Шовк Алессандро Барiкко Перш нiж стати письменником, Алессандро Барiкко був музикантом. Може, тому поетична мова «Шовку» нагадуе пiсню своiм неспiшним плином, своiми повторами-приспiвами. Слова цiеi пiснi – про коштовний шовк, про чоловiкiв, якi заради справи свого життя вирушають за край свiту, якi творять красу, аби вiднайти у цьому життi сенс. Але в пiснi е й мелодiя. Це кохання, це жiнка – витончена, вiрна, пристрасна… Ерве Жонкура, що половину життя мрiяв про недосяжну японську красуню, тиха музика кохання завжди огортала, як невагомий шовк, дарувала прохолоду в спеку i зiгрiвала в холоднiй самотностi. Алессандро Барiкко Шовк © Alessandro Baricco, 1996, 2002 © Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2016 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2016 Передмова Алiни Немировоi Передмова перекладача Алессандро Барiкко (Alessandro Baricco, нар. 1958) – iталiйський актор, режисер i письменник. Його твори дуже популярнi в Європi, вони посiдають першi мiсця у списках бестселерiв Італii та Францii, перекладенi багатьма мовами свiту. «Шовк» («Seta») – це невеличка оригiнальна повiсть, яка на перший погляд здаеться iсторичною, бо автор старанно наводить точнi дати й факти з того перiоду, коли вiдбуваються подii книги. Та, придивившись ближче, ми знайдемо стiльки розбiжностей з реальнiстю, що це аж нiяк не може бути випадковiстю. Що ж було насправдi, а що нi? Так, бум шовкiвництва мав мiсце на пiвднi Францii у XIX столiттi. Найбiльш розвиненим шовкiвництво було у Провансi, де кiлька комун одержували великий прибуток вiд тутових плантацiй, якi до наших часiв не збереглися. Мiстечко Лавiльдьйо, де мешкають героi твору, iснуе насправдi, але не у Провансi, а в iншому регiонi – Лангедоку (департамент Ардеш, 2000 мешканцiв). Там немае нi церкви Сент-Огюст, анi каплички Святоi Агнеси, немае навiть даних про те, що там колись займалися шовком. Епiдемii, якi призводили до падiння виробництва, – це справжнiй факт, але вперше хвороби шовкопряда почалися ще в 1845 роцi, а близько 1865 року славетний вчений Пастер уже розробив метод боротьби з ними. Найбiльш дивними здаються пригоди Ерве Жонкура в Японii. Дiйсно, зовнiшню полiтику самоiзоляцii цiеi краiни проводили сьогуни Токугава впродовж двох столiть (1641–1853). Японцям пiд загрозою смертноi кари заборонялося покидати територiю без особливого дозволу уряду, а також будувати великi судна для далекого плавання. Комодор Перрi насправдi 1854 року примусив уряд Японii укласти угоду, що вiдкривала два порти для американських кораблiв, але його ескадра увiйшла не до Йокогамськоi затоки, а до затоки Едо (нинi Токiо). Невдовзi iншi краiни також уклали аналогiчнi угоди. З 1859 року порти Нагасакi, Хакодате та Йокогама були вiдкритi для iноземцiв, i вони прибували туди у великiй кiлькостi. Неможливо припустити, щоб дiловi французи того часу не мали точних вiдомостей про мiсцезнаходження Японii i про можливiсть дiстатися туди морем набагато скорiше, нiж тим довгим шляхом, який обрав Жонкур. Щодо постатi Хара Кея, вiн аж нiяк не мiг бути спiвбесiдником Жонкура, бо в 1861 роцi мав лише… п’ять рокiв! Хара Кей, точнiше Такасi, (1856–1921) був видатним полiтиком, мiнiстром зовнiшнiх справ та прем’ер-мiнiстром, але нiколи не брав участi в торговельних вiдносинах. І аж нiяк не мiг реальний Хара Кей мандрувати дорогами вiйни зi своiм почтом, як середньовiчний самурай. Вiн народився в селi, але у вiцi п’ятнадцяти рокiв (1871) покинув рiдну домiвку, щоб навчатися в Токiо, де й залишився назавжди. Там вiн закiнчив школу, яку вiдкрили французькi мiсiонери, i дiйсно засвоiв французьку мову. До того ж вiн, на вiдмiну вiд бiльшостi полiтикiв свого часу, скромно, помiрно жив i не був «подiбний до короля», як пише Барiкко. Отже, ми бачимо, що автор, коли мова йде про його персонажiв, надто вiльно використовуе реальнi факти, створюючи свiй власний свiт, у якому сорокатрирiчний Луi Пастер зветься молодим бiологом, Киiв е вiдправним пунктом у подорожi на Далекий Схiд, де iснуе вигаданий порт Сабiрк, а буденне життя людей набувае таемничого вiдтiнку. Численнi повтори тих самих речень, деталей i ситуацiй пiдкреслюють цю загадкову атмосферу. Що саме хотiв цим сказати автор? Ми пропонуемо читачевi знайти у книжцi свою вiдповiдь. Шовк 1 Хоч як сподiвався батько Ерве Жонкура на блискуче майбутне сина у вiйську, а скiнчилося тим, що син знайшов для себе заняття не дуже поважне, у якому за iронiею долi було щось, так би мовити, нiжне, ба навiть жiноче. Ерве Жонкур заробляв на життя тим, що купував та продавав яйця шовкопряда. Тодi був рiк 1861-й. Флобер iще не закiнчив писати «Саламбо», електричне освiтлення iснувало тiльки в теорii, а по той бiк океану Авраам Лiнкольн вiв вiйну, кiнця якоi йому не судилося побачити. Ерве Жонкуру виповнилося тридцять два роки. Вiн купував i продавав. Кокони шовкопряда. 2 Якщо точнiше, Ерве Жонкур купував та продавав крихiтнi яечка жовтого або сiрого кольору, нерухомi й на вигляд зовсiм мертвi. На однiй вашiй долонi могли розмiститися тисячi таких яечок. Про таке якраз i кажуть: «Мати цiлий статок у своiх руках». На початку травня яечка (iх також називають греною) розкривалися, на свiт з’являлись личинки, якi протягом тридцяти днiв старанно харчувалися листям шовковицi, а потiм знову згорталися в кокон, щоб за два тижнi остаточно вийти з нього, залишивши у спадок хазяiновi тисячi метрiв шовку-сирцю та чималу купу грошей – французьких франкiв; це ставало можливим лише тодi, коли зробити все за певними правилами та, як у випадку Ерве Жонкура, у якiйсь мiсцевостi Пiвденноi Францii. Мiсцевiсть, де мешкав Ерве Жонкур, називалася Лавiльдьйо. Дружину його звали Елен. Дiтей вони не мали. 3 Прагнучи уникнути збиткiв вiд епiдемiй, якi постiйно загрожували европейському шовкiвництву, Ерве Жонкур намагався купувати яечка шовкопрядiв по той бiк Середземного моря, у Сирii чи Єгиптi. У цьому полягала найризикованiша частина його ремесла. На початку сiчня кожного року вiн вирушав у подорож. Здолавши тисячу шiстсот миль морем i вiсiмсот кiлометрiв по землi, вiн знаходив продавця яечок, торгувався та купував. Скiльки треба. Потiм вiн повертався: вiсiмсот кiлометрiв по землi й тисяча шiстсот миль морем, i ось вiн вже знов у Лавiльдьйо – зазвичай у першу недiлю квiтня, зазвичай вчасно, щоб пiти до церкви на Великодню месу. По тому вiн мав працювати ще два тижнi, щоб виробити кокони та продати iх. Пiсля цього вiн вiдпочивав аж до кiнця року. 4 – Яка вона, Африка? – питали люди. – Втомлена. Ерве мав великий будинок якраз за межами мiстечка, а ще невеличку лабораторiю в самому центрi, навпроти покинутого будинку Жана Бербека. Жан Бербек колись вирiшив, що бiльше не розмовлятиме. Це рiшення вiн виконав. Жiнка з двома донечками пiшла вiд нього. Потiм вiн помер. Його будинок досi нiкого не привабив, так i стояв занедбаний. Купуючи i продаючи кокони шовкопряда, Ерве Жонкур щороку заробляв достатньо грошей, щоб забезпечити собi та своiй дружинi тi зручностi, якi у провiнцii вважаються за ознаку розкошiв. Жонкур не виставляв напоказ своiх надбань, а до можливоi перспективи обернутися справжнiм багатiем ставився цiлком байдуже. Вiн належав до того типу чоловiкiв, якi залюбки пiдтримують власне життя, але вважають недоречним справдi проживати його. Треба зазначити, що такi люди стежать за своею долею так, як бiльшiсть iнших пильнують дощ у непогожу днину. 5 Якби ви запитали про це Ерве Жонкура, вiн вiдповiв би, що його життя залишиться незмiнним назавжди. А втiм, на початку шiстдесятих рокiв епiдемiя пебрини[1 - Пебрина – заразна паразитарна хвороба шовкопрядiв. (Тут i далi прим. пер.)], що знищувала грену, виведену в Європi, поширилась також за морем, досягла Африки й навiть, як подейкували, Індii. У 1861 роцi Ерве Жонкур, повернувшись зi своеi звичноi мандрiвки з вантажем грени, через два мiсяцi виявив, що вона майже вся зiпсована. Для мешканцiв Лавiльдьйо, як i для багатьох мешканцiв iнших мiстечок, де виробництво шовку стало головним джерелом збагачення, цей рiк здавався початком кiнця. Науковцi того часу були неспроможнi з’ясувати причину епiдемii. Отже, всi шовкiвники, зокрема й у найвiддаленiших мiсцевостях, почувалися заручниками цього чаклунства, що не мало пояснень. – Майже всi, – тихо додав Бальдаб’ю. – Майже! І вiн долив двi краплi води до свого келиха перно. 6 Бальдаб’ю з’явився в цих краях десь зо двадцять рокiв ранiше; вiн одразу попрямував у мерiю, увiйшов до кабiнету, не постукавши у дверi, та поклав на стiл мера шовковий барвистий шарф. – Знаете, що це? – спитав вiн. – Жiноче вбрання. – Вiдповiдь хибна. Це – чоловiча прикраса: грошi! Мер звелiв вигнати Бальдаб’ю геть. Той заходився будувати шовкопрядильну фабрику нижче за течiею рiчки, сарай для виведення шовкопряда край лiсу, а також капличку, присвячену святiй Агнесi, на перехрестi з дорогою, що вела до Вiв’е. Потiм вiн найняв три десятки робiтникiв, замовив в Італii таемний прилад – дерев’яний, весь у колiщатках та шестернях – i нiкому нiчого не казав протягом пiвроку. Тодi вiн знов навiдався до мера й цього разу поклав на його стiл кiлька акуратно складених пачок банкнот загальною вартiстю тридцять тисяч франкiв. – Знаете, що це? – Грошi. – Вiдповiдь хибна. Це – доказ того, що ви телепень. Із цими словами вiн забрав грошi, сунув iх до гаманця та вже рушив був до дверей, але мер його зупинив. – Якого бiса! Що я мушу робити? – Нiчого не робiть, i станете мером заможного краю. Через п’ять рокiв у Лавiльдьйо було вже сiм фабрик; мiстечко перетворилося на один iз головних европейських центрiв шовкiвництва та шовкопрядiння. Не все це належало Бальдаб’ю. Іншi поважнi громадяни та землевласники усього краю слiдом за ним занурилися в цю своерiдну дiяльнiсть. Кожному з них Бальдаб’ю охоче вiдкривав секрети свого ремесла. Це розважало його бiльше, нiж загрiбання грошей лопатою. Навчати людей. Мати секрети, щоб розповiдати iх. Така це була особистiсть. 7 Саме Бальдаб’ю був тим, хто змiнив життя Ерве Жонкура за вiсiм рокiв до того моменту, з якого ми взялися розповiдати. То були часи, коли першi епiдемii почали шкодити виробництву коконiв шовкопряда в Європi. Бальдаб’ю це не засмутило. Вiн обмiркував ситуацiю та дiйшов висновку, що проблема не мае розв’язку, а далi стане тiльки гiрше. Що з цим вдiяти, вiн знав, але йому бракувало виконавця. Вiн зрозумiв, що знайшов потрiбну людину, коли побачив, як Ерве Жонкур проходить повз кав’ярню «Верден» – такий елегантний у своему мундирi молодшого лейтенанта iнфантерii, з гордовитой ходою, як усi вiйськовi у вiдпустцi. Йому було тодi двадцять чотири роки. Бальдаб’ю запросив його до своеi оселi, розкрив перед ним географiчний атлас, повний екзотичних назв, i сказав: – Приймiть моi вiтання, хлопче. Ви нарештi знайшли серйозну роботу. Ерве Жонкур мусив вислухати тривалу розповiдь про шовкопряда, грену, пiрамiди та морськi подорожi. Потiм вiдповiв: – Не зможу. – Чому? – За два днi моя вiдпустка скiнчиться, мушу повернутися до Парижа. – Вiйськова кар’ера? – Так. Згiдно з бажаннями мого батька. – Це не проблема. Бальдаб’ю пiдхопив Ерве Жонкура та повiв до батька. Увiйшов до кабiнету, не постукавши в дверi. – Знаете, хто це? – спитав вiн. – Мiй син. – Придивiться краще! Мер вiдкинувся на спинку шкiряного крiсла, на чолi його виступив пiт. – Це мiй син Ерве, котрий за два днi повернеться до Парижа, де на нього чекае блискуча кар’ера в нашому вiйську, якщо буде на те воля Господа та святоi Агнеси. – Дуже добре. Тiльки ось Господь тепер зайнятий чимось iншим, а свята Агнеса ненавидить вiйськових. Через мiсяць Ерве Жонкур вирушив до Єгипту на кораблi пiд назвою «Адель». У каюти долинали запахи з камбуза, його сусiдом був англiець, який казав, що брав участь у битвi пiд Ватерлоо. Ввечерi на третiй день з’явилися дельфiни, вони злiтали над обрiем, немов сп’янiлi хвилi; на рулетцi постiйно випадало число шiстнадцять. Ерве повернувся через два мiсяцi – у першу недiлю квiтня, саме вчасно, щоб вiдвiдати Великодню месу, – з двома великими дерев’яними коробками, що мiстили тисячi яечок, укритих шарами вати. Вiн привiз також багато цiкавих спостережень. Але Бальдаб’ю, коли вони залишилися наодинцi, промовив тiльки: – Розкажи менi про дельфiнiв. – Про дельфiнiв? – Коли ти iх побачив? Такий вже був Бальдаб’ю. Нiхто не знав, скiльки йому рокiв. 8 – Майже всi, – тихо сказав Бальдаб’ю. – Майже! І вiн долив двi краплi води до свого келиха перно. Була серпнева нiч, пiсля опiвночi. У цей час кафе «Верден» зазвичай було б давно зачинене. Стiльцi стояли догори ногами на столах. Стiйку бара та все примiщення прибрали. Залишилося тiльки загасити лампи й замкнути дверi. Проте «Верден» завмер в очiкуваннi: Бальдаб’ю ще не промовив свого слова. Ерве Жонкур сидiв навпроти нього, незворушний, зi згаслою сигаретою мiж вустами, i слухав. Знову, як за вiсiм рокiв до того, вiн дозволяв цьому чоловiковi спокiйно переписати книгу його долi. Голос Бальдаб’ю лунав тихо, але чiтко, ритм пiдкреслювали короткi паузи, коли той раз у раз сьорбав перно. Спливала хвилина за хвилиною. Нарештi вiн скiнчив свою промову: – Вибору ми не маемо. Якщо хочемо вижити, треба iхати аж туди. Запала тиша. Вiдвiдувачi «Вердена», спираючись на стiйку, дивилися на них обох. Бальдаб’ю спробував зробити ковток, нахиливши свiй келих, на днi якого залишилося ще кiлька крапель перно. Ерве Жонкур поклав сигарету на край стола та спитав: – А де точнiше я маю шукати цю Японiю? Бальдаб’ю пiдняв свiй цiпок i вказав кудись понад дахом церкви Сент-Огюст. – Тримайся цього напрямку. Доки не дiйдеш до краю свiту. 9 У тi часи Японiя насправдi була немов iншим свiтом. Цей великий острiв, що складався з купи менших островiв, на двiстi рокiв був цiлком вiдгороджений вiд усього людства; жоднi контакти з континентом не дозволялися, нiхто з чужоземцiв не мав дозволу ступити на цю землю. Узбережжя Китаю вiдстояло вiд них майже на двiстi миль, але iмператорський декрет зробив цю вiдстань iще бiльшою: мешканцям острова було заборонено будувати човни, для яких знадобилося б зрубати бiльш нiж одне дерево. За своерiдною логiкою правителiв закон не забороняв японцям покидати острiв, але на кожного, хто спробував би повернутися, чекала страта. Китайськi, голландськi та англiйськi купцi раз по раз намагалися зламати цю безглузду перешкоду, але мали задовольнятися небезпечною й ненадiйною системою контрабанди. Це приносило iм обмаль прибутку, багато неспокою та кiлька легенд, якi добре розходилися пiд час вечiрнiх балачок на порозi дому. Там, де вони зазнали поразки, американцi здобули успiх за допомогою зброi. У липнi 1853 року комодор Метью Перрi увiйшов до Йокогамськоi затоки iз сучасною паровою ескадрою та висунув Японii ультиматум, який «передбачав» вiдкриття доступу чужоземцям на острiв. Японцi доти ще не бачили кораблiв, здатних подолати море, йдучи проти вiтру. Через сiм мiсяцiв Перрi повернувся по вiдповiдь на свiй ультиматум; вiйськовий уряд острова пiдписав з ним угоду, згiдно з якою два порти на пiвночi краiни були вiдкритi для чужоземцiв. Так почалися першi, ще обмеженi, торговельнi вiдносини зi свiтом. Море навкруги острова, як урочисто проголосив комодор, стало вiдтепер не таким глибоким. 10 Бальдаб’ю знав усi цi iсторii. Мiж iншим, вiн знав легенду, яку повторювали всi, кому довелося вiдвiдати далеку краiну. Подейкували, нiбито на островi виробляють найкращий у свiтi шовк. Виробляють уже понад тисячу рокiв, вдаючись до старовинних обрядiв i послуговуючись секретами з мiстичною точнiстю. Бальдаб’ю вважав, що це не легенда, а щира-щирiсiнька правда. Одного разу вiн тримав у руцi серпанок, витканий з японськоi шовковоi нитки. Йому здавалося, нiби в нього мiж пальцями нiчого немае. Саме тому, коли справа мала ось-ось пiти котовi пiд хвiст через ту кляту пебрину та хворобу грени, вiн висловив таку думку: – На тiм островi повно шовкопряда. Притому за двiстi рокiв туди не змiг проникнути жоден китайський купець чи англiйський агент зi страхування. Тому нiяка хвороба туди не проникне також. Вiн не обмежувався тiльки думками: вiн казав це всiм виробникам шовку в Лавiльдьйо, доки не зiбрав iх усiх у кафе «Верден». До жодного з них досi не доходили чутки щодо Японii. – Отже, ми маемо перетнути весь свiт, щоб купити грену, крий Боже, в такому мiсцi, де як побачать чужоземця, так його й вiшають? – Вiшають, – пiдтвердив Бальдаб’ю. Вони не знали, що й думати. У когось знайшлося заперечення. – Чи е в цьому сенс, якщо нiхто й не додумався поiхати купувати там грену? Бальдаб’ю мiг би схитрувати, пам’ятаючи, що у всьому свiтi немае другого Бальдаб’ю. Та вiн вважав за краще казати всю правду. – Японцi згодилися продавати свiй шовк. Одначе грену не продають, нi. Цього закону вони додержуються суворо. Того, хто наважиться вивезти ii з якого-небудь острова, буде визнано злочинцем. Майже всi виробники шовку в Лавiльдьйо були бiльш-менш шляхетного походження i нiколи не думали про те, що добре б ухвалити такий закон у своiй краiнi. Пропозицiю зробити те саме в iншiй частинi свiту вони визнали за розумну. 11 Тодi був рiк 1861-й. Флобер iще не закiнчив писати «Саламбо», електричне освiтлення iснувало тiльки в теорii, а по той бiк океану Авраам Лiнкольн вiв вiйну, кiнця якоi йому не судилося побачити. Шовкiвники Лавiльдьйо об’едналися в консорцiум та зiбрали доволi значну суму, необхiдну для здiйснення експедицii. Усiм здалося природним, що цю мiсiю треба довiрити Ерве Жонкуру. Коли Бальдаб’ю спитав його, чи вiн згоден, той вiдповiв запитанням: – А де точнiше е ця Японiя? Їхати все вперед, аж до краю свiту? Я iду шостого жовтня. Без супутникiв. На околицi Лавiльдьйо вiн обiйняв свою дружину Елен i сказав iй дуже просто: – Тобi не треба нiчого боятися. Вона була висока на зрiст, рухалася повiльно, мала довгi чорнi коси, якi не ховала пiд капелюшок. А ще в неi був пречудовий голос. 12 Ерве Жонкур поiхав, маючи вiсiмдесят тисяч золотих франкiв та iмена трьох чоловiкiв, якi дав йому Бальдаб’ю: один китаець, один голландець та один японець. Вiн перейшов французький кордон бiля Меца, потiм проiхав через Вюртемберг i Баварiю, досяг Австрii, у Вiднi сiв на потяг до Будапешта, а звiдти доiхав до Киева. Двi тисячi миль росiйського степу вiн здолав верхи, перебрався через Уральськi гори, потрапив до Сибiру, сорок днiв подорожував до озера Байкал, яке мiсцевi мешканцi звуть морем. Далi вiн рушив уздовж рiки Амур, що править за кордон Китаю, до узбережжя океану, а там зупинився в порту Сабiрк на одинадцять днiв, чекаючи, доки корабель голландських контрабандистiв вiдвезе його до мису Терая на захiдному березi Японii. Пiшки, уникаючи головних шляхiв, вiн пройшов через провiнцii Ісiкава, Тояма, Нiiгата, досяг мiста Сiракава у провiнцii Фукусiма, обiйшов його, там два днi очiкував, поки з’явиться чоловiк у чорному вбраннi; той зав’язав Ерве очi i привiв до якогось селища на пагорбi. Минула нiч, потiм ранок, i нарештi вiн змiг обговорити питання купiвлi грени з чоловiком, який нiчого не казав; його обличчя було закрите шовковою хустиною. Чорною. Увечерi Ерве сховав грену мiж своiх особистих речей, обернувся спиною до Японii та приготувався до мандрiвки додому. Тiльки-но вiн проминув останнi будинки селища, як його бiгцем наздогнав i зупинив iще один японець. Вiн щось вигукнув, схвильовано та наполегливо, а потiм повiв його назад, ввiчливо, але рiшуче. Ерве Жонкур не володiв японською мовою i не мiг його зрозумiти. Але вiн здогадався, що Хара Кей бажае його бачити. 13 Хтось посунув ширму з рисового паперу, i Ерве Жонкур увiйшов. Хара Кей сидiв зi схрещеними ногами на пiдлозi у дальньому кутку кiмнати. Його вбрання було темним, без жодних прикрас. Єдиною видимою ознакою його влади була жiнка, що нерухомо лежала поряд з ним, головою на його колiнах, iз заплющеними очима, сховавши руки у складках широкоi червоноi сукнi, що розкинулася, мов полум’я, на циновках попiльного кольору. Японець повiльно провiв рукою по ii волоссю: вiн нiби гладив хутро сплячого дорогоцiнного звiра. Ерве Жонкур перетнув кiмнату та, помiтивши жест господаря, всiвся перед ним. Вони мовчки дивилися в очi один одному. Непомiтно увiйшов слуга, поставив перед ними двi фiлiжанки чаю i зник, мов не було його. Тодi Хара Кей заговорив своею мовою, спiвучим голосом, схожим на фальцет, але, безумовно, ненатуральним. Ерве Жонкур слухав. Вiн не зводив погляду з Хара Кея i лише на мить, майже не усвiдомлюючи цього, глянув на обличчя жiнки. Обличчя було дiвоче, навiть дитяче. Вiн вiдвернувся. Хара Кей замовк, узяв одну з фiлiжанок, пiднiс до вуст, удав, що смакуе чай, вiдтак промовив: – Будьте ласкавi, скажiть менi, хто ви такий. Вiн говорив французькою, дещо розтягуючи голоснi, i голос тепер був хрипкий, справжнiй. 14 Цьому чоловiковi, найнеприступнiшому в усiй Японii, котрий розпоряджався всiм тим, що свiт мiг вивезти з острова, Ерве Жонкур розповiв, хто вiн такий. Вiн говорив рiдною мовою, повiльно, бо не знав, чи спроможний Хара Кей зрозумiти його. Інстинктивно вiн вдався до вiдвертостi, нiчого не вигадував, не замовчував, просто казав самiсiньку правду. Важливiшi подii та незначнi подробицi вiн викладав рiвним голосом, не пiдкреслюючи iх жестами; з такою меланхолiйною, невиразною монотоннiстю зазвичай читають перелiк речей, що вцiлiли пiсля пожежi. Хара Кей слухав, але на його обличчi не промайнуло навiть тiнi якихось емоцiй. Японець не зводив очей з вуст Ерве Жонкура, нiби той читав останнi рядки прощального листа. Тиша й нерухомiсть панували в кiмнатi, i малопомiтний, звичайний рух здався Жонкуру моторошним тiльки тому, що вiн був несподiваним. Дiвчина навiть не поворухнулася, вона лише розплющила очi. Ерве Жонкур вiв далi, не зупинився, але мимоволi глипнув на неi. І що ж вiн помiтив, не припиняючи говорити? Тi очi не мали так званого схiдного розрiзу, а ще ii погляд був спрямований, з неприемною гостротою, саме на нього; мабуть, вона так дивилася вiд самого початку, але з-пiд вiй. Ерве Жонкур, не перериваючи своеi оповiдi, зиркнув у другий бiк, якомога спокiйнiше, прагнучи, щоб його голос анiскiльки не змiнився. Вiн зупинився, лише коли йому в очi впала фiлiжанка з чаем, що стояла перед ним на пiдлозi. Ерве пiдняв ii однiею рукою, пiднiс до вуст i став повiльно пити. Вiдтак повернув фiлiжанку на те саме мiсце та знов заговорив. 15 Подii у Францii, поiздки за море, запах шовковиць у Лавiльдьйо, дим паровозiв, голос Елен… Ерве Жонкур розповiдав про свое життя так, як iще нiколи нiкому не розповiдав. Дiвчина й далi гостро дивилась на нього, це змушувало Ерве добирати такi слова, що могли б врiзатися в ii пам’ять. Кiмната, здавалося, навiки занурилась у нерухомiсть, аж ось раптово, зовсiм безшумно, ii рука вислизнула зi складок сукнi та зiсковзнула на циновку. Ерве Жонкур побачив блiду пляму на межi свого кола зору, потiм помiтив, як бiлi пальцi злегка доторкнулися до фiлiжанки Хара Кея, рушили далi й упевнено пiдхопили iншу фiлiжанку – неймовiрно, але це була та фiлiжанка, з якоi пив вiн сам. Іще мить – i вона забрала фiлiжанку з пiдлоги. Хара Кей нiби нiчого не помiтив: як i ранiше, вiн без жодного виразу на обличчi стежив за вустами Ерве Жонкура. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/alessandro-barikko-10788545/shovk/?lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примiтки 1 Пебрина – заразна паразитарна хвороба шовкопрядiв. (Тут i далi прим. пер.)