Верифiкацiя вiчностi Олександр Меньшов Повiсть "Верифiкацiя вiчностi" починаеться описуванням свого роду альтернативноi iсторii нашого свiту, в якiй результатом Другоi свiтовоi вiйни стала поява новоi держави на полiтичнiй картi – незалежноi Украiни. Радянський Союз вiдступив на схiд, Нiмеччина здалася союзникам. В основi твору не розповiдь про геополiтику або глобальну картину свiту, а демонстрацiя альтернативноi реальностi, де наявнiсть варiантiв для вибору шляху iсторii може залежати вiд якогось незначного явища. Всi описанi в книзi подii вiдбуваються протягом весни 1986 року. Головний герой, професор Днiпрославського унiверситету, Дмитро Котов непомiтно для себе приходить до дивовижного висновку про те, що то навколишня реальнiсть зовсiм не та, чим здаеться насправдi. Деякi позабутi ним подii виявляються iншими в описах людей, якi теж iх пережили. Щось взагалi випадае iз загальноi канви, хоча головний герой, здавалося б, чудово пам'ятае найдрiбнiшi деталi. Із розвитком сюжету головний герой наближаеться до пам'ятноi дати – 26 квiтня 1986 року, коли вiдбулася аварiя на Чорнобильськiй АЕС. Саме ця подiя стае тим незмiнним чинником, який iснуе майже у всiх реальностях i всiх iпостасях Котова. Основною думкою твору стае намагання головного героя верифiкувати навколишню реальнiсть, щоб зрозумiти, де iстина, а де ховаеться фальш, де саме реальнiсть, а де фантазiя, сон. Тому, здаеться, не дарма автор використовуе розмiрковування китайського фiлософа Чжуан Цзи, якому наснилося, нiби вiн метелик, що пурхае над квiтами. А пiсля пробудження мудрець не може зрозумiти, хто вiн – людина, якiй сниться буцiмто вона метелик, або метелик, якому зараз сниться, що вiн людина. Олександр Меньшов ВЕРИФІКАЦІЯ ВІЧНОСТІ «Я вже прокинувся i не бачу нiчого справжнього; i оскiльки я не вбачаю нiчого досить очевидного, то я постараюся знову заснути, щоб моi сни представили менi те ж саме в iстиннiшому i яснiшому свiтлi…»     (Рене Декарт) Верифiкацiя вiчностi 21 березня 1986 року Вологiсть, та така затхлiсть… чи нi – прокислiсть… Так, так – прокислiсть (вiрне слово) цього вечора, наводила на фiлософський лад. Небесний купол, суцiльно затягнутий тугим сизим саваном, дивився вниз, на це величезне багатолюдне мiсто iз згiрклою ноткою печалi, приправленою вiковою мудрiстю всезнаючого старця, якому, чесно кажучи, iз-за цiеi його мудростi, було абсолютно байдуже, що твориться пiд ним, на цiй обрезклiй землi, що плямкала жирним бурим брудом. Як там у Екклезiаста: «…усе – порожнеча, усе – гонитва за вiтром…» Рука Дмитра, немов сама по собi, потягнулася до радiоприймача, легко провернула до характерного клацання тумблер, i в салонi новоi бiленькою «Fiat Panda» зазвучали приемнi дзвiночки мелодiйного жiночого голоску. Той дуже контрастував з навколишнiм свiтом, що навiть здавався нереальним. Але, не дивлячись на його чарiвнiсть, ведуча якось затрапезно говорила про мiськi новини, бгала фрази, перескакувала з теми на тему. Дмитро знову вiдiрвав руку вiд холодного керма i упiймав iншу хвилю. Тепер салон заполонила музика. Їхати сьогоднi по центральнiй частинi Днiпрослава було на подив легко. Суцiльна «зелена дорога», та ще i машин мало. Вiд Нацiонального унiверситету до набережноi зазвичай було не так вже i довго добиратися. Дмитро пам’ятав цю трасу до автоматизму: спочатку по проспекту Івана Старова, потiм буде поворот управо на Гостину, а там… Дмитро подумки простежив увесь шлях, а потiм раптом зрозумiв: а навiщо вiн, власне, брав машину? Потрiбно було викликати таксi, адже все одне доведеться пити. А знаючи приятелiв – багато пити. Яка потiм машина? Зупинить патруль i оштрафуе – це у кращому разi. А то й упечуть до ранку. «Дiдько! Дiдько! Дiдько! – сердито брикнув ногою Дмитро. – Порожня голова! Наперед не думае»! Тут же раптом потiк думок вильнув в iнший бiк: до лiта залишилося якихось пара мiсяцiв з невеликим хвостиком. Цього року, мiркував Дмитро, потрiбно вiдразу пiсля iспитiв забирати сiм’ю i iхати до моря. Набридло все… Страх, як набридло! Це говорила втома. Тиждень видався важким, дуже напруженим. Але потрiбно вiдмiтити, що насправдi Дмитро свою роботу любив. Просто нинi не задалося… Ще до того додалися i студенти зi своiми протестами… Нi, щоб вчитися, так дурня валяють! Теж менi «рама нацii»! На увесь потiк набереться не бiльше десятка здравомислячих голiв. Дмитро тут же упiймав себе на тому, що поводиться подiбно до людей похилого вiку. Усе iм не так, усе iм не до вподоби. «Невже i я заразився? – злорадно посмiхнувся вiн. – Менi ледве за сорок стукнуло, а вже туди ж»! Музика обiрвалася. Диктор сухим тоном повiдомив поточний час i став дiловито зачитувати новини. Голос його був чiтким, слова вивiреними. Вiдразу видно – професiонал. Не порiвняти з недавнiми жiночими просторiкуваннями на iншiй хвилi. – З Францii повiдомляють, – говорив диктор, – що в результатi недавньоi перемоги на парламентських виборах голлистiв, прем’ер-мiнiстром краiни знову призначений Жак Ширак… Черговий поворот i машина виiхала на Набережну. Якихось триста метрiв i Дмитро був вже на мiсцi. Припаркував авто недалеко вiд ресторану, вiн живо пiдхопив з бiчного сидiння старенький портфель, вилiз з машини, i старанно закрив дверi на ключ. За звичкою посмикав ручку i, застiбаючись на ходу, дiловито попрямував до входу. Усерединi ресторану панувала приемна напiвтемрява. Дуже влучно розташованi декоративнi свiтильники створювали iлюзiю такоi собi казковоi печери. Дмитро на якихось декiлька секунд завмер, озираючись на всi боки (тут вiн був уперше), як раптом звiдкись з правого боку донеслося: – Агов! Ось i наш пан Коцький! Назустрiч вибiг повненький чолов’яга, в якому Дмитро насилу упiзнав Махницького. – Герр професор, мое вам вiтання! – прокричав товстун через увесь зал. «Скiльки-но це рокiв ми не бачилися? – промайнуло в головi викладача. Вiн тут же натягнув посмiшку, тим самим силомiць проганяючи геть свiй похмурий настрiй. – Десять, як мiнiмум»! – Так, так! – посмiхався Махницький, оглядаючи товариша. – А ти все той же декадент? – Який к бiсовоi матерi декадент! Я син народу! – огризнувся Дмитро. – Пам’ятаеш… значить, – пiдморгнув товариш. – Хiба забудеш минуле? А я дивлюся, що прийшов останнiм… судячи з усього, – помiтив Дмитро. – Та ви, пан професор, спiзнюетеся, – широко посмiхався Махницький. Тут же пiдiйшов i сам винуватець урочистостi – Вiтя Саган: сухорлявий, але стрункий та високий, добре поголений, та й ще одягнений з голочки. Скiльки-но Дмитро пам’ятав, той завжди був ошатний. Наче саме втiлення джентльмена. Махницький проти нього виглядав як земля проти свiтлого неба. – Поздоровляю! – потягнув руку Дмитро. – Вiд душi, поздоровляю. Скiльки це тобi, друже, стукнуло? Шiстнадцять? – Я не панна, – вiдмахнувся Вiктор. – Мене роки тiльки-но прикрашають. З цими словами Саган дзвiнко шльопнув себе по макiвцi, що вже почала помiтно лисiти. – Так-так, бачу… прикрасився ти здорово! – Дмитро потиснув мiцну руку свого товариша. – Тридцять дев’ять йому, – пiдказав хитро усмiхнений Махницький. – І все досi на головного прокурора мiста «здати» не може. – Та гаразд вже! – якось сором’язливо вiдмахнувся Саган. – Молодий ще! Менi вже сорок один, – засмiявся Дмитро. – Майже… Вiн тут же вiдкрив портфель i через декiлька секунд витягнув з його бездонного нутра невелику прямокутну коробку, в якоi виявилася люлька. – Пiнка! – урочисто заявив викладач. – GBD… Не вважай це хвастощами, але… твоему, так би мовити, генiевi, принiс цей скромний дар… але не на весiлля, а в день народження! – Цитатник ходячий! – хихикнув Махницький. – Es ist Wundersch?n! – очi Сагана блиснули азартом. – Обов’язково випробую… Сьогоднi ж викурю! А зараз, друзi моi, до столу. – Із задоволенням! – ще ширше посмiхнувся Дмитро, i трiйця попрямувала в далекий куточок до столика, що розтягся у широчiнь бiля довгастого вiконця. Тут було обгороджено декоративною ширмою, очевидно, на прохання Сагана: вiн любив таку собi легку не обтяжливу самоту. Дмитро побачив ще двох своiх старих приятелiв – Олега Комракова i Сашка Зiнкевича. Вони сидiли в правому куточку i про щось тихенько переговорювалися. – Я вас вiтаю! – бадьоро откарбував вiн iм. Рукостискання, поплескування по плечах. Усюдисущий офiцiант швидко забрав у новоприбулого гостя верхнiй одяг i миттю зник. Пiсля обов’язкових вiтальних «церемонiй», сiли за стiл i добре так перекусили. Чергували усе це тостами, в яких бажали приблизно однакових речей. Так пробiгло трохи бiльше нiж пiвтори години. Пiсля неабиякоi кiлькостi випитого брендi, як завжди бувае, потягнуло проявити ерудованiсть i поговорити на вiчнi теми – жiнок, спорт, полiтику i хобi. Усi присутнi були одруженi, тому перший роздiл перегорнули за непотрiбнiстю. Із захоплень нiчого, власне, приятелiв не зв’язувало. Один був рибалкою, iнший мисливцем, третiй колекцiонував люльки… Та i так надалi. Спорт? Його чогось обiйшли стороною. Залишалася полiтика. Що-що, а це багатьох, як об’еднуе, так багатьох же i роз’еднуе. Спершу прошерстили свiтовi «тенденцii», потiм скотилися до речей ближчих та зрозумiлiших. – Горбачов ще в сiчнi заявив, що виступае за зменшення ядерноi зброi, – говорив Махницький. Його обличчя розчервонiлося, розпарилося. – И ти йому вiриш? – спохмурнiв Зiнкевич. Як з’ясував Дмитро, Сашко сьогоднi вранцi прилетiв iз столицi. Спецiально, щоб привiтати Сагана. («Ось цiкаво, – подумалося тодi Дмитру, – а я б змiг ось так»?) Зупинився Зiнкевич в «Парусi» – ультрасучасному готелi, побудованому в доволi дивному стилi метаболiзму. Номери, говорять, там коштували – не балуй. – Пiсля приеднання Афганiстану, – спокiйним тоном розповiдав Зiнкевич, – пiсля появлення цiеi енноi соцiалiстичноi республiки, що нiбито «добровiльно» увiйшла до складу радтабору, я б не поспiшав вiрити усiм заявам iх лiдерiв. – Горбачов – не той… Як його? Не Федiр Кулаков! – парирував Махницький. – Ви там у своему МЗС це самi прекрасно розумiете… Навiть американцi зараз дивляться на нього з долею надii. «Імперiя зла», про яку так гаряче колись говорив Рейган, здаеться менi, лягла iз смертю генсека Кулакова… – Ну-бо, оставимо цю тему! – вiдмахнувся Зiнкевич. Задиристий характер Махницького з роками не помiнявся. Звичка сперечатися по будь-якiй темi, не погоджуватися з опонентом навiть в дрiбних деталях – це те, що категорично не подобалося усiм приятелям. Дмитро не вникав в суть суперечки, що здавалася йому порожньою. Вiн скорчив нудну мiну i обернувся до Сагана, який вiд нудоти дiстав подарунок – люльку, i став уважно ii роздивлятися. – Як би там не було, – втрутився в розмову Олько Комраков, – а цiна на нафту на свiтових ринках падае… Майже десять доларiв за барель! Коли таке було? А я вам ось ще що скажу: усе вiд того, що радтабiр лiзе далi на пiвострiв. Їх мета ширше, нiж звичайна вiйна мiж Іраном i Іраком… Тут вони з обох бокiв стараються. Та ще мають намiр закинути гачки в Лiвiю… – Кинь ти цитувати цi жовтi газетки! – сердито буркнув Зiнкевич. Судячи з усього, подiбнi теми йому не приносили особливого задоволення. – Нам потрiбна енергетична незалежнiсть! – пiдняв палець вверх Махницький, мовляв, яка це важлива думка, висловлена iм. – Майбутне невпинно наближаеться… i воно за атомом. Повiрте менi, хлопцi! Та що я один тут розпинаюся. Дмитро! Котов! Овва, ти ж фiзик! А ну-бо, просвiти нас. – Пхе… ну… взагалi-то… – Дмитру не хотiлося просторiкувати даремно. – Та що ти нукаеш-мукаеш! Контракт нашого Енергоатому iз Сполученим Королiвством на будiвництво ще двох АЕС… не рахуючи тiеi, що вони закiнчують на Прип’ятi… це усе о-го-го! Дiйде до того, що продаватимемо електрику… та тим же сусiдам: ляхам або прибалтам! Вони, бачте, думають – будувати, або не будувати станцii. Поки суд та дiло – у нас вже iх буде аж… – А вугiльна промисловiсть? – нахилився вперед Зiнкевич. – Не потрiбно забувати про найсильнiше лобi в цiй галузi! Воно гальмуе наступ твого «майбутнього». – А менi думаеться, потрiбно дiяти, як панi Тетчер! Вона своiх шахтарiв гамселить – бувай здоров! – Валiк! Це все утопiя! Ти багато фантастики читаеш! – вiдмахнувся Сашко. – Йти потрiбно неквапом, поступово. Кожен крок продумати, вивiрити. А то скачемо, як тi блохи… У нас не Британiя… мiж iншим… Це у них там простiше – раз i розiгнали. Ти взагалi згадай, чим все вилилося у сусiдiв у декiлька рокiв тому. – У полякiв? – Да, у цих самих. – Там iнше! Їх «Солiдарнiсть» пiдтримуе дещо iншi «iдеали». Вони просто хотiли «ситого життя». І вони його добилися. – Бог ти мiй! Ти мiркуеш, як типовий… типовий… Судячи з усього Зiнкевич хотiв сказати щось рiзке i образливе, але стримався. – Взагалi ж, атомна енергетика, це звичайно, добре, – вже трохи примиренно сказав вiн. – Але е i iншi сторони. А тому числi i зворотна! Дмитро, що ти мовчиш? Повiдай нам… серйозно… Прошу тебе. – А що вам обом сказати? – натягнуто посмiхнувся викладач. – Я не фiзик-ядерник. Мене цiкавлять iншi напрями. – Комета Галлея? – безглуздо хихикнув Махницький. – Нi, – ехидно вiдповiв Дмитро. – Я говорю про дослiдження Карла Мюллера… Думаю, тут ти виявишся профаном. Не зможеш зi мною безпричинно посперечатися. – Це що ж за дослiдження? – скривився Валентин. – Фiзика твердого тiла… i iнше… – Ну… я не настiльки цiкавлюся вашою фiзикою. Хто i чого там вивчае. Я говорю про загальнi тенденцii i про те, до чого можуть привести вже вивченi аспекти. Так що ти скажеш про атомну енергетику? Розсуди нас з Олексiем, – з грайливим офiцiозом, поставив питання Валентин. – Отут нiчого i судити. Вважаю, нiхто з вас не чув про Вiндскейл? Про аварiю на комплексi «Селлафiлд»? Звичайно, це було десь в… п’ятдесят… якомусь там роцi… i досi покрито мороком… але… але в атомнiй енергетицi не усе так гладко i красиво. Приятелi переглянулися. – Британiя не любить розповiдати про своi невдачi., – продовжував Котов. – Поляки тому не будують атомних станцiй, що думають про можливi наслiдки. Нагасакi тому приклад. – Ну, ти порiвняв! – розвiв руками Махницький. – Добре… Ми щось не туди заплили, – вiдмахнувся Дмитро. – Час покаже, хто помиляеться, хто – нi. Все одне подii неминучi. Як там говорили у давнину: «Та буде так, як буде…» – То був Марк Аврелiй, – якось сумно посмiхнувся Зiнкевич. Вiн завжди славився за iнтелектуала. І зараз вирiшив пiдтвердити свою правоту, дослiвно процитувавши автора: «Все буде так, як повинно бути, навiть якщо буде iнакше»! – Якщо Аврелiй, то нехай буде Аврелiй, – вiдмахнувся Дмитро. – Знаете, – Сашко нахилився вперед i налив собi брендi, – уся ця бесiда (тут вiн зробив якийсь особливий наголос) нагадуе менi слова iншоi людини. Точно iх вимовити не зможу, але сенс такий: «Усi ми самi себе визнаемо за великих iсторикiв, i великих географiв». Ану вiд себе додам – ще i полiтиками… причому мудрими та справедливими. – Овва! Хто таке мiг сказати? – поморщив нiс Махницький. Вiн теж налив собi в келих брендi. – Грибоедов. – Грибоедов? Це хто? – Дипломат часiв Росiйськоi iмперii… Служив десь в Персii. – Не чув, – Валентин зробив свое лице непроникним. – Хоча сказав вiн явно влучно. – Ну що, вип’емо за здоров’я iменинника? – запропонував Зiнкевич. – Жиймо! – швидко вiдповiв Коган, пiднiмаючи свiй келих. Випили. Помовчали. Коган в цей час неквапом дiстав кисет з тютюном, набив люльку. Весь цей час приятелi обмiрковували кожний щось свое. – Подобаеться менi твiй подарунок, – неголосно промовив Коган, кидаючи погляд на Дмитра. – Отож вмiють робити… – Британцi! – пiддакував Комраков. – Даремно iронiзуеш, – вiдповiв Махницький. – Вони хлопцi з головою. Разом з американцями добре нацистiв притиснули. Усю верхiвку з Гiммлером пiд шумок швиденько заарештували i вiдвезли до себе. Тi думали, мовляв, раз мир уклали, то все гладенько, а тут – цабе! Та ще союзники i нiмецьких учених утягнули, та iх новi розробки… – Притиснуть то, може, i притиснули… i потягнули… можливо… а все ж зараз Нiмеччина де? У лiдерах! – Комраков витягнув сигарети i закурив. – В лiдерах! – Махницький аж пiдстрибнув. – Звичайно! Їх адже не бомбили i будiвлi не пiдривали, як у нас! Усе цiле: i заводи, i фабрики… i… i… – Але контрибуцiю вони досi виплачують. А це дуже б’е по кишенi звичайного нiмця, i життя для нього, як бачиш, снiгом не стелеться… І мiж тим, вони геть якi авто роблять! – Авто? Ну, як на мене – краще iталiйських немае, – тут же заперечив Махницький. – Нiсенiтниця! Це ти так говориш, бо запорiзькi «Фiати» штовхаеш в усi боки. Он i Котова такий же як ти пройдисвiт обдурив. Засунув йому «Панду». – Та й що? Та це авто, що саме продаеться у нас швидше, нiж ти зараз вимовиш «Бгагавад-гiта»! – Що? – не розчув Комраков. – Люди беруть – i не гидують, – продовжував свою тираду Махницький. – Навiть хвалять! – Не вмiемо ми досi самi добрi машини робити, – якось засмучено просипiв Коган, посмоктуючи люльку. – Своеi голови завжди бракуе. Або, бачиш, поганi попи нас хрестили. Ось i заводи всякi розумники викупляють, та багатiють на таких телепнях, як ми. – Машини, як машини. А ось нашi мотоцикли – вищий клас! – посмiхнувся Зiнкевич. – Тут я готовий сперечатися з кожним. Торiшнiй «Бубка» – в трiйцi лiдерiв. Признаюся, я не прихильник ганяти по дорогах, але коли дали проiхатися – «захворiв»! Друзi, це таке… таке задоволення… Мене знайомi звуть на завод до Киева приiхати. Говорять, що зараз вдалий контракт уклали з «Wanderer» на постачання якихось частин. Нiбито планують модернiзувати «Днiпро» до кiнця року. Для ендуро… Пропонують на ньому потiм на полiгонi поганяти. – Так, мотоцикли, це… – кивнув Комраков, збираючись думками. – Тут… тут хоч не пiдвели. І тим бiльше пишуть, що зараз криза у «Ducati» затягнулася. Потрiбно надолужувати… скрiзь потрiбно надолужувати… А взагалi, хлопцi, дивиться: за якихось сорок рокiв ми, слава Богу, врештi-решт майже вiдновили i свою iндустрiю, i господарства… – Не без чужоi допомоги! – Махницький криво всмiхнувся. – А ось якби заводи не вкрали… – Ой, не чiпай ти цю хвору тему! – замахав рукою Коган. – Менi вистачае i на роботi вислуховувати гарячi спори про тяжбу, яку ведуть Малкович i Бариба в Мiжнародному судi. – И що? – не зрозумiв Комраков. – Не будемо, тобто, вiд Сове-е-е-тов вимагати компенсацii за вивезенi за Урал нашi заводи i фабрики? А люди, яких вiдправили до Сибiру? Теж нехай йому… – Як там сказав до цього Сашко? – тут заговорив iменинник. Вiн пустив вгору кiлечко диму. – Утопiя! Це усе утопiя. – А ти, виходить, такий-но щедрий! Нехай усе заграбастають, а нам дуля на пiснiй олii? Так? Ось мiй дiд кожен раз згадуе пiдiрваний Мерефо-Херсонський мiст. Хто його вiдновлював? Радянська влада? А вiдповiм вам – нiмцi… – Ой, нiмцi! Давай iх взасос цiлувати! – вiдмахнувся Коган. – Розтерзаних евреiв забув? І не тiльки у нас, а й по всiй краiнi! Тисячi! – Чого ти баламутиш? – образився Комраков. – А що ти з окупантами цяцькаешся? Чи, вважаеш, пiд Рейхом було краще? А-а, це в тобi, видно, нiмецька кров заговорила? Обличчя Комракова перекосило. Усi присутнi за столом тут же пригадали, що матiр Олега, здаеться, була родом з пiвденного степового мiстечка Кронау, що десь на Херсонщинi. А там мало не кожен другий – нащадок нiмецьких колонiстiв. – Вона шведка! – прогарчав крiзь зуби Комраков. – А ти йолоп! – Ми вiдновлювали цей мiст самi, – подав голос Махницький, намагаючись розрядити грозу, що наближалась до старих друзiв. – Як i пiдiрвану греблю на Днiпрогесi. А взагалi – то була вiйна… вiдступали однi, вiдступали i iншi… знищували обидвi сторони… – Легко говориш! А скiльки людей погубили? – голос Когана став якимсь тьмяним. – Так-так, – раптом погодився i Комраков. – Подивився б я на тебе, Валентин, рокiв сорок з гаком назад. Щоб тодi заспiвав? – А ви що ж удвох – за свою долю вiд загального передiлу хвилюетеся? – цi слова Махницького знову ввели опонентiв в ступор. А обличчя Комракова покрилося плямами. Здавалося, вiн зараз вибухне. Замiсть бажаноi «розрядки», знову набiгла гроза. – Та не буде нам компенсацii! – твердо, але спокiйно сказав Коган. І знову викарбував, немов на залiзi: – Не буде! Невже ви усi такi наiвнi? Та слава Богу нашому, Ісусовi Христу, як ти, Олег, вiдмiтив – що ми пережили двi окупацii, та вiдновили не лише свое рiдне мiсто, не лише Днiпрослав, але i… взагалi… краiну! Важко було, важко… та все ж… Як там у Франка? «Мужик все винiс на спинi». – Якi дивнi перли ви iнодi тут виносите! Ось стверджуете, мовляв, поганi Совети, поганий Рейх, – заговорив Махницький. Вiн зробив паузу, швидко заковтнув чергову порцiю мiцного бучачського брендi. – Якби Гiммлер в сорок четвертому не пiшов би на вимоги Британii i США надати краiнами Захiдноi i Схiдноi Європи повний суверенiтет, згiдно Атлантичноi хартii, в обмiн на свою, нiби як, недоторканiсть… – Вiйська, мiж iншим, вiн виводити не квапився! – парирував Коган. – Майже рiк волинку тягнув. – Тодi б Радянський союз заскочив сюди, як блоха на собаку! А напроти – ми отримали час на формування власних сил: i полiтичним, i вiйськових… – Ну так, так. Перехiдна рада другоi республiки на чолi з Миколою Величковським… Ще своя армiя з «iграшками» вермахту, що дiсталися за договором у спадок… i флот… i жандармерiя… Сто разiв це чув, ще коли… коли збирався пiдлiтком здати на пластуна… та запоем читав журнал «Вогонь Орлиноi ради». – І «Готуйсь»! – з посмiшкою додав вiд себе Махницький. – Я розумiю, чому ти недолюблюеш i Совети, i той же Рейх. І признаюся, що теж не прибiчник… – Взагалi-то, я мiж ними рiзницi не бачу. – Знову ви про цю полiтику! – зiтхнув Дмитро. У головi у нього трохи шумiло, в очах пливли тонкi цiвки туману. («Здаеться, пора зав’язувати з випивкою, а то, лярва ти така, i додому не доберешся».) – Та все ж в сорок сьомому Союз примудрилися бiлоруськi землi хапануть! І це не дивлячись на пiдписанi угоди по Схiднiй Європi, – усмiхнувся Коган. – Ледве в Лондонi натиснули i змусили поставили президентом Польщi Августа Залеського… – І що ти замовк? – гордовито посмiхнувся Зiнкевич. Його очi блиснули дивним азартом. – А те, що потрiбно було усiм сторонам домовлятися i приходити до компромiсу… А так: збiг Болеслав Берут в Могильов, i вiдтепер маемо пiд боком абсолютно прорадянську гримучу сумiш невдоволених хлопiв. І нiхто з так званих союзникiв не став особливо обурюватися. «Левица» тодi пiдняла бучу, збаламутила людей, та тут ще Жданов приспiв. Вiн вже до цього встиг Сталiна вчасно вiдсунути, нiби як за втрату земель, i тут опа – подарунок у виглядi «народного постання» в сусiднiй краiнi. І Жданов на конi: вiдправляе вiйськову допомогу повсталим товаришам, щоб звiльнити iх вiд гнобителiв-капiталiстiв. Декiлька тижнiв – i смачний шматок вiд Схiдноi Європи вiдiрваний. І не проходить п’яти рокiв – Болеслав помирае… офiцiйна версiя – самогубство… а краiна перебiгае пiд крило Союза. Чергова соцiалiстична республiка! Фокус-покус! – Ну, так i правильно – мавр зробив свою справу, мавр може йти, – посмiхнувся Зiнкевич. Судячи з усього, мавром вiн iменував Берута. – Правильно? – сердито буркнув Коган. – Ех! Не хочеться виражатися! Але зробила нам Британiя разом з американцями… вiрнiше, не зробила, а тiльки подивилися на це усе крiзь пальцi. Не здивуюся, що там була загальна змова. – Та гаразд тобi! Не вважай усiх навкруги розумнiше Лiса Микити! При усiх мiнусах… при усiх мiнусах – з наших краiн втекли усiлякi колаборацiонiсти. А це жирний плюс, – продовжував посмiхатися Зiнкевич. – І ще це прискорило вирiшення суперечки з питань сумiжних земель: тiеi же Лемкiвщини, Бойкiвщини, Берестейщини… Перед такою великою небезпекою, звiсно, навiть люди з протилежними поглядами об’еднуються. – Ха! А по факту: засунули Совети палець в дупу Схiдноi Європи, – засмiявся Махницький, задоволений своiм «дотепним» каламбуром. – Але, ось дивися, – тут втрутився Дмитро, – якщо б Жданов ще рокiв п’ять протримався, – палець був би розмiром з кулак, а то i бiльше. А так – в сорок восьмому помер. А Олексiй Кузнецов, що змiнив його, був лiберальнiший… – …i трохи не довiв до ядерноi вiйни в… шiстдесят другому! Шукаеш благо в негативi? – запитав Махницький. – Це така моя концепцiя. Я ii зву – ОДЗ. Тобто – область допустимих значень. – Агов! Не знаю, не знаю… – всмiхнувся Махницький. – Згiдно твоеi концепцii, наскiльки Кузнецова можна вважати лiберальним? Вiн у свiй час, здаеться, за яйця усiх потрусив добряче. А взагалi-то, що там сперечатися: у Союзi вже давно зрозумiли, що палець в дупi iнодi краще, нiж загиджений кулак! Сомалi, Ефiопiя, Єгипет, Ангола… І зараз на Близький Схiд лiзуть. Американцi з британцями в тому регiонi намагалися на Іран спиратися, а зараз на турок дивляться. Вiрно, Сашко? Той кивнув: – Ось i я так кажу: вважаете, революцiя в Іранi – такий собi народний бунт? А Іракська народна республiка – це черговi хитрощi… щоб очi замилити… Колишньому генсековi Кулакову було мало тiльки Афганiстану. У його планах, говорять, видавалася радянiзацiя усього арабського сходу. Збаламутив, закрутив… Усе iз-за цiеi нафти проклятоi! Але якщо Горбачов… я говорю «якщо»… Так ось, якщо вiн i справдi готовий пiти на зменшення напруження мiжнародного стану, то… Тут Валентин явно п’яно засмiявся, i не зрозумiло до чого заявив: – Афганiстаном вони подавляться! – схоже, Махницький вже здорово набрався. – Занадто жирний шматок. І тим бiльше американцi не дадуть… – Та ну iх, американцiв. Вони де? – Коган махнув у бiк вiкна, за яким висiли синi сутiнки. – За океаном? А ми тут… пiд боком… Рейганiвська «парасолька» далi за Нiмеччину не дотягнеться. Вiрнiше – не хоче дотягуватися, не дивлячись на усi його розмови. – Тут все складно, – подав голос Зiнкевич. – Ви, хлопцi, з плеча-то не рубайте. – А я ось що думаю: Захiдна Європа йде вiрним шляхом, – продовжував йти своею стежкою Махницький. Чи вiн нiкого вже не чув, або був настiльки «розумним», що це iншi його вже перестали розумiти. – Ось це iх об’еднання в одне цiле… Вже дванадцять краiн входить в ЄЕС. Дванадцять! Пiдключилася Барселона i… i… е-е… Сашко, пiдкажи! – Іспанiя i Португалiя. – Оось воно! – кивнув Махницький. – А ми тут все сидимо, та в носi колупаемо. Поляки собi, чехи собi, литовцi… – Ти чим тут козиряеш? – нахилився вперед Комраков. – По твоему, шiстдесят три мiльйони украiнцiв шукають собi нове iмперське крильце? – Ти що на Йордан своi мiзки в ополонцi вiдморозив? – хлопнув долонею по столу Махницький. – Дурень ти, дурень! Всрався, як кажуть, та i то криво! – Сам ти дурень! – розсерджено пирхнув Комраков. – У тебе якийсь коротенький горизонт виходить. Ну причому тут одне до iншого? Я, передусiм, говорю про економiчну конфедерацiю… про союз народiв… – Конфедерацiя! – пирхнув Комраков. – Ти на Велику Югославiю глянь. – І що? – Та вона кипить, як той борщ! Майже сорок рокiв суцiльних розбiжностей… Ось-ось розпадеться. Болгари, румуни, греки… албанцi… Хто там ще у них? – Хто, хто! Дiд Пiхто! Як говорила моя бабка: «Срали-мазали». Розпадеться йому! Сорок рокiв одного базiкання! А взагалi – хто в цих розбiжностях винен? Як тiльки лiвi, прийшовши до влади, сталi було притискувати iншi партii, так федерацiя i затрiщала по швах. Добре геть Сталiн помер, i не встиг реалiзувати своi плани на Балканах. Та i Йосип Тiто забагато палив, що аж закашлявся… Інакше точно там були Совети номер два… А то, що хтось бздить про нiбито розбiжностi (нострадамуси пришелепкуватi), так це у всякому союзi е. Потрiбно умiти знаходити компромiси. Нам, мiж iншим, приклад потрiбно з Югославii брати. З цього «борщу», як ти сказав! І слава Ісусовi, що там саме «борщ», виходить, а не смердючi помиi… Комраков похмуро гмикнув. А Махницький зiтхнув i примирливо сказав: Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/oleksandr-menshov/verif-kac-ya-v-chnost/?lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.