Там, у темнiй рiчцi
Diane Setterfield


Ця загадкова iсторiя сталася одного зимового вечора. У шинку «Лебiдь», де так любили розповiдати всякi бувальщини, з’явився чоловiк. Поранений та знеможений, вiн тримав на руках непритомну дiвчинку. За кiлька годин дiвчинка, яку всi на той час вважали мертвою, розплющила очi…

Через деякий час за нею почали приходити люди, якi вважали ii втраченою сестрою чи викраденою донькою. Нiхто з них насправдi не знав, хто ця дитина. То для чого ж вона була iм так потрiбна? Із кожним днем таемниця лише поглиблювалася. Нiма дiвчинка перевернула своею з’явою життя мiсцевих мешканцiв. Звiдки вона взялася? Кому належить? І чи знае вона сама, ким е насправдi?..





Диана Сеттерфилд

Там, у темнiй рiчцi


















Жодну з частин цього видання не можна копiювати або вiдтворювати в будь-якiй формi без письмового дозволу видавництва



Переклад з англiйськоi Дар’i Москвiтiноi

Дизайн обкладинки студii Crealab



© Diane Setterfield, 2018

© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2020

© Книжковий клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2020


* * *


Моiм сестрам, Мендi та Паулi.

Без вас я не стала б такою, як е.


		Уздовж кордонiв цього свiту е й iншi свiти.
		Існують мiсця, де можна перетнути межу.
		Це одне з таких мiсць.







Частина 1



Історiя починаеться…

Колись давно був собi шинок, що мирно стояв на березi Темзи у Редкотi, далеченько вiд рiчища. У тi часи, коли вiдбувалася ця iсторiя, у верхiв’i Темзи було багатенько таких закладiв, i в кожному можна було добряче напитися. Та, окрiм звичного сидру або елю, кожен iз них мав свою особливу принаду. «Червоний Лев» у Келмскотi частував гостей музикою: ввечерi баржовики терликали на скрипочках, а сировари спiвали жалiсних пiсень про втрачене кохання. В Інгелшемi був «Зелений Дракон» – прокурений притулок для любителiв помiркувати. Якщо вже ти азартна людина, тобi треба в «Олень» в Ітон Гастiнгсi; а якщо до вподоби гарна буча, то кращого мiсця, нiж «Плуг» на околицi Баскота, годi й шукати. У «Лебедя» в Редкотi теж була своя родзинка. Туди ходили розповiдати iсторii.

«Лебiдь» був дуже старим шинком, можливо, найдавнiшим з усiх. Вiн був побудований з трьох частин: одна стара, друга – дуже стара, а третя – ще старiша. Цi три рiзнi споруди об’еднанi соломою, що iх покривае, лишайником, яким поросло давне камiння, та плющем, що розповзся по стiнах. Улiтку новою залiзницею з мiста приiжджали вiдпочивальники, винаймали в «Лебедi» баркас чи плоскодонку й улаштовували рiчковий пiкнiк iз пляшкою елю. Та взимку вiдвiдувачi були суто мiсцевi, й купчилися вони у зимовiй кiмнатi. То було примiщення без витребеньок, розташоване у найстарiшiй частинi, з одним-единим вiконцем у товстiй кам’янiй стiнi. При денному освiтленнi крiзь нього можна було побачити редкотський мiст i рiчку, що тече крiзь три його зграбнi арки. Вночi ж (а ця iсторiя починаеться саме вночi) мiст занурювався в темряву, i тiльки тодi вухо вловлювало безмежний звук руху великоi води, i можна було роздивитися видовжену рiдку чорноту, що нерiвномiрно й хвилясто текла за вiкном i тьмяно свiтилася.

Нiхто не знае, з чого почалася традицiя розповiдати iсторii в «Лебедi», але вона якось пов’язана з Битвою на Редкотському мосту. У 1387 роцi, за п’ятсот лiт до початку нашоi iсторii, там зустрiлися двi великi армii. Надто довго розповiдати, що i як було, але в результатi трое загинули в битвi – лицар, зброеносець i хлопчик, а вiсiмсот душ загубилися: потонули в болотах, коли намагались утекти. Так, це правда. Вiсiмсот душ. Тут багато про що можна розповiсти. Їхнi кiстки лежать там, де тепер поля водяного хрiну. Навколо Редкоту вирощують водяний хрiн, збирають, пакують i вiдправляють на баржах до мiста, але самi не iдять. Скаржаться, що вiн гiркий; такий ядучий, що вiдкусиш – а вiн нiби кусне тебе у вiдповiдь. До того ж, хто захоче iсти листя, що виросло серед привидiв? Коли така битва вiдбуваеться просто в тебе на порозi, а мертвi отруюють рiчку, то цiлком природно, що будеш знову й знову про це розповiдати. Сила повторення перетворить тебе на прихильника оповiдань. А потiм, коли страшнi подii минуть, що ще робити, як не використовувати цей досвiд щодо iнших iсторiй?

Власницею «Лебедя» була Марго Оквел. Оквели володiли шинком iз давнiх-давен, можливо, навiть, iз самого початку. За законом вона прозивалася Марго Блiсс, бо була замiжня, але закон – то примха для мiстян; а в «Лебедi» вона Оквел. Марго була гарною жiнкою близько шiстдесяти рокiв. Вона сама пiднiмала дiжки й мала такi мiцнi ноги, що нiколи не вiдчувала потреби присiсти для вiдпочинку. Подейкували, що Марго навiть спить навстоячки, та Оквел народила тринадцятьох дiтей, тож, вочевидь, iнколи iй усе ж доводилося прилягти. Вона була дочкою попередньоi власницi, а до того у шинку заправляли ii бабуся та прабабуся, i нiкого не бентежило, що редкотським «Лебедем» керуе жiнка. Так уже тут повелося.

Чоловiком Марго був Джо Блiсс. Вiн народився в Кемблi, за двадцять п’ять миль угору за течiею, шапкою докинути до того мiсця, де Темза виникае з-пiд землi таким тоненьким струмочком, на вигляд – нiби клаптик вогкоi землi. Блiсси такi собi здохляки. Вони народжуються маленькими та кволими, i бiльшiсть помирае в дитинствi. Дiти Блiссiв ростуть худими та блiдими, поки не сходять нанiвець ще до того, як iм виповниться десять, зазвичай десь у два роки. Тi ж, хто виживае, як-от Джо, у дорослому вiцi на вигляд тоншi та нижчi, нiж загал. Узимку вони кахикають, чхають i сльозлять. Мають добру вдачу, м’якi очi та грайливо усмiхаються.

У вiсiмнадцять рокiв, будучи сиротою, не спроможним тяжко працювати, Джо покинув Кембл i попрямував шукати долi, не знаючи, чим заробляти на життя. З Кембла шляхiв у будь-якому напрямку не менше, нiж будь-де у свiтi, та рiчка все одно притягуе; треба бути вже повним збоченцем, щоб не йти за нею. Вiн прибув у Редкот i зупинився перекинути склянку. Тендiтний молодик, чие чорне розпатлане волосся рiзко контрастувало зi смертельно блiдим обличчям, непомiтно всiвся, потроху сьорбав ель зi склянки, задивлявся на хазяйську дочку i прислухався до оповiдань. Його приваблювала можливiсть бути серед людей, якi вголос розповiдали тi iсторii, що з дитинства жили у нього в головi. У якусь мить, коли всi замовкли, вiн вiдкрив рота й промовив: «Одного разу…»

Того дня Джо Блiсс знайшов свою долю. Темза привела його в Редкот, там вiн i зостався. Трохи попрактикувавшись, Джо зрозумiв, що може пiдлаштувати свiй язик пiд будь-яку оповiдку – чи то плiтка, чи якийсь iсторичний факт, а чи традицiйна, народна або казкова iсторiя. Його жваве обличчя вiдтворювало подив, занепокоення, полегшення, сумнiв i будь-яку iншу емоцiю, як у справжнього актора. А ще ж його брови. Вони були розкiшного чорного кольору i брали в оповiданнi не менш важливу участь, нiж слова. У кульмiнацiйнi моменти брови зсувалися; коли якась деталь вимагала особливоi уваги – смикалися; а коли персонаж був не таким, яким здавався, вони вигиналися дугою. Спостерiгаючи за його бровами, за iхнiми примхливими вихилясами, помiчаеш усе те, що мiг би й прогавити. За декiлька тижнiв пiсля того, як уперше випив у «Лебедi», Джо навчився заворожувати своiх слухачiв. Вiн i Марго приворожив, а вона – його.

Наприкiнцi мiсяця Джо пiшки пройшов шiстдесят миль до мiсця, розташованого доволi далеко вiд рiчки, i там розповiв iсторiю на змаганнi. Вiн, звiсно, виграв перший приз i витратив виграш на обручку. Повернувся до Редкота сiрим вiд утоми, провалявся в лiжку десь тиждень, а у вихiднi став на колiна й освiдчився Марго.

– Ну не знаю, – завагалась ii матiр. – Чи годен вiн працювати? Чи може заробляти на життя? Як вiн дбатиме про сiм’ю?

– Глянь на виторг, – вiдповiла Марго. – Бачиш, як жваво стало тут, коли Джо почав розповiдати своi iсторii. Уявiмо, що я не вийду за нього замiж. Вiн тодi може звiдси пiти. І що тодi?

То була правда. Люди стали частiше приходити до шинку. Вони були з далеких краiв i залишалися на довше, щоб послухати оповiдки Джо. Усi вони замовляли випивку. «Лебiдь» процвiтав.

– Але ж сюди приходить багато сильних красивих хлопцiв, i ти iм дуже подобаешся. Чи не буде кращим хтось iз них?

– Але я хочу Джо, – впевнено вiдповiла Марго. – Менi подобаються iсторii.

Вона й зробила по-своему.

Усе це вiдбувалося рокiв за сорок до цих подiй, i за цей час Марго та Джо створили велику сiм’ю. За двадцять рокiв у них народилося дванадцять дужих дiвчат. Усi успадкували густе каштанове волосся та мiцнi ноги Марго. Вони виросли в огрядних молодиць iз життерадiсними усмiшками та добрим гумором. Тепер усi були замiжнi. Одна трохи товща, а iнша трохи стрункiша, одна трохи вища, а iнша трохи нижча, в однiеi волосся трохи темнiше, а в iншоi – трохи свiтлiше, та в усiх iнших ознаках вони були такi схожi, що завсiдники iх не розрiзняли, а коли дiвчата приходили допомогти в часи найбiльшоi завантаженостi, iх усiх скопом кликали Маленька Марго. Пiсля народження всiх цих дочок у сiм’i Марго та Джо настало затишшя. Вони вже було подумали, що час дiтонародження минув, аж тут сталася остання вагiтнiсть, що принесла iм Джонатана, iхнього единого сина.

Джонатан був зовсiм не схожий на iнших дiтей. Вiн мав коротку шию, геть кругле обличчя, мигдальнi, надмiру зсунутi вгору очi, тендiтнi вушка та носик, а ще язик, що здавався надто великим для постiйно розтягнутого в усмiшцi рота. Поки Джонатан зростав, ставало зрозумiло, що хлопець вiдрiзняеться вiд iнших не тiльки зовнiшнiстю. Тепер йому було п’ятнадцять. І якщо iншi хлопцi його вiку з нетерпiнням чекали дорослiшання, Джонатан погiдно вважав, що увесь час житиме при шинку з матiр’ю та батьком, i нiчого iншого собi не бажав.

Марго все ще була мiцною та симпатичною жiнкою, а Джо посивiв, хоча брови його залишилися такими само чорнявими. Тепер йому було шiстдесят – дуже похилий вiк як на одного з Блiссiв. Люди вважали, що таке довголiття забезпечила йому безкiнечна турбота Марго. Останнiми роками вiн iнколи слабшав так, що не покидав лiжка два чи три днi поспiль – лежав iз заплющеними очима. Нi, Джо не спав; у цi перiоди вiн мандрував мiсцями за межами сну. Марго спокiйно сприймала такi його провалля. Вона пiдтримувала вогонь, щоб повiтря в кiмнатi було сухим, вливала йому до рота охолоджений бульйон, розчiсувала волосся i пригладжувала брови. Іншим людям кортiло побачити його, так хистко пiдвiшеного вiд одного вологого вдиху до наступного, та Марго ставала iм наперерiз. «Не хвилюйтеся, все з ним буде гаразд», – казала вона в такi митi. І так i було. Зрештою, вiн же був iз Блiссiв. Рiчка просочилася в нього i затопила його легенi.

То була нiч сонцестояння, найдовша в роцi. Декiлька тижнiв поспiль днi скорочувалися: спочатку поступово, а потiм прожогом, так що вже по обiдi ставало темно. Як добре вiдомо, коли збiльшуються мiсячнi години, люди збиваються з ритму своiх годинникiв. Вони куняють опiвднi, мiцно сплять, коли вже час вставати, а в густiй нiчнiй темрявi лежать без сну. Це час магii. І коли кордони мiж днем i нiччю стираються до тонкоi волосинки, те ж саме вiдбуваеться i з кордонами мiж свiтами. Сни й вигаданi iсторii змiшуються з реальним досвiдом, мертвi й живi натикаються однi на одних, а теперiшне накладаеться на минуле. В такi моменти може статися непередбачуване. Чи причетне сонцестояння до тих дивних речей, що вiдбувались у «Лебедi»? Вам доведеться з’ясувати це самостiйно.

Тепер, коли ви знаете все, що потрiбно знати, iсторiя може розпочатися.

Тi п’яницi, що зiбрались у «Лебедi» того вечора, були завсiдниками. Бiльшiсть iз них – каменярi, вирощувачi хрiну й баржовики. Але був тут i Бешант-човняр, а також Овен Олбрайт, який пiв столiття тому пiшов рiчкою до моря, а за двадцять рокiв повернувся заможною людиною. Вони всi перебували тут вiдтодi, як у небi почало згасати свiтло. Спорожнювали i знову наповнювали склянки, витрушували своi люльки й знову набивали iх iдким тютюном, i травили побрехеньки.

Олбрайт пригадував битву на Редкотському мосту. За п’ятсот рокiв будь-яка iсторiя дещо черствiе, й оповiдачам непогано б якось ii оживити. Деякi частини цiеi iсторii традицiйно залишалися незмiнними – армii, якi зустрiлися, загибель лицаря та його зброеносця, вiсiмсот утопленикiв. Але оповiдь про кончину хлопчика до них не належала. Про це не було вiдомо геть нiчого, окрiм того, що то був хлопець, вiн перебував на Редкотському мосту й знайшов там смерть. Ця лакуна й ставала джерелом для вигадок. При кожному переповiданнi п’янички з «Лебедя» пiднiмали хлопця з мертвих, щоб придумати йому щоразу нову погибель. За останнi роки вiн помирав незлiченну кiлькiсть разiв, у химерний i кумедний спосiб. Коли ти вже заволодiв iсторiею, можеш розпоряджатися нею на свiй розсуд. Та горе будь-якому вiдвiдувачевi «Лебедя», який спробуе посягнути на те ж саме. Ми нiколи не дiзнаемося, що сам хлопець думав про своi регулярнi воскресiння, але головне тут у тому, що оживлення мерцiв було в «Лебедi» звичною справою, i цю подробицю варто запам’ятати.

Цього разу дух юного вигадника, який викликав Олбрайт, пiдiбрався до солдатiв, щоб вiдволiкти iх, поки вони чекають наказiв. Ухиляючись вiд гострих лез, хлопець пiдковзнувся на брудi, а йому вслiд полетiли кинджали; усi вони падали навколо нього лезом униз, геть усi. Окрiм останнього, який влучив точно в око i вбив хлопця ще до початку битви. Це нововведення спровокувало схвальне мугикання, яке швидко вгамувалося, даючи змогу продовжити iсторiю, яка пiсля цього моменту пiшла бiльш-менш звичним шляхом.

Потiм запала тиша. Не годилося бути вискочнем iз новою iсторiею до того, як слухачi належно перетравлять попередню.

Джонатан увесь час уважно слухав.

– Менi б теж хотiлося розповiсти iсторiю, – промовив вiн. І усмiхнувся.

Джонатан завжди усмiхався, та мав тужливий вигляд. Вiн був не дурний, але навчання в школi давалося нелегко. Іншi дiти смiялися з його чудернацького обличчя та дивакуватих манер, тож за декiлька мiсяцiв хлопець покинув учитися. Так i не навчився читати та писати. Зимовi завсiдники звикли до хлопця Оквелiв, iз усiма його дивацтвами.

– То спробуй, – запропонував Олбрайт. – Розкажи якусь.

Джонатан узяв пропозицiю до уваги. Вiн вiдкрив рота i став напружено чекати, що ж iз нього вийде. Нiчого. Його обличчя перекосило, а плечi зiщулилися вiд смiху з самого себе.

– Не можу! – вигукнув вiн, коли прийшов до тями. – Я не можу цього зробити!

– Що ж, тодi iншим разом. Повправляешся трохи, а ми послухаемо тебе, коли будеш готовий.

– Тату, розкажи ти iсторiю, – сказав Джонатан. – Ну ж бо!

То був перший вечiр Джо у зимовiй кiмнатi пiсля чергового провалля. Вiн мав блiдий вигляд i повсякчас мовчав. Нiхто не очiкував вiд нього iсторiй у такому крихкому станi, але на прохання сина Джо усмiхнувся i поглянув угору, в той кут кiмнати, де стеля потемнiла вiд тютюнового диму. Джонатан вважав, що саме звiдти приходять iсторii його батька. Коли очi Джо знову сфокусувалися на кiмнатi, вiн був готовий i вiдкрив рота, щоб почати оповiдь:

– Одного разу…

Вiдчинилися дверi.

Для новоприбулого було запiзно. Хто б то не був, вiн не поспiшав заходити всередину. Вiд холодного протягу замерехтiли свiчки, i до прокуреноi кiмнати увiрвався гострий рiчковий запах. П’яницi попiднiмали очi.

Кожен побачив, та тривалий час нiхто не реагував. Вони намагалися бодай щось уторопати в тому, що постало в них перед очима.

Чоловiк – якщо то вiн – був високим i мiцним, та голова в нього була мов у чудовиська. І, побачивши ii, завсiдники перелякалися. Чи то й було чудовисько з бабусиних казок? А чи вони спали, i iм наснився кошмар? Кривий i приплющений нiс, а пiд ним зяе широка, темна вiд кровi порожнина. Коли погляди сповзли нижче, вже достатньо нажаханi завсiдники побачили, що пекельна iстота тримала в руках велику ляльку з восковим обличчям, ручками-нiжками та зализаним фарбованим волоссям.

Утiм, зi ступору iх вивiв той-таки чоловiк. Вiн спочатку загарчав (i волання те було таким само потворним, як i рот, що його породив) й одразу ж захитався i почав осiдати на пiдлогу. Двiйко фермерських наймитiв саме вчасно пiдскочили з лавки i схопили його попiд руки, не давши завалитися та розчерепити голову об кам’янi плити. Тодi ж i Джонатан рвонув уперед iз витягнутими руками, пiдставивши iх для ляльки, що несподiвано виявилася заважкою для його м’язiв i суглобiв.

Оговтавшись, вони затягли непритомного чоловiка на стiл. Одразу ж пiдсунули й другий, щоб розмiстити його ноги. Коли вже закiнчили його вмощувати, всi скупчилися навколо нього, пiдсвiчуючи собi лампами та свiчками. У чоловiка ж повiки навiть не здригнулися.

– То вiн мертвий? – припустив Олбрайт.

Юрба нерозбiрливо забурмотiла, i багато хто насупив брови.

– Дайте йому ляпаса, – запропонував хтось. – Може, це приведе його до тями.

– Чарочка мiцного зробить це краще, – порадив iнший.

Марго лiктями проклала собi дорогу до стола й оглянула чужинця.

– Навiть не думайте ляпати його по обличчю. Не в тому вiн станi. І в горлянку йому нiчого не лийте. Краще зачекайте хвилинку.

Марго повернулася до свого мiсця бiля вогню. Там лежала невеличка подушка, i вона взяла ii та понесла до стола. У свiтлi свiчки iй вдалося помiтити на бавовняному напiрнику бiленьку колючку. Пiдчепивши ii нiгтем, вона витягла пiр’iнку. Іншi чоловiки спостерiгали за нею, збентежено вилупивши очi.

– Сумнiваюся, що тобi вдасться пiдняти мертвяка лоскотанням, – зауважив каменяр. – Та й навiть якщо вiн i живий, нiчого не вийде – не в тому вiн станi.

– Та не збираюсь я його лоскотати, – одказала Марго.

Вона поклала пiр’iнку чоловiковi на губи. Усi придивилися. Якусь мить нiчого не вiдбувалося, аж тут пух на пiр’ячку затремтiв.

– Вiн дихае!

Утiм, полегшення одразу ж поступилося новiй розгубi.

– Та хто ж це такий? – спитав якийсь баржовик. – Чи хто-небудь його знае?

На декiлька хвилин запанував загальний галас, у якому кожен обмiрковував це питання. Один вважав, що знае всiх уздовж рiчки вiд Замку Ітон до Даксфорда в десяти милях звiдти, i при цьому цей чоловiк навряд чи був йому знайомий. В iншого сестра жила в Леглейдi, i вiн запевнив, що такого там точно не бачив. Третiй нiби пригадав, що начебто десь зустрiчав цього чоловiка. Та що бiльше вiн до нього придивлявся, то менше готовий був закластися, що це так. Четвертий припустив, що то може бути рiчковий циган, адже саме в цю пору року на цьому вiдрiзку рiки з’являлися човни – на них дивилися з пiдозрою, i кожен перевiряв замок на дверях i на нiч заносив до хати все, що можна було занести. Але з огляду на добротну вовняну куртку та дорогi шкiрянi чоботи – нi. То явно був не циган-лахмiтник. Тодi п’ятий поглянув i з трiумфом зазначив, що чоловiк за зростом i статурою дуже схожий на Лiд’ярда з ферми Вiтi, та й волосся у нього того-таки кольору, еге ж? Шостий зауважив, що сам Лiд’ярд перебувае тут, сидить по iнший бiк стола. І коли п’ятий поглянув туди, йому годi було заперечити. Пiсля всiх цих та iнших заяв один, двое, трое, четверо, п’ятеро, шестеро – та загалом усi присутнi погодилися, що не знають, хто вiн – принаймнi iм так здаеться. Та, зважаючи на вигляд чоловiка, про яку впевненiсть може йтися?

У тишi, яка запанувала пiсля досягнення згоди, заговорив сьомий.

– Що ж таке з ним сталося?

Одяг чоловiка був наскрiзь мокрий, i вiд нього тхнуло рiчковим – зеленим i коричневим – запахом. Очевидно, що з ним щось сталося у водi. Вони заговорили про рiчковi небезпеки, про воду, що може ошукати навiть наймудрiшого рiчкового мешканця.

– Чи е там човен? Може, пiду пошукаю його? – запропонував Бешант-човняр.

Марго спритними та лагiдними рухами змивала кров iз обличчя чужинця. Вона здригнулася, коли оголився глибокий розрiз, що розпанахав його верхню губу й роздiлив шкiру на два клаптi, крiзь якi проглядали зламанi зуби та закривавленi ясна.

– Та бiс iз ним, iз човном, – наказала вона. – Зараз головне – цей чоловiк. Менi самiй тут не впоратися. Хто побiжить по Риту?

Вона оглянула товариство i помiтила одного наймита, що був надто бiдним, щоб багато випивати.

– Нiте, у тебе прудкi ноги. Можеш побiгти до котеджу Раш, привести знахарку i не зашпортатися дорогою? На сьогоднi досить нам i одного нещастя.

Парубок пiшов.

Тим часом Джонатан сидiв осторонь вiд iнших. Промокла лялька важила нiчогенько, тож вiн усiвся i вмостив ii в себе на колiнах. Пригадав дракона з пап’е-маше, якого минулого Рiздва показувала пiд час вистави трупа мандрiвних акторiв. Той був твердий i легкий, а стукнеш по ньому нiгтями – вiдгукнеться тоненьким «та-та-та». Лялька ж була зроблена з чогось iншого. Вона нагадала йому тих набитих рисом ляльок, яких доводилося бачити ранiше. Вони були важкуватi й м’якi. Але такоi великоi вiн нiколи не бачив. Зрештою понюхав iй голову. Рисом i не пахло – тiльки рiчкою. Волосся було зi справжнiх волоскiв, i вiн не мiг збагнути, як же вдалося приклеiти iх до голови. Вухо мало такий реалiстичний вигляд, нiби на його мiсце пришили справжне. Вiн помилувався довершеною точнiстю виконання вiй. Коли обережно торкнувся пальцем iх м’яких, вогких, лоскiтливих кiнчикiв, повiко трошки здригнулося. Вiн iз величезною пересторогою поклав на нього палець. Слизьке i сферичне, воно було водночас м’яким i твердим.

Його раптом охопило щось темне та незбагненне. За спинами своiх батькiв i завсiдникiв закладу вiн злегка струснув ляльку. Їi рука ковзнула та гойднулась у плечовому суглобi зовсiм не так, як ляльчина, i Джонатан вiдчув, як усерединi в нього швидко й потужно пiдiймаеться рiвень води.

– Це дiвчинка.

За обговоренням пораненого чоловiка його нiхто не почув.

Знову, вже голоснiше:

– Це дiвчинка!

Усi обернулися.

– Вона не прокидаеться, – вiн простягнув заклякле маленьке тiло, щоб вони самi переконалися.

Усi посунулися й обступили Джонатана. Дюжина пар пильних очей втупилася у мале тiльце.

Їi шкiра виблискувала, наче поверхня води. Складки бавовняного плаття прилипли до ручок i нiжок, а голiвка зiгнулася пiд геть не властивим ляльцi кутом. То була маленька дiвчинка, а цього нiхто й не помiтив, зовсiм нiхто, хоч це й було так очевидно. Хiба якийсь ляльковий майстер виготовив би ляльку у повний зрiст, та ще й так довершено, i вдяг би ii у бавовняне плаття, як жебрачку? Хто б забарвив iй обличчя так моторошно та безжиттево? Який би ще майстер, як не наш Господь, задумав такий вигин вилицi, гладкiсть гомiлки й тендiтну нiжку з п’ятьма пальчиками – кожен мае свою форму, розмiр i специфiчнi ознаки? Ясна рiч, то була дiвчинка! Як тiльки вони могли думати iнакше?

У кiмнатi, де зазвичай було душно вiд розмов, запанувала тиша. Татусi пригадали своiх дiтей i вирiшили вiднинi чимдуж iх любити. Бездiтнi старi вiдчули гострий бiль самотностi, а тi молодi, у кого власних дiтей ще не було, вiдчайдушно захотiли поколисати на руках власне потомство.

Нарештi тишу було порушено.

– Божечки!

– Померла, бiдолашка.

– Захлинулася!

– Поклади iй на губи пiр’iнку, ма!

– Ох, Джонатане. Вже пiзно.

– Але ж iз чоловiком усе вийшло!

– Нi, синку, тодi вiн уже сам дихав. Пiр’iна лише показала нам, що в ньому ще жеврiе життя.

– Та вона теж iще може ожити!

– Видно, що вона вже не з нами, бiдне дiвча. Вона не дихае, та й поглянь лишень, якого вона кольору. Хто вiднесе нещасне дитинча до довгоi кiмнати? Вiзьми ii, Гiггсе.

– Але ж там холодно! – запротестував Джонатан.

Мати поплескала його по плечу.

– Вона на це не зважатиме. Насправдi вона вже не тут. А там, куди вона пiшла, нiколи не бувае холодно.

– Можна менi ii понести?

– Ти понесеш свiтильник i вiдчиниш мiстеровi Гiггсу дверi. Вона заважка для тебе, любчику.

Каменяр пiдхопив тiло iз заслаблих рук Джонатана i пiдняв його так легко, нiби дiвчинка важила не бiльше за гуску. Джонатан освiтлював шлях – назовнi та праворуч, до невеличкоi кам’яноi повiтки. За важкими дерев’яними дверима ховалася вузька комора без жодного вiкна. Замiсть пiдлоги була втоптана земля, а стiни нiколи не знали тиньку, панелi чи фарби. Улiтку це мiсце годилося для того, щоб покласти виловлену форель або ж общипану качку, до яких ще руки не дiйшли; а в таку зимову нiч там було непереливки. З однiеi зi стiн виступала кам’яна брила, i саме на неi Гiггс поклав дiвчинку. Згадавши про крихкiсть пап’е-маше, Джонатан пiдтримав ii голову – «Щоб не поранити», – коли та торкнулася каменюки.

Лiхтар Гiггса описав дугу над обличчям дiвчинки.

– Ма сказала, що вона померла, – промовив Джонатан.

– Так воно i е, хлопче.

– Ма каже, що вона тепер в iншому мiсцi.

– Це правда.

– А дивиться так, нiби вона тут. Дивиться на мене.

– Думки покинули ii голову, а душа вiдлетiла.

– Може, вона таки спить?

– Нi, хлопче. Вона б уже прокинулася.

Вiд лiхтаря на нерухомому обличчi танцювали тiнi, тепло свiтла наче приховувало смертельну блiдiсть шкiри, але нiщо не могло замiнити внутрiшнiй вогник життя.

– Колись давно жила дiвчина, яка спала сотню рокiв. Їi розбудив поцiлунок.

Гiггс несамовито заблимав.

– Гадаю, це просто казочка.

Свiтлове коло перемiстилося вiд обличчя дiвчинки пiд ноги Гiггсовi, коли вони йшли до виходу. Втiм, бiля самих дверей вiн помiтив, що Джонатана бiля нього не було. Обернувшись, вiн високо пiдняв лiхтар i саме побачив, як хлопець у темрявi нахилився й торкнувся поцiлунком лоба дiвчинки.

Джонатан зосереджено дивився на дiвча. Аж тут його плечi раптово зiщулилися, i вiн вiдвернувся.

Вони зачинили за собою дверi й пiшли.


Мрець без iсторii

За двi милi вiд Редкота жив лiкар. Але нiкому не спало на думку його покликати. Вiн був старий, його послуги коштували чимало, а пацiенти здебiльшого помирали, що було не надто обнадiйливо. Натомiсть вони вчинили розумно: послали по Риту.

Отже, за пiв години по тому, як чоловiка вклали на стiл, iз двору почулися кроки i дверi впустили жiнку. Окрiм Марго та ii дочок, що були такою ж невiд’емною частиною «Лебедя», як кам’янi стiни та пiдлоговi дошки, жiнок у шинку бачили нечасто. Тож кожне око втупилось у молодицю, коли вона зайшла всередину. Рита Сандей була середнього зросту з не свiтлим i не темним волоссям. Загалом вона мала непересiчний вигляд. Чоловiки обдивилися жiнку й зафiксували недолiки геть у всьому. Їi вилицi були надто високi та кощавi; нiс трохи завеликий; щелепи здавалися надто широкими, а пiдборiддя надмiру висувалося вперед. Найкращою рисою були очi: хоч i гарноi форми, але все-таки сiрi, та й надто твердо дивилися вони на свiт iз-пiд симетричних брiв. Роки вже встигли затьмарити молодiсть Рити. Й iнших жiнок ii вiку давно викреслили зi списку тих, на кого ще варто накинути оком. Утiм, у Ритиному випадку, попри ii простоту та тридцять рокiв дiвоцтва, – щось у нiй таке було. Може, завдяки iсторii ii життя? Мiсцева цiлителька i повитуха, вона народилась у монастирi, жила там до дорослого вiку, а медицини навчилась у монастирськiй лiкарнi.

Рита увiйшла до зимовоi кiмнати «Лебедя». Нiби не помiчаючи всiх тих поглядiв, вона розстiбнула свое просте вовняне пальто i витягнула руки з рукавiв. Сукня була темна й неошатна.

Вона одразу попрямувала туди, де на столi лежав закривавлений i все ще непритомний чоловiк.

– Рито, я нагрiла тобi води, – сказала iй Марго. – А ось тут ганчiр’я, все чисте. Що ще тобi потрiбно?

– Бiльше свiтла, якщо можна.

– Джонатан зараз принесе згори додатковi свiчки та лiхтарi.

– Також не завадило б, – помивши руки, Рита обережно оглядала розрiз на губi чоловiка, – бритву i якогось добродiя з твердою й акуратною рукою, щоб його поголив.

– Це мiг би зробити Джо, еге ж?

Джо кивнув.

– І якийсь алкоголь iз ваших запасiв. Наймiцнiший.

Марго вiдiмкнула особливу шафку й дiстала звiдти зелену пляшку. Вона поставила ii поряд iз сумкою Рити, й усi п’яндики вп’ялись у неi очима. На пляшцi не було етикетки, й це означало, що рiдина в нiй – нелегального виробництва, а отже, достатньо мiцна, щоб звалити з нiг дорослого чолов’ягу.

Два баржовики, що тримали свiтильники над головою чоловiка, споглядали за тим, як цiлителька обстежуе провалля, на яке перетворився рот незнайомця. Закривавленими пальцями вона витягла зламаний зуб. За мить дiстала ще два. Потiм ii уважнi пальцi занурились у волосся, що геть злiпилося вiд вологи. Вона обстежила кожен дюйм його голови.

– Череп загалом неушкоджений, травми тiльки на обличчi. Могло б бути значно гiрше. Нумо, витягнемо його спочатку з цих мокрих лахiв.

Народ у кiмнатi заворушився. Незамiжнiй жiнцi неможливо було стягнути з чоловiка одяг, не порушивши при цьому заведеного порядку.

– Марго, – неквапом запропонувала Рита, – покомандуеш чоловiками?

Вона повернулася до стола спиною й заходилася дiставати рiзнi штуки зi своеi сумки, а Марго пояснювала молодикам, як стягнути з нього одежу, нагадуючи iм бути обережними: «Ми не знаемо, якi ще ушкодження можуть у нього бути, тож не робiмо гiрше!» – i власноруч розстiбувала гудзики та розв’язувала мотузки, бо чоловiки були надто п’янi та й загалом незграбнi. Одяг чужинця кублом валявся на пiдлозi: темно-синя куртка з безлiччю кишень – схожа на куфайку баржовика, але пошита зi значно кращоi тканини; нещодавно пiдбитi чоботи з мiцноi шкiри; справжнiй пасок – а рiчковику й мотузки вистачило б; цупкi вовнянi бриджi й плетене спiдне пiд повстяною сорочкою.

– А хто це? Ми його знаемо? – спитала Рита, поки що дивлячись убiк.

– Гадаю, ми його нiколи в очi не бачили. Та складно сказати, з огляду на його стан.

– Ви зняли з нього куртку?

– Так.

– Може, Джонатан продивився б його кишенi…

Коли вона повернулася до стола, ii пацiент був оголений, а на захист його скромностi та Ритиноi репутацii розстелили бiлий носовичок.

Вона знову вiдчула блимання чужих поглядiв, проте чоловiки одразу ж вiдвернулися.

– Джо, будь ласка, якомога обережнiше поголи його верхню губу. Ідеально не вийде, але вже постарайся. І делiкатнiше з носом – вiн у нього зламаний.

Вона почала огляд. Спочатку поклала долонi на його стопи, потiм посунулася вгору – кiсточки, гомiлки, литки… Їi бiлi руки контрастували з темнiшою шкiрою чоловiка.

– Вiн волоцюга, – зауважив гравiйник.

Рита обмацувала кiстки, зв’язки, м’язи i повсякчас вiдверталася вiд його наготи, так, нiби пальцi в неi бачили краще за очi. Швидко робила свою справу, переконуючись, що принаймнi тут усе було гаразд.

Коли дiйшло до правого стегна чужинця, в районi носовичка пальцi Рити уповiльнились i завмерли.

– Дайте свiтла сюди, будь ласка.

З того боку пацiент був добряче подряпаний. Рита перехилила пляшку, намочила рiдиною тканину i поклала ii на рану. Тi чоловiки, що купчилися навколо стола, аж скривилися вiд спiвчуття, а от незнайомець навiть не поворухнувся.

Його рука лежала на стегнi. Вiд набряку вона вдвiчi збiльшилась у розмiрi, стала якогось дивного кольору, i на нiй запеклася кров. Рита й там пройшлася змоченою в спиртi тканиною, та певнi вiдмiтини й не думали щезати, хоча вона терла знову й знову. Чорнильно-синi плями, що на вигляд не скидалися анi на синцi, анi на засохлу кров. Зацiкавившись, вона пiдняла його руку i пильно придивилася до них.

– Вiн фотограф, – промовила Рита.

– Хай менi грець! Як ти про це дiзналася?

– Його пальцi. Бачиш цi вiдмiтини? Це плями вiд нiтрату срiбла. Його використовують при виготовленнi фотознiмкiв.

Вона скористалася загальним ажiотажем, спричиненим такою несподiваною новиною, щоб оглянути пацiента в тому мiсцi, де лежала бiленька хустинка. Лагiдно пропальпувала його черево i не знайшла жодноi ознаки внутрiшнiх ушкоджень. Просувалася все вище, i свiчка совалася за ii пальцями, допоки бiленька хусточка не опинилася у присмерку, а чоловiки не переконалися, що Рита повернулася пiд владу пристойностi.

Хоч чоловiковi й поголили жорстку темну бороду, та вигляд його менш страхiтливим не став. Покручений нiс ще бiльше висувався вперед. Глибока рана, що розпанахала губу та щоку, заголеною мала вдесятеро моторошнiший вигляд. Очi, що зазвичай надають обличчю людяностi, так набрякли, що не розплющувалися. Лоб роздула кривава гуля; Рита витягла з неi скалки, що скидалися на темне дерево, промила ii, а потiм знову повернулася до рани на губi.

Марго простягла iй голку з ниткою, добряче простерилiзованi в алкоголi. Рита пiднесла кiнчик до розриву й устромила голку в шкiру. Коли вона це зробила, полум’я свiчки затремтiло.

– Якщо це комусь потрiбно, краще сядьте, – наказала вона. – Досить нам й одного пацiента.

Та нiхто не хотiв визнавати, що йому варто сiсти.

Рита оглянула свое рукодiлля.

– Вiн тепер мае трохи кращий вигляд, – зауважив якийсь баржовик. – Чи, може, це вже ми до нього звикли.

– Гм-м-м, – пробурчала Рита, нiби погоджуючись.

Вона вже дiйшла до середини обличчя. Там великим i вказiвним пальцями стиснула його нiс i впевнено крутнула. Усi почули звук руху кiсток i хрящiв – хрускiт i водночас хлюпання, – i полум’я свiчки шалено затанцювало.

– Ловiть його, ну ж бо! – скрикнула Рита, й уже вдруге цього вечора наймити пiдхопили свого товариша, що зомлiв просто в них на руках, – колiна гравiйника не витримали. Поки вони з ним возилися, iхнi свiчки впали на пiдлогу та згасли. Тож нiхто нiчого не побачив.

– Ох, – вимовила Марго, коли свiчки запалили знову. – Яка шалена нiч. Нам краще вкласти цього сердегу в кiмнатi прочан.

У ту пору, коли Редкотський мiст був единою на багато миль навкруги переправою через рiчку, в шинку юрбилося багато мандрiвникiв, i в кiнцi коридору була кiмната, яку й досi називали кiмнатою прочан, хоч тепер i нечасто використовували за призначенням. Рита прослiдкувала за перенесенням свого пацiента: його вклали в лiжко й накрили ковдрою.

– Я б хотiла оглянути дитину до того, як пiду, – сказала вона.

– Звичайно. Ти, мабуть, хочеш прочитати молитву над бiдолашною крихiткою.

На думку мiсцевих, Рита була не тiльки доброю цiлителькою, а й, за потреби, могла правити за пастора.

– Ось ключ. Вiзьми свiчки.

Натягнувши пальто та капелюх i замотавши обличчя цупким шарфом, жiнка вийшла з «Лебедя» й попрямувала до окремiшньоi будiвлi.

Рита Сандей не боялася мертвякiв. Вона звикла до них змалечку, ба бiльше: народилася вiд мертвячки. Ось як це сталося: тридцять п’ять рокiв тому вагiтна жiнка у вiдчаi кинулась у рiчку. Поки ii помiтив i витягнув баржовик, вона вже на три чвертi втопилася. Вiн вiдвiз ii до Годстоу, до монахинь, якi попiклувалися про нужденну бiдаху в лiкарнi при монастирi. Залишкiв ii життя вистачило саме до початку пологiв. Вона так заслабла вiд шоку, що в нiй зовсiм не залишилося сил на потуги, тож i вiддала Боговi душу, щойно ii живiт затрясся вiд сильних переймiв. Сестра Грейс мусила закотити рукави, взяти скальпель, провести неглибоку червону криву по ii череву i витягти звiдти живе немовля. Нiхто не знав, як звуть матiр, та вони б i не дали дiвчинцi ii iм’я: покiйниця тричi согрiшила – перелюб, самогубство та спроба вбити власну дитину. Тож було б безбожно давати немовлятi привiд ii пам’ятати. Вони назвали дитинку Маргаритою, на честь святоi, а потiм скоротили до Рити. Щодо прiзвища, то за вiдсутностi батька з плотi й кровi ii нарекли Сандей[1 - Вiд англ. Sunday – недiля. (Тут i далi прим. перекл.)], на честь дня нашого небесного Батька, як i всiх iнших сирiток у монастирi.

Малою Рита добре вчилася, виявляла iнтерес до лiкарнi, тож ii залучили до працi. Давали такi завдання, з якими й дитина впораеться: у вiсiм рочкiв вона застеляла лiжка та вiдпирала вщент заплямленi кров’ю простирадла й одежину; у дванадцять тягала вiдра з гарячою водою та допомагала вбирати мерцiв. У п’ятнадцять рокiв Рита вже вмiла промивати рани, накладати шини на перелами та шви на шкiру; а коли iй виповнилося сiмнадцять, у мистецтвi медичного догляду не залишилося майже нiчого, чого вона не вмiла робити – навiть могла сама прийняти пологи. Рита б зосталася при монастирi, прийняла постриг i присвятила життя Боговi та хворим, якби одного дня, коли збирала трави на березi рiчки, iй не спало на думку, що нiякого iншого життя, окрiм земного, не iснуе. Зважаючи на те, чого ii навчали, то була лиха думка, але замiсть вiдчуття провини ii захопило страшенне полегшення. Якщо немае раю, то й пекла нема, а якщо немае пекла, то ii незнана мати не опинилася в агонii довiчних тортур, а просто щезла, просто вiдсутня i ii не торкнулося страждання. Рита розповiла монахиням про своi свiтогляднi змiни, i поки вони оговтувалися вiд приголомшення, загорнула в нiчну сорочку пару панталонiв i пiшла, не взявши навiть щiтки для волосся.

– Але як же твiй обов’язок?! – гукала iй услiд сестра Грейс. – Перед Богом i хворими!

– Хворi е всюди, – крикнула вона у вiдповiдь, а сестра Грейс одказала:

– Так само, як i Бог, – але промовила це тихо, i Рита не почула ii слiв.

Молода доглядальниця попрацювала спочатку в однiй лiкарнi в Оксфордi, а потiм, коли ii таланти помiтили, стала старшою медсестрою та помiчницею лондонського свiтила медицини.

– Ми з медициною зазнаемо величезноi втрати, коли ви вийдете замiж, – не раз казав вiн iй, навiть якщо якийсь сiромаха-пацiент просто усмiхався Ритi.

– Замiж? Це не про мене, – щоразу вiдповiдала вона.

– Чому ж нi? – наполягав вiн, почувши одну й ту саму вiдповiдь пiв десятка разiв.

– Я принесу свiтовi значно бiльше користi як медична сестра, анiж як дружина та мати.

То була тiльки половина вiдповiдi.

Вiн отримав iншу половину декiлька днiв по тому. Вони вiдвiдували породiллю приблизно Ритиного вiку. То була ii третя вагiтнiсть. До того все проходило цiлком гладенько, тому й не мали жодних причин боятися найгiршого. Положення дитинки було цiлком нормальним, пологи нетривалi, щипцi не знадобилися, плацента вийшла одразу ж. За винятком того, що iм не вдавалося зупинити кровотечу. Вона стiкала, i стiкала, i стiкала кров’ю, поки не померла.

За дверима лiкар розмовляв iз чоловiком, а Рита дуже вмiло згортала закривавленi простирадла. Вона вже давно перестала рахувати померлих матусь.

Коли лiкар повернувся до кiмнати, в неi все вже було готове, тож вони пiшли. Мовчки переступили порiг i вийшли на вулицю. Ступивши декiлька крокiв, вона промовила:

– Не хочу померти ось так.

– Я вас не засуджую, – вiдповiв вiн.

У лiкаря був друг, один джентльмен, який часто заходив на вечерю i залишався до ранку. Рита нiколи не питала про це. Та лiкар розумiв, що вона знае про любовне почуття, яке вiн мав до того чоловiка. Здавалося, ii це анiтрохи не бентежило, i поводилася Рита цiлком стримано. Пiсля кiлькамiсячного обдумування вiн зробив iй несподiвану пропозицiю.

– Чому б вам не вийти за мене замiж? – запитав ii колись у перервi мiж пацiентами. – Нiякого… ну, ви зрозумiли… не буде. Та для мене це зручно, а для вас, може статися, вигiдно. Пацiентам це сподобаеться.

Рита обмiркувала це i погодилася. Вони заручилися, але ще до весiлля чоловiк захворiв на пневмонiю й помер у надто молодому вiцi. В останнi днi життя вiн покликав адвоката й дещо змiнив свiй заповiт. Залишив будинок i меблювання тому джентльменовi, а Ритi дiсталася значна сума грошей, якоi було досить, щоб забезпечити iй скромну незалежнiсть. Вiн також заповiв iй свою бiблiотеку. Рита продала тi книжки, що не стосувалися медицини чи науки, решту ж спакувала й вирушила рiчкою проти води. Коли човен пiдiйшов до Годстоу i пропливав повз монастир, вона поглянула на нього i раптово вiдчула напад гострого болю, що нагадав iй про втраченого Господа.

– Тутка? – спитав човняр, помилившись щодо емоцiй на ii обличчi.

– Не зупиняйтеся, – сказала вона йому.

Тож вони плили ще день, i ще нiч, допоки не дiсталися Редкота. Їй сподобалося це мiсце.

– Ось тут, – наказала вона човняревi. – Годиться.

Рита придбала котедж, розставила книжки по полицях i сповiстила найстатечнiшi родини мiсцевостi про те, що мае рекомендацiйний лист вiд одного з найвидатнiших лiкарiв Лондона. Вилiкувавши декiлькох хворих i прийнявши з пiв дюжини немовлят, вона здобула собi авторитет. Найзаможнiшi сiм’i бажали, щоб лише Рита супроводжувала iхнiй прихiд у цей свiт i вiдхiд iз нього, а в промiжку розв’язувала iхнi проблеми зi здоров’ям. За таку роботу добре платили, тож дохiд давав змогу примножити ii спадок. Серед цих пацiентiв було багато тих, хто мiг дозволити собi iпохондрiю. Вона поблажливо ставилася до такого потурання своiм бажанням. Це давало iй змогу працювати за копiйку, а то й узагалi за спасибi, з тими, хто не мiг заплатити. Поза роботою вона жила досить скромно: методично читала книжки з лiкаревоi бiблiотеки (анi подумки, анi в розмовi не називала його своiм нареченим) i виготовляла лiки.

Отже, Рита прожила у Редкотi рокiв iз десять. Смерть ii не лякала. За всi цi роки вона не раз пiклувалася про вмираючих, була свiдком iхнього вiдходу та вбирала небiжчикiв. Смерть вiд хвороби, смерть у пологах, смерть вiд нещасного випадку. Пару разiв траплялася смерть вiд злочинного намiру. Смерть як бажаний гiсть у старечому вiцi. Лiкарня Годстоу стояла бiля рiчки, тож, вiдповiдно, вона дещо знала i про втопленикiв.

Саме про втоплення Рита й думала, коли швидко крокувала крiзь холодну темряву до повiтки. Утоплення – це запросто. Щороку рiчка живиться декiлькома новими душами. Потрiбно лишень перехилити зайву чарочку, зробити один квапливий крок або ж вiдволiктися на секундочку. Першим Ритиним утоплеником був дванадцятирiчний хлопчик, на рiк молодший за неi тодiшню; вiн послизнувся, коли виспiвував пiсень i пустував на шлюзi. Пiзнiше, влiтку, – гультiпака, який зробив непевний крок iз човна, коли падав – отримав важкий удар у скроню, а його друзяки були надто п’янi, щоб допомогти. Одного золотого осiннього дня якийсь студент, хизуючись, стрибнув iз моста у Волверкотi – вочевидь, не очiкував такоi глибини та течii. Рiчка – завжди рiчка, у будь-яку пору року. Були й молодi жiнки, такi ж, як ii мати. Бiдолашнi душi, наляканi майбутнiм у бiдностi та соромi, покинутi батьками та коханцями, якi йшли до рiчки, щоб покласти усьому край. А ще ж були немовлята, небажанi шматочки плотi, маленькi паростки життя, притопленi без жодного шансу вижити. Вона все це бачила.

Опинившись бiля дверей довгоi кiмнати, Рита повернула ключ у замку. Всерединi повiтря здавалося навiть холоднiшим, нiж ззовнi. Воно прочистило всi проходи та пазухи у неi в носi аж до лоба. У цьому холодi вiдчувався гострий запах землi, камiння i, найголовнiше, рiчки. Їi увага одразу ж загострилася.

Кволе свiтло лiхтаря не могло дiйти до кутiв кiмнати, проте маленьке тiльце було освiтлене, виблискуючи тьмяним сiрувато-зеленим сяйвом. Цей ефект спричиняла його надмiрна блiдiсть. Проте зацiкавлена людина могла подумати, що маленькi ручки та нiжки самi собою випромiнюють свiтло.

Завваживши незвичну тривогу, що раптово охопила, Рита пiдiйшла до тiла. На ii погляд, дитинi було десь чотири рочки. Шкiра бiла. Вдягнута була у найпростiшу одежинку, ручки та нiжки в неi голi, а сама тканина, досi вогка, – пожмакана.

Рита автоматично приступила до монастирсько-лiкарняноi справи. Перевiрила дихання. Поклала два пальцi дитинi на шию, щоб вимiряти пульс. Обережно пiдняла пелюсткове вiчко, щоб подивитися на зiницю. Коли вона все це робила, то чула в себе в головi вiдлуння молитви, якою мав би супроводжуватися огляд: хор спокiйних жiночих голосiв промовляв «Отче наш, що е на небесах…» Вона чула ii, але губи не рухалися в такт.

Немае дихання. Немае пульсу. Повне розширення зiниць.

Утiм, вона досi зберiгала незвичну настороженiсть. Стояла над крихiтним тiлом i розмiрковувала, що ж так схвилювало ii. Мабуть, нiщо iнше як крижане повiтря.

Вiд мертвих тiл можна багато про що дiзнатися, якщо достатньо iх бачив, а Рита мала такий досвiд. Вiдповiдi на питання, коли, як i чому, були тут – якщо знати, де шукати. Рита взялася повно та ретельно оглядати трупик i невдовзi геть забула про холод. У мерехтливому свiтлi лiхтаря вона пiд рiзними кутами вдивлялася у кожен дюйм шкiри дитини. Пiднiмала ii ручки та нiжки, зауваживши м’який рух суглобiв. Зазирнула у вуха та нiздрi. Оглянула ротову порожнину. Обдивилася кожен пальчик i кожен нiгтик. Завершивши огляд, вона вiдступила i насупила брови.

Щось не так.

Нахиливши голову вбiк i розгублено скрививши рота, Рита почала пригадувати все, що iй було вiдомо. Вона знала, що втопленики мають покритися зморшками, набрякнути й роздутися. Знала, що iхня шкiра, волосся та нiгтi втрачають пружнiсть i м’якшають. Тут не було жодноi з цих ознак, але це значило лишень, що дiвчинка не пробула у водi занадто довго. А ще ж i слизовi оболонки. У втопленикiв у кутках рота й у нiздрях виступае пiна, але тут цього не було. Це також можна пояснити. Дiвчинка вже була мертва, коли потрапила у воду. Це ще так-сяк. А от решта ознак дуже ii бентежила. Якщо дитинча не втопилося, що ж тодi з ним сталося? Череп був цiлий, на кiнцiвках не видно жодних слiдiв побоiв. На шиi немае синцiв. Жодна кiстка не зламана. Жодних ознак пошкодження внутрiшнiх органiв. Рита знала, як далеко може зайти людська жорстокiсть: вона оглянула й статевi органи дiвчинки i переконалася, що та не стала жертвою протиприродного вторгнення.

Чи можна припустити, що дитя померло власною смертю? Але ж не було й жодних знакiв хвороби. Насправдi, судячи з ваги, стану шкiри та волосся, дитина цiлком здорова.

Усi цi факти самi собою достатньо бентежнi, але ж то було ще не все. Навiть якщо уявити, що дитинча померло природним чином i – неможливо уявити, чому – його позбулися, викинувши в рiчку, все-таки на тiлi мали б бути ушкодження, отриманi вже пiсля смертi. Пiсок i гравiй залишають садна на шкiрi, камiнчики обдирають, уламки в руслi рiки рiжуть плоть. Вода ламае людинi кiстки, а об мiст можна розтрощити череп. Та дивишся на цю дитину – а вона лежить без жодноi вiдмiтини, без синцiв, подряпин чи порiзiв. Маленьке тiльце було бездоганним. «Як лялька», – так сказав iй Джонатан, описуючи дiвчинку, що впала просто йому до рук. І вона тепер розумiла, чому йому так здалося. Рита провела рукою по пiдошвах дiвчинки, обвела зовнiшнiй край великого пальця нiжки – усе таке бездоганне. Можна подумати, що дiвчинцi нiколи не доводилося ступати по землi. Нiгтики в неi були тендiтнi та перламутровi, нiби в новонародженоi. Те, що смерть не залишила на нiй жодного знаку, достатньо дивно, але ще дивнiше те, що жодних ознак не залишило i життя. В Ритиному досвiдi це був унiкальний випадок.

Тiло завжди може розповiсти якусь iсторiю. Але трупик цiеi крихiтки був чистою сторiнкою.

Рита зняла з гака лiхтар. Вона спрямувала свiтло на обличчя дитини, та воно було таким само невиразним, як i решта ii тiла. Неможливо визначити, чи мали цi притупленi та недовершенi риси вiдбиток краси, сором’язливоi спостережливостi чи лукавого бешкетування. Навiть якщо там колись була цiкавiсть, безтурботнiсть чи нетерплячiсть, життю не вистачило часу, щоб цi емоцii залишили помiтний слiд.

Зовсiм нещодавно – години зо двi тому – душа та тiло цiеi дiвчинки були надiйно поеднанi. Подумавши про це, Рита, незважаючи на весь свiй досвiд i професiйну пiдготовку, раптово опинилась у вирi почуттiв. Їй потрiбен був Господь – далеко не вперше пiсля того, як вона розiрвала з ним стосунки. Господь, що, як у ii дитинствi, усе знав, усе бачив, усе розумiв. Яким простим усе здавалося, коли вона, нетямуща та збентежена, все-таки могла вiрити в Отця нашого, який чудово все розумiв. Рита могла собi дозволити нiчого не знати, бо Господь знав усе. Але тепер…

Вона взяла дитину за руку – довершена рука з п’ятьма досконалими пальцями та прекрасними нiгтями. Поклала на свою вiдкриту долоню i накрила iншою рукою.

Це неправильно! Геть усе неправильно! Так не мае бути!

І саме тодi це й сталося.


Диво

Перед тим як Марго занурила вбрання пораненого чоловiка у вiдро з водою, Джонатан пройшовся по його кишенях. Вилов був таким:

Один розбухлий вiд води гаманець iз сумою, що покрила би будь-якi витрати, й усе одно вистачило б поставити всiм випивку, коли незнайомець оклигае.

Один промоклий носовичок.

Люлька, цiла, а до неi бляшанка тютюну. Вони сколупнули кришку i виявили, що вмiст ii сухий. «Принаймнi цьому вiн порадiе», – завважили.

Одне кiльце, з нанизаними на нього тендiтними iнструментами та приладдям, яке iх трохи спантеличило – чи вiн годинникар? Чи, може, слюсар? А чи, навiть, зломщик? – поки не витягли наступний предмет.

Одна фотографiя. Тут вони пригадали темнi плями на пальцях чоловiка та Ритину здогадку, що вiн може бути фотографом, i тепер вона видавалася вагомою. Цi iнструменти, ймовiрно, мали якийсь стосунок до професii чужинця.

Джо забрав у сина фотографiю i злегка провiв по нiй вовняною манжетою, щоб пiдсушити.

На нiй був зображений кут поля, ясень, i бiльше нiчого.

– Бачив я й красивiшi картинки, – промовив хтось.

– Тут не вистачае церковного шпиля або солом’яноi хатини, – додав iнший.

– Та на цьому фото взагалi нiчого конкретного не зображено, – сказав третiй, розгублено чухаючи потилицю.

– Це Трюзберi Мiд[2 - Трюзберi Мiд (англ. Trewsbury Mead) – галявина поблизу села Кембл у графствi Глостершир, де бере початок рiчка Темза.], – заявив Джо, единий, хто мiг упiзнати мiсце.

Вони не знали, що на це вiдповiсти, тому знизали плечима i поклали фотографiю просихати на камiнi, а самi повернулися до наступного й останнього предмета з чоловiкових кишень, i це була:

Одна бляшана шкатулочка, набита маленькими картками. Вони витягли верхню i простягнули Овеновi, що читав краще вiд усiх, а вiн пiдняв свiчку й прочитав уголос:



Генрi Донт iз Оксфорда

Портрети, пейзажi, мiськi та сiльськi краевиди

А також: листiвки, путiвники, фоторамки

Фiрмова продукцiя – краевиди Темзи



– Вона мала рацiю, – загалдикали вони. – Сказала, що вiн фотограф, i ось доказ.

Потiм Овен зачитав адресу на оксфордськiй Гай-стрит.

– Хто iхатиме завтра до Оксфорда? – спитала Марго. – Хтось знае?

– Чоловiк моеi сестри збирався вести баржу iз сиром, – вiдповiв один гравiйник. – Можу сьогоднi зайти та спитати в нього.

– Баржею туди пливти два днi, еге ж?

– Не може ж вiн змусити свою родину два днi хвилюватися за себе.

– Певна рiч, завтра вiн не поiде, я маю на увазi чоловiка твоеi сестри. Якщо так, то вiн же не зможе повернутися додому до Рiздва.

– Тодi залiзницею.

Вирiшили, що поiде Мартiнс. На фермi вiн був завтра не потрiбний, а ще мав сестру, яка жила неподалiк вiд вокзалу в Леглейдi. Вiн зiбрався одразу ж вирушити до неi, щоб сiсти на ранковий потяг. Марго дала йому грошей на дорогу. Вiн декiлька разiв повторив адресу, поки не затвердив напам’ять, i пiшов, iз шилiнгом у кишенi та новiсiнькою iсторiею на язику. Поки вiдмахував шiсть миль пiшки берегом, у нього був час на репетицiю, тож коли Мартiнс дiстався до помешкання сестри, iсторiю довiв до блиску.

Іншi пияки затрималися. Звичайнi оповiдки на сьогоднi скiнчилися. Хто ж буде розказувати iсторiю, якщо вона сталася просто в нього на очах? Тож вони знову наповнили склянки та кухлi, розкурили люльки й умостилися на табуретах. Джо вiднiс приладдя для голiння, повернувся до свого стiльця i покашлював там потай час вiд часу. Всiвшись на табурет бiля вiкна, Джонатан поглядав на дрова в камiнi й слiдкував за тим, як спливають свiчки. Марго шарудiла старим веслом у вiдрi з одежиною, що просякла рiчковим запахом. Вона добряче ii повозюкала, а потiм поставила баняк iз пряним пивом на пiч. Аромат мускатного горiха та ямайського перцю змiшався iз запахом тютюну та диму, i рiчковий сморiд став менш вiдчутним.

Пияки почали розмову, пiдбираючи слова, щоб перетворити нiчну пригоду на iсторiю.

– Коли я помiтив його там, бiля дверей, то був вражений. Нi, приголомшений. От саме так я й почувався. Приголомшеним!

– Я був шокований.

– І я. Я був приголомшений i шокований. А ти?

Вони колекцiонували слова так само, як гравiйники видобували закам’янiлостi. Їхнi вуха завжди були нашорошенi у пошуках рiдкiсних, незвичайних, унiкальних слiв.

– Гадаю, я остовпiв.

Вони спробували це слово на смак, зважили його на язиках. Наче нiчогеньке. І захоплено закивали.

Один iз них був новеньким у «Лебедi» й новачком в оповiдацтвi. Вiн досi освоювався у товариствi.

– Як щодо ошелешений? Можна так сказати?

– Чом би й нi? – пiдбадьорили вони його. – Кажи «ошелешений», твоя воля.

Повернувся Бешант-човняр. Човен також мiг розповiсти iсторiю, i вiн пiшов подивитися, що той мiг йому розказати. Усi в шинку обернулися до нього, щоб послухати.

– Вiн отам, – доповiв Бешант. – Уся обшивка розтрощена. Напоровся на щось жахливе i набрав води. Вiн наполовину затоплений. Я витяг човен на берег i перевернув, але його не врятувати. З ним покiнчено.

– Як думаеш, що з ним сталося? Врiзався в причал?

Бешант поважно похитав головою.

– Щось упало на човен i розбило його. Щось зверху.

Вiн пiдняв руку й мiцно вдарив нею об iншу, щоб продемонструвати.

– То не причал, iнакше пробоiна була б збоку.

Тепер пияки заходились обговорювати рiчку – вгору й униз течiею, фарлонг[3 - Фарлонг – англiйська одиниця вимiру вiдстанi, дорiвнюе 1/8 милi або 201 метр.] за фарлонгом, мiст за мостом, приписуючи провину за ушкодження чоловiка та човна кожному небезпечному мiсцю. Усi тiею чи iншою мiрою були рiчниками – якщо не за професiею, то бодай завдяки тривалiй близькостi, – i кожен мав що сказати, коли намагалися з’ясувати, що сталося. Подумки вони розтрощили човника об кожен мол i кожну пристань, об кожен мiст i кожне млинове колесо, вгору й униз течiею – але всi помилялися. І тут вони згадали про Греблю Диявола.

Гребля була побудована з вертикальних ясеневих пiдпор, розташованих на однаковiй вiдстанi поперек рiчки, а мiж ними простягалися колоди, утворюючи щось на кшталт стiн, якi можна пiднiмати й опускати, залежно вiд течii. Традицiйно люди виходили з човнiв i тягнули iх угору по схилу, насипаному саме для того, щоб обiйти греблю i повернутися на воду на iншому боцi. На березi стояв шинок, тож практично завжди можна було розраховувати на чиюсь допомогу в обмiн на випивку. Та iнколи, коли заслони пiднятi, а човен повороткий, коли рiчка спокiйна, а гребець – досвiдчений, тодi можна зекономити собi трохи часу та поплисти навпростець. Треба було ретельно вирiвнювати човен, не давати йому нахилятися, вiдтак прибрати весла, щоб не пошкодити iх об опори, а також, якщо рiвень води в рiчцi високий, доводилося нагнутися або плюхнутися на спину в човнi, щоб не вдаритися головою об поперечину греблi.

Вони прикинули це щодо зросту чоловiка. Потiм промiряли з урахуванням човна.

– То це було там? – спитав Джо. – Це на Греблi Диявола з ним сталася халепа?

Бешант узяв iз невеличкоi купки шматочок деревини завбiльшки з сiрник. Вiн був твердий i чорний – найбiльша заноза, яку Рита витягла з лоба пораненого чоловiка. Попробував ii кiнчиком пальця, вiдчув, що деревина тверда, попри тривалий контакт iз водою. Скорiш за все, ясень, а гребля й була побудована з ясеня.

– Гадаю, так.

– Я сам не раз проходив Греблю Диявола, – сказав фермерський наймит. – Думаю, ти теж?

Човняр кивнув.

– Якщо рiчка була в настроi й давала менi дозвiл, то так.

– А вночi спробував би?

– Ризикувати життям, щоб вигадати декiлька секунд? Я не такий дурень.

Усi вiдчули задоволення вiд того, що хоча б одне питання нiчноi iсторii було з’ясоване.

– Та все-таки, – продовжував розмiрковувати Джо, – навiть якщо вiн втрапив у халепу на Греблi Диявола, як йому вдалося звiдти дiстатися сюди?

Зав’язалось одразу декiлька розмов, у яких висували теорiю за теорiею, розглядали i визнавали непереконливою. Припустiмо, вiн грiб увесь час пiсля нещасного випадку… З такими ушкодженнями? Нi! Тодi припустiмо, що вiн дрейфував, лежачи на днi човна, перебуваючи мiж життям i смертю, аж поки в Редкотi не прийшов до тями… Дрейфував? У такому роздовбаному човнi? Якось долав у темрявi перешкоди, i до того ж вода постiйно захлюпувала в човен? Нi!

Вони все кружляли й кружляли, знаходили тлумачення тiльки половини фактiв, i пояснювали лише «що», а не «як», або ж «де», але не «чому», допоки не виснажили уяву, а до вiдповiдi так i не наблизились. Як же тому чоловiковi вдалося не втопитися?

Якусь мить единий чутний голос належав рiчцi, аж тут Джо вiдкашлявся i набрав у груди повiтря, щоб заговорити:

– Мабуть, то штуки Мовчана.

Усi подивились у бiк вiкна, а тi, хто сидiв ближче, навiть визирнули у м’яку розкрилену темряву, де рухома чорнота виблискувала ртутним сяйвом. Мовчан-поромник. Про нього знали всi. Час вiд часу вiн з’являвся в iхнiх iсторiях. Дехто навiть божився, що бачив його на власнi очi. Вiн приходив до тих, хто потрапляв на рiчцi в халепу – кощава та видовжена фiгура. Мовчан так вправно орудуе жердиною, що здаеться, нiби його плоскодонка ковзае по водi, немов пiдштовхувана потойбiчною силою. Вiн завжди був мовчазним, але безпечно проводив вас до берега, даючи змогу ще хоч трохи пожити. Але якщо не пощастить, Мовчан приведе до iншого берега. Тi бiдолашнi душi вже нiколи не повернуться до «Лебедя», не пiднiмуть пiнту елю i не розкажуть про зустрiч iз ним.

Мовчан. Тепер ця iсторiя поставала у геть iншому свiтлi.

Марго, чиi мати й бабця згадували про Мовчана за декiлька мiсяцiв до смертi, насупилась i змiнила тему.

– Тяжким буде пробудження для цього бiдолашного чоловiка. Втратити рiдне дитя – чи ж е бiльше горе?

Почулося погiдливе бурмотiння, i вона повела далi:

– Чого б це батьковi тягти дитинча на рiчку в таку пору? А ще й зима! Навiть самому лiзти туди було безглуздо, а ще й iз дитиною…

Батьки сiмейств кивнули, i до характеру чоловiка, що лежав у сусiднiй кiмнатi, додалася ще й необачливiсть.

Джо викашлявся i промовив:

– Те маленьке дiвча мало такий химерний вигляд.

– Дивно.

– Своерiдно.

– Чудернацько, – почулося трiйко голосiв.

– Я навiть i не второпав, що то була дитина, – сказав чийсь здивований голос.

– Ти не один такий.

Марго розмiрковувала про це весь час, поки чоловiки гомонiли про човни та греблi. Вона думала про своiх дванадцятьох дочок й онукiв i картала себе. Дитина – то завжди дитина, жива вона чи мертва.

– Як же ми цього не помiтили? – спитала таким тоном, вiд якого всiм iм стало соромно.

Вони перевели погляди у темнi кутки кiмнати i почали порпатись у себе в пам’ятi. Пригадали, як поранений чоловiк стояв у дверях. Знову пережили той самий шок, враховуючи, що тодi не мали часу на роздуми щодо того, що сталося. То було наче увi снi, думали вони, точнiше, в кошмарi. Той чоловiк постав перед ними як персонаж народноi казки – недолюд чи вовкулака. Тож вони й прийняли дитину за марiонетку чи ляльку.

Як i тодi, прочинилися дверi.

Пияки струсили iз себе спогади про незнайомця i побачили…

…Риту.

Вона стояла у дверному отворi, точнiсiнько там, де ранiше чоловiк.

На руках у неi була мертва дiвчинка.

Знову? Це що, помилка в часi? Чи вони п’янi? Чи втратили розум? Надто багато всього сталося для iхнiх мiзкiв. Тож вони зачекали, поки свiт не стане на мiсце.

Мертва дитина розплющила очi.

Дiвча крутило головою.

Вiд ii погляду кiмнатою пiшла така потужна хвиля, що в кожному оцi зарябiло й кожна душа вiдчула його владу.

Нiхто не слiдкував за часом, i саме Рита порушила мовчання:

– Я сама не знаю, – промовила вона.

То була вiдповiдь на запитання, яке вони не могли поставити через шок. Вiдповiдь на запитання, яке й вона сама ледве могла скласти докупи.

Коли вони нарештi зрозумiли, що язики все ще справно працюють, Марго сказала:

– Загорнемо ii в мою шаль.

Рита запобiжно пiдняла руку.

– Краще не треба ii так швидко зiгрiвати. Вона надто довго пробула на морозi. Мабуть, iй буде краще за нижчоi температури.

Жiнки поклали дитину на пiдвiконня. Вона була смертельно блiдою. Не рухалася, тiльки очi мигали та вдивлялися.

Рiчники, вирощувачi хрiну та гравiйники, молодi й старi, з жорсткими руками та почервонiлими пальцями, замурзаними шиями та грубо витесаними пiдборiддями, пiдвелися зi своiх стiльцiв i з хвилюванням приглядалися до дитини.

– Вона знову заплющуе очi!

– Чи вона знову вмирае?

– Дивися, ii груди здiймаються.

– Ага, бачу. А тепер знов опадають.

– І знову здiймаються.

– Вона засинае.

– Ц-с-с-с!

Вони перейшли на шепiт.

– Ми заважаемо iй спати?

– Посунься, чуеш? Менi не видно, як вона дихае.

– А тепер видно?

– Вона вдихае.

– І видихае.

– Вдих.

– Видих.

Вони стояли навшпиньки, витягували шиi, заглядали через плече, мружили очi вiд свiтла свiчки, яку Рита тримала над дiвчинкою. Спостерiгали за кожним ii вдихом i, непомiтно для них самих, почали дихати синхронно з нею, наче iхнi груди могли за пару вдихiв заповнити повiтрям маленькi легенi. Кiмната розширювалась i скорочувалась у такт диханню дiвчинки.

– Мабуть, непогано мати маленьку дитинку та дбати про неi, – тужливо зашепотiв якийсь кощавий городник iз червоними вухами.

– Нiчого кращого немае, – замрiяно пiдтвердили його товаришi.

Джонатан не зводив iз дiвчинки очей. Вiн бокаса пробирався кiмнатою, поки не опинився поряд iз нею. Непевно простягнув руку, i тiльки пiсля Ритиного кивка насмiлився покласти ii на пасмо волосся дiвчинки.

– Як ви це зробили? – спитав вiн.

– Це не я.

– То що ж повернуло ii до життя?

Вона похитала головою.

– Чи то був я? Я ж поцiлував ii. Щоб розбудити, як принцесу в казцi.

І вiн пiднiс пасмо волосся до губ, щоб Рита побачила.

– У справжньому життi так не бувае.

– То це диво?

Рита заклякла, не в змозi вiдповiсти.

– Не думай зараз про це, – сказала його мати. – У темрявi багато чого не розбереш, та при денному свiтлi воно саме стае зрозумiлим. Бiдолашцi потрiбно поспати, i щоб ти не метушився поряд. Ходи сюди, в мене е для тебе робота.

Вона знову вiдiмкнула буфет, дiстала звiдти ще одну пляшку, розставила на тацi десяток тонких склянок i в кожну налила на дюйм напою.

Джонатан роздав склянки всiм присутнiм.

– Дай одну батьковi, – Джо зазвичай не пив узимку i коли мав проблеми з легенями. – А тобi, Рито?

– Вип’ю, дякую.

Усi, як один, пiднесли склянки до вуст i зробили ковток.

Чи було це диво? Вони почувалися так, нiби побачили увi снi горщик iз золотом, прокинулися – а вiн осьдечки, на подушцi. Так, нiби завершили розповiдати iсторiю про принцесу – а вона, виявляеться, просто тут, сидить у кутку, слухае.

Майже годину вони мовчали, споглядали за сплячою дитиною та милувалися нею. Чи iснувало десь iще в краiнi цiкавiше мiсце, нiж «Лебiдь» у Редкотi? І всi вони тепер могли сказати: «Я був там».

Нарештi Марго вiдправила iх по домiвках:

– Довга була нiч. Хоч трохи сну пiде всiм нам на користь.

Кухлi були випитi до дна, i пияки потроху почали розбирати своi пальта й капелюхи. Вони непевно пiдводилися, сповненi випивкою та магiею, i, похитуючись, крокували до дверей. Декiлька разiв прозвучало на добранiч, дверi прочинилися, i поволi, раз-по-раз обертаючись, пияки розчинилися у нiчнiй темрявi.


Мандрiвка iсторii

Марго з Ритою пiдняли сплячу дитинку та стягнули з неi безрукавну одежину. Вони намочили ганчiр’я теплою водою i змили з неi рiчковий запах, утiм, волосся ще було просякнуте ним. Коли ii торкалися мокрою ганчiркою, дитина щось промуркотiла вiд задоволення, але не прокинулася.

– Кумедне маля, – прошепотiла Марго. – Що ж тобi сниться?

Вона принесла нiчну сорочку, яку тримала на випадок приiзду онучок, i жiнки разом просунули тендiтнi ручки в рукави. Дiвчинка не прокинулася.

Тим часом Джонатан помив i витер кухлi, а Джо сховав вечiрнiй виторг у звичному мiсцi й позамiтав пiдлогу. Вiн прогнав iз кутка кiшку, яка непомiтно прослизнула туди ранiше. Вона образилася i крадькома попрямувала iз тiнi просто до вогнища, де ще вiдблискувало жариво.

– Навiть не думай там умоститися, – попередила тварину Марго, аж тут втрутився ii чоловiк.

– Надворi жахливо. Нехай залишаеться тут. Як виняток.

Рита вклала дитину на лiжко у прочанськiй кiмнатi, поряд iз сплячим чоловiком.

– Я залишуся тут на нiч, нагляну за ними, – сказала вона.

Коли Марго запропонувала принести розкладачку, Рита вiдмовилася:

– Стiлець цiлком згодиться. Я звикла до такого.

Будинок затих.

– Це наводить на думки, – пробурмотiла Марго, коли ii голова нарештi опинилася на подушцi.

– Авжеж, – стиха вiдповiв Джо.

Вони пошепки дiлилися думками. Де ж узялися цi незнайомцi? І чому iх занесло саме сюди, у iхнiй шинок, у «Лебiдь»? І що ж саме сталося сьогоднi вночi? Диво – це слово вимовив Джонатан, i подружжя також покрутило його на язику. Воно було знайоме iм iз Бiблii, i там означало неймовiрнi речi, якi сталися неймовiрно давно i в таких вiддалених краях, що, може, iх i не iснувало. Тут, у шинку, це слово можна хiба використати на позначення смiховинно неправдоподiбного шансу, що Бешант-човняр колись повнiстю виплатить свiй борг. Ото було б диво так диво. Але сьогоднi ввечерi, у час зимового сонцестояння, у редкотському шинку «Лебiдь» це слово набуло геть iншого значення.

– Я не стулю повiк, усе думатиму про цю загадку, – промовив Джо.

Хай там як, але вони були надто втомленi, а половина довгоi ночi вже позаду, тож дмухнули на свiчку. Нiч замкнулася над ними, i майже одразу припинилося й здивування.

Унизу, в кiмнатi прочан, поруч iз лiжком, на якому бiк-у-бiк спали ii пацiенти, пильнувала у крiслi Рита. Дихання чоловiка було повiльним i хрипким. Повiтря, що входило та виходило з його легень, мало подолати перешкоди з набряклих оболонок, пройти крiзь проходи, заповненi загуслою кров’ю, плин якоi за останнi години був змiнений i вiдновлений. Тож не дивно, що вiн видавав такi звуки, мов зубцi пили по дереву. У тi митi тишi, мiж його вдихом i видихом, iй було чути незначне трiпотiння вiд дихання дитинки. Поза iхнiм диханням, десь на далекому тлi, чула, як дихае рiчка – безмежною парою.

Їй варто було б заснути, та вона чекала того часу, коли залишиться на самотi, щоб помiркувати. Методично та вiдсторонено перебрала всi подii. Пригадала, як робила звичний огляд, повторила про себе всi ознаки, на якi ii вчили звертати увагу. Де ж вона схибила? Ще раз, двiчi, тричi, у найдрiбнiших подробицях пригадала усе. І не знайшла жодноi помилки.

Що ж тодi?

Оскiльки ii знання виявилися безсилими, Рита звернулася за розпрозоренням до власного досвiду. Пригадувала такий випадок, щоб вона не була цiлковито впевнена в тому, чи пацiент живий, а чи вже мертвий. Доволi звично казати, що хворий на порозi смертi, бо мiж життям та не-життям цiлком реальна межа, i людина могла на якийсь час на нiй затриматись. Утiм, за таких обставин Рита нiколи не мала труднощiв iз визначенням, по який бiк межi перебувае людина. Несуттево, як далеко зайшла хвороба або який слабкий пацiент: до митi смертi вiн живий. Не могло бути жодних вагань. Нiяких промiжних станiв.

Марго всiх вiдправила до лiжка, керуючись втiшною думкою про те, що осяяння прийде зi сходом сонця. У будь-яких iнших випадках Рита подiляла це переконання, але тут була iнша справа. Питання, яке крутилось у неi в головi, стосувалося тiла, а тiло пiдкорялося законам. Знання пiдказували iй, що все, що вона пережила, просто не могло статися. Мертвi дiти не повертаються до життя. Було лише два варiанти: або дитина i тепер нежива – вона прислухалася i почула легке дихання, – або нiколи не вмирала. Рита знову перелiчила тi ознаки смертi, на якi звертала увагу. Шкiра восковоi блiдостi. Вiдсутнiсть дихання. Вiдсутнiсть пульсу. Розширення зiниць. Вона подумки повернулася до тих хвилин у довгiй кiмнатi й переконалася, що перевiрила все. Усi ознаки смертi були навiч. Тож хиба була не в нiй. А де ж тодi?

Рита заплющила очi, щоб краще зосередитися. У неi за плечима були десятки рокiв сестринського досвiду, але цим ii знання не обмежувалися. Довгими вечорами вона штудiювала книжки з хiрургii, вивчила анатомiчну будову тiла, оволодiла мистецтвом приготування лiкiв. Завдяки ii практичному досвiду цi запаси знань перетворилися на глибоке джерело розумiння. Тепер вона дозволила цьому вечiрньому досвiду зайняти свое мiсце серед iнших ii знань. Рита не гналася за поясненнями i не намагалася натужно поеднати думки. Вона просто чекала, з усе бiльшим занепокоенням i збудженням, поки висновок, який ще тiльки формувався у глибинах ii розуму, вийде на поверхню.

Законiв життя та смертi – принаймнi у тому виглядi, в якому Рита iх знала – було недостатньо. Життя та смерть мали бiльше таемниць, нiж вiдомо медицинi.

Дверi прочинилися, ваблячи ii до пiзнання.

І знову Рита засумувала за Богом. Вона дiлилася з ним усiм. Із дитинства зверталася до нього з будь-яким питанням, сумнiвом, задоволенням i трiумфом. Вiн супроводжував ii мiркування i був незмiнним напарником у дiях. Але Господь зник. Їй самiй належало в усьому розiбратися.

Що ж iз цим робити?

Вона прислухалася. Дихання дiвчинки. Дихання чоловiка. Дихання рiчки.

Рiчка… З цього й треба починати.

Рита зашнурувала чоботи i застiбнула на всi гудзики пальто. Вона навпомацки пошукала щось у сумцi – то виявилася невеличка бляшана коробочка, – поклала ii до кишенi й тихенько вислизнула надвiр. Навколо свiтла лiхтаря простягалася безмежна темрява, та iй вдалося натрапити на край дорiжки. Вона зiйшла з неi просто у траву. Керуючись скорiш вiдчуттям, анiж зором, попрямувала до рiчкового берега. Холодне повiтря проникало крiзь гудзиковi петлi та петлi ii шалика. Вона крокувала в оточеннi теплоi пари власного дихання i вiдчувала, як та вiльгою лягае на ii обличчя.

Ось на травi й човен, перевернутий догори дригом. Вона зняла рукавичку й обережно помацала розтрощенi краi деревини; аж тут натрапила на цiле мiсце – туди й спрямувала свiтло лiхтаря.

Витягла коробочку з кишенi й затиснула ii в зубах, поки, незважаючи на холод, збирала у жмуток подiл спiдницi й запинала його в ту ж кишеню – щоб присiсти, не замочивши плаття. Перед нею виблискувала темним рiка. Вона нахилилася i простягла руку вниз, поки не вiдчула мiж пальцями ii роздратоване щипання. Добре. Вiдкривши бляшанку, витягла звiдти флакончик зi скла та металу. Навпомацки занурила його в зимну воду i почала рахувати. Потiм пiдвелася i з усiею обережнiстю, на яку були здатнi ii закляклi пальцi, поклала пробiрку у футляр. І, навiть не розправивши сукню, якомога швидше попрямувала до шинку.

У прочанськiй кiмнатi вона пiднесла флакончик ближче до лiхтаря, щоб роздивитися вмiст, а потiм витягла з сумки олiвець i блокнот. Занотувала температуру води.

Небагато. Але то був тiльки початок.

Вона витягла дитину з лiжка, сама сiла в крiсло, а дiвчинку обережно вмостила в себе на колiнах. Маленька голiвонька похилилась i притулилася до ii грудей. «Я не спатиму сьогоднi», – думала вона, вкриваючи себе та дитину ковдрами. Не тепер, пiсля подiй цiеi ночi. Не у цьому крiслi.

Поки вона готувалася не спати цiлу нiч, зi сверблячими очима та болючою спиною, iй пригадалася ii тезка. Свята Маргарита, яка присвятила свое дiвоцтво Господовi i була так рiшуче налаштована не виходити замiж, що прийняла бiль тортур, аби не взяти шлюб. Вона вважалася покровителькою вагiтних жiнок i родива. Коли Рита в монастирському дитинствi прала бруднi закривавленi простирадла та накривала тiла тих жiнок, що померли в пологах, тiшилася думкою про те, що ii майбутне – стати нареченою Господа. Їх нiколи не розлучить дитина, що вилiзе з ii живота. Господь покинув Риту, та ii вiдданiсть дiвоцтву була непохитною.

Жiнка заплющила очi. Руками обвила дитину, що спала, привалившись до неi всiею вагою. Рита вiдчувала пiдйом i спад ii дихання та пiдлаштовувала пiд нього свое так, щоб, коли дiвчинка наповнювала легенi, вона видихала б; а коли дитина випускала повiтря, ii груди наповнювалися ним. Жiнку захопило незрозумiле задоволення; в дрiмотi вона намагалася розпiзнати та назвати його, але не могла.

У темрявi до неi повiльно прийшла думка.

Якщо вона не мае стосунку до цього чоловiка. Якщо нiхто на неi не претендуе. Вона могла б бути моею…

Але навiть до того, як Рита змогла спiймати цю думку, ii розум заповнив безкiнечний тихий голос рiчки. Вiн вiдштовхнув ii вiд твердого грунту яви та пiдхопив потоком ночi, де вона, не розумiючи, що вiдбуваеться, повiльно плила… плила… у темне море сну.

Утiм, спали далеко не всi. Пиякам й оповiдачам, щоб опинитися у своiх лiжках, треба було трохи прогулятися. Один iз них, вийшовши з «Лебедя», повернув вiд рiчки й пiшов навпростець двi милi через поля до стайнi, де спав разом iз кiньми. Вiн шкодував про те, що там на нього нiхто не чекае, що йому не буде кого розтовкти i вигукнути: «Не повiриш, що тiльки-но сталося!» Вiн уявив, як розкаже коням, що бачив сьогоднi ввечерi, уявив iхнi великi недовiрливi очi. Йому подумалося, що вони вiдкажуть: «Та ну». А ще: «Гарний жарт. Треба запам’ятати». Але не коням хотiв вiн розповiсти про це; iсторiя була надто чудовою, щоб розбазарити ii на тварин. Вiн зiйшов iз прямоi дороги i повернув до котеджiв бiля полiв Гартiна, де мешкав його двоюрiдний брат.

Постукав.

Нiхто не вiдповiв, тож iсторiя змусила його постукати ще раз, цього разу щиро грюкнувши кулаком.

У котеджi поруч пiдняли раму вiкна i якась жiнка випростала голову в нiчному очiпку – зробити йому зауваження.

– Чекай! – скрикнув вiн. – Притримай язика, поки не дiзнаешся, що я маю тобi розповiсти!

– Це ти, Фреде Гiвiнсе? – вона вдивлялася у тому напрямку, звiдки було чути голос. – Пияцькi побрехеньки! – забуркотiла жiнка. – Хiба я не наслухалася iх на все життя наперед?

– Я не п’яний! – образився вiн. – Дивись! Я можу пройти по прямiй, бачиш?

Вiн iз удаваною легкiстю зробив крок.

– Нiби це щось доводить! – розсмiялася вона у темряву. – Коли темно, будь-який п’яничка може ходити рiвно!

Їхню суперечку урвав його брат, що нарештi вiдчинив дверi.

– Фредерiку? Що, в бiса, сталося?

Просто, без усiляких прикрас, Фред розповiв про те, що сталося в «Лебедi».

Сусiдку, що досi стирчала з вiкна, також долучили до розповiдi: спочатку вона слухала знехочу, аж потiм повернулася i погукала:

– Ходи сюди, Вiлфреде. Послухай-но!

Незабаром дiтей Фредового двоюрiдного брата пiдняли з лiжечок, та й сусiдiв iз усiх бокiв також розбурхали.

– То яка ж вона, та дiвчинка?

Вiн описав ii шкiру, блiду, як глазурований кухлик на кухонному пiдвiконнi його бабусi; розповiв про волосся, що звисало неживою завiсою, а мокрим було того само кольору, що й сухим.

– А якого кольору в неi очi?

– Блакитнi… Принаймнi блакитнуватi. Або сiрi.

– А скiльки iй рокiв?

Вiн знизав плечима. Звiдки було йому таке знати?

– Як на мiй погляд, iй десь приблизно… ось стiльки, – вiн показав на пальцях.

– Тож десь чотири? Як гадаеш?

Жiнки обговорили це й погодилися. Приблизно чотири.

– А як ii звати, ту дiвчинку?

І знову вiн не знав, що вiдповiсти. Кому могло спасти на думку, що iсторii потрiбнi такi подробицi, на якi вiн узагалi не звертав уваги, коли все вiдбувалося?

– Не знаю. Нiхто ii не питав.

– Нiхто не спитав, як ii звати! – обурилися жiнки.

– Вона була сонною. Марго та Рита сказали дати iй поспати. Але ii батька звати Донт. Генрi Донт. Ми знайшли картку у нього в кишенi. Вiн фотограф.

– Тож вiн таки ii батько?

– Ну, менi так здалося… А ви б що подумали? Це ж вiн ii принiс. Вони з’явилися разом.

– Може, вiн лише фотографував ii…

– І вони обое мало не втопилися пiд час фотографування? Як ти собi це уявляеш?

Мiж вiкнами зчинився звичайний гамiр розмови: iсторiю обговорювали, виявляли вiдсутнi факти й одразу намагалися iх додумати… Фред вiдчув, нiби його позбавили власноi iсторii, вiдчув, як вона вислизае з-пiд його влади i неочiкувано змiнюеться. Вона стала схожа на живу iстоту, яку вiн спiймав, але не змiг приручити; тепер вона обiрвала повiдець i не належала нiкому.

Вiн раптом зрозумiв, що до нього звертаються настирливим шепотiнням:

– Фреде!

Жiнка з сусiднього будинку пiдманювала його до вiкна на нижньому поверсi. Коли вiн пiдiйшов, вона нахилилася – у руцi свiчка, жовте волосся розтрiпалося з-пiд очiпка.

– Яка дiвчинка на вигляд?

Вiн знову завiв про бiлу шкiру та невиразне волосся, та жiнка похитала головою.

– Менi цiкаво, на кого вона схожа? Схожа на того чоловiка?

– Враховуючи його теперiшнiй стан, гадаю, нiхто в свiтi на нього не схожий.

– У нього таке саме волосся? М’яке та мишачого кольору?

– У нього воно темне i схоже на дрiт.

– Ах! – жiнка кивнула зi значенням i, не зводячи з Фреда очей, застигла в драматичнiй паузi.

– Чи не нагадала вона тобi когось?

– Дивно, що ти спитала… Було в мене вiдчуття, що вона когось менi нагадуе, тiльки й гадки не маю, кого саме.

– Чи це не?.. – вона пiдсунулася ближче i прошепотiла iм’я просто йому у вухо.

Вiн вiдсахнувся вiд неi з великими очима та вiдкритим ротом.

– Ох, – тiльки й вимовив.

Вона поглянула на нього.

– Їй зараз було б саме чотири, правда?

– Так, але…

– Поки що притримай язика, – попередила вона. – Я ще це обмiркую. Дам iм знати вранцi.

Тодi Фреда покликали iншi. Як же чоловiк, дiвчинка та фотокамера помiстилися у такий човник, щоб вiн мiг пройти Греблю Диявола? Вiн пояснив, що камери там не було. То як же вони здогадалися, що той чолов’яга – фотограф, якщо при ньому немае камери? Завдяки вмiсту його кишень. То що ж було в них?

Вiн здався перед попитом i знову й знову розповiдав цю iсторiю: вдруге додав бiльше подробиць, втрете вiдповiдав на запитання ще до того, як вони виникали, а вчетверте повiдав ii саме так, як треба. Викинув iз голови iдею, вкладену туди сусiдкою з жовтим волоссям. Нарештi, за годину, змерзши до кiсток, Фред пiшов.

У стайнi вiн ще раз пошепки розповiв цю iсторiю коням. Вони розплющили очi та, не дивуючись, прослухали початок. Поки вiн добрався до середини, конi вже повернулися до сну, а пiд кiнець те саме зробив i вiн.

Там, за будинком його двоюрiдного брата, була повiтка, наполовину прихована чагарником. За нею заворушилася купка старих лахiв, увiнчана капелюхом, i виявилася чоловiком, хоч i дуже замурзаним. Вiн iз зусиллям пiдвiвся на ноги. Дочекався, щоб Фредерiк Гiвiнс звiльнив дорогу, а потiм вирушив сам. До рiки.

Коли Овен Олбрайт йшов униз течiею до свого зручного будинку, який придбав у Келмскотi пiсля повернення iз прибуткових морських пригод, вiн не вiдчував холоду. Зазвичай пiд час прогулянки додому з «Лебедя» чоловiк шкодував. Шкодував, що суглоби так сильно болять, що так багато випив, що найкраща частина життя вже позаду, а попереду тiльки хвороби, бiль i поступовий занепад, допоки зрештою вiн не опуститься в могилу. Втiм, ставши свiдком одного дива, Овен тепер убачав дива всюди: темне нiчне небо, на яке його старечi очi не звертали уваги тисячi разiв до сьогоднiшнього вечора, тепер розгорнулося над головою величезнiстю одвiчноi таемницi. Вiн зупинився, щоб помилуватися. Рiчка плюскала та бринiла, наче срiбло об кришталь; цей звук проник у його вуха i зрезонував iз тими закапелками розуму, про iснування яких вiн навiть не здогадувався. Нахилив голову, щоб подивитися на воду. Вперше за все життя, проведене бiля рiчки, вiн помiтив – справдi помiтив, – що пiд безмiсячним небом рiка сама собою виграе ртутним свiтлом. Свiтлом, яке також е темрявою; темрявою, що водночас е свiтлом.

До нього прийшли одразу декiлька думок, про якi вiн завжди знав, але поховав iх пiд життевою рутиною: що сумував за батьком, який помер бiльше як шiстдесят рокiв тому, коли Овен був хлопчиськом; що йому пощастило в життi та е за що бути вдячним; що жiнка, яка чекала на нього вдома у лiжку, – добра та любляча душа. А ще: що його колiна болiли не так сильно, як завжди, а у грудях вiн вiдчував нестриманiсть, що нагадала йому, як це – бути молодим.

Удома, навiть не роздягнувшись, Овен почав трясти мiсiс Коннор за плече.

– Навiть не думай, про що ти там собi думаеш, – забурчала вона. – І не треба впускати всередину холод.

– Слухай! – сказав вiн iй. – Тiльки послухай!

І з нього виплеснулася iсторiя про дiвчинку та незнайомця, мертвих i живих.

– Чого ти там нажлуктився? – поцiкавилася вона.

– Майже як скло.

І вiн повторив iй iсторiю, бо вона одразу не збагнула ii.

Мiсiс Коннор пiдвелася, щоб краще його бачити. І ось вiн, чоловiк, на якого вона працювала тридцять рокiв i двадцять дев’ять рокiв дiлила з ним лiжко, – вдягнений, виструнчений, а з нього ллеться потiк слiв. Жiнка не могла нiчого з того второпати. Навiть коли вiн перестав говорити i вкляк там, нiби зачарований.

Вона вилiзла з лiжка, щоб допомогти йому стягнути одежу. Йому не вперше було напиватися так, щоб бути не в змозi впоратися з власними гудзиками. Проте вiн не хитався, не завалювався на неi, а поки вона розстiбала його порти, виявила в ньому таку жвавiсть, на яку навряд чи був здатен захмелiлий чоловiк.

– Подивися на себе, – докоряла йому.

Аж тут вiн обiйняв ii i поцiлував так, як було на початку iхнiх стосункiв. Вони покотились i звалилися у лiжко, i коли все скiнчилося, замiсть того, щоб вiдвернутись i захропiти, Овен обвив ii руками й поцiлував волосся:

– Виходь за мене, мiсiс Коннор.

Вона розсмiялася.

– Який гедзь тебе вкусив, мiстере Олбрайте?

Вiн поцiлував ii у щоку, i вона вiдчула усмiшку в його цiлунку.

Жiнка вже майже заснула, коли Овен знову заговорив.

– Я бачив це на власнi очi. Це я тримав свiчку. Вона була мертва. І ось за хвилину – жива!

Вона вiдчула його дихання. П’яним вiн не був. Імовiрнiше, божевiльним.

Вони поснули.

Джонатан, усе ще вдягнений, чекав, поки «Лебiдь» затихне. Вiн вийшов iз кiмнати нагорi й спустився зовнiшнiми сходами. Для такоi погоди вiн одягнувся поганенько, та йому було байдуже на те. Його грiла iсторiя, яку нiс у серцi. Вiн пiшов протилежним, нiж Овен Олбрайт, шляхом, повернув проти течii i рушив уздовж берега. Його голова бринiла вiд iдей, тож Джонатан швидко крокував, щоб подiлитися ними з людиною, якiй точно захочеться дiзнатися геть усе про це.

Дiйшовши до обiйстя священника у Баскотi, загрюкав у дверi. Там не вiдповiли, тож вiн грюкнув ще раз, i ще, допоки не став гупати без упину, не зважаючи на пiзнiй час.

Дверi прочинилися.

– Священник! – заволав Джонатан. – Менi треба поговорити зi священником!

– Але ж, Джонатане, – промовив той, хто вiдчинив дверi – чоловiк, одягнений у халат i нiчний ковпак, – це ж я.

Чоловiк стягнув ковпак i продемонстрував копицю посивiлого волосся.

– Ох. Тепер я вас упiзнав.

– Хтось помирае, Джонатане? Твiй батько? Ти прийшов, щоб привести мене до нього?

– Нi!

І Джонатан, який хотiв пояснити, що причина його приходу дуже далека вiд цiеi версii, раптом iз поспiху зашпортався в словах, тож едине, що зрозумiв священник – нiхто не помер.

Сонним голосом вiн перервав хлопця:

– Не можна без причини витягати людей iз лiжка, Джонатане. До того ж хлопцевi не варто вештатись у таку нiч – надто холодно. Тобi потрiбно бути в лiжку. Іди додому.

– Але ж, отче, це ж та сама iсторiя! Знову те саме! Як iз Ісусом!

Священник побачив, що обличчя гостя побiлiло вiд холоду. Його закоченi очi сльозили, i сльози замерзали на щоках. Обличчя свiтилося вiд радостi бачити священника, а язик, що завжди був завеликим для рота, так, що часом ставав на завадi словам, висолопився на нижню губу. Дивлячись на нього, чоловiк пригадав, що Джонатан, попри всi своi добрi якостi, був нездатний попiклуватися сам про себе. Вiн широко вiдчинив дверi й запросив хлопця всередину.

У кухнi священник нагрiв у каструльцi молока i поставив перед гостем окраець хлiба. Джонатан пив i iв – цьому жодне диво не завадить, – а потiм знову переповiв iсторiю. Про дитину, що була мертвою й ожила.

Священник слухав. Вiн поставив декiлька питань: «Коли ти вирiшив прийти сюди, ти спав у лiжку?.. Нi?.. Що ж, тодi, може, це батько чи мiстер Олбрайт розповiв тобi iсторiю про цю дитину в шинку?» Коли священник переконався, що ця подiя – надзвичайна i неможлива, якою ii й описав Джонатан, – мала певне пiдгрунтя у тому, що вiдбувалося насправдi, й не була анi сном хлопця, анi побрехенькою, яку тому розповiв якийсь пияк, вiн кивнув.

– Що ж, насправдi та дiвчинка взагалi не була мертвою. Та всi думали iнакше.

Джонатан затрусив головою.

– Я впiймав ii. Я тримав ii. Я торкнувся ii ока.

І вiн жестами показав, як ловив важку ношу, як тримав дитину i як нiжно торкався очка пальцем.

– Людина може здаватися мертвою, якщо з нею сталося щось жахливе. Бувае. На вигляд – мертва, але насправдi перебувае у станi такого собi сну.

– Як Бiлоснiжка? Я поцiлував ii. Може, це ii розбудило?

– Це ж тiльки казка, Джонатане.

Джонатан задумався.

– Тодi як же Ісус?

Священник насупився, i йому забракло слiв.

– Вона була мертва, – додав хлопець. – І Рита так думала.

То був сюрприз. Рита була найбiльш виваженою з вiдомих священниковi людей.

Джонатан зiбрав хлiбнi крихти i проковтнув iх.

Священник пiднявся. Це було для нього занадто.

– Уже пiзно й холодно. Ночуй тут, добре? Ось ковдра, на цьому крiслi. Ти надто виснажений.

Та Джонатановi було потрiбно дещо iнше.

– Зi мною все добре, отче. Та все-таки, це ж як в Ісуса, так?

Священниковi подумалося, що, можливо, його лiжко ще не зовсiм прохололо. Вiн кивнув.

– У тому виглядi, як ти щойно розповiв менi, Джонатане, так. Паралелей тут не уникнути. Утiм, не будемо сушити собi голову вночi.

Джонатан вишкiрився.

– Я перший розповiв вам цю iсторiю.

– Я цього не забуду. Вперше я почув про це вiд тебе.

Джонатан вдоволено вмостився у кухонному крiслi, i його очi почали соловiти.

Священник утомлено пiднявся сходами до себе у спальню. Улiтку вiн був iншою людиною, активною й енергiйною, i здавався на десяток рокiв молодшим, та взимку, коли небеса темнiли, вiн нишкнув i до грудня геть виснажувався. Коли добирався до лiжка, то одразу провалювався в сон; коли ж пробуджувався, покидав цi темнi глибини, та чомусь щоразу був невиспаний.

Священник не знав, що саме, та щось дивне скоiлося сьогоднi ввечерi в редкотському «Лебедi». Вiн обмiркуе це завтра. Залiз у лiжко з думкою про те, що в червнi у цей час уже свiтатиме. Утiм, попереду було ще багато годин зимовоi темряви.

– Нехай iз дитиною – якщо там е дитина – все буде добре, – помолився вiн. – І нехай скорiше настане весна.

І заснув.

Притискаючи до себе пошарпаний кожух, нiби вiн i справдi мiг надати бодай якийсь захист вiд негоди, волоцюга йшов стежкою до рiки. Історiя, яку почув, мала для нього запах грошей. І волоцюга знав того, хто захоче ii купити. Стежка була не вельми безпечною: на нiй виступали камiнцi, здатнi зiграти пiдлий жарт iз чобiтьми навiть тверезоi людини; а там, де рiвно, було слизько. Коли вiн шпортався, що траплялося раз-по-раз, то виставляв уперед руки, щоб вiдновити рiвновагу, i це чудом вдавалося. Можливо, у цiй темрявi були якiсь добрi духи, якi пiдхоплювали його пiд змерзлi руки i вберiгали вiд небезпеки. Ця думка лоскотала розум i змусила волоцюгу порснути. Вiн ще трохи прочвалав, та вiдчув сильну спрагу. Язик був обкладений i смердiв, наче здохла три днi тому миша. Тому вiн зупинився, щоб ковтнути з пляшки, яку витягнув iз кишенi, а потiм почвалав собi далi.

Дiйшовши до рiки, повернув угору за течiею. У темрявi не було жодних берегових орiентирiв, та вiн приблизно уявляв, що перебувае поблизу острова Брендi. Дiстався знайомого мiсця.

Назва острова Брендi вiдносно нова. У давнину то був просто Острiв, й iншоi назви було не треба, бо нiхто туди не ходив i дивитися там було нi на що. Але коли у Редкот Лоджi з’явилися новi люди – спочатку мiстер Вон, а згодом його молода дружина, – однiею з перших зроблених ними змiн стало будiвництво винокурнi та заводу з виробництва сiрчаноi кислоти. Це й дало назву цьому мiсцю. Акри рiллi, що належали мiстеровi Вону, перетворилися на поля цукрового буряку, а ще проклали вузькоколiйку, щоб доставляти на острiв буряк, а звiдти вивозити брендi. На островi Брендi е чимало роботи, пов’язаноi з виготовленням мiцного алкоголю. Чи, скорiш, було. Щось там сталося. Чи то брендi виявилося поганим, чи винокурня малопродуктивною, а чи мiстер Вон втратив цiкавiсть… Але назва залишилася. Будiвлi були на мiсцi, хоч устаткування й законсервоване, колii досi добiгали краю берега, але переправу розiбрали, тож тепер ящики з тим жахливим брендi, що деренчали на рейках, завершили б свiй шлях на днi рiки.

Що ж робити? Вiн спочатку думав, що просто стане на березi й горлатиме, але тепер, коли дiстався до мiсця, зрозумiв усю безглуздiсть цього. Аж тут – це ж треба! – побачив невеличкий гребний човник, прип’ятий до берега – маленький, саме такий, у якому може гребти жiнка, i саме тодi, коли йому потрiбно. Вiн привiтав себе з такою удачею – сьогоднi ввечерi боги були на його боцi.

Волоцюга втиснувся у човник. Хоч той небезпечно хитався пiд ним, вiн був надто п’яний, щоб панiкувати, i надто звичним до рiчки, щоб перекинутися. Нарештi вмостився. Руки машинально завеслували, поки вiн не вiдчув, що устромився у протилежний берег. То був не причал, але нiчого. Вiн видерся з човника, замочивши ноги по колiна. Видряпався схилом i попрямував своею дорогою. У центрi острова височiла триповерхова винокурня. На схiд вiд неi – сiрчаний завод. За ним був склад. Вiн намагався ступати нечутно, та все-таки це не вдалося. Коли чобiт на щось наткнувся i волоцюга зашпортався, нiзвiдки з’явилася рука i стиснулася навколо шиi, притискаючи його до землi. П’ять пальцiв мiцно давили на сухожилля.

– Це я! – захекано прохрипiв вiн. – Це ж я!

Пальцi послабилися. Жодного слова не прозвучало, та вiн поплентався на звук за тим чоловiком. Дiйшли до складу.

Вiкон там немае, i повiтря всерединi було аж надто пахучим. Дрiжджi та фрукти, мiцна солодкiсть iз гiркавим присмаком – таке густе, що лиш вдихнеш, як одразу захочеш проковтнути, щоб якось позбутися. Освiтленi жарiвкою пляшки, мiднi посудини i барильця наваленi абияк. Це було зовсiм не схоже на сучасне промислове обладнання, як колись на винокурнi. Утiм, увесь цей мотлох склепали з украдених звiдти запчастин i з тiею ж метою – для виробництва алкоголю.

Чоловiк не дуже турбувався роздивлятися свого гостя, а натомiсть умостився на табуретi, звiдки його струнка худорлява фiгура темним силуетом вимальовувалася на тлi свiтла жарiвки. Не обертаючись, вiн зосередився на запаленнi люльки, що стирчала з-пiд низько опущених крис капелюха. Коли чоловiковi це вдалося, вiн посмоктав люльку. Тiльки пiсля того, як видихнув, додавши нотку дешевого тютюну до загального смороду, заговорив:

– Хто бачив, як ти прийшов?

– Нiхто.

Запанувала тиша.

– Нiкого там немае. Надто холодно, – повторив волоцюга.

Чоловiк кивнув.

– Розповiдай.

– Дiвчинка, – промовив волоцюга. – У «Лебедi» в Редкотi.

– І що з нею?

– Хтось витяг ii з рiчки сьогоднi ввечерi. Кажуть, вона була мертва.

Пауза.

– То й що?

– Вона жива.

На цих словах чоловiк повернув обличчя, втiм, його так само не було видно.

– Жива? Чи мертва? Або так, або iнакше.

– Вона була мертва. Але тепер жива.

Чоловiк похитав головою i категорично промовив:

– Тобi примарилось. Або ти надто багато випив.

– Це те, що вони кажуть. Я прибув, щоб розповiсти тобi, що говорять. Вони витягли ii з рiчки мертвою, але тепер вона знову жива. У «Лебедi».

Чоловiк втупився очима в жарiвку. Гонець чекав якоiсь подальшоi реакцii, але за хвилину зрозумiв, що ii не буде.

– Невеличкий жест вдячностi… За всi моi поневiряння. Надворi так холодно…

Чоловiк щось пробурчав. Пiдвiвся, i на стiну впала темна мерехтлива тiнь. Вiн простяг руку в темряву i витяг невеличку закорковану пляшку. Передав волоцюзi, який сховав ii до кишенi, торкнувся крисiв свого капелюха й пiшов геть.

Там, у «Лебедi», склубочившись бiля виступу димаря, що досi пашiв теплом, спала кiшка. Пiд ii повiками мерехтiли котячi сни, що здалися б нам навiть бiльш бентежними, нiж тi образи, якi вигадуе вночi людський мозок. Їi вушко сiпнулось, i сон одразу ж вiдлетiв. Один звук – майже нечутний звук, iз яким приминаеться пiд кроками трава, – а вона вже пiдскочила на всi чотири лапи. Швидко й нечутно перетнула кiмнату i застрибнула на пiдвiконня. Котячий зiр iз легкiстю бачив усе в темрявi.

Розмита фiгура у задовгому кожусi та низько насунутому капелюсi крадькома з’явилася з заднього двору шинку, прослизнула вздовж стiни, пройшла повз вiкно i зупинилася перед дверима. Почувся тихий трiск, коли чоловiк нишком торкнувся ручки. Засув надiйно захищав дверi. Деiнде, може, було б i не зачинено, але ж шинок, у якому так багато барил чистоi спокуси, вночi мае бути замкнений. Тож чоловiк повернувся до вiкна. Не знаючи, що за ним спостерiгають, вiн обмацував вiконну раму. Фiаско. Марго не дурепа. Вона була жiнкою такого розуму, що не забувала не тiльки повернути ключ у замку пiсля закриття, але й щолiта наново шпаклювати вiкна, вчасно фарбувати, щоб рами не погнили, та вставляти розбитi шибки. З-пiд низьких крисiв капелюха почулося роздратоване пхекання. Чоловiк зупинився, i в його очах промайнула думка. Але це тривало недовго. Бо надто холодно було, щоб думка затрималася. Вiн обернувся й елегантно покрокував геть. Попри темряву, точно знав, куди ступати, уникав колiй, обминав каменюки, натрапив на мiст, перейшов його, а на iншому боцi зiйшов зi стежки i розчинився серед дерев.

Тривалий час по тому, як непроханий гiсть зник iз поля зору, кiшка слiдкувала за ним на слух. Ковзання гiлочки по вовняному кожуху, дотик пiдошов до промерзлоi землi, пурхання потривожених лiсових мешканцiв… аж поки, зрештою, нiчого.

Отже, пiсля цiеi неможливоi подii та першоi години збентеження i здивування з «Лебедя» у рiзнi боки розiйшлися люди. Почалися першi оповiдi. Та, врештi-решт, коли ще було темно, усi цi люди опинились у своiх лiжках, й iсторiя, немов осад, вiдстоювалась у головi кожного з них – свiдкiв, оповiдачiв, слухачiв. Єдиний, хто не спав – сама дитина, яка, перебуваючи у серцi iсторii, легенько вдихала та видихала i вдивлялась у темряву, слухаючи звук рiки, що стрiмголов текла повз.


Притоки

На мапi все просто. Наша рiчка бере початок у Трюзберi Мiд i тягнеться двiстi тридцять шiсть миль до Шуберiнеса, де впадае в море. Та будь-хто, хто наважиться пройти цим маршрутом чи то в човнi, чи то пiшки, не може не переконатися, що, фарлонг за фарлонгом, еднiсть напрямку неочевидна. На цьому шляху сама рiка, здаеться, не надто зосереджена на досягненнi свого мiсця призначення. Замiсть цього вона звиваеться численними петлями, марнуючи час. Змiни часто дражливi. У подорожi рiчка в рiзнi моменти тримае курс на пiвнiч, пiвдень i захiд, нiби забувае про свiй схiдний напрямок чи тимчасово вiдкладае його. В Ештон Кiз вона розпадаеться на таку величезну кiлькiсть маленьких рiчечок, що кожному будинку в селищi потрiбний окремий мiсток до парадного входу; потiм, поблизу Оксфорда, неквапом широко обходить мiсто. У рукавi у неi приховано ще багато капризних хитрощiв: у деяких мiсцях вона притишуеться i тече в широкiй водоймi, а потiм поновлюе поспiх i швидкiсть. У Баскотi роз’еднуеться на два струмки-близнюки i перетворюе видовжений клапоть землi на острiв, а потiм об’еднуе своi води в единий потiк.

Якщо зрозумiти це з карти важко, то решта ще складнiша. Почнiмо з того, що рiка, яка завжди тече вперед, поширюеться також i вбiк. Вона зрошуе поля та суходiл на обох берегах. Рiка пробираеться в колодязi, й звiдти ii витягують, щоб прати спiдне та кип’ятити для чаю. Їi всотують коренi, вона подорожуе вгору, вiд клiтини до клiтини, на поверхню; рiка мiститься у водяному хрiнi, який кожен знайде у суповiй тарiлцi чи на сирнiй дошцi пiд час сiльського обiду. З чайника чи суповоi тарiлки вона потрапляе до рота, зрошуе складнi внутрiшнi бiологiчнi мережi, кожна з яких сама собою – цiлий свiт, а потiм, нарештi, знову вертаеться у землю разом iз вмiстом нiчноi посудини. В iншому мiсцi рiчкова вода залишаеться на листях верби, що нахиляеться до ii поверхнi. Потiм, коли сходить сонце, краплинка розчиняеться в повiтрi, там вона непомiтно мандруе i може приеднатися до хмари, безкрайнього плавучого озера, поки не проллеться дощем. Це подорож Темзи, яку неможливо нанести на мапу.

Але ж е ще дещо. На картi ми бачимо лише половину. Рiчка тепер починаеться не з джерела, як i iсторiя починаеться не з першоi сторiнки. Вiзьмiмо, наприклад, Трюзберi Мiд. Пам’ятаете ту фотографiю? Ту саму, яку швидко вiдкинули, бо ii зображення не було мальовничим? Звичайнiсiнький ясен на звичайнiсiнькому полi – так вони сказали, i саме таким це й видаеться, але придивiться уважнiше. Бачите цю западину в землi, просто бiля коренiв? Бачите, що тут починаеться жолобок – неглибокий, вузький i непримiтний, що бiжить геть вiд дерева та й iз фотографii? Бачите: тут, у заглибленнi, щось вiдбивае свiтло i здаеться нерiвними уламками срiбла в сiрiй тiнi багнистого грунту? Тi яскравi плями – то вода, що вперше бачить сонячне свiтло на своему дуже довгому шляху. Вона виходить iз-пiд землi, де просто пiд нашими ногами, у розламах i пустотах скельноi породи, у печерах, трiщинах i протоках iснують воднi артерii – такi ж численнi, звивчастi та кружнi, як i на поверхнi. Початок Темзи – насправдi не початок. Або принаймнi вiн здаеться початком тiльки нам.

Насправдi, може, Трюзберi Мiд i не мiсце початку. Дехто каже, що це не те мiсце. Той самий навiть-не-початок розташований не там, а в iншiй мiсцинi пiд назвою Сiм Джерел, де бере початок Черн – рiчка, що зливаеться з Темзою бiля Крiклейда. То хто ж мае рацiю? Темза, яка прямуе на пiвнiч, пiвдень, схiд i захiд i врештi тече у схiдному напрямку, яка просочуеться то в один, то в iнший бiк, яка випаровуеться у хмари, коли звиваеться до моря, бiльше асоцiюеться з рухом, анiж iз початком. Якщо вже в неi е джерело, то воно розташоване в темному, недоступному мiсцi. Краще вже дослiджувати, куди вона тече, нiж де бере початок.

Ах, притоки! Ось до чого я все це вела. Черн, Кi, Рей, Колн, Лiч i Коул: у верхiв’ях Темзи саме цi потоки та струмочки ринуть iз iнших мiсць, щоб додати до неi свiй об’ем i рушiйну силу. І притоки вже от-от приеднаються до цiеi iсторii. Ми можемо у цю тиху годину перед свiтанком залишити у спокоi цю рiчку та цю довгу нiч i пiти уздовж приток, щоб дiзнатися не про iхнi початки, таемничi та невiдомi, а про щось значно простiше – що вони робили вчора.


Що ти про це думаеш?

За день до того, як з’явилося дитя, о пiв на четверту по обiдi, у фермерському домi в Келмскотi з дверей кухнi поспiхом вийшла жiнка i попрямувала через двiр до клунi. Їi свiтлi кучерики були охайно заправленi пiд чепець, блакитна сукня проста, як i належить роботящiй дружинi фермера, та оздоблена так, щоб це свiдчило: в душi вона й досi молода. Жiнка мала розхитану ходу: через крок припадала на лiву ногу. Втiм, ii це не сповiльнювало. Так само не перешкоджала iй пов’язка, яка прикривала праве око. Вона була пошита з тiеi ж блакитноi матерii, що й сукня, i трималася завдяки бiлiй стрiчцi.

Жiнка пiдiйшла до клунi. Там смердiло залiзом i кров’ю. Усерединi був чоловiк, який стояв спиною до неi. Вiн був мiцноi статури, нетипово високий, мав широкi плечi та схоже на дрiт темне волосся. Коли вона поклала руку на одвiрок, чоловiк кинув на землю заплямований червоним одяг i потягнувся по гострильний камiнь. Жiнка почула дзвiнке вжикання, коли вiн почав гострити свое лезо. Бiля його нiг лежав рядочок акуратно викладених туш – п’ятачок до хвостика, – з них витiкала кров i збиралась у вибоiнах на пiдлозi.

– Любий…

Чоловiк обернувся. Смаглявого кольору шкiри вiн набув не завдяки пожиттевiй працi на свiжому повiтрi пiд англiйським сонцем – це, скорiш, було зумовлено його народженням на iншому континентi. Побачивши дружину, карi очi чоловiка засвiтилися, i вiн усмiхнувся.

– Обережно з подолом, Бесс, – у ii бiк попрямував струмочок кровi. – Ти ще й хорошi черевички взула. Я тут уже майже закiнчив, дуже скоро зайду в дiм.

Тодi вiн побачив вираз ii обличчя, i дует каменю та ножа припинив свою верескливу пiсню.

– Що сталося?

Попри величезну рiзницю мiж iхнiми двома обличчями, зараз одна-едина емоцiя визначала iхнiй вираз.

– Хтось iз дiтей?

Вона кивнула.

– Робiн.

Первiсток. Вiн спав iз лиця.

– Що цього разу?

– Цей лист…

Вiн кинув погляд на ii руки. Вона тримала не згорнутий аркуш, а стосик розiрваних шматочкiв.

– Це Сьюзi знайшла. Коли Робiн востанне приiжджав, то принiс iй зашити свою куртку. Ти ж знаеш, яка вона витончена майстриня голки, дарма що iй тiльки дванадцять. Ще й куртка така гарна, боюся навiть подумати, скiльки коштуе. Вона каже, що там, у рукавi, був величезний прорiз, хоча зараз цього й не видно. Їй знадобилося розпороти шов у кишенi, щоб добути нитку потрiбного кольору. І коли вона вже зiбралася це робити, то знайшла цей розiрваний на шматки лист. Я саме зайшла до вiтальнi, коли Сьюзi складала його, нiби якусь головоломку.

– Покажи, – попросив вiн i трохи пiдняв ii спiдницю, щоб уберегти вiд кровi, коли вони крокували до виступу, що тягнувся вздовж однiеi зi стiн. Вона виклала клаптики.

– «…плата», – прочитала вголос, легенько торкаючись папiрця. Руки в неi були натрудженi. Жодних перстнiв, окрiм обручки, вона не носила, i мала охайнi коротко пiдстриженi нiгтi.

– «…Любов», – прочитав собi й вiн, не торкаючись клаптика паперу, бо на пальцях i пiд нiгтями в нього була кров.

– «…в кiнцi…». Що там, у кiнцi, ти можеш уявити, Роберте?

– І гадки не маю… Як вийшло, що цей лист став такий пошматований?

– Може, це Робiн його порвав? Отримав цього листа, i вiн йому не сподобався?

– Спробуй скласти шматочки ось так, – запропонував чоловiк.

Але нi, тi два не пiдходили один до одного.

– Це жiночий почерк.

– А який красивий. Моi лiтери зовсiм не такi виведенi, як цi.

– У тебе дуже добре виходить, люба.

– Дивись-но, як рiвно вона пише. Жодноi ляпки. У неi майже такий же красивий почерк, як i в тебе, а ти ж багато рокiв провiв за партою. Що ти про це думаеш, Роберте?

Деякий час вiн мовчки вдивлявся.

– Марно намагатися вiдтворити цiле. У нас тут лише фрагменти. Краще спробуемо iнакше…

Вони почали пересувати клаптi, ii спритнi руки рухалися пiд його керiвництвом, i iм вдалося розподiлити шматки на три групи. Перша складалася з тих шматочкiв, що були надто дрiбними для читання та мiстили половинки слiв, артиклi, прийменники або ж часточку берегiв. Вони вiдклали iх убiк.

Другий набiр мiстив фрази, якi вони прочитали вголос.

«Любов»

«цiлковито без»

«дитина незабаром повнiстю»

«допомоги нi вiд кого, крiм тебе»

«плата»

«бiльше чекати»

«батько моеi»

«в кiнцi»

Останнiм був напiр клаптикiв, на яких написано одне й те саме слово:

«Елiс»

«Елiс»

«Елiс»

Роберт Армстронг повернувся до дружини, i вона також подивилася на нього. Погляд ii блакитних очей був стурбованим, та й його – похмурий.

– Скажи менi, люба, – промовив вiн. – Що ти про це думаеш?

– Уся справа у цьому Елiс. Спочатку я подумала, що то ii iм’я, тiеi, хто написав листа. Але ж людинi, що пише послання, не треба так часто називати свое iм’я, вона ж бо пише про себе я. Та Елiс – це хтось iнший.

– Так.

– Дитина, – помiрковано повторила вона. – Батько.

– Так.

– Не можу збагнути… Хiба у Робiна е дитина, Роберте? У нас е онучок? Чому вiн нам не повiдомив? І хто ж ця жiнка? Якi труднощi примусили ii написати цього листа? І чому його так пошматовано? Я боюся…

– Не бiйся, Бесс. Яка користь вiд страху? Припустiмо, е дитина. Припустiмо, е жiнка. Це найстрашнiшi помилки, якi може зробити молодий чоловiк вiд кохання, i якщо вже воно увiнчалося дитиною, ми першi iй порадiемо. Нашим серцям достатньо моцi, еге ж?

– Але ж чому цей лист наполовину знищено?

– Гадаю, виникли якiсь труднощi… Існуе не так багато речей, яких не залагодиш любов’ю, а тут ii не бракуе. Де любов програе, зазвичай досягають мети грошi.

Чоловiк твердо дивився у ii лiве око. То було гарне блакитне око, i вiн чекав, поки хвилювання поступиться у ньому мiсцем упевненостi.

– Ти маеш рацiю. То що ж робитимемо? Ти з ним поговориш?

– Нi. Поки що нi.

Вiн повернувся до паперових клаптикiв i вказав на один iз купки нерозбiрливих.

– Що ти думаеш про це?

Вона похитала головою. Розрив iшов по горизонталi просто через середину слова, вiд’еднуючи вершечки лiтер вiд нижньоi частини.

– Гадаю, тут написано Бемптон.

– Бемптон? Та це ж за якiсь чотири милi звiдси!

Армстронг подивився на годинник.

– Тепер надто пiзно йти. Тут ще треба прибрати i дати раду цим тушам. Якщо я не покваплюся, стане надто темно, i до того часу менi ще треба нагодувати свиней. Встану рано-вранцi i спершу пiду до Бемптона.

– Гаразд, Роберте.

Вона повернулася, щоб пiти.

– Пильнуй подiл!

Зайшовши до будинку, Бесс Армстронг попрямувала до свого бюро. Ключ повертався у замку iз зусиллям. Так було повсякчас вiдтодi, як його вiдремонтували. Вона пригадала один день, коли Робiну було вiсiм. Прийшла додому i побачила, що бюро виламане. Усюди були папери, грошi та документи зникли, а Робiн схопив ii за руку i промовив:

– Я злякав грабiжника. То був грубезний чолов’яга. І дивися, матусю, ось прочинене вiкно, крiзь нього вiн i втiк.

Роберт одразу ж вирушив на пошуки того чоловiка, але вона не пiшла з ним. Замiсть того торкнулася пов’язки на оцi й пересунула ii праворуч, прикривши здорове око i вiдкривши друге – воно дивилося вбiк i бачило те, що не видно було звичайному оку. Бесс взяла сина за плечi й спробувала поглянути на нього своiм зрячим оком. Коли Армстронг повернувся додому, не знайшовши й слiду грубезного грабiжника, вона сказала:

– Я й не сподiвалася, що ти щось знайдеш, бо того чоловiка не iснуе. Справжнiй грабiжник – Робiн.

– Нi! – заперечував Армстронг.

– То був Робiн. Надто вже задоволений вiн вигаданою iсторiею. Це Робiн.

– Я не вiрю.

Вони так i не змогли дiйти згоди, тож поховали цю суперечку пiд вантажем численних днiв. Утiм, щоразу, повертаючи ключ у замку, вона про це пригадувала.

Жiнка склала аркуш паперу конвертиком i поклала всередину всi нерозбiрливi шматочки. Потiм вiдправила туди ж клаптики з фразами. Над останнiми трьома папiрцями вона застигла, вагаючись, не впевнена, чи варто iх туди класти. Нарештi опустила iх у конверт, примовляючи услiд кожному як заклинання:

«Елiс»

«Елiс»

«Елiс»

Вона витягла шухляду бюро, та вже збиралася прибрати складку паперу з очей, аж тут якийсь iнстинкт змусив ii зупинитися. То був не сам лист. І не спогади про зламаний замок бюро. Щось iнше. Вiдчуття, нiби щось струменить у повiтрi.

Жiнка спробувала пiймати це вiдчуття за хвоста i дати йому назву. Майже в останню мить, та iй вдалося його вхопити, бо вона почула, як ii голос промовляе в порожнiй кiмнатi:

– Щось мае статися.

Надворi Роберт Армстронг закiнчив гострити ножа. Вiн покликав другого та третього сина, i разом вони пiдвiсили тушi на гаках, щоб кров стекла з них у жолоб. Усi вимили руки в цеберку з дощовою водою, а потiм розлили ii по пiдлозi, щоб розмити кров iз мiсця заклання. Наказавши хлопцям вiдмити пiдлогу, вiн пiшов годувати свиней. Вони зазвичай робили це разом, але в тi днi, коли йому потрiбно було щось обмiркувати, чоловiк волiв робити це наодинцi.

Армстронг без зусиль пiдняв мiшки й насипав зерна у корита. Одну свинку вiн почухав за вухом, iншiй потрiпав бiк – згiдно з iхнiми персональними вподобаннями. Свинi – дивовижнi iстоти. І хоч бiльшiсть людей надто слiпа, щоб це побачити, та вони розумнi, i це помiтно в iхнiх очах. Армстронг був переконаний, що кожна свиня мае власний характер, особистi здiбностi. Коли вiн обирав поросятко-самицю для розмноження, то зважав не лише на фiзичнi якостi, а й на розум, передбачливiсть i здоровий глузд: завдяки цьому зi свинки вийде добра мати. Вiн мав звичку розмовляти зi свинями пiд час годування, i сьогоднi йому також було що сказати кожнiй iз них. «З якого це дива ти така роздратована, Доро?» та «Роки даються взнаки, еге ж, Полл?» Його скарб, свиноматки, усi мали iмена. Тим свиням, яких вирощував на зарiз, вiн не давав iмен i називав iх усiх Поросятком. Новiй свинцi зазвичай обирав таке iм’я, що починалося з тiеi ж лiтери, що й iм’я ii матерi – так легше було простежити лiнiю схрещування.

Вiн пiшов до Марти, що мешкала в останньому свинарнику. Вона була черевата i мала опороситися за чотири днi. Вiн наповнив ii корито зерном, а в миску налив води. Вона пiдвелася з солом’яноi постiлки i перевальцем пiшла до корита, що стояло бiля дверей. Там свиня не стала одразу iсти чи пити, а натомiсть поклала пiдборiддя на дерев’яну перекладину загорожi й почухалася. Армстронг погладив ii по макiвцi мiж вухами, i вона задоволено рохнула.

– «Елiс», – задумливо промовив вiн. Лист увесь цей час не йшов у нього з голови. – Що ти про це думаеш, Марто?

Свиня поглянула на нього сповненими розумiння очима.

– Я й сам не знаю, що думати, – визнав вiн. – Чи це мiй перший онук? А Робiн… Що коiться з Робiном?

Вiн тяжко зiтхнув.

Марта якийсь час споглядала його забрудненi чоботи, а коли пiдняла на нього очi, в них майорiла ясна думка.

Вiн кивнув.

– Ти маеш рацiю. Мод знала б. Та Мод тут немае, твоя правда.

Мод, мати Марти, була найкращою свиноматкою, яку вiн знав. Вона привела у свiт чимало численних поросячих виводкiв i жодного не загубила. Ба бiльше – Мод слухала чоловiка так, як нiколи не слухала жодна iнша свиня. Вона була терпляча й нiжна, i давала йому змогу висловити все, що було в нього на душi. Коли вiн дiлився радощами про дiтей, ii очi свiтилися вiд задоволення, а коли розповiдав про негаразди – Робiн, майже всi вони були пов’язанi з Робiном, – ii очi наповнювалися мудрiстю та спiвчуттям, i чоловiк завжди йшов вiд неi з кращим настроем. Їi доброзичлива та делiкатна увага давала йому змогу промовляти своi думки вголос, й iнодi це був единий спосiб iх вiднайти. Дивно, яким затьмареним може бути людський розум, поки не з’явиться правильний слухач, а Мод була саме такою. Без неi вiн нiколи б не здогадався про певнi речi щодо себе та сина. На цьому само мiсцi декiлька рокiв тому Армстронг розказав про суперечку з дружиною щодо Робiна та крадiжку з бюро. Коли завершив розповiдати Мод цю сумну iсторiю, то побачив ii в новому свiтлi. Помiтив те, що начебто знав, та не звертав уваги весь цей час. «Я бачив чоловiка, – сказав Робiн. – Я бачив, як у вiкнi щез його чобiт». Армстронг пiдсвiдомо бачив у людях тiльки найкраще, тож без вагань повiрив хлопцевi. Але потiм, пiд запитливим поглядом Мод, вiн пригадав пильне очiкування, що супроводжувало цю iсторiю, вже здогадуючись у душi, що воно означало: Робiн спостерiгав, чи вийшло в нього iх обдурити. Як не боляче було Армстронговi це визнавати, та в цьому випадку Бесс мала слушнiсть.

Коли вони одружилися, Робiн мав от-от народитися. Його вклав до ii утроби iнший чоловiк. Роберт свiдомо заплющив на це очi. То було нескладно, адже вiн любив хлопця усiм серцем. Був рiшуче налаштований побудувати з Бесс сiм’ю, причому не розщеплену, а цiлiсну, тож не мiг дозволити жодному ii членовi лишитися на узбiччi. Любовi вистачало всiм. Любов тримала iх разом. Та коли вiн усвiдомив, що злодiй, який розламав й обнишпорив бюро, був його Робiн, то розридався. Мод не зводила з нього очей. Що ж тепер робити? І вiн знайшов вiдповiдь. Якщо любити хлопця ще дужче, все стане на своi мiсця. З того дня вiн захищав Робiна ще несамовитiше, нiж ранiше.

Мод споглядала за ним, нiби питаючи: «Справдi?»

Спогади про Мод раптом наповнили його очi сльозами. Одна з них впала на товсту шию Марти, повисла на рудiй щетинцi й скотилась у багнюку.

Армстронг витер вологу з очей рукавом. «Це безглуздо», – вилаяв вiн сам себе.

Марта впритул дивилася на нього з-пiд рудих вiй.

– Але ж ти також за нею сумуеш.

Йому здалося, що ii очi затуманилися.

– Скiльки ж часу минуло? – вiн подумки порахував. – Два роки й три мiсяцi. Багато. Хто ж ii забрав, ге? Ти ж була там, Марто. Чому ти не вищала, коли вони вкрали твою матiр?

Марта пильно на нього поглянула. Вiн роздивився вираз ii писка, спробував розгадати його, та цього разу йому це не вдалося.

Армстронг саме чухав Марту на прощання, коли вона пiдняла пiдборiддя i повернула його у напрямку рiки.

– Що там?

Вiн сам поглянув у той бiк, але не побачив i не почув нiчого особливого. Утiм, мало щось бути… Роберт i Марта обмiнялися поглядами. Вiн нiколи не бачив такого виразу в ii очах, але змiг зiставити його з власними вiдчуттями, щоб зрозумiти його значення.

– Гадаю, ти маеш рацiю, Марто. Щось мае статися.


Мiсiс Вон i рiчковi гоблiни

У куточку ока намистинкою блищала сльоза. Око належало молодiй жiнцi, що лежала на днi човна. Волога скупчилася там, де рожева спiдка вiчка поеднуеться iз вишуканим хитромудрим устроем сльозових протокiв. Вона тремтiла в такт коливанню човна, але пiд захистом верхнiх i нижнiх вiй не падала.

– Мiсiс Вон?

Молода жiнка перетнула рiку на веслах, але потiм склала iх i дозволила човнику дрейфувати до очеретяноi затоки, де вона тепер i перебувала. Коли до неi долинули заклики з берега, рiчкова iмла приглушила iхню настирливiсть. Слова проникали в одне вухо, виходили з iншого та просочувалися водою, тож звучали ледве голоснiше, нiж думки в ii головi.

«Мiсiс Вон… Це я», – подумала Гелена. Утiм, прозвучало це як iм’я геть iншоi людини. Вона уявила таку собi мiсiс Вон – iз тою в неi не було нiчого спiльного. Та старша – близько тридцяти чи трохи бiльше, з обличчям немов iз портретiв, що висiли в передпокоi будинку ii чоловiка. Дивно було зараз думати, що лише кiлька рокiв тому вона була Геленою Гревiл. Здавалося, що то було так давно. Про ту дiвчину вона думала, немов про добре знану людину, яку нiколи бiльше не побачить. Гелена Гревiл зникла назавжди.

– Надто холодно для прогулянок, мiсiс Вон.

Так, холодно. Гелена Вон могла перелiчити рiзнi види холоду. Холод вiд того, що вийшла надвiр без пальта, шапки та рукавичок. Холод у повiтрi, що пробирав крiзь плаття до кiсток, а груди, руки й ноги хапали сироти. Коли вдихаеш зимне повiтря, а воно жалить нiздрi й змушуе легенi тремтiти. І наостанок – холод вiд рiки. Цей – найповiльнiший, йому потрiбен був час, щоб дiстати ii крiзь товстi дошки човна, але коли це вдалося, вiн обпiкав кiнчики лопаток, потилицю, груди, хребет i всi частини тiла, якi торкалися деревини. Рiчка пiдштовхувала човен, витягуючи цим заколисуванням iз неi тепло. Вона заплющила очi.

– Ви там? На бога, дайте вiдповiдь!

Вiдповiдь… Це слово витягло на поверхню спогад. Тiтка Елiза говорила про вiдповiдь. «Подумай, перш нiж давати вiдповiдь, – торочила вона, – адже такi можливостi з’являються не щодня».

Тiтка Елiза була молодшою сестрою батька Гелени. Пiсля сорока вона овдовiла i, не маючи дiтей, поселилась у брата та дитини його пiзнього шлюбу, щоб дратувати iх i засмучувати, так це бачилося Геленi. Їi мати померла, коли Гелена була ще немовлям, тож Елiза була переконана, що племiнниця потребуе материнського виховання та контролю. Брат Елiзи був диваком, якому плювати на дисциплiну, тож дiвчинку майже нiхто не виховував. Елiза спробувала, та iй не вдалося забрати собi багато влади. Спочатку Гелена скаржилася татковi на тiтку, а вiн, пiдморгуючи, повiдав: «Їй бiльше нема де знайти прихисток, Пiратику. Просто кивай i погоджуйся з усiм, що вона говорить, а потiм роби як собi знаеш. Я завжди так роблю». Стратегiя спрацювала. Батько та дочка продовжували жити добрими друзяками, i жодне з них не дозволяло Елiзi втручатись у iхнi спiльнi справи на рiчцi та у човнярськiй майстернi.

Одного разу в саду, мiж закликами стишити крок, тiтка Елiза розповiла дiвчинi багато з того, що вона i так уже знала, оскiльки це стосувалося ii самоi. Вона нагадала Геленi (нiби та могла про це забути), що в неi немае матерi. Натякала на поважний вiк i слабке здоров’я ii батька. Гелена не дуже прислухалась i вела тiтку в певному напрямку, а та, поглинена власними словами, дозволяла себе вести. Вони дiйшли до рiки й стали гуляти вздовж берега. Гелена вдихала холодне пульсуюче повiтря i споглядала, як качки пiрнають у бурхливi води. Їi плечi смикалися вiд думки про веслування. Живiт сповнився передчуттям радостi вiд першого ривка весла у водi, вiд змагання з течiею… «Вгору чи вниз? – так завжди казав батько. – Несуттево, сюди чи туди. Пригоди чекають усюди!»

Тiтка Елiза нагадувала Геленi про фiнансове становище ii батька, яке було навiть жалюгiднiшим, нiж його здоров’я, а потiм – може, Гелена щось i пропустила, бо подумки веслувала рiчкою, – заторочила про якогось мiстера Вона, про його поряднiсть, доброту i про те, що його бiзнес процвiтае. «Тож якщо ти цього не бажаеш, варто лише про це сказати, i цю справу забудуть раз i назавжди, й жодним словом про неi не згадають. Твiй батько доручив менi повiдомити про це», – пiдсумувала тiтка Елiза. Усе це спочатку заiнтригувало Гелену, але раптом усе стало абсолютно зрозумiлим.

– Хто з них мiстер Вон? – поцiкавилася вона.

Тiтка Елiза була збентежена.

– Ти ж не раз бачила його… Чому ти така неуважна?

Та для Гелени усi татковi приятелi злилися в одне – старi нуднi чоловiки. Жоден iз них i близько не був такий цiкавий, як татко, i ii завжди дивувало, як вiн може витрачати на них час.

– Мiстер Вон зараз iз батьком?

Вона зiрвалася з мiсця i, пропустивши повз вуха обурення тiтки Елiзи, помчала до будинку. У саду перестрибнула через заростi папоротi й крадькома пiдiбралася пiд вiкно кабiнету. Вдершись на цоколь величезноi вази та притулившись до пiдвiконня, вона отримала чудовий вид на кiмнату, де ii татко курив у компанii iншого джентльмена.

Мiстер Вон не був анi сивим, анi сизоносим. Тепер вона впiзнала у ньому усмiхненого молодого чоловiка, з яким ii татко засиджувався допiзна за чаркою та сигарою. Коли Гелена лягала спати, iй було чути, як вони регочуть. Вона радiла, що е кому розрадити татка вечорами. У мiстера Вона були карi очi та брунатнi волосся й борода. До того ж вiн видiлявся й вимовою. Говорив зазвичай як i будь-який iнший англiець, та iнколи промовляв щось цiлком незнайоме. Вона з цiкавiстю прислухалася до цих дивних звукiв й одного разу запитала його про це.

– Я вирiс у Новiй Зеландii, – вiдповiв вiн. – Моя родина володiе там шахтами.

Крiзь вiкно вона обдивилася того чоловiка – вiдрази вiн у неi не викликав.

Гелена ковзнула з цоколю вази i повисла, зачепившись за пiдвiконня, насолоджуючись напруженням у раменах i плечах. Коли почула кроки тiтки Елiзи, то розтиснула пальцi й приземлилася.

– Якщо я вийду замiж за мiстера Вона, менi доведеться покинути рiдну домiвку?

– Одного дня тобi так чи так випаде ii покинути. Справи у твого батька йдуть дуже кепсько. Твое майбутне таке непевне. Звичайно, вiн занепокоений тим, щоб якось влаштувати тебе. Якщо тобi судилося вийти замiж за мiстера Вона, ти будеш жити з ним у Баскот Лоджi, але якщо нi…

– Баскот Лодж?

Гелена завагалася. Вона знала Баскот Лодж – великий будинок, розташований у чудовiй мiсцинi. Рiчка там широка i текла прямо, вода гладка та спокiйна, а просто перед домом – мiсце, в якому рiка нiби забувала, що вона рiка, i так лiнувалася, що здавалася невеличким озером. Там був водяний млин, i мiст Святого Іоанна, i човнарня… Одного разу вона пiдгребла туди й, обережно пiдвiвшись зi свого одномiсного човна, зазирнула всередину. Там була сила-силенна вiльного мiсця.

– Чи можна менi взяти човен?

– Гелено, це серйозна справа. Шлюб не мае жодного стосунку до рiки та човнiв. Це зобов’язання за законом i в очах Господа…

Та Гелена вже порхнула i щодуху мчала газоном до вхiдних дверей.

Коли вона увiрвалася до кабiнету, очi ii батька засвiтилися.

– Що ти думаеш про цю безглузду iдею? Якщо вона здаеться тобi цiлковитою дурнею, тiльки скажи. З iншого боку, ця цiлковита дурня може бути не такою вже поганою, якщо ти на неi пристанеш… Угору чи вниз, Пiратику? Що скажеш?

Мiстер Вон пiдвiвся з крiсла.

– Менi можна буде взяти човен? – спитала вона його. – Можна буде щодня ходити на рiчку?

Спантеличений мiстер Вон не одразу змiг дати вiдповiдь.

– Той човен останнi днi доживае, – зауважив ii батько.

– Не такий вiн уже й старий, – одказала вона.

– Коли я заглядав у нього востанне, то бачив пробоiни.

Вона стенула плечима.

– Я вичерпую воду.

– Та вiн як решето. Дивно, що ти так далеко в ньому запливаеш.

– Коли вiн надто просiдае у водi, я повертаюся на берег, перевертаю його, а потiм пливу собi далi, – пояснила вона.

Вони говорили про той човен як безсмертнi iстоти, яким неможливо було втопитися.

Пiд час цiеi розмови мiстер Вон водив очима вiд батька до дочки. Вiн почав розумiти важливiсть човнiв у цiй конкретнiй справi.

– Я мiг би вiдремонтувати його для вас, – запропонував мiстер Вон. – Або придбати новий.

Вона замислилася. Кивнула.

– Гаразд.

Тiтка Елiза, яка пропустила початок бесiди, з пiдозрою дивилася на Гелену. Здаеться, тут щось вирiшили, але що? Мiстер Вон зглянувся i ввiв ii у курс справи.

– Мiс Гревiл дозволила менi купити iй новий човен. Владнавши це, можемо перейти до менш важливих справ. Мiс Гревiл, чи вшануете ви мене i станете моею дружиною?

Усюди пригода…

– Згода, – впевнено кивнула вона.

Тiтцi Елiзi здавалося, що все це геть не було схоже на пристойну пропозицiю й пристойну вiдповiдь. Вона вже вiдкрила рота, щоб звернутися до Гелени, але та ii випередила.

– Та знаю я. Шлюб – це важливе зобов’язання в очах Господа та за законом, – передражнила тiтку.

Вона вже бачила, як люди умовляються про важливi справи. Знаючи, як це робиться, Гелена простягнула руку мiстеровi Вону.

Мiстер Вон узяв ii руку, перевернув i нахилився, щоб поцiлувати. Тут уже настала черга Гелени конфузитися.

Наречений дiвчини слiв на вiтер не кидав. Замовив новий човен, а старий наказав вiдремонтувати «про всяк випадок». Невдовзi у неi було два човни, човнарня, власний вiдтинок рiки i нове iм’я. Трохи пiзнiше помер ii батько. Тiтка Елiза переiхала до молодшого брата у Волiнгфорд. А потiм сталося ще багато подiй, i Гелену Гревiл понесло за течiею, навiть мiсiс Вон забула про неi.

Останнiм часом вона вiддавала перевагу старому човну – тому, що належав Геленi Гревiл. Далеко не запливала. Вгору чи вниз? Нi. Вона не шукала пригод. Гелена просто веслувала вздовж дальнього берега i дозволяла човну запливати в очерет.

– Ох, ця iмла! Що скаже мiстер Вон? – знову почувся той самий сльозливий голос.

Гелена розплющила очi. Повiтря було таке вологе, що аж тьмяне. Вона дивилася на нього крiзь сльозу в кутку ока. Їй нiчого не було видно – нi неба, нi дерев; навiть довколишнiй очерет невидимий. Вона хиталася i гойдалася разом iз рiчкою, вдихала з повiтрям вологу, спостерiгала за туманом, що повiльно просувався, немов течiя майже застиглого потоку, немов рiчка з ii сну. Цiлий свiт занурився на дно, лишивши тiльки закоцюблену ii та човен Гелени Гревiл – i рiку, що рухалася й хвилювалася пiд нею, немов жива iстота.

Вона моргнула. Сльоза набухла, розтеклася калюжкою i вирiвнялась, але все-таки втрималася у своiй невидимiй оболонцi.

Якою ж смiливою дiвчиною була Гелена Гревiл! Татко називав ii Пiратиком. Ним вона й була. Тiтку Елiзу Гелена доводила до вiдчаю.

– У рiки е ще й iнший бiк, – розповiдала iй Елiза. – Була собi неслухняна дiвчинка, яка полюбляла гратися надто близько до води. Одного дня, коли вона вiдвернулася, з води вилiз гоблiн. Вiн схопив ii за волосся i з бриканням i плюсканням утягнув униз, до своiх гоблiнських володiнь. А якщо ти менi не вiриш…

Чи вiрила вона iй? Тепер уже й не пригадаеш.

– Якщо менi не вiриш, тодi просто слухай. Ну ж бо, слухай. Чуеш, як плеще вода?

Гелена кивнула. Яка чудова iсторiя! Пiд водою живуть гоблiни у власному гоблiнському свiтi! Як цiкаво!

– Прислухайся до звукiв мiж плюсканням. Чуеш? Маленькi бульки пiднiмаються на поверхню й лопаються. У цих бульках – повiдомлення вiд усiх зниклих дiтей. Якщо в тебе гострий слух, ти почуеш, як плаче та дiвчинка й усi iншi дiти, якi сумують за домом i звуть маму й татка.

Гелена нашорошила вуха. Чи почула вона щось? Тепер уже й не пригадаеш. Та якби гоблiни затягнули ii пiд воду, татко просто прийшов би й визволив ii звiдти. Це було так очевидно, що Гелена Гревiл навiть сердилася на свою тiтку, що та цього не усвiдомлюе.

За довгi роки Гелена Гревiл забула iсторiю про гоблiнiв i iхнiй свiт на iншому, моторошному боцi рiки. Але тепер Гелена Вон ii пригадала. І пригадувала щодня, коли веслувала у своему старому човнi. Хвилi плюскали лiниво та нерiвномiрно, поки рiка облизувала й обсмоктувала човен. Вона прислухалася до цих звукiв i до промiжкiв мiж ними. Почути загублених дiтей виявилося зовсiм неважко. Вони звучали дуже розбiрливо.

– Мiсiс Вон! Ви потiм кiсток не зберете! Вертайтеся в дiм, мiсiс Вон!

Рiка хлюпала, човен пiдiймався й опускався, i далекий голосочок без упину кликав батькiв iз глибин гоблiнського свiту.

– Усе добре, – прошепотiла вона блiдими губами. Напружила задубiлi м’язи, потягнула вкляклi кiнцiвки. – Матуся вже йде!

Вона перегнулася через борт, човен нахилився, i сльоза скотилася з ii вii i нарештi злилася з рiкою. Та перш нiж Гелена змогла перемiстити вагу ще далi, щоб пiти вслiд за краплиною, щось вирiвняло човен i ii вiдкинуло назад, аж вона знову повалилася на його дно. Глянувши вгору, жiнка побачила розмиту сiру фiгуру, що нахилилася над носом човна, не дозволяючи йому перехилитися. Раптом фiгура набула чiткiших рис, i iй здалося, що то чоловiк, який стоiть у плоскодонцi. Вiн зробив рух, нiби вiдштовхувався жердиною вiд рiчкового дна, i тут вона вiдчула, як човен щось рiзко потягнуло вперед. Його прудкий рух по водi дивним чином не вiдповiдав легким рухам чоловiка. Рiка послабила хватку, i ii iз дивовижною швидкiстю вiдбуксувало до берега.

З останнiм поштовхом вона побачила сiрi обриси пристанi.

Економка мiсiс Клер уже чекала, а поряд iз нею був садiвник. Вiн пiдхопив мотузку й прип’яв човен. Гелена пiдвелась i, спираючись на руку мiсiс Клер, пiднялася на берег.

– Ви промерзли до кiсток! Що на вас найшло, люба?

Гелена повернулася спиною до води.

– Вiн зник…

– Хто зник?

– Поромник… Це вiн притягнув мене сюди.

Мiсiс Клер збентежено подивилася у зачудоване обличчя Гелени.

– Ти когось бачив? – пошепки спитала вона в садiвника.

Вiн похитав головою.

– Якщо тiльки… Може, то був Мовчан?

Мiсiс Клер набундючилась i несхвально похитала головою.

– Не забивай iй голову дурницями. Нiби з неi вже не досить.

Гелена раптом дала сильних дрижакiв. Мiсiс Клер стягнула з себе пальто й загорнула в нього свою хазяйку.

– Ви нас до смертi налякали, – дорiкнула вона iй. – Ходiмо в дiм.

Мiсiс Клер мiцно взяла ii за одну руку, садiвник вчепився в iншу, i разом вони без зупинок попрямували крiзь сад назад до будинку.

На порозi Гелена нiяково зупинилась i глянула через плече на сад i рiчку. В цей пообiднiй час свiтло поволi покидало небо, а iмла над водою темнiшала.

– Що ж це таке? – пробурмотiла вона нiби до себе.

– Що саме? Вам щось почулося?

Мiсiс Вон похитала головою.

– Нi, я нiчого не чула.

– То що ж тодi?

Гелена схилила голову, i ii очi сфокусувалися по-новому, розширюючи межi сприйняття. Економка зробила так само, i садiвник також по-пiвнячому зiгнув шию й замислився. Це вiдчуття – очiкування, чи щось таке – охопило iх втрьох, i вони в унiсон промовили:

– Щось мае статися.


Давня iсторiя

Отже, це тут. Мiстер Вон нерiшуче зупинився в одному з житлових кварталiв Оксфорда. Вiн кинув погляд праворуч i лiворуч, але вiкна цих респектабельних будинкiв були завiшенi такими цупкими шторами, що неможливо було вгадати, чи хтось пiдглядае за ним бiля вiкна. Втiм, у капелюсi та за легкого туману надворi його складно впiзнати. Принаймнi вiн i не збирався заходити всередину. Якусь мить крутив у руках портфель, щоб забезпечити собi правдоподiбну причину для зупинки, i подивився з-пiд капелюха на будинок номер 17.

Будинок мав такий само охайний i пристойний вигляд, як i його сусiди. То була перша несподiванка. Вiн собi намислив, що той чимось видiлятиметься. Кожен будинок на цiй вулицi чимось видiлявся вiд iнших, та лише тому, що так задумав забудовник. Наприклад, парадний вхiд помешкання, бiля якого вiн зупинився, був оздоблений напрочуд красивим лiхтарем. Але вiн мав на увазi не таку рiзницю. Очiкував, що вхiднi дверi будуть пофарбованi у якийсь кричущий колiр, або у драпуваннi фiранок проглядатиме щось театральне. Але нiчого цього вiн не побачив. «Але ж цi люди не дурнi, – подумалося йому. – Певна рiч, iм треба мати респектабельний вигляд».

Той добродiй, який розповiв Воновi про це мiсце, був просто знайомий, що й сам почув про нього вiд приятеля, а той – вiд свого друга. Вон запам’ятав iз цiеi, отриманоi через третi руки, iсторii тiльки те, що чиясь дружина була така вбита горем пiсля смертi матерi, що перетворилася на тiнь самоi себе – майже не спала, погано iла й не звертала уваги на коханого чоловiка та дiтей. Лiкарi виявилися безсилi перед ii хандрою. Нарештi, сповнений пiдозр, та все-таки зневiрений в iнших засобах, чоловiк привiв ii до такоi собi мiсiс Константiн. За декiлька зустрiчей iз цiею загадковою особою жiнка повнiстю одужала й повернулася до своiх домашнiх i шлюбних обов’язкiв iз колишньою снагою. До Вона ця оповiдка дiйшла у дуже змiненому виглядi й мала лише дотичний стосунок до iстини. Як на нього, то була суцiльна нiсенiтниця, адже вiн не вiрив у медiумiв. Але – так сказав йому той знайомий – що б там не робила мiсiс Константiн, а воно допомагае, «хоч вiр, хоч нi».

Будинок був бездоганно респектабельним. Ворота, дорiжка та вхiднi дверi вкрай охайнi. Не було видно злущеноi фарби, потьмянiлоi дверноi ручки, брудних слiдiв на порозi. Вiн припустив, що вiзитерам годi шукати тут причин, якi могли б дати iм привiд сумнiватися, вагатися i, врештi-решт, повернути назад. Усе було бездоганно чистим, тож немае до чого прискiпатися. Звичайнiй людинi це мiсце не здаватиметься надто розкiшним, а багатiевi – надто скромним. «Що ж, треба вiддати iм шану, – пiдсумував вiн, – тут усе як належить».

Мiстер Вон поклав руку на хвiртку i нахилився прочитати iм’я на бронзовiй табличцi: Професор Константiн.

Вiн не мiг стримати усмiшку. Це ж треба, вона видае себе за дружину академiчного метра!

Вон уже збирався вiдпустили хвiртку, але ще не встиг розтиснути пальцi – насправдi його намiр повернутися i пiти загадково випарувався, – аж тут дверi будинку номер 17 прочинилися. Вийшла служниця з кошиком у руках. То була охайна, чистенька, непримiтна дiвчина – вiн i сам би найняв таку в свiй будинок, i вона заговорила до нього охайним, чистеньким, непримiтним голосом.

– Добрий ранок, сер. Ви прийшли до мiсiс Константiн?

«Нi, нi», – але не почув власних слiв, i йому стало зрозумiло, що вони не були вимовленi. Намагання пояснити, що вiн уже йде, суперечили дiям його-таки руки, яка вiдiмкнула клямку хвiртки, та власних нiг, що закрокували дорiжкою до вхiдних дверей. Служниця вiдклала свiй кошик, а Вон нiби збоку споглядав, як вiддае iй портфель i капелюха, а вона кладе iх на столик у передпокоi. Вiн вдихнув запах воску, помiтив блиск поручнiв на сходах, вiдчув, як його огортае тепло цього дому. Дивувався, що перебувае не там, де повинен бути, що не крокуе вулицею, використавши шанс пояснити свою зупинку бiля ворiт потребою закрити замочок портфеля.

– Чи не бажаете ви почекати мiсiс Константiн тут, сер? – спитала служниця, вказуючи на дверi. Крiзь дверний отвiр вiн побачив палаючий камiн, гобеленову подушку на оббитому шкiрою крiслi, перський килим. Коли зайшов до кiмнати, його охопило бажання залишитися там. Вiн присiв на краечок масивноi софи i вiдчув, як навколо нього скупчилися м’якесенькi подушки. На iншому боцi софи розлiгся великий рудий кiт; вiн одразу прокинувся i почав мурчати. Мiстер Вон простягнув руку, щоб його погладити.

– Добрий день.

Спокiйний i приемний голос. Благопристойний. Вiн повернувся i побачив жiнку середнього вiку iз зачесаним над широким рiвним лобом сивим волоссям. Їi сукня була темно-синьою, що надавало очам синього вiдтiнку, а комiрець – дiловим i доволi простим. Мiстер Вон вiдчув укол спогадiв про свою матiр i здивувався, адже ця жiнка на неi зовсiм не схожа. На старостi рокiв його мати була вищою, стрункiшою, молодшою, з темнiшою шкiрою, i близько не такою охайною.

Мiстер Вон пiдвiвся i вдався до вибачень.

– Ви, мабуть, подумаете, що я телепень, – почав вiн. – Надзвичайно незручна ситуацiя. Найгiрше те, що я насилу розумiю, з чого почати пояснення. Розумiете, я був надворi i не мав жодного намiру заходити всередину – принаймнi не сьогоднi, адже треба встигнути на потяг… Що ж, я не дуже добре пояснюю, та менi не до снаги вештатися по залу очiкування. Мав трохи часу, тож вирiшив пiти й подивитися, де ви живете, щоб знати на майбутне, аж тут ваша служниця вийшла з дверей. І в цю мить вона побачила мене, тож цiлком природно подумала… Я ii не звинувачую, просто непiдходящий момент, дуже легко зробити помилку…

І вiн продовжив белькотiти в такому дусi. Пiдшукував причини, хапався за логiку, але з кожною фразою усвiдомлював, що збиваеться з курсу; кожне вимовлене слово вело його ще далi вiд того, що вiн насправдi хотiв сказати.

Поки Вон говорив, ii блакитнi очi спокiйно роздивлялися його. Попри вiдсутнiсть усмiшки на обличчi жiнки, вiн вiдчував певну пiдтримку, що прозирала у виразних зморшках навколо очей. Нарештi йому забракло слiв.

– Розумiю, – кивнула вона у вiдповiдь. – Ви не хотiли турбувати мене сьогоднi, а просто проходили повз i вирiшили перевiрити адресу…

– Точно!

Вiдчувши полегшення вiд того, що все з’ясувалось якнайкраще, вiн тепер чекав, що вона запропонуе розпрощатись. Уже уявив, як у передпокоi забирае у служницi капелюх i портфель та вiдкланюеться. Уявив, як крокуе розташованими в шаховому порядку плитами дорiжки, як простягае руку до клямки на фарбованiй хвiртцi. Але потiм помiтив непохитнiсть цих спокiйних блакитних очей.

– А втiм, тепер ви тут, – промовила вона.

Так. Вiн був тут. Вон раптом гостро вiдчув свою присутнiсть. Насправдi вiд неi вiбрувала i кiмната, i вiн сам.

– Може, сядете, мiстере?..

– Вон, – назвався вiн.

Із ii очей було незрозумiло, чи впiзнала вона це iм’я, та жiнка продовжувала у нього вдивлятися. Вiн сiв.

Із кришталевоi карафки вона налила якоiсь прозороi рiдини i поставила склянку поруч iз ним. І також сiла, але в крiсло, розташоване пiд кутом до софи. І всмiхнулася iз вичiкуванням.

– Менi потрiбна ваша допомога, – зiзнався вiн. – Йдеться про мою дружину.

Їi обличчя пом’якшило спiвчуття.

– Менi дуже шкода. Ви дозволите роздiлити з вами скорботу?

– Нi! Я мав на увазi зовсiм iнше!

Вон здавався роздратованим. Вiн i був роздратованим.

– Перепрошую, мiстере Вон. Але прихiд незнайомця до мого будинку зазвичай означае, що хтось помер.

Вираз ii обличчя не змiнився; вiн залишився непроникним, але в ньому не було й ворожнечi. Насправдi вона видавалася доброзичливою, але твердою, щоб примусити його скорiше перейти до сутi справи.

Вiн зiтхнув.

– Розумiете, ми втратили дитину.

– Втратили?

– Їi забрали.

– Пробачте, мiстере Вон, та в англiйськiй так багато евфемiзмiв на позначення смертi. Втратили, забрали… У цих слiв надто багато значень. Я вже зробила помилку, коли йшлося про вашу дружину, i не хочу повторити ii.

Мiстер Вон глитнув i подивився на свою руку, що лежала на бильцi зеленого оксамитового крiсла. Вiн пошкрябав матерiю нiгтем, i на ворсi утворилася смуга.

– Можливо, ви чули про цю iсторiю. Читали про неi в газетах, а навiть якщо нi, все одно, все графство гудiло про це. Це сталося два роки тому. У Баскотi.

Пригадуючи, вона перевела погляд iз нього на середину кiмнати. Вiн потер пальцем оксамит, стираючи з ворсу смужку. Чекав вiд неi зiзнання в тому, що iй вiдомо про цей випадок.

Вона знову подивилася на нього.

– Гадаю, краще буде, якщо ви самi менi розповiсте.

Плечi Вона напружилися.

– Я не можу нiчого додати до того, що вже вiдомо.

– Гм-м…

Цей звук був анi ствердним, анi заперечливим. Вона не показувала, чи згодна з ним, а чи хоче спростувати його слова. Просто дала зрозумiти, що чекае вiд нього подальших пояснень.

Вон не очiкував, що йому випаде переказувати цю iсторiю. Два роки по тому вiн був упевнений, що вона вiдома геть усiм. Ця iсторiя була з тих, що навдивовижу швидко поширюються навiть до найвiддаленiших куточкiв. Багато разiв вiн входив до кiмнати – щодо дiловоi зустрiчi, спiвбесiди з новим конюхом, громадського заходу за участi мiсцевих фермерiв, або ж визначноi подii в Оксфордi чи Лондонi – й усюди натикався на погляди незнайомих людей, якi чули не тiльки про нього, а й про цю iсторiю. Тут вiн теж очiкував чогось схожого, хоча й не звик до такоi уваги. «Який жах», – мимрили незнайомцi, потискаючи йому руку. І вiн поступово навчився приймати спiвчуття з таким виглядом, щоб усi розумiли: «Бiльше анi слова про це».

Коли це сталося, Вон був змушений щоразу давати безкiнечнi пояснення щодо тих подiй. Уперше вiн, сполохавши служникiв, розповiв про це градом уривчастих оскаженiлих звукiв, i слова вершниками мчали услiд злочинцям, що вкрали його дочку. Повiдав сусiдам, що прийшли допомогти у пошуках, захеканими фразами, i його груди при цьому болiсно здiймалися. Упродовж наступних декiлькох годин вiн переповiдав це знову й знову, кожному чоловiковi, жiнцi або дитинi, зустрiчаючи iх на сiльських дорогах: «Мою дочку вкрали! Чи не бачили ви чужинцiв, що iдуть поспiхом, а з ними дворiчна дiвчинка?» Наступного дня вiн описав усе своему банкiровi, коли знiмав iз рахунку грошi для викупу, та полiсменовi, який прибув iз Крiклейда. Саме тодi iм вдалося правильно вiдновити хiд подiй. Вони все ще перебували пiд впливом того, що сталося, але цього разу Гелена роздiлила з ним оповiдку. Вони крокували кiмнатою, сiдали, пiдхоплювались i знову крокували, починали говорити разом, а iнодi так само разом замовкали, вiдчуваючи брак слiв. Утiм, дещо з цiеi оповiдi вiн дуже хотiв би забути. Гелена описувала ту мить, коли вона виявила, що дитина зникла: «Я розчинила дверi й увiйшла, але ii там не було. Їi там не було! Їi там не було!» Вона зачудовано повторювала «Їi там не було», крутила головою, так дивилася на стелю, нiби дочку сховали за карнизом або посадили на балку пiд дахом, але ii нiде не було. Складалося враження, що вiдсутнiсть дочки затоплюе човен Гелени, затоплюе iх обох, i за допомогою оповiдки вони намагаються вичерпати воду. Та слова були завбiльшки з яечнi шкарлупки, а навколо вирував океан вiдсутностi, надто безмежний для таких скромних посудин. Вона черпала й черпала, та скiльки б зусиль не докладала, не могла дiстатися дна. Гелена раз у раз повторювала «Їi там не було», i голос здавався йому надлюдським; вона тонула у своiй втратi, а його наче паралiзувало, i вiн не мiг нiчого зробити, щоб ii врятувати. На щастя, там був полiсмен. Саме вiн кинув iй рятiвну мотузку, за яку вона могла вхопитися. Саме вiн витяг ii своiм наступним запитанням:

– Але ж постiль була зiм’ята?

Вона почула його слова, начебто прийшла до себе й кивнула. Своiм звичним, хоч i слабким вiд утоми голосом, вимовила:

– Їi вклала Рубi. Няня.

Тут вона замовкла, i Воновi довелося перебрати оповiдь на себе.

– Якщо можна, сповiльнiться, сер, – сказав чоловiк, схилившись над записником i занотовуючи кожне слово олiвцем, як старанний школярик. – Ви не проти повторити це знову?

Так вiн зупиняв iх декiлька разiв, читав уголос те, що встиг записати, а вони його поправляли, пригадуючи випущенi подробицi, знаходячи розбiжностi в рiзних версiях, порiвнюючи нотатки, щоб вiдтворити iстину.

Вон написав батьковi у Нову Зеландiю.

– Не треба, – Гелена спробувала вiдмовити його. – Навiщо його хвилювати, якщо вже завтра чи пiслязавтра вона повернеться додому?

Та вiн усе ж написав листа. Пригадав той полiцейський звiт i переповiв його на письмi. Ретельно добирав слова. У листi були наведенi всi факти, що стосувалися зникнення дiвчинки.

«Невiдомi злочинцi вдерлися до будинку вночi, – писав вiн. – Вони поставили драбину, влiзли у вiкно дитячоi кiмнати, забрали дiвчинку i щезли».

Наступний абзац: «Хоча наступного дня ми отримали лист iз вимогою викупу й сплатили його, нашу донечку нам так i не повернули. Ми в очiкуваннi. Робимо все можливе i не заспокоiмося, поки ii не знайдуть. Полiцiя переслiдуе рiчкових циган i збираеться обшукати iхнi човни. Щойно будуть якiсь новини, одразу ж напишу».

У листi не вiдтворювалася задуха та напiвпритомнiсть. Вiн вiдтяв iз нього всi жахiття. За письмовим столом, майже двi доби по тому, що сталося, Вон написав власний звiт. Добре припасованi одне до одного слова складались у речення, якими вiн висловлював втрату дочки. Йому вистачило двох списаних сторiнок.

Коли Ентонi Вон завершив листа, то перечитав його. Чи згадав усе, що варто було згадати? Вiн виклав усе, що мiг. Коли нарештi переконався, що до листа нема чого додати, запечатав його i покликав служницю, щоб вiднесла на пошту.

Тож зараз Вон використав ту саму коротку й суху оповiдку, якою не раз задовольняв цiкавiсть своiх дiлових партнерiв й iнших не дуже близьких йому людей. Вiн уже багато мiсяцiв не повторював ii, проте зi здивуванням зрозумiв, що пам’ятае кожне слово. Йому знадобилося менше хвилини, щоб викласти суть справи сiроокiй жiнцi.

Вiн завершив свою розповiдь i ковтнув води зi склянки. У неi виявився несподiваний i дуже освiжний присмак огiрка.

Мiсiс Константiн дивилася на нього так само приязно та доброзичливо. Раптом йому це видалося неправильним. Зазвичай люди були приголомшенi, робили незграбнi спроби втiшити, сказати щось пiдбадьорливе, або ж у такi митi западала нiякова тиша, яку вiн порушував сам i переводив розмову на iншу тему. А тут цього не сталося.

– Зрозумiло, – сказала вона. Кивнула, нiби iй справдi було щось зрозумiло. І як тут можна щось зрозумiти? Звiсно, що нiяк.

– А як почуваеться ваша дружина?

– Моя дружина?

– На початку свого вiзиту ви зауважили, що прийшли просити про допомогу з дружиною.

– О, так. Це справдi так.

Вiн вiдчував, що з моменту його приходу в цей будинок i початку розмови з мiсiс Константiн минуло вже дуже багато часу, хоча насправдi – десь чверть години. Вон потер очi, намагаючись вiдкинути рiзнi перешкоди пам’ятi, й пригадав, навiщо вiн тут.

– Розумiете, справа така. Моя дружина безутiшна, що цiлком природно. За таких обставин це можна зрозумiти. Вона не думае нi про що iнше, як про повернення нашоi доньки. Їi розум у жалюгiдному станi. Вона не хоче нiкого бачити. Вiдкидае будь-яку розраду в ii горi. Майже нiчого не iсть, а вночi ii мордують такi жорстокi кошмари, що вона мае за краще зовсiм не спати. Їi поведiнка поступово стала такою дивною, що тепер вона джерело небезпеки сама для себе. Наприклад, останнiм часом призвичаiлася наодинцi випливати на рiку у веслувальному човнi, iгноруючи власну безпеку та комфорт. Вона стирчить там годинами за будь-якоi погоди й у такому одязi, який нi вiд чого не захищае. Не може пояснити, навiщо це робить, i до добра ii це не доведе. Я запропонував iй десь поiхати. Гадав, що подорож ii розрадить. Я навiть готовий розпродати тут геть усе й розпочати все наново десь в iншому мiсцi, де нiщо не нагадуватиме про наше горе.

– І що вона вiдповiла?

– Сказала, що то чудова iдея, i саме так ми i зробимо, коли наша дочка повернеться додому. Бачите? Якщо нiчого не змiниться, iй стане тiльки гiрше. Ви маете зрозумiти, що ii точить не горе, а щось значно гiрше. Я боюся за неi. Адже якщо ii життя залишиться без змiн, воно завершиться або нещасним випадком, або у божевiльнi. Я ладен зробити будь-що – абсолютно будь-що, щоб цього не сталося.

Вона не зводила з нього сiрих очей, i вiн усвiдомив, що за доброзичливiстю ховаеться споглядання. Тут Вон уже дав iй зрозумiти, що не мае намiру продовжувати. Настала ii черга говорити (чи зустрiчав вiн колись таку небалакучу жiнку?), тож вона змушена була взяти слово.

– Гадаю, вам було дуже самотньо, – промовила мiсiс Константiн.

Ентонi Вон не мiг приховати розчарування.

– Зараз мова не про це. Я хочу, щоб ви поговорили з нею.

– І що маю iй сказати?

– Скажiть, що дитина померла. Гадаю, iй потрiбно саме це.

Мiсiс Константiн двiчi моргнула. В iншоi людини це, можливо, нiчого б не означало, але для такоi незворушноi жiнки то була крайня межа здивування.

– Дозвольте пояснити.

– Так, зробiть менi послугу, пояснiть.

– Я хочу, щоб ви донесли до моеi дружини, що наша дочка мертва. Скажiть iй, що вона щаслива, що вона серед янголiв. Розiграйте, нiби бачите якiсь знамення, чуете голоси. Наставте дзеркал, накурiть диму, або що ви там ще робите.

Говорячи це, вiн обводив очима кiмнату. Несхоже, щоб це благопристойне житло використовували для такого штукарства, та й завiси, без якоi не обходяться такi вистави, тут не було. Втiм, можливо, для таких справ вона мала iнше примiщення.

– Та я не збираюся вчити вас вашоi справи. Ви й самi знаете, що треба робити. Я лише розповiм дещо, що змусить Гелену повiрити вам. Те, що вiдомо тiльки менi та iй. А тодi…

– І що тодi?

– Тодi ми зможемо тужити, сумувати, оплакувати ii, молитися за ii душу, i потiм…

– А потiм, коли ваша дружина виплаче всi сльози, вона повернеться до життя, повернеться до вас – так ви гадаете?

– Саме так!

Ентонi Вон сповнився вдячностi за те, що його так чудово правильно зрозумiли.

Мiсiс Константiн злегка постукала себе по скронi. Усмiхнулася йому. Доброзичливо. Із розумiнням.

– Вибачте, та це неможливо, – сказала вона.

– Чому? – аж пiдскочив Ентонi Вон.

Вона захитала головою.

– По-перше, або ви неправильно зрозумiли, або вас неправильно проiнформували про те, що вiдбуваеться у цьому домi. По-друге, те, що ви замислили, до добра не доведе.

– Я заплачу вам, як годиться. Заплачу навiть подвiйну цiну, якщо забажаете.

– Справа не в грошах.

– Я не розумiю! Тут нiчого складного немае! Назвiть вашу цiну, i я заплачу!

– Глибоко спiвчуваю вашому горю, мiстере Вон. Втратити дитя – це найгiрше, що може спiткати людину.

Тут вона трохи насупила брови.

– Та як щодо вас, мiстере Вон? Чи ви самi вiрите, що ваша дочка – мертва?

– А як же iнакше?

Сiрi очi вдивлялись у нього. Раптом йому здалося, що вона бачить його душу, навiть тi таемнi куточки, про якi вiн сам не пiдозрюе. Серце в нього неприемно закалатало.

– Ви не сказали, як ii звуть.

– Гелена.

– Не вашу дружину. Дочку.

Амелiя. Ім’я вже готове було зiрватися з язика, та вiн нiби проковтнув його. Груди Вона затиснув спазм. Вiн кашляв, хрипiв, потягнувся по воду й спорожнив половину склянки. Спробував подихати, щоб перевiрити, чи пройшов тиск у грудях.

– Чому? – спитав вiн. – Чому ви не хочете менi допомогти?

– Я хочу вам допомогти. Вам потрiбна допомога. Ви вже ледве витримуете. Але те, про що ви мене просите, по-перше, неможливо, а по-друге, нi до чого доброго не призведе.

Вiн пiдвiвся i сердито вiдмахнувся. Якусь мить вiдчував, що готовий накрити обличчя долонями i розридатись. Вiдтак похитав головою.

– Тодi я пiду.

Вона також встала.

– Якщо захочете повернутись, я буду вам рада.

– Навiщо менi вертатися? Ви нiчого не можете для мене зробити. Ви ясно дали це зрозумiти.

– Я висловилася дещо iнакше. Перш нiж пiти, освiжiться, якщо хочете. Ось там вода i чистий рушник.

Коли вона пiшла, вiн плеснув на обличчя водою, зарився носом у м’який рушник, i вiд того йому несподiвано покращало. За пiв години вiдходив потяг. Вiн саме на нього встигав.

Поспiшно крокуючи вулицею, Ентонi Вон картав себе за нерозсудливiсть. А що, як та жiнка пристала б на його пропозицiю? А якби вiн привiз туди Гелену, i про це пiшов би поголос? Дружинi того чоловiка це, може, й допомогло, а от Геленi… Вона не така, як iншi.

На платформi в очiкуваннi поiзда юрбились iншi пасажири. Вiн тримався окремо вiд них. Не хотiв, щоб хтось його впiзнав. Вiн завжди намагався уникати пустих балачок iз напiвзнайомими людьми, а цiкавiсть незнайомцiв, що iнколи впiзнавали його в обличчя, була ще гiршою.

Згiдно з вокзальним годинником поiзд ось-ось мав прибути, й, очiкуючи, Вон привiтав себе з тим, що ледве уникнув значних неприемностей. Вiн не зрозумiв, яку гру вона вела, коли вiдмовилася вiд грошей. Та, поза сумнiвом, хотiла в той чи iнший спосiб отримати з нього свiй фунт плотi[4 - Натяк на комедiю В. Шекспiра «Венецiанський купець», у якiй купець Антонiо позичив у лихваря Шейлока грошi пiд заставу фунта власноi плотi.].

Поглинутий думками про сьогоднiшне знайомство, вiн не одразу помiтив вiдчуття, яке не давало спокою його розуму. Потiм таки помiтив, та вiд збентеження, викликаного незвичними подiями у будинку номер 17, йому знадобилося трохи часу, щоб вiдокремити це нове вiдчуття вiд недавнiх дивних переживань. Та коли це вдалося, вiн нарештi впiзнав його – то було очiкування. Вон потряс головою, щоб скинути з себе це марення. У нього був важкий день, а тепер вiн чекав на потяг, який от-от мав прибути. Оце й усе.

Прибув поiзд; Вон зайшов у вагон, знайшов порожне купе першого класу й умостився бiля вiкна. Вiдчуття очiкування, що охопило ще на платформi, здаеться, не збиралося його покидати. Насправдi, коли потяг виiхав iз Оксфорда, i вiн подивився туди, де за густою темною iмлою ховалася рiка, це передчуття посилилося. Стукiт колiс об рейки пiдказав його втомленому мозку слова. Вiн почув iх так ясно, нiби поряд iз ним iх вимовив хтось невидимий: щось мае статися.


Кошмар Лiлi

На протилежному вiд пишного будинку Вонiв березi, на пiв милi униз течiею, був клаптик землi, надто вологий навiть для вирощування водяного хрiну. На деякiй вiдстанi вiд рiчки там росли три дуби; iхне корiння жадiбно всотувало воду з вологого грунту, але всi iхнi жолудi, що падали ближче до рiчки, згнивали перш нiж встигали прорости. То було забуте богом мiсце, де тiльки цуценят топити, але, вочевидь, у минулому рiка тут була бiльш погiдною, бо хтось колись збудував тут котедж, точнiсiнько мiж дубами та рiкою.

Ця опецькувата хатка з мохастого каменю мала двi кiмнати, двое вiкон i дверi. Спальнi не було, але з кухнi вели сходи до платформи пiд стелею, де можна було розмiстити солом’яний матрац. Одним боком це ложе сусiдило з димарем, тож при запаленiй печi сплячий мав змогу зiгрiти голову чи ноги. То було жалюгiдне житло, i порожнiм воно стояло частiше, нiж орендованим. Наважитися жити в холодi й вогкостi могли тiльки вiдчайдухи. Для власноi назви цей будиночок був наче замалий, але, як не дивно, вiн мав iх аж двi. Офiцiйно називався Болотний котедж, але з давнiх-давен був усiм вiдомий як Притулок кошикаря. Колись давно його винаймав один кошикар, вiн прожив там чи то десять, чи то тридцять рокiв, залежно вiд того, хто оповiдав цю побрехеньку. Влiтку вiн збирав очерет, а цiлу зиму плiв кошики, й усi купували iх саме в нього, бо товар був якiсний, та й цiну чоловiк не гилив. Не мав анi дiтей, якi могли б його розчарувати, анi жiнки, яка могла б його пиляти, анi коханоi, яка могла б розбити йому серце. Вiн був мовчазний, та не вiдлюдько, приязно вiтався з усiма i нiколи нi з ким не сварився. Боргiв не робив. Грiхiв – чи то явних, чи то таемних – у нього теж не було. Втiм, одного ранку вiн попрямував просто у рiчку з набитими камiнням кишенями. Коли тiло виплило бiля якоiсь баржi й чекало, поки його витягнуть на пристань, люди зайшли до його домiвки. Там вони побачили картоплю в кам’янiй мисцi та сир. Глечик був наповнений сидром, а на камiннiй поличцi стояла наполовину повна тютюнова бляшанка. Його кончина спантеличила всiх. Вiн мав роботу, iжу й утiху – чого ще бажати людинi? То була страшна загадка, i лише за одну нiч Болотний котедж перейменували на Притулок кошикаря.

Вiдтодi, як там мешкав кошикар, рiка зрiзала частину берега, пiдмивши шари гравiю. Це утворило небезпечнi обриви, якi, на перший погляд, були мiцними, а насправдi не витримували людськоi ваги. Коли вони обрушувалися, единою перешкодою для повенi був лише спадистий береговий схил, де тендiтне корiння вербозiлля, болотноi бузини та плакуну марно намагались якось скрiпити землю, i iх вимивало звiдти з кожним водопiллям. Рiвнодення, злива, помiрний дощ, що лив одразу пiсля спеки, танення снiгу, чи взагалi будь-яка зла примха погоди – i рiка одразу затоплювала цей схил. Десь посерединi хтось колись врив у землю стовпчик. Час вибiлив його, а численнi затоплювання примусили розтрiскатися, та все-таки вирiзанi на ньому мiтки рiвнiв води ще було видно, та й дати повеней також можна розiбрати. Таких мiток було повно i бiля пiднiжжя, i посерединi, i бiля вершечка. Трохи вище укопали новiший стовпчик. Вочевидь, були такi водопiлля, що цiлком поглинали старий. На новому було лише двi мiтки, нанесенi вiсiм i п’ять рокiв тому.

Сьогоднi бiля нижчого стовпчика стояла жiнка i дивилася на рiку. Вона притримувала пальто потрiсканою та червоною рукою без рукавички. Пасма волосся вибилися з-пiд шпильок i розтрiпалися пiд вiтром; вони були напрочуд свiтлi, й це маскувало срiблясту сивину. Якщо судити за волоссям, то жiнка видавалася молодшою своiх сорок iз гаком рокiв, та з обличчя складалося зовсiм iнше враження. На ньому залишили слiд тривоги, а лоб перекреслили зморшки вiд постiйного хвилювання.

Тепер стовпчик стояв за цiлий ярд вiд води. Сьогоднi повенi не очiкувалося, та й завтра також, i все-таки жiнчинi очi були сповненi страху. Холодна, чиста, прудка вода iз сичанням текла повз неi. Інодi хвильки плюскали, i коли бiля ii нiг падали бризки, вона боязко пiдскакувала й вiдступала на декiлька дюймiв.

Поки жiнка стояла там, то пригадала iсторiю кошикаря i здригнулася, уявивши, як вiн вiдчайдушно крокував по дну рiки, набивши кишенi камiнням. Вона думала про всi тi занапащенi душi, що тепер живуть пiд водою, i гадала, хто з них тепер пропливае повз неi, плюскаючи iй пiд ноги. Вкотре сказала собi, що колись обов’язково запитае священника про душi померлих на днi рiки. Про це не написано в Бiблii – принаймнi iй не було про це вiдомо. Але в Бiблii багато про що не написано. Хоч то й велика книжка, та облиште, не може ж у нiй бути згадано геть усе?

Вона повернулась i попрямувала схилом угору, до котеджу. Робочий день узимку не коротший, нiж улiтку, тож коли жiнка дiсталася дому, вже стемнiло. А iй ще треба було зайти до тваринок.

Лiлi оселилась у цьому котеджi чотири роки тому. Вона вiдрекомендувалась як мiсiс Вайт, удовиця, i спочатку до неi поставилися з недовiрою, адже жiнка цуралася питань про свое минуле й усiляко уникала проявiв дружньоi цiкавостi. Та вона щонедiлi сумлiнно з’являлася в церквi, а за кожну покупку розраховувалася готiвкою, жодного разу не попросивши про кредит, i поступово лiд недовiри розтанув. Невдовзi Лiлi влаштувалася на роботу до священникового обiйстя; спочатку як праля, а потiм, оскiльки вона була невтомна й моторна, iй давали й iншi доручення. Два роки тому священникова домоправителька вийшла у вiдставку, i Лiлi взяла на себе обов’язки з ведення господарства в усьому обiйстi. Для домоправительки там були вiдведенi двi милi кiмнатки, та жiнка продовжувала жити у Притулку кошикаря – через тваринок, так вона казала. Люди до неi звикли, та все одно ходили чутки, що з Лiлi Вайт щось не так. Чи насправдi вона була удовою? Чому так нервово реагувала, коли до неi зверталися несподiвано? І яка б це розумна жiнка мешкала на самотi в тому вологому Притулку кошикаря, коли можна було розкошувати серед шпалер у будинку священника? І все це заради кози та пари свиней? Утiм, ii добрi стосунки зi священником дещо пом’якшували пiдозри, i тепер громада скорiш жалiла, анiж засуджувала жiнку. Хай яка вона там не чудова домоправителька, але подейкували, що Лiлi Вайт бракуе клепки в головi.

У тих плiтках, якi люди поширювали про Лiлi Вайт, була дещиця правди. Перед законом i в очах Господа вона нiколи не була замiжня. Декiлька рокiв поблизу неi був такий собi мiстер Вайт. Із ним вона виконувала типовi обов’язки дружини: готувала йому iжу, вимивала його пiдлогу, прала його сорочки, спорожнювала його ночви та зiгрiвала його лiжко. Вiн, зi свого боку, робив те, що й типовий чоловiк: не давав iй грошей, випивав ii порцiю елю, вештався десь ночами, коли йому заманеться, i лупцював. В очах Лiлi iхне життя було правдивим шлюбом, та коли п’ять рокiв тому вiн зник за таких обставин, якi вона волiла б не пригадувати, жiнка не вагалася анi секунди. Враховуючи всi його злодiйства та пиятику, вiн був не вартий прiзвища Вайт[5 - White (англ.) – бiлий, бiлоснiжний.]. Їй здавалося, що вона теж його не варта, але з усiх iнших iмен, iз-помiж яких могла обирати, це iй подобалося найбiльше. Тож Лiлi взяла його собi. Покинула свое помешкання, пiшла уздовж рiки й випадково натрапила на Баскот. «Лiлi Вайт, – бурмотiла вона всю дорогу. – Мене звати Лiлi Вайт». І намагалася жити так, щоб вiдповiдати цьому iменi.

Лiлi кинула брунатнiй козi декiлька гнилих картоплин i пiшла годувати свиней. Вони мешкали у старому сараi для дров. То була кам’яна будiвля, розташована мiж котеджом i рiкою. З боку котеджу в сараi були високi вузькi дверi, щоб людина могла зайти всередину, а з iншого боку – низенькi дверцята, щоб свинi могли прогулюватися мiж загорожею та брудною калюжею. Всерединi – перегородка, що дiлила сарай на двi половини. У тiй частинi, куди зайшла Лiлi, пiд стiною були складенi дрова, поруч лежав мiшок iз зерном i стара олов’яна миска з помиями. Також там були якiсь вiдра, а на полицi поволi покривалися гнилизною яблука.

Лiлi пiдняла вiдра й винесла iх надвiр, ближче до калюжi. Вона вивалила у корито вiдро напiвзгнилоi капусти i ще якоiсь овочевоi мiшанини, а потiм наповнила стару миску водою. У дверцятах обкладеного соломою сараю з’явився боров. Навiть не глянувши у бiк Лiлi, вiн опустив голову й заплямкав. Слiдом за ним прийшла й свиноматка.

Дорогою свинка потерлася боком об загорожу, а коли Лiлi почухала ii за вухом, блимнула до неi. Пiд рудими вiями очi в свинки досi були сонними. «Чи сняться свиням сни? – замислилася Лiлi. – Якщо так, то iм мае снитися щось краще за реальне життя». Свиня тим часом остаточно прокинулась i тепер дивилася на Лiлi цiлком свiдомо. Цiкавi створiння цi свинi. Інколи витрiщаеться на тебе такими розумними очима, майже як у людини. Чи вони щось пам’ятають? О так, Лiлi усвiдомила, що саме так i було. Свиня дивилася на неi так, нiби пригадувала минуле втрачене щастя, спогад про яке похований пiд сумом сьогодення.

Колись i Лiлi була щаслива, хоч тепер про це й болiсно згадувати. Їi батько помер, i вона зовсiм його не пам’ятала. До одинадцяти рокiв жила з матiр’ю, тiльки вони удвох. Грошей у них було обмаль, та й iжi не вистачало, але якось виживали. Увечерi, наiвшись супу, вони запинались однiею ковдрою, щоб зекономити дрова, i за материним кивком Лiлi перевертала сторiнки дитячоi Бiблii, iсторii з якоi ненька читала вголос. Сама Лiлi науку читання опановувала тяжко. Вона заледве вiдрiзняла «б» вiд «д», а слова на сторiнцi тремтiли, щойно ковзне по ним поглядом. Утiм, коли мати починала читати своiм нiжним голосом, слова вгамовувались i виструнчувались, i Лiлi могла слiдкувати за iхньою послiдовнiстю, беззвучно ворушачи губами. Інодi ненька розповiдала iй про батька – як вiн любив донечку, а коли його здоров’я стало погiршуватися, постiйно повторював: «Ось найкраща моя частина, Роуз. Вона у цiй дитинi, яку ми створили разом». У якiсь митi iй здавалося, що Ісус та ii батько – це рiзнi обличчя тiеi самоi людини, що постiйно була поряд iз Лiлi, оберiгаючи ii, i невидимiсть не заважала iй бути реальною. Та ковдра, i та книжка, i голос матусi, й Ісус, i батько, що так сильно любив донечку – усi цi щасливi спогади робили тягар ii подальшого життя тiльки бiльшим. Лiлi не вдавалося думати про тi золотi днi без вiдчаю. Навiть починала шкодувати про те, що взагалi пiзнала те щастя. Безнадiйна туга за втраченою радiстю, побачена нею в очах у свинки, пiдказала, що вона, мабуть, мае такий само вигляд, коли пригадуе минуле. Єдине тiльки, що Господь, який приглядав за Лiлi згори, тепер був сердитий i суворий, а якби батько поглянув iз небес на свою дорослу донечку, то одразу ж розчаровано вiдвернувся б вiд неi.

Свиня продовжувала витрiщатися на Лiлi. Та роздратовано вiдштовхнула ii п’ятачок, пробурмотiла: «Дурна роха», – i попленталася вгору до котеджу.

Там вона запалила вогонь, з’iла трохи сиру та яблуко. Обдивилася свiчку, вiд якоi залишилася калюжка розтопленого воску й зламаний гнiт, i вирiшила поки що обiйтися без неi. Поряд iз камiном стояв стiлець iз провислим сiдалом i рiзнобарвними латками на оббивцi, й вона втомлено опустилася на нього. Була виснажена, та напруженi нерви не давали iй змоги розслабитися. Чи з’явиться вiн цiеi ночi? Минулоi ночi вона вже його бачила, то, може, й не прийде, але нiколи не передбачиш. Лiлi сидiла приблизно годину, прислуховуючись, чи раптом хтось крокуе за дверима. Але поволi ii повiки стали важчати, вона закуняла й провалилась у сон.

Тепер рiка дихала складною сумiшшю пахощiв, яка проникала у будиночок крiзь шпарину пiд дверима. Раптом Лiлi повела носом. Цей аромат мав землисту основу з вiдчутними нотками трави, очерету й осоки. Ще до нього примiшувався запах сирого каменю. І щось темне, буре, гниле.

І тут рiчка видихнула дитину. Вона поволi вплила до будиночка, вся сiра й холодна.

Увi снi Лiлi насупилася, а ii дихання збилося.

Знебарвлене волосся дiвчинки прилипло до голови та плечей, а ii одяг був кольору брудноi пiни, що збираеться бiля краю берега. З неi стiкала вода; вода стiкала з волосся на плаття, а з плаття на пiдлогу. Текла i текла.

Лiлi задушливо квокнула вiд жаху.

Кап-кап-кап… Вода все не закiнчувалася; вона текла б цiлу вiчнiсть; вона текла б, допоки рiчка не обмiлiла. Аж тут дитина спрямувала злий погляд на жiнку, що спала на стiльцi, й – поволi, поволi – пiдняла зiткану з туману руку i вказала на неi.

Лiлi здригнулась i прокинулася…

Рiчкове дитя зникло.

Декiлька секунд Лiлi збентежено вдивлялась у те мiсце, де щойно плавала в повiтрi дiвчинка.

– Ох, – видихнула вона. – Ох! Ох!

Притиснула долонi до обличчя, нiби намагаючись сховатися вiд привида, та водночас пiдглядала крiзь пальцi, чи насправдi дiвчинка щезла.

Минуло трохи часу, та легше iй не ставало. Вона вiдчувала, що дiвчинка все ще розлючена. Якби ж вона побула тут трохи довше, щоб Лiлi могла з нею заговорити. Розповiсти, що iй дуже шкода. Розказати, що вона вiддала б усе, кинула б усе, зробила би будь-що… Але перш нiж Лiлi нарештi змогла опанувати свiй язик, дiвчинка вже зникла.

Усе ще налякана, Лiлi нахилилася до пiдлогових дошок, над якими кружляла дiвчинка. У тьмяному свiтлi вона змогла розпiзнати на них лише темнi плями. Пiдвелася зi стiльця i зачовгала по пiдлозi. Простягнула руку i торкнулася пальцями темних плям.

Пiдлога була мокра.

Лiлi молитовно склала руки.

– Допоможи менi вибратися з трясовини, щоб вона мене не поглинула. Витягни мене з водних глибин. Не дай повенi затопити мене, i не дай безоднi утягнути.

Вона поспiхом повторювала цi слова, допоки не вирiвнялося дихання, а тодi з важкiстю пiдвелася на ноги й завершила:

– Амiнь.

Утiм, iй досi було тривожно, i не через цей моторошний вiзит. Чи то рiка готувалася до повенi? Вона пiдiйшла до вiкна. Темний блиск води не посунувся ближче до будинку.

Тодi це вiн. Невже прийде? Вона на мить виглянула надвiр, нашорошивши вуха, прислуховуючись до звукiв. Нiчого.

Це було пов’язано з чимось iншим.

Із чим же?

Вiдповiдь на це питання була вимовлена голосом, таким схожим на голос ii мами, що Лiлi на мить завмерла, аж тут зрозумiла, що то ii голос:

– Щось мае статися.


Мiстер Армстронг у Бемптонi

«Щось мае статися», – подумалося iм усiм. І невдовзi у редкотському «Лебедi» щось таки сталося.

Що ж тепер?

Наступного пiсля найдовшоi ночi ранку стукiт пiдков на брукiвцi повiдомив про приiзд вершника до селища Бемптон. Тi нечисленнi мешканцi села, яким пощастило в ту ранню годину бути надворi, презирливо пхикали й закочували очi. Хто ж той дурень, що чвалом несеться тутешнiми вузькими вуличками? Коли вершник i кiнь нарештi показались, у селян побiльшало цiкавостi. То не мiсцевий шибайголова; iздець був чужинцем, ба бiльше – темношкiрим. Обличчя мав похмуре, а пара, яку вiн видихав цього морозного ранку, робила його вигляд ще загрозливiшим. Коли вершник уповiльнився, то варто було селянам на нього поглянути, як вони одразу заскакували до власних домiвок i мiцно зачиняли за собою дверi.

Робертовi Армстронгу було не звикати до враження, яке вiн справляв на iнших. Незнайомцi завжди спочатку боялися його. Завдяки чорному кольору шкiри вiн усюди був чужим, а його зрiст i мiць, що стали б окрасою будь-якого бiлого чоловiка, вiдлякували людей ще дужче. Насправдi ж, як чудово розумiли iншi живi iстоти, душу мав напрочуд добру. Вiзьмiть, наприклад, Флiт. Казали, що вона надто дика, таку не приборкаеш, тож вiн ii купив майже на дурничку, i вже за пiв години пiсля того, як надiв на неi сiдло, вони стали найкращими друзяками. А ще ж кiшка. Кощаве безвухе створiння, що одного зимового ранку заявилося до його комори, шипiло та кидало розлюченi погляди на всiх i кожного, а тепер бiжить до нього через двiр, задерши хвоста, i нявчить, щоб iй почухали пiдборiддя. Навiть божi корiвки, що влiтку обсiдали його обличчя, знали, що Армстронг може лиш зморщити носа, якщо вони вже надто йому дошкулятимуть. Жодна дика чи свiйська тварина не вiдчувала перед ним страху, але ж люди – то зовсiм iнша справа.

Якийсь дивак нещодавно написав книжку – Армстронг чув про неi, – де припустив, що людина – то така собi розумна мавпа. Ця iдея спровокувала багато знущань i роздратування, та чоловiк був схильний iй вiрити. Вiн був переконаний, що людство вiд царства тварин вiддiляе дуже прозорий бар’ер, i що буцiмто унiкальнi людськi якостi – розум, доброта, здатнiсть до спiлкування – можна спостерiгати в його коней, свиней, навiть у гайворонiв, якi бундючно походжали помiж корiв. І ще дещо: методи, якi Армстронг застосовував до тварин, добре спрацьовували й на людях. Урештi-решт, йому завжди вдавалося завоювати iхню прихильнiсть.

Утiм, раптове зникнення товариства, яке вiн бачив лише хвилину тому, трохи ускладнювало ситуацiю. Армстронг не орiентувався у Бемптонi. Пройшовши вперед ще декiлька ярдiв, вiн на перехрестi помiтив хлопчика, що розтягся на трав’янистому п’ятачку бiля дорожнього знака. Той був такий захоплений спогляданням крем’яшкiв, що не помiчав анi холоду, анi Армстронга, який наблизився до нього.

На хлопчачому обличчi промайнули двi емоцii. Перша – панiчний страх – тривала недовго. Вона зникла одразу, коли хлопець побачив новий крем’яшок, що мов чародiйською силою з’явився з кишенi Армстронга. (У чоловiка в одязi були мiцнi глибокi кишенi, де вiн за звичкою носив рiзнi штуки, за допомогою яких приборкував i переконував рiзних створiнь. Зазвичай тримав там жолудi для свиней, яблука для коней, крем’яшки для малих хлопчикiв i фляжку з алкоголем для старших. Із жiнками вiн покладався на добрi манери, красивi слова та бездоганно напуцованi черевики й до блиску начищенi гудзики). Крем’яшок, якого Армстронг простягнув хлопчиковi, був не звичайним, а зi спалахами жовтого й оранжевого кольору, i це так нагадувало полум’я, що бiля нього хотiлося погрiтись. Хлопчик одразу ж зацiкавився.

Гру поновлено, але гравцiв тепер було двое, й обидва дуже зосередженi. Перевага хлопчини була в тому, що вiн знав рельеф: якi пасма трави схиляться пiд крем’яшком, а якi, через свое жорстке корiння, вiдправлять його iншою траекторiею. І гра завершилася тим, що крем’яшок, як Армстронг того й хотiв, перекочував до кишенi хлопця.

– Чесно та справедливо, – визнав вiн. – Перемогу здобув найсильнiший.

Але хлопець чомусь знiяковiв.

– То був ваш найкращий крем’яшок?

– Удома маю ще. Але ж менi потрiбно вiдрекомендуватися. Мене звуть мiстер Армстронг, я фермер iз Келмскота. Чи не допоможеш iз деякою iнформацiею? Менi потрiбно дiзнатися, де будинок, у якому живе дiвчинка на iм’я Елiс.

– Це у будинку мiсiс Івiс, там живе ii мати.

– А ii мати звуть?..

– Мiсiс Армстронг. Це ж точнiсiнько як звуть вас, сер!

Армстронговi трохи полегшало на серцi. Якщо ту жiнку звуть мiсiс Армстронг, то Робiн усе ж одружився з нею. Можливо, все й не так погано, як йому здавалося.

– А де будинок мiсiс Івiс? Можеш розказати?

– Краще я сам вас вiдведу. Знаю короткий шлях, бо менi доручають доставляти туди м’ясо.

Вони пiдвелися на ноги. Армстронг узяв Флiт за уздечку.

– Мое iм’я ти знаеш, а цю кобилу звати Флiт. А як тебе звуть?

– Я Бен, син м’ясника.

Армстронг помiтив звичку Бена робити глибокий вдих перед кожною вiдповiддю та випалювати ii на одному диханнi.

– Бен. Гадаю, ти наймолодший син, бо iм’я Бенджамiн означае саме це.

– Це означае найменший i останнiй. Так назвав мене батько, а мати каже, що з одного iменi зиску небагато, тож пiсля мене народилося ще трое, та й четвертий ось-ось з’явиться, в компанiю до п’ятьох старших. А батьковi для допомоги в крамницi потрiбен лише один, i це мiй старший брат, а всi iншi – нероби, якi проiдають його статки.

– А що на це каже твоя мати?

– Переважно нiчого. Але якщо вже каже, то згадуе, що проiдати статки все-таки краще, нiж пропивати. Тодi батько чимсь ii вiдважуе, i вона мовчить кiлька днiв.

Поки хлопець торохкотiв, Армстронг скоса його розглядав. На лобi та зап’ястках у нього були помiтнi слiди вiд синцiв.

– То недобрий будинок. Будинок мiсiс Івiс, сер, – промовив Бен.

– Чому ти вважаеш його недобрим?

Хлопець замислився.

– Бо вiн поганий, сер.

За декiлька хвилин вони були на мiсцi.

– Я краще постою тут i потримаю вашу конячку, сер.

Армстронг передав йому повiд кобили, а на додачу простягнув яблуко.

– Якщо даси його Флiт, матимеш вiдданого друга на все життя, – сказав вiн, обернувся i постукав у дверi великого непоказного будинку.

Дверi трохи прочинилися, i вiн побачив обличчя, що було майже так само вузьким, як i шпарина, крiзь яку воно визирало. Жiнка глипнула на його чорноту, i ii перекосило.

– Киш! Забирайся звiдси, чортяко! Тобi сюди зась! Йди своею дорогою! – вона говорила надто голосно i водночас надто повiльно, наче звертаючись до дурника чи iноземця.

Жiнка спробувала грюкнути дверима, та iй заважав черевик Армстронга. Чи то пiд враженням вiд дорогоi напуцованоi шкiри, чи то вiд бажання ще раз добряче його вилаяти, та вона знову трохи прочинила дверi. Втiм, не давши iй змоги вiдкрити рота, Армстронг звернувся до неi сам. Вiн говорив ввiчливо та з величезною поштивiстю, нiби то не вона щойно обiзвала його чортякою i не його нога стирчала у дверному отворi.

– Вибачте, що з’явився без запрошення, мадам. Ви, мабуть, дуже зайнятi, але я не затримаю вас анi хвилиною довше, нiж потрiбно.

Вiн побачив, що вона завважила освiченiсть, яку видавали його голос i манери, оцiнила його красивий капелюх й елегантне вбрання. Жiнка, вочевидь, зробила правильнi висновки, й Армстронг вiдчув, що тиск дверей на ногу послабився.

– Що вам потрiбно? – спитала вона.

– Як я розумiю, тут у вас проживае молода особа на iм’я мiсiс Армстронг?

Їi рот розтягнувся у фальшивiй солоденькiй посмiшцi.

– Так, вона тут працюе. Але вона новенька. Тож коштуе дорожче.

То ось що мав на увазi Бен, коли говорив про «поганий будинок».

– Менi лише треба з нею поговорити.

– У вас до неi лист? Вона чекае на нього вже декiлька тижнiв. Майже втратила надiю.

Ця гостра вузька жiнка простягнула в отвiр таку ж гостру вузьку руку. Армстронг глянув на неi i похитав головою.

– Менi б дуже хотiлося особисто побачити ii, якщо можна.

– Тож це не лист?

– Нi. Вiдведiть мене до неi, якщо ваша ласка.

Вона повела його вгору сходами, бурмочучи пiд носа: «Звiсно, я подумала, що це лист. Що ж менi було ще думати, коли мiсяць поспiль я тiльки й чую: “Чи прийшов менi лист, мiсiс Івiс?” i “Мiсiс Івiс, чи немае для мене листа?”»

У вiдповiдь вiн промовчав, але напускав на себе спокiйний i погiдний вираз щоразу, як вона оберталася до нього. Сходи, що внизу були широкими та зручними, чим далi вгору ставали все вужчими та хиткiшими. Армстронговi впадали в око незастеленi лiжка й одяг, кинутий на пiдлогу. В однiй iз кiмнат нахилилася, натягаючи на ногу панчоху, напiвоголена жiнка. Коли вона помiтила його, ii губи розтягнулися в усмiшцi, але в очах нiякоi усмiшки не було. Вiн занепав духом. Невже саме таку жiнку Робiн узяв за дружину?

Нарештi, на найвищому сходовому майданчику, де облупилася фарба, мiсiс Івiс зупинилась i загупала в дверi.

Жодноi вiдповiдi.

Вона загупала знову.

– Мiсiс Армстронг! До вас тут джентльмен.

Знову жодноi вiдповiдi.

Мiсiс Івiс насупилася.

– Навiть не знаю… Вранцi вона не виходила з дому, я б це почула.

І несподiвано заголосила:

– Вона втекла, ось що! Ах ти ж шльондра! – мiсiс Івiс миттю витягла ключ iз кишенi, вiдiмкнула кiмнату й увiрвалася всередину.

Армстронг глянув через ii плече й одразу все зрозумiв. На тлi зiм’ятого та заплямованого простирадла на залiзному лiжку – та, зовсiм iнша, жахлива бiлiсть: випростана рука, закляклi пальцi.

– Боже, нi! – вiн притиснув руку до очей, наче ще не пiзно було розвиднiти цю страшну картину. Так i стояв, щiльно заплющивши очi, поки мiсiс Івiс вела своi скарги.

– Стерво! Вона завинила менi платню за два тижнi! «Коли отримаю листа, мiсiс Івiс»! Брехлива сучка! А менi що тепер робити?! Їла мою iжу, спала на моiй постелi! Ще й думала, що iй не годиться тут працювати! Я iй казала: «Викину тебе на вулицю, якщо не будеш платити за лiжко й обiд! Менi тут дармоiдки нi до чого! Якщо не платиш грошi, мусиш вiдробити!» І я таки добилася свого. Я не потерплю, щоб дiвчина жила тут у борг i вважала, що iй не треба платити. Врештi-решт вона здалася. Тут iз усiма так. А тепер менi що робити? Пограбувала мене, тварюка!

Коли Армстронг вiдвiв долоню вiд очей i розплющив iх, то був уже зовсiм iншою людиною. Вiн iз болем оглянув цю жалюгiдну кiмнатку. Вiд голих пiдлогових дошок дув страшенний протяг, а крiзь розбиту шибку всередину вдиралися гострi леза крижаного вiтру. Штукатурка на стiнах мiсцями виямчилась, а десь пiшла пухирями. Усе тут було безбарвним, холодним i незручним. На тумбочцi бiля лiжка стояв коричневий аптечний каламарчик. Спустошений. Вiн узяв його й понюхав. Отже, це й усе. Дiвчина вкоротила собi вiку. Вiн тишком поклав флакончик до кишенi. Навiщо зайвий розголос? Допомогти iй вiн нiчим уже не мiг, тож принаймнi краще приховати подробицi ii вiдходу в кращий свiт.

– Та хто ви такий? – звернулася до нього мiсiс Івiс, i тепер у ii голосi вiдчувалися бухгалтерськi нотки.

Хоч це й було малоймовiрно, та все-таки вона наважилася припустити:

– Ви iй рiдня?

Вiдповiдi не дочекалася. Чоловiк простягнув руку й закрив мертвiй дiвчинi очi, а потiм на хвилину схилив голову в молитвi.

Мiсiс Івiс напружено чекала. Вона не повторила разом iз ним «Амiнь», та коли молитву було завершено, почала знову з того мiсця, на якому зупинилася.

– Бо якщо ви ii родич, то маете вiдшкодувати. Вона менi заборгувала.

Поморщившись, Армстронг запустив руку в складки свого пальта i витягнув шкiряний гаманець. Вiн вiдрахував iй у долоню монетки. Уже було зiбрався повернути гаманець на мiсце, та вона вигукнула: «Цiлi три тижнi!» Вiн iз огидою видав iй ще декiлька монеток, i ii пальцi хижо стиснули здобич.

Вiдвiдувач обернувся, щоб iще раз подивитися на мертву дiвчину на лiжку.

Їi зуби наче були завеликими для рота, а вилицi стирчали так, що хай би що там торочила мiсiс Івiс, та ця молодиця заледве живилася ii знаменитими обiдами.

– Гадаю, вона була приваблива? – iз сумом запитав вiн.

Таке запитання здивувало мiсiс Івiс. За вiком цей чоловiк годився дiвчинi у батьки, та, враховуючи його чорноту i ii блiдiсть, iхнi родиннi стосунки були аж надто неймовiрними. Щось iй пiдказувало, що вiн iй i не коханець. То якщо вiн i не родич, i не любчик, чому ж заплатив за неi? Втiм, це ii не дуже турбувало.

Вона стенула плечима.

– Красива, як кобила сива. Вона була бiлява. І кощава якась.

Мiсiс Івiс вийшла з кiмнати на сходовий майданчик. Армстронг зiтхнув i, кинувши останнiй сповнений жалощiв погляд на тiло на лiжку, пiшов услiд за нею.

– Де дитина? – запитав вiн.

– Гадаю, вона ii втопила, – байдуже стенула плечима мiсiс Івiс, не зупиняючись на сходах. – Тож вам доведеться оплатити лише один похорон, – додала безжально. – Хоч тут пощастило.

Утопила? Армстронг так i вкляк на верхнiй сходинцi. Вiн повернувся i знову прочинив дверi. Обдивився кiмнату з усiх бокiв, нiби десь там – у шпаринi мiж пiдлоговими дошками, за непотрiбним жмутком, що правив за фiранку, або ж просто в холодному повiтрi – переховуеться чиесь iнше життя. Стягнув простирадло – а раптом пiд ним виявиться маленьке тiльце, живе чи мертве. Але пiд ним були лише кiстки матерi, завеликi для плотi, що iх огортала.

Надворi Бен трiпав гриву своеi новоi подружки Флiт. Коли власник кобили вийшов iз будинку, вiн мав геть iнший вигляд. Посiрiшав. Постарiв.

– Дякую, – мимоволi пробурмотiв вiн, беручи вiд хлопця уздечку.

Беновi спало на думку, що вiн може так i не дiзнатися, що стоiть за всiма цими подiями: появою цiкавого незнайомця; перемогою, що здобула йому блискучу кульку; таемничим вiзитом до мiсiс Армстронг у поганому будинку мiсiс Івiс.

Чоловiк уже встромив одну ногу в стремено, аж раптом затримався, i це означало для хлопця бодай якусь надiю.

– А ти знаеш дiвчинку з цього будинку?

– Елiс? Вони нечасто виходять на вулицю. Елiс завжди йде вслiд за мамою i ховаеться за ii спиною, бо така вже вона сором’язлива. Завжди ховае обличчя в маминiй спiдницi, коли iй здаеться, що хтось на неi дивиться. Та я раз чи два бачив, як вона звiдти споглядае.

– Як гадаеш, скiльки iй рокiв?

– Думаю, приблизно чотири.

Армстронг кивнув i на його обличчi з’явився сумний вираз. Бен вiдчув, що за цими запитаннями стоiть щось складне та непiдвладне його розумiнню.

– Коли ти востанне ii бачив?

– Учора по обiдi.

– Де це сталося?

– Бiля крамницi мiстера Грегорi. Вона вийшла звiдти разом iз мамою, i вони разом пiшли провулком.

– Чим торгуе мiстер Грегорi?

– У нього аптека.

– Вона щось винесла звiдти?

Бен замислився.

– Так, вона несла паперовий згорток.

– Якого вiн був розмiру?

Бен розвiв пальцi й показав, тож Армстронг збагнув, що той згорток за розмiром вiдповiдав пiдiбраному в кiмнатi каламарчику, що тепер зберiгався у його кишенi.

– А той провулок… Куди вiн веде?

– Насправдi нiкуди.

– Мае ж вiн кудись виводити.

– Хiба до рiчки.

Армстронг нiчого не сказав у вiдповiдь. Вiн жваво уявив бiдолашну молодицю, яка пiшла до аптекаря по отруту, а потiм рушила провулком, що веде до рiки.

– Ти бачив, як вони поверталися?

– Нi.

– Чи, може, мiсiс Армстронг повернулася сама?

– Тодi я вже пiшов додому проiдати статки.

Бен геть заплутався. Вiн вiдчував, що сталася якась важлива подiя, але й гадки не мав, що саме. Вiн поглянув на Армстронга, намагаючись зрозумiти, чи е йому бодай якась користь iз його слiв. Що б там не вiдбувалося, та йому дуже кортiло до того приеднатися поруч iз чоловiком, який згодовував яблука своiй красивiй кобилi, носив повнi кишенi крем’яшкiв, i хоч вигляд мав трохи лячний, та все-таки його голос був сповнений доброти. Проте темношкiрий володар красивоi кобили зовсiм не видавався щасливим, i Бен засмутився.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65316267&lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Вiд англ. Sunday – недiля. (Тут i далi прим. перекл.)




2


Трюзберi Мiд (англ. Trewsbury Mead) – галявина поблизу села Кембл у графствi Глостершир, де бере початок рiчка Темза.




3


Фарлонг – англiйська одиниця вимiру вiдстанi, дорiвнюе 1/8 милi або 201 метр.




4


Натяк на комедiю В. Шекспiра «Венецiанський купець», у якiй купець Антонiо позичив у лихваря Шейлока грошi пiд заставу фунта власноi плотi.




5


White (англ.) – бiлий, бiлоснiжний.