Скелет у шафi Леся Бернакевич Ця повiсть – про психологiчнi взаемовiдносини в людей, якi не змiнюються з летом рокiв i е складними в будь-яку епоху. Читач переноситься у двадцяте столiття, де подii розвиваються на фонi часiв тоталiтаризму. Леся Бернакевич Скелет у шафi Англiйцi стверджують, що кожна сiм’я мае свого скелета у шафi – таемницю, про яку не знають сусiди. Але мешканцям з острова туманного Альбiону, якi живуть за принципом «Мiй дiм – моя фортеця», це й не важко. Проте чи можуть бути секрети в украiнському поселеннi, яке, як вiдомо, е напрочуд акустичним: в одному хуторi чхнеш, а в iншому тобi «На здоров’я» вiдповiдають? 1 У працiвницi науково-дослiдного iнституту Свiтлани Крохмальськоi померла бездiтна тiтонька, яка, як виявилося, все життя провела у якiйсь Обертiвцi, а помираючи, заповiла племiнницi свою хату. Свiтлана нiколи не бачила цiеi родички, хоча про ii iснування знала вiд батька. Той якось розповiдав про свою сестру, яка викладае iсторiю у сiльськiй школi i з якою вiн полаявся ще перед Свiтланиним народженням: не зiйшлися у поглядах на життя. Звiстка про щастя колеги так втiшила вчених мужiв, що цього дня усi стiни iхнього кабiнету були в шампанському! І всi вони почали дуже iй догоджати. Коли Крохмальська, скажiмо, заварювала чай, то товариш Фукса гречно пропонував iй свою допомогу i полегшено переводив дух, почувши вiд Крохмальськоi, що вона чудово справиться сама. Гоблик без зайвого жалю дiлився з нею останньою цукеркою, яку пiд час чаювання, нiби з неуважностi, намагався спритно заховати до власноi кишенi, але йому це нiколи не вдавалося. А кульгавий професор Трусевич завше дарував iй усiлякi дрiбнички, дуже кориснi i необхiднi, за його словами, в господарствi: наприклад, мазь вiд артриту. Хоча в Крохмальськоi нiколи не болiли суглоби, Трусевич, спiвчутливо киваючи головою, потiшав ii, що не треба втрачати надiю, бо Свiтлана, мовляв, – молода i у неi все ще попереду! Завiдувач кафедри Трусевич вiдразу розпорядився, аби Свiтлана провела тривалу вiдпустку в Обертiвцi. Крохмальська також радiла несподiваному щастю, бо нацiлилась на дешевi заготiвлi огiркiв та капусти, якi мала намiр розводити на дванадцяти сотиках землi покiйноi тiтоньки: на прилавках у магазинi можна було зустрiти овочi в саднах, якi або потопали у власному соцi, або перебували в комi, або стали неiстiвними вiд старостi. Втiм, якщо вряди-годи траплялися представники городiв та садiв, (наприклад, мандарини напередоднi нового року), то покупця змушували придбати до цих екзотiв i ще щось у навантаження. Наприклад, п’ять флаконiв препарату вiд молi. Правда, на ринках продавали пристойну садовину i городину, проте вона коштувала надто дорого, а Свiтланi, як жартували ii близькi, освiта не дозволяла багато грошей заробляти. Вона вдень вирощувала в ящику цибулю, а на нiч ховала ii вдома. Бо сусiдка ще могла поглумитися, одну цибулину з'iсти, а решту перевернути догори голiвками. Щойно мiсто вичухалося пiсля зимовоi сплячки, як Трусевич, поплескуючи Крохмальську по плечу, зауважив, що вона – надто блiда, i залякуючи Свiтлану страшними недугами, почав переконувати ii в тому, що треба негайно вибиратися до Обертiвки – набратися сил вiд тамтешнього молока, яке можна пити, не ризикуючи життям. Адже чого тiльки не знайдеш у бiлому пiйлi, купленому у магазинi. Наприклад, вiн, Трусевич став власником цiлоi колекцii, в рiзнi роки виловлюючи у пляшках з молоком то шмат тараньки, то крильця метелика, то пiвметра мотузки. Одне слово, якщо вiрити Трусевичу, то життя в селi – то вишня в шоколадi. Cпакувавши двi великi торби, яким би й кенгуру позаздрило, наукова спiвробiтниця вибралась у незнайому резервацiю, яка загубилася в лiсах. Для цього потрiбно було добиратися двi години зi Львова до району, а звiдтiль курсував до Обертiвки рейсовий автобус. 2 Усi селяни мали пересушенi вiд сонця обличчя, а потрiскана на iхнiх п’ятах шкiра нагадувала кору дерев. Поклавши монети на жертовник бiля водiя, хуторяни проходили до середини автобуса iз клунками та сiтками, з яких виднiлися булки, рубанцi вареноi ковбаси, помiдори, огiрки, головки капусти, i ставили iх на брудну долiвку. Безперечно, в усiх цих мешканцiв були городи, але в останнi роки повiтря забруднили хiмiкати, i городина не хотiла народжуватися в вiдкритому грунтi. Наприклад, помiдори, замiсть червонiти… чорнiли. Лише мiщани, якi зводили собi дачi, знаходили час споруджувати теплицi, в яких доспiвали огiрки й томати. Коли в iржавому та латаному кабрiолетi пасажирiв набилося стiльки, що хоч ноги закладай за власнi вуха, – вiн у хмарi куряви покинув останнiй оплот цивiлiзацii районного масштабу i рушив на Обертiвку. До неi iзди – година з хвостиком, але у Свiтлани виникло вiдчуття, що вона побачить славнозвiсне поселення аж пiд вечiр. Амундсен швидше до пiвнiчного полюсу добbрався, нiж вона з райцентру до Обертiвки. Це Крохмальська збагнула вiдразу, як тiльки дилежанс почав вiдпочивати через кожен десяток метрiв, i водiй раз у раз виходив поцiкавитися його самопочуттям. Чим далi сей трандулет вiддалявся вiд райцентру, тим менше давалося чути зближення села з мiстом. В дорозi не з’являвся жоден цивiлiзований засiб пересування. Зрiдка назустрiч виповзали тiльки пiдводи, запряженi конячками. Вiдтак сучасна карета на гумових колесах увiйшла в дiброву. Свiтлана полишила дивитися у вiкно, об яке безперестанку билося зелене гiлляччя. Але вiдразу ж мусила заплющити очi: так ii заслiплювали сонячнi зайчики, якi посилали в салон обертiвчани зi своiх ротiв численними золотими зубами. На вiдмiну вiд Крохмальськоi, селяни не помiчали кепськоi iзди, бо iхнi язики були при дiлi. Золотозубi жiночки й дядечки, стриженi пiд миску або з пелехатими айстрами чубiв, у хустинах й панамках, змайстрованих з газети власноруч, не вмiли тихо балакати, а репетували на все горло, допомагаючи собi жестами та мiмiкою, перекрикуючи одне одного i перегукуючись, наче перед ними пролягли кiлометри неосяжноi савани. Просто перед Свiтланою якась жiнка, що, як можна було здогадатися, уникала стосункiв iз лiфчиком, бо буквально простелила своi груди у себе на колiнах, розчахнула рот вiд вуха до вуха. І, не зважаючи на те, що ii можуть пiдслухати, скаржилась якiйсь посестрi на свого питущого сина: «Бачу, мiй Олег за чимось нишпорить. Що вiн, думаю, шукае? «А де пляшка горiлки?» – запитуе у мене ханига. «Ах ти ж пияку, – висварила я його, – ми ж ii розпили на похоронi твого дiда». «Ти диви! – каже вiн менi, – а я то думаю, чому старого щось останнiм часом нiде не видко!» Уявляете? Останнiй розум пропив!» Лише Свiтланинiй сусiдцi не було з ким слiвцем перекинутись, i вона нишком вивчала макiяж, а головне перламутровi тiнi синьо-сiрого кольору на повiках туристки. – Менi вас, панi, шкода, – врештi не витримавши, озвалась вона до Свiтлани. – Певно, у вас – дуже лихий чоловiк, пiднiмае на вас руку, що ви такi синцi довкола очей маете. Дипломатично промовчавши, Свiтлана поглянула уперед, на кабiнку водiя, де висiло повiдомлення «Стоячих мiсць немiряно. Зупинка «Тутай» на цьому маршрутi вiдсутня». Пiд цiею вивiскою розпластався трафаретом якийсь добродiй, облисiлий, мов кульбаба в ураган. Вiн запримiтив знайому iз сусiднього хутора, яку не бачив ще вiд Рiздвяних свят i яка в цю хвилину була на останньому сидiннi автобуса, та й загукав до неi: – Га-а-а-ню, шо то ти так тiла набрала? – Дочка подарувала халат п’ятдесят восьмого розмiру, мушу до нього поправлятися! – пояснила цьому iндивiду Ганя з гальорки. Але найцiкавiший дiалог вели лiворуч якiсь два сухофрукти. – Кажуть, твоя дочка приiздила iз мiста зi своiм чоловiком. Доброго зятя маеш? – допитувався один аксакал в iншого. – А звiдки менi то знати? – вiдповiв той. – Вона щороку приiздить з iншим! – Ти б ii насварив, – радив йому цей сухоребрик. – Хай повертаеться до якогось одного чоловiка. – Але вона не знае, до котрого, – зiтхнув нефортунний татусь i, щоб змiнити неприемну для себе тему, запитав у сусiда. – А як ся мае твоя Настуся? Здаеться, вона уже iз животом? Хто цей майстер? – Я пробував у неi це з’ясувати, але… – старушок махнув рукою, – вона, виявляеться, i сама нiц не знае. Свiтло, каже, було вимкнуте… Одкровення пiдтоптаних компаньйонiв так вразили Свiтлану, що вона надовго замислилася i незчулась, як серед лiсових хащ вигулькнула невеличка пiсочниця. Це i була Обертiвка! Крохмальськiй здавалося, що вона потрапила взагалi на край свiту. Запони пралiсу, сховавши обрiй, надiйно вiдрiзали село вiд культурних досягнень i не давали обертiвцям побачити, як прогресивно живуть iхнi брати по кровi у мiстi. Судячи з того, як лiси стискали тутешнi хатини, як дерева наввипередки намагалися перерости однi одних, як щонайменша рослинка нав’язувалася першiй-лiпшiй тичцi, як товпилися однi за одними полчища реп’яхiв, як всiлякi бур’яни вiдчайдушно виборювали мiсце пiд сонцем, як чекали свого часу галузки та кущики, як поспiшали жити папоротники та лишайники, виглядаючи пенькiв, Свiтлана подумала, що давнi першопрохiдцi вiдвоювали це мiсце не без труднощiв, вириваючи п’ядь за п’яддю грунту в агресивних кореневищ та колючок. Мабуть, вiд передчуття близькоi зустрiчi з останньою зупинкою пасажирський лайнер Павловського автобусного заводу полегшено хекнув i борзенько, уже без викрутасiв домчав галасливу галайбу до острiвця. Якщо центром культурного життя у Львовi е ратуша, а в туркменському селi – колодязь, то в Обертiвцi була автобусна стоянка-колода, бiля якоi зараз дзумкотiв гурт селянок iз довгими руками. Витягнувши свою спiдницю з-пiд пасажирки, Свiтлана зiскочила з пiднiжки автобуса i поцiкавилася в жiнок, де хата покiйноi Крохмальськоi? Коли корiннi мешканки почули Свiтланине запитання, то iхнi брови здивовано порозбiгалися в боки, а роти, начиненi брикетами iз «благородного» металу, завмерли. – Там нiкого немае, – озвалась нарештi найвiдважнiша хуторянка. – Господиня пiвроку, як померла… – Бачте, я – ii племiнниця, – вiдрекомендувалася Свiтлана, – i… Але, на ii подив, селянки хто з цiкавiстю, хто з острахом придивилися до неi, тодi перезирнулися, а далi дременули хто куди. Дехто навiть нашвидку перехрещував лоба. На майданi залишилась тiльки одна дуже стара баба, яку поважнi лiта склали вдвое i вже не дозволяли схопити ноги в руки. – Ви сходiть до Цидулки, листоношi нашоi, – порадила Крохмальськiй древня резервiстка. – Вона доглядала вашу цьотку до самого кiнця i ключi вiд хати – у неi… І детально виклавши Свiтланi маршрут до Цидулчиноi садиби, довгожителька додала насамкiнець: – Але я би вам не радила тут залишатися. Бо мешкати в Обертiвцi – небезпечно i шкiдливо для здоров’я: про воду годi й мрiяти: на ноги поплюемо, рушником розiтремо – оце й увесь душ; а взимку вiтер намiтае так багато снiгу, що й з хати не вийти, в гостi до сусiдiв прориваемося з допомогою лопати, перина примерзае до стiни, ще й вовк у вiкно зазирае! Крохмальська подякувала старiй, яку випрямити було так само нереально, як вирiвняти Пiзанську вежу i, здивована чудною зустрiччю представниць обертiвськоi етнiчноi групи, подибала курним шляхом назустрiч своiй долi. Їi пiдбори вiдразу занурилися в порох, такий гарячий, що на ньому можна було приготувати каву по-турецьки. На високих каблуках, iз важкими сумками Свiтланi було так «зручно» рухатись, як у трамваi – робити манiкюр. І якби iй в цю хвилину трапилася заасфальтована дорога, зручнiсть якоi Свiтлана змогла оцiнити лише тепер, то вона би ii розцiлувала! Отак згадавши добрим словом цю штучну смолисту масу, за час всього свого походу Свiтлана не зустрiла жодноi живоi душi. Але по тому, як в однiй хатi за вiкнами ворухнулася завiска, а в iншiй дверi промовили: «Гр-р-р!», здогадатися було не важко, що кожен крок чужинки з усiх шпарин супроводжують цiкавi носи. Та ще й якогось невiдомого походження комаха весь час дзумiла бiля Свiтланиноi голови, мабуть, хотiла розгледiти ii зблизька. Нарештi, сiльський проспект закiнчився, i Свiтланi перегородило дорогу обiйстя якоiсь доiсторичноi будiвлi, вкритоi снiпками. Пiд мiзерними вiконницями хатинки-мазанки сушився на сонцi разок тараньки. Вiд печi, розташованоi прямiсiнько на дворi, пiд дашком на двох стовпах, вирував дим. Бiля цiеi лiтньоi кухнi вешталась якась цьоця, старечi щоки якоi нагадували мiхи баяна. Але не шкiра обличчя, яку не пощадили нi роки, нi люди, змусила очi гостi стали квадратними. Свiтлану вразило те, що господиня бiгае подвiр’ям боса, наче собака! І це в той час, як ми уже навчилися закидати людей до космосу! Розмiшуючи ополоником у казанку якийсь мiсцевий делiкатес, ця босонога Мокош[1 - Мокош – в староруськiй слов’янськiй мiфологii богиня материнства, милосердя, щастя i нещастя, жiночоi половини, гадань, рукодiлля, покровителька джерел i святих колодязiв, дощiв, пологiв i заступниця породiлей, охоронниця корiв у стародавнiх слов’ян.] кричала до жiнки, яка випасала корову неподалiк: – Твоя корова не дала дозрiти моiм яблукам, обгризла усi до одного в зав’язку! – А твiй лоботряс усього на один день торiк приiхав у гостi, але обскубав усю мою малину, – не залишилася в боргу опонентка, у якоi була товста, мов у термiта, талiя. А ii ноги мали такий розмiр, що iх у черевички треба, либонь, забивати молотком. Прислухавшись до колючих слiв опасистоi тiтки, Свiтлана засумнiвалася, що вона прочитала за свое життя бодай пiвкнижки. – Дай спокiй моему онуковi! – не вгавала власниця скривдженоi яблуньки. – Йому ще й п’яти лiт нема… – А моя корова – ще молодша, iй сповнилося тiльки два роки!.. – не здавалася товстуха, раз у раз зиркаючи на корову. Мабуть, говорила вiд ii iменi. Але домашня утриманка, закрученi роги якоi нагадували кермо польського велосипеда, певно, була з нею не згiдна. Вона так i норовила чкурнути на пасовисько. – Добридень! – знеможена полудневою спекою, ледве втрутилася Свiтлана у словесний двобiй, який ще й не заповiдався на свою кульмiнацiю. Сусiдки окинули прибулу так вражено, наче вона замiсть привiтання промовила якесь дуже стидке слово. – Хто з вас – Софiя Цидулка? – не дочекавшись вiд цих кумась вiдповiдi, поцiкавилася Свiтлана. – Це я, – вкрай неохоче зiзналася босонога тiтка, незадоволена, очевидячки, тим, що пришелиця перебила iй такий поважний дiалог iз односельчанкою. – А ви хто? – Я – племiнниця покiйноi Ярослави Крохмальськоi… Вона менi вiдписала хату… Крохмальська ще не встигла договорити, як черпак випав iз рук старшоi мавки, а ii рот став нагадувати розкриту консервну бляшанку. Їi ж «колега» раптом пройнялася долею Цидулчиних яблунь i почала виганяти iз чужих володiнь корiвку, яка досi закривала очi на прикру вдачу своеi господинi. Свiтлана мусила вiдскочити набiк, бо побачила, як простiсiнько на неi мчить велике рогате страховисько. Воно дуже нагадувало Крохмальськiй диплодка у зменшеному форматi, якого вона зустрiчала на iлюстрацii у дитячiй енциклопедii. – Яка романтика! – вигукнула Свiтлана до обох матрон. – Пожити в такiй я мрiю все життя! Бо ви просто не уявляете, як ми у цьому мiстi мучимось! О другiй ночi стаемо в чергу, щоби купити молока; попiд будинки боiмось ходити, бо ж раптом вазон на голову звалиться, i смiття у помешканнi тримаемо, бо спецiальна машина не показуеться на нашiй вулицi тижнями. Вашi сiльськi «жахи» е сущою дрiбницею супроти кошмарiв мiста. Наприклад, недавно уночi поверталася я додому темною вулицею, аж раптом бачу – попереду виринув чоловiк! Я вiдразу ж бiгти! Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=22059371&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Мокош – в староруськiй слов’янськiй мiфологii богиня материнства, милосердя, щастя i нещастя, жiночоi половини, гадань, рукодiлля, покровителька джерел i святих колодязiв, дощiв, пологiв i заступниця породiлей, охоронниця корiв у стародавнiх слов’ян.