Шаленi задуми
Сафи Бэколл


У своiй книжцi «Шаленi задуми» фiзик та пiдприемець Сафi Бакал розкривае читачам дивовижний новий пiдхiд до сприйняття груповоi поведiнки, який пiддае сумнiвам усi нашi попереднi уявлення щодо розвитку радикальних проривiв у науцi й промисловостi.

Спираючись на науковi принципи явища фазового переходу, Бакал пояснюе, чому команди, компанii та будь-якi iншi групи певного призначення можуть раптово змiнювати свою поведiнку вiд прийняття нових несамовитих iдей до рiшучого iх вiдторгнення, так само як текуча вода може перетворюватися на твердий лiд.

Використовуючи приклади, що варiюються вiд поширення лiсових пожеж до полювання на терористiв у соцмережах, та принагiдно розповiдаючи iсторii про злодiiв, генiiв та королiв, Бакал демонструе, як саме ця нова наукова сфера може допомогти нам розумiти причини поведiнки компанiй та занепаду iмперiй. «Шаленi задуми» перетворюють цi знання на уроки для творчих спецiалiстiв, пiдприемцiв та iнших далекоглядних людей у всiх сферах нашого життя





Сафi Бакал

Шаленi задуми


Присвячую моему батьковi, Джону Бакалу, який навчив мене та багатьох iнших людей дошукуватися iстини й не здаватися



Оригiнальна назва твору Loonshots



Даний переклад опублiковано за узгодженням з Levine Greenberg Rostan Literary Agency та Synopsis Literary Agency

Copyright © 2019 by Safi Bahcall








© В. Стельмах, пер. з англ., 2020

© «Фабула», макет, 2020

© Видавництво «Ранок», 2020



Шановний читачу!

Спасибi, що придбали цю книгу.

Нагадуемо, що вона е об’ектом Закону Украiни «Про авторське i сумiжнi право», порушення якого караеться за статтею 176 Кримiнального кодексу Украiни «Порушення авторського права i сумiжних прав» штрафом вiд ста до чотирьохсот неоподатковуваних мiнiмумiв доходiв громадян або виправними роботами на строк до двох рокiв, з конфiскацiею та знищенням всiх примiрникiв творiв, матерiальних носiiв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення та обладнання i матерiалiв, призначених для iх виготовлення i вiдтворення. Повторне порушення караеться штрафом вiд тисячi до двох тисяч неоподатковуваних мiнiмумiв доходiв громадян або виправними роботами на строк до двох рокiв, або позбавленням волi на той самий строк, з конфiскацiею та знищенням всiх примiрникiв, матерiальних носiiв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення, аудiо- i вiдеокасет, дискет, iнших носiiв iнформацii, обладнання та матерiалiв, призначених для iх виготовлення i вiдтворення. Кримiнальне переслiдування також вiдбуваеться згiдно з вiдповiдними законами краiн, де зафiксовано незаконне вiдтворення (поширення) творiв.

Книга мiстить криптографiчний захист, що дозволяе визначити, хто е джерелом незаконного розповсюдження (вiдтворення) творiв.

Щиро сподiваемося, що Ви з повагою поставитеся до iнтелектуальноi працi iнших i ще раз Вам вдячнi!



Високий задум – амбiтна мета, досягнення якоi вимагае чималих затрат i яка, вiдповiдно до загальних очiкувань, матиме неябияке значення пiсля здiйснення.



Шалений задум – вiдкинутий проект, який усi вважають неможливим, роблячи висновок, що його автор трохи несповна розуму.




Передмова


Близько десяти рокiв тому один друг запросив мене пiти на п’есу, що мала назву «Повне зiбрання творiв Вiльяма Шекспiра (скорочено)». За дев’яносто сiм хвилин трое акторiв зiграли усi тридцять сiм п’ес Шекспiра (i «Гамлета» також, iз ним вони вклалися у сорок три секунди). Вони просто повипускали усе найнуднiше. Незабаром пiсля того мене запросили виступити на дiловому зiбраннi. Тему виступу я мiг обрати самостiйно, однак вона не мала бути пов’язана з моею роботою. Тож я презентував «Три тисячi рокiв фiзики за сорок п’ять хвилин», розповiвши за цей час про вiсiм найвеличнiших iдей в iсторii галузi. Я просто попропускав усе найнуднiше.

Вiдтодi я вряди-годи вдавався до таких прийомiв, аж доки у 2011 роцi мое особисте хобi не перетнулося з робочим завданням. Мене попросили долучитися до групи людей, що розробляли рекомендацii для президента США стосовно майбутнього розвитку вiтчизняних наукових дослiджень. Першого ж дня голова оголосив нам завдання. Що повинен зробити президент, щоб знати, що нацiональнi науковi дослiдження i далi покращуватимуть добробут та безпеку нашоi краiни упродовж наступних п’ятдесяти рокiв? Наше завдання, з його слiв, полягало в тому, щоб створити звiт Венiвара Буша нового поколiння.

На жаль, доти я нiчого не чув анi про Венiвара Буша, анi про його звiт. Невдовзi я дiзнався, що пiд час Другоi свiтовоi вiйни Буш розробив нову систему розвитку радикальних наукових проривiв iз приголомшливою швидкiстю. Його система допомогла союзникам здобути перемогу у вiйнi та зробила ООН провiдною органiзацiею у галузях наукових дослiджень i технологiй у повоенний час. Зробити США iнiцiатором iнновацiйноi несподiванки, а не ii жертвою – ось у чому полягала мета Буша.

Те, що зробив Буш, а також те, чим вiн керувався у своiх дiях, можна звести до однiеi з тих самих восьми найвеличнiших iдей фiзики, а саме – до iдеi фазових переходiв.

У цiй книжцi я розповiм вам про те, як наукове вчення про фазовi переходи надае нам несподiвано новий спосiб осмислення довколишнього свiту, а особливо – загадок груповоi поведiнки. Ви дiзнаетеся, чому хорошi команди часом вбивають прекраснi iдеi, чому в критично важливих ситуацiях колективний розум перетворюеться на колективну тиранiю, а також чому вiдповiдi на всi цi питання можна вiднайти у склянцi води.

Я стисло розкажу вам наукову частину питання (випускаючи усе найнуднiше). І тодi ми побачимо, як незначнi змiни у структурi – а не в культурi – можуть змiнювати поведiнку груп, так само як незначнi змiни температури можуть перетворювати затвердiлий лiд на рiдку воду. Це, зi свого боку, дасть усiм нам необхiднi iнструменти для того, щоб ставати iнiцiаторами iнновацiйноi несподiванки, а не ii жертвами.

Разом iз тим, ви дiзнаетеся, як кури змогли врятувати мiльйони людських життiв, що спiльного у Джеймса Бонда iз препаратом «Лiпiтор», а також звiдки Ісаак Ньютон та Стiв Джобс брали своi iдеi.

Менi завжди подобалися автори, що прямо й чiтко формулювали найсуттевiшi iдеi своiх праць. Тож тут я хочу одразу ж навести своi тези у стислому виглядi:



1. Найважливiшi революцiйнi вiдкриття походять вiд шалених задумiв – iдей, що наражаються на масштабне неприйняття; iдей, на чиiх поборникiв часто чiпляють ярлик «божевiльних».

2. За допомогою великих груп людей цi вiдкриття можна перетворити на технологii, що вирiшують хiд воен, продукти, що рятують життя, i стратегii, що змiнюють цiлi галузi.

3. Застосування наукового вчення про фазовi переходи до поведiнки команд, компанiй чи будь-яких груп, що мають певне призначення, надае групам практичнi поради задля швидшого та кращого розвитку шалених задумiв.



Сприймаючи поведiнку великих груп людей у такий спосiб, ми приеднуемося до дедалi потужнiшоi новоi течii в науцi. Упродовж останнього десятилiття дослiдники застосовували методи фазових переходiв для того, щоб зрозумiти, як збираються у зграi пташки, як плавають риби, як функцiонуе мозок рiзних людей, як голосують виборцi, як поводяться злочинцi, як поширюються iдеi, виникають хвороби та руйнуються екосистеми. Якщо наукова думка ХХ столiття формувалася пiд впливом пошуку фундаментальних законiв на кшталт законiв квантовоi механiки та всесвiтнього тяжiння, то наукова думка ХХІ столiття формуватиметься пiд впливом саме цього нового рiзновиду науки.

Безперечно, усе це не змiнюе того факту, що фiзика рiдко мае бодай щось спiльне з вивченням людськоi поведiнки, не кажучи вже про тiснiший зв’язок. А тому, гадаю, варто дещо пояснити. Рiч у тiм, що я народився в науковому середовищi. Моi батьки були науковцями, i спершу я пiшов по iхнiх стопах. За кiлька рокiв по тому, як це трапляеться з багатьма дiтьми, що наслiдують старших, я вирiшив побачити свiт i в iншому свiтлi. На превеликий жах моiх батькiв, я обрав дiлову сферу. У своiй реакцii на мою втрачену наукову кар’еру вони пройшли всi п’ять етапiв горя: почали з неприйняття (кажучи друзям сiм’i, що це лише такий перiод у моему життi), швидко пронеслися крiзь стадiю гнiву, вдалися до вмовлянь, перетерпiли депресiю та врештi-решт здалися й прийняли це як данiсть. Утiм, менi бракувало науки – настiльки, що врештi-решт я об’еднався iз кiлькома бiологами та хiмiками й заснував бiотехнологiчну компанiю, що розробляе новi лiки вiд раку.

Моя зацiкавленiсть у дивнiй поведiнцi великих груп людей виникла незабаром – пiсля одного вiзиту до лiкарнi.




Вступ



Одного зимового ранку 2003 року я приiхав до Медичного центру iменi Бет Ізраель у Бостонi, щоб зустрiтися iз пацiентом на iм’я Алекс – тридцятитрирiчним чоловiком красивоi атлетичноi статури. Алексовi дiагностували агресивну форму раку – саркома Капошi. Шiсть режимiв хiмiотерапii не змогли спинити хвороби. Його перспективи були вкрай невтiшними. Разом iз кiлькома iншими науковцями я два роки готувався до того моменту. Алекс мав стати першим пацiентом, що отримае наш новий препарат для боротьби з раком.

Коли я увiйшов до палати, Алекс був у лiжку пiд крапельницею i тихо перемовлявся з медсестрою. У його руку повiльно закачувалася жовтувата рiдина – наш препарат. Лiкар тiльки-но вийшов iз палати. А тодi й медсестра, що сидiла в кутку й щось записувала, згорнула теку, помахала менi рукою та вийшла. Алекс повернувся i, слабко усмiхаючись, збентежено поглянув на мене. Усi гарячковi дii, що привели мене до цього дня – перемовини щодо отримання патента, знаходження фiнансування, лабораторнi дослiдження, випробування на предмет безпеки, пошук виробникiв, оформлення документiв iз Управлiнням продовольства i медикаментiв, проекти протоколiв та роки дослiджень,– усе це розчинилося в повiтрi. Очi Алекса ставили менi лише одне-едине важливе питання: чи врятуе ця жовтувата рiдина його життя?

Лiкарi бачать такi погляди щодня. Я бачив такий погляд уперше.

Я пiдсунув стiлець ближче до лiжка. Ми проговорили майже двi години – у цей час препарат продовжував надходити у вени Алекса. Ми говорили про ресторани, про спорт, про найкращi велосипеднi дорiжки Бостона. І врештi, пiсля паузи, Алекс запитав мене: що буде далi, якщо наш препарат не подiе? Я пробурмотiв щось невиразне. Однак вiдповiдь була вiдома нам обом. Попри те, що на дослiдження в державних лабораторiях та величезних дослiдницьких компанiях щорiчно витрачали десятки мiльярдiв доларiв, за кiлькадесят рокiв лiкування саркоми жодною мiрою не просунулося вперед. Наш препарат був останньою надiею.

За два роки по тому я сидiв на стiльцi вже бiля iншого лiжка в iншiй лiкарнi – того разу на ньому був мiй батько, у якого розвинувся агресивний тип лейкемii. Один зi старших лiкарiв сумно повiдомив менi, що, як i сорок рокiв тому, коли вiн проходив iнтернатуру, тепер вiн так само може запропонувати тiльки хiмiотерапiю. Консультування iз купою iнших спецiалiстiв та десятки вiдчайдушних телефонних дзвiнкiв лише пiдтвердили його слова. Не лише нових лiкiв, але й навiть перспективних клiнiчних дослiджень щодо лiкування лейкемii не iснуе.

Надзвичайна складнiсть розроблення лiкiв вiд раку мае певнi технiчнi причини. На той час, коли ракова клiтина починае розмножуватися, у нiй з’являеться стiльки порушень, що внормувати все просто неможливо. Лабораторнi моделi украй рiдко можуть передбачити фактичнi результати застосування препарату на пацiентах, що призводить до дуже високого ризику невдачi. Клiнiчнi дослiдження тривають не один рiк i можуть коштувати сотнi мiльйонiв доларiв. Безперечно, все це правда. Однак це ще не все.




Пiранья Мiллера


«Вони дивилися на мене наче на придурка»,– зiзнався менi Рiчард Мiллер.

Мiллер, привiтний лiкар-онколог вiком близько шiстдесяти рокiв, пояснював менi, як дослiдницькi команди у великих фармацевтичних компанiях реагували на пропозицiю лiкувати рак за допомогою нового препарату, який вiн розробляв. Це був хiмiкат, спершу розроблений лише для використання в лабораторii та лише для експериментiв. Вiн був лише звичайним хiмiчним засобом, як вiдбiлювач.

Бiльшiсть лiкарських засобiв дiе у такий спосiб: вони обережно прикрiплюються до надактивних бiлкiв усерединi клiтин, що спричиняють хворобу. Цi бiлки поводяться як перезарядженi роботи. Саме вони змушують клiтини «божеволiти». Такi клiтини можуть почати неконтрольовано розмножуватися, як-от у випадку iз раком. Або ж вони можуть почати атакувати власнi тканини тiла, як у випадку iз серйозними формами артриту. Прикрiплюючись до надактивних бiлкiв, препарат знижуе рiвень iхньоi активностi, заспокоюе клiтини та вiдновлюе порядок у тiлi.

Натомiсть препарат Мiллера не просто «обережно прикрiплювався». Вiн був справжньою пiраньею (для хiмiкiв – незворотним зв’язувачем). Вiн чiплявся намертво i вже не вiдпускав. Проблема з пiраньями полягае в тому, що iх неможливо вивести iз системи, якщо щось пiде не так. Якщо вони ухопляться не за той бiлок, наприклад, вони можуть спричинити серйознi, навiть смертельнi iнтоксикацii. Пацiентам пiранiй не призначають.

Мiллер був гендиректором бiотехнологiчноi компанii, що на той час ледве утримувалася на плаву. Їi перший проект, розроблений за десять рокiв до появи нового препарату Мiллера, не був успiшним. Акцii компанii коштували менш нiж один долар. Згодом компанiя отримала сповiщення вiд фондовоi бiржi NASDAQ про припинення котирування, а це означало, що компанiю скоро виключать iз ринку серйозних органiзацiй та перемiстять у чистилище дивакуватих «колишнiх».

Я запитав Мiллера, чому вiн не покинув iдею з пiраньею в тому невтiшному становищi, попри суцiльне неприйняття i навiть насмiшки. Мiллер вiдповiв, що й сам розумiв усi аргументи проти свого препарату. Однак у справи був i зворотний бiк: препарат був настiльки сильним, що пацiентам його можна було давати в дуже малiй дозi. Окрiм роботи над препаратом, Мiллер також працював лiкарем у Стенфордському унiверситетi. Вiн пояснив, що знав своiх пацiентiв. Багатьом iз них лишалося жити лiченi мiсяцi, тож вони вiдчайдушно хапалися за будь-якi можливi альтернативи та усвiдомлювали ризик. Потенцiал у цьому контекстi цiлком виправдовував ризик.

«Менi подобаеться один вислiв Френсiса Крiка[1 - Крiк отримав Нобелiвську премiю за спiльне iз Джеймсом Вотсоном вiдкриття двоспiральноi структури ДНК.],– сказав Мiллер.– Коли його запитали, як йому вдалося здобути Нобелiвську премiю, Крiк вiдповiв: “О, це дуже просто. Мiй секрет – знати, на що не варто звертати уваги”».

Мiллер подiлився результатами раннiх лабораторних дослiджень своеi пiраньi iз кiлькома лiкарями, що погодилися проводити клiнiчнi дослiдження на пацiентах, хворих на прогресивнi форми лейкозу. Однак iнвесторiв Мiллера це не переконало. («Вони й досi не зможуть вiдповiсти, якщо ви iх запитаете [як дiе препарат]»,– казав згодом про своiх iнвесторiв Мiллер). Вiн не змiг переконати у своiй слушностi раду директорiв компанii i звiльнився з посади гендиректора.

Утiм, випробування препарату тривали. Незабаром пiсля того, як Мiллер звiльнився, з’явились першi обнадiйливi результати. Компанiя почала значно масштабнiше опорне дослiдження. Половина пацiентiв, що брали в ньому участь, отримували стандартну терапiю, половина – новий препарат. У сiчнi 2014 року лiкарi, якi стежили за проведенням дослiдження, що налiчувало близько чотирьохсот пацiентiв, порекомендували припинити експеримент. Результати були настiльки разючими – вiдсоток одужання серед пацiентiв, що отримували препарат Мiллера, який називався «Ібрутiнiб», був майже удесятеро разiв вищим, анiж серед пацiентiв, що отримували стандартну терапiю,– що подальша вiдмова пацiентам iз контрольноi групи в доступi до «Ібрутiнiбу» видавалася неетичною.

Управлiння продовольства й медикаментiв США незабаром схвалило новий препарат. За кiлька мiсяцiв компанiю Мiллера, яка називалася Pharmacyclics, викупила одна з великих фармацевтичних компанiй, що спершу висмiювала iдею нового препарату.

Цiна – двадцять один мiльярд доларiв.






Науковець i пiранья



Пiранья Мiллера була класичним шаленим задумом. Найважливiшi вiдкриття рiдко крокують червоною килимовою дорiжкою у супроводi фанфар i представникiв органiв влади, що пропонують iм купу найрiзноманiтнiших засобiв та грошей. Цi iдеi переважно надзвичайно уразливi. Вони проходять крiзь темнi тунелi скепсису та непевностi, iх руйнують чи вiдкидають, iхнiх поборникiв часто вважають божевiльними або ж просто не приймають, як Мiллера.


* * *

Препарати, що рятують життя, так само як i технологii, що змiнюють цiлi галузi, часто розпочинаються iз самотнього винахiдника, що просувае божевiльну iдею. Коли вiд цих iдей вiдмовляються команди, що мають необхiднi для iх розвитку ресурси,– подiбно до того, як великi дослiдницькi органiзацii вiдмовлялися вiд пiраньi Мiллера,– вони так i не виходять за межi лабораторiй або ж так i лишаються похованими пiд уламками розвалених компанiй.

Мiллеровi дуже пощастило з тим, щоб урятувати свою iдею. Бiльшiсть шалених задумiв так i не дiстае такоi нагоди.

У самому серцi поведiнки великих груп е щось, чого ми не розумiемо, попри те що на цю тему була написана цiла купа нуднющоi лiтератури. Щороку глянцевi журнали оспiвують переможнi культури iнновацiйних команд. Усмiхненi спiвробiтники, що дивляться на нас iз обкладинок, пiднiмають угору осяянi новi продукти – так, як тримають над головою смолоскип олiмпiйськi бiгуни. Лiдери дiляться своiми таемницями. А потiм – так часто – цi компанii розвалюються та прогоряють. Люди лишаються тими самими, культура також лишаеться без змiн, однак щось радикально змiнюеться буквально за одну нiч. Чому?

Статтi та книжки за темою культури завжди видавалися менi безпредметними. Особисто в мене слово «культура» асоцiюеться хiба що iз йогуртом. Для прикладу, одна популярна книжка, типова для свого жанру, визначае кiлька найуспiшнiших компанiй, грунтуючись на показниках вартостi iхнiх акцiй, та виводить невиразнi приклади щодо створення переможноi культури, зважаючи на схожi ознаки цих компанiй. Сталося так, що одну з описаних у книжцi компанiй, бiотехнологiчну компанiю Amgen, я знав дуже добре. Один iз прикладiв для наслiдування в компанii Amgen був сформульований так: «Компанiя ставить себе у краще становище, приймаючи на себе незлiченну кiлькiсть ризикiв».

Справжня iсторiя компанii така. Пiсля кiлькох рокiв у бiзнесi вона перебувала на межi банкрутства, оскiльки всi ii початковi проекти (включно з роботою над курячими гормонами росту та вакцинами для свиней) зазнали краху, а час на виконання iхнього останнього проекту, розроблення препарату, що стимулюе зростання еритроцитiв, саме добiгав кiнця. Декiлька компанiй на той час переслiдували ту саму мету. Органiзацii Amgen пощастило дiйти до фiнiшу перед самiсiньким носом своiх конкурентiв. Цим вона значною мiрою завдячувала професору з Чиказького унiверситету на iм’я Юджен Голдвассер. Пропрацювавши над цiею проблемою двадцять рокiв, Голдвассер мав ключ до ii розв’язання: восьмимiлiграмовий флакончик синтетичного бiлка, цiною неймовiрних зусиль вилученого iз 2550 лiтрiв людськоi сечi. Цей синтетичний бiлок мiстив код, необхiдний для виготовлення препарату. Професор вирiшив вiддати флакон компанii Amgen, а не ii головному конкуренту, компанii Biogen, лише тому, що гендиректор Biogen якось вiдмовився заплатити за нього в ресторанi.

Препарат, який назвали «Еритропоетин», або ж скорочено «Епо», мав значно бiльший успiх, анiж будь-хто, включно iз самою компанiею Amgen, мiг уявити, i врештi принiс органiзацii $10 мiльярдiв щорiчного доходу. Тож Amgen просто пощастило з вiдкриттям препарату – як у лотереi. Здобувши препарат, Amgen вiдкрила судовi справи проти всiх iнших компанiй у галузi (включно зi своiм партнером, компанiею Johnson & Johnson, яка врятувала Amgen у найскрутнiшi часи), аби усунути конкурентiв. Упродовж наступних п’ятнадцяти рокiв Amgen так i не змогла повторити свiй успiх у вiдкриттi препаратiв. Кепськi дослiдницькi результати компанii, за iндикатор яких правила кiлькiсть зареестрованих патентiв, також не лишились поза увагою у тiй культурологiчнiй книжцi, автор якоi зробив iз цього такий висновок: «Як виявляеться, iнновацiйнiсть не мае аж надто великого значення».

Можливо, компанii Amgen i не пощастило з дослiдниками, однак у неi однозначно були хорошi юристи. Вона виграла усi справи, i ii конкуренти врештi-решт здалися. Серед «своiх» компанiю називали «юридичною фiрмою з лiкарським препаратом».

Приклади для наслiдування, якi ми можемо знайти в iсторii Amgen, такi: не вiдмовляйся, коли тебе просять заплатити за обiд, i наймай хороших юристiв. У всiх iнших випадках намагання зрозумiти виграшнi особливостi культури, спираючись лише на височенну цiну акцiй компанii,– це те саме, що питати хлопця, який щойно виграв у лотерею, якi шкарпетки були на ньому, коли вiн купував виграшний квиток.

Своiм неприйняттям аналiзу культури постфактум я завдячую своiй квалiфiкацii фiзика. У фiзицi ви спершу знаходите пiдказки, а потiм з iх допомогою вiдкриваете фундаментальнi iстини; спершу будуете моделi, а тодi дивитеся, чи спроможнi вони пояснити довколишнiй свiт. Саме так ми й чинитимемо у цiй книжцi. Ми побачимо, чому структура може мати бiльше значення, анiж культура.


* * *

Пiсля кiлькамiсячного лiкування у клiнiцi iменi Бет Ізраель Алекс[2 - Ім’я Алекса було змiнене. Стосовно деталей його лiкування див. нотатки.] видужав. І зараз, коли я пишу цi рядки, вiн i досi живий. А мiй батько не видужав. Жоднi лiки, якi менi тiльки вдавалося знайти, жоден вiдчайдушний телефонний дзвiнок, жоден друг чи колега-знавець – нiщо з того, що я робив, не змогло вплинути на ситуацiю. Вiн помер за кiлька мiсяцiв пiсля того, як дiзнався про свiй дiагноз. А менi ще багато рокiв опiсля все ще здавалося, що я продовжую вести ту саму битву; здавалося, що якби я доклав належних зусиль, то змiг би знайти те, що б допомогло, змiг би позбутися вiдчуття, нiби я пiдвiв батька. Час вiд часу менi сниться один i той самий сон: я передаю медсестрi бiля батькового лiжка флакон. Вона пiд’еднуе його до крапельницi. Хвороба зникае.

Ще тодi десятки перспективних препаратiв, що могли б вилiкувати мого батька, були похованi. І такими вони лишаються й до сьогоднi.

Для того ж, щоб звiльнити цi похованi препарати та iншi цiннi продукти i технологii, нам слiд спершу зрозумiти, чому гарнi команди блискучих спецiалiстiв, керуючись найкращими намiрами, вбивають прекраснi iдеi.




Коли команди перемикаються


У 1970-х роках компанiя Nokia становила собою промисловий конгломерат, що був здебiльшого вiдомий своiми гумовими чоботами i туалетним папером. Упродовж наступних двох десятилiть органiзацiя стала першовiдкривачем першоi стiльниковоi мережi, першого автомобiльного телефону, першого всемережевого аналогового телефону i першого мобiльного телефону, що набув широкого успiху. На початку двотисячних рокiв компанiя продавала половину усiх смартфонiв на планетi. Якщо коротко, вона стала найцiннiшою компанiею в Європi. Заголовок на обкладинцi видання BusinessWeek виголошував: «Слово Nokia стало синонiмiчним до слова “успiх”». Журнал Fortune розкривав таемницю компанii, називаючи ii «найменш iерархiчною великою компанiею у свiтi». Гендиректор компанii пояснював, що основну роль в успiху компанii вiдiграла культура: «У нас ви можете трохи розважитися, дозволити собi думати нестандартно… врештi-решт, помилитися».

У 2004 роцi кiлька сповнених ентузiазму iнженерiв Nokia створили новий вид телефону з доступом до Інтернету, великим кольоровим сенсорним дисплеем та камерою з високою роздiльною здатнiстю. Разом зi своiм телефоном вони запропонували керiвництву iще одну шалену iдею: онлайнмагазин мобiльних додаткiв. Лiдери компанii – тi самi лiдери компанii, якими так захоплювалися на обкладинках журналiв,– вiдкинули обидва проекти. За три роки по тому iнженери побачили, як iхнi шаленi iдеi матерiалiзувалися на виставцi у Сан-Франциско, де Стiв Джобс презентував свiй iPhone. Іще через п’ять рокiв Nokia вже нiкому не була потрiбна. Компанiя продала свiй мобiльний бiзнес у 2013 роцi. За перiод вiд мобiльного розквiту компанii до ii виходу з бiзнесу вартiсть Nokia впала приблизно на чверть трильйона доларiв.

Несамовито iнновацiйна команда раптом перемкнулася.

Упродовж багатьох десятилiть компанiя Merck користувалася найбiльшою пошаною в галузi медичних дослiджень. Вiд 1987 до 1993 року вона щорiчно посiдала перше мiсце в рейтингу компанiй, якими найбiльше захоплюються, за результатами опитування вiд журналу Fortune. Таку серiю безперервних перемог лише у 2014 роцi змогла повторити компанiя Apple. Саме Merck почала випускати перший препарат для зниження рiвня холестерину в кровi. Саме вона розробила перший препарат для боротьби з «рiчковою слiпотою», який згодом безоплатно доправляла у велику кiлькiсть краiн Африки та Латинськоi Америки. Однак упродовж наступних десяти рокiв компанiя Merck пропустила майже всi важливi вiдкриття фармацевтичноi галузi. Вона не лише недооцiнила значення генно-iнженерних препаратiв, якi змiнили усю галузь (детальнiше про це згодом), але й пропустила лiки вiд раку, автоiмунних захворювань та психiчних розладiв, що стали трьома наймасштабнiшими iсторiями успiху 1990-х та раннiх 2000-х рокiв.

У кожнiй творчiй сферi ми бачимо, як легендарнi команди раптово та загадково перемикаються. У своiх чудових спогадах про роботу в компанii Pixar Ед Кетмелл так писав про компанiю Disney:



Пiсля того як у 1994 роцi був випущений «Король Лев», свiтовi касовi збори якого сягнули $952 мiльйонiв, студiя почала повiльно занепадати. Спершу було дуже важко зрозумiти, чому це вiдбувалося. Безперечно, сталися певнi змiни у керiвництвi, однак основна команда все ще лишалася на своiх мiсцях, не втративши анi таланту, анi бажання робити чудову роботу.

Однак застiй, що тодi почався, тривав iще цiлих шiстнадцять рокiв. За перiод вiд 1994 до 2010 року жоден анiмацiйний фiльм вiд компанii Disney не посiв першоi сходинки в рейтингу за обсягом касових зборiв. <…> Я вiдчув, що обов’язково мушу зрозумiти прихованi причини, що за цим ховалися.



Поговорiмо тепер саме про цi прихованi причини.




Бiльше означае iнакше


Механiзм раптових змiн у поведiнцi команд i компанiй, коли тi самi люди раптово починають поводитися геть по-iншому, лишаеться загадкою як у сферi бiзнесу, так i в соцiальних науках. Для прикладу, пiдприемцi часто кажуть, що великi компанii зазнають невдач тому, що люди з великих корпорацiй поводяться у консервативний спосiб та не ризикують. Найзахопливiшi iдеi завжди надходять iз малих компанiй, адже – як ми кажемо собi – саме ми найбiльш ризикованi й пристраснi гравцi на цьому полi. Однак перенесiть людину «великого корпоративного» типу у стартап – i вся консервативнiсть одразу ж кудись зникае, а сама людина вже грюкае кулаком по столу, захищаючи якусь шалену iдею. Та сама людина може дiяти як консерватор – убивця проектiв в одних умовах i як завзятий пiдприемець – в iнших.

Для дiловоi сфери ця змiна поведiнки може лишатися таемницею, однак схожий механiзм е складовою дивноi примхи матерii, яку в науковiй сферi називають фазовим переходом.

Уявiть, що перед вами велика ванна, наповнена водою. Ударте по поверхнi води молотком – i вiн iз плюскотом зануриться в рiдину. А тепер знижуйте температуру в примiщеннi, аж доки вода не замерзне. Ударте знову – i побачите, як поверхня води вкриваеться брижами.






Та сама молекула поводиться як рiдина за одних умов i як тверде тiло – за iнших.



Чому? Звiдки молекули знають про те, що iм раптом потрiбно змiнювати свою поведiнку?

Погляньмо на ситуацiю з iншого боку, тим самим пiдходячи ближче до таемницi нашого так званого великого корпоративного типу, не схильного до ризику. Якщо ми кинемо молекулу води на брилу льоду, що з нею станеться? Правильно. Вона замерзне. Якщо ту саму молекулу ми вкинемо у резервуар iз водою, що станеться? Звiсно. Разом iз iншими молекулами вона перебуватиме в рiдкому станi. Чим це можна пояснити?

Лауреатовi Нобелiвськоi премii з фiзики Фiлу Андерсону вдалося вiдтворити iдею, на якiй грунтувалися вiдповiдi на цi питання, фразою «бiльше означае iнакше»: «Цiле стае не лише чимось бiльшим, але й чимось значно iнакшим, анiж проста сума його складових». Цим формулюванням вiн описував не лише текучiсть рiдин та жорсткiсть твердих тiл, але й бiльш незвичну поведiнку електронiв у металах (за це й отримав Нобелiвську премiю). Неможливо пояснити будь-яку з цих моделей колективноi поведiнки, проаналiзувавши лише одну молекулу води чи один електрон у металi. Такi типи поведiнки зводяться до нового поняття: до фаз матерii.

Згодом ви переконаетеся, що те саме стосуеться команд та компанiй. Неможливо пояснити поведiнку групи, аналiзуючи поведiнку однiеi людини. Гарна здатнiсть до розвитку шалених задумiв – це одна фаза людськоi органiзацii. Так само як перебування в рiдкому станi – це одна фаза матерii. Гарна здатнiсть до створення франшиз (на зразок продовжень до фiльмiв) – це iнша фаза органiзацii. Так само як перебування у твердому станi – це iнакша фаза матерii.

Зрозумiвши цi фази органiзацii, ми почнемо розумiти не лише те, чому команди раптово перемикаються, але й те, як контролювати цей перехiд,– подiбно до того, як ми можемо контролювати замерзання води за допомогою температури.

Основна iдея дуже проста. Усе, що вам потрiбно знати, уже е в нашiй ваннi.




Коли системи замикаються


Молекули рiдини рухаються в хаотичному порядку. Уявiть, що молекули води у ваннi – це рота кадетiв, що хаотично бiгають по плацу. Коли температура опускаеться нижче вiд точки замерзання, iнструктор зi стройовоi пiдготовки дме у свисток – i кадети блискавично формують стрiй. Жорстка структура молекул вiдбивае удар молотка. Хаотична безструктурнiсть рiдини пропускае його.

Системи замикаються тодi, коли мiж рiзними силами виникае протидiя – таке собi мiкроскопiчне перетягування канату. Сили зв’язку намагаються замкнути молекули води в жорстку структуру. Натомiсть ентропiя, схильнiсть систем до невпорядкованостi, сприяе хаотичному руховi цих молекул. Пiсля зниження температури сили зв’язку починають переважати, а сили ентропii слабшають.

Коли цi двi сили перетинаються, система замикаеться. Вода замерзае.

Усi фазовi переходи становлять собою результат протидii двох сил, як це було у випадку перетягування канату мiж силами зв’язку та ентропiею у водi. Коли люди органiзовуються в команду, компанiю чи будь-яку iншу групу певного призначення, вони також створюють двi сили, що протидiють одна однiй,– два типи систем заохочень. Загалом, ми можемо назвати цi двi протиборчi системи заохочень системами частки та рангу.

Наприклад, коли групи малi, частка вiд результату, що дiстаеться кожному ii учаснику, дуже значна. Коли невеличка бiотехнологiчна фiрма знаходить дiевий препарат, кожен ii працiвник стае героем та мiльйонером. Якщо ж препарат виявляеться невдалим, усiм до одного в компанii доводиться шукати собi нову роботу. Порiвняно з цими великими частками привiлеi рангу – бонуси, що залежать вiд посади, чи пiдвищення платнi iз переведенням на вищу посаду – виявляються доволi незначними.








Коли команди та компанii ростуть, частка вiд результату зменшуеться. Натомiсть збiльшуються привiлеi, що дiстаються вiдповiдно до рангу. Коли цi двi сили перетинаються, система закриваеться. Система заохочень починае сприяти цiлковито небажанiй поведiнцi. Тi самi групи з тими самими людьми починають спростовувати шаленi задуми.

Змушений повiдомити вам погану новину: фазовi переходи – явище неминуче. Усi рiдини замерзають. Однак е й хорошi новини. Розумiння сил, що стоять за ними, надае нам змогу керувати цим переходом.

Вода замерзае за температури 32 градуси за Фаренгейтом[3 - 0 °С.]. У днi, коли йде снiг, ми посипаемо тротуари сiллю, щоб знизити температуру, за якоi замерзае вода. Нам краще, щоб снiг танув, анiж перетворювався на лiд. Нам краще намочити черевики в калюжi, анiж послизнутися та провести тиждень у лiкарнi.

Той самий принцип ми використовуемо для винайдення кращих матерiалiв. Додавши невелику кiлькiсть вуглецю в залiзо, ми створюемо значно мiцнiший матерiал – сталь. Додавши до сталi нiкель, ми отримуемо один iз наймiцнiших сплавiв на землi – сталь, яку використовують всерединi реактивних двигунiв та ядерних реакторiв.

Ми побачимо, як подiбний принцип може використовуватися для створення бiльш iнновацiйних органiзацiй. Ми визначатимемо невеликi змiни в структурi, а не в культурi, що можуть змусити жорсткi команди зазнати перетворень.

Лiдери витрачають дуже багато часу на проповiдi про iнновацiйнiсть. Однак одна вiдчайдушна молекула не здатна завадити утворенню льоду зi зниженням температури. Натомiсть незначнi змiни в структурi спроможнi розтопити навiть сталь.


* * *

Ця книжка подiляеться на три частини. Перша з них розповiдае iсторii з життя п’яти видатних людей. Цi iсторii правлять за приклади для центральноi iдеi, поняття про те, що хороша здатнiсть до розвитку шалених задумiв (як-от оригiнальних фiльмiв) та хороша здатнiсть до створення франшиз (iх продовжень) – це фази поведiнки великих груп. Чiткi та окремi фази. Жодна група не може водночас робити те i те, адже жодна система не здатна перебувати у двох фазах водночас. Однак iснуе один виняток. Коли вода у згаданiй вище ваннi мае температуру рiвно 32 градуси за Фаренгейтом, блоки льоду спiвiснують iз резервуарами з водою. Якщо температуру зовсiм трошки знизити чи пiдвищити, уся вода замерзне чи розтане. Однак чiтко на гранi фазового переходу двi фази можуть спiвiснувати.

Першi два правила розвитку шалених задумiв описанi в першiй частинi. Це два принципи, якими керуеться життя на межi. Трете правило пояснюе, як утримуватися на цiй межi якомога довше. Воно запозичене скорiше з шахiв, анiж iз фiзики: найтривалiший в iсторii шаховий чемпiон приписував значну частину цього успiху саме цьому принципу.

Друга частина описуе механiзми, на яких грунтуються цi процеси. Ви побачите, як вчення про фазовi переходи допомагае нам розумiти принцип поширення лiсових пожеж, покращувати потiк дорожнього руху та вистежувати терористiв у мережi. Подiбнi iдеi ми застосовуватимемо для того, щоб зрозумiти, чому команди, компанii та будь-якi iншi групи iз певним призначенням перемикаються мiж двома фазами,– так само як вода у ваннi перемикаеться мiж рiдким та твердим станом.

Склавши усi цi частинки разом, ми зрозумiемо науковi принципи, що стоять за «магiчним числом 150», та виведемо рiвняння, що пояснюе, коли саме команди та компанii перемикаються. Отримане рiвняння, зi свого боку, пiдведе нас до додаткового правила, що покаже нам, як збiльшити це магiчне число, тобто спровокувати змiну, що зробить будь-яку групу розробникiв шалених задумiв значно потужнiшою. (Усi чотири правила, як i чотири моi особистi поради для усiх, хто просувае власнi шаленi задуми, пiдсумовано наприкiнцi.)

В останньому роздiлi описано те, що ми можемо назвати «батьком усiх шалених задумiв». Ми перенесемо нашi iдеi про поведiнку груп на рiвень поведiнки спiльнот та нацiй i побачимо, як це допоможе нам зрозумiти хiд iсторii. Скажiмо, пояснити, як крихiтнiй Британii вдалося повалити значно бiльшi та багатшi iмперii Індii та Китаю.

Усе це може звучати дещо… шалено.

Але в тому й уся суть.


* * *

Спершу розгляньмо, як один iнженер змiг подолати нацiональну кризу.

Перенесiмося у переддень свiтовоi вiйни.




Частина перша

Творцi удачi





1. Як шаленi задуми здобули перемогу у вiйнi

Життя на межi



Якби ринки передбачень iснували в 1939 роцi, бiльшiсть прогнозiв була б на користь нацистськоi Нiмеччини.

Напередоднi майбутньоi вiйни мiж найпотужнiшими державами свiту союзники значно програвали Нiмеччинi у змаганнi, яке Вiнстон Черчилль називав «таемною вiйною». Йшлося, зокрема, про гонитву за потужнiшими технологiями. Новi пiдводнi човни Нiмеччини типу U-boot могли встановити контроль над Атлантичним океаном та перервати лiнii постачання до Європи. Лiтаки «Люфтвафе», готовi пiдкорити Європу своiм бомбардуванням, мали значну якiсну перевагу над лiтаками вiйськово-повiтряних сил будь-якоi iншоi держави. А вiдкриття нiмецькими вченими явища розщеплення атомного ядра на початку 1939-го року майже вклало Гiтлеровi до рук нову зброю неосяжноi потужностi.

Як писав Черчилль, якби гонку технологiй було програно, «уся людська вiдвага та жертви були б марними».

На той час, коли влiтку 1940 року Венiвар Буш, декан iнженерного факультету в Массачусетському технологiчному iнститутi, звiльнився з роботи, переiхав до Вашингтона та домiгся зустрiчi з президентом США, у Вiйськово-морського флоту США уже був ключ до перемоги в перегонах. Власне, вiн був там уже вiсiмнадцять рокiв. Про це просто нiхто не знав.

Для того щоб знайти цей ключ та виграти гонку, Буш винайшов нову систему створення революцiйних вiдкриттiв.

Саме вона стала таемною переможною стратегiею в таемнiй вiйнi.




«Дорчестер»


Наприкiнцi вересня 1922 року двое радiолюбителiв iз морськоi авiацiйноi станцii США неподалiк Вашингтона встановили короткохвильовий радiопередавач на краю станцii на березi рiчки Потомак. Першому з них – Лео Янгу – був тридцять один рiк. Вiн вирiс у невеличкому фермерському мiстечку i збирав радiоприймачi ще зi школи. Його товаришу Гойту Тейлору було сорок два. На флотi вiн був старшим радiоiнженером, у минулому – викладачем фiзики. Разом вони вирiшили перевiрити, чи могли б високочастотнi радiохвилi допомогти кораблям налагодити надiйнiшу комунiкацiю в морi.

Янг налаштував радiопередавач на частоту 60 мегагерц, що була у двадцятеро вищою, нiж вiн мiг зафiксувати. Заразом вiн пiдвищив рiвень чутливостi приймача за допомогою методу, який дiзнався з якогось iнженерного журналу. Налаштувавши обладнання належним чином, двое чоловiкiв ввiмкнули передавач, завантажили приймач та поiхали у парк Гейнс-Пойнт, розташований прямо навпроти морськоi авiацiйноi станцii. Вони розмiстили приймач на кам’яному молi на краю парку та нацiлили його на передавач, встановлений по той бiк рiчки. Приймач почав видавати стiйкий тон чистого сигналу. Раптом тон почав звучати удвiчi гучнiше. Потiм на декiлька секунд вiн взагалi зник. Тодi на якусь мить тон знову зазвучав iз подвоеною гучнiстю, а тодi повернувся до свого звичайного стiйкого тону.






«Дорчестер» проходить мiж радiопередавачем та радiоприймачем на рiчцi Потомак



Звiвши очi, вони побачили, що мiж передавачем та приймачем саме пройшов корабель «Дорчестер».

Для двох iнженерiв подвоення сили сигналу було безпомилковим свiдченням явища, що називаеться iнтерференцiею радiохвиль: накладання один на одного двох синхронiзованих хвильових пучкiв. Коли нiс «Дорчестера» пiдiйшов на оптимальну вiдстань до прямоi лiнii мiж передавачем та приймачем, хвильовий пучок, що вiдбивався вiд носа судна (пучок № 1 на зображеннi злiва) проходив шлях, що був рiвно в пiвтора раза довший за шлях, пройдений хвильовим пучком, пущеним мiж передавачем та приймачем по прямiй (пучок № 2). У цей момент два хвильовi пучки iз точнiстю синхронiзувалися, через що гучнiсть тону, який видавав приймач, подвоiлася. Перетинаючи пряму лiнiю мiж передавачем i приймачем, судно цiлковито заблокувало сигнал. Коли ж судно знов вiдкрило цю лiнiю (як на зображеннi справа), тон повернувся. Коли ж корма судна опинилася на тiй самiй оптимальнiй вiдстанi, вiдбитий та прямий пучки знову точно синхронiзувалися. Саме тому тон став удвiчi гучнiшим вдруге (див. рис. на с. 29).

Янг та Тейлор випробовували засiб комунiкацii. Та волею випадку iм вдалося вiдкрити новий засiб виявлення об’ектiв.

Двое iнженерiв успiшно повторили експеримент iще декiлька разiв, i за кiлька днiв по тому, 27 вересня, надiслали листа своему керiвництву, у якому описували новий спосiб виявлення ворожих кораблiв. Лiнiя кораблiв США, обладнаних передавачами та приймачами, могла негайно виявляти «розташування ворожих суден… незважаючи на туман, темряву чи димову завiсу».

Це була найперша з усiх вiдомих пропозицiй використання радара в бойових умовах. Один вiйськовий iсторик згодом писав, що ця технологiя змiнила спосiб ведення вiйни «бiльше, анiж будь-яка iнша технологiчна розробка з часiв винайдення лiтака».

У ВМС США винахiд проiгнорували.

Не знайшовши жодноi пiдтримки для своеi пропозицii та дiставши вiдмову щодо фiнансування, Янг та Тейлор полишили iдею. Вони працювали над iншими радiопроектами для флоту, утiм, так i не забули про свое перше вiдкриття. За вiсiм рокiв по тому, на початку 1930 року, Янг спiльно з iще одним iнженером з лабораторii, Лоренсом Гiландом, розпочав тестування новоi iдеi – пристрою для полегшення процесу посадки лiтакiв. Передавач, установлений на землi бiля посадковоi смуги, спрямовуе радiосигнал у небо. Пiлот у лiтаку, що наближаеться, скеровуе свiй лiтак у напрямку джерела сигналу та садить лiтак. Одного спекотного, задушливого червневого дня Гiланд тестував приймач, який вони планували використовувати, на полi за двi милi[4 - Приблизно 3,2 км.] вiд спрямованого в небо радiопередавача. У той час, коли iнженер налаштовував обладнання, приймач несподiвано почав видавати голоснi звуки. Тодi заспокоiвся. За кiлька секунд вiн знову почав шумiти. Тодi знову втихомирився. Це повторювалося знову i знову. Гiланд кiлька разiв перевiрив обладнання, але так i не виявив проблеми. Майже вирiшивши повернути свiй зламаний радiоприймач у лабораторiю, вiн раптом помiтив одну дивну рiч: сигнал ставав голоснiшим щоразу, коли вгорi пролiтав лiтак.

Гiланд подiлився своiми спостереженнями iз Янгом, який одразу ж зрозумiв зв’язок цього явища з тим, що кiлька рокiв тому вiн сам спостерiгав на рiчцi Потомак. Хвильовий пучок, нацiлений у небо, вiдбивався вiд лiтакiв, що пролiтали угорi, та спрямовувався прямо в приймач Гiланда. Як було пiдтверджено згодом, вiдбиття радiохвиль могло служити для виявлення не лише кораблiв, але й лiтакiв на висотi до восьми тисяч футiв[5 - Приблизно 2,4 км.], навiть якщо вони перебували за багато миль вiд передавача. Інженери провели грунтовнi дослiдження i знову подали керiвництву пропозицiю щодо винаходу, доти небаченого у военнiй iсторii,– системи раннього виявлення ворожих лiтакiв.

Та все марно. Запит на п’ять тисяч доларiв фiнансування був вiдхилений, оскiльки час на отримання результатiв дослiдження «мiг перевищувати два чи три роки». Іще один штабний генерал безапеляцiйно вiдписав, що сама iдея була «дикою фантазiею, фактично позбавленою шансiв на реальний успiх», i додав цiлий перелiк аргументiв ii непрактичностi. Минуло аж п’ять рокiв, перш нiж для повноцiнного розроблення проекту було призначено бодай одну людину.

Один офiцер, що боровся – переважно безуспiшно – за прискорення розроблення радара в американських ВМС, згодом згадував: «Менi було дуже боляче… думати про те, скiлькох смертей, збитих лiтакiв, потоплених суден та програних битв можна було б уникнути на початку вiйни в Тихому океанi, якби радар почали використовувати на флотi бодай у 1939-му».

Уранцi сьомого грудня 1941 року систему раннього виявлення за допомогою радара все ще випробовували на Гавайських островах.

А тодi несподiваний напад на Перл-Гарбор, здiйснений 353 ворожими лiтаками, призвiв до загибелi 2403 людей.




Як не слiд вести вiйну


Подiбно до пiраньi Мiллера, про яку я писав у вступi, вiдкриття Янга та Тейлора було типовим шаленим задумом. Ідея, що перевернула хiд вiйни, спершу впродовж десятилiття наражалася лише на неприйняття та скепсис.

І от посеред усього цього скепсису та неприйняття з’явилася людина, надiлена незвичайною здатнiстю дивитися на речi незалежно вiд повсюдних сумнiвiв – Венiвар Буш, високий, худий та поважний син священника, що вдягався як франт i лаявся як чорт. Коли розпочалася Перша свiтова вiйна, Буш саме отримав диплом бакалавра iнженерii, пiсля чого пiшов добровольцем на станцiю дослiдження пiдводних човнiв, що розмiщувалася в Новому Лондонi, штат Конектикут. Його досвiд на станцii надзвичайно нагадував те, що пережили вiсьмома роками пiзнiше Янг та Тейлор. Керiвництво ВМС поховало його найцiннiшу iдею: магнiтний пристрiй для виявлення субмарин, коли тi перебувають пiд водою. Із цього досвiду, як пiзнiше писав Буш, вiн зробив висновок про те, «як не слiд вести вiйну». За умов надзвичайно важливоi гонки озброень слабка ланка полягала не в постачаннi нових iдей, а в перенесеннi цих iдей у польовi умови.

Такий перехiд вимагае довiри та поваги з обох бокiв. Однак, згадуючи про Новий Лондон та подiбнi центри, Буш писав, що тамтешнi офiцери «надзвичайно чiтко давали всiм зрозумiти, що науковцi та iнженери, якi працювали в лабораторiях, становили собою найнижчу касту суспiльства». На початку тiеi вiйни – першоi вiйни, у якiй використовували отруйний газ,– вiйськовий секретар вiдмовився вiд допомоги Спiлки хiмiкiв США, оскiльки «дослiдив питання i дiзнався, що у Вiйськовому мiнiстерствi вже був один хiмiк».

Утiм, попри певне тертя, Буш вирiшив зберегти своi зв’язки з ВМС пiсля вiйни. На флотi вiн вимушено набув новоi здатностi: навчився приймати людей, що були на нього не схожi. Згодом саме ця здатнiсть виявилася для нього неймовiрно важливою. Буш перебував у резервi ВМС вiсiм рокiв, навiть попри свое кар’ерне просування як науковця, iнженера та пiдприемця. За цей час Буш улаштувався викладачем у Массачусетський технологiчний iнститут, став винахiдником одного з найперших комп’ютерiв (аналогового обчислювального пристрою) та спiвзасновником компанii, що згодом переросла в гiгантського виробника електронiки Raytheon.

У серединi 30-х рокiв ХХ столiття Буш став заступником президента МТІ, водночас продовжуючи надавати консультацii ВМС. Те, що на той час вiдбувалося у збройних силах, тривожило його. Попри дедалi бiльшу загрозу з боку фашизму в Європi та Азii, у 1936 роцi Збройнi сили США урiзали обсяг загального фiнансування технологiчних дослiджень до однiеi дванадцятоi вiд вартостi одного вiйськового корабля. Єдиною справдi важливою вiйськовою одиницею все ще вважався «пiхотинець iз рушницею та багнетом», як зазначалося у пам’ятцi солдата сухопутних вiйськ США. Буш попередив вiйськове керiвництво про дедалi помiтнiшу технологiчну перевагу Нiмеччини. Однак вiд часiв його роботи в Новому Лондонi мало що змiнилося. Генералiв не цiкавила точка зору «бiсових професорiв», як вони називали цивiльних науковцiв.

Станом на 1938 рiк Гiтлер анексував Австрiю та Судети; Франко зi своiми нацiоналiстами захопив бiльшу частину територii Іспанii. Муссолiнi повнiстю контролював Італiю, а японцi вторглися в Китай та захопили Пекiн. Разом iз декiлькома iншими провiдними науковцями, серед яких був i Джеймс Конант, хiмiк та президент Гарвардського унiверситету, Буш був переконаний, що вiйна неминуча,– а США були небезпечно не готовими до неi. Обидва науковцi бачили схильнiсть генералiв до ведення новоi вiйни зi зброею та тактикою попередньоi. Вони розумiли, що цього разу перед лицем значно бiльшоi загрози з боку Нiмеччини така помилка може стати фатальною.

Як було вiдомо Бушу, останнiм часом Збройнi сили лише прискорилися у виробництвi якнайбiльшоi кiлькостi одиниць бойовоi технiки: бiльше лiтакiв, бiльше кораблiв, бiльше гармат. Подiбно до великоi кiностудii, що одне за одним випускае продовження того ж самого фiльму, Збройнi сили перебували у станi, який ми можемо назвати фазою франшиз[6 - Термiн «франшиза» – це зручне скорочення, яке використовують у кiно- та фармацевтичнiй промисловостi, а також у деяких iнших галузях бiзнесу. Причина, чому я застосовую цей термiн, стане зрозумiлiшою дещо згодом.]. Утiм, для того щоб винайти радикально новi технологii, необхiднi для перемоги над нiмцями, iм потрiбна була цiлковито iнша фаза – фаза, що «надавала б науковцям та iнженерам незалежнiсть та можливiсть дослiджувати чудернацькi речi», як писав Буш.

Інакше кажучи, Буш iнтуiтивно усвiдомлював, що гарна здатнiсть до створення франшиз та гарна здатнiсть до розвитку шалених задумiв – це рiзнi фази органiзацii. І та сама органiзацiя не може одночасно перебувати у двох фазах – за звичайних умов.

Однак у 1938 роцi звичайних умов було недостатньо. Генералам на той час i справдi необхiдно було отримувати бойову технiку та зброю, яку б виготовляли iз небаченою досi швидкiстю, розподiляти вiйська та припаси по чотирьох континентах та вiдправляти на фронти мiльйони солдатiв. Водночас Збройним силам була потрiбна i перемога у черчиллiвськiй таемнiй вiйнi: гонитвi за новими, досi ще не винайденими технологiями.

Для того щоб вижити, краiнi було потрiбно те i те.

Одна молекула не може перетворити твердий лiд на рiдку воду, просто гукнувши своiм сусiдам, щоб тi не так сильно хапалися одне за одного. Саме тому Буш i не намагався змiнити вiйськову культуру. Для успiху йому був необхiдний iнакший вид тиску. Тож Буш створив нову структуру. Вiн застосував принципи життя на гранi фазового переходу – унiкальнi умови, за яких двi фази можуть спiвiснувати.

У квiтнi 1944 року бiографiчна стаття в журналi Times захоплено описувала Венiвара Буша як генерала таемноi армii науковцiв, до якоi у Вашингтонi «ставляться мало не з побожним трепетом». У жовтнi 1945 року Комiтет з питань асигнувань Палати представникiв Конгресу США проголосив, що без органiзацii Буша «можна з певнiстю сказати, що перемога ще не була б здобута».

Однак у 1938 роцi битви Буша лише розпочиналися.




Насування бурi


У серединi 1930-х рокiв Буш уже був широко вiдомий своiм вмiнням налагоджувати мости мiж наукою, промисловiстю та правлiнням. Тож коли в 1938 роцi Інститут Карнегi – Вашингтонський дослiдницький центр, що проводив науковi розробки,– запропонував Бушу свою найвищу посаду, це нiкого не здивувало. Президент Массачусетського технологiчного iнституту, зi свого боку, погодився звiльнитися з посади та призначити на неi Буша, якщо той погодиться лишитися.

Але Буш вiдмовився. Хоча престижна кар’ера та купа родичiв iз Новоi Англii прив’язували його до Бостона, вiн розумiв, що оборона краiни вестиметься iз Вашингтона. Нiхто, окрiм нього, не мiг об’еднати два свiти. Вiн знав, що саме вiн володiв унiкальними якостями, необхiдними для того, щоб мобiлiзувати науковцiв краiни до вiйни.

«Усi моi недавнi предки були капiтанами на суднах, i справи вони вели дуже рiшуче,– згадував за кiлька рокiв по тому Буш.– Тож, певно, зокрема цьому i ще частково своiй близькостi iз дiдусем, який був шкiпером на китобiйному суднi, я й завдячую своею звичкою правити бал, якщо вже на нього потрапив».

Буш звiльнився з роботи, прийняв пропозицiю Інституту Карнегi та переiхав до Вашингтона.

Завдяки попечителям Інституту, серед яких був i дядько тодiшнього президента США Франклiна Рузвельта, Буш розробив план. Пiзнiше вiн згадував: «Я знав, що в тому бiсовому мiстi нiчого не зробиш, якщо тебе не покривае президент».

Однак те, що Буш здобуде це покровительство, видавалося дуже маловiрогiдним. Президент – юрист в оточеннi соцiальних планувальникiв – мало цiкавився наукою та науковцями. Сам Буш, консерватор за натурою, також скептично ставився як до Рузвельта, так i до його iдей «Нового курсу». Усе свое життя вiн не довiряв «соцiальним iнноваторам», яких вiн сприймав як «збiговисько довговолосих iдеалiстiв та благодiйникiв».

Буш скористався допомогою дядька президента, щоб зустрiтися iз Гаррi Гопкiнсом, першим радником президента. Гопкiнс, який ранiше працював у соцiальнiй сферi i сам був «благодiйником» найвищого рiвня, також був украй сумнiвним союзником. Згодом Буш писав: «Те, що у нас iз Гаррi вiдразу налагодилося спiлкування, можна назвати невеличким дивом». Однак спiлкування таки налагодилося – Гопкiнс мав смак до смiливих iдей.

12 червня 1940 року о 16:30 Буш та Гопкiнс зустрiлися iз Рузвельтом в Овальному кабiнетi. Їхне повiдомлення було таким: сухопутнi вiйська та ВМС Сполучених Штатiв надто сильно вiдстають вiд Нiмеччини в розвитку технологiй, необхiдних для здобуття перемоги в майбутнiй вiйнi. Самi по собi Збройнi сили не зможуть вчасно надолужити згаяне. Буш пропонував Рузвельту увести до структури уряду США нову науково-технологiчну групу пiд керiвництвом самого Буша, що була б пiдзвiтною безпосередньо президенту.

Франклiн Рузвельт вислухав його. Тодi прочитав повний текст пропозицii Буша – чотири коротенькi абзаци посерединi аркуша паперу – i пiдписав: «Даю згоду. Ф. Д. Рузвельт». Тривалiсть усiеi зустрiчi не перевищувала десяти хвилин.

Нова органiзацiя Буша, що згодом почала називатися Офiс наукових дослiджень та розробок (ОНДР), мусила надати можливiсть науковцям, iнженерам та винахiдникам iз унiверситетiв та приватних лабораторiй дослiджувати чудернацькi речi, як того й хотiв Буш. Вона мала стати державним мiнiстерством шалених задумiв, яка б пророщувала та охороняла перспективнi, однак незахищенi iдеi по всiй краiнi. Ця група мала розробляти ще не доведенi технологii, якi вiдмовлялося фiнансувати вiйськове керiвництво. А очолювати ii мусив бiсiв професор.

Як i очiкувалося, вiйськова верхiвка та ii прибiчники почали заперечувати. Вони казали Бушу, що його нова група – це лише «ошукувальний маневр, трюк, за допомогою якого жменька науковцiв та iнженерiв обiйшла усi встановленi канали, заручилася пiдтримкою влади та отримала кошти на програму для розроблення новоi зброi».

Буш вiдповiв: «Ви маете цiлковиту рацiю».




Життя за температури 32° за Фаренгейтом


Уявiть, що вода у ваннi перебувае на межi замерзання. Невеличка змiна температури – i вся вона замерзне чи розтане. Але саме за такоi межовоi температури лiд може спiвiснувати з водою. Спiвiснування двох фаз на гранi фазового переходу називаеться роздiленням фаз. Фази роздiляються, однак не розривають зв’язку мiж собою.

Зв’язок мiж двома фазами набувае форми збалансованого, повторюваного циклу: у той самий час, коли молекули рiдини, що пропливають повз блок льоду, прикрiплюються до його поверхнi та замерзають, молекули, що перебувають у блоках льоду, тануть i зливаються iз сумiжними басейнами води. Такий циклiчний рух, у якому жодна фаза не переважае над iншою, називаеться динамiчна рiвновага.

Як ми ще переконаемося, роздiлення фаз та динамiчна рiвновага були основними складовими методу Буша. «Будь-яка здорова вiйськова органiзацiя за своею сутнiстю повинна бути жорсткою. Однак жорстка органiзацiя виявляеться закритою до iнновацiй,– писав Буш.– Послабити структуру такоi органiзацii у военний час означае наразити себе на небезпеку. Однак,– продовжуе вiн,– необхiдно забезпечити тiсну спiвпрацю мiж вiйськовими та [певною] органiзацiею, що мае навмисно дуже вiльну структуру».






Життя на межi



Інакше кажучи, двi фази повиннi роздiлитися, водночас пiдтримуючи зв’язок.

Спроба Буша застосувати перший iз названих двох принципiв – роздiлення фаз, тобто створити новий орган, цiлковито пiдпорядкований йому, спершу натрапила на перешкоди. Один офiцер заявив йому, що «жоден чортiв цивiльний не здатний зрозумiти суть вiйськовоi проблеми». Реакцiя Буша була такою: «Я розпочав iз ним сперечатися… та сказав, що, на жаль, ще й досi iснують настiльки непробивнi офiцери, якi навiть не здатнi второпати, що мистецтво вiйни зазнае радикальних змiн без iхньоi участi».

Інший офiцер високого рангу, побачивши пропозицiю групи Буша щодо використання нового вантажного автомобiля-амфiбii, вiдповiв, що «армii вiн не потрiбен, i навiть якщо вiн у неi буде, його нiхто не використовуватиме». (Буш не звернув на нього уваги. А вантажiвка, яку назвали DUKW, набула широкого використання у другiй половинi вiйни.) Колеги Буша, унiверситетськi науковцi, до налагодження будь-яких зв’язкiв iз вiйськовими ставилися з не меншим скепсисом. А будь-який нагляд iз боку влади вони сприймали як перешкоду своiй роботi.

Буш звiв разом обидвi групи. Вiн використав свiй авторитет у наукових колах, щоб переконати науковцiв у тому, що iм надаеться повна незалежнiсть дiй. Однак водночас вiн пояснив iм, що за мету слiд ставити дещо бiльше, нiж самi лише оригiнальнi iдеi. Їхньою метою було створення продуктiв, що були б дiевими. Проводячи спiвбесiди з новими потенцiйними учасниками своеi команди, вiн одразу ж ставив перед ними завдання: «Уявiть, що глупоi ночi ви пристаете на гумовому плотi до берега, який утримують нiмцi. Ваше завдання – знищити важливий безпровiдний вiйськовий об’ект ворога, який охороняють озброенi вартовi, собаки та прожектори. У вас iз собою може бути будь-яка зброя, яку ви лиш можете собi уявити. Опишiть цю зброю». І науковцi зрозумiли посил. Практичнiсть у цьому випадку була питанням життя або смертi.

Буш рухався вперед дуже швидко. Наприкiнцi 1940 року, за шiсть мiсяцiв пiсля зустрiчi Буша з президентом, ОНДР вже мав 126 укладених контрактiв про спiльнi дослiдження iз дев’ятнадцятьма промисловими лабораторiями та тридцятьма двома науковими установами.

Із одним таким контрактом Буш звернувся не до науковця i не до промисловоi лабораторii, а до заможного iнвестицiйного банкiра на iм’я Альфред Лi Лумiс, прекрасного шахiста i фокусника, що носив бездоганно випрасуванi бiлi костюми та вiв подвiйне життя. Удень вiн працював на Волл-стрит. Увечерi й на вихiдних вiн виiжджав до свого масивного кам’яного палацу в селищi Такседо-Парк, штат Нью-Йорк. Цей замок був напiвсекретною приватною дослiдницькою лабораторiею, переповненою обладнанням, зiбраним або ж закупленим з единою метою – задовольнити допитливiсть свого власника. У серединi 30-х рокiв гостя, що навiдувався у палац Лумiса, часом могли всадовити у зручне крiсло, бiля якого одразу ж з’являвся асистент iз маленькими ножицями, вiдтинав пасмо волосся, протирав оголену дiлянку шкiри спиртом, припасовував до неi електрод та просив гостя розслабитися. Такi вiдвiдувачi ставали суб’ектами його дослiджень. (Лумiс був раннiм першовiдкривачем електроенцефалограми – ЕЕГ.)

Вiд Альберта Айнштайна, Енрiко Фермi та iнших европейських науковцiв, що бували в його лабораторii, Лумiс отримував тривожнi новини про прогрес нiмецькоi науки, зосередженоi на винайденнi нових видiв зброi. Окрiм того, в його головi почали зароджуватися певнi здогади щодо жахливих вiдкриттiв Нiмеччини у сферi ядерноi фiзики. Так само як Буш та Конант, Лумiс упродовж Першоi свiтовоi вiйни спiвпрацював зi Збройними силами США. Так само як i вони, вiн переконався в тому, що армiя та флот Сполучених Штатiв не були спроможними наздогнати нiмцiв самотужки. Тож коли Лумiс отримав заклик приеднатися до новоi органiзацii Буша, вiн покинув усi iншi проекти. На прохання Буша та його радникiв Лумiс почав безвiдривно працювати над розробленням новоi технологii – мiкрохвильового радара.

Станом на кiнець 1940 року Лумiс зiбрав десятки найкращих iнженерiв та фiзикiв краiни у безiменнiй будiвлi Массачусетського технологiчного iнституту. Їхньою метою було розроблення системи радара, що використовував би короткi хвилi (завдовжки 10 см, тобто мiкрохвилi), а не довгi (понад тисячу метрiв, тобто радiохвилi). Що менша довжина хвилi, то бiльша роздiльна здатнiсть. Система радiохвиль, розроблена в лабораторii ВМС (та згодом незалежно винайдена у Британii), могла виявляти судна та лiтаки. Система мiкрохвиль могла б виявити перископ субмарини чи слiд вiд ракети, що наближаеться. Однак iще бiльшою перевагою був розмiр. Довжина хвилi обумовлюе розмiр необхiдноi антени. Саме тому мiкрохвильова пiч помiщаеться у вашiй кухнi, а радiовежа – нi. Система радара з використанням мiкрохвиль, якби таку вдалося створити, була би портативною. Їi мiг би взяти на борт будь-який корабель, лiтак чи навiть вантажiвка.

У той час, коли Лумiс тiльки розпочинав свою роботу над радаром, дослiдницька група в Британii вже завершувала розроблення нацiональноi системи радарноi оборони. (Зi свого боку, вiдкриття радара в Британii вiдбулося завдяки публiчним зверненням до Мiнiстерства вiйськово-повiтряних сил щодо дослiджень «променя смертi». Найбiльш наполегливi прохання надходили вiд колишнього урядового службовця, що постiйно торочив про уявнi повiтрянi напади на Лондон i до якого нiхто не хотiв дослухатися. Його звали Вiнстон Черчилль.) Наприкiнцi 1930-х рокiв антени радарiв були встановленi по всьому узбережжю Великоi Британii. Пройшовши маршем територiею Польщi восени 1939 року та швидко розправившись iз рештою Європи до весни 1940-го, Гiтлер зосередив свою увагу на пiвнiчному напрямку. У червнi пiд час зiбрання парламенту Вiнстон Черчилль оголосив: «Битва за Британiю от-от почнеться… Гiтлер знае, що йому доведеться стерти нас з лиця цього острова або ж програти вiйну».

Далi Черчилль вимовив фразу, що стала однiею iз найвiдомiших цитат ХХ столiття: «Тож виконуймо нашi обов’язки i поводьмося так, щоб навiть якщо Британська Імперiя та Спiвдружнiсть Нацiй проiснують iще тисячу рокiв, люди все одно говорили: “Це був iхнiй зоряний час”».

У липнi Гiтлер напав на Британiю. Його генерали очiкували, що Люфтваффе, яка мала вдвiчi бiльше лiтакiв за Королiвськi Вiйськово-повiтрянi сили Великоi Британii, стане господарем у небi над Британiею за два-чотири тижнi, як це було з континентальною Європою. Гiтлерiвськi генерали вже розробляли плани наземного вторгнення в Британiю пiд кодовою назвою операцiя «Морський лев», щоби закрiпити перемогу в повiтрi.

Однак цiеi перемоги так i не дочекалися. Британський ланцюжок радарних антен надавав можливiсть Королiвським ВПС виявити ворожi лiтаки ще до того, як вони наближалися до узбережжя. Зiбранi таким чином данi дали Британii можливiсть зосереджувати своi обмеженi сили супроти кожноi хвилi нападу. 15 вересня, яке в Англii вшановують як День битви за Британiю, було збито 144 нiмецькi лiтаки на противагу тринадцяти збитим лiтакам Королiвських ВПС. Один пiлот нiмецького бомбардувальника, чий пiдроздiл за першу годину бою втратив третину лiтакiв, писав: «Якщо така операцiя повторилася б бодай iще один раз, нашi шанси на виживання дорiвнювали б нулю».

За два днi по тому Гiтлер назавжди вiдклав план наземного вторгнення у Велику Британiю. До кiнця жовтня нiмецька атака цiлковито виснажилася. Це був перший програш Нiмеччини у Другiй свiтовiй вiйнi.

На той час вiдносини мiж Британiею та США були доволi прохолодними. Американцi й досi офiцiйно дотримувалися нейтралiтету, а Рузвельт перебував пiд тиском iзоляцiонiстiв, якi вимагали триматися осторонь вiйни. Американський посол у Лондонi Джозеф Кеннедi дiлився з кожним стрiчним своiми переконаннями стосовно того, що Британiя швидко загнеться пiд натиском нiмцiв (один британський дипломат описував його як «представника огидного людського типу дворушникiв та пораженцiв»). А клерк посольства США в Лондонi, який мав повний доступ до найсекретнiшого листування мiж Черчиллем та Рузвельтом, до того ж виявився нiмецьким шпигуном.

Та попри все, 6 серпня 1940 року Черчилль спрямував у США британську наукову мiсiю. Їхне завдання полягало в тому, щоб вiдкрити Альфреду Лумiсу та його командi усе, що iм було вiдомо про радар.

Технологii, якими вони подiлилися, дали змогу Лумiсу зробити потужний ривок у своiй роботi. А нагальна потреба у нових технологiях вже незабаром стала до болю очевидною.




Бiйня


У лютому 1941 року, за чотири мiсяцi пiсля поразки Нiмеччини в повiтрянiй битвi над Британiею, Гiтлер видав нову директиву. Якщо Нiмеччина не змогла зламати Британiю своiми бомбардуваннями, вона заморить ii голодом – улаштуе блокаду. Основною зброею цiеi блокади належало стати човнам U-boot. На превеликий жаль союзникiв, довгохвильовий радар, що використовували пiд час битви за Британiю, виявився непридатним до боротьби з пiдводними човнами. Антени, що надсилали хвилi на великi вiдстанi, потребували занадто багато енергii та були надто важкими, щоб бути встановленими на кораблях чи лiтаках. Гiдролокатори також мало чим допомогли: радiус вiдстеження був надто малим, до того ж гiдролокатор не був спроможним виявляти пiдводнi човни, що виходили на поверхню.

Втрати союзникiв з вини нiмецьких пiдводних човнiв швидко зростали. У 1939 роцi було втрачено 750 тисяч тонн вантажу. У 1941 роцi це число зросло до 4,3 мiльйона. Щомiсяця субмарини U-boot топили кораблi швидше, нiж союзники встигали iх будувати. І втрати продовжували зростати.

Наприкiнцi того самого року, 11 грудня – за чотири днi пiсля бомбардування Перл-Гарбор – Гiтлер оголосив вiйну Сполученим Штатам. Вiн надав дозвiл вiцеадмiралу Карлу Денiцу, командиру пiдводного флоту, самостiйно вести вогонь по всiх кораблях США в Атлантичному океанi.

На вiдмiну вiд Великоi Британii, США не мали жодного досвiду боротьби з пiдводними човнами. Яскравi прибережнi вогнi з паркiв розваг та казино струменiли в темну океанську нiч, ковзали по хвилях, указуючи командирам субмарин шлях до узбережжя. Один нiмецький офiцер, приголомшений таким контрастом пiсля безпросвiтноi темряви без найменшого електричного вогника, якоi дотримували в Європi, писав: «Ми проходили повз силуети кораблiв, якi можна було роздивитися до найменших деталей… Вони просто подавали нам iх на блюдечку: будь ласка, пригощайтеся!»

13 сiчня Райнгард Гардеген, капiтан субмарини U-123, пiдводного човна типу U-boot IX з великою дальнiстю вогню, зайшов у нью-йоркську бухту. Пiсля опiвночi вiн помiтив, як iз боку порту до нього наближаеться судно. Усi сигнальнi вогнi та лiхтарi на ньому були запаленi. Вiн пiдняв свiй польовий бiнокль. «Це танкер,– сказав вiн вахтовому офiцеру.– Великий танкер». Вiн перемiстився на пiвдень, аби опинитися пiд потрiбним кутом до лiнii руху судна. Коли танкер пiдiйшов на вiдстань 800 метрiв, субмарина випустила двi торпеди. Якусь мить торпеди тихо неслися по водi, залишаючи по собi двi смуги. А тодi пiдводний човен похитнувся вiд вибуховоi хвилi. Полум’я вiд танкера вихопилося в небо, перетворившись на «чорний, зловiсний гриб заввишки 150 метрiв». «Норнес», 9577-тонний танкер, став першою жертвою хвилi нищiвних ударiв по узбережжю США, пiд час якоi купка нiмецьких пiдводних човнiв потопила та пошкодила близько 400 суден та вбила близько 5000 пасажирiв та членiв екiпажу.

У своiх спогадах про вiйну Черчилль описував спроможнiсть союзникiв захищати свiй флот як «безнадiйно безсилу». З його слiв, масштаб бiйнi зростав щотижня.

Загальнi втрати вантажу у союзникiв досягли приголомшливоi позначки у 7,8 млн тонн у 1942 роцi. На початку 1943 року постачання продовольства до Великоi Британii скоротилося до двох третин нормального обсягу. Уряд був змушений обмежити видання найнагальнiших товарiв. Водночас комерцiйних запасiв нафти мусило вистачити менш, нiж на три мiсяцi. Якщо використати усi екстренi вiйськовi резерви – на десять. Запаси нафти не обговорювали публiчно, однак усi командири обабiч Атлантичного океану пильно за цим стежили. Вiдсутнiсть нафти означала вiдсутнiсть лiтакiв, кораблiв та будь-якого iншого транспорту, а головне – неспроможнiсть чинити опiр нiмецькiй машинi. І Британiя вже майже повнiстю вичерпала свiй запас.

На початку березня 1943 року нiмецькi дешифрувальники перехопили повiдомлення союзникiв про два великi конвоi загальною чисельнiстю понад сто суден, що прямували на схiд. Сорок три нiмецькi пiдводнi човни кинулися перехоплювати iх. За якихось двi доби субмарини потопили двадцять кораблiв, не зазнавши жодних втрат.

Британське судно «Канадська зоря» було пiдбите 18 березня. Один iз тих, хто вижив пiсля кораблетрощi, так описував цю сцену: «Вода повнiстю заплеснула човен вiд борту до борту. Я бачив, як люди, чиi очi палали вiд жаху, один за одним розтискали пальцi та як iх змивало [у вiдкрите море].

Корабельний тесля, якому було 58 рокiв, вирiшив, що шансiв на виживання у нього не було. Вiн звернувся до одного з офiцерiв на кораблi: “Прощавайте, сер. Це було хороше життя”. Помахав рукою, а тодi спокiйно увiйшов просто у хвилю, що перехлиснула через кормову палубу. І зник. Як рибка, яку проковтнув кит».






Битва за Атлантику



У Берлiнi Денiц зi своiм штабом святкував перемогу. Вони завдали союзникам найбiльших втрат на морi за час усiеi вiйни.

Однак це було iхне останне святкування.

Того самого мiсяця, коли було потоплено «Канадську зорю», бомбардувальники ВМС США типу В-24 Liberator, оснащенi двома новими пристроями вiд Лумiса та його команди шаленцiв, були випущенi над Атлантикою. Першим пристроем був потужний мiкрохвильовий радар. Розроблений менш нiж за два з половиною роки, вiн мiг виявляти перископи пiдводних човнiв, що вийшли на поверхню, удень i вночi, крiзь хмари i крiзь туман.

Утiм, для полювання на субмарини по всьому обширу океану лiтаки мали бути спроможними швидко виявляти розташування конвоiв та летiти до них на виклик. Навiгацiя за зорями в цьому випадку була б неможливою, особливо в негоду. Із цiею метою Лумiс та його команда придумали iншу рiч: сiтку iмпульсних радiосигналiв, що покривала б увесь Атлантичний океан. Маючи на борту спецiально розроблений дешифрер, пiлот мiг обчислити свое розташування на цiй сiтцi, не полохаючи ворожих кораблiв.

Навеснi 1943 року бомбардувальники дальнього польоту Liberator зi встановленими на борту мiкрохвильовими радарами та системою iмпульсноi радiонавiгацii були приведенi в повну бойову готовнiсть та патрулювали Атлантику.




По одному


11 травня конвой iз 37 кораблiв пiд назвою SC-130 вiдчалив вiд берегiв Канади та попрямував на схiд до Англii. За шiсть днiв по тому нiмецька розвiдка визначила маршрут завдяки перехопленим сигналам. «Вовча зграя» iз двадцяти п’яти субмарин була приведена в бойову готовнiсть. Увечерi 18 травня у самому центрi Атлантичного океану конвой натрапив на першi пiдводнi човни зi зграi. Командир вiйськових кораблiв, що супроводжували конвой, Пiтер Греттон передав по радiо заклик про допомогу. Бомбардувальники прибули за лiченi години. Сигнали iхнiх мiкрохвильових радарiв пробивались крiзь темряву та туман. Нiмецькi субмарини, досi невидимi, яскраво висвiчувалися на екранах iхнiх осцилографiв.

Греттон та бомбардувальники переслiдували кожен пiдводний човен, що з’являвся на поверхнi. Аби врятуватися вiд глибинних зарядiв та гармат, субмарини змушенi були занурюватися на якомога бiльшу глибину щоразу, коли в полi зору опинявся лiтак чи винищувач. Пiдводний човен U-645 передавав рацiею в Берлiн: «Увесь час змушенi йти на глибину через лiтаки з низьких хмар та винищувачi». Повiдомлення субмарини U-707 було таким: «Постiйно змушенi йти на глибину». Коли прибув бомбардувальник Liberator P/120, пiлот швидко виявив декiлька субмарин та передав це рацiею Греттону, питаючи, якi цiлi вражати передусiм. У вiдповiдь Греттон надав цiлий перелiк цiлей. Пiлот пожартував: «Як казала Мей Вест, по одному, джентльмени, прошу».

Упродовж цiеi триденноi битви нiмецькi пiдводнi човни не спромоглися здiйснити жодного успiшного нападу. Тим часом у Берлiнi Денiц отримував аналогiчнi повiдомлення вiд командирiв субмарин по всьому Атлантичному океану: бомбардувальники безперервно тримали iх пiд водою, втрати зростали.

20 травня Денiц передав пiдроздiлу пiдводних човнiв, що вели битву iз конвоем SC-130, наказ «припинити проведення операцii проти конвою». Битва завершилась. Союзники не втратили жодного корабля. Натомiсть було потоплено три нiмецькi субмарини. Весь екiпаж пропав безвiсти. Серед них був i двадцятиоднорiчний офiцер, що вирушив на свою першу операцiю – син Денiца.

Загалом, лiтаки та кораблi союзникiв потопили у травнi сорок один нiмецький пiдводний човен. За мiсяць було зроблено бiльше, нiж за будь-який iз попереднiх трьох рокiв вiйни. Цi втрати становили близько третини загальноi чисельностi операцiйного флоту Денiца. 24 травня, змирившись iз неминучим, Денiц вивiв пiдводнi човни з Атлантики. Пiзнiше того року вiн писав: «За кiлька останнiх мiсяцiв ворог цiлковито анулював ефективнiсть субмарин. Цього йому вдалося досягти не завдяки кращiй тактицi чи стратегii, але завдяки перевагам у науковiй сферi, що проявилися в новому видi зброi – засобах виявлення».

За три мiсяцi втрати вантажоперевезень союзникiв зменшилися на 95 %: вiд 514 тисяч тонн у березнi до 22 тисяч тонн у червнi. «Ми програли битву за Атлантику»,– писав Денiц.

Нiмецькi пiдводнi човни вже не загрожували проходженню конвоiв. Шлях для висадження союзних вiйськ в Європi був вiдкритий.






«Завдяки перевагам у науковiй сферi»


* * *

Радар мав значно потужнiший вплив на хiд вiйни, нiж це зазвичай визнають. Сфера його застосування виходить далеко за межi боротьби з пiдводними човнами. Радарне спостереження з лiтакiв давало союзникам змогу знищувати ворожi склади, мости та транспорт за допомогою точного бомбардування удень i вночi, незалежно вiд погодних умов. Контрольованi за допомогою радара протиповiтрянi установки вiдiграли важливу роль у захистi авiаносцiв союзникiв, що дало iм вирiшальну перевагу у вiйнi за Тихий океан. У червнi 1944 року Нiмеччина випустила у напрямку Лондону своi летючi бомби V-1 – першi ракети з реактивним двигуном, якi можна було легко впiзнати за моторошним комашиним дзижчанням. Саме такий звук чули жертви перед наближенням снаряду. Цi ракети, що були розробленi цiною величезних витрат, Гiтлер оголосив диво-зброею, яку не зможуть зачепити лiтаки супротивника та яка завдасть непоправних збиткiв союзникам. Це була остання повiтряна атака Нiмеччини, на яку покладали усi надii. Однак системи радарного стеження, встановленi на гарматах, уможливили вистежування ракет та iх швидку лiквiдацiю.

Окрiм цього, радар також вiдiграв вирiшальну роль наприкiнцi 1944 року, коли в Бельгii розпочалася Арденнська операцiя. Вона заскочила союзникiв зненацька, до того ж Нiмеччина покладала на цю операцiю останнi надii у веденнi наземноi вiйни. Утiм, союзнi вiйська використовували артилерiйськi снаряди iз новим типом детонатора, оснащеного радаром. Цi детонатори, що вибухали саме в той момент, коли снаряд наближався до цiлi, збiльшували ефективнiсть стрiльби майже у сiм разiв (тобто робили те саме, що зробило б семикратне збiльшення кiлькостi гармат). Пiзнiше, пiсля перемоги союзних вiйськ, генерал Паттон сказав: «Цей чудернацький детонатор здобув нам перемогу у битвi за Арденни».


* * *

Здатнiсть системи Буша розвивати шаленi задуми iз надзвичайною швидкiстю та ефективнiстю не зводилася до самого лише радара. Робота ОНДР над розробленням пенiцилiну та боротьбою з малярiею та правцем допомогла знизити рiвень смертностi вiд iнфекцiйних хвороб серед солдатiв у двадцять разiв порiвняно з Першою свiтовою вiйною. А робота науковцiв ОНДР над процедурою переливання плазми врятувала тисячi життiв на полi бою та перетворилася на стандартну лiкарняну процедуру пiсля вiйни.

Утiм, один винахiд, яким спершу захоплювалися, однак доволi швидко почали його жахатися, перевершив усi iншi.

Упродовж перших двох рокiв пiсля вiдкриття у 1939 роцi явища ядерного розпаду бiльшiсть фiзикiв вважала, що вiдкриття не матиме жодного практичного застосування анi у вiйськовiй сферi, анi деiнде. Науковий комiтет, який президент Рузвельт зiбрав, отримавши вiдомого листа вiд Айнштайна, у якому той попереджав про загрозу нового типу бомби, зробив той самий висновок.

Однак у 1941 роцi новi результати, що надiйшли вiд групи англiйських атомних фiзикiв, переконали Буша в iншому. Буш повiдомив Франклiну Рузвельту та Генрi Стiмсону, його вiйськовому секретаревi, що США не можуть наражатись на небезпеку i дозволити Нiмеччинi чи Японii отримати ядерну зброю першими, навiть якщо шанси створити цю зброю мiнiмальнi. Рузвельт прийняв його аргумент та доручив Бушу взятися за розроблення цього питання. Буш розпочав активну дослiдницьку кампанiю, заручився пiдтримкою вiйськових та полiтичних лiдерiв, а тодi передав програму вiйськовому керiвництву пiд кодовою назвою «Мангеттенський проект».

Атомна бомба, що з’явилася за три роки по тому, не вiдiграла жодноi ролi в перемозi союзникiв у вiйнi в Європi. І навiть зараз, коли вiд часу завершення вiйни минуло вiсiмдесят рокiв, ii роль у здобуттi перемоги у Тихоокеанськiй вiйнi лишаеться суперечливим питанням. Однак якби США програли у цих перегонах – адже немае жодних доказiв того, що краiни гiтлерiвськоi коалiцii не могли б винайти цю зброю першими,– наш свiт, безсумнiвно, сьогоднi був би значно похмурiшим.




Безмежний фронтир


У листопадi 1944 року, коли перемога над Нiмеччиною була дедалi очевиднiшою, Франклiн Рузвельт покликав Буша до свого офiсу.



Рузвельт. Що станеться з наукою пiсля вiйни?

Буш. Вона повернеться до того ж жалюгiдного стану, у якому й була.

Рузвельт. І що ми робитимемо з цим?

Буш. Щось треба зробити. І то якнайшвидше.



Буш знав, що до вiйни науковi дослiдження в США мали доволi незначне фiнансування i що майбутнiй добробут держави залежав вiд того, чи вдасться Штатам змiнити свою залежнiсть вiд iнших у галузях фундаментальних дослiджень. Згодом вiн писав: «Ми бiльше не можемо сподiватися на спустошену Європу як на джерело фундаментальних знань».

Незабаром пiсля тiеi розмови Рузвельт надiслав Бушу офiцiйного листа, у якому просив його створити нарис нацiонального плану щодо пiдтримки наукових дослiджень. Президент писав, що не бачить жодних причин, чому система Буша, створена пiд час вiйни, «не може бути ефективно застосованою у мирний час».

Хоча Буш i не знав про це, Франклiн Рузвельт мав серйозне серцеве захворювання i, можливо, метастатичний рак. У своему листi Рузвельт наголошував на важливостi медичних дослiджень.



Той факт, що щорiчна смертнiсть вiд однiеi чи двох хвороб у цiй краiнi набагато перевищуе нашi втрати у битвах за час цiеi вiйни, змушуе нас бути свiдомими щодо того обов’язку, який ми несемо перед майбутнiми поколiннями…

Перед нами вiдкриваються новi фронтири свiдомостi. І якщо ми долатимемо iх iз такою ж далекогляднiстю, смiливiстю та завзятiстю, з якою ми вели цю вiйну, то зможемо створити повнiшу та значно плiднiшу картину трудових вiдносин, а також повнiше та значно плiднiше життя.



Звiт Венiвара Буша, який називався «Наука: Безмежний фронтир» та був презентований президенту Трумену в червнi 1945 року – за два мiсяцi пiсля смертi Рузвельта,– а опублiкований iще за мiсяць по тому, став сенсацiею. Звiт проголошував: у краiнi немае нацiональноi полiтики щодо науки. Не можна покладатися на благодiйнiсть та приватнi галузi як на едине джерело коштiв для фундаментальних дослiджень, що «задають темп технологiчному прогресу» i конче необхiднi для нацiональноi безпеки, економiчного зростання та боротьби з хворобами. Окрiм цього, у звiтi було подано оглядовий опис структури новоi нацiональноi системи дослiджень.

Упродовж кiлькох днiв пiсля публiкацii на звiт Буша схвально вiдреагувало кiлька провiдних iнформацiйних агентств краiни. Утiм, газета New York Times пiддала сумнiву його висновки й почала терпляче пояснювати Бушу (та понад сорока його спiвавторам, у кожного з яких був науковий ступiнь), у чому полягае природа науки: «Науковий метод завжди залишаеться незмiнним, байдуже, про що йдеться – винайдення радара чи лiкування хвороб. Доктор Буш iгноруе цей факт». У висновку Times запропонувала краще рiшення: «Радянська Росiя пiдiйшла до цього завдання бiльш реалiстично».

У той самий час видання BusinessWeek, що схвально називало Буша «практичною дiловою людиною та науковцем», зазначало, що «Безмежний фронтир» був твором «iсторичного значення» i мае стати «обов’язковим для прочитання усiм дiловим людям Америки».

BusinessWeek виявилася прозiрливiшою, анiж New York Times. Вiд часу завершення Другоi свiтовоi вiйни завдяки звiту Буша в США з’явилися сотнi нових вiдкриттiв, що цiлковито змiнювали наявнi галузi та створювали новi. Помiж них можна назвати GPS, персональнi комп’ютери, галузь бiотехнологiй, Інтернет, електроннi стимулятори серця, штучнi серця, МРТ, хiмiотерапiю для лейкозу у дiтей i навiть оригiнальний пошуковий алгоритм Google. Значна частина iнших вiдкриттiв з’явилася завдяки спiвпрацi державних та приватних дослiдницьких установ. Наприклад, без державних iнвестицiй у дослiдження зонноi теорii твердих речовин та без технiки вирощування високоякiсних германiевих та кремнiевих кристалiв у нас би не було транзистора, з якого й почала свiй розвиток ера електронiки (бiльше про транзистор згодом).

Точно визначити рiвень впливу цих вiдкриттiв та виокремити внесок державних та приватних iнвестицiй було б дуже складно. Одним iз приблизних критерiiв можна вважати те, що, згiдно з пiдрахунками економiстiв, близько половини усiх тих трильйонiв доларiв, на якi зрiс ВВП США вiд часу завершення Другоi свiтовоi вiйни, Америка здобула завдяки технологiчному прогресу.

Хоча анi Буш, анi Рузвельт не могли передбачити зростання, створене завдяки «прибутковому застосуванню» iдей Буша в мирний час, жодному з них не забракло досвiду в дiловiй сферi. Власне кажучи, система Буша походила з дiлового свiту.




Вiсiм Нобелiвських премiй


Венiвар Буш урятував велику органiзацiю, що перебувала пiд владою потужноi системи франшиз, вiд кризи, яка виникла через нездатнiсть запроваджувати iнновацii. Цiею органiзацiею були Збройнi сили США. У 1907 роцi iще одна велика органiзацiя перебувала в глибокiй кризi через тi самi причини.

За тридцять рокiв пiсля того, як Александер Грем Белл разом iз тестем заснував компанiю Bell Telephone, питання про ii подальше iснування вже не викликало iлюзiй. Скорочення фiнансових надходжень, зростання конкуренцii з боку тисяч нових телефонних компанiй, створених пiсля того, як патент Белла втратив чиннiсть, а також потужне громадське невдоволення дедалi гiршою якiстю телефонних систем, що iх виробляла компанiя, загрожувало катастрофою. У цей час керiвництво компанii просто торгувало лiцензiями на використання патента Белла, отримувало своi чеки i геть нiчого не робило.

У 1907-му компанiю, яка на той час була перейменована на AT&T, придбала банкiвська група пiд керiвництвом фiнансиста Дж. П. Моргана. Позбувшися старого керiвництва, Морган призначив новим гендиректором компанii Теодора Вейла, якому на той час було 62 роки.

Невдовзi пiсля свого призначення на нову посаду Вейл пообiцяв, що скоро американцi матимуть можливiсть телефонувати будь-кому i в будь-яку частину краiни – вiд Нью-Йорка до Сан-Франциско. Мало хто в компанii йому повiрив. На той час телефоннi дзвiнки заледве можна було здiйснити на значно меншiй вiдстанi. Проходячи певну вiдстань електричним дротом, сигнал починав слабшати, i нiхто не мiг пояснити чому. Вiд часу вiдкриття електрона тодi минуло лише двадцять рокiв. Для досягнення мети, яку поставив Вейл, необхiднi були технологii,– а таких ще не iснувало,– якi б грунтувалися на наукових знаннях, що ще й досi не були нiкому вiдомi.

Вейл переконав нову раду директорiв у тому, що задля розв’язання проблеми компанii слiд було створити iзольовану групу, яка працювала б над «фундаментальними» дослiдженнями. Так само як i Буш, вiн усвiдомлював потребу у вiддiленнi та збереженнi радикальних iдей; потребу у вiддiлi, що опiкувався б шаленими задумами, вiддiлi, у якому працюватимуть шаленцi, готовi до дослiджень найбiльш чудернацьких iдей. На чолi такого вiддiлу Вейл поставив фiзика з Массачусетського технологiчного iнституту Френка Джуета. Упродовж кiлькох наступних рокiв група Джуета провела грунтовнi науковi дослiдження i врештi знайшла розв’язання проблеми щодо згасання сигналу. Вони винайшли електровакуумну лампу – перший у свiтi пiдсилювач, що став попередником усiеi сучасноi електронiки.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=66072236&lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Крiк отримав Нобелiвську премiю за спiльне iз Джеймсом Вотсоном вiдкриття двоспiральноi структури ДНК.




2


Ім’я Алекса було змiнене. Стосовно деталей його лiкування див. нотатки.




3


0 °С.




4


Приблизно 3,2 км.




5


Приблизно 2,4 км.




6


Термiн «франшиза» – це зручне скорочення, яке використовують у кiно- та фармацевтичнiй промисловостi, а також у деяких iнших галузях бiзнесу. Причина, чому я застосовую цей термiн, стане зрозумiлiшою дещо згодом.