Почни з простих слiв Олег Корнiйчук Будь-яка дорога, далека чи близька, починаеться з невеликих крокiв, а бiльшiсть iсторiй – iз простих фраз. Саме вони вiдносять нас у невiдомi свiти, примушують плакати i смiятися, розчулюють i сердять, роблять нас свiдками та спiвучасниками подвигiв i злочинiв. Слова-цеглинки будують у нашiй свiдомостi величезнi уявнi свiти, якi не хочеться полишати. Слова-iдеi вiдправляють простих героiв у надзвичайно далекi вимiри. Слова-обставини заганяють головних героiв у глухий кут i примушують приймати непростi рiшення. Слiдуйте за простими словами – хто зна, куди це вас приведе. Оповiдання, що увiйшли в збiрку, не пов’язанi за змiстом та рiзнi за жанром. Читач зануриться в майбутне, близьке i не дуже, а дивний гiсть нагонить на вас страху… Олег Корнiйчук ПОЧНИ З ПРОСТИХ СЛІВ Вiртуальне життя Я – вiртуальний боець. Професiонал снайперськоi справи i ножового бою. Я проходжу локацiю з ботами за найкоротший час та з найменшими втратами. Реанiмую напарникiв у пiдкатi та знаю найкращi мiсця для засiдок. Немае значення штурмова гвинтiвка чи дробовик – я знаю тактику i знайду пiдхiд до ворога. Найкраща броня i обвiс, найкраща зброя. Я вiдкатав тактику на будь-який склад групи, нехай iде четверо лiкарiв чи п’ятеро снайперiв. Я завжди iду до кiнця, скiльки б людей не було в групi чи полишило ii. Я, навiть один – завжди воiн. Кожен, хто прокачував свого персонаж з нуля, а не купував, знае, як важко спочатку зберiгати позитивний баланс перемог та поразок; знае, що треба берегтися iдiотiв, що гоняться за досягненнями на зразок «Рекордний пiдрив на власних мiнах»; знае, що першу броню треба добирати ретельно, бо другий раз кредит на гру не дадуть. Чим довше граеш, чим бiльше вiддаешся грi – тим сильнiше вiдчай пiсля програшiв. Вкласти стiльки часу i зусиль, а якийсь читер-задрипанець починае розстрiлювати всiх, незважаючи на перешкоди i вiдстань. Доводиться на тиждень полишати сервер, поки адмiни дадуть лад грi. Тодi можна стати римським воiном, чи гладiатором. Крiзь поразки i кров продиратись вiд звання пращiвника, до центурiона i вище. В режимi «пика-в-пику» качати стамiну, звитягу, спритнiсть i силу. Обороняти селище вiд сусiдiв i присягати на вiрнiсть клану. А коли черговий читер-вiдморозок почне протикати благенькими стрiлами зачаровану лорика-сегментата, а апгрейдний гладiус не зможе вiдбити кинутий противником гаста-спис – час вiддатися iншiй грi. А в лiтаку ти, чи в танку пiд час гри, немае значення, ти проникаешся вороготрощею до глибини душi, до зчiплених зубiв, до зсудомлених вилиць, до бiлих пальцiв на джойстику, клавiатурi чи повноваговому макетi штурмгевера. Ти чудово розбираешся в особливостях професii королiвського ката, або цiлителя, знаеш скiльки проiдае бойовий звiр, чим спритник краще важковаговика, i в якiй грi «досвiд» для персонажа зло, а в якiй – головна мета. І так по колу. З дня в день, з тижня в тиждень. Вивалюешся з гри на кiлька хвилин, щоб «скинути баласт» та закинутися iжею, не вiдчуваючи смаку. І знову в бiй. «Гра – це справжне мистецтво, за допомогою якого дитина вчиться жити, розвиваеться та пiзнае свiт.» Постiйно цитував це друзям, коли чув нарiкання на захоплення iграми. «Так то ж – дитина», – казали вони. Друзi спочатку дивувалися, потiм дратувалися, а потiм змирилися. Змирилися, що ти випадаеш зi свiту вiртуального зовсiм на трошки, випадаеш, а потiм знову занурюешся в дрiбнодетальну графiку i п’ятиточковий звук. «Он той геймер, – переповiдаеш мережевi байки, скорiше собi, нiж комусь, – продав персонажа за пристойнi грошi. Влив туди непогано, але навар ого-го.» Рейдиш i крафтиш мiж поразками i перемогами, петляеш в полiтицi кланiв, продираешся на верхiвку. Засипаеш виснажений, ледве вiдриваешся вiд гри. Червонi очi, болi в спинi, викривленi пальцi, сплутанi сни: ставиш телескопiчний приклад на ельфiйський арбалет, а глушник на квестовий акiнак, потiм лякаешся, що щось наплутав, i лiзеш викруткою до улюбленого «Tavora», щоб вiдрегулювати витрату мани. Прокинешся мокрий, вiд жаху, що щось наплутав. А таки наплутав. За вiкном весна i сонце, а в тебе iздовий дракон ненагодований. Вирiшиш просто виспатись. Вiдпочити вiд напарникiв, що тичуть стволом в спину, вiд пiстолетiв, що б’ють потужнiше i влучнiше вiд гвинтiвок, вiд сварок не по дiлу в чатi, вiд болi в кистi, вiд вiчно затерплоi шиi. Пiд вечiр згадаеш, що прийдуть друзi. Прийдуть i привiтають з Днем Народження. Вони завжди приходять, хоч ти вже й не кличеш. До ночi шукаеш в мережi табулатуру на популярну зараз пiсню «Стрiляй», чи то «Не стрiляй», бо пообiцяв друзям розучити щось на подарованiй гiтарi. Увi снi думаеш, як вчепити оптичний прицiл на гiтару, i просинаешся з вiдчуттям нереальностi того, що вiдбуваеться, нереальностi твого життя. Твое життя для тебе не вповнi реальне. Бо справжне життя там, з драконами i напiвголими феями, з напарниками в футуристичних протигазах i бронежилетах. Справжне життя там – в епiчних битвах з чатом внизу екрану, в отруйних сувоях i вогняних кулях, в гудiннi «Чорноi акули» над головою i пострiлах гранатометiв, у звуках пострiлiв харкаючого крупним калiбром «Barrett», у дзенькотi гiльз на бронi бронетранспортера. Усе мiшаеться в головi, i ти розумiеш, ще трохи i ти з твоiм глуздом будете квартирувати окремо. Вiдриваеш очi вiд монiтора, а навколо плаский свiт напiвтонiв, без 3D ефектiв, свiтло б’е в очi – примушуе мружитися. Поглядом чiпляешся за зелене листя за вiкном, за бiлi свiчки каштанiв. Вiтер колише гiлля, а десь тишком по потилицi проповзае думка: «Скiльки треба fps для такоi якостi зображення?» Щоб не звихнутися, вимикаеш комп, телевiзор, геть усю електронiку в домi. Лягаеш на диван i слухаеш, слухаеш життя: сусiди нагорi совають стiлець по пiдлозi, з ненавистю до всього людства гепають дверi пiд’iзду, смертельно пораненим звiром стогнуть гальмiвнi колодки автобусiв на зупинцi, гудiння транспорту, вiтер граеться листям справжнiх дерев. Крiзь дрiмоту увiрвався виск гальм, удар, зойки болю «ой-ой-ой!» i тиша – когось збили на перехрестi. Вийшов подивитись, може комусь потрiбна допомога. На перехрестi малолiтражка з пом’ятим передком i двома дiтьми на задньому сидiннi. На узбiччi лежить чималий пес – доходить. Скавчати сили не мае, просто вiдкривае рота, хапаючи повiтря, потiм затихае. На дворi тепло, але здаеться вiд собачого тiла iде пара. Люди навколо стоять, розгублено дивляться, не знають що робити. І я теж не знаю. Викликати швидку? А е швидка допомога для собак? А що взагалi належить робити в подiбних випадках? П’яний тип з повiдцем кидаеться на чоловiка, що стоiть бiля розбитоi автiвки, замахуеться i влучае, чи то в око, чи в брову. У водiя обличчя заливае кров’ю. Якоiсь митi вже вишу на власнику пса, вiдтаскую вiд жертви. Всi стоять, дивляться. Собачник кiлька раз дiстав i мене важким карабiном на кiнцi повiдця. Разом зi спалахами болю свiт набувае об’ему, стае реальним, як нiколи ранiше. Вигляд чужоi кровi, запах i смак власноi; життя, що покидае ще тепле собаче тiло; звуки вулицi; сонце крiзь листя; м’якiсть трави та болiсна нерiвнiсть асфальту – все, наче, карбувалось на моiй шкiрi i в моiй головi. Поки борюкались з собачником розбите авто поiхало, щойно розгубленi глядачi раптово згадали про справи i розбрелися. Врештi, я видер повiдця i викинув важкий карабiн за гратка зливовоi каналiзацii. Сам повiдець з силою пожбурив у господаря пса, який стояв на колiнах та лив п’янi сльози над нерухомим тiлом свого вихованця. Реальний свiт наполегливо давав про себе знати пульсуючим болем розсiчень та пекучими лiктями, роздертими об асфальт. Свiт вiртуальний вiддалився, нiби соромився своеi незначущостi. Абсолютно не турбували iграшковi проблеми, iграшковi перемоги, iграшковi поразки. Тепер це все виглядало слабким маревом у моему життi. Сила i яскравiсть iгрових емоцiй лягли тягарем на гострi щелепи совiстi, яка, несподiвано мiцно i боляче, стала наводити свiй лад в моiх почуттях. Як соромно, за втрачений час, за вiдданiсть несправжньому, неiснуючому. Хочеться зникнути з вулицi, заховатись вiд свiту, нiкого i нiколи не бачити. «Так тобi i треба, iдiот!» – сичу сам на себе, коли розчин йоду розлазиться рудими плямами по ранам. Тепер соромно i за те що полiз до собачника. Не знаю чому, просто соромно. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=22778603&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.