Вiзок Анку Микита Кiляров Зiштовхнувшись з небезпекою, людям важко мiркувати рацiонально, особливо якщо небезпека не пiддаеться розумним поясненням. Що тодi вiдбуваеться з нашою свiдомiстю? Невже вона губиться в туманi несусвiтнiх думок? Кожному герою доведеться розвiювати свiй власний туман, та чи витримае така пiддатлива людська свiдомiсть зовсiм не земнi, а часом потойбiчнi випробування? Готичнi маетки, незвiданi куточки планети, страшнi мiфи та легенди. Куди саме занесуть вас сторiнки збiрки, що складаеться з 12 химерних оповiдань у жанрi трилеру, детектива та хорору? Микита Кiляров Вiзок Анку Вiзок Анку[1 - Анку – iдеться про образ смертi у бретонськiй мiфологii.] Усi знають, що смерть неминуча, але оскiльки вона не близька, то нiхто про неi не думае.     Аристотель Мое життя назавжди змiнила звiстка про смерть кращого друга. Ядучий бiль, що просяк кожну лiтеру лиховiсного листа, осiв на днi мого застиглого серця. Коли я слiзно поглинав слова, скороспiшно написанi його дружиною, здавалось, що шестерiнки всiх годинникiв на свiтi враз зупинилися. Туга, що вона поширювалася кожною моею здоровою жилою, зрештою настiльки збiльшилась, що виривалася iз грудей, перехоплюючи менi подих. Щотижня в своему поштовому ящику я iз захватом знаходив листа вiд свого друга Найдена. Нашi дружнi вузда мiцно трималися ще зi шкiльного вiку. Так склалась доля, що невдовзi, як Найден отримав диплом, у подорож рiкою Стiкс вiдправився його заможненький дiд, чий спадок оцiнювали в кiлька мiльйонiв. Усе багатство, включно з розкiшним маетком, перейшли у розпорядження мого друга. А вiн, пройнятий неземними радощами, навiть освiдчився своiй коханiй Роналiнi й подарував нареченiй коштовну родинну каблучку. Хлопець перебрався до Францii, на пiвострiв Бретань, й оселився серед ii легендарних лiсiв, зачарованих озер та мiстичних гаiв. Щоразу у своiх листах Найден нарiкав менi на сiрiсть та блiдоту навколишньоi природи, на той гнiтючий настрiй, що вiн щоразу опосiдав його молоде серце. Густий туман не сходив з гладких озерних поверхонь, а дощi безперестанку спускалися на сирий бретонський грунт. А втiм, мiй друг усе нiяк не мiг натiшитися своiй щасливiй долi та небувалому везiнню, котрi враз змiнили русло його життевоi рiки. Наприкiнцi листiв Найден запрошував до себе в гостi, а я щоразу вiдповiдав, що з нетерпiнням чекаю нашоi зустрiчi, хоча й усвiдомлював, що нiколи не наважусь на такий далекий вiзит. Одначе життя зробило пiдступний оберт, вгнавши менi у душу не тiльки палкий смуток, але й тривке почуття провини вiд нестриманоi обiцянки. В один момент iз заклопотаного голодранця я перетворився на достатнього чоловiка з купою вiльного часу, аби провести близьку менi людину в останню дорогу. Я пам’ятав Найдена зовсiм молодим. Чорнявим, худеньким парубком з виголеним обличчям, що повсякчас жалiвся на свiй дитячий вигляд. З нас двох мене завше вважали старшим через високiй зрiст та жорстку щетину, хоча насправдi Найден мав за плечима на два лiта бiльше за мене. Проте його неперевершена кмiтливiсть безперестанку нас рятувала навiть у найбiльш безвихiдних ситуацiях. Веселiсть, бадьорiсть, доброта – усе це й досi жило в моiй пам’ятi при кожнiй згадцi про Найдена. Весь час. Допоки я наочно не побачив застигле постарiле тiло свого друга. Усi моi картинки й барви в головi нараз змiнилися, як замiнюють вигорiлi свiчки в хатинах, коли я уздрiв його обличчя на бiлому простирадлi, а худорляве тiло, що воно обрамлене дерев’яною труною, в чорному костюмi. Я споглядав заплющенi очi товариша, але бачив iншу людину, що потроху витiсняла в думках такий закоренiлий образ Найдена… Фiолетовi вуста, немовби розфарбованi чорнилами молюскiв, непорушно стиснулися у мiцнi кайдани тишi. Ще нiколи синява пiд очима Найдена не мала такий гнiтючий вигляд, як в ту мить, коли вона встелилася на зблiдлу шкiру чоловiка. Я пiдiйшов ближче, не здатний вiдвести погляд од бездиханного тiла, що колись бадьоро стрибало парканами. Сильнi руки, що постiйно сперечались з моiми у затятiй боротьбi на лiктях, нерухомо спочивали на остиглих грудях. Вiчнiсть заповнила порожнечу, де до цього мешкала душа… Картання невгамовно роздирали мое вразливе серце, i усе нiяк я не мiг збагнути, чому спам’ятався лише в останню мить, коли одинока пiщинка Найденового годинника неквапливо звалилася у безодню? Проте вже за мить повз мого носа промайнув зачарований аромат фiалок, який лавиною почуттiв розливався пустелями мого тiла, i я притьма згадав, що постiйно мене утримувало в чотирьох стiнах. З тiнi кiмнатного морока, переступивши порiг, з’явився чарiвний образ, перед яким я роками схилявся на колiна. Я марив ним, як райським плодом – таким спокусливим i таким далеким. Але обпiкшись холодом його серця, я навiки полишив марнi спроби ним заволодiти. І ось контури цього образу, осяванi надщербленим мiсяцем та блiдим вогнем настiльноi свiчки, набули форми грацiйноi жiнки, вбраноi у довге чорне плаття. Стрiмкий протяг, що вiльно гуляв просторими кiмнатами та довжелезними коридорами занехаяного маетку, сколихнув вбрання Роналiни, котра зайшла в опочивальню свого коханого чоловiка. – Ви таки приiхали. – Претензiйно зазначила вона. – Не минало й митi, щоб у своiй передсмертнiй гарячцi Найден на згадав про вас. Вiн не полишав сподiвань, що зможе востанне вас побачити. Що ви стримаете обiцянку й завiтаете в гостi, перш нiж пiтьма затьмарить йому очi. Вочевидь, дарма. Дарма вiн тiшив надii, що його ображений, покинутий друг таки наважиться зустрiтися з ним вiч-на-вiч. Вiн помер iз думкою, що ви нiколи не пробачите йому цей вчинок. – Я не мав часу. – Брехня! – впевнено вiдрекла вона. – І грошей. – Ви просто сидiли, уп’явшись поглядом в одну точку, й боялися роззирнутися навкруги! Бо тодi б усвiдомили, що зовсiм не бiднi. Важко описати гнiв, що пройняв мене у ту мить, однак я зопалу зiрвався зi стiльця, та настiльки рвучко пiдiйшов до Роналiни, що забачив, як непереборний страх розливаеться у ii очах. Споглядаючи ii прекрасне обличчя, мiй розсерджений норов умить згаснув, пробудивши, втiм, запальне почуття, яке я роками силкувався подавити. Раптово нашi вуста поедналися у поцiлунок, й не висловити того вiдчуття, котре зiйшло на мене з небес. Мить, що ii я чекав усе свое життя, мимолiтна та стрiмка, але найсолодша та зваблива. Зненацька Роналiна вiдтрутила мене убiк й кинула нажаханий погляд на холодне тiло Найдена, либонь вiн зараз стане свiдком зради своеi дружини. Тим часом i мое безпам’ятство минулось, у головi знову запанував здоровий глузд. Коли я усвiдомив, що накоiв, мое тiло прохромив жагучий сором з таким дивним почуттям провини, яке менi ще нiколи не доводилось переживати. Доки я розмiрковував над своiм ганебним вчинком, по моему обличчю пройшлась роз’ярiла долоня жiнки. Жiнки, що пiвхвилини тому вiльно пiддалась натисковi почуттiв, забувши про померлого чоловiка. – Ви безсоромний, нахабний вiдлюдок! – зi слiзьми прокричала вона. – Навiть не вшановуете пам’ять кращого друга! Якби вiн знав, який же ви насправдi лицемiрний нарцис. Схоже, ви приiхали сюди зовсiм не для того, аби проститися з ним… Але запам’ятайте, що я нiколи не буду вашою! Радше сонце на небi згасне, а рiчки вийдуть зi своiх русел, проте мое серце навiчно залишиться у трунi, поряд з Найденом! * * * Неспокiйна нiч зiйшла опiсля. Я лежав пiд теплою ковдрою в однiй iз порожнiх кiмнат величезного маетку та пронизував поглядом облiзлу, потрiскану стелю. Десь далеко звiдси заблукав мiй сон, i схоже, що до ранку вiн точно до мене не завiтае. Я збирав думки, неначе ракушки на морському днi, з глибин свого розуму, але нiщо тiеi митi не могло зарадити моему ганебному сорому. Тривалi вiсiмнадцять рокiв я не бачив довге оксамитове волосся Роналiни; ii очi, вишуканi, як двi блискучi перлини; нiжнi та ласкавi вуста, солодшi за усi арабськi ласощi. Час зовсiм не спотворив ii гладеньку рум’яну шкiру, вона й досi, навiть у похмурих променях свiчок, квiтнула барвами життя. Кожен день, що я провiв його на самотi iз тоi митi, як Найден одружився з Роналiною, мене дiймали пориви нестримноi лютi. У головi не вкладалась гадка, що кращий друг цiлуе вуста мого кохання, але водночас, я замислювався, чи не вчинив би я так само, оскiльки магiчна краса Роналiни зводила з розуму будь-кого… Це вона – та сама причина, з якоi я байдуже ставився до запрошень у гостi. І це саме та причина, котра змусила мене довгi роки не бачитись зi своiм другом. Мiй головний гомiн перервав дивний звук, що ринув знадвору. Я поглянув у вiкно – на дорiжку, що тяглась обiч дворiв маетку – i побачив там кiлькох крукiв. Птахи жадiбно клювали якiсь малi зернятка, вiдганяючи один одного вiд своеi здобичi. Раптом з густоi iмли, подiбно тому, як над горизонтом здiймаеться вранiшне сонце, визирнув худорлявий чорний кiнь. Вiн неквапливо перебирав копитами, вiдбиваючи пiдковами тривожний ритм, та заледве чутно хропiв. Шлях коню освiчував лише тьмяний надщерблений мiсяць, що ховався вiд ночi у захмареному небi. Однак усе це притлумив iнший звук – несамовите, дратiвливе, бридке рипiння дерев’яного вiзка, що його сутужно тягнув горопашний коняка. При кожнiй маленькiй згадцi про той скрип мене огортае нервове збудження, а тiлом, немовби табун роз’ярiлих бiзонiв, пробiгають дрижаки. Пальцi рук мимоволi зчiпляються, коли мiй мозок раз у раз вiдтворюе ту жахливу какофонiю. Круки здiйнялись у повiтря, пропускаючи вiзок, де на його краечку примостився таемничий кучер. Довга чорна ряса звисала з дерев’яноi дощечки, а широкополий капелюх ховав у нiчнiй пiтьмi його обличчя. Позаду розстелилося величезне, старе темне простирадло, що вiд краю до краю вкривало осередок вiзка. Коли-не-коли вiтер колихав ковдру, либонь силкуючись зазирнути всередину, а сама повозка iнколи пiдстрибувала, налiтаючи на розбите камiння. Проте кiнь вперто прямував дорогою у непроглядну пелену iмли, а кучер непорушно сидiв на повозцi iз вiжками у руках. * * * Вранцi я зустрiв Роналiну. «Де ii рум’янець?», – насторожено звернувся я сам до себе. Вона зiзналась менi, що усю нiч проплакала, а втiм, ще вчора ii журливий стан не заважав нiжним щокам поломенiти червонцем. До того ж, щезла ii поважна постава, очi нiби згасли й бiльше не iскрилися тим вогником життя, що ранiше; Роналiна втомлено та вайлувато пересувала ногами, неохоче вiдводила погляд вiд мертвоi точки та жебонiла собi пiд носа. Безперечно, провина не могла мовчки сидiти, заховавшись у бочцi мого норову, а тому щоразу визирала з-пiд кришечки й поглядала на змарнiлу Роналiну. Занепокоення й тривога за жiнку повнiстю викоренили спогади про остогидле скрипiння вiзка уночi. Навiть смерть кращого друга вiдiйшла на другий план, коли я побачив свое кохання в такому станi. Найдена поховали вдень на родинному цвинтарi поруч iз могилою дiда. Кришка труни накрила виснажене недугом тiло, й воно назавжди втонуло в обiймах плодючоi матiнки-землi. Роналiна розпачливо всiлася на могильний надгробок опiсля захоронення й схилила голову на пам’ятник, де бовванiли свiже викарбуванi лiтери. Нема в свiтi бiльшого жалю, нiж споглядати близьке тобi iм’я на кам’янiй плитi могили. Довго я стояв ось так осторонь, спостерiгаючи, як вiтер колише бур’яни довкола занедбаних поховань, доки Роналiна прощалась зi своiм коханим. Навколишня тиша пiдказувала менi, що не лишилось для цiеi жiнки ближчоi людини, нiж я. І хоч якими дрiбними не були тi друзки, на якi колись розлетiлося мое серце, зараз я збирав та лiпив iх в одне цiле заради душевного спокою Роналiни. Коли темiнь перелилась за бiсектрису неба, я таки вмовив спустошену жiнку повернутися до маетку. Однак вкрай виснажена стражданнями Роналiна не спромоглась навiть самотужки пiдвестись, тому менi нiчого не лишалось, як взяти ii на руки. Та щойно я торкнувся жiнки, як мене полонили жорстокi боги Фобос та Деймос[2 - Фобос, Деймос – у грецькiй мiфологii сини Ареса й Афродiти, боги страху й жаху вiдповiдно.]. Полум’яний жар вiд тiла Роналiни либонь пiдiгрiвав холодне повiтря навкруги. І той легкий туман, котрий в цих краях спускався на землю щойно зсутенiе, здавався менi паром вiд зiткнення студеного повiтря з розжарiлим тiлом Роналiни. Нiчний морок вже стукав у вiкно, коли жiнка спочивала у своему лiжку. Я запалив свiчу та поставив ii на шухляду поруч. Тривожне сяйво лягало на зблiдле обличчя бiдолашноi, мов червонi променi захiдного сонця на снiговi пустелi пiвночi. Повiтря кiмнати просякло терпким смородом оцту. Ганчiрки вiд окладiв лишались такими гарячими, буцiмто вони грiлись на розпеченому вугiллi. Унизу, в холi, репетир годинника тривожно загупотiв низькими, протяжними ударами тричi, тимчасом як я не полишав надii полегшити жар хвороi Роналiни. Недуг доволi зненацька зiйшов на жiнку, i, наче зграя голодних яструбiв, ненаситно живився ii бадьорим рум’янцем. Двi яскравi перлинки обернулися на штучнi скельця, а нiжнi вуста погрубiшали, вкрившись шерехатiстю та дрiбними трiщинами. Їi образ згасав, як донедавна образ Найдена помер у моiй пам’ятi. Свiдомiсть моя вже однiею ногою переступила порiг Морфеевого царства, як раптом брама почала зачинятись, видаючи мерзенний скрип. Вiн закрався в усi моi найпотаемнiшi думки та лускав iх, неначе повiтрянi кульки. А потiм його крижана отрута заструмувала кожною моею жилою, просочуючи кожну краплинку кровi, пробираючись глибоко всередину, в самiсiнькi еритроцити, знищуючи, розбиваючи, кромсаючи усi захованi в них молекули повiтря. І вмить я пригадав цей звук – недоладне рипiння колiс, що пробуджувало в менi психопатичнi настроi, руйнуючи вежу здорового глузду й викликаючи сонму епiлептичних посмикувань; збагнувши, що саме змушуе скнiти мою душу, я незагайно перенiсся зi сновидiнь у похмуру кiмнату Роналiни. Вiд настiльноi свiчi вже вiяло холодом, проте через скло рiзалися блакитнi променi мiсяця. Остогидлий скрип видавався менi бридкiшим за нестерпний звук леза, що шкрябае скло. Помiж нотами жахливоi пiснi затято пробивався цокiт копит, i зрештою я наважився визирнути у вiкно. Проз туман неквапливо пересувався старий, зачуханий вiзок. Менi здалось, що його осередок став бiльшим, у порiвняннi з минулим разом. Проте вiн ще досi ховався за товстою, обтрiпаною ковдрою. Я кинув свiй погляд на кучера. Його непорушнiсть просто вражала мене й водночас навiювала дивне вiдчуття тривоги. Довге сиве волосся, що визирало з-пiд капелюха, розвiвалося вiд морозного вiтру. А втiм, його риси видались менi достоту знайомими, й вони не мали нiчого спiльного з тим кучером, що я бачив його напередоднi. Худорлявий кiнь продовжував слухняно везти здоровезну повозку, хоча в менi закрiпилась впевненiсть, що от-от його старi виснаженi кiнцiвки пiдкосяться i вiн завмре у вiчних сновидiннях. Шпиля своеi паскудностi звук досяг, коли вiзок проiжджав поруч з парканом маетку. Вiн неначе встромляв гостро наточенi ножi менi у вуха. За хвилину повозка розчинилась у туманi, а скрипiння лише вiдлунювалось у моiй головi, як тисячi нерозбiрливих голосiв у думках божевiльного. * * * Зазвичай, я прокидався о восьмiй. Це вiдмiнний час, аби достоту виспатися, та для того, щоб з користю провести день. Третина нашого життя спливае у станi сну. І важко не вiдмiтити слова Ремарка: «Шкода марнувати час на сон. Бо коли ж ти спиш, життя минае». Немае в свiтi бiльш чiткого й слушного вислову, нiж цей, що пояснив би мою виснажливу втому та надмiрний неспокiй. Адже прокинувся я, коли годинна стрiлка ледве вiдiйшла од двох римських палиць, а за вiкном непомiтним каскадом вiд неба до землi лилося променисте денне свiтло. Вага моiх думок сягала такоi важкостi, що всi моi земнi роздуми, цупкi переживання, непоступливi клопоти якимось незбагненним чином перемiшалися зi сновидними мареннями. І тi iлюзорнi, вигаданi, сюрреалiстичнi, а часом просто абсурднi альтернативнi сюжети, якi я переживав у свiтi за заплющеними очима, розчинились або вщент викорiнили частинки справдешнього життя. Тихе завивання вiтру у вiконнi шибки нагнало на мене тисячу приемних споминiв юних рокiв. Ще тих часiв, коли людськi проблеми обходили мене манiвцями, коли брехня ще не посiяла зерна у дорослу корисливiсть, а коли цiлiсiньке серце врiвноважено торохкотiло в грудях. Коли розум не водив бесiди iз безвихiддю та вiдчаем, а серце – журбою та коханням… Кохання! О, Роналiна! Безмежний жах зiйшов на мене крижаною лавиною щойно мiй заледве протверезiлий погляд взорував краечок порожнього лiжка. У Бiблii страх описуеться як нестача допомоги вiд глузду, тож чи доцiльно вважати, що моя зустрiч iз Роналiною через стiльки рокiв пробудила те непереборне почуття, котре наклало тiнь на сяйво мого розуму; почуття, яке омило його гостроту, зробивши слабким, пiддатливим до вмiсту скриньки Пандори?… Темними, похмурими коридорами, якi навiть вдень лишались вiдстороненими вiд небесного благословення, я вiдчайно блукав, наче Тесей критськими лабiринтами, в пошуках безнадiйно хвороi, позбавленоi розважливостi жiнки мого серця. Я виголошував ii iм’я знов i знов, i здавалося, що з кожною його промовою, зачiпались найiнтимнiшi струни мого кохання. І чим довше та зухвалiше я це робив, тим сильнiше й рiзкiше вiдчай та жах били по тендiтним струнам, допоки вони не почали одна за одною iз пригнiченим трiском рватися навпiл. Однi дверi за iншими розчинялися перед моiм незбутнiм станом, i ось воно! Помарнiле, кволе тiло непритомноi, втiм живоi Роналiни розпласталося на старому, занедбаному, дiрявому килимi однiеi з численних кiмнат, до якоi я не знав ходу. І, мабуть, якби не доля, я б нiколи не зазирнув навiть оком до цiеi загидженоi опочивальнi. Обабiч стародавнього килима простягалися багатовiчнi закiптюженi шафи, а на iх верхiвках та абиде недбало валявся брудний непотрiб та усiляке дрiбне смiття. Я узяв Роналiну на руки, але мiй погляд захопило щось iнше. Щось незначне та непримiтне, а втiм, я невтомно прохромлював очима тi чорнi нитки, якими в’язався пiдлоговий килим, iх перехреснi та лiнiйнi структури, завитi та прямi, широкi й тонкi; я подорожував ними, наче лiсовими стежками, обходячи дiрки, либонь то величезнi прiрви, й розчинявся у безмежнiй пiтьмi його чорноти. Враз усi моi образи в головi безслiдно зникли, а зостався лише один – вiн манив мене, закликав до себе у полон: у царство непiзнаних таемниць та загадкових тiней. І тодi я запитую себе безперестанку, чи правильно я вчинив, послухавшись безцiнноi поради Оскара Вайльда, який в «Портретi Дорiана Грея» писав, що единий спосiб позбутися спокуси – пiддатися iй. Я здався. Склав зброю та здiйняв бiлий прапор, iдучи на зустрiч манливiй величi просторого килима, чорного, як крило ворона. Я дав спокусi проникнути у свою пiдсвiдомiсть та зацарювати там, як колись данайцi заволодiли Троею. Зненацька мою спину огорнула морозна пелена, чиi крижинки, здавалося, просочилися до моiх нервових клiтин та сильно мене пересмикнули. Звiддаля, кваплячись у моi обiйми, чимдуж врiзаючись у стiни, темними, сирими коридорами маетку мчав найостогидлiший на свiтi скрип. Звук добряче струсонув мою голову, ставши, таким собi, зцiлющим зiллям вiд смертельного затьмарення глузду. Вкотре у дверi мого серця постукав страх, i я його знiчев’я впустив. Я кинув свiй погляд на Роналiну, що вона непритомно лежала на сирiй, затхлiй пiдлозi. О, Анубiсе! Куди ж ти волочеш за собою незрiвняну красу цiеi жiнки?… В якi скриньки ii ховатимеш вiд заздрiсноi Хатхор? Бо немае в свiтi бiльш витончених контурiв очей, бiльш тендiтних рожевих вуст, та бiльш округлих форм чола, нiж у незрiвняноi, чарiвноi Роналiни! Через моi очi до душi передавалася тривка журба та нездоланний вiдчай, п’янка скорбота та гнiтюче горе. Можливо, пiдступна мара навiяла менi iлюзii, а може, я востанне побачив неприродну бездоганнiсть, котра наостанок вшанувала вiдвiдинами бездиханне тiло Роналiни. Та думки нiяк не полишало скрипiння. Його вiдлуння дедалi гучнiшало з кожною миттю. І мою жагучу нетерплячку, мое прагнення, бажання притлумити це вiдразливе звучання вже не стримали би навiть лютi ракшаси[3 - Ракшаси – у буддизмi та iндуiзмi злi духи, демони-людожери. Зображалися пiвтораметровими чудовиськами з жовтуватою (iнколи чорною) шкiрою. В iндiйськiй мiфологii вважалося, що ракшаси мешкають у пустелi на пiдступах до краiни, неподалiк гiр Меру, де не iснуе вiйни, та вбивають тих, хто порушуе заборону.], тож я шпарко кинувся до опочивальнi Роналiни, де, як я тодi завважив, спiв рипучих колiс знайшов свою обитель. Вже на пiдступах до кiмнати менi в око впала чудернацька рiч. У променистому сяйвi похмурого мiсяця, яке, наче сонм гострих списiв, прохромило двернi щiлини й нещадно встромилося у ворожий щит у виглядi староi, трухлявоi стiни, надвисли якiсь дрiбки. Вони непоспiшливо здiймалися угору, закручуючись в танку, пурхаючи, немов метелики у свою останню нiч на Землi, й розчинялися, щойно перетинали кордон мiж свiтлом та пiтьмою. О, нi! – подумав я. Невже це руйнiвний вогонь вiдiбрав у мене останнi згадки про Роналiну, що вони так бережливо хоронилися упродовж десятилiть в заплiснявiлих конвертах дерев’яного стола?… Хiба мав вiн право нещадно палити вишукану калiграфiю, витонченi зарубки та звивистi хвости ii лiтер?… І тодi я кинувся ловити тi маленькi порошини, щоб залишити у себе й вберегти вiд подорожi в безодню. Я жадiбно хапав дрiбки й складав iх у руку, й так нестямно захопився, що геть i не помiтив, як з моеi долонi стекла крапля i безпристрасно розбилася об пiдлогу, немов дрiбне, крихке скельце. Із жахом, що тодi прокрався у моi божевiльнi очi, я перевiв погляд на лiвицю та розкрив долоню горiлиць. В ii заглибинi розтiкалося невеличке озеро, яке вже за кiлька мить висохло й безслiдно зникло. Повен несусвiтньоi нiсенiтницi в думках, я прочинив дверцята до спальнi Роналiни й закляк од здивування. З розчахнутого вiкна, пiдхопленi морозним вiтром, до кiмнати залiтали сотнi маленьких снiжинок. Я зробив кiлька несмiливих крокiв i пiдiйшов впритул до вiкна. Попiд туманом, котрий надвис майже над самiсiнькими верхiвками дерев, навскiс остиглiй землi спускався снiг. Вiн де-не-де встелився ледь помiтною бiлою плiвкою на вологому грунтi, де i досi не висохли калюжi вiд учорашнього дощу. Однак тепер вони гралися з вiдблисками нiчного свiтила пiд тонким шаром криги й ламалися на сотнi друзок пiд колесами старезного дерев’яного вiзка, якi нестерпно рипiли. Навiть пекуче сонце, що згубило мрiйника Ікара, не в силах тiеi митi здужати той холод, що опосiв мое серце з поглядом на кучера. Всерединi нараз обiрвалися всi ниточки, що тримали мiй спокiй, i вiн з гуркотом звалився у безмежний край панiки. У головi вихором, подiбно тому снiгу за вiкном, кружляли моi думки. Вони збиралися до купи, важчали, й зрештою досягли ваги металевоi плити, що затято тиснула на мозок. Невже це дiйсно правда i те, що я побачив, – не витвiр збудженоi та затьмареноi уяви? Як же я волiв спiткати долю Едiпа, щоб нiколи бiльш не споглядати це жахливе видовище! Я мерщiй гайнув на двiр, аби кiнець кiнцем покласти край цьому клятому скрипу та поставити крапку в поемах мого потоку свiдомостi. Слiди вiд черевикiв переслiдувати мене вiд ганку аж до самiсiньких ворiт, i коли я наблизився настiльки, щоб розгледiти пiд широкополим капелюхом обличчя кучера, усе мое життя звелося до нiкчемноi плями на нескiнченному бiлому аркушi, котра мулить око, дратуе твоi перфекцiонiстськi нахили й усiляко закликае себе позбутися. Все, що я колись знав, що вивчав, чим займався, вмить перетворилося на попiл вiд шаленого полум’я невiри й сумлiнь. Там, пiд чорним капелюхом, ховалося вiчно молоде обличчя парубка, що його, як я гадав, я навiчно загубив у небуттi свого розуму в ту хвилину, коли закрив його змарнiлу подобу кришкою труни та провадив пiд сирий бретонський грунт. Втiм не встиг я осягнути того вiдчайного жаху, коли мiй погляд впав на манливi перехреснi та лiнiйнi структури, що нитками сплiталися та перетиналися у закiптюженому витворi над осереддям вiзка. Я знов подорожував його шляхами й спотикався об його незвичнi дiрки й прогалини. Очi плавно спускалися донизу, й саме звiдтодi моi скронi огорнула сивина, а мову назавжди спаплюжило дурнувате заiкування. Виною тому стали мертвi тiла, чиi синi, знекровленi, забрудненi грунтом кiнцiвки необережно визирали з-пiд чорного килиму. Вiд несамовитого переляку я вiдсахнувся i кинув останнiй стурбований погляд на кучера, чия посмiшка знов розбурхала моi гиблi спогади про Найдена. Я поспiхом роззирнувся, аби сховатися вiд моторошного з’явиська в стiнах маетку, однак навколо мене розкинувся один лише густий туман над глибокими синiми озерами. Забуття Найкраща помста – забуття, воно поховае ворога у праху його нiкчемностi.     Бальтасар Грасiан-i-Моралес 24 вересня Знаете, як в мене було трохи бiльше ентузiазму, я насолоджувався життям. Дарма, що воно таке швидкоплинне i незбагнене. Вхопити кожну мить надто важливо, коли iх i так замало. На жаль, на свiй вiк я не зумiв пригадати жодного яскравого чи тьмяного моменту життя. Останнiм часом я став дещо забудькуватим, з голови все вилiтае: то лiки забуду прийняти, хоч i, визнати, не пам'ятаю навiщо вони менi, то вмитися зранку. Через те вирiшив завести цей щоденник, однак раз по раз забуваю i сюди вносити записи. Перечитуючи його знов i знов, я мозаiкою складатиму картинку сьогоднiшнього дня, який, хоч як це прикро, завтра я можу не пригадати. Не виключаю я i того факту, що завтра я можу просто не згадати про щоденник, а через те вирiшив покласти його на виднотi – на тумбi поруч лiжка. Квартирка в мене невелика. Я завважив, що всi приладдя розташовуються в однiй тiснiй кiмнатi. Мое лiжко, на якому я зараз веду цей запис, стоiть поруч вiкна в найвiддаленiшому куточку вiд вхiдних дверей. Поряд, як я вже зазначив, невисока дерев'яна тумба, де незбагненним чином опинились моя чашка i зубна щiтка. До речi, щодо ванноi, то я мав у кiмнатi самотнiй умивальник праворуч од входу, i жодних тобi унiтазiв чи ванн. Навпроти тiеi раковини в мене розкинулась хоч i маленька, а зручна кухня. Уздовж стiни пролягали кухоннi шафи. Зверху я мав чайника i переносну плиту на двi конфорки. Столовi прибори зберiгав у верхнiй шухлядцi, в iншiй покоiлися всiлякi дрiбнички на кшталт серветок, пакетiв, цукру, чаю та кави. Якщо звертатись до подробиць, то чай у мене виключно зелений. Чому саме, менi невтямки. Я не пригадую, чи дiйсно вiн до смаку моiй невибагливiй натурi. Однак я знаю, що його застосовують у лiкувальних цiлях, та чи пов'язано це хоч якось з моiм безпам’ятством? А втiм, я дiйшов висновку, що зберiгаю напоi з високим вмiстом кофеiну; це наштовхнуло мене до думки, що я мiг би працювати в нiчнi змiни. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=22966731&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примiтки 1 Анку – iдеться про образ смертi у бретонськiй мiфологii. 2 Фобос, Деймос – у грецькiй мiфологii сини Ареса й Афродiти, боги страху й жаху вiдповiдно. 3 Ракшаси – у буддизмi та iндуiзмi злi духи, демони-людожери. Зображалися пiвтораметровими чудовиськами з жовтуватою (iнколи чорною) шкiрою. В iндiйськiй мiфологii вважалося, що ракшаси мешкають у пустелi на пiдступах до краiни, неподалiк гiр Меру, де не iснуе вiйни, та вбивають тих, хто порушуе заборону.