Ранiше нiж iх повiсять
Джо Аберкромбi

У Мiддерландi настали темнi часи. Тривае вiйна мiж Союзом i королем-самозванцем Бетодом. Інквiзитор Глокта отримуе наказ за будь-яку цiну зберегти мiсто Дагоску та вiдтермiнувати падiння анклаву. Але це майже неможливо.

Перший з-помiж магiв Баяз разом з воiном Логеном Дев’ятипалим вирушае на край свiту. Ця подорож – самогубство. Адже Баяз хоче знайти сховану там магiчну зброю, що здатна зупинити будь-кого.

Свiт опиняеться на межi. І не вгадати, у який бiк хитнеться маятник долi. Тодi, коли здавалося, що вже достеменно вiдомо, хто ворог, фортуна вдаеться до злоi гри. І з’являються тi, на кого не чекав нiхто, – пожирачi, моторошнi творiння похмурого пророка Калула…

Джо Аберкромбi

Ранiше нiж iх повiсять

Чотирьом читачам.

Ви знаете, хто ви

First published by Gollancz, London

Перекладено за виданням: Abercrombie J. Before They Are Hanged: A Novel / Joe Abercrombie. – London: Gollancz, 2007. – 639 p.

Переклад з англiйськоi Марii Пухлiй

Обережно! Ненормативна лексика!

Частина I

Ворогiв слiд прощати, але не ранiше нiж iх повiсять.

Гайнрiх Гайне

Великий Зрiвнювач

Клятий туман. Лiзе в очi так, що далi, як на кiлька крокiв, нiчого не видно. Лiзе у вуха так, що нiчого не чутно, а якщо й чутно, то незрозумiло звiдки. Лiзе в нiс так, що годi занюхати щось, окрiм мокроти й вологи. Клятий туман. Вiн – прокляття для розвiдника.

Кiлька днiв тому вони покинули Пiвнiч й опинилися в Енглii, перетнувши Вайтфлоу, i Шукач увесь цей час нервував. Розвiдував чужу землю посеред вiйни, до якоi iм насправдi нема нiякого дiла. Усi хлопцi бiсилися. Нiхто з них, окрiм Тридуби, жодного разу не покидав Пiвночi. Ну, може, хiба що Мовчун. Вiн не розказував, де бував.

Вони проминули кiлька згорiлих ферм i одне безлюдне село. З будiвлями, як у Союзi, великими та квадратними. Бачили кiнськi й людськi слiди. Купу слiдiв, але самих людей – нiколи. Утiм, Шукач знав, що Бетод недалеко, бо його вiйсько розiйшлося по мiсцевостi в пошуках мiстечок, якi можна спалити, харчiв, якi можна поцупити, та людей, яких можна вбивати. Шукаючи, де б його побешкетувати. У нього точно повсюди розвiдники. Якщо вiн злапае Шукача чи когось iз iнших, вони возз’еднаються з землею, i до того ж не швидко. Кривавий хрест, голови на палях i все в такому дусi – Шукач не сумнiвався.

Якщо iх злапае хтось iз Союзу, то iм, скорiш за все, теж гаплик. Це ж, як-не-як, вiйна, а на вiйнi люди метикують не надто добре. Шукач аж нiяк не очiкував, що союзники марнуватимуть час, розрiзняючи доброзичливих i недоброзичливих пiвнiчан. Життя сповнене небезпек, нiде правди дiти. Вiд цього кожен може занервуватися, а вiн любив понервуватися й за найкращих часiв.

Тому легко зрозумiти, як ця туманна нiч могла, так би мовити, насипати йому солi на рану.

Наповзавшись у мороцi, вiн захотiв пити i тому пробрався крiзь бруднi кущi туди, звiдки до нього долинало дзюркотiння рiчки. Укляк край води. Там було слизько через гниль i опале листя, та Шукач гадав, що трохи багнюки погоди не зробить: вiн уже й так забрьохався настiльки, що далi нiкуди. Вiн зачерпнув води в долонi й випив. За деревами злегка дув вiтер, який то наближав туман, то вiдсував його. Тодi Шукач його й побачив.

Вiн лежав долiлиць, ногами в рiчцi, тулубом на березi. Вони повитрiщались один на одного – обидва щиро враженi та здивованi. Зi спини в нього стирчав довгий дрючок. Зламаний спис. Тодi до Шукача й дiйшло, що вiн мертвий.

Виплюнувши воду, Шукач пiдповз ближче, сторожко роззирнувшись навсiбiч: а ну ж як хтось чекае, коли йому можна буде всадити клинок у спину? Труп належав чоловiковi рокiв двадцяти п’яти. Жовте волосся, бура кров на сiрих губах. Вiн був одягнений у роздуту вiд вологи стебновану куртку – з тих, якi можна одягати пiд кольчугу. Отже, боець. Може, вiдстав вiд своiх, загубив свiй загiн i був пiдстрелений. Із Союзу, це вже точно, але на вигляд не так уже й вiдрiзняеться вiд Шукача чи когось iще, бо вже вмер. Усi трупи дуже схожi один на одного.

– Великий Зрiвнювач, – прошепотiв сам собi Шукач, бо на нього найшла задума. Так його звуть горяни. Тобто смерть. Вона завжди зрiвнюе несхожих. Іменитих i нiкчем, пiвденцiв i пiвнiчан. Вона рано чи пiзно ловить усiх i з усiма поводиться однаково.

Схоже, цей помер щонайбiльше днi зо два тому. Отже, той, хто його вбив, мiг iще бути поблизу, i це стривожило Шукача. Тепер туман здавався повним звукiв. Може, його якраз за межами поля зору чекае сотня карлiв. А може, то просто рiчка плюскае об береги. Шукач облишив труп – хай лежить – i, чкурнувши в дерева, забiгав мiж стовбурами, що стирчали з сiростi.

Вiн мало не перечепився об ще одне тiло, що було наполовину сховане в купi листя й лежало на спинi, розкинувши руки. Проминув одне тiло, що стояло на колiнах iз парою стрiл у боцi: мордяка в грязюцi, а дупа стирчить у повiтрi. У смертi немае гiдностi, i з цим не посперечаешся. Шукач став поспiшати: надто вже йому хотiлося повернутися до iнших, розповiсти про побачене. Надто сильно хотiлося звалити вiд отих трупiв.

Вiн, звiсно, бачив iх удосталь i навiть бiльше, але завжди почувався бiля них незатишно. Перетворити людину на труп легко. Вiн знав тисячу способiв це зробити. Але якщо це зробити, то вороття вже немае. Ось е людина – з купою надiй, думок i мрiй. Людина з друзями, родиною, рiдними мiсцями. А тодi раз – i вона возз’едналася з землею. Шукач аж почав згадувати всi сутички, у яких побував, усi битви та боi, у яких брав участь. Подумав: йому ж повезло, що вiн ще дихае. Страшно повезло. Вирiшив, що везтиме йому, може, й недовго.

Тепер вiн уже мало не бiг. Необачно. Вештався в туманi, як зелений хлопчисько. Не вичiкуе, не нюхае повiтря, не прислуховуеться. Такий Іменитий, як вiн, розвiдник, котрий обiйшов усю Пiвнiч, мав би бути мудрiший, але неможливо весь час бути насторожi. Вiн геть цього не очiкував.

Щось ударило його в бiк – добряче, вiн аж беркицьнувся долiлиць. Вiн сяк-так пiдвiвся, але його збили копняком. Шукач став пручатись, але той невiдомий падлюка був страшенно сильний. Вiн незчувся, як опинився горiлиць у багнюцi, а звинуватити в цьому мiг тiльки самого себе. Себе, та ще трупiв, та ще туман. Якась рука обхопила його шию й почала стискати йому трахею.

– Грх, – прохрипiв вiн, мляво смикаючи руку й думаючи, що настала його остання мить. Думаючи, що всi його надii обернулися на землю. Нарештi по нього прийшов Великий Зрiвнювач…

А тодi пальцi перестали тиснути.

– Шукачу, – промовив хтось йому на вухо, – це ти?

– Грх.

Рука вiдпустила його горло, i вiн судомно вдихнув. Вiдчув, як його пiдiймають за плащ.

– От лайно, Шукачу! Я тебе мало не порiшив!

Тепер вiн добре впiзнавав цей голос. Чорний Доу, падлюка такий. Почасти Шукач сердився, що його мало не задушили до смертi, а почасти – радiв як дурний, що лишився живим. Вiн чув, як Доу з нього смiеться. Смiеться жорстким смiхом, схожим на вороняче крякання.

– Усе гаразд?

– Мене зустрiчали й теплiше, – прохрипiв Шукач, досi силкуючись впустити в себе повiтря.

– Вважай, що тобi повезло: я мiг би зустрiти тебе й холоднiше. Набагато холоднiше. Прийняв тебе за розвiдника Бетода. Думав, ти отам далi, в долинi.

– Як бачиш, – прошепотiв вiн, – нi. А де iншi?

– На пагорбi, над цим iбучим туманом. Роззираються.

Шукач кивнув у той бiк, звiдки прийшов.

– Там трупаки. Достобiса.

– Достобiса, так? – перепитав Доу, наче не вважав, що Шукач знае, який вигляд мае купа трупiв. – Ха!

– Так, принаймнi чимало. Гадаю, мертвi союзники. Тут, здаеться, був бiй.

Чорний Доу знову розсмiявся.

– Бiй? Думаеш?

Що вiн мав на увазi, Шукач точно не зрозумiв.

– Блядь, – сказав вiн.

Вони стояли на пагорбi, усi п’ятеро. Туман уже розсiявся, та Шукач про це мало не шкодував. Тепер вiн добре бачив, про що казав Доу. По всiй долинi було повно мерцiв. Вони лежали високо на схилах, були затиснутi мiж брилами, порозтягувались серед дроку. Вони були розсiянi по травi на днi долини, наче цвяхи, що висипалися з мiшка, виднiлися спотворенi та зламанi на брунатнiй грунтовiй дорозi. Багацько iх було бiля рiчки: вони лежали на берегах купами. Із останнiх клаптiв туману стирчали руки, ноги й поламане спорядження. Вони були повсюди. Обтиканi стрiлами, заколотi мечами, порубанi сокирами. Крякали ворони, перескакуючи вiд однiеi трапези до iншоi. Для ворон день вийшов добрим. Шукач уже давно не бачив справжнього поля бою, i воно навiяло йому певнi неприемнi спогади. Страх якi неприемнi.

– Блядь, – промовив вiн знову. Бiльш нiчого на думку не спадало.

– Союзники, мабуть, iшли цiею дорогою. – Тридуба сильно супився. – Мабуть, поспiшали. Намагалися заскочити Бетода зненацька.

– Розвiдку вони, очевидно, вели не надто обережно, – прогуркотiв Тул Дуру. – Схоже, то Бетод iх заскочив.

– Може, тут був туман, – припустив Шукач, – як сьогоднi.

Тридуба знизав плечима.

– Може, й так. Така вже зараз пора. Хай там як, вони йшли по дорозi колоною, стомленi пiсля довгого переходу. Бетод напав на них звiдси та звiдтiля, iз хребта. Почав зi стрiл, щоб iх розпорошити, тодi зiйшли згори готовi до всього карли, здiймаючи гвалт. Союзники, мабуть, зламалися швидко.

– Дуже швидко, – сказав Доу.

– А далi була рiзанина. Вони розсiялися по дорозi. Були притиснутi до води. Тiкати тут особливо нiкуди. Хтось намагався зняти обладунок, хтось намагався переплисти рiчку в обладунку. Вони збивалися докупи й лiзли один на одного, а довкола повсюди падали стрiли. Дехто, може, добрався аж до отих лiсiв унизу, але, знаючи Бетода, можна сказати, що вiн сховав там кiлькох вершникiв, готових облизати тарiлку.

– Блядь, – промовив Шукач, якому стало доволi зле. Вiн i сам якось був серед переможених у розгромному бою, i цей його спогад був аж нiяк не з радiсних.

– Все чисто, як у доброму шитвi, – сказав Тридуба. – Бетодовi, цьому падлюцi, слiд вiддати належне. Вiн знае свою роботу як нiхто.

– То це й усе, отамане? – запитав Шукач. – Бетод уже виграв?

Тридуба поволi заперечно хитнув головою.

– Там багацько пiвденцiв. Достобiса. Бiльшiсть iз них живе за морем. Кажуть, там iх стiльки, що й не порахуеш. Бiльше людей, нiж дерев на Пiвночi. Може, вони й не одразу сюди дiстануться, та вони ще надiйдуть. Це лише початок.

Шукач поглянув на мокру долину, на всiх мертвякiв, що зiщулились, витягнулись i скрутились на землi, ставши простим харчем для ворон.

– Не найкращий початок для них.

Доу скрутив язика i якомога гучнiше плюнув.

– Зiгнали iх докупи й перерiзали, як овець! Хочеш так умерти, Тридубо? Га? Хочеш iз отакими злигатись? Йобанi союзники! Вони нi хрiна не знають про вiйну!

Тридуба кивнув.

– Тодi, мабуть, доведеться нам iх повчити.

Довкола ворiт була велика тиснява. Були жiнки, кощавi та явно голоднi. Були дiти, обiрванi та бруднi. Були чоловiки, старi й молодi, зiгнутi пiд важкими клунками чи зi спорядженням у руках. Дехто мав мулiв чи штовхав вiзки, навантаженi всiляким непотребом. Дерев’яними стiльцями, олов’яними казанками, землеробським реманентом. Багато хто не мав нiчого, крiм лиха. Шукачевi здавалося, що його якраз вистачало на всiх.

Вони засмiчували дорогу своiми тiлами та своiм мотлохом. Засмiчували повiтря своiми благаннями та своiми погрозами. Шукач вiдчував у носi густий, як суп, запах страху. Усi тiкали вiд Бетода.

Вони незлецьки штурхали одне одного: дехто пхався всередину, дехто пхався назовнi, то тут, то там хтось падав у багнюку, i всi жадали тих ворiт, як материноi цицьки. Але загалом вони нiкуди не просувалися. Шукач бачив, як над iхнiми головами виблискували наконечники списiв, чув, як кричали суворi голоси. Попереду були солдати, що не пускали до мiста нiкого.

Шукач нахилився до Тридуби й шепнув:

– Схоже, iм i своi не треба. Гадаеш, ми будемо iм потрiбнi, отамане?

– Ми iм потрiбнi, це вже точно. Ми поговоримо з ними, а тодi подивимось – чи в тебе е якась краща думка?

– Пiти додому й не встрявати в це дiло? – пробурмотiв собi пiд носа Шукач, та все ж пiшов у натовп за Тридубою.

Коли вони рушили вперед, на них повитрiщалися всi пiвденцi. Серед них була маленька дiвчинка, що проводжала Шукача поглядом великих уважних очей, притискаючи до себе якусь стару ганчiрку. Шукач спробував усмiхнутись, але вiн уже давно не знався нi з ким i нi з чим, окрiм безжальних людей i безжального металу, i ця усмiшка просто не могла вийти дуже приемною. Дiвчинка зарепетувала й утекла, i вона була не единою, хто злякався. Юрба розступилася, насторожившись i замовкнувши з наближенням Шукача та Тридуби, хоч вони й лишили зброю позаду, в iнших.

Вони спокiйно пройшли до ворiт – тiльки раз у раз штовхали кого-небудь, просто щоб посунувся. Тепер Шукач бачив пiд воротами душ iз дванадцять солдатiв, кожен iз яких нiчим не вiдрiзнявся вiд сусiда. До цього вiн рiдко коли бачив такi важкi обладунки, як у них – iз великих пластин з голови до п’ят, начищених до слiпучого блиску. Обличчя в них були закритi шоломами, а стояли вони нерухомо, як металевi стовпи. Вiн замислився, як можна за потреби битися з таким солдатом. Вiн не думав, що тут може заподiяти велику шкоду стрiла чи навiть меч – хiба що iм поталанить i вони натраплять на суглоб.

– Тут треба кайло абощо.

– Що? – процiдив Тридуба.

– Нiчого.

Було очевидно, що в Союзi якiсь дивнi уявлення про ведення бою. Якби у вiйнах перемагали тi, хто бiльше блистить, подумалося Шукачевi, вони б уже задали Бетодовi доброго прочухана. Шкода тiльки, що це не так.

Їхнiй отаман сидiв помiж ними за невеличким столиком, на якому лежали якiсь папiрцi, i був найчуднiшим серед присутнiх. Вiн був одягнений у якусь яскраво-червону куртку. «Дивний вибiр матерii для одягу ватажка», – подумав Шукач. Його було б неважко застрелити з лука. Вiн був збiса молодий для цiеi роботи. Борода в нього ще тiльки почала рости – втiм, вiн усе одно явно дуже гордився собою.

Із ним сперечався якийсь здоровань у брудному плащi. Шукач напружився i прислухався до них, намагаючись хоч трохи розiбрати слова союзникiв.

– У мене тута п’ятеро дiтей, – говорив фермер, – а годувати iх нiчим. Як думаете, що менi робити?

Поперед нього влiз стариган:

– Я – особистий друг лорд-губернатора, я вимагаю, щоб ви пустили мене до…

Хлопчисько не дав договорити жодному з них.

– Менi начхати, хто вашi друзi, i менi начхати, скiльки у вас дiтей – хай хоч i сто! Мiсто Остенгорм заповнене. Лорд- маршал Бурр постановив, що щодня слiд пускати всього по двiстi бiженцiв, i ми вже досягли цього лiмiту на сьогоднiшнiй ранок. Пропоную вам обом повернутися завтра. Рано-вранцi.

Двое чоловiкiв застигли на мiсцi.

– Вашого лiмiту? – прогарчав фермер.

– Але ж лорд-губернатор…

– Бiс вас забирай! – заволав хлопчисько, iстерично гупнувши кулаком по столу. – Ви тiльки натиснiть на мене ще! Я вас пущу, аякже! Накажу затягнути вас усередину й повiсити як зрадникiв!

Цього тим двом вистачило: вони хутко вiдступилися. Шукачевi почало здаватися, що йому слiд вчинити так само, але до столу вже прямував Тридуба. Хлопчисько насупився так, наче вiд них смердiло гiрше, як вiд свiжих кавалкiв лайна. Шукач не переймався б цим так сильно, якби не помився з цiеi нагоди. Вiн уже кiлька мiсяцiв не був таким чистим.

– Якого хрiна ви хочете? Шпигунiв i жебракiв нам не треба!

– Добре, – чiтко й терпляче промовив Тридуба. – Ми не шпигуни й не жебраки. Мене звати Руд Тридуба. Це – Шукач. Ми прийшли поговорити з тим, хто тут за старшого. Прийшли запропонувати своi послуги вашому королю.

– Запропонувати своi послуги? – Хлопчисько всмiхнувся. Аж нiяк не привiтно. – Шукач, кажете? Яке цiкаве iм’я! Навiть не уявляю, як вiн його дiстав.

Вiн стиха реготнув iз цього дотепу, i Шукач почув, як захихотiли iншi. Правдивi гiвнюки, вирiшив вiн, що поховались у своiй розцяцькованiй одежi та блискучих обладунках. Правдивi гiвнюки, але, сказавши iм це, вони нiчого не доб’ються. Добре, що вони лишили Доу позаду. Вiн, певно, уже випустив би цьому дурневi кишки й погубив би iх усiх.

Хлопчисько нахилився вперед i заговорив – дуже повiльно, як до дiтей.

– Пiвнiчан не пускають до мiста без особливого дозволу.

Схоже, те, що Бетод перейшов iхнi кордони, вирiзае iхнi вiйська й воюе на iхнiх землях – недостатньо особлива пiдстава. Тридуба лупав скалу далi, але Шукачевi здавалося, що ця скала надто вже тверда.

– Ми просимо небагато. Лише харчiв i мiсця для нiчлiгу. Нас п’ятеро, i всi Іменитi, бувалi.

– Його Величнiсть бiльш нiж добре забезпечений солдатами. А от мулiв нам трохи бракуе. Може, ви були б не проти поносити нам запаси?

Тридуба славився терплячiстю, але вона мала своi межi, i Шукачевi здавалося, що до них уже страшенно близько. Цей малий засранець гадки не мав, на що нариваеться. З Рудом Тридубою жартувати було не варто. Там, звiдки вони прийшли, його iм’я було знаменитим. Це iм’я вселяло в людей страх або вiдвагу – залежно вiд того, на якому боцi вони були. Його терпiння, ясна рiч, мало своi межi, але до них вони ще не дiйшли. На щастя для всiх присутнiх.

– Мулiв, так? – загарчав Тридуба. – Мули можуть хвицатись. Пильнуй, щоб котрийсь iз них не вiдтяв тобi голову копняком, хлопче.

Тут вiн розвернувся й побрiв дорогою туди, звiдки вони прийшли. Переляканi люди квапливо розступалися перед ним, а тодi сходилися назад у нього за спиною; всi вони одночасно кричали та благали солдатiв пояснити, чому це iх треба впускати, поки iншi лишаються на холодi.

– Не зовсiм той прийом, на який ми сподiвалися, – пробурчав Шукач. Тридуба не сказав нiчого – вiн просто крокував попереду, опустивши голову. – Що тепер, отамане?

Його друзяка похмуро озирнувся через плече.

– Ти мене знаеш. Думаеш, мене влаштовуе ця срана вiдповiдь?

Шукачевi чомусь здавалося, що нi.

Найкраще виснуванi плани

У приймальнi лорд-губернатора Енглii було холодно. Вона мала високi стiни з голоi холодноi штукатурки, простору пiдлогу з холодних кам’яних плит i великий камiн, у якому не було нiчого, крiм холодного попелу. Єдиною ii оздобою був великий гобелен, що висiв в одному кiнцi примiщення, з вишитим золотим сонцем Союзу та схрещеними молотами Енглii посерединi.

Лорд-губернатор Мiд розвалився в жорсткому крiслi перед величезним порожнiм столом, нi на що конкретно не дивлячись. Його права рука кволо тримала за нiжку келих вина. Обличчя в нього було блiде й виснажене, службовий одяг – пом’ятий i брудний, а рiдке сиве волосся скуйовджене. Майор Вест, який народився й вирiс в Енглii, часто чув, як Мiда називали сильним лiдером, видатною особистiстю, невтомним оборонцем провiнцii та ii людей. Тепер вiн був схожий на оболонку вiд людини, розчавлену вагою великого ланцюга, що вказував на його посаду, – порожню й холодну, як його величезний камiн.

Температура у примiщеннi була дуже низька, та атмосфера в ньому була ще холоднiша. Лорд-маршал Бурр стояв посерединi, широко розставивши ноги й до болю мiцно зчепивши руки за спиною. Майор Вест, нерухомий, як колода, стояв бiля його плеча, понуривши голову та шкодуючи, що зняв плащ. Тут, мабуть, було ще холоднiше, нiж надворi, а погода стояла жахлива навiть як на осiнь.

– Ви будете вино, лорд-маршале? – промимрив Мiд, навiть не пiдвiвши очей. Його голос у великому примiщеннi звучав кволо i пронизливо тонко. Вестовi здавалося, що ще трохи – i вiн побачить, як старий видихае пару.

– Нi, ваша милосте, не буду.

Бурр супився. Останнiй мiсяць чи два вiн, на думку Веста, супився без упину. Його обличчя, здавалося, не могло мати якогось iншого виразу. Вiн супився з надiею, супився вiд вдоволення, супився вiд подиву. Зараз вiн супився вiд надзвичайно сильного гнiву. Вест нервово переступив iз однiеi закоцюблоi ноги на другу, намагаючись запустити потiк кровi та шкодуючи, що вiн тут опинився.

– А ви, майоре Вест? – прошепотiв лорд-губернатор. – Будете вино?

Вест вiдкрив рота, щоб вiдмовитись, але Бурр його випередив.

– Що таке? – прогарчав вiн. Його суворi слова вiдбилися вiд холодних стiн i прокотилися луною пiд холодною стелею.

– Що таке?

Лорд-губернатор стрiпонувся й неквапом перевiв погляд запалих очей на Бурра так, нiби вперше його бачив.

– Я втратив синiв.

Вiн пiдхопив свiй келих, попри дрож у руцi, i вихилив його до останку.

Вест побачив, як маршал Бурр iще мiцнiше зчепив руки за спиною.

– Спiвчуваю вашiй утратi, ваша милосте, але я мав на увазi ситуацiю в ширшому розумiннi. Я кажу про Чорний Колодязь.

Мiд якось здригнувся вiд самоi лише згадки про це мiсце.

– Там був бiй.

– Там була бiйня! – гаркнув Бурр. – Чим ви це поясните? Хiба ви не одержали наказiв вiд короля? Зiбрати всiх воякiв, яких тiльки можна, зайняти обороннi позицii, чекати на пiдкрiплення? І за жодних обставин не ризикувати, б’ючись iз Бетодом!

– Накази вiд короля? – Лорд-губернатор скривив вуста. – Тобто накази Закритоi Ради? Я iх одержав. Прочитав. Обмiркував.

– А далi?

– Порвав.

Вест почув, як лорд-маршал важко задихав через нiс.

– Ви iх… порвали?

– Я та моя родина сто рокiв керували Енглiею. Коли ми прибули сюди, тут не було нiчого, – говорячи, Мiд гордо пiдняв пiдборiддя й випнув груди. – Ми приборкали дичавину. Ми вирубали лiси, проклали дороги та збудували ферми, шахти й мiста, що збагатили весь Союз!

Очi старого значно пояснiшали. Тепер вiн здавався вищим, смiливiшим, сильнiшим.

– Люди цього краю спершу шукають захисту в мене, а вже тодi дивляться за море! Невже я мав дозволити цим пiвнiчанам, цим варварам, цим звiрам безкарно чинити набiги на моi землi? Нищити величну роботу моiх прабатькiв? Грабувати, палити, гвалтувати й убивати скiльки завгодно? Сидiти за своiми стiнами, поки вони пускають пiд меч Енглiю? Нi, маршале Бурр! Тiльки не я! Я зiбрав усiх бiйцiв, дав iм зброю й послав iх на герць iз дикунами, а очолили iх трое моiх синiв. Що ще я мав зробити?

– Дотримати своiх сраних наказiв! – заволав Бурр на весь голос. Вест вражено сахнувся; у нього в вухах i досi вiдлунював оглушливий крик.

Мiд сiпнувся, витрiщився з роззявленим ротом, а тодi в нього затремтiли вуста. Старому навернулися на очi сльози, а його тiло знов обм’якло.

– Я втратив синiв, – прошепотiв вiн, опустивши погляд на холодну пiдлогу. – Я втратив синiв.

– Менi шкода ваших синiв, та й усiх iнших, чиi життя були марно загубленi, але не шкода вас. Ви самi накликали це на себе.

Бурр скривився, а тодi ковтнув i потер живiт. Поволi пiдiйшов до вiкна й визирнув на холодне сiре мiсто.

– Ви згайнували всi своi сили, а я тепер мушу прорiдити власнi, щоб поставити гарнiзони у ваших мiстах i фортецях. Тих, хто пережив Чорний Колодязь, а також iнших озброених людей, здатних битися, переводьте пiд мое командування. Нам знадобляться всi люди до останнього.

– А я? – промимрив Мiд. – Отi пси з Закритоi Ради, мабуть, завивають, вимагаючи моеi кровi?

– Хай завивають. Ви потрiбнi менi тут. На пiвдень iдуть бiженцi, що тiкають вiд Бетода чи вiд страху перед ним. Ви останнiм часом дивились у вiкно? В Остенгормi iх повно. Вони тисячами юрмляться довкола стiн, i це – лише початок. Ви подбаете про iхне благополуччя та iхню евакуацiю до Мiддерланду. Вашi люди тридцять рокiв шукали у вас захисту. Ви iм ще потрiбнi.

Бурр знову повернувся обличчям до кiмнати.

– Надайте майоровi Весту список пiдроздiлiв, якi ще лишаються боездатними. Що ж до бiженцiв, то вони потребують iжi, одягу й даху над головою. Приготування до iхньоi евакуацii повиннi розпочатися негайно.

– Негайно, – прошепотiв Мiд. – Звiсно, негайно.

Бурр швидко позирнув на Веста з-пiд густих брiв, глибоко вдихнув, а тодi попрямував до дверей. Вест на виходi озирнувся. Лорд-губернатор Енглii так i сидiв, зiгнувшись у своему крiслi у своiй порожнiй крижанiй приймальнi й поклавши голову на руки.

– Це Енглiя, – промовив Вест, показуючи на велику мапу, i повернувся обличчям до присутнiх. Мало хто з офiцерiв демонстрував хоч якийсь iнтерес до того, що вiн мав сказати. Воно й не дивно, та все одно неприемно.

З правого боку довгого стола прямо й нерухомо сидiв у своему крiслi генерал Крой. Вiн був високий, худорлявий, мiцний, мав незугарний череп, увiнчаний коротким сивим волоссям, i просту та бездоганно чисту чорну форму. Офiцери з його величезного штабу були так само пiдстриженi, поголенi, начищенi й похмурi, як гурт жалiбникiв. Навпроти, лiворуч, спочивав генерал Полдер, кругловидий, рум’яний, з величезними розкiшними вусами. Високий комiр, жорсткий вiд золотоi нитки, доходив йому майже до великих рожевих вух. Люди з його почту сидiли на стiльцях, як у сiдлах; iхнi яро-червонi одностроi були щедро оздобленi позументом, верхнi гудзики вони безтурботно порозстiбали, а плями вiд дорожньоi багнюки носили як медалi.

На Кроевому боцi зали найголовнiшим у вiйнi вважалася чистота, самозречення та строге дотримання правил. На Полдеровому вона була питанням яскравостi та ретельно вкладеного волосся. Кожна з цих груп дивилася на iншу з-за столу з зарозумiлим презирством, так, наче лише вона володiла секретами доброi вiйськовоi служби, а iнша компанiя, хоч як старатиметься, вiчно буде тiльки заважати.

На думку Веста, добряче заважали обидвi цi компанii, але жодна з них i близько не була таким головним болем, як третiй гурт, що зiбрався довкола вiддаленого кiнця столу. Його ватажком був не хто iнший, як спадкоемець престолу, сам кронпринц Ладiсла. Вбраний вiн був у щось бiльше схоже на пурпуровий халат iз еполетами, нiж на однострiй. Домашнiй одяг у вiйськовому стилi. На самих його манжетах мережива вистачило б на добру скатертину, а в людей iз його штабу шати були ненабагато скромнiшi. Довкола принца розвалилася на стiльцях низка найбагатших, найгарнiших, найелегантнiших i найнiкчемнiших молодикiв усього Союзу. Якби мiрилом людини був ii капелюх, вони б i справдi були видатними людьми.

Вест iзнову повернувся до мапи, вiдчуваючи неприемну сухiсть у горлi. Вiн знав, що мае сказати, – треба було тiльки сказати це якомога чiткiше й сiсти. Байдуже, що за ним сидять чи не найвищi чини в армii. Вже не кажучи про спадкоемця престолу. Вест знав, що цi люди його зневажають. Ненавидять за високе становище та низьке походження. За те, що вiн заслужив свое мiсце.

– Це Енглiя, – повторив Вест, як вiн сподiвався, спокiйно й поважно. – Рiчка Кумнур, – тут вiн провiв кiнцем указки по звивистiй блакитнiй лiнii рiчки, – дiлить цю провiнцiю на двi частини. Пiвденна частина значно менша, але в нiй зосереджена переважна бiльшiсть населення та майже всi значущi мiста, серед яких i столиця, Остенгорм. Дороги тут помiрно добрi, а мiсцевiсть вiдносно вiдкрита. Наскiльки ми знаемо, за рiчку пiвнiчани ще не заходили.

Вест почув, як позаду нього хтось голосно позiхнув, так, що було чiтко чутно навiть iз протилежного кiнця столу. Вiдчувши раптовий напад лютi, вiн швидко розвернувся. Принаймнi сам принц Ладiсла начебто слухав уважно. Завинив один офiцер його штабу, молодий лорд Смунд, який мав бездоганний родовiд i величезний статок, але, маючи трохи бiльше двадцяти рокiв, вiдзначався здiбностями добре розвиненого десятирiчного хлопчика. Вiн розслаблено сидiв на стiльцi та вдивлявся в порожнечу з провокацiйно роззявленим ротом.

Вестовi стало терпцю хiба на те, щоб не пiдскочити до нього й не побити указкою.

– Вам зi мною нудно? – процiдив вiн.

Смунд, очевидно, навiть здивувався, що до нього прискiпалися. Вiн глянув праворуч, а тодi лiворуч, неначе Вест мiг звертатися до когось iз його сусiдiв.

– Що, менi? Нi, нi, майоре Вест, аж нiяк. Нудно? Нi! Рiчка Кумнур дiлить провiнцiю надвое i так далi. Захопливi вiдомостi! Захопливi! Щиро прошу вибачення, справдi. Просто пiзно лiг спати вчора, розумiете?

Вест у цьому не сумнiвався. Пiзно лiг спати, а до того пив i вихвалявся разом iз рештою принцових посiпак, i все заради того, щоб вiн, Вест, мiг украсти в усiх час сьогоднi вранцi. Може, люди Кроя й були педантами, а люди Полдера – нахабами, але вони принаймнi були вояками. Люди з принцового штабу, як розумiв Вест, узагалi не мали жодних навичок – звiсно, крiм умiння його дратувати. У цьому всi вони були майстрами. Знову повернувшись до мапи, вiн мало не скреготiв зубами вiд злостi.

– Інша справа – пiвнiчна частина провiнцii, – загарчав вiн. – Негостинний обшир, укритий густими лiсами, бездорiжними болотами та посiченими пагорбами й малозаселений. Там е шахти, лiсозаготiвлi, села, а також декiлька каторжних колонiй пiд керiвництвом Інквiзицii, але вони сильно розпорошенi. Є всього двi дороги, хоч трохи придатнi для великих скупчень людей чи припасiв, особливо зважаючи на те, що скоро настане зима.

Вiн провiв указкою по двох пунктирних лiнiях, що проходили крiзь лiси з пiвночi на пiвдень.

– Захiдна дорога розташована неподалiк вiд гiр i зв’язуе мiж собою шахтарськi поселення. Схiдна йде бiльш-менш уздовж узбережжя. Сходяться вони там, де стоiть фортеця Дунбрек на Вайтфлоу, пiвнiчному кордонi Енглii. Судячи з того, що ми знаемо, ця фортеця вже в руках ворога.

Вест вiдвернувся вiд мапи й сiв, намагаючись дихати повiльно й розмiрено, задушити в собi гнiв i позбутися головного болю, що вже починав пульсувати в нього за очима.

– Дякую, майоре Вест, – сказав Бурр, пiдвiвшись на ноги, щоби звернутися до присутнiх. Кiмната зашурхотiла й заворушилася, нарештi почавши прокидатися. Лорд-маршал трохи походив перед мапою, збираючись iз думками. Тодi потицяв у неi власною указкою, видiляючи точку далеко на пiвнiч вiд рiчки Кумнур.

– Село Чорний Колодязь. Нiчим не примiтне поселення миль за десять вiд прибережноi дороги. Звичайна купка хатинок, нинi повнiстю знелюднiла. Воно навiть на мапi не позначене. Мiсце, не гiдне чиеiсь уваги. За винятком того, звичайно, що саме там пiвнiчани нещодавно вирiзали нашi вiйська…

– Клятi енглiйськi дурнi, – пробурчав хтось.

– Їм треба було зачекати на нас, – сказав Полдер iз самовдоволеним усмiхом.

– Справдi, треба було, – рiзко промовив Бурр. – Але вони були впевненi в собi, i чому б мало бути iнакше? Кiлька тисяч людей, добре споряджених, iз кавалерiею. Серед них було багато професiйних воякiв. Може, й не таких, як у Королiвських полках, але все-таки пiдготовлених i рiшучих. Здавалося б, бiльш нiж достойнi противники для цих дикунiв.

– Утiм, вони добре билися, – втрутився принц Ладiсла, – хiба нi, маршале Бурр?

Бурр гнiвно подивився на iнший кiнець столу.

– Добре б’еться той, хто перемагае, ваша високосте. Їх вирiзали. Врятувалися лише тi, хто мав добрих коней i кому дуже поталанило. На додачу до прикроi марноi втрати особового складу це ще й втрата спорядження та запасiв. І в чималих кiлькостях, якi тепер дiсталися нашому вороговi. А найсерйознiшим наслiдком поразки, можливо, е панiка серед населення. Дороги, вiд яких залежатиме наша армiя, забитi бiженцями, упевненими, що Бетод може будь-якоi митi напасти на iхнi ферми, iхнi села, iхнi оселi. Звiсно, це справжня катастрофа. Можливо, найстрашнiша для Союзу за останнiй час. Але з катастроф можна дiставати уроки.

Лорд-маршал твердо поклав великi долонi на стiл i нахилився вперед.

– Цей Бетод обережний, розумний i безжальний. Вiн добре забезпечений кiньми, пiхотою та лучниками й досить добре органiзований, щоб використовувати iх разом. У нього е вiдмiннi розвiдники, а його сили вкрай мобiльнi, ймовiрно, мобiльнiшi за нашi, особливо на складнiй мiсцевостi, такiй, як та, яку ми побачимо в пiвнiчнiй частинi провiнцii. Вiн поставив пастку на енглiйцiв, i вони в неi втрапили. Ми не повиннi це повторити.

Генерал Крой пирхнув, безрадiсно засмiявшись.

– То нам слiд боятися цих варварiв, лорд-маршале? Ви б радили саме це?

– Як там писав Столiкус, генерале Крой? «Нiколи не бiйся ворога, але завжди поважай його». Гадаю, якби я дав якусь пораду, вона була б саме такою, – Бурр насупився, дивлячись на iнший кiнець столу. – Але я не даю порад. Я вiддаю накази.

Дiставши зауваження, Крой невдоволено сiпнувся, але принаймнi стулив пельку. Поки що. Вест знав, що вiн довго не мовчатиме. Вiн нiколи не мовчав довго.

– Ми мусимо бути обережними, – продовжив Бурр, тепер уже звертаючись до всiеi кiмнати, – але в нас ще е фора. У нас е дванадцять Королiвських полкiв, щонайменше стiльки ж рекрутiв вiд шляхти й трохи енглiйцiв, якi врятувалися вiд рiзанини при Чорному Колодязi. Судячи з одержаних нами донесень, ми перевершуемо ворога чисельнiстю щонайменше вп’ятеро. Переважаемо його спорядженням, у тактицi, в органiзацii. Пiвнiчани, схоже, знають про це. Попри своi успiхи, вони лишаються на пiвнiчному березi рiчки Кумнур, задовольняючись добуванням харчiв i нечастими набiгами. Їм, схоже, не надто хочеться перетинати рiчку й ризикувати у вiдкритому бою з нами.

– Їх, цих брудних боягузiв, важко за це засудити, – гигикнув Полдер пiд схвальне бурмотiння власного штабу. – Тепер вони, може, узагалi шкодують, що перетнули кордон!

– Може, й так, – стиха погодився Бурр. – Хай там як, вони не йдуть до нас, тож ми мусимо перетнути рiчку й вистежити iх. Отже, основна частина нашоi армii роздiлиться надвое; лiвим крилом командуватиме генерал Крой, а правим – генерал Полдер.

Двое генералiв украй ворожо перезирнулися через стiл.

– Ми рушимо схiдною дорогою зi своiх таборiв тут, в Остенгормi, й розосередимося за рiчкою Кумнур, сподiваючись виявити армiю Бетода та примусити його до вирiшального бою.

– Я, звiсно, глибоко вас шаную, – втрутився генерал Крой тоном, який натякав на протилежне, – та чи не краще було б послати одну половину армii на захiдну дорогу?

– На заходi мало що е, крiм залiза, единого ресурсу, яким пiвнiчани вже добре забезпеченi. На прибережнiй дорозi здобич багатша, а ще вона ближча до iхнiх шляхiв постачання та вiдступу. До того ж я не хочу, щоб нашi сили були надто розосередженi. Ми ще оцiнюемо потугу Бетода. Якщо ми зможемо примусити його до бою, то я хочу за можливостi швидко зосередити нашi сили й розбити його.

– Але ж лорд-маршале! – вигукнув Крой так, нiби звернувся до свого батька чи матерi, що, на жаль, i досi керуе власними справами попри маразм. – Захiдну дорогу не слiд лишати безборонною, чи не так?

– Я саме до цього пiдходив, – пробурчав Бурр i знову повернувся до мапи. – Третiй пiдроздiл пiд командуванням кронпринца Ладiсли окопаеться за Кумнуром i стане на сторожi на захiднiй дорозi. Його роботою буде подбати про те, щоб пiвнiчани не обiйшли нас i не вийшли в наш тил. Вони триматимуться там, на пiвдень вiд рiчки, тим часом як основний наш контингент роздiлиться навпiл i прожене ворога.

– Звичайно, мiй лорд-маршале.

Крой вiдкинувся на стiльцi, оглушливо зiтхнувши, неначе вiн не очiкував нiчого кращого, та все одно мусив спробувати заради всiх, тим часом як офiцери його штабу зацокали язиками, засуджуючи цей план.

– Що ж, як на мене, план чудовий, – тепло заявив Полдер i всмiхнувся через стiл Кроевi. – Я обома руками за, лорд-маршале. Можете розпоряджатися мною як завгодно. Моi люди будуть готовi виступити щонайбiльше за десять днiв.

Офiцери його штабу закивали й загули, виражаючи згоду.

– Краще за п’ять, – сказав Бурр.

Пухке обличчя Полдера роздратовано засiпалось, але вiн швидко опанував себе.

– Хай буде п’ять, лорд-маршале.

Але тепер уже настала Кроева черга гнути кирпу.

Тим часом кронпринц Ладiсла, примружившись, розглядав мапу; його добре напудрене обличчя мало-помалу набувало спантеличеного виразу.

– Лорд-маршале Бурр, – поволi заговорив вiн, – мiй пiдроздiл мае пройти захiдною дорогою до рiчки, правильно?

– Саме так, ваша високосте.

– Але за рiчку ми заходити не маемо?

– Саме так, ваша високосте.

– Отже, наша роль мае бути, – тут вiн примружено глянув на Бурра з ображеним обличчям, – суто оборонною?

– Саме так. Суто оборонною.

Ладiсла насупився.

– Схоже, це завдання скромне.

Йолопи з його штабу завовтузилися на стiльцях i забурчали, висловлюючи свое невдоволення завданням, що аж так не вiдповiдало iхнiм талантам.

– Скромне завдання? Перепрошую, ваша високосте, але це не так! Енглiя – край широкий i складний. Пiвнiчани можуть оминути нас, а в такому разi всi нашi надii будуть покладенi на вас. Вашим завданням буде не дати вороговi перетнути рiчку та поставити пiд загрозу нашi шляхи забезпечення або й гiрше – пiти на сам Остенгорм.

Бурр нахилився вперед, уп’явся у принца поглядом i владно помахав кулаком.

– Ви будете нашою скелею, ваша високосте, нашим стовпом, нашим фундаментом! Ви будете петлею, на якiй висiтимуть нашi ворота, ворота, що зачиняться перед носом у цих загарбникiв, i виженете iх iз Енглii!

Вест був вражений. Принцове завдання i справдi було скромне, але лорд-маршал мiг би виставити благородною працею навiть чищення нужникiв.

– Чудово! – вигукнув Ладiсла, i пiр’iна на його капелюсi загойдалася вперед-назад. – Петлею, звiсно! Шикарно!

– Тодi, панове, якщо запитань бiльше немае, у нас iще чимало роботи, – Бурр оглянув пiвколо понурих облич. Нiхто не заговорив. – Ви вiльнi.

Штаби Кроя й Полдера обмiнялися крижаними поглядами, кваплячись до виходу з кiмнати, щоби встигнути туди першими. Самi видатнi генерали штовхались у дверях, бiльш нiж досить широких для них обох; жодному з них не хотiлось зiгнорувати iншого чи пiти за ним. Випхавшись у коридор, вони розвернулися й наiжачилися.

– Генерале Крой, – пирхнув Полдер, зверхньо трусонувши головою.

– Генерале Полдер, – процiдив Крой, розправивши свiй бездоганний однострiй.

А тодi вони розбрелись у протилежнi боки.

Коли вийшли останнi офiцери зi штабу принца Ладiсли, голосно сперечаючись про те, в кого найдорожчий обладунок, Вест i собi пiдвiвся, щоб пiти. У нього була сотня завдань, за якi треба було взятись, а чекання нiчого б йому не дало. Та не встиг вiн дiстатися дверей, як заговорив лорд-маршал Бурр.

– То ось вона, наша армiя, так, Весте? Присягаюся: часом я почуваюся батьком iз виводком задерикуватих синiв i без дружини, здатноi допомогти. Полдер, Крой i Ладiсла. – Вiн хитнув головою. – Моi трое командирiв! Вони всi, здаеться, гадають, що мета всiеi цiеi справи – iхне персональне звеличення. В усьому Союзi не знайдеться людей iз вищою самооцiнкою. Просто диво, що ми можемо вмiстити iх в однiй кiмнатi. – Вiн раптом вiдригнув. – Кляте нетравлення!

Вест замислився, намагаючись знайти щось позитивне.

– Ну, хоч генерал Полдер видаеться слухняним, сер.

Бурр пирхнув.

– Так, видаеться, але я йому довiряю ще менше, нiж Кроевi, якщо таке можливо. Крой принаймнi передбачуваний. Можна не сумнiватися, що вiн дратуватиме мене й перечитиме на кожному кроцi. На Полдера просто неможливо покластися. Вiн усмiхаеться, лестить i слухаеться в найменших дрiбницях, аж поки не помiчае якоiсь вигоди для себе, а тодi кидаеться на мене з подвоеним завзяттям – ви самi це побачите. Задовольняти iх обох водночас неможливо.

Вiн примружився й ковтнув, потираючи собi живiт.

– Але, поки ми здатнi рiвною мiрою засмучувати iх обох, у нас е шанс. Одне в цьому радуе: вони ненавидять один одного навiть бiльше, нiж мене.

Бурр насупився ще сильнiше.

– Вони обидва були ймовiрнiшими за мене кандидатами на цю посаду. Генерал Полдер – вiн, знаете, давнiй друг архiлектора. Крой – родич Верховного суддi Маровii. Коли стала вiльною посада лорд-маршала, Закрита Рада не могла вирiшити, кого з них обрати. Кiнець кiнцем вона зупинилася на менi як на нещасливому компромiсi. Йолоп iз провiнцii, розумiете, Весте? Ось хто я для них. Ефективний йолоп, далебi, але все одно йолоп. Насмiлюся сказати, що, якщо завтра помре Полдер чи Крой, мене наступного ж дня замiнить той, хто залишиться. Важко уявити абсурднiшу ситуацiю для лорд-маршала – звiсно, якщо не брати до уваги кронпринца.

Вест мало не скривився. Як обернути цей кошмар на щось позитивне?

– Принц Ладiсла… завзятий? – спробував вiн.

– І де б я був без вашого оптимiзму? – безрадiсно реготнув Бурр. – Завзятий? Та вiн живе у мрii! Йому все життя потурали, його все життя голубили й геть розпестили! Цей хлопчисько та реальний свiт геть чужi один одному!

– Йому обов’язково потрiбен окремий пiдроздiл, сер?

Лорд-маршал потер очi товстими пальцями.

– На жаль, так. Закрита Рада висловилася з цього питання вкрай недвозначно. Їi турбуе те, що король нездужае, а його спадкоемця широкий загал вважае цiлковитим дурнем i нiкчемою. Вона сподiваеться, що тут ми здобудемо якусь велику перемогу i вона тодi зможе приписати всi заслуги принцовi. Опiсля його повернуть до Адуа в сяйвi бойовоi слави, готового стати таким королем, якого обожнюватимуть селяни.

Зупинившись на мить, Бурр опустив погляд на пiдлогу.

– Я зробив усе, що мiг, аби вберегти Ладiслу вiд бiди. Вiдiслав його туди, де, на мою думку, немае пiвнiчан, а якщо хоч трохи пощастить, то не буде нiколи. Але вiйна – справа аж нiяк не передбачувана. Ладiслi, можливо, справдi доведеться битися. Тому менi потрiбно, щоби хтось його глядiв. Хтось iз досвiдом бойових дiй. Хтось настiльки вiдважний i працьовитий, наскiльки його пародii на штабних офiцерiв зманiженi й лiнивi. Хтось здатний уберегти принца вiд бiди.

Вiн поглянув угору з-пiд важких брiв.

Вест iз жахом вiдчув, як у нього всерединi все обриваеться.

– Я?

– На жаль, так. Немае жодноi людини, яку я сильнiше хотiв би лишити при собi, але принц особисто попросив вас.

– Мене, сер? Але ж який iз мене придворний? Я навiть не шляхтич!

Бурр пирхнув.

– Ладiсла, мабуть, едина в цiй армii людина, крiм мене, якiй байдуже, чий ви син. Вiн – спадкоемець престолу! Ми всi однаково нижчi за нього – що шляхтичi, що жебраки.

– Але чому я?

– Тому що ви – боець. Перший у проломi пiд час облоги Ульрiока i все таке. Ви бачили бойовi дii, удосталь бойових дiй. Ви прославилися як боець, Весте, а принц хоче того ж для себе. Ось чому. – Бурр витягнув iз куртки листа й передав йому. – Можливо, це пiдсолодить вам цю пiгулку.

Вест зламав печатку, розгорнув товстий папiр i проглянув нечисленнi рядки, написанi охайним почерком. Закiнчивши, вiн прочитав листа знову, просто для певностi, i пiдвiв очi.

– Це пiдвищення.

– Я знаю, що це. Я сам про це домовився. Може, ще з однiею зiрочкою на кiтелi вас сприйматимуть трохи серйознiше, а може, й нi. Хай там як, ви на це заслужили.

– Дякую, сер, – отетерiло промовив Вест.

– За що? За найгiршу роботу в армii? – Бурр розсмiявся й по-батькiвськи плеснув його по плечу. – Вас бракуватиме, i це – факт. Я поiду оглянути перший полк. Завжди вважав, що командира мае бути видно. Не хочете поiхати зi мною, полковнику?

Коли вони виiхали з мiських ворiт, уже почав падати снiг. Бiлi снiжинки летiли на вiтрi й танули, ледве торкаючись дороги, дерев, шкури Вестового коня та обладункiв вартових, якi йшли за ними.

– Снiг, – пробурчав через плече Бурр. – Уже снiг. Хiба для нього зараз не ранувато?

– Дуже рано, сер, але зараз достатньо холодно. – Вест прибрав одну руку з повiддя, щоб мiцнiше затягнути комiр плаща на шиi. – Холоднiше, нiж зазвичай наприкiнцi осенi.

– Присягаюся, на пiвнiч вiд Кумнуру, хай йому бiс, буде ще холоднiше.

– Так, сер, i потеплiння тепер уже не буде.

– Зима може вийти суворою, еге ж, полковнику?

– Цiлком iмовiрно, сер.

Полковник? Полковник Вест? Цi слова й досi дивно звучали вкупi навiть у його думках. Нiхто б i помислити не мiг, що якийсь син простолюдина так високо пiднiметься. Передусiм вiн сам.

– Тривала, сувора зима, – замислився Бурр. – Нам треба швидко спiймати Бетода. Спiймати його та швидко прикiнчити, поки ми всi не замерзли. – Вiн насуплено глянув на дерева, якi вони минали, насуплено глянув на снiжинки, що кружляли довкола них, насуплено глянув на Веста. – Поганi дороги, погана мiсцевiсть, погана погода. Не найкраще становище, еге ж, полковнику?

– Нi, сер, не найкраще, – безрадiсно погодився Вест, але його зараз турбувало лише власне становище.

– Та ну, могло б бути й гiрше. Ви окопаетеся на пiвдень вiд рiчки, у теплi, у добрi. Мабуть, i волосини вiд пiвнiчанина за всю зиму не побачите. А ще я чув, що принц i його штаб незле харчуються. Це, хай йому грець, краще, нiж дибуляти по снiгу в товариствi Полдера i Кроя.

– Звичайно, сер.

Але Вест був не зовсiм у цьому впевнений.

Бурр озирнувся через плече на вартових, якi клусом iхали за ними на поважнiй вiдстанi.

– Знаете, замолоду, коли мене ще не удостоiли сумнiвноi честi командувати армiею короля, я обожнював iздити верхи. Я iздив учвал по багато миль поспiль. Так я почувався… живим. Нинi на це, здаеться, немае часу. Наради, документи, сидiння за столами – ось i все, чим я займаюся. Часом же просто хочеться поiздити верхи, еге ж, Весте?

– Звичайно, сер, але як…

– Но!

Лорд-маршал енергiйно пришпорив коня, i той помчав стежкою, здiймаючи копитами багнюку. Вест якусь мить дивився йому вслiд iз роззявленим ротом.

– Трясця, – прошепотiв вiн.

Швидше за все, цей упертий старий дурень не втримаеться в сiдлi та зламае свою товсту шию. Що тодi з ними буде? Принцовi Ладiслi доведеться перебрати командування на себе. Вест здригнувся вiд думки про це, а тодi теж рiзко перевiв коня у чвал. А який у нього був вибiр?

Обабiч миготiли дерева, дорога пiд ним струменiла. Його вуха наповнилися стукотом копит i дзеленчанням збруi. Вiтер стрiмко влiтав йому в рота й щипав очi. На нього прямо сипалися снiжинки. Вест швидко озирнувся через плече. Вартовi позачiплялись один за одного, iхнi конi штовхалися мiж собою, i вони залишилися далеко позаду.

Найкраще для нього тепер було не вiдставати й водночас триматись у сiдлi. Востанне вiн так стрiмко iхав верхи багато рокiв тому, коли тупав по сухiй рiвнинi, а за ним по п’ятах мчав клин гуркськоi кавалерii. Тодi вiн навряд чи боявся сильнiше. Його руки до болю стискали повiддя, а серце гупало вiд страху та захвату. Вiн зрозумiв, що всмiхаеться. Бурр мав рацiю. Вiд цього вiн i справдi вiдчув себе живим.

Лорд-маршал уже сповiльнився, i Вест, порiвнявшись iз ним, теж притримав коня. Тепер вiн смiявся i чув, як поряд регоче Бурр. Вiн уже багато мiсяцiв так не смiявся. А може, й рокiв – вiн не пам’ятав, коли це було востанне. Тодi вiн помiтив дещо краечком ока.

Вiдчув неприемний поштовх, давучий бiль у грудях. Його голова рiзко смикнулася вперед, у нього з рук вирвали повiддя, i все перевернулося догори дригом. Його кiнь зник. Вiн котився по землi й не мiг зупинитися.

Вiн спробував пiдвестись, i свiт захитався. Дерева й бiле небо, кiнськi ноги в русi, розлiтаеться багно. Вiн заточився i, полетiвши на дорогу, набрав повен рот грязюки. Хтось допомiг йому пiдвестися, грубо смикнув за плащ i потягнув у лiси.

– Нi! – охнув вiн, ледве дихаючи через бiль у грудях. Іти туди не було жодноi причини.

Чорна риска мiж деревами. Вiн непевним кроком пiшов уперед, зiгнувся навпiл, заточився, наступивши на поли власного плаща, i полетiв у пiдлiсок. Мотузка через дорогу, туго натягнута перед ними. Хтось чи то тягнув, чи то нiс його. У нього крутилося в головi, а вiдчуття напрямку повнiстю зникло. Пастка. Вест спробував намацати шпагу. За мить до нього дiйшло, що його пiхви порожнi.

Пiвнiчани. Вест вiдчув укол страху в живiт. Його, i Бурра теж, упiймали пiвнiчани. Найманцi, пiдiсланi Бетодом, щоб iх убити. Десь за деревами щось промайнуло. Вест сяк-так спробував зрозумiти, що вiдбуваеться. Вартовi iдуть за ними дорогою. Якби вiн тiльки мiг якось подати iм сигнал…

– Сюди… – крякнув вiн жалюгiдно хрипким голосом, i тут якась брудна рука затиснула йому рота й потягнула його вниз, у мокрий пiдлiсок. Вiн пручався, як мiг, але сил у нього не було. Вiн бачив, як серед дерев щонайбiльше за десяток крокiв вiд нього мчать вартовi, але не мiг нiчого вдiяти.

Вiн щосили вкусив ту руку, але вона тiльки посилила хватку, стиснувши йому щелепу та роздушивши губи. Вiн вiдчув смак кровi. Може, власноi, а може, з руки. Звуки вартових стихли в лiсi та зникли, а за ними надiйшов страх. Рука вiдпустила його, штовхнула на прощання, i вiн перекинувся на спину.

Перед очима в нього плавно з’явилося чиесь обличчя. Суворе, худорляве, звiряче, увiнчане коротко й неохайно пiдстриженим чорним волоссям, iз зубами, оголеними у звiриному вискалi, з холодними тупими очима, наповненими люттю. Обличчя повернулось i сплюнуло на землю. З другого його боку не було вуха – тiльки чималий рожевий шрам i дiрка.

Вест iще нiколи в життi не бачив людину з таким лихим виглядом. Цей чолов’яга загалом був схожий на уособлення жорстокостi. Вiн здавався досить сильним, щоб розiрвати Веста навпiл, i бiльш нiж готовим це зробити. Із рани на його руцi текла кров. Із рани, залишеноi Вестовими зубами. Вона крапала з кiнчикiв його пальцiв на лiсовий грунт. У другiй руцi, стиснутiй у кулак, вiн тримав шмат гладенького дерева. Вест провiв по ньому очима i вжахнувся. На його кiнцi було важке вигнуте лезо, начищене до блиску. Сокира.

Отже, це пiвнiчанин. Не з тих, якi качалися п’янi в канавах Адуа. Не з тих, якi приходили на ферму до його батька випрошувати роботу. Із iнакших. Із тих, оповiдками про яких його лякала в дитинствi мати. Людина, чиею роботою, розвагою та призначенням було вбивати. Вест перевiв погляд iз цього суворого леза на його суворi очi й назад, отетерiвши вiд жаху. Йому кiнець. Вiн загине тут, у холодному лiсi, валяючись у багнюцi, як пес.

Вест пiднявся, спершись на одну руку: ним оволодiло раптове прагнення тiкати. Вiн озирнувся через плече, але шляхiв для втечi там не було. До них серед дерев iшов якийсь чоловiк. Здоровань iз густою бородою та шпагою на плечi, який нiс на руках дитину. Вест заклiпав, намагаючись якось оцiнити масштаби. Це була найбiльша людина, яку вiн коли-небудь бачив, а дитиною був лорд-маршал Бурр. Велетень кинув свiй тягар на землю, як в’язанку хмизу. Бурр поглянув на нього знизу вгору й вiдригнув.

Вест заскреготiв зубами. Що цей старий дурень собi думав, коли отак вiд’iхав? Своiм сраним «часом просто хочеться поiздити верхи» вiн убив iх обох. Так почуваешся живим? Та нiхто з них не переживе наступноi години.

Вiн мусить битися. Зараз, можливо, йому випав останнiй шанс. Навiть якщо битися нiчим. Краще померти так, анiж стоячи на колiнах у багнюцi. Вiн спробував видобути з себе гнiв. Коли той був непотрiбен, йому не було кiнця-краю. Тепер на його мiсцi не було нiчого. Тiльки вiдчайдушна безпораднiсть, яка обтяжувала йому руки й ноги.

Оце так герой. Оце так боець. Йому вистачало снаги хiба на те, щоб не обiсцятися. Вiн мiг без проблем ударити жiнку. Мало не до смертi задушити сестру. Згадуючи про це, вiн досi починав задихатися вiд сорому й вiдрази, навiть тепер, коли йому в обличчя дивилася власна смерть. Вiн же думав, що виправить усе згодом. От тiльки «згодом» уже не стало. Ось воно, все, що лишилося. Вiн вiдчув у очах сльози.

– Пробач, – пробурмотiв вiн собi пiд носа. – Пробач менi.

Вiн заплющив очi та став чекати кiнця.

– Не треба вибачень, друже, – його, гадаю, кусали й сильнiше.

Із лiсу виник ще один пiвнiчанин, який сiв навпочiпки поруч iз Вестом. Його худорляве лице обрамляли прямi темнi патли. Очi жвавi, темнi. Розумнi очi. Вiн лиховiсно й аж нiяк не пiдбадьорливо всмiхнувся. Два ряди твердих жовтих гострих зубiв.

– Сядь, – промовив вiн iз таким сильним акцентом, що Вест ледве його зрозумiв. – Краще сядь i не ворушись.

Над ним i Бурром стояв ще один чоловiк. Величезний, широкогрудий, iз зап’ястками завтовшки з Вестовi щиколотки. У його бородi та сплутаному волоссi була сивина. Ватажок, судячи з того, як розступилися перед ним iншi. Вiн опустив погляд на Веста, повiльно й задумливо, як часом дивляться на мураху, вирiшуючи, чи не розчавити ii чоботом.

– Як гадаеш, котрий iз них – Бурр? – прогуркотiв вiн пiвнiчною мовою.

– Я – Бурр, – заявив Вест. Вiн мусив захистити лорд-маршала. Мусив. Вiн, не думаючи, незграбно пiдвiвся, але в нього ще паморочилася голова пiсля падiння, i, щоб не впасти, довелося схопитися за якусь гiлку. – Я – Бурр.

Старий воiн повiльно й упевнено змiряв його поглядом.

– Ти?

Вiн вибухнув смiхом, глибоким i загрозливим, як буря на вiддалi.

– Менi це до вподоби! Це добре!

Вiн повернувся до явного лиходiя.

– Бачиш? Ти ж наче казав, що iм, цим пiвденцям, не вистачае смiливостi?

– Я казав, що iм бракуе мiзкiв. – Одновухий згори вниз поглянув на Веста, як голодний кiт на пташку. – І спростування я поки що не бачив.

– Здаеться, це оцей.

Ватажок дивився на Бурра.

– Це ти Бурр? – запитав вiн спiльною мовою.

Лорд-маршал подивився на Веста, тодi пiдвiв погляд на височезних пiвнiчан, а тодi поволi зiп’явся на ноги. Випрямився та обтрусив форму, як людина, що готуеться померти з гiднiстю.

– Я – Бурр, i я вас не потiшу. Якщо ви збираетеся нас убити, то зробiть це зараз.

Вест залишався на мiсцi. Тепер витрачати сили на гiднiсть видавалося недоречним. Вiн уже мало не вiдчував, як сокира вгризаеться йому в голову.

Але пiвнiчанин iз сивиною в бородi тiльки всмiхнувся.

– Я розумiю, як можна так помилитись, i вибачте, якщо ми подiяли вам на нерви, але ми прийшли не вбивати вас. Ми прийшли вам допомогти.

Вест силкувався зрозумiти, що вiн чуе.

Тим самим був зайнятий Бурр.

– Допомогти нам?

– На Пiвночi вдосталь людей, якi ненавидять Бетода. Удосталь тих, хто не стае на колiна з власноi волi, а е й такi, що не стають на колiна взагалi. Це ми i е. У нас давно назрiвала чвара з тим покидьком, i ми волiемо за всяку цiну покласти iй край. Битися з ним самi ми не можемо, але ми чули, що ви б’етеся з ним, i тому вирiшили приеднатися до вас.

– Приеднатися до нас?

– Ми прийшли для цього здалеку, i, судячи з того, що ми бачили дорогою, наша помiч вам би придалася. Та коли ми сюди дiсталися, вашi люди не дуже захотiли нас приймати.

– Вони трохи грубiянили, – зауважив худорлявий, який сидiв навпочiпки бiля Веста.

– Так i е, Шукачу, так i е. Але ми не звикли вiдступати, коли нам трохи грубiянять. Тодi менi й спало на думку поговорити з вами, так би мовити, як отаман iз отаманом.

Бурр поглянув на Веста.

– Вони хочуть битися разом з нами, – сказав вiн. Вест клiпнув, досi намагаючись звикнути до думки про те, що вiн може пережити цей день. Шукач уже простягнув йому шпагу рукiв’ям уперед i широко всмiхнувся. За мить Вест усвiдомив, що шпага належить йому самому.

– Дякую, – промимрив Вест, вовтузячись iз рукiв’ям.

– Нема за що.

– Нас п’ятеро, – говорив тим часом ватажок, – i всi Іменитi й бувалi. Ми билися проти Бетода й билися з ним по всiй Пiвночi. Ми знаемо його звички, як мало хто iнший. Можемо ходити в розвiдку, можемо битися, можемо, як бачите, ставити пастки. Не вiдмовимося вiд жодноi роботи, на яку варто тратити сили, а на нашу думку, того варте будь-яке завдання на шкоду Бетодовi. Що скажете?

– Ну… гм, – пробелькотiв Бурр, потираючи пiдборiддя великим пальцем. – Ви, безперечно, люди надзвичайно… – тут вiн по черзi оглянув iхнi суворi бруднi, пошрамованi обличчя, – …кориснi. Як я можу опиратися такiй люб’язнiй пропозицii?

– Тодi менi краще всiх представити. Оце-от Шукач.

– Тобто я, – прогарчав худорлявий i гострозубий, iще раз зблиснувши неприемною усмiшкою. – Радий знайомству.

Вiн узяв Веста за руку i стиснув ii так, що в того аж кiсточки пальцiв хруснули.

Тридуба тицьнув великим пальцем убiк, на лиходiя з сокирою й без вуха.

– Оцей товариський хлопака – Чорний Доу. Я сказав би, що з часом вiн стае кращим, але це неправда.

Доу повернувся i знову сплюнув на землю.

– Здоровань – це Тул Дуру. Його називають Грозова Хмара. Ще е Хардiнг Мовчун. Вiн десь серед дерев, притримуе ваших коней осторонь дороги. Втiм, ви не турбуйтеся: йому б не було чого сказати.

– А ви?

– Руд Тридуба. Ватажок цього маленького загону у зв’язку з тим, що наш попереднiй ватажок возз’еднався з землею.

– Возз’еднався з землею. Ясно. – Бурр глибоко вдихнув. – Ну, що ж… Можете доповiсти про свое прибуття полковниковi Весту. Не сумнiваюся, що вiн зможе вiдшукати для вас iжу та житло, уже не кажучи про роботу.

– Я? – перепитав Вест, у якого в руцi досi висiла шпага.

– Саме так. – Лорд-маршал ледь помiтно всмiхнувся кутиком рота. – Нашi новi союзники мають чудово вписатися в почет принца Ладiсли.

Вест не мiг визначитися, смiятися йому чи плакати. Вiн же щойно подумав, що його становищу вже нiкуди ускладнюватись, а тепер у нього п’ятеро дикунiв на шиi.

Тридубу цей результат, схоже, цiлком задовольнив.

– Добре, – схвально кивнув вiн на знак згоди. – Отже, вирiшено.

– Вирiшено, – промовив Шукач, i його лиха усмiшка стала ще ширшою.

Чолов’яга, що звався Чорним Доу, змiряв Веста довгим холодним поглядом i прогарчав:

– Йобаний Союз.

Запитання

Зандовi дан Глоктi,

очiльниковi Дагоски, строго конфiденцiйно

Негайно вирушай морем до мiста Дагоски та перебери на себе керування Інквiзицiею в ньому. З’ясуй, що сталося з твоiм попередником, очiльником Давустом. Перевiр його пiдозру щодо наявностi змови, можливо, просто у правлячiй радi мiста. Допитай членiв цiеi ради та повнiстю викорiни будь-яку нелояльнiсть. Нещадно карай за зраду, але лише за переконливими доказами. Ми бiльше не можемо дозволяти собi помилок.

Гуркськi солдати вже стiкаються на пiвострiв i готовi скористатися з будь-якоi слабини. Королiвськi полки ведуть активнi бойовi дii в Енглii, тож не сподiвайся на суттеву допомогу в разi атаки гуркiв. У зв’язку з цим подбай про мiцнiсть оборонних споруд мiста, а також достатню кiлькiсть провiзii для будь-якоi облоги. Повiдомляй мене про хiд своеi роботи регулярними листами. Передусiм же подбай про те, щоб Дагоска за жодних обставин не потрапила в руки гуркiв.

Не пiдведи.

Сульт,

архiлектор Королiвськоi Інквiзицii

Глокта обережно склав листа i знову сховав його в кишеню, а тодi ще раз перевiрив, чи лежить поряд iз ним королiвський указ. «Клятий папiрець». Цей великий документ, вiдколи архiлектор передав його Глоктi, обтяжував йому плащ. Глокта витягнув його й перевернув; листове золото на його великiй печатцi заблистiло на немилосердному сонцi. «Один-единий аркуш паперу, але дорожчий за золото. Безцiнний. Із цим я промовляю голосом самого короля. Я – наймогутнiша людина Дагоски, вища навiть за самого лорд-губернатора. Усi мають слухатися мене й коритися менi. Звичайно, допоки я живий».

Подорож була не з приемних. Корабель був малий, а круг Морiв пiд час плавання – неспокiйний. Глоктина каюта була крихiтна, розпечена й закрита, як пiчка. «Пiчка, що день i нiч несамовито хиталася». Якщо вiн не намагався iсти кашу, що розхлюпувалася з миски, як навiжена, то вибльовував ту дещицю, яку справдi зумiв проковтнути. Але пiд палубами принаймнi не могла пiдкоситися його нiкчемна нога, через яку вiн беркицьнувся б за борт у море. «Так, подорож вийшла аж нiяк не приемною».

Але тепер подорож добiгла кiнця. Корабель уже наближався до свого причалу серед заповнених верфей. Матроси вже мучилися з якорем, викидаючи канати на пристань. Тепер iз корабля на запорошений берег плавно спускалися сходнi.

– Гаразд, – сказав практик Северард. – Пiду вип’ю.

– Випий чогось мiцного, але неодмiнно знайди мене згодом. Завтра на нас чекатиме робота. Дуже багато роботи.

Северард кивнув, i довкола його худого обличчя загойдалося тонке волосся.

– О, я живу заради служiння.

«Не знаю точно, заради чого ти живеш, але сумнiваюся, що заради нього». Вiн неквапом пiшов геть, фальшиво щось насвистуючи, протупав по сходнях, подолав верф i зник мiж запорошеними брунатними будiвлями за нею.

Глокта збентежено подивився на вузькi дерев’янi сходнi, обмацав однiею рукою держак свого цiпка та облизав порожнi ясна, набираючись вiдваги, щоби ступити на них. «Справжне дiяння самовiдданого героiзму». Вiн на мить замислився про те, чи не розважливiше буде проповзти ними на животi. «Так шанси на смерть у водi будуть меншi, але це навряд чи буде пристойно, чи не так? Очiльник Інквiзицii мiста, що викликае шанобливий острах, вповзае у своi новi володiння на животi».

– Вам допомогти?

Практик Вiтарi дивилася на нього скоса, вiдкинувшись спиною на поручнi корабля. Їi руде волосся стирчало дибки, як колючки на будяку. Вона, здавалося, усю дорогу нiжилася на свiжому повiтрi, як ящiрка, геть нiчого не вiдчуваючи вiд хитання корабля й насолоджуючись нестерпною спекою так само сильно, як Глокта ii ненавидiв. Вгадати вираз ii обличчя, прихованого чорною маскою практика, було важко. «Але цiлком можна припустити, що вона всмiхаеться. Без сумнiву, вона вже готувала свiй перший звiт для архiлектора: “Калiка провiв бiльшу частину мандрiвки, блюючи пiд палубами. Коли ми прибули до Дагоски, його довелося витягати на берег разом iз вантажем. Вiн уже став посмiховиськом…”»

– Звiсно, що нi! – рiзко вимовив Глокта, пошкандибавши на сходнi так, нiби вiн щоранку ризикував життям. Коли вiн поставив на них праву ногу, вони пiдозрiло захитались, i вiн до болю чiтко усвiдомив, що об слизьке камiння причалу далеко пiд ним плюскае сiро-зелена вода. «Бiля докiв знайшли тiло…»

Але кiнець кiнцем йому вдалося прочовгати на другий кiнець без жодноi пригоди, тягнучи за собою всохлу ногу. Дiставшись до запорошеного камiння докiв i нарештi знову ставши на тверду землю, вiн вiдчув безглуздий приплив гордостi. «Смiхота. Можна подумати, нiби я вже здолав гуркiв i врятував мiсто, а не прошкандибав три кроки». На додачу до всього, тепер, коли вiн уже звик до постiйного хитання корабля, у нього вiд стабiльностi землi почалося запаморочення й закрутило в животi, а мерзотний солоний сморiд розпечених докiв аж нiяк не покращував ситуацii. Вiн примусив себе проковтнути повний рот гiркоi слини, заплющив очi й пiдвiв обличчя до безхмарного неба.

«Трясця, як же спекотно». Глокта вже й забув, як спекотно бувае на Пiвднi. Рiк наближаеться до кiнця, а сонце все одно пече й вiн усе одно обливаеться потом пiд довгим чорним плащем. «Може, шати Інквiзицii й вiдмiнно вселяють жах у пiдозрюваних, але до жаркого клiмату вони, на жаль, пристосованi кепсько».

Практиковi Фросту було ще гiрше. Здоровезний альбiнос прикрив усi оголенi дiлянки своеi молочноi шкiри до останнього дюйма, навiть одягнув чорнi рукавички та крислатий капелюх. Вiн поглянув на блискуче небо, пiдозрiливо i страдницьки примруживши рожевi очi; на його широкому бiлому обличчi довкола чорноi маски виступили краплинки поту.

Вiтарi скоса поглянула на них.

– Вам справдi варто частiше виходити на вулицю, – пробурмотiла вона.

У кiнцi верфi чекав чоловiк у чорному одязi Інквiзицii, який тримався затiнку напiврозваленоi стiни, та все одно рясно пiтнiв. Високий кiстлявий чолов’яга з виряченими очима й червоним гачкуватим носом, облупленим через сонячний опiк. «Оце так нас зустрiчають? Судячи з розмаху зустрiчi, моему прибуттю аж нiяк не радi».

– Я Гаркер, старший iнквiзитор мiста.

– До мого прибуття, – рiзко зауважив Глокта. – Скiльки вас iще?

Інквiзитор насупився.

– Четверо iнквiзиторiв i близько двадцятьох практикiв.

– Небагато для того, щоб убезпечити мiсто такого розмiру вiд зради.

Гаркерове насуплене обличчя спохмурнiло ще бiльше.

– Нам це завжди вдавалося.

«Ой, i справдi. Звiсно, як не рахувати того, що ви кудись подiли свого очiльника».

– Це ваш перший вiзит до Дагоски?

– Я провiв певний час на Пiвднi.

«Найкращi та найгiршi днi свого життя».

– Був у Гуркулi пiд час вiйни. Бачив Ульрiох.

«У руiнах пiсля того, як ми спалили мiсто».

– І два роки пробув у Шаффi.

«Якщо взяти до уваги iмператорськi тюрми. Два роки серед палючоi спеки й нищiвноi темряви. Два роки в пеклi».

– Але в Дагосцi не бував нiколи.

– Хе, – зневажливо пирхнув Гаркер. – Вашi апартаменти в Цитаделi.

Вiн кивнув на величезну скелю, що височiла над мiстом. «Хто б сумнiвався. Звичайно, в найвищiй частинi найвищоi будiвлi».

– Я вас проведу. Лорд-губернатор Вурмс i його рада з нетерпiнням чекатимуть на зустрiч зi своiм новим очiльником.

Вiн повернувся з якимось ображеним виразом обличчя. «Думаеш, що сам мав одержати цю роботу, так? Я дуже радий тебе засмутити».

Гаркер жваво попрямував у мiсто, а практик Фрост посунув за ним, згорбивши важкi плечi, що оточували товсту шию, i тримаючись будь-якоi, навiть найменшоi тiнi, наче сонце жбурлялося в нього крихiтними дротиками. Вiтарi петляла по запорошенiй вулицi, як по танцювальному майданчику, зазираючи у вiкна та вузькi провулки. Глокта, у якого вiд зусилля вже починала горiти лiва нога, вперто човгав позаду.

«Калiка прочовгав у мiстi всього три кроки, перш нiж упасти долiлиць, а далi його до кiнця шляху несли на ношах, де вiн вищав, як недорiзана свиня, i просив води, тим часом як тi самi громадяни, у яких вiн мав вселяти жах, отетерiло за цим спостерiгали…»

Вiн розтулив губи та вгородив тi зуби, якi в нього залишились, у чистi ясна, примушуючи себе не вiдставати вiд iнших; держак цiпка врiзався йому в долоню, а його хребет iз кожним кроком нестерпно клацав.

– Це Нижне мiсто, – пробурчав Гаркер через плече, – де мешкае тубiльне населення.

«Велетенськi нетрi, розпеченi, розжаренi й запорошенi». Будiвлi тут були вбогi й недоглянутi – благенькi одноповерховi хижки, похилi купи недопаленоi глиняноi цегли. Усi люди тут були темношкiрi, бiдно вдягнутi та явно голоднi. Із одних дверей на них дивилася кiстлява жiнка. Прокульгав повз них на зiгнутих милицях одноногий старий. У вузькому провулку мiж купами вiдходiв гасали обiрванi дiти. У повiтрi добре вiдчувався сморiд гнилi та несправноi каналiзацii. «А може, цiлковитоi вiдсутностi каналiзацii». Повсюди дзижчали мухи. «Жирнi, сердитi мухи. Єдинi iстоти, що тут процвiтають».

– Якби я знав, яке це чарiвне мiсце, – зауважив Глокта, – то прибув би швидше. Схоже, приеднання до Союзу пiшло дагосканцям на користь, еге ж?

Гаркер не розпiзнав його iронii.

– Так, нiде правди дiти. За нетривалий час свого панування в мiстi гурки перетворили на рабiв багатьох iз найвизначнiших мiстян. Тепер, пiд владою Союзу, вони дiйсно мають свободу працювати й жити як завгодно.

– Дiйсно мають свободу, так?

«То он вона яка, свобода». Глокта подивився на купку похмурих тубiльцiв, якi скупчилися довкола ятки з убогим крамом – напiвгнилими фруктами та засидженими мухами тельбухами.

– Ну, здебiльшого так, – насупився Гаркер. – Інквiзицii, коли ми прибули, довелося позбутися кiлькох баламутiв. А тодi, три роки тому, цi невдячнi свинi пiдняли повстання.

«Пiсля того як ми дали iм свободу жити, як тварини, у власному мiстi? Просто вражае».

– Ми iх, звiсно, здолали, та вони спричинили величезнi збитки. Опiсля iм заборонили тримати в себе зброю чи заходити до Верхнього мiста, де живе бiльшiсть бiлих. Вiдтодi все було тихо. Це лише пiдтверджуе, що найефективнiше цими дикунами керуе тверда рука.

– Вони збудували неабиякi обороннi споруди як на дикунiв.

Перед ними розтинала мiсто висока стiна, що кидала довгу тiнь на вбогi будiвлi нетрiв. Попереду зяяв широкий рiв, нещодавно викопаний i обнесений палями. Вузький мiсток вiв до ворiт, розташованих мiж високими вежами. Важкi ворота були вiдчиненi, але перед ними стояв десяток чоловiкiв – воякiв Союзу, що обливалися потом у сталевих шоломах i шкiряних плащах iз заклепками, зi шпагами та списами, на яких виблискувало немилосердне сонце.

– Цi ворота добре охороняються, – зауважила Вiтарi. – Якщо взяти до уваги, що вони всерединi мiста.

Гаркер насупився.

– Пiсля повстання тубiльцiв почали пускати до Верхнього мiста лише за наявностi дозволу.

– І в кого е дозволи? – запитав Глокта.

– У деяких квалiфiкованих ремiсникiв i тому подiбних, чиiми послугами ще користуеться Гiльдiя спайсерiв, але здебiльшого у слуг, якi працюють у Верхньому мiстi та Цитаделi. Слуги з числа мiсцевих е в багатьох громадян Союзу, якi тут проживають, а в декого iх кiлька.

– Але ж мiсцевi, звичайно, теж е громадянами Союзу?

Гаркер скривив вуста.

– Можна й так сказати, очiльнику, але iм не можна довiряти, це факт. Вони мислять не так, як ми.

– Та невже?

«Якщо вони взагалi думають, то це вже краще за цього дикуна».

– Цi смаглявi – всi до одного покидьки. Гурки, дагосканцi – всi вони однаковi. Самi вбивцi та злодii. Найдоцiльнiше iх тiснити й утискати. – Гаркер насуплено подивився на розжаренi нетрi. – Якщо щось пахне лайном i мае колiр лайна, то це, ймовiрно, i е лайно.

Вiн повернувся й побрiв мостом.

– Яка чарiвлива та просвiчена людина, – пробурмотiла Вiтарi. «Ти читаеш моi думки».

За воротами вiдкривався iнакший свiт. На палючому сонцi сяяли величнi куполи, елегантнi вежi, мозаiки з кольорового скла та стовпи з бiлого мармуру. Вулицi були широкi й чистi, а житловi будинки – добре доглянутi. На охайних площах росло навiть кiлька спраглих пальмочок. Тут люди були випещенi, гарно вбранi й бiлошкiрi. «Щоправда, сильно обгорiлi на сонцi». Серед них снувало кiлька смаглявих облич, якi всiляко старалися не потрапляти пiд ноги, вдивляючись у землю. «Щасливчики, яких пустили сюди служити? Певно, радiють, що в нас у Союзi не терплять рабства».

Глокта чув якийсь дзенькiт, схожий на звук вiддаленого бою, що перекривав усе iнше. Вiн гучнiшав, поки Глокта тягнув зболену ногу Верхнiм мiстом, i став просто несамовитим, коли вони вийшли на широку площу, де вiд краю до краю зiбралася неймовiрна юрба. Там були люди з Мiддерланду, Гуркулу, Штирii, вузькоокi уродженцi Сулджуку, жовтоволосi громадяни Староi Імперii й навiть бородатi пiвнiчани, що забрели далеко вiд дому.

– Купцi, – пробурчав Гаркер.

«Мабуть, усi купцi на свiтi». Вони юрмилися довкола завалених харчами яток, великих ваг для зважування речовин, дощок, на яких крейдою були записанi назви та цiни товарiв. Вони волали, позичали та обмiнювалися безлiччю рiзних мов, здiймали руки в чудернацьких жестах, штовхалися, смикали одне одного й показували одне на одного. Нюхали ящики з прянощами та палички пахощiв, тицяли пальцями в сувоi тканини та дошки з рiдкiсноi деревини, стискували фрукти, пробували на зуб монети, дивилися крiзь лiнзи на блискучi коштовнi каменi. То там, то тут крiзь натовп сунув носiй-тубiлець, зiгнувшись навпiл пiд величезним вантажем.

– Спайсери зi всього беруть вiдсоток, – пробурчав Гаркер, нетерпляче проштовхуючись крiзь галасливий натовп.

– Певно, чималий, – зауважила собi пiд носа Вiтарi.

«Гадаю, дуже чималий. Достатнiй, щоб опиратися гуркам. Достатнiй, щоби тримати в полонi цiле мiсто. Люди здатнi вбивати за значно, значно менше».

Ідучи площею, Глокта кривився i шкiрився, сiпаючись, хилячись i боляче штовхаючись на кожному кульгавому кроцi. Лише тодi, коли вони нарештi вийшли з натовпiв iз протилежного боку, до нього дiйшло, що вони вже опинились у затiнку величезноi грацiйноi будiвлi, що високо здiймалася над юрбами численними арками й куполами. На кожному ii кутi злiтали в повiтря витонченi шпилi, тендiтнi й нiжнi.

– Велично, – пробурмотiв Глокта, витягнувши зболiлу спину та примружено глянувши вгору; дивитися на це чисто-бiле камiння на пiсляобiдньому сонцi було майже боляче. – Побачивши це, можна й повiрити в Бога.

«Якщо не бути надто розумним для цього».

– Хе, – пирхнув Гаркер. – Тубiльцi колись тисячами молилися тут, отруюючи саме повiтря своiми клятими спiвами та забобонами – звiсно, до придушення повстання.

– А тепер?

– Очiльник Давуст оголосив це мiсце забороненою для них зоною. Як i все Верхне мiсто загалом. Тепер спайсери користуються ним як продовженням ринку, купують, продають i таке iнше.

– Гм.

«Неймовiрно доречно. Храм заробляння грошей. Нашоi власноi маленькоi релiгii».

– Здаеться, тут iще влаштував собi контору якийсь банк.

– Банк? Який саме?

– Цими питаннями вiдають спайсери, – нетерпляче вiдказав Гаркер.

– «Валiнт i ще хтось», так?

– Балк. «Валiнт i Балк».

«Отже, певнi давнi знайомi дiсталися сюди ранiше за мене? Я мав би здогадатися. Цi покидьки всюди. Всюди, де е грошi». Вiн оглянув велелюдний ринок. «А тут грошей багацько».

Коли вони почали видиратися на велику скелю, шлях став крутiшим; вулицi на скельних уступах були вирiзанi з сухого схилу. Глокта сунув крiзь спеку, зiгнувшись над своiм цiпком i закусивши губу вiд болю в нозi; вiн був спраглий, як собака, а з усiх його пор лився пiт. Гаркер не намагався сповiльнитися, поки Глокта плентався за ним. «І хай я крiзь землю провалюсь, якщо попрошу його про це».

– Над нами Цитадель.

Інквiзитор змахнув рукою, показуючи на скупчення будiвель iз прямовисними стiнами, куполiв i веж, якi притулилися до самого вершечка брунатноi скелi високо над мiстом.

– Колись тут була резиденцiя тубiльного короля, але тепер вона слугуе адмiнiстративним центром Дагоски i в нiй мешкають деякi з найважливiших громадян мiста. Усерединi розташованi мiсце зiбрань спайсерiв i мiський Будинок питань.

– Незлий краевид, – буркнула Вiтарi.

Глокта повернувся та прикрив очi рукою. Перед ними розкинулася дуже схожа на острiв Дагоска. Скочувалося донизу Верхне мiсто – охайнi сiтки з охайних будинкiв, роздiлених довгими прямими дорогами, всiянi жовтими пальмами та широкими площами. На протилежному боцi його довгого вигнутого муру розкинувся запорошений брунатний клубок нетрiв. Над ними, як бачив Глокта, височiли здаля могутнi суходiльнi стiни, що мерехтiли в iмлi та перегороджували вузький кам’янистий перешийок, який з’еднував мiсто з материком. З одного боку з ним межувало блакитне море, а з другого – блакитна гавань. «Кажуть, це найпотужнiшi обороннi споруди у свiтi. Цiкаво: чи перевiримо ми невдовзi цi гордовитi хвастощi?»

– Очiльнику Глокта! – Гаркер прокашлявся. – На вас чекають лорд-губернатор i його рада.

– То хай почекають ще трохи. Менi цiкаво знати, яких успiхiв ви досягли в розслiдуваннi зникнення очiльника Давуста.

«Усе ж таки буде вкрай прикро, якщо нового очiльника спiткае така сама доля».

Гаркер насупився.

– Ну… дечого досягли. Я не сумнiваюся, що в ньому виннi тубiльцi. Вони безупинно плетуть змови. Багато хто з них, попри заходи, вжитi Давустом пiсля повстання, досi не бажае знати свое мiсце.

– Я приголомшений.

– Повiрте менi: це щира правда. У нiч зникнення очiльника в його кiмнатах були присутнi трое дагосканських слуг. Я iх допитував.

– І що ви з’ясували?

– На жаль, iще нiчого. Вони виявилися надзвичайно впертими.

– Тодi пропоную допитати iх разом.

– Разом? – Гаркер облизав губи. – Я не думав, що вам, очiльнику, захочеться допитати iх особисто.

– Тепер знаете.

«Логiчно було подумати, що у глибинi скелi буде прохолоднiше». Але там було так само спекотно, як на розжарених вулицях, тiльки без жодного милосердного вiтерцю, навiть найлегшого. У коридорi було тихо, мертво й душно, як у гробницi. Смолоскип Вiтарi вiдкидав у кутки мерехтливi тiнi, а за ними швидко надходила пiтьма.

Гаркер зупинився перед окутими залiзом дверима i стер з обличчя великi краплини поту.

– Мушу попередити вас, очiльнику, що нам довелося повестися з ними досить… твердо. Самi знаете: немае нiчого кращого за тверду руку.

– О, я й сам умiю бути твердим, коли цього вимагае ситуацiя. Мене нелегко шокувати.

– Добре, добре.

У замку крутнувся ключ, вiдчинилися дверi, i в коридор полинув огидний запах. «Сумiш забитого нужника з купою гнилого смiття». Камера за дверима була крихiтна, без вiкон, iз низькою стелею, пiд якою ледве можна було стояти. Спека була нестерпна, а сморiд – жахливий. Вона нагадувала Глоктi iншу камеру. Далi на пiвдень, у Шаффi. Глибоко пiд iмператорським палацом. «Камера, у якiй я задихався два роки, верещав у пiтьму, дряпав стiни, повзав у власних вiдходах». У нього тим часом засiпалось око, i вiн обережно витер його пальцем.

Один в’язень лежав урозтяг обличчям до стiни; його шкiра почорнiла вiд синцiв, а обидвi ноги були зламанi. Ще один був пiдвiшений до стелi за зап’ястки; його колiна торкалися пiдлоги, голова мляво висiла, а спина була посiчена до кровi. Вiтарi зiгнулась i потицяла в одного з них пальцем.

– Мертвий, – просто сказала вона й перейшла до другого. – І цей теж. Помер уже давненько.

Мерехтливе свiтло впало на ще одного в’язня. Ця була жива. «Ледь жива». Їi руки й ноги були скутi ланцюгами, обличчя – змарнiле вiд голоду, губи – потрiсканi вiд спраги. Вона притискала до себе брудне, заляпане кров’ю ганчiр’я. Злегка торкаючись п’ятами пiдлоги, вона намагалася вiдсунутися ще далi в куток i ледь чутно бурмотiла кантiйською. Однiею рукою вона затулила лице вiд свiтла. Пам’ятаю. «Єдине, що гiрше за пiтьму, – це прихiд свiтла. З ним завжди приходять запитання».

Глокта насупився й перевiв очi, що сiпалися, з двох сплюндрованих трупiв на злякану дiвчину; у головi в нього макiтрилося вiд цього зусилля, спеки та смороду.

– Що ж, тут дуже затишно. Що вони вам сказали?

Гаркер, знехотя ввiйшовши до камери з Фростом за плечем, закрив носа й рота рукою.

– Поки нiчого, але я…

– Зараз ви вже точно нiчого з цих двох не витягнете. Сподiваюся, вони пiдписали зiзнання.

– Ну… не зовсiм. Очiльника Давуста нiколи так сильно не цiкавили зiзнання смаглявих – ми просто, ну, знаете…

– Ви навiть не змогли зберегти iм життя до зiзнань?

Гаркер набурмосився. «Як дитина, несправедливо покарана шкiльним учителем».

– Ще е дiвка, – грубо зауважив вiн.

Глокта поглянув на неi, облизуючи мiсце, на якому колись перебував його переднiй зуб. «Жодного методу. Жодноi цiлi. Жорстокiсть заради жорстокостi. Якби я з’iв щось сьогоднi, то, можливо, мало не виблював би».

– Скiльки iй рокiв?

– Мабуть, чотирнадцять, очiльнику, але я не розумiю, яке це мае значення.

– Значення цього, iнквiзиторе Гаркер, полягае в тому, що чотирнадцятирiчнi дiвчата рiдко очолюють змови.

– Я вирiшив, що найкраще дiяти сумлiнно.

– Сумлiнно? Ви хоч щось у них питали?

– Ну, я…

Глокта влучно огрiв Гаркера цiпком по обличчю. Цей раптовий рух нагородив Глокту рiзким нестерпним болем у боцi, у нього пiдкосилася квола нога, i йому довелося вхопитися за Фростову руку, щоб не впасти. Інквiзитор вереснув вiд болю й шоку, повалився бiля стiни й ковзнув у бруд на пiдлозi камери.

– Ви не iнквiзитор! – процiдив Глокта. – Ви – сраний рiзник! Подивiться, у якому станi це мiсце! А ще ви вбили двох наших свiдкiв. Яка тепер iз них користь, дурню? – Глокта нахилився вперед. – А може, ви так i хотiли, га? Може, Давуста було вбито з заздрощiв кимось нижчим за званням? Нижчим за званням, що бажав затикати роти свiдкам, так, Гаркере? Можливо, менi слiд почати розслiдування з самоi Інквiзицii!

Поки Гаркер силкувався пiдвестися, над ним вирiс практик Фрост, i вiн знову притулився до стiни; з його носа закрапала кров.

– Нi! Будь ласка, нi! Це було випадково! Я не збирався iх убивати. Я просто хотiв знати, що сталося!

– Випадково? Ти або зрадник, або цiлковитий нездара, а нi тi, нi iншi менi не потрiбнi!

Вiн схилився ще нижче, iгноруючи бiль, що прострiлював йому спину, i скривив рота в беззубiй усмiшцi.

– Інквiзиторе, я розумiю, що тверда рука е надзвичайно ефективною в роботi з дикунами. Ви дiзнаетеся, що рук, твердiших за мою, не iснуе. Нiде. Приберiть цього черв’яка з моiх очей!

Фрост ухопив Гаркера за плащ i потягнув його грязюкою до дверей.

– Зачекайте! – завив вiн, хапаючись за дверну раму. – Будь ласка! Ви не можете так чинити!

Його крики поступово затихли в коридорi.

Вiтарi злегка всмiхалась очима, неначе ця сцена дещо ii тiшила.

– Що робити з цим безладом?

– Прибери його. – Глокта, ще вiдчуваючи, як у його боцi пульсуе бiль, притулився до стiни та тремтливою рукою витер з обличчя пiт. – Змий. Поховай цi тiла.

Вiтарi кивнула на едину вцiлiлу.

– А з нею що робити?

– Скупай ii. Дай iй одяг. Їжу. Вiдпусти.

– Якщо вона повернеться до Нижнього мiста, ii навряд чи варто купати.

«Тут вона мае рацiю».

– Гаразд! Вона була служницею Давуста i може бути моею. Поверни ii до роботи! – гукнув вiн через плече, уже пошкандибавши до дверей. Йому було необхiдно вийти. Тут вiн ледве дихав.

– Вибачте, що розчаровую вас усiх, але стiни у своему поточному незадовiльному станi аж нiяк не нездоланнi…

Той, хто промовляв цi слова, замовк, коли Глокта прочовгав за дверi до зали зiбрань правлячоi ради Дагоски.

Годi було уявити собi примiщення, бiльш несхоже на камеру внизу. «Власне, це найкрасивiше примiщення, яке я коли-небудь бачив». Кожен дюйм його стiн i стелi був прикрашений надзвичайно деталiзованим рiзьбленням; довкола сцен iз кантiйських легенд у натуральну величину, розфарбованих мерехтливим золотом i срiблом, яскравою червiнню й синню, обвивалися приголомшливо складнi геометричнi вiзерунки. Пiдлогу вкривала дивовижна у своiй складностi мозаiка, а довгий стiл був iнкрустований завитками з темного дерева та уламками яскравоi слоновоi кiстки, начищеними до сильного блиску. Із високих вiкон вiдкривався захопливий вигляд на запорошенi брунатнi простори мiста i блискучу затоку за ним.

Жiнка, котра пiдвелася, щоби привiтатися з Глоктою, коли вiн увiйшов, не видавалася зайвою в цьому розкiшному оточеннi. «Анiтрохи».

– Я Карлот дан Ейдер, – промовила вона, невимушено всмiхаючись i простягнувши до нього руки, як до давнього друга, – магiстр Гiльдii спайсерiв.

Глокта був змушений визнати, що вразився. «Хай i лише ii смiливiстю. Нi найменшоi ознаки жаху. Вона вiтаеться зi мною так, наче я – не знiвечена, скорчена руiна, що постiйно сiпаеться. Вона вiтаеться зi мною так, нiби я маю такий самий вишуканий вигляд, як вона». Жiнка була вдягнена в довгу сукню в пiвденному стилi – з блакитного шовку, облямованого срiблом. Сукня мерехтiла довкола неi на прохолодному вiтерцi, що дув у високi вiкна. На ii пальцях, зап’ястках i шиi виблискували приголомшливо дорогi коштовностi. Коли вона пiдiйшла ближче, Глокта вiдчув якийсь дивний запах. «Солодкий. Мабуть, як спецii, що дали iй такi великi багатства». Цей запах неабияк подiяв на нього. «Я ж, як-не-як, усе одно чоловiк. Просто меншою мiрою, нiж колись».

– Я мушу вибачитися за свiй одяг, але кантiйське вбрання незмiрно зручнiше у спеку. За роки життя тут я цiлком до нього звикла.

«Для неi вибачатися за зовнiшнiсть – це все одно що для генiя вибачатися за дурiсть».

– Пусте. – Глокта вклонився так низько, як тiльки мiг, зважаючи на нiкчемну ногу та гострий бiль у спинi. – Очiльник Глокта до ваших послуг.

– Ми надзвичайно радi, що ви з нами. Вiдколи зник ваш попередник, очiльник Давуст, ми всi були сильно стурбованi.

«Гадаю, дехто з вас був стурбований менше за iнших».

– Я сподiваюся пролити трохи свiтла на це питання.

– Ми всi на це сподiваемося. – Вона з невимушеною впевненiстю взяла Глокту пiд лiкоть. – Прошу, дозвольте менi познайомити вас iз усiма.

Глокта не дозволив себе тягати.

– Дякую, магiстре, але менi здаеться, що я й сам можу зi всiма познайомитись.

Вiн власними скромними силами причовгав до столу.

– Ви, певно, генерал Вiссбрук, що опiкуеться обороною мiста.

Генераловi було рокiв iз сорок п’ять, вiн був трохи лисуватий i рясно пiтнiв у вигадливiй формi, застебнутiй аж по шию, попри спеку. «Пам’ятаю тебе. Ти був у Гуркулi, на вiйнi. Був майором Королiвського полку й добре вiдомим ослом. А ти, схоже, непогано пiднявся, принаймнi як на осла».

– Радий знайомству, – промовив Вiссбрук, майже не вiдриваючи погляду вiд своiх документiв.

– Поновити давне знайомство – це завжди радiсть.

– Ми зустрiчалися?

– Ми билися разом у Гуркулi.

– Та невже? – Спiтнiле обличчя Вiссбрука ненадовго зсудомило вiд шоку. – Ви… той самий Глокта?

– Так, я справдi, як ви кажете, той самий Глокта.

Генерал клiпнув.

– Гм, ну, гм… як вам велося?

– Страшенно боляче, дякую, що спитали, але ви, як я бачу, тим часом процвiтали, i це – величезна втiха.

Вiссбрук клiпнув, але Глокта не залишив йому часу на вiдповiдь.

– А це, певно, лорд-губернатор Вурмс. Для мене це однозначно честь, ваша милосте.

Цей лiтнiй чоловiк був карикатурою на старечу немiч i губився у своiх просторих службових шатах, як засохла слива у своiй пухнастiй шкiрцi. Його руки, здавалося, тремтiли попри спеку, а його голова сяяла лисиною, якщо не брати до уваги кiлькох жмуткiв бiлого волосся. Вiн примружив на Глокту слабкi вологi очi.

– Що вiн сказав? – спантеличено вдивився в нього лорд-губернатор. – Що це за людина?

Генерал Вiссбрук нахилився до старого так близько, що мало не торкнувся губами його вуха.

– Очiльник Глокта, ваша милосте! Замiна Давустовi!

– Глокта? Глокта? А де, власне, носить Давуста?

Вiдповiдати йому нiхто не став.

– Я Корстен дан Вурмс.

Син лорд-губернатора вимовив свое iм’я, наче магiчне заклинання, i простягнув Глоктi руку, наче безцiнний дарунок. Вiн, бiлявий красень, що безтурботно розвалився у своему крiслi, мав добру засмагу, сяяв здоров’ям i був такий самий гнучкий i дужий, як його батько – старий i зморщений. «Я вже його зневажаю».

– Наскiльки менi вiдомо, колись ви були неабияким фехтувальником.

Вурмс iз глузливою усмiшкою змiряв Глокту поглядом.

– Я й сам фехтую, а кинути менi виклик, власне, нiкому. Може, якось помiряемося силами?

«Був би радий це зробити, гiвнюче ти малий. Якби моя нога ще була при менi, ти б обiсрався, перш нiж я закiнчив показувати своi сили».

– Я справдi фехтував, але, на жаль, був змушений покинути цю справу. Проблеми зi здоров’ям. – Глокта вiдповiв йому глузливою беззубою усмiшкою. – Втiм, насмiлюся сказати, що ще мiг би вколоти вас кiлька разiв, якщо ви дуже хочете вдосконалити свою майстернiсть.

Тут Вурмс насупився, але Глокта вже пiшов далi.

– А ви, певно, гаддиш Кадiя.

Гаддиш був високим струнким чоловiком iз довгою шиею та втомленими очима. Мав на собi просту бiлу сорочку, а на головi в нього був пов’язаний чисто-бiлий тюрбан. «Вигляд у нього не багатший, нiж у решти тубiльцiв у Нижньому мiстi, та все ж вiн вiдзначаеться певною гiднiстю».

– Я Кадiя, i народ Дагоски обрав мене собi за речника. Але гаддишем я себе вже не називаю. Жрець без храму – це взагалi не жрець.

– Ми й досi повиннi слухати про храм? – занив Вурмс.

– Допоки я засiдаю в радi, на жаль, повиннi. – Вiн знову поглянув на Глокту. – Отже, в мiстi новий iнквiзитор? Новий диявол. Новий носiй смертi. Твоi справи мене не цiкавлять, мучителю.

Глокта всмiхнувся. «Зiзнався в ненавистi до Інквiзицii, навiть не побачивши моiх iнструментiв. Утiм, вiд його людей аж нiяк не можна чекати великоi любовi до Союзу: вони – майже раби у власному мiстi. Чи не мiг би бути нашим зрадником вiн?»

«А може, вiн?» Генерал Вiссбрук здавався вiрним вояком до нутра кiсток, людиною з надто сильним почуттям обов’язку та надто слабкою уявою для iнтриг. «Але мало хто стае генералом, не дбаючи про власний зиск, не пiдмазуючи, щоб поiхати, не зберiгаючи якихось секретiв».

«А може, вiн?» Корстен дан Вурст дивився на Глокту, скривившись так, наче вiн був погано вичищеним нужником, яким той мав скористатися. «Я тисячу разiв бачив таких, як вiн, цей нахабний шмаркач. Може, вiн i рiдний син лорд- губернатора, але цiлком очевидно, що вiн вiрний лише самому собi».

«А може, вона?» Магiстр Ейдер була щедра на милi усмiшки та вияви ввiчливостi, але очi в неi були твердi, як дiаманти. «Оцiнюе мене, як купець оцiнюе клiента-невiгласа. Вона – це бiльше, нiж вишуканi манери та пристрасть до iноземних фасонiв. Набагато бiльше».

«А може, вiн?» Тепер видавався пiдозрiлим навiть старий лорд-губернатор. «Чи справдi в нього така бiда з очима й вухами, як вiн стверджуе? Чи щось у його примружуваннi, його запитаннях про те, що вiдбуваеться, вказуе на прикидання? Чи не знае вiн уже зараз бiльше за iнших?»

Глокта повернувся й пошкандибав до вiкна, притулився до прикрашеноi гарною рiзьбою колони бiля нього й визирнув на приголомшливий краевид. Вечiрне сонце ще грiло йому обличчя. Вiн уже вiдчував, як неспокiйно соваються члени ради, щиро бажаючи його позбутися. «Цiкаво, як швидко вони накажуть калiцi забиратися з iхньоi прекрасноi зали? Я не довiряю жодному з них. Жодному». Вiн усмiхнувся самому собi. «Саме так i мае бути».

Найперше терпець урвався Корстеновi дан Вурмсу.

– Очiльнику Глокта, – рiзко промовив вiн, – ми вдячнi вам за те, що ви сумлiнно прибули сюди, але я не сумнiваюся, що у вас е нагальнi справи. У нас вони, звичайно, е.

– Звiсно. – Глокта з демонстративною неспiшнiстю пошкандибав назад до столу, неначе виходячи з зали. Тодi витягнув одне крiсло й опустився на нього, скривившись вiд болю в нозi. – Я постараюся висловлювати якнайменше зауважень, принаймнi на початку.

– Що? – перепитав Вiссбрук.

– Що це за один? – поцiкавився лорд-губернатор, витягнувшись уперед i примруживши слабкi очi. – Що тут вiдбуваеться?

Його син був безпосереднiший.

– Що це ви, на вашу думку, виробляете? – запитав вiн. – Ви з глузду з’iхали?

Гаддиш Кадiя стиха захихотiв собi пiд носа. З Глокти чи з лютi iнших присутнiх, незрозумiло.

– Прошу, панове, прошу, – тихо i терпляче промовила магiстр Ейдер. – Очiльник щойно прибув i, можливо, не знае, як у Дагосцi ведуть справи. Ви маете знати, що ваш попередник не вiдвiдував цих зборiв. Ми успiшно керували цим мiстом кiлька рокiв, i…

– Закрита Рада з цим не погоджуеться.

Глокта продемонстрував королiвський указ, тримаючи його двома пальцями. На мить показав документ усiм так, щоб було видно важку червоно-золоту печатку, а тодi кинув на iнший кiнець столу.

Карлот дан Ейдер пiд пiдозрiлими поглядами iнших узяла документ, розгорнула й почала читати. Насупилась, а тодi пiдняла одну гарно вищипану брову.

– Здаеться, це ми тут нiчого не знаемо.

– Дайте поглянути! – Корстен дан Вурмс вихопив документ у неi з рук i почав читати. – Не може бути, – пробурмотiв вiн. – Не може бути!

– На жаль, може. – Глокта продемонстрував усiм присутнiм свiй беззубий усмiх. – Архiлектор Сульт украй стурбований. Вiн попросив мене розслiдувати зникнення очiльника Давуста, а також оглянути обороннi споруди мiста. Ретельно iх оглянути та подбати про те, щоб гурки залишилися по той бiк. Вiн наказав менi вживати будь-яких заходiв, якi я вважатиму за необхiдне.

Вiн зробив ефектну паузу.

– Будь-яких… заходiв.

– Що там таке? – пробурчав лорд-губернатор. – Я хочу знати, що вiдбуваеться!

Документом уже заволодiв Вiссбрук.

– Королiвський указ, – видихнув вiн i витер спiтнiле чоло тильним боком рукава, – пiдписаний усiма дванадцятьма членами Закритоi Ради. Вiн надае всi повноваження!

Вiн обережно поклав указ на iнкрустований стiл, неначе побоюючись, що той раптом спалахне.

– Це…

– Ми всi знаемо, що це таке.

Магiстр Ейдер задумливо стежила за Глоктою, погладжуючи одним пальцем гладеньку щоку. «Наче крамарка, яка раптом усвiдомлюе, що це ii ошукав покупець, який здавався невiгласом, а не навпаки».

– Схоже, очiльник Глокта перебере керiвництво на себе.

– Я не став би казати «перебере керiвництво на себе», але я буду вiдвiдувати всi наступнi збори цiеi ради. Вважайте це першою з величезноi кiлькостi змiн.

Сiвши у свое прекрасне крiсло, витягнувши зболену ногу й давши вiдпочити зболенiй спинi, Глокта розслаблено зiтхнув. «Майже зручно». Вiн швидко оглянув насупленi обличчя членiв правлячоi ради мiста. «Щоправда, звiсно, один iз цих чарiвливих людей, швидше за все, е небезпечним зрадником. Зрадником, який уже органiзував зникнення одного очiльника, а тепер, цiлком можливо, думае про усунення ще одного…»

Глокта прокашлявся.

– Отже, що ви казали, генерале Вiссбрук, коли я прийшов? Щось про стiни?

Рани минулого

– Давнi помилки, – надзвичайно бундючно вимовив Баяз, – не повиннi повторюватися. Тож в основi будь-якоi вартiсноi освiти мае лежати грунтовне розумiння iсторii.

Джезаль уривчасто зiтхнув. Із якого дива цей старий заповзявся його просвiтити, йому було незрозумiло. Можливо, в цьому було винне величезне себелюбство, пов’язане з легким маразмом. Хай там як, Джезаль твердо вирiшив геть нiчого не навчатися.

– …так, iсторii, – розмiрковував маг, – у Калкiсi дуже багато iсторii…

Джезаль роззирнувся довкола й залишився вкрай розчарованим. Якщо iсторiя – це лише вiк, то Калкiс, прадавне портове мiсто Староi Імперii, однозначно був багатий на неi. Якщо ж iсторiя – це щось бiльше – велич, слава, те, що хвилюе кров, – то iсторii в ньому явно не було.

Без сумнiву, мiсто було ретельно сплановане й мало широкi прямi вулицi, розташованi так, щоб подорожнiм вiдкривалися величнi краевиди. Але за багато столiть краевиди, що, можливо, колись були гордими мiськими пейзажами, обернулися на панорами занепаду. Всюди були покинутi будинки, на заiждженi колесами площi сумовито дивилися порожнi вiкна та двернi прорiзи. Вони минали провулки, зарослi бур’янами, закиданi камiнням i заваленi гнилими колодами. Половина мостiв через мляву рiчку обвалилася й так i не була полагоджена; половина дерев на широких алеях були мертвi й засохлi, задушенi плющем.

Тут не було того чистого життя, що вщерть наповнювало Адуа, вiд докiв до нетрiв i вiд нетрiв до самого Агрiонта. Можливо, Джезалева домiвка часом здавалася перенаселеною, галасливою, переповненою людом, але, дивлячись, як нечисленнi обiдранi мешканцi Калкiса бредуть своiм гнилим мiстом-пережитком, вiн чiтко розумiв, яка атмосфера подобаеться йому бiльше.

– …у тебе, мiй юний друже, пiд час цiеi нашоi мандрiвки буде чимало можливостей удосконалитись, i я рекомендую тобi скористатися ними. Особливо вартий вивчення майстер Дев’ятипалий. Менi здаеться, що ти мiг би багато чого навчитися в нього…

Джезаль мало не охнув вiд подиву.

– У цiеi мавпи?

– Ця мавпа, як ти висловився, знаменита по всiй Пiвночi. Там його звуть Кривава Дев’ятка. Це iм’я сповнюе сильних людей або страхом, або вiдвагою, залежно вiд того, на якому вони боцi. Вiн – боець i тактик, що вiдзначаеться великою хитрiстю та унiкальним досвiдом. А найголовнiше – те, що вiн опанував мистецтво говорити набагато менше, нiж знае. – Баяз позирнув на нього. – Цiлковита протилежнiсть деяких людей, що iх я мiг би назвати.

Джезаль насупився i згорбив плечi. Вiн не бачив, чого можна навчитися в Дев’ятипалого – ну, хiба що, як iсти руками й не митися багато днiв поспiль.

– Великий форум, – стиха промовив Баяз, коли вони вийшли на якийсь широкий вiдкритий простiр. – Живе серце мiста.

Розчарування вiдчувалося навiть у його голосi.

– Сюди мешканцi Калкiса приходили купувати й продавати, дивитися вистави та розглядати судовi справи, обговорювати фiлософiю та полiтику. За Старого Часу вiн був заповнений ущерть до пiзнього вечора.

Тепер тут було вдосталь мiсця. На цiй величезнiй брукованiй площi з легкiстю могла б розмiститись юрба людей, у п’ятдесят разiв бiльша за присутню там жалюгiдну купку. Величнi статуi край неi були забрьоханi та побитi, а iхнi бруднi п’едестали хилилися пiд усiма можливими кутами. У центрi розмiстилося кiлька розрiзнених яток, що збилися докупи, наче вiвцi в холодну погоду.

– Лише тiнь його колишньоi слави. Однак сьогоднi нас iз усiх присутнiх тут мають цiкавити лише вони.

Тут Баяз показав на занедбанi скульптури.

– Справдi? І хто це такi?

– Імператори далекого минулого, мiй хлопчику, кожен iз яких може розповiсти свою iсторiю.

Джезаль подумки застогнав. Навiть iсторiя власноi краiни викликала в нього не бiльш нiж побiжний iнтерес, а що вже казати про якийсь напiврозвалений глухий кут на далекому заходi свiту?

– Їх дуже багато, – пробурмотiв вiн.

– І це ще аж нiяк не всi. Історiя Староi Імперii налiчуе багато столiть.

– Тому ii, певно, й називають старою.

– Капiтане Лютар, не намагайтеся з мене кепкувати – ви не маете потрiбних для цього iнструментiв. Поки вашi пращури в Союзi бiгали голяка, спiлкувалися жестами й поклонялися землi, тут мiй учитель Джувенс керував народженням могутньоi краiни, краiни, рiвних якiй за розмiром i багатством, знаннями та величчю так i не з’явилося. Адуа, Талiн, Шаффа – усе це лише тiнi дивовижних мiст, якi колись процвiтали в долинi великоi рiчки Аос. Це колиска цивiлiзацii, мiй юний друже.

Джезаль роззирнувся довкола себе, оглядаючи жалюгiднi статуi, гнилi дерева, бруднi, занедбанi, потьмянiлi вулицi.

– Що пiшло не так?

– Крах чогось великого нiколи не бувае простим, але там, де е успiх i слава, також неодмiнно е невдачi та сором. Там, де е i те, й iнше, неодмiнно киплять заздрощi. Заздрiсть i гордощi мало-помалу призвели до чвар, потiм – до ворожнечi, а тодi – до воен. Двох великих воен, що скiнчилися жахливими катастрофами. – Вiн елегантно пiдiйшов до найближчоi зi статуй. – Але з катастроф можна дечого навчитися, мiй хлопчику.

Джезаль скривився. Подальше навчання було йому потрiбне, як гниль на прутнi, а ще вiн геть не сприймав себе як чийогось хлопчика, проте його неохота зовсiм не викликала вiдрази у старого.

– Видатний правитель мае бути жорстким, – промовив Баяз. – Завбачивши десь загрозу самому собi чи своiй владi, вiн мае дiяти швидко, не залишаючи простору для жалю. Для прикладу достатньо поглянути на iмператора Шiллу.

Вiн пiдвiв погляд над мармурову статую над ними, чие обличчя майже повнiстю стерла негода.

– Запiдозривши свого камердинера в бажаннi зайняти його престол, iмператор наказав негайно стратити його самого, задушити його дружину та всiх його дiтей i зрiвняти з землею його великий маеток в Аулкусi. – Баяз знизав плечима. – І все це – без жодних доказiв, бодай найменших. Це було надмiрно й жорстоко, але краще дiяти надто енергiйно, нiж недостатньо енергiйно. Шiлла знав це. У полiтицi немае мiсця почуттям, розумiеш?

«Я розумiю, що, хоч куди я подаюся, менi завжди намагаеться прочитати лекцiю який-небудь iбучий старий йолоп». – Саме так думав Джезаль, але говорити цього вiн не збирався. У його пам’ятi ще залишався жахливо свiжим спогад про те, як просто перед ним вибухнув практик Інквiзицii. Як чвакнула його плоть. Як йому забризкали обличчя крапельки свiжоi кровi. Вiн ковтнув i опустив погляд на своi черевики.

– Розумiю, – пробурчав вiн.

Баяз забубонiв далi.

– Але, звичайно, видатний король не конче мае бути тираном! Завоювання любовi простоi людини завжди мае бути найпершою метою правителя, бо ii можна досягти дрiбними жестами, проте тривати вона може цiле життя.

Тут Джезаль не збирався мовчати, хоч яким небезпечним був старий. Було очевидно, що Баяз не мае жодного практичного досвiду в царинi полiтики.

– Навiщо потрiбна любов простолюду? Грошi, солдати та влада в руках шляхти.

Баяз звiв очi до хмар.

– Це – слова дитини, яку легко обдурити трюками та спритнiстю рук. Звiдки беруться грошi у шляхти, як не з податкiв селян у полях? Ким е iхнi солдати, як не синами й чоловiками простих людей? Що дае лордам владу? Лише послух iхнiх васалiв i бiльш нiчого. Коли селянство стае по- справжньому невдоволеним, ця влада може зникнути зi страхiтливою швидкiстю. Розгляньмо приклад iмператора Дантуса.

Вiн показав рукою на одну з численних статуй, у якоi вiд однiеi руки залишилося тiльки плече, а друга, витягнута, тримала пригорщу багнюки, в якiй буйно рiс мох. Через втрату носа, вiд якого залишився брудний виямок, на обличчi iмператора Дантуса застиг вираз нiякового спантеличення, як у людини, заскоченоi в туалетi.

– В iсторii не було правителiв, любiших своему народовi, – промовив Баяз. – Вiн зустрiчав кожну людину як рiвну собi й завжди вiддавав половину своiх доходiв бiдним. Але шляхтичi змовилися проти нього, обрали на замiну йому одного зi своiх i кинули iмператора до в’язницi, а тим часом захопили престол.

– Та невже? – буркнув Джезаль, вдивляючись у протилежний бiк напiвпорожньоi площi.

– Однак люди не кинули свого любого монарха. Вони покинули своi оселi й повстали так, що iх було неможливо впокорити. Одних змовникiв повитягали з палацiв i повiсили на вулицях, iнших залякали, а тодi повернули на престол Дантуса. Отже, мiй хлопчику, як бачиш, любов народу – найнадiйнiший захист правителя вiд небезпеки.

Джезаль зiтхнув.

– Я би в будь-якому разi вiддав перевагу пiдтримцi лордiв.

– Ха. Їхня любов дорога та примхлива, як мiнливий вiтер. Капiтане Лютар, невже ви не бували в Осередку лордiв пiд час засiдань Вiдкритоi Ради?

Джезаль насупився. Можливо, в балачках цього старого й було якесь зерно iстини.

– Ха. Така вона, любов шляхтичiв. Найкраще роздiлювати iх i пiдживлювати iхнi заздрощi, примушувати iх змагатися за дрiбну ласку, приписувати iхнi успiхи собi, а найголовнiше – дбати про те, щоб жоден iз них не став занадто могутнiм i не кинув виклик власному повелителевi.

– А це хто?

Одна статуя була помiтно вища за iншi. Вона зображала показного пiдстаркуватого чоловiка з густою бородою й кучерявим волоссям. Вiн мав гарне обличчя, але вуста в нього були похмурi, а чоло – гордо та гнiвливо зморщене. З такою людиною жартувати не слiд.

– Це мiй учитель, Джувенс. Не iмператор, а перший i останнiй радник для багатьох iз них. Вiн побудував Імперiю, але вiн же i став головним винуватцем ii руйнування. Дуже багато в чому видатна людина, але видатнi люди мають видатнi недолiки. – Баяз задумливо крутнув у руцi свiй потертий жезл. – Уроки iсторii слiд вивчати. Помилки минулого не треба повторювати.

Вiн на мить замовкнув, а тодi сказав:

– Крiм тих випадкiв, коли iнших варiантiв немае.

Джезаль потер очi й поглянув на iнший бiк форуму. Можливо, така лекцiя пiшла б на користь кронпринцовi Ладiслi, але Джезаль у цьому дещо сумнiвався. Невже для цього його вiдiрвали вiд друзiв, вiд тяжко заробленого шансу здобути славу та просування по службi? Щоби слухати нуднi роздуми якогось дивного лисого блукача?

Вiн насупився. До них площею йшло трое воякiв. Попервах вiн без цiкавостi стежив за ними. А тодi до нього дiйшло, що вони дивляться на нього й Баяза та прямують прямiсiнько до них. Тут вiн побачив ще одну трiйцю, а тодi – ще одну, якi надходили з iнших напрямкiв.

У Джезаля стиснулося горло. Їхнi обладунки та зброя, попри старовинну конструкцiю, здавалися пiдозрiло ефективними та добре використаними. Фехтування – це одне. А реальнi боi з iмовiрнiстю серйозних поранень i смертi – це геть iнше. Звичайно, стурбованiсть – це не боягузтво, якщо до них цiлком явно наближаються дев’ятеро озброених чоловiкiв, а можливих шляхiв до вiдступу немае.

Баяз теж уже iх помiтив.

– Здаеться, нас готувалися зустрiти.

Усi дев’ятеро наближалися з суворими обличчями, мiцно тримаючи зброю. Джезаль розправив плечi й постарався набути страхiтливого вигляду, водночас не дивлячись нiкому в очi й тримаючи руки подалi вiд рукiв’iв своiх шпаг. Йому аж нiяк не хотiлося, щоби хтось занервував i нi сiло нi впало заколов його.

– Ти – Баяз, – промовив iхнiй ватажок, дебелий чолов’яга з брудним червоним плюмажем на шоломi.

– Це запитання?

– Нi. Наш володар, iмперський легат Саламо Нарба, губернатор Калкiса, запрошуе тебе на аудiенцiю.

– Та невже? Справдi? – Баяз оглянув загiн воякiв, а тодi пiдняв брову, позирнувши на Джезаля. – Гадаю, з нашого боку було б негречно вiдмовитися, якщо легат завдав собi клопоту органiзувати справжню почесну варту. Ведiть нас.

Що тут казати, Логеновi Дев’ятипалому було боляче. Вiн плентався по розбитiй брукiвцi, кривлячись щоразу, коли його вага переходила на постраждалу щиколотку, кульгаючи, охаючи й розмахуючи руками, щоб не втратити рiвновагу.

Брат Лонгфут усмiхнувся через плече, споглядаючи це жалюгiдне видиво.

– Як там твоi ушкодження, друже?

– Болять, – рикнув крiзь зуби Логен.

– І все ж я пiдозрюю, що в тебе бувало й гiрше.

– Хе.

У його минулому було багато ран. Бiльшу частину свого життя вiн провiв, мучачись якимось болем i надто повiльно видужуючи пiсля того чи того прочухана. Вiн пам’ятав свое перше справжне поранення, порiз на обличчi вiд шанка. Йому було п’ятнадцять рокiв, вiн був худорлявий, мав гладеньку шкiру, i на нього ще заглядалися дiвчата в селi. Вiн торкнувся обличчя великим пальцем i намацав старий шрам. Згадав, як батько притискав пов’язку до його щоки в задимленiй залi, як вiд неi пекло, як вiн хотiв закричати, але закусив губу. Чоловiк мае мовчати.

Якщо може. Логен згадав, як лежав долiлиць у смердючому наметi, по парусинi якого барабанив холодний дощ, закусив шматок шкiри, щоб не закричати, викашляв його й усе одно заволав, поки в його спинi копирсалися в пошуках наконечника вiд стрiли, що не вийшов разом iз древком. Ту кляту штуку шукали цiлий день. Згадавши про це, Логен скривився й заворушив лопатками, в яких з’явилося поколювання. Через отi крики вiн потiм тиждень не мiг розмовляти.

Пiсля двобою з Тридубою вiн не мiг розмовляти бiльше тижня. А ще не мiг ходити та iсти й майже не бачив. Перелом щелепи, розбита щока, незлiченнi переломи ребер. Кiстки в нього були такi потрощенi, що вiн перетворився на болюче мiсиво, яке плакало, жалiло себе, верещало, як мала дитина, вiд кожного поруху своiх ношiв i радiло, що його годуе з ложечки якась стара.

Спогадiв було ще багато, i всi вони насувалися й атакували його. Обрубок, що лишився вiд його пальця пiсля битви пiд Карлеоном, усе палав, палав i зводив його з глузду. Раптове пробудження пiсля дня в непритомному станi, коли вiн дiстав удар по головi серед пагорбiв. Вiн сцить червоним пiсля того, як спис Хардiнга Мовчуна проштрикнув йому нутрощi. Тепер Логен вiдчував iх, усi своi шрами, на своiй подертiй шкiрi та обхопив руками свое зболiле тiло.

У минулому, звичайно, було чимало ран, але тi, якi були в нього зараз, вiд цього не болiли менше. Йому докучав порiз у плечi, настирливий, як розпечена вуглинка. Логен бачив, як один чоловiк утратив руку вiд звичайноi подряпини, отриманоi в бою. Спершу йому довелося вiдтяти долоню, потiм – руку до лiктя, а далi – аж до плеча. Опiсля вiн стомився, тодi почав верзти дурницi, а потiм перестав дихати. Логеновi не хотiлося возз’еднатися з землею в такий спосiб.

Вiн прискакав до напiврозваленоi стiни та притулився до неi, з болем скинув iз себе плащ, пововтузився однiею незграбною рукою з гудзиками на сорочцi, витягнув iз пов’язки шпильку та обережно зняв бинт.

– Яка вона на вигляд? – запитав вiн.

– Схоже на найстрашнiший струп на свiтi, – пробурчав Лонгфут, дивлячись на його плече.

– Пахне нормально?

– Хочеш, щоб я тебе понюхав?

– Просто скажи менi, смердить вона чи нi.

Навiгатор схилився вперед i гидливо понюхав Логенове плече.

– Яскраво виражений запах поту, але вiн, можливо, в тебе з-пiд пахви. Боюся, моi видатнi таланти не поширюються на медицину. Для мене всi рани пахнуть приблизно однаково.

І вiн знову заколов пов’язку шпилькою.

Логен натягнув на себе сорочку.

– Повiр менi, якби вона була гнила, ти здогадався б. Тодi пахне старою могилою, а коли гниль з’являеться, позбутися ii можна хiба що клинком. Кепський спосiб умерти.

Тут вiн здригнувся i злегка притиснув долоню до плеча, що запульсувало болем.

– Ну, так, – промовив Лонгфут, який уже крокував далi майже безлюдною вулицею. – На щастя для тебе, з нами е ледi Малджин. Хист до ведення розмов у неi вкрай обмежений, але, якщо говорити про рани… Що ж, я бачив усе, що вiдбулось, i не проти сказати тобi: вона вмiе зшивати людську шкiру так спокiйно й незворушно, як майстерний чижмар зшивае вичинену шкiру. Вона вмiе, далебi! Орудуе голкою вправно й охайно, як королевина швачка. Корисний талант у цих мiсцях. Я б анiтрохи не здивувався, якби цей талант знову став нам у пригодi до завершення справи.

– Ця мандрiвка небезпечна? – запитав Логен, ще намагаючись iзнову влiзти у плащ.

– Гм… Пiвнiч завжди була дикою та беззаконною, там багато кривавоi ворожнечi та безжальних розбiйникiв. Усi до одного ходять озброенi до зубiв i готовi миттю когось убити. У Гуркулi мандрiвники-iноземцi залишаються вiльними лише завдяки бажанням мiсцевого губернатора, щомитi ризикуючи опинитися в рабствi. У штирiйських мiстах зарiзяк i кишенькових злодiiв можна зустрiти на кожному кроцi – якщо, звiсно, пройти в iхнi ворота, не будучи пограбованим представниками влади. Води Тисячi островiв кишать пiратами – часом здаеться, нiби iх там по одному на кожного купця; тим часом у далекому Сулджуку бояться i зневажають чужинцiв, а мандрiвника цiлком можуть пiдвiсити за ноги й перерiзати йому горло, щойно пiдказавши йому дорогу. Земне коло сповнене небезпек, мiй дев’ятипалий друже, але, якщо тобi всього цього замало й хочеться iще бiльшого ризику, раджу тобi вiдвiдати Стару Імперiю.

Логеновi здалося, що брат Лонгфут тiшиться.

– Тут аж так погано?

– О, так, навiть гiрше! Особливо якщо не просто туди приiхати, а задумати перетнути всю краiну вiд краю до краю.

Логен скривився.

– І задум саме такий?

– Задум, як ти висловився, саме такий. Стару Імперiю з незапам’ятних часiв роздирають усобицi. Колись це була едина краiна з одним iмператором, виконання законiв якого забезпечували могутня армiя та вiрний уряд, але з роками вона розпалася на кипучу сумiш дрiбних князiвств, божевiльних республiк, мiст-держав i крихiтних володiнь, i мало хто став визнавати якогось ватажка, що вже навiть не тримае меча в нього над головою. Межi мiж оподаткуванням i розбоем, мiж справедливою вiйною та кривавим убивством, мiж правомiрними претензiями та фантазiею розмились i щезли. Не минае й року без того, щоб черговий бандит, який жадае влади, оголосив себе королем свiту. Наскiльки менi вiдомо, рокiв, може, з п’ятдесят тому був такий час, коли iснувало щонайменше шiстнадцятеро iмператорiв одразу.

– Хе. На п’ятнадцять бiльше, нiж треба.

– Дехто мiг би сказати, що на шiстнадцять бiльше, нiж треба, i жоден з них не був привiтним до мандрiвникiв. У планi вбивств Стара Імперiя пропонуе жертвi доволi широкий вибiр. Але загинути можна не тiльки вiд людськоi руки.

– Справдi?

– О Боже, та справдi! Природа залишила на нашому шляху багато страхiтливих перешкод, тим паче, що зараз швидко наближаеться зима. На захiд вiд Калкiса простягаеться широка гладенька рiвнина, вiдкритий степ на багато сотень миль навколо. Можливо, у Старий Час значна ii частина була заселена, оброблялася, ii в усiх напрямках перетинали прямi дороги з доброго каменю. Нинi бiльшiсть тамтешнiх мiст лежить у мовчазних руiнах, мiсцевiсть там перетворилася на мокру вiд злив дичавину, вiд дорiг лишилися стежки з битого каменю, що заводять необачних у грузькi болота.

– Болота, – пробурмотiв Логен, поволi хитаючи головою.

– Є й дещо гiрше. Рiчка Аос, найбiльша з усiх рiчок Земного кола, утворюе посерединi цього пустища глибоку звивисту долину. Нам доведеться ii перетнути, але мостiв через неi лишилося всього два: один бiля Дармiума, на який слiд сподiватися найбiльше, та ще один бiля Аостума, щонайменше миль за сто на захiд вiд першого. Є й броди, але Аос – рiчка могутня та швидкоплинна, а ii долина глибока й небезпечна. – Лонгфут цокнув язиком. – А потiм ми дiстанемося Ламаних гiр.

– Вони що, високi?

– О, ще й якi. Дуже високi й дуже небезпечнi. Ламаними iх називають за крутi скелi, звивистi яри, раптовi й дуже глибокi урвища. Ходять чутки, що там е перевали, але всi iхнi мапи, якщо такi й були колись, уже давно втраченi. Подолавши гори, ми попливемо на кораблi…

– Ви збираетеся перенести через гори корабель?

– Наш наймач запевняе мене, що зможе розшукати корабель на тому боцi, хоча як, я не знаю, бо про той край практично нiчого не вiдомо. Ми попливемо строго на захiд до острова Шабулiана, що, як кажуть, здiймаеться з океану на самiсiнькому краю свiту.

– Як кажуть?

– Усе, що про нього вiдомо, – це чутки. Я не чув про людей, якi б заявляли, нiби ступали на його землю, навiть зi славетного Ордену навiгаторiв, а брати мого ордену добре вiдомi… так би мовити, неправдоподiбними заявами.

Логен неквапливо почухав собi обличчя, шкодуючи, що не спитав Баяза про його плани ранiше.

– Здаеться, це довгий шлях.

– Правду кажучи, неможливо уявити ще вiддаленiший пункт призначення.

– А що там?

Лонгфут знизав плечима.

– Спитай нашого наймача. Я знаходжу шляхи, а не причини. Прошу пiти за мною, майстре Дев’ятипалий, i, благаю, не зволiкай. Якщо ми будемо прикидатися купцями, нам треба чимало зробити.

– Купцями?

– Такий Баязiв план. Купцi частенько ризикують, подорожуючи на захiд, вiд Калкiса до Дармiума й навiть далi, до Аостума. Цi мiста досi великi й майже вiдрiзанi вiд зовнiшнього свiту. Привозячи туди iноземнi предмети розкошi – спецii з Гуркулу, шовки з Сулджуку, чагу з Пiвночi, – можна отримувати астрономiчнi прибутки. Ба бiльше, виживши, за мiсяць можна заробити втричi бiльше, нiж вкласти! Такi каравани трапляються часто – звiсно, добре озброенi та добре захищенi.

– А як же тi мародери та грабiжники, що вештаються рiвниною? Хiба вони не полюють саме на купцiв?

– Звичайно, полюють, – вiдповiв Лонгфут. – Це iнкогнiто, напевно, покликане захищати вiд якоiсь iншоi загрози. Спрямованоi саме на нас.

– На нас? Ще одна загроза? Нам потрiбнi ще загрози?

Але Лонгфут уже пiшов геть i навряд чи мiг щось почути.

Принаймнi в однiй частинi Калкiса велич минулого ще не померкла остаточно. Зала, в яку iх провели iхнi чи то охоронцi, чи то викрадачi, була справдi розкiшна.

Обабiч лункого примiщення тягнулися два ряди колон, високих, як дерева в лiсi, та витесаних iз вiдшлiфованого зеленого каменю, прикрашеного блискучими срiбними прожилками. Висока стеля була пофарбована в насичений синьо-чорний колiр, усiяний цiлою галактикою сяйливих зiрок iз позначеними золотими лiнiями сузiр’ями. Простiр перед дверима заповнював глибокий i абсолютно тихий басейн iз темною водою, у якiй усе вiдображалося. Внизу була ще одна затiнена зала. За нею було ще одне затiнене нiчне небо.

Імперський легат розслаблено лежав на диванi, що стояв на високому помостi у вiддаленому кiнцi примiщення, а стiл перед ним був заставлений делiкатесами. Легат був здоровезний, кругловидий i тiлистий. Його пальцi, рясно внизанi золотими перснями, пiдхоплювали ласi шматочки й закидали до вiдкритого рота, а очi на мить зупинилися на двох його гостях – чи двох його в’язнях.

– Я Саламо Нарба, iмперський легат i губернатор мiста Калкiс. – Вiн поворушив ротом, а тодi виплюнув оливкову кiсточку, яка дзенькнула, впавши на тарiлку. – Ви – той, кого називають Першим з-помiж магiв?

Маг схилив лису голову. Нарба пiдняв келих, затиснувши його нiжку мiж важкими вказiвним i великим пальцями, вiдпив чималу порцiю вина, неквапливо покрутив його в ротi, стежачи за ними, а тодi ковтнув.

– Баяз.

– Саме так.

– Гм-м. Я не хочу вас образити, – тут легат узяв крихiтну виделку й витягнув нею устрицю з мушлi, – але ваша присутнiсть у цьому мiстi мене турбуе. Полiтична ситуацiя в Імперii… нестабiльна. – Вiн пiдняв келих. – Навiть бiльшою мiрою, нiж зазвичай. – Сьорб, плюсь, ковть. – Менi аж нiяк не потрiбно, щоби хтось… порушив рiвновагу.

– Нестабiльнiша, нiж зазвичай? – перепитав Баяз. – Я гадав, що Сабарбус нарештi всiх утихомирив.

– Тимчасово втихомирив усiх своiм чоботом. – Легат зiрвав iз грона пригорщу темного винограду i, вiдкинувшись на подушки, закинув ягоди одну за одною до роззявленого рота. – Але Сабарбус… мертвий. Кажуть, отруений. Його сини, Скарiо… та Голтус… посварилися через його спадщину… а тодi пiшли вiйною один на одного. Надзвичайно кривавою вiйною навiть як на цю виснажену землю.

Тут вiн виплюнув кiсточки на стiл.

– Голтус зайняв мiсто Дармiум посерединi великоi рiвнини. Скарiо доручив узяти його в облогу найвидатнiшому генераловi свого батька, Кабрiановi. Нещодавно, пiсля п’яти мiсяцiв оточення, залишившись без харчiв, без надii на полегшення… мiсто здалося.

Нарба вгризся у стиглу сливу, i по його пiдборiддю потiк сiк.

– Отже, Скарiо близький до перемоги.

– Гм. – Легат витер обличчя кiнчиком мiзинця й недбало кинув на стiл недоiдений фрукт. – Нарештi взявши мiсто, забравши собi його скарби та вiддавши його своiм воякам на жорстокий грабунок, Кабрiан оселився у стародавньому палацi та оголосив себе iмператором.

– А… Здаеться, це вас не схвилювало.

– У душi я ридаю, але я вже бачив усе це ранiше. Спершу Скарiо, тодi Голтус, а тепер Кабрiан. Трое самопроголошених iмператорiв застрягли у смертельнiй боротьбi, iхнi солдати спустошують землю, а тим часом тi нечисленнi мiста, що зберегли незалежнiсть, iз жахом споглядають це й докладають усiх зусиль, аби врятуватися вiд цього кошмару, не зазнавши шкоди.

Баяз насупився.

– Я збираюся вирушити на захiд. Мушу перетнути Аос, а найближчий мiст у Дармiумi.

Легат хитнув головою.

– Кажуть, що Кабрiан, який завжди був диваком, остаточно позбувся розуму. Що вiн убив свою дружину й одружився з трьома рiдними доньками. Що вiн оголосив себе живим богом. Мiськi ворота запечатанi, тим часом як вiн вишукуе в мiстi вiдьом, дияволiв i зрадникiв. На публiчних шибеницях, якi вiн поставив на кожному розi, щодня з’являються новi тiла. Нiкому не дозволяють нi ввiйти, нi вийти. Ось якi вони, новини з Дармiума.

Джезаль вiдчув неабияке полегшення, коли Баяз промовив:

– Тодi, певно, треба йти до Аостума.

– Бiля Аостума рiчку вже не перетнути. Скарiо, тiкаючи вiд мстивих вiйськ брата, пробiг мостом i негайно наказав своiм iнженерам його знести.

– Скарiо його знищив?

– Так. Диво Старого Часу, що простояло двi тисячi рокiв. Вiд нього не лишилося нiчого. До всiх ваших бiд додаеться ще й те, що пройшли сильнi дощi, тож велика рiчка тепер тече швидко, а вода в нiй пiднялася. Пройти вбрiд нiде не можна. На жаль, цього року ви не перетнете Аос.

– Я мушу це зробити.

– Але не зробите. Я б радив вам покинути Імперiю з ii нещастям i повернутися туди, звiдки ви прийшли. Тут, у Калкiсi, завжди намагалися йти середнiм шляхом, зберiгати нейтралiтет i незмiнно бути осторонь катастроф, якi одна за одною спiткали решту краiни. Тут i досi тримаються за звичаi прабатькiв. – Вiн показав на себе. – Мiстом досi керуе iмперський легат, як за Старого Часу, а не править якийсь розбiйник, якийсь дрiбний ватажок чи якийсь фальшивий iмператор. – Вiн обвiв млявою рукою розкiшну залу, в якiй вони перебували. – Тут усупереч усьому змогли зберегти якусь часточку давньоi слави, i я не стану цим ризикувати. Тут менш нiж мiсяць тому побував ваш друг Захарус.

– Тут?

– Вiн сказав менi, що Голтус – законний iмператор, i вимiг його пiдтримати. Я повернув його навтiки, вiдповiвши йому так само, як вiдповiм вам. Ми, мешканцi Калкiса, вже щасливi. Ми не бажаемо брати участь у ваших своекорисливих задумах. Припинiть своi втручання та забирайтеся, магу. Даю вам на вихiд iз мiста три днi.

Коли вiдлуння Нарбиних слiв остаточно стихло, запало довге мовчання. Одна довга напружена мить, упродовж якоi Баяз супився дедалi сильнiше. Тривала вичiкувальна тиша, щоправда, не зовсiм порожня. Вона була повна страху, що невпинно зростав.

– Ти переплутав мене з кимось iншим? – загарчав Баяз, i Джезаль вiдчув, що йому необхiдно втекти вiд нього та сховатися за одним iз прекрасних стовпiв. – Я – Перший з-помiж магiв! Перший учень самого великого Джувенса!

Його гнiв тиснув Джезалевi на груди великим каменем, витискаючи повiтря з його легень i позбавляючи сили його тiло. Баяз пiдняв м’ясистий кулак.

– Ось рука, що здолала Канедiаса! Рука, що коронувала Харода! Ти насмiлюешся менi погрожувати? Ти називаеш славою минулого оце? Мiсто, що зморщилось у своiх напiврозвалених стiнах, наче якийсь висхлий старий воiн, який ховаеться в завеликому для себе обладунку своеi молодостi?

Нарба зiщулився за столовим срiблом, а Джезаль скривився, серйозно боячись, що легат може щомитi вибухнути та оббризкати залу кров’ю.

– Думаеш, менi не начхати на твое мiсто, схоже на розбитий нiчний горщик?! – гримiв Баяз. – Ти даеш менi три днi?! Та я пiду за один!

Тут вiн розвернувся на пiдборах i рушив начищеною пiдлогою до входу. Вiд осяйних стiн i блискучоi стелi ще вiдбивався дзвiнкою луною його голос.

Джезаль затримався на мить, ослабнувши й затремтiвши, а тодi винувато почовгав геть, проминувши слiдом за Першим з-помiж магiв нажаханих i стуманiлих вартових легата й вийшовши на денне свiтло.

Стан оборонних споруд

Архiлекторовi Сульту,

головi Королiвськоi Інквiзицii

Ваше Преосвященство,

Я ознайомив зi своiм завданням членiв правлячоi ради Дагоски. Ви не здивуетеся, дiзнавшись, що вони аж нiяк не зрадiли раптовому скороченню своiх повноважень. Мое розслiдування зникнення очiльника Давуста вже почалося, i я впевнений, що воно невдовзi принесе результати. Найближчим часом я почну оцiнювати обороннi споруди мiста, а також вживу всiх заходiв, необхiдних для забезпечення неприступностi Дагоски.

Ви скоро отримаете вiд мене звiстку. А доти служу та корюся.

Занд дан Глокта,

очiльник Дагоски

Сонце важким тягарем налягало на напiврозваленi бiйницi. Тиснуло крiзь капелюх на схилену Глоктину голову. Тиснуло на понiвеченi плечi Глокти крiзь чорний плащ. Воно мало не витискало з нього всю воду, мало не вичавлювало з нього життя, мало не валило його на колiна. «Прохолодний осiннiй ранок у чарiвнiй Дагосцi».

Якщо сонце атакувало його згори, то солоний вiтер iшов на нього прямо. Вiн вiяв над голим пiвостровом iз порожнього моря, гарячий i повний задушливого пилу, бив по суходiльних стiнах мiста й осипав усе солоним пiском. Вiн щипав спiтнiлу шкiру Глокти, збивав вологу з його вуст, лоскотав йому очi й витискав iз них колючi сльози. «Можна подумати, нiби мене хоче позбутися навiть погода».

Практик Вiтарi обережно йшла парапетом поряд iз ним, витягнувши руки, як циркачка на канатi. Глокта насуплено подивився на ii довготелесу чорну постать на тлi блискучого неба. «Вона могла б так само легко йти тут, унизу, i бiльше не робити з себе посмiховисько. Але так принаймнi завжди е шанс, що вона впаде». Суходiльнi стiни були заввишки щонайменше двадцять крокiв. Уявивши, як улюблений практик архiлектора оступаеться, ковзае й летить iз валу, чiпляючись руками за порожнечу, Глокта дозволив собi ледь помiтну усмiшку. «Може, пiд час смертельного падiння вона розпачливо закричить?»

Але вона не падала. «Сучка. Без сумнiву, обдумуе свiй наступний звiт для архiлектора. “Калiка й далi борсаеться, як риба на березi. Вiн ще не знайшов жодних слiдiв Давуста чи якогось зрадника, хоч i допитав пiвмiста. Єдина людина, яку вiн заарештував, – його ж колега з Інквiзицii…”»

Глокта прикрив очi рукою та примружено глянув на слiпуче сонце. Неподалiк вiд нього починався кам’яний перешийок, що з’еднував Дагоску з материком, мав щонайбiльше кiлькасот крокiв завширшки в найвужчiй точцi й був оточений iскристим морем. Дорога вiд мiських ворiт проходила брунатною смугою крiзь жовтi кущi й вела на пiвдень, до сухих пагорбiв на материку. Над дорогою квилили та кружляли декiлька жалюгiдних на вигляд морських птахiв, але жодних iнших ознак життя не було.

– Можна позичити в вас пiдзорну трубу, генерале?

Вiссбрук вiдкрив трубу i сердито пхнув ii Глоктi у простягнуту руку. «Явно вважае, що в нього важливiшi справи, нiж водити мене оборонними спорудами». Генерал важко дихав, напружено виструнчившись у своiй бездоганнiй формi; його огрядне лице блищало вiд поту. «Докладае всiх зусиль для збереження професiйноi виправки. Крiм виправки, у цьому йолопi немае нiчого професiйного, але, як каже архiлектор, чим багатi, тим i радi». Глокта пiднiс латунну трубку до ока.

Гурки збудували частокiл. Високу огорожу з дерев’яних паль, що обрамляли пагорби, вiдрiзаючи Дагоску вiд материка. По той бiк стояли розкиданi намети, там i тут здiймалися тоненькi бовдурики диму вiд багать, на яких щось готували. Глокта ледве бачив, як рухаються крихiтнi постатi та виблискуе на начищеному металi сонце. «Зброя та обладунки, i того, i того вдосталь».

– Колись iз материка надходили каравани, – пробурчав Вiссбрук. – Минулого року iх бувало по сотнi на день. А тодi почали прибувати iмператорськi вояки, i торгiвцiв стало менше. Огорожу доробили пару мiсяцiв тому. Вiдтодi не з’явилося навiть вiслюка. Тепер усе мае надходити кораблями.

Позирнувши за огорожу, Глокта оглянув табори позаду, вiд моря з одного боку до моря з другого боку. «Вони просто грають м’язами, демонструють силу? Чи налаштованi абсолютно серйозно? Гурки обожнюють ефектнi видовища, але й не проти добрих боiв – так вони й завоювали практично весь Пiвдень». Вiн опустив пiдзорну трубу.

– Скiльки, на вашу думку, гуркiв?

Вiссбрук знизав плечима.

– Це неможливо сказати. Я припустив би, що як мiнiмум п’ять тисяч, але за тими пагорбами може бути набагато бiльше. Звiдки нам про це знати?

«П’ять тисяч. Щонайменше. Якщо це – демонстрацiя, то добра».

– Скiльки людей у нас?

Вiссбрук помовчав.

– Пiд моiм командуванням перебувае близько шестисот воякiв Союзу.

«Близько шестисот? Близько? Телепню ти недоумкуватий! Я, коли був вояком, знав iм’я кожноi людини у своему полку i кому якi завдання пiдходять найкраще».

– Шiстсот? І це все?

– У мiстi також е найманцi, але iм не можна довiряти i вони самi часто спричиняють клопiт. На мою думку, вони гiрше нiж нiкчемнi.

«Мене цiкавили цифри, а не думки».

– Скiльки найманцiв?

– Зараз, можливо, тисяча, а може, й бiльше.

– Хто ними керуе?

– Якийсь штирiець. Називае себе Коска.

– Нiкомо Коска?

Вiтарi дивилася вниз iз парапета, пiднявши одну жовтогарячу брову.

– Ви його знаете?

– Можна й так сказати. Я вважала його мертвим, але на свiтi, очевидно, немае справедливостi.

«Тут вона мае рацiю». Глокта повернувся до Вiссбрука.

– Цей Коска пiдпорядковуеться вам?

– Не зовсiм. Йому платять спайсери, тож вiн пiдпорядковуеться магiстровi Ейдер. Теоретично вiн мае виконувати моi накази…

– Але виконуе лише власнi?

З виразу обличчя генерала Глокта зрозумiв, що вгадав. «Найманцi. Справжнiсiнький двосiчний меч. Завзятi, допоки iм можуть платити i якщо надiйнiсть не вважаеться прiоритетом».

– І люди Коски вдвiчi переважають ваших чисельнiстю.

«Схоже, я розмовляю не з тiею людиною, з якою слiд говорити про систему оборони мiста. Втiм, може, i е одне питання, з якого вiн здатен мене просвiтити».

– Ви знаете, що сталося з моiм попередником, очiльником Давустом?

Генерал Вiссбрук роздратовано сiпнувся.

– Гадки не маю. Дiяльнiсть цiеi людини мене не цiкавила.

– Гм-м, – замислився Глокта, насунувши капелюх на голову, коли на стiни повiяв черговий порив пiщаного вiтру. – Зникнення очiльника Інквiзицii мiста? Геть не цiкавило?

– Нi, – вiдрiзав генерал. – У нас рiдко з’являлися приводи для розмов. Давуст був добре вiдомий своею рiзкiстю. Я вважаю, що в Інквiзицii своi обов’язки, а в мене – своi.

«Нервуеш, нервуеш. Утiм, вiдколи я прибув до мiста, нервують усi. Можна подумати, нiби мене не хочуть тут бачити».

– У вас своi обов’язки, так? – Глокта причовгав до парапета, пiдняв цiпок i тицьнув у кут кам’яноi кладки, що обсипалася, неподалiк вiд п’яти Вiтарi. Вiдколовся й полетiв зi стiни в порожнечу шмат каменю. Кiлька секунд по тому Глокта почув, як вiн упав у рiв далеко внизу, i пiшов на Вiссбрука. – Чи сказали б ви як командир оборони мiста, що до ваших обов’язкiв належить утримання стiн?

Вiссбрук наiжачився.

– Я зробив усе можливе!

Глокта заходився рахувати на пальцях вiльноi руки.

– Суходiльнi стiни кришаться, i на них замало воякiв. Рiв за ними мало не зник, забитий грязюкою. Ворота не мiняли вже багато рокiв, i вони самi по собi розпадаються на шматки. Я переконаний: якби гурки атакували завтра, ми б опинилися в досить жалюгiдному становищi.

– Можу вас запевнити: не через моi прорахунки! Вiд спеки, вiтру та солi з моря дерево й метал гниють дуже швидко, а камiнь тримаеться не набагато краще! Ви усвiдомлюете, яка це робота?

Генерал махнув рукою на високi й довгi суходiльнi стiни, що з обох бокiв звертали до моря. Навiть тут, на вершинi, парапет був досить широкий, щоб по ньому можна було проiхати возом, а бiля основи вони були набагато товщi.

– У мене мало вправних мулярiв i вкрай мало матерiалiв! Того, що дае менi Закрита Рада, ледве вистачае на утримування Цитаделi! А грошей вiд спайсерiв ледь вистачае на пiдтримку нормального стану стiн у Верхньому мiстi…

«Дурень! Можна подумати, нiби вiн узагалi не збираеться захищати мiсто всерйоз».

– Цитадель не зможе отримувати щось морем, якщо решта Дагоски опиниться в руках гуркiв, правильно?

Вiссбрук клiпнув.

– Ну, правильно, але…

– Може, стiни Верхнього мiста i втримують тубiльцiв там, де вони живуть, але вони занадто довгi, занадто низькi та занадто тонкi, щоб довго витримувати злагоджену атаку, чи не так?

– Так, мабуть, так, але…

– Отже, будь-який план, у якому Цитадель або Верхне мiсто розглядаеться як наша основна лiнiя оборони, допомагае лише виграти час. Час до прибуття пiдмоги. Пiдмоги, яка, зважаючи на те, що наша армiя зайнята за сотнi лiг звiдси, в Енглii, може прибути далеко не одразу. – «Не прибуде взагалi». – Якщо впадуть суходiльнi стiни, мiсто буде приречене.

Глокта постукав цiпком по запорошених плитах у себе пiд ногами.

– Ми маемо битися з гурками тут, i тут ми маемо iх вiдганяти. Усе iнше е несуттевим.

– Несуттевим, – проспiвала собi пiд носа Вiтарi, перескочивши з однiеi частини парапету на другу.

Генерал насупився.

– Я можу лише виконувати вказiвки лорд-губернатора та його ради. Нижне мiсто завжди вважалося не надто цiнним. Я не несу вiдповiдальностi за загальну полiтику…

– Їi несу я.

Глокта поглянув Вiссбруковi у вiчi й дуже надовго затримав погляд.

– Вiднинi й надалi всi ресурси будуть спрямовуватися на ремонт i змiцнення суходiльних стiн. Новi парапети, новi ворота, необхiдно замiнити всi до одного розбитi каменi. Я не хочу бачити трiщин, крiзь якi здатна проповзти мураха, а тим паче – гуркська армiя.

– Але хто виконуватиме цю роботу?

– Цю хрiнь збудували корiннi мешканцi, хiба нi? Серед них повиннi бути умiльцi. Розшукайте iх i наймiть. Що ж до рову, то я хочу, щоб вiн опустився нижче рiвня моря. Якщо прийдуть гурки, ми зможемо його затопити й перетворити мiсто на острiв.

– Але ж на це може пiти кiлька мiсяцiв!

– У вас е два тижнi. А може, й iще менше. Примусьте служити кожного, хто сидить без дiла. Жiнок i дiтей теж, якщо вони здатнi тримати лопату.

Вiссбрук насуплено поглянув на Вiтарi.

– А як же вашi люди в Інквiзицii?

– О, вони надто заклопотанi: ставлять запитання й намагаються з’ясувати, що сталося з вашим попереднiм очiльником. Або ж день i нiч стежать за мною, моiми апартаментами та воротами Цитаделi, стараючись, щоб того самого не сталося з вашим новим очiльником. Прикро було б, якби я зник до завершення оборонних споруд, еге ж, Вiссбруку?

– Звичайно, очiльнику, – пробурмотiв генерал. «Але, як менi здаеться, без величезного ентузiазму».

– Утiм, усi iншi мають працювати, i вашi вояки теж.

– Але ж ви не можете очiкувати, щоб моi люди…

– Я очiкую, що кожен внесе в це свою частку. Якщо це комусь не подобаеться, хай вертае до Адуа. Хай вертае й пояснюе причину своеi неохоти архiлекторовi. – Глокта вишкiрився на генерала своею беззубою усмiшкою. – Генерале, незамiнних людей немае, зовсiм немае.

На рожевому обличчi Вiссбрука щедро виступили великi краплi поту. Жорсткий комiр його форми потемнiв вiд вологи.

– Звичайно, кожен мае внести свою частку! Робота над ровом почнеться негайно! – Вiн кволо спробував усмiхнутися. – Очiльнику, я знайду всiх, кого треба, але менi знадобляться грошi. Якщо люди працюють, iм треба платити, навiть тубiльцям. Ще нам знадобляться матерiали; все потрiбно завозити морем…

– Позичте необхiдну для початку суму. Працюйте в борг. Поки що обiцяйте все й не давайте нiчого. Його Преосвященство все забезпечить. – «Дуже на це сподiваюся». – Щоранку звiтуйте менi про хiд своеi роботи.

– Так, щоранку.

– У вас чимало справ, генерале. Раджу вам розпочати.

Вiссбрук на мить застиг, нiби не знаючи, вiддати йому честь чи нi. Кiнець кiнцем вiн просто розвернувся на пiдборах i побрiв геть. «Досада професiйного солдата, яким командуе цивiльний, чи щось бiльше? Чи не руйную я його ретельно виснуваних планiв? Можливо, планiв продати мiсто гуркам?»

Вiтарi зiскочила з парапету на тротуар.

– Його Преосвященство все забезпечить? Це було б для вас удачею.

Вона неквапливо пiшла геть, i Глокта насуплено подивився iй у спину, тодi насуплено подивився в бiк пагорбiв на материку, а потiм насуплено глянув угору, на Цитадель. «Небезпеки зусiбiч. Я застряг мiж архiлектором i гурками, i поряд немае нiкого, крiм невiдомого зрадника. Якщо я проживу хоч один день, це буде дивом».

Невиправний оптимiст, можливо, назвав би це мiсце генделиком. «Але цей заклад навряд чи вартий цiеi назви». Хижа, вiд якоi вiдгонить сечею i в якiй стоiть трохи меблiв; повсюди старезнi плями вiд поту й нещодавно розлитi рiдини. «Така собi помийна яма, з якоi вигребли половину помиiв». Тамтешнi клiенти та працiвники були дуже схожi мiж собою: п’янi, засидженi мухами тубiльцi, що розтягнулися на спецi. Посеред цiеi розгульноi сцени розтягнувся й мiцно спав Нiкомо Коска, славетний солдат удачi.

Його стiлець iз плавнику, гойднувшись назад, притулився до забрьоханоi стiни та стояв на заднiх нiжках. На столi перед ним лежав один його чобiт. Колись той чобiт, певно, був неймовiрно вишуканий i яскравий: чорна штирiйська шкiра, золота шпора та пряжки. «Тепер уже нi». Його передок прогнувся й посiрiв вiд завзятого використання. Шпора вiдламалась, iз пряжок злущувалася позолота, а залiзо пiд нею заплямувала бура iржа. Крiзь дiрку в пiдошвi на Глокту дивився кружечок рожевоi шкiри з пухирями.

«І навряд чи знайшовся б чобiт, який краще пасував би своему власниковi». Довгi вуса Коски, якi, без сумнiву, було потрiбно вкладати воском набiк, як заведено у штирiйських модникiв, мляво й безживно звисали обабiч його напiвроззявленого рота. Його шия та щелепа були вкритi тижневим заростом, чимось середнiм мiж бородою та щетиною, а над комiрцем визирав якийсь шерехатий облуплений висип. На головi в нього стирчало на всi боки масне волосся, якщо не рахувати великоi лисини на тiм’ячку, яскраво-червоноi вiд сонячного опiку. Його обвисла шкiра була всiяна краплинками поту, а по його опухлому лицi повзла лiнива муха. На столi лежала на боцi порожня пляшка. Ще одну, наполовину повну, вiн тримав на колiнах.

Вiтарi поглянула згори вниз на цей взiрець п’яного нехтування собою; на ii обличчi, попри маску, було добре видно зневагу.

– Отже, це правда: ти досi живий.

«Ледь-ледь».

Коска з зусиллям розплющив одне запалене око, клiпнув, примружено глянув угору, а тодi мало-помалу почав усмiхатися.

– Шайло Вiтарi, щоб я так жив. Свiт iще здатен мене здивувати.

Вiн поворушив ротом, кривлячись, позирнув униз i побачив у себе на колiнах пляшку, пiдняв ii й заходився довго, спрагло з неi пити. Пив вiн глибокими ковтками, нiби у пляшцi була вода. «Досвiдчений п’яниця – наче в цьому були якiсь сумнiви. На перший погляд, зовсiм не та людина, якiй можна довiрити оборону мiста».

– Я геть не очiкував побачити тебе знову. Чому б тобi не зняти маску? Вона позбавляе мене твоеi краси.

– Прибережи це для своiх повiй, Коско. Менi твоiх болячок не треба.

Найманець забулькав якимось напiвсмiхом, напiвкашлем.

– А в тебе й досi манери принцеси, – прохрипiв вiн.

– Тодi, напевно, цей нужник – палац.

Коска знизав плечима.

– Якщо достатньо випити, все здаеться однаковим.

– Думаеш, ти коли-небудь вип’еш достатньо?

– Нi. Але до цього варто прагнути.

Вiн висмоктав iз пляшки ще порцiю напою, нiби пiдтверджуючи своi слова.

Вiтарi всiлася на край столу.

– То що тебе сюди привело? Я думала, ти розносиш прутневу гниль по Штирii.

– Моя популярнiсть удома дещо зменшилася.

– Зайвий раз опинився по обидва боки протистояння, так?

– Щось таке.

– Але дагосканцi зустрiли тебе з розпростертими обiймами?

– Мене бiльше порадувало б, якби ти зустрiла мене з розведеними ногами, але неможливо отримати все, чого хочеться. А хто твiй приятель?

Глокта витягнув однiею зболеною стопою благенький стiлець i опустився на нього, сподiваючись, що той витримае його вагу. «Падiння на пiдлогу, в купу розтрощеного пруття, аж нiяк не справило б потрiбного ефекту, чи не так?»

– Мене звати Глокта. – Вiн витягнув спiтнiлу шию в один бiк, а тодi у другий. – Очiльник Глокта.

Коска довго на нього дивився. Очi в нього були налитi кров’ю, запалi, з важкими повiками. «І все ж у них видно певний розрахунок. Можливо, вiн i наполовину не такий п’яний, як удае».

– Той самий, що бився в Гуркулi? Полковник кiнноти?

Глокта вiдчув, як у нього засiпалася повiка. «Навряд чи можна сказати “той самий”, але мене все ж таки навдивовижу добре пам’ятають».

– Я полишив вiйськову службу кiлька рокiв тому. Мене дивуе, що ви про мене чули.

– Боець мае знати своiх ворогiв, а найманець нiколи не знае, ким може бути його наступний ворог. У вiйськових колах варто зауважувати, хто е хто. Колись у минулому вас згадували при менi як людину, на яку варто звернути увагу. Як я чув, вiдважну й розумну, але нерозсудливу. Далi я не чув бiльш нiчого. А тепер ви тут, працюете в iншiй царинi. Ставите запитання.

– Нерозсудливiсть усе-таки не пiшла менi на користь, – знизав плечима Глокта. – А час треба чимось займати.

– Звичайно. Як я кажу, нiколи не сумнiвайтеся в чужому виборi. Неможливо знати чужi мотиви. Ви прийшли випити, очiльнику? На жаль, тут немае нiчого, крiм цiеi сечi. – Вiн змахнув пляшкою. – Чи ви маете до мене запитання?

«Маю, i вдосталь».

– У вас е досвiд облог?

– Досвiд? – захлинувся Коска. – Ви питаете про досвiд? Ха! Вже чого-чого, а досвiду менi не бракуе…

– Так, – буркнула Вiтарi через плече, – бракуе тiльки дисциплiни й вiдданостi.

– Ну, так, – насуплено глянув Коска iй у спину, – це все залежить вiд того, у кого спитати. Але я був пiд Етрiною та пiд Мурiсом. Серйознi там були облоги. А ще я сам кiлька мiсяцiв тримав у облозi Вiссерiн i майже його здобув – просто мене заскочила зненацька та дияволиця Меркатто. Пiшла на нас кавалерiею до свiтанку, iз сонцем за спиною i все таке, вчинила збiса не по-дружньому, сучка така…

– Я чула, ти тодi був п’яний до безпам’ятства, – пробурчала Вiтарi.

– Ну, так… Потiм я шiсть мiсяцiв утримував Борлетту проти великого герцога Орсо…

Вiтарi пирхнула.

– Поки вiн не заплатив тобi, щоб ти вiдчинив браму.

Коска сором’язливо всмiхнувся.

– Сума була страшенно велика. Але вiн так i не прорвався боем! Цього в мене не вiдняти, еге ж, Шайло?

– Маючи при собi гаманець, битися з тобою не треба.

Найманець усмiхнувся.

– Я – той, хто я е, i я нiколи не стверджував, нiби е якимось iнакшим.

– Отже, про вас вiдомо, що ви зраджували своiх наймачiв? – запитав Глокта.

Штирiець помовчав, тримаючи пляшку на пiвдорозi до рота.

– Очiльнику, я ображений до глибини душi. Може, Нiкомо Коска й найманець, але правил ще нiхто не скасовував. Я можу вiдвернутися вiд наймача лише за однiеi умови.

– Якоi саме?

Коска всмiхнувся.

– Якщо хтось iнший запропонуе менi бiльше.

«Ах, кодекс честi найманця. Заради грошей деякi люди готовi на що завгодно. За достатню суму бiльшiсть людей зробить що завгодно. Може, навiть органiзуе зникнення очiльника Інквiзицii?»

– Ви знаете, що сталося з моiм попередником, очiльником Давустом?

– А, загадка невидимого мучителя! – Коска задумливо почухав спiтнiлу бороду, трохи поскуб висип у себе на шиi та оглянув те, що назбирав iз неi пiд нiготь. – Хто його знае i кого це цiкавить? Вiн був свинотою. Я його майже не знав, а те, що я знав про нього, менi не подобалося. Вiн мав удосталь ворогiв, а тут, якщо ви не помiтили, справжне змiiне кубло. Якщо ви цiкавитеся, яка змiюка його вкусила, що ж… хiба це не ваша робота? Я тут був зайнятий. Випивкою.

«Не так уже й неймовiрно».

– Якоi ви думки про нашого спiльного друга генерала Вiссбрука?

Коска зiгнув плечi та трохи втиснувся у стiлець.

– Вiн – дитина. Граеться в солдатикiв. Вовтузиться зi своiм маленьким замком i своiм парканчиком, хоча значення мають лише великi стiни. Варто iх утратити, як гра закiнчуеться, скажу я вам.

– Я думав точнiсiнько так само. – «Можливо, це все- таки не найгiршi руки, у яких могла опинитись оборона мiста». – Уже почалася робота над суходiльними стiнами, а також ровом за ними. Я сподiваюся його затопити.

Коска пiдняв брову.

– Добре. Затоплюйте. Гурки не дуже люблять воду. З них кепськi моряки. Затоплюйте. Чудово.

Вiн закинув голову назад i висмоктав iз пляшки останнi краплi, жбурнув ii на брудну пiдлогу, витер брудною рукою рота, а тодi витер руку об брудну вiд поту сорочку.

– Хоч хтось розумiе, що робить. Можливо, коли гурки атакують, ми протримаемося довше, нiж кiлька днiв, га?

«Якщо нас не зрадять iще до цього».

– Хто його знае, може, гурки й не атакують.

– О, я сподiваюся, що атакують. – Коска потягнувся пiд стiлець i витягнув ще одну пляшку. Коли вiн витягнув зубами корок i виплюнув його на протилежний кiнець зали, у нього зблиснули очi. – Коли починаються боi, менi подвоюють платню.

Був вечiр, i в приймальнi вiяв милосердний вiтерець. Глокта притулився до стiни бiля вiкна, дивлячись, як над мiстом унизу розтягуються тiнi.

Лорд-губернатор змушував його чекати. «Намагаеться показати менi, що вiн досi головний, хоч що там каже Закрита Рада». Але Глокта був не вiд того, щоби трохи постояти нерухомо. День вийшов виснажливим. Вiн плентався мiстом серед палючоi спеки, оглядав стiни, ворота, вiйська. Ставив запитання. «Запитання, на якi нiхто не мае задовiльних вiдповiдей». У нього пульсувала болем нога, нила спина, а рука натерлася об цiпок. «Але нiчого страшнiшого, нiж зазвичай. Я ще стою. День загалом добрий».

Розжарене сонце було оповите жовтогарячими хмарами. Пiд ним виблискував срiблом у призахiдному свiтлi довгий клин моря. Суходiльнi стiни вже занурили половину напiврозвалених будiвель Нижнього мiста у глибокий морок, а дахами Верхнього мiста тягнулися тiнi вiд високих шпилiв великого храму, що повзли схилами скелi до Цитаделi. Вiд пагорбiв на материку залишилися тiльки далекi затiненi обриси. «А ще там кишать гуркськi вояки. Без сумнiву, стежать за нами, як ми стежимо за ними. Бачать, як ми риемо рови, латаемо стiни, змiцнюемо ворота. Цiкаво, як довго вони спокiйно стежитимуть? Коли для нас зайде сонце?»

Вiдчинилися дверi, i Глокта повернув голову, скривившись, коли в нього хруснула шия. То був син лорд-губернатора, Корстен дан Вурмс. Зачинивши за собою дверi, вiн цiлеспрямовано зайшов до кiмнати, клацаючи металевими набiйками по мозаiчнiй пiдлозi. «Ах, цвiт юноi шляхти Союзу. Дуже добре вiдчуваеться почуття честi. Чи це хтось перднув?»

– Очiльнику Глокта! Сподiваюся, я не змусив вас чекати.

– Та нi, змусили, – промовив Глокта, причовгавши до столу. – Так бувае, коли хтось запiзнюеться на зустрiч.

Вурмс трохи насупився.

– Тодi прошу пробачення, – вiдповiв вiн максимально безцеремонним тоном. – Як вам наше мiсто?

– Жарке та з безлiччю сходiв. – Глокта плюхнувся на один iз вишуканих стiльцiв. – Де лорд-губернатор?

Вiн насупився сильнiше.

– На жаль, мiй батько погано почуваеться i не може прийти. Вiн, як ви розумiете, людина лiтня i потребуе вiдпочинку. Однак я можу говорити за нього.

– Можете? Справдi? І що ви з ним можете сказати?

– Мiй батько вкрай стурбований вашою поточною роботою над оборонними спорудами. Менi розповiдають, що воякiв короля вiдправили рити ями на пiвостровi замiсть того, щоб захищати стiни Верхнього мiста. Ви ж розумiете, що полишаете нас на милiсть тубiльцiв?!

Глокта пирхнув.

– Тубiльцi – громадяни Союзу, хоч як би вони волiли ними не бути. Повiрте менi, вони схильнi до милостi бiльше за гуркiв.

«А вже з iхньою милiстю я знайомий особисто».

– Вони дикуни, – посмiхнувся Вурмс, – та ще й небезпечнi! Ви пробули тут недостатньо довго, щоби зрозумiти, яку загрозу вони становлять для нас! Вам слiд поговорити з Гаркером. Про тубiльцiв вiн мислить правильно.

– Я поговорив з Гаркером, i те, як вiн мислить, менi не сподобалося. Ба бiльше, я пiдозрюю, що вiн, можливо, був змушений переглянути свою думку внизу, в темрявi. – «Пiдозрюю, що вiн переглядае свою думку просто зараз, так швидко, як тiльки дозволяе йому його курячий мозок». – Що ж до побоювань вашого батька, то йому бiльше не потрiбно турбуватися про оборону мiста. Оскiльки вiн – людина лiтня й потребуе вiдпочинку, я не сумнiваюся, що вiн буде радий перекласти цей обов’язок на мене.

Гарне обличчя Вурмса зсудомило вiд гнiву. Вiн вiдкрив рота, щоби процiдити щось лайливе, але, схоже, передумав. «Так i треба». Вiн сiв, вiдкинувшись на спинку крiсла, i задумливо потер пальцем об палець. Заговорив вiн iз дружньою усмiшкою й чарiвливою м’якiстю. «Тепер починаються лестощi».

– Очiльнику Глокта, менi здаеться, що ми спершу пiшли не в ногу…

– А пiти з другоi ноги я не можу.

Вурмсова усмiшка дещо пригасла, але вiн не здався.

– Очевидно, що ви наразi маете фору, але в мого батька е багато друзiв у Мiддерландi. За бажання я можу вiдчутно вам завадити. Вiдчутно завадити або неабияк допомогти…

– Я дуже радий, що ви вирiшили спiвпрацювати зi мною. Для початку можете розповiсти менi, що сталося з очiльником Давустом.

Усмiшка остаточно зникла.

– Звiдки менi знати?

– Усi щось знають.

«І дехто знае бiльше за iнших. Може, це ти, Вурмсе?»

Син лорд-губернатора на мить замислився. «Тупий чи винний? Вiн намагаеться зрозумiти, як менi можна допомогти чи як можна замести за собою слiди?»

– Я знаю, що тубiльцi його ненавидiли. Вони постiйно плели змови проти нас, а Давуст невтомно переслiдував невiрних. Я не сумнiваюся, що вiн став жертвою якогось iз iхнiх задумiв. Будучи вами, я розпитував би людей у Нижньому мiстi.

– О, я цiлком певен, що вiдповiдi криються тут, у Цитаделi.

– Тiльки не в мене, – рiзко вiдповiв Вурмс i змiряв Глокту поглядом. – Повiрте моему слову: я був би набагато щасливiший, якби Давуст i досi був iз нами.

«Може, й так, а може, й нi, але сьогоднi ми вiдповiдей не одержимо».

– Чудово. Розкажiть менi про запаси мiста.

– Запаси?

– Харчi, Корстене, харчi. Як я розумiю, вiдколи гурки перекрили сухопутнi маршрути, все доводиться завозити морем. Безперечно, годування людей – одна з найнагальнiших проблем губернатора.

– Мiй батько в жодному разi не забувае про потреби своiх людей! – рiзко промовив Вурмс. – Ми маемо запас провiанту на шiсть мiсяцiв!

– Шiсть мiсяцiв? На всiх мешканцiв?

– Звiсно.

«Краще, нiж я очiкував. Хоч на одну проблему в цьому величезному клубку турбот стало менше».

– Якщо не враховувати тубiльцiв, – додав Вурмс так, наче це не мало жодного значення.

Глокта заговорив не одразу.

– А що вони iстимуть, якщо гурки обложать мiсто?

Вурмс знизав плечима.

– Я про це насправдi не думав.

– Та невже? А що, на вашу думку, буде, коли вони почнуть пухнути з голоду?

– Ну…

– Хаос – ось що буде! Ми не можемо втримати мiсто, у якому проти нас чотири п’ятих населення! – Глокта з вiдразою втягнув повiтря крiзь порожнi ясна. – Пiдiть до купцiв, роздобудьте провiанту на шiсть мiсяцiв! На всiх! Хай припасiв вистачить на шiсть мiсяцiв навiть пацюкам у каналiзацii!

– Я вам що, – обурився Вурмс, – хлопчик на побiгеньках?

– Гадаю, ви будете тим, ким я накажу вам стати.

Тепер на Вурмсовому обличчi вже не лишилось i слiду вiд привiтностi.

– Я син лорд-губернатора! Я проти того, щоб до мене так зверталися!

Нiжки його стiльця несамовито завищали, вiн пiдхопився й попрямував до дверей.

– Чудово, – пробурмотiв Глокта. – До Адуа щодня вiдпливае човен. Вiн швидкий i доправляе свiй вантаж просто до Будинку Питань. Повiрте менi, там до вас звертатимуться iнакше. Я мiг би з легкiстю домовитися про мiсце на ньому для вас.

Вурмс зупинився.

– Ви не посмiете!

Глокта всмiхнувся своею найогиднiшою усмiшкою, кривою та щербатою.

– Щоб легковажити життям, угадуючи, що я посмiю зробити, вам потрiбно бути смiливцем. Наскiльки ви смiливi?

Юнак облизав вуста, але не змiг довго дивитися Глоктi в очi. «Нi? Я так i думав. Вiн нагадуе менi мого друга, капiтана Лютара. Дуже яскравий i зухвалий, але без вiдповiдного характеру. Штрикни його шпилькою – i вiн уже здуваеться, як проколотий бурдюк».

– Харчi на шiсть мiсяцiв. На шiсть мiсяцiв для всiх. І зробiть так, щоб iх забезпечили швидко.

«Хлопчику на побiгеньках».

– Звичайно, – рикнув Вурмс, не зводячи похмурого погляду з пiдлоги.

– Тодi можна зайнятися водою. Колодязями, резервуарами, насосами. Треба ж буде людям чимось запити вашу тяжку працю? Звiтуйте менi щоранку.

Вурмс стиснув i розтиснув кулаки опущених рук, несамовито ворушачи щелепними м’язами.

– Звiсно, – сплюнув вiн.

– Звiсно. Можете йти.

Глокта провiв його поглядом. «І я поговорив iз двома з чотирьох. Двое з чотирьох, i я нажив двох ворогiв. Щоб досягти тут успiху, менi знадобляться союзники. Без союзникiв я протримаюся недовго, хоч якi в мене е документи. Без союзникiв я не втримаю гуркiв за воротами, якщо вони надумають спробувати ввiйти. Навiть гiрше: я досi нiчого не знаю про Давуста. Очiльник Інквiзицii зник без слiду. Будемо сподiватися, що архiлектор буде терплячим.

Сподiватися. Архiлектор. Терплячий. – Глокта насупився. – На свiтi нiколи не бувало менш сумiсних понять».

Проблема з довiрою

Колесо воза поволi обернулося й рипнуло. Знов обернулося й рипнуло. Ферро насупилася. Кляте колесо. Клятий вiз. Свою зневагу вона перенесла з воза на вiзника, що ним правив.

Клятий учень. Вона анiтрохи йому не довiряла. Вiн блимнув очима на неi, затримав на нiй погляд на одну обурливу мить, а тодi рiзко його вiдвiв. Неначе знав про Ферро щось таке, чого вона сама не знала. Це ii злило. Вона перевела погляд iз нього на першого коня й того, хто на ньому сидiв.

Клятий союзний хлопчисько з напруженою спиною. Сидить у сiдлi, як король на тронi, нiби народитися з симпатичним обличчям – це досягнення, яким слiд безмiрно пишатися. Вiн був гарненький, чистенький i нiжний, як принцеса. Ферро безрадiсно всмiхнулася самiй собi. Принцеса Союзу – ось вiн хто. Гарних на вроду людей вона ненавидiла навiть бiльше за потворних. Красi нiколи не можна довiряти.

Когось менш гарного, нiж отой здоровий покидьок iз дев’ятьма пальцями, ще треба було пошукати. Вiн сидiв у сiдлi зiгнувшись, наче великий мiшок рису. Рухаеться повiльно, чухаеться, шморгае носом, жуе, як велика корова. Вдае, нiби в ньому немае бажання вбивати, немае божевiльноi лютi, немае диявольщини. Їi це не обманювало. Вiн кивнув iй, а вона насупилась у вiдповiдь. Вiн – диявол у коров’ячiй шкурi, i вона не обманюеться.

Утiм, вiн кращий за того клятого навiгатора. Той постiйно балакае, постiйно всмiхаеться, постiйно смiеться. Ферро ненавидiла балачки, ще бiльше ненавидiла усмiшки, а найбiльше ненавидiла смiх. Дурний маленький чоловiчок зi своiми дурними iсторiями. Вiн снував плани та стежив, прикриваючись своiми побрехеньками, вона це вiдчувала.

Залишався тiльки Перший з-помiж магiв, а йому вона довiряла найменше. Вона побачила, як його очi ковзнули до воза. Вiн дивився на торбу, в яку поклав скриню. Важку квадратну скриню, сiру та тьмяну. Вiн думав, що цього нiхто не бачив, але вона побачила. Повний таемниць – ось вiн який. Лисий покидьок iз товстою шиею й дерев’яною жердиною, поводиться так, нiби все життя чинив самi лише добрi справи, нiби геть не уявляе, як висадити в повiтря людину.

– Клятi блядськi бiляки, – прошепотiла вона самiй собi. Нагнулась i сплюнула на стежку, а тодi гнiвно вдивилася в iхнi спини, тим часом як вони iхали поперед неi. Чому вона дозволила Юлвеевi вмовити себе на це божевiлля? Подорож на далекий холодний захiд, де iй нiчого робити. Вона мала повернутися на Пiвдень i битися з гурками.

Збирати з них те, що вони iй заборгували.

Подумки проклявши iм’я Юлвея, вона пiшла за iншими до мосту. Вiн здавався дуже старим – iз плямами лишайникiв на щербатому камiннi та з глибокими колiями там, де його поверхнею котилися колеса возiв. Котилися туди-сюди тисячi рокiв. Пiд його единою аркою дзюрчав швидкоплинний струмок iз холоднючою водою. Бiля мосту стояла низенька хатинка, що за довгi роки осiла та ввалилася в мiсцевiсть. Рiзкий вiтер виривав iз ii димаря струменi диму й розносив iх навколо.

Надворi стояв лише один вояк. Може, витягнув такий жереб. Вiн стояв, притиснувшись до стiни й закутавшись у важкий плащ; кiнське волосся на його шоломi вiд поривiв вiтру метлялося туди-сюди, а його спис був забутий бiля нього. Баяз зупинив коня перед мостом i кивнув на той бiк.

– Ми йдемо на рiвнину. До Дармiума.

– Не раджу цього робити. Там небезпечно.

Баяз усмiхнувся.

– Небезпека – це прибутки.

– Друже, прибутки стрiл не зупиняють. – Вояк змiряв iх поглядом одного за одним i шморгнув носом. – А ви – розмаiта компанiя, еге ж?

– Я беру добрих бiйцiв усюди, де можу iх знайти.

– Звiсна рiч. – Вiн поглянув на Ферро, i та набурмосилася. – Вони дуже мiцнi, не сумнiваюсь, але рiвнини справдi украй небезпечнi, а надто зараз. Деякi торгiвцi ще туди iдуть, але не вертаються. Гадаю, той божевiльний Кабрiан повипускав туди мародерiв, якi жадають здобичi. Скарiо й Голтус теж: вони не набагато кращi. У нас, по цей бiк струмка, ще зберiгаеться сяка-така законнiсть, але там кожен сам за себе. Якщо вас заскочать на рiвнинi, вам нiхто не поможе. – Вiн знову шморгнув носом. – Геть нiхто.

Баяз похмуро кивнув.

– Ми про це й не просимо.

Вiн пришпорив коня, i той клусом подолав мiст i перейшов на стежку з протилежного боку. Іншi пiшли за ним: спершу Лонгфут, тодi Лютар, а далi – Дев’ятипалий. Кей трусонув вiжками, i вiз iз грюкотом поiхав. Ферро пiшла останньою.

– Геть нiхто! – гукнув iй услiд вояк, а тодi знову притиснувся до шерехатоi стiни своеi хатинки.

Велика рiвнина.

Ця мiсцевiсть мала добре пiдходити для верховоi iзди, вселяти впевненiсть. Ферро могла б помiтити наближення ворога за багато миль, але нiкого не бачила. Лише безкрайнiй килим iз високоi трави, що коливалася й метлялася на вiтрi, тягнучись на всi боки до далекого-далекого обрiю. Цю одноманiтнiсть порушувала тiльки стежка, лiнiя коротшоi й сухiшоi трави, що була всiяна дiлянками голоi чорноi землi й розрiзала рiвнину прямо, як стрiла.

Ферро не подобалася ця безкрайня однаковiсть. Поки вони iхали, вона супилася, поглядаючи то лiворуч, то праворуч. Безживний грунт у Безплiдних Землях Канти був повен орiентирiв – розбитих брил, зiв’ялих долин, засохлих дерев, що вiдкидали загребущi тiнi, далеких тiнистих складок у землi, залитих свiтлом ясних гребенiв. У Безплiдних Землях Канти небо над головою порожне, нерухоме – яскрава миска, у якiй немае нiчого, крiм слiпучого сонця вдень i яскравих зiр уночi.

Тут усе, як не дивно, було навпаки.

Земля була одноманiтна, зате небо повне руху, повне хаосу. Високо над рiвниною нависали хмари, пiтьма та свiтло скручувалися разом у велетенськi спiралi, мчали над степом за невтомним вiтром, сунулися, оберталися, розривалися та зливалися назад, вiдкидаючи на землю страхiтливi текучi тiнi й погрожуючи знищити шiстьох крихiтних вершникiв та iхнiй крихiтний возик зливою, що затопить увесь свiт. І все це втiлення Божого гнiву висiло на згорблених плечах Ферро.

Це була дивна земля, у якiй iй не було мiсця. Вона потребувала причин тут бути, до того ж добрих причин.

– Чуеш, Баязе? – гукнула вона, порiвнявшись iз ним. – Куди ми iдемо?

– Гм, – гмикнув вiн, похмуро дивлячись за неспокiйну траву i переводячи погляд iз нiчого на нiщо. – Ми iдемо на захiд: за рiвнину, за велику рiчку Аос, аж до самих Ламаних гiр.

– А потiм?

Вона зауважила, як ледь помiтнi зморшки довкола його очей i на перенiссi поглибились, побачила, як вiн стиснув вуста. Дратуеться. Їi запитання йому не сподобались.

– Потiм ми поiдемо далi.

– Як довго це триватиме?

– Усю зиму та частину весни, – рiзко вiдповiв вiн. – А тодi треба буде повернутися.

Вiн п’ятами вдарив коня в боки i клусом вiд’iхав вiд неi, наблизившись стежкою до голови гурту.

Ферро було не так просто вiднадити. Тим паче цьому хитрому старому бiляковi. Вона теж ударила п’ятами й порiвнялася з ним.

– Що таке Перший закон?

Баяз рiзко перевiв погляд на неi.

– Що ти про нього знаеш?

– Замало. Я чула, як ви з Юлвеем розмовляли, через дверi.

– Пiдслуховувала, так?

– У вас гучнi голоси, а в мене – добрий слух, – знизала плечима Ферро. – Я не буду надягати вiдро на голову, аби тiльки зберегти вашi таемницi. Що таке Перший закон?

Зморшки довкола Баязового лоба поглибились, а кутики його рота опустились. Гнiв.

– Обмеження, що його наклав Еуз на своiх синiв, перше правило, введене пiсля безладдя стародавнiх часiв. Забороняеться торкатись Потойбiччя безпосередньо. Забороняеться спiлкуватись iз нижнiм свiтом, забороняеться викликати демонiв, забороняеться вiдчиняти ворота до пекла. Такий Перший закон, керiвний принцип усiеi магii.

– Гм, – пирхнула Ферро. Для неi це було порожнiм звуком. – Хто такий Калул?

Баяз звiв докупи густi брови, насупився ще сильнiше та примружив очi.

– Жiнко, невже твоiм запитанням немае кiнця?

Їi запитання його сердять. Це добре. Отже, цi запитання правильнi.

– Сам зрозумiеш, якщо я перестану iх ставити. Хто такий Калул?

– Калул належав до Ордену магiв, – буркнув Баяз. – До мого ордену. Був другим iз дванадцяти учнiв Джувенса. Вiн завжди заздрив моему мiсцю, завжди жадав влади. Щоб ii здобути, вiн порушив Другий закон. Вiн iв людську плоть i вмовляв iнших чинити так само. Вiн зробився лжепророком i обманом змусив гуркiв служити собi. Ось вiн який, Калул. Твiй i мiй ворог.

– Що таке С?м’я?

У мага раптом сiпнулось обличчя. Лють i, можливо, зовсiм трохи страху. А тодi його лице розслабилося.

– Що це таке?

Вiн усмiхнувся iй, i його усмiшка збентежила ii бiльше, нiж мiг збентежити весь його гнiв. Вiн нахилився до неi досить близько, щоб його не почув бiльш нiхто.

– Це – знаряддя твоеi помсти. Нашоi помсти. Але воно небезпечне. Навiть говорити про нього небезпечно. Є тi, хто постiйно слухае. Із твого боку було б розважливо спинити потiк своiх запитань, поки вiдповiдi на них не спалили нас усiх.

Вiн знову пришпорив коня й поскакав клусом сам-один попереду всiеi компанii.

Ферро залишилася позаду. Поки що вона дiзналася достатньо. Дiзналася достатньо, щоб довiряти цьому Першому з-помiж магiв менше, нiж ранiше.

Виямок у землi щонайбiльше чотири кроки в поперечнику. Западина у грунтi, оточена низькою стiною з вологоi темноi землi, повноi переплетеного корiння трави. Це було найкраще мiсце, яке вони знайшли для табору на нiч, i iм ще пощастило, що вони його знайшли.

Ферро за весь день не бачила на мiсцевостi бiльшого об’екта.

Багаття, розведене Лонгфутом, уже добре палало; його полум’я яскраво й жадiбно лизало дерево, зашурхотiвши й потягнувшись убiк, коли у виямок увiрвався вiтер. Довкола вогнища сидiли п’ятеро бiлякiв, зiгнувшись i збившись докупи заради тепла, i воно яскраво освiтлювало iхнi змарнiлi обличчя.

Розмовляв лише Лонгфут. У нього тiльки й було розмов, що про власнi видатнi досягнення. Вiн побував у тому чи iншому мiсцi. Вiн знае те чи се. Вiн мае видатний талант до того чи сього. Ферро цi балачки вже сидiли в печiнках, i вона двiчi сказала йому про це. Першого разу iй здавалося, що вона висловилася чiтко. Удруге пересвiдчилася в цьому. Їй вiн про своi iдiотськi мандри бiльше не розповiдатиме, та iншi ще мовчки страждали.

Бiля вогню було мiсце для неi, але вона туди не хотiла. Їй бiльше подобалося сидiти над ними, схрестивши ноги, на краю виямка. Тут, на вiтрi, було холодно, i вона щiльнiше обгорнула ковдрою тремтячi плечi. Холод – рiч дивна та страшна. Вона його ненавидiла.

Але холод подобався iй бiльше, нiж товариство.

І тому вона сидiла осторонь, понура й мовчазна, i дивилася, як iз похмурого неба зникае свiтло, дивилася, як поволi насуваеться темрява. Тепер вiд сонця лишався тiльки ледь помiтний вiдблиск на далекому обрii. Останнi залишки кволого сяйва довкола загрозливих хмар.

Великий бiляк пiдвiвся, глянув на неi та сказав:

– Темнiе.

– Ага.

– Мабуть, це й вiдбуваеться, коли сонце сiдае, еге ж?

– Ага.

Вiн почухав свою товсту шию збоку.

– Треба ставити вартових. Тут уночi може бути небезпечно. Стоятимемо на вартi позмiнно. Першим пiду я, потiм Лютар…

– На вартi буду я, – буркнула вона.

– Не турбуйся. Можеш поспати. Я розбуджу тебе згодом.

– Я не сплю.

Вiн витрiщився на неi.

– Що, нiколи?

– Нечасто.

– Можливо, це пояснюе ii настрiй, – пробурмотiв Лонгфут. Вiн, без сумнiву, хотiв висловитися собi пiд нiс, але Ферро його почула.

– Мiй настрiй – це мое дiло, дурбелику.

Навiгатор закутався в ковдру й розтягнувся бiля вогню, не сказавши нiчого.

– Хочеш пiти першою? – сказав Дев’ятипалий. – Тодi давай, але за пару годин розбуди мене. Кожен iз нас мае вiдбути свою чергу.

Ферро поволi, тихо, здригаючись вiд страху зчинити шум, сковзнула з воза. Сушене м’ясо. Сушений хлiб. Фляга з водою. Їй вистачить не на один день. Усе це вона запхнула в парусинову торбу.

Один iз коней, коли вона прошмигнула повз нього, форкнув i сахнувся, а вона нахмурилася. Ферро могла iздити верхи. Вона добре могла iздити верхи, але з конями знатися не хотiла. Клятi тварини, дурнi та здоровезнi. Пахнуть кепсько. Рухаються, може, й швидко, але потребують забагато харчiв i води. Їх видно й чутно за багато миль. Вони лишають по собi великi слiди, за якими можна йти. Їзда на конi робить слабким. Покладись на коня – i, коли знадобиться втекти, зрозумiеш, що втекти вже не можеш.

Ферро вже навчилася нiколи не покладатися нi на кого й нi на що, крiм самоi себе.

На одне плече вона повiсила свою торбу, а на друге – сагайдак i лук. Поглянула наостанок на сплячi постатi iнших, що скупчилися довкола багаття темними горбками. Лютар пiдтягнув ковдру собi до пiдборiддя, повернувши свое гладеньке обличчя з повними губами до яскравого жару. Баяз лежав до неi спиною, але вона бачила тьмяне свiтло, що вiдбивалося вiд його лисоi макiвки, та заднiй бiк одного темного вуха й чула його повiльне ритмiчне дихання. Лонгфут натягнув ковдру собi на голову, але з протилежного кiнця стирчали його ноги, худi й кiстлявi; сухожилля виступали з них, як корiння дерев iз землi. У Кея очi були трiшечки розплющенi, i на вузькiй дiлянцi очного яблука волого сяяло свiтло багаття. Вiн неначе стежив за нею, але його груди повiльно здiймались i опускались, а вуста обм’якли. Вiн, без сумнiву, мiцно спав i снив.

Ферро нахмурилася. Усього четверо? А де великий бiляк? Вона побачила, що його ковдра лежить порожня з вiддаленого боку вогню. Темнi складки, свiтлi складки, а людини всерединi нема. Тодi вона почула його голос.

– Уже йдеш?

Позаду. Для неi було несподiванкою, що вiн змiг отак тишком-нишком обiйти ii, поки вона крала iжу. Вiн здавався надто великим, надто повiльним, надто гамiрливим, щоб до когось пiдкрастися. Вона стиха вилаялася. Треба було розумiти, що не слiд купуватися на те, що здаеться.

Вона повiльно розвернулася до нього та зробила один крок у бiк коней. Вiн пiшов за нею, зберiгаючи мiж ними ту саму вiдстань. Ферро бачила вiдображення яскравого вогню в куточку кожного його ока, вигин дзюбатоi, вкритоi щетиною щоки, приблизнi обриси його скарлюченого носа, кiлька пасем масного волосся, що маяли в нього над головою на вiтерцi, трохи чорнiшi за чорну землю позаду.

– Бiляче, я не хочу з тобою битись. Я бачила, як ти б’ешся.

Вона бачила, як вiн за кiлька секунд убив п’ятьох людей, i це здивувало навiть ii. Вона чiтко пам’ятала смiх, що вiдбивався луною вiд стiн, його спотворене голодне обличчя, напiввишкiрене, напiвусмiхнене, залите кров’ю, слиною й безумом, понiвеченi трупи, розкиданi по камiнню, як ганчiрки. Злякатися вона, ясна рiч, не злякалась, бо Ферро Малджин не вiдчувала страху.

Але вона розумiла, коли треба бути обережною.

– Я теж не маю охоти з тобою битися, – вiдповiв вiн, – та якщо Баяз уранцi побачить, що ти зникла, то змусить мене погнатися за тобою. Я бачив, як ти бiгаеш, i краще побився би з тобою, нiж гнався б за тобою. Принаймнi тодi в мене був би якийсь шанс.

Вiн був сильнiший за неi, i вона це знала. Вiн уже майже видужав i рухався вiльно. Їй було шкода, що вона йому в цьому допомогла. Допомога людям – це завжди помилка. Бiйка – це жахливий ризик. Може, вона й була мiцнiша за iнших, але iй не хотiлося, щоб iй роз’юшили обличчя, як тому здорованевi, Каменеломовi. Не хотiлося, щоб ii проштрикнули мечем, щоб iй розбили колiна, наполовину вiдiрвали голову.

Усе це аж нiяк не вабило.

Але вiн був надто близько для пострiлу, а якби вона побiгла, вiн би пiдняв iнших, а в них були конi. Бiйка, мабуть, усе одно б iх розбудила, але, швидко завдавши доброго удару, вона б, може, й зумiла втекти серед безладу. Зовсiм не iдеально, та який у неi вибiр? Вона поволi скинула торбу з плеча й опустила на землю ii, а тодi – лук i сагайдак. Одну руку поклала на ефес меча, у темрявi злегка торкнувшись рукiв’я пальцями, i вiн зробив те саме.

– Тодi гаразд, бiляче. До роботи.

– Може, е ще якийсь шлях.

Вона з пiдозрою придивилася до нього, готова до хитрощiв.

– Який шлях?

– Залишитися з нами. Потерпiти кiлька днiв. Якщо ти не передумаеш, то що ж, я допоможу тобi скласти речi. Можеш менi довiряти.

«Довiряти» – це слово для дурнiв. Це слово люди вживають тодi, коли збираються зрадити. Якщо вiн посунеться вперед хоч на палець, вона вихопить меч i вiдiтне йому голову. Вона була готова.

Але вiн не пiшов уперед, а вона не вiдступила. Вiн стояв на мiсцi, вимальовуючись у пiтьмi великим мовчазним силуетом. Вона насупилася, ще лоскочучи пальцями рукiв’я вигнутого меча.

– Чому я повинна тобi довiряти?

Великий бiляк знизав важкими плечима.

– А чому нi? У мiстi я допомiг тобi, а ти допомогла менi. Нарiзно ми обое могли б загинути. – Їй подумалося, що вiн i справдi iй допомiг. Не так сильно, як вона допомогла йому, та все ж таки. – Настае такий час, що треба на чомусь зупинятися, хiба нi? Ось у чому проблема з довiрою: рано чи пiзно треба просто почати довiряти без вагомих причин.

– Чому?

– Інакше скiнчиш отак, як ми, а кому таке треба?

– Гм.

– Пропоную тобi домовленiсть. Ти прикриваеш спину менi, а я – тобi. – Вiн повiльно тицьнув собi у груди великим пальцем. – Я дотримаю слова. – Вiн показав на неi. – Ти дотримаеш слова. Що скажеш?

Ферро замислилася. Бiганина надавала iй свободу, але не надавала бiльш нiчого. Бiганина привела ii за роки страждання на самiсiнький край пустелi, в оточення ворогiв. Вона втекла вiд Юлвея, i ii мало не здолали пожирачi. Та й куди iй бiгти тепер? Тiкати за море до Канти? Може, великий бiляк i мае рацiю. Може, настав час припинити бiганину.

Принаймнi допоки вона не зможе злиняти непомiтно.

Вона прибрала руку з меча, повiльно склала руки на грудях, i вiн зробив те саме. Вони одну довгу мить стояли на мiсцi, стежачи одне за одним у темрявi й мовчаннi.

– Гаразд, бiляче, – пробурчала вона. – Я, як ти кажеш, залишуся, i подивимось. Але я нiякоi хрiнi не обiцяю, зрозумiв?

– Я не просив щось пообiцяти. Моя черга постояти на вартi. А ти вiдпочинь.

– Я ж тобi казала: вiдпочинок менi не потрiбен.

– Як хочеш, але я сяду.

– Згода.

Великий бiляк почав обережно опускатися на землю, i вона теж. Вони сiли, схрестивши ноги, там, де ранiше стояли, одне навпроти одного; бiля них сяяв жар у кострищi, вiдкидаючи тьмяне свiтло на чотирьох сплячих i на один бiк кострубатого обличчя бiляка та злегка грiючи лице iй.

Вони стежили одне за одним.

Союзники

Архiлекторовi Сульту,

головi Королiвськоi Інквiзицii

Ваше Преосвященство,

Почалася робота над оборонними спорудами мiста. Знаменитi суходiльнi стiни потужнi, але в ганебному станi, i я вжив рiшучих заходiв для iхнього змiцнення. Також я замовив ще припасiв, харчiв, обладункiв i зброi, украй необхiдних на той випадок, якщо мiсто опиниться в облозi незалежно вiд ii тривалостi.

На жаль, обороннi споруди чималi, а масштаб цього завдання величезний. Я розпочав роботу в борг, але борг не може зростати нескiнченно. Уклiнно прошу Ваше Преосвященство надiслати менi кошти для роботи. Без грошей нашi заходи доведеться припинити, i мiсто буде втрачено.

Сил Союзу тут мало, а бойовий дух у них невисокий. У мiстi е найманцi, i я наказав набрати iх iще, але iхня вiдданiсть викликае сумнiви, особливо якщо iм неможливо платити. У зв’язку з цим прошу надiслати ще королiвських воякiв. На ситуацiю може вплинути навiть одна-едина рота.

Невдовзi я Вам напишу. А доти служу та корюся.

Занд дан Глокта,

очiльник Дагоски

– Нам сюди, – сказав Глокта.

– Ага, – пiдтвердив Фрост.

То була груба одноповерхова будiвля, недбало зведена з глиняноi цегли й не бiльша за гарну дровiтню. Довкола ii погано пригнаних дверей i погано пригнаних вiконниць на ii единому вiкнi витiкали в нiч променi свiтла. Вона загалом нiчим не вiдрiзнялася вiд iнших хатин на вулицi, якщо ii можна було назвати вулицею. На резиденцiю члена правлячоi ради Дагоски вона аж нiяк не була схожа. «Утiм, Кадiя – багато в чому бiла ворона. Ватажок тубiльцiв. Жрець без храму. Може, йому найменше втрачати?»

Дверi вiдчинилися, перш нiж Глокта встиг бодай постукати. У дверях стояв Кадiя – високий, стрункий, у бiлому балахонi.

– Чому б вам не зайти?

Гаддиш розвернувся, пiдiйшов до единого стiльця й сiв на нього.

– Зачекай тут, – промовив Глокта.

– Ага.

Усерединi цей сарай мав не кращий вигляд, нiж зовнi. «Чистий, охайний i збiса вбогий». Стеля в ньому була така низька, що Глокта пiд нею мало не пригнувся, а пiдлога була з ущiльненого грунту. В одному кiнцi единоi кiмнати лежав на порожнiх ящиках солом’яний матрац, а бiля нього стояв маленький стiльчик. Пiд вiкном стояв приземкуватий комод, на ньому – кiлька книжок, бiля яких мерехтiло полум’я свiчки. Схоже було на те, що, як не брати до уваги щербатого вiдра для природних потреб, цим i вичерпувалося майно Кадii. «Жодного натяку на схованi трупи очiльникiв Інквiзицii, але хто його зна… Тiло можна доволi охайно сховати, порiзавши його достатньо дрiбно…»

– Вам треба виiхати з нетрiв.

Глокта зачинив за собою дверi, рипнувши петлями, пришкандибав до лiжка й важко сiв на матрац.

– Тубiльцiв до Верхнього мiста не пускають – чи, може, ви не чули?

– Я не сумнiваюся, що для вас можна було би зробити виняток. Ви б могли мати апартаменти в Цитаделi. Тодi менi б не довелося шкандибати аж сюди, щоби поговорити з вами.

– Апартаменти в Цитаделi? Поки моi побратими гниють тут, у помиях? Роздiлити тягар своiх людей – це найменше, що може зробити лiдер. Менi бiльше нiчим iх утiшити.

Тут, у Нижньому мiстi, було нестерпно спекотно, але Кадiя явно не вiдчував дискомфорту. Погляд у нього був рiвний, вiн, не вiдводячи очей, темних i холодних, як глибока вода, дивився на Глокту.

– Ви мене засуджуете?

Глокта потер зболену шию.

– Аж нiяк. Мучеництво вам личить, але вибачте вже менi, якщо я до нього не долучуся. – Вiн облизав порожнi ясна. – Я й сам дечим пожертвував.

– Можливо, ще не всiм. Ставте вашi запитання.

«Отже, одразу до справ. Нема чого приховувати? Чи нема чого втрачати?»

– Ви знаете, що сталося з моiм попередником, очiльником Давустом?

– Я щиро сподiваюся, що вiн помер у великих муках.

Глокта вiдчув, як у нього пiдiймаються брови. «Те, чого я геть не очiкував – чесна вiдповiдь. Можливо, перша чесна вiдповiдь на це запитання, яку я отримав, але вона аж нiяк не звiльняе його вiд пiдозри».

– У великих муках, кажете?

– Величезних муках. І я не литиму слiз, якщо з вами станеться те саме.

Глокта всмiхнувся.

– Сумнiваюся, що я можу згадати хоч одну людину, яка литиме за мною сльози, але зараз iдеться про Давуста. Чи доклали вашi люди рук до його зникнення?

– Можливо. Давуст дав нам на це вдосталь причин. Через його чистки, його перевiрки на вiдданiсть, його показовi розправи багато сiмей втратили чоловiкiв, батькiв, доньок. Моiх людей налiчуеться багато тисяч, i я не можу встежити за ними всiма. Можу сказати вам одне: я нiчого не знаю про його зникнення. Коли падае один диявол, завжди надсилають нового, i ось ви тут. Моi люди не здобули нiчого.

– Крiм мовчання Давуста. Можливо, вiн виявив, що ви уклали домовленiсть iз гурками. Можливо, вашi люди не бажали приеднання до Союзу.

Кадiя пирхнув.

– Ви нiчого не знаете. Жоден дагосканець нiзащо не уклав би домовленостi з гурками.

– Чужинцям ви здаетеся дуже схожими.

– Необiзнаним чужинцям – так. Усi ми маемо смагляву шкiру, i всi ми молимося Боговi, але цим i вичерпуеться наша подiбнiсть. Ми, дагосканцi, нiколи не були войовничим народом. Ми лишалися тут, на своему пiвостровi, упевненi в мiцностi своiх оборонних споруд, тим часом як Гуркська iмперiя ширилася кантiйським континентом, наче рак. Ми вважали, що ii завоювання не мають нас обходити. Це було нашим прорахунком. До наших ворiт прийшли посланники з вимогою стати на колiна перед гуркським iмператором i визнати, що пророк Калул мовить голосом Бога. Ми не стали цього робити, i Калул заприсягся нас знищити. Тепер це, схоже, нарештi йому вдасться. Пiд його владою опиниться весь Пiвдень.

«І архiлектор анiтрохи цьому не зрадiе».

– Хто його зна? Може, Бог прийде вам на помiч.

– Бог сприяе тим, хто сам вирiшуе своi проблеми.

– Можливо, ми здатнi розв’язати деякi проблеми разом.

– Я не маю бажання вам допомагати.

– Навiть допомагаючи при цьому собi? Я планую видати указ. Ворота Верхнього мiста будуть вiдчиненi, вашим людям дозволять заходити до свого мiста й виходити з нього за власним бажанням. Спайсерiв виженуть iз Великого храму, i вiн знову стане вашим святим мiсцем. Дагосканцям дозволять носити зброю – ба бiльше, ми надамо вам зброю з власних арсеналiв. До тубiльцiв будуть ставитися як до повноправних громадян Союзу. Це – найменше, на що вони заслуговують.

– Так. Так… – Кадiя зцiпив руки й вiдкинувся назад на рипливому стiльцi. – Тепер, коли гурки стукають у ворота, ви прибуваете до Дагоски, носячись зi своiм маленьким сувоем, як зi словом Божим, i вирiшуете вчинити правильно. Ви не такий, як усi iншi. Ви – добра людина, чесна людина, справедлива людина. Ви сподiваетеся, що я в це повiрю?

– Чесно? Менi насрати, у що ви вiрите, а правильнiсть учинкiв мене цiкавить iще менше: тут усе залежить вiд конкретного погляду. Що ж до доброти, – тут Глокта вишкiрився, – то корабель той уже давно вiдплив, а я навiть не змiг його провести. Я хочу втримати Дагоску. Тiльки це, i бiльш нiчого.

– І ви знаете, що не зможете втримати Дагоску без нашоi допомоги.

– Кадiе, ми з вами не дурнi. Не ображайте мене, поводячись як дурень. Ми можемо чубитись один з одним, поки вали не накрие приплив гуркiв, а можемо спiвпрацювати. Хто його знае – разом ми, може, навiть iх здолаемо. Вашi люди допоможуть нам викопати рiв, полагодити стiни, повiсити ворота. Спершу ви вiдправите на службу в оборонi мiста тисячу чоловiкiв, а згодом вiдправите ще.

– Справдi? Справдi вiдправлю? А якщо мiсто вистоiть завдяки нашiй допомозi? Чи вистоiть разом iз ним наша домовленiсть?

«Якщо мiсто вистоiть, я зникну. Бiльш нiж iмовiрно, що Вурмс i решта повернуться до влади, i наша домовленiсть обернеться на порох».

– Даю вам свое слово: якщо мiсто вистоiть, я зроблю все можливе.

– Все можливе. Тобто нiчого.

«Ви правильно розумiете».

– Менi потрiбна ваша допомога, тож я пропоную вам, що можу. Запропонував би й бiльше, але бiльше нiчого не маю. Ви можете хандрити тут, у нетрях, у товариствi мух i чекати на прибуття iмператора. Можливо, великий Утман-ул-Дошт запропонуе вам кращу домовленiсть. – Глокта на мить зазирнув Кадii в очi. – Але ми обидва знаемо, що цьому не бувати.

Жрець стиснув губи, погладив бороду, а тодi тяжко зiтхнув.

– Кажуть, той, хто загубився в пустелi, мае брати воду, яку йому пропонують, хоч хто ii пропонуе. Я пристаю на вашi умови. Щойно храм спорожнiе, ми почнемо рити вам ями, тягати ваше камiння й носити вашi мечi. Щось – це краще, нiж нiчого, а разом ми, можливо, як ви кажете, навiть зумiемо здолати гуркiв. Дива справдi трапляються.

– Я чув про це, – вiдповiв Глокта, штовхнувши свiй цiпок, закректавши та звiвшись на ноги. До його спiтнiлоi спини прилипла сорочка. – Чув про це.

«Але жодного не бачив».

Глокта розтягнувся на подушках у своiх апартаментах, вiдкинувши голову назад, роззявивши рота й даючи своему зболеному тiлу вiдпочити. «У тих самих апартаментах, якi колись були зайнятi моiм визначним попередником, очiльником Давустом». Це були широкi, просторi, добре вмебльованi кiмнати. Можливо, колись, перш нiж тубiльцiв викинули в запорошене Нижне мiсто, вони належали якомусь дагосканському князевi, вiзировi-iнтригановi чи смаглявiй наложницi. «Цi кiмнати значно кращi за мiй убогий курник в Агрiонтi – от тiльки вiдомо, що з них зникали очiльники Інквiзицii».

Однi вiкна виходили на пiвнiч, до моря, на найкрутiший бiк скелi, а iншi – на розпечене мiсто. Усi вони були оснащенi важкими вiконницями. За ними виднiлося голе камiння й урвище з зазубленими скелями та гнiвною солоною водою на днi. Дверi були завтовшки шiсть пальцiв, обтиканi залiзними цвяхами й мали важкий замок i чотири великих засуви. «Давуст був людиною обережною i, схоже, не без причини. То як сюди могли потрапити вбивцi, i як вони, потрапивши сюди, могли позбутися тiла?»

Вiн вiдчув, як його вуста кривляться в посмiшцi. «Як вони позбудуться мого тiла, коли прийдуть? У мене вже з’являються вороги: зневажливий Вурмс, педантичний Вiссбрук, торгiвцi, чиiм прибуткам я загрожую, практики, що служили Гаркеровi й Давустовi, тубiльцi, у яких е привiд ненавидiти будь-яку людину в чорному, звичайно, моi давнi вороги гурки – i все це за умови, що Його Преосвященство не стурбуеться через вiдсутнiсть прогресу й не вирiшить замiнити мене особисто. Цiкаво, чи пiде хтось шукати мiй понiвечений труп…»

– Очiльнику.

Розплющити очi та пiдняти голову виявилося дуже важко й боляче. Усе болiло вiд докладених за останнi кiлька днiв зусиль. Шия з кожним порухом клацала, як гiлочка, що ламаеться, спина була затерпла i крихка, як дзеркало, у нозi настирливий бiль переходив у тремтливе занiмiння й навпаки.

У дверях стояла, схиливши голову, Шiкель. Порiзи та синцi на ii смаглявому обличчi загоiлися. Зовнi нiщо не вказувало на потрясiння, пережите нею в камерах унизу. Щоправда, вона нiколи не дивилася йому в очi – тiльки на пiдлогу. «Деякi рани загоюються не одразу, а деякi не загоюються нiколи. Кому, як не менi, знати?»

– Що таке, Шiкель?

– Магiстр Ейдер передае вам запрошення на вечерю.

– Справдi?

Дiвчина кивнула.

– Передай, що цей вiзит буде для мене честю.

Глокта провiв ii поглядом, поки вона чалапала з кiмнати, схиливши голову, а тодi мляво вiдкинувся на подушки. «Якщо я завтра зникну, то принаймнi я встиг урятувати одну людину. Можливо, це означае, що мое життя минуло не зовсiм марно. Занд дан Глокта, щит безпорадних. Чи може бути запiзно стати… хорошою людиною?»

– Будь ласка! – заверещав Гаркер. – Будь ласка! Я нiчого не знаю!

Вiн був мiцно прив’язаний до стiльця й не мiг посунутися далеко. «Але вiн компенсуе це очима». Вони бiгали туди-сюди по Глоктиних iнструментах, що виблискували в рiзкому свiтлi лампи на подряпанiй стiльницi. «О, так, ти чи не найкраще розумiеш, як це працюватиме. Знання дуже часто е протиотрутою вiд страху. Але не тут. Не зараз».

– Я нiчого не знаю!

– Твоi знання оцiнюватиму я. – Глокта витер пiт з обличчя. У примiщеннi було гаряче, як у переповненiй кузнi, а вугiлля, що свiтилося в жаровнi, ще бiльше посилювало спеку. – Якщо хтось пахне брехлом i мае колiр брехла, то це, ймовiрно, i е брехло, хiба не так?

– Будь ласка! Ми всi на одному боцi! – «Та невже? Справдi?» – Я казав вам лише правду!

– Можливо, але не так багато, як менi потрiбно.

– Будь ласка! Ми ж тут усi друзi!

– Друзi? Мiй досвiд показуе, що друг – це всього-на-всього знайомий, який вас iще не зрадив. Ви такi, Гаркере?

– Нi!

Глокта насупився.

– Тодi ви – наш ворог?

– Що? Нi! Я просто… Я просто… Я хотiв знати, що сталося! Ось i все! Я не хотiв… будь ласка! – «Будь ласка, будь ласка, будь ласка, менi набридло це чути». – Ви мусите менi повiрити!

– Я мушу зробити лиш одне – дiстати вiдповiдi.

– Очiльнику, ви тiльки ставте запитання, благаю! Тiльки дайте менi можливiсть спiвпрацювати! – «О, справдi, думка про тверду руку вже не здаеться такою чудовою, еге ж?» – Ставте вашi запитання. Я постараюся вiдповiсти!

– Добре. – Глокта вмостився на краю столу зовсiм поряд зi своiм мiцно спутаним в’язнем i опустив на нього погляд. – Чудово.

Гаркер мав сильно засмаглi руки та сильно засмагле обличчя, а решта його тiла була блiда, як бiлий слимак, iз дiлянками густого темного волосся. «Аж нiяк не приваблива зовнiшнiсть. Але могло бути й гiрше».

– Тодi вiдповiдайте ось на що. Чому в чоловiкiв е соски?

Гаркер клiпнув i глитнув. Пiдвiв погляд на Фроста, але пiдтримки не знайшов. Альбiнос, не клiпаючи, витрiщився на нього у вiдповiдь; бiла шкiра довкола його маски була всiяна краплинками поту, а очi – твердi, як два рожевi самоцвiти.

– Я… Здаеться, я не розумiю, очiльнику.

– Хiба це не просте запитання? Соски, Гаркере, у чоловiкiв. Яке в них призначення? Невже ви самi часто про це не думали?

– Я… Я…

Глокта зiтхнув.

– У вологу погоду вони муляють i починають болiти. У спеку вони висихають i починають болiти. Деякi жiнки – чому, я нiколи не мiг збагнути, – постiйно чiпають iх у лiжку, наче дотики до них приносять нам щось iще, крiм роздратування.

Глокта потягнувся до столу, тим часом як Гаркеровi великi очi стежили за кожним його рухом, i повiльно обхопив рукою держаки щипцiв. Пiдняв iх i оглянув. Їхнi добре заточенi щелепи заблищали в яскравому свiтлi лампи.

– Соски для чоловiка, – пробурмотiв вiн, – це справжня морока. Ви це знаете? Якщо не брати до уваги негарних шрамiв, я за своiми нiтрохи не сумую.

Вiн схопив кiнчик соска Гаркера i грубо потягнув до себе.

– Ай! – вереснув колишнiй iнквiзитор, i стiлець пiд ним зарипiв вiд його вiдчайдушних намагань випручатись. – Нi!

– Гадаете, це боляче? Тодi я сумнiваюся, що вам сподобаеться те, що буде далi.

Тут Глокта провiв розкритими щелепами щипцiв довкола розтягнутоi плотi й мiцно iх стиснув.

– Ай! Ай! Будь ласка! Очiльнику, благаю!

– Вашi благання для мене нiчого не вартi. Менi вiд вас потрiбнi вiдповiдi. Що сталося з Давустом?

– Клянуся життям, не знаю!

– Погано стараетеся.

Глокта почав тиснути сильнiше, i металевi краi почали вгризатись у шкiру.

Гаркер розпачливо заверещав.

– Зачекайте! Я взяв грошi! Визнаю! Я взяв грошi!

– Грошi? – Глокта трохи послабив тиск, i на волохату бiлу ногу Гаркера впала зi щипцiв краплинка кровi. – Якi грошi?

– Грошi, якi Давуст забрав у тубiльцiв! Пiсля повстання! Вiн змусив мене зiгнати докупи всiх, якi, на мою думку, могли бути заможними, а тодi повiсив iх разом iз рештою, i ми реквiзували все, що в них було, та подiлили мiж собою! Свою частку вiн зберiгав у скринi в своiх апартаментах, а коли вiн зник… Я ii забрав!

– Де цi грошi зараз?

– Щезли! Я iх витратив! На жiнок… i на вино, i… i на всяку всячину!

Глокта клацнув язиком.

– Ай-яй-яй.

«Жадiбнiсть i змова, несправедливiсть i зрада, грабунок i вбивство. Усi складники iсторii, здатноi приемно збудити маси. Цiкаво, але навряд чи стосуеться справи». Вiн погладив рукою щипцi.

– Мене цiкавить сам очiльник, а не його грошi. Вiрте менi, коли я кажу, що менi набридло ставити це запитання. Що сталося з Давустом?

– Я… Я… Я не знаю!

«Може, й правда. Та це аж нiяк не та вiдповiдь, яка менi потрiбна».

– Погано стараетеся.

Глокта стиснув руку, i металевi щелепи з легкiстю прокусили плоть i зiмкнулися посерединi, стиха клацнувши. Гаркер заволав, засмикався й заревiв вiд страшного болю, а з червоного квадратика плотi на мiсцi його соска забулькала кров, що побiгла темними цiвками по його блiдому череву. Глокта скривився, вiдчувши рiзкий бiль у шиi, i витягнув голову так, що почув, як шия клацнула. «Дивовижа: з часом навiть найжахливiшi чужi страждання можуть стати… марудними».

– Практику Фрост, в iнквiзитора кровотеча! Прошу!

– Вибафте.

Брязнуло залiзо, що його Фрост витягнув з жаровнi розпеченим до червоного. Глокта, не встаючи, вiдчув тепло вiд нього. «Ах, розпечене залiзо. Воно не береже таемниць i не бреше».

– Нi! Нi! Я…

Гаркеровi слова перейшли в булькотливий крик: Фрост втиснув тавро в рану, i кiмната мало-помалу наповнилася солоним запахом м’яса, що смажиться. Глокта вiдчув вiдразу: вiд цього запаху забурчав його порожнiй живiт. «Як давно я востанне iв добрий шматок м’яса?» Вiн витер вiльною рукою свiжий пiт з обличчя й поворушив пiд плащем зболiлими плечима.

«Огидна в нас справа. То чому я це роблю?» Єдиною вiдповiддю став тихий хрускiт, коли Фрост обережно повернув залiзо у вугiлля, здiйнявши розсип жовтогарячих iскор. Гаркер закрутився, заскавчав i затрусився, вирячивши очi, з яких текли сльози. Із почорнiлоi плотi в нього на грудях iще тягнулася цiвка диму. «Огидна справа, далебi. Вiн, без сумнiву, на це заслуговуе, та це нiчого не мiняе. Можливо, вiн гадки не мае, що сталося з Давустом, але це теж нiчого не мiняе. Запитання потрiбно ставити, i саме так, нiби вiн знае вiдповiдi на них».

– Чому ви вперто менi опираетеся, Гаркере? Можливо… ви вважаете… що в мене, коли я покiнчу з вашими сосками, закiнчаться iдеi? Ви так думаете? Що я зупинюся на ваших сосках?

Гаркер витрiщився на нього. У нього на губах надимались i лускали бульбашки слини. Глокта нахилився ближче.

– О нi, нi, нi. Це – лише початок. Це ще навiть не початок. Час вiдкриваеться перед нами в безжальному достатку. За потреби ми можемо витратити не один день, тиждень чи мiсяць. Ви серйозно вважаете, що можете так довго зберiгати своi таемницi? Зараз ви належите менi. Менi та цiй кiмнатi. Це не може припинитися, поки я не дiзнаюся того, що мушу дiзнатися.

Вiн потягнувся вперед i стиснув великим i вказiвним пальцями другий сосок Гаркера. Взяв щипцi й розiмкнув iхнi скривавленi щелепи.

– Як складно це зрозумiти?

Їдальня магiстра Ейдер була неймовiрним видовищем. На легенькому вiтерцi, що вiяв iз вузьких вiкон, рябiли рiзноманiтнi тканини – срiбнi та багрянi, золотi та пурпуровi, зеленi, блакитнi та яскраво-жовтi. Ширми з фiлiгранного мармуру прикрашали стiни, а в кутках стояли великi вазони заввишки з людину. По пiдлозi були розкиданi купки бездоганно чистих подушок, якi неначе запрошували розлягтися в комфортних лiнощах. У високих скляних посудинах палали барвистi свiчки, що вiдкидали тепле свiтло в усi кутки й наповнювали повiтря солодким запахом. В одному кiнцi мармуровоi зали потихеньку текла в басейн у виглядi зiрки чиста вода. Вiд цього мiсця вiдгонило театральщиною. «Схоже на будуар королеви з якоiсь кантiйськоi легенди».

Основним елементом композицii була сама магiстр Ейдер, голова Гiльдii спайсерiв. «Сама королева торгiвцiв». Вона сидiла в головi столу в бездоганно бiлiй сукнi з мерехтливого шовку з ледь помiтним захопливим натяком на прозорiсть. На кожному дюймi ii засмаглоi шкiри виблискували самоцвiти, яких вистачило б на чималий статок; ii волосся за винятком кiлькох пасом, що вигадливо кучерявилися довкола ii обличчя, утримували на макiвцi гребенi зi слоновоi кiстки. Усе вказувало на те, що вона готувалася до цього весь день. «І жодна його мить не минула дарма».

Глокта, який зiгнувся на стiльцi на протилежному кiнцi, тим часом як перед ним парувала миска з супом, почувався так, нiби приволiкся на сторiнки книжки казок. «Неймовiрного роману про екзотичний пiвдень, де магiстр Ейдер – героiня, а я – огидний, скалiчений лиходiй iз чорним серцем. Цiкаво, як скiнчиться ця казка?»

– То скажiть, магiстре, за що менi така честь?

– Ви, як я розумiю, поговорили з iншими членами ради. Мене здивувало та трiшечки образило, що ви досi не забажали аудiенцii в мене.

– Перепрошую, якщо ви вiдчули себе обдiленою увагою. Залишити наймогутнiшу особу наостанок здавалося цiлком доречним.

Вона пiдвела очi з виглядом ображеноi невинностi. «До того ж надзвичайно вправно вдаваноi».

– Я? Могутня? Вурмс контролюе бюджет i видае укази, Вiссбрук командуе вiйськами та втримуе обороннi споруди, Кадiя говорить за переважну бiльшiсть простого народу. Я не вiдiграю практично жодноi ролi.

– Та ну, – беззубо всмiхнувся Глокта. – Ви, звiсно, осяйнi, але я не зовсiм заслiплений. Вурмсiв бюджет – це сльози порiвняно з заробiтками спайсерiв. Люди Кадii стали практично безпорадними. Ви через свого заспиртованого приятеля Коску командуете вiйськами, вдвiчi з гаком бiльшими за тi, якими командуе Вiссбрук. Єдина причина, з якоi Союз узагалi цiкавить ця суха скеля, – це торгiвля, яку контролюе ваша гiльдiя.

– Що ж, не люблю хвалитися, – простодушно знизала плечима магiстр, – але я вважаю, що маю певний скороминущий вплив у мiстi. Ви, як я розумiю, про дещо розпитували.

– Така моя робота. – Глокта пiднiс ложку до рота, щосили намагаючись не сьорбнути крiзь останнi зуби. – Суп, до речi, смачний.

«І, сподiваюся, не смертоносний».

– Я подумала, що ви можете це оцiнити. Розумiете, я ж теж про дещо розпитувала.

У басейнi плюскала i дзюрчала вода, на стiнах шурхотiла тканина, об вишукану керамiку iхнiх мисок тихенько дзенькало столове срiбло. «Я сказав би, що перший раунд зiграно внiчию». Першою порушила мовчанку Карлот дан Ейдер.

– Я, звичайно, усвiдомлюю, що у вас завдання вiд самого архiлектора. Украй важливе завдання. Я розумiю, що ви не схильнi до делiкатностi у словах, але вам, можливо, варто ступати трохи обережнiше.

– Визнаю, моя хода незграбна. Бойове поранення, ускладнене двома роками тортур. Просто диво, що менi взагалi зберегли ногу.

Вона широко всмiхнулася, демонструючи два ряди бездоганних зубiв.

– Ви мене надзвичайно звеселили, але моiм колегам ви здалися дещо менш дотепним. І Вурмс, i Вiссбрук вiдчувають до вас однозначну антипатiю. Здаеться, вони називали вас свавiльним, а також iншими епiтетами, яких я краще не повторюватиму.

Глокта знизав плечима.

– Я прибув сюди не в пошуках друзiв.

Вiн повнiстю вихилив свiй келих чудового (хто б сумнiвався?) вина.

– Але друзi можуть ставати в пригодi. Як мiнiмум друг – це мiнус один ворог. Давуст невпинно всiх дратував, i це призвело до сумних наслiдкiв.

– Давуст не мав пiдтримки Закритоi Ради.

– Так. Але жоден документ не спинить ножового удару.

– Це погроза?

Карлот дан Ейдер засмiялася легким, вiдкритим, привiтним смiхом. Важко було повiрити, що людина, здатна видавати такий звук, може бути зрадником, загрозою чи взагалi бути ще кимось, окрiм надзвичайно чарiвливоi господинi. «І все ж я не переконаний до кiнця».

– Це порада. Порада, народжена гiрким досвiдом. Я була б рада, якби ви не зникли найближчим часом.

– Справдi? Я гадки не мав, що вмiю так чарувати за званою вечерею.

– Ви небагатослiвнi, конфлiктнi, трохи лякаете та надзвичайно обмежуете меню, але рiч у тому, що ви кориснiшi для мене тут, анiж… – тут вона змахнула рукою, – там, куди пiшов Давуст. Не хочете ще вина?

– Звичайно, хочу.

Вона пiдвелася зi стiльця й пурхнула до нього, ступаючи ногами по холодному мармуру, наче танцiвниця. «Босонiж, за кантiйським звичаем». Коли вона нахилилася вперед, щоб наповнити Глоктi келих, вiтерець заворушив легкий одяг довкола ii тiла й вiйнув ii насиченим запахом йому в обличчя. «Моя мати хотiла б, щоб я одружився саме з такою жiнкою – вродливою, розумною i страх якою багатою. Власне кажучи, я й сам хотiв би одружитися саме з такою жiнкою, коли був молодшим. Коли був iншою людиною».

Мерехтливе свiтло вiд свiчок сяяло на ii волоссi, блищало на самоцвiтах на ii довгiй шиi, пронизувало вино, коли те виливалося з горла пляшки. «Вона намагаеться мене причарувати лише через те, що в мене е указ Закритоi Ради? Звичайна робота на власну користь, щоб бути в добрих стосунках iз могутнiми людьми? Чи вона сподiваеться обдурити мене, вiдвернути мою увагу та вiднадити вiд неприемноi правди?» Вона ненадовго зустрiлася з ним поглядом, усмiхнулася ледь помiтною багатозначною усмiшкою й перевела погляд на його келих. «Чи маю я стати ii маленьким обiдранцем, який прилип замурзаним личком до вiкна пекарнi, стiкаючи слиною через солодощi, що iх, як я знаю, нiколи не зможу собi дозволити? Мабуть, нi».

– Куди зник Давуст?

Магiстр Ейдер зупинилася на мить, а тодi обережно поставила пляшку. Плавно сiла на найближчий стiлець, поставила лiктi на стiл, поклала пiдборiддя на руки та вдивилася Глоктi в очi.

– Я пiдозрюю, що його було вбито якимось зрадником у мiстi. Ймовiрно, агентом гуркiв. Я ризикую сказати вам те, що ви вже знаете, але Давуст пiдозрював, що у правлячiй радi мiста дiе змова. Вiн розповiв про це менi незадовго до свого зникнення.

«Справдi?»

– Змова у правлячiй радi? – Глокта захитав головою в удаваному жаху. – Невже таке можливо?

– Будьмо чесними одне з одним, очiльнику. Я хочу того, що й ви. Ми, Гiльдiя спайсерiв, вклали в це мiсто надто багато часу та грошей, щоб дозволити йому перейти до гуркiв, а ви, схоже, можете забезпечити бiльше шансiв його втримати, нiж отi iдiоти Вурмс i Вiссбрук. Якщо в наших стiнах е зрадник, я хочу, щоб його знайшли.

– Його… або ii.

Магiстр Ейдер пiдняла одну витончену брову.

– Ви не могли не зауважити, що я – едина жiнка в радi.

– Я це зауважив. – Глокта шумно сьорбнув iз ложки. – Але вибачте, якщо я поки що не стану скидати вас iз рахунку. Щоб переконати мене в невинуватостi якоiсь людини, потрiбне щось бiльше за добрий суп i приемну розмову.

«Хоча це, хай йому грець, бiльше за те, що запропонували менi iншi».

Магiстр Ейдер усмiхнулася, пiдiймаючи келих.

– Тодi як я можу вас переконати?

– Чесно? Менi потрiбнi грошi.

– Ах, грошi. Все завжди зводиться до цього. Витягувати грошi з моеi гiльдii – це все одно, що намагатися вiдкопати воду в пустелi: це – виснажлива, брудна й майже завжди марна робота.

«Чимось схоже на розпитування iнквiзитора Гаркера».

– Про яку суму ви думали?

– Можна було б розпочати, скажiмо, зi ста тисяч марок.

Ейдер насправдi не захлинулася вином. «Радше трохи ним забулькотiла». Вона обережно поставила свiй келих, тихенько прокашлялася, м’яко витерла рота куточком серветки, а тодi поглянула на Глокту, пiднявши брови.

– Ви чудово знаете, що не отримаете такоi суми.

– Наразi я погоджуся на будь-яку суму, яку ви можете менi надати.

– Подивимося. Вашi амбiцii обмежуються лише сотнею тисяч марок, чи я можу зробити для вас щось iще?

– Правду кажучи, можете. Менi потрiбно, щоб торгiвцi покинули Храм.

Ейдер злегка потерла собi скронi, так, нiби Глоктинi вимоги доводили ii до головного болю.

– Вiн хоче вигнати торгiвцiв, – пробурмотiла вона.

– Це було необхiдно, щоби здобути пiдтримку Кадii. Якщо вiн буде проти нас, нам годi сподiватися, що ми надовго втримаемо мiсто.

– Я роками казала цим зарозумiлим дурням те саме, та все ж приниження тубiльцiв стало доволi популярною розвагою. Чудово, коли ви хочете, щоб вони пiшли?

– Завтра. Не пiзнiше, нiж завтра.

– І вас називають свавiльним? – Вона захитала головою. – Чудово. До завтрашнього вечора я цiлком можу стати найменш популярним магiстром на пам’ятi нинi живих, якщо взагалi збережу доти свою посаду, але я постараюся вмовити на це Гiльдiю.

Глокта всмiхнувся.

– Я не сумнiваюся, що ви б могли вмовити кого завгодно на що завгодно.

– Очiльнику, з вами важко вести перемовини. Не сумнiваюся: якщо вам коли-небудь обридне ставити запитання, на вас чекатиме блискуче майбутне в ролi торгiвця.

– Торгiвця? Ой, я не аж такий безжальний. – Глокта поклав ложку в порожню миску та облизав ясна. – Не хочу вас зневажити, але як жiнка може очолити наймогутнiшу гiльдiю Союзу?

Ейдер помовчала, неначе вагаючись, вiдповiдати iй чи нi. «Або зважуючи, як багато iй сказати у вiдповiдi». Вона опустила погляд на свiй келих i неспiшно покрутила його нiжку.

– Передi мною магiстром був мiй чоловiк. Коли ми побралися, менi було двадцять два роки, а йому – майже шiстдесят. Мiй батько заборгував йому велику суму й запропонував мою руку замiсть сплати боргу.

«Ах, отже, усi ми страждаемо по-своему». Вона скривила вуста в ледь помiтнiй сердитiй гримасi.

– Мiй чоловiк завжди мав добре чуття на вигiднi домовленостi. Невдовзi пiсля нашого весiлля в нього почало погiршуватися здоров’я, i я стала брати дедалi активнiшу участь в управлiннi його справами та справами Гiльдii. На момент його смертi я не була магiстром хiба що формально, а моiм колегам вистачило здорового глузду, щоб офiцiйно визнати цей стан справ. Прибутки завжди цiкавили спайсерiв бiльше, нiж пристойнiсть. – Вона подивилася на Глокту, швидко пiдвiвши очi. – Не хочу вас зневажити, але як герой вiйни може перетворитися на мучителя?

Тепер настала його черга помовчати. «Добре запитання. Як так вийшло?»

– Можливостей для калiк iснуе дуже небагато.

Ейдер повiльно кивнула, не зводячи очей iз Глоктиного обличчя.

– Напевно, це було важко. Повернутися, провiвши стiльки часу в пiтьмi, й довiдатися, що ви не потрiбнi своiм друзям. Побачити на iхнiх обличчях лише почуття провини, жаль та вiдразу. Зрозумiти, що ви самi.

У Глокти сiпалася повiка, i вiн злегка ii потер. Вiн ще нiколи не обговорював iз кимось такi теми. «А тепер я обговорюю iх iз незнайомою людиною».

– Я – трагiчна постать, у цьому можна не сумнiватися. Колись я був пародiею на людину, а тепер я – тiнь людини. Обирайте, що вам до вподоби.

– Гадаю, вас нудить вiд такого ставлення до себе. Вiд нього страшенно нудить, i воно страшенно злить.

«Якби ви тiльки знали…»

– Однак це все одно видаеться дивним рiшенням: перетворитися з катованого на ката.

– Зовсiм навпаки: що може бути природнiше? Мiй досвiд вказуе на те, що люди чинять так, як чинять iз ними. Вас продав батько й купив чоловiк, але ви з власноi волi купуете та продаете.

Ейдер насупилася. «Можливо, це змушуе ii замислитися?»

– Як на мене, ваш бiль мав би навчити вас спiвпереживання.

– Спiвпереживання? А що це таке? – Глокта скривився, потерши зболену ногу. – Прикро, але бiль навчае лише жалостi до себе.

Полiтика ватри

Логен незграбно посунувся в сiдлi та примружено глянув угору, на нечисленних пташок, що кружляли над великою пласкою рiвниною. Трясця, ох же ж i болiла в нього дупа! Стегна в нього натерлись, а нiс забився кiнським запахом. Вiн нiяк не мiг усiстися так, щоб було зручно яйцям. Вони неодмiнно здушувались, хоч як часто вiн пхав руку пiд пасок, аби iх посунути. Ця подорож багато в чому ставала збiса незручною.

На Пiвночi вiн розмовляв у дорозi. Хлопчиськом розмовляв iз батьком. Юнаком розмовляв iз друзями. Пiд проводом Бетода весь день розмовляв iз ним, бо тодi вони були близькi, майже як брати. Балачки вiдвертають увагу вiд пухирiв на ногах, голоду в животi, нескiнченного клятого холоду чи того, кого напередоднi вбили.

Колись Логен смiявся з оповiдок Шукача, поки вони сунули крiзь снiг. Роздумував над тактикою разом iз Тридубою, поки вони iхали крiзь багно. Сперечався з Чорним Доу, поки вони брели крiзь болота, i жодна тема не здавалася iм надто дрiбною. Вiн свого часу навiть перекинувся одним-двома жартами з Хардiнгом Мовчуном, а таким мiг похвалитися мало хто.

Вiн стиха зiтхнув. Зiтхнув протяжно, болiсно, так, що аж у горлi зашкрябало. Добрi, звичайно, були часи, але для нього вони вже давно скiнчилися, залишились у сонячних долинах минулого. Тi хлопцi возз’едналися з землею. Усi вони замовкли назавжди. А ще гiрше було те, що вони покинули Логена хтозна-де з цiею компанiею.

Великого Джезаля дан Лютара з усiх iсторiй цiкавила лише власна. Вiн увесь час старанно сидiв прямо й гордо, задерши пiдборiддя й демонструючи свою зарозумiлiсть, вищiсть i презирство до всього, як юнак демонструе свiй перший меч задовго до того, як дiзнатися, що це не привiд для гордощiв.

Баяза не цiкавила тактика. Якщо вiн i розмовляв, то лише гарикав окремi слова, «так» чи «нi», суплячись на нескiнченну траву, як людина, що припустилася жахливоi помилки й не знае, як ii позбутися. Його учень теж неначе змiнився, вiдколи вони поiхали з Адуа. Став тихий, строгий, спостережливий. Брат Лонгфут вiдiйшов рiвниною вперед, розвiдуючи маршрут. Так, певно, було найкраще. Усi iншi взагалi не розмовляли. Навiгатор же, як мусив визнати Логен, був занадто балакучий.

Ферро iхала трохи осторонь решти цього дружнього товариства, зiгнувши плечi й насупивши брови в постiйному невдоволеннi; довгий шрам у неi на щоцi видiлявся насиченою сiрiстю, а сама вона докладала всiх зусиль до того, щоб iншi поряд iз нею здавалися мiшками смiху. Вона хилилася вперед, до вiтру, тиснучи на нього так, нiби сподiвалася завдати йому болю своiм обличчям. Логеновi здавалося, що навiть iз чумою жартувати веселiше, нiж iз нею.

Ось вона, весела компанiя. У нього опустилися плечi.

– Коли ми дiстанемося краю свiту? – запитав вiн Баяза без особливоi надii.

– Ще нескоро, – пробурчав маг крiзь ледь розтиснутi зуби.

Тож Логен iхав далi, втомлений, зболений i знуджений, i стежив за нечисленними птахами, що поволi ширяли над нескiнченною рiвниною. Гарними, великими, жирними птахами. Вiн облизав губи.

– А нам би придалося трохи м’ясця, – пробурмотiв вiн. Вiн уже давно не куштував свiжого м’яса. Вiдколи вони покинули Калкiс. Логен потер живiт. Жирна м’якiсть на ньому, що утворилася пiд час життя в мiстi, вже натягувалася. – Гарного м’ясця.

Ферро насуплено глянула на нього, а тодi – на птахiв, що кружляли вгорi. Скинула з плеча лук.

– Ха! – гигикнув Логен. – Удачi.

Вона у нього на очах плавно витягнула стрiлу з сагайдака. Марно. Так поцiлити нiзащо не змiг би навiть Хардiнг Мовчун, а вiн був найкращим лучником, якого коли-небудь бачив Логен. Тим часом Ферро приклала стрiлу до зiгнутого дерева, вигнувши спину й уп’явшись жовтими очима в силуети, що ширяли вгорi.

– Ти нiколи не здобудеш жодноi з цих пташок, навiть якщо стрiлятимеш тисячу рокiв.

Вона вiдтягнула тятиву.

– Тiльки стрiлу згайнуеш! – гукнув вiн. – Треба дивитися реально на такi речi!

Стрiла, певно, впаде назад i влучить йому в обличчя. Або проштрикне шию його коневi, той здохне, перекинеться i задавить його самого. Годящий кiнець для цiеi кошмарноi подорожi. За мить один iз птахiв упав у траву, проштрикнутий стрiлою Ферро.

– Нi, – прошепотiв вiн, витрiщившись на неi з роззявленим ротом, тим часом як вона знову зiгнула лук. У сiре небо полинула ще одна стрiла. Другий птах плюхнувся на землю зовсiм поряд iз першим. Логен вражено витрiщився на нього. – Нi!

– Не кажи менi, що не бачив бiльших дивовиж, – мовив Баяз. – Ти, людина, що розмовляе з духами й подорожуе з магами, той, кого бояться найбiльше на всiй Пiвночi?

Логен зупинив коня i зiсковзнув iз сiдла. Пройшов високою травою, зiгнувся, тримаючись на хистких, зболених ногах, i пiдняв одного з птахiв. Стрiла проштрикнула його просто посеред грудей. Логен навряд чи впорався б охайнiше, навiть якби проштрикнув його стрiлою з одного фута.

– Тут щось не так.

Баяз широко всмiхнувся, схрестивши руки перед собою на сiдлi.

– Як кажуть легенди, за стародавнiх часiв, до початку iсторii, наш свiт та Потойбiччя були об’еднанi. Були одним свiтом. Демони ходили по землi, маючи змогу робити все, що заманеться. Царював неймовiрний хаос. Вони схрещувалися з людьми, а iхнi нащадки були напiвкровками. Наполовину людьми, наполовину демонами. Демонокровками. Чудовиськами. Один iз них узяв собi iм’я Еуз. Вiн звiльнив людство вiд тиранii дияволiв, а лють його бою з ними сформувала землю. Вiн вiддiлив свiт угорi вiд свiту внизу й запечатав ворота мiж ними. Щоб такого жахiття бiльше нiколи не сталося, вiн проголосив Перший закон. Забороняеться торкатись Потойбiччя безпосередньо чи говорити з дияволами.

Логен поглянув, як iншi дивляться на Ферро. Лютар i Кей супилися, побачивши цю неймовiрну вправу в стрiльбi з лука. Вона одразу вiдкинулася назад у сiдлi, натягнувши тятиву до краю, тримаючи наступну стрiлу так, що ii блискучий наконечник геть не ворушився, i водночас пiдштовхуючи п’ятами туди-сюди свого коня. Логеновi ледве вдавалося нав’язати коневi свою волю з повiддям у руках, але вiн не розумiв, як цього стосуеться божевiльна Баязова iсторiя.

– Дияволи й таке iнше, Перший закон. – Логен змахнув рукою. – То й що?

– Перший закон вiд початку був сповнений суперечностей. Уся магiя походить iз Потойбiччя, приходячи на землю, як свiтло з сонця. Сам Еуз був частково дияволом, i те саме стосувалося його синiв – Джувенса, Канедiаса, Глустрода – та iнших. Кров надавала iм дари та прокляття. Силу, довголiття та гострий зiр, недоступнi простим людям. Їхня кров багато столiть передавалась iхнiм дiтям, дiтям iхнiх дiтей i так далi, невпинно розрiджуючись. Дари почали з’являтися через поколiння, потiм – через два, а потiм стали з’являтися зовсiм рiдко. Диявольська кров розрiдилась i вимерла. Зараз, коли наш свiт i нижнiй свiт так сильно розiйшлися, втiлення цих дарiв – по-справжньому рiдкiсне видовище. Нам воiстину пощастило побачити його на власнi очi.

Логен пiдняв брови.

– Вона? Наполовину дияволиця?

– Значно менше, нiж наполовину, мiй друже. – Баяз захихотiв. – Наполовину дияволом був сам Еуз, i його сила пiдкидала гори й викопувала моря. Напiвкровка мiг наповнити кров жахом i жагою, вiд яких зупинилося б серце. Вигляд напiвкровки мiг заслiпити. Нi, не наполовину. Хiба що трiшечки. Але в нiй е слiд Потойбiччя.

– Потойбiччя, так? – Логен опустив погляд на мертвого птаха у себе в руцi. – То чи порушив би я Перший закон, якби торкнувся ii?

Баяз захихотiв.

– Оце вже гостре запитання. Ти постiйно мене дивуеш, майстре Дев’ятипалий. Цiкаво, що сказав би на це Еуз? – Маг стиснув вуста. – Думаю, я зумiв би тебе пробачити. А от вона, – тут Баяз кивнув лисою головою на Ферро, – швидше за все, вiдтяла б тобi руку.

Логен лежав на животi, дивлячись крiзь високу траву на долину з положистими схилами та неглибоким струмком на днi. Із ближчого до них боку стояла купка якихось будiвель, точнiше оболонок будiвель. У них не було дахiв, не було нiчого, крiм напiврозвалених стiн, здебiльшого по пояс, а камiння, що з них попадало, було розкидане по схилах долини серед трави, що колихалася. Таке можна було б побачити й на Пiвночi. Там пiсля воен лишилося багацько покинутих сiл. Людей виганяли, витягували, випалювали… Логен частенько бачив таке на власнi очi. Не раз долучався до цього. Вiн цим не пишався, але вiн не пишався багато чим iз того, що тодi робив. А якщо подумати, то й у будь-який iнший час.

– Небагато тут лишилося житла, – прошепотiв Лютар.

Ферро похмуро глянула на нього.

– Зате е за чим ховатись.

Насувався вечiр; сонце вже висiло низько на обрii й наповнювало понiвечене село тiнями. Там не було жодних ознак людей. Жодних звукiв, окрiм хихотiння води й повiльного вiтру, що ковзав у травi. Жодних ознак будь-кого, але Ферро мала рацiю. Вiдсутнiсть ознак ще не означае вiдсутностi небезпеки.

– Пропоную тобi сходити туди й подивитися, – пробурмотiв Лонгфут.

– Менi пропонуеш? – скоса позирнув на нього Логен. – Отже, сам ти лишаешся тут, так?

– Я не маю таланту до бiйок. Ти це добре знаеш.

– Гм, – буркнув Логен. – Таланту до виходу з бiйок у тебе катма, зате до iх знаходження – удосталь.

– Знаходити щось – це моя робота. Я тут заради навiгацii.

– Може, ти б мiг знайти менi пристойну вечерю та лiжко, – гиркнув Лютар iз плаксивим союзним акцентом.

Ферро з огидою втягнула повiтря крiзь зуби.

– Хтось мусить пiти, – буркнула вона й ковзнула на животi за край схилу. – Я пiду лiворуч.

Нiхто бiльше не ворухнувся.

– Ми теж, – буркнув Лютаровi Логен.

– Я?

– А хто ще? Три – гарне число. Ходiм, тiльки непомiтно.

Лютар поглянув крiзь траву в долину, облизав губи й потер руки. Логеновi було видно, що вiн збентежений, збентежений i водночас гордий, як зелений хлопчисько перед боем, який випинае пiдборiддя, намагаючись показати, що не боiться. Логен не обманювався. Вiн бачив усе це вже сотню разiв.

– А ти хочеш дотерпiти до ранку? – буркнув вiн.

– Просто стеж за власними недолiками, пiвнiчанину, – процiдив Лютар, посунувшись униз схилом. – У тебе iх удосталь!

Вiн, незграбний i недосвiдчений, випхався за край дупою догори й гучно задзвенiв колiщатками великих блискучих шпор.

Логен схопив його за плащ, перш нiж вiн вiддалився бодай на крок.

– Ти ж знiмеш оцi штуки, перш нiж пiти, правда?

– Що?

– Цi блядськi шпори! Я сказав: непомiтно! Ти б ще дзвоник собi на прутня почепив!

Лютар набурмосився й сiв, аби iх зняти.

– Не пiдводься! – процiдив Логен i штовхнув його спиною в траву. – Хочеш нас згубити?

– Геть вiд мене!

Логен знову пхнув його донизу, а тодi тицьнув у нього пальцем, щоб до нього точно дiйшло.

– Я не збираюся вмирати через твоi блядськi шпори, так i знай! Якщо не можеш ходити тихо, можеш сидiти тут, iз навiгатором. – Вiн зиркнув на Лонгфута. – Може, ви обидва зможете за допомогою навiгацii дiстатися до села, коли ми впевнимося, що там безпечно.

Вiн захитав головою й поповз униз схилом за Ферро.

Вона вже опинилася на пiвдорозi до ручаю, перекочувалася й ковзала через розваленi стiни, нишком пробiгала мiж ними, низько пригнувшись i тримаючи руку на рукiв’i свого вигнутого меча, швидка й мовчазна, як вiтер над рiвниною.

Це, звiсно, вражало, але Логен непогано вмiв пiдкрадатися. Замолоду вiн цим славився. Вiн уже й збився з лiку, до скiлькох шанка та людей пiдкрався ззаду. Ходили чутки, що перший звук, який можна почути з наближенням Кривавоi Дев’ятки – це дзюрчання кровi, що витiкае з твоеi шиi. Що тут казати, Логен Дев’ятипалий умiе бути непомiтним.

Вiн тихо, як миша, пiдкрався до першоi стiни й перекинув через неi одну ногу. Пiдтягнувся, плавний, як масло, усе ще беззвучний i непомiтний. Задня його нога зачепилася за кiлька незакрiплених камiнцiв i шумно потягнула iх слiдом за ним. Вiн узявся за них, поворушив, збив лiктем ще кiлька, i вони гучно попадали довкола нього. Незграбно став на кволу ногу, пiдвернув ii, вереснув вiд болю, перекинувся й покотився крiзь заростi чортополоху.

– Блядь, – пробурчав вiн, ледве звiвшись на ноги й узявшись однiею рукою за ефес меча, який геть заплутався в його плащi. Добре, що хоч не витягав його, бо мiг би проштрикнути сам себе. Таке було з одним його другом. Вiн так завзято кричав, що перечепився об корiнь дерева й вiдтяв собi великий шмат голови власною сокирою. Возз’еднався з землею аж бiгом.

Логен пригнувся серед упалого камiння, чекаючи на чийсь раптовий напад. Нападу не сталося. Тiльки вiтер дихав у дiри в старих стiнах i хихотiла вода в ручаi. Вiн пiдкрався до купи необтесаного камiння, пройшов у старий дверний прорiз i перелiз через напiврозвалену стiну, шкутильгаючи й охаючи через пошкоджену ногу та вже майже не стараючись зберiгати тишу. Там нiкого не було. Вiн зрозумiв це, щойно впав. Пропустити такий провал було неможливо. Шукач, швидше за все, зараз уже ридав би, якби був живий. Логен помахав рукою в бiк гребеня, а за мить побачив, як Лонгфут пiдвiвся й помахав рукою у вiдповiдь.

– Тут нiкого нема, – пробурмотiв вiн собi пiд носа.

– І все одно, – прошепотiв голос Ферро щонайбiльше за крок чи два позаду. – Ти винайшов новий спосiб розвiдки, бiляче. Наробити такого галасу, щоб усi самi до тебе прийшли.

– Давно цим не займався, – буркнув Логен. – І все одно нiхто не постраждав. Тут нiкого нема.

– Були.

Вона стояла в оболонцi однiеi зi зруйнованих будiвель i, нахмурившись, дивилася на землю. Обпалена дiлянка в травi, а довкола неi – декiлька каменiв. Кострище.

– Йому всього день чи два, не бiльше, – пробурмотiв Логен, потицявши пальцем у попiл.

До них iззаду пiдiйшов Лютар.

– І все-таки тут нiкого нема.

Його обличчя виражало таку самовдоволенiсть i пиху, наче вiн якимось робом одразу про щось здогадався. Про що саме, Логен не знав.

– Пощастило тобi, що нема, бо iнакше ми б, може, вже зшивали тебе докупи!

– Бля, та я б вас обох зшивала! – прошипiла Ферро. – Менi треба зшити докупи вашi нiкчемнi бiлi голови! Вiд вас обох користi, як вiд мiшка з пiском у пустелi! Тут е слiди. Вiд коней i возiв.

– Може, купцi? – з надiею в голосi запитав Логен. Вони з Ферро перезирнулися. – Можливо, нам надалi краще триматись осторонь дороги.

– Надто повiльно.

Баяз тим часом уже спустився до села. За ним не забарилися Кей i Лонгфут iз возом i конями.

– Занадто повiльно. Будемо триматися стежки. Тут ми вчасно побачимо, якщо хтось надходитиме. Заздалегiдь.

Лютара це явно не переконало.

– Якщо ми побачимо цих людей, вони побачать нас. Що тодi?

– Тодi? – Баяз пiдняв брову. – Тодi нас зможе оборонити славетний капiтан Лютар. – Вiн оглянув зруйноване село. – Проточна вода та своерiдний прихисток. Здаеться, це добре мiсце для табору.

– Непогане, – буркнув Логен, який уже шукав у возi полiн, щоб розпалити багаття. – Я зголоднiв. Куди подiлися тi птахи?

Логен сидiв i дивився з-за своеi миски, як iдять iншi.

Ферро сидiла навпочiпки на самому краечку мiнливого свiтла ватри, зiгнувшись i мало не сховавши затiнене обличчя в мисцi. Вона з пiдозрою роззиралася навколо та iла руками, запихаючись так, нiби боялася, що в неi щомитi можуть вiдiбрати iжу. Лютар був не такий завзятий. Вiн елегантно покусував крильце оголеними переднiми зубами, так, нiби, торкнувшись його губами, мiг отруiтись. На його тарiлцi збоку були ретельно викладенi знехтуванi шматочки. Баяз жував не без задоволення, а його борода виблискувала соком iз м’яса.

– Смачно, – пробурмотiв вiн iз повним ротом. – Майстре Дев’ятипалий, тобi варто замислитися про кулiнарiю як фах, якщо тобi коли-небудь набридне… – вiн змахнув ложкою, – те, чим ти займаешся.

– Гм, – промовив Логен.

На Пiвночi коло багаття поралися всi по черзi, i це вважалося честю. Добрих кухарiв цiнували майже так само, як добрих бiйцiв. Тут було iнакше. З казанками ця компанiя поводитися не вмiла. Баяз ледве вмiв довести чай до кипiння, i на цьому все. Кей за сприятливих обставин мiг видобути коржик iз коробки. Що ж до Лютара, то Логен сумнiвався, що той узагалi знае, де в казанка дно. А Ферро, схоже, зневажала iдею кулiнарii як таку. Логен вважав, що вона звикла iсти все сирим. Може, навiть iще живим.

На Пiвночi пiсля важкого дня в дорозi, коли люди збиралися довкола видовжених багать, щоб поiсти, всi сiдали у строгому порядку. Ватажок сiдав на чiльному мiсцi, в оточеннi своiх синiв та Іменитих клану. Далi сiдали карли, починаючи з найславетнiших. Трелам було за щастя мати власнi невеличкi багаття подалi. Кожен завжди мав свое мiсце та змiнював його лише на пропозицiю ватажка. У такий спосiб вiн вшановував якусь велику послугу вiд цiеi людини чи те, як добре вона показала себе в бою. Сiвши не на свое мiсце, можна було нарватися на копняк чи навiть убивство. Мiсце людини бiля багаття бiльш-менш вiдповiдало ii становищу в життi.

Тут, на рiвнинах, було iнакше, та Логен усе одно бачив певну закономiрнiсть у тому, хто як сидiв, i вона аж нiяк не радувала. Вони з Баязом були досить близько до вогню, але iншi перебували далi, нiж сiли б заради комфорту. Зiгнанi докупи вiтром, холодом i вологою нiччю та роз’еднанi одне одним. Вiн позирнув на Лютара, який кривився, дивлячись у свою миску так, нiби вона була повна сечi. Нiякоi поваги. Позирнув на Ферро, яка примружено дивилася на нього жовтооким вовком. Нiякоi довiри. Вiн скрушно похитав головою. Без довiри та поваги гурт розвалиться пiд час бою, як стiни без будiвельного розчину.

Однак Логен свого часу схиляв на свiй бiк i складнiших слухачiв. Тридуба, Тул Дуру, Чорний Доу, Хардiнг Мовчун – вiн бився у двобоi з кожним iз них i всiх перемiг. Зберiг кожному з них життя, а вони опiсля не могли не йти за ним. Кожен з них доклав усiх зусиль до того, щоб його вбити, до того ж не без причини, але кiнець кiнцем Логен завойовував iхню довiру, повагу й навiть дружбу. Малi дiяння та багато часу – ось що йому допомагало. «Терпiння – найголовнiша з чеснот», – казав його батько, а ще казав: «Гiр за один день не перейдеш». Може, час i грае проти нього, але поспiхом тут нiчого добитися не можна. Треба дивитися реально на такi речi.

Логен випрямив затерплi схрещенi ноги, узяв бурдюк iз водою й пiдвiвся, а тодi неквапом пiдiйшов туди, де сидiла Ферро. Вона тим часом проводжала його поглядом. Вона, звiсно, була дивна, i не лише зовнi, хоча зовнiшнiсть у неi, знали мертвi, таки була досить чудернацька. Вона здавалася твердою, гострою й холодною, як новий меч, i не поступалася суворiстю жодному чоловiковi, якого мiг згадати Логен. Можна було подумати, нiби вона не кине рятiвноi колоди людинi, що тоне, але для його порятунку зробила навiть бiльше, i не один раз. Серед них усiх вiн був готовий довiритися iй найперше й найбiльшою мiрою. Тож вiн сiв навпочiпки та простягнув iй бурдюк, пузата тiнь якого мерехтiла й сунулася на шерехатiй стiнi позаду неi.

Ферро на мить нахмурилася, глянувши на нього, а потiм насуплено подивилася на Логена. Тодi вирвала бурдюк у нього з рук i схилилася над своею мискою, наполовину повернувшись до нього кiстлявими плечима. Нi тобi «дякую», нi тобi вдячного жесту, але його це не бентежило. Гiр, як-не-як, за день не перейдеш.

Вiн знову опустився бiля вогню й подивився, як танцюе полум’я, вiдкидаючи мiнливе свiтло на похмурi обличчя всiх, хто зiбрався.

– Хтось знае якiсь iсторii? – з надiею поцiкавився вiн.

Кей втягнув повiтря крiзь зуби. Лютар вишкiрився на Логена з-за вогню. Ферро навiть не подала знаку, що почула. Цей початок аж нiяк не пiдбадьорював.

– Нiхто?

Жодноi вiдповiдi.

– Тодi гаразд, я знаю одну-двi пiснi – може, й слова згадаю.

Вiн прокашлявся.

– Чудово! – втрутився Баяз. – Якщо це врятуе нас вiд пiснi, я знаю сотнi iсторiй. Що ви бажали почути? Історiю кохання? Комедiю? Оповiдку про смiливiсть усупереч усьому?

– Про це мiсце, – перервав його Лютар. – Про Стару Імперiю. Якщо це була така видатна краiна, то як вона докотилася до цього? – Вiн рiзко махнув рукою на напiврозваленi стiни та те, що, як усi вони знали, лежало за ними. Нiщо, миля за милею. – До пустки.

Баяз зiтхнув.

– Я мiг би розповiсти про це, але нам пощастило, що в нашiй маленькiй подорожi також бере участь уродженець Староi Імперii, який до того ж завзято вивчае iсторiю. Майстре Кей! – Учень лiниво пiдвiв погляд, вiдiрвавши очi вiд багаття. – Ти не проти нас просвiтити? Як Імперiя, колишнiй блискучий центр свiту, дiйшла до такого становища?

– Це довга iсторiя, – пробурмотiв учень. – Менi почати з початку?

– А з чого ще взагалi починати?

Кей знизав кiстлявими плечима й заговорив.

– Усемогутнiй Еуз, нищитель демонiв, зачинювач ворiт, батько свiту, мав чотирьох синiв, i кожному з них дав певний дар. Найстаршому з них, Джувенсовi, вiн подарував хист до високого мистецтва – умiння змiнювати свiт за допомогою магii, обмеженого знаннями. Другому його синовi, Канедiасовi, дiстався дар творення, формування каменю й металу вiдповiдно до власних цiлей. Третьому своему синовi, Бедешу, Еуз дав умiння розмовляти з духами та нав’язувати iм свою волю. – Кей солодко позiхнув, прицмокнув губами та клiпнув на вогонь. – Так народилися три чистi дисциплiни магii.

– А я думав, що в нього було четверо синiв, – буркнув Лютар.

Кеевi очi ковзнули вбiк.

– Так i було, i саме в цьому криеться корiнь загибелi Імперii. Наймолодшим сином був Глустрод. Йому мав вiдiйти дар спiлкування з Потойбiччям. Таемницi викликання дияволiв iз нижнього свiту та пiдкорення iх власнiй волi. Але це заборонив Перший закон, i тому Еуз не дав наймолодшому синовi нiчого, крiм свого благословення, а всi ми знаемо, чого вони вартi. Вiн навчив решту трьох своiх таемниць, кому якi дiстались, i пiшов, наказавши синам принести у свiт порядок.

– Порядок. – Лютар кинув свою тарiлку на траву бiля себе та зневажливо оглянув тiнистi руiни. – Вони недалеко просунулися.

– Попервах було навпаки. Джувенс енергiйно пiшов до своеi мети та спрямував на ii досягнення всю свою силу й мудрiсть. Знайшов народ, який припав йому до душi, людей, що жили бiля Аосу, i подарував iм закони й навчання, уряд i науку. Дав iм умiння, потрiбнi для завоювання сусiдiв, а iхнього ватажка зробив iмператором. Син правив пiсля батька, рiк минав за роком, а краiна росла i процвiтала. Землi iмперii тягнулися на пiвднi до самоi Іспарди, на пiвночi – до Анконуса, а на схiд – аж до берегiв круга Морiв i навiть далi. Один iмператор правив за другим, але Джувенс завжди був поруч: скеровував, радив, формував усе вiдповiдно до свого великого задуму. Все було цивiлiзовано, все було мирно, всi були вдоволенi.

– Майже всi, – пробурмотiв Баяз, тицяючи сучком у готовий згаснути вогонь.

Кей широко всмiхнувся.

– Ми забули про Глустрода, достоту як його батько. Про знехтуваного сина. Вiдкинутого сина. Ошуканого сина. Вiн випрохував у всiх трьох братiв якусь частку iхнiх таемниць, але вони ревно оберiгали своi дари, i всi трое йому вiдмовили. Вiн поглянув на те, чого досягнув Джувенс, i невимовно розiзлився. Знайшов на свiтi темнi куточки й потай заходився вивчати тi науки, що iх заборонив Перший закон. Знайшов на свiтi темнi куточки й торкнувся Потойбiччя. Знайшов темнi куточки й заговорив мовою дияволiв, а тодi почув, як йому вiдповiдають iхнi голоси. – Кеiв голос стишився до шепоту. – І цi голоси сказали Глустродовi, де копати…

– Чудово, майстре Кей, – строго перервав його Баяз. – Схоже, твое володiння iсторiею значно покращилося. Втiм, не марнуймо часу на деталi. Глустродовi розкопки можна вiдкласти на якийсь iнший день.

– Звичайно, – пробурмотiв Кей, виблискуючи очима у свiтлi вогню. На його худорлявому обличчi виднiлися темнi западини. – Вам краще знати, майстре. Глустрод снував плани. Стежив iз тiнi. Збирав таемницi. Лестив, погрожував i брехав. Вiн швидко змушував слабких волею служити своiм цiлям i нацьковував сильних волею одне на одного, бо був хитрий, чарiвливий i гарний на вроду. Тепер вiн повсякчас чув голоси з нижнього свiту. Вони радили йому всюди сiяти розбрат, i вiн iх слухав. Вони спонукали його iсти людську плоть i красти людську силу, i вiн так i чинив. Вони наказували йому шукати демонокровок, якi ще лишалися на свiтi, зацураних, ненавидимих, вигнаних, i створити з них армiю, i вiн послухався.

Щось торкнулося ззаду Логенового плеча, i вiн мало не пiдскочив на мiсцi. Над ним стояла Ферро, простягнувши бурдюк iз водою.

– Дякую, – буркнув вiн, узявши в неi бурдюк i вдаючи, нiби його серце не стукае об ребра.

Швидко вiдпив добрий ковток i повернув на мiсце корок, пхнувши його долонею, а тодi поклав бурдюк поруч iз собою. Пiдвiвши погляд, вiн побачив, що Ферро не ворухнулася. Так i стояла над ним, дивлячись на танцююче полум’я. Логен посунувся на крок, звiльняючи мiсце. Ферро насупилася, втягнула повiтря крiзь зуби, копнула землю, а тодi поволi сiла навпочiпки так, щоб мiж ними залишилося вдосталь мiсця. Витягнула руки до вогню й вишкiрила на нього блискучi зуби.

– Там холодно.

Логен кивнув.

– Цi стiни не дуже захищають вiд вiтру.

– Нi.

Їi очi, швидко оглянувши всiх, знайшли Кея.

– Не зупиняйся через мене, – рiзко сказала вона.

Учень широко всмiхнувся.

– Вiйсько, що його зiбрав Глустрод, було дивне й лиховiсне. Вiн зачекав, коли Джувенс покине iмперiю, а тодi нишком пробрався до столицi, Аулкуса, i дав хiд своiм вправно виснуваним планам. Нiби якесь божевiлля накрило мiсто. Син бився з батьком, дружина з чоловiком, сусiд iз сусiдом. Імператора зарiзали на сходах його палацу власнi сини, а тодi вони, оскаженiлi вiд жадiбностi та заздрощiв, пiшли один на одного. Неприродна армiя Глустрода, яка проникнула в каналiзацiю пiд мiстом, пiшла в бiй i перетворила вулицi на братськi могили, а площi – на бiйнi. Дехто з ii воякiв умiв змiнювати подобу, крадучи чужi обличчя.

Баяз захитав головою.

– Змiна подоби. Жахливий i пiдступний трюк.

Логен згадав жiнку в холоднiй пiтьмi, що розмовляла голосом його померлоi дружини, спохмурнiв i зiгнув плечi.

– Жахливий трюк, нiде правди дiти, – промовив Кей, i його хвороблива усмiшка стала ще ширшою. – Бо на кого можна покластися, якщо не покладаешся на власнi очi, на власнi вуха, щоб вiдрiзнити друга вiд ворога? Та попереду було дещо гiрше. Глустрод викликав демонiв iз Потойбiччя, пiдкорив iх власнiй волi й послав iх нищити тих, хто чинитиме йому опiр.

– Викликання та насилання, – процiдив Баяз. – Проклятi дисциплiни. Страшнi ризики. Жахливi порушення Першого закону.

– Але Глустрод не визнавав жодного закону, крiм власноi сили. Невдовзi вiн уже сидiв у троннiй залi iмператора на купi черепiв, смоктав людську плоть, як немовля смокче молоко, i насолоджувався своею жахливою перемогою. Імперiя поринула в хаос, блiду тiнь хаосу стародавнiх часiв до пришестя Еуза, коли наш свiт i нижнiй свiт були одним цiлим.

Крiзь щiлини в стародавнiй кам’янiй кладцi довкола них зiтхнув порив вiтру, i Логен, здригнувшись, щiльно закутався в ковдру. Ця клята iсторiя дiяла йому на нерви. Крадiжки облич, насилання дияволiв i поiдання людей. Але Кей не зупинявся.

– Довiдавшись, що накоiв Глустрод, Джувенс жахливо розлютився та звернувся по допомогу до братiв. Канедiас не став до нього йти. Вiн сидiв пiд замком у своему домi, вовтузячись зi своiми машинами й не дбаючи про зовнiшнiй свiт. Джувенс i Бедеш зiбрали армiю без нього й пiшли вiйною на брата.

– Жахливою вiйною, – пробурмотiв Баяз, – iз жахливою зброею та жахливими втратами.

– Боi вiдбувалися по всьому континенту вiд краю до краю, ввiбрали в себе всi дрiбнi суперництва та породили безлiч усобиць, злочинiв i помст, наслiдки яких отруюють свiт i сьогоднi. Але кiнець кiнцем Джувенс торжествував. Глустрода обложили в Аулкусi, його пiдмiнкiв вивели на чисту воду, а його армiю розсiяли. Тодi, у найвiдчайдушнiшу мить його життя, голоси з нижнього свiту нашептали йому план. Вiдчини ворота до Потойбiччя, сказали вони. Вiдiмкни замки, зламай печатки й розчахни дверi, створенi твоiм батьком. Поруш Перший закон iще раз, востанне, сказали вони, та знову впусти нас у свiт, i тебе бiльше нiколи не проiгнорують, не вiдцураються, не ошукають.

Перший з-помiж магiв повiльно кивнув сам собi.

– Але його ошукали ще раз.

– Бiдолашний дурень! Потойбiчнi iстоти створенi з брехнi. Водитися з ними значить пiзнати найстрашнiшу небезпеку. Глустрод пiдготувався до своiх ритуалiв, але в поспiху припустився якоiсь невеличкоi помилки. Можливо, то просто опинилася не на своему мiсцi крупинка солi, але результати були по- справжньому жахливi. Велика сила, що ii зiбрав Глустрод, досить потужна, щоби прорвати дiрку в тканинi свiту, вийшла на волю без форми й без причини. Глустрод знищив сам себе. Аулкус, велична та прекрасна столиця iмперii, був спустошений, а земля довкола нього навiки отруена. Тепер усi обходять це мiсце за багато миль. Мiсто стало розтрощеним кладовищем. Розбитою руiною. Годящим пам’ятником нерозважливостi й гординi Глустрода та його братiв. – Учень позирнув на Баяза. – Я кажу правду, майстре?

– Так, – пробурмотiв маг. – Я знаю. Я це бачив. Ще як був молодим дурнем iз пишним i блискучим волоссям. – Вiн провiв рукою по лисому черепу. – Молодим дурнем, який так само кепсько розумiвся на магii, мудростi та шляхах влади, як зараз – ти, майстре Кей.

Учень схилив голову.

– Я живу лише заради навчання.

– І в цьому планi ти, здаеться, значно вдосконалився. Як тобi ця оповiдь, майстре Дев’ятипалий?

Логен надув щоки.

– Я сподiвався на щось веселiше, але, мабуть, задовольнюся тим, що дають.

– Як на мене, суцiльна маячня, – зневажливо всмiхнувся Лютар.

– Гм, – пирхнув Баяз. – Як же нам пощастило, що ми не питали твоеi думки. Можливо, капiтане, вам варто помити посуд, поки ще не надто пiзно.

– Менi?

– Одна з нас упiймала iжу, один з нас ii приготував. Один з нас розважив усю компанiю оповiдкою. Ви – единий серед нас, хто ще не зробив свого внеску.

– Крiм вас.

– О, я надто вже старий, щоби хлюпатись у струмках у таку пiзню годину. – Баязове обличчя посуворiшало. – Видатна людина найперше повинна навчитися скромностi. Посуд чекае.

Лютар вiдкрив рота, щоб заговорити, передумав, сердито звiвся на ноги й кинув свою ковдру в траву.

– Клятi черепки, – вилаявся вiн, зiбравши посуд коло вогню й потупавши до ручаю.

Ферро провела його поглядом iз дивним виразом обличчя, що, можливо, навiть правив iй за усмiшку. Перевела погляд на вогонь i облизала губи. Логен витягнув корок iз бурдюка з водою та простягнув його iй.

– Ага, – буркнула вона, вихопила бурдюк у нього з рук i швидко ковтнула. Витираючи рота рукавом, скоса глянула на Логена й насупилася. – Що таке?

– Нiчого, – швидко вiдповiв вiн, вiдвiвши погляд i пiднявши порожнi долонi. – Нiчогiсiнько.

Втiм, у душi вiн усмiхався. Невеликi дiяння й час. Ось як вiн iз цим упораеться.

Дрiбнi злочини

– Холодно, так, полковнику Вест?

– Так, ваша високосте, зима вже майже настала.

Уночi йшло щось схоже на снiг. Холодна, мокра сльота, що вкрила все крижаною вологою. Тепер, коли настав блiдий ранок, увесь свiт здавався наполовину замерзлим. Копита iхнiх коней хрустiли та чвакали в напiвзамерзлiй багнюцi. З напiвзамерзлих дерев сумовито крапала вода. Вест не був винятком. Із його мокрого носа з диханням виривалася пара. Занiмiлi вiд холоду кiнчики його вух неприемно поколювало.

Принц Ладiсла цього, здавалося, й не помiчав, але ж вiн був закутаний у величезний плащ, мав на собi шапку та рукавички з блискучого чорного хутра, без сумнiву, вартого кiлькасот марок. Вiн широко всмiхнувся.

– Утiм, бiйцi, попри все це, начебто в добрiй формi.

Вест не вiрив власним вухам. Справдi, Королiвський полк, яким доручили командувати Ладiслi, здавався цiлком щасливим. Його широкi намети були розставленi рiвними рядами посеред табору, перед ними палали багаття для приготування iжi, а поблизу були прип’ятi як годиться конi.

Становище рекрутiв, якi становили щонайменше три чвертi iхнiх сил, було не таке щасливе. Пiдготовка багатьох iз них була ганебною. То були люди ненавченi чи неозброенi, часом – просто занадто хворi чи застарi для переходiв, не кажучи вже про бiй. Дехто не мав нiчого, крiм одягу, який носив, та й той перебував у жалюгiдному станi. Вест бачив, як бiйцi скупчуються пiд деревами, щоб погрiтись, не маючи чим захиститися вiд дощу, крiм половини ковдри. Ганьба та й годi.

– Ваша високосте, Королiвський полк забезпечений добре, та мене турбуе становище деяких ре…

– Так, – сказав Ладiсла, перервавши його так, нiби вiн геть не говорив, – iз ними все гаразд! Вони гризуть вудила! Певно, iх зiгрiвае внутрiшнiй вогонь, так, Весте? Не можуть дочекатися, коли пiдуть на ворога! Хай йому грець, шкода, що ми мусимо чекати тут, марнуючи час за цiею клятою рiчкою!

Вест закусив губу. Неймовiрний хист принца Ладiсли до самообману з кожним днем дратував дедалi сильнiше. Його високiсть убив собi в голову, що стане видатним i славетним генералом, очоливши незрiвнянний пiдроздiл бiйцiв. Що вiн здобуде видатну перемогу, i в Адуа його вiтатимуть як героя. Однак замiсть того, щоб докласти до цього бодай дрiбку зусиль, вiн поводився так, нiби це вже сталося, геть не зважаючи на iстину. Не можна було допустити, щоб вiн помiтив щось огидне, неприемне чи несумiсне зi своiми божевiльними iдеями. Тим часом чепуруни з його штабу, якi не мали й мiсяця бойового досвiду, навiть разом узятi, хвалили його за чудовi судження, плескали один одного по спинi та погоджувалися з усiма його висловлюваннями, хоч якими смiховинними.

Людина, що нiколи нi в чому не знала нужди, нi над чим не працювала й за все життя не вiдзначилася навiть найменшою крихтою самодисциплiни, певно, мае чудернацькi уявлення про свiт, думалося Вестовi, а доказ цього iхав верхи поряд iз ним i всмiхався так, наче турбота про десятьох тисяч людей – завдання неважке. Кронпринц i реальний свiт, як зауважив лорд-маршал Бурр, були геть чужi один одному.

– Холодно, – пробурчав Ладiсла. – Погода вже не схожа на ту, що бувае в пустелях Гуркулу, так, полковнику Вест?

– Нi, ваша високосте.

– Але дещо не змiнюеться, еге ж? Тобто вiйна, Весте! Вiйна загалом! Вона однакова повсюди! Вiдвага! Честь! Слава! Ви ж билися разом iз полковником Глоктою, так?

– Так, ваша високосте.

– Колись я обожнював слухати iсторii про дiяння цiеi людини! У юностi вiн був одним iз моiх героiв. Об’iздив ворога, тероризував його комунiкацii, атакував обоз i все що завгодно. – Принцiв батiг об’iхав, потероризував й атакував уявний обоз у повiтрi перед ним. – Шикарно! І ви, як я розумiю, усе це бачили?

– Дещо з цього – так, ваша високосте.

Вiн бачив безлiч садн вiд сiдла, сонячних опiкiв, грабунку, пияцтва та марнославного хизування.

– Полковник Глокта, присягаюся! Трохи його блиску стало б нам у пригодi, так, Весте? Трохи його сили! Трохи його енергii! Прикро, що вiн загинув.

Вест пiдвiв погляд.

– Вiн не загинув, ваша високосте.

– Не загинув?

– Його взяли в полон гурки, а тодi повернули до Союзу, коли вiйна скiнчилася. Вiн… гм… вiн вступив до Інквiзицii.

– Інквiзицii? – явно вжахнувся принц. – І як тiльки можна вiдмовитися вiд солдатського життя заради цього?

Вест спробував знайти потрiбнi слова, але вирiшив цього не робити.

– Навiть не уявляю, ваша високосте.

– Вступив до Інквiзицii! Оце так.

Якусь хвилю вони iхали в мовчаннi. До принца мало-помалу повернулась усмiшка.

– Але ж ми розмовляли про честь на вiйнi, хiба не так?

Вест скривився.

– Так, ваша високосте.

– Ви ж першим кинулися крiзь пролом в Ульрiоку, хiба нi? Я сам чув: першим кинулися крiзь пролом! Ви маете честь, еге ж? Здобули славу, чи не так? Це, певно, був неабиякий досвiд, так, полковнику? Неабиякий досвiд!

Вiн пхався крiзь купу ламаного камiння й деревини, захаращену понiвеченими трупами. Наполовину ослiп вiд диму, наполовину задихнувся вiд пилу, на нього звiдусiль насувалися крики, лемент i дзенькiт металу, i вiн ледве дихав зi страху. Звiдусiль сунули люди, що стогнали, штовхалися, спотикалися, репетували, стiкали кров’ю й потом, чорнi вiд бруду й сажi, з ледь видимими обличчями, перекошеними вiд болю й лютi. Дияволи в пеклi.

Вест пам’ятав, що знов i знов волав: «Уперед!» – поки не зiрвав горло, хоч i гадки не мав, куди це – вперед. Пам’ятав, як заколов когось шпагою – друга чи ворога, вiн не знав нi тодi, нi тепер. Пам’ятав, як упав, поранив голову об камiнь й роздер кiтель об поламану балку. Пам’ятав миттевостi, уривки, наче з iсторii, яку одного разу вiд когось почув.

Вест щiльнiше загорнув змерзлi плечi в шинель, шкодуючи, що вона занадто тонка.

– Неабиякий досвiд, ваша високосте.

– Збiса прикро, що той клятий Бетод сюди не пiде! – Принц Ладiсла сердито змахнув у повiтрi батогом. – Це хiба трохи краще за кляту варту! Бурр вважае мене дурнем, так, Весте, вважае?

Вест глибоко вдихнув.

– Я не мiг би нiчого про це сказати, ваша високосте.

Непостiйний розум принца вже облишив цю тему.

– А як там отi вашi улюбленцi? Отi пiвнiчани. Тi, що з кумедними iменами. Як там звати того нечупару? Нюхач, так?

– Шукач.

– Точно, Шукач! Шикарно! – Принц захихотiв собi пiд носа. – А той iнший – найбiльший здоровило, якого я тiльки бачив! Чудово! Що вони роблять?

– Я послав iх у розвiдку на пiвнiч вiд рiчки, ваша високосте.

Вестовi стало шкода, що вiн не з ними.

– Ворог, напевно, десь далеко, але, якщо це не так, нам потрiбно про це знати.

– Звичайно, треба. Чудова iдея. Так ми зможемо пiдготуватися до атаки!

Вест радше сподiвався на вчасний вiдступ i швидкого гiнця до маршала Бурра, та говорити про це було безглуздо. Вiддати наказ про славний наступ, а тодi пiти спати – ось як Ладiсла уявляв вiйну. Слiв «стратегiя» та «вiдступ» у його лексиконi не було.

– Так, – бурмотiв собi пiд носа принц, напружено вдивляючись у дерева за рiчкою. – Пiдготувати атаку та вiдкинути iх за кордон…

До кордону звiдти було сто лiг. Вест скористався моментом.

– Ваша високосте, перепрошую, та в мене чимало справ.

Тут вiн не збрехав. Табiр був органiзований (чи дезорганiзований) без урахування мiркувань комфорту чи оборони. Вiн являв собою безладний лабiринт iз благенькоi парусини на великiй галявинi бiля рiчки, де земля була надто м’яка й невдовзi перетворилася пiд колесами возiв iз запасами на болото з липкоi багнюки. Спершу там не було вигрiбних ям, потiм iх вирили надто мiлкими й надто близько до табору, неподалiк вiд того мiсця, де зберiгався провiант. Так уже вийшло, що цей провiант був кепсько спакований, неналежним чином приготований i вже майже зiпсувався, а тому вабив до себе всiх пацюкiв Енглii. Вест не сумнiвався: якби не холод, у таборi вже б лютували хвороби.

Принц Ладiсла змахнув рукою.

– Звiсно, чимало справ. Ви можете розповiсти менi ще щось завтра, так, Весте? Про полковника Глокту i таке iнше. Збiса прикро, що вiн загинув! – гукнув вiн через плече, поскакавши кентером до свого величезного пурпурового намету, що стояв високо на пагорбi, вище смороду й безладу.

Вест, вiдчувши певне полегшення, розвернув коня й погнав його вниз схилом, до табору. Дорогою вiн минав людей, що пробиралися крiзь напiвзамерзлу сльоту, хитаючись, тремтячи, випускаючи з диханням хмарки пари й закутавши руки в брудне ганчiр’я. Минав одягнених зовсiм по-рiзному людей, що сидiли жалюгiдними групками перед своiми латаними наметами якомога ближче до вбогих багать, вовтузилися з казанками, грали в жалюгiднi iгри мокрими картами, пили та вдивлялися в холодну порожнечу.

Краще навченi рекрути пiшли з Полдером i Кроем шукати ворога. Ладiслi повiсили на шию залишки: тих, хто був надто кволий, щоб добре йти, надто погано оснащений, щоб добре битись, i надто зламаний, щоб хоч байдикувати з якоюсь упевненiстю. Людей, якi б, можливо, так i не покинули домiвок за все життя, та були змушенi поплисти за море, до землi, про яку вони нiчого не знали, щоб битися з ворогом, до якого не мали претензiй, iз незрозумiлих iм причин.

Окремi з них, вiдбуваючи, може, й вiдчували якiсь залишки патрiотичного завзяття, якесь пiднесення мужньоi гордостi, але важкi переходи, поганi харчi й холод уже начисто виснажили, виморили голодом i виморозили iхнiй ентузiазм. Принц Ладiсла аж нiяк не був натхненним лiдером, який мiг би його повернути, навiть докладаючи до цього хоч трохи зусиль.

Вест дорогою вдивлявся в цi похмурi, стомленi, виснаженi обличчя, а вони дивилися на нього у вiдповiдь, уже переможенi. Їм хотiлось одного – повернутися додому, i Вест не мiг поставити це iм на карб. Вiн сам цього хотiв.

– Полковнику Вест!

Йому широко всмiхався якийсь здоровань iз густою бородою, вбраний у форму офiцера Королiвського полку. Раптом до Веста дiйшло, що це Джеленгорм. Зiсковзнувши з сiдла, вiн обома долонями схопив здорованя за руку. Приемно було його бачити. Стiйка, чесна, надiйна людина. Залишок минулого життя, у якому Вест не водився з сильними свiту цього i все було набагато простiше.

– Як ти, Джеленгорме?

– Дякую, сер, нормально. Просто обходжу табiр i чекаю. – Здоровань склав руки кiвшиком, подмухав у них i потер долонi. – Намагаюся не змерзнути.

– Мiй досвiд каже, що такою i е вiйна. Багато чекання в неприемних умовах. Багато чекання та окремi митi надзвичайно сильного жаху.

Джеленгорм сухо всмiхнувся.

– Отже, на це слiд чекати з нетерпiнням. Що там у штабi принца?

Вест захитав головою.

– Змагання з нахабства, невiгластва й марнотратства. А що там у тебе? Як життя в таборi?

– Нам не так уже й кепсько ведеться. А от деяких рекрутiв менi шкода. Вони не придатнi до бою. Я чув, двое старших померли вчора вночi вiд застуди.

– Бувае. Просто сподiваймося, що iх закопають глибоко й на вiддалi вiд нас усiх. – Вест бачив, що здоровань вважае його безсердечним, але такi вже були справи. Мало хто з померлих у Гуркулi загинув у бою. Нещаснi випадки, хвороби, маленькi ранки, що почали гнити. Цього починаеш очiкувати. З таким кепським спорядженням, як у деяких рекрутiв? Та вони щодня когось ховатимуть.

– Тобi нiчого не треба?

– Дещо треба. Мiй кiнь утратив у цiй багнюцi пiдкову, i я спробував знайти когось, хто пiдкуе його заново. – Джеленгорм розвiв руками. – Може, я й помиляюсь, але менi здаеться, що на весь табiр немае жодного коваля.

Вест витрiщився на нього.

– Жоднiсiнького?

– Я не змiг вiдшукати жодного. Є кузнi, ковадла, молоти та все iнше, але… працювати з ними нема кому. Я поговорив з одним iз квартирмейстерiв. Вiн сказав, що генерал Полдер вiдмовився вiдпускати своiх ковалiв, i генерал Крой теж, тому, ну… – тут Джеленгорм знизав плечима, – у нас жодного коваля.

– І нiхто не додумався перевiрити?

– А хто б додумався?

Вест вiдчув, як знайомий головний бiль смикае ззаду його очi. Стрiлам потрiбнi наконечники, клинки потрiбно гострити, обладунки, сiдла та вози, якими возять припаси, ламаються й потребують ремонту. Армiя без ковалiв лише трохи краща за армiю без зброi. А вони в замерзлiй мiсцевостi, за багато миль вiд найближчого поселення. Втiм, може…

– Дорогою ми проминули виправну колонiю.

Джеленгорм примружився, намагаючись згадати.

– Так, здаеться, ливарню. Я бачив дим над деревами…

– Там неодмiнно е люди, що вправно працюють iз металом.

Здоровань пiдняв брови.

– Злочинцi, що працюють iз металом.

– Я погоджуся на все, що ми зможемо роздобути. Сьогоднi твоему коневi бракуе пiдкови, а завтра нам, можливо, нiчим буде битися! Збери десяток людей i вiз. Ми поiдемо негайно.

Крiзь холодний дощ було видно, як за деревами височiе в’язниця, обнесена огорожею з великих замшiлих колод, що були увiнчанi погнутими iржавими шипами. Невеселе мiсце невеселого призначення. Вест зiскочив iз сiдла, тим часом як позаду нього зупинилися Джеленгорм i його люди, а тодi почвакав заiждженою стежкою до ворiт i погупав ефесом шпаги в iхню обвiтрену деревину.

Це сталося не одразу, та врештi-решт у них рiзко вiдчинилося маленьке вiчко. Крiзь отвiр на нього непривiтно поглянула пара сiрих очей. Сiрих очей над чорною маскою. Практик Інквiзицii.

– Мене звати полковник Вест.

Очi холодно його оглянули.

– І що?

– Я на службi в кронпринца Ладiсли, i менi треба поговорити з комендантом цього табору.

– Навiщо?

Вест насупився, постаравшись справити враження з прилиплим до голови волоссям i краплями дощу, що стiкали з пiдборiддя.

– Зараз вiйна, i менi нiколи з вами теревенити! Менi просто термiново треба поговорити з комендантом!

Очi примружилися. Трохи подивилися на Веста, а тодi – на десяток зачуханих воякiв за ним.

– Гаразд, – погодився практик. – Можете заходити, але самi. Решта хай чекае.

Головна вулиця була смугою збитого багна мiж похилими хатинами, iз крокв яких стiкала, крапаючи у грунт, вода. На дорозi двое чоловiкiв i одна жiнка, змоклi до нитки, щосили намагалися зрушити навантажений камiнням вiз, який загруз у багнюцi аж по осi колiс. Усi трое на щиколотках мали важкi кайдани. Обличчя в них були обiдранi, кiстлявi, змарнiлi, позбавленi надii так само, як iхнi власники були позбавленi iжi.

– Посуньте вже той йобаний вiз, – рикнув на них практик, i вони, зiгнувшись, iзнову взялися за свою незавидну роботу.

Вест пробрався крiзь багнюку до кам’яноi будiвлi у вiддаленому кiнцi табору, марно намагаючись перескакувати з одного сухого мiсця до iншого. На порозi стояв ще один безрадiсний практик. Із брудного дощовика в нього на плечах стiкала вода, а його суворi очi стежили за Вестом iз сумiшшю пiдозри та байдужостi. Вiн i його поводир проминули його без слiв i ввiйшли до тьмяноi зали за дверима, наповненоi стукотом дощу. Практик постукав у невдало пригнанi дверi.

– Заходьте.

Маленька проста кiмнатка з сiрими стiнами, холодна i з легким запахом вологи. За камiнною решiткою мерехтiв убогий вогонь; полиця, що прогнулася, була заставлена книжками. З однiеi стiни велично дивився портрет короля Союзу. За дешевим письмовим столом сидiв i писав худорлявий чоловiк у чорному плащi. Подивившись на Веста, вiн обережно поклав перо на стiл i потер собi перенiсся великим i вказiвним пальцями, замурзаними чорнилом.

– У нас вiдвiдувач, – буркнув практик.

– Бачу. Я iнквiзитор Лорсен, комендант нашого маленького табору.

Вест дуже швидко потис його кiстляву руку.

– Полковник Вест. Я прийшов iз армiею принца Ладiсли. Ми отаборилися за десяток миль на пiвнiч звiдси.

– Ясно. Чим я можу допомогти його високостi?

– Нам украй потрiбнi люди, що вправно працюють iз металом. У вас тут дiе ливарня, чи не так?

– Копальня, ливарня та кузня для виготовлення сiльськогосподарського реманенту, але я не розумiю, що…

– Чудово. Я заберу з собою з десяток людей, найвправнiших iз тих, хто у вас е.

Комендант нахмурився.

– Це не пiдлягае обговоренню. Тутешнi в’язнi виннi в найсерйознiших злочинах. Їх не можна випускати без пiдписаного наказу самого архiлектора.

– Тодi у нас проблема, iнквiзиторе Лорсен. У мене десять тисяч людей зi зброею, яку потрiбно гострити, обладунками, якi потрiбно лагодити, та конями, яких потрiбно пiдковувати. Ми можемо пiти в бiй щомитi. Я не можу чекати на накази вiд архiлектора чи когось iще. Я мушу пiти звiдси з ковалями, та й усе.

– Але ви маете розумiти, що я не можу дозволити…

– Ви не усвiдомлюете серйозностi ситуацii! – гарикнув Вест, у якого вже почали здавати нерви. – Звичайно, надсилайте листа архiлекторовi! Я вiдправлю до свого табору по однiй людинi на кожну роту бiйцiв! Очевидно, хто одержить допомогу першим!

Комендант замислився над цим i кiнець кiнцем сказав:

– Чудово, йдiть за мною.

Коли Вест вийшов iз будiвлi коменданта, повернувшись у нескiнченну мжичку, з ганку однiеi з хатин на нього витрiщилися двое забрьоханих дiтей.

– Тут е дiти?

– У нас бувають цiлi сiм’i, якщо iх визнають небезпечними для держави. – Лорсен скоса глянув на нього. – Прикро, але, щоб утримати Союз укупi, завжди були потрiбнi жорсткi заходи. Ви, судячи з вашого мовчання, цього не схвалюете.

Вест подивився, як одне з обiдраних дiтей, можливо, приречене провести в цьому мiсцi все життя, шкутильгае по багнюцi.

– Я вважаю, що це злочин.

Комендант знизав плечима.

– Не обманюйтеся. Усi в чомусь виннi, а загрозу можуть становити навiть невинуватi. Можливо, полковнику Вест, без дрiбних злочинiв неможливо запобiгти бiльшим злочинам, але це вже вирiшувати тим, хто вищий за нас. Я лише стежу за тим, щоб вони старанно працювали, не полювали одне на одного й не тiкали.

– Ви просто виконуете свою роботу, так? Добре вторований шлях уникнення вiдповiдальностi.

– Хто з нас живе серед них, тут, на краю свiту? Хто з нас глядить iх, одягае, годуе, мие, веде нескiнченну й безглузду вiйну з iхнiми клятими вошами? Це ви не даете iм бити, гвалтувати й убивати одне одного? Ви офiцер Королiвського полку, так, полковнику? Значить, живете в Адуа? У розкiшних кварталах Агрiонту, серед багатих i доглянутих?

Вест нахмурився, а Лорсен засмiявся з нього.

– Хто з нас насправдi, як ви висловились, уникнув вiдповiдальностi? Моя совiсть зараз чиста як нiколи. Якщо хочете, ненавидьте нас, ми до цього звикли. Нiкому не подобаеться тиснути руку людинi, що чистить вигрiбнi ями, але ями все одно треба чистити. Інакше свiт наповниться лайном. Можете взяти собi десяток ковалiв, але не намагайтеся вивищитися моiм коштом. Тут нема де вивищуватися.

Вестовi це не подобалось, але вiн був змушений визнати, що в Лорсена добрi аргументи, i тому зцiпив зуби й поплентався далi мовчки, понуривши голову. Вони почвакали до довгого кам’яного сараю без вiкон. Із димарiв на кожному його кутку в iмлисте повiтря виходив, закручуючись, густий дим. Практик вiдсунув засув на важких дверях i з зусиллям iх вiдчинив, а Вест пiшов у темряву слiдом за ним i Лорсеном.

Пiсля студеного повiтря надворi тутешня спека дiяла як ляпас. Вестовi защипало очi й задряпало в горлi вiд iдкого диму. Гамiр у цьому вузькому примiщеннi був страхiтливий. Рипiли та хрипiли мiхи, дзенькали по ковадлах молоти, розсипаючи дощем сердитi iскри, у барилах iз водою люто шипiв розпечений до червоного метал. Сюди було напхом напхано людей, що пiтнiли, охали й кашляли. Їхнi змарнiлi обличчя наполовину освiтлювало жовтогаряче сяйво ковальських горен. Справжнi дияволи в пеклi.

– Ану припинили роботу! – проревiв Лорсен. – Зупинiться й шикуйтеся!

Поволi вiдклавши iнструменти, люди невпевнено, незграбно, гамiрно пiшли вперед ставати в шеренгу, тим часом як за ними стежили з тiней четверо чи п’ятеро практикiв. Шеренга вийшла обiдрана, зламана, згорблена i смутна. Двое присутнiх мали кайдани не лише на щиколотках, а й на зап’ястках. Вони аж нiяк не були схожi на вирiшення всiх проблем Веста, але вiн не мав вибору. Бiльш нiкого тут не було.

– У нас вiдвiдувач iз зовнiшнього свiту. Розказуйте, полковнику.

– Мене звати полковник Вест, – прохрипiв вiн надтрiснутим вiд колючого повiтря голосом. – За десяток миль дороги звiдси стоять табором десять тисяч воякiв пiд командуванням кронпринца Ладiсли. Нам потрiбнi ковалi. – Вест прокашлявся та спробував заговорити голоснiше, не викашлявши при цьому легень. – Хто з вас умiе обробляти метали?

Нiхто не заговорив. Люди повитрiщалися на свое потерте взуття чи босi ноги, час вiд часу поглядаючи скоса на сердитих практикiв.

– Не бiйтеся. Хто вмiе обробляти метали?

– Я, сер.

Із шеренги вийшов один чоловiк, брязкаючи кайданами на щиколотках. Вiн був худорлявий, жилавий i трохи згорблений. Коли на його голову впало свiтло ламп, Вест мимоволi скривився. Чолов’яга був спотворений жахливими опiками. Один бiк його обличчя являв собою скупчення синювато-багряних, неначе трохи розплавлених шрамiв, на ньому не було брови, а шкiра голови була всiяна рожевими лисинами. Другий бiк був не набагато цiлiший. Цей чоловiк узагалi майже не мав обличчя.

– Я можу працювати з горном, а ще трохи повоював у Гуркулi.

– Добре, – пробурмотiв Вест, вiдчайдушно намагаючись проковтнути жах, викликаний його зовнiшнiстю. – Як тебе звати?

– Пайк.

– Пайку, тут хтось iще вправно працюе з металом?

Обпечений чоловiк почовгав i подзеленчав уздовж шеренги, витягаючи людей уперед за плечi, тим часом як комендант стежив за цим, iз кожною секундою суплячись дедалi сильнiше.

Вест облизав сухi губи. Важко було повiрити, що вiн мiг так швидко перейти з такого жахливого холоду в таку жахливу спеку, та ось вiн тут i почуваеться як нiколи незатишно.

– Інквiзиторе, менi знадобляться ключi вiд iхнiх кайданiв.

– Нiяких ключiв немае. Кайдани сплавленi. Вони взагалi не призначенi для зняття, i я б дуже радив вам iх не знiмати. Чимало з цих в’язнiв украй небезпечнi, i вам слiд пам’ятати, що ви маете повернути iх нам, щойно зможете органiзувати щось iнше. Інквiзицiя не займаеться достроковими звiльненнями.

Вiн вiдбрiв убiк, аби поговорити з одним iз практикiв.

До нього пiдкрався Пайк, тягнучи за лiкоть iще одного засудженого.

– Вибачте, сер, – стиха пробурмотiв вiн своiм грубим голосом, – та чи не могли б ви знайти мiсце для моеi доньки?

Вест нiяково знизав плечима. Вiн був би радий забрати всiх i спалити це кляте мiсце дощенту, але вiн i без того вже сильно ризикував.

– Жiнка серед купи воякiв – не найкраща iдея. Аж нiяк не найкраща.

– Краща, нiж залишатися тут, сер. Я не можу покинути ii саму. Вона може допомагати менi в кузнi. У разi потреби вона й сама може вимахувати молотом. Вона сильна.

Сильною вона не здавалася. Вона здавалася кощавою та обiдраною, мала кiстляве обличчя, перемазане сажею та брудом. Вест мiг би переплутати ii з хлопчиськом.

– Вибач, Пайку, але там, куди ми iдемо, нелегко.

Коли Вест вiдвернувся, вона схопила його за лiкоть.

– Це тут нелегко. – Голос у неi був несподiваний. Тихий, м’який, культурний. – Мене звати Катiль. Я можу працювати.

Вест опустив погляд на неi, готовий звiльнити руку, але вираз ii обличчя дещо йому нагадав. Жодного болю. Жодного страху. Очi порожнi, невиразнi, як у трупа.

Ардi. З розмазаною кров’ю на щоцi.

Вест скривився. Цей спогад був як рана, що нiяк не загоiться. Спека стояла нестерпна, усе його тiло сiпалося вiд дискомфорту, а форма шкрябала його вологу шкiру, як наждаковий папiр. Вiн мусив вибратися з цього жахливого мiсця.

Вiн вiдвiв очi, якi защипало, а тодi рiзко сказав:

– І ii теж.

Лорсен пирхнув.

– Ви жартуете, полковнику?

– Повiрте, менi зараз не до жартiв.

– Вправнi люди – це iнше. Насмiлюся припустити, що вони вам потрiбнi, але я не можу дозволити вам просто забирати всiх в’язнiв, якi впадуть вам в око…

Вестовi урвався терпець, i вiн iз лютим обличчям повернувся до Лорсена.

– Я сказав: ii теж!

Якщо Вестова лють i вразила коменданта, то вiн цього не показав. Одну довгу мить вони стояли на мiсцi, дивлячись один на одного, тим часом як по обличчю Веста тiк пiт, а в скронях у нього стугонiла кров.

Тодi Лорсен повiльно кивнув.

– Їi теж. Чудово. Я не можу вас зупинити. – Вiн трохи нахилився до нього. – Проте архiлектор про це дiзнаеться. Вiн далеко i, можливо, дiзнаеться не одразу, та вiн неодмiнно дiзнаеться.

Вiн нахилився ще сильнiше й зашепотiв Вестовi мало не на вухо.

– Можливо, колись ви знову до нас завiтаете, але вже надовго. А поки що вам, можливо, варто пiдготувати свою невеличку лекцiю про добро та зло вiд виправних колонiй. Часу для неi буде вдосталь. – Лорсен вiдвернувся. – Тепер забирайте моiх в’язнiв i йдiть. Менi ще треба написати листа.

Дощ

Добрi зливи завжди надзвичайно забавляли Джезаля. Дощовi краплi гамселять по вулицях, стiнах i дахах Агрiонта i шиплять у ринвах. Їм можна всмiхатися з мокрого вiкна, сидячи в теплi та сухостi власного помешкання. Вони зненацька захоплюють молодих дам у парку та змушують iх верещати, звабливо лiплячи iхнi сукнi до вологоi шкiри. Крiзь них можна мчати, смiючись разом iз друзями, дорогою вiд однiеi корчми до другоi, щоб потiм висохнути перед ревучим вогнем iз кухлем гарячого вина з прянощами. Колись Джезаль насолоджувався дощем майже так само, як сонцем.

Але то було колись.

Тут, на рiвнинах, зливи були не такi. Це була не iстерика вередливоi дитини, на яку найкраще не зважати i яка швидко закiнчуеться. Це була холодна та вбивча, немилосердна та злопам’ятна, сердита й нещадна злива-фурiя, а те, що найближчий дах, уже не кажучи про найближчу корчму, був за кiлькасот миль позаду них, чомусь докорiнно змiнювало ситуацiю. Дощ падав стiнами, заливаючи нескiнченну рiвнину та все на нiй крижаною водою. Товстi краплi кололи Джезалевi голову, наче камiнцi з пращi, покусували йому оголенi руки, кiнчики вух i карк. Вода просочувалася крiзь його волосся та брови i стiкала рiвчаками з обличчя у змоклий комiрець. Дощ висiв над землею сiрою завiсою, стираючи все бiльш нiж за сто крокiв попереду, хоча тут, звiсно, не було нiчого – нi попереду, нi деiнде.

Джезаль здригнувся й зiбрав однiею рукою комiрцi плаща. Марна справа: вiн уже й так змок до нитки. Клятий крамар в Адуа переконав його, що цей плащ геть не пропускае води. Джезаль, звiсно, виклав за нього чимало i в крамницi мав у ньому чудовий вигляд, здаючись справжнiм бувалим мандрiвником, але шви на ньому почали протiкати мало не з першими краплями дощу. Вiн уже кiлька годин був такий мокрий, наче залiз у ванну в одязi, тiльки змерз при цьому значно сильнiше.

Його чоботи були повнi крижаноi води, стегна стерлись об мокрi штани, а просочене водою сiдло рипiло та чвакало з кожним порухом його нещасного коня. З носа в нього текло, нiздрi та губи болiли, i навiть повiддя завдавали болю мокрим долоням. Острiвцями особливо сильного болю в морi дискомфорту були його соски. Загалом ця ситуацiя була геть нестерпна.

– Коли це закiнчиться? – сердито буркнув вiн собi пiд носа, згорбивши плечi та благально звiвши очi до похмурих небес i пiдставивши обличчя дощу, що потiк йому в очi й до рота. Тепер йому здавалося, що для щастя достатньо лише сухоi сорочки. – Хiба ви не можете щось удiяти? – простогнав вiн Баязовi.

– Наприклад? – рiзко вiдповiв йому маг. Вода стiкала з його обличчя та крапала з засмальцьованоi бороди. – Думаеш, менi це подобаеться? Їхати в моему вiцi великою рiвниною у страшну зливу? Хлопче, небеса не роблять особливих виняткiв для магiв, а дзюрять на всiх однаково. Рекомендую тобi пристосуватися до цього та утримуватися вiд ниття. Видатний лiдер повинен роздiляти труднощi своiх послiдовникiв, своiх воякiв, своiх пiдданих. Так вiн завойовуе iхню повагу. Видатнi лiдери не скаржаться. Нiколи.

– Тодi хай iдуть у сраку, – пробурчав собi пiд носа Джезаль. – Разом iз цим дощем!

– І це ти називаеш дощем?

Повз нього проiхав Дев’ятипалий iз великою усмiшкою на потворному безформному обличчi. Невдовзi пiсля того, як краплi полилися рясно, Джезаль iз величезним подивом побачив, як пiвнiчанин спершу скинув подертий плащ, а тодi – сорочку, загорнув iх у церату й поiхав далi голий по пояс, не зважаючи на воду, що стiкала по його величезнiй, схожiй на плиту, пошрамованiй спинi, й тiшачись, як здоровезний кабан у грязюцi.

Така поведiнка спершу здалася Джезалевi черговим непростимим виявом дикунства, i вiн тiльки подякував долi, що цей варвар зволив не знiмати штанiв, але коли холодний дощ став просочуватися крiзь його плащ, його впевненiсть похитнулася. Без одягу вiн би просто не зумiв змерзнути чи намокнути ще бiльше, але вiн би принаймнi був вiльний вiд нескiнченного жахливого муляння мокроi тканини. Дев’ятипалий усмiхнувся йому на весь рот так, нiби мiг читати його думки.

– Звичайнiсiнька мжичка. Не може ж весь час сяяти сонце. Треба бути реалiстом!

Джезаль скреготнув зубами. Якщо йому ще раз скажуть бути реалiстом, вiн заколе Дев’ятипалого своею короткою шпагою. Клята напiвгола скотиняка. Те, що йому доводилось iхати, iсти та спати менш нiж за сто крокiв вiд такого троглодита, вже було кепсько, але необхiднiсть слухати його дурнуватi поради була майже нестерпною образою.

– Клятий нiкчемний варвар, – пробурчав вiн собi пiд носа.

– Якщо дiйде до бою, ти, гадаю, будеш радий, що вiн поруч.

Кей скоса дивився на Джезаля, хитаючись уперед-назад на сидiннi свого рипливого воза. Його довге волосся прилипло вiд дощу до худих щiк, а з мокрим полиском на бiлiй шкiрi вiн здавався як нiколи блiдим i хворобливим.

– Кого цiкавить твоя думка?

– Той, хто не хоче чути чужих думок, мае й сам тримати рота на замку. – Учень кивнув мокрою головою на спину Дев’ятипалого. – Вiн – Кривава Дев’ятка, людина, якоi найбiльше бояться на Пiвночi. Вiн убив бiльше людей, нiж чума.

Джезаль насуплено глянув на пiвнiчанина, що незграбно сидiв у сiдлi, замислився на мить i посмiхнувся.

– Вiн мене геть не лякае, – промовив вiн так голосно, як тiльки мiг, щоб його все ж не почув Дев’ятипалий.

Кей пирхнув.

– Б’юсь об заклад, що ти нiколи навiть не витягав клинка у гнiвi.

– Я мiг би розпочати зараз, – прогарчав Джезаль, скорчивши свою найзагрозливiшу гримасу.

– Яка лють, – хихотнув учень, якого це, на жаль, не вразило. – Але якщо спитати мене, хто тут нiкчема, то… ну, я знаю, кого волiв би покинути.

– Та ну, ти…

Джезаль пiдскочив у сiдлi: небо страхiтливо близько освiтила яскрава блискавиця, а за нею – ще одна. Пальцi свiтла дряпали хмари по округлих черевцях i змiiлися крiзь темряву вгорi. Похмурою рiвниною покотився протяжний грiм, що ляскав i трiщав на вiтрi. Коли вiн затих, мокрий вiз уже вiдкотився геть, позбавивши Джезаля можливостi дотепно вiдповiсти.

– Клятий безголовий учень, – пробурмотiв вiн, суплячись на його потилицю.

Попервах, коли блискавицi тiльки з’явилися, Джезаль намагався зберегти гарний настрiй, уявляючи, як його супутникiв убивае блискавкою. Наприклад, було б дивовижно доречно, якби удар iз небес спопелив Баяза. Однак невдовзi Джезаль утратив надiю на таке звiльнення, навiть у мрiях. Блискавка нiзащо не вб’е бiльше нiж одного з них за день, i вiн мало-помалу почав сподiватися, що загине сам, якщо вже хтось iз них мае загинути. Мить слiпучоi яскравостi, а тодi – солодке забуття. Наймилосерднiший порятунок вiд цього кошмару.

Зi спини у Джезаля стiкала цiвка води, лоскочучи його розтерту шкiру. Йому кортiло почухатись, але вiн знав, що тодi сверблячка лише з’явиться у нього ще в десятьох мiсцях i пошириться по лопатках, шиi та всiх тих мiсцях, до яких найважче дотягнутися зiгнутим пальцем. Вiн заплющив очi, i його голова поволi опустилася пiд тягарем вiдчаю, нависнувши мокрим пiдборiддям над його мокрими грудьми.

Коли вiн востанне бачив ii, теж iшов дощ. Вiн iз болючою чiткiстю згадав цю зустрiч уповнi. Синець у неi на обличчi, колiр ii очей, ii вуста з одним пiднятим кутиком. Уже вiд самоi думки про це йому довелося ковтати знайомий клубок у горлi. Клубок, який вiн ковтав по двадцять разiв на день. Уранцi одразу пiсля пробудження та вночi перед сном, лягаючи на тверду землю. Тепер повернення до Ардi, в безпеку й тепло, здавалося втiленням усiх його мрiй.

Вiн замислився про те, як довго вона може чекати, тиждень за тижнем не отримуючи жодноi звiстки. Може, вона просто зараз щодня пише листи до Енглii, яких вiн нiколи не отримае? Листи, що виражають ii нiжнi почуття. Листи, що вiдчайдушно прохають якихось новин. Листи, що благають про вiдповiдь. Тепер пiдтвердяться всi ii найгiршi очiкування. Що вiн – зрадливий осел, брехун, геть забув про неi, хоча це зовсiм не вiдповiдае дiйсностi. Подумавши про це, вiн заскреготiв зубами вiд роздратування й вiдчаю, але що вiн мiг удiяти? Важко надсилати вiдповiдi з занепалоi, розбитоi, сплюндрованоi пустки, навiть якщо припустити, що вiн мiг би написати вiдповiдь у цю грандiозну зливу. Вiн подумки проклинав iмена Баяза та Дев’ятипалого, Лонгфута i Кея. Проклинав Стару Імперiю та проклинав нескiнченний бiль. Проклинав усю цю божевiльну експедицiю. Це перетворювалося на щогодинний ритуал.

Джезаль почав неясно усвiдомлювати, що дотепер його життя було досить легке. Видавалося дивним, що вiн так довго й завзято скиглив через раннiй пiдйом заради фехтування, через необхiднiсть опускатися до гри в карти з лейтенантом Брiнтом чи через те, що вранцi йому постiйно трохи пересмажують ковбаски. Вiн мав смiятися, сяяти очима i ступати легкою ходою вже через те, що на нього не лився дощ. Вiн закашляв, шморгнув розтертим носом i витер його розтертою рукою. Ну, хоч серед такоi кiлькостi води нiхто не помiтить, як вiн ридае.

Лише Ферро мала такий вигляд, нiби почувалася ще гiрше за нього: вона раз у раз гнiвно зиркала на хмари, що дзюрили, та морщила обличчя з ненавистi й жаху. Їi волосся, що колись стирчало дибки, прилипло до черепа, просочений водою одяг мляво висiв на ii кощавих плечах, вода збiгала з ii пошрамованого обличчя та крапала з кiнчикiв ii гострого носа й пiдборiддя. Вона скидалася на злу кiшку, несподiвано закинуту в ставок: ii тiло раптом почало здаватися вчетверо меншим, нiж було, геть утративши загрозливий вигляд. Можливо, iз цього стану душi його витягнув би саме жiночий голос, а Ферро була найбiльше схожою на жiнку iстотою на сто миль навкруги.

Пришпоривши коня, вiн пiд’iхав до неi, постарався всмiхнутись, а вона похмуро зиркнула на нього. Джезаль знiяковiло усвiдомив, що зблизька вона почала здаватися майже такою самою загрозливою. Вiн уже й забув про ii очi. Жовтi очi, гострi, як ножi, з маленькими, наче виколотими шпильками, зiницями, дивнi й бентежнi. Тепер вiн шкодував, що взагалi до неi пiд’iхав, та аж нiяк не мiг поiхати геть, нiчого не сказавши.

– Там, звiдки ти родом, дощiв небагато, еге ж?

– Ти стулиш свiй iбучий писок, чи менi зробити тобi боляче?

Джезаль прокашлявся й мовчки дозволив своему коневi вiдстати вiд неi.

– Навiжена сучка, – прошепотiв вiн собi пiд носа.

То й бiс iз нею, хай мучиться сама. Вiн не буде вiддаватися жалю до себе. Це взагалi йому не властиво.

Коли вони прибули туди, дощ уже нарештi припинився, та повiтря ще було насичене важкою вологою, а небо вгорi повне дивних барв. Вечiрне сонце пронизувало завихренi хмари рожевим i жовтогарячим, омиваючи сiру рiвнину моторошним сяйвом.

Два порожнiх вози стояли прямо, а ще один, iз вiдламаним колесом, був перекинутий набiк i досi запряжений мертвим конем, який лежав, висолопивши рожевого язика. З його скривавленого боку стирчало двi зламанi стрiли. Повсюди у зiм’ятiй травi були розкиданi трупи, наче ляльки, покинутi дратiвливою дитиною. В одних були глибокi рани чи зламанi кiнцiвки, а з тiл iнших стирчали стрiли. Одному вiдтяли руку на рiвнi плеча, i звiдти, наче з вiдрубаного рiзником шматка м’яса, стирчав куций уламок кiстки.

Довкола них було розкидане смiття. Поламана зброя, потрощене дерево. Кiлька вiдкритих силомiць скринь, iз яких повиривали сувоi тканини, розрiзавши iх i кинувши на мокру землю. Розбитi бочки, розтрощенi ящики, перебранi та спустошенi.

– Купцi, – буркнув Дев’ятипалий, опустивши погляд. – Тi, ким ми прикидаемось. Життя тут коштуе дешево, це вже точно.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=54931846&lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.