Яблуневi квiти Юрiй Кирик Граф Станiслав Скарбек з першого погляду зрозумiв – юна Софiйка призначена йому долею. Вiн чекав, доки вона подорослiшае, i за першоi нагоди попросив ii руки. Софiйцi вiн здавався принцом, який зiйшов зi сторiнок казок. Тепер цей принц – ii чоловiк. Та невдовзi дiвчина розумiе, що вона нiколи не стане сенсом його життя. Усi сили й час вiн вiддае своiй заповiтнiй мрii – будiвництву у Львовi найбiльшого в Європi театру. Саме це, а не молода дружина е сенсом його життя. А Софiйка так жадае бути коханою i щасливою. Хто ж може здiйснити ii мрiю? Юрiй Кирик Яблуневi квiти © Кирик Ю. С., 2016 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2016 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2016 Передмова Нашi велосипеди – «Туристи» на пiдсилених шинах з такоi ж раритетноi нинi «Украiни» – проiхали Миколаiв, i десь на пiвдорозi до Демнi я угледiв невеличкий лiсок. Чудово! Матимемо дрова. Води ми вже набрали неподалiк у джерелi. Час i про ночiвлю подумати. Ми – трiйко приятелiв – фанати колярства (як називали колись велоспорт), не розлучаемось iз нашими вiрними друзями, якi намотали за свое довге життя не один десяток тисяч кiлометрiв. Щоправда, у кожного в гаражi сучаснi «байки» з амортизаторами, карбоновими рамами – справжнi витвори iнженерного мистецтва. Та коли «дорiженька кличе», сiдлаемо старих випробуваних коней. З титановими багажниками, годними витримати до ста кiлограмiв вантажу. Заходимо в лiсок, аби в тiнi поставити велосипеди, i… зупиняемось зачудованi бiлокам’яним маревом – просто серед лiсу постае капличка, аж дух захоплюе. Кому заманулося бути похованим серед лiсу? З певнiстю, що не мiсцевий багатiй. Каплиця, хоча й розруйнована, усе ще приваблюе немiсцевим шиком. Їй би пасувало прикрасити Личакiвське кладовище у Львовi, а не цю Богом забуту мiсцину, де лише пташки та iнколи лiсова дичина забреде. Тут пахне таемницею. Таемниця озонуе в повiтрi. Хоча… уважно придивившись, бачимо, що не звiрина, а люди тут добряче «попрацювали». Грунтовно зруйнованi пiдземелля, де були похованi останки. Дивно, як стоять цi стiни, адже фундамент практично знищено… Читаю напис: «Станiслав Скарбек». Невже той самий? Фундатор i будiвничий львiвського драматичного театру. Авантюрист i меценат… Зрозумiло – тут шукали скарби людини, що славилась найбагатшою в Галичинi. Трохи моторошне насправдi сусiдство – розграбована каплиця в лiсi. У гарному товариствi згаемо нiчку, думаю собi… Вiдходимо в пошуках хмизу. Не знаю чому, але лiс, який майже налякав нас уночi, як з’ясували вранцi в мiсцевих мешканцiв, колись був ландшафтним парком гiгантських розмiрiв, теж створеним Скарбеком. Граф любив усе чимале. Ледь чутний жаб’ячий хор, який супроводжував нас увечерi, розмiстився в озерi, викопаному в парку для графа. А поруч з цим зеленим куточком зростали стiни величезного замку-палацу. Величезного – це найменший з епiтетiв, якi можна дiбрати до споруди. Бував у Вавелi, у Пред’ямському замку в Словенii, у Марiенбурзькому замку й можу сказати: не масштабно жили тевтонцi… Скарбек – от хто тямив у розмiрах! Похмуре громаддя суворого палацу займае площу, достатню для розмiщення середнього села. До нескiнченного триповерхового головного корпусу приеднуються два чотириповерховi крила зi стилiзованими баштами заввишки в п’ять поверхiв. Нинi вiн постраждав вiд перебудов, його галереi втратили свiй монументальний декор, та це не головне – розмiри правлять бал, розмiри придушують звуки, розмiри втискують людину в землю. Цей палац усi тут називають «заклад». Граф планував, що буде вiн омрiяним домом для всiх, хто позбавлений житла, – без огляду на нацiональнiсть, стать чи стан. Загалом вiн розрахований на чотириста осiб… Вiття дерев чудовою куртиною прикривае мiсце останнього спочинку того, хто понад усе любив театр. Крутячи педалi курним шляхом, намагаемось згадати все, що кожен iз нас знав про цю людину. Не багато того назбиралося. Та й те, що спливло в пам’ятi, заслуговувало найбiльшоi уваги. Не лише сам Скарбек, а й люди, найтiснiше з ним пов’язанi, – його дружина Софiя Яблоновська та Олександр Фредро, ii другий чоловiк. Можна й продовжити – iхнiй спiльний з Олександром син Ян-Олександр також став драматургом, а донька Софiя, одружившись iз Яном Шептицьким, – матiр’ю майбутнього митрополита Андрея. Пiсля мандрiвки засiв в архiвах i бiблiотеках – заманулось вiдкрити цю iсторiю. Можливо, це не «зорянi часи людства», як у С. Цвейга, та «людство» може бути як всеохопним поняттям, так i вживатися як синонiм поняття «суспiльство». Украiна чи навiть Галичина не такий уже й маленький шмат цього суспiльства. А трiйко цих людей немало спричинились до того, що життя в цьому краi видозмiнилося, набуло нових рис. Без сумнiву, це були його зорянi хвилини. По-справжньому зорянi, бо благословило iх велике кохання. Зелена завiса, що вкрила останнiй прихисток одного з головних його героiв, повинна вiдкритися. Не претендую на документальнiсть (хоча каркас i стоiть на мiцному документальному пiдгрунтi), не це ставив за мету, а чудо, яке творить з чоловiками любов жiнки, майже дiвчинки, яке розрiвнюе iхнi дороги. Йдеться про графiв Станiслава Скарбека та Олександра Фредро, яких у масштабах Галичини, та й загалом Украiни, не можна не назвати великими. 1 У палацi Яблоновських була велика бiблiотека. У кожнiй бiблiотецi (звiсно, там, де не живуть справжнi бiблiофiли) зазвичай бiльшiсть непрочитаних книжок – тi, що купили через колiр iхнiх палiтурок, чи й просто тому, що шкiрянi оправи гарно пахли. Софiйка не була винятком – до таких книжок торкалась кiлька перших днiв по купiвлi, розгортала iх, читала перших пару сторiнок, й вони поверталися на визначене iм мiсце. За якийсь час про них забували чи просто споглядали iз неприхованою огидою. Через вартiсть iх не викидали, але вони ставали непотрiбними речами, яких у кожному провiнцiйному палацику чимало. Набагато менше в бiблiотецi було тих книжок, з якими Софiйка не розлучалася з дитинства. Вони нагадували iй час, коли вона iще не навчилася проскакувати сторiнки, читала з лiвого верхнього в нижнiй правий кут. То, мабуть, единi книги, якi вона справдi прочитала в життi й у якi повiрила. Прочитанi книжки спричинилися до того, що Софiйка жила в постiйному страху, наче пропустить щось надзвичайне й чарiвне у своему життi. А це ж мусить вiдбутися, бо ж вiдбувалось iз кожною героiнею ii улюблених книжок. Та по сьогоднi чомусь так виходило, що справжнi розваги, гучнi карнавали – це великопанське щастя – вiдбувалися завше деiнде або дiзнавалася вона про них надто пiзно. Але вперто й постiйно будувала плани, як ухопити за хвоста свою пташину щастя, не прогавити митi, коли життя, як увi снi, перетвориться на казку. * * * Іще не було п’ятоi ранку, як невсипуще небо початку лiта почало вдоволено рожевiти i через пiвгодини проповзло пiд вii Софiйки, вторгшись у темряву ii сну. Прокинулась вона задоволеною – сон, темрява i все з ними пов’язане нiколи не будили в юноi графинi приемних спогадiв. Із яблуком у зубах, наче той пес мисливський зi здобиччю, ходить молода панночка просторою залою замку – мiсця собi знайти не годна. І чого? А бозна! Софiйка витягла яблуко з рота (на пiдборiддя потекла кисло-солодка слина, як у дитини), дивиться крiзь вiкно, а бачить зовсiм iнше: до iхнього обiйстя пiд’iжджае вершник на арабському конику. Хто б це? Серед знайомих батька таких статних вiйськових немае. Вершник спрямовуе погляд у вiкно, i ii аж слiпить блакить його очей, гiпнотизуе. Софiйка знае, це непристойно, та не може вiдвести вiд незнайомця очей. – Що таке панi уздрiла там, за вiкном? – допитуеться Зоська, ii покоiвка, з якою у неi здавна приятельськi стосунки. Лютуе на Зоську, що та збурила ii фату-моргану, таке дивне, таке чудове, таке бажане видиво. Тому не повертаеться до неi. Зоська торкае ii плеча, i тут вона не витримуе – потiк слiз фонтаном б’е з оченят. – Панночко, люба, що сталося?! – вiдскочила трохи налякана дiвчина. Софiйка кидаеться iй в обiйми. – Зосенько, я хочу, щоб мене хтось до смертi покохав, як тебе твiй Збишек… Аби полюбив мене й не розлюбив довiку… Щоб вiн так за мною упадав, аж всiх моiх подруг завидки брали… На руках мене носив, цiлував без пам’ятi й… Далi юна Софiйка не знала, що науявляти i захотiти. Бо захотiти можна, коли бодай щось пережила, бодай одне кохання… Вона ж лиш зачитувалась чужими романами та любовними перипетiями, а ii серця не досягло ще жодне почуття. На бали ii ще не вивозили. Нашукати собi милого могла хiба в театрi, та й там вони були досить рiдкими гостями, бо Львiв навiдували не так уже й часто. Звiсно, там багацько ставних, хвацьких офiцерiв, що iй так подобались, iх можна було зустрiти просто на вулицi. Розглядала iх не соромлячись. Вони теж озиралися на юну панну, яка кидала надто цiкавськi погляди. Пiдсмiхалися у вус й чвалали собi далi. – У панни все попереду. Я ж бачила, якi паничi закидають на вас оком… – потiшала Зося. – Паничi! – байдуже фиркнула Софiйка. – Хочу, аби мiй коханий був офiцером! У них он яка виправка – жоден цивiльний iм не дорiвняе! Треба сказати, що ii служниця була ще й чудовим оповiдачем. Могла проговорити без упину всеньку нiчку. Одна iсторiя переплiталась у неi з iншою, одна подiя прозирала крiзь другу. Тонке плетиво слiв починалось iз того, що сталося вранцi, а потiм охоплювало цiле столiття, аби знов повернутися до цiн на м’ясо… Їхню розмову перервав настирний дзвоник, що скликав челядь на обiд. – Скажи матiнцi, що я не голодна, – кинула Софiйка, знову втуплюючись у вiкно. У Софiйки був якийсь тоскний, тужний, болючий до судоми прояв особистостi, з одного боку – нестримне бажання заявити про себе, з iншого – туга за собою, за тою, що все iще не здiйснилась. – Rany Boskiе[1 - Рани Господнi! (пол.) – вигук, який часто вживають католики, висловлюючи полярнi стани: розпачу, радостi, здивування, страху, а навiть i прокляття, як Good God (англ.), що вiдповiдае нашому «Господи, Боже мiй», так само як i «Чорт забирай».]! – скрикнула Зося. – Я й забула! Матiнка наказала прибути швидше, бо може буде потрiбна допомога за столом, адже у нас сьогоднi гостi! – скрикнула, кинувши хитрого позирка на панночку. Не помилилась – цiкавiсть у Софiйки спрацювала одразу ж. – Часом не знаеш, хто прибув? – на позiр байдуже запитала Софiйка. – Ну звiдки ж? Менi про таке не сповiщають… – Пiду й я – лиш погляну, хто це до нас завiтав. За великим столом окрiм домашнiх сидiли двое поважних чоловiкiв. Софiйка одразу звернула увагу на пана, у якого були пишнi вуса та пов’язана на сорочцi велика фiолетова кокарда. Батько вiдрекомендував його як вiдомого архiтектора Людвiга Пiхля. Іншого гостя Софiйцi не треба було представляти – граф Станiслав Скарбек бував у iхньому обiйстi не один раз, навiть полюбляв iз нею пожартувати. Так зазвичай не звертають уваги на тих, кого знають з дитинства. Софiйка, сiвши навпроти архiтектора, дозволила навiть щось покласти собi в тарiлку, правда, бiльше поiдаючи знаменитiсть очима й не дуже уважно слухаючи його розлогий виклад стосовно вiденського класицизму. Зате «ампiр», це нове слово, яке раз у раз уживав пан Людвiг, зацiкавив дiвчину. Та хоч би якою цiкавою була iхня фахова розмова, зрозумiти до кiнця, про що йдеться, вона все одно не могла, тому, поколупавши виделкою в тарiлцi й подзьобавши, достоту як той горобчик, попросила в поважного товариства вибачення й гайнула собi в дзеркальну залу, де на неi вже чекала ii подруга Ядвiся, що добиралася на заняття iз сусiднього маетку. Раз на тиждень панi Малгожата спецiально приiздила до дiвчаток зi Львова давати iм уроки танцiв. Танцювати Софiйка любила. Коли подруга вже втомлено покотом падала на довгу лаву, що простягалася вздовж стiни, вона вперто викручувала витiюватi па. Станiслав Скарбек, що випадково (а може, й не дуже) зазирнув у дзеркальну залу для танцiв, увесь час протирав своi цвiкери[2 - Спецiальна форма окулярiв, яку полюбляли носити вельможi (пол.).]. Граф не мiг погамувати дрiбних дрижакiв у руках. Нiколи не мiг погасити внутрiшнього хвилювання, споглядаючи молоденьких панночок, що у твердих пачках пiд супровiд фортепiано вiдпрацьовували химернi фiгури. Урештi вертихвiстки спостерегли цiкавський погляд графа. Вони зупинилися i стали посмiюватися, про щось перешiптуючись. Та панi Малгожата закликала iх до порядку. Дiвчатка час вiд часу зустрiчались очима. Обидвi чудово знали, що робити цього в жодному разi не слiд, бо ж iм нiзащо не стриматись вiд смiху. Мiж ними нiби була натягнута жива, вiбруюча нитка смiху; аби не розреготатись, iм треба було уникати дивитись одна на одну. Та очi самi липнули до поважного паняги, котрий так уважно до них приглядався. Часом i вiн стримано iм пiдсмiхався. – Дiвчатка, у вас якiсь проблеми? – врештi запитала панi Малгожата. Обидвi, мов за командою, напустили на себе байдужий вигляд i дружно, наче нiчого й не було, пiднiмали й опускали в такт музики плеченята. Та варто було вчительцi вiдвернутися, смiх електричними розрядами рвався iз них, мов iз блискавицi. Видко, передчувало Софiйчине серденько, що доля колись зблизить ii й цього поважного статечного чоловiка. Навiть коли Скарбек покинув примiщення, смiх, здавалося, продовжував вiтерцем прогулюватися великою залою й дiвчата вiдчували його кожну секунду. Пiсля уроку Софiйка помчала чимдуж у ванну, або, як у них ii називали, купелеву кiмнату. Довго стояла пiд струменем прохолодноi води, бо окрiм поту мусила ще й остигнути вiд емоцiй. Вийшовши з ванни закутана в довгий, по кiсточки халат, Софiйка забiгла у вiтальню, де було велетенське, аж до пiдлоги дзеркало. Не помiтила, що iз найтемнiшого кутка вiтальнi стежить за нею несхитний i запалений жадобою погляд пана Станiслава, що вiдпочивав у фотелi. Природна сором’язливiсть чи католицько-пуританське виховання не дозволили iй оголитись. Лише розкривши поли халатика, несмiливо пiдглядала, потайки вивчала свое дiвчаче тiло, що набирало нових форм. Воно зовсiм не подобалось iй. Груди дiвчинки з двома дрiбними хлопчачими пипками трохи неправильнi й несиметричнi, а от руки, по-королiвському тонкi, з довгими пальцями нiби й прикривали тi невеличкi дiвочi скарби, та по-справжньому прикрити так i не могли. У неi були гарнi, довгi ноги, у довгому халатику могла ходити в балетках, а все ж здавалося, що на високих пiдборах. Хоча ноги й були довгi, але й повнуватi – ноги слов’янських берегинь. – Фе! Яка ж я бридота! – жахнулось дiвча, кутаючись у рятiвну одежину. Зовсiм iншоi думки був присутнiй потаемний спостерiгач Станiслав Скарбек. Йому аж дух перехопило вiд зваб шляхтянки. Цей поважного вiку чоловiк умiв зазирнути трохи далi. Побачив у нiй панну, створену Богом з такою досконалою точнiстю, яких йому досi не випадало бачити. «Виросла мала пiсюха!» – констатував подумки. Праглося зараз же ii обiйняти i не вiдпускати! Тоi ж митi засоромився свого почуття. Дитинi, можливо, й тринадцяти немае, а вiн… Добре, що вона швиденько покинула вiтальню, так i не запримiтивши його. Хоча це випадково пiдглянуте видиво добряче спантеличило й довго не полишало його. Йому сподобались ii принадлива посмiшка та й тiло! Тiло, що нагадувало привабливий пуп’янок, який хтозна й коли, пригрiй його лиш сонечко чи добре подмухай вiтерець, i розкриеться в чарiвну квiтку. Скарбек вийшов зi свого закамарка, i вони мовчки пiшли довгим ганком. Граф подав Софiйцi руку i, коли вона сперлася на неi, знову вiдчув, як його сильно й нестерпно вабить до цiеi дiвчинки. За хвилину вiн аж тремтiв вiд цього почуття й тiльки iскри пробiгали по його нервах. У передпокоi вiн уже не мiг стриматись й обiйняв Софiйку, пригорнувши ii до себе, торкнувся устами чола. Дiяв вiн майже мимовiль. Софiйка, напевно, просто зацiпенiла, бо не чинила нi найменшого опору. Щоправда, вона висковзнула з його обiймiв, коли в коридорi почулися кроки слуги, втекла до себе нагору, а схвильований Станiслав пiдiйшов до вiтальнi. Вiн з тривогою й нетерпiнням чекав ii появи. Софiйка незабаром прийшла, хоча вiн був певний, що цього вечора вона не вийде. На щоках грав нездоровий рум’янець. Очi блищали, як пiсля сну, – очевидно, вона намагалася пудрою охолодити свое розпашiле обличчя. Вигляд Софiйки зворушив його. У цю мить вiдчув, як глибоко кохае ii. А вона ж не красуня. Дiвчина-загадка. Інодi з’являються на свiт такi люди, що, раз на них поглянувши, вiдiрватися не годен. Унiкуми, якими Бог займався особисто. Їх не назвеш еталонами краси – краса ж бо рiч цiлком пересiчна, буденна. Але оскiльки Бог посмiхався, викреслюючи iхнi риси, то в кожному зустрiчному неодмiнно вiдгукнуться цi теплi, не вiд свiту цього веселощi. За якими ознаками iх можна впiзнати? За надто чуттевими нiздрями, наче щомитi вони вдихають райськi пахощi. Обличчя або ж посмiхаеться, або за мить до посмiшки. Станiслав iще б довго фантазував, бо таким спокiйним потiчком лилась ця приемна, заколислива фантазiя, як раптом усвiдомив, що не мае на це морального права – адже вона iще дитина… Того дня вiн швиденько розпрощався з панством Яблоновськими, подумки постановивши оминати гостинне обiйстя. Софiйка була молода, жахливо молода i до того ж – нестерпно чарiвна… * * * Насправдi щасливою почувала себе Софiйка, лишень коли вони приiздили у Львiв. Це мiсто шокувало ii. Зрештою, не даремно, Львiв був европейським мiстом в Украiнi, яке подекуди крокувало навiть попереду самоi Європи. Тiльки подумати: у Львовi майже три тисячi будiвель! Це ж тiльки обiйти iх усi! Крiм того, що був найцивiлiзованiшим европейським мiстом, Львiв умiв подобатися, притягати до себе людськi серця. Вiн завжди був передовим мiстом, яке прагнуло до розвитку, прагнуло бути найкращим[3 - У XVII ст. населення Львова вдвiчi перевищувало населення Киева.]. Йдучи вечiрнiм Львовом, Софiйка, хоч дуже любила й захоплювалась, та серцем не приймала цей яскравий свiт (вiн був далеко за межами ii дуже гарного, та все ж провiнцiйного палацу), який водночас видавався iй бiльш реальним, анiж усi тi речi, що оточували ii кожен день. Любила спостерiгати за ним, хоча сфiнкси на Кракiвськiй, кам’янi леви, що з’являлись то тут, то там, iнколи лякали ii. Нiколи не вiдчувала, що належить до цього мiста, не вiдчувала себе його органiчною часткою. Коли аналiзувала своi вiдчуття, йдучи вулицею, то почувалась глядачем, котрий казковим чином опинився учасником спектаклю, де в нього немае найменшоi ролi, навiть без слiв. Усе довкола таке реальне, захопливе, та вiдчувала свою цiлковиту непричетнiсть до всього. Було неприемно i якось моторошно. Софiйка намагалася не думати про своi стосунки зi свiтом. Тому навчилась ходити дуже швидко, хоча, в принципi, майже нiколи й нiкуди не поспiшала, але та швидка хода повинна була свiдчити всiм протилежне… Нехай кожен побачить у нiй зайняту своiми справами львiв’янку. Хоча насправдi це iнший свiт, який примхливо проявляеться у неприродно яскравих, барвисто освiтлених вулицях й невиразних, незнайомих iй фiгурах. Та попри душевне сум’яття, Львiв наповнював кожну часточку ii тiла життям. Тим життям, яке тiльки мало вiдбутися… Шлях зi Львова до Острога, де в Яблоновських спiльна маетнiсть з князями Острозькими, прудкi конi прошмигнули швидко. Побачивши, що люба донечка добряче промерзла, мати швиденько напарила iй чаю. Ковток духмяного малинового напою наповнив душу вiдчуттям спокою i тепла. Софiйка так любила цю велику мамину порцелянову чашку. Еге ж, мамину, в неi немае навiть власноi чашки! Дрiбниця, на яку б нiколи не звернула увагу, нинi iй заболiла. Навiть чай перестав смакувати. Та й що може смакувати в такiй атмосферi? Як ненавидить вона цi вiтражi з квiтами! У цiй бабусинiй, тепер ii кiмнатi, надто багато неживих квiтiв. Саме тих, яких вона терпiти не могла. Неприродно яскравi занавiски на вiкнах, пастельнi, добряче вигорiлi шпалери на стiнах. Софiйка десятки разiв хотiла помiняти фон, та мати повсякчас нагадувала, що «iх любила бабуся… Це ж не звичайний папiр – iз цих стiн струмуе прожите життя». Меблi з того часу теж нiхто не мiняв. Дiвчинка ж хотiла чогось такого, аби було свiдком ii власного життя, а не бабусиного… Невже в цьому, можливо, на чийсь смак гарному, але такому чужому свiтi промине ii юнiсть, та, як усi твердять, найпрекраснiша в життi пора?! Їi життя тут порожне, мов та велетенська ваза iз китайськоi порцеляни, яка стоiть на комодi i в яку нiхто нiколи не поставив жодноi квiтки… * * * У всьому будинку пануе якась всеохопна мертва тиша, якоi насправдi не бувае. І тиша ця моторошно наповнена не звуками, а iхнiми вiдголосками, шепотiнням, незрозумiлими слiдами звукiв i голосiв. Серце пропустило удар та опiсля застукотiло так, що, здавалось, вирветься з грудей… Софiйка зумисне голосно захряснула книжку, очевидно, аби пiдбадьорити себе i порушити тишу, яка знову пiдповзла до неi. Мала нелюбу пору – коли ховаеться сонечко i скрадливо пiдступае на землю пiтьма. Дитячi страхи й переживання не завше проминають у дорослому вiцi. Звiсно, вони не такi яскравi, та й страх той не панiчний, як у дитинствi. Колись бабуся розповiдала iй про вiчну борню армii пiтьми зi свiтлом. Малою була переконана, що удень пiтьма нiкуди не щезае, лише добре ховаеться у темних пивницях, у глибинi озер, у печерах, навiть у корi дерев, укриваеться навiть у складках одежi. Вона розпорошена всюди. Лише натреноване око може угледiти ii. Викрита в одному мiсцi, тiеi ж митi переноситься в iнше, використовуючи найменшу можливiсть знову перекочувати туди, звiдки ii було усунено. Вечiр – дуже таемна пора. Вечiр – трiщина помiж двох свiтiв. У тому була свято переконана. Тому кожен вечiр, що його проводила на самотi, приносив тривогу. Коли пригасае сонце, перед нею поволi вмирае небо. Армiя мороку густими лавами суне зi своiх схованок, тиха й обережна. Виповзае з пивниць, комiрчин, з-попiд шаф, креденса[4 - Буфет для посуду.], найтихiших закутин i закамаркiв. Заповнюе спочатку коридори, передпокiй i зрештою починае завойовувати вулицю, мовчки бере приступом стiни й дерева, аж поки не запануе над всеньким свiтом. Розчинить своею чорною сажею всi барви цього прекрасного свiту. Знищить обриси будiвель i дерев, невпiзнанними стануть люди. Як на зло, в палацi, окрiм прислуги, немае нiкого. Байдуже! Їй потрiбнi люди. Живi люди! І вона бiгцем подалась на кухню. Там зазвичай, коли немае господарiв, робота не кипить. Кухарка парить у якомусь цебрику хворi ноги. Садiвник щось витесуе iз довгоi жердини. Покоiвки куняють бiля ще теплоi печi – за вiкном лупцюе дощ, надто холодний для травня. Загалом же в примiщеннi вiе тим особливим запахом, що його видiляють iнтимнi мiсця людського тiла: промежини, пахви чи ямка при переходi плеча в шию – пiдключична западина. Не переносила випарiв брудних тiл. Нi, вже краще наодинцi з темрявою, яка насправдi лише лоскоче нерви… Софiйка наказуе запалити у своiй кiмнатi люстру й усi свiтильники. Лише пiсля цього дещо заспокоюеться. Сiдае в крiсло-гойдалку й перечитуе книги з чудовоi батьковоi бiблiотеки. Бо чим iще зайнятися панянцi в тiй глушинi? Так до кiнця й не втямила, що бiльше ii дратувало: темрява чи цей специфiчний мiстечковий мiкросвiт? Вiдчуття, що iх важко було назвати приемними, нуртували в ii ествi, аж поки синя пташка сну не спустилася на очi й заслонила iй недружню нiч своiми голубими крилами. Іще Софiйка з дитинства вiрила, що iснуе хтось безмежно добрий, кому можна все тихенько розповiсти ввечерi, пiд ковдрою, хоча б про те, що вона думала й переживала. Звiсно, вона ходила кожноi недiленьки у храм i так само регулярно сповiдалася. Але той великий Бiблiйний Бог, з певнiстю, не цiкавився ii маленькими справами, а тим бiльше думками, яких ох скiльки роiлося в голiвоньцi. Тому мала свого особистого бога i з ним дiлилася всiм, чим виповнювалася юна душа. * * * Пiвтора року граф Скарбек справдi не з’являвся у великопанськiй резиденцii графiв Яблоновських. Зрештою в нього було чим зайнятись. Цей чоловiк мав багацько справ. Можливо, його дiловитiсть була подиктована не надто легким життям… Зазирнiмо трохи глибше в родословну Станiслава Скарбека, аби опiсля зрозумiлiшими були мотиви його вчинкiв. Доля була не вельми ласкавою до юного Станiслава. З родинного гнiзда винiс хiба що гучнi титули: батько з графського роду Абданк, мати з родини графiв Бельських. Родичiв своiх Станiслав практично не знав, бо вже в чотири роки осиротiв. Через тиждень пiсля народження сина померла мати. А ще за чотири роки йде з життя й батько, залишивши двох синiв – Станiслава та Ігнацiя – на виховання тiтки, графинi Живуськоi. Мудра й водночас вольова жiнка сама керувала величезним маетком. Саме в неi й отримав першi уроки управлiнськоi практики юний племiнник. Та доля приготувала молодому аристократу iще одне випробування. Коли Станiславу виповнилося двадцять рокiв, помирае й тiтка, залишивши йому чималий спадок. Звiстка про це застае юнака у Львовi, де вiн навчався в школi. Скориставшись нагодою, амбiтний Станiслав iде вчитися до Вiдня – европейськоi столицi, де з певнiстю можна отримати кращу освiту. Та молодiсть, багатство, бурхливе свiтське життя столицi закрутило йому голову. Вiн захоплюеться то музикою, то поезiею, то архiтектурою, то театром. Останне захоплення полонить його на все життя. Але про це – згодом. Зараз же життя австрiйськоi столицi пропонуе стiльки спокус, що вiн з азартом кидаеться вiд однiеi до iншоi, вiдсунувши науки на другий план. Невдовзi вiд колишнiх багатств не лишаеться i слiду. І ось тепер доля знову простягае йому руку порятунку. Матерiальне становище графа врятоване. Вiн робить висновки з минулого, стае ощадливiшим. Змiнюе австрiйську столицю на Львiв, який де-юре хоча й уважався провiнцiею, але тут вiдбувалося не менш жваве свiтське й бурхливе громадське життя. – Jezus Maria[5 - Ісус, Марiя! (пол.)]! Рани Боскi! Фортуна не вiдвернулась вiд мене! Це був справдi трiумф! Станiслав, отримавши банкiвський чек вiд свого управителя на п’ятдесят тисяч злотих, не побоявся вкласти позиченi грошi в розробку копальнi залiзноi руди, i от (не минуло й пiвроку!) прогнози фахiвцiв справдилися – продано першу партiю руди. Вiн – власник копальнi золота. Байдуже, що iз руди виплавляють залiзо, у банку вона все одно перетворюеться на золото! Фортуна знову (вже вкотре!) ласкава до нього! У 1805 роцi нащадки Рафала Людвiка Скарбека пiдписали угоду про подiл родинних маеткiв. За цiею угодою Станiслав уступив молодшому братовi Ігнацiю Бурштинський Ключ з батькiвських маеткiв, зобов’язавши його збудувати й утримувати шпиталь для убогих. Уже з того часу в одного з найбагатших людей «королiвства Галiцii i Лодомерii» почала проявлятися любов до фiлантропii. Ігнацiй Скарбек – великий ловчий коронний галицький – дотримав слова i влаштував притулок для хворих у Бурштинi. З молодих рокiв граф Станiслав намагався стояти осторонь державноi служби та публiчноi полiтики. Тiльки у 1809 роцi, коли польська шляхта в Галичинi виступила на пiдтримку вiдродженого Наполеоном герцогства Варшавського, на короткий час долучився до цього руху i був поставлений генералом Олександром Рожнецьким iнтендантом соляних копалень i державних маетностей у Стрийському та Самбiрському округах. Але пiсля повторного захоплення австрiяками Львова назавжди вiдiйшов вiд будь-якоi служби. Вiдтодi вiн перетворився на одного з найбiльших капiталiстiв Австрii. Дивуючи iнших магнатiв, якi спокiйно прогулювали батькiвськi маетки, вiн з азартом грав на бiржi, брав величезнi позики i кредити, купляючи нерухомiсть, устаткування i машини, вiдкриваючи пiдприемства. При графi Станiславi бурхливо розвивався металургiйний промисел у Галичинi, однiею з перлин якого була Дем’янська димарка[6 - Рудня.]. Будувалися водянi й паровi млини, лiсопильнi, броварнi та гуральнi[7 - Спиртово-горiлчаний завод.], випасалися i вiдгодовувалися величезнi стада великоi рогатоi худоби, яка продавалася на ярмарках у Перемишлi, Вiднi й Оломоуцi. Граф орендував рiзницькi заклади, продавав шкури на ринках Європи. Багато часу, енергii й зусиль вiддав iдеi будiвництва каналу мiж Сяном i Днiстром, який би з’еднав Балтiйське море з Чорним. Враховуючи, що на той час Днiстер був судноплавним вiд Роздолу, ця iдея не виглядала зовсiм утопiчною. Австрiйський уряд враховував ii у своiй програмi розвитку судноплавства на малих рiчках. Скарбек успiшно вiв пiдприемницьку дiяльнiсть. Вiдкупив Берездiвецький Ключ, докупив також Сможе, Климець i Остановичi та Оравський Ключ, а також багато нерухомостi у Львовi. Скрiзь населення нових володiнь радо залучалося до його промислiв i торгiвлi, бо вiн чи не единий на той час землевласник щедро оплачував iхню працю. Таким чином, за короткий термiн вiн став чи не найбагатшою людиною Галичини. Звiсно ж, про замiжжя з ним мрiяла не одна дiвчина iз вищого свiту. Та образ дiвчинки, що цнотливо оглядае своi дiвочi принади, не покидав тридцятип’ятирiчного ловеласа. «Яка вона зараз?» – нуртувала нетерпляча думка. Заiнтригованiсть юною Софiйкою не минала. Пiвторарiчна розлука видалася йому бiльш нiж достатньою, i вiн вирiшив вiдвiдати Яблоновських. Станiслав зустрiв Софiйку вже не багатообiцяльним «пуп’яночком», який пам’ятав з минулого вiзиту. Нинi вона все iще не квiтка, радше бутон, який уже почав розкриватися. Саме такий, який залюбки зривають, аби удома милуватися, як ця квiтонька розквiтатиме, якими предивними барвами тiшитиме око. Була свiжа, гладенька, якась ляльково-нiжна, наче великодне яечко. Матiнка природа надiлила ii блiдо-рожевою шкiрою, що була тонка, немов китайська порцеляна. На скронях проступали легенькi фiолетовi жилочки, а на щiчках вигравали iще дитячi ямочки, до яких рука сама тяглась, аби торкнутися. Та Станiслав стримався – адже Софiйцi всього п’ятнадцять. Великоi рiзницi у вiцi не хотiв виказувати прилюдно, отож ставився до дiвчинки з пiдкресленою пошаною, як до дорослоi панни. Граф стримував руки, та не язик. Поважний кавалер нишком нашiптував Софiйцi такi комплiменти, що в небоги вуха в’янули. Зате в серцi розквiтала незвiдана досi симпатiя i потяг до того, про чиi амурнi справи ходили легенди. Скарбек – ii кавалер! Яку панянку в п’ятнадцять рокiв не потiшила б така перспектива? Тому Софiйка й гадки не мала вiдкидати графовi залицяння. Панна не була обдiлена увагою молодих чоловiкiв, не раз кокетувала з ними. Та тiльки й того – бiльшого, навiть невинного флiрту, матiнка не дозволяла: «Іще не час…» – завше осмикувала донечку. Хтозна, що там коiлося в дiвочiй душi? Виховання не дозволяло перечити матiнцi. Граф Скарбек, це Софiйка добре тямила, непересiчна людина, добре подумають рiднi, перш нiж вигукнути свое улюблене nie pozwalam[8 - Не дозволяю! (пол.)]! По обiдi граф Яблоновський мусив вiдбути у справах маетку. Дружина трохи занедужала i пiшла вiдпочити. Тож на променадi супроводжувати графа Скарбека випадало Софiйцi. Чималий палац оточувала буйна весняна зелень, що повнилася запахом бузку i голосним спiвом солов’iв. Станiслав тихцем кидав позирки на панну. Насолоджувався, споглядаючи це нiжне, юне личко. «У неi нiс дорослоi жiнки», – констатував подумки Станiслав, вивчаючи обличчя юноi шляхтянки. Бачить його таким, хоч i не мiг би до ладу пояснити рiзницю мiж дорослими й дитячими носиками… Вузький i правильний, вiн домiнував над iншими рисами обличчя. Мала вигляд не дитини, а як дорослоi жiнки, хоча iй ще й п’ятнадцяти не виповнилося. Прямуючи тiнистими й вузькими алеями парку, що оперiзував палац, вiн нiби мимохiть раз у раз зустрiчався з ii рукою, нахилявся до вуха, кiнчик його носа торкався ii волосся. Вдихав ii чистий, свiжий запах. О Боже! Злякавшись хтивого звiра, що здiймав голову всерединi, вiн делiкатно прибрав руку з Софiйчиного волосся. Забороненi почуття пiднiмалися з глибин його ества й несамовито мордували змучене тiло. Чоловiк червонiв i напружувався. Ця дiвчинка мала бути його! Хай там що, вирiшив i, як завжди, – безповоротно. Коли людина входить у роки, поважнiшае, коли по нiй потопчеться життя, то й ота дика пристрасть iз неi вивiтрюеться. Станiслав i на гадцi не мав накинутися на такий бажаний, такий пахучий плiд, уп’ястися в нього устами – прагнув опускатися легко, як дощ чи як сон, по прегарному тiлу. Йому цiлком вистачае насолоджуватися ii присутнiстю, тим нерозквiтлим пуп’яночком. Вдихати неповторний i такий бажаний аромат юностi. Софiйцi, як кожнiй юнцi ii вiку, кортiло, аби Скарбек по-справжньому, «по-дорослому» позалицявся до неi. Вiдчувала приемне збудження, як перший учень у класi, що вперше зважився прогуляти урок. Вона вже вкотре кидала в його бiк кокетливу посмiшку, опускала повiки, опiсля пiдiймала iх, даруючи спiврозмовнику оксамитовий погляд, якого навчила ii Малгожата. Граф усе помiчав, та не реагував. Іще не час, постановив. Молодечий поспiх може все зiпсувати. Яблоновськi, помiтивши, що iхнiй пiдстаркуватий товариш залицяеться до юного чада, можуть образитися й заборонити переступати порiг iхнього дому… «Певно, вiн не мае вiдваги тут, в обiйстi, де кожен може помiтити його залицяння», – подумки робить висновок Софiйка. Пропонуе Скарбеку зробити трохи довшу кiнну прогулянку, можливо, в лiску граф посмiлiшае… Станiслав погоджуеться, але знову ж – особливого ентузiазму на його обличчi дiвчина не помiчае. Причина тут банальна – Скарбек абиякий наiзник. Але категорична вiдмова може образити дiвчатко. І вiн погоджуеться. На щастя, встигае шепнути стаенному, аби той не сiдлав йому надто прудкого скакуна… Їдуть дрiбною риссю. Провокацii Софiйки перейти на галоп нiчим не закiнчилися. У дiвчини погiршився настрiй. Вона чудово трималася в сiдлi, ii ж позбавили можливостi похизуватися своiм вмiнням. Нi, хай там як, а вiн дуже старий, цей граф… Щоправда, на останнiй вечiрцi «дуже старим» вона визнала двадцятидворiчного графа Бесядецького, який не побажав взяти участi в танцювальному марафонi… Станiслав навмисне iхню нинiшню зустрiч зробив чисто товариською. З Софiйкою вони розмовляли, як двое друзiв. Кругозiр у юноi графинi виявився напрочуд широким, зате свiт у неi чiтко подiлений – чорне й бiле. Вона вiдрiзняе те, що вважае бридким i огидним, вiд того, що, на ii думку, добре й гарне. Тому в неi нiколи не виникае сумнiвiв i вона завжди дуже спокiйна. Софiйка буде iдеальною дружиною й матiр’ю, втiшався граф. І ось уже вкотре Станiслава обсiли важкi думки: «Чи маю я право упадати за такою юною дiвчиною? Чи можна зв’язувати молоде життя, повне вiри в людей i Бога, з його клопотами i сумнiвами, з духовним безсиллям, що стало частим гостем?» Граф вiдчував, що поволi заглиблюеться в темряву, як Адам вигнаний з раю, так i вiн вигнаний iз молодостi. Життя розкошувало в променях ласки Божоi, вiн iще бачив його, але було воно далеко позаду нього. Чи насправдi вiн може подобатись iй? Вона, напевне, менше, анiж вiн, боiться життя, тому що сама е знадливим життям, життям, що поневолюе, зачаровуе. Молодiсть знае, що вона симпатична i може розраховувати на доброзичливе ставлення. Для нього ж це можливiсть пригорнутися до пуп’яночка, що розцвiтае. Кого б не вабила така перспектива? Та чи зумiе вiн погамувати в ii присутностi свiй холеричний, вибуховий характер? Що з цього вийде? Адже вiн не зацвiте бiля неi другою молодiстю. Не вiдродиться. У нього не змiниться спосiб мислення, не зникне iнтерес до комерцii. То що ж? Софiйка мае всохнути поряд з ним? Хiба це не жахливо? Хiба не прояв крайнього егоiзму? Чи Станiслав мае стати полiпом, який висмоктуе свою жертву й живиться ii молодими соками? Утiм, вiн не владний над собою. І всi доводи здорового глузду нi до чого, подумки вирiшуе Скарбек. Та полишити ii не в силi. Ця дiвчинка чинить з ним що заманеться. Вiд одного ii погляду в нього макiтриться у головi… Коли вони розсiдлали коней i йшли поряд, Софiйка помiтила, що Станiслав накульгуе. Давня травма ноги. Коли Скарбек занурювався в думки, настiльки, що переставав контролювати себе, то й справдi накульгував. Але треба було дуже добре й довго знати його, аби помiтити той гандж… «Кульгавий диявол» – одразу ж нагородила свого кавалера образливим прiзвиськом. Не приведи Господи, аби з таким зв’язати долю… Десь усерединi вона почала труситись. То була ображена дiвоча гордiсть, що все йшло не так, як вона задумала. Станiслав якось дуже пильно поглянув на неi. «Невже спостерiг мое тремтiння?» – майнула думка. Або вона надто голосно думае, або вiн насправдi читае ii думки… Софiйка зазирнула в його очi. Їi власнi очi були величезнi й променистi. Зробила це пiдсвiдомо, сама того не помiчаючи – як не помiчаеш, скажiмо, власного руху, коли вiдганяеш настирливу муху. Надала своему обличчю трiшки пустотливого, але теплого виразу – з певнiстю хотiла прибрати чи вiдсунути на заднiй план своi думки. Софiйцi так праглось у Львiв. Вiрила – там ii перестануть турбувати всiлякi страхи. Марила балами та свiтським життям, про що тiльки й шепотiлося жiноцтво. У цей вiзит граф Скарбек зробив iй iще один неоцiненний подарунок, намовивши батькiв узяти юну Софiйку на бал, що давали у Львовi на честь королеви Неаполя. Кожен мае щось вiд Робiнзона, який мусить вiдкрити Новий Свiт i знайти П’ятницю. П’ятницею для Софiйки, безумовно, був Станiслав. * * * Серед жiноцтва галицькоi аристократii граф Станiслав Скарбек давно зажив слави серцеiда й донжуана. У своi тридцять п’ять жодного разу так i не був одружений. Чутки домальовували йому багатства Монте-Крiсто, i не безпiдставно – пестунчик долi завше жив на широку ногу, не вагаючись вкладав кошти в рiзнi пiдприемницькi проекти, так само як i в культурнi. Не дивно, що саме йому, першому кавалеру й неперевершеному танцiвнику, доручили розпочати бал iз Каролiною – королевою Неаполя, котра опинилася у Львовi через полiтичнi iнтриги. Волею долi на цей бал (а був це ii перший бал) була запрошена i юна Софiйка Яблоновська. Тепер вона стояла поряд з матiр’ю. Обличчя тоi було ще гарне тiею збляклою красою, яка невдовзi щезне пiд сiточкою синеньких прожилок; погляд був спокiйний i водночас жвавий i уважний. Батько за кiлька крокiв зацiкавлено балакав з незнайомими доньцi панами. Софiйка почувалася доволi самотньо, бо на цьому велелюдному зборищi аристократii мало кого знала, та й була в тому вiцi, що, навiть коли й знала, iще не мала вiдваги пiдiйти й першою з кимось привiтатися. Зазвучала музика, всi перейшли в залу i захоплено чекали початку. Софiйка, що вперше опинилася на такому важливому свiтському заходi, зиркала довкiл з острахом, нiби екзотична пташина, що випадково залетiла до галасливих i кровожерливих сойок – напомадженi жiнки пожирали ii очима, раз у раз кидаючи уiдливi слiвця. Станiслав угледiв оголену спину Софiйки, ii пишну бальну сукню. Вона не така вже й худорлява, як уявлялось пiд убранням… Зауважив ii м’якiсть, тендiтнiсть, приголомшливу округлiсть. Угледiв шкiру, золотаву вiд свiтла старовинних, начищених до блиску мiдних жирандолей[9 - Великий фiгурний свiчник.], i вже не мiг вiдiрвати вiд неi очей. Вона мило поводила плечима, крутила голiвкою зi скромними локонами, що вирiзнялися серед багатоярусних зачiсок пишних дам, затягнутих шовковими складками величезних суконь. Скарбек вийшов на середину зали, кинув iскрометний погляд на Софiю й попрямував до неi, минаючи королеву, що очiкувала його з лагiдною посмiшкою. У дiвчинки перехопило дихання, i серце нараз стало розширятися, заповнивши собою всю груднину, i продовжувало рости, мов квiтка, що розкрилась у вiдповiдь на дотик перших сонячних променiв. Таких теплих i довгожданих. Їi груди пiднеслись у судомному, мов перед стрибком у безодню, вдиху. Все ii тiло солодко затрiпотiло. Для дiвчинки, що була на своему першому балу, це був небачений трiумф. Першi хвилини далися Софiйцi насилу. Важко було погамувати серце, що, здавалося, ось-ось вискочить iз грудей. Та з кожною наступною хвилиною вона ставала впевненiшою – радiсть, що переливалася через вiнця, наче увiбрала в себе всю радiсть, яка тiльки iснуе на свiтi… Станiслав пам’ятав, що очi Софiйки голубiшi за небо, та коли зараз зосереджено дивилася на нього, в той час, як у танку вiн замалим не нiс ii на руках, потемнiли й набули фiалкового кольору, якого йому нiколи в життi не доводилося зустрiти. Хотiла видаватися старшою за свiй вiк, гордовито пiдiймала голiвку, i ii рiвненький носик трiшечки дивився вгору й пiднiмав за собою соковиту верхню губку, вiд чого рот виглядав постiйно готовим до поцiлунку. Станiслав окинув очима залу, з певнiстю не знайшлось би чоловiка, якого б не обiймала спокуса спробувати смак оцих рожевих, довiрливо-м’яких, оманливо-наiвних вуст… Нi, було б помилкою трактувати подальший його вчинок лише як шал нестримноi жаги – дався взнаки авантюрний характер графа. Знав, як вразити публiку, що зiбралась у залi, й так само не сумнiвався, що для Софiйки вмить стане героем й одним жестом розiб’е крихке дiвоче серце. Присутнi завмерли в очiкуваннi скандалу, але фортуна, давня опiкунка авантюриста Скарбека, знову посмiхнулася йому – мудра королева Каролiна, видко, запримiтивши любовний шал в очах графа, весело засмiялась i пiшла в полонез услiд за ними. Настала та сама мить, коли добро отримало шанс торжествувати над злом. Свiт, аби щиро порадiти, завжди балансуе в очiкуваннi таких моментiв… Коли танець закiнчився, Софiйка вислизнула з його пальцiв i вiн вiдчув порожнечу, якусь дивну пустку в переповненiй залi. Лишився тiльки ледь вловний аромат лимона з розмарином – ii запах… Королева Каролiна пiдiйшла до Софiйки зi своiм уже надпитим келихом вина, усмiхаючись, напевно, так, як i мають усмiхатися на великосвiтських балах особи королiвськоi кровi. У Софiйки пiдкосилися ноги i загупало серце. Каролiна делiкатно пiдняла iй пiдборiддя, в тому жестi не було зверхностi, лиш якась безмежна нiжнiсть. – Прекрасне дитя, – мовила так тихо, що ii могла чути лише Софiйка, – Господь не може не подарувати тобi щастя… Краса, моя дiвчинко, одна з граней генiальностi. Вона не потребуе тлумачень. Краса – одна з найбiльших у цьому свiтi даностей, як сонце чи вiддзеркалення в темних водах срiбного серпика мiсяця. Їi не можна брати пiд сумнiв. Вона мае божественне право на незалежнiсть. А ще – вона надiляе владою тих, хто ii мае, бiльшою за королiвську. Софiйка не знайшла що вiдповiсти – схилилась у низькому поклонi. Присутнi сприйняли це як благословення коронованоi особи… Опiсля граф запрошував ii ще i ще. Софiйка ряхтiла в посмiшцi бiлими дзеркальцями зубiв. Дивлячись на них, важко було не посмiхнутися у вiдповiдь, – здавалося, що у всiх порах шкiри довкола ii вiдкритих устоньок розлилося задоволення. Їй хотiлося одного: аби ця нiч нiколи не закiнчувалася… Тодi й Станiслав не знав, що це найщасливiша мить у його життi. А якби знав, чи захистив би свое щастя? Чи маемо ми бодай якусь владу над тим, що отримуемо згори? Та дивовижна золота мить, коли вони кружляли поруч, коли з’едналось в одне iхне дихання, та дивовижна золота мить огорнула все його ество невимовним спокоем, проте здавалося, що вiн щасливий уже цiлi години, роки… О пiв на десяту вечора свiт на якусь мить неначе позбувся законiв часу й земного тяжiння, так само як вiн – вiдчуття вини i злочину, кари й каяття. У закамарку важких штор вiн поцiлував Софiйку в спiтнiле плече, тихо обiйняв iззаду й куснув за вушко. Хтось навмисне чи мимохiть смикнув штору, i iхнiй ненадiйний альков вiдкрився для привселюдного огляду, однак вони були такi щасливi, що не звернули на це жодноi уваги й далi цiлувалися. Побачивши, що вони в усiх на очах, Софiйка зашарiлася й не тямила, куди iй утекти. Станiслав заспокоiв ii: – Кохаючись прилюдно до шлюбу, маемо почуватися вiльними й модерними! «До шлюбу!» – дзвенiло у вухах Софiйки, отже, у Станiслава справдi серйознi намiри…. Юна Софiйка вже змирилася з тим, що життя мае бути звичайним i буденним, як раптом трапилася подiя незвичайна i небуденна, яка стала для неi щасливим шоком, i, як усе, що змiнюе життя людини назавжди, розколола ii життя на «до» i «пiсля». Згодом вона зрозумiла, що це «пiсля» стало початком ii дорослого життя, за яке безмiрно дякувала Богу, бо видавалось iй прекрасним. * * * Станiслава Скарбека зустрiли в Яблоновських гречно, але досить прохолодно. Певно, батьки були не в захватi вiд успiху доньки на ii першому балу. Певна рiч, адже публiчний контакт Скарбека з будь-якою жiнкою не йшов на користь ii репутацii. Про те й теревенили батьки, не дуже зважаючи, почуе iх люба донечка чи нi. Софiйка до кровi закушувала губу – слово «репутацiя» в устах ii батькiв звучало як знущання. Пiсля балу ii по-юначому скептичне ставлення до Скарбека, який на очах усiеi шляхти обрав ii, зневаживши можливi для себе негативнi наслiдки, кардинально змiнилося. Вiн став ii омрiяним героем, чарiвним принцом… «Ну хто б з такою серйознiстю говорив про репутацiю? Посоромились би!» – кричала подумки вражена до глибини душi Софiйка. Про стосунки батька з матiр’ю говорили повсюди i на повен голос. Особливо не ховаючись. Не скупились i на подробицi. Могла повiрити в усе, що завгодно, тiльки не в те, що ii батьки були колись закоханi. Таке припущення означало б, що вiд любовi не залишаеться нiчого, окрiм гiркоти, нудьги й неприемних спогадiв, – та з причин, яких жоден мудрець не годен би витлумачити, все ж мрiяла про щасливе замiжжя. Напевно, це прагнення закладено в дiвчат при народженнi, так само як птахи народжуються з умiнням мостити кубельце для пташенят. Як i передбачав Станiслав, його вчинок викликав у Софiйки не просто дике захоплення, а незрiвнянний екстаз. Звiсно ж, Софiйка була закохана по вуха й лише чекала свого коханого, чомусь вона вiрила, що з освiдченнями i пропозицiею руки й серця. Балачки про «злу мiну» Яблоновських до його вчинку та iхне прохолодне ставлення знову ж таки ображали маестат Станiслава, що належав до найвищих аристократичних кiл. Свiй гонор шляхтич ставив понад усе! Можливо, вiн i вiдмовився би вiд пристрастi, яка заполонила його, та Софiйка, незважаючи на юнi роки, була надзвичайно привабливою. Волошки ii очей шукали спорiдненiсть з небом. Вартувало зазирнути в них, як вони оволодiвали ним. Вiдчував, як швидко вона входить у його життя. Заповнюе його по вiнця. Як людина, що любить i знае театр, Станiслав усвiдомлював, що ця дiвчинка – драматична подiя його життя. Нiби й слабка, та водночас нестримна, як вiтер. Ось вона випростовуе ногу, облизуе губи. Йде в його бiк, i… о диво: вiн опускае очi… Коли ж знову пiдiймае iх, бачить, що прихилила свою голiвку на груди й кокетливо зорить з-пiд вiй. На вустах легенька посмiшка, що обiцяе i вабить. Хто вiдмовиться вiд такого дарунка долi? Наступний тиждень усi тiльки й говорили про вчинок Скарбека та великодушнiсть королеви, котра благословила молодят. Батьки Софiйки, звiсно ж, з тривогою в серцi очiкували, якого розголосу набуде цей вчинок. Чи ляже незмивною плямою на репутацiю iхньоi дiвчинки? Чи знайде щастя iхня дитина в обiймах цього пiдтоптаного пройди? Проте вiдмовлятися вiд запрошення графа Станiслава вiдвiдати його маеток у Яблоновських навiть на думцi не було. Їхню карету господар зустрiв особисто. Допомiг вийти матiнцi, опiсля майже на руках винiс Софiйку. Станiслав робив усе швидко i впевнено, й Софiйка вкотре помiтила надзвичайну пластику його чiтких рухiв. Гостям одразу ж визначили кiмнати для вiдпочинку, де чекали рiзноманiтнi напоi i легкi закуски. До вечерi могли розпоряджатись часом як заманеться. Софiйка з насолодою потягнулась, щоб розiм’яти затерплi м’язи, й попросила дозволу трохи розглянутись у будинку. Софiйцi здалось, що вона потрапила в казку. Мов заворожена ходила кiмнатами замку, обережно торкаючись гобеленiв i дубових панелей, якими були обшитi стiни. Старовиннi жирандолi, мов живi iстоти, пiдсвiчували кожну закутину. Дiвчинi здавалося, що колишне життя залишилося далеко позаду i його мiсце зайняло iнше, чарiвне життя. Та нi! Навiть не так – вона повернулась у якесь рiдне минуле, якого нiколи не знала, але яке щиро любила. В однiй з кiмнат у рiзьбленому великому й зручному крiслi, з нiжками у формi левових лап, сидiв Станiслав й щось писав, раз у раз занурюючи перо в срiбну чорнильницю. Справляв надзвичайно солiдне враження. Софiйка нечутно прихилила дверi, аби не порушувати спокою зайнятоi людини. Далi потрапила в розкiшну бiблiотеку. З книг почалося ii знайомство зi свiтом. Для Софiйки перебування в батьковiй бiблiотецi – вiдкриття нових краiн i незнаних обрiiв. Невеличкий обшир садка, i далi лiсочка, де вона зазвичай бавилася, ховав безлiч нiким не знайдених скарбiв. Тут, на просторi, вона переносила прочитане у свою дiйснiсть: тополi враз перетворилися на пальми, камiння невеликоi каменоломнi – на скелястi гори; i не було меж ii фантазiям. Кожен новий день був для неi радiсним i щедрим дарунком всеблагоi долi… У Скарбека дуже зацiкавили ii товстелезнi фолiанти на верхнiх полицях, аби роздивитися iх, пiдставила стiл, на нього крiсло i… звичайно, зiрвалася з цiеi пiрамiди. На грюкiт прибiг господар. Щоправда, дiвчина вже була на ногах, потираючи забиту сiдничку. – Зi мною все гаразд, не хвилюйтеся, – прошепотiла Софiйка. – От тiльки я тут вам меблi розкидала… Станiслав розреготався. Софiйка нiколи й подумати не могла, що цей похмурий i суворий на вигляд чоловiк може так заразливо, весело смiятися, i сама розпливлася в посмiшцi. – Ти все-таки забилася. Давай гарненько розiтру, аби не болiло. У Софiйки й на гадцi не було пручатися. До того ж це, напевно, й неможливо було. Софiйка вдруге за день вiдчула себе в обiймах графа. Руки Станiслава були сильнi й гарячi. Вона чула, як гучно б’еться його серце, його переривчасте дихання. Здаеться, вiн злякався не менше вiд неi, та дiвчина не думала про це. У голiвцi нуртувала лише одна думка: аби вiн якомога довше не вiдпускав… Та Станiслав схаменувся i звiльнив дiвчинку з обiймiв… За вечерею граф iз захватом викладав свою мрiю побудувати в Галичинi кам’янi дороги. – Без них до нас не прийде Європа, – мовив переконливо. – Наше панство тiльки й умiе проживати свое багатство. Ну iще той чи iнший, запросивши iталiйських чи якихось iще там майстрiв, збудуе собi гарненький палацик. Та, щоб доiхати до нього, треба впрягати волiв, iнакше в болотах загрузнеш. Треба, треба творити спiлки i будувати дороги! Яблоновськi споглядали на Скарбека бiльше з недовiрою, нiж iз захопленням, такi амбiцiйнi плани пасували б коронованим особам чи принаймнi губернатору… Вiн був загадковий у своiх фантазiях (якi таки втiлював у життя), мов прибулець з iншого свiту, бо говорив речi, так мало схожi на реальнiсть. Тiльки Софiйка дивилася на нього зачарованими очима. Вiрила кожному його слову. З якогось часу Скарбек став добрим психологом. Перший урок отримав вiд iхнього старого управителя Гiльорка, з яким ходив на риболовлю. – Кожна риба потребуе свого пiдходу. Я сказав тобi, що карп ловиться на макуху. Ти три ночi промерз на березi, риба з’iла всю наживку, а на гачок так i не спiймалася… – пiдсмiювався зi свого учня Гiльорко. – Будь уважний. Хочеш зловити велику рибу – не шкодуй прикорму! Ти свою макуху поламав, i риба одразу ж ii з’iла. Я свiй гачок встромив у цiле кружальце макухи i спокiйно пiшов собi спати. Розбудив мене дзвiнок, який сповiстив, що моя риба бажае, аби я зробив останне зусилля… Бачиш, до великоi наживки i рибина пiдходить велика i починае ii спокiйно смоктати. Знае, дрiбнота не посмiе до неi приеднатися. Смокче собi, щаслива, всеньку нiчку й не помiчае, коли гачок опиняеться в ii нутрощах… Ця риболовля стала йому уроком на все життя – якщо хочеш чого-небудь вiд людей, спочатку пiзнай, чого прагнуть вони. Дочекайся слушного часу i тодi пiдчепиш iх на гачок. Уранцi, пiсля легкого снiданку, Скарбек запропонував розглянутися околицею, як i кожний господар, похвалитися своiми маетностями. Коли в бричку були вже запряженi конi, Софiйка наполягла, аби iй осiдлали коня. Станiслав покликав стаенного, аби той запряг iй коня, якого вона тiльки забажае. Пробiгши стайню, Софiйка зупинилась бiля Лицаря – монгола, який гарцював у своiй загородi, почувши нову людину. – Сiдлай цього! – розпорядилася панночка. – Рани Боскi! Тiльки не цього! Вiн iще не був пiд сiдлом. Я й пiдiйти до нього боюся. З ним мае справу лише головний стаенний… Та Софiйка вже годувала Лицаря цукром, який вiн довiрливо приймав з ii рученят. – Сiдлай, кажу, чи хочеш, аби я пановi поскаржилась? – з удаваною суворiстю напустилася графиня. Тож стаенний мусив виконувати забаганку гостi, хоча руки йому дрижали, бо знав неборака, що з Лицарем справи зазвичай кепсько закiнчуються… Урештi, кiнь, виведений iз загону, нетерпляче креше копитом землю. Стаенний намагався пiдсадити панночку, але та лиш вiдмахнулася батожком i вмить опинилась у сiдлi. – Панно, не вiльно Лицаря батожком! – кричав у вiдчаi стаенний, бiжучи за вершницею, що вже припустила галопом. Софiйка скакала лiсовою дорогою, та бричка мовби розтанула в гущавинi. «Видно, Лицар не надто прудко бiжить», – подумала й опустила на бiк коника свого батожка. Кiнь заiржав обурено й метнувся диким галопом, не розбираючи дороги. Гiлка, якоi в шаленому летi не завважила юна графиня, вибила ii iз сiдла. З певнiстю, Софiйка на якийсь час знепритомнiла, бо, коли отямилася, була вже на руках у графа Станiслава. Звiсно ж, оглядини маетностей того дня були закiнченi й усi повернулися в обiйстя. Станiслав сам оглянув травмовану Софiйку. Констатував, що переломiв i вивихiв немае. Забоi ж, коли прикладати мазi з його аптечки, минуть днiв за два-три, й слiду не лишиться, пообiцяв. Так Софiйка потрапила в один зi спальних покоiв графа. Дозволила дбайливим рукам покоiвки втирати рiзнi пахучi й не дуже мазi в мiсця, вказанi графом. Потiм ii напоiли дивного смаку чаем й вона незчулась, як заснула. Скiльки вона проспала, дiвчина навiть збагнути не могла. Вiкна були затягнутi важкими шторами, тож зорiентуватись, який зараз час, було важко. Софiйка спробувала пiднятися, й вийшло це в неi досить легко. «Справдi, чудодiйнi мазi у Скарбека», – вiдзначила, пiдходячи до вiкна й вiдслоняючи штору. – Хто тобi дозволив вставати?! – шаленство, з яким вiн атакував Софiйку, свiдчило на користь версii, що ii близькiсть бентежила графа i вiн намагаеться побороти нiяковiсть, що ii так не полюбляють чоловiки… – Хто менi може це заборонити? – задерикувато запитала Софiйка. – Я можу! – вiдрiзав не замислюючись Станiслав. Вiн акуратно пiдштовхнув ii до лiжка i накрив ковдрою. – Так краще, – задоволено вiдзначив. Обличчя його залишалось, як зазвичай, суворим, та в очах зблиснули веселi iскрини. Сил опиратися Софiйка не мала. – Так нечесно, – не спромоглась вiднайти iншоi мотивацii бiдолашна дiвчина, влаштовуючись якомога зручнiше, – користуетеся моею слабкiстю? – Скорiше своею силою, – посмiхнувся чоловiк. Вiн стояв поряд з лiжком, склавши руки на грудях, i був схожий на якогось схiдного володаря; споглядав на Софiйку згори вниз. Скривила ображено свое миле личко. – Ви ж не лiкар, то не маете права розпоряджатися, лежати менi в лiжку чи нi. – Дiвчинко, повiр, щодо забоiв у мене досвiду бiльше, нiж у деяких лiкарiв. Якщо ти розумна, доросла жiнка, а не «капризна дзявечка», то ти мене послухаеш. Апелювання до неi, як до «дорослоi жiнки», вмить зробило свою справу. Звiсно, так само iй лестила увага такого поважного шляхтича… Іще нiколи в життi вiд жодного чоловiка Софiйка не вiдчувала такоi спокiйноi i впевненоi сили, як вiд Скарбека. Вiн чудовий! Вона сама, першою, потягнулася до нього устами. Який би Скарбек був чоловiк, коли б не скористався цим? Софiйка настiльки вiддалася поцiлунку, так мiцно заплющила своi оченята, обiйнявши руками його могутню шию, що Станiслав вiдчув: ми зможемо кохатися «до кiнця». Це втiшило його надмiрно – отже, не лише вiн бажае юну графиню, вона вiдповiдае йому такою ж взаемнiстю. У iхньому маетку, в тишi Кривинського парку, було казково прекрасно, проте це була глушина, а глушина дiвчинi не до густу[10 - Смаку (пол.).]. Пiд вечiр узагалi уникала гуляти в парку. Тим часом у сутiнi текли собi звичайним плином струмки. Нiчнi птахи спустилися на дерева розкiшного парку, а спiзнiлi деннi прилетiли до своiх гнiзд i вклали майже в соннi роти пташенят по останньому хробачку. Усе це можна було б назвати трепетно гарним, якби не той затаений страх темряви, який заганяе Софiйку в освiтленi покоi. * * * – Досить з нас чудових ландшафтiв! – пречудового суботнього ранку вигукнув Скарбек. – Ми запрошенi на вiдкриття картинноi галереi! Софiйка аж в долонi заплескала: вона любила живопис, але зараз iй набагато бiльше праглося покрутитися в людському вирi, про який без упину мрiяла, не сама, а з таким видним кавалером… Публiка в iмпровiзованiй галереi була досить численною, та, потрапивши туди, Софiйка одразу забула про своi попереднi прагнення. Скарбек вiдчув, що живопис вiдносить ii кудись далеко вiд самоi себе. Для единого глядача, який спостерiгав миттеву неповторну метаморфозу, – поява в Софiйцi власне Софiйки… Перед деякими картинами дiвчина ще бiльше вивiльнялася вiд того, ким, на ii думку, була, на якусь мить входила в уявний свiт, аби, навiть не здогадуючись про це, вийти за власнi межi. Досвiдченому галеристу Скарбеку це було легко прочитати, уважно спостерiгаючи за ii обличчям, яке було для нього розгорнутою книгою. Пересуваючись вiд одного полотна до iншого, дiлячись своiми враженнями, та частiше мовчки, йшла посеред картин i, як фаховий картяр, перетасовуючи колоду карт, якусь вiдсувала поглядом, iншу ж подовгу не випускала з поля зору, наче вбирала в себе. Скарбек запримiтив, що жодного разу ii погляд не зупинився на маловартiснiй картинi, мовби студiювала малярство в кращих школах Парижа. Навiть перестала зважати на того, хто потайки й поштиво ступав трохи позаду чи, тримаючи ii пiд руку, стежив, як чергуються цi дами й джокери, пiки й трефи, укладаючись у ii власну колоду… Вона й гадки не мала, що Скарбек прийшов сюди не заради картин, а заради неi. Що вiдкривав вiн тут для себе не нових майстрiв й не знаними шедеврами милувався, а стоячи трохи позаду або поруч, спостерiгав, як ii неквапний, задумливий поступ вiд полотна до полотна змiнюе ii. Йому iще не доводилось бачити, аби на когось мистецтво впливало так сильно, викликало такi емоцii: мусив заплющувати очi та боротися зi спокусою стиснути ii в обiймах i в нестямi вибiгти на вулицю в страху, що бiдолашна дiвчинка не впораеться з почуттями, що вирували в ii серцi й так яскраво вiдбивалися на обличчi. Невимушена, легковажна у своему природному сприйняттi радостi та вiдкриттiв, вона зупинялася й буквально завмирала перед картиною. І цi ii затримки вiдбувалися в iншому часi, нiж Станiслава, далекому вiд його судомного, спраглого чекання. Софiйка вiддалася картинам з брутальною безневиннiстю хамелеона[11 - Пiд час полювання хамелеони, як правило, довгий час сидять на галузках дерев. Тiло тварини при цьому залишаеться нерухомим, рухаються лише очi. Тож безневинне звiрятко не викликае страху в жертви.], переходячи вiд серii «Перевертнi» Джузеппе Арчинбольдо до «Парiса i Єлени» Жака-Луi Давiда – з одного стану до iншого, i не здогадуючись, що причаений глядач пiдстерiгае ii в кожному русi, нахилi голови, жестi, ворушiннi губ – внутрiшньому хроматизмi (висхiдному чи низхiдному), мелодiйному руху по напiвтонах, що струмив по нiй i являв ii iншою. Станiслав завважив, як надовго дiвчина заклякла перед чарiвним закинутим млином Франсуа Буше. Вона мовби пливла в повiтрi, намагаючись дiстатися води, втекти за обрiй. Їi руки ледь помiтно ворушилися. Вiйськовi з виставленими вперед багнетами, що приготувалися до бою, змусили ii трохи вiдступити. Це було гвалтовне вiдторгнення. Вона буквально пропускала мистецтво крiзь себе, нiби зображуванi картини вiдбувалися тут i зараз i вона була iх учасником. Станiслав iще нiколи не бачив, щоб хтось з такою силою заглиблювався в мистецтво. «Непроста вона дiвчинка», – визнав з шаленою радiстю. Двi ночi Станiславу сниться те саме – Софiйка вiдпускае своi руки i вiн летить у безодню, у безвiсть. Нi, певно, не жити йому без неi. Довгi роздуми не в характерi графа. Прийнявши тверде рiшення, поспiшае в маеток Яблоновських. Софiйка зустрiла його з радiсним ентузiазмом. Вона взагалi не вмiла ховати почуттiв – що на серцi, те й на язицi. Засипала питаннями про його справи, про життя Львова, та Скарбек, лиш угледiвши кохану, хотiв тiльки ii доторкiв, ii делiкатних ласк. Нiчого подiбного в нього ще не було. – Ти така надзвичайна! – шепотiв iй. – Ти найбiльше диво, яке менi випало зустрiти в життi, – промовляв пристрасно, нiби й не звучали Софiйчинi запитання, не дуже звертаючи увагу на те, чи чуе iх iще хтось. Софiйка, що вже наслухалась вiд графа комплiментiв на свою адресу (i пiкантних теж), не опускае оченят, як це б личило юнiй дiвчинi, а вiдкрито зорить на Станiслава, наче зважуючи кожне його слово. Така поведiнка iще бiльше захоплюе його. Жодна жiнка нiколи не трималась iз ним на рiвнi… Софiйка за лiченi днi стала для Станiслава Скарбека чимось на зразок вiрусу, що безжально вбивав здатнiсть почуватися нормальним, а саме цей стан вiн обожнював, дошукувався його у життi. Радiсть, яку вiн вiдчув, побачивши ii, показала, як глибоко дiвчина закралася в його серце. Яка вона мила iз косами, укладеними на потилицi! За якийсь мiсяць-два вiн матиме право розплести цi коси, розпустити iх на плечi, й будуть вони спадати по ii прекрасному тiлу дивним водограем, якими завше милувався в Карпатах. Не мiг думати про це спокiйно. Невже його щастя так близько? Тож, не зволiкаючи, вiн просить у батькiв руки Софii. * * * У травнi вистрелив своiми китицями, мов кольоровими лiхтарями, бузок – залив землю слiпучим свiтлом. Кущi розносили аромат, який за силою й насиченiстю не зрiвняти з жодним iншим. Вiд нього перехоплювало подих. Вiн у всi часи слугував найпотужнiшим афродизiаком для закоханих пар. Та його час давно минув. Замiсть барвистих пахучих квiтiв стояли втиканi умбравими кистями, схожими на мiнiатюрнi прив’ялi букетики. Звiсно, святе мiсце порожнiм не бувае – вже у повен зрiст пiднялися пiони, а на декоративний паркан наввипередки видряпувалися невгамовнi виткi троянди. Кожна намагалася зайняти свое мiсце пiд сонцем, засвiдчуючи Богу свою красу. Наскiльки милiше було би насолоджуватися цiею красою з коханим, та вiн з’являеться не так уже й часто – можливо, брак часу, а може, трохи злиться на Софiйчиних батькiв, що не поспiшають з вiдповiддю… * * * Вiзити до Скарбека для Софiйки справжне свято. Шкода лишень, що не може вiдбувати iх наодинцi. Та добра тiтонька, яка ii, як нiхто, розумiе, складае iй товариство. Станiслав теж на сьомому небi вiд щастя. Вирозумiла тiтонька завше знайде собi заняття, аби молодi залишились на самотi. Але нинi в неi справдi затекли в каретi ноги й вона вирiшила трохи вiдпочити в зручному гамаку, який давно облюбувала в парку. Скарбек, готуючись до майбутнього подружжя, приготував для них спальню, до якоi Софiйка сама добирала тапети[12 - Тапети – шпалери (пол.).]. Зараз запропонував дiвчинi оглянути iхне спiльне творiння. Коли Софiйка прочинила дверi, то вiдразу ж побачила велетенське лiжко пiд балдахiном. Лише присутнiсть Скарбека стримала ii вiд того, аби негайно ж не заскочити туди. А iще в кiмнатi був камiн, оздоблений рожевим мармуром. Певно, такий велет за вечiр з’iдае цiлу фiру дров. Мусила призвичаюватися до розмахiв свого чоловiка. Усе в нього велике або дуже велике. Масивне, навiть трохи надмiру. Вона пiдходила до кожноi речi, мов до живого ества. Гладила, обмацувала рiзьблення на меблях. Станiслав тихенько вийшов, певно вiдчувши, що Софiйцi, аби обжитись у цiй кiмнатi, треба побути самiй. Дiвчина, примiряючись до незвичних для неi розмiрiв, переконувалась, що щастя iснуе i казка про Попелюшку продовжуеться. Можна навiть обiйтись без принца… Чому ii навiдала така капосна думка? Адже вона закохана в Станiслава… Справдi закохана – кращого, добрiшого, щедрiшого чоловiка, напевне, у всьому свiтi немае… У спальнi теж був невеликий стос книжок, напевно тих, що iх читав Скарбек перед сном. «Цiкаво, що вiн читае?» Але книги були високо. Вона притягла важке крiсло, ще й пiдскочила, аби зняти верхню книгу, i… звичайно ж, полетiла на пiдлогу. Дверi гучно прочинилися – Скарбек любив жити з галасом i розмахом. Такими ж розмашистими були i його рухи. Вiн справдi займав собою чимало життевого простору. – Я почув дивний звук, нiби щось упало. Моя дiвчинка не забилася? – Нi-нi, зi мною все гаразд. Не хвилюйтесь, – прошепотiла знiчена Софiйка. – От тiльки я вам тут балагану наробила… Станiслав розреготався. – Уже вдруге! Ти у нас велика читачка. Мушу термiново замовити в наших столярiв драбинку, аби з легкiстю могла дiстати все, чого лише забажаеш. – Не все, а от книги мене по-справжньому цiкавлять. Що iще залишаеться дiвчинi на периферii? Тiльки книжка й рятувала вiд нудьги… У замилуваннi Скарбек узяв Софiйку за руки, жахнувся: – О, так ти тут замерзла… Я зараз розпалю камiн. «Йому i на думку не спало гукнути слуг, – вiдзначила подумки Софiя. Станiслав робив усе швидко i впевнено – жодного зайвого руху. – Як у нього виходить усе так вправно?» – Софiйка вкотре помiтила надзвичайну пластику його чiтких рухiв. За якусь мить у камiнi спалахнули дрова. Обiйняв ii за талiю й мало не занiс у фотель поблизу вогню. Його руки були сильнi й гарячi. Вона чула гучне бамкання його серця й уривчасте дихання. Здаеться, вiн злякався за неi. Софiйцi стало смiшно, адже нiчогiсiнько не сталося… Байдуже! У ii головi нуртувала лише одна думка: аби вiн якомога довше не вiдпускав… Та Станiслав схаменувся i звiльнив дiвчину з обiймiв. Обережнiсть не завадить, вирiшив граф… * * * Удома в Софiйки пiднялася температура. Та це не через падiння i з певнiстю не застуда. Так на неi подiяла близькiсть цього сильного чоловiка. Перший чоловiк у життi дiвчини, а iще такоi «дикунки», як сама себе називала, це потрясiння набагато бiльше, анiж падiння з коня чи нежить. Софiйку неможливо було розгледiти пiд двома пуховими перинами, що горою нависли над ii чималим лiжком. Дiвчина швидко зогрiлася, i по тiлу потекли струмки поту – годi було iй влежати пiд таким пресом пiр’я, яке хоч i легеньке, та збите у двi перини придушило бiдолашне дiвчатко. Софiйка виборсалась iз височенного завалу й кинулася до вiкна, аби хапнути бодай ковток свiжого повiтря. Їi самопочуття зiпсувалось. Батьки були не вельми задоволенi з майбутнього зятя – серцеiда й казанови, як вони казали. Тому й зволiкали з вiдповiддю, але час додав iм розсудливостi: Скарбек надзвичайно багатий чоловiк. Його пiдприемницька дiяльнiсть – вiдгодiвля волiв, постачання м’яса на ринки Галичини, включаючи Львiв i Вiдень, давала величезний прибуток. На той час вiн став одним iз найзаможнiших магнатiв Схiдноi Галичини, що мав у власностi три мiстечка i тридцять сiм великих маеткiв. Вiн отримав титул таемного радника, а в 1818 роцi – орден св. Стефана. Та й що могло стати на завадi об’еднанню двох графських родiв – Скарбекiв i Яблоновських? Бурхлива молодiсть Станiслава? За великим рахунком польська аристократiя нiколи не вважала це надто великим грiхом. Та й тридцять п’ять рокiв – пiк статевоi активностi графа вже минув… З молоденькою жiночкою швидко заспокоiться. До того ж Скарбек, це було з усього видно, по-справжньому закоханий… Та з вiдповiддю, як це полюбляло гоноровите панство, не поспiшали. Скарбек же молився на «вiднайдений скарб», упивався ii присутнiстю. Коли не бачив ii день-два – мiсця собi не знаходив. Тратив розум. Такого з ним нiколи не було. Чари якiсь абощо? Вiдганяв таку думку, бо не личила його високому стану. Вирiшив боротися з узалежненням – витримував декiлька днiв без вiзитiв в обiйстя Яблоновських. Навмисне поринав iз головою в справи й не навiдував ii, дивний потяг наче минав, мiг i надалi без неi обходитися, спадало шалене напруження, в якому повсякчас перебував, i Станiслав зiтхав з полегкiстю: «Слава Богу, жодних чарiв!» Та коли знову на горизонтi з’являлася Софiйка, солодкаво-тривожний дурман охоплював його з новою силою… «Можливо, я створив собi культ?» – запитував себе Станiслав. Вона, така маленька, захопила перше мiсце в його життi… Але ж святiсть вимiрюеться не величиною божества, а наполегливiстю душi, що може освячувати будь-що. Не можна боротися з тим, що вибере душа… 2 Вiковi тiнистi дерева схилялися до битого шляху, схожi на шеренгу наречених, що зiгнулися пiд тягарем фати. Сонячне свiтло, що просочувалось крiзь прогалини густого листя, набирало дивного зеленкуватого вiдтiнку, що дробився тисячами вiдблискiв, якi слiпили Софiйку, i iй довелося декiлька разiв зморгнути й потерти очi, аби повернути собi гостроту зору. Останнiй вiзит Скарбека увiнчався успiхом – батьки дали згоду на iхнiй шлюб. Вони iдуть вiнчатися! Безмежно радiла з того – матиме не лише чудового чоловiка (кращих чи навiть подiбних не зустрiчала!), до того ж перед нею вiдкривалося таке бажане, таке прекрасне й манливе життя свiту, про яке чула лише краем вуха й краем ока бачила… Молодi гучно вiдсвяткували весiлля. Вiн, великий, мiцний, грубоi костi чоловiк, розчинився в тiлi тендiтноi i юноi Софiйки, яке приймав iз бiльшою любов’ю, нiж свое. Софiйка трiумфально увiрвалася у свою зрiлiсть! Їi матуся та й вихователька мали надiю, що входитиме в нову для неi роль жiнки навшпиньки, оглядаючись довкруги, нiби спокуса iще не торкнулась ii. Надаремнi були iхнi очiкування! Роки, проведенi з катехитом[13 - Учитель закону Божого.] у недiльнiй школi, де ii навчили приховувати справжнi почуття, не дали жодного результату, а можливо, результат був навiть зворотний… Та хто мiг осудити вже замiжню жiнку? Їм вона бiльше не належала! Станiслав пучками пальцiв легенько обводив ii контури, нiби вимальовував, заново створюючи, втiшаючись невинним плагiатом з творiння Господа. Округлi частини ii тiла, здавалося, пориваються до свого завершення, до кола, яке мае найвиразнiшi ознаки вiчностi. П’яти, пальцi, колiна, стегна, живiт, перса, плечi, вигини шиi, пiдборiддя, опуклостi губ i кiнчик носа, чоло i мочки вух – усе е половина чогось iншого. Вiн гладив i легенько м’яв повiтряно-опуклi обриси ii тiла, немов намагався зробити iх бiльш реальними, поеднуючи зi своiми. – Урештi я посiв справжнiй скарб! Софiйка належить менi i належатиме, доки я цього хотiтиму! – вигукував Станiслав, завше нестримний у своiх емоцiях. Його охоплювала подвiйна радiсть: вiн радiв як чоловiк i як поцiновувач краси. Нiколи в життi не тiшився так володiнням жiнкою. Вона стала тою единою, яку допасовував до себе. Їi заглибини найкраще доповнювали випуклостi не лише його тiла, а й душi. Була тiею вiддушиною, пiсля якоi й до ксьондза нема чого йти. Тiею живицею, яку прикладають до ран, зiллям, яким поборюють болячки. Саме з нею вiн вiдчув у собi таку впевненiсть, що мiг би подолати не одного багатоголового змiя. Щоправда, iще тодi Софiйка не знала, що цей позитивний потенцiал, який накопичував пiд час iх спiлкування, Станiслав доконче використае для пiдприемництва. Що в ii товариствi вiн заряджаеться, аби викладатися на своему полi… Збагнула це, коли чоловiк запросив ii на закладення фундаменту театру. – Закладення фундаменту? Що в цьому може бути цiкавого? – невдоволено бурмотiла Софiйка, нарочито поволеньки збираючись. У неi на цей день були зовсiм iншi плани. Та Скарбек наполiг зi всiею рiшучiстю: – Це справа мого життя. Ти повинна там бути зi мною. Покiрно зiбралася. Що ж, воля чоловiка – закон! – Не годиться! Вiзьми чобiтки з халявами – там з певнiстю болото. Служниця, що стояла напохватi, миттю принесла панi потрiбне взуття й допомогла переодягтись. Їх приiзд було помiчено – як тiльки карета зупинилася, iз гурту чоловiкiв у цилiндрах до них швиденько почимчикував дуже заклопотаний чоловiчок. Станiслав зустрiв його вiдкритими обiймами, але той не висловлював вiд iхньоi зустрiчi такоi бурхливоi радостi. І тут граф поперед себе поставив Софiйку. – Прошу познайомитись, пане Леопольде, це моя люба дружина Софiя, що ласкаво погодилась роздiлити iз нами радiсть торжества. Пан чемно вклонився й поцiлував Софiйцi руку, от лише внутрiшне напруження не спало. – Ви впевненi, шановний графе, що Львiв готовий до такого грандiозного проекту? Що вiн буде прийнятий громадськiстю? – заклопотано лопотiв губернський радник, ще й на той час директор полiцii Львова, Леопольд фон Захер-Мазох. – Готовий! Давно готовий! – впевнено випалив Скарбек. – Львiв – европейське мiсто. Ми подаруемо йому такий блиск, таку пишнiсть, про яку Європа й не мрiяла. Знайте, ви стоiте на тому самому мiсцi, де найбiльшому в Європi театру судилося зрости iз каменю! Іще здаля Софiйка помiтила великий гурт людей на велетенському шанцi, яких бачити iще не доводилось. Наблизившись, збагнула, що стоять вони на вершинi виритого котловану. Робiтники нашвидкуруч намагалися вистелити з дощок щось на кшталт пiдлоги, але через велику кiлькiсть людей, що там зiбрались, була вона вельми ненадiйною опорою – прогиналася, а боковi дошки сповзали вниз. Та Скарбек йшов, тримаючи дружину пiд руку, мов по найтвердiшiй поверхнi. – Вибачте, графе, – знову втрутився губернський радник, – але ми стоiмо в ямi, викопанiй у найбiльш заболоченiй мiсцинi Львова. Тут не грунт, а трясовина. Немае жодноi гарантii, що будiвництво не пiде пiд землю. Скарбек лише зверхньо й зарозумiло посмiхався. – Це, друже, не звичайна яма. Це яма на мiльйон золотих. З цiеi ями виросте наше театральне мистецтво! – Очi Станiслава викрешували iскри. Софiйка iще нiколи не бачила бiльш запальноi i впевненоi у своiй правотi людини. Такiй людинi неможливо опиратися, неможливо не вiрити. Цю вiру випромiнювала кожна фiбра його душi. Їi дивувало, що хтось може сумнiватися, перечити йому. Та це був не якийсь там дрiбний клерк, а сам губернський радник. На запальну мову графа той навiть дозволив собi всмiхнутись. – Вiдколи це, дорогий Станiславе, театри стали прибутковими i приносять мiсту мiльйони? Скарбек нi на мить не знiтився. – Тому тут i буде не лише театр, а цiлий комплекс з готелем, ресторацiями, стайнею. Вони й утримуватимуть театр, а так само й мiську скарбницю. Одне тобi скажу – мiй театр окупить усi витрати. До речi, вiн обiйдеться значно дешевше, нiж аналогiчнi споруди в Європi. За пару рокiв це мiсце буде центром мiста, де вируватиме життя. Софiйка розумiла, Станiслав усе це дуже чiтко бачив у своiй уявi й просто переповiдав слухачевi. Та тим разом слухач у нього виявився невдячний – губернський радник Леопольд фон Захер-Мазох мовчки заперечливо похитував головою. Про його садистськi схильностi Львiв, як i увесь позосталий свiт, довiдаеться значно пiзнiше[14 - Вiд прiзвища губернського радника, директора полiцii Леопольда фон Захер-Мазоха походить термiн «мазохiзм». Мав небезпiдставнi амбiцii письменника, його творчiсть високо оцiнювали Емiль Золя, Гюстав Флобер, Альфонс Доде, Олександр Дюма-батько i Олександр Дюма-син.]… – Нiчого подiбного в мiстi нiколи не було. Звiдки у вас певнiсть, що задуманий механiзм запрацюе? – запитав скептично. – Ви ретроград! – скипiв Скарбек. – Не любите змiн! Вам не у Львовi бути радником, а в якомусь Пациковi, – весело розiгрiвав аж червоного пана радника. Паняга аж зблiд, певно, останнi слова глибоко образили високопосадовця. – Баста! Усе закiнчено, Станiславе. Я вiдходжу вiд справ, – мовив рiшуче, рубонувши сухорлявою долонею повiтря, губернський радник. Граф вiдпустив руки дружини i вхопив за руку вище лiктя свого спiврозмовника. Стишив голос до шепоту. – Та про що ти, дiдько тебе забери? Ти в одну мить нехтуеш нашими домовленостями?! – Голос Скарбека звучав зловiсно, мов ерихонська труба. – Був би останнiм iдiотом, пiдтримуючи спiлку з тобою. Ти тринькаеш направо й налiво нашi грошi, наймаеш акторiв, виписуеш iз закордону режисерiв. Учора ти найняв адмiнiстратора! Що вiн адмiнiструватиме? Ось цю яму? – не вгавав радник. – Це ти кажеш менi? Менi, який об’iздив усi театри Європи? Ти хоч уявляеш, що означае знайти в цiлiй Європi гiдного адмiнiстратора?! Може, я краще знаю, коли й що слiд робити? – вибухнув у свою чергу Станiслав. – Твоя рекламна полiтика пожирае бiльше коштiв, анiж будiвництво. Це чистоi води безглуздя i марнотратство! І ти хочеш, аби я з доброю мiною тебе в цьому пiдтримував? – знову взявся за кпини радник. – Твоя небачена рекламна кампанiя вiдлякуе! Кому вона взагалi потрiбна? Уже багато тверезих людей переконанi, що це афера. Обличчя губернського радника набрало спочатку рожевоi, а тепер бурячковоi барви. – Але ж i будiвництво наше безпрецедентне. Мусимо пiдготувати до цього публiку, – опанувавши себе, спокiйно заперечив Скарбек. – Нi, я вiдмовляюся брати в цьому участь! – затявся високопосадовець. – Ти дав менi слово! – сполотнiв Станiслав. – Вибач, бувае… – Можливо, бувае, та не серед шляхти, – вiдрiзав граф. Фон Захер-Мазох не реагував на його слова. Скарбек заспокоiвся й кинув: – Гаразд! Прошу тебе лиш про одне, нiкому й слова, поки театр не буде вiдкрито! – Добре. – Поклянись менi! – процiдив крiзь зуби граф. – Слово гонору! Вважай себе вiльним i сам будуй свiй театр, чи що воно там буде… – скривився в посмiшцi губернський радник. – Рostawilem na zlego koniа[15 - Поставив на кепського коня… (пол.)]… – констатував, але без тiнi злостi Станiслав. – Як можна помилитися в людинi, яку вважав порядною… Прощайте, пане губернський раднику! Обiйдусь i без вас. Знайдеться сотня охочих фiнансувати таку справу. – І повернувся до преси, не забувши до його честi знову пiдхопити пiд руку свою милу дружину. Із темпераментом, наче це не вiн тiльки-но порвав угоду зi своiм компаньйоном i не йому сушити голову, де взяти iнвесторiв, Станiслав почав пояснювати кореспондентам свiй задум. – Архiтектура театру-палацу буде вирiшена в стилi вiденського класицизму. Перш нiж розпочати будiвництво, Йоганн Зальцман, художник-декоратор Фрiдрiх Польман та я мандрували европейськими мiстами, аби вивчити архiтектуру рiзних театрiв. У таку ж подорож я вiдправив купцiв, якi придбали рiзноманiтне театральне устаткування. Отож зараз нам не доведеться вносити жодних нових конструктивних рiшень. Театр давно в наших кресленнях, де продумано все до йоти! Повнiстю завершений ансамбль театру – велетенський прямокутник. Довжина його пiвденного (головного) i пiвнiчного фасадiв становитиме майже сто метрiв, захiдного й схiдного – трохи менше сiмдесяти шести метрiв. – Такий колос! – вигукнув редактор тижневика «Gаzette de Leopol». – У нашому мiстi iще не було такоi величноi споруди… Ви з певнiстю найбiльший авантюрист, яких тiльки я знав. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=24151137&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примiтки 1 Рани Господнi! (пол.) – вигук, який часто вживають католики, висловлюючи полярнi стани: розпачу, радостi, здивування, страху, а навiть i прокляття, як Good God (англ.), що вiдповiдае нашому «Господи, Боже мiй», так само як i «Чорт забирай». 2 Спецiальна форма окулярiв, яку полюбляли носити вельможi (пол.). 3 У XVII ст. населення Львова вдвiчi перевищувало населення Киева. 4 Буфет для посуду. 5 Ісус, Марiя! (пол.) 6 Рудня. 7 Спиртово-горiлчаний завод. 8 Не дозволяю! (пол.) 9 Великий фiгурний свiчник. 10 Смаку (пол.). 11 Пiд час полювання хамелеони, як правило, довгий час сидять на галузках дерев. Тiло тварини при цьому залишаеться нерухомим, рухаються лише очi. Тож безневинне звiрятко не викликае страху в жертви. 12 Тапети – шпалери (пол.). 13 Учитель закону Божого. 14 Вiд прiзвища губернського радника, директора полiцii Леопольда фон Захер-Мазоха походить термiн «мазохiзм». Мав небезпiдставнi амбiцii письменника, його творчiсть високо оцiнювали Емiль Золя, Гюстав Флобер, Альфонс Доде, Олександр Дюма-батько i Олександр Дюма-син. 15 Поставив на кепського коня… (пол.)