Володар Мух Вiльям Голдинг Безлюдний острiв. Блакитна лагуна. Дiти. Рай?… Саме тут опинилась група пiдлiткiв, якi внаслiдок авiакатастрофи залишилися на самотi, без дорослих. Що може трапитися з людиною на порожньому островi?… Усе. Дiти, якi загрались у жорстокiсть, боротьбу за владу, полювання, вiйну, дуже швидко забули, що таке поряднiсть, доброта й милосердя… Втратити людську подобу виявилося вкрай легко. Мабуть, тому що пiд тонким шаром цивiлiзацii в кожному з нас причаiвся дикий Звiр… Це страшна й напружена, мов напнута стрiла, книга. Читати – обов’язково. Вiльям Голдинг Володар мух Моiм батьковi й матерi Роздiл 1 Голос морськоi мушлi Ясноволосий хлопчик обережно спустився зi скелi й пробирався до лагуни. Вiн скинув шкiльного светра й волочив за собою в руцi, сiра сорочка пристала до тiла, чуб прилип до чола. У смузi потрощених дерев, що довгим шрамом вганялась у джунглi, спека стояла, як у лазнi. Вiн iшов, важко спотикаючись об лiани та поваленi стовбури, аж раптом пташка, червоно-жовта з’ява, метнулась угору з вiдьомським криком; йому луною озвався iнший крик: – Гей, почекай-но! Кущi обабiч виламу захиталися, на землю градом сипонули краплi. – Почекай-но, – повторив голос, – я зачепився. Ясноволосий зупинився i пiдтяг шкарпетки рiзким автоматичним рухом, що на мить уподiбнив джунглi до котрогось iз англiйських графств. Знову почувся голос: – Ворухнутися не можу в цих лабетах. Той, хто говорив, назадгузь вибирався з кущiв, видираючи в гiлок брудну куртку-вiтрiвку. Його пухкi голi ноги колiнами застрягли у колючках i були геть подряпанi. Хлопець зiгнувся, обережно вiдчепив колючки й обернувся. Вiн був нижчий за ясноволосого i дуже огрядний. Ступив крок, нагледiвши безпечну мiсцину, й глянув крiзь товстi скельця окулярiв. – А де той, з мегафоном? Ясноволосий похитав головою: – Це острiв. Так менi, принаймнi, здаеться. А он там, у морi, риф. Можливо, тут узагалi немае дорослих. Товстун сторопiв. – Був же той пiлот. Правда, не в салонi для пасажирiв, а в кабiнi попереду. Примруживши очi, ясноволосий уважно оглядав риф. – А iншi дiти? – провадив далi товстун. – Дехто з них мав урятуватися. Правда ж? Ясноволосий рушив до води з якомога недбалiшим виглядом. Тим самим вiн делiкатно показував свою нехiть до розмови, але опецьок поспiшив за ним. – Невже тут зовсiм нема дорослих? – Напевно. Ясноволосий вiдказував похмуро, та враз його охопила радiсть – радiсть здiйсненоi мрii. Вiн став на голову посеред виламу i вишкiрився до товстуна, перевернутого в його очах. – Нема дорослих! Товстун замислився на хвилину. – Цей пiлот… Ясноволосий опустив ноги й сiв на землю, що курилася парою. – Мабуть, вiн вiдлетiв, коли скинув нас. Вiн не мiг тут приземлитися. Лiтаком на колесах. – Його збили. – Вiн неодмiнно повернеться. Товстун похитав головою. – Коли ми сiдали, я подивився у тее… у вiкно. Я бачив iншу частину лiтака. Там горiло. І обвiв поглядом смугу потрощеного лiсу. – А це наробив фюзеляж. Ясноволосий простяг руку i торкнув зазублений пень. На хвилину вiн неначе зацiкавився. – Що з ним сталося? – запитав. – Куди вiн зник? – Штормовими хвилями затягло в море. Куди менша небезпека, нiж тодi, коли всi оцi дерева падали. У лiтаку, певно, ще лишалися хлопцi. Вiн повагався. – Тебе як звати? – Ральф. Товстун сподiвався, що й у нього спитають iм’я, та йому не запропонували познайомитися; ясноволосий на iм’я Ральф замислено всмiхнувся, пiдвiвсь i знову рушив до лагуни. Товстун i собi пошкандибав, не вiдстаючи нi на крок. – Гадаю, тут наших бiльше. Ти нiкого не бачив? Ральф похитав головою i пiшов швидше. Та раптом перечепився через гiлку i гепнув на землю. Товстун стояв над ним i важко дихав. – Тiтуся заборонила менi бiгати, – пояснив вiн, – через дихавицю. – Дихавицю-здихавицю? – Еге ж. Я захекуюся. У нашiй школi тiльки в мене одного дихавиця, – сказав товстун не без гордощiв. – І окуляри я ношу з трьох рокiв. Вiн скинув окуляри, простяг iх Ральфовi, клiпаючи й усмiхаючись, тодi заходився витирати скельця брудною курткою. Раптом на його блiдому обличчi застиг вираз болю i внутрiшньоi зосередженостi. Вiн витер пiт зi щiк i мерщiй начепив окуляри на носа. – Тi плоди… Вiн озирнув вилам. – Тi плоди, – пробелькотiв вiн, – мабуть… Поправив окуляри, вiдбiг вiд Ральфа i присiв мiж сплутаним листям. – Я за хвилину… Ральф обережно виплутався i крадькома прослизнув мiж гiлками. Коли за мить сопiння товстуна залишилося позаду, вiн поспiшив до останньоi перепони мiж ним та лагуною. Перелiз через повалений стовбур i вийшов iз джунглiв. Берег наiжачився кронами пальм, наче пiр’ям. Вони стояли чи нахилялися, вигиналися проти ясного неба, а iхнi зеленi пера здiймалися на сто футiв над землею. Земля пiд ними, поросла колючою травою, була розпанахана корiнням повалених дерев, укрита гнилими кокосовими горiхами та молодими паростками. Ззаду стояла темна стiна лiсу i вiдкривався простiр виламу. Ральф сперся рукою на сiрий стовбур i мружив очi вiд мерехтiння води. Там, десь за милю вiд берега, бiла пiна кипiла навколо коралового рифу, далi слалася темна синява вiдкритого моря. Оточена нерiвною дугою коралового рифу, лагуна лежала тихо, наче гiрське озеро, мiнячись усiма вiдтiнками голубого, сiро-зеленого, бузкового. Смужка пiску мiж пальмовою терасою та морем бiгла тонкою лукою невiдь-куди, й тiльки десь у безмежжi лiворуч вiд Ральфа пальми, вода та берег зливалися в одну цятку; i, майже видима для ока, плавала навколо спека. Вiн сплигнув з тераси. Чорнi черевики глибоко вгрузли в пiсок, його обдало жаром. Вiн вiдчував вагу свого одягу, люто скинув черевики, рвучко зiрвав шкарпетки на еластичних гумках. Потiм вискочив назад на терасу, скинув сорочку i застиг помiж кокосових горiхiв – великих, наче людськi черепи; зеленi тiнi пальм та лiсу ковзали по його спинi. Вiн розстебнув блискавку на поясi, стяг iз себе штани та трусики i стояв голий, вдивляючись у слiпучий берег та воду. Був вiн нiвроку величенький – дванадцять рокiв з гаком, i черевце не випирало по-дитячому, але не такий ще великий, аби набути незграбностi пiдлiтка. Розвиненi, широкi плечi показували, що з нього мiг би вийти боксер, та в його поглядi й устах була лагiднiсть, за якою не крилося диявольське нутро. Вiн поплескав долонею по пальмовому стовбурi й, змушений нарештi повiрити в реальнiсть острова, знову щасливо впав на голову. Легко перевернувся на ноги, стрибнув на берег, упав на колiна й сипонув собi на груди двi жменi пiску. Тодi знову сiв i глянув на воду збудженим, сяйним поглядом. – Ральфе… Товстун спустив ноги з тераси й обережно сiв на ii край, наче на стiльчик. – Пробач, що я так довго, але тi плоди… Вiн протер окуляри i начепив iх на кирпу. Дужка оправи вже залишила глибоку рожеву смужку на перенiссi. Вiн критично глянув на золотаве Ральфове тiло, потiм глипнув на власний одяг. Узявся за язичок блискавки на грудях. – Моя тiтонька… Тодi рiшуче потяг замок блискавки i через голову скинув куртку-вiтрiвку. – Отак! Ральф скоса глянув на нього i промовчав. – Я гадаю, нам треба дiзнатися всi iмена, – сказав товстун, – i скласти список. Треба скликати збори. Ральф не виявив зацiкавлення, i товстуновi довелося провадити далi. – Менi байдуже, як мене називатимуть, – сказав вiн довiрчо, – аби не обзивали, як бувало в школi. Ральф трохи зацiкавився. – А як? Товстун озирнувся, потiм нахилився до Ральфа. І прошепотiв: – Роха – так мене обзивали. Ральф аж заверещав вiд смiху. Схопився на ноги. – Роха! Роха! – Прошу тебе… Ральфе! Роха сплеснув руками вiд лихого передчуття. – Я ж сказав, я не хочу… – Роха! Роха! Ральф, пританцьовуючи, вибiг на розпечений берег, потiм повернувся, розкинувши руки, наче лiтак-винищувач крила, й обстрiляв Роху. – Та-та-та-та! Вiн пiрнув у пiсок коло Рошиних нiг i заходився смiхом. – Роха! Роха стримано всмiхнувся, мимохiть задоволений хоча б таким визнанням. – Тiльки не розказуй усiм… Ральф захихотiв у пiсок. На обличчя Росi знову набiг вираз болю й зосередженостi. – Хвилинку… Вiн кинувся назад до лiсу. Ральф схопився i побiг праворуч. Тут плавка лiнiя берега враз змiнювалася iншим, кутастим мотивом у пейзажi, велика плита рожевого гранiту невблаганно перетинала лiс, терасу, пiсок, лагуну, утворюючи уступ заввишки в чотири фути. Зверху його покривав тонкий шар землi, порослоi колючою травою i затiненоi молодими пальмами. Для росту iм бракувало грунту; зiп’явшись на висоту десь двадцять футiв, вони падали й засихали, хрест-навхрест перекриваючи плиту стовбурами, де можна було вигiдно сидiти. Пальми, якi ще стояли, утворювали зелену покрiвлю, знизу на нiй вiдбивалося тремтливе плетиво вiдблискiв лагуни. Ральф видряпався на плиту, звернув увагу, як тут прохолодно, примружив око й переконався, що тiнi на його тiлi справдi зеленi. Тодi пiдiйшов до краю плити, яка вганялася в море, i подивився вниз у воду. Вона була прозора до самого дна i яскраво квiтла тропiчними водоростями та коралами. То тут, то там зблискували зграйки дрiбних сяйливих рибок. У Ральфа вихопилася басова нота захоплення. – Фанта-сти-ка! За плитою були iншi дива. Якась божественна сила – мабуть, тайфун або шторм, як той, що кинув iх на цей острiв, – роздiлила пiсок посерединi лагуни, i в березi утворився довгий глибокий ставок, який закiнчувався високим уступом рожевого гранiту у вiдлеглому кiнцi. Ральф, уже колись обдурений помiрною глибиною такого самого берегового ставка, приготувався до нового розчарування. Але на цьому островi все було справжне, i дивовижний ставок, до якого море досягало тiльки в час найбiльшого припливу, був такий глибокий, що вода з одного боку здавалася темно-зеленою. Ральф уважно оглянув усi тридцять ярдiв поверхнi ставка, а тодi пiрнув. Вода виявилася теплiшою за тiло, вiн наче плавав у величезнiй ваннi. З’явився Роха, сiв на скелястому уступi й заздро дивився на бiло-зелене Ральфове тiло. – Ти непогано плаваеш. – Роха! Роха скинув черевики i шкарпетки, акуратно склав iх на уступi й пальцем ноги торкнувся до води. – Гаряча! – А ти як думав? – Я нiчого не думав. Моя тiтонька… – Чхав я на твою тiтоньку! Ральф пiрнув i з розплющеними очима поплив пiд водою; пiщаний берег ставка вимальовувався, наче пагорб. Вiн перевернувся на спину, затиснувши нiс, i на його обличчi затанцювало, замиготiло золоте свiтло. Роха рiшуче почав скидати шорти. Ось вiн уже оголив свое товсте блiде тiло. Навшпиньки зiйшов пiщаним берегом у ставок i сiв у воду по шию, гордо всмiхаючись до Ральфа. – Не будеш плавати? Роха похитав головою: – Я не вмiю. Менi забороняли. Моя дихавиця… – Чхав я на твою дихавицю-здихавицю! Роха покiрно стерпiв i це. – А ти от непогано плаваеш. Ральф на спинi пiдгрiб до берега, набрав у рота води й випустив струмiнь у повiтря. Тодi задер пiдборiддя i сказав: – Я плаваю з п’яти рокiв. Мене навчив батько. Вiн служить командиром на флотi. Ось одержить вiдпустку, приiде i врятуе нас. А хто твiй батько? Раптом Роха почервонiв. – Мiй тато помер, – сказав швидко, – а мама… Вiн скинув окуляри i марно шукав, чим би iх витерти. – Я жив у тiтоньки. Вона мала кондитерський магазин. У мене завжди було так багато цукерок. Скiльки хочеш. Коли твiй тато нас врятуе? – Як тiльки зможе. Роха випростався, стiкаючи водою, i стояв голий, протираючи окуляри шкарпеткою. Тепер через ранкову спеку до них долинало тiльки протягле ревiння хвиль, що розбивалися об рифи. – Як вiн дiзнаеться, що ми тут? Ральф розпластався у водi. Сон огортав його, наче туманний мiраж, перемагаючи яскравi барви лагуни. – Як вiн дiзнаеться, що ми тут? «А так, – подумав Ральф, – а так, а так». Ревiння хвиль коло рифiв вiдсунулося ще далi. – Йому скажуть в аеропортi. Роха похитав головою, зблиснув окулярами i подивився вниз на Ральфа. – Не скажуть. Ти хiба не чув, що казав пiлот? Про атомну бомбу? Всi загинули. Ральф вибрався з води, став перед Рохою i замислився над цiею новою напастю. Роха не вгавав: – Це ж острiв, правда? – Я вилазив на скелю, – повiльно мовив Ральф, – i гадаю, що це острiв. – Всi загинули, – правив Роха, – а ми на островi. Нiхто не знае, де ми. Твiй тато не знае, нiхто не знае. Губи його здригнулися, скельця окулярiв затуманились. – Ми тут можемо залишитися до смертi. Вiд цих слiв спека неначе виросла, набравши загрозливоi ваги, лагуна наступала на них слiпучим блиском. – Пiду по одежу, – промимрив Ральф, – отуди. Побiг по пiску, витримуючи натиск зловорожого сонця, перетнув гранiтову плиту, знайшов свiй розкиданий одяг. Знов надягти сiру сорочку виявилося навдивовижу приемно. Тодi вiн вилiз на гребiнь плити i сiв на вигiдний стовбур у зеленому затiнку. Туди ж приволiкся Роха зi своiм одягом пiд пахвою. Обережно опустився лицем до лагуни на повалений стовбур коло маленького уступу, по ньому застрибали мерехтливi зайчики. Вiн знову заговорив: – Треба розшукати решту. Треба щось робити. Ральф мовчав. Тут був кораловий острiв. Заховавшись вiд сонця, легковажачи невтiшними словами Рохи, вiн приемно замрiявся. Роха наполягав: – Скiльки нас тут? Ральф пiдiйшов i став коло Рохи. – Не знаю. У спекотнiй iмлi то тут, то там вiтрець здiймав баранцi на водянiй гладiнi. Часом, коли вiтрець досягав гранiтовоi плити, пальмовi крони перешiптувались i плями тьмяного сонячного свiтла ковзали по тiлах хлопчикiв або лiтали, наче яскравi пташки. Роха поглянув на Ральфа. Всi тiнi перевернулися на його обличчi: вгорi були зеленi, а яскравi, з лагуни, – внизу. Сонячна пляма повзала по чупринi. – Треба щось робити. Ральф дивився на нього й наче не помiчав. Ось вона, уявна, нiколи не бачена краiна, з’явилася навсправжки. Ральфовi уста розпливлися в захопленiй усмiшцi, а Роха, сприйнявши цю усмiшку як знак визнання, засмiявся з утiхи. – Якщо це справдi острiв… – Що то таке? Ральф перестав усмiхатися i показав рукою на лагуну. В гущавинi водоростей лежало щось кремово-бiле. – Камiнь. – Нi. Мушля. Раптом Роха аж закипiв вiд високого захоплення. – Точно, це мушля. Я колись таку бачив. Висiла в одного на садовiй огорожi. Вiн казав, що це рiг. Бувало, просурмить у той рiг – i приходить його мама. Рiч дуже коштовна… Пiд боком у Ральфа молодецька пальма схилилася над лагуною. Пiд ii вагою корiння вивернуло тонкий грунт, i пальмочка незабаром мала впасти. Ральф вирвав ii з землi i почав штрикати нею в воду, розганяючи врiзнобiч яскравих рибок. Забувши про обачнiсть, Роха нахилився вперед. – Обережно! Розiб’еш… – Помовч! – кинув Ральф неуважно. Мушля була цiкавою, гарною i коштовною iграшкою, та його вiдгороджували вiд Рохи живi примари сьогоднiшньоi мрii, де для Рохи не було мiсця. Зiгнувшись, пальмовий прутик виштовхнув мушлю з водоростей. Ральф сперся на одну руку, а другою натискав на прутик, поки не пiдняв мушлю, з якоi стiкала вода. Роха схопив ii. Тепер, коли мушлю можна було не тiльки побачити, а й помацати, Ральф так само запалився. Роха бурмотiв: – …рiг, та який дорогий. Будь певен, вiн коштуе купу грошей… у нього такий висiв на садовiй огорожi, й моя тiтонька… Ральф узяв мушлю в Рохи, i по його руцi стекло трохи води. Мушля мала ясно-кремову поверхню, де-де поцятковану блiдо-рожевими плямками. Мiж кiнчиком з невеличкою дiркою i широкими рожевими губами лежало вiсiмнадцять дюймiв спiральних звивин, покритих тонким рельефним малюнком. Ральф витрусив пiсок з глибокого розтруба. – …ревiла, як корова, – говорив Роха, – а ще в нього були бiлi камiнчики та клiтка з зеленим папугою. Звичайно, вiн не дув у бiлi камiнчики, вiн казав… Роха зупинився, щоб перевести дух, i погладив блискучий предмет, що лежав у Ральфа в руках. – Ральфе! Ральф пiдвiв очi. – Нею можна покликати iнших. Зiбрати збори. Вони прийдуть, коли нас почують… Його очi сяяли, коли вiн дивився на Ральфа. – Ти ж цього хотiв, правда? Ти для цього дiстав рiг з води? Ральф вiдгорнув з чола ясне волосся. – Як твiй товариш сурмив у нього? – Так, нiби плював, – сказав Роха. – А менi тiтонька забороняла дути через дихавицю. Вiн казав, звiдси треба дути. – Роха поклав руку на свое випнуте черевце. – Спробуй, Ральфе. І всiх скличеш. Без особливоi довiри Ральф приклав до губiв вузький кiнець мушлi i дмухнув. Усерединi щось зашарудiло, та й край. Ральф витер солону воду з губiв i знову спробував, але мушля мовчала. – Вiн так, нiби плював. Ральф склав губи дудочкою i пустив у мушлю струмiнь повiтря, у вiдповiдь вона мгикнула низьким басом. Це так розсмiшило хлопчикiв, що у перервi мiж вибухами реготу Ральф iще кiлька хвилин видобував чудний звук. – Ось сюди, знизу вiн дув. Ральф нарештi зрозумiв, набрав повнi груди повiтря i дмухнув. І зразу мушля вiдгукнулась. Глибокий, рiзкий звук загув пiд пальмами, розлився у лiсових хащах, луною вiдбився вiд рожевого гранiту скелi. Над вершинами дерев знялися хмари птахiв, щось вискнуло й помчало в кущах. Ральф вiдняв мушлю вiд губiв. – Ого! Голос його видався шепотом пiсля оглушливого звуку рога. Вiн приклав рiг до рота, набрав повнi груди повiтря, дмухнув сильнiше, i вища на октаву нота зазвучала суремним ревом ще пронизливiше, нiж доти. Роха щось кричав, його лице свiтилося, окуляри зблискували. Верещали птахи, дрiбнi звiрятка кидалися врозтiч. Ральф подув легше; нота впала на октаву, звук глухо мгикнув i скiнчився шурхотом повiтря. Рiг обернувся мовчазним блискучим iклом; обличчя в Ральфа потемнiло з натуги. Тим часом повiтря над островом повнилося пташиним гамором i дзвенiло луною. – Можу закластися, що його чути за милi. Ральф продихався i видув низку коротких гудкiв. Роха вигукнув: – Є один! Мiж пальмами ярдiв за сто на пляжi з’явилася дитина. То був русявий окоренок рокiв шести, у подертому одязi, з обличчям, замурзаним якимись липкими ягодами. Вiн спустив штанцi з очевидною метою i тiльки наполовину нап’яв iх назад. Хлопчик сплигнув з пальмовоi тераси в пiсок, а штанцi впали аж до кiсточок; вiн виступив з них i побiг до гранiтовоi плити. Роха допомiг йому вилiзти нагору. Тим часом Ральф сурмив далi, доки з лiсу не почулися голоси. Малюк сiв навпочiпки перед Ральфом i дивився на нього знизу вгору блискучими очима. Переконавшись, що дiеться щось важливе, вiн задоволено застромив у рота рожевий великий палець, единий, що залишався чистим. Роха нахилився до малюка. – Тебе як звуть? – Джонi. Роха пробурмотiв iм’я собi пiд нiс, а тодi прокричав Ральфовi; той не звернув уваги i сурмив далi. Його лице потемнiло вiд дикоi напруги, якоi вимагав цей надзвичайний звук, серце калатало пiд сорочкою. Крики в лiсi поближчали. Було видно, що берег заворушився. Пляж тремтiв у пекучiй iмлi, приховуючи по всiй своiй довжинi багато постатей: по гарячому пiску, що глушив кроки, хлопчики прямували до плити. Зовсiм поряд з лiсу вийшло трое малюкiв, не старших за Джонi, – мабуть, напихалися там ягодами. Чорнявий хлопчик, не набагато менший за Роху, розгорнув плетиво кущiв, опинився на плитi й бадьоро всiм усмiхнувся. А дiти все прибували. За прикладом простодушного Джонi, вони сiдали на поваленi пальмовi стовбури i чекали. Ральф усе видимав короткi пронизливi гудки. Роха ходив серед дiтей, питаючи у всiх iмена, i кривився, намагаючись iх запам’ятати. Дiти слухали його так покiрливо, як ранiше слухали дорослих з мегафонами. Декотрi хлопчики були голi й несли свiй одяг у руках; iншi – напiвголi чи бiльш-менш одягненi, у шкiльних формах – сiрих, синiх, коричневих, у пiджачках чи светрах. На одягу були нашивки, навiть девiзи, яскравi смужки на шкарпетках та пуловерах. У зеленому затiнку виднiли голови: темнi, яснi, чорнi, каштановi, золотавi й попелястi; дiти щось бурмотiли, перешiптувалися, поглядаючи на Ральфа широко розплющеними очима, i думали. Нарештi щось робилося. Дiти, котрi прямували понад берегом, по двое або по одному, впадали в поле зору, коли виходили зi спекотного марева на пiсок бiля плити. Тодi око спочатку зупинялося на чорнiй, наче кажан, iстотi, яка танцювала на пiску, i лише потiм сприймало постать над нею. Та чорна iстота була тiнь, прямовисне сонце стискало ii в клаптi пiд квапливими ногами. Ральф ще сурмив у рiг, коли над тремтливими чорними плямами до плити добiгла остання двiйка хлопчикiв. Двое круглоголових хлопчикiв з волоссям, наче клоччя, впали на землю i вишкiрилися до Ральфа, осмiхаючись i тяжко дихаючи, як собаки. Вони були близнята, i iх весела двоiстiсть вражала i викликала недовiру в кожного, хто на них дивився. Кремезнi, життерадiснi, вони одночасно дихали, одночасно всмiхалися. Вони звернули вгору до Ральфа вологi губи, здавалося, iхнiм обличчям бракуе шкiри: профiлi невиразнi, роти напiврозтуленi. Блимаючи окулярами, Роха схилився до них, i мiж гудками почулося, як вiн повторюе iмена: – Ерик, Сем. Сем, Ерик. Тодi вiн заплутався, близнята затрусили головами, показуючи один на одного, а натовп реготав. Нарештi Ральф перестав густи й сiв i собi, звiсивши руку з мушлею та поклавши голову на колiна. Луна завмерла, за нею смiх; запанувала тиша. В дiамантовому маревi берега ворушилося щось темне. Перший це помiтив i почав придивлятися Ральф, та так пильно, аж усi погляди звернулися в той бiк. Потiм з iмли iстота ступила на чистий пiсок, i всi побачили, що темний колiр давала не тiнь, а переважно вбрання. То була група хлопчикiв, одягнутих у дивний, ексцентричний одяг; вони йшли в ногу двома рiвнобiжними колонами. Шорти, сорочки, iншу одежу вони несли в руках, та в кожного на головi була квадратова чорна шапочка зi срiбною кокардою. Вiд шиi до кiсточок iх покривали чорнi плащi з довгими срiбними хрестами на лiвому боцi грудей та з побриженими комiрами. Вiд тропiчноi спеки, спуску, пошукiв харчу й, нарештi, стомливого до поту переходу пекучим берегом iхнi обличчя блищали, наче свiжовимитi сливи. Хлопець, який ними командував, був одягнений так само, але кокарду мав на шапочцi золоту. Ярдiв за десять вiд плити вiн дав своiй групi наказ зупинитися, i вони стали, вiддихуючись, пiтнiючи, хитаючись пiд шаленим сонцем. Сам командир пiшов уперед, скочив на плиту, маючи полами плаща, й зi свiтла опинився у майже цiлковитiй темрявi. – Де чоловiк iз сурмою? Ральф збагнув, що той, заслiплений сонцем, нiчого не бачить, i вiдповiв: – Нiякого чоловiка з сурмою нема. Тiльки я. Хлопець пiдiйшов ближче i, скривившись, придивлявся до Ральфа. Вiн тiльки й побачив, що ясноволосого хлопця з кремовою мушлею на колiнах, i це його не потiшило. Вiн швидко обернувся, майнувши плащем. – Отже, корабля нема? Пiд обвислим плащем вимальовувалася висока, худа, кiстлява постать, з-пiд чорноi шапки вибивалося волосся. Його лице було зморщене, веснянкувате i бридке, але розумне. З лиця того дивилися ясно-голубi очi, вiд розчарування в них готова була спалахнути чи вже спалахувала злiсть. – Отже, дорослих тут нема? Ральф вiдповiв йому в спину: – Нi. Ми проводимо збори. Приеднуйтеся до нас. Хлопчики в плащах почали виходити з шоку. Високий крикнув на них: – Хоре! Стояти на мiсцi! Втомлено й покiрно хористи вишикувалися в лiнiю i стояли, хитаючись вiд спеки. А все ж дехто почав несмiливо протестувати. – Але, Меридью, послухай, Меридью… дозволь нам… Враз один iз хлопчикiв упав обличчям у пiсок, i лави зламалися. Вони пiдняли зомлiлого i витягли на плиту. Меридью вирячив очi, хоча без особливого зворушення. – Ну гаразд. Сiдайте. А цей нехай лежить. – Ну що ти, Меридью! – Завжди вiн зомлiвае, – сказав Меридью. – І в Гiбралтарi, i в Аддис-Абебi, а пiд час заутренi впав прямо на регента. Тут хористи захихотiли; наче чорнi птахи, вони обсiли поваленi навхрест стовбури i з цiкавiстю розглядали Ральфа. Роха не питав iхнiх iмен. Його лякала ця унiформована вищiсть i нецеремонна владнiсть у голосi Меридью. Тож вiн заховався за Ральфа i заходився коло своiх окулярiв. Меридью повернувся до Ральфа: – Виходить, тут нема нiкого з дорослих? – Нема. Меридью сiв на стовбур i поглядом обвiв усiх. – Тодi ми повиннi самi за себе подбати. Почуваючись у безпецi коло Ральфа, несмiливо озвався Роха: – Тому Ральф i скликав збори. Щоб вирiшити, що нам робити. Ми дiзналися iмена. Ось Джонi. А тi двое – вони близнята – Сем та Ерик. Котрий Ерик? Ти? Нi, ти Сем. – Я – Сем… – А я Ерик. – Нам краще всiм познайомитися, – встряв Ральф. – Отже, я Ральф. – Але ми знаемо бiльшiсть iмен, – сказав Роха, – тiльки-но iх почули. – Дитячi iмена, – пирхнув Меридью. – Чого це менi бути Джеком? Я – Меридью. Ральф зиркнув на нього. То був голос людини, яка знае, чого хоче. – Тодi, – провадив Роха, – отой хлопчик… я забув… – Ти забагато базiкаеш, – урвав Джек Меридью, – заткни пельку, Жирний. Вибухнув смiх. – Вiн не Жирний, – гукнув Ральф, – Роха – його справжне прiзвисько. – Роха! – Роха! – Ой, Роха! Тодi вже знялася буря реготу, смiялися навiть найменшi. В ту хвилину хлопцi об’едналися в коло однодумцiв, тiльки Роха зоставався сам; вiн густо почервонiв, схилив голову i знову заходився протирати окуляри. Нарештi смiх затих, i хлопцi знов почали знайомитися. Пiсля Джека Морис був другий за зростом серед хористiв, але кремезний i весь час усмiхнений. Був ще тендiтний, вовчкуватий хлопчик, якого нiхто не знав i який тримався осторонь, потайний i заглиблений у себе. Вiн пробурмотiв, що його звуть Роджер, i знову змовк. Бiл, Роберт, Гарольд, Генрi; той хорист, що був знепритомнiв, уже сiв на пальмовий стовбур, блiдо всмiхнувся до Ральфа i назвався Саймоном. Джек заговорив: – Треба вирiшити, як нам урятуватися. Почувся гомiн. Один з малюкiв, Генрi, попросився додому. – Цить, – наказав Ральф неуважливо. Пiдняв угору мушлю. – Гадаю, нам треба обрати ватажка, щоб вiн усе вирiшував. – Ватажка! Ватажка! – Ватажком можу бути я, – сказав Джек зi спокiйною погордою, – я заспiвую в хорi i старший над ним. А ще можу чисто взяти до-дiез. Знову гомiн. – Ну, гаразд, – сказав Джек, – я… Вiн завагався. Чорнявий – Роджер – нарештi заворушився i запропонував: – Проголосуймо. – Так! – Проголосуймо за ватажка! – Давайте голосувати! Вибори виявилися забавкою не менш цiкавою за рiг. Джек був запротестував, та коли ранiше всi галасували, бо хотiли мати ватажка, то тепер галас учинився навколо виборiв, i найбiльше пропонували Ральфа. Жоден хлопчик не пояснив би цього, адже винахiдливiсть, власне, виявив Роха, а найочевиднiший лiдер був Джек. Та Ральфа вирiзняли спокiй, з яким вiн сидiв, зрiст i приваблива зовнiшнiсть, найдужче ж, хоч i найнебезпечнiше, переконував рiг. Той, хто сурмив у нього, а тепер сидiв з цим тендiтним предметом на колiнах, чекаючи на iхню ухвалу, був iстота незвичайна. – Давай отого, з мушлею! – Ральфа! Ральфа! – Отой, iз сурмою, нехай буде ватажком. Ральф пiднiс руку, закликаючи до тишi. – Добре. Хто хоче, щоб ватажком був Джек? Покiрно й понуро пiдвели руки хористи. – Добре. Хто хоче, щоб був я? Усi, крiм хористiв та Рохи, негайно пiднесли руки. Тодi так само неохоче пiднiс руку й Роха. Ральф порахував голоси. – Отже, ватажок я. Всi заплескали в долонi. Навiть хористи аплодували, а Джек вiд образи так почервонiв, що позникали всi його веснянки. Вiн схопився на ноги, потiм передумав i знову сiв, поки в повiтрi дзвенiли оплески. Ральф поглянув на нього, наче хотiв щось запропонувати. – Звичайно, хор залишаеться пiд твоею командою. – Вони можуть бути солдатами… – Або мисливцями… – А може… Рум’янець зiйшов з обличчя Джека. Ральф знову пiднiс руку, закликаючи до тишi. – Джек керуе хором. Вони будуть… ким би ви хотiли, щоб вони були? – Мисливцями. Джек та Ральф усмiхнулись один до одного з несмiливою симпатiею. І враз усi загаласували. Джек пiдвiвся. – Добре. Хористи можуть скинути мантii. Хористи позривалися з мiсць, так нiби закiнчився урок, загаласували, покидали на траву чорнi плащi. Джек розстелив свiй плащ на стовбурi коло Ральфа. Вiд поту сiрi шорти прилипли йому до тiла, Ральф захоплено поглянув на них, а Джек перехопив погляд i пояснив: – Я спробував перебратися за ту гору, перевiрити, чи всюди вода. Але почув твою мушлю. Ральф усмiхнувся i пiдняв мушлю, вимагаючи тишi. – Слухайте всi. Менi потрiбен час, щоб обмiркувати все. Я не можу вирiшити все вiдразу. Якщо це не острiв, то нас урятують дуже швидко. Тож треба дiзнатися, чи це острiв. Усi мають залишатися на мiсцi, чекати й нiкуди не вiдлучатися. Трое з нас – бiльше ми не вiзьмемо, а то заплутаемося в хащах i загубимося – трое з нас пiдуть у розвiдку i все з’ясують. Пiду я, Джек i, i… Вiн обвiв поглядом коло сповнених готовностi облич. Вибирати було з кого. – І Саймон. Навколо Саймона захихотiли, й вiн пiдвiвся, всмiхаючись. Тепер блiдiсть уже зiйшла з його обличчя, вiн виявився худорлявим, щупленьким, жвавим хлопцем, який дивився з-пiд шапки прямого волосся, чорного й цупкого. Вiн кивнув Ральфовi: – Я пiду. – І я… Джек вихопив звiдкись великий мисливський нiж i всадив його в стовбур. Зчинився гамiр i зразу ж завмер. Роха захвилювався: – Я теж пiду. Ральф повернувся до нього: – Ти не надаешся для такоi роботи. – Все одно… – Ми тебе не беремо, – сказав Джек категорично. – Дивись, нас трое. Роха бликнув окулярами. – Я був з ним, коли вiн знайшов рiг. Я був з ним ранiше за всiх. Нi Джек, нi решта не зважали на нього. Всi почали розходитися. Ральф, Джек та Саймон сплигнули з плити й пiшли по пiску, минаючи ставок. Роха задрiботiв позаду. – Хай Саймон iде посерединi, – сказав Ральф, – а ми зможемо розмовляти над його головою. Всi трое рушили в ногу. Це означало, що час вiд часу Саймоновi доводилося пiдбiгти крок-два, щоб не вiдстати. Незабаром Ральф зупинився й повернувся до Рохи: – Послухай-но… Джек i Саймон прикинулися, немовби нiчого не помiтили. Вони пiшли далi. – Тобi не можна йти. Окуляри в Рохи затуманилися знову, цього разу вiд приниження. – Ти сказав iм. Пiсля того, як я просив тебе… Його обличчя спалахнуло, губи тремтiли. – Пiсля того, як я сказав, що не хочу… – Та про що ти, в бiса, торочиш? – Що мене прозвали Роха. Я сказав, менi байдуже, аби лиш не кликали Рохою, i я просив нiкому не казати, а ти вiдразу роздзвонив… Запанувала мовчанка. Ральф поглянув на Роху уважнiше i зрозумiв його образу й приниження. Вiн завагався, вибачатись йому чи образити ще раз. – Краще Роха, нiж Жирний, – сказав вiн нарештi навпрямки, як щирий ватажок, – у кожному разi, пробач, якщо я тебе образив. А тепер, Рохо, йди та вивчай iмена. Це твоя робота. До зустрiчi. Вiн повернувся й побiг наздоганяти решту. Роха стояв, i рум’янець обурення помалу сходив з його обличчя. Вiн повернув назад до плити. Трое хлопцiв жваво чимчикували по пiску. Був вiдплив, понад водою з’явилася стежка твердого, наче вторований шлях, встеленого водоростями берега. Якiсь чари огорнули iх, огорнули берег, вони вiдчули iх i були щасливi. Вони забалакували один до одного, збуджено смiялись, говорили водночас, не слухаючи. Усе навколо свiтилося. Вiд повноти почуттiв Ральф став на голову i перекинувся вперед. Коли всi досхочу насмiялися, Саймон сором’язливо погладив Ральфа по руцi, й вони знову зареготали. – Ходiмо, – озвався нарештi Джек, – ми ж дослiдники. – Дiйдемо до краю острова, – заявив Ральф, – i зазирнемо за рiг. – Якщо це острiв… Тепер, пiсля полудня, iмла трохи спала. Вони знайшли кiнець острова, цiлком виразний, не зачарований, з конкретним обрисом i виглядом. Як i скрiзь, там було безладно накидане камiння, а одна велика брила лежала просто в лагунi. На нiй гнiздилися морськi птахи. – Наче цукрова глазур, – зауважив Ральф, – на рожевому тортi. – Ми не зможемо заглянути за рiг, – мовив Джек, – його взагалi нема. Берег вигинаеться, i, бачте, скелi стрiмкiшають… Ральф прикрив очi долонею й оглянув нерiвну лiнiю скель, знесених угору. З цiеi частини узбережжя, здавалось, було найближче до вершини гори. – Спробуймо зiйти на гору звiдси, – вирiшив вiн. – Менi здаеться, тут найлегша дорога. Менше хащiв i бiльше рожевого камiння. Гайда. Трое хлопчакiв подерлися вгору. Якась незнана сила повивертала й потрощила вщент цi брили, вони лежали криво й косо, раз у раз нагромаджуючись одна на одну. Найчастiше на рожеву скелю наповзала навскiсна брила, згори налазила ще одна брила, далi ще одна, тож рожеве просвiчувало крiзь лiанову фантасмагорiю рiвномiрними приступками. Там, де рожевi скелi починалися прямо вiд землi, нерiдко вгору вилися вузенькi стежки. По них боком просувалися хлопцi, спиною до рослинного царства, обличчям до каменя. – Хто протоптав цi стежки? Джек зупинився i витер пiт з обличчя. Ральф стояв поруч, сапаючи. – Люди? Джек похитав головою. – Звiрi. Ральф пильно вдивлявся у темряву пiд деревами. Лiс дрiбно здригався. – Ходiмо. Найважчi були не крутовини навколо прискалкiв, а переходи крiзь густi кущi вiд однiеi стежки до другоi. Тут корiння та стебла лiан посплiталися в такi клубки, що доводилося хiба протискатися чи проповзати крiзь них. Окрiм рудого грунту та випадкових зблискiв свiтла, що часом пробивалося крiзь листя, орiентуватися в цих нетрищах допомагала сама крутизна: кожна нова дiра, обплетена шнурами лiан, мала бути вище за попередню. Сяк-так вони пробиралися вперед. Мабуть, на найважчому вiдтинку шляху, застряглий у клубку лiан, Ральф обернувся до iнших, сяючи очима. – Кайфово! – Дива! – Чудово! Що викликало таку радiсть, було неясно. Всi трое спiтнiли, забруднилися, потомились. Ральф весь подряпався. Лiани завтовшки з iхнi стегна залишали тiльки вузькi нори для руху. Ральф для спроби вигукнув, i всi вслухалися в глухе вiдлуння. – Ми справжнi дослiдники, – виголосив Джек, – закладаюся, до нас тут нiхто не бував. – Треба б намалювати карту, – сказав Ральф, – шкода, нема паперу. – Можна видряпати ii на корi, – запропонував Саймон. – І втерти в неi щось чорне. І знову врочистий обмiн осяйними поглядами у темрявi. – Кайфово! – Дива! Стати на голову тут було нiде. Цього разу Ральф виявив повноту своiх почуттiв, прикинувшись, нiби хоче звалити Саймона на землю; i от вони вже покотилися в сутiнках щасливим клубком. Коли клубок розпався, Ральф похопився перший: – Треба йти далi. Мiж рожевим гранiтом дальшоi скелi та лiанами залишалася невелика щiлина, i цим проходом вони заквапилися догори. Стежка вивела в помiтно рiдший лiс, за ним зблиснуло розпростерте попереду море. Лiс вiдступив, визирнуло сонце; воно висушило пiт, яким просяк iхнiй одяг у темнiй, вогкiй спекотi. Нарештi, щоб добратися до вершини, не треба було пiрнати в темряву, а лише видиратися вгору по рожевiй скелi. Минаючи ущелини, хлопцi пiшли по гострому щебеню. – Глянь! Глянь! Високо над цим краем острова стримiли шпилястi скелi, наче димарi та комини. Джек сперся на один такий зубець, i той вiд поштовху зi скрипом зрушив з мiсця. – Налягай… Тiльки не на ноги. Штурм вершини почекае, а трое хлопчакiв тим часом приймуть щойно кинутий виклик. Скеля була завбiльшки з невеликий автомобiль. – Ану, разом! Розгойдати ii вперед-назад, вiдчути ритм. – Ану, разом! Розгойдуеться все бiльше й бiльше, розгойдуеться, розгойдуеться, все далi вiдхиляеться вiд точки опори, розгойдуеться, розгойдуеться… – Ану, разом! Велика брила зависла, затрималася на однiй точцi, вирiшила не повертатися назад, подалася вперед, упала, гримнула, перевернулася, з гуркотом покотилася вниз, вивертаючи глибоку дiру в запонi лiсу. Знялися птахи й луна, в повiтрi попливла хмара бiло-рожевоi пилюги, десь унизу лiс здригнувся, наче по ньому промчало розлючене чудовисько. І знову острiв затих. – Кайфово! – Як бомба! – Уii-аа-оо! Добрих п’ять хвилин не могли вони вгамувати веселощiв. Нарештi подалися далi. Тепер шлях до вершини був легкий. На пiдходi до останнього виступу Ральф зупинився. – Лелечки! Хлопцi стояли над напiвкруглою западиною на схилi гори. Вона заросла голубими квiтами, якимось гiрським зiллям; цвiтiння вихлюпувалося через вiнця западини, буйно розливалося лiсом. У повiтрi роiлися метелики, злiтали вгору, трiпотiли крильцями, сiдали на квiти. За западиною височiла квадратова вершина гори, i ось вони вже на нiй. Мандрiвцi й ранiше здогадувалися, що це острiв: видираючись нагору помiж рожевими скелями, оточенi з двох бокiв морем та кришталевими висотами неба, вони душею вiдчували, що море лежить зусебiч. Та iм здавалося, що краще вiдкласти остаточний висновок, поки вони опинилися на вершинi й побачили морський обрiй довкола. Ральф повернувся до друзiв: – Це наш острiв. Острiв трохи нагадував корабель: з цього краю горбоватий, ззаду вiн рiзко обривався до води. З обох бокiв – скелi, кручi, верхiвки дерев та стрiмкi урвища, а попереду, вподовж корабля – лiсистий положистий спуск, тут i там поцяткований рожевим, ще далi – пласкi темно-зеленi джунглi, звуженi наприкiнцi рожевим хвостиком. А там уже острiв занурювався в воду, й виднiв iще один острiв, скеля – зовсiм осiбна, неначе форт, i форт дивився на них iз-за зеленi крутим рожевим бастiоном. Хлопцi уважно вивчили краевид i перевели погляд на море. Вони стояли високо, наближався вечiр, i марево вже не могло позбавити панораму чiткостi. – Це риф. Кораловий риф. Я таке бачив на малюнку. Риф оточував острiв з кiлькох сторiн, вiн пролiг рiвнобiжно десь за милю й вiд того берега, який вони вже вважали за свiй. Риф чiтко малювався у морськiй синявi, здавалось, якийсь велет захотiв обвести острiв плавкою крейдяною лiнiею, але втомився, так i не завершивши ii. Всерединi, по цей бiк рифу, голубими переливами блищала вода, каменi й водоростi проглядалися в нiй, наче в акварiумi, а ззовнi розкинулось темно-сине море. Був приплив, довгi пасма пiни бiгли вiд рифу, i на хвилину здалося, немовби корабель рухаеться кормою вперед. Джек показав униз: – Отам ми приземлилися. За скелями та западинами серед дерев виднiла глибока рана; там валялися потрощенi стовбури, а далi борозна, що не захопила тiльки смужки пальм помiж шрамом та морем. Саме там, випнута в лагуну, лежала плита, коло неi, наче мурашки, снувались фiгурки. Рухом руки Ральф намалював криву лiнiю вiд голого каменя, де вони стояли, вниз по схилу, через западину, через квiти, i далi – навколо скелi, за якою починався вилам. – Так вернемося швидше. Сяючи очима, з розкритими вiд захвату ротами, вони втiшалися правом господарiв. Вони були щасливi, були друзi. – Нiде анi диму, анi човнiв, – розважав Ральф. – Ми ще впевнимось у цьому згодом, та, гадаю, острiв безлюдний. – Ми будемо добувати собi харч, – вигукнув Джек, – полювати, ставити сильця… доки нас не знайдуть. Саймон мовчки дивився на них обох i все кивав, його чорна чуприна метлялася то вперед, то назад, обличчя сяяло. Ральф поглянув униз, у той бiк, де не було рифу. – Ще бiльша крутизна, – сказав Джек. Ральф зробив жест, нiби щось зачерпував. – Он той шматок лiсу внизу… нiби прилiпився до гори. У кожному вигинi гори росли дерева, квiти й дерева. Аж ось лiс стрепенувся, загув, зашумiв. Гiрськi квiти поблизу захвилювались, за мить вiтрець дмухнув прохолодою iм в обличчя. Ральф розвiв руками. – Все це наше. Вони реготали, i стрибали, i щось вигукували на радощах. – Я хочу iсти. Тiльки-но Саймон згадав про це, iншi теж вiдчули голод. – Ходiмо, – сказав Ральф. – Ми знайшли те, що хотiли. Вони полiзли вниз по скелi, пiрнули у квiти, потiм пiшли мiж деревами. Тут зупинилися i зацiкавлено розглядали пущi довкола. Саймон озвався перший: – Наче свiчки. Свiчковi кущi. Свiчковi бруньки. Кущi були темнi, вiчнозеленi, пахучi, i безлiч зелених, м’яких, як вiск, бруньок пнулося вгору до свiтла. Джек зiтнув одну ножем, i навколо розлився аромат. – Свiчковi кущi. – Бруньок не запалиш, – зауважив Ральф. – Вони тiльки подiбнi до свiчок. – Зеленi свiчки, – зневажливо докинув Джек, – iх не з’iси. Гайда. Вони наблизилися до густого лiсу, човгаючи стомленими ногами, коли це раптом почулися звуки – виск i тяжкий тупiт ратиць по стежцi. Вони пробиралися вперед, а виск лунав голоснiше, доки став нестримним. Аж ось i порося, заплутане в завiсi лiан: сповнене жаху, воно дико тiпалося в гнучких путах. Вереск був тонкий, гострий, надсадний. Трое хлопцiв кинулися вперед, i Джек знову гордовито вихопив свiй нiж. Високо пiднiс руку. Тодi настала пауза, загайка, свинка все верещала, лiани шарпались, а лезо тiльки зблискувало у кiстлявiй руцi. Пiд час паузи вони встигли зрозумiти: удар буде сильний. Раптом свинка вирвалася з лiан i шаснула в хащi. А хлопцi все дивились один на одного i на те страшне мiсце. Обличчя Джекове бiлiло пiд веснянками. Вiн помiтив, що й досi тримае пiднятий нiж, опустив руку, засунув нiж у пiхви. Всi трое якось присоромлено засмiялись i полiзли назад на стежку. – Я вибирав мiсце, – виправдовувався Джек. – Просто не мiг зразу вирiшити, куди вдарити. – Треба було заколоти свиню, – розпалився Ральф. – Завжди кажуть, що свиней колють. – Свинi перерiзають горло, щоб випустити кров, – сказав Джек, – iнакше не можна iсти м’яса. – То чому ж ти… Вони чудово знали чому: страшно було уявити, як жахливий нiж упаде й урiжеться в живу плоть, нестерпний був вигляд кровi. – Я збирався, – пояснював Джек. Вiн iшов попереду, i вони не бачили його обличчя. – Я вибирав мiсце. Наступного разу… Вiн вихопив нiж iз пiхов i всадив його в дерево. Наступного разу пощади не буде. Люто озирнувся – перевiрити, чи не думае хто сперечатися. Потiм вони вийшли на сонце i почали спускатися виламом до плити, щоб знову скликати збори, а дорогою шукали iжу й напихали нею роти. Роздiл 2 Вогонь на горi Коли Ральф скiнчив сурмити в рiг, на плитi вже зiбрався натовп. Цi збори вiдрiзнялися вiд ранкових. Вечiрне сонце кидало навскiсне промiння з iншого боку плити, i бiльшiсть дiтей, надто пiзно вiдчувши бiль опiкiв, повдягалися. Хористи поскидали плащi i вже не здавались окремою групою. Ральф сiв на повалений стовбур лiвим боком до сонця. Праворуч опинилася бiльша частина хору, лiворуч – старшi хлопцi, до евакуацii не знайомi один з одним, попереду в травi навпочiпки розсiлися найменшi. Всi затихли. Ральф поклав на колiна рожево-кремову мушлю; вiтрець дмухнув над плитою, засипавши всiх сонячними зайчиками. Вiн вагався – встати йому чи говорити сидячи. Поглянув лiворуч, до ставка. Поряд сидiв Роха, та на допомогу не поспiшав. Ральф вiдкашлявся. – Ну от… І раптом вiн вiдчув, що зумiе говорити вiльно i легко пояснить усе, що задумав. Провiв долонею по ясному чубовi й почав: – Ми на островi. Ми були на вершинi гори i бачили – вода з усiх бокiв. Ми не помiтили нi будинкiв, нi диму, нi слiдiв, нi човнiв, нi людей. Ми на безлюдному островi, де бiльше нiкого нема. Джек перебив: – Але все одно нам потрiбне вiйсько. Полювати. Полювати на свиней… – Так, на островi е свинi. Всiм трьом захотiлось водночас розповiсти про рожеву тварину, що заплуталася в лiанах. – Ми бачили… – А вона верещить… – Та як кинеться… – Я не встиг ii вбити… але… iншого разу!.. Джек угородив нiж у стовбур i оглянув усiх з викликом. Збори знову притихли. – Отже, ви бачите, – провадив Ральф, – нам потрiбнi мисливцi, щоб добувати м’ясо. І ще одне. Вiн пiдняв мушлю з колiн i обвiв поглядом попеченi сонцем обличчя. – Тут нема дорослих. Нам самим треба дбати про себе. Збори загули i змовкли. – І ще одне. Не можна, щоб усi говорили водночас. Треба спочатку пiднести руку, як у школi. Вiн тримав рiг перед обличчям i дивився понад його розтрубом. – Тодi тому, хто пiднесе руку, я дам рiг. – Рiг? – Так називаеться мушля. Я передам рiг тому, хто говоритиме пiсля мене. Вiн мае тримати його, поки говоритиме. – Але… – Послухайте… – І нiхто не мае права перебивати. Крiм мене. Джек пiдскочив. – У нас будуть правила! – збуджено закричав вiн. – Багато правил! А коли хтось порушить… – О-о-ох! – Кайфово! – Шик! – Клас! Ральф вiдчув, як хтось узяв рiг йому з колiн. І ось уже Роха стоiть, гойдаючи в руках велику кремову мушлю, а галас ущухае. Джек, ще на ногах, запитливо глянув на Ральфа, а той тiльки всмiхався i поплескував долонею по колодi. Джек сiв. Роха скинув окуляри, заклiпав, витираючи iх об сорочку. – Ви заважаете Ральфовi, не даете сказати найголовнiшого. Зробив значущу паузу. – Хто знае, що ми тут? Га? – Там, в аеропорту, знають. – Той, з мегафоном… – Мiй тато. Роха начепив окуляри. – Нiхто не знае, де ми, – сказав вiн i ще дужче зблiд та засапався. – Можливо, вони знали, куди ми летимо, а може, й нi. Але вони не знають, де ми тепер, бо ми не долетiли, куди нас везли. – Глянув на всiх здивовано, хитнувся i сiв. Ральф узяв у нього рiг. – Саме це я хотiв сказати, – повiв вiн далi, – а ви всi, ви… – Вiн окинув поглядом iхнi уважнi обличчя. – Лiтак збили, i вiн згорiв. Нiхто не знае, де ми. Може, ми тут пробудемо довго. Стало так тихо, що можна було почути, як тяжко сапае Роха. Сонце спустилося ще нижче i затопило золотом пiвплити. Вiтерцi, що наче котенята крутилися над лагуною, доганяючи власнi хвости, тепер пробивалися понад плитою до лiсу. Ральф вiдгорнув з чола скуйовджену чуприну. – Може, ми пробудемо тут iще довго. Нiхто не промовив нi слова. Раптом вiн усмiхнувся. – Але який гарний острiв! Ми – Джек, Саймон i я, – ми злiзли на гору. Чудово! Є вода, i iжа, i… – Скелi… – Голубi квiти… Роха, трохи погамувавши хвилювання, показав на мушлю в Ральфових руках, Джек i Саймон замовкли. Ральф провадив: – Ждучи порятунку, можна чудово побавитися на островi. Вiн широко розвiв руки. – Як у книжцi. Знявся гамiр. – «Острiв скарбiв»… – «Ластiвки й амазонки»… – «Кораловий острiв»… Ральф помахав мушлею. – Це наш острiв. Гарний острiв. Будемо тут веселитися, доки дорослi не приiдуть по нас. Джек простяг руку до мушлi. – Тут е свинi, – сказав вiн. – Є iжа, можна купатися он у тiй рiчечцi, i взагалi. Може, ще хтось що-небудь знайшов? Вiн простяг мушлю Ральфовi й сiв. Очевидно, бiльше нiхто нiчого не знайшов. Старшi хлопцi вперше помiтили малюка, коли той почав пручатися. Кiлька малюкiв виштовхували його на середину, а вiн не йшов. Це був малесенький хлопчик рокiв шести, половину його обличчя вкривала бурякова родима пляма. Знiтившись, стояв вiн у перехрестi уважних поглядiв, колупав ногою цупку траву, щось бурмотiв i мало не плакав. Іншi малюки поважно щось йому нашiптували i пiдштовхували до Ральфа. – Добре, – сказав Ральф, – пiдiйди сюди. Малюк перелякано озирнувся. – Говори! Малюк простяг руку по рiг, i збори вибухнули смiхом. Вiн зразу вiдсмикнув руку i заплакав. – Дайте йому рiг! – гукнув Роха. – Нехай вiзьме! Нарештi Ральф примусив його взяти мушлю, та вибух смiху вже вiдiбрав дитинi мову. Роха став коло нього навколiшки, тримаючи в руцi здоровенну мушлю, i переказував зборам його слова. – Вiн хоче знати, що ви зробите зi змiем. Ральф засмiявся, iншi хлопцi пiдхопили його смiх. Малюк ще дужче знiтився. – Розкажи нам про змiя. – Тепер вiн каже, що це звiр. – Звiр? – Схожий на змiя. Величезний. Вiн сам бачив. – Де? – В лiсi. Чи то сильнiше дмухнув вiтер, чи сонце спустилося нижче, але пiд деревами повiяло легкою прохолодою. Хлопчики вiдчули це i з острахом зiщулилися. – На такому маленькому островi не бувае звiрiв чи змiiв, – спокiйно пояснив Ральф. – Вони трапляються тiльки у великих краiнах – в Африцi чи в Індii. Бурмотiння, голови поважно закивали. – Вiн каже, що звiр приходить поночi. – Тодi вiн не мiг його бачити! Смiх, вигуки. – Ви чули таке? Каже, бачив його поночi… – Вiн знов каже, що бачив звiра. Той прийшов i пiшов геть, вернувсь i хотiв його з’iсти… – Це йому приснилося… Смiючись, Ральф обвiв поглядом обличчя в пошуках пiдтримки. Старшi хлопцi погоджувалися, але то тут, то там малюки виказували непевнiсть, що вимагала чогось бiльшого за розумне пояснення. – Мабуть, йому приснився кошмарний сон. Пiсля того як вiн виплутався з лiан. Знову голови поважно закивали. Вони знали, що таке кошмари. – Вiн каже, що бачив звiра, змiя, i питае, чи той прийде сьогоднi вночi. – Але ж звiра немае? – Вiн каже, що зранку той обернувся на линву, таку, як оцi, що тут висять по деревах, i сховався мiж гiлками. Вiн питае, чи звiр прийде сьогоднi вночi. – Але ж звiра нема! Смiху вже не було, всi лиш похмуро перезиралися. Ральф запустив обидвi руки в волосся i дивився на малюка з насмiшкою та обуренням. Джек схопив рiг. – Звичайно, Ральф мае рацiю. Змiя нема. Та якби вiн i був, ми б його вполювали й убили. Ми будемо полювати на свиней i для всiх добувати м’ясо. І так само пошукаемо змiя… – Але ж змiя нема! – Перевiримо, коли пiдемо на полювання. Ральф вiдчув роздратування i на якусь мить поразку. Наче зiткнувся з чимось небезпечним. Очi, що так уважно дивилися на нього, були серйознi. – Але ж звiра нема! Щось зовсiм йому не знайоме пiднялося в ньому i примусило знову голосно всiх запевнити: – Кажу вам, нiякого звiра немае! Збори мовчали. Ральф знову пiдняв рiг, i, на думку про те, що вiн мае зараз сказати, до нього повернувся добрий настрiй. – А тепер перейдiмо до найважливiшого. Я весь час думав. Я думав, коли ми лiзли на гору. – Вiн кинув змовницьку усмiшку своiм двом товаришам. – І тут на березi. От про що я подумав. Ми хочемо побавитись. І хочемо, щоб нас урятували. Палка пiдтримка зборiв приголомшила його, як хвиля, i вiн забув, про що хотiв сказати. Вiн знову замислився. – Ми хочемо, щоб нас урятували, i нас, звичайно, врятують. Заторохтiли голоси. Простi слова, не пiдкрiпленi нiчим, крiм нового Ральфового авторитету, несли спокiй i радiсть. Довелося помахати мушлею, щоб примусити всiх слухати. – Мiй батько служить на флотi. Вiн каже, що вже давно не залишилося невiдкритих островiв. Вiн каже, що у королеви е велика кiмната, обвiшана картами, там намальованi всi острови свiту. Отже, i цей острiв е в королеви на картi. Знову пролунали голоси, сповненi радостi й надii. – Рано чи пiзно сюди припливе корабель. Можливо, навiть корабель мого тата. Отже, як бачите, рано чи пiзно нас врятують. Вiн замовк, висловивши свою думку. Вiд його слiв усiм полегшало. Вiн зразу всiм сподобався, а тепер його вже й поважали. Хтось мимоволi заплескав у долонi, i враз над плитою загримiли оплески. Ральф зашарiвся, озирнувся на нiмий захват Рохи, а з другого боку – на Джека, що самовдоволено всмiхався i так само пiдкреслено плескав у долонi. Ральф помахав рогом. – Тихо! Стривайте! Послухайте! Захоплений своiм успiхом, вiн провадив у тишi: – І ще одне. Ми можемо допомогти, щоб нас знайшли. Навiть якщо корабель пiдпливе до самого острова, нас можуть не помiтити. Отже, треба, щоб на вершинi гори клубочився дим. Треба розпалити вогонь. – Вогонь! Розпалити вогонь! Мить – i половина хлопцiв уже на ногах. Джек кричав мiж ними найголоснiше, про рiг забули. – Вперед! За мною! Пiд пальмами загаласували, забiгали. Ральф так само схопився, вимагаючи тишi, але його нiхто не слухав. В одну мить весь натовп колихнувся в глиб острова i побiг слiдом за Джеком. Побiгли навiть найменшi, старанно продираючись мiж листям та поламаним гiллям. Коло Ральфа з рогом у руках залишився тiльки Роха. Той уже цiлком вiддихався. – Як дiти! – кинув зневажливо. – Чисто тобi зграя дiтлахiв! Ральф iз сумнiвом глянув на нього i поклав рiг на стовбур. – Пора ж вечеряти, – сказав Роха. – І чого iх понесло на ту гору? Вiн з повагою гладив мушлю, раптом рука його завмерла, i вiн пiдвiв погляд. – Ральфе! Гей! Куди ти? Ральф уже перелазив через першу смугу зiтнутих дерев. Десь далеко попереду чувся трiск, хтось смiявся. Роха стежив за ним обурено. – Чисто зграя дiтлахiв… Вiн зiтхнув, нахилився i зав’язав шнурки на черевиках. Галас натовпу завмер десь угорi. Тодi з мученицьким виразом, мов у батька, змушеного потурати бездумному запаловi дiтей, вiн пiдiбрав рiг, повернувся до лiсу i почав пробиратися мiж безладно поваленими деревами. По той бiк вершини, трохи нижче за неi, був укритий лiсом уступ. Знову Ральф зробив той самий жест, нiби щось зачерпував. – Там унизу скiльки завгодно дров. Джек кивнув i смикнув себе за нижню губу. Футiв на сто нижче по стрiмкому схилу гори починалась дiлянка, наче створена для палива. Дерева, якi гнала вгору волога спека, знаходили замало грунту для доброго росту, швидко падали й зiгнивали, iх обсновували лiани, з-помiж яких п’ялися новi паростки. Джек повернувся до хористiв; тi стояли напоготовi. Чорнi шапочки позбивалися набакир, наче берети. – Навалюй дров. За мною. Знайшли щось схоже на стежку й потягли нагору сухе дерево. Навiть малюки – вони теж вибралися нагору – скочувалися назад, i ось уже всi, крiм Рохи, при дiлi. Переважна частина дерева геть зогнила, досить було доторкнутися до нього, як воно розсипалося градом порохна, стоног, гнилизни, та траплялися й здоровi стовбури. Близнята Сем та Ерик першi знайшли потрiбну колоду, але не могли дати iй ради, доки Ральф, Джек, Саймон, Роджер та Морис не взялися за неi з усiх бокiв. Вони витягли мертве страховисько на скелю i повалили сторч на купу дров. Кожна група хлопцiв додавала свою частку, бiльшу чи меншу, i купа росла. За другим заходом Ральф опинився з Джеком коло одноi дровиняки, i вони всмiхнулись один одному, несучи спiльний тягар. Іще раз на вiтрi, серед галасу, пiд скiсним сонячним промiнням на вершинi гори iх наче огорнули чари, дивовижне свiтло дружби, пригод i спiльних радощiв. – Тяжкувате. Джек усмiхнувся на вiдповiдь. – Тiльки не для нас двох. Разом, тужачись i спотикаючись, вони виволокли свiй тягар на кручу. Разом проспiвали – один-два-три! – i жбурнули колоду на велетенську купу. Тодi вiдступили, переможно засмiялися, i Ральфовi тут-таки довелося стати на голову. Внизу хлопцi ще морочилися над дровами, хоч деякi малюки вже охололи до цього дiла i почали обстежувати новий лiс у пошуках плодiв. Тож близнюки – несподiвана завбачливiсть! – вийшли нагору з оберемками листя i вивалили його на купу. Один по одному, вiдчуваючи, що купа готова, хлопчики переставали спускатися вниз по новi дрова i зупинялися помiж рожевих розкиданих брил. Їхнiй вiддих вирiвнявся, пiт висох. Коли всi дiти зiйшлися, Ральф i Джек перезирнулися. У кожного в душi наростала думка, вiд якоi палив сором, i вони не знали, з чого почати признання. Ральф наважився перший, почервонiвши, як мак. – Ну, ти? Вiн вiдкашлявся i вiв далi: – Ти запалиш вогонь? Тепер, коли викрилось усе безглуздя становища, зашарiвся i Джек. Пробурмотiв щось невиразне. – Треба потерти двi палички. Потерти… Вiн глянув на Ральфа. Той вибовкав останнiй доказ своеi неспроможностi. – Хтось мае сiрники? – Треба змайструвати лук i швидко крутити в ньому стрiлу, – озвався Роджер. Вiн потер долонi, показуючи, як це робиться, – шурх-шурх! Легкий вiтрець повiяв над горою. Разом з ним з’явився Роха у сорочцi та шортах, вiн обережно вибирався з лiсу, вечiрне сонце вiдбивалось у скельцях окулярiв. Пiд пахвою була мушля. Ральф гукнув до нього: – Рохо! Ти маеш сiрники? Іншi пiдхопили той крик, аж гора задзвенiла. Роха похитав головою i пiдiйшов до купи. – Ого! Якенна купа вийшла! Раптом Джек простяг руку. – Окуляри… скельцями можна розпалити вогонь! Poxy оточили, перш нiж вiн устиг вiдскочити. – Ой!.. Пустiть! – Голос його перерiс у крик жаху, коли Джек здер йому окуляри з обличчя. – Не займай! Вiддай назад! Я ж нiчого не бачу! Ти поб’еш мушлю! Ральф лiктем вiдштовхнув його i став навколiшки перед купою. – Не заступайте свiтла! Хлопцi штовхалися, стусали один одного, щось запобiгливо радили. Ральф крутив скельцями то так, то сяк, то вперед, то назад, доки глянсуватий бiлий образ призахiдного сонця лiг на шматок трухлявого дерева. Майже вiдразу вгору здiйнялася тонка цiвка диму, i Ральф закашлявся. Джек так само вкляк i легко дмухнув, димок вiдхилився, загус, з’явився язичок полум’я. Полум’я, спочатку майже невидиме на яскравому сонцi, огорнуло невелику галузку, розрослося, забарвилось, сягнуло бiльшоi гiлки i вибухнуло з рiзким трiском, шугонуло догори, а хлопцi зняли гамiр. – Окуляри! – завивав Роха. – Вiддайте моi окуляри! Ральф вiдiйшов вiд вогнища i тицьнув окуляри Росi в руку, яку той простяг, наче щось намацуючи. Його голос уже ледве бубонiв: – Самi плями перед очима. Навiть руки не бачу… Хлопцi танцювали. Дерево було таке трухляве i таке сухе, що цiлi гiлляки враз пiддавалися навiженим золотим омахам, якi огнистим снопом здiймалися вгору на двадцять футiв. Навкруги вiд вогню вiяло жаром, вiтер рiкою розносив iскри. Бiлою пилюгою розсипалися стовбури. Ральф гукнув: – Бiльше дров! Усi по дрова! Почалося змагання з вогнем, i хлопцi порозбiгалися по гiрському лiсi. Тiльки б чистий прапор полум’я майорiв над горою – що далi, нiхто не думав. Навiть найменшi, якщо iх не вiдвертали плоди, приносили палички i шпурляли в огонь. У повiтрi повiяло сильнiше, знявся легкий вiтер, тож тепер виразно можна було розрiзнити вiтряний i завiтряний бiк. З однiеi сторони повiтря залишалося прохолодним, а з другоi – вогонь дико вимахував своею гарячою рукою i вмить обсмалював волосся кожному роззявi. Вiдчуваючи подих вечiрнього вiтру на спiтнiлих обличчях, хлопцi зупинялися, щоб навтiшатися його свiжiстю, i враз вiдчували втому. Вони падали на землю в тiнi порозкидуваних навколо кам’яних брил. Вогнистий снiп швидко опадав, потiм купа осiла з м’яким тихим стогоном, вибухнувши стовпом iскор, який захитався i розвiявся по вiтру. Хлопцi лежали, задихавшись, висолопивши язики, як собаки. Ральф пiдвiв голову, яку схилив був на плече. – Нi, не те. Роджер умiло й влучно сплюнув у гарячий попiл. – Що ти хочеш сказати? – Диму не було. Тiльки полум’я. Роха вигiдно вмостився мiж двома каменями i сидiв з рогом на колiнах. – Той вогонь, що ми розпалили, – зауважив вiн, – нiчого не дае. Як не старайся, такий вогонь не втримаеш. – Дуже ти старався, – кинув Джек презирливо. – Ти тiльки сидiв. – Ми брали в нього окуляри, – заперечив Саймон, витираючи об плече чорну щоку. – Тому вiн також допомагав. – У мене рiг, – обурився Роха. – Дайте менi сказати! – На вершинi гори рiг не рахуеться, – сказав Джек, – так що припни язика. – У мене в руках рiг. – Треба покласти зелених гiлок, – порадив Морис. – Так найлегше зробити дим. – У мене рiг… Джек люто обернувся. – Заткни пельку, ти! Роха похнюпився. Ральф взяв у нього рiг i обвiв поглядом усiх хлопцiв. – Маемо вибрати, хто стежитиме за вогнем. Будь-якого дня там може з’явитися корабель, – вiн махнув на туго, наче дрiт, напнуту лiнiю обрiю, – i, якщо у нас завжди димуватиме сигнал, до нас пiдпливуть i врятують. І ще одне. Нам треба бiльше правил. Там, де е рiг, там i збори. Що нагорi, що внизу. Усi погодилися. Роха розтулив рота, хотiв щось сказати, але, перехопивши Джекiв погляд, знову стулив його. Джек простяг руку по рiг i пiдвiвся, тримаючи гарну тонку мушлю в чорних вiд сажi руках. – Я згоден з Ральфом. Нам треба мати правила i пiдкорятися iм. Врештi, ми ж не дикуни. Ми англiйцi, а англiйцi завжди i в усьому найкращi. Тож-бо треба поводитися добре. Вiн повернувся до Ральфа. – Ральфе, я роздiлю хор, тобто моiх мисливцiв, на двi групи, i ми будемо вiдповiдати за те, щоб вогонь завжди горiв… Така великодушнiсть викликала у хлопцiв бурю оплескiв. Джек навiть усмiхнувся iм i помахав рогом, вимагаючи тишi. – Зараз нехай вогонь догоряе. Все одно, хто вночi побачить дим? Ми можемо знову розпалити вогонь, коли захочемо. Альти – ви пильнуватимете за вогнем цього тижня, дисканти – наступного… Збори поважно згодились. – А ще ми влаштуемо спостережний пункт. Як тiльки побачимо корабель, – усi звернули очi туди, куди показувала його кiстлява рука, – пiдкинемо у вогонь зелених гiлок. Тодi буде бiльше диму. Вони уважно вдивлялися в густу синяву обрiю, наче маленький силует мiг з’явитися там щохвилини. На заходi сонце краплиною вогненного золота все ближче й ближче пiдкочувалося до порога свiту. Раптом усi збагнули, що настав вечiр, поклавши край свiтлу й теплу. Роджер узяв рiг i похмуро всiх озирнув. – Я спостерiгав за морем. Там нема й слiду корабля. Мабуть, нас нiколи не врятують. Знявся гомiн i зразу стих. Ральф забрав рiг. – Я вже сказав – коли-небудь нас урятують. Треба тiльки чекати. Це все. Вiдважно, гнiвно рiг схопив Роха. – А що я казав! Я ж говорив про збори, про все, а менi – «заткни пельку»… Вiд благородного гнiву в голосi його почулися плаксивi ноти. Хлопцi загомонiли i почали його перекрикувати. – Ви казали, що хочете маленьке вогнище, а побiгли i виклали гору, як скирта сiна. Досить менi сказати слово, – плакав Роха вiд гiркоi правди, – ви кричите «заткни пельку», а коли Джек, чи Морис, чи Саймон… Вiн затнувся вiд сильного хвилювання i глянув понад iхнiми головами на iнший, ворожий схил гори, в бiк великого лiсу, де вони збирали дрова. Тодi засмiявся так дивно, що всi стихли i вражено дивилися на виблиск його окулярiв. Вони простежили за його поглядом i збагнули причину цього гiркого смiху. – Ось тепер i маете свое маленьке вогнище! З-помiж лiан, якi гiрляндами обвили мертвi й присмертнi дерева, то тут, то там здiймався дим. У них на очах вогонь спалахнув у корiннi цiлого жмута лiан, i дим погустiшав. Язички полум’я заворушилися навколо одного поваленого стовбура, поповзли мiж листям та кущами, множились i розростались. Якийсь вогник торкнувся дерева i видерся нагору яскравою гiлкою. Дим рiс, сочився, викочувався назовнi. На крилах вiтру полум’яна бiлка перестрибнула на iнше стояче дерево, пожираючи його зверху. За темною завiсою листя i диму вогонь заволодiв лiсом, угризався в нього. Лавина чорного та жовтого диму невпинно котилася до моря. При виглядi полум’я та нестримного бiгу вогню хлопцi радiсно, пронизливо заверещали. Вогонь хижим звiром, наче ягуар на животi, повз до молодих пiр’ястих, схожих на берези, дерев, розсипаних навколо голих рожевих брил. Вiн наскочив на перше дерево, i його гiлки зашумiли вогненним листям. Потiм спритно перестрибнув промiжок мiж деревами i запалахкотiв, заколивався, огортаючи цiлий ряд. Пiд тим мiсцем, де тiшилися хлопцi, лiс на чверть квадратноi милi скаженiв од диму та полум’я. Окремi голоси пожежi зливалися в барабанний гуркiт, вiд якого, здавалося, стугонiла гора. – Ось тепер маете свое маленьке вогнище! Переляканий Ральф помiтив, як поступово хлопцi нишкнуть i замовкають, вiдчуваючи жах перед страшною силою, що на iхнiх очах вирвалася на волю. Побачене страхiтливе видовище обертало його в дикуна. – Та заткни пельку! – У мене рiг, – образився Роха. – Я маю право говорити. На нього дивилися й не бачили, прислухаючись до барабанного гуркоту. Роха нервово зиркнув у вогняне пекло i погойдав рогом. – Тепер нехай горить. Нехай горять нашi дрова. Вiн облизав губи. – Нiчого вже не вдiеш. Треба обережнiше. Боюсь… Джек вiдiрвав очi вiд вогню. – Ти завжди боiшся. Ти, Жирний! – У мене рiг, – промимрив Роха. Вiн повернувся до Ральфа. – У мене рiг, правда, Ральфе? Ральф неохоче повернувся, вiдриваючись вiд дивовижного, жахливого видовища. – Що таке? – Рiг. Я маю право говорити. Близнюки захихотiли водночас. – Хотiли диму… – Тепер дивiться… Димова завiса витяглася на милi вiд острова. Усi, крiм Рохи, захихотiли, а незабаром уже тряслися вiд реготу. Роха розсердився. – У мене рiг! Послухайте, ви! Перше, що ми мали зробити, це поставити куренi там, на березi. Вночi у них не було б так страшенно холодно. Але тiльки-но Ральф сказав «вогонь», ви закричали i погнали нагору. Наче ватага дiтлахiв! Тепер уже всi слухали цю тираду. – Ви хочете, щоб нас урятували, а самi не робите спочатку те, що треба робити спочатку, i не поводитесь як треба! Вiн скинув окуляри i хотiв був покласти рiг, але передумав, побачивши, як декiлька старших хлопцiв простягли до нього руки. Вiн узяв мушлю пiд пахву i знову сiв на камiнь. – Тодi ви прийшли сюди й розпалили вогнище, яке до нiчого. А тепер пiдпалили цiлий острiв. Добре ми будемо виглядати, коли цiлий острiв згорить. Будемо iсти печенi плоди та смажену свинину. І нема з чого смiятися! Обрали ватажком, а не даете йому часу подумати. Тiльки вiн щось скаже, кидаетесь, як… як… Вiн зупинився перевести подих, i вогонь загарчав на них. – І це ще не все. А малюки? Дiти? Хто за ними пильнуе? Хто знае, скiльки iх? Ральф раптом ступив крок уперед. – Я ж казав тобi. Я ж казав тобi скласти список! – Як я мiг, – закричав обурено Роха, – усе сам? Вони двi хвилини посидять, потiм стрибнуть у море, потiм кинуться до лiсу, вони просто розбiглися врiзнобiч. Як менi знати, хто з них хто? Ральф облизав блiдi губи. – Отже, ти не знаеш, скiльки нас тут мае бути? – Як я можу, коли малi розповзаються, наче комахи? Коли ви всi трое повернулись, тiльки-но ти сказав робити вогнище, вони всi побiгли, i я так i не… – Досить! – урвав Ральф i вихопив рiг. – Не знаеш – так не знаеш. – …тодi ти пiдiйшов i вхопив моi окуляри… Джек повернувся до нього. – Та заткни пельку! – …тодi малюки лазили отам унизу, де тепер вогонь. Як знати, може, вони ще й досi там? Роха пiдвiвся i показав на полум’я й дим. Мiж хлопцями знявся гамiр i стих. Щось дивне робилося з Рохою, вiн ковтав повiтря. – Той малюк… – задихався Роха, – отой, з плямою на обличчi, я його не бачу. Де вiн? Залягла смертельна тиша. – Той, що говорив про змiiв. Вiн був там унизу… Якесь дерево вибухнуло в огнi, наче бомба. На мить плетиво лiан пiдскочило вгору, засудомилось i знов упало. Малюки заверещали: – Змii! Змii! Подивiться, якi змii! На заходi, всього за дюйм чи два над морем, висiло сонце. Та нiхто його не бачив. Знизу всi обличчя вiдсвiчували червоним. Роха притулився до скелi, обхопив ii обiруч. – Малюк з плямою… на обличчi… де… вiн… зараз? Кажу вам, я його не бачу. Хлопцi перезиралися з острахом, з недовiрою. – Де вiн зараз? Ральф знiчено пробурмотiв у вiдповiдь: – Може, вiн пiшов назад, на… на… Пiд ними на чужому, ворожому схилi гори гримотiли барабани. Роздiл 3 Хатини на березi Джек зiгнувся вдвое. Вiн нахилився, як спринтер на стартi, майже торкаючись носом вологоi землi. Стовбури дерев та лiани, що обвили iх, губилися в зелених сутiнках за тридцять футiв над ним, а навколо все поросло кущами. Тут можна було помiтити лише натяк на слiд – зламану гiлку i невиразний вiдбиток краечка ратицi. Вiн опустив голову i втупився в слiди, так наче мiг примусити iх заговорити. Потiм рачки, хоч це було важко, мов пес, прокрався на яких п’ять ярдiв уперед i зупинився. Тут лiана зав’язувалася в петлю, з вузла звисав вусик. Знизу вусик блищав крiзь петлю, свинi вiдшлiфували його щетиною. Джек припав обличчям до землi за кiлька дюймiв вiд цього знаку, потiм утупився поглядом у сутiнь кущiв. Його рудий чуб неабияк вiдрiс вiдтодi, як дiти опинилися на островi, вигорiв, голу спину засiяло безлiччю темних веснянок, шкiра лупилася. В правiй руцi вiн волочив загострений кiлок завдовжки футiв з п’ять. Крiм пошарпаних шортiв з ремiнцем, де висiв нiж, одягу на ньому не було. Вiн заплющив очi, пiдвiв голову i легко втяг розчервонiлими нiздрями струмiнь теплого повiтря, шукаючи в ньому якогось знаку. І Джек, i лiс застигли нерухомо. Нарештi вiн поволеньки випустив повiтря i розплющив очi. Вони були яскраво-синi – тi очi, що у вiдчаi кресали блискавицi й здавалися майже безумними. Вiн облизав язиком сухi губи i знов утупився в мовчазний лiс. Тодi почав скрадатися вперед, час вiд часу обнюхуючи землю. Лiсова тиша давила ще дужче за спеку, в цю годину мовчали навiть жуки. Тiльки коли Джек сам зiгнав з немудрящого гнiзда, складеного з патичкiв, барвисту пташку, тиша розкололася, задзвенiла вiдлунням рiзкого крику, який, здавалося, долинав з безоднi столiть. Навiть Джек здригнувся вiд цього крику, присвиснувши, втяг повiтря i на мить з мисливця перетворився на зацьковану мавпувату iстоту, що ховаеться у плетивi листя. Потiм згадалися слiди, невдача, i вiн знову заходився жадiбно обнюхувати землю. Коло товстого дерева, сизий стовбур якого обрiс блiдими квiточками, заплющив очi i ще раз увiбрав нiздрями тепле повiтря; цього разу швидко перевiв дух, навiть трохи зблiд, потiм кров знову шибнула в обличчя. Як тiнь, прослизнув вiн у темрявi пiд деревом i припав до землi, вивчаючи витоптаний грунт у себе пiд ногами. Послiд був ще теплий. І лежав купками на зритiй землi. Вiн був оливково-зелений i трохи парував. Джек пiдвiв голову, глянув на непроникну гущавину лiан поперек стежки. Потiм звiв списа i крадькома ступив уперед. За лiанами слiд виходив на свинячу стежку, широченьку й добре втоптану. Земля тут затвердла, щiльно збита копитами, i, коли Джек випростався на повен зрiст, вiн почув, як по стежцi нiби щось рухаеться. Вiн вiдхилив назад праву руку i з усiеi сили жбурнув списа. Із свинячоi стежки долинув дрiбний, твердий перестук ратиць, наче цокання кастаньет, спокусливий звук, що зводив з розуму, – надiя на м’ясо. Джек вискочив iз кущiв i схопив списа. Перестук завмер десь удалинi. Джек стояв, обливаючись потом, вимазаний брунатною землею, позначений слiдами iнших знегод цiлоденного полювання. Лаючись, вiн звернув зi стежки i продирався крiзь хащi. Коли ж лiс розступився, голi стовбури, що пiдпирали темне склепiння, змiнилися ясно-сiрими стовбурами i перистими кронами пальм. За ними вiдкривалося мерехтливе море, лунали голоси. Ральф стояв коло звалища пальмового молодняка та листя – грубого куреня, поверненого входом до лагуни, який, здавалося, щохвилини мiг упасти. Вiн не помiчав Джека, навiть коли той озвався: – Маеш трохи води? Ральф пiдвiв очi i насупив брови над плетивом листя. Вiн не бачив Джека, хоч i дивився на нього. – Я питаю, чи маеш трохи води? Хочеться пити. Ральф вiдiрвався вiд куреня i з подивом помiтив Джека. – А, здоров. Води? Там, пiд деревом. Мабуть, ще залишилася. В тiнi стояли шкаралупи кокосових горiхiв. Джек узяв одну з чистою водою i випив. Вода стiкала йому на пiдборiддя, шию, груди. Напившись, голосно вiддихався. – Дуже хотiлося пити. З куреня почувся Саймонiв голос: – Вище, вище. Ральф повернувся до куреня i пiдняв палицю, що тримала всю листяну покрiвлю. Листя розсунулося. У дiрi з’явилося засмучене Саймонове обличчя. – Пробач. Ральф незадоволено оглядав руiну. – Нiяк не виходить. Вiн кинувся на землю коло Джекових нiг. Саймон усе так само виглядав крiзь дiру в куренi. Уже лежачи, Ральф пояснював: – Працюемо цiлими днями. І подивися! Два куренi стояли, хоч i нерiвно. А цей розвалився. – А вони порозбiгалися. Пам’ятаеш збори? Як усi поривалися працювати, доки не зведемо куренiв? – Крiм мене i моiх мисливцiв… – Крiм мисливцiв. Ну, а малюки… – Вiн махнув рукою в пошуках слова. – Вони безнадiйнi. Та й старшi не кращi. Ти бачиш? Цiлий день працювали тiльки ми з Саймоном. Бiльше нiхто. Всi десь купаються, iдять, граються. Саймон обережно вистромив голову. – Ти – ватажок. Заклич iх до порядку. Ральф лежав горiлиць i дивився на небо та пальми. – Збори, як ми любимо збори! Щодня. Двiчi на день. Весь час мелемо язиками. – Вiн зiперся на лiкоть. – Слово честi, досить зараз просурмити в рiг, i всi збiжаться. Знаеш, усi зразу так споважнiють, а хтось запропонуе побудувати лiтак, чи пiдводний човен, чи телевiзор. Пiсля зборiв п’ять хвилин попрацюють, потiм розбредуться хто куди чи пiдуть на полювання. Джек спаленiв: – Нам треба м’яса. – Ну, поки що його нема. А куренi нам потрiбнi. Крiм того, всi твоi мисливцi повернулися години зо двi тому. Плавають собi. – Я пiшов сам, – пояснив Джек. – Я вiдпустив iх. А сам мусив… Вiн намагався якось висловити прагнення наздогнати, вбити, яке нуртувало в ньому. – Я пiшов сам. Я думав, що сам… Знову в очах його майнуло безумство. – Я думав, що вб’ю. – Але ж не вбив. – Я думав, що зможу. Вiд стримуваного хвилювання голос у Ральфа тремтiв. – Але поки що ти не вбив. Якби не тон, дальшi слова здалися б ненавмисними: – Може б, ти допомiг нам зводити куренi? – Нам треба м’яса… – Але ми його не маемо. Нарештi антагонiзм вирвався назовнi. – Але я його дiстану! Наступного разу! Треба списа з наконечником! Ми поранили свиню, а спис випав. Якби зробити вiстря з борiдкою… – Нам потрiбнi куренi. Раптом Джек заверещав з лютi: – Ти що, звинувачуеш?… – Я тiльки кажу, що ми тут розбиваемося цiлий день. Та й край. Обидва почервонiли й вiдвернули погляди, не годнi бачити один одного. Ральф перевернувся на живiт i почав бавитися з травинкою. – От полле дощ, як i тодi, коли ми сюди впали, – все одно не обiйдемося без куренiв. І ще одне. Нам потрiбнi куренi, бо… Вiн на хвилину замовк, i обидва перебороли свiй гнiв. Тодi повiв далi на iншу, спокiйнiшу тему. – Ти помiтив, правда? Джек поклав списа i сiв навпочiпки. – Що помiтив? – Ну, вони бояться. Вiн знову перевернувся на спину i глянув у Джекове люте, брудне обличчя. – Бояться того, що тут дiеться, iм сняться сни. Можна почути. Ти вночi прокидався? Джек похитав головою. – Вони балакають i кричать увi снi. Малюки. І навiть дехто зi старших. Так нiби… – Так нiби це поганий острiв. Враженi тим, що iх перебивають, обидва глянули в Саймонове серйозне обличчя. – Так нiби, – провадив Саймон, – звiр, звiр чи змiй е насправдi. Пам’ятаете? Почувши це ганебне слово, двое старших хлопцiв здригнулися. Тепер про змiiв нiхто не згадував, згадувати iх було заказано. – Так, нiби це поганий острiв, – повiльно промовив Ральф. – Правда. Джек сiв на землю i випростав ноги. – Вони схибленi. – Ненормальнi. А пам’ятаеш, як ми ходили в розвiдку? Вони всмiхнулися один одному на згадку про чари першого дня. Ральф повiв далi: – Отже, нам потрiбнi куренi як… – Як домiвка. – Так. Джек пiдтяг ноги, обхопив руками колiна, насупив брови, намагаючись мислити ясно. – Але все одно… в лiсi… Я маю на увазi, коли полюеш… не тодi, коли рвеш плоди, звичайно, а коли зовсiм сам… Вiн затнувся на мить у непевностi: ану ж Ральф вiзьме його на смiх. – Кажи далi. – Коли полюеш, часом ловиш себе на вiдчуттi, нiби… – Зненацька вiн почервонiв. – Звичайно, тут нема нiчого такого. Просто вiдчуття. Але тобi здаеться, що не ти полюеш, а… на тебе полюють; нiби за тобою в джунглях весь час хтось стежить. Вони знову помовчали: Саймон напружено, Ральф з недовiрою i майже розлючено. Вiн сiв, потер рукою плече. – Ну, не знаю. Джек скочив на ноги i заговорив дуже швидко: – Таке трапляеться в лiсi. Звичайно, нiчого в цьому нема. Тiльки… тiльки… Рвучко ступив кiлька крокiв до берега, потiм вернувся. – Тiльки я знаю, що вони почувають. Розумiеш? Та й годi. – Найкраще було б, якби нас урятували. Джек на хвилину замислився, наче не мiг згадати, про який порятунок iдеться. – Врятували? Так, звичайно! А все ж я спочатку хотiв би добути свиню… – Вiн схопив списа i шпурнув у землю. Морок, безумство знову повили його погляд. Ральф iз сумнiвом глянув на нього з-пiд заплутаноi ясноi гриви. – Доки твоi мисливцi пам’ятають про вогонь… – Все ти про вогонь та вогонь! Обидва хлопцi побiгли до берега, коло самоi води обернулись i глянули на рожеву гору. На глибокiй блакитi неба цiвка диму вимальовувала крейдяну лiнiю, яка, колихаючись, зникала в високостi. Ральф зупинився. – Цiкаво, як далеко його видно? – За милi. – Замало диму. Наче вiдчувши iхнi погляди, знизу дим розплився жовтавою плямою i поповз угору невиразним стовпом. – Доклали зелених гiлок, – пробурмотiв Ральф. – Цiкаво! – Вiн примружив очi й обернувся, уважно обстежуючи обрiй. – Є! Джек закричав так голосно, аж Ральф пiдскочив. – Що? Де? Корабель? Але Джек показував на стрiмкi ущелини, якi йшли з гори до положистоi частини острова. – Звичайно! Там вони лежать… мусять там лежати, коли сонце припiкае… Ральф спантеличено дивився на його зосереджене обличчя. – …вони заходять високо. Дуже високо, ще й у холодок, вiдпочивають там, доки спека, як корови у нас вдома… – Я думав, ти побачив корабель! – Ми могли б пiдкрастися… розмалювати обличчя, щоб вони не помiтили… оточити iх, а тодi… Вiд обурення Ральф утратив самовладу. – Я говорив про дим! Хiба ти не хочеш, щоб тебе врятували? А в тебе в головi тiльки одне – свинi, свинi, свинi! – Адже ми хочемо м’яса! – А я працював цiлий день, i нiхто не допомагав, крiм Саймона, а ти вернувся i навiть не помiтив куренiв! – Я теж працював… – Але ж тобi подобаеться! – прокричав Ральф. – Ти любиш полювати! А я… Вони стояли один проти одного на яскравому березi, самi враженi цим вибухом почуттiв. Ральф перший вiдвiв погляд, прикинувся, нiби його зацiкавило, як групка малюкiв граеться в пiску. Із-за гранiтовоi плити долинали вигуки – то в природному басейнi купалися мисливцi. На краю плити на животi лежав Роха i дивився в лиснючу воду. – Нiхто не допомагае. Йому хотiлося пояснити, як часто люди виявлялися не тими, за кого iх мали. – Саймон. Той допомагае. – Вiн показав на куренi. – Всi iншi повтiкали. А вiн робив не менше за мене. Тiльки… – Саймон завжди пiд рукою. Ральф попрямував до куренiв. Джек iшов поряд. – Трохи тобi допоможу, – пробурмотiв Джек, – а тодi покупаюся. – Дарма. Та коли вони дiйшли до куренiв, Саймона там не було. Ральф застромив голову в отвiр, витяг ii й повернувся до Джека. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=21132277&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.