пiдвiв голову, досi впираючись iй у стегно пiдборiддям.

– Англiйську переважно. Я ii дуже люблю.

– Невже? А в мене страшнi були оцiнки з усiх гуманiтарних предметiв. Менi природничi бiльше подобались.

Вiн скривився:

– Природничi!

Вона почула, як жiнка, що сидiла поруч, прошепотiла до iншоi: «П’яний».

– Я не мав тобi зiзнаватись, що вчитель, – важко зiтхнув.

– Чому не мав?

– Рендел стверджуе, що жiнкам це не подобаеться. «Нiколи не розповiдай про себе з власноi iнiцiативи», – з його тону стало зрозумiло, що вiн цитуе вислiв Рендела.

– Але ж учителювання – це шляхетна професiя. Навчати майбутнiх свiтових лiкарiв i науковцiв.

Вiн зажурено подивився угору на неi.

– Цим не заробиш.

– Не кожна жiнка така меркантильна. Рендел зустрiчаеться не з тими жiнками.

– Моя дружина любила грошi. Колишня дружина, – вiн, знову зiтхнувши, заплющився. – Це розбило менi серце.

Знову приступ жалю. І суму. Вона знала, що вiн нiколи цього не розповiдав би, якби не був пiд кайфом вiд гiбриду екстазi та сироватки правди. Вiн уже розмовляв чiткiше; але наркотик не припиняв дiяти, його мозок просто звикав працювати, обминаючи його дiю.

Вона, постукавши його по щоцi, надала голосовi веселого тону.

– Якщо ii так легко було купити, то, мабуть, вона не варта, щоб за нею плакали.

Вiн знову розплющив очi. Вони в нього блiдо-карi, радше сумiш зелених та блiдо-сiрих. Вона намагалася уявити iхнiй напружений погляд, що личить самовпевненому чоловiковi у бейсболцi, який на фото зустрiчаеться з де ла Фуентесом, – i не змогла.

Вона гадки не мала, як вчинила б, якби вiн справдi мав дисоцiативний розлад особистостi. Вона ще нiколи з таким не працювала.

– Твоя правда, – мовив вiн. – Я знаю, що ти маеш рацiю. Я мав бачити ii такою, якою вона була насправдi, а не такою, якою я собi ii уявляв.

– Саме так. Ми вибудовуемо уявлення про людей, створюемо того, з ким прагнемо бути, а потiм силкуемося втримати справжню людину усерединi вигаданоi оболонки. І це не завжди добре виходить.

Чортiвня. Вона й гадки не мала, про що говорить. У неi були однiсiнькi напiвсерйознi стосунки за все життя, i тривали вони недовго. Школа стояла вище за парубка, достоту як робота була важливiшою за все iнше в життi протягом шести рокiв. Як зараз вона ставила можливiсть дихати вище за все iнше. Вона страждала на одержимiсть.

– Алекс?

– Слухаю.

– Я вмираю?

Вона заохочувально всмiхнулась.

– Нi, якби я думала, що ти вмираеш, я викликала б «швидку». З тобою все буде гаразд. Просто треба перестрахуватись.

– Добре. А менi доведеться здавати кров?

– Можливо. Вiн зiтхнув.

– Голки мене нервують.

– Усе буде добре.

Їй не подобалося, що вона йому бреше, i це ii турбувало. Але було щось у тiй його щирiй довiрi, у тому, як вiн приписуе найшляхетнiшi мотиви всiм ii вчинкам… Треба цього здихатись.

– Дякую, Алекс, справдi.

– Я лише роблю свою роботу, – i не збрехала.

– Гадаеш, що менi зателефонуеш? – спитав вiн з надiею.

– Денiеле, ми, безперечно, проведемо разом вечiр, – пообiцяла вона.

Якби вiн не був пiд кайфом, вiн би розчув надрив у ii голосi й помiтив крижаний погляд у ii очах.




Роздiл 5


Решта пройшла, сказати б, надто гладенько… чи це мае якесь значення? Їi паранойя вже дiсталась такого високого рiвня, що важко було сказати, чи ця тривога збiльшувала ii, чи нi. Вiн сiв у таксi на станцii Росслiн без жодних заперечень.

Вона знала, як вiн почуваеться, – вони з Барнабi спробували на собi майже все нелетальне зiлля, щоб чiтко знати, на що вони здатнi. Вiд цього почуваешся немов увi снi, бачачи чудовий сон, у якому з твоiми проблемами й тривогами мав упоратись хтось iнший, а не ти, i все, що тобi потрiбно, – це рука, на яку можна обiпертися, i штурханець у правильному напрямку. У своiх нотатках вони нарекли цю речовину «Іди за лiдером», хоча в офiцiйних документах вона мала пафоснiшу назву. Це була мандрiвка-вiдпочинок, i якби не факт, що iй навiть тодi потрiбно було вкрай стримуватись, вона б, можливо, знову дозволила собi таку втiху.

Вона почала розпитувати його про волейбольну команду, яку вiн тренував, а вiн спитав, чи повернеться до школи вчасно, щоб устигнути на тренування, i цiлiсiньку дорогу в таксi розповiдав про дiвчат iз команди, допоки вона не стала почуватися так, нiби напам’ять знае iмена iх усiх та iхнi сильнi сторони на майданчику. Водiй не зважав, мугикаючи якусь пiсеньку, надто тихо, аби вона розчула, яку саме.

Денiел здебiльшого не цiкавився iхньою подорожжю, утiм, коли вони якось дуже довго стояли на свiтлофорi на червоному, вiн озирнувся i насупився:

– Далеченько в тебе кабiнет.

– Далеченько, – погодилась вона, – достобiса далеко iхати.

– Де ти мешкаеш?

– У Бетесдi.

– Гарна мiсцина. На Колумбiйських Пагорбах не так добре.

Принаймнi там, де живу я.

Таксi знову рушило. Вона зрадiла, план просувався дуже добре. Навiть якщо вони визначили час, коли вона сiдала й виходила з останнього потяга, iм важко буде стежити за одним iз безлiчi однаковiсiньких таксi, що гуртом звиваються шляхами в годину пiк. Часом приготування скидались на магiчнi закляття. Нiби ти можеш змусити подii набувати бажаних форм, просто плануючи iх як годиться, ретельно.

Тепер Денiел не був таким балакучим. Це друга фаза дii наркотика, тепер вiн втомлюватиметься чимраз бiльше й бiльше. Їй потрiбно було, щоб вiн ще трiшки не спав.

– Чому ти дав менi свiй номер? – спитала вона, коли його повiки стали злипатись.

Вiн замрiяно всмiхнувся.

– Я ранiше так нiколи не робив.

– І я.

– Мабуть, згодом я нiяковiтиму через це.

– Не нiяковiтимеш, якщо я тобi зателефоную, адже так?

– Можливо. Не знаю, це моiй вдачi не властиво.

– То чому ж ти так учинив?

Вiн нi на мить не вiдвiв свого ласкавого погляду вiд ii очей.

– Менi обличчя твое подобаеться.

– Ти вже казав.

– Я справдi хотiв ще раз його побачити. Тому посмiливiшав. Вона насупилась, у нiй пульсувала провина.

– Чудно чути таке, правда? – вiн немов стривожився.

– Нi, дуже приемно. Небагато чоловiкiв здатнi сказати таке жiнцi.

Вiн здивовано клiпнув очима.

– І я зазвичай не кажу… Надто сором’язливий.

– А менi ти здаешся дуже смiливим.

– Я почуваюсь якось iнакше. Мабуть, через тебе. Я став почуватись iнакше, щойно побачив твою усмiшку.

Щойно я тебе накачала, – мовила вона подумки сама до себе.

– Оце так комплiмент, – сказала вона. – Приiхали, можеш пiдвестися?

– Певно що. Це ж аеропорт.

– Так, саме тут мое авто.

Його брови спочатку насупились, потiм розгладились.

– Ти що, щойно з подорожi повернулась?

– Так, я щойно повернулась у мiсто.

– Я теж часом подорожую. Люблю iздити в Мексику.

Вона рiзко глянула вгору. Вiн дивився просто перед собою, стежачи, куди ступае. На обличчi – анi слiду зажуреностi. Якби вона пiдштовхнула його розказати таемницю, будь-яку, яка е його больовою точкою, його покiрнiсть обернулася б на пiдозрiливiсть.

Вiн мiг би пiти за iншою малознайомою особою як за своiм лiдером i спробувати втекти. Вiн мiг рознервуватися i привернути до неi увагу.

– А що тобi в Мексицi подобаеться? – спитала обачно.

– Клiмат там сухий i теплий. Менi подобаеться. Я нiколи не мешкав у по-справжньому спекотному мiсцi, але, гадаю, менi сподобалося б. Я згоряю, нiколи не можу засмагнути. А ти, як видаеться, пробула певний час пiд сонцем.

– Нi, народилася такою.

Колiр шкiри iй дiстався вiд батька, якого не було поряд нiколи. Генетичний аналiз показав, що в ньому багато намiшалося, переважно корейського, латиноамериканського та валлiйського. Їй завжди було цiкаво, який вiн мае вигляд. У поеднаннi iз шотландським корiнням ii матерi вони створили iй навдивовижу пересiчне обличчя – вона могла б скидатися на кого завгодно.

– Мабуть, це добре. А менi доводиться застосовувати крем вiд засмаги, багато крему. Інакше починаю облазити. Гидка штука. Я не мав би тобi про це казати.

Вона розсмiялась.

– Я обiцяю, що забуду про це. Що ще тобi подобаеться?

– Створювати щось своiми руками. Я допомагаю будувати будинки. Не як профi. Я просто стукаю молотком, де менi кажуть. Але люди такi добрi та щедрi. Це менi подобаеться. Здавалося дуже переконливим, вона затремтiла вiд страху.

Як вiн може дотримувати своеi iсторii так невимушено пiд впливом хiмiчних речовин, що зараз течуть у його органiзмi? Хiба що якось у нього розвинулась невразливiсть. Хiба що у вiддiлi створили протиотруту, хiба що вони його пiдготували, i тепер вiн ii розiгруе. У неi потилиця вкрилася гусячою шкiрою. Не обов’язково його мав пiдготувати вiддiл. Можливо, це його спiвпраця з де ла Фуентесом. Хтозна, як впливатиме ii зiлля, змiшуючись iз дивними наркотиками? Вона торкнулася язиком до несправжньоi коронки на кутньому зубi. Вiддiл просто убив би ii, якби в цьому була iхня мета. А де ла Фуентес покарав би ii за спробу завадити його планам. Але як мiг вiн знати заздалегiдь? Як Денiел упiзнав у нiй агента супротивникiв так швидко? Вона ж зараз навiть нi на кого вже не працюе.

Дотримуйся плану, – мовила вона сама до себе. – Посади його в авто, i ти в безпецi. На кшталт.

– Менi й тамтешнi будинки подобаються, – розповiдав вiн. – Вiкна нiколи не зачиняють, просто провiтрюють оселю. У декого навiть скла у шибках немае. Набагато краще, нiж на Колумбiйських Пагорбах. Запевняю. Можливо, не краще, нiж у Бетесдi. Закладаюсь, лiкарi живуть у гарних будинках.

– Я – нi. Мешкаю у звичайнiй тiснiй квартирi. Я там небагато часу проводжу, тому менi байдуже.

Вiн розсудливо кивнув.

– Тебе немае вдома, бо ти рятуеш життя.

– Та не зовсiм. Я не з невiдкладноi допомоги абощо.

– Ти рятуеш мое життя, – сiро-зеленi очi широко розплющенi, а в них – цiлковита довiра.

Вона знала, що якщо вiн поводиться щиро, то це дiють лiки.

Та все одно нiяковiла.

Їй лишалось лише грати свою роль.

– Я стежу за тобою. Ти не помираеш.

І це щира правда. Хлопцi з вiддiлу могли б убити його. Принаймнi, вона може йому зберегти життя. Хоча… пiсля того, як вона завадить катастрофi, Денiел Бiч нiколи не побачить свiт ззовнi в’язничноi камери. І через це вона почувалась…

Мiльйон смертей. Невинних малесеньких немовлят. Милих лiтнiх бабусь. Перший Вершник Апокалiпсиса на бiлому конi.

– О, ще й на автобусi поiдемо, – мовив вiн ласкаво.

– Цей довезе нас до моеi машини. Тодi тобi бiльше не доведеться ходити.

– Я не заперечую. Менi подобаеться ходити з тобою.

Вiн усмiхнувся iй; ноги в нього заплiтались, поки вiн пiднiмався нагору сходами. Вона пiдтримала його, перш нiж вiн мiг упасти, а потiм пiдвела його до найближчого вiльного мiсця у майже порожньому автобусi.

– Тобi подобаеться iноземне кiно? – спитав вiн раптом нi до чого.

– Деяке, мабуть.

– В унiверситетi е гарний кiнотеатр. Можливо, якщо вечеря вдасться, ми наступного разу сходили б на фiльм iз субтитрами.

– Укладiмо угоду, – мовила вона. – Якщо я ще подобатимусь тобi пiсля одного вечора разом, я обов’язково подивлюся з тобою кiно, у якому нi слова не розумiю.

Вiн усмiхнувся, його повiки тим часом опускались.

– Ти все одно менi подобаешся.

Цiлковита нiсенiтниця. Мае ж бути якийсь спосiб вiдвернути нашу розмову вiд флiрту. Чому це вона почуваеться монстром з-помiж них двох? Звiсно, вона i е монстр, i вона з цим переважно змирилась, знаючи, що такий рiзновид потвор, як вона, мае iснувати заради загального добра. У певному сенсi вона, нiби звичайний лiкар, мае завдавати болю, щоб рятувати життя. Як iнодi вiдтинають вражену гангреною кiнцiвку, щоб урятувати решту тiла, вiдокремивши ii. В одному мiсцi бiль, а для решти тiла – добро. І решта набагато бiльше варта того, щоб ii врятувати.

Вона рацiоналiзувала, як завжди, задля того, щоб змогти ужитися сама iз собою. Утiм, вона нiколи зухвало собi не брехала.

Вона усвiдомлювала, що не iснуе у якiйсь сiрiй моральнiй зонi. Вона iснуе в моральнiй зонi суцiльно чорнiй. Єдине, що було гiршим за Алекс, яка виконуе свою роботу добре, те, що е хтось, хто виконуе ii роботу зле. Або взагалi нiхто.

Утiм, навiть цiлком погоджуючись з ярликом «монстр», вона нiколи не була потворою, яка вбивае невинних. Вона навiть не збиралась убивати цього винуватого… який досi дивився на неi з-пiд своiх довгих кучерiв великими свiтло-карими собачими оченятами.

Мертвi дiти, – волала вона сама до себе, – мертвi дiти, мертвi дiти, мертвi дiти.

Вона нiколи не прагнула ставати шпигункою чи працювати у пiдпiллi, а зараз усвiдомила, що вона емоцiйно не годиться для цiеi роботи. Вочевидь, забагато безпiдставноi симпатii переповнюе ii тiло, що бiльш нiж iронiчно. Ось чому ти нiколи не заговорювала iз суб’ектом, до того як зверталася до нього на завданнi.

– Добре, Денiеле, ми йдемо. Можеш пiдвестися?

– Мм-хмм. Отак, дай я сумку твою вiзьму.

Вiн мляво пiдняв руку, потягнувшись до ii кейса.

– Я потримаю, – хоча насправдi руки в неi цiлком затерпли, тримаючи рукiв’я. – Ти радше зосередься на тому, щоб утримувати рiвновагу.

– Я справдi втомився.

– Знаю, поглянь, он де мое авто. Срiблясте.

– Там багато срiблястих.

У тому й суть.

– Ось вона. Дай-но я посаджу тебе назад, щоб ти мiг лягти. Чому не знiмеш куртку, не хочу, щоб тобi стало спекотно. І роззуйся, отак. – Менше iй згодом буде клопоту. – Зiгни ноги в колiнах, щоби вмiстились на сидiннi. Чудово.

Вона поклала йому пiд голову наплiчник, звiсно, не надто зручно, але йому зараз було не до того.

– Ти така добра, Алекс, – пробурмотiв вiн, заплющившись. – Ти найдобрiша жiнка, яку я зустрiчав коли-небудь.

– Гадаю, ти теж добрий, Денiеле, – зазначила вона.

– Дякую, – ледве вимовивши, вiн заснув.

Вона хутко добула з багажника бежеву шаль у тон сидiнням. Укрила його. Добувши з кишенi шприц, вона встромила голку у вену на його литцi, ставши так, щоб не дати сторонньому побачити, що вона робить. «Іди за лiдером» за годину чи двi вивiтриться, а вона потребувала, щоб вiн проспав довше цього часу.

Нiякий вiн не агент, – вирiшила вона. Агент, можливо, пiдiграв би наркотичному сп’янiнню пiд час викрадення, але нiколи не дозволив би отак просто себе вiдключити. Отже, звичайний найманий масовий убивця.



Тимчасова лабораторiя, яку вона створила, розташовувалась у сiльськiй мiсцевостi в Захiднiй Вiрджинii. Вона винайняла гарненький маленький сiльський будиночок iз корiвником, який уже давно стоiть без корiв. Ззовнi корiвник був вкритий багатошаровим бiлим облицюванням у тон будинку; усерединi стiни та стелю було вкрито алюмiнiем. Пiдлога бетонна зi зручно розташованими ринвами. Углибинi було невелике житлове примiщення; у рекламi його називали додатковою кiмнатою для вiдвiдувачiв, дивовижно-сiльською. Вона була переконана, що чимало наiвних мандрiвникiв вважатимуть сiльське життя чарiвним, але ii турбувало тiльки, щоб було пiдключено електрику та вода текла у кранi. Садиба та корiвник розташовувались посеред яблуневого садка завбiльшки 240 акрiв,[2 - Приблизно 97 га.] а сам садок був оточений орними землями. Найближчий сусiд мешкав за милю звiдти. Власники цього садка заробляли у мiжсезоння тим, що здавали в оренду садибу орендарям iз мiста, якi удавали, нiби обробляють землю.

Садиба коштувала дорого. Вона щоразу супилась, згадуючи про цiну, але тут нiчим не зарадиш. Їй був потрiбен усамiтнений маеток, у якому вдосталь вiльного мiсця.

Вона працювала ночами, щоб усе пiдготувати. Удень вона стежила за Денiелом на вiдстанi, потiм спала, скiльки могла, протягом занять у школi. Наразi вона виснажена, але iй ще чимало слiд устигнути, перш нiж ii робочий день добiжить кiнця.

Перша зупинка – другорядний з’iзд з автостради бiльш нiж за годину дороги вiд мiста. Вузька грунтова дорога, якою, як видавалось, нiхто багато рокiв не користувався, вела ii углиб гаю. Мабуть, ця дорога кудись веде, але вона не заiжджала достатньо далеко, щоб подивитись, куди саме. Вона стала пiд густою тiнястою кроною, заглушивши двигун, i пiшла працювати.

Якщо Денiел працював на вiддiл чи, iмовiрнiше, на одну з органiзацiй, що тiсно з ним спiвпрацюе, на кшталт ЦРУ чи кiлькох вiйськових вiддiлiв та ще деяких тимчасових пiдроздiлiв для здiйснення спецоперацiй, якi, як i ii вiддiл, не мають офiцiйних назв, – тодi на ньому стоiть електронний пристрiй стеження. Як колись був на нiй. Вона замислено почухала маленький опуклий шрам на зашийку, порослий ii коротким волоссям. Вони полюбляли мiтити голову. Якщо можна забрати котрусь одну частину тiла, то найкраще – голову, бо за нею найкраще проводити упiзнавання.

Вiдчинивши заднi пасажирськi дверцята, вона, ставши на вогку землю, схилилась над головою Денiела. Вона почала з мiсця, де мiтили iх з Барнабi, легенько проводячи пальцями по його шкiрi, потiм знову, натискаючи дужче. Нiчого. Вона бачила кiлькох суб’ектiв iноземцiв, у яких нещодавно витягли жучки з-за вух, тому це мiсце вона перевiрила наступним. Потiм вона швидко пробiгла пальцями по головi, намацуючи на черепi гулi чи будь-якi iншi ущiльнення, яких там не мае бути. У нього були дуже м’якi кучерi, що приемно пахли цитрусами. Не те, щоб iй було дiло до його волосся, та принаймнi iй не довелося длубатися у чийомусь масному смердючому гнiздi. І вона за те була вдячна.

А тепер непросте завдання. Якщо за ним стежить де ла Фуентес, пристрiй стеження, iмовiрно, буде зовнiшнiм. Спочатку вона викинула черевики у пiдлiсок при дорозi: найiмовiрнiше, саме на них падае пiдозра з-помiж всього одягу. Чимало чоловiкiв щодня носять однi й тi самi черевики. Потiм вона зняла з нього сорочку, дякуючи, що на нiй тiльки комiр мае гудзики, хоча iй важко було ii витягти з-пiд його тiла. Вона навiть не намагалася зняти йому майку через голову, а просто, добувши з кишенi лезо, розмотала його та розiтнула тканину на шматки, що легко знiмаються. Пильно обдивилась йому груди – жодних пiдозрiлих шрамiв чи горбикiв. Шкiра у нього на торсi була свiтлiша, нiж на руках; вiн був по-сiльському трохи засмаглим, безперечно, через те що будував будинки у Мексицi в сорочцi. Чи скуповував супервiруси в Єгиптi – там теж дуже сонячно. Їй здалося, що в нього м’язи натренованi радше як у спортсмена, а не як у того, хто тренуеться у спортзалi. Жодноi кострубатостi, тiльки плавнi риси, якi доводять, що вiн тренуеться, але не одержимий цим.

Їй важко було перевертати його голiчерева, вiн скотився у промiжок для нiг, повиснувши на горбi мiж сидiннями. Вiн мав два неглибоких шрами на заплiччi, паралельнi та однаковоi довжини. Вона пильно iх оглянула, обмацуючи шкiру навколо них, але не вiдчувала нiчого, окрiм звичноi гiпертрофованоi волокнистоi тканини, як i годиться.

Вона досить швидко збагнула, що слiд було би зняти з нього джинси, перш нiж перевертати. Їй довелося залазити на його незграбно розташоване тiло, обхоплювати обiруч торс, щоб розстiбнути гудзик. Вона дуже тiшилась, що вiн не вдягнув тiснi джинси, i, перелiзши до iншого пасажирського сидiння, стягнула з нього штани. Їi не здивувало, що вiн у боксерках, а не у вузьких плавках. Це цiлком вiдповiдало його стилю одягу. Вона стягнула труси, потiм шкарпетки, потiм, зiбравши решту одягу, вiднесла його за кiлька метрiв вiд дороги й запхала за впале дерево. Потiм повернулась за наплiчником. Ноутбук – дуже годяще мiсце для будь-якого електронного пристрою, якщо хтось прагнув, аби вiн носив його iз собою, нiчого не пiдозрюючи. Їй уже не вперше випадало самотужки роздягати свою цiль.

У лабораторii у неi був персонал, який готував для неi суб’екта, – Барнабi називав iх служками, – але вона не завжди працювала в лабораторii, тож коли вперше поiхала працювати у польових умовах у Герат, що в Афганiстанi, вона почала вiдчувати щиру вдячнiсть служкам. Роздягати чоловiка, який мiсяцями не мився, – справа неприемна, а надто якщо вона сама потiм не мала можливостi помитись у душi. Денiел хоча б чистий. Лише вона сьогоднi працюе до десятого поту.

Знайшовши в багажнику викрутку, вона швидко змiнила вашингтонськi номернi знаки на тi, якi зняла з такоi самiсiнькоi машини на звалищi для автобрухту.

Щоб огляд був цiлком довершеним, вона бiгцем оглянула його ноги ззаду, пiдошви та руки. Вона нiколи не бачила, щоб на екстремiстiв ставили пристроi стеження, можливо, тому що екстремiстiв часом вiдсiкали, щоб пiдкреслити свою позицiю. Вона не помiтила жодних шрамiв. І затвердiнь, якi б свiдчили, що вiн тренувався зi зброею чи часто нею користувався. У нього були м’якi вчительськi руки, лише з кiлькома ущiльненнями, що свiдчили про мозолi в людини, яка не звикла працювати фiзично. Вона спробувала перевернути його назад на сидiння, але швидко збагнула, що то марна рiч. Не надто зручна поза для сну, але вiн все одно не прокинеться. А згодом у нього все болiтиме. Хоча думати про це – цiлковита дурниця.

Знову вкривши його ковдрою й пiдiбгавши ii пiд нього як тiльки могла, вона почала складати iсторiю про нього на основi прочитаних документiв i того, що бачила на власнi очi.

На ii думку, Денiел Бiч е саме таким, яким вона бачить його зараз: приемний добрий чоловiк, з якого боку не глянь. Те, що його привабила жадiбна колишня дружина, цiлком можна зрозумiти. Мабуть, вiн з тих, у кого легко закохуються. А коли спливло трохи часу, достатньо, аби колишня почала сприймати кохання за належне, вона змогла перенести увагу на речi, яких iй бракувало, – гарну квартиру, велику каблучку, машину. Мабуть, зараз iй бракувало цiеi Денiеловоi якостi, адже трава завжди здаеться зеленiшою тощо.

Але був у Денiеловi й морок, глибоко схований, можливо, спричинений болем i вiдчуттям несправедливостi через втрату батькiв, обтяжений зрадою дружини й розпалений загибеллю останнього родича. Морок витягнути назовнi нелегко. Вiн би його розсортував, щоб тримати якнайдалi вiд спокiйного життя, запхавши у темну комiрку, де йому належить бути. Годi дивуватись, що вiн так безтурботно розповiдае про Мексику. Бо для нього iснуе двi Мексики: щаслива, та, яку любив учитель, та небезпечна, де ховався монстр. Імовiрно, у його головi цi краiни навiть близько не були однiею й тiею самою. Отже, не справжнiй псих, сподiвалась вона. Просто зламана людина, яка не хотiла вiдмовлятись вiд особистостi, що вважала своею, але яка потребувала вiддушини, що надавав iй морок.

Їi тiшило таке мiркування, тож вона дещо змiнила план. У ii справi вагоме мiсце посiдало дiйство. Для деяких суб’ектiв найбiльше годилась клiнiчно-беземоцiйна подоба: у бiлому халатi, хiрургiчнiй масцi та з iдеально чистими й блискучими сталевими iнструментами; на iнших дiяв страх божевiльного садиста (утiм, Барнабi ця роль завжди краще вдавалась; вiн мав для неi вiдповiдне обличчя та волосся, що неслухняно стирчало вгору у стилi «мене щойно вдарило струмом»). Кожного разу ситуацiя була трiшки iншою: дехто боявся темряви, а дехто – свiтла. Вона збиралася бути безсторонньою – то була найбiльш слушна роль у ii пересувному будиночку, – але зараз iй спало на думку, що Денiела треба оточити мороком, щоб випустити його темний бiк назовнi. Вона мала поговорити з Денiелом Пiтьми.

Вона трiшки покаталась об’iзними шляхами, перш нiж повернути назад. Якщо за Денiелом хтось стежить, використовуючи його одяг чи речi, вона не хотiла б, щоб ця людина iхала далi за ними у iхнiй мандрiвцi.

У мiльйонний раз вона обмiркувала всi ймовiрностi. Імовiрнiсть перша: це дуже хитромудра мандрiвка. Імовiрнiсть друга: усе по-справжньому, i на кону мiльйони життiв. А ii й поготiв. Протягом тривалоi подорожi шальки терезiв нарештi впевнено переважили на один бiк. Вона переконана, що в ii машинi немае жодного урядового агента. А якщо вiн лише невинний громадянин, обраний навмання, щоб виманити ii, то вони вже змарнували своi найкращi можливостi причепити до неi жучка.

Жодного разу на неi не напали й жодного разу за нею нiхто не стежив… так, щоб вона помiтила.

Вона згадала про стоси даних, що свiдчать про винуватiсть Денiела Бiча, i нiчого не могла з собою вдiяти. Вона захисниця. Тому краще почати рятувати життя.

Вона заiхала на пiд’iзну алею до будинку близько одинадцятоi, смертельно втомлена та голодна, утiм, на 95 вiдсоткiв упевнена, що немае хвоста, який привiв би вiддiл чи де ла Фуентеса на ii порiг. Вона швидко оглянула будинок, перевiряючи, чи бува нiхто не вдерся (i не вiддав Боговi душу, чого йому чи iй не уникнути б, тiльки-но вiдчинивши дверi), а потiм, знявши охорону, заiхала машиною у корiвник. Щойно замкнувши дверi корiвника й знов увiмкнувши «сигналiзацiю», вона стала до працi, щоб пiдготувати Денiела.

Усе решта вже було зроблено. Вона придбала таймери у «Хоум Депо» у Фiладельфii й пiд’еднала до них лампи в кiлькох кiмнатах у будинку; як мандрiвник, що полишае домiвку на кiлька тижнiв, вона вжила всiх заходiв, аби помешкання мало обжитий вигляд. В один з таймерiв вона увiмкнула радiо, щоб створювати шум. Будинок був доброю приманою. Бiльшiсть людей збагнули б це, перш нiж перейти до темного корiвника.

А корiвник стоятиме в мороцi. Вона звела всерединi нього такий собi намет, що приховуе свiтло та поглинае шум, а також не даватиме Денiелу зрозумiти, де вiн е. Прямокутна споруда була понад два метри заввишки, три завширшки та чотири з половиною завдовжки. Вона була зведена з полiхлорвiнiловоi трубки, чорного брезенту та амортизуючих тросiв, укритих зсередини двома шарами пористого пiнопласту, закрiпленого двобiчною клейкою стрiчкою. Грубувато, звiсно, але вона з досвiду знае, що це краще за пiдземелля.

Посеред намету стояла громiздка металева плита на нiжках-гармошках, за допомоги яких регулювалась висота. Вона стояла в корiвнику на виднотi – щоб додати автентичностi, певна рiч, – i колись використовувалась як такий собi ветеринарний операцiйний стiл. Стiл був бiльший, нiж iй потрiбно, адже ветеринар мав справу з коровами, а не з кошенятами, утiм, це все одно для неi знахiдка. То був один з предметiв, що пiдштовхнув ii до оренди цiеi вкрай дорогезноi туристичноi пастки. У примiщеннi стояв ще один укритий металом стiл, на який вона поставила комп’ютер, монiтори й тацю з приладдям, яке, сподiвалася, залишиться лише реквiзитом. Ближче до передньоi частини столу стояв штатив для внутрiшнiх вливань, на якому вже висiв пакунок з фiзрозчином. Колiсний металевий вiзок з кухнi вже стояв за штативом; на сталевiй тацi вишикувалась купа зловiсних на вигляд маленьких шприцiв; там же, на решiтцi пiд шприцами, лежали респiратор та манжета для вимiрювання тиску.

І, звiсно, фiксатори, придбанi на фiктивних торгах як для в’язничних та медичних закладiв, що вона iх прикувала крiзь отвори, якi хвацько просвердлила в iдеально чистому сталевому штативi. Нiхто не спроможний звiльнитися вiд цих ременiв без сторонньоi допомоги. А тому, хто допомагатиме, можливо, знадобиться паяльник.

Вона забезпечила собi два виходи, просто вiдхиляючи брезент, немов лаштунки. У наметi в неi стояли розкладачка, спальний мiшок, плитка, маленький холодильник та решта всього необхiдного. Поряд iз бараком була тiсна лазня на три вiддiлення, утiм вона розташовувалась надто далеко, щоб у нiй можна було спати, до того ж там не було ванни, лише душ. Цього тижня iй доведеться забути про своi звичнi запобiжнi заходи.

Щоб витягнути мляве тiло Денiела з машини, вона використала тяговi троси та колiсний вiзок завбiльшки як холодильник, i поки перевозила його, вiн кiлька разiв стукнувся головою. Та, iмовiрно, не настiльки сильно, щоб спричинити струс мозку. Вона доправила його до столу, який заздалегiдь опустила на найнижчий рiвень, i перекотила тiло на стiл. Вiн досi мiцно спав. Вона поклала його голiчерева, розкинувши йому руки та ноги пiд кутом сорок п’ять градусiв вiд тiла, а потiм пiдняла стiл. Один за одним замкнула кайдани. Певний час вiн лежатиме в такiй позi й не ворушитиметься. Поряд стояв штатив; на щастя, в його органiзмi не бракувало води чи, можливо, вiн справдi мав чудовi судини. Вона легко поставила крапельницю i почала вливати розчин. Вона почепила пакунок з парентеральним живленням поряд iз фiзрозчином. Це едине харчування, яке вiн отримуватиме протягом наступних трьох дiб, якщо все затягнеться так надовго. Вiн буде голодний, але його мозок буде ясний, коли вона матиме в цьому потребу. Вона почепила йому на палець вимiрювач пульсу – вiн зможе його зняти, – а також сухi електроди на спину, по одному на кожну легеню, щоб вимiрювати його дихання. Швидко провiвши електронним термометром по його чолу, вона пересвiдчилася, що зараз у нього нормальна температура.

Вона не дуже вправно ставила катетер, але це була досить проста процедура, та й вiн був не в тому станi, щоб заперечувати, якщо вона зробить щось не так, як слiд. І без вовтузiння iз сечею тут буде вдосталь прибирання.

Згадавши про це, вона розклала навколо операцiйного столу вкритi полiетиленом квадрати абсорбенту, передбаченi для навчання цуценят удома. Якщо iм доведеться проходити перший етап, вiн, певна рiч, блюватиме. Чи буде кров – залежатиме вiд того, як вiн реагуватиме на звичайнi методи, до яких вона вдаеться. Принаймнi тут працюе водогiн.

У корiвнику похолоднiшало, тому вона вкрила його ковдрою. Їй було потрiбно, щоб вiн ще трiшки поспав, а холодне повiтря навколо його голого тiла цьому не сприятиме. Трохи повагавшись, вона взяла з розкладачки подушку, принесла у корiвник i пiдклала йому пiд голову. Бо я ж просто не хочу, щоб вiн прокинувся, – запевняла вона себе. – А не через те, що здаеться, нiби йому незручно.

Устромивши шприц у перехiдник на штативi, вона впорснула йому ще одну дозу снодiйного. Тепер нiщо його не потурбуе щонайменше чотири години.

Безтямне обличчя Денiела непокоiло. Занадто… якесь спокiйне. Вона не могла навiть пригадати, щоб бачила коли-небудь поеднання рис обличчя, якi б настiльки здавалися неймовiрно невинними. Важко було навiть уявити, що такий спокiй та невиннiсть iснують у тому ж самому свiтi, де й вона. На мить вона розхвилювалася, чи не мае вона справу з розумовою вадою, якоi нiколи не зустрiчала ранiше. Тож, якщо де ла Фуентес шукав таку людину, якiй би iншi довiряли iнстинктивно, це саме те обличчя, яке йому потрiбне. Це стало б поясненням, чому наркобарон узагалi обрав шкiльного вчителя.

Вона нап’яла на нього респiратор i вкрутила респiраторну коробку. Якщо вжитi нею заходи безпеки уб’ють Денiела, вона не добуде iнформацiю, якоi прагне.

Вона провела останне патрулювання по периметру. Крiзь вiкна було видно, що в будиночку свiтяться належнi вогнi. У мертвiй нiчнiй тишi iй видавалось, нiби вона чуе далекi акорди хiт-параду «Топ-40» у поп-музицi.

Переконавшись, що вхiд звiдусiль убезпечений, вона з’iла протеiновий батончик, почистила зуби у маленькiй лазнi, поставила будильник на третю, помацала пiстолет пiд розкладачкою, повiсила респiраторну коробку собi на шию, а потiм потонула у зборках спального мiшка. Їi тiло вже заснуло, а мозок теж не надто пас заднiх. У неi вистачило часу лише на те, аби надiти респiратор, i вона цiлком поринула у безтямнiсть.




Роздiл 6


До о пiв на четверту ранку вона вже пiдвелась, одяглася, поснiдала i попри те, що досi почувалася втомленою, була готова стати до роботи. Денiел i надалi спав безтямно й спокiйно. Прокинувшись, вiн вiдчуватиме, що добре вiдпочив, але буде повнiстю дезорiентований. Вiн не збагне, яка то година та навiть який то день. Дискомфорт був вагомим знаряддям у ii роботi. Вона забрала з-пiд нього подушку, стягла ковдру, усвiдомлюючи, як iй шкода це робити. Але це важливо. Незважаючи на будь-яку пiдготовку, кожен суб’ект почувався страшенно нiяково, перебуваючи перед своiм ворогом оголеним та безпорадним. Протягом цих днiв жаль стане останнiм почуттям, яке вона собi дозволить вiдчути. Вона вiдмежувалася вiд решти. Уже спливло бiльше трьох рокiв, а вона досi вiдчувала, як усе закрилося всерединi неi. Їi тiло пригадувало, як це робити. Вона знае, що мае силу, яка iй знадобиться.

Волосся у неi ще досi було вологе вiд пiдфарбування нашвидкуруч, а косметика обтяжувала обличчя, хоча насправдi на ii обличчi косметики було дуже мало. Вона не вмiла робити нiчого складного, тому просто наклала темнi тiнi, багато тушi на вii та червону помаду. Вона не збиралася найближчим часом змiнювати колiр волосся, однак чорне волосся та камуфляж на обличчi зараз були частиною новоi стратегii. Бiлий халат та новiсiнькi блiдо-блакитнi бахiли лежали акуратно складенi в сумцi. Натомiсть вона вдягнула тiсну чорну сорочку та чорнi джинси. Добре, що в будиночку виявились пральна машинка та сушарка. Сорочку незабаром треба буде випрати. Власне, ще вчора слiд було. Дивно, як трiшки кольоровоi пудри та помада здатнi вплинути на те, як сприймае тебе стороння людина. Вона ще раз поглянула на себе в люстерко, задоволена тим, наскiльки незворушним видавалось ii обличчя, наскiльки холодним. Вона провела гребiнцем по волоссю, зачiсуючи його назад, а потiм попрямувала до корiвника, у кiмнату для допитiв.

Вона навела прожектори, що звисали з полiвiнiлхлоридовоi споруди над головою, але ще не вмикала, просто засвiтила два переносних робочих лiхтарики, що стояли на рiвнi талii. Чорна клейка стрiчка та сiрий пiнопласт у пiтьмi здавались одного кольору. Що глибшою ставала нiч, то бiльше падала температура. У суб’екта руки та черево вкрились гусячою шкурою. Вона знов провела термометром по його чолу. Досi у межах норми. Нарештi вона, увiмкнувши комп’ютер, запустила протоколи.

Через двадцять хвилин неактивного стану вони з’являться на дисплеi. З iншого боку вiд комп’ютера стояла маленька чорна коробка, на якiй лежала клавiатура з маленьким червоним вогником збоку, але вона знехтувала ним зараз i пiшла працювати. Одне вiдчуття намагалося прорватись на поверхню, поки вона впорскувала у штатив хiмiчну сполуку, що розбудить суб’ект, але вона легко його придушила. У Денiела Бiча було два ества. Як i в неi. Тепер у нiй прокинулось iнше ество, те, яке у вiддiлi називали Аптекар, а Аптекар – це машина.

Безжальна та невпинна. Їi монстр зараз на волi. Сподiвалася, його теж прийде погратися.

Нова сполука потекла по його судинах, а його дихання стало не таким рiвним. Рука, що довго звисала, напружилась, зiгнувши пальцi в кулак, i натягнула фiксатор. Попри те, що вiн ще досi був здебiльшого безтямний, його обличчя насупилось, i вiн спробував перекотитись набiк. Колiна здригнулись, сiпнувшись у кайданах на литках, i раптом вiн розплющив очi.

Вона тихо стояла скраю столу, спостерiгаючи за тим, як його охопила панiка.

Дихання рiзко почастiшало, серцебиття зросло, тiло корчилось у путах. Вiн дико вдивлявся у пiтьму, намагаючись збагнути, де вiн е, побачити щось знайоме. Раптом завмер i напружився, прислухаючись.

– Агов? – прошепотiв.

Вона стояла непорушно, чекаючи на слушну мить. Протягом десяти хвилин вiн почергово то смикав кайдани, то прислухався до власного рiзкого й приглушеного дихання.

– Рятуйте! – вигукнув нарештi голосно. – Чи е хто тут?

– Привiт, Денiеле, – мовила вона спокiйно.

Його голова смикнулася назад, шия витягнулась, поки вiн роздивлявся, звiдки пролунав голос. Це не iнстинкт професiйних солдатiв, – зазначила вона, – вони не пiдставляють шию таким чином пiд уразу.

– Хто тут? Хто це?

– Насправдi неважливо, хто я, Денiеле.

– Де я?

– І це не мае значення.

– Чого ти хочеш? – майже заволав вiн.

– Отже, ти все збагнув. Саме це питання мае значення. Вона обiйшла навколо стола, щоб вiн зосередився на нiй, хоча свiтло досi падало на неi зi спини, тож обличчя лишалося переважно затiненим.

– У мене нiчого немае, – заперечував вiн, – анi грошей, анi наркотикiв. Я нiчим вам не допоможу.

– Менi речi не потрiбнi, Денiеле. Я хочу – нi, вимагаю – iнформацii. І дати ii менi – твiй единий шанс вийти звiдси.

– Я нiчого не знаю. Нiчого вагомого! Благаю…

– Припини, – гаркнула вона голосно, i вiн зробив шокований вдих.

– Ти слухаеш мене, Денiеле? Це ключова мить.

Вiн кивнув, швидко моргаючи.

– Менi треба отримати цю iнформацiю. Іншого варiанта немае. І якщо буде необхiдно, Денiеле, я завдаватиму тобi бiль, допоки не отримаю те, що маю знати. Я дуже тебе скалiчу. Не те, щоб я дуже цього хотiла, але менi й не важко. Я все це тобi розповiдаю, щоб дати тобi змогу вирiшити зараз, поки я не розпочала. Скажи менi те, що я хочу знати, i я звiльню тебе. Усе так просто. Обiцяю, що не скривджу тебе. Так я збережу час, а тебе це позбавить багатьох страждань. Я знаю, що ти не хочеш менi розповiдати, але, прошу, усвiдом, що тобi доведеться все одно менi все розповiсти. Звiсно, це забере трохи часу, але, зрештою, потiм ти будеш неспроможний спинитись. Усi ламаються. Отже, зроби цей неважкий вибiр зараз. Бо пошкодуеш, якщо цього не зробиш. Збагнув?

Вона промовляла тi ж самi слова до багатьох, безлiчi допитуваних суб’ектiв за свою кар’еру, i зазвичай вони виявлялись досить дiевими. У сорока вiдсотках випадкiв саме по цих словах суб’екти починають говорити. Певна рiч, вони не завжди закiнчують зiзнаватись, тож доводиться проводити ще певнi пошуковi роботи, але е непоганi шанси, що, можливо, отримаеш найперше визнання та трохи необхiдноi iнформацii вже зараз. Статистика рiзнилася залежно вiд того, з ким вона працювала; майже в половинi випадкiв переважно вiйськовi починали розкривати iнформацiю вже до того, як вона починала катувати. Лише 5 – 10 вiдсоткiв справжнiх шпигунiв починають говорити, поки iм не завдавали фiзичного болю. Такий самий вiдсоток у релiгiйних фанатикiв. У випадку з низькосортними лизоблюдами ii промова спрацьовувала у 100 вiдсотках випадкiв. І жоден провiдник нiколи не зiзнавався у жоднiй дрiбницi, поки йому не завдавали болю.

Вона справдi сподiвалась, що Денiел виявиться захваленим пiдлабузником.

Вiн, озираючись, здивовано дивився на неi, поки вона говорила, на його обличчi застиг страх, але наприкiнцi ii промови вiн приголомшено примружився й насупив брови. Не на такий вираз обличчя вона сподiвалась.

– Чи ти розумiеш мене, Денiеле? Вiн спантеличено заговорив:

– Алекс, Алекс, це ти?

Ось саме через це нiхто не контактуе з об’ектом заздалегiдь.

Вона вiдiйшла вiд сценарiю.

– Звiсно, насправдi мене не так звати, Денiеле. Ти ж розумiеш.

– Що?

– Мене звати не Алекс.

– Але ж… ти ж лiкар. Ти менi допомогла.

– Я не такий лiкар, Денiеле. І я тобi не допомагала. Я накачала тебе й викрала.

Його обличчя було спокiйним:

– Ти була до мене доброю. Вона придушила зiтхання.

– Я дiяла так, як мала, щоб привезти тебе сюди. Тепер менi треба, щоб ти зосередився, Денiеле. Треба, щоб ти вiдповiв на моi запитання. Ти скажеш менi те, що я хочу знати?

Вона знову помiтила на його обличчi сумнiв. Вiн не йняв вiри, що вона насправдi його скривдила, що те, що вiдбуваеться, – правда.

– Я скажу тобi все, що ти хочеш знати. Але я вже казав, що не знаю нiчого iстотного. У мене немае анi банкiвських рахункiв, анi, примiром, карт скарбiв абощо. Звiсно, нiчого такого, щоб заслужити все це.

Вiн спробував показати щось скутими руками. Побачивши себе таким, вiн нiби уперше усвiдомив, що голий. Вiн почервонiв – обличчя, шия та посерединi нижче грудей – i машинально потягнув на себе кайдани, немов намагаючись прикритися. Дихання та серцебиття знов почали скакати.

Нагота: i чорнi спецагенти, i хлопчики на побiгеньках у терористiв – усi вони однаково ii ненавидiли.

– Менi не потрiбна карта скарбiв. Я роблю це не для своеi вигоди, Денiеле. Я прагну захистити невиннi життя. Поговорiмо про це.

– Не збагну. Як я тобi допоможу в цьому? І чому б я був проти?

Їй не подобалося те, що вiдбувалося. Тi, хто чiплялись за слова про незнання та невиннiсть, часто довше розколювались, нiж тi, хто усвiдомлював свою провину, але рiшуче прагнув не продавати свiй уряд, свiй джихад чи своiх товаришiв. Пiдiйшовши до столу, вона взяла перше фото. Дуже чiтку свiтлину де ла Фуентеса крупним планом, зняту пiд час спостереження.

– Почнiмо з цього чоловiка, – мовила, тримаючи фото йому на рiвнi очей i освiтлюючи його свiтильником.

Цiлком незворушний, жодноi реакцii. Лиха ознака.

– Хто вiн?

Цього разу вона не стримувала зiтхання.

– Ти робиш хибний вибiр, Денiеле. Помiркуй над тим, що робиш.

– Але я гадки не маю, хто це!

Вона обурено втупила в нього погляд.

– Я цiлком чесний з тобою, Алекс, я гадки не маю, що то за людина.

Вона знов зiтхнула.

– Отже, гадаю, ми починаемо.

І знову подив. Ще нiколи пiд час допитiв вона такого не бачила. Усi iншi, хто опинявся на ii столi, чудово розумiли, чому вони там. Вона бачила жах i благання, а часом – стоiчну непокору, але нiколи не бачила такого дивного, довiрливого, сказати б, виклику: «Ти мене не скривдиш».

– Це в тебе якась фантазiя чи фетиш? – спитав вiн тихо, i дивним чином його голос залунав нiяково попри незвичнi обставини. – Власне, я не знаю правил цiеi гри…

Вона вiдвернулась, щоб приховати недоцiльну усмiшку. Опануй себе, – наказала вона собi, i, намагаючись плавно рухатися, немов збиралась пiти саме цiеi митi, пiдiйшла до столу. Вона клацнула кнопку на комп’ютерi, щоб вивести його з режиму сну. Потiм узяла лоток iз реквiзитом. Вiн був важкий, i деяке знаряддя цокало, б’ючись одне об одне, коли вона йшла. Вона поставила лоток збоку вiд нього таким чином, щоб край тацi був бiля шприцiв, а потiм освiтила все так, щоб знаряддя яскраво засяяло.

– Прикро, що тебе це так спантеличуе, – повела вона спокiйним голосом. – Я абсолютно не жартую, запевняю. Подивися на iнструменти.

Вiн поглянув i страшенно витрiщив очi. Вона чекала, поки промайне якась тiнь його iншого ества, Денiела Пiтьми, але так нiчого й не побачила. Його погляд досi був спокiйним та ласкавим навiть у полонi лютого жаху. Невинний. У ii головi промайнули слова Нормана Бейтса Хiчкока: «Гадаю, мабуть, у мене одне з тих облич, якому ти не можеш не повiрити».

Вона здригнулась, та вiн не помiтив, адже не зводив очей з iнструментiв.

– Я не часто ними користуюсь, – мовила вона до нього, ледь торкаючись щипцiв, лагiдно проводячи пальцем по надмiру довгому скальпелю. – Вони кличуть мене, коли хочуть, щоб суб’ект залишився бiльш-менш… неушкодженим. Вона провела пальцем по викрутцi, промовляючи глухий склад в останнiм словi. – Та менi цi iнструменти не надто й потрiбнi, – ii нiгтик зблиснув на лотку зварювальноi лампи з пронизливо-рiзким звуком. – А здогадаешся, чому?

Вiн не вiдповiв, заклякши вiд жаху. Вiн почав усвiдомлювати. Так, усе по-справжньому.

Тiльки Денiел Пiтьми мав би вже це збагнути. То чому ж вiн не проступав? Чи вiн гадав, що ii можна надурити? Чи через те, що ii жiноче серце зомлiло вiд його шарму в потягу?

– А я скажу тобi, чому, – мовила вона так тихо, майже пошепки. Вона по-змовницькому нахилилась, на ii обличчi застигла напiвласкава жалiслива усмiшка, яка, утiм, не вiдображалася в ii очах. – Бо те, що я роблю… набагато бiльше болить.

Здавалось, його очi ось-ось вискочать з голови. Оце вже, принаймнi, знайома реакцiя.

Вона вiдсунула тацю, щоб його увага сама собою перейшла до довгого ряду шприцiв позаду, що виблискували проти свiтла.

– Першого разу все триватиме тiльки десять хвилин, – сказала вона, не дивлячись на нього, знову розкладаючи iнструменти на столi. – Але тобi здаватиметься, що значно довше. Це лише, аби спробувати – постався до цього, як до попереджувального пострiлу. Потiм ми знову спробуемо поговорити.

Вона схопила шприц з iншого краю в ряду, натиснула, поки на кiнчику голки не показалась крапелька, i театрально ii струсила, як медсестра в кiно.

– Благаю! – прошепотiв. – Прошу, я не знаю, про що йдеться. Я не можу тобi допомогти. Присягаюсь, я б допомiг, якби мiг.

– Ти допоможеш, – пообiцяла вона, встромляючи голку йому в трицепс на лiвiй руцi.

Вiн вiдреагував майже миттево. У лiвiй руцi почався спазм, вона сiпнулась у кайданах. Поки вiн налякано спостерiгав, як йому судомить м’язи, вона швидко схопила ще один шприц i пiшла до правоi руки. Вiн спостерiгав, як вона наближаеться.

– Будь ласка, Алекс! – заволав вiн.

Вона, не звернувши уваги на його спробу якось ухилитись вiд неi, немов у нього було вдосталь сили, щоб вирватися з кайданiв, впорснула йому молочну кислоту у правий чотириголовий м’яз. Його колiно, здригнувшись, випросталось, м’язи сiпнулися так, що нога зiскочила зi столу. Вiн вдихнув повiтря, а потiм застогнав.

Вона рухалась рiшуче, не повiльно й не швидко. Черговий шприц. Його лiва рука вже стала занадто неповносправною, щоб опиратись Алекс. Цього разу вона впорснула кислоту йому у бiцепс лiвоi руки. Миттево трицепсова група м’язiв почала скорочуватись, немов змагаючись iз бiцепсовою за те, яким м’язам скорочуватись.

Вiн рвучко видихнув, немов його вдарили в живiт, але вона знала, що цей бiль набагато сильнiший за будь-який удар. Ще один укол – у стегновий бiцепс. Те ж саме змагання на розрив, що й у руцi, почалось у нозi. А з ним почалися й крики.

Вона стала бiля його голови, байдуже спостерiгаючи, як напружувались жили на його шиi, перетворюючись на бiлi мотузки. Коли вiн розтулив рота, щоб знов закричати, вона встромила у нього кляп. Якщо вiдкусить собi язика – взагалi iй нiчого не розповiсть.

Вона повiльно пiдiйшла до стiльця бiля столу, поки його приглушенi пронизливi крики поглинав подвiйний шар пов’язки, i, сiвши, схрестила ноги. Вона поглянула на монiтори: усi показники пiдвищенi, але на небезпечному рiвнi – жодного. Здорове тiло здатне витерпiти значно сильнiший бiль, нiж гадають люди, доки головним органам справдi загрожуватиме серйозна небезпека. Вона торкнулася сенсорноi панелi на комп’ютерi, щоб екран не згасав. А потiм добула з кишенi наручний годинник i поклала його собi на колiно, розправивши ремiнець. Власне, це для драматичностi ефекту; адже вона легко могла б стежити за годинником на комп’ютерi чи монiторах. Чекаючи, вона дивилася на нього зi спокiйним обличчям, тримаючи годинник, що яскраво виблискував на ii чорному одязi. Суб’ектiв загалом збивае з пантелику те, що вона так спокiйно спостерiгае за справою своiх рук. Отак вона не зводила з нього очей, з увiчливим виглядом, як глядач посередньоi п’еси, поки його тiло сiпалось та корчилось на столi, а вiн захлинався власними криками пiд кляпом. Інодi вiн кидав на неi погляд, благальний, змучений, а часом цей погляд шалено метушився по кiмнатi.

Інколи десять хвилин – дуже тривалий термiн. Його м’язи почали скорочуватись окремо один вiд одного, деякi утворювали м’язове ущiльнення, а деякi нiби намагалися вiдiрватись вiд кiстки. По його обличчю тiк пiт, вiд якого його волосся здавалося темнiшим. Шкiра на вилицях, здавалося, ось-ось лусне. Його крики стали принизливiшими, хрипкими, бiльше схожими на звiрячi, нiж на людськi.

Ще шiсть хвилин.

А це ж ще навiть не хороше зiлля.

Тi, хто е достатньо хворим, щоб такого прагнути, можуть вiдтворити бiль, якого вона завдае зараз. Кислоту, яку вона використовуе, можна придбати без рецепта; ii досить легко придбати онлайн, навiть коли тобi випало тiкати вiд темного пiдпiлля американського уряду. Колись, у ii кращi часи, пiд час допитiв, коли вона перебувала ще у своiй прекраснiй лабораторii, маючи прекрасний бюджет, ii секвенатор та реактор, вона мала змогу створити по-справжньому унiкальнi та вкрай особливi речовини.

Власне, «Аптекар» не було слушним для неi кодовим iм’ям. Однак, «Молекулярний бiолог», певно, занадто довге та важке для вимови прiзвисько. Барнабi був експертом з хiмii, i завдяки тому, чого вiн ii навчив, вона вижила, але втратила свою лабораторiю. Та спочатку вона привернула до себе увагу вiддiлу завдяки тому, що провадила теоретичне дослiдження моноклональних антитiл. Прикро, що вона не може ризикнути, взявши Денiела до лабораторii. Тодi б результати з’явилися значно швидше.

А вона вже була так близько до того, щоб прибрати бiль з рiвняння. Це був ii Священний Грааль, хоча, здаеться, нiхто бiльше цього не прагнув. Вона була певна, що якби працювала останнi три роки у лабораторii, а не переховувалась, рятуючи свое життя, то вже б знайшла ключ, який вiдкрив би для неi доступ до всього, що потрiбно, у людськiм розумовi. Анi тортур, анi жаху. Тiльки швидкi вiдповiдi, якi дають iз задоволенням, а потiм з таким самим задоволенням прямують чи то до камери, чи то до пiд стiну для розстрiлу.

Вони б мали дати iй продовжити працювати. Ще чотири хвилини.

Вони з Барнабi обговорювали, як поводитись пiд час цих вiдрiзкiв допиту. Барнабi розповiдав рiзнi оповiдки. Згадував казки, якi чув у дитинствi, розмiрковуючи над сучасними версiями чи альтернативними кiнцiвками, якби героi помiнялись мiсцями. Вiн казав, що деякi його вигадки виявлялись непоганими, тож коли матиме час, запише iх. А вона гадала, що марнуе час, не роблячи нiчого корисного. Вона б радше працювала за планом. Спочатку вона створювала б новi версii моноклональних антитiл, якi б контролювали реакцiю мозку, блокуючи нейроннi рецептори. Згодом вона планувала свое життя в бiгах, розмiрковуючи над усiм, що, можливо, пiде хибним шляхом, кожним найгiршим сценарiем, i над тим, як вона може вберегти себе вiд пасток. А потiм – як уникнути пастки, якщо ти вже наполовину у неi втрапила. А потiм над тим, що робити, коли вона закриеться. Вона намагалася передбачити кожну ймовiрнiсть.

Барнабi казав, що час вiд часу ii розумовi потрiбний вiдпочинок. Розважся трiшки, бо який же тодi сенс жити?

Просто в тому, щоб жити, – вирiшила вона. Просто жити – ось усе, про що вона просила. І тому вона докладала розумових зусиль, щоб це здiйснювати.

Сьогоднi вона розмiрковувала над наступним кроком. Завтра вдень, завтра увечерi чи, дай Боже, пiслязавтра, Денiел iй усе розповiсть. Усi ламаються. Простий факт полягае в тому, що людське створiння спроможне витримати бiль лише протягом певного часу. Деякi краще зносять той чи iнший бiль, але в такому разi вона просто змiнювала рiзновид болю. У якийсь момент, якщо вiн не заговорить, вона переверне Денiела голiчерева, щоб вiн не захлинувся власним блювотинням, i дасть йому те, що вона називае «зеленою голкою»; хоча сироватка насправдi прозора, як i решта зiлля. Якщо не допоможе, вона впорсне йому один iз галюциногенiв. Завжди е новий спосiб вiдчути бiль. У тiла е безлiч способiв вiдгукуватись на подразнення.

Щойно отримавши бажане, вона вгамуе його бiль i приспить його, а потiм напише Карстену з цiеi ІР адреси усе, про що дiзналась. А потiм вона поiде геть i iхатиме довго-довго. Можливо, Карстен i компанiя за нею не поiдуть. А можливо, поiдуть. Але вона про це, мабуть, нiколи не дiзнаеться, бо до смертi – сподiвалася померти своею смертю – продовжуватиме переховуватись.

Ще не спливло й дев’яти хвилин, як доза почала виходити. У кожного це вiдбувалося по-своему, i Денiел належав до бiльшостi. Його крики змiнилися стогоном, а тiло поволi розпливлося, як купа плотi, на столi, а потiм вiн затихнув. Вона вийняла кляп, вiн вдихнув повiтря. Вiн довго не зводив з неi благоговiйно-наляканого погляду, а потiм розплакався.

– Я дам тобi кiлька хвилин, – мовила вона, – щоб зiбратися з думками.

Вона вийшла крiзь вихiд, якого вiн не мiг бачити, а потiм, тихо сiвши на розкладачку, слухала, як вiн ковтае сльози. Плач – звична рiч, яка зазвичай була добрим передвiстям.

Але цiлком очевидно, що це плаче Денiел-учитель. Жодного слiду Денiела Пiтьми, чи свiдомого погляду, чи захисного сiпання. Як його витягнути? Якщо це справдi дисоцiативний розлад, чи спроможна вона примусити потрiбну iй особистiсть з’явитись? Сьогоднi вона потребувала у своiй командi справжнього психолога. Якби вона покiрно пiшла в лабораторiю, як вони хотiли, вони б, мабуть, знайшли iй психолога, щойно вона попросила. Але зараз уже нiчим не зарадиш.

Вона тихо з’iла м’який батончик на снiданок, чекаючи, поки його дихання знову вирiвняеться, потiм з’iла наступний. Вона запила його, випивши коробку яблуневого соку з мiнiхолодильника.

Коли вона повернулась у намет, Денiел у вiдчаi дивився на пiнопластову стелю. Вона тихо пiдiйшла до комп’ютера й натиснула на кнопку.

– Менi прикро, що довелося змусити тебе це пережити, Денiеле.

Вiн не чув, як вона увiйшла. Вiд звуку ii голосу вiн вiдсахнувся так далеко, як змiг.

– Не будемо бiльше до цього вдаватись, добре? – спитала вона i знову вмостилась на своему стiльцi. – Я теж прагну повернутись додому. – Невеличка брехня, хоч водночас i переважно правда, якщо таке взагалi можливо. – І хоч ти навряд менi повiриш, але насправдi я не садистка. Менi неприемно дивитись, як ти страждаеш. У мене просто немае вибору. Я не дозволю стiльком людям загинути.

Його голос пролунав холодно.

– Я не… знаю… що ти маеш на увазi.

– Ти здивуешся, як багато тих, хто таке каже, продовжуючи це повторювати знов i знов, з кожним новим раундом того, що ти щойно пережив, та навiть гiршого! А потiм, у когось у десятому раундi, а в когось у сiмнадцятому, раптом правда починае переливатись через край. І я розповiдаю добрим хлопцям, де знайти боеголовку, чи хiмiчну бомбу, чи збудник хвороби. І це зберiгае людям життя, Денiеле.

– Я нiкого не вбивав, – мовив уривчасто.

– Але плануеш, а я змушу тебе змiнити думку.

– Я б нiколи так не вчинив. Вона зiтхнула.

– Надовго затягнеться, чи не так?

– Я не можу розповiсти тобi того, чого не знаю. Ти не того викрала.

– Я часто чула й цi слова, – мовила вона ласкаво, але цi слова зачепили ii за живе. Якщо вона не може витягнути iншого Денiела, то, можливо, вона дiйсно катуе невинного?

Вона рiзко вирiшила знову вiдiйти вiд сценарiю, хоча не надто зналась на тому, що стосуеться розумових хвороб.

– Денiеле, у тебе трапляються втрати пам’ятi? Тривале мовчання.

– Що?

– Чи траплялось, щоб ти, примiром, прокинувся десь i гадки не мав, як ти туди потрапив? Чи тобi колись казали, що ти щось зробив чи сказав, що ти не пригадуеш, щоб робив чи казав?

– У-у-у. Нi. Окрiм як сьогоднi. Ти ж це маеш на увазi, га? Що я планую скоiти щось жахливе, але не знаю, що саме?

– Чи тобi колись дiагностували дисоцiативний розлад особистостi?

– Нi! Алекс, не я божевiльний у цiй кiмнатi. Вiд цього жодноi користi.

– Розкажи менi про Єгипет.

Вiн повернув до неi голову. За виразом обличчя те, що було в нього на думцi, було таким очевидним, наче вiн промовив це вголос. – Чи ви жартуете зi мною, панi?

Вона просто чекала.

Вiн зiтхнув, коротко й болiсно.

– Отже, Єгипет мае одну з найдовших iсторiй сучасноi цивiлiзацii. Є свiдчення, що египтяни мешкали вздовж берегiв Нiла ще в десятому тисячолiттi до н. е. Близько 6000 рокiв до н. е.

– Чудно, Денiеле. Можемо тепер серйозно поговорити?

– Гадки не маю, чого ти причепилась! Можливо, ти перевiряеш, чи я справдi вчитель iсторii. Чорт зна що!

Вона чула, що в його голос повертаеться сила. У ii зiлля була одна добра особливiсть – воно швидко вивiтрювалось. Мiж раундами вона могла серйозно поговорити. І знала, що суб’екти набагато бiльше бояться болю, коли його не вiдчувають. Злет угору й падiння глибоко вниз нiби прискорювали все.

Вона клацнула кнопку на комп’ютерi.

– Розкажи менi про твою подорож до Єгипту.

– Я нiколи не бував у Єгиптi.

– Хiба ти не iздив туди з благодiйною органiзацiею два роки тому?

– Нi, останнi три лiта я перебував у Мексицi.

– Ти ж знаеш, що все це можна вiдстежити, так? Що номер твого паспорта е в комп’ютерi, i там е запис про те, де ти побував?

– Саме тому ти маеш знати, що я був у Мексицi!

– Де ти познайомився з Енрiке де ла Фуентесом?

– З ким?

Вона повiльно клiпнула очима, на ii обличчi з’явився вираз нудьги.

– Стривай, – мовив вiн, дивлячись угору, немов вiдповiдь могла бути викарбуваною на стелi. – Менi знайоме це iм’я, колись давно в новинах розповiдали про агентiв наркоконтролю, що зникли. Вiн наркодилер, так?

Вона знову добула свiтлину де ла Фуентеса.

– Це вiн? Вона кивнула.

– Чому ти вирiшила, що я з ним знайомий? Вона вiдповiдала повiльно:

– Бо в мене е фото, на яких ви удвох. І тому, що вiн сплатив тобi десять мiльйонiв доларiв за останнi три роки.

Вiн аж рота роззявив, i звiдти вилетiло слово, немов зiтхання:

– Щооо?

– Десять мiльйонiв на твое iм’я розкиданi по рахунках на Кайманових островах та у швейцарських банках.

Вiн витрiщався на неi ще мить, а потiм раптом скорчився вiд лютi й заволав охриплим голосом:

– У мене десять мiльйонiв, а я мешкаю в зараженiй тарганами однокiмнатцi без лiфта на Колумбiйських Пагорбах? І чому волейболiстки досi грають у тих самих формах, що й у 1973-му? Чому я iжджу на метро, а моя колишня з новим чоловiком катаеться мiстом на «мерсi»? І чому в мене розвиваеться рахiт вiд постiйноi дiети з лапшi з пшеничноi муки?

Вона дозволила йому випустити пару. Бажання говорити було маленьким кроком у правильному напрямi. На жаль, цей злий Денiел досi був втiленням шкiльного вчителя, хiба що не дуже щасливого.

– Стривай, це як у тебе е фото зi мною та наркобароном? Пiдiйшовши до столу, вона витягла потрiбне фото.

– В Ель Мiнiя, у Єгиптi з де ла Фуентесом, – мовила вона, тримаючи фото у нього перед носом.

Нарештi хоч якась реакцiя.

Його голова сiпнулася назад; вiн примружив очi, а потiм вирячив. Вона майже могла побачити його думки, що снували в головi, осiдаючи у нього на обличчi. Вiн аналiзував те, що бачить на фото, i складав план.

Досi жодних ознак iншого Денiела, але вiн нарештi начебто впiзнав iншу свою подобу.

– Ти хочеш зараз поговорити зi мною про Єгипет, Денiеле? Мiцно стиснутi губи.

– Я нiколи там не був. Це не я.

– Я тобi не вiрю, – зiтхнула вона. – І це справдi прикро, бо нам доведеться продовжувати нашу гулянку.

Несамовитий страх швидко повернувся.

– Прошу, Алекс, присягаюсь, що це не я. Прошу, не треба.

– Це моя робота, Денiеле. Я маю дiзнатись, як врятувати тих людей.

Мовчазнiсть геть зникла.

– Я нiкого не хочу кривдити. Я теж хочу, щоб ти iх урятувала.

Тепер у його щирiсть було важче повiрити.

– Це фото тобi про щось нагадуе?

Вiн ще раз хитнув головою з виразом «розмову закiнчено».

– Це не я.

Вона мала визнати, що вiн ii захопив, та ще й як. Оце вже справдi новина. Як би вона хотiла зараз проконсультуватись iз Барнабi! Ой, добре, у неi обмаль часу. Немае часу на бажання. Вона один за одним зiбрала шприци у лiву руку. Цього разу вiсiм. Вiн витрiщився на неi злякано i… зажурено. Щось почав говорити, але не пролунало анi звуку. Вона завагалась, тримаючи напоготовi перший шприц у правiй руцi.

– Денiеле, якщо хочеш щось сказати, кажи зараз же. Пригнiчений.

– Не допоможе.

Вона ще мить зачекала, а вiн поглянув просто iй у вiчi.

– Твое обличчя, – мовив, – воно таке саме, як i ранiше, достоту таке саме.

Вона сiпнулася, потiм крутнулась i пiшла уздовж столу, щоб стати за його головою. Вiн спробував ухилитися вiд неi, але тим лише краще пiдставив грудинно-сосковидний м’яз, у який зазвичай вона колола пiд час допиту значно пiзнiше; це справдi одна з найболючiших речей, якi вона могла завдати суб’ектовi за ii теперiшнiх обмежень. Але вона хотiла якомога швидше пiти, тому встромила голку йому збоку в шию й вичавила вмiст шприца. Навiть не зиркнувши на нього, вона знову встромила кляп, щойно вiн роззявив рота.

А потiм, кинувши решту шприцiв, утекла з кiмнати.




Роздiл 7


Вона була в поганiй формi, от i все. Уже минуло три роки. Саме тому в неi такi вiдчуття. Саме тому суб’ект впливав на неi. Справа лише в тому, що вона занадто довго була поза грою. Та досi вона могла повернутися до заведеного порядку свого життя. Протягом цiеi процедури вона лише раз навiдалася в кiмнату подивитись, чи не згаснув комп’ютер, але не залишилась, аби спостерiгати. Вона повернулася, лише коли доза вже виходила, десь за п’ятнадцять хвилин.

Вiн знову лежав, хапаючи ротом повiтря, але цього разу не стогнав, хоча вона знала, що цього разу бiль був набагато потужнiший, нiж попереднiй. Кров iз роздертих ран заплямувала всi фiксатори й капала на стiл. Можливо, iй доведеться знерухомити його в наступному раундi, щоб вiн не поранився бiльше. То було моторошне вiдчуття; що, можливо, допоможе. Вiн затремтiв. Вона дiйсно повернулася до виходу за одну тисячну частку секунди до того, як усвiдомила, що виходить, аби принести йому ковдру. Що з нею не так?

Зосередься.

– Маеш, що сказати? – спитала ласкаво, коли його дихання стало рiвнiшим.

Вiн вiдповiв виснажено, з придихом:

– Це не я. Присягаюсь. Я нiчого не планую. Я не знаю наркобарона. Я б справдi хотiв допомогти. Справдi, чесно, чесно – якби ж я тiльки мiг. Справдi.

– Хм. Ти чиниш опiр моему методовi, то, можливо, спробуемо щось новеньке?

– О…пiр? – здивовано прохрипiв вiн. – Ти гадаеш, що… я пру…чаюся?

– Насправдi я трiшки стурбована тим, що доведеться псувати твоi мiзки галюциногенами, бо, здаеться, у тебе й так там не все гаразд. – Вона стукнула пальцем по його упрiлому чолу, промовляючи це. – Можливо, у нас немае вибору й доведеться спробувати методи староi школи… – вона й далi замислено стукала його пальцем по головi, дивлячись на тацю з iнструментами на столi. – Чи ти гидливий?

– А що? Хiба це справдi зi мною коiться?

Цiлком риторичне запитання, на вiдповiдь на котре вiн не сподiвався, пригнiчено шепочучи. Але вона все одно вiдповiла.

– Бо саме таке трапляеться, коли ти плануеш випустити смертоносний вiрус грипу у чотирьох американських штатах, потенцiйно вбиваючи мiльйони людей. Уряд на таку поведiнку реагуе винятково. Тому вони вiдправляють мене з тобою поговорити.

Його погляд був прикутий до неi, аж раптом жах у його очах змiнився на шок.

– Яке. Справдi. Пекло.

– Так, це жахливо, вiдворотно й пiдло, я знаю.

– Алекс, справдi, це ж божевiлля! Гадаю, у тебе проблема. Вона пiдвелась просто перед його носом.

– Мiй клопiт у тому, що ти не зiзнаешся, де вiрус. Вiн уже в тебе? Чи досi у де ла Фуентеса? Коли плануете його випустити? Де вiн?

– Божевiлля. Ти – божевiльна!

– У мене б, мабуть, було набагато радiснiше життя, якби це було правдою. Але я вже пiдозрюю, що вони прислали не того лiкаря. Нам тут потрiбен лiкар для божевiльних. Гадки не маю, як змусити iншого Денiела показатись!

– Іншого Денiела?

– Того, що на цих фото!

Крутнувшись, вона схопила стос фото зi столу, роздратовано на ходу штовхаючи комп’ютер.

– Поглянь, – мовила вона, пiдставивши iх йому до обличчя, показуючи одне за одним, а потiм кидаючи додолу. – Це твое тiло – вона притулила фото до його плеча, перш нiж воно впало – твое обличчя, бачиш? Але вираз обличчя iнший. Хтось iнший визирае з твоiх очей, Денiеле, i я не впевнена, знаеш ти про нього чи нi.

А потiм знову – впiзнання. Вiн таки про щось знав.

– Послухай-но, наразi я просто прошу тебе розповiсти, що ти бачиш на цiй свiтлинi. – Вона пiднесла верхне фото, на якому Інший Денiел причаiвся за заднiми дверима у мексиканському барi.

Поглянувши на неi, витягнув фото з рук.

– Я… гадки не маю, нiсенiтниця якась.

– Ти бачищ щось таке, чого не бачу я. Що?

– Вiн… – Денiел спробував похитати головою, але вона ледве ворушилась, такими виснаженими були в нього м’язи. – Вiн схожий на…

– На тебе.

– Нi, – прошепотiв вiн. – Тобто, так, звiсно, вiн схожий на мене, але я помiчаю рiзницю.

Те, як вiн промовив «Звiсно, вiн схожий на мене», знову свiдчило про щиру чеснiсть, але щось вiн досi недоговорюе…

– Денiеле, ти знаеш, хто це? Цього разу справжне запитання, без сарказму та iронii. Вона вже не гралася у психолога – надто зараз. Уперше, вiдколи почався допит, вона нарештi вiдчула, що на щось натрапила.

– Неймовiрно, – видихнув вiн, не так вiд виснаження, як для того, щоб не бачити фото, а вона подумала: «Неможливо».

Нахилившись уперед, пробурмотiла:

– Розкажи.

Розплющившись, вiн питально й пильно дивився на неi.

– Ти впевнена? Вiн збираеться вбити людей? Вiн так природно говорить у третiй особi.

– Сотнi тисяч людей, Денiеле, – ствердила, вiдповiдаючи йому так само чесно, як вiн вiдповiдав iй. Вона теж заговорила у третiй особi: – У нього е доступ до смертоносного вiрусу, i вiн збираеться поширити його за наказом наркобарона-психопата. Вiн уже й готелi забронював – на твое iм’я. Збираеться скоiти це за три тижнi.

Шепiт:

– Я не вiрю.

– І я вiрити не хочу. Цей вiрус… погана штука, Денiеле. Вiн уб’е людей бiльше, нiж бомба. І неможливо контролювати, як вiн поширюватиметься.

– Але як вiн мiг так вчинити? Навiщо?

У цю мить вона була на шiстдесят п’ять вiдсоткiв певна, що вони говорять не про одну з його дисоцiативних особистостей.

– Тепер уже пiзно про таке питати. Наразi едине, що важить, – спинити його. Хто вiн, Денiеле? Допоможи менi врятувати тих невинних людей!

Його обличчя скривилося геть в iншiй муцi. Вона вже таке бачила. У iншого суб’екта, коли його бажання зберегти вiрнiсть боролося з прагненням уникнути iнших тортур. У випадку з Денiелом, як на неi, боролися мiж собою вiрнiсть та бажання вчинити правильно.

Цiеi iдеально спокiйноi ночi, чекаючи на вiдповiдь, крiзь слабкий звуконепроникний бар’ер з пiнопласту вона чiтко розчула над головою гвинтовий лiтак. Дуже низько над головою.

Денiел пiдвiв очi.

Час зупинився, поки вона розмiрковувала.

На обличчi у Денiела не було анi здивування, анi полегшення. Цей звук не обiцяв йому анi спасiння, анi гибелi. Вiн просто звернув на нього увагу як людина, котра помiчае, що увiмкнулась автосигналiзацiя. Для нього неiстотна рiч, тiльки вiдвертае увагу вiд поточного моменту.

Скидалось на рух в уповiльненому кадрi, коли вона скочила на рiвнi ноги й подалася до столу, щоб схопити потрiбний шприц.

– Алекс, ти не мусиш цього робити, – мовив вiн ображено. – Я й так скажу.

– Шшш, – прошепотiла вона, перехилившись через його голову, впорскуючи зiлля, – цього разу у перехiдник на штативi. – Зараз я просто тебе присиплю, – вона ляснула його по щоцi. – Обiцяю, боляче не буде.

Його погляд запалав розумiнням, коли вiн поеднав ii слова з дiями.

– Ми в небезпецi? – вiн прошепотiв, вiдповiдаючи.

Ми. Ха. Вiн знову пiдiбрав цiкавий займенник. Їй ще нiколи не траплявся такий суб’ект.

– Гадки не маю, чи ти в небезпецi, – мовила, коли його очi стулялись. – А я – у достобiса якiй.

Десь не зовсiм поруч iз корiвником, але ближче, нiж iй би хотiлось, почувся сильний удар.

Вона щiльно надягнула на нього протигаз, потiм надягнула свiй i вкрутила патрон. Це вже не тренування. Зиркнувши на комп’ютер, вона помiтила, що мае безмаль десять хвилин. Вона не була упевнена, що цього вдосталь, тому клацнула клавiшу пробiлу. Натиснула на кнопку на маленькiй чорнiй коробцi, i свiтло збоку почало швидко миготiти. Майже рефлекторно вона знову вкрила Денiела ковдрою.

Вона вимкнула свiтло, i тепер кiмната освiтлювалась лише бiлим свiтлом, що блимало з монiтора комп’ютера, а потiм вийшла з намету. Усерединi корiвника – суцiльна темрява. Вона, випроставши руки уперед, почала шукати навпомацки, допоки не знайшла сумку бiля розкладачки i завдяки багаторiчним тренуванням наослiп надягла всi своi легкодоступнi обладунки. Запхнула пiстолет спереду за пасок. Узявши шприц iз сумки, встромила голку собi у стегно й натиснула на поршень. Напоготовi, як тiльки була спроможна, вона заповзла у вiддалений куток у наметi й сховалася там, де знала, що покажеться найлегша тiнь, якщо хтось пiдiйде з лiхтарем. Видобувши пiстолет, зняла його iз запобiжника й схопила обiруч. Приклавши вухо до шва на наметi, прислухалась, чекаючи, поки хтось розчинить дверi чи вiкно у корiвник i помре.

Поки вона чекала кiлька безкiнечних секунд, ii мозок продовжував жваво аналiзувати.

Це за нею не спецпризначенцiв прислали. Жодна будь-яка годяща група захоплення чи група з лiквiдацii не сповiстила б про свою появу, з’являючись на гучному лiтаку. Існують-бо кращi способи, тихiшi. А якщо по неi прислали численну групу у стилi «спецпризначенцiв», не скликаючи брифiнгу, а просто прокрадаючись глупоi ночi, вони б явились на гвинтокрилi. Лiтачок, за шумом, видавався дуже маленьким – на три мiсця чи, можливо, на два.

А якщо за нею, як ранiше, прийшов самотнiй найманий убивця, то що вiн собi думав? Навiщо видавати себе? На галасливий лiтачок наважуються тi, у кого бракуе ресурсiв, але е неабиякий поспiх, тi, для кого час набагато важливiший за таемничiсть.

Хто це? Не де ла Фуентес.

Передовсiм, маленький гвинтовий лiтачок не скидаеться на почерк наркобарона.

Вона уявила, що якби тут був де ла Фуентес, то вже б приiхала армiя чорних позашляховикiв та ватага покидькiв з кулеметами.

По-друге, у неi в такому випадку добре спрацьовувала iнтуiцiя. Нi, вона зовсiм не детектор брехнi. Адже добрi брехуни, професiйнi брехуни, спроможнi обдурити будь-кого, чи то людину, чи то машину. Їi робота нiколи не полягала в тому, аби вгадувати правду в очах суб’ектiв чи в заплутаних суперечностях. Їi завдання полягало в тому, щоб зламати людину, допоки не лишалось нiчого, окрiм слухняноi плотi та розповiдi. Вона була найкращою у своiй справi не тому, що вмiла вiддiляти правду вiд облуди; вона була найкращою, бо надiлена природним вiдчуттям здiбностей людського тiла й створювала дива в мензурцi. Вона точно знала, що може витерпiти тiло i як пiдштовхнути його до цiеi межi.

Отже, iнтуiцiя не була ii коником, i вона не могла пригадати, коли востанне так почувалась.

Вона вiрила, що Денiел каже правду. Саме тому процедури над Денiелом так ii тривожили – адже вiн не обманював. Де ла Фуентес за ним не прийде. Нiхто по Денiела не прийде, бо вiн був не бiльше нiж тим, ким називався, – вчителем англiйськоi мови, iсторii, тренером з волейболу. Хай хоч хто це прийшов, вони прийшли по неi.

А чому тепер? Хiба вiддiл вистежував ii цiлий день i тiльки тепер знайшов? Чи це iхня спроба врятувати Денiеловi життя, бо вони запiзно збагнули, що вiн не той, хто потрiбен?

Дзуськи. Вони б знали це ще до того, як пiдставили. Для них було доступно забагато iнформацii, щоб отак на це попастися. Тека не була цiлком вигаданою, але ii пiдтасували. Вони справдi хотiли, щоб вона викрала не ту людину.

На мить на неi накотилася нудота. Вона катувала невинну людину. Вона хутко вiдiгнала цю думку. Згодом буде час жалкувати, якщо зараз вона не помре.

І знову вигулькнули стовпчики. Витончена пастка, а не справжня криза.

Незважаючи на те, що вона гадала, що iсторiя про де ла Фуентеса правдива, вона бiльше не вiрила, що все так нагально, як iй сказано. Час – найпростiша дрiбна поправка, яку слiд зробити у файлi; нагальний крайнiй строк – ось перекручений факт. І знову ставки впали – рятувати слiд тiльки ii життя. І Денiелове, якщо вона у змозi.

Вона спробувала струснути думки – скидалось на знамення те, що ii ставки певним чином подвоiлись. Зайвий тягар iй не потрiбен.

Можливо, хтось iнший – блискуче хлоп’я, що нiчого не пiдозрюе, яке зараз зайняло ii мiсце у вiддiлi, – зараз опрацьовуе справжню терористичну загрозу. Можливо, вони вже не вiрили у ii здатнiсть добути те, що iм потрiбно. Але навiщо тодi взагалi ii залучати? Можливо, терорист загинув, тож вони потребували когось, на кого можна все повiсити. Можливо, вони знали про цього химеру-двiйника вже давно й тримали його в запасi. Нехай Аптекар змусить кого-небудь зiзнатись у чому-небудь i змиритись з неприемною ситуацiею?

Це б пояснило появу гостя.

Мабуть, уже близько п’ятоi ранку. Можливо, це просто фермер, який рано встае й знае мiсцевiсть так добре, що легко пролетить без радара через купу високих дерев глупоi ночi, потiм насолоджуючись крутою аварiйною посадкою задля дози адреналiну…

Вона чула, як Денiел уривчасто дихае через протигазовий фiльтр. Вона сумнiвалась, чи правильно вчинила, приспавши його. Вiн просто був такий… незахищений. Безпорадний. Вiддiл уже показав, як сильно вони турбуються про добробут Денiела Бiча. А вона залишила його зв’язаного та беззахисного посеред кiмнати, як рибку в банцi, як легку здобич. Вона винна йому бiльше, нiж це. Але ii першою реакцiею було прагнення його нейтралiзувати. Вона знала, що звiльняти його небезпечно. Певна рiч, вiн би напав на неi, спробувавши помститись. А коли йдеться про грубу силу, у нього була б перевага. А вона не хоче анi отруiти його, анi застрелити. Принаймнi так його смерть буде не на ii руках.

Але вона досi почувалась винною, його вразлива присутнiсть глибоко в душi турбувала ii, немов наждачний папiр треться об бавовну, забираючи з ii рук нитки зосередження.

Запiзно змiнювати рiшення.

Вона почула слабкий звук, що свiдчив про рух надворi. Корiвник оточений кущами з густим листям, що шелестить. Хтось зараз там ховаеться, спостерiгаючи за вiкнами. А що як вiн щойно вiдвiв душу з пiстолета, обстрiлявши одну зi стiн корiвника? Вiн, цiлком очевидно, не турбувався, що наробить галасу.

Чи слiд iй опустити стiл та стягнути Денiела з нього на випадок, якщо намет зрешетили кулями? Вона добре змастила оливою спружинене дно, але геть не впевнена, що воно не скрипiтиме.

Прослизнувши до столу, вона покрутила за рукiв’я i опустила стiл так швидко, як тiльки спромоглась. Вiн дiйсно тихо й високо заскрипiв, але, на ii думку, за межами корiвника цього було не розчути, надто крiзь обшивку з пiнопласту. Вона стрiмко побiгла назад у куток i принишкла, прислухаючись. Знову зашелестiло листя. Пiд iншим вiкном, на iншому боцi корiвника. Влаштована нею пастка не кидалась у вiчi, але не була непомiтною. На щастя, вiн шукав цiль лише всерединi. Чи спочатку ходив до будинку? А чому не зайшов усередину?

Шум пiд iншим вiкном.

Просто вiдчини, – мовила вона сама до себе. – Просто влiзь усередину.

Один звук був для неi незрозумiлим – шипiння, яке почулось пiсля ляскотiння нагорi. Бабах, бабах, бабах так голосно, що, здавалося, задрижав корiвник. Спершу вона гадала, що то маленькi заряди вибухiвки, тож машинально скорчилась у захисну позу, але за мить збагнула, що вони не настiльки голоснi, просто здавалися голосними на тлi тишi, що панувала до цього. Не чутно було, щоб щось зламалось, – анi розбитого скла, анi металу, що репаеться. Чи було такого вiдлуння достатньо, аби розiрвати комунiкацii навколо вiкон чи дверей? Вона так не думала.

А потiм вона збагнула, що бахкання просуваеться вгору, як i те, що воно спинилось прямо над нею.

Сильний поштовх – i вiн опускався зi стелi.

Вона за мить скочила на рiвнi ноги, краем ока спостерiгаючи за швом на наметi. Досi було занадто темно, аби щось розгледiти. Над нею – скрегiт зварювальноi лампи. У чужинця теж така е.

Усi ii застережнi заходи руйнувались. Вона знову озирнулась на Денiела. Вiн у протигазi. З ним усе буде гаразд. Потiм вона помчала у простору частину корiвника, низько пригнувшись i випроставши руки, щоб намацувати предмети дорогою перед собою, i якомога швидше подалась на слабке мiсячне свiтло, що просотувалось крiзь найближче вiкно. Треба було обминути доiльнi станки, але iй здалось, що вона запам’ятала бiльш вiльний шлях. Вона вилетiла на простору дiлянку мiж наметом та станками, майже бiжучи, намацала однiею рукою доiльний апарат. Ухилившись вiд нього, вона потяглась до вiкна…

Щось страшенно тверде та важке жбурнуло ii на землю долiлиць, збивши дихання й притискаючи до пiдлоги. Пiстолет вiдлетiв у пiтьму. Вона дзвiнко вдарилась головою об бетон. В очах замиготiли яскравi зiрочки.

Хтось схопив ii за зап’ястки й закрутив руки за спиною, потiм пiдтягнув iх угору так, що вона вiдчула, як ii плечi ось-ось повискакують iз суглобiв. Нова поза спровокувала видих, замiсть якого з ii грудей вирвався стогiн. Вона швидко великими пальцями повернула каблучки на лiвiй та правiй руцi, виставивши шипи.

– Що це? – спитав чоловiчий голос просто над нею – зi звичайним американським акцентом. Вiн тепер схопив ii так, щоб тримати обидва ii зап’ястки в однiй руцi. А iншою рукою стягнув з неi протигаз. – Отже, може, i не пiдривник-камiкадзе, – мовив замислено. – Ну ж бо вгадаю: тi дроти пiд напругою не пiдключенi, хiба нi?

Вона звивалась пiд ним, викручуючи зап’ястки i намагаючись торкнутись каблучками його шкiри.

– Припини, – наказав вiн i вдарив ii по головi чимось важким – мабуть, протигазом, – i вона вдарилась обличчям об пiдлогу.

Вiдчула, як розбила губу, як потекла кров.

Вона налаштувалась. З огляду на таку близьку дистанцiю мiж ними, вiн, мабуть, розчахне iй лезом сонну артерiю. Або накине дрiт на шию. Вона сподiвалась на лезо. Вона не вiдчуе й краплi болю, так само й коли в ii жилах потече спецiально створений декстроамфiнамiн – а от те, як ii душитимуть, мабуть, вiдчуе.

– Пiдведись.

Вага спала з ii спини, i ii пiдняли за зап’ястки. Вона пiдiбгала пiд себе ноги якомога швидше, щоб зняти напругу з плечових суглобiв. Вона мала тримати зброю в робочому станi. Вiн стояв за ii спиною, але з того, звiдки доносилось його дихання, вона збагнула, що вiн високий. Вiн потягнув за зап’ястки з такою силою, що iй довелося стати навшпиньки, ледь торкаючись пiдлоги.

– Добре, куценька, а зараз ти можеш для мене дещо зробити.

Вона не була достатньо натренованою, щоб збороти його в бою, i не мае сили, вивернувшись, звiльнитися. Вона тiльки могла сподiватись, що вдасться скористатись пiдготованим нею захистом.

Вона сяк-так на мить змiстила вагу з напружених плечей, вдаривши носком об землю так, щоб вискочило лезо з пiдбора лiвого черевика (передне лезо було в неi на правому черевику). Потiм вона незграбно полоснула ногою туди, де мали б бути його ноги. Вiн вiдскочив убiк, послабивши хватку, i вона змогла вивiльнитись i розвернутись, а ii рука вже неслась у повiтрi, щоб доторкнутись до його незахищеноi шкiри. Вiн був надто високий, вона не дотяглася до його обличчя, i шип на каблучцi лише подряпав щось тверде на його грудях – бронежилет. Вона вiдскочила назад, ухиляючись вiд удару, який, вiдчувала, буде завдано за мить, але в темрявi нiчого не бачила, тому лише розвела руки, намагаючись зачепити незахищену дiлянку шкiри.

Щось вибило землю з-пiд ii нiг. Вона, упавши на пiдлогу, покотилась, але вiн уже за мить був на нiй. Схопивши ii за волосся, вiн знову калатнув ii обличчям об бетон. Нiс хруснув, i кров залляла iй губи та пiдборiддя.

Нахилившись, вiн заговорив просто iй у вухо:

– Час розваг скiнчився, любонько.

Вона спробувала вдарити його головою. Їi голова торкнулась чогось, але не обличчя, чогось iз нерiвними зубцями, металевого…

То були захиснi окуляри нiчного бачення. Не дивина, що вiн так добре орiентувався пiд час бiйки.

Вiн ударив ii по потилицi.

Якби ж тiльки вона надiла своi сережки!

– Я не жартую, припини. Послухай-но, я тебе вiдпущу. Я тебе бачу, а ти мене – нi. Я озброений i прострелю тобi колiннi чашечки, якщо вдаватимешся знову до своiх штукенцiй, зрозумiла?

Поки вiн говорив, вона зняла однiею рукою черевики один за одним. Вiн не перевiряв кишенi, тому в неi досi були скальпелевi леза та шприци у паску.

Вiн вiдскочив вiд неi. Вона почула, як вiн вiдходить i знiмае пiстолет iз запобiжника.

– Що ти хочеш… щоб я зробила? – спитала вона своiм найпереконливiшим голосочком наляканоi дiвчинки.

Розсiчена губа зiграла на ii користь. Вона розумiла, що ii обличчя зараз – неабияке видовище. Страшенно болiтиме, коли зiлля припинить дiяти.

– Розбери своi пастки й вiдчини дверi.

– Менi треба… – шморг, шморг, – увiмкнути свiтло.

– Пусте. Я вiддам тобi моi окуляри нiчного бачення, а натомiсть заберу в тебе протигаз.

Вона опустила голову, намагаючись приховати вираз обличчя. Щойно вiн надiне протигаз, 90 вiдсоткiв ii захисних заходiв стануть марними.

Вона, накульгуючи, – надто театрально? – пiшла до панелi коло дверей й увiмкнула свiтло. Нiчого iншого наразi на думку iй не спадало. Вiн не вбив ii вiдразу, отже, не пiдкоряеться прямим наказам вiддiлу. Мабуть, у нього якесь завдання. Вона мае дiзнатись, чого вiн вiд неi прагне, i не давати йому цього доти, доки не отримае переваги.

Поганi новини у тiм, що якщо йому потрiбно вiдчинити дверi, то, мабуть, не лише через те, що йому потрiбен легкий вихiд. Отже, вiн пiдстрахувався, а це не додае iй шансiв. Чи Денiелових, – додав голос у ii головi. Наче iй потрiбний додатковий тиск. Але Денiел опинився тут через неi. Вона почувалась вiдповiдальною за нього. Вона йому завинила.

Коли вона повернулась, блимаючи вiд яскравого свiтла над головою, чоловiк перебував за двадцять футiв вiд неi. Вiн мав 191–193 см зросту, шкiра на його шиi та щелепi була точно бiлою; вона лише в цьому була упевнена. Вiн був одягнений у чорний комбiнезон, майже як гiдрокостюм, але цупкiший, на якому вип’ячувались нашивки «Кевлар». Тулуб, руки та ноги – усе в бронi. Вiн здавався мускулястим, проте, можливо, цим вiн частково мав завдячувати «Кевлару». Вiн був узутий у чоботи-всюдиходи, теж чорнi, та чорну плетену шапку. Обличчя приховане пiд протигазом. На плечi висiла штурмова гвинтiвка, снайперська 50-калiброва марки «МакМiллан». Вона виконала домашне завдання; неважко стати фахiвцем будь у чому, коли весь свiй час витрачаеш на навчання. Знаючи моделi та марки зброi, вона багато може дiзнатись про супротивника чи будь-якого пiдозрiлого чоловiка на вулицi, який, можливо, збираеться стати ii супротивником. У цього супротивника було бiльше, нiж одна зброя; висококласний пiстолет iз системою HDS висiв у кобурi на стегнi, пiстолет «SIG Sauer P220» у правiй руцi, нацiлений на ii колiно. Правша, – зауважила вона. Вона не сумнiвалась, що вiн спроможний поцiлити у ii колiнну чашечку з цiеi вiдстанi. З огляду на цю рушницю, – мiркувала вона, – вiн спроможний поцiлити в неi, коли йому заманеться й з якоi йому заманеться вiдстанi. Вiн нагадував iй Бетмена, хiба що без накидки. А ще, як вона пригадувала, Бетмен нiколи зброею не користувався. Утiм, якби користувався, то, маючи смак та навички, вiн би, мабуть, обрав саме таку.

Якщо вона не здатна зняти з цього убивцi протигаз, то байдуже, скiльки на вулицi на нього чекае товаришiв-солдатiв. Вiн без проблем уколошкае ii, щойно отримае бажане.

– Розбери пастки.

Дорогою до дверей вона удала, нiби в неi раптом запаморочилось у головi, намагаючись виграти якомога бiльше часу, щоб помiркувати. Хто б хотiв зберегти iй життя? Чи вiн мисливець за головами? Чи вiн сподiваеться перепродати ii вiддiлу? Якщо вони замовили ii, то вона впевнена, що вони попросили б лише ii голову. Отже, шантажист-дроворуб – мисливець за головами? Я маю те, що тобi треба, але вiдпущу живою на волю, хiба що ви подвоiте винагороду. Меткий. Вiддiл, безперечно, заплатив би. Нiчого кращого за час, поки вона дiсталася дверей, iй на думку не спало. Система була нескладною. Три фази для кожного входу. Перша – на вулицi в кущах, лiворуч вiд дверей у корiвник, схована пiд товстим шаром бруду. Через щiлину, де розчинялися дверi, проходив лiнiйний тригер, приеднаний достатньо слабко, аби роз’еднатись за найменшого пошкодження. Третя була запобiжним заходом, розташувавшись пiд дерев’яними панелями бiля дверей; дроти на нiй були неiзольованi й розташовувались на вiдстанi двох з половиною сантиметрiв. Струм був постiйним, лише коли щонайменше два дроти було з’еднано. Вона розмiрковувала, чи варто удати, що розмикання заплутанiше, нiж е насправдi, але вирiшила, що немае сенсу. Усе, що вона мала зробити, – кiлька секунд оглянути пастку, щоб збагнути, як вона дiе. Закрутивши кiнцi на третiй пастцi, вона вiдступилась.

– Їi… вимкнено, – вона заговорила так, щоб голос надламався посеред речення. Сподiвалася, вiн купиться на те, що вiдбив у неi охоту пручатись.

– Зробиш ласку? – запропонував вiн.

Вона, накульгуючи, пiдiйшла до iншого боку дверей i потягнула на себе, пильно вдивляючись у те мiсце, де, на ii думку, мали б бути голови його поплiчникiв. Але там не було нiчого, окрiм фермерськоi оселi вдалинi. І вона, опустивши очi, заклякла.

– Що це таке? – спитала.

Власне, вона не його питала, це тiльки шок проступив крiзь ii показний спокiй.

– Це, – вiдповiв вiн тоном, який можна було б назвати образливо-самовпевненим, – сто двадцять фунтiв м’язiв, лап i зубiв. Певно, вiн зробив якийсь знак – вона не помiтила, адже ii погляд прикипiв до «групи пiдтримки», бо тварина кинулась до нього. Звiр скидався на нiмецьку вiвчарку, дуже велику, але масть у нього була не така, яка асоцiювалась iз нiмецькими вiвчарками. Цей був чисто чорний. Невже це вовк?

– Ейнштейне, – мовив вiн до тварини.

Той нашорошено пiдвiв очi. Показавши на неi, вiн, мабуть, скомандував йому: «Пильнуй!».

Пес-вовк кинувся на неi, настовбурчивши шерсть. Вона задкувала, аж поки не уперлася спиною у дверi в корiвник, здiйнявши руки вгору. Пес став напоготовi, вишкiривши довгi гострi бiлi iкла, його морда була за десяток сантиметрiв вiд ii черева. Глибоко в його горлянцi здiймалося низьке, хрипке гарчання.

Налякай – так команда лунала б бiльш слушно.

Вона розмiрковувала, чи не встромити у шкуру собацi один iз шипiв, що в неi е, але сумнiвалась, що вони достатньо довгi, аби дiстати до шкури крiзь товсте хутро. Зовсiм не скидалось, щоб створiння просто сiло бiля неi й дало себе попестити. Наслiдувач Бетмена трохи розслабився, принаймнi iй так здалося. Важко було збагнути, що коiться з його м’язами пiд бронею.

– Гаразд, тепер, коли крига у нас скресла, поговорiмо. Вона чекала.

– Де Денiел Бiч?

Вона вiдчула, як обличчя набувае приголомшеного виразу, попри те що вона силкувалась його придушити. Усi ii теорii, закружлявшись, перевернулись догори дригом.

– Вiдповiдай!

Вона гадки не мала, що казати. Чи вiддiл прагнув, щоб Денiел помер перше, нiж вона? Щоб бути упевненими, що всi кiнцi надiйно схованi пiд водою? Вона згадала про Денiела, безтямного й незахищеного посеред намету – не надто надiйна схованка, – i вiдчула, як пiдступила нудота.

Бетмен люто наблизився до неi. Пес зреагував, вiдiйшов убiк, пропускаючи чоловiка, i гарчав ще голоснiше. Чоловiк грубо тицьнув стволом нiмецького пiстолета iй пiд пiдборiддя так, що вона головою стукнулась об дверi корiвника.

– Якщо вiн мертвий, – прошипiв чоловiк, – ти жалкуватимеш, що теж не померла. Я змушу тебе благати про смерть. Вона майже фуркнула. Бандит ударить ii кiлька разiв – можливо, а якщо мае хоч грам креативностi, то, можливо, трохи порiже, а потiм – застрелить. Вiн i гадки не мае, як завдавати та зберiгати справжнiй бiль.

Але його погрози таки про дещо iй сказали: вочевидь, вiн хотiв, щоб Денiел жив. Отже, хоч щось iх поеднуе.

Хай там як, а на цю мить опiр був контрпродуктивним. Їй було потрiбно, аби вiн гадав, що вона вийшла з гри. Вона потребувала, аби вiн послабив пильнiсть. І iй потрiбно було повернутися до свого комп’ютера.

– Денiел у наметi, – показала вона пiдборiддям, не опускаючи рук. – У нього все гаразд.

Бетмен нiби помiркував над цим трiшки.

– Добре, Ейнштейне, дами вперед, – гаркнув. – Слiдом. Вiн показав на намет.

Пес гаркнув у вiдповiдь i пiдiйшов до неi. Вiн тицьнув ii носом у стегно, а потiм хапнув.

– Ой! – жалiсно вигукнула, вiдскакуючи. Пес став за нею й знов тицьнув ii.

– Просто йди повiльно i спокiйно до свого намету, i вiн тебе не чiпатиме. Не переймайся, – мовив вiн весело, – люди не надто добрi на смак. Вiн не хоче тебе з’iсти. Хiба що коли я йому накажу.

Не зваживши на глум, вона поволi пiшла до вкритого запоною хiдника.

– Не запинай, щоб я мiг бачити, що коiться всерединi, – наказав вiн.

Брезент став грубим через кiлькашаровий пiнопласт. Вона завернула його якомога далi. Усерединi була майже суцiльна темрява. Екран на ii комп’ютерi блимав бiлим у темрявi, а монiтори свiтились блiдо-зеленим. Знаючи, якi в нього обриси, вона вирiзнила Денiела пiд ковдрою тiльки за кiлька метрiв, його груди рiвно здiймались та опускались.

Запала тривала тиша.

– Хочеш, щоб я… увiмкнула… свiтло? – спитала вона.

– Так, тримай.

Вона вiдчула, як вiн пiдiйшов, ставши за нею, i як холодне кiльце вiд пiстолета притискаеться до ii зашийку, точно на лiнii росту волосся.

– Що це? – пробурмотiв вiн.

Вона стояла, випроставшись, поки вiн рукою в рукавичцi торкався шкiри поряд iз пiстолетом. Спочатку запитання ii спантеличило, але потiм вона зрозумiла, що вiн помiтив там шрам.

– А, – промукав вiн i опустив руку. – Добре, де вимикач?

– На столi.

– Де стiл?

– Метрiв зо три углиб, праворуч. Бач, там комп’ютерний екран.

Чи знiматиме вiн протигаз i знову вдягатиме захиснi окуляри?

Пiстолет бiльше не тиснув. Вона вiдчула, як вiн вiдiйшов вiд неi назад, хоча пес досi стояв, уткнувши носа iй у зад. Почулось, як щось глухо ковзае по пiдлозi. Глянувши вниз, вона побачила, як товста чорна мотузка з найближчого свiтильника, звиваючись, проповзла повз ii ногу. Вона почула стукiт, коли свiтильник упав, але не чутно було, щоб билося скло.

Вiн протягнув свiтильник повз неi, потiм клацнув вимикач. На частку секунди вона сподiвалась, що вiн розбив свiтильник, але за мить той повернувся до життя, засвiтившись.

– Пильнуй, – наказав вiн собацi.

Знову пес загарчав, а вона випросталась i не ворушилась. Вiн ступив у намет, освiтлюючи дорогу перед собою. Вона бачила, як по стiнах миготить великий промiнь, а потiм завмер посерединi.

Вiн зайшов у кiмнату, крокуючи звивисто й абсолютно безшумно. Безперечно, у цього чоловiка безлiч усiляких навичок та вмiнь. Вiн обiйшов тiло на пiдлозi, пильнуючи кутки, мабуть, видивляючись зброю, а потiм звернув нарештi увагу на Денiела. Сiвши навшпиньки, пiдняв край ковдри, огледiв закривавленi фiксатори та штатив, потiм кинув оком на монiтори i з хвилину за ними спостерiгав. Поставивши свiтильник на пiдлогу, вiн направив свiтло на стелю, щоб свiтло поширилось якнайдалi. Нарештi вiн, простягнувши руки, обережно зняв протигаз з обличчя Денiела i поклав на пiдлогу.

– Деннi, – почула, як вiн шепоче.




Роздiл 8


Бетмен, знявши чорну рукавичку з правоi руки, притулив два пальцi до сонноi артерii Денiела. Нахилився, щоб послухати, як Денiел дихае. Вона оглянула руку того, хто на неi напав, – бiла шкiра, пальцi такi довгi, нiби мають зайву фалангу. Вона здавалась такою знайомою.

Бетмен обережно потрусив Денiела за плече, мовивши голоснiше:

– Деннi?

– Вiн пiд дiею снодiйного, – озвалась вона.

Вiн рвучко повернув обличчя до неi, i хоч вона не мала змоги побачити, але вiдчувала його пильний погляд. Раптом вiн скочив на ноги i кинувся до неi. Схопивши ii за руки й здiйнявши iх над ii головою, вiн наблизив свое обличчя у протигазi до ii обличчя.

– Що ти йому зробила? – закричав вiн.

Їi занепокоення безпекою Денiела вмить здимiло. У Деннi все буде пречудово. А турбуватись iй зараз треба про себе.

– Йому не зле, – вiдповiла вона спокiйно, облишивши прикидатись скривдженою мадам. – Години за двi вiн прокинеться пiсля снодiйного, чудово почуваючись. Я можу розбудити його ранiше, якщо хочеш.

– Навряд, – гаркнув вiн.

Вони кiлька хвилин змагались поглядами, i вона не була певна, перемогла вона чи поступилась у цiм змаганнi. Адже бачила лише власне обличчя, що вiдбивалось у протигазi.

– Гаразд, – мовив вiн. – Час знайти тобi мiсце.

Одним рухом вiн загнув iй руки за спину, мiцно стискаючи зап’ястки правою рукою без рукавицi, тримаючи, мабуть, у лiвiй пiстолет. Вiн вiв ii до кiмнати, до складаного стiльчика бiля столу, а вона йшла покiрно. Поряд вiдчувалось, як гаряче та важко дихае пес, iдучи просто за ними.

Вона на 70 вiдсоткiв була впевнена, що спроможеться вивернути руку так, що каблучка з шипами на ii лiвiй руцi притиснеться до його шкiри, але навiть не спробувала це зробити. Хоч як небезпечно, iй Бетмен був потрiбен живий. У складенiй нею картинi того, що коiться навколо, була велика бiла пляма, а Бетмен принаймнi мав деякi вiдповiдi, яких вона потребувала. Вона обережно сховала шипи знов пiд укриття.

Вона не пручалась, коли вiн ii садовив – до того ж не надто ласкаво – на стiлець. Витягнувши iй руки вперед, вiн зв’язав iх стяжкою.

– Маю вiдчуття, що ти з тих людей, за чиiми руками я б волiв наглядати, – пробурмотiв вiн, нахиляючись, щоб прив’язати ii за литки до нiжок стiльця.

Протягом цього часу псяча морда була просто навпроти ii обличчя, псячi очi дивились не моргаючи. Кiлька крапельок слини впали iй на рукав i вмить всотались. Бридота.

Вiн стяжкою прив’язав ii лiктi до спинки стiльця й пiдвiвся, височiючи над нею тьмяно та загрозливо. Вiн тримав довгий ствол iз глушником нiмецького пiстолета за кiлька сантиметрiв вiд ii чола.

– Вимикач горiшнього свiтла тут, – вона рiзко кивнула пiдборiддям у бiк подовжувача ззаду столу.

До нього було пiд’еднано два стандартних подовжувальних дроти.

Вiн поглянув у зазначеному напрямку, як вона здогадалася, з острахом шукаючи очима вимикач.

– Послухай-но, усе, що може тебе вбити, спочатку вб’е мене, – зауважила вона.

Простогнавши, вiн вiдвернувся i натиснув кнопку живлення.

Кiмнату залляло свiтло.

Несподiвано намет уже не мав такого загрозливого вигляду. З огляду на все медичне начиння, вiн мiг би скидатися на медичний намет у зонi вiйськового конфлiкту. Якщо не зважати на знаряддя для тортур на тацi, звiсно. Вона бачила, що вiн зараз дивиться саме на нього.

– Приладдя, – пояснила вона.

Вона знову вiдчула на собi той пильний погляд. Вiн зиркнув на Денiела, який лежав на столi голий та, безперечно, недоторканий. Його увагу знову привернула вона.

– Що це за свiтло миготить? – спитав вимогливим тоном, показуючи на маленьку чорну коробку з клавiатурою.

– Вона повiдомляе менi, що дверi не захищенi, – легко збрехала вона.

Насправдi ж коробка нi до чого не була пiдключена. Це був просто чудовий маневр, що вiдвертав увагу вiд справжньоi пастки.

Вiн кивнув, повiривши, а потiм нахилився, щоб поглянути в ii комп’ютер. Анi вiдкритих документiв, анi файлiв на робочому столi. На шпалерах лише бляклi геометричнi мотиви, дрiбнi бiлi квадратики на трохи темнiшому сiрому тлi.

– Де ключi? – вiн кивнув головою у бiк Денiела.

– Примотанi внизу стiльницi.

Вiн нiби знову крiзь протигаз не зводив з неi очей.

Вона прагнула мати спокiйний i покiрний вигляд. – Вiзьми зi столу, вiзьми, вiзьми, – молилась вона тихо.

Вiн ударив ногою по ii стiльцю, перекинувши його.

Вона утримувала шию рiвно, падаючи, коли ii лiва рука та стегно забились об пiдлогу так, що будуть синцi. Їй ледве вдалося втримати голову, щоб знову не вдаритись об бетонну пiдлогу. Вона не виключала, що в неi вже е струс, а просто зараз було потрiбно, щоб ii мозок працював.

Вiн, схопивши стiлець за спинку, рвучко поставив його рiвно. У правiй руцi вiн тримав ключi.

– Не було потреби, – мовила вона.

– Ейнштейне, пильнуй!

І знову рикання в обличчя, i знову тече слина iй на груди. Розвернувшись, Бетмен стрiмко вiдiмкнув на Денiеловi пута.

– Що в крапельницях?

– Угорi фiзрозчин, унизу – поживнi речовини.

– Та невже, – пролунало саркастично у вiдповiдь. – А що трапиться, якщо я витягну трубки?

– Прокинувшись, вiн захоче пити. Але не бери воду у пляшках лiворуч у холодильнику, що ззовнi бiля намету. Пляшки отруенi.

Вiн повернувся, стягнувши з голови протигаз разом iз бейсболкою, тож вона краще могла його розгледiти.

Таааааааааак!

Вона не показала свого полегшення, коли вiн кинув протигаз на пiдлогу.

– Ти змiнила тактику, – гiрко кивнув вiн, проводячи вiльною рукою по короткому вогкому волоссi, – чи насправдi отруенi пляшки тi, що праворуч?

Вона спокiйно вiдповiла:

– Я гадала, що це хтось iнший, а не ти.

А потiм вона по-справжньому на нього подивилась.

І не змогла приховати своiх почуттiв. Усi ii теорii знову закружляли, i купа шматочкiв раптом стали на своi мiсця.

Вiн усмiхнувся, зрозумiвши, що вона побачила. Як же багато пiдказок вона прогавила.

Свiтлини, на яких Денiел i водночас не Денiел.

Пробiли в розповiдi про Денiела, що мiститься в течцi, фото, яких бракуе.

Час, дати, дати народження – найдрiбнiшi змiни, якi треба зробити, аби щось приховати.

І дивне небажання Денiела вiрити в те, що бачить, коли вiн дивився на тi знiмки.

Боротьба в ньому, щоб лишатися вiрним.

І цi довжелезнi пальцi.

– Інший Денiел, – прошепотiла вона. Усмiшка зникла.

– Га?

Видихнувши, вона закотила очi – не втрималась.

Надто вже скидалось на одну з мильних опер, якi полюбляла ii мама. Вона згадала, як засмучувалась кожними вихiдними, проведеними разом iз матiр’ю, коли всi пообiддя було змарновано на неймовiрно неправдоподiбнi драми з повiльним сюжетом. Там теж були близнюки. Завжди там були близнюки.

Власне, Бетмен не надто скидався на Денiела так, як би були подiбнi iдентичнi близнюки. У Денiела риси були витонченi, добра зовнiшнiсть. А у Бетмена гострокутнi риси, завжди напружений вираз обличчя. Його карi очi здавались темнiшими, можливо, просто через те, що брови були насупленi й кидали тiнь на очi. Волосся було такого самого кольору i теж кучеряве, але коротко пiдстрижене, як зазвичай бувае у спецагентiв. З огляду на те, що шия у нього товща, Бетмен мав тiло, натреноване радше у спортзалi, на вiдмiну вiд спортивноi статури Денiела. Утiм, не через кремезний верх, бо тодi б його не сплутали з братом на фото. Просто натренований, рельефнiший.

– Кевiн Бiч, – мовила вона прiсним тоном. – Ти живий.

Вiн сiв на край столу. Поки його роздивлялась, вона й на мить не спинила очей на комп’ютерному годиннику просто бiля його лiктя.

– А кого ж ти сподiвалась?

– Власне, було кiлька варiантiв. І в усiх випадках вони б прагнули, щоб i я, i твiй брат померли, – вона похитала головою. – Повiрити не можу, що на таке клюнула.

– На що?

– Денiел нiколи навiть не бачив де ла Фуентеса, адже так? Це завжди був ти.

Його обличчя, що почало розслаблятись, раптом знову набуло настороженого вигляду.

– Що?

Вона кивнула на фото, розсипанi по пiдлозi. Вiн нiби вперше iх помiтив. Нахилився, щоб розгледiти одне, потiм перегнувся, щоб схопити. І те, що пiд нею, i те, що поруч.

– Звiдки це в тебе?

– Дякуй маленькому вiддiлу, що працюе на американський уряд, – цiлком не офiцiйно. Я колись на них працювала. Вони попросили мене попрацювати як фрилансера…

Його обличчя зсудомилось вiд лютi.

– Це ж цiлком таемно! Ти навiть уявити не можеш, до чого я маю допуск.

Знову заговоривши просто iй в обличчя, вiн схопив ii за грудки й пiдняв разом зi стiльцем на кiлька сантиметрiв вiд землi.

– Ти хто така?

Вона зберiгала спокiй.

– Я розповiм тобi все, що знаю. Мене розiграли, та менi не так весело, як тобi.

Вiн поставив ii додолу. Вона хотiла подумки полiчити, щоб позначити час, але боялась, що вiн помiтить ii неуважнiсть. Вiн став, височiючи над нею i схрестивши руки.

– Як тебе звати?

Вона заговорила настiльки повiльно, наскiльки, на ii думку, була спроможна.

– Колись мене звали Джулiана Фортiс, але зараз на це iм’я видано свiдоцтво про смерть.

Вона спостерiгала за його виразом обличчя, щоб збагнути, чи значить щось для нього почуте. Нiчого, виходячи з того, що вона бачить.

– Я працювала пiд орудою вiддiлу – додатковоi назви вiн не мае. Офiцiйно його не iснуе. Вони спiвпрацювали з ЦРУ та деякими iншими програмами для здiйснення спецоперацiй. Фахiвець iз проведення допитiв.

Вiн знову сiв на край столу.

– Три роки тому хтось вирiшив позбавитись двох ключових активiв вiддiлу. А точнiше, мене та доктора Барнабi. – Досi нiчого знайомого. – Гадки не маю, чому, хоча ми мали доступ до дуже таемноi iнформацii, отже, гадаю, щось iз того, що ми знали, правило за мотив. Вони вбили доктора Барнабi й намагались убити мене. Вiдтодi я подалась навтьоки. Вони чотири рази мене знаходили. Тричi намагались убити. А останнього разу – вибачились.

Вiн примружив очi, оцiнюючи почуте.

– Сказали, що мають проблему й потребують мене. Вони надали менi стос файлiв про ситуацiю з де ла Фуентесом, назвавши твого брата його поплiчником. Сказали, що за три тижнi Денiел поширить супервiрус на пiвденно-захiдному американському узбережжi. Сказали, що в мене е три днi, аби дiзнатись, де ховають вiрус i як завадити де ла Фуентесу втiлити свiй план у життя.

Вiн захитав головою.

– Так багато тобi розповiли? – спитав вiн, не ймучи вiри.

– Боротьба з тероризмом завжди була основною складовою моеi працi. Я знаю, де схованi всi боеголовки та «бруднi» ядернi бомби.

Вiн скривив рот, приймаючи рiшення.

– Оскiльки ти вже обiзнана в подробицях, гадаю, невеликим витоком iнформацii буде, якщо я скажу тобi, що я остаточно розiбрався з де ла Фуентесом шiсть мiсяцiв тому. Те, що де ла Фуентес помер, невiдомо широкому загалу. Те, що вiд картелю лишилось, не афiшуеться, тому вони нiби не вразливi перед конкурентами.

Вона здивувалась тому, яке вiдчула полегшення. Тягар знання, що скiльки людей приреченi на болiсне винищення, виявився набагато важчим, нiж вона гадала.

– Звiсно, – видихнула вона. – Це мае сенс.

– Очевидно, вiддiл не був настiльки холоднокровним. Вони використали жахливу катастрофу, щоб мотивувати ii, але знехтували простими громадянами, якi досi в небезпецi.

– А Змiй?

Вiн поглянув на неi, нiчого не зрозумiвши.

– Даруй. Таке прiзвисько iм дали у вiддiлi. Доморощенi терористи?

– Моi помiчники повбивали двох iз трьох ватажкiв, знешкодивши пiвденний пiдроздiл цiлком. Нiхто не вижив.

Вона натягнуто усмiхнулась.

– Ти допитуеш людей, – несподiвано холодним тоном мовив вiн. – Ти кат.

– Так.

– І ти катувала мого брата, щоб дiзнатись iнформацiю, про яку вiн не знав.

– Так. Принаймнi, початковi етапи провела.

Вiн ударив ii тильним боком руки. Рвучко ii голова сiпнулася набiк; стiлець загойдався, i вiн штовхнув його ногою.

– Ти за це заплатиш, – пообiцяв вiн.

Вона з хвилину поворушила щелепою, перевiряючи, чи нiчого не зламано. Задоволена, що серйозних пошкоджень немае, вiдповiла:

– Я не впевнена, та, мабуть, саме тому вони так вчинили з ним. Саме тому вони згодували менi цю хитромудру вигадку.

Крiзь зуби:

– А навiщо?

– Їхнi спроби вбити мене не були успiшними, тож вони вирiшили, що ти зробиш цю роботу за них.

Вiн зцiпив зуби.

– Одного не збагну, – повела далi, – чому вони просто не попросили тебе це зробити. Чи, можливо, наказали б. Хiба що… ти вже не працюеш у ЦРУ? – припустила вона.

Його видала зброя. Пiд час свого дослiдження вона дiзналась, що пiстолетом HDS зазвичай озброюють агентiв ЦРУ.

– Якщо ти про мене не знала, то як ти знаеш, де я працюю? – вимогливо спитав вiн.

Почувши близько половини його запитання, вона помiтила, що яскраво-бiлий прямокутник у зонi ii периферичного бачення почорнiшав.

Намагаючись не привертати до себе уваги, вона якомога глибше вдихнула носом.

– Вiдповiдай, – рикнув вiн, знову здiймаючи руку. Вона не зводила з нього очей, не дихаючи.

Вiн вагався, насупивши брови, потiм широко розплющив очi i швидко нахилився, щоб пiдняти з пiдлоги протигаз.

Вiн знепритомнiв, перш нiж упав на пiдлогу.

Ще один глухий удар, i впав пес, перетворившись на копу хутра поруч з ii стiльцем.

В умовах тренування вона якось затримала дихання на хвилину сорок двi секунди, але бiльше нiколи не змогла повторити цього подвигу. Зазвичай повiтря в неi закiнчувалось через хвилину п’ятнадцять, що все-таки вище за середнiй показник, – мiсткiсть легень стала чи не найголовнiшою для неi у життi. Цього разу вона, звiсно, не мала можливостi наперед набрати повiтря iз запасом, утiм цiла хвилина iй не знадобилась.

Вона пiдскочила на стiльцi до непорушного тiла Бетмена й потяглась уперед, пiдтягнувши колiна до його спини. Ухопитись руками перед собою iй було легко… Кевiн Бiч кинув протигаз Денiела на пiдлогу, i вона, зачепивши його пальцем, перехиляла стiлець назад, поки всi чотири нiжки не стали рiвно на пiдлозi. Нахиливши обличчя якомога ближче до рук, вона натягнула протигаз на обличчя, притискаючи гумовий край так, щоб не проходило повiтря. Вона видихнула з голосним свистом, прочищаючи патрон, а потiм невпевнено вдихнула.

Якщо трохи хiмiчноi речовини протекло, вона знала, що все одно з нею нiчого не трапиться. Вона добре натренувалась бути невразливою i не втрачала тями настiльки надовго, як iншi. Але вкрай приемно починати з такого великого цабе. Пiдсунувшись до столу, вона потерла стяжку на зап’ястках об скальпель на тацi з iнструментом. Стяжка швидко луснула вiд тиску, який на неi чинили. Решту пут було легко зняти, i вона знову була вiльна.

Найголовнiше – спочатку. Вона змiнила налаштування монiтора комп’ютера так, щоб вiн вмикався пiсля п’ятнадцяти хвилин сну.

Пiдняти Бетмена, який простягнувся на пiдлозi бiля брата, вона не могла, але його руки й ноги були достатньо близько до Денiелових, тож вона мала змогу прив’язати Кевiновi руку й ногу до Денiелових лiвоi ноги та руки фiксаторами, що на Денiеловi. Вiн недбало жбурнув ключ на стiл поряд iз Денiелом; вона поклала ключ у кишеню.

Вона не рятувала Денiела. Можливо, вона схибила, але вона й так уже скiльки для нього зробила, що iй здавалось, що рятувати його – несправедливо. Та й насправдi вона зовсiм його не боялась. Чергова потенцiйна помилка.

Забравши у Бетмена всю зброю, вона витягла патрони та бойову чеку з гвинтiвки й пiстолета. Поставивши нiмецький пiстолет на запобiжник, вона запхнула його собi за пасок. Вiн подобався iй, бо мав серйознiший вигляд, нiж ii нiмецький самозарядник. Вона пiшла до станкiв у корiвнику, щоб знайти свiй самозарядник, який запхнула поряд iз «СІГ Сауером». Вона краще знаеться на власнiй зброi. Тому важливо ii теж мати напохватi.

Вона знайшла своi черевики, заховала там ще зброю, а потiм, крокуючи назад у намет, забрала ременi з двигуна. Пес був заважкий, i його непросто було переносити, тому вона, надягнувши на нього ременi, потягла його назад у житлове примiщення. Спочатку вона просто причинила дверi й пiшла геть – собаки не мають вiддалених великих пальцiв. Утiм, за мить вона змiнила свою думку. Пса ж Ейнштейном звали, хтозна, на що вiн здатний? Вона почала шукати щось, щоб пiдставити пiд дверi. Бiльшiсть важких механiзмiв було прикручено до пiдлоги. Помiркувавши кiлька хвилин, вона повернулась до сiрого седана. Вiн чудово ставав мiж наметом i станками. Вона поставила його просто пiд дверима до житлового примiщення, щiльно пiдiпхнувши переднiм бампером дверi, i вимкнула двигун. А на додачу ще й поставила на ручне гальмо.

Зачинивши дверi в корiвник, вона знову поставила на них захист. Зиркнувши на вулицю, збагнула, що вже майже свiтанок. І знову до Іншого Денiела. Зняти бетменiвське вбрання – непроста справа. Тканина мiж пластинами арамiду була товста й гофрована тонким дротом, тверда, як хрящ. Їй довелося зробити два надрiзи, щоб стягнути його до пояса. Вона приготувалася стягувати верхню частину вбрання та обшукати ноги, з яких слiд було зняти не так багато арамiду. Вона знайшла нiж у пiхвах на талii, а ще по одному в кожному черевику. Стягнула з нього шкарпетки. На його лiвiй нозi бракувало мiзинця, але зброi вона бiльше не знайшла. Хоча вона йому не знадобиться, якщо знову втрапить йому до рук. Усе його тiло було огорнене тонкими твердими м’язами. Спина вкрита шрамами вiд куль та порiзiв, а ще був один великий опiк i дуже красномовний шрам пiд лiнiею росту волосся. Вiн теж вийняв свiй прилад стеження. Отже, точно бiльше не працюе у ЦРУ. Вiдступник? Подвiйний агент?




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=27067585&lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Андрогiннiсть – одночасна присутнiсть в однiеi людини стереотипних для даного суспiльства ознак чоловiка i жiнки (необов’язково у рiвнiй мiрi). (Тут i далi прим. перекл., якщо не зазначено iнше.)




2


Приблизно 97 га.