Полювання на дрохв Петро Лущик «Полювання на дрохв» – цикл романiв Петра Лущика, написаний в авантюрно-iсторичному жанрi. Цикл описуе пригоди Федора (Теда) Стрепета. Складаеться з п'яти романiв. Першi два романи були вiдзначенi на конкурсi «Коронацiя слова 2003». У 1919 роцi до рук прадiда головного героя випадково потрапляе загадкова стогривнева банкнота УНР, яка е ключем до великого багатства. Федя Стрепет першим здогадався, що "сто" – це комiрка у банку, а номер банкноти – ключ до неi. Залишаеться лише знайти банк. Стрепет опиняеться в Англii, куди його вiдправили вчитися за програмою обмiну студентами. Вiн забирае iз собою i старовинну банкноту. Пошуки вiдгадки приводять його в Лондон до офiсу колишнiх воякiв дивiзii «Галичина»… Петро Лущик Полювання на дрохв Допоки летить куля Пролог Було страшно… Знекровлена боями, покинута й забута урядом армiя вiдступала. Позаду залишилися перемоги i поразки, взяття мiст i iх вiддача противнику, – усе те, що хоч якось виправдовувало величезнi людськi втрати. Попереду – лише невiдомiсть. Неправдоподiбно довгими худими хворобливими голодними колонами украiнська армiя вiдкочувалась на захiд: хто на вантажiвках, а основна маса пiшки рухалася до вiдомоi лише командирам мiсцевостi. Проте найгiрше були не самi поразки, а втраченi можливостi, не реалiзованi через розбiжностi у поглядах верховодiв. Ще 30 серпня три галицькi корпуси пiд командуванням генерала Кравса увiйшли до Киева. Одночасно з iншого боку несподiвано для галичан до столицi вступили три денiкiнськi полки. Не знаючи, чи втягуватися у небажаний конфлiкт з бiлими, Кравс вiдступив, на величезне розчарування Петлюри. Коли через кiлька днiв Петлюра переконав керiвництво УГА в необхiдностi знову захопити Киiв, було вже пiзно. Обидвi украiнськi армii – УНР i ЗУНР – озлобленi одна на одну, були вимушенi вiдiйти на захiд, практично завершивши цим боротьбу за украiнську державу. Зараз взаемна ворожнеча вiдiйшла на друге мiсце – не до неi було. Нiхто не знав, що iх кинули напризволяще. Їхнiм урядам було не до них. Недалекоглядна полiтика Петлюри i Петрушевича привела до того, що в УНР зовсiм не залишилося друзiв. Навiть тi, якi ще вчора дотримувалися нейтралiтету, сьогоднi раптом виявилися ворогами. Бiльшовики, бiлi, угорцi i поляки тиснули украiнську армiю з чотирьох бокiв, поки не затиснули поблизу Вiнницi. «Чотирикутником смертi» це мiсце назвуть пiзнiше. А поки що це було жахливе скупчення вiйськ, яке не тривожили навiть вороги. Натомiсть бич будь-якоi вiйни тиф пожинав свою страшну данину. Дуже скоро багатотисячна армiя майже повнiстю злягла. Здоровi жили разом з хворими, що не могло позначитися на перших. Щодня десятки, а то i сотнi людей заспокоювалися навiчно. Армiя як боездатна органiзацiя перестала iснувати. Але навiть у такiй ситуацii знаходилися люди, яких тиф вперто не чiплявся. Вони з усiх сил старалися – нi, не вилiкувати, про це не йшлося, – лише полегшити долю вмираючих, а потiм i поховати. Хворi найбiльше боялися залишатися самi в такий час, тому старалися найдовше затримати добровiльних помiчникiв. Стрункий стрiлець з Галичини Теодор Стрепет сидiв на краечку лiжка поблизу хворого з Чернiгiвськоi губернii. Той, виснажений даремною боротьбою з хворобою, безпомiчно лежав i весь час говорив. – Як тебе звати, друже? – запитав вiн. – Теодор Стрепет, – вiдповiв вусатий стрiлець. – Гарна птаха. Звiдки? – З-пiд Львова. А ти? – Я з Чернiгова. Свирид Коростель. Ти одружений? – Так. Маю сина. Сiм рокiв. – А я нi. Не встиг. – Нiчого, на все свiй час, – заспокоiв галичанин. – Нi, друже, – вiдповiв хворий. – Не встигну. Вiдчуваю, що завтра для мене вже не буде. Тому я хочу тобi вiдкритися… – Не треба, – вiдмахнувся Теодор. – Я не священик. – А я i не сповiдаюся. Свирид на хвильку замовк, збираючись силами. Потiм запитав: – Чому ти не захворiв? – Я вже раз перехворiв тифом. В Талергофi. – Де це? – В Австрii. Концтабiр. На початку вiйни. – Теодоре, дiстань мою сумку. Стрепет взяв з-пiд подушки похiдну сумку. – Вiдкрий. Там, у кишенi… Теодор вийняв вдвое складений листок. Це була стогривнева купюра. – Вiзьми ii. – Навiщо вона менi? Завдяки старанням наших державних достойникiв ця купюра не дорожча за папiр, на якому вона намальована. – Послухай мене. Збережи ii. Це ключ. – До чого? – запитав Стрепет. – До багатства. Далi Свирид впав у безпам’ятство. Вiн весь час марив. Теодор не вiдходив вiд нього. Декiлька разiв хворий назвав прiзвище Задорожний. До вечора хворий не дожив. Поховавши свого невiльного приятеля, Теодор Стрепет став чекати, що буде далi. Чекати довго не довелося. Уже пiд зиму все вирiшилося. Частина воякiв перейшла на бiк червоних, iншi пристали до бiлих. Були i такi (серед них i Теодор Стрепет), якi вирiшили повернутися додому. Попрощавшись з нечисленними знайомими, якi ще залишилися серед живих, Стрепет поправив на плечi гвинтiвку i попрямував вiд сонця на захiд. 1 «Хiтроу-Експрес» прибував на Паддiнгтон о дев’ятiй сорок, у той саме час, коли вокзал вже остаточно прокинувся i запрацював на повну силу, щоб десь аж бiля одинадцятоi вечора знову заспокоiтися. Нечисленнi пасажири неспiшно покидали салони вагонiв, як хвилин тридцять-сорок тому покидали салони авiалайнерiв. Публiка тут зiбралася рiзноманiтна, що, зрештою, нi у кого не викликало подиву – Лондон звик до цього. Серед пасажирiв вгадувалися бiзнесмени – вiчно заклопотанi з невеликими кейсами i майже завжди з мобiльними телефонами, туристи – завжди в захопленнi вiд побаченого («Уявiть собi, з цього вокзалу Шерлок Холмс виiжджав на роботу!»), просто лондонцi, що поверталися з вiдпустки чи вiдрядження – тi зразу ж прямували до виходу, i категорiя пасажирiв, яку неможливо вiднести до якоiсь з перерахованих вище. Вони нiкуди не спiшили, з нiчого не дивувалися, нiкому не дзвонили. Вони просто стояли поблизу поiзда i не знали куди йти. Серед них видiлявся юнак, якого нам варто описати детальнiше. Йому було рокiв двадцять два – двадцять три, не бiльше. Принаймнi вiн не виглядав старшим. Ростом пасажир сягав не менше шести футiв, навiть з декiлькома дюймами. Одяг також видiлявся, навiть можна сказати, що одягався юнак трохи як франт. Темно-синiй костюм, сорочка з краваткою кричущого кольору (але зi смаком i гармонiею) робили його схожим на синка мiльйонера. Доповнював його гардероб великий крислатий капелюх. Невiдомий постояв деякий час поблизу поiзда, який почали заповнювати пасажири, що збиралися вiд’iжджати в аеропорт Хiтроу, потiм рiзко пiдняв невеликий чемодан i впевнено попрямував до найближчоi каси. – Доброго ранку! – привiтався вiн до касира – миловидноi жiнки середнiх рокiв, яка усмiхнулася при його появi. – Доброго ранку! – вiдповiла вона. – Хочете кудись поiхати? – Нi, дякую. Я вже приiхав. Я хотiв би дiзнатися, якщо ваша ласка, де тут можна поселитися. Я у Лондонi вперше, i менi потрiбен готель. Хотiлося б, щоб вiн був недалеко, хороший i порiвняно недорогий. – Будь ласка! Вийдете з вокзалу i повернете налiво на Прiдстрiт. Перша вулиця справа – це Норфолк-плас. На нiй розташований потрiбний вам готель «Норфолк Тауер». Гадаю, вiн вам пiдiйде. – Ви дуже люб’язнi! – Невiдомий в знак поваги злегка пiдняв капелюх i направився до виходу вокзалу. До готелю «Норфолк Тауер» було хвилин три ходу. Вiн розташувався у невеликому будинку i виглядав охайним i приемним. Правда, поруч нього, ближче до вокзалу Паддiнгтон, був ще один готель такого ж гатунку, але юнак твердо вирiшив послухатися поради касирки i зупинився перед входом «Норфолк Тауера». Великi склянi дверi автоматично розсунулися перед ним (спрацювали фотоелементи), i невiдомий увiйшов в хол. Проти входу розташувалася стiйка адмiнiстратора, справа невеликий бар з м’якими крiслами, злiва дверi вели у ресторан. Оцiнивши обстановку, невiдомий пiдiйшов до стiйки. Бiлява дiвчина пiдвела на нього очi i сказала: – Ми радi вас вiтати у нас! Хочете поселитися? – Так, – вiдповiв прибулий. – Якщо можна! – Звичайно. На ваше щастя, сьогоднi зранку декiлька номерiв звiльнилися. Через десять-п’ятнадцять хвилин один з них буде у вашому розпорядженнi. – Чудово. – Вам триста десятий пiдiйде? – Менi однаково. Дiвчина дiстала картку. – Як вас звати? – Тед Стрепет. – Ви не англiець? – здивувалася дiвчина. – Нi, я з Украiни. – А де це? – зовсiм по-дитячому поцiкавилася вона. – Росiя? – Нi, але поруч. – А-а, знаю. Там холодно i бiлi ведмедi. – Нi, – заперечив Тед. – Там тепло i бурi ведмедi. Тим часом праворуч вiдкрилися дверi лiфта i показався чорношкiрий носiй. – Номери готовi, – сказав вiн. – Вам i чекати не прийшлось, – зрадiла дiвчина. – Ви на скiльки до нас? – Не знаю, – розгублено сказав Тед. – Для початку на тиждень, а потiм буде видно. – Ви оплатите зараз чи потiм? – Давайте зразу ж, а то потiм хто знае як буде. Лондон – мiсто дороге. Вiн розплатився, взяв ключ на масивнiй дерев’янiй колодцi i в супроводi носiя, що нiс його чемодан, пiднявся лiфтом на третiй поверх. Носiй вiдкрив дверi, занiс чемодан в номер. Тед сунув йому в руку фунтову монету i залишився один. Розпакування чемодану не зайняло багато часу. Дорогий костюм зайняв свое мiсце у шафi, яку чомусь поставили у проходi. Справа дверi вели у ванну кiмнату, куди i не забарився завiтати Тед. Через пiвгодини, вимитий, поголений, мирно попиваючи каву, приготовлену тут же, Тед набрав номер телефону. На тому кiнцi проводу почувся старечий чоловiчий голос. – «Об’еднання колишнiх воякiв-украiнцiв у Великiй Британii» слухае! – Доброго ранку! – украiнською мовою сказав Тед. – Вас турбуе Теодор Стрепет. Я хотiв би зустрiтися з вами. – Ви украiнець? – Так. Я тут у справах. – А що вас цiкавить? – Я хотiв би це сказати особисто. Це не телефонна розмова. На тому кiнцi помовчали. – Сьогоднi о другiй. – Це для мене прийнятно. О другiй я буду у вас. – Ви знаете нашу адресу? – поцiкавилися на тому кiнцi. – Нехай це вас не хвилюе. Тед поклав слухавку. Годинник показував одинадцяту годину. До другоi ще досить часу, тим бiльше, що добиратися до офiсу украiнських ветеранiв недовго. Наставивши будильник на першу дня, Тед, стомлений минулою майже безсонною нiччю, заснув. 2 – Прошу, пане Стрепет! Вас чекають. Тед Стрепет легко пiдвiвся з крiсла i пройшов у велику кiмнату. Усi стiни були обвiшанi емблемами, орденами, фотографiями та iконами. Фотографii були здебiльшого военного часу, лише одиницi – повоеннi. На них молодi хлопцi у вiйськових одностроях щасливо усмiхалися в об’ектив. Через десятилiття вони пронесли свiй оптимiзм, впевненiсть i вiру. Тед перевiв погляд на лiтнього чоловiка за великим столом. Йому вже давно перевалило за вiсiмдесят. При появi вiдвiдувача вiн пiдвiвся i через стiл подав руку. – Мирослав Яськiв. Радий вас бачити. – Теодор Стрепет. Потиск руки господаря кабiнету був на диво сильний. – Прошу сiдати, пане Стрепет. Якщо хочете, курiть. – Дякую. Тед вийняв пачку сигарет, дiстав одну, решту протягнув господаревi. – Дякую, менi вже не можна. Свое я вiдкурив. Тед закурив. Легкий димок почав розходитися по кiмнатi. – Я вас слухаю. По телефону ви не хотiли говорити моему секретаревi мету вашоi появи. Але давайте по порядку. Що ви тут у Британii робите? Дуже дивно бачити вас, украiнця, тут. Тед Стрепет ще раз затягнувся й почав: – Мое справжне iм’я Федiр, але в Англii я вже третiй рiк, тому змiнив його на бiльш звичне тут Теодор або Тед. Я сам з-пiд Львова. Мирослав Яськiв кивнув головою. – Тут я три роки, як вже говорив. Учуся в унiверситетi мiста Дарем, на пiвночi Англii. – На кого, прошу вас? – Менеджер по малому й середньому бiзнесу. Саме це потрiбно моiй державi. – Так, – згодився Яськiв. – Украiна зараз зовсiм не те, що ми очiкували в сорокових. – Вона i не та, на що ми сподiвалися на початку дев’яностих. Мiй прадiд у свiй час воював в Украiнськiй Галицькiй армii. Я його не пам’ятаю (помер ще до мого народження), але з розмов батька, а особливо дiда, знаю про нього багато. Принаймнi, настiльки багато, що можу написати про це книгу. – То ви лiтератор? – поцiкавився Мирослав Яськiв. – Швидше аматор. Але я маю досить матерiалу, щоб написати хоча б чорновий варiант. І для заповнення деяких прогалин менi потрiбнi документи. Мирослав Яськiв уважно слухав спiврозмовника, потiм запитав: – Якого часу вони стосуються? – Часу украiнсько-росiйськоi вiйни. – Боюся, що ви звернулися до нас даремно. Майже всi нашi документи вiдносяться до перiоду Другоi Свiтовоi вiйни. – Ви кажете, майже всi. Значить, е й iншi?! – Є. Але дуже мало. Пан Яськiв задумався. – Я можу вам допомогти, – сказав вiн, – якщо, звичайно, ви це робите безкорисно. На цей раз задумався Стрепет. – Не хочу вас обманювати, пане Яськiв. Деякий матерiальний iнтерес я маю. Хочу хоч дещо заробити на цьому. – Ви маете намiр видати книжку? – Звичайно, хотiлося б. Хоча я чудово розумiю всю складнiсть цього кроку. На заходi Украiни подiбними книгами заповненi книгарнi, i вони вже не користуються таким попитом, як рокiв десять тому. У схiдних областях таких книг немае зовсiм. Немае пропозицii – немае попиту. – Тут також майже нiяких гарантiй, – сказав Яськiв. – Це не З’еднанi Держави i не Канада, де украiнцiв мiльйони. Навiть четверте – п’яте поколiння хоч як-не-як вважае себе украiнцями. Тут, у Британii, iнакше. Усi емiгранти селилися в Америцi, Австралii. Ми ж, вояки УПА, змушенi були осiсти тут, де майже не було украiнських дiвчат. Тому i женилися на англiйках. Менi, можна сказати, повезло. Дружина моя з Украiни, а вже зять мiсцевий, англiець. Тому внучка на половину англiйка. – Чесно кажучи, я i не сподiвався щось видавати тут, – признався Стрепет. – Моя найближча мета – якнайбiльше дiзнатися про цi часи. Розумiете, якщо в Украiнi документи i були, то вони або знищенi, або вiдправленi в Москву, у спецхран, звiдки в найближчий час дiстати iх неможливо. Ви знаете, що досi навiть невiдомо, чи Михайло Грушевський був першим президентом. Документiв не знайшли досi. – Я вам допоможу, – раптом сказав Мирослав Яськiв. – Чим зможу, звичайно. Але з однiею умовою. – Я весь увага. – Ви пообiцяете, що принесете менi рукопис вашоi книги. – Я гадаю, що зможу вам це пообiцяти, – усмiхнувся Тед. – Високохудожнього твору, боюся, у мене не вийде, але що зможу, то передам обов’язково. – От i добре, – зрадiв господар. – Думаю, що помiчник вам не завадить? Тед невизначено пожав плечима. – Та чого ж. Швидше впораемося. – Де ви зупинилися? – «Норфолк Тауер Готель». Номер триста десятий. – Телефон пам’ятаете? – Так. 171 262 3123. Це номер у вестибюлi. – Постарайтеся сьогоднi бути в готелi пiсля восьмоi. Це вас влаштовуе? – Так, цiлком. Мирослав Яськiв пiдвiвся, даючи знати, що аудiенцiя закiнчилася. Тед рiзко пiдвiвся й протягнув руку для прощання. – Може, у вас грошовi труднощi? – Дякую, не хвилюйтеся, – заспокоiв Тед. – Я ж тут третiй рiк. Навчився заробляти грошi. – Отже, до зустрiчi. З вами зв’яжуться. Тед Стрепет покинув будинок офiсу ОБВУ, пройшов вулицею далi, вийшов на бiльш пожвавлену, де i сiв у знаменитий двоповерховий автобус. Другу половину дня вiн присвятив оглядинам мiста. Вiдвiдав Бейкер-стрiт, 221Б, де побував у музеi Шерлока Холмса; в крамницi поруч купив двотомник про детектива; пройшов мимо музею мадам Тюссо, але черга до нього дуже нагадувала про мавзолей у Москвi, тому Тед для годиться постояв поблизу. Правда тут же поруч стояв живий Шерлок Холмс (артист, звичайно). Вiн виявився поляком. Розговорилися. На завершення Тед попросив у нього автограф, який Лешек (так звали Холмса) залюбки поставив на щойно куплених книжках. Половину восьмоi Тед був вже у готелi. Не пiднiмаючись до себе у номер, вирiшив повечеряти у ресторанi, сказавши перед тим метрдотелю, щоб покликав його, коли йому дзвонитимуть. Вечеря дiйсно йому не завадила. За весь день Тед майже нiчого не iв, якщо не рахувати снiданку у лiтаку й кави у себе в номерi. Вiн вже допивав пиво, коли до нього пiдiйшов метрдотель. – Вас чекають у холi, – сказав вiн. – Хто? – Бiлява дiвчина. Гублячись у здогадах, хто це може бути, Тед покинув ресторан i повiльною ходою направився до холу. При його появi з м’якого крiсла пiднялася досить висока дiвчина у джинсовому костюмi. Вона поправила на плечi сумочку i протягнула руку. – Ви Тед Стрепет? – Так, це я. А вас як звати? – Мерi Кiркбрайд. Або Марiя Яськiв, як вам буде зручно. – Ви… – здивувався Тед. – Я внучка Мирослава Яськiва. – То ви i е тим помiчником, кого до мене приставили? Мерi усмiхнулася. – Ви розчарованi? – Нi, що ви. Навiть навпаки. Приемно здивований. Просто я гадав, що у помiчники менi дiстанеться ветеран вiйни, не молодший вiд вашого дiда. – Таких вже мало залишилося. Ще п’ять-десять рокiв – i ОБВУ буде нiкому не потрiбне. І так кожен рiк iх дедалi менше. Тед уважно придивився до спiврозмовницi. Назвати ii просто красивою було навiть образливо для дiвчини. Щось незвичайне було у цiй постатi, обличчi. Навiть через деякий час Тед не мiг сказати, якi у Мерi очi – синi чи синьо-зеленi, який нiс – прямий чи з горбинкою, бо все затiняло не фарбоване, а природне жовте волосся. – До речi, ви розмовляете украiнською? – поцiкавився Тед. – Звичайно, мама у мене украiнка, – вiдповiла Мерi по-украiнськи зi звичним для емiгрантiв акцентом. – Тодi, – сказав Тед, – я вас запрошую повечеряти. Яким ресторанам ви вiддаете перевагу? – Арабським. – Арабським? Чому? – Я вивчаю в унiверситетi арабiстику. – О Господи! Дiвчина усмiхнулася. – Тодi прошу, – сказав Тед. – Неподалiк на Едвар Роад я бачив арабський ресторан. Тiльки замовляти будете ви. – Згода. Дорогою до ресторану Тед обережно випитав Мерi, що iй двадцять один рiк i вчиться вона в Оксфордi. – Я дуже часто бувала в будинку дiда, i вiн з бабцею, коли вона ще жила, вчили мене всьому украiнському, що знали самi. Тому я бiльше iммiгрантка, анiж англiйка. У лiванському ресторанi «Тарбуш» пiд приемну ненав’язливу арабську музику Тед спробував зробити замовлення. Але з всього меню, запропонованому йому офiцiантом, вiн розiбрав лише цiну. Все решта було написано арабською мовою. Безпорадно повертiвши листком, Тед з жалем передав його Мерi. – Це для мене китайська грамота, – признався вiн. – Ну, що ви! Китайська грамота незрiвнянно складнiша. Ви, чоловiки, такi безпораднi! – вiдзначила дiвчина. – Що будете iсти? Огiрковий салат чи помiдори? Стек? Риба? Солодке? – Повнiстю покладаюся на ваш вибiр. Гадаю, нам не завадило б зразу перейти на ти, адже нам працювати разом. А як з чимось мiцним? – Нiяк. Це арабський ресторан. Іслам забороняе вживати алкоголь. Прийдеться тобi потерпiти. – Що ж, потерплю. Тiльки менi багато не замовляй. Я тiльки-но з-за столу. Пiд час вечерi, коли з великою частиною принесеного було покiнчено, Тед поцiкавився: – Що змусило тебе допомагати менi? Згодься, красива молода жiнка не буде серед лiта сидiти серед паперiв, поточених мiллю, i шукати невiдомо що. Це не для неi. – Тут ти не правий, – заперечила Мерi Кiркбрайд. – Ти, видно, не знаеш жiнок. – З цим твердженням можна посперечатися, – вставив Тед. – Тодi ти знаеш не таких жiнок. Я наполовину украiнка, i горджуся цим. Дiд Мирослав старався виховати мене не лише в англiйському, але й в украiнському дусi. Звичайно, перше переважило, адже наше корiння прослiджуеться до часiв Трояндовоi вiйни. І все ж корiння матерi також немале. – А в Украiнi ти бувала? – Цього не довелося пережити. Про неi я знаю лише за розповiдями дiда i телевiзiйними новинами. Перше грiшить старовиною, а друге необ’ективнiстю. – А хiба у вас в Оксфордi немае студентiв з Украiни? – Бувають, але вони швидко стають англiйцями i не розповiдають про свою державу. Соромляться, чи що? А чого соромитись? – Є своi причини, – вiдповiв Тед Стрепет. – Повiр менi. – І ти також? – Я – зовсiм iнакше. Час, проведений разом з Мерi, Тед не вважав втраченим. Пiд танець живота у виконаннi тендiтноi арабки вони домовилися зустрiтись завтра в офiсi ОБВУ. 3 Стрепет, посадивши нову знайому на таксi, повернувся до себе в готель. Було вже темно. Зайшовши в номер, зразу ж включив телевiзор (звичка, вироблена роками). Хотiлося курити, але не знати, чи можна це робити тут в номерi. А то вийде, як колись в Даремi вiн, не знаючи правил внутрiшнього розпорядку, закурив в кiмнатi. Спрацювала сигналiзацiя, i до будинку примчала пожежна машина. Потiм прийшлося виправдовуватися. Добре, витримае i без курива. Тед набрав у чайник води, включив. Подумавши, вирiшив приготовити чаю, а не кави. Нiч все таки! Теду дуже подобалися англiйськi готелi, де в номерах стоять чайники, набiр пакетикiв чаю чи кави й печиво. І чому такого немае у наших готелях? Вода закипiла. Чай «Лiптон» чудово його пiдбадьорив, хоч причин бути сумним i не знайшлося. Нi, сьогоднiшнiй день можна назвати вдалим. По-перше, вiн видався довгим i багатим подiями. Почався цей день, двадцять четверте червня, о п’ятiй годинi ранку в мiстi Дарем. Потiм дорога до Ньюкасла, полiт до Лондона, зустрiч з Мирославом Яськiвим. І, по-друге, найголовнiше, зустрiч з Мерi. Дивна, все таки, ця штука – життя. Ще сьогоднi зранку, та що там, ще двi години тому вiн i гадки не мав, що зустрiнеться з такою чарiвною дiвчиною, яка неначе зiйшла з обкладинки журналу. Цiкаво, яке у неi волосся? Невже природний колiр? Вiн, в усякому разi, ще не зустрiчав такий насичений жовтий колiр. Тед Стрепет розвалився на лiжку. По телевiзору показували фiльм з участю Кетрiн Зета-Джонс. Тед не вникав у його змiст. Вiн поринув у спогади. Раптом згадалися подii, якi i привели його сюди, у цей готель. А все почалося за тисячi кiлометрiв звiдси три роки тому. Вiн, дев’ятнадцятирiчний студент економiчного факультету Федя Стрепет (чи Федя Дрохва, як його кликали поза очi, а бувало i в очi друзi-однокурсники), закiнчував другий курс. Це був той курс, коли студенти ще могли говорити: «А якщо вiдрахують?». В недiлю наприкiнцi травня, коли семестр закiнчувався i всi старання студентiв були направленi на те, щоб лiквiдувати «хвости» (про екзамени не йшлося, для цього вистачить останньоi ночi), вони, група студентiв, пiшли на дискотеку в клуб «Романтик». Розслабилися вони, звичайно, по повнiй програмi. В основному вони трималися втрьох: вiн, Федя Стрепет, Васько Гайдук на прiзвисько Опришко i Сергiй Соколовський або Сiрий Орел. Звичайнi жителi трьохмiсноi кiмнати гуртожитку. Серед них лише Федя не був чимось визначним. Батьки Гайдука працювали в адмiнiстрацii, а Сергiй взагалi приiхав з iншого обласного центру, де його батько тримав фiрму типу «Купи-продай». Батьки Федi жили у селi i своею працею на землi заробляли на його навчання. Але рiзниця у iх становищi зовсiм не перешкоджала iхнiй дружбi. Кожен користав з iнших. Батьки Васька вiдремонтували кiмнату, Сiрий Орел ii обставив, i всi разом вечорами iли свiжину й фрукти, привезенi Стрепетом з села. По своiй природi Федя був сором’язливий i спокiйний – типовий флегматик, чого не скажеш про Сергiя чи холерика Васька. Але саме Стрепет користувався успiхом у дiвчат. Поступово вiн зумiв переробити себе i позбутися сором’язливостi. І в цей день (чи нiч, хто його знае, адже повернулися в гуртожиток вже пiд ранок) Федя проводжав до сусiднього гуртожитку першокурсницю з бiологiчного факультету Тому, низеньку дiвчину, яка смiшно пiднiмалася на пальцях, щоб його поцiлувати. Повернувся в гуртожиток вже в шостiй ранку. Хлопцi, якi прийшли з дискотеки ранiше, солодко похропували на лiжках. Заздрiсно подивившись на них, Тед тим не менше не став лягати зразу. Вiн змусив себе спочатку поголитися, а потiм вже завалився спати. Будильник, здавалося, задзвенiв одразу ж. Федя вiдкрив неслухнянi очi, побачив хлопцiв, якi одягалися, потiм заснув знову. Приснився йому дощ. Вiн був настiльки реальний, що Федя прокинувся знову. Над ним стояв Сергiй i поливав його водою з чайника. – Що ти робиш? – зiрвався Федя. – Вставайте, ваша величнiсть! – урочисто сказав Сергiй. – Вас чекають великi справи! – Якi справи? – не зрозумiв Стрепет. – Перша пара по маркетингу. Тема лекцii «Що таке маркетинг i як з ним боротися». – Ти здурiв? – Це ти здурiв, – вiдповiв Сергiй. – До початку пари сорок п’ять хвилин. – О чорт! Федя зiрвався з лiжка, скочив у штани i побiг до умивальника. Сергiй кинув йому навздогiн: – Вибирай: або бiзнес або жiнки. Принаймнi, неофiцiйнi. На пару вони все таки встигли. Самого професора не було. Що ж, начальство не запiзнюеться, а затримуеться, тим бiльше, якщо воно сам декан. Замiсть нього у дверях появилася його секретарка. – Федiр Стрепет е? – запитала вона. Федя пiдвiвся. – До декана! Негайно! Гублячись у здогадках, Стрепет вийшов з-за лави. – Що ти вчора натворив? – поцiкавився Васько. – Не знаю, – признався Федя. – Все було в рамках дозволеного. Вiн iшов за секретаркою i в думках перебирав всi випадки. Нiчого такого, за що могли розстрiляти. А, зрештою, чого думати? Зараз i так дiзнаеться, тим бiльше, що вже прийшли. – Дозвольте? Звали? Федя Стрепет прочинив дверi. – Так, заходьте, – сказав декан. – Зачинiть за собою дверi. Вiн подав Федi руку. Це Стрепета заспокоiло: тому, кого мають звiльняти, руку не тиснули б. – Сiдайте. Коли Федя сiв, декан запитав: – Ви знаете, чому я вас викликав до себе? – Чесно кажучи, нi, – признався Стрепет. – Справа ось у чому. У нас з англiйськими колегами пiдписано договiр про спiвпрацю. Федя Стрепет кивнув головою – вiн про це знав. – Одним з пунктiв договору, – продовжував декан, – е домовленiсть про обмiн викладачами й студентами. Вас, як одного з кращих наших студентiв, ми хочемо вiдправити на навчання в Англiю. Що ви на це скажете? Федя нiчого не мiг сказати. Йому просто вiдiбрало мову. Декан усмiхнувся. – Я бачу, зараз даремно питати вас, чи володiете ви англiйською мовою. Ви й украiнську забули. – Та чому ж, – нарештi знайшовся Стрепет. – Розмовляю, тiльки моя англiйська кульгае академiзмом. – Тобто? – не зрозумiв декан. – Це не розмовна, а лiтературна мова. Не знаю, чи зможу вiльно розмовляти з англiйцями. – От зараз можете це перевiрити. Про вас ми вже думали давно, тому дали вашi данi представниковi Даремського унiверситету. Вона чекае вас в «Гранд-готелi». – Вона? – Так, це жiнка. Джулiя МакКерн. Якщо ви згоднi з нашим вибором, можете зараз же пiти до неi. П’ятсот третiй номер. – Зараз? – Федя з жалем подивився на свiй одяг. – Не звертайте на це уваги, – заспокоiв його декан. – Панi Джулiя сама крутиться серед студентiв, тому не надае зовнiшньому вигляду великоi уваги. – А мене хоч в готель пустять у такому одязi? – Попробуйте. Якщо не вийде, прийдiть до мене, щось придумаемо. Вiд економiчного факультету до «Гранд-готелю» було недалеко – досить лише перейти проспект. Скiльки Федя жив у Львовi, жодного разу не переступав порiг цього престижного закладу. Тому з таким трепетом вiн вiдкрив дверi готелю. До нього пiдiйшов молодий чоловiк i поцiкавився метою його приходу. – Мене чекае Джулiя МакКерн, – вiдповiв Стрепет. Той критично оглянув його. – П’ятсот третiй номер, – сказав вiн i показав на лiфт. Федя пiднявся лiфтом, оббитим зсередини квiтчастою тканиною, на п’ятий поверх. Знайшов дверi з потрiбною цифрою. Постукав. Майже зразу ж вони вiдчинилися, i Стрепет побачив досить високу жiнку рокiв п’ятдесят. Їi темно-русяве волосся було коротко пiдстрижене. На нiй було голубе довге плаття з глибоким декольте. – Ви до мене? – милозвучно запитала вона. – Так. Мене звати Федiр Стрепет, – добираючи слова, вiдповiв хлопець. – Я на рахунок обмiну студентами. – О так, – зрадiла англiйка. – Прошу зайти. Так Стрепет зайшов в номер Джулii МакКерн. Вона запропонувала йому крiсло пiд вiкном, з якого вiдкривався вид на його факультет. Невже на його колишнiй факультет? – Мене звати Джулiя МакКерн, – сказала вона. – Я е викладачем школи бiзнесу Даремського унiверситету. Ви – Федiр? Пробачте, але ваше iм’я менi досить важко вимовити. Яке iм’я у нас е вiдповiдним вашому? – Теодор, – подумавши, сказав Федя. – Чудово. Так я вас зватиму. Теодор або просто Тед. Ви не проти? – Та чого ж. – А мене звiть просто Джулiя. Згода? – Так… Джулiя. МакКерн запитала: – Вип’ете зi мною? Вона показала на пляшку червоного вина. Федя невиразно щось промугикав. Джулiя прийняла це за згоду. Вона налила два бокали. Один подала гостю. – Чiз! Пiсля випитого Джулiя МакКерн продовжувала: – То ви згоднi поiхати в Дарем! Вчитися прийдеться чотири роки. Вчитися важко. Можливо прийдеться пiдробляти. Зате диплом вiдкрие перед вами дверi офiсiв великих фiрм. Вiдтодi минуло три роки. Було все: i радощi, i розчарування. Справа доходила до того, що через пiвроку Федя навiть хотiв повертатися додому. Але все минулося. Зараз вiн впевнено стоiть на ногах. Ще рiк – i перед ним дiйсно вiдкриються дверi офiсiв. А якщо вийде те, ради чого вiн приiхав в Лондон, то життя взагалi перемiниться. 4 Мирослав Яськiв не лукавив, коли говорив про бiдний архiв об’еднання, принаймнi тiеi його частини, що стосувалася кiнця дев’ятсот десятих рокiв. Було зразу видно, що, на вiдмiну вiд сорокових-п’ятдесятих, ця частина збиралася несистематично й випадково. – Що конкретно тебе цiкавить? – запитала Мерi зранку наступного дня, коли вони зручно розмiстилися за невеличким столом бiля вiкна, яке виходило на тиху вуличку. – Без конкретноi мети ми блукатимемо у темнотi навiть серед такого малого. – Може, я спочатку розповiм про цi подii, а вже потiм разом з тобою визначимо разом?! Тед закурив. – Десятого листопада вiсiмнадцятого року повiтовий комiсар Король оголосив мобiлiзацiю чоловiкiв. Мiй прадiд став служити у польовiй жандармерii. Разом з нею вiн дiйшов до Киева лiтом дев’ятнадцятого i пережив «чотирикутник смертi» восени. Ось цей рiк я i хочу описати. І не так мене цiкавлять документи про захiд Украiни, як про схiд. – Чому? – Про захiд я знаю майже все. – Що ж будемо будити iсторiю, – сказала Мерi. – Яким часом ти володiеш? – Днiв десять. Максимум два тижнi, – вiдповiв Тед. – Лондон дороге мiсто. А у Даремi я найнявся в компанiю по продажу автомобiлiв. Дещо пiдзароблю – i знову. Дiвчина нiчого не вiдповiла, лише якось по-новому подивилася на Теда. Робота у будь-якому архiвi – не для нервових. Особливо, якщо ймовiрнiсть того, що знайдеш потрiбне, невелика. Молодi люди повiльно перегортали папку за папкою, уважно вчитуючись у давнiй подекуди вже вицвiлий текст. Час вiд часу Тед чи Мерi знаходили, як iм здавалося, щось варте уваги. Тодi вони обговорювали важливiсть знахiдки i, або вiдправляли ii у копiювальний апарат, або ж ставили на неi тавро безцiнностi, i документ повертався до папки, минаючи копiювання. – До речi, – сказала дiвчина, – як звали твого прадiда? – Теодор, як i мене, – вiдповiв Тед. – Тодi дивись. – Мерi протягнула йому через стiл пожовклий вiд часу листок. Це був наказ, пiдписаний командуючим УГА генералом Грековим, про вiдзначення стрiльця Теодора Стрепета за хоробрiсть у подiях восьмого червня пiд Чортковом. – Мерi, – тремтячим голосом сказав Тед, – ти чудо! Я зовсiм не знав про цей наказ! Вiн швидко поклав документ у копiювальний апарат i зробив декiлька копiй. – Тепер, – говорив вiн, – я знаю, що ми на правильному шляху. – Що сталося восьмого червня? – поцiкавилася Мерi. – Генерал Греков органiзував несподiваний контрнаступ на польськi вiйська. Вiн заледве не визволив Львiв, але наступ затих сам по собi. – І твiй предок був там? До речi, що означае твое прiзвище? Стрепет. Це що? – Хто, – уточнив Тед. – Так зветься птаха – рiзновид дрохв. Знайдений документ зовсiм розладнав роботу. Стрепет рiшуче поскладав папери в папки. – Все, досить. Принаймнi, на сьогоднi. Я запрошую тебе на екскурсiю по Лондону. – Мене? – здивувалася Мерi. – Ти, що вперше в мiстi, запрошуеш мене, корiнну лондонку? – Я знаю, що кажу. А ти знаеш, що найменше про мiсто знають його мешканцi? – Що ж, – здалася Мерi. – З чого почнемо? – Для початку нанесемо вiзит ii величностi. Букiнгемський палац вже давно став тим мiсце Лондона, куди звiдусiль стiкалися рiки туристiв. Подивитися через величезнi ворота з британським гербом на змiну караулу, кинути декiлька пенсiв у басейн навколо пам’ятника Вiкторii, сфотографуватися на фонi гiгантських прапорiв на алеi проти палацу, – ради цього варто було витратити час i грошi. Тед i Мерi поблукали площею перед огорожею палацу, зробили декiлька знiмкiв, потiм Тед парком святого Іоанна повiв дiвчину до парламенту. Бiг Бен якраз вибивав п’яту годину. – У мене пропозицiя, – сказав Тед. – Не будемо брати таксi. Пройдемося до готелю. – Ти хоч знаеш, де вiн? – Приблизно, – признався Тед. – Хоча можу тебе заспокоiти: у мене е план мiста. Взяв його в салонi «Хiтроу-Експреса». – А ти передбачливий. Добре, куди iти? – На Уайт-холл. До речi, десь тут повинна бути Даунiнг-стрiт. Ти не в курсi? Мерi знизила плечима. – Ми в основнiй своiй масi аполiтичнi, – вiдповiла вона. – Я знаю, де розташований Мiленiум-центр, а Даунiнг-стрiт… – Ось! – вигукнув Тед. – Це пiдтвердження того, що я говорив: ви майже нiчого не знаете про свою столицю. Суперечка розв’язалася через п’ять хвилин, коли на Уайт-холлi вони побачили загратовану вулицю, яку охороняли двое полiцейських. Даунiнг-стрiт. (Вулицю перекрили пiсля того, як тут терористи пiдiрвали бомбу.) Переможно усмiхнувшись, Тед повiв Мерi вгору. Проминувши декiлька вулиць, вони вийшли на площу Пiккадiллi. Пiд пам’ятником Еросу група на ударних iнструментах видавала такий гуркiт, що його було чути, здавалося, на пiв-Лондона. Якби Тед i Мерi не були так захопленi виступом музикантiв, то вони, напевне, помiтили серед натовпу глядачiв молодого чоловiка у неяскравiй тенiсцi. Саме вiн на iхне прохання фотографував обох на фонi Букiнгемського палацу. Саме вiн супроводжував iх до споруди парламенту. Тепер вiн наздогнав iх на Пiккадiллi i, судячи з усього, не мав намiру вiдпускати з поля зору. Вiд площi Пiккадiллi до «Норфолк Тауер Готелю» було порiвняно недалеко. Принаймнi навiть Мерi знала дорогу. В номерi Мерi критично оглянула обстановку i залишилася задоволеною. – Досить мило! – вiдзначила вона. – Це не моя заслуга, – сказав Тед, запрошуючи дiвчину сiсти. – Тут я лише другий день i не встиг нiчого переробити. Мiж iншим, як ти на те, щоб перекусити? – Ой, боюся, що нi. Я взагалi мало iм. – Тодi кави? – На нiч? – здивувалася Мерi. – Так, на нiч. Якщо, звичайно, ти залишишся. І вона залишилася. 5 В кiнцi третього дня роботи Мерi сказала Стрепету, що iх сьогоднi чекае дома ii дiд Мирослав. – Вiн хоче розпитати про нашу роботу. – Вiн живе з вами? – запитав Тед. – Нi, окремо. Навiть я вже не живу з батьками. До того ж, я частiше буваю дома у дiдуся, анiж у батькiв. Особливо пiсля того, як померла бабуся. – Що ж, – згодився Тед. – Нанесемо вiзит ввiчливостi старiй людинi. Правда, я не одягнений для вечiрнього вiзиту. – Пусте. Дiд не придае нiякого значення таким дрiбницям. Будинок Мирослава Яськiва стояв на околицi Лондона i потопав у зеленi, як, зрештою, всi iншi будинки. Господар будинку зустрiв внучку з гостем радiсно, не приховуючи своiх почуттiв. Вiн провiв iх у невелику кiмнату. Великий стiл займав, здавалося, чверть кiмнати. Тед кинув погляд на пляшки, банки i запитливо подивився на господаря. – Старався створити невимушену обстановку, – пояснив Мирослав Яськiв. – Прошу сiдати. – Ви, пане Яськiв, остаточно стали англiйцем, – сказав Тед, вмощуючись на зручному диванi. – Я тут, Теодоре, вже майже шiстдесят рокiв. Можете пiдрахувати, скiльки я прожив на батькiвщинi. Я мусив стати англiйцем, iнакше не вижив би тут. Мирослав Яськiв сiв навпроти Теда. – Що будете пити? Марiйку я не питаю. Онучко, твое червоне вино чекае тебе. – Дякую, дiду! Мерi налила собi «Кабарне» i запитливо подивилася на Теда. – Якщо можна, я собi наллю пива. Я став затятим пивоманом. Стрепет маленькими ковтками попивав «Хайнекер», одночасно оглядаючи кiмнату. У протилежному до дверей кутку висiв вiйськовий однострiй. На френчi блистiли медалi. – Вашi? – кивнув головою на нагороди. – Моi, – гордо вiдповiв Мирослав Яськiв. – Прошу пiдiйти зi мною. З пiнтою пива Тед в супроводi господаря пiдiйшов до стiни. На зелено-сiрому пiджаку висiли двi невеликi нагороди i три бiльшого розмiру. – Ось, Теодоре, це бронзовий хрест за заслуги i бронзовий хрест бойовоi заслуги. Їх менi вручили у сорокових за участь у боях. – А цi? – А цi три встановила Президiя нашоi головноi управи. Ось медаля за довголiтню працю. А це два хрести заслуги – бронзовий i срiбний. Менi iх особисто вручив наш голова доктор Святослав Фостун. – А хiба… – Нi, я не голова. Доктор Фостун зараз прихворiв, тому я його замiщаю. Тимчасово. Тед Стрепет повернув голову, щоб зробити докiр дiвчинi, але Мерi кудись зникла. З кухнi долинав характерний стукiт. – До речi, Теодоре, як вашi успiхи? Марiйка менi дещо розповiла про вашi пошуки, i все ж… – Боюся, що тут ми переглянули все. Великою знахiдкою я вважаю знайдений Мерi наказ про мого прадiда, пiдписаний генералом Грековим. – За боi пiд Чортковом? – Так. На цьому, власне, нашi знахiдки закiнчуються. Напевне, ми витягли звiдси все. – А що далi? – Мирослав Яськiв взяв Теда пiд руку i повiв до столика. – А чи не пошукати вам щастя в Единбурзi? Тамтешнiй архiв, правда, в основному на руках. Я можу порекомендувати вас моiм друзям в Шотландii. Стрепет усмiхнувся. – Це вони порекомендували менi вас. З них я i почав. Вiд Дарема до Единбурга не бiльше сотнi миль. – Тодi тобi едина дорога – в Нью-Йорк! – почувся голос Мерi. Вона появилася у дверях з великим тортом в руках. – Я вже думав про це, – вiдповiв Тед, роблячи на столику мiсце. Мерi поклала торт i запитала: – Каву чи чай? Тебе, дiду, я не питаю. Чай – твоя пристрасть. – Каву. Мерi знову зникла. – Я вже думав про це, – повторив Тед. – І, напевне, так i зроблю. Тiльки не тепер. – Чому? – здивувався Яськiв. – Зараз я мушу повернутися в Дарем i заробити трохи грошей на поiздку до Америки. За рiк, гадаю, впораюся. – Так не пiде, – вiдказав господар. – Я вже, як ти помiтив, самотня стара людина. Скiльки менi вже залишилося?! Тому я прошу прийняти вiд мене потрiбну тобi суму, щоб вистачило на поiздку. – Нi, – рiшуче вiдповiв Тед. – Я не можу так зловживати вашою добротою, пане Яськiв. – Зрозумiй, хлопче, – зовсiм не помiтивши, що перейшов на ти, продовжував господар. – Я знаю, що кажу. Я хоч i старий, але не слiпий. Тому чудово бачу вашi з Марiйкою стосунки. Бачу, що ти iй не байдужий. До того ж я тебе самого не вiдпущу. Марiйка поiде разом з тобою. Якщо, звичайно, ти не проти. – Нi, я не проти, – сказав Тед, – але… – Якщо не проти… – На цей раз Мерi появилася з пiдносом, на якому парували двi кави й чай. – Якщо ти не проти, то розмову на цьому закiнчимо. Завтра можемо вiдлiтати. – О, не так швидко, – зупинив ii Тед. – Не забувай, що менi потрiбно ще вiдкрити в американському посольствi вiзу. А це не так легко зробити. – Тодi завтра поiдемо в американську амбасаду. Пiсля вечерi Мерi посадила Теда у дiдову машину i вiдвезла його в готель. Одночасно з ними з – за рогу протилежноi вулицi виiхав невеликий фургон i попрямував за ними. З фургона був зроблений дзвiнок. В районi Кiлбарн задзвонив телефон. – Вони збираються в Нью-Йорк. Завтра будуть в посольствi. – Зробiть все, щоб разом з Стрепетом вiзи отримали i ми. На тому кiнцi поклали трубку. В готелi на Стрепета чекав лист з Дарема. Не пiднiмаючись у номер, Тед вмостився у крiслi бару справа i розiрвав конверт. Мерi уважно дивилася на нього. Всерединi виявився ще один конверт. Очi Стрепета засвiтилися. – З дому! – сказав вiн. Похапцем вiдкрив другий конверт. На колiна випав складений учетверо листок. «Дорогий Федю! Кожен раз, отримуючи твiй лист, ми з татом радiемо й дякуемо Боговi за нього. Ми неначе розмовляемо з тобою, неначе ти нiкуди не вiд’iжджав. От i минулий лист також принiс нам радiсть, лише дещо засмутило нас те, що ти не можеш приiхати на канiкули. Вишня, яку ти посадив, скоро буде червона. Вона не дочекаеться тебе. Але якщо ти сказав, що не приiдеш на лiто, то, значить, не можеш. Ми розумiемо, що прилетiти додому багато коштуе. Федю! З нашого села багато людей виiхало за кордон на роботу. Навiть поiхав твiй друг Микола. В Португалiю. Всiм селом збирали йому грошi на дорогу. Ми також дали. Хто знае, може десь зустрiнетесь. Сестра Оксана вже закiнчила другий курс i канiкули пробуде вдома. Ти пиши нам. Не забувай. Мама i тато.» Тед пiдвiв очi. – Ти не уявляеш, що для мене значать листи з дому, – сказав вiн. – Не уявляю, – призналася Мерi. – У нас не мае такоi прив’язаностi до батькiв. Я бiльше англiйка, нiж украiнка. – Зайдемо до мене, – запропонував Тед. – Не тепер. Вже темнiе, а додому iхати далеко. Давай поговоримо тут. – Добре, тiльки замовлю щось. – Не треба. Пiсля дiдового частування я не iстиму до завтрашнього вечора, – усмiхнулася дiвчина. – Просто так. – Згоден. Де ми житимемо в Нью-Йорку? – В передмiстi живе сестра моеi бабцi. Нiкого у неi немае. Вона зрадiе, коли я приiду до неi. – А я? Як вона сприйме мене? – Якщо ти приiдеш зi мною, то буде все в порядку. – А потiм? – Найперше, в публiчну бiблiотеку. Там зiбранi матерiали з усього свiту. Не виключено, що ми знайдемо щось, варте уваги. – Це перше. А далi? – Моя бабуся мае зв’язки з тамтешнiми украiнськими органiзацiями. Не знайдемо в публiчцi, пошукаемо щастя там. – Мерi, ти знахiдка! – Я знаю, – згодилася Мерi. – Добре, зустрiнемось завтра тут же. 6 Нью-Йорк зустрiв iх неймовiрною спекою. Термометр зашкалював за стоградусну позначку. І хоча це були лише градуси Фаренгейта, вiд цього не ставало прохолоднiше. Здавалося, сонце вирiшило повнiстю спекти це яблуко, як називали свое мiсто жителi. Вiд величезноi кiлькостi розпечених хмарочосiв несло таким жаром, що вулицi багатомiльйонного мiста були майже пустi. Всi поховалися в кафе, парках або виiхали на лiто на пiвнiч, в сусiдню Канаду, туди, де хоч трохи прохолоднiше. Така погода давала Теду i Мерi певнi переваги: менше людей заважатиме iм працювати. Митнi формальностi дiйсно виявилися формальностями. Митницю Мерi взагалi пройшла без затримки, а у Теда поцiкавилися, як це вiн, украiнець, отримав вiзу у Сполученому Королiвствi, але, оскiльки оформленi документи були бездоганнi, пропустили i його. На виходi з аеропорту iменi Кеннедi вони побачили юнака з табличкою «Кiркбрайд». Пiдiйшли до нього. – Ви Мерi Кiркбрайд? – поцiкавився вiн. – Так, – вiдповiла дiвчина. – А ви? – Мене звати Андрiй Годинка. – сказав той. – Або Ендрю. Мене прислала панi Марта. – Бабця? – здивувалася Мерi. – Так. Я у неi займаю частину будинку, тому вона мае до мене певну довiру. – Рада це чути. Прошу познайомитися. Це Тед Стрепет. Або Теодор. Або Федiр. Андрiй протягнув руку. – Краще Тед. Так швидше. Вiн взяв у Мерi сумку. – Прошу за мною. Я машиною. Мерi i Тед з чемоданом рушили за ним. – Ось бачиш, як гарно все складаеться, – сказала дiвчина. – Не треба буде наймати таксi. – І давно у вас така спека? – запитав Тед. – Другий тиждень. Це ще нiчого. Приiхали б ви до нас минулоi суботи, побачили б що таке справжне пекло. В магазинах ви не найдете кондицiонера. Все розкупили. Андрiй пiдвiв гостей до синього «вольво». Взяв у Теда чемодан i разом зi сумкою Мерi сховав ii у багажнику. Посадивши гостей на задне сидiння, Андрiй завiв машину i, обминаючи iншi, виiхав зi стоянки. Одночасно з ним вирушив сiрий «форд». «Вольво» майже зразу занурився у вуличний каньйон. – Я так зрозумiв, – говорив Андрiй, – ви вперше у Нью-Йорку. – Вдруге, – вiдповiла Мерi. – Вперше я приiжджала сюди, коли ще стояли близнюки Торгового центру. – А я вперше, – признався Тед. – До речi, яка мета вашого приiзду? Якщо, звичайно, це не таемниця. – Нiякоi таемницi. Я шукаю матерiали для майбутньоi книги про мого прадiда. – Який перiод вони охоплюють? – Дев’ятнадцятий рiк. Украiнська держава. – Ти знаеш, Теде, – сказав Андрiй, – я дещо розумiюся на проблемi, яку ти копаеш. Можу тобi допомогти. – Це було б просто iдеально. – І все ж, що тебе цiкавить? – Щось незвичайне i таемниче. Бiльшiсть iсторичних творiв, якщо не всi, починаються там, де закiнчуються будь-якi вiдомостi про данi подii. Автомобiль повернув i помчав на захiд. – А ти звiдки знаеш про цi подii? – запитав Тед. – Судячи з вимови, ти не iммiгрант. – Мiй дiд служив в украiнськiй дивiзii «Галичина» i виiхав сюди. А сам я навчаюся у Гарвардському унiверситетi, i початок новiтньоi украiнськоi iсторii моя спецiалiзацiя. До того ж я затятий любитель таемниць. Тобто ви звернулися за адресою. Мерi сказала: – Вважай, Теде, що друга частина нашого плану стала першою. – Ви про що? – запитав Годинка. – Пiсля вiдвiдин Нью-йоркськоi публiчноi бiблiотеки ми збиралися зв’язатися з мiсцевими украiнськими органiзацiями. – Бiблiотеку залишимо поки що в спокоi. Ви не знайдете бiльшого нiде, нiж у нас в Гарвардi. Правда, доведеться кожного разу iздити до Бостона, але гадаю, що це не буде обтяжливо для нас. – І ти кожен раз проробляеш такий шлях? – Звичайно, нi. Живу я у студентському гуртожитку Кембриджа, а до панi Марти приiжджаю на лiто. Мерi декiлька разiв оглянулася. – Хлопцi, чи не здаеться вам, що ця сiра машина iде за нами iз самого вокзалу? – запитала вона. Андрiй подивився у дзеркало. – Мерi, на тебе дiють нашi бойовики. Нiхто ж не знае, що ви тут. «Форд» тим часом звернув на сусiдню вулицю. – Ось бачиш, тобi просто здалось. – Напевне, – згодилась дiвчина. Через пiвгодини «вольво» зупинився поблизу ошатного будинку. На порозi стояла жiнка похилого вiку. При появi прибулих вона сплеснула руками. – Марiйко! Онучко! – Бабуню, як я рада вас бачити! – Мерi пiдбiгла до неi й обiйняла. – Нарештi ти приiхала. Забуваеш свою бабусю. – Ну, що ви! Я нiколи не забуду вас. Мерi повернулась до хлопцiв, якi вивантажували багаж. – Теде! Пiдiйди. Бабуню, це Тед. А це моя бабуня Марта. – Молодий чоловiче, – сказала Марта. – Ласкаво прошу до господи. Вони пройшли в будинок. – Теде! Ваша кiмната вгорi налiво. Поруч з кiмнатою Андрiя. А Марiйка житиме коло мене справа. Андрiю, проведи Теда. Чоловiки пiднялись на другий поверх. – Як там всi нашi? – запитала Марта. – Нiчого. Тiльки дiдусь останнiм часом дещо здав. – Це i зрозумiло. Я також не стаю молодшою. А Тед? Хто вiн тобi? – Нiхто, – знизила плечима Мерi. – Не обманюй бабусю, – усмiхнулась Марта. – Я хоч стара, але бачу все. – Що, бабуню? – Твоi погляди. – Ну що ти. Просто вiн мiй добрий друг. – Ну добре. Нехай буде так, як ти кажеш. А чоловiки нагорi розпаковували чемодани. – Давно ти тут? – запитав Тед. – Другий рiк. Вiдколи почав вчитися. До речi, у мене е дещо цiкаве. Пiдемо до мене. – А… – Та не переживай. Панi Марта закличе нас до столу не ранiше сьомоi. Зараз тiльки п’ята. – А, чорт! Я ж не перевiв годинник. Зараз у мене лондонський час. – Ти ще встигнеш помитися пiсля польоту. Кiмната Андрiя нiчим особливим не вiдрiзнялась вiд тiеi, яку тiльки що заселив Тед, тiльки виглядала бiльш обжитою. Вся стiна була заставлена книжками на саморобних стелажах (в Америцi важко дiстати книжковi шафи). Поблизу протилежноi стiни лiжко. На столику бiля вiкна стояв комп’ютер. Мiж лiжком i столиком з кутка виглядав невеликий сейф. – У тебе i не вкрадеш! – захоплено сказав Тед. – Через те i придбав його, – вiдказав Годинка. Тед пiдiйшов до стелажiв. Книги в основному стосувалися украiнськоi iсторii й iдеологii, але одну полицю займали книги про нагороди. – Цiкавишся фалеристикою? – Так, це мое захоплення. Я знаю про ордени практично все. Дивись. – Андрiй взяв в руки книгу у червонiй палiтурцi. – Це нагороди колишнього Союзу. А це американськi. А цi – украiнськi. – А самi ордени маеш? – запитав Тед. – Я не збираю нагород. Вважаю, що це в деякiй мiрi аморально. Нагороди люди отримували за заслуги перед своею вiтчизною, за пролиту кров у вiйнах, тому купляти за грошi ордени у людей, якi чомусь хочуть iх продати, я не можу. Тому я збираю лише книжки. – А як же бути з Брежневим? Вiн все життя вiв медалезбiр i нахапав понад двiстi нагород з пiвсвiту. – Повiр моему досвiду, що такi як вiн своiх орденiв не вiддають. Андрiй пiдiйшов до сейфа i набрав код. Дверi вiдчинилися. Всерединi сейф був на половину заповнений паперами. Взявши одну (синю) папку, Андрiй закрив сейф. – Я говорив тобi, що любитель таемниць. Особливо що стосуеться украiнськоi iсторii. Якби ми розгадали все, то… – То було б нецiкаво жити, – перебив Андрiя Тед. – Нехай вже краще дещо залишиться невiдомим. Добре, що там у тебе? – Таемницi. – Якi? Андрiй розв’язав папку. Всерединi лежали копii деяких документiв. – Це я скопiював у бiблiотецi Гарварду, – сказав Годинка. – Дивись. Ось цей документ. Тед взяв у руки листок-копiю. Це була надрукована на стрiчцi i наклеена на якийсь iнший листок телеграма. «Ваша свiтлiсть майно Кук взяти згодився Деркач». – Що це? – запитав Тед. – Таемниця, не розгадана й досi. – Звiдки телеграма? – Невiдомо. – Кому? – Також. – Коли? Андрiй показав пальцем на дату у верхньому лiвому кутi: 25.05.1919. – Тобi i карти в руки, – сказав, вiн ховаючи листок у папку. – Як бачиш, з вами я скоро стану орнiтологом. – Чому орнiтологом? – здивувався Тед. – Ти – стрепет, невiдомий – деркач. Справжне пташине царство. Тед повернувся до дверей i побачив повiшену на них мiшень з трьома дротиками. – Ти бавишся дартсом? – здивувався вiн. – Осуджуеш? – Нi, чому. Навпаки, навiть можу позмагатися з тобою. Андрiй пiдiйшов до дверей, витягнув два дротика, один подав Теду. – Я стрiляю першим. Вiн вiдiйшов до сейфа i, прицiлившись, метнув дротик. – Дев’ятка! – радiсно сказав Годинка. – Тепер ти. Тед став на його мiсце. Майже не цiлячись, викинув руку вперед. Дротик, легко засвистiвши у повiтрi, застряг у «десятцi». – Молодець! – вирвалось в Андрiя. – Навчи мене так кидати. Якщо буде нагода, – додав вiн. – Навчу, – пообiцяв Тед. – При на нагодi. Дверi вiдчинилися, i у проходi появилась Мерi. – Ось ви де! – осудливо сказала вона. – А то я вас по всьому будинку шукаю! – Мерi, не сердьсь. Просто Андрiй показував менi те, що у нього е, – виправдовувався Тед. – Я не знаю, що у нього е, але стiл буде готовий за пiвгодини. – Чому так рано? – здивувався Андрiй. – Панi Марта ранiше сьомоi не вечеряе. Чому вона зраджуе своему розпорядку? – Тому, що до неi приiхала улюблена внучата племiнниця, – вiдповiла Мерi й усмiхнулась. – Через пiвгодини у вiтальнi. Добре? – Добре, – сказав Андрiй. – Тiльки iншим разом перед тим як заходити сюди, стукай, будь ласка. – Я гадала, – почервонiла дiвчина, – що у цьому будинку ми вiдмовилися вiд формальностей. – Ти неправильно нас зрозумiла, – заспокоiв ii Тед. – Подивись на дверi. Мерi закрила дверi i побачила мiшень. – Що це означае? – запитала вона. – Це означае, що якраз перед твоiм приходом ми вправлялися у киданнi дротикiв. – Тед пiдiйшов до дiвчини. – І оцей дротик кинув я. Як бачиш, вiн якраз на висотi твого милого носика. 7 Андрiй виявився справжньою знахiдкою. Мало того, що вiн володiв феноменальною пам’яттю й енциклопедичними знаннями; вiн до того ж знав доступ до бiблiотек Гарвардських унiверситету й Украiнського дослiдного iнституту. Бiблiотеки дiйсно були багатi, i шукачi минулого, як iх назвала Мерi, не мали проблем. Останнi виникли зовсiм не з того боку, що сподiвалися. Матерiалiв даного перiоду було стiльки, що доводилося сперечатися, чи вiдкладати iх, чи все ж робити копiю. Вирiшили все ж скопiювати все цiкаве, а потiм розiбратися. Але навiть вибраного-перебраного матерiалу було стiльки, що сейф Годинки почав трiщати. – Так не пiде, – сказала нарештi Мерi, коли ввечерi четвертого дня Андрiй ледве закрив дверцi сейфу. – Завтра класти не буде куди. – Що ж робити? – розгублено запитав Тед. – Ми ж не можемо вiдмовитися! Ще б два-три днi. – Вихiд е, – сказала дiвчина. – Давайте так. Завтра ви продовжуете вашу роботу, а я залишуся тут i наводжу порядок. – Яким чином? – Андрiй сiв на стiл, заклавши руки за голову. – Це вже перебране. Ти ж сама це робила! – Навiщо нам тримати весь листок, якщо можна вирiзати потрiбний абзац, а то й речення, а решту викинути! Тед i Андрiй переглянулися. – Ось так, хлопцi! Один-нуль, на користь жiнок! Годинка зiскочив зi столу i взяв Теда за лiкоть. – Ви куди? – В найближчий бар, – вiдповiв Андрiй. – Запивати свою поразку. – Не затримуйтесь. «Вольво» Годинки вирулило на центральну вулицю. – Тут недалеко е дуже хороший бар, – говорив Андрiй. – Вiн належить моему друговi. Майк отримав його вiд свого дядька вже на останнiй стадii. Доходiв нiяких, однi борги. Так вiн за рiк зумiв зробити з нього процвiтаючий заклад. А ось i вiн. Бар називався «Батерфляй». Вiн розташувався на першому поверсi триповерхового будинку. Мiсце було справдi таке, що не давало можливостi розгорнутися. Район заселяли в основному поважнi iммiгранти, якi не спiшили покидати своi садиби, щоб посидiти годинку-другу за столиком. Тому не дивно, що дядько поспiшив продати бар. Дивувало iнше: як племiнник зумiв вибратися зi скрути? Тут Тед побачив на протилежнiй сторонi вулицi автомобiльну стоянку, куди i заiхав Андрiй. За певнi грошi Майк, напевне, домiгся вiдкриття платноi стоянки, що не забарилося вiдбитися на фiнансових справах бару. Було вже ближче до вечора, тому бар не пустував. Дехто вечеряв, хтось вбивав свiй час (i грошi) за гральними автоматами, а бiльшiсть за пивом чи чимось мiцнiшим просто балакала. Тед з Андрiем приедналися до останнiх. – Пиво? Вiскi? – поцiкавилася дiвчина, яка пiдiйшла до них. – Що ти питимеш? – запитав Андрiй. – Може вiскi? – Мене просто бiсить ваше вiскi, – вiдповiв Тед. – І не так воно, як кiлькiсть, яку тобi наливають. Подвiйне вiскi – звучить солiдно, а виявляеться, це лише шiстдесят грамiв. Краще вже пива. Того хоч багато. – Два пива, – сказав Андрiй. – Ти небезпечно себе поводиш. Подвiйне вiскi – це майже символ Америки. Якби цi добропоряднi вiдвiдувачi розумiли украiнську, боюся, що неприемностей тобi не уникнути. – А ну тебе, – вiдмахнувся Тед. – Я довго тут не затримаюся. Ще максимум тиждень – i ми повертаемося в Англiю. Принесли пиво. Андрiй запитав: – Хто вона тобi? – Хто? – не зрозумiв Тед. – Мерi. Я до кiнця не зрозумiв сутi ваших з нею стосункiв. Попиваючи пиво, Тед роздумував. – Розумiеш, – говорив вiн, – однозначно я не можу вiдповiсти. Ми знайомi десять днiв. До того жоден з нас не пiдозрював в iснуваннi iншого. Мерi менi дуже допомогла у моiй справi, як зараз допомагаеш i ти. Я просто не знаю, як маю вам вiддячитись. А Мерi… Вона менi не байдужа. – Якщо це тебе пiдбадьорить, то i ти iй також, – сказав Андрiй. – Зi мною вона тримаеться люб’язно, звичайно, але коли ми втрьох, то я не маю жодного шансу. По-моему, хлопче, ти попався. – Майбутне покаже, – вiдмахнувся Тед. – А бар дiйсно затишний! Твого друга врятувала стоянка? – Звiдки ти дiзнався? – Бар старий. Йому не один десяток рокiв, а стоянка нова, тiльки що побудована. На барi навiть вивiска не змiнилася. «Butterfly». Метелик. Враз Тед сiпнувся, неначе його кольнув гострий зубний бiль. Вiн так i не пiднiс до губiв пiнту з пивом. – Що сталося? – занепокоiвся Андрiй. – Ти неначе побачив привид. – Я – дурень! – сказав Тед. – Менi подобаеться твоя вбивча самокритика. Що сталося? – Здаеться, ми на порозi епохального вiдкриття. Або розгадки твоеi таемницi. – Якоi ще таемницi? – Телеграми Деркача його свiтлостi. – Їi тобi навiяв метелик? – Не смiйся, але це дiйсно так. Батерфляй по-англiйськи – метелик. А знаеш, як по-росiйському деркач? – Нi, я росiйськоi мови не вивчав. – А шкода! Якщо хочеш досконало знати iсторiю Украiни, мусиш вивчити мови держав, якi ii оточують. Так от, деркач по-росiйськи, це коростель. – І що з того? Тед пояснив: – Колись, ще в шотландському архiвi, я випадково натрапив на iм’я Свирида Коростеля. Це прiзвище стояло поруч з прiзвищем Задорожного. Тобi воно нi про що не говорить? – Задорожний? – перепитав Андрiй Годинка. – У пiслявоеннi роки в Киевi був один Задорожний. Якщо це вiн, то, можливо, ти i правий. – Хто це такий? – Колоритна фiгура украiнського кримiнального свiту. І таемнича. Про нього вiдомо небагато. Вiн вважаеться позашлюбним сином пiдприемця Туран-Терещенка. Той нажив багатомiльйоннi статки на виробництвi цукру. Батько, чесно кажучи, не дуже балував свого побiчного сина, хоча той i не бiдував. Пiсля революцii Задорожний очистив свого батечка до нитки i кудись з грошима зник. Їх не знайшли досi. – А сам Задорожний? – запитав Тед, якого дуже зацiкавила ця iсторiя. – Задорожного, кличка якого серед бандитiв була «Граф», виловили у Женевському озерi у двадцять першому роцi. – Це може бути саме вiн. – Звiдки така впевненiсть? – Не впевненiсть, а припущення, – уточнив Тед. – Цьому е декiлька пiдтверджень. Але спочатку замов вiскi. – Вiскi? – здивувався Андрiй. – А твоi слова перед тим? – Ради такого я згоден поступитися деякими своiми принципами. Але лише деякими. Андрiй Годинка замовив два вiскi. Його принесли зразу ж, але з льодом i содовою. Тед скривився, але не сказав нiчого. – Отже, що це за твердження? – нагадав Андрiй. – Пригадуеш текст телеграми? «Ваша свiтлiсть! Ваше майно Кук взяв. Деркач.» Правда, без крапок. Але це не суттево. Перше. Цей Деркач по-росiйськи звучить Коростель. Друге. Прiзвища Коростель i Деркач зустрiчаються разом iз Задорожним. Трете. Задорожний грабуе свого батька i зникае з грошима. Четверте. Задорожного ловлять любителi риболовлi у Женевському озерi. П’яте. Саме у Женевi найчастiше ховають грошi у банках. І шосте. Кличка Задорожного була Граф. А як зверталися до графiв у царськiй Росii? Не знаеш? Ваша свiтлiсть. Це так же вiрно, як батерфляй – це метелик. Тед замовк i подивився на Андрiя, щоб насолодитися ефектом. Годинка сидiв зацiпенiлий, лише через деякий час спромiгся на вислiв: – Боже! Як просто! – Все генiальне просте! – Що ж признаю свою поразку, – сказав Андрiй. – Твоя логiка бездоганна. Нам залишаеться тiльки одне: знайти банк Кука. – І вимагати у нього повернути нам грошi, – засмiявся Тед. – Ну просто дiти лейтенанта Шмiдта. – А хто це такi? – Я тобi розповiм. 8 Пiслязавтра був День незалежностi, тому Мерi вирiшила присвятити трете липня пiдготовцi до свята. Поки вона з панi Мартою поралися на кухнi, а Годинка робив порядок у себе в кiмнатi (господиня вже декiлька разiв нагадувала про неохайнiсть його примiщення), Тед вирiшив зробити американцям подарунок. Мерi тайком викликала таксi, посадила Теда i наказала купити щось американсько-украiнське, що було б приемне панi Мартi й Андрiю. Таксi зупинилося поблизу дорiжки. Тед за звичкою хотiв сiсти поруч шофера, але таксист – негр середнiх рокiв – застережливо показав на задне сидiння. Тед, знаючи звичаi ньюйоркiвцiв, не став сперечатися. Зручно вмостившись в салонi, сказав: – Манхеттен! Таксист кивнув головою, i автомобiль рушив. До Манхеттена дiсталися досить таки швидко, незважаючи на немалу вiдстань. Таксi вирулило на острiв на пiвднi, в районi Грiнiч-Вiллiдж, цього нью-йоркського Монмартра. Таксист, який врештi розговорився, повiдомив, що це найприемнiший куточок Нью-Йорку. Тут живуть молодi художники, письменники, артисти, студенти. Тут дiйсно, як на Монмартрi у Парижi чи Андрiiвському спуску у Киевi, виставленi на продаж невеликi за розмiром полотна. Художники з незалежним виглядом дивляться на перехожих, мовляв, це нiчого, що сьогоднi ми нiкому невiдомi, але хто знае, може завтра ми прославимось. Чим далi на пiвнiч, тим богема поступалася мiсцем торгiвлi. Менше ставало культури, зате бiльшало магазинiв. Цього, зрештою, i було потрiбно Теду. Вiн попросив зупинити недалеко вiд Центрального парку. В першому ж супермаркетi вiн купив подарунок панi Мартi – яскраву хустку з вензелями. Проiхавши далi, в район Рокфеллер-центра, Тед зовсiм несподiвано для себе побачив недорогий срiбний перстень iз зеленим каменем. Заплативши продавцевi сiмдесят доларiв, Тед заховав подарунок в кишеню, щоб завчасно не побачила Мерi. З подарунком для Андрiя вийшла заминка. Тед ще зранку вирiшив купити Годинцi альбом сучасних украiнських нагород. Саме такоi книги в Андрiя ще не було. Але потрiбного подарунка нiде не було. Це, врештi, набридло навiть таксистовi. – Знаете що, мiстере, – сказав вiн, – поiдемо на Брайтон-Бiч. Там е все. – Добре, везiть на Брайтон-Бiч. У кварталi, заселеному росiйськими iммiгрантами, дiйсно було все. Не вистачало лише англiйськоi мови. У першiй же книгарнi Тед натрапив на потрiбну книгу. Без жалю розпрощавшись з двадцятьма доларами, вiн, нарештi, наказав везти себе додому. Тед повернувся вже пiсля третьоi години. Переживаючи, що трохи затримався, вiн подякував шоферовi i, навантажений покупками, вiдкрив дверi. Його зустрiла тиша. Що ж, вiн встигне проскочити у свою кiмнату. Його, а особливо покупки, нiхто не побачить. Іти по м’якiй оббивцi коридору було легко i безшумно. Ось i дверi Андрiя. Головне, щоб вiн не вийшов. Дверi виявилися прочиненими. Тед обережно заглянув у шпаринку. По пiдлозi валялися листки i книги. Всюди панував безлад. Зовсiм нiчого не розумiючи, Тед прочинив дверi i побачив таке, що заставило його похитнутися. Посерединi кiмнати на крiслi сидiв зв’язаний Андрiй Годинка. Його голова схилилася на закривавленi груди. Тед кинувся до друга i з жахом побачив, що горло було перерiзане. Стрепет торкнувся обличчя. Вже холодне. Вiн пiдвiвся, оглянувся. Всi книги лежали на пiдлозi, сейф вiдкритий i порожнiй. – Мерi! – крикнув Тед i кинувся з кiмнати. Кiмната Мерi виглядала не краще, але дiвчини там не було. Тед став шукати кохану i в сусiднiй кiмнатi натрапив на тiло панi Марти. Вона сидiла на плетеному крiслi з дiркою в лобi. Тед спустився на кухню i потрапив у суцiльний дим. Святковий торт згорiв повнiстю. Механiчно вiн виключив плиту i включив витяжку. Одночасно з роботою двигуна почувся звук сирен. Тед вибiг у хол. Крiзь вiкно вiн бачив, як будинок оточують з десяток полiцейських машин. З них вискакували озброенi полiцейськi i, ховаючись за прикриття, нацiлили зброю на нього, Теда. – Ви оточенi! – почулося через гучномовець. – Викиньте зброю i, пiднявши руки, вийдiть з будинку! Ситуацiя була безвихiдною. Що-що, а такий поворот подiй вiн не передбачив. Робити було нiчого, i Тед, пiднявши руки, покинув будинок. Ой, як важко йти здаватися, коли на тебе нацiленi з десяток заряджених пiстолетiв, готових вистрiлити в будь-який момент! Кожен крок давався з великим зусиллям, до того ж вiн мiг бути останнiм. Враз хтось пiдбiг до нього, повалив на землю, заломив руки за спину. На зап’ястях дзенькнули наручники. Полiцейськi заворушилися. Однi залишилися прикривати, iншi забiгли у будинок, а двое пiдняли Теда i повели до найближчоi машини. Там стояло двое цивiльних. Один з них, бiлий, звернувся до колеги-негра: – Стiвене, зачитай йому його права. – Ви маете право мовчати. Все, що ви скажете, може бути використане проти вас у судi. Ви також маете право на адвоката… 9 – Послухайте, – сказав нарештi Бен Ллойд. – Де це ви навчилися так обманювати? У вашiй розповiдi просто немае за що зачепитися! Вiн зi Стiвеном Кларком вже другу годину вели допит Теда Стрепета. Той сидiв посерединi камери на табуретцi, пригвинченiй до пiдлоги i вже другу годину старався пояснити, що вiн не винен. – Що ви у мене хочете? – Єдине. За що ви вбили Марту Андрусяк i Ендрю Годинку? – запитав Кларк. – Я iх не вбивав, – вiдповiв Тед. – Я повернувся у будинок п’ять хвилин перед вами. – Але ви iх знали? – Так, я там жив п’ять днiв. – Добре, – сказав Бен. – Давайте спочатку. Чесно кажучи, я дечого не розумiю. Хто ви такий? – Магнiтофон включений, – стомлено сказав Тед. – Проженiть назад. Ви мене вже питали. – Ми самi знаемо, що нам робити, – перебив його чорношкiрий Кларк. – Краще вiдповiдай на запитання. – Я Тед Стрепет. Родом з Украiни. Навчаюся в Англii. Сюди приiхав двадцять восьмого червня. Лiтак компанii Пан Ам. – Мета приiзду? – Наукова. – Конкретно? – Ми збирали матерiали у Гарвардському унiверситетi, якi стосувалися iсторii Украiни. – Який перiод? – Тисяча дев’ятсот дев’ятнадцятий рiк. – Що далi? – Сьогоднi я поiхав купляти подарунки до завтрашнього дня. – Чим? – Мерi Кiркбрайд викликала таксi. – Номер? – поцiкавився Кларк. – Не пам’ятаю. Знаю лише, що на номерi була цифра 18, – сказав Тед. – Чому ви запам’ятали саме цi числа? – Це мiй день народження. – Коли ви виiхали? – Десь по дванадцятiй. – А повернулися? – За п’ять хвилин перед вами. Зайшов у будинок, а там… – Що ви робили так довго в Нью-Йорку? – запитав Бен Ллойд. – Шукав подарунок, – якось безпорадно вiдповiв Тед. – Шукав Андрiевi, тобто Ендрю, атлас нагород сучасноi Украiни, вiн цiкавиться… цiкавився фалеристикою. Нiде не мiг знайти, тому змушений був iхати на Брайтон-Бiч. Там е все. Тому i запiзнився. Бен зiтхнув. – Сержант! – крикнув вiн, а коли у дверях появився полiцейський, сказав: – Вiдведiть його у камеру. Тед Стрепет вийшов. Бен закурив i запитав: – Як ти гадаеш, це зробив вiн? – Навряд. Просто це турист, якому дуже не пощастило. Немае нiчого: нi зброi, нi мотивiв. Найiмовiрнiше, вiн говорить правду. – Але перевiрити мусимо, – сказав Бен. – Це безумовно. З чого почнемо? – Знайди таксиста. – У Нью-Йорку це неможливо, – вiдказав Стiвен Кларк. – Чому ж? Викликали таксi не з Манхеттена ж, а з найближчоi компанii. А номери з цифрою вiсiмнадцять стоять не на кожнiй машинi. – А ти куди? – На мiсце вбивства. Може, викопаю щось нове. – Тебе пiдвести? – А потiм знову на тебе чекати? – усмiхнувся Бен. – Я краще на своiй. Лише о сьомiй годинi вечора Стiвен Кларк повернувся в полiцейське управлiння. Бен був вже на мiсцi. – Що там у тебе? – запитав Ллойд. – Я знайшов таксиста, – стомлено сказав Кларк. – Мед Беллоу. Тридцять шiсть рокiв. Вiдмiнний сiм’янин. Афроамериканець. Возив нашого пiдозрюваного по всьому мiсту. Дiйсно, були аж на Брайтон-Бiч. Коли повернулися, не пам’ятае, але наступний виклик вiн отримав майже зразу ж, десь половину четвертоi. А у тебе? – Експерти кажуть, що смерть обох наступила десь мiж першою i другою, – сказав Ллойд. – Тобто це не наш. – Виходить, що так. Його просто пiдставили. Але чому? Який мотив вбивств? І де дiвчина? – Може, вiн нам скаже? Вiн же повинен щось сказати! – А якщо нi? – Вiдпустити ми його однаково повиннi. Тед Стрепет сидiв у кутку камери, пiдiбравши ноги. Бiля протилежноi стiни притулилися один до одного два негри i вовками дивилися на нього. Двi години тому вони вирiшили вiдiбрати у Теда все, що ще не забрала полiцiя, але отримали зовсiм не те: Тед порозкидав iх по камерi. Вiдтодi вони сидiли сумирно, боячись порушити думки Теда. А вони були невеселi. Хiд подiй зовсiм не вiдповiдав тому, на що сподiвався Тед. Вiн не передбачив такого. І найважливiше було те, що невiдомо хто зробив це. Хто дiзнався про таемницю, вiдому тiльки чоловiкам iхньоi родини? Ця, навiть не таемниця, а простий переказ, передавалася з поколiння до поколiння вiд батька до сина. Те, що вiн мiг принести яку-небудь вигоду, не думав нiхто. Просто в центрi всього була стара стогривнева банкнота, випущена в 1918 роцi. І саме вона, за переказами, була ключем до величезного багатства. Крiм неi у розпорядженнi родини Стрепетiв було два прiзвища: Свирид Коростель i Задорожний. Якщо перша особа нiяких запитань не викликала, то щодо другоi було навiть не зрозумiло, чи iснував Задорожний насправдi i чи мав вiн хоч якесь вiдношення до цiеi банкноти. Десь у сiмдесятих роках вона якось загадково зникла. Про неi всi забули, аж поки наприкiнцi вiсiмдесятих малий Федя не надибав на неi на горищi. Банкнота служила закладкою книги, яку читав, але так i не дочитав батько. Зацiкавлений незвичайними грошима, Федя став збирати старi грошовi банкноти. Спочатку це було вряди-годи, а потiм вiн захопився бонiстикою по-справжньому. Його колекцiя поповнювалася все новими зразками з рiзних краiн свiту. Були тут i рупii Індii, i бати Таiланду, i навiть ескудо Кабо-Верде. Але в центрi колекцii була банкнота УНР. Вже ставши дорослим, вiн дiзнався про переказ, зв’язаний з цими ста гривнями. Саме вiн першим з родини висловив припущення, що Свирид Коростель сховав грошi якогось Задорожного, але не змiг передати пароль власнику. Банкнота – це був ключ. Сто – це комiрка, номер банкноти – шифр. Це було однозначно. Залишалося таемницею, де знаходиться ця комiрка. Коли три роки тому йому пощастило потрапити у групу по обмiну студентами, Федя попросив батька взяти банкноту iз собою. Шансiв, що йому пощастить щось знайти, майже не було, але Федю вже зацiкавив сам пошук. Минулого року пiд час поiздки в Единбург йому вдалося вперше натрапити на слiд. У Товариствi украiнцiв Шотландii йому порекомендували пошукати щастя в Лондонi. Дорога пошукiв привела його сюди, в Нью-Йорк. Телеграма, знайдена в Андрiя Годинки, так його схвилювала, що вiн заледве не виказав себе. Вчора Тед нарештi розв’язав загадку. Залишалося лише знайти в Женевi банк Кука, i грошi будуть його. І ось на другий день пiсля цього Андрiя i Марту вбивають, iз сейфа забирають всi папери, Мерi кудись зникае. Хто це мiг бути? Як вони дiзналися про його пошуки? І де, врештi, Мерi? 10 Вiд роздумiв Стрепета вiдволiк дзенькiт ключiв. – Стрепет! Виходьте! Тед пiдвiвся, кинув поглядом на своiх мимовiльних товаришiв i вийшов. По поведiнцi детективiв вiн зрозумiв, що щось змiнилося. І Ллойд, а тим бiльше Кларк вже не дивилися на нього вороже. – Мiстере Стрепет! – сказав Бен Ллойд. – Ми перевiрили ваше алiбi. Ви дiйсно були на час загибелi ваших спiвмешканцiв у Нью-Йорку. – Значить, я вiльний? – запитав Тед. – Ви вiльнi, – пiдтвердив Кларк. – Але ми повиннi виконати до кiнця формальностi. Вiн подав Теду протокол допиту. – Будь ласка, прочитайте i розпишiться. Коли Стрепет ознайомився з текстом i поставив свiй розмашистий пiдпис, Стiвен Кларк сказав: – Ми хотiли б ще задати вам декiлька запитань, якi нас дуже хвилюють. Це не для протоколу. Гадаю, що i ви зацiкавленi у них. – Спробую вам допомогти. Що вас цiкавить? У вас немае закурити? Стiв Кларк протягнув йому пачку сигарет. – Може, ви вже не як пiдозрюваний скажете нам бiльше? – Я i тодi нiчого не приховував. – Давайте по порядку. Що у ваших пошуках могло привести… – До вбивства? – закiнчив Тед. – Тут я гублюся в здогадках. Сухi iсторичнi документи, якi вiдносяться до протилежноi сторони кулi i до того ж стосуються бiльш нiж вiсiмдесятирiчноi давностi. Всi дiйовi особи вже мертвi. – І все ж ми маемо два трупи. Просто так не вбивають. – Якi стосунки були у вас з Ендрю Годинкою? – запитав Ллойд. – Дружнi, – вiдповiв Тед. – Ми стали друзями. – Чи не могло це вбивство бути помстою йому? – Наскiльки я знаю, вiн не мав справ з мiсцевим кримiналом. – А може вiн вам не все сказав? Тед знизив плечима. – Як на вашу думку, де подiлася Мерi Кiркбрайд? – Не знаю, де вона може бути. Хоча те, що ii не було в будинку, мене тiшить. – Чим? – Тим, що, сподiваюся, вона жива? – Де ви з нею познайомилися? – В Лондонi. Десять днiв тому. Їi менi порекомендували у помiчники. – Хто рекомендував? – Їi дiд. Мирослав Яськiв. Я до нього звернувся по допомогу. Їм обом я повнiстю довiряю. – І все ж документи зникли. Звернiть увагу, не розкиданi, а саме зникли. Тед докурив сигарету i загасив недопалок об попiльничку. – Можу я запитати? – Що саме? – поцiкавився Стiв Кларк. – Звiдки ви дiзналися про вбивство? – Нам подзвонила мiсiс Фабiан, ваша сусiдка. – Коли це сталося? Судячи з вашоi оперативностi, зразу ж пiсля мого повернення. – Так. А чому це вас дивуе? – запитав Бен Ллойд. – Якщо вбивство сталося ранiше… – Близько другоi, – уточнив Кларк. – …то чому вона чекала годину, щоб виконати свiй громадський обов’язок? Детективи переглянулися. – Стiве! Перевiр цю мiссiсiпi! Що вона бачила i чому затрималася iз дзвiнком? – сказав Ллойд, а коли напарник зник за дверима, додав: – Вам би працювати у полiцii! – Дякую за пропозицiю, але я сентиментальний, а це, як я знаю, не найкраща риса для полiцейського, – вiдказав Тед. Бен Ллойд дiстав з шухляди паспорт, авiаквиток, грошi i передав Стрепету. – Ви вiльнi, пане Стрепет. Чи можете ви обiцяти нам, що ми не шукатимемо вас? – Не можу, – вiдповiв Тед. – Менi тут робити бiльше нiчого. Менi навiть зараз немае куди йти. Як я розумiю, в будинок мене не пустять. Та я i не хочу туди повертатися. – І куди ви зараз? – Менi хотiлося б лише забрати своi речi. А звiдтiль я поiхав би зразу ж в аеропорт. – А де вас можна розшукати? – В Англii. В Даремi знають мое мiсцеперебування. – Давайте адресу. – Мiл Хiл Лайн. Унiверситет Дарема. Школа бiзнесу. Зв’яжiться зi мною, коли дiзнаетесь про Мерi. – Добре, мiстере Стрепет. Домовилися. Бажаю успiху. Бен Ллойд подав Стрепету руку. Тед покинув полiцейський вiддiл вже тодi, коли сонце зачепилося за дахи будинкiв i посилало останнi променi, вiд чого червоно палав крайнеба. Сонце обiцяло хорошу погоду завтра, у день незалежностi. Як рiзко може повернутися доля! Ще зранку всi радiли життю, покладали надii на майбутне, а вже ввечерi двое мертвi, Мерi невiдомо куди зникла, i вiн один зi своiми думками. – Мiстере Стрепет! – окликнув його Стiвен Кларк. – Ви куди? – Хочу взяти своi речi, а потiм в аеропорт. – Сiдайте зi мною. Пiдвезу. Їду перевiряти вашу сусiдку. Тед сiв в полiцейську машину поруч Кларка. Той розвернув автомобiль i, набираючи швидкiсть, помчав до мiсця злочину. Всю дорогу Тед мовчав, нервово покурюючи сигарету. – Ви багато курите, – зауважив Стiв. – Знаю, – вiдказав Тед. – Напевне, ви правi. Це остання. З цими словами вiн викинув недопалену сигарету через вiкно машини. – І надовго? – Назавжди. – Скажiть, Теде, ви не пiдозрюете мiс Кiркбрайд? – поцiкавився Кларк. – Мерi? Нi, нiколи. – Але ж ii немае! – Вони могли ii захопити як заручницю. Тiльки не знаю, на що вони розраховували – я ж не тутешнiй i грошей не маю. – Сподiваюся, що зараз дiзнаюся, – сказав негр, пiд’iжджаючи до будинку мiсiс Фабiан. Будинок, в якому жив Тед, чорнiв далi. – А можна менi з вами? – раптом запитав Тед. – Я не заважатиму. Кларк уважно подивився на нього i кивнув головою. – Тiльки нi пари з вуст! – попередив полiсмен. Вони вдвох пiдiйшли до дверей будинку. Стiв Кларк подзвонив. За ними, видно, спостерiгали, тому що дверi зразу ж вiдчинила стара жiнка. – Мiсiс Фабiан? Сержант Кларк. Ми до вас у справi вбивства вашоi сусiдки. – О так, прошу у будинок. Чоловiки пройшли всередину будинку. Обстановка мало вiдрiзнялася вiд аналогiчноi у домi Марти Андрусяк. – Це ви подзвонили у полiцiю i повiдомили нам про вбивство? – запитав Стiв Кларк. – Так, це я, – гордо вiдповiла жiнка, при цьому щурячись. Це помiтив полiсмен. – Мiсiс Фабiан, ви знаете цю людину? – Кларк показав на Стрепета. – Нi. А повинна? – Та як вам сказати, – вiдповiв Стiв. – Цей чоловiк був заарештований на мiсцi злочину, за вашим дзвiнком, мiж iншим. Реакцiя жiнки була вiдповiдною: вона раптом застигла i широко вiдкритими очима дивилася на Стрепета. Їi заспокоiв Кларк. – Не хвилюйтеся, мiсiс Фабiан! Це не злочинець. Але ви на нього вказали. Ви, як я помiтив, далi цiеi кiмнати не бачите. Чому ви подзвонили на 911, якщо не знали, що твориться у сусiдньому будинку? – Я там чула крик! – заторохкотiла стара. – Неправда, – пiдвищив голос Кларк. – Тодi, коли ви дзвонили, в будинку всi були мертвi вже понад годину. Хто вам наказав дзвонити? Господиня затряслася i сiла на диван. – Я слухаю вас! – нагадав Стiв. – Я не винна! – заплакала вона. – Вони мене попросили. – Хто? – запитав Тед Стрепет. Стiв Кларк осудливо подивився на нього. – Я iх не знаю. Вони попросили мене подзвонити до вас, коли скажуть. Коли пiд’iхало таксi i з нього вийшла якась людина, вони подзвонили менi, а вже потiм я подзвонила вам. – Хто це був? Скiльки? – Два чоловiки. Я iх бачила вперше. – Мова? – нагадав Тед. – Як вони розмовляли? – поцiкавився Кларк. – Чи не було якихось акцентiв? – Так, – чомусь зрадiла Фабiан. – Вони погано говорили по-англiйськи. І взагалi, менi здаеться, що вони належали до народу Марти Андрусяк. – А хай вам не здаеться! – досить грубо зупинив ii Кларк. – Ви хотiли потрапити в iсторiю? Ви потрапили. Пiслязавтра я знову приiду до вас i знiму покази. А зараз ми змушенi пiти. Залишивши Фабiан одну, Стiв Кларк з Тедом покинули будинок. – Чорт знае що! – вилаявся полiсмен. – Старушенцii захотiлося прославитися. Тепер шукай бандитiв по всьому штату, а то i в Канадi. І не вiдомо, що вони шукали i навiщо забрали мiс Кiркбрайд. – Ви пiдете зi мною? – Тед Стрепет показав на будинок Марти Андрусяк. – Навiщо? Тепер достеменно вiдомо, що вас пiдставили. Та i що ви там вiзьмете не свое? А я мушу iхати. Вони потиснули один одному руки. Кларк сiв у машину i поiхав. Тед Стрепет зайшов у будинок. Було темно, i вiн включив свiтло. Пiднявся на другий поверх, пройшов повз кiмнату Андрiя. До горла пiдступив комок. Дверi були заклеенi паперовою стрiчкою. (Вiдкрити iх, тим не менше, було легко – вони вiдкривалися всередину.) Тед пройшов у свою кiмнату. Все розкидано i перевернуто. На вiдмiну вiд помешкання Андрiя тут знищили все, навiть чемодан, який мав полетiти з ним назад в Англiю. Саме тут щось ретельно шукали. І саме в цей момент задзвонив телефон па першому поверсi. 11 – Слухаю! – Пане Стрепет? – почулося в слухавцi. – Ми радi, що у вас все в порядку. Ви ще не вилетiли? – Хто ви? – Ви нас не знаете. Але ви маете те, що потрiбно нам, а ми маемо те, що потрiбно вам. – Мерi у вас? – Ви дуже здогадливi, пане Стрепет. – Що ви хочете? – Ви знаете. Нас цiкавить банкнота. – Ви ii отримаете. Але спершу я мушу поговорити з Мерi. – Ви мене не зрозумiли. Умови ставимо ми. – А тут ви помиляетесь! Спершу я поговорю з Мерi, а потiм домовимося про справу. Отже. Завтра зранку ви дзвоните менi на мобiльний Мерi. Я з нею поговорю. – Де ви будете? – В аеропорту Кеннедi. Бiльше менi нiкуди йти. – Добре. Назвiть номер телефону. – А ви спитайте у Мерi. Тед поклав слухавку. Тепер вiн достеменно знав, що його пiдставили i за ним слiдкували. Звинувачення було смiхотливим i те, що детективи швидко доведуть його невинуватiсть, було очевидним. Невiдомi ставили перед собою iншу мету: виграти час. До того ж вони були впевненi, що Тед не викаже детективам справжню причину вбивств. Так, добре, але треба щось дiяти. Тед пiднявся нагору i вiдкрив дверi кiмнати, де жила Мерi. Крiм слiдiв боротьби нiякого iншого безпорядку не було. Мобiльний телефон, як вiн i гадав, лежав на трюмо. Там же, у шухлядi, Тед знайшов паспорт дiвчини. Оскiльки його чемодан перестав бути корисним, Тед вирiшив скористатися сумкою Мерi. Найважче було вибрати з одягу щось таке, що могло би пригодитися дiвчинi на перших порах. Трохи подумавши, вiн поскидав у сумку перше, що побачив у шафi. Залишивши сумку бiля дверей, Тед направився коридором до кiмнати Андрiя. Дуже не хочеться, але прийдеться зайти. Все було залишене так, як i тодi, коли вiн зайшов сюди вдень, тiльки тiло вже забрали. Тут майже нiчого не чiпали. Навiть його подарунки так само валялися на пiдлозi. Тед пiдняв малесенький пакуночок, призначений Мерi. Іншi два залишилися без господарiв, а ось цей… Тед сховав пакунок в кишеню пiджака. Обережно рухаючись, щоб не наступити на кров, що запеклася, вiн почав обшук. Що Тед шукав, вiн сам конкретно не знав, але йому потрiбно було знайти якнайбiльше вiдомостей про вбивство. Через чверть години Тед зрозумiв, що нiчого конкретного знайти йому не вдасться. Вiн вже хотiв залишити кiмнату, як несподiвано для себе пiд сейфом помiтив пiстолет. Ще не вiрячи своему успiху, Тед тремтячими руками взяв зброю. Це був «Айфер Джонсон» 22 калiбру. Тед перевiрив. Заряджений. Чудово! Тепер би ще знайти грошi, i нiякий чорт йому не буде страшний. А для цього прийдеться зайти у кiмнату панi Марти. Неприемно, але нiчого не поробиш. Помешкання староi пенсiонерки було скромним, i Теду здалося, що вiн потрапив в украiнську хату. На стiнi над лiжком висiли два образи – Ісуса i Богородицi. Подушки були вишитi, бiлi, лише де-не-де забризканi кров’ю. Велика дерев’яна стара шафа стояла в кутку. Дверцi були вiдкритi. Чудово знаючи звички своеi бабусi, Тед вiдхилив образ Богородицi, i на лiжко випала пачка грошей. Тед перерахував. Бiльше тисячi доларiв – напевне, всi збереження покiйноi. «Пробачте мене, панi Марто! – подумки звернувся вiн до покiйноi вже господинi. – Але вони менi бiльш потрiбнi. Може, вони допоможуть врятувати Мерi.» Робити тут йому було вже нiчого. Взявши сумку Мерi, Тед покинув будинок i пiшов вулицею в напрямку Нью-Йорку. Було вже досить темно, але машин на дорогах не меншало. Як в справжньому детективi, Тед пропустив два таксi, що проiхали повз нього, i зупинив лише трете. – В аеропорт Кеннедi! – сказав вiн, сiдаючи на задне сидiння. Таксист кивнув головою, i таксi рушило з мiсця. Краем ока Тед помiтив, що сiра машина, яка iхала далеко позаду, також збiльшила швидкiсть. Маючи натреновану пам’ять, Тед пригадав, що саме на цей автомобiль звернула увагу Мерi. За ним слiдкували. Це було очевидно, як не викликало сумнiвiв, що дзвонили з близьких будинкiв, може, навiть з помешкання незабутньоi панi Фабiан. І ще одне зрозумiв Тед: Мерi тут немае. Їi, безумовно, кудись вивезли, iнакше iснувала велика ймовiрнiсть того, що заручницю могли знайти. Таксi тим часом наближалося до великого Нью-Йорку. Минувши певну межу, будинки враз сягнули вгору, i вулицi перетворилися у глибочезнi каньйони, освiтленi мiрiадами вогнiв. – Зупинiть бiля якогось магазину! – сказав Тед шоферу. – Хочу дружинi купити щось до кухнi. Таксi зупинилося через п’ять хвилин поблизу магазину побутовоi технiки. – Ви почекайте мене. Я миттю. Таксист невдоволено скривився. – Я залишу у вас свою сумку, – сказав Стрепет. Вiн покинув таксi. Сiрий «форд» зупинився метрiв за тридцять позаду. Покупцiв в магазинi було небагато. Тед Стрепет пройшов магазином в дальнiй кiнець, у вiддiл, що торгував товарами до кухнi. Продавець зустрiв його широкою усмiшкою. У нього Тед купив соковижималку за сорок дев’ять доларiв. Вона йому була абсолютно непотрiбна, але продавець враз перетворився у найкращого друга i дозволив скористатися запасним виходом. Тед потрапив у заднiй двiр магазину, кривими провулками вийшов на паралельну вулицю. Там вiн всунув щойно куплену соковижималку якомусь бомжевi, зупинив таксi i наказав вести себе на Манхеттен. Шофер виявився балакучим, i Тед вирiшив при нагодi помiняти таксi. На Сорок другiй вулицi вiн вiдпустив машину. За ним нiхто не стежив, але Тед вирiшив ще раз перевiритися. Вiн купив бiлет у нiчний кiнотеатр. Глядачiв було небагато. Кiнотеатр показував фiльми, якi в основному цiкавили якихось сексуальних збоченцiв, манiякiв, пенсiонерiв-чоловiкiв i любителiв жiночоi топографii за три долари. Тед сiв бiля виходу, щоб на всяк випадок при нагодi покинути зал. Але нiхто пiдозрiлий в зал не заходив. Почекавши ще хвилин десять i надивившись на одне i те саме дiйство, але з рiзними персонажами, Тед Стрепет залишив кiнотеатр. На Сорок другiй вулицi почалося справжне життя. Багатоколiрний рух реклами буквально затопив вулицю. В порiвняннi з цим районом iншi вулицi Нью-Йорка здавалися затемненими. Тед з трудом пробирався серед натовпу. На тротуарах стояли i сидiли музиканти i грали на гiтарах. Дехто з перехожих кидали кiлька центiв у капелюх на обочинi тротуару. Поруч музикантiв i цього неймовiрного бряжчання струн спав якийсь бомж. Тед спiймав ще одне таксi (вже трете!). Мiсто готувалося до найбiльшого свого свята. Неймовiрна спека вже спала, навiть напеченi за довгий день хмарочоси вже, здавалося, вiддали свое тепло – Нью-Йорк огорнула приемна прохолода. Починалося нiчне життя мiста. Тед Стрепет не мав нiякого плану. Те, що вiн вiдiрвався вiд переслiдувачiв (цiною одягу Мерi), поки що не давало йому нiякоi вигоди. Просто Тед не любив, коли за ним пiдглядали. Цю звичку вiн винiс ще зi школи. Це завжди заважало йому думати. Зараз таксi везло його назад до будинку Марти Андрусяк. Тед вiдпустив таксi за квартал до потрiбного будинку. Манiвцями вiн добрався до мiсця. Кругом нi душi. Не заходячи у будинок, Тед вiдчинив гараж. Там стояло «вольво» Андрiя, в якому стирчали ключi (iх вiн завбачливо залишив перед тим, як покинути дiм). Не включаючи свiтла, вiн завiв машину. Повiльно, щоб не виказати себе, Тед виiхав на вулицю. Лише вiд’iхавши вiд будинку i набравши швидкiсть, вiн включив фари. Його метою було мiсто Нью-Рошелл. 12 Вiн зарееструвався пiд iменем Майкла Дугласа (пiсля того, як у книзi реестрацii побачив iмена Джона Леннона i Рональда Рейгана). Готель вiдносився до подiбних закладiв третього сорту, але Тед не дуже переймався тим. Вiн приiхав до готелю Нью-Рошелла вже за пiвнiч i далi ранку затримуватися тут не збирався. Подii минулоi доби зовсiм змучили його, i Тед, заледве добравшись до номера, не роздягаючись завалився на лiжко й миттево заснув. Збудив його сигнал мобiльного телефону. Тед важко вiдкрив неслухнянi повiки, подивився на годинник. Шоста. Пiднiс телефон до вуха. – Слухаю! – Де ви, до чорта, подiлися? – крiзь гуркiт пробасив хтось. – А куди ви спiшите? Тiльки шоста година! – Чому ви вiд нас втекли? – Я не люблю, коли за мною слiдкують, – вiдказав Тед. – Вашi «шiстки» дiйсно виявилися «шiстками». Не переживайте, ви отримаете що шукаете. Де дiвчина? – Поруч. – Дайте iй трубку. – А банкнота? – Пiсля розмови з нею. – Добре, – згодилися там. – Ви порозмовляете. Тiльки не здумайте випитати мiсце перебування. Я вiдберу телефон – i все. Там, на тому кiнцi, знову загуркотiло. – Тед! – почувся голос Мерi. – Мерi! – крикнув Стрепет. – У тебе все в порядку? – Так. Мене не кривдять. Тед, це правда про грошi? – Правда, Мерi. Я винен перед тобою, але хотiв розказати тобi все потiм. – Тед, бабуся й Андрiй дiйсно… Далi вiн не почув. Натомiсть той самий бас продовжував: – Як ви переконалися, ваша дама жива i здорова. А тепер про нашу справу. Нам потрiбна банкнота. Де вона? – Їi у мене немае. – Но-но, пане Стрепет. Не жартуйте з нами. Не забувайте, ваша дiвчина у нас. – Я не жартую. Я не такий дурень, щоб возити таку цiннiсть з собою. Банкнота на вокзалi. – Якому? – А дiвчина? – поцiкавився Тед. – Ми ii вiдпустимо, як тiльки отримаемо купюру. – І я повинен вам вiрити? – А вам нiчого iншого не залишаеться! Ви привозите нам купюру – ми вiддаемо дiвчину. – Для цього потрiбно летiти за океан. Банкнота лежить у камерi схову у Шотландii. Залiзничний вокзал Единбурга. Спiврозмовник вилаявся. – Комiрка? І код? – А дiвчина? – Тут умови ставимо ми! – А тепер послухай мене! – В голосi Теда почулися залiзнi нотки. – Тобi потрiбен я, то не ховайся за бабську спiдницю! Я повiдомлю код тодi, коли впевнюся, що Мерi жива i в безпецi. І не ранiше. Якщо з нею щось станеться, то ти побачиш цi грошi не ранiше, як над тобою закриеться кришка. Все! Ранiше вечора можеш не дзвонити. Я вiдключу телефон. Тед перервав зв’язок. Його поведiнка була ризикованою, якщо проти нього виступали закiнченi вiдморозки, але, з другоi сторони, iм потрiбна банкнота, яка давала шанс на збагачення, а ради цього можна було пожертвувати такою незручнiстю, як присутнiсть небажаного свiдка. Закiнчуючи розмову у такому тонi, Тед Стрепет намагався вибити викрадачiв iз звичноi колii. Судячи з усього, це йому частково вдалося. Зараз вони роздумують, що робити далi, i до вечора вiн мае час. Переживання посилили голод, i Тед вирiшив поснiдати. Бар походив на звичну забiгайлiвку, але Теда це не хвилювало. Вiн замовив звичний тут снiданок i вiдволiкся вiд всього, лише час вiд часу поглядаючи на телевiзор за спиною бармена. Передавали новини CNN. Найбiльше уваги придiлялося святкуванню сьогоднiшнього Дня незалежностi. Було нецiкаво, i Тед весь час переводив увагу вiд телевiзора до тарiлок з iжею. Новини переривалися погодою. Миловидна дикторка повiдомила, що спека на всьому континентi протримаеться до кiнцi тижня, i лише в Канадi в Монреалi падае дощ, а на озерi Сент-Франсiс гримить гроза. Серед вiдвiдувачiв пройшов легкий шумок. – Щасливi! – сказав сусiд по столику. – От би нам сьогоднi! Тед застиг з пiднесеною виделкою. Гроза! У слухавцi гримiв грiм. Мерi в Канадi! Монреаль. Озеро Сент-Франсiс. Стрепет залишив недоiдений снiданок i пiдiйшов до бармена. – Мiстер! У вас е карта Канади? – Хочете втекти вiд спеки? – поцiкавився бармен, протягуючи Теду великий атлас. Стрепет вiдкрив атлас, знайшов пiвденний схiд. Озеро Сент-Франсiс лежало кiлометрах ста вiд американського кордону i до нього було не менше шестисот кiлометрiв. «До вечора встигну!» – подумав Тед Стрепет. Вiн розплатився за снiданок, вийшов з бару. Сонце вже пiднялося над дахами i вступило у своi права. Тед перетнув вулицю i сiв у машину. Насамперед перерахував грошi. Майже тисяча. Вони пригодяться, хоч i тануть швидко. Поклав у бокову кишеню два паспорти й авiаквитки. Ще раз перевiрив зброю i сховав пiд сидiнням. В дорогу вiн готовий. Тед завiв «вольво». Набираючи швидкiсть, вiн виiхав на центральну вулицю, яка вела на пiвнiч, в Канаду. 13 Дорога весело бiгла пiд колеса i залишилася позаду. Машин на автострадi майже не було, тому Тед Стрепет дозволив собi розслабитися. Стрiлка спiдометра не опускалася нижче позначки 70. Сонце слiпило справа, i Тед подякував Андрiевi за затемненi вiкна автомобiля. Щойно вiн минув Покiпсi – невеличке мiстечко, не бiльше пiвтора десятка тисяч жителiв. Як в iнших мiстах, люди або вже святкували, або готувалися до святкування. Що ж, якщо у людей все гаразд, то, думав Тед, можна дозволити собi таку розкiш: посвяткувати на свята. Йому згадалися рiднi пенати, коли в селi завжди була робота – на свята i в буднi, лiтом i зимою, й лише недiля iнодi приносила вiдносний вiдпочинок. А зараз вiн у такiй ситуацii, що будь-яке не те що святкування, не те що вiдпочинок, а просто розслаблення недопустиме. Двое трупiв. Мерi в заручниках. Що з нею буде? І що буде з ним самим? І найголовнiше, хто? Хто стоiть за цим всiм? Судячи з того, як вiн легко вiдiрвався вiд них, це не професiонали. Тi просто не дали б йому такоi можливостi. Мафiя? Яка? Мiсцева? Росiйська чи своя? Погана органiзацiя. Нiхто не знае про його пошуки. А ось i нi, заперечив собi Стрепет. Знав хтось. Але хто? Вiн прогнав у пам’ятi всi своi контакти за останнi мiсяцi. Жодним словом чи жестом Тед не виказав нiкому, що мав намiр цього лiта нарештi почати пошуки невiдомого скарбу. Ранiше не варто i згадувати – три роки вiн був повнiстю поглинений навчанням, тому навiть не згадував про нього. Навiть дома, куди вiн приiжджав минулого лiта, батько не цiкавився його справами – просто забавний ребус, не бiльше. Але за ним слiдкували. Може, навiть з Лондона. Вiн же не перевiрявся! Хто ж цiкавитиметься архiвним щуром, який раптом чомусь вирiшив покопатися в iсторii невiдомоi бiльшостi британцiв краiни. (Теда дуже нервувала та необiзнанiсть британцiв, що межувала з непристойнiстю. Вони, наприклад, не знали про Украiну нiчого. Абсолютно. Вони навiть не знали, що iснуе така краiна. Один шкiльний адмiнiстратор на якiйсь вечiрцi довго розпитував Теда, звiдки вiн. Украiна не справила на нього нiякого враження. Тодi Тед вдався до прийому, який нiколи його не пiдводив. «А про Чорнобиль ви чули?» – запитав вiн. «О так! – зрадiв адмiнiстратор. – Ми навiть збирали допомогу, але де вiн знаходиться – не знаю!») Британцi тут нi при чому. Тодi й американцi вiдпадають: вони ж приiхали в Штати пiсля Лондона! На чолi виступив пiт. Те, до чого вiн дiйшов, зовсiм йому не сподобалося. Невже йому протистоiть росiйська, а швидше всього, украiнська мафiя? Вона викликала жах навiть у добропорядних сицилiйських мафiозi. Нi, заспокоiв себе Тед. Тi не церемонилися б. Петлю на шию – i всi таемницi всесвiту у них. Правда, потiм ця ж петля вiдправить його без пересадки на той свiт. Нi, це не мафiя. Просто вискочки, якi якимось чином дiзналися про те, чого знати не повиннi. Вони ж залишилися невiдомими. Нi хто вони, нi скiльки iх, Тед не знав. Щит справа повiдомляв, що його вiтае мiсто Кiнгстон. Дещо далi на обочинi стояв юнак з рюкзаком бiля нiг i тримав в руках великий картон з написом «В Монреаль». Звичайний автотурист, яких багато стоять обабiч американських дорiг. Тед знав пересторогу не брати хiчхайкерiв, тих, хто голосуе, особливо це посилилося пiсля вiдповiдного фiльму. Але вигляд патлатого подорожнього – типового хiпi – чомусь викликав довiру, i Тед зупинився. Дав заднiй хiд. – До Монреалю не обiцяю, – сказав вiн через вiкно, – але через кордон перевезу. – Оце супер! – зрадiв хiпi. Вiн вiдкрив заднi дверi, кинув на сидiннi рюкзак i картон, сам сiв поруч Теда. – Затягнiть пояс, – нагадав Тед. – Менi проблеми з полiцiею не потрiбнi. – Без проблем. Пасажир був досить високий, у темно-синьому джинсовому костюмi не першоi свiжостi. Довге жирне волосся було зачеплене на потилицi гумкою. У лiвому повернутому до Теда вусi красувалася сережка. Рiдка борiдка робила його схожим на молодого цапка. – Куди iдемо? – запитав Тед. – Тiкаемо додому, – вiдповiв попутник. – Мене доконало ваше свято i пiдготовка до нього. I’m sorry, я не хотiв вас образити. – А ви i не образили моiх патрiотичних почуттiв, – заспокоiв його Стрепет. – Я не американець. – А хто? – Украiна. – О! Я знаю про Украiну. Моi добрi сусiди е украiнцями, i я не зустрiчав приемнiших людей. – Дуже приемно чути. Як звати? – Клод Шенье. – Француз? – Нащадок. Моi предки колись втекли разом з гугенотами iз Францii сюди, але це даремно: я нi католик, нi протестант. – Що ти робив в Штатах? – Вчуся в Йельському унiверситетi. Ось повертаюся до батькiв в Монреаль. А ти? – Шукаю викрадачiв дiвчини. – Та ну? Клод якось безпорадно похлопав себе по кишенях, дiстав пачку «Вiнстона», запропонував Теду. – Вчора я кинув палити, – пояснив той. Шенье закурив. – Коли це сталося? – Вчора. – Хто? – Якби я знав, Клоде, то не iхав би в Канаду у день незалежностi сусiдньоi краiни. – А чому Канада? Тед Стрепет розумiв, що Клод, випадковий пасажир, не може нi допомогти йому, нi зашкодити. Просто йому потрiбно було виговоритися – бiльше несила тримати у собi всi своi бiди й таемницi. Пропускаючи деякi факти i подii, Стрепет взагалi то досить об’ективно описав свiй стан. Клода Шенье вiн не боявся – типовий хiпi, зациклений у своему вузькому колi, – не представляв нiякоi небезпеки. Пiсля кордону iхнi шляхи розiйдуться, i вони нiколи не зустрiнуться знову. Але Тед помилився: подальшi подii пiдтвердили це. Клод Шенье уважно вислухав його, потiм сказав: – Супер! Особливо у визначеннi iхнього лiгва. А знаеш, я знаю околицi Сент-Франсiс. Ми з друзями iздимо кожного лiта на озеро. Вiн задумався. Тед тим часом пiд’iхав до автомобiльноi заправки. Робiтник залив йому повний бак бензину. Тед розплатився. «Вольво» виiхав на трасу, i тодi канадець заговорив знову: – Я тобi допоможу. Тед пiдвiв брови. – Нi, справдi. Ти допомiг менi, я допоможу тобi. Так, здаеться, вчить Бiблiя. – У тебе негаразд зi Святим письмом, – вiдказав Тед. – Християнство вчить допомагати не лише своiм друзям. В Євангелii вiд Матвiя сказано: «Любiть ворогiв своiх». Ох, даремно ти не послухав своiх гугенотiв! – А, чорт з ними! Тепер наша справа точно знайти, де вони перебувають. Ти знаеш, де я вчуся? – У Йельському унiверситетi. Сам говорив. – Так, але моя спецiальнiсть – електронiка. І для мене немае проблеми визначити мiсцезнаходження будь-якого мобiльного телефону. З точнiстю до милi. Тед подивився на Клода. – Як? – Це досить складно пояснювати, але для тебе важливим е те, що я можу це зробити. Правда, для цього потрiбна апаратура. – Ну-у! – Апаратура у мене вдома. В Монреалi. Крiм того, ти сам не справишся. Ти ж не знаеш, скiльки iх!? – Не знаю. Один розмовляв зi мною по телефону, двое були в машинi. Гадаю, що в Штатах iх бiльше не залишилося. Ну i в Канадi не бiльше. Шiсть-сiм. На бiльше я не розраховую. – А ти один, – нагадав Шенье. – На нашiй територii я зроблю один дзвiнок. 14 На канадському кордонi митник поцiкавився метою iх поiздки. – Ми тiкаемо до мене в Монреаль вiд спеки, – сказав Клод. Цього було достатньо, щоб iх пропустили. Тед переiхав лiнiю кордону i враз вiдчув, що буквально засинае за кермом. День, проведений за кермом, давав про себе знати. Це помiтив Клод. – А ну, дай я поведу! – сказав вiн. У Теда вже не було сил нi дивуватися, нi протестувати. Вiн помiнявся мiсцем з канадцем i миттево заснув. Клод тим часом вiв «вольво» i думав, звiдки б йому подзвонити. Нагода трапилася на найближчiй заправцi. – Боб! – говорив вiн у телефоннiй будцi. – Це Клод! – Друзяко! Ти де? – Я вже у нас. Через двi години буду дома. Бобе! Збери наших i пiдкочуйте до мене. Є справа. – Клоде, куди ти знову встряг? – Все гаразд, Бобе! Потрiбно допомогти хорошiй людинi. Вона потрапила у бiду. – Можеш не продовжувати. В бiду чомусь попадають лише хорошi люди. Сподiваюсь, ми не даремно приiдемо. – Боб! – образився Клод. – Я тебе коли-небудь обманював? – І не раз, – вiдповiв спiврозмовник i поклав трубку. Шенье повернувся до автомобiля. Тед спав. Не заправляючись (грошей не мав, а брати у сплячого не хотiв), виiхав на автотрасу. Вечорiло. Сонце зачепилося за далекi дерева десь на заходi i не хотiло покидати неба. Проминувши Коатикум, Клод збiльшив швидкiсть. Через пiвгодини перед Шербруком повернув на захiд. Дорога на схiд вела до озера Сент-Франсiс, але Клод вирiшив дотримуватися свого плану. До Монреалю приiхали вже за пiвнiч. На щастя, жив Клод не у самому мiстi, а ближче. Пiд’iжджаючи до дому, Клод збудив Теда. – Вставай! – сказав вiн. – Ну, ти i приемний попутник! – Де ми? – не зрозумiв Тед. – В Монреалi. – Як в Монреалi? Я iхав на Сент-Франсiс. – Заспокойся, друже! Ти пригадуеш, про що ми говорили? – Ну. – Ну, так я допомагаю тобi. Ми приiхали до мене додому. А ось i моi, а тепер i твоi друзi. У свiтло фар потрапив джип. Бiля нього стояв патлатий здоровань, вигляд якого не обiцяв нiчого хорошого. Принаймнi так подумав Тед. Тим часом Клод зупинив автомобiль, виключив двигун i радiсно залишив салон. Вiн i здоровань обнялися. З джипу вилiзли ще два патлатих хiпi. Обнiмання продовжилися. Стрепет стояв осторонь. – Це i е хороша людина, якiй конче потрiбна наша допомога? – пробасив здоровань. – Боб, це Тед, – представив Клод. – Теде, пiдiйди сюди. Познайомся з моiми друзями. Боб, До, Рендi. Сподiваюся, що вони стануть i твоiми друзями. Тед привiтався. – Клоде, в чому справа? – поцiкавився Боб. Шенье повернувся до Теда. Той кивнув головою. – Говори, Клоде. Мiж друзями не повинно бути таемниць. Клод в декiлькох словах розповiв суть iсторii, ще бiльше скоротивши ii, нiж це зробив Тед декiлька годин тому. – Коли вони повиннi подзвонити? – запитав Боб Теда. – Ще вчора. Я мобiлку виключив. – Що будемо робити? – Зараз пiдемо до мене. Батькiв немае. Ми пiдключаемо телефон до комп’ютера. Далi – справа технiки. Загрузившись банками пива i сандвiчами, хiпi разом iз Стрепетом зайшли в будинок. Пiдготовка до дзвiнка була ретельною. На вигляд неохайнi i несерйознi, новi знайомi виявилися хорошими товаришами i чудовими спецiалiстами. Клод пiдключив мобiльний телефон Теда до комп’ютера, запустив програму. На дисплеi появилося зображення материкiв. – Ну, тепер вони вiд нас не втечуть, – сказав Клод. – Давай. Тед включив телефон. Через деякий час почувся дзвiнок. – Говори не менше хвилини, – попередив Клод. – Інакше я не встигну iх запеленгувати. – Алло! – сказав Тед. – Нарештi! – почулося. – Де ви подiлися? – Нехай це вас не хвилюе, – вiдповiв Стрепет. – Я вас попередив, що говоритиму тодi, коли сам захочу. А зараз я поговорю з Мерi… – А чи не здаеться тобi… – Не здаеться. Вам потрiбнi грошi – ви iх отримаете. Але не ранiше, як я отримаю Мерi. Тому раджу вам не перечити менi. Я поговорю з Мерi, а потiм вже з тобою. Зображення на монiторi змiнилося. Появилася Пiвнiчна Америка. – Тед! – Мерi! Слава Богу, ти жива! Як ти? – Все в порядку. А ти? – Також. Мерi, я хотiв тобi вже давно сказати, ще в Лондонi. Ти пам’ятаеш нашу першу нiч? – Пам’ятаю. Видно, телефон у дiвчини вирвали, тому що знову заговорив чоловiчий голос. – Досить! – сказав вiн. – Поговорите потiм. А зараз, де банкнота? – Я вже говорив вам: ii у мене немае. Вона в Шотландii. – Комiрка i код? На екранi виник район Монреалю. – Залiзничний вокзал Единбурга. Комiрка 817. – А код? Комп’ютер видав район озера Сент-Франсiс. – А яку ви можете дати гарантiю, що я побачу Мерi? – Ми ж довiряемо один одному! Зображення на екранi рiзко пiшло вниз i зупинилося на невеликому будиночку. Серед присутнiх пройшов легкий шум. Боб помахом руки зупинив товаришiв. – Давай домовимось так, – сказав Тед. – Ваша людина летить в Единбург. Вона знае вокзал i комiрку. Пiслязавтра зранку ви говорите, де Мерi, я вам кажу код. – Чому аж пiслязавтра? – А ранiше вiн не добереться до Единбурга. – Де тебе знайти? – поцiкавився голос. – Звiдки ти дзвониш? – Вважай, що я знаходжуся поруч тебе, – сказав Тед i вiдключив телефон. 15 – Ну, хлопче, ти даеш! – вигукнув Боб. – На гранi фолу. – А з ними iнакше i не можна. – Ми маемо тридцять годин, – нагадав Клод. – Де цей будинок? – Тед показав на монiтор. – Ми знаемо, де це. Поблизу озера. Це кемпiнг Деннi Берера. Тепер вони у наших руках. До протягнув Теду банку з пивом. – Пiдкрiпися. Стрепет вiдкрив пиво. Іншi зробили те саме. – Що це таке? – запитав Тед, звернувшись до Клода. – Як це ти зробив? – Вирахував, звiдки дзвонили? – перепитав Клод. – Використав американський вiйськовий супутник-розвiдник. – ??? – Не дивуйся. Треба лише зламати код, а решта вже не проблема. – А як же вiйськове вiдомство? – Та не переживай ти! Нiчого з ними не станеться! Не збiднiють. Так половина хакерiв поступае. Тед сидiв серед людей, з якими познайомився лише сьогоднi, i думав, що йому знову пощастило. Ця четвiрка, яка неначе зiйшла з архiвних кадрiв шiстдесятих рокiв i яка всiм своiм виглядом кидала виклик «добропорядному» суспiльству, виявилася напрочуд хорошою дружною командою. Вони не роздумуючи згодилися допомогти мимовiльному знайомому. Хоча нi. Вони все продумали. Ось яка органiзацiя! Навiть вiйськовий супутник пiдключили! Цiкаво, якоi важливоi iнформацii не дорахувалися вiйськовi США? Ця думка його розвеселила, i вiн усмiхнувся. Життя знову давало йому шанс. – Що будемо робити? – запитав Клод. – За тридцять годин ми повиннi пiдготуватися i бути вже на озерi. – Оце i будемо робити, – сказав Боб. – Ми маемо двi машини. Ми втрьох на джипi i ти з Тедом на «вольво». Кожен бере зброю. Ти маеш? – звернувся вiн до Стрепета. Замiсть вiдповiдi Тед вийняв з кишенi пiстолет. – Зiйде, – похвалив Боб. – До речi, Теде, ти так одягаешся, що вiд тебе аж верне. – А що таке? – Тед критично оглянув себе. – Менi здаеться – хороший костюм. Майже новий. – В тому то i справа, що новий. Добре, сьогоднi зранку зробимо з тебе людину. Вони просидiли всю нiч, обговорюючи деталi майбутньоi операцii. Кожен отримав свое завдання, хоча всi виконували едину роль: прикривали Теда. Зранку Рендi з До потягнули Теда по мiсту. В обiд вiн повернувся в будинок Клода зовсiм невпiзнаним. На головi стирчав короткий «iжак». Пристойний костюм змiнився клiтчатою сорочкою i новими джинсами. Великi дзеркальнi окуляри довершували маскування. – Нормальний прикид! – похвалив Клод. – Ага, – iронiчно вiдказав Тед. – Не вийшло з мене хiпi, то перетворився у панка. Клод скривився. – Нiколи не згадуй у нашiй присутностi цих недостойних творiнь природи. Запам’ятай. Панки нiколи тобi не допоможуть, навiть якщо ти дуже попросиш. – А панкам я нiколи б не зупинився. Де хлопцi? – Прийдуть пiд вечiр. Зараз можеш вiдпочити. – А встигнемо? – Не хвилюйся, – заспокоiв Клод. – Нам не варто виiжджати ранiше. Ми знаемо навколо Сент-Франсiс кожен пеньок. Проiдемо з погашеними фарами – не заблудимось. А свiтитися серед бiлого дня, сам розумiеш. Тед розвалився на диванi. – Клоде, чому ви менi допомагаете? – запитав вiн. – Я ж вам абсолютно чужий! Ти менi нiчим не зобов’язаний! Те, що я пiдвiз тебе, не пояснення. Не зробив би я, ти поiхав би з кимсь iншим. – Не поiхав. Я стояв на узбiччi двi години, – злобно сказав Клод. – І жодна сволота не зупинилася. Я не хотiв, щоб мене пiдвезли до самого Монреалю. Це було вершиною бажань. Ну декiлька миль хоча б. Нi, у них свято. Добропоряднi глави сiмейств iхали зi своiми чадами на вiдпочинок. Що iм було до нещасного патлатого боя?! Ще вимаже салон машини. І я дав собi слово, що допоможу будь-кому, хто зупиниться поблизу мене, щоб вiн не попросив. Доля послала тебе. – Навiть у такiй справi? Згадай, за цими вiдморозками подвiйне вбивство. – Ми виступаемо за чисте довкiлля. В душi ми «зеленi». І нам здаеться, що довкiлля буде значно чистiше, коли ми позбавимо його цих, як ти назвав, вiдморозкiв. Хто це? Твоi спiввiтчизники? – Швидше за все. Я вiдчуваю iнтонацiю. Говорить один i той самий. І в Нью-Йорку, i тут. Напевне, нiхто бiльше з них не володiе англiйською. – Або не хоче, щоб ти його впiзнав, – добавив Клод. – Ти гадаеш, це хтось знайомий? – Чекати залишилося недовго. Бiля шостоi пiд’iхав джип Боба. Зовнi виглядало, що група молодих людей зiбралася на полювання. Почасти так i було, тiльки звiр був особливий. Про це, зрештою, свiдчила i зброя. Рушницi – в основному дробовики – призначалися для полювання на великого звiра. Патрони були дванадцятого калiбру, марки «Ремiнгтон-Експрес», зарядженi дробинками № 2, найбiльшими, якi можливi. Все задне сидiння було завалене рюкзаками, якимись ящиками й одягом. Туди ж перекочував i ноутбук Клода, тому До перебрався у «вольво» Теда. Боб вивiв джип на дорогу i першим поiхав на схiд. Тед з Клодом i До на задньому сидiннi рушили за ним. Навiть на автострадi вiдчувалася рiзниця мiж Канадою i Штатами, нi, не якiстю дорiг – слава Богу, з цим було все гаразд. Майже повна вiдсутнiсть машин на автострадi – ось що вразило Теда, i було дещо незвичним. Англiя, а тим бiльше схiдна Америка аж кишiли автомобiлями, а величезна тридцятимiльйонна Канада задовольнялася поодинокими машинами на дорогах. – Це ще нiчого, – сказав Клод. – Поiхав би ти миль так триста на пiвнiч, то крiм бiлих ведмедiв i ескiмосiв, не те що машин, нiчого не побачиш. – Цього ще не вистачало! Хоч не хоч, приходиться дякувати нашим невiдомим «друзям», що вони не бiлi ведмедi. До на задньому сидiннi задоволено хихикнув. 16 Хоч Канада i славиться своiми озерами (нiхто не може сказати, скiльки iх точно е), Сент-Франсiс видiлялося серед iнших хоча б тим, що не було зв’язане з iншими, дуже забрудненими, i знаходилося далеко вiд промислових об’ектiв. Вiковiчнi неторканi дерева пiдступали до самоi води. На прозорiй чистiй поверхнi недалекi порослi лiсом горби, поодинокi хмари. Це озеро здавна облюбували iндiанцi племенi iрокезiв. Воно давало iм рибу. Зараз червоношкiрих замiнили блiдолицi, про що свiдчили численнi охайнi будиночки, розкиданi по всьому витягненому узбережжi. Вони майже нiколи не пустували, а особливо у таку спекотну пору. Не був винятком i будинок Деннi Берера, до якого нашi друзi пiд’iхали о п’ятiй годинi ранку. Щоб не стирчати на березi озера i нi у кого не викликати пiдозр, частину ночi вони провели у мотелi Рiчмонда. Не доiжджаючи до потрiбного будинку, вони перевантажили все у машину Теда, залишивши лише зброю. У джип сiли Рендi i До, а решта лише iм вiдомими стежками пiшки направилися до будинку. Половину сьомоi Боб, Клод i Тед лежали на пагорбi, що порiс рiдкими кущами, i спостерiгали за будинком Деннi. Вiн стояв бiля самоi кромки води. Дерева, що росли всюди, дещо заважали огляду, але мiняти позицiю було вже пiзно. Вiд дверей дорiжка вела до дерев’яного причалу, поблизу якого погойдувався прив’язаний катер. Майже одночасно до будинку пiд’iхав джип з хлопцями. Протяжно прогудiв сигнал. З кабiни вийшов Рендi. До завбачливо залишився на правому передньому сидiннi, тримаючи напоготовi дробовик дванадцятого калiбру. З такою зброею звичайно йдуть на ведмедя. – Деннi! – крикнув Рендi. – Ми приiхали! Виходь, друзяко! Деннi Берер нiколи не належав до iхнього кола, але зараз це не мало значення. Дверi будинку деякий час не вiдкривалися, хоча за коливанням жалюзi на вiкнах виходило, що в будинку хтось е. – Деннi! Не валяй дурня! – продовжував Рендi. – Не ховайся вiд своiх друзiв. А якщо ти не один, то ми допоможемо тобi. Чи не так, До? Скрипнув засув, i на порозi появилися двое чоловiкiв, так би мовити, середньостатистичних канадцiв. – Мiстера Берера зараз немае, – пробасив один. (В цей момент Боб стиснув Теду лiкоть. Стрепет кивнув головою, мовляв, я впiзнав.) – А де вiн? – запитав Рендi. – Вiн здав нам будинок, а сам кудись поiхав. Казав, що повернеться пiслязавтра. – Нiчого собi, – сказав Рендi. – Ти чуеш, До, вiн нас кинув. Послухайте, мiстере, а ви нiчого не путаете? Ми домовилися з Деннi, що сьогоднi приiдемо до нього. Ми мiсяць тому домовилися! Вiн навiть завдаток взяв! – Нiчого не можу порадити, – вiдповiв невiдомий. – Ми також з ним домовилися, що проживемо тут до завтрашнього дня. І також заплатили грошi. Приiде мiстер Берер, розбирайтесь з ним самi. – Нi, ти чув, До? Такого вiд нього я не чекав. Куди хоч вiн поiхав? – запитав Рендi невiдомих. – Вiн нам не говорив. У нього в Торонто були якiсь справи. Другий невiдомий – невисокий блондин – весь час мовчав. Вiн абсолютно не реагував на розмову, не виказував нiяких емоцiй. Зате руки весь час тримав у кишенях куртки. Це мало два дуже суттевих пояснення: по-перше, мови бiлявий не знав i, по-друге, рука у правiй кишенi куртки аж спiтнiла вiд стискання рукоятки пiстолета. – А зараз, джентльмени, пробачте, у нас справи. Нас чекае форель, – сказав невiдомий, i обидва зайшли у будинок. Рендi ще деякий час постояв перед будинком, потiм плюнув, сiв у джип, розвернувся, машина зникла за деревами. – Вони тут! – впевнено сказав Стрепет, коли шум джипу затих. – Голос той самий. – Я тобi ще таке скажу, – добавив Боб. – Деннi нiколи не полишае свiй будинок напризволяще вiдпочиваючим. Собi вiн завжди залишае одну кiмнату. Далi. В Торонто йому робити нiчого. Вiн завжди якщо кудись i iхав, то в Монреаль. – І останне, – вставив Клод. – Тут форелi не водяться. Їм потрiбна бистрина. – Добре, – сказав Стрепет. – Я пiшов. – Обережно! – нагадав Клод. – Що менi боятися з таким прикриттям? – вiдповiв Тед i вiдповз назад. Переконавшись, що його не видно, вiн пiдвiвся i пiшов влiво, у протилежну сторону вiд мiсця, де залягли (вiн знав точно) Рендi з До. Сховавшись за деревами, але так, щоб не випускати з поля зору будинок, включив телефон. Видно, викрадачi поставили свою мобiлку на автоматичний виклик, бо зразу прозвучав сигнал. – Стрепет! – вiдгукнувся Тед. – Якщо ти ховатимешся вiд нас, – вiдповiв той самий грубий голос, – то я не гарантую, що ми по-доброму розiйдемося. Наша людина вже чекае в Шотландii. Код? – А Мерi? – Ми ii вiдвеземо тобi туди, куди ти захочеш. – Краще просто виведiть ii на порiг будинку. – Тобто? – здивувався невiдомий. – Як це розумiти? – Вiдкрий дверi – i побачиш. У слухавцi почулося приглушене украiнське «Вiн тут!» Далi, виконуючи розробленi настанови, Тед вийшов з-за дерев на поляну перед будинком i весело помахав рукою перед вiкном. Одночасно цей жест означав «Приготуватись!». Дверi вiдчинилися, i на порозi знову виникли вже знайому незнайомцi. – Як ти нас знайшов? – здивовано запитав бас. – По-перше, давай перейдемо на нашу мову, – сказав Тед по-украiнськи, – а то твiй напарник стовбичить як придурок. По-друге, вийми руки з кишень, а то зброя ненароком може вистрiлити. І не обов’язково у мене. По-трете, я хочу бачити Мерi. І, нарештi, не задавай дурних запитань, на якi я не дам вiдповiдi. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=25458549&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.